жж-
Юрій Римаренко
з килл
І проти
кого
ДОКУМЕНТАЛЬНО-ПУБЛІЦИСТИЧНІ
НАРИСИ Й СТАТТІ
КИЇВ
ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
«ДНІПРО»
1983
66.5
Р51
В документально-публицистических очерках
и статьях украинский советский публицист,
лауреат премии им. Ярослава Галана, разо-
блачает буржуазно-националистических от-
щепенцев, находящихся на службе импери-
алистических разведок и центров идеологи-
ческих диверсий.
Рецензенти
В. Л. МИКИТАСЬ, Є. Є. КАМІНСЬКИЙ
4702590200—091
М205(04)—83 91,83
(§) Видавництво «Дніпро», 1983 р.
Розділ І.
«ВОСКРЕСІННЯ» З ПОПЕЛИЩА
ПО-ЖОВТО-БЛАКИТНОМУ
В 1948 році в одному з ресторанів
Мюнхена зібралося «добірне товариство» вже досить
підтоптаних панків. Лилося вино, вигравало шумовин-
ням пиво, бундючились гості, лунали гучні тости на
честь пана міністра чи генерала, директора чи редак-
тора, депутата чи полковника, ба навіть президента.
Панство силкувалося говорити українською мовою,
щоправда, впереміш з німецькими та польськими фра-
зами. За столом виділявся добродій, що всіляко уни-
кав української мови, бо не знав її.
Так би ця вечірка у вузькому товариському колі й
не набула широкого розголосу, коли б не хмільна
думка — оголосити тепленьку вже компанію «україн-
ським парляментом», хоча б «передпарляментом», що
став би в еміграції «гідним» спадкоємцем Централь-
ної ради та Директорії — контрреволюційних «урядів»
періоду 1917—1920 рр. на Україні.
Так і з’явилася на світ так звана «Українська націо-
нальна рада» з паном «президентом» та його заступ-
никами, головою «справжнього» українського уряду та
керівниками окремих «ресортів» міністерств з портфе-
лями й без них, сколихнувши не на жарт непролазне
жовто-блакитне болото, викликавши запопадливу ме-
тушню навколо «рятівної» ідеї продовжити в такий
спосіб животіння конаючого націоналістичного сере-
довища. «Супроти історії, супроти доби, супроти влас-
ного народу вони виявилися нікчемами,— так характе-
ризувала петлюрівську частину української еміграції
прогресивна газета «Українське життя» від 11 травня
1950 року.— Не на передових місцях свойого суспіль-
ства, а на європейських смітниках опинилися вони
після 1917 року, якого вони не в силі зрозуміти навіть
після 1939 року, коли знов і знову пробували грати
1*	з
свою протинародну карту». Про сучасних недобитків
буржуазного націоналізму газета писала: «Молодша
частина сучасного скитальського «проводу» неславно
програла в другій світовій війні свою ставку на дон-
цовсько-гітлерівський фашизм і попала на ті самі єв-
ропейські смітники, де вже благоденствували «батьки»
з УНР 1 і скоропадщини». Саме з цього середовища й
пролунали такі для декого бажані «державницькі» за-
клики.
«ДЕРЖАВНИЦЬКА» ОПЕРЕТКА
НА МЮНХЕНСЬКІЙ СЦЕНІ
Унрадівська «самостійницька еліта»
намагається будь-що довести, що її «повноважні» ор-
гани виникли, так би мовити, на «національному під-
грунті» і є буцімто творінням якогось «національного
думання», результатом українського «внутрішньонаці-
онального» життя, виразником якихось «таємничих за-
повідників сукупної української натури». Проте факти
доводять інше, цілком протилежне. Ниточки жовто-
блакитної «державницької» клоунади тяглися з Мюн-
хена насамперед до рук реакційних кіл Сполучених
Штатів Америки — справжніх режисерів унрадівської
оперетки.
Перед нами документ, датований 16 липня 1948 року.
«Український народе,— говориться в ньому.— У час
важкого народного лихоліття, напередодні історичних
подій у міжнародному житті, відповідальні представ-
ники українських політичних організацій (українські
буржуазні націоналісти.— Ю. Р.) об’єдналися і ство-
рили Українську національну раду, як представництво
українського народу в його боротьбі... В братній лю-
бові, суцільними лавами, з вірою в перемогу правди
і справедливості приступаємо до святого діла».
Про яку ж правду та справедливість насправді йшла
мова, до якого «святого діла» приступило нове націо-
налістичне, «державницьке» утворення, як називала
себе УНРада? Яку мету поставили перед собою так
звані «відповідальні представники», тобто члени вось-
ми антирадянських, буржуазно-націоналістичних угру-
1 У Н Р — так звана «Українська Народна Республіка», само-
чинно проголошена українськими буржуазними націоналістами
всупереч волі українського народу з метою його закабалення.
4
повань за кордоном, що надали одні одним гучних ти-
тулів «виразників» та «представників» українського
народу?
Почнемо з вищенаведених натяків про «історичні по-
дії у міжнародному житті».
Жалюгідному фарсові, розіграному жменькою збан-
крутілих політиканів від націоналізму у Мюнхені, то-
дішній окупаційній зоні США, передували події, по-
в’язані зі спробами світової реакції розпочати «холод-
ну війну» проти Радянського Союзу. Ось як описав
початок цих подій британський журналіст Р. Паркер.
9 травня 1945 року він відвідав радника американ-
ського посольства у Москві, який спостерігав свято
Перемоги, що буяло московськими вулицями: «Я по-
мітив на обличчі радника,— писав журналіст,— здиво-
вано-незадоволений і роздратований вираз. Потім,
кинувши останній погляд на юрбу, він відійшов від
вікна, сказавши із роздратуванням: «Торжествують...
Вони гадають, що війна закінчилась. А вона тільки по-
чинається». Ця заява була досить симптоматичною.
Адже відразу після закінчення другої світової війни з
легкої руки Уїнстона Черчілля, Гаррі Трумена, Джейм-
са Форрестола та інших виразників інтересів монопо-
лістичного капіталу, світової реакції розпочався пері-
од політики «з позиції сили», войовничого антикому-
нізму та антирадянщини. «Наша перемога і можли-
вість вижити залежать від того, як і де ми нападе-
мо»,— стверджував, наприклад, міністр оборони США
Дж. Форрестол.
Форсуючи створення різного роду агресивних бло-
ків, світова реакція не покинула напризволяще і на-
ціоналістичних недобитків, що опинилися за кордоном,
маючи на меті можливе створення з цих професіональ-
них убивць щось на зразок іноземного легіону. Адже,
за словами англійського парламентарія Джона Бойд-
Карпентера, серед «переміщених осіб є в достатній
кількості людський матеріал. Частина з них показала
свої високі військові здібності» 1.
Вістря політичного курсу «визволення» в умовах
50-х років було спрямовано на активізацію залишків
внутрішніх контрреволюційних сил у соціалістичних
1 Цит. за вид.: ЛещенкоЛ. О. Україна на міжнародній аре-
ні. 1945—1949. К., «Наукова думка», 1969, с. 185.
5
країнах, розпалювання націоналізму, провокування
виступів ворожих елементів проти законних урядів,
тобто на створення умов для імперіалістичного втру-
чання у внутрішні справи цих країн.
Один з теоретиків доктрини «визволення» Дж.
Бернхем вважав її складовими елементами визнання
імперіалістичними країнами емігрантських «урядів»
або «національних комітетів», створення військових
частин під прапором «визволення поневолених націй»,
а також збирання за кордоном усіх емігрантських ан-
тирадянських сил. Радячи активно використовувати
кадри контрреволюційної еміграції, Бернхем писав:
«Ми повинні шукати людей, які є нашими надійними
друзями або можуть стати такими, шукати їх скрізь,
де тільки ми можемо, навіть у місцях досить мізер-
них». Фахівець сумнівної політики «визволення» всі-
ляко радив мати на увазі те, що колишні фашистські
колабораціоністи, «різного роду втікачі із соціалістич-
них країн являли собою воістину багатющу жилу, на
яку вже напали старателі, але яка внаслідок більш
систематичної й послідовної розробки може давати
золота набагато більше» \
Саме такою «жилою» намагалися стати залишки
української буржуазно-націоналістичної контрреволю-
ції, що отаборились за кордоном. Повернемось до вже
цитованого їх документа від 16 липня 1948 року:
«Ми є свідками конфлікту двох світів,— бубонів но-
воспечений «президент УНР» Степан Вітвицький.—
Український народ (ясно, кого має на увазі автор.—
/О. Р.)... відіграє значну роль в установленні порядку
на сході». Для того, щоб було зрозуміло, про який по-
рядок мріяли націоналісти, «пан президент» поясню-
вав: «А саме у залученні цього сходу в справу мирного
співробітництва з демократичним світом в політично-
му, господарському та культурному відношеннях».
Надії українського буржуазного націоналізму в особі
УНРади формувались так: «Ми рішуче виступаємо на
боці свободи і демократії, які уособлює вільна Аме-
рика».
Отже, одна з умов, яку ставив Дж. Бернхем, була
збережена українськими буржуазними націоналіста-
1 ВигпЬат І. Сопіаіптепі о! ЬіЬегаііоп. ¥огк, 1953,
р. 218—226.
6
ми петлюрівської орієнтації: їм не потрібно було ста-
вати друзями реакції, вони були ними завжди. А щоб
у американських хлібодавців не залишилося й тіні
сумніву щодо орієнтаційних напрямів «державницько-
го» балагана, наголосивши на «прихильності тісному
міжнародному співробітництву і тенденціях до ство-
рення мало-мальських тісно пов’язаних між собою
держав», самочинний «президент» запропонував сві-
товій реакції в разі «розвалу СРСР» створити «новий
регіональний союз держав» між Балтійським і Чор-
ним морями (Естонія, Литва, Латвія, Білорусія, Поль-
ща, Чехословаччина, Україна та «райони» між Укра-
їною і Кавказом). А враховуючи те, що саме Україна
в культурному, економічному та стратегічному відно-
шенні належить до Європи, вважали націоналісти, «ми
вже зараз стараємося підготувати на майбутнє участь
України у спілці народів об’єднаної Європи».
Ось та «воістину багатюща жила» в буржуазно-на-
ціоналістичному оздобленні, ім’я якій — одвічна
зрада!
Таким чином, «новітні самостійники» цілком недво-
значно виступили з мюнхенських задвірків як відвер-
то антинародна та антинаціональна сила, як космопо-
літичний додаток для потреб світової реакції.
«Державницькому» маскараду в Мюнхені передува-
ла спеціальна конференція представників українських
буржуазно-націоналістичних організацій США та Ка-
нади, яка відбулася в 1947 році у Монтреї (США).
Під американську диктовку нечисленні групки колиш-
ньої «Української партії соціал-революціонерів», яки-
хось галицьких радикалів, представників «робочої
групи народних прогресистів (неповерненців)», а та-
кож бандерівських і мельниківських угруповань ство-
рили спеціальний координаційний комітет, мета якого
полягала в налагодженні порозуміння між конкурую-
чими націоналістичними партіями та групами у «дія-
спорі» для утворення «Всеемігрантського українсько-
го представницького центру». Наприкінці 1947 року
представники координаційного комітету («професор»
Грановський та ін.) вирушили в спеціальне європей-
ське турне для підшукування відповідних кандидатур
на вакантні пости «президентів», «голів парламенту»
та «міністрів». Переговори велися широким фронтом,
включаючи бесіди з усіма «головними провідностями»
7
емігрантського політичного ярмарку, кожний з яких і
без того намагався довести своє беззастережне право
на монопольне представництво інтересів не тільки
української еміграції, але й всієї української нації, на
звання «виразника» якоїсь «найсправжнісінької все-
української демократії».
Велися, зокрема, переговори з «наслідним гетьма-
ном України» Данилом Скоропадським, колишнім го-
ловою петлюрівської Директорії Володимиром Винни-
ченком, самочинним «головою Директорії», з петлю-
рівського табору УНР Андрієм Лівицьким, з новітнім
претендентом на гетьманську булаву Никифором Гор-
банюком (бандитська кличка Вогонь), з колишніми
міністрами Центральної ради та Директорії Ісааком
Мазепою, Миколою Ковалевським та Олександром
Шульгіним, «урядовцем» з так званого «уряду» Захід-
ної Української Республіки (ЗУНР), очолюваного
«диктатором» Євгеном Петрушевичем, Степаном Віт-
вицьким та ін. Ось що писав з цього приводу часопис
«Українське життя»: «Наші політичні групи залюбки
і радо ведуть полеміку про те, хто з-поміж них більше
демократичний. Бандерівці посилаються на «історичні
і епохальні» постанови надзвичайного збору ОУН
в 1943 році. Там була згадка про демократію, отже, й
бандерівці стали від того збору демократами. Мельни-
ківці теж кажуть, що вони причалили до демократії
приблизно від того часу, як Німеччина програла.
УНРада була демократичною від самого початку...
Гетьманці щораз, то більше згадують про конститу-
ційну демократію. Виходило б, що й вони переорієнто-
вуються на демократію».
Гарячково вишукувалися також нащадки сина авст-
рійського ерцгерцога Стефана Габсбурга—Вільгельма,
що прибрав гучне ім’я Василь Вишиваний та запропо-
нував себе у 20-і роки на вакантну посаду «українсько-
го короля»; ретельно розшукувався якийсь Сергій Мор-
котун, що оголосив себе напередодні другої світової
війни нащадком українського гетьмана графа Кирила
Розумовського та одружився вже як «граф» з амери-
канською мільйонершею. Перетрушувалися архіви,
напружувалась пам’ять, відшукувалися бодай якісь
сліди спадкоємців «українського державництва» —
князя Кочубея, графів Тишкевича та Монтрезора, ба-
ронів Василька та Штейнгеля, «гетьмана» Полтавця-
8
Остряниці, що належав до оточення Гітлера. На пре-
великий жаль жовто-блакитних «державників», десь
зник з горизонту «видатний український лицар», за їх
словами, «виразник справжнього українського націо-
нального духу», іспанський гранд з династії Бурбонів,
що його «зукраїнізував» свого часу Симон Петлюра.
До вироблення новітньої «державницької» концепції
та складання поіменного списку особового складу май-
бутніх так званих представницьких органів були також
залучені ватажки націоналістичних організацій, запек-
лі вороги українського народу Андрій Мельник1 та
Степан Бандера 1 2; один з організаторів дивізії СС «Га-
личина» Володимир Кубійович.
До участі у творенні нового «політичного тіла» були
персонально запрошені також єпископ Іван Бучко та
український бізнесмен, власник заводу гумових виро-
бів у Парижі В. Сазонтів. Вони об’їздили майже всі
європейські країни, де перебувала на той час україн-
ська еміграція. Зрештою жовто-блакитним ділкам з
американських «українських» інституцій під вивіскою
«українського інформаційного бюро» (США) на ко-
роткий час вдалося трохи вгамувати розбурхане, роз-
ділене на «окремішні національно-політичні клітини»
буржуазно-націоналістичне середовище, досягти види-
1 Андрій Мельник — колишній управитель митрополичо-
го маєтку графа Шептицького; у складі осадного корпусу «січових
стрільців» брав участь у придушенні повстання робітників київ-
ського «Арсеналу» 1918 року, один із ватажків диверсійно-терори-
стичної «Української визвольної організації» (УВО), а потім І
«Організації українських націоналістів» (ОУН), що утворилася в
1929 році на базі УВО та інших націоналістично-терористичних
груп. З 1938 року очолював ОУН, потім — ОУН-мельниківців.
Воєнний злочинець, агент гітлерівських та інших шпигунських
служб.
2 Наведемо витяг з одного із документів, підписаних С. Бая-
дерою в роки Великої Вітчизняної війни, який чітко характери-
зує його «українство», «вболівання» за інтереси «багатостраж-
дальної неньки України»: Наша влада повинна бути страшною...
Рекомендується знищувати усіх, хто буде виявляти опір режиму,
і знищувати головним чином інтелігенцію, яку не слід допускати
ні в які урядові органи і взагалі робити неможливою її підго-
товку. Євреїв ізолювати, викинути з установ, тим більше моска-
лів і поляків... Жоден вирок не оскаржується, а здійснюється не-
гайно. Кодексом є власна націоналістична совість... На україн-
ській землі може бути дозволена лише преса націоналістичного
характеру. Публічні збори забороняються. Свободу слова допус-
кати, оскільки це доцільно...»
9
мості його консолідації, домогтися утворення нетривко-
го «всеемігрантського блоку» під гаслом «єдиного
фронту» антирадянської боротьби. В цих умовах на-
ціоналісти висунули план створення «Української на-
ціональної армії» з колишніх солдатів та офіцерів ди-
візії СС «Галичина», що були інтерновані в таборах
Ріміні (Італія), а також німецьких каральних баталь-
йонів «Нахтігаль», «Роланд» та «Північний легіон».
Згідно із задумами «визволителів неньки України»,
бажано було також долучити до складу вояцтва і так
званих «комбатантів» — добряче підтоптаних дідуганів
з колишніх петлюрівських військ, а також українську
молодь, яку колишні гітлерівські офіцери «фахово» го-
тували в 1947 році в Толедо (Іспанія). Одночасно бу-
ло досягнуто відповідної домовленості з оточенням
польського еміграційного генерала Андерса, з одного
боку, та американською військовою адміністрацією в
Європі — з другого. «Пам’ятай,— відверто писав на-
ціоналістичний журнал «На варті»,— що, розсипав-
шись по всьому світі, ми не склали зброї, ми лише пе-
рейшли на дальші позиції, щоб передихнути від утоми,
переформуватися, підготуватися, перешикуватися до
нового бою» \
Це вже було досить близько до виконання третьої
умови, висунутої Бернхемом,— активізувати антира-
дянську діяльність, зокрема українських буржуазних
націоналістів.
ЗАКОРДОННИМИ МАНІВЦЯМИ
Далі події розвивалися за таким гост-
росюжетним сценарієм. У квітні 1948 року на спеціаль-
ній нараді бандерівського та мельниківського угрупо-
вань разом з представниками «Союзу гетьманців-дер-
жавників» (Скоропадської орієнтації), післявоєнної
«Української революційно-демократичної партії»
(УРДП) було вирішено «для користі українського на-
роду (?!—Ю. Р.) повернути в небуття взаємну
ворожнечу (між націоналістичними організаціями за
кордоном.— Ю. Р.), політично-партійні суперечки та
1 Цит. за вид.: Терлиця Марко. Правнуки погані. К-,
«Радянський письменник», 1960, с. 260,
10
єдиним фронтом іти до наміченої мети». І далі: «Свято
зобов’язуємося жити між собою в братерській згоді,
скріплюємо належні документи власноручними підпи-
сами».
Отже, створення УНРади започаткувало спробу
спрямувати в певне річище надії розпорошеної емігра-
ції, об’єднати окремі зусилля її проводирів, «самостій-
ницьким» чином дірватися до калитки можновладного
капіталу під керівництвом «представницького», і, зви-
чайно, «демократичного» органу. У серпні 1948 року
було випущено спеціальний «мемор’ял», який закли-
кав, щоб кожний ділок від націоналізму, що скомпро-
метував себе, натягнув на себе більш пристойну маску
та «старанною роботою заслужив прихильного став-
лення чужинців».
Власне, страх позбутися хлібодавських щедрот іно-
земних хазяїв, перед якими необхідно було виступати
«монолітною силою», якимсь «єдиним українським на-
ціональним організмом», змусив конкуруючі за теп-
ленькі місця під «сонцем демократичного окциденту»
«самостійницькі» сили зблокуватися під ілюзорним
гаслом все тієї ж «новітньої» концепції горезвісної
української «державності». Емігрантський прогресив-
ний часопис «Українське життя», що видавався у Ка-
наді, слушно стверджував, що різні уламки буржуазно-
націоналістичної еміграції об’єднує насамперед спіль-
на мрія якнайшвидше сісти на шию українського наро-
ду під девізом «свої своя пізнаша», або «рука руку
миє». «Це неписане порозуміння про спільну інтервен-
ційну політику,— писала газета,— про спільні заходи
до здобуття кредитів у заінтересованих закордонних
чинників, про спільні зусилля до зібрання грошових
фондів в Америці й Канаді наказує зберігати хоч би
зовнішні ознаки «єдності». Але одне — розумові мірку-
вання, а інше — природа речей. Організм засадничо
хворий. Його розкладу ніщо не спинить». Засвідчуючи
передсмертні судороги українського буржуазного на-
ціоналізму, «Українське життя» наголошувало на то-
му, що «визвольна» місія націоналістичної когорти,
українська «визвольна» справа — це своєрідна дійна
корова, до якої присмокталася сотня «спасителів».
«Хліборобна й велика Україна сама по собі певний ка-
пітал. Навіть один відгомін її можна продати на світо-
вих біржах... Є натомість міф про скарби чорномор-
11
ського ельдорадо. Він манив Карла XII і Наполеона І,
Вільгельма II \ Пілсудського, Гітлера, Муссоліні й
Антонеску... Ще не ставши на українські землі, розда-
вав Карло XII українські грунти своїм польським під-
леглим, так як Пілсудський — мазурським осадникам,
а Гітлер —своїм есесівським вельможам. Ще не бувши
на Україні, торгували лівицькі і їм подібні Волинню й
Галичиною на те, щоб бути президентами у Києві»1 2.
І далі: «Скоропадський продавав адміралові Хорті
Закарпатську Україну3. Кубійович віддав Гітлеру «ди-
стрикт Галичину» за ганебну роль галицького «фюре-
ра». Ціною розчленування України між Німеччиною,
Словаччиною, Мадярщиною й Румунією купувалося
ославлене «українофільство» німців». Канадська про-
гресивна газета «Українське життя» небезпідставно
запитує: «Чому ж би й тепер не поторгувати вітчиз-
ною? Чому ж би й тепер не будувати «підстав нашої
політики» за рецептою авторитетного ідеолога «украї-
нопродавства» Донцова, тобто «спираючи наше визво-
лення на силу багнета польського або румунського
вояка»? Щоправда, Польща й Румунія сьогодні не дію-
чий чинник, коли йдеться про інтервенційні комбіна-
ції, але хто заборонить шукати інших «приятелів».
І «спасителі» діють» 4.
На нашу думку, «Українське життя» влучно охарак-
теризувало УНРаду, виявило її дійсні «політичні нап-
рямні» та справжнє «державницьке» єство політиканів
від українського буржуазного націоналізму.
Відомий у петлюрівських колах, палкий прихильник
УНРади Юрій Артюшенко у грубезній книжці «Люди
і події на моєму шляху» беззастережно твердив, що до
якогось великого майбутнього «самостійна Україна»
1 «Самостійна Україна,— цинічно писав «апостол» українсько-
го буржуазного націоналізму Дмитро Донцов,— це Карл XII на
лівому березі Дніпра, це армії Гінденбурга й Гогенцоллерна в
Києві, Катеринославі та Одесі». (Донцов Д. Підстави нашої по-
літики. Відень, 1921, с. 76).
8 Йдеться про так звану Варшавську угоду від 20 квітня
1920 року між Пілсудським І Петлюрою, згідно з якою західно-
українські землі було «передано» під юрисдикцію шляхетської
Польщі.
3 Йдеться про Будапештську угоду Скоропадського з угор-
ськими властями (1929), згідно з якою «наслідний гетьман всієї
України» погодився на уярмлення хортистами Закарпатської Ук-
раїни, за що «пан гетьман» отримав готівкою 50 тисяч крон.
4 «Українське життя», 1950, 11 травня.
12
може дійти лише за умови повної орієнтації на такі
«стовпи свободи», «головні кусні» західного «вільного
світу», як США та Англія.
Намагаючись довести політичну виключність Укра-
їни, яку, мовляв, персоніфікує націоналістична еліта
за кордоном, Артюшенко писав: «Україна на суходіль-
ній грані двох континентів Старого Світу є тим, чим
на морській грані Нового й Старого Світу — Америка...
Тому Америка й Англія в Україні, а Україна в Амери-
ці й Англії взаємно знайдуть те доповнення... оту син-
тезуючу ідею, що обновить світ духовно і перебудує
його» Ч Перший «прем’єр» УНРади Ісаак Мазепа від-
разу після її створення надіслав до американських та
англійських властей офіційного листа з «синтезуючою
ідеєю» взяти під заступництво свіжоспечене «україн-
ське урядовство». Проте сильні світу цього поставили
на місце жовто-блакитних державників, заявивши, що
про офіційне визнання українського емігрантського
«уряду» не може бути мови до слушних часів можли-
вого розриву дипломатичних відносин з СРСР. «Десь
у своїх маленьких душечках спасителі свідомі, що їх
закордонна місія це тільки батіг з клоччя,— писало
«Українське життя».— Вільгельм II ішов на Україну по
хліб і вугілля. За це давав шомполами й шибеницями.
Гітлер хотів теж хліба, вугілля й платив канчуками та
кулями в потилицю. Але один і другий (а з ними й їх-
ні українські лакеї) у свій час пізнали тверду руку
українського народу... Та сотня спасителів не грішить
нахилом до науки. Хоч на часинку, але бути при дійній
корові. Це ударне завдання».
Які ж рятівні ідейки взяти відтепер на озброєння?
Кому довірити «державницькі» уповноваження? Вибір
був, щоправда, досить різноманітний. Націоналістична
еміграція вивезла за кордон не тільки свої тлінні ті-
ла, а й псевдоідеологічні докази свого заступництва
все тієї ж «української народної душі». Взяти, напри-
клад, гетьманців. їхнім кредо були такі постулати:
«Гетьманич Данило — це уроджений репрезентант-
представник, й того достоїнства, того великого обов’яз-
ку ніхто відібрати не в силі. Що ж він репрезентує?
‘Артюшенко Юрій. Люди і події на моєму шляху.
Нью-Йорк, 1967, с. 17,
13
Іменем свого Батька — ясновельможного Пана Гетьма-
на —
1.	Він репрезентує всі землі України.
2.	Він репрезентує великоукраїнську історію — ми-
нувшину і — дасть Бог — Велику Будучність України.
3.	Він репрезентує всі верстви й усі стани Україн-
ської Нації» !.
Така консервативна «теорія» з повним успіхом мог-
ла бути взятою за основу конструювання УНРади, ко-
ли б не спритність «нової еміграції», що взяла зреш-
тою «провід» в свої руки і безцеремонно відштовхнула
гетьманських претендентів від «влади», звинувачуючи
їх в тісних контактах з великодержавницькою групою
горезвісного О. Керенського, що, мовляв, шкодить
«визвольній справі». (Хоч, у свою чергу, унрадівські
ділки також вели «сепаратні» переговори з Керен-
ським та ввійшли до складу «Американського комітету
визволення», що стояв на засадах збереження «єдиної
та неподільної Росії»).
Не пощастило і Н. Вогонь-Горбанюку. Колишній ва-
тажок «державницької» організації УНАКОТ («Укра-
їнське національно-козаче товариство») Никифор Во-
гонь-Горбанюк, що назвався міфічним «гетьманом
України», скомпрометував себе тісними зв’язками з гіт-
лерівською розвідкою і, природно, не міг відкрито оща-
сливити УНРаду конструктивними ідеями та активною
співпрацею з нею.
В свою чергу, й бандерівські фашистські «визвольні»
ідейки були добре відомі громадськості, а їх носії за-
плямували себе кров’ю українського народу. Отже,
не варто було до певного часу популяризувати банде-
рівщину, яка висувала, скажімо, такі гасла: «Ми по-
винні добитися, щоб жодне село не визнало Радянську
владу. ОУН повинна діяти так, щоб усі, хто визнає
Радянську владу, знищувались! Не залякувати, а фі-
зично знищувати. Не треба боятись, що люди прокля-
нуть нас за жорстокість. Нехай з 40 мільйонів україн-
ського населення залишиться половина — нічого
страшного в цьому нема».
Якою ж була в організаційному плані так звана «но-
ва» українська політична еміграція?
1 Цит. за вид.: Терлиця Марко. Правнуки погані, с. 125.
14
Щодо представницького характеру «партій» — фун-
даторів так званої УНРади. Один уїдливий емігрант-
ський поет, у зв’язку з жалюгідною метушнею націо-
налістичної галайстри за кордоном, писав:
Де три українці, там партій вже п’ять,
Щоб рідну Вітчизну свою визволять,
І кожний в повчальника позу стає...
О де ж ти, кохана єдносте, є?
Відразу по другій світовій війні подав свій голос
старий «соціаліст» Панас Феденко, заявивши про про-
довження діяльності «Української соціалістичної пар-
тії», яка існувала на Україні ще за петлюрівщини. До
цієї «партії» зараховується його син Богдан, невістка,
шість дідуганів з Детройта та Мюнхена й навіть один
зубний лікар з Лондона. От вам вже й «партія»! Фе-
денка мало турбує, що ні він, ні його «партія» нікого
не представляють — аби тільки був галас про неї.
З’являються також дві «селянські партії». Одна про-
ста — під головуванням Архипенка, в якій також було
аж п’ять членів, а друга складніша — «Союз земель со-
борної України — селянська партія» під керівництвом
сина українського поміщика Володимира Доленка та
колишнього офіційного співробітника штабу Розенбер-
га в окупованому гітлерівцями Києві Василя Дубров-
ського. Ця «партія» висунула досить оригінальну про-
граму: «Село — основна одиниця в суспільстві, а міс-
то — ворог села». Як не смішно, але ця партія більш
«масова», ніж партія Архипенка, бо в неї «заангажо-
вані» досить розгалужені сімейства Доленків і Дуб-
ровських та кілька їх земляків, в минулому харків’ян.
Заворушилися й колишні «полонофіли» та абверів-
ські агенти. Вони об’єдналися під гучною назвою —
«Українське національно-демократичне об’єднання».
З-поміж них — один із засновників горезвісної дивізії
СС «Галичина» гауптштурмфюрер СС Любомир Ма-
карушка, нині один із директорів банку в Бад-Гейдель-
бергу біля Бонна.
У 1948 році виникла чергова антирадянська органі-
зація — «Українська революційно-демократична пар-
тія» (УРДП) під проводом Багряного і Май-
стренка. Нічого іншого вони не придумали, як під-
новити дещо стару одежину УПСР та УКП, допов-
нивши їх антирадянський ідеологічний арсенал
15
«ультрареволюційними» гаслами. Згодом з’явилася ще
одна «партія» — «Союз українських конструктивно-
творчих сил» з трьома конструктивно-творчими члена-
ми в усьому «вільному світі».
Отже, як бачимо, вибір упав на більш «поміркова-
ні» кола з суто петлюрівської старої та нової буржуаз-
но-націоналістичної еміграції. За основу були взяті
горезвісні «історичні традиції» колишніх буржуазно-
націоналістичних «урядів» доби Центральної ради та
Директорії, «державницькі» ідейки петлюрівського
контрреволюційного табору УНР.
Таким чином, УНРада спробувала виступити спад-
коємницею якихось «скрижалів української револю-
ції» доби «української державності 1917—1920 рр.»,
захисницею «революційних» та «демократичних» праг-
нень на відміну від угруповань галичанського гатунку
(оунівців), що, мовляв, уособлювали «вкрай праву на-
ціоналістичну ідеологію, отаманію та анархізм».
Петлюрівське середовище, зрештою, накопичило пев-
ний досвід політичного крутійства, запопадливого ви-
служування то перед німецько-австрійськими, то пе-
ред антантівськими загарбниками, досвід переходу від
служіння польсько-шляхетській вояччині до «держав-
ницьких» контактів з румунськими та чеськими «виз-
волителями», а до другої світової війни, і особливо в
ході її було явним прислужником гітлерівських фаши-
стів.
Петлюрівці свого часу були більш спритні, більш
цинічні, «далекосяжніші» і вірніші інтересам світової
реакції, ніж інші антирадянські угруповання буржуаз-
но-націоналістичної контрреволюції. Отже, вибір їхньої
«спадщини» сучасною УНРадою був цілком законо-
мірний. Саме цей багаж давав змогу йти в одній
упряжці з найчорнішими силами імперіалістичної реак-
ції, антикомунізмом, мілітаризмом. Спадщина вічної
зради — ось той дороговказ, що ним залюбки керува-
лася УНРада, прикриваючись фіговим листком яки-
хось «скрижалів української революції», які, мовляв,
унрадівці вивезли за кордон і «достойно» відобража-
ють їх тепер.
Які ж докази на вірність світовій реакції може на-
вести жовто-блакитна УНРада?
Перший «пропускний» бал вони заробили в роки гро-
мадянської війни, виступивши проти українського на-
16
роду. Саме петлюрівщина в цій війні стала синонімом
політичного та кримінального бандитизму, тобто най-
більш кривавих, жорстоких засобів боротьби проти
українських робітників та селян. Саме бандит, погром-
ник, куркуль з обрізом з легкої руки петлюрівців ста-
ли уособленими фігурами «національного відроджен-
ня» України, з якого змальовуються риси сучасних
«адоратів хреста і меча». Вони були першими і в тому,
що «героїку» зради та запроданства підняли на рівень
«державницької» політики, освячуючи ними культ
плентання в обозі світової реакції.
Отже, по порядку.
Розділ II.	ХРОНІКА ЗЛОЧИНІВ ТА ЗРАДИ
ПІД ЗВЕРХНІСТЮ БОРИСА САВИНКОВА
У боротьбі за повалення експлуататор-
ського ладу, утвердження влади Рад трудящі дедалі
більше переконувались, що буржуазний націоналізм
є заклятим ворогом суспільного прогресу, постійно
зраджує соціальні й національні інтереси народу.
«Жодна з буржуазно-націоналістичних «партій» по
своєму ідеологічному змісту й політичним впливам не
була і не могла бути конструктивним чинником дер-
жавного унезалеження й суспільної організації україн-
ської нації. Це наочно показали події 1917—1920 рр.,
коли всі без винятку українські партії зазнали банк-
роцтва і компрометації»,— змушено визнав один з
жовто-блакитних «теоретиків» М. Сциборський у своє-
му опусі «Націократія» (Париж, 1935).
«Ми прогайнували велику історичну нагоду (йдеть-
ся про громадянську війну.—Ю. Р), бо не мали вели-
кої, всеохоплюючої української ідеї і ідеології»,— го-
вориться у «Зверненні» бандерівців 1979 року.
Визнання Радянської держави рядом капіталістич-
них країн на початку 20-х років аж ніяк не означало,
що імперіалісти припинили боротьбу проти неї. Во-
ни вдалися до інших форм боротьби — політичної,
економічної, дипломатичної, до організації контррево-
люційних заколотів, шпигунства, диверсій.
17
Разом з тим світова реакція не відмовилася і від
нових спроб у сприятливий момент організувати інтер-
венцію проти Радянської країни. Організаторами во-
рожих дій всіх контрреволюційних сил виступили США,
Франція, Англія і Німеччина. Особливу активність в
ті часи виявляли реакційні кола буржуазної Польщі.
Викриваючи інтриги польської вояччини щодо Країни
Рад, В. І. Ленін писав: «Ми капіталістів перемогли,
але не знищили, вони пересіли на інший стілець і си-
дять у Варшаві, яка була колись центром боротьби
проти російського самодержавства, а тепер об’єднує
білогвардійців проти Радянської Росії» *. Польська во-
яччина, під великодержавницькими гаслами типу
«Польща від моря до моря», здійснила ряд заходів
по практичній підготовці до можливої інтервенції за-
лишків білогвардійських та буржуазно-націоналістич-
них військових формувань, по об’єднанню всіх сил
контрреволюції навколо створеного у Варшаві «Все-
російського політичного комітету» — «Народного Сою-
зу захисту батьківщини та свободи» (НСЗБС), який
очолив запеклий контрреволюціонер Борис Савинков.
Саме ця організація терористично-шпигунського га-
тунку, за задумами французької та польської вояччи-
ни, повинна була створити підпільні «повстанські»
групи в Росії та на Україні, підготувати кадри білогвар-
дійських та націоналістичних ландскнехтів для висту-
пу із закордону проти трудящих нашої країни 1 2. Тіс-
ний зв’язок з білогвардійцями савинковського гатунку
будь-що намагався і намагається приховати сучасний
націоналістичний табір за кордоном, бо ж це врешті-
решт б’є безпосередньо по підвалинах буржуазно-на-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 42, с. 351—352.
2 Як свідчив начальник терористичного відділу НСЗБС пол-
ковник Гнилорибов, ця організація отримувала щомісячно 12 млн.
марок від міністерства закордонних справ буржуазної Польщі, по
1,5 млн. від французької військової місії у Варшаві, по 500—
600 тис. марок від 2-го відділу польського генерального штабу,
по 15 тис. франків від Нобеля, 20 тис. крон від президента Чехо-
словаччини Бенеша тощо. (Див.: Суд над Савинковьім. Л., 1924,
с. 28—29). Із звіту савинковського «Всеросійського політичного
комітету» у Варшаві видно, що його програма полягала у від-
родженні «єдиної та неподільної Росії», відновленні приватної
власності під демагогічним лозунгом кронштадтських заколотни-
ків: «Вся влада вільно вибраним Радам».
18
ціоналістичної ідеології, «протиросійського» лозунгу
та противеликодержавницького спрямування вигада-
ної від початку до кінця «ні від кого не залежної»,
«самостійницької» політики.
Однак офіційні документи контрреволюційних цент-
рів, зізнання петлюрівських та білогвардійських еміса-
рів, визнання інших учасників антирадянських аван-
тюр, особисте листування націоналістичних ватажків
викривають і цю чергову вигадку.
Документи свідчать, що відразу після панічної вте-
чі за Збруч петлюрівські лідери за вказівкою началь-
ника генерального штабу Польщі генерала Розвадов-
ського встановлювали тісні контакти з білогвардій-
ською групою Б. Савинкова. Ще в листопаді 1920 року
в присутності польського міністра Стемпковського
відбулися переговори Савинкова з петлюрівськими
представниками П. Зайцевим та М. Ковалевським, а
в лютому 1921 року петлюрівські генерали Ю. Тютюн-
ник та Зелінський з участю польського офіцера Россе-
левича досягли «повного взаєморозуміння» з Савинко-
вим Ч
Контрреволюціонери «самостійницького» та велико-
державницького напрямів підписали спеціальну уго-
ду, в якій визначались конкретні практичні заходи
спільної антирадянської, шпигунсько-диверсійної ді-
яльності, а також сфери розподілу «впливу». Секрет-
ними пунктами цього договору, що не були опубліко-
вані, передбачалася сплата Петлюрі одноразового
«паю» в ЗО млн. марок для підготовки збройного ви-
ступу проти Радянської України, а також передача
націоналістичним ватажкам призначеного Францією
для «військ» Савинкова озброєння. В угоді наголошу-
валося на доцільності перетворення України шляхом
збройної інтервенції в контрреволюційний плацдарм
проти Радянської Росії, базу для можливого походу
на Москву. «Начельника держави» Пілсудського було
визнано «якнайвищим арбітром», рішення якого для
Савинкова та Петлюри були обов’язковими.
Останнє підводить риску під удаваною самостій-
ністю контрреволюції різних кольорів та відтінків. На-
ведемо з цього приводу визнання петлюрівської газетки
1 Див.: «Коммунист», 1923, 9 декабря.
19
«Українська трибуна» за 1921 рік, яка свого часу
не уникла розмов про близькість із Савинковим, щоб
у такий спосіб довести свою повну відданість задумам
світової реакції в порівнянні з іншими націоналістич-
ними групами, які не мали, мовляв, таких «впливових»
спільників, як група НСЗБС. Саме ці «групи, що зараз
об’єднані біля таких людей, як Б. Савинков, Гнилори-
бов,— вказувалося у газетці,— і є нашими союзника-
ми, складають з нами той спільний фронт, який пови-
нен був об’єднати всі антибільшовицькі сили, проте,
на жаль, об’єднують лише невелику її частину». Для
розширення цього «фронту» петлюрівці підписали та-
кож так звані «тактичні угоди» про спільний виступ
проти Радянської країни з білогвардійським генера-
лом Перемикіним, ватажками контрреволюційних груп
донських козаків із колишньої врангелівської армії
Фроловим і Яковлєвим, встановили тісні зв’язки з го-
ловою так званого «Кубанського уряду» В. Іванисом Ч
У вересні 1921 року петлюрівський «посол» у Чехосло-
ваччині Славінський досяг угоди з відомим сіоніст-
ським діячем В. Жаботинським про спільні антира-
дянські дії на Україні, зокрема про сформування на
випадок вторгнення петлюрівських військ з Польщі на
Україну спеціальної єврейської жандармерії для за-
безпечення інтересів буржуазних прошарків єврей-
ського населення. Звинувачуючи Комуністичну партію
та Радянську владу в здійсненні «русифікаторської»
політики, мало не в «єврейському походженні», запля-
мувавши себе єврейськими погромами на Україні, бур-
жуазні націоналісти відверто блокувалися з велико-
державниками та сіоністами. Перед силою класових
інтересів відходили на задній план гучні заяви про
«самостійність». Вкотре яскраво виявився в цьому ма-
ріонетковий характер ідеології та політики україн-
ського буржуазного націоналізму, несамостійність уда-
ваних самостійників.
Наведемо кілька прикладів для підтвердження
вищенаведеної тези. Своє ставлення до горезвісного
націоналістичного постулату «самостійності України»
Б. Савинков досить відверто висловив у розмові
з Пілсудським (червень 1920 року), якому він заявив,
1 У своїх мемуарах В. Іванис підтверджує спроби польської
вояччини пов’язати його насамперед з групою Б. Савинкова, як
центром всіх антирадянських сил у буржуазній Польщі.
20
що вважає «неприйнятною згоду на незалежну
Україну... Придатним у майбутньому — плебісцит або
взаємне мовчання про кордони до відновлення єдиної
влади у Росії». Подібне ж ставлення до іншого «ос-
новоположного» націоналістичного гасла «соборної»
(тобто єдиної, возз’єднаної України) досить чітко ви-
значив наближений до Савинкова білогвардієць Філо-
софов, який відверто схвалював окупацію західно-
українських земель панською Польщею. «Ми не повин-
ні,— застерігав він,— втручатися у внутрішні польські
справи. Проте ми не тільки маємо право, а й зобов’я-
зані відстоювати дорогу нам ідею польсько-російсько-
го (з російською білогвардійщиною.— Ю. Р.) збли-
ження» Такі пропозиції не були чужими для «само-
стійницьких» ватажків, які неоднозначно відрікалися
від так званої «соборності» України на користь шля-
хетської Польщі. «Ми вважаємо за наш національний
обов’язок — шукати найскорішого порозуміння з Поль-
щею,— писав у 1923 році петлюрівський часопис «Три-
буна України»,— щоб знову Галичина та інші україн-
ські землі, що, на наше щастя, залишилися за межа-
ми Радянської Росії, стали для нашого національного
руху тим, чим була Галичина для нього за часів існу-
вання Австрії»,— тобто центром дій контрреволюції
проти Радянської України, так званим П’ємонтом зло-
ворожої діяльності проти українського народу. Саме
про цей «П’ємонт» йшлося на спеціальній нараді
представників білогвардійської та буржуазно-націона-
лістичної контрреволюції, що відбулася 13 червня 1921
року під прикриттям чергового з’їзду НСЗБС, на яко-
му були присутні також ад’ютант Пілсудського пол-
ковник граф Довойно-Соллогуб, начальник італійської
військової місії в Польщі полковник Стабіні, праців-
ник французької місії майор Пакельє, а також чинов-
ники американської та англійської військових місій у
Польщі.
1 Наведемо з цього приводу лист білогвардійця Н. Наживіна
П. Мілюкову. «Самостійники,— писав він про українських буржу-
азних націоналістів,— нікчеми, погань, проте ви не повинні забу-
вати, що за ними стоять, як за Мазепою Карл XII, ворожі Росії
сили, в руках яких ці мазепи є тільки сліпим знаряддям сили, оз-
броєним марками, чеськими кронами, польськими злотими». (Н а-
ж и в и н Н. Ф. Глупость или измена... Открьітое письмо Милю-
кову. Брюссель, 1930, с. 8). Такою була насправді «ідейна» плат-
форма блокування різномастих сил контрреволюції.
21
«Представники іноземних держав просто сиділи та
записували — потім доповідали своєму уряду,— зізна-
вався в 1924 році Б. Савинков,— і в бесідах зі мною,
звичайно, всіляко заохочували, що ось, мовляв, потріб-
но боротися з червоними» *. За цими заохоченнями
приховувалися конкретні заходи по посиленню під-
ривної роботи проти Країни Рад, зокрема з викорис-
танням залишків білогвардійських військ та націона-
лістичних військових формувань. Як заявили на слід-
стві савинковські емісари Крушельницький та Мас-
ловська, що добровільно передали себе в руки Радян-
ської влади1 2, на вищевказаній нараді виступив і пет-
люрівський генерал Ю. Тютюнник, який намалював
рожеві перспективи «найближчого повалення» Радян-
ської влади на Україні. За його словами, в республі-
ці тільки, мовляв, й очікували на прихід «законної
влади УНР», за кожною радянською дивізією начебто
йшов спеціальний повстанський загін, керівництво яки-
ми здійснював міфічний «комітет спасіння України».
Контрреволюційна нарада схвалила рішення всіляко
активізувати підготовчу до військової авантюри робо-
ту, закінчивши її до 15 серпня 1921 року, стягнути до
цього строку «довірені війська» Петлюри, білорусько-
го націоналіста Булак-Булаховича й Савинкова безпо-
середньо до кордонів Білорусії та України. Присутній
на нараді граф Довойно-Соллогуб запевнив, як засвід-
чують документи, «від імені маршала Пілсудського
і від усього польського народу, що буде завжди до-
помагати таким людям, як Савинков». А білогвардій-
ський часопис «Новий мир» 16 червня 1921 року пи-
сав, що після створення чергового «союзу» відбувся
неминучий в такому випадку крок: в Париж було на-
діслано делегацію, щоб заручитися підтримкою держав
Антанти.
1 Дело Бориса Савинкова. Л., 1924, с. 10.
2 За завданням Савинкова вони були перекинуті розвідкою
буржуазної Польщі на Україну для створення так званого Чор-
номорського обласного комітету НСЗБС (Таврія, Крим, Чорно-
морське узбережжя).
22
В КИШЕНІ ПОЛЬСЬКОЇ шляхти
У листопаді 1978 року буржуазно-на-
ціоналістична газета «Мета» (Мюнхен) надрукувала
статтю М. Степаненка, на той час одного з ватажків
УНРади, який твердив, що петлюрівське «військо» за
кордоном у 20-і роки стало «речником непофальшова-
ної державно-політичної волі» та «організатором ефек-
тивної допомоги для успішної національно-визвольної
боротьби».
В чому суть цієї «непофальшованої волі»?
Як свідчать факти, що їх марно намагаються при-
ховати «самостійники», військове міністерство буржу-
азної Польщі, а саме 2-й відділ генерального штабу
(«двуйка»), що спеціалізувався на веденні підривної
диверсійної та шпигунської роботи проти Радянської
країни, подбав про підготовку петлюрівського «воїнст-
ва» до так званого «другого походу» на Україну. Згід-
но з санкцією Пілсудського та генерала Розвадовсько-
го у передмісті Львова Кисельках у лютому 1921 року
був створений спеціальний петлюрівський контррево-
люційний військовий центр — «Партизансько-повстан-
ський штаб» (ППШ) на чолі з генералом Ю. Тютюн-
ником. Підривну діяльність ППШ безпосередньо спря-
мовували начальник 2-го відділу генштабу майор
Черноцький, командир 6-ї польської армії генерал Гал-
лер, начальник штабу Стахович та начальник 2-го від-
ділу 6-ї армії майор Флорек. ППШ функціонував під
вивіскою «Евіденція-2» як орган так званої «п’ятої екс-
позитури» (представництва), що спеціально займався
підривною діяльністю проти Радянської України. Цим
шпигунсько-диверсійним центром практично керували
досвідчені польські розвідники капітан Глязер, поруч-
ники Магер та Лапинський, лейтенант Ковалевський,
а на офіційну службу до нього були зараховані
петлюрівські офіцери Отмарштейн, Кузьмінський, Доб-
ротворський, Кузьменко-Титаренко та ін. Ряд петлюрів-
ських офіцерів набував фахових навичок безпосередньо
на прикордонних розвідувальних пунктах — «пляцув-
ках» та постерунках. При ППШ було також ство-
рено спеціальні курси для підготовки кадрів шпигунів,
диверсантів та терористів, куди направлялася із табо-
рів інтернованих петлюрівська військова еліта. Став-
лячи це завдання, Тютюнник радив своїм підлеглим
23
звертати увагу на такі якості кандидатів у шпигуни,
як відсутність у них «усякого розсуду і питань з їх-
нього боку: чому, нащо і що буде в результаті». Допо-
відаючи керівникові УВО (диверсійно-терористичної
Української визвольної організації) Є. Коновальцю
про виконання спеціальних доручень Тютюнника щодо
підбору кадрів, провідний член УВО Р. Сушко, напри-
клад, просив направити йому на допомогу відомого
націоналіста Р. Дашкевича, що став згодом одним із
керівників контрреволюційної ОУН. Сушко не мав
сумніву, що шпигунська «робота йому б сподобалася»,
бо ж добре знав нахили свого співбрата по УВО. Ха-
рактерно, що в одній із вказівок Р. Сушкові Є. Коно-
валець радив якомога старанніше виконати завдання
«колеги» Тютюнника і перш за все «знайти список на-
ших... (оунівців.— ТО. Р.) поговорити з ними необхід-
ним чином і надіслати їх, якщо вони згодяться, якомо-
га скоріше в розпорядження Юрка Васильовича (Тю-
тюнника.— ТО. Р.)»
Шпигунські аспекти уенерівської «самостійницької»
політики практично зводилися до головного завдан-
ня — слугувати реакційній польській вояччині. Не ви-
падково власті буржуазної Польщі санкціонували під-
готовку інтернованих петлюрівських офіцерів та сол-
датів для нового збройного виступу проти Радянської
країни, зобов’язавшись до часу «загального повстан-
ня» на Україні забезпечити їх необхідною зброєю та
боєприпасами та перекинути без перешкод через поль-
сько-радянський кордон. Як свідчив дещо пізніше пет-
люрівський генерал Гулий-Гуленко, глава французької
військової місії у Польщі генерал Ніссель схвалив ці
підступні плани, запевнивши націоналістичних ватаж-
ків у цілковитій підтримці французького військового
командування. Одночасно з санкції міністерства за-
кордонних справ Румунії, начальника генерального
штабу румунської армії генерала Горського та коман-
дування 3-го -та 4-го румунських корпусів було ство-
рено ще один центр підготовки збройного виступу про-
ти Радянської України — так званий «повстанський
штаб південної групи військ УНР» на чолі з вищезга-
даним генералом Гулим-Гуленком. Підривну роботу
«штабу» спрямовували представники французької роз-
1 «Коммунист», 1923, 9 декабря.
24
відки в Румунії Гонорат і Глез, а також польські дип-
ломати, акредитовані в цій країні Гурко і Петров-
ський. Велику зацікавленість у діяльності чергового
антирадянського центру виявляли також глава фран-
цузької військової місії в Румунії генерал Петен, а
згодом — генерал Бартело. Протягом 1921 року з до-
повідями про роботу «штабу» у Варшаву, до францу-
зької військової місії у Польщі, неодноразово викли-
кався військовий аташе балаганного «посольства» УНР
у Бухаресті петлюрівський генерал Дельвіг. На підго-
товку збройного виступу петлюрівців з території Ру-
мунії було витрачено 7 млн. 700 тис. лей та десятки
мільйонів іншої валюти.
У листопаді 1921 року петлюрівці уклали з поль-
ськими властями спеціальну таємну угоду, яка обома
«високими» сторонами трактувалася як продовження
Варшавської угоди Пілсудського з Петлюрою 20 квіт-
ня 1920 року. Згідно з цією угодою, польська сторона
зобов’язалася в разі «початку дій» надати петлюрів-
цям понад 21 тис. карабінів, 34 гармати, 2 бронепоїз-
ди, 246 кулеметів, понад 1,5 тис. коней, близько 16 тис.
комплектів обмундирування, 9 автомашин, боєприпа-
си тощо. Польський уряд гарантував петлюрівським
каральним загонам повне забезпечення на території
Польщі, «в тому числі продуктами харчування на два
місяці, в разі початку дій». Інші пункти угоди торка-
лись справжньої суті петлюрівського варіанта «відро-
дженої України», яка, за задумами польської вояччи-
ни, мала існувати поза межами західноукраїнських
земель, тобто «визнаючи нинішні кордони польської
держави». Угода передбачала фактичну передачу Оде-
си під польський вплив, перебудову залізничних колій
від польського кордону до Одеси, випуск спеціальної
позики «на предмет забезпечення і амортизації боргу
Польщі», укладення торговельної угоди, «якою би Спе-
ціально враховувалися інтереси передусім польської
торгівлі». (Характерно, що цю «додаткову угоду» оби-
дві сторони тримали у великій таємниці, про неї навіть
не згадується в націоналістичній літературі).
Отже, «самостійна Україна» в польсько-петлюрів-
ському трактуванні була розчленованою, підпорядко-
ваною «особливим» інтересам буржуазної Польщі, бу-
ферною державою, благодатним полем для польського
25
капіталу та плацдармом для дальших авантюр проти
радянських республік.
Саме таким чином сучасна УНРада може зараху-
вати собі ще один черговий «дивіденд» на шляху за-
проданства і зради.
вирок виносить НАРОД
Якою ж була соціально-класова база
петлюрівщини, на яку безупинно посилається сучасна
УНРада, трактуючи її як втілення «демократичного»
чи «народного» ідеалу?..
Доктрина українського буржуазного націоналізму
в цілому відбивала й відбиває класові інтереси екс-
плуататорських кіл населення — буржуазії, дрібного
міщанства та куркульства.
В. І. Ленін підкреслював, що наміри світової реак-
ції на початку 20-х років були розраховані цілком чітко
і полягали в тому, щоб якраз у хліборобських окраї-
нах нашої країни знайти собі соціально-класову опо-
ру, знайти місцевості з переважанням куркулів, бага-
тих селян, які нажилися на війні, які живуть чужою
працею бідноти. «Ці куркульські елементи,— вказував
В. І. Ленін,— і стали головною і найбільш серйозною
опорою контрреволюційного руху в Росії» \
Отже, йшлося про орієнтацію на найскаженіших
ворогів Радянської влади, найбільш грубих і диких
експлуататорів, звірствам й віроломству яких не було
меж,— на куркульство 1 2. Саме українське куркульство
і стало соціально-класовою опорою буржуазної націо-
налістичної контрреволюції, базою так званого полі-
тичного бандитизму, зокрема петлюрівського та мах-
новського гатунку, що виник на Україні в період гро-
мадянської війни і відразу після її закінчення. П’ята
конференція КП(б)У в 1921 році підкреслила, що
«внутрішній фронт» боротьби з націоналістичною
контрреволюцією — це передусім боротьба з озброєним
куркулем, боротьба з петлюрівщиною, з бандитизмом.
Характерно, що бандитизм в республіці дещо пожва-
вився через 2—3 місяці після розгрому Врангеля,
1 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 37, с. 10.
2 Див.: Там ж е, с. 38.
26
в умовах, коли Радянський уряд приступив до обме-
ження впливу куркулів на селі. «Куркульські прошар-
ки населення,—вказував М. І. Калінін,— незадоволені
зрівняльністю землекористування, незадоволені тим,
що у них відібрали владу над біднотою, не миряться
з Радянською владою. Саме вони і виділяють з свого
середовища бандитські групи, що наряджаються в
шкуру захисників селянських інтересів, проте, по суті,
виявляють волю тих класів, що намагаються знову
уярмити трудящих» Ч
Єдність соціальної природи бандитизму та петлю-
рівщини є незаперечною, адже саме остання передба-
чала, що в основі соціально-класової структури «само-
стійної України» стоятиме передусім куркульство. До
речі, з цих позицій виходила і ОУН, орган якої «Роз-
будова нації» наголошував на тому, що тільки «кур-
куль, власник був на Україні найбільше відповідним
(для українського буржуазного націоналізму.—Ю. Р.)
елементом, а не пролетаризований незаможник». І не
дивно, що буржуазно-націоналістична контрреволюція
за кордоном та її жовто-блакитні поплічники на Украї-
ні виступили організаторами та ідейними натхнен-
никами куркульсько-націоналістичного бандитизму —
найжахливішої форми боротьби проти українських
трудящих, що стали на шлях перебудови життя на но-
вих, соціалістичних підвалинах.
Офіційний орган ЦК КП(б) України, газета «Ком-
мунист», вказуючи на підозрілу метушню петлюрівців
за межами України, підкреслювала, що «їх жалюгід-
ним залишкам доводиться або ж остаточно померти
безславною смертю, або спробувати вчинити яку-не-
будь авантюру. Петлюрівці вибрали останнє і докла-
дають всіх зусиль, щоб підтримати полум’я україн-
ського (куркульсько-націоналістичного.— Ю. Р.) бан-
дитизму» 1 2. Озброєне куркульство, бандитизм були
останньою великою ставкою жовто-блакитної контрре-
волюції на підрив Радянської влади на Україні зсе-
редини. Жовтоблакитники намагалися скористатися
так званим «повстанством» для того, щоб підняти свої
підмочені акції як «виразників» якогось «могутнього
1 Калинин М. И. Статьи и речи (1918—1935). М., 1936,
с. 41—42.
2 «Коммунист», 1921, 27 июля.
27
національного протесту» проти Радянської влади, що
давав би підстави для військової інтервенції капіта-
лістичних країн під приводом «визволення» України,
«що бореться». «Ця вірна челядь польської шляхти,—
писала 12 листопада 1923 року західноукраїнська
комуністична газета «Наша правда»,— вирішила спро-
бувати ще раз повернути польській шляхті і світовій
буржуазії ту владу, котру вона мала раніше на Украї-
ні. Український націоналізм виродився у бандитизм
(курсив наш.— Ю. Р.), який нічого, крім руїн, для
України не передвіщає».
За час своєї ганебної діяльності «Партизансько-
повстанський штаб» зробив усе можливе для забезпе-
чення петлюрівських банд керівними кадрами, зброєю,
матеріальними засобами, антирадянською літературою
тощо. Так, з території Польщі на Україну на початку
1921 року були перекинуті великі банди Мордалевича,
Шепеля, Карого, Бернадського, Онищука, Кравчука,
Хмари, Гальчевського; з Румунії — банди Заболотно-
го, Грозного, Гуляй-Біди та ін. Досить сказати, що
один із петлюрівських емісарів перед переходом кор-
дону отримав 500 коней, 20 кулеметів, велику кіль-
кість гвинтівок, а також півтора мільйона карбован-
ців царськими грошима і в польській валюті. Тільки
в березні 1921 року ППШ підготував і вислав на
Україну 50 петлюрівських офіцерів, а з Румунії —40.
Всього до листопада 1921 року на Україну було пере-
кинуто близько 900 петлюрівських емісарів, кривавих
отаманів, керівників шпигунських та диверсійно-теро-
ристичних груп. Серед цих «визволителів» України
були петлюрівський генерал Н. Вогонь-Горбанюк,
полковник П. Самутін, полковник Алексєєв, генерал
Гулий-Гуленко 1 та ін. Всі без винятку бандитські ота-
мани, що діяли на Україні, були одночасно французь-
кими, польськими або ж румунськими шпигунами, за-
вербованими чи за кордоном, чи через спеціальних
резидентів. Націоналістична газетка «Український се-
лянин», що виходить у Мюнхені, цілком відверто ви-
1 Алексєєв — колишній співробітник петлюрівської контрроз-
відки, перекинутий до Києва у 1921 році для керівництва спеці-
альною польською шпигунською резидентурою. Затриманий зав-
дяки пильності радянських громадян. Гулого-Гуленка послала в
1922 році до Одеси румунська розвідка. В перший же день появи
у місті він був упізнаний місцевими жителями й заарештований.
28
знає: бандитський отаман Гальчевський, цей «ідейний
борець» за «вільну, ні від кого не залежну Україну», як
його трактують сучасні «самостійники», був звичайним
інформатором, який через спеціальних зв’язкових си-
стематично поставляв польській розвідці шпигунські
відомості. А націоналістичний журнал «За держав-
ність» свідчив: у складі банди отамана Філоненка, яка
діяла на Поділлі, були два польські розвідники Голов-
ко та Гофман, а також якийсь майор чеської армії,
який брав безпосередню участь у бандитському напа-
ді на село Ліга-Рудня.
Ще на початку 1921 року ППШ з допомогою поль-
ської та румунської розвідок, намагаючись об’єднати
поодинокі бандитські зграї на Україні, створив органі-
заційну мережу бандитського підпілля у вигляді п’яти
«повстанських груп» або «фронтів» («південна» група
генерала Гулого-Гуленка з центром у Румунії, «пів-
нічна» — полковника Мордалевича, «київська» — ота-
мана Брови та ін.). Групи були розбиті на 22 «пов-
станських райони», які, згідно із задумами буржуаз-
но-націоналістичної контрреволюції, повинні були
керувати бандами та «повстанськими комітетами», що
дислокувалися у тому чи іншому районі.
Для організації «загального повстання» націоналіс-
тична контрреволюція створила у Києві підпільну пет-
люрівську організацію — «Всеукраїнський повстан-
ський комітет», який зв’язався з ППШ та діяв за його
директивами, правильніше, за вказівками польської
розвідки. Характерна деталь. До керівництва цієї ан-
тирадянської організації ввійшли представники роз-
трощених українських дрібнобуржуазних партій со-
ціал-зрадників — УПСР, УСДРП, націоналістично
настроєної інтелігенції. Інструктуючи одного з керів-
ників цієї заколотницької організації — Наконечного,
Ю. Тютюнник наказував: «Ваша справа працювати...
В призначений для повстання час, коли загони повста-
лих займуть лінію кордону України, українська армія
(жандармські загони з інтернованих.— Ю. Р.) прийде
у рух. Озброєння і план повстання — це наша справа.
Коли повстання почнеться, я прибуду як шеф гене-
рального штабу повстанців і очолю всю армію». На-*
конечний отримав під Петлюри мандат, який засвід-
чував його службу в польській розвідці, а від
останньої — 1,5 млн. карбованців та запевнення, що
29
збройний виступ проти Радянської України відбудеться
влітку 1921 року. За «точними» підрахунками націона-
лістичних «керманичів», в «загальному повстанні» на
Україні повинно було взяти участь майже 300 тис. чо-
ловік, в тому числі 60 тис. німецьких колоністів *.
А петлюрівська «Українська трибуна» у 1921 році на-
магалася запевнити, що у ворожій діяльності банд
нібито беруть участь «не менше як 98 процентів україн-
ського населення».
Виконуючи завдання спецслужб буржуазної Поль-
щі та боярської Румунії, націоналістична контррево-
люція заплямувала себе страшними злочинами проти
України, проти українського народу. Вона намагалася
здійснити варварські плани знищення продуктив-
них сил молодої Української Радянської держави,
знекровити її і без того зруйновану економіку. Гра-
бунки державного та особистого майна, підпал хліб-
них полів, залізничні катастрофи, масовий терор та
вбивства — ось далеко не повний перелік злочинів на-
ціоналістів, дії яких сучасні «українознавці» намага-
ються зобразити продовженням «визвольних змагань
в інтересах» українського народу, якимось «загально-
національним протестом» проти «москалів». Тільки в
одному Черкаському повіті матеріальні збитки від
злочинних бандитських дій становили 39 млн. карбо-
ванців, а в Житомирському повіті тільки за бере-
зень—квітень 1921 року — понад 80 млн. карбованців.
За визнанням Ю. Тютюнника, безпосередньо керова-
ними ним із-за кордону бандами було завдано збитків
народному господарству Радянської України на за-
гальну суму 25 млн. доларів. Бандити тероризували
сільське населення республіки, намагалися зірвати
посівні та збиральні кампанії, утруднювали роботу ра-
дянських установ та громадських організацій. Тільки
в Донецькій губернії внаслідок бандитських злочинів
зірвалася сівба на 750 тис. гектарів, що позначилося
на забезпеченні шахтарів продовольством. «Можна з
впевненістю сказати,— відзначала 9 вересня 1921
року газета «Пролетарская правда»,— що тільки на
те й спрямовані усі зусилля бандитів, щоб підірвати
всю нашу податкову кампанію, щоб не дати можли-
1 Див.: Сташевський Д. М. За мирні відносини з капі-
талістичним світом. К.» «Наукова думка», 1963, с. 26.
ЗО
вості нагодувати голодуючих робітників та селян По-
волжя, нагодувати Донбас».
Виступаючи в 1921 році в газеті «Українська три-
буна» під псевдонімом С. Торнтон, Петлюра всіляко
афішував розбійницькі акції «національних повстан-
ців», зокрема підпали хлібних запасів. Тільки з 8-го
по 17 серпня 1921 року бандитами було здійснено 156
нападів на села республіки, вбито 72 мирних жителі,
166 червоноармійців, 51 радянського працівника, 32
міліціонери, 15 незаможників, поранено 101 мирного
жителя. А ось звіт кривавого отамана Філоненка, бан-
да якого діяла в 1921—1922 роках на Волині: 28 жовт-
ня розгромлено два ешелони з хлібом, розстріляно 6
чоловік, 19 листопада розстріляно 13 чоловік із штабу
196-го полку, а також — дві жінки-єврейки, 28 червня
1922 року розстріляно 8 працівників залізкому, 20
липня — 6 службовців культрадгоспу, 16 серпня — 16
чоловік в с. Ульха.
Матеріали про ці страхітливі злочини вміщені в
буржуазно-націоналістичному збірнику, виданому у
1938 році у Варшаві під промовистою назвою «За
державність». А щоб не залишалося жодного сумніру,
якими саме методами велася боротьба за жовто-бла-
китну державність, отаман Філоненко уточнював: «Рі-
зання тіла, видирання нігтів, пропікання залізом». За
даними Центральної міжвідомчої комісії допомоги
жертвам контрреволюції, від бандитських дій на
Україні загинуло близько 50 тис. і постраждало понад
500 тис. чоловік, переважно мирного населення.
У світлі вищенаведеного стає цілком очевидним
блюзнірство сучасних «українознавців», що, всупереч
конкретно-історичним фактам, силкуються зобразити
куркулів та бандитів «національними визволителями»,
борцями за «демократію, свободу і братерство», а бан-
дитизм — боротьбою «антибільшовицького села проти
більшовицького міста».
Абсолютно неспроможними є також спроби довес-
ти, що, мовляв, голод, до якого безпосередньо причет-
не націоналістичне охвістя, був викликаний якоюсь
«рукою Москви». Наприклад, у 1959 році бандерів-
ський посіпака П. Ващенко твердив: голод був «влаш-
тований більшовиками для подавлення селянського
руху». Ці та інші облудні твердження цілком безпід-
ставні. Голод був наслідком нав’язаної імперіалістами
31
громадянської війни, розрухи, заподіяної зовніш-
ньою та внутрішньою контрреволюцією. Досить ска-
зати, що збитки, яких завдала Антанта Україні, ста-
новили 12 мільйонів золотих карбованців. Разом з тим
на судовому процесі над контрреволюційною органі-
зацією «Спілка визволення України» було встановле-
но, що Петлюра 1921 року особисто давав вказівки
повсюдно знищувати хлібні запаси, а також пускати
під укіс поїзди з продовольством, які Радянська вла-
да надсилала в голодуючі губернії України, бо, за
словами жовто-блакитного вбивці, «той, хто отримає
цей хліб, буде благословляти більшовицьку руку, що
дала цей хліб». А так званий «комітет спасіння
України» у Польщі гарантував усім, хто знищить при-
наймні трьох комуністичних агітаторів чи комісарів,
видачу в умовах ефемерної «самостійної України» ще
одного морга землі понад звичайний наділ. І після
цього жовтоблакитники ще й своє базікають про якесь
«національне єство».
Бандитські головорізи страшними злочинами проти
українського народу відробляли іудині срібняки. Зві-
рячу розправу, наприклад, вчинила 28 серпня 1921
року банда петлюрівського отамана Петренка на ху-
торі Шкуратовому, Вознесенського повіту, Одеської
губернії, над 15 членами волосного КНС. Голові ком-
незаму т. Левченку бандити відрізали руки, відруба-
ли ступні ніг, розрубали плече, відрізали ніс, тяжко
поранили в голову \
Виступаючи на похороні жертв Кожанківської ка-
тастрофи, спричиненої тим, що банда Гайового пусти-
ла під укіс продовольчий ешелон з хлібом для голо-
дуючих шахтарів Донбасу (серед жертв були жінки
й діти), Д. 3. Мануїльський гнівно сказав: «Судіть їх
за те, що вони, прикриваючись українським патріо-
тизмом, менш за все страждали горем і нещастям
країни, що вони рвали її на частини, кривавили об-
різами, порізали отаманськими ножами. Це вже війна
не Комуністичній партії, а безпартійному населенню» 1 2.
Українські буржуазні націоналісти, блокуючись
нині з сіоністськими колами, в ті роки кривавими ру-
1 Див.: Кучер О. О. Розгром збройної внутрішньої контр-
революції на Україні в 1921—1923 рр. X. Вид-во ХДУ, 1971, с. 11<
2 «Пролетарськая правда», 1921, 17 сентября.
32
ками бандитських зграй Орлика, Галаки, Струка та
інших вчинили великі єврейські погроми. В 1929 році
журнал «Летопись революции» надрукував спогади
Биструкова, учасника боротьби проти банд отамана
Галаки. Ось опис однієї з трагедій, які відбувалися
1922 року на Чернігівщині: «Із єврейських домів, хиж,
із погребів і сараїв неслися розпачливі крики і марні
зойки про допомогу. Пощади не було нікому — ні ста-
рим, ні молодим. Розбивали об стіни грудних дітей,
гвалтували та вбивали матерів. Знущалися і калічили
молодих дівчат. З особливо великою радістю знуща-
лися з комуністів. Ця картина ніколи не зітреться
з пам’яті тих, хто бачив її» 1.
Навіть впливова французька буржуазна газета
«Тан» була змушена визнати у травні 1921 року: націо-
налістичні псевдовизволителі «перетворилися у зви-
чайних розбійників, які грабують і вбивають... і вико-
рінюють нещасне єврейське населення. Цілий ряд
містечок і сіл, населених євреями, залитий кров’ю і
спалений бандитами, які продовжують називати себе
«повстанцями».
Причому то була не якась випадковість або збіг
обставин, а цілком свідома тактика, започаткована
буржуазними націоналістами ще в роки громадян-
ської війни. Саме в той період створювалися спеціальні
загони, так звані «курені смерті» для масового зни-
щення євреїв. За дорученням С. Петлюри їх формував
майбутній «вождь» ОУН Є. Коновалець.
До речі, кожній хвилі погромів передували спалахи
розгнузданої пропаганди антисемітизму. Бандитські
акції інспірувало й спрямовувало так зване «інформа-
ційне бюро» при генеральному штабі петлюрівської
армії, яке готувало спеціальні звернення до «армії»,
закликаючи до масового знищення євреїв. «Все це,—
зазначає американський професор С. Фрімен,— роби-
лося з дозволу військової влади, на чолі якої стояв
Симон Петлюра». Було навіть розроблено спеціальну
тактику здійснення погромів, що отримала офіційну
назву «акції Петлюри».
Ось як здійснювалась ця акція у місті Овручі. Як
писав у Нью-Йорку на початку 20-х років голова до-
помогового комітету жертвам погромів, що діяв під
1 «Летопись революции», 1929, № 5—6, с. 231.
2 Ю. Римаренко
33
патронатом Червоного Хреста, Е. Хейфец, «петлюрів-
ці відрізали євреям бороди, що було святотатством.
Потім примушували їх танцювати і співати релігійних
пісень. Після цього починалися оргії. Для оргій від-
биралися дружини і дочки тих євреїв, їхні сестри, всі,
кого можна було використати. Жінок гвалтували на
очах у їхніх чоловіків, батьків і братів. Вранці, коли
оргії кінчалися, цих нещасних вбивали. Жодного не
залишено живим».
Подібне відбувалося й у Тростянці: «Кривавий та-
нок смерті почався. Заблищали ножі, засвистіли соки-
ри, спеціальне знаряддя було застосовано для цього
випадку — в хід пішли мотики... Утворилася кривава
річка, в якій плавали жертви. Подібних тортур і зну-
щань ніколи не знав світ».
За свідченням С. Фрімена, саме петлюрівську так-
тику погромів узяли на озброєння білогвардійські бан-
ди генерала Денікіна. Цим досвідом скористалися й
німецькі фашисти, створюючи зондеркоманди на зра-
зок вже згадуваних «куренів смерті».
З 1917-го по 1920 рік на Україні у погромах закато-
вано 150—200 тис. чоловік.
Колишній директор єврейського історичного архіву
в Берліні Е. Черіковер зберіг майже 500 найменувань
документів, які свідчили про пряму причетність Пет-
люри до масових погромів.
Волаючи на кожному кроці про якийсь «загально-
національний протест», який насправді був звірячим
бандитизмом, спрямованим проти трудящих Радян-
ської України, буржуазно-націоналістична контррево-
люція силкувалася своїми кривавими діями загостри-
ти становище, посилити голод, розладнати економіку
республіки. «Ця анархія тільки й зможе врятувати нас
і Росію,— цинічно писав петлюрівський «посол» у Па-
рижі О. Шульгін,— тільки на повній руїні більш здо-
рові елементи Росії (?І —ТО. Р ), якщо вони існують,
зможуть створити державу». Націоналістичні ватажки
з захопленням вітали спроби імперіалістичних кіл ско-
ристатися голодом у радянських республіках для но-
вих авантюр проти Країни Рад. «Ми не можемо,—
вказувалося в листі самозваного петлюрівського
«прем’єра» А. Ніковського такому ж «послу» у Відень
від 17 вересня 1921 року,— не чекати безпосередньої
чи посередньої, відкритої чи замаскованої політичної
34
акції Західної Європи на Сході, хоча почнеться вона
із благодійної допомоги голодним». Петлюрівці навіть
надсилали спеціальні телеграми буржуазним діячам
Бріану та Нулансу з вірнопідданим благанням від-
правити на Україну, під приводом необхідності розпо-
ділу «благодійних дарів» між голодуючими, спеціаль-
ні «загони міжнародної жандармерії» під виглядом
«інтернаціональних військових частин» для проведен-
ня під їх наглядом «вільного плебісциту».
Сучасна УНРада залюбки взяла на своє озброєння
жорстокі методи, якими здійснювала свою антинарод-
ну та антинаціональну програму петлюрівська УНР,
що розв’язала громадянську війну на Україні, нама-
гаючись потопити революцію в крові.
«Обгорілі стовбури і димарі ще довго будуть гово-
рити про нас,— писав у своїх «мемуарах» у прихильній
до УНРади газеті «Український селянин» колишній
петлюрівський отаман Я. Гальчевський-Войнаровсь-
кий.— Не жаліймо майна. Буде нова держава, на міс-
ці зруйнованого або спаленого поставимо палаци».
Націоналістична газетка «Українець», що виходила
1958 року в Лондоні, надрукувала цілий підвал про
«національний подвиг» банди отамана «Вугілля», яка
пустила під укіс пасажирський поїзд з делегатами з’їз-
ду незаможних селян Катеринославщини. Після цього
страшного злочину бандити, як зазначала газета, «ве-
село і щиро, як велить святий звичай, провели святий
вечір і побажали один одному веселих різдвяних
свят».
Сучасні спадкоємці «святих» справ петлюрівщини
напинають на себе шати ледве не «миротворців» та
«людинолюбців». Хочеться нагадати, що петлюрів-
ський «посол» у Румунії К. Мацієвич свого часу був
одвертішим. В одній із своїх «дипломатичних нот» він
писав: «За останній час під впливом зміни загального
ставлення Європи до більшовиків... цей (петлюрів-
ський.— Ю. Р.) рух дістав назву «бандитизм», проте
нас не ображає, коли нас називають бандитами».
А втім, заради справедливості зазначимо, що ділки
мюнхенської УНРади також не ображаються, коли на
еміграції їм надають прізвиська «нащадків варшав-
ського сервілізму», «польського хрунівства» та «юдо-
фобства». Бо ж як не хотіла б націоналістична контр-
революція приховати погромну, одверто антисемітську
2*
35
спрямованість своїх «державних» попередників, су-
довий процес у Парижі над вбивцею С. Петлюри
Шварцбардом (1926) довів, що саме Петлюра та його
спільники були організаторами масових єврейських
погромів, підступними ворогами українського народу
й трудящих єврейської, польської, російської націо-
нальностей.
Вище ми вже говорили про соціальну базу банди-
тизму— куркульство. Хотілося б тут ще раз наголоси-
ти, що куркульський бандитизм як петлюрівських, так
і махновських банд не був і не міг бути якоюсь ідейно-
політичною організацією, про що белькочуть за кордо-
ном сучасні фальсифікатори історії. Він був набродом
наймерзенніших реакційних, антинародних, антинаціо-
нальних сил старого буржуазно-поміщицького ладу,
членів розтрощених буржуазно-націоналістичних «пар-
тій», петлюрівців, дезертирів, мародерів та інших
кримінальних елементів. Підступні, криваві методи бо-
ротьби, до яких вдавалися петлюрівці, засвідчили пе-
редсмертну агонію всього табору буржуазної націона-
лістичної контрреволюції, його виродження в банду
вбивць, погромників та гвалтівників.
Трудящі Радянської України одностайно піднялись
на рішучу боротьбу з жовтоблакитниками та їхніми
махновськими партнерами по злочинах. Своє слово
сказало трудове селянство, незаможники республіки.
Українська земля горіла, в повному розумінні цього
слова, під ногами бандитів. Ось декілька інформацій-
них газетних повідомлень. «Місцеві банди, що зали-
шилися в окрузі,— повідомляла газета «Коммунист»
2 березня 1921 року про становище в Хорольському
повіті,— бояться підходити до села, бо незаможні се-
ляни, розлючені їх нескінченними грабунками, вилов-
люють та передають їх у виконком». В районі міста
Чернухи, Лохвицького повіту, банда Верепса змушена
була здатися на милість Радянської влади. Така ж
доля спіткала 100 чоловік із банди Левченка, 36 — із
банди Верейця та ін. На кінець 1921 року здалося
4 тис. учасників банд, а всього з 1920 року — близько
15 тис.
Зрозумівши безплідність дальшої боротьби, здали-
ся також сотні петлюрівських отаманів та махнов-
ських «батьків». Серед них — бандитський полковник
Мордалевич, довірена особа Петлюри. «Здача Морда-
36
левича,— писала газета «Коммунист» у червні 1921
року,— страшний удар по націоналістичній контрре-
волюції, яка весь час існує, спираючись на зовнішню
підтримку, з одного боку, і на повстанство — з дру-
гого. Зовнішня підтримка покидає Петлюру, його
випробувані отамани несуть свою зброю до ніг робіт-
ничо-селянської влади».
В українських селах створювалися загони само-
оборони із незаможників, які зі зброєю в руках від-
стоювали свою мирну працю. Ці загони, наприклад,
повністю ліквідували банду Лозовського (170 чол.).
Понад 56 тис. чоловік, членів комітетів незаможних се-
лян, об’єднаних у спеціальні загони, або близько 64%
всіх незаможників України взяли безпосередню участь
у боротьбі з бандитизмом !. Це був по-справжньому
організований, масовий похід проти бандитизму, вияв
високої громадянськості незаможного селянства та ро-
зуміння ним свого патріотичного обов’язку. По рес-
публіці котилася слава про ратні подвиги невеликого
за кількістю, але бойового по духу Дуброво-Аннен-
ського загону на чолі з комуністом В. Дубровіним-
Решетниченком, що мужньо боровся з бандами Гонти
та Яблочка. Його командир став кавалером ордена
Червоного Прапора. Безприкладний героїзм у боях з
бандами Махна, що проривалися за кордон, виявили
незаможники Вознесенського повіту на Одещині.
«В кожному селі,— писала у вересні 1921 року газета
«Красная Армия»,— селяни, якими керували комосе-
редки, вступали в бій з бандитами. Винятковою зав-
зятістю характеризувався бій, який дали селяни Три-
катської волості. Розстрілявши всі патрони, вони ки-
нулися врукопашну». Зустрівши такий опір, махновці
були змушені залишити повіт.
Відзначаючи заслуги незаможного селянства в бо-
ротьбі з бандитизмом, ВУЦВК нагородив почесним
Червоним Прапором 49 організацій незаможного селян-
ства, а орденом Червоного Прапора незаможників
Гадая, Ворону, Чуму, Олійника, Олихновича та ін.
«Безприкладна боротьба селян проти куркулів та бан-
дитів,— підкреслив П’ятий всеукраїнський з’їзд Рад,—
1 Див.: Другий всеукраїнський з’їзд незаможних селян. Стено-
графічний звіт, ч. 5. X., 1921, с. 78.
37
увійде в історію визволення України від ярма капіта-
лу і зміцнення влади трудящих як одна з найяскраві-
ших сторінок» ’.
Бандитському «фронту» партійна організація, тру-
дящі республіки протиставили внутрішню єдність й
монолітність своїх рядів, справжній партійно-радян-
ський, народний фронт, який викликав страх і нена-
висть націоналістичного охвістя, паніку в його се-
редовищі.
Ось один із прикладів. Протягом кількох місяців ком-
осередок села Валяви, Черкаського повіту, в складі
11 чоловік стійко відбивав спроби банди Грозного
(100—150 бандитів) прорватися в село. В листі до
Черкаського повітового комітету партії секретар ком-
осередку писав: «Доповідаю, що... майже весь мій осе-
редок геройськи загинув у бою з бандитами Грозного.
Залишився один я. Прошу вважати осередок існую-
чим. Я буду працювати один за всіх» 1 2.
Непохитна мужність комуністів, вірних захисників
інтересів українського народу, викликала любов, гли-
боку вдячність та повагу до них, зміцнювала довіру
широких мас населення республіки до Комуністичної
партії. «І тепер, коли бандитизм, що знову народився
за кордоном, намагається підняти повстання на Украї-
ні,— писав у ті роки Д. 3. Мануїльський,— ...мільйони
трудящих селян стоять тепер за ту Комуністичну пар-
тію, що дала їм землю і продподаток. Ось чому почу-
ваємо ми себе тепер сильнішими, ніж будь-коли. Ось
чому мільйони селян і робітників України вітають Ко-
муністичну партію закликом: «Хай живе Комуністич-
на партія!» 3
До осені 1921 року політичному бандитизмові, ор-
ганізованому й керованому з-за кордону, було в ос-
новному покладено край.
Ось що свого часу визнавав майбутній «прем’єр»
сучасної УНРади І. Мазепа: «Майже всі повстанські
загони до кінця липня (1921 року.— Ю. Р.) вже не
існували, а їх отамани вбиті. Часто траплялося, що
агенти Тютюнника не встигали прибути до наміченого
1 Бюллетень V Всеукраинского сьезда Советов. X., 1921, с. 35.
2 «Огонек», 1924, № 2, с. 6.
3 Бюллетень V Всеукраинского сьезда Советов, с. 7.
38
місця, як їх виявляли та знищували... Так протягом
літа була знищена майже вся головна мережа пов-
станських осередків на Україні».
Наприкінці вересня 1921 року було повністю роз-
бито банди Махна, який втік до боярської Румунії.
«Безсумнівно, що настрої селянства тепер змінили-
ся,— визнавала львівська націоналістична газета «Ді-
ло»,— історія махновщини закінчена, а для самого
Махна залишається лише роль звичайного бандита,
яким він, власне кажучи, завжди і був». (До речі,
перебуваючи за кордоном, Махно вчинив чергову
бандитську аферу, пограбував румунських селян, за
що був притягнутий до кримінальної відповідальності
румунськими судовими властями).
Проте, незважаючи на повний крах своїх ганебних
розрахунків, різномаста контрреволюція за кордоном
на кошти світової реакції продовжувала готуватися
до походу на Країну Рад. Ретельно приховуючи від
своїх хазяїв провал савинковської агентури у Росії
та розгром бандитських зграй на Україні, варшавська
група Б. Савинкова та прихильний до них «самостій-
ний» петлюрівський «уряд» запевняли своїх високих
покровителів в успішності виступу «своїх людей» на
радянську землю, де, мовляв, тільки й чекають їх, щоб
підняти «загальне повстання». У спеціальному наказі
Ю. Тютюнникові від 17 жовтня 1921 року «сам» Пет-
люра наголошував: «Ці загони повинні стати тим яд-
ром, біля якого, згідно плану, необхідно зосередити
інсургенційні сили, організовані нашими повстанськи-
ми організаціями і агентами».
Слід вказати на те, що в цій по-справжньому ганеб-
ній змові взяли участь всі без винятку буржуазно-на-
ціоналістичні угруповання від профашистської орга-
нізації УВО до псевдокомуністів винниченківського
гатунку, які швиденько забули про свої «принципові»
розходження з приводу тактики антирадянської бо-
ротьби. Документи неспростовно доводять, що, згідно
з вказівками французької військової місії у Польщі, в
підготовці збройного виступу проти Радянської Украї-
ни взяли участь не тільки петлюрівці, а й ділки з УВО, з
контрреволюційних монархічних груп Скоропадського
та Вишиваного. Вони наввипередки пропонували свої
послуги як одноосібні виразники волі українського
39
народу. В листі члена ЦК УСДРП П. Феденка 1 за-
кордонній групі у Відні вказувалося: «Ви повинні пам’-
ятати про те, що Тютюнник на Україні, а Савинков
на Заході... До товаришів на Україні ми посилаємо
інструкції, що і як вони повинні робити під час пов-
стання. У скорому часі почнеться повстання, і все те,
що тепер робиться,— це тільки перші бої». Обізвався
і удаваний «комуніст» Винниченко. «Більшовики біль-
ше 2—3 місяців на Україні не вдержаться, також як і
в Великоросії,— заявляв він.— При поваленні більшо-
виків почнуться між нами, соціалістами і гетьманця-
ми... непорозуміння за владу... Зараз ми намагаємося
зорганізувати наші сили, щоб попередити це у май-
бутньому».
Проте маячні надії жовто-блакитної контрреволю-
ції були приречені на повний провал, незважаючи на
сприяння сил світової реакції, зокрема вояччини бур-
жуазної Польщі та боярської Румунії.
Радянська держава, український народ знайшли
достатньо сил та засобів для того, щоб дати гідну від-
січ провокаціям імперіалістичних держав та їх жовто-
блакитних найманців.
Вирішальним фактором, що зумовив провал агре-
сивних замірів світового імперіалізму, були заходи
Комуністичної партії по зміцненню внутрішнього і зов-
нішнього становища Країни Рад, стійка, принципова
позиція Радянського уряду з питань ослаблення між-
народної напруженості, а також рішуча підтримка
світового пролетаріату.
Органи ВЧК влітку 1921 року ліквідували підпіль-
ні савинковські організації в Центральній Росії та Бі-
лорусії. У грудні 1921 року були розгромлені біло-
фінські інтервенти. На початку 1922 року ліквідована
авантюра Енвера у Середній Азії, розтрощені біло-
гвардійські і японські банди на Далекому Сході. Рі-
шучі дії Червоної Армії і червоних партизанів змусили
японський уряд вивести в кінці 1923 року свої війська
з радянської території.
Жалюгідним фарсом закінчилася і метушня укра-
їнської націоналістичної контрреволюції навколо
1 В наші дні П. Феденко мешкає у Лондоні, де очолює анти-
радянську націоналістичну організацію — так звану «Українську
соціалістичну партію» (УСП), що входить до складу балаганної
УНРади.
40
збройного виступу проти Радянської України. Як вия-
вилося, розрекламованої «повстанської армії» в рес-
публіці кількістю до ...300 тис. чоловік з... «корпуса-
ми», «дивізіями» імені Мазепи, Нечая та ін. насправді
й сліду не було. У вересні — жовтні 1921 року (на-
передодні виступу петлюрівців з Польщі) Тютюнник
віддав накази отаманам Брові, Левченку, Орлику, яких
величав «командармами», про захоплення... Києва,
Харкова та інших міст. Усе це виявилося звичайним
пропагандистським трюком, бо ж організованого бан-
дитського підпілля на Україні вже не існувало, отаман
Брова був убитий, а банди Левченка та Орлика пере-
ховувалися в лісах.
Як же ставилося українське селянство до авантюри
Тютюнника? І. Е. Якір, на той час головнокомандуючий
Київським військовим округом, підкреслював: «Селян-
ство робило все, щоб допомогти нам ліквідувати бан-
ди... ніхто на шляху слідування банд, крім поодиноких
кримінальних елементів, не приєднався до них. Ось
у чому смертний вирок петлюрівщині» ’.
2 листопада 1921 року червонокозацька дивізія
Д. Шмідта вщент розгромила подільську групу ота-
мана Палія, а 17 листопада дивізія Котовського ото-
чила групу Тютюнника в районі Малих Минок — Звіз-
даля, повністю розгромила її, знищивши понад 400
бандитів. 537 головорізів було взято в полон. Кинувши
напризволяще своїх вояків, архіви штабу, Тютюнник
утік у Польщу. Наприкінці листопада були викинуті
за межі республіки бандитські групи отаманів Пшони-
ка та Гулого-Гуленка, що виконували провокаційні
завдання румунської вояччини.
Вторгнення банд Тютюнника — це остання спроба
націоналістичного табору за кордоном оживити на
завдання світової реакції куркульсько-націоналістич-
ний бандитизм, що конав у смертельній агонії і яко-
му було покладено край протягом першої половини
1922 року. Газета «Коммунист» у номері від 28 жовт-
ня 1921 року підкреслювала: «Бандитизм як постійне
політичне явище, як знаряддя класової боротьби вмер,
а якщо ще залишається, то головним чином у вигляді
окремих кримінальних, розбійницьких ватаг, що вже
1 «Пролетарская правда», 1921, 23 ноября.
41
не потребують особливої уваги. «Фронти» внутрішній
та зовнішній ліквідовані».
Розгром куркульсько-націоналістичної контррево-
люції на Україні був одним із найважливіших наслід-
ків ленінської політики Радянської влади у перші по-
революційні роки.
Український народ протиставив орієнтації буржуаз-
но-націоналістичного табору на міжнародний імперіа-
лізм свою лінію — лінію тісного, непорушного, братер-
ського союзу з російським та іншими народами Ра-
дянської країни, яка невпинно крокувала шляхом зміц-
нення інтернаціонального єднання.
Створення Союзу РСР засвідчило на практиці трі-
умф ідей пролетарського інтернаціоналізму над воро-
жою ідеологією буржуазного націоналізму, викликало
остаточне ідейне банкрутство ворогів Радянської вла-
ди. «Зневір’я і песимізм охопили тепер багатьох із
українських державників (петлюрівців.— Ю. Р.)> що
опинилися перед розбитим коритом»,— змушена була
визнати у листопаді 1923 року націоналістична газета
«Діло».
ПОПЛІЧНИКИ ПЕТЛЮРІВЦІВ
«Самостійницька» контрреволюція в
боротьбі проти Радянської влади, проти українського
народу намагалася всіляко використати також і дріб-
нобуржуазну стихію, зокрема непманські елементи
міста й села, сподіваючись на «мирне» вростання ка-
піталізму в радянську економіку, на переродження
Країни Рад в буржуазну «демократичну» державу,
зрештою, на відновлення старого буржуазно-поміщиць-
кого ладу. Йшлося про «зміну віх» боротьби проти Ра-
дянської влади з боку білогвардійської, а потім бур-
жуазно-націоналістичної контрреволюції, про течію,
що отримала назву «зміновіхівської», основна суть
якої полягала в зовнішньому «примиренні» з Радян-
ською владою, у спробах куркульства, непманської
буржуазії, реакційно настроєної частини старої інте-
лігенції поглибити неп аж до перемоги капіталістич-
них форм власності. У збірнику «Смена вех», що
був виданий 1921 року в Празі групою білогвардійсь-
кої інтелігенції, сформульовано таке кредо змінові-
42
хівців: «Врешті-решт все влаштується в Росії, буде і
власність, і приватна ініціатива, і торгівля, і коопе-
рація, не буде тільки викинутих за кордон колишніх
власників». Саме на цю непомітну, підступну діяль-
ність спрямовувала залишки внутрішньої контррево-
люції і петлюрівська «Українська трибуна»: «Поряд з
планомірним і належним використанням повстансько-
го руху (?!—Ю. Р.),—радила газетка в номері від
4 січня 1922 року,— повинен бути розроблений деталь-
ний план використання радянського апарату в наших
цілях. Використання виборів у Ради та інші устано-
ви, захоплення впливу в радянських інституціях, спро-
би організації економічної роботи на грунті радянсь-
ких декретів... все це необхідно взяти до уваги... Ця
робота прискорить розклад Радянської влади».
Українське зміновіхівство за своїм ідейним корінням,
антирадянським, антинародним спрямуванням повніс-
тю змикалося із зміновіхівством білогвардійської зов-
нішньої та внутрішньої контрреволюції. Його «від-
мінність» полягала лише в жовто-блакитному оформ-
ленні, у відстоюванні для «переродженої держави»
статусу знову ж таки «самостійної, ні від кого не за-
лежної України». Зміна віх боротьби внутрішньої на-
ціоналістичної контрреволюції, її «визнання» Радян-
ської влади на основі антирадянської діяльності
дала змогу націоналістичним лідерам за кордоном
сформувати свою програму— орієнтацію на внутрішню
контрреволюцію та «національно-культурні сили»,
підривна робота яких, мовляв, і приведе до падіння
Радянської влади \ Націоналістичні ватажки закли-
кали контрреволюційні елементи української емігра-
ції повертатися на Україну для об’єднання всіх сил
1 Дещо пізніше, в 1929 році, на збіговиську націоналістичного
«Українського національно-демократичного об’єднання» (УНДО)
знову ж таки наголошувалося, що його члени орієнтуються на
ці ж сили і «дорожать, як цінностями, всіма їх досягненнями на
всіх ділянках національного життя». І хоч ставка жовто-блакит-
ного охвістя на зміновіхівство була бита, сучасні буржуазно-на-
ціоналістичні «діячі» за кордоном виношують плани повернутися
саме до такої апробованої тактики. Націоналістичний ватажок
А. Камінський, наприклад, пропонує налагоджувати зв’язки з ра-
дянськими людьми, які бувають за кордоном, використовувати
в підривних цілях «культурний обмін та інші елементи мирного
співіснування для впливу на розвиток процесів і подій на Укра-
їні», тобто для пропаганди буржуазно-націоналістичних ідей се-
ред трудящих республіки.
43
контрреволюції. «Боротьба з більшовиками більш до-
цільна ізсередини, чим іззовні, і тому повернення на-
шої еміграції — це необхідність того, щоб зміцнити
наш вплив іншими засобами», — наголошував націо-
налістичний ватажок Н. Григор’єв. Про ці засоби до-
сить відверто висловився на сторінках віденської «Но-
вої доби» колишній голова петлюрівської Директорії
В. Винниченко: «Українська демократія (читай: на-
ціоналістична контрреволюція. — Ю. Р.) повинна всі-
ма засобами проникати в усі установи, організації та
підприємства. Потрібно їхати на Україну та ставати
в ряди українського фронту»
До цього «визволнього фронту національно-куль-
турних сил» належала, зокрема, «Українська кому-
ністична партія» — УКП з її ідейками «націонал-ко-
мунізму»та підривними методами так званої «лега-
льної боротьби». УКП «всмоктала» в свої ряди
петлюрівців, куркулів, представників націоналістично
настроєної інтелігенції та інших відкритих чи замаско-
ваних ворогів Радянської влади. її «генеральний секре-
тар» Драгомирецький, наприклад, в 1919 році був
членом контрреволюційної Центральної ради, органі-
затором збройних загонів проти Радянської влади.
Член ЦК УКП Авдієнко зі зброєю в руках боровся
проти перемоги Жовтня на Україні. Член Харківсько-
го губкому УКП Приходько був активним діячем Ди-
ректорії, вів підривну роботу на Україні.
УКП, пропагуючи запліснявілі «теорії» про осіб-
ність українського робітничого класу, намагаючись до-
битися від Комінтерну визнання її «єдиним представ-
ником українського робітництва», була насправді
законспірованою і підфарбованою «революційними»
фразами націоналістичною організацією прихованої
петлюрівщини. УКП стала пристановищем різнорідних
контрреволюційних елементів. Газета «Пролетарская
правда» 26 листопада 1922 року писала: «Контррево-
люція розбита на всіх фронтах, одначе намагається
продовжити свою роботу під прапором укапістів».
Досить сказати, що керівниками розгромленої в
Бердянському повіті підпільної петлюрівської органі-
зації «Південний штаб повстанських військ Украї-
ни» були секретар міськкому УКП Будяк та член Ка-
1 П о п о в Н. За Радянську Україну. X., 1933, с. 26.
44
теринославського губному УКП Курочкін. Групи УКП
фактично поставляли «ідейні» кадри для інших контр-
революційних організацій та петлюрівських банд, вони
були тісно пов’язані з націоналістичними елементами
із «Просвіт», автокефальним духовенством тощо. Ін-
формаційний відділ ЦК РКП(б) підкреслював у
1924 році, що з боку УКП «відзначається зв’язок з
білобандитами, з автокефальним духовенством, від-
значаються випадки збереження ними зброї» Ч Досить
влучно ділків з УКП охарактеризував В. П. Затонсь-
кий: «Ці групки, що втратили ідейний багаж, стоять
не стільки на платформі Радянської влади, скільки на
гальмі. Свіжоспечені комуністи раз у раз проявляють
свою петлюрівську... сутність». Ватажки УКП підтри-
мували тісні зв’язки із «Закордонною групою УКП»
у Відні. Вони систематично друкували антирадянські
матеріали у винниченківській «Новій добі». Як визнав
сам Винниченко, контрреволюційна діяльність закор-
донної групи проводилася в «точній відповідності з
програмою і тактикою УКП... Ми тільки суворо і по-
слідовно розвивали позиції УКП», — зазначав він
(«Нова доба», 1921, 22 жовтня).
Укапісти повністю підтримували буржуазних націо-
налістів у «звинуваченні» РКП(б) й КП(б) України в
якійсь «русифікаторській політиці», в здійсненні яки-
хось «колонізаційних устремлінь Москви». Вони вели
відверту ворожу пропаганду проти господарської полі-
тики партії, намагалися, критикуючи політику непу як
«капітуляцію перед буржуазією», фактично зірвати
відбудову народного господарства республіки. Ватаж-
ки УКП намагалися розколоти ряди українського ро-
бітничого класу, добивалися його представництва
через УКП у Комінтерні. Програмні настанови «націо-
нал-комуністів» із УКП являли собою, по суті, компі-
лятивний набір ультралівацьких фраз представників
підпільних груп меншовиків та анархо-синдикалістів із
арсеналу «робітничої опозиції». Ці виступи рясніли
антирадянськими, націоналістичними висловлювання-
ми. Саме про це свідчать матеріали II з’їзду УКП,
резолюція якого відверто говорить про якийсь «ста-
1 Цит. за вид.: К у р а с И. Ф. Торжество пролетарского интер-
национализма и крах мелкобуржуазннх партий на Украине. К.,
«Наукова думка», 1978, с. ЗОЇ.
45
тус окупації» України, «кризу професійного і партій-
ного руху в Росії», «одірваність» Радянської влади від
трудящих мас і т. п. З’їзд закликав до передачі керів-
ництва народним господарством країни профспілкам,
ліквідації спільних загальносоюзних наркоматів, по-
глинення КП(б)У укапістами та іншими «збірними
силами українського пролетаріату», переходу влади до
цих «свідомих сил» та ін. А один із лідерів УКП, про-
ливаючи крокодилячі сльози над «істинно народною
владою», під якою малася на увазі петлюрівська Цент-
ральна рада, писав, що, мовляв, після її розгрому
«тепер про те приходиться гірко жаліти»^ Ясніше про
ідейну єдність петлюрівщини та псевдокомуністів з
УКП, мабуть, і не скажеш!
Розглядаючи питання про ворожі дії буржуазно-на-
ціоналістичної контрреволюції, потрібно враховувати
й те, що разом із здоровим поповненням в ряди
КП (б) У приходило чимало попутників — колишніх
членів дрібнобуржуазних та дрібнобуржуазно-націо-
налістичних партій, кількість яких становила майже
20% від загальної кількості членів КП(б)У. Серед
цих попутників були і людці, які намагалися шкоди-
ти Комуністичній партії ізсередини, прикриваючись
фіговими листочками націонал-ухильництва, «україн-
ського національного комунізму». Про представників
УКП та їхні єзуїтські методи боротьби досить від-
верто висловився В. Винниченко: «У них є своя теорія
для «української справи». Не корисно, мовляв, до-
тримуватися тактики УКП, краще йти в КП(б)У і
«захоплювати вплив та значення на Україні»; необ-
хідно, радив Винниченко, ставати «справжніми кому-
ністами (он як! — Ю. Р.)> заслуговувати довір’я Моск-
ви і, внутрішньо обманюючи її зсередини, змінювати
її політику на Україні». Ці підступні наміри передба-
чали спекуляцію на найсвятіших почуттях народу —
патріотизмі, любові до України, її культури та мови..
Жовто-блакитна контрреволюція до певної міри
зберігала свої кадри в культурно-освітніх закладах
республіки. Пролізши до керівництва традиційних
органів культурного життя на селі —«Просвіт», буржу-
азні націоналісти намагалися перетворити їх на своє-
рідні вогнища антирадянської пропаганди, прикриваю-
чись гаслами «чистого культурництва». Про справж-
нє обличчя керівництва ряду «Просвіт» красномовно
46
свідчать факти. У селі Кожанці, Білоцерківського по-
віту, в хаті голови «Просвіти» було знешкоджено
банду кривавого отамана Гайового, яка напередодні
здійснила чорний злочин — влаштувала катастрофу
ешелону з продовольством, що направлявся голодую-
чим шахтарям Донбасу. У вересні 1921 року було ви-
крито підпільну петлюрівську організацію у Валків-
ському повіті на Харківщині, що складалася в основ-
ному із просвітян. Ворожі провокації здійснювали
знешкоджені «Козача рада», «Волинська повстансь-
ка армія» та інші змовницькі організації, що намага-
лися підготувати, за завданням зовнішньої буржу-
азно-націоналістичної контрреволюції, «загальне
повстання» на Україні, спрямоване проти інтересів
українських робітників та селян, всіх трудящих рес-
публіки.
Націоналістичні ватажки за кордоном намагалися
зв’язатися зі своїми спільниками, які замаскувалися
в республіці, використати нейтралізм частини старої
української інтелігенції, спрямувати її проти Радянсь-
кої влади. Як підкреслювалося в листі повноважного
представництва УРСР у Празі до ЦК КП(б)У (чер-
вень 1921 року), антирадянська організація «Громад-
ський комітет» намагалася встановити безпосередні
зв’язки з націоналістично настроєною частиною про-
фесури на Україні. Есерівський ватажок Н. Шаповал
розробив навіть докладний план вивозу наукових сил
з України у Прагу, щоб довести, ніби «на Україні
наукова робота неможлива, і всі вчені втікають за
кордон».
Жовто-блакитна контрреволюція за кордоном за-
хоплено вітала підривні дії української автокефаль-
ної церкви, яка прикривала свою зовсім не церковну,
а відверто антирадянську діяльність боротьбою з ро-
сійською православною церквою. А суть злочинних
дій автокефалістів полягала в одурманенні релігій-
но-націоналістичними забобонами віруючих, у нама-
ганні сконсолідувати горезвісне «українство» під
релігійним прапором «духовної незалежності від Моск-
ви». Наведемо досить красномовну резолюцію зібран-
ня автокефалістів Херсонщини, в якій наголошувало-
ся: «Запросити на ватажка української автокефалії
князя української греко-католицької церкви митропо-
лита Шептицького; визнати дію церковної унії на
47
Україні; для розповсюдження католицизму на Украї-
ні запросити ієзуїтів із ордену василіан»1. Не випад-
ково один із «ідеологів» українського буржуазного
націоналізму В. Липинський намагався «теоретично»
довести, що український народ, мовляв, завжди орієн-
тувався саме на католицизм, що саме католицизм е
«душею» автокефалії. «Православ’я українське,— пи-
сав він у «дослідженні» «Релігія і церква в історії
України», — відмінне від московського тим, що воно
духовно і організаційно ближче до кореня візантій-
ського, а через корені візантійські до кореня римсь-
кого, а через римський корінь до вирісшого з цього
дерева — католицизму». «Посол» УНР у Константи-
нополі Токаржевський-Карашевич з нагоди «відбудо-
ви» автокефалії на Україні зустрічався з патріархом
Миколаєм, запевнив його у своїй повній підтрим-
ці 1 схвалив розрив з російським патріархатом.
Схвальну оцінку автокефалії давали також націона-
лістичні організації західноукраїнської буржуазії.
Так «зміцнювалась» одна з найреакційніших ідей
українського буржуазного націоналізму — «союз меча
і хреста», під егідою якого чинилися криваві злочини
проти трудящих. Один із ватажків уніатської церкви
М. Конрад у виданій 1934 року у Львові книжці «На-
ціоналізм і католицизм» виклав таке «кредо»: «На-
ціоналізм і католицизм, сучасний католицизм і
національний рух е новішим християнським похо-
дом — в католицизмі з лозунгом — Віруюі Так хоче
бог! — а в націоналізмові з лозунгом — Хочу!.. Меч і
хрест — ось надія народів...»
Саме так повелося автокефальне духовенство, на-
даючи матеріальну допомогу підпільним петлюрівсь-
ким організаціям, благословляючи націоналістичних
убивць на терор, диверсії та шпигунство. У 1921 році
церковники влаштували демонстративний хресний хід
у Печерській лаврі із спеціально сфабрикованими
мощами, начебто пошкодженими більшовиками. Під
час процесії автокефалісти поширювали чутки про по-
вернення із закордону «самого» Петлюри та про кі-
нець Радянської влади.
Документи свідчать, що керівником Лубенського
повстанкому, який, згідно з вказівками із закордону,
1 «Громадський вісник», 1921, 17 травня.
48
мав «розвернутися» в лівобережний повстанський
«уряд», був голова місцевої автокефальної ради Ко-
валевський, а правою рукою кривавого отамана
Мордалевича був автокефаліст Козловський. Петлю-
рівським емісарам Карому та Баб’яку давалися вказів-
ки в разі небезпеки шукати сховище саме у автоке-
фалістів і навіть перекваліфіковуватися на священно-
служителів української автокефалії. Такою міцною
була спілка націоналістичних убивць та релігійних
фарисеїв, отаманських ножів та «святих» хрестів!
Контрреволюційна суть автокефальної церкви з усі-
єю очевидністю виявлялася на практиці. У 1921 році
Софійський собор у Києві, який автокефалісти після
мало не кулачного бою відвоювали у тихонівців, став
місцем, де націоналістичний «повстанський» комітет
передавав інформацію петлюрівцям і звідки він міг
керувати контрреволюційними виступами. Поголені й
пострижені, без ряс, у цивільному одязі, автокефальні
попи, не чекаючи вступу в дію постанов автокефаль-
ного собору, шугонули по селах, намагаючись сило-
міць українізувати навіть ті парафії, де більшість
жителів розмовляла російською мовою. Саме так запо-
падливо вислужувались, мріючи про єпископські роз-
коші чи крісла в жовто-блакитному «уряді» Я. Чу-
гаївський, В. Шиманівський та інша «братія» з Огі-
єнкової компанії.
Автокефальна церква виступила своєрідною фор-
мою утвердження петлюрівщини, засобом зміцнення
становища українських куркулів.
У листопаді 1922 року «Вісті ВУЦВК» вказували,
що це була «ідеологія М. Грушевського, О. Шульгіна,
Д. Донцова та ін., які теж проповідували: хай живе
всесвітня федерація, не треба нам федерації з Моск-
вою». Духовна спорідненість автокефалізму і націо-
налізму проступала з повною очевидністю. Весь зміст
роботи собору полягав у тому, щоб знайти нову опору
для жовто-блакитного культу, нову трибуну, з якої
можна було б заявити про свої невизнані права».
Отже, на початку 20-х років автокефалізм став своє-
рідним троянським конем буржуазно-націоналістичної
контрреволюції. Зрозумівши, що Радянську владу не-
можливо повалити у відкритому бою, жовтоблакитни-
ки змінили тактику й вирішили домогтися спочатку
«самостійності» української церкви, щоб увійти до
49
штабу, автокефалістів. Сили куркульської контррево-
люції консолідувалися під ширмою церкви.
Таким чином, аналіз вищенаведеного документаль-
ного матеріалу засвідчує, що українські буржуазні
націоналісти в особі петлюрівців і після закінчення
громадянської війни виступали як відверто антинарод-
на та антинаціональна руйнівна сила, спрямована про-
ти життєвих інтересів та прагнень українського на-
роду, на розвал продуктивних сил республіки, на по-
валення Радянської влади, яка історично була єдино
здатною дати трудящим справжню незалежність і со-
ціальні здобутки. Користуючись різними підступними
методами — від орієнтації на іноземну інтервенцію,
на садизм та погроми, до обстоювання гасел «націо-
нального комунізму» та «національного культурницт-
ва»,— табір націоналістичної контрреволюції вірно
служив найчорнішим задумам світової реакції: пе-
ретворити Радянську Україну на нове поле громадян-
ської війни, арену гендлярських махінацій світового
капіталу, своєрідну базу-плацдарм для наступу про-
ти інших радянських республік, проти усієї Країни
Рад. На складність тогочасної міжнародної обстанов-
ки, на необхідність проведення боротьби проти реш-
ток розбитих експлуататорських класів, проти куркуль-
ства, інтереси яких захищали буржуазні націоналісти*
анархісти, меншовики, есери та замасковані вороги —
троцькісти й бухарінці, звертала найсерйознішу увагу
РКП(б). В. І. Ленін підкреслював, що «після першої
серйозної поразки, повалені експлуататори, які не че-
кали свого повалення, не вірили в нього, не допуска-
ли думки про нього, з подесятереною енергією, з
шаленою пристрастю, з ненавистю, яка зросла у сто
крат, кидаються в бій за повернення віднятого
«раю» \
Світовій реакції та її «самостійницьким» сателітам
здавалося, що вони мали під собою сприятливий грунт.
Проте вони не взяли до уваги головного — ставлення
до їхніх задумів трудящих Радянської України —
українських робітників та селян, які в єдиних, спільних
братерських лавах разом з усіма народами Країни
Рад почали будувати підвалини соціалізму, створюва-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 37, с. 252.
50
ти суспільство без «своїх» та «чужих» визискувачів,
де кожний трудящий ставав повновладним господарем
своєї долі, свого майбутнього.
ІДЕЙНИЙ КРАХ
Хижацьким планам світової реакції
радянські люди дали гідну відсіч своєю натхненною
працею, спрямованою на зміцнення Радянської дер-
жави, відбудову зруйнованого народного господарст-
ва країни, на будівництво фундаменту соціалістичної
економіки, розвиток культури.
Вже в 1921 році шахтарі Донбасу видали на-гора
355 мільйонів пудів вугілля, на кінець цього ж року
вчетверо збільшився випуск чавуну. З допомогою брат-
ніх народів успішно відбудовувалися металургійна,
машинобудівна, легка та харчова промисловість Ра-
дянської України, поповнювалися кадри провідної си-
ли суспільства — робітничого класу.
Трудове селянство республіки виконало свій інтер-
національний обов’язок перед братами по класу. Вро-
жай зернових культур на Україні в 1922 році збіль-
шився майже втричі і становив 637 мільйонів пудів.
Трударі українського села надіслали братньому росій-
ському народові, зокрема голодуючим Поволжя, Кал-
мицької АРСР, понад 31 млн. пудів хліба та багато
інших продуктів.
Заступник голови Раднаркому України М. В. Фрун-
зе підкреслював: «Це свідчить, що селянство зрозумі-
ло суть Радянської влади і йде пліч-о-пліч з робітни-
чим класом... Це перший політичний наслідок нової
економічної політики... Ми маємо не тільки відтворення
союзу робітничого класу з самою гущею селянства, ми
маємо факт небувалого закріплення цього союзу».
Зміцнення союзу робітничого класу з селянством
мало принципово важливе значення для дальшого
утвердження класової основи Радянської влади, для
об’єднання народів Країни Рад в єдину сім’ю народів-
братів.
В ці ж роки остаточного банкрутства зазнають дріб-
нобуржуазні партії на Україні, що було закономірним
результатом цілого ланцюга їхніх класових та політич-
них поразок внаслідок зіткнення з реальними пробле-
51
мами, що породжувались практикою революційної бо-
ротьби, соціалістичного творення. В цьому процесі ви-
разно виявлялась не тільки повна теоретична неспро-
можність ідеології дрібнобуржуазного націоналізму, а
й історична приреченість політичного курсу цих угру-
повань, що намагалися відігравати роль якоїсь «за-
гальнонаціональної» сили у протиборстві пролетаріа-
ту та буржуазії.
Згідно з рішенням липневого Пленуму ЦК КП(б)У
1921 року, партійні організації посилили боротьбу з
укапізмом, що не мав нічого спільного з ідеологією
марксизму-ленінізму, з ідеологією пролетарського ін-
тернаціоналізму, дружби та братерства народів. «Ук-
раїнський «національний комунізм»,— підкреслювала
газета «Коммунист»,— цей злісний ворог комуністичної
революції на Україні... Він є злісним ворогом і міжна-
родної революції, тому що виховує ворожнечу і нена-
висть до пролетаріату інших країн».
Газета «Вісті Київського губревкому» (травень
1921 року) влучно охарактеризувала укапістів як лю-
дей «з довгим та крупним націоналістичним буржуаз-
ним хвостом, що висолопився з-під штучно накиненої
вуальки і проситься, щоб його утяли».
Викриваючи контрреволюційну суть укапізму, кому-
ністи привертали увагу до зв’язку укапістів з петлю-
рівськими бандами, зокрема із закордонною групою
Винниченка. Останній з цього приводу відверто зізна-
вався: «В дійсності заяви укапістів, що вони не мають
зі мною нічого спільного і вважають мене контррево-
люціонером, було зроблено після моєї згоди, проте я з
ними залишився і залишаюся в самих гарних і тісних
взаємостосунках, підтримую живий зв’язок». Висту-
паючи проти чергового фарисейства укапістів, газета
«Вісті» підкреслювала: «Може, нам скажуть, що ж,
власне, було: брехня одного (Винниченка.— Ю. Р.)
чи гріх других?» 1
Зрештою УКП стала останнім притулком українсь-
ких націоналістів, організованих у легальну партію,
її шкідливість полягала в тому, що, визнаючи на сло-
вах Радянську владу, прикриваючись націонал-кому-
ністичною фразеологією, вона, по суті, координувала
1 «Вісті», 1921, 19 листопада. До речі, деякі ватажки УКП
систематично друкували свої націоналістичні статті у Винничен-
ковій «Новій добі», що виходила за кордоном.
52
і спрямовувала підривну антирадянську діяльність за-
лишків ворожих соціалізмові сил.
Компартія України у зверненні до Виконкому Ко-
мінтерну переконливо довела, що УКП наскрізь про-
йнята націоналістичними передсудами. Вона «об-
манює трудящі маси України, яким, під виглядом
комунізму, подається розбавлена петлюрівщина». Ви-
ступаючи на засіданні Виконкому Комінтерну, Клара
Цеткін сказала: «Італійська приказка говорить, що
ряса ще не робить людину монахом. Так само і ети-
кетка комуніста ще не свідчить про комуністичну ді-
яльність даної людини... Я дозволю собі заявити, що
більша частина виступів і практичних кроків УКП є
за своїми наслідками... контрреволюційними» (Как и
почему Исполком Коминтерна распустил УКП. X.,
1925, с. 122).
Відверто ворожа позиція укапістів щодо життєвих
інтересів народу спричинилася до різкого падіння їх
впливу, розколу та ліквідації і без того нечисленних
псевдокомуністичних груп.
На Восьмій катеринославській губернській партій-
ній конференції наводилися переконливі факти того,
що саме радянська дійсність, перехід від продрозклад-
ки до продподатку завдали нищівного удару укапістам
як захисникам інтересів куркульства. В результаті
великої агітаційної роботи розвалилась на бездіяльні
групки Катеринославська організація УКП, розпали-
ся всі укапістські осередки у Верхньодніпровському
повіті. «Така слабкість пояснюється не тільки слаб-
кістю організаційних сил, а головним чином відсутніс-
тю грунту для роботи серед пролетаріату, їх (УКП.—і
Ю. Р.) пропаганда ніде, ніколи, за весь час свого іс-
нування успіху не могла мати, робітники не могли
зрозуміти, чого, власне, добиваються укапісти».
Ганебно провалилася спроба укапістів привабити
на свій бік молодь. Переважна частина створених
УКП «Українських юнацьких спілок» (УКРЮС) роз-
палася і ніякого серйозного впливу на українську мо-
лодь не мала. В. Я. Чубар на Шостій донецькій парт-
конференції у грудні 1921 року говорив, що «укапіс-
ти опинилися в повітрі і з цією партією не доводиться
Особливо боротися, оскільки вона сама вмирає і її
рплив на широкі робітничі маси не відчувається». Бан-
крутство УКП мало наслідком її фактичну самолікві-
53
дацію в кінці 1921 року, коли за рішенням президії
Виконкому Комінтерну вона була розпущена.
ЦК КП(б)У поставив перед усіма партійними ор-
ганізаціями завдання посилити вплив у всіх ланках
культурно-освітньої роботи в республіці. Справа ця
була складною, якщо взяти до уваги спроби буржуаз-
но-націоналістичної контрреволюції використати тра-
диційні культурно-освітні органи на селі — «Просві-
ти» — в антирадянських цілях. У підпільній газетці
укапістів «Комунар-юнак» пропонувалося, зокрема,
скористатися захопленням сільської молоді національ-
ною романтикою для створення при «Просвітах» «без-
партійних юнацьких спілок з метою боротьби проти
комсомолу і поширення ідей буржуазного націоналіз-
му».
До керівництва «Просвіт» залучалися сільські ак-
тивісти, комсомольці та комуністи. Було пролетарі-
зовано ряд «Просвіт», діяльність яких набула по-
справжньому соціалістичного змісту. Комсомольці
Чигиринського повіту ввійшли, наприклад, у правлін-
ня «Просвіт» і спрямовували їхню роботу в комуніс-
тичному дусі. Решта, що дотримувалася хуторянської
патріархальщини, традиційного культурництва, об’єк-
тивно втрачала вплив на сільську молодь, яка йшла-
в комсомол, агітпункти, сільбуди, де могла підвищу-
вати свій загальноосвітній, політичний та культурний
рівень, брати активну участь у суспільному та полі-
тичному житті. Поступово стару форму культурно-ос-
вітньої роботи на селі — «Просвіти», що вже не відпо-
відали запитам села, було замінено новими, револю-
ційними, соціалістичними формами — сільбудами, агіт-
пунктами, хатами-читальнями.
У перші роки непу розгорнулася також велика ро-
бота по викриттю ворожої діяльності української авто-
кефальної церкви, обмеженню її негативного впливу
на трудящих. На конкретних прикладах в ході масово-
політичної роботи комуністи терпляче роз’яснювали,
що в релігійній ідеології відбиваються інтереси екс-
плуататорських класів, що автокефалія, зокрема, є ви-
разником інтересів українського куркульства, антира-
дянських спрямувань націоналістичної контрреволюції.
«Українізація» церкви,—писала газета «Вісті» 25 серп-
ня 1921 року,— це, по суті, перехід влади церкви із рук
поміщиків у руки куркулів і міщан. Замість панської
54
віри російських поміщиків маємо нову форму право-
слав’я на Україні — куркульську віру, створену націо-
нальними ідеологами дрібної буржуазії». Викриваючи
брехливі твердження автокефалістів про їхню «лояль-
ність» щодо Радянської влади, газета «Известия» в
номері від 31 жовтня 1922 року висміяла їхні спроби
почати свій родовід з революційних подій 1848 року та
зарахувати в «повитухи» церковного «визвольного
руху» великого Кобзаря. В газеті наводився такий при-
клад. Як тільки група священиків висунула пропози-
цію про введення спеціальної служби на честь Першо-
травня, керівник автокефалістів, колишній петлюрівсь-
кий «прем’єр» Чехівський цю групу швиденько усунув
від справ. «Контрреволюція під прапором релігійної
революції»,— так оцінювала газета «Коммунист» «виз-
вольну реформу»—створення автокефальної церкви.
Згідно з директивами ЦК КП(б)У за підписом
С. В. Косіора (березень 1922 року), партійні організа-
ції республіки посилили роботу по викриттю автокефа-
лістів як прямих співучасників ганебних дій жов-
то-блакитної контрреволюції. В республіці, зокрема,
відбувся ряд показових судових процесів над автоке-
фалістами та прибічниками православного єпископа
Никона.
Так, у листопаді 1922 року було викрито злочинну
діяльність єпископа Иоаникія, який благословив сво-
го брата, кривавого бандитського отамана Соколов-
ського, на злочини в Київській губернії.
Був також викритий чернігівський єпископ Пахомій,
що підтримував зв’язки з врангелівською організацією
«Південно-західний комітет порятунку Росії,», а також
з націоналістом Голубовичем, що переховувався у
Польщі. Фарисейські спроби ватажків автокефалії на
Київщині будь-що легалізувати церковне видавництво
«Віра» зазнали краху.
Нерозривно пов’язуючи антирелігійну пропаганду з
практикою класової, політичної боротьби, КП (б)У на-
полегливо боролася за залучення трудящих мас до
активного суспільного життя, за їхню' безпосередню
участь у будівництві нового ладу. И ця пропаганда
була дійовою. Так, у звіті Полтавського губкому пар-
тії говориться, що внаслідок виховної роботи серед
трудящих жителі села Зарочі, Лубенського повіту, в
жовтні 1922 року закрили церкву й не пустили до себе
55
ні автокефалістів, ні інших церковників, а ще в одно-
му селі цього повіту був створений замість церкви
Народний будинок. В селі Басани, Гуляйпільського
повіту, комосередок відкрив навпроти церкви клуб,
який поступово почало відвідувати все село.
Факти свідчили про зв’язки автокефалістів з реак-
ційними емігрантськими угрупованнями та іншими
контрреволюційними силами. З’ясувалося, що авто-
кефалісти на Україні одержували від уенерівців ан-
тикомуністичну літературу, розповсюджували складе-
ну петлюрівським міністром віросповідань І. Огієнком
сповнену ненависті до Радянської влади «молитву за
Україну» та видану ним брошуру «Нариси з історії
культурного життя церкви української», у якій стави-
лася вимога «самостійності» української церкви. При
військових таборах уенерівців той же І. Огіенко за-
снував курси підготовки «отців» до пастирської діяль-
ності на Україні. І коли його призначили «прем’єр-мі-
ністром УНР», то один з прогресивних публіцистів
зауважив, що автокефалізм став на чолі бандитизму.
«Треба ж комусь,— продовжував він,— «ножі святи-
ти» задля знищення влади робітників та селян».
З подвійною швидкістю закрутилися колеса, що
приводили в рух зв’язок між двома осередками: Че-
хівський — Огієнко. Самовисвячений на митрополита
всієї України В. Липківський регулярно інформував
націоналістичні центри про становище на Україні. Це
на основі його повідомлень перемишлянська націона-
лістична газета «Український голос» писала у 1922
році, що автокефалісти на Україні роблять ту справу,
«якої ми не могли осягнути зброєю...». Відповідно до
уенерівських інструкцій керував створеним на Поділлі
так званим «Братським об’єднанням парафій україн-
ської автокефальної церкви» П. Погорілко, котрого
Петлюра послав до константинопольського патріарха
висвячуватися на єпископа.
Емігрантські націоналістичні угруповання докла-
дали зусиль, щоб створити єдиний антирадянський
фронт автокефалістів та уніатів. У статті «До програ-
ми українського визволення», надрукованій у антира-
дянському журналі, ватажок есерів М. Шаповал на-
стійно радив галицькому духовенству йти не з Ватіка-
ном, а з українським автокефальним «рухом».
56
Автокефалісти намагалися пожвавити свою ді-
яльність в еміграції, скликали різні собори, ради.
У серпні 1924 року канадська автокефалія, наприклад,
скликала в місті Йорктоні «Собор української право-
славної церкви». На ньому з промовою виступив архі-
єпископ української православної церкви в Америці
Іоанн Федорович, колишній єпископ подільський та
вінницький. Кожне слово цього затятого ворога кому-
нізму було брудною лайкою на адресу Радянської
України. Іван Кулик, який тоді перебував у Канаді як
представник нашої республіки, у «Листах з-за кордо-
ну» слушно порадив «святому отцю» не будувати хи-
мерних планів щодо України, де зміцнювалась влада
трудящих.
Автокефалісти безповоротно скочувались у болото
реакції. 1925 року члени «Всеукраїнської православ-
ної церковної ради» надіслали у Стокгольм привітан-
ня «всеукраїнській» конференції церковників, яка ви-
ражала ідеї буржуазії, і авансом (І) приєднувалися
до її постанов. Більшу відданість блюдолизів важко
продемонструвати! Невдовзі «незалежники» не стри-
мались від пишної панахиди по Петлюрі в Софійсько-
му соборі.
На судовому процесі над цією контрреволюційною
організацією у 1929 році було доведено, що з 1100 ке-
рівників автокефальних парафій 214 — це колишні офі-
цери й учасники петлюрівських банд (у тому числі і
брат Чехівського — колишній жовто-блакитний пол-
ковник, а потім піп), решта — офіцери царської армії,
жандарми, поліцаї, члени чорносотенного «Союзу ро-
сійського народу» !.
Важливими наслідками цієї викривальної роботи
були також ізоляція церковної верхівки від рядового
духовенства, зменшення їх впливу на трудящих. Усе
це викликало розкол в автокефальній церкві, створен-
ня в її середовищі груп «Братства живої церкви», роз-
рив духовенства з автокефалією. У січні 1930 року ав-
токефальна церква самоліквідувалася.
Банкрутство своєї антинародної політики, повний
перехід середнього селянства на платформу Радян-
ської влади не могла замовчати навіть петлюрівська
1 Див.: Ільницький М. У парі з контрреволюцією. (Пост
Ярослава Галана. Кн. третя. Львів, «Каменяр», 1973, с. 74).
57
«Українська трибуна». Вона писала: «Хто тепер піз-
нав ті села, не тільки їх зовнішній вигляд, але й нове
духовне обличчя. Якими лозунгами може привернути
ще есер український, хоча б і найбільше лівий... За той
час, коли есери пили кофе за кордоном, селянин встиг
зрозуміти різницю між дзвоном слова і практичною
реальністю».
Виступаючи на VI Всеукраїнському з’їзді Рад, без-
партійний П. Дяченко висловив досить характерну
думку: «Селянство... може добре розрізняти своїх при-
ятелів і своїх ворогів... Селянство добре зрозуміло той
лозунг, в якому говориться: «Пролетарі всіх країн, єд-
найтеся!» 1
Розуміючи своє безсилля перед фактами історії,
сучасні «українознавці» намагаються довести, що,
мовляв, якщо не робітничий клас, не селянство, то
хоча б українська інтелігенція на початку 20-х років
залишалася на націоналістичних позиціях, внаслідок
чого її нібито мало не знищили фізично.
Насправді ж робітничо-селянські організації вели
рішучу боротьбу з тією частиною давньої буржуазної
інтелігенції, яка під ширмою «нейтралітету», зовніш-
нього «примирення» з Радянською владою ідейно оз-
броювала націоналістів, подекуди змикалася з ними,
намагалася вести боротьбу проти здобутків Великого
Жовтня. Так, підпільна організація «Братство україн-
ської державності», що існувала з 1921 року на чолі
з С. Єфремовим, була тісно пов’язана з закордонними
націоналістичними центрами, а також з бандою ота-
мана Орлика. Відомо, що на чолі петлюрівської під-
пільної організації «Всеукраїнського повстанкому»
стояли Чепілко та Грудницький, які прикривалися ро-
ботою в системі народної освіти, націоналістично на-
строєний поет Чупринка та ін.
Разом з тим аналіз становища в республіці дає
змогу впевнитися у тому, що КП(б)У активно прово-
дила в життя вказівки В. І. Леніна про конкретний
підхід до старої інтелігенції, відділяла ворожі елемен-
ти від нейтральних і тих, що хитаються, проте працю-
ють чесно, проявляла до них необхідну терпимість і
такт.
1 Бюлетень VI Всеукраїнського з’їзду Рад. X.» 1922, с. 77.
58
Листопадовий Пленум ЦК КП(б)У 1920 року, зок-
рема, звернув особливу увагу на необхідність позбу-
тися випадків «винесення помилкових вироків по від-
ношенню до представників української інтелігенції».
В лютому 1921 року Політбюро ЦК КП(б)У в зв’яз-
ку з підготовкою процесу над ЦК УПСР підкреслило
важливість збереження права на звільнення з-під вар-
ти осіб, на яких був недостатній звинувачувальний ма-
теріал.
Під впливом радянської дійсності на початку 20-х
років відбувався свідомий перехід старої інтелігенції
на бік Радянської влади, особливо масовий поворот
вчительства. У звіті про діяльність наркомосу УРСР
за 1922/1923 рр. відзначалося: «Вчительство в цілому
зрушило з мертвої точки... і рішуче вступило на шлях
радянізації школи». Показовою є, наприклад, теле-
грама конференції інженерів Харківщини В. І. Леніну,
в якій вказувалося: «Перша харківська конференція
вітає в Вашій особі міць світового пролетаріату, що
відроджується до нового життя, заявляє, що вони (ін-
женери-делегати.— Ю. Р.) докладуть усіх своїх знань
і досвіду для найскорішої відбудови зруйнованого гос-
подарства Федерації» ’. Невід’ємною частиною проле-
таріату назвав себе Перший з’їзд інженерів Одещини.
Творча українська інтелігенція не мала нічого
спільного з націоналістичними запроданцями, що ко-
нали на емігрантських смітниках. Вустами П. Г. Ти-
чини вона так висловила своє ставлення до націоналі-
стичного болота:
Пішли. Загрузли. Розгубились.
В погромах захлинулись. Упились...
О, будьте прокляті ви ще раз!
Душі моєї не купить вам
Ані лавровими вінками,
Ні золотом, ні хлібом, ні орлом.
Стою мов скеля непорушний 1 2.
Зміцнення політичної єдності радянського суспіль-
ства, успіхи народів радянських соціалістичних рес-
публік у відбудові господарства завдали нищівного
удару спробам світової реакції, внутрішньої і зовніш-
1 VII Всеукраинский сьезд Советов. Стенографический отчет.
X., 1922, с. 12.
2 Ти чи на П. Г. Твори, т, І, К., Держлітвидав України, 1961.
с. 144.
59
ньої контрреволюції зупинити поступальний хід істо-
рії. Не випадково в тезах ЦК КП(б)У до п’ятої річни-
ці Великого Жовтня підкреслювалося: загальною ри-
сою часу є те, що «втрачають грунт петлюрівщина,
отаманщина... Україна очищається від націоналістич-
них банд».
Величезну роль у справі ідейного зміцнення пар-
тії і мобілізації усіх її сил для боротьби проти насту-
пу дрібнобуржуазної стихії, що посилилась, відіграли
рішення X з’їзду РКП(б) (березень 1921 року), Пер-
шої всеукраїнської партійної наради (травень 1921
року). Нарада чітко визначила суть горезвісного пет-
люрівського гасла «самостійності України». «Ідею
самостійності,— підкреслювалося в її резолюції,— ви-
суває дрібна буржуазія, з одного боку, як свого роду
гарантії проти торжества пролетарської диктатури на
Україні. З другого боку, у вигляді буфера-держави,
яка перекривала б шлях проникненню ідей комунізму
на Захід. Тому-то обов’язок кожного чесного україн-
ського комуніста полягає нині в тому, щоб розкрива-
ти перед широкими трудящими масами України контр-
революційну природу державних домагань української
дрібної буржуазії і прагнути всіма засобами до тісні-
шого згуртування українських робітників і селян з ро-
сійськими братами».
На необхідність рішучої, непримиренної боротьби
з проявами буржуазної ідеології, підступними діями
петлюрівців, отаманщини вказав V Всеукраїнський
з’їзд Рад (березень 1921 року). Питання боротьби з
буржуазною та буржуазно-націоналістичною ідеоло-
гією стали також предметом обговорення на губерн-
ських та повітових партконференціях і нарадах, з’їз-
дах Рад, Всеукраїнській нараді агітаторів (лютий
1922 року).
Згідно з рішенням Оргбюро ЦК КП(б)У від 28 ве-
ресня 1922 року було створено спеціальну комісію по
боротьбі з буржуазною ідеологією, до складу якої
ввійшли С. В. Косіор, В. П. Затонський та інші.
Одним з важливих методів виховання трудящих
мас України в дусі непримиренності до буржуазного
націоналізму в перші роки непу став метод публічно-
го політичного звинувачення ворогів українського на-
роду, їх ідейного викриття, зокрема показові судові
процеси. В цьому значну роль відіграв київський про-
бо
цес над членами ЦК УПСР. Судили ватажків цієї на-
ціоналістичної організації — колишнього «прем’єра»
Центральної ради Голубовича, керівника відділу про-
паганди петлюрівського «уряду» Лизанівського та ін.
У роботі по підготовці процесу взяли безпосередню
участь Г. І. Петровський, М. О. Скрипник, М. В. Фрун-
зе, В. П. Затонський. Державним обвинувачем Політ-
бюро ЦК КП(б)У затвердило Д. 3. Мануїльського.
Він підкреслював: «На жодному процесі так яскраво
не розкривалася уся гниль та грязюка, яка окутувала
її (петлюрівської УНР.— ТО. Р.) політичних діячів,
усе блазенство українських міністрів. Уся плеяда «на-
ціональних героїв» постала у такому жалюгідному ви-
гляді, що цей процес був осиковим кілком в труну
морально розкладеної та загниваючої петлюрівщи-
ни» \
Процес над членами ЦК УПСР завдав нищівного
удару закордонному охвістю із УНР та есерівській
організації «Громадський комітет», що отаборився в
Чехословаччині, викрив зрадництво, злочини та полі-
тичний авантюризм їхніх лідерів (Петлюри, Шапова-
ла, Григор’єва та ін.). Есерівська група Гріушевського
за кордоном, наприклад, була змушена публічно від-
ректися від петлюрівщини, від орієнтації на збройну
інтервенцію проти Радянської України.
Процес викликав зменшення впливу УНР серед
української еміграції за кордоном; це визнали самі
буржуазні націоналісти, зокрема «прем’єр» УНР
І. Мазепа.
Важливе значення у викритті підривної діяльності
лютих ворогів народу мали також процеси над зне-
шкодженими петлюрівськими організаціями на Украї-
ні — «Всеукраїнським повстанкомом», «Південною
групою військ УНР», «Козачою радою», «Братством
української державності» (БУД), «Восьмим повстан-
ським районом» та ін. Якісна підготовка показових
1 «Коммунист», 1921, 10 июня. В щоденниках Голубовича та
Лизанівського були знайдені адреси бандитських отаманів, а та-
кож дані про засідання підпільного ЦК УПСР. З цього приводу
газета «Вісті Київського губкому» писала в травні 1921 року:
«Смішні лицарі, що лівою рукою перегортають книжку «наукового
соціалізму» і щось навіть натякають на «27а Інтернаціонал», а пра-
вою розподіляють вкупі з «батьком» гроші ватажкам бандитів
для проведення цього наукового соціалізму в життя».
61
процесів, їхня гласність, підбір доказових докумен-
тальних матеріалів, чітка лінія з боку публічного зви-
нувачення та суду давали чудову можливість показа-
ти трудящим масам справжнє обличчя удаваних «дру-
зів народу», викрити їхні побрехеньки про «національ-
ну свободу», «національну демократію».
Важливе значення відіграв також судовий процес
над так званою «Спілкою визволення України» (СВУ),
яку очолювали колишні петлюрівські міністри Єфре-
мов, Чехівський та ін., що провадили ворожу діяльність
в Академії наук УРСР та інших радянських установах,
а також серед молоді, й виношували плани капіталіс-
тичної реставрації. «Ми гадали поділити Україну,—
свідчив один з лідерів СВУ.— Правобережну віддати
полякам, Лівобережну — німцям». Журнал «Більшо-
вик України» справедливо визначив, що «в процесі
СВУ український пролетарський суд розглядає спра-
ву не лише про контрреволюційні покидьки петлюрів-
щини, а судить в історичній ретроспекції весь укра-
їнський націоналізм, націоналістичні партії, їхню
зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної са-
мостійності, незалежності України. Історія викрила
справжнє обличчя українського націоналізму» Ч
Згідно з рішенням Політбюро ЦК КП(б)У, було
вжито також спеціальних заходів по викриттю колиш-
нього голови Директорії В. Винниченка, який після
повернення з кон’юнктурної поїздки на Україну1 2 по-
вів за кордоном кампанію проти Комуністичної партії
та трудящих України. З грунтовною критикою цієї
підступної тактики на сторінках офіційного органу
ЦК КП(б)У газети «Коммунист» виступив Є. І. Кві-
рінг. Будучи в Ризі як член радянської делегації по
укладенню мирного договору з Польщею, він підібрав
1 «Більшовик України», 1930, № 5—6, с. 9.
2 Йдеться про повернення Винниченка на Україну восени 1920
року після його покаяння, запевнення в цілковитій «відданості»
Радянській владі. Кількаденне перебування на Україні заверши-
лося вимогою Винниченка призначити його членом Політбюро
ЦК КП(б)У та наркомом закордонних справ УРСР, в чому, зви-
чайно, йому було відмовлено. «Він прикинувся прихильником Ра-
дянської влади,— писала в 1920 році київська газета «Вісті»,—
щоб підкопатися під неї зсередини... Він старанно натягував на
себе машкару комуніста, але через тоненьку плівочку червоної
фарби так і світилося два інших кольори (жовтий і блакитний —
кольори жовто-блакитного «самостійництва».— Ю. Р.)».
62
фактичний матеріал, що підтверджував антирадян-
ську, по суті, позицію Винниченка. Контрреволюційну
позицію Винниченка гостро засудили збори україн-
ських робітників у Відні; українська секція Комуніс-
тичної партії Австрії виключила зі свого складу його
прихильників, визначивши спрямування газети «Нова
доба» як вороже справі Інтернаціоналу. Сам Винни-
ченко визнавав у цій газеті, що його «протест» проти
«колоніалізму Москви» попросту «заплювали» «З та-
ким тріском піднята кампанія проти КП(б)У,— пи-
сав секретар ЦК КП(б)У Є. І. Квірінг,— принесла
велику радість тільки європейській буржуазії і нашій
білогвардійській еміграції. На радість їм «Нова доба»
продовжує свою роботу, а революція на Україні іде
своїм шляхом, поза і проти пп. винниченків». Викрит-
тя Винниченка мало велике значення для дальшого
розкладу псевдокомуністичної групи УКП за кордо-
ном і головним чином для послаблення підривної ді-
яльності УКП на Україні. її ватажки виступили пуб-
лічно з офіційним «осудом» Винниченка та заявою
про «розрив» з ним. Недавній його соратник по Цент-
ральній раді та Директорії М. Грушевський також
змушений був виступити з відмежуванням від підступ-
них дій Винниченка.
В цей час опубліковано також ряд документальних
матеріалів про антинародну діяльність ще одного «са-
мостійника», «гетьмана» П. Скоропадського, викрито
його плазування перед німецькими мілітаристами.
Орган ВУЦВК газета «Вісті» 10 грудня 1921 року
писала, наводячи фактичні звинувачувальні дані про
співпрацю гетьманського табору з польською реакці-
єю: «Польські імперіалісти використовують німецьку
спадщину аж до самого кінця. Побажаємо ж їм ус-
падкувати не тільки початок, але й завершення ні-
мецької хліборобської авантюри. Хай пам’ятають, що
якраз на хліборобах (таборі Скоропадського.— Ю. Р.)
Людендорф й зламав собі шию на Україні».
В 1922 році повноважним представником УРСР у
Москві спеціально вивчалися матеріали колишнього
«міністерства продовольства» «уряду» Скоропадського
з метою виявлення конкретних збитків, яких зав-
дав цей «уряд» українському народові. У зв’язку з
1 «Коммунист», 1921, 6 февраля.
63
виконанням пунктів Рапалльського договору уряд
УРСР зажадав від німецького уряду 400 мільйонів ма-
рок лише як компенсацію за хліб, м’ясо та інші товари
і цінності, що були вивезені з України на основі «уго-
ди» Скоропадського з німецькими окупаційними вій-
ськами.
Було також викрито антирадянські дії за кордо-
ном габсбургського недобитка В. Вишиваного, яким
заопікувалися королівські уряди Румунії, Іспанії,
Угорщини тощо. Враховувалась, зокрема, метушня
навколо таких постатей з «пурпуровою, національною
кров’ю», як Скоропадський та К° та ще одним «уря-
дом» так званої ЗУНР — органом східногалицької
буржуазії. Ще на початку першої світової війни мит-
рополит Шептицький виклав імператору Францу-Йо-
сифу план перетворення України на колонію Авст-
ро-Угорщини з призначенням Василя Вишиваного
гетьманом України, «після однієї з перемог». Він, за
словами Шептицького, «під гуркіт гармат» мав скасу-
вати «російське законодавство» та опублікувати авст-
рійський громадянський кодекс, «оголосивши його за-
конодавством». А вже в 1921 році, все ще не втративши
надії на гетьманську булаву, Вишиваний, за повідом-
ленням бюлетеня Народного комісаріату закордонних
справ Радянської України, «розпочинає акцію, нитки
якої простягаються до європейської реакції». Його
підтримували в основному англійські впливові кола,
зокрема так зване «Товариство економічного відрод-
ження Росії», німецькі та російські монархісти.
А навколо створеної оперетковим гетьманом «Ге-
неральної управи українського вільного козацтва»
згуртувався різний «міжпартійний» мотлох, починаю-*
чи від прибічників Скоропадського й до ділків з
ЗУНР, адже майбутній «український монарх» обіцяв
«диктатору» ЗУНР Є. Петрушевичу вакантну посаду
гетьмана Східної Галичини.
«Звичайно,— просторікував у номері від 7 липня
1921 року орган Петрушевича «Український вісник»,—
Англія всіма силами буде намагатися десь примітити
Габсбургів». Петрушевич та К° сподівалися перехо-
пити у Петлюри провід у підтримці своїх підупалих ак-
цій з боку не лише франко-польської, але й англо-ні-
мецької реакції з тим, «щоб замість олігархічного рес-
публіканця Петлюри і товаришів (по зраді.— Ю. Р.)
64
прийшов би на зміну монархічно-парламентарний чин-
ник» в особі Вишиваного.
Про новоявленого претендента на булаву в систе-
мі «української державності» досить влучно писав
Д. 3. Мануїльський: «Ми вже маємо короля на україн-
ський престол із числа безробітних, яких викинула на
смітник історія. Більшої ганьби для української контр-
революції, ніж це чіпляння за задрипані поли габс-
бургських недобитків немає» 1. (Фарсова деталь: у 20-і
роки Вишиваний добився... випуску за кордоном сірни-
ків з його портретом та написом: «Король України»!)
Партійні і радянські органи республіки на кон-
кретних фактах розкривали перед трудящими суть
підступного гасла «самостійності», яке означало вірне
служіння українських буржуазних націоналістів вели-
кодержавницьким прагненням капіталістичних дер-
жав, знаряддям яких вони, власне кажучи, завжди й
були. Газета «Коммунист», друкуючи документальний
матеріал про чергову спробу петлюрівців запродати
економіку України на цей раз уже італійським капі-
талістам, 26 грудня 1921 року писала: «Інтернаціона-
лізм» головного отамана (Петлюри.— Ю. Р.) дійшов
до кульмінаційної точки. Після німців, французів, гре-
ків, англійців, поляків, румунів, чехів і сіоністів —
італійці».
Матеріали, що демаскували націоналістичних від-
ступників, систематично публікувалися і в спеціаль-
них бюлетенях інформаційних відділів ЦК КП(б)У,
Раднаркому УРСР, Наркомату закордонних справ,
РАТАУ. Тільки в червні 1921 року для публікації в
газетах «Коммунист», «Известия» (Одеса), «Всерос-
сийская кочегарка» та ін. повноважне представництво
УРСР в Німеччині підготувало 9 спеціальних статей,
присвячених викриттю українських буржуазних націо-
налістів, зокрема петлюрівців. До VI Всеукраїнського
з’їзду Рад було підготовлено збірник, що складався
з документів французьких військових кіл, польської та
румунської розвідок, націоналістичних угруповань.
Цей збірник на фактичному матеріалі викривав мер-
зенні авантюри світової реакції та її вірних лакуз —
українських буржуазних націоналістів. У 1922 році ці
документи видано французькою мовою в Берліні під
1 «Пролетарская правда», 1922, 23 февраля.
З Ю. Римаренко
65
загальною назвою «Радянська Україна. Чотири роки
війни і блоків» ’. «Не емігранти, не політичні біжен-
ці,— писала про буржуазно-націоналістичний табір у
червні 1921 року газета «Коммунист»,— а авантюрис-
ти і змовники зібралися в Тарнові й нахабно, на очах
всього світу, ведуть злодійські інтриги проти Радян-
ської України, проти спокою, миру робітників та
селян».
У ноті уряду УРСР урядові Франції від 29 травня
1921 року вказувалось, що саме французький уряд
узяв під захист контрреволюційні «самостійницькі»
організації, які завдали величезної шкоди українсько-
му народові; активно підтримував реорганізацію інтер-
нованих у Польщі петлюрівських частин, щоб ви-
користати їх при першій нагоді проти українських
робітників та селян, проти Радянської влади. «На
французькому уряді насамперед,— підкреслював орган
ЦК КП(б)У газета «Коммунист»,— лежить відпові-
дальність за підірвані мости, зруйновані залізниці, пу-
щені під укіс поїзди, розгромлені міста і містечка,
цукрові заводи, покалічених людей і, одне слово, за всі
ті «художества», що їх чинять бандити Петлюри на
землі українських робітників і селян» 1 2.
Радянська дипломатія викрила спроби Ліги націй
використати грошові фонди, вивезені в свій час цар-
ським урядом за кордон, для підгодовування різних
контрреволюційних організацій. Уряд Української РСР
виступив, зокрема, проти намагань Франції передати
українським буржуазним націоналістам півмільярда
грошових коштів України, які перебували у банках
Німеччини, Австрії та Угорщини, з метою «на ці гроші
озброїти петлюрівські банди, щоб вони палили укра-
їнські міста і села, вбивали невинне населення»3.
У ноті радянської торговельної делегації у Чехосло-
ваччині уряду цієї країни від 17 червня 1922 року роз-
крито контрреволюційний характер «допомогових»
емігрантських організацій, зокрема вже згадуваного
есерівського «Громадського комітету» в Чехословач-
чині. «Незважаючи на зовні демократичні форми цих
1 Ь’ІІкгаіпе Зоуіеіідие. Риаіге аппее де 1а биегге еі Ьіоциез.
Вегііп, 1922.
2 Документи внешней политики СССР, т. IV. М., Политиздат,
1960, с. 147.
3 Т а м ж е, с. 219.
66
організацій,— вказувалося у ноті,— на ділі обмежена
і до кінця скомпрометована група політичних ділків...
має змогу подавляти масу емігрантів, яка нічого спіль-
ного з цими людьми не має і в більшості своїй ста-
виться до них вороже» \
Важливе значення мали також спільні ноти про-
тесту урядів РРФСР та УРСР, Наркоматів закордон-
них справ республік буржуазним урядам Польщі та
Румунії з приводу підготовки на їхніх територіях на-
ціоналістичних зграй для злочинних авантюр проти
Радянської України.
Вимоги дипломатичних нот, що спиралися на віро-
гідні документальні джерела, свідчення захоплених
петлюрівських емісарів, агентів французької, поль-
ської та румунської розвідок, підтримала прогресивна
громадськість капіталістичних країн, обурена викла-
деними в нотах фактами. Це значною мірою утрудню-
вало підступні дії російської білогвардійщини та на-
ціоналістичної контрреволюції. В одній із нот прямо
вказувалось, що буржуазні націоналісти, ці кримі-
нальні злочинці, «не мають права на почесне інтерну-
вання, звідкіля вони, відпочивши і озброївшись, по-
вернуться на територію України для організації під-
палів, погромів та вбивств. Цих злочинців необхідно
передавати державі, на території якої вони вчинили
злочин» 1 2.
У жовтні 1921 року уряд буржуазної Польщі, на-
приклад, був змушений підписати спеціальний про-
токол про висилку з Польщі 14 білогвардійських та
націоналістичних ватажків, зокрема Петлюри, Тю-
тюнника, Савинкова, Булак-Булаховича та ін.
Дипломатичні представництва Радянської України
послідовно викривали жалюгідність «державницьких»
домагань буржуазних націоналістів. При підписанні
договору про репатріацію з Польщею, в нього був
включений спеціальний пункт щодо визнання Укра-
їнського Радянського уряду єдиним представником
українського народу. При укладенні торговельної уго-
ди з Австрією представництва РРФСР та УРСР роз-
глядалися як єдині представники російського і укра-
їнського народів у цій країні. «Нам дуже важливо
1 Документьі внешней политики СССР, т. IV, с. 140.
2 Т а м ж е, с. 390.
З*
67
було вставити цей пункт,— писав з цього приводу пов-
новажний представник УРСР у Чехословаччині Ми-
хайло Левицький,— з політичної точки зору, щоб лік-
відувати петлюрівців». Представництво вжило най-
енергійніших заходів для ліквідації петлюрівських та
зунрівських «амбасад» як таких, що нікого й нічого
не представляли.
М. Левицький з цього приводу мав кілька офіцій-
них зустрічей з прем’єр-міністром Чехословаччини
Бенешем і міністром Гірсою, під час яких рішуче за-
явив про незаконність існування націоналістичних
«посольств». Депутати-комуністи у чеському парла-
менті зробили відповідний запит, наголошуючи на не-
правомірності дій у Празі «амбасадорів» Славінсь-
кого та Смаль-Стоцького. У парламентській відповіді
Бенеш був змушений визнати недипломатичний харак-
тер націоналістичних представництв. Статтю М. Ле-
вицького на цю тему надрукував орган Комуністич-
ної партії Чехословаччини газета «Руде право».
Зміцнення міжнародного авторитету радянських
республік, послідовне відстоювання Країною Рад в
міжнародних відносинах ленінських принципів мир-
ного співіснування мали безпосередній вплив на про-
вал інтервенційних замірів світової реакції. «Радян-
ська Україна остаточно виходить на широкий шлях
міжнародних зносин,— писала прогресивна зарубіжна
газета «Наша правда».— Всі ті нечисленні «представ-
ництва» різних угруповань й формувань, які... гово-
рять від імені України, повинні зараз зникнути. Не
тільки зникнути фактично, бо вони майже завжди іс-
нували лише на папері, а й треба їх позбавити права
видавати які-небудь паспорти, свідоцтва, зноситися з
Міністерствами закордонних справ»1. Хотілося б на-
вести промовистий факт: одним з «дипломатів» петлю-
рівського «посольства» у Вінніпегу був... шотландець
Джон Д. Кемпбелл, приватний детектив, що «відзна-
чився» брутальними розправами з канадськими ескі-
мосами та гендлюванням фальшивими паспортами.
Закриття націоналістичних «посольств», без сумні-
ву, завдало удару по контрреволюційних центрах й
послабило вплив буржуазних націоналістів на еміг-
рантське середовище.
1 «Наша правда», 1922, 4 березня.
68
Наприкінці 1921 року один з петлюрівських «дія-
чів» В. Садовський надрукував у націоналістичній
газеті «Українська трибуна» досить симптоматичну
статтю «Переходова доба». Попри надумані мажорні
нотки щодо «перспектив» антирадянської боротьби, ав-
тор визнав повну безперспективність дій жовто-бла-
китної контрреволюції за кордоном. «Старі боги, яким
молились і яких визнавали колись, почали нас не
задовольняти,— писав Садовський,— почали шукати
нових богів, нових гасел. А їх нема й не може бути...
Еміграція розбивається на ряд гуртків і груп, життя
еміграції дрібнішає, сходить на вузькі манівці. Еміг-
рація перебуває в стані повної дезорганізації».
Газета додавала до цього: «Пекельна річ об’єдну-
вати те, що не об’єднується...»
Розділ III.	ГИНУТЬ КОРАБЛІ ЖОВТО-БЛАКИТНОЇ
КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ
ПОЛУДА СПАДАЄ З ОЧЕЙ
Однією з вигадок сучасних буржу-
азних «українознавців» за кордоном є твердження,
що петлюрівський «державницький» табір УНР ко-
ристувався нібито підтримкою залишків петлюрів-
ських військ, інтернованих на початку 20-х років у
шляхетській Польщі та боярській Румунії.
Нинішні ватажки УНРади, апелюючи до націона-
лістичного «воїнства», запевняють, нібито вони спи-
раються на «традиції армії УНР» та «солідну» вій-
ськову базу за кордоном — петлюрівських «фахівців»
смерті.
Повернімося до кінця 1920 року, коли петлюрівські
недобитки перейшли Збруч і були радо зустрінуті у
шляхетській Польщі. Ідея створення із залишків бі-
логвардійських військових частин, петлюрівців та
іншого мотлоху контрреволюційного резерву для но-
вих збройних авантюр проти Радянської держави
відповідала інтересам світової реакції.
Саме з урахуванням цього резерву, тобто дармово-
го «гарматного м’яса», будував маячні інтервенційні
69
плани німецький генерал Гофман у листі до барона
Кольде. На його думку, повідомлялось в інформацій-
ній доповіді НКЗС УРСР від 1 червня 1922 року, до-
статньо мати п’ятсоттисячну армію для того, щоб
«зломити владу більшовиків». Ця армія, звичайно,
під керівництвом Гофмана, повинна була комплекту-
ватися із числа російських білоемігрантів й інших
контрреволюційних груп.
В. І. Ленін неодноразово наголошував: контррево-
люційна частина еміграції — це насамперед прямі по-
собники всесвітнього капіталу, які існують за його
рахунок і разом з ним діють. Він писав: «Ми дуже
добре знаємо, що рештки армії Врангеля не знищені,
а сховані не дуже далеко і перебувають під опікою
й під охороною і відновлюються за допомогою капіта-
лістичних держав, що білогвардійські російські ор-
ганізації працюють посилено над тим, щоб спробува-
ти створити знов ті чи інші військові частини і ра-
зом з силами, які є у Врангеля, приготувати їх у
слушний момент для нового натиску на Росію»1. Саме
для цього реакційні сили підтримували, зокрема, й
пошарпані петлюрівські частини. Незважаючи на
умови Ризького мирного договору, ці частини зали-
шилися цілком компактними військовими одиницями;
вони були зведені в групи військ УНР з підпорядку-
ванням петлюрівському військовому міністерству, «ге-
неральному штабу» й особисто «головному отамано-
ві» С. Петлюрі. Авторитетний у націоналістичних ко-
лах «фахівець» С. Наріжний визнав: окремі частини
зберігали свою військову адміністративно-організа-
ційну цілість. Польські власті мали безпосередній
зв’язок лише із штабами дивізій чи групами військ
через спеціальних зв’язкових та комендантів таборів.
У військових частинах продовжували діяти петлюрів-
ські армійські статути, військові вишколи, функціону-
вали військово-польові суди тощо. Фактичним же гос-
подарем інтернованих, немалу частину яких станови-
ли робітники й селяни, силоміць вдягнуті у петлю-
рівські шинелі, було військове міністерство буржуаз-
ної Польщі та військова місія Франції у цій країні.
Саме вони визначали характер використання петлю-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 42, с. 124.
70
рівського «воїнства». Петлюрівська «Українська три-
буна» і та змушена була констатувати: «Нами цікав-
ляться союзники остільки, поскільки їм необхідні, як
жива сила». Польські власті старанно «підгодовува-
ли» вищий командний склад петлюрівських частин, а
рядові офіцери щомісячно отримували третину платні
офіцера польської армії.
Залишки петлюрівських військових частин — три з
половиною тисячі чоловік — перебували на станови-
щі інтернованих і в таборах Румунії — Орадеа Маре,
Брашові, Стібіу та ін. На чолі таборів стояли петлю-
рівські офіцери, підпорядковані «дипломатичній мі-
сії» УНР у Бухаресті на чолі з Мацієвичем та «вій-
ськовому аташе» петлюрівському генералові Дельві-
гу. За свідченням одного із колишніх комендантів
таборів, петлюрівського полковника Порохівського,
життя в таборах нагадувало порядки у військових
частинах в мирний час. У сотнях систематично про-
водилася муштра, вивчалися статути, навчальний від-
діл влаштовував іспити на підвищення в чині. Що-
місячно рядові інтерновані отримували до 150 лей.
Залишки «Української галицької армії» — УГА
(15 тис. чоловік) перебували у Чехословаччині, в та-
борах інтернованих, в містах Німецьке Яблонє, Лі-
берець, Юзефов, Ужгород та в складі «робітничих
сотень» в Кошице, Комарно, Мукачеві, Пряшеві. Вій-
ськові частини підпорядковувалися «уряду» ЗУНР
через «посла» у Празі С. Смаль-Стоцького й канцеля-
рію «військового відпоручника» ЗУНР, які, в свою
чергу, підтримували тісні зв’язки з військовим міні-
стерством та МЗС Чехословаччини. Націоналістична
газетка «Праця» у 1923 році свідчила: одним з голов-
них завдань військової націоналістичної еліти було
підвищення військово-фахового рівня інтернованих під
приводом «плекання чисто народного аполітичного
військового духу». Що ж до потенціального «гарматно-
го м’яса», досить назвати визначену самими націона-
лістами грошову суму, яку власті буржуазної Чехо-
словаччини витратили на утримання інтернованих на
середину лютого 1922 року—45 млн. крон. У 1923 ро-
ці, як стверджують офіційні дані, еміграція у Чехосло-
ваччині отримала близько 66 млн. крон, а в 1924 ро-
ці— близько 100 млн. Основна частина цих коштів
71
йшла на підготовку і реалізацію підступних контрре-
волюційних, антирадянських планів.
За нашими підрахунками, загальна кількість залиш-
ків націоналістичних «військ» за кордоном на 1921 рік
становила майже 80 тис. чоловік. До цього слід також
додати понад ЗО тис. українських емігрантів, що пе-
ребували у складі залишків армії Врангеля та інших
білогвардійських генералів у Болгарії, Югославії,
Туреччині та Греції. «Вся українська еміграція має
не тільки своє локальне значення,— відзначалося в
листі Центрального Комітету Комуністичної партії
Східної Галичини до ЦК КП(б)У,— вона є основою
будь-яких контрреволюційних планів і формацій. Всі
контрреволюційні групи, починаючи від Скоропад-
ського і Коновальця і кінчаючи лівими есерами, ве-
дуть тут жваву організаційну і агітаційну роботу».;
За своїм характером ця робота, звичайно ж, була ан-
тирадянською, контрреволюційною.
Маючи неабиякий досвід політичного крутійства,
пройшовши фахову школу авантюризму, володіючи
ще матеріальними й фізичними знаряддями примусу,
націоналістичні ватажки з табору Петлюри та «дик-
татора» Петрушевича, опинившись на чужині, здій-
снили ще один тяжкий злочин проти українського
народу. Це вони придушували прогресивні настрої се-
ред інтернованих українців, чинили масовий терор,
застосовували цілу систему катувань і знущань над
українськими емігрантами. Наслідком цього були тяж-
кі страждання й смерть багатьох інтернованих. У та-
борах поширеним явищем було шпигунство, численні
арешти, лютували військові суди, людей катували й
принижували.
У цю «діяльність» активно включалися і заокеан-
ські «філантропічні» організації, зокрема «Християн-
ська асоціація молоді», створена американською ре-
акцією, що мала своїх представників у ряді країн
Європи. В таборах інтернованих функціонували її
спеціальні відділи, очолювані найреакційнішими еле-
ментами з націоналістичної верхівки, які пропагува-
ли «західний спосіб життя». Так, у таборі в Німець-
кому Яблоні відділом «Християнської асоціації мо-
лоді» керував заступник начальника петлюрівської
контррозвідки Семачів, у таборі Стржалково — петлю-
72
рівський полковник Садовський, на Закарпатті — аме-
риканський агент Іван Дримак.
Базікаючи на кожному кроці про завдання «збе-
реження», навіть «розвитку» культурних здобутків
українського народу, націоналісти із відділу «Христи-
янської асоціації молоді» у таборі Юзефов у січні
1922 року відверто поглумилися із світлої пам’яті ви-
датного сина українського народу Т. Г. Шевченка,
викинувши його портрет із своєї читальні.
У таборах функціонували спеціальні читальні, що
пропагували антирадянську літературу, націоналіс-
тичні видання. Націоналістичним ватажкам активно
допомагали представники «Британського комітету
допомоги» у Польщі та Чехословаччині. Білогвардій-
ську та націоналістичну частини еміграції підтриму-
вали також комітети американської допомогової ор-
ганізації АРА. В кінці 1920 року у Варшаві був ство-
рений «Англійський комітет допомоги Петлюрі», який
також підгодовував залишки його воїнства, колишніх
функціонерів «урядових» та неурядових петлюрів-
ських служб. Для підготовки «ідеологічних» кадрів
Ватіканом був створений у Закарпатті шпигунський
центр «Колегіум рутенікум», до якого вербувалися з
таборів інтернованих емігранти, вихідці з західних
областей України.
Намагаючись зберегти «гарматне м’ясо», будь-що
перешкодити загальному потягу інтернованих до по-
вернення на Батьківщину, Петлюра за домовленістю
з польськими властями і, звичайно, з французькою
військовою місією у Польщі, надіслав сотні своїх офі-
церів та солдатів у розпорядження французького іно-
земного легіону, в складі якого вони взяли участь у
придушенні національно-визвольного руху в Алжірі
та Марокко. До речі, у цьому ж легіоні в чині капітана
набував «фахових» навичок майбутній кривавий дик-
татор Іспанії Франко.
Таким чином, петлюрівський табір УНР став не
тільки найлютішим ворогом українського народу, а
й заклятим ворогом народів Африки, постачальником
ландскнехтів, які служили колонізаторським цілям
світового імперіалізму. З другого боку, петлюрівська
верхівка із шкури пнулася, щоб підготувати кадри
для нового походу на Радянську Україну. Порушуючи
норми міжнародних відносин, зокрема умови Ризького
73
договору, представники «Християнської асоціації мо-
лоді» у Польщі та Чехословаччині сприяли організації
у таборах інтернованих військових вишколів, нада-
вали їм фінансову допомогу.
У грудні 1921 року в таборі Щипьорно (Польща)
було відкрито спеціальну школу «українських плас-
тунів» (118 чол.), яку щедро субсидувало польське
відділення «Християнської асоціації молоді». Викла-
дачем у цій школі був американець Кларк. За сло-
вами петлюрівської газети «Нове життя», він мав
«велику практику викладання в американській ар-
мії». Офіцерські курси відкрилися також у таборі
Александрув (Польща). Вони повністю фінансували-
ся знову ж таки «Християнською асоціацією».
Тільки в 1921 році спеціальні півторамісячні кур-
си «організаторів» для таборів інтернованих у Чехо-
словаччині закінчило 33 особи, яких передбачалося
використати в майбутньому і для можливого проник-
нення впливу «Християнської асоціації молоді» на
Україну.
З 1921 року у Берліні функціонувало спеціальне
видавництво асоціації, що видавало російською мо-
вою велику кількість антирадянської літератури міс-
тичного плану, книжечки колишніх викладачів цер-
ковного права в Росії. У 1923 році з’явилася друком
гучно розрекламована «Історія махновського руху.
1918—1921 рр.».
Російська газета «Накануне» (одним із її редакто-
рів був Олексій Толстой) писала: метою цієї книжки
було те, що «для Махна необхідно так чи інакше на-
бути протилежної усій його кримінальній суті репута-
ції не погромника, а захисника розгромлених». У ці ж
роки за кордоном видавалися на кошти різних благо-
дійників не тільки націоналістичні газети, а й «теоре-
тичні розробки» «зубрів» українського буржуазного
націоналізму В. Липинського, В. Винниченка, Д. До-
рошенка, І. Мазепи, О. Лотоцького, «бойові спогади»
петлюрівських та зунрівських вояк — Омельяновича-
Павленка, Безручка, Шандрука, Юнаківа, Курмано-
вича, «повстанські спогади» петлюрівських отаманів
Гальчевського, Хмари, Кравчука.
Значну підтримку націоналістичній еміграції нада-
вали місії американських методистів, що мали в ряді
74
капіталістичних країн свої відділення із спеціальними
російськими та українськими секціями.
Націоналістичні ватажки охоче йшли на будь-яку
авантюру, будь-яку брудну справу, організовану «силь-
ними світу цього», зокрема американськими ділками,
для досягнення своїх інтересів. Про те ж, як вони їх
розуміли, свідчить лист, надісланий із канцелярії Вран-
геля на адресу білогвардійця І. Хольмстена (16 лис-
топада 1921 року): «Велика заокеанська республіка...
пов’язує свої економічні інтереси не з Радянською Ро-
сією, а з Росією майбутнього. Так, державний секре-
тар І. Х’юз у своєму листі до Гомперса, безпосередньо
вслід за констатуванням неможливості будь-якої фі-
нансової підтримки Комуністичної влади, обіцяє ши-
рокий кредит на економічну відбудову Росії після по-
валення більшовизму».
«Самостійницький генералітет» робив усе, щоб гідно
виховати «вірне вояцтво», посилював терор та заля-
кування українських емігрантів, що не співчували ан-
тинаціональним планам буржуазно-націоналістичної
еліти.
Інтернованих українців у Польщі мордували лише
за одне бажання повернутися на Батьківщину. Особис-
ту участь у таких катуваннях брали петлюрівські ге-
нерали Загродський, Омельянович-Павленко, Безруч-
ко і, зокрема, Олександр Удовиченко, який був у 1921
році генеральним інспектором «армії УНР»1. Він ви-
являв особливу брутальність: наприклад, емігранта
Халолія, родом з Чернігівщини, підвішував ногами до
стелі. Петлюрівці загрожували Халолію фізичним зни-
щенням в разі скарги радянським репатріаційним уста-
новам, а згодом ув’язнили його у варшавській тюрмі
Пав’як. Звірячим катуванням були піддані також ін-
терновані Минзаренко, Липовецький, подружжя Ко-
тельно та сотні інших українських емігрантів.
Якщо ж хтось із українців усе ж таки одержував
документи на від’їзд на Батьківщину, петлюрівські
яничари не зупинялися перед наклепами та інсинуація-
ми, аби будь-що перешкодити їм.
У зв’язку з посиленням серед інтернованих прагнення
повернутися на рідну землю, петлюрівський генерал
1 О. Удовиченко 1923 року з Польщі переїхав до Франції, де
на награбовані на Україні гроші придбав маєток. До 1964 року
був ватажком УНРади.
75
Вовк1 у таборі Стржалково (Чехословаччина) видав
спеціальний наказ,, яким призначив 10 «найвірніших»
старшин, котрі за плату (так вимірювалась їхня «вір-
ність») повинні були нещадно «бити морди» всім ба-
жаючим виїхати на Батьківщину. Інший наказ перед-
бачав відкриття вогню по інтернованих, якщо вони на
10 метрів наблизяться до огорожі, яка відділяла табір
від пункту, де мешкали ті, хто повертався на Україну.
Такі накази призвели до вбивства десятків ні в чому
не винних людей.
«Це просинається страх серед українського старшин-
ства,— слушно писала з цього приводу комуністична
газета «Наша правда»,— страх перед солдатами, які
вже не бажають служити панським інтересам... Сол-
дати розуміють, що вони не повинні і не можуть бути
надалі покірним знаряддям в руках української бур-
жуазії, що вся правда на боці комунізму».
Гнівно тавруючи злодіяння верховодів буржуазних
націоналістів, група репатрійованих емігрантів писала
про них: «Вони скрегочуть зубами, бачачи, як наша
сім’я з кожною хвилиною зростає і як змінюються
погляди в їх спільників. Вони роблять надлюдські
зусилля, вони будують ілюзії, надриваються в своїх
намаганнях не упустити з рук здобич».
На оборону привілеїв націоналістичної верхівки бу-
ли поставлені спеціальні жандармські відділи, до
складу яких входили найреякційніші елементи з чис-
ла колишніх філерів царської охранки, австрійських
жандармів, петлюрівських контррозвідників, що за-
плямували себе кривавими злочинами проти робітни-
ків і селян України, зокрема у її західних областях.
Діяльністю цих відділів у таборах інтернованих у
Польщі керував начальник охорони «головного отама-
на», кримінальний злочинець Микола Чеботарів. Він
був організатором масових арештів українських еміг-
рантів, засилав їх до концентраційного табору у Дом-
б’ї, мордував та знущався з них. Чеботарів винний
1 Доречно вказати, що під час окупації фашистами України
Вовк разом з іншими націоналістичними ватажками склав вір-
нопідданого листа Гітлеру, пропонуючи йому звання «отамана
всієї козачої України». На п’ятій сесії сучасної УНРади Вовк був
призначений керівником військового «ресорту» цього мертвона-
родженого націоналістичного «політичного тіла».
76
також у вбивствах та грабунках мирного українського
населення, що їх чинили у 1921—1922 рр. підготовлені
з його участю і надіслані на Україну банди Гальчев-
ського, Хмари, Кравчука, Трейка, а також у диверсіях
та шпигунстві за завданням розвідки панської Поль-
щі.
Ганебну славу здобув і генерал Курманович. Він
практично керував розвідувальним центром у таборі
Німецьке Яблонє. Функцією цього центру був, зокре-
ма, згідно з наказом Курмановича, «непомітний на-
гляд за новоприбулими старшинами, мужвою та ци-
вільними особами». У кожному бараці табору жило
не менше двох шпигунів, а в кімнатах офіцерів — по
одному старшині, який виконував обов’язки резиден-
та. «Сітка цих старшин так організована, що і ухо,
і око розвідного відділу не минає майже нічого»,— з
гордістю доносив своєму начальству у Відень Кур-
манович.
Створивши нестерпні умови життя для українських
емігрантів, націоналістичні ватажки безсоромно на-
живалися на різного роду аферах та спекуляціях. За
свідченням польської газети «Поранна» (від 19 лип-
ня 1921 року), Петлюра у 1921 році купив у Варшаві
декілька будинків та кав’ярень. Націоналістична вер-
хівка продавала награбоване на Україні майно з ме-
тою особистого збагачення. Ватажки націоналістів
не гребували одягом, амуніцією, продавали навіть ме-
дикаменти. Тільки за продане румунським аферистам
військове майно Петлюра одержав 20 млн. лей. До
таких же брудних афер належала і спекуляція сані-
тарним майном на суму 5 млн. доларів, закупленим
ще в 1919 році через американський Червоний Хрест.
Спекуляцією займалися також петлюрівський гене-
рал Тютюнник, голова «допомогового комітету» в
Ужгороді Величковський, який привласнив «дар» аме-
риканського Червоного Хреста, начальники таборів ін-
тернованих — Заворотюк, Стефанів та ін. У той час,
як українські емігранти терпіли злидні та поневіря-
лися по чужих країнах, петлюрівська еліта, «мучени-
ки за святу національну справу» жили у розкошах і
набивали грішми свої «національні» кишені. Петлю-
рівці, смакуючи, писали, наприклад, про бал, який
вони дали 1930 року у Варшаві. На ньому «рясно
77
було репрезентоване і польське суспільство — пані
прем’єрова, панство генерала Врублевського, генерала
Орлич-Дришер, пані генеральша Ридз-Сміглова. Під
час танців грало два оркестри. Танці відбувалися з
великим піднесенням і затяглися до ранку». Розпові-
даючи про мерзенні спекуляції націоналістичних генд-
лярів, кишинівська газета «Бессарабія» 14 травня
1921 року писала: «Ці пани не обмежені в грошах і
дивують громадян Бухареста своїм широким розма-
хом, яким супроводжуються їхні обіди та вечері. Ви-
но та жінки, жінки та вино,— незмінний атрибут їх
бенкетів». (Йшлося про петлюрівського «посла» у
Румунії к. Маціевича, військового аташе Дельвіга
та К°).
Спекуляція, розкоші та розпуста у середовищі
націоналістичної верхівки, з одного боку, й злидні ря-
дових емігрантів, ув’язнення, жорстокі репресії, не-
стерпні муки морального приниження—з другого, від-
крили очі інтернованим українцям на егоїстичні спо-
живацькі цілі націоналістичних ватажків. «Жива
дійсність,— писав в одному з листів додому інтерно-
ваний українець,— відкрила очі на антинародні прос-
тупки трагікомічного С. Петлюри, котрий власними
діями дискредитував ідею добробуту народу, своїми
авантюристичними концепціями... деморалізував маси
і довів більшість із них до повного занепаду».
Гуманне рішення Українського Радянського уряду
про амністію колишнім солдатам та офіцерам біло-
гвардійських військових частин та націоналістичних
військових формувань викликало великий потяг ін-
тернованих українців до повернення на Батьківщину,
сприяло відмежуванню широких верств еміграції
від верховодів українських буржуазних націоналіс-
тів, від їх братовбивчої «ідеології».
Уже в березні 1921 року близько тисячі інтернова-
них виявило своє бажання повернутися на Батьків-
щину, й серед них 120 чоловік із полку так званих
«чорношличників» — колишньої петлюрівської «гвар-
дії». Свідченням втрати впливу націоналістичних ва-
тажків на емігрантські маси є той факт, що протя-
гом 1922 року з Польщі повернулося на Батьківщину
8 тисяч колишніх петлюрівських солдатів і офіцерів.
За далеко не повними даними, тільки за період 1921—
78
1922 рр. на Україну повернулося понад 80 тис. вій-
ськовополонених, біженців та військових емігрантів,
що завдало нищівного удару контрреволюційним пла-
нам буржуазних націоналістів, зокрема петлюрівської
УНР. Це внесло «остаточний розлад в середовище
тих, хто залишився,— повідомлялося у звіті репа-
тріаційної місії,—...накази начальство продовжує ви-
давати, але їм уже ніхто не підкоряється».
Протягом 1922—1923 рр. табори інтернованих у
Польщі та Чехословаччині були ліквідовані.
Українські буржуазні націоналісти — ці криміналь-
ні злочинці та міжнародні авантюристи — дедалі біль-
ше втрачали свої позиції в середовищі української
еміграції. «Говорити тут про ідею нічого,— писала з
цього приводу у лютому 1921 року газета «Наша
правда»,— це все — звичайна собі болотна булька,
з якої нічого, крім поганого духу, не вийде... Нам тут
цікаво лише те, що ціла ватага знаходиться у стані
занепаду. Розбившись на ковбанях і баюрах, вона
гниє і розкладається».
Так закінчився один з періодів братовбивчої полі-
тики і практики націоналістичних верховодів з пет-
люрівської УНР, що марно намагалися методом те-
рору і залякування зупинити закономірний хід життя,
витравити в українських емігрантів почуття любові
до своєї Батьківщини, перешкодити їхнім намірам
повернутися до свого краю, до свого народу. Ці уда-
вані друзі українського народу продавали ворогові
себе й хотіли потягти за собою й своїх земляків. Его-
їстичні інтереси псевдовизволителів «неньки Укра-
їни» не мали й не мають нічого спільного з інтере-
сами і прагненнями українського народу.
Отже, твердження, що українська еміграція, не ка-
жучи вже про весь український народ, нібито підтри-
мувала націоналістичних проводирів у 20-х роках,
є наскрізь брехливим.
ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ
Скориставшись з дозволу Українсь-
кого Радянського уряду, десятки тисяч емігрантів,
незважаючи на всі зусилля націоналістичної верхівки
затримати їх за кордоном, повернулися у 20-х роках
79
на Батьківщину, щоб чесним трудом спокутувати свою
провину перед Радянською державою, перед україн-
ським народом.
Серед амністованих емігрантів, що повернулися на
Україну, було чимало представників української ін-
телігенції. В ті часи серед української еміграції за
кордоном виникали групи, що об’єднували осіб, які
свідомо визнали Радянську владу, рішуче порвали з
націоналістичною ідеологією та з антинародною, об-
лудною політикою націоналістичних зверхників.
Успіхи Української Радянської держави в соціаліс-
тичному будівництві, у здійсненні принципів ленін-
ської національної політики, зміцнення авторитету
Країни Рад на міжнародній арені завдали нищівного
удару по буржуазних націоналістах. Це зрештою зму-
шені були визнати й самі їхні «ідеологи». «Від удару
«українізації»,— бідкався один з них В. Кучабський,—
націоналістичний табір на Заході ідеологічно збан-
крутувався, бо ж його національна ідея досі круж-
ляла, по суті, виключно довкруги оборони рідної мо-
ви і тепер вона нездатна покласти перед нацією інших
і нових завдань. Банкрутство ж те викликає такий
застій національно-політичної думки, що суспільність
не може нею одушевлятися. Відтіль серед національ-
ного загалу — апатія й пасивізм, а серед молодшої
частини — притягаючий вплив більшовизму, як живої
і бойової ідеї».
У червні 1923 року в Берліні вийшов перший номер
прогресивного суспільно-політичного журналу «Нова
громада» українською мовою. Він відіграв певну
роль у пропаганді радянської дійсності, популяризації
ідеї повернення на Батьківщину. До редакційної коле-
гії журналу ввійшли представники зміновіхівських
груп, зокрема письменник Антін Крушельницький,
який порвав з націоналістичним середовищем, висту-
пив за підтримку Країни Рад та нового, соціалістич-
ного ладу.
Редактором «Нової громади» став публіцист Семен
Вітик, один із колишніх лідерів «Української соціал-
демократичної партії» — УСДП, краща частина якої
тісно співробітничала з КПЗУ. Ідеологічне керівниц-
тво «Новою громадою» здійснював відомий комуніст
Петро Дятлов, який входив до складу керівництва
80
українських комуністичних груп у Берліні1. На сто-
рінках «Нової громади» друкувалися матеріали, що
викривали націоналістів — зрадників інтересів укра-
їнського народу, вірних прислужників світової реак-
ції. Зокрема, ряд статей журналу було спрямовано
проти «Трудової», «Радикальної» та інших буржуаз-
но-націоналістичних партій «уряду» ЗУНР, викрива-
лися їхня угодовська політика щодо польської бур-
жуазії, справжня суть так званої «політики дрібних
цінностей» націоналістичних відщепенців.
«Наша суспільність, особливо галицька інтеліген-
ція,— писав у № 4 «Нової громади» за 1924 рік
С. Вітик,— до цього часу стоїть у гробу, до сих пір
не насмілюється подивитися правді в обличчя. її не
лякає, вона ще не бачить, що зосталася сама, що очі
українського народу звернені по ту сторону кордону і
відірвати той погляд ніщо неспроможне у світі».
Відкидаючи твердження націоналістів, що «Гали-
чина — це, мовляв, своєрідний П’ємонт української
контрреволюції», «Нова громада» закликала до воз-
з’єднання всіх українських земель в єдиній соціаліс-
тичній державі. «Існування Радянської України,— на-
голошувала «Нова громада»,— є визвольним факто-
ром, є підвалиною, є будучністю волі усієї з’єднаної
трудової України» 1 2. Журнал знайомив читачів з жит-
тям трудящих Радянської України, їх самовідданою
боротьбою з розрухою, голодом, неписьменністю. У
спеціальних рубриках «Культурне життя», «Листи з
України» висвітлювались питання культурного будів-
ництва на Україні, становлення нової української со-
ціалістичної культури. Так, у першому номері «Нової
громади» вміщено повідомлення про видання творів
класиків української літератури, зокрема шеститом-
ника Лесі Українки, про творчу працю драматичного
театру імені І. Франка, хорової капели «Думка»,
музичного товариства імені Леонтовича та інших
радянських творчих об’єднань. В кореспонденції про
1 Д я т л о в Петро Юрійович — діяч міжнародного ко-
муністичного руху, один з керівників КПЗУ, видавець «Комуніс-
тичної бібліотеки» та один з перших перекладачів творів В. І. Ле-
ніна українською мовою. З 1925 року жив на Україні, де працю-
вав у Наркоматі освіти, згодом директором Держвидаву респуб-
ліки.
2 «Нова громада», 1923, № 1, с. 14.
81
відкриття пам’ятника великому Кобзареві у Каневі на-
водилася резолюція з’їзду незаможного селянства:
«Царський хрест зняти, поставити замість нього па-
м’ятник»,— а також виступ представника ВУЦВКу на
відкритті пам’ятника: «Тільки ми, представники ро-
бітників і селян, поставили йому пам’ятник, бо тільки
ми одні виконуємо його заповіт».
«Нова громада» знайомила емігрантів з кращими
творами українських радянських письменників —
В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, П. Тичини, В. Со-
сюри, М. Рильського, І. Кулика та ін. У статтях
«Українська індустріальна поезія» та «Нарис розвитку
української літератури за час революції» розгляда-
лися такі твори, як «Заспів» В. Чумака, «Сонячні клар-
нети» і «Плуг»П. Тичини, «Удари молота і серця»
В. Еллана-Блакитного, «Одужання» І. Кулика тощо.
У критико-бібліографічному розділі журналу вмі-
щувався аналіз «Трагедії Першого травня» Миро-
слава Ірчана, «Останнього листа до матері» і «Лебе-
диного співу» Петра Карманського, присвячених ко-
муністам Петрові Шеремету й Степанові Мельничуку,
закатованим польськими жандармами за революцій-
ну діяльність.
Журнал палко відстоював ідею повернення творчої
української інтелігенції на Батьківщину. Пекуче для
української еміграції питання «куди йти?» вирішува-
лося так: «З Радянською владою для зміцнення цієї
влади, а вкупі з нею до соціальних, політичних та
національно-культурних здобутків революції на Украї-
ні». В статті А. Харченка «Додому» ставилося пи-
тання про співробітництво з Радянською владою «як
з владою, нерозривно пов’язаною з українськими ма-
сами, і підтримку її в боротьбі за суверенність
українського народу... зміцнення соціальної незалеж-
ності України в союзі з соціалістичною Росією, що має
однакових з нами і спільних ворогів, і загальні по-
літичні, економічні і культурні цілі...». Стаття А. Хар-
ченка відбивала настрої певної частини української
творчої інтелігенції в еміграції, яка міцно зв’язала
своє життя з Радянською Україною. «Час додому! —
закликалося в статті.— Великі завдання стоять тепер
перед Україною і перед кожним вірним сином її» Ч
1 Докладніше див.: «Вітчизна», 1966, № 12.
82
Велике значення для трудящих західноукраїнських
земель, а також і для української еміграції мало ви-
дання за кордоном українською мовою окремих праць
класиків марксизму-ленінізму. Такі твори випуска-
лися видавництвом «Пролеткульт» (Вінніпег) та
«Культура» (Нью-Йорк). У Відні марксистську літе-
ратуру друкувало комуністичне видавництво при га-
зеті, а потім журналі «Наша правда», а в Берліні —
українсько-американське комуністичне видавництво
«Космос», редакторами якого були П. Дятлов та
П. Ладан 1.
Прогресивні видавництва за кордоном видавали та-
кож кращі твори українських радянських письменни-
ків, а також українських пролетарських письменни-
ків, що проживали за межами України. Так, видав-
ництво «Космос» у 1923 році видало близько 50 назв
із серії «Червоні письменники», зокрема «Фільми ре-
волюції» М. Ірчана, «Євангелля часу» С. Пилипенка,
ряд літературно-критичних розвідок про творчість
Т. Г. Шевченка. Видавництво «Культура» випустило
агітаційну п’єсу «Бунтар», збірник новел «Фільми ре-
волюції» й спогади про громадянську війну на Укра-
їні «Трагедія Першого травня» М. Ірчана.
Справі боротьби з ворожою націоналістичною іде-
ологією служили також газети «Наша правда»,
«Українські щоденні вісті», «Українські робітничі віс-
ті», «Наш стяг», що видавалися КПЗУ і прогресивни-
ми українськими організаціями Америки і Канади.
Плідну роботу серед української еміграції вела про-
гресивна українська преса в Канаді — журнали
«Українські робітничі вісті», «Голос праці», «Робітни-
ця», «Світ молоді», газети — «Українські робітничі
вісті», «Фармерське життя». Тут систематично друку-
вались інформаційні огляди про життя на Радянській
Україні, про творчість П. Тичини, Д. Загула, М. Тере-
щенка, В. Поліщука, С. Скляренка, Костя Котка,
О. Слісаренка та ін.
Надрукований прогресивною українською пресою
один з віршів з циклу П. Тичини «В космічному ор-
кестрі», як пише відомий діяч прогресивної трудової
еміграції в Канаді П. Кравчук, «став зброєю... проти
1 Ладан Павло Степанович — діяч Комуністичної
партії Західної України та міжнародного комуністичного руху,
кандидат у члени Виконкому Комінтерну.
83
різних петлюрівських «генералів» і «дипломатів»,
які замандрували аж до Канади, волочились по укра-
їнських «громадах» і виманювали в легковірних лю-
дей долари на... «визвольну справу». Зібравши дола-
ри, вони повертались до Парижа або Відня, де вели
розпусне життя по кафешантанах»1.
Західноукраїнська комуністична та прогресивна
преса теж пропагувала марксистсько-ленінське вчен-
ня, несла людям правдиве слово про життя в Країні
Рад, викривала антинародні, зрадницькі дії україн-
ських буржуазних націоналістів. Лише протягом
1924—1925 рр. у підпільній друкарні КПЗУ було
надруковано 48 тис. листівок, відозв, промов депута-
тів-комуністів та інших матеріалів. У таких газетах і
журналах, як «Праця», «Світло», «Вікна», «Нові шля-
хи», «Земля і воля», грунтовно аналізувалася контр-
революційна діяльність усілякого «міжпартійного»
та «партійного» жовто-блакитного мотлоху, викрива-
лася справжня соціальна природа різних націоналіс-
тичних організацій та об’єднань, так званого «Укра-
їнського національно-демократичного об’єднання» —
УНДО, яке після війни «скріпило» УНРаду своїм
«могутнім» членством. Це об’єднання утворилося
1925 року з ініціативи представників великої і серед-
ньої української буржуазії, уніатських священиків.
Газета «Земля і воля» писала у липні 1925 року, що
українські банки, торгово-промислові підприємства і
союзи, різного типу куркульські кооперативи, які
перебували під політичним і фінансовим впливом
УНДО, захищали класові інтереси української буржу-
азії, поміщицтва і куркульства, виступаючи знаряд-
дям жорстокої експлуатації «своїх» та «чужих» тру-
дящих міст і сіл Західної України.
Важливу роль у пропаганді досягнень культури
Радянської України відіграли прогресивні журнали
«Нова культура», «Культура», «Вікна», «Нові шляхи»
та ін. Тут, зокрема, друкувалися твори українських
радянських письменників і поетів М. Бажана, А. Го-
ловка, П. Панча, М. Рильського, викривалася фаль-
сифікація націоналістами літературного процесу на
Україні.
'Кравчук Петро. Українці в Канаді. К-, «Дніпро», 1981,
с. 115.
84
На території Радянської України у 1925— 1933 рр.
діяла літературна організація «Західна Україна»,
що об’єднувала письменників і художників — вихідців
із західних областей України. Членами цієї організа-
ції були М. Ірчан, Д. Загул, Д. Бедзик, В. Бобинський,
А. Турчинська, Л. Дмитерко, В. Касіян та ін. Програ-
ма й завдання організації були спрямовані на підго-
товку широких мас західноукраїнських трудящих до
возз’єднання з УРСР.
Творчій інтелігенції в еміграції було не по дорозі
з націоналістичними покидьками, які конали у взаєм-
ній гризні за подачки зі столу чужоземних хазяїв.
В багатьох представників інтелігенції визрівало рі-
шення повернутися на Радянську Україну. Напри-
клад, письменник А. Крушельницький, перебуваючи, в
еміграції, брав активну участь у роботі комітету до-
помоги голодуючим землякам. У фонді Крушельниць-
кого, що зберігається в історичному архіві у Львові,
наприклад, є розписка про передачу ним до каси «Го-
лодна Україна» десяти тисяч крон.
Готуючись до повернення на Україну, Крушельниць-
кий активно працював над виданням за кордоном на-
укової та навчальної літератури українською мовою.
Його позиція справила певний вплив на О. Олеся,
П. Карманського, Ю. Косача, В. Гнатюка, В. Щура-
та, Я. Кондру та ін. У 1922 році Олесь листувався з
Крушельницьким з приводу видання сатиричного
журналу «Сміх», потреба в якому була викликана ме-
тушнею петлюрівщини та есерівського «Громадського
комітету», які видавали «Молоду Україну» та «Са-
мостійну Україну». «Відчуваю потребу десь душу від-
вести,— писав Олесь.— Погляньте, скільки навкруги
неправд, брехень, глуму, ошуканства, а ми сидимо і
мовчимо, дивимось на злочин. Невже ж ми з грома-
дян поробилися обивателями і замкнулися в клітці
дрібних, особистих інтересів?»*
Аналіз документів і матеріалів про українську еміг-
рацію 20-х років, у тому числі й документів націона-
лістичного характеру, свідчить, що творча українська
інтелігенція поступово відходила від політичної наці-
оналістичної емігрантщини і поривала з націоналіс-
1 Цит. за статтею: ТрофимукС. З листування Антона Кру-
шельницького.— «Радянське літературознавство», 1968, №9.
85
тичними ватажками. Це був складний процес пере-
осмислення минулого, тверезого аналізу свого стано-
вища в еміграції, усвідомлення суті націоналістичного
дурману. Тяжке й безрадісне життя на чужині, коруп-
ція в середовищі націоналістичної верхівки, що про-
довжувала торгувати долею емігрантів, перепродувати
надбання українського народу, відкрили очі багатьом
представникам української творчої інтелігенції.
Як відомо, талановитий поет О. Олесь, не зрозумів-
ши революційних подій, соціалістичних перетворень
у Країні Рад, в силу своєї одірваності від народу, від-
сутності чітких ідейно-суспільних поглядів та впливу
націоналістичного оточення, опинився за кордоном.
В еміграції О. Олесь пройшов складний шлях пере-
оцінки цінностей, він поступово поривав з націона-
лістичним емігрантським середовищем, засуджував
його, хоч так і не зрікся остаточно своїх старих пере-
конань. Про ставлення Олеся до націоналістичної
верхівки свідчила сатирична збірка «Перезва» (1921),
в якій поет висміяв запроданство, політичні спекуля-
ції, авантюризм та моральну ницість жовто-блакитних
«визволителів». Злободенними і на сьогодні є рядки
сатири Олеся щодо псевдоуряду УНР, що й понині
конає у вигляді УНРади на мюнхенському смітнику:
Державні місії,
Контроль, комісії,
Пілати, дипломати,
Вся Україна тут.
Вся сіль кооперації,
Торгівлі, спекуляції,
Шакали, зубоскали,—
Європа аж тріщить !.
В березні 1920 року Олесь почав редагувати сати-
ричний двотижневик «Сміх» й друкував у ньому свої
твори, що відображали певну еволюцію поета, який
вже тоді починав вбачати причину зла в петлюрівщи-
ні, викриваючи блазенські залицяння націоналістів
до буржуазних ділків.
Важливими свідченнями певної зміни поглядів
О. Олеся є документи дипломатичних та репатріацій-
них представників УРСР у Німеччині, які зберігають-
1 Олесь Олександр. Поезії. К.» «Радянський письмен-
ник», 1964, с. 369.
86
ся у Центральному державному історичному архіві
УРСР. У звіті Наркомату закордонних справ УРСР
(документ не датовано, але за змістом його можна
віднести до початку 1922 року) уповноважений УРСР
у Німеччині у справах репатріації повідомляв про
дальший розклад петлюрівської частини еміграції,
яка намагалася застрахувати себе на випадок даль-
шого зміцнення Радянської влади проявами «лояль-
ності» до неї. Уповноважений писав: «Зокрема, на
еміграцію тут зробило певне враження наближення
до нас Олеся (правда, він з УНР ніколи не був у ду-
же приязних відносинах). Він переживає кризу в ін-
шій формі — боїться, що як поет відстав від тбго, що
вже є на Вкраїні, хоче підготуваться до переїзду туди.
Зараз він в Берліні, часто буває у нас. Дуже хворий,
потребує лікування».
Далі у звіті мова йшла про участь дипломатичних
представників УРСР у вечорі, організованому україн-
ським студентством у Берліні: «Коло нашого «більшо-
вицького столика» скупчився «цвіт інтелігенції», весь
час з нами був поет Олесь, прийшла знайомитись ар-
тистка Дорошенкова... підходили ще деякі безпартійні
інтелігенти».
У складних умовах еміграції ці кроки О. Олеся,
пов’язані з публічним визнанням Радянської влади та
її представників за кордоном, свідчили про його певну
громадянську мужність.
У листі повноважного представництва УРСР у Ні-
меччині до Харкова від 7 липня 1922 року повідомля-
лося про розкол петлюрівських та гетьманських груп
у Берліні, де «була досягнута більш-менш повна ізо-
ляція петлюрівців і внесено розлад у гетьманські жов-
то-блакитні кола», а також про налагодження постій-
них контактів з рядом представників української еміг-
рантської інтелігенції, зокрема і з О. Олесем, який
дав принципову згоду на співробітництво в змінові-
хівській газеті типу органу російських зміновіхівців
газети «Накануне».
Це рішення О. Олеся теж свідчило про поступовий
його розрив з націоналістичним середовищем. Не див-
но, що ще в 1919 році О. Олесь, перебуваючи в еміг-
рації, у вірші «Моя орієнтація» писав:
Сиджу то тут, то в Бухаресті,
Виношу тисячі негод...
87
Орієнтуюся, нарешті,
Востаннє вже, на свій народ Ч
Рада спілки студентів — громадян УРСР у Чехо-
словаччині — писала в «Одвертому листі О. Олесеві»
з нагоди 20-річчя його поетичної діяльності: «Хоч з
доби 1917 р. — часу національного визволення — зав-
мерли Ваші вогняні пісні, закликаючі до впертої бо-
ротьби за соціальну волю раба, але й від того часу
Ви не заплямували свого імені закликами зброєю
вирвати в нього ту соціальну волю, яку він здобув і
по Ваших заповітах разом з нацією...»
В той час, як буржуазні націоналісти у Празі на-
магалися використати ювілей Олеся у своїх політич-
них цілях, прогресивне студентство писало поету: «У
своєму поздоровленні ми приносимо Вам своє найщи-
ріше побажання найскоріше перейти кризу... зрушити
із смертельного роздоріжжя та віддати свої сили для
розвитку й пишного розцвіту культури і ідеї волі ро-
бітничо-селянської Вкраїни, для добра нашого визво-
леного народу, який тепер уже показав, скільки вели-
ких зародків він у собі таїть для скріплення й роз-
витку нашої Батьківщини»* 2.
Поряд із поетичними творами, пройнятими глибо-
кою тугою за рідним краєм, настроями пасивності,
самотності та приреченості, за кордоном О. Олесь на-
писав також другу частину збірки «Перезва» («Без
маски»), низку сатиричних драматичних творів про
націоналістичну еміграцію — «Ревізор з Кам’янця»,
«Народний суд». У 1936 році Олесь написав блиску-
чий памфлет «Вилітали орли», в якому висміяв збі-
говисько націоналістичних запроданців у Празі, їх-
ню нікчемність та блюдолизтво 3.
Не бажав мати нічого спільного з жовто-блакитни-
ми ватажками і письменник Володимир Самійленко.
У еміграції він жив самотньо, терпів жорстокі злидні.
В. Самійленко знайшов у собі сили рішуче порвати
з минулим; він мужньо визнав свої провини перед на-
родом: «Такі, як я, мають гріх перед революцією, бо
втікали від неї... Так от, чим скоріше скинути із себе
'Олесь Олександр. Поезії, с. 378.
2 «Нова громада», 1929, № 1, с. 78.
3 Див.: «Вітчизна», 1966, № 12, с. 179.
88
нечисту сорочку, тим легше буде завтра» Ч У 1924 ро-
ці В. Самійленко повернувся на Батьківщину, де ак-
тивно включився у будівництво української соціаліс-
тичної культури.
Складний і суперечливий творчий та життєвий шлях
пройшов і Микола Вороний. Як слушно зазначав ака-
демік О. І. Білецький, «поет не розумів подій, що від-
бувалися, сліпо вірив у гасла «національного визво-
лення», що їх висувала українська буржуазія і які
сам підтримував, не зрозумів перемоги Жовтневої ре-
волюції на Україні. До цього долучалась тяжка фі-
зична недуга. Тож не випадково в 1920 році за часів
польсько-петлюрівського відступу з Києва «відступив»
і Вороний... Роки еміграції були роками туги за рід-
ним краєм і муки політичного сумління»1 2.
Не вдаючись до докладного аналізу життєвого і
творчого шляху М. Вороного, зауважимо лише: поет,
живучи у Львові, відійшов від емігрантського полі-
тиканства, відмежувався від націоналістичних ділків.
В умовах колонізації західних областей України, по-
літики ополячування і національного поневолення
трудящих польською буржуазією М. Вороний брав ак-
тивну участь у боротьбі за українську мову, за укра-
їнську культуру. Поет був одним із організаторів і
першим директором Львівської драматичної школи,
яка відіграла велику роль у пропаганді української
театральної культури. М. Вороний працював також
на кафедрі риторики факультету права підпільного
українського університету у Львові, який, незважаючи
на переслідування поліції, у 1921 — 1925 рр. дав ос-
віту 1500 українським студентам.
Показово, що націоналістичний фальсифікатор, який
мешкав до кінця життя у Канаді, В. Мартинець обхо-
дить мовчанням співробітництво М. Вороного в уні-
верситеті, наголошуючи на роботі в ньому буржуаз-
них націоналістів.
Наприкінці 1926 року визначний майстер поетич-
ного слова, талановитий перекладач «Інтернаціонала»,
«Червоного прапора» і «Марсельєзи» М. Вороний по-
вернувся на Батьківщину.
1 Цит. за вид.: Рудницький Михайло. Письменники
зблизька. Кн. друга. Львів, 1952, с. 112.
2 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 180.
89
Весна на рідній Україні,
Такій новій, немов чужій.
Не безнадійно жовто-синій,
Але червоно молодій,—
писав М. Вороний у вірші «Весна року 1926» про свої
перші враження після повернення на Україну 1.
Вимушеного безробіття, самотності та поневірянь на
чужині зазнав і відомий український актор і режисер
Микола Садовський (Тобілевич), що після громадян-
ської війни оселився спочатку в Польщі, а згодом —
у Чехословаччині. Листування М. Садовського з
С, Тобілевич, М. Литвиненко-Вольгемут, Г. Юрою та
іншими його родичами, друзями, учнями свідчить про
велику тугу артиста за рідним краєм, про його надії
повернутися на Батьківщину. У своєму щоденнику
радник радянського представництва у Празі Калюж-
ний 29 вересня 1923 року записав: «Відомий артист
Садовський, який збирався на гастролі в Америку,
під впливом чуток з України надумав повернутися в
УРСР. Заляканий петлюрівськими вигадками про пе-
реслідування інтелігентів, що поверталися, він ще ва-
гається, хотів би, щоб офіціальні органи УРСР його
запросили повернутись»* 2.
У 1926 році визначний майстер українського до-
жовтневого театру повернувся на Україну, де продов-
жував свою плідну діяльність.
На Радянську Батьківщину у 1924 — 1927 рр. пе-
реїхали також відомий український актор Мар’ян Кру-
шельницький, видатна українська актриса Ганна Бо-
рисоглібська, поет Микола Марфієвич, художник Ва-
силь Касіян, актор і режисер Олександр Леонідович
Загаров (Фессінг) та десятки інших представників
української творчої інтелігенції.
У своїх споминах «З минулих літ. Книга пережито-
го», надрукованих у журналі «Жовтень» (1982, № 9)
Василь Касіян згадує про ті роки так: у розмовах із
студентами — громадянами Радянської держави він
поступово почав розуміти класовий характер буржу-
азно-демократичної конституції, тяжів до реалістич-
ного мистецтва, пролетарсько-класових тенденцій, з
вороний Микола. Вибрані поезії. К., «Радянський
письменник», 1959, с. 71.
2 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 181.
90
великою зацікавленістю і захопленням читав та пере-
читував газети і журнали, що виходили в УРСР, зу-
стрічався з Павлом Тичиною, що побував у ті роки у
Празі. Товаришував він з скульптором Михайлом
Бринським, що був особисто знайомий з Леніним і
двічі навесні 1916 року зустрічався з ним інкогніто
у Відні як з «інженером» Ульяновим, який цікавився
життям і думами евакуйованих з Галичини робітників
і селян. Товаришував Касіян і з скульптором Іваном
Северою, що у 1926 році виїхав на Україну, викладав
у Києві, Харкові, Фрунзе, Москві. Самі ж твори В. Ка-
сіяна його товариш Микола Мороз — активний кому-
ністичний діяч у Чехословаччині — називав «револю-
ційним мистецтвом».
Разом з М. Морозом Касіян брав участь у пропа-
ганді серед чеських трудящих всього радянського.
«Як художник, що у своїй творчості відбивав важке
становище чехословацького пролетаріату, його бороть-
бу за соціальне визволення, я всіма почуттями й дум-
ками тягнувся до першої в світі країни робітників і
селян на чолі з Леніним, де Комуністична партія від-
крила світлий шлях до кращого життя, без експлуата-
ції людини людиною».
У 1924 році Касіян прийняв радянське громадян-
ство, став дійсним членом Спілки студентів-громадян
Української Радянської Соціалістичної Республіки в
Чехословаччині і включився в боротьбу з українськи-
ми буржуазними націоналістами, ілюстрував друко-
вані та гектографічні комсомольські видання. У 1926
році В. Касіян виїхав на Україну, де став викладачем
Київського художнього інституту.
Перехід української інтелігенції на платформу Ра-
дянської влади знаменував собою дальший розклад
націоналістичного середовища за кордоном, його по-
літичне та ідейне зубожіння.
Характерні процеси відбувалися серед українського
студентства, що одержувало освіту у середніх та ви-
щих навчальних закладах Чехословаччини, Німеччи-
ни, Австрії та деяких інших зарубіжних країн.
Після вигнання з України націоналістичні ватажки
силкувалися зберегти контрреволюційні резерви в
особі українського студентства. З цією метою до «на-
уки» були рекомендовані сотні петлюрівських пол-
ковників, сотників та хорунжих, зокрема заступник
91
начальника петлюрівської контррозвідки Симачів,
права рука Тютюнника — польський розвідник Пі-
тель, генерал Омельянович-Павленко (молодший),
полковник Мурашко. Згадуваний вже недавній редак-
тор мельниківської газети «Новий шлях» у Канаді
Володимир Мартинець, представник сучасного націо-
налістичного «Парнасу» Євген Маланюк, керівник на-
ціоналістичної організації в Бельгії, військовий злочи-
нець Василь Шкляр та інші «чолові» жовто-блакитні
«діячі» теж свого часу побували в «студентах».
Ну, а для заопікування подібним «студентством»
націоналістична контрреволюційна організація, так
званий «Громадський комітет» в особі есерівського
ватажка М. Шаповала та К°, перекваліфікувала у
професори та доценти колишніх петлюрівських та геть-
манських міністрів Івана Огієнка (під час німецько-
фашистської окупації він прийняв єпископський сан,
співробітничав з окупантами, зараз — митрополит
Української православної автокефальної церкви в Ка-
наді, видає журнал «Віра й наука»), Б. Мартоса,
І. Безпалка, С. Гольдельмана, О. Лотоцького, В. Яков-
ліва, «прем’єра» УНР І. Мазепу. «Дипломата»
С. Смаль-Стоцького, наприклад, було возвеличено на-
віть в академіки. Генерала Петрова, незважаючи на
відсутність у нього відповідної спеціальності та еле-
ментарних знань, висунули у викладачі «військової
риторики». Націоналістичні ватажки намагалися під-
готувати таким чином кадри «культурного фронту»
для такої бажаної для них «ні від кого незалежної
України». Один із керівників Громкому М. Шаповал
заявляв: «Ми (буржуазні націоналісти.— Ю. Р.) не
змогли і поки ще не можемо створити державу, бо не
пройшли органічного захвату всіх суспільних функ-
цій в свої руки». М. Шаповал ставив перед своїми
однодумцями завдання «створення своїх культурних
сил, великої культурної армії для боротьби за кожну
соціальну функцію, за одержавлення українського на-
роду».
Проте правда про радянську дійсність дедалі біль-
ше проникала у студентське середовище.
Вже у 1922 році у Празі виник марксистський сту-
дентський гурток, а трохи пізніше комуністична сту-
дентська група. Студенти-комуністи, серед яких був і
М. Ірчан, у складних умовах засилля націоналістів,
92
в упертій боротьбі з ними поступово привертали до
себе кращу частину українського студентства. Вини-
кають зміновіхівські групи, які згодом переростають
у радянофільські, що обстоювали принципи визнання
Радянської влади та необхідності її всебічного зміц-
нення.
Багато українських студентів прийняли громадян-
ство УРСР. Серед них, як уже зазначалося, був Ва-
силь Касіян, який з 1920-го по 1926 рік навчався у
Празькій Академії образотворчих мистецтв, та десят-
ки інших майбутніх українських радянських письмен-
ників, художників, громадських діячів.
«Комуністи,— змушений був визнати націоналістич-
ний «історіограф» В. Марганець,— створили між сту-
дентством спаяну групу — політичну групу, ідеологіч-
но-програмово цілком оформлену. На відміну від
інших, вони на кожне питання мають готову і ясну від-
повідь, і тому полеміка з ними нелегка. Якщо ж при-
йняти до уваги її велику активність і те, що почали
творитися кадри радянофілів і так званих змінові-
хівців, що тяжіли до комуністів, то потрібно визнати,
що комуністичний табір був численний і спаяний».
У липні 1922 року в Празі виникла Спілка студен-
тів— громадян УРСР, а потім ще дві її філії у Поде-
брадах і Брно, які в 1923 році згуртували 103 члени.
Під керівництвом комуністів Спілка вела активну
роботу по пропаганді радянської дійсності, марксист-
ському вихованню своїх рядів, розповсюдженню радян-
ських видань. Спілка видавала журнал «Наш стяг»,
а потім «Чуєш, сурми заграли», співробітничала з
«Новою громадою», з комуністичними видавництвами.
«Запорукою успішності розпочатої радницями робо-
ти,— писала «Наша громада»,— є той міцний мораль-
ний дух, який черпається зі свідомості їх завдань
перед Радянською Україною, свідомості контакту з
тим життям, яке там будується на нових революцій-
них підвалинах» \
Студенти — громадяни УРСР — створили «Україн-
ську книгозбірню-читальню ім. Т. Г. Шевченка», яка
мала на початку 1923 року 510 книжок, комплек-
ти українських радянських періодичних видань —
1 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 181.
93
«Коммунист», «Вісті», газет «Руде право», «Роте фа-
не», «Наша правда», «Українські робітничі вісті».
У листі до ЦК КП(б)У студенти — громадяни
УРСР — писали: «З далекого Радянського острова в
лютуючім капіталістичнім морі Заходу незмінним
стерничим Радянської України, проводирям перемож-
ної Жовтневої революції українських пролетарів і не-
заможних, архітектам, інженерам величної будови
радянського ладу шлють свій гарячий привіт! Хай
живе непереможна влада Рад пролетарів і незамож-
них України! Хай живе її мозок — Комуністична пар-
тія більшовиків України! Великому Союзу Радянських
Республік — основі інтерреспублік — честь!»
Студенти — комуністи і громадяни УРСР — вели
також наполегливу роботу по викриттю зловорожої
антинародної ідеології та антирадянської політики
буржуазних націоналістів, по залученню на свій бік
прогресивної частини студентства, зокрема традицій-
них студентських соціалістичних громад та гуртків
соціальної освіти.
«Вони побачили, де їхнє місце, і тут, і по повороті
на землі України. Тверді умови життя воскресили й
спрямували в більшості громадян класову свідомість
та почуття єдності з працюючими масами»,— пові-
домлялося в одному з листів українського студентства
у Німеччині. Студенти — комуністи і громадяни
УРСР — створили єдиний комуністично-соціалістичний
блок для спільної боротьби проти націоналістичної
частини студентства. У листі до ЦК КП(б)У вони
прямо відзначили, що соціалістичні громади та гуртки
«зараз плекають науку Маркса і Леніна, будучи зруч-
ною формою для студентських комгруп»
У Празі виникла прогресивна організація «Укра-
їнська студентська громада», до складу якої 1923 року
входило майже 300 чоловік.
У листі від 7 липня 1922 року представництво УРСР
писало, що український студентський гурток соціаль-
ної освіти сприяв розкладу гетьманської «Студентсь-
кої спілки» та створенню прогресивної «Академічної
громади студентів-українців у Німеччині». Ця грома-
да «вирішила рівночасно з фаховими студіями знайо-
митись з усім, що несе щоденне життя... й поруч з
1 «Вітчизна», 1966, № 12, с. 182.
94
цим критично оглянути своє минуле». Велику роботу
серед українського студентства навчальних закладів
Відня проводив, зокрема, повноважний представник
УРСР у Відні Ю. Коцюбинський.
На початку 1925 року робітниче товариство «Єд-
ність» і «Українська студентська громада», в роботі
яких брав активну участь Я. Галан, видали у Відні
українською мовою спеціальне звернення «До робіт-
ників, селян і трудової інтелігенції», де писали про
«підле підлещування, цілування рук і благання ласки
у польсько-шляхетських та румунських наїзників» з
боку націоналістичної верхівки. Зраду й лакейство
Петлюри, Петрушевича, Шаповала та інших націона-
лістичних «проводирів» у зверненні було викрито та-
кими влучними й дошкульними словами: «Вони стали
хробаками, що повзають на землі. Ганебна, понижую-
ча картина, затруєна сервілізмом атмосфера! Всесиль-
ний страх, всебічна зрада й упідлюючий упадок духу».
Отже, факти повністю заперечують твердження
сучасних речників УНРади, що їхні попередники з
петлюрівської УНР, мовляв, знайшли свого часу під-
тримку серед українського студентства за кордоном.
Насправді петлюрівське середовище, не маючи ніякої
підтримки серед української еміграції, нестримно ко-
тилося до свого остаточного банкрутства.
ПО КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНИХ КОВБАНЯХ
І БАЮРАХ
Характерною рисою українського бур-
жуазного націоналізму завжди була і є його воро-
жість інтересам українського народу. У 20-і роки ста-
ло очевидним банкрутство націоналістичної тези про
те, нібито український буржуазний націоналізм відо-
бражав якщо не інтереси українського селянства, то
принаймні — української еміграції. Насправді ж інте-
реси трудової української еміграції відстоювали про-
гресивні українські організації США та Канади, про-
гресивне робітниче товариство «Єдність» (Австрія),
Українська федерація КП Австрії, Українська секція
по агітації та пропаганді при ЦК КП Чехословаччини,
Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Ко-
муністичні партії Північної Буковини та Закарпаття,
95
що в складних умовах тодішньої капіталістичної дій-
сності мобілізували трудящі маси на боротьбу за своє
соціальне та національне визволення.
Про справжнє ставлення української еміграції до
її удаваних захисників — буржуазних націоналістів —
свідчила, зокрема, відмова емігрантського загалу
підтримувати своїми пожертвами так звану «загаль-
нонаціональну справу». Прогресивна українська еміг-
рація дедалі більше пов’язувала своє майбутнє з
Радянською Україною, надаючи українському народо-
ві посильну допомогу в його самовідданій боротьбі у
подоланні розрухи та голоду, заподіяних громадянсь-
кою війною та іноземною інтервенцією.
У резолюції мітингу 700 українських робітників у
Нью-Йорку (березень 1921 року) було наголошено
на пролетарській солідарності робітників. Резолюція
закінчувалася знаменними словами: «Хай живе Ра-
дянська Україна! Хай живе Радянська Галичина! Хай
живе світовий союз братніх республік!»
У січні 1923 року в канадському місті Вінніпегу від-
бувся IV з’їзд прогресивної організації — Товариства
Український Робітничий дім. Його делегати прийняли
резолюцію такого змісту: «Четвертий з’їзд... радісно
вітає встановлення Спілки Соціалістичних Радянсь-
ких Республік (утворення СРСР.— Л9. Л), котра на-
перекір бажанням і на злобу російським, українським
і прочим буржуазним шовіністам і всім ворогам Ра-
дянських Республік скріпить злучену силу всіх Ра-
дянських Республік так внутрі, як і зовні, та стане
основою майбутньої всесвітньої Спілки Соціалістичних
Радянських Республік. Хай живе Спілка Соціалістич-
них Радянських Республік» І
В той час, коли жовтоблакитники виманювали в
емігрантів важко зароблені гроші на «національну
справу» — для «українських дипломатів», «на уряд»
Петлюри та Петрушевича, українські трудящі в Кана-
ді розгорнули збір грошей на допомогу жертвам теро-
ру польсько-панських окупантів у Східній Галичині.
У спеціальній відозві говорилося: «Ані цента для
плазунського панського «правительства» Петрушеви-
ча, а вся поміч для дійсних борців за освободження
Східної Галичини з кігтів польсько-шляхетського
1 Кравчук Петро. Українці в Канаді, с. 66—67.
96
хижака». До 15 червня 1923 року було зібрано понад
15 000 доларів — на той час велика сума — на допо-
могу політичним в’язням у Східній Галичині. Такою
була відповідь трудової еміграції жовтоблакитникам.
«Що ж буде далі,— писала з цього приводу 9 листо-
пада 1923 року націоналістична газета «Український
сурмач»,— скрізь у Західній Європі падає наш вплив...
нас почали скрізь ігнорувати, робити утруднення візу-
ванню наших паспортів, перебуванню на території
відповідних країн наших громадян».
Отже, йшлося, власне, про повне політичне банкрут-
ство «державницького центру» — петлюрівської УНР,
що конала на початку 20-х років на варшавських
задвірках та увійшла в «аннали» націоналістичної
«історіографії» під назвою «варшавське сміття» та
«польське хрунівство». Спільник Петлюри в антира-
дянській діяльності Борис Савинков зробив у 1923 ро-
ці симптоматичне визнання: «Ми пірнули в болото...
Еміграція давно вже живе у болотній мгичці. Монар-
хісти в сотий раз збираються і... базікають на тему
«Коли покличе народ?». Кадети в сотий раз повторю-
ють свої старі комунали. Кого об'єднувати? З ким?
Стару гробницю... з живим трупом? (курсив наш.—
/О. Р.)... Виявляється, що Росію не можна заполучи-
ти — російський народ не бажає собі ні Романових, ні
Врангеля, ні кадетів, ні навіть Мілюкова»
Звідси — організаційний розвал російської білогвар-
дійщини, українського буржуазного націоналізму пет-
люрівського гатунку, українських дрібнобуржуаз-
них націоналістичних партій, їхнє виродження в не-
численні групки дрібненьких попихачів «сильних світу
цього». Петлюрівська газетка «Українська трибуна»
відверто писала у 1921 році щодо «представницького»
характеру «державного центру» УНР: «У нас існуван-
ня партій проявляється лише у наявності їх централь-
них комітетів... ЦК у нас уявляє для даної партії усі
її місцеві комітети, а нерідко і усіх членів її партії.
Вони у всіх випадках ставлять вимоги від імені тисяч
членів партії — дуже нагадуючи репліку одного з го-
голівських персонажів».
В еміграційних умовах розпалась, наприклад, пар-
тія народних республіканців, а партія соціалістів-
1 «Діло», 1923, 16 листопада.
4 Ю. Римаренко
97
федералістів розкололася на дві мізерні групки, одна з
яких повернулась до своєї старої назви ТУП — «Това-
риство українських поступовців». Інші «непоступові»
буржуазно-націоналістичні партії існували лише в
уяві їх поодиноких членів.
Зрештою, з точки зору «правових канонів», «дер-
жавницький центр» УНР залишився у 20-х роках
«непредставницьким», тим більше, що з самого по-
чатку свого конання за кордоном його залишили дві
«основоположні партії», які претендували на «кермо
визвольної боротьби» (УПСР та УСДРП). «Головний
отаман» УНР С. Петлюра та К° вдалися тоді до
«зміцнення» будь-якими засобами «Української націо-
нальної держави» у вигнанні. По-перше, до складу
УНР було зараховано нові «могутні» політичні кліти-
ни, такі, скажімо, як «Союз інвалідів» та «Братство
св. Покрови та Кирила і Мефодія», а також дві «суто
національні» організації — «Комітет поляків, вихідців
з України» та «Єврейський комітет біженців з Украї-
ни» (І!)1.
Українські буржуазні націоналісти не тільки не
змогли досягти омріяного ними «суспільства націо-
нальної гармонії», а й добитися єдності у власному
середовищі. Доказом тому є виникнення за кордоном
безлічі «урядів», «визвольних», «культурних» та інших
націоналістичних центрів, посилення колотнечі в са-
мій «чоловій» організації — петлюрівському таборі.
Суперечності між окремими петлюрівськими ватажка-
ми, гризня за подачки з хазяйського столу викликали
бунт генералів (Омельяновича-Павленка, Долуда,
Тютюнника, Загродського та Удовиченка), які зажа-
дали встановлення «військової диктатури», чіткішої
орієнтації та відвертого визнання своєї залежності від
Франції та пансько-шляхетської Польщі, заміни
С. Петлюри спритнішим і гнучкішим діячем, що зумів
би врятувати потопаючий корабель петлюрівської
контрреволюції. «Досвід показав,— писала з цього
приводу націоналістична газета «Український го-
1 «Червоний шлях», 1923, № 2, с. 117. У 50-х роках сіоніст-
ські кола та польська реакційна еміграція вже не побажали увій-
ти до складу мертвонародженої жовто-блакитної УНРади, отже,
їй довелося «скріпляти» себе прихильністю інвалідів, яких стали
іменувати «українськими комбатантами» та «українською націо-
нальною гвардією».
98
лос»,— що Петлюра не в змозі керувати українськими
(націоналістичними.— Ю. Р.) справами, тому необ-
хідно знайти іншу людину, яка б з допомогою чужих
держав вміло цю справу повела б (курсив наш.—
Ю. Р.)». Вже по другій світовій війні речники УНРади
вирішили призначити генерала Загродського за його
«заслуги» по збереженню «державницького центру»
УНР командиром однієї з дивізій майбутньої «укра-
їнської визвольної армії», а О. Удовиченка, враховую-
чи його особисту близькість до С. Петлюри та афішу-
вання ним свого опікунства над родиною «головного
отамана» у Парижі, висунули навіть на посаду «віце-
президента УНР в екзилі».
Бунт на «державницькій» площині було зчинено й
колишніми членами петлюрівської Директорії Ф. Шве-
цем, О. Макаренком та В. Андрієвським, які створили
1921 року у Відні «Всеукраїнську національну раду»
на противагу С. Петлюрі та К°, що, на їх думку, само-
чинно користувався «владою», бо ж був зрештою ли-
ше одним з п’яти членів колишньої Директорії. Якщо
С. Петлюра навіки заплямував себе ганебною Вар-
шавською угодою з Ю. Пілсудським (квітень 1920 ро-
ку), то члени ілюзорної «Всеукраїнської національної
ради» — гучним оголошенням у березні 1921 року
«державної декларації», в якій вони не тільки вітали
незаконну окупацію буржуазною Польщею західно-
українських земель, але й передбачали передачу поль-
ським панам Правобережної України та встановлен-
ня над рештою української території протекторату
держав Антанти, зокрема Франції. (Характерно, що
колишній «віце-президент» сучасної УНРади М. Сте-
паненко силкувався підняти «Всеукраїнську націо-
нальну раду» на щит як спадкоємницю горезвісної
петлюрівської Директорії та «достойну» попередницю
сучасного «самостійництва»).
В свою чергу, Петлюра поспішив запевнити польсь-
кі військові кола, що саме він, і тільки він, зможе
підняти «загальне повстання» на Україні та поверну-
ти польській шляхті її колишні привілеї. А для під-
кріплення цих обіцянок, що нині замовчуються націо-
налістами, Петлюра одним розчерком пера створив у
м. Тарнові «Раду республіки», куди призначив своїх
«найстійкіших» спільників по зраді.
4*
99
Звичайно, й віденська «Всеукраїнська національна
рада», і «Рада республіки» були усього лише кон’юнк-
турними комбінаціями збанкрутілих петлюрівських
політиканів, що жонглювали у примітивний спосіб
«основоположними» гаслами «самостійності та собор-
ності», силкуючись якось стримати розгардіяш у влас-
ному середовищі.
«Для того, щоб надати своїм ілюзіям хоча б химер-
ну формулу,— писала у 1921 році львівська прогресив-
на газета «Вперед»,— еміграція створила різного роду
«організації», національні ради і комітети. В цих радах
і комітетах ведуться палкі дискусії, полеміка, гризня,
декларуються різні відозви, універсали, ноти і навіть
«закони» та політичні «угоди» з різними країнами...
робиться поділ українських земель, відбудовуються
кордони... Всі ці ілюзії української еміграції розпли-
ваються безслідно, як туман, плани виявляються не-
здійсненними, організації нездатними до життя».
Проіснувавши кілька місяців в «державницькому»
болоті, самоліквідувалася віденська «Всеукраїнська
національна рада», так само як і тарновська «Рада
республіки». їхня самоліквідація була черговим на-
очним підтвердженням процесу організаційного роз-
кладу петлюрівщини, провісником неминучого краху
буржуазно-націоналістичного «державництва».
Не врятувало «державницький традиціоналізм» і
створення власної опозиції у лоні петлюрівської
УНР — виділення з її середовища так званого «Полі-
тичного комітету національної України» (Андрієвсь-
кий, Кривицький, Греков, Вогонь-Горбанюк та ін.).
Цей комітет у скрутний для українських буржуазних
націоналістів час претендував на роль «консолідацій-
ного центру». Він став, як ствердив бюлетень інфор-
маційного відділу НКЗС УРСР, контрреволюційним
резервом, необхідним «французькій буржуазії у цілях
застрахування себе від нестійкої політики Петлюри
(його різких хитань в орієнтації на ту чи іншу капі-
талістичну країну.— Ю. Р.) і на випадок необхідності
загальноросійського об’єднання (з білогвардійською
контрреволюцією.— Ю. Р.)». Програма кабінетного
«Політичного комітету національної України» перед-
бачала, наприклад, що в «самостійній» Україні «зако-
ни будуть на манер французьких», землю буде переда-
но селянам за викуп, а головне — французькій, англій-
цю
ській, американській та польській буржуазії гаранту-
вався «режим найбільшого сприяння». До складу
«повноважного представництва» з його майбутнім
затвердженим іноземними державами комітетом ви-
сувалися Винниченко, Голубович, Сагайдачний, Во-
гонь-Горбанюк та Макаренко. За ці обіцянки та інші
послуги ватажок «Політичного комітету» Андрієвсь-
кий отримав польський дипломатичний паспорт, а у
1921 році польське посольство у Відні виділило йому
на видання антирадянської газети «Українець» 2 млн.
злотих.
Намагаючись допастися й до чеської державної
скарбниці, «Політичний комітет національної Украї-
ни» висунув у 1922 році такий варіант самостійної
України: «Комітет вважає усякі розсуди про повну
самостійність України теоретичними, на практиці не-
здійсненними. Він буде усіма силами добиватись своєї
кінцевої мети: з’єднання України з ЧСР» И справді,
чим не «державницька конструкція»? Петлюра сам би
з задоволенням підписався під цим красномовним
свідченням запроданства його братів по «державниць-
кій» зраді, проте він уже був зв’язаний по руках та
ногах «міжнародними обов’язками», передусім перед
польською вояччиною.
Невдовзі «Політичний комітет національної Украї-
ни» самоліквідувався; згідно з рішенням польських
властей петлюрівський «уряд» УНР було зведено до
звичайної собі організації під назвою «Український
центральний комітет», навколо якого згрупувалися
«міністри» та «урядовці» УНР, що й далі бундючно
титулували себе «кабінетом міністрів». А щоб не ви-
никало ніякого сумніву щодо «національного» харак-
теру цього комітету, до його складу у ранзі «віце-мі-
ністра земельних справ» та «міністра внутрішніх
справ» увійшли представники польських панівних
верств — Стемпковський та Юзефський. Останній за-
позичив у петлюрівців «фаховий» досвід та пізніше
став польським воєводою Волині, а згодом — міні-
стром внутрішніх справ буржуазної Польщі, відзна-
чившись на цьому посту жорстоким переслідуванням
українського населення західних областей України.
1 <Час», 1922, 29 листопада.
101
Провал інтервенційних планів світової реакції що-
до СРСР, зміцнення внутрішнього та міжнародного
становища Країни Рад зумовили деякі зміни у став-
ленні урядів буржуазних країн до білогвардійської
контрреволюції, яка зрештою не виправдала надії, що
покладалися на неї, й не виконала завдань щодо під-
риву радянських республік зсередини. «Найкращим
доказом цього,— повідомлялось у доповіді диплома-
тичного відділу НКЗС УРСР,— може служити та
обставина, що останнім часом польський уряд відмов-
ляє у підтримці Петлюрі. У польських газетах і на-
віть у гумористичних виданнях з’являються проти
нього в’їдливі статті. Щоправда, у Петлюри є спадко-
ємці в особі генерала Трекова, Струка та інших, проте
усі вони разом з Врангелем, Савинковим, Булак-Бу-
лаховичем є спільним антирадянським резервом на
непередбачений випадок». З кінця 1922 року щомісяч-
ні субсидії петлюрівському «уряду» були значно
урізані, штати «Українського центрального комітету»
скоротилися, а роль «влади УНР» фактично уособив
сам «головний отаман» Петлюра та кілька його пособ-
ників у політичних авантюрах та грошових аферах.
Слушно писала з цього приводу у 1922 році кому-
ністична газета «Наша правда»: «Вся «суспільність»
та «суспільна думка», на які спирається Петлюра, не
виходить за стіни кількох кімнат та редакції «Укра-
їнської трибуни».
Дальша еволюція петлюрівської УНР пішла цілком
природним для такого нестійкого об’єднання авантю-
ристів шляхом: оргії, вакханалії та гарячкове розпро-
дування вивезеного з України майна — «трофеїв»
єврейських погромів та награбованого при втечі народ-
ного добра. Працівник «посольства» УНР у Берліні
Козій, наприклад, привласнивши 100 тис. доларів,
утік у Бразілію, де знову поцупив вже 300 тис. дола-
рів, зібраних для допомоги «визвольному рухові».
Петлюрівськими ватажками оволоділа справжня
«вілломанія». Слідом за О. Удовиченком, власником
просторої вілли у Парижі, розкішний будинок придбав
за награбоване під час єврейських погромів золото і
петлюрівський генерал М. Капустянський (після дру-
гої світової війни за «жертви» в ім’я «загальнонаціо-
нальної справи» він був призначений керівником
«військового ресорту» УНРади у Мюнхені), а сам
102
Петлюра, цей «мученик за чисту й святу національну
ідею», маючи кілька власних будинків і ресторанів у
Варшаві, довів своє гендлярство до «державних»
масштабів — намагався запродати бельгійським фір-
мам залізниці України за 50 млн. франків, одержати
позику від голландських банків на суму 5 млн. гуль-
денів за подібні ж міфічні концесії, домовлявся
з єврейським мільйонером Бродським про «переда-
чу» останньому цукрової промисловості України за
100 млн. франків.
Ці «державницькі дороговкази» стали провідними
для сучасної УНРади. Для петлюрівської УНР вони,
як і внутрішня гризня, моральний занепад й політична
розпуста, були віхами на шляху до її цілковитої
деградації.
Посилилось негативне ставлення до петлюрівців у
панській Польщі. Як повідомляв бюлетень РАТАУ,
«у Тарнові населення бойкотує петлюрівців, не здає
у найм приміщень і не продає продуктів. Польські га-
зети називають петлюрівців дармоїдами та важкими
гостями». А міська дума у Ченстохові ухвалила взага-
лі виселити за межі міста усіх петлюрівців. Заграван-
ня «уряду» УНР з французькими колами теж не ви-
правдали надій. Пропозиції О. Шульгіна щодо еконо-
мічної експансії Франції на Україні під виглядом
реконструкції промисловості не зацікавили французькі
власті. Шульгіну було відверто сказано: уряд Франції
допомагатиме петлюрівським «державникам» тільки
в тому разі, якщо вони матимуть свою територію.
Зменшення грошової підтримки зумовило ліквіду-
вання ряду націоналістичних видань. За браком кош-
тів з жовтня 1922 року припинив своє існування офі-
ційний орган УНР — газета «Українська трибуна», за
нею черга дійшла до «Української справи», перестали
виходити й такі газетки, як «Промінь», «Наша зброя»,
«Запорізька думка». «Дочасно і, напевне, назавжди
загинули одна за одною усі газети, засновані різними
емігрантськими угрупованнями,— писала 10 вересня
1922 року газета «Коммунист».— Тепер немає жодно-
го друкованого органу, який вів би за собою українсь-
ку еміграцію. Уся її маса стала перед питанням, яке
вже вирішено білогвардійською еміграцією російсь-
кою. «Зміна віх», очевидно, є справою найближчого
майбутнього».
103
Мов ті пацюки, що панічно покидають потопаючий
корабель, націоналістичні верховоди, урвавши по
змозі від «державницького» пирога, залишали напри-
зволяще Петлюру та в пошуках нових хазяїв і заро-
бітків розповзалися з Польщі по країнах капіталістич-
ної Європи. Щоправда, чи не кожний з них до слуш-
ного часу зберігав якщо не маршальський жезл, то
принаймні міністерський портфель чи інші докази тіс-
ної співпраці з «самим» Петлюрою, що по другій сві-
товій війні було, як виявилось, враховано при доборі
державницької еліти для потреб сучасної УНРади.
«Я вважаю,— заявляв уенерівський діяч Матюшен-
ко у 1922 році, виходячи з складу УСДРП,— що так
званий «центр» УНР у сучасний момент є нічим ін-(
шим, як купкою безвідповідальних, безконтрольних'
людей, які при допомозі факторів всеевропейської
реакції намагаються грати роль якогось «уряду»,
«влади» і своїми політичними махінаціями йдуть про-
ти інтересів українського народу».
Повний розклад петлюрівщини змушений був ви-
знати і колишній «голова кабінету міністрів» УНР та
перший «прем’єр» УНРади (з 1948 року) І. Мазепа.
У своїй книзі «Україна в огні і бурі революції», вида-
ній 1928 року в Мюнхені, він писав: «Організаційне,
політичне життя... УНР завмирало... Для нас (петлю-
рівських провідників.— Ю. Р.) стало зрозуміло, що
поновлення збройної боротьби неможливе у найближ-
чий час, тому жаль товктися усім українцям (читайте:
націоналістам.—Ю. Р.) біля центру УНР, який в цій
ситуації втратив своє минуле значення». І далі: «Біль-
шість вважала, що центр УНР збанкрутувався і не міг
репрезентувати перед світом ідею української держав-
ності» (курсив наш.— Ю. Р.). Полохлива втеча Петлю-
ри як приватної особи з Польщі у Францію, розпов-
зання по європейських столицях його «міністрів» зай-
вий раз доводили остаточний занепад петлюрівського
табору, крах горезвісного «державницького центру»
УНР, діяльність якого фактично припинилася в кінці
1922 року.
Влітку 1921 року відбулася сенсаційна подія в на-
ціоналістичному мікросвіті — один з петлюрівських
ватажків Смаль-Стоцький через Радянське представ-
ництво у Берліні звернувся з офіційною заявою про
розпуск «уряду УНР», визнання УРСР як єдиної за-
104
конної влади, про видачу всіх своїх фондів Радянській
владі за умови помилування петлюрівських верхово-
дів та легалізації діяльності в умовах радянської
дійсності контрреволюційних організацій УПСР та
УСДРП. Для переговорів з представниками Радянсь-
кої влади петлюрівці запропонували свого «міністра
фінансів» Барановського.
Не випадково цей парадоксальний факт «державни-
цької історії» націоналістичні історіографи за кордо-
ном старанно приховують. Інакше розлетілась би
вщент і без того дріб’язкова «самостійницька» історія
сучасних «державників». Якщо «процес Голубови-
ча» — судовий процес над членами ЦК УПСР 1921 ро-
ку — виявив повну капітуляцію «ідеологів» петлюрів-
щини, то пропозиція Смаль-Стоцького знаменувала
собою цілковитий розклад петлюрівського уряду та
його політичних прибічників за кордоном.
Український Радянський уряд, звичайно, повністю
відкинув петлюрівські пропозиції. Але, зважаючи на
те, що серед залишків петлюрівської армії за кордо-
ном перебували робітники і селяни у солдатських ши-
нелях, ВУЦВК своєю постановою від 21 квітня
1921 року оголосив амністію українським емігрантам
та надав їм можливість повернутися на Україну. Одно-
часно наголошувалось, що «повернення забороняється
тільки організаторам і ініціаторам монархічних та
петлюрівських організацій». Це стосувалося таких
заклятих ворогів українського народу, як Петлюра,
Скоропадський, Махно та їм подібних.
«Радянофільство» поступово охопило найбільш
впливові кола петлюрівців. Так, у 1922—1923 рр. пет-
люрівський «прем’єр» Філіпович, генерал Нельговсь-
кий та один з ватажків «Українського центрального
комітету» П. Зайцев, що згодом став вважатися за
кордоном «провідним шевченкознавцем», оббивали по-
роги радянських дипломатичних представництв, про-
понуючи свої послуги у викритті... Петлюри та К°!
Вони передали ряд офіційних матеріалів «Тарновсь-
кого центру УНР», «кабінету міністрів УНР», «особи-
стої канцелярії головного отамана військ УНР», «Пар-
тизансько-повстанського штабу».
В 1922 році у Відні була створена спілка націона-
лістичних ватажків. Вона об’єднала керівників «По-
літичного комітету національної України» (генерал
105
Греков, полковник Чернушенко-Сагайдачний), групу
директоріанців (Макаренко, Андрієвський), україн-
ських соціал-демократів (Матюшенко та Галаган),
есерів (Лотоцький та Шелухін), хліборобів-демократів
(Шемет), які звернулися з офіційною заявою про
застосування до них амністії та бажання «співробіт-
ничати з Радянською владою». Визнаючи Український
Радянський уряд єдиним представництвом, що захи-
щає інтереси нації, група заявила, що їхня націоналі-
стична антирадянська діяльність «весь час була в ін-
тересах Франції та Польщі, йшла на шкоду Україні
та українському народу».
У листі повноважного представника УРСР в Австрії
Юрія Коцюбинського (червень 1922 року) зазначало-
ся, що це визнання було особливо важливим, оскільки
воно йшло від Трекова, Андрієвського та Чернушенка-
Сагайдачного1, тобто від петлюрівців, які офіційно
перебували на службі у французькій розвідці.
У 1923 році з пропозиціями визнати Радянську вла-
ду виступила так звана «Українська партія трудови-
ків», а згодом і «Радикальна партія».
«Український націоналізм,— слушно писала комуні-
стична газета «Наша правда»,— сходить з кону істо-
рії... Це банкрутство фізичне та моральне. Гинуть
кораблі контрреволюції. А Радянська Росія — Радян-
ська Україна, незважаючи на всілякі господарські
труднощі, незважаючи на посуху та голод, стоять,
мов велетенська скеля серед океану» 1 2.
Розділ IV. ШИЛА У МІШКУ НЕ СХОВАЄШ
У ШПИГУНСЬКІЙ «АКАДЕМІЇ». РАУНД
НЕ ПЕРШИЙ
У 1970 році в буржуазно-націоналістич-
ній пресі з’явилася стаття запеклого прихильника
УНРади Романа Рахманного, в якій він уже вкотре
1 Як встановлено нами, людиною, яку називали полковником
Чернушенком-Сагайдачним, колишнім командиром Волинського
полку, був бандитський отаман Н. Вогонь-Горбанюк.
2 «Наша правда», 1921, 20 серпня.
106
ставить перед екзильними «істориками» «пекуче»
завдання — зберегти і всіляко пропагувати «батьків-
ську спадщину», тобто обілити той злочинний шлях,
що ним пройшли «батьки» сучасного українського
буржуазного націоналізму. Рахманний насамперед
силкується «врятувати», за його словами, «чесні імена
українських діячів з І. Мазепи почавши, через Симона
Петлюру аж на новочасних політичних керівниках
скінчивши» Ч Петлюру, зокрема, він представляє ма-
ло не як «історичного мученика», недооціненого чи
несправедливо оціненого історією, як «вицвіт україн-
ської нації», втілення якоїсь «справжньої української
синтези», «поборника ідолопоклончого культу нації»
тощо.
І хоч життя давно спростувало оцінки панів рах-
манних, викрило усю їхню фальш і лицемірство, та
настирливі спроби націоналістичних верховодів зно-
ву героїзувати Петлюру та К°, штовхнути молодь на
підтримку облудних «батьківських» традицій в умовах
«вільного світу» не припиняються. Тому варто зупи-
нитися на одній з таких традицій жовто-блакитних
«батьків».
Отже, саме Петлюра та К° справді були першими в
тому, що окремі зв’язки своїх попередників із спеціаль-
ними службами іноземних держав вони перетворили
на постійну тісну співпрацю з ними. Служба розвід-
кам капіталістичних країн стає відтоді характерною
рисою українського буржуазного націоналізму, так
би мовити, його визначальною службовою функцією,
складовим елементом жовто-блакитних «національних
святощів».
Вище вже згадувалося про спеціальний петлюрів-
ський центр — «Партизансько-повстанський штаб»
(ППШ), що за завданням польської розвідки прово-
див у 1921 —1922 рр. шпигунську, диверсійну й теро-
ристичну роботу на території Радянської України.
Аналіз документів ППШ, зізнань його керівника
Ю. Тютюнника та інших петлюрівських отаманів дає
підстави твердити, що вся так звана визвольна акція
«державного центру УНР» фактично перетворилася на
шпигунську та диверсійно-терористичну діяльність
1 Цит. за вид.: Василевич Богдан. Лжемесії. Львів,
«Каменяр», 1973, с. 182,
107
на користь іноземних розвідок, що старанно прихо-
вують сучасні буржуазні «українознавці».
Показовим є те, що на службі польської дефензиви
та офензиви (розвідки та контррозвідки) перебували
такі «національні подвижники», як петлюрівські «мі-
ністри» О. Лотоцький та В. Нельговський, генерали
Долуд, Удовиченко, Загродський, Тимошенко, Тютюн-
ник, Капустянський, полковники Добротворський,
Кузьменко-Титаренко ’, Отмарштейн, Пирогов, Кузь-
минський. Польськими шпигунами були в 20-х роках
петлюрівські отамани Кравчук-Кравченко (псевдонім
Гоффнер), Цимбалюк (псевдонім Мозаїк), Гальчевсь-
кий-Войнаровський (псевдонім Шашіль), Трейко (псе-
вдонім Хойницький), Галюк (Малиновський) та ряд
інших «визволителів» України.
Ще й нині у ранзі націоналістичного великомучени-
ка ходить петлюрівський генерал Галкін. Виявляєть-
ся, що цей «національний герой» у середині 1921 року
був закинутий польською розвідкою на Україну з «су-
то державницькою» місією — розвідати стан форти-
фікаційних військових споруд по Дніпру від Києва до
Мозиря.
У 20-х роках свою «політичну» кар’єру у ролі зви-
чайних конфідентів розпочали нинішній «президент
УНР в екзилі» М. Лівицький та (до недавнього часу)
«прем’єр УНРади» С. Довгаль, петлюрівський офіцер
П. Самутін та ін.
Енергійні заходи Радянської держави, Українського
Радянського уряду змусили польський буржуазний
уряд вислати з Польщі петлюрівських генералів Оме-
льяновича-Павленка та Зе^гінського, оголосити, що
«головного отамана військ УНР на теренах Польської
держави немає», а також ліквідувати ППШ, передав-
ши його співробітників — полковників Добротворсь-
кого, Коноплянка, офіцерів Бордовського, Чміля, Чи-
каленка, Філоненка та ін.— до «пляцувок» та посте-
рунків, що закидали шпигунів на територію Радянсь-
кої України. (Польська розвідка, таким чином, роби-
ла спроби дещо законспірувати підривну діяльність
петлюрівців. Зрештою так званий «Український цен-
1 Пізніше один з керівників націоналістичної організації фа-
шистського гатунку «Луг» та голова львівського філіалу антира-
дянського «Українського центрального комітету».
108
тральний комітет» на порушення Ризького мирного
договору був визнаний польським буржуазним урядом
і діяв на правах іноземного консульства).
Одночасно активізувалася спеціальна шпигунська
група, яку очолив колишній керівник особистої охо-
рони Петлюри М. Чеботарів, що відбирав з інтерно-
ваних відповідні кадри та поставляв їх польській
розвідці. Наведемо уривки з тексту двох спеціальних
інструкцій «довірчим» петлюрівським «лицарям».
У серпні 1922 року майбутній «спадкоємець» Петлю-
ри та перший «президент УНР в екзилі» зразка
1948 року А. Лівицький повчав якогось С. Маркотуна
перед його закиданням з території панської Польщі на
Україну: «Ви повинні з’ясувати становище та настрої
селянства, а головне, дати вірні відомості — чи мож-
ливо восени приступити до інтервенції, чи буде успіх
на нашому боці?» Одночасно С. Маркотун отримав
менш «глобальне» завдання — зібрати шпигунську
інформацію для ровенської дефензиви та штабу 13-ї
польської дивізії. В іншій письмовій інструкції М. Че-
ботарів звертався до сотника О. Лесниченка: «В ім’я
віри Христової, в ім’я прогресу цивілізації, культури,
в ім’я любові до Батьківщини наказую Вам, як стар-
шому брату бойового відділу військової організації,
направитись на територію, зайняту совдепами, та роз-
почати там терористичну акцію». Серед підручних
Чеботаріва та його шпигунської еліти, що одночасно
працювала «на два фронти» — на польську та фран-
цузьку розвідку, можна назвати отаманів Хмару, Рю-
міна (агент 5-ї експозитури), Оберемка (агент Ровен-
ського постерунку), Орла та Кравчука-Кравченка.
В липні 1923 року цей останній запропонував польській
дефензиві план розширення сфери дій петлюрівщи-
ни, в якому радив, зокрема, відмовлятися від «пар-
тизанської боротьби», бо ж її вести неможливо, поси-
лити диверсії, терор, особливо, щодо командирів та
політпрацівників Червоної Армії. Вбивати, на його
думку, необхідно не тільки за допомогою зброї, але й
вдаватись до отрути, отруйних сигарет. Кравчук-Крав-
ченко наголошував на необхідності організувати у
Ровні спеціальну школу для підготовки терористів.
План надсилався для погодження представникові
французької військової місії у Польщі генералу Шер-
пантьє.
109
Отже, на зміну політичному бандитизму, що зазнав
цілковитого краху, прийшли нові «форми і методи» бо-
ротьби петлюрівщини проти Країни Рад: тероризм,
шпигунсько-диверсійна діяльність. «Організаційно-під-
готовча праця проти більшовицької системи після
певного антракту мною знову розпочата на Україні,—
писав С. Петлюра.— Я висилаю повними пачками ту-
ди людей — організаторів антибільшовицького руху,
але заборонив їм неорганізовані виступи, наказавши
обмежуватися (?1 — Ю. Р.): а) терористичною пра-
цею; б) організаційно-підготовчою і в) розвідуванням
матеріальної бази більшовицької влади з розрахун-
ком праці на 1’/2—2 роки»
Терористів та диверсантів, згідно з декретом поль-
ської «Малої військової ради» № 9336 від 1 вересня
1923 року, вербували з колишніх петлюрівських офі-
церів, особливо тих, хто брав участь у збройній аван-
тюрі Тютюнника 1921 року, а їхню безпосередню під-
готовку було доручено капітану Землянському з так
званої «двуйки» — 2-го відділу польського генераль-
ного штабу.
У листі «Українського центрального комітету» —
УЦК від 10 лютого 1923 року на адресу польського
старости м. Лодзі за підписом Павла Зайцева цей
майбутній «видатний шевченкознавець» уклінно про-
сив звільнити від дальшого перебування в лодзинській
тюрмі 19 петлюрівців, що відбували покарання за кри-
мінальні злочини, для того, щоб поповнити бандитські
групи отаманів Орла-Гальчевського та Хмари.
Активну роботу проти Радянської України вели в
той час петлюрівські офіцери, підручні Чеботаріва:
Кориіленко (агент дефензиви у Корці), Івашкевич
(Ровенський постерунок), Яворський (агент дефензи-
ви у Сарнах), Альковський (Тернопільський постеру-
нок), Гірчинський (начальник поліції у Калуші), Во-
линець, Малько (співробітники ЮРА — організації,
що відала репатріацією на Батьківщину російських
біженців,— у Ровні) та ін. Малько з відома та за ак-
тивної допомоги помічника комісара ЮРА ротмістра
Шеполевського сприяв зосередженню і підготовці у
Сарнах та Ровні бандитської зграї отамана С. Волин-
1 Цит. за вид.: Чередниченко В. Анатомія зради. К.,
Політвидав України, 1978, с. 41.
110
ця, яку було закинуто для «відповідних акцій» на
Україну.
«Українськими справами», тобто здійсненням під-
ривних акцій проти УРСР, безпосередньо займалися
начальник 2-го відділу польського генштабу полков-
ник Словек, майор Чарноцький та капітан Крук-Стри-
гельський, а у Львові— майор Чайковський та капітан
Глязер з 2-го відділу розквартированого там корпусу.
Приймав шпигунів та опрацьовував «відомості»
поручник Герасимович. Керівником Тернопільського
відділення «двуйки» була донька колишнього власни-
ка сірникової фабрики у Вінниці Марія Пташинська.
Про названих та їм подібних «союзників» нащадки
Петлюри з сучасної УНРади воліють не згадувати,
силкуючись пишномовними фразами про вболівання
за інтереси «неньки України» та «страждання» на
чужині приховати свою справжню суть і призначен-
ня — бути зручним і вигідним знаряддям чужоземних
розвідок.
Слід сказати, що справи Чеботаріва та його підруч-
них — кримінальних розбишак — у польській розвід-
ці йшли не блискуче. У коротких перервах між зве-
денням рахунків зі своїми «противниками» та оргіями
у варшавських кав’ярнях вони виготовляли розвід-
ницькі «звідомлення», не варті серйозної уваги, нерід-
ко вигадані. Чеботарів не спромігся відіграти для
польської розвідки якоїсь помітної ролі. Ось чому десь
у 1925—1926 рр. його усунули від активної співпраці
з «двуйкою», а на його місце призначили петлюрів-
ського генерала Змієнка та полковника Фартушно-
го. За завданням польської розвідки вони розробили,
звичайно, на папері, цілу «схему військово-інформа-
ційної служби на Україні» та план створення «двох
штабів» для допомоги польській армії у військовій
інтервенції проти Країни Рад — у Києві та Умансько-
му окрузі. За це «суто національне» завдання Змієн-
ко отримав уже 1932 року від польської вояччини
аванс у сумі ЗО тис. злотих.
Тим часом Чеботарів, ображений на польську роз-
відку та своїх петлюрівських друзів, що вирвали у
нього з рук ласий шмат, виступив проти самого прин-
ципу української «державності», лаючи на всі застав-
ки петлюрівських «провідників». В одному з листів до
своєї агентури на Україні (19 січня 1930 року) він
111
писав: «З дядею Льовою (А. Лівицьким.— Ю. Р.) так
само нічого спільного не маю, як і з усією його роди-
ною. Паскудний весь його рід з його дядями, братами
й сестрами. Краще про таких родичів й не говорити.
Зараз перебуваю в дуже складних обставинах, бо хо-
тілося провадити інтерес на власну руку, а грошей
для цього не маю». В іншому листі на Україну Чебо-
тарів писав: «Чоловіча рідня (петлюрівщина.— Ю. Р.)
гризеться між собою. Частина інтелігентної верхівки
розходиться де в чому з ріднею неосвіченою, й тому
остання здебільшого маракує на зраду традицій...
Дядько Левко дуже великий деспот, він і досі нама-
гається непохитно керувати нашим родинним життям,
хоча добре знає, що події занадто глибоко зачепили
оці патріарші традиції... Не маю нічого спільного з
поляками, бо ж не хочу, щоб вони втручалися в мої
справи».
Чи так це було насправді?
Для активізації боротьби проти Радянської влади
Чеботарів організував чергове товариство під промо-
вистою назвою «Боротьба за самостійну Україну», в
яке входили переважно його колеги із колишньої
особистої охорони Петлюри, і поставив перед ним
завдання вишукувати якихось «радянських агентів»
безпосередньо в петлюрівському середовищі й здій-
снювати персональний нагляд за Лівицьким, Удови-
ченком, Лукашевичем, Зайцевим та іншими петлю-
рівськими ватажками у Варшаві, Парижі, Празі та
Відні. Ось що засвідчив щодо Чеботаріва один із сек-
ретних документів польського генштабу: «Він своєю
безшабашністю та садизмом може згодитися для
розвідки... для тероризування і знищення небажаних
Польщі людей. У методах роботи Чеботаріва багато
провокацій, шантажування, фізичного знищення лю-
дей для нього шкідливих». Далі в цьому ж документі
особливо наголошувалось на доцільності використан-
ня Чеботаріва для боротьби проти «прокомуністичних
елементів» серед населення західних областей Укра-
їни. На початку 30-х років на вимогу польських хазяїв
відбулося замирення «державницьких» кіл (Лівиць-
кий, Сальський, Смаль-Стоцький та К°), які підгодо-
вувало міністерство закордонних справ Польщі, з
«державником-повстанцем» Чеботарівим, що перебу-
вав на службі все тієї ж буржуазної Польщі, а саме
112
польського військового міністерства. Це «замирення»
мало характер нетривкої співпраці Чеботаріва з ін-
шими петлюрівськими фахівцями шпигунства та одпи-
хування один одного від польської годівниці.
Такою є насправді ганебна спадщина петлюрівської
контрреволюції, «традиція», взята на озброєння сучас-
ними унрадівськими «адоратами». Отже, ми розповіли
про не перший раунд шпигунської служби псевдосамо-
стійників. Був ще в їх анналах, як виявляється, і не
другий наступний раунд.
У ШПИГУНСЬКІЙ «АКАДЕМІЇ». РАУНД
НЕ ДРУГИЙ
Збройний виступ групи Тютюнника
проти Радянської України, що увійшов в аннали на-
ціоналістичної історіографії як «другий зимовий по-
хід», був дітищем не тільки польської вояччини, а й
французької військової місії у Польщі. Згодом ця
місія утворює при експозитурі «двуйки» польського
корпусу у Львові спеціальний відділ, який активно
залучав білогвардійських та петлюрівських офіцерів
для шпигунської роботи проти Країни Рад. Началь-
ником спеціального пункту на кордоні з Україною був
білогвардієць Рязанцев, а його співробітником — пет-
люрівець Тарасевич. (Одночасно активізувала свою
діяльність проти Радянської країни з території бояр-
ської Румунії французька розвідка, якою керував
французький консул у Чернівцях).
У червні 1923 року петлюрівський генерал Ю. Тю-
тюнник запропонував начальнику французької війсь-
кової місії у Польщі «широко закроєну акцію спів-
праці». У листі від 31 червня 1923 року Тютюнник
повідомляв: «Передбачаючи неминучість військового
конфлікту між російсько-німецькою коаліцією та з’єд-
наними з нею державами, ВВР 1 доручила мені ввійти
у контакт з відповідними органами французького го-
ловного військового командування з метою взаємного
інформування про агресивні наміри Росії». А далі
йшлося про більш прозаїчні справи: «Я маю можли-
1 В В Р — «Вища військова рада» — підпільна антирадянська
організація, що в 1923 році діяла на Україні. Тютюнник належав
до керівництва ВВР — «Ради трьох».
113
вість збирати у необмеженій кількості інформаційний
матеріал (у документах та фактичний) про наміри
російського уряду (Радянського уряду.— Ю. Р.), про
внутрішнє становище ворожої держави. Висловлюю
надію, що на підняте мною питання буде принципова
згода як Вашої екселенції, так і французького Голов-
ного військового командування, після чого можна буде
приступити до практичної роботи по збору та вивчен-
ню інформаційного матеріалу, який буде передавати-
ся мною у ввірену Вам місію. Тоді ж можна буде
приступити до детального обговорення технічної сто-
рони справи».
Щоб у читача не склалося враження про цей доку-
мент, як про початкові спроби Тютюнника зв’язатися
з французькою розвідкою, наведемо деякі факти з
«передісторії».
Після провалу воєнної авантюри 1921 року і паніч-
ної втечі у буржуазну Польщу перед Тютюнником та
його оточенням з керованої ним 4-ї петлюрівської ди-
візії постало питання: що робити далі, на кого орієн-
туватися? З політичної точки зору Тютюнник та його
група повністю поривають з Петлюрою та «держав-
ницьким центром» УНР як з угрупованням, що дегра-
дувало та виродилося, на їх погляд, у «купку безвід-
повідальних політиків». Виступаючи з цього приводу
у донцовській газеті «Заграва» (1 червня 1923 року)
під псевдонімом Г. Юртик, Тютюнник писав, що ото-
чення Петлюри «складається із політичних банкротів,
які колись вважали і вважають себе сіллю землі
української», що петлюрівські «варшавські трибуни»
уявляють себе «єдиними представниками, яким нале-
жить право керівництва нацією, хоча і розуміють, що
без допомоги Бельведера (польської вояччини.—
Ю. Р.) їм не доїхати до України. Вони також мріють
про фронт чужих штиків на Україні».
Спілкуючись з майбутніми оунівськими ватажками
типу Є. Коновальця і Р. Сушка та з ідеологом укра-
їнського буржуазного націоналізму Д. Донцовим,
Тютюнник вирішив, за його словами, «доїхати на
Україну» шляхом організації внутрішнього терору та
«стихійного повстання» в УРСР.
Пекучу для петлюрівців проблему «з ким?» — з
польською чи французькою вояччиною? — «демокра-
тична тютюнниківщина» вирішила у класичний спо-
114
сіб: працювати одночасно з польською, французькою
та румунською розвідками.
Інструктуючи у вересні 1922 року бандитського ота-
мана Погібка, що закидався з території Польщі на
Україну, Тютюнник заявив: «Петлюра не в змозі Вас
оцінити, як роблю це я. З Петлюрою в Європі ніхто
не рахується, а рахуються тільки зі мною... Тепер є
дві сили світового значення — пролетаріат і монархія.
Вчора до мене прибув із Відня представник дому
Романових і запропонував мені взяти участь у насту-
пі на Радянську Україну у ранзі командира однієї
з українських дивізій... Цей наступ повинен відбутися
у скорому часі спільно з французами, румунами, по-
ляками, врангелівцями під спільним керівництвом до-
му Романових. Ми, українці, як землероби, можемо
бути самостійними лише при монархії!»
Ця дика навіть в умовах емігрантщини програма
відбивала не тільки вірнопідданство жовтоблакитни-
ків російському шовінізмові, але й була закономірним
наслідком шпигунської співпраці Тютюнника з «єди-
нонеділимцями» типу Б. Савинкова. Недарма підпіль-
ні савинковські групи та тютюнниківські емісари на
Україні підтримували тісний організаційний зв’язок,
користувались не тільки спільним польським чи фран-
цузьким гаманцем, а й спільними місцями нелегаль-
ного переходу через кордон, систематично обмінюва-
лись шпигунськими матеріалами.
Шпигунсько-диверсійний «союз» українських націо-
налістів та російських великодержавників, освяче-
ний польською та французькою вояччиною, означав
зрештою підпорядкування «єдинонеділимцям». Сам
Ю. Тютюнник пізніше так писав про характер свого
співробітництва з Б. Савинковим: «Він дуже добре
говорив, проте недобалакував. Всі питання принципо-
вого характеру, на його думку, мусять бути розв’яза-
ні не то в Установчих зборах, не то у «вільновибраних
радах». Він мріяв про третю Росію, яка повинна була
простягатися від Карелії до Кабула, від Дунаю до
Камчатки». Не випадково до складу савинковських
груп входили здебільшого чорносотенні й монархічні
елементи, що орієнтувалися на реставрацію «єдиної
та неділимої» самодержавної Росії.
Намагаючись позбутися конкурентів по видурюван-
ню грошей та враховуючи міцні позиції петлюрівських
115
верховодів у польських військових колах, Тютюнник,
влаштувавши своїх людей у польській розвідці, зав’я-
зує стосунки з румунськими, а через них — і з фран-
цузькими спеціальними службами у Польщі і переду-
сім у Румунії.
Влітку 1922 року, наприклад, відбулися секретні
переговори Тютюнника з французьким консулом у
Чернівцях та французьким полковником, що прибув у
Снятин (тодішня Польща) із Данціга. Французькі роз-
відники гарантували Тютюннику для «весняного рейду»
600 коней та відповідну кількість озброєння й амуні-
ції. Було досягнуто угоди про створення замість «шта-
бу» Гулого-Гуленка у Румунії спеціальної групи під
керівництвом тютюнниківця Гуцуляка для здійснення
активних підривних дій проти Радянської України.
З цією метою до Румунії було перекинуто десятки
офіцерів 4-ї петлюрівської дивізії, котрі, оформлені
як «інформатори», тобто агенти 8-ї румунської диві-
зії, поповнили спеціальні центри румунсько-фран-
цузької розвідки у Бендерах (полковник Пирогов),
Чернівцях (сотник Гуцуляк). Тютюнниківці використо-
вувалися також на спеціальних пунктах уздовж кордо-
ну з Україною (Хотин, Атаки, Нагоряни) як звичайні
агенти румунської сигуранци (брати Стахови, Чер-
ненко, Кузьменко-Титаренко та ін.).
Оскільки шпигунський апарат у Румунії діяв не
досить ефективно, то практично тютюнниківці безпо-
середньо підпорядковувалися не стільки генеральній
сигуранці Бессарабії, скільки французьким консулам
у Кишиневі, Бендерах та Чернівцях. Не випадково
у листі до петлюрівського полковника Пирогова Тю-
тюнник писав: «Вам потрібно проводити лише ту ро-
боту, яку повинен був робити Гулий у Румунії (роз-
відка). На ту сторону надсилайте людей лише для
розвідки та зв’язку... Розвідувальні матеріали переда-
вайте тим, хто дає Вам можливості перебувати у Ки-
шиневі (французи та румуни.— Ю. Р.). Конкретне за-
вдання Вам на найближчий час — міцно засісти у
Кишиневі й добитися довір’я Ваших тамошніх покро-
вителів (курсив наш.— Ю. Р.)»1.
Проте задуми Тютюнника і К° провалювалися. Вір-
ні тютюнниківські старшини, дірвавшись до гамана
1 Див.: «Вісті з України», 1972, 16 грудня.
116
румунської та французької розвідок, розтринькували
гроші, даючи своїм шефам «вірогідні інформації з
перших рук», вигадані у власних кабінетах. «Біду-
ємо,— писав полковник Пирогов до сотника Стахіва
у лютому 1923 року,— Муравський повернувся (з
України.— Ю. Р.), але втішного нічого тут нема. Іван
та Мошкович при мені, поки гуляють, фліртують без-
перервно». Деякі тютюнниківські емісари, яким вда-
лося повернутися з України, в один голос доповідали
про значні перетворення в республіці, про різко нега-
тивне ставлення українського селянства до криміналь-
них дій петлюрівських банд, про повну неможливість
ведення контрреволюційної діяльності.
Після «інспектування» на Україні своєї шпигунсь-
кої «когорти», впевнившись у безперспективності бо-
ротьби проти Радянської влади, Тютюнник у серпні
1923 року звернувся до радянських властей з визнан-
ням своїх злочинів перед українським народом та
проханням дозволити йому повернутися на Батьків-
щину. У заяві до ВУЦВК він писав: «Шляхом гіркого
й тяжкого досвіду довелося мені впевнитися, що со-
ціальна контрреволюція є одночасно національною
контрреволюцією... Я, як і вся українська еміграція
(націоналістична.— Ю. Р.), перетворився в руках во-
рогів України у знаряддя проти неї, грав роль вико-
навця темних інтриг і планів, зупинився над провал-
лям. Я усвідомив, що повинен шукати вихід із свого
становища і що єдиним чесним виходом є повернення
до свого народу, в Українську Радянську Соціалістич-
ну Республіку, з метою віддати свої сили на відро-
дження зруйнованого трагічною боротьбою рідного
краю... Я визнаю свою провину і віддаю себе у розпо-
рядження українських робітників і селян, прохаю
дозволити мені повернутися на Батьківщину і працюва-
ти на користь Радянської України» 1.
Тютюнник передав компетентним органам свій ар-
хів, матеріали якого викривали петлюрівських ватаж-
ків у злочинах та авантюрах, виступив у газеті «Ком-
мунист» з серією спеціальних статей, спрямованих
проти Петлюри та К°.
На Україну повернулися не тільки тютюнниківсь-
кі офіцери (Добротворський, Кузьменко-Титаренко,
1 «Коммунист», 1923, 23 декабря.
117
Бондаренко, Очеретько, Дудкевич), але й майже у пов-
ному складі уся 4-а дивізія, найбільш боєздатна у пет-
люрівському «війську». Газета «Коммунист» у грудні
1923 року писала: «Перехід на бік Радянської влади
ядра цієї еміграції (антирадянської.— Ю. Р.) знаме-
нує собою політичний крах усяких інтервенційних
планів, бо ж позбавляє інтервенцію «військової бази»,
прискорює процес розкладу еміграції».
Ліквідація шпигунсько-диверсійної мережі, створе-
ної Тютюнником з допомогою польської, французької
та румунської розвідок, завдала нищівного удару по
петлюрівщині, значно звузила діапазон підривних дій
«національних державників» проти українського на-
роду. Щоправда, французькі спецслужби не полишили
петлюрівців напризволяще. Відомо, що у 1925 році
вони отримали значні кошти від так званого комітету
«Франс-орієнт», що перебував під патронатом міні-
стерства закордонних справ Франції. Для чого ж при-
значалися гроші? «Міністр» УНР Токаржевський-
Карашевич відверто писав: «Мені вдалося зацікавити
широкі кола французького комітету у відбудові Украї-
ни». Петлюрівці систематично передавали французь-
кому військовому командуванню (маршалу Фошу і
начальникові генерального штабу Нолля) шпигунську
інформацію. Йшлося навіть про акредитацію при
генштабі Франції петлюрівського «експерта» \
У 1926 році в Парижі з благословення французьких
властей створюється організація під гучною назвою
«Прометей», що об’єднала контрреволюційні емігрант-
ські групи українців, грузинів, азербайджанців та ін.
Метою цієї групи було сприяти можливому утво-
ренню так званої «Чорноморської антанти», до якої
повинні були увійти як «самостійні держави» Україна,
Кубань, Грузія, Азербайджан. Передбачалося, що
провідною і спрямовуючою силою цього походу по-
винна бути Франція 1 2.
«Прометеїсти» були зв’язані насамперед з францу-
зькою і польською буржуазією. Польський уряд, на-
приклад, постачав їм значні кошти із спеціального
фонду «М», створеного для фінансування антирадянсь-
1 Филиппов Н. Украинская контрреволюция на службе
Англии, Франции и Польши. М.—Л., 1927, с. 47, 67.
2 М а ка р єн ко О. А. Провал імперіалістичних намірів
щодо України. 1924—1929 рр. К., «Наукова думка», 1969, с. 75.
118
кої діяльності, а також для підгодовування верхівки
буржуазно-націоналістичної еміграції І Згодом пет-
люрівці виклянчили у французьких правлячих кіл
1 млн. франків допомоги.
Правлячі кола Чехословаччини тішили себе надією
поживитися за рахунок української території. Власті
боярської Румунії сподівалися не лише увічнити за-
гарбання Бессарабії та Північної Буковини, а й роз-
ширити володіння «великої Румунії», здобувши нові
українські землі аж до Південного Бугу, разом з
Одесою. Саме про це свідчив таємний польсько-румун-
ський договір проти СРСР, підписаний у вересні
1928 року. А що ж петлюрівці? їх друкований орган у
Буковині, газета «Хліборобська правда», недвозначно
писала у травні 1928 року: «Самим великим злочи-
ном було б не підкоритися законам держави (Руму-
нії.— Ю. Р.), і ми перші, які бажають, щоб усі бун-
тівники проти держави та властей були покарані з
усією суворістю». Характерною є також заява члена
управи петлюрівського комітету у Польщі генерала
Сальського, що з єдиного гасла націоналістів — «не-
залежність і соборність» України — актуальною є
лише «незалежність», а щоб її досягти, тобто реставру-
вати буржуазно-націоналістичну УНР, необхідно спер-
тися на Польщу, Румунію, Чехословаччину й прими-
ритися з фактом приналежності частини України цим
буржуазним державам. Подібні ж «соборницькі» мір-
кування пропагували в ті роки А. Лівицький, І. Ма-
зепа, М. Ковалевський та інші уенерівці, що по другій
світовій війні стали ватажками УНРади та уникають
афішувати красномовні свідчення своєї активності
на ниві горезвісного «соборництва».
Головна ж натхненниця антирадянських підступів —
Великобританія також мала на меті підкорити своєму
впливу «велику» та «незалежну» Україну. Спецслуж-
би Англії цікавились, зокрема, петлюрівцями як зна-
ряддям в антирадянській політиці. «Англійці,— писав
Токаржевський-Карашевич,— вимагають від нас до-
кладної інформації про військові сили». Йшлося на-
віть про побачення Токаржевського з Уїнстоном
1 Ье\¥ап(іо\¥8кі І. ,,Рготеіеізт“—сопсерсіа роїііукі хузсИосі-
піе] ріізисісгугпу. Віиіеіуп пайкову \Уо]8ко\¥еі Акасіетіі Роїііусг-
пе] іт. Е. бгіег2угі$кіе£о. ХУагзгачуа, 1968, № 2, з. 119.
119
Черчіллем (лютий 1926 року), зустрічі з англійськими
послами у Парижі й Варшаві. Щомісячна дотація
уряду Великобританії петлюрівцям становила 1000
фунтів стерлінгів, а в червні 1928 року вони одержали
вже 100 000 фунтів стерлінгів для ведення антирадян-
ської діяльності.
Листи Токаржевського до Лівицького констатують
такі неспростовні факти:
«Міністр уряду без території обговорює з англійсь-
ким послом у Парижі лордом Крю та англійським
канцлером казначейства Черчіллем способи повален-
ня Уряду СРСР, з яким Великобританія перебуває
в договірних відносинах;
представники англійського генштабу допомагають
організувати бандитські загони на Україні і вима-
гають від петлюрівців відомостей воєнного характеру,
щодо розташування частин Червоної Армії та ін.;
англійський генеральний штаб у себе в Англії прий-
має постійного військового представника уряду УНР;
англійський уряд надає регулярну субсидію уряду
УНР для боротьби проти СРСР» \
Про зацікавленість Великобританії «українськими
справами» свідчила стаття С. Ганбері, надрукована
у щомісячнику «Нейшнл ревю», в якій недвозначно
вказувалось, що «з економічної сторони Радянська
Україна відкрила б для британської промисловості
і торгівлі цілий ряд невикористаних багатств».
І все ж таки основна орієнтація петлюрівців була
на панську Польщу, особливо після встановлення в
цій країні фашистської диктатури. «Нами,— доповідав
С. Петлюрі в 1928 році А. Лівицький,— було своєчас-
но вжито заходів для встановлення тісного контакту
нашого центру (УНР.— Ю. Р.) з групою маршала
Пілсудського» 1 2. Для капіталістичної Польщі, як під-
креслював комуністичний журнал «Наша правда»,
«українська проблема» — це повернення влади поль-
ських поміщиків на Україні, агресивне загарбання
українських земель. Йшлося про відрив України від
СРСР, а її «незалежність», зрештою, була лише «деко-
рацією, тактичними додатками вирішення української
1 Макаренко О. А. Провал імперіалістичних намірів щодо
України, с. 137,
2Фйлиппов Н. Украинская контрреволюция на службе
Англии, Франции и Польши, с. 75.
120
проблеми» І Так звана «вільна» Україна мала бути
складовою частиною польсько-литовської федерації
під польським верховенством. «Таким чином,— заявив
видатний діяч французького і міжнародного робітни-
чого руху Марсель Кашен,— мрія, що її споконвіку
плекає Польща,— це анексія України. Чи відмовилась
вона від цієї мети? Аж ніяк» 1 2.
Не випадково польська газета «Вєчорна» ще у
1921 році вказувала: «Петлюра в руках Польщі є
зручним знаряддям. Так чи інакше пов’язаний з нею,
при невизначенім ще характері відносин на близькому
Сході (йдеться про Східну Галичину.— Ю. Р.) він
може зробити послуги, якими нехтувати не можна».
Ось як оцінював вірну службу петлюрівців польській
шляхті 2-й відділ генерального штабу польської армії:
«В наших інтересах,— писалося в одному з докумен-
тів відділу,— щоб зараз якомога краще підготовле-
ною, швидко діючою, з найбільш широкими засобами
виявилась та група українських політиків (петлюрів-
ців.— Ю. Р.), що пов’язала свою долю з Польщею».
Петлюрівський ватажок С. Смаль-Стоцький писав:
«Особливе значення має Україна для Польщі... Лише
вільна Україна може звільнити Польщу від двох жор-
нів, стискаючих її,— Берліна і Червоної Росії. Вільна
Україна є також крайньо необхідною для Балкан та
Італії... Англія найкраще розуміє зараз категоричну
необхідність утворення вільної України».
Мюнхенська УНРада, всупереч історичним фактам,
намагається приховати плазування своїх попередників
перед польською реакцією, базікає про ганебну Вар-
шавську угоду 1920 року Петлюри з Пілсудським як
про «тактичний крок», дія якого не мала нібито згуб-
них наслідків для українського народу, оскільки була
відмінена Ризькою угодою 1921 року між Польщею
та Радянською Росією.
А як же тоді бути з таким конкретно-історичним
фактом? В 1935 році Андрій Лівицький — голова Ди-
ректорії УНР — дав вказівку членам петлюрівської
законодавчої комісії скласти проект нового «держав-
ного» договору УНР з панською Польщею, основним
1 <Наша правда», 1927, № 1—3, с. 27.
2 К а ш е н М. Замьіслн французских империалистов против
СССР. Речь во французской палате депутатов от 4 декабря
1928 г. М.— Л., 1928.
121
змістом якого було «продовження дії Варшавської
угоди». Щомісячно «уряд» УНР на чолі з Лівицьким
отримував від польської казни по 105 тисяч злотих
Незважаючи на вимоги бандерівців, сучасна УНРада
так і не виступила публічно щодо неправомірності
Варшавської угоди. «Державницький» блуд на пло-
щині «самостійницьких» та «соборницьких» кличів,
фіглярство та лицемірство жовто-блакитного «поло-
нофільства» — ось що успадкували нащадки петлю-
рівців з УНРади.
Отже, петлюрівці намагалися використати гасло
«самостійності» для розчленування Країни Рад та
знищення завоювань Великого Жовтня, перетворен-
ня України в напівколонію, протекторат капіталістич-
них держав.
Мюнхенська УНРада молиться тим же богам, що
колись петлюрівська УНР, дотримується тотожних
суспільно-політичних «вартостей». Політичною осно-
вою УНРади стало безсоромне гендлярство її попе-
редниці — петлюрівщини, ганебне плазування перед
«чужими» панами, відверта чи дещо замаскована ан-
тинародність4
Цілком закономірною функцією українського бур-
жуазного націоналізму, петлюрівщини зокрема, на
службі в іноземних розвідок була підривна діяль-
ність, шпигунська робота, організація терористичних
актів, здійснення ідеологічних диверсій проти Країни
Рад.
На Волині, наприклад, у 20-і роки створюється
петлюрівський центр, який став базою для підготовки
шпигунів, диверсантів і терористів, знаряддям втягу-
вання в «державницько-шпигунську» орбіту місцевого
українського населення, а також засобом примирення
петлюрівців і представників конкуруючої з ними
«Української визвольної організації» (УВО) з метою
посилення боротьби проти Радянської влади.
Про використання Волині як шпигунського плац-
дарму йде мова у листі «головного отамана військ
УНР» А. Лівицького петлюрівському «прем’єру» Про-
1 С. Петлюрі більше щастило — лише на представництво та
особисті витрати він отримував 1 млн. злотих щомісяця.
122
коповичу, датованому 6 липня 1929 року, в якому
повідомляється про перехід через кордон «першої
групи організаторів для підготовки повстання». Із до-
повіді петлюрівського генерала Базилевича у «гене-
ральному штабі» (18 серпня 1929 року) видно, що він
інспектував підривну діяльність петлюрівців на Воли-
ні, зокрема генерала Білецького та полковника До-
луда, й добився значного збільшення фінансування
шпигунсько-диверсійних акцій.
Петлюрівський центр безпосередньо підлягав поль-
ській дефензиві на Волині та у Львові, а по суто
військовій лінії — польському полковнику Андерсу.
До шпигунсько-керівної еліти на Волині належали
колишній петлюрівський «прем’єр» Філіпович, началь-
ник розвідувальної групи генерал Шандрук, керівни-
ки саботажної групи отаман Шепель та генерал Бази-
левський, «професор» Тимошенко, генерал Алмазов
та інші петлюрівці. Крім названих груп, було створе-
но також групу пропаганди (керівник — полковник
Приходько).
Планувалося з допомогою польського воєводи Юзеф-
ського, колишнього «міністра» УНР, під виглядом ро-
бітничих команд перекинути на Волинь до 20 тисяч
петлюрівців. З цією метою, а головним чином для
відбору відповідних кадрів для польської розвідки,
петлюрівські емісари нишпорили по Польщі. У Луць-
ку петлюрівці створили «Українське громадське об’єд-
нання», «Український банк» та інші організації, під
ширмою яких проводилися підривні дії проти Радян-
ської України.
Тільки у серпні 1929 року польські власті асигнува-
ли петлюрівському шпигунському центру 200 тис.
злотих.
Технічну роботу по підготовці агентури на Волині
здійснювали в 30-х роках редактор пропетлюрівської
газети «Українська нива», приятель Юзефського хо-
рунжий Петро Певний, полковник Долуд, петлюрівці
Галущенко, Єрастьєв, Литвиненко-Морозенко та ін.
У ці ж роки почалася політична кар’єра племінника
дружини С. Петлюри сотника Степана Скрипника,
що був у воєводи Юзефського своєрідним радником
в «українських справах». Після звільнення з табо-
ру інтернованих Скрипник керував спеціальним пере-
правочним шпигунським пунктом у с. Барсуки,
123
Кременецького повіту, згодом став уповноваженим
А. Лівицького «по зв’язку з Україною», а також з поль-
ськими властями. За ці та інші сумнівні «заслуги»
Скрипника було висунуто на посаду секретаря магіст-
рату у місті Ровно, а президент буржуазної Польщі
нагородив його орденом \
На підривну роботу петлюрівських так званих ко-
оперативних підприємств видавалися субсидії в розмі-
рі 2,5 млн. злотих. На повній урядовій дотації перебу-
вало петлюрівське видавництво «Українська нива».
«В згоді з планами міжнародного імперіалізму,—
відзначалось на II Пленумі ЦК КПЗУ,— польський
фашизм звертав особливу увагу на справу створення
так званої «незалежної» буржуазної України, як
складової частини польської федерації. Поряд з вжи-
ванням обтічної фрази фашизм все частіше вживає
інший метод — метод активної пропаганди війни, ви-
роблення вже сьогодні активних воєнних настроїв та
мобілізування на Західній Україні петлюрівських
воєнних кадрів під прапором боротьби за «визволен-
ня» буржуазної України, що була б зв’язана з Поль-
щею локальною залежністю» 1 2.
Справжній фарс петлюрівська верхівка зчинила на-
вколо збанкрутілої ідеї «всенародного зриву».
У вересні 1930 року у Варшаві було скликано війсь-
ковий з’їзд петлюрівців, на якому прийнято рішення
про вступ «українських старшин» до польської армії.
У Парижі «уряд» УНР видав брошуру-«метелик» для
свого міфічного війська, в якому висловлював споді-
вання на «грядучу війну», підтоптаних петлюрівських
вояків — «комбатантів» закликав бути готовими до
«недалекого чину». З приводу цієї метушні прогресив-
на газета «Сель-Роб» 18 січня 1931 року слушно пи-
сала: «Яке це має значення? Чи жменька петлюрівсь-
ких головорізів така вже небезпечна для Радянської
України? Ні, справа не в цьому. Петлюрівці знаходя-
ться на службі Варшави і Парижа! Вони не роблять
нічого без згоди своїх буржуазних хлібодавців. І ко-
ли вони закликають одверто до війни в 1931 році, то
1 Нині Скрипник — архієпископ «Української автокефальної
православної церкви» (УАПЦ) у США.
2 Цит. за видл Чередниченко В. Анатомія зради, с. 46—
47.
124
роблять це також в порозумінні з ними. Значить, тут
не тільки в петлюрівцях справа».
Характерно, що саме петлюрівці будь-що силкува-
лися набитися у друзі і японським імперіалістам.
Десь у Стамбулі відшукався їхній «дипломат» В. Амур-
ський, що тісно співробітничав з... турецькою розвід-
кою, і він встановив, як пише бандерівський часопис
«Визвольний шлях», контакт «з цікавим, добре обізна-
ним з московськими політичними справами японським
військовим аташе підполковником Харою». Завдяки
цьому урядові кола в Токіо, за твердженням автора
статті, «мали відомості» про антирадянську діяльність
петлюрівців та інших буржуазно-націоналістичних
угруповань та в зв’язку з цим проявили інтерес до
«української проблеми».
Жовто-блакитна газета «Далекий Схід» у листопа-
ді 1939 року поставила перед українськими буржуаз-
ними націоналістами завдання — зробити все можли-
ве, щоб забезпечити окупацію Японією радянського
Далекого Сходу, зокрема так званої «Зеленої Укра-
їни» \ і створити на багнетах японських самураїв
«Українську далекосхідну державу»* Цю маніяцьку
ідею всіляко пропагував і петлюрівський часопис
«Тризуб»; вона й досі є «дороговказом» для сучасної
УНРади, готової так само, як її попередники, гендлю-
вати тим, що їй ніколи не належало й не належить.
ПІД «СОЦІАЛІСТИЧНИМ» ЗАБРАЛОМ
Однією з фальшивок, висунутою генд-
лярами з сучасної УНРади, є твердження, що, на
відміну від «тоталітарної», за їх словами, ОУН та її
сучасного бандерівського розгалуження, «історичні
партії», які входять нині до «державного центру»,
мають «вікові демократичні», ба й «соціалістичні»
традиції.
Що ж насправді криється за цими пишними фразами?
Ось що писав про діяльність «українських есерів»
1	«Зеленою Україною», або «Зеленим Клином» українські бур-
жуазні націоналісти називають територію Далекого Сходу СРСР,
розташовану між Владивостоком, Хабаровськом і Благовєщен-
ськом.
2	Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації. К.»
Політвидав України, 1970, с. 68.
125
у 30-х роках їх лідер П. Феденко, до недавнього часу
один з ватажків УНРади: «Партія українських есерів
змогла завоювати собі таке пануюче положення в Че-
хословаччині, змогла вести широку політико-організа-
ційну роботу тому, що всі її лідери — М. Шаповал,
Н. Григор’єв— знаходяться на службі в чеських мі-
ністерствах.
Вони є інформаторами останніх і виконують ту
роботу, яку вимагають від них чеські хазяї, від яких
вони за це отримують гроші».
А чого домагалися чергові хазяї, видно хоча б із ви-
ступу празької профашистської газети «Страж ржище»
від 16 лютого 1928 року, де писалося: «Україна і Пів-
нічний Кавказ мають великі природні багатства (ву-
гілля, нафта, руда, ліс, тютюн, вино, цукор). Викори-
стання цього добра чехословацькою промисловістю
приведе до повної ліквідації сучасної кризи в Європі.
Виходячи з цих міркувань, необхідно якомога швид-
ше приєднати Україну до Чехословацької республіки».
Подібний підхід цілком влаштовував петлюрівсь-
ких верховодів за кордоном, зокрема тих, хто маску-
вався соціалістичним вбранням. Звідси — запобіган-
ня ватажків УПСР перед чеською партією народних
соціалістів профашистського напряму, загравання з
російськими есерами типу Чернова, висунення підступ-
них гасел типу створення «трудової України з владою
місцевих Рад, але без комуністів», тобто відродження
вумовах еміграції гасел кронштадтських заколотників.
Виразники «національного українського духу» з
УНРади мають у своєму «державницькому» розпо-
рядженні і модель українського суспільства на заса-
дах ідейок, висунутих у тридцятих роках ватажком
російських есерів Черновим щодо створення так зва-
ної «соціалістичної ліги нового Сходу». Основний її
зміст був такий: народи колишньої царської Росії
(росіяни, українці, білоруси та вірмени) мусять об’єд-
натися в згадану лігу, звичайно ж — «для захисту
демократії й соціалізму». Ліга визнала «право кожної
національності на самостійну державу в етнографіч-
них межах», навіть наділила кожну особу «правом
означати свою національність».
З цього приводу націоналістичний журнал «Розбу-
дова нації» писав у 1928 році: «На еміграції маємо
кілька центрів, партій, груп, фракцій... Кожне таке
126
середовище... вірить лише в свою життєздатність, у
придатність тільки своїх рецептів «будувати Україну»
і своє виключне право на державну керму. Одні з них
підпирають своє право «континуїтетами» (спадкоємні-
стю.— Ю. Р.)... Другі тим, що за ними «іде сорок
мільйонів». Треті переконані, що лише вистачить при-
чепити Україні їхній партійний ярлик, аби вона була
врятована... Чи не нагадують нам засади ліги часів
«державного» будівництва 1917—1918 рр., коли про-
відники, «соціалізуючи» і «демократизуючи» націю та
державу, ішли таким самісіньким шляхом? Тоді та-
кож видано гасла «миру й солідарності з братньою
московською демократією», яка «в силу логіки, розу-
му, вищої правди й справедливості» мусила визнати
право України на самовизначення і самостійність.
У цілому «соціалістична ліга нового Сходу» є цілком
безнадійною затією... Зрештою, хто переводитиме в
життя лігу? Безвідповідальна групка кількох осіб на
чолі з «соціалістичним диктатором»... Втративши зв’я-
зки з нацією й свою політичну вартість, підлягаючи
впливам зовнішніх чинників, вона намагається якось
себе виявити, щоб тим самим створити хоч би тільки
фіксацію свого існування та діяльності... Ось тому цю
акцію треба віднести до чергових безвартісних проя-
вів еміграційної творчості».
Львівська газета «Українська громада» змушена
була визнати: «Одні й ті самі групи (націоналістич-
ні.— Ю. Р.) є нині завзятими поклонниками повної
самостійності, а завтра доводять, що засадам само-
стійництва анітрішки не суперечать ні «федерація»,
ані навіть «автономія», бо, мовляв, суверенності в її
чистому вигляді в природі нема. На словах — непри-
миренність і революційність, на ділі — безпардонна
угодовність. На словах — самостійницька істерія, те-
атральні присяги, на ділі — застосування до «обов’я-
зуючих» принципів, чужа поміч. При таких настроях,
що панують в нашому (націоналістичному.— Ю. Р.)
політичному житті... поширений у нас крайній полі-
тичний опортунізм і безпринципність дозволяє вису-
вати під плащиком самостійності найбільш угодовсь-
ку програму».
Есерівські відламки так і не спромоглися відтвори-
ти в закордонних умовах «державницьких традицій».
Залишки українських есдеків в еміграції поділилися
127
на ворогуючі між собою «закордонний комітет» та «за-
кордонну групу» УСДРП. Ліквідації мізерних залиш-
ків УСДРП в 1938 році передувала гарячкова метушня
І. Мазепи та П. Феденка (згодом — ділків УНРади)
на «державницькій» площині, як членів так званого
II Інтернаціоналу, «соціалістичних колег» — російсь-
ких меншовиків Дана та Мартова, грузинських та
чеських соціал-демократів. 1931 року ватажки УСДРП
досягли угоди з російськими меншовиками про спіль-
ну підготовку «загального повстання» на Україні, а
діячі так званого II Інтернаціоналу зобов’язалися че-
рез уряди своїх держав здійснювати дипломатичний
тиск на Радянський уряд.
Про те, яким був соціалізм в уявленні українських
есдеків, свідчить їхня програма — створення «само-
стійної, ні від кого не залежної України» на взірець
західноєвропейського парламентаризму. Представник
УСДРП в США Залізняк пропонував, наприклад,
«заключити відповідну угоду з Америкою», згідно з
якою ділові кола США надали б буржуазно-націона-
лістичній контрреволюції відповідні субсидії для ак-
тивізації підривної роботи на Україні, щоб у майбут-
ньому американські капіталісти могли використати її
як концесійне поле, як джерело прибутків.
Характерно, що виступ Залізняка мав і «теоретич-
не» обгрунтування з боку... профашиста Д. Донцова,
який в ті ж роки у статті «Дух американізму», надру-
кованій у львівському «Літературно-науковому вісни-
ку», добалакався до того, що назвав українську націю
плебейською, низькою. Він всіляко підносив «прагма-
тизм американської нації», вихваляв американську
«демократію» з її шовіністичною доктриною — «Аме-
рика для американців».
«Соціалістичний» зміст діяльності УСДРП можна
проілюструвати і таким фактом: саме українські соці-
ал-демократи, що полюбляли базікати про соціалізм
та демократію, підтримували тісні зв’язки з ОУН, тоб-
то найбільш правим, профашистським відламком укра-
їнського буржуазного націоналізму. Як свідчать доку-
менти, оунівці неодноразово фінансували поїздки
представників «закордонної делегації УСДРП» на...
засідання «II Інтернаціоналу». А один з ватажків
українських соціал-демократів Галаган, який, за ви-
знанням П. Феденка, був «інформатором міністерства
188
внутрішніх справ Чехословаччини в справах українсь-
кої еміграції», в 40-і роки перекинувся до оунівців та
керував у Чехословаччині антирадянською організа-
цією оунівського гатунку «Українська громада».
Таким був псевдосоціалістичний багаж, який узяло
в дорогу «воїнство» сучасної мюнхенської УНРади.
ЗА НАЦИСТСЬКИМ ВОЗОМ
Після першої світової війни мілітари-
стські кола Німеччини виношували плани розчленуван-
ня і поневолення Країни Рад. У розробці цих маніа-
кальних планів брали безпосередню участь такі
«стовпи» німецького мілітаризму, як колишній началь-
ник штабу східної армії генерал Гофман, багаті про-
мисловці Рехберт і Ростерг та ін.
У ті роки імперіалісти мріяли про насильницьке
відторгнення Кавказу і України від Радянського
Союзу і перетворення цих величезних областей у про-
текторати Англії та Німеччини. Вони хотіли захопити
в свої руки економічні ресурси України і республік,
розташованих між Чорним і Каспійським морями *.
А що ж петлюрівці? Може, вони виступили проти
цих хижацьких планів?
Нічого подібного! Недаремно нинішні спадкоємці
петлюрівців з унрадівського табору, які «бережуть
світлу пам’ять про свого головного отамана», зовсім
забули про деякі «державницькі заяви» своїх поперед-
ників по зраді. Наприклад, заяву петлюрівської газе-
ти «Українська трибуна» (вересень 1921 року): «Фак-
тичними володарями України будуть ті, хто має гро-
ші і знає Україну. Американо-англійський (також і
німецький) капітал, німецька голова і німецькі руки.
Потрібно виходити із аксіоми, що... ніхто інший, тіль-
ки вони зможуть відбудувати Європейський Схід».
Отже, існувало повне взаєморозуміння, про яке до-
сить відверто писав Токаржевський Лівицькому вже
в листопаді 1925 року, як про «поновлення стосунків
з німцями і пробудження їх інтересу...». Про цей інте-
рес згадувалось в газеті «Берлінер берзен цайтунг»
у 1927 році: «Певні кола шкодуватимуть... якщо
1 Див.: Н орден Л. Фальсификаторьі. Из истории германо-
советских отношений. М., Политиздат, 1959, с. 75.
б Ю. Римаренко
129
українські лідери (петлюрівці.— Ю, Р.) відвернуться
від Німеччини і підуть до Польщі... В той час як дер-
жави Антанти та інші тепер залицяються» до петлю-
рівців, «хай український народ не забуває, що саме ми
принесли Україні визволення в 1917—1918 рр.»
Такий варіант «визволення», звичайно, цілком влаш-
товував петлюрівське середовище за кордоном, яке
«урізноманітнювало» свою пронімецьку орієнтацію в
будь-який спосіб.
Як пояснюють ватажки сучасної УНРади, «старий
державницький центр» хоч і дотримувався повністю
пропольської орієнтації, та мав, мовляв, справу з
«демократичною» буржуазною Польщею, а не з «ре-
акційною» Німеччиною. Проте насправді «доктрина
орієнтаційних устремлінь» Петлюри та К° була на-
стільки гнучкою, що увібрала в себе прислуговування
ще й німцям. Не випадково ще в червні 1921 року пет-
люрівський «консул» Оренчук на засіданні «Німецько-
українського товариства» запропонував німецьким
фінансистам такі можливості оволодіння економікою
України, що, за визначенням газети «Фоссіше цай-
тунг», «у зборів запаморочилася голова». «Українсь-
кий пиріг» був такий принадний та багатообіцяючий,
що німецькі ділки, за свідченням націоналістів, шко-
дували про відсутність на цьому засіданні американ-
ських мільйонерів.
Характерно, що ідейки німецького націонал-соціа-
лізму відстоював у 30-х роках колишній член Цен-
тральної ради Базяк, керівник юнацького «Пласту»
петлюрівського гатунку Нечай, колишній член петлю-
рівської «мирної» делегації Центральної ради у Бре-
сті Севрук та ряд інших «борців за демократію», за
«державне усамостійнення» України.
Зрештою саме петлюрівці були чи не єдиною бур-
жуазно-націоналістичною організацією за кордоном,
що створила «Українську націонал-соціалістську спіл-
ку». Це відбулося в окупованій гітлерівцями Чехосло-
ваччині у 1940 році. Очолив «спілку» «професор»
Щербаківський, петлюрівці Пархоменко, Мелешко та
Волох. У відозві «українсько-фашистської спілки»
вказувалось: вона дотримується ідеологічних, полі-
1 Цит. за вид.: Таран Ф. Україна в сучасній міжнародній си-
туації. К., «Наукова думка», 1962, с. 28.
130
тичних та організаційних засад німецького націонал-
соціалізму.
А ще раніше, в 1937 році, «міністр закордонних
справ» УНР, князь Токаржевський разом з петлю-
рівськими ватажками, колишніми «міністрами» Б. Ло-
тоцьким та О. Шульгіним, створив профашистську
організацію під назвою «Орден святого Юра», що
базувалася на принципах націонал-соціалістського
вождизму. Не випадково націоналістичний журнал
«За незалежність» порівнював С. Петлюру з такими
«вождями», як Франко, Муссоліні та Гітлер.
Петлюрівці відразу ж після початку другої світової
війни поспішили запевнити нацистів у своїй віддано-
сті. «...І формально можемо, і морально бажаємо,—
писали вони,— бути щирими союзниками Німеччини.
Хочемо виконати й свій обов’язок крові, вимагаємо
збройного чину...» В 1940 році Токаржевський виїздив
до Італії, де спільно з італійським фашистським дія-
чем Інсабаро виношував плани створення «незалеж-
ної» фашистської України вже під протекторатом
Італії.
Відомо також, що у Празі наприкінці 30-х років
колишні члени петлюрівської Директорії А. Макарен-
ко та Ф. Швець були тісно зв’язані не тільки з кон-
сульськими представниками США, Німеччини, Латвії
та Естонії, але й з рейхміністром Майнером, началь-
ником особистої канцелярії Гітлера. Майбутній пер-
ший «прем’єр» УНРади Ісаак Мазепа в ті часи заяв-
ляв: «Краще нехай Гітлер забере Україну... Хоч він
несе з собою фашизм, все ж таки легше примиритися
з ними... Бо ж гітлерівці все ж європейці, вони не
винищують націю, народи» (?!). Недарма петлюрівсь-
ка емігрантщина, що напередодні Вітчизняної війни
марила «походом» фашистської Німеччини на Москву,
сприйняла договір Радянського Союзу з Німеччиною
1939 року як «національний катаклізм», поразку сил
«вільного світу».
Петлюрівці будь-що намагаються приховати свою
службу в гітлерівській розвідці. Взяти, наприклад,
вже згадуваного Чеботаріва. Зараз, осівши в Мюнхе-
ні, він намагається видати себе не тільки за українсь-
кого «патріота», а й «страдника по тюрмах». Виявля-
ється, що з 1936-го по 1939 рік Чеботарів справді си-
дів у польській в’язниці, але, як це не парадоксально,
5*
131
за співпрацю з... німецькою розвідкою! Зокрема, пере-
буваючи по польському паспорту у Німеччині (1936),
Чеботарів підтримував безпосередні контакти з кри-
мінал-асистентом берлінського відділу гестапо Джіммі
Вальтером. Становище агента-двійника, тобто одночас-
на співпраця з двома або з більшою кількістю розві-
док, є характерною рисою петлюрівських ватажків, яка
закономірно випливала з їхньої цілковитої політич-
ної безпринципності.
Після окупації Польщі гітлерівськими військами
Чеботаріва звільнили з в’язниці та передали у повне
розпорядження гітлерівської військової розвідки —
абверу, за завданням якого він робив звичну для себе
справу — перекидав шпигунів, диверсантів { терори-
стів на територію Радянської України.
Німецькі окупаційні власті 1940 року створили у
Польщі так званий «Варшавський український комі-
тет» з петлюрівців та гетьманців, який мав завдання
забезпечити вивезення до Німеччини на каторжні ро-
боти близько 20 тисяч українців. До комітету входив,
між іншим, майбутній «військовий міністр» УНРади
Андрій Вовк, а «допомагав» йому сам «пан голова
УНР», перший «президент» УНРади Андрій Лівиць-
кий.
Влітку 1940 року у Варшаві відбулася нарада спів-
робітників німецьких спецслужб з керівною верхівкою
петлюрівців, на якій обговорювався план організації
диверсійно-підривних акцій на території західних
областей України. Для реалізації цього плану на
Україну було заслано кілька шпигунських груп на
чолі з петлюрівцем Т. Боровцем. Вони повинні були
зв’язатися з рекомендованими німецькою розвідкою і
гітлерівськими організаціями людьми і залучити їх
до виконання підривних доручень фашистських спец-
служб \
У Закарпатті гестапо створило спеціальну диверсій-
ну групу для «роботи» в тилу Радянської Армії, яку
очолив колишній ад’ютант «військового міністра»
УНР Сальського Володимир Шевченко. Тісні контак-
ти з впливовим німецьким урядовцем Людвігом
Розеліусом встановив у 1939 році майбутній член
УНРади П. Кашинський та петлюрівський генерал Гре-
1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 101—102.
132
ков, з офіційними представниками «Ауссен-Політішес-
АМТ» (бюро Розенберга) у Берліні — нинішній «пре-
зидент УНР в екзилі» Микола Лівицький. Наведемо
слова співробітника гестапо Ф. Кремера щодо укра-
їнської контрреволюції: «Тут одне багно. Замість то-
го, щоб об’єднатися і організовано діяти у контакті
з німецькими властями, вони займаються непотрібним
базіканням, частина дивиться на Англію як на свою
рятівницю, а частина покладає надії на Німеччину.
Якщо вони й надалі будуть вести таку політику, до
добра це не доведе». Шукаючи шлях до такого добра,
петлюрівці зайнялися створенням так званої «само-
стійної України від Сяну по Кавказ» вже під протек-
торатом фашистської Німеччини. Верховоди з УНР
разом з гетьманцями пропонують свої послуги для
залучення українців з Німеччини, Польщі, Чехосло-
ваччини, Румунії та Угорщини у гітлерівську армію.
В лютому-березні 1940 року німецьке військове ко-
мандування створило допоміжну військову частину,
так звану «Українську Січ». Командні посади в ній
обіймали петлюрівські офіцери та офіцери з колиш-
ньої «Української галицької армії». «Січовики» мали
петлюрівські кашкети з німецькою емблемою, на пря-
жках поясів — свастику. «Січове військо» було роз-
квартироване у Кракові та Любліні. У Хелмі в 1940
році перебував «німецько-український» загін з 400
осіб, в Ярославі — курінь з 2000 чоловік. «Воїнство»
готували німецькі інструктори. У Кракові діяла спе-
ціальна військова школа підхорунжих. Гітлерівцями
була створена також «Арбайт-дінст» (служба пра-
ці) в Закопаному, Катовіце, Криниці. Петлюрівці по-
передньо проходили шеститижневий курс «навчання»,
після чого «навчалися» ще два місяці у Берліні.
«Службісти праці» були одягнені в німецьку форму,
озброєні польськими пістолетами. У Кракові та Вар-
шаві діяли спеціальні курси служби воєнізованої охо-
рони заводів і фабрик. «Охоронники» мали на каш-
кетах петлюрівський тризуб. Чи не ця група стала
кістяком так званої «Української націонал-комуністич-
ної армії», про яку й піде мова?
Наведемо у зв’язку з цим один документ, датова-
ний 1 квітня 1941 року, під промовистою назвою
«Українські націонал-комуністи, єднайтеся!». Група,
що нарекла себе «Українською націонал-комуністич-
133
ною армією», заявила, що нібито «свідомо бере спад-
щину інтернаціонального комунізму», причому «не
тільки формально, але й фактично».
Постає питання, як міг з’явитися такий документ
у гітлерівському Берліні напередодні Великої Вітчи-
зняної війни? Відповідь випливає з подальшого тек-
сту цього документа, в якому вимагається посилити
боротьбу проти соціалізму, вчення К. Маркса і Ф. Ен-
гельса, російського народу, Союзу РСР. Причому ав-
тори цього опусу змушені визнати, що «Організація
українських націоналістів» (ОУН) «летить у безод-
ню політичного банкрутства і небуття», що настав
«присмерк українського націоналізму як політичного
руху». Щодо «програми» групи «українських націо-
нал-комуністів», то в ній недвозначно наголошува-
лось на завданні «врятувати націоналізм від повного
розкладу», спиратися на попередній досвід українсь-
ких буржуазних націоналістів, підривати радянський
лад зсередини. Отже, так званий «український націо-
нал-комунізм» був, за визнанням націоналістичної
газети, по-блюзнірськи названої «Іскрою», «дипломо-
ваним націоналізмом», «синтезом усього націоналі-
стичного», додамо — антирадянського.
Слід зазначити, що попередниками горезвісних ле-
гіонів «Нахтігаль» та «Роланд» були військово-дивер-
сійні загони, створені абвером: у Варшаві — петлю-
рівський «український легіон» на чолі з полковником
Білодубом, у Люхенвальді — підрозділ «січових стрі-
льців» під командуванням отамана Барабаша.
Звичайно, гітлерівці не мали на меті створення
«самостійної» України. Дещо пізніше рейхскомісар
України Еріх Кох заявив: «Немає ніякої вільної
України». Фашисти збиралися поселити на Україні 25
мільйонів німців-колоністів, які б панували там, а
всю тяжку й чорну роботу виконували б українці. «Ми
не можемо допустити,— стверджував Гіммлер,— щоб
українці мали сім’ї, всякі сім’ї цих рабів повинні
принципово знищуватися».
У 1940 році Берлін став своєрідною Меккою, де
зосередилося петлюрівське «державництво», пропоную-
чи свої послуги німецькому фашизму. Це були редак-
тори українсько-німецьких газет, перекладачі у німе-
цькій армії, теоретики «одвічної орієнтації» українсь-
кого народу на «цивілізовану» Німеччину. Саме
134
колишні члени розтрощених буржуазно-націоналісти-
чних партій типу УПСР, УСДРП, «Просвіт» та інших,
які дотримувалися пропетлюрівської орієнтації, по-
стачали німецьким властям під час війни поліцаїв,
старост, бургомістрів, працівників гітлерівських
управ, що вірно слугували фашистам, гнали у фашист-
ську неволю синів і дочок українського, білорусько-
го, російського і польського народів, глумилися з
пам’яток нашої культури, грабували й знищували лю-
дей. Понад 5 мільйонів трудящих України замордува-
ли гітлерівці та їх поплічники, понад 2 мільйони ви-
везли на каторжні роботи до Німеччини’. Неабияку
допомогу німецьким фашистам подали націоналісти,
вписавши не одну криваву сторінку в ганебний літо-
пис свого «державництва».
З перших днів гітлерівської навали петлюрівці по-
чали активно діяти, особливо агент абверу Т. Боро-
вець, що обрав собі ім’я «отаман Бульба». В опера-
тивному наказі № 1, виданому в кінці червня 1941
року, «отаман» велів розпочати диверсійні акти в ти-
лу Радянської Армії, висаджувати в повітря мости
по лінії зв’язку, збирати шпигунську інформацію і
далі — організовувати урочисту зустріч німецьким
військам. Після окупації фашистами Ровенської об-
ласті банди Бульби під гучною назвою «Поліська Січ»
були використані гітлерівськими загарбниками для
здійснення єврейських погромів, масових розстрілів,
прочісування лісових масивів на Поліссі. Так, лише
за один день—19 листопада 1941 року — петлюрів-
ське «воїнство» під керівництвом гестапівця Гічке
закатувало 535 радянських громадян в м. Олеську.
Характерно, що правою рукою Бульби в ті роки був
сотник Хаїм Сигаль, відомий у петлюрівських колах
як Сиголенко.
Невдовзі шефи поліції безпеки і СД Волині та По-
ділля запропонували Бульбі співробітничати з полі-
цією безпеки і СД. Його банду вирішено було пере-
творити на спеціальний поліцейський загін для
боротьби проти партизанів — так званий «шуцман-
шафт-батальйон». Причому цю пропозицію було зроб-
лено Бульбі на вимогу полковника фон Рейхенау-
1 Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського
Союзу 1941—1945 рр., т. З, К.» «Наукова думка», 1969, с. 150,
159.
135
Смисловського — шефа варшавського відділу абверу,
який підтримував з Боровцем постійний агентурний
зв’язок Ч
Згодом Бульба-Боровець «працював» у гітлерівсь-
кому шпигунському центрі «Зондерштаб-Р», готуючи
агентуру до підривної діяльності в радянському тилу.
Що ж до петлюрівців, то влітку 1942 року гітлерівці
дозволили їм сформувати допоміжну частину верма-
хту — аж цілу роту! — у складі 200 «добровольців»
під гучною назвою «Українське визвольне військо»
(УВВ). Вояків УВВ використовували як куховарів,
їздових, охоронників військових об’єктів, робітників
пралень, санітарів і т. п.
Щоправда, після розгрому армії Паулюса під Ста-
лінградом гітлерівці дозволили об’єднувати «добро-
вольців» у поліцейські підрозділи у складі військ
охорони тилу вермахту. Командиром УВВ фашисти
призначили петлюрівського генерала І. Омельянови-
ча-Павленка, якого за участь у терористичних акціях
проти партизанів було нагороджено «відзнакою за хо-
робрість із мечами».
Петлюрівський «президент УНР» А. Лівицький одер-
жував гроші із спеціального фонду міністра фінан-
сів гітлерівської Німеччини. Досить сказати, що за
період з 1942 року до березня 1943 року він отриму-
вав 400 марок щомісячно. А в березні 1943 року йому
було вже переказано 800 марок. А. Лівицький поряд
із такими активними колабораціоністами, як В. Ку-
бійович та О. Севрук, був «радником» Альфреда Ро-
зенберга, про що, між іншим, писав колишній поміч-
ник Розенберга у статті «Почалося в готелі Адлон»,
надрукованій в одному з штутгартських журналів уже
після війни.
Саме на кандидатурі петлюрівця П. Шандрука
спинилися гітлерівці у 1945 році, напередодні краху
фашистської Німеччини, коли призначили його голо-
вою «Українського національного комітету» як єди-
ного представництва українських буржуазних націо-
налістів, з метою підтримувати «великий фронт ан-
тибільшовицької боротьби». Гіммлер призначив Шан-
друка командуючим так званою «Українською націо-
нальною армією» на взірець власовського «воїнства».
1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 140—141.
136
До неї увійшли розбита вщент 14-а піхотна дивізія
військ СС «£а1ігізсЬе № 1» — горезвісна дивізія СС
«Галичина» та запроектована до сформування з за-
гонів УВВ друга «дивізія» на чолі з петлюрівським
підполковником Дяченком (вона вважалася проти-
танковою бригадою фашистського вермахту)1.
Таким чином, на службі німецької розвідки перебу-
вала не лише бандерівська ОУН. Вірно служили їй
і «помірковані, державницькі» кола УНР.
Можна було б навести такі ж красномовні свідчен-
ня шпигунської, диверсійної діяльності петлюрівців
на користь польської, французької та інших розвідок
і контррозвідок. Цілком очевидно, що «державниць-
ке, політичне» середовище УНР було звичайною при-
будовою до чужоземних спецслужб. «Цілком відір-
вані від свого народу,— вказував Д. 3. Мануїль-
ський,— українські націоналісти крок за кроком
перероджувалися в зрадницьку банду шпигунів, ди-
версантів, терористичних злочинців, які не знали ні
права, ні моралі, ні закону. В цілому світі майже не
було такої іноземної розвідки, де б вони не служили.
Вони служили в німецькому гестапо, в польській де-
фензиві, в румунській сигуранці, в італійській оврі,
в угорській поліції — всюди, де платили гроші і го-
тові були утримувати їх...»1 2
Збіговиськом людців без роду й племені, без бать-
ківщини — саме такою увійшла в історію петлюрівсь-
ка УНР, що першою спробувала «відродитися» по
війні на емігрантських задвірках.
Розділ V.	ЗАВЕЛИКИЙ ДЗВІН, ЗАМАЛІ ЛЮДИ
«ТЕОРІЯ ЕЛІТИ» В ПЕТЛЮРІВСЬКОМУ
ВАРІАНТІ
Однією з вигадок петлюрівського се-
редовища за кордоном є твердження про його «спо-
конвічний демократизм». Насправді ж зміст усієї
1 Див.: Чередниченко В. Анатомія зради, с. 183.
2Мануїльський Д. 3. Українсько-німецькі націоналісти
на службі у фашистської Німеччини. К.» Держвидав України,
1946, с. 18.
137
політики, соціально-економічної програми українсько-
го буржуазного націоналізму зводився й зводиться до
намагань реставрувати та утвердити капіталістичний
лад, буржуазно-поміщицькі порядки.
З цього погляду характерною є заява, яку зробив
у 1966 році колишній петлюрівський генерал Н. Гор-
банюк, про якого вже згадувалося: «Я боровся за
землю мого батька, яку хотіла відібрати біднота, бо-
ровся за «самостійну і незалежну Україну», в умовах
якої, я гадав, можна буде здобути багатство і стати
великим паном. Гасло українських буржуазних націо-
налістів так міцно перепліталося з моїми особистими
інтересами, що відділити одне від одного я вже не
міг, та й не прагнув цього».
За кордоном після другої світової війни вийшов
опус якогось Ф. Дудка. В ньому з великим замилу-
ванням та професійною обізнаністю автор розповів
про погроми, розбій, насильство, знущання й грабун-
ки, вчинені петлюрівцями на Україні в роки грома-
дянської війни. «Скрізь сала за шкуру позалива-
ли»,— з задоволенням констатує Дудко. Адже, на
думку представника «новітньої еліти», український
народ—«це бидло, а не народ... Анархічна, до чорто-
вої матері нація якась»1.
Уенерівська «партія соціалістів-федералістів» після
першої апробації своїх лозунгів типу «щоб не було
ні панів, ні мужиків, а всі були рівними» в 1919 році
висунула осучаснену, більш «національну» програму.
«З будь-якого погляду,— писав офіціоз цієї «партії»
«Нова рада»,— ми мусимо розвивати власний «вітчи-
зняний» капіталізм. Це чудово зрозуміла більшість
соціалістів усіх західних країн, яка пішла на громад-
ський мир з своєю буржуазією...»
За збереження капіталістичного ладу виступала й
«соціалістична» УСДРП, яка навіть пов’язувала з ним
розв’язання національного питання на Україні. «В
процесі утворення нового ладу,— писав 1919 року дру-
кований орган УСДРП «Робітнича газета»,— спільно
з демократією всіх народів Росії... будуть утворені на
Україні такі державні форми, які усунуть національ-
ний гніт над нами, оскільки це можливо в рамках ка-
1 Цит. за вид.: Мельничук Юрій. Під чужим порогом.
Львів, «Каменяр», 1968, с. 26.
138
піталістичного ладу». УСДРП закликала до порозу-
міння робітництва з буржуазією, «до створення такої
влади, в якій були б репрезентовані представники мі-
ської буржуазної демократії», виступала за зміцнен-
ня позицій дрібнобуржуазного міщанства, за «утво-
рення у нас влади з елементів, соціально споріднених
з нинішніми правлячими колами Антанти». Недарма
значну роль у створенні Центральної ради відіграли
лідери кадетів з «Товариства українських поступов-
ців» (ТУП), що виражали інтереси міської і сільсь-
кої української буржуазії, а міцні позиції у раді зай-
мали соціалісти-самостійники — войовнича націоналі-
стична партія поміщиків і українського куркульства.
Яскравим свідченням контрреволюційного, антина-
родного характеру Центральної ради були її заходи,
спрямовані проти ліквідації капіталістичних підпри-
ємств, що сприяли посиленню експлуатації трудящих.
Центральна рада відстоювала й охороняла поміщиць-
ко-куркульське землеволодіння, забезпечувала свобо-
ду капіталістичного визиску і в сільському господар-
стві. Вона залишила недоторканною стару державну
машину, пригріла в своїх установах вигнаних Радян-
ською владою царських та буржуазних чиновників пе-
реслідувала й арештовувала керівників революційного
пролетаріату. Соціально-економічну внутрішню й зов-
нішню політику Центральної ради визначали пани
грушевські, винниченки, Петлюри і К°, яких В. І. Ленін
називав українськими керенськими, а саму петлюрів-
щину — однією з різноманітних форм і окрасок контр-
революції в Росії1.
Уже під час жалюгідного животіння на емігрантсь-
ких задвірках «державний центр» УНР схвалив «со-
ціальну програму» великих земельних магнатів кня-
зя Кочубея, графа Капніста та іже з ними, згідно з
якою землі, фабрики та заводи у «новій», тобто «само-
стійній», Україні належало повернути колишнім вла-
сникам. Петлюрівці висунули свою «вітчизняну»
модель національного українського суспільства, дух
якого буде, мовляв, віддзеркалювати його «самостійни-
цька», «власницька заможна селянська» частина,
тобто українське куркульство.
Подібним був соціально-економічний напрямок бур-
1 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 41, с. 382.
139
жуазно-націоналістичної емігрантської організації
«Молода Україна», «провідниками» якої стали пет-
люрівський генерал Ю. Тютюнник та Д. Донцов. І
перша, і друга, і інші «державні» сесії сучасної УНРа-
ди могли б повністю внести їх соціально-економічні
постулати до своєї «новітньої державницької» про-
грами. Адже Ю. Тютюнник та Д. Донцов — двоє «му-
чеників за святу, національну справу» — проголосили,
що «промисловість розуміється як капіталістичне під-
приємство», й виступили проти участі робітників в
управлінні: мовляв, це завжди закінчувалося катаст-
рофою. Отже, вони радили робітникам порозумітися
з капіталістами в ім’я спільної «всеукраїнської спра-
ви» і, безумовно, припинити будь-яку боротьбу проти
власників, бо ж вона, на їх думку, «шкодить держа-
ві» (?!). Д. Донцов, повчаючи оунівців, пішов ще
далі. Він запевняв, що «немає історії мас, є тільки
історія героїв» з культом жорстокості, насильства, за-
розумілості та зверхності. Еталоном для нього були
такі «сильні особистості», як Гітлер, Муссоліні, Фран-
ко. Народ — це «сіра маса», «отара плебеїв», «без-
характерні і безвольні раби», «півскоти», «неслухи»,
яких треба кров’ю і мечем «очистити» і «просвітити»
з тим, щоб над анархічною юрбою «зависочіли» б
«лицарі меча та хреста». «Треба бути тиранами, від
яких стогне земля»,— закликав він.
Отже, початок для конструювання елітарної док-
трини було зроблено.
В ті ж роки львів’янин Р. Єндик, майбутній керів-
ник «ресорту інформації» УНРади, писав у передмові
до книги послідовника Ніцше Г. Ф. К. Гюнтера «Раса,
подружжя, вождь»: «Хутори мають (бути.— Ю. Р.)
ядром нашої нової еліти, зразком нашої шляхетності
і життєвої поведінки», а сама «провідна верства» має
«творити еліту... довкола хуторян, що походять пере-
важно з давніх козацьких родів і носять у душі наш
історичний зразок людини»’.
Отже, знову — культ куркуля, «українського пат-
риція», якому протиставлено «голоту», «плебеїв».
УНРадівське трактування «ієрархічного суспільст-
ва», згідно з їх елітарними напрямними, включило в
1 Цит. за вид.: Добрецова В. В. Буржуазний націона-
лізм— знаряддя реакції. К.» Політвидав України, 1978, с. 119.
140
себе й концепції так званого «консервативного націо-
налізму» прибічників екс-гетьмана Скоропадського.
У чому ж суть гетьманських «дороговказів», осуча-
снити які намагається УНРада? її досить чітко ви-
значив прибічник Скоропадського граф Холонєвський:
«В Україні повинно бути три стани: пани, мужики й
євреї. Земля повинна належати панам, а мужикам
потрібно мати тільки осадьбу з городом, вигін неве-
личкий та цвинтар... то ж вони чудово житимуть...»
Красномовна програма, нічого сказати!
За схемою гетьманця В. Гомзіна, соціальну струк-
туру майбутнього ладу «соборної української держа-
ви» повинні складати станові та професійні корпора-
ції, в економіці мають панувати капіталістичні від-
носини, відродяться великі приватні господарства у
місті й на селі. Гетьманці відстоювали право на
владу «еліти корпоративного суспільства», що витво-
рить якусь нову суспільну верству, так звану «клясо-
кратію». А на пост верховного правителя передбача-
лося «освятити» самого пана гетьмана Скоропадсь-
кого або ж кого-небудь з його нащадків.
Гетьманська програма надихнула націоналістичних
«державників», які підупали духом, й спричинила своє-
рідну гетьманоманію. Вище вже говорилось про те, що
в «українські гетьмани» набивався син ерцгерцога Сте-
фана (з роду Габсбургів) Вільгельм, що назвався Ва-
силем Вишиваним та оголосив себе претендентом на
вакантний «український престол». Його приспішник
Полтавець-Остряниця зчинив «хатній бунт» в угрупо-
ванні Вишиваного та, в свою чергу, оголосив себе «ге-
тьманом всієї козачої України». Інший «гетьман»
В. Оскілко діяв на Волині, а в Парижі об’явився ще
один претендент на «українську булаву» у ранзі «на-
слідного гетьмана» — С. Маркотун, що вважав себе
нащадком гетьмана Розумовського — останнього з
українських гетьманів. Якийсь Макогон гучно називав
себе, наприклад, «наслідним гетьманом Буковини», піп
А. Волошин — «гетьманом Закарпаття».
Й уся ця монархічна еліта силкувалася якнайпере-
конливіше довести близькість своїх поглядів до най-
більш людиноненависницької ідеології імперіалістичної
буржуазії — гітлерівського та італійського фашизму.
Орган «Українського національно-козачого товарист-
ва» — УНАКОТ (група Полтавця-Остряниці) газета
141
«Український козак» недвозначно писала: «На питан-
ня, як ми ставимося до німецьких націонал-соціалістів,
відповідаємо, оскільки вони поборники створення сві-
тового націоналу проти світового Інтернаціоналу, то
розглядаємо їх як своїх союзників... стоїмо з ними в
безпосередньому зв’язку».
За свідченням колишнього петлюрівського генерала
Н. Вогонь-Горбанюка, на вечірці, що відбулася в квіт-
ні 1923 року в Мюнхені, Гітлер закликав присутніх
там Полтавця-Остряницю, «консула» Оренчука, колиш-
нього царського генерала Біскупського та інших
об’єднатися з націонал-соціалістами у боротьбі проти
Радянської влади. Відразу ж після вечірки «гетьман»
Остряниця надіслав таку інструкцію своїм прибічни-
кам у США: «...Гітлер дуже добре тримається, і акції
його кожний день вгору... Росіяни (білогвардійці.—
Ю. Р.) хочуть перехопити в свої руки скликання фа-
шистського з’їзду. Цього допустити не можна, і ви по-
винні за всяку ціну роздобувати мені засоби, щоб ми
перебрали це в свої руки, бо це є справою великого
значення і, власне, останній для нас козир поставити
українську справу на широкий міжнародний грунт».
А щоб не залишилося ніяких сумнівів щодо ставлення
до націонал-соціалізму, група УНАКОТ обрала своєю
емблемою зображення озброєного українського козака
й фашистської свастики, бо ж «у даний момент,— за-
хлинався «Український козак»,— цей знак прийнято
всіма арійськими народами як символ єдності проти
інтернаціоналізму».
Гетьманський «ідеолог» Вячеслав Липинський виз-
навав у 20-х роках, що єдиною рушійною силою діяль-
ності гетьманців стала ненависть до демократії, праг-
нення підкреслити свою лояльність щодо «пана геть-
мана» Скоропадського. За його словами, вони «витво-
рили чужий дійсним болям української землі світок
колишніх діячів з претензіями на репрезентацію «дер-
жави» і на промовлення іменем України». Заради цьо-
го ними укладалися «договори» з іншими державами,
а центр ваги в політиці було перенесено «з ідей на
гроші». Гетьманці йшли на будь-яку авантюру, аби
знайти покупців на ту чи іншу форму української дер-
жавності. Щодо цього В. Липинський не відрізняв ге-
тьманців від петлюрівців, даючи таку характеристику
українській еліті: «Люди, в яких довголітня політична
142
розпуста і мандрівка по різних політичних партіях
виснажила всю віру, всю ідейність, дисциплінованість,
товариськість і оставила в душі лише згарища, повні
злоби, заздрості... і звичок до політичного крутійства».
На противагу «негідному гетьманові» Скоропадсько-
му та його спільникам, що були об’єднані в «Україн-
ський союз гетьманців-державників», Липинський у
1930 році організував так зване «Братство українсь-
ких клясократів-монархістів, гетьманців». Програма
цього чергового «державницького тіла» передбачала
підняти на щит знову ж таки «хліборобну, дворянську
аристократію» з «своєю» монархією, тільки західного,
англійського типу, яка, за словами Липинського, цар-
ствує, а не управляє і є «прикладом ублагороднюючих
українських отаманів, монархією джентльменства».
В книжці В. Липинського «Листи до братів-хліборо-
бів», що стала своєрідним євангелієм українського бур-
жуазного націоналізму, цинічно розкрито зміст су-
спільства «національної гармонії», як її розуміли геть-
манці.
Гармонія всередині нації має начебто наступити то-
ді, коли «в спільному зусиллі» пани і народ на Украї-
ні позбудуться своїх хиб. Панство, хоч про людське
око, повинно оволодіти українською мовою, мовою тих,
кого воно називає рабами. Далі цього заклику Липин-
ський не йде. Разом з тим він застерігає своє середо-
вище від того, щоб «упідлитися». «Народ ніколи сам
не правив»,— писав він. Виразник інтересів українсь-
кого поміщицтва закликав до об’єднання «старих па-
нів з новими», тобто колишніх шляхтичів та дворян з
українським куркульством.
Це єднання експлуататорських верств, яке становить
основу суспільства «національної гармонії», дасть, га-
дав Липинський, взаємну користь. Поміщики прине-
суть куркулям досвід, «ядро дисципліни і організова-
ності», а куркулі — панам «розмах молодечий і свою
буйну силу». Поміщицько-куркульський альянс потрі-
бен насамперед для того, щоб його представники зу-
міли бути «в рішаючий для України час новими укра-
їнськими панами».
А яких же хиб мають позбутися, за Липинським,
трудящі? Передусім вони не повинні ненавидіти бага-
тих, мають стати такими членами «гармонійно впоряд-
143
кованого суспільства», в якому «буде шана господаря
власника».
Гетьманський варіант «національної гармонії» з’я-
вився ще у 1926 році, нині він гальванізується — без
успіху — сучасною УНРадою.
«Сам» Скоропадський у 1940 році надіслав заступ-
никові керівника зовнішньополітичного відділу фаши-
стської партії Шкіданцу та кримінальному раднику
таємної державної поліції Шредеру спеціальну прог-
раму. Головним у цій програмі було: окупація гітле-
рівцями України, перетворення її на аграрний дода-
ток третього рейху з метою викликати на Україні гос-
тру потребу в промислових товарах, забезпечити
німецьких капіталістів вигідним ринком збуту та лік-
відувати робітничий клас. У програмі пропонувалось
також перевезти на Україну понад 10 мільйонів німе-
цьких колоністів, яким будуть «гарантовані всі приві-
леї»’.
Слушно писав ще у 1930 році орган Комуністичної
партії Західної України журнал «Сяйво»: «Націона-
ліст любить вигукувати: «Любов до батьківщини»,
«соборна, самостійна, національна Україна» і проче.
Та коли його притиснути до стіни і спитати, що воно
за штука та вихвалювана Україна націоналістів? Хто
в цій Україні має бути зверху? Визискувач, капіталіст,
обшарник і проче чи визискуваний робітник і селянин?
Коли так трохи попорпатись не в назві, а в змісті на-
ціоналізму, то вийде, що націоналізм — це буржуазна
ідея, що «самостійна, соборна Україна» націоналіс-
тів— золотий інтерес для буржуазії, а ворог робіт-
ників і селян».
Сучасні унрадівці мріють стати емігрантською елі-
тою. Ділки жовто-блакитного «парламенту в екзилі»
мають в своєму розпорядженні і таку модель «все-
українського суспільства»: перенести УНРаду у «цита-
дель свободи» — США, реорганізувати «уряд», вклю-
чивши до його складу американських бізнесменів
українського походження, які могли б постійно під-
1 Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації,
с. 83. Скоропадський таки досяг своєї мети: за визначенням од-
ного з помічників А. Розенберга, він був «визначною особою в
зовнішньополітичному відділі НСДАП... сам Гітлер надав цьому
політичному авантюристу дурити себе і цікавився його інформа-
цією».
144
гримувати УНРаду матеріально та зв’язали б її з
впливовими політичними й фінансовими колами.
Придивимось уважніше до цієї буржуазно-націо-
налістичної еліти: в чому ж її визначальні риси й так
звані «чесноти»?
ЩО ТАКЕ «СЕЛЕКЦІЯ ЗГОРИ»?
Післявоєнний час не набагато змінив
загальну картину звиродження жовто-блакитного загу-
мінку. «Ми ізолюємося від світу,— у розпачі бідкала-
ся прихильна певний час до УНРади націоналістична
газета «Українські вісті»,— й не усвідомлюємо, які
велетенські зміни відбуваються поза нами. З другого
боку, не менші зміни сталися в Україні. Пересічний
політичний емігрант не має контакту ні з одним, ні з
другим світом. Він — треба сказати прикру правду —
психологічно неспроможний розуміти зміни, що мають
місце як на Заході, так і на Сході, зокрема на батьків-
щині. Він живе минулим... З кожним роком збільшує-
ться психологічна стіна, яка відділяє політичну еміг-
рацію від її народу».
Псевдонаціональна еліта, безсила перед невмолимою
правдою життя, силкується тримати українську емігра-
цію в своєрідному гетто, прищепити їй цинізм, амора-
лізм, звірячу ненависть до трудящих Радянської
України, що створили разом із своїми братами сім’ю
вільну, нову, про яку мріяв колись Кобзар.
Кому ж було доручено роль «сукупного» та «осібно-
го» виразника «українського духу»? Хто за задумами
ватажків УНРади мав відтепер уособлювати собою
«таємничі заповідники української народної стихії»?
Основні принципи добору до сонму жовто-блакитно-
го «державництва» виклала буржуазно-націоналістич-
на газета «За Україну»: «В нашім русі люди органі-
зуються не демократичним шляхом виборів, а по прин-
ципу добору, селекції згори, по принципу контролю не
знизу, а зверху. Навчені гірким досвідом нашої історії,
ми знаємо, що тільки таким способом можна створити
міцну організацію — кістяк, довкола котрого зможуть
об’єднуватися здорові й досі розпорошені українські
сили».
145
Ще петлюрівський табір УНР заповів такий критерій
«обранця» нації — мати капітал, титул, зв’язки або ж
досвід боротьби проти Радянської влади, українського
народу. Саме «державницький» центр УНР висунув до
сонму «мучеників за народну справу» князів: Токар-
жевського («міністр» закордонних справ УНР) та Тру-
бецького (помічник «посла» у Парижі); баронів: Ва-
силька («посол» УНР) та Дельвіга («військовий
аташе» УНР у Румунії); графів: Монтрезора і Тишке-
вича («дипломати» УНР); сіоністів: Гольдельмана та
Красного; представників польських панівних верств:
Стемпковського та Юзефського; царських генералів:
Юнаківа та Галкіна та інших «типово національних
героїв».
Саме петлюрівське середовище висунуло такі одіоз-
ні «великомученицькі» постаті, як обер-кат українсь-
кого народу Симон Петлюра, його поплічники — Анд-
рій Мельник та К°, вишколені «подвижники» з явно
шпигунським відтінком1.
А в наші дні? Хто б «хрестом і мечем» ствердив хо-
ча б в середовищі української еміграції культ своєї
влади? Хто ж ті «богом дані» «сильні творчі одиниці»?
Он як багатозначно й інтригуюче запитує бандерів-
ський журнал «Визвольний шлях», що виходить у
Мюнхені: «Хто наші національні герої, і що вирізнило
та запевнило їх безсмертя?»
Отже, хто ж вони, сучасні жовто-блакитні «месії»
пропетлюрівського гатунку?
На зміну політичним мерцям з Центральної ради,
Директорії чи «уряду» УНР з їхнім базіканням про
горезвісний IV універсал та «злуку в одну соборну
Україну», замість здеморалізованих «автономістів» з
колишніх західноукраїнських націоналістичних партій
і націоналістичних угодовців із Закарпаття та Північ-
ної Буковини, до УНРади дедалі частіше приходить * і
1 Ось яку характеристику діячам Центральної ради дав, на-
приклад, австрійський генеральний штаб: «Голубович — прем’єр
і міністр закордонних справ...— на утриманні у німців... Любин-
ський — керівник міністерства закордонних справ...— цілком у ні-
мецьких руках... Жуковський — військовий і морський міністр —
німецька лялька, Грушевський—боязко чіпляється за німецьку
владу, Христюк — генеральний секретар ради...— німецької орієн-
тації, Лотоцький — державний контролер — прихильник Німеччи-
ни*. (Див.: Крах германской оккупации на Украине (по доку-
ментам оккупантов). М., 1936, с. 114—116).
146
«свіжа еліта», що мала б стимулювати одряхлілий,
уражений хворобами емігрантський «національний ор-
ганізм».
В наші дні, щоправда, значно підупав вартісний кри-
терій кандидата на жовто-блакитний Олімп, дрібні-
шають їхні елітарні постаті, а основою кодексу «по-
святи» отав відомий вислів Кавура: «У стані облоги
кожний осел може керувати державою».
Вироджується націоналістична еліта. Свої, вітчизня-
ні ерцгерцоги, князі, графи, гетьмани, головні, середні
та дрібні отамани, диктатори, провідники, представ-
ники хліборобської «аристократії» та інші «гонорові»
постаті відійшли у небуття та в аннали буржуаз-
но-націоналістичної історіографії1. На зміну їм прихо-
дять людці, що також лише умовно можуть бути наз-
вані українцями, бо ж вони віддавна порвали зв’язки
з народом і перетворилися на заклятих його ворогів.
Зрештою українські буржуазні націоналісти є вираз-
никами «протесту невеликої купки залишків класу,
який цілком закономірно загинув багато років тому,
це голос з того світу, що вірить у чудо оживлення» 1 2.
Знайшовши притулок у США, ФРН, Канаді, Фран-
ції та інших капіталістичних країнах, унрадівці, як і
українські буржуазні націоналісти в цілому, орієнту-
ються на реакційні кола панівних класів імперіаліс-
тичних країн та намагаються вишукувати собі прибі-
чників з певних верств української еміграції.
Буржуазні і почасти дрібнобуржуазні прошарки
української еміграції, що перебувають у залежності
від монополістичної олігархії, є тим соціальним сере-
довищем, яке ідейно та політично живить український
буржуазний націоналізм. Саме імперіалізм визначає
характер і спрямованість ідеології, політики й тактики
жовтоблакитників. Саме з середовища свого чи, як
пишуть буржуазно-націоналістичні автори, «вітчизня-
1 Щоправда, унрадівці все ж відшукали такого «українського
достойника», як Степан Вітвицький, поляка за національністю,
колишнього депутата польського буржуазного сейму, якого вису-
нули спочатку на посаду «міністра» УНРади, а згодом зробили
паном «президентом УНР в екзилі». Зауважимо: він зовсім не
володів українською мовою(!).
2 Горський В. С., Євдокименко В. Ю. Реакційність
сучасних теорій українського націоналізму.— У кн.: Інтернаціо-
нальне виховання трудящих. К., «Наукова думка», 1966, с. 192.
147
ного» капіталізму черпає кадри антирадянське бала-
ганне угруповання — УНРада.
Не випадково до сонму «демократичних» псевдодер-
жавників було введено власника банку в Бад-Гейдель-
берзі (ФРН) Любомира Макарушку, власника заводу
гумових виробів у Парижі Семена Сазонтіва, різного
роду спекулянтів та авантюристів, що мали б утверди-
ти так звану «стародавню українську правду», тобто
«правду» українських експлуататорських верств.
До унрадівської еліти належить і ще одна категорія
«обранців нації» — відкриті та таємні агенти колиш-
ньої польської контррозвідки («двуйки»), румунської
сигуранци, гітлерівських абверу та СД, західнонімець-
кої та інших розвідок, майже весь колабораціоністсь-
кий «національний актив». Отже, так звана «селекція
згори» обумовила добір найбільш «достойних» членів
УНРади. Це Яків Зозуля, що з 1924 року співробітни-
чав з французькою, а згодом чеською розвідками; Во-
лодимир Залозецький, колишній агент румунської си-
гуранци, польської дефензиви, англійської, а згодом
ще й американської та австрійської розвідок.
«Чоловими діячами», обраними до складу УНРади,
стали також один із засновників дивізії СС «Галичина»,
колишній гауптштурмфюрер СС Любомир Мака-
рушка; тройнгендер, тобто довірча особа, над конфіс-
кованим гітлерівцями майном євреїв міста Хелма Сте-
пан Баран; начальник обласної земельної управи Хар-
кова в роки гітлерівської окупації Михайло Ветухов;
військовий злочинець Костянтин Паньківський; віце-
бургомістр 18-ї районної управи Харкова Семен Під-
гайний; секретар управи в Луцьку Сергій Кротюк; ста-
роста окружного «українського комітету» Володимир
Болюх. Ці та інші з 36 членів УНРади, так званих
«земляцьких соборників», стали віднині «заступника-
ми» інтересів українського народу «від Закарпаття
до Кубані», бо ж серед них було викинуто: з «великої
України» — двадцять одного чоловіка, з Галичини
дванадцять, із Закарпаття та Буковини по одному.
Слушно писала прогресивна газета «Український ро-
бітник»: «Ми можемо тільки запитати цю сотню спаси-
телів, що керують партійними кліками й організація-
ми — мафіями на скитальщині: яким правом вони, зна-
ючи досконало віддавна, чим вони справді є, знаючи
свою ідеологічну й фактичну відірваність від народ-
148
них мас, знаючи, що вони не репрезентують під жод-
ним оглядом волі народу, оперуючи свідомою брех-
нею і шарлатанством,— іменують себе політичним про-
водом і представництвом України? Чому вони, ці стар-
ші й молодші водії... цілковито свідомі своєї вартості
політичних банкрутів, не заховаються десь в мишачі
нори, де їхнє місце, не відійдуть на «заслужену пен-
сію», а горлають на весь світ про свою «визвольну мі-
сію»? Випадкові, дрібні людці, що дірвалися до «дій-
ної корови», не так легко відриваються від священного
корита»1.
ПАНИ «ПРЕЗИДЕНТИ» АБО Ж ПРО СТАРШИХ
ТА МОЛОДШИХ «ВОДІЇВ» УНРАДІВСЬКОГО
БАЛАГАНА
Важливий критерій «гоноровості» кан-
дидата до сонму «екзильного державництва» визначив
бандерівський «провідник» С. Ленкавський: «Для нас
цікаві і вартісні сукини сини — категорія людей, яка
може бути на все здатна, їх і належить видвигати в
керівне ядро» (!).
Як бачимо, критерії відбору, розроблені жовтобла-
китниками, досить чіткі і недвозначні.
На першій сесії УНРади у 1948 році першим «пре-
зидентом УНР в екзилі» було затверджено поплічни-
ка Симона Петлюри Андрія Лівицького.
Чому вибір жовтоблакитників впав саме на нього,
якими були «цінні якості» цього петлюрівського «до-
стойника»? Американський діяч сіоністського напря-
му Давид Марголін заявив, що висунення Лівицького
в президенти УНРади було фатальною помилкою, бо
для американської громадськості петлюрівці — це
погромники, винуватці диких розправ над єврейським
населенням у 1917—1921 роках. «Ім’я та особа Лі-
вицького,— говорив Д. Марголін,— залишаються в
американців скомпрометованими, і його висунення не
було вдалим політичним кроком. Необхідні нові імена
та особи з більш чітко вираженими демократичними
установками» 2.
1 «Український робітник», 1950, 11 травня.
а «Вісті з України», 1973, 15 листопада.
149
Проте на націоналістичному «політичному» ярмар-
ку інших, «більш демократичних» постатей, звичайно,
не знайшлося, отже, залишалося силами Лівицького
та К° здійснювати, як писала одна з націоналістичних
газет у 1948 році, «зміцнення демократичних основ
серед українських громадян і впровадження їх в укра-
їнське національно-державне життя».
Щоправда, А. Лівицький влаштовував «цнотливу»
унрадівську братію в іншому. В чому ж саме? Він,
мовляв, наступник С. Петлюри по уенерівській лінії.
Колишній «сподвижник» Петлюри у Центральній
раді Володимир Винниченко у 1949 році написав
книжку «Заповіт борцям за визволення», в якій він
відніс до категорії «блуду» і так зване «президентство»
А. Лівицького як самочинний фантастичний витвір
петлюрівської течії, своєрідний «виліт метелика із за-
мотка». По-перше, А. Лівицький вчинив проти канонів
буржуазно-націоналістичного правознавства, що не
знало наслідного «голови держави», перебравши на
себе після смерті С. Петлюри (1926) титул голови
Директорії, хоча членом її він ніколи не був і ніякої
участі у діяльності Центральної ради не брав. По-дру-
ге, українська «легітимність» (принцип буржуазно-
націоналістичної державності), за словами Винничен-
ка, взагалі не мала «інституту президентства». Далі,
ведучи мову про якості А. Лівицького — колишнього
мирового судді, поміщицького синка з Полтавщини,—
Винниченко писав: «Єдина якість, як кажуть самі
петлюрівці, є та, що він уміє добре оббивати пороги
міністерських передпокоїв по інших державах, на-
віть ворожих Україні, що він уміє лестити, частувати,
інтригувати, випрохувати, що він не має ніяких прин-
ципів і на всякі договори з ким хоч завсігда готовий».
Відомо, що Лівицький під час другої світової війни
оселився у Німеччині, де співробітничав з гітлерівця-
ми. Характерним є його наказ як «голови Директорії»
своїм паризьким колегам «тримати у Франції нейтра-
літет». Лівицький був причетний до створення в Німеч-
чині спеціального «українського» батальйону, який
мав бути при гітлерівській армії. У 1944 році, напере-
додні краху фашистської Німеччини, А. Лівицького
викликали до Берліна й запропонували йому разом
з П. Шандруком створити військові підрозділи «вірних
державницьким традиціям» українців у Франції.
150
Син А. Лівицького Микола був платним агентом
гестапо. На другій сесії УНРади Микола Лівицький
висунувся як керівник відомства преси та інформації
«викопного органу» УНРади. Зараз він, згідно з прин-
ципами «переемності легітимної влади», є президен-
том УНР в екзилі» й «гідно» продовжує батькові
«традиції».
Микола Лівицький з дитинства виховувався в сере-
довищі торговців людськими душами, поставщиків
агентури для різних розвідок, розперезаних у розпусті
та пияцтві колишніх петлюрівських полковників, сот-
ників, «батьків» та отаманів. Ще у свої шкільні роки,
які минули в буржуазній Польщі, він привчився до
«делікатних» справ, ставши виконавцем кур’єрських
завдань хлібодавців батька.
Швидко опанувавши життєві принципи свого оточен-
ня, у 20-х роках Микола Лівицький йде на службу до
польської політичної поліції, де працює під керівницт-
вом віце-міністра внутрішніх справ Суханека-Сухець-
кого, організатора погромів українців у Галичині.
З 1932 року він — у 2-му відділі польського генштабу;
працює по лінії військової стратегічної розвідки в гру-
пі колишнього петлюрівського генерала Змієнка.
Разом з петлюрівцями Самутіним та Стаховським го-
тує шпигунів до «роботи» в Радянському Союзі.
У 1939 році гітлерівці окупували Польщу. Лівицький
разом з групою колишніх петлюрівців, польських кон-
трактових офіцерів, перейшов на службу до абверу, де
працював у спеціальній групі, яку очолювали колишній
петлюрівський полковник Дяченко та сотник Нагнибі-
да. Займався тим самим: готував агентуру, яку переки-
дали в Радянський Союз.
Саме такою ціною Лівицький та його друзі здобули
собі прихильність гітлерівських хазяїв.
У 1941 році за завданням абверу М. Лівицький ра-
зом з П. Зайцевим від імені польського руху Опору
видає на гестапівські гроші польську газету та різні
брошури, які закликали польських патріотів складати
зброю та переходити на бік окупантів. Користуючись
старими зв’язками з «Армією Крайовою» !, йому вда-
лося досягти того, що деякі її керівники перейшли на
1 Підпільні воєнізовані загони, що перебували під контролем
польського емігрантського буржуазного уряду в Лондоні.
151
бік гітлерівців й допомогли їм створити бригаду «Са-
ламандра».
Згодом Лівицького призначають офіційним співро-
бітником фашистського міністерства пропаганди. Спо-
чатку він керує у Кенігсберзі пронімецькими радіопе-
редачами на Україну, а потім переїздить до Берліна й
працює у спеціальному відділі міністерства пропаганди
«Вінета», очолюваному кадровим розвідником (зараз
співробітником БНД — західнонімецької розвідки) Єв-
геном Вібером та офіцером СД Таубертом.
І цей найманець фашистів видає себе за «поборника
неньки України», тої самої України, про яку його ду-
ховний наставник Геббельс говорив: «Нас цікавить
Україна, її хліб та сало, вугілля та руда, але не укра-
їнці!»
Це добре розумів Лівицький, надсилаючи у серпні
1942 року листи до міністеріального радника так зва-
ного «східного міністерства», в яких запевняв, що ві-
рою і правдою служитиме гітлерівському «новому
порядку», й пропонував «цінні» методи вивезення
українського населення на каторгу до Німеччини.
Лівицькому, як керуючому українською редакцією
«Вінети», гітлерівці виплачували великі грошові суми.
Колегами Лівицького по зраді, якими він оточив се-
бе, були переважно колишні петлюрівські офіцери та
люди, заплямовані зв’язками з гестапо та абвером,—
бургомістр окупованого німцями Харкова Юрій Семе-
ненко, нинішній «ідеолог» УРДП Семен Підгайний,
працівник Розенберга, майбутній американський агент
Володимир Доленко, «селянський» провідник з Мюн-
хена Василь Дубровський та ін. Одночасно Лівицький
залишався агентом німецької таємної поліції, доносячи
на людей, «нелояльних» щодо гітлерівського режиму.
Як агент він був на «персональному» зв’язку у
співробітника головного управління безпеки в Берліні
Арльта (працює нині в «Німецькому промисловому
інституті» у м. Кельні).
Після закінчення війни Лівицький працює вже на
американську розвідку. Разом з колишніми абверів-
цями Дяченком, Самутіним, Зваричуком та Капу-
стянським він поновлює старі агентурні зв’язки, роз-
шукує давніх «колег», виконує звичну роботу — готує
шпигунів для підривної діяльності проти Радянсько-
го Союзу.
152
Однак Лівицькому всього того замало, заради гро-
шей він поновлює також зв’язки з реакційними кола-
ми польської еміграції, керованої Андерсом. Хоч яким
смішним і абсурдним виглядає цей факт, але справді
у 1957 році український «прем’єр» вів дипломатичні
переговори з польським «прем’єром», на яких кожний
підтвердив правомірність «договору» Петлюри з Піл-
судським. Західними областями України «мав право»
володіти польський емігрантський «уряд» у Лондоні!
Лівицький підтримував також зв’язки з так званим
«міністерством у справах еміграції», очолюваним ка-
том українського народу Теодором Оберлендером, й
систематично передавав йому інформаційні матеріали
про українську, польську та російську еміграцію.
З Оберлендером Лівицький зв’язався через Юрія
Студинського, колишнього голову «Центрального пред-
ставництва української еміграції у Німеччині». Сту-
динський «координував» поїздки Лівицького до Бон-
на чи Дюссельдорфа, сповіщаючи, чи випередив його
з візитом, чи ні конкурент — другий український
псевдопрем’єр Ярослав Отецько, який також частень-
ко навідувався до годівниці.
Лівицький охоче співпрацює з західнонімецькими
«радянознавчими» інститутами, якими керують воєнні
злочинці й реваншисти.
Для виконання «найделікатніших» доручень Лі-
вицький зв’язується з німецьким розвідником Адоль-
фом Ідолом, котрий завербував його для нагляду за
життям української еміграції, за що «прем’єр» щомі-
сячно отримував 750 марок. Згодом він передається
на зв’язок іншому резидентові — Грюнбауму.
В Лівицькому, як у дзеркалі, відбилася суть УНРа-
ди — жовто-блакитного опудала на американському
та західнонімецькому утриманні, розсадника зради та
провокацій, збіговиська морально спустошених та
розбещених людей.
Українцям Мюнхена добре відоме приватне життя
Лівицького: дикі оргії, за що його навіть виселяли з
квартири у судовому порядку, пиятики, розтриньку-
вання грошей, видурених у довірливих емігрантів.
Саме з врахуванням «широкозакроєного» характе-
ру Лівицького можна зрозуміти горезвісне звернення
VII сесії УНРади (грудень 1972 року), в якому наго-
лошувалося на необхідності збільшити «пожертви» й
153
«мобілізувати фінансові засоби» нібито для «представ-
ництва».
На прикладі таких «державницьких мужів», як Лі-
вицький та К°, досить переконливо розкривається
сутність жовто-блакитного кодексу посвячення у про-
відну верству «адоратів хреста і меча», «обранців на-
ції». І найважливішим критерієм для затвердження
того чи іншого кандидата членом «уряду» чи «парла-
менту» є, звичайно, те, чи відчуває він люту ненависть
до українського народу, чи прагне кривавої помсти
«неслухам», що не підкорилися горезвісним «визволи-
телям» та їх закордонним нащадкам.
Характерна щодо цього фігура — колишній оперет-
ковий «прем’єр» УНРади Свирид Довгаль.
ПАН «ПРЕМ'ЄР» В-9 ТА К°
У містечку Носівці на Чернігівщині
Свирида Довгаля знали завдяки його улюбленим вира-
зам: «Не ходи на нашу вулицю, бо битиму» та «Пийте
лише українську горілку». Та він хотів бути відомим
не тільки у своєму містечку, будь-що прагнув вибити-
ся в люди та потрапити в історію з чорного ходу.
Мобілізований у петлюрівське військо, Довгаль за-
любки всмоктував у себе, наче губка, «визвольні»
ідейки генералів та полковників і незабаром став сот-
ником двадцятого куреня військ УНР. Він жорстоко
розправлявся з трудящими, шмагав канчуками та
шомполами, вирізував мирне єврейське населення,
грабував людей, глумився з пам’яток української
культури, плюндрував села й містечка Чернігівщини
та інших місцевостей України.
Кров’ю українських робітників та селян, слізьми
матерів та батьків, сирітством дітей заробляв Довгаль
свої перші бали для майбутнього висунення на «про-
відника» нації. Адже попередник Довгаля на посту
«прем’єра», а згодом голова УНРади Іван Багряний
так доповнив кодекс «честі» націоналіста: треба бути
«жорстоким, черствим, безоглядним... бо духом воро-
га (український народ.— Ю. Р.) не переможеш, його
треба перемогти смертю, жорстокістю, убивством, ме-
чем, а не кадилом».
154
Проте Довгаль так і не став на Україні «великим
паном». Могутня рука українського народу викинула
жовтоблакитників з нашої землі. У складі петлюрівсь-
кого воїнства накивав п’ятами у Польщу і Довгаль,
мріючи тут заробити ще один виграшний бал і потра-
пити до сонму «обранців народу». І справді, обставини
складалися досить сприятливо для подібного гатунку
людей, що звикли чужими руками жар загрібати й
гріти власні руки на чужому горі та стражданнях.
Правлячі кола буржуазної Польщі, що марили дер-
жавою «од можа до можа», залюбки пригріли пошар-
пані петлюрівські частини та «уряд» УНР на чолі з
«головним отаманом» Симоном Петлюрою. Сіренький
сотник тоді ще не допускався до «високої» політики,
яку вели на догоду польській вояччині Петлюра та
майбутній шеф Довгаля по УНРаді Андрій Лівицький,
«дипломат» князь Токаржевський-Карашевич, петлю-
рівський генералітет в особі генерал-хорунжих Омель-
яновича-Павленка, Капустянського та Вовка, генера-
лів Галкіна, Юнаківа, трухлявих уенерівських «мініст-
рів» Олександра Лотоцького, Ісаака Мазепи,
Вячеслава Прокоповича та ін.
Довгаль ще довго доводитиме своє, як він гадав,
беззастережне право на титул «вицвіту нації». Нареш-
ті трапилася і підходяща нагода довести свою відда-
ність «загальнонаціональній» справі.
За завданням польської розвідки на початку
1921 року у Львові почав діяти спеціальний шпигунсь-
ко-диверсійний центр, так звана «евіденція-2», що
мала гучну назву «Партизансько-повстанський штаб»
на чолі з петлюрівським генералом Тютюнником. Сот-
ник Довгаль і знадобився в ролі підшукувача відпо-
відних кадрів з особового складу петлюрівських
Волинської та 3-ї Залізної дивізій.
Однак надії Довгаля на невичерпне джерело при-
бутків, на щомісячну щедру оплату марками чи зло-
тими не виправдалися. Пропхатися хоча б у середні
ряди польських конфідентів він так і не зміг. На офі-
ційну службу до дефензиви були прийняті лише особи
з найближчого оточення Петлюри — генерал Змієнко,
полковники Фартушний, Добровольський, Коноплян-
ко, Понкратьєв, а також начальник петлюрівської
контррозвідки Микола Чеботарів, з яким Довгаль
155
зміг говорити як з рівним лише після закінчення дру-
гої світової війни вже у Мюнхені.
А в той час спритний «державник» знайшов собі
інший заробіток як донощик і кат. Саме з допомогою
таких людців, як Довгаль, робились спроби придуши-
ти прогресивні настрої серед інтернованих українців —
робітників та селян у солдатських шинелях. Довгаль
був призначений за наказом майбутнього колеги по
УНРаді генерала Вовка одним із «вірних старших»,
щоб, як говорилося в наказі, «за плату поштучно бити
морди всім, хто захоче їхати на Україну». Він брав
участь у цілодобових чергуваннях поблизу пунктів,
куди репатріаційні власті переводили амністованих,
перехоплював їх біля консульства УРСР у Варшаві,
допомагав висаджувати з поїздів бажаючих їхати на
Батьківщину. Згодом, з повними кишенями хрустких
купюр, одержаних за мордобій, Довгаль виїжджає
до Чехословаччини.
Не заробивши у Празі ніякого політичного капіталу,
майбутній «прем’єр» УНРади ще довго буде дертися
по слизькій ієрархічній драбині, щоб досягти високого
рангу «первня української нації».
Наприкінці 20-х років в Ужгороді Довгаль влашто-
вується в редакцію місцевої газети «Вперед» — орга-
ну Крайової ради українських соціал-демократів За-
карпаття. Упевнившись, що на фанатизмі далеко не
заїдеш, він зробив ставку на гнучкість і обстоював
націоналізм під «соціалістичною» ширмою. «Ми віру-
ємо,— гучно виголошувалося в одному з номерів реда-
гованої Довгалем газети «Вперед»,— фанатично віру-
ємо в будучність. Твердо віримо, що більшість — це
ми, працюючий народ, соціалізм. У нас ще не вигину-
ла віра, ще живе любов до ближнього. Ми Месія, ми
він, що тепер вродився». За цими пишномовними фра-
зами приховувався підступ. Буржуазно-поміщицькі
кола Чехословаччини жорстоко експлуатували укра-
їнських трудящих, чинили утиски української куль-
тури. Третиною земель Закарпаття володіла капіта-
лістична фірма «Латориця», а рештою земель —
«свої», українські багатії Волошини, Брайщики та
Остапчуки. У 1930 році 8 сіл Свалявського округу
заплатили «Латориці» за потраву пасовиськ 40 622
крони, селяни відсиділи загалом 2 400 днів у тюрмі
156
за «незаконне» збирання хмизу. Робочий день тривав
12—16 годин.
Яка ж була в цих умовах лінія поведінки українсь-
ких соціал-демократів? (Саме під них підлаштовував-
ся Довгаль). Газета «Вперед», наприклад, облудно пи-
сала, що, мовляв, у Чехословацькій республіці «народ
дістав змогу уладнати своє життя по своїй волі, може
вибирати своїх заступників до парламенту і користу-
ватися політичною свободою (?). Хай живе воскресін-
ня працюючих! Хай живе хоронителька бідних соціал-
демократія».
На зустрічі у квітні 1928 року з англійським ділком
Сетон-Уотсоном українські соціал-демократичні пос-
ли у чеському парламенті Ревай та Німчук вис&ори-
лись так: «Прилучення Підкарпаття до Чехословаць-
кої республіки є заспокоюючим фактором». Газета
«Вперед» вітала в такий спосіб президента ЧСР Ма-
сарика: «Висвободжуючі народи народної республіки
клонять в пошані голови перед своїм освободителем».
Редактор газети «Вперед» Довгаль повністю соліда-
ризувався з лідером польських соціал-демократів
Дашинським, який заявляв: «Хто любить свою Вітчиз-
ну і свій народ, той не може на село поширювати
соціалізм, бо з цього вийде комунізм і анархія!
Марксизм в якім-небудь виді і якого-небудь роду є
для села убивчою отрутою» І Народу потрібно лише
молитися богу, шанувати Христа, бо ж «цей великий
пророк з Назарету був би нині найшляхетнішим со-
ціалістом, а його проста і велика наука, котру колись
голосили 12 його помічників-апостолів — пролетарів-
робітників, ясніє і нині». Народу не потрібні знання,
саме так вирішила ужгородська націоналістична
«Просвіта», ухваливши рішення не передавати своїх
книжок у сільські бібліотеки.
Таким чином, Довгаль і компанія запобігали у чесь-
кої буржуазії, хоч силкувалися надіти маску захисни-
ків прав трудящих Закарпаття. Несамостійність «са-
мостійників» яскраво виявилася у збірці «лекцій для
народу» під назвою «Українець чи руський», виданій
1938 року у Мукачеві. «Ми, підкарпатські українці,—
писав автор лекції їжак,— не будемо та й не можемо
мати найменший вплив на те, чи Україна, як самостій-
1 «Вперед», 1932, 1 березня.
157
на держава, постане чи ні... До Чехословацької рес-
публіки ми ставимося лояльно, прихильно і в разі
потреби будемо її боронити... любов і відданість до
держави само собою зміцниться в наших душах і
умах».
У той час, як трудящі Закарпаття зазнавали утис-
ків, жили у злиднях, довгалівська газетка закликала
їх користуватися послугами пльзенського курорту, ре-
сторації Мошковича, відвідувати Будейовицьку пив-
ницю, винниці з «нефальшованими винами» у Берего-
вому, купувати делікатеси та колоніальні товари, «го-
тові сорочки для панів», «ушиті панські спідниці»,
«панські кишенькові хустинки», влаштовувати свої
«маєткові справи» з допомогою Підкарпатського бан-
ку і т. п.
Сам же Довгаль дійсно мав справу з названим бан-
ком, бо ж, секретарюючи у крайовій управі «Селянсь-
кої робітничої академії» разом з професором Маню-
ком та інженером Свободою, поцупив не одну тисячу
крон з її фондів, а також «зужив» на свою користь
кошти професійної організації вчителів та товариства
«помочі» бідним дітям.
Пізніші події привели добродія Довгаля в Берлін,
де його пригріли німецькі фашисти як фахового жур-
наліста.
Марш на націоналістичний Олімп тривав уже під
знаком фашистської свастики. Знову Довгаль в ото-
ченні близьких йому за духом людей, разом з ниніш-
нім «президентом УНР в екзилі» Миколою Лівицьким
працює у «Вінеті» — спеціальному «східному» відділі
геббельсівського міністерства пропаганди. Ролі було
розподілено так: «виразник національно-державного
відродження» Лівицький взяв на себе керівництво ук-
раїнською редакцією фашистських радіопередач, а «со-
ціал-демократ, правовірний соціаліст» Довгаль очолив
редакції спеціальних видань для «східних робітників»,
тобто українців, примусово вивезених у Німеччину на
каторжні роботи (журнали «Сяйво», «Друкар», «Бу-
дівництво», газета «Голос»). «Український соціаліст»
Довгаль в усіх відношеннях — і ідейно, і морально —
цілком влаштовував німецьких націонал-соціалістів,
бо ж із шкури пнувся, щоб довести особисту від-
даність фюрерові та «новому порядку», щоб змусити
українців «віддати всі їх сили на побіду німецького
158
оружжя». Звісно, пізніше Довгаль дуже неохоче згаду-
вав про свою діяльність у той час. Проте відверті ви-
знання інших його колег яскраво засвідчують, якого
характеру була та діяльність. Наприклад, Іван Огіен-
ко писав своєму приятелю з окупованого фашистами
Києва: «Ось уже кілька місяців я знаходжуся в Києві,
але душевно неспокійний. Ви собі не уявляєте, як все
змінилося за період більшовизму... Люди злі, вороже
дивляться на нас... Всіх приїжджих українців, тобто
нас, називають фашистськими шпигунами, союзника-
ми Гітлера, хоч воно до певної міри і правда, друже.
Німці дійсно доручають нам, чесно кажучи, наймерзен-
ніиіі справи» (курсив наш.— Ю, Р.) *.
Однак ці мерзенні справи на терезах долі Довгаля
заважили досить солідно, помітно наблизивши його до
остаточного визнання жовто-блакитною елітою як
«людини афекту» та «окраси нації».
По другій світовій війні Свирид Довгаль разом зі
своїми дружками, «українськими соціалістами» Па-
насом Феденком, Євгеном Маланюком та Іваном
Мірчуком, опинився на ниві науки. Кожен з названих
осіб по-своєму доводить власне право бути «сильною,
творчою одиницею». «Пан інженер», як любить себе
величати Довгаль, став «паном доцентом», мало не
професором, а згодом — «паном продеканом» еконо-
мічного факультету «Українського господарсько-тех-
нічного інституту», створеного на кошти німецької
реакції в Мюнхені.
Іван Мірчук спромігся написати й у 1957 році ви-
дати грубезну «Історію української культури», дово-
дячи, що він і є представником тих «вищих шарів»,
які розвивають філософську думку української нації.
Всупереч фактам, Мірчук твердить, що українська
філософія свої ідеї запозичувала з антиматеріалістич-
них, релігійно-ідеалістичних систем Заходу.
Євген Маланюк разом з Д. Донцовим заходився
обгрунтовувати «національний лицарський» кодекс
націоналіста, який підносив жорстоку мораль заво-
йовника, позбавленого жалості, садизм і людинонена-
висництво:
1 Цит. за вид.: Замлинський Володимир. Шлях
чорної зради. Львів, «Каменяр», 1969, с. 121.
159
В жорстоку, хижу ніч життя,
В оцю страшну страстну годину
Здуши гадюку почуття,
Забий, забий в собі людину,—
таким було кредо представника «патриціанської» по-
езії Євгена Маланюка.
Ну, а «пан інженер» Довгаль? Філософії він ніколи
не знав, про історію та історичні події навіть згадува-
ти йому не хотілося, читаючи вірші, хоч і підбадьорли-
ві, він завжди засинав. Будучи «особливим типом»,
що глибоко засвоїв «ідеї здорового суспільного егоїз-
му та внутрішню дисципліну», в 50-х роках Довгаль
почав крутитися біля різного роду американських
інституцій в Європі, зокрема встановив тісні контак-
ти з американським консулом у Мюнхені Пейтчем —
співробітником ЦРУ, згодом завідуючим відділом
«спеціальних проектів» радіостанції «Свобода».
З березня 1959 року Довгаль почав редагувати
журнал «Проблеми народів СРСР» — орган «Амери-
канського комітету визволення від більшовизму» (ан-
тирадянська організація у Мюнхені, що контролюва-
лася держдепартаментом США та ЦРУ).
Ставка на американську розвідку була виграшною.
Адже ні Мірчук, ні Маланюк так і не вибилися у
міністри, а Свирид Довгаль, за визнанням самих
націоналістів, «така-сяка собі нікчема», пропхався
нарешті у склад самої УНРади.
Поки пан «прем’єр» І. Мазепа строчив петиції в
американський держдепартамент про необхідність
«організаційного зміцнення і об’єднання всіх укра-
їнських військових формувань (!? — Ю. Р.) для збіль-
шення життєвих інтересів української політики», про
доцільність створення спеціального «українського ле-
гіону» для участі в боротьбі проти волелюбного ко-
рейського народу, пан «міністр народного господар-
ства» УНРади Довгаль зайнявся випуском «визвольної
позики» й розповсюдження її серед української еміг-
рації. До компанії грошолюбів Довгаль залучив «кра-
йового уповноваженого» І. Левка, що під час війни
служив у поліції в місті Осташкові, Калінінської обла-
сті, брав особисту участь у розстрілах радянських
людей, вчився в німецькій розвідувальній школі в мі-
сті Валне у Латвії, здійснював диверсії в радянському
тилу, а зараз мешкає в Бельгії.
1С0
В Англії облігації позики розповсюджував німець-
кий колабораціоніст М. Сахно, а в Західній Німеч-
чині — фінансовий референт УНРади І. Тарасюк та
Д. Єретенюк.
В 1950 році Довгаль із Левком з допомогою одного
із засновників зловісної дивізії СС «Галичина», гауп-
штурмфюрера СС Любомира Макарушки, привласни-
ли кілька тисяч марок, зібраних Левком у Бельгії.
Давши «відкупні» І. Мазепі, Барану та Лівицькому,
Довгаль мав перший гендлярський «процент» від
кожної з облігацій позики вартістю у 100, 50, 20, 10,
5, та 1 долар, випущених з умовою «погашення на
Україні після повернення (?!—70. Р.)».
Варто навести тут визнання близького знайомого
Довгаля, колишнього секретаря ЦК «Української
соціалістичної партії» Йосипа Крутія, що мав муж-
ність порвати з націоналістичним болотом та поверну-
тися на Батьківщину. «В українських націоналістич-
них колах та їх організаціях,— писав він,— панує
хабарництво, злодійство, моральний розклад і бороть-
ба за свій особистий добробут. Так, Сазонтів (колиш-
ній «прем’єр» УНРади.— Ю. Р.) і Довгаль привласни-
ли велику суму грошей, яку Довгаль зібрав серед
українських емігрантів на так звану «позику визво-
лення України». Сазонтів, Довгаль і Микола Лівиць-
кий пропивають ці гроші в кабаре і барах. Непитущо-
му Іванові Багряному його частка вручається готів-
кою» 1.
Разом з Миколою Лівицьким, Хробаком, Тарасюком,
Хоменком пан «прем’єр» розтринькує привласнені
гроші у барах Мюнхена та Аугсбурга.
Жадоба збагачення так оволоділа Довгалем, що у
своєму першому інтерв’ю з нагоди вступу на посаду
«прем’єра» УНРади він так і заявив: «Головна спра-
ва — це здобуття фінансів». І далі він, нарікаючи на
внутрішні тертя в УНРаді, закликав колег порозумні-
шати, не доводити взаємну гризню до крайнощів, щоб
це «не відбилося на фінансових справах».
Своє перше «експозе» в УНРаді Довгаль почав з
досить звичних для жовто-блакитної публіки фраз.
«Серед важких обставин у нашій Батьківщині,—
заявив статечно «прем’єр»,— у світі та еміграції при-
«Радянська Україна», 1954, 18 травня.
6 Ю. Римаренко
161
ступає до праці новоскликаний виконавчий орган.
Серед пітьми внутрішніх і зовнішніх відносин світить
йому велика ідея визволення з неволі України і відно-
ви народоправства Української Народної Республіки
(реставрації капіталістичних порядків.— Ю. Р.)». Усе
це було сказано одним духом, а далі терпець у пана
«прем’єра» урвався — гроші, давайте гроші! Довгале-
ві, як і його попередникам, «світила» передусім «вели-
ка ідея» особистого збагачення. Закликаючи україн-
ців у «вільному світі» до моральної і передусім мате-
ріальної допомоги репрезентантам українського
«національного духу», Довгаль зазначив: «Громадян-
ство мусить любити Україну не тільки до глибини ду-
ші, а й до глибини кишені».
Ділитися з кимось, хіба що з самим паном «прези-
дентом» М. Лівицьким, вже не доведеться, отже, Дов-
галь висуває ідею проведення «широкозакроєної
збіркової акції».
«Свіжим струменем» просякнуті і дальші слова
«експозе» «прем’єра». Він пропонує влаштувати пуб-
лічний розпродаж тепленьких місць у «законному
державному центрі всеукраїнства» — УНРаді. «Хто
сплачуватиме сталий податок,— заявив Довгаль,—
той матиме право вибирати представників на наступну
сесію і не тільки вибирати, а й бути членом УНРади...
Вони візьмуть собі обов’язок реально підтримувати
Державний Центр і забезпечувати його матеріально,
щоб він міг провадити свою національно-політичну
і визвольну справу». І Лівицький, і колишні «прем’є-
ри», «віце-прем’єри» та «міністри», почувши таке,
стали чухати потилиці — як же вони самі не могли
додуматися до такого апробованого способу видурю-
вання грошей! Втім, далі «прем’єр» підбадьорив колег,
які занепали духом, запевнивши їх, що «має намір
шукати ще інших джерел прибутків, беручи до уваги
місцеві обставини в різних країнах, де поселилися
українці».
Не знаємо, що то за «місцеві обставини», можливо,
Довгаль мав на увазі поширення на інші країни сво-
го багатого досвіду у співпраці з західнонімецькою
розвідкою. Колишній петлюрівський генерал Н. Во-
гонь-Горбанюк, спеціальний резидент по роботі серед
українських емігрантів у Німеччині, визнав, що серед
його агентів, які за кілька марок чи то зі страху, а
162
чи бажаючи помститися своїм «однопартійним» дава-
ли вичерпні інформації про настрої української емігра-
ції, про поведінку окремих націоналістичних ватажків,
був і Свирид Довгаль. Цей «національний герой» спів-
робітничав з «Бюро у справах переміщених інозем-
ців», яке очолювали колишній начальник одного з
управлінь міністерства східних областей гітлерівської
Німеччини, прибалтійський німець Герхард фон Мен-
де; колишній співробітник абверу та міністерства
Розенберга Вальтер Конраді та колишній штурмбан-
фюрер військ СС Вальтер Шенк.
Як свідчить Горбанюк, цей орган здійснював кон-
троль за діяльністю емігрантських організацій, вивчав
причини суперечностей між ними і надавав тим або
іншим підтримку у боротьбі з конкурентами, збирав
відомості про їхні керівні кадри, вивчав за завданням
БНД настрої окремих емігрантів, а також виявляв
їхні зв’язки та зв’язки емігрантських груп з розвідка-
ми інших країн, в тому числі країн — союзників ФРН
по НАТО. Особливий інтерес він виявляв до діяльності
«Американського комітету визволення від більшо-
визму».
Свирид Довгаль, як ми вже бачили, мав і раніше
хист до таких «делікатних» справ і за всяку ціну
намагався виправдати довір’я нових шефів, не цере-
монячись навіть із своїми українськими однодумцями.
Ось що засвідчив Горбанюк: «Більшість з моїх інфор-
маторів за своїм характером були вовками, які тільки
тим і жили, як би кого роздерти, проковтнути, знищи-
ти. Першим серед таких був агент В-9 — Свирид Дов-
галь— інтриган, донощик, з превеликими амбіціями
і претензіями. Заради своєї кар’єри він ладен був
піти на все, аби розчистити собі шлях нагору». Далі
Горбанюк розповідає про те, як Довгаль був «міні-
стром» УНРади і членом «Української соціалістичної
партії», співробітничав з американцями, крутився в
«Інституті по вивченню СРСР» — одній з американсь-
ких підривних організацій у Мюнхені, ходив у ватаж-
ках міжемігрантського об’єднання «Паризький блок»,
теж створеного американцями. Він охоче давав ін-
формацію про УНРаду і «Паризький блок», про
всіх, кого знав, з ким зустрічався, і взагалі про
все, чим цікавилася американська розвідка. Досить
неприхильно характеризував Довгаль майже всіх
6*
163
своїх колег по УНРаді. Про Миколу Лівицького він
говорив з особливим презирством, називаючи його
шахраєм, боягузом, пройдисвітом. Хробака, колиш-
нього «міністра фінансів» УНРади, він також паплю-
жив, називаючи його дурнем, недоноском... І все це
тільки за те, що колись Хробак сказав йому правду в
вічі, розкрив його злочин з «поштовими значками
УНРади». (Про це шахрайство не згадували, бо во-
но— лише дрібний епізод масштабної фінансової
«творчості» Довгаля). «Як ніхто інший,— засвідчував
Горбанюк,— Довгаль мав жадібний потяг до грошей.
Сам він був ініціатором встановлення розцінок на по-
дані ним інформації про Багряного, Лівицького та
інших членів УНРади по 3—5 марок за кожного, про
американських агентів серед емігрантів—15 марок,
про діяльність «Американського комітету» в Мюнхе-
ні— 10 і т. д. От яким був прейскурант «міністра»
УНРади Свирида Довгаля» Ч
Чи варто щось додавати до цієї убивчої характери-
стики чільного представника націоналістичної еліти,
«виразника справжньої української національної суб-
станції» з її «таємничими заповідниками душі»?
Хочеться звернути увагу читача ще на одну де-
таль— у згаданому вже «експозе» пан «прем’єр» ста-
вив «ресорту внутрішніх справ» симптоматичне за-
вдання: «Вивчати країну за країною, під організацій-
ним оглядом з’ясувати, які організації існують в даній
країні, яке становище вони займають». На думку
Довгаля, ресорт «мав би взяти на облік кожну укра-
їнську людину з допомогою вже існуючих організацій
та їх керівних органів. З ними треба налагодити
співпрацю і визначити завдання, яке вони мають ви-
конувати» 1 2.
Як бачимо, «Бюро в справах переміщених інозем-
ців» та й інша «делікатна» організація мали на меті
значно розширити сферу дій «прем’єра»-шпигуна —
до меж усієї української «діаспори».
На цьому можна, здається, поставити крапку. Зреш-
тою цілком очевидно, що націоналістична еліта, до
якої належав і Довгаль,— заклятий ворог українсько-
1 «Вісті з України», 1966, 27 липня.
2 «Українські вісті», 1969, 3—10 серпня.
164
го народу, вірна прислужниця світової реакції. Як
писав великий Кобзар,
Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
БЛЯШАНІ «МІНІСТРИ» ТА ЇХНЄ ОТОЧЕННЯ
Наша розповідь про «адоратів» три-
зуба з середовища балаганної УНРади була б непов-
ною, якби ми не зупинилися ще на кількох «історичних
персонажах», що виступають у ранзі міністрів та «уря-
довців». От хоча б унрадівський «діяч» Микола Капу-
стянський, що очолював «ресорт військових справ».
У минулому начальник жандармських загонів Петлю-
ри, він брав участь у єврейських погромах, у звірячих
вбивствах і грабунках. Награбоване золото та доро-
гоцінності вивіз до Франції, де придбав велику віллу,
яку його дружина використовувала для збільшення
капіталу, втридорога здираючи з квартиронаймачів.
З 30-х років Капустянський співробітничає з абве-
ром, вишукує кандидатів для шпигунської роботи.
Він був зв’язаний з німецьким резидентом в ОУН,
міжнародним авантюристом Рико Ярим, передавав
йому завербованих ним людей для підготовки з них
шпигунів.
Разом з оунівцем Іваном Коршуном Микола Капу-
стянський брав участь у засиланні німецької агенту-
ри у Болгарію, займався шпигунською діяльністю в
Польщі, Румунії, Чехословаччині, мав агентурні кон-
такти з франкістськими генералами під час грома-
дянської війни в Іспанії.
Напередодні другої світової війни Капустянський у
Відні, а потім у м. Піщане (Чехословаччина) органі-
зовує «військові вишколи», де за дорученням абверу
готує диверсантів, саботажників та терористів. Тут
навчалися, зокрема, оунівці Я. Барановський, К. Мель-
ник, Я. Гайвас та ін.
В 1941 році в окупованому гітлерівцями Львові Ка-
пустянський бере участь у створенні спеціальних шпи-
гунських груп для виконання завдань німецького
165
військового командування. У Києві він також ревно
й запопадливо служить гітлерівським окупантам.
У 50-х роках цей «видатний український комбатант»,
«окраса» унрадівського смітника служив, за словами
одного з буржуазно-націоналістичних діячів, «декора-
цією на зібраннях колишніх «січових стрільців».
Або така постать, як колишній петлюрівський пол-
ковник О. Дяченко. З 1939 року він офіційний співро-
бітник абверу, бере участь в закиданні абверівської
агентури з території Польщі у Радянський Союз.
Згодом гітлерівська розвідка посилає його до Фінлян-
дії з метою надання допомоги конаючому маннергей-
мівському уряду.
Прибувши у 1941 році до Львова, Дяченко організо-
вує там загони «української поліції», що діяли на
території Волині, очолює спеціальний військовий «ле-
гіон» націоналістів, підпорядкований німецькому ко-
мандуванню, що виконував функції своєрідної зондер-
команди. О. Дяченко брав особисту участь у звірствах
і знущаннях, грабунках та вбивствах. «Легіон» Дячен-
ка використовувався також німецьким командуванням
для придушення повстання в окупованій Варшаві.
1946 року разом з П. Самутіним та М. Лівицьким
Дяченко організовує у місті Вісбадені підготовку
шпигунських груп для засилання до Радянського
Союзу.
Жадоба грошей спонукала Дяченка до різних спе-
куляцій. Зокрема, він посилав своїх підлеглих прода-
вати на чорному ринку американські сигарети, що на
той час були своєрідною другою валютою. Поліція
затримала спекулянтів, арештувала ряд «викладачів»
Вісбаденської «школи». Дяченкові вдалося врятува-
тися від суду — він запропонував свої послуги геле-
нівській розвідці.
Ще одна колоритна постать Павло Шандрук — ко-
лишній генерал УНР, давній агент польських розвіду-
вальних служб. З 1939-го до 1944 року — офіційний
співробітник абверу. Влітку 1944 року німецьке війсь-
кове командування посилає його «порозумітися» з
відомим зрадником свого народу Власовим.
Після розгрому дивізії СС «Галичина» під Бродами
П. Шандрук займається переорганізацією дивізії та
призначається її командиром замість генерала Фрай-
166
тага, що, зрозумівши безвихідність становища, застре-
лився.
По другій світовій війні П. Шандрук носиться з
маячними ідеями створення націоналістичної «укра-
їнської армії». Йому пощастило роздобути три справж-
ніх американських... джипи, і на околицях Мюнхена
разом з колишнім штурмбанфюрером СС Євгеном
Побігущим Шандрук проводить «всеукраїнські війсь-
кові маневри» з участю... 15 осіб. Це саме він висунув
перед американцями ідею використання в Кореї «спе-
ціальних частин» з українських емігрантів.
П. Шандрук відновив по війні зв’язки з польським
націоналістом генералом Андерсом та підтримав ідею
іпіег тагіиш щодо створення шляхетської Польщі
Ягеллонів з включенням до неї західноукраїнських
земель. За підтримку Андерс «удекорував» його яки-
мось орденом.
Галерея унрадівської «військової еліти» буде не
завершеною, якщо не згадати про такі фігури, як
Микола Стечишин та Петро Самутін. Давній агент
дефензиви, співробітник абверу, Стечишин у 1948 ро-
ці встановлює зв’язки з польським еміграційним уря-
дом у Лондоні й отримує від нього певну суму грошей
на пансіон.
Петро Самутін — він же Петровський, він же Бой-
ків— до війни був агентом «двуйки» й керував спо-
рудженням військових укріплень на північному кордо-
ні Польщі. За відповідну кругленьку суму Самутін
продав плани цих укріплень німецькій розвідці, за що
після окупації Польщі його взяли на службу до абве-
ру, в складі якого він перебував аж до капітуляції
Німеччини (у абверкоманді-101 та абвергрупі-102).
Самутін арештовував, допитував та розстрілював
радянських громадян. Після війни співробітничав з
американським розвідувальним органом Сі-ай-сі, а
згодом із геленівською розвідкою.
У 1950-х роках за «видатні військові заслуги» Саму-
тіну присвоюється звання «полковника», а в 1961 ро-
ці — «генерала військ УНР». Нині він мешкає у США.
Як бачимо, унрадівські «достойники» — це воєнні
злочинці, патентовані вбивці, гвалтівники та грабіж-
ники, шпигуни, донощики, спекулянти, аферисти, роз-
пусники, торговці людськими душами.
167
Аферистом та спекулянтом міжнародного масштабу
виявив себе й колишній «прем’єр» УНРади С. Сазон-
тів, який розтринькав майже всі «державні гроші»
УНРади. Цей французький фабрикант нажив капітал
на нещадній експлуатації своїх земляків, що замешка-
ли у Франції. Був агентом гестапо та французької
таємної поліції «Сюрте».
Не відставали від Сазонтіва і «міністри» УНРади
Михайло Воскобійник та Василь Грегор-Григоренко.
Воскобійник — син куркуля, що мав близько 200 де-
сятин землі. Під час другої світової війни був редакто-
ром профашистської газетки у Миргороді, закликав
населення до масового виїзду на каторжні роботи в
Німеччину. Як агент гестапо, видавав фашистам ра-
дянських громадян. В 1946 році в Німеччині був за-
арештований поліцією за спекуляцію. Нині агент Сі-
ай-сі, живе у США.
Грегор-Григоренко під час війни зареєструвався як
«фольксдойч», брав участь у облавах на партизанів.
Був агентом СД так само, як і його дружина. На
«державницькій» ниві Грегор-Григоренко відзначився
тим, що вкрав у свого колеги Багряного архів «легіо-
ну імені Симона Петлюри» та перепродав його амери-
канській розвідці.
Час від часу ділки з УНРади намагаються хоч трохи
завуалювати непривабливу картину крутійств, інтриг
та злочинів і хоч про людське око «зінтелектуалізува-
ти» псевдодерЖБвництво. Так, вони гучно рекламували
Івана Багряного, називаючи його «всесвітньовідомим
письменником», «основоположником новітнього рево-
люційно-демократичного» напрямку, окрасою свого
жовто-блакитного Парнасу.
Що ж то за один цей Іван Багряний?
Його справжнє прізвище Лозов’ягін. Під час німець-
ко-фашистської окупації він був працівником гітле-
рівської ортскомендатури на Охтирщині. У газетці
«Голос Охтирщини» Багряний закликав «відцуратись
від нашого бруду та некультурності, грубої українсь-
кої мови та призвичаїтись до нового, вищого типу
життя».
Догоджаючи смакам фашистських покровителів,
він малює та розповсюджує портрети Гітлера, Геббель-
са та К°. По війні, опинившись на еміграції, вештаєть-
ся поміж бандерівцями, аж поки його не прибрала до
168
рук англійська розвідка, на гроші якої Багряний з
колишніх поліцаїв та старост створює антирадянську
«Українську революційно-демократичну партію» —
УРДП.
Перебуваючи на утриманні англійської розвідки,
Багряний через свого колегу, викладача американсь-
кої розвідувальної школи, майбутнього «віце-президен-
та» УНРади М. Степаненка, поновлює контакти з аме-
риканською розвідкою й отримує певну суму на видан-
ня газетки під претензійною назвою «Ми ще
повернемось» (емігранти звуть її по-своєму: «Ми ще
перевернемось»). Навіть серед своїх колег по УНРаді
Багряний відзначався хворобливою зарозумілістю,
винятковою нетерпимістю, нестримною жадобою слави
та грошей.
У грудні 1972 року унрадівці додали до міністерсь-
кого сонму ще одного «інтелектуала» й «науковця» —
Ростислава Єндика. Він став керівником «ресорту
культури та внутрішньої інформації».
Чим же припав до душі Єндик унрадівським ватаж-
кам? Насамперед невибагливістю своєї натури. Був
він і приятелем Донцова, і його супротивником. Був
бандерівцем і мельниківцем, «безпартійним» також,
писав і «за»,і «проти», і знову «за». Вмів бути і улесли-
вим, і бундючним. А найголовніше, він добре розумів-
ся на справах так званої «всеукраїнської культури».
Ось його кредо: «Палають вогні, ...ідуть ряди, грим-
лять ряди й купаються в огні. Вогонь і кров, життя
та воля або смерть уже палахкотить в їхніх грудях...
чуєш крик — 8іе£ Ьеіі! 8іе§ Ьеіі! Неіі!»
Необхідно, цинічно писав Єндик у своєму опусі
«В кайданах раси», виданому у Кракові в 1940 році,
підходячи до народу з граблями, «з віниками, з дрюч-
ками, не допускати його до себе, хіба на віддаль дале-
коносного стрілу, щоб зберегти чистоту та невинність».
А згодом ще відвертіше: «Кожного свого приятеля
вважаймо за завтрашнього ворога, так супроти нього
заховуймося і так з ним поступаймо» («Слово до
братів», Мюнхен, 1955). Єндик був не лише біографом
Гітлера та, за словами Ст. Тудора, «бездарним спів-
цем расизму», а й звичайнісіньким гестапівським
агентом. Узятий в полон фашистський контррозвідник,
керівник 3-го відділення поліції безпеки і СД так
званого «дистрикту Галичина» Кнорр, розповів, що
169
Єндик був одним з найпрацьовитіших гестапівських
агентів. Крім Кнорра, контакти з Єндиком підтриму-
вав гестапівець Шенк. За сумлінну роботу в гестапо
Єндик був призначений у 1941 році на посаду керівни-
ка львівських книгарень... 1
Та Єндик не встиг покласти «на олтар державни-
цтва» значну лепту, бо невдовзі був «із почестями»
похований на мюнхенському кладовищі. А унрадівсь-
ку еліту охопила справжня гарячка у пошуках концеп-
цій, тобто у спробах приголомшити один одного «зви-
тяжними» відкриттями на ниві політичних «постула-
тів».
Микола Степаненко, наприклад, піднявся до рангу
«віце-президента УНР», бо закликав бачити у цитаделі
капіталістичного світу нову Мекку та «спричинитися
до розросту Америки», «пробивати дорогу» до всесиль-
них можновладців — американської фінансової олі-
гархії.
Розділ VI.	КВАДРИГА ІСТОРІЇ ПРОМЧАЛА НАД НИМИ
Відразу по другій світовій війні укра-
їнські буржуазні націоналісти сиділи тихо, бо ж не
знали, як далі розвиватимуться події. Може, доведе-
ться відповідати перед судом за співробітництво з
гітлерівцями, за тяжкі злочини перед радянським наро-
дом. Жовтоблакитники тоді гарячково замітали сліди,
всіляко відхрещувались від свого минулого: мовляв, ми
ніколи не служили в дивізії СС «Галичина», в караль-
них батальйонах тощо. Під завісою нестримної демаго-
гії, під зливою «соціально-демократичної» фразеології
УНРада силкувалася приховати свою справжню сут-
ність.
Для надання своїм антирадянським акціям «демо-
кратичного», «соціалістичного» та іншого модного в ту
пору забарвлення, УНРада гарячково починає шука-
ти контактів з відповідними міжнародними угрупован-
нями соціалістів, соціал-демократів, лібералів типу
«Міжнародного соціалістичного союзу», «Селянського
1 Див.: Чередниченко В. П. Націоналізм проти нації,
с. 55.
170
Інтернаціоналу» та «Ліберального Інтернаціоналу» або
«Ліберального союзу». Якщо бандерівці висловлюва-
ли людиноненависницькі ідеї, то з вуст діячів УНРади
полилися медоточиві слова про «демократію», «соціа-
лізм», «свободу». Буржуазно-націоналістична газета
«Наше життя», повідомляючи про утворення якогось
«Українського соціалістичного об’єднання» (залишків
УПСР, УСДРП, УСРП) та про його напрямні, писала:
головним завданням «української демократії та соціа-
лізму» є боротьба «за демократичний переустрій
існуючого в Радянській Україні державного устрою».
«Соціалістичні» принципи такого ж характеру про-
голошувались і в «декларації» з нагоди першої сесії
УНРади (1948). В ній говорилося про необхідність
боротися за «демократичні громадянські вольності»,
якусь «здорову українську сім’ю».
Аж ось, на радість реакційної частини української
еміграції, почалися часи «холодної війни». Націоналі-
сти зрозуміли, що імперіалістична реакція не буде
нагадувати їм про службу в нацистів, оскільки тепер
вони знову стали потрібними.
ПОШУКИ НОВИХ БОЙОВИХ КОНЕЙ
Коли у Сполучених Штатах Америки
настала ганебна «ера» маккартизму, жовто-блакитні
«проводирі» торжествували. Вони заявляли, що оскіль-
ки «в США утворився вже протикомуністичний рух
маккартизму», то їм потрібно «загострити ще більшу
увагу й повести якнайрішучішу боротьбу».
Навівши ці слова з друкованого органу УНРади
газетки «Український селянин», нью-йоркська прогре-
сивна газета «Українські щоденні вісті» 16 травня
1954 року писала: «Чому ж цей злісний боляк, ця
неофашистська потвора так подобається націоналі-
стичним недобиткам? Адже ще недавно вони прися-
галися, що ніколи не любили фашизму, що, мовляв,
Гітлеру вислуговувалися «з примусу», що вони зав-
жди були «демократами». Ці темні типи ненавиділи
і ненавидять демократів. Вони тільки хотіли замаску-
вати своє темне минуле. Але вистачило, щоб появила-
ся фашистська потвора — маккартизм, як вони пові-
тали її з відкритими раменами».
171
Зрештою, ділки з УНРади, як і український буржу-
азний націоналізм в цілому, виступили як поплентачі
горезвісного печерного антикомунізму, з закликом
інтервенційних заходів «вільного Заходу» в ім’я «вря-
тування» свободи та цивілізації, перетворення «зовніш-
ньої війни у війну громадянську», тобто перетворен-
ня України на колонію чи протекторат імперіалістич-
них держав. «Соціалістична» УНРада так само, як
і її попередники, намагалася виступити в ролі дріб-
ненького підспівувача паліїв нової війни. Ділки з
нового «державного» центру, що тепер намагалися
виступити під «соціалістичними» прапорами, керува-
лися при цьому класичною націоналістичною форму-
лою: «Коли наші інтереси вимагають крайньої демо-
кратії, ми будемо демократами (як був ним монархіст
Бісмарк, запроваджуючи загальне виборче право в
Німеччині). Коли ці інтереси вимагають диктатури,
ми її будемо обстоювати, як... Муссоліні або «дитина
революції» Бонапарт... Ми не догматики, не доктрине-
ри. Конкретний ідеал національної сили ставимо ми
понад абстрактну ідею будучого устрою. Суть нашої
ідеології — рух, а не малювання будучого раю».
Коментуючи цю блюзнірську позицію, прогресивна
львівська газета «Батьківщина» слушно писала ще у
1925 році: «Контрреволюції байдуже, під якими пра-
порами йти: чи то під гаслом «самостійної України»,
чи то під гаслом «порядку» і «спокою»... Буржуазії
однаково, в якій одежі прийти до влади—аби тільки
можна в її складках пронести петлю для робочого
люду!»
Одним з унрадівських ділків, хто хутко зорієнтував-
ся у післявоєнний час, був Тарас Боровець (кличка
Бульба), колишній ватажок націоналістичних військо-
вих формувань під назвою «Поліська Січ» та «Укра-
їнська народно-революційна армія» — бандитських
зграй, що діяли в роки Великої Вітчизняної війни про-
ти радянських партизан.
Бульба вже в 1947 році з допомогою Миколи Чебо-
таріва створив антирадянську організацію — «Укра-
їнська національна гвардія» (УНГ) з нового емігра-
ційного «поповнення» — гітлерівських колаборантів,
зрадників, дезертирів з лав Радянської Армії. І якщо
раніше за завданням американської розвідки Буль-
ба підбирав «кобилок» для шпигунської роботи просто
172
як ватажок УНГ, то з часу створення УНРади — вже
як «державний муж».
Як засвідчив заарештований у липні 1950 року на
території Польщі емісар УНГ, агент американської
розвідки Заядковський, підібрані Бульбою «кадри»
проходили відповідну підготовку у філіалах амери-
канської розвідки. Так, начальником учбової частини
спеціальної диверсійної школи в м. Міттенвальді, що
підпорядковувалася 712-й американській школі роз-
відки європейського командування (у м. Обераммер-
гау), був один з ватажків УНГ Коваль, а виклада-
чем — колишній комендант «допоміжної охоронної
поліції» Юрій Лукашук. Активну роль у справі підго-
товки та перекидання агентури в країни народної де-
мократії відігравав Кирило Дацько — колишній
доцент Київського сільськогосподарського інституту,
дезертир з лав Радянської Армії, що служив у війсь-
ках СС, агент СД під кличкою Майор, згодом керів-
ник однієї з гітлерівських шпигунських шкіл.
За метким «державником» Боровцем посунули й
інші претенденти на те, щоб вписатися у скрижалі
«самостійницької революції». Рожеві перспективи
погріти руки над вогнищем воєнного психозу не на
жарт сколихнули все жовто-блакитне «воїнство» за
кордоном. Обтрусивши пил з пропахлих нафталіном
жупанів та кунтушів, по-молодецькому підкрутивши
поріділі вуса, на унрадівську арену вилізли «історич-
ні» персонажі — сиво-зелені хорунжі, сотники та пол-
ковники, ба навіть уцілілі генерали з «армії» колиш-
ньої УНР, старшини з австро-угорських «січових
стрільців» та УГА, що юрмилися навколо «Товариства
колишніх воїнів армії УНР», «Союзу українських
ветеранів», «Братства українських січових стрільців»
тощо. У липні 1950 року у Парижі відбулася «знамен-
на» подія — шістнадцятий з’їзд колишньої уенерів-
ської військової еліти на чолі з петлюрівським генерал-
хорунжим Олександром Удовиченком, який запевнив
УНРаду в тому, що віддасть усі свої «молодечі» сили
на користь... «звільненої України». Подібний з’їзд від-
бувся і в Німеччині, де було прийнято «епохальне»
рішення — на перший заклик УНРади «вступити в
українське військо» для боротьби за... «українську
державу» (?!).
173
Підбадьорений такою «могутньою» підтримкою,
Боровець запевнив американське військове команду-
вання в окупованій Німеччині, що за 4—6 місяців він
підбере п’ять тисяч націоналістичних добровольців
для... американської армії.
У липні 1950 року буржуазно-націоналістична га-
зета «Український голос» збройну інтервенцію амери-
канського імперіалізму проти волелюбного корейсько-
го народу оголосила «обороною великим народом
засад демократії в західному розумінні, виключно на
яких може рости і розвиватися цивілізація і культура
людства».
А щоб у заокеанських господарів не залишалося й
крихти сумнівів щодо відданості «державницьких му-
жів», у меморандумі УНРади президентові США
та ватажком південнокорейського режиму (серпень
1950 року) висловлювалась повна готовність взяти
будь-яку участь у боротьбі за «самостійну Україну» —
на... корейському фронті. Унрадівські лідери, ці «бор-
ці за свободу уярмлених народів», заявили про своє
палке бажання боротися проти «комуністичного ре-
жиму» у Кореї, надіславши туди або... «український
легіон», або ж принаймні націоналістичних доброволь-
ців.
Такою була унрадівська «національна правда»,
справжній підтекст їхнього «святого діла», спрямова-
ного проти національно-визвольного руху, проти наро-
дів, що виборюють свою соціальну й національну
незалежність.
Спеціальною інструкцією так званого «ресорту
військових справ» УНРади за № 142150 від 1 вересня
1950 року, за підписом М. Капустянського передбача-
лася низка заходів по підготовці відповідних кадрів
для участі в «загальному фронті західних держав про-
ти більшовицько-комуністичного Сходу». Адже в уяві
«державників» американська агресія в Кореї була
прелюдією до третьої світової війни, в ході якої оз-
броєна американцями «українська армія», у складі
«бойового союзного фронту», при взаємодії з вигада-
ним «підпіллям» на Україні збиралася допомогти
світовій реакції поневолити трудящих Країни Рад.
Колишній петлюрівський генерал від імені жовто-
блакитного «уряду» закликав «до вирішальних
дій» — здійснити «психологічну, організаційну та со-
174
ціально-військову підготовку українського військового
потенціалу», враховуючи при цьому «своєрідну обста-
новку та можливості різних країн».
Метушня ділків з «українського передпарляменту»,
як гучно нарекла себе УНРада, збентежила бандерів-
ців, що занепокоїлись за свою частку прибутку від
ставки на ту ж безпрограшну, на їх погляд, карту —
антикомунізм. Бандера та К°, що трохи спізнилися з
ідеєю «великого українського війська» до послуг сві-
тової реакції, оговталися та звинуватили своїх колег
по зраді в тому, що вони просто бажають «поставити
американцям платних українських ландскнехтів та
варягів».
Від такої «рішучості», здавалося, лише один крок
до викриття антинародних дій унрадівців. Проте цього
бандерівці не зробили та й не збиралися, звичайно,
робити. Вони спромоглися лише промимрити щось
про недостатні вимоги «політичних зобов’язань» від
американців щодо статусу «самостійної України».
У своєму документі «Про життя української еміграції
та становище українського питання на міжнародній
арені» оунівці змушені були визнати: «Еміграція (бур-
жуазно-націоналістична її частина.— Ю. Р.) тратить
свої зусилля на внутрішню боротьбу (за подачки.—
Ю. Р.), на суперечки, на взаємне вихватування один
у одного тієї чи іншої інституції».
Далі події розвивалися за таким «гостросюжетним»
сценарієм. Для «державницьких» архівів терміново
готуються реляції про «переємну боротьбу» в умовах
закордону за все ту ж традиційну «всеукраїнську спра-
ву», про тяжкі, ледве не «страдницькі» умови існуван-
ня «мучеників» за цю справу тощо. А для власного
забезпечення строчилися «меморіяли» про цілковиту
лояльність до хижих задумів світової реакції, про
готовність до боротьби проти ненависної для укра-
їнських буржуазних націоналістів Радянської влади,
влади робітників і селян, усього народу.
У січні 1951 року відбувалася зустріч «бравого воя-
ки» М. Капустянського з генералом Д. Ейзенхауером
у Франкфурті-на-Майні. Капустянський передав аме-
риканському генералові «державницький проект»
створення «української армії» в кількості... 20 тисяч
осіб (?!), зазначивши, що 80% її особового складу вже
пройшли відповідну підготовку. Одночасно відбулася
175
зустріч Боровця з англійським генералом Морганом,
а також військовим міністром Франції Моком, які
обіцяли сприяти унрадівському бажанню боротися з
комунізмом. 20 березня того ж року унрадівський
«прем’єр» Ісаак Мазепа зустрівся з американським
представником у Баварії Шустером та полковником
Бітлом. У травні 1951 року відбулася зустріч колиш-
нього петлюрівського генерала Омельяновича-Пав-
ленка з Ейзенхауером, який цікавився організаційною
системою міфічної «Української національної армії»
на Україні, яка, за вигадками унрадівців, складалася
майже із 40 тисяч осіб (?!).
Ейзенхауер запропонував створити «генеральний
штаб» УНРади, а остання, в свою чергу, прийняла на-
віть присягу від тринадцяти майбутніх «командуючих
українськими арміями» — петлюрівських генералів
Удовиченка, Загродського, Дашкевича та інших членів
якоїсь «Орденської ради лицарів Симона Петлюри».
Дещо пізніше відбулася аудієнція унрадівців у дер-
жавного секретаря США Ачесона, якого вони переко-
нували у наявності міфічного «підпілля» на Україні
та в можливостях утворення націоналістичної війсь-
кової ватаги за кордоном. Омельянович-Павленко
заявив, що в разі війни необхідно прикрити майбутню
інтервенцію все тим же «національним прапором»
озброєної на американські гроші «української армії»,
яка розчистить шлях для дальшого просування аме-
риканських інтервентів.
Не витримали нерви і у обер-ката Степана Банде-
ри. У вересні 1951 року на спеціальній нараді з уні-
атським єпископом Бучком, оунівськими ватажками
Лебедем та Гриньохом було вирішено прибрати до
рук унрадівський «уряд». Невдача цієї спроби змуси-
ла С. Бандеру піти на мирову та донести американцям
через П. Шандрука на своїх прибічників — Я. Стець-
ка та ідейного натхненника українського буржуазно-
го націоналізму Д. Донцова, які, в свою чергу, вели
переговори з польським реакціонером генералом
Андерсом про «спільний фронт» бандерівців з «Армією
Крайовою». Як інформував Бандера, Андерс поставив
умовою цієї співпраці майбутнє приєднання до «віль-
ної Польщі» Волині, Полісся та Білорусії, західним
областям України він обіцяв статус «автономних» у
176
межах «нової Польської держави», що утворилася б
внаслідок третьої світової війни.
Щоправда, запопадливі ділки з УНРади виявилися
спритнішими. Пан «президент УНР в екзилі» А. Лі-
вицький вже віддавна підтримував тісні контакти з
представниками польського емігрантського «уряду»
у Лондоні і не бажав, щоб хтось іще втручався в
«українсько-польський діалог».
Він вів переговори з представниками самозваного
польського «президента» Залевського, із зрадником
польського народу генералом Бур-Коморовським про
спільні антирадянські дії, про більш конкретну допо-
могу УНРаді з боку впливових англійських кіл.
У грудні 1951 року А. Лівицького та Бульбу-Бо-
ровця викликали у штаб американських військ у
Франкфурті-на-Майні й запропонували виділити з
«могутнього українського війська» бригаду парашу-
тистів для її підготовки на випадок «збройних сути-
чок з СРСР». Бульба зміг набрати лише тридцять чо-
ловік, яких негайно відправили до американської
шпигунської школи у м. Обераммергау. Вісім канди-
датів у шпигуни під особистим наглядом «гетьманича»
Данила Скоропадського, Н. Вогонь-Горбанюка та ко-
лишнього співробітника абверу Майорка запропону-
вали гетьманці. Отже, бажаючих підробляти шпигун-
ським ремеслом було не так і багато. Щоправда, ще
у 1947 році американську шпигунську школу «без від-
риву від виробництва» закінчив один з нинішніх ва-
тажків УРДП — складової частини УНРади — Михай-
ло Воскобійник та майбутній її «віце-президент» Ми-
кола Степаненко. Петро Самутін, що вже пройшов
фахові «студії» в абвері, сам став навчати шпигунської
«майстерності». За 500 марок щомісячно зголосилися б
навчатися, мабуть, і інші жовто-блакитні «достойни-
ки», проте американці поставили умовою: вік канди-
датів не повинен перевищувати 35 років. Отже, за бор-
том шпигунської «науки» опинилось безліч «екзиль-
ного» мотлоху в надії бути використаним у будь-який
інший спосіб для боротьби проти Радянської влади
і українського народу.
Влучно сказав про це «могутнє воїнство» українсь-
кий радянський поет С. Воскрекасенко:
Отож, як бачте, грізні сили
Ці представляли земляки,
177
Вони, як ми вже говорили,
І єсть чотири ці полки:
Бандерин, імені Мазепи,
Петлюри полк та Бульби полк
Верховоди УНРади наввипередки оббивали пороги
американських хазяїв, пропонуючи їм час від часу
свої плани підготовки нової світової війни. Все той же
Бульба, силкуючись якось приховати провал ідеї
«української армії», заявив, що цій справі завадили...
«комуністи Західної Німеччини» та знову ж таки
«рука Москви». Отже, давайте гроші для створення
так званих опорних пунктів у... Греції, куди треба
буде перекинути «українські бригади», створити радіо-
станції для зв’язку з «підпіллям» на Україні. Згідно
з цим фантастичним планом, кадри «інсургентів» мали
перекидатися на Україну через Туреччину на амери-
канських підводних човнах.
Ще далі пішов такий мастак видурювання грошей,
як тодішній керівник відомства преси та інформації
УНРади М. Лівицький (згодом пан «прем’єр» та «пре-
зидент»). Намагаючись відсунути Бульбу-Боровця
від хазяйського корита, він заявив, що основне ядро
«української армії» вже знаходиться на... Україні і
чекає лише наказу УНРади для підняття «широкоза-
кроєного могутнього повстання». В середовищі жовто-
блакитників піднявся справжній переполох. Адже і
бандерівці, і мельниківці, і так зване «закордонне
представництво Української головної визвольної ра-
ди» вже давно паразитували на міфі про «масове
підпілля» на Україні. Посилились сутички за ласку
хлібодавців і між унрадівськими ділками. Один з них
Л. Добрянський, ватажок так званого «Українського
конгресового комітету Америки» (УККА), заявив, що
за «завданням УНРади» вже зібрав в Америці 50-ти-
сячне «українське військо». «Допоможіть Україні,
дайте радіопередавачі, бо ж «повстанці на Україні
бажають слухати «Голос Америки»,— заявив До-
брянський представникам американського сенату.
Але цього разу сенаторам вистачило почуття здо-
рового глузду, щоб зрозуміти прагматичний підтекст
заяви Добрянського. Отримане він хотів продати на
^оскрекасенко Сергій. Вибране. Поезії. К., Держ-
літвидав України, 1955, с. 280.
178
європейському чорному ринку. Адже раніше його
колега по УККА Володимир Талан зробив непоганий
бізнес на торгівлі сигаретами «Честерфілд» та «Ке-
мел»...
Зрозумівши, що американці можуть кожної хвили-
ни припинити авансування, кожний з «провідників»
УНРади намагався створити хоч видимість діяльності,
корисної для їхніх хазяїв.
Вони намовляють, наприклад, членів своїх «партій»
вступати якщо не в розвідувальні американські шко-
ли, то хоча б в «охоронні сотні», «робітничі легіони»,
які можна було б підсунути американцям як «укра-
їнську емігрантську армію».
Один з таких «стратегів» Іван Багряний, зібравши
кілька десятків колишніх поліцаїв, навіть створив
свою домашню «армію» під гучною назвою «Легіон
Симона Петлюри». Щоб набити собі ціну перед аме-
риканською розвідкою, Багряний вдався, як і інші
його «колеги», до вигаданої версії, за якою нібито са-
ме він підтримує зв’язки через «своїх» людей за
«залізною завісою» з військовослужбовцями Радянсь-
кої Армії, котрі, мовляв, тільки й чекають від Багря-
ного наказу щодо здійснення якоїсь «національної
революції».
Тож не дивно, що в одному з документів націоналі-
стів йшлося про досить-таки неприємні для унрадів-
ців речі. «Всі спроби американців,— говорилось у
цьому документі,— з’ясувати, хто, де і з ким має зв’я-
зки з Україною, головне з військовими, не дали
результатів... А. Лівицький не в змозі організувати
розвідку. Татарський, підполковник Стечишин («гвар-
дійці» Бульби.— /О. Р.) не бажають їхати у Берлін та
Відень. У Вашінгтоні не довіряють Довгалю, Лівиць-
кому, що багато обіцяють, але нічого не можуть».
Про «українську армію» довелося жовтоблакитни-
кам забути, бо не вдалося назбирати навіть баталь-
йону: українська еміграція добре розібралася в тому,
до чого прагнуть унрадівські пройдисвіти. Окрім кіль-
кох десятків декласованих, морально спустошених
людей, воєнних та кримінальних злочинців, ніхто
не забажав служити американцям заради наживи
«бойових» унрадівських «отаманів».
Так безславно провалилася акція унрадівців щодо
пошуків націоналістичних ландскнехтів, ще раз
179
виявивши справжню суть «демократичної ініціативи»
та «демократичного» характеру УНРади.
Вимагаючи, щоб «державницькі» ділки відробили
заплачені їм гроші, американська розвідка вирішує
будь-що використати їх у більш заземленому варі-
анті. Генерал Грюнтер, викликавши Капустянського,
дав йому доброго прочухана за постійну брехню та
зажадав проведення активних саботажних дій у Ра-
дянському Союзі, пообіцявши виділити з цією метою
відповідні кошти.
Прибулі до Європи представники американської
розвідки та військового командування вже не цере-
монилися. Вони відверто заявили про безперспектив-
ність «самостійницьких» надій панів з УНРади, бо в
разі розв’язання нової війни американці мають намір
на довгі роки окупувати територію України, поки цьо-
го вимагатимуть «інтереси американського уряду».
Стоячи перед крахом самостійницьких ілюзій,
«уряд» махнув на них рукою: шелест доларових бан-
кнотів впливав надто сильно. Але що ж зробити, щоб
отримати їх, як знову обдурити американців?
Найбільш спритним виявився сам пан «прем’єр»,
майбутній «президент» УНРади М. Лівицький. Він
намовив кількох своїх приятелів поїхати до Австрії
й звідти привезти документи про нібито проведені там
зустрічі з радянськими військовослужбовцями та
одержані від них «поважні розвідчі інформації». З до-
помогою своєї секретарки Олени Юрченко, відомої
в Мюнхені своєю легковажною поведінкою, М. Лівиць-
кий вивчав офіційну пресу, видану у Радянському
Союзі та соціалістичних країнах, й передавав ці мате-
ріали, після відповідної їх обробки й препарування,
як результати роботи своєї агентури. Цією «інформа-
цією» Лівицький торгував направо і наліво, пере-
продуючи її геленівській розвідці, Андерсу, навіть
Керенському.
Таким же чином діяли й інші «міністри»—Капу-
стянський, Удовиченко, Багряний, Сазонтів та інші,
отримуючи від американської розвідки певні — й не-
малі — суми за сфабриковані ними матеріали.
Післявоєнний період у житті націоналістичних
«скитальців», «мучеників за народну справу» був
зв’язаний ще з одним черговим фарсом —їхніми спро-
бами виставити себе такими «представниками України»
180
за кордоном, які мають чималі заслуги в боротьбі на
два або ж і на три «фронти», і насамперед — з «ро-
сійським окупантом».
«Антирусизм» українського буржуазного націона-
лізму полягав у блокуванні жовтоблакитників з ро-
сійською білогвардійщиною для спільного виконання
доручень світової реакції щодо підриву Радянської
України. Майбутній «прем’єр» балаганної УНРади
Степан Баран закликав ще в 1921 році «заздалегідь
глядіти... щоби не стати на воєнну стопу з російськими
колами (білогвардійцями.— Ю. Р.)». З ними, радив
Баран, «мусимо знайти спільну мову». Викриваючи
контрреволюційну природу потягу націоналістів до
змови з російською білогвардійщиною, комуністична
газета «Наша правда» писала: «Українські буржуаз-
ні націоналісти марять про падіння Радянської Росії
і прихід Росії генеральської, в якій під крильцем чор-
носотенного орла буде уготовано й затишний приту-
лок для «галицької автономії».
Свій свого завжди розуміє,— саме так трактувала
«українсько-російську» проблему так звана «Конфе-
ренція поневолених народів», що відбувалася у січні
1949 року. «Свобода є одна і неподільна,— вказувало-
ся в її рішеннях.— Загроза для свободи не може бути
обмежена через поділ Європи на зони впливу. Ми ві-
римо, що наша участь в обороні свободи буде успішна,
якщо подамо собі взаємно руки». Контрреволюціоне-
ри різних мастей та гатунків намагалися об’єднатись
для боротьби проти сил миру, свободи, демократії та
соціалізму.
У вересні 1949 року в Нью-Йорку відбулася нарада
«соціалістів» — українських націоналістів-«самостій-
ників» та російських «єдинонеділимців». На ній були
представлені: з російського боку—архізрадники, ко-
лишні лідери російських меншовиків та есерів Чернов,
Церетелі, Гельман, Ніколаєвський, Зензинов, права
рука Керенського — Днєпров, а з українського —
Л. Ганкевич (колишній ватажок УСДРП в Галичині),
колишній петлюрівський «міністр»-сіоніст Д. Марго-
лін, ватажок закордонної групи УПСР Н. Григор’їв,
петлюрівський генерал Безручко та ін. Відновлений по
війні союз російських шовіністів із «самостійниками»
навіть передбачав ідею створення, в разі «розвалу
СРСР», якоїсь «самостійної України». Проте ця гра
181
у високу політику не була варта й шеляга, бо за кулі-
сами кожного такого політиканського фарсу стояли
вашінгтонські ділки, яким ішлося не про «самостійну
Україну», а про об’єднання усіх антирадянських емі-
граційних кіл для підривної діяльності проти Радян-
ської країни. За вказівкою держдепартаменту США з
цією метою на авансцену випускають «самого» Олек-
сандра Керенського, що мав уособлювати як колиш-
ній прем’єр буржуазного Тимчасового уряду «всі на-
роди» Росії.
Програма створеної Керенським на американські
гроші так званої «Ради звільнення народів Росії»
(РЗНР) мала зовнішні ознаки «демократичності»,
бо ж проголошувала майбутню «федеративну республі-
ку, в яку може ввійти кожний народ при збереженні
принципу рівноправності». Проте вже в серпні 1951 ро-
ку, не зважаючи на положення «відкритого» листа
РЗНР, опублікованого у «Нью-Йорк тайме», Керенсь-
кий виступив проти принципу проведення «всенародно-
го опитування», проти самовизначення націй, назвавши
українських буржуазних націоналістів «крайніми се-
паратистами» та «застарілими людьми». Проте націо-
налістичні «вболівальники» за долю «самостійної
України» підтюпцем побігли слідом за Керенським
та «Американським комітетом визволення народів від
більшовизму» (АКВБ), в якому група РЗНР грала
провідну роль.
У липні 1951 року Керенський зустрічався у Ново-
му Ульмі та Штутгарті з ватажками «самостійниць-
кої» УНРади А. Лівицьким, П. Феденком, І. Мазепою
та С. Вітвицьким. На зустрічі Керенський рішуче ви-
ступив проти «українського сепаратизму», закликав
до об’єднання антирадянських зусиль на платформі
можливого створення ефемерної «централізованої
держави — федерації з центральною владою, подібно
державному устрою США». Щодо українців, як ви-
словився Керенський, «національно-культурні права
та право висловлювати свою волю їм будуть у майбут-
ньому надані». Ця одіозна навіть в умовах емігрант-
щини програма була доповнена домовленістю Ке-
ренського з американськими промислово-торговими
концернами про надання їм «виключного права»
експлуатації природних багатств «усієї Росії».
182
УНРада ж прийняла «історичне» рішення: проін-
формувати американських можновладців про своє ба-
жання взяти участь «у всіх заходах по боротьбі проти
СРСР спільно з російськими партіями, що групуються
біля Корейського», якщо її визнають «повноважним
представником українського народу».
У листопаді 1951 року відбулося чергове збіговись-
ко українських буржуазних націоналістів, яке також
прийняло ще одне «епохальне» рішення — про необ-
хідність тісного співробітництва з Корейським та
РЗНР. До Нью-Йорка прибув бандерівець Володимир
Стахів, щоб переконати американців у тому, що не
УНРада, а саме вони, бандерівці, уповноважені «цен-
тральним командуванням» так званої «Української
повстанчої армії» (УПА) вести «державні» перегово-
ри з Корейським. Стахів у зв’язку з цим зустрівся з
одним із ватажків РЗНР Сухомлинським. До цієї
афери підключився і Степан Бандера, який кілька
разів зустрічався з керівниками АКВБ Левіним та
Лайонсом на предмет співпраці бандерівців з Корейсь-
ким, бо ж інакше долари потекли б не до нього, а до
кишень ватажків УНРади.
Щоправда, відповідні американські кола з огляду на
надто відверту, незамасковану фашистську сутність
бандерівщини відкинули пропозиції Стахіва, віддаючи
перевагу «менш заплямованій», «демократичній», ба
навіть «соціалістичній» УНРаді.
У шалену гонитву за подачками активно включилися
і мельниківці, довівши УНРаду до чергової кризи
своїми заявами про недоцільність співробітництва з
російськими білогвардійцями. Мельниківський вата-
жок Осип Бойдуник писав з цього приводу в журналі
«Самостійна Україна»: «Чи це означає, що ОУН від-
мовляється від співробітництва з американцями чи
хоч би з АКВБ, як це дехто злорадно спішить голоси-
ти? Сохрань боже! З американцями, а тому й з АКВБ,
ми раді співпрацювати, але під умовою, що будуть
обосторонньо і взаємно визнані і респектовані вимоги
й інтереси як американські, так і державно-українські
(націоналістичні.— Ю. Р.)».
Прогресивний канадський публіцист Марко Терли-
ця слушно писав з цього приводу: «Мельниківці не
хотіли бути в АКВБ на становищі пасинків й прийма-
ти його подачки з рук російських білогвардійців.
183
Вони хотіли, щоб їх допустили до американського
корита на рівних правах з російськими білогвардій-
цями, бо ж вони виконували брудну роботу не гірше
керенських і ніколаевських»
Іншої думки були такі «борці за українську держав-
ність», як ватажки «Української революційно-демо-
кратичної партії» (УРДП) Іван Багряний та «Ук-
раїнського національно-демократичного об’єднання»
(УНДО) Микола Хробак. Багряний, наприклад, не ли-
ше домовився з Керенським про співробітництво, а й
погодився продати йому друкований орган УРДП —
газету «Українські вісті».
За Керенським та К° наввипередки бігали такі на-
ціоналістичні «подвижники», як князь Токаржевський
та Шульгін (колишні петлюрівські «міністри»), Ан-
дрієвський (колишній член Директорії) і сам «пре-
м’єр» УНРади Сазонтів.
А до створеного в жовтні 1952 року замість РЗНР
«Координаційного центру антибільшовицької бороть-
би» разом з Керенським та махровим реакціонером
Мільгуновим увійшли колишній гетьманський «мі-
ністр», підручний Скоропадського Борис Бутенко,
ватажок диверсійно-шпигунської організації з російсь-
ких емігрантів — «Народно-трудового союзу» (НТС) —
Поремський, представники «Грузинського демократич-
ного союзу» та «Союзу вірменських борців за свободу»
Евеліані та Сардаян. Більше того, українська «дер-
жавницька концепція» збагатилася модерною ідеєю
створення нових націоналістичних організацій на
платформі повного підпорядкування інтересів «нень-
ки України» російським великодержавникам.
Йшлося про ефемерні «політичні тіла», що виникли
в кабінеті Керенського та існували лише в уяві «гене-
ральних секретарів», «голів партії» тощо,— «україн-
ське вільне козацтво», «український демократичний
союз», «об’єднання українських аграрників» та ін. Як
і слід було чекати, невдовзі після свого утворення ці-
«високопатріотичні» організації розпалися.
У листопаді 1951 року згадані «партії» об’єдналися
в одну організацію «Український визвольний рух»
(УВР), яка ввійшла повноправним членом у «Коорди-
наційний центр антибільшовицької боротьби» як
1 Терлиця Марко. Націоналістичні скорпіони. К., «Ра-
дянський письменник», 1964, с. 47.
184
«справжній виразник багатостраждального українсь-
кого народу». Ватажки УВР — колишній офіцер «ар-
мії» Власова Богатирчук, петлюрівський генерал
Гулій та ін.— заявили, що вони є найвірнішими спіль-
никами російських «єдинонеділимців». Вірність ця
виявлялася, зокрема, у тому, що вони відкидали як
«нежиттетворчу» ідею «самостійної України» й звину-
вачували бандерівців та унрадівців у сепаратизмі.
Не випадково на одній із зустрічей з представни-
ками УНРади у 1953 році керівник АКВБ Пейч за-
явив, що уряд Сполучених Штатів в умовах існування
нормальних дипломатичних відносин з СРСР не може
погодитись на визнання «самостійної України». Ро-
сійського ж контрагента Пейч вбачав передусім у
«Координаційному центрі антибільшовицької бороть-
би» й заохочував групки, що входили до УНРади, до
вступу у члени цього центру.
Але до цього не дійшло. І УНРада, і УККА, і КУК —
«Комітет українців Канади» — побоялися вступити у
відкриту спілку з російськими великодержавниками.
Адже проти союзу з Корейським була уся прогресив-
на еміграція, і буржуазним націоналістам довелося
переглянути свої попередні позиції. Відіграло свою
роль у цьому і те, що націоналістична контрреволю-
ція плекала надії самостійно, без співучасті Корейсь-
кого, допастися до гаманців американських капіталі-
стів.
Зрештою, американська авантюра безславно про-
валилася, «Координаційний центр антибільшовицької
боротьби» розпався, а гроші (близько 5 млн. марок,
що їх надали у Німеччині «приватні особи») було вже
пущено на вітер: Керенський усмак порозкошував по
американських та європейських рестораціях, та й
українські «державники» не випустили свого з рук.
Проте «цнотливість» свою вони зберегли: у випадку
звинувачень на їхню адресу можна було дати відсіч
критикам — а ми ж, мовляв, до «Координаційного
центру антибільшовицької боротьби» офіційно не всту-
пили! Ми ж бо є «далекоглядні борці» саме за «само-
стійну Україну»!
Одначе ватажкам УНРади не вдається приховати,
що вони усе ж пішли на службу до «Координаційного
центру...» та АКВБ, хоч і з чорного ходу. В установах,
створених АКВБ — «Інституті по вивченню історії
185
СРСР», радіо «Свобода»,— постійно працювали «мі-
ністри» та «урядовці» УНРади — націоналістичні ва-
тажки П- Феденко, Ю. Семененко. До недавнього часу
«правовірний соціаліст» Н. Григор’їв працював у ке-
рівному складі радіостанції «Голос Америки». При
створенні української редакції радіо «Свобода» ше-
фам цього підривного центру допомогла кадрами са-
ме УНРада. Очолив редакцію один із її ватажків
запеклий буржуазний націоналіст Михайло Добрянсь-
кий. Звичайно, прийшов він туди з певним багажем.
У роки другої світової війни Добрянський був членом
так званого «Українського центрального комітету»,
організованого гітлерівцями у травні 1940 року у
Кракові, що являв собою філіал абверу для здійснен-
ня антирадянської боротьби.
«Міністри» задоволені: знову гроші в їхніх руках, а
щодо шпигунської роботи, то, як заявив у кабаре
«Кривий ліхтар» С. Довгаль під схвальні вигуки
«урядовців»: «Для цих брудних справ ми тепер най-
мемо бандерівських башибузуків». А вже для необіз-
наних конструюється така глибокодумна концепція:
виявляється, цілковита залежність ділків з УНРади
від кишені «дядечка Сема» є свідченням «зацікавле-
ності Америки Україною». Саме на цьому наголошу-
вали націоналістичні «Українські вісті» у червні
1956 року.
Кульмінаційною у заграванні унрадівців з росій-
ською білогвардійщиною є кампанія блюдолизтва па-
на «президента» М. Лівицького до «мільйонщика»
Солженіцина, відвертого ворога не лише суверенності
українського народу, але також його культури («мало-
російсько-хохлацької» та «гопацько-шароварської», за
його ж словами).
Що ж єднає «самостійників» з ідеологом жандарм-
ських держиморд та власовських зрадників? Прогре-
сивний закордонний діяч Юрій Косач слушно запитує:
«Куди поділи вони «принципи самостійної і соборної»,
вклоняючись спільникові шаховських та струве, для
яких Україна, як і в часи Побєдоносцева, залишається
тільки губернією солопіїв черевиків, позбавлених іс-
торії, культури й самобутності? Чи, може, гадають
вони, що Солженіцин, накреслюючи свою візію «май-
бутньої Росії» з митрополитами, царями, губернато-
рами, «откупщиками», хохлацькими куркулями і над-
186
волзькими купцями та франко-бельгійськими капіта-
ловкладеннями, дасть їм у якихось закутинах «Мало-
росії» посади городничих і приставів».
З врахуванням вищенаведеного стають зрозумілими
ті місця з резолюції VII сесії УНРади, в яких наго-
лошується на необхідності «нав’язувати стосунки з
усіма тими чужинецькими силами і чинниками, які
діють проти» Радянського Союзу.
Має рацію Ю. Косач, коли пише, що жовто-блакит-
них блюдолизів з Солженіциним об’єднує «зоологіч-
на ненависть і безсила лють до Радянського Союзу,
де збудовано першу в історії державу робітників і се-
лян і де український народ так само, як і інші братні
народи, має всі можливості для розвитку своєї наці-
ональної культури, своєї державної радянської суве-
ренності»1.
Навіть такий антирадянський журнальчик, як мюн-
хенський «Український самостійник», змушений був
визнати очевидну істину: «В нас (в середовищі укра-
їнських буржуазних націоналістів.— Ю. Р.) немає за-
гальнонаціональних інтересів», а лідери націоналізму
«жадні влади, позують на великих людей... просто
нездатні купити собі за свої гроші пару штанів, бо
не вміють чесним трудом їх заробити... мають високу
та фальшиву амбіцію бути державними мужами й ке-
рувати...» Безсиле борсання жовто-блакитної «діас-
пори» за кордоном «Український самостійник» визна-
чив як типове «для всяких примітивних тоталітарних
рухів, особливо в період їх сильного розкладу».
Як стверджувала прогресивна газета «Український
робітник» у квітні 1950 року, спроби УНРади «відмо-
лодитись» не вдались, адже йшлося про відновлення
старої УНР, тобто відродження до нового життя ор-
ганізму, який уже раз пройшов свій життєвий шлях.
«Тому УНРада, як ми і передбачали, занепадає,—
писала газета.— Останній віроломний акт супроти
свого народу—подорож міністрів УНРади на пок-
лін до «старшого брата», хоч і «зарубіжного» (йдеть-
ся про російських білогвардійців.— /О. Р.), остаточно
здемаскувала УНРаду в очах українського громадян-
ства... Цей факт спричинить остаточний занепад
УНРади».
1 «Літературна Україна», 1974, 26 березня.
187
ПАН А. Ж. ТА ІНШІ З ТОГО Ж КУБЛА
Цей статечний чоловік, що постійно
мешкає у Парижі, на гие сіез Ругепеез, 20, має унікаль-
не хобі. З чарівною усмішкою, солодкою полудневою
вдачею, доброзичливий та в достатній мірі шанобли-
вий, він так і тягнеться до всього українського. І Па-
риж для нього не Париж, якщо не гастролює там
Державний ансамбль танцю УРСР або не завітають
сюди літератори з берегів Дніпра; Марсель — не Мар-
сель, якщо не прибуває туди пароплав з Одеси. Та й
Відень його, зрештою, не спокушає без Всесвітнього
фестивалю молоді. До Рима подорожує лише на час
Олімпійських ігор, коли є нагода стрітися з радян-
ськими спортсменами.
Гречний з жіноцтвом, джентльмен з чоловіками, він
так і всмоктує в себе вісті з далекої України, заопіко-
вується життям своїх милих земляків. Може бути й
гідом по Парижу, поговорити як «спеціаліст-слов’яно-
знавець» про милозвучність української мови, виступи-
ти в амплуа літератора чи історика. Він не лише без-
корисливий, а й навдивовижу невибагливий. Мабуть,
надзвичайна скромність змушує цього парижанина від-
рекомендовуватися то Янковським (радянським турис-
там з пароплавів), то Стрілецьким (туристам, що при-
бувають за кордон суходолом). І жодного разу— Гон-
чаром, Рогачем чи Кадиком, тобто так, як його знають
у певних закордонних українських колах.
Та чи варто вимагати від цього суб’єкта такої дріб-
ниці, як прізвище, коли навіть публічні виступи він
маскує ініціалами А. Ж.? Наприклад, статтю «Люди і
речі по той бік», надруковану у паризькій газеті
«Українське слово» 13 листопада 1959 року. Для А. Ж.
та його поплічників сенс життя полягає в тому, щоб
«озброїти себе проти спроб розкласти еміграцію (укра-
їнську.— Ю. Р.), з одного боку, а з другого — щоб ви-
користати наявні контакти для прищеплення бакцилю
свободи, яка повинна зробити свою роботу».
Така дещо завуальована постановка питання при-
ховує справжнє хобі ідеологічного диверсанта — нала-
годжувати «контакти» з відрядженими за кордон ра-
дянськими людьми, одержувати інформацію. Спочатку
А. Ж. досить туманно говорить про якесь «величезне
поле можливостей для перепачкування за залізну за-
188
слону зерен правди, для посіяння сумніву, для викли-
кання думки». Потім нарікає на те, що з ідеями ко-
мунізму «боротися надзвичайно важко». «Ми бачили
тут,— пишеться в статті,— коли радянський громадя-
нин заганяв у кут співрозмовця найвлучнішим аргу-
ментом». Де ж вихід? Звичайно, «школитися» у закор-
донних розвідок та бути готовими використати цю ді-
лянку «пропаганди наших ідей». Передусім не супере-
чити співрозмовцеві, не виявляти своєї антирадянської
войовничості, одне слово, мати терпець. Вислухавши,
«ми мусимо пробувати переконати, що трактуємо його
за жертву».
Прийоми, як бачимо, не нові й досить безглузді. Це
розуміє й сам А. Ж., котрий далі зазначає: можливо,
слова того, хто переконує, «навіть викличуть сміх, але
западуть в душу і при якійсь нагоді відізвуться, по-
сіють сумнів, підважать віру в засвоєну фразеологію...
Тому,— радить А. Ж.,— не вимагайте від радянських
людей, щоб вони признали нам рацію. Задовольнітеся
тим, що вони слухають нашу думку й нашу аргумента-
цію... А цього вже досить».
А чи не досить цитувати жовто-блакитного ідеоло-
гічного диверсанта? Поговоримо ліпше про самого «ам-
басадора», що силкується «перепачковувати» до нас
ідеологію та мораль «вільного світу».
Аркадій Жуковський— саме таке його справжнє прі-
звище — один з ватажків антирадянської націоналіс-
тичної організації ОУН-мельниківців, яку після смерті
А. Мельника очолив Олег Штуль (Жданович). Урод-
женець Буковини, Жуковський ще 1940 року вступив
до ОУН, у 1942 році був «провідником» міського про-
воду ОУН в Бреслау, а по закінченні другої світової
війни — керівником мельниківської «екзекутиви» в міс-
ті Граці (Австрія).
Невдовзі Жуковському доручили досить делікатну
справу — об’єднати антирадянські зусилля у так зва-
ному «Інтернаціоналі свободи» — об’єднанні реакцій-
них емігрантських кіл, створеному американською роз-
відкою. Ватажком мертвонародженого «політичного
тіла» став Ярослав Гайвас (оунівське псевдо Камінь),
керівник 1-го відділу ПУНу («Проводу українських
націоналістів»), а редактором газети «За самостій-
ність» — Шумелда (мельниківське псевдо Дидалев-
ський).
189
Документальні матеріали свідчать: ще задовго до
капітуляції гітлерівської Німеччини мельниківські ва-
тажки встановили тісні контакти з американською та
англійською розвідками. А згодом колишній капітан
абверу Пулюй, котрий після другої світової війни меш-
кав у австрійському місті Лінці, де співробітничав з
американською розвідувальною службою СІС, запро-
понував новим хазяям своїх «перевірених» друзів-мель-
никівців, що співробітничали з розвідувальними орга-
нами 11-ї армії вермахту.
Посередником між центральним проводом ОУН і
американською розвідкою став націоналістичний вата-
жок, колишній резидент фашистської розвідки «док-
тор» Сулятицький. Саме йому було доручено створити
в Штамбергу (американська зона окупації Німеччи-
ни) спеціальну школу для підготовки шпигунів і ди-
версантів з українських націоналістів. За 70 тисяч
доларів А. Мельник передав у розпорядження амери-
канців свою «референтуру розвідки», яку очолював
Ярослав Гайвас.
Систему добору кадрів було організовано досить
чітко. Завербованих агентів переправляли до проводу
ОУН у Граці (до Жуковського), звідти — до Зальц-
бурга (до заступника керівника «крайової екзеку-
тиви» ОУН Льва Зибачинського), а вже далі, неле-
гальним шляхом,— до Мюнхена. Так, 17 березня 1947
року Жуковський, як один з ватажків проводу ОУН
у Граці, переправив до Мюнхена п’ятьох українців —
«Романа», «Олега», «Жука», «Ігоря» та «Антона». Був
ще спеціальний пункт переправи у Австрії для переки-
дання до Мюнхена колишніх солдатів та офіцерів ди-
візії СС «Галичина», котрі потрапили в італійські та-
бори для інтернованих.
Ось що пише про себе американський агент мель-
никівець Петро Глинь: «1940 року я втік з СРСР на
територію Польщі. Перебуваючи в м. Грубешув, вста-
новив зв’язок з німецькою розвідкою, за завданням
якої через річку Буг переправляв на радянську тери-
торію німецьку агентуру. З листопада 1942 року по бе-
резень 1943 року служив у поліції в містах Володи-
мирі-Волинському та Кременці. Восени 1943 року був
в УПА, де мав кличку Обережний... З 1944 року і до
дня капітуляції Німеччини служив у німецькому роз-
відувальному органі «абвергрупа Хорст». У 1946 році
190
один з керівників ОУН-мельниківців «Марко» з інши-
ми американськими агентами з числа учасників ОУН.
У 1948 та 1949 роках з розвідувальними завданнями
засилався із Західної Німеччини на територію Поль-
щі» *.
1950 року було заарештовано ряд агентів американ-
ської розвідки, котрі під виглядом репатріантів про-
никли на Україну для проведення підривної роботи.
Емісар ПУНу Довбенко, наприклад, показав на слід-
стві, що перед виїздом до СРСР його викликав один з
референтів ПУНу «Марко» і передав у розпорядження
офіцера американської розвідки. Так він потрапив до
шпигунської школи у Мюнхені, де разом з 45 мельни-
ківцями навчався шпигунському ремеслу. Інший аме-
риканський агент, Мельник, свідчив: «Інструктуючи ме-
не перед відправкою на Україну, «Марко» радив не
проводити масової вербовки до організації, а залучати
лише ретельно перевірених осіб. Я повинен був збира-
ти дані про політичні настрої населення, життєвий рі-
вень у СРСР, про чисельність та озброєння військових
частин. «Марко» вважав, що не треба відмовлятися від
добре підготовлених диверсійних, шкідницьких і теро-
ристичних актів».
Ось, виявляється, в чому суть мельниківського
«бакцилю свободи». Щодо Жуковського, то він став
визнаним фахівцем з постачання відповідних кадрів
для американської та західнонімецької розвідок. Са-
ме це зумовило висунення його на чільне місце в ке-
рівництві ПУНу. Вже 1958 року він головує на «над-
звичайній» конференції мельниківців, очолює спеці-
альну групу, надіслану до Відня для проведення
антирадянської роботи серед делегатів Всесвітнього
фестивалю молоді та студентів.
Нині А. Ж. обіймає посаду керівника референтури
«по вивченню сучасного положення України». А ще
він член комітету по спорудженню української церкви
в Парижі, «доктор» так званого «Українського віль-
ного університету» у Мюнхені, ба навіть «член-корес-
пондент» його історичної секції «генеральний секретар»
«Наукового товариства ім. Шевченка» в Європі, що
спеціалізується на виданні антирадянської націоналіс-
тичної «Енциклопедії українознавства». Все це, так би
1 «Україна», 1972, № 12.
191
мовити, для душі. А для того, щоб побільше виманити
грошей з легковірних емігрантів, Жуковський висунув
себе на посаду скарбника управи «Братства св. Си-
мона».
Діапазон Жуковського як «науковця» досить широ-
кий: від розвідок про Петра Могилу до аналізу «сучас-
ного стану релігії й церкви». Цілком ясно, що цей фа-
хівець із шпигунства злісно фальсифікує радянську
дійсність, паплюжить здобутки трудящих СРСР та
Радянської України.
Канадська газета «Українське життя» влучно за-
значала: націоналістичні рептильки за кордоном «на-
магаються проволокти своє повільне завмирання», бо
ж «хворіють одним домаганням: нема авторів до пи-
санини, а ті, що є, не знають радянської дійсності,
мучаться й пітніють над статтями, зміст яких є рів-
ний зеру (нулю.— Ю. Р.)».
Матеріал про справжнє обличчя Жуковського надру-
кував ще 1972 року журнал «Україна». Як образилась
на це мельниківська газетка «Українське слово»! Мов-
ляв, пан А. Ж. така собі «невинна людина», що ніяко-
го відношення до, м’яко кажучи, неделікатних справ
нібито не має.
Ні, має, і безпосереднє! Не встиг житель Бучацького
району на Тернопільщині Й. Крупа опинитися у Фран-
ції на запрошення своєї сестри, як біля нього з’явив-
ся Аркадій Жуковський. Він цікавився «настроями на-
селення», станом охорони державного кордону СРСР,
можливостями ввозу і вивозу літератури. А далі він
запропонував Крупі стати шпигуном 1.
Ось яким чином реалізується ідея «бакцилю свобо-
ди» з боку пана А. Ж. та К°.
Однак спецслужби Заходу та їх буржуазно-націона-
лістичні найманці і на цей раз прорахувалися.
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж поки дідько всіх не забере,
1 Див.: Левченко О. С. Диверсія без динаміту. Львів,
«Каменяр», 1981, с. 79—80.
192
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!1 —
саме так відповідав Василь Симоненко націоналіс-
тичному будяччю за кордоном, що силкувалося вико-
ристати його ім’я в антирадянських провокаціях. І до
цих слів поета ми повністю приєднуємося!
Націоналістичні безбатченки змушені визнати, що
вони «є кволими на тему звитягу з ленінізмом та мар-
ксизмом». Газета «Америка» вбачає найголовнішою
ознакою кризи українського буржуазного націоналіз-
му остаточну втрату перспектив його розвитку, бо ж,
за її словами, «націоналізм старіє в повному розумін-
ні цього слова. Його лідери досягли критичного віку,
з жахом помічають, що зміни у них нема», що укра-
їнська молодь за кордоном виявляє дедалі меншу за-
цікавленість їхніми ідеями й закликами. «Нам дово-
диться дуже скрутно маневрувати нашим скромним
емігрантським кораблем»,— бідкається «Український
голос».
Цей націоналістичний орган вважає однією з при-
чин кризи в таборі націоналістичної контрреволюції
надто вже одверту фальсифікацію радянської дійснос-
ті, надто безсоромне оббріхування досягнень україн-
ського народу.
Націоналіст у професорській мантії Юрій Шерех
(Шевельов) причину занепаду та розгардіяшу в націо-
налістичному середовищі вбачає у відстоюванні пев-
ними його колами ідеології Д. Донцова — людини,
що, за визнанням Шереха, втратила будь-які зв’язки
з рідним грунтом, з народом і хоче надолужити це ци-
нізмом ката, фанатизмом касти «апостолів-інквізито-
рів». «Донцовщина,— квилить Шерех,— виросла з не-
спроможності зрозуміти народ і знайти з ним спільну
мову... Час донцовщини скінчився!»
А що ж мельниківці? «Українське слово», в якому
підробляє пан А. Ж., констатує: на українському націо-
налізмі «тяжать не тільки старі й сьогодні вже від-
жилі передсуди минулого, але й групова побудова, сво-
1 Цит. за збл Людської крові не змити. К-, Політвидав Укра-
їни, 1970, с. 75.
У Ю* Римаренко
193
єрідні замикання в політичні гетта... Ми опинилися в
сліпому безвихідному куті повного політичного мараз-
му»,— з жахом стверджує газета.
А присуд історії ще жорстокіший за цей мимовіль-
ний самовирок!
ЗА ФАЛЬШИВИМ МАНДАТОМ
Відомий свого часу в буржуазно-на-
ціоналістичних колах Василь Ривак, що порвав з на-
ціоналістами і повернувся на Батьківщину, писав:
«Для... ініціаторів УНРади не було тоді, здається,
важливішого завдання, як притягнуть до її складу
запеклих ворогів всякої демократії, тобто мельників-
ську і бандерівську ОУН та договоритися про розпо-
діл завдань з оунівською УГВР (так званою «Укра-
їнською головною визвольною радою».— Ю. Р.). Це
теж відповідало інтересам американських режисерів.
Справді, чи існувала УНРада, УГВР та всі інші еміг-
раційні «партії», «об’єднані» партії? В те вірили тіль-
ки наївні рядові емігранти і обивателі. Керівники ж
усіх угруповань добре знали, що це все тільки міф,
вигідний західним імперіалістам і їхнім агентам»1.
Десь у 1954 році жовто-блакитна «діаспора» при-
йшла у рух. Не так уже часто можна було зібратися
за банкетними столами у мюнхенській кав’ярні «Три
ведмеді», де пінилось грайливе бордо, спокушали
французький арманьяк та «Смирновська» горілка.
Отже, гриміли фанфари, дзенькали литаври, про-
голошувалися гучні тости. Усі з надією позирали у
бік американців, які щедро сплатили за всю цю «ім-
презу». Дарія Ребет у мріях уже бачила на собі низ-
ку діамантів, а її чоловік Лев — новісінькі тергалеві
штани. Микола Лебедь уявляв принадних паризьких
панянок, Зенон Матла — чарівні краєвиди Ямайки чи
Гонолулу, де можна буде порозкошувати на амери-
канські гроші.
Саме так чи майже так на жовто-блакитному обрії
з’явилася нова «партія», яку пишномовно нарекли
«Організацією українських націоналістів за кордо-
ном» — ОУН-з.
‘Ривак Василь. Життя переконує. К., вид-во товарист-
ва «Україна», 1962, с. 21.
194
її виникнення було наслідком затяжної кризи од-
ного з найреакційніших буржуазно-націоналістичних
угруповань — так званої ОУН-бандерівців, що запля-
мувала себе в роки Великої Вітчизняної війни при-
служництвом гітлерівцям та їхнім сателітам.
Тому верхівка буржуазно-націоналістичної емігра-
ції насамперед подбала про зміну вивіски. Щодо бан-
дерівців, то вони поквапилися змінити назву своєї ор-
ганізації на «Закордонні частини ОУН» (34 ОУН).
До того ж у самому бандерівському середовищі ви-
никла опозиційна група націоналістичних функціоне-
рів, очолювана кримінальним злочинцем, колишнім
агентом гітлерівського гестапо Миколою Лебедем та
його спільниками — Іваном Гриньохом і Львом Ребе-
том. Намагаючись відмежуватися від збанкрутілого
керівництва 34 ОУН і вдаючи з себе «вболівальників
демократії», опозиція, як твердить «історіограф»
бандерівщини Петро Мірчук, розгорнула наступ про-
ти Бандери як вкрай скомпрометованої фігури та про-
ти ідеолога ОУН Дмитра Донцова, надто відвертого у
своїх симпатіях до гітлерівського фашизму.
Врешті-решт опозиціонери перекинулися до іншої
буржуазно-націоналістичної організації, так званого
«Закордонного представництва Української головної
визвольної ради» (ЗП УГВР), яке поширювало вигад-
ки, що, на відміну від інших, «веде боротьбу на рід-
них землях за українську державність». Лебедь та
К° продовжували викриття і без цього явних кримі-
нальних злочинів Бандери, але тепер з позиції «обо-
ронців рідного краю». Бандера відповів на це виклю-
ченням із 34 ОУН Миколи Лебедя, Івана Гриньоха,
Василя Охрімовича, Льва Ребета, Дарії Ребет, по-
грожуючи їм фізичною розправою.
Незгоди між Бандерою та «модернізаторами» із
ЗП УГВР були, так би мовити, тактичними розхо-
дженнями у трактуванні поняття «демократія». Опо-
зиціонери вважали помилкою афішування оунівцями
своєї ворожості до цього поняття. В одному з тодіш-
ніх документів ЗП УГВР читаємо: «Бандера вважав,
що ОУН не може стояти за демократію...Тільки під
виглядом (курсив наш.— Ю, Р.) демократичних прин-
ципів у своїй практичній діяльності ми (ЗП УГВР.—
Ю. Р.) зможемо притягнути народ на свій бік і не
7*
195
тягнути його назад до старого, від чого народ давно
відмовився».
Основною ж причиною чергового розколу оунів-
ського табору були не якісь ідеологічно-програмні чи
політичні розходження, а боротьба за право бути єди-
ним репрезентантом «інтересів України» перед іно-
земними розвідками. Так само, як основною причиною
першого розколу оунівського табору була гризня за
право репрезентації таких же «інтересів» перед гітле-
рівцями. Отже, йшлося про нову орієнтацію на нових
хазяїв, які дотримувалися стратегії й тактики «холод-
ної війни».
Ось що писав підручний Бандери Б. Підгайний: «34
ОУН підтримує співпрацю з відомими... англійськими
чинниками (розвідкою.— Ю. Р.), отримує допомогу
у навчанні, матеріально-технічному спорядженні й у
формі такої помочі, яку може дати тільки сильна
держава... В обмін за це 34 ОУН повинна дати роз-
відницькі матеріали, які є необхідні для планування
воєнних приготувань проти СРСР».
Опинившись за океаном, верховоди ЗП УГВР вжи-
ли всіх заходів, щоб налагодити співробітництво з
американською розвідкою. Перешкоджали їм у цьому
бандерівці, що також торували сюди шляхи. Треба
було усунути з політичної арени Бандеру та К°. З ці-
єю метою ватажки ЗП УГВР розробили «широкоза-
кроєну» акцію. М. Лебедь наказав тодішньому керів-
никові «технічної ланки» 34 ОУН О. Васьковичу ор-
ганізувати нелегальну друкарню фальшивих доларів
у Мюнхені на Фюрехштрасе. Лебедь передбачав, що
фальшиві долари знадобляться йому у вирішальний
момент для компрометації Бандери перед американ-
ською розвідкою. Так і сталося. Лебедь діждався-та-
ки компрометуючого Бандеру процесу з приводу фаль-
шивих доларів, ініціатором і організатором друку-
вання яких був він сам. Водночас його донос сприяв
активізації співробітництва ЗП УГВР з американ-
ською розвідкою, на що сподівалися угевеерівці.
Відомо, що «генеральний секретар закордонних
справ УГВР» Микола Лебедь встановив зв’язки з аме-
риканською розвідкою ще 1945 року в Італії. У липні
того ж року Івана Гриньоха, Романа Ільницького та
інших угевеерівців двічі приймав тодішній команду-
ючий американськими окупаційними військами у За-
196
хідній Німеччині, якому вони запропонували свої шпи-
гунські послуги. Верховоди ЗП УГВР прийшли про-
ситись у найми не з порожніми руками, а з відомос-
тями військового, політичного та економічного харак-
теру. Восени 1946 року американська розвідка бла-
гословила ЗП УГВР на проведення підривної діяль-
ності проти СРСР.
Отже, саме «демократичні» угевеерівці дорвалися
до каси американської розвідки, видаючи їй різні ви-
гадки за вірогідні відомості від начебто керованого
ними якогось «крупного підпілля в краю».
Представники американської розвідки запропонува-
ли Лебедю та К° підібрати спеціальних людей, щоб
переправити їх на Україну для зв’язків із розрекламо-
ваним угевеерівцями «широкозакроєним підпіллям».
Така вказівка припала до вподоби ватажкам ЗП
УГВР, у яких виник «хитромудрий» план: використа-
ти шпигунську групу для зміцнення своїх позицій як
перед американськими хазяями, так і в середовищі
оунівців за кордоном. Точніше, сфабрикувати відо-
мості про наявність на Україні «масового руху спро-
тиву» і від його імені надати ЗП УГВР «мандат» на
представництво за кордоном міфічної «воюючої
України». «Мандат» дав би змогу прибрати до своїх
рук усе оунівське середовище.
У той же час один з ватажків 34 ОУН Мирон Мат-
вієйко дістав від Бандери майже тотожне завдання.
«Бандера і Стецько,— писав він згодом,— добре зна-
ючи, що ніякого підпілля немає, вирішили послати
мене на Україну, щоб передати в 34 ОУН відомості
про нібито діюче підпілля і нібито існуючий провід
ОУН на західноукраїнських землях. Це, на думку
Бандери і Отецька, дало б їм можливість гендлювати
цими «інформаціями» перед чужоземними розвідка-
ми й отримувати за них гроші». (Щоправда, Банде-
ра не додумався до «мандата» і на цьому програв).
Після консультацій ЗП УГВР з американською роз-
відкою про те, кому доручити роль кур’єра за «манда-
том», вибір упав на Василя Охрімовича (псевдоніми —
Далекий, 4ужий, Дальній). Активний учасник опози-
ції проти Бандери, викладач німецьких шпигунських
курсів у Кракові (1940) та Львові (1942), Охрімович
займав у ЗП УГВР посаду голови ради референтів,
керівника «політичної інформаційної служби» і був
197
людицою, на яку угевеерівські верховоди могли по-
кластися.
І от на початку червня 1950 року в американській
шпигунській школі, що отаборилася в районі Кауф-
бойрена (ФРН), з’явився новий курсант під псевдо-
німом Грузин. Інструктор школи взяв у нього письмо-
ве зобов’язання, в якому Охрімович підтверджував,
що буде співробітничати з американською розвідкою
й виконувати шпигунські завдання на території Ук-
раїни.
З червня 1950 року Охрімович перейшов на неле-
гальне становище. Під прізвищем Гарольд Евальд,
як вільнонайманий американської військової частини,
він оселився на спеціальній конспіративній квартирі
у селі Обербойрені (поблизу міста Кауфбойрена) ра-
зом з оунівцями «Маком», «Рубанем» та «Осипом»,
з яких готували радистів майбутніх диверсійних груп.
Офіцери американської військової розвідки навча-
ли угевеерівців працювати на радіостанції, стріляти
з різних видів зброї, закладати міни, фотографувати
секретні документи та військові об’єкти, консульту-
вали, в який спосіб і яку розвідувальну інформацію
треба збирати в Радянському Союзі. На аеродромі
біля Кауфбойрена майбутні диверсанти вчилися стри-
бати з літака з парашутом.
Протягом усього вишколу курсантами «опікувались»
угевеерівці Ю. Лопатинський та І. Гриньох, бував у
Кауфбойрені і сам «генеральний секретар закордон-
них справ УГВР» М. Лебедь. Найбільше його турбу-
вало те, щоб хтось із курсантів, чого доброго, не від-
мовився «іти в край» з шпигунським завданням.
Щодо Грузина, тобто Охрімовича, то він ретельно
навчався шпигунському ремеслу. З конспіративної
квартири разом з «Маком» та «Рубанем» виїжджав на
старий аеродром, де у спеціально обладнаному анга-
рі під керівництвом американського інструктора на-
вчався парашутній справі, стрільбі з пістолета та
гвинтівки. Охрімович вивчав також тайнопис, техніку
шпигунського фотографування та шифрування радіо-
грам.
Коли вишкіл було закінчено, Охрімович напередод-
ні відправки на Україну з американського військово-
го аеродрому у місті Вісбадені отримав від праців-
ника ЦРУ Блейка 20 тисяч карбованців, паки австрій-
198
ських шилінгів, чеських крон, західнонімецьких ма-
рок, ще й від Гриньоха 4 тисячі карбованців. Кож-
ному з членів шпигунської групи було вручено
по американському автомату, чотирнадцятизарядному
бельгійському пістолету, по 2 ручні гранати та... по
швейцарському годиннику.
Ось що розповів пізніше, у 1952 році, сам В. Охрі-
мович: «В присутності Блейка Гриньох розхвалював
співробітництво ЗП УГВР з американцями, посила-
ючись на надану ними велику допомогу, і просив пе-
редати про це в край, добиваючись того, щоб ОУН
на рідних землях повністю погодилась би продовжу-
вати це співробітництво». Далі Охрімович зазначав:
«Блейк тоном господаря запропонував мені зайнятись
збиранням відомостей, які цікавлять американську
розвідку, і спробувати передавати її за кордон... Най-
більше його цікавили відомості про кордони України,
навіть подробиці: як зовні виглядає кордон, як орга-
нізована охорона тощо. Потрібні були відомості про
важливі укріплення аеродрому, військові бази... Пас-
порти, військові квитки та інші радянські документи
бажано при першій можливості переправляти за кор-
дон, вони мають велику цінність для американської
розвідки... Американська розвідка була дуже зацікав-
лена в тому, щоб ОУН пішла з нею на співробітни-
цтво та створила розвідчу сітку для збору шпигунської
інформації для американців. У зв’язку з цим Блейк
наказав мені будь-що умовити керівників «підпілля
ОУН» погодитись на співробітництво, за що обіцяла-
ся різна допомога».
Блейк обіцяв, що після встановлення Охрімовичем
зв’язку з оунівцями вони зможуть розраховувати на
підтримку американською зброєю, амуніцією, медика-
ментами, раціями.
Від свого шефа по ЗП УГВР Івана Гриньоха Охрі-
мович одержав погоджене з М. Лебедем і Л. Ребетом
спеціальне доручення. Йшлося про передачу безпо-
середньо з України, від імені проводу ОУН за під-
писом «провідника в краю», на адресу ЗП УГВР у
Мюнхені тексту сфабрикованого «мандата», якого
Охрімович узяв з собою.
Кілька слів про міфічне «широкозакроєне підпіл-
ля», яким спекулював М. Лебедь та К°. У перші роки
після Великої Вітчизняної війни в західних областях
199
України діяли окремі буржуазно-націоналістичні бан-
ди. У складі їх були колишні куркулі, поліцаї, бур-
гомістри, перекладачі, солдати й офіцери гітлерів-
ських зондеркоманд тощо. З допомогою населення на-
ціоналістичне «підпілля» було знешкоджене, а обду-
реним ворожою пропагандою та заляканим терором
людям надано змогу порвати з минулим і чесно пра-
цювати.
Проте визнати очевидний факт банкрутства україн-
ського буржуазного націоналізму закордонні верхово-
ди не хотіли. Для Лебедя, Гриньоха, Ребета та К°
важливо було створити перед західними покровите-
лями бодай видимість підпілля, що надало б вірогід-
ності заздалегідь підготовленому «мандату». Гриньох
передав Охрімовичу пошту для «підпілля» й кілька
«відзнак» УПА для нагородження найбільш «видат-
них борців за свободу та демократію». До цього бу-
ли додані адреси для безпосереднього зв’язку із ЗП
УГВР.
Було також обумовлено, що в разі потреби амери-
канська розвідка передаватиме доручення Охрімови-
чу через радіостанцію «Голос Америки», зашифрову-
ючи їх у літературних радіопрограмах.
За інструкцією Гриньоха, Охрімовичу доручалося
також підшукати «людину розвинену, письменну та
культурну», яку можна було б використати в опози-
ційній боротьбі проти Бандери, відправити за кордон
до американської шпигунської школи.
19 травня 1951 року Василя Охрімовича і оунівців
«Мака», «Рубаня» та «Осипа» з бази військово-по-
вітряних сил США у Вісбадені (Західна Німеччина)
було закинуто літаком на радянську територію.
Охрімович та його спільники переховувалися в лі-
сових хащах Карпат, боячись з’явитися на люди. Блу-
каючи лісами, Охрімович натрапив на бандитського
ватажка Романа Кравчука, котрий відразу згодився
співробітничати з американською розвідкою. Прагну-
чи зацікавити її своїми можливостями в західних об-
ластях України, Кравчук передав Охрімовичу шпи-
гунську інформацію, радив обміркувати питання про
висилку спеціального кур’єра до посольства США у
Москві. У радіограмі ж в американський шпигунський
центр робилася добра міна при поганій грі. Ось її
текст: «Дякуємо за технічну допомогу (рацію.—
200
Ю. Р.). Із ставленням уряду СІЛА до справи укра-
їнської соборної держави ознайомились. Радуємось
цьому. Висловлюємо надію, що в плані здійснення
принципу самовизначення народів уряд США повніс-
тю політично підтримає визвольну боротьбу... та УГВР
як керівного органу цієї боротьби...»
Угевеерівці марно намагалися приховати банкрут-
ство українського буржуазного націоналізму. Крав-
чук у бесідах з Охрімовичем змушений був визнати,
що перспектив на розгортання диверсійно-шпигунської
роботи немає, що «із цієї затії нічого не вийде, бо ж
підпілля ОУН ліквідовано, а окремі його учасники
не мають між собою будь-яких зв’язків». Ця розмо-
ва, звичайно, не стала відомою американській «висо-
кій стороні», яка у відповідь на вищезгадану радіо-
граму бадьоро запевнила: «США розуміє, що укра-
їнська боротьба відіграє важливу роль у боротьбі
проти більшовизму».
Поки дві «високі» шпигунські сторони подібним чи-
ном бавилися протягом кількох радіосеансів, В. Ох-
рімович приступив до виконання свого чи не найваж-
ливішого завдання — зміцнювати після розколу в
ОУН позиції Лебедя та К°. Через американський
центр передається по рації сфабриковане ще в Мюн-
хені послання:
«№ 62.63. Генеральному секретарю закордонних
справ УГВР Миколі Лебедю. Підтверджуємо мандат
ваш і всього ЗП УГВР репрезентувати УГВР і весь
український визвольний рух в світі. Задачі ЗП УГВР
полягають:
1.	Репрезентувати за кордоном УГВР, український
визвольний рух на українських землях (тобто залишки
банд.— Ю. Р.).
2.	Проводити за кордоном політико-демократичну
та інформаційну роботу по лінії визвольної боротьби
українського народу (йдеться про антирадянську ді-
яльність.— Ю. Р.).
3.	ЗП надається свобода рішень по використанню
допомоги (іноземних розвідок.— Ю. Р.), її форми,
розміри і вишкіл.
3.	ЗП УГВР е верховний орган для всіх учасників
УПА і підпілля, які опиняються за кордоном. При
ЗП УГВР по лінії УПА функціонує місія УПА...
201
Цей мандат є тимчасовим, бо УГВР в краю має на-
мір вислати за кордон свого компетентного представ-
ника для урегулювання і вирішення всіх актуальних
питань відносно до становища в краю».
І слідом за цим Охрімович надсилає угевеерівцям
другий, такий бажаний для них «документ»:
«64.65.66. Провід організації українських націона-
лістів на українських землях підтверджує, що Бий-
лихо (Ст. Бандера) відійшов від постанов III Над-
звичайного Великого Збору ОУН, він ні формально,
ні фактично не є провідником ОУН. Провід ОУН вва-
жає поки тактично невигідним повністю усунути Бан-
деру від участі в ОУН. Провід ОУН на українських
землях уповноважує Льва Ребета, Матлу і Бандеру
тимчасово взяти керівництво 34 і реорганізувати 34
згідно з пропозиціями проводу ОУН на Україні. З про-
позицією ознайомити Бандеру».
Текст цієї радіограми було опубліковано в газеті
«Український самостійник» 28 лютого 1954 року.
Доля Охрімовича, як і всіх інших агентів ворожої
розвідки, була заздалегідь визначена. Невдовзі шпи-
гунську групу було затримано, й вона стала перед ра-
дянським судом.
Для Лебедя та К° настав час скористатися фаль-
шивим «мандатом». З допомогою цього «доручення
з Батьківщини» верховоди ЗП УГВР значно зміцнили
свої позиції в оунівському середовищі. Що ж до Бан-
дери, то він, згідно з «рішенням краю», увійшов до
«тріумвірату колегії уповноважених» (Ребет, Матла
і Бандера), оголосивши про переобрання керівництва
закордонними частинами ОУН і формальний розпуск
ОУН. 28 грудня 1953 року було підписано угоду опо-
зиціонерів і Бандери під назвою «План і деякі уточ-
нення до діяльності тимчасового керівництва 34
ОУН — база дії колегії уповноважених», за якою Бан-
деру фактично було усунуто від керівництва 34 ОУН.
У лютому 1954 року Бандера заявив про свій вихід
з «тріумвірату», посилаючись на незаконні вчинки Ле-
бедя і К°. Від ОУН-бандерівців відкололася група
прибічників ЗП УГВР, яка утворила нову оунівську
організацію — так званих «двійкарів» або «ОУН за
кордоном». Провід цієї організації очолили Ребет і
Матла.
202
Отже, видавши себе за допомогою фальшивого ман-
дата за «єдиних репрезентантів» української нації і
дискредитувавши Бандеру, ЗП УГВР разом із своєю
прибудівкою ОУН-з завоювала «життєвий простір» бі-
ля джерела прибутків — каси американської розвідки.
Маніпулюючи горезвісним «мандатом», ватажки
ЗП УГВР силкувалися свою дрібненьку організацію,
фінансовану американськими спецслужбами, підняти
до рангу «справжнього українського уряду». Вони мо-
рочили своїх хлібодавців неіснуючими можливостя-
ми щодо підриву Радянської України зсередини, на-
справді ж їх хвилювали цілком конкретні речі, дале-
кі від «урядування». 1969 року журнал «Самостійна
Україна» писав: «ЗП УГВР під димовою заслоною
гучної «революційної пропаганди» у глибокій таєм-
ниці від української спільноти виконує зовсім не го-
норову роль... це ж ніяк не політика, а звичайнісіньке
платне вислуговування підрядним чинникам чужої
політики».
Не можна не йняти віри й твердженню такого ви-
дання, як американський військовий журнал «Старз
енд Страйпс», що у липні 1953 року повідомляв: «Го-
ловна українська визвольна рада — організація, під-
тримувана американськими фондами». З цього при-
воду варто згадати й листа одного із засновників
ЗП УГВР й ОУН-з Зенона Пеленського до редактора
газети «Шлях перемоги» Данила Чайковського, який
надрукував цей лист у своєму часописі (1954). Тут ми
знайдемо кілька «красномовних» висловлювань: уге-
веерівці, за словами Пеленського, «своєю колабора-
цією з американською розвідкою привчили американ-
ців до того, що вільно українську справу трактувати
в кльоаці розвідки». І далі: «Я особисто не сумнівав-
ся, що... ЗП УГВР бере кльоачні гроші». Щоправда,
ці давні висловлювання не перешкоджали 3. Пелен-
ському бути однодумцем Лебедя і самому відробляти
«кльоачні» срібняки.
Метушня навколо ЗП УГВР як «урядового достой-
ника» давала підстави Лебедю та К° сподіватися на
відновлення свого «авторитету» в середовищі україн-
ської еміграції.
Проте виступи з «державницькими» гаслами безна-
дійно провалилися. Свідчення в радянській пресі уге-
веерівських емісарів, що зрозуміли свою провину
203
перед українським народом, не залишили ЗП УГВР ні-
яких надій на «державницьке представництво». Бур-
жуазно-націоналістична газета «Самостійна Україна»
писала 1952 року: «Здебільше угевеерівці перекону-
ють український загал, що всі вони не в еміграції,
а в краю і говорять до нас буцімто з України. Ясно,
що це подібне до викликування духів чи іншого роду
чаклування... Дійсність без найменших сумнівів го-
ворить до нас з баварських гір: о. Іван Гриньох з Мюн-
хена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків».
Щоправда, зберігалася ще одна хитка надія —
пропхатися до сонму «державницьких мучеників» за
горезвісну «всеукраїнську правду». Гриньох, Лебедь
та К° спробували використати набутий досвід і для
опанування УНРадою, що претендувала поряд із ЗП
УГВР на роль «справжнього» жовто-блакитного псе-
вдоуряду та намагалася нап’ясти на себе машкару
якоїсь «всеукраїнської демократії» з «соціалістич-
ним», «демократичним» та іншими секторами.
Цікавою з цього приводу е стаття І. Лучишина
«З якою метою вступила ОУН-з до УНРади?», що бу-
ла надрукована у журналі «Вільна Україна» (1969,
№ 61). Як пише автор статті, ОУН-з вступила до
УНРади в ролі своєрідного «троянського коня» з тим,
щоб підступними методами розвалити цю псевдодер-
жавну організацію зсередини, а рештки її підкорити
впливу Миколи Лебедя під знаком ЗП УГВР. Для чо-
го було пхатися спекулянтам з ОУН-з до УНРади? —
ставить питання Лучишин. І відповідає: «Бо вони...
опинилися майже в повній ізоляції від українського
громадянства. А в їхньому власному інтересі було
виказатись перед своїми американськими хлібодавця-
ми, що вони мають якийсь вплив серед української
еміграції». Проте спроби Лебедя та К° оволодіти
УНРадою були невдалими. її «президент» Микола
Лівицький зліплений з того ж тіста, що й угевеерівці
та «двійкарі»: він хутко позбувся конкурентів, виклю-
чивши із складу УНРади ОУН-з та кілька «опозицій-
них» групок, які, у свою чергу, утворили ще один
політичний балаган — «Конгрес української вільної
політичної думки», називаючи його «новим ідеологіч-
ним центром», що очолить «весь емігрантський полі-
тичний рух». Нещодавно за кордоном з’явилося ще од-
не «об’єднання», яке гучно нарекло себе «Українсь-
204
ким демократичним рухом» і заявило, що чекає свого
визнання знову ж таки від «краю».
Принагідно додамо, що історія з «мандатом» повто-
рилася в наші дні. Як повідомлялось у радянській
пресі, в 1977 році у Львові було заарештовано підда-
ного Великобританії А. Климчука, що прибув до Ра-
дянського Союзу в складі туристської групи. Будучи
емісаром 34 ОУН, він займався на території СРСР
ворожими діями. На прес-конференції 3 січня 1978 ро-
ку фігурувало вилучене у Климчука разом з іншими
документами так зване «Звернення підпільної України
до урядів країн Заходу і світової громадськості стати
на захист національно-державної незалежності поне-
волених в СРСР народів і основних прав і свобод
людини». Звернення це було сфабриковано на Заході;
Климчук привіз його з метою поставити під ним хоча б
кілька підписів. Про це прямо говорилося у відповід-
ній інструкції, яку мав при собі «турист».
«Місія» бандерівського емісара зазнала ганебного
провалу. Щодо ЗП УГВР та ОУН-з, то вони докла-
дають усіх зусиль, щоб якось вислужитись перед сво-
їми господарями у справі посилення ідеологічних
диверсій проти Радянського Союзу. Нині це основний
напрямок їхньої діяльності.
ЩО КРИЄТЬСЯ ЗА «ДОБРИМ
ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМОМ» ТА «КРУГЛИМ
столом»
1950 року прогресивний романіст Фран-
суа Нурісьє опублікував у Парижі книжку «Приниже-
на людина» про «біженців» та «переміщених осіб»
із Східної Європи. В ній автор писав: «Цілком очевид-
но, яку загрозу... являє собою приплив «необіженців»:
вони підтримують загрозливе бродіння умів, групу-
ючись згідно політичних ознак, і являють собою ре-
зервну силу контрреволюції».
, Ці слова про «резервну силу контрреволюції» стосу-
ються й українських буржуазних націоналістів, яких
імперіалістична реакція використовує у ідеологічних
диверсіях проти Радянського Союзу. Реакційні кола
і далі тримають жовтоблакитників у резерві, сподіва-
ючись, що вони згодяться принаймні як ландскнехти
205
психологічної війни, виконавці найбрудніших провока-
цій проти миру та соціального прогресу, проти країн
соціалістичної співдружності.
За визнанням арештованого в СРСР бандерівського
емісара Ярослава Добоша, «український буржуазний
націоналізм сьогодні найчастіше виступає не як ідео-
логія, а як звичайна ширма для антирадянської діяль-
ності чужих, ворожих нашому народові сил» Ч
Буржуазно-націоналістичні групки — люті вороги
миру, прихильники воєнних конфліктів і войовничого
антикомунізму — так сформулювали своє кредо: «Ли-
ше зброя та меч!» Друкований орган ОУН-з журнал
«Український самостійник» визнавав, що бандерівщи-
на «скерувалась у бік правого екстремізму» і перебу-
ває у спілці з «експонентами американських право-
екстремістських груп». І далі: «...справжнім рушійним
мотором, що порушує всю цю машинерію, є капітал
деяких американських промислових корпорацій».
ЗП УГВР також не стоїть осторонь антикомуністич-
ної підривної діяльності. Проте цей «центр» вдається
до тактичних прийомів ідеологічної диверсії проти
Радянської України, властивих так званому «повзучо-
му» або «інтелектуальному» антикомунізму.
Пристосовуючись до глобальної імперіалістичної
політики «наведення мостів», угевеерівці та «двійкарі»
не від тріо навіть, щоб дорікнути екстремістським
націоналістичним елементам за консерватизм, «засу-
дити» їхнє відверте зближення з неофашистами і по-
критикувати за невміння вибирати «найдійовіші» ме-
тоди антирадянської боротьби. Угевеерівці роблять
ставку на «мирні методи» і силкуються надіти маску
мало не «захисників» українського народу, «прихиль-
ників інтернаціоналізму».
Один з ватажків ЗП УГВР та ОУН-з Мирослав
Прокоп, протягом тридцяти років тісно зв’язаний з
американською розвідкою, надрукував у журналі
«Сучасність» у 1973—1975 роках статті «За справжній
інтернаціоналізм у взаєминах між народами» і «На-
ціональне та інтернаціональне в нашій добі».
У чому ж справжній сенс появи цих публікацій, чо-
му Прокоп уболіває за впровадження у життя прин-
ципів інтернаціоналізму? І що ж розуміє Прокоп
1 «Радянська Україна», 1972, 3 червня.
£06
під поняттями «національне» та «інтернаціональне»?
Перше він безпідставно пов’язує із «здоровим націо-
налізмом», а друге — «з добрим інтернаціоналізмом».
Жонглювання словом «інтернаціоналізм» знадобило-
ся авторові для того, щоб узяти під захист космопо-
літизм імперіалістичної буржуазії, під прапором яко-
го світова реакція силкується позбавити народи на-
ціонального суверенітету і утворити щось на зразок
«інтернаціональних Сполучених Штатів Європи»,
«сполучених держав світу» тощо. Зрештою, і космо-
політизм («добрий інтернаціоналізм»), і шовінізм
(«здоровий націоналізм») — дві сторони тої самої
медалі — імперіалістичної політики соціального та
національного гноблення народів. Демагогічна термі-
нологія Прокопа — пряме запозичення із буржуазної,
антикомуністичної та антирадянської пропаганди. Все
взяте ним із певних джерел. Зокрема, Прокоп поси-
лається на американського соціолога Емерсона, який,
всупереч фактам історії, твердить, що основа всіх
конфліктів закладена в суті нації, в самій природі
людини і тому міжнаціональні конфлікти та націона-
льна ворожнеча є нібито вічними і нездоланними.
А термін «добрий інтернаціоналізм» Прокоп вихопив
з писань англійського буржуазного соціолога Барбари
Уорд.
За Прокопом, «єдність національного та інтерна-
ціонального» — це єдність націоналізму та космополі-
тизму. Маніпулюючи термінами «здоровий націона-
лізм» та «добрий інтернаціоналізм», ідеологічні
диверсанти будь-що силкуються прищепити націона-
лістичні погляди громадянам соціалістичних країн,
принизити ідею пролетарського інтернаціоналізму,
підірвати всесвітньо-історичний вплив соціалізму.
Хоч у середовищі угевеерівців начебто й «визнають»
факт існування радянського народу, проте, виступаючи
з позицій «доброго інтернаціоналізму», намагаються
зобразити його якимось нестійким конгломератом, що
«утруднює» розвиток національних цінностей.
Зокрема, Мирослав Прокоп у своїй статті «Про так
званий радянський народ. До генези цього поняття
і дискусії про нього» («Сучасність», 1976, № 2), ко-
піюючи відомих американських антикомуністів, знову
ж таки виступає за «добрий інтернаціоналізм» проти
«інтернаціоналістичного комунізму», який нібито
207
породжує «адміністративну та духовно-культурну уні-
фікацію» радянських народів і є, за його словами, при-
чиною якоїсь «кризи» марксизму в галузі національ-
ного питання. Тут що не слово, то перекручення
дійсності, пересмикування з об’єктивістськими ремар-
ками, обтічними рекомендаціями «демократизації»
соціалізму на грунті знову ж таки буржуазного націо-
налізму. І хіба не дивно, що демократизацію обстоює
журнал ЗП УГВР, ватажки якого вкрай скомпромето-
вані службою у таких відомих «демократів», як гітле-
рівські націонал-соціалісти!
Ділки із ЗП УГВР, на відміну від екстремістськи
настроєних кіл націоналістичної еміграції, з метою
ідеологічних диверсій проти Радянського Союзу не
забороняють своїм прихильникам зустрічатися з ра-
дянськими людьми, відвідувати наші виставки, кон-
церти творчих колективів, купувати платівки із запи-
сами українських пісень тощо. У середовищі ЗП УГВР
висуваються гасла про «діалог» з комуністами, розра-
хований на «розм’якшення» марксистської ідеології
та «ідеологічну ерозію» соціалістичних країн.
Не випадково часопис «Український самостійник»
у 1974 році повчав: «Особистий контакт, книга, кар-
тина, записки, живе слово — все це зброя в наших
руках, і зброю цю ми повинні використати».
Як тут не згадати про горезвісний «дискусійний
клуб круглого столу» — дітище Центрального розві-
дувального управління, створений для ідеологічної
обробки радянських громадян, котрі перебувають у
відрядженні в США. Великі надії покладалися в цій
справі на Євгена Стахіва.
Кілька слів про нього. Старий оунівець, співробіт-
ничав з гітлерівськими окупантами в Донбасі. Потім
разом з ними втік на Захід. Спершу оселився в Захід-
ній Німеччині, згодом — у США. Пов’язав свою долю
з Миколою Лебедем, який уже давно став платним
агентом американських секретних служб. Щоправда,
Лебедь працює на ЦРУ, а Стахів — на Федеральне
бюро розслідувань (ФБР), хоч виконує також і дору-
чення американської розвідки. Саме тому він швидко
знайшов собі тепленьке місце у так званій «політичній
раді» ОУН-з і в штаб-квартирі ЗП УГВР. Підніма-
ючись по службовій драбині дедалі вище, Стахів спів-
робітничає у так званому видавничо-дослідницькому
208
об’єднанні «Пролог», яке фінансує (а відтак і керує
ним) ЦРУ, удає з себе об’єктивну людину, такого собі
«ліберала», котрий «лояльно» ставиться до СРСР,
Час від часу з кон’юктурних міркувань виступає про-
ти «бузувірів»-бандерівців, з якими він та його оточен-
ня нібито не мають нічого спільного. Насправді ж
це — звичайнісінька маска, під якою криється облич-
чя злісного ворога усього радянського.
Рекламуючи «круглий стіл» як засіб для «порозу-
міння» з радянськими людьми, Стахів в одній націона-
лістичній газеті проговорився, що таким чином нама-
гається здійснити на них «психологічний тиск» і
отримати «вірогідну» інформацію. Отже, улесливі
заяви Стахіва й інших агентів ЦРУ та ФБР про «опі-
кування» інтересами українського народу — це просто
ширма, якою хочуть прикритися ідеологічні дивер-
санти.
Радянські люди швидко розпізнали справжнє об-
личчя Стахіва та К°. «Клуб круглого столу» майже не
діє, а його штат використовується для того, щоб сте-
жити за українською еміграцією та строчити у ФБР
доноси на неї.
Отже, як бачимо, становище у прихильників тактики
«гнучкого» антикомунізму, відверто кажучи, складне.
Немає в умовах радянської дійсності «здорового на-
ціоналізму» та «доброго інтернаціоналізму» в жовто-
блакитному трактуванні. Український народ як най-
цінніший скарб береже і зміцнює дружбу з усіма
братніми народами Радянської країни, ту дружбу,
завдяки якій стали можливі всі його історичні звер-
шення.
Ідеологічні диверсанти із шкури пнуться, намага-
ючись дискредитувати інтернаціоналізм, применшити
його життєдайну силу, вкласти в це поняття протилеж-
ний зміст.
У дусі концепцій «невидимого колоніалізму», який
нібито існує в СРСР, будував свої «економічні студії»
Всеволод Голубничий — «симпатик» ОУН-з з профе-
сорським званням. Голубничий був доцентом Нью-
Йоркського університету, викладав економічні дисци-
пліни у Хантер-коледжі. Він — фахівець у галузі
буржуазної теорії вартості та цін. Питання на перший
погляд досить далекі від ідеологічних диверсій,
в яких беруть участь жовто-блакитні підспівувачі
209
світової реакції. Проте саме Голубничий був тією пос-
таттю, яка намагался надати брудним акціям угеве-
ерівців «наукового» блиску. Нагадаємо, що в 1955 —
1960 рр. він працював у Мюнхені економічним експер-
том в «Інституті вивчення СРСР» — спеціальному
органі, створеному держдепартаментом США для здій-
снення ідеологічних диверсій проти Радянського Сою-
зу, а потім — у «Фонді Фрідріха Еберта» (Бонн) і в
«Інституті вивчення Азії» (Гамбург).
З 1966 року Голубничий замешкав у Нью-Йорку,
де став головою створеного ЦРУ «дискусійного клу-
бу круглого столу». Перед слухачами він виступав як
«академік», «дійсний член» псевдонаукової «Укра-
їнської вільної академії наук» (УВАН) за кордоном.
«Економічні студії», на думку В. Голубничого, повинні
активніше сприяти провокаційним акціям, ніж голо-
слівна «критика» СРСР. Метод Голубничого — це
розповсюдження дезинформації про соціалізм у псе-
вдонауковій оболонці. Жовто-блакитні пропагандисти
політики «наведення мостів» шукають методи й при-
йоми, з допомогою яких можна завдати найбільшої
шкоди інтересам радянського народу. Вони заклопо-
тані підготовкою таких досліджень, які, за їх сло-
вами, охоплювали б «економіку, ...соціальну структу-
ру, матеріальний і правний стан громадян, цілий ком-
плекс питань, які стосуються до системи життя народу
і держави противника» (!). «В наш час,— проголо-
шують «самостійники»,— мусимо перенестись на де-
тальне і послідовне вивчення ділянок підсовєтського
життя, без чого не можна будувати доктрини психо-
логічної війни».
Отже, концепція так званого «невидимого колоні-
алізму» в СРСР є реальною спробою панів голубни-
чих, солов’їв, мельників тощо прислужитися західним
ідеологічним центрам.
Наміри Голубничого прозоро випливають з його
статей: виправдати колоніалізм та неоколоніалізм
засобами «чистої науки», створити псевдонауковий
плацдарм для посилення нападок на радянську дій-
сність з позицій своєї надуманої доктрини.
Характерно, що навіть сподвижник Голубничого
3. Мельник змушений визнати: «Ми користуємося за-
гальними, недоказаними фразами, а ще й дивуємося
610
й обурюємося, що чужинці наших аргументів не
сприймають серйозно».
Не маючи нічого спільного з наукою, «досліджен-
ня» В. Голубничого, Д. Солов’я, 3. Мельника та інших
є, власне, збиранням матеріалів з агентурною метою
для передачі їх імперіалістичним секретним службам.
На думку шпигунів у професорських мантіях, їхня
місія — «перестерегти Захід від загрози комунізму»,
«інформувати» про те, що «чекає вільний світ (тобто
імперіалізм.— Ю. Р.) у недалекому майбутньому від
Москви». Ще відвертіше визначила справжню роль
буржуазних націоналістів, котрі видають себе за ви-
разників якогось «таємничого українського єства»,
газета «Українське життя»: «Уряди Америки, Англії,
Франції, а згодом і Західної Німеччини підійшли до
української справи в інтересах своїх розвідок, для
диверсійно-розвідувальної роботи проти СРСР».
У наші дні імперіалістичні секретні служби є без-
посередніми патронами буржуазно-націоналістичного
середовища. Вони не лише фінансують його, зокрема
ЗП УГВР, а й постачають йому антирадянські мате-
ріали. Публікуючи їх, «самостійники» легалізують на-
клепницьку писанину, здобуту з таємних джерел імпе-
ріалістичних спецслужб, виступаючи, так би мовити,
першою ланкою у розповсюдженні наклепів засобами
буржуазної преси.
Угевеерівські борзописці проштовхують у середови-
ще української еміграції модерні ідейки відомих на
Заході реакційних ідеологів. Вони залюбки використо-
вують буржуазну «теорію еволюції». Повторюючи її
постулати, А. Камінський, наприклад, намагається
твердити про можливість трансформації марксистсь-
кої ідеології, а згодом — і всього суспільно-політично-
го ладу в країнах соціалізму. Він мріє про появу в
СРСР «технологічної буржуазії», яку «умовно можна
порівняти з буржуазним класом капіталістичного
суспільства», що призведе, мовляв, до розриву «влади
нагорі» з «народними низами». Ось що вкладають у
поняття «демократизація» та «лібералізація» Камінсь-
кий і К°!
Та даремно сподіваються жовтоблакитники на пере-
родження радянського суспільства. Нікому й ніколи
не вдасться підірвати інтернаціональну єдність Союзу
РСР. Почуття гордості за Комуністичну партію та
211
країну, висока соціальна активність та історичний оп-
тимізм радянських людей, їх полум’яний патріотизм та
інтернаціоналізм є вірною запорукою нашого дальшо-
го прогресу на шляху комуністичного будівництва.
ПРИРЕЧЕНІСТЬ ЗЛОВОРОЖИХ НАМІРІВ
Останнім часом посилились підривні
дії реакційних кіл капіталістичного Заходу проти роз-
рядки міжнародної напруженості, миру та безпеки
народів. Захисники імперіалізму, різномасті антира-
дянці, зарубіжні буржуазно-націоналістичні та сіоні-
стські центри ведуть антикомуністичну пропаганду у
широких масштабах, застосовуючи дедалі витонченіші
й підступніші методи. Вони мобілізують тисячі так
званих «спеціалістів-радянологів», організовують всі-
лякі акції, спрямовані проти Радянського Союзу.
Шляхом наклепницьких вигадок, фальсифікації внут-
рішньої та зовнішньої політики СРСР вороги миру
і прогресу силкуються посіяти серед зарубіжної гро-
мадськості антирадянські настрої, перешкодити зро-
станню симпатій до нашої країни.
До здійснення ідеологічних диверсій проти Радян-
ського Союзу імперіалістичні хлібодавці залучають
своїх вірних прислужників — українських буржуазних
націоналістів.
Ділки ЗП УГВР, наприклад, докладно вивчають та
аналізують матеріали, що стосуються Радянської
України, в тому числі періодичну пресу, стенограми
й магнітофонні записи радянських радіопередач, звіти
туристів, які побували в УРСР, тощо. Відповідно
опрацьовані, ці матеріали передаються до імперіалі-
стичних розвідувальних служб. Жонглюючи відомо-
стями, угевеерівці фабрикують «вірогідні» (а насправ-
ді — наскрізь брехливі) документи й публікують їх у
своїх виданнях. Кому й для чого це потрібно, зрозу-
міло з того, що видавництво «Сучасність» і об’єднан-
ня «Пролог», які спеціалізуються на антирадянських
пасквілях, повністю фінансує ЦРУ.
Цей факт настільки добре відомий зарубіжним укра-
їнцям, що навіть у жовто-блакитному середовищі не
роблять з нього секрету. У зв’язку з цим ще у 1964 році
націоналістичний журнал «Вільна Україна» писав:
212
«У «Пролозі», журналах «Сучасність» та «Українсь-
кий самостійник» працює багато добре платних людей.
Все коштує тисячі доларів». І далі: «Закордонне пред-
ставництво УГВР з його багатьма установами — це
організація в еміграції, яка не звітує перед українсь-
ким громадянством про джерела своїх прибутків, про
евентуальні внески своїх членів чи прихильників, про
їхні пожертви чи взагалі дари своїх добродіїв. Хто
ці добродії? Чому вони закриті таємницею? Вони ж бо
визначають політичну лінію цього представництва».
А 1970 року одна з націоналістичних «дискусій» у
Нью-Йорку, яка набрала характеру взаємного викрит-
тя, засвідчила, що «Пролог» та «Сучасність» перебу-
вають на утриманні ЦРУ.
Усі «самостійницькі» акції угевеерівців оплачує аме-
риканська розвідка. Додамо: зв’язки з нею у фінан-
сових розрахунках здійснюють «двійкарі» Керод,
Підгайний і Галів. Надходять також певні кошти від
американської радіостанції «Свобода». Називають
навіть конкретну суму — 50—100 тисяч доларів що-
квартально лише на «видавничі справи». А на видат-
ки журналу «Український самостійник», що видається
в Мюнхені, «незалежники» щомісячно одержували
від американської розвідки 10 тисяч західнонімецьких
марок.
«Непримиренні» суперечності між буржуазно-націо-
налістичними групами не виключають порозуміння
між ними, коли йдеться про боротьбу проти Радянсь-
кого Союзу, проти соціального прогресу, миру та
демократії в усьому світі. Верховоди ОУН-з у своїй
«декларації» наголосили на необхідності «протиста-
вити планову акцію співпраці й ідею спільного фрон-
ту» історичному наступові сил миру і соціалізму. При
цьому спільним «обов’язком» буржуазних націоналі-
стів проголошується розробка «українського політи-
куму», тобто пристосування їхніх підривних дій до
«новітньої» тактики імперіалізму.
І бандерівці, і угевеерівці беруть участь у галасли-
вій пропагандистській кампанії капіталістичного За-
ходу з приводу вигаданого «порушення прав людини»
в СРСР, запевняють у наявності в нашій країні яки-
хось «опозиційних сил» тощо.
Щоб дезорієнтувати громадську думку, буржуазна
пропаганда видає за «жертви переслідувань» в СРСР
213
Дубенка та Островського — активних учасників фа-
шистських каральних експедицій, а за «поборників
свободи» — злісних порушників радянських законів,
кримінальних злочинців Мороза, Караванського та
інших відщепенців. Наприклад, Караванський — ко-
лишній агент розвідки боярської Румунії під псевдо-
німом У—ПОЗ — закінчив гітлерівську шпигунську
школу і був закинутий у тил Радянської Армії для
підривної діяльності. Українську ж еміграцію буржу-
азна пропаганда намагається переконати, що саме оці
людці є «мозковим трестом» України, навколо якого
гуртуються якісь «здорові інтелектуальні сили».
При цьому націоналістична преса не гребує най-
бруднішими вигадками. З приводу одцієї такої «сенса-
ції» журнал «Нові дні» писав: «Сидить ото редактор
такої газети й думає: як би ото поборотись? Давай
подам вістку про арешт... романіста Семена Скля-
ренка. Його ж романами зачитується вся еміграція,
особливо молодь. «Арештував», не знавши, звичайно,
що С. Скляренко вже кілька років тому помер, а інші
жовто-блакитні газетки ухватилися за цю звістку,
і вийшов... всеемігрантський конфуз!»
Іншого разу українські буржуазні націоналісти
«арештували» львівського публіциста Тараса Мигаля.
Звичайно, його ніхто й ніколи не арештовував.
1976 року український радянський письменник Тарас
Мигаль був удостоєний звання лауреата республікан-
ської премії імені Ярослава Галана за публікації,
спрямовані проти українських буржуазних націоналі-
стів. Він писав: «До чого б тільки не доторкнулись
своїми брудними руками українські буржуазні націо-
налісти, за яку б справу не схопились — обов’язково
скомпрометують себе, відшмагають, як та відома
унтер-офіцерська вдова з класичної п’єси... Що ж, ко-
ли вліз у болото, то й квакай жабою» Ч
Кілька слів про журнал «Сучасність» — друкований
орган ЗП УГВР. Його літературний камуфляж створе-
но заради спеціальних цілей, згідно з планами імпе-
ріалістичних секретних служб. Одна з них — поши-
рення антирадянських настроїв у середовищі зарубіж-
ної інтелігенції, яка дедалі більше дізнається про
‘Мигаль Тарас. На розпуттях велелюдних. К., «Дніп-
ро», 1982, с. 319.
214
розквіт української культури в умовах соціалістичної
дійсності. Послабити враження від бурхливого розвит-
ку радянської літератури, мистецтва, культури в ціло-
му, очорнити здобутки українського народу в дружній
сім’ї народів-братів — саме таке завдання поставили
імперіалістичні боси перед «літературознавцями», що
отаборилися в «Сучасності».
Серед тих «літературознавців» виділявся колишній
головний редактор «Сучасності» Іван Кошелівець —
гітлерівський прислужник, що відробляв іудині сріб-
няки як редактор «Ніжинських вістей» на тимчасово
окупованій фашистами Чернігівщині. Раз у раз висту-
пає у журналі і «сам» Микола Лебедь.
І якщо бандерівці накликають атомну війну на укра-
їнський народ, то один з лідерів ЗП УГВР А. Канівсь-
кий вбачає в «евентуальному знищенні» міст та їх
населення — робітників, інтелігенції Радянської Укра-
їни — «величезну користь» для «всеукраїнської спра-
ви». Адже таким чином збережеться, мовляв, село, на
трудівників якого нібито можна вплинути в націона-
лістичному антирадянському дусі.
Отак на ділі «піклуються» про інтернаціоналізм
буржуазні націоналісти, отакий «інтелектуальний»
антикомунізм, що його взяли на озброєння ділки із
ЗП УГВР, фашистські перевертні, давні майстри зра-
ди і фальшування, найманці світової реакції, дії яких
спрямовані проти не раз зрадженої ними Батьківщи-
ни, проти української еміграції, проти соціального про-
гресу й розрядки міжнародної напруженості.
ПРОДУЦЕНТИ ДЕЗИНФОРМАЦІТ
Свій камінчик у справу нагнітання ан-
тирадянської істерії силкується докинути і ОУН-мель-
никівців, що поставляє УНРаді і голів цього балага-
на, і керівників різного роду «ресортів». Наприклад,
на посту шефа преси та інформації УНРади перебував
один з мельниківських провідників Ярослав Гайвас.
Чим же підсилила традиційне жовто-блакитне «дер-
жавництво» ОУН-мельниківців?
Насамперед гарячковою метушнею навколо про-
блеми «прав людини». В цьому активну роль віді-
грала одна з мельниківських організацій у США —
215
«Смолоскип», керівники якої О. Зінкевич, А. Зваруп,
Ю. Карпінський є співробітниками ЦРУ.
«Смолоскип», підрозділ ОУН-мельниківців, поєднав
у собі такі функції: видання антирадянських пасквілів,
збирання наклепницької інформації про УРСР та вмі-
щення її на сторінках буржуазно-націоналістичної
преси, організація провокаційних акцій проти Радян-
ського Союзу тощо.
1975 року американська асоціація мікробіологів
приймала міжнародний конгрес. До США з’їхалися
делегати з багатьох країн світу, тривало обговорення
наукових проблем, відбувалися корисні зустрічі. Але
одна подія затьмарила враження від гостинності орга-
нізаторів цього форуму. З ініціативи місцевих реак-
ціонерів, переважно українського походження, на кон-
гресі було зроблено спробу поставити питання про
«оборону» нібито «невинно засуджених» у Радянсько-
му Союзі осіб.
Провокаційна метушня розпочалася ще напередодні
конгресу. «Смолоскипівці» поспіхом виготовили анти-
радянські фальшивки. «Уболівальники свободи» кіль-
ка днів обдзвонювали деяких журналістів, обіцяючи
їм сенсаційний матеріал. У приміщенні, де відбувався
конгрес, вони обладнали спеціальний стенд з антира-
дянськими матеріалами, біля якого чергували молоди-
ки українського походження, що тицяли делегатам
конверти з провокаційними листівками.
Однак конгрес не підтримав організаторів провока-
ції, і їхні надії на «широкозакроєну загальну деклара-
цію» провалилися. Намагаючись хоч якось врятувати
своє реноме, реакціонери підготували «листа на Ук-
раїну».
Листи підписали, за словами націоналістичної газе-
ти «Свобода», лише деякі члени «екзекутиви» асоціа-
ції, а також Зварун і Карпінський. Обидва вони за
фахом мікробіологи, але основна їхня діяльність по-
в’язана з очолюваною оунівцем Зінкевичем націоналі-
стичною організацією «Смолоскип» — виконавцем за-
думаної провокації на згаданому конгресі.
Найколоритнішою постаттю в «Смолоскипі» є Осип
Зінкевич. «Послужний список» в нього неабиякий.
Народився він у селі Микулинцях на Станіславщині.
Залишившись на тимчасово окупованій гітлерівцями
території, співробітничав з окупантами, які в одній з
216
своїх інструкцій писали: «Все, що має хребет, злама-
ти».
Зінкевич не мав «хребта», тому 1943 року зголосив-
ся добровольцем в есесівську дивізію «Галичина», в
складі якої брав участь в боях проти Радянської Армії.
Згодом, коли наші війська вщент розгромили «Галичи-
ну», він у складі переформованої «14-ї піхотної диві-
зії СС» придушував словацьке повстання, був учасни-
ком каральних акцій проти югославських партизанів.
Інтернований англійцями в Італії, пан Осип підтри-
мував по війні зв’язки з колишніми «вояками»
дивізії СС «Галичина», з середовища яких імперіалі-
стичні розвідки черпали кадри шпигунів й диверсантів.
Зінкевич входить до керівництва ОУН-мельниківців,
яке віддавна пов’язало себе з іноземними секретними
службами.
Осип Зінкевич також мав шанс стати шпигуном
чужоземної розвідки, але вирішив не ризикувати своєю
шкурою, вважаючи за краще бути співробітником аме-
риканської розвідки в Західній Європі. Згодом його
перекидають до Сполучених Штатів, допомагають
одержати американське громадянство і надають йому
роботу там, де (як похвалявся він в емігрантському
середовищі) «працюють одні американці і виробляють
такі хімічні речовини, що навіть волосся стає дибом».
Чи не завдяки саме Зінкевичу в мельниківській га-
зетці «Українське слово» 31 січня 1965 року з’явилась
цинічна стаття «Україна в стратегічних планах 3-ї
світової війни», де писалося: «Україна, як цього треба
сподіватись, займе одне з центральних місць у мілі-
тарних планах на випадок можливого конфлікту між...
ЗДА (США.— Ю. Р.) та СРСР». У статті з задоволен-
ням відзначалося, що «з 60-х років особливу увагу
призначено хімічним та бактеріологічним методам ве-
дення воєнних дій».
У зв’язку з цим «Українське слово» популяризує
«більш гуманну» концепцію війни: «На базі... дослі-
джень встановлено момент часу, коли при корисному
вітрі, не перелітаючи навіть на територію України,
можна буде розпилити з літаків різні пошесті, що
знищать засіви чи врожай», «виморити населення го-
лодом», а для «зламання» його «вжити паралізуючі
гази»»
217
Саме пошесті, виморення голодом та паралізуючі
гази «Українське слово» вважає планом «оригіналь-
ним — дальше йдучим у своїх наслідках», адже їх дію
«можна регулювати, роблячи її або тимчасовою, або
й смертельною». Далі, як то кажуть, вже нікуди!
У фінансованому й керованому ЦРУ «Смолоскипі»
Зінкевич виступає і у ролі фальсифікатора. Його за-
попадливість було помічено, і з благословення амери-
канської розвідки він входить до складу ПУНу.
Щоправда, Зінкевичу тут не поталанило. Пан Осип
законфліктував із «самим» Ярославом Гайвасом, спо-
діваючись усунути його від керівництва розвідкою
ПУНу. Гайвас, що за завданням ЦРУ здійснював одну
за одною спеціальні поїздки до країн поселення емі-
грації, цей наступ відбив. Отож з провідних ролей у
ПУНі було усунуто Зінкевича.
Колега Зінкевича Ю. Карпінський — людина досить
метка. Він опинився біля керма «Смолоскипа» завдя-
ки своїм запевненням, що нібито має «ідеї», які наба-
гато перевершать задуми інших націоналістичних
ділків.
У грудні 1972 року Карпінський надрукував у мель-
никівській газеті «Українське слово» спеціальну анке-
ту. Ось її текст: «Прошу прислати мені дарово 1) ін-
формацію про спосіб ведення оборони (конкретну
участь у антирадянських акціях.— Ю. Р.); 2) видру-
кувану заяву-протест, вміщену в цьому ж номері часо-
пису». Отже, читачеві варто тільки поставити підпис
під цією заявою — і готова чергова мильна булька про
«масовий протест» проти «відсутності свободи» в
СРСР. А далі в анкеті значилося головне: «Пересилаю
пожертву в сумі... на покриття видатків «Смолоски-
па». Ось це й було «свіжою думкою» пана Карпінсько-
го, який зметикував заробляти гроші в такий спосіб!
Не знаємо, скільки «пожертв» отримав «Смолоскип»
від емігрантів, але відомо, що Карпінського було
введено до складу «політичної ради» так званого
«Українського конгресового комітету Америки» —
УККА, очолюваного полковником-резервістом війсь-
кової розвідки США Л. Добрянським.
«Досягнення» грошолюба Карпінського підштовхну-
ли і пана Зваруна на пошуки цілини, де можна пожи-
витись. До них він залучив свою дружину Джудіт, за
фахом журналістку, маючи надію, що жіноча кмітли-
218
вість або чари допоможуть. Подружжя Зварунів по-
стійно оббиває пороги шпигунських і реакційних орга-
нізацій. Пан Зварун не втрачає надій і собі десь щось
ухопити, адже він один з ватажків «Смолоскипа» —
не останнє коліщатко у возі провокацій!
Щоб набити собі ціну, 1973 року, під час обговорен-
ня в американському сенаті резолюції, яка мала
усунути дискримінацію Радянського Союзу в питан-
нях торгівлі, Зварун та інші керівники «Смолоскипа»
на догоду реакції виготовили і надіслали конгресові
США провокаційного листа, де «від імені» американ-
ців українського походження пропонували добиватися
від уряду СРСР «гарантій свободи думки та сові-
сті» (?!).
Прогресивна американська громадськість справед-
ливо оцінила їхні дії як намагання посилити ідеоло-
гічні диверсії проти нашої країни, неприховану спробу
втручання у її внутрішні справи.
Про характер діяльності «смолоскипівців» свідчить
також лист за підписом А. Зваруна, надісланий до
представництв держав — членів Організації Об’єдна-
них Націй напередодні прийняття резолюції Гене-
ральної Асамблеї про світовий сіонізм, з лідерами яко-
го керівники українського буржуазного націоналізму
знайшли спільну мову. Аби ще раз прислужитися, не
задарма, звичайно, грошовитим «лицарям зірки Дави-
да», «Смолоскип» безпідставно твердив про нібито
існуючі прояви антисемітизму на Україні, демагогічно
доводячи, що уряд УРСР, мовляв, не висловлює «волі
народу», бо, бачте, представництво Української РСР
при ООН знаходиться в одному будинку з представ-
ництвом СРСР, а його працівники живуть разом із
дипломатами Радянського Союзу та Білоруської РСР.
А найголовніший «доказ» — делегація УРСР разом
з іншими радянськими делегаціями голосує за всі
резолюції, в яких засуджується расизм, неоколоні-
алізм, збройна агресія проти миролюбних народів.
Отака, з дозволу сказати, аргументація недоцільно-
сті осуду сіонізму! Втім, ця затія, як відомо, ганебно
провалилася. Рішення Генеральної Асамблеї ООН
про сіонізм як різновид расизму та шовінізму було із
задоволенням зустрінуте світовою громадськістю.
Дедалі важче стає реакціонерам на Заході відшука-
ти людців, які за іудині срібняки погодилися б поста-
219
вляти брехливу інформацію та матеріали про СРСР,
виступати як «свідки» «тяжкого становища» на Укра-
їні, «катастрофічного спаду» промисловості та «сільсь-
кої господарки», «підготовки» Радянського Союзу до
нової «нуклеарної війни». Навіть серед націоналістич-
ного болота дедалі важче знайти охочих виконувати
брудні доручення. Досвід націоналістичних емісарів
Ярослава Добоша з Бельгії та Андрія Климчука з
Англії багатьох і багатьох дечого навчив.
Силкуючись заповнити вакуум, що створився вна-
слідок гострої нестачі свіжої наклепницької сировини,
ділки із «Смолоскипа» «стрижуть» пресу, опитують ту-
ристів, які повернулися з Радянського Союзу, і безсо-
ромно, аби створити видимість активної діяльності пе-
ред хлібодавцями, фабрикують «вірогідну» інформа-
цію на власний смак. Ті вигадки перекладаються
різними мовами та розсилаються в органи реакційної
буржуазної преси. І, звичайно, прес-повідомлення
«Смолоскипа» залюбки подають жовто-блакитні реп-
тильки.
«Ми опинилися в сліпому безвихідному куті повно-
го політичного маразму»,— визнає мельниківська га-
зета «Українське слово». І в такій ситуації свій про-
ект врятування смертельно хворого жовто-блакитного
табору запропонував усе той же Зінкевич. Він з жалем
констатує, що «тоталітарний націоналізм (до якого
пан Осип зарахував гітлерівців, італійський фашизм,
кліки Чан Кайші, Нго Дін Дьєма, Трухільо.— Ю. Р.)
у зустрічі з життям не оправдав свого існування»,
що ці режими «не служили народові, а панували над
ним», використовували «народні почуття і потреби для
своїх цілей». Одночасно він критикував конкурентів
з середовища ОУН-бандерівців, яких пов’язував з
«тоталітарним націоналізмом».
За словами Зінкевича, суттю бандерівщини були й
є «бомбастика, порожня фразеологія, перенаголошу-
вання своїх, дуже часто сумнівної вартості, зовнішніх
виступів (йдеться про відверту ставку на іноземну
інтервенцію.— Ю. Р.), нереальність ідей», пов’язаних
передусім із збанкрутілою ідеологією Д. Донцова.
Насправді ж Зінкевич, звичайно, не проти банде-
рівської «бомбастики». Адже вихід із скрутного ста-
новища він вбачає у апробованому бандерівцями
методі: «Щоб зрушити національно напівсвідоме і па-
220
сивне суспільство (українську реакційну еміграцію.—
Ю. Р.), оправдано часом кидати навіть абсурдні кли-
чі, згідно з вченням Макіавеллі».
Вбачаючи «любов» до України у замилуванні шаро-
варами та піснею «Взяв би я бандуру», Зінкевич ви-
знає: «І це все, що є в нас українського. А Україна зі
своєю індустрією, наукою і своїми проблемами зали-
шається для нас чужою, незрозумілою, далекою і не-
сприйнятливою». Отут він має рацію! Український
буржуазний націоналізм завжди був і є чужим і воро-
жим нашому народові, соціальному прогресу й миру.
«ОДНІ ОЧМАНІЛИ, ІНШІ СТУМАНІЛИ»
Десь на початку 1925 року есерівський
журнал «Нова Україна», що виходив у Празі, прого-
ворився про одну таємницю петлюрівського табору
УНР, що розлізся по європейських смітниках. За ви-
значенням журналу, УНР «обернулась у фікцію... в
крадений титул, в прикмету глибокого морального й
громадсько-політичного занепаду, в боротьбу дрібних
особистих інтересів під гучними назвами державного
уряду, послів». «Нова Україна» визначила петлюрів-
щину як авантюристичну течію «доби особистого ре-
жиму», як «саморобну отаманську монархію», збіго-
висько «пройдисвітів всякого роду та політичних кру-
тіїв».
Гальванізація цього політичного трупа в особі
УНРади перетворилася на жалюгідний фарс, ознаки
якого завжди мав «організований» український бур-
жуазний націоналізм, в тому числі й «демократично-
го» забарвлення.
Зовні все виглядає пристойно. Відбуваються гала-
сливі сесії УНРади, на яких проголошуються респекта-
бельні «експозе», призначаються «міністри», пан
«президент» Лівицький та черговий «прем’єр» гасають
час від часу по капіталістичних країнах, пишуть на-
віть «меморіали» до сильних світу цього й до... ООН.
Звичайно ж, про «неньку Україну», що розвивається
не так, як хотілося б «уболівальникам» з УНРади, про
«багатогрішний» український народ, якому, бачте, бай-
дужі безсилі борсання іхтіозаврів емігрантщини.
А вони не припиняють метушні, вигадують якийсь
221
«підготовчо-законодавчий план». Так званий «ресорт
культури» УНРади додумався скласти проект звер-
нення до ЮНЕСКО про створення у всесвітньому
масштабі «Просвіт» на взірець колишніх просвітянсь-
ких культурницьких організацій, що діяли свого часу
на Україні. Буйна фантазія блазнів з УНРади породи-
ла, звичайно, на папері, «Інститут планування», тобто
доповідь якогось В. Косенка про хімічну промисло-
вість України з наміром «зацікавити» американських
бізнесменів.
У 1950 році була надіслана на Україну спеціальна
листівка, в якій вже згадуваний вище «отаман» Боро-
вець-Бульба від імені УНРади вимагав не що інше,
як... «свободу мистецької творчості» в СРСР, «волю
наукового дослідження».
Куди вже тут до «державних» справ, встигнути б
допильнувати за «державною» касою, до якої внаслі-
док безсоромного гендлювання «державних мужів»
течуть гроші — всілякі «пожертви» й позики.
Напередодні III сесії УНРади «міністри» Лівицький,
Сазонтів, Воскобійник та «голова парламенту» Бой-
дуник вирішували «державні справи» спочатку в ресто-
рані «Альпенотель», а потім у кав’ярні «Петергоф».
На шампанське, коньяк та мюнхенських повій розтри-
нькали усі гроші, взяті ними в «державній» касі. Тоді
Лівицький наказав касирові УНРади Гловінському:
«Там у касі у нас ще залишилися гроші, напишіть
квитанцію та спишіть їх на дипломатичний прийом».
Компанія «міністрів» аж під ранок покінчила з усіма
«державними справами», після чого їх у напівпри-
томному стані розвезла по домівках німецька поліція.
Крадіжки, бенкети настільки допекли Гловінському,
що він заявив: «Наші міністри поступають просто як
кримінальні злодії. Якщо вони зараз же не припинять
грабувати касу, то всім нам скорше прийде кінець.
Якщо Сазонтів повернув би вкрадені ним 700 000
франків, а Лівицький 20 000 марок, привласнених ним
при вступі на прем’єрство, то ми могли б протягнути
більше. На жаль, я повинен мовчати, щоб не дискре-
дитувати УНРаду та самому не втратити своєї частки
американського заробітку».
На III сесії УНРади в 1957 році на запитання: «Ку-
ди діваються державні гроші?», тодішній «міністр фі-
нансів» Свирид Довгаль заявив: «Ми представляли
222
УНРаду! Ми випустили поштові марки! Ми випустили
бойові ордени для нагородження за хоробрість
славних воїнів нашої армії». Природним реагуванням
був сміх у залі і протести проти такого використання
грошей, зібраних з емігрантів.
Тоді панове «міністри» почвалали за океан, де еміг-
рація ще не так добре була обізнана з їхнім шахрай-
ством. І справді, «маршал» Лівицький привіз після по-
дорожі по США 5000 доларів, а Багряний — навіть
9000 доларів. Ці гроші, зібрані з довірливих емігран-
тів, вони сховали у власну кишеню. І знову лилося
вино, пропивалися отримані задарма гроші в рестора-
нах «Регіна» та «Метробар», у мюнхенських кабаре
та шинках.
За свідченням Євгена Гловінського, одного з «твор-
ців» УнРади, небіжчик «президент УНРади» Андрій
Лівицький, втративши віру в можливість реставрації
на Україні старих капіталістичних порядків, так гово-
рив про діяльність унрадівського «уряду»: «Хай вже
вони забавляються, як діти. Чим би дитя не тішилося,
аби не плакало. Все одно із цього нічого практично не
вийде!» Знаменні слова!
УНРада, яка з самого початку несла в собі зародки
свого неминучого краху, дедалі більше перетворюва-
лась у дріб’язкову ординарну групу збанкрутілих діл-
ків до послуг світової реакції, у фірму для видурюван-
ня грошей та привілеїв. «В сутичках за горло,— писа-
ла прогресивна газета «Український робітник»,—
збанкрутовані лідери «урядових» і «опозиційних»
груп справді здали іспит на незрівнянних «керманичів
народу». Спроба виступити назовні, як «сучасний мо-
ральний та політичний фронт», який об’єднує усю на-
ціоналістичну еміграцію, провалилася».
Гетьманці, наприклад, після чергових переговорів
про тепленькі місця під унрадівським «сонцем» так і
не скріпили своєю участю УНРаду. «Уряд Мазепи не
має права виступати від імені українського народу, бо
ж не був вибраний ним,— заявив один з лідерів «Союзу
гетьманців-державників» полковник Євтимович,— на-
род на Україні прагне приходу гетьмана Скоропадсь-
кого». За його ж словами, американські впливові кола
нібито визнали «гетьманича» Данила «правлячим геть-
маном» та обіцяли йому всіляку підтримку.
223
Збирання «еміграційних сил» під «державницькими»
прапорами УНРади зазнало цілковитої невдачі спочат-
ку через опозицію, а згодом — і вихід з жовто-бла-
китного «урядового» балагана бандерівської та мель-
никівської націоналістичних груп. У чому ж суть спра-
ви? До «урядових» синекур та «міністерських» окладів
бандерівці так і не змогли допастись, бо ж «соціалі-
сти» міцно тримали в руках політичні та фінансові
засоби «державницької» афери. Особливо ця гризня
посилилася після смерті А. Лівицького — розгорілася
запекла конкурентна боротьба за вакантну посаду
«пана президента УНР в екзилі». Зовні це мало вигляд
звинувачень функціонуючих «урядовців» з УНРади
у нехтуванні ними «демократичного добору» кандида-
тів на чільні посади, у «непарламентській структурі»
складання «викопного органу» та інших унрадівських
інстйтуцій,
Один з ватажків українського буржуазного націона-
лізму І. Гриньох у статті «Будемо говорити ясно»
(газета «Українська трибуна») писав, що унрадівсь-
кі «соціалісти» е, власне, партіями віджило-історично-
го характеру і є «репрезентантами своїх вузькопартій-
них групок, а не мас (емігрантів.— Ю. Р.)»
В березні 1950 року на черговому засіданні УНРади
націоналістичні речники різних угруповань досить
«толерантно» з’ясували свої «об’єднавчі позиції».
В атаку на бандерівців пішли «демократи» та «соці-
алісти». Степан Баран, що привласнив собі титул
«прем’єра», заявив, наприклад, що «українська еміг-
рація є, мабуть, єдиною з усіх сьогоднішніх політич-
них еміграцій східної і середньої Європи, яка має в
своєму складі фашистсько-диктаторську організацію
ОУН, організацію під впливом і на взірець гітлериз-
*У, що перебрала цілковиту нацистську ментальність
і... визнає лише диктатуру».
У відповідь бандерівець Мірчук заявив: «Натомість
невідомо лише, чи багатьом з присутніх «демократів»
було б приємно, коли б поіменно пригадати... хто
стискав руку гестапівським катам».
Ствердивши таким чином «ідейну» та «політичну»
спорідненість різних відламків буржуазного націона-
лізму за принципом «ти сам такий», бандерівці стали
на «захист попраної демократії»: «УНРада є міжпар-
тійний комітет, а не речник змагань українського на«
224
роду... УНРада не є ніяким сторожем закону і гро-
мадської моралі...» Мірчук назвав «соціалістів» «то-
талітаристами», бо ж вони «самі себе висунули прово-
дом, не визнають ніяких вільних виборів і намагають-
ся підкорити собі тоталітарно всі ділянки політичного
і громадського життя».
Не випадково «реалітетник» Андрій Білинський
поставив під сумнів доцільність дальшого зберігання
«невмирущої» ідеї УНР та її «державності», оскільки
«УНР — це поламана мебель, яку не знають, як ремо-
нтувати».
Справа не тільки в тому, що УНРада з самого по-
чатку не стала та й не могла стати «прапором» об’єд-
нання антинародних зусиль. Вище вже вказувалося,
що до неї не пристали гетьманці, що з неї вийшли
бандерівці, за ними — мельниківці, далі — по черзі то
входили, то виходили «соціалісти», «селянська партія»,
УНДО та ін. В останні роки УНРаду фактично зали-
шили «двійкарі». Так звані «розлами» в середовищі,
збиття «блоків», дія опозиції в «державному центрі»
є яскравим свідченням внутрішньої гнилизни, якою
завжди відзначався «уряд в екзилі». Його політична
діяльність, за висловом чікагської газети «Українське
життя»,— це «дія божевільних». Щодо пропетлюрівсь-
ких «міністрів», «прем’єрів» та «президентів», то це
«нічого більше, ніж комічні фігури в ролі Стецька зі
«Сватання на Гончарівці», ...фігури з вертепу наших
днів»
Можна цілком погодитись з прогресивною газетою
«Життя і слово», що назвало УНРаду «штучним зліп-
ком амбітників і претендентів, які бавляться в дер-
жавних мужів, для чого вони не мають ні грунту, ні
розуму».
На VII сесії УНРади (грудень 1972 року) розігра-
лась вже вкотре чергова клоунада — вибори нового
«викопного органу», «міністрів», членів президії тощо.
Як виявилось, УНРадою віддавна заправляв сам
М. Лівицький зі своїм УНДО та кількома ділками,
що навіть за «державницькими» канонами не мали
права представляти в УНРаді ті чи інші політичні
клітини,— адже С. Довгаля було виключено з УРСП,
«Українське життя», 1973, 9 січня.
8 Ю. Римаренко
225
В. Федорончука — з УНДО, М. Степаненка — з УРДП,
в результаті «двоподілу» цих «партій».
У березні 1973 року орган УРДП «Українські вісті»
зазначив, що М. Лівицький «з відщепенців створив
послушні йому фракції, крутив малими людьми з
великими амбіціями, як циган кіньми... Вся влада
і каса опинилися в його руках». Отже, УНРада віддав-
на стала ареною діяльності кількох спритних політич-
них махінаторів, які потоптали навіть заяложені псев-
додемократичні постулати горезвісної УНР. VII сесія
УНРади, писали «Українські вісті»,— це жалюгідна
боротьба за уявні політичні цілі в уявній українській
державі. За переконанням газети, УНРада в безнадій-
ному стані, в її домовину вже забито «останній цвях».
Вона вичерпала свої можливості, підспівує жовто-
блакитний «діяч» Олекса Яворський. Щодо ОУН-з,
то вона визначила УНРаду як «непотрібний пережи-
ток і навіть шкідливий». Постає питання, звідки така
одностайність у критиці свого «парламенту в екзилі»,
таке вболівання за долю вигаданої «української де-
мократії». Виявляється вся справа в тому, що і Явор-
ський, і Гришко та інші претенденти на тепленькі по-
сади були відсунуті від «державницької» казни, їх
обійшли і на банкеті, що коштував 50 тисяч західно-
німецьких марок. М. Добрянський, наприклад, заліз
було у вікно сербської кав’ярні у Мюнхені, де розпо-
ділилися портфелі, проте його вигнали. Іншого пре-
тендента вивели під руки, залишивши навіть без чарки
оковитої. Третіх взагалі не пустили на поріг найманці
Лівицького та К°. Щодо мельниківської братії, то во-
на, ковтаючи слину, сама демонстративно посунула
з «льокалю», очікуючи зручнішої нагоди поживитися.
Як слушно писала прогресивна газета «Український
робітник», «розпачлива метушня УНРади й весь цей
хаос скитальської політики — все це є ознаки повного
соціально-організаційного розвалу й ідеологічно-ду-
ховного банкрутства... А втім, його треба було чекати
давно... Передусім дійсність українського народу, який
здалеку від заярмаркових спекуляцій своїх непроха-
них спасителів і їхньої злочинної діяльності, без жод-
ної уваги до їхньої гризні за крихти з панських столів,
з усім нещадним переконанням про їхню повну нікчем-
ність і зайвість супроти України, міцний і мудрий —
живе, працює й росте».
226
Яскравим свідченням справжньої сутності унрадів-’
ців є також блокування їхніх ватажків з... бандерів-
цями. «Український демократизм» пліч-о-пліч з «укра-
їнським» неофашизмом! Це цілком закономірний
фінал псевдодемократів з УНРади, що віддавна воро-
гували один з одним за подачки своїх господарів.
Щоправда, Ярослав Стецько не прибув на VII сесію
УНРади, адже, за словами «Українських вістей»,
«втомлений провідник без мороки рознюхав, що лав-
ровий вінок на голові Лівицького пахне».
Проте сам виступ М. Лівицького, текст резолюції
сесії наче списано з бандерівських «визвольних» де-
кларацій. Тут є згадки і про якийсь національний рух
у світі, що, зрештою, переверне його, і про якусь
«внутрішню революцію», про «проведення виборів до
вільних конституанет» та інші перли у дусі Ярослава
Стецька та К°. А щоб не залишилося сумніву щодо
альянсу, що прийшов на зміну унрадівсько-бандерівсь-
кій гризні, газета «Мета» надрукувала в жовтні
1973 року спільне «експозе» колишнього «прем’єра»
Ярослава Стецька та самозваного «президента УНР
в екзилі» Миколи Лівицького.
Сторони цілком порозумілися; Лівицький залюбки
узяв на озброєння УНРади горезвісні постулати збан-
крутілої 34 ОУН про «розвал безбожної Російської
імперії», «одночасні національні революції», створен-
ня «єдиного фронту у світовому масштабі» та інші
гасла часів «холодної війни».
«Новою змовою масок» названо цей альянс у сере-
довищі інших націоналістичних ділків. Газета «Укра-
їнські вісті», наприклад, писала:«Довжелезне «Спіль-
не становище до подій на Україні і в світі» цих обох
політиків нам видається наслідком безвихідного ста-
новища для їх обох, намаганням двох збанкрутілих
політиків перехитрити один одного».
«Українське життя» визначило, звичайно, з жалем,
що «ідея націоналізму, яка санкціонує братовбивство,
шкурництво, дискримінацію, не е ніякою ідеєю, але
фантомом... заслоною, за якою спритні ділки готують
для себе ласу наживу».
Саме так повели себе «державницькі мужі», що сил-
кувались і в наші дні силкуються в будь-який спосіб
видурювати гроші то під «фундацію Петлюри», то під
якийсь «національний податок», то на «пам’ятну
8*
227
пожертву» знову ж таки Петлюрі, до його чергового
«ювілею». Причому ділки з «державного центру»
улесливо запевняють, «що фінансова господарка ДЦ
ведеться дуже ощадно». Ми вже розповідали про цю
«ощадність». Додамо, що саме на грунті привласнення
коштів й утворилася в середовищі УНРади так звана
«опозиція», що почала й собі порпатися в «державній
казні», відсуваючи від дармової годівниці М. Левиць-
кого та К°.
Зрештою, опозиція повела проти цих «амбітників»
та «замалих людей» справжню війну, силкуючись
будь-що пропхатись на тепленькі місця на «держав-
ницькому Олімпі». Показовою щодо цього є стаття,
надрукована в «опозиційній» газетці «Українські ві-
сті» (1979) під промовистою назвою «Покажи, падлю-
ко, руки свої». У статті дано характеристику «панові
президенту» М. Лівицькому та його оточенню: це
«падлюки, що проливають піняву слину й чорнила,
фабрикують наклепи. Чи не стала така атмосфера
кліматом, в якому всі дідьки з найчорнішого болота
розпаношилися, і немає бодай в якійсь ділянці нашого
життя тихої заводі і чистих вод, не затруєних ядухою
хамів-наклепників». І далі: «Вони й з політичними ти-
тулами публічні леви, й такі собі сіренькі кобилки з
академічними ступенями та дипломами, й титуловані
анальфабети з надмірною амбітністю й цілком безам-
бітні, гоноровиті хами й підленька наволоч».
Ми навели цей досить довгий витяг із статті, бо він
непогано ілюструє факт справжнього виродження й
здичавіння на закордонних смітниках не лише горе-
звісного «державництва», але й усього українського
буржуазного націоналізму.
Якось у газетці «Мета» мельниківський ватажок, він
же унрадівський урядовець, Ярослав Гайвас визнав:
«Ми живемо капіталом попередніх років... Де ж є
наше нове і свіже політичне слово?»
Екзильний «президент» Лівицький гарячково почав
шукати отого нового слова. Насамперед, щоб позбути-
ся конкурентів по хабарах, він у березні 1979 року
розпустив УНРаду. Була собі держава, «справжня,
ріднесенька, українська», та й пропала! Щоправда,
Лівицький оголосив нові вибори до неї. Довелося чи-
мало попотіти — створювати так звані «праві партії»
з поодиноких членів УРДП та УНДО, додавати до них
228
друзяк з «позапартійного сектора». У цій гарячці десь
взагалі загубилися дві «історичні партії»: так званий
«Союз конструктивно-творчих сил» та «Українська
селянська партія». Колишній голова «виконного орга-
ну» УНРади А. Фіголь, ображений виключенням з її
«могутніх лав», зазначив з цього приводу, що УНРада
«деградувала і сьогодні звузилася до невеликого гурт-
ка людей та відмираючих тільки кількох партійних
груп».
Опозиція ж, яку не запросили на «державницькі
гульбища», гоноровито відбрила опонентів: утримува-
ти УНРаду, бавитися в «духовну державу», а тим біль-
ше в уряд й міністерства — «то все викинуті на вітер
гроші».
Проте Лівицький та його найближче оточення були
у захваті: ділитися свіжою копійчиною, точніше, за-
працьованими пфенігами з такою опозицією вже не
доведеться, виявляється й гра в символи дає-таки
грошики! Ось чому, як повідомлялось у жовто-блакит-
них рептильках, зустріч вірних делегатів, що прибули
на VIII сесію УНРади, відбувалася в атмосфері «по-
тисків рук, поцілунків, веселих і бадьорих розмов».
Тим паче, що «харчі були справді смачні», а всі витра-
ти делегатів було оплачено з «державної казни».
Настрій піднявся ще більше, коли в залі «Українсь-
кої католицької церкви» почали видавати почесні гра-
моти, як зазначалося в них, «визнаним діячам —
сеньйорам». Далі розпорядник церемонії закликав
присутніх помолитися. Щоправда, тут трошечки на-
плутали з «відомчою» належністю — запросили відра-
зу двох конкуруючих владик — архієпископа «Укра-
їнської автокефальної православної церкви» Ореста
та єпископа «Української католицької церкви» Пла-
тона. Та вони якось уже там порозумілися. Порозу-
мівся ж Лівицький з бандерівською братією!
Далі відбувся «історичний виступ» самого «пана
президента», що приголомшив присутніх «сеньйорів»,
підтоптаних добряче «комбатантів» та іже з ними «ве-
ликою нашою журою». По-перше, йшлося про «фак-
тичний відхід українства (за кордоном.— Ю. Р.) від
активної участі в українській внутрішній політиці».
По-друге, за словами Лівицького, в серйозних спра-
вах здійснення ідеологічних диверсій УНРада «має
лише скромний підголосок».
229
По-третє, Лівицький глибокодумно запитував: «Як
збалянсувати нашу розбиту духовність, звести до фо-
кусу розтерзані частини нашого думання, знайти муд-
рість, відвагу, силу перебороти в собі отруйні зерна
розбрату?»
Зібрання зовсім похнюпилося, включаючи старших
і молодших унрадівців.
Аж ось «пан президент», хоч і «в екзилі», почав
впорскувати свіжу політичну ін’єкцію. Він потішив
«гонорове товариство», запевнивши, що це не просто
таке собі збіговисько, а «гурт», що виступає не інакше,
як з «мандатом петлюрівського самостійництва та
соборництва». Ви, мовляв, не просто «сеньйори», а
«еліта центрально-демократичного, національно-дер-
жавницького та петлюрівсько-самостійницького на-
прямку». Ну, а вже сам Лівицький — це взагалі най-
вище цабе, що має «диктаторські повноваження».
Тільки як же тоді бути з Петлюрою? Дуже просто —
Петлюра «перейде в міт нації» (он як!).
А якщо так, тоді давай державу! Бо ж, за словами
«президента», «як можна виконувати диктаторські
повноваження без території, без війська, без поліції,
без зобов’язань». Сміх, та й годі!
Настрій унрадівських ділків трохи піднявся. Сподо-
балася їм і заява про те, що вони ухвалюють закони
(для чого? — для власного вжитку), «ратифікують
міжнародні договори» (з ким? — з такими ж емігрант-
ськими контрреволюційними групами).
«Нове політичне слово», за яким так побивався
Я. Гайвас, полягало в тому, щоб «використовувати
сприятливу міжнародну кон’юнктуру», «шукати при-
хильності і зрозуміння для нашої справи серед чужин-
ницького світу».
Слід, повчав однодумців Лівицький, активізувати бо-
ротьбу проти Радянської влади, проти українського
народу «не тільки зброєю», а й методом «лібералізації»
чи «демократизму». Його зміст розшифровується у
типовій для українських буржуазних націоналістів
манері: «Першим і головним обов’язком демократич-
них установ (якою й вважає себе УНРада.— Ю, Р.)
є охорона себе від демократії».
Щоправда, навіть серед своїх Лівицький все ж таки
прохопився про суть УНРади як «репрезентативно-
символічну» з так званими «диспозиційними напрям-
230
ками». Що то за штука, «сеньйори» не дуже второпа-
ли, їх більше цікавило головне — розподіл міністерсь-
ких портфелів. Тут пристрасті розпалилися. «Сеньйори»
поспішили у гонитву за грошима, відштовхуючи один
одного. Як соромливо визнавав «президент», «люди
перестали вітатися, кидали дуже тяжкі звинувачен-
ня», а самі вибори «сидять у мене в печінках». Лівиць-
кий зажадав від претендентів на портфелі, щоб вони
розкривали свої гаманці. Такса, згідно з хартією пе-
тлюрівського «самостійництва» та «соборництва», бу-
ла чітко визначена. Пост «міністра» коштував 2000 ні-
мецьких марок, членство в УНРаді — 1000. Так і стали
«урядовцями» Леонтій, Ковалевський, Федорончук,
Біляїв та ін. Трохи здивував було «генерал-хорунжий»
Мандзенко — витяг лише 500 марок, але пообіцяв, що
решту віддасть. Дали і йому «ресорту військових
справ», хай бавиться у військо.
Тепер вже гуртом взялися за «діаспору». Під схваль-
ні оплески проголошується створення «Товариства по
сплаті національного податку». Коли кинули жеребок,
поталанило найбільше якійсь С. Букшованій, що ви-
тягла картку із справжнім ельдорадо—«Світовим
об’єднанням прихильників державного центру УНР».
Призначили «президентом» цього «тіла» її. Подей-
кують, що Букшовану ледве не прибили. Унрадівці
«втілили в життя» ще одну рятівну ідейку. Заради
«збалянсування розбитої духовності», «зведення до
фокусу розтерзаних частин думання» на їхньому збі-
говиську було оголошено про створення ще однієї
фікції — «Української мазепинсько-могилянської ака-
демії наук» (?!).
Розіграли й «академію». Тут пощастило «віце-пре-
зидентові» УНРади М. Степаненку: призначили його
генеральним секретарем. У всіх аж слина покотилася.
Адже ця визначна посада на ниві «організації укра-
їнської науки» давала змогу пристойно заробляти на
торгівлі дипломами «членів-кореспондентів», ба й
«дійсних членів» «академії».
Промовисту оцінку VIII сесії УНРади дали самі
українські буржуазні націоналісти. В еміграції було
розповсюджено брошуру «Криза в державному цен-
трі», у якій «ДЦ» кваліфікувався як «віджилий, зай-
вий і шкідливий». На думку мельниківського «Укра-
їнського слова», УНРада — це «своєрідне гетто»,
231
позбавлене будь-якого впливу на ширші кола
української еміграції.
Проте світова реакція ще тримає жовтоблакитників
у своїх стайнях, надаючи їм можливість максимально
використати в антирадянських цілях горезвісну «укра-
їнську національну ідею». Тож не дивно, що УНРада
час від часу збирає свої сесії, розсилає меморіали,
благаючи в них президента США застосувати зброю
проти ненависного їй радянського ладу. Підтоптане
«самостійництво» постійно белькоче щось проти роз-
рядки міжнародної напруженості, «шикує лави»
«справді петлюрівських вояків» у пронафталінених
сотницьких чумарках та полковницьких кунтушах.
Формулюючи завдання «комбатантським» організа-
ціям— залишкам колишніх бульбівських банд та
«дивізіонерів» П. Шандрука з так званої «3-ї україн-
ської дивізії», недавній «віце-президент» УНРади
М. Степаненко недвозначно заявив: «Найвищий час
покінчити з епохою фразеології на концертах і акаде-
міях. На терезах історії нині найбільше важить меч».
«Не треба боятися повороту до «холодної війни»,—
волають інші «державницькі мужі».
Порівняймо зміст вищенаведених висловів з банде-
рівським баченням майбутнього долі людства: «Насу-
ваючи на світ загрозу третьої світової війни,— прого-
лошувала 1977 року газета «Гомін України»,— сприй-
маємо як одну, найщасливішу нагоду для української
нації». Загибель половини людства або й більше, згід-
но з бандерівськими поплентачами паліїв війни,—
«це ще не завелика ціна», щоб поставити волелюбний
український народ на коліна.
«Зворушливе» єднання бандерівців та унрадівців —
це ще одне свідчення того, що основоположна ідея
українських буржуазних націоналістів полягає в надії
повернутися на Україну в обозі світової реакції і, на-
че п’явки, паразитувати на живому тілі народу, що
навіки прокляв їх як зрадників та імперіалістичних
прислужників.
Прогресивна українська газета «Життя і слово»
слушно писала у травні 1979 року, звертаючись до
буржуазних націоналістів: «Ваша писанина — це га-
небна войовнича пропаганда. її засуджують усі чесні
люди, які бажають миру і добра усім народам світу».
232
Українські буржуазні націоналісти, людці без бать-
ківщини, вже давно опинилися за дверима історії,
і лежить перед ними лише один шлях. То, за словами
полум’яного Ярослава Галана, шлях ганьби і вічного
забуття.
А ГАЛАСУ БУЛО...
Наша розповідь про УНРаду та її «не-
вмирущі» напрями була б неповною, коли не згадати
Про «правовірних націоналістів», зокрема з так званого
«визвольного фронту» та інших антирадянських угру-
повань, що чинили страшні злочини у складі бандит-
ської УПА.
Згідно з донесенням гітлерівського генерал-комісара
Волині і Полісся (травень 1943 року), за короткий час
упівські бандити вбили тільки на Волині 15 тисяч укра-
їнців, поляків, євреїв.
«Або буде Україна, або проллється кров по колі-
на»,— таким було основоположне кредо оунівських ду-
шогубів, які нині, в умовах ускладнення міжнародного
становища, скинули з себе машкару «бізнесменів»,
«громадських діячів», «істориків» та голосно вимага-
ють від своїх господарів максимально використати їх-
ній кривавий «досвід» для боротьби з силами прогресу
й соціалізму.
Не випадково керівника терористичної ОУН, фаши-
стського прихвосня Я. Стецька приймали в амери-
канському конгресі, де з задоволенням вислухали про-
сторікування й запевнення в тому, що «молодь понево-
лених країн розпочне війну проти комунізму» (?І).
На «великому зборі» ОУН Отецько закликав «при-
святити особливу увагу вивченню військової спра-
ви».
Такі факти не можуть не викликати обурення.
Слушно пише з цього приводу відомий український
письменник, лауреат Державної премії СРСР Борис
Олійник: «Вбивця — в конгресі Сполучених Штатів
АмерикиІ Можна, звичайно, помити руки, витерти кри-
ваві плями на підлозі, де стояли катюги, але чи
простять вам, панове, живі і полеглі американці, котрі
разом з радянськими воїнами, вірні союзницькому
233
обов’язку, йшли на ворожі кулі, щоб врятувати світ
від зловісної бацили фашизму?» 1
У США відбувається процес реабілітації колишніх
воєнних злочинців. Видачі їх органам правосуддя Ра-
дянського Союзу, на території якого були вчинені
криваві злочини, вимагали з трибуни ООН представ-
ники СРСР і Української РСР, зокрема видатний укра-
їнський радянський письменник, громадський діяч
Микола Бажан. Та американські власті не поспішають
задовольнити ці справедливі вимоги. Зате у США
буржуазні націоналісти офіційно проводять збір до-
кументів, фотографій, спогадів «бойових побрати-
мів» — різунів і дітовбивць — для виховання молодого
покоління на цих «зразках героїзму». Очолив цю
діяльність спеціальний «Комітет для збирання спога-
дів про УПА» на чолі з якимось Євгеном Штендаром
з Канади, співробітником видавництва «Пролог» Юрі-
єм Лопатинським та одним з ватажків об’єднання
уїіівців у США Степаном Голяшом з Чікаго.
«Для досягнення наших цілей нам (США.— Ю. Р.)
не слід бути особливо делікатними у виборі засобів.
Приємно нам це усвідомлювати чи ні, але часом для
цього нам доводиться вдаватися до найгрубіших при-
йомів»,— це визнання американського буржуазного
публіциста Харріга проливає світло на те, чому в краї-
ні підняв голову неофашизм, заохочуються злочини ку-
клукс-клану, благословляється тероризм у міжнарод-
ному масштабі. «Найгрубішими прийомами» є й те, що
американські офіційні кола користуються послугами
різного емігрантського мотлоху, зокрема послугами
українських буржуазних націоналістів.
И ці останні вже не «бідують». Спокійнісінько ви-
дають різноманітні опуси про «героїку» жовто-бла-
китного «українофільства», спогади колишніх фа-
шистських найманців, ба навіть «наукові розвідки»,
«історично-дослідницькі одкровення», в яких пишуть
про «важність та актуальність традицій наших комба-
тантів». Щороку восени буржуазно-націоналістичні
перевертні влаштовують «свято зброї». Поліцаї й бан-
дити конкурують одні з одними за право називатися
«непофальшованими ветеранами» фашистських СС
1 «Радянська Україна», 1981, 2 серпня.
234
За кордоном раз у раз відбуваються гучно рекла-
мовані «конгреси», «з’їзди», «великі збори» різних від-
ламків ОУН, «святочні імпрези», «комбатантські ві-
ча», «круглі столи», «наукові конференції» та інші
збіговиська. їхні учасники прославляють ганебне ми-
нуле українського буржуазного націоналізму, розпа-
тякують про «знедолену Україну,» продовжують отру-
ювати громадську атмосферу чадом нацистського
дурману, покладаючи усі свої надії на третю світову
війну. Саме так заявив унрадівський «достойник»
М. Капустянський: «Українські воїни... у випадку тре-
тьої світової війни активно включаться у боротьбу про-
ти червоної Москви, до чого в них є досвід і бажан-
ня...»
Тільки за офіційними даними служби імміграції й
натуралізації, у США проживають 144 воєнних зло-
чинці, учасники масових убивств і звірячих розправ
Про одного з них — колишнього коменданта поліції
у м. Любомлі Ковальчука, причетного до повного
знищення Любомльського гетто,— розповіли амери-
канським юристам, що приїхали на Волинь, свідки,
які чудом залишилися живими. Б. А. Трахтенберг,
наприклад, розповів: близько 4 тисяч громадян єврей-
ської національності загинуло в ті дні (жовтень
1942 року). Ковальчук заганяв людей у яму і особисто
їх там розстрілював, при цьому заздрісно дивився на
німця, який завбачливо одягнув фартух жовтого
кольору, щоб не забризкати своєї одежі кров’ю.
Близько тисячі чоловік, що служили в дивізії СС
«Галичина», втекли до Канади. 8 червня 1980 року
канадська газета «Торонто стар» надрукувала статтю
Сола Літтмана «Розшуки військових злочинців у Ка-
наді майже не ведуться». В ній автор стверджував:
«У країні спокійно проживає чимало нацистських
пособників. Вони винні у найбільш жорстоких в істо-
рії злочинах— їх заочно засудили за військові злочи-
ни власті Радянського Союзу, Угорщини, Румунії... по-
ки що їм ніщо не загрожує... ані видача властям
інших країн, ані судове «переслідування». І далі:
«Чому канадський уряд ігнорує запити про видачу
1 За останніми американськими даними, кількість воєнних
злочинців, які проживають у США, становить 300 осіб. Вони вин-
ні у загибелі 2,4 млн. чоловік.
239
військових злочинців?» Журналіст дає на це таку від-
повідь: «Канадські українці (українські буржуазні
націоналісти.— Ю. Р.) будуть обурюватись, якщо уряд
видасть Радянському Союзу кого-небудь, хто вважає-
ться серед них сміливим українським антикомуністом».
Показовий факт: та ж «Торонто стар» 15 серпня
1980 року надрукувала спеціальну поправку — виба-
чення перед «комбатантами» дивізії СС «Галичина»,
які проживають в Канаді, за те, що, мовляв, «потурбу-
вала» їх (?!).
Коментарі тут, напевне, зайві! Колишні гітлерівські
прислужники й шпигуни, проживаючи понад ЗО років
на Американському континенті, залишилися лютими
ворогами трудящих США і Канади. Наприклад, висту-
паючи з нагоди святкування 200-річчя США, колишній
фашистський найманець Я. Гайвас закликав ватажків
молодіжних націоналістичних груп використати цей
ювілей не для «чергової паради лояльності», а навпа-
ки — спрямувати його проти інтересів більшості аме-
риканців, на користь «українському політичному за-
гумінку». Редактор журналу «Вісті комбатанта»
М.Малецький закликав колишніх цугфюрерів та есес-
манів по-своєму наводити «твердий порядок», висува-
тися на передній план в різних націоналістичних угру-
пованнях з тим, щоб об’єднати пересварених жовто-
блакитних «президентів», отаманів та єпискойів.
Серед такого роду об’єднань претендує на першість
горезвісний «Антибільшовицький блок народів» (АБН)
на чолі з «самим» Я. Стецьком. У січні 1980 року в
нью-йоркському готелі «Хілтон» чергова сесія цього
антирадянського збіговиська, об’єднаного американсь-
кими спецслужбами у «міжнародне», ба навіть «між-
національне» угруповання, зухвало закликала до «не-
гайної і рішучої» агресії проти Народної Республіки
Афганістан, до «об’єднаного удару» проти Радянсько-
го Союзу. Абеенівці влаштували у Нью-Йорку й гала-
сливу «надзвичайну конференцію», на яку запросили
ватажків так званого «Афганського союзу борців за
свободу» та висловлювали їм свою підтримку. Співре-
дактор напівфашистського видання «Юкрейніен ревю»
А. Крушельницький здійснив вояж до... Пакістану,
з’явився до керівників однієї з банд і з групою теро-
ристів нелегально перейшов афганський кордон. Біль-
ше того, він узяв участь у диверсійному нападі непо-
ЙЄ
далік від Джалалабаду, вихваляючи згодом ці теро-
ристичні дії як «доблесні, героїчні вчинки борців за
свободу», за «права людини» (трибуну Крушельниць-
кому надали Бі-бі-сі та газета «Санді телеграф»).
Галасуючи про шкідливість для західних країн під-
писаного у Хельсінкі Заключного акту, новоявлені
герострати від націоналізму закликають політичних
діячів Заходу «прочуняти від задухи розрядки» та
виступати виключно з позицій сили, неодмінно маючи
за собою «мілітарну перевагу».
Націоналістичний листок «Свобода», наприклад, пи-
сав, що «на сучасному етапі захист прав людини сам
по собі не є найважливішою проблемою», настав, мов-
ляв, час перейти до головного — боротьби за розчле-
нування СРСР та ліквідацію соціалістичної системи
в цілому. А бандерівський же «Шлях перемоги» закли-
кав їхати у Мадрід і там «доказати поневолення
України», «поставити на порядку денному проблему
деколонізації СРСР».
В націоналістичному середовищі зчинилася справ-
жня бійка за право їхати у Мадрід. «Охочих поїхати
більше ніж треба»,— писав мельниківський тижневик
«Новий шлях». Ці охочі готові були представляти у
Мадріді стільки Україн, скільки самостійники мають
«партій».
Оунівська рептилька визнала, що у Мадріді «нас
ледве чи й взагалі захоче хто слухати».
Що ж робити? Як подолати «партійну нерозбериху»
та «словесну суматоху», як виступити перед світовою
реакцією «єдиним, суцільно національним фронтом»?
Адже УНРада перетворилась на справжній бродячий
вертеп: унрадівці у своїх «самостійницьких» свитках
метушаться, мов ті кишенькові злодії на ярмарку.
Щодо бандерівщини, то вона стала, за висловом про-
фесора права Лук’яновича, досить відомого в емігра-
ції, «гангреною на національному тілі». Мельниківці
також заприсягалися «фіреру» й третьому рейху.
Уердепісти на чолі з Багряним були «занадто ліві»,
угевеерівці відверто «по вуха сидять у кишені амери-
канців».
На якому ж конику можна тепер виїхати?
Вся надія була на два антирадянських центри — так
званий «Український конгресовий комітет Америки»
(УККА) та «Комітет українців Канади» (КУК) —
237
міжпартійні об’єднання, перший — бандерівської, дру-
гий — мельниківської орієнтації. То нічого, що голова
УККА Лев Добрянський — полковник резерву амери-
канської військової розвідки — зовсім не володіє укра-
їнською мовою. (Мюнхенський «Український самостій-
ник» зазначив тільки, що Добрянський «дає поганий
приклад нашій молоді, коли він, будучи стільки років
на становищі голови УККА, не зробив поступу в ви-
вченні української мови»). Щодо КУКу, то його пре-
зидент — старезний отець В. Кушнір — виявився при-
хильником... Центральної ради.
Ще в листопаді 1967 року в Нью-Йорку з метою
«плекання української культури на чужині», «збере-
ження української ідентичності у чужому морі», «за-
хисту інтересів еміграції» (?!) було скликано збіго-
висько мало не всеемігрантського масштабу — «Світо-
вий конгрес вільних українців» (СКВУ).
До такого не могли навіть і додуматись ватажки
УНРади, що, зрештою, змушені були віддати першість
у створенні центру антирадянської пропаганди, накле-
пів та провокаційних виступів проти українського на-
роду бандерівцям та мельниківцям. Тим паче, що
саме вони подбали про заміну запліснявілих унра-
дівських декорацій,— замість «державництва», «само-
стійності» та «соборності» з’являється нова вивіска —
СКВУ. Йдеться вже не про якусь там сесію, хоча б і
«екзильну», а вже про справжнісінький конгрес, і не
якийсь там містечковий, а всесвітній!
До цього часу відбулося вже три таких конгреси,
однак створити координуючий центр усієї реакційної
еміграції, об’єднати ворогуючих між собою «іхтіозав-
рів» від націоналізму не вдалося. Дошкульно висміяв
«сквулянтів» український радянський публіцист, лау-
реат премії імені Ярослава Галана Полікарп Штафе-
та: «Людям без батьківщини зібратися на своє збори-
ще виявилося важче, ніж відьмам злетітися на Лису
гору. Кожен хотів бути осавулом, сісти на міцнішу
табуретку, допхатися до такої посади, за яку платять
ліпші гроші... Як позлазилися вони до одної хати —
почалася сварка за гроші... чесна громада мала їх
десь — і престарілих батьків-конгресменів, і їх безглуз-
ду затію. Тоді диригенти «світового конгресу» виріши-
ли розповсюджувати... вхідні квитки. Хочеш бути деле-
гатом — клади тридцять п’ять доларів на бочку. Тобто
236
цирк був цирком з усіма його атрибутами» Ч На пре-
великий жаль націоналістичних діячів, не прибув на
СКВУ-1, хоч і обіцяв, Річард Ніксон. Зате на ньому
виступив, як зазначав бандерівський журнал «Ви-
звольний шлях», «підрядний представник «Корпусу
миру», котрий діє серед африканських племен», та сам
«комісар тюрем» (!). Емігрантська «Народна воля»
писала в грудні 1978 року, що на III конгресі «не було
представників уряду, видних політичних діячів, сена-
торів і конгресменів, не було преси, ні радіо, ні теле-
бачення, не було навіть привітів від замітніших осіб
з чужинецького столу». Щоправда, зазначила газета,
«подекуди воно і добре, бо обійшлося без знеслави, а
вона могла б бути».
Мельниківець В. Верига саркастично пише про те,
що «не було навіть звичайного писарчука з якогось
неважливого департаменту... довелося трагічну ситу-
ацію рятувати запрошенням канадського міністра,
якого аж двічі використовували». (Йдеться про затя-
того антирадянця Д. Діфенбейкера). А послухати було
що. Скажімо, промову У. Целевич, яка закликала своїх
однодумців «не боятися, що будуть непопулярні або
стрінуться з епітетами екстремістів, націоналістів чи
фашистів». Показово, що на самому конгресі діяла
«порядкова поліція» з колишніх «дивізійників». А коли
ватажок мельниківського товариства «Зарево» та ще
кілька осіб у своїх виступах на СКВУ-Ш (листопад
1978 року) констатували, що «між делегатами є якісь
фашисти», недвозначно вказуючи на присутніх гітле-
рівських холуїв, в залі почулися вигуки, що бути
фашистом є «великою почестю» для «вільного само-
стійника».
Відомий в націоналістичних колах В. Маркусь, і той
змушений визнати, що «світові конгреси вільних укра-
їнців» перетворилися на спорадичні акції, чільну роль
в яких грають політичні мерці. Другий конгрес невіль-
них імперіалістичних маріонеток, що відбувся у листо-
паді 1973 року, як справедливо писала українська
прогресивна преса за кордоном, також не виправдав
надій націоналістів. Знову чубилися бандерівці з мель-
никівцями. І якщо б С. Скрипник — митрополит УАПЦ
1 Штафета П. Г, Люди і каїни. К., вид-во товариства
«Україна», 1980, с. 91.
239
у США Мстислав — не спіймав би за поди вже в
аеропорту старезного уніатського священика В. Куш-
ніра, то не вдалося б навіть обрати «президента»
СКВУ.
СКВУ-Ш був прикметний хіба що тим, що прези-
дентське крісло поділили навпіл. Два з половиною
роки на ньому просидів мельниківський ватажок, влас-
ник м’ясної фірми Микола Плав’юк, а після нього про-
тягом такого ж часу «президентуватиме» бандерівець
Іван Базарко. Газетка «Український голос» у січні
1979 року писала, що СКВУ «народив двоголове теля».
Можливо, що згодом «світове президентство» дове-
деться ділити на чвертки, а там надійде й такий час,
коли від нього самі цурпалки залишаться...
На СКВУ-Ш теж не обійшлося без скандалу. Як
свідчила австралійська газетка «Вільна думка», бан-
дерівці ледь не прибили «новоемігрантів», які почали
висміювати назву їхньої «Організації оборони чоти-
рьох свобод України».
Спочатку делегатів СКВУ-Ш було удвічі більше,
ніж місць (сподівались на добру вечерю, а може, й
на «делегатський аванс»). Як нічого не дали — вони
стали розбігатися, й, як писала емігрантська преса,
«конгрес всі дні своєї роботи світив порожніми кріс-
лами». До того ж «ціла заля розмовляла між собою,
не звертаючи уваги на численні накликування голови
до спокою». Делегатів над усе цікавило, що то в кінці
буде — звичайна товариська вечірка з чаркою горілки
чи, може, справжній банкет «на високих регістрах»?..
Могли вони й зовсім залишитися без обіду, як це бу-
ло, скажімо, на СКВУ-ІІ.
Як водиться, конгрес прийняв купу всіляких резолю-
цій та звернень, увійшовши в аннали українського
буржуазного націоналізму як чергова авантюрна ви-
тівка «чорної ради» та «збіговиська демагогів» (так
досить влучно назвав СКВУ один з ображених, якийсь
Б. Озерський).
Ну, а на омріяному делегатами банкеті не все було
так, як слід. Ватажки конгресу надали «чужинцям»
почесні місця, а своїх посадили між стільцями, тости
почали проголошувати англійською мовою, «з уваги
на приявність кількох канадців». Аж... 5 хвилин нада-
ли М. Лівицькому для привітання делегатів СКВУ-ІІІ.
Ось як оцінила його виступ газета «Новий шлях» у
240
лютому 1979 року: «Перший на черзі, що має обси-
пати привітом, був Микола Лівицький... І справді, він
обсипав нас... Час минав, а він далі пересипав нам
привіт. Організатори почали крокувати сюди-туди по
сцені, намагаючись виробити тактику, щоб якось при-
пинити. Нарешті якась смілива душа дискретно під-
ступила ззаду промовця і обачно поставила записку
перед ним. Промовець якийсь час не звертав на неї
уваги, а перечитавши, тільки зм’ячив її в кульку і
жбурнув позад себе на очах всіх присутніх. Чудовий
жест! Дійсна елегантність! Адже ж раз він добився на
цю трибуну, хто посміє його скинути, хто посміє йому
заборонити сказати все, що він має в намірі сказати.
Це ж демократія!»
Виступ виступом, проте становище Лівицького й
К° було досить сутужним. їхній «самостійницький»
жупан був досить таки задрипаним, до пропозицій
скинути на Україну нейтронні бомби додумалися не
унрадівці, а власне «сквулянти». Більше того, їх «на-
півпрезидент» М. Плав’юк заявив про необхідність
створити при СКВУ так звану «політичну раду», яка
провадила б політичну діяльність, оскільки поза «уря-
дом в екзилі опинилося багато політичних середовищ,
які діють незалежно, але без належного ефекту». Пла-
в’юк, отже, підняв було руку на саму «невмирущу
державницьку ідею», піддавши сумніву паперове «со-
борне самостійництво», яке, за його словами, відійшло
від «платформи консолідації із 1948 року» та вступи-
ло «на шлях деконсолідації». Як проголосив провід-
ник «гетьманців-державників» М. Гадзінський, саме
СКВУ є «Українським всеемігрантським репрезента-
тивним органом».
Звичайно, з півня сокола не зробиш. И СКВУ зреш-
тою розтікся, як то кажуть, калюжею, яку старанно
обходять люди. Навіть націоналістична газета «Сту-
дент» визначила: «Світові конгреси продемонструва-
ли, що «політиканство й партійна ворожнеча зали-
шаються вирішальними чинниками в українському
емігрантському житті», саме на них, як ніколи досі,
«виявилась убогість спадщини, яку залишають укра-
їнській громаді».
241
Розділ VII.
ЗМОВА ПРИРЕЧЕНИХ
АНТИСЕМІТИЗМ ПО-ЖОВТО-БЛАКИТНОМУ
Як зрозуміти ту обставину, що остан-
нім часом буржуазно-націоналістичні газети зарясні-
ли статтями, автори яких силкуються переконати
українських емігрантів, ніби в Радянській країні в
прояви антисемітизму, а сіоністські газети друкують
матеріали про якесь «українське питання», що, мов-
ляв, ще потребує свого розв’язання? Чому українські
буржуазні націоналісти стали такими «щирими друзя-
ми», як вони самі пишуть, «міжнародного єврейства»,
а сіоністські кола за кордоном базікають про свою
приязнь до українського народу?
На якій основі можуть спілкуватися підступні воро-
ги єврейського та українського народів, на чому
грунтується їхній альянс?
Спробуємо відповісти на ці питання.
Наприкінці 1971 року в Лондоні відбулося збіго-
висько жовтоблакитників, які іменують себе «Англо-
українським товариством імені Мазепи». З найгалас-
ливішими антирадянськими заявами виступили один
з ватажків ОУН-з Б. Кордюк, сіоністські верховоди
Дж. Міллер, Д. Джейкот, ділок від літератури Л. Вла-
димиров (Фінкельштейн).
Сіоністи разом з українськими буржуазними націо-
налістами намагалися зірвати гастролі в Англії ан-
самблю пісні й танцю Червонопрапорного Київського
військового округу, розповсюджували в театрі антира-
дянські листівки, чинили хуліганські дії.
Брудними провокаціями, запеклою антирадянщи-
ною характеризуються дії українських буржуазних
націоналістів та сіоністів. Характерна для них і так-
тика замовчування, приховування ганебного минулого.
Та неспростовні факти доводять, що українські бур-
жуазні націоналісти були організаторами масових
єврейських погромів, заплямували себе страшними
злочинами. Петлюрівці під гаслом «самостійної Укра-
їни» в роки громадянської війни знищили десятки
тисяч чоловік, жінок, дітей — мирне єврейське насе-
лення на Україні.
242
У наші дні в середовищі жовтоблакитників не прий-
нято навіть згадувати про страхітливі події минулого.
Тому в хід пускається версія, нібито «головний ота-
ман» С. Петлюра не має ніякого відношення до єврей-
ських погромів. Щоб виставити головного вбивцю не-
винною овечкою, погромники та їхні прихильники твер-
дять, що злочини чинила петлюрівська «армія», а
«головний отаман», мовляв, про це не відав. Більше
того, за словами націоналістів, він був людиною гу-
манною, що глибоко співчувала євреям у їх страждан-
нях, «осуджувала єврейські погроми в усій Росії».
Саме так писав у 1969 році Тарас Гунчак, американсь-
кий професор.
Сіоністські кола також намагаються видати голов-
ного погромника за гуманіста. Джозеф Ліхтен, вата-
жок сіоністської організації «Бнай Бріт», що об’єднує
представників єврейських фінансових та політичних
кіл, вдався, наприклад, до такої вигадки. Не в змозі
відкинути незаперечний факт, що буржуазні націона-
лісти запроваджували політику геноциду щодо єврей-
ського населення, Ліхтен твердить, що винні в цьому
окремі отамани, які, за його словами, вийшли з-під
контролю Петлюри. Якийсь А. Розенберг ще у 1964 ро-
ці надрукував опус, де намагався довести непричет-
ність «головного отамана» до єврейських погромів.
Дійсні ж факти свідчать про інше. Коли делегація
єврейського населення попросила Петлюру дати наказ
припинити погроми, він категорично відмовився, глуз-
ливо заявивши:/<Ви що, хочете посварити мене з моїм
військом?!»
Геноцид — один із найтяжчих злочинів проти люд-
ства. Відповідальність за нього передбачено статута-
ми Нюрнберзького і Токійського міжнародних війсь-
кових трибуналів, а також Конвенцією про запобіган-
ня злочинові геноциду, прийнятою 1948 року Гене-
ральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй,
яку підписала і Українська РСР. Конвенція, зокрема,
передбачає покарання за геноцид, за змову вчинення
геноциду, за пряме і прилюдне підбурювання до нього,
за співучасть у геноциді та спроби його вчинення.
Однак і досі ті, хто проводить політику геноциду,
мають на Заході прихильників і захисників. І чи не
найбільш відвертими серед останніх є українські бур-
жуазні націоналісти. І не дивно, адже вони протягом
243
усього свого злочинного шляху культивували терор
і геноцид як у теорії, так і на практиці.
Погромництво на практиці — антисемітизм в теорії.
Таким був постулат жовто-блакитного юдофобства,
започаткований ще у програмному документі однієї з
перших буржуазно-націоналістичних організацій —
так званої «Народної української партії». В ньому,
зокрема, зазначалося, що євреї, росіяни, поляки та
угорці — це «вороги нашого народу. Україна—для
українців, тому виганяй з неї усіх ворогів». Характер-
но, що згодом НУП стала партією українських чорно-»
сотенних поміщиків.
Націоналістичні ватажки почали масове винищен-
ня євреїв на Україні в роки громадянської війни.
Погроми розпочалися за часів урядування контррево-
люційної Центральної ради. Тривали вони і за геть-
манування Скоропадського. Та особливого розмаху на-
були погроми за часів Директорії, очолюваної Винни-
ченком і Петлюрою. Для масового винищення євреїв
було створено спеціальні загони, так звані «курені
смерті». За дорученням Петлюри їх формував майбут-
ній «вождь» ОУН Є. Коновалець. Було навіть розроб-
лено спеціальну тактику здійснення погромів, яка
отримала офіційну назву «акції Петлюри». Ось що з
цього приводу писав у Нью-Йорку на початку 20-х
років голова Допомогового комітету жертвам погро-
мів, що діяв під патронатом Червоного Хреста, Е. Хей-
фец: «Єврейські погроми починались*! закінчувались
за сигналами, найчастіше відкритими, інколи прихо-
ваними. Всі погроми, здійснювані регулярними війсь-
ками Директорії, проводились за певним загальним
планом» Ч
Надамо слово фактам.
Проскурів. Вриваючись до єврейських будинків,
свідчить Хейфец, петлюрівці «виймали шаблі і почи-
нали рубати мешканців без огляду на стать чи вік.
Вони вбивали старих, чоловіків, жінок і немовлят...
Вони кидали ручні гранати до сховищ, і цілі сім’ї
були знищені найбрутальнішим способом».
Кам’янець-Подільський. «Деяких євреїв підвішували
за руки, і їхні кати (петлюрівці.— Ю. Р.) відрубували
1 Еііаз НеУег, ТЬе 81аи&Ьіег оГ ІЬе Лєчуз іп (Не (Легате
іп 1919. N. V., 1921, р. 26.
244
різні частини тіла. Інших живцем підсмажували на
вогні або прикладали їм запалені цигарки до ран...
Іншим виривали язики, виколювали очі, відрізали
носи».
Умань. Цілі сім’ї було знищено. Мали місце числен-
ні випадки навмисного варварства: відрубування рук
і пальців — щоб забрати золоті обручки, відрізання
ніг, вух, носів, грудей.
За свідченням лондонської газети «Тайме» від 5 бе-
резня 1919 року, «улюбленою грою» петлюрівців було
ставити євреїв в ряд, стріляти і спостерігати, скількох
можна вбити однією кулею.
Жовто-блакитні різуни не зупинялись ні перед чим.
Якщо євреї ховалися в синагогах, вони вдирались ту-
ди, вбивали їх усіх підряд, а синагоги спалювали.
Е. Хейфец так описував один із численних актів ван-
далізму й наруги, вчинених петлюрівцями в Тетієві:
«Від синагоги нічого не залишилось, окрім почорнілих
від вогню стін та кількох обгорілих тіл, яких вже не
можна було впізнати. Навколо можна було побачити
руки, ноги та інші рештки людських тіл».
Анрі Барбюс в оповіданні «Поки ми святкували
мир» так описував жахливу картину одного з погро-
мів: «Лежать лише трупи й трупи — п’ять, десять,
двадцять, і ще, і ще, заколоті багнетами, порубані,
скорчені в передсмертних муках: діти й немовлята, що
лежать біля самої печі, одні з відрубаними головами,
інші —з головами, розтрощеними, наче яйце, об цегля-
ний кут...» Ось с;воно, звіряче обличчя українського
буржуазного націоналізму, який «збагатив» практику
масового знищення людей новими методами катувань
і вбивств. Петлюрівську «тактику» погромів взяли на
озброєння білогвардійці і німецькі фашисти, створю-
ючи зондеркоманди на зразок вже згадуваних «куре-
нів смерті».
Відповідальність за політику геноциду в першу чер-
гу лягає на головного отамана С. Петлюру. Ось кіль-
ка свідчень.
Полковник Фріденберг, член спеціальної комісії
військ Антанти на Україні, 1919 року заявив: «Петлю-
ра сам погромник. Його армія — це погромницька
банда. Ми маємо особливі докази цього...»
Колишній директор єврейського історичного архіву
в Берліні Е. Черіковер стверджував 1926 року: «Спи-
245
раючись на документи, зібрані мною, та факти, особли-
вим свідком яких я був на Україні, я дійшов глибокого
переконання, що відповідальність за погроми, що
проводилися на Україні, лягає на Петлюру». Е. Чері-
ковер краще за інших знав, що казав. Адже в його
архіві, за свідченням газети «Нью-Йорк тайме» від
З червня 1926 року, на той час зберігалося майже
п’ятсот найменувань документів, які свідчили про
пряму причетність Петлюри до масових вбивств.
Адвокат Ш. Шварцбарда, який у травні 1926 року
вбив у Парижі С. Петлюру, відповідаючи на запитан-
ня, як узгодити між собою твердження українських
буржуазних націоналістів, що Петлюра начебто був
демократом, і переконання всіх людей із здоровим
глуздом, що Петлюра був погромником, відповідав:
«Петлюра був поганим демократом, він був вправним
погромником... Кажу вам, він був ватажком катів,
або, якщо хочете, головним катом» *. Отже, відпові-
дальність Петлюри за політику тотального геноциду,
що проводилася свідомо, незаперечна. Але було б
спрощенням і помилкою зводити все лише до його
особи.
Недаремно Шварцбард заявив на суді: «Тризуб був
символом диявола в пеклі, тризуб, який носили петлю-
рівці. Тризуб був на прапорах тих, хто знищував
євреїв і хто перебував під командуванням Петлюри.
Я зрозумів зміст символу тризуба». Справжнє ім’я
погромника і винуватця смерті сотенц тисяч людей —
український буржуазний націоналізме з його людино-
ненависницькою ідеологією.
На прикладі «звитяг», виявлених у «битвах» проти
дітей, жінок, старих у селах і містечках Кам’янецько-
го, Ушацького, Проскурівського, Літинського, Брац-
лавського повітів, на Київщині, Чернігівщині, Волині
й Херсонщині, петлюрівці продемонстрували, як саме
вони збираються розв’язувати національне питання
в «Українській самостійній соборній державі», над
якою нащадки петлюрівців вовтузяться й досі.
У своєму журналі «Розбудова нації» 1929 року
оунівці писали, що єврейське населення, мовляв, було
і є ворогом українського народу «в політичному, куль-
1 8аи1 Егіедтап, РодготсЬік. ТЬе Аззазіпаїіоп оі Бітом Реі-
іига, N. ¥., 1976, р. 335—336.
246
турному та суспільному відношенні». Характерно, що
донцови, островерхі, сціборські та інші ідеологи націо-
налізму свою ненависть спрямовували не проти фінан-
сових акул, не проти сіоністських ватажків, а перед-
усім — проти Л. Фейхтвангера, Шолом-Алейхема,
І. Переца та інших прогресивних діячів, проти трудо-
вого єврейського люду взагалі.
У так званому «Нарисі — проекті основних законів»,
сфабрикованому одним з ідеологів ОУН М. Сціборсь-
ким, цинічно наголошувалося, що в «самостійній
Україні» єврейському населенню не буде надано укра-
їнського громадянства, й воно підлягатиме дії спе-
ціального «окремого закону». Агент гітлерівської
розвідки В. Мартинець в альманасі «Ідея і чин» закли-
кав до цілковитого винищення євреїв за взірцем
расових «теорій» А. Розенберга.
Напередодні другої світової війни оунівці видали
досить красномовний документ під назвою «Боротьба
та діяльність ОУН у роки війни», в якому чорним по
білому написано про те, що треба «ліквідувати» неба-
жані «єврейські елементи», євреїв ізолювати, «вики-
нути з установ».
У грізні роки другої світової війни українські тру-
дящі, наражаючись на смертельну небезпеку, перехо-
вували єврейських дітей, а оунівські головорізи чини-
ли нелюдські злочини, арештовували й розстрілюва-
ли мирне єврейське населення.
Газета націоналістів «Українські щоденні вісті»,
що виходила в окупованому Львові, 16 липня 1941 ро-
ку надрукувала статтю якогось Гладиловича. В ній
озвірілий людиноненависник вихваляв наказ німець-
ко-фашистських загарбників, що ставив за обов’язок
усім євреям не приховувати свого «расового обличчя»,
носити білу пов’язку з блакитною «зіркою Давида».
Націоналістичні посіпаки закликали негайно «лік-
відувати будь-які контакти» з особами єврейської
національності, а бандерівський ватажок Я. Стецько
у своїй автобіографії, написаній для окупаційних
властей, зазначив, що стоїть на позиціях повного
винищення євреїв на Україні, як «меншовартісного»
елемента.
Усе це старанно приховують нинішні лідери укра-
їнської буржуазно-націоналістичної еміграції. Один з
них, Л. Шанковський, скориставшись з послуг націо-
247
налістичної газетки «Америка», будь-що намагався
обілити злочини, вчинені дивізією СС «Галичина» в
роки другої світової війни. Бандерівські верховоди
терміново перейменували товариство колишніх «воя-
ків» цієї есесівської дивізії на «Товариство вояків
української дивізії».
Запеклі антисеміти Тарнович (Бескид), В. Кубійо-
вич та інші під час другої світової війни з піною біля
рота закликали націоналістичні банди знищувати
євреїв, а тепер, блукаючи по заокеанських смітниках,
вихваляють ізраїльських агресорів, розводять руками
у відповідь на справедливі звинувачення й намагають-
ся довести, що їм, мовляв, приписують злочини, яких
вони не чинили.
Вже в наші дні з ініціативи недавнього «респекта-
бельного» адміністратора УККА й «напівпрезидента»
СКВУ Івана Базарка, «централя» «Українського кон-
гресового комітету Америки» звернулася до адвокат-
ського товариства із проханням «перевірити можли-
вості судової розправи» над тими євреями в США, які
прагнуть викривати злочини українських буржуазних
націоналістів під час другої світової війни І Базарко
відомий своїм антисемітизмом ще з часів, коли він
був редактором окупаційної газетки «Українські ві-
сті» й друкував у ній юдофобські статейки.
Переконаним антисемітом є й інший ватажок
УККА — А.Білоцерківський, що мешкає в Канаді.
Його справжнє ім’я Антон Шпак. Близько двох тисяч
мирних жителів Білої Церкви, зокрема єврейської на-
ціональності, закатував Шпак та його спільники під
час гітлерівської окупації.
У США, в місті Аллентауні, штат Пенсільванія, за-
раз мешкає Степан Голод, колишній старший провід-
ник оунівського «рою», старший поліцейський стрий-
ської комендатури поліції, який винен у загибелі со-
тень мирних жителів Стрия, зокрема єврейської
національності. Очевидці розповіли, як здійснювались
акції в Голобутівському лісі та в гетто. «То було
справжнє пекло, в якому люди страждали і вмирали
від голоду і хвороб, у них стріляли без будь-якого
суду,— свідчила працівниця Стрийського автотран-
1 Див.: Котлярчук Є. Після конгресу невільних. К.» вид-во
товариства «Україна», 1979, с. 34, 35.
248
спортного підприємства С. Крепець.— За кілька квар-
талів було чути стогін, що доносився з гетто. Особли-
во лютував у ньому Голод, який мав до таких акцій
особливий «смак»... Жахливіше видовище годі було
придумати: у землі рухались ще живі люди. А яку
різню влаштував Голод, його поліцаї в синагозі!»1.
В кривавих погромах на Буковині брав безпосередню
участь Петро Войновський, що мешкає нині в Нью-
Йорку. Чимало лиха скоїли на Херсонщині колишні
нацистські карателі Гаврило Міщенко та Павло Ста-
ростенко.
Проте ще сіоністський діяч В. Жаботинський пи-
сав, що «антисемітизм, особливо «зведений у прин-
цип», певна річ, вельми зручний і корисний інструмент
сіоністської агітації».
Не випадково колишній прем’єр уряду Ізраїлю Вен
Гуріон давав своїм підлеглим цинічні вказівки «зама-
скуватися під неєвреїв і переслідувати євреїв бруд-
ними методами антисемітів», а колишній президент
«Всесвітнього єврейського конгресу» та «Всесвітньої
сіоністської організації» Н. Гольдман заявляв: «По-
ступове знищення антисемітизму може виявитися но-
вою загрозою для загальноєврейської справи». Не ви-
падково колишній ватажок горезвісної «Ліги захисту
євреїв» М. Кахане закликав до всебічного зміцнення
блоку з антисемітами у боротьбі проти СРСР, бо ж
інтереси антисемітів «збігаються з інтересами євреїв».
Зрештою сіоністи ніколи по-справжньому не боролися
проти антисемітизму, практично вони розглядають
його як «сприятливий фактор». Як відзначав XVII
з’їзд Компартії Ізраїлю, сіоністські організації в
своїй антирадянській діяльності кооперуються з фа-
шистськими та антисемітськими організаціями, з біло-
гвардійськими емігрантами, нацистськими пособника-
ми, що, уникнувши кари, втекли на Захід.
Радянський публіцист В. Чередниченко у своїй
книзі «Анатомія зради» наводить лист одного з сіо-
ністських погромників Фрімена, що намагався вла-
штувати дебош у приміщенні радянського консульст-
ва в Лондоні. «Цілком неможливо,— пише Фрімен,—
мобілізувати масову підтримку серед народу Велико-
британії». Отже, чергове завдання—ширше викори-
1 <Вісті з України», 1980, жовтень.
249
стати українських буржуазних націоналістів. «Той
факт, що вони нас завжди ненавиділи, не має зна-
чення».
Верхівка буржуазно-націоналістичної еміграції,
збираючи в Нью-Йорку збіговиська українських ан-
тисемітів, одночасно силкується відшукати якісь до-
кази проявів антисемітизму в Радянському Союзі,
видає себе за адвокатів єврейського населення на
Україні. Дотримуючись антисемітизму в теорії й по-
громництва на практиці, український буржуазний на-
ціоналізм заграє з сіонізмом, для якого, зрештою, є
характерним розпалювання антисемітських настроїв
та їх використання в інтересах сіоністських можно-
владців.
Основоположники наукового комунізму неоднора-
зово підкреслювали, що в розпалюванні антисемітиз-
му зацікавлені передусім експлуататорські класи й
він слугує «лише реакційним цілям»1. Характер спо-
рідненості буржуазного націоналізму найрізноманіт-
ніших гатунків чітко визначив В. І. Ленін: «При вся-
кому справді серйозному і глибокому політичному
питанні групування йде по класах, а не по націях»1 2.
Ленінська вказівка на те, що завжди необхідно з’ясу-
вати кому, представникам яких класів, вигідні, кори-
сні ті чи інші погляди, заходи та пропозиції, має без-
посереднє відношення до аналізу політики як укра-
їнського буржуазного націоналізму, так і сіонізму.
В. І. Ленін, зокрема, підкреслював, що національна
буржуазія, в тому числі українська, у відношенні до
інших народів сама ставала на позицію шовінізму3.
Ленінське положення про фальш та лицемірство
«патріотизму» націоналістичної буржуазії, яка «зра-
джує інтереси свободи, батьківщини, мови й нації, коли
встає перед нею революційний пролетаріат» 4, є над-
звичайно актуальним і сьогодні. Ці ж слова можна
повністю віднести як до сіоністських ділків, так і до
жовтоблакитників, що не гребують послугами «воро-
гів» в ім’я здійснення підступних задумів проти миру
та соціалізму, проти Радянського Союзу—прапоро-
носця сучасного суспільного прогресу.
1 Маркс К.» Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 50.
2 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 24, с. 130.
8 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 24, с. 9.
4 Т а м ж е, т. 7, с. 230.
250
Спільні антирадянські дії сіонізму та українського
буржуазного націоналізму мають глибоке класове
коріння; вони обумовлені реакційною суттю їхньої
ідеології, їх соціально-економічних та суспільно-полі-
тичних засад.
РАСИСТСЬКИЙ АЛЬЯНС
Ідеологічна структура як сіонізму, такі
українського буржуазного націоналізму базується на
найбільш реакційних, антинародних та антинаціональ-
них концепціях суспільного розвитку. Недарма у за-
гальні доктрини сіонізму, українського буржуазного
націоналізму складовою частиною ввійшли людиноне-
нависницькі писання Ф. Ніцше, О. Шпенглера, заснов-
ника «євгеніки» Ф. Гальтона, проповідника расизму
Ж. Гобіно, якими також скористалися німецький
націонал-соціалізм та італійський фашизм.
І якщо в наші дні верховоди сіоністів та україн-
ської буржуазно-націоналістичної еміграції будь-що
намагаються приховати своє прислужництво фашизму,
то їхні попередники були відвертішими. Вони вивчали
опуси Муссоліні й Гітлера, включали до своїх програм
облудні теорії расизму, «геополітики», сповідували
культ звірячого шовінізму та кривавого насильства.
Усе це мало класовий характер й визначало антинарод-
ну спрямованість політики запроданців. У 1933 році'
віденський рабин Вайненберг заявив: «Релігійні євреї
знають, що Гітлер заслуговує великої вдячності тому,
що він енергійно та дійово бореться проти комунізму
та атеїзму»1.
Українські буржуазні націоналісти у 30-і роки твер-
дили, що гітлерівська Німеччина — це і є та сама Єв-
ропа, з якої вони повинні брати приклад. А один з ідео-
логів українського буржуазного націоналізму Ю. Липа
у 1936 році писав: «Наші (буржуазно-націоналістич-
ні.— /О. Р.) публіцисти охоче приєднуються і до Гіт-
лера, і до Муссоліні». Ю. Липа доводив, що світогляд
колишнього гетьмана П. Скоропадського був «цілко-
витою копією гітлеризму», а «теоретик» українського
1 Цит. за вид.: Здельман А. Н. Современность и иудаизм.
Ужгород, «Карпати», І 970, с. 78.
£51
буржуазного націоналізму Д. Донцов тлумачив фа-
шизм як «щось своє», не приховуючи свого захоплення
ідейними постулатами фашизму.
Вся писанина жовто-блакитних «самостійників»
грунтується головним чином на реакційних догмах фа-
шизму.
З одного каламутного джерела — расизму, войовни-
чого шовінізму та містичного месіанізму — черпали
свої зловорожі ідеї німецький націонал-соціалізм, іта-
лійський фашизм, сіонізм та український буржуазний
націоналізм.
Расистський принцип ліг в основу тверджень про
«винятковість», «зверхність» єврейської нації. Саме
євреї є, на думку апологетів сіонізму, найвищою богом
створеною расою, покликаною бути носієм світової
цивілізації. «Єврей,— писав ще 1897 року один з ідео-
логів сіонізму М. Нордау, — має більшу заповзятли-
вість і більші здібності, ніж середній європеєць, не ка-
жучи вже про всіх цих інертних азіатів або африкан-
ців»1.
Отже, основним елементом ідеологічної структури
як сіонізму, так і націоналізму є пропагування «від-
рубності» народів, зверхності одного народу, нації чи
раси над іншими. Не випадково, починаючи з XIX ст.,
расистські ідеї набирають націоналістичного забарв-
лення, а буржуазні націоналісти займаються пошука-
ми та використанням расистських аргументів відчу-
ження народів.
У середовищі сіоністів та українських буржуазних
націоналістів з’являються «свої» расові теорії. Це зай-
вий раз підтверджує загальний висновок про спільність
реакційних вихідних позицій будь-яких націоналістич-
них ідеологій, що використовують поняття міфічної
«расово-племінної індивідуальності» народів з метою
викликати між ними відчуження.
Спільна для всіх націоналістів і расистів догма —
це винятковість даної раси чи нації, міф про «героїв
раси панів» з їх «панською, виключною» мораллю.
Хоча один з ватажків кривавої ОУН 3. Книш силку-
вався довести, що український буржуазний націона-
лізм ніколи не стояв на засадах «чистого расизму»,
1 Цит. за вид.: И в а н о в Ю. Осторожно: сионизм! М., Полит-
издат, 1970, с. 52.
252
проте й він не міг приховати, що найвищим мірилом у
псевдотеоретичних мудруваннях його спільників був
«факт кровного пов’язання». Інший ватажок ОУН-мель-
никівців, Є. Онацький, твердив, що в основі всіх «ор-
ганічних зв’язків суспільності» лежить знову ж таки
ідея кровної спорідненості, поняття про расу.
Вже згадуваний буржуазно-націоналістичний «діяч»
Ю. Липа ще до другої світової війни поставив перед
собою завдання — з одного боку, «органічно вплести»
расистські доктрини фашизму в писанину своїх попе-
редників, а з другого — дещо прикрасити їхні відверто
людиноненависницькі постулати апелюванням до «гру-
нту та предків». Він пропонував перевиховувати «своїх
братів по расі» з допомогою маніпуляцій, до яких вда-
валися Гітлер і Муссоліні, під гаслом «расової єдності»
розпалювати ворожнечу між народами.
Сіоністи та українські буржуазні націоналісти ско-
ристалися тезами так званої «органічної школи» та
мудруваннями соціал-дарвіністів, які класові та націо-
нальні суперечності в умовах капіталізму пояснювали
біологічними законами природного добору та боротьби
за існування. Замість аналізу реальних процесів су-
спільного розвитку ці горе-теоретики зводять соціальну
еволюцію до дії біологічних факторів, забуваючи, що
людина — особлива, якісно відмінна ланка в природ-
ній еволюції життя на Землі.
Соціальне призначення цих теорій, підхоплених апо-
логетами сіонізму та українського буржуазного націо-
налізму, добре розкрив діяч прогресивної української
еміграції С. Задернівський. «Мета, — пише він,— яку
ставить так звана «органічна школа» в соціології, ясна
і очевидна. Це та сама мета, що заключалась у відомій
байці про римського патриція Мекенія Аграпа, який
теж прирівнював людське суспільство до організму та
«органічними» доказами заспокоював збунтованих пле-
беїв. Неімущі класи — це ноги і руки, пануючий клас
і держава — це голова. Горе, коли руки підуть проти
голови, тоді мусить загинути все тіло! Ніде в природі
немає такого явища, щоб руки могли замінити голову.
Не може бути того і в суспільстві!» Послідовники «ор-
ганічної школи» також лементують, що лад, заснова-
ний на експлуатації, вічний, заперечують соціальні
зміни в суспільстві, проголошують соціальну метафі-
зику. Звідси — сіоністська догма про «гармонію праці
253
"та капіталу» й буржуазно-націоналістична теза про
міфічне «суспільство національної гармонії». Соціаль-
но-класове призначення цих ідейок розкрив один з ос-
новоположників сіонізму Т. Герцль, який писав, що в
Палестину, цю «землю обітовану», спочатку «підуть
найбільші і приведуть землю в культурний стан».
А вже потім тут з’являться заможні євреї, які швидко
зрозуміють, що «для їхнього підприємницького духу
відкриється нова могутня нива»1.
Ці ідейки експлуатували також українські буржуаз-
ні націоналісти. Запопадливий проповідник «христи-
янського» націоналізму О. Назарук називав українсь-
кий народ «великанським скорпіоном», що «відкусив
собі праву частину», тобто не сприйняв буржуазно-
націоналістичної ідеології і тому, мовляв, «конає в
корчах». Ліва ж частина, що залишилась,— це безбож-
ництво та захоплення «виключно лівими ідеями».
Неважко зрозуміти, який зміст вкладав расист у ці
слова. Він твердив, що лише при «добудові», інакше
кажучи, після задурманення трудящих буржуазною
Ідеологією цей «народ-скорпіон» буде шанувати свої
експлуататорські верстви.
Політичний аспект соціал-дарвіністських концепцій
полягає передусім у пропаганді біологічного принци-
пу боротьби за існування у суспільстві. Піднімається
на щит так звана «філософія суперництва», культ мі-
літаризму, виправдовуються неоколоніалізм, геноцид,
соціальне та національне гноблення.
Сіоністи, наприклад, уподібнюють Ізраїль «біологіч-
ному організмові», якому бракує «життєвого просто-
ру» (знайома термінологія!) для існування та розвит-
ку. А тому, мовляв, цілком природно, що Ізраїль має
розширювати свою територію шляхом загарбання зе-
мель волелюбних арабських народів. Не випадково
професор Арієлі порівнював програму «великого Із-
раїлю» з фашистською ідеологією, а історик Якоб Тал-
мон уловив «нудотний запах расистської жорстокості»
в сіоністських «посяганнях на виключне, найвище
право».
А українські буржуазні націоналісти у своїх катехі-
зисах пропагують закон «боротьби всіх проти всіх».
1 Цит. за статтею: Беренштейн Л. Ю. Реакційна суть фі-
лософських догм сіонізму.— «Філософська думка», 1973, № 5,
с. 98.
254
Слідом за Б. Кіддом вони твердять, нібито природа
знає лише одну одвічну засаду: будь сильним! Тому,
мовляв, міжнаціональні відносини можуть складати-
ся лише на базі «гри між миром і війною», союзом і
ворожнечею між сусідніми народами, гри, в ході якої
вирішується «питання владства над географічними про-
сторами й масами, власними і чужими».
С. Рудницький, Ю. Липа, ІО. Русов та інші буржуаз-
но-націоналістичні горе-теоретики намагаються біоло-
гізувати особу, націю й взагалі весь історичний
процес.
Твердження прибічників «органічної школи» наскрізь
пройняті духом реакційності, спрямовані проти інтер-
національної солідарності трудящих.
Не витримують критики «антропологічні розвідки»
буржуазно-націоналістичних та сіоністських борзопис-
ців, що твердять про «расологію» як ключ до розумін-
ня історичних подій.
Оунівця я. Оршана цікавить «Європа як ідеологічна
цінність». Він марить про нацистську Європу, якісь
«фаустівські процеси народження»; у фашистських ра-
сових «теоріях» П. Гюнтера, А. Розенберга, Дарре та
ін., «антропологічній» маячні Ж. Гобіно, Г. Чемберлена,
У. Гюнтера («Лицар, смерть і чорт») знаходить важли-
ву для антинародних постулатів українського буржуаз-
ного націоналізму тезу про «недоцільність» рівності
людей і рас.
Щодо політичного спрямування расистських псев-
донаукових розвідок, то концепція так званої «україн-
ської расовості» має аж ніяк не абстрактно-теоретич-
ний характер. Головне вістря воно спрямовує на дове-
дення «протилежності» українського народу російсько-
му, білоруському та іншим слов’янським народам,
намагається заперечити будь-яку їхню спільність на ос-
нові твердження про «чисту українську расу» з «особ-
ливими» антропологічними ознаками.
Псевдонауковці з середовища українських буржуаз-
них націоналістів заперечують неспростовні історичні
факти, які свідчать про єдність походження, культури,
мови російського, українського та білоруського народів,
де тільки можуть, базікають про надуману «зверх-
ність» української нації. Підспівувачі імперіалістич-
ної реакції будь-що намагаються абсолютизувати
національну своєрідність як українського, так і
255
Гісійського народів, протиставити їх, «таких близьких
мовою, і місцем проживання, і характером, і істо-
рією» \ гіперболізувати, зокрема, антропологічні ха-
' рактеристики двох братніх народів.
Безглуздими є їх твердження про «визначальний»
; вилив географічних умов на антропологічні особли-
вості братніх народів, що живуть у двох суміжних
географічних областях.
Сучасна антропологія та етнографія на основі все-
бічного вивчення різних народів земної кулі довели,
що антропологічні типи не збігаються з етнічними
спільностями, кожна з останніх включає представни-
ків різних антропологічних типів так само, як один
і той самий комплекс ознак часто зустрічається в
складі різних народностей та націй.
Нація формується та розвивається винятково під
впливом соціальних закономірностей, незалежно від
расових ознак людей, з яких вона складається1 2. Спро-
би пов’язати психічний склад етнічної спільності з
особливостями її фізичної антропології, як відзначає
радянський психолог В. Ф. Поршнєв, стоять повністю
осторонь науки, це намагання замаскувати науковою
формою расизм3.
Соціальні явища не обумовлюються біологічними
факторами, законами та категоріями природи. Люди-
на — передусім суспільна істота, вона є продуктом
суспільних відносин, і сутність її, як і характер вза-
ємовідносин людей в суспільстві, визначається соці-
альними законами. Як підкреслює німецький дослід-
ник цього питання А. Абуш, не «расовою спадщи-
ною», а власними історичними діяннями народів, з
того часу як вони сформувалися в нації, визначаєть-
ся їх нинішній специфічний національний характер,
бо він — результат історичного розвитку, а не поро-
дження раси, соціальне явище, а не фатально визначе-
ний продукт «крові і землі» 4.
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 32, с. 334.
2 Див.: Калтахчян С. Т. Ленинизм о сущности наций и
цути образования интернациональной общности людей. М., изд-во
МГУ, 1970, с. 22.
3 Див.: Поршнєв В. Ф. Соціальная психология и история.
М., «Мьісль», 1966, с. 98.
4 Абуш А. Ложньїй путь одной нации. М., Соцзкгиз, 1962,
с. 15.
256
Доктрина так званої «української расовості», крім
суто ідеологічного підтексту, спрямованого на розпа-
лювання націоналістичної істерії, мала ще на меті
виправдати расизм та шовінізм як «сталу» рису вза-
ємин між народами, довести, що власне націоналізм
нібито є «природним» проявом «інстинкту самозбе-
реження нації».
Критично розглядаючи расистські твердження сіо-
ністів та українських буржуазних націоналістів, не-
обхідно звернути увагу на те, що вони прагнуть до-
вести «обраність» єврейського чи українського народів
на основі їх антропологічної наближеності до фізич-
них рис «арійської німецької нації».
Про тип «кращого» єврея мріяли X. Вейцман і
В. Жаботинський. Обидва фактично були згодні на
те, щоб 6 мільйонів західноєвропейських євреїв були
винищені Гітлером, як (за їх словами) «економічна
та моральна пилюка великого світу», а з якоїсь гілки
був створений тип «кращого» єврея, який позбувся б
своєї «криводушності та тілесного каліцтва».
В чому полягає сіоністський «антропологічний
ідеал»?
Газета «Ламерхав» 4 травня 1967 року писала про
те, який саме образ «нового єврея» створили для себе
сіоністи: «Ось він перед нами, «ідеальний єврей», він
посміхається з кожного рекламного щита, прикрашає
кожну ілюстровану газету. Юнак із світлою шевелю-
рою, голубими очима, в обличчі зарозумілість люди-
ни, що має відразу до думки та інтелектуального ана-
лізу. Він стоїть твердо, насміхаючись над світом без
страху та сумнівів...» Цей образ був невід’ємною ча-
стиною сіоністської пропаганди протягом десятків
років, його риси відбито в численних статтях, брошу-
рах. Радянські вчені, автори книжки «Сіонізм: теорія
і практика», що вийшла 1973 року в Москві під ре-
дакцією академіка Мінца, слушно наголошують на
тому, що цей «ідеальний єврей» надто схожий на іде-
ального юнака фашистської Німеччини, й не тільки
зовні.
Характерно, що «теоретики» українського буржуаз-
ного націоналізму саме за таким взірцем побудува-
ли свій «класичний тип українця». Один з них, що
дослужився до рангу «міністра» балаганного уряду,
Р. Єндик, наприклад, говорячи про сміливість запо-
9 Ю. Римаренко
257
розьких козаків, пояснював її тим, що серед запорож-
ців, мовляв, був поширений «нордичний тип», ідеал
європейської раси, призначений для панування над
масами, завоювання інших країн, управління дер-
жавами тощо. Пояснюючи «особливості української
національної психіки» насамперед біологічними вла-
стивостями, сучасний націоналістичний псевдонауко-
вець О. Кульчицький безапеляційно стверджує, що
саме «расові чинники» обумовили своєрідну психіку
українця на кшталт нордичної, германської психіки.
Реакційні мудрування подібного характеру підхопи-
ли ватажки білоруських, естонських та інших націо-
налістів, які приписують своїм народам наближеність
до «арійців». Так, латиські буржуазні націоналісти
стверджують, що латиші належать до «північної ра-
си», єдиної з усіх, здатної до культурного розвитку.
Твердження українських буржуазних націоналістів
про наближеність «українського типу» до германсь-
кого мало політичні наслідки. Гіммлер у 1941 році
наказав на окупованій гітлерівцями території сило-
міць забирати жінок з «ознаками німецької раси», в
яких голубі очі, світле волосся тощо, для німецьких
сімей. Спеціальні «експерти» СС вишукували украї-
нок, що підходили під цей стандарт, з метою їх оніме-
чення. Ті, хто ухилявся, підлягали знищенню, а їх ді-
тей фашисти відправляли в рейх, де примусово оні-
мечували, видавали фальшиві свідоцтва про наро-
дження з німецькими іменами.
Крадіжки та онімечення українських дітей офіцій-
но розглядались як засіб кількісного збільшення ні-
мецької нації, поновлення людських втрат у війні.
Щодо українського народу в цілому, то передбача-
лось його поступове винищення. «Ми не можемо до-
пустити, — говорив Гіммлер, — щоб вони мали сім’ї,
всякі сім’ї цих рабів повинні в принципі знищува-
тись».
Для українських буржуазних націоналістів ці пла-
ни не були таємницею. Та вони продовжували вправ-
лятись у псевдонауковому теоретизуванні, намагаю-
чись догодити фашистським хазяям. Запроданець
В. Щербаківський твердив, що Муссоліні, незважаю-
чи на те, що він італієць, мав «голову дуже близьку
до круглоголового українського типу»; Гітлер також
був «цілком близьким до української раси». Отже,
258
«не нордійцї, лишень вони (Муссоліні і Гітлер.—
Ю. Р.) знайшли в собі вогонь і електричний струм».
Ю. Липа, навівши цей «глибокодумний» вислів
Щербаківського, анітрошечки не соромлячись, писав,
що світ потрібно розглядати не інакше, як з нутра
власної раси.
Як бачимо, буржуазні націоналісти фабрикують
своє кредо й добирають відповідну аргументацію за-
лежно від політичних устремлінь тих хазяїв, яким
вони прислуговують у даний момент. Показово, що
нині націоналіст у професорській мантії І. Лисяк-Руд-
ницький, наприклад, уже починає шукати подібність
взірців англосаксонської раси до «українського расо-
вого типу», а бандерівець Г. Ващенко твердить, що
серед українців «багато особистостей», які будовою
тіла й рисами обличчя наближаються до «найкращого
типу європейця».
Цю тактику прислужництва ще в 30-і роки розши-
фрував гетьманець-державник В. Липинський: «Як-
що б Японія була заінтересована в Україні так, як
зацікавлена в ній Польща (буржуазна. — Ю. Р.)... то
можна з певністю сказати, що появилася б японо-
фільська українська політична партія, яка на своєму
прапорі виписала б гасло: «Без Японії нема України».
А жовто-блакитний часопис «Літературно-науковий
вісник» теж у 1932 році цинічно повчав своїх читачів
ніколи не керуватися принципом «2X2 = 4», але «2Х
Х2 = 5», тобто «кожну правду треба так натягти, як
це нам вигідно».
Головна мета расових лжетеорій українських бур-
жуазних націоналістів та сіоністів, їх маніпулюван-
ня поняттями «незбагненного» «національного духу» —
гальванізувати національну упередженість і ворожне-
чу, притупити почуття класової солідарності трудящих,
затушкувати протилежність класових інтересів трудя-
щих та буржуазії, згладити антагоністичні суперечно-
сті в суспільстві. Проповідь національної відчуженості,
винятковості, що неминуче веде до роз’єднання наро-
дів, була і залишається основою ідеології і політики
сіоністів та українських буржуазних націоналістів.
«...Хто став на точку зору націоналізму,— писав
В. І. Ленін у праці «Останнє слово бундівського на-
ціоналізму»,— той, природно, доходить до бажання
оточити китайською стіною свою національність... того
9*
259
не бентежить навіть і те, що стіни доведеться бу-
дувати окремі в кожному місті, містечку, селі, того
не бентежить навіть, що своєю тактикою роз’єднання
та роздроблення він перетворює в ніщо великий запо-
віт зближення і єднання пролетарів усіх націй, усіх
рас, усіх мов»1.
Різномастий набрід буржуазних націоналістів по-
шарлатанськи пропагує вигідні йому «єдності» «на-
ціонального духу» чи «душі», апелює до відповідних
«західних душ», по-рабськи плазує перед світовою
реакцією.
Вигадками про «вищість» «української натури», її
наближеність до арійської «душі» фашистського
взірця апологети українського буржуазного націона-
лізму ще і ще раз доводять антинаціональну та анти-
народну сутність своєї ідеології й політики. Є. Онаць-
кий, наприклад, у 1932 році писав, що саме Україна
з її «питомою душею» має бути складовим чинником
фашистської «Антиєвропи», тобто Європи з фашист-
ським духом. На його думку, «італійськість» україн-
ської «душі» пояснюється тим, що Україна бачила ле-
гіони Траяна і зберегла легенди про цього римського
імператора. А в 1936 році католицька газета «Нова
зоря» виступила із заявою про те, що «сучасна Німеч-
чина за духом своїм є природним спільником націо-
нально-консервативної України». У роки другої сві-
тової війни один з засновників націоналістичної «дер-
жавницької школи» Лисяк-Рудницький цинічно заяв-
ляв: якщо навіть німці запровадять на Україні суворий
колоніальний режим, це матиме «благодійний конст-
руктивний вплив» на психіку українського народу. Не
випадково у жовто-блакитних запроданців, що слугу-
вали німецьким фашистам, улюбленими були закли-
ки типу: «Серце — дівчині, душу — Гітлеру!»
Виступаючи як ландскнехти гітлерівського третього
рейху, українські буржуазні націоналісти на всі лади
лаяли «американську плутократію». В наші дні від-
булася переорієнтація. Нині вони, підхопивши давню
тезу Д. Донцова, який ще наприкінці 20-х років
опублікував у львівському «Літературно-науковому
віснику» апологетичну статтю «Дух американізму»,
’ Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 7, с. 308—309.
260
доводять спільність цього духу із «всеукраїнським
духом». Звідси теза про подвійне громадянство укра-
їнців у «вільному світі», тобто, з одного боку, підтрим-
ка горезвісної демократії по-американськи, а з дру-
гого — обгрунтування необхідності посилити антира-
дянську діяльність під гаслом боротьби за «українсь-
ку душу». Жовтоблакитники — затяті антисеміти —
беруть на озброєння сіоністську концепцію «світової
нації», тлумачать її в сміховинному плані існування
якоїсь «всесвітньої української нації». Верховоди
буржуазних націоналістів силкуються ізолювати
українську еміграцію в якомусь псевдонаціональному
вакуумі, своєрідному духовному гетто.
Уперто пропагує тезу «дуалістичного патріотизму»
один із сіоністських лідерів Н. Соколов. За його
твердженням, єврейська національна ідея включає
зовнішню і внутрішню програму. Зовнішня полягає
в енергійній боротьбі за своє існування, внутрішня —
в об’єднанні євреїв усіх країн, незалежно від рівня
культури чи партійної приналежності, нібито для
розв’язання усіх питань, що стосуються євреїв та
іудаїзму. Це не порожні фрази: за ними криються на-
міри викликати серед євреїв так званий «патріотич-
ний нігілізм», прищепити їм ідеологію зради тієї кра-
їни, з якою пов’язане їхнє життя, підготувати з них
іммігрантів до Ізраїлю. Це, зокрема, виявляється у
спробах відколоти єврейські маси від корінної час-
тини населення у тій чи іншій країні, створити між
ними штучні бар’єри, посіяти ворожнечу і відвернути
євреїв-трудівників від революційного руху, що нібито
не відповідає їх «національним інтересам».
Сіоністи широко розгортають кампанію вихвалян-
ня Ізраїлю як вірного союзника імперіалістичних дер-
жав, як «продовження Заходу на Близькому Сході».
Критикуючи Бунд та його реакційні вихідні позиції
щодо національного питання, В. І. Ленін наголошував
на тому, що ідея єдиної єврейської національності
«зовсім хибна і реакційна по своїй суті»’.
Комуністи Ізраїлю дотримуються правильної пози-
ції. «Марксисти,— підкреслюється в тезах ЦК Ком-
партії Ізраїлю «Єврейське питання і сіонізм у наші
1 Л е н і в В. І. Повне зібрання творів, т. 8, с. 69.
261
дні»,— завжди відкидали реакційну, що не має нічого
спільного з реальністю, сіоністську теорію про існу-
вання нібито «світової єврейської нації», про те, що ні-
бито євреї в усьому світі, хоч і живуть у різних краї-
нах і при неоднакових режимах, є єдиною нацією,
незважаючи на те, що не мають економічної спільно-
сті, спільної території, культури, спільної мови і спі-
льних звичаїв»1.
Сіоністський міф про єврейську націю, що вийшла
ще з «землі обітованої», та аналогічні твердження
українських буржуазних націоналістів про «золотий
вік» української нації, пов’язаний ледь не з періодом
палеоліту, коли, мовляв, «вперше забилося українсь-
ке серце», не мають під собою ніякого історичного
грунту. Марксизм-ленінізм переконливо довів анти-
науковість змішування національної спільності людей
з расою та плем’ям, неспроможність спроб трактува-
ти її як «вічне», «натурально-природне» явище. На-
ція, як вища форма соціально-етнічної спільності, е
продуктом розвитку виробничих і взагалі суспільних
відносин, що склалися при переході від феодалізму
до капіталізму.
За облудними фразами про «єдиний дух», «єдине»
суспільство «національної гармонії» буржуазія та її
апологети марно силкуються приховати свої експлуа-
таторські прагнення.
СТРАХ ПЕРЕД НАРОДОМ
Спільна класова природа сіонізму та
українського буржуазного націоналізму визначила єд-
ність їх суспільно-політичних засад. И сіоністи, й
українські буржуазні націоналісти пропагують горе-
звісну «теорію еліти», що виправдовує поділ буржуаз-
ного суспільства на «вибраних» і трудящі маси.
Згідно з сіоністським варіантом елітарності, «над-
народ» — євреї — поділяється на «пересічний» еле-
мент, тобто трудівників, та «праведну» меншість. Сіо-
ністський ідеолог Ахад-Гаам (псевдонім О. Гінцбер-
га) доводив, наприклад, що «мета більшості полягає
1 Цели и методьі воинствующего сионизма. М., Политиздат,
1971, с. 16.
262
не в її власному існуванні, а в тому, щоб створювати
необхідні умови для існування меншості» 1.
Писання М. Бубера, І. Когена, Ф. Розенцвайга,
сіоністські інтерпретації А. Бергсона, так звана «фі-
лософія іудаїзму» спрямовані на захист інтересів елі-
ти, проти життєвих потреб і запитів єврейських тру-
дящих.
Позиції сіоністів, які декларують гармонію інтере-
сів експлуататорської верхівки та експлуататорських
низів, доповнюються іудейським клерикалізмом, апо-
логети якого запевняють, нібито «бідність має добру
сторону тому, що веде до смирення, яке займає перше
місце серед людських вартостей», «бідність так само
до лиця Ізраїлю, як збруя білому коню», бо ж, бачте,
вона «пом’якшує серце і втихомирює гордість».
А сіоністський проповідник Кацнельсон твердить,
що хід розвитку, мовляв, має тільки один смисл, тіль-
ки одну мету—забезпечити таке становище, щоб на-
род Ізраїлю ні в якому разі не був звичайним наро-
дом, а становив таке суспільство, в якому точиться
жорстока «селекційна боротьба».
І це не просто слова. Польський журналіст А. Же-
ромський, очевидець ізраїльської дійсності, саркастич-
но пише про те, що «ніде в світі немає такого розме-
жування людей, як в Ізраїлі,— по горизонталі, по
вертикалі, навкіс, перехресно, по колу. Бажаючи
спростити це питання, кажуть, що розподіл відбуває-
ться за етнічними групами».
За класифікацією, поширеною в Ізраїлі, існує при-
наймні три категорії єврейського населення: сабри,
ашкеназі та сефарди.
Сабрами називають уродженців Ізраїлю, корінне
населення країни; їх офіційно вважають «справжніми
євреями». Вони користуються особливими привілеями
в усіх сферах економічного, політичного і духовного
життя. До другої категорії віднесено ашкеназі — єв-
реїв, що прибули з капіталістичних країн Західної
Європи та Америки. Це так звані «чисті євреї», які,
за словами сіоністського ділка Шювела, «здатні до
активної корисної діяльності, а неєвропейські імміг-
ранти пасивніші» від них; тому, мовляв, ашкеназі
1 Цит. за вид.: Сионизм: теория и практика. М., Политиздат,
1973, с. ЗО.
263
покликані до виконання важливих функцій у процесі
соціально-економічної інтеграції в Ізраїлі.
До третьої категорії зараховують сефардів — євре-
їв, що приїхали з Африки та Азії. їх зневажливо на-
зивають чорними, неохайними євреями, позбавляють
елементарних людських прав. Вони фактично стали
жертвами економічної, соціальної, політичної та куль-
турної дискримінації.
Голова Компартії США Генрі Уїнстон відзначав, що
євреї, які емігрували до Ізраїлю не з країн Заходу,
належать до категорії «аутсайдерів». За повідомлен-
ням американської газети «Вашінгтон пост», до ка-
тегорії «стопроцентного єврея» зараховують білого
ізраїльтянина ашкеназі-сабра з добрими зв’язками,
тобто білого єврея європейського походження, що на-
родився в Ізраїлі, з особливими зв’язками, які роб-
лять життя легшим для тих, у кого вони є. В імміг-
рантів з Радянського Союзу, як правило, таких зв’яз-
ків немає».
Ясно, що насправді йдеться не про етнічний, а про
соціально-політичний поділ населення Ізраїлю. У цій
країні між купкою багатіїв-капіталістів та трудовими
прошарками єврейського населення лежить прірва.
Генеральний секретар Комуністичної партії Ізраїлю
Меїр Вільнер наводить вражаючі дані: з тримільйон-
ного населення країни 750 тисяч чоловік живуть у
злиднях, більше половини дітей позбавлені можливо-
сті отримати освіту. Такими є соціальні наслідки вве-
дення в дію горезвісної «теорії еліти».
«Становище в Ізраїлі,— підкреслюється у програм-
них документах Комуністичної партії цієї країни,—
свідчить про те, що швидкий розвиток капіталізму, а
також політика уряду привели до прискорення соціаль-
ної поляризації. З одного боку, створилася невелич-
ка купка мільйонерів, які загрібають надприбутки
та багатіють необмежено, з другого — відбувається
зубожіння робітничого класу й усіх прошарків трудо-
вого народу, що зумовлює виникнення знедоленої со-
ціальної групи, яка живе у злиднях».
Українські буржуазні націоналісти також викори-
стовують у своїх антинародних цілях елітарну док-
трину, і в їх писаннях за демагогічними фразами
теж приховуються цілком певні класові інтереси. Вони
всіляко обстоюють право «обранців духу» владарю-
264
вати і гнобити «примітивний етнографічний колек-
тив»— трудящі маси. В. Липинський, наприклад,
вважав «етнографічну масу «колоніальною юрбою»,
«українським варваром», головою якого можуть бути
лише пани. Сучасний буржуазно-націоналістичний
«діяч» І. Рибчин повчає: «...етнографічна маса» — це
«темна і жорстока юрба з її хитрістю та підступніс-
тю». Бундючний писака категорично виступає проти
того, щоб дати трудящим масам «надто багато сво-
боди, щоб її піднести до висоти ідола».
Буржуазно-націоналістичний варіант «теорії елі-
ти» передбачає модель суспільства, яке повинно
складатися з елементів «нерівних, оскільки нерівними
є члени людського тіла». «Зрівняння» цих елементів —
«еліти нації» та «сірої, аморфної маси», як презирли-
во «обранці» називають трудящих, на їх думку, «е
неможливе».
Називаючи український народ «смердами» та
«стриноженою чи збатоженою отарою, над якою му-
сить стояти чернець або пастух», верхи українського
буржуазного націоналізму цинічно твердять: «Наївно
думати, нібито ця субстратна маса створює націю».
Тому, мовляв, у «самостійній Україні» провідну роль
повинні відігравати саме верхи в особі «українського
диктатора», «вождя нації» на взірець Гітлера, Мус-
соліні і т. п. й так звана «рада сеньйорів», куди вхо-
дили б, згідно з буйною фантазією націоналістичних
прожектерів, вищі військові чини, капіталісти й вище
духовенство.
А поки що бандерівський часопис «Визвольний
шлях» (1973) піднімає на щит аристократію, орієн-
тує, щоб кожний мав добру посаду, приміську віллу,
авто доброї марки, був «окрасою нації», сповідуючи
буржуазну мораль: «Гроші — мірило всього».
Отже, сіоністи і їхні жовто-блакитні спільники
дбають про одне — збереження та реставрацію при-
ватної власності, капіталістичного ладу. Звідси анти-
гуманність й антинародність сіонізму й українського
буржуазного націоналізму — риси, які їм властиві в
однаковій мірі.
265
БАНКРУТСТВО ЗВИРОДНІЛИХ
Змикання сіоністів та українських
буржуазних націоналістів на спільній антинародній
платформі почалося ще у царській Росії. Воно зумов-
лювалося невідступним страхом єврейських та укра-
їнських буржуазних та дрібнобуржуазних кіл перед
спільним фронтом єдності трудящих у боротьбі проти
«свого» та «чужого» капіталу.
В роки революції й громадянської війни сіоністи
боролися проти Радянської влади, зраджували ін-
тереси трудящих єврейської національності, благо-
словляли петлюрівщину на масові єврейські погроми.
Так, під час зустрічі рабина Гутмана з Петлюрою
(1918) представник сіоністів висловив задоволення
«демократичністю» петлюрівської УНР, вітав «голов-
ного отамана» і творив молитву в ім’я знищення
«спільного ворога — більшовизму».
Вище вже говорилося про пропозицію сіоністських
кіл Петлюрі щодо створення так званої «єврейської
жандармерії», яку планувалося використати під час
нової збройної інтервенції проти Радянської країни.
4 вересня 1921 року між сіоністським лідером В. Жа-
ботинським та петлюрівським лакеєм у Чехословач-
чині Славінським була досягнута спеціальна угода.
У підготовці змови приречених брали участь голова
сіоністської екзекутиви Н. Соколов, член екзекутиви
М. Усишкін, керівник Комітету єврейських делегацій
у Парижі Л. Міцкін, сіоністські ватажки В. Тьомкін,
М. Гіндес та ін. Щоправда, до сформування єврейсь-
кої жандармерії не дійшло, хоча було створено спе-
ціальну організацію, яка, за свідченням буковинської
газети «Арбайтер цайтунг» (орган «Поалей-ціон»),
«брала на себе всі попередні витрати».
Викриття цієї афери комуністичною газетою «Руде
право», рішучі протести з боку єврейської громадсько-
сті змусили Жаботинського та К° публічно відмови-
тись навіть від своєї участі у переговорах з погром-
никами — петлюрівцями. Проте підступна діяльність
запеклих «самостійників» й сіоністів проти Радянської
влади продовжувалась. Влітку 1921 року у Відні
утворився так званий «Союз українських євреїв», зав-
дання якого полягало, за свідченням петлюрівської га-
зети «Українська трибуна», в тому, щоб «збирати си-
266
ли», бути напоготові «у слушний момент» повернути-
ся на Україну для «відновлення своїх прав». Напри-
кінці того ж року петлюрівський «посол» у Німеччи-
ні Смаль-Стоцький мав кілька зустрічей з колишнім
головним київським рабином Аронсоном. Останній за-
явив про свою палку любов до українських буржуаз-
них націоналістів, висловив обіцянку підтримувати
бандитизм на Україні, який розпалювала за завдан-
ням світової реакції жовто-блакитна контрреволюція.
«Самостійники» не гребували прислужництвом все-
світньому сіонізмові для забезпечення зв’язків з впли-
вовими єврейськими фінансовими колами. Саме про
це свідчить лист петлюрівця Ніковського до «посла»
у Відні, в якому поставлено завдання насамперед вста-
новити тісні зв’язки з промисловими єврейськими ко-
лами, надіслати докладні відомості про єврейських
товстосумів, що втекли з України до Відня. У допо-
віді одного з керівників так званого «міністерства з
єврейських справ уряду УНР» Б. Ейтеріса повідом-
лялося, що він уже провів кілька зустрічей з єврей-
ськими промисловцями Львова та колишніми влас-
никами цукрових заводів на Україні. Це мало бути
прологом до створення «відповідних фінансово-еконо-
мічних умов для центру», тобто фінансування збройних
виступів проти Радянської України. Жовтоблакитни-
ки вдавались і до авантюр. Так, вони разом з єврей-
ським мільйонером, колишнім власником цукрових
заводів на Україні Бродським, спробували перепро-
дати французьким промисловцям неіснуючі насправ-
ді концесії на цукрову промисловість республіки за
100 мільйонів франків.
Контакти між українськими буржуазними націона-
лістами та сіоністами тривали далі, хоч і не набрали
певного організаційного оформлення. Пошуки ниток
альянсу відбувались на основі об’єктивного збігу зло-
ворожих дій проти Радянської влади у 20—30-х ро-
ках.
Орган ЦК КП(б)У газета «Коммунист» викрила
підступну змову запроданців, показала, що єврейсь-
ка буржуазія контактує з петлюрівськими погромни-
ками, бо вони мають спільні класові інтереси 1. Було
викрито зв’язки сіоністів з американськими антикому-
1 Див.: «Коммунист», 1921, 2 июня.
267
ністичними організаціями АРА 1 та «Джойнт», які ве-
ли підривну роботу проти Радянської країни. Так,
представник «Джойнту» у Кривому Розі Халемський
використовував сіоністів та місцеву єврейську релі-
гійну общину, щоб протягти куркулів та непманів
у керівництво радгоспів. Катеринославські сіоністи бу-
ли зв’язані з співробітниками АРА, що займалися
шпигунством, зокрема з капітаном англійської армії
Уїлкінсом. Було розкрито ворожу діяльність сіоніст-
ської організації «Маккабі», яка лише в Кременчуць-
кій губернії зібрала близько 700 контрреволюцій-
них недобитків, а в Кременчуку мала склад зброї та
боєприпасів й сформувала загін з 80 сіоністів.
Зміцнення міжнародного становища Країни Рад,
успішне втілення в життя ленінської національної по-
літики сприяли повній ізоляції українських буржуаз-
них націоналістів і сіоністів, позбавили їх будь-яких
можливостей впливу на трудящих республіки. Сіо-
ністський рупор в буржуазній Польщі газета «Гойнт»
писала: «Ми повинні визнати, що... ми потерпіли по-
літичний крах, бо ж у нас відвоювали наших рідних
братів». За цих умов український буржуазний націона-
лізм і сіонізм втратили грунт, на якому раніше базу-
валися.
Під час другої світової війни жовтоблакитники й
сіоністи впряглися в гітлерівську закривавлену коліс-
ницю, яка нищила десятки мільйонів невинних лю-
дей. Вірне прислужництво фашистам, запроданство
націоналістичних фарисеїв різних мастей було яскра-
вим проявом антинаціональної та антинародної' сут-
ності українського буржуазного націоналізму й сіо-
нізму. Жовто-блакитні лакеї падали ниць перед
гітлерівцями, які плюндрували нашу землю, в кон-
центраційних таборах, газових печах, «душогубках»
знищили мільйони дітей, жінок, старих, зруйнували
714 радянських міст і 28 тисяч сіл. «Самостійники»
допомагали загарбникам «освоїти» українські землі
як колонію «великого рейху».
1 АРА — «американська адміністрація допомоги» — своїм зав-
данням офіційно проголосила надання допомоги країнам, що по-
терпіли під час першої світової війни. Правлячі кола США нама-
галися використати цю організацію для шпигунсько-підривної ро-
боти й підтримки контрреволюційних елементів.
268
Сіоністи також намагалися вислужитися перед гіт-
лерівцями. Так, у тому, що близько 600 тисяч єврей-
ського населення було вивезено у табори смерті з
Угорщини та Закарпаття, ганебну роль відіграли сіо-
ністські організації. Ось що визнав на судовому про-
цесі в Єрусалимі воєнний злочинець Ейхман:
«Я знав, що мені необхідна організуюча сила, подібна
до Будапештського єврейського комітету. Відправка
євреїв не була б такою масовою, якби їх газета по-
стійно не закликала коритися німцям. У мене було
всього декілька дюжин офіцерів, та унтер-офіцерів, та
близько 300 рядових есесівців. Без єврейського комі-
тету я не зміг би добитися досягнутого. Наступив би
повний хаос»'. Під час фашистської окупації, коли
гітлерівці здійснювали масовий геноцид щодо мирного
єврейського населення, сіоністські верхи створили у
Львові та інших містах так звану «єврейську раду» —
юденрат, основним відділом якого стала «служба по-
рядку» (орднунгсамг).
У Львові вона налічувала спочатку 500, а згодом —
750 поліцаїв-сіоністів. Лише в ході так званої «берез-
невої акції» 1943 року юденрат віддав для розправи
гітлерівцям 20 тисяч євреїв.
Ось що писав один із очевидців цих жахливих по-
дій: «Вулиці перекриті гестапівцями, українською по-
ліцією і — о іронія! — єврейською поліцією... Захо-.
дять у кожний будинок і забирають усіх із єврейсь-
ких квартир. Страшні справи: у матерів відбирають
маленьких дітей і вбивають на очах».
Сіоністські запроданці орудували також у Янівсь-
кому таборі смерті, що знаходився на околиці Льво-
ва. Жителька Львова Левіна розповідає, що вони у
формі єврейської поліції, як сарана, добиралися до
кожного куточка і забирали останні пожитки. Згодом
на пограбовані під час війни коштовності українські
та єврейські поліцаї побудували за кордоном вілли,
відкрили ресторани та магазини.
У літературі вже розповідалося про те, як улітку
1941 року бандерівці, поплічники гітлерівців з караль-
ного батальйону «Нахтігаль», знищили велику гру-
пу представників львівської інтелігенції, серед яких
було чимало визначних учених. У 60-х роках на судо-
1 Здельман А. Н. Современность и иудаизм, с. 78.
269
вому процесі в Гамбурзі, де розглядалися злочини,
вчинені колишнім шефом гестапо в окупованих райо-
нах західноукраїнських земель гауптштурмфюрером
СС Гансом Крюгером, свідки викрили підступну так-
тику скажених катів; гестапо з метою приховати вбив-
ство львівських вчених доручило так званій «єврей-
ській бригаді» розкопати могили, спалити тіла й роз-
віяти попіл.
Буржуазно-націоналістична газета «Гомін України»
у березні 1971 року була змушена визнати достовірні
факти, але намагалася їх трактувати як винятки, по-
одинокі явища. Мовляв, іноді гестапівці брали собі
на поміч українських та єврейських поліцаїв, озбро-
єних кийками, для дотримання порядку «під час від-
правки євреїв» до місця страти. Причому, визнає га-
зета, єврейські поліцаї по-звірячому знущались із
своїх земляків. Проте жовто-блакитні газетярі нама-
гаються виправдати злочини колишнього начальника
станіславської поліції І. Хробатина, який особисто
вбив 300 осіб єврейської національності. «Самостій-
ники» захищають подібних до себе катів, заплямова-
них людською кров’ю.
Нині жовто-блакитні недобитки цілковито підтри-
мують агресивні дії ізраїльських екстремістів проти
волелюбних арабських народів. Директорія без те-
риторії, яка безпідставно, але гучно іменує себе
«Українською національною радою», з мюнхенських
опереткових підмостків, наприклад, вітала колишнього
прем’єр-міністра Ізраїлю Ешкола, не шкодувала слів
для виявлення симпатії до імперіалістичних загарб-
ників, які марять «великим Ізраїлем».
Влітку 1967 року біля ізраїльського посольства в
Парижі зібралася юрба українських націоналістів,
які на всі лади вихваляли агресивну політику екст-
ремістів. На зборищі були вбивці з гітлерівської ди-
візії СС «Галичина», колишні катюги з різноманітних
зондеркоманд, які в таборах смерті глумилися над
беззахисними людьми, тобто ті, хто знищував тисячі
євреїв у гетто на Україні і в Польщі. З непереверше-
ним цинізмом, властивим українським буржуазним
націоналістам, жовтоблакитницька газета «Україн-
ське слово» закликала сіоністів «не реваншувати».
Отже, сучасний набрід української націоналістич-
ної контрреволюції напнув на себе машкару друзів
270
«міжнародного єврейства», з яким ототожнюється
ідеологія й політика світового сіонізму. Саме в тако-
му дусі мельниківці сфабрикували цілі паки листівок
з наміром розповсюдити їх на Україні. Листівки міс-
тили наклепи на Радянський Союз, який нібито під-
бурює арабів знищити державу Ізраїль, загарбницт-
во ж ізраїльських агресорів було безсоромно названо
«самообороною».
«Самостійні» хамелеони всіляко підтримують із-
раїльських екстремістів та імперіалістичну агентуру
сіоністських кіл.
Якийсь Ф. Коваль у бандерівській газеті розмірко-
вує про те, що, мовляв, безглуздо ворогувати з сіоні-
стами, які виступають проти більшовиків. Отже, як
бачимо, всупереч своїм відверто антисемітським на-
становам, українські буржуазні націоналісти вербу-
ють собі спільників з-поміж сіоністів, заграють з ни-
ми. У співчутті, надісланому ізраїльському послу у
США з приводу смерті прем’єр-міністра Ізраїлю Еш-
кола, ватажок УККА Л. Добрянський називав його
«борцем за справедливість, який мав природну близь-
кість до України». Проте світовій громадськості доб-
ре відомо, що Ешкол проводив агресивну політику,
виступав проти мирних ініціатив. Стверджуючи тотож-
ність антикомуністичних та антирадянських ідеалів
українських націоналістів та сіоністів, Добрянський
запевнив посла у тому, що «самостійники» готові по-
дати Ізраїлю допомогу.
Націоналістичний журнал «Український самостій-
ник» у 1970 році висунув як «найпекучішу проблему
дня» ознайомлення «не лише з організаційними фор-
мами єврейської спільності, але й з її досягненнями та
успіхами».
Різномасті націоналісти об’єднуються для утворен-
ня антикомуністичного фронту. Директор «Канадсь-
кого єврейського конгресу» Бен Кайфель закликав
націоналістів домовитись про проведення спільних
акцій. На практиці це виявляється в участі націона-
лістичних молодчиків у хуліганських витівках сіоніст-
ських груп, спільному виданні антирадянської літе-
ратури, де спотворено зображується процес єднання
й дальшого розвитку націй в СРСР. Спілкуються
українські буржуазні націоналісти й сіоністи в галузі
псевдонауки, разом друкують опуси графоманів так
271
званої «Української вільної академії наук». Вони ра-
зом організовують антирадянські виступи, готують
ідеологічні диверсії. Націоналістичні «діячі» В. Луців
та В. Авраменко їздили до Ізраїлю влаштовувати там
концерти під гуркіт гармат.
На сіоністському збіговиську в Брюсселі — так
званій «Конференції на захист радянських євреїв»
(1971) була розповсюджена програма дій терористич-
ної групи рабина Кахане, розроблена в сіоністському
штабі. Вона закликала уряди капіталістичних країн
припинити будь-які переговори з СРСР, оголосити
Країні Рад економічну блокаду, заборонити будь-
який туристський і культурний обмін, переслідувати
співробітників радянських установ за кордоном.
Українські буржуазні націоналісти пішли ще далі:
вони закликали світову реакцію розірвати дипломати-
чні відносини з СРСР, країнами соціалістичної спів-
дружності, поставити в ООН питання про становище
радянських націй, приступити до підготовки та роз-
в’язання нової світової війни. Закляті вороги україн-
ського народу мріють, щоб американська реакція за-
вдала раптового атомного удару по Радянському Со-
юзу. «Самостійницькі» отамани марять про жовто-
блакитний клапоть із тризубом на спаленій атомни-
ми бомбами українській землі.
Виступаючи у підкомісії американського конгресу,
сіоніст Шифрін запевняв у існуванні якоїсь опозиції
в Радянському Союзі, причому не лише єврейської,
а й української. Бандерівці ж говорять навіть не про
опозицію, а про український «національно-визвольний
рух», який нібито існує в радянському суспільстві.
Наші ідеологічні вороги, говорив на прес-конферен-
ції радянських громадян єврейської національності
в 1971 році заступник голови Ради Міністрів СРСР
В. Е. Димшиць, намагаються нам підкинути так зване
«єврейське питання». Це рівнозначно тому, щоб по-
рушити «кавказьке», «українське», «російське», «уз-
бецьке» питання. Такого питання в СРСР немає, його
висмоктали з пальця.
Як писала у липні 1974 року прогресивна українсь-
ка газета «Українські вісті», «в першу чергу брехли-
ва пропаганда націоналістів розсипалась під ударами
українського народу, який невпинно крокує вперед
шляхом нестримного наступу на всіх ділянках життя.
272
Дійсність Радянської України, про яку свідчать на-
віть ті, яких годі підозрювати у великій симпатії до
неї, безжалісно розтерла картковий будиночок, спо-
руджуваний купкою жалюгідних паразитів — безбат-
ченків на смітниках чужини».
Навіть буржуазно-націоналістична газета «Україн-
ський голос», силкуючись зайняти буцімто об’єктивну
позицію, змушена була визнати, що ніяких підпільних
націоналістичних організацій на Україні не існує.
«Націоналістичні організації,— писала ця газета на-
прикінці 1969 року,— є лише в головах наших емі-
грантських політиків, які не мають і ніколи не будуть
мати ніяких успіхів в умовах сьогоднішньої України...
наше емігрантське життя, власне, нагадує оперетку
або якийсь маленький водевіль».
Справді, саме водевільним трюком був приїзд до
Ізраїлю бандерівця В. Авраменка, що розважав ізра-
їльських екстремістів танцями. Його провезли по
Єрусалиму верхи на ослі, як почесного гостя, що при-
був на святкування 25-річчя держави Ізраїль.
Одного з сучасних ідеологів українського буржу-
азного націоналізму Д. Андрієвського такі контакти
не вдовольняють. Він зазначав, що для унормування
єврейсько-українських стосунків «гопака не досить»,
треба виробляти спільну тактику боротьби проти Ра-
дянської країни. Нині жовтоблакитники й сіоністи
вже спільно користуються пресою та засобами ус-
ної пропаганди. Буржуазно-націоналістична преса
охоче друкує пасквілі сіоністів, що виїхали з СРСР,
вони' беруть активну участь у антирадянських акціях
українських буржуазних націоналістів. Бандерівська
організація «Ліга визволення України» нещодавно
на свій кошт запросила до Канади ізраїльського сіо-
ніста А. Шифріна, який на своїх виступах виголосив
ряд антирадянських промов. Часто наїжджає з Ізра-
їлю до Лондона та Мюнхена І. Клейнер, безсоромно
вихваляє всесвітній сіонізм і робить реверанси в бік
українських буржуазних націоналістів. Видаючи сіо-
нізм, цей різновид фашизму та шовінізму, за «гуман-
не явище», Клейнер закликає сіоністів, українських,
польських, білоруських буржуазних націоналістів
об’єднатися й виробити спільну платформу боротьби
проти Радянського Союзу.
273
У свою чергу, самостійна еліта весь час торочить про
необхідність спільних дій з сіоністами, висловлює
почуття солідарності з ізраїльськими агресорами.
Жовтоблакитник Р. Рахманний пропонує створити но-
ву «вкраїнську національну релігію типу іудаїзму»,
Д. Кульчицький галасує про необхідність повного
опанування сіоністським капіталом економіки «само-
стійної України». Українські буржуазні націоналісти
залицяються до впливових сіоністських кіл, фінансо-
вої олігархії, сподіваючись отримати від них матері-
альну підтримку для посилення своєї підривної діяль-
ності проти соціалістичного ладу.
Кілька років тому сіоністські й жовто-блакитні ма-
ріонетки, керовані відповідними організаціями, що
знаходяться на службі імперіалістичних кіл, провели
спеціальні конференції, присвячені... «пошукам ідеа-
лів та шляхів співпраці».
Про «ідеали» ми вже розповіли, що ж до «шляхів
співпраці», то вони окреслюються цілком чітко. Один
з цих шляхів — виправдання один одного як вірних
лакуз гітлеризму й співучасників фашистського плану
«остаточного вирішення єврейського питання».
Так, якийсь Левін намагався довести, що 200 уніат-
ських ченців за наказом Шептицького у війну рятува-
ли євреїв від гітлерівців. Правда, іншому сіоністові,
Й. ІПварцу, кількість ченців-рятівників здалася не
досить вражаючою, і він, посилаючись на свідчення
якогось Гаймана, підвищив її до 450 осіб. Та брехнею
довго не проживеш. Нагадаємо, що у відозві до паст-
ви, виданої з приводу окупації гітлерівцями Львова,
Шептицький закликав зустрічати загарбників як
«владу від бога» і ретельно виконувати всі їх накази.
Цим, мабуть, сказано все.
Кілька років тому єврейська громада американсь-
кого міста Денвер (штат Колорадо) вирішила в па-
м’ять жертв Бабиного яру, де німецькі окупанти роз-
стріляли понад сто тисяч киян, в тому числі й грома-
дян єврейської національності, спорудити меморіал.
Однак у єврейської громади знайшлися запеклі
«опоненти» в особі УККА (згадаймо пана І. Базарка
та К°), які зажадали, аби автори проекту змінили на-
пис на пам’ятнику — зняли слова про участь у роз-
стрілах гітлерівських яничар — українських буржуаз-
них націоналістів. Було створено навіть спеціальний
274
комітет на чолі з колишнім абверівським шпигуном і
гестапівським провокатором Іваном Стебельським —
тим самим «паном Іваном», що під кличкою Вінтер
у фашистському розвідувально-каральному батальйо-
ні «Бранденбург-200» готував кадри для націоналіс-
тичних «легіонів» «Нахтігаль» і «Роланд», брав участь
у масовому розстрілі громадян Дрогобича і Борисла-
ва у січні 1942 року, коли загинуло понад 150 осіб, в
тому числі й чимало євреїв. Цей нинішній «уболіваль-
ник» за увічнення пам’яті нацистських жертв у роки
війни відкрив на награбоване золото у Бориславі
солідний промтоварний магазин для «арійців», а за-
раз має у Денвері бар-ресторан.
«Компрометуючий» напис на пам’ятнику так і не
з’явився. Більше того, жовто-блакитні лідерчуки з
УККА стали учасниками спорудження меморіалу. В
чому ж рі.ч? Дуже просто — рука руку миє. Адже як-
що згадувати жовто-блакитних вбивць, годилося б
викарбувати на пам’ятнику ім’я ще одного винуватця
трагедії Бабиного яру — сіонізм.
Як уже вказувалося, до знищення 6 мільйонів євре-
їв причетні, крім фашистів, і націоналісти, і сіоністи.
Ось що заявляв свого часу член так званого «Єврей-
ського агентства» М. Райфер. Повністю виправдовую-
чи антисемітську політику Гітлера, він визначив її як
«природний» процес, в якому «винні... самі євреї».
Тому вони (євреї), мовляв, «повинні навчитися розу-
міти хід історії, навіть якщо цей шлях,— з цинізмом
професійного вбивці писав Райфер,— забризканий
єврейською кров’ю». Характерно, що цей виступ Рай-
фера викликав жваву реакцію «самого» Геббельса,
що назвав його «об’єктивним євреєм»; він не раз ци-
тував мерзенну писанину Райфера, включивши її до
арсеналу гітлерівської людиноненависницької пропа-
ганди.
За визначенням газети «Правда» (березень 1970
року), трагедія Бабиного яру «залишиться уособлен-
ням не тільки канібалізму гітлерівців, а й незмивної
ганьби їх спільників і послідовників-сіоністів».
Посаджені в парку Денверського меморіалу сто яб-
лунь ще не дали й першого врожаю, як споруджений
пам’ятник став справжнім яблуком розбрату між єв-
рейською громадою та УККА.
275
«Компрометуючого» напису не було, й запеклі юдо-
фоби та людиноненависники в англомовному «Укра-
їнському щотижневику» (вересень 1981 року) поспі-
шили запевнити, нібито так звана «українська полі-
ція» була зовсім не причетна до страхітливих злочинів
гітлерівців. На це відповів «Нью-Йорк тайме меге-
зін», навівши дані про те, що зондеркоманда 4-А з
участю особового складу ейнзацгрупи-Ц, підрозділів
поліцейського полку «Південь» та «української полі-
ції» стратили за два дні 33771 єврея. Два дні розстрі-
лів у Бабиному яру...
Тоді «діячі» з УККА вдарили на сполох. Треба
будь-що зганьбити свідків злочинів, обілити колиш-
ніх поліцаїв, слухняних виконавців гестапівсько-есе-
сівських наказів. Надали слово й Івану Кедрину-Руд-
ницькому, колишньому члену військової управи ди-
візії СС «Галичина». Виступаючи у грудні 1981 року
у газеті «Свобода», Кедрин-Рудницький, розлючений
безпорадністю націоналістів перед звинуваченням
«різних ворожих українству людей», назвав саму на-
ціоналістичну громаду в Америці «карликом, який
корчиться від жалюгідних внутрішніх процесів». Він
закликав до спільної відсічі «кривдникам».
На цей заклик відгукнувся П. Мірчук, заявивши:
вбивати євреїв у концтаборах і гетто гітлерівцям до-
помагали тільки самі євреї, що перебували в складі
юденратів та єврейської поліції. А якийсь Василь Ве-
рига, мабуть, «досвідчений» у тонкощах юриспруден-
ції, запевняє, що під визначення «воєнний злочин» не
підпадає участь у поліції й навіть участь у кривавих
протиєврейських акціях, бо це, мовляв, робилося «під
примусом».
Це вже не узгоджувалося з переконаннями бага-
тьох представників єврейської громади. Сам голова
«Канадського єврейського конгресу» Кайфец писав у
газеті «Торонто стар»: «Строк давності не можна за-
стосувати до тих, хто брав участь у геноциді. Навіть
один військовий злочинець вже забагато для Канади.
І справа тут не в помсті. Йдеться про майбутнє люд-
ства». З цим висновком не можна не погодитися!
Як би там не було, все ж таки антисеміти у «само-
стійницьких» свитках та сіоністи порозумілися між
собою. Мабуть, вершиною прислужництва українських
буржуазних націоналістів всесвітньому сіонізмові бу-
276
ло оголошення про запис «добровольців найманців»
до ізраїльської армії та збір коштів у «визвольний
фонд» Ізраїлю. З дозволу ізраїльських властей у мі-
сті Назареті розмістилася «станиця» УКЦ — «Україн-
ської католицької церкви» — на чолі з Казимиром
Рошко. її спеціальне завдання — допомагати «ново-
прибулим з України до Ізраїлю». Як саме? Відповідні
вказівки жовтоблакитники отримали від одного аме-
риканського дипломата1. Нещодавно бандерівська га-
зета «Свобода» повідала про сенсаційну для «само-
стійницьких» шукачів «цікавих стежок» до сіонізму
подію — про виступ на засіданні екзекутиви УККА...
колишнього керівника передової групи генконсульст-
ва США у Києві Девіда Соурца. Сам факт не досить
значний» коли б американський дипломат не вирішив
звітувати перед бандерівськими недобитками про
свою підбурювальну діяльність у Києві, зокрема на-
магання добитися виїзду деяких осіб єврейської на-
ціональності з СРСР до... Ізраїлю.
Бандерівці випустили спеціальну книгу про свої
полюбовні взаємини з сіоністами, налагодили «прия-
зні» контакти з сіоністською організацією «Бнай
Бріт». Представники так званої «Української ліги»
неодноразово зустрічались з ватажками сіоністів
США для обговорення спільних акцій і заперечення
фактів, наведених у газетних публікаціях та, зокрема,
американському фільмі «Холокауст» щодо злочинів
жовтоблакитників проти євреїв. У травні 1979 року
було утворено гучно розрекламований «Громадський
комітет українсько-єврейської співпраці». Завдання
цього комітету—подолати відчуженість між україн-
ськими та єврейськими буржуазними націоналістами,
скоординувати їх спільні антирадянські дії, всебічно
«турбуватися» про бажаючих виїхати з СРСР до Із-
раїлю, підтримувати карних злочинців й антирадян-
ські елементи. Але наймерзеннішою у намаганні по-
єднати зусилля оунівців та сіоністів є спроба Я. Сте-
цька виступити на брюссельському конгресі сіоністів
із заявою про антисемітизм, що нібито існує в
СРСР 1 2.
1 Див.: Дмитрук К. Є. Під штандартами реакції й фашиз-
му. К., «Наукова думка», 1979, с. 348.
2 Див.: Василенко О. Хто ж адвокати? — «Вісті з Украї
ни», 1976, жовтень.
277
Сіоністи не залишилися в боргу. У центрі ізраїль-
ської столиці в 1979 році закладено камінь у фунда-
мент пам’ятника...Шептицькому. Тому самому митро-
политові Шептицькому, який благословив винищення
у Львові 150 тисяч євреїв!
Про своє «негативне ставлення до нацистів» твер-
дить вже колишній вірний помічник Шептицького
кардинал Йосип Сліпий.
Іудаїсти гаряче підтримали цю побрехеньку. Як
повідомила жовто-блакитна преса, кардинал Сліпий
та рабин Вищоград подружилися і «повірили» один
одному. У нью-йоркському готелі «Америка» на свят-
ковому бенкеті відбулася їхня дружня зустріч та акт
єднання в ім’я боротьби проти комунізму.
Завдяки сіоністському лобі надійшла відповідь на
телеграму Я. Стецька з «осудом» невдалого замаху
на президента Р. Рейгана — відповідь за президент-
ським підписом, де, як підкреслювала газета «Шлях
перемоги», Рейган «з глибини серця» подякував Сте-
цькові — цьому фашистському наймитові й воєнному
злочинцю — «за турботу».
Сіоністами та українськими буржуазними націона-
лістами створюється у Мюнхені ще один осередок ан-
тирадянщини — «Міжнародний дослідницький центр
самвидаву» з завданням фабрикування й поширення
ворожої соціалізмові літератури, розробки методів
її «перепачковування» у соціалістичні країни. До
складу «ініціативно-організаційної групи» нового цен-
тру залучено відомого сіоніста Л. Шапіро з Лондон-
ської вищої школи економічних і політичних наук та
оунівського «симпатика» Б. Боцюрківа з антикомуні-
стичного центру при Карлтонському університеті в
Канаді.
Щодо співробітництва УНРади з сіоністами: вияв-
ляється, її ватажки — ці досвідчені політичні крутії —
і в цьому були першими! Маріонеткова «Українська
національна рада», що претендує на звання «уряду»,
була утворена завдяки пожертвуванням американсь-
ких сіоністів, зокрема банкіра Альтшулера, який фі-
нансував так званий «Американський комітет визво-
лення народів від більшовизму». Він надавав суб-
сидії антирадянським організаціям українських бур-
жуазних націоналістів, зокрема «державницького»
спрямування, дії яких раз у раз закінчуються ганеб-
278
ним провалом. І не дивно, бо в основі цих дій сучасної
жовто-блакитної контрреволюції за кордоном — жа-
люгідне шулерство, лакейство, повзання на колінах
перед можновладною імперіалістичною елітою. За
галасливою метушнею сіоністів та українських бур-
жуазних націоналістів навколо вигаданого ними «на-
ціонального питання» в СРСР криються підступні
наміри — розпалити ворожнечу між народами, посили-
ти напруженість міжнародного становища, відволікти
увагу світової громадськості від злочинів, які здійс-
нює сьогодні світова реакція.
Альянс українських буржуазних націоналістів і сі-
оністів є яскравим свідченням цілковитої деградації
й банкрутства націоналістичних безбатченків.
Агресивна політика Ізраїлю викликає дедалі зро-
стаючий гнів та обурення всього прогресивного люд-
ства. З рішучим осудом реакційної політики світового
сіонізму виступили єврейські організації Англії,
Франції, Голландії, Уругваю та інших капіталістичних
країн. Ось що писав, наприклад, М. Менухін — батько
всесвітньовідомого американського скрипаля І. Мену-
хіна: «Сіоністи, на мій погляд, не євреї, вони нацис-
ти, які втратили всяке почуття моралі й людяності...»
Варто нагадати, що з 6 млн. осіб єврейської націо-
нальності, які живуть у США, членами сіоністських
організацій є лише 550 тисяч, тобто близько 12%, У
Англії, Франції та Голландії — від 5 до 9%.
Щодо залишків жовто-блакитної буржуазно-націо-
налістичної контрреволюції за кордоном, їх же газет-
ка «Новий шлях» констатувала, що вони «не мають
ніякого практичного значення ні для українського
народу, ні для українського життя поза Україною».
Досить сказати, що із 125 тисяч українських юнаків
та дівчат шкільного віку лише 7 тисяч належать до
молодіжних націоналістичних організацій. А з 10
тисяч студентів-українців у США тільки 500 чоловік
підтверджують своє членство у націоналістичних ор-
ганізаціях сплатою внесків.
Сумішшю абстрактної та дешевої фразеології на-
звала підступи українських буржуазних націоналістів
прогресивна газета «Українські вісті», що виходить у
США. Жовтоблакитники, за її словами, «втратили
координати дійсності, а вся їхня ілюзія й надія —
це російські великодержавники типу Солженіцина і
279
теревені сіоністів». І далі: «Вони не зможуть врятувати
звироднілий український буржуазний націоналізм, як
не допомогли йому Скоропадські, денікіни, пілсудські
й гітлери».
Щоправда, кардинал Йосип Сліпий у спеціальному
посланні «Про поєднання в Христі» покладає надії
ще на одного впливового спільника—Ватікан. Зав-
дання ставиться таке: через злиття емігрантських
церков (УКЦ та УАПЦ) до об’єднання буржуазно-
націоналістичних сил. «Давайте об’єднаємося, в пер-
шу чергу, на церковному, а опісля — на національно-
му й державному».
Має рацію газета «Українське життя», що відзна-
чала: «Йдеться про безсовісне накидування нашим
православним братам... католицької віри». І далі:
«Найвища пора стримати цей потік дешево-патріотич-
ної пропаганди та не викидати дорогий гріш на цю
«усвідомлюючу» макулатуру, послати на спочинок
«заслужених» лідерів, літераторів, журналістів... На«
ша пропагандна література не має фізичної змоги до-
сягти «українських несвідомих мас», тому її не потріб-
но». «Наш голос» зазначає, у свою чергу, що всі
антирадянські угруповання «застрашаючим темпом
котяться у провалля». їхній шлях веде у безодню.
«Провал», «фіаско», «невдача», «крах» — ці слова
дедалі частіше мигтять на сторінках різного роду «ек-
зильних» рептильок. Вони змушені визнати: «Громада
(українська еміграція у США.— /О. Р.) є нежива в
стосунках до ідей її керівних маніяків і ініційованих
ними акцій... Кількадесятирічний тренінг у тоталіта-
ризмі й отаманщині виявився в цілковитому збайду-
жінні людей до громадських справ і у відреченні від
конечності функціонування якогось правопорядку».
Ці й подібні їм самовикриття свідчать, зокрема, про
небажання молоді пов’язувати себе з «паскудними на-
щадками паскудних батьків». Не випадково в одній
із заяв відділу УККА у Вашінгтоні навесні 1977 року
говорилося: «За останніх 25 років виросла ціла нова
генерація. А де ж наша молодь? Втікають або повті-
кали з Вашінгтона чи то фізично, чи то духовно, бо
не мають чим дихати в цій затруєній атмосфері...»
Більше того, газета «Америка» у 1978 році з жахом
констатувала: «Наші юнаки стають марксистами...
галасують проти націоналізму, називаючи своїх бать-
280
ків-патріотів фашистами». Молодь ставиться негативно
до закулісної гри політичних пройдисвітів, дедалі бі-
льше усвідомлює ті величезні зміни, що відбулися у
світі, бере активну участь у боротьбі за мир, свободу
та демократію. Навіть на СКВУ-ІІ українські студен-
ти засудили «агітацію за війну проти Москви» з боку
«батьків народу», дивну «своєю неактуальністю». Та-
кий «сеньйор» емігрантських журналістів, як Іван
Кедрин, виступаючи 1978 року у «Вістях комбатан-
тів», скиглив про те, що «...на наших очах українське
життя у діяспорі корчиться, і корчаться не тільки пар-
тії, з яких деякі дійшли вже на рівень фікції чи пів-
фікції, але й корчаться молодечі організації».
Міфічна «Світова координаційно-виховно-освітня
рада» (є, виявляється, й такий рудимент) проголосила
провокаційний «план української участі» у Міжна-
родному році дитини (1979), який включав «аналіз ста-
новища української дитини на рідних землях і осягів
української дитини у вільному світі». Ця жовто-бла-
китна бульбашка, розрахована хіба що на простач-
ків, була роздмухана тими, хто пустив по світу сиро-
тами десятки тисяч дітей, а тисячам і тисячам з їхньої
злої волі так і не судилося стати дорослими...
Колишній гітлерівський лакуза І. Овечко виступив
у газеті «Вільний світ» (1979) з критикою Д. Картера
за його «нерішучість» під час відомих подій в
Ірані. «Куди менше він би мав мороки в сьогодніш-
ньому світі,— розумував Овечко,— коли б його попе-
редники послухали Черчілля ще ЗО років тому назад.
А він... порадив був Америці вжити атомну бомбу на
Москву ще тоді, коли Москва влаштувала «берлінсь-
ку проблему», а атомну бомбу мала тільки Америка».
Верхом цинізму є заключна фраза: «Хтось, може, ска-
же, що й у Москві жили й живуть... звичайно, жінки
й діти. Чи повинна ця обставина стримувати від атом-
ного походу на СРСР?.. А ніяк, то ж не я, то Черчілль
радив...» Отакі є «овечки» у жовто-блакитній кошарі!
Пробандерівська «Свобода» у листопаді 1978 року
продемонструвала, який зоологічний вандалізм хо-
ває жовто-блакитне «воїнство» під завісою «тихих на-
дій». «Сьогодні,— писала газета,— наші тихії надії
йдуть по лінії воєнної розправи з Росією і надії, що
цей конфлікт дасть нову історичну шансу». Це вже
не дитячі забавки з Міжнародним роком дитини!
281
Радянські люди знають: всі спроби імперіалістів та
їх «ідеологів», лівих і правих опортуністів, націона-
лістів й сіоністів послабити непорушну дружбу наро-
дів СРСР приречені на провал. Адже немає такої сили,
що могла б підірвати монолітну єдність нової історич-
ної спільності людей — радянського народу.
Підривній діяльності класового противника, його
злісній брехні на соціалізм ми протиставляємо свою
згуртованість, могутню ідейну єдність, глибоку кому-
ністичну та політичну пильність.
Не так давно до товариства «Україна» надійшов
лист від студента-українця з ФРН, в якому він дає
досить об’єктивну картину жалюгідного животіння
жовто-блакитного загумінку: «Живемо ми в середо-
вищі фанатично-клерикальних і консервативно-анти-
радянських земляків, які так звикли до еміграційного
примітивізму, що не бачать уже нічого і нічого не ро-
зуміють з того, що складається на справжні українські
інтереси так на Україні, як і в країнах поселення емі-
грації...» Вони «не вміють думати категоріями сучас-
ного, модерного суспільства, не можуть зрозуміти ве-
личезних змін у цілому світі, а тому і на Україні,— і
надалі годують себе давно програними галицькими
мріями з-перед півстоліття, намагаючись цю порожню
й скомпрометовану філософію прищепити нам, молодо-
му поколінню».
І далі: «Нам — студентам прямо соромно, що по-
руч нас живуть такі рафіновані креатури, які від ча-
сів війни і по сьогодні можуть лише торочити про
націоналізм, які вміють тільки гавкати на Україну».
В листі підкреслюється: «Нам бракує слів, щоб адек-
ватно висловити наше обурення, коли бачимо, як по-
одинокі політикани, різні «предсідники», «доктори»,
«владики», гротесковидні «президенти», а навіть своє-
рідні кліки з цього середовища... постійно здирають
тяжко запрацьовані марки чи долари на чисто приват-
ні гулянки по широкому світі, на нікому не потрібні
«вільні університети», всякого роду псевдовизвольні ак-
ції, жалюгідні «конференції»... Далеко не всі україн-
ці на Заході підтримують антирадянські дії націона-
лістичних карликів, що забавляються в ляльковий
театр «докторів», «президентів» і інших «політиків».
І ми тому пишемо Вам, щоб своїм скромним листом
засвідчити цю іншу, цю відмінну від націоналістичної
282
поставу земляків,— зокрема, ми хочемо Вас запевни-
ти, що хоч народжені й виховані далеко від України,
ми з найбільшою пошаною ставимось до українсь-
кого народу, його мови й культури»1.
Ще у 1966 році прогресивні українські організації
«Товариство об’єднаних українців Канади» (ТОУК)
та «Робітниче задопомогове товариство» (РЗТ), що
об’єднують тисячі українців, відзначали: «Ми були
разом з українським народом, коли він був розчлено-
ваний штучними кордонами, ми є разом з ним і зараз,
коли він об’єднаний в єдиній державі. Ми будемо з
ним навічно!»
Оце й є ясна і чітка відповідь на запитання, що ста-
ло заголовком нашої книги — хто ж, зрештою, є з ким
і хто проти кого?
Що ж до українських буржуазних націоналістів, то,
як влучно сказав поет Борис Олійник, вони стали
«бездомними псами», які «побрели на ласий кусень
із чужого блюда, продавши дим Вітчизни за валюту».
Тільки презирство викликають вони в усіх чесних лю-
дей світу.
Розділ VIII. У БОРОТЬБІ ПРОТИ ЗЛОВОРОЖОЇ ІДЕОЛОГІЇ
ТА ПОЛІТИКИ
В ЛАБІРИНТАХ АБВЕРУ
По всій Європі височать пам’ятники
жертвам фашизму. Та не завжди ці скорботні меморі-
али встановлено на місцях колишніх боїв. Десятки
мільйонів людей в роки другої світової війни загину-
ли не у відкритих сутичках армій антигітлерівської
коаліції з вермахтом і його сателітами, а були підло
знищені фашистськими секретними службами. Поча-
вши з політичних убивств своїх противників ще до
захоплення влади, нацисти згодом винайшли методи
масового знищення цілих народів, проголосивши ні-
мецьку расу єдиною, покликаною панувати в світі «не-
повноцінних».
1 Цит. за вид.: Чорний В. Чому вони проти розрядки. К.,
вид-во товариства «Україна», 1979, с. 70, 72, 74.
283
Удень і вночі діяла індустрія смерті. Не згасав во-
гонь у крематоріях Бухенвальду й Освенціму, Майда-
неку й Треблінки. Димився отруйний «циклон» у
вщерть заповнених старими, жінками, дітьми газових
камерах Дахау і Заксенхаузену. Вмирали за колючим
дротом від голоду й нелюдських катувань радянські
військовополонені. Новоявлені рабовласники полюва-
ли з собаками на молодь тимчасово окупованих райо-
нів, щоб відправити її на каторгу до рейху. На чорні
попелища перетворили фашистські бузувіри тисячі ро-
сійських, українських, білоруських сіл. Трагедія Хати-
ні, Лідіце та Орадура повторювалася сотні разів.
Усе це було справою рук РСХА — Головного імпер-
ського управління безпеки (в якому об’єдналися ге-
стапо та СД), абверу, різних зондер- та ейнзатцкоманд.
На підозру було взяте й населення самої Німеччи-
ни та її сателітів. У 1942 році Гіммлер опублікував у
фашистській газеті «Дас шварце корпс» об’яву, в якій
застерігав: «У Німеччині та союзних їй країнах кож-
ний державний діяч, кожний чиновник і генерал має
знати: якщо він працюватиме на іноземні держави —
його спостигне страшна кара... Кожний учасник воро-
жої змови буде повішений найближчої ночі!»
Хоч якою неймовірною здається об’ява Гіммлера,
вона є фактом. Бо чого, власне, мав соромитися
рейхсфюрер СС, коли тотальне шпигунство стало офі-
ційною доктриною «тисячолітньої імперії»!
Автор цієї доктрини — перший заступник і найбли-
жчий друг Гітлера Рудольф Гесс — поставив перед
своїми співвітчизниками таку вимогу: «Кожен може
й повинен стати шпигуном, і тоді не лишиться таємни-
ці, про яку не можна було б довідатись».
Надто довго перелічувати усі секретні служби гіт-
лерівської Німеччини. Вони існували навіть при міні-
стерстві пропаганди і в складі самої нацистської пар-
тії. Майже всі райони світу стали об’єктами підрив-
ної діяльності фашизму. Та де б не перебували ті під-
ривні організації, чим би не займалися — військовою,
дипломатичною, економічною розвідкою, радіостежен-
ням чи диверсіями,— вістря їхніх атак було спрямо-
ване насамперед проти Країни Рад.
Особливу роль у підготовці війни відіграв абвер —
військова розвідка і контррозвідка — найстаріший, з
284
найбільшим досвідом, найрозгалуженіший з секрет-
них органів рейху.
«Абвер» у перекладі з німецької означає «відсіч».
Це слово є спорідненим з поняттям «оборона». Та аб-
вер ніколи не стояв на позиціях захисту. Він завжди
був знаряддям агресії, активним виконавцем горезвіс-
ної політики «дранг нах Остен». Особливо широко й
активно почала діяти військова розвідка після прихо-
ду в «лисячу нору» (так називали головну резиденцію
абверу) адмірала Канаріса.
На Заході про шефа абверу чимало написано, ство-
рено цілу фільмотеку. Одні автори намагаються обла-
городити Канаріса, доводячи, ніби він був лише про-
фесіональним військовим, солдатом, який тільки ви-
конував волю верховного головнокомандування і
більше ні в що не втручався. Інші, як-от англійський
журналіст Іан Колвін у своїй книзі «Подвійна гра»,
посилаючись на контакти шефа абверу під час війни
з керівними колами Англії, а пізніше США, змальо-
вують головного шпигуна рейху людиною-загадкою,
таким собі сфінксом XX століття. І Колвін вигукує:
«Хай читач сам судить, ким був Канаріс — німецьким
патріотом чи англійським шпигуном, європейським
державним діячем чи космополітичним інтриганом,
агентом-двійником чи пророком».
Робляться і більш відверті спроби обілити «проро-
ка», а заодно применшити значення абверу порівняно
з привілейованою секретною службою СС, зобрази-
ти абвер опозиційно настроєною групою «професіона-
льних офіцерів», непричетних до нацистських злочи-
нів. Навіть численні провали абверу, зокрема у двобої
з радянською розвідкою, пояснюють нібито «недо-
статнім впливом» Канаріса у вищих сферах. Чи так?
Читач знайде відповідь на ці запитання у цікавій і
змістовній книзі П. Кропив’янського та Я. Тумаркіна
«В лабіринтах абверу», яка вийшла друком у Політ-
видаві України 1974 року. Книга переконує в тому,
що Вальтер Вільгельм Канаріс був не сліпим вико-
навцем волі Гітлера, а його однодумцем; воєнним зло-
чинцем, давнім, лютим, непримиренним ворогом со-
ціалістичного ладу, Радянської країни, робітничого
класу Німеччини. А те, що коїло «хатнє військо»
абверу — карателі зондерфюрера Долла, легіонери
з «Нахтігалю», диверсанти з дивізії «Бранден-
285
бург-800»,— лише підтверджує мудрість народної
приказки: «Який пастух, така й череда».
Як і будь-яка розвідка, абвер служив класовим ці-
лям тих, хто його створив. Точніше, абвер часів Ка-
наріса служив фашизмові. А німецький фашизм, за
влучним визначенням Георгія Димитрова, виступав
як ударний кулак міжнародної контрреволюції, як го-
ловний палій імперіалістичної війни, як призвідник
хрестового походу проти Радянського Союзу.
В нескінченно довгому переліку злочинів, скоєних
фашизмом, зокрема в списку його чорних діянь по
підготовці нападу на СРСР, немає сторінки, яка б не
була зв’язана з абвером. Військова розвідка гітлерів-
ської Німеччини брала найактивнішу участь у підго-
товці плану «Барбаросса». Як відомо, до розробки
конкретних планів бліцкрігу проти нашої країни вер-
ховне головнокомандування фашистської Німеччини
приступило в 1940 році, після закінчення «французь-
кої кампанії». Саме в цей період максимально поси-
люється шпигунська та диверсійна робота проти Ра-
дянського Союзу. Лише за одинадцять місяців 1940
року наші прикордонники затримали близько п’яти
тисяч німецьких агентів.
Нижче ми повернемось до цього факту, який, між
іншим, свідчить про моральну ницість українських
буржуазних націоналістів, нерозривну спорідненість
тризуба із свастикою. А тепер простежимо за тим, як
енергійно, ініціативно діють абвер і його шеф, яких
дехто на Заході силкується зобразити в опозиції до
Гітлера.
Вже на початку 1941 року генеральний штаб Німеч-
чини, користуючись шпигунськими матеріалами ві-
домства Канаріса, видає цілком таємний бюлетень
«Збройні Сили Радянського Союзу за станом на 1 січ-
ня 1941 року». В ньому давалась оцінка матеріаль-
них і людських можливостей нашої країни, а також
бойових і моральних якостей Червоної Армії.
Точність цих оцінок й висновки «компетентних»
гітлерівських теоретиків, звичайно, були далекі від
істини. В своїй оцінці Радянських Збройних Сил Кана-
ріс, котрому, як і іншим військовим діячам фашистсь-
кої Німеччини, запаморочили голову перемоги гітле-
рівських військ у Європі, не врахував високої боє-
здатності, незламного морального духу нашої армії
286
та народу, готових відстоювати волю й незалежність
Батьківщини до повної перемоги, багатющих ресурсів
нашої країни. Не врахували фашистські стратеги ба-
гатьох інших соціальних і політичних факторів, обу-
мовлених суспільним устроєм СРСР.
Усі автори книг про Канаріса, навіть з найбільш
суперечливими поглядами, одностайно роблять висно-
вок: Канаріс і Гітлер люто ненавиділи більшовизм.
Лють—криве дзеркало. І саме те, що привиділося
їм у цьому дзеркалі найвразливішим у нашій дійсно-
сті — багатонаціональний склад Радянської держа-
ви,— обернулося величезною консолідацією сил. Мо-
нолітний сплав ленінської дружби народів став одним
із вирішальних факторів Перемоги.
Що ж до Канаріса, то він виявився лжепророком.
Цікаво знати, чи думав шеф абверу прб це, коли за
кілька днів до краху фашистської Німеччини за на-
казом Гіммлера його повісили у фортеці Флоссенбург
на фортепіанній струні?!
Німецький імперіалізм, який завжди рвався на
Схід, прагнув використати в агентурних цілях укра-
їнських буржуазних націоналістів. Декого з своїх
найманців він для цього навіть підносив до високих
рангів. Павла Скоропадського зробили, наприклад,
гетьманом усієї України, нашвидку вручивши йому
булаву в київському цирку, де зібралося кілька десят-
ків українських поміщиків та членів так званої «пар-
тії хліборобів-власників».
Що то був за «гетьман Української держави», як
іменував себе новоявлений володар булави, яскраво
розповів Д. 3. Мануїльський у статті «Серед запро-
данства і зради». Дмитро Захарович написав її після
того, як побував у Києві в складі делегації РРФСР
у зв’язку з укладенням перемир’я з німецько-гетьман-
ськими представниками. З притаманним йому талан-
том публіциста й гостротою зору політичного діяча
Д. 3. Мануїльський буквально в кількох словах дає
вичерпну характеристику каліфові на годину—Ско-
ропадському та його оточенню: «Українська культура,
українська мова зазнавали наймерзеннішого обпльо-
вування російських чорносотенців, які стали несподі-
вано для себе «самостійниками». Щоб зрозуміти весь
комізм становища, треба уявити собі юрбу старих око-
лоточних, приставів, земських начальників, запеклих
287
вовкодавів націоналістичного мракобісся на службі
у бідної «приреченої неньки». В «державних устано-
вах» панували запаморочливі крадіжки, хабар-
ництво, розтягання держави не в цілому, а шматка-
ми. Створені за кілька днів багатства пропивалися
в кабінетах ресторанів, де дикі верещання п’яних жі-
нок, стогін струнних оркестрів змішувалися з голоса-
ми монархічного офіцерства, яке горлало по черзі
«Боже, царя храни» і «Ще не вмерла Україна». І це
нечуване поєднання «царя» і «України» втілив у собі
гетьманат».
З багатьох казанків хлебтали гетьманці за кордо-
ном, об’єднавшись там навколо так званого «Союзу
українських хліборобів-державників». Дехто навіть
заздрив умінню Скоропадського «одночасно ссати
кількох маток». Начальник військової канцелярії Пе-
тлюри в одному з своїх листів, датованих серпнем
1921 року, страшенно обурюється тим, що буржуазна
Польща дає гроші не тільки їм, петлюрівцям, а й ге-
тьманцям, хоча останні служать і німецькій розвідці.
«Необхідність такої грошової допомоги,— скаржиться
начальник канцелярії,— мотивується тим, що генера-
льний штаб (панської Польщі.— Ю. Р.) через цю ор-
ганізацію буде мати свою негласну розвідку... По-
милка згаданих представників польського генштабу...
полягає в тому, що ними переоцінено значення цієї
групи на Україні, а друга полягає в тому, що ця гру-
па разом з тим через своїх представників підтримує
зв’язок з німецькими військовими колами».
Мине небагато часу, й жовтоблакитники усіх гатун-
ків самі продемонструють мистецтво бути слугами
багатьох панів, агентами кількох розвідок одночасно:
«двуйки» і абверу, дефензиви і гестапо. Всяка служба
їм підходила, аби була антирадянською. Журналісти
П. Кропив’янський та Я. Тумаркін у своїй книзі пока-
зують гетьмана Скоропадського за тих часів, коли
його особа викликала згадку про старий фрак, пере-
сипаний нафталіном, який все ж таки не викидають,
керуючись хазяйською ощадливістю — а раптом на
щось згодиться.
Саме про таке ставлення до гетьманців у фашист-
ському рейху— як до тих, хто втратив уже будь-який
політичний вплив на радянській землі, але не втратив
своєї ненависті до радянського народу, свідчить один
288
цікавий документ. Це — лист-відповідь МЗС Німеч-
чини на запит німецького протектора Чехії та Моравії
Нейрата. Датовано документ травнем 1940 року. В
ньому, зокрема, говориться: «Міністерство закордон-
них справ і гестапо перебувають у постійному контак-
ті з гетьманом, який завжди виявляє лояльність до
Німеччини. Щоб забезпечити йому і його родині від-
повідний прибуток, міністерство закордонних справ
сплачує значне утримання в додаток до щомісячного
гонорару, призначеного гетьманові покійним прези-
дентом фельдмаршалом фон Гінденбургом у 1928
році».
Чому гітлерівські дипломати згадують своє мініс-
терство поруч із гестапо? Яке відношення мав «зана-
фталінений» гетьман до МЗС гітлерівської Німеччи-
ни? Відповідь на це запитання давно дала історія.
Адже відомо, що нацистські дипломати Ріббентропа
винні в страхіттях розв’язаної фашизмом війни не
менше, ніж генерали Кейтеля. Саме вони, ці дипло-
мати, були авторами всіляких расистських «історич-
них» та «правових» підстав, які виправдовували
фашистську агресію. 3-й (інформаційний) відділ міні-
стерства закордонних справ, 6-й відділ Головного ім-
перського управління державної безпеки, абвер та
інші секретні служби працювали в найтіснішому кон-
такті. В цьому шпигунсько-диверсійному оркестрі й
використовувалися для і?ри на третьорядних інстру-
ментах, для дрібних доручень гетьман Скоропадський
та його недобитки.
Гетьман, демонструючи свою відданість Гітлеру, роз-
робив, між іншим, і таку «модель» України: створити
українське королівство під патронатом «Великонімеч-
чини». А один з «державників» І. Вовк пішов ще да-
лі. У 1942 році він цілком серйозно запропонував на-
дати Гітлерові звання «^головного отамана козачої
України».
Серед п’яти тисяч шпигунів, затриманих у той пе-
редвоєнний рік, були і покручі «единой неделимой»
з «самостійною соборною», і «чисті» білогвардійці, і
представники вигаданої претендентами на отамансь-
кі пости «козачої нації». Та найбільше серед тих п’я-
ти і ще багатьох тисяч агентів, які працювали на аб-
вер, було оунівців. Усіх відтінків: мельниківців, бан-
дерівців та інших жовто-блакитних близнюків.
10 Ю, Римаренко
289
Ворогуючи між собою за портфелі та субсидії, вони
визнавали одну владу, одного господаря, молились
одному богові: фашизму. Фашисти теж надавали їм
перевагу перед іншими своїми агентами, бо за довгі
роки служіння німецькій, австрійській, польській, ли-
товській буржуазним розвідкам оунівці вже зналися
на конспірації, добре володіли ножем і «тихою
смертю» — удавкою, вміли піднести отруту з такою
гостинністю, що жертва, приймаючи її, дякувала.
Хазяї та найманці багато років тримали у великій
таємниці свої зв’язки. Нюрнберзький процес над го-
ловними воєнними злочинцями відкрив завісу пекель-
ної кухні, де готувалися найбільші страхіття другої
світової війни. Тоді вперше були опубліковані не-
спростовні свідчення й документи про роль, яку відве-
ли гітлерівці українським буржуазним націоналістам,
їх використовували як шпигунів, диверсантів, полі-
цаїв, карателів, убивць. На руках гітлерівців і оунів-
ців кров тисяч і тисяч жертв.
Докладні свідчення на Нюрнберзькому процесі (а
перед тим радянським слідчим органам) дав полков-
ник Ервін Штольце, захоплений у полон військами
Червоної Армії. Штольце був одним з підлеглих ад-
мірала Канаріса, заступником начальника 2-го від-
ділу абверу («абвер-2>, як скорочено називали цей
відділ у службовому листуванні), займався організа-
цією саботажу, диверсій, терору на територіях інших
держав. Навіть у середовищі людських покидьків з
усіх смітників світу, що їх вербувальники фашистсь-
ких секретних служб згрібали для тотального шпи-
гунства, доручення «абверу-2» вважали найбільш
брудною роботою. Та оунівці не гребували нічим.
Це неспростовно доводить і документ, опублікова-
ний радянським істориком В. Чередниченком у праці
«Націоналізм проти нації», йдеться про цілком таєм-
ну нараду у рейхслейтера Альфреда Розенберга —
головного ідеолога й «філософа» нацистської партії.
В той час, тобто в 1938 році, Розенберг відав зовніш-
ньо-політичним бюро партії, що було одним із цент-
рів підривної діяльності фашизму в Східній Європі,
головним штабом найрізноманітніших антирадянсь-
ких та інших контрреволюційних організацій, які ді-
яли в десятках країн світу. Відомство Розенберга пе-
ребувало в контакті з міністерством закордонних
290
справ Німеччини та верховним командуванням вер-
махту.
В нараді у рейхслейтера взяли участь: заступник
керівника зовнішньополітичного відділу фашистської
партії А. Шікеданц, адмірал В. Канаріс, начальник
«абверу-2» підполковник Е. Лахузен та його заступ-
ник, тоді майор, Е. Штольце.
Канаріс доповів про етапи довголітньої служби
ОУН абверові. Розенберг погодився з тим, що таке
співробітництво — корисне. Його треба ще більше
розширити. І тому було б нерозумно користуватися
послугами лише однієї емігрантської групи — органі-
зації Коновальця (€. Коновалець тоді очолював ОУН)
і нехтувати іншими теж відданими націонал-соціаліз-
мові групами українських націоналістів.
Наслідком цієї наради були, зокрема, дві зустрічі
з Павлом Скоропадським та його сином Данилом.
Першу провів Штольце, а другу сам Канаріс. Ішлося
про поширення і на абвер шпигунських послуг, які
робила організація гетьманців іншим секретним служ-
бам Німеччини, зокрема гестапо і 3-му, інформацій-
ному, відділу міністерства закордонних справ.
Після наради в Розенберга посилюються зв’язки
нацистів з раніше завербованими ватажками україн-
ських буржуазних націоналістів, залучаються нові.
Тут саме час повернутися до свідчень Ервіна Штоль-
це. Як представник «абверу-2», тобто відділу «мокрих
справ», він проводить з українськими націоналістами
цілу серію нарад—спочатку в австрійському місті
Бадені, а потім в італійському місті Беладіно на бе-
резі озера Комо. На обох цих нарадах були присутні
головні тоді «провідники» ОУН: Коновалець, Ярий,
Курманович та ін. Тут вони беруть на себе ще ширші
зобов’язання по збиранню шпигунської інформації,
організації диверсій, насамперед у Польщі, як тільки
Німеччина на неї нападе.
Це вже стало традицією: провідник ОУН, а тим біль-
ше головний, мав обов’язково бути платним агентом
абверу. Вербування являло собою ніби акт своєрідної
коронації, було підписанням присяги на вірність гіт-
лерівському рейху.
У 1938 році настав кінець Коновальцеві. До керів-
ництва ОУН манівцями кар’єристської боротьби при-
йшов Андрій Мельник —син багатія-куркуля, колишній
10*
291
полковник УГА, згодом управитель маєтків графа
А. Шептицького. Навіть прихильники Мельника від-
значали такі риси його характеру, як «неймовірна
впертість, жорстокість і тваринна ненависть до полі-
тичних противників». А головним своїм ворогом Мель-
ник вважав радянський лад. Він повсюдно рекла-
мував себе «симпатином» Гітлера та його політичних
поглядів. Це цілком влаштовувало абвер. І не встиг
новоявлений «фюрер» ОУН зробити перший самостій-
ний крок, як з’явилися вербувальники абверу.
«Тільки-но Мельник очолив ОУН,— розповідав
Штольце,— й переїхав з Польщі до Німеччини, адмі-
рал Канаріс наказав начальникові «абверу-2» пол-
ковникові Лахузену через агента абверу Ярого, який
виконував роль зв’язкового, зустрітися з Мельником
і завербувати його. Оскільки Мельник мав перебува-
ти на зв’язку особисто в мене,— я також був присут-
ній при вербуванні. Воно пройшло дуже легко. Андрієві
Мельнику було присвоєно агентурну кличку Консул-1».
Невдовзі Мельник, якого повідомили про настанови
Канаріса, запропонував конкретний план активізації
підривних дій оунівців.
Тут же Мельник випросив значні субсидії на май-
бутні послуги. Абверівці не торгувалися. Вони пого-
дилися навіть на створення розвідки в розвідці, до-
зволивши ОУН мати свій власний розвідувальний від-
діл. До речі, шпигунський хист головного провідника
цінували не тільки в абвері. Дещо пізніше з’ясувало-
ся, що Мельник одночасно є й агентом гестапо. Отже,
шпигунські відомості, які надходили від націоналістів
із Західної України, він продавав двічі.
Йдучи разом з радянським розвідником Миколою
Клинченком та його помічниками по лабіринтах аб-
веру, стежачи за «дуелями умів» наших і ворожих
розвідників, П. Кропив’янський та Я. Тумаркін не
завжди могли докладніше спинитися на деяких сут-
тєвих деталях. Ось чому ми вважаємо за необхідне
зобразити загальний фон, на якому розгортається сю-
жет документальної повісті, і тим самим допомогти
її читачам краще зорієнтуватися в подіях того часу.
У «Лабіринтах абверу» згадується побіжно про
чвари між різними угрупованнями оунівців, зокрема
між бандерівцями й мельниківцями, яких доводиться
мирити німецьким хазяям. Тривають ці чвари й досі.
392
Мимоволі постає питання: що за принципові розхо-
дження могли бути в таборі прислужників фашизму,
які давно зрадили свою Батьківщину й наймитували
по розвідках капіталістичного світу?
Простежимо ці «розходження» на прикладі, так би
"мовити, первородного конфлікту між Мельником і
Бандерою. Хоч треба сказати: скільки існують орга-
нізації українських націоналістів, стільки й тягають
вони один одного за чуби, не спиняючись і перед фі-
зичним знищенням окремих конкурентів.
Так от що вийшло у Мельника з Бандерою. 1939
року, у зв’язку з возз’єднанням західноукраїнських
земель з Радянською Україною, багато українських
націоналістів втекли через тимчасову демаркаційну
лінію до Польщі, окупованої гітлерівцями. А на за-
гарбаних територіях фашисти повипускали з в’язниць
усіх своїх приятелів-злочинців, у тому числі оунівців.
Отак вибралися з-за грат і вбивці польського мініст-
ра внутрішніх справ Перацького — засуджені до до-
вічної каторги давні агенти абверу Степан Бандера
та Микола Лебедь.
Розібравшись в обстановці, побачивши, що на та-
ких, як вони, великий попит у зв’язку з підготовкою
війни проти СРСР, обоє зажадали від Мельника, щоб
трохи посунувся і дав їм теж місце серед головних
провідників, ближче до абверівської годівниці, бо
вони теж усією душею за гасло: «Здобудемо соборну
самостійну Україну з допомогою Великонімеччини».
Мельник не погодився. Бандера кинувся до госпо-
дарів — у головне управління абверу. В час консолі-
дації всіх антирадянських сил для походу на Схід
Канаріс, який раніше не раз застосовував до оунівців
принцип «поділяй і владарюй», був тепер проти будь-
яких конфліктів. Штольце прийняв по черзі Бандеру
та Мельника, умовляючи їх помиритися. Ті пообіцяли,
але незабаром відновили чвари. Бандера обрав при
цьому вигіднішу позицію: він звинуватив свого кон-
курента в недостатній антирадянській активності й
запевнив, що коли відокремиться від Мельника і
створить нову організацію, до якої сам добере людей,
готових на все, абвер про це не пошкодує.
«...Згідно з моєю рекомендацією,— писав у своїх
зізнаннях полковник Штольце,— Канаріс спинився на
кандидатурі Бандери. Йому доручена була організація
293
антирадянських виступів на території Західної Украї-
ни». В цій діяльності Бандері мала допомогти філія
абверу в Кракові — «абверштеле-Краків».
Резидент абверу в головному проводі ОУН Р. Ярий
провів за дорученням Канаріса відповідну роботу в
цій організації. В результаті вона розкололася на два
відламки — мельниківців і бандерівців. То була буря
в склянці води, бо суперечка йшла не про політичні
принципи, а про те, хто краще служить господареві
й кому має дістатися більший кусень. Усе це зрештою
сприяло тому, що в «лисячій норі» ще міцніше при-
брали до рук обидва табори. В усякому разі, обидва
вони й надалі постачали кадри для шпигунсько-дивер-
сійних шкіл.
У підготовці і в ході війни проти СРСР українські
буржуазні націоналісти були агентурою секретних
служб гітлерівської Німеччини — платною агентурою
з усіма обов’язками, які з цього випливають. Ось чому
оунівці мали зв’язки лише з абвером, гестапо та інши-
ми секретними службами, а не з урядовими колами
Німеччини. Далі шпигунської й диверсійної кухні їх
не пускали.
Обидві сторони — господарі і наймити — були вар-
ті одне одного: оунівці, щоб переконати своїх фашист-
ських владарів у необхідності якнайшвидше поча-
ти війну з СРСР, щедро постачали їм чимало міфіч-
ної «розвідувальної» інформації. Гітлерівці, у свою
чергу, через керівників фашистських секретних служб
роздавали провідникам ОУН обіцянки, а насправді
Україна потрібна була фашизмові лише як колонія,
як аграрний придаток. Власне кажучи, гітлерівці ні-
коли й не приховували, яку долю готують слов’ян-
ським народам. І вже початок другої світової війни по-
казав, що вони ніколи не відмовлялися від своєї про-
грами і своїх планів.
Наведемо надзвичайно характерний трофейний до-
кумент, що яскраво й переконливо підтверджує це.
Ось рядки з стенограми промови гауляйтера Еріха
Коха на нараді керівного складу «цивільної адміні-
страції рейхскомісаріату Україна» в місті Ровно 26—
28 серпня 1942 року. «Немає ніякої вільної України.
Мета наших старань у тому, щоб українці працювали
на Німеччину, а не в тому, щоб принести щастя цьо-
му народові.
294
Україна має постачати те, чого не вистачає Німеч-
чині. Це завдання здійснюватиметься, незважаючи на
втрати. Від недостатнього харчування в Німеччині зни-
жується продуктивність праці. Підвищити норми
видачі хліба стало політичною потребою... Постачання
місцевого населення нас абсолютно не цікавить. Усе
до останньої зернини мусимо вилучити, незважаючи
на потреби місцевого населення. ..Для поведінки нім-
ців у рейхскомісаріаті визначальним моментом є те,
що ми тут маємо справу з народом, який у всіх від-
ношеннях є неповноцінним... Освіта українців має
стримуватися на низькому рівні. Відповідно до цього
треба проводити шкільну політику. Вже трикласні
школи являють собою надто високу освіту. Все треба
зробити, щоб підірвати народжуваність у цій країні.
Фюрер передбачив особливі заходи щодо цього. Інак-
ше біологічна сила цього народу притисне німецький
народ до стіни».
Закінчується промова Коха такими настановами
цивільній адміністрації окупованої України: «Всякі
сентиментальні міркування — Відкинути. Цим наро-
дом треба правити залізною силою з тим, щоб він до-
поміг нам виграти війну. Ми визволили його не для
того, щоб зробити Україну щасливою, а для того,
щоб забезпечити Німеччині життєвий простір і базу
продуктивного постачання».
Ось, виявляється, для чого «визволена» була Укра-
їна! Коментарі до такого документа навряд чи пот-
рібні.
Може, після такої недвозначної декларації Коха,
яка, власне, нічого нового не вносила в політику оку-
пантів, бо й до того вони усе руйнували, нищили й
плюндрували на Україні, оунівці перестали плазува-
ти перед окупантами? Ні, ці одверті декларації на
зразок виголошеної гауляйтером Кохом нічого в по-
ведінці оунівців не змінили. Вже після цього вони бе-
руть участь у створенні дивізії СС «Галичина» і
УПА — так званої «Української повстанчої армії»,
головним завданням якої до втечі окупантів з України
була боротьба з радянськими партизанами.
Після другої світової війни українські буржуазні
Націоналісти лише змінили Господарів. їхня штаб-
квартира в Мюнхені на Цепйелінштрасе і досі лишає-
ться однією з «національних» бірж, де наймають
295
виконавців підривної роботи, насамперед проти Радян-
ського Союзу. Але, як і всякі найманці, жовтоблакит-
ники не від того, щоб робити свою чорну справу і в
іншому місці. їх можна було зустріти серед так зва-
них «зелених беретів» у В’єтнамі. Вони об’єднуються
для антирадянських вилазок з сіоністами. Уроки ми-
нулого не пішли їм на користь. Це й не дивно: нена-
висть до Країни Рад і нашого суспільства—єдиний
«товар», який у них є і яким вони торгують.
Та, як показав досвід минулої війни, зокрема до-
свід найширшого використання німецькими секретни-
ми службами націоналістів усіх мастей для тотального
шпигунства, — на найманцях далеко не заїдеш. Ра-
дянська розвідка перемогла фашистську, бо спиралася
на людей високої ідейності — полум’яних радянських
патріотів, інтернаціоналістів, для яких СРСР є Бать-
ківщиною трудящих усього світу. Свідомість того, що
служать вони справедливій справі, захищають Вітчиз-
ну, яка стоїть на чолі прогресу людства, народжувала
у радянських розвідників ті високі моральні якості,
завдяки яким їхня діяльність викликає захоплення
мільйонів трудящих і за межами нашої країни.
Про це вже багато розповідалось. Але тема подви-
гу наших розвідників у Великій Вітчизняній воістину
невичерпна. Документальна повість П. Кропив’янсь-
кого та Я. Тумаркіна «У лабіринтах абверу» в цьому
літописі є ще однією сторінкою, пізнавальною і ко-
рисною, бо вчить революційної пильності, класовому
підходу до суспільних подій і явищ.
В час гострої ідеологічної боротьби, яку веде ка-
піталізм проти нашої країни, проти світу соціалізму,
коли ідеологічні диверсанти, спираючись на досвід
абверу, намагаються використовувати націоналістич-
ну отруту, для радянського читача важливо побачи-
ти і методи підривної діяльності «лисячої нори», і
справжнє обличчя її колишнього господаря — дволи-
кого адмірала Канаріса.
ті, що вийшли з пітьми
Десь 1967 року з’явився на емігрант-
ських задвірках черговий жовто-блакитний дірявий
бубон, що шість років висів на «самостійницькому»
296
кілку. І хоч він гучно назвався «Світовим конгресом
вільних українців» (СКВУ), світ звуку того бубна
якось не почув, та й не міг, звичайно, почути.
Зсохся бубон № 1, провалилась і галаслива кампа-
нія навколо бубна № 2 — другого конгресу все тих
же «вільних українців» у такому ж «вільному світі»
(1973). В емігрантській пресі з’явилося таке визна-
чення дій «бубністів» від українського буржуазного
націоналізму: «Багато солом’яного вогню, скоромину-
лого ентузіазму, непотрібного шуму. Зрештою, їхні
дії — це мертвецький сон, маячні надії людців, що за-
стрягли в калюжі старого порослого річища».
Саме цим сюжетом відкривається одна з книжок
видавництва «Каменяр» — «Пост імені Ярослава Га-
лана».
Перед нами четвертий випуск збірки памфлетів,
статей та нарисів, спрямованих проти українських
буржуазних націоналістів, їхньої антинародної, анти-
національної політики та зловорожої, контрреволю-
ційної практики.
Нове видання відрізняється від попередніх збірок
передусім значним розширенням фронту критики під-
ступних ворогів українського народу, Радянської кра-
їни, соціального прогресу. У полі зору авторів —
широке коло питань, розгляд яких демаскує жовто-
блакитних перевертнів, що відображають у своїй екс-
плуататорській ідеології та злочинній практиці най-
характерніші риси антикомунізму, з допомогою якого
світова реакція прагне врятувати прогнилу капіта-
лістичну систему.
У книжці знаходимо матеріали і про СКВУ (Роман
Федорів), і про «Антибільшовицький блок народів» —
АБИ (Богдан Василевич), і про буржуазно-націона-
лістичну «Спілку української молоді» — СУМ (Тарас
Мигаль), і про так званий «рунвізм», тобто новітнє
«відкриття» релігійної віри для «самостійників» (Фе-
дір Маланчук). Викривається тут і злочинна діяль-
ність українських буржуазних націоналістів, їхня
спорідненість з фашизмом (Клим Дмитрук), зловіс-
ний альянс із всесвітнім сіонізмом (Роман Бродський
та Юлій Шульмейстер), показуються спроби емігрант-
ської жовто-блакитної контрреволюції знайти собі
спільників з оточення найреакційніших кіл (Рости-
слав Братунь). Усе це дає змогу читачеві визначити дії
297
«самостійницьких пікадорів» як несумісні з волею
прогресивної громадськості, народів усього світу жити
в мирі, без війни та світових катаклізмів.
Привертає увагу ще один аспект статей, нарисів
і памфлетів, вміщених у збірнику «Пост імені Ярос-
лава Галана». Автори в цілому звертаються до фак-
тичних джерел, широко залучають архівні та літера-
турні матеріали, активно використовують дані з нау-
кових та науково-популярних видань. Це посилює
доказовість та аргументованість викладу, грунтовність
усієї книжки. До цього слід додати такі позитивні
риси збірника, як гостра полемічність, влучність виз-
начень, притаманні більшості статей і памфлетів, які
наближаються своїм змістом, непримиренністю, пафо-
сом до творів полум’яного Ярослава Галана, Юрія
Мельничука.
Так, Ростислав Братунь гостро викриває українсь-
ких буржуазних націоналістів як моральних банкру-
тів, у яких, окрім лакейства, нічого нема за душею.
Це люди, що за «шмат гнилої ковбаси», а не те що за
ЗО девальвованих срібняків, ладні продати рідну мам-
цю разом з татком. Це недовчені демагоги, які засво-
їли лише одне — брехню і наклепи, готові спаплюжи-
ти все святе. Це бандерівські вбивці, начинені дон-
цовською маячнею, політичні розпусники.
Як відомо, втікши на Захід разом із гітлерівськими
бургомістрами, поліцаями та іншим буржуазно-наці-
оналістичним охвістям, уніатські чорносутанники не
припинили своєї антинародної каїнової роботи.
З амвонів церков, з кафедр духовних семінарій, зі
сторінок газет і журналів И. Сліпий, В. Лаба, І. Буч-
ко та ще кілька добре вже підтоптаних нацистських
помазаників із храму святого Юра, прикриваючись
релігійною облудою, торочать щось про свою непри-
четність до кривавих гітлерівських злочинів на укра-
їнській землі, про якесь «уболівання» за долю гали-
цького селянина під час кривавого нацистського ли-
холіття.
Та уніатські зрадники й запроданці, які протягом
років співали «алілуйя» скаженому фюрерові та бла-
гословляли на чорні діла фашистських окупантів, не
зупиняються на брудних фальсифікаціях загальнові-
домих історичних фактів. Шукаючи спільників серед
298
бандерівських, сіоністських та білогвардійських по-
кидьків, ідучи за своїм земним богом Адольфом
Шикльгрубером, вони знову кличуть свою емігрант-
ську паству під подерті штандарти анти комунізму,
закликають віруючих шикуватися до «хрестового по-
ходу проти безбожного більшовизму» та швидше, мо-
же, вже й сьогодні, кинутися «рятувати діткнуту хо-
лодом і недостатком Україну».
Хто ж вони, ці новоспечені «рятівники» народу на-
шого? Кардинал Й. Сліпий — вірний лакуза ката
українського і польського народів Ганса Франка, фа-
шистський прислужник, що несе особисту відповідаль-
ність за створення з націоналістичних шуцманів. горе-
звісної дивізії СС «Галичина», за вивезення на ка-
торгу до рейху десятків тисяч галицьких юнаків
і дівчат.
А ось інший «рятівник» із Мюнхена — Євген
Побігущий — колишній штурмбанфюрер СС, ватажок
створеного фашистами диверсійного батальйону «Ро-
ла нд», а згодом командир полку есесівської дивізії,
кат і вбивця, який, заховавши до слушного часу свій
перевірений на мокрих справах парабелум, вдався те-
пер до «справ божих» та очолює крайову управу так
званого «Українського християнського руху».
Не поступається перед ними і Іван Гриньох — у ми-
нулому капелан кривавого батальйону «Нахтігаль»
і агент гітлерівської розвідки, що давно вже перемет-
нувся під крильце нових господарів з ЦРУ й, прикри-
ваючись сутаною уніатського душпастиря та званням
доктора богослов’я, займається нині звичайнісіньким
шпигунським ремеслом.
Про рятунок від «заглади більшовизму» верзе щось
і затверджений свого часу Гїтлером головний «духів-
ник» дивізії СС «Галичина» Василь Лаба. Той са-
мий Лаба, який 28 квітня 1943 року у головному уні-
атському храмі закликав націоналістичних вовкулак
записуватися до дивізії та під чорними штандартами
фашизму крокувати «пліч-о-пліч з геройським німець-
ким вояком».
Численні факти зрадницького минулого уніатсь-
ких архієреїв та їхньої пастви з буржуазно-націоналіс-
тичного болота, наведені в збірнику у статті Клима
Дмитрука, не залишають жодних сумнівів щодо сьо-
299
годнішньої орієнтації уніатських «ультра». Вона зав-
жди була й залишилась за своєю суттю класовою:
вони мріють знову привести до влади поміщика й ка-
піталіста, торговця й куркуля, спертися на багнети
окупантів, які змусили б наш волелюбний народ до
покори можновладним інквізиторам та їхнім покро-
вителям з табору імперіалістичної реакції.
Реакціонери в сутанах типу Сліпого та К° шука-
ють виходу з свого тяжкого становища в буржуазно-
му націоналізмі, у поєднанні антикомуністичних зу-
силь святенників і націоналістів, у дальшому зміц-
ненні уніатсько-націоналістичного гібриду під назвою
«Християнський націоналізм», з допомогою якого
клерикали з-під знаку хреста і тризуба хотіли б і на-
далі утримувати свою паству у покорі, відвернути ві-
руючих від участі у прогресивних організаціях, від
громадського життя взагалі.
Клерикальний часопис «Християнський голос», що
виходить у Мюнхені, висловив надії на те, що колись-
таки «запалять небо» і загине життя на землі, бо ж де
взагалі «сказано, що між дев’ятьма мертвими плане-
тами в Сонячній системі життя повинно існувати на
одній блакитній планеті?». І далі: «Земля може ціл-
ком добре вертітися міліардами років, як вертяться
без сліду життя Марс або Венера». Отже, вперед про-
ти людства, проти життя за світову катастрофу, заги-
бель людської цивілізації! Таке справжнє людинонена-
висницьке обличчя реакційного клерикалізму й укра-
їнського буржуазного націоналізму, й це добре пока-
зано українськими публіцистами у змістовній й конче
потрібній книжці. І хоч не всі нариси та статті, вмі-
щені у четвертому збірнику «Пост Ярослава Галана»,
рівноцінні, це не применшує її значущості, високого
ідеологічного навантаження, її внеску у творення
жанру політичної сатири в дусі кращих традицій ра-
дянської літератури.
Безперечно, жовтоблакитники вдаватимуться до ще
бруднішої антирадянської пропаганди, ще відвертіше
виступатимуть проти поборників миру, демократії й
соціалізму, ще підступнішими будуть їхні антинарод-
ні дії.
Ось чому, як підкреслюється у постанові ЦК КПРС
«Про 60-у річницю утворення Союзу Радянських Со-
ціалістичних Республік», необхідно зміцнювати єд-
зоо
вість та згуртованість радянського народу, підвищу-
вати його класову пильність, виховувати радянських
людей у дусі непримиренності до будь-яких проявів
націоналізму.
ВСУПЕРЕЧ ПРАВДІ
На XXVI з’їзді КПРС зазначалося,
що ідейне протиборство двох соціальних систем стає
дедалі гострішим, імперіалістична пропаганда — під-
ступнішою і витонченішою.
У цих умовах зростає значення пропаганди принци-
пів марксизму-ленінізму, соціалістичного інтернаціо-
налізму, посилення критики й викриття як суті буржу-
азної ідеології, так і тих засобів та методів, за допо-
могою яких ідеологи буржуазії розраховують вплинути
на свідомість радянських людей. Величезна роль у
цьому належить суспільним наукам, які повинні на
конкретному матеріалі світової історії та досвіді со-
ціалістичних країн показувати перевагу комуністич-
ної ідеології над буржуазною, всеперемагаючу силу
ідей наукового комунізму. У сучасних умовах зростає
й значення контрпропагандистської літератури, спря-
мованої на викриття буржуазної ідеології. Говорячи
про буржуазну пропаганду, В. І. Ленін писав: «Не-
вже... від такої пропаганди ми не зможемо захисти-
тися нашою контрпропагандою... І ми будемо бояти-
ся, що не зуміємо роз’яснити правди робітникам?! Ми
були б дуже слабі, якби цього боялися...» 1
На засіданні Круглого столу на тему «Літератур-
на критика в сучасній ідеологічній боротьбі», органі-
зованому журналом «Радянське літературознавство»,
було висловлено ряд цікавих думок щодо ефективнос-
ті наших виступів проти буржуазної ідеології та есте-
тики, проти різного роду немарксистських поглядів на
літературу і мистецтво. Цікавою є, зокрема, точка зо-
ру М. Пархоменка про своєчасність, наукову аргу-
ментованість та точність адреси праць, спрямованих
проти ідеологічної метушні наших зарубіжних против-
ників навколо проблем естетики і радянського літе-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 42, с. 110—111.
ЗОЇ
ратурознавства Спинимося насамперед на понятті
«точність адреси». Отже, кому адресовані наші висту-
пи проти буржуазної ідеології, на кого вони розрахо-
вані— на радянського чи зарубіжного читача?
Коли заходить мова про боротьбу з буржуазною
чи ревізіоністською ідеологією, дехто висловлює
сумнів: а чи є потреба взагалі відповідати нашим
ідейним противникам? В. І. Ленін свого часу дав щодо
цього вичерпну відповідь. «Чи варто було так довго
розмовляти з такими панами? чи варто було по суті
відповідати на цей потік ліберального і захищеного
цензурою бруду, який вони зволили називати полемі-
кою?» — питав він. І відповідав: «Варто було, не зара-
ди них, звичайно, і не заради «культурної» публіки, а
заради того корисного уроку, який можуть і повинні
здобути для себе... російські соціалісти»1 2. В. І. Ленін
вважав, що саме в ідейній боротьбі марксистів проти
буржуазних та дрібнобуржуазних поглядів удоскона-
люється духовна зброя комуністів і загартовується
свідомість трудящих проти впливу буржуазної ідео-
логії. Отже, викриття ворожих ідеологічних концеп-
цій безпосередньо сприяє вихованню широких мас
трудящих в дусі непримиренності до буржуазного
способу життя, підвищує їх політичну пильність.
Боротьба з ідейними противниками в галузі мис-
тецтва та естетики — важлива складова частина іде-
ологічної роботи, яка сприяє вихованню наших людей
в дусі радянського патріотизму та соціалістичного
інтернаціоналізму. Ці високі духовні якості політично
зрілої радянської людини органічно поєднуються з
непримиренністю до ворожої ідеології.
Наявність моральної оцінки як внутрішнього пере-
конання людини знаходить реалізацію в потребі ак-
тивного служіння Вітчизні. Завдання виховної роботи
полягає в тому, щоб перетворити переконання, почут-
тя, настрої особистості в її активні дії. У цьому вели-
чезна роль належить творам художньої літератури й
мистецтва, театру, музиці, живопису, які активно
впливають на чуттєво-емоційний світ людини. «Мо-
гутнім засобом виховання патріотів та інтернаціо-
налістів, — підкреслювалося у передовій статті газе-
1 Див.: Пархоменко М. М. Оперативність, науковість, точ-
ність адреси.— «Радянське літературознавство», 1975, № 6.
2 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 1, с. 260.
302
ти «Правда» 18 лютого 1976 року, — є наша багато-
національна література та мистецтво. Разом з орга-
нами масової пропаганди вони мають у всій величі
розкривати красу та гуманізм соціалістичного спосо-
бу життя братерської сім’ї народів, спільні трудові
звершення та досягнення радянських республік».
Отже, «точність адреси» нашої критики, яка звер-
тається до радянського читача, обумовлює вибір най-
оптимальніших засобів, форм та методів, спрямова-
них на викриття стратегії і тактики ворожої пропаган-
ди, попередження її можливого впливу.
Ленінська вимога наукової й партійної критики
буржуазної ідеології пов’язана з необхідністю мето-
дологічного обгрунтування її вихідних позицій. Сут-
ність їх полягає в поєднанні класової оцінки теоретич-
них конструкцій наших противників, розкриття їх
наукової неспроможності та політичної реакційності з
позитивною розробкою тих проблем, які перекручую-
ться буржуазними та буржуазно-націоналістичними
авторами- В. І. Ленін підкреслював, що саме завдяки
боротьбі К. Маркса з опортуністами у німецької соці-
ал-демократії є строго вироблена теорія *. Ф. Енгельс
писав, що критика Є. Дюрінга дала йому «можли-
вість у позитивній формі розвинути в дуже різних за-
чеплених тут галузях знання моє розуміння питань, що
мають тепер загальний науковий або практичний
інтерес»1 2. За словами Ф. Енгельса, негативна крити-
ка в його книзі стала завдяки цьому позитивною, а «по-
леміка перетворилася в більш-менш зв’язний виклад
діалектичного методу і комуністичного світогляду»3.
Марксистсько-ленінська критика ставить перед со-
бою насамперед позитивні завдання — виховання но-
вої людини, звільнення з-під впливу буржуазної ідео-
логії трудящих мас капіталістичних країн. І сьогодні,
як ніколи, актуально звучить ленінське попередження
про необхідність завжди пропагувати, берегти від пе-
рекручень і розвивати далі пролетарську ідеологію —
вчення наукового соціалізму4.
Саме в активному творчому розвитку марксистом
ко-ленінської теорії, суспільних наук в цілому, КПРб
1 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 25, с. 106.
2 М а р к с К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 8.
8 Там же, с. 10.
4 Див.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 6, с. 253.
зоз
вбачає гарантію дієвості нашої критики буржуазних
та ревізіоністських нападок на соціалістичну теорію
і практику. Таким вимогам відповідають кращі
праці радянських авторів, що ведуть непримирен-
ну боротьбу проти буржуазної ідеології, проти пере-
кручень революційної теорії, засад соціалістичного
інтернаціоналізму як «зліва», так і «справа». Серед
них — колективна праця співробітників Інституту лі-
тератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР «На засадах
реалізму і народності» («Наукова думка», 1976). Кни-
га з успіхом продовжує вже розпочату в українському
радянському літературознавстві справу — критику на-
магань буржуазно-націоналістичних «дослідників»
фальсифікувати історію української літератури у дусі
своїх антинародних поглядів 1.
Визначальною рисою цієї книги, вихідною позиці-
єю її авторів є те, що наукова критика буржуазно-на-
ціоналістичних писань ведеться передусім шляхом
висвітлення важливих проблем історії і теорії дожовт-
невої української літератури, питань реалізму, на-
родності, ідейності як провідних факторів українсь-
кого літературного процесу XIX — початку XX ст.
Темою збірника «На засадах реалізму і народнос-
ті» є розгляд на історико-літературному матеріалі
таких важливих питань, як взаємовідношення літера-
тури і життя, національного й інтернаціонального,
класового і народного в літературі. Важливе місце в
книзі займає розгляд проблем світоглядної позиції
письменника і творчого методу, художнього методу і
стилю, зміни літературних напрямів і течій тощо.
Завдяки таким широким аспектам дослідження роз-
мова ведеться не лише в плані спростування концеп-
цій буржуазних та буржуазно-націоналістичних «вче-
них», а передусім у плані поглибленого аналізу таких
кардинальних проблем, як художній метод, народ-
ність, ідейність літератури.
Збірник грунтується на таких важливих принципах
марксистсько-ленінської критики, як наступальність в
ідеологічній боротьбі, переконливість і вагомість нау-
кової аргументації. Привертає до себе увагу ще один
1 Див.: Проти фальшивих концепцій. К-, «Радянський письмен-
ник», 1975; Співдружність літератур і сучасна ідеологічна бороть-
ба. К., «Наукова думка», 1975; Антигуманізм новітніх фальсифі-
каторів. К., «Наукова думка», 1976, та ін.
304
аспект: у книзі дається, власне, не стільки критичний
розгляд тих чи інших буржуазно-націоналістичних
фальсифікацій, як узагальнений аналіз буржуазних
естетичних концепцій в цілому, їхніх засад та вихід-
них позицій. Такий підхід дає змогу «наскрізно» по-
бачити справжню суть буржуазно-націоналістичних
підробок під естетичні цінності, підміну ідейного та
соціально-філософського змісту художньої творчості
надуманими ідеалістичними проблемами і таким чином
сприяє викриттю літературознавчою наукою ідеології
українського буржуазного націоналізму. Отже, збір-
ник засвідчує наявність реальної можливості розши-
рення фронту критики українського буржуазного на-
ціоналізму, суттєвого доповнення її ще одним важли-
вим аспектом.
Аналіз буржуазно-націоналістичної доктрини у ці-
лому дає підстави для висновків про те, що містифі-
кація національного в ім’я забезпечення класових
інтересів, соціальних прагнень буржуазних та дрібно-
буржуазних прошарків є основою націоналізму вза-
галі, відправним пунктом «основоположних принципів»
українського буржуазного націоналізму зокрема. Ця
містифікація становить «теоретичну» базу буржуаз-
но-націоналістичних трактувань соціальних проблем,
історичного минулого народів та їх історичного роз-
витку, фальсифікацій філософської, соціологічної та
естетичної думки на Україні, історії української куль-
тури, літератури, мистецтва.
Буржуазні націоналісти намагаються заперечити
грандіозні звершення українського народу за роки Ра-
дянської влади, займаються тенденційними спекуля-
ціями національним, що трактується ними як антипод
інтернаціонального, ототожнюють національне з на-
ціоналістичним, пропагують доктрину про «вічний на-
ціональний дух» — непізнану силу, що нібито визна-
чає сутність того чи іншого народу.
Саме з цих позицій буржуазно-націоналістичне
«літературознавство» підходить і до культури, до лі-
тератури, трактуючи їх як якийсь конденсат «всеук-
раїнської» національної самосвідомості, що існує ні-
бито поза часом і соціальними умовами та об’єднує в
«єдиній» українській нації її експлуататорську час-
тину та трудящі маси (в умовах капіталістичної дій-
сності). «Чим менше історичних перспектив перед
305
певним експлуататорським суспільним класом, тим
голосніше його ідеологи закликають до національної
єдності, до шанування давніх традицій, які розумі-
ються ними, звичайно, не інакше, як комплекс мате-
ріальних і духовних умов, за яких можливе панування
саме Цього експлуататорського класу», — робиться
правильний висновок у статті М. Т. Яценка «Пробле-
ми народності і критика елітарних концепцій літера*
тури». Найвідвертіша тенденційність, прагнення під-
порядкувати художню та естетичну спадщину мину-
лого завданням антирадянської пропаганди — ось що
характеризує «дослідження» авторів з буржуазно-на*
ціоналістичного табору.
Провідним у писаннях закордонних буржуазних
«істориків» літератури і мистецтва є твердження про
«кризу реалізму», його «застарілість», «спрощення»
ним самої суті мистецтва тощо. У своїх книжках, стат-
тях вони виступають не лише проти соціалістичного
реалізму, а й проти реалізму взагалі. Солідаризую-
чись із твердженнями реакційних зарубіжних діячів,
псевдонауковці з буржуазно-націоналістичного табо-
ру силкуються будь-що заперечити реалізм як худож-
ній метод, що розкриває своїми художніми засобами
соціальну структуру суспільства, показує класову бо-
ротьбу й протиборство реакційних та прогресивних
тенденцій у суспільному житті.
Автори збірника розкривають неспроможність бур-
жуазно-націоналістичних «дослідників» заперечити
реалізм як «пейзанський», «плебейський» літератур-
ний напрям, що нібито не може створити справжніх
художніх цінностей. Ще «Українська хата» в 1911 ро-
ці писала, нібито література нездатна «виконувати
роль визволительниці народу з неволі капіталу» й ні-
коли не поширювала ніяких визвольних ідей, ніколи
«не служила народові», бо це, мовляв, «психологічно»
неможливо. Такими чи майже такими критеріями в
аналізі художніх явищ і процесів буржуазні націона-
лісти керуються й до сьогодні. їхні пошуки в художньо-
теоретичній галузі зводяться до спроб утвердити
націоналістичні концепції, зокрема в питаннях про
природу і функцію української літератури і критики,
про українсько-російські літературні взаємини тощо.
«Особливе значення надається нівеляції тієї гострої
ідейно-естетичної боротьби, яка протягом багатьох де-
306
сятиріч точилася в літературній теорії, критиці»,—
наголошує у статті «Передова українська критика
в боротьбі за реалізм та ідейність літератури»
М. Д. Бернштейн.
Значне місце у збірнику «На засадах реалізму і
народності» займає викриття намагань буржуазно-на-
ціоналістичних псевдотеоретиків від естетики підняти
на щит дореалістичні художні методи й напрями,
зокрема барокко, класицизм і романтизм, декаданс
(модернізм), довести міфічну «ворожнечу» українсько-
го й російського народів, віднайти якісь містичні «од-
вічні», «християисько-ідеалістичі» прагнення «україн-
ського загалу». Особливо перебільшують вони значен-
ня романтизму, про який пишуть як про явище «поза-
класове» й «питомо українське». Характерна в цьому
плані переоцінка ролі П. Куліша, що нібито залишив
«найглибший слід» в українській духовній традиції,
ліберального буржуазного письменника В. Мови-Ли-
манського як «далекого попередника експресіонізму»,
письменників «Молодої музи», бо вони, бач, намагали-
ся звільнити поезію «від кличів дня», від завдань і
потреб громадського життя та віддати її цілком на по-
слуги «чистого мистецтва». Звідси — ще одна лінія,
властива буржуазно-націоналістичному «літературо-
знавству»: вихваляння антиреалістичних напрямів і
течій — декадансу, модернізму. В дусі «єдиного пото-
ку» буржуазні націоналісти розглядають творчість
українських письменників дожовтневого періоду неза-
лежно від їхніх ідейно-естетичних та суспільно-політич-
них позицій. Висуваючи на перше місце другорядні
явища і другорядних письменників-декадентів, буржу-
азно-націоналістичні фальсифікатори силкуються до
«модерної» літератури віднести таких письменників-
реалістів, як М. Коцюбинський, Леся Українка, О. Ко-
билянська, В. Стефаник та ін. До типових «класицис-
тів» зараховуються, наприклад, І. Котляревський,
Г. Квітка-Основ’яненко і навіть Т. Шевченко. Автор
статті «Проти викривлення українського дожовтневого
літературного процесу» Н. Л. Калениченко зауважує,
що йдеться про «намагання знецінити реалізм в укра-
їнській літературі шляхом неправомірного піднесення
класицизму, романтизму та імпресіонізму, зарахування
до цих напрямів зовсім інших письменників, серед них
і реалістів, революційно-демократичних митців...
307
Справді, теоретичний аналіз основних процесів в
українській літературі переконливо спростовує антина-
укові вигадки буржуазних націоналістів».
А. А. Каспрук, автор статті «Ідейні та естетичні
корені українського декадансу (на матеріалі поезії
кінця XIX — початку XX століть)», проводить думку,
що в своїй основі теорія і практика цього напряму були
ворожі народові, його естетичним смакам та життє-
вим інтересам, про що свідчить літературний процес
на Україні дожовтневого періоду.
Декадентський естетизм полягає насамперед у від-
ході від громадянських тем, соціальної проблемати-
ки, суспільної боротьби, у спробах спрямувати твор-
чість українських письменників на шлях етнографіз-
му та побутописання, на манівці натуралізму і факто-
графії, містики, цинізму, зверхнього ставлення до
народу. Послідовну, непримиренну боротьбу проти де-
кадентської, занепадницької літератури вели револю-
ційно-демократичні митці, зокрема Леся Українка.
Так, у своїй статті «Утопія в белетристиці» (1906) по-
етеса піддала розгорнутій критиці буржуазну літера-
туру, в якій тенденційно звужується і спотворюється
соціалістичний ідеал, а читач залякується пророку-
ванням «загибелі» культури і цивілізації у зв’язку з
визволенням пролетаріату. Леся Українка засудила
сповзання В. Винниченка на ворожі занепадницькі
позиції декадентської літератури, різко критикувала
його твори «Щаблі життя», «Катруся», «Чесність з
собою» та інші, де смакується на всі лади моральний
бруд, розпуста, звеличується індивідуалізм. «Ідеологія
націоналізму, естетика декадансу були смертю для
мистецтва,— пише А. А. Каспрук, — і це глибоко ро-
зуміли кращі українські митці дожовтневої доби».
Конкретний аналіз історико-літературного процесу
дожовтневого періоду, висвітлення творчих досягнень
письменників-реалістів, їхньої активної позиції в
тогочасній ідейній боротьбі, викриття буржуазно-на-
ціоналістичних фальсифікацій творчості класиків
української літератури дають статті П. И. Колесника
(«Шевченко і націоналістична причепа») та Ф. П. По-
гребенника («Проти викривлення творчості Василя
Стефаника»),
До речі, Василь Стефаник трактується націоналіс-
тичними відщепенцями знову ж таки як «речник все-
308
української загальнонаціоналістичної правди», носій
ненависті до всього російського.
Проте саме В. Стефаник радив повернутися спи-
ною до тих «синьо-жовтих мозгів», «дерев’яних душ»,
що так багато пустомелили про «Русь-Україну», саме
Стефаник виступив з протестом проти спроб Дон-
цова виставити його в складі автури свого реакційного
часопису. У листі до радянського консула у Львові від
2 жовтня 1933 року він писав, що не бажає, аби дон-
цови «купали його в помиях», що з тим фашистом
письменника «ніколи нічого не лучило й не лучить» ’•
Збірник «На засадах реалізму й народності» несе
значний заряд позитивних знань, наукової інформа-
ції, дає такий аналіз історико-літературних фактів,
який активно протидіє фальсифікаторським вигадкам
реакційної буржуазної науки. Привертає увагу з цієї
точки зору вже згадувана стаття М. Д. Бернштейна.
В ній чітко простежується зв’язок поглядів сучасних
жовто-блакитних «літературознавців» з поглядами
П. Куліша, В. Барвінського, Ом. Огоновського та ін-
ших, так би мовити, «старих» буржуазно-націоналіс-
тичних істориків літератури. Автор на основі конкрет-
но-історичного аналізу розвитку української естетич-
ної думки 70—90-х років XIX ст. показав, як у гострих
і принципових дискусіях, у боротьбі проти різних на-
прямів і відтінків ідеологічної реакції теоретично й
практично утверджувалися революційно-демократичні
принципи розвитку літератури — принципи народно-
сті, високої ідейності, реалізму — всупереч спробам
спрямувати художній процес на манівці національної
обмеженості й винятковості. Сильною стороною цієї
статті є використання завоювань дожовтневої україн-
ської естетичної думки як неспростовного аргументу
у викритті буржуазно-націоналістичних теорій і кон-
цепцій, які й сьогодні поширюються в буржуазному
літературознавстві.
Передова естетична думка минулого, зокрема пері-
оду 70—90-х років минулого століття, завдяки своїй
винятковій бойовитості, громадянській зрілості «в про-
цесі свого розвитку... в корені викрила головні засади
реакційної естетики націоналістичної теорії і тим са-
1 Див.! Мик ит ас ь В. Л. Всупереч правді. К., «Дніпро»,
1976, с. 207.
309
мим здобула вагу могутнього чинника в піднесенні лі-
тератури».
Важливим методологічним принципом, яким керу-
ються радянські дослідники, є розгляд хибних філо-
софсько-методологічних настанов українського бур-
жуазного націоналізму у тісному зв’язку з критикою
найреакційніших течій буржуазної філософської, со-
ціологічної та естетичної думки. Такий підхід перекон-
ливо засвідчує змикання концепцій «теоретиків» ми-
стецтва з буржуазно-націоналістичного табору з погля-
дами найконсервативніших буржуазних філософів, со-
ціологів, естетиків.
Викриваючи ті чи інші буржуазно-націоналістичні
фальсифікації, автори збірника водночас виявляють
їхнє методологічне, гносеологічне коріння, даючи
глибокий науково-теоретичний аналіз шкідливих кон-
цепцій, на необхідності та значенні якого вже на-
голошувалося в літературі *.
Аналіз вихідних позицій буржуазно-націоналістич-
них графоманів від літературознавства та естетики
дає всі підстави для висновку про їй збіг (і залеж-
ність) з ідеалістичними теоріями мистецтва (Ніцше,
Шпенглер, Бергсон, Ортега-і-Гассет та ін.), що запе-
речували його як засіб об'єктивного пізнання дійснос-
ті. У їхньому трактуванні мистецтва—«одкровення»,
позасвідомий імпульс, позасоціальний феномен, спон-
танне вираження душі художника.
Через усю фальсифікаторську писанину апологе-
тів буржуазного мистецтва проходила і проходить ідея
про негативний вплив на. художника соціальних кате-
горій, ідеології, світоглядних концепцій взагалі. За
такого антинаукового підходу мистецтво трактується,
як відображення індивідуального та колективного
«несвідомого» чи «підсвідомого» у психиці нації, мі-
фічного «доглмбинного» у «відвічному» національ-
ному характері. Разом з тим вражає відсутність будь-
якої системи в буржуазно-націоналістичних естетич-
них побудовах, що являють собою еклектичну
мішанину найреакційніших філософських течій. Усе це
зайвий раз засвідчує їхній наскрізь фальшивий
1 Див.: Гордієнко А. Т. На провідних напрямах боротьби
з буржуазною ідеологією.— «Радянське літературознавство»,
1975, № 6.
310
ідейно-теоретичний зміст, який повністю суперечить
передовій суспільній думці.
Відхрещуючись від реалізму, вихваляючи декадент-
ство й модернізм, виступаючи проти ленінської теорії
відображення та партійності літератури, буржуазно-
націоналістичне «літературознавство» силкується на-
дати своїм злобним писанням наукоподібності, зроби-
ти їх «придатними для вжитку» в ідеологічних дивер-
сіях.
У зв’язку з цим зростає значення виявлення соціаль-
но-класової спрямованості й функції тих чи інших есте-
тичних концепцій, зокрема буржуазно-націоналістич-
ного «походження». В. І. Ленін наголошував на тому,
що «явіть за найбільш абстрактними, філософськими
загальнотеоретичними міркуваннями стоять інтереси
певних класів. В. І. Ленін зазначав: «Люди завжди
були і завжди будуть дурненькими жертвами обману
і самообману в політиці, поки вони не навчаться за
всякими моральними, релігійними, політичними, соці-
альними фразами, заявами, обіцянками знаходити ін-
тереси тих чи інших класів» 1. Егоїстичні класові цілі
та інтереси українського буржуазного націоналізму,
його реакційна суспільно-політична роль викриті в на-
шій літературі. Продовжуючи цю викривальну лінію,
автори збірника розвінчують концепцію так званого
«українського елітарного мистецтва», довкола якої від-
давна вовтузяться буржуазно-націоналістичні «куль-
туртрегери» (стаття «Проблеми народності і критика
елітарних концепцій літератури»). У статті переконли-
во доведено, що, незважаючи на старанне маскуван-
ня й мімікрію, давні та сучасні буржуазно-націона-
лістичні «дослідники» повністю змикаються з найре-
акційнішими буржуазними ідеологами, виступають як
ідейні, класові, політичні вороги соціалізму й комуніз-
му, радянського ладу, українського народу.
М. Т. Яценко на основі фахового критичного аналі-
зу буржуазно-націоналістичних «праць» доводить, що
буржуазна естетика завжди намагалася накинути ес-
тетичний флер на елітарну теорію, спрямовану проти
трудящих, пристосувати положення Ніцше, а нині
й постулати «нової критики» до політичних, антина-
1 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 23, с. 46.
311
родних потреб українського буржуазного націона-
лізму.
Справжня сутність ідеології українського буржу-
азного націоналізму яскраво виявляється у послідов-
ному захисті її апологетами індивіда як такого, його
«волі до влади» і в приниженні (зрештою — запере-
ченні) ролі народних мас, трудящих як сили, за їх-
ньою термінологією, нібито інертної, «деструктивної»,
неспроможної до творчості. Елітарна концепція мис-
тецтва, обстоювана жовтоблакитниками, полягає в
дискредитації мистецтва, яке відбиває життя трудя-
щих, в піднесенні ролі експлуататорських класів у
створенні протягом віків «вищості» у художньому
процесі і суспільному житті. Звідси — спекуляції щодо
ролі української «добірної» національної еліти з її
«здоровим національним егоїзмом». Саме з допомо-
гою ідеалістичних теорій історичного процесу пред-
ставники українського буржуазного націоналізму сил-
куються довести право на існування різних уламків
буржуазно-націоналістичної контрреволюції за кордо-
ном, зображаючи їх мало не «виразниками національ-
ного єства», «справжнім субстратом нації» на проти-
вагу українському народові, що завжди був для на-
ціоналістичних безбатченків «аморфною, сірою
плебейською масою», «невиразною стихією».
Як тут не навести слова Лесі Українки: «У нас вели-
ка біда, що багато людей думають, що досить говорити
по-українськи (а надто вже коли писати дещицю),
щоб мати право на назву патріота».
Про цих «батьків України», що, як казала поетеса,
гралися словами «українство», «патріотизм», вона пи-
сала: «Наслухавшись таких милих розмов від людей,
що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся,
як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і
таким способом не загнав у баранячу кошару» ’.
Життя показує, що за псевдопатріотичними фраза-
ми націоналістичної еліти приховуються брудні, зажер-
ливі розрахунки націоналістів — повернутися на
Україну в обозі світової реакції в ролі «хазяїв-повели-
телів» і, наче п’явки, паразитувати на живому тілі
народу, який затаврував їх назавжди як зрадників
1 Л ее я Українка. Твори в десяти томах. К.» «Дніпро»,
1965, т. IX, с. 176.
312
та імперіалістичних підспівувачів. «Згідно з рецептою
крайніх націоналістичних «визвольно-фронтовських»
писак, доки вони не «визволять» України, в ній не
може бути й мови про творення української культури,
як і не можна підтримувати будь-яких зв’язків з куль-
турними діячами, письменниками і т. д., зустрічатися
з ними, коли вони прибувають сюди»,— з обуренням
писали про буржуазно-націоналістичну еліту пред-
ставники української трудової еміграції в Канаді *.
Матеріали збірника підтверджують висновок про
те, що гострі ідейні зіткнення в галузі мистецтва виз-
начаються боротьбою двох протилежних систем, що
їх сутність полягає у непримиренній боротьбі соціа-
лістичного реалізму з декадентським мистецтвом,
буржуазно-модерністською творчістю, яка відкинула
передові художні традиції минулого, реалістичні
принципи й естетику революційно-демократичних ус-
тремлінь. Ось чому боротьба з ідейно-естетичним про-
тивником, критика аргументована, творча, з позицій
марксизму-ленінізму має велике значення й для за-
кордонного читача, передусім прогресивних кіл укра-
їнських емігрантів за кордоном, української молоді,
яка потребує правдивого висвітлення минулого й су-
часного, чітких орієнтирів при оцінці суспільних явищ.
Виваженість наших методологічних позицій, глибока
розробка актуальних проблем багатонаціональної
радянської літератури, вміння ставити і розв’язувати
складні проблеми сучасної ідеологічної боротьби —
важливі засоби нашого безпосереднього контакту з
прогресивною українською еміграцією, яка дедалі
більше цікавиться здобутками української соціалі-
стичної культури.
Чи переслідуємо ми мету переконати противників,
запеклих ворогів українського народу — буржуазних
емігрантських «діячів»? Чи маємо ми їх на увазі, коли
адресуємось до закордонного читача? Звичайно, ні!
Йдеться про необхідність їх остаточного викриття, де-
маскування в очах еміграції. Слід враховувати, що
«естетичні студії» буржуазно-націоналістичних есте-
тиків, фальсифікаторів української радянської куль-
тури, «літературознавців» з так званих «Української
вільної академії наук» та «Українського вільного уні-
1 П’ятдесят років (1918—1968) на службі громадськості Ка-
нади. Торонто, 1968, с. 17.
313
верситету» не 'мають поширення у середовищі україн-
ської еміграції. Навіть буржуазно-націоналістичний
журнал «Український самостійник» визнав, що «нау-
ковці» від націоналізму «через закостенілий догма-
тизм або свідоме шарлатанство не усвідомлюють або
відкидають елементарний сенс суспільного життя».
Саме визначення «шарлатанство» найбільше пасує до
факту, що за кордоном жовтоблакитники створили аж
15 (?!)... академій типу «Мазепинської академії па-
м’яті Симона Петлюри». Газета «Українське життя»
в статті «Академоманія» глузливо назвала цю цифру
«світовим рекордом». І далі: «Віримо, що ця цифра
не є остаточною й буде напевно рости разом з інфля-
цією, тому що більшість наших провідних мужів збли-
жається до похоронного віку».
Зрештою гальванізаторами ідей українського бур-
жуазного націоналізму є не науковці, а ватажки тих
чи інших буржуазно-націоналістичних організацій за
кордоном, що придбали собі докторські та магістер-
ські дипломи. Беруть у цьому участь й деякі викладачі
коледжів та університетів українського походження,
співробітники спеціальних служб, «радянознавчих»
установ капіталістичного Заходу. Відверто фальсифі-
каторський характер їхніх виступів ставить цих псев-
довчених поза «респектабельним» українознавством,
проте окремі представники цієї групи силкуються
будь-що вплинути потрібним їм чином на буржуазну
історіографію, літературознавство.
Буржуазно-націоналістична газета «Америка» ще
1969 року, викриваючи продажність своїх жовто-бла-
китних конкурентів (не варто й говорити, що їй ціна
така сама), зазначала: «Взагалі журнальна атмос-
фера в ділянці літератури нагадує біржу», де «існує
попит на легкі пера... пера-фейєрверки і пера-ножи-
ки». І далі: на «шпальтах імміграційних журналів ме-
тушиться віддавна певна кількість ножиків, мочених
у чорнилі. Ані стилем, ані вагою змісту, ні даром пере-
конання, ні полетом ці пера-ножики не відзначаються.
Вони не служать літературі, література має їм слу-
жити (вище вже вказувалося, в якому саме плані.—
Ю. А)»1.
1 Цит. за вид.: ВарварцевМ.М. Буржуазно-націоналістич-
на пропаганда на службі антикомунізму. К., «Наукова думка»,
1974, с. 44.
314
Журнал «Сучасність» рекламується націоналіста-
ми як щось середнє між «літературознавчим» та
«інформаційним» оглядом. Зовнішня «інтелектуаль-
ність», на думку редакційної колегії журналу, по-
винна відрізняти його від примітивних бандерівських
видань. «Естетичні студії» «Сучасності» просякнуті
шовіністичним духом. У буйній фантазії жовто-бла-
китних расистів роль омріяної ними «самостійної
України» полягатиме в... «асиміляції білорусів», взятті
«під опіку» прибалтійських народів і навіть народів
Північного Кавказу.
Постійний автор «Сучасності» М. Добрянський від-
мовив у праві бути націями казахському, туркменсь-
кому та узбецькому народам, запропонувавши насиль-
но злити їх у якусь штучну «туркестанську націю». За
словами М. Добрянського, деякі народності* Радянсь-
кого Союзу «незаконно» мають право автономних ре-
спублік, зокрема башкири, бо ж вони «штучно зліпле-
ні в один народ», будучи частиною якогось «тюрксь-
кого народу».
Все це свідчить, що українські буржуазні націона-
лісти є лютими ворогами не тільки українського на-
роду, а й усіх братніх народів нашої країни, ворога-
ми всього прогресивного людства.
Доказовість та аргументованість тих чи інших
положень, пов’язаних з критикою ідеології та полі-
тики буржуазного націоналізму, використання з ме-
тою доведення істини, так би мовити, «першоджерел»
з буржуазної та буржуазно-націоналістичної літера-
тури — важливий методологічний принцип спросту-
вання ворожих теорій. І в наші дні актуальними є
ленінські слова про те, що «потрапити в смішне ста-
новище — найменша кара тому, хто за зразком преси
капіталістів сам собі малює «ворога» замість точного
посилання на слова тих чи інших політичних против-
ників» *. Не випадково націоналістичних апологетів
буржуазної ідеології та політики серйозно занепоко-
їла та обставина, що протягом останніх років поси-
лилась увага наших науковців до критичного розгля-
ду світоглядних засад українського буржуазного на-
ціоналізму, викриття його ідейних основ з критичним
використанням тих чи інших буржуазно-націоналістич-
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 31, с. 290.
315
них джерел. У буржуазно-націоналістичній пресі за
кордоном з’явилося кілька спеціальних статей, при-
свячених «антикритиці» праць радянських авторів
В. Ю. Євдокименка, Л. П. Нагорної, К. Є. Дмитрука,
В. П. Чередниченка та ін. Про дієвість нашої наукової
критики «самостійництва» свідчить і такий приклад.
Буржуазно-націоналістична газета «Українське життя»
визнала у травні 1976 року, що в їхньому середовищі
«політичну публіцистику замінила плитка дешева
пропаганда у стилі «Вісників» чи «Думок», де різні
півінтелігентні графомани виписують свою баланду.
Очевидно, це все вода на млин большевицької пропа-
ганди... Візьміть лише книгу Ю. Римаренка, візьміть
іншу полемічну... літературу, то вам лише червоніти
від сорому за дилетантство й неуцтво нашої політич-
ної літератури; вона далеко не доросла до інтелекту-
ального рівня... Нагорних, Чередниченків чи Євдоки-
менків».
Немає ніякого сумніву в тому, що книга «На заса-
дах народності і реалізму», як і інші праці радянсь-
ких літературознавців, викличе жваву реакцію за кор-
доном, злісні випади буржуазно-націоналістичних
«літературознавців».
Наші ідеологічні противники дедалі більше змуше-
ні ставати в оборонну позицію, виправдовуватися, бу-
цімто їх «не так зрозуміли», не використали «всю су-
купність» їхніх поглядів. Маскувальна псевдонаціо-
нальна мантія, якою силкується прикритися жовто-
блакитне «літературознавство», потрібна їм для того,
щоб утриматись далі під крильцем зарубіжних анти-
радянських центрів.
Колектив Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
АН УРСР створив серйозну, переконливу працю, яка
засвідчує ідейно-творче зростання наукової марксист-
сько-ленінської критики, її оперативність та діє-
вість у спростуванні ворожих естетичних концепцій,
активну участь літературознавства у класовому дво-
бої непримиренних ідеологій. У збірнику дається роз-
горнута критична оцінка ідеалістичного, буржуазно-
націоналістичного розуміння історії української
літератури, спростовуються антинаукові погляди су-
часної «літературознавчої еліти» за кордоном. В
обіг вводиться немало нових джерел, досі не відомих
широкому колу літературознавців, які допомагають
316
посилити доказовість викриття буржуазно-націона-
лістичних фальсифікацій.
Вихід збірника, на наш погляд, є успішною спробою
на належному теоретичному рівні розглянути важли-
ві питання історії української дожовтневої літе-
ратури, насамперед закономірності розвитку худож-
нього методу і такі важливі категорії, як на-
родність та ідейність літератури. Зрозуміло, що до-
слідженням цієї, проблематики не вичерпуються зав-
дання нашої боротьби проти ідеалістичних, антинау-
кових, буржуазно-націоналістичних концепцій. Перед
радянськими літературознавцями й естетиками — ве-
ликі завдання в цій справі. Давно назріла необхід-
ність в аргументованій науковій критиці концепцій
буржуазно-націоналістичного «літературознавства»,
які стосуються давньої літератури, логіки розвитку й
співвідношення творчих методів (від барокко до реа-
лізму), змісту і форми, співвідношення соціального
і народного в історичному розвитку літератури тощо.
Немає сумніву в тому, що наші літературознавці
зроблять свій вагомий внесок в розгляд і цих злобо-
денних питань, що сприятиме підвищенню дієвості
наукової критики ідейно-естетичних «концепцій» на-
ших ідеологічних противників.
«БРЕШЕШ, ЛЮДОМОРЕІ»
Радянське суспільствознавство велику
увагу приділяє рішучій, безкомпромісній критиці бур-
жуазно-націоналістичних перекручень минулого та су-
часного життя українського народу, його революцій-
них, бойових та трудових традицій, становлення і зміц-
нення дружби та братерства з великим російським
народом, з усіма народами нашої багатонаціональної
країни.
Увагу українських літературознавців та філософів
привертають, зокрема, проблеми викриття фальсифі-
кацій ідейної спадщини Кобзаря. Серед робіт на цю
тему актуальними за своєю проблематикою є, на наш
погляд, праці Є. П. Кирилюка, Є. С. Шабліовського,
В. Л. Микитася, І. П. Головахи, І. Д. Назаренка,
О. Р. Мазуркевича, М. І. Новикова, Д. X. Острянина,
І. І. Пільгука, Л. Ф. Хінкулова, В. Т. Шпака, В. Г. Дон-
317
чика та інших радянських авторів, а також зарубіж-
них культурно-політичних діячів — Джона Віра, Юрія
Косача, Петра Кравчука, Марії Скрипник, Леона
Толопка, Матвія Шатульського та ін.
Справа не лише в тому, що ці автори піддають кри-
тиці погляди значно ширшого кола буржуазних та
буржуазно-націоналістичних авторів, ніж це було
зроблено досі (розглянуто праці, опубліковані в 60—
70-х роках у США, Канаді, Англії, Франції та ФРН).
Дослідники насамперед поставили собі за мету роз-
крити антинауковий характер буржуазно-націоналіс-
тичної методології та аргументації, пов’язуючи це
завдання із здемаскуванням реакційних концепцій
«старого» українського буржуазного націоналізму
кінця XIX — початку XX ст., що ввійшли в аннали за-
рубіжного «шевченкознавства».
М. Т. Рильський у статті «Про нашу національну
гордість» зазначав: «Багато дорогих і великих імен в
славному минулому нашої України. Наші вороги, на*
ціоналісти всіх гатунків і під усякими личинами, на-
магаються фальсифікувати смисл і значення цих
імен. Так відбувається, наприклад, з Шевченком, чий
світлий образ священний для нашого народу. Націо-
налістичні негідники намагаються фальсифікувати
творчість великого Шевченка, того Шевченка, який
закликав... «щоб усі слав’яни стали добрими брата-
ми», того Шевченка, який провіщав «сім’ю велику,
вільну, нову», того Шевченка, який благоговів перед
Пушкіним і Щедріним, того, хто сміливо й рішуче
повстав проти антисемітизму, того, який пропонував
другу-поляку: «Подай же руку козакові і серце чистеє
подай»,— того, чиє ім’я навіки зв’язано з славними
іменами Чернишевського і Добролюбова»
Важливе значення для критики фальсифікацій
творчості того чи іншого письменника має ленінський
підхід до цього питання.
«Гноблячі класи,— зазначав В. І. Ленін,— при
житті великих революціонерів платили їм постійними
переслідуваннями, зустрічали їх учення найдикішою
злобою, найшаленішою ненавистю, найрозгнуздані-
шим походом брехні і наклепів. Після їх смерті роб-
1 Рильський М. Твори в трьох томах. К«, Держлітвидав,
1955, т. III, с. 37.
318
ляться спроби перетворити їх у нешкідливі ікони, так
би мовити, канонізувати їх, надати певної слави їх
імені для «утішення» пригноблених класів і для оду-
рення їх, вихолощуючи зміст революційного вчення,
притупляючи його революційне вістря, опошляючи
його»
Саме це, як справедливо вказується у роботах ра-
дянських науковців, є характерним для «праць» Кла-
ренса Меннінга, націоналістів В. Барки, Ю. Бойка,
Л. Білецького, А. Княжинського, І. Огієнка, А. Сте-
бельського та інших, що намагаються вилучити з
творчості Шевченка ідеї класової боротьби і соці-
альної революції, довести неіснуючу «відповідність»
ідейної спадщини Кобзаря горезвісній буржуазно-
націоналістичній теорії «безкласовості» української
нації. Зрештою з подібними вигадками виступали
свого часу Б. Лепкий, Д. Донцов, Д. Дорошенко,
С. Смаль-Стоцький та інші, що писали про якусь
«безмежну любов поета до панів-земляків», роблячи
з нього «глашатая» якогось «всеукраїнського компро-
місу», «ідеолога політично-державного усамостійнен-
ня України».
Сучасні буржуазно-націоналістичні ідеологи свої
безсилі спроби спрямовують на те, щоб «підперти»
авторитетом Кобзаря дещо модифіковану теорію
«еліти» про доцільність поділу суспільства на «незря-
чих гречкосіїв», з якими ототожнюються трудящі ма-
си, та представників якогось «українського аристок-
ратизму», «верхів нації», до яких мали б належати
можновладні верстви — поміщицтво, куркульство та
їх «адорати» — українські буржуазні націоналісти.
Такими думками сповнені коментарі Л. Білецького до
вінніпезького чотиритомного видання «Кобзаря», до
чікагського видання творів Шевченка в чотирнадцятії
томах, англомовної збірки «Європейський борець за
свободу Тарас Шевченко», виданої 1960 року у Ва-
шінгтоні, та ін. Шевченка силкуються зробити мало
не речником українського націоналізму з тим, щоб
надати цьому антинаціональному явищу бодай про
людське око «національного» декоруму. А якщо наці-
оналізм є «національний», значить, він і є «непофаль-
шованою» ідеологією трудящих мас, як гасло «сус-
1 Л е н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 33, с. 5.
319
пільно відповідальних верхів» всупереч «суспільно
безвідповідальним низам».
Саме такою е основа намагань представити Шев-
ченка «носієм справжніх національних ідеалів», «сво-
їм апостолом».
Між тим саме Шевченко писав: «Имеет ли какое-
нибудь значение наше маленькое вьісшее общество в
смисле национальности? Кажется никакого. А сред-
ний класе — зто огромная... масса, зто половина наро-
да, зто сердце нашей национальности» '.
Отже, серце української нації, за Шевченком, не
панство, не потомки «гетьманів дурних», а трудовий
народ з його споконвічними мріями і боротьбою не
тільки за національне, але й передусім за соціальне
визволення. «Я благоговею перед Салтмковнм, — пи-
сав Шевченко. — О Гоголь, наш бессмертньїй Гоголь!
Какою радостью возрадовалась бн благородная душа
твоя, увидя вокруг себя таких гениальньїх учеников
своих. Други мои, искренние мои! Лишите, подайте
голос за зту бедную, грязную, опаскуженную чернь!
За зтого поруганного, бессловесного смерда» (V,
118—119). Таким був справжній Шевченко, гла-
шатай «черні» і «смерда», однодумець російських
революційних демократів, поборник дружби народів.
Саме Шевченко «був, може, єдиним поетом, який
цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і ви-
разив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова,
не знаючи ніяких вагань, ніяких компромісів» *. За-
соби, до яких вдаються сучасні фальсифікатори ідей-
ної спадщини Шевченка, на кшталт задеснянських,
княжинських, донцових, видають їх як запеклих воро-
гів революційно-визвольних завоювань українського
та інших народів нашої багатонаціональної країни.
«І тепер, коли на землі йде бій за національну неза-
лежність кожного народу, проти колоніалізму, за по-
будову нового суспільства, гідного визволеної людини,
народи з хвилюванням читають Тараса Шевченка, з
любов’ю і повагою вшановують його пам’ять» 3,— пи-
1 Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів у шести томах. К.»
Вид-во АН УРСР, 1964, т. V, с. 33. Далі, посилаючись на це
видання, том і сторінку зазначатимемо в тексті.
2Білецький О., ДейчО. Тарас Григорович Шевченко.
«Дніпро», 1958, с. 199—200.
3 Цит. за кн.: Світова велич Шевченка. К.» Держлітвидав, 1964,
т. З, с, 317.
320
сав видатний турецький порт і громадський діяч На-»
зим Хікмет.
У працях радянських шевченкознавців піддано
критиці реакційні ідеї, спрямовані проти інтернаціо-
нального єднання трудящих, проти Шевченка — ре-
волюційного демократа, палкого поборника друж-
би і братерства народів. Один з мельниківських
«провідників» (за сумісництвом «доктор») Ю. Бойко
намагається представити російських революційних
демократів Добролюбова, Герцена, Чернишевського,
Бєлінського як «прибічників» царського самодержав-
ства лише тому, що вони були росіянами, в такий
спосіб протиставляючи їх Шевченкові, а націоналіст
із Колумбійського університету Ю. Шевельов (Шерех)
пише у збірнику статей «Тарас Шевченко», виданому
для англомовного читача в Голландії, що поет ніби-
то «усунувся від кола ідей 1860 року», бо начебто
«не бажав» можливих впливів тодішньої московської
революційно-радикальної течії, лідери якої гуртува-
лися біля Герцена та його послідовників. Для під-
твердження своїх вигадок про якусь «неприязнь» ро-
сійських революційних діячів до Шевченка буржуаз-
но-націоналістичні літературознавці вдаються як до
перекручення їх думок, так і до приписування їм ста-
тей реакційних авторів, висмикування того чи іншого
вислову з тексту і тлумачення відповідно до потреб
ідеологічних диверсантів.
Бандерівський «Визвольний шлях», наприклад,
надрукував переклад поеми «Тризна» українською
мовою з метою мусування старих вигадок, нібито ро-
сійська мова була Шевченкові чужа. (До речі, перек-
лад зроблено на дуже низькому рівні з ігноруванням
правописних норм сучасної української літературної
мови) \
Як відомо, поема «Тризна» була одним з перших тво-
рів, присвячених декабристам, до яких Шевченко
завжди ставився з любов’ю й повагою, що засвідчу-
ють його записи в «Журналі». Побачивши вперше гер-
ценівську «Полярную звезду» з портретами повіше-
них царем декабристів, Шевченко писав: «Как бьі хо-
рошо бьіло, если бн вьібить медаль в память зтого
гнусного собьітия. С одной стороньї— портрети зтих
1 Див.: МикитасьВ. Л. Всупереч правді, с. 52.
И Ю. Римаренко
321
великомучеников с надписью «Первне русские благо*
вестители свободьі», а на другой стороне медали —
портрет неудобозабьіваемого Тормоза (Миколи І. —
/О. Р.) с надписью: «Не первьій русский коронована
ний палач» (V, 160).
Звичайно, фальсифікації буржуазних націоналістів
не мають нічого спільного з реальними фактами жит-
тя і діяльності Шевченка, його творчістю і розрахова-
ні передусім на необізнаність закордонного читача.
Радянські шевченкознавці у своїх наукових працях,
монографіях наводять багатий, інколи маловідомий
матеріал, який свідчить про те, що у творчості Шев-
ченка і російських революціонерів-демократів — кра-
щих синів українського і російського народів — від-
билась спільна революційна боротьба двох братніх
народів за своє визволення. Наші науковці аргумен-
товано спростовують вигадки тих буржуазно-націона-
лістичних «літературознавців», що намагаються твер-
дити, нібито Шевченко виступав не проти російського
самодержавства і феодально-кріпосницького ладу
(це, мовляв, «пропаганда»), а проти російського на-
роду, його культури (Верес, Задеснянський, Володи-
мирович та ін.). Славне ім’я Шевченка використову-
ється ними для спроб розпалити ворожнечу до брат-
нього російського народу, підсилити «основоположну»
націоналістичну тезу про «демона національної нена-
висті» в «гуртовій душі» тієї чи іншої нації тощо.
Принагідно зазначимо, що вигадки подібного роду
є улюбленим прийомом буржуазних націоналістів у
виступах проти пролетарського інтернаціоналізму.
Антиросійська спрямованість українського буржу-
азного націоналізму, в тому числі і його сучасного емі-
грантського різновиду, свідчить передусім про його
антирадянську контрреволюційну природу, сутність
якої в спробах будь-що розхитати монолітну єдність
народів нашої країни.
Не випадково американська газета «Нью-Йорк
тайме» писала в квітні 1970 року про необхідність на-
самперед викликати в СРСР не тільки «ворожість
між росіянами та їх спільниками (країнами соціаліс-
тичної співдружності. — Ю. Р.), а й росіянами та їх
співгромадянами, наприклад, українцями, латишами
чи таджиками».
322
Підступність та лицемірство удаваних «друзів наро-
ду» яскраво видно в наші дні, коли в умовах емігрант-
ського животіння верхівка буржуазно-націоналістич-
ної контрреволюції вступає в альянс з російською
білогвардійщиною —організаціями типу горезвісно-
го «Народно-трудового союзу» (НТС), «Союзу бороть-
би за визволення народів Росії» та іншими, що від-
стоюють старезне гасло «єдиної та неділимої Росії».
Людські шашелі. Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого
І вас не стане,— будяки
Та кропива — а більш нічого
Не виросте над вашим трупом.
І стане купою на купі
Смердячий гній — і все те, все
Потроху вітер рознесе... (II, 416)
Ці слова поета, спрямовані проти продажності час-
тини козацької старшини, повністю стосуються сучас-
ного табору буржуазно-націоналістичної контрреволю-
ції, що є допоміжною зброєю імперіалістичних держав
у боротьбі проти радянського ладу, проти сил миру й
соціалізму. Прогресивний зарубіжний культурно-полі-
тичний діяч А. Юркевич слушно писав у зв’язку з
150-річчям з дня народження великого Кобзаря:
«Повним перекрученням і наклепом є зображення
Шевченка «послідовним українським націоналістом»,
який ставився з недовір’ям і ненавистю до всього ро-
сійського. Шевченко без усякого сумніву був непри-
миренним ворогом царя і всієї феодальної системи».
І це «було ясно виражено в його поезії, як, наприк-
лад, в поемі «Кавказ» у рядках: «Від молдаванина до
фінна на всіх язиках все мовчить». Це включало всіх —
і фіннів, і молдаван, і українців, і росіян».
Творчість Т. Г. Шевченка ніколи не мала й не має
нічого спільного з ідеологією українського буржуаз-
ного націоналізму, з балаканиною націоналістів про
якусь «одвічну» відчуженість нації, про якесь постій-
не стихійне суперництво, закладене в людину, в саму
сутність нації і про якусь ідилію «суспільства націо-
нальної гармонії», властиву нібито «всеукраїнському
національному організмові» на відміну від національ-
ної спільності «російського общинного типу».
11*
323
Саме Т. Г. Шевченко наблизився до глибокого ро-
зуміння історії України, виходячи з єдино правильно-
го класового принципу непримиренних суперечностей
між гнобителями і пригнобленими. Неначе відповідаю-
чи зарубіжним «шевченкознавцям» від українського
буржуазного націоналізму, в посланні «І мертвим, і
живим...» він писав:
А гвалту, а крику!
І гармонія, і сила,
Музика, та й годі.
А історія!., поема
Вольного народ а! (І, 332)
Полум’яному борцеві за визволення українського
народу, ідеологу поневолених селянських мас, Шев-
ченкові були чужі почуття національної обмеженості,
«відрубності». Він боровся за єдність всіх гноблених
царизмом народів, глибоко співчував їх страждан-
ням. Так, Франко відзначав, що любов Кобзаря до
України, яка була найближча його серцю, вболівання
за долю українського народу засновується свідомо
та твердо на любові до всіх людей, на бажанні за-
гальнолюдського братерства, на прихильності до всіх
пригноблених та покривджених. За словами Каменя-
ра, Шевченко протестував «не зі становища виключ-
ного українства, а зі становища покривдженої людсь-
кості» \ Саме це відзначала «Правда» в редакційній
статті до 150-річчя з дня народження поета: «Воле-
любні вірші великого Кобзаря виражали думки і
прагнення не тільки українського бідняка, а й бідня-
ка російського, калмика, киргиза, казаха — всіх гноб-
лених, які населяли царську імперію» * 2.
Намагаючись будь-що «підкріпити» авторитетом
народного поета свої антигуманні, псевдонаукові націо-
налістичні концепції, зарубіжне «шевченкознавство»
вдається до такої «методології» — спочатку прагне
апріорі вивести стереотип якоїсь «загальної націона-
льної духовності» Шевченка і лише після цього, від-
штовхуючись від такого вигаданого стереотипу, «ана-
лізує» творчість поета. За допомогою подібних антина-
укових прийомів борця за краще життя трудящих
намагаються виставити мало не співцем... «недотор-
' Ф-ранко І. Твори в двадцяти томах. К.» Держлітвидав,
1955, т. XVII, с. 17.
2 «Правда», 1964, 9 марта.
324
канності приватної власності», «рівності перед зако-
ном» та інших атрибутів буржуазного суспільного ла-
ду. Не випадково буржуазний націоналіст В. Барка
твердить, що поет нібито бажав для України «громад-
ської волі—ттакої, як у демократіях Заходу», а гіт-
лерівський лакуза Б. Кравців приписує Кобзареві за-
хоплення «американським способом життя».
Як ццнічно твердять націоналісти, економічна мо-
гутність капіталістичної Європи значно посилилася б,
якби вдалося включити до неї й Україну «як дже-
рело сільськогосподарської продукції» та «як спожива-
ча, що індустріалізується». Іншими словами, йдеться
про марні надії перетворити вільну, суверенну Радян-
ську Україну, що в братерській сім’ї народів СРСР
досягла завдяки співробітництву та взаємодопомозі
всіх радянських республік не бачених досі успіхів в
усіх сферах суспільно-політичного життя, на об’єкт
політичних спекуляцій. Одвічне гендлярство буржуаз-
но-націоналістичної кліки таврують гнівні Шевченко-
ві слова:
Ви — розбійники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте?.. (1, 337—338)
Симпатії поета до визвольної боротьби народів світу,
зокрема американського народу, відповідали бороть-
бі Кобзаря за визволення народів Росії від соціального
й національного гніту. «Тарас Шевченко — народний
поет, який ненавидів всяке невільництво — чи то в
кріпосницькій Росії, чи то в капіталістичній Америці.
Марно стараються американські реакціонери і їх націо-
налістичні прислужники прикрити словом Шевченка
ганебний «американський спосіб життя». Слово Шев-
ченка було, є і буде закликом до боротьби проти гно-
бителів, а тому і проти американських імперіалістів,
які тепер взяли на себе роль світового жандарма і во-
рога всього прогресивного і демократичного» \
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
1 Кравчук П. Тарас Шевченко в Канаді. К.» Держлітвидав,
1961, с. 109.
325
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових, старих, кровавих,
Не ріки,— море розлилось,
Огненне море! (І, 324)
Ці рядки Кобзаря з поеми «Кавказ» звучать так, ні-
би вони написані проти сучасної імперіалістичної ре-
акції, її загарбницької політики. Проте у статті «Кав-
каз» Шевченка», вміщеній в антирадянському журна-
лі «Юкрейніен квотерлі», К. Меннінг твердить, що у
вищеназваній поемі він вбачає оспівування «амери-
канських ідеалів» (?!). «Демократія» на американсь-
кий взірець — ідеал фальсифікаторів Шевченка, при-
служників найреакційніших сил сучасності. Не випад-
ково один з буржуазно-націоналістичних ділків
М. Степаненко проголосив «модерне» гасло — «марш
на Вашінгтон» — «всюди, де є можливість спричини-
тися до розросту Америки і стати на постій українсь-
кої (націоналістичної, антирадянської. — Ю. Р.) спра-
ви у Вашінгтоні...». Подібні висловлювання яскраво
розкривають суть тези про «подвійне громадянство»
українських емігрантів, про США як їх «політичну
батьківщину», свідчать про те, що в ідеології, психо-
логії, поведінці й поглядах українських буржуазних на-
ціоналістів, як, між іншим, і будь-яких інших націо-
налістів, нічого українського й національного немає.
Зарубіжні «літературознавці» обстоюють класові
інтереси буржуазних та дрібнобуржуазних прошарків
української еміграції, що міцно зрослися з експлуата-
торськими класами країн поселення, стоять на службі
імперіалістичної реакції, що посилює боротьбу проти
СРСР, проти української соціалістичної нації — скла-
дової частини єдиного багатонаціонального радянсько-
го народу. Ніби передбачаючи подібні дії можновлад-
них верств та їх апологетів, великий Кобзар писав:
І звір того не зробить дикий,
Що ви, б’ючи поклони,
З братами дієте... Закони
Катами писані за вас... (II, 113)
326
Буржуазно-націоналістичні фальсифікатори спад-
щини Шевченка служать тим, хто фінансує їхні анти-
радянські видання й надає кошти з «приватних фон-
дів» типу фондів Форда та Карнегі (на їхні гроші ви-
йшли, наприклад, книжки «Європейський борець за
свободу Тарас ШевчейкО», «Жйття Тараса Шевченка»
П. Зайцева та ін.). На коштй ЦРУ утримується анти-
радянське видавництво «Пролог»; буржуазно-націона-
лістичний «Український самостійник» щомісяця одер-
жує «від американців» 10 тисяч західнонімецьких
марок. Фонд Форда, що є найбільшим інвеститором
у справу ідеологічних дйвйрсій *, субсидує так зва-
ні «Аннали» — орґай псевдонаукової «Української
вільної академії наук». Націоналістичне «Українське
слово» з його жаліоГіДййМ тиражем й дефіцитним ба-
лансом змогло 1968 року Придбати у власність буди-
нок, на що було витрачено 82 тисячі франків2. Як тут
не пригадати влучні слова Кобзаря:
Не вам,
Не вам, в мережаній лівреї
Донощийи і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розйинать,
А не любить вн вчились брата! (II, 296)
Розглядаючи творчість Т. Г. Шевченка, буржуазні
автори виходять з ідеалістичного розуміння фактів.
Грубе «обстригання» творів поета, спотворення їх
ідейного змісту, жонглювання окремими словами, їх
висмикування з тексту й свавільне тлумачення, підмі-
на понять, суб’єктивізм, демагогія, словесна еквіліб-
ристика — такий далеко не повний перелік «методів»
буржуазного «шевченкознавства». Саме в такий спо-
сіб Шевченка Намагаються перетворити на «основопо-
ложника українського ідеалізму», послідовника ідеа-
лістичної філософії Канта, філософії релігії Шеллінга,
теорій національного месіанізму Фіхте.
Проте ці спроби марні, адже Т. Г. Шевченко боров-
ся проти німецького ідеалізму, у своєму «Журналі» він
безжально висміяв естетику епігона Гегеля К. Лібель-
та, кажучи, що він лише пише по-польськи, а думає
по-німецьки, бо просякнутий німецьким ідеалізмом, і
1 Див.: Стратегия лжи. М., «Прогресе», 1967, с. 84.
4 Див.: Варварцев М. М. Буржуазно-націоналістична
пропаганда на службі антикомунізму, с. 85.
327
що його писання — «настоящий немецкий суп-вас-
сер» (V, 58).
У працях радянських шевченкознавців наголошує-
ться на тому, що фальсифікатори не можуть прими-
ритися з величезним значенням поглядів Шевченка
для історії суспільно-політичної й філософської думки
не тільки українського народу, а й усіх народів на-
шої багатонаціональної країни, з тим, що матеріалізм
Кобзаря, як і російських революціонерів-демократів,
був найвищою формою домарксового матеріалізму.
Замовчуючи критику Шевченком ідеалізму, зокрема
ідеалізму в галузі естетики, буржуазні ідеологи сил-
куються довести, нібито матеріалістична філософія на
Україні не мала грунту для свого розвитку, запере-
чити матеріалістичну традицію в історії філософської
думки в Росії, в тому числі й на Україні, про що писав
В. І. Ленін. Ім’ям Т. Г. Шевченка намагаються ви-
правдати реакційний характер ідеології українського
буржуазного націоналізму. Адже в ідейно-теоретично-
му плані доктрина українського буржуазного націо-
налізму позбавлена будь-якої внутрішньої логіки і
являє собою суміш давно відкинутих наукою і «модер-
них» реакційних поглядів, що видаються буржуазно-
націоналістичними апологетами за «самостійницькі»
постулати.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й бога, тільки я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого...» (І, 331)
Ці слова Кобзаря, звернені до послідовників німець-
кої ідеалістичної філософії на Україні, можна адресу-
вати сьогоднішнім «самостійникам», ідеологія та ді-
яльність яких пов’язані з усебічною зрадою українсь-
кого народу та інтересів української еміграції.
У радянській літературознавчій науці значну увагу
приділено викриттю буржуазно-націоналістичних спо-
творень антирелігійної творчості Шевченка, що сприя-
ла освіті народних мас, боротьбі проти неуцтва, тем-
ряви й забобонів. І якщо у ЗО—40-х роках XX ст.
націоналісти робили безсилі спроби якось примирити
328
революційно-демократичний гуманізм Шевченка з на-
ціонал-фашизмом, що широко використовував і релі-
гійні забобони, то в наші дні, говорячи про нібито
«глибоку повагу» Шевченка до «віри» і його «любов
до традиційних вчень», жовтоблакитники намагаються
використати популярність Шевченка для підтримки
авторитету релігії й церкви в середовищі емігрантів,
який вони дедалі більше втрачають, для активізації
антирадянської діяльності уніатської та української
автокефальної церков за кордоном.
Шевченко зображується ними як містик, проповід-
ник «святого Євангелія», стверджується, що «святе
письмо було джерелом його творчості».
А де ж докази? «Професор» Іван Огієнко (митропо-
лит Іларіон) підрахував, скільки разів уживано слова
«бог», «господь» та «церква» у Кобзарі. «Переконли-
ва» митрополича арифметика! Такими нісенітницями
є й вигадки про «визначальний вплив» на Шевченка
біблії та псалтиря, оскільки він їх «перекладав». Од-
наче поет не перекладав, а переспівував біблійські мо-
тиви, що лежить у руслі літературної традиції, корис-
тувався цими мотивами як езопівською мовою, вкла-
даючи в них зовсім новий, революційний зміст1.
Як же сам Шевченко дивився на «святе писання»?
Одну із його книжок—апокаліпсис — він, наприк-
лад, назвав «боговдохновенной галиматьей», «аллего-
рической чепухой».
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає! (І, 262)
Таке справжнє, не фальсифіковане ставлення Кобза-
ря до релігії, до церкви.
Про різного роду «просвітителів» і місіонерів у ря-
сах і без ряс Кобзар писав:
На те письменні ми,
Читаєм божії глаголи!..
Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
1 Див.: Микитась В. Л. Всупереч правді, с. 58
329
Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тільки дайте
Себе в руки взяти.
Як у тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!., і як плести
Кнути узловаті,—
Всьому навчим... (/, 326—328)
Микола Бажай у промові на Міжнародному фору-
мі діячів культури, присвяченому 150-річчю з дня на-
родження Т. Г. Шевченка, говорив: «Він увічнений в
серці народу, живий, надихаючий, рідний. Це знають
вороги нашого радянського народу і, цілячи в народ,
цілять у поета, хочуть використати його ім’я в своїх
антирадянських, антикомуністичних намірах. З пре-
зирством дивиться український народ на цю брудну
гру. її буде програно, бо світлого імені, світлої поста-
ті, світлого слова Шевченкового не заплямувати, не
обернути проти народу нікому і нікому, ніколи і ніколи.
Шевченкове слово стало на сторожі народу. Народ
стоїть на сторожі Шевченкового слова» \
Проте націоналісти не припиняють своєї брудної ме-
тушні навколо імені великого Кобзаря. Досить назва-
ти такого «письменника» від націоналізму, як Іван
Багряний, який облудно заявив, що для нього і його
колег Шевченко — це «забута постать», доба якого
мцнає разом з «задрипаними хуторами». У вік інду-
стріалізації, електрики, машин та урбанізації поет ні-
бито «відспівав свою пісню». Д. Чижевський, у свою
чергу, закидає Шевченку неясність образу «воскресін-
ня України»: «Як син села і як поет він не міг сказати
ясно те, що мусять сказати політики». Один з ідеоло-
гів так званого «інтегрального» націоналізму Іванен-
ко-Шлемкевич вважає, що в «Гайдамаках» забагато
публіцистики, а сам твір слабкий «і формально, і сти-
лістично», а головне—«змістовно». Він висловив
своє невдоволення тим, що деякі зарубіжні автори свої
розвідки про Шевченка «насичують цитатами з коза-
цько-гайдамацьких творів» Кобзаря. А «апостол»
українського буржуазного націоналізму Д. Донцов
паплюжив Шевченка за його матеріалістичні, рево-
1 Всенародна шана. Відзначення сторіччя з дня смерті та
150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. К., «Наукова дум-
ка», 1967, с. 318.
330
люційнй-демократичні погляди, за його пристрасні
заклики до братнього єднання народів та істерично
закликав «покінчити з культом Шевченка». Безсором-
ною брехнею є стаття А. Стебельського «Естетика
Шевченка», в якій доводиться, нібито висловлювання
поета Про літературу, театр, музику, малярство, архі-
тектуру «Дуже суб’єктивні... психічно настроєні», не
відповідають об’єктивній істині. «Брешеш, людомо-
ре!» — так відповів би на це сам Шевченко.
Об’єктивній істині не відповідає інше — спроби об-
брехати великого Кобзаря, спаплюжити його твор-
чість, відкинути здобутки радянського шевченкознав-
ства.
Протягом 20 років націоналістичні «культуртрегери»
оскверняли пам’ятник Кобзареві у Палермо (Канада).
П. Кравчук писав, як свого часу «російські шовіністи-
денікінці знищили статую Т. Г. Шевченка в Києві, ні-
мецькі фашисти-гітлерівці стріляли у пам’ятник на
могилі поета і тримали коней в його музеї в Каневі,
тут, в Кайаді, націоналістичні хулігани обливають
монумент поета чорною фарбою. Хіба це не спорід-
неність цих Чорних діл? Хіба ця сама ненависть не
проходить лейтмотивом від російських шовіністів-де-
нікінців, через німецьких гітлерівців до українських
націоналістів. Це аж надто очевидно... Так, націона-
лістичні хулігани, чорну фарбу можна змити зі стін
музею, з пам’ятника Шевченку, але ніколи не змиє-
те чорних плям з своїх чорних душ! Хай ці чорні пля-
ми залишаються навічно на вашій чорній совісті!» *.
Українські радянські літературознавці багато зро-
били у справі дослідження основних тенденцій, що
поширюються у каламутному потоці антикомуністич-
ної літератури капіталістичного Заходу, визначення
загальної концептуальної спрямованості сучасного
буржуазного літературознавства, апологетами якого
є так звані «шевченкознавці» за рубежем. Важливим
завданням є викриття тісного взаємозв’язку між бур-
жуазною псевдонаукою і антикомуністичною політи-
кою. Ще чекає грунтовного критичного розгляду бур-
жуазно-націоналістична «література» 60—70-х років,
яка засвідчує повне банкрутство спроб жовто-блакит-
1 Кравчук П. Націоналістичним наклепам —- зась. К., вид-
во товариства «Україна», 1971, с. 45.
331
них трубадурів залучити Т. Г. Шевченка до сонму
націоналістичних «пророків». Всі ці потуги ворогів
марні. Світле ім’я Т. Г. Шевченка їм не заплямувати
ніколи. Гнівне слово поета і зараз відіграє велику
роль в сучасній ідеологічній боротьбі.
Можна з гордістю сказати, що велика спадщина
Шевченка і велика правда про Шевченка в надійних
руках його вільних і щасливих нащадків — радянсько-
го народу, що в братній сім’ї будує комуністичне май-
бутнє.
ми — ПАТРІОТИ Й ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТИ
Нові, масштабні завдання дальшого
розвитку нашого суспільства, загострення ідеологічної
боротьби на міжнародній арені ставлять дедалі вищі
вимоги до ідейно-виховної роботи.
Для вчених-суспільствознавців і ідеологічного ак-
тиву партії орієнтирами принципової важливості в
організації, ідейній спрямованості цієї роботи стали
матеріали XXV та XXVI з’їздів Комуністичної партії
Радянського Союзу, постанови ЦК КПРС «Про даль-
ше поліпшення ідеологічної, політико-виховної робо-
ти», «Про 110-у річницю з дня народження Володими-
ра Ілліча Леніна», документи пленумів ЦК партії, в
яких містяться глибокі марксистсько-ленінські оцінки
сучасного етапу розвитку нашої країни та всього світу,
визначено завдання дальшого розвитку революційної
теорії та практики, накреслено конкретні заходи, спря-
мовані на формування у радянських людей комуністич-
ного світогляду, любові до соціалістичної Вітчизни,
пролетарського інтернаціоналізму, підвищення їх полі-
тичної пильності та класового чуття.
В центрі уваги суспільствознавців республіки —
аналіз сучасного етапу розвитку нової історичної спіль-
ності людей — радянського народу, шляхів дальшого
поліпшення інтернаціонального виховання трудящих,
викриття теоретичної неспроможності і реакційності по-
літичної практики буржуазного націоналізму. Наукові
та публіцистичні праці радянських дослідників пере-
конливо доводять, що реакційні ідеологічні засади
українського буржуазного націоналізму, його контрре-
волюційна антирадянська практика завжди були воро-
332
жими пролетарському інтернаціоналізму, трудящим
Української РСР, усім братнім народам Радянського
Союзу. Значне місце в наукових розробках україн-
ських радянських вчених посідають проблеми зміцнен-
ня інтернаціональної єдності радянського суспільства,
всебічного розквіту і неухильного зближення націй і
народностей СРСР; багатоманітних форм поєднання
інтернаціонального і національного в різних сферах
комуністичного будівництва; аргументованої критики
ідеологічних міфів буржуазних «радянологів» з питань
марксистсько-ленінської теорії націй та національної
політики КПРС.
Велике значення для всієї справи комуністичного
виховання трудящих республіки мають видання
українською мовою Повного зібрання творів В. І. Ле-
ніна, видання українською мовою творів К. Маркса
і Ф. Енгельса, яке завершується, публікація збірни-
ків документів з’їздів, конференцій та пленумів Цен-
трального Комітету КПРС і Компартії України. Під-
готовлено та опубліковано ряд ідеологічно важливих,
фундаментальних історико-партійних праць, які ста-
новлять значний внесок у розробку окремих питань
комуністичного будівництва, ленінської національної
політики, радянського патріотизму і соціалістичного
інтернаціоналізму, боротьби Комуністичної партії
та радянського народу проти буржуазної і, зокрема,
буржуазно-націоналістичної ідеології. Важливими
подіями в суспільно-політичному житті республіки ста-
ли завершення видання восьмитомної «Історії
Української РСР» (1979), публікація багатьох моно-
графічних праць, у яких розкривається неминуще зна-
чення ленінської теоретичної спадщини, її творчий
розвиток Комуністичною партією в сучасних історич-
них умовах, інтернаціональне, всесвітньо-історичне
значення Жовтневої революції і соціалістичного бу-
дівництва в СРСР.
ЦК Компартії України, обкоми партії вжили дійо-
вих заходів для вдосконалення форм і методів, під-
вищення ідейного рівня та ролі усної політичної
агітації. Особливу увагу було приділено поліпшенню
організації роботи агітколективів і груп політінформа-
торів, забезпеченню високої ідейно-тематичної спрямо-
ваності, оперативності та переконливості агітаційно-
масової роботи, формуванню у трудящих беззавітної
333
відданості справі партії, соціалістичній Батьків-
щині, вірності ідеям непорушної дружби народів
СРСР, глибоких інтернаціоналістських переконань,
активної життєвої позиції. З метою підвищення ефек-
тивності цієї роботи було проведено ряд науково^
практичних конференцій та семінарів. У ЦК Компар-
тії України, обкомах партії відбулися зустрічі з пере”
довими агітаторами і політінформаторами республіки.
Постійно зміцнюється матеріальна база агітаційно-*
масової роботи.
У партійних організаціях склалося чимало передо-»
вих, по-справжньому бойових агітколективів, виросло
багато полум’яних пропагандистів, агітаторів, які
вдало поєднують свою виробничу, наукову і громад-
ську роботу з участю у комуністичному вихованні ра-
дянських людей.
Добре поставлено ідейно-виховну роботу в агітко-
лективах таких передових підприємств, як київський
завод «Арсенал» ім. В. І. Леніна, шахта ім. газети
«Социалистический Донбасе», Харківський підшипни-
ковий завод, колгосп ім. Т. Г. Шевченка Машківсько-
го району на Полтавщині та багато інших.
Величезний вплив на все ідейно-політичне життя
країни, на дальше посилення патріотичного й інтер-
національного виховання радянських людей справило
всенародне обговорення нової Конституції СРСР.
Опублікований у пресі проект Основного Закону Ра-
дянського Союзу дав новий могутній імпульс для
творчої активності мас, сприяв підвищенню свідомос-
ті, політичної зрілості трудящих. Під час всенародно-
го обговорення проекту Конституції СРСР, Конститу-
цій союзних і автономних республік мільйони радян-
ських людей виявили почуття справжніх господарів
своєї багатонаціональної країни, глибоке розуміння
власної відповідальності за її дальший розквіт.
Прийняття у рік 60-річчя Великого Жовтня нової
Конституції Союзу РСР — Основного Закону розви-
нутого соціалістичного суспільства стало видатною
подією в житті нашої партії і держави. Конституція
СРСР — це ствердження єдності нашої багатонаціо-
нальної держави, інтернаціонального братерства і
непорушної дружби всіх націй і народностей Країни
334
Рад. Нова Конституція стала підсумком величезної
творчої роботи партії Леніна, спрямованої на розв’я-
зання національного питання. Вона законодавчо за»
кріпила положення про радянський народ як нову
історичну спільність людей, про рівноправну участь
усіх братніх республік у розвитку народного госпо-
дарства, суспільно-політичному та культурному жит-
ті країни.
Разом з тим в Основному Законі зазначається, що
суверенні права союзних республік охороняються Со-
юзом РСР. Залишаються і гарантії цих прав. Більше
того, до них додаються нові: право республік брати
участь у вирішенні союзними органами питань, від-
несених до відання Союзу РСР; право законодавчої
ініціативи у Верховній Раді країни.
Конституція першої у світі країни соціалізму чітко
визначила інтернаціоналістський характер прав і
обов’язків радянської людини. «Громадяни СРСР різ-
них рас і національностей, — недвозначно сказано в
статті 36 Основного Закону СРСР, — мають рівні
права. Здійснення цих прав забезпечується політикою
всебічного розвитку і зближення всіх націй і народ-
ностей СРСР, вихованням громадян у дусі радянсько-
го патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму,
можливістю користуватися рідною мовою та мовами
інших народів СРСР».
Одночасно нова Конституція стала політичною і
правовою основою вдосконалення всієї законодавчої
роботи в союзних і автономних республіках. Усім сво-
їм змістом Конституція Української РСР, як і Кон-
ституції інших союзних республік, демонструє живо-
творну силу соціалістичної демократії, одностайне
прагнення радянських людей продовжувати велику
справу будівництва комунізму в нашій країні. Прий-
няття нової Конституції Союзу РСР, Конституцій
союзних і автономних республік стало ще одним
принципово важливим внеском Комуністичної партії
у справу виховання всіх трудівників та підростаючо-
го покоління в дусі радянського патріотизму і проле-
тарського інтернаціоналізму, непримиренності до
будь-яких націоналістичних пережитків, до національ-
ного нігілізму та зарозумілості.
Разом з тим кожна стаття, кожне положення Кон-
ституції СРСР — це переконливе свідчення ідейного
335
Аполітичного краху зарубіжних апологетів буржуаз-
ного націоналізму, всіх ворогів інтернаціональної єд-
ності трудящих. І саме тому реакційні імперіалістичні
кола та їх націоналістичні найманці з люттю опол-
чилися на новий Основний Закон Країни Рад, нама-
гаючись очорнити політику КПРС, наш суспільний лад.
Однак даремно. Ніяким імперіалістичним та бур-
жуазно-націоналістичним наклепникам і демагогам
ніколи не вдасться заперечити всесвітньо-історичні
завоювання соціалізму, кинути тінь на братерську
дружбу народів нашої країни. Свій вибір, свою непо-
хитну волю до об’єднання в єдиній союзній державі
разом з іншими братніми народами нашої країни
український народ визначив з перших днів Радянської
влади. Він підтвердив це у 1922 році, виступивши од-
ним з ініціаторів утворення Союзу РСР. «І ми зав-
жди будемо вірні цьому священному братерству і єд-
ності!— заявив В. В. Щербицький у доповіді «Про
проект Конституції Української Радянської Соціалі-
стичної Республіки» на березневому (1978 рік) Пле-
нумі ЦК Компартії України.— Така воля українсько-
го народу, і ця воля непохитна на віки!»
Прийняття Конституції СРСР, Конституцій союзних
1 автономних республік значною мірою сприяло акти-
візації патріотичного та інтернаціонального вихован-
ня трудящих. Під час обговорення проекту Конститу-
ції, в якому взяли участь близько 35 млн. чоловік,
практично все доросле населення Української РСР,
трудящі республіки яскраво продемонстрували свою
безмежну відданість благородним ідеалам комуніз-
му, радянського патріотизму й соціалістичного інтер-
націоналізму, одностайно схвалили ленінську гене-
ральну лінію КПРС.
Особливо важлива роль у практичному здійсненні
політичного курсу Комуністичної партії, організації
ї вихованні мас належить місцевим партійним органі-
заціям. У комплексі ідеологічних завдань комуністич-
ного будівництва одне з важливих місць посідає
патріотичне й інтернаціональне виховання. Радянсь-
кий патріотизм і соціалістичний інтернаціоналізм
проймають, по суті, всю діяльність партійних органі-
1 Щерби цкий В. В. Избранньїе речи и статьи. М., Полит-
издат, 1978, с. 571.
336
зацій по комуністичному вихованню мас. Питання
патріотичного й інтернаціонального виховання сис-
тематично розглядаються на пленумах та засідан-
нях партійних комітетів, на сесіях Рад депутатів трудя-
щих, на зборах первинних партійних, профспілкових
ї комсомольських організацій, трудових колективів.
Наприклад, значну роботу у справі патріотично-
го та інтернаціонального виховання трудящих прово-
дять партійні організації Львівської області. При цьо-
му враховується, що Львівщина, як і інші західні
області УРСР, пізніше стала на шлях соціалістичного
будівництва, а в дорадянський період і у роки війни
тут посилено насаджувався буржуазний націоналізм
та реакційна уніатська ідеологія.
Обласний, міські та районні комітети партії систе-
матично аналізують стан ідейно-виховної та політич-
ної роботи серед населення, ведуть послідовну боро-
тьбу проти буржуазної пропаганди, рішуче викрива-
ють мерзенні справи буржуазно-націоналістичних
зрадників, які, знайшовши притулок на Заході, про-
довжують за завданням центрів ідеологічної диверсії
підривну антирадянську діяльність. Використовуючи
всі засоби пропаганди й агітації, партійні органі-
зації показують трудящим докорінні соціально-еконо-
мічні та культурні зміни, що відбулися за роки Ра-
дянської влади на Львівщині, наочно доводять, що
величезні успіхи трудящих західних областей УРСР
у соціалістичному будівництві є результатом братер-
ської дружби, тісного співробітництва та взаємодопо-
моги всіх народів Країни Рад.
Конкретні прояви цієї дружби трудящі області зу-
стрічають буквально на кожному кроці. Показова щодо
цього історія будівництва гіганта хімічної індустрії
Прикарпаття — Роздольського виробничо-технічного
об’єднання «Сірка». Зводити його допомагали всі
республіки країни. Досвідчені спеціалісти з Російсь-
кої Федерації, Вірменії, Білорусії, інших республік
стали вчителями та наставниками хлопців і дівчат,
що прийшли на будівництво з сусідніх сіл і
містечок.
У швидкому зростанні добре відомих усій країні
та за кордоном львівських заводів — автобусного,
автонавантажувачів, телевізорного, кінескопів та ба-
гатьох інших — значна частка праці трудящих усіх
337
республік нашої багатонаціональної Вітчизни. Лише
у виробництві автобусів з маркою ЛАЗ бере участь
близько 600 підприємств країни. Львівське виробниче
об’єднання «Електрон» підтримує виробничі зв’язки з
1175 підприємствами, завод кінескопів — з 853. Щед-
ро допомагають один одному трудівники сільського
господарства Львівщини й Алтайського краю, Львів-
щини й Ульяновської області. Традиційна дружба
об’єднує науковців і митців Львова з їх колегами з
Москви, Ленінграда, Єревана, Риги. Всезростаюча ін-
теграція економіки, соціалістичне змагання та взаємо-
вплив у галузі науки, культури і мистецтва сприяють
дальшому зміцненню братерської дружби трудящих
області з робітниками, колгоспниками, представника-
ми інтелігенції Російської Федерації, інших радян-
ських республік. Партійні організації вміло викори-
стовують ці вагомі фактори у патріотичному та інтер-
національному вихованні мас.
Тема дружби народів посідає провідне місце на
сторінках обласних газет «Вільна Україна», «Львова
ская правда», «Ленінська молодь», багатьох міських
і районних газет, у матеріалах львівського радіо і
телебачення.
Позитивно зарекомендували себе громадсько-полі-
тичні клуби ім. Ярослава Галана, які працюють на
багатьох підприємствах, у колгоспах, радгоспах, у
навчальних закладах області. Члени клубів вивчають
твори письменника-трибуна, проводять бесіди, чита-
цькі конференції, на яких викривають антинародну
діяльність буржуазно-націоналістичних зрадників та
їх духовних наставників — уніатів.
На бесідах і зустрічах, присвячених дружбі наро-
дів нашої країни, викриттю злочинної буржуазно-
націоналістичної ідеології, жахливих злочинів оунів-
ських катів, виступають робітники і селяни, батьки
яких загинули від бандерівських куль, ті, хто на влас-
ному досвіді переконався чого насправді варта хва-
лена буржуазна демократія. Ці заходи перетворю-
ються на громадське засудження буржуазного націо-
налізму, служать викриттю недобитих фашистських
холопів, які знайшли притулок на задвірках імперіа-
лістичних держав і, виконуючи настанови своїх ха-
зяїв — розвідувальних і пропагандистських служб
США та інших країн НАТО, продовжують ворожу
338
антинародну діяльність. Такі зустрічі відбулися у Ко-
марному Городоцького району, селищі Нові Стрілища
Жидачівського району, в селах Гончарівці Золочів-
ського району, Спасові Сокальського району та інших
населених пунктах Львівщини.
Керуючись рішеннями XXVI з’їзду КПРС, партійні
та комсомольські організації республіки наполегливо
працюють над удосконаленням справи комуністичного
виховання молодого покоління будівників нового сус-
пільства, надають важливого значення його класово-
му згуртуванню. Партійні та комсомольські комітети,
ідеологічний актив ведуть копітку роботу, спрямовану
на поліпшення якості й ефективності виховання моло-
ді, на посилення її ролі у розв’язанні народногоспо-
дарських завдань. У центрі уваги партійних організа-
цій— формування активної життєвої позиції юнацт-
ва, його патріотичне й інтернаціональне виховання.
Значний досвід у формуванні глибоких інтернаціона-
лістських переконань у підростаючого покоління має
Чернівецька обласна партійна організація. При бу-
динках культури і клубах, на підприємствах, у кол-
госпах і радгоспах області діють молодіжні лекторії,
народні університети, клуби інтернаціональної друж-
би, проводяться семінари та диспути, на яких молодь
оволодіває марксистсько-ленінською теорією, вчиться
з класових, інтернаціоналістських позицій оцінювати
явища сучасного життя. При цьому враховується, що
Радянська Буковина е прикордонною областю, де
живуть представники 86 національностей.
Питання виховання молоді, зокрема студентів і
школярів, постійно перебуває в центрі уваги партій-
них і комсомольських організацій Кримської області.
Чудовою школою інтернаціонального виховання під-
ростаючого покоління став Всесоюзний піонерський
табір «Артек». З кожним роком сюди прибуває деда-
лі більше підлітків з усіх республік Радянського
Союзу, з багатьох країн світу. В таборі працює клуб
інтернаціональної дружби, який знайомить піонерів
і комсомольців, а також наших гостей з інших держав,
з життям радянської молоді, з історичними досягнен-
нями всіх націй і народностей СРСР.
«Артек» став традиційним місцем Всесоюзних піо-
нерських і молодіжних зльотів та зборів, які дали
старт багатьом славним починанням нашої юні. З різ-
339
них кінців країни для обміну досвідом сюди приїжд-
жають молоді кореспонденти, піонерські й комсомоль-
ські працівники, тимурівці, спортсмени. Артеківці під-
тримують дружні зв’язки зі своїми ровесниками, що
вчаться і відпочивають у піонерських таборах РРФСР,
Білорусії, Вірменії, Грузії. І всі вони збагачуються
досвідом кримського «Артеку», який уже давно пере-
творився на загальновизнану школу виховання моло-
дих патріотів та інтернаціоналістів.
Неоціненним надбанням і водночас могутньою пі-
доймою класового загартування трудящих, насампе-
ред молодого покоління, в утвердженні в їх свідомос-
ті ідей радянського патріотизму і соціалістичного
інтернаціоналізму є революційні, бойові та трудові
традиції Комуністичної партії, радянського народу,
Ленінського комсомолу. Ідеї, що надихали матросів
легендарної «Аврори» і робітників героїчного «Арсе-
налу», не старіють. Вони живуть, збагачуються новим
досвідом і надихають усі класи та соціальні групи,
нації і народності соціалістичного суспільства, всі
покоління радянських людей.
Нові цікаві форми ідейного загартування юнаків і
дівчат народилися на Хмельниччині. Партійні та ком-
сомольські організації області активно використову-
ють героїчні традиції партії і народу, весь арсенал
політичної роботи для прищеплення молоді почуття
історичної відповідальності за долю соціалізму, за
процвітання та безпеку нашої багатонаціональної Віт-
чизни. Ідеологічні кадри вміло пропагують у цій
роботі яскраві приклади з історії області, з її сучас-
ного життя. Адже тут починав свою славну біографію
полум’яний письменник-більшовик Микола Остров-
ський. Тут за часів громадянської війни громили во-
рогів легендарні полки М. О. Щорса та червоні коза-
ки В. М. Примакова, а у Велику Вітчизняну війну
партизанські з’єднання двічі Героя Радянського Сою-
зу С. А. Ковпака і Героя Радянського Союзу А. 3. Оду-
хи. В області народилися, виросли і нині працюють
понад 150 Героїв Радянського Союзу та Героїв Соці-
алістичної Праці.
Бойові та трудові подвиги героїчних синів і дочок
Вітчизни, велику інтернаціональну єдність радянських
людей пропагують численні комсомольсько-молодіж-
ні клуби революційної, бойової, трудової слави та
340
інтернаціональної дружби. Члени клубів організову-
ють зустрічі молоді зі старими більшовиками, героя-
ми боротьби за владу Рад; підтримують дружні зв’яз-
ки з молодими трудівниками міст і районів Російської
Федерації, інших радянських республік; влаштову-
ють вечори інтернаціональної дружби. При райкомах,
міськкомах комсомолу працюють лекторські групи,
до яких входять учасники революції, ветерани воєн і
праці. їх розповіді викликають у молоді прагнення
примножувати героїчні бойові та трудові традиції ра-
дянських людей, зміцнювати дружбу народів СРСР.
Найбільшим досягненням соціалістичного ладу
стала радянська людина, яка поєднує в собі високу
громадянськість і моральну чистоту, глибоку комуніс-
тичну переконаність, справжній патріотизм та інтер-
націоналізм. Успіхи партії у справі формування нової
людини — незаперечні. Разом з тим життя висуває все
нові й більш складні проблеми виховання. Ось чому
Центральний Комітет КПРС ставить завдання даль-
шого вдосконалення ідеологічної діяльності, підвищен-
ня її наукового рівня, ефективності, посилення насту-
пальності.
Піклуючись про підвищення політичної свідомості
та комуністичної переконаності радянських людей,
Центральний Комітет КПРС 26 квітня 1979 року при-
йняв постанову «Про дальше поліпшення ідеологічної,
політико-виховної роботи». У цьому важливому полі-
тичному і теоретичному документі накреслена кон-
кретна програма підвищення рівня всієї ідеологічної
роботи партії. «Головне полягає в тому,— говориться
в Постанові, — що якість цієї роботи далеко не зав-
жди відповідає зрослому освітньому і культурному
рівню і запитам радянських людей, недостатньо вра-
ховує динамічність соціально-економічних процесів і
духовного життя сучасного радянського суспільства.
Не завжди належною мірою враховується характер
ідеологічної боротьби, яка різко загострилася на між-
народній арені» Ч
Одне з найважливіших завдань ідейно-виховної ро-
боти на сучасному етапі партія вбачає в тому, щоб
допомагати радянським людям розпізнавати всю
1 Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної ро-
боти. Постанова ЦК КПРС. К.» Політвидав України, 1979, с. 4.
341
фальш наклепницької імперіалістичної пропаганди, в
ясній, конкретній і переконливій формі викривати її
підступні методи, нести людям землі правду про першу
в світі країну перемігшого соціалізму. Принципове
значення надається забезпеченню високого наукового
рівня пропаганди й агітації, посиленню їх зв’язку з
життям, дальшому розвиткові наступального харак-
теру ідеологічної роботи.
Серцевину ідеологічної, політико-виховної діяль-
ності партійних організацій становить формування у
радянських людей марксистсько-ленінського світогляд
ду, беззавітної відданості справі партії, комуністич-
ним ідеалам, любові до соціалістичної Вітчизни, про-
летарського інтернаціоналізму. Серед актуальних
завдань виховної роботи партійних організацій на су-
часному етапі — виховання у всіх радянських людей
почуття гордості за соціалістичну Вітчизну, непоруш-
ної братерської дружби народів СРСР, поваги до на»
ціональної культури, непримиренності до будь-яких
проявів націоналізму; сприяння дальшому зміцнен-
ню єдності та згуртованості великого радянського на-
роду.
Історичний наступ соціалізму, дальше зміцнення
Радянської держави, стрімке поширення комуністич-
них ідей викликають шалену лють імперіалістичної
реакції, штовхають її на шлях посилення ідеологічних
диверсій, мета яких — стимулювати рецидиви буржу-
азної і буржуазно-націоналістичної психології та
моралі, міщанських і дрібновласницьких передсудів
і, тим самим, перешкодити розвиткові соціальної ак-
тивності трудящих у країнах соціалістичної співдруж-
ності. Імперіалісти посилюють гонку озброєнь, розду-
вають воєнні бюджети, виділяють величезні кошти на
шпигунську й іншу підривну діяльність проти країн
соціалізму. Останнім часом, на початку вісімдесятих
років, імперіалістичні сили, весь їх величезний пропа-
гандистський апарат перейшли у контрнаступ на мир,
на права народів, на єдність дій країн соціалізму, які
захищають ці величезні цінності.
Провідне місце в підривній ідеологічній діяльності
проти соціалістичних країн займають імперіалістичні
кола Сполучених Штатів Америки. Ідеологічні дивер-
сії стали у наші дні невід’ємною частиною агресивно-
342
го зовнішньополітичного курсу американської адміні-
страції.
Безпосередню участь в ідеологічних диверсійних
акціях проти світу соціалізму беруть існуючі на Захо-
ді на гроші імперіалістичних спецслужб антирадян-
ські центри.
Все це ставить перед партійними організаціями,
ідеологічним активом завдання давати своєчасну і рі-
шучу відсіч ідеологічним диверсіям імперіалізму та
утримуваних ним буржуазно-націоналістичних центрів;
викривати справжнє обличчя лицемірних «захисни-
ків» прав і свобод, проповідників зловісної холодної
війни; протиставляти підривним акціям класового во-
рога, його злісним наклепам на соціалізм непохитну,
глибоку комуністичну переконаність і політичну пиль-
ність кожної радянської людини.
Втілюючи у життя широку, науково обгрунтовану
програму комуністичного виховання трудящих, керую-
чись постановою ЦК КПРС «Про дальше поліпшення
ідеологічної, політико-виховної роботи», рішеннями
XXVI з’їзду партії, партійні організації республіки
неухильно вдосконалюють і збагачують форми та ме-
тоди комуністичного виховання, зміцнюють у радян-
ських людей почуття загальнонаціональної гордості,
приналежності до нової історичної спільності — ра-
дянського народу. Значно різноманітнішими, багато-
плановими стали засоби виховної роботи, збагатився
її зміст та ідейна цілеспрямованість.
Чималий досвід пропаганди ідей дружби народів,
викриття буржуазної ідеології, антинародної класової
суті українського буржуазного націоналізму нагрома-
джено засобами масової інформації республіки. Гли-
бокою партійністю і бойовитістю, всебічним, науковим
підходом відзначаються матеріали спеціальних рубрик
республіканських газет, громадсько-політичних та лі-
тературних журналів: «Анатомія антикомунізму» (га-
зета «Радянська Україна»), «Антикомунізм: як це ро-
биться» («Робітнича газета»), «Антикомунізм без мас-
ки» (журнал «Під прапором ленінізму»), «Так званий
вільний світ» (журнал «Україна»), «Пост Ярослава
Галана» (журнал «Жовтень»), «На барикадах ідей»
(журнал «Вітчизна»), «На рубежі вогню» (журнал
«Всесвіт») та ін. Гострі викривальні матеріали про
справжнє обличчя оунівських холопів ЦРУ, цих зрад-
343
ників і вбивць, які втекли від справедливого суду, а
сьогодні силкуються видати себе за «політичних еміг«
рантів» та «національних діячів», містяться у виданих
протягом останніх років збірниках «Пост імені Яро-
слава Галана», що побачили світу видавництві «Каме-
няр». Опубліковані в них твори українських радян-
ських письменників, істориків і публіцистів яскраво
свідчать про те, що бойові традиції Галана — тради-
ції безкомпромісної боротьби з тими, хто проміняв
Вітчизну на юдині срібняки, живуть і розвиваються.
Величезні пропагандистські можливості має наше
радіомовлення й телебачення. Глибокий аналіз, пу-
бліцистичні коментарі, рішуча відсіч і гостре, побудо*
ване на конкретних фактах, викриття брехні та накле-
пів ворога стали міцною ідеологічною зброєю в руках
радіо- і тележурналістів України. Викриттю антина-
родної діяльності зарубіжних націоналістичних та уні-
атських центрів сприяли трансльовані по радіо і теле-
баченню покаянні виступи на прес-конференціях спій-
маних на гарячому емісарів підривних організацій, які
приїздили до нас під виглядом іноземних туристів. Усі
вони намагалися привезти на Україну ідеологічну от-
руту, наклепницькі оунівські матеріали і гроші для
стимулювання антирадянської діяльності, але завдяки
пильності радянських людей були своєчасно знешко-
джені і видворені за межі нашої Батьківщини.
Високу місію — сприяти ідейному загартуванню
радянської людини покладено партією на працівників
кіномистецтва. На широкому фактичному матеріалі
радянські фільми розповідають про велич нашого
сьогодення, про всеперемагаючу силу комуністичних
ідей. Позитивний внесок у справу патріотичного та
інтернаціонального виховання трудящих, викриття ан-
тинародної суті буржуазного націоналізму роблять
художні та документальні стрічки, створені кіносту-
діями Радянської України. У фільмах «До останньої
хвилини», «Троянський кінь», «Вбивця відомий», «Спо-
кута чужих гріхів», «Хто ви, містере Климчук?» та
інших на підставі незаперечних фактів показано жах-
ливі злочини оунівських виродків, шпигунську та іншу
підривну діяльність зарубіжних емігрантських орга-
нізацій, що вже давно стали слухняними знаряддями
диверсійних центрів імперіалізму.
344
Утвердженню у свідомості кожного трудівника по-
чуттів радянського патріотизму, загальнонаціональної
гордості величезною мірою сприяло урочисте відзна-
чення 110-ї річниці від дня народження В. І. Леніна.
Ленінське політичне загартування, інтернаціональне
вчення Ілліча були й залишаються тим невичерпним
джерелом, яке дає радянським людям впевненість у
своїх силах, волю й натхнення у боротьбі за побудову
комунізму. До ленінського ювілею Українська РСР
виконала взяті на п’ятирічку соціалістичні зобов’язан-
ня щодо надпланової реалізації промислової продук-
ції, зростання обсягів виробництва і продуктивності
праці. Новими успіхами зустріли день народження
В. І. Леніна і трудівники сільського господарства.
В. І. Ленін заповів комуністам Росії і України «по-
казати трудящим усього світу приклад дійсно міцного
союзу робітників і селян різних націй» ’. Історичними
завоюваннями ленінської національної політики КПРС
стали всебічний розквіт і зближення соціалістичних
націй, неухильний розвиток економіки та культури
всіх радянських республік, їх братерське співробітни-
цтво і взаємодопомога.
Радянська Україна переконливо демонструє тріумф
ленінської національної політики, монолітної єдності
та братерства всіх націй і народностей нашої країни.
В сім’ї вольній, новій український народ разом з усіма
народами-братами робить гідний внесок у зміцнення
могутності нашої великої Вітчизни — Союзу Радян^
ських Соціалістичних Республік.
Оспіване нашим народом «чуття єдиної родини»
стало найглибшим, найсвященнішим почуттям радян-
ських людей. Досягнуті під керівництвом Комуністич-
ної партії історичні здобутки Української РСР у всіх
галузях економіки, науки і культури — результат ге-
роїчної праці трудящих республіки, животворної
дружби і взаємодопомоги всіх народів нашої Батьків-
щини, історичне свідчення торжества всеперемагаю-
чих ідей марксизму-ленінізму, пролетарського інтер-
націоналізму.
«Братерський союз націй та народностей СРСР, їх
спільна праця, прогресуюче зближення, взаємозбага-
чення національних культур,— підкреслюється в По-
1 Л є н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 40, с. 45.
345
станові червневого (1983 р.) Пленуму ЦК КПРС,—
найважливіші фактори зміцнення згуртованості ра-
дянського народу, успішного розв’язання завдань ви-
ховання в дусі соціалістичного інтернаціоналізму. Тре-
ба вести його широко, наполегливо, в органічному
зв’язку з патріотичним вихованням, виступати з пози-
цій партійної принциповості і непримиренності До будь-
яких проявів національної обмеженості або національ-
ного нігілізму, бережно ставитися до почуттів і гідно-
сті людей усіх національностей... Для комуністів немає
обов’язку почеснішого, ніж нести в маси великі
ідеї марксизму-ленінізму, розкривати нерозривний
зв’язок політики партії з насущними інтересами лю-
дей, ще вище підносити громадську активність трудя-
щих» '.
1 Матеріали Пленуму Центрального Комітету КПРС. 14—15
червня 1983 року. К., Політвидав України, 1983, с. 69, 76.
ЗМІСТ
Розділ І. «Воскресіння» з попелища по-жовто-
блакитному............................З
«Державницька» оперетка на мюнхен-
ській сцені...........................4
Закордонними манівцями ...	.10
Розділ II. Хроніка злочинів та зради	.17
Під зверхністю Бориса Савинкова . 17
В кишені польської шляхти ... 23
Вирок виносить народ .... 26
Поплічники петлюрівців .... 42
Ідейний крах.......................51
Розділ НІ. Гинуть кораблі жовто-блакитної контр-
революції .......................................69
Полуда спадає з очей .... 69
Переоцінка цінностей.................79
По контрреволюційних ковбанях і баю-
рах..................................95
Розділ IV. Шила у мішку не сховаєш .	.	.106
У шпигунській «академії». Раунд не
перший..............................106
У шпигунській «академії». Раунд не
другий..............................113
Під «соціалістичним» забралом	.	.125
За нацистським возом................129
Розділ V. Завеликий дзвін, замалі люди	.	.137
«Теорія еліти» в петлюрівському варі-
анті ...............................137
Що таке «селекція згори»? .	.	.145
Пани «президенти», або ж про старших
та молодших «водіїв» унрадівського
балагана »	.....................149
347
Пан «прем’єр» В-9 та К°	154
Блядіані «міністри» та їхнє оточення 165
Розділ VI. Квадрига історії промчала над ними 170
Пошуки нових бойових коней .	.171
Пан А. Ж. та інші з того ж кубла	. 188
За фальшивим мандатом . .	•	.194
Що криється за «добрим інтернаціона-
лізмом» та «круглим столом» .	. 205
Приреченість зловорожих намірів	.212
Продуценти дезинформації .	.	.215
«Одні очманіли, інші стуманіли» .	.221
А галасу було........................233
Розділ VII. Змова приречених ...... 242
Антисемітизм по-жовто-блакитному . 242
Расистський альянс ................. 251
Страх перед народом..................262
Банкрутство звироднілих .... 266
Розділ VIII. У боротьбі проти зловорожої ідеології
та політики.....................................283
В лабіринтах абверу................283
Ті, що вийшли з пітьми	....	296
Всупереч правді....................ЗОЇ
«Брешеш, людоморе!»	.	.	.	.317
Ми — патріоти й інтернаціоналісти	.	332
Юрий Иванович Римаренко
С КЕМ И ПРОТИВ КОГО
Документально-публицистические
очерки и статьи
Киев, издательство художественной
литературьі «Днипро», 1983
(На украинском язьіке)
Редактор Л. Г. Б і лик
Художник А. М. Походенко
Художній редактор /. М. Гаврилюк
Технічний редактор Б. С. Грінберг
Коректори Т. Г. Білецька, Н. І. Прохоренко.
Інформ. бланк № 2003
Здано до складання 27.04.83. Підписано до
друку 14.09.83. БФ 51069. Формат 84X108’/зг.
Папір друкарський № 2. Гарнітура літера-
турна. Друк високий. Ум. друк. арк. 18,48.
Ум. фарб.-відб. 18,585. Обл.-вид. арк. 19,356.
Тираж 65 000. Зам. 3-193. Ціна 1 крб. 20 к.
Видавництво художньої літератури «Дніпро»,
252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
Київська книжкова фабрика.
252054, Київ, вул. Воровського, 24.
Римаренко Ю. І.
Р51	3 ким і проти кого: Документально-публіци-
стичні нариси й статті.— К.: Дніпро, 1983.— 348 с.
У документально-публіцистичних нарисах український радян-
ський публіцист викриває буржуазно-націоналістичних запродан-
ців, які, опинившись на закордонних смітниках, служать у імпе-
ріалістичних розвідках та центрах ідеологічних диверсій.
^ 4702590200-091^
М205(04)-83
66.5
ВИДАВНИЦТВО
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО»
Виходять у світ
1984 РІК
УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ПРОЗА
Олександр Авраменко
Солодка чаша гіркоти. Повісті. Оповідання
Іван Власенко
Над Сулою сине небо. Повісті
Остап Вишня
Вишневі усмішки. Гумористичні твори
Володимир Дарда
Сніг на зелене листя. Роман. Повісті
Дмитро Дереч
Професор Жупанський. Роман. Оповідання
Володимир Дрозд
Ритми життя. Дорога до матері. Дилогія
Павло Загребельний
Твори у двох томах.
Петро Козланюк
Памфлети
Анатоль Костенко
Леся Українка. Художньо-документальна повість
Овсій Круковець
Моє відкриття відкриттів. Сатиричні повісті. Гуморески
Олександр Левада
Ріки невпинна течія. Повісті
Борис Левін
Видно шляхи полтавськії... Роман-хроніка
Володимир Маняк
Поділля. Дилогія
Микола Майоров
За велінням серця. Повість
Анатолій Мороз
Товариші. Четверо на шляху. Романи
Олексій Палажченко
Подвиг комісара. Повісті
Віталій Петльований
Вибрані твори у двох томах
Лариса Письменна
Вибрані твори
Олександр Полторацький
Повість про Гоголя
Валентин Речмедін
Пора пізніх доріг. Роман
Іван Рябокляч
Вибрані твори
Леонід Смілянський
Молодість поета. Історико-біографічний роман
Ольга Ткачук
Назустріч волі. Роман
Владислав Титов
Вибрані твори
Український радянський памфлет. Збірник
Юрій Щербак
Знаки. Роман. Оповідання
Володимир Яворівський
Оглянься з осені. Автопортрет з уяви. Романи
ВИДАННЯ ІНОЗЕМНИМИ МОВАМИ
Ярослав Галан
Нюрнберзькі репортажі. Памфлети (Мова англійська)
Клим Дмитрук
Безбатченки. Нариси (Мова англійська)
Клим Дмитрук
Безбатченки. Нариси (Мова французька)
Борис Харчук
Розстріляні ночі. Документальні нариси (Мова французька)