АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ
Ю. І. РИМАРЕНКО
БУРЖУАЗНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ТА ЙОГО «ТЕОРІЯ» НАЦІЇ
ВИДАВНИЦТВО «НАУКОВА ДУМКА» КИЇВ —1974
1ФБ
Р95
У книзі висвітлюються питання методології критики буржуазного націоналізму, на конкретному документальному та літературному матеріалах розкриваються джерела і характер антинаукового підходу буржуазно-націоналістичних авторів до проблеми походження та сутності нації, викривається теоретично неспроможна, політично реакційна суть доктрин українського буржуазного націоналізму, які йдуть в єдиному руслі з світовим антикомунізмом.
На прикладі сучасного українського буржуазного націоналізму автор прагне розкрити «теоретичні» основи, класові засади націоналізму, критично дослідити його доктринальну установку, «серцевину», механізм його дії, соціальні функції, спрямовані на відчуження трудящих, передусім — антирадянську та антикомуністичну функції сучасного націоналістичного середовища за кордоном, його прислужництво Інтересам світової реакції.
Книга розрахована на наукових працівників, викладачів суспільних наук, пропагандистів, а також на всіх, хто цікавиться проблемами критики сучасної буржуазної ідеології та антикомунізму.
Відповідальний редактор доктор філософських наук, професор В. Ю. Євдокименко
Рецензент доктор філософських наук, професор В. Г. Антоненко
Редакція філософської та правової літератури
10506—278
М22Ц04)—74
201—73
© Видавництво «Наукова думка», 1974 р.
ПЕРЕДМОВА
Проблема співвідношення інтернаціонального та національного, класових та національних інтересів, інтернаціональної та національної ідеї займає важливе місце в теорії та практиці, ідеологічних битвах і в соціальній політиці. Адже йдеться про розв’язання корінних економічних, політичних та культурних завдань людства в інтересах багатомільйоннихичас трудящих.
Об’єктивною основою нерозривної єдності пролетарського інтернаціоналізму та боротьби за національні права є інтереси розвитку тієї чи іншої нації, тієї чи іншої країни по шляху соціального прогресу, що в наші дні означає боротьбу за соціалізм, за комуністичну перебудову світу, за свободу, демократію, національну незалежність, за зміцнення миру на землі.
Саме таким є зміст звернення «До народів світу», прийнятого на спільному Урочистому засіданні ЦК КПРС, Верховної Ради Союзу РСР та Верховної Ради РРФСР 22 грудня 1972 р. «Ми, представники радянського народу,— говориться в цьому документі,— ...закликаємо народи об’єднати й активізувати зусилля в ім’я дальшого зміцнення позицій соціалізму, зміцнення незалежності країн, які скинули колоніальні кайдани, повної ліквідації колоніального гніту... в ім’я викоренення голоду, злиднів, соціальної несправедливості, національного пригноблення і нерівності... в ім’я захисту культурних і моральних цінностей людства від реакційної ідеології, від отрути расизму, шовінізму та фашизму...» 1
Єдність національних та інтернаціональних інтересів в нових умовах дістала своє втілення в тому, що сам факт існування Радянського Союзу, сила прикладу нашого соціалістичного суспільства, активна міжнародна політика радянської держави справляє вирішальний
1 «Радянська Україна» від 24 грудня 1972 р.
З
вплив на пробудження народних мас і розвиток революції в усіх країнах, на історичні зміни, що відбулися в світі.
Єдність національних та інтернаціональних завдань КПРС і всього радянського народу полягає в тому, щоб і надалі зміцнювати мир, сприяти здійсненню всіма народами їх невід ємних прав, і насамперед права на самостійний, незалежний розвиток, при якому вони могли б користуватися плодами сучасної цивілізації, завжди бути на стороні тих, хто бореться проти імперіалізму, проти всіх форм експлуатації та гніту, за свободу і людську гідність, за демократію і соціалізм. «Коротко кажучи,— підкреслює Л. І. Брежнєв,— нам дорогі свобода, мир і благополуччя нашого народу, і ми бажаємо свободи, миру і благополуччя усім народам світу!» 1
Видатним звершенням, величною віхою в соціальному прогресі всього людства є утворення Союзу РСР, побудова розвинутого соціалістичного суспільства. Вперше в історії людства теорія наукового комунізму, принципи пролетарського інтернаціоналізму були на практиці втілені в життя. Людство здобуло реально існуюче багатонаціональне соціалістичне суспільство, яке служить для інших народів соціальним орієнтиром. Досвід створення та дії держави братерства людей праці вперше в історії дав чітку відповідь на питання про роль і співвідношення інтернаціонального та національного в суспільному розвитку. Вперше в історії на величезній території колишньої «тюрми народів» (як В. І. Ленін називав царську Росію), КПРС, російський робітничий клас протиставили старому світові, світові національного гноблення, національної гризні новий світ єдності трудящих усіх націй, в якому немає місця для найменшого гноблення людини людиною. В нашій країні склались небувалі в історії відносини, які по праву називаються ленінською дружбою народів.
Досвід КПРС і радянського народу—піонера наукового, соціалістичного розв’язання національного питання — яскраве свідчення того, що тільки соціалізм, визволяючи народи від соціального та національного гніту, відроджує їх до нового життя, створює нові, вищі форми людського співжиття, коли законні потреби і прогресивні прагнення трудящих всякої національності вперше задовольняються в їх інтернаціональній єдності.
Багатогранний досвід Союзу РСР переконує в тому, що міцний союз народів-братів, їх чуття єдиної родини могли бути забезпечені лише розв’язанням спільних ідеологічних, економічних та політичних завдань, діалектичною єдністю національного та інтернаціонального
1 Л. І. Брежнєв. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік. К-, 1972, с. 28.
4
в будівництві соціалізму і комунізму, взаємопроникненням інтернаціональних та національних аспектів соціального прогресу.
Гармонійне поєднання інтернаціонального та національного в радянському багатонаціональному суспільстві є об’єктивним процесом, воно свідчить про зближення націй і народностей нашої країни. Завдання полягає в тому, щоб відшукати найбільш правильні шляхи розвитку окремих націй і народностей, найбільш правильного поєднання інтересів кожної з них з інтересами радянського народу в цілому. Розв’язуючи ці завдання, наголошується в доповіді Л. І. Брежнєва, Комуністична партія керується ленінським положенням про необхідність бути максимально уважним до розвитку кожної нації, до її інтересів. Партія проти того, щоб штучно форсувати процес дальшого зближення націй і народностей нашої країни,— в цьому немає ніякої потреби, адже цей процес, будучи об’єктивною закономірністю, диктується усім ходом нашого радянського життя. «Разом з тим партія вважає недопустимими будь-які спроби стримувати процес зближення націй, під тим чи іншим приводом чинити йому перешкоди, штучно закріплювати національну відособленість, бо це суперечило б генеральному напрямові розвитку нашого суспільства, інтернаціоналістичним ідеалам та ідеології комуністів, інтересам комуністичного будівництва» Ч
Разом з тим співвідношення інтернаціонального та національного безпосередньо пов’язано з боротьбою за чистоту теорії наукового комунізму, проти перекручень ідеології та політики пролетарського інтернаціоналізму; є практичним проявом боротьби інтернаціоналізму проти націоналізму. Зв’язок національного та інтернаціонального в різних сферах суспільного життя, як правило, реалізується двома протилежними способами: з кінцевою орієнтацією або на соціалістичний, або на капіталістичний розвиток. В одному випадку йдеться про розв’язання національного питання на соціалістичних началах, тобто про об’єднання трудящих незалежно від їх національної приналежності проти всіх видів гноблення, за повний вільний від експлуатації лад, про сприяння всебічному розвиткові справді національного, розкриттю його внутрішніх потенцій. В іншому ж випадку питання про співвідношення національного та інтернаціонального ставиться лише як питання про міру розриву, про ступінь гостроти суперечностей між вузькокорисливими псевдонаціональними інтересами імперіалістичної реакції, з одного боку, та глибинними процесами Історичного прогресу, інтернаціоналізацією суспільного життя — з другого.
* Л. І. Брежнєв, Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, с. 25—26.
5
Вичленення політичної, соціально-класової основи «розв’язання» національного питання міжнародним капіталом дає можливість визначити містифікацію національного в ім’я здійснення класового інтересу буржуазії, її соціальних прагнень, спрямованих на придушення ідеї класової, пролетарської солідарності горезвісною ідеєю національної «єдності», «суспільства національної гармонії», на відчуження трудящих різних національностей, їх розгородження по національних квартирах, на позбавлення народів надбань світової . цивілізації, соціального прогресу.
Спотворення апологетами буржуазії діалектичного взаємозв’язку інтернаціонального та національного, протиставлення інтернаціоналізму патріотизмові, штучне протиставлення національних інтересів народів нашої країни їх інтернаціональним обов’язкам висувають перед працівниками ідеологічного фронту, радянським суспільствознавством невідкладні завдання посилення боротьби проти всякого роду відступів від пролетарського інтернаціоналізму, фальсифікації його ідеології та політики. «Партія та народ,— говориться у Звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з’їздові КПРС,— не мирилися і не будуть миритися зі спробами... притупити нашу ідеологічну зброю, заплямувати наш прапор» ’. Науково обгрунтована критика ворожих марк-сизму-ленінізму антикомуністичних, ревізіоністських та буржуазно-націоналістичних ідей — умова нашого руху вперед по шляху будівництва комунізму.'
В світлі вищевказаного очевидною є необхідність критичного розгляду буржуазних та буржуазно-націоналістичних концепцій щодо «примату» національно-особливого над інтернаціональним, національно-специфічного над класовим, антинаукових доктрин щодо нації як «рушія», суспільного розвитку, національного питання як якоїсь ахіле-сової п’яти людської цивілізації.
Саме розв’язанню цих проблем і присвячена наша монографія.
1 Матеріали XXIV з’їзду КПРС, К., 1971, с. 89.
РОЗДІЛ І
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ НАУКОВОЇ КРИТИКИ НАЦІОНАЛІЗМУ
СУЧАСНА ІДЕОЛОГІЧНА БОРОТЬБА ТА АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КРИТИКИ БУРЖУАЗНОГО
НАЦІОНАЛІЗМУ
На сучасному етапі історичного розвитку закономірно загострилася ідеологічна боротьба між передовою марксистсько-ленінською ідеологією та ідеологією капіталістичного суспільства, пролетарським інтернаціоналізмом та буржуазним^націоналізмом, як об’єктивними формами відображенйя двох непримиренних ідеологій та політик, двох світоглядів в національному питанні, двох протилежних концепцій національних відносин. Саме цю обставину мав на увазі В. І. Ленін, коли писав, що чим більше ми перемагаємо, тим більше капіталістичні експлуататори вчаться об’єднуватись і переходять у більш рішучий наступ Ч
Загострення ідеологічної боротьби пов’язано з тим, що в сучасних умовах ідеологічна війна проти комунізму піднята імперіалістичною реакцією до рангу державної політики. Будучи концентрованим відображенням анти-революційнбї ідеології та антинародної політики імперіалізму, яскравим проявом деградації буржуазного світосприймання, антикомунізм являє собою певну систему політичної та ідеологічної боротьби імперіалізму проти марксизму-ленінізму та його реальних носіїв — соціалістичного ладу, комуністичних партій. Антикомунізм у кінцевому підсумку збігається з ідеологією, політикою та практикою державно-монополістичного капіталізму як ладу, у якого немає історичної перспективи і який перебуває у стані глибокої деградації.
Антикомунізм як головна ідейна зброя світової реакції ставить перед собою три взаємопов’язані завдання:
1 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. ЗО, с. 407.
7
підірвати соціалізм або хоча б послабити позиції тих країн, де він вже переміг; запобігти революції у власних країнах; не допустити переходу на шлях соціалістичних перетворень тих народів, що вирвалися з-під колоніального гніту імперіалізму. Антикомунізм відіграє першорядну роль у формуванні та виправданні агресивної політики імперіалізму, головним об’єктом якої був і залишається Радянський Союз
Спрямовуючи свої зусилля на «роздроблення» світового соціалізму як системи, на «ерозію» окремих соціалістичних держав, їх «внутрішню еволюцію», політичне та ідеологічне «розм’якшення», ідеологи антикому-нізму вдаються до своєрідної ідеологічної мімікрії. З одного боку, афішуються «принадні» риси так званого модернізованого капіталізму, що еволюціонував нібито в «народний капіталізм», говориться та пишеться про «державу загального благоденства», в якій, мовляв, панує система «економічного гуманізму» тощо. З другого— висуваються нові антикомуністичні теорії, спрямовані проти марксизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму, комуністичних ідеалів. Ці реакційні теорії несуть на собі відбиток класових інтересів буржуазії, а також прагнення ідеологів буржуазії прикрити, приховати, замаскувати їх модними й «блискучими мундирами». На це звертав увагу ще В. І. Ленін 1 2.
Теорія «стадій економічного зростання» американського соціолога У. Ростоу; теорія «єдиного індустріального суспільства» французького соціолога Р. Арона; теорія «конвергенції» П. Сорокіна та інших; «еволюційна концепція», або теорія «еволюції», 3. Бжезинського та ін.; теорія «деідеологізації» Е. Шілда та ін.; теорія «технотронного. суспільства» та американська зовнішньополітична доктрина 70-х років «нова стратегія в інтересах миру», будучи буржуазно-ліберальними формами ідеології антикомунізму, об’єктивно служать реакційним антикомуністичним планам реставрації капіталізму в країнах соціалістичної співдружності.
За задумом відомого ідеолога антикомунізму 3. Бжезинського, саме «ідеологічна ерозія», тобто пропаганда
1 Див.: Б. М. Пон ом а ре в. Возрастание роли ленинизма в со-временную зпоху и критика антикоммунизма.— У кн.: Против совре-менного антикоммунизма. Прага, 1970, с. 40—42.
2 Див.: В. І. Ленін. Повне зібрання творів, т. 6, с. 253.
8
«різних комуністичних ідеологій», має підірвати «законність радянської ідеології», а внаслідок цього «авторитет комунізму як єдиного наукового вчення дискредитується» !.
Своїми закликами всіляко підтримувати «мирну еволюцію національного комунізму всередині комуністичного блоку» 1 2 ідеологи антикомунізму намагаються підірвати інтернаціональну єдність радянського народу, трудящих соціалістичних країн, підготувати грунт для перемоги буржуазного націоналізму над пролетарським інтернаціоналізмом.
Апологія буржуазних доктрин під демагогічними лозунгами «демократизації» та «виправлення» інститутів соціалістичного устрою, «соціалізму з людським обличчям», концепції так званого національного комунізму свідчать про те, що ідеологи буржуазії активно використовують в своїх цілйх «випробувану» зброю експлуататорських верств — реформізм, ревізіонізм та буржуазний націоналізм, різного роду реакційні націоналістичні течії,— прямо чи опосередковано заохочують ревізіоністів і опортуністів правого та «лівого» гатунків.
«Саме на націоналістичні тенденції,— підкреслюється у Звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з’їздові партії,— і особливо ті з них, які набирають форми антирадянщини, буржуазні ідеологи, буржуазна пропаганда найохо-чіше роблять тепер ставку в боротьбі проти соціалізму і комуністичного руху. Вони підштовхують опортуністичні елементи в компартіях до свого роду ідеологічної змови. Вони наче кажуть їм: доведіть, мовляв, що ви анти-радянці, а ми будемо готові проголосити, що ви саме і є справжні «марксисти» і займаєте цілком «самостійні позиції». Хід подій показує, до речі, що такі люди стають на шлях боротьби і проти компартій у своїх країнах... Боротьбу проти такого роду елементів братні партії розглядають як важливу умову зміцнення своїх рядів» 3.
Маніпулюючи то космополітичними, то шовіністични
1 2. к. Вггехіпзку. Иеоіоду апсі Рсшег іп Зоуієі Роїііісз. N. У., 1967, р. 147, 220, 159.
2Н. Ногсіоп 8 к і 11 і п д. Сотгпипізт Маііопаї апсі Іпіегпаііо-паїізт. Тогопіо, 1966, р. 161.
3 Л. І. Брежнєв. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXIV з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу. К.„ 1971, с. 23—24.
9
ми лозунгами, висуваючи ідеї то буржуазного, то дрібнобуржуазного націоналізму, пропагуючи «західну модель» націоналізму майже як єдиний засіб послаблення єдності трудящих різних національностей, буржуазні ідеологи намагаються довести, ніби пролетарські революції відходять у минуле, що їм на зміну прийшов войовничий націоналізм, який, мовляв, всюди «бере гору» над соціалізмом, над пролетарським інтернаціоналізмом Ч Відводячи націоналізму якусь фатальну роль у розвитку народів, автори книги «Націоналізм у сучасній Латинській Америці» А. Уайтекер та Д. Джордан намагаються запевнити, що «людство переживає зараз епоху глобального паннаціоналізму» 1 2. З таких самих позицій підходить до тлумачення націоналізму і американський «совєтолог» 3. Ленджел в своїй товстелезній книзі «Націоналізм — остання стадія комунізму».
В наші дні національне питання є однією з ділянок боротьби між соціалізмом та капіталізмом, марксизму-ленінізму проти буржуазної і ревізіоністської ідеології, пролетарського інтернаціоналізму проти буржуазного націоналізму. Заохочуючи расистські кола в ПАР, здійснюючи сегрегацію негритянського населення в США, розстрілюючи трудящих Ольстера, проводячи відверту неоколоніалістську політику у В’єтнамі, Лаосі та Камбоджі, світова реакція водночас намагається очорнити всесвітньо-історичний досвід розв’язання національного питання в СРСР. Пролетарський інтернаціоналізм зображується апологетами буржуазії як антинаціональна в своїй основі доктрина, що нібито втілює «великоросійський патріотизм» та «суперечить» в зв’язку з цим інтересам окремих націй багатонаціональної країни. Звідси — твердження про вигадані «суперечності між націями», «насильницьку асиміляцію», «винищення національних культурних традицій», «русифікацію», «асиміляцію», «радянський колоніалізм» як продовження царської політики русифікації всіх народів.
1 «В сучасний момент націоналізм є найбільш сильною Ідеологією у світі і ніяка інша ідеологія не зможе протистояти націоналізму, якщо виникне конфлікт поколінь»,— твердить, наприклад, А. Тойнбі (ТЬе Ітрасі оі ІИе Киззіап Кеуоіиііоп 1917—1967. Ьопбоп, 1967, Р- 17).
2 А. N. XV Ь і і е к е г, Б. С. 1 о г б а п. Маііопаїізт іп Сопіатро-гагу Ьаііп Атегіса. N. ¥., 1966, р. 1.
10
Невипадково всім співробітникам одного з головних органів ідеологічних диверсій США—ЮСІА (інформаційне агентство) було наказано припинити вживання поняття «радянський народ», оскільки, на думку керівництва ЮСІА, такого народу... «нема і ніколи не буде» І Звичайно, наші недруги можуть) скільки завгодно уникати у власному лексиконі небажаних для них понять. Але вони безсилі заперечити той очевидний факт, що радянський народ є реальною дійсністю, він живе і творить, своїми ділами і боротьбою за торжество комуністичних ідеалів справляє вирішальний вплив на хід світової історії1 2.
ВигаДана з початку до кінця теза про «суперечності» між націями та народностями СРСР «підкріплюється» версією про міфічні «опозиційні сили» в радянських республіках. Звідси безпідставні надії А. Адамса, Г. Аренда, Ф. Багхорна, 3. Бжезинського, Є. Гудмана, А. Інкелеса, А. Лоу, А. Мейера, Р. Пайпса та інших «совєтологів» на можливий «спалах» націоналізму в соціалістичних країнах 3. Виступаючи, наприклад, у журналі «Культура» — паризькому органі буржуазно-націоналістичної частини польської еміграції, Ю. Мерошовський вважає за необхідне посилити пропаганду в окремих радянських республіках горезвісних ідей «національного комунізму», вважаючи це більш важливим, ніж спроби створення там підпільних організацій. Він висунув цілу програму перебудови СРСР в якусь невиразну конфедерацію «незалежних республік». І цю боротьбу за подібну «перебудову», на думку Мерошовського, потрібно почати 'з України4.
Про активний наступ міжнародного імперіалізму на соціальні та національні завоювання світової соціалістич
1 Цит. за: «Коммунист», 1972, № 5, с. 117.
2 Див.: В. В. Щербицький. У братерській сім’ї радянських народів—до перемоги комунізму. Доповідь на спільному Урочистому засіданні ЦК КП України й Верховної Ради Української РСР, присвяченому 50-річчю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.— «Радянська Україна» від 16 грудня 1972 р.
3 Відомий прогресивний громадський діяч Джеймс Олдрідж пише з цього приводу: «Час від часу в західній пресі з’являються статті якогось роздратованого інтелектуала ледве не про «національні повстання» в Радянському Союзі. Проте навіть вороги СРСР не сприймають це серйозно. Це зрештою лише один з чергових ходів буржуазної пропаганди, справа якої явно приречена на провал» («Коммунист», 1972, № 12, с. 80).
4 Див.: Н. Хбапо’уузкі. Сгебо Ьопсіупсгука.— «Роїіііса» від ЗО березня 1968 р.
11
ної системи свідчать також матеріали збірника «Десять відсутніх країн Європи», який випустила горезвісна радіостанція «Вільна Європа». У ньому наголошується на тому, що «національний комунізм» у сучасних умовах переростає в націоналізм, що останній — це саме той шлях, з допомогою якого, як здається авторам цього збірника, можна нарешті «навести мости» та «наблизити» дві світові системи — соціалізм і капіталізм.
Факти свідчать про те, що імперіалістичні ідеологи розробили черговий обхідний маневр для проведення антикомуністичної стратегії. Спочатку на основі фальсифікації обстановки в соціалістичних країнах вишукуються неіснуючі суперечності між ними. Потім намічається фронтальний підрив інтернаціональної солідарності соціалістичних країн, роздроблення революційного фронту на численні національні «відсіки». Усе це має на меті «ерозію комунізму», зміну політичної орієнтації окремих країн соціалістичної співдружності. Завершенням цієї підривної діяльності повинна стати «перемога» сил націоналізму та дрібнобуржуазного індивідуалізму. В інструкції одного з урядових відомств США прямо говориться про необхідність «вести активну обробку письменників, критиків, студентів та інших осіб, причетних до формування суспільної думки» Імперіалістичні спецслужби в середовищі творчої інтелігенції намагаються вишукати таких людей, які стали б їх відвертими пособниками, справляли б негативний вплив на навколишнє оточення, передусім на молодь1 2.
Посилення ідеологічних диверсій, активізація фальсифікаторської діяльності ідеологів антикомунізму, буржуазної «совєтології» в зв’язку з підготовкою та проведенням півстолітнього ювілею Союзу РСР, який свідчить про справжній тріумф пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, висуває невідкладне завдання — дальше посилювати боротьбу проти буржуазної ідеології, рішуче викривати безпідставні вигадки заклятих ворогів людства, всіх темних сил реакції, що об’єдналися під чорними прапорами антикомунізму — від агресивного амери
1 Спеціальна стаття з цього приводу директора американського інформаційного агентства Френка ШекспІра була вміщена в VI. 8. Меигз апсі 5¥ог1сі Керогі, Мау 1, 1972, с. 52.
2 Див.: С. Ц в и г у н. Идеологическая диверсия — оружие импе-риалистической реакцин.— «Коммунист», 1971, № 5, с. 111.
12
канського імперіалізму і оскаженілого сіонізму до залишків російської білогвардійщини, буржуазно-націоналістичної контрреволюції, зокрема українського буржуазного націоналізму. «У ворожому, антикомуністичному хорі з особливою люттю звучать голоси українських буржуазних націоналістів, які з усіх сил пнуться затьмарити велику правду про Радянський Союз. Та намагання їх даремні! Українські буржуазні націоналісти вже давно люди без батьківщини, вони опинились за дверима історії, опинились там, звідки веде, як говорив Ярослав Талан, один тільки шлях — «шлях ганьби й вічного забуття». Український народ, як і всі радянські люди, з презирством відкидає жалюгідні спроби імперіалістів та їх націоналістичних підспівувачів посилити недовір’я і ворожнечу між народами нашої країни, підірвати монолітну єдність радянського суспільства» \
Український буржуазний націоналізм з його реакційним світоглядом, експлуататорською ідеологією, антинародною та антинаціональною політикою, контрреволюційною та антирадянською практикою завжди виступав і виступає з позицій антиподу пролетарського інтернаціоналізму, ворожнечі до інших націй, як підступний ворог інтернаціональної єдності трудящих, лютий ворог українського народу, всіх народів Союзу РСР.
Безпосередня участь в ідеологічних та політичних атаках імперіалізму, роздмухування антирадянської, націоналістичної істерії, видання антирадянської, буржуазно-націоналістичної літератури, використання зарубіжних радіостанцій для посилення націоналістичної пропаганди, пошуки нелегальних та легальних каналів для проникнення отруйних ідей націоналізму в середовище радянських людей, створення в емігрантських націоналістичних центрах спеціальних підрозділів для здійснення ідеологічних диверсій проти нашої країни, тісне співробітництво з розвідками головних імперіалістичних держав, шпигунство, участь у таємній війні проти соціалістичних країн, пошуки опори в неонацістському русі, об’єднання антирадянських зусиль з сіоністами, тенденції до набли
1 В. В. Щербицький. У братерській сім’ї радянських народів—до перемоги комунізму. Доповідь на спільному Урочистому засіданні ЦК КП України і Верховної Ради Української РСР, присвяченому 50-річчю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.— «Радянська Україна» від 16 грудня 1972 р.
13
ження антирадянських позицій з маоїстами, підривні акції проти прогресивних кіл української еміграції, підтримка імперіалістичних дій проти прогресивних сил світу — така антикомуністична функція сучасного українського буржуазного націоналізму.
І в наші дні буржуазно-націоналістична частина української еміграції стоїть на платформі прислуговування найреакційнішим силам міжнародного імперіалізму, перебуває в таборі світового антикомунізму і є його слухняним знаряддям. Наприклад, так званий IV великий збір ОУН (1968 р.) провокаційно закликав до здійснення «саботування» у промисловості та сільському господарстві Радянської України, до «підготовки зброї», до «повстань», до «поборювання на кожному кроці і всіма можливими засобами... військової машини» та ін. За свідченням націоналістичної газети «Гомін України», в атомову добу підривна війна ступнево замінює традиційний спосіб війни, як знаряддя політики. Йдучи у фарватері най-реакційніших сил світового імперіалізму, українські буржуазні націоналісти закликають розв’язати нову війну, посилити підривну діяльність проти СРСР та його невід’ємної складової частини — Радянської України.
З іншого боку, українські буржуазні націоналісти закликають почати з середини розкладати радянське суспільство, комунізм, «звужуючи його поширення», намагаються посіяти недовір’я до Комуністичної партії — політичного керівника робітничого класу, всього радянського народу. «Треба,— пише націоналістична газета «Українське слово»,— зродити сумнів щодо комунізму, як суспільного ладу майбутнього».
Вищенаведені приклади свідчать про необхідність постійного врахування того, що поряд з антирадянськими акціями у сфері міжнародних відносин наші противники нарощують свої зусилля, вишукують нові тактичні прийоми, прагнуть перенести центр підривної роботи на територію Радянського Союзу *.
1 В. В. Щерби цький. Про роботу партійних організацій республіки по виконанню Постанови ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік». Доповідь на Пленумі ЦК КП України 27 липня 1972 р.— «Радянська Україна» від 28 липня 1972 р.
14
За вірне служіння антирадянським устремлінням «вільного світу» буржуазні націоналісти не раз діставали похвалу від офіційних кіл Заходу. Не випадково реакційний західнонімецький журнал «Остойропа» зазначав у травні 1969 р., що антирадянська, націоналістична частина української еміграції має «потенціальну силу». Що саме мав на увазі «Остойропа»? Виявляється малося на увазі можливе використання заклятих зрадників українського народу «в тих випадках, коли якраз визрів би збройний конфлікт», тобто — в боротьбі реакційних сил світу проти Радянського Союзу.
Зосереджуючи свої зусилля на критиці радянського досвіду розв’язання національного питання, силкуючись розхитати братерський союз народів нашої країни, ідеологічні диверсанти намагаються пропагувати запліснявілі ідейки українського буржуазного націоналізму, підняти на щит буржуазно-націоналістичні партії й групи, що діяли колись на Україні та діють зараз в еміграції. Ідеологи сучасного українського буржуазного націоналізму наспіх перелатують його «ідейні» засади, прикрашають їх реакційний зміст «модерною», наукоподібною формою з арсеналу буржуазної філософії та соціології. Вони «змащують» одряхлілий механізм націоналізму відкрито шовіністичними, геополітичними доктринами та іншими реакційними концепціями ідеалістичної філософії, антропології, антропосоціології, етнопсихології й знову здобрюють уже цю ідеологічну мішанину пишномовними фразами про «неньку Україну», про необхідність її «звільнення від диктату Москви» тощо. Отже, перед нами черговий варіант безпринципного сумбуру, з якого завжди складалась доктрина українського буржуазного націоналізму відверто антикомуністичного змісту.
Намагаючись приховати антинародну та антинаціональну сутність ідеології, політики та практики українського буржуазного націоналізму, його цілковиту безідейність, запозичений характер «постулатів», представники його вже в котрий раз слідом за ідеологами антикомунізму силкуються зобразити націоналізм як «найвищу» силу «української спільноти», що невпинно веде до створення «справді національної», ефімерної «самостійної України». Верхи буржуазно-націоналістичної еміграції невпинно закликають трудящих України відмовитися від марксизму-ленінізму, інтернаціоналізму та «повернутися
15
під прапор націоналізму», давно викинутий українським народом на смітник історії *.
Отже, ідеологічні диверсанти роблять спроби будь-що послабити єдність народів нашої багатонаціональної країни. Вони намагаються протиставити інтереси різних націй, відродити сліди колишньої національної ворожнечі. Апологети антикомунізму постійно силкуються викликати недовір’я до російського народу, революційна енергія якого, самовідданість, працьовитість, глибокий інтернаціоналізм по праву здобули йому щиру повагу всіх народів нашої соціалістичної Батьківщини.
Ось чому рішуча відсіч нападкам антикомунізму на завоювання нового суспільного ладу, їх спробам дискредитувати, принизити Радянський Союз, як прапороносця інтернаціоналізму, миру і дружби народів, спробам принизити роль соціалістичних країн у боротьбі цих народів за демократію, національне визволення, за соціальний прогрес та соціалізм передбачає непримиренну, наступальну боротьбу проти ідеологічних диверсій українського буржуазного націоналізму, посилення аргументованої, конкретної критики його. Все це потребує активізації роботи по вихованню трудящих в дусі непримиренності до будь-яких проявів і пережитків націоналізму, шовінізму, расизму, сіонізму. «Немає і не може бути нейтралізму, будь-яких компромісів у боротьбі з буржуазною ідеологією,— говориться в постанові ЦК КПРС «Про підготовку до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна»,— класові принципи не примирюються, вони перемагають у боротьбі. Викриття буржуазної ідеології — революційний обов’язок марксистів-ленінців»1 2.
Завдання полягає в тому, щоб постійно вести пропаганду ідей пролетарського інтернаціоналізму, дружби і братерства народів, давати своєчасну політичну оцінку ворожим спробам відродити націоналістичні настрої та погляди. Необхідно рішуче викривати ідеологів антико-
1 3 цього приводу ідейний наставник українського буржуазного націоналізму англійський «совєтолог» Дж. Уілер бідкається над тим, що протягом всіх минулих десятиріч не було можливостей для переростання «національної свідомості в націоналізм». Проте не не означає, багатозначно додає він, що «така можливість не може трапитися у майбутньому» (Цит. за: 3. Б а г р а м о в. Тупики антикоммунизма.— «Литературная газета» від 20 грудня 1972 р.).
2 Про підготовку до 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна. Постанова ЦК КПРС. К.» 1968, с. 13.
16
мунізму, правого і «лівого» ревізіонізму, націоналізму й шовінізму
За останні роки в рішеннях XXIV з’їзду КПРС, пленумів ЦК КПРС, у документах Комуністичної партії, присвячених 50-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, 100-річчю з дня народження В І. Леніна, 50-річчю утворення Союзу РСР, 70-річчю П з’їзду РСДРП та ін., узагальнено багатогранний досвід будівництва соціалізму і комунізму, зроблено марксистсько-ленінський аналіз сучасних особливостей імперіалізму, стану міжнародних відносин. Здійснена Комуністичною партією грандіозна теоретична діяльність визначає об’єктивну необхідність і конкретні напрями широкого наступу на буржуазну ідеологію, необхідність послідовного втілення в життя принципів соціалістичного патріотизму, виховання трудящих країни у дусі комуністичної свідомості.
Підвищенню творчої активності суспільствознавців, рішучому піднесенню ідейно-теоретичного рівня наукових досліджень сприяють постанова ЦК КПРС «Про заходи по дальшому розвитку суспільних наук і підвищенню їх ролі в комуністичному будівництві» (1967 р.), постанова ЦК КП України «Про заходи по дальшому розвитку наукових досліджень в галузі марксистсько-ленінської філософії та поліпшенню їх викладання у вузах республіки» (1969 р.).
Важливе значення для активізації теоретичної роботи мали наукова конференція на тему «XXIV з’їзд КПРС і розвиток марксистсько-ленінської теорії», яка відбулася в Москві восени 1971 р., всесоюзна нарада завідуючих кафедрами суспільних наук вищих учбових закладів, скликана у грудні 1971 р., науково-теоретична конференція на тему «Нові явища у світовому революційному русі після міжнародної Наради комуністичних і робітничих партій 1969 року» (травень 1972 р.), наукова конференція «Актуальні питання марксистсько-ленінської теорії в світлі рішень XXIV з’їзду КПРС» (Київ, квітень 1972 р.). «Викриття ворожих ідеологічних підступів імперіалізму,— вказувала газета «Правда» в зв’язку з всесоюзною нарадою ідеологічних працівників (липень 1972 р.),—
1 Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік».— «Радянська Україна» від 22 лютого 1972 р.
17
2 48
повинно поєднуватися з неухильним викоріненням чужих соціалізмові поглядів, подоланням пережитків минулого, рецидивів дрібнобуржуазності у свідомості і вчинках людей — націоналізму та великодержавного шовінізму, бюрократизму, егоїзму та аполітичності»
Комуністична партія, радянські дослідники при критичному розгляді буржуазних та буржуазно-націоналістичних концепцій відчуження народів спираються на безцінну ленінську спадщину з проблем пролетарського інтернаціоналізму, соціалістичного патріотизму, теорії нації, національних відносин. Вони ведуть творчу роботу, непримиренно виступають проти сучасної буржуазної ідеології, проти правих і «лівацьких» перекручень революційної теорії, ідеології та політики пролетарського інтернаціоналізму.
Головне в ленінському підході до суспільних явищ та процесів — органічна єдність наукової об’єктивності і принципіальної оцінки їх з позицій робітничого класу. Для марксистів-ленінців, для всіх справжніх революціонерів марксизм — це методологія революційного мислення і революційної дії. Він постійно збагачується Комуністичною партією Радянського Союзу, міжнародним комуністичним рухом на основі досвіду будівництва соціалізму та комунізму, живої практики визвольного руху.
Особливе місце в ленінській теорії нації та національних відносин займає обгрунтування боротьби пролетарського інтернаціоналізму проти буржуазного націоналізму як однієї з найважливіших умов перемоги соціалістичної революції, успішного будівництва соціалізму і комунізму, зміцнення єдності міжнародного комуністичного та робітничого руху, єднання всіх революційних сил сучасності.
Бути інтернаціоналістом на ділі, за Леніним, означає непримиренно і послідовно боротися зі всілякими відступами від пролетарського інтернаціоналізму, і передусім з буржуазним націоналізмом. В. І. Ленін завжди підкреслював, що марксизм непримиренний з націоналізмом, хоч би яким «справедливим», «чистеньким», тонким і цивілізованим він не здавався 1 2.
1 «Правда» від 8 липня 1972 р.
2 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 17.
18
Принципово важливе значення для проблеми, що розглядається, є ленінські методологічні принципи критики соціальних та гносеологічних коренів буржуазного націоналізму різного гатунку, ленінські вказівки про непримиренний та наступальний характер боротьби проти буржуазної ідеології, про необхідність своєчасно та повсякденно давати рішучу відсіч проявам правого і «лівого» ревізіонізму, націоналізму та шовінізму.
Націоналізм і шовінізм — це дві сторони буржуазної політики, ідеології та тактики в національному питанні. Саме в запеклій і непримиренній боротьбі з ними виковувалась непорушна інтернаціональна єдність і братерство всіх радянських народів.
В. І. Ленін розробив основні принципи виховання трудящих в дусі пролетарського інтернаціоналізму та непримиренності до буржуазного націоналізму будь-яких гатунків, відзначив необхідність виховання ідейних бійців партії, яким потрібно бути достатньо твердими в своїх переконаннях і достатньо успішно відстоювати їх перед ким завгодно і коли завгодно.
Одним з найважливіших ленінських принципів є принцип партійності, який вимагає конкретно-історичного, класово-партійного підходу до оцінки суспільних явищ, органічної єдності наукової об’єктивності та принциповості з позицій робітничого класу.
Ленінська вимога науковості та партійності критики ворожої марксизму-ленінізму ідеології пов’язана з вимогою методологічного обгрунтування вихідних позицій критики. Важливою стороною марксистсько-ленінської критики ворожої ідеології взагалі, буржуазного націоналізму зокрема, є поєднання класової оцінки «теоретичних» конструкцій наших противників, викриття їх наукової неспроможності та політичної реакційності з позитивною розробкою тих проблем, які перекручуються буржуазними та буржуазно-націоналістичними авторами.
В. І. Ленін підкреслював, що саме завдяки боротьбі Маркса з опортуністами у німецької соціал-демократії є строго вироблена теорія 1. Ф. Енгельс писав, що критика Є. Дюрінга дала йому «можливість у позитивній формі розвинути в дуже різних зачеплених тут галузях знання моє розуміння питань, що мають тепер загальний науко
1 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 230.	---—----
Дзяв же
19	2^(бЛсс^
вий або практичний інтерес» Ч За зауваженням Енгельса, негативна критика в його книзі стала завдяки цьому позитивною, а «полеміка перетворилася в більш-менш зв’язний виклад діалектичного методу і комуністичного світогляду...» 1 2.
Критичний метод В. І. Леніна полягав у тому, що, спростовуючи неправильні, реакційні погляди та вчення, він виразно виявляв перед читачем свою позитивну програму, доповнюючи непримиренність своїх позицій певного позитивною відповіддю на спірні питання. Діалектична єдність заперечення та утвердження, вияв та чітке протиставлення вихідних позицій, точок зору, висновків, програм; чітке протиставлення поглядів, єдність критичних та конструктивних начал становить суть ленінської методології критики ідейних противників марксизму-ле-нінізму3.
Марксистсько-ленінська критика ставить перед собою в цілому позитивні завдання — виховання нової людини на принципах соціалістичного інтернаціоналізму, звільнення з-під впливу буржуазної ідеології трудящих мас капіталістичних країн. І сьогодні, як ніколи, актуально звучить ленінське попередження про необхідність завжди пропагувати, охороняти від перекручень і розвивати далі пролетарську ідеологію — вчення наукового соціалізму, тобто марксизму4.
Ленінський принцип партійності набуває особливого значення при розгляді тих чи інших буржуазних, ревізіоністських, буржуазно-націоналістичних концепцій. Він вчить постійно враховувати, що навіть за самими абст
1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 20, с. 8.
2 Т а м ж е, с. 10.
3 Див.: Н. Прошунин. Сила ленинского слова, М., 1969, с. 8, 11, 13 (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
4 Див.: В. 1. Ленін. Повне зібрання творів, т. 6, с. 253. Щодо цього актуальними е наукові дослідження в галузі теоретичних проблем пролетарського інтернаціоналізму, теорії нації та національних відносин, вивчення національної політики КПРС, історичного процесу утворення Союзу РСР, ленінської дружби народів А. Агаєва, Г. 3. Ап-ресяна, С. М. Арутюняна, Б. М. Бабія, Е. О. Баграмова, І. К. Білоді-да, Т. Ю. Бурмистрової, І. І. Грошева, Ф. Я. Горовського, Н. Д. Джан-дільдіна, М. С. Джунусова, Е. О. Егіазаряна, Г. О. Зіманаса, С. Т. Калтахчяна, М. Д. Каммарі, І. С. Кардашова, І. Е. Кравцева, М І. Куліченка, В. Ю. Маланчука, М. І. Матюшкіна, П. М. Рогачова, М. Н. Росенко, М. О. Свердліна, І. І. Сєрової, Ц. О. Степаняна, Е. В. Тадевосяна, П. М. Федосєєва, К- X. Ханазарова, О. І. Холмого-рова, І. П. Цамеряна та ін.
20
рактними філософськими «теоретичними» міркуваннями стоять інтереси певних класів. В. І. Ленін відзначав: «Люди завжди були і завжди будуть дурненькими жертвами обману і самообману в політиці, поки вони не навчаться за всякими нравственими, релігійними, політичними, соціальними фразами, заявами, обіцянками знаходити інтереси тих чи інших класів» г.
Це ленінське положення має принципове методологічне значення при критиці реакційних поглядів того чи іншого буржуазно-націоналістичного діяча, політичної платформи тієї чи іншої буржуазно-націоналістичної організації, в яких міститься багато фраз про «українську всенаціональну правду», гучних заяв про «неньку Україну» та обіцянок щодо «молочних рік» та «кисільних берегів» в ефімерній «самостійній, незалежній, соборній» Україні.
Маючи на увазі маскувальну оболонку українського буржуазного націоналізму з його розумуванням навколо «неньки України», «рідного українського народу» тощо, автор керувався відомим визначенням В. І. Леніна суті лозунгів, що їх висувають дрібнобуржуазні демократи для обману народних мас. «Справа в тому,— підкреслював В. І. Ленін,— щоб перевірити їх щирість, щоб з словами зіставити діла... дошукуватись класової реальності» 1 2.
Егоїстичному, утилітарному підходові «адептів» буржуазного націоналізму до явищ суспільного життя, національних проблем В. І. Ленін, Комуністична партія протиставили оцінку будь-якої національної вимоги під кутом зору класової боротьби трудящих, відстоювали конкретно історичну постановку національного питання, рішуче та непримиренно боролися проти тих, хто під зливою загальних фраз про інтернаціоналізм, космополітизм, націоналізм та ін. пропагував політичну контрабанду.
В. І. Ленін викрив класовий, а саме — буржуазний характер націоналістичної ідеології як відображення експлуататорської природи капіталізму — джерела національного гніту як породження капіталістичного способу виробництва, що служить соціально-економічною основою будь-якого націоналізму — ідеологічного та політич-ного відчуження трудящих різних національностей.
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, 0. 7.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 28, с. 254.
21
В. І. Ленін переконливо показав, що націоналізм безпосередньо пов’язаний з пережившим себе буржуазним ладом, він викрив соціальні та ідейні джерела шовінізму та націоналізму, в яких завжди відбивалися класові інтереси, егоїстичні устремління буржуазії, їх матеріальні інтереси.
В основі буржуазного націоналізму, зокрема українського, лежить, зрештою, не «теорія», а суто матеріальні, класові інтереси української буржуазії, що намагалася забезпечити собі монопольне «право» експлуатації «свого» народу і з допомогою цих «теорій» та інших демагогічних «національних» лозунгів використати визвольний рух трудящих України у Своїх вузько-класових, егоїстичних цілях
В сучасних умовах український буржуазний націоналізм, будучи світоглядом та політичною платформою реакційних кіл української еміграції в капіталістичних країнах, є слухняним знаряддям антикомунізму, допоміжною силою світового імперіалізму. Він відбиває соціальні прагнення буржуазних та дрібнобуржуазних верств населення українського походження, що зрослися з місцевими експлуататорськими класами і сподіваються на реставрацію капіталізму в Радянському Союзі.
Якщо вихідним принципом ленінського підходу до критики буржуазної ідеології є рішучий, непримиренний, наступальний характер боротьби проти неї, то діалектичне поєднання класового та гносеологічного аналізу теорій, що піддаються критиці, є другою особливістю ленінської методології1 2.
1 Див.: «Комуніст України», 1973, № 4, стор. 81.
2 Не треба забувати, що при всій своїй ворожості справі суспільного прогресу, при всій своїй реакційності буржуазні теорії, однак, відображають дійсність, хоча і відображають її перекручено. Щоб довести, що ці відображення є невірними, необхідно розкрити, щб саме, які процеси і явища становлять об’єкт хибного тлумачення, і дати саме цим процесам і явищам правильне, наукове тлумачення. (Див., наприклад, дослідження: 3. А. Б а г р а м о в. Национальньїй вопрос и буржуазная идеология. М., 1966; М. Т. И о в ч у к. Лени-низм, философские традиции и современность. М., 1970; С. Т. К а л-т а х ч я н. Ленинизм о сущности нации 'и пути образования интер-национальной общности людей. М„ 1969; Ленинизм и национальньїй вопрос в современннх условиях. М., 1972; М. Б. Митин. В. И. Ле-нин и актуальнеє проблеми философии. М., 1971; Е. Д. Модржин-с к а я. Ленинизм и современная идеологическая борьба. М., 1970; П. Н. Ф е д о с е е в. Марксизм в XX веке. Маркс, Знгельс, Ленин и современность. М., 1972).
22
в. І. Ленін звертав особливу увагу на необхідність досконалого вивчення класового ворога з метою організації активної, ефективної боротьби проти нього \
Це ленінське положення цілком стосується прихильників точки зору, згідно з якою при викритті тих чи інших буржуазно-націоналістичних концепцій не треба звертатися до «першоджерел», тобто вдаватися до критичного розгляду окремих положень, висновків буржуазно-націоналістичних авторів. Досить, мовляв, сумарної оцінки ідеології та політики українського буржуазного націоналізму, використання декількох, здебільшого випадкових вже «апробованих» цитат. Цим нібито і буде розв’язане завдання виховання трудящих в дусі непримиренності до буржуазного націоналізму будь-яких гатунків.
Такий підхід призводить до дублювання фактичного матеріалу, повторення давно відомих істин, певної однотипності в розв’язанні проблеми, до схематизації викладу матеріалу, запозичення фактів, концепцій інших авторів.
Робляться і такі застереження, що використання навіть в критичному плані нових матеріалів, цитування окремих буржуазно-націоналістичних авторів приведе ледве не до популяризації та пропаганди буржуазного націоналізму.
Такий спрощений підхід не має нічого спільного з ленінськими принципами критики буржуазної ідеології, завданням посилення наступальної боротьби проти неї.
І в наші дні актуальними є ленінські слова про те, що «потрапити в смішне становище — найменша кара тому, хто за зразком преси капіталістів сам собі малює «ворога» замість точного посилання на слова' тих чи інших політичних противників1 2.
Доказовість та аргументованість тих чи інших положень, пов'язаних з критикою ідеології, політики та практики буржуазного націоналізму, використання в інтересах критики так би мовити першоджерел з буржуазної та буржуазно-націоналістичної літератури — важливий ме
1 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 32, с. 248.
2 В. І. Ленін. Твори, т. 24, с. 160. (Підкреслення наше.— Ю. Р.)
23
тодологічний принцип критичного розгляду буржуазної та буржуазно-націоналістичної ідеології.
В. І. Ленін вимагав систематичного аналізу публікацій органів білогвардійської контрреволюційної преси за кордоном з метою інформування відповідних відомств про плани та дії реакційної еміграції та цілеспрямованого викриття цих планів і дій перед читацькими масами 1.
Зрештою, джерелом інформації про противника є сам противник, його писання, його дії. У статті «Оцінки Маркса міжнародним лібералізмом» В. І. Ленін писав, що хто хоче знати свого ворога, той повинен йти в країну свого ворога, знайомитися безпосередньо із звичаями, правами, методами, міркуваннями та діями ворога 1 2.
Володимир Ілліч з особливою увагою вивчав те, що друкувалося ворогами марксизму, опортуністами «най-шкідливішого типу», вважав необхідним знати їхні роботи в повному обсязі. Після перемоги Жовтня Ленін вимагав доставати для нього іноземні газети, радив не жаліти коштів для придбання і пересилки нових брошур. У телеграмі М. М. Літвінову, наприклад, він пропонував збирати всі документи, резолюції, брошури, газетні статті, що торкалися ідейних течій в «лівому» соціалізмі, особливо ж про «перекручення комунізму чи вилазки проти комунізму» 3.
У січні 1920 р. В. І. Ленін, просив дати вказівку збирати та здавати у державні бібліотеки всі білогвардійські газети, російські і закордонні, в зв’язку з чим Радянський уряд прийняв постанову про збір білогвардійської літератури 4 *. «Вбити» політичного противника, говорив В. І. Ленін, можна діловим та принциповим розбором його поглядів по сутіб.
Ось чому ідеологів буржуазії та їх буржуазно-націоналістичних підспівувачів турбує саме та обставина, що в останні роки з’явилися наукові дослідження, які базуються на кваліфікованому аналізі буржуазних та буржуазно-націоналістичних літературних джерел. У поєд
1 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 32, с. 445.
2 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 13, с. 434.
3 В. И Л е н и н. Поли. собр. соч., т. 51, с. 106.
4 Див.: Н. Прошунин. Сила ленинского слова, с. 71—72.
6 Див.: В. И. Л е н и н. Поли. собр. соч., т. 46, с. 262 (Підкрес-
лення наше.— Ю. Р.).
24
нанні з дійовою критикою це дає можливість показати справжнє обличчя апологетів буржуазії.
Невипадково мюнхенську газету «Шлях перемоги», наприклад, серйозно занепокоїла та обставина, що в останні роки посилилась увага науковців до критичного розгляду світоглядних засад буржуазного націоналізму, його ідейних основ з критичним використанням тих чи інших буржуазно-націоналістичних джерел
Інша річ, що дійова критика повинна базуватися не на одному лише цитуванні думок наших політичних противників, а на переконливих аргументах для викриття різних фальсифікацій та перекручень з боку буржуазних та буржуазно-націоналістичних авторів.
На черзі — необхідність значного розширення «фронту» критики українського буржуазного націоналізму, з одного боку, вичленення реальної проблематики, яка представлена в буржуазно-націоналістичних «теоріях», що критикуються, показ теоретичної неспроможності, непослідовності, суперечності розв'язання тих проблем, на яких спекулює сучасний український буржуазний націоналізм,— з другого.
Наголошуючи на антинауковому характері буржуазної ідеології, необхідно також рішуче виступати проти певного спрощення наших ідеологічних противників — ідеологів антикомунізму та буржуазного націоналізму усіх гатунків. Навпаки, завданням радянських дослідників є посилення наукової критики буржуазного світосприймання, буржуазної ідеології та політики, викриття не-об’єктивності, антинауковості антикомуністичних концепцій, їх теоретичної неспроможності та фактологічної несумлінності, реакційної суспільно-політичної ролі, роз
1 У зв’язку з виходом книжки автора «Український буржуазний націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих», де були критично використані нові буржуазно-націоналістичні джерела, мель-никівська газета «Українське слово» змушена була визнати наявні «недоречності» в писаннях деяких буржуазно-націоналістичних авторів, які наводились в книжці і яких, на думку газети, треба будь-що уникати, щоб їх не можна було використати при критиці українського буржуазного націоналізму. («Українське слово» від 2 травня 1971 р.). Саме тому у буржуазно-націоналістичній пресі за кордоном з’явилися також кілька спеціальних статей, присвячених «критиці» серйозних аргументованих робіт таких радянських авторів, як В. Ю. Євдокименко, Л. О. Нагорної, В. П. Чередниченко, К. Е. Дмит-рука та ін.
25
криття класового змісту буржуазних та буржуазно-націоналістичних фальсифікацій, їх класових цілей
Послідовна класова лінія, твердість у принципах, гнучкість у тактиці, всебічне врахування конкретних умов) сміливі і водночас продумані дії, вміння користуватися всією різноманітністю засобів боротьби проти імперіалізму— ось чого вчив нас Ленін, ось чого вчимося мц у Леніна * 2 З, * * * * В..
Наукова аргументація, наукова критика, викриття неспроможності теоретичних доводів противника, його практичних устремлінь, егоїстичних класових цілей та інтересів — таким є ленінський підхід до питань ідеологічної боротьби, виховання трудящих у дусі непримиренності до буржуазної ідеології, буржуазного націоналізму. Критичний розгляд змісту, сутності ворожої ідеї краще за все допомагає з’ясувати і її походження, виявити її корені, знайти, що її підживлює, чому ця ідея є такою і не може бути іншою і на цій основі дати аргументоване спростування, не підміняючи критику ідеологічними обвинуваченнями, наукові обгрунтування — щирим обуренням на адресу противника. Заміна наукового аналізу чужих поглядів декларативними обвинуваченнями відводить удар від цілі. Чітке визначення сутності проблеми, намір дати бій ідеологічним диверсантам з основного питання, виявити вихідні позиції, так би мовити серцеви
1 По цій проблемі див.: И. С. З єн у піки на. Советская національная политика и буржуазньїе историки. Становление советского многонационального государства (1917—1922 годьі). М., 1971; В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського бур-
жуазного націоналізму. К-, 1968; Ленинизм и современная идеологи-ческая борьба в национальном вопросе. М., 1970; В. Ю. М а л а н ч у к. Дві концепції історичного минулого України.— «Жовтень», 1972, № 1,
З, 5; Л. О. Н а г о р н а. Проти сучасної буржуазної і буржуазно-на-
ціоналістичної фальсифікації історії Жовтня на Україні. К., 1971; брошури та окремі статті Г. Г. Ємельяненка, В. Говорущенка,
К. Г. Гуслистого, Н. Гурладій, В. О. Замлинського, В. В. Засанського,
Е. Л. Кирилюка, І. Ф. Кураса, М. А. Лазутка, М. М. Липовченка,
А. В. Лихолата, О. Мазуркевича, Г. Л. Нікольникова, Б. Самуйлової,
В. Сарбея, Р. Г. Симоненка, Д. М. Сташевського, М. Тарасюка, С. Г. Фіногєєва, А. М. Шлепакова, Є. С. Шабліовського, О. Юрченка, В. І. Юрчука та ін.
2 Див.: Л. І. Брежнєв. За зміцнення згуртованості комуністів, за нове піднесення антиімперіалістичної боротьби. К., 1969, с. 47—48 (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
26
ну суперечностей — характерні риси ленінської методології
У Звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу підкреслювалась необхідність своєчасної, рішучої та ефективної відсічі ідеологічним наскокам наших ідейних ворогів, пропаганди правди про соціалістичне суспільство, про радянський спосіб життя, про будівництво комунізму в нашій країні1 2.
Важливе методологічне значення для проблеми, що розглядається, мають ленінські вимоги викривати численні зв’язки контрреволюційної частини еміграції з іноземними буржуазними елементами, які всіляко підтримують, субсидують антирадянську діяльність різних втікачів та зрадників 3.
Отже, давати відсіч буржуазним фальсифікаторам марксизму-ленінізму, ревізіоністам правого та «лівого» гатунку, творчо розробляти поставлені життям проблеми, широко пропагувати ленінську ідейну спадщину, теоретичні досягнення сучасної марксистської науки—таким є триєдине завдання наших теоретичних кадрів 4.
Виходячи з того, що націоналізм, як соціальне явище (ми маємо на увазі в умовах експлуататорського суспільства за кордоном) має свій певний класовий зміст, що буржуазний націоналізм — це ідеологічний та політичний вираз такої політики та практики організації національних відносин, за яких інтереси однієї нації не можна задовольнити, не ущемляючи інтересів інших, ми вважаємо за доцільне проблему критичного розгляду українського буржуазного націоналізму розглянути через призму його головної соціальної функції — відчуження українського народу від російського, білоруського та ін
1 Див.: Н. Прошунин. Сила ленинского слова, с. 35, 156.
2 Див.: Л. І. Брежнєв. Звітна доповідь Центрального Комітету КПРС XXIV з’їздові Комуністичної партії Радянського Союзу, с. 104.
3 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 32, с. 445. Щодо цього відзначимо такі серйозні роботи, в яких викривається антинародна політика та практика українського буржуазного націоналізму, його вірне прислужництво світовій реакції: С. Т. Даниленко. Дорогою ганьби і зради. К., 1972; К. Дмитрук. Безбатченки. Львів, 1972; В. З а-млинський. Шлях чорної зради. Львів, 1969; В. П. Чередниченко. Націоналізм проти нації. К-, 1970, та ін.
4 Див.: Б. Пономарев. Актуальніше проблеми критики анти-коммунизма.— «Коммунист», 1971, № 14, с. 15.
27
ших братніх народів нашої країни. Відчуження у сфері національних відносин є продовженням та поглибленням соціального відчуження, яке існує в класовому, буржуазному суспільстві. Проблема відчуження людей за національними ознаками е проявом відчуження людини від праці, від культури тощо.
Отже, темою нашого дослідження е проблема — український буржуазний націоналізм як ідеологія та політика відчуження народів, як ворог інтернаціональної єдності трудящих. Спинимося у зв’язку з цим на з’ясуванні його гносеологічних та філософських (теоретичних) основ, суттю яких є спотворене відображення однієї із сторін суспільних відносин, переоцінка, гіпертрофія ролі нації у розвитку суспільства, теоретично неспроможні, ідейно реакційні, політично шкідливі тлумачення національної спільності людей.
Методологічною основою дослідження є принципи, основні закономірності і категорії марксистсько-ленінської матеріалістичної діалектики, які обгрунтовані в працях основоположників марксизму-ленінізму і які є єдино науковим світоглядом і відповідним сучасній науці загальним методом пізнання.
Ми виходимо з того, що буржуазний націоналізм, це складне поняття, компонентами якого поряд з політикою та практикою є світогляд, ідеологія, психологія, моральні принципи, тактика, що відображають соціальні почуття буржуазії, спрямовані на протиставлення трудящих згідно з їх національною приналежністю !. Буржуазний націоналізм — це, далі, система організації буржуазних та дрібнобуржуазних елементів, які на практиці прагнуть, за словами В. І. Леніна, здійснити об’єднання буржуазії і пролетаріату однієї нації і роз’єднати пролетаріат різних націй1 2.
Неврахування цієї обставини призводить до того, що фактично поза увагою можуть залишитися проблеми,
1 На думку М. П. Кіма, «в буржуазному суспільстві класовий антагонізм становить соціальну основу націоналізму, експлуататорська ідеологія живить його» (М. П. К и м. О разработке националь-ной проблеми в современную зпоху.— В кн.: Актуальнеє проблеми национально-государственного строительства в СССР. Душанбе, 1970, с. 24).
2 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, с. 90.
28
пов’язані з викриттям антинаукової сутності світоглядних засад націоналізму, реакційного, апологетичного змісту його філософських основ, експлуататорської суті ряду його «основоположних» суспільно-політичних та соціально-економічних доктрин.
Критично розглядаючи теоретичні концепції та суспільно-політичні доктрини, з допомогою яких апологети українського буржуазного націоналізму як в минулому, так і в наші дні безплідно силкуються роз’єднати братні народи, спираючись на досягнення сучасної радянської науки в цьому питанні, автор вважав за необхідне спинитися передусім на критиці буржуазно-націоналістичного варіанту «теорії» нації. Іншими словами ми мали на меті:
1.	З’ясувати, з яких загальнометодологічних позицій підходить український буржуазний націоналізм до проблеми нації, внутрішньонаціональних та міжнаціональних відносин.
2.	Критично проаналізувати буржуазно-націоналістичні спроби фетишизації особливого, національно-специфічного, абсолютизації національного на противагу загальному, соціальному, інтернаціональному, що, зрештою, служило і служить теоретичною основою будь-якого націоналізму.
3.	На прикладі українського буржуазного націоналізму з’ясувати, чим є націоналізм у гносеологічному відношенні, якого саме роду ідеалістичні теорії становлять його філософську основу.
4.	Показати антинауковий характер антропогеографінних та антропосоціологічних «розвідок» буржуазно-націоналістичних авторів, сутність концепції так званої української расовості, розкрити ірраціональний характер буржуазно-націоналістичної доктрини «національного Духу», реакційність буржуазно-націоналістичної інтерпретації українського національного характеру.
5.	Викрити геополітичні концепції українського буржуазного націоналізму, великодержавницький, шовіністичний характер його «основоположної» псевдотеорії «месіанізму».
6.	Визначити соціально-класову природу українського буржуазного націоналізму, його антинаціональний та антинародний характер, космополітичні тенденції, критично розглянути модерну «теорію еліти» як одну з головних
29
суспільно-політичних буржуазно-націоналістичних доктрин.
Пропонована читачеві робота має на меті в критичному плані розглянути український буржуазний націоналізм як певну строкату суміш світоглядних, ідеологічних, політичних принципів, поглядів та ідей, які безпосередньо визначають соціальні функції, так би мовити соціальну практику українського націоналізму. Іншими словами, автор ставив собі за мету критично розглянути ідеологію, політику, практику та тактику націоналізму, програмні постулати окремих, найбільш великих буржуазно-націоналістичних організацій, «партій» та груп.
Щодо поглядів тих чи інших націоналістичних ідеологів, ватажків, то вони критично розглядаються головним чином у зв’язку з обгрунтуванням ними певних доктрин, що ввійшли складовою частиною у програми різних організацій українського буржуазного націоналізму, в його «аннали».
В роботі сполучається проблемний розгляд основних питань з принципом історизму. Філософсько-соціологічний аналіз «теорії» українського буржуазного націоналізму не пов’язується з певним періодом, а ті чи інші буржуазно-націоналістичні концепції розглядаються як «стале» поняття у «наскрізному» плані. У межах же певної проблеми (розділу) автор розглядає український буржуазний націоналізм як джерело відчуження народів в історико-філософському плані, виходячи з еволюції та «модернізації» його «основоположних» доктрин.
Книга є не розглядом «історії» українського буржуазного Націоналізму, а спробою критично дослідити його концепцію, доктринальну установку, «серцевину», механізм його дії, спрямованої на відчуження трудящих різних національностей, на пропаганду різних антинаукових тлумачень суті національної спільності людей. Такий підхід до націоналізму, тобто як до певного світогляду та психології, ідеології та практики в галузі національних відносин та національної політики, дає можливість визначити одночасно вихідні позиції ідеологічних диверсій, світового антикомунізму. Адже саме ідеологія націоналізму служить однією з «ідейних» основ імперіалістичних атак проти всіх революційних сил сучасності, «теоретичних» баз буржуазних фальсифікацій радянської дійсності.
ЗО
Іншими словами, на прикладі українського буржуазного націоналізму як'знарядді сучасного антикомунізму мається на увазі викрити хибні філософсько-методологічні посилки буржуазної історіографії, показати повну неспроможність та безсилля антикомуністичних фальсифікацій, методологічну та ідейну кризу буржуазного світосприймання, націоналістичних концепцій, теоретично неспроможну, політично реакційну, експлуататорську суть буржуазних доктрин в галузі національних відносин Ч Акцентуючи увагу на викритті необ’єктивності, ан-тинауковості «основоположних» доктрин українського буржуазного націоналізму, визначаючи апологетику в них капіталізму, ми в такий спосіб розраховуємо взяти участь у критиці буржуазного світосприймання, антикомунізму, знаряддям якого завжди були і залишаються буржуазно-націоналістичні епігони. Адже сучасний український буржуазний націоналізм, будучи світоглядом та політичною платформою реакційних кіл української еміграції в капіталістичних країнах, є одним з напрямків антирадянщини, слухняним знаряддям антикомунізму, допоміжним «загоном» світової реакції, який активно використовується в підривній роботі проти Радянського Союзу.
Саме на це орієнтують радянське суспільствознавство матеріали спільного Урочистого засідання ЦК КПРС, Верховної Ради СРСР та Верховної Ради РРФСР, присвяченого 50-річчю з дня утворення Союзу РСР, які відкривають нові дослідницькі горизонти перед філософською наукою. Йдеться, зокрема, про філософсько-соціологічні проблеми, що випливають з гострих, бойових завдань захисту цінностей марксистсько-ленінського світогляду у протиборстві з буржуазною ідеологією; про посилення активної наступальної боротьби проти спроб теоретично «обгрунтувати» націоналістичні та расистські антикомуністичні концепції, перекрутити принципи пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, радянського патріотизму.
1 Ми свідомі того, що говорити про буржуазно-націоналістичну ідеологію, «теорію» тощо, про тих чи інших «ідеологів» українського буржуазного націоналізму можна лише на основі врахування ступеню підпорядкування їх псевдонаукової писанини магістральній антира-дянській лінії світового антикомунізму, залежно від того, якою мірою погляди того чи іншого буржуазно-націоналістичного автора відповідають змісту ідеологічних диверсій імперіалізму.
31
ПРОБЛЕМИ ТИПОЛОГІЇ ТА КЛАСИФІКАЦІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ В СВІТЛІ ЛЕНІНСЬКИХ ТРАДИЦІЙ ІДЕЙНОЇ БОРОТЬБИ
П’ятдесят років, які минули з дня публікації статті В. І. Леніна «Про значення войовничого матеріалізму», засвідчили величезне теоретичне та практичне значення ленінських ідей в справі посилення наступальної боротьби проти буржуазної ідеології, творчого розвитку мар-ксизму-ленінізму, залучення трудящих мас до наукового світогляду. Адже саме в цій статті, що була дальшим розвитком основних ленінських принципів стратегії і тактики боротьби робітничого класу, В. І. Ленін передбачив розширення сфери ідеологічної боротьби, метаморфозу її форм та методів, загострення ідейних битв.
Зрештою, всі явища в галузі суспільного життя, які відзначив В. І. Ленін у статті «Про значення войовничого матеріалізму», а саме: прямі та цинічні брехливі виступи «кріпосників» та консерваторів проти пролетарської революції та соціалізму, хибні погляди буржуазних «діячів науки», які прикривалися «мантією науковості», реакційна претензія піднятися в галузі філософії вище обох «крайностей» — ідеалізму та матеріалізму, спроби замінити старі релігійні забобони «новішими та ще більш гидкими та підлими забобонами», прислужництво багатьох вчених пануючій буржуазії,— всі ці та подібні явища не тільки мають місце в наш час, а й набули значного поширення в ідеологічній боротьбі капіталізму проти комунізму.
В. І. Ленін передбачав, що атаки на марксизм, на пролетарський інтернаціоналізм будуть вестись протягом тривалого часу і становитимуть одну з характерних рис всієї епохи будівництва соціалізму та комунізму. Тому він закликав до ідейної зіркості, політичної пильності, наукової принциповості *.
Вивчення багатющої ідейної спадщини Леніна має неоціненне значення для ідейної боротьби проти різних форм та напрямів буржуазної ідеології, адже критика та викриття чужих марксизмові поглядів є невід’ємною
1 Див. про це докладніше: М. Б. Митин. Ленинские традиции борьбьі против буржуазной идеологии.— «Вопросьі философии», 1972, № 3, с. 45, 46.
32
органічною частиною дальшого розвитку марксизму; боротьба Леніна проти буржуазної ідеології та опортунізму дає можливість зрозуміти та виявити ті наукові принципи, на які він спирався, і, значить, озброїтися ними для сучасної боротьби, нарешті, досвід ідейної боротьби, яку вів Ленін, допомагає визначити конкретні завдання та напрями сучасної ідеологічної боротьби
Величезне значення мають ленінські традиції ідейної боротьби для розгортання наукової критики ідеології, політики та практики націоналізму будь-яких різновидів та гатунків. В. І. Ленін підкреслював, що боротьба проти перекручень ідей пролетарського інтернаціоналізму, проти націоналістичних підступів всякої буржуазії, націоналістичних передсудів всякого роду є першим і найважливішим завданням 1 2. Вивчення ленінських традицій боротьби проти буржуазної ідеології, врахування бойо-витості та непримиренності марксистсько-ленінської ідеології щодо ідейних противників, ленінська методологія аналізу та критики буржуазних поглядів становлять на порядок денний деякі питання, пов’язані передусім з критикою буржуазних та антикомуністичних концепцій з національного питання. Серед них, на наш погляд,— потреба значного розширення та поглиблення критики агресивного буржуазного націоналізму імперіалістичних держав, сепаратистського та шовіністичного змісту дрібнобуржуазного націоналізму країн, що розвиваються, з одного боку, критичного дослідження змісту, причин та шляхів остаточного подолання проявів буржуазного та дрібнобуржуазного націоналізму та їх пережитків в середовищі трудящих країн соціалістичної співдружності — з другого.
«Націоналістичні настрої, спроби відродити міжнаціональну ворожнечу в нашому радянському суспільстві безперспективні, не мають шансів на успіх. По лінії ж ідейно-теоретичній треба ще багато зробити для остаточного, науково аргументованого викриття пережитків націоналістичної ідеології, які йдуть від минулого, а нерідко й підігріваються буржуазно-націоналістичними елементами, що перебувають за межами нашої соціалістичної
1 Див.: Е. Д. Модржинская. Ленинизм и современная идео-логическая борьба, с. 7.
2 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. ЗО, с. 267—268.
33
З 48
Батьківщини» З цього погляду виникає необхідність критичного дослідження націоналізму, тобто концепцій, політичних лозунгів та настроїв емігрантського буржуазно-націоналістичного середовища за кордоном. Адже буржуазний націоналізм, що давно втратив соціальну базу та не має класових основ в умовах соціалістичного суспільства, існує як реальне явище у вигляді ідеології, політики та практики контрреволюційної, націоналістичної частини російської, української, латишської та іншої еміграції, що перебуває в основних капіталістичних країнах 1 2.
Буржуазні націоналісти різних мастей, виконуючи соціальне замовлення капіталістичного Заходу, намагаються будь-що пожвавити націоналістичні погляди. Вони апелюють як до ідейно незрілих людей, так і до націоналістичних відщепенців, колишніх учасників бандитського підпілля на Україні, в Латвії, Литві та Естонії.
Характерними є також спроби світової реакції добитися певної активізації підривної пропаганди та ідеологічних диверсій шляхом консолідації антирадянських зусиль різних ворожих соціалізмові антирадянських емігрантських організацій3. Зрештою, реакційні погляди
1 М. Т. И о в ч у к. Современнне проблеми идеологической борь-бьі.— «Коммунист», 1971, № 15, с. 107.
2 До них, наприклад, належать білогвардійські «Народно-тру-довой союз» (НТС), «Союз боротьби за визволення народів Росії» (СБОНР), що відстоюють горезвісний лозунг «єдиної та неділимої Росії»; «Закордонні частини організації українських націоналістів» (34 ОУН) — профашистська група українських буржуазних націоналістів; «Верховний комітет визволення Литви»; «Об’єднання латишів вільного світу»; «Комітет єдності національного Туркестана»; «Північно-Кавказький національний комітет» та інші, що відстоюють ідеї буржуазного сепаратизму у вигляді «самостійної України», «вільної Латвії», «держави Козачизни» тощо.
3 На утриманні американської розвідки перебувають, наприклад, такі міжемігрантські антикомуністичні організації, як «Антибільшовицький блок народів» (АБН), «Асамблея поневолених народів», або «Паризький блок», «Інтернаціонал свободи» тощо, куди входять представники емігрантських націоналістичних організацій (українських, білоруських, грузинських, литовських, естонських та ін.). Верхи буржуазно-націоналістичної емігрантщини входять також у так звані Соціалістичний Інтернаціонал, Селянський Інтернаціонал, в склад таких міжнародних антикомуністичних центрів, як «Європейська рада свободи» (ЄРС), «Всесвітня антикомуністична ліга» (ВАКЛ). Ці та інші центри ставлять своїм основним завданням реставрацію капіталізму в соціалістичних країнах, створення на їх території буржуазно-націоналістичних держав. Звертає на себе увагу той факт, що на
34
буржуазних націоналістів будь-яких гатунків становлять «один хор, один оркестр» з буржуазною ідеологією, анти-комунізмом як головним ідейним знаряддям світової реакції. «Там диригує міжнародний капітал способом, менш помітним, ніж диригентська палочка, але, що це один оркестр — це з першої-ліпшої цитати вам повинно бути ясно» \— писав В. І. Ленін.
Що ж до сучасного українського буржуазного націоналізму, то хоч він в свої «аннали» і взяв «основоположні», «старі» буржуазно-націоналістичні постулати, проте його формування, як в ідейному, так і в організаційному відношенні, відбулося в умовах еміграції* 1 2. Полем свого «прикладання» він обрав в основному емігрантську масу в капіталістичних країнах, від імені якої безуспішно намагаються виступати ватажки тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій. У світоглядному ж відношенні, з погляду ідейно-політичного, сучасний український буржуазний націоналізм, як і будь-який інший буржуазний націоналізм, будучи антиподом пролетарського інтернаціоналізму, несумісний з марксистсько-ленінським, інтернаціоналістським світоглядом трудящих Радянської України, їх високогуманними, комуністичними ідеалами.
Сучасний український буржуазний націоналізм споріднений з іншими течіями буржуазної ідеології, відверто запозичує її антикомуністичну сутність та демагогічну фразеологію, вдається до захисту «цінностей» так званого
останній конференції ВАКЛу в Манілі були прийняті спеціальні резолюції в підтримку антирадянських, антикомуністичних елементів в країнах соціалізму та всіх форм їх підривної роботи.
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 32, с. 249.
2 Еміграційне «життя» українського буржуазного націоналізму почалося відразу після закінчення громадянської війни, коли залишки буржуазно-націоналістичної контрреволюції опинилися на європейських задвірках. Саме в тих умовах відбулася організаційна перебудова українського буржуазного націоналізму, вироблення «нових» політичних програм, ідеологічних засобів впливу на емігрантів та населення західноукраїнських земель, Буковини та Закарпаття, уточнення тактичних засобів антирадянської боротьби. Після другої світової війни відбулася, знову ж таки в умовах еміграції, як регенерація колишніх «старих» буржуазно-націоналістичних організацій, так і створення нової організаційної сітки, модифікація «ідейного» арсеналу українського буржуазного націоналізму, тобто вироблення відповідних форм та методів антирадянської боротьби, відповідно до глобальної тактики світового антикомунізму.
35
З*
вільного світу з його апологетикою наживи, соціального та національного гноблення. Отже, враховуючи походження сучасного українського буржуазного націоналізму, місце функціонування, спосіб існування (на кошти імперіалістичних розвідок) 1 тощо, вважаємо за доцільне кваліфікувати його, як еміграційний. Тобто сучасний український буржуазний націоналізм є емігрантським буржуазним націоналізмом, що намагається спекулювати на українському походженні.
Виходячи з усього сказаного, на наш погляд, необхідно визначити місце українського буржуазного націоналізму серед інших форм націоналізму, а це в свою чергу ставить питання про типологію його, тобто про необхідність класифікації різноманітних його форм, вичленення як спільних, так і специфічних конкретно-історичних його рис.
Це питання є досить актуальним з кількох міркувань. Насамперед, воно дає можливість подолати, так би мовити, одномірний підхід до поняття «український буржуазний націоналізм», тобто як до чогось єдиного, без врахування «нюансів», відтінків, які є в ньому1 2.
Щодо сучасного українського буржуазного націоналізму, то елементом його типології в кращому випадку служить існуюча градація тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій за кордоном по лінії приналежності до них вихідців із західних або східних областей України. Слабким місцем літератури з проблем критики буржуазного націоналізму взагалі, українського зокрема, є, як уже відзначалося, недостатня або повна відсутність врахування типології націоналізму, недостатньо конкретний аналіз соціально-політичного обличчя різних його течій та окремих представників буржуазного націоналізму,
1 Досить сказати, що на підривну роботу проти Радянського Союзу тільки один з буржуазно-націоналістичних журналів «Український самостійник» отримує щорічно від американської розвідки 50—100 тис. доларів, які надходять на рахунок журналу від горезвісної американської радіостанції «Свобода» (див.: Лесь Тополь-чук. За фальшивим мандатом. К., 1972, с. 35).
2 Схематично такий підхід полягає у зведенні українського буржуазного націоналізму до підступних дій буржуазно-демократичної течії напередодні і в роки Великого Жовтня, з одного боку; до звуження українського буржуазного націоналізму до меж діяльності \ крайньо правого його відгалуження, так званої ОУН, в ЗО—40-і роки та під час Великої Вітчизняної війни — з другого.
36
особливо — сучасного1. Така постановка питання не дає можливості застосовувати диференційований підхід до критичного розгляду буржуазно-націоналістичних концепцій, приводить до плутанини у визначенні політичних платформ тих чи інших розгалужень сучасного українського буржуазного націоналізму, до неврахування його еволюції та «модернізації»1 2, зміни форм та методів його антирадянської діяльності, застосування підступних прийомів, розрахованих на оживлення націоналістичних пережитків у свідомості радянських людей. Не можна вести успішну боротьбу з націоналізмом, не знаючи його конкретно-історичних рис, етапів його розвитку. Адже саме В. І. Ленін наголошував на тому, що нікуди не годиться абстрактна постановка питання про націоналізм взагалі3.
Висвітлюючи це питання, ми мали також на увазі спростувати спроби буржуазно-націоналістичних авторів приховати класову, антинародну природу українського буржуазного націоналізму, замаскувати його реакційні, шовіністичні, великодержавницькі напрямні, постійне прислужництво світовій реакції4.
1 Ця лінія характерна і для робіт, присвячених критиці латиського буржуазного націоналізму. Під загальним поняттям латиських буржуазних націоналістів подекуди об’єднуються діячі, яких можна віднести в одному випадку до реакційного, чорносотенного націоналізму, в іншому — до націонал-лібералізму, в третьому —до націонал-демократизму (Див.: И. К. А п и н е. Борьба социал-демо-кратии Латвии за интернациональное единство рабочего класса (1893— 1917) Автореф. док. дис., Рига, 1972, с. 74).
2 3 цього питання див.: В. Е. М а л а н чу к. К вопросу об зво-люции и модернизации идеологии и политики украинского буржуазного национализма.— У кн.: Ленинизм и современная идеологическая борьба в национальном вопросе. М.., 1970.
3 Див.: В. И. Л е н и н. Полн. собр. соч., т. 45, с. 358.
4 Характерно, що в буржуазно-націоналістичній історіографії дається така типологія українського буржуазного націоналізму: вся його організаційна система поділяється на власне націоналістичний «табір» (оунівці різних розгалужень), середовище так званого консервативного націоналізму (або «українського монархізму»), «демократичні» угрупування (деякі дріб’язкові «партії» з балаганного псевдоуряду «УНРади» (Української національної ради) та «соціалістичний табір» («Українська соціалістична партія» — осколок колишніх УПСР, УСДРП та ін.).
Такий поділ, зрештою, єдиної націоналістичної частини української еміграції (градація за різними ознаками — то за ідеологічною орієнтацією на різні сили світового антикомунізму, то за трактуванням форм політичного устрою: монархія і республіка), є лише спробою заплутати справу, типовим прикладом характерної демагогії,
37
Якими ж є критерії типології націоналізму, тобто класифікації його форм? В літературі з інтернаціоналістської проблематики знайшли місце такі: 1) класова природа націоналізму; 2) характер національних відносин і 3) чисельність та рівень розвитку нації.
Щодо класової природи, то є пропозиція з боку деяких авторів поділити націоналізм на три групи, або типи: а) добуржуазний націоналізм б) дрібнобуржуазний націоналізм; в) буржуазний націоналізм.
За характером національних відносин націоналізм поділяється на націоналізм пригнобленої нації та націоналізм гноблячої нації. За чисельністю буржуазних націй націоналізм може бути охарактеризований як націоналізм великих та малих націй. Націоналізм розвинутої буржуазної нації відрізняється від націоналізму відсталих народів* 1 2.
Поділяючи в основному пропоновану типологію націоналізму, хотілося б висловити деякі міркування щодо неї. На наш погляд, при розгляді різноманітних форм націоналізму слід виходити з ленінської класифікації націоналізму, що проявився в умовах буржуазно-поміщицької
спробою українських буржуазних націоналістів втриматися на поверхні подій за рахунок регенерації націоналізму в «оздобленні» зовнішніх ознак демократії (так званої чистої демократії), навіть соціалізму, звичайно в його соціал-реформістському тлумаченні. Адже навіть в умовах емігрантщини дедалі важче стає виступати з позицій «старого» націоналізму оунівського зразка, який скомпрометував себе прислужництвом ударній силі світової реакції,' німецькому фашизму. Модні «демократичні» та «соціалістичні» вивіски, фрази про «трудову революційну демократію», «демократичний соціалізм», «національний комунізм», «третій шлях» тощо є, зрештою, підступною спробою протягти буржуазно-націоналістичну ідеологію в дещо замаскованому, підфарбованому вигляді, приховати відверто антинародний. антинаціональний та контрреволюційний зміст політичних платформ українського буржуазного націоналізму, експлуататорську суть його соціально-економічних концепцій, спрямованих на апологію віджилого капіталістичного ладу. Саме з цих позицій треба підходити до «нової» ініціативи таких буржуазно-націоналістичних ділків, як І. Багряний. В. Гришко, П. Феденко та ін.
1 До добуржуазного націоналізму пропонується віднести феодально-монархічний націоналізм, патріархально-селянський націоналізм та клерикальний націоналізм (див.: М. С. Джунусов. Диа-лектика напионального и интернационального в мировом коммуни-стическом движении. Вильнюс, 1970, с. 15).
2 Див. докладніше: Ленинские принципи интернационального воспитания. Таллин, 1971, с. 43.
38
Росії. Це не завжди враховується дослідниками при розгляді проблеми критеріїв типології націоналізму. Проте В. І. Ленін зазначав, що націоналізм великоруський, як і всякий націоналізм, переживатиме різні історичні фази залежно від того, які класи панують у буржуазній країні. Він наголошував на тому, що націоналізм у своїх проявах такий різноманітний, як і історичні умови розвитку буржуазних націй. «До 1905 року,— писав В. І. Ленін,— ми знали майже тільки націонал-реакціонерів. Після революції у нас народилися націонал-ліберали... А далі неминуче народження великоруських націонал-демократів» Ч
З цього погляду і український націоналізм має, так би мовити, різні масті, він, як це було відзначено В. І. Леніним, включає в себе різні течії — «від чорносотенних до ліберальних і навіть до буржуазно-демократичних» 1 2.
Саме тому в таборі української буржуазно-націоналістичної контрреволюції, якщо розглядати питання в історичному плані, діяли націонал-реакціонери, що відображали інтереси великих землевласників, великої буржуазії та клерикалів (ідеологи В. Липинський, В. Шемет, епіскоп Никон та ін.); націонал-ліберали, соціальною базою яких була велика й середня українська торговельно-промислова буржуазія та українські обуржуазнені поміщики (ідеологи М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко та ін.) і націонал-демократи, що відображали інтереси міської дрібної буржуазії, куркульства та дрібнобуржуазної інтелігенції (ідеологи Л. ЇОркевич, В. Винниченко, В. Левинський та ін.).
Цьому соціальному поділу українського буржуазного націоналізму відповідала певна організаційна структура.
Друге зауваження стосується категорії «добуржуазний націоналізм» як однієї з форм націоналізму (згідно з класовою природою). Йдеться про ще один додатковий соціальний тип, тим більше — з іншої соціально-економічної формації. Адже націоналізм—явище буржуазного суспільства, капіталістичного ладу, продукт та знаряддя
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 416.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, с. 335.
39
насаджування антагонізму між націями, які в свою чергу е продуктом та неминучою формою буржуазної епохи суспільного розвитку Ч
Зрештою, протиборство пролетарського інтернаціоналізму та буржуазного націоналізму як його антиподу є відображенням протиборства «двох способів, двох формацій, двох господарств — комуністичного і капіталістичного» 1 2, а націоналізм у формі світогляду, ідеології, політики та практики відображає насамперед соціальне почуття буржуазії, інтереси буржуазії (в тому числі і дрібної буржуазії) в національних відносинах3.
Природно, що націоналізм як ідеологія буржуазії в національному питанні увібрав в себе із добуржуазної ідеології все те, що могло служити вузькокласовим, егоїстичним інтересам буржуазії, зокрема протиставленню людей, що мають різницю в мові, побуті, традиціях.
Буржуазний націоналізм увібрав в себе, зокрема, ксенофобію, тобто почуття племінної та расової упередженості до людей іншої раси. Націоналізм успадкував також певні риси расизму, який виник ще в умовах рабовласницького ладу. Расистську ідею протиставлення народів, згідно з вигаданою «винятковістю» чи «меншовартістю» біологічних особливостей тих чи інших рас, націоналізм доповнив ідейками національної нерівності та «винятковості» одних націй над іншими.
Тісно переплітається націоналізм з релігією, адже теза останньої про «меншовартість» іновірців споріднена з буржуазно-націоналістичною тезою «винятковості» тих чи інших народів. Містифікована форма релігійного відображення суспільних явищ не тільки відбиває наявність відчуження людського буття, а й сприяє цьому відчуженню, бо створює його специфічний різновид, про що свідчать конфлікти між національностями на релігійному
1 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 21, с. 52.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 31, с. 408.
3 М. С. Джунусов, вживаючи термін «добуржуазний націоналізм», сам визнає умовність його. «В даному випадку,— говорить автор,— йдеться не про типові форми націоналізму, які склалися у буржуазному суспільстві» (М. С. Джунусов. Диалектика нацио-нального и интернационального в мировом коммунистическом дви-жении, с. 15).
40
грунті, зв’язок релігії з націоналізмом, реакційна роль релігії та церкви в житті та Історії націй Ч
Проте все це не дає підстав, на наш погляд, до таких типологічних форм, як буржуазний та дрібнобуржуазний націоналізм, відносити «добуржуазний націоналізм», в тому числі і «клерикальний».
Цього не можна робити ні з наукової точки зору, ні з політичної1 2.
Про український націоналізм можна говорити, що він використав ідеологію добуржуазних експлуататорських верств, зокрема погляди української шляхти, дворянсько-поміщицького середовища, які один з ідеологів сучасного українського буржуазного націоналізму Дмитро Донцов визначав як «правду прадідів великих», тобто «правду» колишньої панівної української реакції3.
Проте все це не дає підстав говорити про існування в умовах добуржуазного українського суспільства «добуржуазного українського націоналізму». Український націоналізм був продуктом та знаряддям відчуження української нації від російського та інших братніх народів в умовах буржуазного суспільства, відображенням соціальних прагнень української буржуазії, відбиттям її класової природи.
Щоправда в специфічних умовах царської Росії, де до Великого Жовтня спостерігалися залишки феодального устрою, український націоналізм набув, зокрема, і характеру такого соціального типу, як дворянсько-поміщи
1 Див.: Я. В. Минкявичус. Католицизм и нация. М., 1971, с. 265.
2 При цьому слід враховувати, що саме буржуазні і буржуазно-націоналістичні автори наполягають на тому, що націоналізм є якимось етнічним чи релігійним «заборолом» проти пролетарського інтернаціоналізму, «силою», що, мовляв, «занурена в сиву давнину», «у глибочінь віків», що діяла ще в умовах феодалізму, або навіть— палеоліту. Звідси — твердження про «нездоланність» націоналізму, його «одвічну» природу.
3 Прогресивний український письменник та громадський діяч, племінник Лесі Українки Юрій Косач слушно зауважує: «Українська реакція з достатнім цинізмом виявила, таким чином, не лише свою класову істоту, а й невибагливість. Вона бо в’яскравила свій родовід саме з тих сил, що в минулому нашої батьківщини були не лише типовим втіленням паразитизму, але і в політичному відношенні завжди займали позиції опортунізму і зрадництва» (Ю рій Косач. Від феодалізму до неофашизму. Нью-Йорк, 1962, с. 11).
41
цький ’. Це, зокрема, стосується такої націоналістичної організації, як «Народна українська партія» (НУП), ще стала, по суті, партією українських чорносотенних поміщиків 1 2, та «Української демократично-хліборобської партії» (організація поміщиків і земських діячів). З 60-х років XIX ст. в Галичині виникла така реакційна політична течія, як «москофільство»,— «партія» поміщицько-клерикальних верств західноукраїнських земель.
Український дворянсько-поміщицький націоналізм в основному набув характеру поміщицько-монархічного, клерикального націоналізму, войовничого націоналізму монархістів, який, за спостереженням Л. О. Нагорної, не знайшов на Україні скільки-небудь численних послідовників 3.
В умовах еміграції течія войовничого націоналізму українських монархістів не користувалася (за даними ще за 1922 р.) «ніякою популярністю, об’єднуючи виключно дворянську знать... Про зв’язки цього табору з Україною і говорити не доводиться... про українських монархістів селяни, робітники знають лише з радянської преси»4.
1 Термін «поміщицький націоналізм» вживав В. І. Ленін. Він писав, що в умовах царату поміщицький та буржуазний націоналізм, відстоюючи привілеї великоруських поміщиків та великоруської буржуазії, намагаються розділити та розбестити робітничий клас, щоб легше було роз’єднати його (див.: В. І. Ленін. Твори, т. 24, с. 325). Щодо цього мають рацію Ф. Риженко та Г. Руденко, які, виходячи з ленінських положень, виділяють поміщицько-клерикальний націоналізм, що проявлявся в умовах недостатньо розвинутих буржуазних відносин; націоналізм дрібної буржуазії; буржуазний націоналізм на різних ступенях історії капіталізму та в різних історичних умовах — від націоналізму буржуазії, що піднімається, до великодержавного шовінізму буржуазії імперіалістичної (див.: Ф. Риженко, Г. Руденко. В. И. Ленин о сущности и социальньїх корнях национализ-ма.— «Коммунист», 1972, № 12, с. 83).
2 У 1917 р. НУП, злившись з дрібними групками так званих націонал-соціалістів, незалежних соціал-революціонерів тощо, переіме-нувалась в «Українську партію соціалістів-самостійників». Про «соціалізм» НУПу та УПСС свідчить хоча б такий факт. Оунівське середовище, що відверто виступило з антисоціалістичними, антирадян-ськими лозунгами, вважає себе спадкоємцем ідейної «спадщини» НУПу, яка, за їх визнанням, практично «духовно» споріднена з «національно-самостійницькими організаціями» (Максим Орлик. Ідея і чин України. 1940, с. 7ж, 7з).
3 Див.: Л. О. Н а г о р н а. Проти сучасної буржуазної і буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії Жовтня на Україні, с. 84.
4 Центральний державний історичний архів УРСР, ф. 4, оп. 1, од. зб. 1197, арк. ПО.
42
Ідейно-теоретичні засади цього монархічного об’єднання та політичну платформу войовничого націоналізму українських монархістів «заклав» польський шляхтич Вячеслав Липинський. У «Листах до братів-хліборобів» (1919—1926 рр.) він закликав «відродити тип, що почав занепадати на Україні,— шляхетсько-дворянську верству». Адже, за словами ідеолога «українського монархізму», український народ — це «груба колоніальна юрба», головою якого завжди повинні бути пани, причому «не тільки сучасні, а всякі, у всякій добі», так звана національна аристократія на взірець римських патриціїв, японських самураїв, французького дворянства, пруських юнкерів, польської шляхти, царської бюрократії та англійської робітничої аристократії.
Автор не приховує своїх симпатій до можновладної буржуазно-поміщицької «еліти», що завжди повинна бути стихійно імперіалістичною, вогнем і мечем приборкувати трудящі маси
До встановлення Радянської влади на Україні більш впливовою течією порівняно з дворянсько-поміщицьким націоналізмом був український націоналізм буржуазного типу. Інтереси великої української буржуазії та обуржу-азнених поміщиків відображало так зване товариство українських поступовців (по суті, українські кадети), яке в 1917 р. змінило назву спочатку на «Союз українських автономістів-федералістів», а згодом перефарбувалося на «Українську партію соціалістів-федералістів»1 2. «Поступовці», прикриваючись соціалістичною фразеологією, відстоювали програму буржуазного федералізму. Граючи на
1 В. Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею організації українського монархізму. Відень, 1926, с. IX, X, ЗО, 131. Ми дещо докладно спинилися на такому соціальному типові українського націоналізму, як дворянсько-поміщицький, типові українських націонал-реакціонерів тому, що в умовах еміграції існує «переємник» цього типу, який уособлює «Союз гетьманців-держав-ників», що об’єднує прихильників невдахи екс-гетьмана Скоропадського.
2 В. Винниченко писав про «соціалізм» тупівців: це «люди, які ще два місяці тому без огиди й страху не могли чути слів «революція», люди, що за два- місяці тому були мирними, законослухняними, консисторськими урядовцями служби по царських інстанціях, поміщиками і т. д., раптом самі себе почали звати «соціалістами» і прославляти «революцію» (В. Винниченко. Перед новим етапом. Коломия, 1938, с. 8).	*
43
національних почуттях українського народу, вони намагалися добитись української територіальної автономії і тим самим забезпечити провідне становище в економічному та політичному житті України. Про буржуазну природу «поступовців» та К°, що відігравали основну роль в «державницькому» буржуазно-національному утворенні — Центральній раді,— відверто говорив колишній «прем’єр» Володимир Винниченко: «Ми не допускали навіть думки про зруйнування буржуазної держави... Ми вірили в її вічність, непохитність, незмінність... Кажучи по щирості, ми рішучіше нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів тимчасового правительства. Ні однієї основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її — замість синє-біло-червоного прапору ми вішали жовтоблакитний... В той час як більшовики іменно цю систему ламали, руйнували, нищили, ми її всіма силами оберігали» Ч
Отже, український націоналізм був насамперед проявом соціальних інтересів української буржуазії, відображенням її групового, соціального прагнення, яке мало архіреакційну, антинародну спрямованість.
Інтереси української буржуазії та куркульства відображали й інші буржуазно-націоналістичні організації, зокрема створене в 1925 р. у Львові «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО) (ватажки К. Левицький, М. Паліїв, Л. Макарушка та ін.), куди ввійшли промисловці, поміщики, уніатські священики та реакційно настроєна інтелігенція 1 2.
Однією з великих буржуазно-націоналістичних організацій, куди ввійшли декласовані елементи міста та села, військові старшини недоброї пам’яті осадного корпусу «січових» стрільців та ін., стала з 1920 р. так звана Укра
1 В. Винниченко. Відродження нації, ч. II. Відень, 1920, с. 108, 111.
2 «Наші «рідні» українські пани-директори показують,— писала в 1931 р. прогресивна львівська газета «Сільроб»,— що й вони не гірше від інших капіталістів уміють обдирати і визискувати робітників, обриваючи їм і так нужденний заробіток... А наші ундофа-шистські пани, що так багато кричать про національну єдність, хочуть українського робітника тримати як собаку на ланцюгу» (цит. за: В. Засанський, І. Петрів. За чужим возом. К., 1967, с. 42). УНДО була «регенерована» українськими буржуазними націоналістами в умовах закордону у 1948 р. її очолює колишній гауптштурм-фюрер СС, нині директор банку у Бонні ЛюіУомир Макарушка.
44
їнська військова організація, що в 1929 р., об’єднавшись з іншими терористичними групками, дала початок «Організації українських націоналістів» (ОУН) —відверто фашистському відгалуженню українського буржуазного націоналізму. «Теоретики» ОУН М. Сціборський, Я. Оршан-Чемеринський, Д. Андрієвський та ін., особливо «ідеологи» сучасних її розгалужень А. Камінський, Д. Андрієвський, Л. Ребет, будь-що намагаються довести, ніби ОУН не була буржуазною організацією, мовляв, до її складу входили і середняки, і студенти, І юристи, і інженери. «Український самостійник» писав: «буржуа серед нас ніхто не знайде, хоч би шукав його із свічкою в руках».
Ця точка зору є досить поширеною серед українських буржуазних націоналістів і відбиває їх прагматичне ставлення, вульгарно-соціологічний підхід до проблем соціальної природи та ідеологічної структури націоналізму. Вона, на їх думку, дає можливість говорити про «національний» підтекст їх ідеології, політики та організаційної системи, з одного боку, і видавати себе ледве не за «поборників» українського народу — з другого.
В. І. Ленін, маючи на увазі подібного роду жонглювання «народними інтересами», висунув об’єктивний критерій для визначення справжньої, тобто класової, суті політики, діяльності тієї чи іншої партії, організації чи групи. Є такий латинський вислів «Сиі ргосіезі» — «кому вигідно», писав В. І. Ленін. Коли не відразу видно, які політичні або соціальні групи, сили, величини відстоюють певні пропозиції, заходи і т. п., слід завжди ставити питання: «кому вигідно?» «В політиці не так важливо, хто відстоює безпосередньо певні погляди. Важливо те, кому вигідні ці погляди, ці пропозиції, ці заходи» \
Як відомо, ідеологами лавочників не є самі лавочники. Представниками дрібного буржуа вони є тому, що їх думка не може вийти за межі думок дрібних буржуа і вони теоретично приходять до тих самих завдань і рішень, до яких дрібного буржуа практично приводять його матеріальні інтереси і суспільне становище1 2. Ідеолог певного класу дивиться на життя очима цього класу, думає так, як властиво цьому класу згідно з природою
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, с. 32.
2 Див.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 8, с. 139—140.
45
його соціальної практики і не може думати інакше. «...Обман можна правильно зрозуміти,— писав В. І. Ленін,— лише вияснивши його класові корені і його класове значення» як облудну ідею, яка випливає з економічного становища класу.
Утворившись в умовах буржуазного суспільства, ОУН, а за нею її сучасні бандерівське, мельниківське та «двій-карське» розгалуження, за своїм походженням, «ідейними» доктринальними установками, соціально-економічною платформою та політикою вірного прислуговування світовій буржуазії належать саме до різновиду буржуазного націоналізму. У романі «Нова заповідь», що вийшов в еміграції в 1949 р. В. Винниченко писав на адресу «своїх супротивників» — представників щойно згаданих буржуазно-націоналістичних груп: «своїм класовим походженням, своїм життям, своїм виробничим типом переконання вони належать до «паненят».
Захищаючи Винниченка від нападок бандерівців, які вважали його за «крайньо лівого», сучасний ватажок однієї з націоналістичних антирадянських організацій В. Гришко змушений був визнати, що оунівці, ці, як він їх назвав, «українські фашисти», мріють про повернення фашизму, поміщиків та капіталістів. Вони присягаються «захищати всіма силами капітал на Україні... Ці мрійники під різними соусами готують собі смачні панські ласощі на Україні, а зокрема під соусом «власної державності».
До буржуазних ми можемо віднести абсолютну більшість сучасних антирадянських організацій українських націоналістів за кордоном, зокрема ОУН (бандерівців), ОУН (мельниківців), ОУН (закордоном) УНДО, УНДС, СЗСУ—СП та ін. «Виняток» становлять лише так звана Українська соціалістична партія — УСП («ідеологи» І. Мазепа, П. Феденко) та «Українська революційно-демократична партія» — УРДП («ідеологи» І. Багряний, В. Гришко та ін.), які стоять на позиціях дрібнобуржуазного націоналізму.
Вичленення такого соціального типу націоналізму, як дрібнобуржуазний, має важливе значення для диференційованої критики націоналізму, зокрема українського, для посилення боротьби з націоналістичними забобона
1 В. І. Ленін. Твори, т. 25, с. 176.
46
ми, зокрема національним егоїзмом, національною обмеженістю тощо ’.
Виходячи з ленінського протиставлення пролетарського інтернаціоналізму та буржуазного націоналізму в сфері світогляду та політики, ми вважаємо правильною точку зору, згідно з якою дрібнобуржуазний націоналізм як ідеологія та політика дрібної буржуазії не може бути виділений в самостійну ідеологію. «Дрібнобуржуазний націоналізм— це ще не розгорнута, не розвинута форма буржуазного націоналізму. В кінцевому підсумку виходить тільки дві ідеології в національному питанні: буржуазний націоналізм та пролетарський інтернаціоналізм» 1 2. Ідеї дрібнобуржуазного націоналізму, на наш погляд, мають аутентичні гносеологічні корені та спільні ідейні основи з буржуазним націоналізмом, базуються на спільних антинаціональних та антинародних засадах і мають спільну реакційну суспільно-політичну спрямованість.
Більше того, за своїми соціальними функціями дрібнобуржуазний націоналізм був та й залишається своєрідною ширмою для прикриття відвертого, войовничого націоналізму та шовінізму, грає роль своєрідного «троянського коня»—за допомогою демагогії, дзвінких псев-дореволюційних фраз, дріб’язкової міщанської моралі обдурював робітничий клас та непролетарські верстви населення. Часто-густо дрібнобуржуазний націоналізм, виконуючи апологетичні функції, вбирався в соціал-де-мократичнІ або навіть марксистські шати, намагаючись, зокрема, протягти в середовище українських робітників буржуазно-націоналістичні погляди. В. І. Ленін, називаючи політику ватажків УСДРП відвертим зрадництвом соціалізму, писав: «Пан Лев Юркевич, який називає себе
1 Національний егоїзм займає центральне місце в структурі дрібнобуржуазного націоналізму. Будучи перекрученим відображенням життя народу і втілюючись у психологію та ідеологію, національний егоїзм, в свою чергу, стає основною причиною такого суспільного явища, як перебільшення національних інтересів на шкоду інтернаціональним, як ігнорування національних інтересів інших народів. Формами прояву національного егоїзму виступають національна обмеженість та відособленість. (Див.: Ленинизм и национальннй воп-рос в современнмх условиях, с. 415).
2 Строительство коммунизма и проблеми сближения наций. К-, 1969, с. 22.
47
теж «марксистом» (бідний Марксі) ... чинить як справжній буржуа і до того ж короткозорий, вузький, тупий буржуа, тобто як міщанин... Національна справа—спочатку, пролетарська — потім, кажуть буржуазні націоналісти і пп. Юркевичі, Донцови і т. п. горе-марксисти за ними. Пролетарська справа — насамперед, кажемо ми, бо вона забезпечує не тільки тривалі, корінні інтереси праці і інтереси людства, але й інтереси демократії, а без демократії немислима ні автономна, ні незалежна Україна»
Це ленінське положення має принципово-важливе методологічне значення для критичного розгляду різного роду націоналістичних концепцій, для розуміння того, що грані між буржуазним та дрібнобуржуазним націоналізмом є умовними та рухливими. Не випадково дрібнобуржуазні націоналістичні упередження політично незрілої частини населення можуть бути тими «точками», з допомогою яких буржуазія робить вплив на трудящі маси, розпалюючи націоналістичну істерію, протиставляючи народи за національними ознаками.
З іншого боку, небезпека дрібнобуржуазного націоналізму полягає в тому, що він має демагогічну фразеологічну оболонку, до словесного визнання рівноправності народів включно. Він подекуди виступає у завуальованій «національній» формі, у спробах «лише» замкнутися, відособитися. Подібного роду націоналізм В. І. Ленін охарактеризував, як націоналізм очищений, витончений, абсолютний, включно до соціалізму. Цей різновид націоналізму, тобто «витончений націоналізм», що проповідує поділ і роздрібнення пролетаріату під найбільш пристойними і прекраснозвучними приводами, наприклад під приводом охорони інтересів «національної культури», «національної автономії та незалежності» тощо1 2, також, як і буржуазний націоналізм, веде до протиставлення народів, до їх відчуження. «У які б одежини націоналізм не рядився, від цього анітрохи не міняється ворожість націоналістичної ідеології справі соціалізму, адже навіть при її прояві у вигляді елементів зберігається головний принцип буржуазного націоналізму — проповідь національної
1 В. І. Ленін. Твори, т. 20, с. 13, 15 (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
2 Див.: Та м же, с. 262.
48
винятковості народів, що неминуче веде до їх роз’єднання... Такою є суть соціальних наслідків націоналізму» Ч
Щодо українського націоналізму, то його дрібнобуржуазний варіант знайшов своє відображення в ідеології та практиці так званих Української соціал-демократичної партії (УСДРП), Української партії соціалістів-револю-ціонерів (УПСР), тобто в діяльності своєрідних меншовиків та українських есерів, що відображали інтереси української дрібної буржуазії, дрібнобуржуазної інтелігенції та куркульства.
В. І. Ленін дав вичерпний аналіз соціальних коренів, класової суті, реакційної політики дрібнобуржуазних партій в Росії. Він гнівно засуджував їх намагання спекулювати на національних лозунгах, протиставляти їх загальнопролетарській справі. Він підкреслював, що міщанські націоналісти, бундівці, ліквідатори, народники, українські соціал-демократи з журналу «Дзвін» розбещують робітників витонченим буржуазним націоналізмом 1 2.
Визначаючи роль і місце угодовських дрібнобуржуазних партій в класовій боротьбі в епоху пролетарських революцій, Ленін наголошував на тому, що «це — останні «ідейні» захисники капіталізму»3, що, незважаючи на різноманітність відтінків серед них, всі вони «відрізняються» одна від одної тільки тим, наскільки лицемірно чи щиро, грубо чи тонко, незграбно чи майстерно, виконують вони свої лакейські обов’язки щодо буржуазії.
Ленінський об’єктивний критерій для визначення класової суті політики дрібнобуржуазних націоналістичних партій має виняткове значення для розуміння сучасної ідеологічної боротьби. Він дає можливість враховувати складність такого явища, як дрібнобуржуазний націоналізм в соціальному, психологічному та ідеологічному аспекті, а також зрозуміти вихідні позиції еволюції дрібнобуржуазного націоналізму в сучасних умовах, характер його доктринальних антисоціалістичних та націоналістичних установок.
1 Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх условиях, с. 63.
2 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 264.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 29, с. 509.
49
4 48
Особлива небезпека дрібнобуржуазного націоналізму в умовах диктатури пролетаріату полягає в тому, що він деякий час є продуктом певної соціальної бази, існує на своїй власній соціальній основі. Всі прихильники дрібнобуржуазного націоналізму назовні не тільки не виступають проти соціалістичного устрою, а й використовують демократизм цього ладу для прикриття своєї підривної роботи в масах. Дрібнобуржуазний націоналізм у перехідний період від капіталізму до соціалізму може мати соціальну основу у вигляді більш-менш значної частини дрібнобуржуазних мас населення, бути їх ідеологією, втілюватися як в психологію, свідомість, так і в соціальну практику.
Дрібнобуржуазний націоналізм у формі, охарактеризованій вище, звичайно, має в своїй основі спадщину старого устрою — досоціалістичні уклади в народному господарстві, приватновласницькі інтереси дрібнобуржуазних мас, взагалі пережитки капіталізму у свідомості, побуті, традиціях. «Дрібнобуржуазний націоналізм як елемент суспільної свідомості, як ідеологія, політика і практика частини населення можливий лише в умовах перехідного періоду від капіталізму чи докапіталістичних форм суспільного ладу до соціалізму, причому як тимчасові відхилення від соціалізму під впливом дрібнобуржуазної стихії, яка впливає на робітничий клас, що знаходиться при владі. У сполученні з традиціями вели-кодержавності та гегемонізму дрібнобуржуазний націоналізм може виступати і як відвертий шовінізм. Більш, звичайні форми дрібнобуржуазного націоналізму — нейтралізм та враховування тільки національних інтересів, які притому хибно тлумачаться, пряме чи прикрите ігнорування інтернаціональних завдань, відхилення від пролетарського інтернаціоналізму в теорії і на практиці» Саме дрібнобуржуазний націоналізм є тією спільною ідейною платформою, що об’єднує «ліві» та праві опортуністичні течії, антисоціалістичні сили. Про це свідчать і події в Чехословаччині, що відбулися в 1968 р.
Націоналізм в усіх його формах та проявах як у минулому, так і в наші дні є продуктом культивування національної ворожнечі та національного гніту, продуктом
1 Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх условиях, с. 415—416.
50
«розвитку суспільних відносин на основі посилення соціального відчуження, зокрема відчуження національностей» Він був і залишається традицією суспільних відносин, що склалися в експлуататорському суспільстві. Звідси класифікація націоналізму за характером національних відносин, тобто його поділ на націоналізм пригноблюючої та націоналізм пригнобленої нації.
Вищевказаний критерій типології націоналіаму випливає з марксистсько-ленінського аналізу соціального змісту націоналізму, конкретно-історичного підходу, який відкидає абстрактне тлумачення націоналізму як «національної ідеології» взагалі, поза соціально-історичним контекстом.
Ця проблема вже достатньо висвітлена в науковій літературі, тому ми спинимося лише на питаннях, які мають безпосереднє значення для критики різних форм українського націоналізму.
Насамперед виникає питання, чи досить обгрунтованим є застосування терміну «прогресивний націоналізм», який знайшов певне поширення в літературі. З цим терміном пов’язується націоналізм пригнобленої нації. При цьому робляться посилання на В. І. Леніна, який підкреслював, що «в кожному буржуазному націоналізмі пригнобленої нації є загальнодемократичний зміст проти гноблення, і саме цей зміст ми безумовно підтримуємо...» 1 2. Проте загальнодемократичний зміст співіснує в націоналізмі пригнобленої нації поряд з антидемократичним, реакційним змістом, ідеї національної свободи уживаються поряд з дрібнобуржуазними ілюзіями про «національну гармонію», з ідеями національної винятковості, відокремленості, національного егоїзму тощо. Як слушно відзначають радянські дослідники, націоналізм пригноблених націй як за своєю соціальною природою, так і за ідеологічною структурою є складним та суперечливим. Досить складною та суперечливою є ідеологія націоналізму в країнах, що визволяються від гніту імперіалізму та колоніалізму. Навіть коли боротьбу за визволення очолюють революційно-демократичні сили, ідеологія націоналізму залишається поєднанням елементів буржуаз
1 М. С. Джунусов. Актуальнне вопросьі теории и практики социалистического интернационализма, с. 37.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 379.
51	4*
ного, дрібнобуржуазного та інших форм націоналізму, гіпертрофованої національної свідомості, яка ще тільки складається 1. Націоналізм в усіх випадках несе з собою національні чвари та національну ворожнечу недовір’я між народами, замикає і ізолює їх в «національній шкаралупі».
Отже, ця ідеологія є реакційною, а не прогресивною. Елементи демократизму в націоналістичних лозунгах не усувають реакційності в його змісті, вони лише тимчасово відсувають її на другий план. Марксисти-ленінці визнають і підтримують націоналізм в тих випадках, коли елементи демократизму, що містяться в ньому, здатні породжувати прогресивне в національних рухах1 2. Не випадково В. І. Ленін підкреслював, що при підтримці загальнодемократичного змісту в націоналізмі пригнобленої нації необхідно суворо відділяти цей зміст від закликів до національної винятковості, що необхідно виступати проти затемнення пролетарської свідомості буржуазною ідеологією. «Оскільки буржуазія нації пригнобленої бореться з гноблячою, остільки ми завжди і в усякому разі і рішучіше всіх за, бо ми найбільш сміливі і послідовні вороги гноблення. Оскільки буржуазія пригнобленої нації стоїть за свій буржуазний націоналізм, ми проти»3.
Це ленінське положення має виняткове методологічне значення насамперед при застосуванні діалектичного, конкретно-історичного підходу до оцінки буржуазного націоналізму пригнобленої нації. Воно дає можливість побачити в ньому, крім загальнодемократичного елементу, реакційні ідеї, спрямовані на об’єднання буржуазії і пролетаріату однієї нації і роз’єднання пролетаріату різних націй4.
1 Див.: Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх условиях, с. 385—386.
2 В. І. Ленін подібного роду націоналізм називав не прогресивним, а буржуазно-прогресивним. Кожному з різновидів націоналізму властиві особливі риси, які відрізняють його від інших різновидів. Проте всі вони без винятку містять в собі дещо головне, визначальне, спільне, що і дає можливість називати націоналізм націоналізмом. Цим спільним е сутність націоналізму, тобто його концепція винятковості тієї чи іншої нації чи національної групи (див.: «Коммунист», 1972, № 12, с. 83).
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 378.
4 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 19, с. 70.
52
Суперечливий зміст націоналізму пригноблених націй приховує можливість його певної еволюції (залежно від співвідношення класових сил всередині країни та за її межами): або у бік його зближення з ідеологією соціалістичного інтернаціоналізму, що сполучає захист справді національних інтересів з інтересами суспільного прогресу, або у бік одностороннього розвитку елементів національної винятковості, відокремленості, національного егоїзму *.
Звідси — необхідність точного аналізу ролі тих чи інших елементів у націоналізмі пригнобленої нації. Адже за кожним з них у кінцевому підсумку стоять ті чи інші класи.
Важливо також визначити й основну тенденцію еволюції такого націоналізму, яка знову ж таки залежить від співвідношення загальнодемократичних та реакційних елементів в ньому1 2.
Наголошуючи на необхідності рішучої боротьби проти національного нігілізму, В. І. Ленін писав: раз виникли масові національні рухи, відмахнутися від них, відмовитись від підтримки прогресивного в них — значить на ділі піддатися націоналістичним передсудам, а саме: визнати «свою» націю «зразковою нацією», нацією, що має виняткові привілеї на державне будівництво3. Він підкреслював, що комуністам пригноблених країн водночас із встановленням широких зв’язків з трудящими та експлуатованими масами доведеться також базуватися на тому піднесенні національної свідомості, яка «пробуджується у цих народів, і не може не пробуджуватись» і яка «має історичне виправдання 4.
Отже, за Леніним, прогресивним є не націоналізм, а демократизм в національних рухах, 3 цього випливає необхідність підтримки на певних етапах як самого національного руху, так і демократичних елементів у змісті націоналізму, враховуючи прагнення «пригноблених народів до визволення від імперіалістичного гніту, до наці-
1 Див.: Е. Д. Модржинская. Ленинизм и совремеиная идео-логическая борьба, с. 234.
2 Докладно про це див.: М. М. С к и б и ц к и й. Некоторне аспекти взаимосвязи национализма и религии.— У кн.: Актуальнеє вопро-сн национальннх отношений. М., 1969, с. 172—173.
3 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 402.
4 В. І. Л е н і н. Твори, т. ЗО, с. 139—140.
53
опальної незалежності і національного відродження» к Йти далі, згідно з В. І. Леніним,— значить допомагати зміцненню впливу буржуазії, зміцненню реакційного в змісті націоналізму, яке «виражає ідеологію та інтереси реакційної експлуататорської верхівки»1 2.
Отже, національно-визвольний рух відповідно до умов його розвитку може бути або прогресивним, або реакційним, проте ідеологія буржуазного націоналізму ніколи не може бути прогресивною, адже вона завжди відвертає трудящих від пролетарського інтернаціоналізму, від міжнародної солідарності.
Буржуазний націоналізм як ідеологія, а тим більше практика, завжди більше чи менше, частіше — більше, був і є реакційним.
Націоналізм нації пригноблюючої та націоналізм нації, що пригноблюється, можна класифікувати інакше як великодержавний шовінізм та місцевий націоналізм.
«Урядова політика, політика поміщиків, підтримуваних буржуазією,— писав В. І. Ленін,— пройнята вся наскрізь чорносотенним націоналізмом. Політика ця спрямована своїм вістрям проти більшості народів Росії, які становлять більшість її населення. А поруч з цим підводить голову буржуазний націоналізм інших націй (польської, єврейської, української, грузинської і т. д.), намагаючись відвернути російський клас національною боротьбою або боротьбою за національну культуру від його великих світових завдань» 3.
В. І. Ленін підкреслив тим самим спільну соціальну функцію буржуазного націоналізму будь-яких мастей. Якщо політика гноблення національностей була політикою розділення націй, політикою систематичного одурманювання свідомості трудящих мас4, то політика «єдності» «своєї» нації, «примату» національної справи над справою пролетарською служила протиставленню трудящих мас різних національностей один одному. Саме «місцевий націоналізм» мав на увазі В. І. Ленін, коли говорив, що «витончений націоналізм, що проповідує розділення і роздроблення пролетаріату під найбільш пристойними
1 Програма Комуністичної партії Радянського Союзу. К-, 1968, с. 41.
2 Т а м же.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, с. 69.
4 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 212.
54
і прекраснозвучними приводами, наприклад, під приводом охорони інтересів «національної культури», національної автономії або незалежності» і т. д. і т. п.» !, веде до протиставлення народів.
Більш того, і це слід особливо підкреслити, національна буржуазія, зокрема українська, за визначенням В. І. Леніна, у відношенні до інших народів сама ставала на позиції шовінізму1 2. Цей висновок має важливе методологічне значення для критики українського буржуазного націоналізму, який інколи розглядається лише як місцевий націоналізм, націоналізм нації, що пригноблювалась, з одного боку; для врахування спільності шовіністичних тенденцій у змісті пережитків націоналізму, як великодержавницького гатунку, так і «місцевого прикладання», зокрема національного егоїзму,— з другого.
Верхи української буржуазно-націоналістичної еміграції за кордоном намагаються будь-що довести, ніби український націоналізм і після перемоги Великого Жовтня до наших днів залишився націоналізмом пригнобленої нації, тобто має навіть, згідно з марксистським тлумаченням, загальнодемократичний зміст. Така точка зору потребує, природно, штучного конструювання «відповідної» моделі «пригнобленої» української нації, «національне єство» якої і «відображають» в наші дні такі «борці за визволення» українського народу, як різного роду буржуазно-націоналістичні організації за кордоном3. Конструюванню «моделі» українського буржуазного націоналізму, як прояву націоналізму «пригнобленої нації» теоретично відповідають і спроби російської біло-
1 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 20, с. 262.
2 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 19, с. 334—335.
3 Характерно, що білогвардійська контрреволюція за кордоном під «соціалістичними», «соціал-радикальними», «демократичними» та монархічними прапорами одверто виступає за проведення шовіністичної політики. Повністю заперечуючи національні права народів колишніх національних окраїн, НТС, наприклад, підтримала так званий маніфест зрадника Власова, в якому наголошувалось на тому, що саме російська білогвардійщина «вирішить долю українського народу». А один з ватажків НТС племінник горезвісного Сто-липіна заявив, що майбутня «вільна Росія» «сама домовиться з претендентами, як поділити українські землі». «Соціаліст» Дарін договорився до того, що майбутній «єдиній» Росії потрібний не демократ, «а суворий вішатель, на зразок великого князя Миколая Миколайовича, що вішатиме селян».
55
емігрантщини сформулювати «свої принципи націоналізму як націоналізму «гноблячої нації».
Тлумачення сучасного українського буржуазного та дрібнобуржуазного націоналізму як «відповідника» української «пригнобленої» нації є своєрідною «теоретичною» основою буржуазно-націоналістичних фальсифікацій національних відносин в СРСР, «ідейним» підложжям надуманого націоналістами «українського питання», яке нібито Існує в умовах Радянського Союзу.
Буржуазно-націоналістичні автори силкуються довести, ніби український буржуазний націоналізм тотожний українському національно-визвольному рухові за часів царату, ніби він був та й є в сучасних умовах «цим» рухом. У програмній статті «Хто такі бандерівці», наприклад, робилася спроба зобразити саме таким бандерівський «рух» Ч Що таке бандерівщина, добре відомо трудящим Східної Галичини. Вони закартали українських буржуазних націоналістів як антинаціональну та антинародну силу, спрямовану проти інтернаціонального єднання українських трударів з їх інонаціональними братами, проти їх соціального та національного визволення. Український радянський письменник Олесь Гончар писав: «Історія знає чимало прикладів того, як носії фальшивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочувалися у болото виродження, деградації, з «борців за ідею» перетворювалися у звичайних бандитів, катів, убивць, заплямованих незліченними злочинами перед народом і людством...
І ці душогубники, що скількох замордували, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще розбалакають про Україну, про свою належність до українського народу?
Не приймала й ніколи не прийме їх Україна! Як і вся
1 Ось що писав з приводу подібного роду заяв конкуруючий з оунівцями їх «колега» В. Липинський: «Ваш соціальний і національний містицизм, це одинока сила, що пхає вас до акції, це не знаючий ніякої міри містицизм поганський». Ви, націоналістичні шантеклери, думаєте своїм кукуріканням «сотворити» націоналістичне хотіння України», силкуєтеся «придумати щось таке, щоб піднести масу і на її спині виплисти наверх,— ось на що скеровані всі Ваші умові потуги» (В. Липинський. Листи до братів-хліборобів, с. XV, XVII).
56
кі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву і презирства народного» Ч
Спроби пов’язати український національно-визвольний рух минулого з підступними діями зарубіжної націоналістичної контрреволюції є базою для поширення вигадок про існування в умовах Радянської України, якщо не підпілля, то принаймні якоїсь «поважної опозиції» проти заходів КПРС та Радянського уряду1 2.
Буржуазно-націоналістичні автори типу Ю. Бориса, О. Юрченка 3 4 та ін., зрозумівши, що подібні твердження не знаходять підтримки всередині нашої країни, почали виступати за створення в Радянському Союзі «національних» комуністичних партій, намагаючись тим самим оживити давно віджилі історією ідеї буржуазних та дрібнобуржуазних націоналістів, зокрема українських бороть-бістів та укапістів. Мета, яку переслідують буржуазні націоналісти, гранично проста — вони хотіли б роздробити КПРС на окремі частини, не пов’язані організаційною єдністю, і тим самим послабити не лише Комуністичну партію, а й радянську федерацію в ціломуЧ
Класифікація націоналізму згідно з таким критерієм, як чисельність нації, передбачає його поділ на націоналізм нації великої та націоналізм нації малої. На перший погляд ця проблема зводиться до збігу великих націй з пригноблюючими, а малих — з пригнобленими, великих націй з «сильними» націями, малих — з «слабкими» (в соціально-економічному аспекті), проте це не зовсім так. Адже існує не лише соціально-економічна сторона питан
1 Олесь Гончар. Передмова до книги «Людської крові не змити». К-, 1970, с. З—4.
2 Про фальш цих та й подібних вигадок проговорилася буржуазно-націоналістична газета «Самостійна Україна», яка писала: «Здебільшого бандерівці переконують себе і український загал, що всі вони не в еміграції, а в «краю» (на Україні.— Ю. Р.) і говорять до нас буцімто звідтіля, з України. Ясно, що це подібне до викликування духів чи іншого роду чаклування... Дійсність без найменших сумнівів говорить до нас з баварських гір: о. Іван Гриньох з Мюнхена, Микола Лебедь — з бруклінських бруків» («Самостійна Україна», червень 1952 р.).
3 3 и г і і В о г у з. ТЬе Киззіап Соштипізі Рагіу апд ІЬе Зоуієіі-гаііоп ої Іікгаіпе. А Зійду о! Соттипізі Посігіпе ІкеЗеИ—Пеіегтіпа-ііоп оГ Маііоп, Зіоккоїт, 1960 р., 337; О. Ю р ч е н к о. Природа і функція совєтських федеративних форм. Мюнхен, с. 52.
4 Див. докладніше: Д. А. Златопольский. СССР — федеративнеє государство. М., 1967, с. 51—52.
57
ня, а й соціально-психологічна. Цікавим щодо цього є висвітлення деяких сторін цієї проблеми, яке ставить питання про вплив чисельності нації на гостроту, інтенсивність та діапазон національних почуттів, які, як правило, є більш сильними у малих народів, ніж у великих. Часом якийсь незначний привід може викликати потік негативних емоцій, «за історичних умов націоналізм великих та малих народів виступає своєрідно» х.
І. С. Кон, наприклад, вважає, що серед національних меншостей більш високий ступінь згуртованості спостерігається у малих етнографічних груп, ніж у великих націй, що націоналізм малих націй має тенденцію при дискрімінації малих націй проявлятися в крайніх формах 1 2
Націоналізм великих та малих націй — це націоналізм, який відображає специфічні особливості соціально-психологічного та ідеологічного захисту вузькоегоїстич-них, «квартирних» інтересів пануючих класів різних за кількісно націй, тобто той самий буржуазний націоналізм, опосередкований чисельністю націй, завдяки чому кожен з його різновидів набуває своєрідного відтінку3.
З цього погляду як правило, націоналізм великих націй несе на собі відбиток великодержавного шовінізму. «На протиставленні інтересів різних націй,— писав В. І. Ленін,— на отруєнні свідомості темних і забитих мас побудовані всі розрахунки чорносотенців. Візьміть першу-ліпшу чорносотенну газетку і ви побачите, що переслідування «інородців», розпалювання взаємного недовір’я між російським селянином, російським міщанином, російським ремісником і селянином, міщанином, ремісником єврейським, фінським, польським, грузинським, українським — ось хліб, яким живиться вся чорносотенна банда» 4. Однією з ознак німецького шовінізму В. І. Ленін, наприклад, вважав ту обставину, що «соціалісти
1 М. С. Джунусов. Актуальніше вопросьі теории и практики социалистического интернационализма, с. 68.
2 Див.: И. С. Кон. Психология предрассудка.— «Новий мир», 1966, № 9.
3 Див.: М. В. Йордан. Из опьіта борьбн КПСС с буржуазним национализмом.— У кн.: Национальное и интернациональное в жизни народа, К-, 1970, внп. 2, с. 257.
4 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 212—213.
58
в лапках,— говорять про незалежність інших народів крім тих, які пригноблені їх власного нацією»
Як підкреслював В. І. Ленін, представники великих націй проявляли зневагу до представників малих націй як до інородців. Причому «поляка не називають інакше, як «полячишком», ...татарина не висміюють інакше, як «князь», українця інакше, як «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, як «капказька людина»1 2.
Націоналізм малих націй, зокрема, в період першої світової війни був пов’язаний з абстрактним пацифізмом та ізоляціонізмом, адже буржуазія дрібних націй намагалась стояти осторонь бурхливого потоку світових подій.
Аналіз спільних та особливих рис вищевказаної форми націоналізму, на наш погляд, потребує не «прив’язування» націоналізму до всієї великої чи малої нації, а, навпаки, чіткого розмежовування світогляду та самосвідомості трудящих мас від світогляду та самосвідомості буржуазії всередині кожної нації3. Це, по-перше. По-друге, постановка питання про націоналізм великих та малих націй в умовах Радянської влади є, на наш погляд, недостатньо аргументованою. Ось як характеризує ці різновиди націоналізму М. В. Іордан. Для носіїв націоналізму великих націй, пише автор, характерні формально абстрактний, неконкретний, а часом і бюрократичний підхід до національного питання,-ігнорування, недооцінка всієї важливості проблеми національних відносин, зневажливе, часом непомітне для носіїв націоналізму, ставлення до інтересів, попитів та сподівань малих народів, недифе-ренційований підхід до розрізнення національного та націоналістичного. Для носіїв націоналізму малих націй автор вважає характерним переоцінку, перебільшення, роздування, абсолютизацію національних моментів, тенденцію розглядати явища з обмеженої точки зору4.
Отже, такий підхід, по суті, ототожнює з націоналіз
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 22, с. 165.
2 В. И. Л е н и н. Поли. собр. соч., т. 45, с. 359.
3 До речі, ідеологи антикомунізму та апологети буржуазного націоналізму також ототожнюють націоналізм із світоглядом всієї нації, вважаючи тим самим націоналізм відображенням «єдинонаціо-нального духу», «могутнім двигуном історії», «феноменом» суспільного розвитку.
4 Див.: М. В. Йордан. Из опьіта борьбьі КПСС с буржуазним национализмом.— У кн.: Национальное и интернациональное в жизни народа, внп. 2, с. 255.
59
мом ухили у бік великодержавного шовінізму та місцевого націоналізму, які проявлялись у 20—30-х роках в процесі загальнодержавного, національно-державного, а також національно-культурного будівництва; ухили, які, зрештою, не дають підстави говорити, про націоналізм всієї російської, української чи іншої нації, як прояв «пануючих класів різних за величиною націй», як до цього кваліфікував цей різновид націоналізму сам Іордан.
Ми, звичайно, не ставимо під сумнів ні сам критерій типології націоналізму згідно з величиною нації, ні доцільність такого поділу. Проте ця проблема повинна бути, на нашу думку, «звернута» у бік розв’язання деяких загальнотеоретичних та практичних питань, пов’язаних з націоналістичними пережитками1 серед тієї частини людей, які мають відношення до тієї чи іншої, великої чи малої нації1 2.
1 Ми поділяємо точку зору П. М. Рогачова та М. А. Свердліна про необхідність дещо іншого підходу до визначення видів пережитків націоналізму в нашій країні, зокрема про недоцільність розрізнення в сучасних умовах пережитків великодержавного націоналізму, як націоналізму колишньої гноблячої нації та пережитків місцевого націоналізму як націоналізму колишньої пригнобленої нації. «По суті це означає розрізняти радянських людей нинішнього покоління, які народилися та виросли при соціалізмі, на «колишніх пригноблювачів» та «колишніх пригноблених». Подібні вправи ніякої практичної користі не дають, навпаки,' вони завдають шкоди справі інтернаціонального виховання, не сприяють зростанню взаємного довір’я людей різних національностей. Можливо ще потрібно розрізняти пережитки націоналізму у великій та малій нації. Питання це потребує колективної розробки» (П. М. Р о г а ч о в, М. А. С в е р д-л и н. Теоретические основи единства советского патриотизма и про-летарского интернационализма.— У кн.: Единство советского патриотизма и пролетарского интернационализма, с. 28).
2 При цьому виникає, на наш погляд, необхідність розв’язання додаткових питань, зокрема визначення самого критерій чисельності нації, ознак, згідно з якими ту чи іншу націю можна віднести до нації великої чи малої.
Варто також, на наш погляд, мати на увазі, що пережитки шовінізму властиві представникам не лише нації великої, а й малої. Досить сказати, що в 20-ті роки головою КомІвідділу при Нарком-наці А. Д. Батиєвим було висунуто проект, згідно з яким передбачалося створення в рамках РСР обширної «Комі республіки», у склад якої пропонувалось включити весь Печерський басейн, острови Льодовитого океану, значну частину басейнів рік Вичегди, Мазані, Прикам’я, пониззя Обі та ін. В 20-ті роки спостерігались також випадки перетворення такого націоналістичного прояву, як місництво, в націоналізм наступальний, в запеклий шовінізм більш «сильної» нації по відношенню до «слабких» націй в межах окремих республік.
60
У зв’язку з дещо довільним тлумаченням націоналізму, точніше, з розширенням цього поняття до меж нації, пропонуємо застосувати і такі критерії до визначення націоналізму: а) ступені, так би мовити, зрілості націоналізму, його організаційного оформлення і б) форми його прояву, характер політичних програм.
Згідно з першим критерієм до категорії «націоналізм» слід віднести, насамперед, так званий організований націоналізм, тобто більш-менш завершену ідеологію певного класу чи прошарку населення (буржуазії і дрібної буржуазії), їх політику та соціальні,прагнення, які втілилися в практиці або певної держави, або ж у програмах та діяльності тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій, партій, груп. Щодо націоналізму, який зародився в умовах царської Росії, то з перемогою Великого Жовтня він перетворився на відверте контрреволюційне антирадянське явище, спрямоване проти братерського єднання народів, проти трудящих мас «своїх» націй, пішов на союз з контрреволюційними елементами «чужих» націй, з світовою реакцією.
При цій градації, можливо також вичленити і другу підгрупу — «націоналістичні прояви», або ж «націоналістичні тенденції», які мають джерелами свого існування: а) спадщину минулого в соціальній структурі, національній психології, побуті і традиціях; б) зовнішній вплив, який відображається як в ідеологічній формі, так і у вигляді впливу соціальної практики інших країн; в) суперечливість суспільного розвитку та суб’єктивістських перекручень природного ходу цього розвитку у вигляді волюнтаризму, помилок в теорії та на практиці
До цих націоналістичних проявів можна, зокрема, віднести так звані ухили з національного питання, які мали місце в 20-ті роки (у бік великодержавного шовінізму та місцевого націоналізму) 1 2.
1 Див.: Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх усло-виях, с. 417.
2 Ці ухили черпали силу в неминучій у перші роки Радянської влади засміченості партійних організацій, особливо на національних окраїнах. До партії в ті роки примазалися напівпролетарські, дрібнобуржуазні елементи, вихідці з розгромлених буржуазно-націоналістичних партій, опозиціонери, колишні меншовики, есери, буржуазні націоналісти, що змушені були рядитися в шати «марксистів».
61
Великодержавний шовінізм виявився, зокрема, в зневажливому та бездушному відношенні до потреб національних республік з боку деяких тодішніх керівників, які не завжди враховували особливості класової структури, культури, побуту, історичного минулого тієї чи іншої національності, подекуди применшували значення національних особливостей або взагалі ігнорували справді національне. «У нас є, наприклад, в Комісаріаті освіти чи коло нього комуністи,— писав В. І. Ленін,— які кажуть: єдина школа, тому не смійте вчити іншою мовою, крім російської! По-моєму, такий комуніст,— це великоруський шовініст. Він сидить в багатьох із нас і з ним треба боротися.
Ось чому ми повинні сказати іншим націям, що ми до кінця інтернаціоналісти і прагнемо до добровільного союзу робітників і селян усіх націй» !.
Не менш небезпечним та шкідливим для національного згуртування трудящих різних національностей Країни Рад був і ухил у бік місцевого націоналізму. Він полягав у перебільшенні значення національного на шкоду інтернаціональному, у випинанні національних особливостей та відмінностей, у фетишизації та абсолютизації національної форми, що неминуче веде до відходу від партійних, класових позицій. Виявлялося на практиці це в тому, що деякі місцеві національні кадри намагалися абсолютизувати національну радянську державність, ігнорувати позитивний досвід братерських республік, особливо
1 В. І. Ленін. Твори, т. 29, с. 166. КПРС викрила шкідливість теорії «боротьби двох культур» (Зінов’єв, Ларін та ін.), суть якої зводилась до того, що необхідно нібито згідно з К- Марксом і Ф. Енгельсом вести лінію на прогресивне підкорення відсталих народів більш розвиненими у питаннях промисловості і культури. Д. 3. Ле-бедь, наприклад, вважав цілком закономірною боротьбу російської і української культур, в результаті чого повинно було відбутися поглинення останньої як слабо розвинутої більш прогресивною російською культурою. Ця лінія фактичного відходу від марксистсько-ленінського трактування національного питання протиставляла духовні багатства двох братніх народів, ігнорувала українську культуру, заперечувала керівну роль КП України в національно-культурному будівництві на Україні. Вона відбивала проникнення російського великодержавного шовінізму в середовище партійних і радянських працівників на Україні. «Така постановка,— говорив заступник голови Раднаркому УРСР М. В. Фрунзе,— абсолютно невірна і надзвичайно небезпечна для долі комуністичного руху і справи революції. З нею треба за всяку ціну покінчити» (цит. за: Торжество ленінської національної політики на Україні. К-, 1967, с. 80—81).
62
РРФСР, що об’єктивно не сприяло справі зближення народів.
В деяких випадках під приводом сприяння розвитку національної культури, проводилося насильницьке застосування національних мов, принижувалося значення російської мови, яка вже в ті роки виконувала функції міжнаціонального спілкування.
Ухил у бік місцевого націоналізму в умовах становлення соціалістичного суспільства означав, по суті, пристосування інтернаціоналістської політики робітничого класу до націоналістичної політики буржуазії. Він грав на руку буржуазним націоналістам, новій буржуазії в особі непманських елементів, націоналістично настроєній інтелігенції. Зрештою, цей ухил загрожував перетворити деякі республіки в арену національних чвар, підривав соціалістичний лад Ч
Найбільш типовим явищем для країн, де перемогла соціалістична революція, з точки зору прояву націоналізму є його пережитки, які пропонується визначити як третю підгрупу вищевказаної класифікації націоналізму.
В останній час значно посилилася розробка питань, пов’язаних з науковим розглядом пережитків націоналізму, подолано односторонній підхід щодо характеру причин збереження пережитків взагалі, націоналізму зокрема. Суттєвою є думка про те, що основними причинами можливого прояву націоналізму після встановлення диктатури пролетаріату є: а) пережитки буржуазного націоналізму; б) дрібнобуржуазний націоналізм та його
1 КПРС та КП України рішуче боролися проти антиленінських сепаратистських позицій (Султан-Галієва в Татарії, Мдівані в Грузії) націонал-ухильників (Шумського, Хвильового, Волобуева). Ці останні вимагали примусової українізації всього робітничого класу і всієї Компартії України, виступали з вимогами насильницького виселення неукраїнців з Києва та інших міст України з націоналістичним закликом: «Геть від Москви», були прихильниками теорії конфедералізму, тобто ідей об’єднання народів Країни Рад не в тісний інтернаціональний союз, а в якусь невиразну конфедерацію, яка б не мала загального плану розвитку народного господарства, єдиних дипломатичних органів та спільної зовнішньої торгівлі. Характерно, що саме ці ідейки припали до вподоби сучасним буржуазно-націоналістичним авторам, які твердять про якесь «національне обличчя» Шумського, Хвильового, Волобуева та Раковського, а одна з антирадянських націоналістичних організацій, так звана УРДП, вважає себе «переємницею» цих, зрештою, буржуазно-націоналістичних ідей, що були відображенням ідеології націоналістичної буржуазії.
63
пережитки; в) відхилення від природного ходу розвитку національної свідомості та національних відносин, причина яких полягає у суперечливості суспільного розвитку, у суб’єктивістських перекрученнях природного ходу цього розвитку у вигляді волюнтаризму, помилок у теорії та практиці.
Націоналістичні прояви мають різні джерела свого існування: спадщину минулого у соціальній структурі, національній психології, побуті, традиціях, з одного боку, вплив іззовні, який втілюється як в ідеологічній формі, так і у вигляді впливу соціальної практики інших країн — з другого Отже, у методологічному відношенні, на наш погляд, є необхідним вивчення таких проблем, як поділ факторів, що мають безпосереднє відношення до пережитків націоналізму, на причини та умови, що сприяють їх збереженню; поділ причин пережитків на об’єктивні та суб’єктивні1 2.
«Не можна забувати,— підкреслює Л. І. Брежнєв,— що націоналістичні передсуди, перебільшений чи спотворений вияв національних почуттів — явище надзвичайно живуче, яке чіпко тримається в психології людей, не досить зрілих в політичному відношенні. Вони, ці передсуди, продовжують зберігатися навіть в умовах, коли об’єктивні передумови для будь-яких антагонізмів у відносинах між націями давно вже перестали існувати»3. Масовані ідеологічні диверсії антикомунізму з використанням тлетворних ідей буржуазного націоналізму є чи не головною причиною, яка сприяє підживленню, підтримці пережитків буржуазного націоналізму, національного егоїзму, національної обмеженості, упередженості, зарозумілого відношення до інших націй, а іноді і відвертих проявів буржуазного націоналізму. Ось чому розкриття справжньої реакційної суті буржуазного націоналізму сприятиме поліпшенню методів боротьби з націоналістичними пережитками, науковому обгрунтуванню системи виховання трудящих у дусі пролетарського інтернаціо-
1 Див.: Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх услови-ях, с. 413.
2 Див.: Актуальньїе вопросьі развития национальньїх отноіпений в свете решений XXIV сгезда КПСС. М., 1972, с. 121.
3 Л. І. Брежнєв. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних республік, К., 1973, с. 45.
64
налізму, непримиренності до буржуазного націоналізму будь-яких гатунків.
Боротьба проти чужих природі нашого суспільства явищ — це разом з тим і боротьба проти наших ідейних противників, що розглядають людей, які заражені пережитками, як соціальний грунт, на якому можуть прищеплюватися вигідні буржуазії погляди.
Мають рацію, на нашу думку, Г. О. Зіманас, 1.1. Кузь-мінков, О. Ф. Шугуров, К. І. Чомаєв та ін., які вважають за доцільне посилення конкретної критики конкретних носіїв націоналістичних пережитків, аналіз конкретних фактів останніх, проведення спеціальних конкретно-соціологічних досліджень з цієї важливої проблеми, поліпшення обміну інформації1 тощо.
Коло націоналістичних забобонів досить широке. Це, зрештою, певний комплекс негативних групових чи особистих емоцій в міжнаціональному спілкуванні. Це — упередженість в оцінці гідності людей певної національності, зверхність в обходженні з ними, національна зарозумілість та чванливість, прояв часткового або повного, тимчасового або постійного недовір’я до представників інших націй1 2. «Механізм» прояву націоналістичних передсудів, що не мають соціальної основи, переноситься у сферу буденної свідомості, відображаючи певні установки тієї чи іншої групи, в якій виховується людина.
Зрештою, пережитки буржуазного націоналізму в радянському соціалістичному суспільстві можуть проявлятися як недооцінка дружби та союзу народів нашої країни, недовір’я до братніх народів; націоналістичне місництво чи бюрократичне ігнорування місцевих національних утворень, недовір’я до інонаціональних кадрів; національний егоїзм, національне чванство, недооцінка досвіду братніх республік; недостатня активність у боротьбі з буржуазно-націоналістичною ідеологією; роздування або ігнорування національної специфіки чи проповідь зверхності своєї нації над іншими націями, ідеалізація
1 3 цього погляду заслуговують на увагу конкретно-соціологічні дослідження, проведені С. М. Барановичем в Узбекистані та на ряді підприємств Києва; Л. Табалдієвим у Таджицькій РСР, О. І. Холмо-горовим у республіках Прибалтики та І. І. Сєровою у Білорусії та ін.
2 Див.: М. Джунусов. Теория и практика национальньїх отно-шений, с. 17.
5 «
65
феодального чи буржуазного минулого своєї нації; космополітизм, псевдопатріотизм, національний нігілізм
Соціалістичному способу життя з його соціальним оптимізмом, високогуманним та колективістським характером відносин між людьми, непримиренністю до недоліків, соціальною активністю, загальнонаціональною гордістю радянської людини чужі антиісторичні схеми, давно відкинуті життям, прояви національного чванства та обмеженості, ідеалізм та патріархальщина. Ось чому таку рішучу відсіч викликають спроби висвітлювати історичне минуле українського народу з ідейно-хибних позицій «самобутності», спроби окремих авторів перекручено зображувати боротьбу за возз’єднання України з Росією, події Жовтневої революції та громадянської війни, соціалістичної перебудови суспільства; відхід деяких авторів від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ та процесів1 2.
Пережитки буржуазного націоналізму в різних націях, зокрема в великих та малих, можуть виявлятись по-різному. Скажімо, національне чванство більше «пасуючи» представникам більшої нації, може виражатися у зневажливому ставленні до культури та прав малої нації, до її специфіки. Такі пережитки націоналізму, як замкнутість, огульне недовір’я до представників інших націй, більше стосуються представників малих націй. Причому в усіх цих випадках йдеться про пережитки буржуазного націоналізму, а не сам націоналізм, тобто тут слід враховувати так би мовити, ступінь прояву націоналізму, його зведення, по суті, до рівня особи, відсутність антирадянської спрямованості у діях тих чи інших осіб. Окремі особи можуть не стояти на позиціях буржуазного націоналізму, проте в деяких окремих питаннях дотримуватися націоналістичних поглядів, у своїх діях інколи допускати націоналістичні прояви пережиточного порядку. Має рацію О. Зіманас, відзначаючи, що такі пережитки проявляються не як прямий результат ідейних розходжень з марксистсько-ленінським світоглядом. Вони про
1 Див.: Г. О. Зим а на с. Развитиеи сближение націй в условиях строительства социализма и коммунизма, с. 36.
2 Див.: В. В. Щербицький. Про завдання партійних організацій республіки по дальшому поліпшенню роботи з кадрами у світлі рішень XXIV з’їзду КПРС. — «Радянська Україна» від 20 квітня 1973 р.
66
являються не прямо, а опосередковано, неусвідомлено *, без прямого зв’язку з націоналістичною ідеологією, в результаті помилок, непослідовності, в силу традицій.
Об’єктивно такі погляди є буржуазно-націоналістичними, проте їх носії цього подекуди не усвідомлюють. Вони переконані, що нічого спільного з буржуазним націоналізмом не мають. «Об’єктивна шкода націоналістичних пересудів завжди велика і не залежить від того, чи помиляються люди, чи свідомо вибирають націоналістичні позиції. Проте виховна робота потребує, щоб завжди була ясна уява, які корені пережитків»1 2.
Щодо класифікації націоналізму з погляду форм його прояву, характеру політичних платформ, то тут йдеться передусім про ступінь відвертості або прихованості буржуазної, реакційної суті в тих чи інших буржуазно-націоналістичних доктринах, про міру маскування антинародної та антинаціональної суті з боку того чи іншого різновиду буржуазного націоналізму. При такій класифікації вважаємо за можливе виділити в кожному націоналізмі такі форми його прояву: а) войовничий націоналізм, що змикається з відвертим расизмом, а в сучасних умовах з ультраправими організаціями капіталістичного Заходу; б) націоналізм, що виступає назовні під доктриною так званого демократичного соціалізму, соціалізму «з відкритим обличчям» тощо; в) націоналізм, що посів назву націонал-комунізму; г) націоналізм, що паразитує на «третьому» шляху суспільного розвитку, на «синтезі» «демократичного соціалізму» та «класичних» буржуазних ідей «старого» капіталізму.
Така градація виходить з ленінського положення про внутрішній зв’язок між опортунізмом та дрібнобуржуазним націоналізмом, їх ідейно-політичну спорідненість, навіть тотожність3, з одного боку; з еволюції буржуазного націоналізму та вироблення його ідеологами відповідних «духові часу» суспільно-політичних доктрин, з другого.
Така класифікація дає можливість враховувати як
1 Саме це мав на увазі В. І. Ленін, коли закликав боротися проти пережитків шовінізму, «іноді неусвідомлених» (В. І. Ленін. Твори, т. ЗО, с. 243)
2 Г. О. З и м а н а с. Развитие и сближение наций в условиях стро-ительства социализма и коммунизма, с. 35.
3 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 21, с. 125.
67
5*
теоретичний, так і політичний бік проблеми боротьби з ідеологією різномасного націоналізму, що був і є важливою складовою частиною антикомуністичної пропаганди; враховувати нові форми боротьби світового антикомунізму проти марксистсько-ленінської ідеології, світового соціалізму Йдеться про необхідність посилення пильності до різних проявів ідеології та політики буржуазного націоналізму, насамперед тих його типологічних форм, якими він маскується нині в умовах слабкості ідейно-політичних позицій імперіалізму, в умовах історичного наступу світового соціалізму. Водночас такий підхід дає можливість, на наш погляд, критично розглянути «модифікаційні» форми прояву українського буржуазного націоналізму, розкривши його справжнє обличчя, небезпеку його поширення. Він допомагає давати відсіч всіляким наклепам на наш народ, викривати антирадян-ський, антикомуністичний зміст їх писанини1 2.
Вищевказані кваліфікаційні форми націоналізму враховують, таким чином, певні тактичні «нюанси» в спільній антирадянській діяльності і буржуазно-націоналістичної емігрантщини як допоміжної сили світового імперіалізму, виконавця найбрудніших ідеологічних диверсій. Ці форми дають можливість розглядати український буржуазний націоналізм через призму тих чи інших напрямів боротьби сучасного антикомунізму проти сил суспільного прогресу, проти СРСР та світового соціалізму. При такому підході цілком очевидною є необхідність врахування двох напрямів антирадянських ідеологічних диверсій,
1 Докладніше ці проблеми розглянуто в роботах: Борьба против буржуазних фальсификаторов истории и политики КПСС. М., 1970; Ленинизм и борьба против буржуазной идеологии и антикоммунизма на современном зтапе. М., 1970; Мировая социалистическая система и антикоммунизм. М., 1970; Идеология современного реформизма. М., 1970; В. І. Ленін і критика буржуазної ідеології. К., 1969; Е.Д.Модр-жинская. Ленинизм и современная идеологическая борьба; Г. А.Арбатов. Идеологическая борьба в современньїх отношениях. Доктрини, методи и организация внешнеполитической пропаганди империализма. М., 1970; Антикоммунистическая пропаганда импери-ализма. Доктрина, аппарат. М., 1971.
2 Правильно ставиться питання про те, що дослідники обмежуються подекуди лише викриттям старих буржуазних та буржуазно-націоналістичних «теорій» («безбуржуазності», «надкласової демократії», «єдиного потоку» тощо), не враховуючи, що сьогодні, ворог часто змінює мундир і, продовжуючи відстоювати ці «теорії», висуває нові (Див.: «Комуніст України», 1971, № 2, с. 50).
68
двох форм світового антикомунізму — грубого, примітивного, що відображає прагнення тих кіл монополістичної буржуазії, які стоять за крайньо реакційний, відкрито мілітаристський курс, з одного боку, і так званого повзучого, або «інтелектуального», антикомунізму, що відображає маневр імперіалізму в бік використання більш завуальованих методів підривної діяльності проти революційних сил сучасності, з другого.
Екстремістськи настроєні кола націоналістичної еміграції, наприклад, марять про нову світову війну, атомну війну, всіляко намагаються перешкодити розвиткові культурних зв’язків між СРСР і капіталістичними країнами, утруднити розрядку міжнародного становища. Антикомуністичну антирадянську діяльність ведуть і ті українські буржуазно-націоналістичні організації, що використовують більш гнучкі тактичні прийоми ідеологічних диверсій проти Радянської України.
Серед нових доктрин ідеологічних диверсантів, взятих на озброєння певними колами буржуазно-націоналістичного середовища за кордоном, є концепція «еволюціонізму» або «теорія еволюції» відомого антикомуніста 3. Бжезинського Ч Зміст писанини прихильника «теорії» Бжезинського А. Камінського зводиться до обгрунтування можливості «трансформації» марксистської ідеології та політики в країнах соціалізму, а згодом — і всього суспільно-політичного ладу. Камінський мріє про появу в радянському суспільстві «технократичної буржуазії», яку «умовно можна порівняти з буржуазним класом капіталістичного суспільства», що приведе, мовляв, до розриву «влади нагорі» з «народними низами». Як засіб до «еволюційних» змін соціалістичного ладу Камінський вважає його «демократизацію» та «лібералізацію», а також так звану масово-спонтанну революцію шляхом «організованої організованості», тобто пропаганду під ширмою «боротьби» за мову та культуру буржуазно-націоналістичних поглядів.
Важливе значення верхи української буржуазно-націоналістичної еміграції надають також пропаганді модних нині на капіталістичному Заході лозунгів соціал-рефор-
1 2. Вггегіпзку. ТЬе Зоуіеі Віос. ЬІпііу апсі СопНісі. Саш-Ьгід^е (Мазз.), 1967; 2. Вггегіпзку. ТЬе Ргагпе \Уогк ої Базі— №ез! Кесопсіїіаііоп.— «Рогеі^п АНаігез», 1968, N 2.
69
містського гатунку — «демократизації» та «лібералізації» соціалізму, «соціалізму з відкритим обличчям», «гуманного соціалізму» тощо.
В арсеналі українського буржуазного націоналізму з’явилась і така конструкція, як «теорія» так званого третього шляху. її автор націоналістичний ватажок В. Гришко пропагує один з варіантів «теорії» конвергенції — «синтез» двох протилежних соціально-економічних систем, що є складовою частиною імперіалістичної доктрини «наведення мостів». Гришко відверто закликає до «духовно-культурної» орієнтації на капіталістичний Захід, на «демократичні» моделі буржуазного суспільства, говорить про необхідність перетворення Союзу РСР в «децентралізований союз вільних народів», «радянських, але демократичних», тобто, за його термінологією, «народних республік». Він стоїть за якісь «дискусійні клуби», за допущення діяльності антирадянських організацій, пропагує приватну власність, регенерацію буржуазних порядків під вивіскою «народного капіталізму».
Ідейне збанкрутіння буржуазної ідеології, в тому числі й ідеології українського буржуазного націоналізму, викликало появу копії горезвісної теорії «національного комунізму» — «українського націонал-комунізму». Це пояснюється тим, що ідеологи українського буржуазного націоналізму вже не розраховують на вплив на українську еміграцію за кордоном без посилань на свою причетність (хоча б видиму) до комунізму >. Але ввести в оману українську еміграцію підробками під марксизм та будь-якими іншими ідеологічними спекуляціями нікому й ніколи не вдасться.
Український буржуазний націоналізм, відображаючи ідейну спустошеність та безперспективність антикомунізму, приречений історією, так само як приречений і капіталізм, на грунті якого він народився і продовжує паразитувати зараз. Звичайно, це не означає, що націоналізм зникне сам собою, що проти українського буржуазного націоналізму не треба вести рішучої боротьби.
1 Характерно, що за поборників подібних ідей, за «носіїв» «українського комунізму, національного за формою» (антикомуністичного по суті.— А). А), буржуазні націоналісти видають кримінальних злочинців типу В. Мороза та інших націоналістичних відщепенців, притягнутих до відповідальності в справі емісара ОУН-бандерівців, підданого Бельгії Ярослава Добоїпа.
70
Важливим методологічним принципом його критики є, зокрема, врахування тієї обставини, що відмінність у формах і методах підривної діяльності проти СРСР не є перешкодою для блокування різних угруповань українських буржуазних націоналістів на платформі антирадянщини і антикомунізму.
В. І. Ленін наголошував на тому, що в середовищі реакційної еміграції відтінків дуже багато, але вони ніякого серйозного значення з політичної точки зору не мають, бо зводяться до того, наскільки лицемірно чи щиро, грубо чи тонко, незграбно чи майстерно виконують вони свої лакейські обов’язки щодо буржуазії
Дальша розробка методологічних принципів наукової критики буржуазного націоналізму випливає, зокрема, з необхідності рішучої відсічі спробам спотворення світоглядних, ідеологічних та політичних функцій пролетарського інтернаціоналізму, перекручення діалектичної єдності інтернаціонального та національного, класового та національного.
МЕТОДОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИНЦИПУ СПІВВІДНОШЕННЯ СОЦІАЛЬНО-КЛАСОВОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ДЛЯ КРИТИКИ ІДЕОЛОГІЇ БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Питання про співвідношення класів та націй, класової боротьби та національно-визвольного руху безпосередньо пов’язані з розумінням всесвітньо-історичного процесу, суспільно-політичних явищ в окремих країнах світу. Воно має принципове значення для вироблення стратегії та тактики світового комуністичного руху, розвитку соціалістичної співдружності, й передусім для подолання будь-якого прояву буржуазного націоналізму.
Основоположною засадою марксизму-ленінізму є вчення про вирішальну роль трудящих мас у суспільному розвитку народів, про вирішальний вплив класової боротьби на соціальну природу суспільного життя.
За визначенням В. І. Леніна, всесвітньо-історична заслуга К. Маркса і Ф. Енгельса перед робітничим класом полягала в тому, що вони навчили його самопізнанню та самосвідомості і на місце мріянь поставили науку,
1 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 29, с. 483.
71
з’ясували пролетарям усіх країн їх роль, завдання і призначення: піднятися на революційну боротьбу проти капіталу, об’єднати навколо себе в цій боротьбі всіх трудящих і експлуатованих !.
В. І. Ленін писав: «Марксизм бачить свій критерій в формулюванні і в теоретичному поясненні боротьби суспільних класів і економічних інтересів, яка триває перед нашими очима» * 2.
На різного роду суб’єктивістські перекручення вчення про класову боротьбу, на висловлювання типу «краще б без боротьби», всім «народом» Ленін рішуче відповідав, шо «народ» являє собою два протилежних класи, що виключають один одного. Від революційного авангарду він вимагав «виключного служіння виключно одному класові.., його самостійному розвиткові і мисленню.., повного розриву з «громадянською» «порядністю» російських «порядних» буржуїв» 3.
Марксизм-ленінізм виходить з того, що неправомірно розглядати «нації взагалі», без врахування їх соціально-класової структури, конструювання поняття «нації» на штучному абстрагуванні від суперечностей між тими класами, які цю «націю» утворюють 4.
Поділ суспільства (чи нації) на класи і поділ людства на нації, народності мають різне історичне походження і лежать в різних площинах5, проте відривати їх одне від
* Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 28, с. 143.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. <1, с. 358.
3 Там же, с. 319.
4 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 2, с. 198.
6 Відмінності тих чи інших класів полягають у тому, яке місце вони займають в історично зумовленій системі суспільного виробництва, у відношенні до засобів виробництва, у ролі в суспільній організації праці, у способах та розмірах суспільного багатства, яким вони володіють.
Щодо націй, то вони розрізняються за іншими ознаками: мовою, етнічною територією, економічною пов’язаністю території та населення, наявністю специфічних рис культури. Плодотворними є пропозиції радянських етнографів класифікувати національні спільності людей відповідно до загальноетнічних та демографічних показників: за господарсько-культурними та етнолінгвістичними типами; факторами розвитку (співвідношення етнічної території з територією відповідного їй адміністративно-територіального утворення, кількістю людей, за межами своєї республіки, типом заселення території тощо). (Див.: С. И. Брук. Основньїе проблеми зтнической географии. М., 1964; В. И. К о з л о в. Современньїе зтнические процесом в СССР.— «Со-ветская зтнография», 1969, N° 2; С. А. Т о к а р е в. Проблеми типов
72
одного не можна 1. У відносинах між класами в антагоністичному суспільстві необхідно існує протилежність інтересів, що випливає з їх соціально-економічної структури, проте це не виключає можливості співробітництва окремих класів, коли вони мають певну (хоча б тимчасову) спільність інтересів. Стрижнем всієї історії досоціалістичного суспільства є боротьба класів, і сама поява класового суспільства означала виникнення всередині нього протилежних інтересів. У відносинах між націями факт поділу суспільства на нації, взятий сам по собі, не є джерелом протилежності національних інтересів.
Протилежність та антагонізм націй об’єктивно неминучі лише тоді, коли існує суперництво експлуататорських класів, коли є нації пануючі та підлеглі, а такий поділ націй — продукт соціально-економічного розвитку, породження класового суспільства. Ось чому класова і національна боротьба тісно переплітаються між собою, а не являють незалежні лінії розвитку.
Марксизм-ленінізм відкидає всякі спроби розглядати національні інтереси відособлено від класових; ставлення кожного класу до загальнонаціональних інтересів визначається його становищем в суспільстві, його інтересами. Ці загальнонаціональні інтереси виникають на певному етапі розвитку, коли нація складається і формується. У цьому випадку загальнонаціональні інтереси тою чи іншою мірою об’єднують більшість класу. Проте і в умовах, коли розвивається загальнонаціональна боротьба, кожний клас бере в ній участь відповідно до своїх класових інтересів* 1 2. Ось чому Ленін вимагав «точного аналізу тих різних інтересів різних класів, які сходяться на певних визначених, обмежених загальних завданнях»3.
Отже, «клас і нація — це такі спільності, які не виключають одна одну. Вони начебто накладаються одна на одну. Класова структура суспільства функціонує в умовах існування національних відмінностей людей.
зтнической общности.—«Вопросьі философии», 1964,№ 11; А. И. Холін о г о р о в. Единнй и многонациональньїй. Рига, 1970; Н. Н. Ч е-боксаров, М. Г. Левин. Раси, язьїки и народи. Очерки общей зтнографии. М., 1957).
1 Див.: Г. Е. Г л е з е р м а н. Класе и нация.— У кн.: Социологи-ческие проблеми международннх отношений. М., 1970, с. 211.
2 Див. докладніше: С. Л. Тихвинский. Национализм и клас-совая борьба в Китае в новое время.— «Вопросн истории», 1971, № 1.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 12, с. 352.
73
В уяві буржуазних соціологів існування націй знімає проблему класів. В дійсності ж класові відмінності пронизують все життя нації, а при капіталізмі розколюють її на ворогуючі частини. Існування національної спільності людей не виключає антагонізму класів» Ч
Нації вступають між собою у різні форми взаємодії, маючи певну класову структуру, певну соціально-політичну фізіономію. Класи та нації існують одночасно, мають свою самосвідомість. Роль та місце даної нації в історичному процесі усвідомлюється людьми через призму класової ідеології. У трудящих з розвинутою класовою самосвідомістю національна самосвідомість перестає бути ідеологічною зброєю, використовуючи яку буржуазія розколює робітників за їх національними квартирами. Вивчення «механізму» функціонування класової та національної самосвідомості має певне значення в сучасних умовах, коли імперіалістична реакція широко використовує буржуазний та дрібнобуржуазний націоналізм як основний засіб роз’єднання революційних сил сучасності1 2.
Зрештою, інтернаціоналізм пролетаріату виникає саме тоді, коли на зміну буржуазному, націоналістичному принципу «ми» (певна нація) і «вони» (інші нації) висувається інша соціально-політична цінність — «ми» — «робітники» і «вони» — «буржуа». Для буржуазії національне те, що відповідає її вузькокласовим інтересам. Оскільки ж інтереси різних національних загонів міжнародної буржуазії зштовхуються, то буржуазія не може уявити національне без протиставлення та обособлення народів.
Проте якщо в соціально-класовому відношенні в буржуазному суспільстві існують «дві нації», то в етнічному відношенні — лише одна. Якою не була б гострою класова боротьба, вона не може зруйнувати етнічну спільність нації. Саме такий аспект співвідношення класового та національного не можна залишати поза увагою, борючись проти підступів націоналізму будь-яких гатунків, адже існує можливість абсолютизації ролі нації чи кла
1 Ленинизм и национальньїй вопрос в современних условиях, с. 36—37.
2 Див.: М. С. Джунусов. О некоторнх актуальних теорети-ческих проблемах национального вопроса.— В кн.: Актуальніше во-просьі национальних отношений, с. 9.
74
су, «одномірного» підходу до їх взаємодії Говорячи про класи та класову боротьбу, не можна ігнорувати існування національної спільності людей. І навпаки, говорячи про нації, не треба забувати, що вони в свою чергу складаються з певних класів.
Інший підхід, тобто зневажання соціально-класовим становищем пролетаріату, врахування тільки того, що він є частиною певної нації, може привести до національної обмеженості. Саме такий підхід до проблеми взаємовідносин класу та нації, коли нація уявляється «єдинотвор-чим» суб’єктом суспільного розвитку, коли піднімається на щит друга, реакційна сторона націоналізму, який в свою чергу пропагує горезвісну доктрину «суспільства національної гармонії», властиву буржуазній соціології та її апологетам — буржуазним націоналістам1 2.
З іншого боку, помилковим було б також все національне «розчиняти» у класовому. Якщо ігнорувати ту обставину, що робітничий клас — це частина певної нації і що він діє в певному національному середовищі, то це може привести до послаблення зв’язку робітників з усіма патріотичними силами тієї чи іншої країни, до національного нігілізму. Затушовуючи класове в національному, ревізіоністи різних націй спочатку пристосовують націоналізм до соціалізму, твердячи слідом за О. Бауером, що головною метою соціалізму повинен бути нібито розвиток абстрактної «національної ідеї», сутності нації, більш чітке вироблення її колективної індивідуальності. Відповідно до цього замість інтернаціональної єдності соціалістичних націй висувається ідея їх співіснування чи їх «співдружності» на зразок Британської співдружності націй. Коли ж антисоціалістичним силам вдається отруїти певні верстви населення націоналістичною отрутою, по
1 Цікаві думки з цього приводу висловили С. А. Тихвінський, Є. О. Баграмов, Г. Е. Глезерман на VI Міжнародному соціологічному конгресі в Евіані (Франція, 1966 р.) і на XXII Міжнародному конгресі історичних наук у Москві (1970 р.) та ін. (Див.: А. Л. Нароч-ницкий. К итогам XXII Международного конгресса исторических наук.— «Новая и новейшая история», 1970, № 6).
2 Слушною є точка зору, згідно з якою будь-яка філософська та соціально-політична концепція, що ігнорує вирішальну роль класів та класової боротьби у суспільному розвитку, або прямо містить націоналістичні ідеї, або містить їх в зародку, в потенції (див.: М. С. Джунусов. Теория и практика национальньїх отноше-ний, с. 6).
75
чинається другий етап — пристосування соціалізму до націоналізму. Звідси пропаганда так званих національних варіантів соціалізму та заклики до «національної єдності», які більш-менш відкрито протиставляються пролетарському, соціалістичному інтернаціоналізму
У чому ж полягають буржуазно-націоналістичні спотворення взаємодії класового та національного? Буржуазні ідеологи та їх буржуазно-націоналістичні апологети «відштовхуються» зрештою від реальної основи, паразитують на реальних проблемах, серед яких чільне місце зайняла проблема нації.
Питання про сутність нації, про специфічні ознаки такого складного інтегрального суспільно-історичного явища, про місце та роль нації в об’єктивно існуючих суспільних утвореннях людей, про національні почуття і традиції, національні інтереси, національну самосвідомість, національні взаємовідносини належать до пекучих проблем сучасності. Теорія та практика розв’язання національного питання виявляються в центрі непримиренної боротьби між двома ідеологіями та політиками — буржуазною та соціалістичною, між буржуазним націоналізмом та пролетарським інтернаціоналізмом. «Буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм — ось два непримиренно-ворожі лозунги, що відповідають двом великим класовим таборам усього капіталістичного світу і виражають дві політики (більш того: два світогляди) в національному питанні» 1 2.
Критичний аналіз буржуазно-націоналістичної літератури з очевидністю доводить, що всі минулі та сучасні концепції винятковості, абсолютизації специфічних умов даної країни, вся сукупність понять, що становлять так би мовити стрижень буржуазного націоналізму, мають під собою теоретично неправильні, політично шкідливі антинародні тлумачення національної спільності людей.
Буржуазія та її апологети ніколи не були заінтересовані в науковій теорії нації, у поясненні складних питань національного та міжнаціонального розвитку народів. Різнобій та суперечливість визначень націй у буржуазній
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности нации и пути образования интернациональной общности людей. М., 1970, с. 421; Е. Д. Модржинская. Ленинизм и современная идеологическая борьба, с. 264, 267.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 10.
76
літературі пояснюється не тільки (і не стільки) складністю предмета, що визначається (нації), скільки класовою заінтересованістю ідеологів капіталізму. Метою буржуазних доктрин щодо нації були й залишаються безплідні спроби накинути якесь містичне покривало на сутність нації, щоб у вигідному для свого класу світлі зобразити постановку та розв’язання національних проблем Ч
Методологічною основою буржуазно-націоналістичного підходу до національного питання є спроби позбавити цю проблему соціального змісту, зобразити національні відносини як вічний та неминучий антагонізм, що відбувається поза часом та простором і випливає з расового чи національного начала. Ідеологи буржуазії прагнуть роздути національні почуття, щоб виправдати політику розколу трудящих мас за національними ознаками. В. І. Ленін підкреслював, що «буржуазія всіх країн і всілякі дрібнобуржуазні партії, «угодовські» партії, які допускають союз з буржуазією проти робітників, найбільше старалися роз’єднати робітників різних національностей, розпалити недовір’я, порушити тісний міжнародний союз і міжнародне братерство робітників» 1 2.
Щодо українського буржуазного націоналізму як одного з різновидів буржуазного націоналізму взагалі, то одним з найбільш важливих компонентів його ідеологічних постулатів є буржуазно-націоналістичний варіант «теорії» нації. Причому характерною особливістю ідейно-теоретичних коренів цієї «теорії» були різні ідеалістичні концепції буржуазної філософії та етнопсихології, а гносеологічними коренями — роздування окремих спільних фізичних чи психічних ознак представників різних класів української нації з метою її відчуження від російського, білоруського та й інших братніх народів.
«Теорія» нації українського буржуазного націоналізму носила в собі певні апологетичні функції, спрямовані насамперед на роз’єднання трудящих мас у боротьбі проти «свого» та «чужого» капіталу, на підрив єдності народів нашої країни в їх революційних виступах за соціальну та національну незалежність, на проведення в життя підступних намірів української буржуазії шляхом безпринципної гри на національних почуттях збити україн
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности наций и пути образования интернациональной общности идей, с. 4, 35, 36.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. ЗО, с. 267.
77
ський народ на націоналістичні манівці та увічнити його експлуатацію. Адже будь-який буржуазний націоналізм, «будучи класовим світоглядом та політикою буржуазії в національному питанні, відображає інтереси капіталістичної експлуатації та конкуренції назовні і всередині країни, заінтересованість буржуазії у класовому мирі всередині нації в ім’я захисту її корисливих, вузькокла-сових інтересів економічного, політичного та ідеологічного панування» 1.
І нарешті, «теорія» нації стала теоретичною основою створеної ще у минулому столітті буржуазно-націоналістичної історії України, перекручень історії філософської, соціологічної та економічної думки на Україні, історії української культури, літератури, мистецтва, а в сучасних умовах — фундаментом різних буржуазно-націоналістичних фальсифікацій радянської дійсності, паплюження величних здобутків, яких досягнув український народ у великій сім’ї народів-братів — Союзі Радянських Соціалістичних Республік.
Незважаючи на значну кількість дефініцій націй в буржуазно-націоналістичній літературі, вони, по суті, дублюють одна одну. Якщо і можна говорити про якусь різницю в апріорних, абстрактних поняттях та схемах нації, створених апологетами українського буржуазного націоналізму, то лише маючи на увазі ту чи іншу міру апологетики буржуазної ідеології, міру запозичення «загальновизнаних» аргументів з арсеналу західної реакційної науки, точніше — її відповідних «наукових» шкіл. Деякі концепції нації вже «зняті» з «озброєння» сучасного українського буржуазного націоналізму як збанкрутілі, які не можна активно використати для потреб антикомуністичної істерії відчуження народів. Ось чому нашим завданням буде критичний розгляд найбільш поширених і викристалізованих доктрин, які не тільки взяті за основу при зародженні українського буржуазного націоналізму, а й функціонують зараз в процесі його еволюції.
Погляди буржуазно-націоналістичних ідеологів на націю взагалі, українську зокрема формувались як під впливом різних течій західної буржуазної філософії та соціології і споріднених з ними різних шкіл буржуазної
1 Е. Д. Модржинская. Ленинизм и современная идеолзги-ческая борьба, с. 227.
78
російської історіографії, так і за рахунок доведення до крайностей окремих висновків та аргументацій представників українських ліберально-буржуазних кіл — М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича та ін.
Щодо М. Костомарова, то, як підкреслювалося в роботах радянських авторів, зокрема в численних дослідженнях, що з’явилися у нас в зв’язку з 150-річчям від дня його народження, він зробив певний внесок в розвиток вітчизняної історіографії, літератури, фольклористики, етнографії та суспільно-політичної думки на України. В історичній белетристиці Костомарова, як і в його наукових дослідженнях, раз у раз виявляються погляди консервативні, нотки класового примирення на основі християнського «братолюбства», ідеалізація старовини, патріархальщини поєднуються з буржуазно-націоналістичною концепцією «безкласовості» та «безбуржуаз-ності» української нації. Будучи ідеалістом-романтиком, Костомаров виявляв нерозуміння причин і характеру народних рухів.., підкоряв соціальні мотиви національним, завдяки чому його аналіз історичного матеріалізму часто-густо був явно однобічним, науково-неспроможним *.
Українськими буржуазними націоналістами були, зокрема, використані і роздуті до крайностей ідеї Костомарова про «одвічну» неприязнь племен і народностей, корені якої автор шукав в «одвічній» психіці людей, яка, мовляв, не «сприймає» все чуже та нерідне; ідеї про «географічні умови» та «життєві історичні обставини» як «зовнішні ознаки народності», про «народний дух», який «визначає характер» і вдачу народів 1 2.
В. Ю. Євдокименко відзначав, що Костомаров, вказуючи на певні відмінності між українським та російським народами, що дійсно існували, водночас доповнив їх штучними, надуманими відмінностями, які виставляють український народ в ідеалізованому, прикрашеному вигляді, з одного боку, і принижують російський народ, з другого. «Надмірне акцентування уваги на відмінностях між цими народами приводить Костомарова до протиставлення їх. Він наділяє український і російський народи ознаками, протилежними, взаємовиключними. В ре
1 Див.: М. С. Костомаров. Твори в двох томах, т. І. К-, 1967, с. 17.
2 Исторические монографии и исследования Николая Костомарова, т. І. СПб, 1863, с. 7, 56, 266.
79
зультаті — висновки набувають цілком виразного націоналістичного характеру. Ці висновки, як і аргументацію, згодом розвинули і довели до крайності українські буржуазні націоналісти епохи імперіалізму. Вони взяті на озброєння і сучасними закордонними буржуазно-націоналістичними ідеологами... Отже, Костомаров по суті проклав шлях для розвитку однієї з головних тез українського буржуазного націоналізму — про протилежність українського і російського народів» *, тези, яка згодом стала стрижневою лінією буржуазно-націоналістичного варіанту «теорії нації».
Український буржуазний націоналізм, зокрема його сучасний різновид, при конструюванні псевдотеоретичних концепцій української нації взяв на своє «озброєння» і деякі погляди П. Куліша. Є. П. Кирилюк відзначає, що Куліш при всіх своїх борсаннях залишився ідеологом буржуазії пригнобленої нації. Звідси суперечливість його поглядів на різних етапах діяльності, помилковість деяких поглядів письменника, певна тенденційність у висвітленні історії та взаємовідносин українського та російського народів, обстоювання проміжної, «середньої», лінії між панівними верствами і народом. Все це дало підставу українським буржуазним націоналістам, замовчуючи окремі тверезі думки, певні прогресивні моменти в ідеології Куліша, нап’ята німб святості на нешкідливу для них ікону Панька Куліша1 2.
Аналіз ідейно-політичних позицій П. Куліша, його філософських та соціологічних поглядів дає можливість визначити, що він намагався з’єднати матеріалістичне по суті розуміння природи Спінозою з християнською теологією. За Кулішем, українська народність складається під визначальним впливом дії божеського «первня» в людині, бога як творця усього світу — органічного й неорганічного, людини й суспільства. Він не бачив якісної різниці між тваринним світом і людським суспільством, переносив закони природного добору та дію принципу сліпої сили на соціальне, зокрема національне, середовище, пропонував для зрозуміння вчинків людей і всього суспільства звертатися до вивчення поведінки тварин. Вза
1 В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 37—38; 41—42.
2 Див.: Євген Кирилюк. Панько Куліш.— «Радянське літературознавство», 1969, № 8, с. 27, 34, 35.
80
ємовідносини між людськими колективами, між народами він розглядав з позицій існування постійної ворожнечі та нещадної боротьби між ними, в умовах якої завжди перемагає сильніший, а гине слабший. «Таким чином, теологізм у поєднанні з соціал-дарвінізмом, з перенесенням хижацьких законів тваринного світу на життя суспільства робить Куліша одним з попередників звірячого культу сліпої сили, який лежить в основі всіх теоретичних і політичних побудов сучасних фашиствуючих українських націоналістів (Д. Донцов, Є. Маланюк, У. Самчук, І. Гончаренко та ін.)» Ч
Досить відомим автором, точка зору якого на націю згодом ввійшла складовою частиною в програми тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій, був ліберально-буржуазний історик В. Антонович. За посередництвом Л. Ранке, німецького історика, що, за влучним висловом К. Маркса, був «природженим камердинером історії» 1 2, В. Антонович повністю сприйняв гегелівську концепцію «осібності» народів, кожний з яких здійснює свою особливу «ідею». Ознаками національності Антонович вважав «суму таких прикмет, якими одна група народності відрізняється від цілого ряду інших груп». Ці прикмети автор поділяв на прикмети природжені людям, спадкові і антропологічні, що визначаються складом раси, впливом «природи місцевої», з одного боку, та істори-ко-психологічні, які, на його думку, «здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, цебто від історії», з другого3.
Упередженість вищевказаних дефініцій нації є досить виразною. Вони є, по суті, відображенням метафізичного способу мислення, тобто — перебільшенням значення, гіпертрофією деяких об’єктивних понять, які в дійсності не дають змоги визначити сутність такої класово-етнічної категорії, якою є національна спільність людей. Зрештою, саме таке визначення Антоновичем нації а ргіогі дало йому можливість висунути концепцію «вічної української нації», особливістю якої він вважав насамперед «безкласовість» та «демократизм», невластивий, на його думку, таким народам, як російський, польський тощо.
1 В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 102.
8 Див.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. ЗО, с. 336.
3 Цит. за: Валентин Маланчук. Дві концепції минулого і сучасного України.— «Жовтень», 1972, № 1, с. 103.
81
6 «
Ідея національної єдності була центральною в писаннях М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи та інших ідеологів українського буржуазного націоналізму. Згідно з М. Грушевським, «національний синтез» в середовищі «всеукраїнської спільноти» нібито поглинає незначні, на його думку, соціальні та політичні суперечності. З’являються різні маскувальні «теорійки» для обгрунтування «осібності» української нації на основі вигаданої «національної гармонії», «національного миру», «безконфліктності» в лоні української нації. Остання зображувалася у вигляді такої собі богобоязне-ної, «суцільнодемократичної», безкласової, «безбуржуазної» спільності, від існування і дії якої залежить суспільне життя України, добро і зло українського народу. «Нація,— твердила націоналістка Д. Віконська,— над-особиста, надкласова одиниця.., наше збірне я» Нація, згідно з подібним способом мислення, найвища, надкласова форма людського співжиття, його основа і суть, абсолют усього економічного, суспільно-політичного й культурного життя, деміург суспільства, соціального й національного розвитку. Звідси поява буржуазно-націоналістичних лозунгів «нація понад усе», «нація вище кляси» тощо.
Якраз проти подібних реакційних концепцій, проти «суспільства національної гармонії» та «класового миру» всередині капіталістичного суспільства рішуче виступав К. Маркс: «Неосвічені йолопи.., які заперечують не тільки боротьбу, але й саме існування класів, доводять цим тільки те, що вони... вважають суспільні умови, на яких грунтується панування буржуазії, останнім продуктом, поп ріиз иііга (крайньою межею) історії, доводять тільки те, що вони — лише слуги буржуазії» 1 2.
Отже, буржуазно-націоналістичний варіант «теорії нації» конструювався в єдиному річищі з буржуазною ідеологією, яка завжди пнулася з шкіри, щоб відвернути трудящих від соціальної боротьби, від кардинального розв’язання соціальних проблем, що було можливим лише в результаті революційного оновлення світу всупереч догмам про еволюцію, тобто «примирення» інтересів
1 Д а р і я Віконська. За силу й перемогу. Нариси. Львів, 1938, с. IX.
2 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 28, с. 400.
82
двох в дійсності полярних сил — пролетаріату, що завжди користувався підтримкою всіх трудящих, та буржуазії, що відстоювала свої егоїстичні, антинародні інтереси.
Ігноруючи об’єктивні закони суспільного життя, ідеологи буржуазії та її буржуазно-націоналістичні апологети тлумачать національні моменти у відриві від соціальних процесів та соціально-класових проблем, проголошують «примат» національного над соціальним, підносять національно-специфічне, спотворюють взаємозв’язок класового та національного.
Націоналістичному мисленню недоступна діалектика класових та національних відносин, воно надто вузьке для цього. Націоналіст не розуміє ролі класів та класової боротьби в розвитку націй, він ігнорує вирішальну роль робітничого класу і соціалізму в створенні справжньої національної єдності і в дальшому розвитку інтернаціональної спільності людей *.
Що це саме так, підтверджують буржуазно-націоналістичні висловлювання про характер співвідношення національного та класового, про «примат» національного над соціальним. Ось, наприклад, що твердив один з ідеологів українського буржуазного націоналізму в оунівському журналі «Розбудова нації» Юліан Вассиян. Виявляється, найголовнішим для націоналістів є момент національної єдності в ім’я здійснення політичних домагань його буржуазно-націоналістичної організації. Вассиян цілком відверто протиставляв свої думки науковому, класовому підходу до аналізу суспільного життя, наголошував на тому, що головним завданням його групи є «утворення найкорисніших умовин, що в них єдність нації ставала б постійно основою органічного зв’язку поміж всіма її розгалуженнями (класами.— Ю. Р.)»1 2.
Саме така, чи майже така постановка питання про співвідношення національного та соціального, про національне як «двигун» суспільного розвитку властива різним відгалуженням організованого українського буржуазного націоналізму, починаючи з таких програмних постулатів, як «Україна ірредента» псевдосоціаліста Ю. Бачинського та «Самостійна Україна» М. Міхновсько-
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности наций и пути образования интернациональной общности людей, с. 4.
2 Цит. за Ю. І. Р и м а р е н к о. Український буржуазний націоналізм— ворог інтернаціонального єднання трудящих. К., 1970, с. 15.
83
6*
го політичних документів «партії» обуржуазнених поміщиків і українського куркульства — соціалістів-самостій-ників через ідейки «поміркованої» ліберально-буржуазної інтелігенції з «Товариства українських поступовців» (ТУПу) до «соціалістичних «теорій» дрібнобуржуазних «партій» українських соціал-демократів (УСДРП) та українських есерів (УПСР), що відображали інтереси української дрібної буржуазії, куркульства й дрібнобуржуазної інтелігенції.
Під ширмою «апофеозу нації», «національної справи» українські буржуазні націоналісти в буремні роки Великого Жовтня та громадянської війни намагалися розбити єдиний визвольний фронт боротьби трудящих різних національностей, перешкодити поступальній ході соціалістичної революції, яка одна тільки й могла забезпечити справжню соціальну та національну свободу. Характерно, що саме з позицій «культу нації», дальшої абсолютизації національних явищ, перебільшення місця та значення нації в суспільному житті і тлумаченні її як «найвищої», «єдиновартісної цінності» суспільства спробувала «оновити» «ідейне підложжя» буржуазного націоналізму та протиставити його ідеям пролетарського інтернаціоналізму так звана Організація українських націоналістів (ОУН)
1 Характерно, що цю пройняту зоологічним русофобством брошурку (1900 р.) було перевидано за кордоном двічі — у 1962 та 1967 рр. І це не випадково. Адже групка М. Махновського від «теоретичних» розумувань щодо «примату» національного перейшла до роздмухування ворожнечі між народами, до спроб відчужити українських пролетарів від їх російських братів. Лозунг так званої Народної української партії (НУП) «пролетаріат нації пануючої й поневоленої — це дві класи з неподібними інтересами» об’єктивно був спрямований на відчуження братніх народів. Цій же меті служили й десять заповідей НУП, в яких всі євреї, росіяни, поляки та угорці незалежно від їх соціального становища оголошувалися запеклими ворогами української нації, які нібито позбавляють українців елементарних прав у політиці, економіці та культурі. НУП закликала українських робітників чинити опір «конкуренції» російських робітників. Борітеся проти них, закликали нупівці, і ви здобудете полегшення в економічному, політичному та культурному житті. (Див.: В. П. Чередниченко. Націоналізм проти нації).
Зрештою, буржуазно-націоналістичні ідейки так званої національної єдності були тією «панацеєю», з допомогою якої буржуазний націоналізм виконував свою основну соціальну функцію — протиставлення трудящих за їх національними ознаками.
2 ОУН створена в січні 1929 р. з центром у Відні на базі «Української військової організації» (УВО) та інших націоналістичних
84
Оунівський журнал з симптоматичною назвою «Розбудова нації» стверджував ще у 1928 р., що не доктрина, а «живий факт» є для них (тобто націоналістів) категоричним імперативом. Не під кутом інтересів якогось класу й не в якомусь класі і не в якійсь певній, універсальній, незмінній формі мислять вони Україну, лише «як органічну цілість, що росте, змінюється й сама в собі криє рацію свого існування та закони розвитку. Віра в націю.., віра в національну ідею каже їм підпорядкувати всі місцеві відмінності основній цілості нації»
Характерно, що саме цей вислів Д. Андрієвського та тезу Ю. Вассияна, що була наведена вище, взяла під захист Д. Ребет — сучасна буржуазно-націоналістична авторка. Про радянських дослідників вона пише, що вони «стараються розправитися з ідеєю «нації» * 1 2.
Але «розправа з ідеєю нації» тут ні до чого. Покажемо краще, що на практиці означав оунівський варіант «ідеї нації», зокрема — теза про «підпорядковання всіх місцевих особливостей цілості нації», яку в сучасних умовах «розвиває» Д. Ребет.
Оунівська версія нації розкрита у передмові до спеціальної брошурки, присвяченій політичній програмі й устрою ОУН. Цей антирадянський витвір оунівського зразка, розглядаючи «національне суспільство» за органічну й неподільну цілість та заперечуючи марксистсько-ленінську теорію з національного питання, наголосив на тому, що «влада нації в державі» означає організовану та солідарну працю всіх «соціально-корисних верств».
терористичних груп за кордоном. Організація українських націоналістів — націоналістична організація відверто фашистського гатунку — була тісно пов’язана з гітлерівськими спецслужбами, вчинила багато звірств в період тимчасової німецької окупації України у роки Вітчизняної війни та після її закінчення на території Польщі та Че-хословаччини. Керівництво ОУН здійснювали кати українського народу Е. Коновалець, А. Мельник та С. Бандера. Нині ОУН існує за кордоном у вигляді трьох «відламків», кожний із яких претендує на роль «виразника» колишньої «сукупної», тобто «матірної», ОУН: «бандерівських» закордонних частин ОУН (34 ОУН), мельниківсько-го «проводу українських націоналістів» (ПУН) та так званих двійка-рів (ОУН — закордоном).
1 Дмитро Андрієвський. Наша позиція.— «Розбудова нації», 1928, № 1, с. 10.
2 Йдеться про рецензію Ребет на книгу автора «Український буржуазний націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих».
85
А далі говориться, що «гармонійний розвиток» цього «національного організму» відбудеться лише в умовах «узгідненої праці, яка виключає соціальні антагонізми й класову боротьбу»
Отже, під гучними оунівськими лозунгами «не партійність і не класовість, а консолідація, всеукраїнськість і інтеграція» приховувалися прагнення української міської та сільської буржуазії експлуатувати «свій» трудовий люд.
Соціальний зміст буржуазно-націоналістичного міфу про націю, про національне як «двигун» суспільного розвитку можна доповнити також політичним аспектом цієї концепції. Він полягає в тому, що теза про «примат» нації над класом базувалась на відвертому русофобстві українського буржуазного націоналізму, на нацьковуванні на братній російський народ, його передову культуру, російських трудящих взагалі. Постулати М. Міхновського «пролетаріат нації пануючої й поневоленої — це дві кля-си з неподібними інтересами», поділ націй на «націю — пана» та «націю —раба» стали базою для посилення антирадянських виступів українського буржуазного націоналізму в 20—30-х роках та й до наших днів.
Політичний аспект буржуазно-націоналістичного тлумачення нації вже згодом розкрила Д. Ребет. Визначивши в типовому для націоналістів дусі поняття й ідею нації як психологічну своєрідність, антропологічну відмінність та природно-географічну індивідуальність, Д. Ребет насамперед силкується довести «актуальний сенс динамічно-підметного скерування на відмінність і проти-ставність української нації від російської».
Ідеологічна та політична спрямованість буржуазного націоналізму є антиросійською. І в наші дні представники буржуазно-націоналістичної еміграції за кордоном (української, литовської, естонської тощо) в один голос твердять про «нерозв’язаність» національного питання в СРСР, про «російський колоніалізм», засилля «окупантів» (з якими вони ототожнюють росіян) 1 2.
1 Політична програма й устрій організації українських націоналістів. США, 1940, с. 16. (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
2 Так, наприклад, литовський буржуазний націоналіст Юозас Гиршос, який мешкає у США, зводячи наклепи на пролетарський інтернаціоналізм та радянський патріотизм, трактує останній як «російський патріотизм»: «Коли насаджується «радянський патріо
86
Проте тут, на наш погляд, потрібно враховувати принаймні дві обставини. По-перше, антиросійська спрямованість націоналізму лише приховувала наближеність позицій його представників до російських поміщицьких та буржуазних кіл, а згодом — до російської білогвардійщини за кордоном. По-друге, з встановленням Радянської влади сутність ідеології та й політики, зокрема українського буржуазного націоналізму, була насамперед анти-радянською, контрреволюційною, спрямованою проти корінних життєвих прагнень українського народу, на повалення Радянської влади, влади українських робітників та селян.
Створена в умовах збанкрутіння ідеології та політики українського буржуазного націоналізму ОУН з її концепціями «інтегрального націоналізму» спробувала, знову ж таки за рахунок «культу нації», апелювати до «загальнонаціональної субстанції українства», використати «теорію нації» як своєрідну панацею для врятування залишків націоналістичної контрреволюції за кордоном. Цих останніх вона зображує як виразників справжнього «українського національного духу», «справжнього українського єства». Для посилення антирадянської боротьби Д. Андрієвський пропонує «нове», тобто оунівське, тлумачення нації.
Андрієвський звинуватив своїх буржуазно-націоналістичних попередників навіть у тому, що їх «віра в націю» базувалась ледве не на «діалектичних викладах» і не була висловом власної волі та органічної потреби. «Вони вірили в націю,— писав Андрієвський,— поскільки бачили перед собою якусь доктрину, чи зовнішню силу, що підпирала чи оправдувала волю нації до життя. Хай тою доктриною було «право на самовизначення» чи демократизм (звичайно, в націоналістичному трактуванні.— Ю. Р.), хай тою силою був «мілітарний союз» чи
тизм», то цим самим фактично насаджується відречення від своїх народів» (цит. за: В. А. Л а з у т к а. Критика антикоммунизма в национальном вопросе.— У кн.: Ленинские принципи интернационального воспитания трудящихся. Таллин, 1971, с. 189); Естонський буржуазно-націоналістичний ватажок С. Вардіс демагогічно твердить, що Програма КПРС є «планом створення єдиної нації з єдиною рідною мовою», планом створення «гомогенної та асимільованої національної спільності на базі російської нації» (Озіеигора, 18 (НН. 2) ЕеЬгиаг, 1968, 5. 82).
87
інтервенція». Зрештою, Андрієвський змушений був визнати, що, скажімо, гетьманці, тобто прихильники так званого українського консервативного націоналізму, повірили в єдиноспасеність засад монархізму, але не вірять у повстання гетьману із нутра нації... Гірше того, гетьманці побоюються нації в цілому, бо почуваються слабими, щоб її «одомашнити й опанувати». Вони тремтять за свою засаду й готові побити камінням націю, бо проголошують, що Україна не буде без гетьманської влади.
Щодо представників українських «соціалістичних» партій, то Андрієвський говорить про них, як про «провід», що не вірить «у мудрість та творчість нації, а тому намагається нав’язати їй чужосторонні, часто вигадані форми життя», що вони, хай для форми, все ж говорять про ледве не соціальні закони «розвою», про «загальні матеріальні обставини» і є, таким чином, в полоні примусу речей «й далекими вільній душі нації». Маючи на увазі петлюрівський табір УНР та різного роду угодовські націоналістичні партії в західних областях України, Андрієвський визначає їх інтервенціоналієтами. «Нищі духом,— констатує автор,— вони не сміють повірити в наявність великої потуги, що росте в глибинах нації, не знають, як підняти її і як покерувати нею, а тому спішать покористати зі зовнішніх обставин (інтервенції.— Ю. Р.) або з чужої ласки (світової реакції.— Ю. Р.). Не вірячи в здійснення ідеалу, вони гоняться за тінню його й готові облямити свою волю, принизити свою гідність, за миску сечевиці продати своє первородство».
Ми навели витяги з статті Д. Андрієвського «Наша позиція» з декількох міркувань. Насамперед, ця стаття, стала, так би мовити, основою для формування майбутньої ідейної платформи та політичної програми ОУН, зокрема оунівського тлумачення співвідношення національного і соціального. Далі. У запалі конкуренційної боротьби з іншими буржуазно-націоналістичними організаціями Андрієвський як один з ідеологів ОУН проговорився про їх справжнє ставлення до української нації, до трудящих Радянської України. Нарешті, аналіз «теоретичного» виступу Андрієвського та й писань інших ідеологів українського буржуазного націоналізму свідчить про те, що постановка ними питання у розрізі «нація понад усе», постановка проблеми національного в плані «виконання завдань своєї нації», необхідності здійснення
88
«дійсно органічного змагання нації» тощо є спробою приховати справжню буржуазну природу українського націоналізму, його носіїв та виразників. Іншими словами, саме ці та деякі інші буржуазно-націоналістичні постулати повинні були б створити загальну камуфляжну, «національну» оболонку над українським буржуазним націоналізмом, служити маскувальною, «принадною» формою його, в дійсності антинаціональної ідеології та політики.
І ще одне. «Критикуючи» споріднені, зрештою «свої», націоналістичні організації з позицій «апофеозу національного ідеалу», Д. Андрієвський та оунівська «Розбудова нації» вільно чи невільно видали одну з важливих особливостей буржуазно-націоналістичних міфів про націю як «двигун» суспільного розвитку: всі вони в основі мали одне й те саме ідеологічне спрямування — під ширмою «ідеалу нації», «загальнонаціональної ідеї» дати філософське, «теоретичне» обгрунтування політичних програм українського буржуазного націоналізму, політичних прагнень його носіїв, спрямованих проти ідей пролетарського інтернаціоналізму, ідей дружби і братерства трудящих різних націй.
Реакційна політика завжди вимагає філософського виправдання та обгрунтування існуючого, віджилого, тобто вона завжди вимагає апологетичної, а не науково-критичної філософії. Такою є сучасна буржуазна філософія !, а слідом за нею і її епігон — український буржуазний націоналізм.
Вже згаданий журнал «Розбудова нації» відверто писав: «Історія Франції вказує, що зріст і зміцнення монархічної ідеї може йти якраз всупереч пропагованому нашими консерватистами шляхом. Там королі здобулись на силу, опираючись на «народ»... А приклад сучасної Італії (фашистської.— Ю. Р.) вчить, що власне зворот короля від спорохнявілої і розслабленої соціальної опори... до буйної юрби запальних зайдиголів набув короні свіжого блиску. Не домагаємось вульгаризації і уповсю-днення гетьманської ідеї, лише підносимо думку, що... марна річ замикати нею світ, намагаючись згальванізу-вати її й переконувати себе й других в живучості відмер-
1 Див. докладніше: І. Б и ч к о. Ленінські принципи критики буржуазної філософії.— «Комуніст України», 1970, № 9.
89
лого. Треба шукати в нації нової опори» ’. Іншими словами—відстоювати ті самі загалом антинародні реакційні концепції, лише під більш «пристойними», більш «національними» прапорами, хоча б в такому плані — «зріст і проведення в життя національної ідеї, це поборювання... і побідний похід по трупах місцевих особливостей (класових.— Ю. Р.). В переможенні стихійного, етнічного первня, а не в його защіпленні лежить перевага ідеї».
Сказано з достатньою «науковістю» та туманністю, що дає можливість протиставити в «пристойний спосіб» «ідею нації», інтереси її «легендарних, анонімних авторів», тобто націоналістичних «особистостей»,— «ідеї народу», інтересам «акторів історичної дії», тобто народним масам. Тому-то, щоб бути чинником історії, радить «Розбудова нації», треба вміти хотіти і відчувати це хотіння у своїй нації, зрештою вірити в неї, в її здатність творити себе з самої себе, згідно з власним імперативом і власними законами, звичайно згідно з догмами українського буржуазного націоналізму.
Буржуазний націоналізм, апелюючи до вузьконаціо-нального, специфічно-національного, до етнічної упередженості, що прищеплювалися устроєм та ідеологією соціальної нерівності, намагається видати свої класові корисливі інтереси за «загальнонаціональні» інтереси, за інтереси «своєї» нації, «уберегти» трудящих від впливу інтернаціональних ідей марксизму-ленінізму, сконцентрувавши увагу на розв’язанні «своїх» національних завдань, які нічого спільного не мали із справжніми потребами та прагненнями трудящих до свого соціального та національного визволення, із завданнями соціального суспільного прогресу.
Як писав з приводу подібного роду концепцій В. І. Ленін: «Буржуазія завжди на перший план ставить свої національні вимоги. Ставить їх безумовно. Для пролетаріату вони підпорядковані інтересам класової боротьби. Теоретично не можна ручитися наперед, чи відокремлен-
1 В тому самому журналі «Розбудова нації» в статті І. Кедрина «Опльовування революції» стверджувалося, що «поняття націоналізму таке широке, що в ньому може добре вміщатися монархічне й республіканське вірування» («Розбудова нації», 1928, ч. 7—8, с. 286. (Підкреслення наше.— Ю. Р.)
90
ня даної нації чи її рівноправне становище з іншою нацією закінчить буржуазно-демократичну революцію; для пролетаріату важливо в обох випадках забезпечити розвиток свого класу; буржуазії важливо утруднити цей розвиток, відсунувши його завдання перед завданнями «своєї нації» 1. Саме так діяли і намагаються діяти в наші дні буржуазні націоналісти різних відтінків, зокрема українські буржуазні націоналісти.
Як вказував К. Маркс, визволення праці — не місцева і не національна, а соціальна проблема, що охоплює всі країни, в яких існує сучасне суспільство1 2. Основоположники наукового комунізму неспростовно довели, що ліквідація національного гноблення і національної нерівності можлива лише в результаті розв’язання соціальних проблем, знищення капіталізму і перемоги соціалізму: «В тій же мірі, в якій буде знищена експлуатація одного індивідуума іншим, буде знищена і експлуатація однієї нації іншою»3. Буржуазний націоналізм з його концепціями примату національного над соціальним, «загальнонаціонального» над класовим має на меті, за словами В. І. Леніна, отупити, обдурити, роз’єднати робітників, щоб вести їх на поводі у буржуазії. Він писав: «В Росії... все частіше застосовується прийом розділення робітників проповіддю різних буржуазних ідей і вчень, що ослаблюють боротьбу робітничого класу. До числа таких ідей належить витончений націоналізм, що проповідує розділення і роздроблення пролетаріату під найбільш пристойними і прекраснозвучними приводами, наприклад під приводом охорони інтересів «національної культури», «національної автономії або незалежності» 4.
Міф про національне, про націю, як «двигун», як «єди-нозаборчу силу» суспільного розвитку став, зрештою, ідейно-теоретичною основою для конструювання «основоположної» концепції українського буржуазного націоналізму про «самобутність», «окремішність» розвитку українського народу, відособленості України від Росії. Ця лжетеорія, в основі якої лежало антинаукове, ідеалістичне розуміння історичного процесу, проблеми націй та
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 377.
2 Див.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 16, с. 14.
3 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 4, с. 428.
4 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 262.
91
національного життя, була модифікацією відповідних концепцій різних шкіл буржуазної російської історіографії, що твердили про «самобутність» як ідеальну суспільну форму, про особливі відмінні шляхи «самобутної» Росії всупереч державам Західної Європи з їх пролетаріатом і соціальними революціями. М. Погодін, наприклад, розвиваючи горезвісну «теорію офіційної народності», заявляв, що Росія — це особливий світ, у неї інша земля, кров, релігія, основа. Одне слово — зовсім інша історія 1.
Народники ж 80—90-х років, які, за словами В. І. Леніна, розпливлися в лібералізмі, вважали ознакою «самобутності» Росії «випадковість» капіталізму, що не має нібито умов для свого розвитку, та селянський характер країни, що відкидає вирішальну роль пролетаріату в перебудові суспільства. Росія — країна некапіталістична, твердив, наприклад, В. Воронцов, і «надія на зміну її економічного устрою за західними зразками з кожним роком падає»1 2.
М. М. Липовченко, говорячи про «теорію самобутності» буржуазної російської історіографії, відзначає її спорідненість з відповідними канонами українського буржуазного націоналізму3. Українські буржуазні націоналісти також твердили про «окремішність» та «відрубність» (звичайно, вже української нації), хоча й формулювали цю псевдотеорію трохи інакше, а саме в плані якоїсь відмінності між історичним розвитком українського і російського народів. Ідеолог українського буржуазного націоналізму М. Грушевський твердив, ніби «спільні начала» на Півдні нашої країни формувались і зміцнювалися інакше, ніж на Півночі, що Україна відрізняється від Росії також і тим, що вона «зв’язана тісно і безпосередньо з Західною Європою — Німеччиною в першу голову».
Українська нація проголошувалася буржуазними націоналістами «безкласовою», «поспіль мужицькою до самого споду», втіленням такої моделі суспільного розвитку, як горезвісне «суспільство національної гармонії», су
1 М. Погодим. Исследования, замечания и лекции о русской теории, т. III. М., 1846, с. 493—518.
2 В. В. Очерк зкономической теории. СПб, 1885, с. 206.
3 Див.: М. М. Липовченко. В. І. Ленін і розвиток наукового погляду на історію України. К-, 1967, с. 5—7.
92
спільство, в якому нібито запанували «всенаціональна згода й гармонія». Звідси піднесення «єдиної» «безбуржуазної» та «селянської» нації, де відсутні нібито класи, а отже, і будь-який грунт для класової боротьби. «Антагонізм між бідними і багатими хліборобами,— твердив, наприклад, В. Липинський,— так само, як антагонізм між багатим і бідним пролетарем, не є антагонізмом двох різних класів... Бідний хлібороб хоче мати більше землі... Багатий хлібороб дбає, щоб йому землі своєї не втеря-ти» ’. Але обидва вони — хлібороби, продовжує Липинський, обидва мають «спільний економічний інтерес», «спільну традицію праці» або ж навіть «спільну» ідеологію й «спільну» культуру. Отже, за Липинським, що стояв на позиціях захисту інтересів можновладних експлуататорських верств та відображав погляди українського буржуазно-поміщицького націоналізму, для створення «суспільства національної гармонії» треба насамперед «полагодити» відносини між бідними й багатими хліборобами.
Суто класовий характер ідейних основ українського буржуазного націоналізму (зокрема, його концепцій співвідношення національного та соціального), гносеологічна та класова спорідненість, по суті тотожність, вихідних позицій націоналізму з буржуазною ідеологією взагалі, з ідеологією російської буржуазії зокрема — саме цей висновок можна зробити з буржуазно-націоналістичних безпринципних, давно відкинутих життям реакційних тверджень.
З іншого боку, «самостійницькі» заклики українського буржуазного націоналізму типу «нація понад усе», «не партійність і не класовість, а консолідація, всеукраїн-ськість і інтеграція» 1 2 знову ж таки мають ідентичні ідейні джерела з реакційною буржуазною соціологією, яка віддавна силкується приховати експлуататорську природу капіталістичного устрою, завуалювати характерні для нього соціальні, класові антагонізми, соціальну прірву між класами, спрямовує свої ідейки проти марксистської теорії націй, класів та класової боротьби.
1 Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму. Відень, 1926, с. 73. Ця робота була перевидана під тією ж назвою у Нью-Йорку в 1954 р.
2 Звідси і назва «інтегральний націоналізм», яким визначила себе ОУН та її «чолове» відгалуження в сучасних умовах — 34 ОУН.
93
Соціальне призначення всякого націоналізму полягає, як правило, в тому, щоб піднести широкі верстви всієї нації на боротьбу за вузькі класові інтереси буржуазії. В. І. Ленін підкреслював: експлуататори добре розуміють, що «проти народної революції, проти класової боротьби не можна спиратися на поліцію, треба спиратися теж на народ, теж на класи.., треба розпалювати національну, расову ворожнечу» * *. За допомогою націоналізму, натрав-лювання трудящих різних національностей один на одного буржуазія та її підручні — буржуазні націоналісти — намагалися та й намагаються в наші дні здійснити антинародні та антинаціональні акції силами самого народу, самої нації.
Український буржуазний націоналізм своєю концепцією суспільства «національної гармонії» на практиці довів соціальний зміст своїх, так званих єдинонаціональ-них, а в дійсності — буржуазних, інтересів, що повністю суперечать справжнім національним інтересам українського народу2.
Найбільш чітко, в найбільш закінченій формі соціальний зміст буржуазно-націоналістичних маніпуляцій з проблемами співвідношення національного та соціального відбив вже згаданий раніше ідеолог «українського монархізму» В. Липинський. В його книжці «Листи до бра-тів-хліборобів», що стала своєрідним євангелієм українського буржуазного націоналізму, цинічно розкритий справжній зміст суспільства «національної гармонії», сутність якого, за автором,— в забезпеченні «панського на цій землі буття». Як уявляє собі Липинський це «буття»? Виявляється, що українська нація — це нібито «груба колоніальна юрба», якій можуть дати раду лише пани, причому «не тільки сучасні, а всякі, у всякій добі».
За словами Липинського, які пани, такий народ, який народ — такі й пани. «Гармонія» всередині нації наступить лише тоді, коли в спільному зусиллі, в спільнім під час цієї «співпраці» впливі, пани і народ на Україні змо
1 В. І. Л єн і н. Твори, т. 8, с. 173—174.
* Правильною є, на наш погляд, точка зору О. Д. Модржин-ської, згідно з якою «соціальний зміст національних інтересів — це ключ, що дає можливість розкрити справжнє співвідношення національних інтересів з пролетарським інтернаціоналізмом» (Е. Д. Модр-ж и н с к а я. Ленинизм и современная идеологическая борьба, с. 238).
94
жуть позбутися своїх хиб. Які ж ці хиби? Щодо панства, то воно, хоч для видимості, повинно оволодіти українською мовою, мовою тих, кого він називає рабами. Далі цього заклику позбутися панських хиб Липинський не йде. Разом з тим він застерігає своє середовище проти того, щоб «упідлитися, зукраїнізуватися», щоб «самим рабами стати». Наголошуючи на тому, що «народ ніколи сам не правив», що «найліпше» для народу, «коли ним правлять добре», виразник інтересів українського поміщицтва закликав до об’єднання, консолідації «старих панів з новими», колишніх шляхтичів та дворян з українським куркульством.
Це єднання експлуататорських верств, які становлять основу суспільства «національної гармонії», дасть, на думку Липинського, взаємну користь. Щодо поміщиків, то вони дадуть куркулям «досвід», «ядро дисципліни і організованості», а куркулі — панам «розмах молодечий і свою буйну силу». Поміщицько-куркульський альянс потрібен насамперед для того, щоб його представники зуміли бути «в рішаючий для України час новими українськими панами». А яких же тоді хиб мають позбутися, за Липинським, трудящі? Передусім вони не повинні ненавидіти багатих, вони мають стати такими членами «гармонійно впорядкованого суспільства», що «шанують господаря власника». Селянство, яке ніколи «не творило Україну», мало б позбутися свого потягу до свободи та стати «опорою трону». Гетьманський варіант так званої національної гармонії передбачав також, що жінка, наприклад, не буде займатися суспільно-корисною працею, а буде лише домашньою господаркою, монахинею або гетерою, а всі знедолені суспільні верстви повинні мріяти, щоб ними «правили свої пани».
Як писав з приводу подібних реакційних тверджень галицький публіцист К. Пушкар, апеляція українських буржуазних націоналістів до «національних святощ», до «надкласових інтересів», теза «нація вище класу» мала на меті хіба що відвернути увагу трудящих західноукраїнських земель від класових проблем для того, щоб, зрештою, консервувати класову боротьбу. Об’єктивно ці заклики корисні тим, хто заінтересований у збереженні класового поділу, соціальної нерівності, тобто так званим посідаючим класам. Шкідливі ж вони для 97 процентів українських людей. Пушкар так визначає характер бур
95
жуазно-націоналістичних «єдинонаціоналістичних» закликів: «не посягайте думкою на дідичівські (панські.— Ю. Р.) грунти, не думайте про кращі заробітки, про великі податки, про знищення надвлади картелів, про забезпечення на старість, про опіку над безпритульними дітьми — бо то е класові питання, які потрібно відкинути, і то «в інтересах нації»... треба, мовляв, скріпити суспільну позицію пануючих нині вищих верств (не українських), треба саботувати і дезорганізувати класово-економічну самооборону українських людей» !.
Якщо відкинути помилкове авторське твердження про «неукраїнські вищі верстви», то в цілому його критика вихідних позицій українського буржуазного націоналізму є цілком правильною. І дійсно, з допомогою надуманої структури «всенаціонального ідеалу», українські буржуазні націоналісти намагались нав’язати трудящим масам соціальні почуття, соціальний інтерес української буржуазії.
Не випадково «апостол» українського буржуазного націоналізму Д. Донцов сконструював «спасенну» формулу для експлуататорських верств — соціально-економічні лозунги, які піднімали трудящі маси на боротьбу за своє соціальне визволення, мовляв, є «протинаціональ-ними», відображенням «гастрономічних ідеалів». Мріяти про хліб для голодної дитини в умовах панської Польщі — це, за Донцовим, «жолудкові», грішні, протинаціо-нальні ідеали. Виступаючи проти «матеріалізму плебса», «черні», українського хлопа, пролетарія, образливо іменуючи їх плазунами та «шкірниками», Донцов та К° замість закликів про працю, хліб, землю, соціальну волю, які так необхідні були трудящим масам, пропагували «безкорисливий чистий ідеалізм», боротьбу «за Україну, а не за землю і вигоду»
Характерною щодо цього є також книжка С. Барана «За рідну землю», в якій недавній ватажок балаганового псевдоуряду так званої УНРади, розкрив справжній підтекст буржуазно-націоналістичної гри на національних передсудах, підступних спроб розпалити ненависть укра-
1	К. Пушкар. Націоналізм. Критика фраз. Львів, 1933, с. 42.
2	Д. Д о н ц о в. Націоналізм. Львів, 1926.
96
їнських трудящих до трудящих інших націй під лозунгом «ненавидь і пануй»
Маючи на увазі посилення серед селянства західноукраїнських земель класового незадоволення, С. Баран писав, що галицьке село поволі й постійно, але щораз більше починає уподібнюватися до замкнутого котла, в якому збирається щораз більше пари. «Надмірність цієї пари треба кудись відпроваджувати, якщо хочеться уникнути вибуху»* 2. Цим «кудись» і стали для українських буржуазних націоналістів національні проблеми, негідні спроби «замкнути» проблему соціального та національного визволення на ненависті до інших націй, щоб уникнути революційних виступів трудящих.
Зухвала відвертість В. Липинського, Д. Донцова та інших діячів «старого» націоналізму, їх цинізм щодо українського народу дещо шокує сучасних буржуазно-націоналістичних авторів, які силкуються приховати антинародну суть «основоположних» доктрин українського буржуазного націоналізму.
Характерно, що в процесі еволюції українського буржуазного націоналізму, «модернізації» його ідеологічних засад «основоположна» буржуазно-націоналістична ідея «примату» національного над соціальним майже не змінилася. Так, один з буржуазно-націоналістичних діячів Р. Драган твердить, що «в цивілізованому суспільстві ніколи нема точно визначених соціальних різниць у розумінні визискуваних і визискувачів. Межі кляс не існують і взагалі поняття кляси це абстракція».
Інший буржуазно-націоналістичний автор, Д. Кули-ківський, висловлюється в тому ж дусі: народ або нація набуває свою повноцінну вартість лише тоді, коли він або його більшість твердо усвідомлять свою національну відрубність чи інакшість від інших народів, свою національну індивідуальність. Нація стає «повновартісною» лише тоді, коли складатиметься «з одиниць, що гостро відчувають взаємобратерський обов’язок і глибинно-доброзич
* Один з ідеологів українського буржуазного націоналізму В. Ле-винський щодо цього висловлювався так: «Боротьба народів є, таким чином, домінуючим руховим принципом історії. Боротьба кляс є безперечно дуже важним чинником у історії, але тільки другорядним» (цит. за: «Вісник», 1933, IV, с. 853).
2 Ст. Баран. За рідну землю. Справа колонізації. Львів, 1938, с. 66.
97
7 48
ливе почуття у відношенні один до одного, а особливо до національної цілості», з чого виростає «здатність повсякчасного порозуміння», або ж «всенаціональна солідарність». Саме тоді над нацією «...виливається боже благословення»
В. І. Ленін не залишив каменя на камені від буржуазної проповіді класового «миру» всередині кожної нації. Він вчив вмінню бачити в кожній нації буржуазного суспільства «дві національні культури», «дві нації». Викриваючи фальшивий зміст лозунгів про класову гармонію, В. І. Ленін писав: нам довелося розбити дрібнобуржуазну ілюзію про те, що народ є щось єдине і що народна воля може бути відображена інакше, ніж в класовій боротьбі. Ми були цілком праві, що в цьому питанні ні на які компроміси не пішли.
І в наші дні актуальними є ленінські положення про необхідність всіма силами боротися проти тих, хто сіє національну ненависть і відвертає увагу робітничого класу, всіх трудящих від їх справжніх ворогів. «Капіталісти,— говорив Володимир Ілліч,— стараються посіяти і розпалити ворожнечу між робітниками різної віри, різної нації, різної раси... Ганьба тим, хто сіє... ненависть до інших націй» 1 2. Саме цю ганебну роль відіграє сучасний український буржуазний націоналізм — слухняне знаряддя світової реакції, світового антикомунізму.
Буржуазно-націоналістична доктрина «примату» національного над соціальним, трансформована в концепцію «суспільства національної гармонії», в наші дні виконує певні «службові» функції.
Насамперед вона має на меті відволікти емігрантські трудящі маси української національності від боротьби за їх соціальні права, від їх спільних виступів з трудящими інших націй проти інтернаціональної буржуазії. Один з ватажків мельниківців Ю. Бойко твердить, нібито зростання класової боротьби в капіталістичному світі пояснюється не посиленням експлуатації трудящих та зростанням їх класової свідомості, а якимось «окресленням національного етичного Ідеалу». З цього погляду, пише Бойко, загострення класової боротьби пов’язано з труд
1 Л. Грицьків, С. Герасименко. Вирок виносить народ, с. 19—20.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 29, с. 219—220.
98
нотами росту «національного феномену. Ріст йтиме далі і труднощі життя усуне».
Українські буржуазні націоналісти, ці вороги українського народу, намагаються створити модель ефімерної «самостійної України», модель «порозуміння», «взаємо-братерського обов’язку» та «глибинно-доброзичливого почуття» між трудящими масами та «своїми», «вітчизняними» капіталістами, гнобителями народних мас. Про це свідчить, зокрема, один досить красномовний оунівський документ післявоєнного періоду, в якому наголошується на тому, що оунівці, наприклад, в питаннях соціального ладу стоять «на становищі безклясового суспільства», тобто вони виходять з наявності «вільних, неексплуатова-них селян, робітників, трудової інтелігенції», які будуть користуватися так званою національною органічністю, тобто вигаданим з початку до кінця принципом «рівних» можливостей для всіх членів нації. Про справжній соціальний зміст «безкласового суспільства» проговорилися самі ж оунівці: «Наш громадянський ідеал не є зрівнюванням у соціальному розумінні. Ми вважаємо за най-раціональніше й найздоровіше таке суспільство, яке представляє собою драбину різних істот».
Іншими словами, оунівський варіант «суспільства національної гармонії» являє собою архиреакційну концепцію, спрямовану проти життєвих інтересів української нації, української еміграції. Не врятовує становища й зауваження, що перехід від однієї сходинки до іншої відбуватиметься легко.
Доктрину «суспільства національної гармонії» буржуазно-націоналістичні автори використовують для тверджень про можливість «співжиття» в «єдиному», «всеукраїнському», «загальнонаціональному організмі» трудящих Української РСР та буржуазно-націоналістичного середовища за кордоном на основі все того ж самого «взаємобратерського обов’язку». Про справжній зміст цієї підступної тези досить повно висловився один з націоналістичних авторів О. Підкарпатський. За його словами, потрібно «конечно знайти спільну мову з нашим... народом і почати зсередини розкладати комунізм, звужуючи його засяг... Треба зродити сумнів щодо комунізму, як суспільного ладу майбутнього».
Отже, доктрина «суспільства національної гармонії», як і весь український буржуазний націоналізм в. цілому,
99
7*
спрямована насамперед проти марксизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму, проти життєдайної основи розвитку радянського суспільства, країн соціалістичної співдружності. Один з ідеологів українського буржуазного націоналізму Л. Полтава твердив: «Ми відкидаємо марксистську ідеологію як цілість.., відкидаємо марксів-ський історичний матеріалізм як історіософічну доктрину, відкидаємо марксівський погляд на класову боротьбу як основу всього суспільного процесу, відкидаємо марк-сівську теорію пролетарської революції і диктатуру пролетаріату, відкидаємо марксівське розуміння нації і весь марксівський інтернаціоналізм».
Здійснюючи це «відкидання», автор спирається знову ж таки на національну спільність, яку робить об’єктом буржуазно-націоналістичних спекуляцій. Адже, як відзначає Полтава, «націоналістами ми вважаємо себе, по-перше, тому, що в основі нашої ідеології, всього нашого розуміння історичного процесу лежить: а) погляд на націю як на найвищий і найміцніший тип органічної людської спільності — вищий і міцніший за суспільну клясу, б) погляд на націю як на природне і вічне явище людського світу».
Для підсилення своїх антинаукових тверджень український буржуазний націоналізм дещо модернізує ідеї В. Липинського. Один із сучасних буржуазно-націоналістичних авторів М. Шлемкевич, говорячи про те, що Липинський взяв арсенал своїх понять з тодішніх «ідейних» джерел італійської, французької та німецької буржуазної соціології, зосередив свою «теорію» на пропагуванні інтересів великих землевласницьких верств в «єдиному національному організмі». Ця проблема, за Шлемкевичем, вже не актуальна лише тому, що навіть решток цих верств як соціальної сили вже немає. В іншому ж, твердить Шлемкевич, «теорія» Липинського й донині є однією з «трьох політично-світоглядових підстав» українського буржуазного націоналізму — так званого демократично-ліберального, провідницько-отаманського та монархічного, а саме останнього. Отже, не випадково у 1954 р. у Нью-Йорку були перевидані «Листи до братів-хліборобів», а Липинському були присвячені спеціальні «розвідки». Одна з них — стаття під промовистою назвою «Український Мор а», надрукована в буржуазно-націоналістичному журналі «Сучасність». По суті,
100
це передрук одноіменної статті А. Бохенського 1. Автору до вподоби визначення Липинським української нації як «найбільш плебейської в Європі», «найбільш вбогої на всякі пансько-аристократичні традиції й культуру», як «народу замазухи без будь-якої пурпурової (королівської.— Ю. Р.) традиції, без будь-яких спогадів, крім бунтів». Саме тому А. Бохенський ставив В. Липинського поряд з такою ж реакційною політичною фігурою, як Піл-судський, а «Листи до братів-хліборобів» кваліфікував як «одну з найбільших пам’яток консервативної мислі в Європі», де виразно запозиченою є, зокрема, «теорія» Вільфреда Персто про так звану циркуляцію еліт та точка зору П. Борковського1 2 щодо такої «моделі національної спільноти», як консервативне «національне» суспільство.
Палко схвалюючи антидемократизм, байдужість до соціально-економічних проблем, до питань розв’язання суперечностей між працею та капіталом у концепціях Липинського та Борковського, А. Бохенський пише: «Схожість щодо дефініцій феномену демократії, консерватизму й диктатури у Липинського і Борковського така близька, що аж важко повірити, що вони дійсно дійшли до цих поглядів незалежно один від одного». Характерним є і те, що варіант суспільства «національної гармонії», висунутий Липинським (Борковським), було взято, як «робочу гіпотезу» таким сучасним діячем буржуазно-націоналістичної контрреволюції за кордоном, як 3. Пе-ленський3. Цей останній твердить про необхідність використання «клясокритичної доктрини» при розробці «конституційних планувань» основних засад так званої самостійної України.
«Клясокритичний» варіант суспільства «національної гармонії», його апологетика реакційних, антинаукових,
1 А. ВосИепзкі). ІІкгаіпзкі Маиггаз. Віиіеіуп РоІзко-СІкга-іпзкі, Варшава, 1933, № 33, № 34—35; 1934, № 36, ч. 1.
2 Петро Дунін — Борковський — польський публіцист, автор статей про Достоєвського, воєвода Львова та Познані, в 30-х роках видавав у м. Вільно друкований орган польських монархістів «Слово». Після другої світової війни був з 1954 по 1955 р. «прем’єром» реакційного польського емігрантського «уряду» в Лондоні.
3 Один з ватажків ОУН (за кордоном) та так званого Закордонного представництва Української головної визвольної ради (ЗП УГВР).
101
консервативних соціальних теорій припала до вподоби і таким «борцям» за «національну субстанцію українства», як члени «Української революційно-демократичної партії» (УРДП). Друкований орган УРДП журнал «Наші позиції», твердячи про «примат» національного над соціальним, апелюючи до нації як «найвищої форми» суспільного життя, відкидаючи принцип класової боротьби, підкріплює ці в дійсності неспроможні тези посиланнями на Липинського. «Коли науку В. Липинсько-го,— говорить журнал,— обернути з утопійної гетьмансько-дворянської голови на реальні... ноги, то його «Листи» можуть і мусять стати настольною книгою кожного члена УРДП... У гетьманців Липинського треба забрати».
Ми так докладно спинилися на цьому питанні, щоб звернути увагу на те, що в процесі еволюції та модернізації українського буржуазного націоналізму істотних змін щодо його «глобальної» доктрини «примату» національного над соціальним не відбулося Ч
Замикання буржуазної, зокрема буржуазно-націоналістичної, історіографії в колі ідей піввікової давнини є яскравим свідченням її кризового стану. Вихід з цього скрутного становища сучасне «українознавство» від націоналізму шукає не на шляхах поглибленого історичного та соціологічного аналізу, а, навпаки, на шляхах доведення до абсурду старих буржуазно-націоналістичних концепцій і догм 1 2.
Про це свідчить і конструювання «суспільства національної гармонії» засобами наукоподібної «теорії» так званого органіцизму. її автор Р. Сеньків претендує на роль новітнього буржуазно-націоналістичного Зарату-стри. Залучивши на підмогу творця «безконечної ариф
1 «Останнім» словом сучасного українського буржуазного націоналізму є положення, висунуті М. Грушевським, Д. Донцовим та іншими буржуазно-націоналістичними авторами. Ось чому «чоловою науковою» лінією за кордоном є перевидання книг ідеологів українського буржуазного націоналізму Д. Донцова, М. Міхновського, В. Старосольського та ін.
У 1966—1967 рр. були перевидані також антинаукові праці М. Грушевського та Д. Дорошенка.
2 Див.: Л. О. Нагори а. Проти сучасної буржуазної і буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії Жовтня на Україні, с. 33.
102
метики» Г. Кантора професора Карлтонського університету Р. Карсона, Ж. Рікета 1 2 та інших «знавців» заплутаних соціологічних схем взаємодій різних класів, верств, станів у так званому органічно діючому суспільстві, в «природній системі» «гармонійно-впорядкованого» суспільства, Сеньків силкується розробити ледве не кібернетичну модель націоналізму, модель націоналізму як «природної» системи, як «соціологічного та політичного устрою» 3.
Маніпулювання автором термінами «мікрораціональ-ність», «макрораціоналізм» та «макрораціональність», звичайно, ніякого відношення до націоналізму не мають і застосовані Сеньківим на догоду замовникам — бандерівському середовищу за кордоном, яке всіма силами прагне «оновити» застарілий ідейний багаж українського буржуазного націоналізму.
Щоправда сам Сеньків, допіру жонглюючи мудро-ваними «головними характеристиками системи органі-цизму»4, посилаючись на американського дослідника Л. Берталанфі5, в кінцевому підсумку розкриває «своє бачення» національної спільності, яку він іменує «національним організмом». По-перше, кожна нація повинна бути «експансивною і творчою», а, по-друге, гармонійність «системи «органіцизму» полягає знову ж таки у взаємодії «еліти» з представниками інших «ієрархічних суспільних драбин».
1 Сеог£ Сапіог. Опе Тхуо ТИгее Іпїіпііу, N. 1967.
2 О. К а Ч и е і апсі К- С а г з о п. Сотрагаііуе Есопотіс Зузіетз іп ТЬеогу апсі Ргасіісе, 1967.
3 Див.: К о т а п 8 е п к і ау. ТЬе Ог^апізтіс Вазіз ої А. СуЬегпе-ііс Мосіеі їог ТЬе Зіисііез ої Роїііісо—Есопотіс Зузіетз, ІІпіуегзііу о і Уігдіпіа, СЬегІоНехуіПе, аугії, 1969.
4 До них автор відносить нерозкладовість — ієрархію і взаємну залежність окремих частин і регуляцію, ергодичність — вплив зовніщ-ніх змін на організм і тенденцію до максимальної організованості.
5 Берталанфі вказував, що «живучий організм», до якого Сеньків та й інші буржуазно-націоналістичні автори відносять націю як «найвищу людинну органічну спільність», це якась система ієрархічної зорганізованості у великій кількості різноманітних частин, з яких, дуже велике число процентів так розпоряджене, що завдяки їх спів-дії в широких межах з безперервною зміною матерії та енергії, які становлять цю систему, остання функціонує, затримуючи свої статистичні характеристики, або ці процеси доводять до продукції подібних систем.
103
Отже, «остання» буржуазно-націоналістична догма про «органіцизм-націоналізм» як «природну ієрархію життя» не вносить (та й не може внести) нічого конструктивного в загальну доктрину українського буржуазного націоналізму і є, по суті, дублюванням, щоправда в більш маскувальній оболонці, старих оунівських варіантів — концепції «національного солідаризму» та «інтегрального неосолідаризму». Ю. Бойко, наприклад, пропонує, не мудруючи занадто арифметично-кібернетичними словесами, відстоювати саме останні, на його думку, більш «апробовані» буржуазно-націоналістичні тези. Він наголошує на тому, що на противагу марксистсько-ленінській теорії класів та класової боротьби «український націоналізм розгортає свою теорію національного солідаризму», «ідею внутрішньонаціонального соціального миру».
В чому ж полягає ця «теорія національного солідаризму»? Вона детально розглянута в закритому оунівському документі «Ідея і чин України 1940», в якому проголошена теза «органічної солідарності та співпраці всіх верств» як основи «ідеї української соціальності» — «середньо-заможного селянства», міщанства, підприємців («організаторів та керманичів підприємств, творців продукції»), селян та робітників, яких оунівці зваблювали можливістю «вийти у люди» і стати в ряди так званого середнього стану, ледве не «співвласниками того підприємства, де вони працюють». «Треба,— говориться в документі,—щоб між поодинокими верствами панував як найбільший органічний зв’язок та зближення в лоні однієї національної спільності».
Так була оформлена «основоположна» теза українського буржуазного націоналізму, теза примирення інтересів експлуатуючих та експлуатованих. При цьому концепція «суспільства національної гармонії», маючи своїм «стрижнем» так зване зрічничковане суспільство, ієрархічну драбину побудови суспільного життя, виходила із «сталого стану» соціальної нерівності. Адже рівність, це «бажання знизити верхи та «панів» до найнижчого рівня, щоб усі були однакові».
Це було сказано у 1938 р., а в 1971 р. буржуазно-націоналістичний журнал «Український самостійник» запевняв, що по відношенню до США домагання соціальної справедливості і вирівнювання стосується лише «всіх соціально-нижчих верств», особливо негрів.
104
Ідилічна оунівська картинка «класової гармонії» між експлуататорами та експлуатованими яскраво показує, куди можуть завести розмови про національний інтерес взагалі — до твердження про необхідність реакційного напряму розвитку націй, до пропаганди буржуазного інтересу розвитку нації по шляху регресу, консерватизму Ч
Характерно, що «український національний соліда-ризм» як основа українського буржуазного націоналізму солідаризувався насамперед з системою корпоративно-синдікалістського устрою фашистської Італії та «національно-становим устроєм» гітлерівської Німеччини. Саме вказані схеми становлять «підставові ідеї» «працекратич-ного», «націоналістичного ладу неосолідаризму», який відстоювався ще в такому програмному буржуазно-націоналістичному чтиві, як «Ідея і чин України».
Отже, реальне врахування співвідношення класового та національного має безпосереднє відношення до практики національних відносин, а правильне розуміння ролі класів та націй служить гострою зброєю боротьби проти антинаукових, реакційних доктрин будь-якого націоналізму.
Методологічне значення принципу співвідношення класового та національного полягає в тому, що дає реальну можливість «зануритися» в серцевину ворожих марксизму-ленінізму концепцій, викрити апологетичну природу буржуазного націоналізму, зрозуміти ту важливу істину, що він відображає критерії буржуазії в національних відносинах, спрямовані проти корінних, життєвих інтересів і прагнень трудящих мас.
Саме такий підхід дає можливість визначити, що буржуазний націоналізм базується на прагматичному підході до явищ суспільного життя, національних проблем, зокрема він призводить до ілюзорного відображення дійсності, містифікації національного в ім’я здійснення класового інстинкту буржуазії та її спільників.
1 «Завдання національної позитивної чи т. зв. реальної політики», твердив буржуазно-націоналістичний діяч Є. Ляхович, є дбати насамперед про матеріальні і інтелектуальні цінності, про економічні і культурно-освітні установи. А далі — «а максимум тих здобутків поневолена нація осягає тоді, коли заперечує охоту до індивідуального творчого самостійного життя, коли зламана духовно — зрікається своєї національності», «Український голос», 1932, № 20. (Підкреслення наше.— Ю. Р.)
105
Зрештою, націоналізм є таким виразом соціальних почуттів експлуататорських верств, що виконує функцію ілюзорної компенсації на національному грунті соціально-класових цінностей, справляє згубний вплив на соціально-політичну орієнтацію людини в суспільному житті, є засобом реалізації соціальних інтересів з позицій буржуазії.
Як реакційне класове явище буржуазний націоналізм являє собою перекручене відображення соціальної дійсності на різних рівнях суспільної свідомості, в тому числі психологічному та ідеологічному.
Як елемент перекрученої самосвідомості, він стає важливою складовою частиною політичних дій експлуататорських верств, спрямованих на прикриття класових суперечностей в лоні нації шляхом висування на перший план уявної спільності протилежних інтересів з метою протиставлення одних націй іншим, одних народів — іншим, послаблення та підриву інтернаціональної єдності робітничого класу та трудящих всього світу.
РОЗДІЛ II
КРИТИКА БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІ-
СТИЧНИХ СПОТВОРЕНЬ СУТНОСТІ НАЦІЇ ЯК СОЦІАЛЬНОЇ СПІЛЬНОСТІ
МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКА ТЕОРІЯ НАЦІЇ— ІДЕЙНА ОСНОВА БОРОТЬБИ ПРОТИ БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Одним з основних пунктів, від якого відштовхуються буржуазні ідеологи, а за ними й буржуазно-націоналістичні автори, є спроби довести, ніби марксизм-ленінізм, пролетарський інтернаціоналізм ігнорує національне, відкидає такі позитивні загальнолюдські етнічні цінності, як національний інтерес, національне почуття тощо.
Спотворюючи та відкидаючи діалектичну єдність національного та інтернаціонального в процесі суспільного розвитку народів та країн, апологети буржуазії твердять, нібито марксизм-ленінізм тлумачить націю та національне питання як явища реакційні, властиві лише буржуазному, експлуататорському суспільству.
Загальнометодологічною основою буржуазної соціології взагалі, українського буржуазного націоналізму зокрема, є твердження, ніби соціалізм несумісний Із захистом національних інтересів. З іншого боку, намагаючись відірвати націоналізм від його класової основи, буржуазні ідеологи конструюють саме поняття «націоналізм» так, щоб в нього «органічно» ввійшли і національно-визвольний рух і націоналізм, расизм та шовінізм, засуджені всіма народами
Наприклад, такий виразник інтересів української дрібної буржуазії, як В. Левинський, не розуміючи суті пролетарського інтернаціоналізму, значення ідей братерського єднання трудящих різних національностей у боротьбі проти міжнародного капіталу, намагався запевнити, нібито Маркс і Енгельс взагалі замовчували націо-
1 Див.: Кагі XV. ОепізсЬ. МаііопаНзт апсі ііз АНегпаіІуез, N. ¥., 1969.
107
нальне питання, а під впливом Гегеля «засуджували вони цілий ряд поневолених народів на національну смерть». Левинський твердив, ніби В. І. Ленін, висунувши тезу про право націй на самовизначення аж до відокремлення, зрештою, також «замовчував» національні проблеми ’.
Інший буржуазно-націоналістичний автор Д. Кириль-чук вже в роки другої світової війни опублікував у Берліні справжній панегірик Гітлеру, де наполягав на тому, що соціалізм і комунізм заперечують взагалі поняття нації, як і національної держави, що для них нація — це, мовляв, буржуазні передсуди. «Історія людства, твердять вони, іде в напрямі затертя національних різниць,— пише Кирильчук,—до загального зникнення національних відмінностей і створення бездержавної інтернаціональної організації» * і 2
В писаннях цих та інших буржуазно-націоналістичних авторів що не слово, то — пересмикування очевидних речей, засноване на штучному протиставленні класового та національного, інтернаціонального та національного. Ще на VIII з’їзді РКП(б) В. І. Ленін підкреслював, що, коли б комуністи ігнорували національне питання, то вони тим самим викреслили б його із своєї партійної програми. «Це можна було б зробити,— писав В. І. Ленін,— коли б були люди без національних особливостей. Але таких людей нема, і інакше соціалістичного суспільства ми ніяк не можемо побудувати» 3.
Не пішла далі буржуазного міфу про ігнорування комунізмом і соціалізмом національного питання і сучасна буржуазна і зокрема антикомуністична пропаганда, ідеологи сучасного реформізму, «ліві» доктринери. Вони твердять, що ні Маркс, ні Енгельс нібито не цікавилися національним питанням спеціального для них воно мало
* В. Левинський. Народність і держава. Київ — Відень, 1919, с. 121. Такі самі фальсифікаторські думки Левинський розвинув
і в книзі «Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи» (Відень, 1919). Силкуючись відчужити український народ від братніх російського та білоруського народів, Левинський твердив, що зближення між ними «є наскрізь ненауковим, а в світлі біології являється повним абсурдом», бо ж біологічні закони нібито свідчать про «диференціацію», а не про асиміляцію як «визначальний» шлях розвитку людського роду (див.: там же).
2Д. Кирильчук. Нація, Держава і Провід у «Націократії» Миколи Сціборського. Берлін, 1941—1943, с. 4.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 29, с. 167.
108
вторинне, другорядне значення. Робляться також спроби зобразити Леніна ледве не прагматистом, для якого національний фактор мав лише «інструментальну» цінність. Соціалізм і комунізм вони зображують таким ладом, що відкидає об’єктивний характер національних цінностей !.
Характерну щодо цього еквілібристичну вправу здійснила Д. Ребет. Взявши під захист, як вона висловлюється, «незалежні позиції української науки», «національну історіографію» та якусь «українську правду», з якими ототожнюються антинаукові позиції В. Винниченка та М. Грушевського, Д. Ребет за вихідний «штадспункт» розуміння процесів суспільного розвитку обрала знову ж таки «основоположну» тезу українського буржуазного націоналізму про «народ — націю» як «історичний феномен». Нації не властива, мовляв, внутрішня диференціація, їй властива лише природна «окремішність» від інших суспільних утворень. Марксизм же за основу суспільного життя бере класовий поділ. Значить, веде далі Ребет, «народ — нація», національне питання несумісні з пролетарським інтернаціоналізмом, який трактує націю як пережиток, як минуще явище. Звідси мудрування про те, що нібито національне питання на Україні не є розв’язаним, а світова система соціалізму — це «найсильніший ідеологічний засіб у боротьбі проти історично-дійового феномену нації».
Жорстка однозначність постановки питання «нація — клас», дилемність самого підходу до їх взаємодії не має нічого спільного ні з ідеологією, ні з політикою пролетарського інтернаціоналізму. Зрештою, не нація, не національне питання несумісні з пролетарським інтернаціоналізмом, а націоналізм, який є антиподом пролетарського інтернаціоналізму. Не нація є пережитком, а сам націоналізм, який пережив себе як відверто реакційна течія, що лише спекулювала на національній проблемі. Отже,
‘.Критичний аналіз цих та подібних концепцій див. у кн.: 3. А. Б а г р а м о в. Национальнме отношения при социализме и ан-тикоммунизм. М., 1970; С. С. В о л к, А. С. Д з е н и с к е в и ч. Анти-научньїе теории реакционной буржуазной историографии.— «Вопросьі истории», 1964, № 1; М. Б. Митин. В. И. Ленин и актуальнеє проблеми философии. М., 1971; Е. Д. Мо држинская. Ленинизм и со-временная идеологическая борьба. М., 1970; Ю. Оганисьян. Им-периализм и расизм. М., 1970.
109
вихідною методологічною позицією буржуазних, а за ними й буржуазно-націоналістичних «критиків» марксизму-ленінізму є доведення марксистсько-ленінських положень до абсурду, створення карикатури на марксизм з тим, щоб потім воювати з придуманою ними самими фальшивою схемою.
Про такий спосіб полеміки В. І. Ленін писав: це — «старий прийом реакціонерів: спочатку перекрутити соціалізм, приписавши йому нісенітницю, а потім переможно спростовувати нісенітниці» !.
Французький католицький філософ Анрі Шамбр на свій лад «тлумачить» марксизм: виявляється, що особливу увагу, яку марксизм приділяє економічним структурам, слід розглядати, як нагадування того, що оскільки людина не має засобів, щоб звільнитися від тиску економічних умов, то цілком даремно говорити їй про національну незалежність чи свободу. А далі Шамбр робить висновок: і взагалі питання національної незалежності чи свободи нації, зокрема визначення останньої, перебуває поза сферою марксистського знання1 2.
Подібний підхід знаходимо і у професора Нью-Иорк-ського університету Г. Ходнета. Намагаючись применшити значення В. І. Леніна в розробці наукової теорії нації та національних відносин, Ходнет пише, що нібито в «ленінських працях немає розгорнутого визначення нації» 3.
Проте суть справи полягає не в створенні якогось вичерпного визначення нації, а у з’ясуванні справжньої сутності її як якісно нового суспільно-історичного явища; в розкритті економічних, класових та політичних основ національних відносин. Як відзначає П. М. Федосєєв, «Ленін, що написав десятки творів з національного питання, не ставив собі завданням дати «повний» і «вичерпний» перелік ознак нації, він списів із-за дефініцій не ламав»4.
В. І. Ленін, не зводячи теорію націй до її дефініцій, вважав ненауковим як апріорно-психологічне конструювання поняття нації, так і її формально-логічне виведен
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 124.
2 Див.: Н. СЬатЬге. Бе Кагі Магх а Мао Тхе-іип^. Рагіз, 1962, р. 12.
3 РгоЬІетез оГ соттипізт. Уоі. XVI, 1967, N 5, р. 5.
4 П. Н. Федосеев. Ленинское учение по национальному во-просу и современность.— «Вопросн истории КПСС», 1970, № 4, с. 58.
110
ня. Адже у першому випадку поняття нації не виводиться з аналізу її сутності, а вноситься іззовні. У другому випадку «визначення» нації зводиться до відомого ще з часів Ф. Бекона одностороннього емпіричного метафізичного способу розуміння того чи іншого явища шляхом складання різного роду таблиць, замикання дослідника у рамки якихось незмінних атрибутів нації. Формально-логічне визначення нації, хоча й мало в свій час прогресивне значення, проте не є достатнім для розкриття сутності нації.
Вичленивши ті чи інші ознаки націй, необхідно показати, як вони видозмінюються залежно від конкретних соціальних умов та історичної долі окремих народів. Ось чому вивчення типів націй *, умов їх формування і розвитку дає ключ до визначення кожного з них і для виділення моментів, властивих всім їм. При цьому виявляється, що найбільш загальне визначення включає в себе найменшу кількість загальних ознак і з цього погляду є вузьким 1 2.
В. І. Ленін поклав край антинауковим, апологетичним тлумаченням національної спільності людей, спрямованим на придушення ідеї класової солідарності, на пропаганду горезвісної ідеї національної «єдності», на відчуження людей різних національностей, їх протиставлення, розмежування по національних «квартирах».
Ленін при створенні історико-економічної теорії нації відкинув містичні конструкції буржуазних авторів про націю як вічну форму людського буття, зосередив увагу на таких факторах, конче необхідних для створення та розвитку нації, як спільність економічних зв’язків, мова, територія та національна психологія. Маючи на увазі, що поділ «єдиної» нації на експлуататорів та експлуатова
1 Найбільш близько до визначення загального поняття «тип нації» підійшов М. С. Ахмедов, який виділив такі головні елементи (або властивості) загального поняття «тип нації»: 1) керівна сила нації; 2) природа взаємовідносин класів всередині нації; 3) природа міжнаціональних відносин; 4) сутність міжнародних зв’язків та устремлінь нації (М. С. Ахмедов. Рецензія на книгу В. К- Козлова «О формировании и развитии социалистических наций».— «Вопросн истории», 1955, № 1, с. 145); див. також: М. И. Куличенко. Наци-ональньїе отиошения в СССР и тенденции их развития. М., 1972, с. 70—77.
2 Див.: С. Т. К а л т а хч я н. Ленинизм о сущности нации и пути образования интернациональной общности людей, с. 7—8.
111
них — це факт, що здійснився, В. І. Ленін зазначав, що соціальний поділ в лоні кожної нації, розкол «єдиної» нації фактично на «дві нації»1 не означає, звичайно, зникнення останньої. «Зв’язуючими» елементами цих антагоністичних частин нації, стійким, суттєвим, що визначає національну спільність людей, є мова та територія, «історичні умови», «економічна ознака». Причому економічну ознаку В. І. Ленін вважав головною ознакою нації1 2.
Отже, марксистське визначення нації включає в себе головні, визначальні ознаки всіх типів нації. Спільність економічного життя — ось той найважливіший фактор утворення націй, та умова, від наявності або відсутності якої залежить розвиток тієї чи іншої народності в націю або ж гальмування цього розвитку. Стабілізуються, остаточно складаються й інші ознаки, що відрізняють націю як суспільний та етнічний організм від донаціональних етнічних спільностей людей 3. До таких ознак належить загальнонаціональна мова, яку В. І. Ленін вважав найважливішим засобом людських відносин4; загальнонаціональна територія, певні межі якої встановлюються в результаті економічних зв’язків, що склалися, і, нарешті, така ознака, яку Ф. Енгельс назвав однорідністю національного характеру5. В. І. Ленін підкреслював значення національної психології, яка «особливо важлива в національному питанні»6. Цю психологію він відносив до національних особливостей, підкреслюючи, що марксисти
1 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 19, с. 335.
2 Див.: Ленинский сборник XXX, с. 53.
3 Цікавим з цього погляду е визначення соціальної сутності націй, дане М. І. Куліченком. За автором, нація являє собою сталу спільність, що історично сформувалась, основу існування і розвитку якої становлять властиві певній формації соціальні зв’язки, передусім єдність економічного життя і різного ступеня зрілості політичного згуртування, які склалися в нерозривній єдності з етнічними зв’язками, що виступають у вигляді спільності національної території, літературної мови, національних традицій та звичаїв, національної культури взагалі (класово суперечливій при капіталізмі). Причому національні зв’язки людей істотно відображаються також у суспільній свідомості та в суспільній психології (національній психології), (див.: М. И. К У л и ч е н к о. Национальньїе отношения в СССР и тен-денпии их развития, с. 29).
4 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 364.
5 Див.: К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 16, с. 157.
8 В. И. Л е н и н. Полн. собр. соч., т. 48, с. 234.
112
ніколи не забувають про «особливості мови, психології, умов побуту» та культури
У роботах основоположників наукового комунізму постійно враховувалась психологія націй та народностей, прояви їх волі та емоцій. Вони вивчали вплив психологічного фактора на розвиток соціально-економічних відносин, постійно аналізували не лише класові, а й національні почуття трудящих.
Марксистсько-ленінське визначення нації має винятково важливе методологічне значення. Основоположники наукового комунізму піднесли роль об’єктивних факторів на противагу духовним факторам, якими маніпулювала буржуазна наука. Матеріалістичне розуміння сутності нації, пов’язане з розглядом проблеми формування та розвитку націй у тісному зв’язку з генезисом капіталістичних відносин, і передусім з такими важливими істо-рико-економічними факторами, як економічна та територіальна консолідація, з необхідністю розкриває роль певного способу виробництва з його основними класами у визначенні характеру нації та її еволюції тощо. К. Маркс і Ф. Енгельс підкреслювали, що «не тільки відношення однієї нації до інших, а і вся внутрішня структура самої нації залежить від ступеня розвитку її виробництва і її внутрішніх і зовнішніх стосунків»1 2.
В цьому положенні міститься універсальна формула складових внутрішньонаціонального розвитку3. І хоча категорія «внутрішня структура нації» не розшифровується, цілком логічно віднести, до неї соціально-економічну, духовно-психологічну та етнічну характеристики, єдність трьох компонентів — національних виробничих сил, внутрішньонаціональних та інонаціональних зв’язків. При капіталізмі ця єдність часто порушується або ж проявляється в протиприродних формах. Адже буржуазні суспільні відносини в їх «зрілому» вигляді не тільки гальмують економічний та соціальний прогрес нації, а й перекручують природне співвідношення внутрішніх та зовнішніх складових національного розвитку, що
1 Див.: В. И. Л е н и н. Поли. собр. соч., т. 48, с. 234.
2 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. З, с. 19.
3 Див.: Ф. Я. Горовский. Социалистический тип консолидации наций и его национальньїе и интернациональньїе основи.— У кн.: На-циональное и интернациональное в жизни народов, внп. 2. К., 1970, с. 55.
113
8 48
в свою чергу не може не позначитися негативно на самих консолідаційних внутрішньонаціональних процесах, що відбуваються під егідою капіталізму. Такий грунт є основою як для націоналістичних концепцій типу «суспільства національної гармонії», «опори на власні національні сили», так і для різних космополітичних та нігілістичних ідейок.
В умовах же соціалізму дія вказаних основоположниками наукового комунізму складових внутрішньонаціо-нального розвитку розгортається на принципіально відмінній соціальній основі. Колективна власність на засоби виробництва усуває елементи антагонізму в цьому процесі, забезпечує бурхливий розвиток національних виробничих сил, а також гармонійне сполучення внутрішніх ресурсів кожної нації з максимальним використанням необхідних інонаціональних джерел. Все це безумовно приводить до посилення та поглиблення національних потенцій, до найбільш повного засвоєння досягнень інтернаціонального прогресу !.
Слід також мати на увазі, що, коли В. І. Ленін вказував на спільність економічних зв’язків, мову та територію як на необхідні фактори створення та розвитку нації, його цікавило не те, як і в чому ці фактори відрізняють одну націю від іншої, а те, що вони — спільні для всіх націй, що нація має свою специфічну соціальну сутність, відмінну від сутності інших суспільних явищ, є однією з форм суспільного буття, людського співжиття. Водночас ленінська ідея підходу, до нації як форми соціальної спільності людей має важливе методологічне значення при вивченні національної специфіки народів, у формуванні яких бере участь цілий комплекс історичних та соціально-економічних процесів.
Ленінське визначення сутності нації є теоретичною основою для правильного розуміння співвідношення класового та національного, соціального та етнічного. При цьому поява нації є не продовженням етнічного зв’язку в донаціональних спільностях людей, а результатом корінних змін всього соціального життя, і саме нація з її
1 Див.: Ф. Я. Горовский. Социалистический тип консолида-ции нации и его национальньїе и интернациональнне основні.— У кн.: Национальное и интернациональное в жизни народов, внп. 2, с. 55—56.
114
атрибутами стала характерною формою розвитку класового, буржуазного суспільства. Національне, таким чином, «вписалося» в соціальну структуру суспільства і стало складовим структурним елементом суспільного життя, як своєрідний соціальний організм, а національні зв’язки відображають собою ті самі суспільні зв’язки, що мають за поле прикладання свою специфічну сферу — національно-культурну, мовну та побутову, які в свою чергу не можуть розвиватися поза класами. «Національне у повному розумінні цього слова з’являється в житті народів лише з утворенням нації, а вона — продукт передусім соціального, а не етнічного розвитку» *. Отже, класове — головний соціальний зміст в житті нації, а будь-яка філософська чи соціально-політична концепція, що заснована на відкиданні вирішальної ролі класів та класової боротьби в суспільному розвитку, або ж прямо містить націоналістичні ідеї, або ж дає тою чи іншою мірою обгрунтування націоналізму, містить їх в зародку, у потенції.
Науковий комунізм стоїть на цілком недвозначних позиціях: головним соціальним носієм прогресивного чи реакційного змісту національного питання є відповідно робітничий клас чи буржуазія. Ці класи в інтересах трудящих, тобто більшості нації (робітничий клас), або в інтересах грошового мішка (буржуазія) визначають соціально-економічні, ідейні та політичні основи національного життя, так би мовити обличчя національної спільності як підсистеми певної соціальної системи (суспільства) із спільним типом суб’єктивного інтегруючого фактора, сприяють або утруднюють участь тієї чи іншої нації в світовій історії, визначають її внесок у загально-історичний прогрес.
І якщо в соціальному відбувалося те, що об’єднувало людство і разом з тим розколювало його на класи, на суспільні прошарки, то в національному розкривалось те, що об’єднувало певну масу людей незалежно від її соціально-економічного становища та класової приналежності. Комуністичне суспільство, долаючи обмеженість класового періоду історії, стверджує найвищий синтез
1 М. И. К у л и ч е н к о. Национальньїе отношения в СССР и тен-денции их развития, с. 26.
115
8'
соціального та національного на основі трансформації соціального та особливого в загальне
Саме в умовах перемоги величних ідей пролетарського інтернаціоналізму суспільство розвинутого соціалізму являє собою соціально-політичну та моральну єдність, а така категорія, як багатонаціональний радянський народ,— першу в історії людства єдину соціалістичну міжнаціональну спільність людей — сукупність національних спільностей, які всебічно розвиваються. «Соціалізм склався як суспільство інтернаціоналістів, яке облагороджує національне, сприяє розкриттю творчих потенцій всіх націй — великих і малих. Національне, пов’язане з інтернаціональним, завжди виступає зі знаком плюс. В цьому випадку національне перестає бути перешкодою у співробітництві народів. Національне, пов’язане з націоналізмом, виступає зі знаком мінус» 1 2.
У зв’язку з цим вважаємо за потрібне зробити деякі уточнення щодо таких категорій, як «національне» та «націоналістичне».
Насамперед, чи правомірною є точка зору тих авторів, які причини прояву місцевого націоналізму або шовінізму вбачають в самому національному моменті, у факті існування націй та народностей? 3. Правильною, на наш погляд, є думка М. В. Іордана, згідно з якою із самого зв’язку націоналістичних пережитків з існуванням націй не випливає зумовленість цих пережитків наявністю націй 4.
Націоналістичне в своїй основі соціально-класове явище, що в корені суперечить справді національному5 6.
1 Див.: Україна в період розгорнутого будівництва комунізму. Великі звершення. К., 1966, с. 322.
2 Ленинские принципи интернационального воспитания трудя-щихся. Таллин, 1971, с. 39.
3 Див.: Торжество ленинских идей пролетарского интернациона-лизма и дружби народов. Алма-Ата, 1969, с. 86.
4 Див.: М. В. Йордан. О причинах сохранения пережитков
национализма при социализме.— В кн.: Актуальньїе вопросн развития национальнмх отношений в свете решений XXIV сгезда КПСС, с. 120.
6 В марксистському розумінні «національне» — це неповторне сполучення природних та суспільних умов життя історичної спільності людей (народності, нації), сукупність створених нею матеріальних, культурних та духовних цінностей, а також асимільованих цією спільністю духовних цінностей інших народів. Національне відображає справжні інтереси основної частрни нації — її трудового
116
«Суспільна динаміка не стерла і не може стерти чітких граней, які діаметрально розділяють національне та націоналістичне, патріотичне та шовіністичне, інтернаціональне та космополітичне. Відбувається інше: наповнення почуття патріотизму новим інтернаціоналістським змістом, переростання ним кордонів, які окреслені національною приналежністю» !. Звідси випливає, що національна форма сама по собі не може бути джерелом націоналістичного. Роль національного моменту полягає в тому, що він надає соціальним явищам в галузі національних відносин специфічну форму виразу, накладає на цю категорію відбиток своєрідності. Щодо проявів націоналізму, то «національне» може виступати лише як відображення в ньому тих чи інших його типологічних форм, з одного боку; своєрідної політики та практики «своєї», національної буржуазії чи дрібної буржуазії, з другого. Звідси і ленінська вимога конкретно-історичного підходу до націоналізму.
З цього погляду декілька слів про точку зору М. П. Кіма, який вважає, що «генетичною основою націоналізму є національне почуття, яке в силу тих чи інших причин набуває характеру неприязного ставлення націй одна до одної. В націоналізмі тому варто розрізняти його класово-ідеологічну сутність та чисто національні елементи, які мають позакласовий характер» * 1 2.
З постановки питання про національне як генетичну основу націоналізму, природно напрошується висновок, що доти, поки існують нації, поки функціонують національні почуття, національне, буде діяти і націоналізм. Така точка зору була б політично шкідливою і привела б до висновків про непоборність націоналізму, зокрема націоналістичних пережитків, тобто, по суті, до закликів припинити боротьбу проти націоналізму як безрезультатну. Разом з тим «національна форма може подекуди стати джерелом пережитків націоналізму — проте вона
народу. Національне — це разом з тим позитивний внесок даної спільності в культуру всього людства (Ф. Риженко, Г. Р у денно. В. И. Ленин о сущности и социальннх корнях национализма.— «Коммунист», 1972, № 12, с. 87).
1 Див.: Проблеми современной идеологической борьби, развитие социалистической идеологии и культури. М., 1972, с. 20.
2 М. П. К и м. О разработке национальной проблеми в современ-ную зпоху.— В кн.: Актуальнне проблеми национально-государствен-ного строительства в СССР. Душанбе, 1970, с. 25.
117
дає також могутню зброю в боротьбі проти всякого націоналізму. Такою є діалектика розвитку національних відносин» 1.
Справа тут не лише в тому, що допускається розрив між соціальним та «національним» в націоналізмі, що само по собі методологічно невиправдано. На нашу думку, більш плодотворною є постановка питання про взаємовідношення в націоналізмі не класово-ідеологічних моментів з національними елементами, а класово-ідеологічних, політичних та моральних його принципів з психологічними елементами, тобто певним комплексом негативних групових емоцій в міжнаціональному спілкуванні. Крім того, національне почуття не є генетичною основою націоналізму, воно має з ним лише генетичний зв’язок в тому відношенні, що націоналісти будь-яких мастей, приховуючи соціальні інтереси буржуазії, апелюють до національних почуттів, абсолютизують, спотворюють їх, зводячи до рівня національної антипатії, недовір’я1 2.
Саме у такому, гіпертрофованому, вигляді «національне» присутнє в націоналізмі, тільки в такій вже достатньо спотвореній формі національні почуття можуть бути генетичною основою націоналізму3.
Ми так докладно спинилися на цьому питанні в зв’язку з тим, що саме буржуазні, а за ними й буржуазно-націоналістичні автори намагаються будь-що вихолостити класовий зміст націоналізму та довести, що його основним «структурним елементом» є національні почуття, національні елементи, а сам націоналізм є нібито відображенням інтересів тієї чи іншої нації.
Матеріалістичне тлумачення нації дає ключ для розуміння національної проблеми, місця та ролі національного питання в суспільній практиці пролетаріату, воно
1 Г. О. З и м а н а с. Развитие и сближение наций в условиях строительства социализма и коммунизма, с. 41.
2 Для буржуазії національним є те, що відповідає її корисливим егоїстичним інтересам. Невипадково один з теоретиків так званого українського християнського націоналізму К. Чехович твердить, що найвищим моральним ідеалом для націоналіста є не етнічні, загальнолюдські правила, але передусім — національний егоїзм (К. Чех о-вич. Генеза і суть націоналізму. Львів, 1939).
3 Націоналістичне є, таким чином, спотворене відображення національного в класово-егоїстичних цілях. Націоналістичне означає абсолютизацію «свого» національного, маскування класових чи вузь-когрупових інтересів національними лозунгами (див.: «Коммунист», 1972, № 12, с. 88).
118
є теоретичним фундаментом для посилення боротьби інтернаціоналізму проти всіляких проявів націоналізму.
Наукова теорія нації, будучи ідейною основою пролетарського інтернаціоналізму, є знаряддям боротьби проти націоналізму будь-яких гатунків. Зрештою, боротьба матеріалізму та ідеалізму в розумінні сутності нації і національних відносин є філософським виразом боротьби двох ідеологій та політик в національному питанні: пролетарського інтернаціоналізму та буржуазного націоналізму Ч
Вичленення методологічної сторони проблеми дає можливість констатувати спроби буржуазних авторів абсолютизувати національне, точніше — фетишизувати етнічні фактори, тлумачачи їх як головні в житті того чи іншого народу на противагу соціальним факторам; спроби розглядати націю передусім як моноетнічну спільність, «законом» розвитку якої є нібито етноцентризм.
Звичайно, нація є не тільки соціальною, а й етнічною спільністю, тобто національне відображає одночасно певні особливості народу, які склалися під впливом своєрідності історичного та економічного розвитку, географічних умов тощо (йдеться про групу компонентів національно-специфічного характеру, які складаються з особливостей мови, національних рис побуту та культури народу, його традицій, психології, звичаїв).
Разом з тим національне не зводиться до суто етнічного, до національно-специфічного, а включає в себе як складовий компонент загальне, міжнаціональне, загальнолюдське, тобто надбання, засвоєні тією чи іншою нацією внаслідок тривалих економічних та культурних зв’язків між ними1 2. Взаємовплив народів настільки вели
1 Див.: М. Джунусов. Теория и практика национальньїх отно-шений, с. 8.
2 Див.: Трудьі VII Международного конгресса антропологических и зтнографических наук, т. 4. М., 1967, с. 70—71; М. С. Джунусов. Теория и практика национальньїх отношений, с. 31—32; В. К. Суль-женко, наприклад, розглядаючи дві сторони національного життя, дві групи взаємопов’язаних рис нації — етнічну та соціальну, вбачає також і, так би мовити, третю сторону сутності національного— інтернаціональні елементи в житті нації, інтернаціональні тенденції в її розвитку, які відіграють все більш значну роль в міру зрілості національних відносин (див.: В. К- Сульженко. О соотношении классового и интернационального в обіцественном развитии.— В кн.: Национальное и интернациональное в жизни народа, вьш. І. К-, 1970, с. 78).
119
кий, що ніколи не існувало «чистої» національної спільності. Немає жодної риси нації, яка у даному стані не була б результатом взаємовпливу народів. Національне включає в себе, таким чином, не лише національно-специфічне, а й міжнаціональне, інонаціональне, яке міцно ввійшло у виробництво, побут, культуру даного народу і є втіленням єдності того, що повторюється та не повторюється, синтезом загального та специфічного. Національним є те, що стало спільним внаслідок спілкування народів і те, що є національно-специфічним. Така природа національного створює об’єктивну можливість співжиття, співдії національного та інтернаціонального, як на рівні внутрішньонаціонального життя, так і у сфері міжнаціональних відносин, як таких, що доповнюють один одного в історичному процесі. Адже національне в його сукупному вигляді є специфічною формою прояву загальнолюдського, а загальнолюдське в умовах існування нації не може виступати інакше, як в національній формі. Цей взаємозв’язок — певний прояв діалектичної взаємодії загального і окремого, співвідношення форми та змісту Ч
Складна та суперечлива природа національного стає об’єктом для різного роду спекуляцій навколо етнічного, національно-специфічного, з одного боку, навколо спільних рис в національному — з другого. В першому випадку йдеться про націоналістичні або ж шовіністичні маніпулювання етнічною ознакою тієї чи іншої нації, в другому — про космополітичні концепції, ідеї національного нігілізму. В обох випадках йдеться про свідому фальсифікацію національного, про те, що націоналістичне збіднює національне, позбавляє певний народ можливостей користуватися надбаннями світової цивілізації, радості спілкування та взаємозбагачення, перетворює його в рудиментарне або взагалі відкидає його, є антиподом національного, його протилежністю. Гносеологічний аспект проблеми доповнюється політичним: для буржуазії, як головного носія націоналізму, національним є те, що відповідає її вузькокласовим, егоїстичним устремлінням, що веде до протиставлення, обособлення, відчуження народів, в умовах якого можна було б задовольнити
1 Див.: Коммунизм и культура. Закономерности формирования и развития новой культури. М., 1966, с. 319.
120
соціальні інтереси, буржуазних та дрібнобуржуазних верств населення *.
«Націоналістичне» є категорією з відвертим чи замаскованим антинаціональним та антинародним змістом, спробою паразитування на національному.
Науковий комунізм передбачає, практика життя соціалістичних країн підтверджує, що корінні національні інтереси трудящих можна задовольнити лише шляхом зміцнення пролетарської єдності, перемоги соціалізму і комунізму.
Марксизм-ленінізм не може робити ніяких поступок буржуазії за рахунок принципів пролетарського інтернаціоналізму. Така позиція забезпечує конкретно-історичний підхід марксистів-ленінців до визначення, зокрема, національно-визвольного руху. За Леніним, «прогресивним є пробудження мас від феодальної сплячки, їх боротьба проти всякого національного гніту, за суверенність народу, за суверенність нації. Звідси безумовний обов’язок для марксиста відстоювати найрішучіший і найпослідовніший демократизм у всіх частинах національного питання»1 2.
Підтримуючи демократичні вимоги у національно-визвольному русі, ленінізм водночас застерігає проти закріплення націоналізму, який спрямований на відокремлення народів, на їх протиставлення один одному. Рішуче виступаючи проти бундовців та українських буржуазних націоналістів, В. І. Ленін підкреслював, що «ніякого закріплення націоналізму пролетаріат підтримувати не може,— навпаки, він підтримує все, що допомагає стиранню національних відмінностей, падінню національних перегородок, все, що робить зв’язки між національностями тіснішими і тіснішими, все, що веде до злиття націй. Робити інакше — значить стати на сторону реакційного націоналістичного міщанства»3.
Марксизм-ленінізм переносить проблему національних відносин на реальну основу, робить акцент на подоланні
1 Звідси проповідь «принципу національності» взагалі, протиставлення особливостей мови, побуту та психології пролетарів різних країн, випинання національних особливостей робітників однієї нації, тих чи інших національних загонів світового комуністичного руху тощо.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 17.
3 Т а м ж е, с. 18.
121
об’єктивних факторів, що гальмують національний розвиток, утруднюють потяг трудящих мас різних національностей до своєї соціальної та національної незалежності, до створення власної державності, до зміцнення союзу з братами по класу. В. І. Ленін вчив, що боротьба за соціалізм, за його захист — це і є кращий засіб боротися за національні інтереси народу. «Безпринципній гризні на національних почуттях Комуністична партія протипоста-вила ленінську програму в національному питанні, чіткість інтернаціоналістських позицій робітничого класу, соціалістичну ідеологію рівності, дружби і братерства народів» Ч
Буржуазно-націоналістичній альтернативі — або класове, або «національне»,— негідним спробам протиставити етнічне загальнолюдському, національне інтернаціональному, зобразити пролетарський інтернаціоналізм різновидом національного нігілізму марксизм-ленінізм протиставив історичний підхід до національного питання, строгий класовий аналіз національних вимог, врахування національних особливостей країн та народів 1 2. «Комуністична партія, як свідома виразниця боротьби пролетаріату за скинення ярма буржуазії,— писав В. І. Ленін,— повинна і в національному питанні на чільне місце ставити не абстрактні і не формальні принципи, а, по-перше, точне врахування історично-конкретної і насамперед економічної обстановки; по-друге, чітке виділення інтересів пригноблених класів, трудящих, експлуатованих, із загального поняття народних інтересів взагалі, яке означає інтереси пануючого класу; по-третє, таке ж чітке розділення націй пригноблених, залежних, нерівноправних від націй гноблячих, експлуататорських, повноправних, на противагу буржуазно-демократичній брехні, яка затушовує властиве для епохи фінансового капіталу і імперіалізму колоніальне і фінансове поневолення величезної більшості населення землі мізерною меншістю найба-гатших передових капіталістичних країн» 3.
На противагу неправомірному протиставленню з боку
1 Л. І. Брежнєв. Під ленінським прапором дружби народів.— Промова на урочистому засіданні ЦК КП України і Верховної Ради УРСР з нагоди 50-річчя Радянської України.— «Радянська Україна» від 24 грудня 1967 р.
2 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 20, с. 368, 369, 379, 380.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 31, с. 119.
122
ідеологів буржуазного націоналізму національного руху класовій боротьбі науковий комунізм розглядає національне питання як соціальну проблему, підпорядковує його в кінцевому підсумку завданням класової боротьби пролетаріату, метою якої є соціальне та національне визволення трудящих, побудова соціалізму та комунізму. «В порівнянні з «робітничим питанням»,— писав В. І. Ленін,— підпорядковане значення національного питання не підлягає сумніву для Маркса. Проте від ігнорування національних рухів його теорія далека, як небо від землі»
З погляду марксизму-ленінізму національне питання не може розглядатися як ізольоване і самодостатнє. Національне питання підпорядковане головному, вирішальному питанню, від розв’язання якого залежить забезпечення життєвих інтересів трудящих,— це забезпечення перемоги пролетарської революції, встановлення і зміцнення диктатури пролетаріату, побудова соціалізму і комунізму в кожній окремій країні та в міжнародному масштабі. Вихідним принципом марксистсько-ленінської методології щодо цього є, отже, положення про підпорядкований характер національного питання, про безумовний пріоритет питань, пов’язаних з корінними соціально-економічними перетвореннями.
Підпорядковане — не значить другорядне. Підпорядковане, бо суть і закономірності розвитку нації можна правильно зрозуміти, лише враховуючи, що вона прийшла на зміну родоплемінній спільності людей, народності в силу дії соціально-економічних факторів — зародження капіталістичних виробничих відносин; що характер нації, її історична доля визначаються способом виробництва матеріальних благ, закономірностями розвитку суспільно-економічних формацій.
Підпорядковане, бо в класовому суспільстві всі явища, в тому числі й національні, зазнають вирішального впливу класової боротьби, а тому повинні розглядатися з класової точки зору. Майбутнє суспільства вирішується не національною, а класовою боротьбою, об’єднаними зусиллями пролетарів, трудящих усіх країн, усіх націй, що виступають проти міжнародного капіталу. Лише на шляхах соціальної, пролетарської революції можна подолати національне гноблення і ворожнечу, здійснити право на
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 401.
123
цій на самовизначення, досягти фактичної рівноправності всіх націй і національностей.
Підпорядковане, бо в наш час прогресивність будь-якого національного руху визначається не тим, що він національний, а тим, яка його класова спрямованість — проти імперіалізму, колоніалізму і неоколоніалізму, тобто його класовим змістом 1.
Підпорядковане, бо як підкреслював В. І. Ленін, «інтереси світового соціалізму вищі від інтересів національних» 1 2. Не можна бути «національним» — підкреслював В. І. Ленін, інакше як будучи соціалістичним політиком 3. Інтереси інтернаціональної боротьби можуть вимагати здатності і готовності іти на найбільші національні жертви заради повалення міжнародного капіталу4, яке стане величезною перемогою трудящих усіх національностей. В. І. Ленін підкреслював, що бути інтернаціоналістом — значить думати не про свою тільки націю, а вище неї ставити інтереси всіх, їх загальну свободу та рівноправність. Він вимагав «боротися проти дрібнонаціональної вузькості, замкнутості, відособленості, за врахування цілого і загального, за підпорядкування інтересів часткового інтересам загального» 5.
Наголошуючи на приматі соціального, класового, інтернаціонального над національним, Ленін водночас відкидав нігілістичний підхід до питання про нації та національну державу, підкреслював, що «корінний інтерес пролетарської солідарності, а значить і пролетарської класової боротьби, вимагає, щоб ми ніколи не ставились формально до національного питання»6. Він висміював тих, хто вважав, що держава перемігшого соціалізму буде існувати без кордонів або кордони будуть визначатися «тільки» потребами виробництва. Самовизначення націй, воля та симпатії населення розглядалися Леніним як важливе положення при розв’язанні тих чи інших національних проблем. Наголошуючи на необхідності всебічного врахування національних особливостей народів,
1 Див. докладніше: В. Мазур. Теорія революційного перетворення світу.— У кн.: Наука і культура. Україна. 1970. К-, 1970, с. 61,
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 27, с. 334.
3 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 21, с. 235.
4 Див.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 31, с. 122.
8 В. І. Л е н і н. Твори, т. 22, с. 321.
6 В. І. Л е н і н. Твори, т. 36, с. 550—551.
124
засвоєння передових національних традицій, послідовного відстоювання рівноправності націй, В. І. Ленін писав: «Ми повинні виховувати робітників у «байдужості» до національних відмін. Це безперечно. Але не в байдужості анексіоністів»1. Відзначаючи зростання національного фактора в суспільному житті народів світу, В. І. Ленін підкреслював значення національного питання для світової політики: «Це світове питання, без перебільшення світове» 1 2.
Підкреслюючи класовий характер патріотизму в буржуазному суспільстві, В. І. Ленін учив, що важливою рисою пролетарського світогляду є розуміння робітничим класом нерозривної єдності національних і інтернаціональних завдань. «Інтерес (не по-холопському сприйнятої) національної гордості великоросів,— писав він,— збігається з соціалістичним інтересом великоруських (і всіх інших) пролетарів»3.
Геніальність Леніна полягала в тому, що він ясно бачив внутрішні прогресивні можливості національного життя для більшості народів, необхідність його піднесення на новий, вищий ступінь розівитку. Водночас він підкреслював, що об’єктивна тенденція до посилення міжнаціонального спілкування та інтернаціоналізації життя «безумовно має далі розвиватися і цілком завершитися при соціалізмі» 4. Марксизм-ленінізм виходить з того, що нації та національні відносини, виникаючи на основі певних соціально-економічних, класових відносин, в своєму дальшому розвитку виявляють відносну самостійність. Ця самостійність відображається: а) в існуванні національних інтересів, які певною мірою і в певних умовах можуть відображати прагнення ряду класів; б) у специфічних завданнях національно-визвольної боротьби, передусім завданнях позбавлення чужоземного гніту, досягнення національного самовизначення і т. ін., що є загальнонаціональною метою; в) у впливі національних відносин на міждержавні відносини; г) у помітному впливові на національні відносини національних традицій, національної самосвідомості, а також пережитків старої націоналістичної ідеології, дія яких продовжується і після
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 22, с. 321.
2 Ленинский сборник XXVI, с. 321.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 21, с. 82.
4 В. І. Л е н і н. Твори, т. 31, с. 121.
125
подолання соціально-економічних факторів, що породжують національний гніт; д) у неабиякому значенні в житті нації літературної мови, а також особливостей національної культури, в яких відбито своєрідність її духовного обличчя («національний характер») Ч
Інша річ, що марксизм-ленінізм, не допускаючи національного нігілізму, завжди боровся проти абсолютизації національних моментів, проти протиставлення їх загальним закономірностям боротьби за соціалізм. Він звертає увагу на органічний зв’язок соціалістичного патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму, рішуче виступає проти всякого роду спекуляцій на національних цінностях, проти протиставлення національних та інтернаціональних завдань пролетаріату, що об’єктивно веде до підкорення пролетаріату буржуазній ідеології.
«Марксисти-ленінці,— підкреслюється в Основному документі міжнародної Наради комуністичних та робітничих партій у Москві 1969 р.,— є одночасно і патріотами і інтернаціоналістами, вони відкидають і національну вузькість, і заперечення чи недооцінку національних інтересів, і тенденцію до гегемонізму»1 2.
Проблему кардинального розв’язання національного питання В. І. Ленін розглядав у зв’язку з корінними завданнями революційного перетворення суспільства. Будь-який відступ від цього принципу йде на шкоду спільній справі визволення трудящих від соціального та національного гноблення. Перебільшення національних особливостей, випинання їх шкодить класовим інтересам трудящих і неминуче веде на позиції націоналізму. І навпаки, забуття чи ігнорування національної специфіки, національних особливостей у процесі соціальних перетворень завжди завдають шкоди цим перетворенням, об’єктивно створюючи грунт для проявів буржуазного націоналізму та шовінізму.
«Комуністи завжди розглядали національне питання через призму класової боротьби,—підкреслює Л. І. Брежнєв,— вважали, що його розв’язання повинно бути підпорядкованим інтересам революції, інтересам соціалізму. Саме тому головним у національному питанні комуністи,
1 Див.: 3. А. Багра мов. Национальнне отношения при соци-ализме и антикоммунизм. М., 1970, с. 10—11.
2 Документи міжнародної Наради комуністичних і робітничих партій. К, 1969, с. 41.
126
борці за соціалізм, вважають об’єднання трудящих незалежно від їх національної приналежності в спільній битві проти всіх видів гноблення, за новий, вільний від експлуатації трудящих суспільний лад... Така діалектика марксистсько-ленінської постановки національного питання: йти до згуртування, єдності, всебічного зближення націй через їх повне визволення від соціального і національного гніту, через створення максимально сприятливих умов розвитку кожної з них» Ч
Саме на антикомуністичних позиціях стоять сучасне буржуазне «совєтознавство» та його буржуазно-націоналістичні поплічники, які будь-що намагаються звинуватити КПРС, коли не в «недооцінці» національного питання, то принаймні в його розв’язанні лише на користь російському народові. Зрештою, подібний підхід ідеологів буржуазії свідчить насамперед про прагматизм їх «теорій». Залежно від політичної кон’юнктури буржуазія то дотримується відверто людиноненависницьких концепцій, то пропагує націоналізм, національну замкнутість, «зверхність» одних народів над іншими. Ідеологія і політика буржуазного націоналізму увібрала в себе й космополітичні тенденції, що, з одного боку, означає прагнення поширити сфери панування імперіалістичної буржуазії на інші народи, з другого — відверту зраду місцевою національною буржуазією національних інтересів в ім’я забезпечення своїх класових інтересів.
Буржуазна ідеологія завжди спекулювала й спекулює на тому, що їй уявляється найбільш корисним, зокрема на національних почуттях. Звідси апологетична спрямованість тактичних прийомів буржуазних ідеологів до проблеми національних відносин, прагматичний підхід до тлумачення їх розвитку в нашій країні. Швейцарський історик Г. Поммер, наприклад, твердить, що радянська національна політика була нібито лише «пропагандною маскою російського націоналізму», а лозунг про самовизначення націй став нібито тільки скромним правом творити групи для «плекання народного одягу та національних танців»2. Відомий антикомуніст Стенлі Вардіс робить спробу ототожнити пролетарський інтернаціоналізм
1 Л. І. Брежнєв. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, с. 6, 7.
5 Н апз Об ґ£ Роттег. Апіізітізтиз ін бег Ш88К ипсі беп ЗаіеІШепзіааіеп. Зсіжеігегізсіїез Озі — Іпзіііиі. Вегп, 1964.
127
з «радянським патріотизмом», тлумачачи його в свою чергу як «російський патріотизм». Подібна екстраполяція потрібна автору для того, щоб підвести читача до висновку, ніби пролетарський інтернаціоналізм означає відмову від власної нації, а дружба народів, це нібито — пропагандистський лозунг для здійснення «прагматичної» лінії Комуністичної партії — «денаціоналізації» народів Радянського Союзу *.
Ідеологи антикомунізму всупереч дійсності силкуються довести, ніби Програма КПРС є «планом утворення єдиної нації з єдиною рідною мовою», проектом «створення радянської нації — гомогенної та асимільованої національної спільності»1 2. Що ж до буржуазно-націоналістичних авторів, то їх «останнім» словом є безсилі спроби зобразити в спотвореному вигляді теоретичні основи ленінської національної політики, основні положення марксизму-ленінізму з національного питання; ототожнити політику дальшого зближення соціалістичних націй, яку проводить КПРС, з насильницькою асиміляцією, русифікаторством; заперечити розв’язання національного питання в СРСР, сфабрикувати «докази» щодо «антагонізмів» в національних відносинах між соціалістичними націями; перекрутити миролюбні принципи зовнішньої політики Радянського Союзу, зобразити її як «гегемонізм», «диктаторство», «тоталітаризм» тощо.
Не останнє слово в галузі «дослідження» національної політики КПРС належить буржуазно-націоналістичному авторові Г. Костюку. У книзі під назвою «Теорія і дійсність» Костюк явно претендує на «об’єктивний» підхід до розробки проблеми вивчення теорії, тактики і стратегії КПРС в національному питанні. Стан її висвітлення «ні в західноєвропейській, ні в американській, ні в українській еміграційній, ні взагалі в радянській історичній та політичній науці» його не задовольняє. Костюк наводить навіть довгий список праць радянських дослідників з національного питання, визнає, що в окремих з них «нагромаджено багатий, часто першоджерельний, цікавий матеріал». Перед нами — характерна для апологетів
1 Див.: В. А. Л а з у т к а. Критика антикоммунизма в нацио-нальном вопросе.— У кн.: Ленинские принципи интернационального воспитания трудящихся, Таллин, 1971, с. 189—190.
2 «Озіеигора», 1968, РеЬгиаг, 8. 82.
128
буржуазії спроба під виглядом об’єктивізму протягнути фальсифікаторські ідеї. Отже, так само, як і його буржуазно-націоналістичні попередники, Костюк знову ж таки концентрує свої «об’єктивні» зусилля не на аналізі ленінської національної політики КПРС, а на ілюстрації наперед заданої схеми «зіткнення» нейтралістської, за його словами, програми більшовиків з корінними інтересами націй і народностей нашої країни Ч
Г. Костюк та К° «звичайно працюють «на підхваті», а ось замовники створюють «дальні системи» буржуазної пропаганди,— підкреслює М. Б. Мітін,— конструюють штучні суперечності, приписують їх світовому соціалізму та намагаються піднести їх в ранг закономірностей. Традиційне буржуазне мислення не дає можливості об’єктивно зрозуміти діалектичну взаємодію двох тенденцій в розвитку національної державності, господарства та культури.
Наші опоненти на Заході говорять, що ці тенденції начинені «вибуховим матеріалом». Проте там, де нашим критикам мариться «вибухи», ми бачимо могутнє джерело творення»1 2.
У своєму підході до розгляду національних відносин в СРСР «совєтознавство» виходить з антинаукових, метафізичних позицій — з протиставлення односторонньо зрозумілого ними національного фактора інтернаціональним моментам. Не бажаючи бачити діалектичного зв’язку та взаємозумовленості інтернаціонального та національно-особливого, буржуазні, а за ними й буржуазно-націоналістичні критики ставлять абсолютну хибну дилему:
або розвиток радянського народу — або розвиток радянських національних спільностей;
або розвиток єдиної радянської культури — або розвиток національних культур;
або радянський патріотизм — або національна самосвідомість;
або поширення російської мови — або розвиток національних мов;
1 Критичний розгляд праці Г. Костюка див.: Л. О. На горн а. Критика фальсифікацій національної політики КПРС і Радянської держави.— «Комуніст України», 1972, № 3.
2 Див.: «Новое время», 1972, № 52, с. 22.
129
9 48
або розвиток (розквіт) націй — або їх зближення *.
При такому підході до національної проблеми можна вигадати будь-які речі, включно до тверджень про наявність «українського», «єврейського» та інших «питань», навколо яких розпалюється антирадянська істерія.
Для буржуазного націоналізму характерна загально-методологічна хиба буржуазної соціології в цілому, яка полягає в запереченні об’єктивності відносин, що складаються між націями насамперед під впливом соціально-економічного устрою, суспільних відносин. Буржуазними ідеологами, зокрема, не враховується дія двох історичних тенденцій у національному питанні при соціалізмі (розквіту та зближення націй), цілком відмінних від тенденцій капіталізму як за соціальним значенням, так і за ступенем їх впливу на розвиток суспільства 1 2.
Дія двох тенденцій в національному питанні, що властиві соціалістичному суспільству, спрямована на зміцнення єдності радянського суспільства, на забезпечення невпинного розвитку радянського народу в цілому і кожної радянської нації зокрема. Радянський народ з його соціалістичним колективізмом, революційним оптимізмом, ідейною переконаністю є втіленням того спільного, що властиве всім націям і народностям СРСР і кожній з них. В цьому знаходить свій вираз діалектичний взаємозв’язок інтернаціонального та національного. «Дві тенденції — розквіт та зближення націй — є у нас провідними тенденціями у національних відносинах. І було б неправильно протиставляти чи відривати одну тенденцію від іншої, бо провідний процес інтернаціоналізації життя радянських народів розвивається на основі економічної, соціальної та моральної єдності радянського народу» 3.
1 Див.: В. Г. Говорущенко. Основньте направлення фальси-фикании буржуазними идеологами национальншх отношений в СССР.— У кн.: Ленинизм и современная идеологическая борьба в области национального вопроса. М., 1970, с. 39—40.
2 Не можна не погодитися з М. І. Куліченком, що в ленінській теоретичній спадщині е всі основні елементи світового закону соціалізму в національному питанні (див.: М. И. Куличенко. Развитие В. И. Лениньїм марксистской теории национального вопроса.— «Вопросн истории КПСС», 1970, № 3, с. 62—63).
а Д. Кунаев. Укрепление советского государства — дело всех народов СССР.— «Известия» від ЗО червня 1972 р.
130
Розквіт і зближення націй —два явища, які відображають сутність процесу соціалістичної інтернаціоналізації суспільного життя Ч Таке розуміння взаємозв’язку двох тенденцій у національному питанні не лише найбільш повно відображає реальні явища суспільного життя, а й враховує більш віддалену перспективу — досягнення повної єдності націй, виникнення і розвиток комуністичних націй, всебічний розвиток багатонаціонального радянського народу як прообразу майбутнього співжиття народів у безнаціональному комуністичному суспільстві.
Разом з тим ленінський аналіз двох тенденцій у національному питанні при капіталізмі дає можливість визначити об’єктивні передумови для виникнення великодержавного шовінізму та місцевого націоналізму, які в умовах капіталізму є так само неминучими, як неминучі всі класові й національні антагонізми капіталізму. При капіталізмі відбувається абсолютизація однієї з двох взаємопов’язаних тенденцій, а звідси поява концепцій національної винятковості або ж національного нігілізму, які мають спільні теоретико-пізнавальні корені.
Знання та використання на практиці ленінської концепції національного питання допомагає розкрити помилковість та реакційність обох, крайніх на перший погляд, точок зору; зрозуміти безпідставність вихідних позицій буржуазних та буржуазно-націоналістичних авторів. Вони не можуть мислити Інакше, ніж категоріями національної винятковості або національного нігілізму. У викривленому світлі вони зображають розвиток національних відносин в СРСР, маючи перед собою не дійсність, а заздалегідь «запрограмовану» фальсифікаторську схему.
Послідовна науковість у трактуваннях складних питань теорії національних відносин, чіткість понять, категорій і окремих дефініцій — важлива умова ідейної боротьби з буржуазною ідеологією та буржуазним націоналізмом. Не можна не погодитись і з зауваженням Е. В. Тадевосяна, висловленим з приводу тверджень де
1 Має рацію Г. О. Зіманас, який протиставляє такі категорії, як розквіт — занепад, розвиток — застій, зближення — відчуження, але який заперечує можливість протиставлення категорій розквіту та зближення (Г. О. Зиманас. Развитие и сближение наций в усло-виях строительства социализма и коммунизма, с. 16).
131
9*
яких наших авторів про розвиток радянської національної державності «по лінії згасання». Е. В. Тадевосян, на наш погляд, слушно зауважує, що в «галузі національно-державного будівництва штучне підштовхування до відмирання форм радянської національної державності, як і відмова від їх дальшого вдосконалення і розвитку може завдати тільки шкоди» !. Твердження деяких наших авторів про «згасання», «взаємну асиміляцію» націй, що в зв’язку з появою такої реальності, як радянський народ, відбувається процес «створення єдиної нації з єдиною рідною мовою»1 2, про серйозну «модифікацію» та поступове «згасання» ознак нації тощо є передчасним забіганням вперед, спробою штучно прискорити об’єктивний розвиток процесу інтернаціоналізації суспільного життя радянських націй3.
Ми поділяємо точку зору М. І. Куліченка, який, проаналізувавши погляди І. М. Кисліцина, В. Мачаваріані, М. І. Ісаєва, М. Іхілова, І. Якушина, вказує на те, що «теорія» «єдиної радянської нації», висновки про втрату «конкретними націями» окремих ознак тощо, фактично ллють воду на млин буржуазної лженауки, яка сутність нації завжди зводила до психічних та етнічних факторів.
1 3. В. Т а де в о ся н. О серьезних ошибках в освещении проблем советского национального строительства.— «Вестник Московско-го университета. Теория научного коммунизма», 1971, № 7, с. 70.
2 А. А. И су по в. Национальний состав населення СССР. М., 1964, с. 9.
3 Ці та подібні їм помилкові твердження використовуються буржуазними та буржуазно-націоналістичними авторами для заяв про «асиміляцію», «русифікацію», створення «єдиної російської нації» тощо. Один з ватажків ОУН—закордоном М. Прокіп у статті «СРСР напередодні 50-ліття», для «доказу» основоположної для націоналістів тези посилається на статтю А. Е. Мордінова, опубліковану в журналі «Вопросн философии» (1971, № 6), в якій автор говорить, що в нашому суспільстві зараз відбувається процес злиття націй.. А втім зближення та злиття націй — два взаємопроникаючих та взае-мозумовлених процеси. Зближення націй підготовляє їх злиття в майбутньому. Зміщення в часі, ігнорування різних процесів зближення і злиття в міжнаціональних відносинах неправомірно теоретично, а на практиці може привести до забігання вперед, недооцінки закономірностей зближення чи змазування кінцевої мети комунізму — злиття націй в єдину загальнолюдську сім’ю. (Див.: Г. О. З и м а н а с. Сбли-жение социалистических наций.— У кн.: Актуальніше вопросьі разви-тия национальньїх отношений в свете решений XXIV сьезда КПСС, с. 21).
132
Ідея формування «єдиної радянської нації» веде до загострення значимості національних факторів, бо ж її втілення було б неподільно пов’язане з неминучою в такому разі «денаціоналізацією», загальмуванням розвитку націй та народностей. Такий курс викликав би зростання недовір’я між народами, навіть, можливо, збільшення елементів націоналістичних проявів. Справі інтернаціональної згуртованості радянських націй та народностей було б завдано відчутної шкоди !. «Дальше зближення націй і народностей нашої країни являє собою об’єктивний процес,— підкреслює Л. І. Брежнєв.— Партія проти того, щоб його штучно форсувати,— в цьому немає ніякої потреби, цей процес диктується усім ходом нашого радянського життя. Разом з тим партія вважає недопустимими будь-які спроби стримувати процес зближення націй, під тим чи іншим приводом чинити йому перешкоди, штучно закріплювати національну відособленість, бо це суперечило б генеральному напрямові розвитку нашого суспільства, інтернаціоналістичним Ідеалам та ідеології комуністів, інтересам комуністичного будівництва»1 2. Отже, питання про об’єктивно діючі дві тенденції в національному питанні є важливим для боротьби проти буржуазного націоналізму, шовінізму та опортунізму, проти проявів національної винятковості та національного егоїзму. Воно має величезне значення для вироблення чіткої лінії виховання трудящих мас в дусі пролетарського інтернаціоналізму та непримиренності до буржуазного націоналізму будь-яких гатунків.
Водночас боротьба проти буржуазного націоналізму потребує конкретного розгляду тих аргументів, з допомогою яких апологети буржуазії намагаються обгрунтувати свої реакційні доктрини, спрямовані на відчуження народів, на розпалювання ворожнечі між ними. Не можна боротися з націоналізмом одними фразами та загальними положеннями, навіть якщо ці фрази — про єдність національного та інтернаціонального. Дійовим може бути лише конкретний підхід до суті справи, викриття конкретних носіїв будь-яких проявів ідеології націоналізму, мо
1 Див.: М. И. Куличенко. Национальнне отношения в СССР и тенденции их развития, с. 415—4.16.
2 Л. І. Брежнєв. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, с. 25—26.
133
білізація суспільної думки на боротьбу з ними Щодо цього спинимось на питаннях, які висвітлюють націоналізм в гносеологічному відношенні, на його, так би мовити, філософській основі.
ІДЕАЛІЗМ ТА ІРРАЦІОНАЛІЗМ ЯК ВИХІДНІ ПРИНЦИПИ БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧ-
НИХ КОНЦЕПЦІЙ НАЦІЇ
Однією з головних рис буржуазно-націоналістичного підходу до тлумачення національної спільності людей є спроби будь-що відкинути вирішальне значення історичних та соціально-економічних процесів для формування національної специфіки, спроби «замкнути» проблему на специфічно-національному, яке в свою чергу тлумачиться як щось «незбагненне», «недосяжне» для людського розуму, що виникає спонтанно та незалежно від дії законів розвитку суспільства.
Буржуазні, а слідом за ними й буржуазно-націоналістичні автори ігнорують той факт, що нація є певною частиною структури суспільно-економічної формації, що вона обмежена певними історичними рамками. Піднімаючи на щит національно-специфічне, тлумачачи націю як «феномен» історії, а національні почуття як самостійний фактор1 2, буржуазно-націоналістичні автори тим самим ігнорують, з одного боку, принцип історизму при аналізі суспільних явищ, а з другого — роль об’єктивних умов життя суспільства в процесі формування нації. Це призводить до того, що національна спільність націоналістичними авторами оголошується «річчю в собі», містичною, ірраціональною, непізнаваною сутністю, яка існує над суспільством, над класами, як найбільша цінність, поза системою суспільного виробництва, соціально-економічних процесів, політичних та міжнародних відносин, які в
1 Див.: П. М. Рога чо в, М. А. С ве р дл и н. Теорегические основи единства советского патриотизма и пролетарского интерна-ционализма.— У кн.: Единство советского патриотизма и пролетар-ского интернационализма. Волгоград, 1967, с. 28.
2 Важливе методологічне значення в цьому відношенні має ленінське визначення сутності національних почуттів та їх ролі у суспільному житті, його наголос на тому, що «говорити про національне почуття, як самостійний фактор, значить тільки замазувати суть справи». (В. І. Ленін. Твори, т. І, с. 133).
134
сукупності з етнічними факторами визначають сутність, характер та форми національного розвитку нації1. Так, визначаючи суть націоналістичного «колективного ідеалу», один з ідеологів українського буржуазного націоналізму Д. Донцов писав: «Цей ідеал, незважаючи на класові, станові та інші різниці чи змінливості конкретної форми цього ідеалу,— це щось, що існує в дійсності, а не тільки в комбінаціях вчених. Це «щось» має кожна нація, що грає якусь роль в історії... У віках тяжкої боротьби за існування нації кристалізується цей ідеал, стаючи з неясного, напівсвідомого почуття — виразною політичною програмою». Такий підхід до визначення сутності нації свідчить про те, що антинауковий погляд на природу нації як на деміурга суспільного розвитку зі своїм «вирішальним та незбагненим» «щось» міститься у «фокусі» будь-якого націоналізму, і становить філософську його основу, а філософським відображенням боротьби пролетарського інтернаціоналізму та буржуазного націоналізму е боротьба матеріалізму та ідеалізму в розумінні сутності нації та національних відносин.
Як відомо, В. І. Ленін протиставляв інтернаціоналізм і націоналізм не тільки в політичному відношенні, а й як два непримиренних світогляди. Націоналізм у гносеологічному відношенні характеризується метафізичним мисленням, відривом особливого від загального і перетворенням цього особливого в загальне. Як зауважував С. Г. Шаумян, в націоналістичній свідомості сама національність постає як індивідуальність, природна та вічна форма буття1 2.
За визнанням Д. Андрієвського, буржуазний націоналізм спирається на загальну систему цінностей, побудований не на матеріалізмі та детермінізмі, а на ідеалізмі та волюнтаризмі. Звідси і апологетичні тлумачення підпорядкування суспільно-класового «національно-державному, що зависло у воздусі».
Націоналізм, твердиться в оунівському документі «Ідея і чин», цілком виключає матеріалізм, особливо
1 Див. докладніше: Ф. Я. Горовський. Соціально-політичні основи розквіту та зближення соціалістичних націй в СРСР. К-, 1968, с. 10—11.
2 Див.: С. Г. Ш а у м я н. О национально-культурной автономии. М., 1959.
135
історичний матеріалізм, який нібито «вважає життя і суспільно-історичний розвиток як гру матеріально-економічних процесів на підставі залізних фізичних законів детермінізму». А далі автор цього документу М. Орлик намагається в типово ідеалістичному дусі говорити, що людська психіка, воля та свідомість відіграють «вирішальну» роль в житті суспільства та «творять» його. Саме ці та й подібні до них постулати ввійшли складовою частиною в програми ОУН, а згодом, в наші дні,— ОУН (бандерівців) та інших буржуазно-націоналістичних угруповань. Причому ця «філософія життя» була, по суті, дублюванням відповідних схем тодішньої буржуазної соціології, зокрема писань О. Шпенглера з його ненавистю до трудящих, соціалізму, шельмуванням науки, ролі розуму.
«Філософія життя» українського буржуазного націоналізму сформувалася як ідеологічний відповідник найбільш реакційних буржуазних концепцій, зокрема німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму. Відомий в націоналістичних колах автор М. Іванейко, ставлячи риторичне запитання: «Хто перейме провід нової доби, опанованої інтуїцією?», відповідав: «Німецький націоналізм та італійський фашизм», бо ж «є щось містичне в тому щось, що обіцяє далекі можливості духа» !.
Сучасні буржуазно-націоналістичні автори, конструюючи «новітні» антирадянські програми своїх організацій, «підпираючи» їх, як вони говорять самі, «філософічними підставами», ведуть себе дещо обережніше1 2. Одна з таких антирадянських буржуазно-націоналістичних груп — так звана ОУН — закордоном3 виступила ще в 1956 р. з обгрунтуванням своєї «ідейно-програмової окремішності»
1 «Перемога», 1936, № 1, с. 12.
2 3 цього приводу прогресивна емігрантська газета «Українське життя» писала: «Розпачлива метушня... й весь цей хаос сингальської політики, все це е ознака повного соціально-організаційного розвалу й ідеологічно-духовного банкрутства «сотні рятівників». А втім його треба було давно чекати... Передусім дійсність українського народу, який здалеку від закамаркових спекуляцій своїх непроханих спаси-телів і їхньої злочинної діяльності, без жодної уваги до їхньої гризні за крихти з панських столів, з усім нещадним переконанням про їхню нікчемність і зайвість супроти України, міцний і мудрий живе, працює й росте» («Українське життя» від 11 травня 1950 р.).
3 ОУН — закордоном виникла в 1954 р. у Мюнхені (ФРН).
136
від інших націоналістичних організацій. «Новим» словом вищеназваної оунівської групи була теза, що ОУН — закордоном не «пов’язана» з будь-якою філософською платформою — ні з ідеалізмом, ні з матеріалізмом. ОУН — закордоном, за свідченням її прихильників, виступила проти «донцовсько-ніцшеанського поганського ідеалу» колишньої «матірної» ОУН, проти макіавелізму та аморальності донцовських ідей. З’єднання ідейно-політичних основ українського націоналізму з особою Донцова, вказується в програмі ОУН — закордоном (деякі емігрантські кола вважають його ідеологом ОУН), є неправильним і позбавленим всякої основи.
Всупереч антидемократичній «ідеологічній» писанині Донцова, його відвертого, нічим не прикритого шовінізму та расизму, ватажки ОУН вжили «спасенну» догму українського буржуазного націоналізму—ідею нації, як «основний ідейно-політичний принцип», тлумачачи націю як «вищу форму суспільного життя». Звідси заяви про відкидання «всіх» напрямів філософського ідеалізму та матеріалізму, які вважають націю тимчасовою формою суспільного процесу.
Ми спинилися на програмі ОУН — закордоном з декількох міркувань. Насамперед «нова» ініціатива цієї націоналістичної організації була проявом спроб українських буржуазних націоналістів в умовах загального збанкрутіння їх «ідейного» багажу дещо «модернізувати» ідеологічні, політичні установки та, зокрема, світоглядні принципи, з допомогою яких робляться спроби ідейно вплинути на масу трьохмільйонної української еміграції за кордоном.
Квінтесенцією цього «обновленського процесу» Є, в кінцевому підсумку, «основоположні» буржуазно-націоналістичні догми про націоналізм як якусь «третю» ідеологію, що в сучасних умовах нібито може відіграти роль ледве не «панацеї» для врятування повного соціальних та національних катаклізмів буржуазного суспільства, для врятування від остаточного виродження принаймні буржуазно-націоналістичних елементів української еміграції. Далі. «Рішучі» виступи проти «апостола» українського буржуазного націоналізму Д. Донцова мають на меті пожертвувати ним заради «загальнодемократичного оновлення» всієї доктрини українського буржуазного націоналізму, яка завжди характеризувалася
137
і характеризується антидемократизмом та антилюдяні-стю Ч
Один із західних «українознавців» І. Лисяк-Рудниць-кий, зробивши «історіософічний» екскурс у минуле та сучасне українського буржуазного націоналізму, визнав, що над ним «витає спадщина тоталітарного націоналізму міжвоєнної та воєнної доби», тобто спадщина гітлерівського націонал-соціалізму. В зв’язку з цим, продовжує автор, центр буржуазно-націоналістичної «сцени» за кордоном «густо обсажений людьми, які нагадують колекцію персонажів зі сторінок «Мертвих душ» Гоголя», а теперішні оунівські відламки являють собою тільки мізерні відзнаки колишньої «основоположної» ОУН. Буржуазно-націоналістична еміграція перетворилася «на музей курйозів, де, немов у спиртових банках, штучно законсервовані різні суспільно-ідейні покручі».
Де причина цих «покручів»? — запитує Лисяк-Рудни-цький. Виявляється, вона полягає не в реакційності світогляду, ідеології та політики українського буржуазного націоналізму, не в їх невідповідності соціальному прогресу та життєвим інтересам української нації. На думку Лисяк-Рудницького, український буржуазний націоналізм повністю вписався б в «ідейні заложення демократичного західного світу», якщо С. Баран, О. Назарук, Ю. Панейко, В. Старосольський та інші галицькі «інтелектуали» 20—40-х років XX ст. замість «примітивного національного утилітаризму» зайнялися б розробкою «іс-торіософічних» аспектів українського буржуазного націоналізму, створили б хоч один «соціальний трактат». Звинувачуючи цих буржуазно-націоналістичних діячів у браку «високорозвинутості» та «ідейної насиченості», І. Лисяк-Рудницький не обминув також «ідейних» попередників типу П. Куліша, В. Антоновича та ін. за «раціоналізм», «відсутність» розуміння ролі підсвідомого на противагу свідомому 1 2.
1 «Український націоналізм у минулому пов’язувався з усім, що в країні (мається на увазі буржуазно-поміщицька Польща.— Ю. Р.) було найбільш реакційним, фашистським, пронаціоналістським...» («Тітез Ьііегагу Зирріетепі» від ЗО січня 1969 р.).
2 До речі, це твердження повністю не відповідає дійсності. І П. Куліш, і В. Антонович, і М. Грушевський виходиил з ідеалістичного розуміння суспільного розвитку, вони віддавали перевагу «духу» над матерією, агностицизму над раціоналізмом.
138
Іменуючи Донцова пророком ірраціоналізму та волюнтаризму, Лисяк-Рудницький говорить про нього не як про філософа, а як про софіста, шукача ефектів. Донцов-ська писанина — «це безконечне переслідування, з дрібними варіантами, дуже обмеженого репертуару ідей. Тон цих писань стає щораз більше фантастичним, аргументація щораз більш свавільна, з виразними параноїдними рисами (тлумачення різних подій і явищ як наслідку змовницької діяльності таємничих «темних сил»). Разом з тим — безкритичне вихвалювання фашизму й гітлериз-му та пропаганда ірраціоналізму, антиінтелектуалізму й волюнтаризму».
Отже, ОУН — закордоном робить спроби дещо змінити архіреакційні вихідні позиції українського буржуазного націоналізму, точніше — дещо прикрасити, посилити його концептуальну орієнтацію. Навіть прихильники буржуазного націоналізму починають розуміти примітивізм «теоретичних» та «ідейних» засад «старого» та «новітнього» українського буржуазного націоналізму, нерозбірливість у методах «дослідження». Один з оунівських діячів С. Процюк змушений констатувати безпорадність «істо-ріософічних» «розвідок» буржуазно-націоналістичних авторів, він вказує, що «багато книжок, які видані в США... за розцінкою наукових кіл належать до категорії політи-канських памфлетів», що в націоналістичному середовищі «якраз надто часто доводиться чути апологетику недотягування, а то й грубих припущень й помилок». Основну причину цього загрозливого для українського буржуазного націоналізму явища Процюк вбачає в застарілості його «ідейних» засад, тобто, як він пише,— в звеличенні та ідеалізуванні догматів, висунутих ще на рубежі XIX— XX ст. П. Кулішем, В. Антоновичем, М. Грушевським та іншими ідеологами «старого» українського буржуазного націоналізму.
Здавалось би, від такої «рішучості» у викритті ідейно-теоретичних джерел українського буржуазного націоналізму, оунівського культу аморалізму та ірраціоналізму лише один крок до визнання ідейного збанкрутіння українського буржуазного націоналізму в цілому, до визнання невідповідності суспільному прогресу та життєвим інтересам української нації. Проте саме цього кроку і не роблять ні І. Лисяк-Рудницький, ні С. Процюк, ні інші «помірковані» буржуазно-націоналістичні «критики». Всі
139
вони в унісон твердять знову ж таки про «потайні імпульси», що приховані та не розкриті ще в українському буржуазному націоналізмі.
Фраза, яку часто проголошують прихильники ОУН — закордоном: «ні ідеалізм, ні матеріалізм» розкривається ними самими досить прозоро і недвозначно. Лисяк-Руд-ницький, наприклад, «викриваючи» суперечності у поглядах Донцова, наводячи численні «приклади його дурно-ти», насамперед подбав про те, щоб ніхто не звинуватив його самого в «раціоналізмі». Лисяк-Рудницький наголошує на тому, що його «критика» ірраціоналізму Донцова не означає, що він стоїть на позиціях «послідовного раціоналістичного світогляду», марксизму або навіть позитивізму. «Думки про те, що ціле життя людства може бути упорядковано на раціональних, наукових основах,— говорить Лисяк-Рудницький,— я завжди відкидав, як найвищу утопію». Автор, апелюючи до Канта з його визнанням меж наукового пізнання, наголошує на величезній вазі підсвідомих, ірраціональних чинників у людській психіці, суспільстві взагалі. С. Процюк в свою чергу підкреслює значення психологічних, підсвідомих факторів, так званого феномену відплати, або помсти, емоційних переживань, які «відіграють більшу роль у розходженні між цілими народами, як прийнято думати». В такому разі, яка ж різниця між поглядами Липинського та Донцова, з одного боку, та «поміркованими» колами буржуазно-націоналістичного «сьогодення» — з другого?
Цю різницю розкрив колишній редактор журналу «Листи до приятелів» М. Шлемкевич. Говорячи про «монархічні» та «провідницько-отаманські політично-світо-глядові підстави», він показав, що, наприклад, Липинський взяв «арсенал своїх понять з тодішніх ірраціональних філософських течій Європи», що донцовська стихійна воля, немотивовані емоції — «ці легітимні володарі душі, а не інтелект-розум» — вже не відбивають сьогочасного стану буржуазної філософії та соціології, а його «теорія» волюнтаристської стихійності втратила свою соціальну базу в особі галицької буржуазії та декласованого елементу міста й села.
Де ж тоді вихід? С. Процюк вбачає його в необхідності «модернізації емігрантської науки», її методології та світоглядних підстав за рахунок включення в «знали» українського буржуазного націоналізму концепцій
140
О. Шпенглера та А. Тойнбі1 антинаукових положень Е. Ліебгарда про «визначальну» роль національного характеру. Цей останній намагається пояснювати історичні події фізичними станами чи суто особистими переживаннями «видатних» осіб 1 2.
Щодо І. Лисяка-Рудницького, то він стоїть за «ідеалістично-модерний» напрям дальшого «розвитку» українського буржуазного націоналізму, за те, щоб останній «вилився б в інші, більш позитивні форми», тобто, як він сам пише, узгодився би повністю з «ідейними заложен-нями демократичного західного світу», тобто продовжив «магістральну» лінію українського буржуазного націоналізму відвертого запозичення «чужих» реакційних концепцій капіталістичного Заходу. Лисяк-Рудницький наполягає на «підсиленні» «теоретичних» основ українського буржуазного націоналізму концепціями К. Юнга та М. Вебера з висновком останнього, що наука не може визначити мету людської діяльності. Називаючи Юнга та Вебера своїми вчителями, Лисяк-Рудницький підкреслює, що для нього «наголошування раціоналізму має так би мовити педагогічний характер».
Отже, сучасні спроби «модернізувати» український буржуазний націоналізм не торкнулися та й не могли торкнутися антинаукового змісту його трактування суспільних явищ, реакційного характеру його світоглядних та ідейно-теоретичних джерел. Постійно апелюючи до новітніх концепцій сучасної буржуазної філософії та соціології, сучасний український буржуазний націоналізм не виробив, та й, звичайно, не міг виробити доктрин, що відрізнялися б від «основоположних» догм попередника — «старого» українського буржуазного націоналізму.
1 Апеляція С. Процюка та К° до О. Шпенглера невипадкова, адже починаючи з Шпенглера буржуазна філософія стає на бік активного антикомунізму, расистські та людиноненависницькі концепції набувають в ній великого поширення, переплітаючись з релігійно-містичною думкою (див.: Современная буржуазная философия. М.., 1972» с. 10). Аргументовану критику «теорії суспільного розвитку» А. Тойнбі див.: Ю. Н. С е м е н о в. Общественнмй прогресе и социальная философия современной буржуазии. Критический очерк американских и английских теорий. М., 1965.
2 Е г п з і ЬіеЬЬагб, Оегбе ЬіеЬйагсІ. Епі\уіск1ип§ еіпег беиізсЬеп ЕіЬпогепігізтиз — 8ка1а ХеіізсЬгіН Ехрегітепіаіе ипб еп£е-XVапде РзусЬоІо^іе, Всі XVIII (1971), 8. 447—471.
141
Подібно до своїх попередників, верхи буржуазно-націоналістичної частини української еміграції, тлумачачи світогляд як найбільш важливу умову ідеологічних систем, що визначає «духовно-моральні вартості та критерії життя», базуються на вихідних позиціях ідеалістичних філософських схем. Основне питання філософії — співвідношення матерії та свідомості, мислення та буття — вони розв’язують ідеалістично.
Характерно, що і в наші дні ідеологи буржуазного націоналізму намагаються не лише довести «примат» духовного над матеріальним, а й зобразити світогляд українського народу як «відвічно ідеалістичний» і, отже, «протиборний» марксистсько-ленінському світогляду — діалектичному та історичному матеріалізму, який нібито ігнорує загальнолюдське та національне, особу як таку.
Серцевиною світоглядних принципів українського буржуазного націоналізму є відкидання об’єктивної причинної зумовленості природних, суспільних та психічних явищ, проповідь культу індетермінізму, волюнтаризму та агностицизму.
Теоретичною (філософською) основою українського буржуазного націоналізму є ідеалізм та ірраціоналізм, які втілені в різних формах суб’єктивізму та метафізики, а ідейно-методологічними джерелами є суб’єктивно-ідеалістичні та ірраціональні догми минулого, «серцевиною» яких є расистські й так звані психологічні «теорії» нації.
Спираючись на положення А. Шопенгауера, М. Гарт-мана, Ф. Ніцше, В. Вундта та їх сучасних послідовників, буржуазно-націоналістичні автори і в наші дні відстоюють як «рушійну силу» суспільного розвитку сліпу, нерозумну за своєю природою, містичну волю, «вольовий егоїзм», з яким передусім ототожнюється «національний» егоїзм. Іншими словами, сучасний український буржуазний націоналізм зовсім недвозначно взяв на своє «озброєння» відверті антидемократичні та антисоціальні волюнтаристські концепції, які своїм еклектицизмом, агностицизмом, ірраціоналізмом та інтуїтивізмом служать в кінцевому підсумку інтересам найбільш реакційних суспільних сил, інтересам світового антикомунізму.
Українська нація, або як її називають буржуазно-націоналістичні автори, «українська живучість», визначається, як «алогізм, ірреальність, парадокс... так само,
142
як цвітіння білотки (едельвейса) на крижаних вершинах». Цей ірреальний «феномен» з ознаками парадокса має в своїй основі знову ж таки ірраціональне «хотіння» людей з певними «вродженими рисами подібності» об’єднатись в одне ціле, що інколи свідомо, а інколи несвідомо береться за здійснення свого «національного хотіння».
Ці та подібні їм теоретизування свідчать знову ж таки про те, що буржуазно-націоналістичні концепції сутності нації є різновидом буржуазних містифікацій національного фактора, що мають на меті протиставити національне інтернаціональному, розчинити класові, соціальні аспекти в невиразному, незбагненному, ірраціональному «національному ідеалі». В цьому український буржуазний націоналізм цілком збігається з буржуазними концепціями расистського та геополітичного гатунку, які для досягнення суто політичних цілей надають нації якийсь містичний ореол. Надумані абстракції націоналістичних авторів щодо проблем нації стоять осторонь науки, осторонь розвитку національної спільності в умовах класового антагоністичного суспільства.
Вкрай надумана та заплутана схема буржуазно-націоналістичного тлумачення нації має, проте, цілком певну соціальну, класову спрямованість — підняти на щит націю на противагу класу, який, за твердженнями апологетів буржуазного націоналізму, є витвором людського розуму, людських, прагматичних устремлінь. Щодо нації, то вона, мовляв, є «вічною та абсолютною категорією», яка подібно до легендарного фенікса з’являється з попелища. Нація, на їх думку, «позачасова єдність в духові, крові та історичному призначенні», нація— міф1. В основі поняття нації, твердив В. Липинський, лежить містичне ядро. Скільки б прикмет націй не перебирали, скажімо мову, культуру, літературу, територію, расу тощо, кінець кінцем дійдемо до чогось несвідомого, того, що прийнято звати «душею» нації. «Яка мета такої метафізики? — пише прогресивний діяч Ю. Косач.— Заслонити дійсність, об’єктивну правду історії, позбавити можливості... реалістичної і правильної оцінки всіх фактів і явищ, що складалися на розвиток нашого народу від сивої давнини аж до сучасності. Така «міфо-
. 1 Нація, твердила буржуазно-націоналістичний автор Д. Вікон-ська,— це «містичне тіло у духовному світі».
143
творчість» цілковито спотворює всю картину історичного розвитку суспільної і національної свідомості нашого народу, зумовленої насамперед і завжди боротьбою антагоністичних сил внутрі його» 1.
Буржуазно-націоналістичному міфотворству з його «взагалі-національною» ідеєю протистоїть пролетарський інтернаціоналізм з його дійсно національною ідеєю. Фікціями «абсолютної, надісторичної, незмінної української правди і чину», фікціями про уявну абстрактну Україну, яка, мовляв, існувала ізольовано і була керована лише «твердою рукою провидіння» серед хаосу випадковості і можливості, український буржуазний націоналізм прагне заперечити об’єктивність законів розвитку нації в усій її складності та взаємопроникливості1 2. Отже, не випадково український буржуазний націоналізм з його центральною ідеєю нації-міфа характеризувався в ЗО—40-х роках як карикатурний націоналізм, що намагався перетворити історію в «чорну магію, штукарство, засіб пропаганди бажаних ідей», а Д. Донцов — як «апостол друго-розрядності та примітивізму»3.
До подібних маніпуляцій з поняттям «нація» вдаються і сучасні буржуазно-націоналістичні автори, які тлумачать національну спільність людей знову ж таки як «рушійну» силу суспільного розвитку, а націоналізм — як підсвідоме чи дещо усвідомлене ірраціональне прагнення націй до самовияву і «повного розвою» її духовних і фізичних властивостей4. Причому один із сучасних «теоретиків» ОУН-мельниківців Ю. Селецький наголошує на тому, що нація — «чисто» духовне явище, тому вона нібито не піддається раціональному дослідженню. Нація, на його думку, є якимсь ірраціональним явищем для тих, хто захотів би пояснювати людське життя фізичними чи раціональними законами.
Подібні заяви про ірраціональний характер національної спільності людей та національних відносин, як
1 Юрій Косач. Від феодалізму до фашизму. Нью-Йорк, 1962, с. 5—6.
2 Див.: там же.
3 К. Пушкар. Націоналізм. Критика фраз, с. 107.
4 Зрештою, «раціональність» існування найреакційнішого націоналізму (особливо після утворення СРСР) його апологети можуть пояснити тільки «вищими» інтересами, якимись «потаємними», ірраціональними «хотіннями» знову ж таки якогось «незбагненного національного єства».
144
прояв ірраціонального «національного ег^о», свідчать про відмову буржуазно-націоналістичної псевдонауки від пізнання справжньої природи нації та національних відносин. Агностицизм, таким чином, виступає, з одного боку, як форма апології «вільного світу» з його «непізнаванними» та нерозв’язними національними і соціальними конфліктами; з другого — як засіб боротьби проти наукового комунізму, а також фальсифікації радянської дійсності, яка «звинувачується» в нехтуванні «нації-мі-фа», «української історичної синтези», «ірраціональних хотінь та імпульсів сукупного українця».
Трудящі західноукраїнських земель вже віддавна чітко визначили свою соціальну орієнтацію, пішли разом з усім українським народом, з усіма народами радянської країни по шляху будівництва комуністичних підвалин. А для уніатів та українських буржуазних націоналістів «кращими» ідеями стали «примат» національного над соціальним, міф про «націю» як абсолют усього економічного, соціально-політичного та культурного життя.
Причому містика «додавалась» в поняття нації з цілком певних ідеологічних міркувань: з допомогою «незбагненних», ірраціональних, агресивних «хотінь», закладених нібито в людині та і взагалі в нації, робляться спроби довести не тільки небажаність, а й неможливість добросусідських відносин між людьми, братніх відносин між окремими націями. В. Винниченко, наприклад, у своєму нотатнику «Думки про себе на тім світі» (1933 р.) писав, що саме культивування інтуїції, «фізико-психічних індивідуальностей», низьких інстинктів може стати додатковим засобом у боротьбі проти пролетарського інтернаціоналізму. «я розумію «розумом»,— теоретизує автор,— що «всі люди брати, всі країни — рідні». А тимчасом в інтуїції (не в «чистій» свідомій логіці) щось каже (знову з’являється одіозне «щось».— Ю. Р.), що трошки якось тут зовсім не так, що саме ідея рівності всіх країн не пройшла ще до чуття, а слова «всяка людина на землі є брат» — не дійшли до мене».
Отже, соціальне призначення містифікованого тлумачення нації з боку українських буржуазних націоналістів полягає у відчуженні трудящих різних національностей, в проголошенні людиноненависницьких лозунгів, спрямованих проти братерського єднання пролетарів усіх країн,
145
10 48
зміцнення інтернаціональної єдності народів Радянського Союзу. Невипадково Д. Ребет, знову ж таки з допомогою ірраціональної «відрубності» народів, штучно конструює «складник поняття й ідеї нації» як «шукання й формування» окресленності, антропогеографічної «відмінності», природної та географічної індивідуальності. «Пе-кучішим» завданням для неї є те, щоб нація-міф спричинилася б до «актуального сенсу динамічно-підметного скерування на відрубність і протиставність до іншого історично-індивідуального комплексу, російської національної особовості».
Тлумачачи національну спільність як вічну та незмінну «абсолютну категорію», розглядаючи її поза часом, поза соціальним життям, класовою боротьбою, представники як «старого», так і сучасного українського буржуазного націоналізму переносять закономірності розвитку націй буржуазних на нації соціалістичні. Вони не розуміють (і не хочуть розуміти) корінних відмінностей соціалістичних націй від буржуазних націй, їх принципово іншу суть. Застосовуючи апологетичний підхід до проблеми націй та національних відносин, буржуазний націоналізм розглядає, скажімо, сутність української нації не як продукт конкретно-історичних умов, не як продукт капіталістичного способу виробництва, а як утворення бодай чи не часів Київської Русі, сивої давнини, козаччини та гайдамаччини, тобто як таку спільність, що виникла поза конкретним середовищем, як своєрідна містична, «понадкласова» сила.
Поборник «ідолопоклонного культу нації», або «зоологічного націоналізму», Донцов вважає, що справжні ознаки української нації живляться традиціями XII— XIII ст., «нашого темного середньовіччя» на противагу традиціям «лібералізму, демократизму, соціалізму, віри в роззброюючу силу гуманності» доби «вчених гермофро-дитів», які «вселюдськими» ідеалами присипляють ту правду своєї землі». Один із недавніх ватажків націоналістичної групи ОУН — закордоном Л. Ребет у виданій у Мюнхені книзі «Формування української нації», наприклад, стверджує, що «українська біологічна сила» зародилась ще раніше — із родового устрою та утримується всю історію «жертвами своїх членів, що принесені в ім’я спільних цінностей та культом традиційного життя». Подібні антинаукові твердження мають на меті ототожнити
146
таку нову Історичну спільність, як українська соціалістична нація, з українською буржуазною нацією, з її внутріщ, ньонаціональними конфліктами та іншими нашаруваннями колишнього антагоністичного суспільства. С. Рудниць-кий, а слідом за ним і сучасні націоналістичні автори твердять, що українці, мовляв, це «єдина» нація, щ0 «пережила однакові добрі та злі хвилі» і має «спільні однакові прагнення до майбутнього»
Вип’ячування «непізнаванної душі нації», її «здорового, колективного національного інстинкту» та інших атрибутів концепції «єдиної» української нації, в якій мовляв, завжди існувала «своя правда, своя сила» та «солідарність», логічно привело до проголошення націоналістами можливості свого «співжиття» в «єдиній українській спільноті» з трудящими Радянської України. Такий підхід відображає загальну тенденцію буржуазної соціології в тлумаченні історичного наслідування, яка відображається в абсолютизації процесу неперервності в розвитку нації незалежно від якісно нових соціально-економічних та політичних умов та соціальної сутності самої нації.
Безумовно, наслідування, зокрема в передачі різного роду знання, досвіду, традицій, елементів матеріальної культури, існує. В етнічному відношенні, тобто ЩОДО мови, етнічної території, українська буржуазна та українська соціалістична нація — це, зрештою, одна й та сама українська нація. Проте їх соціальна природа докорінно змінилася1 2. «Соціалістичні нації виникають на основі діалектичного заперечення націй буржуазного суспільства. Робітничий клас, що відіграє керівну роль в житті соціалістичної нації, враховує діалектику переривності та
1 3 цього погляду не можна погодитися з А. Н. Мнацакяном, який процес виникнення нації пов’язує не з становленням бур’ жуазної суспільно-економічної формації, а з епохою монгольського ярма, з «глибиною віків» (див.: А. Н. М н а ц а к я н. Ленин и решение национального вопроса в СССР. Ереван, 1970 г., с. 20). Критику помилковості цього висновку див.: М. П. Ч е р н о в. О некоторьц аспектах марксистско-ленинской теории национального вопроса в со-ветской литературе.— «Вопросьі истории КПСС», 1971, N2 2.
2 Об’єктивними критеріями при визначенні типу нації можуть служити економічна основа, соціально-класова структура, керівна сила нації, панівний соціальний зміст в культурі (див.: Ленинизм и национальннй вопрос в современньїх условиях, с. 38).
147
10*
непереривності в розвитку нації» Ч Наступність, наслідування, таким чином, відображає зв’язок, відношення між сутностями: старої якості, що заперечується, та нової якості, що стверджується, переривність та непереривність в розвитку цілісних структурних систем 1 2.
Ототожнення буржуазних і соціалістичних типів нації є свідомими, антимарксистськими перекрученнями. Воно свідчить не лише про хибність аргументів буржуазно-націоналістичних авторів, а й про антирадянський підтекст їх антинаукових розумувань. Зміст питання про історичну наступність у розвитку націй полягає в тому, в чому полягає справжня суть цієї наступності 3.
Що ж до буржуазно-націоналістичного варіанту «теорії» нації, то слід враховувати ще одну його рису. Таким «динаміко-підметним скеруванням» на відрубність та «протиставність» двох, в дійсності братніх, народів є та
1 Ленинизм и национальньїй вопрос в современньїх условиях, с. 38—39.
2 «Зв’язуючи заперечуване та заперечуюче, спадкоємність е загальним закономірним виявленням діалектичної єдності переривності та непереривності матерії, що рухається, тотожності та відмінності тих чи інших її об’єктів та нового в їх розвитку». (3. А. Б а л л е р. Преемственность в развитии культури. М., 1970, с. 17).
3 В науковій літературі з інтернаціоналістської проблематики була піддана аргументованій критиці точка зору про існування та дію загального «соціологічного» закону розвитку націй, єдиного для капіталізму та соціалізму («якщо є все ж таки наступність, історичний зв’язок, значить повинен бути і загальний закон, який зв’язує дві стадії в розвитку нації, що діють протягом всієї історії...») (П. М. Рогачов, М. А. Свердлив. Место советского народа среди исторических общностей людей.— У кн.: Советский народ — новая историческая общность людей. Волгоград, 1962, с. 210). Ми поділяємо точку зору І. П. Цамеряна, Т. Ю. Бурмістрової, А. Єгорова та ін. про те, що між процесами та тенденціями розвитку нації та національних відносин в умовах капіталізму і соціалізму існує лише історичний зв’язок, наступність, а не тотожність (див.: И. П. Ц а м е-р я н. Воплощение и обогащение идей пролетарского интернациона-лизма на историческом опите разрешения национального вопроса в СССР. М., 1968, с. 25; Т. Ю. Б у р м и с т р о в а. Теория социалисти-ческой нации. Л., 1970). Закони суспільного розвитку діють до того часу, поки зберігаються умови, що викликали їх до життя. Як тільки соціально-політичні умови змінилися настільки, що вже немає бази для дії старих законів, останні втрачають свою силу і поступаються місцем новим законам, що викликані до життя новими соціально-політичними умовами. Це загальна принципіальна постановка питання (див.: А. С. Ковальчук. Становление нового качествавразвитии общества. М., 1968, с. 36).
148
кож твердження, що на українську націю «впала печатка божа», що вона була створена, як і більшість «кращих» націй, за задумом «творця» всупереч іншим націям, що з’явилися як витвір антихриста, сатани. Імпульсом великих рухів, говорить Д. Донцов, є фактори «духового, містичного характеру, які коріняться в невидимій сфері національної підсвідомості... в аксіоматичній, бездоказовій вірі». Отже, постійно апелюючи до містики, український буржуазний націоналізм намагається і в наші дні спертися на фідеїзм, на «божествене» в людині, в національній спільності людей як «божеському творінні» на противагу класові, як витвору «безвірного», сатанинського порядку *. «Ідеолог» так званого християнського націоналізму К. Чехович писав, що в «свої філософські анали український націоналізм повинен включити вічні істини християнської релігії». Стверджуючи, що найвищим -моральним ідеалом для націоналіста повинні бути не загальнолюдські норми, а передусім національний егоїзм, Чехович наголошує на тому, що тільки той різновид націоналізму має право на Існування, який виходить із «вічних правд» релігії. «Вічна правда християнської етики...— це єдиний фундамент для збільшення індивідуальної та національної сили, а тим самим і єдине джерело філософської основи для теорії та практики українського націоналізму» 1 2.
Про цю ж «вічну правду» постійно твердив і Д. Донцов, пропонуючи, зокрема, реформувати буржуазно-націоналістичні групи оунівського гатунку в «новий орден лицарів духа та меча» або ж «хреста та меча», пропонує спорудити якийсь «храм та цитадель перемоги ідеалізму над матеріалізмом, духу над плоттю, віри над раціоналізмом». Більше того, Донцов вважав, що тільки відроджена містика християнства, містика нового завіту «врятує» від загрози раціоналізму загниваючий буржуазний «вільний Захід».
1 «Християнський» лозунг Донцова «на диявола хрест, на ворога меч» втілився на практиці в людиноненависницьких, шовіністичних закликах бандерівського середовища за кордоном, цих нових «божих зброєносців» від націоналізму: «нехай 40 млн. українців вирубають впень 80 млн. росіян».
2 К. Чехович. Генеза і суть націоналізму. Львів, 1939, с. 16, 29—30.
149
Релігійні постулати виявилися «спасенною» формулою для українського буржуазного націоналізму, адже їх використання підсилює загальну його алогічність, ірраціоналізм та агностицизм. У всесвіті, «теоретизує» бандерівський ватажок Я. Стецько, існує «закон доцільності». В чому ж він полягає? Виявляється, в тому, що «людина неспроможна розгадати плани його творця». Апофеоз «надлюдського» в нації та людині потрібен Я. Стецьку для того, щоб підняти на щит ірреальні, містичні «святощі» типу «культу Золотих воріт» «єдиного християнського ордену мальтійців», святих тощо. Все це, за Стецьком, ані матеріальне, ані прагматичне, ані «реальне» в теперішніх умовах, і хто «реаліст», той ніколи не буде націоналістом Ч Характерне визнання, яке «допомагає» Стецьку «освятити» не лише містику, а й національний егоїзм. «У кожного народу,— твердить Стецько,— існує національний егоїзм, домінують національні інтереси... Національний егоїзм Існує, безперечно, і в нас, але він ніколи не мав... народовбивчого характеру». Ми ще будемо мати нагоду визначити саме «народовбивчий характер», антинародну суть українського буржуазного націоналізму. А поки відзначимо, що, як випливає з писанини сучасних буржуазно-націоналістичних авторів, істотних змін в їх аргументаціях не відбулося.
Суб’єктивно-ідеалістичне, містичне тлумачення нації та національних відносин, вульгарно-метафізичний підхід до складних явищ суспільного життя свідчать про орієнтацію українського націоналізму на «духовні» та «матеріальні» цінності буржуазного світу, про пристосування і запозичення націоналістичними авторами антинаукових концепцій різних реакційних течій буржуазної філософії. Крім того, буржуазний націоналізм еклектично викори-
1 Досить влучно визначив реакційність подібного роду містичних розумувань відомий український прогресивний діяч С. Тудор: «З ілюзії, містики, теологічності, з голої відкритої природності, зі сліпих, безмотивних інстинктів, стоплених в натуральну по своїй природі єдність, складає фашизм (Тудор має на увазі «українського» фашиста.— Ю. Р.) оту «систему», що в ній уже спокійно і безжурно щодо логіки й розуму може лунати тетерний спів його пророків. З ілюзії, містики, теологічності, з голої брутальної природності, зі сліпих безмотивних інстинктів складає фашист оту розпучливу спробу спротиву тискові історії, розуму, що його носителем є пролетаріат» (С. Тудор. Твори. К-, 1959, с. 582).
150
стовуе ті релігійні ідеї, які в свою чергу розглядають людські цінності як елемент надсвітового начала, як продукт «вищої свідомості». Щодо людини, то вона, мовляв, пізнає ці цінності в процесі «відвертості», в моменти спілкування з богом.
Зрештою, буржуазно-націоналістичні автори відштовхуються від тих самих структур, що й теологія, яка в поясненні історичного процесу та суспільного життя роздвоює буття на дійсне та трансцендентне, підпорядковуючи надприродному началу напрями та мету суспільного розвитку. Про це свідчать буржуазно-націоналістичні тлумачення нації як реальності, що має два «обличчя»: природне, яке базується на спільності походження, та духовне, що «визначає» сутність націїХарактерними щодо цього є спроби підсилити буржуазно-націоналістичну аргументацію містикою, «нездоланністю» національного «е^о», дією потойбічних, містичних, фаталістичних сил.
Причому в наші дні український буржуазний націоналізм намагається об’єднати релігійні уяви «старого» українського буржуазного націоналізму з деякими сучасними буржуазними філософськими вченнями, зокрема з екзистенціалізмом з його відкиданням об’єктивних закономірностей природи та суспільства, запереченням пізнавальних можливостей людського розуму, відходом в галузь містичного, ірраціонального, проповіддю песимізму, невір’ям в майбутнє, безперспективністю та відчаєм 1 2.
1 Плодотворною є точка зору Г. О. Зіманаса, згідно з якою націоналізм та релігія об’єднуються: І) гносеологічно та методично — як релігія, так і націоналізм мають своєю основою ідеалізм; 2) соціальною функцією — як націоналізм, так і релігія трансформують класове обурення, національну та релігійну ненависть та намагаються компенсувати соціальне незадоволення ілюзорними уявами (релігійна містика, соціальний мир нібито в ім’я інтересів всієї нації); 3) політично — як націоналізм, так і релігія ворожі комунізму; 4) етично — крайній націоналізм та релігійний фанатизм виправдовують будь-які форми боротьби проти соціалістичного суспільства (див.: Г. О. З и-м а н а с. Развитие и сближение наций в условиях строительства со-циализма и коммунизма, с. 38—39).
2 Критику екзистенціалізму як філософії безнадійності та відчаю див.: Современншй зкзистенциализм. М., 1966; С. Финкелстайн. Зкзистенциализм и проблема отчуждения в американской литературе. М., 1967.
151
Не випадково Донцов звертається до «Апокаліпсису», до тверджень про боротьбу між «Чистим» і «Нечистим» в царині духа, за душу людини, «створеної за образом і подобою божою» Ч Як відзначає сучасний буржуазно-націоналістичний автор І. Лисяк-Рудницький, український буржуазний націоналізм включив в свої «знали» викривлені емоційні стимули та спрощені аргументації. Може, тоді новоявлений буржуазно-націоналістичний «критик» спробував піддати «ревізії» доктрину своїх попередників. Цього, звичайно, не сталося. Його досить тендітний «критичний» підхід до світоглядних та ідейних основ українського буржуазного націоналізму на практиці приховує пропаганду містицизму, заклики «підсилити» націоналістичні аргументації постулатами язичества стародавніх слов’ян, як «справжньої української віри». Саме на ньому наголошують прихильники так званого рунвізму, тобто сучасної релігійної течії, що ратує за язичество як «рідну українську національну віру».
На думку «рунвістів», саме язичество «спаяє воєди-' но» українську націю під знаком «ордену Бога сонця», під «стягом Перуна», виведе її на «світові рубежі». Так званий маг віри Л. Силенко знову твердить про те, що «законом світового життя», є нещадна боротьба між народами, націями, в якій «одні нації здобудуть собі право на життя, інші будуть поховані на світовому цвинтари-щі». За Силенком, «святий, самобутній шлях» українського народу — це повернення до віри Дажбожих внуків, до «рідної релігійної святості», сутність якої жорстокість, культ крові, і насамперед відвертий антикомунізм та антирадянщина.
Все це зайвий раз свідчить про повну неспроможність буржуазного націоналізму, про його ідейну вбогість та невідповідність історичному процесу, життєвим ідеалам та людським цінностям, про марність спроб висунути ідеологію, що могла б протистояти могутньому впливу ідей пролетарського інтернаціоналізму. «Тільки комунізм здатний вирішити корінні проблеми суспільного розвитку,
1 В. Ю. Євдокименко підкреслює, що релігія для Донцова є тією основою, яка визначає його ставлення до всіх сучасних світових проблем, що з неї він черпає оцінки матеріалізму і комунізму (див.: В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 195).
152
позбавити людство від гніту та експлуатації, голоду та злиднів, від мілітаризму та війни, утвердити на нашій планеті демократію, мир, дружбу між народами, життя, гідне людини»
РАСИСТСЬКИЙ ЗМІСТ АНТРОПОГЕОГРАФІЧ-НИХ ТА АНТРОПОСОЦІОЛОГІЧНИХ ХАРАКТЕРИСТИК НАЦІЇ
Характерною особливістю ідеологічних постулатів українського буржуазного націоналізму є запозичення «чужих», тобто реакційних, поглядів в галузі соціології, етнографії, антропології тощо, з метою «підсилення» теж запозичених містичних та теологічних викладок щодо нації. В свій час Донцов сформулював це ідейне споріднення з найреакційнішими концепціями як «ідею західноєвропейської передмурівки», «духовну регенерацію» українського буржуазного націоналізму, як засіб боротьби з природним колективізмом трудящих західноукраїнських земель, їх потягом до об’єднання зі своїми братами за Збручем.
Що ж імпонувало Донцову в ідеалах «вільного світу», в чому полягав зміст його лозунгу «лучності з Європою при всяких обставинах, за всяку ціну»? Насамперед те, що з допомогою цих реакційних концепцій, на його думку, можна успішніше боротися проти «культурності, гуманності й добробуту, вселюдського братерства і солідарності», проти думок про «зникнення ворожнечі між народами і одиницями» та створення «царства вічної краси і гармонії». Водночас Донцов висловлював надію, що апеляція до ідей капіталістичного Заходу, так звана вестернізація українського буржуазного націоналізму, допоможе у боротьбі проти критики останнього.
Стверджуючи, що український буржуазний націоналізм не мав достатніх догматів, «непохитних аксіом», Донцов шукає їх в «справжньому, безоглядному ідеалізмі» в «найздоровішій, найбрутальнішій... повній ідеалістичного змісту раси Окциденту, тих ідей, на яких збудована цивілізація Європи, Америки і які — одні лиш вони — можуть піднести нас з упадку». Які ж ці «цивілі-
1 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Постанова Пленуму ЦК КПРС «Тези ЦК КПРС». К., 1967, с. 61.
153
зійні» ідеї? Насамперед експансія, підкорення зовнішнього світу, окцидент, «гін в незнану далечину, до злиття з природою та її опанування, до пригод і небезпек». Адже світ належить тому, хто вміє хотіти, людям із сталевими м’язами, вигостреним зором, інтенсивним бажанням насильства, з «відвагою шляхетних рас, абсурдної, спонтанної». Донцов мріяв «вштрикнути життєвий елексир в охлялі жили зорієнталізованого українця», який, бачте, ненавидить багатіїв, що «вибиваються вгору», ненавидить людей, що виступають проти миру на землі. Замість культу народних мас Донцов та К° слідом за апологетами буржуазії марять про культ особистої ініціативи; пропагують замість рівноправності людей — «жадобу випередити інших», замість миру — боротьбу для боротьби, замість знання та дискусій — культ «незбитих націоналістичних догм», замість людяності—жорстокість. «Мій край передусім», «девіз здорових націй світу — святий національний егоїзм» — твердять ідеологи націоналізму.
Характерно, що нічим не прикрите запозичення Дон-цовим «чужих» антилюдяних «чеснот» викликало таку заяву недавнього його «соратника» М. Іванейка: від десятка літ Донцов стоїть під впливом еклектизму досить низького роду, еклектизму «парубоцької кресані, затиканої чужим пір’ям». Донцовське писання нагадало автору гру скрипача-початківця: «що приложить смичок, зараз заграють не одна, але дві струни. Всі поняття розпливчасті, нечисті... Такий віртуоз може викликати оргії захоплення на розтанцьованій толоці... Донцов вихваляє інтелектуальний бруд, як чесноту» ’.
Звичайно, М. Іванейко не пропонував змінити анти-людяні вихідні позиції українського буржуазного націоналізму. Йшлося лише про те, щоб «парубоцьку еклектику» Донцова «підсилити» більш науковоподібними аргументами, знову ж таки з арсеналу буржуазної «апробованої» науки. Саме цей «вакуум» в «основоположних» тезах українського буржуазного націоналізму й намагався заповнити С. Рудницький. Колишній вчитель гімназії у Львові та Тернополі, Рудницький пройшов «фахові» студії в так званому Союзі визволення України* 2, що
* М. Іванейко. Творчий націоналізм, як філософія мілітанс. Львів, 1930, с. 18.
2 «Союз визволення України» (СВУ) —буржуазно-націоналістична організація, створена в 1914 р. на кошти німецької та австрій-
154
дало йому можливість з 1920 по 1927 р. займати посаду професора географії та декана філософського факультету так званого Українського вільного університету у Празі
Саме з позицій «високої науки» Рудницький визнав буржуазно-націоналістичні конструкції своїх попередників щодо нації, щодо «єства» українського народу як «штудерні конструкції квазі наукового характеру» з боку «неуків» та «солідних ділетантів легіону», які ширили неуцтво* 1 2. Рудницький навіть «визнає» комунізм, що, за його словами, «стоїть у згоді з соціальною справедливістю, з чистою наукою» і дасть ще людству величезні цінності. Проте його симпатії не на боці комуністичного світогляду. Основне своє призначення Рудницький вбачав в апології націоналізму, в обгрунтуванні його «доцільності» з позицій «науки». Націоналізм його попередників Рудницький вважав «мілкесеньким націоналізмом», галуззю «проміжної науки», примітивним, який за його словами, «треба екстернізувати з наших умів чи сердець». Цей мілкесенький націоналізм, спарований то з мілкесеньким «аристократизмом» (гетьманщиною.— Ю. Р.), то з таким самим «демократизмом» (УСДРП.— Ю. Р.), «со-борництвом» (петлюрівщиною.— Ю. Р.), «соціалізмом» (УПСР.— Ю. Р.) й іншими «ізмами» «приносить українському народові великої шкоди... незмірну копицю». А який же «націоналізм» пропонував С. Рудницький? Звичайно, «науковий націоналізм», як «галузь чистої науки», «націоналізм модерного культурного народу».
Одне слово, розуміючи повну безпорадність тих чи інших буржуазно-націоналістичних мудрувань навколо на
ської розвідок для здійснення диверсійно-шпигунських дій проти тодішньої царської Росії, а також для обробки в пронімецькому дусі військовополонених українців. До складу СВУ ввійшли і представники українських націоналістичних «партій» Д. Донцов, Д. Дорошенко, М. Мелешевський, О. Скоропис-Йодтухівський та ін.
1 «Український вільний університет» (УВУ) — один з «наукових» центрів українського буржуазного націоналізму, створений в 1921 р. з допомогою чешської буржуазії для збереження залишків петлюрівських військ та «Української галицької армії», їх відповідного «ідейного» вишколення для потреб здійснення ідеологічних диверсій проти Радянської України. Відновлений після закінчення другої світової війни у Мюнхені як один з центрів ідеологічних диверсій, що спеціалізуються на паплюженні радянської дійсності.
2 Степан Рудницький. До основ українського націоналізму. Відень—Прага, 1923, с. 151.
155
ції, навколо націоналізму як «єдиноспасеної» формули підступних ворогів українського народу, Рудницький зробив спробу ввести в «знали» українського буржуазного націоналізму псевдонаукові конструкції антропогео-графічних, антропосоціологічних шкіл, що тлумачили взаємозв’язок людського суспільства з природним середовищем з позицій географічного детермінізму, у плані безпосереднього і визначального впливу географічного середовища на політичне життя народів, їх психіку.
І знов-таки за «штадспункт» своєї «природописної» теорії Рудницький бере національну спільність на противагу класу; націоналізм — на противагу інтернаціоналізму, тлумачачи націю насамперед як «відмінкову лінію» в розвитку людства. Не розуміючи опосередкованого (через виробничі ланки) характеру впливу природи на суспільство, а тим більше зворотного впливу суспільства на його природне середовище, Рудницький говорить про людину як частину земної поверхні, «фізичного тіла землі». В природних своєрідностях між окремими країнами вбачає автор «джерело» тілесних та духовних різниць між тими чі іншими народами землі. «Природа краю,— веде далі Рудницький,—себто суцільність географічних чинників його суші, води, підсоння... має непереможну силу над чоловіком». Будова земної поверхні, вплив підсоння, рослинних та тваринних продуктів тієї чи іншої країни «будують тіло народу», тілесні відмінності між расами й народами виходять тільки звідти, а через людську психіку ці природні чинники зумовлюють все духовне єство народу, всю його діяльність, «визначають» віру, мистецтво, словесність, літературу й науку. Щоб зрозуміти «дух народу», його політичне й культурне обличчя, треба виходити з природи країни, яка має «непереможний вплив» на «єство» того чи іншого народу, його господарський, історичний та культурний розвиток, є «основою» економічного й суспільного життя.
В цих розумуваннях Рудницького, а за ним і інших буржуазно-націоналістичних авторів (В. Доманицького, В. Кубійовича, Є. Жарського) відображається процес, досить характерний для буржуазної соціології в цілому,— невміння розібратися в законах людської історії, зрозуміти причинні зв’язки соціальних процесів, знайти правильне пояснення явищам суспільного життя.
156
Зрештою, розмови про визначальний вплив природно-кліматичних умов на розвиток нації та її «відмінкові» риси свідчать про вплив антропогеографічних шкіл бур. жуазної соціології на того чи іншого буржуазно-націоналістичного автора \
Вихідні позиції українського буржуазного націоналізму базувалися саме на географічному напрямку в соціології, який, виходячи із реального існування певних відмінностей в культурі, вдачі, фізичному вигляді та звичаях того чи іншого народу, в духовних рисах тощо, корені цих явищ вбачав в кліматичних та інших природних умовах, розуміючи їх як «вирішальний» фактор суспільного розвитку.
Неправомірне перебільшення ролі географічного середовища приводить представників «географічних шкіл» д0 тверджень про їх «визначальний» вплив на поділ народів на раси, племена, нації та народності.
Ігноруючи прогресивний зміст ідей Ш. Монтеск’є, які відіграли певну роль у боротьбі проти релігійного фаталізму, церкви, буржуазно-націоналістичні автори сприйняли крайності його концепції географічного детермінізму, взяли на «озброєння» антропогеографічні ідеї німецького географа, етнографа та соціолога Ф. Ратцеля1 2 «кліматологічні» тлумачення суспільного життя з боку англійського соціолога Д. Дрепера 3, представника американської школи антропогеографії Є. Семпла4. Такий «букет» досить відомих в наукових колах осіб повинен був, на думку Рудницького та К°, додати «наукові» під. стави в «примітивний», за його ж словами, український націоналізм, і що найголовніше, підсилити «науковими»
1 Порівняємо вищенаведену «природописну» тираду С. Рудницького хоча б з висловом відомого антропогеографа В. Кузена: <Так добродії, дайте мені карту країни, її конфігурацію, її клімат, її води та всю її фізичну географію, дайте мені її природні продукти, її флору, її фауну, і я беруся вам сказати апріорі, якою буде людина цієї країни і яку роль ця країна буде відігравати в історії, не випадково, а в силу необхідності, не тільки в який-небудь певний час, а й у будь-який» (Цит. за: Г. Г е й д е н. Критика немецкой геополитики М., 1968, с. 42).
2 Див.: Р г. К а і 2 е 1. Апігоро^еодгарЬіе, Вд. 1—2, Берлін, 1882— 1891.
3 Див.: Д. В. Д р з п е р. История умственного развития Европм т. І, 1901.
4 Е. 8 е т р 1 е. Атегісап Нізіогу апд ііз Оео§гарИіе Сопдйіоп, Возіоп, 1903.
157
аргументами заяложену тезу про «націоналізм» як «двигун» суспільного розвитку (звичайно, з позицій все того самого землезнавства — «природописності»).
Хід думок націоналіста від антропогеографії досить прозаїчний: раз «природа» «визначає» національну спільність людей як «вічну» «природну» субстанцію, значить, територія є однією з головних, а може, й найголовнішою основою як «теоретичного», так і «практичного» націоналізму. Раз територія є постійною константою людства, значить, і нація і її «виразник» — націоналізм є постійною величиною людського життя. «Територіальна основа націоналізму», за задумом Рудницького, якраз і повинна бути тим «життєвим еліксиром», який можна було б впорснути в охлялі «жили» українського буржуазного націоналізму, прикрити його «інтелектуальний бруд», про що бідкався і М. Іванейко.
Проте Рудницький так і не зміг прикрити своїми «науковими» вихилясами людиноненависницькі постулати українського буржуазного націоналізму, його реакційну природу. Не випадково за «природописний» потяг до виправдання експансій, обгрунтування територіального загарбання чужих територій Рудницького прозвали в націоналістичних колах апологетом «наукового імперіалізму».
Розглядаючи антропогеографічний напрям українського буржуазного націоналізму, необхідно кілька слів сказати і про Омеляна Терлецького, який також силкувався зробити свій «внесок» в справу «теоретичного» обгрунтування «осібності» братніх народів. Терлецький також доводив безпосередній і «вирішальний» вплив географічних умов на розвиток людства, окремих рас, народів та держав, на психічний склад населення, на розвиток національної культури, релігії та церковний устрій. Антропогеографічні конструкції Терлецького зводяться до того, що під народом (нацією) він розумів групу людей, яких єднає національне чуття, спільна мова, спільна «минувщина», спільні ідеали і, врешті (і що найголовніше) ,— простір, на якому вони мешкають.
Вирішальний вплив географічного середовища на складання та розвиток національної спільності людей приводить автора до виправдань експансій, загарбання чужих територій (що Терлецький у стилі антропогеографії іменує необхідністю створення «етнографічних» остро
158
вів та півостровів). Інакше нібито етнічна маса знаходиться на мертвій точці, перебуває в стадії занепаду. Цілком у дусі правовірного расиста Терлецький твердить, що причиною вимирання народів у колоніях є те, що ці «малокультурні народи», зустрічаючись з «вищою культурою», не можуть нею правильно скористатися, вибирають з неї «самі темні сторони, а се діє на них, що не знають лихих наслідків сього, прямо убійче».
О. Терлецький твердив, що людина як частина природи підлягає безпосередній дії її законів, подібно до рослинного чи тваринного світу. У такому самому співвідношенні, мовляв, перебували також народи (нації) й природа, яка, зрештою, визначає волю, енергію, характер того чи іншого народу, його долю та історію. Як приклад Терлецький наводить індусів та народи Індокитаю, які тому, виявляється, були підкорені англійськими, французькими та голландськими колонізаторами, що навколишня природа була надто корисною, полегшувала життя аборигенів і не сприяла вихованню волі, потягу до свободи та незалежності. У такому самому зневажливому тоні говорить Терлецький і про північні народи, яких скупа природа «обділила» поступальним розвитком, законсервувала їх низьку культуру, виключила здатність до організації тощо.
Головну роль в історії, за Терлецьким, відіграють народи, які живуть в таких природних умовах, де життя є не надто добрим і не надто тяжким. Саме в таких умовах, підкреслює він, може розвиватися культура й цивілізація. Далі Терлецький як «фахівець» з антропогеографії доводить безпосередній зв’язок між територією і національним характером тієї чи іншої нації. Рівнина, наприклад, викликає почуття того, що «підстава, на якій він мешкає, є великою». Звідси — почуття своєї сили, широта поглядів, зокрема широта партійних програм тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій, «розгін думок, не раз до далеких ідей, не раз дуже скрайніх (соціалізм, комунізм)», вироблення індивідуалізму, способу життя «осібно для себе».
Плодючість же грунту виховує з українського люду тип, «непризвичаєний до перешкод, до боротьби за існування». Плодючість грунту притягає до себе чужинців. У такому самому дусі безпосереднього впливу природи на людину тлумачиться і клімат тієї чи іншої країни, що
159
має визначальний вплив на настрій людини, на її «успо-соблення», темперамент, на ті чи інші народи взагалі. Індуси, скажімо, не зробили свого внеску у світову цивілізацію, бо ж велика спека відібрала у них охоту до руху, до фізичної праці, ослабила силу їх волі. Природа, мовляв, «винна» і за нужденне життя народів Північного Сибіру тощо Ч
Антропогеографічні розумування буржуазно-націоналістичних авторів не мають нічого спільного ні з наукою, ні з дійсністю. В радянській літературі справедливо підкреслюється фактор сталості природно-кліматичних умов на фоні всесвітньо-економічних змін в людській історії: змін суспільно-економічних формацій, виникнення нових суспільних класів і соціальних систем, створення нових етнічних спільностей, національних держав, величного поступу країни Великого Жовтня, історичного наступу соціалізму. «Певні зрушення і зміни в психологічному вигляді людей відбуваються зі зміною суспільних формацій. Хоча існують спільні для всіх людей закони мотивації, конкретний зміст мотивів, співвідношення мотивів суспільних та особистих змінюється в людей із змінами суспільного устрою»1 2.
Слід враховувати, що в умовах одного клімату, географічного середовища, що однаково впливають на психіку однієї й тієї самої етнічної спільності, виникають «дві нації», різні національні характери експлуататорів та експлуатованих, різні традиції, своєрідності духовного розвитку трудящих мас та правлячих верств. В одній географічній зоні, як правило, живуть різні народи, які мають своєрідні етнічні ознаки. А з іншого боку, в різних
1 Порівняймо антропогеографічні «роздуми» О. Терлецького хоча б з Д. Дрепером. «Хіба велика відкрита територія не має впливу на вдачу кочуючих племен... хіба плодючі рівнини не роблять такого самого впливу на справжнє життя, гірські вершини — на мужність, яка часто захищала їх, море — на заповзятість... Саме кліматичні умови роблять з австралійця дикуна, позбавляють здібностей негра, який не в змозі видумати ні азбуки, ні арифметики... малоросле плем’я європейців вони перетворюють в інстинктивних рудокопів та металургів» (Д. В. Дрзлер. История умственного развития Евро-пи, т. І, с. 5, 24).
2С. Я. Рубинштейн. Бьітие и познание (О месте психиче-ского во всеобщей взаимосвязи явлений материального мира). М., 1967, с. 309.
160
географічних зонах можуть жити народи з подібними етнічними характеристиками. Відомо також, що при тотожних кліматичних умовах відбувається піднесення одних народів та занепад інших.
Роль природи полягає в тому, що вона, будучи природною основою виробництва, не може не справляти певного впливу на характер трудової діяльності, на спосіб життя та побуту етнографічних спільностей. Вона накладає певний відбиток і на психіку. Чим нижчим є ступінь історичного прогресу, на якому перебуває той чи інший народ в даний момент, тим більше «дозволяють» його звички, смаки, потреби, а також особливості його ціннісної орієнтації впливати на себе природним умовам. Про безпосередню залежність людини від зміни клімату, природно-кліматичних умов можна говорити особливо в період кам’яного віку (палеоліту) та мезолітичної епохи (епіпалеоліту). Проте людина являє собою найвищий ступінь закономірного розвитку органічного світу на землі. Перетворення мавпи в людину — не тільки відповідне біологічне, а й величезне соціальне явище, найвищий революційний переворот у розвитку живої природи, яка поклала початок історії людського суспільства, коли «разом з людиною ми вступаємо у сферу історії» Та дальший розвиток виробничих сил, прогрес науки і техніки в кінцевому підсумку ведуть до все більшого послаблення впливу природного середовища на людину, до «уніфікації» життєвих умов народів, що населяють різні континенти, різні географічні зони. «Закономірним наслідком цього буде постійне згладжування тих національно-психологічних рис, які більшою чи меншою мірою підтримуються своєрідністю даного конкретного природного середовища» 1 2.
Маніпулювання поняттями живої природи, доведення їх до справжнього абсурду привело буржуазно-націоналістичних авторів до антропосоціології, тобто до расово-антропологічної школи в соціології, до так званих органічних шкіл та соціал-дарвінізму. Іншими словами, український буржуазний націоналізм, знову ж таки з метою
1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 20, с. 337.
2 Н. Джандильдин. Природа национальной психологии. Ал-ма-Ата, 1971, с. 47.
161
Н 48
здійснення своєї головної функції — відчуження народів, підхопив досить поширені в кінці XIX — на початку XX століття різні реакційні буржуазні течії, що розглядали людське суспільство за аналогією з життям тваринного світу, ігнорували властиві соціальному життю особливі, суспільні закони, механічно переносили відкриті Дарвіном біологічні закони на явища суспільного життя.
Антропогеографічні розумування українських націоналістів викликали нападки навіть у своєму середовищі. В. Липинський, наприклад, піддав сумніву антропогео-графічну аргументацію буржуазно-націоналістичних авторів, причому в типовому для відвертого шовініста дусі. «Критикуючи» тезу, що нація не може жити без моря, Липинський в’їдливо парирував: «посадіть біля океана папуасів, і вони зроблять з нього калюжу». Цей зневажливий випад проти інших народів знадобився автору для того, щоб довести «вищість» або «нижчість» тих чи інших народів винятково на основі їх фізичної антропології.
Нація, за Липинським,—це, передусім «твір природи», її продукт, зрештою такий, як «культурні раси худоби». Раси, якщо їх не культивувати, вироджуються, вимирають або повертаються до примітивного життя.
Ще чіткіше свою прихильність до органічних «теорій» довели оунівці. В «Нація як спецієс», виданій напередодні другої світової війни, говорилось, що нації утворилися органічно в процесі безперервної боротьби за існування, зростання та панування. Цю боротьбу ведуть гатунки, які є в рослинному, тваринному та людському світі. Складні проблеми ворожнечі між народами, питання про недоцільність взаємопорозуміння між ними оунівці розв’язували в типовому для соціал-дарвіністів дусі: є рослинні гатунки — березина, дубина, трава; звіринні гатунки — пси, коти, леви, орли; людські гатунки — народи, нації, племена. Між поодинокими звіринними, рослинними і людськими гатунками є різниця. Наприклад, соснина, березина, трава, коні, вівці, вовки. Так само є різниця і між людьми — українці, німці, росіяни, євреї, цигани, італійці. Кожний народ, плем’я, нація творить гатунок (спецієс). Отже, нація — це спільнота органічна, спільнота біофізична.
Цей примітивний, досить типовий для українського буржуазного націоналізму стереотип розвивається в
162
оунівській інструкції «Український націоналізм», в якій наголошується на ролі «гатункової волі» — боротьби за існування. Ця остання нібито проникає всі гатунки живих істот — від безлічі бактерій, що товпляться у кожній краплині води, аж до недоступних для людського ока животин морського дна, охоплює всю живу природу. «Це хотіння,— твердиться в інструкції,— є найбільшою первісною підставою життя». «Хотіння», ірраціональна воля до життя, інстинкт самозбереження, «вроджений гін самозбереження», статевий інстинкт — ось що, на думку оунівців, «кермує» історичними подіями, «визначає» хід історії, є «справжнім» підтекстом конфліктів між людьми. А раз це «доведено», значить, і власне націоналізм, як «втілення» цих первісних інстинктів, є «непереможним» явищем.
Свій «внесок» до обгрунтування «примату» біологічного в людині зробив і В. Винниченко. Головними, «рушійними силами людей, як і інших тварин на землі, були сили, які ми звемо тепер інстинктами». Акти «праведності» чи «неправедності» (акти моралі), за Винниченком, диктувалися та й тепер диктуються переважно отими первісними «всемогутніми», керівними силами живих істот.
С. Рудницький же, як і годиться для «науковця», сфокусував соціал-дарвіністську аргументацію буржуазно-націоналістичних авторів на визначення «справжньої» сутності національної спільності людей. Отже, людина належить до природи, до органічного світу, підводить підсумок Рудницький. Він визначає її місце в «ряду Ргіта-ЇО5», «кодлі Маттаїіа», «громаді УегіеЬгаіе», тобто в спілці з хребтовими звірами. «Чоловіча порода все підлягала, підлягає й підлягатиме еволюційним законам біології, які стремлять без упину до творби нових пород через дідичність, природний і половий добір, мутацію, мен-делювання» тощо.
Така спрощеність, антинауковий підхід до явищ суспільного житя, до людини як біологічної істоти стали для Рудницького в пригоді, щоб відстоювати постулат про нерівність серед «диференційованої людської породи», як і серед всякої породи взагалі. Постійна лінія на відчуження трудящих різних національностей трансформується в авторські спроби «довести» «абсолютну відмінність» та «нерівність» рас, підрас, народів і племен, без
163
11*
чого, мовляв, був би неможливий всякий розвиток, прийшов би кінець всій «людській породі».
Всі ці «підпороди» (раси), «відроди» (підраси), «відміни» (народи) та «відмінки» (племена) утворюються, за Рудницьким, при вирішальному впливі географічного елемента — середовища і, що найголовніше,— існують далі згідно з біологічними законами. Зрештою, поняття «нація» Рудницький визначає, як «відміну» породи «чоловік», яка подібно до кожного органічного єства має за мету: а) «вдержання породи»; б) здобуття найкращих умов існування; в) здобуття приплоду.
Після цього буржуазно-націоналістичний соціал-дар-вініст «доводить» думку про те, що взаємини між націями — це прояви «відмінкової» лінії, подібно лісовій мурашці та іншим «відмінам» в тваринному світі. Така постановка питання виявилась досить зручною для Руд-ницького принаймні з двох точок зору. По-перше, щоб знайти місце серед «пород», «відрод» та інших штучних біологічних характеристик для націоналізму, який досить легко «вписується» у загальну «відмінкову» лінію як «просто стремління до вдержання цієї відміни людської породи, що зветься народом, до здобуття її існуваннях». (Запам’ятаємо цю тезу, вона досить поширена і серед інших буржуазно-націоналістичних авторів).
По-друге, Рудницький робить спроби внести до дефініцій нації так звану антропологічну расовість як один з важливих проявів вищеназваної «відмінкової лінії»
Характерно, що в «Короткій географії України» Рудницький ставив на перше місце територію, а вже після неї расовість, мову, традиції тощо. Проте в книжці «До основ націоналізму» він переставив таку ознаку нації, як «своєрідну будову й вигляд тіла» на перше місце. Зробив це, як він сам зазначає, «під впливом так званої культурно-географічної струї в німецькій науці». Підводячи підсумок свого «природописного» визначення сутності
1 Цікавим є ставлення Рудницького до «наукових» ознак нації. Говорячи про «свої» п’ять дефініцій нації («коробок чи шухляд»), він не без гумору додав: а може згодом «покажеться потреба додавати нові коробки, а може котру з старших викинути на смітник. На те наука є наукою — не догмою». Не так вже часто доводиться читати подібного роду визнання буржуазно-націоналістичних псевдо-науковців!
164
нації, С. Рудницький твердить: «Від території і її природи й від расовості людинного матеріалу залежить уся суть нації». Отже, ми діждалися хоча б поодинокого, проте досить відвертого визнання запозичення українським буржуазним націоналізмом відповідних «моделей» буржуазної соціології.
Зрештою, буржуазно-націоналістичні концепції нації створювались та функціонували під безпосереднім впливом антропосоціологічних шкіл, що силкувалися пояснити класові та національні суперечності в умовах капіталізму біологічними законами природного добору та боротьби за існування, намагались обгрунтувати безпосередній вплив анатомо-фізіологічних особливостей людей на їх психіку, вивести риси внутрішнього морального, духовного обличчя із біологічних ознак. Зокрема, буржуазно-націоналістичні розумування щодо нації є, по суті, переспівуванням думок англійського соціолога Бенджа-мена Кідда про біологічний принцип боротьби за існування та виживання племен та націй, що найбільш пристосувались Ч
Спостерігається разюча подібність, навіть тотожність тверджень ідеологів українського буржуазного націоналізму з поглядами англійського біолога X. Спурела1 2, Ф. Гальтона3 та інших буржуазних прихильників соціал-дарвінізму, так званих органічних шкіл тощо.
Йдеться також про відверте запозичення буржуазно-націоналістичними авторами поглядів основоположників позитивізму О. Конта та Г. Спенсера на суспільство, зокрема їх намагання пояснити суспільні явища законами біології та фізики, представників так званого біологічного напряму в соціології Лілієнфельда, Шефлє, Вармса, Фул’є, Узул’є та ін.4.
1 Див.: Б. Кидд. Социальная зволюция. СПб., 1897.
2 Будь-яка частина людського роду, писав Спурел, об’єднана стадним расовим інстинктом, релігійними почуттями, спільністю мови та фізичних ознак, як видимою ознакою їх єдинокровності. Патріотизм, за Спурелем,— не продукт суспільних відносин, а природний інстинкт самозбереження, інстинкт захисту свого потомства. Інстинктивний патріотизм постійно пробуджує у людей почуття неприязні до інших народів, націй, особливо — до «чужих» рас (див.: X. Спурел. Патриотизм с биологической точки зрения. М., 1914).
3 Див.: Ф. Г а л ь т о н. Наследственность таланта, ее закони и по-следствия. СПб., 1875.
4 Про одного з таких авторів, Д. Віконську, яка «пересипала» свої «розвідки» цитатами з Ніцше, Кроче, Шпенглера, Мусоліні, Гітлера
165
Соціальне призначення цих псевдотеорій, адсорбованих українським буржуазним націоналізмом, добре розкрив прогресивний український діяч С. Задернівський: «Мета, яку переслідує ця так звана «органічна школа» в соціології ясна і очевидна. Це та сама мета, що заклю-чалася у відомій байці про римського патриція Мененія Аграпа, який теж прирівнював людське суспільство до організму та «органічними» доказами заспокоював збунтованих плебеїв. Нищі класи — це ноги і руки, пануючий клас і держава — це голова. Горе, коли руки підуть проти голови, тоді мусить загинути все тіло! Ніде в природі немає такого явища, щоб руки могли замінити голову, не може бути того і в суспільстві! Хіба ж не та сама мета поклонників органічної школи? Спенсер, Лі-лієнфельд, Шефлє і др... також голосять, що лад, опертий на експлуатації, є вічний, як вічний сам бог, і тим заперечують зміни соціальних форм в суспільстві, проголошують соціальну метафізику в повному розумінні цього слова»
Один з ідеологів так званого християнського націоналізму О. Назарук, дублюючи «основоположні» тези апологетів буржуазії, зневажливо писав про український народ як про «великанського скорпіона», що «відкусив свою праву частину» (не приймає буржуазно-націоналістичної ідеології.— Ю. Р.) і тому конає в корчах. Ліва ж частина, що залишилась,— це безбожництво та «задурма-неність» народу-скорпіона «виключно лівими ідеями». Треба, радить Назарук, добудувати праву, основну, частину «в котрій був би лад і порядок, спокій і сила». Неважко зрозуміти, що має Назарук на увазі, тим більше, що далі він говорить про те, ніби лише при такій «добудові» (тобто при задурманенні трудящих буржуазною ідеологією) цей народ-скорпіон «прийде в себе і стане шануючим... народом» * 1 2.
та ін., влучно висловився журнал «Ми»: «З чужого доробку Віконська користується без фальшивої соромливості, без намагання заманіфе-стувати за всяку ціну незалежність та оригінальність власної творчості, черпає все, що вважає за добре, повними жменями» («Ми», 1939, № 1(8), с. 90).
1 Цит. за: М. М. О л е к с ю к. Боротьба філософських течій на західно-українських землях у 20—30-х роках XX ст„ с. 32.
2 Осип Назарук. Едума каї (Ерема кай аноніма). Львів, 1936, с. 23.
166
Соціал-дарвіністські конструкції українського буржуазного націоналізму мають відверте соціальне призначення: з допомогою антинаукових аналогій довести «природність» поділу суспільства, нації на експлуататорів та експлуатованих. Клерикальна газета «Хата» писала в 1935 р.: «Суспільність така, як встановив її господь бог, складається з елементів нерівних, так як нерівними є члени людського тіла: зрівняння цих елементів є неможливе, і ті, хто це схотів би перевести, знищив би суспільство». Намагання зрівняти ці нерівності, вказувала газета, є протиприродними і, значить, даремними !. Разом з тим ідеологічним та політичним призначенням «природопис-ної» аргументації буржуазно-націоналістичних авторів була всіляка підтримка колоніалістської політики імперіалістичних держав, виправдання національного гніту, проповідь презирливого ставлення до інших націй, розпалювання ворожнечі між народами, затемнення класової свідомості трудящих. «Двигуном» суспільного розвитку апологети буржуазії, а за ними й українські буржуазні націоналісти оголошували біологічний принцип боротьби за існування та виживання найбільш сильних народів і націй.
При такому підході відчуженість народів пояснюється «внутрішньою» сутністю нації, в якій діють закони «боротьби всіх проти всіх», що переносяться і на міжлюдські відносини, на національні відносини взагалі. «Природа знає одну, лише одну вічну засаду: будь сильним! — твердить Донцов.—...Одні ідуть вгору, другі падають уділ, тоді їх місця займають інші в силу старого закону, який зветься страх порожнечі (Ьогоге уасиі)».
Ця теза, як дві краплі води, подібна до висловлювань Б. Кідда: шлях, яким рухався прогрес, всіяний уламками націй, рас та цивілізацій, що загинули по шляху чи були зіпхнуті з нього в силу цих законів природи, що діють зараз також «успішно», як діяли в будь-яку прийдешню епоху1 2.
Отже, в людському світі, мовляв, відбувається безперестанне суперництво подібно до того, яке відбувається у простому організмі. Там «діють» ідея «кривавого супер
1 Див.: А. ПІ и ш. Ідеологія зради і запроданства. Ужгород, 1969, с. 44.
2 Див.: Б. Кидд. Социальная зволюция, с. 28.
167
ництва», «філософія суперництва». Нації, держави «виховуються на постійних війнах та розвиваються за допомогою свого роду природного добору», тобто в процесі взаємного суперництва, завдяки якому «сильніші» виживають «слабших» чи підпорюють своїх суперників !.
У повній відповідності з подібними висловлюваннями «розвивав» свої погляди «теоретик» так званого українського монархізму В. Кучабський. Він вказував, що міжнаціональні відносини складаються з «гри між миром і війною, союзом і враждою між сусідніми народами», з гри, в ході якої «рішається питання владства над географічними просторами й масами, власними й чужими».
Взяття українським буржуазним націоналізмом на своє «озброєння» «незрушимих аргументів» антропогео-графічного та антропосоціологічного порядків свідчить не лише про неоригінальність буржуазно-націоналістичної доктрини нації, а й про її суцільну реакційність, апологетику людиноненависництва, звірячих інстинктів, вандалізму тощо. В сучасних умовах український буржуазний націоналізм стоїть на тих самих реакційних позиціях, що і його «попередник» — «новітній» націоналізм 20—40-х років XX століття. Щоправда, деякі націоналістичні автори (П. Полтава, П. Мірчук, О. Дяків-Горновий, Р. Ільницький та ін.) пропонують дещо «модифікувати» відверто людиноненависницькі лозунги бандерівщини, прикрити її зоологічний шовінізм, виступати гнучкіше, завуальованіше. Проте відійти від створеного стереотипу сучасні буржуазно-націоналістичні автори, звичайно, не можуть та й не бажають цього 1 2.
Псевдонаукові «роздуми» буржуазно-націоналістичних авторів є слабеньким відгомоном біологізаторських конструкцій, які виходять з того, що людська психіка, свідомість з її категоріями є вічна форма біологічного існування людини.
Тривалий час в галузі генетики існував біологізатор-
1 Див.: Д. Кидд. Социальная зволюция, с. 29. Грунтовний критичний розгляд поглядів Д. Кідда див.: Н. Джандильдин. Природа национальной психологии. Алма-Ата, 1971.
2 Невипадково, критикуючи ненависний для українського буржуазного націоналізму принцип колективізму у відносинах між людьми, П. Штепа, наприклад, твердить, що він є проявом «тваринного інстинкту самозахищення», що наказує «боягузам шукати безпеки в гурті, громаді».
168
ський підхід до духовних ознак людини. Прихильники цього підходу, виходячи з констатації примату природжених якостей, вважали, що соціальна поведінка та соціальне становище е прямими наслідками біологічних особливостей кожної людини. Соціальні умови, на їх думку, не можуть формувати нову людину, це завдання необхідно розв’язувати шляхом генетичної переробки людей. Саме на цих позиціях стояла євгеніка, (вона обгрунтувала необхідність «облагородження» людської «породи»), расизм, який вважав генетично неповноцінними всі раси людей, крім «своєї» — «вищої» \ соціал-дарвінізм з його тезою про «всемогутній» характер боротьби за існування та відбір біологічно пристосованих людей. Замість аналізу реальних процесів суспільного розвитку ці течії зводили соціальну еволюцію людини до дії біологічних факторів, не беручи до уваги, що людина — це особлива, якісно відмінна ланка в природній еволюції життя на Землі.
М. П. Дубінін підкреслює, що виникнення свідомості, яка істотно відділила людину від світу тварин, було зобов’язане зародженню нової форми руху матерії — суспільної, що базувалася на процесах матеріального -виробництва. Внаслідок розвитку суспільних відносин змінився мозок людини, в неї з’явилася свідомість. Антропогенез злився з соціогенезом. Людина в період після завершення антропогенезу під впливом соціальної програми, соціальної науковості стала формуватися як духовна особа. Після вступу її у сферу суспільних відносин природний добір перестав відігравати для неї вирішальну роль. Біологічна спадковість поступилась місцем соціальній наступності, що характеризує прогрес людини як соціальної істоти.
«Глибокий розвиток сучасної генетики людини показав наукову неспроможність соціал-дарвінізму, євгеніки та расизму. Йдеться не про те, чи існують генетичні різниці у фізичному складі людини, її нахилах, обдарованості, наявності спеціальних здатностей тощо. Існування таких здатностей неспростовне. Проте всі ці відмінності створюють, хоча й обов’язкову, проте лише біологічну основу для різних форм суспільної поведінки і для вищої
1 «Чистість раси, генетика, індивідуалізм» — саме такими повинні бути, за С. Рудницьким, «основи новоукраїнської культури».
169
психічної діяльності людини, що є невіддільною від соціального середовища. При формуванні духовного світу людини очевидним є примат впливу соціального середовища. Виховання, соціальне середовище, суспільні потреби, соціальна перебудова світу формують особу людини, в якій сполучаються типізоване та індивідуальне... В наші дні ленінський підхід на основі всієї суми сучасних даних та ідей дає можливість нам успішно боротися з біо-логізацією суспільних явищ та її проявами 1 в буржуазному суспільстві, пов’язаними з виправданням геноциду, варварською політикою екоциду військових сил США у В’єтнамі, з політикою розв’язування ядерної війни, з расовою ідеологією сіонізму та неофашистських партій в США та ФРН»1 2. «Сполучення» в загальній доктрині українського буржуазного націоналізму антропогеогра-фічних та антропосоціологічних визначень сутності націй вимагає критичного розгляду ще однієї, так би мовити акумульованої концепції, яку ми можемо визначити, як концепцію так званої української расовості.
АНТИНАУКОВИЙ ХАРАКТЕР КОНЦЕПЦІЇ ТАК ЗВАНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РАСОВОСТІ
Загальна тенденція «провідників» українського буржуазного націоналізму прикрити свою безпорадність, ідейну та політичну порожнечу вульгаризаторськими етикетками з «апробованого» набору буржуазних реакцій
1 Щодо цього щонайменше дивним уявляється твердження радянського дослідника Л. І. Гумільова про те, що «етнічні явища лежать у сфері природи і тому осмислення їх можливе лише шляхом застосування тієї самої методики, яка дала такі блискучі результати у фізичній географії, зоології та вивченні спадковості» (Л. И. Г у м и-л е в. О термине «етнос» (Докладні отдельньїх комиссий Географи-ческого общества СССР. Л,, 1967, с. 15). На думку Гумільова, етнічний процес відбувається поза історією, а тому історикам, філософам, філологам в даній галузі робити нема чого. Отже, Гумільов вважає, що «шляхом застосування природознавчих наук відшукана дефініція, яку ми безплідно шукали в науках гуманітарних» (с. 15). Ми поділяємо думку Н. Джандільдіна, згідно з якою такий підхід вносить плутанину і, по суті, ллє воду на млин тих, хто з допомогою біоло-гізації соціології намагається обгрунтувати «природну зверхність» одних народів над іншими, довести «вічність» національно-психічних відмінностей (див.: Н. Джандильдин. Природа национальной психологии, с. 56).
2 Н. П. Д у б и н и н. Современное естествознание и научное ми-ровоззрение.— «Вопросьі философии», 1972, № 3, с. 78—79, 86.
170
них схем цілком природно привела їх до «вестернізації», або «узахіднення», коли в основу буржуазно-націоналістичних, «самостійницьких» постулатів були покладені ідеї ударної сили світової реакції — фашизму, різного роду расистські «теорії», що пропагувалися в свій час німецьким та італійським фашизмом і взяті на озброєння сучасними' неофашистами.
Висвітлення цього питання є надзвичайно важливим як з погляду аналізу виродження українського буржуазного націоналізму, перетворення в процесі його еволюції у певний відповідник расизму, так і з погляду необхідності з’ясування тієї обставини, що сучасні жовтоблакитні расисти за всяку ціну намагаються приховати своє ганебне минуле, тобто завуалювати свою ідейну та політичну спорідненість з фашизмом Отже, йдеться про досить істотний момент буржуазно-націоналістичних «теорій» нації, який ще не знайшов свого достатнього висвітлення в радянській філософській та історичній літературі.
В дослідженнях радянських авторів вже зверталася увага на те, що український буржуазний націоналізм мав багато спільного з німецьким та італійським фашизмом в плані спільності людиноненависницької політичної платформи та практичних дій. Проте цей зв’язок, на нашу думку, є більш органічним. Показово, що представники українського буржуазного націоналізму раніше самі вбачали і, що найголовніше, навіть наголошували на цьому зв’язку між «своїми» концепціями щодо нації і расистськими «теоріями» своїх попередників.
Новітні націоналістичні доктрини, які ставлять націю як органічно-кровну духовну цілість в основу своїх суспільно-політичних думань, за свідченням самих націоналістів, протилежні всім «демократично-соціологічно-ко-муністичним теоріям». Спорідненою з цими новітніми доктринами є й доктрина М. Сціборського.
Д. Кирильчук, якому належать ці слова, наводить два демагогічних твердження щодо орієнтації на «народ» чи «націю» основоположника націонал-соціалізму Г. Франка («Націонал-соціалістичний світогляд побудований на
1 Саме на таких позиціях стоїть Ю. Артюшенко, який намагається твердити «.про принципову відмінність» природи українського націоналізму від німецького та зокрема італійського фашизму (див.: Юрій Артюшенко. Коментар на книгу Ю. І. Римаренка. Чікаго, 1972, с. 44—45).
171
кількох великих, але рівночасно звичайних принципах, які в свою чергу зводяться до одного спільного принципу — німецький народ») і «основоположника» ідеологічних основ українського буржуазного націоналізму оунів-ського зразка М. Сціборського («Для українського націоналізму українська нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх її спрямувань»).. Д. Кирильчук констатує, що «із зіставлення цих двох тверджень можна бачити ту велику схожість, яка існує в цьому змислі між обома доктринами».
І дійсно, хоча з першого погляду націоналізм та расизм мають різні вихідні критерії (націоналізм — «національний дух», расизм — культ раси, крові), проте обидва вони тісно пов’язані один з одним. Так, скажімо, Кирильчук, переспівуючи А. Розенберга, твердить, що хоча доктрина націонал-соціалізму будується на «чисто біологічному феномені», вона не відкидає духовного чинника. Розенберг же писав: кожна раса має свою душу, кожна душа має свою расу, свою власну внутрішню й зовнішню архітектоніку, свою характеристичну форму вияву, свій життєвий стиль, певне, лише їй властиве відношення між силами волі і розуму. На його думку, лише народ, що затримує чистоту своєї крові, здатний витворити свою власну духовість, свій національний характер, а народ, що не дотримується расових законів чистоти крові, дегенерується, як біологічно, так і духовно, бо ж з помішаних рас виходять «бастардні народи з хаотичною духовістю».
Український буржуазний націоналізм поряд з культом «духу» та «національної волі» взяв на своє «озброєння» також «феномен крові». Зокрема, М. Сціборський рішуче виступив проти будь-якого «кровного мішання всяких народів і рас» і щодо цього, за Кирильчуком, «своєю доктриною він стоїть ближче до расистів, як до їх противників». Стверджуючи шовіністичну спрямованість українського буржуазного націоналізму, Д. Кирильчук «віщав», що українська «духовість» як величезна потенція, що вже існує, перетворена в силу «діючу, творчу», вона буде «поодинока в стані завоювати й заасимі-лювати різнорідні народи України. Здобуті духовно, ці народи з часом втопляться й кровно в українському морі. Тоді аж зможемо говорити й про чисто расову політику» (українського буржуазного націоналізму.— Ю. Р,).
172
Останнє твердження повністю збігається з расистськими законами фашистської Італії та гітлерівської Німеччини. Саме до них апелював «основоположний» оунівський документ «Нація як спецієс», що в свою чергу проголосив: український націоналізм «є проти мішаного подружжя — уважаємо це злочином.., національною зрадою. Ми їх не признаємо, бо вони обраховані на наше знищення. Родина це найвища органічна спільнота, найвища клітина національного колективу й тому нужно берегти її чистою, українською».
Напередодні другої світової війни оунівці видали «програмний» документ під назвою «Боротьба та діяльність ОУН в період війни». У розділах «Акції на ОСУЗ» та «Меншинова політика» розкривається зміст «кровного втоплення» інших народів в «українському морі»: «В час хаосу та замішання можна дозволити собі ліквідувати небажані польські, московські та єврейські елементи.., так званих польських селян — асимілювати, пояснюючи їм відразу, що вони українці, але латинського образу, насильно асимілювати. Керівників винищувати. Євреїв ізолювати, викинути з установ... тим більше москалів і поляків. Керівниками поодиноких галузів життя можуть бути тільки українці, а не іноземці — вороги. Асиміляція євреїв виключена. Наша влада повинна бути страшною» 1. Хоча один з ватажків ОУН 3. Книш силкувався переконати, що український націоналізм «ніколи не стояв на принципі чистого расизму», проте й він не може приховати, що найвищим мірилом в псевдотеоре-тичних мудруваннях його спільників є факт «кровного пов’язання», а Є. Онацький твердив: «В основі всіх органічних зв’язків суспільності лежить ідея кровної спорідненості (раса)». Звідси, зокрема, і пропаганда махрового антисемітизму, бо ж «біологічні вимоги» примушують до того, щоб «українська держава... використала освічені арійські закони тоталітарних держав для цілковитого забезпечення від злочинного впливу єврейства»1 2.
А петлюрівський ватажок, так званий військовий міністр післявоєнної УНРади Вовк у 1942 р. писав, що
1 Цит. за: Осип Мстиславець. Під чужими прапорами. Нью-Йорк, 1946, с. 32—33.
2 Світогляд українських націоналістів-державників. Прага, 1940, с. 7.
173
«громадянські права на Козачій Україні будуть мати чистокровні арійці арійського походження... і нарешті — арійці іноземного походження».
Отже, однією з основних ідеологічних засад як расизму, так і націоналізму є підкреслення «відрубності» народів, винятковості одного народу, нації чи раси щодо інших. Не випадково, починаючи з XIX ст. расистські ідеї набирають націоналістичного забарвлення, а буржуазні націоналісти займаються винайденням расистських тлумачень нації. Більше того, українські буржуазні націоналісти створили, зокрема, «свої» расові теорії (В. Антонович,.С. Рудницький, Ю. Липа), що зайвий раз підтверджує загальний висновок про неоригінальність гносеологічних та ідейних основ націоналізму, про намір штучно довести якусь відчуженість між народами взагалі, українським та російським зокрема, на основі так званої окремішності українства, «відрубності» українського народу.
Ю. Липа, людина, досить відома в націоналістичних колах, недвозначно наголосив: «Чи ж справді маємо фашизм? Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором стається й творчість расиста Кіплінга... Усі вони мають одну спільну тенденцію — одна спільна прикмета цих світоглядів — це їхнє побожне відношення до джерел власної раси»
«Побожність», звичайно, тут ні до чого, адже йдеться лише про антинаукові маніпуляції над поняттям раси, спроби довести «вищість» та «нижчість» тих чи інших народів. Справжнє ж ставлення расистів до трудящих мас добре відоме з історії. Правильніше говорити про визнання Липою того беззастережного факту, що український буржуазний націоналізм у своїй еволюції (в умовах панської Польщі, буржуазної Чехословаччини та, особливо, еміграції в Німеччині, Австрії тощо) природно перетворився на фашиствуючий націоналізм, відповідник німецького та італійського фашизму, що в котрий раз засвідчує реакційний характер войовничого українського буржуазного націоналізму. Липа, наприклад, показав, що тези світогляду П. Скоропадського були «цілковитою
1 Юрій Липа. Українська доба. Львів, 1936, с. 8—9.
174
копією гітлеризму», що Д. Донцов тлумачив фашизму, як «щось своє» Ч Проте, на його думку, ні Скоропадський, ні Липинський, ні Донцов не використали достатньою мірою такі аргументації відчуженності народів, як суто расистські.	 і
Вбачаючи в буржуазно-націоналістичній ідеології саме брак «расистської ідеології з її носителями», Липа «звинуватив» Донцова в тому, що останній концепцією «абсолютного динамізму» та «шалом фанатизму»1 2 не вніс нічого в «теорію українського расизму». Липа вважає, що для Донцова є неважним «вхопити україн-ськість» аж до органічних, тисячолітніх глибин, «як того хочуть расисти від гітлерівців, аж до гадурівців, відно-вителів традицій гунів в Угорщині».
Отже, Ю. Липа поставив перед собою «двоєдине» завдання— більш «органічно» вплести расистські теорії німецького та італійського фашизму в буржуазно-націоналістичні схеми його попередників, з одного боку, а з другого—прикрити відверті людиноненависницькі постулати Донцова та К°, їх антинародний характер, апеляцією до «грунту та предків», що знову ж таки «вимагають расові теоретики від Морраса аж до Розенберга».
Липа змушений визнати повну безвартісність буржуазних та буржуазно-націоналістичних мудрувань щодо географічного середовища, клімату тощо з погляду їх «вирішального впливу» на людське суспільство, на національну спільність, бо ж «людина не рослина, що її формує земля і підсоння».
Він був одним з тих буржуазних націоналістів, хто ввів в «арсенал» українського буржуазного націоналізму
1 «Ви і Ваші приятелі,— писав з цього приводу Донцов,— завжди обвинувачуєте мене в наслідуванні фашизму й гітлеризму. Ну то читайте пресу фашистську, читайте пресу римську, берлінську, пресу «франсистів», або «огневиків» в Парижі (фашистські групи Деля-рока.— Ю. Р.). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я». І далі: «або-або, або націоналізм, або демо-лібе-рально-соціалістичний світ». За речником так званого українського фашизму, націонал-соціалізм чи італійський фашизм «се була нова, жива ідеологія сучасності» («Вісник», 1935, т. IV, с. 915).
2 Що розуміється під поняттям «абсолютний динамізм», видно хоча б з таких висловлювань «соратника» Донцова Є. Маланюка: «Отже, динамізм... є динамізм в поступованню джентельмена і бандита... в промовах Муссоліні... Але чи не різняться між собою чимось оці приклади динамізму? Не можу повірити, бо це було б більше, ніж анархізм» (Юрій Липа. Українська доба, 12—13).
175
додаткову (запозичену, звичайно) аргументацію для підсилення «основоположної» тези українського буржуазного націоналізму («світ це боротьба рас, а не кляс»), зокрема твердження про біологічний характер українського населення Причому, якщо Донцов, дублюючи Б. Кідда, звужував поняття раси до меж певних груп народів, за його словами, «звироднілих» та «активних рас» (у Кідда— «непрогресуючих» та «енергійних, мужніх» рас), то Липа пішов ще далі, «замкнувши» слідом за фашистами поняття «раса» на окремій нації, зокрема українській.
Наголошуючи на значенні «прадавнього», яке кожний сучасник носить у своїй крові та серці, Липа, крім таких «доказів» відчуженості народів, як «сила і примітивність інстинктів», вводить ще одне поняття — «расово-племінна індивідуальність».
По суті, Липа маніпулює все тим самим традиційним донцовським «щось», яке знову ж таки має містичний, ірраціональний характер. Щоправда, Липа пов’язує його з «відчуттям своєї раси, як живого організму», з якимсь «збірним» українським «я», що реагує одночасово, скрізь і завжди «на клич своєї раси».
Неважко зрозуміти майже неприхований підтекст цих реакційних та антинаукових тверджень, які мали на меті довести «єдність» українського «національного організму» на основі біологічної, расової спорідненості, «зближення» в лоні расово «єдиної» нації інтересів експлуататорів та експлуатованих. Українська раса, твердив Липа, «це раса солідаристів», суспільний ідеал яких — група, а не індивідуальність 1 2.
1 «Родоначальником» (в середовищі українських буржуазних націоналістів) цієї останньої тези був С. Рудницький, який вважав, що «національна біологія» й «біологічна політика» повинні йти «ледве не перед» антропогеографічними визначеннями нації. «Національна біологія й випливаюча з неї біологічна політика,— це, можна сказати, найголовніші глави, як теоретичного, так і практичного націоналізму»,— писав він.
2 Перед нами — типова для расистів спроба з’єднати расизм з націоналізмом в ідеї «суспільства національнрї гармонії», «народної спільності», спроба приховати класові суперечності, оголосити їх недійсними і взагалі національними. «Нація являє собою один клас»,— писав ще Шпенглер. А представник німецького монополістичного капіталу Бергер заявляв: «Між поняттям капіталу та праці не існує ніяких суперечностей. Ми всі є німецькими робітниками німецького народу, починаючи від президента і кінчаючи останнім трудящим».
176
Таким чином, «теоретик» так званої української расовості виступив, по суті, проти «канонів» М. Грушевського та «старого» українського буржуазного націоналізму типу «індивідуального принципу» як основи «української спільності» та «розбуялого індивідуалізму», як «сталої» риси українського національного характеру !.
Проте цей хід був вимушеним і знову ж таки необхідним для додаткового «підсилення» більш важливої, «основоположної» тези українського буржуазного націоналізму «суспільства національної гармонії», яка тепер обгрунтовується «наявністю» «кооперативного расизму», тобто «визначальною» дією на націю її «первнів», «ви-бранців», що об’єднуються у певну «кооперативну» групу всередині українського народу.
Отже, концепція так званої української расовості для українського буржуазного націоналізму мала важливе ідеологічне та політичне навантаження — довести традиційний буржуазно-націоналістичний постулат про «відмінкову» лінію, тобто про «відчуженість» МІЖ тими чи іншими народами як «расово-племінну» лінію розвитку. Ю. Липа так і твердить, що раса, це насамперед поняття цілковитої «відрубності» однієї нації від іншої. Розуміючи, що твердження його попередників про якусь «ворожнечу» між українським та братнім російським народами з позиції «національної», а тим більше класової боротьби безпідставні, Липа вводить в «обіг» поняття «расової боротьби» як «єдиноправильного» деміурга суспільного розвитку.
«Відрубність», «окремішність» того чи іншого, зокрема українського, народу, за Липою, це якісь підсвідомі, расові «первні», триваліші, ніж усі зовнішні, «щось найпевні-ше в душі українця».
Звідки ж взялося оте «відпорне щось»? Пояснення Липа віднайшов у Марсіаля (Франція), який твердив про глибокі феномени в глибині раси, про так звану 1а сеі-
Зрештою, ідеологічним завданням расизму будь-якого різновиду є витравити класову свідомість трудящих, біологізувати її, замінити її свідомістю «спільності крові» тощо (див.: Ю. Оганисьян. Им-периализм и расизм. М., 1970, с. 116).
1 Український буржуазний націоналізм як був, так і залишається безпринципною сумішшю суперечливих ідей. Проте всі вони мають спільне соціальне та політичне спрямування — відстояти соціальні почуття експлуататорів, відчужити народи.
177
12 4в
Іиіе іпсошргейепзіЬІе, тобто фізіологічну чи анатомічну клітину, думку в цій «зібганій клітині». При відповідних політичних чи суспільних подіях ця міфічна клітина вибухає і створює атмосферу неприязні, ворожнечі, а далі— духу наступу та експансії. Причому Марсіаль вважав, що честь мати таку клітину належить «вибраним одиницям», які «ощасливлюють» наслідками «вибуху» клітини споріднене расово «ціле середовище, що цю одиницю зродило». Клітина — клітиною, проте Ю. Липа формулює більш практичні поради для нав’язування трудящим масам ідеології відчуження народів, якою є український буржуазний націоналізм.
Будь-які засоби вважає він за доцільні, аби результат «вибуху клітини» «вибранців» нації став надбанням народу — «чи побут, чи жіноче тепло, чи почуття честі, мальовничості, чи історичності — все варто вжити, щоб тільки завернути одиницю назад до своєї раси», тобто привернути «симпатії» до отруйних ідей націоналізму. Характерно, що епіграфом до четвертого розділу своєї роботи «Призначення України» Липа взяв заклик португальського диктатора Салазара зорганізувати народ як «натуральний організм» в державних рамках, де буде «пошанування добірних» груп. В роботі ж «Українська доба» Липа більш відверто, більш цинічно формулює методи «завертання одиниці до своєї раси». «Апелюючи» до української нації, маніфестуючи своє, ледве не «побожне», ставлення до неї, буржуазно-націоналістичний расист водночас пропонує два шляхи «наближення» до «власної» раси: а) йти деспотом із скривавленими канчуками, знищити все непокірне в нації, огнем і мечем винищити його в ім’я «загального» расового принципу; б) перевиховати «своїх братів по расі», тобто з допомогою маніпуляцій народними масами, методів, до яких вдавалися Гітлер та Муссоліні, насаджувати серед трудящих нетерпимість до інших націй під лозунгом все тієї самої расової «єдності», тощо.
Такою, зрештою, є справжня сутність буржуазно-націоналістичних мудрувань навколо так званої української расовості, схеми, яка має навантаження ще і в соціальному плані — сформувати одну з догм українського буржуазного націоналізму — про «расову неусталеність» української нації, з якою пов’язуються фашистські догми про «героя власної раси» та «расовий плебс».
178
Автор так званого українського расизму, допіру хизуючись «зовом предків», дійшов висновку, що етнографічні ознаки українського народу не є для нього вартісними. Такий «критичний» підхід до власних позицій є досить типовим для будь-якого буржуазно-націоналістичного автора, який беззастережно відхрещується від того, що раніше відстоювалося як «нове слово», повертаючись до старих тверджень при іншій, більш «сприятливій», нагоді.
Так, Ю. Липа, визначаючи расу як «цілість населення, в якій його духовні прикмети як укриті, так і явні (звичаї, мова), а також антропобіологічні риси становлять «виразну цілість упродовж часу в історії», робить висновок, що «етнографічна мімікрія не дає можливості добору вартісних одиниць»,- А як же тоді бути з «добрими та старими традиціями», з «барвистістю етнографізму» та з іншими щойно сформульованими атрибутами «дідичної української раси»?
Вихід з двозначного становища Липа відшукав один— заради пошуків «великого збірного українця», героя, зродженого з власної раси та крові, пожертвувати безвар-тісними для українського буржуазного націоналізму прогресивними традиціями українського народу, його мовою тощо.
Зрештою, зверху «визначена» спільність (долі, крові тощо) раси чи народу визначає їх історичну долю — ось головний постулат будь-якого расизму. З нього цілком закономірно випливає інша догма, спільна для всіх расистів— про винятковість даної раси чи народу, і передусім—про «героїв власної раси, раси панів» з їх «панською» мораллю.
Отже, за Липою, слід насамперед шукати та плекати «міф про героя власної раси» як «свою найглибшу надію», про «улюблених начальників», виховуючи «українську збірноту» у дусі «мовчазної відданості», цієї «властивої флюїди расового клімату українського духовного життя». Звичайно, при такому підході збереження в расовій схемі Липи прогресивних традицій української нації (волелюбності, ненависті до «своїх» та «чужих» гнобителів тощо) привело б її побудову в повну суперечність, в явний алогізм !.
1 Характерним щодо маніпуляцій Ю. Липи е висловлювання Олени Теліги у журналі «Вісник» (червень 1936 р.): «Передусім лишається враження рідкої безпринципності і цілковитої заплутаності автора».
179
12*
Ми ще повернемося до розгляду буржуазно-націоналістичних тлумачень необхідності поділу суспільства, «расового» чи «національного», на «верхи» та «низи» нації, зараз же звернемо увагу на те, що концепція так званої української расовості позначилася не тільки на проблемі нації, а й на таких категоріях, як патріотизм, любов, ненависть, та на суспільно-політичній проблематиці взагалі. Д. Донцов, який «висунув» тезу про патріотизм в «расовому аспекті», схвалюючи соціал-дарвіністські конструювання своїх попередників, бадьоро стверджував: «Це є Європа, і вона є з нами, а ми з нею. Етика цієї Європи є з нами» Саме цю «європейську етику» мав на увазі сучасний буржуазно-націоналістичний автор Р. Єн-дик, що вустами героя свого «антропологічного роману» «В кайданах раси» Гасана стверджував «могутність» своєї раси та крові, їх «темну й тьмяну всевладну силу». Помста, кров, що «напоїть землю»—це «гримучий крик— приказ» в образі гітлерівської «кагорти»1 2.
«Європа як ідеологічна цінність» — саме так формулює оунівську платформу один з її ідеологів Я. Оршан. Він за Європу Донцова, за її післаництво, «фавстівські процеси народження нового», під якими розуміється німецький та італійський фашизм, його боротьба проти миру, людяності взагалі. Оршана насамперед цікавить німецька расова «теорія» (Г. Гюнтер, А. Розенберг, Дар-ре та ін.), антропологічні «роздуми» А. Гобіно, Г. Чем-берлена. У Гюнтера («Лицар, смерть і чорт») Оршан знаходить таку важливу для антинародних постулатів українського буржуазного націоналізму тезу, як недоцільність рівності людей, рас «у їхній істоті, обдаруванні І цілях», «жахливий упадок раси» внаслідок революційних подій 1918 р., постулат про «природничо підбудовану нордійську ідею», про расознавство як «ключ до світової історії»,' а керівництво расою як «ключ до світової політики» 3.
1 «Вісник», 1934, т. 1, с. 148.
2 Буржуазно-націоналістичний ідеал «європейства» Єндик описує так: «Палають вогні... ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть уже палахкотить в їхніх грудях..., чуєш крик — 8іе£ Ьеіі! НеііІ 8іед Ьеіі!» (Ростислав Єндик. В кайданах раси. Краків, 1940, с. 43).
3Напз бйпіег. Кіііег, Той ипсі ТеиГеї; його ж, Казепкипбе без беиізсЬеп Уоікез.
180
Щедро цитуючи Гітлера, Муссоліні, Розенберга та ін., Оршан, зрештою, змушений зробити висновок, що німецький расизм «як наукова теорія не видержує критики», але проте є все ж таки «повновартісною наукою» для фашистів та й для українських буржуазних націоналістів. «Расизм,— говорить Оршан,— у своїй внутрішній політиці, як проблема популяційної практики (культ «нордійського» розмноження.— Ю. Р.) євгеніки, антисемітизму й т. д. у висліді мало чим різниться від кожного другого націоналізму». Більше того, саме расистські концепції, за Оршаном, дають більше «неспростовних» аргументів для відчуження трудящих різних національностей, ніж акцент на етнографічні та інші відмінності тієї чи іншої нації, яка в свою чергу тлумачиться як явище метафізичного порядку. І далі — буржуазно-націоналістичне розуміння «цінностей» Європи, що включає в себе багато з німецького «нордійства» чи італійської «рим-ськості» мало б бути «нашими духовними шанцями».
До цих «шанців» Оршан відносить і демагогічні апеляції італійських фашистів до понять «ророіо ііаііапііа», німецького — «Уоїк, ВеиізЬІапсІ», українських буржуазних націоналістів — «нація, Україна».
Сучасні буржуазно-націоналістичні автори, стоячи на тих самих позиціях, що й Рудницький, Донцов, Липа, Оршан та інші, не можуть бути такими ж відвертими у своїх симпатіях до збанкрутілого фашизму, як їх попередники. Тому, старанно приховуючи фашистську суть українського буржуазного націоналізму вони вдаються до етнопсихологічних та антропосоціологічних «розвідок», зокрема до антропологічних «досліджень» фізичних властивостей українського народу, тобто беруть на озброєння один з найбільш реакційних проявів біологічного напряму в соціології — расову теорію. В «модерному» розумінні, пише сучасний буржуазно-націоналістичний автор І. Мірчук, «вважається народ органічною, біологічною одиницею, природною основою тільки тоді, коли не лише земля — рілля, але також кров, раса творить його головні основи (Віиі ипй Восіеп)» 1 2.
1 Ватажок УРДП Іван Багряний змушений визнати, що банде-рівщина — це «повзучий фашизм», а їх молодіжна група (СУМ) — організація «з фашистською ідеологією».
2 Іван Мірчук. Світогляд українського народу. Прага, 1942, с. 10 (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
181
Намагаючись підновити антинаукову «теорію етногенезу історії та етнографії В. Антоновича 1, сучасні антропологічні «фахівці» від націоналізму Л. Николаїв, А. Носів, Р. Єндик, І. Раковський, С. Руденко, Д. Чижевський, В. Кубійович та інші знову проводять думку, ніби так звана антропологічна будова України та риси характерології українського народу пов’язані насамперед з расовими ознаками. І. Гашпар, наприклад, в «Соціальній біології русинів» твердить, що український народ в своєму походженні не має нічого спільного з російським. В північно-західних краях Росії, пише він, панує так звана валдайська відміна східно-балтійської раси. В найпівніч-ніших краях з’являються типи лапиноїдної раси. Ці два російські крайові типи створились через виродження престарих фінів, що колись жили в цих краях1 2.
Ця точка зору досить поширена в сучасній буржуазно-націоналістичній літературі. З подібних позицій виступають наприклад, П. Штепа, М. Чубатий, П. Курінний, П. Ковалів та інші «фахівці» з проблем виникнення східнослов’янських народів3.
«Спеціаліст» в галузі «антропології» Р. Єндик доповнює Гашпара та інших політичних спекулянтів навколо питань етногенезу українського народу тим, що росіяни, мовляв, мають значну «домішку» полеозійського типу. Щодо українського народу, то він на відміну від інших має нібито яскраво виражений динарський характер з поєднанням нордійського та середньоземноморського расових типів. Запоруку дальшого розвитку «українського расового субстрату» І. Раковський вбачає у таких його
1 Схема В. Антоновича полягає в тому, що між українцями, поляками та росіянами існують «істотні» антропологічні відмінності, які, крім іншого, мають нібито різну структуру шкіри, навіть товстішають по-різному: поляки з живота, росіяни з потилиці, українці з грудей (див. докладніше: В. Д. Д я ч е н к о. Антропологічний склад українського народу. К-, 1965, с. 21).
2 Див.: Микола Бажан. До кінця розгромити і викоріняти рештки буржуазно-націоналістичної ідеології. К., 1947, с. 6.
3 Характерно, що опус П. Штепи «Московство» навіть його буржуазно-націоналістичні «колеги» відзначили як «дилетантську писанину», а самого автора — як «некомпетентну людину». Критику антинаукових поглядів П. Штепи та М. Чубатого див.: К. Г. Гусли-с т и й. Критика буржуазно-націоналістичних перекручень етногенезу українського народу.— «Народна творчість і етнографія», 1971, № 1; Н. Комаренко, М. Котляр. Ганебна фальсифікація російсько-українських зв’язків.— «Український історичний журнал», 1971, № 5.
182
ознаках, як родючість, витривалість, здатність до культурної роботи тощо. Подібний підхід означає, що примітивні комбінації з фізичними ознаками «уосібного українця», тлумачення української нації з позиції «єдиного» українського антрЛтологічного типу завели буржуазно-націоналістичних «науковців» на глухі манівці. Вихід був один — розчленувати расово єдиний український народ на певні антропологічні типи з дальшими маніпулюваннями навколо них в типовій для українських буржуазних націоналістів манері.
Ущербність «теоретичних» засад українського буржуазного націоналізму добре видна хоча б з такої роботи, як «Душа народу і дух нації» Ю. Русова. Щоправда, автор змушений все ж таки відмовитись від твердження про «єдиний» український антропологічний тип. Український народ, за Русовим, не є однією недиференційова-ною отарою — масою, в якій всі Індивідууми мають однакові смаки, однакові вдачі, однакові прагнення. Як і всякий народ, він складається з «кількох рас», представлених у певних пропорціях.
Від донцовської схеми «народи — раси» та липівської конструкції «народ — раса» український буржуазний націоналізм еволюціонував в напрямі догми «народ—раси». Остання теза має не тільки суто антропологічне, расове, а й політичне та соціальне навантаження. Поділяючи слідом за В. Щербаківським українську націю на чотири «головні» расові «первні», Русов силкується насамперед прив’язати фізичні ознаки до психіки в плані «визначення» останньої цими «расовими типами».
Всю складність суспільного життя, суперечливість суспільного розвитку, виявляється, можна «розв’язати» абсолютно просто, якщо керуватися «новою» схемою сучасного расиста. Динарська «раса» в українській нації, за Русовим,— це круглоголові, осілі хлібороби з виразно розвинутою нехіттю до мандрувань. Мати є голова родини і дому, її «начальник». Звідси типовий вираз для динарців «прости мене, моя мила, що ти мене била». Медитеранці (за Русовим, «поважний відсоток українського народу») — це стрункі, невисокого росту, переважно з чорним волоссям та чорними очима. Вдача дуже змінлива, пристрасна, мова швидка. До жінки ставляться як до окраси життя («за твої очі душу б я віддав»), дітей люблять, хоч під гарячу руку можуть і побити.
183
Легко переходять від високого піднесення до повного упадку, від надмірної радості до глибокого смутку. Нор-дійська, або північна, «раса» — це довгоголові, високі з ясними очима і світлим волоссям. Вдача сувора і жорстока, сильно розвинене почуття своєї вищості над іншими. Чужої душі і вдачі не розуміють і кожного чужинця вважають за істоту нижчу. Батько є голова і пан родини, суворий начальник над дітьми. Мають нахил до ендогамії, тобто шлюбів в межах своєї «раси», свого народу. Будучи самі прямолінійні, часто піддаються підступу і провокації. Остійська, або урало-алтайська, раса — круглоголові, незграбні, часто з неправильними пропорціями. Рудуваті, ясноокі. Вдача понура і заздрісна. Не талановиті і не мають нахилу і смаку до мистецтва. Почуття людської гідності розвинуте слабо, помітна здатність до егоїстичного улагодження, хоча б і наперекір із совістю. Відношення до жінки як до вигідної господині («Ой якби б ти, дівчинонько, була багатенька, взяв би тебе за рученьку, одвів до батенька»). Дітьми пишаються перед іншими, прагнуть «вивести їх в люди», «на легкий хліб».
На перший погляд схема Русова така собі «мила» картинка, оздоблена анекдотично-елегійними подробицями. Проте він робить такі висновки, що повністю відкидають всяку анекдотичність. Насамперед, Русов силкується «закріпити» за психічним світом українця риси, які були властиві імущим класам, риси, вигідні доктрині українського буржуазного націоналізму. Зокрема, про ди-нарця Русов писав, що у нього, мовляв, сильно розвинуте почуття приватної власності, він бо є партикулярист-консерватор у суспільному житті, і хоч вважає, що «громада великий чоловік», але завжди протиставляє тезу «моя хата скраю» і «в своїй хаті своя правда». У суспільно-політичному відношенні він прихильник аморфного лібералізму та «здорового демократизму із правильною ієрархією», зносить довго всяку владу і навіть утиски, прихильник гетьманства чи «влади» голови громади. Ме-дитеранців у суспільно-політичному відношенні Русов вважає «прогресистами», бо ж вони «завжди прагнуть іти вперед, хоч би і революційним шляхом». Мають нахил до створення таємних, підпільних організацій... в запалі можуть бути дуже небезпечні. Нахил до романтики і таємниці вносить в організації медітеранців елементи кон
184
спірації, заговору, культ вождівства, декорум, можливість вславитися.
Нордійці мають сильний нахил до завойовництва і насадження своєї влади або ідей вогнем і мечем. В суспільно-політичному відношенні мають нахил до абсолютизму — вождь є цар і бог. До жінки ставляться як до істоти нижчої, завжди покладають більше надій на сувору силу, ніж на красномовство. Вождь, команда, сувора ієрархія, дисципліна і послух — ось на чому основуються вони в громадському житті. Особа зникає, вона є лише непомітним коліщатком у громадській, військовій чи державній машині. Нордієць, маючи слабо розвинуте почуття і розуміння іншої людини, будує громадську організацію, не дбаючи про одиниці. Він за природою є (нордійська раса, за Русовим, належить до норманського «культурного кола») прихильником монархізму, абсолютизму. Причому весь громадський апарат він вважає знаряддям для виконання своєї волі, яку готовий насаджувати вогнем і мечем.
Отже, як видно з наведених визначень «духу» окремих «рас» українського народу, націоналістичне «вірую» настільки всеядне, що добре поєднує в собі цілком протилежні суспільно-політичні вартості і, що головне, виправдовує та популяризує хижацтво, людиноненависництво, віджилі порядки, пропагує культ сили, злочини проти людства, проти «свого» народу.
Згідно з такою «расовологією» вся історія постає у вигляді заповідника дій людей з переважанням тих чи інших «расових первнів» чи їх якихось комбінацій. Отже, які вже там революції, який вже там класовий рух, «природа» завжди робить свою справу, «душевна вдача» творить за народні маси історію.
А далі Русов цілком недвозначно виправдовує і такі риси, як прояви паразитизму, ренегатства та зрадництва, що були властиві українським панівним верствам. Це ж бо не вони так вели себе в житті суспільства, а за них промовляли «остійські первні», що, мовляв, властиві українському народу. За Русовим, остієць в суспільно-політичному відношенні може одночасно служити «і нашим і вашим». Все, що не є конкретною сьогоднішньою користю, його не цікавить. Остійці легко змінюють ідеї, причому можуть одночасно служити двом протилежним ідеям. За своєю природою остієць — егоїст і кон’юнктур-
185
ник. Йому байдуже, в чиїх руках влада. «Його не обходить,— відзначає Русов,— форма влади і її ідеали: аби було б корито... його псевдодемократизм виявляється в отарності... всі, що кличуть до чогось вищого, є для нього «мрійники», «доктринери», «анархісти», що не вміють пристосовуватися до «реальної політики»... Це є тип того «просвітянина» або «народного діяча», який боготворить «муравлину працю».., назбиравши посад, допомог, пенсій чи інших джерел прибутку, остієць стає рабом свого майна... остійці творять ту «буржуазію», яка, не хапаючи зірок з неба, доробляється маєтків».
Погано це чи добре, використовуючи націоналістичну термінологію, для «добра української нації»? Виявляється, добре. «Психіка раба — угодовця, остійця та нор-дійця — медитеранця, запального борця,— пише Русов,— існує в нашім громадянстві й досі. ...Це є в крові і тут немає чого обурюватися, лаятися, сперечатися, а особливо прагнути якогось фіктивного об’єднання (йдеться про об’єднання націоналістичних організацій за кордоном.— Ю. Р.). В нації (для буржуазного націоналізму.— Ю. Р.) всі елементи потрібні: хижаки, завойовники і пасивні оборонці — хлібороби, і талановиті медітеранці, і навіть буржуазно-дрібничкові остійці — але як підлеглі виконавці... Порядні люди до якої б української ідеології не належали (різні антирадянські націоналістичні відгалуження за кордоном.— Ю. Р.) — завжди можуть порозумітися» *.
«Українська духовість», яку уособлюють нині націоналістичні «визволителі» за кордоном, може, за Русовим, утвердитися в разі наближення двох «головних» буржуазно-націоналістичних «ідеологій» — концепцій так званого українського монархізму або гетьманського табору («динарської ідеології») з доктриною оунівського «апостола» Дмитра Донцова, основний постулат якої — «розмежування» та одночасне «об’єднання» в «єдиному національному організмові» «лицарів меча та христа», тобто «націоналістичного воїнства» та «отари плебеїв», «анархічного охлосу» (юрби), «півскотів», над якими будуть височіти провідники «з ласки божої»1 2.
1 Підкреслення наше.— Ю. Р.
2 Для порівняння наведемо вислів одного з ідеологічних предтеч німецького фашизму О. Шпенглера. Трактуючи класи як внутрішньо-національні «раси», відносячи буржуазію до «вищої», а пролетаріат
186
Щодо політичного спрямування расистських псевдонаукових «розвідок», то концепція так званої української расовості мала та й має в наші дні далеко не абстрактний чи теоретичний характер. Головне вістря вона спрямовує на «доведення» «протилежності» українського народу братнім російському, білоруському та іншим слов’янським народам, вона намагається заперечити їх будь-яку спільність, штучно розрізнити ці народи на основі твердження про «чисту українську расу» з «особливими» антропологічними ознаками.
Базуючись на «окремішній» від інших народів будові тіла, С. Рудницький, наприклад, твердить, що українці нібито відрізняються від росіян чи поляків більше, ніж німці від українців, або британці від скандинавців. «Українці набагато вищі ростом між свома сусідами, значно вищі від москалів.., мають серед усіх своїх сусідів найбільший обсяг грудей.., найдовші ноги й найкоротші руки. Череп голови українця є найбільш круглий, лице найширше, ніс найбільш простий і вузький, вуха маленькі...» Крім того в українця «переважає темний колір волосся, натомість у москалів, білорусі, поляків — ясний».
Стверджуючи, що українці народжуються (Рудницький вживає термін «розмножуються») в десять разів скоріше французів, в два — німців, півтора — росіян, автор безапеляційно робить такий висновок: «більша плодючість українців є вислідом їх расової вищості» *.
Подібного роду тлумачення «визначальної» ролі антропологічних ознак для тієї чи іншої нації свідчать про вульгарно-біологізаторський підхід до такого соціально-етнічного суспільного явища, як нація, про неспроможність безпосередніх аналогій між антропологічною та етнічною класифікаціями, про безпорадність спроб довести тотожність таких неоднопорядкових понять, як «раса» та «нація».
до «вищої» рас, він писав: «Тою чи іншою мірою всі вони (пролетаріат.— Ю. Р.) — виродки, люди, у яких замість справжньої раси ви можете констатувати тільки злобу та мстивість... це справжній плебс, це справжні низи суспільства, що мають постійну ненависть до всього великого та благородного в цьому світі» (цит. за: Ю. О г а н и с ь я н. Империализм и расизм, с. 115).
1 Степан Рудницький. Україна наш рідний край. Львів, 1921, с. 51, 55; Основи землезнавства України, друга книга; Антро-погеографія України. Ужгород, 1926, с. 46.
187
Рудницький, Липа, а з ними й сучасні буржуазно-націоналістичні «знавці» від антропології (Ю. Русов та ін.) намагаються біологізувати особу, націю та навіть історичний процес. Бандерівець Г. Ващенко, наприклад, твердить, що за своїми антропологічними рисами українці належать до європейців, а до того ж мають серед себе «багато особистостей», що будовою тіла і рисами обличчя належать до найкращого типу європейця. Прихильники антропологічного підходу до особи в унісон з расистами твердять, що фізичні «відмінності» безпосередньо впливають на стан психіки.
Однак про деякі особливості фізичних ознак, будови тіла, форми волосся, пігментації шкіри, що пояснюються відмінностями в генетичній конституції, можна говорити лише щодо рас. З цього погляду неправомірно в науковому відношенні протиставляти, скажімо, український та російський народи, що належать до однієї раси, і більш того — до слов’янських народів, мають спільну генетичну основу — праслов’янство, праруський народ.
Безглуздими є також твердження і про «визначальний» вплив географічних умов на антропологічні особливості братніх народів, що мешкають в двох суміжних географічних областях. Всі племена, народності та нації єдині за своїми корінними природними та духовними рисами, за своєю суспільно-історичною сутністю. Тим часом вони відрізняються один від одного не тільки за рівнем економічного та культурного розвитку, а й за способом життя, побуту, за мовою та звичаями, деякими особливостями психіки *.
Расова теорія, яку взяв на озброєння український буржуазний націоналізм, з філософської точки зору являє собою неправомірну спробу тлумачити соціальні явища з допомогою біологічних факторів. Расизм несумісний з матеріалістичним розумінням історії. Людина, як частина природи, певного мірою підлягає її законам. Проте вона є передусім продуктом суспільних відносин, і сутність її вчинків, як і характер взаємовідносин тих чи інших груп людей взагалі, можна визначити лише на основі досліджень дії соціальних законів. Спільна трудова діяльність людей, їх боротьба за оволодіння силами природи, а не біологічні фактори дали можливість люд
1 Н. Джандильдин. Природа национальной психологии, с.7.
188
ству досягти вершин соціального та культурного прогресу. «Тут — при суспільному виробництві засобів розвитку,— пише Ф. Енгельс,— уже зовсім незастосовні категорії з тваринного царства» *.
В останні роки в антропології та етнографії дістала наукове визнання популяційна концепція расоутворення (радянський дослідник В. В. Бунак), висновки якої спростовують твердження про наявність в будові кожної особи певного антропологічного типу відмінних ознак саме цього типу, про расу як просту суму індивідуумів з тотожною морфологією. Згідно з Бунаком, склад популяції на противагу індивідуально-типологічній концепції визначається взаємовідносинами виду та умов зовнішнього середовища, що історично склалися в різних місцезнаходженнях. Численні факти, які дістали схвалення на симпозіумі, присвяченому питанню походження людини та ра-соутворенню (США, 1950 р.), свідчать про те, що нема спадкової передачі нащадкам расових ознак даного антропологічного типу цілим комплексом. Внаслідок незалежного комбінування спадкових ознак відповідно до імовірних можливостей спостерігається мінливість рас у просторі та часі.
Досконале вивчення антропологічного складу східнослов’янських народів, зокрема дослідження близько 80 територіальних груп українців і 40 груп інших народів, проведені Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, обстеження понад 100 груп російського народу на основній території його розселення, проведені археологічною експедицією Інституту етнографії АН СРСР, спростовують вигадку про істотні відмінності між українцями та росіянами. Український народ, як і всі народи, неоднорідний за антропологічним складом, його етнічна територія поділяється на п’ять антропологічних областей. Морфологічно і генетично українці наближені до росіян та білорусів. Антропологічні матеріали підтверджують морфологічну близькість трьох східнослов’янських народів і походження їх від єдиного кореня — древньоруської народності — і тим самим спростовують расистські «теорії» українського буржуазного націоналізму1 2.
1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 20, с. 574.
2 Див.: В. Д. Дяченко. Антропологічний склад українського народу.
189
Антропологічна та етнографічна науки на основі все-стороннього вивчення різних народів земної кулі довели, що антропологічні типи не збігаються з етнічними спільностями, що кожна з останніх включає представників різних антропологічних типів, так само, як один і той самий комплекс антропологічних ознак часто зустрічається в складі різних народностей та націй.
Рівень культурного розвитку, мова, психологія, національна приналежність людей не залежать від їх расової приналежності. Необхідного внутрішнього зв’язку між ними нема. Нація формується та розвивається винятково під впливом соціальних закономірностей, незалежно від расових ознак, з яких вона складається Як відзначає радянський психолог В. Ф. Поршнєв, «за винятком якихось окремих рис темпераменту, які не становлять комплексу, не визначають будь-які вищі психічні функції, спроби пов’язати психічний склад етнічної спільності з особливостями її фізичної антропології стоять повністю осторонь науки... це спроби прикрити науковою формою расизм, при визначенні самою біологією зверхності одних рас і народів над іншими» 1 2.
Соціальні явища не можна тлумачити з допомогою біологічних факторів, законів та категорій природи, як не можна пояснювати духовний склад народів їх анато-мо-фізіологічними особливостями і властивостями. Людина — передусім суспільна істота, вона є продуктом суспільних відносин, і сутність її вчинків, як і характер взаємовідносин тих чи інших груп взагалі, можна визначити лише на основі соціальних законів. Як визначає німецький дослідник цього питання А. Абуш, «не расовою спадщиною», а власними історичними діяннями народів, з того часу як вони сформувалися в самостійні нації, визначається їх нинішній специфічний національний характер, бо він — результат історичного розвитку, а не породження раси, соціальне явище, а не фатально визначений продукт «крові і землі» 3. Доктрина так званої української расовості, крім суто ідеологічного підтексту, спрямованого на апологетику, посилення національного егоїз
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности наций и пути образования интернациональной общности людей, с. 22.
2 В. Ф. Поршнєв. Социальная психология и история. М., 1966, с. 98.
3 А. Абуш. Ложньїй путь одной нации. М., 1962, с. 15.
190
му, нагнітання націоналістичної істерії, схвалення експансії, мала ще політичне «навантаження» — виправдати расизм та шовінізм як «сталу» рису взаємин між народами, довести, що власне націоналізм нібито є «природним» проявом «інстинкту самозбереження нації», «ідоло-поклончого культу нації», «української раси» Ч
Існує ще один важливий аспект цієї проблеми, який в досить «кучерявій» манері поставив С. Рудницький: «Де ж тепер шукати антропологічних свояків українського народу?»
Звичайно, відповідь того чи іншого буржуазно-націоналістичного автора на це зовсім не риторічне запитання не однозначна. Проте в різних варіантах, під зливою словесних викрутасів проглядає все той самий донцовський потяг до «вестернізації», або «узахіднення», на цей раз вже «української раси». Причому в пригоді для політичних ділків від націоналізму став Ю. Липа з його мудруваннями над «домішками української раси», куди він включив й «кельтські», й «римські», й «норманські», і «польські», й «шведські», і «німецькі», і «єврейські»1 2. Отже, бери на свій смак певну домішку і називай «антропологічного свояка» української «раси». Саме таким і був підхід того чи іншого буржуазного націоналістичного автора, щоправда з певним акцентуванням на антропологічній «близькості» з «панівною» нацією.
Так конструюється тип української раси—нації, з якого випливає, мовляв, «національне єство українця», упо
1 Ось що писав у 1928 р. нинішній «ідеолог» ОУН-мельниківців Д. Андрієвський: «В душі нації (італійської.— Ю. Р.) — розбурканої, заохоченої до чину диктатором (Муссоліні — Ю. Р.) пробуджується нині... заборчість старого завойовника..., бажання карколомних починів. Апетит молодого звіряти й геній старого Риму пхають націю на лови... Отже, треба відбирати вже раніш привласнене».
2 Липа прискіпливо перелічує представників інших національностей, що обстоювали, за його словами, «ідеї української раси» і дали їй відповідні «домішки» — Капніст (грек), угорці й чехи — на службі у галицьких королів, шотландці, німці, греки — на службі у гетьманів, «бельгійські духовні — дипломати», «талановиті німці — вожді», габсбургський нащадок Вільгельм (Василь Вишиваний); англійський генерал Джеймс Кейт та ін.
Це, в свою чергу, дало можливість О. Кульчипькому слідом за французьким соціологом Тоннієсом твердити про якусь «геопсихічну» мішанину в українській нації. Є. Маланюк сформулював «свій» істо-ріософічний «ессей» про Україну, як якусь чорну Елладу та ін.
191
дібненням його до західного нордійського або германського типу.
Отже, «малоросійське племя» при такому підході, «пасивне по своїй природі, східне по найглибшим основам своєї культури, знаходиться від віків під впливом антропологічних елементів, йдучих з Заходу, з Польщі або через Польщу». За Липинським, якому належать вище-наведені слова, український народ не є самобутнім, його створили чужинці, що, «потопаючи в українському морі», викликали водночас процес відокремлення «малоросій-ства від інших племен» Ч
Р. Єндик, наприклад, говорячи про сміливу боротьбу запорізьких козаків з татарськими та польськими поневолювачами, пояснює це поширенням серед запорожців нордичної (північної) раси, «ідеалу європейської раси, яка призначена для панування над масами, для воєн, завоювання країн, управління державами тощо»1 2. Обгрунтовуючи «українську національну психіку» насамперед біологічними властивостями, сучасний націоналістичний «дослідник» О. Кульчицький безапеляційно стверджує, що саме «расові чинники» створили своєрідну психіку українця, подібну до нордійської, германської психіки.
Довільність подібного роду мудрувань видна хоча б з того, що не тільки апологети українського буржуазного націоналізму, а й представники білоруського, естонського та інших «місцевих» націоналізмів теж доводять «своєрідність» антропологічних особливостей «своїх» народів наближеністю до арійців. Згідно з твердженнями латиських буржуазних націоналістів, латиші належать до північної раси, єдиної з усіх рас, що здатна до культурного розвитку; вони є нащадками арійців, що поклали початок усім «головним» народам Європи3.
1 С. Рудницький із своїм мажорним підходом до типу «найліпше» зумів з цієї антропологічної «мішанини» «знайти» бажаний додатковий політичний ефект, спрямований на підсилення відчуження українського народу від російського та білоруського. Ця мішанина, твердить автор, е дуже давня, без більших пізніших домішок, «своєрідна мішанина, зовсім відмінна від поляків, білорусів чи москалів».
2 Цит. за: В. Д. Дяченко. Антропологічний склад українського народу, с. 23.
3 Див.: Б, Л. С а м у й л о в а. Критика концепций латмшского буржуазного национализма по вопросу о нации, с. 17.
192
Твердження українських буржуазних націоналістів про наближеність «українського типу» до германського мало неабиякі політичні наслідки. Характерним в цьому відношенні є наказ шефа гестапо Гіммлера (жовтень 1941 р.), згідно з яким пропонувалось на тимчасово окупованій гітлерівцями території силоміць забирати жінок з «ознаками німецької раси» (голубі очі, світле волосся тощо) для німецьких сімей. Спеціальні «експерти» СС снували по Україні, вишукуючи «стандартних» українок, щоб їх онімечити. Ті, хто відмовлявся, підлягали знищенню, а їх діти відправлялись в рейх, де примусово онімечувались, отримували фальшиві свідоцтва про народження і нові імена.
Крадіжка та онімечення українських дітей офіційно розглядалась як засіб збільшення кількості німецької нації, поновлення людських втрат у війні. Щодо українського народу в цілому, то передбачалось поступове винищення його як «небажаного елемента» або ж — вигнання з батьківщини. «Ми не можемо допустити,— вказував Гіммлер,— щоб вони мали сім’ї, всякі сім’ї цих рабів повинні в принципі знищуватись» !.
Водночас представники так званого організованого українського буржуазного націоналізму, орієнтуючись на колишню панську Польщу, боярську Румунію чи буржуазну Чехословаччину, намагались довести «відрубність» українського антропологічного типу його наближеністю до польського, румунського, чеського, угорського тощо. Проте симпатії українських буржуазних націоналістів були все ж таки на боці італійського та німецького фашизму. Ось чому В. Щербаківський твердив, що Муссо-ліні, не зважаючи на те, що він італієць, мав «голову дуже близьку до круглоголового українського типу», а Гітлер, будучи «цілковитим арменоїдом», був також «цілком близьким до української раси». Отже, «не нордійці, ли-« шень вони (Муссоліні і Гітлер.— Ю. Р.) знайшли в собі вогонь і електричний ток».
Ю. Липа, навівши цей дивовижний для тверезої людини вислів Щербаківського, анітрошечки не соромлячись, писав, що, отже, не можна інакше дивитись на світ, як «не з нутра власної раси».
1 Цит. за: Володимир Замлинський, Шлях чорної зради. Львів, 1968, с. 103
193
13 48
Справа не лише в безпринципності українських буржуазних націоналістів, в жонглюванні ними час від часу своїми ж «основоположними» догмами. Буржуазно-націоналістичні псевдонаукові розумування, їх аргументація будуються залежно від політичної кон’юнктури, від того, кому необхідно прислуговувати в даний момент.
Розкриваючи сутність так званих орієнтаційних напрямів українського буржуазного націоналізму, В. Липинський писав: орієнтацією називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнивши його в своїй безмежній відданості і одержавши в такий спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цією допомогою владу над своїми земляками. І далі: «якщо б Японія була заінтересована в Україні так, як зацікавлена в ній Польща (буржуазна.— Ю. Р.)... то можна з певністю сказати, що появилася б японофільська українська політична партія, яка б на своєму прапорі вписала гасло «без Японії нема України».
Історія не надала такої можливості ні імперіалістичній Японії, ні українським буржуазним націоналістам. Інша річ — гітлерівська Німеччина, що віддавна привертала ватажків різних буржуазно-націоналістичних угруповань. Одна з них Дарія Віконська, наприклад, вірнопіддано конструювала тип «українця будучності», «людини з панською психікою», тобто «мужеського типу у роді Бісмарка і Гінденбурга». А покищо вона переносить спорідненість українських буржуазних націоналістів з світовою реакцією в галузі принаймні вдачі Ч
Щодо Донцова, то його більше влаштовували не «мар-кантні» мерці типу Бісмарка та Гінденбурга, а живі расові екземпляри для конструювання «основоположного українського расового» типу. Це насамперед ватажок німецьких коричневосорочечників Рем, у якого Донцову подобається «вдача расового бульдога, що любить міцно хапати зубами, і дуже не любить випускати з зубів вхопленого». Донцов у захопленні цитує Ф. Барреса про Г. Герінга, що «уособлював» «расове обличчя» німецького націонал-соціалізму. Він милується «брутальною силою характеру» цієї «шляхетної і сильної бестії».
1 «Навмисно ставлю за приклад німців,— писала Віконська,— а не англійців,—...вдача українська більш споріднена з німецькою вдачею, аніж з вдачею інших народів» (цит. за: Л. Г р и ц ь к і в, С. Герасименко. Вирок виносить народ, с. 16).
194
Отже, йдучи за Барресом та Декостером, Донцов «оформляє» «справжній» арійський тип «расового українця», у якого будуть «довгі руки, мов яструбові пазурі.., очі круглі, холодні, вірлячі.., гостра борода... Він страшний і немилосердний.., він без довгих вагань повісить і тебе» Напевно, немає потреби коментувати ці людиноненависницькі висловлювання Донцова, який з позицій «вільного світу» силкувався виступати в наші дні ледве не з позицій «оборонця» світової цивілізації, «борця» проти «тиранії людини»1 2.
«Соратник» же екс-гетьмана О. Скоропадського А. Ан-дрієвський зробив черговий крок в «обгрунтуванні» спорідненості двох націоналізмів — українського та німецького. Навчаючи «державній науці» гетьманців-державни-ків, він радив їм знати те, що «українська нація — це органічний колектив, витворений приналежним до арійсько? раси українським народом, з осіб, що однаково працюють, однаково почувають себе, взаємно поважають» 3.
1 «Вісник», 1937, т. III, с. 579.
2 Донцовські симпатії до культу хижацтва були викладені в основному до другої світової війни. А в наші дні «фахівець» з питань «української расовості» О. Кульчицький в буржуазно-націоналістичній «Енциклопедії українознавства» твердить, що український «расовий тип» вже сформувався. За його словами, динарський різновид української нації — раси «рисами лоба, носа та підборіддя, немов внутрішнім тиском висунутим з голови й відсунутою назад лінією повних смакуючих губ, що її закінчують кліщі висунутих міцних щік, немов агресивно виходить у світ, шукаючи в ньому дороги, світ у себе вбираючи, собі присвоюючи». І далі ще відвертіше: кістляві, простолінійні обриси тіла, стоккаго переривчастих рвучних рухів динарського жесту, немов готових завершитися ворожим ударом стисненого кулака або приятельським плесканням долонею по плечах. «Це загальне враження постаті,— веде Кульчицький,— погоджується
з детальною інтерпретацією фізіономії і міміки, що проймає світ любов’ю або ненавистю, що не знає і не розуміє об’єктів холодного спостереження, яких не може пронизати симпатією чи антипатією». Отже, О. Кульчицький популяризує ті самі «арійські первні» типу Рема, Герінга та К°. Для чого це потрібно йому? Насамперед для того, щоб вписатися в загальну доктрину українського буржуазного націоналізму, додати до неї і «свою цеглину». А крім того, «довести» так звану наступність ідей українського буржуазного націоналізму, яка свідчить, що в процесі еволюції та «модернізації» антилюдяні вихідні позиції його залишалися без істотних змін.
3 А. Т. А н д р і є в с ь к и й. Катехізм або настановлення в державній науці для українського гетьманця-державника. Берлін, 1940, с. 3.
195
із*
«Краківські вісті», ия окупаційна, так звана німецько-українська газета зробила сенсаційне «відкриття»: слов’янська й німецька мови створились із «спільного арійського пня». Де була первісна батьківщина арійців? — запитувала газета. І відповідала — раніше вважали всю іранську височину, тепер же дослідники «дошукалися» арійської прабатьківщини «на просторі, замкненім українською степовою полосою та німецькими пралісами» Чи не правда добре «пособіє» не лише для обгрунтування орієнтаційних напрямних українського буржуазного націоналізму, а й для виправдання майбутніх загарбань української території гітлерівською Німеччиною? 1 2
В наші дні українські буржуазні націоналісти ведуть себе дещо обережніше, силкуються будь-що відцуратися від ганебного колінкування перед гітлерівцями. «Україно-знавець» Іван Лисяк-Рудницький, наприклад, починає зітхати за взірцями англо-саксонської раси для українського «расового типу»3. А піп Діоніс Кульчицький, позбиравши відповідні цитати з В. Ельмюлера та П. Щесни, виступає за такий «новий тип автономної людини», в якій будуть насамперед «буяти» її агресивні нахили, що випливають знову ж таки з «незмінних біологічно-природних умов».
І знову з’являються містичні, знайомі вже розумування про «скінченність, таємничість людського життя», яке нібито «звільняє від глупоти позитивізму сили людського розуму». Напевно, саме звільненням від здорового глузду керувалась мельниківська газета «Українське слово», що, всіляко схвалюючи агресію Ізраїлю проти волелюбних арабських народів, відбиваючи ал’янс українського буржуазного націоналізму та сіонізму, що складається в наші дні, зробила чергову сенсацію: військовий міністр Ізраїлю Моше Даян є, мовляв, «українцем, який в свій час приблудив до Ізраїлю»?! З таких «відкриттів», зрештою, і конструюються складові елементи буржуазно-націоналістичної псевдонауки.
1 «Краківські вісті» від 27 березня 1940 р.
2 До курйозів, подібних до цього «пособія», можна віднести також лист колишнього петлюрівського генерала Вовка Адольфу Гітлеру (початок Вітчизняної війни), в якому автор, виступаючи від «імені всього арійського, козацького українського народу», запропонував Гітлеру посаду «Головного отамана козацької України».
3 Див.: Юрій Косач. Від феодалізму до фашизму, с. 11.
196
Критичний розгляд буржуазно-націоналістичної концепції «української расовості» був би неповним, якщо б ми не розглянули такі «докази» на користь тези про «окремішність» народів, як ірраціональні чинники типу «духу крові», «голосу крові» тощо. Цей підхід відображає пошуки додаткових аргументацій для відчуження українського народу від братніх російського та білоруського народів на основі наявності в них «осібних» груп крові. А з іншого боку виникає ще одна дефініція національної спільності людей.
Один із сучасних «теоретиків» українського буржуазного націоналізму 3. Пеленський щодо цього відзначав, що основою суспільного устрою нації є клановість та кревність, знову ж таки якесь містичне «щось», тобто інстинктивне, первісне, стадне, що примушує людей триматися купи: «Ці атавізми, глибокі, підсвідомі, зв’язують нас у національну спільноту.., безконечно сильніші від усіх другостепенних витворів спільного життя — таких як, скажімо, мова, спільна культура, спільна свідомість, історичні переживання»
Тлумачачи націю з містично-ідеалістичних позицій, як біологічну та «біологічно-суспільну реальність», тобто намагаючись в кінцевому підсумку прикрити наукоподібними твердженнями звичайний расизм, Ю. Липа, наприклад, твердив, що саме «біологічно-емоціональне життя раси» дасть, мовляв, «зброю» для боротьби проти діалектичного матеріалізму. Єдина сила, за Липою, це власне напруження, власна кров, рід. Раса має свої підстави в єдності біологічній, яку легко окреслити групами крові, що підлягає законам Менделя і чим пояснюється тривалість раси в часі з боку біологічного перенесення хромосомами людських характерів (за Марселем Ізрає-лем). Саме з подібних антинаукових расистських позицій виступала і буржуазно-націоналістична газета «Український самостійник», яка силкувалася довести расові та етнічні відмінності між українським та російським народами. Цитуючи швейцарського антрополога Пагані, газета знову-таку твердить про нордійську «кров» українця, про те, що росіяни, як нація, уявляють собою монголізо-ванйх слов’ян, бо ж навіть слов’янізованих монголів.
Буржуазно-націоналістичні розумування про «расову чистоту» українського народу на основі наявності в нього
1 «Наш шлях», 1935, № І, с. 9, 10 (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
197
якоїсь «особливої української крові», «осібної» від крові інших народів, не мають нічого спільного з наукою і стоять фактично осторонь проблем етнічної антропології.
Безумовно, людині властиві ареальні морфологічні та фізіологічні особливості, пов’язані з тонкою внутрішньою будовою різних тканей та організмів, зокрема з багатьма якостями крові. Все це має певне значення для сучасної гематології, для дослідження деяких спадкових факторів (антигенів) крові, які мало змінюються з віком, зберігаючись на все життя Ч Проте ця важлива наукова проблема не має ніякого відношення до расистської системи, до буржуазно-націоналістичних концепцій щодо «ліпшої» чи «гіршої» крові.
Світова антропологія та гематологія, маючи на увазі проблему походження та еволюції ізосерологічних та ізомунітетних систем крові людини, беззастережно довели повсюдний груповий поліформізм людини, який пояснюється трьома важливими обставинами: первинністю складної антигенної диференціації тканей людини; єдністю біологічної природи людей незалежно від їх належності до тієї чи іншої раси і великою адаптивною пристосованістю організму людини1 2.
Аналіз літературних джерел з питань розміщення факторів крові серед різних расових та етно-територіаль-них груп населення земної кулі та із загальних питань антропологічної гематології дає можливість зробити такі важливі висновки: 1) існування певних гематологічних рас3 не означає їх абсолютної «окремішності», якоїсь їх чіткої відгородженості одна від одної; вже в умовах розкладу первіснообщинного ладу, в процесі змішання та консолідації численних до цього розрізнених племен склалася основа для формування нових спільностей, зокрема народностей, які вже об’єднувалися не за принципом кровності; 2) процеси «перемішування» народів, їх певної асиміляції безпосередньо стосуються міграції та пов’язаного з нею перемішування і метизації окремих
1 Див. докладніше: Н. Н. Чебоксаров, И. А. Чебокса-рова. Народні, расьі, культура. М., 1971, с. 125—131.
2 Див.: Е. И. Данилова. Гематологическая типология и во-просм зтногенеза украинского народа. К., 1971, с. 16.
3 Сучасна гематологічна класифікація розглядає людство з позицій тринадцяти гематологічних рас, маючи на увазі поширення найбільш головних із вивчених антигенів крові.
198
далеких і більш близьких в генетичному відношенні популяцій; 3) між особливостями популяцій за групами крові та антропологічним складом абсолютного зв’язку нема; 4) розподіл антигенів крові у різних рас зазнає значних варіацій, що значною мірою зумовлено географічним поширенням тих чи інших расових типів; 5) специфіка в розподілі антигенів крові серед різних расових груп, за рідким винятком, полягає не стільки у наявності чи відсутності певних антигенів, скільки в кількісних взаємовідношеннях цих антигенів в популяціях; 6) різниця в розподілі окремих групових антигенів в крові між двома чи декількома популяціями завжди показує, що ці популяції тривалий час розвивались одна від одної ізольовано Ч
Щодо гематологічної типології слов’ян та пов’язаної з цим питанням проблеми етнічної історії українського народу, то, як свідчить гено-серологічна характеристика 1 2 східноєвропейської гематологічної зони, до якої належать населення європейської частини РРФСР, Української РСР, Білоруської РСР, народи радянських прибалтійських республік і певного мірою населення Польської Народної Республіки, в цій зоні досить часто виникали умови для формування змішаних антропологічних типів, що знайшло своє відображення у гематологічній типології населення. «В наші дні,— відзначає Є. І. Данилова,— над численним етнічним складом, що включається у східноєвропейську зону, все ж значно переважає слов’янська група. Потрібно виходити з того, що саме вони і зробили визначальний вплив на формування основного гематологічного комплексу цієї території. ...Усі сучасні слов’янські народи переважно концентруються і становлять абсолютну більшість населення в двох... гено-географічних зонах: східноєвропейській та північно-балкано-карпатській, що певного мірою свідчить про спільні шляхи їх стародавньої етнічної історії... Процес формування слов’ян, очевидно, відбувався в умовах ...постійного взаємопроникнення
1 Див. докладніше: Е. И. Данилова. Гематологическая типо-логия и вопросьі зтногенеза украинсксго народа, с. 36—39.
2 Серологічний метод, що застосовується в сучасній етнічній антропології, полягає в генетичному аналізі деяких спадкових факторів (антигенів) крові. Ці ознаки, взяті як історичне джерело, не пов’язані зі статтю, не змінюються з віком і більш легко піддаються точному математичному аналізу.
199
більшості слов’янських племен, що й визначило гематологічну близькість усіх сучасних слов’янських народів»
Інститутом мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР проводились спеціальні дослідження культурно-побутових особливостей українського народу та його етнічної історії із залученням серологічного методу, матеріалів антропологічної гематології, зокрема проведено п’ять наукових експедицій по вивченню груп крові населення різних районів України. Порівняльна гематологічна оцінка населення УРСР, виконана Є. І. Дани-ловою спільно з С. С. Лавриком, А. Г. Каравановим, М. І. Дудник та В. Д. Дяченком, дає можливість зробити висновки, що між мішаним в етнічному відношенні населенням і українським населенням УРСР істотної різниці не спостерігається. З іншого боку, українці центральних областей України (Київської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької, Полтавської, Чернігівської), а також взяті сумарно за гематологічними особливостями найбільш близькі до російських центральних областей РРФСР (Орловської, Брянської, Курської, Тульської, Калузької) та білорусів, що свідчить про єдиний антропологічний пласт, що ввійшов у склад усіх східноєвропейських народів1 2.
Аналіз порівняльних даних за групами крові населення Радянського Союзу, включаючи українців, свідчить на користь панміксії (широкого спілкування) окремих націй та народностей, яка відображає природний об’єктивний процес дальшого зближення трудящих різних національностей нашої країни3.
Дослідження радянських вчених беззастережно викривають расистські розумування апологетів буржуазії та їх буржуазно-націоналістичних поплічників, спрямовані на відчуження трудящих різних національностей світу.
Щодо основної проблеми критичного розгляду буржуазно-націоналістичної «теорії» націй, то слід враховувати, що буржуазні націоналісти запозичили не лише містичні концепції ролі «раси» в історії, а й використали так звані психологічні теорії нації, поширені в буржуазній філософії та соціології.
1 Е. И. Д а пилова. Гематологическая типология и вопросьі зтногенеза украинского народа, с. 63—66.
2 Див.: там же, с. 86.
8 Т а м же, с. 103—104.
РОЗДІЛ III
ПСИХОРАСИСТСЬКИЙ ХАРАКТЕР
БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ДОКТРИНИ ТАК ЗВАНОГО НАЦІО-
НАЛЬНОГО ДУХУ
ГНОСЕОЛОГІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ КОРЕНІ ПСИХОЛОГІЧНИХ ТЕОРІЙ НАЦІЇ
У боротьбі проти пролетарського інтернаціоналізму буржуазний націоналізм вдається не лише до біологічних тлумачень національної спільності людей, не лише до відвертих расистських теорій, а й до психологізації соціальних явищ, силкується звести національне до психологічного.
Для буржуазії величезну небезпеку становить класова солідарність трудящих. Бажаючи роз’єднати робітничий рух, буржуазія намагається підмінити класову солідарність трудящих національною єдністю антагоністичних класів. Щоб досягти цього, вона широко використовує психологічні тлумачення сутності націй. Службова роль останніх полягає в зведенні психологічних бар’єрів між націями, в здійсненні в ім’я класового співробітництва політики національного розбрату та ворожнечі Ч
Психологізація суспільних явищ — один з головних методологічних принципів всієї сучасної буржуазної соціальної філософії. Проявляється він і в буржуазній теорії нації. Спекулюючи на національних почуттях, і особливо на націоналістичних передсудах та ілюзіях, буржуазні ідеологи міжнаціональні конфлікти і ворожнечу між народами пояснюють винятково психоіндивідуальни-ми рисами людей. «Психологія національних відносин — це та галузь, де ідеалізм більше всього паразитує на суспільній думці, насаджує культ відокремлення народів, культ націоналізму, шовінізму, расизму. Концепція, згідно з якою національні відносини складаються винятково
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности нации и пути образования интернациональной общности людей, с. 32.
201
під впливом психологічних моментів, об’єктивно веде ДО заперечення соціальної сутності національних відносин і служить справі відриву національного питання від проблем революційної перебудови світу» Ч
Ідейно-методологічними джерелами психологічних тлумачень нації є суб’єктивно-ідеалістичні та ірраціональні доктрини минулого, з яких найбільш впливовою виявилась психорасистська теорія національних відносин французького соціолога та етнопсихолога Густава Лебона, який, наприклад, вважав націю лише духовним об’єднанням. Появу нації Лебон пов’язував з утворенням «народної душі» чи «психічного складу народу», що характеризувалися «спільними почуттями, спільними інтересами, спільними віруваннями». Будучи виразником інтересів буржуазії, що заінтересована в пропаганді міжкласового солідаризму, Лебон ототожнював поняття «народність», «раса», «нація». Причому націю він визначав як «встановлення інстинктивної згоди всіх її членів з усіх важливих питань», при яких «серйозні розбіжності не можуть виникати більше в її надрах»* 2. Лебон вважав, що мова, ідеї, вірування, мистецтво, література, історія взагалі можуть розглядатися лише як зовнішній прояв «душі людей, що їх створили», як «простий виклад результатів, що вироблені психологічним складом рас» 3.
Національні конфлікти, які в дійсності є породженням капіталістичних суспільних відносин, антинаціональної політики монополій, зображаються Лебоном як прямі продукти національного як такого, тобто незмінного і навіть інстинктивного психічного складу націй. Виявляється, що національний розбрат і міжнаціональні конфлікти є неминучим наслідком нібито якісно різного психічного складу народів, які «сприймають зовнішній світ зовсім відмінно» і діють цілком по-різному; між ними «існує суперечність з усіх питань, коли вони починають спілкуватися один з одним» 4.
Так звана німецька історична школа (в особі Савін’ї та Пухти) висунула концепцію «народного духу» як якоїсь особливої метафізичної сили, що лежить в основі
* Теоретические вопросьі пролетарского интернационализма. М., 1972, с. 46.
2 Див.: Г. Л е б о н. Психология народов и масо. СПб., 1896, с. 15.
3 Т а м же, с. 64, 48.
4 Т ам ж е, с. 146.
202
всіх процесів і плекає усі соціальні інститути, визначає політику тієї чи іншої держави 1. Націю як «душу», як «духовний принцип» визначав і французький соціолог Е. Ренан. Героїчне минуле, видатні люди та слава, на думку автора, становлять основні принципи нації1 2.
Гіпертрофуючи значення національної психології, частку національно-специфічного в структурі національної свідомості, навіть ототожнюючи їх, буржуазна етнопсихологія силкується довести, ніби національні особливості — це альфа і омега національної психології, більше того — ніби національні відмінності безпосередньо визначають психологію мислення, розумову творчість того чи іншого народу3.
Подібний гносеологічно хибний, науково неспроможний підхід до проблеми нації веде до психорасистських конструкцій, спрямованих на обгрунтування духовної нерівності народів, до расистських висновків про агресивність, потяг до насильства, меншовартість, брехливість цілих народів. Усе це пов’язується з особливостями їх культури4 *. Буржуазна етнопсихологія в умовах панування імперіалістичної ідеології набула расистської спрямованості. А. Кардінер та його послідовники, наприклад, намагалися обгрунтувати версію, згідно з якою психологія народів, які зазнають колоніального гніту, є такою, що вони, мовляв, мають потребу бути пригнобленими більш сильними етнічними групами. На зміну біологічному расизму, який виправдовував пригноблення та винищення «меншовартісних» (за расистською термінологією) народів, прийшов більш замаскований, проте не менш людиноненависницький психорасизм, який поставив етнопсихологію на службу імперіалістичних політиків б.
Отто Бауер, один з лідерів II Інтернаціоналу, ідеолог
1 Критичний розгляд цієї концепції див.: К. Р. Мегрелидзе. Основнше проблеми социологии мьішления. Тбилиси, 1965, с. 379.
2 3. Ренан. Психология народов, т. 6. К-, 1902, с. 100—101.
3 Наприклад: Н. Г. В о р о н о в. Старше и молодше народш и на-следственность. М., 1888; Н. И. К а р е е в. Раса и национальности с психологической точки зрения. Воронеж, 1876.
4 Докладний критичний розгляд різних шкіл буржуазної етнопсихології див.: Г. И. Королев. Вопросш зтнопсихологии в работах
зарубежншх авторов. М., 1970.
8 Див. докладно: М. Г. Ярошевский. История психологии. М., 1966, с. 514.
203
так званого австромарксизму, визначав націю як спільність характеру, що зростає на грунті спільності долі; як спільність, що «єднає» пролетаріат і буржуазію однієї й тієї самої нації на основі класового співробітництва в ім’я все тієї ж таки «єдності» нації. Гносеологічними коренями концепції О. Бауера є роздування окремих спільних рис психології ворожих класів однієї нації, перетворення їх в абсолют, у визначальну силу нації. Адже, за Бауером, «певний склад національного характеру зумовлює існування певного соціального устрою» Ч
Ігноруючи суспільне буття як основу національної спільності людей. О. Бауер та К. Реннер висунули тезу про особливу «національну апперцепцію», яку В. І. Ленін назвав антинауковою «психологічною» теорією, що будувалася на основі ідеалістичних поглядів на суспільний розвиток. В «Тезах реферату з національного питання» В. І. Ленін резюмує бауерівську психологічну концепцію нації, що стала теоретичною основою горезвісної «культурно-національної» автономії, так:
«(а) ідеалістична теорія нації
(Р) лозунг національної культури (= буржуазний) (у) націоналізм очищений, витончений, абсолютний до соціалізму
(б) повне забуття інтернаціоналізму»1 2.
Зведення Бауером та Реннером національної спільності людей до комплексу «фізичних та психічних ознак» людей, пов’язаних спільною долею, якою в свою чергу керує сліпа необхідність боротьби за існування, мало реакційний характер 3.
В буржуазній соціології нація визначається ідеалістично, а її ознаки виводяться з національного характеру,
1 О. Баузр. Национальньїй вопрос и социал-демократия, СПб., 1909, с. 162. Ми поділяємо думку С. Т. Калтахчяна, що сучасні ідеалістичні теорії нації, різного роду концепції про таємничу «душу народу» (буржуазна етнопсихологія). про протилежні «типи мислення» (теорія про локальні цивілізації О. Шпенглера та А. Тойнбі) мають багато спільного з теорією О. Бауера про націю (див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности нации и пути образова-ния многонациональной обшности людей, с. 43).
2 В. І. Л е н і н. Повне зібрання творів, т. 24, с. 371.
8 Критичний аналіз цієї антинаукової теорії див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности нации и пути образования интерна-циональной общности людей; В. Ч и р к о. Про праці В. І. Леніна «Критичні замітки з національного питання» і «Про право націй на самовизначення». К., 1969, с. 19.
204
національної самосвідомості тощо, тобто другорядні духовні фактори суспільного життя піднімаються до рангу найістотніших ознак, психологічні та лінгвістичні ознаки нації1 оголошуються єдиними «націоутворюючими» елементами, заперечується визначальний вплив на них об’єктивних факторів, зокрема таких, як економічна та територіальна консолідація.
Отже, усі буржуазно-націоналістичні «теоретичні» мудрування щодо природи нації є відвертим запозиченням вихідних позицій, методологій та аргументації буржуазної соціології.
Перебільшення значення деяких спільних рис характеру членів нації, яка складається з ворожих класів, вигідне усім буржуазним націоналістам, адже вони намагаються зобразити націю категорією природною, а значить, і незмінною, абсолютною величиною.
На думку українських буржуазних націоналістів, концепція «національного духу» повинна була «розв’язати» принаймні три проблеми: «підсилити» «новими» аргументами заяложені тези про «відрубність» українського народу від братнього російського; дещо завуалювати відверто расистські, антропосоціологічні, біорасистські розумування буржуазно-націоналістичних авторів з метою приховати зв’язки українського буржуазного націоналізму з гітлеризмом, із збанкрутілою людиноненависницькою доктриною фашизму; знайти нові засоби ідеологічної боротьби для відчуження народів в умовах загальної кризи буржуазної ідеології.
І. Бочковський, наприклад, зводив ці три аспекти в «наукову» проблему. Всі дотеперішні спроби, писав він, об’єктивно-наукового розуміння істоти нації з допомогою зовнішніх ознак не вдалися. «Треба сказати,— додає Бочковський,— за Челленом, як лінгвістичне, так і генеалогічне (а ми додамо також — територіальне) полагодження цієї справи збанкротувало».
1 Щодо цього характерною е точка зору В. Левинського, який вважав «найістотнішими» ознакам» нації, «основотворчим елементом народності» мову та культуру, які в свою чергу тлумачаться як елементи, що надають «єдності» всій нації, всупереч класам. З іншого боку, Левинський наголошує на тому, що мова й культура однієї нації — це, нібито, елементи, шо виключають мову та культуру іншої нації. Апелюючи до Бауера (Біе КаНопаІіШепїгаде ипсі біе Зогіаі-
205
Занотуємо це важливе визнання факту збанкрутіння однієї з «основоположних» тез українського буржуазного націоналізму. А далі Бочковський вказує на те, що «ся невдача» змусила і буржуазно-націоналістичних авторів шукати роз’яснення сутності нації іншими шляхами, а саме «психологічною суб’єктивною методою», в напрямі психологічного розуміння нації
Майже ці самі мотиви ми зустрічаємо і у сучасних буржуазно-націоналістичних авторів. Так, мюнхенський журнал «Сучасність» з жалем констатує, що писанина українських буржуазних націоналістів «надзвичайно вбога», що «антропологічно-метафізичні теорії надто вже перестаріли».
А один з ватажків ОУН — закордоном А. Камінський констатує наявність в буржуазно-націоналістичному середовищі «шкідливих проявів тоталітаризму», «негідних ревалізацій», боротьбу «всіх проти всіх» за «владу» та хабарі від нових хазяїв «неначе в джунглях». «Рівень нашої емігрантської політичної культури,— пише Камінський,— є дуже низький, якщо в цьому випадку можна ще говорити про культуру».
Камінський визначив загальний стан буржуазно-націоналістичної частини української еміграції як «психопатологію», «гіпокризію і підлість», в умовах яких спрощувалися та примітизувалися «старі» концепції українського буржуазного націоналізму. Останній Камінський визначає як значною мірою відповідник тоталітаризму, як в «ідеологічній, так і в організаційній структурі».
Маючи на увазі ОУН-бандерівців та ОУН-мельників-ців, Камінський констатує збереження фашистських тенденцій в їх діяльності. «Змістовна вбогість всякої політичної думки сприяла заякоренню тоталітарних елементів... та підживленню... примітивізації, самообману та демагогії»* 1 2.
детокгаііе, 1907, 8. 107), Левинський проводить думку, що та чи інша нація ніякого мистецтва, ніякої філософської чн іншої думки, нічого нового не може сприйняти у іншої нації без «опрацювання», пристосування «до всього національного буття» (В. Левинський. Народність і держава. Київ—Відень, 1919, с. 14, 17, 36).
1 І. Бочковський. Національна справа. Відень, 1920, с. 86. (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
2 Хоч у цій критиці Камінським дана, зрештою, й правильна оцінка реакційної суті українського буржуазного націоналізму, проте не треба помилятися щодо самого Камінського. Він е одним з ва-
206
Камінський стоїть за «нову концепційну сторінку» українського буржуазного націоналізму, закликає «черпати з досвіду та досягнень західних демократій» *.
Психологізація нації та національних відносин «надала» наснаги й В. Липинському, якому припав до вподоби ірраціональний зміст концепції «душі», а звідси і можливість вкладення в цю містичну «душу» реакційного змісту. В основі поняття нація, говорить Липинський, лежить містичне ядро. «Скільки б ми прикмет нації, як мова, культура, література, раса і т. д., не вичислили і не аналізували, як в кінці кінців дійдемо до того чогось несвідомого, до того, що прийнято називати «душею» нації».
А далі — вихід на традиційну стежку: довести факт існування нації раціональними методами неможливо, ще менш можливо розумом усвідомити націю; «душею душі» е несвідоме, містична, ірраціональна воля народу. «Неясний», «примітивний» етнографізм колективу — «стихійна свідомість» — «дасть» українському народові «справжнього репрезентата українського духу» — монарха. «Наша нація,— твердить Липинський,— якщо вона має стати нацією (?І — Ю. Р.)> мусить перейти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихійного почуття національної індивідуальності в особі репрезентуючого цю національну індивідуальність Голову своєї національної держави. Ми досі не розвинулися в націю через те, що знищили свою козацьку монархію».
Козаччина присутня тут, звичайно, для «національного» декоруму, а по суті йдеться про відверту апологетику Липинським колишніх експлуататорських верств на Україні, зокрема поміщицтва; про обгрунтування психологічними засобами необхідності для України «українського королевича» із «дідичного» роду екс-гетьмана Павла Скоропадського.
тажків антирадянської націоналістичної організації ОУН — закордоном, співробітником так званого Дослідницько-видавничого об’єднання «Пролог», що субсидується американською розвідкою. «Принциповість» Камінського відбиває суперечності в націоналістичному таборі, з одного боку, та намір врятувати його «співбратів» від остаточної дискредитації в очах українських емігрантів, з другого.
1 На практиці ця «нова сторінка» «черпання» виявилась у пропаганді Камінським «модерної» «теорії еволюціонізму» 3. Бжезинського.
207
Інші буржуазно-націоналістичні автори діють більш замасковано, ніж ідеолог так званого українського монархізму Липинський. їх «теоретизування» спрямовані на проповідь суб’єктивно-ідеалістичних та релігійних ідей. З чисто ідеалістичних позицій підходить до проблеми нації Є. Маланюк. Він твердить, що активним началом є «формотворчий дух», по відношенню до якого матерія є щось пасивне, вторинне. Саме цей «формотворчий дух» «змушує матерію прийняти певну, адекватну їй і єдину для неї форму». Звідси Маланюк робить політичний висновок: «нація, що осягнула форму, є державна нація»
Концепція «національного духу» використовувалася ідеологами українського буржуазного націоналізму також і для доведення «вічності» національної спільності людей. Оунівський «теоретик» М. Сціборський повчав: «нація — вічність, корені її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагненну прийдешність». Ця «вічність» не може проявити себе самим фактом свого пасивного, матеріального або біологічного існування, бо ж «нація — це не лише матерія, але певною мірою дух, який або проявляє себе буйною динамікою, ростом, або не існує». Популяризатор Сціборського Д. Кирильчук, наприклад, намагається якось «поєднати» матерію та дух в концепції М. Сціборського: останній, мовляв, не перетворював поняття нації в якусь містику, абстракцію, відірвану від життя метафізику. Проте, піднімаючи на щит «дух нації», Кирильчук знову ж таки збивається на рекламування програмного лозунгу націоналізму: «націоналістичне розуміння нації... надає їй значення найголовнішої реальної підвалини духовного й матеріального життя, що об’єднує й окремих людей і їхні інтереси».
Буржуазно-націоналістична доктрина «національного духу» виконує ту саму соціальну функцію, що й буржуазна соціологія — відчуження трудящих за національними ознаками, «зближення» панівних верств та трудящих мас в лоні «національного суспільства національної гармонії», втіленням якого і є, мовляв, нація з її «внутрішніми життєвими законами». Звідси загальна апологе-
1 Цит. за: В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 199, 200.
208
тичність українського буржуазного націоналізму, еклектичність та епігонство псевдонаукових конструкцій того чи іншого його «ідеолога». Буржуазно-націоналістичні «роздуми» над «українським духом», по суті, тотожні з поглядами сучасних буржуазних авторів, що з метою за-тушування класових антагонізмів всередині буржуазних націй виводять поняття нація з «національного духу», «національного характеру» 1.
Пояснюючи сутність нації якимись міфічними законами «душі», підкреслюючи фатальну зумовленість її формування та розвитку, буржуазна філософія та соціологія прямо чи завуальовано відроджує містичні концепції Л. Фробеніуса та О. Шпенглера. Враховуючи очевидний крах спроб пов’язати націю з зовнішніми тілесними ознаками її представників, український буржуазний націоналізм, знову ж таки йдучи слідом за «теоріями» так званих расово-психологічних шкіл 1 2, силкується довести «відчуженість» народів духовними ознаками, наявністю в українській нації своєї особливої «душі», яка проголошується не лише «могутнім двигуном історії», а й виразником «окремішності» та «винятковості» українського народу з його «непізнаними», «таємничими заповідниками душі».
Націоналісти різних соціальних таборів сходяться на тому, що намагаються довести особливі (і безперечно виняткові, переважаючі) риси характеру своєї нації та особливі права на месіанство тощо. Так робили Шел-лінг і Гегель, так робили слов’янофіли з своєю теорією панславізму, від них не відставали панісламісти і взагалі націоналісти будь-якої національності, висуваючи абсурдні теорії про виняткову місію своєї нації. Отже, старі психологічні теорії і зараз є джерелом різномастого націоналізму.
1 А. В. Ьоу. Бенін оп ІЬе (Зиезііоп ої Наїіооаіііу, N. 1958; Н. С. І. Виі]‘кег, N. Н. Р г і і сі а. N3110031 СЬагасІег апй Наііопаї Зіегеоіурез, Атзіегсіап], 1960; Е. В а г к а г. N3110031 СЬагасІег аой ІЬе Расіогз іо ііз Рогтаііоп.
2 Критичний розгляд психологічно-расистського напрямку в буржуазній філософії див.: С. П. Толстов, Н. А. Бутинов та ін. Англо-американская зтнография на спужбе империализма.— Труди Института зтнографии им. Н. Н. Миклухо-Маклая. Новая серия, т. XII, Сб. М., 1951; К Н. Брутенц. Против идеологии современ-ного колониализма. М., 1961; Строительство коммунизма и духовний мир человека. М., 1966; 3. А. Багра мов. Национальньїй вопрос и буржуазная идеология. М., 1966.
209
14 «
Характерно, що свій «внесок» в обгрунтування тези про «таємничі заповідники» української душі зробив і Ю. Липа — родоначальник «теорії» так званої української расовості. Зробивши оберт на 180 градусів, він твердить, що, зрештою, під расою він розуміє вже не типи черепу чи м’язів, а «думання», психологію, «духовні звички», більшу «окремішність» тих чи інших націй. Адже його «духовний» вчитель М. Ізраєль твердив, що раси відрізняються не так фізичною особистістю, як передусім духовною. Отже, за Липою (точніше, за М. Ізраєлем), расу можна визначити з погляду: а) антропології (череп і кістяк); б) історії — певна територія (геополітичний аспект); в) демографії (наслідок змішувань); г) психологічної окресленості (морально-чуттєвий аспект).
Щодо «душі нації», то вона визначається в типовій для буржуазної соціології манері: раса, за Липою,— це «поняття відрубної, окремої великої духовності», «одина-ковість психологічних реакцій, одинаковість у сприйманні життя».
Перед нами типова спроба роззброїти трудящі маси, обгрунтувати в дійсності неспроможну тезу про «єдність» інтересів колишніх панівних верств на Україні та українського народу на основі «спільної» душі, містичного «народного духу».
Саме таким є соціальне навантаження буржуазно-націоналістичної доктрини «національного духу», «відрубної української душі», втіленням якої і є, мовляв, нація.
Буржуазному націоналізму взагалі, українському зокрема, властива войовнича непримиренність, спрямована проти інших народів, проти спілкування трудящих різних національностей, ідея про «відпорність» однієї нації іншій, їх «суперечливі», суто «національні», «від’ємні», «осібні» інтереси, які, мовляв, і становлять підтекст, основу міжнаціональних відносин у суспільстві. За М. Сці-борським, в житті нації є «свої» життєві й моральні закони, яких не вільно нехтувати. Сутність цих містичних законів зводиться до того, що, мовляв, кожна «здорова» нація безнастанно збільшує свої духовні й фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання, інакше нація скотиться на шлях занепаду та деградації. Нація або росте, або гине, бо природа застою не терпить. «Ніяка здорова нація не піде на самообмеження, вона шукає поширення назовні І тут на своїх шляхах зустрічає інші нації,
210
штовхані однаковими, але суперечливими ій, заданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом»,— писав цей оунівець.
Отже, йдеться насамперед про спроби ідеологів українського буржуазного націоналізму обгрунтувати пріоритет національного питання над соціальним, довести існування містичних «загальнонаціональних», зрештою політичних, інтересів «єдиної» нації, згуртованої «єдністю» національних завдань.
Далі, всупереч елементарним вимогам людського спілкування висуваються думки, що ворожнеча нації з нацією, народу з народом є природною і обгрунтовується ця ворожнеча тлумаченням нації вже не тільки як своєрідного біологічного, а й як духовного організму. Іншими словами, антинаукові твердження про націю як «організм, що підлягає законам органічного життя», як «біологічно-суспільну реальність», тобто спроби звести національну спільність до біологічної субстанції, доповнилися розумуваннями про «неповторну», «самобутню» українську «душу» як «визначальну» ознаку нації.
Для «доведення» відчуження народів, крім таких «доказів», як «сила і примітивність інстинктів» та «расово-племінна індивідуальність», додається ще «різнорідність і різновартість» людей — «відпорність» незбагненної людським розумом душі.
Ці фактори, чи самі по собі, чи в єдності, на думку буржуазно-націоналістичних авторів, виступають як «синтез» національного, визначальник змісту та характеру останнього. «Нація,— говориться в рішеннях так званого першого великого збору ОУН (1929 р.),— є найвищим типом органічної людської спільності, яка на шляхах до власного самоздійснення поширює запас своїх біофізичних сил на територіальній базі на основі переформулю-вання різних етнічних начал в синтез органічної національної єдності». Апологетичний характер цих та інших «основоположних» конструкцій українського буржуазного націоналізму очевидний —йдеться передусім про прагнення протиставити національне інтернаціональному; затушувати класові суперечності та класову боротьбу в «класичних», буржуазних націях; провести якісь паралелі між реакційними поглядами та антинаціональними діями сучасної націоналістичної контрреволюції за кордоном і ледве не трудящими України, що, мовляв,
211
14*
належать до «однієї» нації з «єдиними», «загальнонаціональними» «духовними» інтересами.
«Синтезуючи» вищеназвані три постулати українського буржуазного націоналізму, 3. Карбович (літературний псевдонім бандерівського ватажка Я. Стецька) і в наші дні твердить, що нація — це найвища духовна органічна спільність... живе, самобутнє єство, біологічно-суспільна реальність, культурна єдність. Щоправда в «дефініцію» нації автор додав ще один «складовий і життєвий її чинник» — «елемент відвічного», адже «живі, мертві й ненароджені — це синтеза поняття нації».
Щодо суспільного «статусу» буржуазно-націоналістичної доктрини, то Карбович (Стецько) в дусі правовірного націоналіста спирається на «органічне поєднання» ще трьох «вартостей» — нації, родини (роду як проекції майбутньої родини) і одиниці, визначаючи їх, як «Ієрархію» суспільних явищ за умови примату національного над «партикулярним», тобто класовим.
Ірраціональний, містичний підхід до національних явищ призводить до тлумачення «сукупної української душі» як якогось історично-національного «феномену», якому, за твердженням буржуазно-націоналістичних авторів, властиві «своя воля, своя правда, своя сила на землі». За. визначенням журналу «Сучасність», «дух» української нації — це міфічне постійне самовідновлення, самозбереження, самозахист—могутній колективний Інстинкт народу, «непозбуття позасвідомого, природна сила, як інстинкт самозбереження самого організму».
За Донцовим, «законом українського життя» є знову ж таки абстрактний «національний дух», що уособлюється «волею нації» — ірраціональним чинником історії, на який в свою чергу повинен спиратися «всякий здоровий націоналізм». Донцов твердить, що ірраціональна здатність людської душі не вміщується в мову понять, бо її треба відчути. Спираючись на концепцію «непізнанної людської душі», він робить висновок, що, мовляв, в історії філософії становить цінність лише те, що грунтується на засадах ірраціоналізму, містики, що вороже розуму.
З іншого боку, жонглювання поняттями «душа», «воля» нації, спроби зобразити їх як «інстинкт життя», «нерозгадану людським розумом силу» тощо приводять представників українського буржуазного націоналізму до тверджень, згідно з якими націоналізм (що втілює
212
«душу» нації) є «непереможним фактором» проти пролетарського інтернаціоналізму (що втілює лише «душу» класу). «Ми є свідками фактів,— пише газета «Гомін України»,— які говорять про те, що спроби замінити народ класом, а національну свідомість — класовою свідомістю — не мали успіху... Нація та національна свідомість е однією з могутніх течій двадцятого сторіччя».
Немає, напевно, ніякої потреби доводити абсолютну безглуздість цього твердження, адже кожній неупере-дженій людині добре відомо, що соціалізм в наші дні перебуває в історичному наступі, що хід подій на світовій арені визначає не імперіалізм, а революційні сили сучасності — система соціалізму, світовий комуністичний та робітничий рух, національно-визвольна боротьба трудящих, що відстоюють свою соціальну та національну незалежність.
Висловлювання «Гомону України» та й інших буржуазно-націоналістичних органів повністю збігаються з аналогічними висловлюваннями ідеологів антикомунізму, скажімо американського професора Г. Кона. Проголосивши найважливішим завданням суспільних наук «пізнання» чи «розуміння націоналізму» та його різновидностей, Кон твердить: «Двадцяте століття є першим періодом в історії, коли все людство прийшло до однієї й тієї самої позиції, позиції націоналізму» Як зауважує радянський автор Р. Г. Симоненко, «стара зброя експлуататорів — спроби підмінити при розгляді глибинних історичних процесів класову боротьбу «боротьбою між націями», протиставлення й штучний відрив боротьби за здійснення соціальних і національних завдань, які стоять перед народами, заполонили сторінки американської буржуазної історіографії УРСР»1 2. Правда, ми не поділяємо думку Р. Г. Симоненка про те, що «справжнім автором «наукової концепції», взятої сьогодні на озброєння буржуазною американською історіографією, є український фашист Донцов», що розходження Донцова з Коном полягають в тому, що останній говорить про «панування» націоналізму лише з XX ст., а Донцов твердить, що так було протягом всієї історії3.
1 Н. к о й п. Маііопаїізгп. Из Меапіпд апсі Нізіогу, N. V., 1955, р. 89.
2 Р. Г. Симоненко. Чорне перо фальсифікаторів. К., 1968, с. 17.
3 Див.: Там же, с. 18.
213
Безперечним є те, що буржуазна історіографія, зокрема американська, залюбки використовує як джерельну базу антинаукову писанину емігрантських буржуазно-націоналістичних «діячів», що сучасні «стовпи» американської історіографії спілкуються з глашатаями зоологічної ненависті до соціалізму, оскаженілого націоналізму \ Безперечним є й те, що Донцов говорив про «перемогу» націоналізму з XIX, а Кон — з XX ст.1 2 Проте збіг їх вихідних позицій — це ще не запозичення. Але щодо самої «наукової концепції». За Донцовим, «наш час є часом сумерків божків, до яких молився XIX вік.., всі «не-зрушимі» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею. Лише один закон вийшов неткну-тим з катастрофи. Це — закон боротьби.., закон вічного суперництва націй, який панує над світом тепер так само,
1 Проте цей зв’язок не можна, на наш погляд, трактувати однозначно, він е більш складним та опосередкованим. Слід враховувати, що псевдонаукова писанина так званих Вільної Української академії наук (ВУАН), Українського вільного університету (УВУ) та Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка не має поширення навіть в середовищі української еміграції, а «гальванізатором» ідей буржуазного націоналізму е не «науковці», а ватажки тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій, що придбали собі «докторські» та «магістерські» дипломи («професори» П. Феденко та І. Гри-ньох, «доктори» Д. Ребет, Ю. Бойко та ін.). Інша річ — викладачі університетів та коледжів емігрантського походження, співробітники спеціальних органів ідеологічних диверсій, «совєтознавчих» установ (у 1970 р., наприклад, у США був створений в межах «Асоціації сприяння розвитку слов’янських досліджень» так званий Комітет по вивченню національностей СРСР та Східної Європи (див.: Сападіап Зіауопіс Рарегз, ауіпієг, 1970, р. 483—485) з метою активізації націоналістичної фальсифікації розв’язання національного питання в СРСР, впливу в цьому дусі на буржуазну історіографію взагалі).
Саме вищевказані «спеціалісти» належать до крайньо правих кіл «совєтознавства», що групуються, зокрема, навколо таких видань, як «ТЬе ІІкгаіпіап Кєуіємг» (Англія) та «икгаіпіап Риагіегіу» (США). Автори з цієї групи готові перекручувати все і вся. Відверто фальсифікаторський характер їх робіт ставить даних авторів подекуди поза «солідним» українознавством, проте окремі представники цієї групи (...Л. Добрянський, Н. Чировський) роблять певний вплив на буржуазну історіографію (Н. В. Романовский. Некоторьіе проблемні образования СССР в новейшей буржуазной историогра-фии.— «Вопросм истории», 1972, № 12, с. 27).
2 У передмові перевиданої книжки Донцова «Націоналізм» (1966 р., с. 1) говориться вже про націоналізм як «панівну ідеологію» XX ст.
214
як панував у початках Історії народів і держав ...одиноким живим чинником міжнародного життя є нація, незалежно від того, яка кляса веде її за собою» Ч
Порівняймо вищесказане хоча б з таким висловлюванням: людський світ подібний органічному в плані безперервного суперництва, подібно простому організму, закону, що визначає життя нації, держави, які «виховуються на постійних війнах і розвиваються за допомогою свого роду природного добору», тобто завдяки взаємному суперництву, завдяки якому одні виживають за рахунок інших.
Це висловлювання належить одному з родоначальників соціал-дарвінізму Б. Кідду1 2. За Кіддом, «вирішальними» є закони нещадної боротьби націй, рас та цивілізацій, їх взаємної загибелі. Ці закони діють «так само вірно та успішно в наш час, як вони діяли в будь-яку з прийдешніх епох»3.
На наш погляд, не Кон, цей маститий американський професор, у 1955 р. відшукав видану в 1926 р. у Львові українською мовою книжку Донцова «Націоналізм», а Донцов «зукраїнізував» в свій час Кідда, так само як він це робив і з іншими буржуазними авторами 4.
Зрештою, концепція про націю, про «всеперемагаю-чий» її «дух», про націоналізм як «двигун суспільного розвитку» не є якимось винаходом ні Донцова, ні Кона, які говорять про ці речі, незалежно один від одного, виходячи із спільної методології тлумачень нації «наукових попередників» типу Шопенгауера, Гартмана та Ніцше.
Ще в XIX ст. Г. Спенсер, переносячи дію біологічних законів на суспільство, вважав, що нещадна боротьба за існування, загибель слабих є «законом» суспільного розвитку, який в такий спосіб «очищає расу», уберігає її від занепаду та виродження. Подібних поглядів дотримувалися також Д. Фіск, Д. Стронг, Ф. Берджес, М. Грант
1 Цит. за: Р. Г. Симоненко. Чорне перо фальсифікаторів, с. 17—18.
2 Див.: Б. Кидд. Социальная зволюция, с. 39.
3 Там же, с. 28. (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
4 Сам Донцов визнає, що в основу своєї концепції він взяв погляди расиста Кіплінга з його шуканням порятунку в законах джунглів, Ніцше, що «викликав із тьми історії свою надлюдину*, Сореля, що «запровадив культ англійських різунів-піратів».
215
та інші представники біологічного напряму в буржуазній соціології з їх ірраціоналізмом, тлумаченням національного питання у вигідному для буржуазної науки дусі. Звідси разюча подібність, майже тотожність не тільки в положеннях, айв конкретних висновках Кона та Донцова.
До речі, до Донцова націю в дусі «правовірної» буржуазної «науки», з суто ідеалістичних позицій, а націоналізм як «двигун суспільного розвитку» визначали В. Старосольський С. Рудницький, В. Липинський, М. Грушевський. На думку М. Грушевського, «дух народу» врешті-решт визначає історичну долю та шляхи розвитку тієї чи іншої людської, і передусім національної спільності. «Історія суспільства,— писав Грушевський,— це історія людського духа. З кожного духовного підйому виникає ініціатива в інших сферах соціального життя — в мистецтві, політиці, індустрії». «Людський дух», за Грушевським, завжди і всюди має цілком виразний національний характер, і історія людства уявляється йому як історія «національного духу народів». Саме виходячи з цього, Грушевський розглядав народ як суцільну масу, характер якої визначається не соціально-економічним ладом, а певними національними ознаками, що знаходять свій вираз лише в духовному житті. М. Іванейко, О. Куль-чицький, В. Залозецький, Ю. Липа та інші «співбрати» Донцова слідом за реакційною буржуазною соціологією говорили про український буржуазний націоналізм як відображення «духу» українського народу, «таємничих заповідників української душі», української нації, як «владну силу української спільноти».
Справжні духовні «батьки» і Кона і Донцова відомі — буржуазна ідеологія, спрямована на відчуження трудящих різних національностей, на підрив єдності народів у боротьбі за їх прекрасне завтра. Інша справа, що «націоналісти не завжди люблять посилатися на своїх духовних батьків, нарешті, вони можуть і не знати їх, прийти, так би мовити, своїм шляхом до тих самих висновків. Обов’язком же марксистів-ленінців залишається завжди до кінця розкривати соціальні та гносеологічні
1 Див.: Володимир Старосольський. Теорія нації. Відень, 1922.
216
корені націоналізму будь-якого типу і викривати їх з позицій ленінської історико-економічної теорії нації» 1.
Отже, виходячи з ленінської історико-економічної теорії нації, з ленінської методології, відзначимо, що концепції українського буржуазного націоналізму не є оригінальними. Вони майже без винятку є відвертим запозиченням найреакційніших ідейних джерел Західної Європи та царської Росії, різних напрямів сучасної буржуазної філософії та соціології. В ідеології українського буржуазного націоналізму «не можна знайти жодного нового слова, уся вона складається з безпринципної суміші запозичень, з давно відкинутих наукою реакційних антинаціональних поглядів» 1 2.
Важливим завданням радянських дослідників є розвінчування однієї з «основоположних», відверто запозичених тез українського буржуазного націоналізму про так званий український національний дух, з яким, як правило, ототожнюється власне націоналізм.
Дехто з дослідників просто відкидає цю псевдотеорію, мотивуючи це тим, що проблеми національної психології «нічого, крім туману, не вносять»3, що національний характер — це щось середнє між міфом та реальністю або і те й інше4.
Проте, оперуючи поняттям «дух», «душа» тощо, як проявами «космічної волі», «божественного» в людині та нації, буржуазна психологічна «школа», а за нею й буржуазно-націоналістичні автори виходять, зрештою, на більш, так би мовити, заземлені поняття, такі як національна самосвідомість, психічний склад нації, національний характер. Інша справа, що при цьому відбувається цілеспрямований процес містифікації, гіпертрофії, випинання духовного фактора, тлумачення його як самодостатнього факту, шо не має об’єктивної основи. В даному разі йдеться про маніпуляції з реальними питаннями, які безпосередньо стосуються розгляду умов формування
1 С. Т. К а л т а х ч я н. Ленинизм о сущности нации и пути обра-зования интернациональной общностн людей, с. 53.
2 В. Ю. Євдокименко. Критика Ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 231.
3 М. С. Т о к а р е в. Проблеми зтических обіцностей.— «Вопросьі философии», 1964, № 11, с. 44.
4 Див.: И. С. Кон. Национальньїй характер — миф или реальності— «Иностранная литература», 1968, № 9, с. 228.
217
нації та її ознак, проблем національної психології, яка відображає явища суспільного життя безпосередньо чи опосередковано: через мову, національну культуру, традиції та звички, характер, волю, почуття, настрій, інтереси, смаки, національну самосвідомість та ін. Отже, завдання полягає в тому, щоб не «відмахуватись» від проблем, а розкрити хибні тлумачення їх, перекручення тощо і дати марксистсько-ленінський аналіз їх.
ГІПЕРБОЛІЗАЦІЯ ПРИРОДНО-ГЕОГРАФІЧНИХ ДЕТЕРМІНАНТ ПСИХІЧНОГО СКЛАДУ НАЦІЇ
Характерною особливістю психологічних теорій нації, так званої психологізації національних відносин, є не тільки абсолютизація поняття «нація» відносно інших суспільних утворень, а й гіперболізація певних особливостей по всій парадігмі національної психології, по всіх її структурних компонентах; зведення національних відмінностей до рівня «від’ємного», «відрубного» духовного життя національної спільності людей. Зокрема, на щит піднята така категорія національної психології, як «національна самосвідомість» Ч Це вторинне в гносеологічному відношенні поняття тлумачиться як первинне, визначальне.
Зрештою, буржуазні ідеологи розглядають націю як похідну від колективної свідомості (суми свідомості людей, що однаково почувають і думають), до того ж національна самосвідомість тлумачиться занадто широко, з включенням до неї націоналістичної ідеології пануючих класів, і така вже «загальнонаціональна свідомість» розглядається як єдина ознака нації.
Націоналізм — ця ідеологія класу буржуазії — визначається як «загальний стан розуму, який відображає
1 Найбільш повний перелік структурних компонентів національної самосвідомості, на наш погляд, дається С. Т. Калтахчяном: 1) свідомість етнічної спільності; 2) прихильність до національних цінностей: мови, території, демократичної культури; 3) свідомість соціально-державної спільності; 4) патріотизм, почуття національної гордості та честі, яка у пролетаріату пов’язана з інтернаціоналізмом, а у буржуазії — з націоналізмом та шовінізмом; 5) свідомість спільності (класово-суперечливої) в національно-визвольній боротьбі (див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности нации и пути образова-ния новой интернациональной общности людей, с. 270).
218
національну свідомість» \ відданість національним інтересам певної спільності1 2. Такі маніпуляції з національною самосвідомістю приводять до тверджень, що нація це «фізична, політична та культурна спільність» 3, що національна позакласова свідомість стала найбільш могутнім рушієм суспільства 4.
Буржуазно-націоналістичне тлумачення сутності нації нічим не відрізняється від псевдотеорій «провідних» ідеологів буржуазії. Знов ж таки йдеться про абсолютизацію національної самосвідомості українського народу, про відрив її від соціально-політичного середовища, зведення її лише до компонентів емоційно-психологічного характеру. З іншого боку, робиться підступна спроба видавати націоналістичні погляди певної частини української еміграції за складову частину національної самосвідомості українського народу.
Головна мета цих мудрувань — гальванізувати національну упередженість, егоїзм, передсуди, антипатію, ворожнечу, ненависть; притупити класову солідарність трудящих, використати специфіку національної самосвідомості народу, його національні особливості для затушування протилежності класових інтересів, для примирення антагоністичних суперечностей між трудящими та буржуазією всередині кожної нації. Отже, проповідь національної нетерпимості, національної винятковості, що неминуче вела до роз’єднання народів,— такою була реакційна суть соціальних наслідків, впливу будь-якого буржуазного націоналізму, зокрема українського. В наші ж дні верхи буржуазно-націоналістичної контрреволюції за кордоном, намагаючись перенести підривну діяльність безпосередньо на територію Української РСР, силкуються зобразити ідеологію українського буржуазного націоналізму ледве не поглядами всієї української еміграції, більше того — всього українського народу, інтереси якого вони нібито відстоюють в умовах «вільних демократій». Вони продовжують виконувати ту саму соціальну функцію — відчуження трудящих.
1 В. Акгіп. 5іаіе апсі Маііоп, Ьопсіоп, 1964, р. 46.
2 Див.: Н. В. О а V і 5. Маііопаїізт апсі Зосіаіізт, N. ¥., 1967, р. X.
3 Н. Мог^епїЬаи. ТЬе Оесііпе ої Оетосгаііс РоІіНсз, І962, р. 91.
4 Див.: КоппеіЬ Воиісііпе. ТЬе Меапіп& ої (Ье 20-ЇЬ Сепіигу, N. ¥., 1965, р. 170.
219
Ілюстрацією антинародного політичного спрямування буржуазно-націоналістичних доктрин можуть бути хоча б висловлювання В. Винниченка. Називаючи національну самосвідомість «великою», «таємничою» «нерозгаданою людським розумом силою», «інстинктом життя», він робить спроби пояснити почуття національної «спорідненості» законами «чистої бездумної природи», тлумачити як вищі, дужчі за класові інтереси «закони життя» Ч Йдеться, таким чином, про ідеалістичний підхід до пояснення такого поняття, як «національна самосвідомість», «національний характер» як явища, що, мовляв, незалежне від реального життя, зовнішнього середовища; про спроби підійти до психіки передусім з біологічної точки зору. Д. Чижевський, наприклад, користуючись ідеалістичною теорією філіації ідей, твердив, що, втілюючись на певному етапі свого розвитку у філософії окремої нації, конкретна «правда» видозмінюється під впливом національного характеру, який, в свою чергу, виступає як вирішальний фактор. Сутність нації, за Чижевським, зумовлюють не конкретно-історичні умови життя нації, а «можливо навіть сказати, що народний характер вибирав для себе те із історичних подій, що якраз відповідало його єству». Носіями національного характеру, на думку Чижевського, є видатні особи, мислителі, що в своїх філософських системах втілюють цей містичний незмінний дух нації». Зрозуміти національну психологію якогось народу, твердить він, неможливо, поки з його кіл не висунулися якісь видатні «геніальні представники»1 2. Саме до таких «геніальних представників» і намагаються занести себе ідеологи буржуазного націоналізму, видаючи свої реакційні погляди мало не за «дух» української нації, за головний зміст українського національного характеру.
Разом з тим, абстрагуючи поняття «національний характер», намагаючись зміцнити чи «усталити» неіснував-шу в експлуататорському суспільстві «національну єдність», «національну гармонію», ідеологи українського буржуазного націоналізму розглядають «психічний світ» українця як єдиний, «сукупний дух народу», що, мовляв,
1 В. Винниченко. Відродження нації, т. 1. Відень, 1920, с. 73.
2 Дмитро Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. Прага, 1930, с. 17; його ж. Філософія на Україні. Прага, 1930, вид. 2, ч. 1, с. 23.
220
різко відрізняється від «душі» російського, білоруського та інших слов’янських народів.
Грунтуючись на містичних буржуазних концепціях національного характеру, на метафізичних та ідеалістичних уявленнях про його зміст, «ідеологи» українського буржуазного націоналізму для доведення «протилежності» між братніми народами використовують так звані кліматичні або географічні напрями етнопсихології. Так, наприклад, Д. Ребет шукає «українську історичну синтезу», якісь «національні сукупні характеристики» в плані «окресленості психологічної своєрідності, духовно-культурної особистості, антропогеографічної відмінності, природно-географічної індивідуальності».
Квінтесенцією буржуазно-націоналістичних містифікацій національної специфіки, національної психології є «модель» нації як продукт світла та сонця, «духу землі», про що йшлося раніше. Нас же в даному разі цікавить та обставина, що апологети націоналізму абсолютизують таку форму психічного складу нації, як природне середовище, тобто економо-географічні, кліматичні та рельєфно-географічні умови формування етнопсихологічної спільності Виявляється, ці фактори є не лише єдиним, а й найбільш ефективним засобом формування національного характеру, прямим та безпосереднім. Фактори ж соціально-історичного порядку1 2 повністю чи майже повністю виключаються.
Як уже відзначалося, буржуазно-націоналістичні мудрування не мають нічого спільного з сумлінним ставленням до аналізу національної проблематики. Це повністю стосується і «природописних роздумів», які свідчать про
1 Відомий радянський етнопсихолог С. І. Корольов визначає географічні та кліматичні умови як екологічні фактори (див.: С. И. Королев. Вопросн Зтнопсихологии в роботах зарубежньїх авторов (на материалах Азии). М.. 1970).
2 С. М. Арутюнян до них відносить: 1) особливості історичного минулого народу, значні події, що позначилися на його духовному житті; 2) матеріальні умови трудящих, роль класів в історичній долі країни, умови її економічного та політичного розвитку (див.: С. М. Арутюнян. Нания и ее психический склад. Автореф. докт. дис. М., 1970); К С. Сабіров до факторів соціально-історичного порядку відносить соціально-економічні та культурно-побутові фактори (див.: К. С. Сабиров. Формирование и развитие социалистических наций у народов, минующих капитализм. Автореф. докт. дис. М„ 1969).
221
політиканські абстракції, далекі від конкретно-історичних фактів, сконструйовані на догоду заздалегідь визначеній меті протиставлення, роз’єднання народів. Саме цій меті служила підхоплена В. Щербаківським в 40-х роках концепція так званого хліборобського підложжя, або субстрату (Юліан Покорни), згідно з якою історія нації — це історія території, яку вона займає, тобто з’ясування, хто з прадавніх народів «передав свою спадщину, свою кров, тобто фізичну та психічну структуру», взяв участь у створенні тієї чи іншої культури. Як пише В. Щерба-ківський, внутрішнє «я» українця можна зрозуміти лише на базі «нової нинішньої науки» — так званої расопси-хології1.
«Теорія субстрату» дала можливість ідеологам українського буржуазного націоналізму говорити про «визначальний» вплив на український народ територіальних умов через «духовні та фізичні ознаки предків», прасло-в’ян, етнічні та антропологічні елементи («первні») яких «перейшли тільки» в українців, а не в росіян та білорусів, які нібито «вийшли з інших первнів»1 2. Характерно, що концепція В. Щербаківського, а за ним С. Шелухіна, В. Липинського, 1. Огієнка про «територіальне прабуття» як «визначальник» національної специфіки, не є оригінальною, вона, по суті, копіювала відповідні канони фашистських расистів. Муссоліні, наприклад, апелював до традицій Римської імперії, Гітлер та його «духовний» попередник Д. Екарт — до культу прагерманців.
Концепція динарського, хліборобського підложжя-субстрату в свою чергу «зміцнила» геополітичні напрямні українського буржуазного націоналізму в цілому. Як писав Ю. Липа, поняття субстрату, що складається з «передньо-азіатської маси населення», визначає роль України як південного клина, опертого об Дунай і Кавказ, зв’язаного ріками і морем з Грецією та взагалі з Середземномор’ям. І знову — розумування про «образ геопо-літичної одиниці», не пов’язаної ні з Урало-Алтаєм, ні
1 Див.: Вадим Щррбаківський. Формація української нації. Нарис праісторії України. Прага, 1941, с. 5 (книга була перевидана за кордоном у 1971 р — Ю. Р.).
2 Виходячи з цього, В. Шербаківський твердить, що українська народність виникла ще при палеоліті, тобто не менш як за 5 тис. років до н. е.
222
з Балтикою, «бо не маємо, як московити, субстрату фінно-уральського (Покорни), ані, як скажім, білоруси — фінно-балтійського». Липа конструює «геополітичну вісь української духовості»: «Ми є клин південної раси між Балтикою та Уралом, клин, що від кількох тисяч літ має свій власний характер, своє власне призначення і традиції»
Ці висловлювання Липи відбивають типовий підхід до проблем національної психології з боку психорасистів, які наполягають на незмінності чи в крайньому разі — виняткової постійності психології націй в цілому, національного характеру зокрема.
Сучасний буржуазно-націоналістичний автор В. Ку-бійович1 2, наприклад, у типовій для расиста манері намагається довести «морфологічну самостійність» України серед країн Східної Європи, з одного боку, її близькість до Західної Європи, Середземноморської Європи, бо ж навіть Західної Азії, з другого. Україна, мовляв, є мостом між Східною Європою, середземноморськими країнами й Балканами. Крім того, вона лежить у безпосередньому сусідстві з степами й пустелями Середньої Азії (?), а через Кавказ і Чорне море — в безпосередньому сусідстві з Передньою Азією,— саме так конструює Кубійович «природно-географічну індивідуальність» України. Кубійович твердить про Україну як про «самостійну кліматологічну одиницю». З його погляду, природа України безпосередньо вплинула на особливості характеру, психіки українського населення, яке, мовляв, виявляє в своїй фізичній і антропологічній структурі, психіці, господарському й духовному житті стільки відмінних від сусідів прикмет, що Україна становить цілком виразну антропо-географічну одиницю.
Отже, робиться спроба пояснити український національний характер так званими геопсихічними чинниками, тобто безпосереднім та «визначеним» впливом на нього
1 Юрій Липа. Українська раса, с. 21—22.
2 «Володимир Кубійович,— писав Ярослав Галан,— шпигун з стажем. Уже десять років перед маршем Гітлера на Варшаву прізвище цього «географа» було оздобою картотеки, що спочивала в секретних сейфах німецької розвідки... Результати дослідів молодого агента шпигунського ремесла тут же мандрували до Берліна й там перетворювались на карти німецького генерального штабу» (Я. О. Гала н. Твори, т. З, К., 1960, с. 361).
223
географічного рельєфу та клімату. Так, зокрема, Кубі-йович твердить, що зменшення сонячного тепла, велика хмарність і кількість опадів в лісовій смузі безпосередньо діють на соматично-психічний шар психіки у напрямі зменшення життєрадісності і ведуть ледве не до рівня сумовитості. Ліс, трясовиння, з свого боку, викликають почуття обачності, обережності, підозрілості, стриманого вичікування, терпеливості, іноді лякливості, а низова лісосмуга «надає радше песимістично-позитивістичного забарвлення в сенсі врахування виразної мови фактів».
Не важко зрозуміти, що тут здебільшого йдеться про Росію з її безмежними лісами. Щодо лісостепу, то, на думку націоналістичних «ідеологів», він схиляє людину до стану неохоти, до обачності, обережності і компромісів і є відповідником станів безтурботності, грайливої естетичної чи споглядальної настанови, як і м’якої поступливості й згідливості супроти чужого опору й чужих впливів, аж до самозречення, толерантності і схильності щось зносити, чомусь піддаватися. (В даному випадку у розпалі наукоподібних мудрувань не обійшлося і без звинувачення не тільки російської, а й української «натури».)
А от степова смуга — це вже, мовляв, цілком «українська стихія». Як твердить націоналістична «Енциклопедія українознавства», «свІтонастановою тут є так звана енту-зіастична настанова, коли панує стан душі, який філософи (Ясперс) і поети описують як сп’янілість, розмріяність, любов і шал... Інколи — нігілістична настанова (Ясперське радикальне заперечення всієї цінності і бажаності)».
Порівняймо ці висловлювання націоналістичних авторів хоча б з висловлюваннями Ф. Гальтона. Останній ще у 1875 р. писав, що кожний народ має успадковану схильність до певного способу життя, що задоволення одних потреб потребує розвитку мозку та більших розумових здібностей, а задоволення інших — лише природних інстинктів. Отже, мовляв, племена, що звикли до полювання,— не здатні до цивілізації через схильність до бродячого способу життя. Інша ж річ — осілі, хліборобські народи, що завдяки осілості мають кращі розумові здібності Ч
1 Ф. Гальтон. Непосредственность таланта, ее закони и по-следствия. СПб., 1875.
224
Отже, знову знайома картина — відверте запозичення, копіювання з боку ідеологів націоналізму примітивних антинаукових схем.
Антинаукові, ідеалістичні тлумачення національного характеру, «національного й суспільного організму» свідчать про наслідування націоналістичними авторами основних вихідних положень так званого географічного напрямку в соціології, який відмінності між народами, між їх суспільним ладом намагається пояснити відмінністю географічних умов (клімату, грунту, багатства земних надр тощо). Звідси спроби особливості клімату України, його фауни та флори звести в абсолют, зробити їх основними підвалинами особливостей української «душі», українського «сукупного» та «незмінного народного» характеру, ігноруючи при цьому економічні, соціально-політичні та історичні умови розвитку народів. По суті, сучасні буржуазно-націоналістичні розумування про «українську душу» як продукт «українського повітря», «українського ландшафту», «українського села» є переспівуваннями расистського, фашистського маячення.
Абсолютизація ролі географічного середовища в формуванні та розвитку специфічних рис характеру етнічних спільностей неминуче веде до твердження про незмінність та вічність цих рис. Визнання географічного середовища єдиним фактором, який детермінує особливості етнічної психології, так чи інакше приводить до фаталізму, до визначення «національного духу» своєрідністю географічного фактора.
За визначенням газети «Гомін України», для українця характерне велике почуття краси (вплив сонячної природи України), задумливість, тужливість, вояцький дух та постійна ворожнеча з сусідами. «Осібність» та «винятковість» українського народу з погляду національного характеру пов’язується, наприклад, з мрійністю та ліричністю українця, з його «солодкою полудневою вдачею», тобто з такими рисами характеру, які можна було б використати в егоїстичних класових цілях, викликати у трудящих настрої пасивності, споглядальності та примирення з їх нестерпним становищем в умовах царської Росії та сучасної капіталістичної дійсності (українська еміграція за кордоном). До речі, ось як пов’язує вплив географічного середовища та клімату на національний
225
15 48
характер сучасний «українознавець» Фелікс Кордуба: «Середземноморські країни, що належать, як Україна, до кола медітеранських культур, викликають якусь дозу гуманної м’якості, взаємного людського вирозумлення в порівнянні з північними країнами. Італійський фашизм у своїй практиці годі порівнювати до німецького фашизму». Коментарі до цієї апологетики фашизму, як то кажуть, зайві.
Буржуазна етнопсихологія далі виводить характер націй із індивідуальних характерів окремих її членів, з індивідуальної психології, що неминуче веде до етноцент-ризму, тобто—тих самих «національних стереотипів», що склалися на основі упереджених уявлень про окремих членів національних спільностей. У пригоді для націоналістів будь-яких мастей став, зокрема, Г. Шпет.
Українські буржуазні націоналісти беззастережно екстраполюють штучно, суб’єктивно створені риси національного характеру на всю націю, роблячи з стереотипів (значною мірою вигаданих) «дух нації», українське «я» тощо. І що найважливіше — на основі цих вигаданих уявних національних стереотипів буржуазні етнопсихо-логи, а за ними й буржуазно-націоналістичні автори довільно приписують позитивні риси національного характеру «своїй» нації, наділяють негативними рисами характер «чужих» напій, силкуються викликати в «своїй» нації вороже упередження до інших націй, точніше до трудящих інших націй
Прикладом такої стереотипізації служить хоча б книжка П. Штепи «Московство», що вийшла в 1970 р. за кордоном і є по суті зібранням докупи анекдотів, майже нецензурних виразів щодо російського народу. Причому за джерела свого, в дійсності параноїдного, «твору» він взяв розумування М. Погодіна, російських реакційних діячів періоду царату, і насамперед видану за кордоном антирадянську, теж шизофренічну писанину криміналь-
1 Характерно, що такий буржуазно-націоналістичний діяч, як Б. Ольхівський, визначав донцовщину так: «Це старий потопаючий світ відзивається у вашому журналі («Віснику».— Ю. Р.), світ трагічних «нитиків» давніх часів, коли всім вистачало пирогів і вареників...» (Цит. за: Святослав Доленго. Донцовщина. Варшава, 1938, с. 4). Сам же Доленго додав від себе: донцовщина, не своєрідне гетто, яке немов стадо баранів топчиться на одному місці і виявляє свій «характер» тільки в немилозвучному реві» (там же).
226
ного злочинця А. Синявського А за «докази» ним самим вигаданих негативних рис характеру росіян Штепа бере горезвісну тезу своїх попередників про «праліс», що оточував російські поселення і «визначав» їх психіку1 2.
І це говориться про великий російський народ, який першим у світовій історії здійснив соціалістичну революцію, згуртував під керівництвом Комуністичної партії трудящих країни на боротьбу за соціалізм, разом з усіма братніми народами в єдиній сім’ї радянській успішно будує матеріально-технічну базу комунізму!
Не сходяться кінці з кінцями у Штепи та К°!
Характерним є і «психо-динамічне» обгрунтування елементів українського національного характеру з боку Івана Рибчина. Відбиваючи загальний потяг сучасного українського буржуазного націоналізму до «модернізації» своїх ідейних засад, Рибчин стоїть за нашпиговування «теорії» націоналізму, за розв’язання суспільних проблем «з точки зору волюнтаризму та ідеалізму емоційного життя», за використання, зокрема, «величезної динаміки» української психіки та «потужності енергії духа», за «раціональне використання несвідомого».
Після цих попередніх наукоподібних слів автор виходить на більш знайому для нього стежку — «геопсихічне» тлумачення українського «духу», пояснюючи це знову ж таки безпосереднім і визначальним впливом українського степу на формування характеру українця. За Рибчиним,
1 Слід враховувати при цьому настирливі спроби «дипломованих» буржуазно-націоналістичних авторів нав’язати вищевказану точку зору «респектабельному» буржуазному «совєтознавству». Вони прагнуть висловлюватися на рівні «солідних» наукових видань. Для цих авторів характерна особлива ворожість до російського народу, до передової російської науки та культури, до радянського народу взагалі. М. Чировський, наприклад, висунув тезу про «природну агресивність росіян» як «движучу силу історії Росії», про Радянський Союз як «сучасну колоніальну державу» (див.: Н. Сйігоузку. Ап Іпіго-сіисііоп іо Киззіап Нізіогу, N. ¥., І970, р. IX, X, 1, 5). Характерно, що американський історик Ч. Роуд змушений визнати, що «новий неорто-доксальний варіант російської історії» М. Чировського «межує з помилками» (див. «Вопросн истории», 1972, № 12, с. 29).
2 Щоправда, німецький «праліс» викликав у націоналістичних підголосків іншу реакцію — у плані його «споріднення» з українською степовою смугою, як «спільної» арійської «прабатьківщини», так і «спільного» так званого фаустівського «духу». Не випадково проніме-цька газета «Голос» твердила про «спільність» «духовного символу» гітлерівської Німеччини — свастики з «знаком, що ним українці і досі прикрашують свої писанки» («Голос» від 10 квітня 1941 р.).
227
15*
«монотонний краєвид Степу сприяє накопиченню енергії для майбутньої готовності, викликає голод пристрастей та афектів». Емоції ці наростають і у відповідну хвилину «вибухають з великою силою», причому у бажаному для націоналістів напрямі — ненависті до сусідів, адже, мовляв, тривале життя в степу викликає несвідоме (згадаймо донцовське — «щось») бажання «зустрітися і звести жорстокий бій з сусідами у степовій смузі».
Можна тільки дивуватись, як про такі речі можна писати, хоч би й за кордоном! Хиткість своїх позицій напевно розуміє і сам Рибчин, тому для посилення попередньої тези він додає так званий соціопсихічний чинник, який нібито діяв в усі часи і полягає: а) в перевазі ефектів і пристрастей над розумом; б) в почутті ненависті; в) в «принаді безмежних степів і динаміки первісного степового краєвиду». Цей «соціопсихічний чинник» має на меті «заспокоїти жадобу помсти».
Перед нами — черговий варіант психо-расового негативізму, тобто стереотипу упередженості загального порядку, підсиленого ненавистю до братніх народів.
Якщо підсумувати погляди речників «національного духу», то виходить, що ступінь поваги до української нації обернено пропорційний силі приниження інших народів. «Ландшафтна» інтерпретація питань національної психології має безпосереднє відношення до спроб пояснити ідейне та політичне збанкрутіння українського буржуазного націоналізму, втрату ним впливу на трудящі маси, які самі визначили своє місце в рядах будівників комунізму. Саме шкідливим впливом степу, «українського підсоння» на українця пояснює такий націоналістичний діяч, як В. Целевич, відсутність серед українства дисципліни, послуху, «громадської солідарності». Степ, виявляється, винний в таких «анархічних первнях» української вдачі, як ненависть до експлуататорів, відсутність пошани й довір’я до буржуазно-націоналістичних «дороговказів» типу С. Петлюри, П. Скоропадського та Є. Пе-трушевича, як брак довір’я до тодішнього оунівського «проводу» !.
Степ тут, звичайно, ні при чому, адже за рисами характеру українського народу, які так не влаштовують
1 Володимир Целевич. Народ, нація, держава. Львів, 1934, с. 17, 52.
228
націоналістів, стояли глибокі соціально-історичні фактори, величні революційні перетворення світу на нових, незрозумілих та ворожих українським буржуазним націоналістам принципах.
Про цілковиту абсурдність націоналістичних розумувань свідчить також «степо-рослинний» або «рослинно-тваринний» варіант визначення характеру українського народу з боку В. Мартинця, одного з ідеологів ОУН. На основі порівняльних даних про кількість споживаного м’яса окремими народами він зробив висновок, що політична незалежність народу пропорційно визначається кількістю вжитих тваринних продуктів. Отже, коли народ споживає більше м’ясних продуктів, тоді він за аналогією до хижих м’ясоїдних тварин, мовляв, є більш «хижим», більш агресивним і відпорним у боротьбі за своє існування. І навпаки, народи, які харчуються рослинною їжею, є «пасивні» і тому більш податливі на чужі впливи і, як правило, не є агресивними. «Українська нація є в основному рослинноїдною, точніше — хлібоїдною». Що ж це означає? Виявляється, що саме через те, що український народ є «хлібоїдною» нацією, в ньому і з’явився «комплекс пасивності», що, мовляв, і викликало банкрутство буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні в роки Великого Жовтня та громадянської війни. К. Суш-кевич, наприклад, вбачав цю ж причину «в п’янстві і лінивстві нашого хлопа», а сучасний гетьманець Іван Кузич-Березівський віднайшов навіть якусь рослину, дуже поширену на Україні, яка, потрапляючи в їжу, викликає загальний алкоголізм українського народу та його душевне сп’яніння, а звідси — і відхід від «національного я», з яким пов’язується буржуазний націоналізм.
. Ю. Липа нарікав на «дике поле українського почуття», В. Липинський — на «брак почуття міри», а Дарія Віконська, дещо розшифрувавши езопівську мову своїх «колег», писала, що вона взагалі не бачила того степу. Проте зазначила, що українець якраз хворів та й хворіє на «бакциль степу», тобто на «надмірну жадобу... свободи та незалежності». Безмежна рівнина степу, на думку Віконської, «сприяє поняттю суспільної рівності: без хлопа й пана, себто аморфної маси без національної еліти».
Ось, виявляється, що так турбує удаваних вболівальників за «справжнє українське єство», за «українську
229
душу». За «психо-динамічним» туманом «теоретиків» українського буржуазного націоналізму приховується не лише примітивізм та убогість, а й насамперед антинародне єство, контрреволюційна природа хитромудрих побудов, удаваних «друзів народу», про що й свідчить їх горезвісна доктрина так званого українського національного духу.
Підводячи підсумки критичного розгляду гіперболізації природно-географічних детермінант психічного складу нації з боку українських буржуазних націоналістів, зробимо кілька висновків. По-перше, безумовно, спільність території, пов'язана з географічним середовищем, кліматом, їжею, впливає на фізичний тип та психіку людей, що мешкають на даній території, на деякі риси, звичаї, вдачу, створюючи, так би мовити, місцевий колорит життя. Проте значення території у формуванні нації полягає все ж таки не в цьому. Зрештою, її роль полягає в тому, що вона є матеріальним грунтом створення економічних зв’язків народів, простором діяльності та розвитку націй *.
Марксизм-ленінізм неспростовно довів, що не етнографічне і не географічне середовище, а спосіб виробництва є головним у визначенні ходу розвитку людства. Географічне середовище може відігравати роль прискорювача або уповільнювача суспільного розвитку. Проте життя суспільства визначається насамперед станом матеріального виробництва, рівнем продуктивних сил. Як підкреслював К. Маркс, «існуюча продуктивність праці... є не дар природи, а дар історії, що охоплює тисячі століть»1 2.
Дослідження, проведені останнім часом Інститутом етнографії АН СРСР ім. М. М. Міклухо-Маклая, показують, що вирішальним для формування особливостей людей, що належать до тих чи інших етнічних спільностей, є не стільки риси психіки, що мають біологічно зумовлений характер, скільки риси психічних процесів, що залежать від форм суспільного життя і від засвоєння загальнолюдського досвіду членами даної етнічної групи. Факти, які мають в своєму розпорядженні сучасна психологія та етнографія, свідчать, що у різних етнічних гру
1 Див.: С. Т. Калтахчян. Ленинизм о сущности наций и пути образования интернациональной общности людей, с. 216.
2 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 23, с. 482.
230
пах, які живуть в умовах подібних соціально-економічних формацій, спостерігаються і схожі психологічні риси. Крім того, при швидкій зміні соціально-економічних укладів можна спостерігати швидку зміну психологічних особливостей, які виступають у відповідних етнічних групах. Ці положення дістали схвалення на XVIII Міжнародному психологічному конгресі (1966 р.) !.
По-друге, слід констатувати наявність в так званих психологічних школах (відповідно в концепціях того чи іншого буржуазного автора) ототожнення (у гносеологічному відношенні) категорій «первинне» та «визначальне», що сприяє тому, що «вирішальним», «визначальним» вважаються природно-географічні умови, тобто соціально-історичні фактори ігноруються взагалі або вважаються другорядними.
По-третє, залежність природно-географічних умов від соціально-історичних виявляється не тільки і не стільки в тому, що повороти історичної долі можуть змінити природно-географічне середовище розвитку національної спільності чи її частин. Взаємозв’язок між цими детермінантами є більш складним. Головне в практичному ставленні до природи, а вона в своїх характеристиках, в емоціях, що супроводять його, визначається соціально-історичними умовами. Неповторні властивості кожної етнічної спільності є винятково продуктом соціальної дійсності. В них акумулюється враження від специфічно самобутніх явищ зовнішнього середовища, що оточує даний народ, емоційно-психологічні реакції на них * 2.
По-четверте, схеми буржуазних етнопсихологів та їх націоналістичних апологетів є «охопленням» національної специфіки в так би мовити навіки застиглому стані, в плані «готовності» та «незмінності» національного характеру. Тим часом, етнохарактеристичні ознаки людини (крім фізичних) не закладені в крові і не пов’язані з особливостями його організму. Індивідуум стає членом певної етнічної приналежності (не формально, а по суті) лише в процесі виховання, в тому чи іншому національ-
* Див.: Проблеми психологического развития в социальной пси-хологии, XVIII Международньїй психологический конгресе. М., 1966, с. 362.
2 Див.: Н. Джандильдин. Природа национальной психо-логии, с. 55.
231
йому середовищі. «Соціальна психологія, в тому числі й національна, зобов’язана своїм виникненням і своїм буттям лише суспільному середовищу. Кожне нове покоління успадковує від попереднього всі духовні цінності через це духовне середовище в процесі трудової діяльності та виховання» *.
І, нарешті, останнє, «роздуми» про «від’ємність», «особливість», «винятковість» чи «меншовартість» того чи іншого народу на основі «ліпшості» чи «гіршості» «рідної природи» не враховують тієї обставини, що національна психіка кожного народу втілює в собі і загальнолюдське: не має такої нації, якій властиві були б лише позитивні чи лише від’ємні психічні риси. Спільність психічного світу всіх народів — не просто вроджена якість, наслідок біопсихічної одинаковості людської «натури». Ця спільність — наслідок однакових соціальних закономірностей розвитку людства. Національний характер, національна психіка є полем (чи одним з полів) боротьби прогресу та реакції в історії народу; «дві культури» в кожній національній культурі активно борються і на цьому полі. Будь-які «риси» та «особливості» в психології кожного народу тяжіють до двох протилежних полюсів у національній психіці — до того, що сприяє історичному рухові вперед, і до того, що заважає цьому рухові, прагне законсервувати минуле. Історична активність, неспокій, творчість, ініціатива, бунтарство, революційність борються з самозаспокоєністю, звичкою, консерватизмом, боязливістю, смиренством тощо. Такою є діалектика руху національного характеру будь-якого народу 1 2. Зрештою, структура національного характеру в класовому буржуазному суспільстві і визначається тим, що буржуазія та її різномасні апологети прагнуть розширити свої морально-психологічні риси до загальнонаціональних, нав’язати трудящим масам своє «бачення» національних інтересів 3.
1 Див.: Н. Джандильдин. Природа национальной психо-логии, с. 56.
2 Див.: Ю. Суровцев. Про діалектику національного характеру.— «Радянське літературознавство», 1965, № 2.
3 Ми поділяємо точку зору І. П. Цамеряна, який називає метафізиками й спрощенцями тих, хто, виходячи з наявності діаметрально різних інтересів капіталістів і пролетарів тієї самої нації, заперечує «спільність» психічного складу нації (див.: Социалистические нации
232
Отже, так звана генеза українського буржуазного націоналізму свідчить насамперед про те, що в її основі лежить стара, як світ, конструкція про якийсь «національний дух», таку собі ірраціональну, непізнаванну силу, що визначає обличчя того чи іншого народу, втілюється в націоналізмі, який в свою чергу, тлумачиться як «феномен» відчуження трудящих за національними ознаками.
Разом з тим «заземленість» цієї доктрини полягає в її службових функціях, спрямованих на відрив національного питання від проблем революційної перебудови світу, створення психологічних бар’єрів між націями. І що найголовніше — за принадними, обтічними фразами про «єдиний дух», «єдину духовість», «єдине» суспільство «національної гармонії» буржуазія та її апологети приховували соціальні прагнення експлуататорських верств, антинародну, антинаціональну природу будь-якого буржуазного націоналізму.
ПРО АНТИНАРОДНУ ПРИРОДУ ДОКТРИНИ ТАК ЗВАНОГО УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ
Критичний аналіз буржуазно-націоналістичної доктрини так званого українського національного духу свідчить насамперед про її відверто утилітарний характер, спрямований на задоволення егоїстичних інтересів українських експлуататорських верств, виразником яких завжди був український буржуазний націоналізм, а також інтересів сучасних дрібнобуржуазних та буржуазних про
в СССР, М., 1955, с. 70). У підсумковій статті щодо дискусії з проблем теорії нації підкреслювалося, що психічний склад нації реально існує і також, як національний характер, проявляється в специфічних особливостях культури та побуту. «Непримиренна протилежність класової ідеології капіталістів та пролетарів всередині однієї й тієї самої нації не виключає наявності спільних для всієї нації рис національного характеру. Ці спільні риси національного характеру знаходять різне відображення у класів-антагоністів в їх культурі та ідеології. Пояснюється це тим, що спільні риси національного характеру вироблені під впливом навколишнього середовища (в тому числі й географічного середовища) та матеріальних умов життя нації, трансформуються через класову психологію. На відміну від буржуазних націй спільні риси національного характеру соціалістичної нації знаходять своє відображення в єдиній (для всіх членів нації) соціалістичній ідеології та в спільності її культури» («Вопросм истории», 1970, № 8, с. 94).
233
шарків населення українського походження в капіталістичних країнах, які більшою чи меншою мірою зрослися з місцевими експлуататорськими класами. Розкрити цю сторону важливо, адже багато хто з буржуазних націоналістів вважає, що вони досить-таки попрацювали над тим, щоб приховати відверто антинаціональний характер своїх концепцій, замкнувши їх в прокрустове ложе містичного «національного духу».
Одним словом, доктрина так званого українського національного духу поряд з іншими «основоположними» концепціями українського націоналізму мала на меті приховати справжнє єство останнього як відверто антинаціональну та антинародну ідеологію, політику та практику. Д. Донцов ше у 1932 р. повчав своїх однодумців ніколи не керуватися принципом «2X2=4», але «2x2=5», тобто принципом: «кожну правду треба так натягти, як це нам вигідно!» 1
Проте приховати реакційну природу українського буржуазного націоналізму ні Донцову, ні будь-якому буржуазно-націоналістичному автору так і не вдалося.
Хибність «теоретичних» засад українського буржуазного націоналізму добре видна хоча б з роботи Ю. Русова «Душа народу і дух нації», що вийшла в 1948 р. у Філадельфії (США). Розуміючи всю ущербність схем буржуазно-націоналістичних авторів щодо нації, зокрема випинання ними на перший план антропологічних ознак, Русов висунув таке тлумачення національної спільності людей: кожна нація подібно до людського організму складається з тіла (територія та фізична людність), душі та духу. «Тіло народу» являє собою виявлені у певних пропорціях расові ознаки, «певні проценти людності». Неабияку роль відіграють також групи крові. Віддавши данину своїм попередникам, Русов твердить далі, що «душа народу», виявляючись переважно у мистецтві, побуті та вдачі народу, носить на собі печать консерватизму і традиціоналізму. А вже «дух нації» як ознака її «провідної верстви», що повинна «кермувати» «нацією» і втілювати в собі психічні та ідейні ознаки останньої, є явищем «суцільно прогресивним» та значно гнучкішим, ніж «народна душа».
1 «Літературно-науковий вісник», 1932, квітень.
234
Ще далі пішов один з «теоретиків» так званого інтегрального націоналізму М. Іванейко. «Хто мав би обняти... політичний провід нації?»,— риторично запитував автор. І недвозначно відповідав: «Народ? Порожнє слово» 1. «Порожнім словом» в даному випадку є інше — фрази буржуазно-націоналістичних авторів про «закон взаємної любові та солідарності» між «українством», облудна теза про те, що всякий «українець українцеві брат» тощо.
Про справжній підтекст цих єзуїтських лозунгів свідчить хоча б висловлювання Д. Віконської, яка недвозначно наголосила на тому, що «народна вдача», український національний характер є «мєншовартісним» елементом психіки, виразом так званої психіки ресентименту, «моралі принижених». Йдучи слідом за Ніцше з його «генеалогією моралі», Віконська вважає за «вицвіт первісної сили» мораль панів (Неггептогаї), що нібито «видала цінності високої духовної культури». Визначаючи загальну характеристику української психіки, Віконська насамперед дає своє тлумачення «характерних ознак психіки рабів», тобто українського народу: «рабам недо-стає спонтанності кращих поривань». Бо ж замість того, щоб «вірно служити своєму пану», трудівник вимагає «рівності в... традиційному, рабському понятті», не задовольняється панською «ласкою», вважає її «гіркою, пону-жуючою», проклинає її. Віконську турбує те, що саме поняття «влада» тлумачилося українськими трудящими не як «саморозуміле» та «добровільне» явище, а асоціювалося з панським гнітом; що трудівник західноукраїнських земель бажав визволитись від «всякого авторитету, якого неохоче слухають», тобто знову ж таки від гніту експлуататорських верств. Отже, «психіка ресентименту духовного плебсу», «душа» трудівника є «викривлена», «психіка хлопа є справді рабською», особливо бідноти та сільського пролетаріату.
Подібні мотиви можна вичленити і у В. Липинського, і у Д. Донцова, і у сучасних буржуазно-націоналістичних авторів, в писаннях яких за демагогічними фразами приховується цілком певний класовий інтерес, суспільна практика, що полягає в захисті інтересів експлуататор
1 Михайло Іванейко. Проблеми української інтелігенції. Львів, 1935, с. 7.
235
ських верств, відбивається антинародна природа українського буржуазного націоналізму.
При такому підході до визначення справжньої суті доктрини «національного духу» стають зрозумілими заклики (Донцова, наприклад) «накинути пасивній масі» містичний «ідеал» українського буржуазного націоналізму, тобто — соціальні почуття буржуазії. Донцов та К°, усвідомлюючи, що логічне мислення є найбільш небезпечним ворогом для українського буржуазного націоналізму, що апологія розуму як союзника матеріалістичної філософії могла привести до поширення серед трудящих західноукраїнських земель ідей матеріалізму, виступили в справжній похід проти розуму, проти наукового пізнання світу, проти зрозуміння трудящими масами справжньої суті нації, національних відносин. Звідси абсолютизація суб’єктивного фактора в суспільному розвитку, заперечення об’єктивної закономірності людської історії, об’єктивного процесу зближення народів, процесу інтернаціоналізації. Звідси — потяг до містики, до ірраціоналізму, до конструювання міфічних буржуазно-націоналістичних догм про «єдину» націю, з «єдиною всенаціональною» душею, «загальнонаціональним» світоглядом, ідеологією та політикою.
Для українського буржуазного націоналізму, який «розвивався» в умовах буржуазного суспільства як певний відповідник фашизму \ характерні ознаки останнього: апріорність посилань, несумісність окремих частин «вчення», безпринципна зміна лозунгів, суперечливість та непослідовність, особлива схильність до крайньої примітивізації ідеологічних постулатів та пропагандистських лозунгів1 2 3.
Зрештою, ідеологічні постулати українського буржуазного націоналізму, як і фашизму, формувалися на двох рівнях: відверто антинаціональному — для націоналістичних «обранців духу» і на замаскованому — для «неясно
1 «Для націонал-соціалістів,— твердив Герман Раушнінг,— чим
більш суперечливим та ірраціональним є вчення, тим краще та ефективніше воно» (цит. за: А. А. Галки н. Социология неофашизме. М., 1971, с. 54).
3 Донцова ще в 30-х роках було названо «апостолом другороз-рядної знаності та примітивізму», а український буржуазний націоналізм— «карикатурним», котрий намагався перетворити історію в «чорну магію фіглярства, засіб пропаганди бажаних ідей» (див.: К. Пушкар. Націоналізм. Критика фраз. Львів, 1933, с. 107).
236
го, примітивного етнографічного колективу» — трудящих мас. Саме на цьому, другому рівні сформував «національне ег£о» буржуазно-націоналістичний журнал «Національна думка»: «Все ж таки ми віримо,— говорилось в ньому,— що нас, українських націоналістів, буде щораз більше, тому що за нами українська етнографічна маса, гонена підсвідомою, стихійною волею вперед». І далі. «Власне цей стихійний гін, цей національний інстинкт є для нас одинокою програмою і мірилом всіх цінностей у нашій дорозі»
На іншому ж рівні, на рівні «еліти», Ідеологи українського буржуазного націоналізму сформулювали справжнє «мірило цінностей» останнього, яке полягає не в апофеозі національного, а в апології соціальних почуттів, класових інтересів експлуататорських верств 1 2. І. Рибчин, наприклад, навчає своїх однодумців: «етнографічна маса» — це «темна і жорстока юрба, з її хитрістю та підступністю». Рибчин категорично проти того, щоб дозволити масі «надто багато свободи і свавілля, щоб її піднести до висоти ідола».
Отже, для обману трудящих мас буржуазно-націоналістична ідеологія прикрашається як ледве не «правда прадідів великих», як якийсь вірний переклад «підсвідомої волі... тієї нації, яка черпає свій зміст не з лозунгом відірваної доктрини» (мається на увазі пролетарський інтернаціоналізм.— Ю. Р.), базується не на лозунгах «блага для нації», а насамперед — на містиці, на такому ірраціональному «феномені», як інстинкт самозбереження. Імпульсом великих рухів, твердить Донцов, є фактори духовного, містичного характеру, які коріняться в невидимій сфері національної підсвідомості... в ак-сиоматичній, бездоказовій вірі.
Використовуючи такий підхід, апологети українського буржуазного націоналізму ввели в його «аннали» фідеїзм, «божеське» в людині та нації, тобто посилили свої аргументи релігійними постулатами, цими духовними засобами ошукання трудящих мас. Ще в 1939 р. «ідеолог»
1 «Національна думка», 1926, липень, с. З—4.
2 В. Липинський, наприклад, вважав «етнографічну масу» якоюсь «колоніальною юрбою», головою якого можуть бути лише пани. І знову ж таки автор апелював саме до «самозаховчого інстинкту», до ірраціонального «хотіння» тощо.
237
так званого християнського націоналізму Костянтин Чехович вказував, що «в свої філософські аннали український націоналізм повинен включити вічні істини хри-стианської релігії» 1.
В чому ці істини? Насамперед в тому, щоб піднести на щит «нову українську духовність», культ буржуазно-націоналістичної «правди», яка має за собою таку містичну «базу», як «правду надрозумову», «правду, виявлену в... одкровенні» 1 2.
Далі, щоб ввести в схему «українського духу» так званий християнський дух, який, за В. Липинським, полягає в необхідності навчити трудящі маси покорі, послуху й дисципліни, зберегти їх «від найбільшої спокуси сучасності — збунтованої проти бога гордості людського розуму». Липинський мріяв про здобуту в покорі і молитві «божу благодать» — перемогу духу над матерією, «зваблював» трудящих «нагородою», яку вони одержуть за свій послух буржуазно-націоналістичним ватажкам, не на землі, а на небі — «в царстві духу». Отже, за Липинським, «великим хрестовим походом духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна сотворити Україну», тобто «самостійну» Україну — поле для соціальних та національних конфліктів, арену для дії «чужого» та «свого» капіталізму3.
«Вічні істини» християнської релігії необхідні були також для доведення «рації» на існування самого націоналізму, зокрема українського, що «не потребує при здійсненні свого діла оглядатися направо або наліво, ...відчуває себе голосом правди, рогом вічності, каменем з божої праці» і «виростає з абсолютного... повстає з бога і прагне бога» 4.
1 К. Ч е х о в и ч. Генеза і суть націоналізму.
2 «Пробоєм», 1940, № 6, с. 144. Ю. Русов твердить, що «дух» у своїх нижчих частинах пов’язаний з душею, а у вищих — з духовним всесвітом.
3 Буржуазно-націоналістична газета «Свобода» дещо обережніша за Липинського. Вона вітіювато констатує «сталість» того чи іншого ладу, бо ж поряд з людством також тварини, рослини й мінерали користуються божим «ладом», шо «світовий розум» або «універсальний розум», ця нематеріальна сила, створює «взаємозалежність», і «лад» проявляється в інстинктах, в ініціативній сфері людини, як відображення все того ж «універсального духу».
4 «Пробоєм», 1940, № 10, с. 277.
238
Далі. «Вічні істини» повинні були об’єднати спільні зусилля в поході проти розуму, матеріалізму, «проти «власного» народу. Сучасний католицький рух і націоналізм, твердив М. Конрад, є новітнім християнським походом «у католицизмі з гаслом: Вірую! Так бог хоче, а в націоналізмі з гаслом: Хочу! Сполука релігійного пафосу з націоналістичним пафосом — це непереборна сила! Хрест і меч — ось надія народів і людства на нове краще завтра» 1.
Апофеозом «хреста і меча» прийнято і останній «твір» Донцова під одноіменною назвою, в якій пропонується реформувати буржуазно-націоналістичні групи за кордоном в «новий орден липарів духа та меча», спорудивши таким чином ледве не спасенний для мракобісів від націоналізму «наш храм та цитадель перемоги ідеалізму над матеріалізмом, духа над плот’ю, віри над раціоналізмом». А релігійний часопис «Християнський голос», посилаючи апокаліптичні прокльони на адресу Радянської влади, висловив надію, щоб ефемерна «самостійна» Україна була б «однією великою монархією духа (зрозуміло, якого.— Ю. Р.), а на її троні хочемо посадити Христа — царя!». І далі: «або христократія, або сатанократія. Середини нема».
«Христократія», таким чином, вписується в попередні буржуазно-націоналістичні догми типу «націократія» (М. Сціборський), «клясократія» (В. Липинський) та «кастократія» (Д. Донцов) як свідчення загальної кризи буржуазної ідеології, вихід з якої шукається знову ж таки в націоналізмі, піднятому до рівня релігії. Не випадково газета «Українські вісті» (листопад, 1972 р.) писала про катастрофічне відставання в емігрантському «тваринному гетто», про банкротство всієї «емігрантської жуйки», про те, що українські буржуазні націоналісти опинилися фактично осторонь впливу на трудящих Радянської України, а «Шлях Перемоги» трактує патріотизм як поняття, що може існувати, лише спираючись на релігійні переконання 1 2.
1 М. Конрад. Націоналізм і католицизм. Львів, 1934, с. 29.
2 Все це е яскравим свідченням того, що антинаукова спекуляція, соціальна демагогія, брехня, обман — всі ці інструменти, якими користувалися релігійні організації часів середньовіччя, знову застосовуються у боротьбі проти миру, свободи, прогресу та соціалізму (див.: А. А. А в е т и с я н. Антикоммунизм и его философия духовних ценностей, К., 1972, с. 217).
239
Такою є в розшифрованому вигляді націоналістична доктрина «духу», що входить складовою частиною в поняття «нація», як її визначальна дефініція, доктрина ідейного убозтва та деградації, морального виродження та падіння, доктрина, спрямована проти життєвих інтересів і прагнень українського народу.
З іншого боку, доктрина так званого українського духу передбачала будь-що довести «психо-духовну спільність» українських можновладних верств з трудящими масами, а в сучасних умовах буржуазно-націоналістичної еміграції з українським народом. Звідси соціальне замовлення для націоналістичних авторів обгрунтувати тезу про «збірну українську психіку», «сукупний» український національний характер, намагання віднайти «глибинні психічні чинники», що і «об’єднують» українську націю і водночас «роз’єднують» її з іншими націями. Підкреслюючи, що і в цьому виявилась спорідненість українського буржуазного націоналізму з фашизмом, Д. Кирильчук, наприклад, писав, що мета всіх націократичних устроїв є та сама «нація понад усе», але форми, в яких ця мета виявляється, відрізняються й мусять відрізнятися в окремих націях. Намагаючись відкинути певні елементи наступності розвитку націй, Кирильчук твердить, що, мовляв, нема якогось загального, інтернаціонального устрою, який був би добрий для всіх націй, що українська нація «має свою власну індивідуальність, свою власну внутрішню духовну архітектоніку, свої власні закони розвитку».
А довести ці та й подібні речі можна лише апологією ірраціоналізму. Нарешті, твердить «естет» від націоналізму І. Гончаренко, з’явився А. Бергсон з його апологією інтуїтивізму, відкривши перед оскуднілою ідеологією українського буржуазного націоналізму «нові незримі поля та обрії» — в галузі підсвідомого, звідки Гончаренко та К° «черпали завзяття» Ч І це «завзяття» було спрямоване на обгрунтування знов-таки ірраціональними аргументами такого суспільного анахронізму, як націоналізм. М. Сціборський, наприклад, твердить, що український буржуазний націоналізм «походить з найглибших надр національного біопсихічного єства...», що в його
1 Літературно-науковий вісник, 1928, т. 1, с. 60.
240
появі «виказали своє діяння... підсвідомі ірраціональні елементи... Націоналізм — це насамперед психо-духовна актуальність» 1.
Стоячи на суб’єктивно-волюнтаристських позиціях, апологети українського буржуазного націоналізму твердять, що життя, практична діяльність є алогічними, нерозумними за своєю сутністю, починаючи від природи і кінчаючи людським суспільством. Згідно з такою конструкцією там, де є розум, кінчається життя; тільки там починається життя, де відсутній розум і діють ірраціональні, містичні «психо-вольові сили», сліпа воля як «животворящий інстинкт» нації. «Інстинкт самозбереження... є гоном самого гатунку, його волею, його хотінням зберегти своє існування... сліпий вроджений гін самозбереження. Він так тісно є зв’язаний з життям живої істоти, як кров з живим організмом... побіч інстинкту самозбереження, другим найсильнішим гатунком є половий інстинкт... Завдяки тій волі гатунку... кожна одиниця веде вперту боротьбу за існування, бо тільки боротьбою можна здобути собі право на життя»1 2.
Зрештою, такий підхід веде до відкидання не лише матеріалізму, а й раціоналізму в ідеалістичній філософії. Цей підхід закликає до походу проти науки, до виступів проти самої можливості наукового пояснення дійсності, до відкритої проповіді голого агностицизму, заперечень об’єктивних закономірностей суспільного розвитку, культу алогічного, підсвідомого, емоційного та вольового, який випливає все з того самого «українського національного духу». Звідси пояснення появи «творчого», «інтегрального» націоналізму з допомогою дії «визначальних» ірраціональних, підсвідомих біохімічних явищ, «духовних ірраціональних потенцій». Звідси і визначення сутності ідеології, Як усвідомлення ірраціональних вольових тенденцій суб’єкта самим суб’єктом, а націоналізму як «інстинктовий рух, зроджений з росту крові своєї нації», що «сягає своїм коренем у далекі сумерки історії, до расового прабуття півдиких племен, у яких перший раз забилося українське серце»3.
Юрій Косач щодо цього писав: «Вчення Донцова про
1 «Розбудова нації», 1932, № 7-8, с. 162.
2 Український націоналізм. Берлін, 1941, с. 18.
3 Нація, як спецієс, с. 5.
241
16 48
«інтегральний націоналізм», про «містику, як джерело політики», було справжнім подарунком провідення, зокрема, для галицької міжвоєнної, вщерть розгубленої «еліти». Десятки схем і рецептів, пропонованих наоспіх звідусіль, можна було тепер зінтегрувати в одну спасенну формулу. Всі мрії галицького буржуа укладалися в концепцію української політики, як «містики»!
Все — під прапором вічного, абсолютного, виключного, аморального, догматичного націоналізму! Все, опоетизоване для прикраси сфабрикованими нашвидкуруч героїчними міфами і легендами, обгрунтоване фальсифікаторами історії. Яке ж це визволення від турбуючої віри в поступ, в розум, в закони історії, в об’єктивні умовини! Це ж розв’язувало проблему, над якою колись бились мов риба об лід покоління хлопоманів і народовців... Нині не треба було вже витрачати енергії на писання брошур про «пошесті на рогату худобу», на кропітку роботу в «просвітах» і в кооперації, диспутувати про злощасну «соціальну квестію», про «землю з викупом чи без викупу». Все покривалося «національною містикою». Таким чином, націоналізм ставав саме тією «доброю доктриною», ...яка дозволяла б українським владущим, поки що хоча б лише в межах Західної України зберігати монополію «національного провідництва» Ч
В наші дні ті чи інші буржуазно-націоналістичні автори взяли на озброєння 3. Фрейда з його патологічними комплексами. За допомогою 3. Фрейда «Енциклопедія українознавства», що претендує на наукоподібний виклад буржуазно-націоналістичних ідей, намагається вже який раз твердити про «єдність» так званого всеукраїнського національного духу, з одного боку; довести якісь «істотні» розбіжності в психічному складі українців та росіян, з другого. Росіянам, наприклад, приписується почуття «насолоди» від якогось власного приниження та інші «комплекси». Українцю ж властивий, мовляв, комплекс «надвирівнювання» чи «надолуження», тобто українцю приписується буржуазно-націоналістична інтерпретація «садистської тенденції» учня Фрейда Є. Фромма на відміну від мазохістського «механізму захисту» у росіян.
Г. Ващенко у книзі «Виховання волі і характеру» (Мюнхен, 1950), повернувшись до українського «прабут-
1 Юрій. Косач. Від феодалізму до неофашизму,, с. 27—28.
242
тя», твердить, що на відміну від росіян українська вдача є більш вагома, бо ж вона склалась із «перетоплення» вдачі варяга (войовничість, хоробрість) з вдачею «праісторичного українця-хлібороба» (лагідність, глибина естетичних емоцій, загальна інтелектуальність)
Звичайно, і апеляція до Фрейда і запозичення Фром-ма йде в одному напрямі — визначення «української національної духовості» як явища, що основується на підсвідомих, тепер вже відверто патологічних чинниках і реалізується підсвідомо (чи патологічно) людським суспільством (нацією) на грунті біологічного інстинкту самозбереження1 2. З іншого боку, йдеться про тенденції пояснити формування національної психіки, спираючись на юнгівську «глибинну» психологію «колективного підсвідомого».
За цими наукоподібними розумуваннями приховувалися знову ж таки цілком реальні речі.
Саме Маланюк, цей поет «тьми і хаосу», поет глухих інстинктів, створив так звану візію ножа й бунту, «освятив» все брудне, брутальне в ім’я культу тих самих інстинктів, «комплексу надвирівнювання», тобто відбив загальний потяг українського буржуазного націоналізму до апології темних інстинктів, до апології найнижчого, до тваринної звірячої природи, нібито властивої людині, «збірній» українській «психіці». Як змушений був визнати «поміркований» націоналіст С. Доленго, Маланюк — трубадур войовничого націоналізму, «загнаним вовком приплентався він в наші яскраві часи... в нього осмалена шерсть, тіло ціле в ранах, він скавулить і зализує гнойні рани, блискає на всі боки переляканими очима і виє нерозумно і несамовито на «ніч з кривавим місяцем», на «дикий вітер» та «чорний степ»... тільки кров і смерть,
1 Щоправда Ващенко тут вийшов на «історичне» тло. Пояснюючи провал антинародної політики Центральної ради та Директорії, він вважає в усьому «винною» саме українську вдачу, яка взагалі утруднює організувати владу та державу. Адже українці, глибокодумно розумує Ващенко, «коли посваряться, ніколи не погоджуються між собою, ніколи не тримаються спільного рішення».
2 Характерно, що апологети українського буржуазного націоналізму вбачають основу ідейного та суспільно-політичного життя XX ст. в італійському фашизмі та німецькому націонал-соціалізмі, зокрема в піднятті на щит інтуїції, ірраціоналізму для «вияву національного духа».
243
16*
запах смерті є запахи Маланюкової землі». І далі, «поза ненавистю він просто не може знайти себе... До України — єдиної «коханки»... простує він з бичем садиста» !.
На сумнівних ролях культивування жорстокості, грубої сили, «освяченої» хіба що релігійними атрибутами, пропаганди повного презирства до інтелекту, подвизався і Ю. Клен, що за визначенням самих націоналістів, е «взірцем нордійської лицарської й української духовності», бо ж створив «панську і панівну поезію» всупереч поезії «пейзанської, плебейської і пролетарської стихії». Клен силкувався «ввести» в український національний характер такі риси, як «дух завойовництва», «дух авантюри», «гордого свавілля», «жадобу пригод і слави», «жадобу забави і жаги», конструював «дух всеукраїн-ства» за аналогією з брутальним «духом» завойовника, нормана, вікінга, варяга чи самурая.
Ольжич прославляв «рев військових пісень», під звуки яких підкорялися далекі полінезійці, І. Калинів пропагував загарбників, завойовників, поневолювачів, а Л. Мо-сендз оспівував «шал» та криваві шляхи конкістадорів. Це справжній культ тих авантюристів, «що можуть здобути Індію», яких «з охотою прийме в свої ряди кожна армія... це ті майбутні старшини, бундючні, поривчасті, зарозумілі... брутальні, без яких не може існувати будь-який державний лад... цивілізація» (зрозуміло, про який лад та цивілізацію йдеться.— Ю. Р.) 1 2. На цій «ниві» особливо відзначився Донцов, який намагався «утвердити» головними елементами характеру українця риси хижака, «вмиваного кров’ю живих», убивцю, що має «новий закон землі принести».
Отже, перед нами антилюдяні концепції, що мають на меті «теоретично» обгрунтувати «природне право» сукупного українського «духу» на потурання загальнолюдських та «чужонаціональних» культурних та взагалі духовних цінностей, які, мовляв, не проймає любов’ю міфічне «загальнонаціональне єство».
1 Святослав Доленго. Донцовщина, с. 53, 57. Юрій Липа, розійшовшись з прямолінійною, на його погляд, лінією донцовського «Вісника», в свою чергу назвав Маланюка шаленим птахом, «з кривавими очима», що «шугає просто вниз — у Вальпургіеву ніч хаосу, в дизгармонію... в дикий полин повстань і зрад» (Ю рій Липа. Бій за українську літературу. Львів, 1938, с. 46).
2 Святослав Доленго. Донцовщина, с. 50—51.
244
Д. Донцов, проголошуючи культ «дикості і одчайдуш-ності минулих віків», часів «нашого темного середньовіччя» на противагу елементарній людяності, загальнолюдським нормам міжнаціонального спілкування намагається культивувати український «психологічний тип» за канонами «кодексу відплати», звіриних інстинктів, «уосібного диявола» з «залізною молодістю» та «буйло-ватою шиєю». За Донцовим, «чистий український тип» — це «крокодили, що терзають людськість». «Тверде їх серце,— писав Донцов,— не мало ніякого жалю, здавалось, що самі фурії вселились в них. Хижі, жадні крові, готові хоч чорту запродатися й самому пеклу, коли б прийшов сатана купувати їх, «проклятий народ, правдиві дияволи», люди дикі, безпощадні. Такий був цей тип людини., шляхетний тип, витворений історією і традиціями».
Характерно, що навіть у буржуазно-націоналістичному середовищі відвертий цинізм Донцова викликає побоювання, що донцовщина завдасть шкоди так ретельно сформульованій «раціональній» схемі «свого» українського національного характеру. Бо ж, зрештою, донцовщина — «це патологічний зовсім зарозумілий стан. Це — охлялість замученого своїми візіями параноїка». За висловами С. Доленги, донцовщина з Маланюком, Кленом та Ольжичем уособлювали «чорне серце і чорний колір, багато чорних ночей, безнадійну чорну мертвоту. Кольор піратських прапорів з кістками і мертвою головою, кольор вигнанців, проклятих власним суспільством» *. Інша справа, препарований, точніше — прихований, культ жорстокості, лютої ненависті до людства взагалі, до народів-братів зокрема.
Проте Донцова менш за все турбувала досить поміркована критика з боку конкуруючих з «Вісником» буржуазно-націоналістичних груп. Мого зухвалість, зрештою, відбивала головну лінію українського буржуазного націоналізму— добитися відчуження українського народу від братніх російського та білоруського народів. Ось чому писанина Донцова була взята на озброєння «адоратами»
1 Святослав Доленго. Донцовщина, с. 58. Донцов та К°, за Доленгом, це — «сучасний Квазімодо», що хрипить, проклинає, плює й картає. «Ось-ось сконає, видушуючи з своїх волохатих грудей, де б’ється «чорне серце», останні прокляття» (там же, с. 63).
245
українського націоналізму, включена, по суті, в програму так званої організації українських націоналістів (ОУН).
Насамперед йшлося про спроби Донцова «пов’язати» «українську психіку» із «здоровими» інстинктами «колишніх степових піратів», «степових торпанів» з їх «кривавою романтикою», які, за визнанням самого Донцова, «ні до людей, ні до людців, ні до людськості особливішого довір’я не мали і в наперед долею наказану гармонію якось не вірили»
Навіть націоналістична газета «Діло» змушена була констатувати, що Донцову та К° з їх «звірячими шляхами» та «кривавим романтизмом» не може бути грунта в моралі та психіці українського народу, а львівський часопис «Вперед» (травень 1933 р.) назвав виразників так званого інтегрального націоналізму, «тупоумними міщухами», що намагаються воскресити «звірині інстинкти» 1 2.
Культ цих інстинктів, жорстокості пропагує Донцов і в своїй останній книжці «Хрестом і мечем», в якій послідовник Ніцше та ідеології фашизму повчав «нову провідну батаву людей нового духу», тобто буржуазно-націоналістичне середовище за кордоном, що такою лише зброєю, зброєю хреста і меча ця «з’єднана одним духом «меншість» нових мазепинців об’єднає Україну, сповнить і завіт Мазепи».
На що вже націоналістичний журнал «Нові дні», і той був змушений визнати, що донцовська писанина, це, зрештою, «середньовічне шаманство, де проголошується людиноненависництво взагалі, а братоненависть зокрема, де замість допитливого шукання істини, щоб навколо неї згуртувати всі сили нації, пропагується груба й коротка «фінка» на спілку з масивним хрестом, яким можна проламати черепа».
Звичайно, офіціоз буржуазно-націоналістичної організації, що отаборилася за кордоном 3, дотримується кон
1 Показово, що в книжці «Хрестом і мечем», яка є, по суті, передруком книжки «Де шукати наших історичних традицій», Донцов виключив останні рядки, бо ж і без того надто людиноненависницький характер мала його концепція українського національного «духу».
2 «Діло», 1924, № 15.
3 йдеться про так звану Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яка дещо підфарбувавши заяложені ідеї «україн-
246
цепцій примату національного над соціальним, «окреміш-ності» українського народу, «історичності» українського «національного духу». Вона радить тільки, роблячи врешті-решт спільну антирадянську справу, діяти більш замасковано, більш спритно, пристойно, «науково». Ось приміром як Б. Грінченко писав в «Короткій історії України» про «неосвіченість» російського народу ще з давніх часів («мужиків і панів»): «Наука, просвіта здавалася їм безбожним ділом. ...Усі наші звичаї були проти московських, більш освітні, більш людяні. Не так ми й говорили, не так ми й поводилися, не так одягалися, не так жили». Отже, не так, та і все, без будь-яких доказів, яких, звісно, ні Грінченко, ні інший будь-який автор не міг навести. Чи, скажімо, М. Миколаєвич наголошував на необхідності налагодження «єдності» у «власній хаті», де суспільні групи мусять шукати якогось порозуміння між собою, щоб усунути той стан «війни всіх проти всіх». Це можливо, за Миколаєвичем, тільки через консолідацію «суспільних сил нації», що й буде «суспільно добрим ділом»., тобто більш вагомим внеском у «теорію» та практику українського буржуазного націоналізму Ч
Отже, усі антинаукові перекручення національної психології, усі спроби пояснити національний характер біологічними чи психологічними, а не соціальними факторами, зрештою, мають під собою політичне спрямування. Цей підхід відбиває безпідставні спроби замовчати конкретно-історичні факти, ту принципово важливу обставину, що Російська держава характеризувалась країною з найбільш близьким та взаємноспорідненим національним складом * 1 2. Біологічний же чи біопсихічний підходи давали можливість уникнути пояснення характеру, причин спільності долі і життєвих інтересів братніх народів, затушовувати соціальні та національні проблеми, що стояли перед братніми народами, затушувати класові суперечності всередині української буржуазної нації з
ського націонал-комунізму», намагається з їх допомогою вплинути на певну частину української еміграції, зокрема на поліцейських, бургомістрів, старост, які під час окупацій творили чорні діла, а потім втекли від розплати.
1 Див.: М. Миколаєвич. Юрба, стадо, суспільність. Львів, 1939, с. 3.
2 Див.: В. І. Л е н і н. Повне зібрання творів, т. 23, с. 300.
247
тим, щоб, за визнанням самих націоналістів, «зберегти національну субстанцію українства».
Саме біологічний чи психологічний підходи до проблеми національного характеру дають можливість буржуазним націоналістам зводити такі поняття, як національна психіка, «національний дух», у ранг позаісторич-ний, як такі, що існують поза часом і простором. Ці «національні» категорії вони вважали своїми, а соціальні — чимось чужим. А раз так, то виразником інтересів українського народу може бути лише буржуазний націоналізм, лише націоналістична «еліта», що є «борцем» за «національну свободу», «національне відродження», «самостійну, ні від кого не залежну Україну».
Отже, йдеться навіть про спроби зобразити ідеологію буржуазного націоналізму ледве не «духом» української нації, основним змістом українського національного характеру. З хибної посилки про національний характер, як «національної субстанції українства», якій чужі соціальні мотиви, буржуазними націоналістами робляться далекосяжні висновки: мовляв, соціалізм як соціальне явище не став і не міг стати змістом сучасного українського національного життя; соціалістична духовна сфера «чужа» українському народові, не властива його національній культурі, бо ж головним змістом останньої є той самий «незмінний національний дух». Ці та інші націоналістичні тлумачення українського національного характеру не мають нічого спільного з дійсністю і були введені в «теоретичний оборот» як додатковий засіб для духовної відособленості українського і російського народів, роз’єднання їх спільних зусиль у боротьбі за соціальне та національне визволення, за створення нового, соціалістичного суспільства.
Національний характер, як і інші категорії національної психології, ідеологами націоналізму тлумачиться в політичному плані, і передусім в напрямі протиставлення українського народу російському. Робляться спроби абсолютизувати національну своєрідність як українського, так і російського народів, протиставити їх, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» *. Ідеологи націоналізму роблять спроби не
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 25, с. 71.
248
тільки зігнорувати загальнолюдські риси, властиві обом братнім народам, а й замовчати споріднені риси, що пов’язані з їх спільним походженням, із спільною матеріальною і духовною культурою, з економічними і політичними зв’язками. Власне кажучи, націоналістичний підхід до «вивчення національного характеру починається з усвідомлення того, що характер інших народів звичайно дуже відрізняється від нашого. Марно уявляти собі справу так, начебто схожі з нами» 1. Дмитро Донцов, наприклад, у 1917 р. написав книжку «Культура примітивізму», в якій з позицій патологічної ненависті до російської культури намагається «філософськи» осмислити «інстинкт затвердження» національно-українського як антиподу «національно-російського». Почавши із загальних ідеалістичних настанов про «психічні» ігпропсІегаЬіІіа, що нагромадилися, мовляв, в «гуртовій душі нації» та «консервували окрему народну індивідуальність», Донцов твердить, що саме вона є «святою святих народної душі, в котрій заподіяні їй протягом віків кривди і насильства, всі її заведені надії і розвіяні сни, всі її пориви в уяремні часи складалися і посідали душу, мов іржа залізо, лишаючи в ній неспокійну, тривожну, вічно незаспокоєну, сильну, як смерть, ненависть до переможця».
Йдеться, отже, про «самобутній» український буржуазний націоналізм, що популяризує на цей раз вже буржуазні соціологічні «теорії» щодо «інстинктивної» ненависті, яка, мовляв, фатально зумовлює колізії у взаємовідношеннях рас та напій (Г. Гаррет, Р. Генте, К. Пут-нам). З іншого боку, націоналізм намагається досить «оригінально» твердити, що у самій людині, в її природі є агресивні комплекси, які, як расову та національну ненависть, подолати неможливо (Д. Рікман, В. Коларж). Донцов так і пише, що ця ненависть є чимось таким, «чого не можна охопити розумом, що було позасвідомою чуттєвою проекцією великих політичних противісів між расами». По суті, йдеться про застосування на «національному підгрунті» так званого функціонального підходу буржуазної етнопсихології. Цей підхід зводить особу до сукупності незмінних біопсихічних особливостей, а сус
1 Цит. за: 3. А. Б а г р а м о в. Национальньїй вопрос и буржуазная идеология, с. 64.
249
пільні інститути — до їх проекцій Ч Форми нашого життя, писав Донцов, могли еволюціонізувати, змінитися, наше національне «ег^о» лишалося константним. І далі, пояс-нюючи соціальні конфлікти, національну упередженість переважно емоційними, біологічними та ірраціональними мотивами людської психіки, він твердить, ніби «в народній душі» розцвітає пишним цвітом будяк расового антагонізму». І це писалося у 1918 р., коли український народ слідом за російським, усвідомивши пекучу потребу єдності спільних революційних дій, пішов по шляху зміцнення дружби двох братніх народів, спільної боротьби за свою соціальну та національну свободу!
Характерно, що, «відмежовуючись» (звичайно, на словах) від Донцова, сучасні націоналістичні автори повністю взяли на «озброєння» цю донцовську схему. З таких позицій виступають П. Штепа, П. Ковалів, П. Курінний та інші1 2. Р. Задеснянський, наприклад, виходячи з цієї антинаукової людиноненависницької посилки, намагається запевнити українську еміграцію, що радянський народ—це «народ ворожий», серед якого «товаришів нема», що говорити з ним треба не мовою «суплік», а тільки мовою зброї.
Ватажок так званого Українського конгресового комітету Америки (УККА) Л. Добрянський говорить, що взагалі український народ в СРСР живе «в кайданах геноцидної неволі», а комунізм є, мовляв, нічим іншим, як «імперіальним російським імперіалізмом», продовженням панславізму з його «післаництвом московського народу», «духом III Риму», тощо3.
1 Див. докладніше: 3. А. Баграмов. Национальньїй вопрос и буржуазная идеология, с. 77.
2 Н. Комаренко та М. Котляр слушно пишуть, що, скажімо, Штепа чіпляє трудящим ярлик вандалізму, тобто обвинувачує їх за руйнування культури й матеріальних здобутків з боку царського уряду (див.: Н. Комаренко, М. Котляр. Ганебна фальсифікація російсько-українських історичних зв’язків.— «Український історичний журнал», 1970, № 8).
3 Див.: Бету Е. БоЬгіапзку. IIЗА апб їїіе Зоуієі МуіЬ Сопи., 1971. З подібних позицій виступають і такі «совєтологи», як Л. Ко-чан, Й. Грей, Н. Неандер, І. Тротіньон та ін. (див.: Ь. КосЬап. ТЬе Макіп£ от Модегп Киззіа. Нагтопсіз, 1970; І. ТгоНдпоп. Уаіззапсе еі сгоіззапсе бе ГІІН38, Рагіз, 1970; Б Оге]. ТЬе Ногігоп Нізіогу оі Киззіа N. 5. 1970; К. Ьискеіі. ТЬе УІЬііе Сепегаїз. ТЬе ЛЛЛіііе
250
Щоправда, ця лінія людиноненависті тою ж мірою адресується й українському народові, що, за націоналістичною термінологією, «порвав з традиційною українською духовністю», тобто з ганебними нашаруваннями буржуазного та буржуазно-націоналістичного, рішуче відкинув безсилі спроби українських буржуазних націоналістів спекулювати на національній специфіці, на національній проблемі.
Зрештою, для націоналіста людяність — «поняття наче перегнилий овоч. Не загальнолюдське, а наше особливе, нам тільки притаманне, є нашою ціллю»,— відзначає Єндик. Український народ — це, мовляв, «демократія бродників і козак-голот», «темна і тупа юрба». Необхідно, твердить Р. Єндик, підходячи з граблями до цієї голоти, з віниками, з дрючками, не допускати її до себе хіба на віддаль далеконосного стрілу, «щоб зберегти чистоту й невинність». І далі: «кожного свого приятеля вважаємо за завтрашнього ворога, так супроти нього заховуймося і так з ним поступаймо».
Ми ще будемо мати нагоду показати суть націоналістичної «чистоти й невинності», а покищо відзначимо досить настирливе прагнення «теоретиків» українського буржуазного націоналізму включити в загальне поняття українського національного характеру традиції, звичаї та інтереси, що відображають загальну реакційність буржуа та дрібних буржуа — жорстокість, консерватизм, примітивізм, любов до політичної мішури, політичний та індивідуалістичний егоїзм, передсуди тощо. Буржуазно-націоналістичні автори не лише звели доктрину «національного духу» до примітивних комбінацій, а й зробили далекосяжні висновки про «неоригінальність» української духовності, її «споріднення» з «духовністю» капіталістичного Заходу.
Моуетепі апд ІЬе Киззіап Сіуіс ЧУаг, ЬопсІоп, 1971, еіс.). Характерно, що подібного роду «звинувачення» викликають рішуче заперечення навіть з боку зарубіжних авторів. Відомий французький соціолог Р. Порталь, наприклад, вказує: «Теза про Україну як «російську колонію» не відповідає дійсності (К. Рогіаі. Киззез еі икгаіпіепз, Рагіз, 1970, р. 125, 127). Подібні виступи зарубіжних авторів ще раз засвідчують всю фальшивість основних положень «совєтознавства» з його спробами гальванізувати націоналізм (див.: Н. В. Р о м а н о в-ский. Некоторьіе проблеми образования СССР в новейшей буржуазної! историографии.— «Вопросьі истории», 1972, № 12, с. 39).
251
Застосування доктрини «національного духу» полегшило націоналістичним запроданцям обгрунтування їх політичної безхребетності, запобігання ласки у тих чи інших кіл світової реакції. Апелюванням до «вищості» «української натури», її «наближеності» до арійської «душі», до італійського «духу» фашистського взірця речники українського буржуазного націоналізму вже в котрий раз доводять антинаціональну та антинародну сутність своєї ідеології, політики та практики. Є. Онаць-кий, наприклад, ще в 1932 р. писав, що саме Україна з її питомою «душею» має бути складовим чинником фашистської «Антиєвропи», тобто Європи, «перейнятої новим активним фашистським духом, що йде всупереч усім дотеперішнім європейським тенденціям». На думку Онаць-кого, «італійськість української душі» пояснюється тим, що Україна бачила легіони Траяна і зберегла дуже багато легенд про цього римського імператора, який став фантастичним героєм українського фольклора. А в 1936 р. католицька газета «Нова зоря» виступила із заявою про те, що «сучасна Німеччина по духу своєму є природним спільником національно-консервативної України». У роки Вітчизняної війни один з речників націоналістичної «державницької школи» писав: «Навіть якщо б німці завели на Україні суворий режим колонії, то це матиме, безперечно, благодійний, конструктивний вплив на психіку українського народу». А в сучасних умовах «український духовний світ» має формуватися, за взірцем «україно-знавця» з США І. Лисяка-Рудницького, за зразками «ан-гло-саксонської раси», яка вміла виплекати тип політика, «жадібного влади». Щоправда, у Лисяка-Рудницького був попередник в особі Д. Донцова, що з кінця 20-х років активно пропагував «дух американізму», цей «справжній національний дух», «найвищий окцидентальний дух».
У статті «Дух американізму», що вийшла у львівському «Літературно-науковому віснику», Донцов добалакався до того, що українська нація є плебейська, низька. Він всіляко підносив прагматизм американської нації, бо ж вона на місце розуму ставить інстинкт, практичну потребу сьогоднішнього дня; брав за взірець «американську демократію» з її шовіністичною доктриною «Америка для американців». «Там,— безпідставно писав Донцов,— культ енергії, в нас культ неробства... Там найвища віра в успішність власного зусилля, у нас фаталістична «віра»,
252
що головою мура не проб’єш. Безоглядний оптимізм і східний фаталізм».
Характерно, що, виступаючи в роки Вітчизняної війни, як ландскнехти гітлерівського вермахту, українські націоналісти звинувачували американську демократію як плутократичну, що не відповідає «духові» людини «Нової Європи». В наші ж дні відбулася відповідна переорієнтація. Нині вони доводять спільність «духу американізму» з «всеукраїнським духом». Звідси тези про подвійне громадянство українців у «вільному світі», тобто всіляка підтримка горезвісної демократії по-американськи, з одного боку, а з другого — спроби підсилити ідеологічні диверсії під лозунгом боротьби за «українську душу» тощо.
Водночас український буржуазний націоналізм силкується довести свою духовну близькість до світового сіонізму: відверті антисеміти беруть на своє озброєння сіоністську концепцію «світової нації», тлумачачи її в плані існування якоїсь «всесвітньої української нації» із «спільною духовною субстанцією».
Усе це свідчить не лише про антинародну природу, а й про непослідовність, еклектичність, суперечливість ідеології українського буржуазного націоналізму, що, зрештою, є наслідком його апологетичної природи. Саме апологетичний характер українського буржуазного націоналізму визначив і підхід його до традицій українського народу. Йдеться насамперед про намагання зігнорувати класовий характер національних традицій, про те, що в кожній буржуазній нації є дві нації, що в кожній національній культурі є дві національні культури Ч «Власники і наймані робітники, незначне число («верхні десять тисяч») багачів — і десятки мільйонів неімущих і трудящих,— писав В. І. Ленін,— це, справді, «дві нації»1 2. Основоположники марксизму-ленінізму підкреслювали, що «робітничий клас не міг зміцніти, змужніти, скластися, «не „влаштовуючись у межах нації"», проте — хоча робітничий клас і «національний», він «національний» «зовсім не в тому значенні, як розуміє це буржуазія»3. Ф. Енгельс писав: «Робітники говорять іншим діалектом, мають інші ідеї і уявлення, інші нрави і моральні прин
1 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 20, с. 15.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 9, с. 270.
3 В. І. Л е н і н. Твори, т. 21, с. 52.
253
ципи, іншу релігію і політику, ніж буржуазія. Це два цілком відмінні народи, які так само відрізняються один від одного, як коли б вони належали до різних рас» Ч
Психологія робітника і психологія буржуа протилежні за своєю соціальною спрямованістю, за своєю суттю, так само як протилежні їх національні традиції. Традиції і звичаї трудящих — передові, прогресивні, вони свідчать про справжню духовну велич народу, волелюбність, палку любов до своєї Вітчизни, ненависть до «своїх» та «чужих» експлуататорів. Український народ насамперед має славні традиції визвольної боротьби, що відображають історичну єдність українського і російського народів, нерозривність їх життєвих інтересів. Він має революційно-демократичні традиції в науці та культурі. Традиції ж буржуазії та поміщицтва свідчать про їх експлуататорську суть, про їх хижацтво, вони суперечать життєвим інтересам трудящих, їх прагненню до єдності людей праці. Є традиції гуманізму, колективізму, дружби, а є традиції, що уособлюють відсталість, задавленість людей, покірність злидарству і безправ’ю, звичку до пригнобленого становища.
Саме про реакційні традиції, зокрема про покірність злидарству та безправ’ю, дбає український буржуазний націоналізм. Апологети націоналізму як «сталі» риси загальнонаціонального типу намагалися відтворити риси класової психології української буржуазії, поміщицтва, куркульства та, зокрема, людиноненависницькі «традиції» сучасної націоналістичної «еліти» за кордоном. Вони прагнули прищепити всім верствам українського народу буржуазний дух презирства до інших народів, людиноненависництва, міщанства, безмірного національного чванства, жорстокості тощо.
Найперше місце займали і займають спроби отруїти свідомість трудящих розпалюванням приватновласницької психології (корисливості, зажерливості), егоїстичних поглядів і звичаїв, «узаконити» їх як «відмінні» ознаки українського «загальнонаціонального типу». В. І. Ленін вказував, що саме приватна власність на засоби виробництва становить економічну основу націоналістичної ідеології і є засобом відчуження народів. Ось чому, ви
1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 2, с. 341.
254
ступаючи відвертим ворогом інтернаціонального єднання трудящих, український буржуазний націоналізм твердить про «індивідуалізм» української нації, передусім в економічному житті, про глибоку «прив’язаність до власності» усіх українців. Причому все це видається за характерну рису українського народу, за прояв українського національного характеру. Один з авторів «Енциклопедії українознавства» Олександр Кульчицький твердить, що сутність українського «національного типу», що уособлює собою «лірично-драматичну» та «елегійно-ідилічну» людину, полягає передусім у нахилах... до індивідуалізму. Його ієрархія життєвих цінностей «виявляється в глибокій пошані до речей, що з них найменша здається не менш значною, ніж найбільша», тобто у «одвічній» приватновласницькій психології українця, зокрема «прив’язаності» селянства до «своєї» земельки.
Ця буржуазно-націоналістична концепція тісно пов’язана з іншою «псевдотеорією» українського буржуазного націоналізму — «теорією» так званої селянськості української нації. «Селянство стало основою в понятті української нації,— писав М. Грушевський.— Потреби і завдання українського селянства — се наші завдання і потреби українства». Щодо сучасного «українознавця» П. Одарченка, то він у дусі Грушевського твердить, що на початку XIX ст. більша частина вищих класів українського суспільства була зрусифікована або сполонізова-на. Тому національне відродження спиралося насамперед на селянство і саме селянство видавалось головним і чи не єдиним носієм українськості Ч Звідси далекосяжні висновки: якщо селянство — головна верства українського народу з властивим йому «природним» потягом до ріллі, значить — і «сталою» рисою українського народу є «потяг» до збереження принципу приватної власності.
Буржуазний націоналізм, будучи виразником інтересів буржуазії, поміщиків та куркульства, свої підступні плани розбити інтернаціональну єдність трудящих завжди намагався прикрити тим, що він нібито відбивав інтереси селянства, а селянство, мовляв,— це весь народ. Один із
* Критику цієї «теорії» див.: М. Рубач. Реакційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку».
255
сучасних націоналістичних ватажків Мирослав Прокіп відзначає: «В статті В. Горшкова і Ю. Римаренка 1 пишеться, що Центральна рада була ізольована від народних мас, що її соціальною базою була сільська і міська інтелігенція1 2. Вони (автори.— Ю. Р.) забувають, що скалічена царською політикою поневолення і русифікації тодішня українська нація була у переважній більшості селянська, що національно-свідомої (?! — Ю. Р.) української буржуазії як серйозного соціального фактора (?І — Ю. Р.) і на селі, і в місті не було, що, отже, підтримати Центральну раду могли тільки широкі народні маси». Антинародна суть Центральної ради як виразника інтересів експлуататорських верств добре розкрита в роботах радянських дослідників. Нас же цікавить інший аспект. Український буржуазний націоналізм намагався не тільки апелювати до селянства, а й негативно вплинути на нього, вбачаючи в ньому добре «поле» для поширення своєї згубної ідеології, що зрештою набула специфічного, куркульського характеру.
Як підкреслював В. І. Ленін, психологія дореволюційного селянства відзначалася не тільки сліпою революційністю, а й сліпою контрреволюційністю, його розпливчастим ідеалом співжиття вільних та рівних дрібних селян3. В. І. Ленін вказував на заскорузлу боягузливість «господарського мужичка», наївність селян, «їх відчуження від політики», їх містицизм, «непротивлення злу», безсильні прокляття на адресу капіталізму і «влади грошей».
Маса селянської бідноти (насамперед в силу свого економічного становища) в усіх країнах виявляється менш стійкою в боротьбі за свободу і за соціалізм, ніж робітники4. Саме на селянстві лежав тягар страшної сили — сили звички, дрібнобуржуазної стихії, роздробленості, індивідуалізму, переходів від захоплення до зневір’я. «Боротьба з тими звичками,— відзначав В. І. Ленін,— які століттями і тисячоліттями вбирав у себе кожний
1 Див.: «Комуніст України», 1968, № 6.
2 В дійсності в статті «Повчальні сторінки історії» написано: «...Міська й сільська буржуазія та націоналістична інтелігенція» (див.: «Комуніст України», 1968, № 6, с. 77).
3 Див.: В. І. Ленін. Твори, т. 15, с. 175—176; т. 16, с. 284— 285.
4 иДв.: В. І. Л е н і н. Твори, т. 11, с. 345.
256
дрібний хазяїн, це — справа, яка, при умові повного скинення експлуатуючих класів, вимагає довгих років наполегливої організаційної роботи»
Буржуазні націоналісти, з одного боку, намагались пожвавити, навіть довести до апогею приватновласницькі звички дрібнобуржуазних верств сільського населення, а з другого — «теоретично» обгрунтувати «право» українського куркульства на поневолення найбідніших прошарків села і, прикриваючись розмовами про «єдність» селянства, зміцнити сільський «союз», в якому верховодять багатії на противагу «союзу» для боротьби з багатіями. Навіть в умовах емігрантського животіння петлюрівський табір відстоював тезу, шо «заможницьке, власницьке селянство буде найбільшою опорою нашої державної власності»1 2. В. Липинський відверто заявив: «я вірю, що селяни змиряться з тим, що у них заберуть землю».
А як же бути з «природним» потягом українського селянства до «земельки»? В цьому разі закордонні «українознавці» твердять, що «негація селянства» — це, мовляв, погляди лише українських монархістів, які не поділяються іншими відгалуженнями українського націоналізму за кордоном. Проте факти свідчать про антинародну сутність ідеології і політики всіх різновидів українського буржуазного націоналізму, від гетьманців до «українських соціалістів».
Сучасна буржуазно-націоналістична контрреволюція, що отаборилась за кордоном, нічого не навчившись і нічого не зрозумівши, вустами «фахівців» з «українознавства» знову починає твердити про «дух землі», нібито властивий українському радянському колгоспному селянству. В. Янів, наприклад, знову «спокушає» «українство» його якимось «виразним нахилом до індивідуального землеволодіння й до приватної власності», що протилежно натурі росіян, у яких власником землі була громада (общинна форма). Д. Донцов же у «Додатках» до програми націоналістичної організації ОУН твердить, що «користування землею не від народу залежатиме». Проте О. Кульчицький знов-таки повертається до проблеми єдності «хліборобської нації». Він пише, що українська
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 29, с. 468.
2 «Українська трибуна» від 27 жовтня 1921 р.
257
17 48
література насичена і натхнена «духом землі», містичною зв’язаністю з землею. «Осередком українського колективного несвідомого, за Юнгом, можна вважати злелеяну в переживаннях і життєвих перипетіях хлібороба архети-пову ша^па таіег — добру землю — Деметру, що в променях її ласки навіть демона перетворює на дрібних, із гумором, дещо комічних чортів. Архетипова констеля-тура його «колективного несвідомого» свідчить про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери української психічності» !.
Ці «елегійні» «філософські роздуми» Кульчицького свідчать про те, що буржуазні націоналісти намагаються прикрити псевдонауковими розумуваннями політичні розрахунки, а саме «довести» «природність» і «переємність» «духу землі», тобто потяг до приватної власності як «сталої» риси національного характеру українського народу як його національну традицію.
Отже, «старий», «новітній» та сучасний український буржуазний націоналізм цілком недвозначно відстоює створення такого зовнішнього середовища функціонування нації, при якому б існувала (чи могла бути реставрована) приватна власність, капіталістичний устрій в загальній чи «національній» оболонці, тобто головна живильна основа соціальних та національних конфліктів, відчуження робітників від засобів виробництва, індивіда— від колективу та суспільства, розбрату між народами; в умовах якої можна було б знову розпалити національну істерію, пересварити народи, відволікти їх від розв’язання кардинальних соціальних проблем, приглушити гуманістичні тенденції минулого та сучасного. Саме буржуазний індивідуалізм, який є ідейним підложжям «старих» та «нових» буржуазних «теорій», став етичним виправданням капіталістичної експлуатації і перешкодою' для всякого руху, що мав на меті визволення трудящих. Як принцип відношення людини до людини індивідуалізм став антигуманістичним; як норма відношення індивіда до суспільства він став антисоціальним; як спосіб відношення до держави та законності він став антидемокра
1 Щодо росіян, то, за визначенням Кульчицького, у них «на формування цілості національної психіки впливали, наприклад, архіти-пова констеляція демонів і демонічних сил у найглибших недрах російського несвідомого».
258
тичним; як форма відношення до нації він став антинаціональним; як сімейна традиція він глибоко аморальний 1.
Саме на такі критерії спирається український буржуазний націоналізм з його концепцією «соціологічного індивідуалізму», нібито властивого українському народу. Звідси відкидання будь-яких форм суспільного життя людей, які, мовляв, означають сувору дисципліну і підкорення чужій волі; загальновживаних норм та правил поведінки людини в суспільстві. Звідси фактичне негу-вання української соціалістичної нації, глибокий аморалізм, яким проникнута вся ідеологія та політика українського буржуазного націоналізму. «Українська суспільність,— писав Юліан Вассиян,— ще не довершила в собі процесу спайності, уявляє в нинішньому стані поле для різних можливостей, чого найкращим станом є сучасний хаос політичного життя (в націоналістичному середовищі за кордоном.— Ю. Р.). Українець, як індивідуальність, був анархістом, у суспільстві не означився, понад нього підіймався тим, що його цілком не признавав. Нація культурно, в повному розумінні цього слова не жила, до політичної самоуправи ніколи не була готова, цивілі-заційно вона є слабим споживачем підрядних вартостей, а не витворцем»* 2. Ці зневажливі оцінки мають свою логіку.
Суперечність між концепцією індивідуалізму «українства» і «теорією» суспільства «національної гармонії» тут, як і в інших висловлюваннях націоналістичних авторів, очевидна. Та цю суперечність ідеологи націоналізму намагаються «подолати» конструюванням «моделі» української нації як суспільства «соціальної гармонії», в якому, мовляв, об’єднаються нарешті ізольовані, замкнуті в шкаралупу індивідуалізму особи з їх «природним» потягом до приватної власності. Взявши за поле дії українську еміграцію в капіталістичних країнах, різні організаційні утворення українського буржуазного націоналізму силкуються прищепити емігрантам буржуазний світогляд. Комунізму, який будує радянський народ, націоналісти намагаються протиставити міфічне суспільство «національної та соціальної гармонії», яке цілком влаштовує імперіалістичних «визволителів» України.
’Див.: А. Р. Шишкин, Из истории етических учений. М., 1959.
2 «Розбудова нації», 1928, № 2, с. 36.
259
17*
Ідеологічні постулати українського буржуазного націоналізму ніколи не мали споглядального характеру, вони завжди відзначалися войовничістю, спрямованою проти ідей пролетарського інтернаціоналізму, проти корінних інтересів українського народу. Тенденції до загострення національних почуттів, до нагнітання націоналістичної істерії — саме це впадає в око в тлумаченні націоналістами психічного складу української нації, національного характеру українського народу.
Отже, українські буржуазні націоналісти, з одного боку, до національного характеру підходять з надкласових, надісторичних позицій, як до «непізнаванної душі народу», а з другого — за допомогою геополітичних, «культурно-морфологічних» та інших «вирішальних» чинників намагаються пояснити упередженість між народами, що існувала в умовах експлуататорського суспільства. Вони видають її за «сталу» рису духовних ознак «психічної структури» українського народу, створюючи в такий спосіб своєрідний стереотип недовіри до людей інших національностей.
Подібні твердження українських буржуазних націоналістів свідчать про підступний намір спекулювати на національних почуттях. Ідеологи націоналізму твердять про «неможливість» позитивного розв’язання національного питання в умовах багатонаціональної держави, адже відчуження народів, «протиборство» «національних душ», мовляв, є сильнішим, ніж природний потяг народів різних націй та національностей до братерського спілкування на началах пролетарського інтернаціоналізму
Марксизм-ленінізм неспростовно довів, а історія блискуче підтвердила, що основою упередженості між націями є приватна власність на засоби виробництва, яка роз’єднувала (а в антагоністичних суспільствах І зараз роз’єд-
1 3 цього погляду навіть звичайне кокетування з реакційно-консервативними традиціями минулого викликає рішуче заперечення. Адже воно є виявом ідейної нерозбірливості, забуття соціально-класових критеріїв. Серед них є розумування про позакласовий «національний дух», «національне почуття», «народний національний характер», «заклик природної цільності», що містяться в деяких статтях, в яких виявився об’єктивістський підхід до минулого. їх характерна особливість — відрив сучасної соціальної практики від тих історичних змін, які відбулися в нашій країні за роки після Великого Жовтня.
260
нує) людей; буржуазний устрій, що намагається протиставити одну націю іншій. «Ясно, що найбільш гарячі «національні» устремління,— писав відомий радянський дослідник національного питання П. Стучка,— не могли самі по собі викликати ворожнечу національностей, бо ж розвиток однієї національності не перешкоджає розквіту іншого народу. Ворожнечу створює конкуренція між матеріальними інтересами, і саме між Інтересами різних класів'; національна ворожнеча є нічим Іншим, як зреформованою класовою ворожнечею» Ч
Почуття антипатії чи симпатії, підозрілості чи довіри між народами є продуктом певних соціальних обставин і ні в якому разі не можуть бути ірраціональним, природженим імпульсом людей, як це силкуються довести реакційні буржуазні соціальні психологи, а за ними і українські буржуазні націоналісти.
Джерелом виникнення національних антипатій служать криваві війни і загарбання чужих територій, підкорення одних народів іншими, приниження честі та гідності інших народів. Характер національних відносин безпосередньо залежить від внутрішньої соціальної організації життя націй. Існування антагоністичних класових відносин всередині нації породжує антагонізм між ними1 2.
Націоналістичне тлумачення «психологічного світу» «сукупного» українця базується на примітивних уявленнях, основаних на поверхових і, зрештою, випадкових спостереженнях, на стереотипах. Намагаючись створити комплекс недовіри до людей інших національностей на основі їх расової чи психічної «неповноцінності», буржуазний націоналізм проповідує не лише «окремішність» якихось рис психічного складу українського народу, а і його «винятковість» та «зверхність» порівняно до національного характеру інших народів.
Хибність націоналістичної ідеології полягає в тому, що для обгрунтування своїх політичних ідей український буржуазний націоналізм йде навіть на розчленування «єдиного» українського «національного духу», психології
1 Цит. за: Б. Я- С а м у й л о в а. Критика концепций латьішекого буржуазного национализма по вопросу о нации. Автореф. канд. дис., Рига, 1969, с. 26.
2 Див.: Строительство коммунизма и проблеми еближения наций. К., 1969, с. 23.
261
українця на дві протилежні частини — психічний склад народної маси та «провідної еліти». Згідно з цими конструкціями націоналістичних стереотипів український люд — це м’якотілі фантазери та містики, зрештою неспроможні до самостійних рішучих історичних кроків. В. Винниченко, наприклад, приписував українцям таку «національну» рису, як «надзвичайну тонкосльозість», бо ж, за його словами, «ми плачемо, зітхаємо, скаржимося та скиглимо на кожному кроці». Українці, мовляв, лише на те здатні, що качатися на долівці, вищати, дригати ногами та кричати Ч Вячеслав Липинський, вишукуючи причини розгрому буржуазно-націоналістичної контрреволюції в 1917—1920 рр., вбачає їх у надмірній емоційності українського народу, яка, мовляв, при його «пропорційно-слабій волі та інтелігентності унеможливлює зосередити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його тривалою, довгою, організованою, послідовною і розумною працею».
Націоналістична газета «Українське слово», солідарі-зуючись з націонал-ухильником Шумським, писала, що український тип — це «тип малороса, який в усі історичні епохи був однако безпринципно-лицемірним, по-раб-ському двоєдушним і зрадницьки підозрілим». Ще далі йде Д. Донцов, який наділяє тип «пересічного» українця різко негативними рисами: «загальна ліність та душеубо-гость», називає їх «незрячими гречкосіями» з психікою «кнехта», раба, а з огляду на віковічну тугу українця за соціальною справедливістю та рівністю — речниками «заячої психології» та «свинопаського світогляду». Звідси необхідність «української провідної верстви», «адоратів хреста і меча», «аристократії нації», що, мовляв, уособлюють «класичний» український тип та «витискують свою печать на народній душі». Прихильники українських монархістів з оточення П. Скоропадського, вважаючи народ за дич та хама, закликали, щоб «бог великий милосердний освітив його милостю своєю, щоб послав йому в серце покору і любов до своєї здитинілої аристократії».
Відкидаючи віру в людину, відстоюючи принцип глибокої релігійності, що становить нібито складову частину
1 Див.: Володимир Винниченко. В чому наша сила. Пг„ 1918, с. 19.
262
національно-психічної структури українця, український буржуазний націоналізм у боротьбі проти ідей пролетарського інтернаціоналізму намагається спертися на релігію, на «божественність» людської істоти, націоналізму взагалі. Віра в людину, як єдиний панівний об’єкт світу, твердить нью-йоркська «Свобода», в своїй основі наївна, бо вона в великій мірі обмежена тільки тим, що дає досвід людського життя поза широким призначенням людини, поза досвідом релігійного життя, її єднання з богом... «Тільки віра в бога одночасно припускає й віру в людину, а віра людини припускає віру в бога. Звідси зрозуміла нам сутність християнства як релігії Боголюд-ства. Християнство вчить, що основою віри в бога є існування божественного в людині».
Отже, з допомогою апеляцій до «божественного в людині», до бога взагалі, націоналістичні автори намагаються обгрунтувати ще одну «теорію», що випливає з буржуазно-націоналістичних трактувань нації,— концепцію «винятковості» та «месіанства» українського народу як «богообраної нації». Як пише журнал «Визвольний шлях», «волелюбна Україна (йдеться про націоналістичний «мікросвіт».— Ю. Р.)—це осередок християнського хресто-носного людяного й національного й патріотичного світогляду». Буржуазні націоналісти закликають підняти хрест та меч проти диявола — «сатанинського комунізму» *, почати «першими» розкладати СРСР зсередини, використати націоналізм як ударний засіб антирадянської боротьби1 2.
Отже, горезвісна доктрина «національного духу» є насамперед антирадянським знаряддям, спрямованим на підрив єдності народів Союзу РСР, яскравим свідченням людиноненависницької природи будь-якого реакційного націоналізму, його суцільної реакційності, а націоналістична орієнтація, роблячи згубний вплив на соціально-
1 Характерно, що журнал «Нові напрями» змушений констатувати: крайньо-праві угрупування прагнуть використати українську молодь за кордоном у боротьбі з «диявольськими силами (тобто комунізмом) . Проте цей день ніколи не настане й його взагалі не видно на горизонті». Українські студенти «по горло ситі пампушками з голубцями, виховуються у вакуумі».
2Ье^ Е. ПоЬгїапзку. ЕІ8А агкі іке Зоуіеі МуіЬ. N. ¥., 1971.
263
політичну орієнтацію людини в суспільному житті, є складовою частиною ідеологічних диверсій світового антикомунізму.
Антирадянщина, таким чином, як і раніше, є магістральною лінією різного роду безсоромних спекуляцій українських буржуазних націоналістів, у сполуці з апологетикою людиноненависництва, повного аморалізму, культом звіриних інстинктів, вандалізму, зоологічного шовінізму, пошуками аргументів в інтересах апологетики капіталістичного устрою, класових устремлінь буржуазії в інтересах ідеологічних диверсій, спрямованих проти монолітної єдності трудящих нашої країни.
Слід також враховувати, що націоналізм — це не тільки ідеологія та політика, не тільки система антинаукових поглядів на природу націй, а й система поглядів на відносини між тими чи іншими народами, тобто певний світогляд у сфері національних відносин та національної політики.
РОЗДІЛ IV
ШОВІНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ТАК ЗВАНОГО МЕСІОНІЗМУ
КОНЦЕПЦІЯ «НАЦІОНАЛЬНОЇ ВОЛІ» ЯК ПРОЯВ АНТИГУМАННОГО ЗМІСТУ УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Аналіз псевдонаукових постулатів «старого», «новітнього» та сучасного українського буржуазного націоналізму дає підстави зробити висновок, що поряд з такими категоріями, як «раса», «душа» тощо, буржуазно-націоналістичні автори, йдучи в єдиному річищі з буржуазною реакційною ідеологією, до дефініцій нації відносять також таку категорію національної психології, як «воля». Причому «теоретики» ОУН (особливо бандерівці, певною мірою — мельниківці та гетьманці) волю вважають визначальною ознакою національної спільності людей, без якої будь-яка нація скочується до рівня примітивного етнографізму ’.
Дотримуючись антинаукових методологічних засад волюнтаризму, ідеологи українського буржуазного націоналізму використали суб’єктивно-ідеалістичні тлумачення волі, механічно сполучивши в своїх концепціях «волю до життя» Шопенгауера та «волю до влади» Ніцше як вираз збірного «національного» «ег£о» 1 2.
Потяг українського буржуазного націоналізму до ірраціоналізму Шопенгауера, особливо до ніцшеанства, свідчив про його суцільну реакційність та повну невідповідність інтересам суспільного розвитку.
На перший погляд, буржуазно-націоналістичні автори оперують категорією «воля» лише для маніпулювання національною проблематикою.
1 Не випадково оунівський варіант українського буржуазного націоналізму визначається як «волюнтаристичний націоналізм».
2 к. Чехович. Що дав нам Ніцше? — «Студентський вісник», 1931, № 3-4.
265
Проте в дійсності йшлося про підступні спроби нав’язати соціальні почуття, волю експлуататорських верств всій українській нації, зобразити її «загальною волею» нації, що в свою чергу стало основою для різного роду маніпуляцій до заперечення існування української нації в умовах радянського суспільства включно, як такої, що не відбиває волю буржуазно-націоналістичних псевдоза-хисників національного «я».
Липинський, Донцов, Сціборський та інші вважали, що націю не можуть визначити ні мова, ні етнос, ні віра, «ні апетит селян на панську землю», а лише воля, прагнення «правлячої верстви» до організації «свого» політичного «класократичного» устрою, тобто до пригноблення трудящих мас, і що, отже, тільки в такий спосіб можна «перетворити малоросійське плем’я в українську націю». Липинський культивує «матку українського роду» гетьмана з «наслідного» роду П. Скоропадського, пише про те, що українська нація, «якщо вона має стати нацією», мусить пройти через стадію персоніфікації свого містичного ірраціонального, стихійного почуття в особі репрезентуючого «національну індивідуальність» голову «своєї» національної держави
1 Принагідно відзначимо, що «теоретики» від націоналізму вважають державу «виразом» волі «правлячого проводу», найістотнішою ознакою нації. А раз «української держави», згідно з націоналістичними канонами, не існує, значить, твердять вони, не існує й української нації взагалі.
Немає ніякої потреби спростовувати і без того очевидну нісенітницю. Навіть в буржуазно-націоналістичному середовищі щодо подібних вигадок з боку Штепи, Могильницького, Якимчука та інших лунають голоси, що це — «безглузді варнякання», «ділетантська, гра-фоманська писанина», «крилаті спрощення». А «українознавець» В. Чапленко радить прибрати з бібліотеки такого роду «опуси» Сте-панківського.
Що ж до національної державності як ознаки нації, то, безумовно, держава, яка виникає на рубежі класового суспільства, робить значний вплив на всі форми суспільного розвитку, включаючи етнічні спільності — народності та нації. Проте включення ознаки національної державності у визначення будь-якого типу нації (як це робить, до речі, радянський автор М. О. Мнацаканян,— див.: «Вопросьі исто-рии», 1966, № 9, стор. 35) є неправомірним, адже національна державність— політична, а не етнічна ознака нації. Як підкреслюється в статті з приводу підсумків дискусій з деяких проблем нації, історія знає багатонаціональні держави (включаючи й царську Росію), в яких вже достатньо сформовані нації не мали своєї національної державності. Все це свідчить про те, що національна державність
266
Український націоналізм, твердив Д. Донцов, повинен спертися принаймні на «три підстави»: волю до влади, до експансії і до боротьби, на «романтизм, догматизм, ілюзіонізм».
Отже, категорію «воля» буржуазно-націоналістичні автори тлумачать як якусь підсвідому, ірраціональну темну силу, знову ж таки, як якесь містичне «щось», куди можна вкладати будь-який, звичайно бажаний для націоналістів, зміст.
Українська духовність, говорилось в оунівському журналі «Перемога», волюнтаристична і героїчна, що відчуває в собі голос вічності, як антипод раціонально-матеріалістичної цивілізації. Вона бо є «голосом правди, рогом вічності, каменем з божої праці... Державність не фабрикується в лабораторіях: повстає з бога і прагне бога».
Волюнтаристські позиції українського буржуазного націоналізму обгрунтовуються не лише релігійними догмами, апеляцією до бога, а й соціал-дарвіністськими аргументами.
Воля зображується насамперед як прояв біологічної «волі гатунку», що властива однаковою мірою як рослинному та тваринному світу, так і людському суспільству. «Чи космічна воля є волею Бога, чи той Бог є нічим іншим, як тією волею... вона існує... проявлена як гатун-кова воля рослинного світу, це та сила, що жене вгору молодого дуба, що дає йому змогу розпихати і придавлювати своїми галуззями сусідні дерева». Ані економічні обставини, ані знання, тільки людська воля є головною підставою людських вчинків: вона — це ірраціональні пристрасті і почуття, гнів і любов.
Отже, «воля гатунку» пробуджує в поодиноких націях бажання зростання, а це викликає конфлікти і боротьбу націй. Причому подібно до рослинного та тваринного світу «воля гатунку» спрямована ^не всередину нації, а назовні, в сферу лише міжнаціональних відносин. Звідси відкидання класової боротьби, адже, скажімо, серед бджіл-робітниць чи мурашок-робітниць «немає жодного випадку класової боротьби», а також союзу двох «чужих
відіграє важливу роль в консолідації нації та в її розвитку, проте не являє собою обов’язкової умови ні формування, ні існування нації (див.: «Вопросьі истории», 1970, № 8).
267
працюючих мас». «Такий приклад на класову боротьбу, як павуки і мухи, є приміром боротьби двох різних гатунків, що в людській суспільності відповідав би боротьбі націй, а не клас... Замість братерства між мурашками і термітами чи замість братерства поміж пролетарями тих народів маємо безнастанно боротьбу мурашок з термітами». Від цієї примітивізації робиться ще один крок — до тверджень, нібито інтернаціоналізм є витвором штучним, видуманим, якого не знає природа І
З наведеного твердження видна повна неспроможність буржуазно-націоналістичного тлумачення волі як виразника загальної дії в суспільстві біологічних законів, предмета біологічного дослідження. Національна психологія, складовим компонентом якої є воля, виключає з предмета свого дослідження біологічні моменти, фізіологічні закони. Соціальна психологія, складовою частиною якої є національна психологія, вивчає механізми психологічної взаємодії людей, поведінка яких в кінцевому підсумку детермінована соціологічними законами1 2.
Дослідження таких радянських авторів, як Ю. Ю. Вейн-гольд, В. В. Журавльов, Б. Д. Паригін, Б. Ф. Поршнєв та ін., щодо соціально-вольового моменту та його ролі в національному житті спростовують вигадки ідеологів антикомунізму та їх націоналістичних апологетів. «Воля нації» як форма прояву її психічного складу, національного характеру є категорією соціальної, національної та індивідуальної психології. Вона відображає ту частину свідомості, яка виражена в дії, керує, спрямовує діяльність нації в цьому напрямі, відображає свідомість, цілеспрямовану дію своїх носіїв — класів, націй, осіб, є продуктом їх суспільної діяльності і саме тому тісно пов’язана із світоглядом та ідеологією. Будучи зумовленою суспільним буттям, детермінована їх цілями, соціально-економічними та духовними потребами, воля нації — це здатність регулювати свою діяльність. Разом з тим, воля — це явище вторинне щодо нації. Для того щоб
1 Український націоналізм, с. 18, 19, 22, 23. Захищаючи соціальні інтереси, волю української буржуазії, вищеназваний програмний оунівський документ говорить, що боротьба всередині нації — це «суперництво в торгівлі, суспільному і політичному житті», в якому перемагають «здібніші й більш творчі» (там же, с. 23).
2 Див.: Б. Ф. Поршнєв. Социальная психология и история, М., 1966, с. 165.
268
функціонувала воля, необхідно, щоб склалася і розвивалася сама нація. «Механізм» дії волі нації може бути зрозумілим і правильно витлумаченим тільки за умов класового та історичного підходу до цього явища. Волю відображають певні класи, кожний з яких має свої інтереси. Соціальна неоднорідність націй в умовах класово-антагоністичної формації, антагонізм класів не дають можливості сформуватися єдиній, спільний волі нації, внутрішньо усвідомленим устремлінням кожного, хто входить в дану націю, до досягнення певної мети
Характерно, що на противагу марксистсько-ленінському розумінню волі, її націоналістичні тлумачення як «підсвідомої, дрімучої криптопсихічної енергії» доводять її «творчість» не тільки і не стільки до моменту творення національної держави, скільки до додаткового обгрунтування заяложеної тези про «суспільство національної гармонії», з одного боку, і до тверджень про необхідність постійного «накидання» цієї волі іншим націям, державам — з другого.
Воля, твердиться в програмному оунівському документі «Ідея і чин України», є підставою єдності нашого «я», синтезу нашої свідомості, нашої первісності аперцеп-ції — сприймання світу. Всі нещастя української нації, мовляв, полягають якраз в тому, що їй бракує цієї «вічної», абсолютної та містичної волі як заперечення розуму, надбань цивілізації, колективізму, моральності тощо.
Зрештою, постулат «вольовитість» та його синоніми «національне хотіння», «національне бажання», «національний інстинкт» тощо були введені в теоретичні засади українського буржуазного націоналізму як черговий аргумент на догоду магістральній його лінії — відчуженню трудящих різних національностей. «Розбудова нації» ще в 1934 р. твердила про фізичну «невміщаємість» двох націй на одній території, що має своє джерело у «винятковості» тих самих «егоїстичних національних воль». Все
•Див.: Ю. Ю. Вейнгольд. К вопросу о социально-волевьіх моментах возникновения и развития новой исторической общности людей — советский народ. Фрунзе, 1966; М. С. Джунусов. Ленин-ская история национального вопроса и современность.— «Вопросьі истории», 1971, № 2, с. 21; А. А. Холмогоров. Единьїй и много-национальньїй. Рига, 1970, с. 125, 127, 133.
269
це, на думку оунівців, «вимагає фізичного усунення однієї з них або її капітуляції».
Якщо взяти до уваги, що саме подібні ідеї ввійшли в програми тих чи інших буржуазно-націоналістичних організацій, що діяли в свій час на західноукраїнських землях та животіють зараз в умовах еміграції, можна прийти до висновку що українському буржуазному націоналізму властиві шовіністична спрямованість, що його ідеологія та особливо його політика споріднені з найбільш реакційними, великодержавними буржуазними тенденціями, зокрема з расистськими та фашистськими, з імперіалістичною великодержавною політикою Ч
Як уже відзначалося, апологети українського буржуазного націоналізму намагалися трактувати націоналізм як щось «оборонне» проти колишнього російського чи іншого шовінізму, як вираз ледве не симпатії до інших народів, «поваги» до їх «національного світу», «національного розвою» тощо1 2. Проте це не відповідає дійсності, а викриття шовіністичних напрямів українського буржуазного націоналізму є досить актуальним завданням. Тим більше, що в працях радянських авторів, присвячених цій проблематиці, шовіністична природа українського націоналізму, по суті, не досліджується, а сам він розглядається у загальному плані, в історичному аспекті, як націоналізм пригнобленої нації, тобто як місцевий націоналізм.
З цього погляду у науковій та особливо у науково-популярній літературі терміни «націоналізм» та «шовінізм» вживаються як майже несумісні поняття, причому щодо першого робиться обов’язкова приставка «місцевий», а щодо другого — «великодержавний», точніше «великоруський» 3. Тим часом межа між визначенням суто «націо
1 Програмний оунівський документ серед «джерел енергії», що шукають «собі прориву для творчого розвитку назовні», називає «ідею української великодержавної ті» — цей «образ світової будуч-ності», якийсь заповіт «борцям за визволення».— Вишкіл і праця в ОУН. Берлін, 1937, с. 1.
2 Навіть бандерівці, силкуючись приховати в сучасних умовах свій шовінізм, говорят, що і вони вже стоять «за людяність і взаємну приязнь між націями», що необхідно «засвоювати найшляхетніші надбання інших націй».
3 Див.: А. И. Г о р я ч е в а. Учет национальньїх чувств в интерна-йиональном воспитании— У кн.: Теоретические вопросн социалисти-ческого интернационализма. М., 1968, внп. IV, с. 33—34.
270
налізму» і «шовінізму» — досить умовна. Протиставляти їх один одному не можна, бо вони — явища однопоряд-каві, мають однотипову соціальну структуру і можуть мінятися місцями, тобто за певних умов націоналізм переростає у великодержавний шовінізм, що втілюється у проповіді національної винятковості, у спробі поставити один народ у привілейоване становище порівняно до інших народів. Націоналізм і шовінізм можуть виявлятися і одночасно, взаємно живлячи один одного.
Отже, великодержавний націоналізм — це не «пріоритет», не особливість якогось певного народу чи певної країни. Він може бути властивий як великим, так і малим народам, точніше буржуазії, гноблячої або пригнобленої нації та їх виразникам — буржуазним націоналістам різних мастей
Що це саме так, свідчить хоча б буржуазно-націоналістичне тлумачення волі, яке зводиться до справжньої апології експансії, відкритого великодержавництва, війн як «природного» стану взаємовідносин між різними «націоналістичними волями», «національними хотіннями» тощо.
Ще в 1936 р. Донцов висунув облудну тезу про те, що патріотом може бути лише той, хто ненавидить інші нації, народи, хто хоче і може накинути їм свою волю, хто хоче їм наказувати, вірить «в своє первородство, в вищість, в право підпорядковувати, володіти», має «готовність до скоку», переконаний, що «світ — це сфера конфліктів».
Можливо, щось змінилося в наші дні? Принаймні для Донцова — ні! Він знову наголошував на тому, що кожна «національна воля» є ворожа іншій «національній волі», тому нації та народи повинні перебувати лише в стані війни — не миру. Зрештою, експансія, за Донцовим, це «не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших». Саме Донцов та К° пропагують культ агресії, таку важливу «підставу» українського буржуазного націоналізму, як «панування» та «влада», бо та нація, що залишається в своїх тісних межах без брутального «хочу», не може відігравати будь-якої ролі в світі.
Шовінізм українського буржуазного націоналізму
1 Див. докладніше: И. Е. Кравцев. Пролетарский интерна-ционализм, отечество и патриотизм, с. 354—357.
271
яскраво відбито і в такій людиноненависницькій тираді Донцова: «Нація... мусить раз і назавжди позбавитися своїх звироднілих рас і засвоїти драматичний, вольовий світ сильних народів-володарів...»
Звідси — спроби не лише виправдати шовіністичні лозунги британського імперіалізму («Прав, Британіє, морями»), гітлерівського лозунгу «Німеччина понад усе», а й сконструювати щось відповідне до великодержавних лозунгів «сильних народів-володарів» на взірець відродження «основоположної» тези українського буржуазного націоналізму «Україна для українців», сформування тези про «українську імперіальність» як «досконалий» вираз «національної волі».
«Пальма першості» в обгрунтуванні наведеного «прояву» так званої української візії належить С. Рудницько-му, який, за визначенням гетьманця Л. Биковського, «має значення для українства... передовсім як основоположник новітнього всеукраїнського великодержавного світогляду». Сумнівні лаври «основоположності» не дають спокою оунівцям, які висунули тезу про те, що «українська національна ідея», «національна воля» тощо «мусять бути імперіалістичними», адже кожна нова ідея повинна бути «здобувчою і імперіалістичною», типу ідеї італійського фашизму та гітлерівського націоналізму. Отже, «треба плекати внутрішній, потенціальний імперіалізм», «український імперіалізм», ідею «української великодер-жавності», «імперіалізм духа й меча», «здобувчу імперіалістичну ідею».
На думку ідеологів націоналізму, український націоналізм оунівського зразка «приносить новий героїчний імперіалізм... культурно-цивілізаційного ренесансу, визволення... слабших народів».
Ось що намагаються приховати сучасні буржуазно-націоналістичні автори, які не без того, щоб встати навіть у позу «скривджених», «невірно зрозумілих», бо, як це можна, пише, наприклад, Ю. Артюшенко, «плекаючи» свою «національну волю», відмовляти в такому ж праві іншій нації *. Виходить, що можна! Звичайно «Ідея та чин України» не була призначена для широкого загалу, це — оунівська інструкція для керівного активу, своєрідний
1 Юрій Артюшенко. Коментар на книжку Ю. І. Римаренка. Чікаго, 1972, с. 13.
272
посібник для «вишколу». Для загалу ж український націоналізм виробив більш «пристойний» набір псевдона-ціональних «святош» типу «міт апостольства Києва», «прометеївський міт», «міт Геракла та Діонісія» (?!), звичайно з метою прикрити відвертий шовінізм, великодержавництво, апологію фашизму.
Більш відвертим є нинішній бандерівський ватажок Я. Стецько, який наголошує на ідеї «української імперії», що «відповідає» українській «національній волі». Думу про імперію, за Стецьком, ніхто не нехтує, а навпаки. «Міт української імперії — це монументальна ідея, що полоняє душі українців і грандіозні перспективи розкриває перед ними». І далі: «Візія імперіальності дає ширину погляду, і передусім наставляючи волю на велику ідею... бо лише великі ідеї, здавалось би неосяжні, хвилюють душі.
Проте «імперіальні» та й всі інші маніакальні ідеї українського буржуазного націоналізму менш за все сприймали трудящі тимчасово окупованих районів України. Ось що писав бандерівський «ідеолог» Петро Мірчук щодо «місії» однієї з оунівських груп в роки Вітчизняної війни: «Побували в Київщині, побували на Донбасі і в Одесі. Збирали тамошніх українців, цитували їм захоплено «Декалог», проголошували маєстатичний клич «Україна для українців» і ждали чуда... що після цього всі присутні негайно зголосяться в члени ОУН. Але чуда не сталося. Присутні почали питати про різні політичні, соціально-господарчі, економічні проблеми й, не одержавши ніякої відповіді, виходили. Місія кінчалася невдачею». Л. Павлишин, колишній ватажок так званої північної похідної групи ОУН, що в складі гітлерівських військ прибув в окуповані області України, з жалем констатував: як ми не розпиналися, вихваляючи націоналізм, оунівську сітку не було навіть з кого почати. «Люди не розуміли, чого націоналісти хочуть від них, бо, крім радянської влади, все інше було їм чуже і вороже. Неприязнь місцевого населення до нас була однією з причин загибелі трьох похідних груп ОУН» !.
Що ж до Стецька та К°, що прибули до Львова в обозі гітлерівських окупантів, то їх менш за все турбували
1 Л. Павлишин. Запроданці.— У кн.: «Ті, що канули в пітьму». Львів, 1964, с. 246.
273
>18 «
банальні міфи про «українську імперію». Зрештою, буржуазні націоналістичні найманці німецького імперіалізму на практиці довели, що «хвилювало» та «полонило» їхні «душі», а український буржуазний націоналізм став синонімом зради, підлості та кривавих авантюр проти українського народу.
Класовою засліпленістю, бажанням спотворити дійсний хід людської історії, страхом перед науковим, раціональним її поясненням, страхом перед «власним» народом проникнута писанина буржуазно-націоналістичних авторів. Ідеологи так званого новітнього націоналізму добре усвідомлювали, що божевільна мета, яку поставив перед собою український буржуазний націоналізм, вимагає і божевільних дій, а божевільні дії в свою чергу — божевільних виконавців. Адже, за «Студентським прапором», здійснити «велике і важне завдання», повернути історію назад можуть «лише божевільні, лише безумці»
Звідси завдання — виховувати «когорти безумців», «безумних, запальних, молодих безумців» з рядового оунівського членства з метою формування у них божевільних ідей, «сильної, зорганізованої волі до володарства, могучості та панування», «владарного національного характеру». Саме таким був справжній зміст оунівської «національно-волюнтаристської педагогії», «динамічного, активістично-Ідеологічного» характеру виховання, тобто системи впливу на рядову «мужву» у вигідному для націоналізму дусі, виховання фанатика-«бойовика», слухняне, нерозсудливе творіння на взірець фашистської молоді.
Черговий крок так званого новітнього націоналізму від суб’єктивного волюнтаризму та агностицизму свідчить, що в даному випадку йдеться про «філософію» безумства, «філософію» божевілля з боку ідеологів українського буржуазного націоналізму1 2.
Буржуазно-націоналістичні автори, визначаючи слідом за буржуазною етнопсихологією «національну волю», виводили національний характер з індивідуальних характерів окремих її членів. Тепер же відбувається протилежне: спочатку формується «модель» якоїсь «збірної волі» української нації у вигідному для націоналістів дусі,
1 «Студентський прапор», 1932, № 5-6, с. 105.
2 Див.: М. М. Олексюк. Боротьба філософських течій на західноукраїнських землях у 20—30-х роках XX ст., с. 212, 213.
274
а вже потім вона доводиться до рівня окремої особи як комплекс антипатії та недовіри до інших народів, упередженості, ворожнечі та ненависті до них. Причому принципи крайнього волюнтаризму і егоїзму, ненависті й брутальної сили, злоби і люті однаковою мірою були і є домінуючими як у світогляді українського буржуазного націоналізму, так і у філософії Ніцше, італійського та німецького фашизму. Не випадково таке «основоположне» «чтиво» українського буржуазного націоналізму, як «Таємниця організації» Дм. Донцова, базується на «Моїй боротьбі» Гітлера, писанні Муссоліні, Розенберга, Фолче-на, Бодрело та інших фашистських «теоретиків» та ватажків.
Саме Донцов підняв в середовищі українських націоналістів культ Гітлера, обгрунтував культ світогляду, «сповненого вщерть нетерпимістю», шовінізму *, агресії.
Отже, ідеологія українського буржуазного націоналізму, складовою частиною якого, як і раніше, є маніпуляції над нацією, для широкого «загалу» пропагується як енергетичне, сильне, «мужеське» життя1 2. Це — з одного боку. Для вузького, так званого членського активу вона пропагується як заклик повністю порвати із залишками зовнішнього демократизму, видимістю поваги до інших народів. Це — з другого3.
Донцова не задовольняли маскувальні форми «соціалістів» та клерикалів націоналістичного гатунку. Він досить одверто визнав, що ці останні — культурні сутенери, «від яких розходиться сопух кепсько протравленої духовної поживи і дріб’язкова злоба людей», які із своїх вікон спостерігають лише ноги мешканців вищих поверхів. І далі: «гасло соціалізму (в націоналістичному варіанті.— Ю. Р.) і католицизму — це лише убрання «охоронного кольору, якими прикривається їх порожня суть, їх убогі думки...»4. Визначення, прямо скажемо, досить
1 Донцов слідом за Гітлером твердить, що «нехіть наших часів до шовінізму е знаком імпотенції» (Д. Варнак. Таємниця організації. Львів, 1936, с. 19).
2 Див.: Б. Кидд. Социальная зволюция, с. 19.
3 «Вони нам кажуть про вимоги «демократизму» й «соціалізму», про «братерство й мир», ми відповідаємо... творчою ненавистю, готовністю до боротьби й крові».— «Держава й нація», 1927, січень, с. 7.
4 «Вісник», 1934, т. 1, с. 145.
275
18*
точне, і його можна повністю віднести також і до Донцова та К°- Донцов же, добре «протравивши духовну поживу» Гітлера та Муссоліні, пропонуючи просто-напросто відкинути маскувальні вбрання «охоронного кольору», проголошує «головною» ознакою «національної волі» «щастя радості й ножа», культ ненависті до інших націй, «боротьби з чужим в ім’я свого» *.
Культ цієї ненависті як «головного» «щось» в націоналізмі, за Донцовим,— це ніщо інше, як відворотний бік патріотизму. Отже, потрібна людина, яка (за Шпенгле-ром) матиме «відчування хижака, що тримає в руках здобич», з ознаками «трупоїда» замість «травоїда». Саме цей тип «трупоїда» «накладе свою печать на ціле збірне життя травоїдної маси», тобто українського народу.
Буржуазна націоналістична «еліта», яка так бажала «повстати над Дніпром», закликається порвати з «гуманізмом українства» та «взяти в руки залізні мітли, як взяли їх Муссоліні, Гітлер». «Помста,— викликував в 1934 р. Єндик,— що солодше від тебе. Ти... жагучий зов причаєної крові, клітки життя». Єндику і після війни непотрібні маскувальні убрання «охоронного кольору». З одержимістю справжнього маніяка він продовжує обгрунтовувати тип «сукупного українця» з його «сукупною національною волею» у вигляді якогось орла, спущеного на землю з розпростертими крилами, з висунутими кігтями і хижим дзьобом, з «глибинами чорної ненависті», «причаєністю і скоком хижака на добичу» 1 2.
Донцов же продовжував виступати навіть проти понять «демократія», «добробут», «упорядкованість». Він культивував Ніцше, Кіплінга та Сореля, відстоює культ ненависті як «чинотворчий» елемент нації, «лемент одержимого», смерть і трупи, «помсту лютої жаги», «щось таке», яке, за Шопенгауером, є мудріше від голови —за «геніальний дар візії», а простіше — за релігійний шал фанатика, який «зуміє обернути звироднілий і загнилий
1 Див.: Маигісе В а г г е з. Зсепез еі досігіпез би ИаНопаІізт, і. II, р. 160—161.
2 Єндик писав ці страхітливі речі, коли належав до ультраправого угрупування ОУН-бандерівців (50-ті роки). Зараз він «перекочував» цо «поміркованих» мельниківців і ладен був би забути про вищена-ведене, що не прикрашує його навіть в середовищі «вільного світу».
276
світ у хаос, а з хаосу створити повний, гармонійний світ».
Перед нами типовий приклад дегенерації українського буржуазного націоналізму в закінченій формі \ яскравий вираз його повного здичавіння та виродження.
Адже в умовах імперіалізму буржуазія пориває з прогресивними традіціями попередньої філософської думки. Властивий загниванню капіталізму розклад гуманістичної ідейної спадщини надолужується філософією, яка на місце фактів дійсності ставить суб’єктивістську сваволю, свідоме перекручення об’єктивних закономірностей природи та людської історії, адже у неї нема інших засобів, щоб виправдати панування класу, що змушений діяти всупереч історичній необхідності1 2.
Щодо українського буржуазного націоналізму, то він формувався та функціонував у боротьбі проти розвитку української прогресивної думки і відображає інтереси експлуататорських класів, що зійшли з політичної арени, об’єктивно служить знавіснілому антикомунізму, захисту «цінностей» так званого вільного світу, суспільному регресу. Після другої світової війни на перший план буржуазно-націоналістичними авторами виводяться «ідеали західного світу», христианської цивілізації, торжество «божеського» над «диявольським, сатанинським», торжество зла, людиноненависті під пишною окрасою релігійних постулатів.
Як уже відзначалося, Лев Силенко зробив спробу сконструювати «нову» буржуазно-націоналістичну віру — так званий рунвізм з культом язичества. Характерно, що саме апеляцією до язичества, до культу Даждьбога — Перуна автор намагається відстояти неспроможну тезу, згідно з якою «ніякого інтернаціонального духу немає, а є тільки дух нації», головною ознакою якого є ненависть людини до людини, нації до нації. За Силенком, ненависть стає другом людини, вона ж бо є «свята, як небо, чиста, як сльоза, вічна, як земля, і непогасаюча, як сонце».
1 Ще у 1933 р. журнал «Дзвони» писав: «Молодий Чернява (буржуазно-націоналістичний «естет».— Ю. Р.), формулюючи ідеал аморальності Донцова, поставив між іншим і таку заповідь: «свинство ніколи не шкодить». Донпов визнає цю ідеологію не тільки в теорії, але держиться її на практиці» (цит. за: «Вісник», 1934, т. І, с. 145).
2 Див.: С. Ф. Одуев. Тропами Заратустрьі. М., 1971, с. 17.
277
Отже, в процесі еволюції українського буржуазного націоналізму якихось істотних змін в його людиноненависницьких лозунгах не відбулось, та й, природно, і не могло відбутися. Як і раніше, йдеться про спроби того чи іншого буржуазно-націоналістичного автора «теоретично» виправдати жорстокість у відносинах між людьми, антигуманізм та антилюдяність. Концепція «національної волі» має на меті обгрунтувати «природне право» «сукупного» націоналістичного «месії» на відкидання загальнолюдських культурних та духовних цінностей як «чужонаціональних», культ ворожнечі та упередженості між націями, пропагування експансій, соціального та національного поневолення тощо.
ПРО ВЕЛИКОДЕРЖАВНИЦЬКІ ТА ГЕОПОЛІ-ТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПОСТУЛАТІВ
Концепція «месіонізму», тобто «винятковості», або «зверхності», так званого сукупного українства порівняно до російського та білоруського братніх народів є логічним завершенням ідейок «окремішності», «самобутності» та «відрубності», з сукупності яких складалася буржуазно-націоналістична «теорія» нації та й власне концепція українського буржуазного націоналізму. Ця доктрина є також проявом застосування вищезгаданого біологічного «закону» диференціювання націй на «нижчі» та «вищі» згідно з їх «органічною» структурою або расою, кров’ю або психікою, маніпулювань навколо емоційного «світу» або «національної душі», волі тощо. Визначаючи консерватизм як загальну рису буржуазної соціології, В. І. Ленін вказував, що «відчай у можливості науково розбирати сучасне, відмовлення від науки, намагання наплювати на всякі узагальнення, сховатися від усяких «законів» історичного розвитку, загородити ліс — деревами, ось класом вий смисл... тієї мертвої і мертвлячої схоластики» \ які властиві буржуазній соціології взагалі, українському буржуазному націоналізму зокрема, як різновиду буржуазної ідеології.
Тільки такий висновок можна зробити з розгляду ідейно-теоретичних та суспільно-політичних засад україн
* В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 176—177.
278
ського буржуазного націоналізму, який, будучи в основі своїй ідеалістичним та метафізичним, тлумаодть суспільні явища згідно із загальною антинауковою концепцією примату національно-особливого, національно-специфічного над загальнолюдським. Йдеться про абсолютизацію не лише національних, а й, зрештою, соціальних явищ в напрямі їх відповідності чи невідповідності, точніше — підпорядкованості інтересам «своєї» нації, «своєї душі», «своєї» національної психіки тощо, тобто інтересам колишніх українських експлуататорських верств, або ж «своєму», «вітчизняному» капіталізму. Йдеться про вихід українського буржуазного націоналізму в сферу політики та практики, про спроби створити відповідну «модель» міжнаціональних стосунків, національних відносин.
Шовінізм та великодержавництво — ось постійний «супутник» цієї «моделі», логічне завершення буржуазно-націоналістичних ідей «окремішності», «самобутності» та «відрубності», які трансформувалися у спроби «філософського» обгрунтування «теорії зверхності» українського народу, його «месіанізму», тобто «винятковості» щодо інших народів. Ця концепція, як і абсолютна більшість інших буржуазно-націоналістичних постулатів, не є оригінальним витвором українського буржуазного націоналізму, як твердять націоналістичні автори.
Ідеї реакційного містичного вчення месіанізму були запозичені у правого крила російських слов’янофілів, панславістів, в основі поглядів яких лежали постулати про «винятковість» російського народу як нібито привілейованого народу, що покликаний здійснити «завдання всесвітньо-історичного процесу». Ці постулати в свою чергу спиралися на загалом довільні конструкції історичного процесу Фіхте про боротьбу «нормального народу» з нижчими расами, «боягузливими та грубими», що вийшли з землі дикунами (зсЬеие ипсі госЬе ег^еЬогепе ^УіИе), а також про перемогу, таким чином, цивілізації над варварством. Певного мірою буржуазно-націоналістичні ідеї месіанізму відбивали на «місцевій» основі ідеї Гегеля, що дав філософське обгрунтування месіонізму у плані «винятковості» німецького народу як носія абсолютного духу та пояснював суть пруської феодальної монархії як вищий етап розвитку абсолютної ідеї. Месіанські ідеї, що «органічно» спиралися на «національне підгрунтя», пропагувалися майже всіма «адептами» укра
279
їнського буржуазного націоналізму, які користувалися «доказами» філософського, історико-філософського, історичного, соціологічного та економічного порядку.
Один з «ідеологів» ОУН Ярослав Оршан, пропагуючи «місію» німецького націонал-соціалізму, німецької нації, яка «стає, таким чином, носієм і реалізатором високої історичної функції», беззастережно стверджує подібність буржуазно-націоналістичного «думання» насамперед до німецького, гітлерівського. «Українське (націоналістичне.— Ю. Р.) розуміння цінностей Європи,— вказує автор,— які включають у собі й багато з німецького «нор-дійства» та італійської «римськості», пропущених через суверенну призму, має бути нашими духовними шанцями на заході для криття плечей в наступі на сході... ми повинні поставити власну розбудовану націоналістичну ідеологію, де «Європа», до якої Україна все належала і в дусі якої сповняла свої історичні завдання — найшла б своє органічне місце» *. Насамперед йдеться про запозичення такого ірраціонального «у політичному бутті націй», як «міт месіанства», «імперіалістичний міт», який уособлював, за словами Оршана, «фашистівський імперіальний гін», «німецький міт крові», культ третього райху. «Творити нове життя на грані двох світів» — ось міт майбутньої України. Він тісно пов’язаний з цінностями Європи... з «душевним визнанням» цієї Європи... йде тут про раціональний опис того ірраціонального, що складається на образі і емоції українського націоналізму».
Отже, «розвиток» концепції месіанства був логічним завершенням ідейної, духовної спорідненості українського буржуазного націоналізму з ударною силою світової реакції — німецьким фашизмом 1 2.
Службова функція «теорії» месіанізму — лінія на відчуження народів, зокрема українського народу від братніх російського, білоруського та ін. Водночас ця доктрина мала на меті сприяти розв’язанню й інших, не менш важливих для українських буржуазних націоналістів проблем. Одну з них Ю. Липа визначив як необхідність вжити будь-яких засобів, щоб звабити український народ
1 Ярослав Оршан. Доба націоналізму. Берлін, 1938, с. 12.
2 Буржуазно-націоналістичний варіант «зверхності» українського народу є значною мірою відповідником «основоположних» тез світового сіонізму про «богообраний» єврейський народ.
280
його уявними «зверхніми» рисами, привернути симпатії трудящих західноукраїнських земель до українського буржуазного націоналізму як ідеології, що нібито має «перспективу», «месіанське» покликання і може стати «панацеєю» якогось «визволення» (звичайно, в інтересах українських можновладних верств).
З іншого боку, на рівні ідей для вузького буржуазно-націоналістичного активу ця проблема розв’язується як створення відповідної захисної схеми для виправдання шовінізму, створення маскувальних засобів для виправдовування політики загарбання, підкорення інших народів, бандитизму, терору тощо в ім’я «високого покликання», горезвісного месіанства, що визначає справжнє лице тієї чи іншої нації.
Месіанізм (тобто «зверхність») українського народу, випливає з антинаукового підходу до суспільних явищ і є наслідком підступних спроб затушувати єдність походження, етнічну та історичну близькість трьох східнослов’янських народів, розірвати їх віковічну дружбу, посіяти чвари між ними. Ми не ставимо перед собою завдання докладно розглянути буржуазно-націоналістичні перекручення з цього питання. їх критичний розгляд, особливо поглядів націоналістичних авторів дожовтневого та післяжовтневого періодів, вже здійснено багатьма радянськими авторами. Відзначимо, що йдеться про теорії, згідно з якими східні слов’яни нібито ніколи не були етнічним цілим, що відособлення російської, білоруської та української народностей почалося ще в доісторичні часи.
Всупереч правді історії націоналістичні автори намагаються і в наші дні твердити, що Київська Русь була початком «епохи українського державного життя», витвором «українського єства», самої тільки української народності, яка існувала як «окремішне тіло» з найдавніших часів і у період древньоруської держави панувала над усіма східнослов’янськими землями Ч Буржуазно-націоналістичний історик М. Грушевський намагався, зокрема, показати, що український народ давніший за своїм походженням, ніж російський народ; що його праісторія аж ніяк не пов’язана з історією російського народу — історичні джерела їх походження, мовляв, цілком різні; що
1 Див.: «Історія Української РСР», т. І, К., 1967, с. 82—83.
281
український народ уже в період Київської держави мав високорозвинуті форми державного і громадського життя, свою літературу і мистецтво, тим часом як російський (московський) народ перебував на дуже низькому рівні суспільного і культурного розвитку. «Ми знаємо,— писав М. Грушевський,— що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської... Етнографічна й історична близькість народності української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішування — вони жили своїм життям поза своїми історичними етичностями і стрічами». І далі: «Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва». З нього погляду «відносини Київської держави до Володимиро-московської можна прирівняти до відносин Римської держави до її гальських провінцій, а не переємства двох періодів у політичному та культурному житті».
Саме в такому напрямі діють і сучасні буржуазно-націоналістичні фальсифікатори, зокрема виходець з України, нині американський професор Ярослав Пастернак. Хоча у передмові до його «Археології України» (1961 р.) зазначається, що Пастернак відбиває «вільну думку у вільному світі» і в своїх висновках його праця не заходить у будь-які крайності, книжка Я. Пастернака має абсолютно чітку фальсифікаторську, антиросійську та антирадянську спрямованість. Це яскраво видно при розгляді ним питань, пов’язаних з етногенезом українського народу, зокрема з походженням ранньослов’янських племен, предків сучасного українського, російського та білоруського народів. За основу Пастернак бере дві тези: 1) не було єдиної невеликої за простором прабатьківщини, спільної для всіх слов’ян, з якої вони ступнево розійшлися на свої історичні місця; 2) «в розгляді етногенези всіх слов’ян треба сягати глибше, не тільки до бронзової доби чи грецьких та римських часів». І ось, «сягаючи» у сиву давнину, Пастернак «винаходить», що розвиток майбутнього російського народу йшов зовсім іншим шляхом, з іншого кореня, під впливом інших кліматичних умов та географічного положення, що його найдавнішою етнічною базою були праугро-фінські бродячі племена звіроловів та збирачів, а прабатьківщиною — балтійські краї та північна і центральна московщина.
282
Отже, за Пастернаком, ще у праісторичні та ранньо-історичні часи «існувала», мовляв, «відвічна етнографічна границя», що відмежовувала предків українського й російського народів, границя, на південь від якої жили праслов’янські хліборобські племена, що лягли в основу українського народу Таким чином, твердить далі Пастернак, «окремішність» українського народу існувала віддавна в усі часи. Вона виявляється в окремому стилі життя, в духовній і матеріальній культурі, в психіці, духовній структурі та в глибоко відчутній національній індивідуальності. Йдучи за своїм духовним вчителем М. Грушев-ським, Пастернак пише, що саме «українським племенам», і передусім полянам, «припала почесна роль державно-творчого ядра, безспірної колиски першої української державності», а «мала полянська територія незабаром стала центром історичного і політичного життя України княжих часів і вихідною країною її першого імені — Київської Русі».
А бандерівський журнал «Визвольний шлях», що видається зараз у Лондоні, дійшов навіть такого сенсаційного висновку: в часи існування української держави (йдеться про спільну колиску трьох братніх народів — Київську Русь.— Ю. Р.) північні простори цієї держави були заселені півдикими угро-фінськими племенами з незначною, ледве помітною домішкою слов’янських поселенців в адміністративних і торгових селищах. «Московія, яка пізніше почала зватися Росією, була звичайною колонією держави українського народу», а «українці були культре-герами для цього дикого обширу своєї держави, розповсюджуючи там незрівнянно вищу культуру українського народу». Отже, знову починається з «окремішностІ», а кінчається все тією самою горезвісною «зверхністю» українського народу, «покликаного» історією звершити свою «місію».
Радянська марксистсько-ленінська історіографія беззаперечно довела, шо древньоруська держава виникла в результаті тривалого процесу формування класового суспільства у східних слов’ян. Київська Русь з її культурою була загальноруським утворенням, початком загаль-норуського історичного і культурного процесу, спільною колискою російського, українського і білоруського братніх народів, які склалися пізніше. Спільність мови, території, матеріальної і духовної культури, спільність дер
283
жавно-політичного життя, права («Руська правда»), релігії (християнство), спільна боротьба проти зовнішніх ворогів сприяли розвиткові у населення різних частин древньої Русі свідомості єдності Руської землі, єдності древньоруської народності!. «Історія древньоруської держави — це не історія України, не історія Білорусії, не історія Великоросі!. Це історія держави, яка дала можливість визріти і зрости і Україні, і Білорусії, і Великоросії. В цьому положенні весь виразний сенс даного періоду в житті нашої країни» 1 2 Зрештою, банкрутство своєї «самостійницької» та «зверхньої» лінії змушені визнати й деякі буржуазно-націоналістичні автори, які в розпачі від того, що їх історіософічна концепція не знаходить поширення в буржуазній історіографії. І. Дубенко, наприклад, радить поширити боротьбу з комунізмом і на історичну науку капіталістичного Заходу, щоб «довести до перевірки (ревізії.— Ю. Р.) фальшивість концепцій Східної Європи». А керівник кафедри українознавства Гарвардського університету О. Пріцак поставив під сумнів навіть схему М. Гру шевського, бо ж вона, на його погляд, розглядає історію України відірвано, тобто не через призму історії Західної Європи. На думку Пріцака, такий підхід, тобто більш виразний відрив історії України від історії Росії, дасть можливість довести «месіанську» роль України в західноєвропейському процесі.
Щодо шовіністичного спрямування сучасного українського буржуазного націоналізму, то характерними є твердження такого буржуазно-націоналістичного автора, як П. Штепа, про те, що «колискою європейських народів була Україна» і що взагалі «європейські народи походять з праукраїнського»3.
Ще далі пішов «маг нової української віри» Л. Си-ленко, який твердить, що саме на території України 5 тис. років тому «витворилася біла раса», «вперше по
1 Див.: Історія Української РСР, т. І, с. 46, 83.
2 Б. Д. Грек о в. Киевская Русь, Л., 1953, с. 10—11.
3 Цит. за: Н. В. К о м а р е н к о, М. Ф. К о т л я р. Ганебна фальсифікація російсько-українських історичних зв’язків.— «Український історичний журнал», 1970, № 5, с. 148. Неважко побачити аналогію тверджень Штепи з Ю. Липою та В. Щербаківським щодо «расового підложжя», «трипільського субстрату», які сприяли, мовляв, накладенню «української духовної імпрегнації» на сусідні землі — Кавказ, Закавказзя, Балкани, тощо.
284
явилася цивілізація людства, яка з України пішла на територію Індії, Єгипту, Месопотамії, Вавілонії, Сірії, Західної Європи».
Отже, «українство започаткувало історію народів» — принаймні індо-європейську расу — і відіграло «першорядну роль в історії народження і розвитку цивілізації». Ми відкрили, пише новоявлений расист, в Індії, Ірані та Месопотамії «ознаки духовної України».
Інші буржуазно-націоналістичні автори не йдуть так далеко — вони «заземлюються» на локальній проблемі етногенезу українського народу, будуючи свої конструкції знову ж таки у руслі реакційних расистських теорій, які розглядають народність і націю як послідовні ланки в розвитку однієї й тієї ж популяції, нібито носія особливих, природжених, тільки їй властивих якостей
Зрештою, буржуазно-націоналістичний варіант «теорії» нації повністю суперечить марксистсько-ленінському вченню про розвиток людського суспільства. Ця концепція фактично ігнорує етногенетичні процеси, поступальний розвиток етнічних спільностей від нижчих до вищих (від племені через народність до нації). Лише при такому антинауковому підході можна маніпулювати тезою про українську націю, що веде свій «родовид» від антів, «з давніх давен», з доби неоліту, а звідси і про її «відрубність», «окремішність», «особність» та «вищість». Цим самим буржуазно-націоналістичними авторами взагалі відкидається поняття «нація» як стійкий, історичний суспільно-етнічний організм, нове утворення, що якісно відрізняється від стародавніх етнічних утворень з їх родовими та племінними зв’язками.
Намагаючись спаплюжити історичні традиції дружби українського та російського народів, буржуазні націоналісти твердять про якийсь «окремішний» шлях братніх народів, про те, що, мовляв, російський, український та білоруський народи у своєму історичному розвитку і далі йшли «в більшості випадків абсолютно різними дорогами, які мали більше відмінностей, ніж подібностей». М. Гру-шевський, вказуючи на те, що реальні факти на кожному кроці свідчили про «глибоку синтезу двох близьких по крові народів», все ж намагався довести, що український
1 Див.: П. Н. Т р е т ь к о в. У истоков древнерусской народносте. Л., 1970, с. 4.
285
та російський народи «окреміших» за своїм «духом». Характерно, що духовну «осібність» він вбачає у так званій західній орієнтації українства. «В порівнянні з народом великоруським,— писав Грушевський в 1918 р.,— український є народом західної культури — одним з найбагат-ших східними, орієнтальними впливами, але все таки по всьому складу своєї культури й свого духу народом західним, тим часом як великоруський, хоч і європеїзований, стоїть вповні у власті орієнтального духу й стихії». «Національна зверхність» на основі підпорядкування «духовному світу» Заходу-—ця аргументація буржуазного націоналізму свідчить про фальшивість та шкідливість ідей українського буржуазного націоналізму, що видавали себе ледве не за «патріотів» і «захисників» «чисто національної» культури сукупного українського «національного єства».
Не орієнтація на буржуазний Захід була провідною для розвитку української культури. Дороговказом для передової української культури був, власне, український народ, тобто справжній носій всього кращого, істинно національного. Саме трудящі маси, а не міфічна орієнтація на буржуазний Захід визначили духовне обличчя нації, її провідні спрямування. «Формуючись під впливом ідей марксизму-ленінізму,— зауважує Є. С. Шабліов-ський,— передова українська література йшла в руслі боротьби соціал-демократичної партії і була спільником пролетарського революційного руху... вирішальний вплив марксизму все більше спрямовував їх творчість (передових письменників дожовтневого періоду.— Ю. Р.) в соціалістичне річище, і тому, хоч були ці письменники в основі своїй діячами революційно-демократичного напрямку, однак перебували під вирішальним впливом марксизму і в ряді істотних положень наближалися до сприйняття наукового соціалізму» !.
Характерно, що сучасні «українознавці» за кордоном, «розвиваючи» положення про «духовну окремішність» українського народу, її «зверхність» порівняно до російського народу, силкуючись якось подолати відвертість М. Грушевського, акцентують увагу на «своєму українському духові», який і визначив «вищість» української культури.
1 Є. С. Ш а б л і о в с ь к и й. В. І. Ленін і українська література. К., 1969, с. 27.
286
Д. Чижевський, І. Кошелівець, Л. Білецький та деякі інші націоналістичні автори, вдаючись до концепції «всеукраїнської національної культури», намагаються довести її месіанську роль тим, що вона, на відміну від російської культури, є витвором знову ж таки «таємничої української душі» — «вищої» біопсихічної природи українського індивіду. Ця буржуазно-націоналістична концепція спирається на ідеалістичні теорії культури, зокрема на вихідні позиції О. Шпенглера, що розглядає культуру як абстрактну сутність поза простором та часом, як явище замкнутого, самостійного характеру, що фатально визначає таємничі закони «душі». А крім того, концепція «всеукраїнської національної культури» має в основі антинаукові тлумачення культури 3. Фрейдом, який вважав її знову ж таки втіленням біопсихічної природи людини.
Отже, однією з важливих рис ідеології українського буржуазного націоналізму є роздмухування на базі загальнофілософської ідеалістичної концепції духовної спільності української буржуазної нації, спроби на основі протиставлення культури українського народу культурі російського обгрунтувати «вибраність», «гегемонізм» української культури. Програма, скажімо, ОУН стверджувала, що найвищим силовим засобом зростання нації є її духовна міцність, яка осмислена в цінностях культури, а ці останні, з одного боку, втілюють внутрішню спільність нації, а з другого — полегшують шлях її відцент-ричного впливу на навколишнє середовище. Культура є не тільки ознакою національної відокремленості та її відчуження назовні, а й першою ознакою безпосереднього утвердження духовної сили нації, вслід за яким з найбільшим успіхом наступає «цивілізаторське та політико-господарське панування». Один із сучасних націоналістичних ватажків Ярослав Отецько проголосив необхідність розуміння «нашого громадського покликання та призначення», які зумовлюються не тільки боротьбою політичною, а й боротьбою двох культур, двох світоглядів. В зв’язку з цим висувається ідея «знайомити світ з світом «українських ідей» та особливостей «української духовності». В чому ж полягає, на думку націоналістичних авторів, її суть?
Д. Чижевський, перебуваючи на посаді професора Гарвардського університету, видав у 1956 р. «Історію української літератури», в якій доводить «зверхність»
287
української літератури, бо ж вона, мовляв, виникла раніше від російської, тобто в XI—XIII ст. Тут він знов-таки твердить, що Київська Русь була суто «українською державою», а «Київська доба була приєднанням України до традицій європейського культурного світу», що «український світ», на відміну від російського, засвоїв, таким чином, «цінності чужої та вищої культури». Після таких антинаукових екскурсів в історичне минуле, Чижевський робить висновок не тільки про «окремішність» духовного розвитку українців, а й про його «ранню дозрілість» та й, зрештою, «зверхність» щодо російського народу. Ще один «українознавець» Л. Білецький, поглиблюючи «основоположну» тезу Чижевського, також твердить про відсутність спільного духовного життя двох братніх народів. Він робить висновок, що «українська література» XI—XIV ст. пов’язана з російською «хіба тим, що московська письменність вчилася і взорувала на українських творах і раз у раз їх наслідувала».
Б. Крупицький з його «духовним окциденталізмом», чи «європейськістю» в галузі історичній, І. Мірчук з його концепцією культурної належності України до Європи виходять з так званої межовості України, зокрема її духовної межовості, або «транзитності», «перехідності». «Співвідношення між розумом, почуванням і волею, більш гармонійне в Європі і радше захитане в нас»,— пише Володимир Янів. Це і є, на його думку, причиною пасивності, послабленої вольовитості, «недержавності» України. «Ми, належачи, в основному до Європи, надто віддалились від неї, щоб викресати в собі досить волі, необхідної для збудування власної держави». Звідси так звана філософська межовість — глибока призадума, глибока рефлекторність як одна з характерних рис «української духовості», виразна перевага почуттєвості над во-льовитістю, над раціоналізмом, «кордоцентричність». Проблема «української духовості» розв’язується як проблема поєднання в особі українця лицарсько-козацького і «європеїзованого» типу з його насолодою риску, потягом до власної заскорузливості, втечею у приватне життя, почуттями непевності і тривоги, жаху і відчаю. Націоналістичні культуртрегери твердять далі, що і російська філософія розвивалась під впливом Заходу, але на відміну від України засвоєння західних ідей в Росії йшло іншим шляхом, оскільки її національний «дух» ще нібито
288
не дозрів до сприйняття «тонких» вартостей західного «духу».
Історико-філософська концепція Чижевського приводить його до висновку, нібито філософська думка на Україні вища, ніж у Росії, оскільки вона відкрита для позитивного впливу спорідненої їй західної філософії. Отже, сучасні «українознавчі» за кордоном продовжують відстоювати і розвивати ідеї, які були спростовані українськими революційними демократами ще у XIX ст., вщент розбиті марксистсько-ленінським вченням і всією практикою історичного розвитку наших народів Ч
Спроби обгрунтувати «вищість» духовного життя української нації на основі запозичень та плекання «чужих» «духовних вартостей», природно, привели націоналістичних культуртрегерів до тези про відмову від національного розквіту українського народу, «національного відродження» України, від ідеї служіння літератури суспільству. Сучасний «українознавець» І. Лисяк-Рудниць-кий, намагаючись приховати та перекрутити творче спілкування і взаємовплив двох братніх культур, вбачає «негідну спадщину» українства в тому, що «корифеї української нації від... Максимовича до Потебні і Бага-лія займали кафедри російських університетів і видавали свої твори російською мовою».
Тлумачення месіанства «українського духу» орієнтацією на духовний світ Заходу апологети українського буржуазного націоналізму спробували «підперти» так званою теорією єдиного потоку, що, мовляв, повністю відповідає українському «національному єству». Мар-ксизм-ленінізм неспростовно довів необхідність класового підходу до природи духовної творчості кожної нації, про врахування класової суті поглядів та ідеалів даного народу тієї чи іншої нації. Висловлювання В. І. Леніна про дві культури в кожній національній культурі мають важливе методологічне значення для викриття антинаукових вигадок ідеологів буржуазії та їх націоналістичних прислужників про існування та необхідність розвитку «чисто національної», «безкласової» української культури, що
1 Див.: В. С. Горський, В. Ю_. Євдокименко. Реакційність сучасних теорій українського націоналізму.— У кн.: Інтернаціональне виховання трудящих. К., 1966, с. 184—185.
289
19 48
розвивалася у напрямі «єдиного потоку» *. В. І. Ленін підкреслював, то «ми з кожної національної культури беремо тільки її демократичні і її соціалістичні елементи, беремо їх тільки і безумовно на противагу буржуазній культурі, буржуазному націоналізмові кожної нації»1 2.
Буржуазно-націоналістичним концепціям «єдиного потоку» в розвитку української культури, і зокрема української літератури, протистояли погляди широких верств українського населення, прогресивної української інтелігенції, діяльність представників української демократичної культури, які рішуче викривали «своїх» та «чужих» експлуататорів і були справжніми носіями любові до своєї Батьківщини — України, до широких народних мас, рішучими прихильниками ідеї братерства та дружби народів 3.
Українські ж буржуазні націоналісти з їх «зверхністю» «суцільно-демократичної» української нації, «зверхністю» її культури залишилися осторонь пекучих життєвих потреб українського народу, осторонь його віковічної боротьби проти соціального гноблення, соціального зла та несправедливості. Саме про це свідчить, зокрема, оцінка «українознавцем» з Канади Ю. Мовчаном літературного доробку провідних українських письменників дожовтневого періоду: «Замість того, щоб у своїх творах робити наголос на питаннях національно-державної трагедії, на вихованні національної окремішності та свідомості, майже всі вони були в полоні соціально-побутової проблематики. Боротьба кріпака з паном, соціальні конфлікти між селянством і панством або (пізніше) робітника з фабрикантом— ось головний лейтмотив майже всіх наших визначних творів, починаючи від Гулака («Пан та собака») і кінчаючи... Коцюбинським...» І далі Мовчан в повному розпачі бідкається, що «наших письменників цікавить той пан передусім як Пан, а не як те, якої він є національності, звідки він приволікся».
Намагаючись якось подолати суперечності теорії «єдиного потоку» в розвитку української культури, силкую
1 Див.: І. Г у р ж і й. В. С а р б е й. В. І. Ленін про найважливіші питання історії України К., 1960.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 20, с. 8.
3 Див. докладніше: М. Рубач. Реакційна суть націоналістичних «теорій» безкласовості та «єдиного потоку». К-, 1956.
290
чись зберегти хоча б ознаки «функціонування» так званої переємності в розвитку духовного життя українського народу, націоналістичні речники вдаються і до підступних спроб віднести до свого табору українських революційних демократів Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесю Українку, Д. Донцов, наприклад, видав в 1961 р. спеціальну книгу під назвою «Незримі скрижалі Кобзаря», в якій, на відміну від «адептів» «прогресу» чи «модерної демократії», намагається зобразити великого Кобзаря ледве не пророком націоналістичного світогляду, світогляду «месії» супроти «духу рабів», «плебеїв-гречкосіїв», тобто народу; облудно виставити Т. Г. Шевченка «віщуном», що «рвав з культом малої людини» та кликав до містики, до шовінізму та людиноненависництва. А в 1966 р. у Нью-Йорку вийшла книжка під промовистою назвою «Іван Франко про соціалізм та марксизм», у якій перекручується світогляд письменника: І. Франко виставляється ледве не «співцем» «самостійної України».
Проте життєдайну, високогуманістичну літературу українських революційних демократів неможливо втиснути у прокрустове ложе буржуазного націоналізму, який, за влучним висловом Лесі Українки, намагався звести етику відчуження між народами, перерізати кровоносні артерії здорового національного організму, позбавити націю радості єднання з іншими націями. Поетеса неодноразово зазначала, що буржуазний націоналізм є ворогом прогресу і людяності.
Зазнавши невдачу в залученні Шевченка до націоналістичних «пророків», ідеологи націоналізму зробили спробу спаплюжити Кобзаря. Так, письменник від націоналізму Іван Багряний облудно заявив, що Т. Шевченко— це «забута постать», доба якого минає разом з «задріпаними хуторами». У добу індустріалізації, електрики, машини та урбанізації поет нібито відспівав свою пісню: «симфонія матеріального прогресу заглушить слово пророка, а на місці його пам’ятника поставлять елеватор». Д. Чижевський в свою чергу закидає Шевченку неясність образу «воскресіння України»: «Як син села і як поет він не міг сказати ясно те, що мусять сказати політики». Один з «ідеологів» так званого інтегрального націоналізму, оунівець Іванейко-Шлемкович вважає, що в «Гайдамаках» «забагато публіцистики», а сам твір слабий і «формально і стилістично», а головне — «змістов
291
19*
но». Виразник «субстрактної верстви» нації висловив своє обурення з приводу того, що деякі автори свої «розвідки» про Шевченка «насичують цитатами з козацько-гайдамацьких творів» Кобзаря. Д. Донцов, який підібрав наведені вище красномовні цитати, забув додати до них свою власну оцінку Шевченка: «З культом Шевченка треба скінчити. Я не захоплююсь ним».
Націоналістичний журнал «Ідея і чин» недвозначно наголосив, що «на місце безоблачної і обманливої ідеї інтернаціональної класової солідарності» необхідно поставити «українську національну ідею», а «на місце культури обломовщини, брудного мужика» — «героїчні первні української національної культури», тобто шовіністичну ідеологію українського буржуазного націоналізму Не будучи в змозі змінити магістральну спрямованість розвитку української культури, представники українського буржуазного націоналізму силкуються взагалі заперечити поступальний розвиток духовного життя на Україні. Д. Чижевський, наприклад, який допіру «теоретизував» на площині «утвердження» «зверхності» української культури, почав говорити про якесь відставання в розвиткові філософії, історії, літератури і взагалі в духовному житті Радянської України. Це пояснюється, на його думку, тим, що Україна опинилася осторонь шляху, яким пішов процес самопізнання абсолютного. «Коли ми говоримо, що лінія філософського розвитку переходить із країни в країну, то це твердження не торкалося ні України, ані інших слов’янських народів, бо ще не траплялося в історії розвитку філософії, щоб великий філософ чи українець чи інший слов’янської нації утворив синтезу світового значення» 1 2. Іван Кошелівець вбачає «відставання» української радянської літератури в тому, що вона цілком відірвана від філософсько-естетичної думки на Заході і не використовує в поясненні «феномену поетичної творчості» конструкцій 3. Фрейда чи к. Юнга і тому нібито створює «догматичні твори, позбавлені жодного проблеску живої думки», твори, в яких, мовляв, лише наголошується на духовній близь
1 М. В. Вировий. Україна і Росія.— «Ідея і чин», 1943, № 3, с. 2.
2 Дмитро Чижевський. Нариси з історії філософії на Україні. Прага, 1931, с. 12.
292
кості та взаємопроникненні двох братніх культур та літератур. Провідних радянських письменників з їх вірою в соціалістичну революцію як основу історичної перебудови суспільства на началах розуму, людяності, добра і справедливості Кошелівець визначає як найбільш безталанне «пропаще покоління».
Ці та інші висловлювання про духовний розвиток українського народу, спрямовані на доведення того, що нібито українську культуру з її месіанським підложжям розвивало і розвиває лише націоналістичне середовище за кордоном. Американський професор Кларенс Меннінг так і стверджує, що, мовляв, «українська традиційна культура може квітнути лише за межами України» 1. Сучасний «українознавець» Ю. Артюшенко пише, що «на грунті таких прикмет української нації... виростала від віків українська духовість, із властивими їй первнями універсальності», що в історичному розвитку ставало однієї з основ українського націоналізму. А далі: «у своєму рості українська духовість виплекала поняття універсальності ідеї, як антипод комуністично-інтернаціоналістичному поняттю». Звідси чи не найважливіше завдання націоналістичного середовища за кордоном — добитися сприймання трудящими України світогляду «вільного світу», «повного» знайомства з «культурними» досягненнями західного світу, з його філософією, мораллю, і передусім «господарськими перевагами».
Своєрідний «універсалізм української духовості» буржуазні націоналісти тлумачать і в плані можливого створення за кордоном своєрідної «духовної держави» як запоруки активізації боротьби проти Української Радянської Соціалістичної Республіки, проти українського народу.
Усі подібні висловлювання в кінцевому підсумку є перештопуванням старих національних ідей про винятковість українського народу в тому плані, що, мовляв, український народ протягом усієї своєї історії більше, ніж будь-який інший, виробив надзвичайно сильні і «неповторні» державницькі традиції. «Доводиться» це так званою тяглістю або переємністю «української держав
* Цит. за: В. С. Г о р с ь к и й, В. Ю. Є в д о к и м е н к о. Реакційність сучасних теорій українського націоналізму.— В кн.: Інтернаціональне виховання трудящих, с. 185.
293
ницької ідеї» від часів Київської Русі («української держави») і Галицько-Волинського князівства через гетьманщину до періоду «українського національно-політичного відродження», тобто до доби горезвісних націоналістичних Центральної ради та Директорії. Причому всі ці «теоретизування» ведуться шляхом відштовхування від такого «історичного двигуна», як тенденції до утворення цілковито ізольованої від інших народів самостійної держави.
Отже, націоналістичне тлумачення суспільно-політичного розвитку українського народу зводиться насамперед до спроб відкинути класову боротьбу як головний чинник історичного процесу, до зведення складного переплетення соціальних рухів з національно-визвольною боротьбою лише до національної боротьби. «Тяглість» державницької ідеї використовується націоналістичними авторами для розгляду історичних подій на Україні як «речі в собі», поза зв’язками з історією російського та інших народів, у відриві від конкретно-історичних обставин і величних історичних наслідків для долі українського народу возз’єднання України з Росією, спільної боротьби із своїми братами проти «своїх» та «чужих» експлуататорів, яка тріумфально завершилася створенням справжньої української держави — суверенної Радянської України в тісному і неподільному союзі з Радянською Росією та іншими республіками Країни Рад.
Далі. Розмови про «переємність» державницьких традицій мають на меті довести на основі змішування різних епох та історичних часів існування «всенаціональної солідарності» в лоні української нації. М. Літвицький, наприклад, твердив, нібито в недалекому минулому існувала певна «єдність» інтересів «незалежної земельної аристократії» з мешканцями «вільних міст», на відміну від тодішнього стану в Росії, де «між державою і населенням не було міцного цементу, що тримав би вкупі обидва елементи, як це спостерігалося в Західній Європі, ну і на Україні». («Месіанське» покликання України, за словами того самого Літвицького, «міцно пов’язане з долею Австро-Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, й наші брати в Австро-Угорщині прив’язуємо нашу будучність»).
Про народоправство і демократію, які нібито, на відміну від Росії, були віковими традиціями української істо
294
рії, про конституційні права народного віча в державі київських князів як джерело народоправства пише і Д. Ре-бет, твердячи водночас про якусь «всенаціональну солідарність української нації» на «державницькому підгрунті». Ю. Артюшенко в «універсальності» ідеології українського буржуазного націоналізму віднайшов «внутрішньо-соціальні» та «міжнародно-національні» основи «солідаризму», бо, на його думку, «високими духовно-моральними, суспільно-етичними та соціально-гуманними якостями характеризувалися всі українські державницькі періоди. Хоча ідейні основи українського націоналізму й не були вповні ясно усвідомленими, проте вони віддзеркалювали в собі ці згадані якості українських державно-визвольних ідей. Тому, власне, дефініція українського націоналізму повинна бути державницькою дефініцією, чого, на жаль, не всі усвідомили».
Отже, обстоюванням тези «тяглості» державницької ідеї націоналістичні автори намагаються довести і «тяг-лість» ідеологічних основ українського буржуазного націоналізму, «занурених» у державницькі традиції українського народу, тобто сфальсифікувати історичний розвиток і сутність суспільно-політичної та філософської думки на Україні, вихолостити, зокрема, з української філософської думки її революційно-демократичний зміст та благотворний вплив на неї марксизму, перекрутити інтернаціоналістські традиції, властиві українському народові.
Суперечливість псевдонаукових постулатів українського буржуазного націоналізму виявляється хоча б у тому, що його апологети можуть при нагоді відкинути тезу про «переємність», особливо коли йдеться про періоди в історії українського народу, які хотілося б замовчати (боротьба за соціальну та національну свободу, виникнення та функціонування української соціалістичної нації, радянський період взагалі). Наголошуючи на «своєрідності» так званого українського міфу, або ж одинокої живої інтуїції живої душі, націоналістичний журнал «Перемога» твердив, що вона означає воскресіння славних традицій минулого: «боротьбу за очищення крові, як у фашизмі», необхідність «повести рішучу боротьбу проти розуму», проти «розумових гребль». «Перемога» відстоювала «інтуїцію нової доби» «без спогадів попередньої доби, що була не наша, без нас». Звідси апологія відвертого шовінізму, аморальності, великодержавності.
295
За «Ідеєю та чином України», націоналізм як світогляд та практика є чимось вищим ніж патріотизм. Так званий національний патріотизм, по суті, виключає любов та прив’язаність до рідної землі й народу та акумулюється в антилюдяну тезу — «ненависть, як вростання й нерозлучна прив’язаність до рідної землі». Оунівський документ наголошує на культі шовінізму, що означає виключність й вороже відношення до інших народів як «почування засліпленої й вічно наїженої виключності до противних сил», «жадоба помсти й почуття реваншу» подібно до теорій гітлерівського фашизму, як «почуття своєї національної вищості й історичного післанництва, як у євреїв почуття вибраного народу або в німців почування вищості германської раси з її післанництвом, що є підставою їхнього імперіалізму».
Твердячи, що інтернаціоналістські ідеї, вимоги людської справедливості, людяності, братерства народів «відвертають» увагу від «національного грунту», оунівці висунули ідею «української імперіальності» — українського «героїчного імперіалізму духу», ідеї збудування нового ладу «під охороною української сили, влади й меча». «Треба боротьби, треба змагань, треба жертв, треба крові» — саме під таким лозунгом формувалися «ідейні» засади «новітнього» українського буржуазного націоналізму. «Нас розсудить залізо і кров» — таким є кредо сучасного українського буржуазного націоналізму, зокрема бандерівців. їх друкований орган журнал «Сумі-вець» так і твердить, що кров «закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень органічної праці, всього того, що нація і свідомо і ірраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя».
Отже, український буржуазний націоналізм взяв на своє «озброєння» не тільки головний постулат гітлерівського націонал-соціалізму (расу), про що говорилося раніше, а й інший біологічний «феномен» — кров, яка, за висловлюваннями ідеологів націоналізму, стоїть в основі всього, бо лише народ, що здержує чистоту своєї крові, спроможний витворити свою власну духовість, свій національний характер. Запорука душевної єдності, національної духовної пов’язаності, мовляв, лежить у крові. Народ, що не додержується расових законів чистоти крові, нібито дегенерує як біологічно, так і духовно.
296
Саме під кутом зору «крові» «теоретичні адорати» націоналізму виступають проти створення міжнаціональних родин, проти змішування «рас», за «цілковите расове відмежування» від російського, білоруського та інших братніх народів, пропагують антисемітизм. Як уже відзначалося, М. Сціборський, наприклад, радив зробити все, щоб неукраїнські народи, які живуть на Україні, або виселити, або щоб вони «повисли б в повітрі», «втопилися б в українському морі», тобто асимілювались. Українська культура, за Сціборським, має розвиватися на основі «духовної непримиримості й цілковитого розриву з ворожими культурами». Отже, і в цьому разі українські націоналісти виступають як підступні вороги інтернаціонального єднання трудящих та людиноненависники.
Сучасні адепти націоналізму типу ватажка 34 ОУН Я. Отецька, базуючись на концепції «окремішності», внесли до «програми ОУН» положення про насильственне виселення всіх неукраїнських народів з України. Подібні положення ставлять «організований» український буржуазний націоналізм на один щабель з найбільш реакційними, мракобісними організаціями типу ку-клукс-клану, родезійськими та південно-африканськими расистами, що сьогодні є глашатаями фашизму, расової ненависті та насильства. Не випадково, що в 1933 р. орган ОУН газета «Наш клич» виступила з «програмною» статтею «За ясний зміст політичної програми», в якій, «відмежовуючись» від інших націоналістичних утворень, вона визначила своє розуміння українського буржуазного націоналізму: «...З іменем українського націоналізму звикли ми вже лучити означений зміст: є це суспільно-політичний рух, який діє сьогодні в цілому світі. В одній країні проявився він, як фашизм, в другій, як гітлерізм, а в нас просто, як націоналізм» *.
Характерно, що цей вислів оунівського офіціозу повністю збігається з не менш красномовним визнанням нинішнього прем’єр-міністра ПАР Бальтазара Форстера, який ще у 1924 р. говорив: «Ми за христианський націоналізм, який є союзником націонал-соціалізму... В Італії це зветься фашизмом, в Німеччині — німецьким націонал-
1 «Наш клич» від 3 липня 1933 р. (Підкреслення наше.— Ю. Р.).
297
соціалізмом, а в Південній Африці — християнським націоналізмом» *.
Я. Оршан недвозначно вказував, що український націоналізм оперує терміном «націоналізм» саме у тому розумінні, як італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. «Націоналізми: фашизм, націонал-соціалізм, український націоналізм і т. д.— це різні національні вислови одного духа... В такому розумінні націоналізм є світовим явищем і тому можна говорити про світову історичну добу націоналізму». Далі Оршан, виходячи з висловлювання Муссоліні, що «кожна нація матиме свій фашизм», твердить, що націоналізм як «загальнолюдське» явище характеризується «як наслідок боротьби з тими самими противниками (йдеться про комуністичний та робітничий рух, демократичні сили.— Ю. Р.)... наслідок певних взаємних впливів, що безперечно мають місце й мусять мати в інтересі кожного окремого націоналізму... Нація, Україна, ророіо, Ііаііапііа, Уоїк, ОеиІ8сЬ1ап(1 — ось вічні, абсолютні цінності, супроти яких усі другі вартості видаються тільки релятивними й другорядними». Все дає підставу зробити висновок, що український буржуазний націоналізм не лише дотримувався і продовжує дотримуватися расистських, геополітичних спрямувань італійського та гітлерівського фашизму, а й висунув з свого середовища речників так званого українського фашизму, які об’єднались в «Організацію українських націоналістів» (ОУН). Виразником цієї останньої в наші дні є ОУН-бан-дерівців, що перебуває на утриманні міжнародних розвідок.
Довільні шовіністичні, націоналістичні постулати щодо «переємності державницької традиції» безпосередньо пов’язані з шовіністичним підходом до проблем української «етнічної території», до проблеми територіального поділу між націями та державами, кордонів між ними. «Теоретизування», забарвлене у форму «винятковості» українського народу, прикриває хижі розрахунки українських націоналістів, їх великодержавницьку спрямованість, яка безпосередньо має на меті перегляд державних кордонів, перерозподіл територій. Боротьба та цілі, говорить Донцов, диктуються географічним положенням да-
1 Цит. за: Т. Ф. Т а и р о в. Апартхейд — преступление века. М., 1968, с. Зі.
298
ної країни, традиціями її історії або голосом крові, інстинктом землі. Всі народи стають великими, йдучи за цим інстинктом землі. Геополітичний, відкрито расистський підхід тут, та й у багатьох інших націоналістичних висловлюваннях, цілком очевидний.
В статті «Положення, границі і територія України» В. Кубійович твердить: «Ми окреслюємо Україну, як територію, яку сьогодні заселяють українці, себто як українську національну територію, без огляду на те, до складу яких держав вона входить. Границі українських земель лежать там, де проходять границі українського народу, його мови й культури». Де ж проходять ті кордони? Кубійович вважає, що вони тягнуться від Тіси, гирла Дунаю, Чорного моря і Кавказу на півдні до боліт Полісся і верхів’я Десни на півночі, від Попраду, Сану, Вепшу й Біло-віжжя на заході по Прикаспійські пустелі й Дон на сході, за якими простираються ще українські «колонії», аж до берегів (1?) Тихого океану. Отже, йдеться про прилучення до «самостійної» України частин Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської, Брестської, Мозирської областей, Краснодарського краю, західної й східної частин Передкавказзя з м. Сочі, Гаграми, Ставрополем, Майко-пом, Грозним, частини Поволжжя «аж до калмиків», «етнографічних островів» у Туркестані, Сибіру та на Далекому Сході1. Крім того, йдеться також про частину Краківського, Білостоцького, Люблінського воєводств (ПНР), східну частину Чехословаччини (Пряшівщину), румунську частину Марамурещини. У 1967 р. в США була видана «Географія України» Е. Жарського для середнього курсу шкіл українознавства. В ній було вміщено три карти України з вищенаведеними розкладками, а учням пропонувалося як «шкільні вправи» визначити пунктиром «справжні» межі України. Автор стверджував,
1 Ще в 1918 р. на зборах буржуазних націоналістів у Хабаровську було прийнято рішення добиватися приєднання тодішніх Усу-рійської, Амурської, Трансзабайкальської, Берегової областей та територій вздовж залізниці (так званий Зелений Клин) до України. Щодо цього газета «Молода Україна» писала, що «визначення Зеленого Клина часткою або колонією України введе молоду українську державу (УНР.— Ю. Р.) в коло далекосхідної політики і по необхідності зробить її одним із факторів в міжнародних відносинах на Далекому Сході, що повинно відбитися на посиленні питомої ваги України і в Європі».— «Молода Україна» (Одеса) від 11 червня 1919 р.
299
що віднині «на українській національній території живе приблизно 58 млн. чоловік. За своєю кількістю вона перевищує будь-яку країну Західної Європи», також як і за територією (1365 тис. кв. метрів). До цього Жарський цілком серйозно додає, що Україна має найвищу гірську вершину Європи — Ельбрус, найбільший у Європі Волго-Донський канал, найкращі ріки Кубань, Дон, Терек, Куму, багатющі підземні копалини — нафту (Майкоп, Грозний), газ (Ставрополь), найкращий в Європі курорт (Сочі) та ін. І все ж таки абсолютний рекорд «територіє-манії» належить Кубійовичу, що є автором карти «нової України», «яка сягає за Варшаву і Москву, під Ленінград і поза Тбілісі». В зв’язку з цим американський «україно-знавець» В. Чапленко запропонував в пожежному порядку замінити навіть націоналістичну святиню — гімн «Ще не вмерла Україна»,— бо, за його ж словами, в ньому, бачте, «неточно означено східні і західні, північні й південні кордони України».
Зрештою, всі ідеї «творчого» та сучасного націоналізму виходили з старої націоналістичної тези: «Всіх нас об’єднує одна духовність, одна ідея. Перегородити світ українськими щитами, прибити ці щити на мурах Царго-роду, опанувати путь із варяг у греки, загородити Карпатські брами, дійти до Вісли, зачерпнути Каспій шоломом, напитись з Дону, дійти до Волги, стати на сторожі Кавказу. Стати осередком життя східної Європи».
Отже, українські буржуазні націоналісти були й лишаються справжніми ворогами життєвих інтересів російського, білоруського, казахського та інших народів братньої країни. По-друге, йдеться про намір сучасного українського націоналізму гальванізувати «класичний», «старий» націоналізм, зокрема в питанні про «особливе» географічне та геополітичне положення України.
Буржуазні націоналісти взяли на озброєння реакційну буржуазну теорію — геополітику, теоретики якої, зокрема Гаусгофер, Обст, «обгрунтували» експансійні спрямування німецького фашизму щодо так званого життєвого простору. Абстрактні на перший погляд розмірковування про географічне становище, відбивають всю гостроту та складність проблеми територіального розміщення націй, проблеми, що породжена капіталізмом, який не знає Вітчизни, не поважає чужих державних кордонів. З іншого боку, геополітична спрямованість буржуазного націона
300
лізму свідчить про його великодержавність, хижі прагнення «окремішніх» уламків української буржуазії за сприятливих обставин прирізати й собі щось територіальне. «Експансія! — захлинається Д. Донцов.— Ось ми й знайшли, нарешті, те слово, яким найкраще можна означити волю до життя... Експансія — бажання росту, ось той таємничий елексир, з яким стають великими народи і без якого опускаються до значення народів провінції» Ч
Воля націй до розросту й панування в найчистішім виді виявляється у формі імперіалізму — експансії, вказується в «програмовому» оунівському документі, тобто в бажанні не лише утвердити власну волю до життя, а й заперечити таку в інших. «Ці природні противенства можуть бути вирівняні лише в боротьбі, в якій знову рішає сила. Тому-то й націоналізм видвигає культ сили й різко протиставляє себе демолібералістичній вірі в гуманність у житті... Тому-то націоналізм... стоїть на грунті національного володарства, себто ствердження того незаперечного факту, що вартість різних народів є суттєво-керівна, що в одних з них є творчий геній, а в других його ж немає...» Відверто шовіністична спрямованість ідеологічних «підстав» українського буржуазного націоналізму досить чітко відбивають і інші положення вище цитованого документу: «Чи можна бо погодитися з думкою про суттєву рівність — рівноправність якоїсь маси дикого муринського (негритянського.— Ю. Р.) чи іншого племені зо здобувцями, які своїми мечами вирізьбили на безобличному етнографічному хаосі віддзеркалення вищого правопорядку світу—свій творчий закон». Право на самостійність мають лише ті народи, які в боротьбі «ви-кристалізували в собі чинне бажання власновільного національно-творчого будівництва в почутті своєї вищості й сили... підчеркуємо тут момент сили, а навіть насилля як єдино успішного засобу в цих міжнаціональних змаганнях» 1 2.
Висунувши облудний лозунг «Волелюбні народи і люди всього світу, єднайтеся в боротьбі проти більшовизму», під яким було створено об’єднання українських, білоруських, грузинських, польських та інших націоналістів за
1 Цит. за: С. Щупак. Претенденти на Україну, К-, 1929, с. 11.
2 Націоналізм, нація, держава. Берлін, 1941, с. 8, ІЗ, 14, 15.
ЗОЇ
кордоном ‘, бандерівська «Організація українських націоналістів» (ОУН) запропонувала в разі «руїни СРСР» таку базу для створення коаліції «балтійсько-балкансько-чорноморсько-кавказько-туркестано-сибірських» народів: «За білорусами необхідно визнати їх право на самостійне державне життя... підкреслюючи споріднення їх культур та побуту з культурою та побутом українського народу, що вони є нащадками кривичей — членів Київської Русі... Необхідно підпорядкувати їх впливу української культури, маючи на увазі, що вони в майбутньому повинні стати членами української держави та повністю асимілюватися з українським народом. Асиміляція розглядається як нормальний процес регенерації... білоруського народу... В самостійній Українській державі білоруський народ знайде своє врятування, буде мати можливість повернутися в лоно своєї справжньої вітчизни, від якої вони відірвалися після розгрому держави незалежної Київської Русі». Згідно з цією шовіністичною конструкцією «самостійна Україна» візьме під свою «опіку» прибалтійські народи СРСР, а «їх майбутнє буде гарантовано самостійною Україною». Буржуазним націоналістам — вихідцям з Північного Кавказу, які, за словами оунівців, «надали підтримку гітлерівцям, організували добровільні загони для боротьби з більшовиками, масове шкідництво, перехід на сторону німців», «гарантувалося» створення «держави Північного Кавказу», з якою «необхідно буде співробітничати, давати вказівки». Водночас планувалось створення «союзної держави» — Козачизни, що об’єднувала б Дон, Кубань, частину Уралу та Далекого Сходу— «державу від Чорного моря до Тихого океану», «держави Ідель-Уралу» (сучасні Татарська, Башкірська, Марійська АРСР), «державу Сибіру», «державу Турке-стану» (Казахська, Туркменська, Киргизька та Узбецька РСР), «Кавказької країни» (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Щодо сучасної Чехословаччини, то, на думку бандерівців, «чехів потрібно покарати за співробітництво з СРСР в часи війни», зобов’язати, щоб вони порвали
1 Йдеться про так званий антибільшовицький блок народів (АБИ), створений у 1946 р. за ініціативою бандерівської ОУН. АБН блокується з крайньо правими організаціями, антикомуністичними групами, входить у так звану Європейську Раду Свободи — центр антикомуністичних організацій західноєвропейських капіталістичних країн.
302
відносини з Радянським Союзом та викорінили у себе комунізм. Маючи на увазі націоналістичне середовище польського генерала Андерса та польський емігрантський уряд у Лондоні, планувалось, що Польща'Сфіе «винагороджена» за рахунок Росії, тобто отримає повністю східну Прусію, на її користь будуть переглянуті кордони Литви та Білорусії, а південно-західні її кордони можуть бути урегульованими за рахунок Чехословаччини. В оунів-ській інструкції далі наголошувалося «на зверхності» «самостійної» України в указаному «державному» конгломераті — так званому Союзі держав вільних народів, бо ж «національності, зацікавлені в розгромі СРСР... повинні визнати першу роль українців у боротьбі проти більшовиків і в організації нових держав східної Європи».
Отже, «месіанство» на «державницькій» площині свідчить про нігілізм та презирство націоналістичних речників до російського, білоруського та інших братніх народів, про потурання життєвих інтересів народів соціалістичних країн, про космополітичні тенденції українського буржуазного націоналізму. Недарма націоналістичний журнал «Нові дні» (Торонто) беззастережно твердить, що українським націоналістом може вважатися саме той, хто відстоює ідею винищення російського та інших слов’янських народів, «хто заперечує і відкидає існування людства як цілості взагалі, і вважає всі інші нації за погній для своєї». Правда, реакційних кіл Західної Німеччини чи Сполучених Штатів Америки, які ототожнюються буржуазними націоналістами з народом, негативне ставлення з боку останніх не стосується. Націоналістичний журнал «За свободу народів» з цього приводу писав: «Українські націоналісти, користуючись перебуванням на території Австрії та Німеччини, не повинні нехтувати прихильністю німецького народу та відноситись до останніх з презирством та ненавистю... Націоналісти опинилися на одній з німцями стороні, також програли війну і також шукають можливостей реваншу за це... Може настати час, коли німецький народ стане в авангарді нового походу на СРСР і в цьому поході буде мати підтримку з боку англо-американців. На цей випадок націоналісти повинні мати симпатії та підтримку з боку німців, їх прихильність до української нації... повинні рахуватися з їх думкою, з їх реваншистськими тенденціями, щоб у потрібний час німці були з націоналістами, але не проти останніх».
303
Мабуть, відвертіше про «месіанське» підлабузництво українських націоналістів перед світовою реакцією і не скажеш! Один з націоналістичних ватажків — В. Долен-ко, звинувачуючи націоналістичних «співбратів» в тому, що вони шукають «союзників» на третьорозрядник позиціях світової зовнішньої політики, радить, насамперед, використати «приязнь американського народу (світової реакції — Ю. Р.), серед якого ми живемо і працюємо і не відчуваємо ні образ, ні приниження, вільно дихаємо. Ми повинні перевести наші відносини з американським народом в сталу й організаційну форму співжиття й дружби».
Саме врахування позицій «співжиття і дружби» українського буржуазного націоналізму з силами світової реакції дає можливість зрозуміти націоналістичні тлумачення особливого географічного положення України. «Винятковість» України, за твердженням буржуазних націоналістів, полягає в її «межовому» географічному та геополітичному положенні, передусім між Заходом і Сходом. Причому ця «доктрина» «відвічної вісі України» мала конкретне політичне спрямування і полягала, за визначенням Ю. Липи, у використанні «гри головних сил, що діють у Європі», а простіше — у пошуках впливової імперіалістичної сили, яка могла б перетворити Україну, яка, мовляв, завжди тяжіла до буржуазного Заходу в державу-буфер, своєрідний плацдарм, П’ємонт контрреволюції, для придушення революційної Росії, для боротьби проти українських робітників та селян, що виступали за своє соціальне та національне визволення.
Основуючись на так званому географічному напрямі, в соціології Ю. Липа, С. Рудницький, С. Смаль-Стоцький та представники сучасного українського буржуазного націоналізму Д. Андрієвський, Ю. Артюшенко, В. Кубійович та інші намагаються обгрунтувати «винятковість» сукупного українства, точніше — виправдати «відвічну» зрадницьку лінію українського буржуазного націоналізму, знову ж таки геополітичним положення України, її «межовим» географічним положенням між Заходом і Сходом чи між Балтійським і Чорним морями. «Особливість» географічного положення України виявляється в її близькості до «культурної» Європи, у тяжінні «незбагненої української натури» до «натури західної», до західного «вільного світу», у «єдності» міфічного українського «духу» та психіки з західними «взірцями».
304
У сучасних умовах Україна, за розрахунками «українознавча» Ю. Артюшенка, може відіграти таку саму роль, яку відіграє на морській грані Нового і Старого світів Америка. Новітня «українська синтеза» полягає в необхідності єднання України з імперіалістичним Заходом, і передусім із США. «Світ повинен знати,— пише Артюшенко,— що Україна на суходільній грані двох континентів старого світу історично є тим, чим є сьогодні Америка на морській грані цих двох континентів». А далі ще відвертіше: «Україна була і є рівноважником сил і забори-лом проти азійських орд, не допускаючи гегемону азійського континенту над європейським, а посередньо і над цілим світом. На сьогодні роль України є ще більшою, з уваги на величезне значення української еміграції на континенті Америки» *. Отже, йдеться, як і раніше, про «самостійну» Україну як «бар’єр» проти проникнення революційних ідей на Захід, та ще й звертається увага на «заслуги», які мають українські націоналісти в боротьбі проти Радянської влади, проти соціалізму1 2.
Інша група націоналістичних «теоретиків», теж вважаючи, що винятковість українського народу визначається географічним положенням України, кордони проводить не між сходом і заходом, а між північчю та півднем, між Балтійським та Чорним морями. Прихильники цієї «концепції», йдучи слідом за Ю. Липою, вбачають у цій «відвічній вісі» надзвичайну «корисність» для України.
Один із сучасних ватажків буржуазних націоналістів Д. Андрієвський, виходячи з цієї «доктрини», закликає світову реакцію «подбати» про створення «Об’єднаної Європи». Андрієвський присягає, що саме Україна «послужить оборонним валом Європи проти наступу Сходу, розмежує Європу і Євразію», «вивільнить неньку Україну», тобто зробить її «вирішальним чинником» на Заході до послуг світової реакції, «Міністр іноземних справ» емігрантського націоналістичного «уряду» так званої УНРади В. Федорончук, виступаючи в італійській газеті
1 Юрій Артюшенко. Події і люди на моєму шляху боротьби за державу. 1917—1966. Торонто, 1967, с. 144.
2 «Моральний багаж наш великий,— писав про службу світовій реакції С. Петлюра,— не раз давали ми докази нашої політичної чесності і своїх союзників не зраджували. Ми поклали гекатомби жертв і кладемо їх тепер».— «Нова доба» (Відень) від 19 лютого 1921 р.
305
20 48
«Темпо д’Європа», також доводить належність України до Європи з точки зору географічної, етнічної, історичної, політичної і культурної і визначає кордони «Об’єднаної Європи» (зрозуміло, за хворобливою націоналістичною фантазією). Вони окреслюють Білорусію, кавказькі радянські республіки, а Україна, звичайно, мислиться «гегемоном» Об’єднаної Європи.
Націоналістичні прожекти мають багато спільного з «теоріями» німецьких реваншистів і неофашистів про створення новітньої «священної римської імперії», в яку, на думку західнонімецьких професорів Е. Кайзера, Ф. Гаузе, М. Хелмана та ін., увійшли б усі народи Східної Європи, звичайно, крім російського. Зрештою, верхи буржуазно-націоналістичної контрреволюції намагаються в сучасних умовах якомога ближче наблизитись до сил світової реакції, відбити у своїй писанині інтереси монополістичного капіталу з його лозунгами «світового громадянства», «атлантизму», «європеїзму», що служать для обгрунтування необхідності об’єднань типу НАТО, «Спільного ринку» тощо.
Звичайно, націоналістичні тези про міфічну «Об’єднану Європу» є скоріше «державницькими» теоретизуваннями, так би мовити для домашнього вжитку, а точніше — для привертання уваги речників світової реакції до українських буржуазних націоналістів.
Сучасний буржуазно-націоналістичний автор Роман Рахманний визнав, що «месіанські» розмови українських націоналістів є зібранням анекдотів типу «українська проблема є одна з найважливіших проблем світу» тощо. Рахманний наводить, наприклад, висловлювання щодо цього відомого канадського письменника Стівена Лекока: облиште українську еміграцію у спокої, і тоді вона переконуватиме, що «українці перемогли французів у Тра-фальгардській битві», «поклали основу під британську імперію». Рахманний з гіркотою визнає, що Лекок «проглянув нас наскрізь і відкрив наше слабе місце». Автор, зрештою, поставив під сумнів, як вказує Рахманний, «весь наш збірний націоналізм... В ньому затаїлась смертельна слабкість, слабкість національного мислення, без-концепційність», що приводить український націоналізм «до абсурду».
Проте далеко не всі буржуазно-націоналістичні ділки здатні критично оцінити власні дії.
306
Українські буржуазні націоналісти пророкують американському імперіалізму світове панування.
Концепція месіанства привела до обгрунтування «одвічних» «оріентаційних» спрямувань українського націоналізму, до «більш лояльного» ставлення до чорних задумів світової реакції. Маніпулюючи великодержавницькими категоріями, українські буржуазні націоналісти мріють про використання території радянських соціалістичних республік як плацдарм для «походу» на Москву, для розгортання антирадянських підривних дій. В так званому меморіалі УНРади від 31 березня 1953 р. «У справі поширення боротьби проти більшовизму» говорилось: беручи до уваги не тільки всі історичні й політичні умови, а й географічний та економічний стан неросійських республік, «ми неминуче доходимо висновку, що неросійські народи СРСР і їхня територія являють собою найважливішу, найзручнішу й найнадійнішу базу» для антирадянської боротьби, для «розвалу» СРСР Щодо «Вільної України», то віднайдено нову маскувальну формулу для прикриття зрадництва і авантюр українського буржуазного націоналізму — термін «поліцентризм», який буржуазно-націоналістичний автор Р. Рахманний розшифровує як свідчення того, що «покищо ми ще слимаки».
Засади «відпорного» націоналізму шовіністичного гатунку, космополітичні лозунги його свідчать про те, що залежно від політичної кон’юнктури, від стану міжнародних відносин націоналізм час від часу змінює свої ідеологічні позиції, йдеться, зокрема, про роздування в історичному аспекті націоналізму та про експлуатацію в своїх інтересах патріотичних почуттів мас; про взяття на озброєння відвертого шовінізму та людиноненависництва— відкритого зрадництва національних інтересів в ім’я «своїх» інтересів.
Нарешті, ще про одну рису, яка, на думку буржуазних націоналістів, властива «українській спільноті» і свідчить, мовляв, про «зверхність» українського народу. Його світогляд перебуває нібито в єдиному річищі із світоглядом «вільного світу», бо ж він грунтується на «універсальній»
* Цей «меморіал» підписали «президент» УНР в екзилі, тобто у вигнанні М. Лівицький, «прем’єр» С. Довгаль та від «уряду» так званої Грузинської демократичної республіки В. Гегечкорі.
307	20*
ідеї націоналізму, цього «світового феномену історії», на противагу колективізму росіян, ідеології інтернаціоналізму, зокрема його «російському варіанту». «Український націоналізм,— зазначає Ю. Артюшенко,— діяв уже в усіх попередніх державних змаганнях та виконував ту саму роль і змагався за цю ж саму мету, що й тепер, та, на жаль, і тоді і тепер, він не був уповні ясно усвідомлений нашими батьками, дідами, прадідами», і тому українська нація не могла довго вдержатися «у колі вільних народів» (тобто в часи існування Центральної ради, гетьманщини та Директорії.— Ю. Р.).
За абстрактними теоретизуваннями українських буржуазних націоналістів криються підступні наміри зобразити ідеологію українського націоналізму як ледве не «національну ідеологію» українського народу, тобто видати сукупність ідей та уявлень, що мають на меті обгрунтування інтересів української великої та дрібної буржуазії та її виразників в сучасних умовах — націоналістичного середовища за кордоном,— за світогляд української нації. Це їм треба, зокрема, для того, щоб довести, ніби ідеї українського націоналізму викристалізувалися ще в IX ст. в період утворення «української держави» — Київської Русі. «Український народ виплекав у собі ідею українського націоналізму,— твердить Ю. Артюшенко,— з якої вже зроджувалася воля всіх племен творити націю на спільному для них ідеалі — стати справжнім суверенним господарем своєї землі в центрі суходолу старого світу, на грані Сходу й Заходу».
Прагнення довести, що буржуазний націоналізм виник ще в добуржуазну, навіть у дофеодальну історичну формацію, плутанина понять «народність» та «нація» має на меті обгрунтувати насамперед «універсалізм» українського націоналізму, який занурений, мовляв, у «сиву давнину», має свої «історичні корені», тобто нібито ідеологія відчуження народів, світогляд упередженості між націями має свою «переємність» та «тяглість» з «давніх давен».
Проте конкретно-історичні факти свідчать, що справжні творці історії — трудящі маси — шукали шляхи, якими приходять різні національності до дружби і єднання. Між трудящими різних національностей не було причин для ненависті та неприязні. Саме тому ні одна нація не несе відповідальності за ту ворожнечу, що її намагалися
308
розпалити між народами експлуататорські класи. Світогляд, скажімо, українського народу формувався в ході спільного відстоювання Вітчизни від іноземних загарбників, у процесі рішучої відсічі всім, хто зазіхав на рідні землі. Співдружність народів нашої країни складалася у спільній боротьбі як проти царського уряду, так і проти «своїх» експлуататорів. Дороговказом для українського народу стали славнозвісні ленінські слова: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови» Ч Як зазначав В. І. Ленін, національна самосвідомість українського народу зростала саме в процесі боротьби між націоналізмом Центральної ради і Радянською владою, що здійснювалася на началах пролетарського інтернаціоналізму. Вже з часів німецької окупації періоду громадянської війни, писав В. І. Ленін, «більшовизм на Україні став свого роду національним рухом»1 2.
Націоналістична доктрина «зверхності» української нації на основі її «тяглості» мала на меті також утвердити «національне» підложжя «виразників української національної ідеї» — націоналістичних псевдоурядів (Центральної ради та Директорії), що, мовляв, уособили собою виняткову місію українського народу та ледве не мріяли «створити ідилію міжнародного співжиття і братерства». Та справжню суть політики націоналістичної Центральної ради, що здійснювала «синтез» українського націоналізму, змушені визнати і націоналістичні «теоретики». Одні з них вбачають причину банкрутства націоналістичного «державницького» ідеалу в тому, що робітники і селяни України не були чутливі на «українські політичні ідеали», інші, як, скажімо, Володимир Винниченко, зазначали, хоча й з запізненням, що політика Центральної ради «розійшлася із своїми масами», що замість боротьби з поміщиками і буржуазією «ми підтримували, закріплювали, захищали панування цих класів на Україні».
Концепція «тяглості» або «переємності» українського націоналізму, будучи своєрідною варіацією ідей про «суцільно-демократичну», «єдину» націю, базується на тих самих фальшивих, антинаукових, реакційних засадах.
1 В. І. Ленін. Твори, т. 20, с. 14.
2 В. И. Л е н и н. Полн. собр. соч., т. 36, с. 483.
309
В свою чергу український націоналізм ніколи не був єдиним з точки зору його класових функцій. Окремі націоналістичні «партії», організації та групи, що діяли колись на Україні, в своїх програмних постулатах відбивали інтереси українського поміщицтва та капіталістів, дрібно-буржуазних прошарків населення, передусім — куркульства, та захищали ці інтереси в своїй практичній діяльності. У довоєнний період на противагу українській прогресивній еміграції за кордоном функціонували так званий гетьманський табір з його орієнтацією на реставрацію поміщицької власності з монархічним устроєм; організація українських націоналістів з лозунгом провідницької диктатури та культом українського Муссоліні чи Гітлера; петлюрівський табір так званої УНР з проповіддю утвердження «свого», «вітчизняного» капіталізму. Спорідненість різних відламків українського «організованого» націоналізму не заперечувала «окремішного» обгрунтування політичних прагнень жовто-блакитних недобитків за кордоном щодо розчленування Радянського Союзу. Звідси наявність «своїх» «партикулярних», «окремішних» «ідеологів» (В. Липинський у гетьманців, Д. Донцов в ОУН, С. Петлюра в УНР, Н. Григор’їв та М. Шаповал в УПСР тощо), взаємного відкидання «теоретичних вартостей» споріднених, зрештою, ідеологічних постулатів окремих націоналістичних груп. Звідси ж поява так званого українського монархізму та фашизму, українського «національного соціалізму», а в теперішній час — навіть українського «націонал-комунізму».
З метою якось приховати відвертий шовінізм та людиноненависництво сучасне націоналістичне середовище за кордоном змушене подекуди навіть відхреститися від згадки про націоналізм у своїх програмах, навіть у назвах своїх організацій. Крім трьох відламків колишньої єдиної ОУН (34 ОУН, ОУН(м) та ОУН(з)), жодна націоналістична група за кордоном не виступає під відвертими лозунгами «класичного» українського націоналізму. Йдеться, зокрема, про «консервативне середовище» (тобто так званий союз гетьманців-державників), «демократичне» або «революційно-демократичне» середовище (основні «партії» так званої української національної Ради — УНРади). Останні, дотримуючись основних ідейних засад українського націоналізму, відображають, мовляв, «революційно-демократичний», «демократичний» або навіть
310
«соціалістичний» світогляд «сукупного українського національного типу».
Концепцію «тяглості» «української національної ідеї», тобто ідеології українського націоналізму, змушені раз у раз відкидати і самі націоналістичні речники. Так, у 30-х роках ватажки ОУН відкинули ідеологічні конструкції свого недавнього «апостола» Д. Донцова, взявши за «ідейну» основу «інтегрального націоналізму» теоретичні викладки М. Сціборського, Ю. Вассияна, Д. Ан-дріевського, Я. Оршана та ін. Спочатку ОУН, а потім петлюрівська УНР піддали «анафемі» таких ідеологів українського буржуазного націоналізму, як Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. І якщо сучасна УНРада не без того, щоб при нагоді згадати Грушевсько-го та Винниченка, то представники «чистого націоналізму» за кордоном оунівського зразка вбачають у колишніх «велетнях національного духу» хіба що не зраду ідеалів українського націоналізму.
Михайло Мухін, наприклад, вбачає негідність Грушев-ського в тому, що поряд з обгрунтуванням останнім «теорії» винятковості української нації, «відмінностей» шляхів розвитку українського народу від історичних шляхів російського та інших братніх народів в деяких роботах Грушевського (особливо періоду після закінчення громадянської війни) зустрічаються думки, що суперечать його ж власним концепціям і, природно, концепціям українського націоналізму. Так, у статті «Вигов-ський та Мазепа», тлумачачи перемогу Російської держави над шведськими загарбниками як нібито поширення імперіалістичної політики Москви, Грушевський вказує на «великоруський світ» як «найбільш близький, тісно пов’язаний культурною спільністю, історичною традицією, спільною спадщиною Києва», на «внутрішні моральні зв’язки», що властиві «російським народностям» >. Відбиваючи погляди так званої закордонної делегації УПСР, М. Грушевський писав в 1920 р.: «Ми відкидаємо боротьбу з Радянською Росією, комуністами-більшовиками, явну і тайну: тактику збройних повстань та політику підриву зсередини. Ми навчилися цінувати у більшовиках керівників світової революції. Ми повинні доходити до добро-
1 «Літературно-науковий вісник», 1909, IV, Львів, с. 427—428.
311
сусідських доброзичливих відносин з нею (Радянською Росією.— Ю. Р.) навіть ціною власних поступок»1. Ми не маЄмо можливості спинятися на аналізі причин, внаслідок яКИх Грушевський в 1924 р. повернувся на Україну. Нас в даному випадку цікавить та обставина, шо представники сучасного українського націоналізму намагаються відхреститися від своєї «старої» ідеологічної «еліти», не можуть простити своїм недавнім кумирам «зради». Звідси критика Грушевського «як опортуніста до мозга костей», «блудного діда» або ж навіть як «агента Москви»; відмежування від української «демократично-соціалістичної» інтелігенції, тобто поміркованої ліберальної буржуазії, яка, мовляв, не зрозумівши «духу» «української національної революції», орієнтувалася на Росію.
Представники бандерівського угрупування за кордоном Виступають і проти іншого націоналістичного «апостола» Володимира Винниченка. (В. Винниченко в 30-х роках виступив з визнанням України як «радянської, соціалістичної, індустріальної», з обвинуваченнями на адресу С. Петлюри, А. Лівицького та інших ватажків петлюрівського табору за кордоном. Ці свої погляди він виклав у книжках «Поворот на Україну», «За яку Україну», «Заповіт борцям за визволення». Звичайно, такий поворот не до вподоби сучасному націоналістичному середовищу за кордоном.) На їх думку, «соціалістів» на чолі з Вин-ниченком треба назвати відкрито їхнім дійсним політичним іменем: «руїнниками української державності», «зрадниками» інтересів «української визвольної ідеї» та «апологетами російського босяцтва».
Для бандерівської 34 ОУН та деяких інших націоналістичних організацій за кордоном «зрадниками» є українські націонал-уклоністи, що були викриті в свій час на Україні — М. Хвильовий та Шумський та навіть ватажки «партій», що входять до «демократичного» «блоку» націоналістів— Іван Багряний, Микола Лівицький, Панас Феденко та ін. В свою чергу, намагаючись прикрити своє людиноненависництво та шовіністичну спрямованість, представники націоналістичної еміграції, вихідці із східних областей України змушені визнати Д. Донцова,
’ М. гр ушевський. Українська партія соціалістів-революціо-нерів та їх завдання. «Борітеся — поборете», ч. І, 1920, вересень, с. 48.
312
51. Стецька, С. Ленкавського та інших бандерівських речників виразниками «зоологічного націоналізму», «шовіністами, людожерами», що паплюжать, мовляв, перед «українською спільністю» «справжні українські дороговкази». «У правдивому світлі показали себе... ті партійні об’єднання,— писала з цього приводу бандерівська газета «Шлях перемоги»,— що були створені штучно, без ідейного грунту, дуже часто тільки для кон’юнктури. Ці об’єднання тепер самі себе поїдають, компрометують не тільки себе, але навіть ім’я українців серед чужинців. А найди-вовижніше є те, що вони цю взаємну гризню, обкидуван-ня болотом своїх вчорашніх партнерів приховують, а розпинаються на загальну українську консолідацію... Цією спекуляцією вони намагаються приховати своє неробство, нездібність та хочуть перекинути вину за невдачі на свого політичного противника» В свою чергу, як свідчить газета «Український самостійник», ватажки УНРади на одному з своїх засідань у 1950 р. заявили, що «ОУН є типовою фашистською організацією, яка створилася на взірець гітлеризму, перебрала цілковито нацистську ментальність... вся її робота це скандальна отаманія і ганебна махновщина... Сама ОУН це спадщина нацизму і наслідування божевільного Гітлера».
«Переємність» та «тяглість» ідей українського буржуазного націоналізму, за свідченням самих націоналістичних авторів, вилилась «в глибоку кризу політичну, до якої долучається ще й криза моральна. І здається, що джерелом кризи політичної є таки криза моральна, зокрема політичної моралі», існуючий маразм політичної думки серед українських націоналістів на еміграції. Звідси визнання, що український націоналізм «котиться по похилій площині», бо ж націоналістичні «провідники» перестали вірити в себе, «втратили національну самовпевненість», а їх віра в слушність «загальнонаціональної» ідеї «є тільки паперовою декларацією, вартою стільки, скільки варто папір, на якому ця декларація написана»1 2. Проте, намагаючись втриматися на поверхні, буржуазні націоналісти, знову ж таки вдаючись до «месіанських» кличів, шукають
1 Цит. за: Марко Терлиця. Націоналістичні скорпіони. К-, 1963, с. 195.
2 Т а м же, с. 190, 194, 195.
313
«національного спільника» серед імперіалістичних кіл Заходу.
Націоналістичні ідеї про спорідненість українського буржуазного націоналізму з Ідеями «всяких здорових націоналізмів» приводять націоналістичних авторів до відвертого визнання свого «месіанства» як пристосування ідеології та практичної дії інтересам світової реакції. Ю. Артюшенко, наприклад, іменує відвертим зрадництвом навіть ідею шукання спільного шляху з народами світу для створення нової системи морально-політичних відносин, шанування національних і господарських інтересів, відвертості й глибокої етики в міжнародних відносинах для загального добра. «Це диктує нам,— пише Артюшенко,— і геополітичне положення України. Також диктує це й українська глобальна політика, що йде через найдалі висунений на захід форпост Карпатську Україну, через надалі висунуті на Схід форпости — Сірий та Зелений Клин та через розпорошених по всьому світі українців і лучить проблеми центру суходолу Старого Світу — України з проблемами всього світу». Тому завдання націоналістичного середовища за кордоном полягає, по-перше, в проведенні «мобілізації психічно близьких і прихильних до наших ідеалів народів, які в недавньому минулому не були нашими історичними ворогами і мають з нами спільні інтереси»; по-друге, в тому, щоб «перебрати на себе місію духовної, ідейної і морально-політичної перебудови оточуючого нас світу, по якому ми розсіяні, для здійснення своєї місії».
На практиці подібного роду «месіанські кличі» проявляються у більш прозаїчному способі — будь-що пристосуватися до сучасної політичної кон’юнктури, до вимог і потреб ідеологічних диверсій Імперіалізму, до її спроб перенести центр ваги підривної роботи на територію Радянського Союзу, і в тому числі Української РСР.
Люта ненависть до трудящих Радянської України і всього Союзу РСР, їх історичних здобутків на шляху комуністичного будівництва, страх перед переможною ходою ідей комунізму — все це нерозривно пов’язало націоналістів із силами міжнародної імперіалістичної реакції та мракобісся. Український буржуазний націоналізм формувався та паразитує зараз як підступний ворог українського народу. Саме про це свідчить буржуазно-націоналістичний варіант «теорії еліти».
РОЗДІЛ V
«ТЕОРІЯ ЕЛІТИ» ТА її БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ЕПІГОНСТВО
СУБ’ЄКТИВНО-ІДЕАЛІСТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ІСТОРІЮ ЯК ПРОЯВ АНТИНАРОДНОЇ ПРИРОДИ УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Концепція «месіанства», або «зверхності» сукупного українства, спроби піднести «свій» народ над іншими народами були, зрештою, дальшим поглибленням горезвісної псевдотеорії «суспільства національної гармонії» в середовищі української нації, підкріпленням основоположної тези про «єдність» в ній (а в дійсності полярних) антагоністичних сил — пригноблювачів народних мас та підневільного люду.
Інтернаціональній єдності пролетарів та всіх експлуатованих різних національностей, з одного боку, протиставлялись лозунги «Пролетаріат нації пануючої й поневоленої — це дві кляси з неподібними інтересами», «нація вище кляси»; з другого — робилися підступні спроби з допомогою месіанських ідейок будь-що посварити український народ з російським, білоруським та іншими братніми народами, використати «месіонізм» як своєрідну, ледве не підбадьорюючу вакцину, що замість явно антинародної буржуазно-націоналістичної соціально-економічної платформи могла б «об’єднати» різні прошарки українського населення з допомогою міражу його «зверхності». Проте останнім часом у «теорії» суспільства національної або ж класової «гармонії» намітилася глибока тріщина. Дальше «поглиблення» відверто расистських, фашистських ідейок «месіанізму» є разом з тим певним запереченням концепції «месіанства» українського народу в тому розумінні, що віднині «зверхність» вже не «стала» риса всього народу, але передусім винятковість, месіанство так званої справжньої національної субстанції українства з її «здоровим національним егоїзмом» або інакше — української «добірної», національної «еліти».
315
«Визначальною» ж ознакою національної спільності людей є, мовляв, наявність в ній «визначних осіб», «героїв», без чого нація взагалі не може бути нацією. Я. Стецько намагався, наприклад, довести, що «еліта — провідна верства — це явище вічне, як вічне поняття нації». Отже, за Стецьком, «еліта» ніколи не може загинути, а мусить жити безперервно, бо в противному випадку не існувало б і самої нації. І далі: «націю творить її еліта, зі смертю еліти — гине нація». Українські буржуазні націоналісти повинні «змагатися... за тип українця-володаря в світі».
Проте введення в «знали» буржуазно-націоналістичної псевдотеорії націй такої ж псевдотеорії — «еліти» виходить далеко за межі національної проблематики, і безпосередньо пов’язано з суб’єктивно-ідеалістичним підходом до історії, до проблем суспільного розвитку, прогресу людського суспільства, з антинародною сутністю українського буржуазного націоналізму, що завжди проявлявся як ідеологічне знаряддя буржуазії для охорони її при-вілегій на експлуатацію «своєї» нації.
Загострення на сучасному етапі загальної кризи капіталізму з об’єктивною необхідністю веде до посилення реакційних рис всієї буржуазної ідеології, і в тому числі ідеології та політики українського буржуазного націоналізму як одного з її проявів. Страх перед революційним рухом народних мас, перед зростаючою самовідданістю трудящих в боротьбі за своє соціальне та національне визволення примушують ідеологів експлуататорських класів підновляти теорії, які відкидають вирішальну животворну роль трудящих у суспільному розвитку, розробляти антинаукові концепції, які виправдовують «природний» поділ суспільства на правлячу еліту та підпорядкований їй «народний субстракт». «Поміщики, аристократи, промисловці, банкіри, вище духовенство, воєнщина,— пише англійський Історик Д. Флемінг,— магнати усіх мастей ніколи не могли позбавитися страху, що їх власні робітники та селяни зможуть за прикладом росіян почати соціальну революцію» *.
Відкрито антинародний характер буржуазної «теорії еліти» цілком влаштовує й сучасний український буржуазний націоналізм, який, базуючись на антинаукових
1 В. Р1 е т і п ТЬе Соїд ^¥аг апд Нз Огі^іпз, Ьопдоп, 1961, р. 84.
316
ідеалістичних концепціях суспільного розвитку, в «ідейному» плані є еклектичним поєднанням різних реакційних доктрин, поширених в капіталістичних країнах Західної Європи та Америки, що в свою чергу здатні лише на епігонське дублювання антинаукових положень ідеалістичних концепцій минулих століть.
Саме з допомогою цих ідеалістичних теорій історичного процесу представники українського буржуазного націоналізму силкуються довести право на існування різних уламків буржуазно-націоналістичної контрреволюції за кордоном, зображаючи їх як ледве не «виразників національного єства», «справжнього субстрату нації» на противагу українському народу, що завжди був, в уяві націоналістичних безбатченків, «аморфною», «сірою плебейською масою», «невиразною стихією» та «півскотами».
Страх перед народом, перед українськими трудящими масами, спроби виправдати панування над ними невеликої групи експлуататорів, утримати народ у покорі були властиві українському буржуазному націоналізму з мо-мента його зародження до наших днів.
Лейтмотивом буржуазно-націоналістичного варіанту «теорії еліти» є пропозиції насамперед відмовитися від «апофеозу черні» — цього, за їх словами, «прокляття епохи»; перемогти «голоту». Сучасний буржуазно-націоналістичний автор 3. Пеленський ще в 1935 р. відверто писав: «Король Голота все знову і знову буде вибухати своїми примхуватими бунтами.., буде струшувати в болото провідників... Знаємо це все. І переможемо це все. О, так, ясновельможного Короля Хамоса переможемо!» 1
За висловом буржуазно-націоналістичного діяча Б. Галайчука, «демократичне щастя — суспільна катастрофа», а «шал демократичної фурії» поробив велике спустошення в українській культурі. Чому ж так? Бо — «відгородив її від вищих суспільних верств (експлуататорських.— Ю. Р.), не дав їм на неї впливати, ані нею користуватися». Адже трудящі маси це, мовляв, «чернь з її горілкою, дьогтем», і завдання полягає в тому, щоб «визволитись від тяготіння до низів»1 2. Бо ж, згідно з Донцовим, горе нації, що плекає культ низів, а не ідеал
1 «Шлях нації», 1935, № 6, с. 16.
2 «Вісник», 1933, ки. І, січень, с. 35, 36, 42.
317
верхів, сутність якого полягає в тому, щоб перед їх авторитетом «принишкнути».
Слідом за ідеологами буржуазії речники українського буржуазного націоналізму силкуються довести, що хід історії, історичний розвиток визначаються не справжніми творцями історії — народними масами, а волею провідної верстви нації, «лицарями хреста і меча», тобто все тієї самої провідної «еліти», яка, мовляв, єдино здатна виробити «ідеї-дороговкази» для народного «болота» та повести його «куди потрібно». «Наказом XX століття,— писав уніатський «провідник» М. Конрад,— є зібрати нову, енергійну, ентузіастичну еліту і поставити її під провід свідомих та характерних вождів та пхнути маси до чину, до рішучої та побідної боротьби» Ч
Б. Крупницький, один із «основоположників» тези про «європейськість» української нації, висунув як головне завдання «історичної думки» української еміграції — «довести природню європейськість України, її саморозу-мілу приналежність до європейської культури» та «включити Україну в загальне русло європейського історичного розвитку». Узагальнивши основну спрямованість націоналістичної історіографії, він дійшов висновку, що, скажімо, «народницькому» напряму від Куліша і Костомарова, Антоновича і Грушевського все ж було властиве свідоме протиставлення народу і еліти: «брався в оборону народ і осуджувався провід». Щодо «державницького напрямку» з його речниками — В. Липинським, С. ТомаШівським та Д. Дорошенком, то їх кредом було боронити «обвинувачену і засуджену народниками українську еліту принаймні в певні періоди історії і певні її часи» (шляхту часів Хмельниччини, старшину і т. д.). Той самий Крупницький змушений був визнати, що «народники ставили в основу народ, бо ж еліта була чужою, змосковленою або споляченою, а становлення нації вони пов’язували з провідною роллю невеличкого гурту інтелігенції. Для державника важливе було не те, що зроблене було для народу, а тільки те, що зручно було для держави та її розбудови. Тут увага звертається на тих, хто заслужився для державного будівництва України», а такими були, згідно з Крупницьким, окремі «видатні» індивіди, а не маси. Насамперед це ті, що стояли на «відповідальних
1 М. Конрад. Націоналізм і католицизм. Львів, 1934, с. 6.
318
постах», гетьмани, старшини. «Державники,— вказує Крупницький,— зайнялися свого роду реабілітацією еліти. З державницького штандпункту Липинський довів, що широкі «кадри» української шляхти повинні бути реабілітовані, бо вони брали участь в державній боротьбі Хмельницького. Ніхто не заперечить, що й старшини XVIII ст. були головною опорою ще існуючої української державності. Народники вилучили в своєрідний спосіб еліту (або більшу частину) з народу, вважаючи елементом чужим, ненародним або й протинародним, в усякому разі з ворожими народу соціальними тенденціями, а державники, не заперечуючи соціальних антагонізмів, втягували еліту в поняття нації — народу, ставлячи і для еліти, і для народу одне завдання — державу».
Ми не ставимо собі за мету детально розглянути подібні висловлювання, тим більше, що підтекст «народницької» історіографії та «народництва», «державницької шляхти та старшини» розкрито в працях радянських дослідників Тут хотілося б звернути увагу насамперед на так звану європейськість націоналістичної історіографії, зокрема на те, що використання нею порівняльно-соціологічного методу згідно з феноменологією Гусерля (на основі «безконечності»1 2) приводить до цілковитого запозичення не тільки загальних методологічних засад буржуазної філософії та соціології, а й напрямів досліджень, підходу та певних, реакційних висновків буржуазних «шкіл». Йдеться про використання українським націоналізмом ідеалістичних теорій історичного розвитку «старої» та «новітньої» буржуазної соціальної філософії, що відкидають чи спотворюють роль народних мас в історії.
К. Маркс і Ф. Енгельс відзначали, що ідеалістичне тлумачення ролі народних мас в історії є лише спекулятивним наслідком вчення про протилежність духу та матерії, тобто ідеалістичного розв’язання основного питання філософії. «Відкрите паном Бруно відношення «духа» «маси»,— вказувалося в роботі «Святе сімейство»,— насправді є не що інше, як критично-карикатурне
1 Див.: В. Ю. Єв докиме нко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму.
2 Цей підхід дав можливість Крупницькому говорити про спорідненість між козацькими організаціями і рицарськими орденами Західної Європи, зокрема німецьким орденом.
319
завершення гегелівського розуміння історії, яке, в свою чергу, є не що інше, як спекулятивний вираз християнсько-німецької догми про протилежність духа і матерії, бога і світу. В межах історії, в межах самого людства цій протилежності надається той вираз, що небагато обраних індивідуумів як активний дух, протистоять всьому іншому людству як неодухотвореній масі, як матерії» Від гегелівського принципу саморозвитку ідеї до культу мислення і перетворення процесу пізнання в деміурга світу — такою є внутрішня логіка теоретичних розмірку-вань буржуазних вчених-ідеалістів, що неминуче призводить до антинаукової концепції відкидання творчої ролі народних мас і водночас до абсолютизації ролі окремих осіб в розвитку суспільства1 2.
Якими ж аргументами користувались та й продовжують користуватися буржуазно-націоналістичні автори для обгрунтування «своєї» псевдотеорії «еліти»? Все тією ж антинауковою аргументацією, якою обслуговувалися й інші «самостійницькі» доктрини. Передусім пропагандою різного роду соціал-дарвіністських ідей, «доказами» типу: історія є, зрештою, «історією сильних волею одиниць, що зазначилися в житті», проявом «космічної волі», відображенням «божественної справедливості», «волі творця». Отже, покликанням «творчого таланту, генія є заспокоїти тугу» українських націоналістів за їх консервативними ідеалами, а також — шляхом спокійного аналізу приглядатися пильно на небі до знаків, що визначають появу «провідника», «щоб як тільки появиться на небі благовісна зоря... ми могли привітати нашу радість, наше щастя ладаном...». А покищо — «розпалити тугу за героєм духу і він з’явиться» 3.
Далі, роль «еліти» як прояв «творчої функції» народу обгрунтовується заяложеною тезою про постійну конкуренцію, ворожнечу та нещадну боротьбу між націями, про перемогу «сильної» нації над «слабкою» як «єдино-правильної картини світу». За сучасним буржуазно-націоналістичним автором О. Кульчицьким, «зорганізоване насильство, яким є війна, випливає із самої суспільної вдачі людини». Головною функцією війни є завжди втри-
1 К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 2, с. 89—90.
2 Див.: В. В. Денис о в. Страх перед народом. М., 1968, с. 17.
3 Літературно-науковий вісник, 1926, кн. III, с. 295.
320
’мувати людство на визначеній йому дорозі непостійності, в умовах якої більш сильніша нація, що має «своїх кер-маничів-хорунжих народу», може «накинути» свою волю «слабшій» нації *.
Характерною особливістю сучасної буржуазно-соціальної філософії є апеляція до найбільш аморальних і реакційних теорій недавнього минулого, пристосування їх для обгрунтування «новими засобами» ідеологічного походу проти миру, свободи та незалежності народів, проти величних ідей пролетарського інтернаціоналізму. Не залишився осторонь «магістрального» розвитку буржуазної ідеології і український буржуазний націоналізм, який, завжди йдучи за «чужими» філософськими та соціологічними «ізмами», давно став на шлях апологетики людиноненависницьких ідей Ф. Ніцше з їх відкиданням суспільного прогресу, ірраціоналізмом та волюнтаризмом. «Самобутня» буржуазно-націоналістична «теорія» так званого елітизму є, зрештою, «національною» модифікацією думок Ніцше, що головним рушієм історичного розвитку є нібито нічим не обмежена воля до влади одиниці, або надлюдини, яка спирається у своїх діях не на інтелект, не на розум, а на інстинкт. «Свідомість відіграє другу роль,— писав Ніцше,— вона є майже індиферентною, зайвою, засудженою, може зникнути і заступити місце найбільш повному автоматизму» 1 2. Пізнання приносить людству найгірші наслідкт, бо ж «вбиває дію, для дії необхідно покривало ілюзії» 3.
С. Ф. Одуєв відзначає, що, відмовляючи розуму в праві на суверенне існування, Ніцше ставить над ним тіло, життя, інстинкт та інтуїцію. Звичайно, це щось більше, ніж критика буржуазної раціональності чи політичне перебільшення, це звинувачувальний вердІкт людському інтелекту, його здатності зрозуміти, пізнати та переформувати світ на розумних началах4. «Боги, герої і догми здобувають признання, не будучи предметом дискусії. Як тільки вони стають цим предметом, вони втрачають свою міць. На раціональній логіці збудовані всі форми
1 «Шлях нації», 1936, № 3-4, с. 153, 167, 169.
2 Ф. Ницше. Воля к власти. Собр. соч., т. IX, М., 1910, с. 242—243.
3 Ф. Н ицше. Рождение трагедии. Собр. соч., т. І, М., 1912, с. 69.
4 Див.: С Ф. Одуєв. Тропами Заратустрьі, с. 47.
321
21 48
нашого знання, а саме — точні науки. Але логікою чуттєвою і містичною будуються наші вірування, себто чинники поведінки одиниці і народів... Догми заволодівають ними через нації, які вони зроджують, але ніколи через розумовання, яке вони подають. Вони тріумфують ломимо своєї нелогічности». Це не вислів Ніцше, а витяг із своєрідної «біблії» українського буржуазного націоналізму, якою був «Націоналізм» Д. Донцова.
Отже, ідеологичні постулати українського буржуазного націоналізму, зокрема вихідні позиції його «теорії еліти», базуються передусім на ніцшеанському культі сильної особи, надлюдини. За еталон, вихідний «штадс-пункт» взято відношення до трудящих мас, до народу як до «стада», до «черні», відкидання ідей про соціальну та й національну рівність у суспільстві. Адже, за Ніцше, «рівність всіх — кричуща суперечливість, бо при цьому видатним людям доводиться ставати надто марними» !.
Д. Віконська, наприклад, йдучи за Ніцше, наголошувала на тому, що «коли якраз зрозуміємо конкретну нерівність нас усіх» в умовах «маєстату нації», тобто «конечність беззастережного послуху своїй владі, тоді на місце сентиментального патріотизму виросте в нас героїчний націоналізм». Сказано досить відверто, на що не завжди відважуються зараз сучасні буржуазно-націоналістичні автори.
Князі, володарі, гетьмани, шляхта, бояри, аристократія взагалі — ось хто, на думку ідеологів українського буржуазного націоналізму, «творить» націю, «визначає» її культуру, «національне ег£о». Апофеоз «черні» став, за Віконською, «прокляттям епохи», перешкодою на шляху «нормального національного «розвою», якоюсь «понурою», «безбожницькою» традицією і лише «крізь померки віків продирається до нас сяйво... київських володарів, надійних керманичів».
А Р. Єндик в типовому для українських націоналістів «ключі» пише: «великим панством, князями й боярами пишалися ми... Де нині наші парчі, де наші кармазини?» І пояснює — виникла, мовляв, «демократія бродників, коромольників і козаків-голот», з’явилась в українського народу туга за рівністю та свободою... «Геть з Вами!..
1 Ф. Н и ціп е. Собр. соч., т. IX, СПб., 1910, с. 85.
322
будьмо завжди проти юрби-голоти, бо вона є протинарод-ницька». Отже, «юрба є темна і тупа... маймо відвагу залишитися варварами!.. Хай стають зразками колишні боярині». Що ж до рівності, то Єндик вважає, що такого поняття взагалі не існує, «хіба як вирівнювання до по-зему, до опростачення», а держава — це «струнка піраміда» все тих же горезвісних «станів», в якій передусім треба «перед найліпшими упокоритися». Яким же чином? Модель так званої самостійної України уявляється Єнди-ку так: селянство — надолі, провідники — вгорі, а між ними розложені всі стани, яких «лучить взаємно велика пошана, кров предків і гони до далеких мет».
«Теорія еліти», будучи безвартісним дублюванням відповідних схем буржуазної реакційної соціальної філософії, тою чи іншою мірою розроблялася «адептами» різних відгалужень українського буржуазного націоналізму, в тому числі й сучасного, які користувалися штампами, стереотипними запозиченими «аргументаціями» філософського, історико-філософського, історичного, соціологічного чи економічного порядку. Особливу «наснагу» дало буржуазно-націоналістичним авторам «творче» використання соціал-дарвіністської аргументації реакційних буржуазних соціологів типу Л. Гумпловича та Л. Вольт-мана: «На основі чисто морфологічних та фізіологічних міркувань,— твердив Л. Вольтман,— ми повинні ось чому прийти до висновку, що великоросла, з великим черепом людина, з фронтальною доліхоцефалією і світлим пігментуванням,— отже, північноєвропейська раса,— буде самим досконалим представником людського роду і вищим продуктом органічного розвитку». І далі, підганяючи різні суспільні класи під надуману схему, Вольтман стверджує, що на Україні «дворянство і нижче населення створюють два антропологічні типи, із яких перший відрізняється переважно більшим ростом і більшими розмірами голови» !.
Націоналістична «елітарна школа», виходячи із своїх загальних засад «національної гармонії» в «єдиному національному органічному організмі», не наважилась бути такою відвертою, як Л. Вольтман. В «загальній» псевдо
1 Цит. за: З А. Б а гра мов. Национальньїй вопрос и буржуазная идеология. М., 1966, с. 18—19.
323
21*
теорії йдеться про «єдиний» «український національний тип», який свідчить насамперед про «окремішність» та «винятковість» українського народу в цілому. Проте, коли робиться вихід вже на «теорію еліти», все, так би мовити, стає на свої місця. Хто перечить, що нема расового плебсу, твердив у 1935 р. донцовський «Вісник», плебсу, що живе тільки собою і заспокоюванням фізіологічних потреб, той або сам плебей, або непоправимий оптиміст. «Всюди і в кожному етапі є... «компактна більшість», як верства — є споживачі того, що «бог дасть»... є споживачі того, що створили люди, які «плодять і родять»... Всюди є компактна більшість, з одного боку, а з другого — люди — творці — шляхетний тип людини... се дві раси навіть подекуди в антропологічному значенні» В наші дні такий буржуазно-націоналістичний автор, як І. Рибчин, твердить, що стосовно українського козацтва, то старшина була «вищою расою», а рядові козаки — «нижчою»1 2.
«Вищість» псевдонаціональної «еліти» обгрунтовується і таким расистським аргументом, як кров. Адже, як сказано у передмові до книжки О. Близька «Серце і вогонь» (Краків, 1942 р.), «еліта» має так звану заліз-няцьку кров, а «вищий хімічний склад цієї субстанції мав свої власні права, які гнали її із сліпою біологічною силою, але з якоюсь божеськи мудрою закономірністю, до однієї мети...— істот, в яких та кров шумувала», істот, які «були покликані від природи до кипучої діяльності».
«Вибраність», месіанська роль «еліти» полягає далі в «європейському світовідчуванні» українських можновладних верств, у космополітичній природі українського буржуазного націоналізму. Д. Донцов недвозначно наголошував на тому, що «цілою нашою культурою І історією — ми кусник окциденту, цілий уклад нашого життя, все се кість від кості окциденту (Заходу.— Ю. Р.) і його культури». Саме під цим кутом зору й доцільно, на наш погляд, розглядати тезу про так звану вестернізацію, або узахіднення українського «національного ег^о». При такому підході стає, зокрема, більш зрозумілою донцов-ська сентенція: «Те, що я писав передруковувалося не
1 Цит. за: М. М. Олексюк. Боротьба філософських течій на західноукраїнських землях у 20—30-х роках XX ст., с. 267.
2 Такої самої думки дотримується й Р. Єндик, вважаючи князів, «володарів» людьми з «тілом ширококостим, міцної будови».
324
раз в європейських журналах (зрозуміло яких.— Ю. Р.), як близьке і своє» Ч А як же бути тоді з українським національним характером, «самобутньою», національною «душею»? На це Донцов дає відповідь вже в 1926 р., перебуваючи на посаді редактора націоналістичного «Літературно-наукового вісника» у Львові: «В сотий раз повторюю тут, що лише «Європа», лише окцидент виховує ту «фавстівську душу», що робить її паном світу. Тільки на ній, на її світовідчуванні дозрівають великі історичні нації, великі народні рухи і великі літератури» 1 2.
Про «осібність», «винятковість» цієї елітарної «фав-стівської душі», на думку націоналістичних авторів, «свідчать» і так звані культурно-морфологічні чинники. Саме їх «досліджують» І. Мірчук, М. Шлемкевич та інші «спеціалісти» від націоналізму в галузі філософії та соціальної психології. «Духова творчість українського народу— твердить, наприклад, І. Мірчук,— це своєрідний світогляд, оригінальна метафізика, в якій означене становище людини в цілому світі, її роль в житті та її відношення до абсолюту». Отже, намагаючись нав’язати українському народові такий чужий для нього метафізичний світогляд, довести, ніби однією з рис світогляду українця є ідеалістична точка зору, Мірчук, йдучи слідом за П. Юркевичем, розкриває сутність філософських підстав буржуазного націоналізму, які полягають у намаганні довести переваги емоціональних та чуттєвих елементів над чисто розумовими, раціоналістичними елементами, довести примат «філософії серця» над «філософією розуму». Сам розум, пише Мірчук, не спроможний з’ясувати всіх загадок буття, йому поставлено межі, яких він ніяким чином перескочити не в силі.
Таким чином, Мірчук намагається принизити розумові здібності українського народу, силкується довести, ніби не розум, а внутрішні почування є лейтмотивом усіх вчинків українця, ніби «внутрішній ірраціональний духовний світ» є серцевиною «національної душі сукупного українця», «душі», в якій знову ж таки несвідомо зростає «будяк» вже не тільки «расової», а «чуттєвої» чи «емоціональної» ненависті до інших народів з «чужою душею».
1 «Вісник», 1933, т. І, кн. III, с. 227.
2 «Літературно-науковий вісник», 1926, жовтень, с. 174.
325
Отже, «культурно-морфологічні чинники» мають подвійне навантаження: «довести» не тільки «відмінність» характерологічних рис українського народу від російського, а й «винятковість» «внутрішнього світу» буржуазно-націоналістичної «еліти», її відданість ідеалам «вільного світу».
Д. Штикало так зформулював «узахіднення» української «елітарної натури»: по дорозі до здійснення свого історичного післаництва «самостійницька еліта» мусить виконати «одне велике й далекосяжне своїми наслідками завдання: знищити більшевизм».
Ці маніакальні надії припали до вподоби насамперед Д. Донцову, одному з речників сучасного українського неофашизму, який твердить: «Живемо знову під знаком страшного Архангела... страшний бич Божої справедливості лютує в нашу добу знов. Наша епоха — є епоха рішучої боротьби з силами зла». Саме так формулює Донцов «божествене» покликання націоналістичної «еліти» у боротьбі з «сатанинським комунізмом».
«Доказом» «зверхності» «еліти», її месіанського покликання Донцов вважає «глобальність» такої «животворної» сили XX ст. як націоналізм, ідеї якого «акумулює» та регенерує кожна «національна еліта», «вибранці» тієї чи іншої націй. Цей автор змушений визнати, що інтернаціоналізм «жадає гармонії у міжнаціональному житті, міжнародної солідарності, підкреслює момент економічної взаємозалежності між народами й вимагає підпорядкування членів людськості, з яких кожний має бути вільним, інтересам цілості, яка в той чи інший спосіб ладнає відносини між окремими націями». Проте все це, на думку Донцова, лише декларативна сторона справи, в процесі історичних подій, мовляв, різні політичні «доктори» по-своєму тлумачать вищевказану доктрину. Відштовхуючись від цього, Донцов конструює різні типи «інтернаціоналізму» (зокрема, англійський, французький, німецький та російський), яким властиві деякі спільні риси. Так, «англійський інтернаціоналізм» Донцов пов’язує з його «герольдом» Олівером Кромвелем, який, за словами автора, пропагував «інтернаціональну ідеологію» у вигляді створення «царства божого на землі», а також на основі протестантського універсалізму прагнув забезпечити людську справедливість, дати їй можливість втішатися найвищими етнічними благами, потріб-
326
ними для її існування. Англійський лорд-протектоп намагається довести Донцов, «новою протестанськЯК доктриною думав відродити світ, єднаючи його у вілк родину вільних народів». Отже, йшлося про англійсь » народ як «головний народ нового трестаменту», основ КИИ месіанським призначенням якого, на думку Донцова «Ним завоювання Ірландії, загарбання і здобуття пеп’ш Л<? у світовій торгівлі та господарстві. Щодо «француза °Ст* інтернаціоналізму» з його лозунгами ІіЬегіе, е^аіііе Кг°Го іегпііе, то еліта Франції намагалася створити світов *Га' всеєвропейську імперію із столицею в Парижі, змін/ ЧИ старі лозунги на більш «пристойні» для духу часу дВШи рини. Особливе ж захоплення викликає у Донп Т" «німецький інтернаціоналізм». Говорячи про політ Ва канцлера Бісмарка, він пише: «Чи це був новий імпеп'КУ лізм? Крий боже! Це була нова інтернаціональна докт' на, носительницею якої стала Німеччина». Що ж імпоиИ' Донцову в «німецькому інтернаціоналізмові?» Переди • погляди Фіхте, Шіллера та Гумбольта про німець/^ народ як тип універсальної нації, ідеї Гегеля про те ИИ КОЖНІЙ добі СВІТОВОЇ Історії відповідає «СВІТОВО-ІСТОП^0 ний народ», носій даного ступеня розвитку загальн4* духу, народ, що «одержує абсолютне право, супп/0 якого генії інших народів безправні». Це його право ід ?И мовляв, підставу бути не лише «світово-історичним Нзп дом», а й володарем світу.	Р°'
Штучно конструюючи політичне «вірую» різних на ДІВ, приписуючи їм суспільні ПОГЛЯДИ та екстремістсь°* дії панівних верств, Донцов не минає і «російськ *• інтернаціоналізм», який створив цілу «купу інтернап* нальних доктрин», а саме — «правдиве християнств ° «слов’янофільство», «правдивий соціалізм» і нарешті^ після Жовтневої революції — «правдивий інтернаціон лізм». І далі, знову ж таки, йдучи за старими канонам3' націоналістичної «науки», Донцов твердить, нібито з0- И ши етнічно на сполуці з фінами, політично — на монголе ських державницьких традиціях (?), «широкая русска" натура» ще сильніше відчувала свою окремішність, ані»г беиізсЬе Агі чи Гате їгапсаізе.
Чому ж так? Бо, мовляв, ще в пелюшках Росія герме тично, мов слимак, замкнулася перед зовнішнім світом' З кожного інтернаціоналізму, робить підсумок Донцов* «на нас дивиться завжди обличчя провіденціального
327
(тобто месіанського.— Ю. Р.) вибраного народу, що чується покликаним здійснити на землі своє Євангеліє нового братерства — під своїм проводом... всякий інтернаціоналізм завжди виявляється закаптуреним націоналізмом».
Перекручуючи поняття пролетарського інтернаціоналізму, вкладаючи в нього протилежний його сутності зміст, силкуючись замінити інтернаціоналізм шовіністичними, загарбницькими устремліннями буржуазії та сучасного імперіалізму, Донцов намагається довести, нібито інтернаціоналізм радянського народу — це лише один із типів «вселюдського інтернаціоналізму», його російський, вірніше великоросійський, варіант шовінізму *, тобто нібито пролетарський інтернаціоналізм спрямований проти інтересів української нації. Так, за його словами, пролетарський інтернаціоналізм «змагає до добровільної спілки народів, до підкорення національного егоїзму егоїзму колективному, до миру між народами на засаді рівноправності». З цього він робить висновок: пролетарський інтернаціоналізм є безнаціональним, точніше спрямованим проти інтересів української нації. Неважко побачити неоригінальність заяложених авторських тез, їх повну тотожність найреакційнішим твердженням антикомуні-стів різного гатунку, їх старих та сучасних підступних спроб відшукати вигадані суперечності між теорією та практикою пролетарського інтернаціоналізму.
Не є своєрідними і інші буржуазно-націоналістичні теревені.
Далі, Донцовські мудрування з «типами» інтернаціоналізму потрібні йому для обгрунтування начебто все зростаючого впливу на суспільні процеси ідей націоналізму, його «перемоги» над ідеями пролетарського інтернаціоналізму. «Інтернаціоналізму,— розумує Донцов,— немає, є лише націоналізм вужчій і ширший, оборонний і агресивний... Кожна сила має стати або лишитися домінуючою силою, і тому, стремлячи до свого максиму-
1 У Донцова це має такий вигляд: «Совєтська Росія вимагала від нас, щоб ми відмовилися від своєї влади й визнали владу, принесену з Москви». Щодо цього становить інтерес визнання В. Вин-ниченка, який змушений був констатувати, що «не російський уряд виганяв нас з України, а наш власний народ» (В. Винниченко. Відродження нації, Відень — Київ, 1920, ч. III, с. 204).
328
му — вона стремить рівночасно тиснути вділ інші сили. Ті, що над нею,— тоді це буде «визвольний націоналізм», а ті, що під нею,— тоді це буде «імперіалізм»... Націоналізм — не інтернаціоналізм стає законом, який панує над організацією новітніх народів». На «доказ» Донцов наводить історичні «паралелі» з упадком Риму, розпадом Отоманської імперії, розвалом Габсбургської монархії, створенням національних держав тощо. Отже, «за часів Риму й Карфагену,— твердить Донцов,— вже існував імперіалізм, існував інтернаціоналізм у тому самому сенсі, як і в XIX сторіччі. Так само націоналізм». Донцо-ву немає діла до того, що в ті часи не існувало ще ні націй, ні буржуазії. В такому разі, викручується Донцов, «самосвідому цілість» репрезентували інші стани, а націоналістами, зокрема, були Жанна Д’Арк, Макіавелі, Дайте та Хмельницький.
Екскурси в історичне минуле потрібні Донцову, щоб довести «панування» націоналізму в умовах сучасності, що єдиним революційним чинником на сході Європи є тепер націоналістична ідея, бо тільки вона, мовляв, веде до визволення народів. «Таким самим, як був націоналізм Мадзіні й Гарібальді, Козменса й Колінса — є тепер український націоналізм. Єдинореволюційним і єдино-творчим...».
Зрештою, «типізація» «інтернаціоналізмів», утвердження пріоритету націоналізму над інтернаціоналізмом потрібні Донцову для обгрунтування покликання «еліти», її «месіанської» ролі щодо українського та інших народів. «Там, де є меншість,— пише Донцов,— яка хоче з’єднати або з’єднує людськість, що живе на великій території, в окрему соціально-політичну організацію в ім’я загального інтересу,— там є нація, якого б характеру не носили б зв’язки, що лучать з цією меншістю підвладну їй більшість: релігійного, династичного, мовного, расового, чи характеру спільного політичного ідеалу».
А де ж, питається, той критерій, згідно з яким можна осуджувати чи виправдовувати прояви націоналізму чи «інтернаціоналізму»? За Донцовим, він один: «Нація, яка дасть себе вгнути або переконати доктрині чужого націоналізму (інтернаціоналізму), сама дає доказ своєї непри-стосовності до життя, як окрема нація».
Українську націю, вірніше її «провідну верству», Донцов відносить до «сильних», а український націона-
329
лізм__до «єдинореволюційного і єдинотворчого». Отже,
український буржуазний націоналізм процес історичного розвитку розглядає як право «обраних» народів, вірніше їх «творчих суспільних одиниць», на пригноблення «не-історичних», «меншовартісних» народів. На думку націоналістичного «дослідника» з Канади Н. Романюка, «весь теперішній світ визнає в міжнародному житті лише так звану «філософію завоювань» або «право сильного» чи так зване «право природи». Згідно з цією філософією чи правом, поступ людства вимагає використовування, а той евентуального знищення слабшого роду чи народу. Кожний народ (його «еліта».— Ю. Р.) мусить або «їсти печеню», або бути «печенею». Посередньої дороги немає».
Елітарні тенденції українського націоналізму можна показати на прикладі так званого українського консервативного націоналізму, «матірної» ОУН та довільних конструкцій Д. Донцова, що органічно ввійшли складовою частиною в ідеологічні засади сучасної бандерівської організації за кордоном — 34 ОУН. В. Кучабський, наприклад, твердив, що до держави української веде в останній інституції лише одна дорога — війна, а поміж «визвольними» і «заборчими» війнами, мовляв, ніякої істотної різниці немає. Для виразника «національної субстанції українства», якого Кучабський нарікає «войов-ником», найвищою вартістю людського існування є не мир, щастя й задоволення, а лише величне життя й велична смерть. «Тому найвищим життєвим законом дійсно войовничих, себто почуттям космічної справедливості війни перепоєних народів був, є і буде девіз: «Право перед силою».
Расистське підложжя гетьманської концепції елітизму веде до тверджень, згідно з якими «володарі» й «законодавці» знають, що не може бути одного, для всіх однакового права й закону на світі, що кожному дане своє право й закон по заслузі. Існують, мовляв, народи героїчні, державнотворчі, що здатні упорядкувати якимось законом своє власне життя й життя світу, і народи — трус-ливі, безрозумні, ні собою, ні світом порядкувати нездатні. Кінець кінцем, саме «зверхнім» народам для здобуття їх нічим не обмеженої волі і дано право й закон поневолення, їм належать «заслуги поневолення», на відміну від «нижчих» народів з їхнім збірним комплексом «вини поневолення», «правом і законом рабів».
330
Така конструкція нічим не відрізняється від расових та шовіністичних доктрин, що проповідують неминучість конфліктів між народами, «природність» жорстокої боротьби між народами, тезу про «війну всіх проти всіх», міф про «цивілізаторську» місію імперіалізму. Зрештою, і гетьманська й інші концепції різновидів українського націоналізму копіюють ідеї «чужих» буржуазних шкіл з їх висновками про раціональність стану поневолення, експлуатації та війни, про зведення національних відносин до взаємодії стереотипних негативних імпульсів та комплексів.
«Своєрідність» гетьманського елітарного тлумачення історичного розвитку народів, їх міжнаціональних відносин полягає в дискредитації розуму, освіченості, цивілізації як «псевдоідей». В. Липинський твердив, що мірилом вищості або нижчості народів не може бути їх культурність або «назверхня цивілізація», а може бути «етос їхнього внутрішнього життя». «Як усе органічне родиться, з певних зав’язків росте, старіє і гине, так теж світові культурні кола, їхні народи виростають із певних, не цивілізаторських, тільки етнічних зв’язків, розгортаються до певного найвищого культурно-цивілізаторського вислову, а потім із тієї повноти життя клоняться вниз... дають місце новим, нерозгорнутим, героїчним, невичерпним і здоровим етнічним зав’язкам народів, стоячих ще на архаїчній ступені». За Кучабським, ознакою живучості, життєвої сили народу й його культури є загальна мораль життя. Мірилом вищості народів є «панування органічної вищості здорового й міцного, аристократичного й монархічного варварства». Згідно з цією «філософією» Кучабський конструює тип української «еліти» як «галицько-українського варварства», що має «зверхність» над польською та іншими цивілізаціями, що більш активно «всмоктало» в себе «здорові чужі прояви життя» та спирається на «здорові традиції» архаїчного, а не сучасного «цивілізованого варварства розкладової дегенерації». «Здорову, а не хвору й розложену традицію окциденту репрезентували, отже, в 1919 році на напівцивілізованому грунті Східної Європи, ми, галицько-українські варвари, ніж репрезентувала її в тому часі польська зварваризо-вана здегенерована декаденція... Цього нашого варварства, поскільки в ньому є щось із присущої всім здоровим архаїчним варварам загальної моралі життя, нічого нам
331
страшиться, бо зі здорового варварства ще може щось доброго на будуче вийти, але зі здегенерованої цивілізації з розложеною загальною моралью — нічого».
Кучабський далі намагається довести, ніби український народ не є «державницьким», бо гетьманська «держава 1919 р.» була «підбита більшовиками», що українському народові «суджена політична і етнічна денаціоналізація». Цікавим щодо цього є визнання Ку-чабського про позицію окремих націоналістичних ватажків, які, з одного боку, спираючись на право «громадянської сили», виголошували лозунги «різати євреїв та спасати Україну», з другого — вірнопідданські служили «державницькій ідеї інших народів, справді державних народів», тобто шовіністичним планам світової реакції.
Отже, буржуазний націоналізм спирається на ірраціоналізм, в якому на перший план висувається віра в її фідеїстичному, ірраціональному тлумаченні; на алогічну, містичну інтуїцію Ф. Шеллінга, А. Шопенгауера та А. Бергсона з їх запереченням всякого історичного прогресу, антидемократизмом, людиноненависництвом, релігійним мракобіссям та іншими конструкціями реакційної профашистської соціології. Щодо ідеологічних постулатів гетьманського табору за кордоном, то його «духовний апостол» Вячеслав Липинський визнав, що гетьманці «витворили чужий дійсним болям української землі світок бувших діячів з претензіями на репрезентацію «держави» і на промовлення «іменем України». В ім’я цього робляться «договори» з іншими державами і весь центр ваги переноситься з ідеї на гроші». Липинський констатує найгірші, замасковані форми угодства, політику авантюризму, шукання покупців на ту чи іншу «фірму чи форму української державності». Стверджуючи повну спорідненість гетьманців в цьому відношенні з петлюрівщиною, Липинський дав таку характеристику сутності української монархічної «еліти»: це «люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівка по різних політичних партіях, виснажила свою віру, всю ідейність, дисциплінованість, товариськість і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрості, перфіції і звичок до політичного крутійства».
Всупереч «негідному гетьману» та його клевретів, що були об’єднані в Український союз гетьманців-державни-ків, Липинський у вересні 1930 р. створив свою «елітарну»
332
організацію «Братство українських клясократів-монархі-стів, гетьманців» з «програмовими» лозунгами класокра-тичного устрою України, містикою та ідеалом української «хліборобної дворянської аристократії», «своєю» монархією, тільки західного, англійського типу, яка царствує, а не управляє, і є «прикладом ублагороднюючих українських отаманів, монархією джентельменства, а не монархією всякого джентельменства запереченням».
Оунівська концепція елітизму насамперед спирається на «державницьку» концепцію та тезу про «націократію», тобто владу нації як органічну цілісність у державі. Як зазначають самі націоналістичні «дослідники», оунівський підхід до держави «своїм духовним та ідеологічним змістом» наближується до теорії держави в фашистській та націонал-соціалістичній доктринах, бо йдеться про «повне заперечення усяких демоліберальних та соціалістично-комуністичних концепцій», Ідей пролетарського інтернаціоналізму.
«Націократичний» принцип полягає не тільки в тлумаченні нації як спільності, пов’язаної між собою нерозривними духовними й кровними зв’язками, що має свою збірну душу й свою волю, айв тлумаченні національної спільності як явища, органічно побудованого на принципі ієрархічності, тобто на принципі вождівства. Д. Кириль-чук вказує, що «фашистівська держава (держава італійських фашистів.— Ю. Р.) зближається своїм етичним та духовним змістом до поняття нації у Сціборського й українського націоналізму взагалі... У націонал-соціалістичній доктрині (німецького фашизму.— Ю. Р.) виразником вічного духа нації є націонал-соціалістична партія (рух), яка через державу... виконує історичну волю нації. Поняття держави в Сціборського лежить ближче до на-ціонал-соціалістичної доктрини, проте загально ціла доктрина Сціборського наближається до фашистської доктрини своїм духовним наставленням, тобто опертям на духовний чинник, а не на расовий».
Це висловлювання є досить важливим, бо інші «адо-рати» українського націоналізму не дуже афішують спорідненість своїх ідеологічних постулатів з расистськими фашистськими концепціями. Дальший розгляд оунівських елітарних концепцій свідчить, що вони повністю відкидають демократичні інституції (навіть елементарний парламентаризм), поняття «народ» як носія державної суве
333
ренності. Кирильчук, милуючись націонал-соціалістичною доктриною, вказує, що в Німеччині нація висловлює свою збірну волю не шляхом голосування, а шляхом випинання своєї духовної вищості. Своїх «провідників» нація не вибирає в принципі, вони вибирають самі себе (аристократичний принцип)... своїм послухом і вірністю нація дає свою згоду провідникові чи проводу.
Взявши за основу маячні твердження А. Розенберга, А. Гітлера, Б. Муссоліні, захоплюючись принципом «фі-рерства» чи фашистської диктатури, М. Сціборський пише, що синтезом суспільного світогляду, зокрема італійського фашизму, є визнання права на керівництво лише за провідною меншістю, що «замість демократичного культу кількості — числа творить культ якості — творчої одиниці... Ми підкреслюємо рацію тези фашизму про величну, конструктивну ролю творчої індивідуальності... Генії, воля, духова сила, розумова вищість, моральні прикмети... завжди були надзвичайно важними двигунами ідей, культури й прогресу, будуючи нові епохи... Так само правильний є погляд фашизму, що дібрана на підставі якості провідна меншість (еліта) є мозком, нервом і душею і провідництвом більшості.., уособленням якісних багатств нації».
Отже, почавши з «невинних» антропологічних розвідок щодо расової «спорідненості» «українського типу» з нордійцем чи германцем, пройшовши через націоналістичне тлумачення козаччини як своєрідного німецького ордена та «європейськість» українського «духу», культури та історії, український націоналізм логічно дійшов до сприйняття світоглядних та політичних засад німецького та італійського фашизму, ударної сили світової реакції. М. Сціборський писав: «Ідеалом нації не є одиниця — раб, але сильний, активний тип ініціятивної людини, отой аристократ духа», що вміє «накидати свою волю народові». Стверджуючи «націократію» як расову теорію та провідницьку «державну» систему, Сціборський визначає, що на чолі нації і державної організації повинен стояти голова держави, вождь нації, в якому «концентруватиметься авторитарна суть націократичної держави». Цього українізованого фашистського диктатора нація не обирає, вона лише констатує факт його присутності на її чолі й визнає його титул, який він уже здобув собі. Провідник з «ласки божої» вибирає себе сам.
334
Коли ж такого «велетня» нема, то тільки тоді вибере його організація, що синтезує цілість нації та є носієм всена-ціональних інтересів. Концепція «націократії», основою якої є елітизм, відкидає тезу про приналежність до нації чи народу всіх жителів певної держави.
Виходячи з фашистських засад про осіб, що мають лише державну приналежність (Зіааізап^есіїйгі^е) та «дійсних громадян» (КеісЬзЬйг^ег) !, М. Сціборський конструює «націократію» як панування расових законів, що усталюють кровну структуру нації, яка є одиноким паном в державі. Щодо інших мешканців держави, то їх права необхідно обмежити, вони не зможуть ніколи брати активної участі в державі, яка є «могутнім оруддям у руках одної лише нації, нації-пана, нації-здобувця, нації, що панує в ім’я своєї вищості». Культ націонал-соціалізму в писаннях М. Сціборського знайшов повну підтримку у гітлерівців. Не випадково в 1941 р. в Берліні так званим Українським національним об’єднанням була видана книжка Д. Кирильчука «Нація, держава й провід у «Націократії» Миколи Сціборського», через яку оунівці дістали змогу ще раз довести свою цілковиту спорідненість з німецьким фашизмом.
Розглянуті концепції двох головних націоналістичних організацій дають можливість зробити певні висновки. По-перше, в ідеологічному арсеналі українського буржуазного націоналізму все виразніше проявляється дещо відмінна від «теорії» «єдиного потоку» соціально-політична конструкція: нація не є суцільною субстанцією, а складається з «первнів» нації і «людей послуху», націоналістичних провідників з «ласки божої» і трудящих мас, еліти і народу. Отже, «нація-пан», за міркуваннями націоналістичних авторів, розпадається на еліту, тобто — панівну верству, і рабів — простого люду. «Між духом етноса, духом простого люду,— твердить сучасний «укра-їнознавець» Мухін,— і духом нації (її еліти.— Ю. Р.), духом агресії і поширення існує повна протилежність». І далі, поділяючи погляди сучасного білогвардійського філософа А. Салтикова, Мухін цитує в бандерівському
1 Один з гітлерівських ідеологів Готфрід Федер поклав в основу доктрини націонал-соціалізму «виключення всіх євреїв і ненімців з усіх відповідальних місць публічного життя» (Вег (ІеиізсЬе 8іааі паііопаїег ипй зогіаіег Сігипсіїа^е, МйпсЬеп, 1924, 8. 49).
335
журналі «Визвольний шлях» його відверті фашистські погляди: «Етнос — це статика, сумарність... глиба, без-рух... навіть у період бунту чи революції... первинне життя, необладнана гірська порода, неорганічне життя, хаос і анархія».
По-друге, «теорія еліти» спростовує маскувальні форми інших націоналістичних концепцій, зокрема висновки про «зродження націоналізму з внутрішньої природи української нації», лозунги про «вболівання» за народну «всенаціональну» справу, бідкання про «багатостраждальну» Україну тощо. Елітизм українського націоналізму ще раз свідчить про те, шо в основі цієї ідеології відчуження народів лежить буржуазна ідеологія, завдання якої — відстоювання привілеїв експлуататорської верхівки, захист ієрархічного суспільства, тобто поділ суспільства на обранців нації та сірого натовпу (в націоналістичному формулюванні — «лицарів національного абсурду» та «зрічничкованої маси плебеїв»), «Ідея засадничої однаковості людей,— твердив журнал «Розбудова нації» — є не менш довільною і небезпечною, ніж засада природної доброти... Більше того, природа не знає рівності, у ній все ріжне й відмінне, її законом, як слушно пише Бердяєв, є скорше нерівність, з чого повстає напруження, взаємоділення, рух. Те саме в царині суспільних та інших взаємовідносин... домагання рівності є небезпечним для суспільства... Ідея плекання національної окремішності і культури, вигоди і поступності, мусить стати на перешкоді ідей рівності... поглиблення національної свідомості лише збільшує поділи». Наголошуючи на ієрархічності суспільства, журнал далі твердить, що «про урівняння не може бути мови, бо це означало б нараджувати маси на смерть... Взаємозалежність і взаємоділення в масах, громадах і між ними все прибиратимуть форму змагання. У тому, власне, лежить запорука дальшого розвою й творчості... Борня за ліпше-місце на ієрархічній драбині, за впливи на політичній арені, за вигідні ринки сирців — ніколи не припиниться» *.
По-третє, елітарність українського буржуазного націоналізму не є якоюсь споглядальною доктриною, вона несе в собі певне соціальне навантаження. Передусім вона
1 Підкреслення наше.— Ю. Р.
336
повністю «вписується» в різноманітні буржуазні теорії еліти, які, виводячи соціальну диференціацію з природжених здатностей чи пов’язуючи її з якимись іншими нематеріальними факторами, намагаються увічнити соціальну нерівність в «єдиному» національному організмі. І справа зовсім не в тому, чим пояснюється ця природжена здатність до володарювання чи підкорення — «міцним матеріалом спадковості, яка міститься в хромосомах» (Дар-лінгтон) чи приреченням (Р. Уільямс, націоналістичні автори), з яким саме різновидом ідеалізму виявляється пов’язаним той чи інший різновид «теорії еліти». Як би не відрізнялись вони одна від одної, сутність їх одна: пояснюючи соціальну диференціацію «дурною спадковістю» чи «божеською волею» (М. Фрейнд, націоналістичне про-відництво з «ласки божої»), буржуазна соціологія свідомо затушовує дійсні основи економічної та політичної нерівності людей в умовах експлуататорського, капіталістичного суспільства Ч
По-четверте, «теорія» елітизму українського буржуазного націоналізму вступає в певну суперечність (навіть виключає) із старими, «класичними» концепціями про «єдину», «безбуржуазну» українську націю, про «єдиний загальнонаціональний фронт». Введення в практичний обіг елітарної концепції ще раз доводить, що буржуазні націоналісти безсоромно жонглюють навіть власними «основоположними» лозунгами, відмовляючись в разі «національної потреби» від своїх же «єдинореволюційних» та «єдинотворчих» тез.
Намагаючись звести кінці з кінцями, Д. Андрієвський та інші націоналістичні автори визначають головним завданням «новітнього лицарства України», «лицарів Розбудови нації» «здушення міцною рукою всяких відосеред-ніх змагань, зглаження хоч би і вістрям меча всяких відмін в лоні нації». Саме тому виникла, мовляв, для української нації потреба в людях «сильних духом і міцних волею, а насамперед гордих і відважних... тих, що вміють своє хотіння накидати іншим, замість того, щоб урізувати власну особу, щоб не пошкодити сусіду... Ми певні, що нова порода гордих, запальних, творчих україн-
1 3 цього питання див. докладніше: 3. А. Б а л л е р. Преем-ственность в развитии культури. М.. 1969.
337
22 48
ців вже народилась. Вона ще губиться між відмерлими клітинками нашого національного тіла, між звалищами й уламками нашого політичного вчора». Отже, йдеться про своєрідну «селекцію людей одного духа» як «перший крок до об’єднання нації», про завдання «не прилучатися до об’єднаної отари (народу.— Ю. Р.), яка... несеться у пропасть», «відділитися від цієї отари й об’єднатися між собою, об’єднатися людям спільного духа».
В радянській літературі вже досліджені суб’єктивно-ідеалістичні погляди на роль народних мас і особи в історії «апостола» українського фашизму Д. Донцова. Так, В. Ю. Євдокименко та М. М. Олексюк, проаналізувавши праці Донцова 20-х років «Націоналізм», «Маси і провід», «Єдине, що є на потребу» та ін., прийшли до висновку, що глибоко реакційна, суб’єктивно-ідеалістична, волюнтаристична концепція приводить Донцова до проповіді алогізму, містицизму, фідеїзму, культу сліпої сили, відвертого хижацтва, авантюризму «моторів історії, які здвигають і валять народи» — людини-провідника, «великої особи»1. Про метафізичність, антиісторизм і реакційність цієї соціологічної концепції Донцова свідчить і його праця «Хрестом і мечем», так би мовити, останнє слово української буржуазно-націоналістичної літератури.
Нація, не очолена мудрим, шляхетним проводом — це бездумна отара... разом з провідною верствою стоять і падають народи, твердить Донцов. І далі цілком недвозначно: провід — на відміну від маси — це зовсім інша порода людей. І розумом, і серцем, і волею високо стоять вони над масою народу, над пересічною людиною, «душе-убогими» та «незрячими гречкосіями», бо ж мають «основну примету володарської кляси»: «вміння панувати». Це не «працівник на народній ниві», не людина «тихої буденної праці» з вірою в «поступ» людськості. «Ні, типи нашого козацького панства,— пише Донцов,— як і такі типи, як Пітт або Клемансо,— не були «такі, як всі»! Була це раса «луччих людей», які головою переростали оточення характером, мудрістю, благородством.
1 Див.: В. Ю. Євдокименко. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму, с. 184—192; М. М. Олексюк. Боротьба філософських течій на західноукраїнських землях у 20—30-х роках XX ст.
338
Ці люди Інакше думали, відчували, поступали, інакше жили». Шляхетність, мудрість та відважність, мовляв,— три основні прикмети володарської касти.
Відкидаючи традиції українофільської поміркованої інтелігенції, Донцов відмовляє в праві бути «елітою» навіть ватажкам Центральної ради та Директорії, називаючи їх «вихолощеними українськими марксистами», що не мали духу й крові провідної верстви; ватажкам українських «соціалістичних» партій в Галичині та в еміграції, бо ж вони відкидають власне ідею націоналізму та ідею збройної боротьби. За Донцовим, лише ОУН може бути збірною батавою людей-провідників, яка б здійснила ідею та чин націоналізму. За Донцовим, речники інших націоналістичних угрупувань це — «зовсім інший психічний тип», «тверезі політики», що завели в провалля визвольні націоналістичні змагання, «наша Керенщина» Критикуючи їх справа, Донцов підкреслює, що не може бути бажаної «єдності» українства навіть в умовах за кордоном, бо ж об’єднання повинно бути «злукою людей, оживлених однаковим, спільним всім духом, з’єднаних на підставі суворого добору, старанного пересіювання». Знову ж таки йдеться про те, що спочатку об’єднаються «кращі люди», щоб об’єднати вже націю чи суспільність.
Вільно чи не вільно Донцов проговорився про дріб’язкову сутність «провідників» націоналістичних «партій» за кордоном, які, за його ж словами, «журяться тим, який емігрантський уряд є більш легальний, або тим, який доход принесе їм служба рідному краєві; яким так імпонує фотографування з кимось з сильних світу цього, або які думають у передсінках чиїхсь Україну вижебрати».
А що ж нова, тобто бандерівська, «еліта»? «Надавати першорядну вагу масі в суспільному житті,— твердить Донцов,— є нісенітниця». Еліта проектується як меншість, гурт, що «витискує свою печать на думці і волі маси», що зорганізована в карний орден та веде масу. Ця «активна верства» вийде не з вибору, а з добору.
1 Донцов змушений був визнати, що представники «ненаціона-лістичного» середовища його та речників ОУН в свою чергу іменували як «національних шкідників і авантюрників, фанатиків і шовіністів, що не голосом холодного розуму йдуть, а за безконтрольними емоціями».
339
22*
Виховати, створити цю нову касту — завдання нашого часу, такий висновок робить Донцов.
Однією з прикмет «провідної верстви» е те, що вона свою амбіцію добачає «не в тім, щоб за масою шкандибати», лише, щоби її вести і щоб рішати часом проти волі «пасивного загалу». За Донцовим, не є вада провідника, що часом пустить він гнилу кров... щоб привернути нехай в повних формах — «порядок споконвічний», оснований на авторитеті, щоб змусити розгукану стихію «покірно шию вгнути в ярмо вічних законів організованої суспільності». Народу потрібні, продовжує Донцов, примусові норми, тому важливою прикметою провідника є вміння командувати, маніпулювати масами.
Донцов сам підтвердив цілковиту спорідненість націоналістичної «теорії еліти» з фашистськими тлумаченнями історичного розвитку, ролі народних мас в історії. Щоб не лишалося сумніву щодо цього, Донцов проводить паралелі між антинародними діями німецького «фюрера» та «релігією насильництва» націоналістичної «аристократії народу»: «Почуття своєї вищості, віра в свою місію дає кожній правлячій верстві надзвичайну силу... В цім почутті вищості аристократія черпає обов’язок бути гідною високої ціни, якою себе оцінює... Кожна еліта, яка хоче здобути масу, конкурує, звичайно, з іншою, яка вже цю масу здобула, або щойно хоче здобути, яка отже — супроти першої — є силою опірною, яку треба зламати». А як же бути зі слоями, що не сприймають ідеї «національної аристократії». Тоді, твердить Донцов, треба зломити опір цього «ворохобного елементу» (до якого він також відносить національні меншості на Україні), «так, як зломив опір демолібералів Муссоліні».
Тому головною прикметою «переформованої фавстів-ської людини» є вміння «згинати людські душі» на ковадлі свого ідеалу, «витискати своє п’ятно на дусі народу», «не оглядатися на тих, які проти їх діла», наказувати, з’єднувати, командувати, бути великими тиранами, від яких стогне земля, руїнниками і «творцями». Ідеалом націоналістичної «еліти» в сучасних умовах повинен стати антикомунізм та антирадянська спрямованість, антисоціа-лізм, антипарламентаризм, антисемітизм, антигуманізм. «Помилково думати,— твердить Донцов,— що успішність демократії залежить не від характеру еліти, що її веде, а від формальної наради з масою... себто в запобіганню
340
її ласки... Анемічна демократія, не окрилена духом за-чіпності, «мужністю», наділена лиш чеснотами лиса й політичними переконаннями травоїда».
Саме націоналізм, на думку Донцова, і стане панацеєю проти «отруйних газів» гуманізму, культурного пог ступу, культу мас, ідей пролетарського інтернаціоналізму, а «провідницький орден» «нових хрестоносців під знаком Хреста і меча» 1 об’єднає українську спільноту. Його члени повинні відзначатися почуттям власної «непомильності», «активною бойовою психікою» за прикладом ордену ієзуїтів, «заповіддю примусу», знанням, «як здобути послух, у кого, проти кого і в ім’я чого — в ім’я своєї виняткової ідеї, свого бажання наказувати й вести, в ім’я своєї «місії», вмінням боротися з інертною більшістю». Віра замість знання, непомильність і винятковість, культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості, суворість, ідеалізм.
Орган ЦК КП України журнал «Більшовик України», ще в 1926 р. визначив елітарні тези Донцова як синтезований виклад ідеології українського фашизму. «Нарешті український фашизм,— відзначав журнал,— здобувся на свій маніфест, найшов викристалізовану, хоча б на перший погляд, ідеологічну форму»2. Післявоєнна «творчість» Донцова є дальшим розвитком його «основоположних» тез, що йдуть в одному напрямі з американськими ультра, відвертими расистами та ставлять Донцова на один щабель з сучасними ідеологами мракобісся, апологетами людиноненависницьких ідей.
Елітизм українського буржуазного націоналізму багато в чому подібний до такого різновиду расової сегрегації та дискримінації, як апартхейд, піднесений на рівень державної ідеології та політики ПАР. «Апартхейд,— твердить X. Фервурд,— просто означає, що кожній людині відведено її власне місце». А у брошурі «Політика націоналістичної партії, що відноситься до кольорових» (березень 1948 р.) вказується: «Або ми повинні йти по шляху рівності, що в кінцевому підсумку буде означати національне самогубство для білої раси, або ми повинні
1 Характерно, що Донцов апелює в даному разі до Тойнбі та Ліпмана з їх розчаруванням в демократії, в масі, з їх вірою в необхідність «внутрішнього відродження демократії», або «тоталітаризму контрреволюції».
$ «Більшовик України», 1926, № 2-3, с. 86.
341
йти по шляху расового відокремлення — апартхейда, з допомогою якого характер і майбутнє кожної раси будуть забезпечені і збережені» Речники українського буржуазного націоналізму із задоволенням ставили б у свої програми шовіністичні, людиноненависницькі конструкції південно-африканського фашизму, проте, виходячи з реального стану націоналістичного середовища за кордоном як дріб’язкового політичного ярмарку до послуг світової реакції, вони змушені відстоювати більш локальні питання, насамперед «протилежність» між окремими групами всередині «єдиної» нації, «вищість вибранців нації» по відношенню до сірої, аморфної маси «плебеїв» 1 2. І що найголовніше, подібно що основних течій буржуазної філософії та соціології український буржуазний націоналізм намагається затушувати класову сутність антагонізму між експлуатованими та експлуататорами, зобразити історичний процес, як неминучий та вічний антагонізм між біологічно «обраними» особами та «неповноцінним» натовпом, між «елітою» та масою.
Введення в «знали» українського буржуазного націоналізму «теорії еліти» було черговим кроком буржуазно-націоналістичної контрреволюції за кордоном, яскравим відображенням його антинародної суті. Ця «теорія» безпосередньо спрямована проти життєвих соціальних праг
1 Цит. за: Т. Ф. Т а и р о в. Апартхейд — преступление века. М., 1963, с. 34, 35.
2 Проте ідейна спорідненість українського націоналізму та південно-африканського фашизму не викликає сумнівів. Представник англійських фашистів з групи Мослі Вебстер після поїздки в 1962 р. в ПАР заявив: «Ідея у націоналістів правильна... Вони йдуть по тому ж самому шляху, по якому йшов Гітлер, тільки вони тепер не будуть діяти так поспішно, як діяв він. Вони зараз йдуть до своєї мети дуже повільно, але врешті-решт розрахуються зі своїми ворогами». На питання, хто ж ці вороги, Вебстер відповів: «Мені нічого говорити вам, що націсти вважали своїми ворогами євреїв та комуністів» (цит. за: Б. Бантинг. Становление Южно-африканского райха. М., 1965, с. 86). Антикомунізм є кредом і українських буржуазних націоналістів, які заявляють, що «український світ ідей (тобто націоналістична ідеологія.— Ю. Р.) не лише антимарксист-ський, він і антикомуністичний». Подібні заяви дістали, зокрема, схвалення члена палати представників США Делане, який підкреслив, що боротьба українських націоналістів «є нашою боротьбою, і ми повинні продовжувати подавати підтримку Україні та Іншим... націям» (цит. за: В. З аса нський, В. Кифорак. Гнилий товар ідеологічної контрабанди. К., 1969, с. 45).
342
нень української нації. Вона є свідченням реакційної соціальної природи ідеології та політики українських буржуазних націоналістів.
На відміну від інших буржуазно-націоналістичних постулатів, що прикривалися більш-менш маскувальною, псевдонаціональною фразеологією, «теорія еліти», що, особливо в наші дні, стала «альфою і омегою» українського буржуазного націоналізму, є цілком відвертою, недвозначно цинічною, реакційною доктриною, розгляд якої не лише розширює «фронт» критики націоналізму, а й розкриває його так би мовити серцевину, соціальні почуття, якими керувалися та й керуються ті чи інші «ідеологи» буржуазного націоналізму Ч
АНТИСОЦІАЛІСТИЧНА ТА АНТИРАДЯНСЬКА СПРЯМОВАНІСТЬ БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ЕЛІТАРНИХ ДОКТРИН
Аналіз вихідних позицій буржуазно-націоналістичних авторів, пов’язаних з культом «еліти», свідчить про їх тотожність елітарним напрямним буржуазної соціальної філософії, яка в свою чергу є реакційною спробою протиставити Марксовому закону невпинного зростання ролі мас в історії положення про «природність» та «одвіч-ність» елітичної структури суспільства. Ідейну убогість та нездатність дати конструктивну відповідь на корінні проблеми сучасності буржуазні псевдотеоретики намагаються компенсувати дискредитацією марксизму-ленінізму та зведенням наклепів на соціалістичну дійсність. Протиставляючи «розумний дух» індивідуалізму «ірраціональному духові» маси, буржуазні теоретики завжди зображали народ носієм «деструктивного принципу історії». Прагнення трудящих до розв’язання соціальної та національної проблем, їх революційний рух вони розглядають як патологічне та протизаконне явище. «Маси,— пише Т. Кор-бет,— головний ворог демократії та її ідеалу свободи та рівності... вони руйнівники цивілізації та гальмо про-
1 Юрій Артюшенко, силкуючись «спростувати» критичний аналіз інших буржуазно-націоналістичних «теорій», зроблений у книжці автора «Український буржуазний націоналізм — ворог інтернаціонального єднання трудящих», не взявся навіть коментувати розділ, присвячений критиці «теорії еліти» (Ю рій Артюшенко. Коментар на книгу Ю. І. Римаренка. Чікаго, 1972).
343
гресу» *. Зрештою, такий самий підхід можна вичленити в усіх без винятку буржуазно-націоналістичних авторів, які відрізняються один від одного хіба що ступенем демагогії та цинізму, якими завжди була «нашпигована» ідеологія українського буржуазного націоналізму.
Донцов вже в 1967 р. твердив: не можна говорити, що саме народ визначатиме форму правління, слід відразу сказати, якою вона буде. І далі: «Те ж саме про землю: не від народу залежить, а повинно бути таким чи іншим». Називаючи український народ «смердами, стреноженою або збатоженою отарою, над якою мусить стояти чернець або пастух», Донцов пише: «Наївно думати, ніби ця суб-страктна маса створює націю, бо ж «не окремі цеглинки були будівничими святої Софії, а князі».
Штучне конструювання української нації за схемою «еліта — невиразний натовп» призводить націоналістичних авторів до спроб взагалі заперечити існування української нації, що в сучасних умовах зображується ними як «пасивна, інертна, хаотична стихія», яку зможуть довести до стану «національної збірноти» через «визволення» лише «аристократи хреста і меча», тобто знову ж таки — націоналістична «еліта». На конференції націоналістичної організації ЗП УГВР (1964 р.) твердилося, що власне сучасне українське «робітництво є радше елементом чужим, або відчудженим» від народу, що «професіональна інтелігенція в більшості відчуджена від народу» і що, отже, «селянство творить головну групу етнічного націоналізму».
Націоналістичні автори «звинувачують» соціалізм у тому, що він знищив таку традиційну рису українства, як «відвічний потяг до приватної власності», «відвічний український індивідуалізм». Саме маючи це на увазі, і потрібно, на наш погляд, критично розглядати буржуазно-націоналістичні твердження, ніби марксизм-ленінізм ігнорує роль свідомої та творчої діяльності людей в історії, бо ж зводить, мовляв, розвиток суспільства до фатальної дії економічних законів. Ці твердження є нічим іншим, як повтором задів антикомунізму. Як відзначає В. Мшвеніє-радзе, «буржуазна свідомість завжди мислить у заданому соціальному плані. Це, звичайно, значно легше, ніж мислити творчо, критично, вільно. Заданність понятійної «си-
’ Цит. за: В. В. Денисов. Страх перед народом. М., 1968, с.9.
344
стеми відліку» буржуазного соціолога зумовлена ототожненням свободи з пануванням приватної власності. Тому всяке обмеження приватної власності зображується як посягання на свободу та посилення «тоталітаризму». Якщо відкинути апріорну буржуазну схему апологетичного сприймання соціальних явищ, то виявиться, що протиставлення тоталітаризму свободі, що, по суті, означає протиставлення тоталітаризму приватній власності, втрачає всякий смисл. Саме приватна власність ї визначає в кінцевому підсумку тоталітарні політичні режими, що означають відкриту терористичну диктатуру фінансового капіталу» *.
Пропонуючи замість класової та національно-визвольної боротьби трудящих «соціальне партнерство всіх людей під керівництвом бога», буржуазні теоретики закликають трудящих «угамувати гординю» та задовольнятися тим, що вони мають, силкуються відволікти народні маси від боротьби проти капіталізму, прищепити їм думку про даремність революційно-перетворювальної діяльності мас, спрямованої на їх соціальне та національне визволення. «Призначити визвольну роль в історії бідним,— твердить Р. Нібур,— означає не тільки перетворити їхнє незадоволення в знаряддя насильства та повалення порядку; це разом з тим звільнює совість тих, кого ображає соціальна несправедливість. Як форма релігії таке переконання породжує те, що, згідно з християнським поняттям, є сутністю гріха»1 2. Саме такі вихідні позиції речників українського буржуазного націоналізму за кордоном, що намагаються утримати українську еміграцію в дусі покори «сильним світу цього», в дусі «класового «примирення» в умовах індустріального суспільства західного зразка, культивують соціальну пасивність та приниженість, намагаються послабити єднання української трудової еміграції з прогресивними силами капіталістичних країн, що виступають дедалі рішучіше на штурм світового капіталу.
Націоналістичне елітарне тлумачення суспільства пов’язане з обгрунтуванням «права» на провідну роль
1 В. Мшвениерадзе. Псевдонаучньїе концепции современ-ного антикоммунизма.— В кн.: Против идеологии современного ан-тикоммунизма. М., 1969, с. 133.
2 Цит. за: В. В. Денисов. Страх перед народом, с. 33,
345
в «українській спільності» «визначних осіб», що зайняли «належне» місце в ієрархічній схемі «багатий — бідний». Відображаючи хижацьку пожадливість «своїх» експлуа-таторів-поміщиків, капіталістів, куркулів, дрібнобуржуазних міщанських прошарків населення, український буржуазний націоналізм не може приховати своєї суто конкретної, соціальної орієнтації на історично приречені «вітчизняні експлуататорські класи». В своєму так званому відкритому листі до земляків (1913 р.) С. Пригара недвозначно писав, що героєм «українського відродження» повинен бути «ніхто інший, як курдупель, малоросійський буржуа, герой середньої людини та буденної роботи, не Дон-Кіхот ідеалізму, а Санчо-Панса реалізму» *. Ця точка зору була і є досить типовою для буржуазно-націоналістичного середовища за кордоном, адже сам буржуазний націоналізм — явище минуще. Його першопричина, матеріальна основа — приватна власність на засоби виробництва. Він зростає на приватновласницькій конкуренції і переслідує мету увічнити експлуатацію трудящих.
Специфічною соціальною ознакою українського буржуазного націоналізму була своєрідність класової бази походження і функціонування його в умовах дореволюційного експлуататорського суспільства. Полягала вона в тому, що найчисленнішою групою української буржуазії, що займала панівне економічне становище в селі, було куркульство1 2. Як пише В. П. Чередниченко, це й наклало відбиток вузькості та обмеженості на всю Ідеологію та практику українського буржуазного націоналізму, надало йому специфічно куркульського характеру3.
Отже, не випадково петлюрівський табір так званої УНР, що сформувався в 20-х роках за кордоном і проіснував аж до другої світової війни, заявив, що основу «самостійної» України, її кістяк складе «заможне, влас
1 Цит. за: С. Єфремов. За рік 1913. К-, 1917, с. 13.
2 Українське куркульство зосередило в своїх руках під час першої світової війни половину всього селянського землекористування, понад половину посівної площі, в його руках зосередилося близько 80 процентів товарного зерна (див.: С. М. Короливский, М. А. Рубач, Н. И. Супруненко. Победа Советской власти на Украине. М., 1967, с. 47—48).
3 Див.: В. П. Чередниченко. Націоналізм проти нації. К-, 1970, с. 20.
346
ницьке селянство» *, тобто куркульство. Характерно, що прибічники екс-гетьмана П. Скоропадського штучно конструюючи «становий хребет» української нації, в свою чергу заявили, що гетьманська, монархічна Україна буде складатися з хліборобів — дворян і «того нового сильного та енергійного хліборобського аристократичного елементу, який вже почала у великій кількості створювати з себе... селянська маса»1 2, тобто знову ж таки куркульство.
Декілька слів про «теорію» «варяга для України», автором якої став ще у 1921 р. колишній великий землевласник Є. Чикаленко. За Чикаленком, «головою держави», «найелітарнішою» особою, «українським монархом» не може бути свій, «бо на свойму ми, по своїй недисциплінованості не об’єднаємось, не помиримось, а знов тільки якийсь Варяг, як в старовину; якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави прийде з своєю гвардією, привезе своїх... «фахівців» чи «спеціалістів» і зорганізує державу з неграмотних хліборобів...».
А що ж буде, запитував Липинський, якщо такий «варяг» взагалі не з’явиться або ж не схоче сідати на «вакантну» посаду «українського престолу гетьманського», або ж не схоче наділити землею «старих українських панів?». І відповідав на це: «Без варягів... ніяка нація не обходилась і обходитись не може». Справа тільки в необхідності «злиття» чужоземного «варяжства» із «співзвучними їм елементами», що мають «інстинкт власновлад-ності», «панів — нових» з «панами старими» — російськими, польськими та українськими. І в наші дні В. Янів проливає сльози з приводу відсутності «свого власного деспота» як прояву «української непідпорядкованості», «браку послуху й дисципліни», філософської «межо-вості». «Ми, належачи власне до Європи,— твердить Янів,— надто віддалилися від неї». Чому ж так? Тому, що не дали «вести себе власному деспоту».
Отже, лейтмотивом буржуазно-націоналістичних мудрувань над давно збанкрутілою елітарною доктриною є спроби тлумачити історію і суспільний розвиток з по
1 «Українська трибуна» від 25 вересня 1921 р.
2 В. Липинський. Листи до братів-хліборобів, с. 171.
347
зицій вмираючого соціального устрою. Відштовхуючись від капіталістичної дійсності, відбиваючи чітку класову, буржуазну спрямованість, псевдонаукова писанина Липинського, Липи, а в сучасних умовах — Донцова та К° не тільки зображує історичний розвиток та його перспективи в категоріях старого експлуататорського суспільства, а й силкується «регенерувати» спростовані історичним досвідом реакційні концепції з їх відвертим антинародним та антинаціональним змістом. Показово, що в «Листах од українських хліборобів» Гордій Степовик, Матвій Подоляк та інші буржуазно-націоналістичні автори, проголошуючи культ «диктатури аристократії», відверто писали: «...Нам от якби звичайної собі, простенької буржуазної та капіталістичної держави, такої як на гнилім Заході.., не боїмося диктатури буржуазії, або капіталістів» І Якої ж саме? Віктор Доманицький, наприклад, мріяв «в разі повалення СРСР і встановлення воєнного управління» включити Україну до складу «Нової Європи», в умовах якої вона стане сільськогосподарським резервуаром фашистської Німеччини 1 2.
Характерно, що в сучасних умовах ватажки буржуазно-націоналістичної частини української еміграції мріють про входження України в склад так званої Об’єднаної Європи, як сільськогосподарський резервуар капіталістичного Заходу «споживача, що індустріалізується».
У 30-х та 40-х роках буржуазні націоналісти на Заході поширювали книжку американського юриста Г. Кассона, що проповідував культ бізнесу та дух підприємництва 3. У передмові Віктор Приходько висловлює думку, що однією з причин збанкрутіння ідеології українського націоналізму є недостатня увага до такої «життєдайної» проблеми, як питання про «українського бізнесмена». В. Приходько, спираючись на Кассона, закликає виконати велику історичну місію, підготувати та переробити себе. «Україна, як держава потребує кількох політиків не будь-
1 Листи од українських хліборобів до української Інтелігенції. Відень, 1921, с. 7І.
2 Віктор Доманицький. Сільське господарство України в умовах Нової Європи. Прага, 1942. Цей автор підрахував, скільки конкретно і якого збіжжя можна окупантам награбувати в українського народу.
3 Герберт Кассон. Тайна успіху в інтересах, 16 засад ділової людини. Львів, 1928.
348
якого розуму та по десятку дійсно видатних адміністраторів, генералів, фінансистів та економістів». Українізація торгу, промислу, ділового сільськогосподарського життя — саме ця «біологія інтересів», на думку автора, і створить основу для «вітчизняного» капіталізму.
Ю. Шкрумеляк у передмові до другої праці Кассона «Як вибитися на провідне місце» зазначав, що саме підприємництво «послужить добру послугу українському народові» В сучасних умовах прихильники елітарного устрою України на капіталістичних началах вбачають причину відходу української молоді на Заході від націоналістичної емігрантщини в тому, що їй недостатньо прищеплюється дух наживи та підприємництва, культ бізнесу. Націоналістична газета «Гомін України» пропонує з цією метою створити спеціальні торговельні студії в Нью-Йорку та Лондоні для підготовки «української бізнесменської еліти».
Сучасне націоналістичне середовище за кордоном, намагаючись обгрунтувати «національну доцільність» реставрації буржуазно-поміщицького ладу на Україні, у програмах своїх «партії» передбачає «створення» «своєї» «вітчизняної» еліти — підприємців, власників, торговців, «українського фермерства», тобто осучасненого куркульства. Як підкреслює молодіжний журнал «Нові напрями», «батьки» від українського буржуазного націоналізму, насамперед навчають «українців тому, як спекулювати на біржі та отримувати великі прибутки...» їх мрія, за журналом, «створення запрограмованого середнього класу та меланхолійного українського «скардейдейля». І далі — «апологетична банальність»!
Усі розмови націоналістичних авторів про можливість утворення «своєї» «бізнесменської еліти» спрямовані на те, щоб довести світовій реакції цілковиту спорідненість «вітчизняного» капіталізму з відповідними моделями «вільного Заходу». Газета «Українські вісті», коментуючи постанову «Великого Збору» ОУН (1968 р.), недвозначно пише: «Коли ж приглянутися ближче, то прихопиться ствердити, що лад, який пропонують Постанови, це майже докладне відтворення соціально-господарських систем
1 Герберт Кассон. дцять зауваг про прикмети 1937, с. 3.
Як вибитися на провідне місце (Двана-й обов’язки провідного люда). Львів,
349
ліберальних країн Заходу, модифікація англійського лейборизму й скандинавських систем».
Буржуазно-націоналістична концепція елітизму, яку в прямій чи завуальованій формі відстоював «старий» націоналізм та відстоює сучасний український буржуазний націоналізм, не має ні грана наукового змісту. З початку виникнення буржуазно-націоналістичних партій принцип елітизму безпосередньо визначав і визначає су-суспільно-політичну та соціально-економічну платформу українського буржуазного націоналізму, став скоріш політичною програмою, політичним лозунгом, організаційним принципом формування націоналістичних «партій», організацій та груп, «міжпартійних об’єднань». Принципи «добору», «селекції згори», досить цинічно виклав Д. Донцов. Ось його ідеал в галузі «репрезентації державу мусить каста луччих людей, рекрутованих на так званий свобідний народ... правити й репрезентувати державу мусить каста луччих людей, рекрутованих на основі добору, не демократичного вибору, яких відрізняють три основні прикмети володарної касти: мудрість, шляхетність і відважність...».
В основі буржуазно-націоналістичних «моделей» «елітарної самостійної України» завжди лежав і продовжує залишатися принцип «священної» недоторканності приватної власності — постійного джерела відчуження народів, постійного фактора експлуатації людини людиною.
На черговому збіговиську бандерівців, так званому IV великому зборі ОУН, була ще раз проголошена «новітня» соціально-економічна програма створення за імперіалістичними, «елітарними» зразками «диференційованого» суспільства на Україні. В одному з пунктів постанови читаємо, що в основу організації господарського життя «самостійної України» має бути покладена «умасовлена» приватна власність на засоби продукції і найширша господарська ініціатива (звичайно, приватна) у виробництві та розподілі продуктів «гармонічно діючих» колективного капіталіста — держави та «своїх», «вітчизняних» капіталістів, що повністю опанують місцеву промисловість, банкову справу, торгівлю. «Свобода» приватного підприємництва, передача у приватну власність землі, медичного обслуговування населення, шкіл, «свобода» ринкових відносин, вільної ринкової кон’юнктури, на думку бандерівської «еліти», може привести до реставрації капіталіз
350
му на Україні, яка буде правитись насамперед «вождем нації» та «сенатом сеньорів» — представниками буржуазно-націоналістичної еліти, промисловцями, військовими чинами та духовною ієрархією.
Характерно, що ватажки такого буржуазно-націоналістичного угрупування, як мельниківці, також вважають, що в разі створення «самостійної України» керівну роль в ній візьме націоналістичне «проповідництво», адже «держави будує мала горстка людей... за цією провідною верствою люди йшли». Принципи, на яких побудована «теорія еліти», мельниківець Денис Квітковський-Квітка вважає найбільш придатними для боротьби з демократією та принципами соціалізму. Щодо економічної платформи мельниківська «еліта» пропонує варіант сполучення в ній «корпоративного принципу» фашистської Іспанії та економічних «моделей» західноєвропейських капіталістичних країн.
Коментарі до цих «елітарних» систем, як то кажуть, зайві. Слід звернути увагу і на те, що з самого початку виникнення українського буржуазного націоналізму «теорія еліти» стала не тільки стрижнем його ідеології та політики, а й організаційним принципом формування націоналістичних «партій», угрупувань. Принцип вождіз-му, або, як його назвали оунівці, «провідницький» принцип, тобто організаційна побудова на засадах гітлерівського націонал-соціалізму, став основою структури тих чи інших буржуазно-націоналістичних угрупувань за кордоном, організаційної системи українського буржуазного націоналізму в цілому. Оунівці, наприклад, вважали «еліту» «націостворюючим» фактором, зараховуючи себе до «кістяка української еліти», створили таку організаційну систему ОУН, в якій було проведено чіткий поділ на націоналістичних «провідників» — «верхи» нації та рядове членство — «мужву», своєрідний «погній». Цей принцип повністю зберігся і в наші дні в організаційній системі сучасного українського буржуазного націоналізму та структурі всіх без винятку націоналістичних угруповань за кордоном.
Що ж входить в націоналістичний «лицарський кодекс» «посвячення» у провідну верству «адоратів хреста і меча»? Чи не найважливішим «суб’єктивним» критерієм визначення кандидата в «обранці» нації повинна бути наявність лютої ненависті до українського народу,
351
жадібне прагнення до кривавої помсти «неслухам», що не підкоряються особам «ідеї та чину». «Скрізь сала за шкуру позаливали»,— так описує націоналістичний «літературознавець» Ф. Дудко «героїку національного визволення», тобто роки громадянської війни, коли петлюрівські бандити відбирали в українських селян хліб, вішали робітників, мордували старих, гвалтували дівчат.
Погрузнувши в ганебних авантюрах проти українського народу, сучасний «організований український націоналізм» намагається будь-що надати своїм акціям хоч видимості якоїсь «ідейності» та «народності». Зокрема, на роль «патриціанської еліти» висуваються «лицарі пера і пензля», «лицарі національного духу» Богдан Лепкий, Юрій Клен, Євген Маланюк, Любомир Мосендз, що, виявляється, сполучили в собі «нормандсько-нордійське лицарство» з «первнями української стихії». Ці «літератори» від націоналізму облудно іменують трудящих України «псом, що притулився біля чужого порогу», «пилюкою біля чужих століть», а Україну — «краєм проклятим». Ідеалом Ю. Клена, наприклад, є «дух» середньовіччя, коли «зродиться стихія нового лицарства, коли вийдуть на життєву арену... ідеали Бога (?! — Ю. Р.), христиан-ського закону... тверда й жорстока дійсність». «Дух середньовіччя» потребує, мовляв, створення відповідного суспільства «нового середньовіччя», в якому, за задумами Клена, пануватимуть «влада заліза, нещадна боротьба, бунтарська сила, отаманія... прагнення до міцної влади у загалу... та шляхетна жадоба панування над уніформ-леною масою плебеїв у видатних індивідуумах».
Іншим важливим засобом «селекції згори» є підбір таких «обранців нації», які були б пройняті звірячою ненавистю до інших народів, до трудящих мас інших націй. Прихильниками українського «елітизму» пропагуються насамперед такі норми поведінки, як культ зради та клятвопорушництво, обман та віроломство, людиноненависництво та жорстокість. Не випадково націоналістичний журнал «Український самостійник», милуючись образом «Князя» Макіавеллі, цим «володарем», що не спинявся перед віроломством, лицемірством, вбивством заради досягнення мети, наполягав, що для гетьмана Мазепи, «який об’єднав у собі найхарактерніші прикмети лева і лиса, «Князь» Макіавеллі не тільки був найбільшою книгою, а й правив за політичний підручник».
352
Культ «вмиваного кров’ю живих» вбивці намагаються в сучасних умовах пропагувати серед української емігрантської молоді виразники так званого українського неофашизму — бандерівці, а за ними й ватажки інших угруповань. Ще в 1923 р. донцовська газета «Заграва» цинічно писала: «Мертвим звуком є для нас фраза про «право», «справедливість», про «пацифізм», фразою є лозунги «гуманізму» і «демократії». Хочемо скинути з себе ці фрази, як гадюка скидає луску весною». А в наші дні до елітарного «кодексу честі» ввійшла така облудна теза: «нехай дві третини української території будуть знищені атомовою бомбою, лишень на одній третині заіснувала б самостійна Українська держава». Ці та інші факти неспростовно доводять справжню суть буржуазно-націоналістичної пропаганди, усю фальш висловлювань про «моральні вартості» буржуазно-націоналістичної ідеології, ледве не боротьбу за якісь «лицарські ідеали», «попрану свободу», «демократію» тощо. Аморалізм українського буржуазного націоналізму, відкидання ним загальнолюдських моральних цінностей, значення розуму в розвитку людства тісно пов’язані з аморалізмом шовінізму та расизму, з пропагандою культу ненависті та презирства до інших націй, власне і до «своєї» нації як об’єкта для безсоромних спекуляцій.
Існує ще один важливий критерій добору націоналістичного провідництва — персоніфікація еліти на основі оцінки ступеня відповідності її практичних дій інтересам націоналістичного «визвольного» руху в цілому, ступеня зради інтересів українського народу, яке знайшло вираз у класичній формулі: «За цісаря і Україну, за Габсбургів і самостійність... від Карпат до Кавказу, за галицьку державу!., за автономію під Австрією, під Росією, під Польщею!., за німецьку побіду, за генерала Денікіна.., за пана гетьмана, за шляхту українську, за церкву католицьку...» *. Відвертіше, мабуть, і не скажеш!
Отже, виходячи з названих вище «основоположних» критеріїв, націоналістична «еліта» (у вузькому значенні цього слова) — це «дані богом» провідники, «вожді», що височать над сірим натовпом «плебеїв», це володарі, князі, гетьмани, отамани, «націоналістичне сузір’я» старих та новітніх часів.
1 «Українська громада» від 8 вересня 1923 р.
353
23 48
Революційним виступам народних мас протиставляються зрадницькі дії української козацької старшини, українського шляхетства, зокрема жорстокого кріпосника, виразника інтересів польських панів та шведських інтервентів, лютого ворога українського народу гетьмана Мазепи, ставленика Кримського ханства авантюриста Петрика, ката українського народу Виговського, прихильника польсько-шляхетської орієнтації Тетері, «союзників» султанської Туреччини та Кримського ханства Дорошенка, Брюхсвецького та іншим «богом даних визволителів» українського народу.
«Основоположна» теза українського буржуазного націоналізму про «переємність» «української визвольної боротьби» (яка являла собою ніщо інше як антинародні та антинаціональні дії) безпосередньо пов’язана з «новою» елітою. Ця остання відрізняється від своїх попередників лише прізвищами та, власне, застосуванням більш гнучких прийомів у справі «визволення» України «від диктату Москви». Йдеться про галерею так званих мучеників за «народну ідею», про «творців нової епохи», «великих українців — державників». «Хто наші національні герої і що вирізнило та запевнило їх безсмертя?» — запитує бандерівський «Визвольний шлях». Дамо відповідь: вояки облогового корпусу січових стрільців Коновальця, петлюрівське воїнство та «рать» так званої Української галицької армії — УГА, бандити, що звірствували в 1920— 1922 рр. на Україні, бойовики УВО, учасники підпільних антирадянських організацій, церковні діячі. А на чолі їх стояли: кат українського народу, головний отаман Петлюра, ватажок кривавої ОУН Є. Коновалець, провідник бандерівських банд на Україні Р. Шухевич (Тарас Чуприна), оберкат, ватажок закордонних частин ОУН Бан-дера, тобто людці, яких навіки прокляв український народ. До націоналістичних «подвижників» зачислено і гетьмана Скоропадського, українського «монарха».
Серед «еліти» монархічного гатунку перебував і син австрійського ерцгерцога Стефана Габсбурга Вільгельм, що дібрав собі гучне ім’я Василь Вишиваний, і іспанський князь Бурбон, шо його «зукраїнізував» свого часу в еміграції Петлюра.
До «лицарів», «виразників» «національного духу» зараховані також князь Кочубей, графи Шептицький, Кап-ніст та Монтрезор, барони Василько та Штейнгель, великі
354
землевласники Чикаленко, Ханенко, Родзинко, претенденти на «українську булаву» особистий знайомий Гітле-ра «гетьман» Полтавець-Остряниця та Огонь-Горбанюк. Останній, наприклад, дібрав «чин» графа та гетьмана за фальшивими документами про своє походження від роду гетьманів Конашевичів-Чернушенко. Націоналістичний ватажок з Парижу Маркотун назвався нащадком останнього «українського гетьмана» Розумовського та оженився (вже як граф) на американській міліонерші
Буржуазні націоналісти, що діяли в Західній Україні, нарекли своїм кумиром диктатора, президента ЗУНРу Є. Петрушевича, що причетний до угоди про продаж нафти, а фактично всієї економіки Галичини англійським ділкам, до терористичних актів проти трудових мас західноукраїнських земель; який, зрештою, плазував перед польською шляхтою та державами Антанти.
«Новітні» «лицарі хреста і меча» являють собою націоналістичне середовище за кордоном, що пройшло ганебний шлях зрадництва і авантюр проти українського народу. А загалом вони нагадують своєрідний паноптикум, що складається з політичних мерців колишнього петлюрівського угруповання, сиво-зелених дідуганів з Центральної ради та Директорії, послідовників різного роду претендентів на український престол — на зразок Скоропадського, деморалізованих «автономістів» з колишніх західноукраїнських націоналістичних партій, відламків колишніх УСДРС та УПСР, фашиствуючих молодчиків з УВО та ОУН, функціонерів з «нової еміграції» — диві-зіонерів «СС-Галичина», поліцейських, старост, бургомістрів, «хлопців з лісу» — учасників бандерівських терористичних груп тощо.
У «теорії» націоналістичні автори використовують «харазматичний тип влади», типологію форм політичної влади, яка базується на реальних чи уявних (приписуваних) достоїнствах та здатностях «провідника», що уявляються ледве не надприродними1 2. На практиці ж «обранець нації» виявляється більш земним, він повністю вписується
1 Як повідомила газета «Шлях перемоги», бандерівці відшукали якогось пройдисвіта, що назвався нащадком князя Юрія Долгорукова Олексієм та «записався в українці».
2 Про «харазматичний тип влади» див. докладніше: 3. К а р р. Историк и факти.— У кн.: Современнне тенденции в буржуазной фи-лософии и методологии истопии. М.. 1969.
355
23*
в людиноненависницький, аморальний етичний «кодекс» українського буржуазного націоналізму. Буржуазно-націоналістична газета «Українське слово» відверто писала, що «в аномалії самостійницького» закордонного гетто немає місця для раціонального та логічного мислення. Ось чому на «елітарному олімпі» з’являються люди, далекі від інтелігентності та порядності, добір яких відбувається за відомим висловом Кавура: «в стані облоги кожен осел може керувати державою». «Національне єство» «адората хреста і меча», «войовника слова та меча», в сучасних умовах відбиває належність «гордого, запального та творчого лицаря» до «когорти» військових злочинців. Він повинен мати досвід «співробітництва» з гітлерівською або американською, західнонімецькою або англійською та іншими розвідками або з органами ідеологічних диверсій Заходу. Ось одна з таких фігур на націоналістичному елітарному обрії — пан «президент УНР в екзилі» (є, виявляється, і така посада!) Микола Лівицький — одіозна фігура навіть серед націоналістичного середовища. Син петлюрівського «прем’єра» Андрія Лівицького, що був причетний до ганебної Варшавської угоди Петлюри з Пілсудським, він уже в 20-х роках почав працювати на розвідку шляхетської Польщі. З 1939 р. у спеціальній групі німецької військової розвідки абверу готує шпигунів для засилки в Радянський Союз. Офіційний працівник гітлерівського міністерства пропаганди Лівицький керував пронімецькими радіопередачами на Україну з Кенігсберга. Пізніше працював у спеціальному відділі ге-бельсівського міністерства пропаганди «Вінета». Після закінчення війни співробітничає з американською розвідкою, поновлює старі зв’язки з реакційними колами польської еміграції, з польським емігрантським «урядом» у Лондоні. У 1957 р. Лівицький вів «дипломатичні» переговори щодо «правомірності» квітневої (1920 р.) угоди Петлюри з Пілсудським і погодився на «передачу» західних областей України під юрисдикцію польського емігрантського «уряду» у Лондоні. Навіть бандерівці не змогли додуматись до такого!
Ще одна зловісна фігура, вже бандерівського гатунку, Ярослав Стецько, що очолює створений у 1946 р. американською розвідкою «консолідаційний» центр різноманітного набору українських, словацьких, грузинських, латиських, естонських, литовських та інших націоналістів —
356
«Антибільшовицький блок народів» (АБИ), який навіть серед еміграції вважається «асамблеєю блазнів націоналістичних». З 1939 р. Степько працює на італійську розвідку, в якій виступає під псевдонімом «Белендіс», і водночас на гестапо — під кличкою «Басмач». Для оунівців же він залишився Зиновієм Карбовичем. Саме Стецько був одним з претендентів на роль «вождя» України. Цьому «фюреру» кортіло правити на тій «самостійній Україні», про яку цинічно говорив Герінг: «Ми зайняли найродю-чіші землі — Україну. Так, на Україні є все: яйця, масло, сало, пшениця в кількості, яку важко собі уявити. Ми мусимо зрозуміти, що все це віднині і навіки наше, німецьке».
Цих двох представників сучасної націоналістичної еліти єднає не тільки ганебне минуле, а й не менш ганебне сучасне. Лаври архизрадника гетьмана Мазепи не дають спокою обом «лицарям». Стецько під час вояжу по Швеції поклав вінок на могилу шведського короля Карла XII, а Лівицькому на одному з націоналістичних збіговиськ (1967 р.) були урочисто вручені «клейноди» Мазепи.
Практичне застосування «теорії еліти» є свідченням дальшого розкладу колишніх основних націоналістичних угрупувань, які в нових умовах прагнуть пристосуватися до вимог нової політичної кон’юнктури.
«Елітарність» українського буржуазного націоналізму яскраво проявляється у так званому регіоналізмі, тобто фактичному поділі націоналістичного середовища на два умовні табори — вихідців із західних областей України і так званих наддніпрянців, або східників. Водорозділ, як говорять самі буржуазні націоналісти, «збручанська недуга» між двома «національними гілками» націоналістичної частини еміграції, відображав в Історичному аспекті передусім інтереси західноукраїнської буржуазії, яка зростала в умовах плазування перед австро-німецьким та польським імперіалізмом, з одного боку, та східноукраїнської, що мала досвід запобігання ласки у російського царизму та різних імперіалістичних держав,— з другого. Хоча, зрештою, йшлося про єдність у боротьбі проти українського народу, в намаганні перетворити Україну на васальну, удільну територію, заповітне поле пристосування чужоземного капіталу, так званий традиційний регіоналізм став основою організаційної системи
357
українського буржуазного націоналізму. Згідно з нею, націоналістична еліта за кордоном створила «відрубні» організації галичан та вихідців із східних областей України. З одного боку, йдеться про націоналістичні угруповання бандерівського та мельниківського гатунку (в цей «єдиний» табір, що також роздирається суперечностями, входить так звана Організація українських націоналістів закордоном — ОУН-з. З другого — «партії східняків» — так звана Українська революційно-демократична партія (УРДП), «Союз гетьманців-державників» (СГД), «Українська соціалістична партія» (УСП), «Український національно-державний Союз» (УНДС), «Українське національно-демократичне об’єднання» (УНДО), «Союз земель соборної України» — селянська партія (СЗСУ — СП), «Союз визволення України» (СВУ) та ін.
Йдеться також про «осібні» видання — газети та журнали, «осібні» видавництва типу «Пролог», «Смолоскип» та «Українська друкарня», що існують на кошти світової реакції, про «свої» філіальні організації в різних капіталістичних країнах, молодіжні, жіночі, «комбатан-ські» організації, що знаходяться під зверхністю тієї чи іншої групи націоналістичної еліти. Отже, націоналістична «еліта» так і не змогла налагодити горезвісну «єдність» між собою. Підтекст ворожнечі в середовищі націоналістичної контрреволюції розкрив, зокрема, націоналіст В. Мовчан, який писав, що серед значної частини емігрантів з Західної України «ще й досі переважає погляд, що українці на схід від Збруча — це якась «гірша» категорія українців і тому повинна тлумачитися «якось інакше». Поділ на «ліпших» і «гірших» українців викликає необхідність підкори «ліпшим».
Отже, коло націоналістичної «еліти» все більше звужується за рахунок української людності, що народилася, за тлумаченням бандерівців, в «цивілізованій» і «культурній» буржуазній Польщі, яка була в свій час «заборо-лом» проти притягальних ідей більшовизму. Вихідці з Наддніпрянської України є «меншовартісним елемен-лом» проти притягальних ідей більшовизму. Вихідці та несуть «головну вину за національну трагедію», тобто за зникнення з політичного обрію «політичних» утворень типу Центральної ради, гетьманату чи Директорії тощо.
Речники ж націоналістичних партій, які «репрезентують» східну Україну, в свою чергу вважають «націо
358
нальною субстанцією українства» лише себе, ставлячись до вихідців із Західної України як до виразників «екстремістських поглядів», як до «меншовартісного», «пересічного», «окраїнного» українського елементу, що сприяв розбиттю «українського підгрунтя», тобто «уряду» ЗУНРу, в усякому випадку не може «репрезентувати» «велику Україну», «елітою» якої є лише вони — «нащадки українського лицарства» Козацької доби, періоду «української держави» (1917—1920 рр.). Тільки вони, мовляв, «всмоктали в себе скрижалі української революції» і відображають «революційні», «демократичні», «соціалістичні», «селянські», «конструктивно-творчі» інтереси і сподівання українського народу. «Із традицій ОУН,— пишуть «Українські вісті»,— справді нема чого перебирати. Це був сліпий терор, спрямований проти чужих і своїх... Все робилось в ім’я ідейних мотивів. Тим не менш, все це були вбивства, які на сьогодні приносять велику шкоду».
З іншого боку, всі інші представники буржуазно-націоналістичних угруповань не можуть бути «справжньою елітою», «збірною батавою людей-провідників». Вільно чи невільно Донцов проговорився про справжнє обличчя націоналістичних «провідників», які, за його словами, «журяться тим, який емігрантський уряд є більш легальний... або які думають у передсінках чиїхось Україну вижебрати». Профашистські елементи з так званих закордонних частин ОУН звинувачують своїх «конкурентів» в тому, що вони в сучасних умовах не вміють і не мають змоги вести активної антирадянської боротьби, є «шкідниками» єдиного так званого визвольного фронту.
Стоячи на платформі «печерного» антикомунізму, представники 34 ОУН запропонували «новий» варіант створення оунівської «еліти» за рахунок націоналістичної емігрантської молоді. Газета «Новий шлях», наприклад, закликала створити клітини новітніх підпільників в компартіях Канади та соціалістичних країн, а згодом і в Києві для посилення підривної антирадянської, антикомуністичної роботи.
Основним змістом гризні між окремими націоналістичними організаціями є спроби «довести» «виняткове право» того чи іншого угруповання «відображати» «справжнє єство української нації», «справжній дух українського нароДу», бути його «елітою». Спонукальним мотивом суперечностей між тими чи іншими розгалуженнями сучас
359
ного українського буржуазного націоналізму є намагання ватажків націоналістичних організацій підпорядкувати, своєму впливові інші націоналістичні групи, встановити, політичну гегемонію над ними і, таким чином, добитися неподільного користування подачками імперіалістів.
Тепер декілька слів про один важливий аспект «теорії еліти». Недвозначна відвертість Д. Донцова, його зоологічний шовінізм бентежать навіть націоналістичних авторів. Одні з них — з середовища ОУН-закордоном дорікають донцовщині саме за те, що «вона випливає з якоїсь глухової ненависті до світу, до його ладу та вартості». Інші вбачають в донцовщині «відставання від реального життя», «пустопорожнє теоретизування», і як найголовніше— відверте запозичення відповідних концепцій західнонімецьких, американських, англійських та французьких авторів. Все це призвело до того, що український буржуазний націоналізм в «теоретичному» відношенні є епігонською, скопійованою доктриною, «позанаціональ-ним, чужим, а не українським націоналізмом».
У «Бюлетні АУА» 1 пишеться: «В нас глибоко запало» духовне наслідство Донцова, з його абстракціонізмом, з проповідуванням абсурдної вольовитості... з його виключністю, похвалою насилля ініціативної меншості. Всі ці парадокси привели до того, що наше громадське життя, яку б ми його ділянку не брали до уваги, проходить в обстановці кризи, непорозуміння, ускладнень». Деяких «ідеологів» сучасного українського буржуазного націоналізму дещо бентежить зухвала відвертість Д. Донцова, і саме тому вони навіть відмежовуються від «ідеології націонал-міщух і спекулянтів, здекласованих шукачів влади і диктатури, ідеології повзучого фашизму».
З великою статтею «Донцов ховає Донцова» виступив Ю. Шерех (Ю. Шевельов). Його непокоїть, що донцов-ська «теорія черні та еліти» не може служити базою для об’єднання різних націоналістичних угруповань за кордоном. «Донцов... апелює до фанатизму,— пише Ю. Шерех,— до шаленства індивіда чи натовпу, сп’яненого однією ідеєю», до людини, як темної істоти, психологічної
1 АУА — «Асоціація українців Америки», націоналістична емігрантська організація, що була створена в 1969 р. в результаті розколу в Українському конгресовому комітеті Америки (УККА) — «міжпар-тійному» центрі, що об’єднує більшість націоналістичних груп у США.
360
черні, яку треба сп’янити, екзальтувати, щоб вивести її на правильний шлях. Наголошуючи на расистських основах донцовщини, його елітеїстичних засадах, Шерех (Шевельов) говорить про те, що ідеологія Донцова «з народом нічого спільного не мала і не має», а упадок впливу бандерівців на українську еміграцію — це, власне, вияв «цілковитої вичерпаності донцовських ідей».
Аналізуючи далі сутність донцовського варіанту «теорії еліти», Шерех приходить до висновку, що націоналістична «еліта» донцовського гатунку — «це люди, що їх Донцов називає апостолами, а ми воліли б назвати інквізиторами. Ці люди, природна річ, нічого спільного з народом не мають. Вони стоять поза ним і хочуть стояти над ним. Вони творять орден і касту, принципово відгороджуючись від черні». Шерех змушений визначити, що ідеї Донцова — це, зрештою, істерика людини, що втратила всякі зв’язки з грунтом, з народом і хоче надолужити це цинізмом ката, фанатизмом касти «апостолів» — інквізиторів. «Донцовщина виросла з неспроможності зрозуміти народ і знайти з ним спільну мову. Проповідь фанатичнрї сили виросла з почуття трагічної слабості».
Виступи Ю. Шереха проти Д. Донцова, безперечно, аж ніяк не свідчать про його «вболівання» інтересами українського народу. Ю. Шерех, як свідчать його друковані праці, стоїть на антирадянських позиціях, як і Донцов. Не випадково, спеціалізуючись на паплюженні досягнень українського радянського мовознавства, Ю. Шерех «з такою ж заповзятливістю служить сучасним силам реакції, з якою він описував у 1941—1942 рр. «подвиги фашистської вояччини і прислужувався їй» ’. Ось чому Ю. Шерех пропонує як «панацею» для врятування престижу націоналістичної контрреволюції відректися лише від відверто расистських ідейок Донцова, «врятувати Донцова від Донцова». Зрештою, він визнав останнього «ідейним провідником» та «прапором» українського буржуазного націоналізму, якому шкодить прямолінійність та незграбність у доказах, невміння приховувати ненависть та презирство до народних мас.
1 М. Т а р а с ю к. їхні ідеологічні позиції (буржуазно-націоналістична преса про українську мову і мовознавство).— «Мовознавство», 1970, № 4, с. 48.
361
Виступи Ю. Шереха проти Д. Донцова збігаються з виступами представників бандерівського угрупування та ЗП УГВ й ОУН-закордоном. Прагненням «врятувати Донцова від Донцова» пройняті і виступи П. Полтави, П. Мірчука, О. Дякова-Горнового, Р. Ільницького та інших націоналістів. За свідченням, наприклад, В. Іваней-ка, бандерівці, Ідейним «вождем» яких в сучасних умовах є Донцов,— це «абсцес, пістряк на тілі нації... «герої», гідні осуду». Згадані автори дотримуються того погляду, що одверта проповідь збанкрутілих фашистських теорій, «етики джунглів», культу сили не може врятувати український буржуазний націоналізм. Ці націоналістичні автори, будучи змушені визнати, що «марксизм є зразком стрункої і завершальної теорії» пропонують відхреститися від бандерівських лозунгів та виступати гнучкіше, застосовуючи для обгрунтування своїх концепцій більш «демократичні» прийоми.
Ю. Шерех та інші націоналістичні автори пропонують або пропагувати «еліту», що «хоча стоїть над народом, але вийшла з нього», або ж повернутися до «випробова-ної», горезвісної доктрини «суспільства національної гармонії», до чтаких понять, як «диференційована, але гармонійна і цілісна нація» та «єдність розчленованої нації», тощо.
Проте відмовитись від традиційної «теорії еліти» буржуазно-націоналістичний табір за кордоном так і не зміг. Не випадково так звані революційні демократи з середовища УРДП, що досить гостро критикували «елітарну» доктрину Донцова, висунули своїм кредо завдання «вишколити фалангу стратегів і залізної крові проводирів, аристократів». Причому за основу уердепівського варіанту «теорії еліти» беруться концепції «ідеолога» так званого консервативного націоналізму В. Липинського з його відвертим захистом поміщицької та куркульської «еліти».
Отже, критика Донцова з боку інших націоналістичних авторів не торкається відверто антинародної суті його «теорії еліти», основою якої є немічні антинаукові спроби обгрунтувати доцільність суспільства економічної та полі
1 Осип Дяков-Горновий. Ідея і чин. Нью-Йорк — Торонто, 1968.
362
тичної нерівності людей в умовах експлуататорського ладу.
І це не випадково. «Магістральною» лінією доктрини українського буржуазного націоналізму була й є апологетика експлуататорського ладу, що зжив себе, прислужництво силам світової реакції, виконання замовлень органів ідеологічних диверсій. Адже «самостійна і соборна Україна», про яку галасують українські буржуазні націоналісти на всіх перехрестях буржуазного Заходу, є просто капіталістичним викиднем із звичайною системою експлуатації й поневолення, маячною ілюзією, навколо якої ось уже понад 50 років вовтузяться українські буржуазні націоналісти. Життя показує, що за «патріотичними» ідеями та прожектами націоналістичної «еліти» приховуються брудні, зажерливі розрахунки націоналістів — повернутися на Україну в обозі світової реакції в ролі «хазяїв-повелителів» і, наче п’явки, паразитувати на живому тілі народу, який затаврував їх назавжди як зрадників та імперіалістичних прислужників.
ПІСЛЯМОВА
Аналіз матеріалу, що стосується буржуазно-націоналістичного варіанту «теорії» нації, дає можливість зробити більш загальні висновки та торкнутися деяких актуальних, на наш погляд, проблем, що випливають з результатів дослідження.
1.	Концепції українського буржуазного націоналізму щодо теорії нації свідчать про їх абсолютну невідповідність науковому погляду на явища суспільного життя. Квазінаукові побудови буржуазно-націоналістичних авторів відбивають необ’єктивність, антинауковість буржуазних фальсифікаторів, їх теоретичну неспроможність та фактологічну несумлінність, апологетичну природу українського буржуазного націоналізму. Зрештою, доктрина українського буржуазного націоналізму являє собою досить строкату картину, мішанину найрізноманітніших, найсуперечливіших ідей, поглядів, принципів, еклектичне запозичення найреакційніших буржуазних філософських та соціологічних концепцій, що повністю суперечать передовій суспільній думці, закономірностям суспільного розвитку.
Ідейні засади українського буржуазного націоналізму, що грунтуються на абстрактних, метафізичних побудовах, позбавлені будь-якої внутрішньої логіки і являють собою механічне поєднання найбільш реакційних, людиноненависницьких поглядів буржуазних ідеологів (особливо Ніцше, Шопенгауера, Розенберга та ін.), реакційних шкіл сучасної ідеалістичної філософії та соціології. Ідейно-теоретичними джерелами українського буржуазного націоналізму є такі буржуазні концепції, в яких пропагується об’єктивний та суб’єктивний ідеалізм, релігія та містика, метафізика та агностицизм, волюнтаризм, соціал-дарвінізм, геополітичні доктрини, фашистський світогляд, а в сучасних умовах — неофашизм, расизм та антикомунізм.
2.	Використовуючи расистські, біорасистські, психорасистські та психологічні тлумачення сутності нації, український буржуазний націоналізм з його псевдотеоріями «української расовості», таємничого,
364
незбагненного «всеукраїнського духу» тощо прагнув спекулювати на «загальнонаціональних ідеалах», на «всеукраїнській правді», тобто на псевдонаціональних цінностях, з допомогою яких він сподівається розпалити націоналістичну істерію, пересварити братні народи, об’єднати в «єдиному національному організмі» експлуататорські верстви (а також їх апологетів) та трудящі маси.
3.	Спекуляція буржуазних націоналістів різних гатунків національними категоріями, їх безпринципна гра на національних почуттях не може приховати суцільну реакційність хитромудрих побудов будь-якого націоналізму. В. І. Ленін, формулюючи основні принципи критики емпіріокритицизму, писав: «...Треба порівняти теоретичні основи цієї філософії і діалектичного матеріалізму. Таке порівняння ...показує по всій лінії гносеологічних питань суцільну реакційність емпіріокритицизму, який прикриває новими вивертами, слівцями й хитросплетіннями старі помилки ідеалізму...» *.
Ці ленінські слова можна повністю віднести і до філософських основ українського буржуазного націоналізму, його ідейно-теоретичних джерел, які, базуючись на протиставленні національного фактора Інтернаціональному, «теоретично» «обгрунтовують» сталість конфліктних ситуацій між націями, політику та практику національної ворожнечі в ім’я забезпечення соціальних прагнень експлуататорських верств, антирадянських устремлінь буржуазно-націоналістичних підголосків світової реакції. Як підкреслював В. І. Ленін, у буржуазній філософії та соціології класовий інтерес пануючих класів підтримує і закріплює ідеалізм та матефізику, гносеологічними ж коренями ідеалізму є «прямолінійність і односторонність, дерев’яність і закостенілість, суб’єктивізм і суб’єктивна сліпота»1 2, а щодо українського буржуазного націоналізму, крім того,— суб’єктивістський сумбур, апологія давно віджилих і відкинутих життям горезвісних «самостійницьких» постулатів.
4.	З’ясування соціальної та гносеологічної природи концептуального ставлення націоналізму до нації і всієї пов’язаної з національними відносинами проблематики дає можливість визначити, що націоналізм як суспільне явище (в умовах експлуататорського суспільства) являє собою спотворене відображення соціальної дійсності на різних рівнях суспільної свідомості. На психологічному рівні відбувається формування упередженої та необгрунтованої думки щодо інших народів, вироблення певних стереотипів, які відіграють важливу роль у відповідній соціальній ситуації, у виробленні відповідних ідеологічних та політичних концепцій. На більш високому, теоретичному
1 В. І. Л е н і н. Твори, т. 14, с. 328.
2 В. І. Л е н і н. Твори, т. 38, с. 349.
365
рівні відбувається процес перетворення групового чи класового почуття буржуазії в певну систему ідей, робляться спроби нав’язати ці ідеї всьому суспільству як національну ідеологію, «загальнонаціональний» принцип.
Отже, при критичному розгляді буржуазного націоналізму та його пережитків слід, на наш погляд, більше враховувати соціально-психологічний механізм виникнення національної антипатії, мати на увазі, що націоналізм не лише форма ідеології, а й психологічне явище, яке має за свій об’єкт як сферу свідомості, так і почуття людей різних національностей, оперує негативними емоційними факторами, почуттями антипатії, недовіри між народами, упередженістю, передсудами тощо.
5.	Націоналізм як відображення соціальних інтересів буржуазії та дрібної буржуазії, відбиваючи всі явища суспільного життя через призму нації, яка зображується незмінною, позачасовою духовною субстанцією, є типовим проявом прагматичного підходу до тлумачення суспільного розвитку. Інакше кажучи, службове призначення націоналістичної ідеології — приховати класові суперечності, «обгру-тувати» міфічну спільність інтересів класів-антиподів з метою протиставлення трудящих однієї національності іншим, послаблення інтернаціональних інтересів робітничого класу та трудящих всього світу.	І
Марксистсько-ленінський аналіз сутності націоналізму, конкретно-історичний підхід до цього поняття дає можливість визначити буржуазний націоналізм як світоглядну, ідеологічну та політичну платформу буржуазної практики в галузі національних відносин, спрямовану на протиставлення трудящих, їх розгородження по національних «квартирах», на розпалювання міжнаціональної ворожнечі між народами, пропаганду національної нерівності та «переваг» одних націй над іншими. «Буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм,— писав В. І. Ленін,— ось два непримиренно ворожі лозунги, що відповідають двом великим класовим таборам усього капіталістичного світу і виражають дві політики (більше того: два світогляди) в національному питанні» *.
6.	Розкриття справжньої природи українського буржуазного націоналізму, його апологетичної ролі як знаряддя експлуататорських верств дає можливість викрити хибні філософсько-методологічні посилки буржуазної історіографії і показати соціально-класову роль буржуазної філософії, що силкується обгрунтувати доцільність панування буржуазних суспільних відносин, викрити методологічну та ідейну кризу буржуазного світосприймання, теоретично неспроможну,
1 В. І. Л е н і н. Повне зібрання творів, т. 24, с. 120.
366
політично реакційну, експлуататорську суть апології буржуазних доктрин в галузі національних відносин. Водночас критичний розгляд буржуазних та буржуазно-націоналістичних концепцій щодо нації та національних відносин дає можливість визначити антинауковий, апологетичний характер вихідних позицій наших ідейних та політичних противників. Адже гра на національних почуттях є формою ідеологічних диверсій, а ідеологія націоналізму служить «ідейною» основою імперіалістичних атак проти революційних сил сучасності, «теоретичною» базою антикомуністичних фальсифікацій радянської дійсності.
7.	Український націоналізм, ніби у фокусі, ввібрав найхарактерніші риси розтлінної ідеології антикомунізму, з допомогою якої світова реакція силкується врятувати капіталістичну систему. Як різновид буржуазного націоналізму, як прояв ідейної спустошеності та безперспективності капіталізму український буржуазний націоналізм, пройнятий звіриною ненавистю до трудящих Радянської України і всього Союзу РСР, до всього прогресивного людства. Особливу лють викликає у націоналістів те, що, незважаючи на всю їх підступну діяльність, український народ неухильно зміцнює дружбу з російським народом, усіма братніми народами СРСР, спільно з ними будує комуністичне суспільство.
Український буржуазний націоналізм був і залишається відкрито реакційною та антилюдяною, антинародною та космополітичною ідеологією, політикою та практикою, основний зміст яких — контрреволюційність, антирадянська спрямованість проти корінних інтересів та прагнень українського народу.
В сучасних умовах українські буржуазні націоналісти є підступними ворогами трудової української еміграції, ворогами тих народів, уряди яких надали їм притулок, ворогами трудящих усього світу.
8.	На прикладі українського буржуазного націоналізму як різновиду буржуазного націоналізму можна простежити співвідношення націоналістичних (шовіністичних) та космополітичних ідей в «обгрунтуванні» тієї чи іншої архіреакційної політичної платформи. Причому відверто шовіністичні тенденції, ідеї «винятковості», тобто ідеї національного нігілізму щодо інших народів, доповнюються національним нігілізмом щодо «власного» народу, відкиданням його національних цінностей. Зрештою, національний нігілізм, космополітизм є не відмова від націоналізму як такого, а один з різновидів деформованої «загальнонаціональної» ідеології буржуазії. Ця ідеологія не має нічого спільного із свідомістю народних мас, вона є типовим напрямком думки шовіністично настроєної буржуазії та її апологетів, відображенням прояву шовіністично-націоналістичних передсудів, свідченням банкротства буржуазної ідеології.
367
Щодо українських буржуазних націоналістів, то вони, будучи вірними найманцями світової реакції, зрісши на грунті зрадництва, політичного запроданства та морального розкладу експлуататорських класів, завжди торгували свободою та незалежністю українського народу, вірно служили всім, хто платив їм іудині срібники, хто вкладав їм у руки зброю проти українського народу.
В наші дні вони є імперіалістичною агентурою, знаряддям світового антикомунізму в його підступній боротьбі проти Союзу РСР, країн соціалістичної співдружності, всіх революційних сил сучасності.
9.	Соціальна практика переконливо свідчить, що маніпуляції «національними» лозунгами є основою тактики експлуататорських класів, що ставить у свою чергу питання про співвідношення таких категорій, як «національне» та «націоналістичне».
Необхідного внутрішнього зв’язку між ними немає. Справа не тільки в тому, що спільне в них має формальний характер (спільне за формою, за об’єктом — апелювання до нації та її атрибутів); не тільки в тому, що ці два поняття відрізняються за суб’єктом (національне походить від нації, а націоналістичне — від класу). Анти-подність національного та націоналістичного випливає з протилежності їх соціальних носіїв — робітничого класу та трудящих мас тієї чи іншої нації (національне), буржуазії та дрібної буржуазії (націоналістичне).
Досвід утворення та розвитку Союзу РСР безперечно доводить, що тільки з позицій робітничого класу, завдяки його керівній ролі, що втілилася в революційній діяльності Комуністичної партії, можна на базі інтернаціоналізму правильно і остаточно розв’язати національне питання. Націоналістичне ж, по суті, виконує функцію ілюзорної компенсації на національному грунті соціально-класових цінностей експлуататорських кіл. Для буржуазії та її апологетів національним є те, що відповідає її вузькокласовим, егоїстичним інтересам.
Зрештою, національне та націоналістичне відрізняються і за соціальною метою. В першому випадку йдеться про вираз суспільних, соціально-економічних, політичних та культурних потреб прогресивного розвитку нації в її спілкуванні з іншими націями, в другому — про вираз соціальних почуттів експлуататорських верств, що веде до національних конфліктів, відчуження націй, протиставлення надбань одних націй іншим, до збіднення національного, його замикання в прокрустове ложе архаїзму, рудиментарності, регресу тощо. (Звідси протилежність таких понять, як «національний інтерес» та «національний егоїзм», «національна гордість» — «національна винятковість» тощо.)
Національне та націоналістичне протилежні і за рівнем свідомості. Перше пов’язане з суспільною, національною самосвідомістю,
368
друге — з груповою чи класовою свідомістю. На теоретичному рівні національне відображає таку реальність, як нація та її атрибути, націоналістичне ж своєю світоглядною стороною (суб’єктивний чи об’єктивний ідеалізм) ілюзорно відображає відчуженість людського буття, зокрема відчуженість в умовах експлуататорського суспільства.
Враховуючи також політичну сторону, тобто тенденцію націоналістичного до космополітизму, як зовнішнього, так і внутрішнього, до національного нігілізму по відношенню до «своєї» нації, визначимо зв’язок між національним та націоналістичним як антагоністичну суперечність між ними.
Необхідний зв’язок, взаємодоповнення національне дістає спілкуванням та взаємозбагаченням з іншим «національним». В результаті воно природно потрапляє у сферу дії інтернаціонального, що, відображаючи інтереси історичної перспективи, стимулює життєвість кращих прогресивних національних цінностей. «Національне» вписується, таким чином, зі своїм національно-особливим у загальну картину людського буття в інтернаціональне, що відображає особливий соціальний тип спільного між народами та країнами. Національне є специфічною формою міжнаціонального, а, з іншого боку, міжнаціональне в умовах існування націй не може виступати інакше, як у національній формі. Інтернаціональне та національне (загальне та особливе) виступають як різні сторони однієї й тієї самої людської діяльності, відображають відносно самостійні форми єдиного історичного процесу, глибоко взаємозумовлені, діалектично взаємопов’язані.
І якщо націоналізм, будучи специфічною формою відчуження в національній свідомості, як наслідок дійсного відчуження в національному бутті та національних відносинах людей, консервує національно специфічне, підтримує національні перегородки, то інтернаціоналізм веде до ліквідації вікового відчуження, ламає штучні перепони на шляху до зближення трудящих різних національностей.
Якщо націоналізм намагається раз у раз створити конфліктні ситуації, зберегти роздробленість людства, посіяти ворожнечу між людьми праці різних національностей, то інтернаціоналізм, відображаючи всесвітньо-історичну тенденцію до зближення, а в майбутньому і до злиття націй, є одним з важливих ідейних засобів прискорення переходу людства від капіталізму до соціалізму, прискорення загальнолюдського прогресу, посилення взаємного збагачення соціально-історичним досвідом, інтенсивного обміну культурними та іншими цінностями.
«Марксисти-ленінці,— було підкреслено на міжнародній Нараді комуністичних та робітничих партій у Москві,— є одночасно і патріотами, і інтернаціоналістами, вони відкидають і національну вузькість
369
24 48
і заперечення або недооцінку національних інтересів, і тенденції до гегемонізму. Комуністичні партії — партії робітничого класу і всіх трудящих є разом з тим прапороносцями справжніх національних інтересів на противагу реакційним класам, які ці інтереси зраджують» *.
Досвід Союзу Радянських Соціалістичних Республік яскраво показує, як важливо для трудящих мас подолати націоналізм, національну обмеженність, сепаратизм, що підривали їх єдність у боротьбі за соціальне та національне визволення. Він свідчить, що пригноблені нації та народності можуть добитися свого визволення не шляхом відокремленості, а тільки на основі зміцнення класової солідарності в їх спільній боротьбі проти імперіалізу, за перемогу соціалізму та комунізму.
Досвід СРСР — яскраве свідчення того, що тільки соціалізм, визволяючи народи від соціального та національного гніту, відроджує їх до нового життя, переконує в тому, що міцний союз народів може бути забезпечений тільки спільністю ідеології і політичних завдань, діалектичною єдністю національного та інтернаціонального в будівництві комуністичного суспільства. «Те, що в СРСР вперше було побудовано соціалістичне суспільство, вперше було показано на практиці, що таке по-справжньому рівноправні братерські відносини між народами, безсумнівно, пам’ятатимуть і цінуватимуть усі народи в усі часи» 1 2.
Історичний досвід розвитку Союзу РСР свідчить про те, що ніколи й нікому не вдавалося і не вдасться похитнути монолітну єдність народів Радянського Союзу, їх непорушне братерство. Ця єдність і братерство є запорукою нових успіхів багатонаціонального радянського народу в його титанічній боротьбі за побудову комунізму.
1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. Документи і матеріали. К., 1969, с. 327.
2 Л. І. Брежнєв. Про п’ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, с. 61.
РЕЗЮМЕ
В данной книге сделана попьітка осуществить специальное фило-софско-социологическое исследование, посвященное виявленню и кри-тическому разбору антинаучньїх основ концептуального отношения буржуазного национализма к проблеме нации и национальннх отно-шеиий.
На примере украинского буржуазного национализма научно реализуется теоретическая’ и практическая потребность вияснення, чем является национализм в гносеологическом отношении, какого рода идеалистические теории составляют его философскую основу.
Конкретнеє критическое рассмотрение тех аргументов, с помощью которнх апологети буржуазии пнтаютея обосновать своя реакцион-нне доктрини, направленнне на отчуждение народов, исследование, в частности, философских принципов буржуазно-националистических доктрин нации дает возможность разобраться в природе буржуазного национализма, «сердцевине» его концепций, механизме действия как системе лженаучннх взглядов о месте и роли национального фактора в общественной жизни, т. е. в мировоззрении и политической платформе буржуазии в области национальннх отношений и нацио-нальной политики.
Во главу угла работн поставлен анализ методологических принципов научной критики национализма с учетом ленинского принципи партийности, ленинских традиций идейной борьбн, классового, интерна-ционалистского подхода к национальннм проблемам, исходного положення о бесспорном приоритете вопросов, связанних с коренннми социально-зкономическими преобразованиями, оценки всякого национального требования с точки зрения классовой борьбн рабочего класса.
Внчленяя социальную природу национализма, идейннй его неточних, социальнне функции, акцентируетея внимание на ленинской классификации национализма; уточняютея существующие в литера-
371
24*
туре классификационнне форми национализма; обосновьівается необ-ходимость рассмотрения последнего с учетом его организационного оформлення, а также форм проявлення, характера буржуазно-нацио-налистических доктрин.
Рассмотрение в критическом плаіне социальннх корней буржуаз-но-националистических доктрин наций, политической их основи, идейно-теоретического содержания и др. дало возможность проанали-зировать соотношение категорий «национальное» и «националисти-ческое» как понятий, имеющих по существу противоположннй смисл.
Критический анализ буржуазно-националистических трактовок сущности нации, попьіток соединить расизм и национализм в идее «обіцества национальной гармонии» вьідвинул потребность рассмотрения антропогеографических и антропосоциологических доводов «от-чужденности» народов, вскрьітия антинаучного характера концепции так назьіваемой украинской расовости, по сути — буквальной копни «теорий» расово-антропологической школи в социологии, расистских конструкций гитлеровского национал-социализма, итальянского фа-шизма; разновидности биологического расизма, человеконенавистни-ческих доктрин неорасизма.
Характеристика процесса зволюции взглядов буржуазних социо-логов на природу нации и национальншх отношений, переход к более изощренному психологизму раскрнвается на примере критического анализа буржуазно-националистического варианта концепции «нацио-нального духа», являющейся прежде всего антисоветской доктриной, направленной своим острием против коренннх, жизненннх интересов украинского народа, строящего в единой семье народов-братьев ком-мунизм, на подрив единства народов СССР.
На примере украинского буржуазного национализма раскрнта великодержавницкая природа национализма как идеологии и политики национального неравноправия и превосходства одних наций над другими, вскршта его космополитствующая направленность, антина-циональное и антинародное содержание.
Шовинизм и геополитика, культ враждн и нетерпимости к другим нациям является основой «теории» так називаемого украинского мессионизма, подлинная сущность которого заключается в лояльности «лагеря» буржуазно-националистической контрреволюции за границей, к черннм планам мировой реакции, постоянной готовности бить прямими наемниками иностранннх архиреакционньїх сил.
Суб'ьективно-идеалистическая, мистическая трактовка сущности национальной общности людей, характера национальньїх отношений как проявлений алогичности, непознаваемнх действий «творца», вуль-гарно-метафизический подход к сложннм явленням общественной жизни и др. свидетельствуют о том, что буржуазно-националистиче-
372
ская доктрина нации находятся в противоречии с научньїм, материа-листическим, классово-партийньїм пониманием явлений, национальньїх отношений как специфической сфери общественного бмтия.
Попштки рассматривать национальнше отношения вне социальной структури и уровня общественного развития, вне основних злементов социальной системи общества, вне социально-классовнх связей между нациями и народностями, стремление свести нацию к зтническому бштию, к вечной категории и другне порочньїе квазинаучнне построе-ния отражают дальнейшую деградацию, кризис буржуазной фило-софской, исторической и социологической мисли, усиление и без того реакционного характера буржуазного мировосприятия, пустоцвета, растущего на живом древе познания жизни современного общества, всегда ополчавшегося против обі>ективной исторической законо-мерности.
Речь идет о прямом насилии над логикой, конкретно-историческим материалом, о грубом или искаженном извращении, о подтасовке фактов, поисках аргументов в интересах апологетики капиталисти-ческого строя, классовьіх устремлений буржуазии, в интересах идео-логических диверсий, направленннх против монолитного единства трудящихся нашей странн, на ослабление благородной роли чувства семьи единой, чувства общенациональной гордости советского чело-века, на ослабление влияния всемирно-исторического опнта Союза ССР, фальсификацию зтапа дальнейшего расцвета и сближения социали-стических наций в процессе перерастания социализма в коммунизм.
Критическое рассмотрение. позиций буржуазно-националистиче-ских «теоретиков» дает основание сделать внвод о том, что украин-ский буржуазний национализм как би в фокусе отражает наиболее характернне чертн растленной идеологии антикоммунизма, с помощью которого мировая реакция пнтается спасти загнившую капиталисти-ческую систему. Украинский буржуазний национализм <нл и остается откровенно реакционной и античеловеческой, антинародной и антина-циональной идеологией, политикой и практикой, основное содержание которнх — контрреволюционность, антисоветская направленность против коренннх интересов и устремлений украинской социалистической нации, всего советского народа. Отражая идейную опустошенность и бесперспективность антикоммунизма, украинский буржуазний национализм обречен историей также, как обречен и капитализм, на почве которого он родился и пнтается паразитировать.
Содержание идеологических концепций украинского буржуазного национализма крайнє реакционно и пестро, воплощая в себе зклекти-ческую смесь различннх злементов идеализма, метафизики, прагма-тизма, самих разнообразннх, порой противоречивнх идей, взглядов и принципов из арсенала суб'єктивного и обєктивного идеализма,
373
змпиризма и натурализма, биологизма, вульгарного материализма и априорнмх спекуляций, которьіе полностью противоречат передовой общественной мьісли, закономерностям общественного развития, отра-жая собой «такой исторический момент, когда командующая буржуазна из страха перед растущим и крепнуїцим пролетариатом поддер-живает все отсталое, отмирающее, средневековое» *. Доктрина украин-ского буржуазного национализма, бснованная на абстрактних, мета-физических построениях, подобии систематизированной схеми, лишена какой би то ни било внутренней логики. В идейно-теоретическом плане она представляет собой сумбурную смесь мистики и религии, мета-физики, агностицизма и волюнтаризме, социал-дарвинистских и гео-политических концепций, отражая собой мировоззрение фашистского толка, а в современннх условиях, когда особенно усилилось такое свойство империализма, как «политическая реакция по всей линии»1 2 3— неофашизма, неорасизма, антикоммунизма.
Полнейшая несамостоятельность украинского буржуазного национализма в области идеологии, политики и практики ставит задачу критического рассмотрения буржуазно-националистических постулатов как «оттиска» соответствующих схем реакционннх буржуазних доктрин: вичленения магистральной линии — апологетики капитализма, как изжившего себя зксплуататорского строя, прислужничества силам мировой реакции, внполнения заказов органов идеологических ди-версий.
Характерной особенностью рассуждений так назнваемнх спе-циалистов по «национальному вопросу в СССР» капиталистического Запада, которие манипулируют разного рода наукообразннми «тео-риями» нации и национальннх отношений, в том числе — и бур-жуазно-националистического толка, являются беспардонная клевета на ленинскую национальную политику, не учитьівающую мол нацио-нальную специфику; абсолютная беззастенчивость в виборе средств, необ'ьективность, полная теоретическая несостоятельность и факто-логическая недобросовестность. Нннешние «кремлеведн», «марксоло-ги», «советологи», «украиноведн» и др. пополняют ряди идеологических диверсантов в силу специального отбора, сущность которого опреде-лил В. И. Ленин. Он писал: «...общественное положение профессоров в буржуазном обществе таково, что пускают на зту должность только тех, кто продает науку на службу интересам капитала, только тех, кто соглашается против социалистов говорить самий невероятннй вздор, бессовестнейшие нелепицн и чепуху» а.
1 В.	И. Л е н и н.	Полн. собр.	соч.,	т.	23,	стр.	166.
2 В.	И. Л е н и н.	Полн. собр.	соч.,	т.	ЗО,	стр.	164.
3 В.	И. Л е н и н.	Полн. собр.	соч.,	т.	24,	стр.	364.
374
Критический анализ буржуазно-националистических догм «при-мата» национального над социально-классовнм, интернациональншм свидетельствуют о попнтках за счет псевдотеории «украинской расо-вости», таинственного, непознаваемого «национального духа» и др. беззастенчиво спекулировать на чувстве национального самосознания. Представляй собой искаженное, иллюзорное отражение социальиой действительности на разньїх уровнях общественного сознания (психо-логическом и теоретическом), национализм как воплощение социальннх чувств буржуазии и мелкой буржуазии, отражая все явлення сквозь призму нации, понимаемой как неизменная, вневременная, иррациональная субстанция «вьісшего» порядка, является типичннм примером прагматического подхода к трактовке проблем общественного развития, попнткой замаскировать, таким образом, действитель-нне классовне цели зксплуататоров, мировоззренческую и политиче-скую платформу буржуазной практики в области национальньїх отношений, направленную на противопоставление трудящихся. их раз-гораживание по «национальннм квартирам», на разжигание межна-циональной враждн, пропаганду национального неравноправия и «преимуществ» одних наций над другими.
Вьічленение социальиой тенденции той или иной буржуазно-нацио-налистической доктрини, вмяснение их социального содержания, социальиой и гносеологической природи концептуального отношения к нации и всей связанной с национальньїми отношениями проблематики убедительно показьівает, что спекуляции буржуазних национа-листов разньїх мастей н оттенков на национальннх чувствах отражают сплошную реакционность откровенннх и маскировочньїх построений буржуазного национализма.
В. И. Ленин, формулируя основнне принципи критики змпирио-критицизма, обращал внимание на необходимость сравнения его теоретических основ с диалектическим материализмом, подчеркивая, что «такое сравнение... показнвает по всей линии гносеологических вопросов сплошную реакционность змпириокритицизма, прикрнваю-щего новими вивертами, словцами и ухищрениями старне ошибки идеализма и агностицизма» *. Зти ленинские слова можно с полннм основанием отнести и к гносеологическим основам украинского буржуазного национализма, его идейно-теоретическим источникам, ко-торне, основнваясь на противопоставлении национального фактора интернациональному, на абсолютизации роли нации в общественном развитии, способствуют обоснованию политики и практики национальной враждн, возведению политических и идеологических барьеров между народами во имя обеспечения социальннх устремлений зкс-
1 В. И. Л е н и н. Полн. собр. соч., т. 18, стр. 379.
375
плуататорских кругов, антисоветской линии буржуазно-национали-стических подголосков мировой реакции. Как подчеркивал В. И. Ленин, в бружуазной философии и социологии классовьій интерес господ-ствующих классов поддерживает и закрепляет идеализм и метафизику. Гносеологическими же корнями идеализма является «прямолинейность и односторонность, деревяность и окостенелость, субьективизм и субі-ективная слепота» Применительно к буржуазному национализму, в том числе украинскому, зто проявляется прежде всего в бесплод-ннх попьітках паразитировать на некоторьіх тонкостях сложного процесса человеческого познания за счет односторонней, субьектив-ной оденки национального фактора: в беспомощном стремлении сконструировать хоть какую-то видимость доктрини, основой которой всегда бьіл и єсть беспринципньїй, реакционньїй сумбур из обветша-льіх или несколько «модернизированннх» буржуазних концепций, вн-даваемнх буржуазно-националистическими апологетами за «само-стийнические» постулати.
На примере украинского буржуазного национализма прослежи-вается соотношение в националистической идеологии националистиче-ских (шовинистических) и космополитических идей (национального нигилизма) в обосновании той или иной «модели» межнацональной общности, политической платформи того или иного национального отряда буржуазии. Как правило, откровенно шовинистические тен-денции, идеи «исключительности», «гегемонизма» и др. уживаются с національним нигилизмом и по отношению к «собственной» нации, котормм дополняется социальннй нигилизм, отчужденность буржуазии от своей нации. В конечном итоге космополитизм, национальннй нигилизм по отношению к «чужим» нациям «бьет» по «своей» нации, препятствует осуществлению ее сотрудничества, развитию взаимопо-нимания с другими нациями. Космополитствующая тенденция того или иного национального отряда буржуазии, будучи разновидностью реформированной, «общенациональной», то єсть националистической идеологии буржуазии, отражает, как и буржуазний национализм вообще, историческую бесперспективность, банкротство буржуазной идеологии. Что же касается космополитствующих тенденций украинского буржуазного национализма, они рельєфно проявились в том, что его апологети, «процветая» на почве предательства, политического авантюризма и полного банкротства зксплуататорских классов, всегда жертвовали свободой и независимостью украинского народа, верно служили всем реакционньїм силам в ущерб социальньїм и националь-ннм интересам украинского народа. В наши дни украинские бур-жуазнне националистьт являются империалистической агентурой,
1 В. И. Л є н и н. Полн. собр, соч., т. 29, стр. 322.
376
вспомогательннм орудием мирового антикоммунизма в его борьбе против Союза ССР, стран социалистического содружества, против развития мирового революционного процесса.
Социальная практика убедительно свидетельствует, что манипу-лирование «национальньїми» лозунгами ради достижения национали-стических целей составляет основу тактики зксплуататорских классов, что ставит, в свою очередь, вопрос о соотношении таких категорий, как «национальное» и «националистическое», необходимой внутренней связи между которьіми не существует. Здесь крайнє важно видеть за маскировочньїм апеллированием «националистического» к нации, то єсть к общему об'ьекту с «национальньїм», коренньїе отличия между зтими понятиями по суб'ьекту. Ведь правильно понятьіе нацио-нальнше интересн становятся побудительннми мотивами деятельности прогрессивньїх сил нации (при социализме всей нации), а «националистическое», будучи производньїм от класса, вьіражает интересн реакционной, зксплуататорской части нации. Антиподность взаимосвя-зи «национального» и «националистического» вьітекает из противо-положности их социальньїх носителей, социальной цели. Только пролетариат является внразителем подлинньїх национальннх интере-сов, ибо он «внражает действительнме интересьі громадного большин-ства трудящихся при капитализме» кореннне интересн прогресса той илн иной нации.
Опит образования и развития Союза ССР убедительно показн-вает, что только с позиций рабочего класса, благодаря его руково-дящей роли, которая воплотилась в революционной деятельности Коммунистической партии, можно (на основе интернационализма) обеспечить удовлетворение национальннх интересов на базе обес-печения социальньїх устремлений всего советского общества, трудящихся всех наций нашей страньї. «Националистическое» же, по сути, внполняет функцию иллюзорной, декларативной компенсации на на-циональной почве социально-классовьіх ценностей зксплуататорских кругов. Для буржуазии и ее апологетов национальннм является то, что отвечает ее узкоклассовнм, згоистическим целям. «Националистическое» связано с пороками зксплуататорского общества, отчужде-нием наций, противопоставлением материальннх, культурних и духовних ценностей одних наций другим, то єсть обедняет «национальное», замнкает его в русло регресса и прочих негативних черт бнлой отсталости и замкнутости народов. (Отсюда — противоположность таких понятий, как «национальннй интерес» и «национальннй згоизм», «национальная гордость» — «национальная исключительность» и др.).
Следует также иметь в виду противоположность «национального»
1 В. И. Л е н и н. Полн. собр. соч., т. 40, стр. 23.
377
и «националистического» по уровню сознания, имея в виду, что первое понятие отражает на теоретическом уровне такую реальності», как нация (национальное самосознание), а второе — своей мировоззрен-ческой стороной (вульгаризированньїй идеализм), иллюзорно отражая отчуждение человеческого бьітия в условиях зксплуататорского общества, тормозит включенню «национального» в единьїй социальннй процесе. Учитивая также политический аспект проблеми, то єсть тен-денцию «националистического» к космополитизму, как внешнему, так и внутреннему, к национальному нигилизму по отношению и к «своей» нации, взаимосвязь между «национальннм» и «националистическим» определяетея как антагонистическое противоречие между ними.
Необходимую связь и взаимодополнение «национальное» полу-чает в результате общения и взаимообогащения с другим национальннм, в процессе усвоения духовних ценностей других народов. В результате зтого, а также в силу наличия в структуре каждого национального общих, совпадающих интересов, обт»единяющих нации и народи, оно естественно попадает в сферу действия интернацио-нального, которое, отражая интересн исторической перспективи, стимулирует жизненность лучших прогрессивннх национальннх ценностей. «Национальное», таким образом, вписнвается со своим национально-специфическим в общую картину общественного бития, в интернациональное, внражающее особнй социальннй тип общего между народами и странами.
Интернациональное и национальное (общее и особенное), внету-пая как разнне сторони одной и той же человеческой деятельности, отражая относительно самостоятельнне форми єдиного исторического процесса, будучи двумя сторонами єдиного социального прогресса, глубоко взаимообусловленн, диалектически взаимосвязанн. И если национализм питаетея сохранить раздробленность человечества или поглотить народи в империалистический конгломерат под згидой «супернации», то интернационализм, отражая всемирно-историческую тенденцию к еближению, а в будущем и слиянию наций, являетея одним из важнейших идейннх средств ускорения перехода человечества от капитализма к социализму, ускорения общечеловеческого прогресса, усиления взаимного обогащения социально-историческим опитом, интенсивного обмена духовними и другими ценностями.
Опит Союза Советских Социалистических Республик убедительно показьівает, как важно для трудящихся масс преодолеть национализм, национальную ограниченность, сепаратизм, которьіе подрнвали их единство в борьбе за социальное и национальное освобождение. Он свидетельствует, что угнетенние нации и народносте смогут добиться своего освобождения не путем обособленности, а только на основе укрепления классовой солидарности в их общей борьбе
378
против империализма, за победу социализма и коммунизма. Опьіт СССР — яркое свидетельство того, что только социализм, освобождая народьі от социального и национального гнета, возрождает их к но-вой жизни, убеждает в том, что крепкий союз народов может бить обеспечен только общностью идеологии и политических задач, диа-лектическим единством национального и интернационального в строй-тельстве социалистического общества. «То, что в СССР впервне било построено социалистическое общество, впервне било показано на практике, что такое по-настоящему равноправньїе братские отноше-ния между народами, несомненно, будут помнить и ценить все народи во все Бремена» *.
Подлинним революционньїм переворотом в общественном созна-нии, значение которого трудно переоценить, назвал Генеральний секретарь ЦК КПСС Л. И. Брежнєв превращение интернационализма из идеала горстки коммунистов в глубокие убеждения и норму пове-дения миллионов и миллионов советских людей всех наций и народностей.
В огромной мере зто связано с непримиримим отношением КПСС ко всякого рода отступлениям от ленинской интернационалистической политики, с решительной борьбой против всех и всяческих уклонов, твердим отстаиванием и творческим развитием великого учення марксизма-ленинизма.
1 Л. И. Б р е ж н е в. О пятидесятилетии Союза Советских Социа-листических Республик. М., 1972, стр. 62.
ЗМІСТ
Передмова................................ З
Розділ І
МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ НАУКОВОЇ КРИТИКИ НАЦІОНАЛІЗМУ......................... 7
Сучасна ідеологічна боротьба та актуальні проблеми критики буржуазного націоналізму	7
Проблеми типології та класифікації націоналізму в світлі ленінських традицій ідейної боротьби..................................32
Методологічне значення принципу співвідношення соціально-класового та національного для критики ідеології буржуазного націоналізму ....................................71
Розділ II
КРИТИКА буржуазно-націоналістичних СПОТВОРЕНЬ СУТНОСТІ нації як соціальної СПІЛЬНОСТІ...........................107
Марксистсько-ленінська теорія нації — ідейна основа боротьби проти буржуазного націоналізму ..............................107
Ідеалізм та ірраціоналізм як вихідні принципи буржуазно-націоналістичних концепцій нації 134 Расистський зміст антропогеографічних та ан-тропосоціологічних характеристик нації . . . 153 Антинауковий характер концепції так званої української расовості .................. 170
Розділ III психорасистський характер буржуазно-націоналістичної доктрини так званого НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХУ.......................201
Гносеологічні та соціальні корені психологічних теорій нації.........................201
380
Гіперболізація природно-географічних детермінант психічного складу нації............218
Про антинародну природу доктрини так званого українського національного духу . . . 233
Розділ IV
ШОВІНІСТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ТАК ЗВАНО-НОГО МЕСІОНІЗМУ ..........................265
Концепція «національної волі» як прояв ан-тигуманного змісту українського буржуазного націоналізму .............................265
Про великодержавницькі та геополітичні тенденції буржуазно-націоналістичних постулатів 278
Розділ V
«ТЕОРІЯ ЕЛІТИ» ТА її БУРЖУАЗНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНЕ ЕПІГОНСТВО.......................315
Суб’єктивно-ідеалістичний погляд на історію як прояв антинародної природи українського буржуазного націоналізму..................315
Антисоціалістична та антирадянська спрямованість буржуазно-націоналістичних елітарних доктрин...............................343
Післямова................................364
Резюме .................................371