/
Автор: Варварцев М.
Теги: історія психологія український націоналізм політологія підривна діяльність
Год: 1973
Текст
М. ВАРВАРЦЕВ
РУПОРИ
«ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
ТОВАРИСТВО „УКРАЇНА«
Київ—1973
На отруйній ниві антикомунізму діють різні орга¬
нізації. Серед них — антирадянські центри, що
прикриваються «українськими» вивісками. Деякі
друковані органи, що видаються у Мюнхені, Лон¬
доні, Парижі, Нью-Йорку, ллють бруд на Радян¬
ський Союз, Радянську Україну, фальсифікують
сучасність та історичне минуле українського на¬
роду.
Кандидат історичних наук Микола Миколайович
Варварцев у брошурі «Рупори «холодної війни»
викриває антинародну, антигуманну діяльність
цих органів, показує їх справжнє, брехливе об¬
личчя.
Наш час — час боротьби двох ідеологій, комуністичної
і буржуазної, час боротьби революційних сил соціа¬
лізму з капіталізмом.
Мільйони й мільйони людей на земній кулі пов’язують
своє майбутнє з перемогою ідей марксизму-ленінізму, бо
ці ідеї вказують вірний шлях до вільного, щасливого
життя — без гноблення й визиску.
Імперіалізм не здатний вирішити корінних проблем,
що хвилюють трудящі маси, не спроможний висунути по¬
зитивну ідеологічну програму. Тому його апологети зму¬
шені приховувати свої справжні цілі. В ідеологічній бо¬
ротьбі проти комунізму вони вдаються до фальсифікації,
вигадок і наклепів на міжнародний робітничий і націо¬
нально-визвольний рух, соціалістичну співдружність, вели¬
кий Радянський Союз.
У намаганнях загальмувати хід історії вони хапають¬
ся за свою стару, заіржавілу зброю — антикомунізм. Ан-
тикомунізм став універсальним страховищем у руках тих,
хто розтоптав елементарні людські права і свободи.
Особливе місце імперіалісти відводять пресі, радіо та
іншим засобам масової інформації, перетворюючи їх на
інструмент обману і духовного поневолення людей. Пото¬
ками інсинуацій і вигадок про комунізм вони намагають¬
ся залякати маси, очорнити марксистсько-ленінську
науку про суспільний поступ і тим увічнити режим соці¬
альної несправедливості.
ЇХНЯ ЗБРОЯ — НАКЛЕПИ
На отруйній ниві антикомунізму діють різні органі¬
зації, і серед них — антирадянські центри, що прикрива¬
ються «українськими» вивісками. Запряжені в спільну
колісницю реакції, їхні речники лицемірно подейкують
про свою «ідеологічну боротьбу за уми». Втім, коли
уважно придивитись до того, що ховається за цими гуч¬
ними словами, а головне, розглянути практику такої
«боротьби», то з’ясується, що автори подібних заяв
жадають ворожнечі й конфліктів між народами. Облуд¬
но називаючи цю підступну діяльність «ідеологічною бо¬
ротьбою», вони вважають її прелюдією до воєнних
дій проти Радянського Союзу та інших соціалістичних
країн. Журнал «Авангард», який видається в Брюсселі
під опікою одного з таких центрів — 34 ОУН, пише:
«Тепер у світі йде війна ідей. Хто виграє ту війну ідей,
той вже виграв війну гармат» 1.
Подібні тлумачення не випадкові. Адже, як підтвер¬
див на мюнхенському «політикумі» у січні 1972 року
представник «двійкарів» — третього відламку ОУН Бог¬
дан Кордюк, націоналістичні «блукачі» на чужині лише
«декламують про власні сили, а поскільки власних сил
немає, то насправді розраховують на війну, тобто інтер¬
венцію якоїсь чужої сили» проти СРСР 2.
Ці та інші маячні наміри націоналістична «еліта»
прагне будь-що нав’язати громадськості через свої газе¬
ти і журнали. Щоб якось впливати на читача, вона зму¬
шена все частіше вдаватися до різноманітних маневрів,
приміром, випуску часописів, які нібито стоять поза по¬
літикою і присвячені «молодіжним», «релігійним», «про¬
фесійним» та іншим питанням. Що це маскарад, відзна¬
чив навіть такий антикомуністичний місячник, як мюн¬
хенський «Український самостійник». Він писав: «Поділ
видань на політичні і конфесійні або інші є дещо
проблематичний, поскільки, наприклад, такі газети,
як щоденник «Америка» або тижневики релігійного
напрямку, великою мірою присвячені політичним пи¬
танням» 3.
Отже, незалежно від поділу, до якого вдаються на¬
ціоналістичні верховоди, їхні газети і журнали є рупо¬
рами політичної пропаганди, при цьому відверто реак¬
ційного спрямування. Книга мельниківського функціо¬
нера Якова Шумелди, яку він адресував «провідній
верстві», містить щодо цього певні визнання. Наприклад,
закликаючи до антирадянської пропаганди, автор перед¬
усім констатує, що націоналістичні групи не є якимись
«незалежними» утвореннями, як це афішується перед
загалом. Він вказує на їх зв’язки та підпорядкування
чужинцям. Причому ці зв’язки, зазначає автор, «з міс¬
цевими чинниками і місцевим елементом мали, звичайно,
нахил до контактів з консервативно настроєними про¬
шарками та групами місцевого населення. Це робило і
робить часто всю українську справу (в такий алегорич¬
1 «Авангард», 1971, № 5, стор. 334. Підкреслення наше.
2 «Український самостійник», 1972, № 1—2, стор. 11.
3 «Український самостійник», 1965, № 6, стор. 25.
4
ний спосіб націоналістична верхівка називає свою ан-
тирадянську діяльність.— М. В.) в очах чужинців рухом
суспільних реакціонерів» *.
Саме цей рух, пройнятий реакційними цілями, репре¬
зентує преса націоналістичної «еліти». Поставивши за
мету змалювати характерний портрет цієї преси, захід¬
нонімецький журнал «Остойропа» констатував, що вона
«за невеликими винятками має яскраво виражене ан¬
тикомуністичне спрямування. Кожний орган намагаєть¬
ся, що йому вдається більшою чи меншою мірою, хоч
трохи сприяти незгодам з комунізмом» 2.
Таким чином, претензії націоналістичної преси на
якесь власне, «українське» бачення проблем зовсім без¬
підставні. Вона повторює лише зади ідеологів ультра¬
правих імперіалістів — оскаженіло виступає проти мир¬
ного співіснування країн з різними соціальними система¬
ми, веде розгнуздану антирадянську пропаганду. Най-
відвертішими рупорами «холодної війни» виступають
видання, які належать бандерівським, мельниківським
та іншим групам.
Серед реліктів «холодної війни» є друковані органи
34 ОУН (так званих бандерівців). Ця преса — пряме
породження «холодної війни» — піднялася на її дріж¬
джах тоді, коли атомні маніяки спробували шантажува¬
ти Радянський Союз та інші миролюбні країни, закли¬
кали до застосування ядерної зброї. Саме на хвилі інси-
нуацій проти СРСР у 1954 році на мюнхенському обрії
показався тижневик «Шлях перемоги» і одразу по¬
чав лупити у військові барабани в унісон із судетськими
та іншими реваншистами й неонацистами. Мілітарист¬
ська лексика запанувала на шпальтах цієї газети. Ба¬
рабанщикам із «Шляху перемоги» та їхнім диригентам
тільки й подавай воєнні конфлікти, збройні сутички.
«Нас розсудять,— галасують вони в людожерському за¬
палі,— залізо і кров!»
Історія крокує не під барабани «шляхопереможців»,
вона відкидає геть ідеї ненависті й війни між народами.
Та мюнхенські шаленці керуються логікою типових аван¬
тюристів.
1 Яків Шумелда. Стратегія та тактика українського визвольного
руху. Чікаго, 1966, стор. 86. Підкреслення наше.
2 «Озіеигора», 1965, № 4, 5. 272.
5
Звернімося до подій останнього часу. У Бонні йшла
ратифікація договорів ФРН з СРСР і Польщею. Народи
й уряди висловлювали задоволення, а «Шлях перемоги»
був у паніці. «У нашому інтересі не наближування, але
конфлікт з Москвою»,— волав у номері від 4 червня
1972 року криптонім Е. О., забувши, звичайно, додати,
що є ще інтерес населення ФРН та інших країн, який,
зрозуміло, не збігається з «інтересом» купки авантюри¬
стів.
У цій же статті газета накинулася з грубою лайкою
на депутатів бундестагу, в тому числі на опозицію. Вона
писала: «Це нісенітниця, що говорив речник опозиції
Кізінгер, мовляв, опозиція стримується від голосування,
щоб уможливити схвалення договорів, бо загальний
«тренд» у світі — за «мир», за «співпрацю», за «коопе¬
рацію». І далі: «Ми проти всяких «конференцій безпе¬
ки»... Ми проти т. зв. відпруження, яке пропонують різ¬
ні вожді офіційного світу...».
Дійшло до того, що «шляхопереможці» розгорнули
безпрецедентну наклепницьку кампанію проти Ватікану
й особисто папи Павла VI, а водночас і проти Світової
ради церков. И лише тому, що ті виступають за контак¬
ти з представниками віруючих у соціалістичних країнах.
«Це не пастир терплячих! — кидає на адресу глави рим¬
сько-католицької церкви обвинувачення газета.— Хто
зве себе намісником Христа, має іти Його слідами. Його
слідами не йде цей папа» *.
Мимоволі виникає запитання: чим пояснити це ша¬
ленство? Дістати відповідь допомагають все ті ж мюн¬
хенські барабанщики. «Ми не збираємося,— заявляють
вони,— «ради миру», «безпеки», «святого покою», «від¬
пруження» сидіти тихенько, чекаючи на смерть» 2. Отже,
саме своє існування цей рупор людиноненависництва
не уявляє в рамках мирного життя народів. Війна для
нього — життя, мир — смерть. Коментарі, як кажуть,
зайві.
Вороже ставляться до принципів мирного співіснуван¬
ня, поліпшення економічних, наукових та інших кон¬
тактів між капіталістичними і соціалістичними країна¬
1 «Шлях перемоги», 21 травня 1972 р.
2 Там же, 4 червня 1972 р.
6
ми й органи інших реакційних груп. Так, мельників-
ське «Українське слово», взявшись коментувати до¬
говір ФРН з СРСР, мимоволі скинуло з себе маску.
Його ділків вивело з рівноваги те, що уряд ФРН «зобо¬
в’язується разом з СРСР «зміцнювати мир», підтриму¬
вати «ідеї детенди», тобто злагоди між СРСР і західним
світом, «зміцнювати європейську безпеку». І газета по¬
чала страхати читача: ратифікація договору, мовляв,
стане «політичною помилкою», «моральною поразкою»
та ін.1.
У ті дні «прорвало» також західнонімецькі «Україн¬
ські вісті», які намагаються виступати перед читачем у
мундирі «революційних демократів». Цей орган недво¬
значно засвідчив, що у слова «революція», «демокра¬
тія» він вкладає протилежний цим термінам зміст. Уер-
депівський рупор досі схиляється перед спадщиною
нацистських тоталітаристів — політикою нацьковування
одних народів на інші, що підтверджує поява у цей час
на його шпальтах «фейлетону», де у властивих для геб-
бельсівської пропаганди виразах змальовано народ і
уряд США.
Як пише сама газета, вперше цей пасквіль надруко¬
вано в окупаційному листку «Нова Україна» в 1943 році,
коли фашистський агресор відкочувався до свого лігва
під могутніми ударами Радянської Армії, а нацистські
злочинці, щоб зберегти свій терористичний режим, вда¬
лися до спроб розколоти антигітлерівську коаліцію. Свій
внесок у чорну справу робили й пропагандистські рупори
фашистів, намагаючись очорнити воєнне співробітництво
СРСР та США. Ось тоді і з’явився цей «фейлетон», автор
якого — нинішній постійний дописувач «Українських
вістей» Мартин Задека. (Під цим псевдонімом ховається
колабораціоніст Іван Антипенко). У рядках, дописаних
до передрукованого пасквіля, Антипенко-Задека засвід¬
чив, що його зброя — все ті ж фашистські наклепи, що
цей речник УРДП, як і під час служби у нацистів, є во¬
рогом співробітництва країн.
Незважаючи на різні вивіски, перед нами один хор,
в якому відповідно розподілено ролі. На першість у ньо¬
му здавна претендують екстремісти із 34 ОУН. У лон¬
донському «Визвольному шляху», як і в уже згадувано¬
1 «Українське слово» (Париж), 7 травня 1972 р.
7
му мюнхенському «Шляху перемоги», вони бучно віта¬
ють будь-яку групу чи особу, яким не до вподоби прин¬
ципи мирного співіснування між соціалістичними й капі¬
талістичними країнами. Зі сторінок «Визвольного шляху»
линуть дифірамби на адресу тоталітарних режимів у
Португалії, Іспанії, Греції, расистській Родезії. До речі,
про це можна прочитати в писаннях одного з провідних
авторів журналу — мракобіса Дмитра Донцова 1.
До тотального походу проти демократичних сил з
номера в номер закликає також торонтський тижневик
«Гомін України», який видається під егідою претенден¬
тів у диктатори з «Ліги визволення України». Ця газета
була заснована в розпал «холодної війни» (1948 рік) з
метою роздмухування істерії і підозри, цькування інако¬
мислячих. Характерно, що в її стінах пройшли вишкіл
Р. Рахманний та інші, які нині підробляються під «де¬
мократів».
«Гомін» безустанно ллє бруд на ООН, ЮНЕСКО і
ряд інших міжнародних організацій, намагаючись при¬
чепити їм личку «комуністичних». Більше того, його,
бачте, не задовольняють навіть ті буржуазні кола, які
прагнуть з реалістичних позицій оцінювати явища су¬
часного життя. Слухаючи всі ці «викривальні» вигуки,
можна подумати, що маємо справу з галасливими, але
незалежними органами. Та виявляється, «самобутність»
ця бутафорна. Притаманна бандерівським виданням лі¬
нія зумовлена фактором, на який, зокрема, вказує нью-
йоркський «Вісник», близнюк «Гомону»: «Доцільно спів-
діяти з тими американськими політичними силами, які
протиставляться коекзистенції»2, тобто мирному співіс¬
нуванню різних соціально-економічних систем.
Бандерівська преса виступає в одному хорі з іншо¬
мовною періодикою «Товариства Джона Берча», «Хри¬
стиянського антикомуністичного походу» та інших уль¬
траправих організацій, що своїм ідолом також зробили
антикомунізм і всіляко очорнюють боротьбу народів за
розрядку міжнародної напруженості. У цьому альянсі
є своя логіка. Адже, як свідчить обізнаний в цих питан¬
нях «Український самостійник», «34 ОУН скерувалися
в бік правого екстремізму». Журнал вказує на союз між
1 «Визвольний шлях», 1967, № 9, стор. 966.
2 «Вісник», 1969, № 3, стор. 4.
бандерівцями і «експонентами американських правоек¬
стремістських груп». «Справжнім рушійним мотором, що
порушує всю цю машинерію,— відзначає він,— являєть¬
ся капітал деяких американських промислових корпора¬
цій. Ці корпорації ставлять вище справу своїх призем¬
них фінансових інтересів понад добро цілості, тобто
Америки» 1. Отже, «Український самостійник» мимоволі
розкрив факт служіння бандерівської верхівки ан¬
тинародним інтересам купки монополій.
Називаючи конкретних осіб, «Український самостій¬
ник» зазначив, що експонентом американських право¬
екстремістських кіл «на терені УККА є його довголітній
голова проф. Лев Добрянський» 2. Він — один з твердо¬
лобих пропагаторів «холодної війни», затятий противник
нормальних відносин між США і СРСР. Свої статті і
книжки Л. Добрянський пише з єдиною метою — нагні¬
тати атмосферу недовір’я й ворожнечі до Радянської
країни. Прикриваючи свої реакційні сентенції професор¬
ським титулом, він, однак, так і не спромігся здобути
сподіваних лаврів. У його писаннях науковці США та
інших західних країн не знаходять нічого, крім примі¬
тивізму. Рецензуючи книжку Добрянського, видану анг¬
лійською мовою під назвою «США і радянський міф»,
Роберт Джонстон з факультету історії Макмастерсько-
го університету (Канада) дійшов висновку, що мислен¬
ня її автора відірване від реального життя. «Ця поле¬
міка,— пише рецензент у впливовому американському
журналі «Лайбрері джорнел»,— базується на кількох
легко перетравлюваних твердженнях: Радянська Росія
погана; Калвін Кулідж (президент США в 1923—
1929 роках, різко виступав проти дипломатичного ви¬
знання СРСР.— М. В.), який схвалював це, був добрий;
його наступники введені в оману Радами; головне зло
Москви — гноблення української свободи. Хоч кожне з
цих тверджень можна дискутувати, тон автора такий не¬
стримний, а його стиль такий туманний, що можливість
дискусії виключається... Ця книга не має будь-якої лі¬
тературної або інтелектуальної вартості» 3.
1 «Український самостійник», 1967, № 9, стор. 8, 10.
2 Там же, стор. 9.
3 “ПЬгагу .ІоигпаГ, Аргії 1, 1971, р. 1274.
2. Варварцев
9
ВИТІВКИ «ПРИМУСОВОЇ ПРЕСИ»
І ось такі особи, як Л. Добрянський, використовують
УККА для диригування не тільки відверто ультрапра¬
вою пресою, а й виданнями, які формально вважаються
«безпартійними». Під політичним диктатом УККА пере¬
бувають, зокрема, газети допомогових союзів. Правоек¬
стремістські елементи, які керують цією пресою, пере¬
творили її на знаряддя неприхованої пропаганди «холод¬
ної війни», розсадник ідей розбрату і ненависті.
На своїх зібраннях верховоди ультраправих постій¬
но обговорюють, яким чином посилити використання
допомогових та інших організацій у своїх політичних
цілях. Наприклад, у «резолюціях» ООЧСУ говориться,,
що «українські суспільно-громадські організації, това¬
риства й установи за кордоном» є базою, на якій «мож¬
на розбудовувати та здійснювати політичну діяльність» !.
Не дивно, що, підпорядковані ватажкам ультрапра¬
вих, союзові газети й журнали по суті пропагують полі¬
тику цих ультра, а «еліта» УККА прилюдно дякує редак¬
ціям за «гармонійну співпрацю» 2.
Ультраправі прагнуть скористатися, зокрема, тією
обставиною, що видання допомогових товариств поши¬
рюються серед їх членів в обов’язковому порядку. Запов¬
нюючи наклепами сторінки цієї преси, вони намагаються
настроїти рядове членство вороже до демократичного
руху в Америці, до Радянської України. Звідси в націо¬
налістичному середовищі з’явився навіть термін — «при¬
мусова преса», який вживається саме щодо союзових
газет.
Даючи таку характеристику цим газетам, торонт-
ський двотижневик монархістів «Батьківщина» 3 мав на
увазі і нью-йоркську «Свободу», що вважається орга¬
ном «Українського народного союзу» (УНС), а фактич¬
но є знаряддям ультраправих. На це неодноразово вка¬
зували й інші видання. Торонтське націоналістичне
«Вільне слово», подаючи звіт про чергову конвенцію
УНС, писало, що «більшість чи майже всі організатори
1 «Вісник», 1969, № 3, стор. 3.
2 «Свобода», 13 березня 1969 року.
3 «Батьківщина», 22 травня 1971 року.
10
(УНС) є пробандерівської орієнтації, офіційний орган
УНС «Свобода» також на тих дорогах» і.
«Свобода», яка виправдовує своєю назвою лише сво¬
боду брехні, намагається викликати серед читачів нега¬
тивне ставлення до Радянського Союзу. Під її дахом
звили собі кубло професійні наклепники. Характерно, що
тут гармонійно співпрацюють і скажені ультра, і їхні
«критики» — поборники «демократичного соціалізму».
Хіба не парадоксально, що колишній агент гестапо,
а нині головний редактор «Свободи» А. Драган за ак¬
тивну участь у цій газеті прилюдно дякує Панасу Фе-
денкові, представникові так званої «Української соціа¬
лістичної партії», яка, якщо вірити її запевненням, стоїть
в опозиції до ультраправих, зокрема до ОУН. А втім,
нічого незвичайного тут немає: статті удаваного «соціа¬
ліста» цілком влаштовують найзапекліших реакціонерів,
бо в його писаннях не менше зоологічної ненависті до
всього прогресивного, ніж у погромницьких гаслах уль¬
траправих.
Зрозуміло, що серед багатьох українців за кордоном
ця газета здобула горезвісну репутацію. Навіть у націо¬
налістичних колах її пропагандистська тріскотня викли¬
кає обурення. «На сторінках «Свободи»,— пише нью-
йоркський бюлетень «Нотатник»,— ви не знайдете ні¬
якої систематичної і вичерпної інформації про економіч¬
ні справи, становище науки, літератури в Україні... Укра¬
їнська громада, мабуть, ніколи не мала такого поганого
і нечесного «незалежного» часопису, яким є «Свобода».
Неохайність і безграмотність «Свободи» вражаючі. . На
кожному кроці трапляються різні помилки і брехливі
твердження» 2.
Справді, на її шпальтах чільне місце відводиться на¬
клепницьким виступам. Інсинуації, до яких вдається га¬
зета, розраховані на те, що читачі не знають взагалі або
мало знають про життя українського народу. Неспро¬
можна замовчати величні економічні успіхи Радянської
України, «Свобода» з допомогою негідних прийомів на¬
магається створити враження, нібито український народ
не користується здобутками власної праці. Варто було
довести рівень видобутку вугілля на Україні до 200 млн.
1 «Вільне слово», 18—25 липня 1970 р.
2 «Нотатник», 1968, № 2.
11
тонн, як газеті закортіло посіяти сумнів у читача. 14 січ¬
ня 1969 року вона «багатозначно» натякнула, що, мов¬
ляв, радянська преса «не звертає уваги на те, куди йде
те багатство».
Та коли залишити поза увагою вигадки «Свободи»
і звернутися до фактів, виявиться така картина. Напри¬
клад, у 1963 році з України в інші союзні республіки в
порядку загальносоюзного обміну матеріальними цінно¬
стями було вивезено 14,5% загальнореспубліканського
видобутку вугілля, а в наступні роки процент цей навіть
дещо зменшився у зв’язку із змінами в паливному ба¬
лансі країни 1.
Заповнюючи сторінки брудними натяками, газета
водночас замовчує, який нескінченний потік продукції
надходить до УРСР по кооперації з братніх республік,
серед яких найбільшим постачальником є РРФСР. Так,
з Російської Федерації Україна постійно одержує багато
лісу, лісоматеріалів, нафти, точних приладів, дизелів,
автомобілів, екскаваторів, шерстяних, бавовняних тканин
тощо. Білоруська РСР надсилає для потреб УРСР мета¬
лорізальні верстати, електродвигуни, радіоприймачі, те¬
левізори та ін. Одне з найбільших білоруських підпри¬
ємств — Жодінський завод, який випускає надпотужні
автосамоскиди та автопоїзди, близько третини своєї про¬
дукції відправляє в автопарки України. А скільки різно¬
манітних виробів з марками заводів та фабрик радян¬
ських прибалтійських республік можна побачити в укра¬
їнських містах! То — модерні електропоїзди і першо¬
класні транзистори, автоматичні телефонні станції і сіль¬
ськогосподарські машини, продовольчі автомати і вироби
з полімерів, риба і чимало іншого. Наприклад, майже всі
міста Литви виконують замовлення для України 2.
Тисячі найменувань високоякісної продукції — це той
неоціненний вклад, який вносять усі братні республіки
у справу зростання економіки УРСР, піднесення добро¬
буту й культури її населення. Ось чому український на¬
род так пишається приналежністю до великої сім’ї
народів Радянського Союзу, 50-річчя якого прогресивне
1 Див. про це докладно наукову монографію В. Ф. Панібудь-
ласки «Дружба і співробітництво українського народу з братніми
народами СРСР». Київ, 1967, стор. 46 та ін.
2 Див. В. Ф. Панібудьласка. Назв, праця, стор. 44—45.
12
людство по праву відзначає як тріумф ідей дружби і
взаємодопомоги.
Як бачимо, прийоми, до яких вдаються екзильні
рупори, нічого спільного не мають з інформацією. Це
методи людців, котрі бояться правди, приховують її,
бо саме вона заважає їм залякувати читача байками
про «жахи» комунізму.
ІНКВІЗИТОРИ ДУМКИ
Подібно до 34 ОУН мельниківська «еліта» розгля¬
дає пресу як знаряддя ідеологічних диверсій проти сил
миру й прогресу. У своїх «програмах» вона закликає
«посилювати антирежимну діяльність як на Україні, так
і в усьому СРСР» ’.
Зображуючи себе мало не міжнародними політиками,
мельниківські верховоди, проте, не афішують, що їхня
мета — передусім придушувати, зокрема шляхом пропа¬
гандистських наскоків, законні вимоги та бажання емі¬
грантів. Якщо і йдеться про «внутрішню» діяльність, то
вона, за визнанням одного з мельниківських функціоне¬
рів О. Зінкевича, полягає в тому, щоб «поборювати про-
гресистський рух» всередині української спільноти за
кордоном2. Та це далеко не вся правда. Подібні розмо¬
ви — лише ширма, щоб приховати дії, спрямовані на
захоплення контролю над думками українців за кордо¬
ном. З цією метою мельниківська ОУН намагається пере¬
слідувати кожного, хто наважиться мати власну, відмін¬
ну від «еліти» думку.
Таку інквізиторську роль щодо інакомислячих запек¬
ло виконують «Українське слово» (Париж) і «Новий
шлях» (Вінніпег), прагнучи нав’язати людині стандарти
чорносотенного мислення. Згадаймо, приміром, як реа¬
гувало «Українське слово» на діяльність відомого в Ка¬
наді бізнесмена М. Колянківського. Досить було йому
заявити, виходячи з власних неодноразових спостере¬
жень, що українці за кордоном щиро ставляться до Ук¬
раїни, як паризьке «Слово» захлинулося від люті, вима¬
1 Матеріали VII великого збору українських націоналістів
(ВЗУН). Париж — Балтімор, 1971, стор. 105.
2 «Початок великого процесу». Чікаго, 1968, стор. 95.
13
гаючи «якнайгостріше засудити» подібні виступи і вра¬
ження *.
Прагнучи приховати правду про УРСР, мельників-
ська преса поширює вигадки й брехливі чутки, споді¬
ваючись внести замішання в українське закордонне
середовище, обдурити легковірних. Слід зазначити, що по¬
ширення вигадок заздалегідь планується. Вони штампу¬
ються на пропагандистській кухні мельниківського цен¬
тру і розсилаються у вигляді «вісток» від імені «інфор¬
маційної служби» «Смолоскип». Редактором її вважає¬
ться Осип Зінкевич. «Українське слово» представляє
його як співробітника американської хімічної компанії
«Сілло» 2. Навчившись робити з білого чорне й навпаки,
цей «редактор» і фабрикує в такий спосіб дезінформа¬
цію, яку про людське око називає «інформацією».
Ось один із прикладів «хімічних» вправ «Смолоски¬
па». У 1970 році він поширив сенсацію про «повстанців
у Карпатах». Нагромадження дурниць викликало осуд
навіть у деяких націоналістичних колах — надто грубо
була шита вигадка. Газета «Українське життя», вислов¬
люючи, зокрема, ставлення цих кіл, писала: «З якою
метою «Смолоскип» поширює такі вістки, важко вгада¬
ти. Провокація чи безвідповідальне маячення? Який
сенс видумувати такі нісенітниці?» 3.
Неблискучі, як бачимо, справи екзильної верхівки,
якщо вона підмінює справжні факти вигадками і замість
інформації читачеві підсовує пропагандистське вариво,
замішане на антирадянській отруті. І характерно: чим
більше провалів у мельниківських ворожок, тим гучніше
й частіше вони галасують про те, що їхня мета — лише
«інформація» про УРСР.
Рекламний характер цих заяв вимушений. Адже сьо¬
годні український читач у Канаді чи США, Австралії чи
ФРН виявляє зрослий інтерес до УРСР. Так, у від¬
повідях на анкету «Нового шляху» майже всі її учасни¬
ки вимагали якнайбільше друкувати матеріалів про
Україну. Знаючи, в якому спотвореному вигляді редак¬
ція подає ці вісті, один з читачів зауважив: «Статті та
інформації з життя в Україні потрібні дуже! Але якщо
1 «Українське слово», 5 липня 1970 р.
2 «Українське слово», 20 квітня 1969 р.
3 «Українське життя», 13 вересня 1970 р.
14
подаєте коментарі, то — без ультрапатріотичної під¬
ливки» 1.
То звідки ж запозичуються прийоми складання таких
коментарів? Щоб відповісти на це, слід зробити екскурс
у минуле, наприклад, газети «Новий шлях», редактори
якої нині одягаються в тогу «демократів», щоб прикрити
своє чорне, до краю вороже демократії, нутро. «Новий
шлях» є органом мельниківської групи в Канаді — «Ук¬
раїнського національного об’єднання» (УНО), котре
діяло ще до другої світової війни. У 30-х роках УНО та
його друкований орган розгортали широку пропаганду
фашизму.
Книга Раймонда Девіса, яка вийшла в 1943 році в
Торонто, відзначала, що УНО «з його органом «Новий
шлях» прославляло нацистський режим, а сам Гітлер
був гучно проголошений їхнім ідолом»2. Під машкарою
«націоналістичної політики» ватажки УНО та подібних
організацій «посилювали свої зв’язки з міжнародною
фашистською змовою»3. Джерелами «інформації» «Но¬
вого шляху» були штаб-квартири фашистських злочинців
у Берліні, Римі, Відні. Отже, ненависть до інакомисля¬
чих, до демократії й соціалізму, хоч як не маскують її
сьогодні мельниківські пропагандистські органи, має
своїм першоджерелом фашистську пропаганду.
ПІД ЧОРНИМ ПРАПОРОМ МАККАРТИЗМУ
Виконуючи завдання найбільш агресивних сил імпе¬
ріалізму, які прагнуть робити бізнес на «холодній війні»,
в тій же ролі дезінформаторів виступають й інші конку¬
руючі з мельниківцями часописи. Нерідко на них наві¬
шуються «приватні» й «незалежні» вивіски, аби збити
з пантелику читачів.
Наскільки фальшиві такі фасади, свідчить діяльність
«Канадійського фармера» — газети фермерської лише
за назвою і антифермерської й антинародної за своїм
спрямуванням. Вона виходить у видавництві «Нейшнл
паблішерс», що належить бізнесмену Доячеку, а її полі¬
тичну лінію визначають крайньо праві представники
1 «Новий шлях», 24 жовтня 1970 р.
2 Каутопсі А. Оауіез. ТНіз із Оиг Ьапсі. Тогопіо, 1943, р. 26.
3 Там же, стор. 21.
15
імперіалістичної буржуазії. Вони і є справжніми редак¬
торами газети з самого початку її заснування (1903 р.)г
освяченого грошима з каси ліберальної партії. Фінан¬
суючи «Канадійський фармер», лідери цієї партії аж
ніяк не плекали платонічної любові до українського дру¬
кованого слова, а керувалися інтересами великого капі¬
талу, з яким тісно зв’язана партія. Вже тоді у своїй бо¬
ротьбі проти конкурентів по визиску трудящих лібераль¬
на верхівка під час передвиборчих кампаній прагнула
заручитися голосами емігрантів з Галичини.
Протягом багатьох років газета живиться субсидія¬
ми, в тому числі таємними, яких надають їй банки, про¬
мислові й торговельні фірми, буржуазні партії, орігани
влади. З якою метою видаються ці гроші, видно, зокрема,
з документів канадського уряду. В опублікованих у
1971 році таємних протоколах ідеться про те, що 3 квіт¬
ня 1941 року на своєму засіданні уряд на пропозицію
військового міністра асигнував видавцеві Доячеку од¬
разу 6.000 доларів. Вони призначалися на підтримку
двох газет Доячека, серед них «Канадійського фар-
мера» *.
Схвалюючи цю субсидію, міністр юстиції кваліфіку¬
вав діяльність обох газет як «допоміжну протидію кому¬
ністичній діяльності» (цією формулою прикривалися
факти придушення демократичного, антифашистського
руху, який охопив тоді широкі верстви канадського насе¬
лення). Показово, що, коли постало питання про те, яке
відомство має переказати гроші на реакційну пропаган¬
ду, учасники засідання назвали поліцію, тобто той орган,
що безпосередньо здійснював заборону діяльності про¬
гресивних організацій, робітничо-фермерської преси. Зро¬
зуміло, що підкуплений «Канадійський фармер» не зали¬
шився в боргу, і посилив цькування антифашистів у
країні.
Поліцейщина стала характерною рисою «Фармера».
Вже в наші дні газета докладає чимало зусиль, щоб во¬
скресити в повному масштабі часи безпрецедентного в
історії Америки придушення громадянських свобод. Взір¬
цем «суспільного порядку» редакція вважає маккартизм.
Наприклад, відзначаючи роковини смерті горезвісного
американського сенатора Д. Маккарті, «Канадійський
1 «Життя і слово», 31 січня 1972 р.
16
фармер» вдався до заяложених штампів залякування
читача. Він запевняв, що Маккарті «розкрив перед усім
світом цілу низку прихованих комунофілів у державних
органах» США. «Можливо, що покійний сенатор у де¬
яких випадках переборщував,— писала газета,— але ці
останні 12 літ після його смерті якраз засвідчили, що
Маккарті таки не багато помилявся» \
І ці твердження поширюються всупереч відомим на
Заході фактам, з якими змушені рахуватися навіть впли¬
вові буржуазні кола. Так, висловлюючи думку останніх,
один із стовпів американської журналістики У. Ліппман
недвозначно констатував: «Те, що зробив маккартизм,.,
являє одну з великих національних трагедій післявоєн¬
ної епохи». Шкода, яку заподіяв він американському су¬
спільству, була «дуже великою»2.
Не дивно, що на шпальтах маккартистської газети
збирається писанина найзапекліших ворогів людства —
Д. Донцова та його прихильників. У самій же редакції
орудують члени чорносотенної антисемітської організа¬
ції, що прикривається облудною назвою «Спілка визво¬
лення України» (СВУ) і перебуває на утриманні ультра¬
правих представників бізнесу.
Тим, хто в чомусь не погоджується з СВУ і маккар-
тистами взагалі, газета інкримінує «комуністичну інфіль¬
трацію». Вона тероризує кожного, хто наважується від¬
відувати Україну. Дійшло до того, що одного з канад¬
ських громадян українського походження М. Підлісного,
людину, далеку від симпатій до комунізму, редакція
назвала «комуністичним агентом» лише за те, що той
вирішив побачитись з рідною матір’ю на Україні.
Як потім писав торонтський журнал «Нові дні», «щоб
оборонитися від тієї лихої напасті, Микола Підлісний на
пораду свого адвоката подав позов на «Канадійський
фармер», де севеушна мазанина друкувалася — анонім¬
но, отже,— з благословення видавця та редакції. Але до
суду не дійшло: видавець «Канадійського фармера»
К. Е. Доячек попросився загасити ту справу полюбовно,
бо бачив і розумів, що його редактор завів його під
дурного хату і буде неминучий скандал і велика для
1 «Вільний світ» — американське видання «Канадійського фар¬
мера», 23 червня 1969 р.
2 ТНе Еззепііаі ирртапп. Уогк, 1963, р. 68.
3. Варварцев
17
нього неслава, коли перенесеться судова справа на
шпальти всієї канадської преси». Доячек змушений був
задовольнити вимоги позову — заплатити 1.600 дола¬
рів
Звичайно, це винятковий епізод, коли наклепникам
з «Канадійського фармера» загрожувало судове переслі¬
дування, але і він свідчить про те, якого морального те¬
рору зазнають українці за кордоном з боку погромниць¬
кої преси.
Практика залякування існує і в ряді часописів, що
іменують себе «релігійними» і стали здобиччю авантю¬
ристів, зокрема таких, які офіційно прикриваються свя¬
щенним саном. Пробравшись на редакторські посади
або керівні пости в церковних громадах, вони удають
із себе прихильників віри. Релігія для подібних осіб —
звичайна оболонка для проведення політичних провока¬
цій. І це не приховують самі політикани. Так, ватажок
34 ОУН Я. Стецько вимагає «підтримувати протиекзи-
стенціалістичні позиції в усіх великих релігіях світу —
Ватікану, Світової ради церков, буддизму і т. п.» 2.
Прикладом такої «підтримки» є використання уль¬
траправими газети «Америка» у Філадельфії. У своїх
звертаннях до читачів редакція запевняє, що вона, мов¬
ляв, відстоює інтереси осіб католицького віросповідан¬
ня. Тимчасом головне місце на її шпальтах посідають
не богословська тематика, а міфи про «радянську загро¬
зу». Ось типові заголовки статей газети, розраховані на
залякування читачів: «Чи Совєти вже тепер заатакують
Захід?», «Совєти оточують Європу» тощо. Звиклі до
лексикону агресорів, редактори «Америки» показують
усе крізь призму вовчої моралі, прагнуть приписати цю
мораль радянському народові.
Будучи у конфлікті з часом, газета вперто виступає
за продовження «холодної війни». Вся ця далека від
церковних потреб лінія зумовлена тим, що редакція
«Америки» перебуває в руках бандерівців,— на це не раз
вказували інші друковані органи. Сам же головний ре¬
дактор Ігнат Білинський — один з ватажків бандерів¬
ської ООЧСУ. Засилля політиканів у газеті викликає
1 «Нові дні», 1972, січень, стор. 21.
2 «Визвольний шлях», 1968, № 11—12, стор. 1332.
18
невдоволення рядового членства «Союзу українців-като-
ликів «Провидіння», органом якого вважається «Амери¬
ка». Так, на одному із його засідань зазначалося, що
газета «забагато місця присвячує політичним пробле¬
мам» Пересвідчившись в обмані, читачі відвертаються
від реакційного видання, і про це свідчить той факт, що
за останні роки тираж «Америки» знизився більш як
удвоє і ледь становить 4.500 примірників.
Відповідники «Америки» існують і в ряді інших міст.
У Мюнхені — це «Християнський голос», на шпальтах яко¬
го оспівуються терор і агресія, причому робляться спроби
приховати криваву діяльність різних злочинців. «Христи¬
янському голосу», приміром, припала до вподоби військо¬
ва диктатура в Греції, перетвореної на країну поліцей¬
ських утисків та концтаборів. 12 травня 1968 року газета
висловила свою потаємну мрію — щоб і «Україна мала
навіть такий, але власний режим».
Або звернімося до такої теми, як війна у В’єтнамі.
Світова громадськість добре знає про звірства, вчинені
американськими вояками на багатостраждальній в’єт¬
намській землі. Свідчення, що потрясають людське сум¬
ління, дають самі учасники війни. Та що для «Християн¬
ського голосу» документи, зізнання очевидців! У номері
від 22 травня 1967 року він, наприклад, пише: «Коли де¬
хто відважується прирівнювати поступовання американ¬
ців у В’єтнамі із злочинами нацистів на Сході Європи,
то це свідома злоба, клевета, навіть злочин».
Подібна, дивна на перший погляд, позиція захисту
вбивць з боку органу, який називає себе «християн¬
ським», не випадкова. Адже лінію газети визначають
такі особи, як Іван Гриньох — один з найактивніших
прибічників гітлерівського режиму в роки минулої вій¬
ни, капелан карального легіону «Нахтігаль», що відзна¬
чився звірячими розправами, зокрема, над інтелігенцією
Львова у липні 1941 року.
У радянських та зарубіжних архівах збереглися чис¬
ленні документи, які свідчать,, що Гриньох був агентом
поліції безпеки та СД, а також абверу. Ховаючись під
кличкою Данилов, він, як розповів у своїх показаннях
кадровий співробітник гестапо і абверу Зігфрід Мюл-
лер, «сприяв командуванню абверкоманди-202 у вербов-
1 «Америка», 28 березня 1969 р.
ці, навчанні й комплектуванні диверсійних груп» !. Після
війни — і це також зафіксовано документально — Гри-
ньох продовжував служити імперіалістичним розвідкам,
але у нових хазяїв. Цю диявольську діяльність він поєд¬
нує з проведенням лицемірної пропаганди в «Християн¬
ському голосі».
Безпардонна спекуляція на релігійних почуттях про¬
вадиться і в ряді баптистських громад. Буржуазні націо¬
налісти, які захопили керівництво в «Об’єднанні україн¬
ських євангельсько-баптистських церков в США»
(ОУЄБЦ), діючи за спиною віруючих, перетворили цю
організацію на придаток ультраправих екстремістів.
Зв’язані з реакційними колами в країні, верховоди
ОУЄБЦ використовують в антикомуністичних цілях жур¬
нал «Післанець правди». Його хазяї, по суті, визнали,
що це видання було засноване не для забезпечення релі¬
гійних потреб американських віруючих, а з політичних
міркувань. «Нам потрібно мати журнал,— говорив один
з ватажків П. Бартків,— щоб наших віруючих в США
освідомлювати про дійсний стан речей в Європі» 2.
Те, що він назвав «освідомлюванням», насправді є за¬
здалегідь продуманою дезінформацією про Радянську
Україну. З допомогою часопису верховоди ОУЄБЦ на¬
магаються втручатися у внутрішні справи віруючих різ¬
них країн, сіяти сумніви й тривоги шляхом поширення
злісних вигадок і чуток. Все це робиться з метою виправ¬
дати агресивні устремління імперіалізму. Авантюристи,
які виступають у журналі під машкарою проповідників,
вихваляють мілітаризм, збройні акції щодо інших дер¬
жав, агресію проти в’єтнамського народу.
Людиноненависницька пропаганда на шпальтах
«Післанця» безпосередньо пов’язана з виходом на полі¬
тичну арену США блоку ультраправих груп, які прибра¬
ли релігійні назви — «Християнський хрестовий похід»,
«Американська рада християнських церков», «Міжна¬
родна рада християнських церков». Саме з верхівкою
названих організацій підтримують контакти провідники
ОУЄБЦ. Спільним для цього симбіозу є запеклий екстре¬
мізм, крайній ступінь реакційності.
Із штаб-квартир «Християнського хрестового похо¬
1 «Людської крові не змити. Книга фактів». Київ, 1970, стор. 97.
2 «Післанець правди», 1967, № 7—8, стор: 15>
20
ду», «Американської ради християнських церков» та ін¬
ших постійно лунають голоси проти будь-яких поступок
для робітників, проти соціального законодавства, закли¬
ки до розправ над інакомислячими в країні. Це, як за¬
значають американські дослідники, поєднується з вико¬
нанням поліцейських функцій. Приміром, голова «Аме¬
риканської ради християнських церков» Карл Макінтайр
особисто провадить серед духовенства пошуки «черво¬
них», до яких зараховується кожний, хто не згодний з
його мракобісними настановами. Він має спеціальну
картотеку, що, за його ж свідченням, є найбільшою піс¬
ля архіву Федерального бюро розслідувань 1.
Вже наявність самих зв’язків з цими реакціонерами
свідчить про справжнє обличчя ватажків ОУЄБЦ.
У 1968 році американські ультра випустили на трибуну
конгресу «Міжнародної ради християнських церков» го¬
лову ОУЄБЦ О. Гарбузюка, який виголосив реферат,
сповнений наклепів на Українську РСР. Виступаючи на
подібних зборищах, цей авантюрист кидає заклики, за¬
позичені з арсеналу нацистів,— «діяти в напрямку ек-
стермінації комунізму» 2.
Отже, Гарбузюк і його поплічники обрали українську
баптистську громаду в США та її журнал не для моли¬
тов, а для реакційних політичних акцій, спрямованих
врешті-решт проти самих віруючих, іменем яких вони
спекулюють і яких ці приятелі американських ультра
силкуються втягти в небезпечні авантюри.
ОТРУЙНИКИ ЮНИХ ДУШ
У здійсненні зловісних планів реакція робить неаби¬
яку ставку на молодь. Спроби обплутати тенетами анти-
комунізму підростаюче покоління, викликати у ньо¬
го ненависть до інших народів мають ганебну історію.
Ще у 20—30-х роках оунівські ватажки провадили на
західноукраїнських землях спеціальну пропаганду, роз¬
раховану на юнаків і дівчат. Сторінки націоналістичної
преси заповнювалися вигадками й препарованими фак¬
тами.
1 Див. А. Розіег ап(1 В. К. Ерзіеіп. Оапдег оп іНб Кі£М.
Уогк, 1964 та ін.
2 Цит. за журналом «Людина і світ», 1969, № 10, стор. 54.
21
Все це будувалося з таким розрахунком: оскільки мо¬
лодь не має життєвого досвіду, ідейного загартування,
то цим і треба скористатися, щоб нав’язати їй фальшиві
гасла. Чорна справа ця до деякої міри вдалася: пізніше
в рядах есесівської дивізії «Галичина» та інших військо¬
вих формувань, що чинили злочини проти народу під час
фашистської окупації України, траплялися обдурені во¬
рожою пропагандою молодики.
Та не встигли вщухнути гармати другої світової вій¬
ни, як націоналістичні верховоди, опинившись на вигнан¬
ні, заходилися повторювати експеримент з дезінформа¬
ції молодого покоління. «Діяльність націоналістичного
руху,— напучує «провідну верству» «Визвольний
шлях»,— мусить відкликатися передусім до молоді» 1.
Слід, однак, наголосити, що націоналістичних інст¬
рукторів охоплює панічний жах у зв’язку з тим, що за¬
рубіжна, в тому числі українська молодь, яка виросла
за кордоном, у своїй переважній більшості відмежовує¬
ться від непроханих опікунів, щиро цікавиться життям
на Радянській Україні. Цей природний потяг викликаний
величезними успіхами соціалізму в економіці і культурі.
Саме життя невблаганно ламає штучні бар’єри на
шляху до правдивої інформації, руйнує мури брехні, що
їх зводять реакціонери. Один з мельниківських зверхни-
ків Ю. Пундик, наприклад, змушений був визнати, що
«відхід» молодих українців за кордоном від антирадян-
ських організацій «приймає поважні форми» 2.
Прагнучи загальмувати цей процес, антикомуністи
намагаються розбудувати мережу видань, призначених
для ідеологічної обробки молоді під виглядом утриман¬
ня її в лоні українства. Нав’язуванням цієї преси підро¬
стаючому поколінню займається керівництво організа¬
цій, які охоплюють молодь різного віку,— від «рідних
шкіл» до відверто чорносотенних груп, подібних до
ТУСМ. У «молодіжних» журналах застосовуються різні
приманки, зокрема лицемірні лестощі на адресу юна¬
цтва. Молоду людину хочуть переконати, що вона —
супермен, що сенс життя — у пануванні над іншими.
Відповідно до цього, наприклад, у пластових журна¬
1 «Визвольний шлях», 1969, № 6, стор. 651.
2 «Українське слово», 18 лютого 1968 р.
22
лах оспівуються «принади» воєнізованих таборів, опану¬
вання методами диверсійних та збройних дій. Ця пропа¬
гандистська метушня випливає з принципів «Пласту»,
котрий називає себе «елітарною організацією молоді,
яка не могла і не може відповідати усім членам нашої
спільноти» !. Як бачимо, ті, хто керує «Пластом», став¬
лять за мету поширювати ідеї винятковості окремих об¬
ранців, ідеї «еліти». Але ж саме в такий спосіб оброб¬
ляли молодиків німецькі нацисти!
Нічим, по суті, від «пластової» не відрізняється су-
мівська преса. Взяти хоча б брюссельський журнал
«Крилаті». З його сторінок не сходять фотографії зодяг¬
нених в уніформу маршируючих молодиків, хвалебні
статті на адресу збройних банд, що діяли на Україні під
час минулої війни. Культ грубої сили і зброї став голов¬
ним змістом цього часопису.
Інше сумівське видання — «Авангард» прагне ловити
на гачок антикомуністичної пропаганди більш дорослих
молодиків, зокрема студентів. Воно є «головним пресо¬
вим органом» центральної управи СУМ, яка не раз ви¬
користовувала пресу для ідеологічної підготовки сумів-
ців до служби в імперіалістичних розвідках.
Від свого заснування «Авангард» неодноразово за¬
знавав бойкоту молоді, внаслідок чого скорочувалась
кількість передплатників, і видавці змушені були припи¬
няти на деякий час його випуск. У 1969 році, змінивши
зовнішнє оформлення, журнал знову виплив на поверх¬
ню. Редакційна стаття, вміщена тоді, недвозначно де¬
кларувала, що «Авангард» не змінив своєї політики, що
«його роль, однак, залишається та сама, що в мину¬
лому» 2.
У цьому разі доречно нагадати, якою була та роль
в минулому,— журнал рекламував писання Д. Донцова,
пропагував воєнні дії проти Радянського Союзу. І нині
видавці «Авангарду» лишилися вірними донцовщині.
Облудно оголошуючи студентство «елітою», вони силку¬
ються протиставити його іншим верствам та групам су¬
спільства— робітникам, селянам. Журнал друкує «трак¬
тати», які нагадують марення параноїків. Яскравий при¬
клад цього — стаття П. Штепи «Великого бажати!»,
1 ТепіЬ Соп£гезз оГ Шгаіпіапз іп 11.5.А. ¥огк, р. 122.
2 «Авангард», 1969, № 1, стор. 1.
23
опублікована в №№ 4 і 5 за 1971 рік. Автор використав
нагоду, щоб запозичений у Донцова суб’єктивістський
сумбур видати за якусь подобу «теорії». Ненавидячи на¬
род, ІІІтепа ділить суспільство на «величезну більшість
пасивного загалу (масу)» і «маленьку меншість — ак¬
тивну провідну верству, еліту суспільства». Загал, тобто
народні маси, автор порівнює з «твариною», називає
«двоногою худобою», брехливо запевняє, що маса «бої¬
ться духового життя й інстинктивно шукає пана», «не¬
здібна і боїться думати». Трудівників, які створюють усі
блага на землі, Штепа презирливо іменує «споживачами
життя». Підлещуючись до молоді, цей апологет «еліти»
прагне переконати юнаків з СУМу у праві поневолюва¬
ти народні маси.
Щоб «обгрунтувати» зверхність до інших народів,
Штепа вдається до псевдонаукових екскурсів у минуле.
Він хоче примусити читача повірити йому на слово, що
український народ існував 3000 років тому, що однією
з перших «українських» держав була ... «Арійська дер¬
жава», що «Україна є матір’ю не лише всіх слов’янських
народів, але також і деяких неслов’янських, як кельти,
прусси». Що ці нісенітниці не мають нічого спільного з
наукою, очевидно для кожного, хто хоч трохи знайомий
з історією. Адже на основі багатьох досліджень археоло¬
гічних, історичних, лінгвістичних матеріалів українськими
й іншими вченими неспростовно доведено, що формування
української народності припадає десь на XII — початок
XV століття, і, зрозуміло, ні про яку українську «Арій¬
ську» державу та подібну маячню не може бути й мови.
Та факт лишається фактом: на сторінки журналу за¬
прошуються невігласи, що намагаються видати за науку
словесний гіпноз, до якого свого часу вдавалися нацистські
партаймани.
До подібних маніпуляцій «Авангард» звертається і в
матеріалах, які претендують на висвітлення сучасного
життя на Україні. У редакційному «кредо» журнал за¬
певняв, що він буде «інформатором про дійсність на
Україні», Але те, що публікується, свідчить: під «інфор¬
мацією» видавці мають на увазі наклепи на УРСР.
Щоб мати уяву про характер «інформування», варто,
наприклад, звернутися до статті ватажка СУМу О. Ко¬
валя, який безапеляційно твердить, що радянська
24
преса нібито називає українське населення «бандерів¬
ськими горлорізами»]. Звичайно, доказів цього Ко¬
валь не наводить, бо їх не існує в природі. Або: «Аван¬
гарду» нічого не варто проголосити, що Узбекистан
«належить до РРФСР»2, тоді як кожному шко¬
ляреві в СРСР відомо, що Узбекистан і РРФСР — це
рівноправні союзні республіки, які входять до Союзу
РСР.
Подібне — не наслідок якихось друкарських поми¬
лок, а наперед визначена лінія на перекручене зобра¬
ження подій у СРСР. З наведених фактів видно, що,
продукуючи «молодіжну» пресу, її боси мають на меті
одне — зв’язати долю нового покоління українців за
кордоном з діяльністю найреакційніших сил на Заході,
тих, які й досі мріють про воєнний реванш, обстоюють
гасла поневолення народів.
ПЕРЕКРОЮЮЧИ ВЛАСНІ ДОГМИ
Не знаходячи підтримки серед широких верств укра¬
їнської спільноти за кордоном, екзильні політикани на¬
магаються здобути ласку імперіалістичних кіл, набиваю¬
чись до них у порадники щодо боротьби з комунізмом.
Та йдеться, як побачимо далі, всього-навсього про вико¬
нання звичайної лакейської ролі — постачання хазяїв
«матеріалами», призначеними для залякування комуніз¬
мом різних груп населення капіталістичних країн. Праг¬
нучи зробити бізнес на наклепницькій «інформації», на¬
ціоналісти систематично включають до своїх «резолюцій»
пункти про необхідність розгортання пропаганди англій¬
ською, французькою та іншими «чужинними» мовами.
Так, верхівка 34 ОУН закликає членство «давати інтен-
сивнішу підтримку англомовній видавничій діяльності
центру, щоб довести її до відома ширшим, як досі, заін¬
тересованим колам» 3.
Щоб обдурити громадськість, екзильні ділки пропо¬
нують надавати своїм іншомовним виданням «науково¬
го» забарвлення. Ціну цієї «науки» можна з’ясувати,
коли, скажімо, порівняти гасла та твердження, з якими
1 «Авангард», 1969, № 1, стор. 3.
2 «Авангард», 1969, № 4, стор. 308.
3 «Вісник», 1969, № 3, стор. 5.
25
націоналістичні «блукачі» звертаються до україномов¬
них читачів та іншомовної аудиторії. Впадає в око таке:
щоб зацікавити агресивні кола своїми маячними ідея¬
ми, вони ладні йти і йдуть на будь-яке перекроювання
власних догм, у відданості яким лицемірно клянуться
перед українською спільнотою. Звертаючись до читачів,
екзильні часописи роблять «українське питання» мало
не центральним у світовій історії (згадаймо статтю
Штепи в «Авангарді»). Але дивовижна метаморфоза
відбувається, коли вони намагаються розмовляти зі свої¬
ми хлібодавцями. Згаданий вище Я. Шумелда у своїй
книжці — своєрідному катехізису пропагандистського
обману — зазначає, що іноземні політики не звертають
уваги на «українську проблему» як таку, вони цікав¬
ляться здебільшого «цілим комплексом Східної Європи,
світової історії». Тому він пропонує «радикальний» ме¬
тод — залишити осторонь звичайну пропаганду, а готу¬
вати для чужинців такі писання, де «Україна, її культу¬
ра, цивілізація та історія займали б якесь місце на канві
широких образів і процесів» 1. Вищезгадана порада яск¬
раво демонструє, як націоналістичні верховоди, аби дого¬
дити імперіалістичній реакції, торгують тим, що вони
називають своїми переконаннями.
Слід підкреслити, що про такі маніпуляції знає або
здогадується чимало людей. Це видно із ставлення за¬
галу до націоналістичних іншомовних видань. Візьмімо
для прикладу англомовні публікації УККА. На журнал
«Юкрейніен куотерлі» попит з боку українців за кор¬
доном дорівнює нулю, чого не зміг приховати у своєму
звіті на X конгресі УККА редактор В. Душник. Він за¬
явив, що «українські установи його (журнал.— М. В.) не
передплачують і не читають» 2. Що ж до англомовного
читача, то він теж відвертається від журналу. І якщо це
видання дістається до бібліотек та інших установ, то час¬
то тільки завдяки тому, що значна частина тиражу над¬
силається редакцією безплатно.
Звітуючи на тому ж конгресі УККА, й. Лисогір та¬
кож бідкався, що загал, зокрема, лікарі, інженери, свя¬
щеники, бібліотекарі і т. д., незважаючи на неодноразо¬
1 Я. Шумелда. Стратегія та тактика українського визвольного
руху. Чікаго, 1966, стор. 84. Підкреслення наше.
2 «Свобода», 28 жовтня 1969 р.
26
ві запрошення і надсилання окремих чисел даром, ігно¬
рують журнал 1.
Речники УККА не насмілилися назвати причину та¬
кого ставлення до антикомуністичного видання. Але те,
з чого вони намагаються зробити таємницю, відверто ви¬
словив нью-йоркський бюлетень «Нові напрями». Він
писав, що «Юкрейніен куотерлі» «став журналом... скра-
йньо правих і політично збанкрутованих авторів» 2. І це
закономірний процес, бо УККА, за свідченням газети
«Українське життя», «дублює працю тоталітарного «ви¬
звольного фронту» 3.
Пропаганда, яку веде цей журнал, здавна була спря¬
мована проти миру й народного блага. Наскільки воро¬
жими планами та почуттями керуються його редактори,
видно з такого факту. Вже під час заснування журналу
його програма була складена з таким розрахунком, щоб
створити «потенціальну базу для переоцінки політичних
логлядів американських урядових і наукових чинників...
про Совєтську Росію» 4.
Щоб читачеві було ясно, що малося на увазі під «пе¬
реоцінкою», нагадаймо про час заснування журналу —
1944-й рік. Це був період, коли США виступали як союз¬
ник Радянського Союзу по антигітлерівській коаліції,
коли радянський народ проливав кров на фронтах війни,
рятуючи людство від фашистських полчищ. Отже, видав¬
ці «Юкрейніен куотерлі» у цей нелегкий час вели дивер¬
сійну роботу насамперед проти американського народу,
фактично виконуючи в США роль «п’ятої колони» гітле¬
рівців.
Курс на підтримку будь-якої найжорстокішої реак¬
ції став головним у діяльності й інших англомовних ви¬
дань УККА. Дійшло до того, що охочих мати ці публі¬
кації стає все менше навіть серед тих кіл, які не вияв¬
ляють симпатій до комунізму і вороже ставляться
до ідей соціального прогресу. Так сталося, зокрема,
з «Юкрейніен буллетин», на шпальтах якого наклепники
концентрували різний антирадянський бруд, запозиче¬
ний з інших реакційних видань. Бюлетень практично не
1 ТепіН Сопдгезз ої Шгаіпіапз іп II.5.А., р. 48.
2 «Нові напрями», 1970, № 2—3.
3 «Українське життя», 9 січня 1972 р.
'Український історик», 1969, № 4, стор. 58.
27
мав передплатників і надсилався безкоштовно, за рахунок
бюджету УККА, що, врешті-решт, переконало і найбільш
твердолобих у необхідності припинити видання.
З ВИШКОЛУ ГЕББЕЛЬСА
Використовуючи пресу для ідеологічних диверсій, на¬
ціоналістична «еліта» косяком сунула в журналістику-
Скажімо, ватажок мельниківців О. Штуль-Жданович
нині виступає як «редактор». Журналістським званням
спекулює верховода 34 ОУН Я. Стецько. Цим та іншим
екзильникам здається, що, зайнявши посаду редакто¬
ра чи видавця, зручніше здійснювати в сучасних умо¬
вах стару, ворожу щодо України і зарубіжних українців,,
діяльність.
Відповідно й агітацію молоді за здобуття журналі¬
стської професії політикани провадять з підступним на¬
міром — примусити молодь служити в галузі дезінфор¬
мації. Досить виразно ці намагання висловив у Торонто-
на зборищі «Ліги визволення України» Ю. Даревич —
один з новоявлених оракулів у професорській мантії.
«Тепер замість гасла «Юначе, ставай підпільником!»,,
треба сказати: ти, юначе, стань журналістом чи радіо¬
коментатором, чи працівником у міністерстві закордон¬
них справ Канади, Америки чи Бразілії, а не дантистом
чи шофером, бо зуби нам вирвуть у потребі, і автобус
поведуть французи чи італійці, але за нас вони не напи¬
шуть, не розкажуть світові» !.
Що правда, то правда: обізнане з маячнею сучасних
«визволителів-хрестоносців» чесне людство, природно,,
відмовляється рекламувати їх заклики. Отож доводиться
антикомуністам самим братися за пера та ще й заклика¬
ти до цього молодь. Нині апарат націоналістичних ре¬
дакцій у своїй більшості складається з тих осіб, які кер¬
мують водночас у тих чи інших організаціях.
Це явище набуло такого поширення, що дискутува¬
лося на так званому з’їзді націоналістичних редакторів
у США. Учасник його Р. Хом’як навіть вніс резолюцію,,
котра вимагала, щоб редактори, «які є членами екзеку¬
тивних органів центральних українських установ США
й Канади», зреклися «тих своїх постів», оскільки «обо-
1 «Вільне слово», 7 березня 1970 р.
28
в’язки вільного українського журналіста не покривають¬
ся з обов’язками діячів на керівних громадських стано¬
вищах і тому журналіст не в силі об’єктивно звітувати
та коментувати» *.
Пропозиція викликала різкі заперечення і під час го¬
лосування була провалена, діставши лише два «за»2.
І не випадково, бо переважна більшість учасників «з’їз¬
ду» поєднує керівництво антирадянськими організація¬
ми з поширенням наклепів через пресу та радіо. Вони
цупко тримають у руках важелі друкованої та радіо-
пропаганди як засіб, що дає змогу афішувати свій зоо¬
логічний антикомунізм і тим сподіватися на прихиль¬
ність імперіалістів.
Служіння іноземним хлібодавцям — давня традиція
цієї профанаційної преси. Показово, що біографії бага¬
тьох «сіячів» антирадянської пропаганди позначені фак¬
том тісного співробітництва з найреакційнішими силами
імперіалізму, насамперед з німецькими нацистами. Ре¬
дакції окремих видань — це осередки колишніх колабо¬
раціоністів та апологетів фашистської ідеології й полі¬
тики.
У щоденнику «Свобода» та деяких інших виданнях
час від часу з’являються статті за підписом Богдана
Кравціва. їх автор — професійний геббельсівський ви¬
ученик. На початку 1940 року він переїхав у столицю
«третього рейху» — Берлін. «Чиновники з міністерства
пропаганди відводять йому в районі Шарлотенбурга на
вулиці Нідершейнгаузен конфіскований у німецького
.антифашиста Карла Феттера... двоповерховий особняк.
Тут Кравців розміщує редакцію газети «Голос», створе¬
ну на кошти гітлерівців»3. З її допомогою він розгорнув
розгнуздану пропаганду, прагнучи задурити свідомість
українців, які знаходились на території Німеччини і оку¬
пованих нею держав. Кравців всіляко звеличував Гітле-
ра і його банду. Так, у статті під назвою «Про Гітлера-
людину», опублікованій у травні 1941 року, він харак¬
теризував цього кривавого недолюдка як «титанічну по¬
стать надлюдини і творця, найближчого прихильника
українського народу».
1 «Два з’їзди». Нью-Йорк, 1969, стор. 64.
2 Там же, стор. 65.
3 «Герострати і каїни». Ужгород, 1969, стор. 47.
29
Коли фашистські полчища віроломно напали на
СРСР, Кравців почав редагувати газету «Українець»,
де також вихваляв нацистську тиранію, кривавий режим
поневолення народів. Людиноненависницьким змістом
відзначалась і газета «Вісті», яку він видавав під кон¬
тролем гітлерівців, закликаючи українських «остарбай-
терів», насильно вивезених на каторгу в «третій рейх»,
вступати до гітлерівської армії.
Вже давно немає Геббельса, але геббельсівщина про¬
довжує існувати в нинішніх писаннях кравцівих. Для
них ареною ворожої діяльності стали «Свобода», «Су¬
часність», «Америка» тощо. Зрозуміло, в сучасних витво¬
рах Кравціва та інших немає прямих дифірамбів на ад¬
ресу Гітлера. Ця пропаганда провадиться шляхом ви¬
хваляння нацистських доктрин і гасел, без вказівки на
їхнє фашистське походження. Колишні прислужники на¬
цистів і досі тримають на своєму озброєнні один з основ¬
них інструментів геббельсівщини — наклепи на Радян¬
ський Союз.
Або гляньмо на шлях ще одного «редактора» — Ва¬
силя Сафроніва-Левицького. Коли український народ
вів смертельну боротьбу проти фашистської навали, цей
«патріот» досить зручно влаштувався у Львові під по-
кровительством гітлерівців. Як свідчить «Сучасність»,
«за німецької окупації (1942—1943) Левицький був лі¬
тературним керівником театру малих форм «Веселий
Львів», а пізніше «в Німеччині працював до закінчення
другої світової війни в тижневику «Земля», що був при¬
значений для примусових сільськогосподарських робіт¬
ників з України»1. Кого звеселяв Левицький, коли лили¬
ся ріки народної крові, в ім’я якого страхітливого режи¬
му закликав працювати поневолених українців в маєт¬
ках бауерів, журнал, звичайно, не нагадав. Утім, наве¬
дені ним факти навряд чи потребують якихось особли¬
вих коментарів. І ось цей апологет нацистського режиму
претендує на роль керівника громадської думки, реда¬
гуючи в Канаді знову тижневик, але під іншою назвою —
«Новий шлях», про ганебну діяльність якого йшлося
вище.
Зарубіжна періодика раз у раз публікує факти, які
1 «Сучасність», 1972, № 1, стор. 52, 53.
ЗО
проливають світло на зловісний шлях пропагаторів ан-
тирадянської істерії. Такі відомості, зокрема, подаються
про тих, хто користується маскою «визвольного фрон¬
ту». Проповідник цього «фронту» — мюнхенський «Шлях
перемоги» під тиском фактів змушений був порушити
мовчання й констатувати, що його конкуренти в екзилі
називають «визвольнофронтівців» «антисемітами, гітле¬
рівцями, нацистами». Визнавши це, газета взялася
«бити» своїх критиків у властивий для неї спосіб — за
допомогою шантажу. «Кожному хіба відомо,— писала
вона 16 лютого 1969 року,— що наш рух має достовірні
матеріали про багато справ і багато людей. Чи маємо
ми піти шляхом декотрих наших противників і від¬
крити їх перед своїми і чужими?». З цієї багатозначної
заяви випливає, що чимало ганебного в діяльності
екзильних пропагандистів приховується від низового
членства.
Чим же пояснити, що колишні співробітники нацист¬
ських органів займають нині ключові позиції в пресі
цілого ряду організацій? Головною причиною цього є за¬
гальна орієнтація імперіалістичної реакції на методи
фашистської пропаганди. Реакційні соціологи на Заході
досліджують й популяризують постулати стовпів цієї
отруйної пропаганди — Гітлера, Геббельса, Муссоліні,
видали чимало томів, у яких підкреслюється «корис¬
ність» фашистських методів обману мас для розгортання
сучасних ідеологічних диверсій. Відповідно імперіалі¬
стичні кола зробили ставку на кадри, які пройшли ви¬
шкіл у надрах геббельсівського відомства.
Отже, в біографіях колишніх апологетів фашизму не
сталося суттєвих змін. Змінилися лише хазяї, яким усе
з тією ж ненавистю до Радянської країни служать най¬
манці від преси. Не випадково «холодна війна» стала
рідною матір’ю для різних пройдисвітів, котрі звикли
наживати бариші на моральному терорі, наклепах.
Це, зокрема, видно з тієї ворожнечі, що неугавно то¬
читься між розбійниками пера, кожен з яких претендує
на право монопольно висловлювати «правду» і в зв’язку
з цим звинувачує своїх конкурентів по антикомунізму в
брехні та інших гріхах. Атмосфера націоналістичної пре¬
си настільки насичена духом гангстеризму і продажнос¬
ті, що це вже стало прописною істиною для самих її
учасників. Так, постійний дописувач «Шляху перемоги»
31
П. Кізко, згадуючи 3. Пеленського, який підвизається
нині в «Християнському голосі» та інших наклепницьких
органах, навів таке свідчення з їхньої спільної минулої
діяльності: «Одного дня він міг написати те, проти чого
виступити... наступного дня. Ота його «позиційна не¬
стійкість» дала підставу нашому суспільству визначити
його відповідним прізвиськом» !.
Ця характеристика стосується не тільки окремих осіб,
а й цілих друкованих органів. Наприклад, звичаї про¬
дажного світу притаманні часописам, що афішуються
«літературними». Ця преса, до якої належить мюнхен¬
ська «Сучасність», аж ніяк не керується інтересами лі¬
тератури. Добре знайомий з її редакційною кухнею
М. Кушнір, автор «Америки», досить влучно змалював
колективний портрет «літературної» преси. «Взагалі,—
пише він,— журнальна атмосфера в ділянці літератури
нагадує біржу», де «існує попит на легкі пера... пера-
фейєрверки і пера-ножики». «На шпальтах іміграційних
журналів метушиться віддавна певна кількість ножиків,
мачаних у чорнилі. Ані стилем, ані вагою змісту, ні да¬
ром переконування, ні полетом ці пера-ножики не від¬
значаються... Вони не служать літературі, література
має їм служити». Як зазначає далі М. Кушнір, у цих
журналах панує «піратська атмосфера» 2.
В цьому зв’язку з’ясовується досить парадоксальна
картина. Націоналісти галасують, що їхні часописи ви¬
ражають якісь «особливі», «національні» інтереси зага¬
лу, і створюють ілюзію про «незалежність» думок у сво¬
їй пресі. Тимчасом їхні писання нагадують дії звичай¬
нісіньких маріонеток, які танцюють, скоряючись волі та
бажанню їхнього хазяїна. Виступаючи у вузькому колі
«еліти», довголітній співробітник цієї преси М. Соснов-
ський відверто визнав: щоденна праця її редакторів — «це
найчастіше збирання з більшим чи меншим успіхом мате¬
ріалів, давно пропущених через чужий редакційний стіл,
і подавання їх нашим читачам та слухачам» 3.
Склад антикомуністичних редакцій представлено осо¬
бами, значна частина яких уже протягом десятиліть
1 «Шлях перемоги», 13 квітня 1969 р.
2 «Америка», 4 червня 1969 р.
3 Перший СКВУ. Матеріали. Вінніпег — Нью-Йорк — Лондон,
1969, стор. 367. Підкреслення наше.
32
воює проти народу. Розпочавши свій шлях з наклепів на
Радянську Україну, вони й досі жують стару антикому¬
ністичну жуйку, вдаючи, що не помічають величезних
змін у світі, краху міфів, якими вони силкуються году¬
вати читача. Навіть такий професійний антикомуніст, як
Тібор Самуелі, коментатор деяких англійських видань,
ознайомившись з рядом націоналістичних україномовних
газет, зокрема канадських, заявив в інтерв’ю західноні¬
мецьким «Українським вістям»: «Всі вони вразили мене
своєю нереальністю й, якщо можна так висловитися, ре¬
акційністю» К
Не дивно, що пропагандистські крикуни пнуться а
шкіри, щоб створити хоча б подобу «благопристойного»
фасаду для своєї преси. Передусім ворогуючих між со¬
бою редакторів зібрано нині в «професійні» організації,
які, однак, ніякого відношення до профспілок не мають.
Це, зокрема, відзначалося в доповіді для націоналістич¬
них редакторів у Канаді в 1966 році: «Звичайно, ми не
можемо зректися права чи навіть обов’язку дбати за
професійні інтереси членів організації, але це... в наших
умовинах є справою теорії, а не реальних можливостей
і практики» 2.
Такими профанаційними «профспілками» і є «Спілка
українських журналістів Америки» (СУЖА), «Спілка
українських журналістів Канади» (СУЖК) та ін. Симп¬
томатично, що метушня навколо них припадає на другу
половину 60-х років. Це було зумовлено не якимись до¬
брими побажаннями тих або інших осіб, а необхідністю
пристосуватися до нової імперіалістичної тактики анти-
комунізму, відомої під назвою «наведення мостів», в якій
особливий наголос робиться на ідеологічних підступах
проти сил миру і прогресу.
У нових умовах, коли пропонувалося глибоко прихо¬
вувати справжні цілі, націоналістичні часописи, щоб за¬
лишитися на поверхні, почали здобувати для себе нову
репутацію. Роль фарбувальника їхнього фасаду і була
відведена «журналістським спілкам». На них поклада¬
лося завдання проголосити «морально-етичні» засади
преси, про які раніше навіть ніхто і не згадував. Скла¬
1 «Українські вісті», 14 червня 1970 р.
2 «Два з’їзди». Нью-Йорк, 1969, стор. 101.
33
дені за типовими зразками соціальної демагогії, ці «за¬
сади» є переспівом, майже текстуальним, американських
«канонів журналізму», які були розроблені ще в 1923
році і відтоді, за свідченням самих американських жур¬
налістів, лишилися шматком паперу. Адже «високі»
принципи, що їх проповідують діячі продажної преси, не
мають у суспільстві, побудованому на визиску, матері¬
альних передумов і тому перебувають у кричущому
протиріччі з практикою цієї преси — служниці імперіалі¬
стичних монополій.
ХТО ВОНИ, «МЕЦЕНАТИ»?
Залучаючи різних ділків до «промивання мозку чита¬
ча», реакційні кола систематично підгодовують їх фінан¬
совими подачками. В противному разі крикливцям з про¬
пагандистських шпальт нічого б не лишалося, як пере¬
кваліфікуватися, скажімо, на мийників посуду.
Екзильні видання мають мізерні тиражі (в середньо¬
му 1—2 тисячі примірників), і навіть повний продаж
такого тиражу не дозволяє покрити необхідних витрат.
Досить поінформований у цих справах «Український
самостійник» писав: «При досліді української преси
на чужині важко вияснити два фактори: питання її
фінансування і наклади. Вони з собою тісно пов’язані.
Кожний орган старається витворити враження, що він
утримується «власними коштами», а тим самим має до¬
статню кількість читачів, хоч відомо, що всі або майже
всі видання є дефіцитними» К Дефіцит, який спостерігав¬
ся в 1965 році, нині зріс ще більше. Адже рік у рік на
Заході підвищуються тарифи на папір, друк, поштові по¬
слуги тощо, а тиражі націоналістичних видань дедалі
скорочуються.
Характерно, що дані про дефіцитність преси «еліта»
навмисно приховує від загалу. Та великі розміри дефі¬
циту не викликають сумніву. Взяти, наприклад, баланс
згадуваного вище квартальника «Юкрейніен куотерлі».
За офіційними, явно пригладженими даними, протя¬
гом липня 1962 — червня 1966 років видання погли¬
нуло 44.593 долари, а від продажу було одержано
1 «Український самостійник», 1965, № 6, стор. 24.
34
лише 5.781 долар К Витрати перевищили прибуток в
7,7 раза!
Проте розмір дефіциту був значно більший, ніж ви¬
значено офіційно. Адже до балансу журналу верховоди
УККА не включають оплати всіх витрат, зокрема, опла¬
ти за користування приміщенням, адміністративно-орга¬
нізаційну роботу, за відрядження і репрезентацію ре¬
дактора тощо. Суми, які відпускаються на це, зарахо¬
вуються як витрати на утримання бюрократичного
апарату УККА, де є, наприклад, посада службовця, від¬
повідального за «адміністрацію видань УККА» 2.
І це не виняток. Витрати на інше видання УККА —
«Юкрейніен буллетин» в 1969 році, згідно з офіційним
звітом, перевищили прибутки більш ніж у 123 рази!3
Щоб не дати змоги читачеві судити про матеріальний
бік справи, такі видання навмисно перетворюють звіт
про свої баланси на ребус. Так, у великому за обсягом
звіті про діяльність УНС та його органів за 1962—
1965 роки при наявності безлічі цифр немає прямих да¬
них про справжні витрати на газету «Свобода». її бюд¬
жет завуальовано в загальному балансі видавництва
«Свобода», яке веде фінансові операції в зв’язку з ви¬
пуском інших, крім газети, видань, виконанням сторон¬
ніх замовлень тощо. Таке маскування викликало нарі¬
кання навіть головного контролера УНС Івана Іванчука,
який зазначив, що з поданого звіту не можна скласти
«вірного образу фінансового стану «Свободи» 4.
Якщо окремі видання намагаються створити вражен¬
ня про звітність перед громадою, то низка інших взагалі
не публікує даних про свій фінансовий стан. Це перед¬
усім «Сучасність», «Українське слово» (Париж), «Виз¬
вольний шлях» тощо. Що це? Намагання зберегти
властиву для підприємства комерційну таємницю? Ні.
Баланси цих часописів становлять насамперед політич¬
ну таємницю видавців, які вважають невигідним для
себе знайомити громадськість з величезним дефіцитом
своїх пропагандистських рупорів. Бо ж тоді, оскільки
1 №піЬ Сопдцезз ої Атегісапз ої Шгаіпіап БезсеШ, ОсїоЬег 7,
8 ап<3 9, 1966. Уогк, р. 114, 118.
2 ТепіЬ Соп£гез5 ої йкгаіпіапз іп 115.А., р. 46.
3 «Америка», 6 травня 1970 р.
4 «Протокол XXVI звичайної конвенції Українського народного
союзу». Джерсі-Сіті, стор. 106.
35
дефіцитні видання продовжують виходити, закономірно
постає питання: з яких джерел ці збитки покриваються?
Втім факти, що стають відомими загалові, показу¬
ють, що основним джерелом функціонування цієї преси
є імперіалістична буржуазія, яка, проте, намагається не
входити в прямі фінансові зв’язки зі своїми найман¬
цями, а діє через різні підставні організації та особи.
Характерними щодо цього є субсидії на антирадян-
ську пропаганду від іноземних спецслужб. Як визнають
самі емігранти, одним з основних опікунів антикомуні¬
стичної преси є ЦРУ. У Нью-Йорку на його кошти пов¬
ністю утримується пропагандистський центр ОУНз та
ЗП УГВР, що прикривається вивіскою видавництва
«Пролог». Ще у 1964 році націоналістичний журнал
«Вільна Україна» писав, що в «Пролозі» та інших уста¬
новах ЗП УГВР (йдеться, зокрема, про мюнхенські жур¬
нали «Сучасність» і «Український самостійник») «пра¬
цює багато добре платних людей. їхні домівки знахо¬
дяться в репрезентативних дільницях міст, за які треба
платити великі суми грошей. Все коштує грубі тисячі
доларів». Журнал зазначав, що «Закордонне представ¬
ництво УГВР з його багатьма установами — це органі¬
зація на еміграції, яка не звітує перед українським гро¬
мадянством про джерела своїх прибутків, про евенту¬
альні внески своїх членів чи прихильників, про їхні по¬
жертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто ж ці добро¬
дії? Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо визнача¬
ють політичну лінію цього «представництва» !.
Те, що було висловлено «Вільною Україною» у ви¬
гляді досить прозорого натяку, пізніше вже відкрито під¬
твердили представники інших організацій. Під час «дис¬
кусії», яка відбулася в Нью-Йорку в 1970 році і вили¬
лась у взаємну гризню, один з бандерівських опікунів
молоді Б. Футала розповів, що «Пролог» та «Сучас¬
ність» існують на гроші ЦРУ. Показово: представник
«Прологу» М. Прокоп не зміг, по суті, заперечити цього
факту. Відповідаючи, він лише відзначив, що грошима
з іноземних таємних джерел користуються й інші групи,
в тому числі бандерівці2.
Однією з прихованих форм матеріальної допомоги з
1 «Вільна Україна», 1964, № 41, стор. 57.
2 «Українське життя», 19 травня 1970 р.
36
боку реакційних сил є надання через офіційні органи
екзильним газетам та журналам податкових та пошто¬
вих пільг, надсилання платних оголошень від імені ок¬
ремих урядових організацій.
Крім коштів з державного бюджету, ультраправі
кола імперіалізму асигнують гроші на антирадянську
пропаганду через свої політичні партії. Це робиться
у формі друкування платних об’яв, зокрема під час пе¬
редвиборних кампаній.
Матеріальне стимулювання наклепницької писанини
часто здійснюється із «благодійних» фондів монополій.
Так, англомовний журнал «Аннали» — орган УВАН,
який злісно перекручує історію українського народу,
своїм існуванням завдячний фонду Форда. Першу дота¬
цію із цього фонду, як повідомляла «Свобода», в сумі
5.000 доларів було одержано в 1951 році К
Особливо активно використовуються для потреб во¬
рожої пропаганди капітали промислових і торговельних
фірм, в яких націоналістичні ватажки посідають провід¬
ні посади. Окремі підприємства систематично відрахову¬
ють від своїх прибутків дотації на пропаганду. Напри¬
клад, фірма «Фьючер фьюел» в Канаді щороку асигнує
понад 5.000 доларів на підтримку преси, радіо тощо. При
цьому названі «видатки зростають разом із зростанням
прибутків 2.
Антирадянська преса фінансується і в інший спосіб —
шляхом оплати витрат на персональні потреби редак¬
торів. Це ніщо інше, як підкуп, що, до речі, широко
практикується в буржуазному суспільстві. Так, 1969 року
група націоналістичних редакторів з дружинами зробила
подорож з Канади у США. Серед них були представники
«Нового шляху», «Гомону України», «Канадійського
фармера», «Вільного слова» та інших. Вояж організува¬
ла і повністю оплатила фірма «Трайдент». Після поїздки
«Новий шлях» досить виразно прокоментував ласку своїх
добродіїв: «Ані уряд, ані ніяка бізнесова фірма чи су¬
спільна установа не запрошує українських журналістів
на таку прогулянку виключно з сантиментів до них. Це
все треба потім «відробити» 3.
1 «Свобода», 1961, № 90.
2 «Нові дні», 1969, травень, стор. 32.
3 «Новий шлях», 7 червня 1969 р.
37
Одним з головних каналів, через які стимулюється
діяльність екзильної преси, є комерційна реклама. За її
публікацію редакції регулярно і в дедалі зростаючих роз¬
мірах одержують грошові суми, іцо йдуть на покриття
дефіцитних балансів. Наприклад, «Свобода» в 1958—
1961 роках офержала у вигляді реклами 191.481 долар,
а в 1962—1965 роках — 241.064 долари1. Це ж саме ха¬
рактерне для «Америки», яка дістала, за визнанням
самої редакції, в 1968 році за публікацію реклами 30.504
долари — на 5.967 доларів більше, ніж попереднього'
року 2.
Платна реклама — звичайне явище в капіталістичних
часописах. Але в націоналістичній пресі вона має особ¬
ливість. Справа в тому, що реакційні кола постачають
рекламу націоналістичним виданням з міркувань, дале¬
ких від безпосередньої бізнесової вигоди. Адже тиражі
цієї преси настільки мізерні, що не можуть, звичайно, за¬
безпечити достатнє для фірми, яка рекламується, коло
клієнтури. Отже, комерційна реклама набуває характе¬
ру відвертої субсидії і надається виключно з політичних
мотивів — за те, що рептильна преса вихваляє політику
міжнародної реакції.
Політичний характер розподілу реклами виразно
з’ясовується на прикладі тієї преси, яка відстоює інтере¬
си трудящих мас, бореться за мир і дружбу між наро¬
дами. Великі фірми й корпорації, їхні «благодійні» фонди
бойкотують демократичні газети та журнали. Так, до
торонтської газети «Життя і слово», яка захищає права
трудящих канадських українців, за свідченням її редак¬
тора, вони не дають жодної платної об’яви 3.
На цілі пропаганди буржуазні націоналісти спрямо¬
вують також кошти з бюджету емігрантських організа¬
цій — релігійних, допомогових, освітніх тощо. Це ро¬
биться, як правило, безборонно, оскільки в багатьох цих
організаціях Керівні посади обіймають запеклі антико-
муністи.
Подібні операції провадяться в той час, коли україн¬
1 «Протокол XXVI звичайної конвенції Українського народного'
союзу», стор. 22
2 «Америка», 25 березня 1969 р.
3 «Звіт з 29-ої конвенції Робітничого запомогового товариства
Канади» Вінніпег, стор. 8.
38
ці за кордоном мають багато реальних проблем, розв’я¬
зання яких гальмується браком коштів. Такою, скажімо,
є проблема забезпечення людей пенсійного віку. «Не
маємо статистики,— писала газета «Українське жит¬
тя»,— але сміло можемо заризикувати цифрою 50 тис.
наших людей, що осягнули пенсійний вік або стоять на
порозі». Редакція пропонувала будувати для них коло¬
нії. Але, як відзначала вона, це лишається побажанням,
хоча українська спільнота за кордоном щороку збирає
чималі кошти. Та вони не використовуються для потреб
громади 1.
Левова частка зібраних коштів йде або в кишені вер¬
ховодів, або на підтримку антирадянської преси. Зви¬
чайно, «еліта» не від того, щоб примусити рядових гро¬
мадян прямо фінансувати реакційні видання. Але таких
осіб з кожним роком стає все менше. «Прес-фонди», про
які так багато галасують екзильні ватажки, аж ніяк не
є основним джерелом існування їхньої преси. Це видно
навіть з офіційних, відповідно препарованих даних. Так,
за твердженням головної ради «Українського робітничо¬
го союзу», в 1968 році «прес-фонд» тижневика «Народна
воля» складався з 5.000 доларів, а загальна сума лише
для покриття дефіциту дорівнювала 19.629 доларам2.
Не маючи підтримки в масах, антикомуністи оббива¬
ють пороги своїх грошодавців-«меценатів» з числа най¬
більш закоренілих ворогів миру і прогресу. Фінансуючи
реакційну пропаганду, «меценати», як правило, уникають
прилюдних заяв на цю тему. Це — відома тактика не
наражати себе на обурення громадськості. Проте у вузь¬
кому колі хлібодавці стають відвертими й говіркими.
Наприклад, на бенкеті, влаштованому групою торонт-
ських товстосумів для представників української на¬
ціоналістичної преси в листопаді 1966 року, один з її
уболівальників Р. Вжесневський заявив: «Розуміючи
вагу інформації, ми з приємністю зауважуємо, що лу-
чить нас багато більше моментів, як сама тільки рекла¬
ма в пресі». Закликаючи посилити енергію, він запевнив
представників рептильної преси: «наше зорганізоване
купецтво і професіоналісти до вашого меча (так імену¬
1 «Українське життя», 9 січня 1972 р.
2 «Народна воля», 18 вересня і 2 жовтня 1969 р.
39
ють антирадянську пресу її хазяї.— Лї. В.) прикла¬
дуть свою руку і не пожаліють труду ні жертви»
Як бачимо, часописи, що облудно афішуються як
«друковане українське слово», утримуються коштом біз¬
несменів крайньо реакційної орієнтації. Тож зрозумілим
стає, чому ці видання, не маючи мінімального попиту,
виходять протягом багатьох років, навіть розбудовують
свою поліграфічну базу, виплачують гонорари тощо. Від¬
повідь на це міститься, зокрема, у свідченні Р. Хом’яка,
котрий останнім часом пописує в субсидованій «Сучас¬
ності». Він відверто визнає, що націоналістична преса
«сперта на ласку патрона, а не читача» 2.
Справді, імперіалістичні патрони дали змогу, примі¬
ром, «Українському слову» з його жалюгідним тиражем
і надзвичайно дефіцитним балансом одразу придбати у
власність будинок у Парижі. В 1968 році редакція одер¬
жала на цю операцію 82.000 франків 3. Подаючи звичай¬
но прізвища і адреси тих, хто робить дрібні внески, вона
в цьому разі лише згадала «жертвенних друзів», які
дали гроші у вигляді позички без процентів і вирішили
залишитися інкогніто. Грошороби з мельниківського ру¬
пора не насмілились назвати благодійників, щоб не роз¬
крити своїх справжніх хазяїв, тих, хто платить і, отже,
за влучним народним висловом, замовляє музику.
# Ф
«Холодна війна», на цвинтарі якої нині опинилися
націоналістичні політикани, завжди була тим кумиром,
якому вони били поклони. «Енциклопедія», що її випусти¬
ли націоналісти в 1963 році, відверто писала: «Збіль¬
шення напруженості у стосунках між західними держа¬
вами і СРСР створило сприятливу атмосферу» для ан-
тирадянської діяльності «діяспори» 4.
Різного роду авантюристи, любителі робити бізнес на
поширенні забобонів, страху заходилися наперебій про¬
понувати свої послуги стратегам «холодної війни». Про¬
фесійним заняттям ландскнехтів цієї «війни» стали нагні¬
тання атмосфери підозри й недовір’я між народами, бру¬
1 «Два з’їзди», Нью-Йорк, 1969, стор. 129—131.
2 «Вільна Україна», 1964, № 41, стор. 33.
3 Див. «Українське слово», 20 жовтня 1968 р.
4 йкгаіпе: а Сопсізе Епсусіораебіа, уоі. І, Тогопіо, 1963, р. 915.
40
тальні пропагандистські наскоки на СРСР. Не дивно, ще
місця в окопах «холодної війни» насамперед зайняли
вчорашні прислужники гітлерівського рейху, погромники
з німецько-фашистського окупаційного карального апа¬
рату, які втекли від народного гніву на Захід і люто-
ненавидять країну Рад.
Тодішні претенденти на роль світового жандарма спо¬
дівалися з допомогою чорнильного воїнства та всіх ре¬
пресивних служб імперіалізму завдати удару по зрослих
симпатіях широких народних мас до Радянського Союзу,
який врятував людство від загрози фашистського понево¬
лення.
На боротьбу з народними рухами імперіалістична ре¬
акція кинула всю машину антикомунізму з її наклеп¬
ницькими пропагандистськими рупорами. В цьому ще раз
переконують події останніх років у ряді промислово роз¬
винутих капіталістичних країн. Як відомо, в цих країнах,
де національні проблеми, здавалося б, були врегульовані
кілька десятиліть тому, знову відбувається їх різке заго¬
стрення. Досить нагадати про рух за громадянські права
негрів у США, боротьбу католицького населення Північ¬
ної Ірландії, проблеми французького населення Канади,
заворушення серед каталонців та басків в Іспанії, сто¬
сунки між фламандцями і валлонами в Бельгії і т. д.
Все це свідчить, що капіталізм не спроможний розв’я¬
зати національне питання, що загострення його є наслід¬
ком поглиблення кризи всієї відживаючої соціально-еко¬
номічної системи, її експлуататорської природи. Саме
життя доводить, що справжня національна рівність,
дружнє співробітництво народів можливі тільки на
шляху корінних перетворень суспільства, після ліквідації
експлуатації людини людиною.
Загострення національних стосунків у капіталістич¬
них країнах відчувають й тамтешні українські поселенці.
Тоді, коли український народ у себе на батьківщині в ре¬
зультаті соціалістичного будівництва з братньою допомо¬
гою інших народів країни досяг небачених успіхів у всіх
сферах політичного, економічного й культурного життя,
переважна маса українських поселенців за океаном та в
Західній Європі перебуває на найнижчих сходинках со¬
ціальної драбини, фактично зазнає утисків своїх прав.
Навіть представники буржуазно-націоналістичної вер¬
хівки змушені так чи інакше визнавати подібне станови¬
4Г
ще. У другому томі вже згадуваної «енциклопедії» вони,
наприклад, констатують, що українці в США по суті усу¬
нені від діяльності в «американських політичних спра¬
вах». Участь українців у державному апараті США у по¬
рівнянні з такими меншостями, як євреї, греки, італійці,
поляки та деякі інші етнічні групи, «мінімальна», а у
вищих урядових інстанціях взагалі дорівнює нулю. Що ж
до ділової активності в економіці, то і тут позиції осіб
українського походження порівняно слабкі, «їхня участь
в індустрії і комерції обмежена» !.
Тож природно, що в пошуках виходу із соціальної та
національної нерівності маси все частіше звертають свої
погляди до Радянського Союзу, виявляючи особливий
інтерес до його досягнень у соціальній галузі, досвіду на¬
ціонального будівництва.
Намагаючись завадити цьому потягу, імперіалістична
реакція з допомогою преси і радіо прагне оббрехати
чудові здобутки братерської сім’ї радянських народів,
в тому числі українського народу, силкується роздмуха¬
ти чергову кампанію в дусі людиноненависницької «хо¬
лодної війни».
Всілякі субсидовані націоналістичні часописи намага¬
ються будь-що заглушити правду. їх лють особливо ви¬
кликають демократичні організації та преса трудящих,
що є справжнім голосом української громади за океаном.
«Українські вісті» у Нью-Йорку, «Життя і слово» в То¬
ронто, інші газети й журнали, створені на трудові центи
людей праці, мужньо захищають соціальні та національ¬
ні права українських поселенців, несуть людям ідеї миру
і дружби між народами, знайомлять читачів з багато¬
барвним життям Української РСР — квітучого краю в
сузір’ї рівноправних республік СРСР.
Ця благородна діяльність ведеться у тяжких умовах.
Адже імперіалістичні кола руками своїх найманців праг¬
нуть позбавити трудящих трибуни, переслідують і цьку¬
ють демократичну пресу.
Нині багато людей у світі переконалися, якої шкоди
завдає народам атмосфера «холодної війни». Ми
свідки грандіозної битви народних мас за розрядку
міжнародної напруженості, за ліквідацію вогнищ війни,
1 Шгаіпе: а Сопсізе Епсусіораесііа, уоі. II, Тогопіо, 1971, р. 1134,
1135, 1139.
-42
які жевріють в окремих куточках земної кулі. Послідов¬
ним і щирим борцем за мир і дружбу між народами ви¬
ступає Радянський Союз. В останні роки навіть у прав¬
лячих колах багатьох капіталістичних країн все більше
усвідомлюють необхідність остаточно покінчити зі ста¬
рою політикою, будувати відносини між країнами з різ¬
ним соціальним ладом на принципах мирного співісну¬
вання.
Проте у світі ще діють чорні сили реакції, які, при¬
криваючись антикомуністичними гаслами, прагнуть галь¬
ванізувати «холодну війну». З допомогою продажної
преси і радіо різних гатунків вони намагаються заглу¬
шити голос мільйонів, посіяти отруйні будяки ненависті
і ворожнечі. Та ці потуги приречені на провал. Адже міц¬
ною й нездоланною є воля трудящих мас до миру, до
прогресу, до кращого майбуття.
ЗМІСТ
їхня зброя — наклепи . З
Витівки «примусової преси» . 10
Інквізитори думки 13
Під чорним прапором маккартизму . 15
Отруйники юних душ . 21
Перекроюючи власні догми . 25
З вишколу Геббельса 28
Хто вони, «меценати»? 31
Микола Миколайович Варварцев,
кан сидат історичних наук
РУПОРИ
«ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»
Редактор Я■ ГОЛЕЦЬ
Художник В. БЕРЕЗОВИЙ
Технічний редактор М. ДІБРОВА
Коректор Л. БЄЛЬСЬКА
Зам. 1229. Ціна 12 коп.
Друкарня «Радянська Україна». Київ.
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
У Товаристві «Україна»
з’явилися друком брошури:
Г. МАКАРОВА, Л. ПАЛАМАР, Н. ПРИСЯЖНЮК-
Розмовляйте по-українськи з нами.
Мова англійська. Книга друга, 80 сторінок.
У брошурі подано уроки фонетики української мови,
граматики і розмовні діалоги.
Автори брошури говорять, що коли старанно вивчати
уроки по кілька хвилин щодня, то можна дуже швидко
оволодіти розмовною українською мовою.
Г. МАКАРОВА, Л. ПАЛАМАР, Н. ПРИСЯЖНЮК.
Розмовляйте по-українськи з нами.
Мова англійська. Книга третя, 80 сторінок.
Ця брошура знайомить тих, хто самостійно вивчає
розмовну українську мову, із деякими вправами та но¬
вими словами.
46
□
В. ПАНІБУДЬЛАСКА.
У сім’ї єдиній.
Мова українська. 48 сторінок.
1972 рік для народів Радянського Союзу, всього про¬
гресивного людства світу — святковий. 50 років тому
(у грудні 1922 р.) Росія, Україна, Білорусія й Закавказь¬
ка федерація об’єднались і створили Союз Радянських:
Соціалістичних Республік. Нині до складу СРСР вхо¬
дить 15 республік. За своє існування СРСР і кожна рес¬
публіка зокрема під зорею Радянської влади досягли ве¬
личезних успіхів у політичному, економічному й культур¬
ному житті.
Брошура Володимира Панібудьласки розповідає, як
трудящі України під керівництвом Комуністичної партії
встановили в себе Радянську владу, у дружбі з робітни¬
ками, селянами, всіма трудящими інших радянських рес¬
публік здійснили індустріалізацію, колективізацію й
культурну революцію, досягли великих здобутків у будів¬
ництві соціалізму та комунізму.
В. ПАВЛЕНКО.
Ліричний щоденник Миколи Глущенка.
Мова українська. 40 сторінок.
На барвистому килимі сучасного українського обра¬
зотворчого мистецтва вирізняються твори Миколи Глу¬
щенка.
Виїхавши до революції за кордон, художник почав
свої малярські студії у Німеччині, згодом у Франції, там
познайомився з тодішніми течіями західноєвропейського
мистецтва. По поверненні на Україну М. Глущенко ство¬
рив сотні живописних творів, у яких оспівує красу рідної
землі, велич народу.
Брошура розповідає про творчий шлях видатного май¬
стра українського радянського живопису, народного
художника УРСР Миколу Глущенка.
Ці брошури можна замовити через вашого місцево¬
го розповсюджувача радянської літератури, через Між¬
народну книгу або через Товариство «Україна».
П