Іван васюта
ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
(1918 - 1939)
Львів
КАМЕНЯР
2006


ББК 63.3(2УКР) В19
У книзі висвітлюється політична історія Західної України міжвоєнного періоду (1918—1939 рр.). На широкому тлі динамічно змінюваної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації розкривається весь спектр складного й неоднозначного українського суспільно-політичного руху в Західній Україні (Східній Галичині та Західній Волині), починаючи з національно-визвольної революціїв хбді якої утворилася Західно-Українська Народна Республіка, і закінчуючи інкорпорацією краю до складу радянської України у вересні 1939р.
Для вчителів-істориків, викладачів та студентів вузів, політологів.
Під редакцією доктора історичних наук, професора С. В. Кульчицького
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга"
« 0503020902-02^
В 1ІЛ/ Без оголошення 2иио
ISBN 5-7745-0825-0
© Іван Васюта, 2006


Моїй дружині Людмилі Іванівні з любов’ю і вдячністю присвячую
АВТОР
ВСТУП
Політична історія Західної України з героїчними і трагічними сторінками Української національно-демократичної революції 1917— 1920 рр. і міжвоєнного періоду донедавна не була об’єктом всебічного наукового дослідження. Це стосується усіх внутрішньо- і зовнішньополітичних аспектів, і в першу чергу українського визвольного руху, який за своїм розмахом та суспільно-політичною значимістю відігравав домінуючу роль у політичному житті західноукраїнських теренів. Тож при висвітленні теми особлива увага приділялась аналізові визвольних змагань західних українців у недалекому минулому, які мали не суто регіональне, а загальнонаціональне значення, були важливим чинником формування історичних передумов становлення сучасної державної незалежності України.
Об’єктивне трактування новітньої історії Західної України неможливе без подолання ідеологічних догм та стереотипів, що вкоренилися у вітчизняній історіографії радянської доби, без усунення багатьох «білих плям» в історії суспільно-політичного руху, науково обґрунтованої оцінки історичних явищ, подій і процесів, представлення у світлі нових документів імен незаслужено забутих або скомпрометованих тоталітарним режимом політичних діячів. Потреба в цьому диктується і іе тільки пізнавальними, а й науковими завданнями. Адже підходи до нисвітлення суспільно-політичного руху в Західній Україні, коли вона мала державну незалежність, а пізніше — впродовж двадцяти років — перебувала під польським пануванням, у працях дослідників не тільки неоднозначні, а прямо-таки взаємовиключні. Йдеться про багато ключових проблем політичної історії краю.
У пору тоталітарного режиму, коли вивчення новітньої історії України базувалося на догматах пануючої ідеології, радянські історики трактували Українську революцію з постійним реверансом в бік «старшого брата», у світлі підкресленого класового підходу як «'буржуазно-націоналістичну контрреволюцію», а політичну історію Ілхідної України, по суті, обмежували лише висвітленням боротьби іл радянську владу і возз’єднання з Українською РСР. Загальну характеристику цих досліджень повоєнного періоду дав у колективній монографії Ю. Сливка1. Аналіз цих та інших проблем теми торкаються праці М. Литвина, Р. Симоненка2 та інших авторів.
Вітчизняна історіографія тоталітарної доби чи не найбільше спотворила історію такого політичного феномена, як західноукраїнська державність. За зідеологізованою схемою, що склалася тоді у вітчизняній історіографії, «реакційна» українська буржуазія Східної Галичини після розвалу «лоскутової» Австро-Угорської імперії «перебрала» від не і ііладу і проголосила Західно-Українську Народну Республіку, в якій ні іішовився «контрреволюційний буржуазно-націоналістичний режим», що «обманював народ і чинив насильство над ним»
З


(І. Богодист, В. Осечинський, В. Маланчук, І. Компанієць та ін.). Визвольна боротьба в краї розглядалася не інакше, як регіональна ланка в загальному ланцюзі реалізації міфічної ідеї світової соціальної революції, яка, на думку більшовиків, розпочалася з жовтневим переворотом
1917 	р. і про неминучу перемогу якої вони постійно говорили.
Принципово інше пояснення розвитку подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р. спробував дати О. Карпенко, на думку якого після повалення влади Габсбургів на західноукраїнських теренах була «в основному завершена (!) народна національно-демократична революція»3, а революційний рух у Східній Галичині розглядався «поза зв’язком з радянською Росією і радянською Україною»4, викликали жваву дискусію, що завершилася публікацією гострокритичної статті опонентів в «Українському історичному журналі»5.
У радянській історіографії на тривалий час утвердилося сфальсифіковане трактування ЗУНР, а на об’єктивне висвітлення її історії було накладено табу. І лише з утворенням незалежної Української держави була знята заборона на неупереджене дослідження щодо становлення демократичної державності та ряду інших тем історії Західної України міжвоєнного періоду. Документально обґрунтоване висвітлення їх стало можливим завдяки розсекреченню раніше недоступних для загалу істориків архівних фондів і позбавленню її висвітлення від ідеологічної зашореності. Науковій розробці історії ЗУНР присвячено монографії Б. Тищика і О. Вівчаренка; С. Макар- чука; М. Литвина і К. Науменка, О. Красівського6.
Ще одна «біла пляма» в історіографії зумовлювалась тим, що, згідно з більшовицькою доктриною, західноукраїнська інтелігенція у переважній своїй масі протиставлялась робітництву і селянству* і представлялася як «буржуазно-націоналістична», «реакційна» верства, нездатна відігравати консолідуючу роль у визвольному русі. Цю версію спростовують і певною мірою заповнюють прогалину в історичній науці монографічні дослідження В. Чоповського; О. Рубльова і Ю. Черчен- ка7. У різних виданнях останніх років видруковано ряд статей, які розкривають окремі маловідомі сторінки політичного руху в краї.
В 2003 р. у видавництві «Генеза» вийшов 5 том шеститомної «Політичної історії України XX століття» під назвою «Українці за межами УРСР (1918—1940)», окремий розділ якого присвячено висвітленню історії українців у міжвоєнній Польщі (1918—1939). Автор розділу, відомий спеціаліст з історії громадянської війни Р. Г. Симоненко своїй темі не зрадив і періоду 1918—1923 рр. присвятив головну увагу, тоді як основна частина міжвоєнного періоду (1923—1939 рр.) висвітлена на вторинних літературних джерелах, причому без аналізу в розвиткові усіх складових національного руху.
Якщо оцінювати сучасні наукові публікації із означеної проблематики, то треба констатувати, що їх автори, як правило, не вдаються до глибокого аналізу суспільних суперечностей в краї або розкривають їх лише в площині міжнаціональних стосунків, оминаючи увагою складні й суперечливі проблеми розстановки соціально-політичних сил, їх взаємодію, що безпосередньо впливало на характер, стратегічні завдання і тактику боротьби різних політичних партій і рухів. А тим часом від певного розміщення і співвідношення соціальних, національ-
4


них і партійних сил залежала перспектива визвольної боротьби, яка враховувалася суб’єктами як політичної дії, так і протидії.
Найпомітніші здобутки новітньої вітчизняної історіографії є у вивченні історії ЗУНР, її державно-правових, воєнних і зовнішньо- політичних аспектів. Однак ідейно-теоретичні засади концепції Української революції, внаслідок якої утворилась західноукраїнська державність, її регіональні особливості, співвідношення у революції класових і національно-політичних сил вимагають докладнішого дослідження. Потребують ґрунтовного вивчення і питання внутрішньої політики уряду ЗУНР, соціально-економічного становища і неоднозначного ступеня радикалізму різних соціальних і національних верств та груп поліетнічного населення краю, зміни його політичних настроїв та революційної нетерпимості люмпенізованих і маргі- налізованих прошарків, які своєю суспільною активністю помітно впливали на державотворчий процес і внутрішню політику уряду. Поза увагою істориків залишилося висвітлення боротьби різних соціально- політичних сил краю за утвердження у 1918—1920 рр. одного з альтернативних типів української державності — національно- демократичного (ЗУНР) або його «червоної тіні» — тоталітарно- радянського (ГСРР) і причин їхнього падіння.
Не стали предметом всебічного дослідження і проблеми розвитку різновекторного за політичною спрямованістю суспільного руху у 20—30-х роках. А от розвідки й статті, що вийшли з-під пера партійних лідерів та публіцистів, написані згідно з ідеологічними уподобаннями авторів, присвячені здебільшого обґрунтуванню програмних установок та діяльності певної партії або відповідного політичного напрямку у визвольному русі. Головною трибуною їх виступів була партійна преса, котра мала великий фактичний матеріал для висвітлення політичного життя краю.
Історія Української революції та суспільно-політичного руху міжвоєнного періоду на теренах Західної України однобічно висвітлюється і в зарубіжній історіографії, зокрема представниками української еміграції та діаспори. Якщо радянські дослідники, віддаючи данину панівній політичній ідеології, замовчували, а частіше спотворювали правонаціоналістичний, національно-демократичний, правосоціалістичний і консервативний напрями в українському суспільному русі, то історики-україністи на Заході, навпаки, недооцінюють роль лівих політичних угруповань, залишають поза увагою масову боротьбу в краї за його возз’єднання в єдиній Українській державі, не розкривають соціальне тло українського визвольного руху та зміну його пріоритетів. Прикметною рисою праць західних істориків с обмежена база дослідження зазначеної проблематики, що спричинило, за рідкими винятками, їх довідково-енциклопедичний характер.
З методолічними позиціями цих дослідників збігаються історичні погляди таких західноукраїнських політиків та колишніх військовиків, як К. Левицький, О. Назарук, М. Лозинський, О. Кузьма, М. Стахів, Є. Коновалець, Д. Паліїв, І. Карпинець, А. Крезуб та інших учасників або сучасників подій Листопадової революції й національно- визвольних змагань західних українців. Вони не тільки описали ці події, а й зафіксували безліч нині маловідомих фактів. Тому їхні
5


мемуари та історичні розвідки мають не стільки історіографічну, скільки джерелознавчу цінність.
Слід наголосити на тому, що до здобуття Україною незалежності в українській історіографії, яка не поділяла марксистської ідеології, утверджується державницький напрям як альтернатива народницькому. Причому йшлося більше не про науковий, а про практично- політичний, ідеологічний інтерес до вивчення державотворчого досвіду Української революції 1917—1920 рр. Такого напряму дотримувалися ті, хто нехтував соціальним аспектом і понад усе ставив завдання досягнення Україною власної державності8.
Це — прихильники різних форм соборної демократичної державності України і регіональної незалежної держави у Західній Україні та гетьманці (монархісти). На відміну від самостійників та автономістів гетьманці М. Капустянський, В. Левицький, І. Нага- євський та інші у своїх творах намагалися довести переваги гетьманської державності над іншими варіантами, що їх пропонували у 1917—1920 рр. українські суспільні сили.
Отже, політична думка провідних державницьких партій Західної України ліберальної національно-демократичної і праворадикальної націоналістичної орієнтацій в основу своєї діяльності поклали боротьбу за відродження української нації та її державності. Проте програмні документи і праці ідеологів цих партій відзначалися неоднозначним трактуванням Української національної революції, особливо причин її поразки та історичних уроків. їхня суспільна практика була спрямована на те, щоб утвердити свій політичний вплив у широкому соціальному середовищі і підготувати масову суспільну свідомість до підтримки їх відмінних засобів боротьби (національної революції або легітимно-конституційного способу суспільної дії) задля перемоги одного з варіантів інтегрально-націоналістичної або національно- демократичної моделі української державності відповідного рівня самостійності і соборності, а також форми державного устрою.
Цілком протилежними були ідеологічні засади і політична практика комуністичного руху та ідейно споріднених з ним лівих груп та організацій. Поділяючи догми радянських комуністів, ліві угруповання на чолі
з 	КПСГ (КПЗУ) діяли у фарватері політичного курсу Комінтерну. Визвольні рухи 20—30-х років трактувалися їхніми ідеологами у партійних документах, пресі і періодиці з марксистських позицій «пролетарського інтернаціоналізму» і суто «класового підходу», а пріоритет у революційно-визвольній боротьбі віддавали перемозі соціальної революції в Польщі, яка, на їхню думку, мала справедливо вирішити й українське національне питання, звісно, на основі встановлення радянської влади. Саме така методологічна трактовка історії ліворадикального руху в краї використовувалась у дослідженнях авторів радянської доби.
Певні постулати державницьких партій і політичних течій націоналістичної орієнтації, які поряд з іншими угрупованнями представляли український національний рух, запозичили деякі сучасні історики та публіцисти молодшої генерації, вільної від усталених штампів радянської історіографії, але враженої постмодерністським абстракціонізмом і схильністю до некритичної екстраполяції реалій сьогодення в Українській державі на події 80—90-річної давності.
6


Суперечливі підходи до висвітлення української проблематики у польській історіографії: від однозначно негативних оцінок до розуміння природних національних прав українців, їхньої боротьби за національну свободу і власну державність. Представники традиційної полоністики міжвоєнного періоду передусім спотворено показували боротьбу західних українців за національну державність, історичне відродження якої вони пов’язували не з іманентною потребою західних українців у власній державі та здатністю їх до її розбудови, а із зовнішнім фактором: «інтригою» Німеччини, котра з геополітичних мотивів переконала Австро-Угорщину підписати під час мирних переговорів у Бресті-Литовському таємний протокол з Українською Народною Республікою (УНР) із зобов'язанням австрійців у найближчому часі надати українській Галичині державну автономію, що, як виявилося невдовзі, було чистісіньким фарсом. Відверто фальсифікували історію польсько-української війни 1918—1919 рр. військові мемуаристи, які трактували її як «справедливу» війну за історично польські «східні креси» (окраїни). Всіляко ідеалізувалась також «кресова» політика польських урядів.
Історики Польської Народної Республіки відмовились від одіозного визнання за українцями меншовартості і відверто шовіністичного трактування їх визвольного руху. Однак наявність суб'єктивності у дослідженнях окремих науковців залишалася помітною, зокрема щодо аргументів встановлення східних кордонів Польської Республіки. Цим грішили праці Є. Куманського, С. Закс та інших авторів, які не спромоглися піти далі модифікованого бачення необхідності польської присутності на західноукраїнських землях, критичного ставлення до українських політичних сил, мимоволі ототожнюючи цс з вигаданою нездатністю їх до власного державотворення.
До вивчення новітньої історії Західної України значно зріс інтерес сучасних польських дослідників. Це позначилось насамперед на розширенні джерельної бази, зокрема для наукового вивчення проблем східної політики Польщі. Монографії П. Журавського, Г. Домінчака, М. Козловського, М. Лєчика, А. Чубінського збагачують пізнання багатьох нюансів цієї політики 1918—1920 рр., котра залишається постійно в центрі уваги польської історіографії. Однак однобічне використання фактологічного матеріалу польських першоджерел, у яких поряд з об'єктивною інформацією урядовців та чиновників відповідних служб виступає явно тенденційне бачення проблеми східного кордону (як і багатьох питань їх національної політики), не позбавило декого з авторів від односторонньої аргументації, яка, у свою чергу, не дала змогу їм сповна збагнути правоту українських політичних прагнень до створення національної держави, боротьби за державну соборність усіх українських земель. Від навіяного духом офіційних документів полону не вдалося уникнути до певної міри й оригінальних досліджень Р. Тожевському, А. Хойновському, М. Сивіць- кому, які у своїх працях розкривають польсько-українські стосунки на певних відтинках міжвоєнного періоду.
Історія суспільних рухів у Східній Галичині висвітлюється на традиційних засадах польської політичної думки у працях Т. Домбковсь- кого, Л. Мрочки (охоплюють період 1912—1923 рр.) і Є. Коко
7


(1918—1925 рр.). їхні публікації помітно доповнюють історичні знання про еволюцію польської позиції в українському питанні. На значному документальному матеріалі і, звісно, марксистській методології виконані монографії Т. Бернацека, Я. Радзейовського, Г. Цімека, присвячені дослідженню ліворадикального руху у Західній Україні, його ідеологічних постулатів і політичної боротьби, взаємозв’язку її з польським комуністичним рухом.
Основними джерелами дослідження послужили почерпнуті у фондах архівів України великі пласти документів і матеріалів поліції, служб безпеки, Міністерства внутрішніх справ Польщі та інших владних структур, а також публікації статистичних і археографічних збірників, преси, періодики, маловідомих праць та спогадів сучасників. Спираючись на широку базу першоджерел, переважно архівних, і критичнр враховуючи здобутки попередніх дослідників, автор дослідженню поставив завдання на тлі розвитку «масового визвольного руху в краї по-новому підійти до висвітлення національно-державницьких змагань західних українців та їхніх партій, об'єктивно показати в розвитку весь спектр політичних сил, які формували національну свідомість краян, домагалися забезпечення умов для їх вільного національного розвитку і, нарешті, утвердження української державності відповідного типу та різного рівня самостійності.
Нові підходи до сприйняття й осмислення проблем національного руху дозволять розкрити процес оновлення відповідно до зміни політичної ситуації, стратегії й тактики українських політичних партій в їх боротьбі за національне відродження українства і торжество його державницьких ідеалів, показати стосунки українських політичних партій з польськими та іншими партіями, організації яких діяли в краї. При наявності численних політичних партій та угруповань, які виражали інтереси різних соціальних верств і груп, першорядним завданням дослідника було визначити національні і соціальні пріоритети в їхніх програмах та суспільній практиці, розкрити їхню орієнтацію на зовнішні або власні сили і в цій площині простежити становлення на різних етапах міжпартійних союзів, а також виборчих і парламентських блоків. Важливим було окреслити в динаміці соціальну базу політичних угруповань та їхніх союзів, щоб мати обгрунтоване уявлення про тенденції розвитку суспільно-політичного руху та його зв’язку з масовою соціальною боротьбою робітників і селян.
Осмислення й висвітлення на новому методологічному і джерельному підґрунті становлення і причин падіння західноукраїнської державності, багатогранного спектра політичного життя, ролі й місця в ньому різних партій, течій, угруповань, громадських та інших товариств, які виникли і діяли впродовж міжвоєнного періоду у Східній Галичині та на Західній Волині, трансформуючи свої програми і тактику, не стануть переконливими без документально обґрунтованого розкриття політики польських правлячих кіл в українському питанні, прагнення їх, незалежно від тих чи інших відмінностей у партійному розкладі сил в уряді, інтегрувати західноукраїнські землі до складу відродженої Польської держави і водночас асимілювати їх корінне українське населення. Не менш важливим для розуміння процесів, що відбувалися в політичній історії Західної України, є вивчення впливу
8


не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, впливу, який позначався на зміні суспільно-політичної обстановки в краї й великою мірою визначив головні тенденції розвитку національно-визвольного руху. В цьому сенсі значущим є дослідження динаміки політики держав Заходу і Сходу стосовно Західної України та її корінного населення.
Ключові питання теми розкриваються через призму багатомір- ноіо підходу до аналізу великої кількості архівних документів, головним чином директивних матеріалів, аналітично-інформаційних знітів Міністерства внутрішніх справ (МВС) Польщі, звітів та іиформацій служб безпеки воєводських управлінь, дирекцій поліції та інших органів польської адміністрації на місцях, які пильно стежили за процесами, що відбуваються в українському визвольному пусі, всередині партій та об’єднань і в стосунках між ними, аналізували настрої населення і вплив на нього відповідних угруповань та інші аспекти їхньої діяльності. Важливим джерелом є також рішення з’їздів та конференцій, інші матеріали політичних партій, що в різних варіантах відклалися в архівах західних областей України. Не залишилися поза увагою і численні документи державного будівництва ЗУНР, періодична преса різних політичних напрямів та мемуари сучасників, які значною мірою доповнюють відомості архівних джерел і з користю послужили для написання узагальнюючої праці.
Примітки
'Историография истории Украинской ССР.— K.: Наук, думка, 1987 (Гл. VI, § 8; Гл. VII, § 5).
2Українці за межами УРСР (1918—1940).— К., 2003.— Т. 5.
3Карпенко О. Ю. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні в 1918—1923 рр. // Тези доп. і співдоп. / Наукова конференція істориків.— Львів, 1956.— С. 3; Його ж. До питання про характер революційного руху у Східній Галичині в 1918 р. //
З 	історії західноукраїнських земель / Відп. ред. І. П. Крип’якевич.— K., 1957.- Вип. 1.- С. 59-60.
4Компанієць /. /. Правдиво висвітлювати історію революційного руху на західноукраїнських землях // Радянська Україна.— 1958.— 10 верес.
5Герасименко М. П., Кравець М. М., Ковапьчак Г. І. До питання про характер подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р. // Укр. істор. журн.— 1959.— № 3.
ьТищик Б., Вівчаренко О. Західно-Українська Народна Республіка. 1918— 1923 рр.— Коломия, 1993; Макарчук С. А. Українська республіка галичан.— Львів, 1997; Литвин М. Р., Науменко К Є. Історія ЗУНР.— Львів, 1995; Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр.— Львів, 1998; Краківський О. Східна Галичина і Польща в 1918—1923 рр.: Проблеми взаємовідносин.— К, 1998.
1Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). — Львів, 1993; Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-ті рр. XX ст.).— K., 1994.
*Солдатенко В. Ф. Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції І І Укр. істор. журн.— 1999.— №1.— С. 81.
9


РОЗДІЛ 1
ВІДРОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 1918-1920 рр.: АЛЬТЕРНАТИВНІ ТИПИ її СТАНОВЛЕННЯ І ПРИЧИНИ ПАДІННЯ
Історичні витоки і шляхи реалізації державницької ідеї у західноукраїнському визвольному русі в роки Першої світової війни. Розпад Австро-Угорської імперії і перемога національно-демократичної революції у Східній Галичині і Північній Буковині. Проголошення Західно-Української Народної Республіки і будівництво державного апарату демократичної влади у центрі й на місцях. Будівництво регулярної армії галичан і початок її війни проти агресії Польщі. Акт злуки ЗУНР з УНР. Національна політика уряду. Державне реіулювання господарських відносин. Запровадження продовольчої диктатури. Бойові дії на Галицькому фронті. Дипломатична діяльність ЗОУНР. Пропольська політика Антанти у розв’язанні галицької проблеми. Утворення і діяльність лівих партій: КПСГ і Селянсько- Робітничого Союзу. Спроба комуністичних лідерів сусідніх держав організувати «радянський коридор» у Галичині між більшовицькою Росією і радянською Угорщиною. Дрогобицьке повстання. Наростання хвилі революційних виступів маргинальних прошарків селян і зневірених солдатів. Ліберальна земельна реформа. Зовнішньополітична діяльність галицького уряду за межами краю. Порозуміння провідників УНР з поляками і проголошення урядом диктатора Є. Петрушевича змагання за повернення незалежності Галичини. Галицька армія на роздоріжжі між «білими» і «червоними». Визвольна боротьба західних українців проти польських загарбників. Повстання гуцулів і бойків. Утворення Галицької СРР як альтернативного типу державності з тоталітарно-комуністичними функціями діяльності. Геополітичні й економічні інтереси західних держав у Східній Галичині та дипломатична конфронтація їх довкола вирішення міжнародно-правового статусу цього краю. Радянсько-польське воєнне і політичне протиборство щодо східного кордону Польської Республіки. Ризький мир і доля західноукраїнських земель. Причини і уроки падіння західноукраїнської державності.
Історичні витоки державницької ідеї в політичній думці на західноукраїнських землях сягають минулого століття, коли буржуазно-ліберальні кола поставили на чергу дня в революції 1848 р. проблему становлення української нації в рамках національно-територіальної автономії. Ця ідея утверджувалася
ю


у протиборстві двох течій в українському суспільно-політичному русі: москвофільської (консервативної) та українофільської (національно-демократичної). Обидві течії, об’єктивно відстоюючи потреби поступу українського капіталізму, що поволі народжувався в умовах колоніального панування в краї чужинців, дотримувалися взаємовиключних концепцій стосовно перспектив вирішення галицько-українського питання. У здійсненні своїх політичних устремлінь вони орієнтувалися на сили ворогуючих держав — відповідно: царської Росії, яка прагнула переможною війною анексувати й русифікувати українські землі цісарської Австро- Угорщини, а остання, у свою чергу, мала наміри не лише зберегти своє панування у Галичині, Буковині і Закарпатті, а й перенести свої кордони за Волинь та Поділля1, колонізувати Україну.
Саме через використання міждержавних суперечностей та воєнного конфлікту двох імперіалістичних блоків обидва західноукраїнські табори сподівалися вирішити національні проблеми суспільно-політичного руху. Консервативна «староруська» партія цілком поділяла офіційну ідеологію і великодержавницьку політику російського царату в українському питанні, через те її називали ще «москвофільською». Навпаки, партії українофільського спрямування зберігали відданість Габсбургам, але в міру свого ідейного й організаційного самоствердження з кінця XIX ст. їх політична думка неухильно розвивалась у напрямі визнання кінцевою метою визвольного руху українства осягнення незалежності і самостійної державності.
Заклики до незалежності і соборності України появилися у рядах галицької молоді соціалістичної орієнтації. Молодий радикал Ю. Бачинський у книзі «Ukraina irredenta», що вийшла друком у Львові 1895 p., вперше став обстоювати об'єктивну необхідність єднання всіх українців на їх етнічних землях у незалежній державі. Нагальна потреба їх звільнення з-під чужоземного поневолення і відродження національної держави прямо пов'язувались з економічною еволюцією капіталізму в Україні. «Україна — для себе! От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ, от її стяг»2, — писав автор «України незвільненої». Його ідеї підхопили молоді радикали (їх підтримали І. Франко, М. Павлик та інші авторитетні діячі), які домоглися проголошення у програмі Української радикальної партії постулату про можливість повної реалізації соціалізму в рамках незалежної Української держави, а як найближчу перспективу відстоювали вимогу автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.
Вслід за радикалами Українська національно-демократична партія (утворена 1899 p.), успадкувавши помірковано ліберальну платформу народовців, їхню лояльність до цісарського режиму, вбачала віддалену перспективу своєї діяльності у тому, аби здобути
п


незалежну державність України і водночас вимагала від Габсбургів автономії українській провінції.
Введення у програмні документи партій українського табору постулату політичної самостійності і соборності України істотно піднесло авторитет і вплив українофілів на всі верствих населення західноукраїнських земель. До Першої світової війни у розпорядженні москвофільського товариства ім. М. Качковського було близько 1600 читалень проти 3000 читалень «Просвіти»3, що перебували під впливом українофільських партій. Останні здійснювали керівництво Крайовим ревізійним союзом, який 1912 р. контролював діяльність 552 українських кооперативів (180 тисяч членів)4, тоді як підконтрольний москвофілам Руський ревізійний союз об’єднував до 100 крамниць споживчої кооперації та кредитних спілок. Співвідношення їхніх сші не краще склалося також на виборах до австрійського парламенту в 1914 р. Кандидати від «староруської» партії отримали в Галичині лише третину голосів виборців, які голосували за українських депутатів5.
Поляризацію політичних сил західних українців загострила Перша світова війна, коли москвофіли одразу заявили про підтримку Росії, а українські угруповання, які орієнтувалися на перемогу у війні Центральних країн, заходилися всіляко сприяти австро-німецькому блоку і на допомогу йому сформували легіон Українських січових стрільців, у якому налічувалося 2,5 тисячі добровольців. З серпня 1914 р. галицько-українські партії про- австрійської орієнтації утворили у Львові свій представницький орган — Головну українську раду (ГУР), яку очолив один з лідерів партії націонал-демократів К. Левицький. У маніфесті до українського народу ГУР закликала усіх українців до підтримки у війні Габсбургів, бо «перемога Австро-Угорської монархії, на їхню думку, буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців»6.
І все ж політичні плани лідерів національного руху не завжди збігалися з реальними настроями українців, яких Перша світова війна, вогняним смерчем неодноразово проносячись над їхніми землями, розділила поза їхньою волею між двома воюючими блоками. Симпатії й братання українців, вихідців із західних і східних теренів, у роки війни найчастіше брали гору над воєнним насильством та національним розбратом, що їх практикували зверхники обох воюючих сторін.
Уже на початку війни австрійські власті розгромили москвофільську партію «старорусинів», 60 тисяч її членів та співчуваючих заарештували7. Десятки тисяч галичан опинилися в Талергофі та інших австрійських таборах, де вмирали від виснаження й епідемій. Як свідчить австрійська статистика, внаслідок репресій 36 тисяч цивільних українців Галичини були розстріляні або повішані, стільки ж в’язнів померло у концтаборах8. За іншими даними,
12


у таборах загинуло понад 100 тисяч ув’язнених галичан (українських патріотів)9.
У свою чергу, російська окупаційна адміністрація переслідувала населення за «австрофільство». Понад 100 тисяч ув'язнених опинилися в російському полоні або були інтерновані як заручники чи заарештовані властями10. Лише через київські тюрми перевезено в глиб Росії понад 12 тисяч осіб, і серед них — Митрополит Андрей Шептицький та багато греко-католицьких священиків11. На окупованих теренах почалося навернення греко-католиків у православну віру.
Розгул військово-поліцейського терору проти українців, що здійснювався обома воюючими сторонами, господарська розруха, викликана безперервними воєнними діями, проведення австрійськими властями реквізицій (продовольства і тварин), що довели до крайнього зубожіння селян, запровадження примусової праці на поміщиків та обов’язкової трудової повинності для виконання різних доручень військового командування — все це спричинило загострення національного і соціального протистояння, розширило соціально-політичний ґрунт для національно-визвольного зриву українства.
Політичну ситуацію в краї ускладнила також напружена польсько- українська конфронтація, викликана прагненням польських кіл до відродження Польської держави в її історичних кордонах, де західноукраїнські землі, які входили до її складу перед поділом 1772 р., вважалися споконвічно польськими, мали бути органічною частиною Речі Посполитої. Саме тому представники практично усіх польських політичних сил виступали за збереження єдності Галичини як етнополітичної бази майбутньої Польської держави, котру обіцяли відродити обидва воюючі блоки країн. Проти польських домагань активно виступили галицько-українські партії, які вимагали від австро-угорського уряду поділу Галичини за ознаками етнічної більшості її населення на дві адміністративні частини: західну (польську) і східну (українську) та визнання за Східною Галичиною права на широку автономію. Цю вимогу підтримали східноукраїнські емігранти зі Союзу визволення України (СВУ), які в травні 1915 р. об’єдналися з представниками українських партій регіону в Загальній українській раді (ЗУР). У програмній заяві ця організація проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України, землі якої Австро-Угорщина і Німеччина мали відвоювати в Росії, а також об’єднати Східну Галичину з Буковиною в окремий автономний край Австрії12.
Австро-угорський уряд, маневруючи між конфронтуючими сторонами, знехтував австрофільську концепцію українських угруповань. За погодженням з німецьким кайзером, австрійський імператор Франц-Йосиф у своєму зверненні до міністра іноземних справ Австро-Угорщини Кербера 4 листопада 1916 р. дав згоду на
13


відродження самостійної Польської держави, а задля утримання всієї Галичини у складі Імперії обіцяв перетворити її у польський автономний край Австро-Угорщини13.
Цей акт був розрахований на короткочасний ефект. Він викликав «серед усіх австрійських українців нечуване обурення»14. На знак протесту проти цього рішення лідери ЗУР саморозпуски - ли організацію. Загальне керівництво визвольною боротьбою західних українців взяли на себе Українська парламентська репрезентація (УПР) у віденському парламенті, яку очолював націонал- демократ Євген Петрушевич, і Народний комітет (Начальна управа Української національно-демократичної партії) на чолі з Костем Левицьким.
Потужним поштовхом до піднесення західноукраїнських визвольних змагань стало відродження в Україні національної державності, яка відкрила українцям Австро-Угорщини нові політичні горизонти. Проголошення Української Народної Республіки всі національно налаштовані українці, всі, без винятку, українські партії краю15 сприйняли як початок здійснення найвищого ідеалу українського народу — досягнення соборності, тобто об’єднання в одне державне ціле усіх українських земель. Західноукраїнські партії поставили перед австро-угорським урядом вимогу, зажадавши об’єднання усіх українських земель Австро-Угорщини в один автономний край з історичною назвою «Галичина і Володимирія», а «коли б се не було можливе, віддання всіх цих земель Українській Народній Республіці»16.
Можливість вирішити західноукраїнську проблему в міжнародному контексті реально появилася під час мирних переговорів на конференції у Бресті-Литовському, де українська сторона мала змогу поставити на обговорення конкретні пропозиції Української парламентської репрезентації з цього питання. Виступивши проти домагання поляків щодо української частини Галичини, УПР віденського парламенту 19 грудня 1917 р. прийняла декларацію, в якій підкреслювалося, що українські землі в Австрії — це територія колишньої Галицько-Волинської держави, яка є неподільною спадщиною української нації. Декларація проголошувала вимогу «відбудувати староукраїнське Галицько-Володимирське королівство як історично-національну цілість» і приєднати його до Української Народної Республіки, що «відповідало би найвищому ідеалові української нації»17.
Здійснення соборності українських земель декларація ставила у пряму залежність від припинення війни й укладення демократичного миру на основі вільного самовизначення народів.
У виборі альтернативних методів вирішення української проблеми в Австро-Угорській імперії, яка стояла на порозі глибокої внутріполітичної кризи, керівники українського національного руху, виражаючи погляди та інтереси здебільшого інтелігенції, цензових
14


елементів, були схильні більше до консервативних засад легітимності осягнення автономної форми української державності у складі Австрії і зі значною осторогою підходили до поспішних, радикальних дій щодо реалізації ідеї всеукраїнської державної соборності. Великою мірою на них тяжів ще вантаж давнішнього стереотипу стосовно українського державотворення. «Тоді як наддніпрянські брати, як пізніше напише сучасник подій, реалізували вже ідеал вільної України в праводержавній формі, галичани, маючи за собою десятки літ національно-політичної боротьби, не виходили у своїх домаганнях поза те, чого домагалися ще в 1848 р.»18.
У тогочасній обстановці, звісно, більше шансів було для того, аби вибороти автономію «коронного краю» у складі Австрії, аніж добитися об’єднання його з УНР. І з цим рахувалися державні діячі Центральної Ради УНР на переговорах у Бресті-Литовському з представниками держав Четвірного союзу. Делегація УНР, підтримана Німеччиною, домоглася укладення таємного протоколу, підписаного 9 лютого 1918 р. між Австро-Угорщиною і Українською Народною Республікою стосовно Східної Галичини і Буковини. Делегація УНР прийняла до відома запевнення австрійського уряду, що він запропонує обом палатам парламенту проект договору, на підставі якого та частина Галичини, де етнічну більшість становили українці, буде виокремлена і об’єднана з Буковиною в один «коронний край»19.
Своє зобов’язання уряд мав виконати не пізніше як до 20 липня
1918 	р. Насправді ж Габсбурзька монархія і не думала конституювати Галицько-Буковинську автономію. Ставши загарбником України, Австро-Угорщина в пору гетьманського режиму однобічно зупинила чинність таємної угоди з УНР. Це спричинилося до спонтанного вибуху в Галичині масового національно- визвольного руху. Впродовж 15—22 вересня 1918 р. у Львові та багатьох інших містах і населених пунктах відбулися всенародні віча, учасники яких протестували проти наміру уряду приєднати Східну Галичину до майбутньої Польської держави й вимагали негайного утворення українського «коронного краю» в Австрії з автономним управлінням20. Народні віча у Львові та інших містах засвідчили, що «ідея єдності всіх українських земель і всього українського народу панувала тоді неподільно в душах і думках українського народу Галичини»21.
Багатолюдні політичні виступи галицьких робітників і селян, міщан та інтелігенції відбувалися в загальному руслі національно-визвольної боротьби усіх пригноблених народів Австро- Угорщини, які справедливо домагалися національно-державної незалежності, здійснення їхнього права бути господарями на своїй історичній території.
Під впливом Української революції та утворення Української Народної Республіки, з одного боку, грядущої революції в Австро-
15


Угорській імперії та росту масового визвольного руху в краї — з іншого, у керівництві західноукраїнських політичних партій і адекватно — в соціальних верствах і групах, потреби й інтереси яких вони виражали, зростали ряди прихильників радикальних самостійницьких і соборницьких ідей. Рішучий і повний перехід від федералістичної платформи до вимог незалежної соборної української державності започаткувала задовго до падіння цісарської влади Українська соціал-демократична партія (УСДП). Беручи свій родовід від Українсько-руської радикальної партії, УСДП хоч і була нечисленною, але претендувала на роль партії українського робітництва. За нею йшли формування січових стрільців і студентство (в середовищі яких в умовах війни поширювалися радикально-визвольні ідеї), а також певні групи «молодих радикалів і націонал-демократів»22.
Проте провідні лідери УВДП і УРРП все ще вагалися у виборі форми державності (автономії чи самостійної держави), віддаючи перевагу легітимному вирішенню українського національного питання над радикальним сепаратизмом. Це позначилося і на їхній тактиці «перебирання державної влади» під час розвалу Австро- У горської імперії. А коли в першій половині жовтня 1918 р. австро-угорський уряд зробив спробу врятувати від розпаду багатонаціональну імперію реформуванням її державного устрою на обмежених принципах автономізації, то депутати українського парламентського клубу підтримали цю ідею за умови, що всім західноукраїнським землям буде надана національно-територіальна автономія. В противному разі, як заявив 4 жовтня Є. Петрушевич, виступаючи в парламенті, «ми уже зараз домагаємося найсвятішого для нас, як і для кожного народу, права на об’єднання усіх українських земель в незалежній українській державі»23. У такому ж дусі 9 жовтня виступив інший лідер націонал-демократів К. Левицький, який з парламентської трибуни урочисто заявив, що «наш шлях веде не до Варшави, а до Києва, а коли б проти їх волі хто захотів прилучити галицьких українців до польської держави, то такого насильства можна доконати тільки по їх трупах»24.
І справді, шлях до об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі на тому етапі відкрила буржуазно-демократична революція, яка розпочалась у жовтні 1918 р. в Австро- Угорщині, ослабленій війною і національно-визвольною боротьбою її народів. Цілком неспроможною виявилася спроба монархії Габс- бургів легітимним шляхом розв’язати складні національні проблеми. Маніфест імператора Карла І про перебудову держави на принципах федерації «вільних земель» (без визнання їхнього державного суверенітету), виданий 16 жовтня під назвою «Моїм вірним народам», не тільки не врятував імперію і монархію від краху, а й прискорив вибух національно-визвольних революцій пригноблених народів Австро-Угорщини. На руїнах імперії Габс-
16


бургів наприкінці жовтня і в листопаді 1918 р. проголосили себе незалежними Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія. До влади у них прийшли національно-патріотичні сили.
До національно-державного відродження активно готувалися і західноукраїнські політичні партії, яких підтримували широкі верстви населення. Всіх українців об’єднували спільні загальнонаціональні державницькі ідеї. З ініціативи українського парламентського клубу 18 жовтня у Львові скликано Установчі Збори усіх українських послів віденського парламенту, галицького і буковинського сеймів. На них представлено трьох членів від кожної політичної партії Галичини і Буковини, вищих достойників духовенства на чолі зА. Шептицьким, який після перемоги Лютневої революції в Росії повернувся до Львова, представників українського студентства.^Рід Закарпатської України не прибули українські посли угорського сейму, але вони надіслали провідникам українського політичного руху письмове звернення, в якому заздалегідь висловили свою солідарність з державотворчими рішеннями Установчих Зборів25.
У відповідності до імператорського маніфесту, Збори одностайно обрали Українську Національну Раду як найвищий представницький орган українського народу в Австро-Угорщині на чолі з її головою (президентом) Євгеном Петрушевичем. УНРада, виявивши політичну волю, 18 жовтня 1918 р. ухвалила історичне рішення — створити з усіх українських земель, що знаходилися тоді в межах Австро-Угорської імперії, окрему Українську державу. У постанові Зборів було записано: «Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада як конституанта постановляє:
I. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну і з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Старожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцілу українську територію.
II. Ця українська національна територія уконституовується оцим як Українська держава»26.
Суверенітет західноукраїнської державності, згідно з постановою, передбачалося забезпечити послідовною представницькою демократією і національною рівноправністю її населення. Майбутня конституція мала запровадити в державі у першу чергу такі демократичні інституції, як загальне, рівне і пряме виборче право з таємним голосуванням і пропорційним представництвом, забезпечити національним меншинам національно-культурну автономію і право їхнього представництва в УН Раді та уряді. Установчі Збори закликали національні меншини в українських землях (при цьому євреї визнавалися як окрема національність) негайно надіслати своїх представників до УНРади в Кількості, яка відповідала б їх
9 Васюта І.
^ 17


частці від загалу населення «української області» в Австро-Угорщині. Проголошувалась незалежна від австро-угорського міністерства закордонних справ зовнішня політика новостворюваної держави27.
Тривалу дискусію на Зборах викликали доповіді Є. Левицького і С. Барана про зовнішньополітичне становище західноукраїнських земель, зокрема у доповідях розглядались проблема їх злуки з Українською державою над Дністром. Помірковані члени УНРади виступали за те, щоб з вирішенням цієї проблеми певний час зачекати. Така точка зору аргументувалася тим, що серед «14 пунктів програми миру, проголошеної президентом США
В. 	Вільсоном для майбутньої мирної конференції, право націй гарантувалося для народів Австро-Угорщини і окремо для Польщі, тоді як Росія в цьому документі трактувалася єдиною і неподільною державою, єдиним народом, а Німеччина повинна була звільнити окуповану нею територію»28.
Приєднання західноукраїнських земель до гетьманської України, яка вважала себе федеративною частиною єдиної Росії, небезпідставно загрожувало б поглиненням їх Російською імперією, незалежно від статусу влади в ній. Зрештою, радикально-демократичні сили у Києві в цей час готували повстання проти гетьмана П. Скоропадського і дали знати Львову про те, що за таких обставин приєднання Галичини до Української держави в Наддніпрянщині тільки зміцнило б гетьманський режим29.
Іншу точку зору мали галицькі соціал-демократи, які на зборах відстоювали нагальну потребу злуки західних українських земель з гетьманською Україною, «щоб таким чином соборна Українська держава стала разом в обороні нашого державного права»30. Цю позицію поділяли також представники студентства.
Однак більшість делегованих на Установчі Збори представників західноукраїнської громадськості зійшлася на тому, що об’єднання українських земель Австро-Угорщини з Україною тоді не було своєчасним, оскільки Антанта, на їх думку, не підтримає таку акцію, бо «державність так званої Великої України ще не сконсолідована і є непевною»31. Було вирішено спочатку створити державу, а вже потім її представницький орган розв’яже питання про федерацію чи злуку32.
19 жовтня у Львові відбувся з’їзд учасників Установчих Зборів і запрошених представників усіх українських організації з повітів Східної Галичини. На крайовий з’їзд прибуло кілька тисяч селян, робітників, підприємців та інтелігенції33, щоб схвалити утворення західноукраїнської державності та визначити її стосунки з Австро- Угорщиною і Україною. Виступаючи на з’їзді, Є. Петрушевич всебічно аргументував рішення Установчих Зборів. Його опонентом виступив лідер УСДП М. Ганкевич, який доводив, що метою його партії «є об’єднання усіх українських земель в одну державу», котра визначалась як «об’єднана, вільна, незалежна Українська республіка»34.
18


Більшість з’їзду, що йшла за націонал-демократами і радикалами, відхилила цю пропозицію і схвалила проголошення Західноукраїнської державності поки що як автономії у складі Австро- Угорської імперії.
Того ж дня соціал-демократична партія провела конференцію, на якій прихильники негайного об’єднання обох частин українського народу прийняли рішення «заснувати комітети об’єднання українських земель, вислати до Києва депутацію представників усіх партій із заявою про приєднання українських земель Австро-Угорщини до Великої України»35.
Так ще до проголошення Української незалежної держави в краї виявилися різні підходи національно-демократичних і соціал- демократичних сил в національному русі у визначенні статусу Української держави або як регіональної автономії Австро-Угорщини, або проголошення її об’єднання з Україною. Ці розбіжності у поглядах поглиблювалися ще й тим, що соціал-демократи відстоювали не тільки національно-визвольну, а й соціальну боротьбу за нагальну ліквідацію поміщицького землеволодіння та радикальне вирішення інших соціальних проблем.
Однак ні лівому, ні правому крилу українського політичного руху не вистачало рішучості в діях. Провідні діячі Української Національної Ради усе ще сподівалися легально вирішити долю державності краю. Утворені Національною Радою в жовтні повноважні представництва — парламентське у Відні, галицьке у Львові і буковинське в Чернівцях, які очолювали відповідно Є. Петрушевич, К. Левицький і О. Попович, мали організувати перехід влади від австро-угорської до української адміністрації. Але поки вони вели безрезультатні переговори з представниками монархічного режиму в центрі і на місцях, польські політичні угруповання, відроджуючи Польську державу, діяли рішучіше. Як тільки стала очевидною поразка у війні Центральних держав, Регентська Рада у Варшаві, утворена під егідою австро-німецького блоку як вищий державний орган майбутньої Речі Посполитої, своїм маніфестом від 8 жовтня проголосила незалежність Польщі, до якої мали увійти польські землі Росії, Німеччини та Австро- Угорщини. Услід за цим польський клуб в австрійському парламенті почав настійно вимагати переходу всієї Галичини до Польської Республіки. І, нарешті, 28 жовтня на засіданні польських послів від Галичини у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка звернулася до австро-угорського уряду з вимогою передати їй владу в Галичині. Цю акцію намічалося провести у Львові 1 листопада 1918 р., коли новопризначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський мав перебрати владу від австрійського намісника генерала Гуйна. Якщо б виник опір з української сторони, то передбачалося протиставити йому доволі численні сили польських військових і воєнізованих організацій.
19


Наприкінці жовтня у Львові налічувалося понад 500 офіцерів та жовнірів Польської команди військової (ПКВ), якою командував капітан Ч. Мончинський, близько 400 членів Польської військової організації (ПОВ), яка діяла під керівництвом Ю. Піл- судського, і декілька загонів добровольців, створених з галицьких поляків на початку війни у складі австрійської армії36.
Ці сили польських легіонерів підпорядковувалися генеральному штабу. Його шеф-генерал Розвадовський віддав наказ рішуче діяти проти українських військових формувань, аби на випадок конфлікту «їх роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно, запевнити функціонування державних установ»37. Звідси цілком однозначно вимальовувався намір великопольських кіл зберегти на українських землях усю попередню систему національного і соціального поневолення.
У відповідь на агресивні дії польського табору галицька делегація Української Національної Ради, що стала політичним центром державотворення в краї, вирішила не виконувати розпорядження польської влади. В рішенні УНРади підкреслювалося: «...Всі розпорядження польської ліквідаційної комісії на території Української держави вважати позбавленими правової сили і заборонити їх виконання»38.
У цьому документі надавалося першорядного значення формуванню національних збройних сил, необхідних для становлення і захисту суверенної Української держави. Вважаючи український легіон Січових стрільців початком створення національних збройних сил народжуваної держави, УНР зверталась до австрійського ліквідаційного уряду і верховного командування австрійської армії невідкладно передати у розпорядження УНРади всі українські військові частини і перемістити їх особовий склад до краю, підпорядкувавши їх командуванню отамана УНРади39.
Організаційним центром формування українських збройних сил стала нелегальна Військова організація, заснована у Львові у вересні 1918 р. українськими старшинами (офіцерами) з метою потаємного об’єднання українських формувань австрійської армії в організовану силу, підпорядковану єдиному командуванню, здатну в разі розвалу Імперії виступити на захист національної державності. Невдовзі військова організація сконтактувалася з Народним комітетом Національно-демократичної партії і проводила його політичну лінію. Безпосереднє керівництво організацією здійснював Центральний військовий комітет (ЦВК), до складу якого увійшли представники усіх українських суспільно-політичних угруповань з радикальними національно-державницькими поглядами. З 29 жовтня ЦВК очолив член УРРП Д. Вітовсь- кий — авторитетний в українських формуваннях командир, сотник січових стрільців, прихильник революційних дій у боротьбі за владу. З його приходом активізувалася діяльність не тільки
20


центрального, а й окружних військових комітетів, створених у жовтні в місцях дислокації військових формувань з більшістю в них солдатів української національності — Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі, Самборі, Стрию, Чорткові, Тернополі і Раві-Руській40. Завдання окружних комітетів полягало в тому, аби організувати українські військові частини на місцях, підняти політично свідоме населення до активних дій з метою встановлення влади національних рад у повітах.
Збройний виступ революційних сил прискорили територіальні домагання поляків. Як тільки стало відомо, що до Львова прибуде І Іольська ліквідаційна комісія, щоб перебрати від намісника владу, делегація Української Національної Ради у складі К. Левицького, І. Кивелюка, С. Голубовича, Л. Цегельського, О. Стефановича і С. Барана о 2-й годині пополудні 31 жовтня прибула до палацу намісника Галичини графа Гуйна і запропонувала йому передати владу УНРаді. З такою ж вимогою її лідери звернулися і до командуючого військами Галичини та Буковини генерала Пфеффера. Але обидва високопоставлені австрійські посадовці, покликаючись па те, що немає жодних вказівок з Відня, відмовилися задовольнити вимоги делегації УНРади41.
Після переговорів з представниками австрійської влади ЗІ жовтня зібралося термінове засідання Української Національної Ради, на якому її провідники все ще продовжували стояти на своєму, чекати дозволу з Відня, який «нібито визнав за українцями Галичину аж по Сян»42.
Проти вичікування рішуче виступив Д. Вітовський, який вимагав почати повстання уже в ніч з 31 жовтня на 1 листопада силами українських військових підрозділів, готових до рішучих дій. У противному разі, як заявив керівник Центрального військового комітету, він «не може взяти на себе відповідальність за дальший хід подій, бо завтра ми вже можемо бути безсилі супроти польської переваги»43.
УНРада мовчазно погодилась на активні дії військової організації.
Засідання Центрального військового комітету, що відбулося ввечері того ж дня, розглянуло організаційні питання підготовки збройного повстання. Сам комітет був реорганізований в Українську генеральну команду. До її оперативного штабу увійшли: головнокомандувач Д. Вітовський, П. Бубела, С. Горук, Б. Гнате- вич, Іванчук, Д. Паліїв, І. Цьокан. Відповідно до плану, розробленого головнокомандувачем і схваленого офіцерською нарадою Військової організації, що почалася о 20-й годині 31 жовтня в Народному домі, головна увага приділялася підготовці повстання у Львові, де перебували державні установи і знаходився найбільший військовий гарнізон. У його складі налічувалося 1410 українських солдатів і 60 офіцерів з чотирьох полків, а також загін поліції.
21


На допомогу їм з Буковини прибули три курені УСС44. Д. Паліїв назвав більшу цифру — 2500 вояків і 60 старшин45. До кожного з українських підрозділів у місті прикріплено досвідчених офіцерів — представників Генеральної команди і УНРади, які мали за попередньо обумовленим сигналом підняти вірних революції солдатів, щоб роззброїти військові частини, повалити австрійський державний апарат, встановити владу Західноукраїнської держави. Починаючи виступ, Військова організація розраховувала також і на участь у ньому молоді, робітників та інших груп Львова, а також на підтримку з повітів.
Повстання готувалося конспіративно обмеженим колом військових і політичних діячів, що значною мірою забезпечило його успіх. А почалося воно вночі 1 листопада з виступу солдат у військових казармах 15, 19, 41-х полків 30-гонстрілецького і 50-го вартового куренів. Як інформував II відділ штабу Львівського генерального військового округу, о 3-й годині ночі в казармах згаданих частин «появилися військові представники Української Національної Ради
і, 	наказавши зібратися їхнім гарнізонам, оголосили, що Східна Галичина проголошена самостійною Українською державою і що війська віднині мають слухатися тільки наказів Української Національної Ради»46. Польських офіцерів та солдатів міського гарнізону було швидко обеззброєно, а німецькі й угорські військові частини нейтралізовано.
Далі події розгорталися чітко за планом Генеральної команди. Над ранок українські підрозділи, озброєні кулеметами та гвинтівками, вийшли з казарм і зайняли найважливіші об’єкти. Загін з 75 стрільців хорунжого Сендецького зайняв будинок намісництва та інтернував його останнього господаря генерала Гуйна. О 4-й годині загін під командуванням поручника Марганця (180 стрільців і 13 старшин) оволодів міською ратушою і від імені нової влади вивісив на усіх її вежах жовто-блакитні прапори. О 5-й годині ранку було доведено до відома Пфеффера, що воєнну владу обійняла УНРада, а командувача військовим округом оголошено інтернованим. Водночас інший загін стрільців роззброїв 200 солдатів військової жандармерії у казармі, що на вулиці Казимирівській, причому половина з них — українці, які відразу ж стали в лави повстанців. Шефа дирекції поліції Райнлендера також було інтерновано, а підпорядковане йому силове відомство очолив секретар УНРади С. Баран. Після взяття телеграфу і пошти керівництво службою зв’язку перейшло від інтернованого надкомісара Кшемін- ського до О. Поповича. Інші державні установи міста до ранку також були в руках повстанців47.
Цікаву інформацію про перебіг подій того дня у Львові помістила газета «Українське слово»: «Львівський гарнізон і стрільці перебувають під командуванням УНРади. Мадярські батальйони заявили про нейтралітет і побажали бути на стороні українців.
22


Усі будинки обсаджені українськими військами. Намісника усунено й інтерновано. Українська управа оголошує у Львові і в повіті осадний стан. Залізниця, пошта і телеграф в руках українців. Край іде за українцями. Українські організації обіймають управління у повітах. Усі українські солдати заявили, що знаходяться в розпорядженні Української Ради. Увесь народ в бойовій готовності... Легіони стрільців походним маршем йдуть до Львова. Євреї ідуть з українцями»48.
В результаті переможного збройного повстання, що безкровно відбулося у Львові, влада перейшла до Української Національної Ради. Про це вона сповістила 1 листопада у відозві до населення Львова, опублікованій чотирма мовами (українською, німецькою, польською і єврейською). «Волею українського народу, як проголошувалося у відозві, утворилася на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії Українська держава», в якій найвищою владою оголошувалася Українська Національна Рада, яка виконувала функції парламенту. Відозва закликала населення до спокою, послуху і дотримання громадського порядку, гарантуючи йому безпеку життя, майна і забезпечення його продовольством49.
В іншій декларації до українського народу, оголошеній того ж дня, Українська Національна Рада заявила: «Голосимо тобі святу вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний громадянин Української держави». Декларація закликала українські політичні й військові організації у містах, повітах і селах «обняти всі державні, краєві і громадські уряди і від імені Української Національної Ради виконувати владу». Усім громадянам держави гарантувалася громадянська, національна і віросповідна рівноправність. Подальше майбутнє держави мали вирішити Установчі Збори, обрані на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права при таємному голосуванні50.
Доля суверенної держави вирішувалася не тільки у Львові, айв інших містах та повітах. Тому УНРада і ЦВК направили з адміністративного центру Східної Галичини до повітів своїх кур’єрів з наказом «перебрати» владу, спираючись на піднесення політичної активності мас. Воно було викликане не тільки крахом Габсбурзької монархії, а й великою втомою солдатів від виснажливої кровопро- ливної війни, загальним невдоволенням українського народу національно-політичним гнітом цісарського режиму, який тримався на пануванні в краї польських поміщиків і капіталістів, що поєднувалося з непосильним економічним визиском ними різних соціальних верств та груп української людності. Зрозуміло, політична активність останніх неповсюдно була однаковою, але поєднання повстання солдатів з виступами селян і робітників стало загальним явищем51.
До повсталих стрільців у Львові приєдналися робітники, а на допомогу їм надійшло близько тисячі селян із Винників та ІЦирця. Так розгорталися події і в нафтовому басейні. Коли
23


1 листопада робітники Дрогобича підняли повстання, то допомагати їм зразу ж прибули робітничі дружини і селянські загони з Добрівлян, Тустановичів, Волі Якубової та інших населених пунктів. Вони роззброїли австро-угорський гарнізон і вже наступного дня оволоділи містом. У Бориславі було придушено заколот польських легіонерів. Упродовж кількох днів австрійська адміністрація в нафтовому басейні була ліквідована, а її владу передано новоствореній повітовій раді.
З листопада революційні загони захопили Перемишль. Військові частини гарнізону були інтерновані, а його командувач генерал Розвадовський і начальник штабу генерал Пухальський заарештовані. До рук повстанців потрапило близько 7 тисяч гвинтівок, декілька кулеметів і велика кількість воєнної амуніції. Однак унаслідок тактичних помилок воєнної ради старшин, очолюваної бездарним підполковником Шафранським, уже через тиждень польські легіонери захопили цей важливий стратегічний об’єкт на магістралі, що з’єднувала Краків зі Львовом.
У воєнних гарнізонах Станіслава, Коломиї, Стрия, Золочева були значні українські підрозділи, підготовлені до революційних дій, і військові комітети, здатні очолити масові виступи. Тут повстанці швидко оволоділи ключовими адміністративними й господарськими об’єктами, роззброїли та інтернували військові частини. Швидкоплинною перемогою завершився виступ озброєних загонів солдатів та робітників Чернівців, де владу обійняв Краєвий комітет. Проте цей орган нічого не зробив для захисту міста від інтервентів. Через те вже 11 листопада румунські війська окупували місто й усю Північну Буковину, включивши її до складу боярської Румунії.
Спільними силами стрільців та робітничо-стрілецьких загонів влада повітових рад була встановлена у Самборі, Калуші, Бродах, Тлумачі, Бучачі, Збаражі, Кам’янці-Струмиловій, Буську та ін. У Тернополі, Бережанах, Яворові, Турці, Козовій, Гусятині, інших містах і повітах владу вдалося здобути завдяки селянським виступам, які були настільки несподіваними, що деморалізована й паралізована австро-угорська влада практично не чинила опору. У більшості повітів адміністративна влада добровільно уступила місце місцевим повітовим національним радам.
Активну участь у революційних подіях взяли практично всі політично свідомі представники народу, в тому числі інтелігенція та бізнесмени, які в ряді повітів очолили повстання. Відомі українські письменники М. Черемшина, А. Чайковський, П. Кар- манський, композитор О. Нижанківський стали комісарами повітів, а В. Стефаник — членом Національної ради Снятинсь- кого повіту.
Внаслідок збройних і мирних виступів революційних сил влада у столиці перейшла до Української Національної Ради, а на
24


місцях — до національних рад повітів і повітових комісарів, а в містах і сільських громадах — до міських і сільських (громадських) комісарів та їх дорадчих органів — «прибічних рад». Усі органи місцевого самоврядування обиралися на багатолюдних вічах і зборах, які одночасно звільняли з посад старих війтів, бургомістрів, жандармів та інших представників цісарського режиму. Для охорони громадського порядку створювалася народна міліція.
У вирішальний момент боротьби за повалення дискредитованого імперсько-монархічного режиму і утворення суверенної Української держави на західноукраїнських землях партії національно-демократичного, соціалістичного і клерикально-консервативного спрямування — національно-демократична (УНДП), радикальна (УРРП), соціал-демократична (УСДП) і християнсько- суспільна (УХСП) спромоглися подолати нерішучість і вагання частини своїх лідерів і створити у центрі і на місцях життєздатну коаліцію в національних радах52.
Майже безкровну перемогу Української національно-демократичної революції в краї забезпечило всенародне усвідомлення спільних національних завдань (відродження українства і його державності) для об’єднання, а точніше комбінації різних партійних і соціально-класових сил в умовах створеної війною революційної кризи в країні. Визначальною передумовою для перемоги революції стала широка соціальна база, тобто наявність в українстві регіону соціальних сил, зацікавлених в революційно-демократичних змінах і готових до відповідних дій або здатних до них у критичний момент революції. Рушійні сили її були представлені усіма соціальними верствами і в першу чергу селянством. Тому листопадові події 1918 р. правомірно трактувати як народну революцію, а неверхівковий переворот за заздалегідь підготовленим сценарієм «перебирання влади» західноукраїнською буржуазією від адміністрації Габсбургів. Саме так оцінювала ці події радянсько- українська історіографія, безпідставно ототожнюючи нерішучу тактику впливових партійних лідерів з соціально-політичним характером Листопадової революції, названої Листопадовим зривом.
За своїм змістом означені події були політичним продовженням Української революції, в якій національно-патріотичні сили краю не обмежувалися боротьбою за регіональну державність, а ставили перспективну стратегічну мету: возз’єднання усіх етноукраїнських земель в єдиній державі. Домінантою в Листопадовій революції була боротьба за національну державність і соборність. Водночас у ній існував тісний взаємовплив національно- визвольної і соціальної боротьби, яка мала завершитись утвердженням істотно оновленої моделі соціально-економічних відносин у межах незалежної соборної України.
Вирішальне значення для перемоги революції у краї, де понад три чверті самодіяльного населення було зайнято в сільському
25


господарстві, мала позиція селянства. Історично склалося так, що панівне становище у цій ключовій галузі економіки Східної Галичини посідали польські поміщики (1705 з усіх 1944 чол. за переписом 1921 р.53), які після скасування панщини пристосовувалися до ринково-капіталістичних умов розвитку. Використовуючи значний надлишок дешевих робочих рук юридично вільних, але економічно залежних селян, поміщики сповна або частково на окремих господарських операціях у своїх маєтках застосовували напівфеодальну відробіткову систему. Остання трималась завдяки гострому земельному голоду селян і аграрному перенаселенню, які поряд з монополією майоратського землеволодіння поміщиків гальмували соціально-економічний і технічний прогрес як у сільському господарстві, так і промисловості, створюючи економічне грунт для закоренілих залишків середньовіччя. Ліквідувати їх мала національно-демократична революція.
Опосередкованим наслідком вказаних процесів стали вражаючі соціальні контрасти на селі, які виражали глибину суспільних суперечностей і визначали головне соціальне навантаження визвольних змагань. Про масштабність і глибинність цих контрастів свідчать дані перепису 1921 p., за якими у трьох воєводствах Східної Галичини налічувалося 4330 господарських об’єктів поміщиків, держави і церкви, які володіли 2209,6 тис. гектарів земельних угідь, або 49,7% загальної площі, і стільки ж землі мали 878,7 тис. селянських господарств54. Якщо на 427 поміщицьких латифундій, кожна з яких мала не менше 1000 га, пересічно припадало 2642 га угідь, то середньостатистичне землеволодіння одного бідняцького господарства становило лише 1,8 га55.
Характерна для східногалицького села недорозвиненість аграрного капіталізму була водночас причиною і наслідком властивої для аграрно-капіталістичної еволюції консервативно- поміщицького типу соціальної структури селянства. За даними того ж перепису, вона визначається такими показниками: з 883,0 тис. сільських господарств Східної Галичини найбільшу групу становили карликові (парцельні) господарства до 2 га — 506,0 тис. одиниць (57,3% загальної кількості), малоземельні з 2—5 га — 276,4 тис. (31,3%), середньоземельні 5—10 га — 77,3 тис. (8,8%), багатоземельні 10—50 га — 19,0 тис. (2,1%), а власників, які мали 50 і більше га, було 4,3 тис. (0,5%)56.
Офіційна статистика зараховувала до категорії «самостійних» здебільшого господарства, що мали понад 5 га і котрі забезпечували зайнятість членів сім’ї, її повне утримання і відповідний прибуток, залежний від обсягу виробництва. Таких господарств налічувало 100,6 тис., або 11,4% всієї кількості. З них 83,8 тис. «самостійних» господарів, або 8,2% від загальної кількості самодіяльного сільського населення, наймали робітників57. Це були поміщики і різного роду сільські підприємці. В їхніх господарствах
26


при переході від нижчих до вищих за площею груп ріст питомої ваги найманої праці відбувся швидше, ніж збільшення розміру земельної площі.
Цілком протилежна закономірність простежується у групах сільської бідноти. Більше половини (57,3%) сільських дворів «робітників з парцелою» — це так звані «побічні господарства», які не забезпечували їх власників головним заняттям і для виживання сім’ї вони шукали роботу на стороні, тоді як господарі з площею від 2 до 5 га утримували себе і сім’ю здебільшого з доходу власного господарства і водночас змушені були частково вдаватися до «побічного промислу», найматися на сезонні роботи. Дві останні категорії селян, що становили разом 88,6% загальної кількості,— це спролетаризовані і напівпролетаризовані господарства. На відміну від середніх елементів галицького села, які за суспільно-політичною психологією здебільшого були індиферентні і навіть консервативні, «несамостійні» хлібороби за чисельністю і активністю представляли найпотужнішу рушійну силу революції і відродження національної державності, пов’язуючи з цим сподіванням вирішення найболючішого для них земельного питання.
Разом із сільськими нуждарями, зацікавленими у перемозі національно-демократичної революції, активно виступали і промислові робітники. Але чисельність їх у напівколоніальному краї була обмежена. За переписом 1900 р., загальна кількість найманих робітників Східної Галичини, зайнятих постійно і сезонно в промисловості, торгівлі, на транспорті, а також чорноробів і слуг становила 189,4 тис. осіб, з них українців лише 39,5%58. І все ж їх політична активність та вплив на перебіг революційних подій, пов’язаних із становленням демократичної державності, були досить помітні. Про це свідчила діяльність УСДП, яка виражала настрої й інтереси українського робітництва і першою з галицько-українських політичних угруповань вимагала негайного проголошення Західноукраїнської незалежної Держави і об’єднання її з Українською Народною Республікою.
Суверенна держава народилася на західноукраїнських землях під національно-демократичними гаслами, які об’єднали усі патріотично налаштовані соціально-політичні сили українства. 5 листопада 1918 р. УНРада оприлюднила програмну Декларацію, яка проголошувала Західно-Українську державу як правову парламентську республіку, де «всі громадяни без різниці мови, віри, року, стану чи пола будуть справді рівні перед правом, а наскрізь демократичний лад... забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичем держави»59.
У цьому документі окреслено завдання держави щодо демократичних перетворень у соціально-економічній сфері. Для робітників передбачалося запровадити восьмигодинний робочий
27


день і здійснити заходи з соціального забезпечення та охорони праці. Особливе значення для краю мала земельна реформа, з проведенням якої передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним і безземельним селянам. Ця реформа зачіпала інтереси абсолютної більшості українського населення, яке за родом зайнятості майже все належало до хліборобського. Так, за даними перепису 1921 р., в Галичині на кожну сотню українців у містах припадало 6,7% осіб, на селах — 93,3, поляків, відповідно — 28,7 і 71,3, євреїв — 75,8 і 24,2 відсотків60. А ті євреї, які жили на селах, були здебільшого не хлібороби, а торговці, ремісники, урядовці. Хліборобство вели українці і в дещо меншій мірі — поляки, а інші суспільні функції виконували здебільшого поляки і євреї. Та якщо врахувати велику питому вагу польських поміщиків у землеволодінні краю, то стане очевидним неабияке значення земельної реформи для національного і соціального визволення селян і національного відродження всього українства. Однак, поставши перед вибором: поглиблення соціального навантаження революції або переможне завершення війни з Польщею, Західно-Українська держава не поєднала їх одночасне вирішення, не поспішала з реалізацією своєї соціальної програми і, в першу чергу, гострої аграрно-селянської проблеми, яка прямо стосувалася її основної соціальної бази.
Лідери революції залишалися до кінця вірними принципу легі- тимності щодо формування структур нової влади. І хоч у Львові та інших містах уже перемогло повстання, вони вимагали від інтернованого намісника Галичини офіційної передачі влади від імені Австро-Угорщини до рук Української Національної Ради. А коли граф Гуйн відмовився виконати їхнє прохання, посилаючись на його арешт, акт про «передачу» влади підписав віце-намісник
В. 	Децикевич. З української сторони, що «перебирала» державну владу, під протоколом поставили підписи С. Голубович, К. Ле- вицький і Л. Цегельський (усі троє націонал-демократи)61.
Поміркованість і нерішучість керівництва УНРади, відсутність організаційної єдності центру з усіма повітами, невизначеність позиції Антанти стосовно державності краю спричинилися до зволікання у формуванні уряду. Тільки 9 листопада був утворений уряд — Тимчасовий державний секретаріат, який очолив Кость Левицький (він же одночасно і секретар у справах фінансів). Державними секретарями були призначені Л. Цегельський — внутрішніх справ, В. Панейко — закордонних справ, С. Голубович — правосуддя, О. Барвінський — релігійних справ та освіти, Д. Вітовський — військових справ, С. Баран — землеробства, Я. Литвинович — промисловості і торгівлі, І. Макух — громадських робіт, А. Чернецький — праці і суспільної опіки, І. Куро- вець — охорони здоров’я, І. Мирон — шляхових справ, О. Пісець- кий — зв’язку, С. Федак — голова харчової управи. Це був
28


коаліційний уряд, представлений усіма партіями з великою перевагою членів УНДП, Д. Вітовський та І. Макух належали до УРРП, А. Чернецький — до УСДП, О. Барвінський — до УХСП62. Не всі члени Тимчасового уряду були висококваліфікованими спеціалістами в галузі, котру вони очолювали, до нього «добиралися люди, які були під рукою»63. Склад уряду згодом змінився.
Ще більше бракувало досвідчених кадрів, здатних професійно вести державотворчу діяльність на місцях. Тому небезпідставно урядовий орган — часопис «Українська думка» нарікав на те, що «переворот 1 листопада 1918 р. застав наше суспільство цілком непідготовленим до державного життя», що в ньому «переважали молоді люди, серед них навіть «воєнні матуристи», які вирішували питання будівництва Української держави». Ця газета констатувала «дуже велику нестачу людей більш-менш підготовлених до утворення й обслуговування державного апарату»64, що, звісно, негативно позначилося на його функціонуванні.
Внаслідок нерішучості керівних кіл сама держава тривалий час не могла юридично уконституюватися як незалежна. Лише 13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро- Угорської монархії». У першій статті закону було записано: «Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня
1918 	р., обнімаючи весь простір колишньої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву: Західноукраїнська Народна Республіка»65.
Юрисдикція її мала поширюватися на Східну Галичину, Воло- димирщину, Буковину і Закарпаття, хоч фактично обмежувалася тільки східногалицькими землями з 4 мільйонами населення (75 відсотків українців, 12 — поляків, 11 — євреїв, 2 відсотки німців та ін.)66. До нової влади євреї та німці поставилися лояльно, тоді як поляки від самого початку зайняли ворожу позицію.
На території ЗУНР встановлювався парламентсько-президентський устрій. До демократичних виборів Установчих Зборів як вищого законодавчого органу владу у державі здійснювали Українська Національна Рада і Державний Секретаріат. Президентом ЗУНР автоматично став голова УНРади Є. Петрушевич.
Відповідного реформування зазнали виконавча і судова влада. Згідно із законом УНРади від 16 листопада «Про тимчасову адміністрацію земель ЗУНР», залишалися чинними австрійські закони й розпорядження, які не суперечили вирішенню завдань української державності. Місцеві органи державного управління підпорядковувалися найвищій виконавчій владі в особі Державного Секретаріату. Замість цісарських старост запроваджувалася посада повітового комісара, який призначався та усувався Секретаріатом внутрішніх справ. Інший закон від 21 листопада «Про тимчасову
29


організацію судів і судової влади» також залишав в силі усі ті закони й розпорядження Австро-Угорської держави, які не вступали у протиріччя з інтересами ЗУНР. Залишалась діючою стара система організації судів повітових, окружних і вищого. Вищою судовою інстанцією мав бути Найвищий державний суд у Львові.
Розпорядженням Державного Секретаріату австрійську жандармерію було розформовано і створено український корпус жандармерії. Були розформовані також і всі військові частини цісарської армії, а їхнє озброєння та майно передано Галицькій армії (ГА, згодом — УГА), ядром якої став легіон січових стрільців. Регулярна армія почала формуватися після листопадового перевороту. 13 листопада УНРада ухвалила закон про загальну військову повинність громадян ЗУНР. Територію держави було поділено на три військові області (Львівську, Станіславську і Тернопільську), а в їх межах утворено 12 військових округів, кожен з яких охоплював 5—8 повітів. Розпорядженням Секретаріату військових справ оголошувалась часткова, а згодом і загальна мобілізація військовозобов’язаних. Уже на кінець другої декади листопада 1918 р. ГА налічувала 25 тисяч багнетів і шабель, а в січні 1919 р. її чисельність досягнула 70 тисяч солдатів і командирів67. Організаційну структуру ГА складали три армійські корпуси, кожен з них мав чотири бригади, котрі іменувалися за місцем їхнього формування.
В організації Збройних Сил Західноукраїнської республіки її уряд використовував досвід багатьох держав і зокрема країн, які виникли на уламках Австро-Угорської імперії і будували регулярну армію на мобілізаційних принципах, тоді як непоодинокі урядовці УНР панічно боялися формування регулярного українського війська і будували химерні проекти «загального озброєння народу» на добровільних засадах з широкомасштабним використанням партизанської тактики. Цей чинник відіграв чи найголовнішу роль в поразках армії УНР, а в кінцевому підсумку — і в падінні Української держави.
Від’ємний досвід УНР не пройшов поза увагою уряду ЗУНР, але об'єктивні труднощі в організації регулярної ГА давалися взнаки. Якщо проблеми наповнення формувань ГА рядовим складом практично не існувало, то серйозні труднощі у військовому будівництві були пов'язані із забезпеченням армії озброєнням та боєприпасами, а також гострою нестачею досвідчених офіцерських кадрів, здатних кваліфіковано підготувати військові частини і підрозділи до захисту держави. Проаналізувавши повідомлення тогочасної преси, II відділ (дефензива) польського штабу Львівського генерального військового округу констатував: «Значна кількість офіцерів, яких події 1 листопада застали в краї, були або нездатні до фронтової служби, або мародери і спекулянти, з якими уже австрійські власті не могли справитися. А ті, що повернулися
зо


і Росії та України, були пройняті новим духом... тим часом як потрібна була організаторська творчість»68. Тому керівництво військовим секретаріатом вдавалося до використання в обмеженій кількості у будівництві армії офіцерів неукраїнського походження — австрійців, чехів, хорватів, румунів, котрі служили раніше в галицьких полках, сформованих на українських землях Австро- Угорщини69.
Щоб захистити державність і відстояти її завоювання від агресії щойно відродженої Польської держави, збройним силам ЗУНР з перших днів свого існування довелося вести національно-визвольну війну. Агресія поляків почалась 1 листопада з виступу їх військових формувань у Львові. Сили легіонерів зосереджувалися навколо Польського національного комітету, що об’єднав того ж дня усі організації польських політичних партій Галичини, а також воєнної комендатури польського війська, керованої капітаном Ч. Мончинським.
Опам’ятавшись після несподіваного захоплення влади Українською Національною Радою, польське командування поспішно почало зосереджувати сили легіонерів у районі залізничного вокзалу, біля школи ім. Конарського і в деяких інших місцях південно-західної частини Львова. Звідси польські збройні сили розгорнули вуличні бої за місто, які впродовж трьох тижнів тривали з перемінним успіхом для обох сторін. 1 все ж далася взнаки тактична перевага польського командування та його бойового досвіду. А тим часом на чолі Генеральної команди ГА тільки в листопаді, поки вона організовувала оборону Львова, змінилися три головнокомандувачі: Д. Вітовський (з І листопада 1918 р.), Г. Коссак (з 5 листопада) і Г. Стефанів (з 9 листопада). З них другий до призначення на цю посаду мав звання отамана (майора), інші — сотника (капітана).
Політики ЗУНР з оглядкою на всесильну Антанту зайняли тактику невиправданого обстановкою угодовства з польською стороною: тричі погоджувалися на перемир’я (3, 6 і 18—20 листопада), давши змогу полякам зміцнити сили для оволодіння містом. Коли 20 листопада залізницею з Перемишля до Львова на допомогу заколотникам пробилося сильне польське підкріплення під командуванням підполковника Токажевського, співвідношення сил значно змінилося на користь польської сторони, що мала 3935 боєздатних солдатів і 469 офіцерів проти 3185 солдатів і 120 офіцерів українського війська70, яке не спромоглося утримати місто у своїх руках. 22 листопада 1918 р. підрозділи галичан залишили Львів, безладно відступили у східному і північному напрямках. Увірвавшись до міста, польські легіонери захопили багато державного майна і продовольства, вчинили погроми не тільки українських товариств; а й єврейських кварталів, щоб відомстити євреям за те, що вони, крім ополяченої частини інтелігенції, зберігали нейтралітет
31


і утворили власні військові загони для самооборони. Під час погромів 72 євреїв було вбито і понад 430 поранено, а загальні збитки від грабежів їхнього майна становили 103 млн. крон71.
Отже, на першому етапі польсько-української війни, що увійшов в історію під назвою «битва за Львів», сформована з окремих загонів і не обстріляна Галицька армія потерпіла поразку, втратила до 750 чол. вбитими і пораненими. Ця поразка завдала відчутної морально-політичної шкоди молодій державі, якій так потрібен був авторитет на міжнародній арені, підупав моральний дух війська, що певною мірою надломився внаслідок програної битви. Та особливо несприятливим були воєнні наслідки. Захопивши Перемишль і Львів, противник оволодів ключовими об’єктами на головному напрямку, важливою залізничною магістраллю і значною територією вздовж неї. Українсько-польський фронт гострим клином врізався в глиб Східної Галичини, створивши своєрідний трикутник між захопленими противником містами Рава-Руська— Львів—Хирів. На цій лінії він тримався аж до лютого 1919 р.
Скориставшись тим, що у польських військах, якими командував генерал Т. Розвадовський, на початковому етапі війни не вистачало сил, щоб розгорнути широкомасштабні бойові дії з метою оволодіння всією територією ЗУНР, уряд та Військовий секретаріат її спромоглися за короткий час створити армію з чіткою структурою та організацією. З бойових груп, що виникли на основі підрозділів УСС, у грудні 1918 — січні 1919 рр. було створено й розгорнуто корпуси: перший — на північ від Львова (командувач В. Курма- нович), другий — під командуванням М. Тарнавського стояв в облозі Львова. Розрізнені південні групи об’єднано у третій корпус, який тримав фронт від Городка до Турки, а очолював його Г. Коссак. Безпосереднє керівництво реорганізацією війська здійснювали запрошений з України новий командувач армією генерал М. Омельянович-Павленко і начальник її штабу полковник російської армії Є. Мєшковський, які 10 ірудня прибули до Галичини.
Галицький уряд і командування УГА, практично позбавлені зовнішньої допомоги, у війні з переважаючими силами Польщі більше розраховували на моральний дух своїх воїнів, ніж на матеріальні можливості держави. Світло на це проливають спогади М. Омельяновича-Павленка, який писав, що «з розмов із стрільцями і селянами переконався про глибокий і свідомий патріотизм української Галичини», а бажання «слабших одиниць ухилитися від податку крові (мобілізації.— І. В.) та сховатися десь у запіллі гостро осуджувало стрілецтво і часто доходило з цього приводу навіть до сутичок. Взагалі наскільки ми були бідними матеріально, настільки добре стояли морально»72. Велику роль у цьому, на думку того ж автора, відіграли українські священики, які «своєю службою, прикладом і промовами суперничали з політичними провідниками. Ворог відповідно
32


оцінив заслуги наших панотців і, незважаючи на «сан», де тільки можливо, катував їх»73.
Маючи перед собою сильного противника, який вважав Галицький фронт головним (а воєнні дії з чехами і німцями другорядними) і до початку 1919 р. перекинув сюди більшість своїх збройних сил, президент і уряд ЗУНР ще більше стали сподіватися на отримання допомоги від країн Антанти. Верховна рада їх мала розпочати роботу в січні у Парижі, куди прибула і об’єднана українська делегація. До її складу входили представники Дирекції УНР і Державного Секретаріату ЗУНР. Головою делегації був Г. Сидоренко, а його заступником — держсекретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко.
Щоб підняти престиж української делегації на Паризькій мирній конференції і реально сподіватися на допомогу Алтанти, Є. Петрушевич вимагав від командування Галицької армії якнайшвидше повернути Львів. Осадний корпус підполковника М. Тарнавського 11 січня 1919 р. розпочав наступ на Львів і завдяки ентузіазму січових стрільців у перший день операції просунувся вперед, зав’язавши бої на околицях міста. Однак, недостатньо підготовлений і не підтриманий іншими частинами, наступ захлинувся. Наступного дня поляки перейшли в контрнаступ трьома групами під командуванням генералів Зелінського та Ромера, полковника Сікорського і відкинули українські війська на вихідні рубежі. Одночасно дві оперативні групи ГА — Коломийська і Станіславська — перейшли у наступ проти угорських і румунських військ з метою звільнення з-під окупації Північної Буковини та Закарпаття, які мали об’єднатися в одній державі. Але й тут успіху вони не домоглися. Більше того, польська сторона представила наступальні операції ГА як «небезпеку більшовизму», що загрожує Польщі, і почала наполегливо домагатися від Верховної ради Антанти рішення направити
з 	Франції до Польщі добре озброєну армію, якою командував генерал Ю. Галлер.
Польсько-українська війна визначила пріоритети державного будівництва ЗУНР, уряд якої спрямував головні зусилля на підвищення боєздатності армії та ефективності функціонування державної влади в умовах війни. Після залишення Львова тимчасовою резиденцією уряду став Тернопіль, а на початку 1919 р.— Станіслав. 22—26 листопада 1918 р. на підконтрольних ЗУНР землях проведено додаткові вибори до Української Національної Ради (по одному представнику від повіту і міста), після чого в її складі налічувалося вже понад 150 депутатів74 — представників духовенства, світської інтелігенції, бізнесу та інших соціальних верств.
І 	хоч інонаціональним групам населення було запропоновано обрати до Національної Ради своїх представників, все ж поляки бойкотували вибори, а євреї та німці вирішили не брати у них участі
о Васюта І.
33


і тим самим виявили свій нейтралітет до українсько-польського конфлікту. Через те УНРада була представлена тільки українцями.
Домінуючу роль у ній продовжувала відігравати УНДП, яка на черговому з’їзді в Станіславі 29 березня 1919 р. була перейменована на Українську народно-трудову партію (УНТП). З’їзд ухвалив нову програму, що передбачала відчуження великого землеволодіння, усуспільнення діючих галузей промисловості, торгівлі і кредиту, державне забезпечення «мінімуму екзистенції» для кожного громадянина75.
Основні положення платформи цієї партії поділяла УРРП, яка хоч і проголошувала себе захисником інтересів трудового селянства, тобто тих селян, котрі обробляли свою землю власною працею, але ще раніше так зблизилася з націонал-демократами, що навіть важко було помітити різницю між ними, хіба що у ставленні до духовенства, ворожого для радикалів76. Тимчасове відокремлення від УРРП селянсько-радикальної партії на чолі з К. Трильовським не похитнуло основи міжпартійного союзу головних державотворчих сил.
На основі розбудови суверенної державності і різко негативного ставлення до польської агресії союз українських політичних сил розширився також за рахунок старорусинів. Ідея такого союзу (спільного антипольського фронту) з «українськими сепаратистичними партіями», як підкреслювалося в польському урядовому документі, появилася серед львівської москвофільської інтелігенції, яка підтримувала увесь цей рух до його розколу в середині 1920 р.77.
Після додаткових виборів до УНРади замість тимчасової владної структури був утворений центральний державний апарат.
4 	січня 1919 р. сесія УНРади у Станіславі прийняла закон «Про Виділ» (свою Президію), яка мала виконувати функцію колегіо- нального глави держави, або малого парламенту. До Президії УНРади було обрано 9 осіб з доволі широкими виконавчими функціями, включаючи призначення й відставку членів уряду, начальників державних управлінь, проведення амністії, санкціонування оголошення законів, які приймалися УНРадою78. Керував роботою Виділу (Президії) президент ЗУНР Є. Петрушевич. Заступниками президента тоді ж були обрані радикали Л. Бачин- ський і А. Шмигельський, націонал-демократ О. Попович і соціал- демократ С. Вітик.
Виділом сформовано і на черговій сесії Української Національної Ради 4 лютого 1919 р. затверджено новий склад уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Президентом (головою) уряду — Ради державних секретарів було затверджено С. Голубовича, який обійняв цю посаду ще в грудні 1918 р. після відставки К. Левиць- кого. Одночасно він виконував також і функції державного секретаря фінансів, торгівлі і промисловості. На посади державних секретарів призначено В. Панейка (закордонних справ), Л. Цегель-
34


сі»кого (без портфеля), а невдовзі він став керівником Секретаріату іакордонних справ після виїзду Панейка до Парижа у складі української делегації на мирну конференцію), І. Макуха (внутрішніх справ), Д. Вітовського (військових справ), О. Бурачинсь- кого (правосуддя), А. Артимовича (освіти і релігії), І. Мирона (залізниць, пошти і телеграфу), М. Мартимця (землеробства), М. Казановича (громадських робіт). За партійним складом новий уряд був коаліційним (націонал-демократи і радикали), а чотири державні секретарі не належали до жодної з партій, але підтриму- ішіи платформу УНДП. Протягом лютого—березня в уряді сталися шіни: у відставку пішли Д. Вітовський і Л. Цегельський, а їхні
11 	осади зайняли відповідно В. Курманович (одночасно був і начальник генерального штабу армії) та М. Лозинський79. У такому складі уряд діяв до 9 червня 1919 р., коли повнота влади була передана «уповноваженому диктаторові».
Найважливішим завданням Української Національної Ради і Ради державних секретарів було об’єднання Західноукраїнської держави з Українською Народною Республікою, що справедливо вважалося втіленням у життя віковічного прагнення українського народу до національно-державної єдності — з одного боку, і засобом об’єднання сил проти польської і більшовицької експансії на українські землі — з іншого. Це прагнення посилювалося ще й невизнанням ЗУНР державами Антанти. Названі причини схилили маятник галицько-української політичної думки в бік визнання нагальної необхідності об’єднання ЗУНР з УНР.
Принципових противників такого об'єднання в українських політичних колах Західної України не було. Але існувала різниця в підходах його здійснення, які полягали в тому, що одні вважали то справу невідкладною, а інші виступали за те, щоб «відстрочити її до певного часу, коли так звана Велика Україна стане упорядкованою державою»80. У конкретній політичній ситуації остаточно перемогла перша точка зору. 10 листопада 1918 р. УНРада прийняла таку постанову: «Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в прагненні до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові вжити необхідних заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі»81.
Слід визнати, що серед політичних кіл в Україні тоді не було одностайності у вирішенні цієї доленосної для українського народу історичної проблеми. Коли у першій декаді листопада до Києва прибула делегація ЗУНР у складі О. Назарука і С. Шухевича, щоб з’ясувати стосунки з гетьманським урядом і просити його допомоги, то вона не зустріла повного розуміння з боку П. Скоропадського. Захоплений пошуками зовнішньої підтримки свого режиму, гетьман на переговорах заявив, що Українська держава не хоче конфліктувати з Польщею і навіть відмовився направити
35


на Галицький фронт окремий загін січових стрільців, сформований полковником Є. Коновальцем з військовополонених та біженців- галичан82.
По-іншому склалися стосунки з Директорією УНР, яка після повалення гетьманського режиму сама шукала допомоги галицько- українських сил у вирішенні власних проблем. Тому переговори її з представниками ЗУНР швидко завершилися укладенням 1 грудня 1918 р. у Фастові попереднього договору про злуку УНР і ЗУНР в одну державу. Текст його був таким:
«1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє сим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією і населенням, як складова, частина державної цілості, в Українську Народну Республіку.
2. Українська Народна Республіка заявляє сим рівно ж свій непохитний намір злитись в найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західноукраїнської Народної Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народну Республіку.
3. Правительства обох Республік уважають себе зв’язаними вищеназваними заявами, це значить: уважають себе спільно зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоб, можливо, в найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю.
4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правовими інституціями та культурними й соціальними різницями окремішності життя на своїй території й її населення, як майбутня частина неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, межі якої визначить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодавчими й урядовими державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні умови злуки обох держав»83.
Цей договір підписали від імені Директорії УНР В. Винни- ченко, О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра; від імені Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельський, Д. Левицький.
Договір про з’єднання Західної і Східної Українських республік в одній державі на федеративній основі був ратифікований на сесії Української Національної Ради, котра 3 січня 1919 р. у Станіславі одноголосно ухвалила постанову, якою урочисто проголошувалося об’єднання ЗУНР з УНР в одноцілій (неподільній) державі з назвою Українська Народна Республіка. Цією постановою, що мала силу закону, затверджувався «передвступний
36


договір про злуку», укладений 1 грудня 1918 р. у Фастові. Державному Секретаріатові пропонувалося «негайно розпочати переговори з київським урядом для сфіналізування договору про злуку». До часу, коли зберуться Установчі Збори об’єднаної республіки, як наголошувалося у цьому документі, законодавчу владу на території колишньої ЗУНР виконуватиме Українська Центральна Рада, а виконавчу — Державний Секретаріат84.
Одночасно законодавчий орган республіки вибрав повноважну делегацію з 65 осіб, яка повинна була представляти Західну Україну під час офіційного проголошення історичного акту об’єднання її з Українською Народною Республікою в одну державу. 22 січня 1919 р. Акт злуки (з’єднання УНР і ЗУНР) урочисто скріплено обміном грамотами на Софіївській площі Києва. Наступного дня у Києві відкрився Трудовий конгрес, представлений 400 делегатами від УНР і 65 делегатами від ЗУНР. На першому засіданні його до президії були обрані від делегації ЗУНР лідер соціал-демократичної партії С. Вітик, який головував на конгресі, і націонал-демократ Т. Старух. Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР про об’єднання зачитав С. Витвицький, а універсал Директорії про об’єднання — секретар конгресу
С. 	Золочанський. Конгрес схвалив Акт злуки.
Так було започатковано розв’язання корінної історичної проблеми суспільного життя всього українського народу — соборності століттями роз’єднаних земель України, об’єднання їх в єдиній державі з демократичним устроєм. Західно-Українська Народна Республіка перейменовувалась в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР), якій гарантувалася повна територіальна автономія. Утворення спільних уряду, армії, законодавчого органу обох республік відкладалося до правового рішення загальноукраїнських Установчих Зборів, скликання яких мало відбутися на підставі спільного порозуміння компетентних чинників обох державних утворень.
Акт злуки — це міжнародно-правова угода українських держав (УНР і ЗУНР) про добровільне об’єднання східних і західних українських земель в одноцілій державі — Українській Народній Республіці. Першопричиною укладення угоди стало обопільне прагнення західних і східних українців до інтеграції в єдиній державній українській нації. Ініціативу об’єднання започаткували політичні кола ЗУНР. Цей історичний акт виявив крах планів великодержавників як зі Сходу, так і з Заходу денаціоналізувати український народ і асимілювати його з державними націями. Політику русифікації активно проводили правлячі кола Російської імперії, де українців інакше не називали, як «малороси». Після нетривалого періоду українізації цю політику продовжував також і більшовицький режим. Тим часом в Австро-Угорській імперії до Першої світової війни і в Польщі, Румунії, Чехословаччині та
37


Угорщині у міжвоєнний період українців представляли «русинами», що нібито не мали етнічної спільності з українцями східних земель. Всупереч шовіністичним намаганням великодержавних націй асимілювати корінних жителів України, вони за Актом злуки ідентифікували себе українцями, представниками єдиної спільноти, яка проголосила себе державною нацією.
Створені на засадах права на самовизначення теренів, що входили до складу двох імперій, українські демократичні держави вимушені були вирішувати територіальні проблеми у воєнному протиборстві з агресивними державами. Вельми гостро ця проблема постала, зокрема, зі встановленням західного кордону, оскільки Польща розв’язала війну проти ЗУНР, претендуючи на володіння українськими землями Галичини, Волині та ін. В основу вирішення польсько-українського питання уряд ЗУНР поклав декларований конституційним актом УНРади від 13 листопада 1918 р. етнографічний принцип, згідно з яким Західноукраїнська держава утворювалась на землях, де українці становили більшість населення. Саме цим визначалася пізніше і «лінія Керзона» (1920 р.), і акти про возз’єднання (1939—1945 рр.), за якими західні українські землі були приєднані до Української РСР.
Обидві українські держави (УНР і ЗУНР) по укладенню Акту злуки ще певний час фактично продовжували існувати роздільно. Остаточне їх об’єднання і утворення єдиної держави мало завершитись ратифікацією Акту злуки Установчими Зборами, представленими обома республіками. На перехідному етапі єдиним обмеженням у стосунках ЗУНР і УНР було те, що «уряди обох цих держав мали... обов’язок робити те, що веде до об’єднання і не робити нічого, що йшло проти об’єднання»85. Однак реалізація цього принципу у внутрішній і особливо зовнішній політиці обох урядів у практичному сенсі зіткнулась із серйозними проблемами, які не тільки гальмували процес об’єднання республік, а й перетворили їх у розмінну монету в зовнішньо-політичних комбінаціях сильніших агресивних держав.
Складниками взаємопогодження заходів у перехідному державотворенні мало бути прийняття тотожних законів та важливих розпоряджень, воєнне і дипломатичне співробітництво, взаємообмін кадрами, значні безкоштовні поставки урядом УНР Галичині продовольчих товарів тощо. Коли йдеться про кадрове співробітництво, то воно також більше стосувалося допомоги Наддніпрянської України ЗОУНР, де широко використовувалися військові спеціалісти Української Народної Республіки, що відіграли значну роль у розбудові Галицької армії. Натомість частка іншої сторони у співпраці виступала менш помітно. Крім участі делегації ЗУНР у засіданнях Трудового конгресу, який після січневої сесії 1919 р. більше так і не збирався, й символічного призначення Виділом Української Національної Ради президента
38


Є. Петрушевича представником у Директорії, окремі випадки залучення галичан до державного будівництва Наддніпрянської України були винятками, пов’язаними більше з партійними комбінаціями, ніж із взаємним партнерством. Більше того, під впливом поразок військ УГА і Дієвої армії у війнах: відповідно з Польщею та більшовицькою Росією і взаємовиключних підходів до визначення воєнно-політичних партнерів обох українських республік, зрештою, поглиблювались непорозуміння між їхніми урядами, що у кінцевому підсумку призвело до повного розриву їх стосунків.
Під час переговорів про об’єднання ЗУНР і УНР була досягнена обопільна домовленість про проведення погодженої внутрішньої і зовнішньої політики, але під впливом взаємних непорозумінь після проголошення цього Акту не сталося головного — ототожнення законодавства в різних сферах суспільного життя. Більш послідовно в демократичному напрямі воно реалізувалося УЦРадою і Державним Секретаріатом у національно-культурному просторі ЗОУНР, зокрема у сфері мовних відносин. Законом про мову, прийнятим Українською Національною Радою 15 лютого 1919 р., встановлювався статус української мови як державної із обов'язковим використанням її державними властями та управліннями, громадськими інституціями і державними підприємствами ЗОУНР в усіх внутрішніх і зовнішніх зносинах. Водночас законодавець враховував і такий фактор, як багатонаціональний склад населення держави, і, не ущемлюючи національної самосвідомості та традицій етнічних меншостей (поляків, євреїв, німців та ін.), виходив з визнання їхнього права на вільний розвиток рідної мови й культури. Тому закон залишав національним меншинам свободу вживання рідної мови як усно, так і письмово в службових зносинах з державними властями й управліннями, державними підприємствами і громадськими установами86.
Гарантування реальних можливостей для національно-культурного розвитку населення держави здійснювалося політикою в шкільній справі. Усі публічні школи республіки, згідно із законом про основи шкільництва, прийнятим УНРадою 13 лютого, та іншими нормативними актами, перетворилися в державні з українською мовою навчання. За дозволом вищих шкільних властей допускалося заснування приватних шкіл, що працювали б за аналогічним австрійським розпорядком. Законом дозволялося функціонування інонаціональних шкіл, в тому числі й приватних, з рідною мовою навчання87.
Важливий компонент національного питання — представництво неукраїнського населення у законодавчому органі держави. Весняна сесія Української Національної Ради, що відкрилася 25 березня, розпочала свою роботу з обговорення питання про організацію такого органу, який мав замінити Українську Націо¬
39


нальну Раду. Було вирішено назвати цей орган сеймом, а вибори до нього провести в червні 1919 р. Він мав складатися з 226 депутатів, з них — 160 українців, 33 поляків, 27 євреїв і 6 німців, що обиралися в 13 національних виборчих округах88. Відповідно до питомої ваги неукраїнського населення гарантувалося в майбутньому парламенті 30% мандатів представникам національних меншин.
У демократичному ключі вирішувалося також і питання про громадянство республіки. За законом від 8 квітня про виконання громадянських прав та обов’язків, громадянином ЗОУНР була кожна особа, яка мала право приналежності до однієї з громад, а особа, яка не бажала мати громадянства республіки, повинна була до 25 травня 1919 р. скласти відповідну заяву89. Цей закон зустрів позитивну реакцію серед населення, національних меншин, особливо євреїв, які потерпіли від антисемітських погромів, вчинених польськими легіонерами.
Поряд з декларованою гуманною політикою в національній царині, в умовах обтяжливої війни чітко визначився курс уряду на використання надзвичайних заходів у соціально-економічній сфері. Необхідність їх здійснення зумовлювалась ще й тим, що територія і населення західноукраїнських земель дуже постраждали від затяжних бойових дій. В роки Першої світової війни у Галичині зруйновано десятки міст і містечок, спалено 650 сіл, знищено 200 тисяч житлових будинків, 233 тисячі господарських споруд. За інформацією президента ЗОУНР, поданою на засіданні Ради Держсекретарів 25 лютого 1919 р., загальні збитки Галичини від перебігу бойових дій у роки війни становили 6 млрд. крон90. Великі площі сільськогосподарських угідь лежали облогом. Маса збіднілої людності терпіла від нестачі продовольства. Щоб вийти з вкрай скрутного економічного становища і забезпечити безперебійне функціонування держави в умовах її війни з Польщею, уряд ЗОУНР, враховуючи досвід інших воюючих країн, які в роки Першої світової війни здійснювали політику жорстокої державної централізації та регулювання економіки, проводить систему заходів щодо примусового регулювання господарських відносин і мілітаризації економіки у ключових галузях виробництва і розподілу.
Державному регулюванню підлягали ті галузі, які давали промислову сировину або сільськогосподарські продукти, необхідні для забезпечення армії й міського населення в екстремальних умовах війни. Так, з метою забезпечення війська пальним рішенням уряду від 13 лютого 1919 р. встановлювалася квота в розмірі 22 % видобутку нафти, що підлягала передачі усіма нафтодобувними фірмами краю державному нафтопереробному заводі в Дрогобичі91. Продукція його йшла на забезпечення потреб армії.
Найбільш послідовно і жорстко така політика проводилася в заготівлі сільськогосподарських продуктів та фуражу. Прак¬
40


тичним здійсненням її займалися харчові управи, що діяли при Державному Секретаріаті внутрішніх справ у центрі і повітових комісаріатах на місцях, співпрацюючи з інтендантськими службами Державного Секретаріату військових справ. Міжвідомчим рішенням від 18 березня органам продовольчого відомства було надане, зокрема, монопольне право на заготівлю шкіряної сировини, її обробку і виготовлення готової продукції для армії92.
Одним з ключових воєнно-директивних заходів була спільна постанова Державних Секретаріатів землеробства та внутрішніх справ, прийнята 21 лютого 1919 р., про «примусовий обробіток землі». «Всі ґрунти, пригожі до рільної культури, — зазначалося в постанові,— мають бути управлені і нікому не вільно лишити придатного до культури ґрунту облогом. Розпорядок сей відноситься як до великої, так і малої селянської посілості»93.
Реалізація цієї постанови, розрахованої на організацію «примусового господарства», торкнулась не тільки багатьох поміщиків, що з різних причин залишили свої маєтки, а й селян-біженців, неспроможних дрібних власників чи орендарів, землі яких у таких випадках переходили у розпорядження держави та її виконавчої влади на місцях. У свою чергу, держава через спеціальні повітові і громадські комісії передавала ці землі в тимчасове користування «наймачам», насамперед тим малоземельним і безземельним селянам, які були спроможні обробити її і мали сплачувати відповідний чинш власникові або в державну казну. Живий інвентар у безгосподарних посілостях ставав також предметом наймання. Винуваті в приховуванні пригожих, але перелогових земель, насіннєвого матеріалу, живого та неживого інвентаря підпадали під кримінальне покарання до шести місяців арешту
і, 	крім того, штрафувалися до 50 тисяч крон94.
Обтяжливими для сільських виробників були реквізиції зерна та інших сільськогосподарських продуктів, що проводилися не менш жорстко, ніж за попереднього режиму. За винятком мінімальної кількості зерна, необхідного для прохарчування сім’ї і сівби, харчові управи вилучали у землеробів увесь лишок збіжжя за цінами, встановленими місцевими повітовими комісаріатами, а фактично за безцінок, не враховуючи при цьому загального майнового стану господарства і ступеня воєнної розрухи в місцевості. І тільки найбільш потерпілі від воєнних дій села в Бого- родчанському, Бродівському, Зборівському, Золочівському, Ка- луському, Надвірянському, Підгаєцькому, Теребовлянському і Тернопільському повітах були звільнені від воєнної данини95.
Для обслуговування потреб армії запроваджено примусову підводну повинність: обов’язок селян однокінними або двокінними хурами перевозити військо та його майно. Ця повинність лежала на всій громаді. Коли хтось з її членів не з’являвся з підводою, то громадська управа повинна була знайти йому заміну. Але
41


зловживання та самоуправство воєнних властей у цій справі стали настільки поширеними, що воєнне відомство республіки своїм розпорядженням від 16 березня змушене було регламентувати виконання повинностей та її оплату96.
І все ж заходів державного регулювання економічних відносин, що проводилися до квітня 1919 р., виявилося недостатньо для вирішення продовольчої проблеми, котра зачіпала інтереси всього населення. Щоб забезпечити воєнні потреби, уряд вдається до запровадження продовольчої диктатури. Командно-адміністративним способом з 15 квітня в країні вводилася державна монополія на заготівлю хліба й фуражу, тверді ціни на всі сільськогосподарські продукти і промислові товари широкого вжитку, запроваджувалися жорсткіші методи контролю за вирощуванням та обмолотом і вилученням ЛИШКІВ чзерна, муки, овочів і деяких предметів масового вжитку. З цією метою при харчових управах у повітах створювалися продовольчі загони (військові викупно- заємні відділи) під командуванням повітових воєнних старшин. Начальник загону (повітовий старшина) працював у повному контакті з харчовою управою і мав у своєму розпорядженні 50 озброєних стрільців та підстаршин, а в міру потреби міг запросити й додаткові військові сили. Згідно з інструкцією, в обов’язок продзагонів входили конфіскаційні функції: «...Переїхати всі двори і села дотичного округу і в кожного продуцента або торговця окремо, особисто, або через свої органи перевірити, які в нього припаси збіжжя, ярини і паші і, відчисливши певну... означену кількість на прожиток для його рідні, служби і на обсів, все проче забрати і віддати до складу... іншого військового відділу»97.
На відміну від попереднього порядку продрозкладки, коли повітові продовольчі органи (харчові управи) самі визначали мінімум необхідного продовольства на душу населення для прохарчування сім’ї, утримання худоби і посіву, цього разу встановлювалася загальна норма для всієї держави. Вона дорівнювала половині продовольчого пайка стрільця польової армії і певну кількість фуражу, включаючи такі складники: 35 кг зерна на хліб, 15 кг твердої ярини на одну особу, 900 кг сіна на корову та 450 кг вівса на коня. Решту збіжжя й фуражу вилучалося в землероба з оплатою їх за твердими цінами, які в умовах обезцінення грошей мали швидше символічну, ніж реальну вартість.
З аналізу документів напрошуються очевидні висновки. Продовольча політика була спрямована на зміцнення оборони і забезпечення матеріально-сировинної бази країни в її справедливій війні з Польщею. В цьому сенсі вона знаходила підтримку з боку міської людності, що мала потребу в гарантіях продовольчого забезпечення, і патріотично настроєних верств українського села. Одначе примусові реквізиції продовольства і фактична заборона вільної торгівлі ним, зволікання у проведенні земельної реформи
42


не викликали захоплення у незаможної частини селян, які і в мирну пору не могли забезпечити себе хлібом, не кажучи вже про польських поміщиків та селян, які не приховували великодержавно-шовіністичних настроїв. Тому викликана воєнними потребами продовольча політика не знімала не тільки гостроти соціальних проблем, а й політичного радикалізму на міжнаціональній основі.
Реалізація продовольчої політики та інших заходів державного регулювання господарських відносин в умовах війни об’єктивно виражала спробу використання важелів державно-монополістичного капіталізму при низькому рівні розвитку його приватновласницького варіанту. Але командно-адміністративне втручання в організацію економіки після прийняття відповідних законів або нормативних актів було обмежене територіально і в часі набирало лише перших обертів. Тому воєнно-економічна політика уряду не встигла продемонструвати практичну ефективність, а вже перші кроки її проведення не викликали захоплення нею з боку певних соціальних прошарків і груп населення, особливо польських поміщиків і селян, які не визнавали західноукраїнської державності.
Для галицького уряду залишалося пріоритетним воєнне питання. Вирішенню його підпорядковувалась як внутрішня політика, так і зовнішньополітична діяльність, спрямована на пошук підтримки у війні з Польщею та встановлення дипломатичних відносин з різними країнами. Ще на початку листопада ЗУНР утворила свої посольства у Відні, Берліні, Швейцарії, Будапешті, Празі. Існували її місії також у Белграді, Римі, Ватикані, а пізніше — у США, Канаді та Бразилії. В інших країнах її інтереси представляли місії Української Народної Республіки, яку де-юре визнала і встановила з нею дипломатичні стосунки різних розрядів 21 держава світу98.
Через акредитовані посольства і об'єднане представництво обох українських держав на Паризькій мирній конференції українська дипломатія робила завзяті спроби використати зовнішньополітичні чинники для становлення національної державності, а потім і збереження її. Що стосується західноукраїнської дипломатії, то її найбільше турбувала ескалація польської агресії, стримати яку могли нарощення власного воєнного потенціалу (що, зрозуміло, було не під силу молодій державі) і допомога ззовні. Саме силами об’єднаної Української держави галичани розраховували успішно протидіяти польській агресії на українських землях і змусити інтервентів укласти мир або принаймні домогтися перемир’я, щоб потім при посередництві зверхників Мирної конференції в Парижі встановити кордон України з Польщею за ознакою етнографічної більшості населення. Однак реалізувати цю політику не судилося. Директорія УНР, надавши західним українцям певну допомогу озброєнням, воєнним спорядженням, спеціалістами та продовольством, війну Польщі не оголосила і під натиском військ більшовиць¬
43


кої Росії сама вимушена була 2 лютого 1919 р. залишити Київ і відступити разом з Дієвою армією до Вінниці, а потім — до Рівного. За такої ситуації стали марними сподівання галичан на допомогу Української Народної Республіки, адже вона сама потребувала її з боку ЗУНР.
Правлячим колам об'єднаної Української держави не вдалося скористатися і зовнішньополітичною ситуацією, яка склалася наприкінці січня — на початку лютого 1919 р., коли в Одесі висадилися французькі війська і була розміщена місія Антанти. Саме тоді тут зібралися уповноважені представники Української, Білоруської і Кубанської Народних Республік (пізніше до них приєднався і представник Донського козачого уряду). В результаті переговорів представники чотирьох держав розробили своєрідну програму очікуваної допомоги Ацтанти в їх спільних діях боротьби з більшовиками, які встановили в Росії терористичний тоталітарний режим і здійснювали соціально-економічне експериментування. Згідно з «планом чотирьох», пропонувалося створити не єдину армію чотирьох держав, як того хотіла Антанта і російські «недєлімщики», а об'єднані їх збройні сили зі спільним генеральним штабом, яким Антанта мала надати матеріальні ресурси. Основою антибільшовицької осі мала стати Україна. За умови виключення бойових дій проти неї з боку Пілсудського та російських «білих» формувань і військово-технічної та економічної допомоги з боку Антанти можна було відмобілізувати (як пропонував військовий міністр УНР генерал О. Греков) не менше мільйона вояків для створення масового регулярного війська. Україна готова була надати допомогу Білорусії і Кубані в розгортанні регулярних армій".
Якби Антанта прийняла переданий їй у лютому того року «план чотирьох» і вгамувала Пілсудського та Денікіна, загальна ситуація могла б змінитися докорінно. Але цього не сталося, тому що до весни 1919 р. остаточно визначилася антиукраїнська позиція Антанти, на підтримку якої розраховували обидві українські держави. Всі зусилля об'єднаної української делегації на Паризькій конференції стосовно визнання державної незалежності України зустріли явну неприхильність з боку зверхників Антанти. На конференції йшлося вже не про визнання у нових кордонах самостійності Української Народної Республіки, з якою великі країни Заходу ще раніше встановили дипломатичні стосунки, а про згоду останніх на розчленування й окупацію українських земель російськими великодержавниками, польськими та румунськими агресорами, ігноруючи при цьому національні інтереси українського народу. Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 р. було санкціоновано і приєднання Закарпаття до Чехословаччини на засадах автономії, хоч ця форма державності аж до 1938 р. так і не була реалізована.
44


Звивистий шлях до анексії Східної Галичини, де була утворена і понад вісім місяців функціонувала регіональна українська державність, яка відстоювала свій суверенітет як збройною боротьбою, так і дипломатичними акціями, спрямованими на пошук союзників проти польських інтервентів. Що стосується політики керівних кіл США, Англії, Франції, Італії щодо ЗУНР, то загалом вона була двоїстою. З одного боку, ці держави всіляко підтримували Польщу в її війні проти ЗУНР, а з іншого — не бажали негайного розгрому Галицької армії, розраховуючи тимчасово помирити воюючі сторони, щоб потім використати їхні збройні сили у війні проти радянської Росії. Кінцева мета західних держав на Паризькій конференції стосовно галицької проблеми зводилася до того, щоб домогтися угоди між ЗУНР та Польщею на користь останньої. З цією метою в січні 1919 р. до Польщі прибула доволі численна місія представників чотирьох (США, Англії, Франції, Італії) держав на чолі з французьким генералом Бартелемі. У тогочасному спектрі воєнних і політичних подій в Східній Галичині кожна із зацікавлених сторін по-своєму сподівалася використати дипломатичні переговори та наступальну операцію УГА, сплановану її командуванням та політичним керівництвом ЗУНР.
Враховуючи проведену реорганізацію армії та її попередній бойовий досвід, головнокомандування Галицької армії на середину лютого підготувало новий наступ уже на всьому 250-кілометровому фронті з нанесенням головних ударів на обох флангах Львівського вигину, під Перемишлем та біля Рави-Руської і Ярослава, які повинні були відсікти головні польські сили у Львові і забезпечити їх наступний розгром. Успіх цієї операції мав поставити Паризьку мирну конференцію перед фактом звільнення від окупації усіх східногалицьких земель і задоволення прагнення їхнього населення до самовизначення. «Але і на цей раз, як згодом напише у спогадах М. Омельянович-Павленко, у нашу оперативну працю вмішалося також і командування військами Великої України. Спочатку депешою, а пізніше й особисто отаман О. Шаповал передав мені бажання Головної ставки, щоби до 18 лютого, коли в Парижі мали розпочатися засідання мирної конференції, взяти Львів хоч би навіть чоловим ударом»100.
Цим самим Головна ставка Дієвої армії УНР, як і політичне керівництво обох республік, що вимагали негайно оволодіти Львовом, приносили в жертву кон’юнктурно-політичним цілям непогано підготовлену нову воєнну кампанію, яка тоді ще мала шанси на успіх. Однак план загального наступу УГА на всьому фронті з вини політичного керівництва був обмежений локально наступальною операцією, в основу якої покладено помилковий стратегічний підхід щодо завдань війни, вузько окреслений тим, щоб будь-якою ціною зайняти Львів, а не перемогти противника на польсько-українському фронті. Ось таке звуження стратегічної
45


перспективи позбавляло галицько-українське командування оперативної ініціативи, не давало змоги здійснювати маневрування військ, прирікаючи їх на загальну поразку. «Прив’язавшись до тривких польських позицій у Львові, як писав неупереджений дослідник, українське командування засуджувало себе на стратегічну дефензиву, бо на обох крилах, де в дійсності вже в першій стадії вирішувалась війна, було приневолене тільки боронитися»101.
У відповідності до скоригованого плану, основні сили Галицької армії були зосереджені на відтинку Городок—Судова Вишня для опанування залізничною колією Перемишль—Львів, щоб таким чином оточити столицю Західної України і розгромити в ній найсильніше угруповання польських військ. Ця операція отримала назву Вовчухівської. Вона розпочалась 17 лютого наступом 3-го корпусу, його підтримали два інші з’єднання. Наступного дня частини УСС, Львівської і Коломийської бригад з жорстокими боями вийшли до залізниці з півдня, а з півночі їм назустріч наближалися війська 1-го корпусу, яким командував О. Микитка. Частини Осадного корпусу М. Тарнавського атакували передмістя Львова. Залізничний зв’язок між двома великими галицькими містами був перерваний, львівський гарнізон противника опинився в «зав’язаному мішку».
Проте цією напівперемогою українська сторона так і не змогла скористатись через втручання місії Антанти у воєнно-оперативні справи. Як тільки намітився успіх наступальної операції, комісія Бартелемі в ультимативній формі зажадала від головнокомандування УГА припинити бойові дії, щоб дати змогу їй переїхати з Перемишля до Львова, а звідти до Ходорова для ведення переговорів про укладення українсько-польського перемир’я та підготовки спірних питань на розгляд Паризької мирної конференції. 22 лютого в Ходорові — нештатному містечку Галичини, де знаходився генеральний штаб УГА,— на переговорах зустрілися делегації воюючих сторін у присутності восьми членів місії Антанти. Представники її продиктували уже погоджений з поляками проект угоди про перемир’я, яка вступала в силу 25 лютого. Подальші тристоронні переговори проходили 25—26 лютого у Львові. Основна дискусія розгорнулася навколо демаркаційної лінії, що розмежовувала позиції обидвох воюючих сторін. Від імені Антанти Бартелемі ультимативно зажадав від галицького уряду віддати у володіння Польщі найважливіші економічні райони Східної Галичини на захід від річок Буг і Стрий включно зі Львовом та Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном102.
Тристоронні переговори у Львові виявились безрезультатними, і Бартелемі запропонував продовжити їх у Ходорові уже за участю члена Директорії Головного отамана армії УНР С. Петлюри.
27 	лютого представники уряду та вищі військові старшини Західної України урочисто приймали у Ходорові С. Петлюру,
46


що спеціально прибув сюди на запрошення антантівської місії. Справжньою метою цього візиту було переконати президента Галицької республіки і головнокомандувача її армії визнати демаркаційну лінію Бартелемі, сподіваючись територіальними уступками в Східній Галичині домогтися примирення її уряду з Польщею й тим самим досягти прихильності Заходу, чого конче потребувала Директорія УНР. Наміри Петлюри, як і його французького покровителя генерала Бартелемі, укласти мир Польщі і ЗОУНР за рахунок останньої і використати їхні збройні сили у війні з Червоною армією, очікуваного результату не дали. Зунрівський уряд рішуче відхилив претензії на галицькі землі і відстоював етнополітичний принцип у визначенні західного кордону по річці Сян, на схід від якої переважало українське населення.
В ніч з 28 лютого на 1 березня головнокомандування УГА денонсувало угоду про перемир’я, відновило наступ на фронті103. Але час, втрачений на переговорах, дав змогу польській стороні перекинути на Галицький фронт нові сили, які 13 березня перейшли в контрнаступ і незабаром деблокували львівський гарнізон.
Шанси на перемогу у війні дедалі більше схилялися на користь Польщі, яка порівняно із Галичиною мала п’ятикратну перевагу в людському потенціалі, а за військовим спорядженням, озброєнням та амуніцією Військо польське було сильніше від УГА в кільканадцять разів. На весну 1919 р. чисельність УГА збільшилась до 125 тис. чоловік104, але офіцерів усіх рангів у ній служило лише 1412105, або один офіцер пересічно припадав на 88 стрільців. У Галицькій армії була гостра нестача не тільки досвідчених офіцерських кадрів, а й одягу, взуття, зброї й амуніції. Вона мала єдину перевагу над поляками — високий патріотичний дух вояків.
Співвідношення сил на фронті наприкінці квітня різко змінилося на користь Польщі, коли сюди прибула армія генерала Ю. Галлера, сформована з польських військовополонених і емі- грантів-добровольців — жителів США, Канади, Франції, навчена французькими генералами і офіцерами. Вона мала 80 тис. (за іншими даними — 70 тис.) бійців, у тому числі 1291 французького офіцера і 3313 французьких солдатів106.
Ця армія призначалася для війни проти більшовиків, але польський уряд використав її як ударну силу у воєнній кампанії проти Східної Галичини. 14 травня розпочався її наступ на правому крилі Галицького фронту, а наступного дня — 42-тисячної армії генерала Івашкевича на лівому крилі. Корпуси і частини УГА з героїчною звитягою билися на всіх ділянках фронту, але протистояти натискові переважаючих сил польських військ вони не змогли і зі значними втратами відходили на схід. Становище їх ускладнилося агресією Румунії, яка за згодою Антанти брала участь у придушенні Угорської Радянської Республіки і в ході цієї воєнної кампанії окупувала частину Українських Карпат та
47


Покуття. На початку червня усі збройні сили ЗОУНР, відійшовши за Дністер, зайняли кругову оборону в південно-східному трикутнику Галичини між річками Збруч та Дністер і залізничною лінією Гусятин—Чортків—Заліщики107.
Тоді ж до Збруча підійшла і на його східному березі зупинилася Червона армія. Свої стосунки з Галичиною радянська сторона намагалася будувати в такий спосіб, щоб розірвати її союз з Українською Народною Республікою, використати її збройні сили у воєнному протистоянні з Антантою та державами-лімітрофами, створити на території Галичини плацдарм для встановлення прямого зв’язку з радянською Угорщиною. При цьому уряд Української РСР обіцяв гарантувати недоторканність території ЗУНР і впродовж березня— червня 1919 р. тричі пропонував Державному Секретаріатові укласти воєнно-політичний союз на таких умовах:
— галицький уряд розриває відносини з Директорією і відкликає усіх галичан з її армії;
— оприлюднює розрив з Петлюрою і свій союз з урядом радянської України;
— укладає з ним союз проти Польщі і Румунії;
— УГА об’єднується з Червоною армією під спільним командуванням;
— радянський уряд призначає в Галицькій армії своїх комісарів;
— не втручається у внутрішні справи Галичини108.
Керівні кола Галичини, не сприймаючи тоталітарну природу більшовицького режиму, що вдруге утвердився в Україні після воєнної інтервенції радянської Росії, у своїй більшості не погоджувалися з цими пропозиціями і вважали Директорію єдиною легітимною владою в Україні, а катастрофа на фронті ще більше узалежнила їх від Директорії УНР і держав Антанти.
Тим часом воєнне становище ЗУНР ставало все безнадійнішим. 25 травня Є. Петрушевич разом з урядом С. Голубовича залишили Станіслав, де негайно владу обійняла польська військова адміністрація, і перемістилися через Бучач та Заліщики до Чорткова, не залишаючи при цьому перманентних дебатів про різні варіанти збереження державності.
Дедалі більша загроза втрати державності зумовила адекватну активність у діяльності її політичного керівництва на міжнародній арені. В уяві провідників Галицької республіки ще продовжували витати ілюзії щодо справедливого вирішення галицької справи Антантою на Паризькій мирній конференції. До приїзду офіційної делегації ЗОУНР інтереси останньої на ній обстоювало представництво УНР, до складу якого входили Г. Сидоренко (голова), Д. Ісаєвич, А. Марголін, С. Шелухін,
О. 	Шульгін, галичани А. Петрушевич, М. Рудницький,
С. 	Томашівський. 21 березня до Парижа прибув Держсекретар закордонних справ ЗОУНР В. Панейко (заступник голови
48


об’єднаної делегації), а на початку травня галицьке представництво поповнили Д. Вітовський і М. Лозинський109.
Першим виступом делегації УНР на Мирній конференції в Парижі у галицькій справі була нота від 25 лютого, в якій висловлювався протест з приводу агресії Польщі та Румунії відповідно у Східну Галичину і Буковину, які трактувалися як невід’ємна частина України. Наступною акцією галичан була нота
В. 	Панейка американському президенту В. Вільсону у зв’язку з ультиматумом генерала Бартелемі. Спільно з делегатами УНР галичани заявили протест з приводу зриву поляками мирних переговорів у Хирові (7 квітня) і проти рішення Верховної ради послати на Галицький фронт армію генерала Галлера (18 квітня)110.
На вимогу делегатів ЗОУНР 4 квітня Паризька конференція створила другу Міжсоюзну комісію під головуванням генерала Боти для укладення перемир’я між Польщею і Західною Україною. До її складу ввійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Підготовлений комісією новий проект перемир’я Бота вручив 12 травня обидвом воюючим сторонам. На відміну від проекту Бартелемі, новий проект залишав за ЗОУНР Дрогобицький повіт з нафтовим басейном, а чисельність УГА обмежував 20 тис. стрільців. Польська сторона відхилила цей проект111, зробивши все, щоб не допустити миру. 25 травня українську делегацію прийняли керівники Верховної ради Антанти: Вільсон, Ллойд- Джордж, Клемансо і Орландо, але переговори з ними не дали жодного результату, бо лідери країн-переможниць уже однозначно визначили свою пропольську позицію у галицько-українській справі.
Щоб якось вплинути на прийняття країнами Антанти і США сприятливого для держави галичан рішення, враховуючи радикальну зміну обстановки не на її користь на фронтах в Галичині та Україні, галицькі представники на Паризькій мирній конференції спробували започаткувати нову орієнтацію на політичні сили, що протистояли у збройній боротьбі на Сході. На конференції проти «самостійницької концепції» керівника української делегації Г. Сидоренка виступив В. Панейко, який вів переговори з представниками російських антибільшовицьких угруповань про створення нової східноєвропейської федерації, в котрій Україна разом
3 Галичиною мала бути в союзі з небільшовицькою Росією. Водночас М. Лозинський і Д. Вітовський «починали хилитися до думки, що, якщо йти на федерацію, то не з Денікіним, а з більшовиками»112. Альтернатива галицькій державній незалежності федералістичної орієнтації, задекларована делегатами ЗОУНР на Мирній конференції в Парижі, була розрахована на те, аби створити спільний фронт проти реальної загрози польської окупації усієї території Східної Галичини. Але шансів для успішного здійснення цієї ідеї уже не було, оскільки існували непримиренні суперечності між потенційно можливими суб'єктами федерації,
А Васюта І.
4 49


а підтримка Антанти була на боці більш сильного польського противника Західно-Української Республіки. І, нарешті, вирішальну роль у всій цій несприятливій для Східної Галичини ситуації відігравали невдачі її збройних сил у війні з Польщею. Воєнна перевага УГА з середини березня 1919 р. швидко зменшувалась і в той час відповідно зростав воєнний потенціал Польщі, особливо у зв'язку з переміщенням на Галицький фронт армії генерала Ю. Галлера, яка за рішенням Верховної ради Антанти була відправлена з Франції у Польщу 16 квітня 1919 р. і, всупереч обіцянкам союзників використати її війська у війні проти більшовицької Росії, була кинена спочатку проти західних українців.
У критичній воєнній ситуації, в якій опинилася держава галичан до початку літа, функціонування її уряду на демократичних засадах стало неможливим. Ось чому галицько-українські керівні кола стали на шлях зміни державного ладу: перетворення парламентської форми правління в авторитарну диктатуру. «Рада Державних Секретарів, що існувала до цього часу, внаслідок поразок і невдач (УГА на фронті.— /. В.) усе більше втрачала популярність, — констатувалося у документі суспільно-політичного відділу Львівського воєводського управління. — Утворення нового секретаріату в момент втрати з дня на день усе більшої території не мало рації»113. Тому Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат 9 червня 1919 р. постановили «надати право виконання військової й цивільної влади, яке донині здійснювали на підставі конституції Виділ УНРади і Державний Секретаріат, уповноваженому диктаторові»114.
Інститут диктаторства вводився для зосередження влади в руках однієї особи, здатної оперативно вирішувати державні справи. УНРада і Державний Секретаріат припинили своє існування. Функціями диктатора був наділений президент Є. Петрушевич, який з обмеженого кола своїх найближчих прибічників утворив уряд головних уповноважених, в якому С. Голубович відповідав за справи внутрішнього управління. І. Мирон — дорожні справи,
С. 	Витвицький — закордонні справи, а майор К. Долежаль був директором військової канцелярії115.
Одночасно змінено Начальну команду армії. Замість генерала М. Омельяновича-Павленка, звинуваченого у поразках УГА, призначено генерала колишньої російської армії О. Грекова, а полковника В. Курмановича на посаді начальника штабу армії замінив полковник Штіпшіц-Тернова.
З аналітичного матеріалу служби безпеки Львівського воєводського управління довідуємося про те, що Петрушевич після одержання повноважень диктатора зразу ж зажадав від Головнокомандування УГА нагального проведення контрнаступу, «метою якого було досягнути через Стрий з’єднання з Чехословаччиною»116. Немає сумніву в тому, що мотивом для такого рішення була
50


спроба зберегти армію галичан і об’єднати з Чехословацькою республікою (ЧСР) територію Галицької республіки. Питання про об’єднання Прикарпаття і Лемківщини з ЧСР на правах автономії обговорювалося у певних колах Західної України (передусім русофільських) ще з кінця 1918 р.117.
Цю проблему наприкінці весни наступного року актуалізували критичне становище УГА на фронті і проголошення 5 травня 1919 р. Центральною Народною Руською Радою Закарпаття приєднання краю до ЧСР118, що, у свою чергу, посилило прагнення галичан до встановлення федеративного зв’язку між ЗУНР і ЧСР. Щодо офіційної Праги, зацікавленої в якомога вигіднішому вирішенні питання про кордони ЧСР (а це залежало від політичної волі держав-переможниць), то її реакція стосовно галицького прожекту була офіційно стриманою і виваженою у стосунках з міжнародним оточенням.
Цей план не знайшов підтримки з боку Директорії УНР. Більше того, С. Петлюра наполегливо домагався у політичного і воєнного керівництва ЗОУНР, щоб галицькі підрозділи, які сильно поріділи в оборонних боях, негайно виступили проти Червоної армії.
Начальна команда УГА, враховуючи оптимістичні настрої старшин у корпусах та куренях, що нашвидку були перегруповані, і бойовий дух стрільців, які вщент розгромили гарнізон противника в селі Ягільниця, підтримала розроблений групою старшин 2-го корпусу план нанесення головного удару в напрямі Чорткова силами корпусу, яким командував полковник М. Тарнав- ський. Наступальний запал підрозділів цього корпусу був таким, що вже у перший день його наступу, 8 червня, Чортків було взято; залишки дивізії Сікорського, яка обороняла місто, у паніці відступали до Бучача.
З Чортківського та інших плацдармів галицькі з’єднання розгорнули наступ на Тернопіль, Львів і Станіслав. Об’єднана група Тарнавського, що складалася з підрозділів 1-го і 2-го корпусів, розгромила дев’ять полків польського угруповання в районі Тернополя і 15 червня визволила місто, а звідти повернула на Бережани, де три доби точилися жорстокі бої. Одночасно війська 3-го корпусу під командуванням генерала А. Кравса вийшли до Галича, противник у паніці почав евакуацію Станіслава. Підрозділи 1-го корпусу, яким командував генерал О. Микитка, зайняли Золочів, здобули перемогу в боях під Перемишлянами, на далеких підступах до Львова119.
Тоді як польські війська панічно відступали, розвиток Чортківського прориву УГА викликав новий приплив ентузіазму серед української людності, сприяв притоку військовозобов’язаних і добровольців до Галицької армії. Це дало змогу в основному підновити попередні втрати її контингенту. За повідомленням Головнокомандувача армії, на призовні пункти у звільнених
51


районах з’явилося 90 тисяч призовників, але через нестачу зброї та військового спорядження до війська було мобілізовано лише 15 тисяч осіб120 і організовано 4-й і 5-й корпуси, котрі через неможливість їх матеріального забезпечення були розпущені при переході УГА за Збруч121.
Військового спорядження і зброї не бракувало у польській армії, яку систематично забезпечували усім необхідним інтендантські служби військових відомств Франції та інших держав Заходу. Це дало змогу польському командуванню перекинути на Галицький фронт нові сили і, отямившись від несподіваного наступу Галицької армії, організувати контрнаступ, щоб ліквідувати її останню відчайдушну спробу якщо не вирвати перемогу, то принаймні пробити собі шлях для відступу до Румунії або Чехословаччини. 28 червня 1919 р. польські війська перейшли й* наступ на Галицькому фронті. Українська галицька армія почала відступати і невдовзі знову опинилася в трикутнику річок Збруча і Дністра. У другій декаді липня її ар’єргарди вели останні бої на рідній землі.
Щодо подальшої перспективи УГА, то в середовищі її вищого командування активізуються прихильники порозуміння з радянською стороною. Головнокомандувач армії генерал Мирон Тарнавський, призначений на цю посаду 5 липня, через своїх представників веде переговори з командуванням Червоної армії про об’єднання сил проти польських інтервентів. Як пізніше повідомлялося у пресі, тоді в урядових сферах також «були елементи, котрі в ім’я національної єдності готові були піти на союз з більшовиками, аби тільки відбити Галичину і західноукраїнські землі від Польщі та інших окупантів»122.
Зі 	свого, боку уряд УСРР і командування Українським фронтом були готові укласти угоду з диктатором ЗОУНР на згаданих вище умовах. Однак Є. Петрушевич та його найближче оточення й цього разу відмовилися створити спільний фронт з радянською Україною і Росією проти поляків і Директорії УНР. А причиною цього залишалося все те ж неприйняття встановленого в Україні радянського режиму, неспроможного розв’язати завдання розбудови незалежної соборної Української держави з демократичним устроєм.
Опинившись після поразок УГА на політичному роздоріжжі, попри різні підходи її командування щодо союзників, керівництво ЗОУНР назагал залишалося вірним Акту злуки. Воно вирішило продовжувати збройну боротьбу проти противників УНР уже на її території, маючи у своєму розпорядженні майже повний склад збройних сил УГА, три корпуси якої мали 85 тисяч солдатів і офіцерів, 550 кулеметів, 160 гармат і 20 літаків123.
Ці сили об’єдналися на Поділлі з Дієвою армією УНР і звідти почали спільний наступ проти Червоної армії. Однак у новій, докорінно відмінній воєнно-політичній ситуації роль і місце армії
52


галичан швидко змінювались. І доки УГА захищала від польських загарбників свою землю і західноукраїнську державність, її війна була глибоко справедливою, визвольною, а, перейшовши Збруч, вона невдовзі стала заручником політичних устремлінь «білих», а потім і «червоних» сил, котрі збройно протистояли на фронтах громадянської війни і під різними кольорами знамен розраховували використати у своїх політичних цілях збройні сили ЗОУНР і її територію у ролі геополітичного форпосту.
Трагічну безвихідь ЗОУНР посилило ще й те, що її терени були перетворені також на об’єкт політичних комбінацій великих держав Заходу та Директорії Української Народної Республіки, яка ще до переміщення галицького уряду у Кам’янець-Подільський стала на шлях порозуміння з урядом Польщі за рахунок уступки їй території західних українських земель. 24 травня 1919 р. уповноважений Директорії УНР Б. Кардиновський і прем’єр- міністр Польщі І. Падеревський підписали у Варшаві таємну угоду «про надання допомоги українському урядові у боротьбі проти радянської України». Згідно з цією угодою, умови якої майже на рік випереджали «Варшавський договір» С. Петлюри з Ю. Піл- судським, УНР в обмін на визнання Польщею за Директорією «верховної влади у незалежній Україні» відмовилась від своїх прав на Західну Волинь і Східну Галичину. Ці території включалися у державні кордони Польщі як її «невід’ємна частина». Польський уряд зобов’язався надати воєнну допомогу Директорії УНР у боротьбі проти більшовиків з метою відновлення її влади в Україні. Задля цього передбачалося укласти воєнну конвенцію. Обидві сторони погодилися на «рівні права» національних меншин у своїх державах: відповідно українців і поляків124.
В агресивних планах щодо Західної України, де понад три чверті населення (Західна Волинь) і дві третини (Східна Галичина) становили українці, Польща спиралась на політичну підтримку і почасти воєнну допомогу західних держав, котрі знехтували національними інтересами корінного етносу, створюючи Версаль- ську систему повоєнної Європи. Українські північно-західні землі (Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, південна частина Полісся) держави Антанти беззастережно визнали за Польщею. А щодо української етнографічної території Галичини, де сформувалася незалежна демократична держава, то ставлення до неї з боку керівників Паризької мирної конференції було обачнішим, прихованим «миролюбними» фразами. Аби якось «виправдати» грубе порушення нещодавно проголошеного президентом СІЛА В. Віль- соном права націй на самовизначення, що стосувалося і Східної Галичини, українська людність якої одностайно підтримувала її національно-державну незалежність, керівники конференції вирішували долю ЗОУНР аж ніяк не в інтересах її корінного населення. Державну приналежність західноукраїнських земель лідери Антанти
53


підпорядкували реалізації ініційованої Францією політичної доктрини створення «санітарного кордону» для убезпечення від проникнення більшовизму в країни Центральної і Південно-Східної Європи. Саме тому вони погодилися на анексію Буковини Румунією, а Закарпаття — Чехословаччиною. Центральною ланкою у цьому починанні мала стати відроджена Польська держава, для «зміцнення» якої і була санкціонована окупація нею Східної Галичини.
Цій акції передувала доволі тривала дискусія, що відбулась у травні—червні 1919 р. в Раді чотирьох, Раді десяти і Підкомісії у польських справах, де польська сторона вимагала від держав- переможниць у війні визнання територіальної компенсації за довготривалу неволю народу Речі Посполитої після її поділів сусідніми імперськими державами, розглядаючи при цьому Східну Галичину як невід'ємну частину території власної держави. Вищезгадані зверхники чотирьої держав Антанти доручили Раді міністрів іноземних справ (Ради десяти) винести остаточне рішення у питанні про кордон між Польщею та Україною.
У дебатах міністрів про політичний статус Східної Галичини виявились різні підходи держав залежно від їх інтересів у цьому краї та їх політичних комбінацій. Тоді як Бальфур (Англія) і Лансінг (США) пропонували тимчасове (до проведення плебісциту) вирішення питання про Східну Галичину, то представники Франції та Італії виступали за остаточне встановлення польського суверенітету у Східній Галичині. Але позиції держав Антанти сходились в одному — у необхідності використання Галицької армії у війні проти більшовицької Росії. І польська сторона сповна скористалась «жупелом загрози більшовизму», аби реалізувати імперіалістичні зазіхання на західноукраїнські землі. Під приводом того, що УГА, терплячи поразки у війні з Польщею, «стала неспроможною чинити опір більшовицькій армії», піл судчики отримали з Парижа згоду на переміщення з Франції до Польщі армії генерала Ю. Галлера і окупацію усієї Східної Галичини, замасковану лише посиланням на її майбутнє самовизначення. На засіданні Ради десяти 25 червня
1919 	р. по доповіді Підкомісії у польських справах було прийнято рішення: «дозволити військам Речі Посполитої Польської продовжувати операції аж до річки Збруч» з метою забезпечення прав мирного населення Східної Галичини і його майна «від небезпеки, яка загрожує їм від більшовицьких банд»125. В основу цього рішення було покладено наступний текст резолюції, запропонований Державним секретарем США Лансінгом:
1. Польський уряд уповноважено окупувати воєнними силами Східну Галичину до річки Збруч.
2. Польський уряд уповноважено використати будь-які свої воєнні сили, включаючи армію Галлера, для цієї окупації.
3. Польський уряд уповноважено встановити у Східній Галичині громадянське управління під мандатом головних союзних
54


і асоційованих держав, яке повинно забезпечити, наскільки це буде можливо, автономію цій території і політичні, релігійні та особисті свободи жителів.
4. 	Цей мандат буде аж до наступного самовизначення жителів Східної Галичини стосовно їхньої політичної приналежності'425.
Суперництво держав-переможниць не дало їм змоги остаточно визначити політичний статус Східної Галичини. На Мирній конференції у Парижі переважаючий вплив на прийняття рішень мала англо-американцька дипломатія, яка хоч і визнала пріоритет збройних сил Польщі у війні проти більшовицької Росії, але небажання Англії і США щодо посилення впливу Франції в Європі прямо позначилось на зволіканні визнання правомочності приросту володіння її польського союзника шляхом анексії ним західних українських земель. Це і стало головним мотивом затримки вирішення проблеми Східної Галичини, що завуальовувалось фразами про «захист прав української більшості її населення».
28 	червня 1919 р. між західними державами-переможницями і Польською Республікою був укладений договір про національні меншини, за яким будівничі версальської Європи змусили польську сторону гарантувати українському населенню Східної Галичини громадянські права та свободи і запровадити в краї автономний устрій. Умови договору стали правовою нормою, на підставі якої переможцям у Першій Світовій війні і Лізі Націй «дозволялося втручатися у внутрішні справи відродженої Польської держави, що рівнялося обмеженню її суверенітету»126.
Уже 11 липня 1919 р. Верховна рада Антанти своєю ухвалою визначила попередні умови мандату на окупацію Східної Галичини Польщею лише як «тимчасової міри міжнародного характеру» з наступним укладенням угоди, за якою польський уряд мав «забезпечити в міру можливості» автономію цій території як рівно ж і політичну, релігійну та особисту свободу мешканцям». Згідно з означеною ухвалою, державно-правовий статус Східної Галичини мало встановити саме населення краю на основі «вільного самовизначення», а термін проведення плебісциту повинні були визначити все ті ж «союзні і дружні держави»127. Реальну політику кожної з них, звісно, визначали не національно-державницькі прагнення західних українців, а геополітичні інтереси і сировинні ресурси краю (нафта, газ, калійні солі, ліс та ін.).
І хоч зверхники Антанти ставили в обов’язок польському урядові ввести в цьому краї цивільне управління, їхні рекомендації залишилися тільки на папері, оскільки на окупованих землях одразу ж був установлений польський воєнно-колоніальний режим в найогидніших формах. При цьому важливо підкреслити, що країни-переможниці цей режим невдовзі фактично санкціонували, уклавши 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, яка зреклася права суверенності над Східною
55


Галичиною. Сувереном її стали держави Антанти, а Польща — тимчасовим завойовником краю.
Витоки падіння державності в Західній Україні і втрати її національної незалежності коренилися не тільки у військовій перевазі Польщі та підтримці її державами Антанти й США, але і в нерішучості та непослідовності внутрішньої політики уряду Петруше- вича—Голубовича. Проголосивши об’єднання з УНР, чого нагально вимагала воєнно-політична ситуація, уряд ЗУНР водночас не тільки не прискорив вирішення соціально-економічних проблем, декларованих раніше, а й зробив помітний крен вправо в продовольчому, аграрному та інших питаннях, розв’язання яких вимагало невідкладних і рішучих дій в інтересах більшості населення. Цю тенденцію можна пояснити не стільки недосвідченістю провідників ЗУНР, котрі не спромоглися своєчасно наповнити національно- демократичну державність відповідним соціальним змістом, скільки партійним складом галицького уряду, який проводив правоцентристську політику і, постійно спізнюючись з реалізацією соціальної програми, програвав у часі лівим силам, які віддавали пріоритет соціально-визвольним завданням.
У цьому контексті мав рацію один з провідних діячів УНР
В. 	Винниченко, котрий під час перебування у тодішній столиці республіки галичан Станіславі у своєму щоденнику 1 квітня
1919 	р. дуже влучно зауважив: «Національна Рада (ЗУНР.—
І. 	В.) мала сесію і в самовдоволеній засліпленості своїй постановила: похвалити себе за свою політику і нітрохи її не міняти». «Рутенці (у сенсі — консерватори.— І. В.) — продовжував автор,— допались до казенного пиріжка і, вмочаючи його в нафту, цупко тримаються за нього і ковтають з усіх сил. А селянство пищить, крекче, помирає в боях з поляками і чуха свою зачучверену, нечесану, терплячу душу. Чуха, і крекче, і грозиться. А потім візьме і розмахнеться і почне трощити направо і наліво. Почухаються вже тоді рутенці з Національної Ради, та буде пізно»128. Наслідки з цього спостереження відомого політика неважко передбачити.
Незмінність економічного ладу, запровадження продовольчої диктатури, зволікання в реалізації соціальної програми при одночасних поразках УГА на фронті спричинилися до звуження соціальної бази політичного режиму ЗУНР, до зростання соціального радикалізму серед пауперизованих і збіднілих верств населення, які через різні канали (повернення до краю військовополонених і біженців, ліворадикальну пропаганду та інші) засвоювали революційні лозунги і вимагали докорінних перетворень в економіці та соціальній сфері. Згадані причини обумовили посилення радикального руху комуністичної орієнтації, який на перший план ставив вирішення не загальнонаціональних завдань Української революції, що асоціювалися у першу чергу з відродженням та розбудовою національно-демократичної держави, а перемогу
56


соціальної революції і встановлення класово обмеженої диктатури пролетаріату і біднішого селянства. Тому ліворадикальні сили відігравали деструктивну роль у становленні національно-демократичної державності і своїми діями поглиблювали кризові явища в її функціонуванні, що наростали з весни 1919 року.
Соціальну базу лівих сил уособлювали здебільшого спроле- таризовані прошарки у місті і селі, викинуті на узбіччя суспільного життя внаслідок воєн, розрухи і аграрного перенаселення. Помітний вплив серед збіднілої людності, маргиналів і зв’язаних з ними солдатів мала діяльність Інтернаціональної революційної соціал-демократії (ІРСД) — лівої групи, котра 1915 р. відкололася від УСДП на знак протесту проти політики австрійських і галицьких соціалістів, які підтримували імперіалістичну війну. Ця група закликала до перетворення війни імперіалістичної в громадянську. Тоді як західноукраїнські політичні угруповання проавстрійської орієнтації пов’язували здійснення політики «галицького п’ємонтизму» з перемогою у війні держав центрального блоку, ІРСД асоціювала вирішення українського національного питання з майбутньою загальноєвропейською революцією, а революційно-визвольний рух у Східній Галичині розглядала як її складову частину. В національному питанні вона відстоювала лозунги самовизначення націй і возз’єднання західноукраїнського населення в єдиній Українській державі. «Наша орієнтація, — заявляли українські революційні соціал-демократи,— злука Галичини із рештою України, а далі: Україна у вільній Східноєвропейській федерації»129.
ІРСД взяла на озброєння марксизм більшовицького гатунку і як крайня ліва течія у визвольному русі стала основним ядром у формуванні Комуністичної партії Східної Галичини. Перші комуністичні організації й групи з'явилися наприкінці
1918 	— початку 1919 р. уЛьвові, Дрогобичі, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Калуші та в інших містах і селах Східної Галичини. Вони об’єднували тоді понад 180 комуністів130.
У середині лютого 1919 р. у Станіславі відбулася перша крайова конференція галицьких комуністів, яка об’єднала їхні розрізнені гуртки й групи і проголосила утворення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ). Обраний нею ЦК партії очолив К. Саврич (Максимович). Водночас на території радянських республік в середовищі військовополонених, біженців та інтернованих галичан (їх налічувалося там понад 300 тисяч чоловік) були створені комуністичні організації, членів яких більшовики використовували в ролі бійців-інтернаціоналістів для захисту радянської влади в Росії та Україні і встановлення її в Галичині. Організаційними центрами галицьких комуністів, що діяли за межами краю, були Галорком ЦК КП(б)У та Галбюро РКП(б). їхні представники спільно з делегатами II Конгресу Комінтерну від нелегального
57


ЦК КПСГ, що діяв в Галичині, 3 серпня 1920 р. створили новий партійний центр — ЦК КПСГ у складі В. Затонського, М. Барана, М. Левицького, К. Литвиновича, К. Саврича, Л. Бараля, І. Воляна, Д. Мойси, І. Краснокутського (Левченка). До кінця 1920 р. КПСГ діяла як складова (автономна) частина КП(б)У і на правах окремої секції входила водночас до Комінтерну.
Будучи лівим крилом робітничого руху, обтяженою більшовицькими ідеологічними парадигмами, КПСГ абсолютизувала революційне насильство у соціально-визвольній боротьбі, а національно-визвольний рух за об’єднання українських земель в єдиній державі пов’язувала з догматичним постулатом доцільності і неминучості перемоги в краї більшовицької революції і утвердження радянської влади. Останню галицькі комуністи вслід за своїм наставником — більшовицькою партією — вважали вищою формою диктатури пролетаріату, протиставляючи її «недемократичній», на їхню думку, парламентській владі. Саме тому головна увага КПСГ зосереджувалася на боротьбі за владу рад як органу пролетарської диктатури. Однак у змаганні рад національних з радами більшовицького типу останні не зустріли масової підтримки людності. Наприкінці 1918 — у першій половині 1919 рр. лише у 19 містах і селах Східної Галичини з ініціативи і під керівництвом комуністів та лівих соціал-демократів було створено 26 рад здебільшого як органів страйкової боротьби і в окремих випадках — задля підготовки і проведення збройних виступів. Із загальної кількості діючих рад лівого спрямування 14 — це ради робітничих депутатів, 5 — солдатських, 4 — селянських і 3 — об'єднані131.
Ареною масових політичних виступів став нафтодобувний басейн, обтяжений гострими соціальними проблемами робітників. Окрім того, тут переважали робітники польської національності, опозиційно настроєні до демократичної влади ЗУНР. Тут етносоціальний чинник відіграв не останню роль у політичній боротьбі. 26 січня 1919 р. в Дрогобичі відбулася конференція 500 представників від 10 тисяч робітників басейну, котра висловила недовіру Українській Національній Раді ЗУНР і вимагала встановлення влади Рад робітничо-селянських депутатів132.
Цей виступ став ніби передвісником повстання робітників і солдатів Дрогобича 14—15 квітня 1919 р., інспірованого ліворадикальними силами, які розраховували започаткувати ним комуністичну революцію в цілому краї. Справжніми натхненниками повстання були комуністичні лідери не тільки Москви та Харкова, а й Будапешта. Вони відводили Галичині геополітичну роль своєрідного коридора між радянськими республіками Росії та Угорщини. Проголошена 21 березня 1919 р. Угорська Радянська Республіка, зазнавши нападу з боку Румунії і Чехословаччини, одразу зорієнтувалася виключно на допомогу більшовицької Москви. Як пізніше напише міністр закордонних справ радянської
58


Угорщини Бела Кун, «ми сподівалися, що нам як-небудь вдасться утриматися, доки не встановиться через Галичину зв’язок з Росією»133. Бела Кун звернувся до колишнього голови Директорії УНР В. Винниченка, що перебував тоді у Відні, бути посередником між українськими лівосоціалістичними угрупованнями і Раднар- комом Росії для формування в Україні лівого коаліційного уряду. Водночас він запропонував представникові ЗОУНР в Будапешті Я. Біберовичу своє посередництво у переговорах з радянською Росією. Проте більшість членів галицького уряду, зокрема його голова С. Голубович і держсекретарі О. Бурачинський, А. Арти- мович, а також президент Є. Петрушевич, рішуче виступили проти будь-яких переговорів134.
Одночасно із цими дипломатичними акціями радянське керівництво весною 1919 р. розгорнуло активні бойові дії на українському фронті, намагаючись нанести остаточну поразку військам УНР і прорватися до Угорщини. Командувач радянськими військами в Україні В. Антонов-Овсієнко пізніше згадував: «Виникла велика спокуса для нашої армії... ударом через Галичину піти на з’єднання з Угорщиною. Та це означало вступити у відкриту боротьбу з галицькими націоналістами»135. Однак сил для цього у Червоної армії не вистачало, а невдача спроб знайти порозуміння з керівництвом ЗОУНР спонукала більшовицьких лідерів інспірувати державний переворот в Галичині, використовуючи своїх союзників — галицьких комуністів та лівих соціал-демократів.
Головним центром антидержавницького виступу було обрано Дрогобицько-Бориславський промисловий район, де був значний загін робітництва. Організатори повстання скористалися невдоволенням нафтовиків соціальною політикою уряду, вкрай важкими умовами їхнього життя, що ще більше загострилися поразками УГА на фронті та корумпованістю функціонерів військової і цивільної адміністрацій.
Приводом до збройного виступу маргиналізованих і люмпе- нізованих груп дрогобицьких робітників послужила спроба Національної ради повіту демілітаризувати й розпустити міську робітничу міліцію, аби паралізувати робітничий радикалізм. 14 квітня повстанці захопили всі адміністративні установи, повалили Національну раду повіту і проголосили владу робітничо солдатської ради. Штаб гарнізону було взято з боєм, старшин заарештовано, а сотня стрільців приєдналася до повстанців. Повстанням керував революційний комітет, провідне ядро якого становили «соціалісти-комуністи» В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір (останній загинув у бою за взяття гарнізонного штабу). Виконуючи настанови більшовицьких центрів Москви та Харкова, ревком ставив завдання поширити Дрогобицьке повстання на всю Галичину і об’єднати її з радянськими республіками України і Угорщини136.
59


Однак повстання не тільки не розповсюдилось на Галичину, а й не знайшло підтримки всього робітництва в самому місті та селян навколишніх сіл. Уже 15 квітня 1919 р. з фронту до Дрогобича прибули військові частини, які надвечір того ж дня, не зустрічаючи опору, відновили демократичну владу, 1200 учасників повстання були заарештовані, 15 — засуджено до довічного ув’язнення, а трьох страчено137.
Ліві сили намагалися (і небезуспішно) впливати на масовий селянський рух, в якому вимоги відчуження поміщицької землі та перехід її у володіння селян, які обробляють її власними руками, мали й національно-визвольне навантаження. Справа в тому, що 64% земельних угідь краю належали польським поміщикам138, які в очах селян уособлювали також і загарбників.
Свої вимоги щодо невідкладного розв’язання аграрного питання селяни виставляли на масових вічах, що проходили в усіх неокупо- ваних повітах краю. Оскільки вирішення його урядовими партіями зволікалося, селянська біднота дедалі більше почала орієнтуватися на тих політиків, котрі домагались проведення докорінних соціально-економічних перетворень. Невдоволення зростало і серед маргінальної людності міст та робітничих осередків. На цьому тлі зміцнювалась опозиція лівих політичних сил, які виступали проти орієнтації УНРади і Державного Секретаріату на посередництво Антанти, за радикальні засоби вирішення соціально-економічних проблем на основі робітничо-селянського союзу. Як констатував високопосадовий урядовець, ліва опозиція «справедливо вказувала на безвихідність орієнтації на Антанту» і відстоювала «потребу союзу з більшовиками»139 за умови визнання ними незалежності України.
З ініціативи та за участю опозиційно налаштованих політичних діячів революційно-демократичного спрямування у повітах створювались політичні організації, які отримали назву «Селянсько-робіт- ничих союзів». Перший «Сель-роб. союз» виник наприкінці
1918 	р. у Станіславі, а згодом місцеві з’їзди селян і робітників відбулися в інших повітах. Об’єднання їх в крайову політичну організацію — Селянсько-робітничий союз відбулося на його першому з’їзді, скликаному 16 лютого 1919 р. в Станіславі такими лівими соціал-демократичними діячами, як І. Безпалко,
В. 	Гадзинський, О. Устиянович та інші. Делегати від повітів Східної Галичини схвалили тимчасову програму Селянсько робітничого союзу (СРС) як політичної організації, що ставила своєю метою «перетворити дотеперішній капіталістично-бюрократичний лад на соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт та економічну експлуатацію». В галузі політичній програма СРС проголошувала завдання об’єднати на рівноправних засадах усі українські землі в соборній Українській Народній Республіці з єдиним центральним урядом, що ґрунтувався б «на коаліції української трудової демократії
60


пролетаріату, селянства та робітництва, без участі буржуазних класів». Аграрна платформа виходила з того, що землею може користуватися тільки той, хто її обробляє. Тому СРС відстоював безкоштовну конфіскацію великої земельної посілості і перетворення її у власність держави, яка передає цю землю в користування безземельним і малоземельним селянам. Землеволодіння останніх «залишається органічною власністю дотеперішніх посідачів»140. Промислові підприємства мали бути націоналізовані без викупу і передані робітничим спілкам. Для найманих робітників запроваджувалися 8-годинний робочий день з 48-годинним щотижневим відпочинком і соціальне страхування141.
Аналіз змісту програми переконує, що вона мала революційно- демократичний характер і була складена під впливом комуністичних постулатів. Голова управи СРС і редактор його друкованого органу — газети «Республіканець» Д. Дем’янчук у своїх спогадах, написаних 1965 p., визнає, що «Карл Саврич (Максимович) по партійності боротьбист і Сірко — інтернаціональний комуніст допомагали мені остаточно виробити програму СРС», що він перебував у постійному контакті з ними і «відчував, як то важить твердий ґрунт під ногами»142.
Другий з’їзд Селянсько-робітничого союзу відбувся 30—31 березня 1919 р. Для участі в його роботі до Станіслава прибули майже 1200 делегатів143 практично від усіх повітів, не окупованих польськими інтервентами. За партійним складом, це були здебільшого соціал-демократи, а також соціалісти-революціонери і комуністи або співчуваючі їм селяни й робітники. Вирішальний вплив на роботу Селянсько-робітничого (трудового) з’їзду мали соціал-демо- крати, що позначилося на усіх його рішеннях, у чомусь суперечливих, а то й назадних у порівнянні з програмою Союзу. Після доповіді соціал-демократа И. Безпалка про сучасне політичне становище з’їзд прийняв політичну резолюцію, яка схвалювала суспільні перетворення в Україні. Він звертався до уряду РСФРР із закликом негайно «припинити грабіжницьку війну проти України, пошанувати самостійність України і увійти в порозуміння з українськими соціалістичними партіями для забезпечення соціалістичного устрою на Україні». Водночас з’їзд визнавав більшовицький уряд України і постановив увійти з ним у тісні зносини. З цією метою він направив до Харкова своїх трьох представників144.
Питання про владу у республіці галичан з’їзд вирішував у контексті досягнення компромісу з правлячими партіями задля того, щоб прискорити реалізацію державно-соборницької платформи. Проте ставлення його до функціонуючого устрою було неоднозначне. З’їзд охарактеризував суспільно-політичний лад ЗУНР як нібито «бюрократично-поліцейський режим», що не захищає інтереси біднішого селянства та робітництва, але, з огляду на важке міжнародне становище республіки, вирішив парламентсь¬
61


ким способом впливати на законодавчу і виконавчу владу, щоб домогтися негайного скликання сейму ЗУНР і об’єднання її з Наддніпрянською Україною в єдиній державі. З’їзд вважав, що в Українській Національній Раді не представлені селянські бідняки й робітники, а тому вибрав до її депутатського корпусу зі свого складу 61 делегата. Однак додаткові парламентські вибори виявилися даремними, оскільки права новообраних депутатів визнала лише соціал-демократична фракція УНРади, тоді як більшість галицького парламенту висловила їм своє недовір’я145.
Що стосується вирішення соціально-економічних проблем, то в робітничому питанні трудовий з’їзд схвалив постанову домагатися націоналізації підприємств і прийняття законів, які забезпечують соціальний захист працюючих. Селянські делегати на з’їзді вимагали невідкладно провести конфіскацію земель поміщиків та інших великих посідачів для наділення без винагороди тих, хто обробляє її власною працею. Однак рішенням з’їзду передбачалась передача конфіскованої землі не селянам, а в тимчасове розпорядження громадських та повітових комісій до прийняття урядового земельного закону146. І в цьому питанні з’їзд відстоював легітимну позицію.
Неоднозначні й суперечливі рішення обох з’їздів СРС керівники Антанти видавали за «більшовизацію краю» і прискорили «вирішення» східногалицького питання. «Щойно тоді, як пізніше визнає керівництво Української народно-трудової партії, коли під весну 1919 р. поляки використали факт скликання в Станіславі Селянсько-робітничого конгресу, вістря якого зверталося проти тодішнього уряду Галицької України і цей конгрес представили на Заході як початок більшовизації Східної Галичини, Франція за згодою інших держав вислала до Польщі армію Галлера»147, яка швидко завершила окупацію Західної України.
Під тиском робітничо-селянського руху остання сесія УНРади напередодні припинення своєї діяльності в краї 12 квітня 1919 р. вирішила нарешті узаконити 8-годинний робочий день, а 14 квітня схвалила також закон про основи земельної реформи. Останній закон ще не був юридичним актом, що підлягав негайному виконанню його норм. Він лише окреслював основні принципи майбутньої земельної реформи, а час і спосіб її проведення, умови відчуження землі у великих приватних посідачів та розподілу її між селянами мали уточнити законодавчі акти вищого представницького органу ЗОУНР, вибраного на основі нового виборчого права.
В основу земельного закону, прийнятого 14 квітня і опублікованого 8 травня в газеті «Републіка», були закладені дві основоположні ідеї: відчуження великої земельної власності за викуп і наділення землею малоземельних та безземельних селян на праві приватної власності. Без відшкодування експропріювалися володіння колишньої Австро-Угорської держави і Габсбурської династії, а також землі тих власників, котрі придбали їх під час воєн зі
62


спекулятивною метою або зі зброєю виступали проти Західноукраїнської держави. За викуп відчужувалися поміщицькі, церковні, монастирські та інші землеволодіння понад норму (її мав встановити окремий закон). Усі відчужені таким чином землі переходили у державний земельний фонд, яким до розподілу їх між селянами розпоряджалися крайова, повітові і громадські земельні комісії.
Згідно із законом, розподілу не підлягали площі під лісом, а також виділені для громадського користування і організації зразкових господарств, сільськогосподарських шкіл, деяких інших громадських потреб. Землею мали наділятися безземельні і малоземельні громадяни ЗОУНР — професійні землероби за такою черговістю: інваліди та учасники Першої світової та польсько- української воєн, вдови та сироти воїнів, які загинули, інші жертви обох воєн і, нарешті,— усі інші безземельні і малоземельні землероби. Цього права позбавлялися дезертири і особи, які ухилялися від служби в УГА, покарані за антидержавні злочини та за самовільне захоплення чужої землі, громадяни інших держав148.
Наділення селян землею, зрозуміло, за відповідну оплату відкладалося до закінчення війни і повернення додому фронтовиків та військовополонених галичан.
Щоб попередити селянські заворушення і самоуправство при проведенні земельної реформи, закон визначав жорсткі заходи щодо покарання правопорушників. В його 21-й статті зазначалося: «Самовільний захват, розділ вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земляних плодів на них... мають карати адміністративні органи карою арешту до 6 місяців» і штрафами до 10 тисяч крон149. А тим часом поміщицькі маєтки були взяті під охорону військових продзагонів та підрозділів УГА.
Аналізуючи цей закон, доцільно порівняти його із земельним законом Директорії УНР, виданим 8 січня 1919 р. Головна відмінність між ними полягала у протилежному підході до трактування земельної власності: тоді як закон Директорії проголошував скасування приватної власності на землю, інший, навпаки, — декларував її недоторканність. І хоча земельний закон Директорії радикальніше вирішував аграрне питання, а закон про основи земельної реформи характеризувався більшою поміркованістю, все ж останній відкривав шлях для капіталістичного розвитку селянського господарства фермерським шляхом.
Воєнно-політична обстановка наклала свій відбиток на обидва аграрні законодавчі акти, які були поспішно прийняті буквально напередодні падіння українських держав і розраховані на те, щоб розширити соціальну базу їхніх режимів. Однак зволікання урядом ЗОУНР не тільки з прийняттям, а й з оприлюдненням земельного закону у «Вістнику державних законів і розпорядків
63


ЗОУНР» спричинилося до того, що закон не набував юридичної чинності, а відтак не здійснював мрію трудівників землі про негайне і безкоштовне отримання поміщицької землі, охорону якої, у відповідності до закону, забезпечували як високі адміністративні штрафи та арешти правопорушників, так і каральні експедиції військових продзагонів.
Позбуваючись ілюзій щодо негайного одержання поміщицької землі легітимним шляхом, селяни уже не чекали милості від влади і перед весняною сівбою почали самочинно ділити між собою панські угіддя, які нерідко лежали облогом. Масове захоплення поміщицьких і церковних земель селянами мало місце більш як у десяти повітах краю150.
Антипоміщицьку боротьбу селян, яка щільно перепліталася з їх національним визволенням від гніту польських поміщиків, активно підтримувала певна частина стрільців УГА, невдоволених нерішучістю уряду в соціальній політиці, особливо у розв’язанні аграрного питання, та поразками на фронті. Весною 1919 р., за повідомленнями урядової преси, стрілецькі заворушення (так звані «протести») відбулися у гарнізонах, розквартированих у Бродах, Давидові, Золочеві, Коломиї, Старому Самборі, Старому Селі, Станіславі, Тернополі, Радзивилові, Яворові. У Станіславському, Коломийському і Стрийському гарнізонах були створені ради стрілецьких депутатів, які перебували під впливом комуністичних адептів. Подекуди ці виступи поєднувалися із заворушеннями селян, невдоволених мобілізаціями до Галицької армії. Так було, наприклад, у Станіславі, де на придушення спільного виступу стрільців і призовників була кинута сотня солдатів. 35 учасників цього виступу були віддані до судової розправи151.
Виявом протесту частини галицьких стрільців продовжувати війну на сході стало дезертирство з УГА, здача в полон і вступ її окремих підрозділів в Червону армію. Радянофільські настрої серед галицьких солдатів і селян сильно збуджувала пропольська політика С. Петлюри та його оточення. У Східній Галичині, як пізніше напише у своїх спогадах заступник командуючого Дієвою армією Ю. Тютюнник, селяни «саботували наші вимоги, а більше активні елементи тікали до Червоної армії, щоб допомагати їй бити поляків. Нас вони ненавиділи, вважаючи за ворогів»152.
І все ж основна маса стрільців УГА, які опинилися за межами свого краю, залишалася в полоні ілюзії походу «через Київ до Львова», яку вселяли в їхню свідомість галицький уряд і старшини, сподіваючись спільно з військами Директорії ліквідувати більшовицький режим в Наддніпрянській Україні, а потім звільнити Галичину від окупації Польщею.
Після того як Верховна рада Антанти визнала тимчасову окупацію Східної Галичини Польщею, а війська УГА і уряд диктатора вже неіснуючої держави залишили Надзбруччя й перемістилися
64


до Кам’янця-Подільського, ситуація докорінню змінилася на гірше для політичних сил, які оружно й політично продовжували боротьбу за національно-державну незалежність Західної України, звільнення її від польської окупації. Політичну ситуацію ускладнювали також напружені стосунки між керівними колами УНР і ЗОУНР, котрі мали істотні розбіжності стосовно виходу з критичної ситуації щодо перспектив соборності Української держави та різновекторну зовнішню політику. Це зумовлювалось не тільки гостротою воєнно-політичної обстановки, а й неоднотипністю партійного складу обох урядів, обмежена співпраця яких на цьому етапі базувалась головним чином на партнерстві ідеологічно споріднених партійних сил, котрі мали реальну владу. При владі у ЗОУНР залишалися представники правоцентристських угруповань (трудовики і радикали), а ліві (соціал-демократи і «сель-роб. союзники») — в опозиції. Директорія УНР мала інший розклад: при владі в ній були ліві (соціал-демократи і соціалісти-революціо- нери), а праві — в опозиції. Праві угруповання УНР шукали підтримки галицького уряду, а ліві в ЗОУНР — Директорії. «Так було, як констатував аналітичний документ служби безпеки Львівського воєводства, ще тоді, коли галицький уряд мав свою територію, а зараз ці стосунки ще більше загострилися. Увесь уряд Директорії займав до галицького уряду принципово таку негативну позицію, як і соціал-демократія та «Селянсько-робітничий союз» до уряду ЗОУНР»153.
Ця неприязнь у міжпартійних стосунках стала причиною того, що в Кам’янці-Подільському не було сформовано широкої урядової коаліції з представників обох держав. Справа обмежилася лише тим, що 4 липня 1919 р. у складі уряду Директорії було створено окреме міністерство у справах ЗОУНР, а керівництво ним доручено лідеру УСДП С. Вітику, через якого відбувалися всі урядові зносини з Галичиною154.
До уряду УНР увійшли також соціал-демократи Й. Безпалко, що посів посаду міністра праці, і В. Темницький — міністр закордонних справ. У складі Директорії представлені виключно ліві партії, а тим часом уряд Є. Петрушевича спирався на ліберальні політичні сили і діяв у Кам’янці-Подільському паралельно з Директорією. Керівники УНР не визнавали обрання Петрушевича диктатором легітимним.
Збройні сили ЗОУНР та УНР також зберігали відособленість, але для оперативного управління ними було створено штаб Головного отамана. Начальником штабу призначено отамана М. Юнакова, а генерал-квартирмейстером — В. Курмановича. Штаб укомплектовано офіцерами порівно від Дієвої і Галицької армій.
Опинившись в «чотирикутнику смерті» — районі Кам’янця- Подільського, оточеного з усіх боків Червоною армією більшовиків, Добровольчою армією денікінців, окупаційними військами
65


Польщі та Румунії, 85 тисяч галицьких стрільців і старшин (у тому числі 40 тисяч боєздатних)155 стали виконавцями політичних комбінацій правлячих кіл Східної Галичини і Наддніпрянської України. З лівого берега Збруча корпуси УГА зразу ж були кинуті проти військ Червоної армії, які стояли біля Ярмолинець, загрожуючи тимчасовій столиці УНР, що знаходилася тоді в Кам’янці-Подільському. Галицькі з’єднання спільно з військами Директорії в липні—серпні 1919 р. успішно розвивали наступ на території Правобережної України, зайняли Бердичів, Козятин, Фастів та інші міста. З півдня у київському напрямі наступали полки Денікіна, з якими керівники Директорії УНР спочатку не мали наміру вступати у бойові дії.
У вельми несприятливій для української державності воєнно- політичній ситуації Головний отаман С. Петлюра, підтриманий диктатором Є. Петрушевичем, з чисто амбіційних політичних міркувань віддав наказ військам наступати на Київ, не рахуючись з тим, що «більшість політиків і військових як наддніпрянців, так і галичан була проти цього походу»156. Командування Червоної армії, задіявши свої головні сили проти Добровольчої армії білих, звісно, не спромоглося протидіяти військам галичан і наддніпрянців.
30 	серпня головні сили групи генерала А. Кравса фактично без бою вступили в Київ. На 31 серпня за наказом Головного отамана
С. 	Петлюри було призначено урочистий в’їзд української армії до столиці. Однак замість цього вдалися до евакуації з Києва. Того ж дня у Київ увійшли війська Добровольчої армії білих. Денікінці мали численніші сили, які змусили генерала Кравса залишити місто157.
Денікін відмовився вести переговори з делегацією Директорії, зажадавши від неї, щоб уряд УНР визнав «єдину і неділиму Росію» і склав зброю. Директорія УНР вирішила оголосити війну Денікіну і, не припиняючи війни з більшовиками, віддала наказ своїм військовим формуванням перейти до партизанських форм збройної боротьби в тилу противника.
Водночас Петлюра розпочав переговори з Пілсудським про «союз з Польщею за ціну Галичини»158, територія якої вже була окупована польськими військами. До Варшави прибула дипломатична місія у складі А. Лівицького (керівника), Є. Мшанець- кого, Л. Михайлова, П. Понятенка, Б. Ржепецького (від УНР),
С. 	Витвицького, А. Горбачевського, М. Новаківського (від ЗОУНР). Під час тривалих переговорів польський уряд домагався, щоб основною умовою союзних відносин Польщі з Україною стала відмова останньої від права на Східну Галичину та українські землі на північ від неї. І хоча галицькі члени місії категорично не погоджувалися на вимогу польської сторони, 2 грудня 1919 р. представники Директорії склали заяву, в якій визнавали проблему Східної Галичини внутрішньою справою Польщі, котру має розв’язати сам польський уряд159.
66


Ця заява, по суті, перекреслювала боротьбу галичан за незалежність. Тому природно, що вона викликала обурення як у самій Галичині, так і з боку закордонного галицького уряду, який ще в листопаді 1919 р. залишив Україну і виїхав до Відня. У грудні того ж року Є. Петрушевич скликав розширену нараду членів уряду і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників УНР на варшавських переговорах як чергова уступка Директорії на користь Польщі за «ціну втрати незалежності Західної України». На нараді було вирішено скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 р.
Вирішальну роль у політичному курсі УНР щодо Галичини відіграла пропольська позиція держав Антанти у галицькому питанні. «Зміцнюючи» відроджену Річ Посполиту Польську, західні держави у цей час відмовляються від раніше обіцяного «вільного самовизначення» (плебісциту) населення Східної Галичини її державного статусу і визнають Польщу «найбільш кваліфікованою, щоб запровадити незалежне і нормальне управління у Східній Галичині»160. Саме тоді Підкомісія у польських справах Паризької мирної конференції розробила, а Верховна рада її 20 листопада
1919 	р. схвалила Статут для Східної Галичини, згідно з яким Польща мала одержати мандат на управління Східною Галичиною під контролем Ліги Націй строком на 25 років. За Статутом Польща зобов’язувалась надати Східній Галичині територіально- політичну автономію, де законодавство мав чинити однопалатний сейм, а виконавча влада зосереджувалася в руках губернатора, який призначався главою Польської держави. Населенню автономної території гарантувалися широкі демократичні права і свободи, заборонялося здійснення польської колонізації краю161.
Цей проект викликав енергійний протест польської сторони, і Верховна рада Антанти 22 грудня 1919 р. вирішила відкликати його, залишивши в силі своє рішення від 25 червня 1919 р.162.
Перед лицем катастрофи української державності уряди УНР і ЗУНР продовжували плекати надію на покровительство Антанти, розраховуючи з її допомогою відновити свою владу на відповідних теренах України. Але вони використовували різні способи для досягнення мети, кожен з них діяв за своїм планом. У той час, коли уряд Директорії, щоб заручитися підтримкою Антанти, порозумівся із Польщею, галицькому урядові надходили від його представників у Парижі такі рекомендації, за якими шлях до порозуміння з Антантою мав проходити через союз його з великодержавницьким режимом Денікіна в Росії.
Галицьких політиків на союз з з російськими «недєлімщиками» штовхала сама воєнна ситуація і катастрофічний стан УГА, яку надзвичайно обезсилювали масові епідемії, припинення регулярного постачання, падіння дисципліни. А коли в її ряди «дедалі сильніше вкоренилася зневіра й занепад духу, розбуджені денікінсь-
67


кою і більшовицькою агітацією, і коли армія Денікіна почала усе більше насідати на галицькі підрозділи, в головнокомандування Галицької армії народився і визрів план порятунку: перехід до Денікіна»163.
Генерал Тарнавський та його штаб з власної ініціативи розпочали переговори з денікінським командуванням і 6 листопада уклали угоду, за якою УГА підпорядковувалась денікінському командуванню і виводилась у глибокий тил на перепочинок. Головний отаман УНР і диктатор ЗОУНР не визнали цю угоду, а ініціаторів її підписання було передано під суд трибуналу, який понизив їх у посадах. Новим Головнокомандувачем армії був призначений генерал О. Микитка, а начальником штабу став генерал Г. Ціріц.
І все ж воєнно-політичні реалії взяли гору над амбіціями державних діячів. Нове командування УГА з, відома Петрушеви- ча, щоб не накликати гніву Антанти, продовжило пошук взаєморозуміння з чинниками антибільшовицького режиму півдня Росії й України, даремно домагаючись від нього після перемоги над більшовиками «утворення конфедерації (союзу) України з новою Росією», побудованої на конституційно-демократичних засадах164.
17 листопада 1919 р. між командуванням Денікінської і Галицької армій в Одесі був підписаний договір про воєнний союз, згідно з яким УГА переходила у повному складі на бік Добровольчої армії, ставала під «повне підпорядкування головнокомандування військ Новоросійського району». Окремим пунктом договору було оговорено, що УГА не воюватиме проти військ Директорії165.
Підрозділи УГА зосереджувалися в районі Козятина, Вінниці, Бірзули, Бердичева, де вони мали утворити фронт проти радянських військ. Але воювати з ними галичанам тоді не довелося. Згадуючи про ці події, їх сучасник пізніше напише: «Денікінці поводилися з нами дуже гуманно, матеріально дуже нам помогли, під ідейним поглядом, мимо наших противників, нас не дратували... Наприкінці січня 1920 р. дійшло до того, що денікінський генерал Шілінг передав Галицькій армії всю владу на Правобережній Україні з Одесою включно, від чого, одначе, галичани відмовилися, бо серед них назрівала орієнтація спільної акції з більшовиками проти поляків»166.
Отож воєнно-політична обстановка на Правобережжі склалася для УГА, як і для армії УНР, надзвичайно несприятливо. Невпинне звуження «чотирикутника смерті», в якому перебували обидві українські армії, загострило розбіжності між лідерами УНР і ЗУНР, котрі дотримувались неоднозначної зовнішньополітичної орієнтації і шляхів виходу з тупикової ситуації. Міжурядові непорозуміння трансформувалися на ідейно-політичне тло, створюючи нездорові настрої у військах, де наддніпрянці звинувачували галичан у «реакційності» їх внутрішньої політики, а ті, у свою чергу, інкримінували останнім «пробільшовизм»167.
68


Остаточно деморалізувала виснажені і позбавлені постачання армії епідемія тифу.
Саме ці причини негативно позначилися на боєздатності колись дисциплінованої і сильної духом Галицької армії: у ній зростало масове дезертирство. За півтора року перебування на території Правобережної України чисельність УГА зменшилась у чотири рази і в січні 1920 р. вона становила лише
22 	тисячі стрільців і старшин168.
Після поразки «білих» на Південному фронті у галицьких підрозділах, що вельми поріділи через дезертирство та епідемічні хвороби, посилилися прорадянські настрої. Згадуваний уже очевидець констатував, що загал Галицької армії тоді «був здецидований лучитися з більшовиками і тільки головний вождь генерал Микитка і начальник головного штабу генерал Ціріц за всяку ціну хотіли перевести армію до Румунії»169.
Але революційний комітет УГА на чолі з А. Музичкою, представлений залишками усіх трьох її корпусів, тимчасово взявши до своїх рук функції Начальної команди, віддав наказ корпусам залишатися на місці. Тим часом війська Червоної армії без опору зайняли увесь район дислокації УГА від Вапнярки до Одеси. Ревком заарештував Ціріца і Микитку, обрав головнокомандувачем армії підполковника Вітошинського, начальником штабу — полковника А. Шаманека. Штаб УГА знаходився у Балті. Всередині лютого 1920 р. УГА майже у повному складі перейшла на бік Червоної армії на правах союзниці.
Проте внаслідок взаємного недовір’я командування РСЧА і УГА їхній союз виявився нетривким. Невдовзі радянське командування розпочало «перековку» УГА в революційному дусі і, незважаючи на її традиції, політичне становище Галичини, приступило до реорганізації армії на радянський кшталт. УГА назвали Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА). З трьох корпусів ГА, які в липні 1919 р. опинилися на землях Наддніпрянщини, було сформовано три бригади ЧУГА в складі 15,4 тисячі чоловік170 із структурними підрозділами на зразок Червоної армії. Командувачем ЧУГА був призначений галицький комуніст В. Порайко, але командувати йому практично не було ким, бо усі три бригади опинилися у різних з’єднаннях Червоної армії.
Нічим не виправдане поглинення УГА в структуру РСЧА викликало сильне обурення галичан, особливо старшин, що вважали взаємодію обох армій їх союзом проти спільного противника, яким була Польща, і «всіма силами старалися затримати органічну цілість армії, мотивуючи це тим, що УГА стане тоді червоною, як галицько-український народ стане на платформі Радянської влади...»171.
Ігнорування традицій УГА і особливостей українського визвольного руху в західному регіоні, вельми поступливі мирні
69


пропозиції уряду РСФРР, який впродовж січня—березня 1920 р. неодноразово пропонував нормалізувати стосунки з Польщею з переходом до неї східногалицьких, волинських і подільських земель України172, дезінформація прихильників Директорії УНР, які розповсюджували чутки, що нібито Антанта визнала ЗУНР, а Петрушевич порозумівся з Петлюрою, що разом з поляками воюють 40 тисяч галичан, які повернулися з італійського полону,— усе це пригнічувало вояків ЧУГА, розвіювало їхні надії на звільнення Галичини Червоною армією. Насправді ж політичні настрої вояків ЧУГА живилися не згаданими міфами, а повідомленнями про партизанські дії армії УНР під час її Першого Зимового походу, що розпочався 6 грудня 1919 р. і тривав п'ять місяців. Його здійснювали рейдові частини Запорізької (командир генерал
А. 	Гулий-Гуленко), Київської (ген* Ю. Тютюнник) і Волинської (ген. О. Загродський) дивізій під головнокомандуванням генерала М. Омельяновича-Павленка по тилах денікінських і більшовицьких армій в центрі і на півдні України. Звідти вони з боями пробилися і 6 травня 1920 р. об'єдналися в районі Ямполя, що на Поділлі, з українськими підрозділами на польсько-більшовицькому фронті.
Саме тоді Польща активно готувалася до київського походу, сподіваючись використати в ньому збройні сили УНР. У свою чергу, Директорія УНР, перебуваючи у безвихідному становищі, вимушено ініціювала укладення антибільшовицького союзу з польською стороною на основі вимог останньої.
Воєнно-політичний союз між урядом УНР і Польщею був укладений у Варшаві 21 квітня 1920 р. Його підписали керівники Міністерств закордонних справ УНР А. Лівицький і Польщі Я. Домбовський. За Варшавським договором, українська сторона визнала за Польщею території Східної Галичини, частини Західної Волині (п'ять повітів), Холмщини, Підляшшя і Полісся. Західний кордон України з Польщею мав проходити по Збручу і Горині. У свою чергу, польська сторона погодилась на незалежне державне існування УНР на території від Збруча до Дніпра в межах кордонів Польщі 1772 р. За планами Начальника Польської держави Ю. Пілсудського, Україна повинна була стати буферною зоною між Польщею і радянською Росією, котра вважалась найбільшим ворогом полонії. Верховну владу в УНР мала обіймати Директорія на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою.
Інтегральною частиною цієї угоди була військова конвенція, яку укладено 24 квітня 1920 р. Вона перетворила Україну у протекторат Другої Речі Постолитої. Згідно з конвенцією, Директорія брала на себе зобов’язання спільно з поляками збройно виступити проти більшовиків. Польщі підпорядковувалося усе фінансово- економічне життя України. Уряд УНР зобов'язувався постачати польську армію продовольством і тягловим транспортом. Головне командування Війська польського давало озброєння і повне
70


спорядження двом українським дивізіям і військовій групі, які в травня 1920 р. брали участь у спільному поході на Україну об'єднаних військ Польщі і УНР173.
Варшавський договір являв собою, по суті, невдалу спробу реалізації федералізаційної концепції соціаліста Ю. Пілсудського, котра передбачала створення у Східній Європі на уламках Російської імперії сильної Польської держави на федеративних засадах у складі польських, українських, білоруських і литовських земель. Зверхність у ній, звісно, мала належати полякам. Цей договір хоча й не був запропонований польському сеймові для ратифікації, але де-факто став в ряду перших міжнародних актів, які санкціонували анексію Східної Галичини та інших західних українських земель Польщею.
Коли повідомлення про Варшавський договір стало відомим стрільцям і старшинам ЧУГА, це викликало серед них сум'яття, яке швидко переросло в активні антибільшовицькі виступи.
23 	квітня 1920 р. зневірені і морально зламані вояки другої і третьої бригад ЧУГА, якими командували відповідно сотники Ю. Головінський та Й. Станимир, «збунтували» і після першого зіткнення з польськими військами перейшли на бік війська УНР, що діяло спільно з Військом польським на польсько-радянському фронті. Польське командування наказало обеззброїти їх, і увесь склад обох бригад потрапив до концтаборів. Перша бригада під командуванням М. Барана хоробро билась з поляками, але біля Фастова була оточена і склала зброю. Вояки її також опинилися за колючим дротом польських таборів174.
Доволі численна група військ УГА, якою командував генерал
А. 	Кравс, після поразки армій Денікіна об’єдналася з підрозділами Дієвої армії УНР і воювала на антибільшовицькому фронті у Галичині, де «збунтувалась і перейшла на територію Чехосло- ваччини, склала там зброю»175.
Трагічно склалася доля тих військовополонених стрільців і старшин УГА, які не перейшли на бік Червоної армії і після відступу денікінців з Правобережної України опинилися в більшовицькому полоні. Певну частину з них було замучено у застінках ЧК або розстріляно, а більшість потрапила до більшовицьких концтаборів. Галицькі вояки стали першими в’язнями Соловецьких таборів особливого призначення (СЛОНу), з них 217 осіб як найнебезпечніші для режиму були вивезені на баржі у Біле море і там потоплені176.
Таким невтішним був фінал Української Галицької Армії, яка гідно і мужньо захищала волю рідного краю, всього українського народу і його державну незалежність від ворогів. Вона діяла під знаменами визвольних ідей Української революції.
Впродовж восьми місяців українсько-польської війни 1918—1919 рр. загинуло 15 тис. вояків УГА, втрати Війська
71


польського становили 10 тис. осіб177. Жертви військовополонених галичан в таборах Польщі та Росії, а також внаслідок епідемій, обчислювалися десятками тисяч стрільців і старшин.
Фатальний кінець УГА, що настав у результаті трагічного збігу обставин, ускладнив і без того невизначене зовнішньополітичне становище Західної України, посилив надлом морально-психічного стану західних українців, але не знищив їхню надію на визволення і відновлення національно-демократичної державності. Широкі верстви українства краю у значній своїй масі не перестали вірити екзильному урядові Є. Петрушевича та його політичним партнерам, які представляли переважно еліту ліберальної інтелігенції і орієнтували свою зовнішню політику у відповідності до чітко невизначе- них зобов’язань великих західних держав-переможниць щодо розв’язання галицької проблеми. Звідси недооцінка оточенням^ Петрушевича «власних сил народу» і його визвольних потенцій у боротьбі за відновлення української незалежної державності та значення для вирішення цього пріоритетного завдання такого потужного фактора, як задоволення невідкладних соціально- економічних вимог селянства і робітництва. «Національний момент, як невдовзі визнає член ЗУНРівського уряду, мав у них таку перевагу над усім іншим, що їм було все одно: монархія чи радянська республіка, — коли б тільки Україна була самостійною, незалежною державою»178.
Ще один чинник, який негайно використали лівоцентристські політичні сили Галичини,— це відмова, починаючи з кінця 1919 р., галицького уряду в екзилі від участі у боротьбі за всеукраїнську соборну самостійну державу і проголошення змагання за суверенну Галицьку республіку179. Цим одразу ж скористалися його противники, щоб представити себе як єдиного захисника національно- державної єдності західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною перед «сепаратизмом уряду диктатора». Саме тому на чільне місце в боротьбі за національно-державне об’єднання краю з Україною висуваються радикальні сили комуністичної і соціалістичної орієнтації, націлені на масову боротьбу трудящих міста і села за одночасне, взаємопов’язане вирішення соціальних і національно-державницьких завдань визвольного руху. Вони організують чимало активних виступів на інтернаціоналістській (класовій) основі з економічними та політичними вимогами робітників і селян: з травня 1919 по травень 1920 р. у Східній Галичині відбулося понад 50 страйків з участю в них близько 120 тисяч працюючих180.
У боротьбі проти польських загарбників активізується повстанський партизанський рух селян. Так, 16 квітня 1920 р. спалахнуло повстання в гірському селі Жаб’є (нині Верховина) на Косівщині, звідки його полум’я швидко перекинулося ще на
12 	населених пунктів Покуття. 1 хоча цей виступ гуцульської
72


бідноти в основному був придушений до кінця квітня, окремі загони повстанців, як повідомляв староста Косівського повіту, відійшли в ліси й гори, звідкіля «увесь час турбують навколишні місцевості»181.
Польська адміністрація ще довго тероризувала непокірних селян. Польські карателі спалили на Гуцульщині будівлі майже 400 господарств і заарештували близько 3100 гуцулів, у тому числі 15 вчителів, понад 60 священиків, при цьому немилосердно катували свої жертви. Лише в другій половині серпня 1920 р. заарештовано, жорстоко побито і відправлено до в’язниці в Коломию понад 200 жителів із сіл Косівського повіту, а їхнє майно «польська влада реквізувала насильно»182.
Українське населення Галичини у масі своїй, передусім його пауперизовані і маргиналізовані верстви, відчувши на собі лабета нових польських володарів, жадали возз’єднання всього українського народу в єдиній незалежній суверенній Українській державі і, зневірившись у можливостях регіональної національно-демократичної державності, спонтанно пов’язували вирішення національних і соціальних проблем із возз’єднанням в Українській радянській державі. Саме тому до походу Червоної армії до Вісли маси маргиналів і люмпенів, що переповнювали міста і села краю, ставилися прихильно, а подекуди і підтримували її збройними виступами. З наближенням її до кордонів Східної Галичини були сформовані 12 озброєних загонів183, які успішно використовували тактику партизанської війни в тилу Війська польського.
Ареною збройної партизанської боротьби став Сколівський повіт, куди таємно проникли революційні елементи інтернованих в Чехословаччині галицьких стрільців з підрозділів УГА. Вони й підняли на антипольське повстання лісорубів, сільськогосподарських робітників та сільську бідноту, що сильно терпіла від гострого аграрного перенаселення, малоземелля. Збройний виступ їх розпочався 21 серпня 1920 р. нападом на польську прикордонну заставу в селі Опорець. Того ж дня сюди прибув з тридцятьма галицькими стрільцями Федір Бекеш — син робітника зі Сколе, адвокат, який очолив повстання. Вибивши польських легіонерів із станції Лавочне, повстанці захопили паровоз і три вагони, перетворивши їх у саморобний бронепоїзд. Вони мали намір через Сколе пробитися до Стрия і там з’єднатися з восьмою кавалерійською дивізією червоних козаків, якою командував В. Примаков.
Як тільки в Лавочному не стало представників польської влади, біля станції на мітинг зібралося населення округи. 22 серпня нерховинці проголосили Бойківську радянську республіку і обрали реиком на чолі з Ф. Бекешом. До нього увійшли також залізничник
А. 	Климснський, селяни І. Шурович, О. Крук, Р. Бандуревич.
Зі страху перед повсталими робітниками й селянами, озброєними косами, сокирами і трьома десятками гвинтівок, панічно
73


втікали легіонери і жандарми. Сколівський староста доносив воєводській інстанції: «У зв’язку з діями Бекеша жителі Славська в ніч з 22 на 23 серпня напали на обоз караульної роти, що відступав з Людвиківки Долинського повіту, і цілком пограбували його, а солдати розбіглися врозтіч, залишаючи вози з кіньми»184. Так було і в інших населених пунктах Бойківщини.
Ряди повстанців швидко зростали. Той же староста констатував: «Коли б вони мали більше зброї, то могли б організувати значно сильніший загін, бо наплив добровольців був справді великий, особливо з гмін Опорець, Славське, Гутар, Кального і Волосянки»185. До них приєдналися також селяни з Перегінська, Дуба, Лицівки, Липовиці, Суходола та Сукіля Долинського повіту.
З Лавочного повсталі верховинці почали спускатися залізницею вниз, сподіваючись розширити свої фланги. Але підійшли свіжі польські підкріплення із справжнім бронепоїздом. Бій точився у Тухлі кілька годин. Повстанці зазнали чималих втрат і змушені були відступити до залізничної станції Бескид. Під натиском переважаючих сил противника 31 серпня вони припинили опір і відступили на територію Закарпаття. Уряд Чехословаччини роззброїв повсталих і передав їх на розправу полякам. Самому Бекешу вдалося втекти і перебратися в радянську Україну186.
Піднесення повстанського руху в тилу Війська польського, якому протистояли тоді в Східній Галичині з’єднання Червоної армії, свідчило про те, що галицькі українці не тільки не сприйняли становлення польського воєнно-терористичного режиму, а й продовжували чинити йому опір усіма доступними засобами. Польській адміністрації не вдалося справитися з революційним максималізмом в українському національно-визвольному русі.
Аналіз конкретно-історичного матеріалу показує, що на другому (після проголошення об’єднання ЗУНР і УНР) і особливо на наступному емігрантському етапі діяльності уряду ЗУНР у визвольному русі в регіоні дедалі помітнішими, а подекуди й домінуючими ставали ліві політичні сили. Появу цієї тенденції зумовили неефективна внутрішня й зовнішня політика ЗУНРівського уряду, крайній екстремізм польської адміністрації на українських землях і, нарешті, вплив соціальних перетворень у Східній Україні. Ці фактори поглибили розмежування політичних сил у Східній Галичині, сприяли зміцненню лівих течій в рядах соціал- демократів, радикалів і «старорусинів». Характеризуючи політичну ситуацію в Східній Галичині, Галорком ЦК КП(б)У 20 червня 1920 р. відмічав «повний провал колишніх політичних партій, перегляд їх програм і тактики, розкол в таборі соціал-демократії, розкол в таборі радикалів (с.-р.), з яких ліве крило стало явно на боці комуністів (представники нового крила ЦК радикальної партії ввійшли в комуністичну партію, те ж зробила частина ЦК с.д., а з ними і пролетарські маси)»187.
74


Полівіння політичних сил західноукраїнського визвольного руху, викликане не в останню чергу певною консолідацією радянської влади в Україні і Росії в 1920 р., простежується і за повідомленнями преси УСДП. Орган її — газета «Вперед» на своїх шпальтах інформувала, як під впливом революційно настроєних соціал-демократів керівництво цієї партії переходить на «антипетлюрівську позицію», відмовляється від «негації суверенності Української Радянської республіки» і, відстоюючи засади возз’єднання етноукраїнських земель в єдиній державі, вважає, що тільки українські народні маси «одиноко можуть і мусять вирішувати форму свого державного ладу без вмішування чужого, а передовсім західноєвропейського капіталу та імперіалізму»188.
Щодо зовнішньої політики емігрантського галицького уряду, то вона до середини 1920 р. була орієнтована на допомогу з боку держав Антанти. Перелом у його політиці настав на другому етапі польсько-радянської війни. Переможний марш Червоної армії на Варшаву, рішення міжнародної конференції у Спа і наступна після неї «нота Керзона» визначили політику хитання між Заходом і Сходом, яку започаткував Є. Петрушевич в середині липня 1920 р. Враховуючи позицію Лондона, який з прагматичних мотивів протидіяв намаганням Варшави і Парижа остаточно вирішити східногалицьку проблему на користь Польщі, Петрушевич робив основну ставку на підтримку Великобританії у відродженні Галицької республіки: водночас змінив своє ставлення до ролі в цьому радянської України і Росії. На «львівський похід» Червоної армії він відреагував директивою для керівництва УНТП і УРП в краї не чинити жодних дій стосовно порозуміння з поляками189. А для галицьких військових підрозділів, що діяли у складі армії УНР, була видана інструкція, котра зобов’язала їх не вступати у бої з Червоною армією і не укладати ніяких угод з польською стороною190.
У той же час Петрушевич встановлює дипломатичні контакти з Москвою191, даремно сподіваючись на підтримку більшовиків у відновленні демократичної державності у Західній Україні.
В середині липня 1920 р. XII, XIV і І кінна армія Південно- Західного фронту, переслідуючи війська Ю. Пілсудського і С. Петлюри на Львівському напрямі, повністю звільнили повіти: Бро- дівський, Бережанський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Збаразький, Зборівський, Заліщицький, Золочівський, Підгаєцький, Рогатинський, Сокальський, Скалатський, Теребовлянський, Тернопільський, Чортківський і частину сіл повітів Кам’янко-Струми- мівського, Львівського, Перемишлянського та Радехівського. До середини серпня війська Червоної армії зайняли третину території Східної Галичини з населенням близько 1700 тис. чоловік192.
На теренах Західної Волині відновлювався більшовицький режим.
Вступ Червоної армії в Галичину спричинявся не тільки воєнно- оперативними потребами розгрому польських військ. Виношу¬
75


валися й геополітичні задуми щодо перетворення галицької території у стартову площадку для експорту більшовицької революції в сусідні країни. Звісно, справжні цілі прикривалися більшовицькою пропагандою про прагнення більшості західноукраїнського населення з допомогою Червоної армії звільнитися від соціального і національного гніту.
Питання про суспільний устрій, як заявляли більшовицькі керівники, мав вирішувати сам визволений народ. «Єдина наша мета, — звертався до галичан голова Раднаркому УРСР X. Раков- ський, — допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма польських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких робітників і селян... Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники і селяни самі вирішать — чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії»193. «Господарем Галицької землі є тільки робітники і селяни, — говорилося у зверненні командування Південно-Західного фронту до радянських воїнів. — Ніхто інший не має права нею управляти»194.
Однак насправді було по-іншому. Хоч не всі жителі краю погоджувалися із соціалістичними цінностями більшовицького взірця, але партійні центри КП України і КПСГ зразу ж нав’язали третині Східної Галичини таку політичну систему, яка дублювала основні риси тоталітарно-комуністичного функціонування її в Українській РСР. 8 липня 1920 р. на спільному засіданні Галор- кому і Політбюро ЦК КП України був створений з комуністів однопартійний Галицький ревком як тимчасовий орган державної влади у Східній Галичині. Головою Галревкому було призначено
В. 	Затонського. До складу Галревкому увійшли галичани М. Баран (заступник голови), А. Бараль (Савка), М. Левицький, К. Литви- нович, І. Немоловський.
У декларації «До працюючих всього світу, до урядів соціалістичних радянських республік і до урядів усіх капіталістичних держав», опублікованій 15 липня 1920 р., Галревком проголосив себе єдиним представником вищої виконавчої влади і тимчасовим урядом Східної Галичини. В декларації підкреслювалась «визвольна» місія Червоної армії, яка вступила в межі Галичини, щоб допомогти трудящим «вирвати владу з рук буржуазії, установити пролетарську владу»195. Оголосивши усі попередні уряди у Східній Галичині поза законом, Галревком одночасно декларував державну самостійність Галицької Соціалістичної Радянської Республіки і запропонував урядам усіх країн встановити з нею дипломатичні стосунки196.
Першим своїм декретом, прийнятим 1 серпня 1920 р. в тимчасовій столиці нової республіки Тернополі, робітничо-селянський уряд проголосив встановлення Радянської влади в Галичині. До скликання Першого з’їзду Рад робітничих, селянських і червоно- армійських депутатів уся влада перебувала в руках Галревкому, а на місцях — у повітових, міських і сільських ревкомів.
76


Взаємовідносини ГСРР з УРСР, що по суті являли собою проблему їх об’єднання, передбачалося визначити вільним волевиявленням представників народу на І з’їзді Рад, який мав бути скликаний у найближчому часі. На основі цього декрету та інших законодавчих актів розпочалися силові перетворення, що мали зрівняти соціально-економічну структуру в краї з ладом, що утворився на території радянської України. Анулювалися законодавчі акти уряду та розпорядження місцевої влади Другої Речі Посполитої.
У «визволених» місцевостях створювалися революційні комітети, які до з’їзду Рад оголошувалися єдиними представниками влади на місцях. У липні—серпні 1920 р. функціонували 18 повітових та близько 650 містечкових і сільських ревкомів, до роботи в яких було залучено понад 3 тис. робітників, селян, червоно- армійців і представників інтелігенції197.
Керуючись більшовицьким постулатом, що визнавав справедливим і доцільним використання насильства не тільки у боротьбі за владу, айв соціально-економічній перебудові суспільства, комуністи і очолювана ними влада приступили до вирішення найболючішого для переважної більшості населення земельного питання. Правовими актами у розв’язанні його стали декрет Галревкому «Про встановлення Радянської влади в Галичині» та його постанова «Про земельні маєтки, земельні плоди, про збір хліба і паші». Усі державні, поміщицькі і церковно-монастирські землі з живими і неживим інвентарем відчужувалися без викупу і переходили в розпорядження земельних відділів місцевих ревкомів, які зобов’язувалися встановити свій контроль та охорону маєтків, збирання їх хлібів і трав, проведення осінньої і весняної сівби. Нова влада звільнила селян від сплати орендних платежів поміщикам та іншим великим землевласникам і від витрат на купівлю нових земель. Був ліквідований борг селян банкам та лихварям.
Аграрні перетворення здійснювалися Галревкомом воєнно- комуністичними методами, властивими для Наддніпрянської України. У правових актах його хоч і проголошувалося право сільської бідноти на користування панською землею, але земля великих землевласників безпосередньо не передавалась селянам. Деякі фільварки були перетворені у зразкові державні господарства, у багатьох селах створювалися землеробські комуни й артілі. Адміністративне запровадження громадського обробітку землі не відповідало інтересам селянства, яке домагалося здійснення права володіти землею і вільно розпоряджатися результатами своєї праці на ній. Щоб запобігти росту невдоволення селян, В. Ленін рекомендував КПСГ і Галревкому при розв’язанні земельного питання негайно задовольнити інтереси трудового народу. У телеграмі В. Затонському від 19 серпня 1920 р. Ленін наказував Галревкому здійснювати таку політику, яка б дала змогу батракам і масі селян негайно відчути «круту зміну на їх користь»198.
77


Революційна практика у перетвореннях на селі пішла далі того, що було зафіксовано в постановах Галревкому. Вже з другої половини серпня бідніші селяни почали ділити між собою поміщицькі і церковно-монастирські землі за кількістю їдців у сім’ї. Та й сам Галревком, зрозумівши свою помилку, згодом санкціонував розподіл конфіскованих земель між сільськими пролетарями та напівпролетарями.
Докорінні зміни у промисловості і на транспорті розпочалися з націоналізації підприємств (хоч їх в аграрному краї було дуже мало) і встановлення на них робітничого контролю. Для робітників і службовців вводились восьмигодинний робочий день, одно- місячні відпустки і соціальне страхування.
Об’єктом глибокого реформування стали також освіта та культура. За зразком радянської України була проведена стандартизація системи народної освіти. Замість різнотипових початкових шкіл, гімназій і училищ створювалися загальнодоступні і безплатні трудові школи із семирічним строком навчання рідною мовою, позбавленим впливу релігії. Окремим декретом церкву було відокремлено від держави і школи. В республіці встановлювалась рівноправність мов, якими користувалося населення. Ворогом революції і народу вважався той, хто словом або ділом розпалював національну ворожнечу чи проголошував дискримінацію.
Чільне місце в діяльності Галревкому посідала проблема об’єднання краю в єдиній Українській державі, звісно, на радянській платформі. Але погодженого підходу щодо вирішення її в офіційних колах Москви і Харкова у водночасі не було. Отже, ввівши в ході бойових дій з Польщею війська Червоної армії у Східну Галичину, більшовицький уряд Росії перетворив третину її окупованих теренів на арену політичного та соціально-економічного експериментування. Усі перетворення тут ґрунтувалися на комуністичних догматах. Вони, на думку більшовиків, повинні були показати трудящим сусідних країн приклад того, як можна «звільнитися» від капіталістичного гніту шляхом переможної соціалістичної революції. Саме цей міф і виявився чи не вирішальним мотивом проголошення «незалежної» Галицької СРР.
Після перелому у ході радянсько-польської війни, що наступив з поразкою Червоної армії на Віслі, «незалежність» ГСРР стала об'єктом територіального торгу більшовиків з поляками. Судячи з переговорів офіційного Кремля з польською стороною, його партійно-радянське керівництво обернуло в пусту декларацію згадане запевнення радянського Харкова про надання галицьким українцям вільного вибору для свого суспільно-політичного устрою.
Таким чином на шляху безперешкодного волевиявлення населення Західної України стосовно реалізації державницької ідеї на демокритичній основі в новій воєнно-політичній ситуації знову стали по-своєму агресивні держави (Польща і радянська Росія),
78


які ув’язли у збройній боротьбі задля здійснення своїх імперських устремлінь. Більшовики при цьому пов'язували з польською воєнною кампанією початок втілення у життя свого ідеологічного міфу про перемогу соціалістичної революції у країнах Центральної Європи і створення радянської супердержави.
Східногалицька проблема залишалась також об’єктом політичної конфронтації великих держав Заходу. Дипломатичні «турніри», що періодично відбувалися навколо галицького питання на Паризькій мирній конференції й після неї, по суті своїй виражали суперництво іноземних монополістичних груп щодо володіння нафтовими і газовими родовищами, видобутком і переробкою галицької нафти. До Першої світової війни ці групи контролювали 86% всього виробництва нафтової промисловості Галичини199. Після розпаду Австро-Угорщини їхні зусилля були спрямовані на те, щоб не втратити своїх позицій із зміною політичного статусу краю. Неабияку активність в цьому виявив Міжнародний комітет захисту англійських, французьких і бельгійських інтересів у нафтовому басейні Галичини, створений у Лондоні і очолюваний англійським бізнесменом Піркенсом. При виборі між українською незалежною державністю і Польщею Комітет іноземних нафтопромисловців віддав перевагу останній і підтримував її у війні проти ЗУНР. Орган Союзу польських гірників та металургів у квітні 1919 р. повідомляв, що Комітет докладає багато зусиль, щоб приєднати Бориславський басейн до Польщі, бо передача його нафтових родовищ Україні «була б для нього вироком смерті»2(Н).
Зразу ж після надання Антантою права на тимчасову окупацію Східної Галичини Польща розпочала перерозподіл власності та природні ресурси Галицького Прикарпаття на користь своїх покровителів. При сприянні польського уряду активи німецьких та австрійських нафтових фірм потрапили здебільшого до рук французьких компаній, які зосередили на своїх підприємствах половину виробництва західноукраїнської нафтової промисловості201, а також американських концернів. Обділеними вважали себе англійські нафтопромисловці, що виявилося у тривалій дипломатичній полеміці довкола галицького питання.
Отже, не тільки геополітичні, а й економічні інтереси західних держав визначали їхню політику стосовно Східної Галичини. Оскільки Франція орієнтувалася на сильну Польщу як противагу Німеччині в Європі, то домагалася польської анексії Східної Галичини. Англія ж, навпаки, виходячи з власних інтересів, підтримувала державну незалежність Східної Галичини і не поспішала з вирішенням східногалицького питання Верховною радою Антанти, не позбавляючи тим самим уряд Петрушевича надії на успіх у боротьбі за відновлення його реальної влади в краї.
Власне з ініціативи Англії 8 грудня 1919 р. Верховна рада Антанти визначила східний кордон Польщі по лінії, на схід від
79


якої проживала українська та білоруська етнічна більшість. Цей кордон мав проходити через Гродно—Ялувку—Немирів—Брест- Литовськ—Дорогуськ—Устилуг, на схід від Грубешова через Крилув і далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат, де стикався з кордоном Чехословаччини202.
Питання про кордон Польщі з радянськими республіками Україною та Білорусією набрало гострої актуальності у зв’язку з рядом поразок польської армії в польсько-радянській війні. Щоб відвернути катастрофу Польщі і попередити «експорт комуністичної революції» на захід, 10 липня 1920 р. у місті Спа (Бельгія) конференція держав Антанти постановила надати термінову допомогу Польщі. Того ж дня уряд Польщі підписав з державами Антанти угоду, згідно з якою визнав означену лінію тимчасовим східним кордоном Польської Республіки. Держави, що підписали угоду, брали на себе зобов’язання бути посередником у війні Польщі з Радянською державою. Окремим пунктом її передбачалося скликати в Лондоні під егідою Верховної ради Антанти конференцію за участю представників Польщі, радянської Росії, Фінляндії, Литви, Латвії, а також Східної Галичини. Метою конференції було вирішення статусу Східної Галичини і досягнення «справедливого миру з Польщею та її європейськими сусідами»203.
Зі 	змісту цього документа випливає, що держави Антанти продовжували вважати Польщу тимчасовим інкорпораціоністом Східної Галичини, а отже, і домагання галицького уряду в екзилі щодо відновлення західноукраїнської державності мало під собою міжнародно-правове підґрунтя.
Відповідно до рішення конференції у Спа, міністр закордонних справ Англії лорд Дж. Н. Керзон 12 липня 1920 р. надіслав радянській стороні ноту, в якій вимагав припинити наступ Червоної армії по вищезгаданій лінії, яка пізніше отримала назву «лінії Керзона», і підписати мир з Польщею. У відповідь на ультиматум радянський уряд Росії заявив про свою готовність припинити наступ і почати переговори про мир без втручання інших держав. Проте Польща не погодилася на мирні переговори і дала згоду на них лише після того, як, скориставшись поразкою Червоної армії на Віслі, відновила окупацію західноукраїнських і західно- білоруських земель.
Під час переговорів у Мінську та Ризі галицьке питання було одним з найбільш актуальних. У контексті його вирішення радянська делегація, зважаючи на державницькі настрої західних українців і рішення Верховної ради Антанти від 25 червня 1919 р. і 10 липня 1920 р., офіційно поставила на переговорах питання про гарантування населенню Східної Галичини права на проведення плебісциту щодо його національно-державного самовизначення. Однак польська сторона, не зустрівши жодного супротиву з боку Росії, відхилила цю вимогу, мотивуючи свої дії тим, що Галичина
80


ніколи не була у володінні Росії, а тому східногалицьке питання не може бути предметом переговорів. При підготовці умов миру з Польщею радянська Росія довільно визначила західні кордони УСРР і БСРР, ігноруючи їхні національно-територіальні інтереси. Так, 28 січня 1920 р. РНК РСФРР звернувся до уряду і народу Польщі з пропозицією, яку через кілька днів повторив і ВЦВК,— укласти мир і встановити кордон по лінії фронту, що проходив тоді через міста Дрисса, Полоцьк, Борисов, станція Птичь, містечка Чуднів, Деражня, місто Бар204.
І хоч більшовицький уряд пропонував Польщі більше території, ніж західні держави, пілсудчики домагалися ще більших поступок: включення до майбутньої Польської федерації усіх земель у межах Речі Посполитої до її поділу 1772 р. А коли ці плани реалізувати не вдалося, поляки погодилися на мирні переговори і нав’язали за Ризьким миром 1921 р. східний кордон по річці Збруч і на північний схід від неї, тобто набагато східніше «лінії Керзона», яку країни Антанти визнали на Паризькій мирній конференції і з якою погодилася на конференції у Спа і польська сторона. Однак обстановка на польсько-радянському фронті з 10 липня по 12 жовтня
1920 	р. істотно змінилась, і поляки негайно скористалися вигідною для них воєнною ситуацією, аби поділити українські землі між Польщею і більшовицькою Росією. Отож наслідком «київського походу» Ю. Пілсудського стала реалізація не його «федералістичної» програми, а «інкорпораційної» концепції польської партії націонал- демократів (ендеків), котра відмовляла українцям у праві на свою державу і відстоювала ідею «інкорпорації» — приєднання їхніх земель до мононаціональної польської держави. Внаслідок «київського походу» Друга Річ Посполита оволоділа такою територією українських земель (окрім Поділля), котру, на думку ендеків, вона могла «проковтнути», щоб поступово їх повністю полонізувати205.
Окупація Східної Галичини і українських північно-західних земель (Західна Волинь, Холмщина з Підляшшям і Західне Полісся) була здійснена за мовчазною згодою провідних держав Заходу. Верховна рада Антанти, присвоївши «собі право міжнародного трибуналу щодо української Галичини», постійно змінювала своє ставлення до неї на користь поляків. А що стосується інших українських земель, якими оволоділа Польща і «змусила визнати це Ризьким договором», то Рада послів Антанти, як відзначить пізніше провід УНТП, з цими землями «впоралася дуже просто, значно простіше, ніж з Галичиною, навіть фігового листка автономії і охорони прав національних меншин не зажадала, тільки визнала їх за Польщею»206.
Уряди держав Антанти не тільки де-факто, а й де-юре санкціонували польську експансію, яка ґрунтувалась на польській імперській доктрині «давньої приналежності» західних українських земель до Польщі, від якої вони нібито у свій час були безправно відторгнені.
/Г Васюта І.
81


З позицією Антанти вимушені були рахуватися і лідери більшовицької Росії, тим більше що спонукала їх дії поразка військ Червоної армії на заключному етапі польсько-радянської війни. З огляду на підготовку наступу проти білої армії Врангеля в Криму і зважаючи на можливість союзу між Варшавою і Врангелем, партійно-радянське керівництво Росії прагнуло якнайшвидше закінчити війну з Польщею за уступку їй західних українських та білоруських земель. Від імені пленуму ЦК РКП(б) 23 вересня
1920 р. В. Ленін направив керівникові радянської делегації на переговорах в Ризі А. Йоффе телеграму, в якій дав директиву йти на максимальні територіальні поступки, включаючи і Східну Галичину, якщо поляки погодяться укласти мирний договір впродовж десяти днів207.
І польсько-радянський мирний договір, підписаний у Ризі у попередньому (12 жовтня 1920 р.) і остаточному (18 березня
1921 р.) варіантах повністю ігнорував національні інтереси українського та білоруського народів і визначив кордон Польщі з Україною і Білорусією по лінії знаходження Війська польського. Етноукраїнські землі Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Під/іяшшя та ін. відходили до Польської Республіки. Наддніпрянська Україна визнавалась суверенною Українською СРР, хоча фактично була залежною державою, якій радянська Росія дозволяла мати зовнішні атрибути державності. Зокрема, у зовнішньополітичній сфері УСРР відкрила свої посольства у Берліні, Варшаві, Відні та Празі і мала ще деякі інші ознаки незалежної держави, які були ліквідовані з утворенням СРСР.
У вирішенні східногалицької проблеми важливу роль відіграв раніше не помічений істориками такий фактор, як «великоукраїн- ський синдром» — острах Москви опинитися перед лицем об’єднаної суверенної Української держави. В цьому плані цікавим є свідчення В. Винниченка, який 1920 р. кілька місяців перебував в Україні з метою з’ясування умов свого можливого повернення на батьківщину. Після розмов з партійно-радянськими лідерами Винниченко дійшов висновку, що «російські більшовики не бажають самостійної Східної Галичини, ні її прилучення до радянської України» тому, що в обох випадках Східна Галичина «скріпила би визначно український елемент і його силу на великій Україні» і стала б «опорою небезпечної для більшовицької Росії реакції»208.
Поставши перед дилемою: мир з Польщею за її вимогою або кордон з нею за «лінією Керзона», офіційна Москва беззастережно обрала перше. Вона відхилила вимогу галицьких українців щодо самостійності Східної Галичини. Навпаки, «група Раковського», що обіймала тоді владу в радянській Україні, підтримувала їхнє прагнення до незалежності209, але практично вирішити це питання виявилася неспроможною. Будучи залежним від більшовицького керівництва Москви, маріонетковий уряд УСРР передав свої
82


повноваження вести переговори і підписати акт від його імені делегації РСФРР210, котра виконала директиву В. Леніна, пожертвувавши життєво важливими національно-територіальними інтересами Української СРР і Білоруської СРР. Це, звісно, полегшило Польщі нав’язати за Ризьким миром кордон з Україною і Білорусією набагато східніше від «лінії Керзона», котру країни Антанти ще попереднього року визнали у Спа правочинною. Однак у політиці можновладців Антанти стосовно визнання права на самовизначення західних українців у їх етнографічних кордонах було більше фарсу, ніж бажання реально допомогти жертві агресії.
Саме врахування різних підходів до вирішення галицької проблеми й визначило тактику галичан на переговорах у Ризі. Галицька неофіційна делегація, до якої входили К. Левицький (голова), О. Назарчук, Л. Мишуга і Є. Брайтер, у першу чергу намагалася використати розбіжності у поглядах Москви і Харкова. Галицькі представники прибули до Риги 26 вересня, і, виконуючи інструкцію екзильного «уряду диктатора ЗУНР», не вступали в будь-які зносини з польською стороною і водночас мали постійні контакти з радянською делегацією, намагаючись схилити її «до ідеї повного визволення Галичини з-під польського володарювання», не виключаючи при цьому приєднання Східної Галичини до радянської України211.
А коли були підготовлені умови укладання попереднього польсько-радянського миру, за яким Україна без попередньої згоди її народу була поділена між Росією і Польщею, делегація галичан 7 жовтня заявила, що «справа державної самостійності Східної Галичини в найкоротшому часі повинна бути остаточно вирішена світовою конференцією»212. Отже, представники екзильних кіл галицької національно-демократичної державності правомірно прагнули її відродження, але у вирішенні цієї кардинальної проблеми балансували між Сходом і Заходом.
Щодо соборності і державності етноукраїнських земель в політичних колах Галичини були серйозні розбіжності. Тоді як право- центристські угруповання після укладення таємного Варшавського договору У HP і Польщі та скасування Акту злуки урядом ЗУНР в екзилі стали орієнтуватися на національно-регіональну державність з демократичним устроєм, ліві сили, засліплені більшовицькими доктринами, продовжували домагатися возз’єднання в єдиній державі всього українського народу на тлі того тоталітарного ладу, який уже функціонував у радянській Україні.
Проголошена в ході польсько-радянської війни альтернативна національно-демократичній ефемерна тоталітарна державність у Східній Галичині проіснувала два місяці з невизначеним статусом під захистом Червоної армії. Важко не погодитись з думкою
В. 	Маркуся, який вважає Галицьку СРР такою, що «за своїм змістом не була типово «совєтською», а радше проміжною між совєтським
83


російським зразком та відомим пізніше народно-демократичним» (курсив автора. — І. В.)213. Вона припинила своє існування після відступу радянських військ на схід від річок Збруч і Горинь на початку третьої декади вересня 1920 р.214, коли на всій території східногалицьких і західноволинських земель відновився польський окупаційний режим.
На відміну від тоталітарної державності, принесеної ззовні і обмеженої третиною території Східної Галичини, окупованої Червоною армією, попередня національно-демократична держава, утворена після перемоги в цьому краї народної революції, впала не тільки внаслідок пропольської політики західних держав щодо Східної Галич ин і поразок її збройних сил у польсько-українській війні 1918—1919 рр., а й через протистояння зовнішньополітичних орієнтацій правлячих кіл УНР і ’ЗУНР. Якщо керівники УНР вважали своїми головними противниками більшовицьку і «білу» Росію й, шукаючи підтримки у боротьбі проти російської агресії, пішли на принизливий союз з Польщею, уряд ЗУНР, навпаки, вбачав головного ворога в особі Польщі і недооцінював більшовицької небезпеки та водночас пішов на союз з Денікіним. Такий взаємовиключний підхід у вирішенні доленосних питань зовнішньої політики обох українських республік загалом згубно впливав на українські національно-визвольні змагання. У суспільстві поглиблювалися розкол та протистоння суспільно-політичних сил та їхніх зовнішньополітичних орієнтацій.
Вкрай негативну роль у становленні західноукраїнської державності відіграв геополітичний фактор: прагнення сусідніх держав (Польщі, Румунії, Чехословаччини, Росії) перетворити відповідні регіони етнічних земель західних українців на об’єкт свого володарювання. У цьому їх підтримували західні держави, які мріяли створити на цих землях форпости «санітарного бар’єру» проти більшовизму. За воєнно-політичною допомогою Франції та інших держав Заходу у травні 1919 р. розгорнувся наступ великих сил польських військ проти армії галичан, і з того часу самостійне існування їх держави стало проблематичним.
На заваді дієвої організації відсічі переважаючим силам агресора стало зростання внутрішньої нестабільності Галицької держави, викликане прорахунками уряду у проведенні політики в соціально- економічній сфері. Непопулярність продовольчої диктатури, зволікання аграрної реформи, котра зачіпала інтереси більшості населення і мала соціально наповнити державну незалежність, великі масштаби люмпенізації суспільства — усе це спричинило спонтанні вибухи революційної нетерпимості мас. У суспільстві поглиблювались розкол та протистояння суспільно-політичних сил та орієнтацій, викликаний наростанням соціально-визвольної боротьби. Близька до уряду газета «Громадська думка» по свіжих слідах тогочасних подій писала, що замість державної розбудови
84


у Східній Галичині «розвивалася щораз більше шовіністична, радикально-партійна і соціалістична агітація», збуджуючи «наші безкритичні маси, яких в нашому суспільстві є майже 95%»215.
Скориставшись інтенсивно зростаючим «соціальним радикалізмом»216, який значною мірою руйнував підвалини новоствореної держави, західні лідери представили це як «більшовизацію» краю і санкціонували окупацію його військом Польщі.
Безутішний висновок напрошується і з приводу ролі української національної еліти, яка очолила національно-визвольну боротьбу і процес державотворення, не маючи відповідного досвіду державного будівництва. Молодій державі надзвичайно бракувало для розбудови кваліфікованих кадрів, особливо на місцях. Тому в ході державного будівництва було більше стихійності, ніж організованого порядкування. Згадана газета констатувала, як тоді «творився в краї величезний хаос», як «окружні і повітові республіки» створювалися недосвідченими військовими командами «безпланово, без інгеренції центральних властей і повітових організацій»217.
На фоні зубожіння народних мас, епідемій і дезертирства не обійшлося без корупції й хабарництва серед багатьох представників владних структур на місцях, що, звісно, не сприяло стабільності соціально-політичної обстановки у державі.
Непідготовленим до державного і воєнного керівництва виявився і вищий ешелон влади. Як свідчив один з активних учасників подій, в уряді не було «жодної визначної особистості, яка була б здібна в тому тяжкому положенні взяти кермо в свої руки»218.
Саме внаслідок недостатньої професійної компетентності і відсутності лідера харизматичного рівня уряд ЗУНР за вісім місяців діяльності повністю або частково змінював свій склад чотири рази при постійній домінанті у ньому представників національно-демократичної (народно-трудової) партії. На посту командувача УГА за цей час помінялося шість осіб. Цікавим у цьому плані є свідчення іншого очевидця — відомого політичного діяча, який у своїх мемуарах не обійшов поза тим, аби не підкреслити, що «по одній ухвалі Української Національної Ради у Львові прийшов до переконання, що загал її не доріс до проводу народу в цей важкий час... Я заявив тоді, що матиму сатисфакцію, як довідаюсь колись, що вони гнитимуть в тюрмах»219.
І справді його передбачення значною мірою збулося: непоодинокі представники з галицько-українських політиків тієї пори були закатовані в польських таборах або пізніше — у застінках НКВС СРСР.
Однак якщо оцінювати обидва типи західноукраїнської державності з історичної ретроспективи, то треба констатувати: попри невдачі нетривале функціонування ЗУНР і ще менше — її «червоної тіні» — ГСРР мало непересічне значення в історії українського народу. Досвід становлення державності у Західній
85


Україні послужив потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості і формування державницьких ідей загалу українців, істотно збагатив традиції українського визвольного руху.
Історичні уроки державотворення у Західній Україні з його позитивними надбаннями, а також з його прорахунками великою мірою вплинули на визначення основних напрямів розвитку політичної думки і дій українства у наступні десятиліття. Щоправда, його полярні сили використовували цей досвід неоднозначно. Так, ліві угруповання, і в першу чергу КПСГ (КПЗУ), ідеалізуючи досвід ГСРР, тривалий час (принаймні до середини 30-х рр.) орієнтували свою політичну практику на встановлення силою робітничо-селянської диктатури в Польщі, тоталітарної за своєю суттю, і розв’язання на цій основі українського національного питання за радянським стандартом* Навпаки, політичні партії та групи державницького національно-демократичного і правосоціа- лістичного спрямування, узагальнюючи практику становлення ЗУНР та її злуки з УНР, наполегливо домагалися відродження у різних формах регіональної демократичної державності в найближчій перспективі, а у більш віддаленій — об’єднання етно- українських земель в єдиній незалежній суверенній державі.
Враховуючи невдачі державотворення у період Української революції 1917—1920 рр., УВО та її наступниця — ОУН пішли далі своїх поміркованих попередників: продовжили безкомпромісно й одночасно виборювати революційним шляхом соборність і державну самостійність усіх теренів України. їхній курс підтримали інші праворадикальні угруповання, котрі поділяли засади інтегрального націоналізму.
Попри відмінності політичних ліній різних західноукраїнських партій, усі вони вимушені були зважати на зміну політичної ситуації і повністю або почасти міняти свою тактику боротьби за вирішення державотворчих завдань.
Примітки
1Сідак В. С. Діяльність спецслужб Російської імперії на українських землях Австро-Угорщини (кінець XIX — початок XX ст.) // Укр. істор. журн.— 1998.- N° 3.- С. 84.
2Бачипський Ю. Ukraina irredenta.— Берлін, 1924.— С. 97.
3Дсржавний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 6; спр. 455, арк. 161.
411І Український статистичний річник. — Варшава, Краків, Львів, 1935. - С. 131-132.
5ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 6.
6Цит. за кн.: Субтельний О. Україна: Історія.— К., 1991. — С. 297.
7ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 7.
"Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття.— К., 1993.— С. 58.
86


9Осечинський В. К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. — Львів, 1954. — С. 98.
10ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 7—8.
11 Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—1923 pp. — K., 1991. — С. 36. пЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920.— Відень, 1922. — С. 18. иОсечинський В. К Галичина під гнітом Австро-Угорщини... — С. 143. 14Левицький К Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Львів, 1928. — С. 701.
,5Там само.
16Там само. — С. 702.
,7Там само. — С. 712.
Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931. — С. 12—13. 19Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців... — С. 734. 20Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 12—13.
21Левицький К. Великий зрив... — Львів, 1931. — С. 98.
22ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 19.
23Там само.
24Там само, арк. 20; Левицький К. Великий зрив... — С. 105.
25 Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923. — Скрентон, 1959. — Т. III. — С. 16—17. 26Там само. — С. 17—18.
27Там само. — С. 18.
28Там само. — С. 20.
29Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918—1923 рр. — Філадельфія, 1956. — С. 29.
30Левицький К. Великий зрив... — С. 108, 112.
31ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 22.
7,2 Левицький К Великий зрив... — С. 112.
33Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 31.
34ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 23.
35Там само, арк. 24.
y'Mączyński Cz. Boje Lwowskie. — Warszawa, 1921. — T. 1. — S. 39.
76Кузьма O. Листопадові дні 1918 p. — C. 55.
38ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 9.
39Там само, арк. 9—10.
40Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. — Львів, 1929. — С. 24. 4ІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 11.
42Там само.
43Там само, спр. 455, арк. 26.
"Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Львів, 1933. — С. 33; Кузьма О. Вказ. праця. — С. 42—43, 58—59; ДАЛО, ф. 129, оп. 1, спр. 108, арк. 19; Енциклопеція українознавства. — Париж, Нью- Йорк, 1980. - С. 3343.
45Паліїв Д. Листопадова революція... — С. 20.
46ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 11.
47Там само, арк. 12—13.
48Там само, арк. 14—15.
49Там само, арк. 15.
50Там само, спр. 455, арк. ЗО.
5,Див.: Кузьма О. Вказ. праця. — С. 228—246; Компанієць /. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку
87


XX ст. (1900-1919 рр.). - К., 1960. - С. 311-317; Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // Укр. істор. журн. — 1993. — № 1. — С. 22—25.
52ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 29.
53Statystyka Polski. Wielka własność rolna. — Warszawa, 1925. — T. V. — S. 7.
^Rocznik statystyki Rzp. P. 1925/1926..— Warszawa, 1927. — S. 110—111, 115—116.
55Ibidem; Statystyka Polski. Wielka własność rolna. — T. V. — S. 7.
56Statystyka Polski. - Warszawa, 1927. - T. XI. - Z. 5. - S. 5, 63.
57Герасименко M., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за
возз’єднання з радянською Україною (1921—1939 рр.). — К., 1955. — С. 16—17.
ь%Макаєв В. Робітничий клас Галичини в останній третині XIX ст. —
Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1968. — С. 36, 142.
59Діло. — 1918. — 5 листоп.
60Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1928. - С. 14-15.
61Левицький К Великий зрив... — С. 139.
62ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 31.
63Там само.
64Там само, спр. 2859, арк. 18.
65Там само, спр. 455, арк. 32.
^Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. —Львів, 1991.— С. 95.
67Українська загальна енциклопедія. — Т. 3. — С. 1002; Лозинський М.
Галичина в рр. 1918—1920. — С. 65.
68ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 18.
69Стахів М. Західна Україна... — Скрентон, 1960. — Т. V. — С. 36—37.
70Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 393—394.
пСтахів М. Західна Україна... — Скрентон, 1960. — Т. IV. — С. 138—139.
72ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк. 59.
73Там само.
74Там само, спр. 455, арк. 33, 35.
75Републіка. — 1919. — 3 квіт.
76Левицький В. Селянство і соціал-демократія. — Львів, 1910. — С. 27—29.
77ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1051, арк. 17.
78Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки. — Вип. І. Виданий 31 січня 1919. — Річ. 1919. — С. 2—3.
79ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 37-38.
80Там само, арк. 32.
8,Там само.
82Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — Прага, 1928. - С. 11.
83ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 38—39.
84Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки — Вип. І. — Річник 1919. — С. 1.
85ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 40.
86Вістник державних законів і розпорядків ЗОУНР. — Вип. 3. Виданий марта 1919. — Річник 1919. — С. 12.
87Там само. — С. 10, 21.
88ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 44.
89Там само, арк. 45.
%Макарчук С. А. Українська республіка галичан: Нариси про ЗУНР. — Львів, 1997. - С. 192.
88


9,Вістник державних законів і розпорядків ЗОУНР. — Вип. 3. — Річник 1919. - С. 10.
92Там само. — Вип. 7. Виданий 26 марта 1919. — Річник 1919. — С. 45.
93Там само. — Вип. 3. Виданий 2 марта 1919. — Річник 1919. — С. 18.
мТам само. — С. 10.
95Вістник Державного Секретаріату військових справ. — Станіслав, 15 лютого 1919. - № 6. - С. З, 5.
96Там само. — Станіслав, 15 квітня 1919. — № 10. — С. 1—3.
97Там само. — С. 5.
98Там само.
"Українське слово. — 2004. — N9 10. — 3—9 берез.
І00ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк. 60.
тМ-вин Д. Листопадові помилки 1918 р. //Дзвони: Літературно-науковий журнал. — Річник VI. — Львів, 1936. — С. 433.
І02ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 44.
103Там само.
104Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях в 1918— 1923 роках. — С. 139.
105Стахів М. Західна Україна... — Т. III. — С. 80.
тМанусевич А. У Вислы, 20-й год... или Почему история не терпит фальши // Правда. — 1990. — 14 авг.
,07Історія українського війська. — 4-те вид., змін, і доповн. — Львів, 1992. — С. 505-508.
І08ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 48.
,09Україна на дипломатичному фронті. — Львів, 1938. — С. 106—107.
тЛитвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів, 1998. — С. 273.
1МДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 69.
,12Автобіографія М. М. Лозинського // Укр. істор. журн. — 1997. — N° 4. — С. 124.
пзДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 46—47.
П4Там само, арк. 47.
1,5Там само.
116Там само.
1,7Віднянський С. Україна та «українське питання» в політиці Чехословач- чини // Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз. — К., 1996. - С. 182.
'‘“Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 720.
И9Історія українського війська. — С. 509—514.
,20Український прапор. — 1928. — 1 квіт.
,2,Українська загальна енциклопеція. — Т. 3. — С. 717—718.
,22Там само. — С. 1002.
123Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993. - С. 297.
,24Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Т. 2. — М., 1964. — С. 234; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 308.
П5Штейн Б. Е. «Русский вопрос» на Парижской мирной конференции (1919—1920 гг.). — М.: Госполитиздат, 1949. — С. 198.
n6SenczuJc A. W. Historia Ukrainy — Wrocław, Warszawa, Kraków — 2001.— S. 287.
89


127ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 1.
тВинниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — N° 10. — С. 107.
,29Вісник Драгоманівської організації (Додаток). — Листопад 1917 р. — Вип. 1. - С. 13.
тПанчук М. /. «Білі плями» героїчного літопису. — К., 1989. — С. 8.
13,Там само. — С. 10.
132Компанієць І. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900—1919 рр.). — С. 337.
тПушкашА. Внешняя политика Венгрии. Ноябрь 1918 — апрель 1927 г. — М., 1981. - С. 83.
]34Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевич*: переконання чи вимушеність? // Укр. істор. журн. — 1997. — N° 3. — С. 110.
135Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. — Л., 1933. — Т. IV. — С. 182.
136ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк.^40.
137Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — К., 1989. - С. 25.
,38Польська колонізація Східної Галичини. — Відень, 1921. — С. 3.
тЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 99.
140Республіканець. — 1919. — 6 берез.
,4,Там само. — 9 берез.
142Івано-Франківський державний краєзнавчий музей, ф. 1071, т. 4, с. ЗО.
'^Республіканець. — 1919. — 3 квіт.
,44Там само.
,45Там само; Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 101.
ІЛ6Гадзинський В. Революционное движение в Восточной Галиции (конец 1918 и начало 1919 гг.). — М., Л., 1924. — С. 50; Республіканець. — 1919. — 3 квіт.
147ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 202.
,48Републіка. — 1919. — 8 трав.
,49Там само. >
,50Під прапором Жовтня 1917—1920 рр.: Документи і матеріали. — Львів, 1957. — С. 123, 128; Компанієць /. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. — С. 318—340, 343.
,5ІРепубліка. — 1919. — 27 берез.
]52Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — К.: Держвидав України, 1924. - С. 23.
153ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 51-52.
,54Там само, арк. 52.
]$5Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920... — С. 168.
І56ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 54.
,57Там само.
,58Стрілець. — 1919. — 11 верес.
|59Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Т. 2. - С. 413.
160ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 71.
,61Там само, арк. 71—77.
,62Там само, арк. 80.
163Там само, арк. 55.
,64Стрілець. — 1919. — 20 верес.
|65ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 62.
90


166Цьокан Іл. Від Денікіна до більшовиків: фрагмент споминів з Радянської України. — Відень, 1921. — С. 7.
167 Субтельний О. Україна: Історія. — С. 326.
168Енциклопедія українознавства. — С. 3346.
,69Там само. — С. 9.
тЛитвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. Львів. — 1991. - С. 157-158. тЦьокан Іл. Від Денікіна до більшовиків... — С. 11.
,72История гражданской войны в СССР. — М., 1960. — Т. 5. — С. 56—57. 173Полонська-Василенко Я. Історія України 1900—1923 pp. — С. 128—130. т Ти щи к Б. Й, Вівчаренко О. А. Західно-Українська Народна Республіка. — С. 104-105.
|75ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 69.
тКулиняк Д. Соловецький в’язень. — К., 1991. — С. 71.
177Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 pp. — С. 22. тЛозинсъкий М. Галичина в pp. 1918—1920. — С. 98.
179Там само. — С. 211.
180Литвин Н. Р. Борьба за установление власти Советов в Восточной Галиции (ноябрь 1918— сентябрь 1920 гг.): Автореф. дис... канд. ист. наук. — Одесса, 1985. — С. 15.
18,Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документа і матеріали. — С. 239. 182ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 23; Крівава книга. Ч. И. — Відень, 1921. - С. 167.
183 Курило В. М., Панчу к М. I., Троян М. В. В авангарді боротьби за возз’єднання. — К., 1985. — С. 62.
,84Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 294. ,85Там само. — С. 292.
186Наш стяг. — 1921. — №2. — С. 45—47; Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 299—300; Васюта /. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 pp. — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1971. — С. 23—26.
,87Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — С. 43-44.
і88Вперед. — 1920. — 1—7 лип., 5, 26 верес.
mZaks Z. Problem Galicji Wschodniej w czasie wojny polsko-radzieckiej // Studia z dziejów ZSRR i Europy Środkowej. — Т. VIII. — 1972. — S. 102; Koko E. Przed ruskimi preliminariami. Ukraińcy galicyjści między wschodem i zachodem // Другий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Ч. II. — Львів, 1994. - С. 25, 28.
mHunczak Т. Ukraine and Poland in dokuments 1918—1922. — Vol. II. — New-York, Paris, Sydnej, Toronto, 1983. — S. 145—147.
тНазарук О. В українській дипломатичній службі в 1915—1923 роках // Літопис Червоної Калини. — 1938. — № 10. — С. 17; Zaks Z. Radziecka Rosja i Ukraina wobec sprawy państwowej przynależności Galicji Wschodnej // Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. — Warszawa, 1970. — Т. VI. — S. 72.
тТищик Б. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.) — Львів, 1970. - С. 64.
,93Цит. за: Литвин М. Р., Науменко К С. Історія галицького стрілецтва... — С. 163. 194Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 335—336. ,95Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917— 1939: 36. документів та матеріалів. — К., 1979. — С. 56.
91


,96Там само. — С. 56—57.
197Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — С. 48—49.
198Ленін В. /. Повне зібр. тв. — Т. 51. — С. 265.
199Szczepański А. Stan wytwórczości przemysłowej і górniczej Galicji w roku 1910. - Lwów, 1912. - S. 207.
200Czasopismo górniczo-hutnicze. — 1919. — Z. 4. — S. 97.
шВасюта /. К. Розвиток капіталістичних відносин у нафтовій промисловості Західної України // Укр. іст. журн. — 1965. — № 3. — С. 52.
202ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 72-73.
шЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 213.
204История гражданской войны в СССР. — М., 1960. — Т. 2. — С. 56—57.
шРепринцев В. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах // Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз. — К., 1996. - С. 148.
206ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 199.
207Див.: Ленін В. /. Повне зібр. тв. — Т. 51. — С. 286.
2°8Цит. за: Павлюк О. В. Вказ. праця. — С. 115.
209Там само.
2,0Єременко Т. І. Політичні та дипломатичні відносини радянської України з Польською Республікою (1921 — 1923 рр.) // Укр. іст. журн. — 1998. — № 4. - С. 57.
2І,Там само. — С. 114; Zaks Z. Praca cyt. — S. 78.
2ПЛозинський M. Галичина в рр. 1918—1920... — С. 215.
213Цит. за передмовою до кн.: Верига В. Галицька Соціалістична Совєтська Республіка (1920 р.). — Нью-Йорк, Торонто, Париж, Мельбурн, 1986. — С. IX
2,4Докладніше про історію ГСРР див.: назв, праці Тищика Б. Й. і Вериги В.
215Громадська думка. — 1920. — 19 лип.
2І6ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 18—19.
2,7Громадська думка. — 1920. — 19 лип.
шМ-вич Д. Листопадові помилки 1918 р. // Дзвін. — Львів. — 1936. — Річник VI. - С. 432.
тНазарук О. Рік на Великій Україні. — Відень, 1920. — С. 5—6.


РОЗДІЛ 2
УТВЕРДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО ІНКОРПОРАЦІЙНО- КОЛОНІЗАТОРСЬКОГО РЕЖИМУ І ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ 1921-1923 рр.
Встановлення у Західній Україні політичного режиму насильства і терору. Політика денаціоналізації та асиміляції українського населення. Польська аграрна колонізація східних окраїн держави. Викриття галицьким урядом в екзилі інкорпораційно-колонізаторсь- ких заходів польської адміністрації задля розвитку в краї національно-визвольної боротьби за відновлення його державної незалежності. Суперечності великих держав у вирішенні галицького питання й намагання «уряду диктатора» використати їх для відродження галицької державності. Відновлення міжпартійного союзу народно- трудової, радикальної і християнської партій і підтримка ними акцій галицького екзильного уряду. Активізація діяльності партій прорадянської орієнтації (КПСГ і УСДП). Організаційне самоствердження радикально-націоналістичної течії: утворення і розбудова Української військової організації (УВО). Студентський рух і його організації в краї і за кордоном. Закордонні центри української еміграції та їх роль у розвитку повстанського руху на теренах Західної України і Української СРР. Форми і розмах масових саботажів та інших революційних виступів українців проти анексіоністської політики Польщі щодо Східної Галичини. Підготовка і перебіг антипольського повстання восени 1922 р. у Східній Галичині, причини його невдачі. Парламентські вибори 5—12 листопада 1922 р. і тактика політичних партій Західної України. Анексія Східної Галичини Польщею і вплив її на політичну орієнтацію українства краю й еміграції. Масовий протест українського населення краю проти анексії і спонтанне наростання політичних настроїв його орієнтації на Східну Україну.
По укладенні й ратифікації Ризького мирного договору між- народно-правове становище Західної України залишалося суперечливим і напруженим. Політичну ситуацію в краї не в останню чергу віддзеркалював ступінь гостроти радянсько- польських відносин, які були далекими від добросусідських.
Мирний договір зафіксував зобов’язання країн, які його уклали, не підтримувати організації, що виступали за зміну політичного устрою та кордонів двох сторін. Але ці договірні засади постійно
93


порушувалися як польською, так і радянською сторонами. Всупереч умовам угоди, Польська Республіка дала політичний притулок уряду та інтернованій на її території армії Української Народної Республіки, підтримувала підготовку і здійснення ними антира- дянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Всіляко підтримуючи цей рух, польські правлячі кола воліли краще мати біля східних кордонів своєї держави не нову комуністичну Російську імперію, що проводила свою зовнішню політику у форматі підготовки умов для перемоги світової соціалістичної революції, а союзну Польщі демократичну Українську державу. У свою чергу, радянська Росія, а заодно і підпорядкована її партійно-державним структурам Українська СРР всебічно підтримували розвиток комуністичного руху у Польщі і терористично- повстанські дії формувань «ч£рвоних» галицьких загонів та польських інтернаціоналістів, утворених на території УСРР. Своїм вторгненням у Західну Україну вони повинні були викликати соціалістичну революцію у Польській Республіці, аби звідти розповсюдити її на країни Центральної Європи.
На цьому тлі між радянською і польською сторонами постійно виникали політичні непорозуміння, котрі супроводжувалися взаємними звинуваченнями про порушення умов мирного договору, обміном нотами та іншими дипломатичними акціями.
Напружені польсько-радянські відносини живили активність екзильного уряду Є. Петрушевича, який після укладення Ризького договору ще впродовж двох років перебував у Відні. Кожну дипломатичну акцію обох сторін він прагнув використати у політичній боротьбі за повернення незалежності ЗУНР. Як свідчать документи, Петрушевич та його оточення підтримували таємні зносини з радянськими урядами України та Росії, котрі пильно стежили за діяльністю наддніпрянської і західноукраїнської політичної еміграції. Радянська Україна, яка тоді була єдиною радянською республікою, що реально скористалася з наданого їй права проводити обмежену зовнішню політику1, активно домагалась вислання уряду УНР з Польщі, позбавлення дипломатичних місій УНР права представляти інтереси України і водночас прихильно ставилась до представництв ЗУНР, що продовжували діяти у Відні, Празі, Берліні, Лондоні, Парижі, Римі і Белграді.
Опинившись в еміграції, «уряд галицького диктатора» надавав пріоритетного значення стосункам з Англією, сподіваючись використати її суперечності з Францією у галицькому питанні. Франція вважала Східну Галичину невід’ємною частиною Польської Республіки, тоді як Англія підтримувала ідею галицької незалежності і тому виявляла зацікавлення до галицького уряду в екзилі.
Головну мету свого функціонування в еміграції уряд вбачав у тому, щоб викривати інкорпораційно-колонізаторські заходи польської адміністрації і мобілізувати політичні сили українства
94


для розгортання в краї національно-визвольної війни. Поза його увагою та відповідними акціями не проходила жодна нагода, аби проінформувати західні і сусідні держави про насильства польської анексіоністської влади над українським населенням. Цим самим переслідувалася політична мета: створити сприятливу громадську думку на міжнародній арені і в черговий раз поставити перед відповідними державними чинниками Заходу вимогу щодо самовизначення Східної Галичини як самостійної держави.
Урядові звернення до Ліги Націй, Верховної ради Антанти та інші документи мають непересічне значення для дослідження політичної ситуації в краї. Серед них особливе місце посідають два випуски збірника документів та матеріалів про польську агресію і анексіоністську політику у Східній Галичині, виданих закордонним галицьким урядом. Вони вийшли у Відні 1919 р. (частина І) і 1921 р. (частина II) під назвою «Крівава книга». У збірнику опубліковані численні факти масового етноциду й переслідування галицьких українців і поімені списки постраждалих.
Одержавши від країн Антанти право на тимчасову окупацію Східної Галичини, відроджена Польська держава не тільки не виконувала міжнародних угод та їхніх приписів, а й грубо нехтувала ними, намагаючись якнайшвидше стерти з галицької землі одвічний український менталітет і перетворити її на польську провінцію, де історичний господар цієї землі — український народ мав «животіти як раб Польщі». Із суспільно-політичного ужитку була вилучена навіть історична назва української території «Галичина», до якої в австрійську добу входили Західна (польська) і Східна (українська) частини. Українська Східна Галичина стала називатися офіційно «Східною Малопольщею». Ухвалою варшавського сейму від 3 грудня 1920 р. Малопольщу було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станіславське і Тернопільське, які в офіційних документах становили групу південно-східних воєводств Польщі. Мета такого адміністративного поділу визначалася тим, щоб ліквідувати адміністративну єдність Східної Галичини, поділивши її на три воєводства, і, приєднавши до Львівського воєводства 12 польських повітів, показати перевагу тут польського населення2, яке, мовляв, домагається інкорпорації цих земель до складу Польської Республіки.
Політико-правовий статус Волині істотно відрізнявся від Східної Галичини. У 1918—1920 рр. територія Волині переходила від одного завойовника до другого. За Ризьким миром 1921 р., Волинь була штучно поділена: східна частина її території відійшла до УСРР, а західна була включена до складу Польської Республіки як її інтегральна частина. На теренах Західної Волині було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку. Інша частина українських північно-західних земель — Холмщина і Підляшшя — була включена до складу Люблінського воєводства. Територіально-
95


адміністративне розчленуваня західноукраїнських земель польські можновладці розраховували використати як політичний інструмент для їх інкорпорації та полонізації корінного українського населення.
Стосовно двох регіонів Західної України (Східної Галичини і Західної Волині) проводилась відособлена внутрішня політика, яка мотивувалась тим, що, згідно з договорами із державами Антанти, галицьким українцям було обіцяно міжнародний захист як «національної меншини»(!), а Східній Галичині — автономію, чого не мали українці північно-західних земель, які раніше входили до складу Волинського воєводства Російської імперії. За Ризьким договором, Польща зобов'язувалась надати росіянам, українцям і білорусам, що проживали на її території, «на підставі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взамін Росія і Україна забезпечують особам польської національності, що перебувають у Росії, Україні і Білорусії, ті ж самі права»2. Однак правлячі кола Польщі з самого початку окупації українських земель ігнорували договірні зобов'язання і встановили тут режим брутального насильства і терору.
Волинь, як і Західна Білорусія, стала ареною польського коло- нізаторства, насадження військових осадників, передусім у прикордонних повітах. Окрім емігрантів з УНР, українці регіону були позбавлені змоги обіймати державні посади, їх рідна мова заборонялась в установах, їх релігійні храми закривались, почалось навернення українців на католицтво.
У духовній сфері полонізація найпомітніше виступала у шкільництві. З 443 українських народних шкіл, що були на Волині перед війною, у 1922/23 навч. році залишилось лише 8, жодної державної середньої школи (за винятком 3 приватних), натомість у воєводстві діяло 1459 польських шкіл і 520 — утраквістичних (двомовних)3. Характеризуючи шовіністичну національну політику польського уряду, орган ВУЦВК газета «Вісті» 7 березня 1922 р. підкреслювала: «Така поведінка польської вищої адміністрації є характерною для польської політики на Волині та Холмщині, яка прагне до полонізації населеня вказаних місцевостей у най- коротший термін».
На відміну від Волині, за ухвалою Верховної ради Паризької мирної конференції від 11 липня 1919 р. і підготовленого нею проекту договору про статут Східної Галичини Польща мала трактувати її як «окрему територію, яка не входить до складу польської держави», а мешканці її вважалися «громадянами згаданої території, тобто громадянами Східної Галичини, відособленими від громадян польської держави»4.
Однак польські урядові кола, без формальної згоди західних покровителів, не опитавши населення Східної Галичини, водночас з її окупацією поширили на неї чинність законів, виконавчої
96


і судової влади Польщі. Залишалися невиконаними також і умови Ризького мирного договору, за яким польська сторона зобов’язувалася надати населенню Східної Галичини такі права, якими користувалося населення Польщі.
Польський уряд ліквідував обмежене автономне управління, яке Галичина мала раніше, будучи австрійською провінцією. Законодавчим автономним органом її тоді був крайовий сейм, а виконавчу владу здійснював вибраний ним крайовий виділ. Згідно із законом польського сейму від ЗО січня 1920 р., галицький сейм і крайовий виділ були ліквідовані, а їхні права передані відповідно польському сеймові і так званому тимчасовому само- врядувальному виділові у Львові. Хоча самоврядний орган мав обиратися на місці, його склад (дев’ять осіб) був призначений варшавським сеймом. Керував ним «генеральний делегат уряду», що виконував функції колишнього австрійського намісника краю і до утворення воєводських управлінь тримав у своїх руках всю повноту адміністративної влади, яка охоплювала не тільки суспільно-політичні справи, а й керівництво та контроль економікою і культурою. Місцеві самоврядні органи — повітові та громадські ради — не були ліквідовані, але повністю залежали від адміністративної влади, яку на місцях виконували польські чиновники переважно старої австрійської школи, спираючись на різні польські національні комітети і воєнізовані формування5.
Громадські ради в українських селах польська адміністрація здебільшого розпустила, призначивши на їхнє місце урядових комісарів. «Адміністрація військова, як і цивільна, є дуже самоуправна, — констатувалося в меморандумі, підготовленому 28 листопада 1920 р. екзильним «урядом галицького диктатора» для Ліги націй. — Кожний адміністративний орган виконує свої функції як йому заманеться в інтересах сліпого польського шовінізму... В устрою громад видно також повний адміністративний деспотизм. Сільські громадські ради призупинено і замінено цивільними комісаріатами або також стероризовано їх до такого ступеня, що вони можуть виразити тільки волю цивільних властей»6.
Всупереч міжнародним зобов’язанням і власній конституції
1921 	р., яка декларувала демократичні права і свободи усім громадянам Польщі, незалежно від національної і релігійної приналежності, польський уряд ділив мешканців Східної Галичини, як і українських північно-західних земель, на дві нерівноправні категорії. Поляків визнавав громадянами Польської держави, які користувалися всіма правами і свободами, проголошеними конституцією. Українці, навпаки, вважалися «ворожим населенням захопленої території», і тому держава не гарантувала їм громадянських прав, як полякам, хоч водночас вони зобов’язані буди виконувати усі повинності, включаючи і протизаконну військову службу в польській армії. Ставлення до єврейського населен¬
7 Васюта 1.
97


ня було подвійним: полонізовані суб’єкти його трактувалися як громадяни польської держави, але більшість мешканців єврейської національності, як і українці, була віднесена польською владою до категорії «ворожого населення»7.
На державному рівні переслідувалася українська мова, яка раніше мала певні права в шкільництві і в стосунках української людності з державними установами. Зокрема, державні власті були зобов’язані приймати усі письмові й усні заяви від українців і давати відповідь їхньою рідною мовою. Призначені для українців урядові оголошення, вивіски на установах та в інших місцях були українською мовою. Вона використовувалася також поштою. Усі ці права української мови польський уряд скасував. У громадському вжитку стала застосовуватися тільки польська мова. В Східній Галичині, де три чверті населення становили українці, дійшло до того, що польська адміністрація офіційно відмовилася від вживання слова «українець», замінивши його етнонімом «русин». Була спроба навіть перевести українську мову, яку польські колонізатори не називали інакше як «хлопська», з кирилиці на латинську графіку письма8.
Але найтрагічнішим у політиці Польщі щодо Східної Галичини був тотальний терор і брутальне насильство над військовополоненими і цивільними українцями. Зважаючи на те, що в сучасній польській історіографії окремі науковці повторюють закореніле однобічне звинувачення на адресу галицьких українців, що вони у війнах 1918—1920 рр. нібито більше вчинили жорстокостей, аніж польська сторона, зупинимося докладніше на аналізі документальних матеріалів «Крівавої книги», котра доволі повно розкриває лавиноподібне наростання жорстокостей польських властей над політичними жертвами галичан.
Перша потужна хвиля розправ над політично й національно свідомою частиною галицько-української людності прокотилась у листопаді 1918 — кінці літа 1919 рр. Нічим не обмежений розгул терору і розправи воєнно-польових судів, арешти і знущання над жертвами — усе це стало масовим явищем. Політичні репресії проти української інтелігенції, політично активної частини селянства, робітництва, середніх верств населення не обминули навіть найменшого містечка і села. Число усіх заарештованих та інтернованих на цьому етапі перевищило чверть мільйона осіб. За тюремними ґратами або табірним колючим дротом опинилися кожен восьмий чоловік чи жінка української національності9. Щодо їхньої вини не було жодного сумніву. «Всі були винні, бо всі були українці, всі хотіли незалежності і самостійності своєї землі, всі боролися проти польського наїзду... І усіх польські власті люто карали як «бунтівників проти Польщі»10.
Найяскравіші факти жорстокості завойовників у період польсько- української війни опубліковані в першій частині «Крівавої книги».
98


Серед сотень замучених та розстріляних громадян української національності, прізвища яких названі в цій книзі, були державний секретар земельних справ уряду ЗУНР М. Марганець, відомий композитор, заступник голови Стрийської повітової ради О. Ни- жанківський та багато інших знаних людей.
Другий приплив хвилі політичного терору настав після окупації Польщею всієї території Східної Галичини і тривав до весни 1920 р. під одіозною назвою «роззброєння» непокірних галичан. Польські карателі буквально нишпорили в камерах в’язниць і бараках таборів для інтернованих, де вишукували найвизначніших українських діячів та урядовців і влаштовували над ними публічні судові розправи. Особливо витончено проводилися судилища над багатьма членами Української Національної Ради.
З весною 1920 р. репресії проти українського населення знову набрали масового характеру і досягнули найвищого рівня після відступу Червоної армії з Галичини. Жорстокими розправами супроводжувалося придушення військами антиокупаційних повстань гуцулів і бойків, які виступали під лозунгами возз’єднання краю з радянською Україною. Жорстоко каралися всі ті, хто підтримував радянську владу під час існування Галицької СРР. Діяла чітко спланована система пацифікації, її проводили військові підрозділи, використовуючи фронтову наступальну тактику. Спочатку карателі оточували населений пункт, а потім «штурмом» брали його, збирали усіх жителів села, нещадно били їх за так званий «більшовизм» або за «повстання», а потім грабували їхні пожитки11 і «проводили масовий арешт українців, з яких одні стали жертвами воєнних судів, інші ув’язнені відсиджували покарання або були запроторені в таборах для інтернованих»12. Восени 1920 р. число інтернованих і ув’язнених галицьких українців перевищувало 200 тисяч осіб і зростало з кожним днем13.
Серед репресованих були найбільш впливові й активні діячі національно-визвольного руху, різного віку й статі. Арешти і депортації жертв репресій до в’язниць і таборів супроводжувалися знущаннями; у дорозі, як і на місці, їх жорстоко били, морили голодом. «Багато з них мали поламані щелепи і вибиті зуби, виколоті очі»14, — ось так згаданий документ характеризував жорстокості завойовників.
Військовополонених УГА й арештованих цивільних галичан польські власті кидали до концентраційних таборів, створених ще австрійськими, російськими і німецькими властями на початку Першої світової війни для утримання полонених та інтернованих. Вони розміщувалися у Львові, Яловці (біля Львова), Стрию, Перемишлі, Пикуличах (під Перемишлем), Ланцуті, Домб’є (біля Кракова), Вадовичах і Вісничу (Галичина), Модліні, Дембліні, Шипюрні, Повйонзці (біля Каліша), Варшаві, Бресті, Бугшопах, Томашеві, Холмі, Грубешові, Влдаві, Бялій, Бєльську і Соколові
99


(місцевості, що перебували раніше під Росією), Стшалковій і Тухлі. Цю спадщину — 25 таборів трьох держав — Польща використала сповна для проведення карно-репресивних заходів проти українського населення. Окрім того, усі штатні тюрми Галичини були переповнені українськими в’язнями. У в’язницях і концтаборах тортури, голод і епідемії забирали сотні жертв щоденно. За далеко не повними даними, тільки впродовж першого року окупації Східної Галичини Польщею на кладовищах «таборів смерті» похоронено 10 тисяч жертв українців15.
Нечувано жорстоким був режим у таборі Бугшопи, що біля Бреста, де за короткий час (з 20 липня до середини вересня
1919 	р.) померло 4 тисячі старшин і стрільців УГА. «Про умови утримання в названому таборі, як зазначали упорядники «Крівавої книги», годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю»16. Від голоду, антисанітарії й епідемій пересічно вмирали в таборах Ланцута — 20, Вадовиц і Пикули- чів — 50 осіб щоденно17.
Східна Галичина та інші західноукраїнські землі від початку Першої світової війни до осені 1920 р. була територією бойових дій різних воюючих сторін. Українські села було сплюндровано війною. Однак польський уряд і не думав вживати жодних заходів щодо їх відбудови. У селян не вистарчало зерна не лише для харчування, а й для сівби. Тим часом проводилися постійні реквізиції, під час яких грабували села, забираючи у жителів все, що можна було взяти. В гірських місцевостях наступав справжній голод. Преса була переповнена повідомленнями, як українське населення з гір мандрувало на Поділля, щоб купити хоч би трохи збіжжя, а коли поверталося додому, то по дорозі зерно у нього відбирали жандарми.
Разом з голодом в галицьких селах шаленів тиф та інші епідемічні хвороби. За даними урядової преси, кількість епідемічних захворювань у грудні 1919 — березні 1920 рр. пересічно становила 5 тисяч осіб на тиждень18, а смертність піднялась до 25%, в гірській місцевості — до 50%19.
Попри констатації, польські власті не тільки не протидіяли цьому лихові, а й «робили все, щоб сприяти смерті якнайбільшої кількості українського населення»20. Звідси можна зробити цілком певний висновок, що з перших кроків окупації Східної Галичини польська адміністрація планомірно здійснювала політику етноциду проти українського народу.
Одночасно із методичними діями, спрямованими на фізичне винищення великої кількості національно свідомих мешканців краю, аби перетворити їх у національну меншину, режим намагався також ліквідувати духовні сили українства, денаціоналізувати і полонізувати українську людність. Представники режиму розгорнули репресивні акції найперше проти українського (греко-
100


католицького) духовенства, яке своїми проповідями й політичними діями великою мірою спричинилося до становлення української державності та її захисту від польської агресії. А відтак польські власті жорстоко мстили українському кліру. Його парафії спустошувалися, церкви руйнувалися і часто перетворювалися у звичайні стайні. Понад 700 українських священиків, у тому числі й високі церковні сановники, були інтерновані до таборів. У деяких єпархіях з 30—40 священиків залишилося лише 2—3. Церковні маєтки грабувалися або ж реквізувалися.
Польська адміністрація переслідувала діяльність українських політичних партій та їхні періодичні видання. Зразу ж після захоплення Львова окупаційна влада заборонила випуск газети «Діло» і тижневика «Свобода» — органів УНДП, які, починаючи з 1880 р., постійно виходили у світ. Нова газета цієї партії «Громадська думка», що почала виходити з кінця 1919 р., була також заборонена у вересні наступного року. Така ж доля спіткала й інші видання націонал-демократів — газету «Нова рада» і тижневик «Правда». Призупинено випуск клерикальних періодичних видань. Орган УСДГІ — газета «Вперед» — була перетворена у двомовну (один текст друкувався українською і польською мовами), а наприкінці березня 1919 р. випуск її взагалі був заборонений. Соціал-демократичний тижневик «Земля і воля» після короткочасного існування також перестав виходити. Не уникнула утисків українська преса в провінції. Після короткочасного виходу у світ при польській владі було заборонено газети «Воля» — у Станіславі і «Український голос» — в Перемишлі. Подібного переслідування зазнали також українські неперіодичні видання21. Забороняючи патріотичну українську пресу, яка писала правду про тогочасні події, польські власті одночасно заснували такі газети, як «Пробій», «Обнова» і «Рідний край», які виходили українською мовою і вихваляли польську колонізаторську політику у Східній Галичині. Видавали їх колабораціоністи на кошти польських таємних фондів22. Щоб заглушити навіть слабкий голос протесту проти режиму, польська влада позбавила українське населення демократичних прав на свободу слова, зборів, вуличних походів. Хоча діяльність українських політичних партій та організацій формально не була заборонена, але польська адміністрація не дозволяла їм легітимно функціонувати. Не діяло таке масове й популярне товариство, як «Просвіта», яке з 1868 р. вело активну культурно-просвітницьку роботу, а нині влада перешкоджала відновленню його філій та читалень на місцях. Під забороною певний час перебувало господарське товариство українського селянства «Сільський господар», що наприкінці 1918 р. мало 88 філій з 1815 сільськими гуртками, об’єднуючи 83 400 господарств23. Завойовники пограбували господарсько-кооперативні заклади, а їхніх керівників та службовців інтернували до таборів за участь в розбудові галицько-української держави.
101


Польська політика в галузі освіти була спрямована на те, аби знищити українську школу і тим самим ліквідувати основне джерело української духовної культури, перешкодити поширенню в українському етнічному середовищі політичної і національної самосвідомості, надломити віру українців у своє визволення, національно-культурне відродження та об’єднання з основною частиною українського народу в єдиній державі. За планом польських великодержавників українці мали залишатися темною неписьменною масою, а вихід з цього стану уявлявся ними тільки через польську школу, «так, щоб одиниці і групи українського народу, підносячись на культурний ступінь, відривалися від свого народу і польщилися»24.
Зрештою, антиукраїнська спрямованість політики польської держави у сфері духовної культури не була новим явищем. Інтенсивно проводила її ще феодальна Польща. Продовжували її у Східній Галичині під Австрією і польські панівні кола, використовуючи своє привілейоване становище. А діставши від Антанти мандат на тимчасову окупацію краю, польський уряд абсолютизував шовіністичну політику своїх попередників, використовуючи для її проведення методи насильства і терору.
Польські володарі в першу чергу взялися за освіту, до якої доступ українцям штучно обмежувався. Багато українських народних шкіл було закрито, а українські вчителі позбулися роботи. їхні посади обіймали поляки, які безцеремонно запроваджували польську мову навчання, незважаючи на протести українців. Окружна шкільна рада, в якій головував шеф політичної адміністрації, чинила нахабно просто: наказувала громадській раді змінити українську школу на польську або утраквістичну (змішану, двомовну). В містах і селищах, де раніше одночасно діяли українські і польські школи, тепер функціонували тільки польські, а українські були закриті або перетворені в утраквістичні. Така ж доля спіткала й українські приватні школи, які одним розчерком пера шкільних властей зачинялися, а заснування нових було заборонено25. В українській Галичині налічувалося лише п’ять українських державних гімназій, але й вони не могли повною мірою виконувати свої завдання, бо їх не забезпечували підручниками, необхідним навчальним обладнанням, вони не опалювалися, не кажучи вже про відсутність у них з відомих причин українських викладачів. Тому з дев’яти українських приватних гімназій, що існували до війни, навчання відновилося лише у чотирьох26. Ще гірше складалася ситуація з оволодінням вищою освітою з огляду на те, що доступ молоді у вузи був перекритий антиукраїнською національною політикою великодержавників. Декілька українських кафедр, що були у Львівському університеті в австрійську пору, польський уряд закрив. Якщо раніше українська мова як мова викладання та як офіційна у зносинах студентів з університетською адміністрацією зберігала певні права (інші вузи Львова — політехніка і сільськогосподарська
102


академія були чисто польські), то за польської влади її безоглядно усунено з офіційного вжитку. Не тільки українські професори та доценти, а й студенти, які відмовилися від присяги на вірність польській державі, були виключені з університету і опинилися в таборах для інтернованих. Право вступу до вузу надавалося лише польським громадянам, а від військовозобов’язаним, крім того, вимагалося ще й посвідчення про проходження служби в польській армії27.
Не маючи змоги стати студентами університету або політехніки на загальних підставах, українська молодь, спираючись на підтримку прогресивної інтелігенції, вирішила відкрити 1919 р. на власні кошти приватні університетські курси при Науковому товаристві імені Т. Шевченка. Вони мали готувати слухачів за навчальними планами факультетів. Однак генеральний делегат польського уряду в Галичині своїм рішенням від 27 вересня 1919 р. заборонив відкриття цих курсів. Невдачею закінчилися і наступні спроби організувати такі курси у Львові при Товаристві наукових викладів імені Петра Могили (листопад 1919 р.) та при Ставропігійському інституті (березень 1920 р.)28. Обидві ініціативи української громадськості польський уряд залишив поза увагою.
Ця проблема загострилася наприкінці 1920 р., коли з табору інтернованих в Тухлі, що на Помор’ї, повернулося багато колишніх офіцерів УГА з наміром продовжувати навчання у державних вузах. Усіх студентів української національності в краї тоді налічувалося близько 2500 осіб, які, не маючи змоги навчатися за університетськими навчальними планами, вирішили утворити «таємну вищу українську школу у Львові»29. Боротьба за відкриття й легальне існування українського університету стала в наступні роки одним з пріоритетних лозунгів національно-визвольного руху.
В економічній галузі панівні кола Польщі почали здійснювати великомасштабну польську аграрну колонізацію, яка в новітній час продовжувала її традиції попередніх епох із докорінною зміною соціальних акцентів. Якщо в середні віки польські королі роздавали українську землю польським магнатам, щоб перетворити українських селян у кріпаків, то тепер на тій же українській землі, яка знаходилася в руках польських поміщиків — нащадків титулованих польських магнатів і полонізованої української шляхти, поселялися польські селяни, які разом з полонізованим населенням міст мали створити польську етнічну більшість в краї, як «новочасну підставу» для володіння Польщею Східної Галичини.
У такому ж руслі проводилося аграрне законодавство сейму і земельна політика уряду. Реформування поземельних відносин, що проводилося в Польщі у міжвоєнний період, на східних окраїнах її мало чітко окреслений колонізаторський характер, який проступав буквально в усьому, починаючи від правових актів і закінчуючи результатами їх реалізації. У Східній Галичині,
103


Західній Волині, Західній Білорусії і Віленщині земельна реформа була спрямована на те, щоб зберегти маєтки польських поміщиків, зменшивши розміри їхнього землеволодіння до раціонального рівня, а на розпарцельованих «лишках» панської землі створити
із 	спроваджених з корінної Польщі колоністів «сильні, здорові і здатні до інтенсивного виробництва селянські господарства, що ґрунтувалися на приватній власності різного типу і величини»30.
Земельну реформу на першому етапі її здійснення визначали два правові акти: ухвала сейму про основи земельної реформи, прийнята 10 липня 1919 р., і схвалений 15 липня 1920 р. закон про проведення земельної реформи. Аграрне законодавство Польщі дозволяло утворювати у східних і південно-східних воєводствах нові господарства колоністів до 45 га і залишати попереднім власникам площу розміром до 400 га, тоді як в корінній Польщі ці цифри становили відповідно — 15 і 180 га31.
Відповідно до чинного законодавства утворювався державний земельний фонд з відчужуваних за викуп посілостей, що володіли землею понад встановлені норми, за винятком площ майоратів, господарств промислово-підприємницького типу, лісових масивів та деяких інших. З цього фонду держава або довірені нею юридичні суб’єкти, а найчастіше поміщики самі без посередників парцелювали землю і за ринковими цінами продавали ділянки громадянам Польської Республіки у такій черговості: інваліди і солдати польської армії, сільськогосподарські робітники, що позбавлялися праці внаслідок парцеляції великої земельної власності, власники карликових господарств, розташованих по сусідству з парцельованим маєтком, інші сільські наймити та малоземельні селяйи. А через те, що українці на перших порах окупації краю не вважалися громадянами Польщі, вони практично були позбавлені права на придбання землі попри нечуваний земельний голод корінного селянства. Тоді як в усій Польській державі, включаючи й завойовані нею землі, за даними перепису 1921 р. налічувалося 64,7% пролетарських і напівпролетарських господарств площею до 5 га кожне, питома вага їх у Східній Галичині дорівнювала 89%32.
Незважаючи на таку гостру земельну тісноту в східногалиць- кому селі, інтереси його корінних мешканців ігнорувалися, на його рідній землі осідали польські колоністи. Щоб контролювати аграрну колонізацію, з ініціативи Союзу польських національних організацій краю утворено Земельний національний суд, який пильнував за тим, аби під час парцеляційного обороту земля потрапляла у володіння польських власників. Розпорядженням Ради міністрів Польщі від 1 вересня 1919 р. заборонявся вільний оборот землі, дозвіл на її продаж та купівлю давала крайова комісія, що розташовувалася у Львові.
Централізована бюрократична система управління земельною реформою давала змогу пильно контролювати і здійснювати
104


колонізаційний процес. Створеному 1919 р. у Варшаві Головному земельному управлінню були підпорядковані окружні земельні управління та земельні комісії в повітах. На подання останніх Головне земельне управління надавало право проводити парцеляцію як приватним особам (поміщикам), так і парцеляційним товариствам і банкам. Таким правом на початку проведення земельної реформи у Східній Галичині користувалися 8 банків і товариств33 (пізніше їх кількість збільшилася), які через свої «вербувальні контори» проводили колонізаційну процедуру, поселяючи на поміщицьких землях краю виключно польських селян, які прибували сюди з різних районів Польщі.
На підтримку аграрної колонізації сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, для якого уряд виділив 70 млн. марок (19 грудня 1919 р.); про тарифні пільги колоністам на залізницях (4 січня 1920 р.); про тимчасові фонди для фінансування земельної реформи (16 липня 1920 р.), на що було виділено 0,5 млрд. марок34.
Для підтримки колонізації у Східній Галичині польський уряд використав також колишню австрійську Крайову управу по відбудові, покликану допомагати відродженню зруйнованих під час війни осель. Через цю управу колоністи одержували сільськогосподарські знаряддя, добрива, насіння для сівби, інвентар. Нарешті, повітові старости змушували українських селян перевозити майно колоністів на місце їхнього проживання35. Саме таким чином польська державна машина проводила колонізацію Східної Галичини польським етнічним елементом.
Планомірно здійснювана аграрна колонізація східних і південно- східних окраїн Польщі набирала дедалі більших обертів. До 30 червня 1920 р. в 30 повітах краю було розпарцельовано 69 тисяч гектарів землі 143 маєтків великих землевласників, де поселено 11 937 сімей польських колоністів36.
Отже, за півроку проведення колонізаційної практики у Східній Галичині виконано такий же обсяг, як за десятилітню приватну парцеляцію, проведену тут з 1902 до 1912 р.
Колонізаційний процес став ще інтенсивнішим після польсько- радянської війни. До 30 вересня 1921 р. в руки польських колоністів, що прибули до Східної Галичини з етнічних польських земель, перейшло вже понад 160 тисяч гектарів земельних угідь. Колонізація проводилася у 36 повітах краю37. Найінтенсивніше вона відбувалася у Бережанському, Бродівському, Бучацькому, Збаразькому, Зборівському, Золочівському, Кам’янка-Бузькому, Підгаєцькому, Радехівському, Рогатинському, Скалатському, Сокальському, Тернопільському повітах.
На другому етапі колонізації, що тривав з 15 липня 1920 р. до ЗО вересня 1921 р., тобто з часу прийняття закону про проведення земельної реформи і до ліквідації Крайової управи потерпілих
105


під час воєн господарств, утворення польських колоній на землях 300 фільварків контролювали або фінансували львівське Товариство аграрно-осадницьке і Галицький поміщицький кредитний банк. Інші 170 фільварків, що проводили парцеляцію частини своїх земель, перебували під контролем Союзу поміщиків, Банку союзу поміщиків, Акціонерного товариства захисту землі, Поміщицького банку для красів — акціонерного товариства в Ланцуті, Польського парцеляційного бюро у Львові, Подільського союзу поміщиків, Дисконтного банку у Львові38.
Названі акціонерні товариства та банки, як і ті поміщики, котрі дістали авторизацію — право на самостійну реалізацію земельної реформи, проводили колонізаційну парцеляцію, поселяючи на землях великої посілості в Східній Галичині зайшлих польських селян і чимало осіб, які набували земельні угіддя для наступної спекуляції ними. Здебільшого у земельних спекулянтів місцеві українські селяни спромоглися придбати тоді не більше 10 тисяч гектарів угідь, або 6% розпарцельованої в 1919—1921 pp. поміщицької землі39.
Тоді як цивільні колоністи, використовуючи низькопроцентні кредити Державного сільськогосподарського банку та інші урядові пільги, набували землю на парцеляційному ринку, водночас на Волині і в Західній Білорусії створювалися на принципово іншій фінансово-економічній основі господарства військових осадників. Запровадження військового осадництва польський уряд ставив у прямий зв’язок із зовнішньополітичними планами на Сході. Саме під час радянсько-польської війни Начальник польської держави Ю. Пілсудський проголосив клич, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською»40.
Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики у північно-східних воєводствах 17 грудня 1920 р. сейм схвалив так звані «кресові закони» про перехід у державну власність землі в деяких повітах Польщі і про надання землі солдатам Війська польського. За цими законами у власність держави переходили всі колишні державні землеволодіння парської Росії, землі Романівської династії і селянського банку, майоратські маєтки і громадські фундації. До державного фонду включалися і ті безгосподарні землі приватних власників, в тому числі й селян, які під час Першої світової і громадянської воєн цілими селами й волостями в ряді повітів змушені були залишити свій рідний край. Біженці, які не повернулися до квітня 1921 р. на місце свого попереднього проживання, позбавились права на землю, якою вони володіли раніше41.
Всього в державну власність у північно-східних воєводствах Польщі перейшло 366,7 тис. га землі, в тому числі у Волинському воєводстві — 111,7 тис. га42. Ця площа, за винятком лісових ма- сивів та угідь, виділених для громадського користування, призначалася для військових осадників та цивільних колоністів
106


і в незначній кількості йшла на сусідську парцеляцію для забезпечення землею тих селян, які працювали на ній як наймити.
Кресовими законами встановлювалось, що інваліди і заслужені учасники радянсько-польської війни могли безкоштовно одержати з названого фонду до 45 га землі на Волині, Ві- ленщині та в Західній Білорусії. Для створення міцних господарств осадникам безплатно надавався будівельний матеріал, живий і неживий інвентар. Усі інші учасники війни могли купити землю з того ж фонду фактично за безцінь43.
Право на безкоштовне наділення землею у східних воєводствах до кінця 1922 р. одержали 8732 військових осадників44, однак на постійне проживання прибуло 5557 сімей, решта ж швидко покинула осади або передала їх орендарям. Осадницька колонізація найактивніше проводилася у перші три роки після прийняття законів про військове осадництво, проте під натиском національно-визвольної боротьби українського і білоруського селянства невдовзі польський уряд вимушений був дещо послабити процес насадження господарств військових осадників. Усього до 1934 р. у східних воєводствах утворено 7828 господарств військових осадників, з яких польські офіцери та унтер-офіцери становили 59%, російські та східноукраїнські емігранти — 9,7%. На Волині розмістилися 3541 осадницьке господарство44, що колонізувало у Рівненському повіті 19,8 тис. га родючої землі, у Ковельському — 18,2 тис., Кременецькому — 16,3 тис., Луцькому — 16,2 тис., Дубнівському — 10,7 тис., Любомльському — 10,2 тис., Володимир-Волинському — 10,2 тис., Горохівському — 6,0 тис., Острозькому — 4,1 тис. га45.
Крім військових осадників, на Волині, як і в Східній Галичині, систематично проводилося на загальноправових підставах поселення цивільних колоністів, посилюючи аграрне перенаселення і загострюючи національно-визвольну боротьбу в західноукраїнському селі.
Усіма справами самоврядування військових осадників займався Центральний союз військових осадників, а на місцях — воєводські га повітові союзи. Для керівництва справами цивільних осадників Галичини 20 липня 1923 р. у Львові було створено Союз осадників, який тільки за рік своєї діяльності в південно-східних воєводствах об’єднав 10 260 польських колоністів. Організації цього союзу були в усіх воєводських центрах Східної Галичини і 41 повіті з гуртками на місцях46.
Важливо підкреслити, що з польськими колоністами співпрацювали українські колабораціоністи, які подекуди набували землю, залучалися до роботи в багатьох осадницьких гуртках і, за свідченням Союзу осадників, «почували себе добре у рамках осадницької організації»47.
З метою денаціоналізації українського населення польські асимілятори не нехтували недолугими засобами. Так, у циркулярі
107


від 20 липня 1923 р. львівський воєвода зазначав, що «умовою затвердження всього польського на кресах є польське володіння, польська мова і костьол»48. Щоб прискорити процес асиміляції корінного населення, власті закривали некатолицькі культові установи та перетворювали їх у костьоли, грубо порушуючи 7-му статтю Ризького договору і конституцію Польщі, які проголошували гарантію свободи віросповідання усіх мешканців країни.
Масовим явищем стали утиски й переслідування православних українців на Холмщині і Волині. У Холмському повіті з 38 православних парафій, до кінця 1921 р. залишилося лише
11, 	і ті наступного року стали римо-католицькими49. Подібне мало місце і в інших місцевостях.
Крайня релігійна нетерпимість, фанатизм польських властей і підтриманого ними католицького духовенства дійшли до того, що в цю справу вимушений був втрутитись римський престол. Папа Бенедикт XV засудив дії його підопічних ксьондзів з Польщі і рекомендував їм не займатися політикою, а свою діяльність обмежити відправленням богослужіння50. Як грубе порушення договірних зобов’язань польською стороною, — саме так від- реагував 22 липня 1922 р. наркомат іноземних справ РСФРР у ноті протесту проти систематичного переслідування православних християн Західної України.
Варшавських можновладців непокоїла політика коренізації й українізації, яку з ідейно-політичних міркувань започаткувала 1923 р. радянська влада. Реалізація її в Україні хоч і не була тривалою та послідовною, збуджувала уми політично заангажованих західних українців. Наперекір національно-культурному відродженню української нації, що здійснювалося в умовах непу, великодержавні шовіністи у Польщі кинули виклик міжнародним зобов’язанням і демонстративно відмовились навіть від самої назви «Західна Україна», найменувавши Галичину Малопольщею. Західна Волинь була приєднана до «східних кресів» (окраїн), що мали неписаний статус колоніального придатку.
Ще запопадливіше діяла польська адміністрація на місцях. Зокрема, кураторія Львівської шкільної округи у 1923 р. видала розпорядження, яким заборонила вживати у школах назву «Україна» і наказувала замінити етнонім «українець» вигаданою назвою «русин». У книжках з назвами «Україна» і «український» ці слова або сторінки з ними після появи цього циркуляру просто вирізували51.
Встановлення інкорпораціоністського режиму супроводжувалося також полонізацією державно-адміністративного апарату. Правлячі кола Польщі з перших днів інтервенції на західноукраїнських землях почали масово звільняти українців з роботи на державних підприємствах, в установах, на залізниці, замінюючи їх поляками. Відповідних наслідків такої політики довелося чекати недовго. Вже дані перепису 1921 р. у Східній Галичині свідчать, що частка
108


службовців греко-католицького віросповідання (українців) становила тільки 15,6% від загальної кількості, робітників на транспорті — 27,1, у промисловості — 30,2, у сільському господарстві — 63,8, студентів у вузах Львова — 5,7, учнів загальноосвітніх середніх шкіл — 23,5 відсотків 52.
Кількісні показники процесу ополячення державно-адміністративних і самоврядувальних служб краю в наступні роки не тільки не зменшувалися, а й значно зросли. Як свідчить інформація воєводи варшавського урядові, у державних установах Львівського воєводства станом на 1 липня 1923 р. налічувалося 868 професійних службовців, з них тільки 6 —українці, з 436 допоміжних працівників (здебільшого залізничних стрілочників) осіб української національності було 96. Інакше виглядав національний зріз керівних кадрів сільських самоврядувальних рад збірних громад (гмін), яких у тому ж воєводстві налічувалося 2260. В 1003 громадах начальниками (війтами) їх були українці, причому 659 з них обрали самі мешканці сіл, а 344 війти польські власті призначили з числа корумпованих елементів, яким дещо перепадало від пансько- польської ласки. Рештою — 1257 гмінами управляли польські війти, що проводили колонізаторську політику на місцях, з них в 467 громадських радах, розпущених властями, безконтрольно діяли призначені зверху начальники53.
Усі названі політичні й соціально-економічні заходи польських інкорпораціоністів здійснювалися у Східній Галичині та Західній Волині силовими методами в ході їх окупації та в перші роки після неї і були розраховані найперше на зміцнення їхніх позицій на західноукраїнських землях, населення яких не визнавало воєнно- терористичного режиму і в різних формах протестувало проти національного поневолення. У такій ситуації увесь спектр заходів асиміляційної політики уряду був спрямований на те, аби показати творцям Версальської системи, що українське населення нібито становить національну меншину на його історичній території і схвалює її інтервенцію. Тим самим переслідувалася мета прискорити визнання західними державами суверенітету Польщі над краєм.
Зусилля Польської держави щодо інкорпорації Західної України могли паралізувати або принаймні обмежити ухвали Паризької мирної конференції. Але польські правлячі кола, приховуючи свою асиміляторську практику дипломатичними акціями, грубо порушували норми міжнародних угод і самочинно відвели східногалицьким і західноволинським землям роль аграрно-сировинного додатку до метрополії, а їх населення намагалися тримати в темноті та неуцтві, щоб паралізувати його національно-визвольний рух.
Позиція держав Заходу щодо східногалицької проблеми залишалася неоднозначною. Вона визначалася, звісно, не визвольними прагненнями населення Східної Галичини, а їхніми геополітич- ними та економічними інтересами, з-поміж яких переважали
109


устремління перетворити цю територію на «санітарний кордон» проти експансії більшовизму і колоніальний придаток монополістичних груп Заходу. Домінуючий вплив у цьому регіоні здобула Франція, яка 21 лютого 1921 р. уклала військовий договір з Польщею, перетворивши її у свого нерівноправного партнера, а нафтовидобуток в Галичині, що посідав пріоритетне значення в економічних стосунках її з Польщею, прибрали до своїх рук французькі бізнесмени, зробивши цю основну галузь промислового виробництва краю об’єктом економічного пограбування. Реальним суперником Франції в Галичині виступала Англія, яка також претендувала на монопольне право експлуатації нафтових родовищ Прикарпаття. Суперечності Англії і Франції в галицькому питанні ще більше загострилися під впливом економічної кризи 1920—1921 рр.
Через протиріччя між великими європейськими державами — творцями Версальської системи міжнародних відносин — галицький уряд на вигнанні ще певний час залишався суб’єктом міжнародного права. Найактивніше його підтримувала Англія, якій йшлося передусім про економічні інтереси в Галичині. Саме тому очолюваний Ллойд-Джорджем англійський уряд наполегливо домагався реалізації плану «нейтралізації» нафтових районів Галицького Прикарпаття і витіснення звідти французького і польського капіталу. Окрім Англії, план «нейтралізації» Східної Галичини підтримували також австро-німецькі ділові кола, Італія, Японія, Канада і Чехословаччина54.
З ініціативи «уряду галицького диктатора», підтриманого Англією та іншими державами, східногалицька проблема була об’єктом обговорення Ліги націй. Виконавча рада Ліги Націй своєю постановою від 23 лютого 1921 р. підтвердила суверенітет союзних держав Антанти над Східною Галичиною і визнала, що Польща не одержала «мандат встановлювати адміністрацію в цьому краї... і є тільки військовим окупантом Східної Галичини»55.
27 вересня того ж року асамблея Ліги націй підтвердила це рішення, звернувши увагу союзних держав Антанти на потребу врегулювання найближчим часом міжнародно-правового статусу Східної Галичини.
Конфронтація довкола проблеми Східної Галичини з новою силою розгорілася на Генуезькій конференції. Ще задовго до неї і під час засідань Англія чинила дипломатичний тиск на Польщу, аби домогтися «нейтралізації» Східної Галичини, а значить і перегляду східних кордонів Другої Речі Посполитої, відновлення «лінії Керзона». Головним опонентом Ллойд-Джорджа на конференції був представник Франції Варту, якого підтримали делегації Румунії, Чехословаччини, Латвії, що виступили проти того, щоб включити східногалицьке питання до порядку денного роботи конференції. Делегації Англії та Італії підтримали звернення екзиль- ного галицького уряду і все ж настояли на потребі обговорення
110


питання про міжнародний статус Східної Галичини на засіданні Політичної комісії, мотивуючи це тим, що Польща здійснює окупацію Східної Галичини проти волі більшості її населення, створюючи велику напруженість у Центральній Європі, що загрожує перерости у військовий конфлікт. Однак політична комісія поставила під сумнів свою компетентність і доцільність розв’язання східно- галицької проблеми конференцією. До того ж 14 травня 1922 р. за допомогою французької та американської делегацій Польщі вдалося усунути справу Галичини з розгляду конференцією56, хоча на цьому конфронтація між англо-українським і франко-польським капіталом за володіння галицькою нафтою ще не завершилася.
Суперечності великих держав Заходу у східногалицькому питанні, встановлення на поневолених Польщею українських землях жорстокого режиму колоніалізму й національно-політичного гніту за остаточної невизначеності Антантою міжнародно-правового статусу Східної Галичини — усе це ускладнювало умови розвитку масового національно-визвольного руху в краї. Домінуючий вплив на його політичну орієнтацію залишався за Є. Петрушевичем, який вимушений був лавірувати між сильними світу цього, залишаючись вірним українській державницькій ідеї. Після «порозуміння» провідників УНР і Польщі він відстоював концепцію повернення галицької регіональної державності з допомогою миротворців Антанти, а згодом — і радянських України та Росії. Більшовицькі лідери, приховуючи справжні цілі, прагнули всіляко прискорити розрив стосунків галичан з наддніпрянцями, що перебували в еміграції у Польщі. А щоб маніпулювати політичними настроями галичан та їхньої еліти, вони після укладення Ризького договору заявляли про свою підтримку галицької незалежності. Це, звісно, впливало на орієнтацію галицького екзильного уряду.
Зміщення пріоритету в політичному курсі українського державотворення: від загальноукраїнської соборності до відновлення незалежної держави галичан, її уряд в еміграції у Відні зробив ще напередодні 1919 р. постановив «припинити пов’язувати питання Галичини із справою Великої України (УНР. — І. В.) і представляти тільки Галичину»57.
У свою чергу, політичні і дипломатичні акції радянської сторони стосовно порушення Польською Республікою умов Ризького миру посилювали «сепаратистичні» настрої в оточенні Є. Петрушевича та середовищі галицької еміграції.
Уряд Петрушевича в еміграції складався з чотирьох відділів, очолюваних «уповноваженими» диктатора та військової і президентської канцелярій. Своїм розпорядженням 1 серпня 1920 р. Петрушевич призначив «уповноваженим» закордонних справ
С. 	Витвицького, фінансів, торгівлі і промисловості — В. Сінга- левича, пошти і пропаганди — К. Левицького, внутрішніх справ, суду і освіти — И. Ганінчака, директорами канцелярій: війсь¬
111


кової — Я. Селезінку, президентської — Л. Петрушевича. Впродовж 1921 р. в уряді відбувся ряд змін: Витвицький був призначений керівником урядової місії в Парижі й Лондоні, а його попередню посаду обійняв К. Левицький, місце останнього —
О. 	Назарук; замість Й. Ганінчака відділ очолив Р. Перфецький. Окрім радикала Назарука, всі «уповноважені» диктатора належали до народно-трудової партії. В такому складі галицький уряд діяв аж до рішення Ради послів 14 березня 1923 р. про анексію Східної Галичини, після чого він саморозпустився58.
На заключному етапі діяльність емігрантського уряду зосереджувалася на згуртуванні національно-державницьких сил у між- партійному союзі для вирішення загальнонаціональної проблеми відродження західноукраїнської державності. На політичний курс Є. Петрушевича, орієнтований головним чином на підтримку Антанти, тоді рівнялися й підтримували його народно-трудова, радикальна і християнсько-суспільна партії, які після розгрому їх в 1918—1920 рр. поступово виходили зі стану політичної депресії. Найвпливовішою серед них була Українська народно-трудова (колишня національно-демократична) партія, яка декларувала відстоювання інтересів усього українського населення Галичини, хоч її членство представляла в основному національна інтелігенція. В рядах цієї партії налічувалося тоді близько 80% усієї інтелігенції галицького краю59.
УНТП контролювала кооперативно-економічну організацію, що почала повільно відроджуватися, мала вирішальний вплив на розвиток українського культурного життя. Ця партія першою по війні організувала випуск нових газет «Українська думка», «Український вісник», тижневиків «Батьківщина», «Визволення», «Український голос», а інші популярні часописи її були заборонені.
З червня 1921 р. у Львові відбувся перший повоєнний з’їзд УНТП, у роботі його взяли участь діячі вищого владного ешелону ЗУНР, які перебували в краї, екс-посли австрійського парламенту і галицького сейму, члени Української Національної Ради, редактори партійних органів, партійні функціонери. Політичну доповідь з’їздові зробив виконуючий обов’язки керівника Народного комітету партії В. Бачинський. Основним змістом резолюція з’їзду спрямовувалася на політичну підтримку уряду Петрушевича.
Другою за кількістю членів та впливом на маси була Радикальна партія, яка відновила діяльність восени 1920 р., а її друкований орган — газета «Громадський голос» почала виходити лише наступного року. Цю партію правосоціалістичного спрямування значно ослабили такі фактори, як виокремлення з неї в 1919 р. Української селянсько-радикальної партії, очолюваної К. Трильов- ським, вихід з її рядів деяких конформістських діячів (С. Даниловича, М. Яцківа та ін.), а також перебування в еміграції або в концтаборах та в’язницях інших впливових членів партії.
112


І, 	нарешті, третя партія — Християнсько-суспільна, не маючи свого друкованого органу та міцної організації, не знаходила підтримки в масах, а свою діяльність обмежувала тільки представницькою участю її членів у деяких політичних виступах та альянсах60.
Три названі партії, що перебували тоді фактично на напівлегальному становищі, з метою координації своїх дій в краї і за кордоном задля повернення краю державної незалежності підтримали політику екзильного уряду і для взаємодії з ним відновили єдиний Національний фронт — міжпартійний союз зі спільними з’їздами та виконавчим органом — Міжпартійною радою. Перший спільний з’їзд делегатів Народно-трудової, Радикальної і Християнсько- суспільної партій відбувся уЛьвові 3 червня 1921 р. Для узгодження дій учасників альянсу та підтримання зв’язку з урядом Петрушевича у Відні з’їзд сформував Міжпартійну раду під головуванням
В. 	Бачинського. Розглянувши політичне становище Східної Галичини в контексті реалізації вимоги її населення на самовизначення, з’їзд «висловився проти будь-якої польської або російської орієнтації». Він протестував проти колонізації і так перенаселеної Східної Галичини польським елементом, що спроваджувався з польських теренів, проти жахливих утисків українського шкільництва і преси, проти позбавлення свободи слова, критикував повну занедбаність опіки над соціально незахищеними верствами українського населення з боку польської адміністрації. Не залишилося осторонь уваги з’їзду питання осадницького колонізаторства, здійснюваного в анексованих північно-західних українських землях. З’їзд засудив різноманітні форми вияву тут національного гніту і «постановив нав’язати близькі стосунки з політичними організаціями Холмщини і Волині»61.
Другий міжпартійний з’їзд відбувся 3 вересня 1921 р. уЛьвові, де були розглянуті питання, що стосувалися впровадження нового адміністративного (воєводського) поділу Західної України, призову українських службовців до польської армії, а також справи про заборону властями функціонування українського університету. З усіх цих питань одностайно були прийняті рішення, якими висловлювався протест проти дій польських інкорпораціоністів62.
Поза рамками міжпартійного альянсу залишалася УСДП, яка ще в березні 1920 р. вийшла з Української Національної Ради і з того часу не співпрацювала з іншими галицько-українськими партіями з принципових і тактичних міркувань. Маючи свою власну газету «Вперед» і можливість розвивати організаційну роботу, УСДП «значно зміцнила свої ряди і нав’язала досить значні та близькі контакти з провінцією»63.
Ідейна платформа цієї лівої партії зазнала певних трансформацій водночас зі зміною політичної обстановки. За існування Директорії УНР УСДП сприйняла концепцію С. Петлюри, що передбачала відродження національно-демократичної державності в Україні за допомогою Польщі, і навіть об’єдналася в 1919 р.
£ Васюта І.
113


з наддніпрянськими соціал-демократами в одну партію. Однак невдовзі під впливом радикальних лозунгів і практики Комінтерну вона відходить від національно-патріотичної позиції, яку відстоювала раніше разом з центристськими політичними силами національно- демократичного спрямування, і стає на платформу революційної класової боротьби та захисту радянської України й існуючого в ній суспільного ладу64.
З моменту свого виникнення дотримувалася прорадянської орієнтації КПСГ, яка в революційно-визвольному русі неухильно відстоювала курс на об’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі, періодично змінюючи свої тактичні установки. Після відновлення польської присутності на західноукраїнських землях тут склалася цілком нова політична ситуація, що вимагала координації дій польських і українських комуністів. За угодою, підписаною 12 квітня 1921 р. в Москві представниками Виконкому Комінтерну, КП(б)У, КРПП і КПСГ, остання увійшла до складу КРПП (з 1925 р. — КПП) на правах територіально- автономної організації, що зберігала свій ЦК, скликала свої конференції і з’їзди. Одночасно КПСГ підтримувала тісні ідейні та організаційні зв’язки з КП(б)У, визнаючи її єдиним керівним центром режиму пролетарської диктатури радянської України.
На початку 20-х років у рядах КПСГ виникли серйозні ідейно- політичні розходження з національного та аграрно-селянського питань, викликані лівосектантським підходом КРПП до їх вирішення. Йдеться про те, що перший установчий з’їзд КРПП (грудень
1918 	р.) у рішенні з національного питання відхилив «всякі політичні лозунги, такі, як автономія, самовизначення, що спираються на розвинуті політичні форми капіталізму»65, або іншими словами — зігнорував загальнодемократичним принципом права націй на самовизначення. В аграрно-селянському питанні (а воно в умовах Західної України було тісно пов’язане з національним питанням) польські комуністи продовжували відстоювати націоналізацію землі і створення на базі поміщицьких маєтків великих колективних господарств, що йшло врозріз з нагальними вимогами селян щодо розподілу на їхню користь великих земельних посілостей, якими володіли, як правило, польські родовиті магнати й титулована шляхта.
Лівацькі установки КРПП з таких життєво важливих питань, особливо національного, звісно, вносили дезорієнтацію у стосунки між КПСГ та КРПП, спричинилися до утворення на початку
1921 	р. двох керівних центрів в компартії Східної Галичини. Частина членів ЦК КПСГ (Ч. Гросерова, К. Ціховський та інші), перейнявши антидемократичну концепцію КРПП в національному питанні, фактично виступала проти возз’єднання краю з радянською Україною. Ця група вважала, що КПСГ повинна входити до складу КРПП на правах будь-якої іншої обласної організації. Вона гуртувалася навколо виконкому КПСГ і одержала назву
114


«каерпепівців», або КПСГ-офіційної. Інша група керівників тимчасового ЦК КПСГ, обраного в січні 1921 р. на конференції у Львові (Й. Крілик (Васильків), С. Сеник та інші) дотримувалися думки, що комуністичний рух у Східній Галичині повинен розвиватися незалежно від КРПП, а КПСГ має бути самостійною секцією Комінтерну під ідейним керівництвом КП(б)У. Цю групу називали «васильківцями», або КПСГ-опозиційною.
Фракційність і розкол у партії повинен був усунути перший з’їзд КПСГ, який зібрався ЗО жовтня 1921 р. нелегально у Львові. Але того ж дня поліція заарештувала всіх його учасників. А наступного року вони постали перед польським судом як «державні злочинці», що прагнули звільнити Східну Галичину з-під Польщі і приєднати її до радянської України. Не приховуючи цього прагнення, майбутній депутат сейму С. Круліковський, виступачи на святоюрському судовому процесі, заявив: «Підтверджую, що ця країна, яка має більшість українського населення, силою зброї приєднана до польської держави, внаслідок знехтування права (на самовизначення. — І. В.) українського народу»66.
Напружені стосунки між КРПП і КПСГ та розкол у КПСГ після провалу її з’їзду тривали ще півтора року і спричинилися до проведення ними різних тактичних ліній у визвольному русі.
І 	тільки IV об’єднавча конференція КПСГ, що відбулася наприкінці травня 1923 р. у Львові, досягнула поставленої мети — прийняла рішення про організаційне об’єднання обох груп КПСГ. До об’єднаного ЦК КПСГ були обрані О. Лангер (Длуський), Й. Крілик (Васильків), С. Свєнтоховський, Л. Розенберг, Г. Ми- хаць, В. Попель, В. Корбутяк та інші67.
Організаційна консолідація КПСГ великою мірою сприяла розгортанню політичної роботи партійних комітетів та осередків, які використовували легальні й нелегальні форми пропаганди положень своєї платформи, спираючись на масовий революційний і національно-визвольний рух своїх прихильників у різних верствах населення краю, що поділяли інтернаціоналістські принципи комуністів.
Радикально-націоналістичну течію в українському визвольному русі представляла Українська військова організація (УВО), що виникла на ідейному фундаменті нового різновиду українського націоналізму, який увійшов в історію під назвою «чинного інтегрального націоналізму». Головним ідеологом його став колишній соціаліст Д. Донцов, який вважав, що нація — це абсолютна цінність і для неї нема вищої мети, ніж здобуття незалежної державності і соборності — єдності всього народу в межах суверенної держави. Тоді як емігрантський галицький уряд та його прихильники в Галичині на міжнародних форумах відстоювали концепцію «внутріукраїнського сепаратизму», інтегральні націоналісти домагалися «повної соборності і самостійності України без
115


огляду на те, в які соціальні та політичні форми виллється ця самостійність»68.
Ще один чинник, який відіграв не останню роль в утворенні УВО, — це розчарування західними демократіями, що ігнорували багаторазові звернення галицького уряду з проханням відновити західноукраїнську регіональну державність. Тому праворадикальні діячі, що поділяли ідеологію інтегрального націоналізму, орієнтувалися на власні сили не поодиноких партій, окремих класів або регіональних груп, а всього українського народу, на всі ті сили, які були готові воювати з кожним, хто стане на шляху здобуття національно-державної незалежності України.
З ініціативою утворення УВО виступили старшини колишніх підрозділів Корпусу січових стрільців і Галицької армії, які в різній ролі і з різних причин впинилися за кордоном. Саме в їхньому середовищі з’явилися розрізнені групи прихильників руху, які ЗО липня 1920 р. заснували Українську військову організацію (УВО), поставивши своєю метою продовження збройної боротьби за Українську самостійну соборну державу. Спочатку це була організація українських старшин, які ставили перед собою завдання у разі воєнного конфлікту в Європі швидко розгорнути українську армію і таким чином вирішити питання боротьби за незалежність. З цією метою розроблялися мобілізаційні плани, кожен старшина мав своє місце у майбутніх формуваннях.
31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з’їзд представників військових організацій за кордоном, на якому були присутні учасники руху від шостої бригади УГА, підрозділи якої були інтерновані в Чехословаччині, Українського союзу старшин у Відні, робітничих сотень галицьких стрільців у Закарпатській Україні і української еміграції в Америці. Враховуючи успішний наступ Червоної армії на землях Західної України і можливість об’єднання її з радянською Україною, що реально появилася тоді, з’їзд прийняв рішення тимчасово утриматися від «мілітарного спротиву» більшовикам і водночас закликав старшин і стрільців обох українських армій до боротьби за самостійність України. Учасники з’їзду ухвалили зберегти в організованій формі існуючі поза територією України військові частини і об’єднати їх ідейно між собою69. З’їзд вибрав Центральний провід УВО, який називався Начальною колегією, яку невдовзі перейменовану на Начальну команду, а полковник Євген Коновалець став першим Начальним комендантом УВО.
Після того, як надії організаторів УВО не виправдалися на новий воєнний конфлікт держав Антанти з більшовиками в 1920 р., Є. Коновалець визначив курс орієнтації УВО на власні сили народу. З огляду на повоєнну стабілізацію у листах до однодумців у лютому 1921 р. він рекомендував членам УВО «Освідомити український народ у тому що: 1) найвищою людською спільнотою є нація; 2) народ-нація може жити повним життям і розвивати
116


свої сили лише у власній самостійній державі; 3) цю власну державу народ має здобути й зберегти власними силами, не розраховуючи й не надіючись на жодну сторонню силу, ані на міжнародну справедливість»69.
Переконавшись в тому, що успіху в боротьбі за державу можна досягтнути лише мобілізацією усіх сил власного народу, керівництво УВО робить головну ставку на національно свідому молодь, яка у майбутній визвольній боротьбі мала відіграти вирішальну роль.
Невдовзі по закінченні радянсько-польської війни в таборі інтернованих вояків УГА в чеському місті Ліберці першою (1922 р.) була створена Група української націоналістичної молоді, яка випускала журнал «Національна думка». З ініціативи Є. Коновальця відновлено випуск «Літературно-наукового вісника». В центрі уваги журналів було ідеологічне виховання молоді на традиціях національно-визвольних, змагань українства. Головною ареною діяльності УВО стала Галичина, де вона функціонувала з середини 1920 р. під назвою «Воля»70.
Невдовзі склалася військова структура УВО з відповідною системою організації, на чолі якої стояла Головна (Начальна) колегія. До першого складу Головколегії входили Я. Чиж,
В. 	Кучабський, О. Коберський, Д. Паліїв, С. Федак, Й. Штик, М. Матчак, Б. Гнатевич, М. Секрет71.
УВО діяла як конспіративна воєнно-політична організація з відповідною структурою та воєнною дисципліною. У виданому Головколегією 2 вересня 1920 р. наказі № 1 окреслювалися функції УВО. «Метою її, — як зазначалося в цьому документі, — є підготовка підпільними військовими організаціями у відповідний момент збройного виступу проти національних ворогів. Для здійснення цього Головна колегія військових організацій поставила такі завдання: 1) охопити (своїм командуванням. — І. В.) всі існуючі, а де немає — організувати українські військові організації; 2) надати їм єдину спільну організаційну форму, напрям праці та ідею; 3) створити союз між усіма українськими військовими відділами та організаціями як у краї, так і за кордоном; 4) підтримувати контакт з українськими політичними організаціями в краї і за кордоном; 5) у слушному часі провести збройний виступ з метою визволення українського народу»72.
Згаданий наказ та інструкція до нього встановлювали таку організаційну побудову УВО, в якій діяла сувора субординація, що ґрунтувалася на засадах нелегального функціонування усіх ланок. Центральному проводу підпорядковувалися шість окружних колегій, котрі діяли у Львівському, Перемишльському, Стрийсь- кому, Станіславському, Тернопільському і Сокапьському округах. Створення, керівництво та контроль за діяльністю військових організацій в округах, облік українських офіцерів та здатних до виконання військової служби чоловіків, віком від 18 до 35 років,
117


збір та облік зброї й амуніції, підтримання постійного зв’язку з Головколегією та сусідніми окружколегіями, — усе це входило в коло завдань останніх. Організаційну роботу в повітах вели повітові колегії з такими ж функціями, що й окружні. У межах повітів вони організовували місцеві боївки (рої), що складалися з п’яти відданих національній ідеї осіб і діяли під керівництвом довірених офіцерів та підофіцерів73.
Кожна колегія округу й повіту мала у своєму складі чотири особи, які колективно вирішували усі питання, що стосувалися воєнно-політичних проблем, готували накази, інструкції та розпорядження і контролювали їх виконання. В колегіях працювали референти з воєнно-організаційних та інформаційних (розвідки й пропаганди) питань, а також ад’ютант, який вів кадрові справи і підтримував зв’язки з вищими та сусідніми колегіями; фінансовими справами займався скарбник. Персональний склад їх затверджували колегії, що стояли рангом вище74.
Пріоритетними в діяльності УВО були воєнно-мобілізаційні питання. У випадку збройного виступу, до якого УВО активно готувалася, передбачалося розгорнути дивізії в округах і полки в повітах Східної Галичини. Самостійною бойовою одиницею вважався курінь (батальйон), який складався з чотирьох компаній (сотень) і формувався не тільки з членів УВО, а й з людей, здатних до збройної боротьби, які раніше не належали до військової організації75.
Отже, поставивши за мету побудувати на українських землях одноцілу самостійну державу, УВО вважала придатними для цього всі засоби — від політичних до збройного анти польського повстання. Індивідуальний терор, саботаж, експропріаційні акції та інші силові методи вважалися керівниками УВО ефективними засобами не тільки для протидії колонізаторській політиці польського уряду, а й для стимулювання радикалізму українського населення в національно-визвольному русі. Революційна практика УВО імпонувала національно-визвольним прагненням української молоді, в середовищі якої з’явилося чимало її послідовників.
Носіями радикально-соборницьких ідей української державності виступала значна частина українського студентства, особливо колишні фронтовики, які після війни повернулися з таборів для військовополонених та інтернованих з надією продовжувати навчання у вищій школі. На початку 1921 р. був відновлений Український студентський союз (УСС) у Львові з його відділеннями в інших містах. УСС дотримувався державно-соборницької концепції. Крім захисту політичних та економічних прав студентів, він робив головний акцент на створенні таємних вищих українських шкіл та їх легалізації. Надзвичайні загальні збори його, що відбулися 23 квітня 1921 р., засудили насильство польського уряду, який позбавив українську молодь Львівського університету
118


можливості навчатися рідною мовою. Збори УСС звернулися до студентства вузів краю і за кордоном стати «до активної і солідарної боротьби за український університет у Львові»76.
1—3 липня 1921 р. УСС провів у Львові з’їзд українських студентів, в якому взяло участь 250 осіб. У роботі з’їзду домінували політичні проблеми, у ставленні до яких визначилися два напрями: націоналістичний і комуністичний. Представники молоді комуністичних переконань (И. Крілик, С. Рудик, Є. Масляк та ін.), будучи в меншості, залишили з’їзд і заснували Союз української соціалістичної молоді, який згодом став називатися Союзом комуністичної молоді Східної Галичини. Більшість делегатів з’їзду сприйняла державницьку концепцію УВО і схвалила резолюцію, яка підтверджувала патріотичну позицію української студентської молоді у боротьбі за самостійну, соборну державу, вважаючи «проблему Східної Галичини частиною проблеми незалежної об’єднаної Української держави»77.
З’їзд закликав усі партії Галичини, які стояли на платформі державної соборності українських земель, сформувати на основі міжпартійного порозуміння тимчасовий Галицько-український уряд, а Є. Петрушевича вважати представником його за кордоном. Також усім партіям було запропоновано створити за компромісною згодою тимчасову Галицько-українську національну раду, яка повинна була виконувати функції народного парламенту до його демократичних виборів. Майбутню Українську державу молодь, об’єднана в УСС, уявляла як демократичну республіку, що мала спиратися головним чином на соціальну базу українського селянства.
З крайньої радикальної позиції студентів випливала їхня революційна нетерпимість. На думку учасників молодіжного форуму, галицько-український уряд мав негайно підняти українське суспільство «до масових виступів», вважаючи їх «як підготовку до остаточного, якнайшвидшого звільнення українських земель з-під польської окупації»78.
Обраний з’їздом Комітет української молоді (КУМ) вважав найважливішим завданням своєї діяльності відкриття і легальне існування українських вищих шкіл. Його підтримала демократично налаштована інтелігенція. У липні 1921 р. з ініціативи відомих вчених і діячів культури С. Болея, Ф. Колесси, І. Крип’якевича, М. Музики, І. Свєнціцького, В. Щурата й студентської молоді у Львові було засновано український університет. Його ректором став голова Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка В. Щурат. Університет працював таємно до середини 20-х років. У ньому функціонували понад 50 кафедр і навчалися близько 1500 студентів79. Статус його визнавали закордонні університети.
В умовах загального піднесення національно-визвольної боротьби в краї удосконалювалася і організаційна структура студентського руху, зростав його вплив серед радикально настроєної молоді.
119


З жовтня 1921 р. почала діяти Українська крайова студентська рада (УКСР), яка підготувала і в жовтні наступного року провела другий крайовий студентський з’їзд, що вирішив перейменувати УСС в Професійну організацію українського студентства (Про- форус). Як інформував львівський воєвода варшавському урядові, «Профорус спочатку був сильною організацією, мав свої філії в кожному повіті Східної Малопольщі і посідав великий вплив в українському суспільстві»80.
Одночасно з діяльністю молодіжних організацій регіону українські студентські громади в ряді міст Заходу утворили свої товариства. На початку 1923 р. у Гданську відбувся з’їзд представників українських студентських товариств Польщі і країн Заходу. Сюди прибула також і делегація з радянської України, яка висловила незгоду з соціально-політичними поглядам^ організаторів з’їзду й відмовилася брати участь у його роботі. На з’їзді утворено Центральний союз українських студентів (ЦеСУС) з розміщенням його резиденції у Празі. Він об’єднав усі товариства українських студентів Польщі та європейських країн, окрім радянської України. Однак ЦеСУС хоч і проголосив себе аполітичною організацією, але фактично дотримувався поглядів різних груп української еміграції. Майже усе керівництво ЦеСУСа було представлене студентами Східної Галичини, а тому основна увага в його діяльності зосереджувалася довкола вищої школи на західноукраїнських землях81.
Така ситуація в студентському русі існувала до початку 1924 р., коли в його рядах сталося розмежування й розкол на основі взаємовиключних підходів вирішення політичних проблем суспільного життя краю.
Політичні процеси, що відбувалися в міжпартійних стосунках і в середовищі українських партій, організацій та рухів, вирішальною мірою зумовлювалися тим режимом, який встановили панівні кола Польщі на західних українських землях, та реакцією на нього класів і соціальних груп корінного населення краю. На своє безправне становище, економічний і національний гніт не тільки соціальні низи, а й середні верстви українського населення відповідали національно-визвольною боротьбою, масовість, масштаби, гострота і форми якої були адекватні глибині протиріч політичної і соціально-економічної обстановки.
На масовому русі, що розгорнувся в Західній Україні після насильницької інкорпорації її у складі Польщі, здійсненої за участю радянської Росії, сильно позначилась активна «політика невизнання», яку проводили українські політичні партії, розраховуючи при цьому на загальнонаціональну підтримку української людності. Але найбільшого успіху в утвердженні впливу на маси досягли крайні радикальні політичні сили, зокрема КПСГ, яка вміло і вчасно використовувала в політичних цілях як невизначеність міжнародно-правового статусу Східної Галичини, так і соціальну
120


незахищеність широких верств робітників і селян в умовах повоєнної економічної кризи та гіперінфляції. Про це явище констатував станіславський воєвода, який у виданому 18 грудня
1921 	р. циркулярі підопічним старостам писав: «Падіння валюти і зростання дорожнечі становить серйозний грунт для різного роду планової, обережно і вміло керованої комуністичної агітації, яка старається загальне незадоволення, викликане тими обставинами, консолідувати і оформити в єдиний настрій, опозиційний до польського уряду як такого. Очевидно, важким є завдання встановити керівні осередки цієї агітації, однак можна стверджувати, що такі осередки існують в самій Польщі під різними легальними і нелегальними постатями»82.
Національно-визвольний рух західних українців живився соками не тільки лівої, а й націонал-радикальної агітації та пропаганди. А соціальною базою його в основному виступало українське селянство, яке вдавалося до крайніх засобів опору іноземним поневолювачам. Вкрай напружена політична атмосфера склалася зокрема в селянському середовищі Прикарпаття. Директор поліції Мало- польщі Райнлендер 14 травня 1921 р. інформував президію намісництва у Львові: «...велику небезпеку становить провінція і місцевості, розташовані далі на схід у підгірських околицях, на так званому Покутті, зокрема Снятинський, Печеніжинський і Косівський повіти, де сільське населення є надзвичайно горючим матеріалом»83.
Поміщики Косівського повіту скаржилися воєводі, що вони «почувають себе, як на вершині діючого вулкану»84.
Не менш гострою була політична ситуація в прикордонній смузі, де населення через різні канали підтримувало контакти зі своїми братами на Сході. З цього приводу комендант поліції Малопольщі
11 	травня 1921 р. інформував, що серед українського населення в околицях Копичинець, Хоростова і Васильківців Гусятинського повіту «поширюються чутки, що протягом найближчих двох тижнів повинна наступити політична зміна у селах Малопольщі, тому що українське населення повинно з’єднатися з українськими повстанцями із-за Збруча і разом з ними діяти»85.
Великий вплив на загострення політичної ситуації в Західній Україні мала галицько-українська еміграція та очолювані Комінтерном ліворадикальні сили, які спрямовували повстанський рух в краї. Керівним центром цих сил в Українській СРР був Закордонний відділ (Закордот) ЦК КП України — агентурно-розвіду- вальна організація, створена більшовиками України у травні
1920 	р. Ця організація продовжувала діяти і після укладення Ризького договору. Вона мала осередки у Києві, Житомирі, Славуті, Новгороді-Волинському та інших містах України і спиралась у Західній Україні на мережу підпільних комітетів комуністів — від районних до обласних, які найактивніше діяли на Волині. Метою їхньої діяльності було, за свідченням відділу громадської
121


безпеки МВС Польщі, «проведення й підтримка революційних акцій у Польщі»86.
Головним завданням Закордоту була підготовка революційного перевороту в Польщі, який передбачалося поєднати з революційними діями у країнах Заходу, де лідери Комінтерну плекали ілюзію про перемогу соціалістичної революції. У червні 1921 р. у Києві відбулося чергове таємне засідання діячів Закордоту, на якому Г. Зінов’єв у своїй промові охарактеризував скрутне становище радвлади у Росії. Аби вижити й перемогти у боротьбі з капіталізмом на Заході, у першу чергу в Польщі, як підкреслив генеральний секретар Комінтерну, необхідно використати усе можливе для організації у цій країні не пізніше 1 вересня 1921 р. революційного повстання. Підготовку його доручалося провести підпільним структурам Закордоту87.
«Щоб підняти невдоволене населення на повстання, — констатувалося в оперативному зведенні Міністерства внутрішніх справ (МВС) Польщі (липень 1921 р.), — підпільна організація вирішила використати всі засоби, щоб скомпрометувати уряд і показати його слабість шляхом виконання ряду терористичних актів, замаху на представників влади, а також великої земельної власності, знищення залізничних мостів, колій, телеграфу і телефону та інших державних об’єктів, напади на дільниці поліції та жандармерії і, нарешті, агітація серед населення і війська»88.
Польська дефензива вистежила і розгромила мережу підпільної організації на Волині. Перед військово-польовим судом у Луцьку постали 46 арештованих комуністів, з них шість діячів Закордоту були розстріляні89.
Попри ріст протидії українському визвольному рухові з боку польської адміністрації, його учасники різної політичної орієнтації нарощували боротьбу проти режиму.
Окрім державницьких політичних партій та екзильного уряду галичан, які не визнавали польську інкорпорацію краю та активно відстоювали державно-незалежницьку платформу, непримиренну антиінкорпораційну політику проводили також такі українські громадські товариства, як Народний дім, «Сільський господар», «Просвіта». «Інтелігенція та напівінтелігенція, яка належить до цих товариств, як зазначалося в оперативному зведенні відділу громадської безпеки МВС від 4 лютого 1922 р., старається нав’язати якомога близькі й тісні стосунки з українським селянством і з цією метою організовує національні свята, любительські вистави, товариські збори. Усі ці збори є досконалим поприщем політичної агітації, ворожої для польської держави, і при цьому цілком безкарної. Українському селянинові прищеплюють постійне переконання, що польські уряди є тимчасові і що невдовзі виникне незалежна українська держава, або шляхом збройного повстання або теж шляхом ухвали Ліги Націй»90.
122


З цього та інших офіційних документів випливає очевидний висновок: західноукраїнська національна еліта у визвольних змаганнях не обмежувалась частковими (бодай суттєвими) політичними вимогами, а домагалась негайного відновлення незалежної регіональної державності з одночасним використанням внутрішніх і зовнішніх чиників.
Не останню роль в розвитку національно-визвольного руху в регіоні відігравала радянська дипломатія, яка всіляко підтримувала КПСГ та діяльність її осередків у таборах УГА в Чехосло- ваччині і одночасно загравала з віденським центром ЗУНР, продовжуючи вважати східногалицьке питання як остаточно нерозв’язану міжнародну проблему. Це виявилося в ряді дипломатичних акцій. Так, зокрема, Народний комісаріат закордонних справ УСРР в ноті, врученій уряду Польщі 3 жовтня 1921 р., висловив протест проти чергових заходів Варшави щодо інкорпорації Східної Галичини, які порушували умови Ризького договору. Радянський уряд України заявив, що не буде вважати законним і обов’язковим жодне рішення стосовно державного ладу Східної Галичини, «прийняте без його участі і вільного волевиявлення всього галицького народу»91.
Цим та іншими політичними акціями Комінтерну більшовики заохочували галицьких українців до активної революційно-визвольної боротьби під орудою КПСГ, сподіваючись у такий спосіб розпалити пожежу соціальної революції в Польщі і створити у перспективі можливість приєднання Східної Галичини до радянської імперії.
Справедливо вважаючи ці акції з боку більшовиків провокаційними, уряд Польщі організував їм збройну протидію, скориставшись ініціативою свого союзника — екзильного уряду УНР та інтернованих на польській території його збройних сил. З добровольців колишньої армії УНР поспіхом була сформована Українська повстанська армія (УПА) зі штабом у Львові, що його очолив генерал-хорунжий Ю. Тютюнник. Бойове завдання УПА зводилося до того, щоб вторгнутися на територію радянської України, з’єднатися там з українськими повстанцями і спільними силами повалити владу більшовиків.
Це був останній шанс очолюваного А. Лівицьким екзильного уряду УНР відновити владу в Україні і домогтися офіційного визнання й підтримки з боку Заходу напередодні Генуезької конференції, підготовка до якої розпочалася вже восени 1921 р. Реалізувати цей шанс мав Другий Зимовий похід, або так званий Листопадовий рейд добровольців УПА. Його здійснювали три відносно численні групи вояків, які добре усвідомлювали всю небезпеку та ризик спішно підготовленого та належним чином не забезпеченого озброєнням і військовим спорядженням виступу, до того ж у зимових умовах, які практично унеможливлювали
123


використання партизанської тактики. Проте всі вони пішли на цей крок, бо керувалися однією думкою — здобути волю Україні.
Учасники походу виявили різну активність. З них бесарабська група генерала А. Гулого-Гуленка не провела жодного бою і за кілька днів після вторгнення повернулася з України на румунську територію. Подільська група (380 бійців) під командуванням М. Палія, а після його поранення С. Чорного виступила в рейд 25 жовтня. Вона пройшла з успішними боями через Поділля, вступила на Київське Полісся, а звідти повернула на Волинь і 29 листопада перетнула польський кордон. І, нарешті, головна волинська група (понад 1000 бійців) вирушила в похід під командуванням Ю. Тютюнника 4 листопада і на четвертий день оволоділа м. Коростенем, однак не спромоглась утримати його і, не об’єднавшись з подільською групою, повернула на захід. В селі Малі Миньки, що біля містечка Базар, цю групу оточила і в жорстокому бою 17 листопада розгромила радянська кіннота Г. Котовського. Майже 400 повстанців полягли у бою, а 537 бійців потрапили у полон. За присудом надзвичайної комісії («п’ятірки») 359 полонених 21 листопада були розстріляні у м. Базар. І лишень 120 бійців групи разом зі своїм командиром врятувалися від переслідування котовців92.
Листопадовий похід УПА був останньою спробою уряду УНР домогтися перемоги над більшовиками. Трагічна поразка Другого Зимового походу та наступні погроми більшовиками повстанського руху в Україні не тільки не привели до офіційного визнання уряду УНР світовим співтовариством, а й посилили несприйняття й дипломатичну ізоляцію його провідними державами Заходу, які залишались вірними умовам версальської системи міжнародних відносин і не бажали ув’язуватися у черговий воєнний конфлікт.
Трагічне завершення Листопадового рейду груп УПА пришвидшило зміну пріоритетів у зовнішньополітичній орієнтації впливових політичних сил краю. Тоді як праворадикальні політики орієнтувалися головно на власні сили народу в боротьбі за державність, не відкидаючи при цьому і зовнішньої допомоги, екзильний уряд Є. Петрушевича, зважаючи на безвихідне становище і неоднозначну позицію держав Заходу в галицькому питанні, започаткував двоїсту політику щодо використання зовнішніх чинників у спробах відновити галицьку регіональну державність. З одного боку, Петрушевич розраховував на допомогу тих держав Заходу, котрі присвоїли собі право суверена над Східною Галичиною, вважаючи Польщу тимчасовим окупантом її території, а з іншого — дедалі більше зближався з Харковом і Москвою. Контакти емігрантського уряду з більшовиками пожвавішали напередодні і під час Генуезької конференції. Неофіційна галицька делегація на чолі з Є. Петру- шевичем, що прибула до Генуї, знайшла прихильність з боку керівника радянської делегації Г. Чичеріна. Тут Петрушевич навіч
124


зустрівся з членом делегації головою Раднаркому і Народним комісаром закордонних справ України X. Раковським, до якого звернувся з проханням підтримати галицьку справу на міжнародній арені і надати галичанам фінансову допомогу в розмірі 5 млн. німецьких марок. Йшлося також і про постачання зброї галицькому підпіллю, організацію військової бази над Збручем і утримання на території радянської України галицького легіону93. Раковський пообіцяв вивчити ці пропозиції, значна частина яких невдовзі була реалізована.
Наступні контакти галицького центру в Австрії з урядами УСРР і РСФРР постійно відбувалися через радянські представництва у Берліні, Відні, Празі та інші дипломатичні канали94.
Закулісні галицько-радянські взаємини відбувалися в умовах загострення національно-визвольного руху в Західній Україні. КПСГ-опозиційна, УВО та близькі до неї молодіжні угруповання та спортивні товариства Січі і Пласту робили головну ставку на силові методи боротьби і насамперед на політичний терор, який, за визнанням відділу громадської безпеки МВС Польщі, виник «як синтез нинішнього стану збуджених настроїв, розпалених ненавистю до ситуації, коли мрії можна легко уявити собі як реальні факти»95.
Першим актом політичного терору УВО став невдалий замах на життя Начальника польської держави Ю. Пілсудськош, вчинений 25 вересня 1921 р. у Львові Степаном Федаком. Наслідком замаху стала заборона діяльності в краї українських студентських товариств, а громадське життя студентів на їх рідній землі було загнане у глибоке підпілля96.
Цей акт започаткував розвиток масового політичного терору й саботажів, здійснюваних здебільшого боївками УВО. За період з жовтня 1921-го і до кінця серпня 1922 р. у Східній Галичині МВС Польщі зареєструвало найзначніші випадки саботажницьких виступів, з них 8 нападів на державні установи і чиновників, 24 акти саботажу і замахи на об’єкти зв’язку, 7 актів саботажу проти польських колоністів та поміщиків — підпалів будинків, стодол та скирт збіжжя й соломи97.
Наведені дані, звісно, далеко не повністю відображають розмах повстанського руху, але безперечно свідчать про його плановість і системність. «Це не є спорадичні випадки, — підкреслювалося в ситуаційному зведенні МВС від 5 серпня 1922 р. — Терор, застосовуваний проти польського населення (селян, вчителів, землевласників), починає уже викликати досить небажані явища»98.
Караючий меч терористів наздогнав і тих українців, які не бажали «підкорятися непримиренній політиці». «Замахи на видатних осіб, оголошення чорних списків, переслідування по-угодовському настроєних осіб, як зазначалося у тому ж документі, постійно застосовуються націоналістичними радикальними елементами, які в такий спосіб хочуть утримати єдність антипольського фронту»99
125


і водночас створити відповідну громадську думку в країнах Заходу, переконати їхніх керівників, від яких залежало остаточне встановлення міжнародно-правового статусу Східної Галичини, що «співжиття між поляками і українцями тут є неможливе»100.
Терористичну і диверсійну діяльність радикально настроєної української молоді та її лідерів у Східній Галичині, за свідченням польської військової дефензиви, підтримували урядові кола Радянської держави, Німеччини й Чехословаччини, при матеріальній та моральній допомозі яких «були утворені диверсійні організації, названі нині терористичною організацією»101; вони забезпечували терористів зброєю й вибухівкою102.
Щодо стосунків з урядом Петрушевича, то УВО не підтримувала його безрезультатні дипломатичні виступи на міжнародних форумах, а в усьому іншому^она йшла у фарватері політичного курсу віденського центру галичан.
Безпосереднє керівництво акціями політичного терору й саботажу здійснювали УВО і Українська крайова студентська рада, підпільну діяльність якої політична поліція виявила у Львові і Тернополі. Започаткований у Східній Галичині саботажницький рух перекинувся на сусідні місцевості Західної Волині. Проте робітничо-селянське середовище українських північно-західних земель більше, ніж у Східній Галичині, знаходилося в полоні більшовицьких ілюзій. І на відміну від східногалицьких земель, де національно-визвольний рух визначали здебільшого різні форми саботажу, на Волині домінували партизанські дії озброєних загонів, котрі формувалися Закордотом здебільшого на радянській території і поповнювалися місцевими селянами. Влітку 1921 р. появилися значні партизанські загони в Рівненському, Острозькому, Вол оди мирському повітах. Досить численні загони непокоїли панів на волинському Поліссі. За один тільки день 28 червня 1921 р. вони розгромили два поліцейські постерунки в селах Ковельського повіту. А і8 липня повстанці захопили селище Мізоч, що в Дубнівському повіті, і роззброїли там поліцію. У цьому ж повіті діяли ще кілька підпільних груп, які розправилися з ненависними представниками режиму, нападали на поміщицькі маєтки і садиби осадників103.
Велике напруження обстановки і стихійні селянські заворушення викликала колонізаторська аграрна політика польського уряду. Так, у Тернопільському воєводстві польські колоністи, що прибули із заходу, часто скаржилися на місцеве населення, яке «не хоче давати їм притулку» і «навіть навмисно робить їм шкоду на полі»104.
Восени 1921 р. власті провели масові арешти селян у Кременецькому, Рівненському, Дубнівському, Луцькому повітах, де відбулися заворушення проти польської колонізації105.
Національно-визвольної спрямованості набула соціальна боротьба селян проти сплати непосильних державних податків
126


та інших поборів. 6 травня 1922 р. комендант поліції Волинського округу повідомляв у Варшаву, що державні податки надходять дуже повільно: у повітах сплачено ледве 30—40% визначених ставок, а в Рівненському — тільки 3,5%Ш6.
Схожий стан із сплатою податків був у Рава-Руському, Старо- самбірському, Чортківському повітах, де розагітоване «українське населення зайняло неприязне ставлення у справі державної данини»107. У декількох громадах Станіславського повіту податки стягувалися з допомогою поліції108. Силові методи в подібних випадках переростали в сутички селян з представниками влади.
Політична обстановка в обох регіонах Західної України вкрай загострилася під час загального перепису населення восени 1921 р. З його проведенням уряд розраховував закріпити тут політичний режим, сподіваючись силовими методами проведення перепису та грубою фальсифікацією його результатів довести, що більшість населення краю вважає себе польськими громадянами. Проти перепису населення як протиправної акції виступили і закликали бойкотувати його проведення партії трудівників, радикалів і соціал- демократів. У свою чергу, Петрушевич опротестував цю акцію у поданні на ім’я Верховної ради Ліги Націй. Із заявою протесту, надісланою Лізі Націй, урядам держав Антанти і Генеральному делегатові польського уряду в Галичині К. Галецькому як представникові польської адміністрації, виступило також керівництво русофільської партії, нагадавши, що за Сен-Жерменським мирним договором Східна Галичина до остаточного вирішення її державної належності перебуває під тимчасовою польською окупацією.
На заклик згаданих партій та галицького уряду в еміграції українське населення Східної Галичини бойкотувало перепис. Інформуючи про його хід на Прикарпатті, комендант поліції Станіславського округу 1 жовтня 1921 р. відзначив: «За донесеннями, що нині надходять, справді в багатьох громадах усі чоловіки повтікали до лісу, а залишені жінки та діти відмовляються давати будь-які відомості»109.
Під час перепису у багатьох місцевостях сталися значні стихійні заворушення. За даними офіційної статистики, звісно неповними, було відмічено активний опір українського населення представникам польської адміністрації у більш як 200 громадах Східної Галичини110.
Набагато більші масштаби антипереписових виступів виявляються за архівними документами, які лише у Львівському воєводстві зафіксували понад 180 громад, де мешканці вчинили у вересні 1921 р. активний опір загальному перепису населення та його нерухомого майна111.
Щоб придушити стихійні за своєю природою селянські виступи і провести перепис, властям довелося повсюдно використовувати збройні сили. На Львівщині, наприклад у Рава-Руському, Бібр-
127


ківському, Яворівському, Жовківському і Цешанівському повітах опір перепису був найсильніший, а тому «виникла потреба для більш тривалої присутності й використання війська»; «в інших повітах опір зламано легше і набагато швидше»112.
Широко використовувалися також і такі репресивні заходи, як масове звільнення українців з роботи, позбавлення їх пенсій тощо. «...Усі ці репресії, — визнавав міністр внутрішніх справ Польщі, — застосовувалися до тих осіб, які під час перепису не визнавали себе польськими громадянами, а називали себе українцями»113.
Проте репресивна політика окупаційних властей стосовно українців не дала бажаних результатів тій стороні, яка її проводила. Загальний перепис, по суті, перетворився в народний антиокупа- ційний плебісцит, в ході якого виплеснулася на поверхню суспільного життя велика політична активність усіх верств українського населення і помітно зросла його національна самосвідомість.
Антиокупаційний національно-визвольний характер мала боротьба українців проти запровадження для них військової повинності. Неприбуття новобранців на призовні пункти, дезертирство з польської армії стали масовим явищем. Наприклад, влітку 1921 р. на призовний пункт у Станіславі не з’явилося 25% залізничників української національності. Дирекція звільнила їх з роботи114.
Восени того ж року на призовні пункти не з’явився жоден новобранець у Рівненському і Острозькому повітах на Волині115.
Масовий опір проти призову молоді до армії чинило не тільки українське, а й польське населення. На оглядові пункти у Східній Галичині 12 грудня 1922 р. не прийшло 60% новобранців116, а 14 грудня — 40%117. З 43 тисяч новобранців Львівського воєводства у 1922 р. ухилилась від призову до війська майже третина молодих людей118, які природно становили резерв для партизанського руху повстанців.
У 1922 р. широкого розмаху набули партизанські дії селянських загонів і груп повстанців, що виступали проти національного і соціального гніту, за самовизначення краю. Тільки у липні—вересні повстанці спалили в Станіславському воєводстві 24 об’єкти державної і великої приватної власності і вбили 16 польських чиновників та українських війтів, що співпрацювали з колонізаторами119.
До різного роду активних форм непокори властям і повстанських акцій вдавалися як українські, так і білоруські селяни, і меншою мірою — представники інших соціальних верств. Відомий державний діяч міжвоєнної Польщі В. Грабський з тривогою повідомляв у сеймі, що на східних кресах в 1922 р. було зафіксовано 873 заворушення, акти саботажу, напади на поліцейські дільниці (постерунки), державні установи та інші виступи проти польських властей120.
До осені 1922 р. національно-визвольний рух в краї настільки активізувався, що набрав чітко окреслених рис збройного повстання, яке залишалося поза увагою вітчизняних і зарубіжних дослід¬
128


ників. Матеріали численних справ у нещодавно розсекречених архівних фондах України проливають світло на підготовку, розмах, характер і причини невдачі повстання.
Як свідчать архівні документи, почерпнуті зі справ МВС і МЗС Польщі, таємної поліції і воєнної дефензиви, антипольське повстання активно готували різні політичні сили Західної України і закордонних центрів західноукраїнської еміграції, які перебували у Празі, Відні, Берліні і Києві. Організатори загальнонаціонального повстання дотримувалися неоднозначної політичної орієнтації та ідейних уподобань, ставили різну стратегічну мету, але сходилися в одному: мали спільну тактику, розраховану на підготовку великомасштабного збройного виступу проти польського режиму об’єднаними силами ззовні та зсередини. Тоді як західні центри орієнтувалися на досить значні сили української військової еміграції в Чехословаччині, що перебували здебільшого під впливом УВО і готувалися до відновлення в Західній Україні демократичної державності як перехідного етапу в боротьбі за одноцілу самостійну Українську державу, більшовики сподівалися використати для розпалювання пожежі соціальної революції розташовані в Україні рештки колишніх формувань ЧУГА та польських інтернаціоналістів, а всі разом розраховували скоординованими діями підняти на збройну боротьбу невдоволене національним і соціальним гнітом західноукраїнське селянство, а також політизовані групи українського робітництва й інтелігенції.
Початок загального збройного виступу планувався на 5 листопада 1922 р., коли вибори до польського сейму доконче повинні були активізувати політичну нетерпимість західних українців, а значить, створити і відповідне соціально-політичний ґрунт для підтримки загонів повстанців, підготовлених закордонними центрами. У новій політичній ситуації, що виникла в регіоні у зв’язку з виборчою кампанією, як відзначалося в документі політичного департаменту Міністерства закордонних справ (МЗС) Польщі, «терористичні лідери (УВО. — /. В.) дійшли висновку, що в сучасному, вирішальному моменті не час для спорів та внутрішніх порахунків, і тому погодилися на співпрацю з Петрушевичем»121.
У свою чергу Петрушевич та його прихильники, враховуючи, що всі звернення до Ради Антанти і Ліги Націй не знаходили розуміння, а в краї наростала хвиля масового національно-визвольного руху, підтримали ініціативу радикальних сил щодо збройної боротьби за відновлення їхньої влади у Західній Україні.
Опорною базою оперативної підготовки повстання стала Чехо- словаччина, куди за різних обставин у 1919—1920 рр. відійшли декілька військових формувань УГА з усім своїм спорядженням. Там вони перебували у таборах інтернованих, але їхнє становище було максимально наближеним до чехословацьких військовиків. Завдяки прихильному ставленню владних структур Чехословач-
д Васюта І.
129


чини підрозділи УГА перебували на самоврядуванні і самообслуговуванні, підпорядковувалися українському командуванню122. Патріотичні настрої їхніх старшин та стрільців були на такому піднесенні, що у будь-який момент вони могли збройно виступити проти польських володарів української Галичини.
Приводом до початку підготовки до виступу послужило оголошення виборів до польського сейму123. Ініціативу підготовки виступу активно підтримала УВО як найвпливовіша політична сила серед інтернованих галичан. І хоча УВО, як свідчить той же документ, перебувала на стадії розбудови (осередки її не мали чітко окресленої структури), це не завадило її функціонуванню як військової організації, в якій «гору брала над усіма наказами ініціатива одиниць»124.
Військово-оперативним центром підготовки збройного виступу був повстанський штаб, який очолював генерал А. Кравс. Штаб незмінно перебував у Празі та Яблонкові, був сформований за зразком конспіративної бойової організації, мав у своєму складі шість референтів: інформативний і кур’єрський, пропаганди, зв’язку, оперативний, диверсійний, політичний. Компетенція і сфера діяльності їх не були чітко визначені, а тому одна й та ж особа керувала двома або трьома відділами, через які підтримувався постійний зв’язок з Галичиною, роздобувалися й пересилалися на її територію вибухівка, зброя і гроші, опрацьовувалися плани значних терористичних акцій, давалися загальні настанови щодо виступів боївок на теренах краю. Для вирішення тактичних завдань штаб мав у своєму розпорядженні два відділення — в Ужгороді та Кошицях, на чолі яких стояли колективні органи з участю в них командирів сотень та інших підрозділів, дислокованих на навколишніх теренах. В Ужгородському відділенні значну роль відігравав генерал Болман — колишній командир галицьких підрозділів Василя Вишиваного125.
Другим закордонним центром, що відігравав представницько- політичну роль, був галицький екзильний уряд у Відні. В його складі, крім попередніх урядових департаментів, було утворено спеціальну оперативну референтуру під опікою К. Левицького. Її завданням було інформувати Є. Петрушевича про хід бойових акцій і підтримувати зв’язок із повстанським штабом. З іншого боку, при штабі Кравса діяв політичний реферат, який підтримував постійний зв’язок із галицьким урядом. Роль зв’язкового між обома центрами — Прагою і Віднем — виконував сотник Краснопера — галицький аташе ЗУНР у Празі126.
Розроблений повстанським штабом план повстання передбачав вторгнення напередодні виборів до сейму з Чехословаччини в Галичину галицько-українських легіонів, які налічували у своєму складі понад 10 тисяч осіб, у тому числі й формування колишніх військовополонених українців, які втікали з італійських таборів і були затримані на чехословацькій території127.
130


Ці сили складалися з двох бригад. З них перша мала 3600 осіб, її сотні у вигляді робітничих загонів (артілей) були розміщені в районах Кошиць та Ужгорода, а також у горах, де військовики працювали лісними і гірничо-промисловими робітниками. На всі підрозділи її в складах було заготовлено зброю та амуніцію, котрою у будь-який час вони могли бути споряджені, щоб виступити в похід у Галичину і розпалити там вогонь повстання. Друга бригада під командуванням генерала Вариводи була зосереджена у таборах німецького Яблонного, Йозефова і Праги й частково несла допоміжну службу в чеських гарнізонах. В її завдання входили жандармські функції, які вона мала виконувати в гарнізонах на галицькій території, захопленій підрозділами першої бригади128.
Цей план був розроблений у найдрібніших деталях і, як зазначалося у згаданому документі, він «одержав мовчазну моральну підтримку чеських урядових сфер за ціну відмови галичан від права на Закарпатську Русь (остання при утворенні ЗУНР проголошувалась її територією. — /. В.) і невтручання в майбутньому у внутрішні справи Чехословаччини»129.
Але ще раніше, у листопаді 1921 р., уряд Т. Масарика підписав договір з Польщею про нейтралітет і зняття взаємних претензій. За додатковим секретним протоколом, підписаним обома сторонами, чехословацький уряд, по суті, погодився на захоплення Польщею західноукраїнських земель. Його політика стосовно Східної Галичини була суперечливою. На міжнародній арені він підтримував претензії Польщі на Східну Галичину і відмовився від співробітництва з Є. Петрушевичем, що перебував в екзилі, і в той же час чехословацький уряд не залишався байдужим до пропозиції речників ЗУНР про її відновлення і встановлення федеративних зв’язків з Чехословаччиною130, а тому й надалі ставився з розумінням до галицьких проблем, підтримував починання підрозділів військових формувань галичан, розташованих на території Чехословаччини. Чехословацька сторона озброїла обидві галицькі бригади, поставляла зброю і вибухівку боївкам УВО в Галичині, а у випадку провалу воєнно-політичної кампанії гарантувала емігрантам право політичного притулку131.
Заінтересованість повстанським рухом в Галичині виявив монархічний Союз офіцерів-гетьманців у Берліні, який сприяв галицьким емісарам у придбанні озброєння та динаміту. Безпосередню участь в постачанні галичанам зброї й вибухових матеріалів брала німецька фірма «Оргешу», яка зі своїх складів у Південній Баварії переправляла їх залізничним транспортом або контрабандою у Чехо- словаччину, а звідти 10—15 зв’язківців щоденно перетинали польсько- чехословацький кордон і доставляли вантаж до Гуцульщини і далі — за призначенням130.
Ставлення радянської сторони до воєнного починання в Західній Україні визначалося в контексті універсального плану більшовиків
131


стосовно перемоги соціалістичної революції та радянської влади у країнах Центральної Європи та першорядної ролі Польщі у цьому процесі. В листі польським комуністам, датованому 19 жовтня
1921 	р., В. Ленін писав: «Перемога Радвлади зсередини у Польщі — величезна міжнародна перемога. Якщо тепер, на мою думку, Радвлада здобула міжнародну перемогу на 20—30%, то після перемоги Радвлади зсередини у Польщі міжнародна перемога комуністичної революції буде 40—50%, може, навіть 51%. Бо Польща поряд з Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, і радянська Польща підірве весь режим, побудований на Версальському мирі»133.
Щоправда, Ленін хоча і застерігав від загрози «лівих» помилок у цій справі, але керівні кола в КП України, КРПП і КПСГ, одержимі революційною нетерпимістю, зміст листа польським комуністам сприйняли як вказівку на прискорення підготовки повстання в Галичині, яке, на їх думку, мало послужити факелом для пожежі революції в Польщі як найважливішої ланки торжества її у поверсапьській Європі.
Ілюзорні задуми більшовиків не з ідейних, а, звісно, з кон’юнктурних міркувань тимчасово збіглися з планами УВО та інших політичних сил західноукраїнської еміграції, які також готувалися до повстання у Східній Галичині з метою відновлення її державності. Тому ще з осені 1921 р. «окремі діячі з галицьких боївок на власну відповідальність... вступили у близькі стосунки або з радянським місіями у Празі, Відні й Берліні, або також підтримували тісний зв’язок з галицьким командуванням й частинами на стороні Рад»134.
Документи державних відомств Польщі, що є в нашому розпорядженні, дають змогу встановити загальний характер та умови таємної двосторонньої домовленості. За свідченням політичного департаменту МЗС Польщі, між галицьким повстанським штабом і командуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе була досягнена домовленість, згідно з якою «більшовики жертвували воєнну і матеріальну допомогу галичанам у випадку вибуху повстання в Галичині»135.
А згодом представники урядів УСРР і Галичини уклали угоду, у відповідності до якої, як 3 листопада 1922 р. інформував інспектор 5-ї армії С. Гаплер, «українське бродіння на терені Східної Малопольщі керується з Радянської України»136.
За взаємною домовленістю Повноважного представника УСРР у ЧСР Михайла Левицького із закордонним галицьким урядом радянська сторона зобов’язувалась з метою підготовки й розв’язання збройного повстання у Східній Галичині зосередити значні сили західноукраїнської еміграції та інші формування на її східному кордоні. В Україні біля кордону з Польщею на південь від Волочиська розміщувалися колишні підрозділи ЧУГА в кількості 1500 осіб, а на північ від названого пункту дислокувалися загони польських комуністів та інтернаціоналістів137.
132


Прикордонні формування, призначені для вторгнення на територію Західної України з метою стимуляції революційного радикалізму, ділилися на дві територіальні секції: «Україна» — вздовж східного відтинку польсько-радянського кордону і «Буковина» — на його південному сході. Центральний напрям вторгнення був визначений на відтинку секції «Україна», де в населених пунктах над Збручем розміщалися нібито для заснування сільськогосподарських комун 10 робітничих груп, насправді — військових загонів з колишніх солдатів УГА та військовополонених українців австрійської армії, готових до збройного виступу. Кожен загін мав у своєму складі від 50 до 200 кіннотників, а зброя була в комітетах Закордоту, які «взаємодіяли з революційними і українськими національними угрупованнями в Галичині»138.
Інший напрямок вторгнення у Східну Галичину на її південному кордоні планувався з території Чехословаччини, де були підготовлені вищезгадані підрозділи галицько-українських військових формувань. З цього приводу відділ громадської безпеки МВС Польщі у ситуаційному зведенні за серпень 1922 р. зазначив: «Останні рапорти повідомляють, що всі ці підрозділи нині стягуються до околиць Ужгорода під виглядом маневрів. Коли появляться сприятливі обставини, наступить вторгнення цих підрозділів у Східну Малопольщу», щоб «підбурити український народ до загального збройного повстання»139.
Передбачалося також використати й ті інтерновані на території Польщі частини колишньої армії С. Петлюри, які вийшли з-під його впливу і мали «зосереджуватися в указаних пунктах, аби в даному випадку зміцнити ряди збунтованих повстанців»140.
Однак непримиренні суперечності між полярними політичними силами повстанського руху виключали можливість практичного здійснення плану комбінованого вторгнення у Східну Галичину військових формувань, керівники яких дотримувалися різної орієнтації стосовно державотворення в регіоні, а значить — і своєї ролі у вирішенні цієї кардинальної проблеми українського населення Західної України. Тому фактично тільки з радянської сторони ініціювалися великомасштабні заходи з реалізації плану загального повстання для перетворення його в громадянську війну.
Способом для розв’язання його було обрано тактику партизанської війни в краї проти польських інкорпораціоністів силами рейдуючих невеликих військових формувань. Перший партизанський загін вийшов у рейд із Надзбруччя у напрямі на Зборів. Учасники його, як рапортував командуючий шостого окружного корпусу, «були люди інтелігентні, які мали поставляти відповідні кадри командирів для майбутніх банд (загонів. — /. В.), організованих на місці»141. В цьому документі йшлося й про те, що до початку листопада «із-за кордону прибули тільки три ватаги, які потім зміцнювалися через приєднання до них місцевих елементів
133


і, поділяючись на оперативні загони, складали порівняно велику цифру»142. А всього до середини листопада з України через Збруч у Галичину проникли вісім кінних загонів, від ЗО до 50 осіб у кожному. Керував цією операцією колишній командувач ЧУГА галичанин В. Порайко143.
Галицькі повстанці, використовуючи тактику партизанських дій, завдавали раптових ударів по різних об’єктах і, як правило, відходили в інші місця, залишаючись невловимими. У світлі офіційних документів немає жодного сумніву стосовно того, що партизани користувалися всебічною підтримкою українського населення на місцях. Характеризуючи його настрої, командуючий окружним корпусом генерал Єджеєвський доповідав верхам, що українське населення «надзвичайно прихильно» ставиться до партизанських загонів, дає їм достовірні відомості про місцезнаходження військових підрозділів та поліції, постачає їм продовольство, відмовляється добровільно перевозити своїми підводами урядові війська та поліцію, дає скупі, дуже часто суперечливі або й зовсім негативні відповіді карателям про перебування повстанців у відповідному населеному пункті144.
Із 	цього донесення можна скласти чітке уявлення про мотиви рейдів партизанських формувань та їхній вплив на політичні настрої населення. «На терені, де проїздили підрозділи, — зазначалося в ньому, — кружляють чутки про те, що найближчим часом має вибухнути повстання. Українське населення говорить, що банди, які перетнули кордон, є загонами, котрі мають започаткувати повстання». І, як наслідок, говорилося далі в документі: «Українці поводяться повсюди зневажливо, самовпевнено і взагалі останнім часом почувають себе набагато сильніше, всюди можна почути про конспіративні українські збори; поліція слаба, щоб протидіяти»145.
Військові формування, що вступили в Галичину з Надзбруччя, великою мірою сприяли активізації в краї повстанського руху. Офіційні документи іменують цей рух не інакше, як терористичний або саботажницький, незалежно від політичної орієнтації його учасників. А між тим він не був однорідним за ідейно- політичною спрямованістю. Його представляли комуністичний та націоналістичний напрями, за якими стояли відповідні політичні угруповання.
Розколота на дві частини КПСГ не мала єдиного підходу до оцінки повстанського руху, який повсюдно використовував партизанську тактику. Частина членів партії, які стояли на платформі КПСГ-опозиційної, поділяла тоді селянську ідеологію «саботажиз- му», породжену жорстоким національним гнітом. Представники її вважали, що розрізнені партизанські виступи селян, окремі терористичні акти можна перетворити на збройне повстання і таким чином відокремити Західну Україну від Польщі і приєднати її до Української СРР. Тому на місцях і особливо в сільських
134


місцевостях майже усі нелегальні організації КПСГ, що налічували тоді понад 0,5 тис. членів, були перетворені у військово-повстанські групи146, що увійшли до складу партизанських формувань або діяли самостійно.
Під впливом масового революційного руху радикалізувалися політичні платформи інших лівих угруповань, зокрема українських соціал-демократів та лівої течії в русофільському русі. Щодо позиції УСДП в національному питанні, МВС в ситуаційному зведенні від 22 березня 1922 р. дійшло такого висновку: «Українська с.-д. партія у Львові остаточно стала на точку зору, що єдиною незалежною українською державною організацією нині є Радянська Україна. Тому с.-д. вважає, що це державне утворення слід усіма силами підтримувати і прагнути приєднати до Радянської України Східну Галичину, Полісся, Волинь, Холмщину»147.
В середині червня 1922 р. відбувся з’їзд староруської партії, на якому «під впливом сучасних бойових настроїв, котрі панують в українському суспільстві», загострилась конфронтація між двома групами: поміркованими, угодовськими елементами (Лісковський, Алексєєв, Троян), що видавали газету «Руський голос», та групою «винятково антипольською з відкритими більшовицькими устремліннями», друкованим органом якої стала газета «Воля народа»148. Представники й прихильники цих лівих течій якщо не завжди прямою участю, то морально підтримували повстанський рух, котрий за своїм соціальним складом був головним чином селянським і мав не тільки національно-визвольну, а й антипоміщицьку спрямованість.
Саме українське селянство, яке прямо й безпосередньо найбільше потерпало від необмеженої сваволі польських інтеграторів та аграрної колонізації, з власної ініціативи або під впливом загального піднесення революційного радикалізму стихійно створювало повстанські групи, які популярно називалися боївками, котрі пускали в хід проти своїх гнобителів «червоного півня», розправлялися з ненависними представниками польської адміністрації та їхніми українськими прислужниками, а подекуди нападали й на державні об’єкти. Селянську стихію прагнули підпорядкувати під свою політичну орієнтацію як комуністи, так і націоналісти. Але більше шансів впливати на стихійний повстанський рух мала УВО, яка тоді налічувала приблизно 2 тис. членів149, здебільшого професійно вишколених військових, що опрацьовували плани значних терористичних акцій і організовували їх виконання.
УВО мала в Західній Україні широко розгалужену конспіративну організацію, в структурі якої діяли військові підрозділи чотирьох округів. Львівський округ охоплював територію вздовж залізниці Перемишль—Львів—Тернопіль—Підволочиськ. Він мав також відділення на Волині і Холмщині. До Стрийського округу належали околиці Дрогобича і Борислава. Компетенція Станіславського округу
135


розповсюджувалася на терени Станіслава, Коломиї і Чорткова.
І, 	нарешті, до Самбірського округу входило все приграниччя з Чехословаччиною. Цього поділу не дотримувалося точно, і межі округів лише відносно окреслювали територію діяльності підрозділів УВО150, які в районах Стрия, Самбора і Сянока називалися «шепе- тівцями», в районах Рави-Руської, Жовкви, Яворова, Ярослава, Сокаля, Городка — «сагазовцями», а на сході від цих повітів — «петрушевцями»151. Ідейно-політичне керівництво повстанським рухом комуністичної орієнтації здійснював С. Вітик, один із засновників і керівників УСДП.
Однак більше шансів впливати на стихійний повстанський рух тоді мала численніша і професійно краще підготовлена УВО. Віденський центр його очолювали Дацків і Гроскопф, берлінський — Дорош і Фішер. Командування ним в окремих округах обіймали Голуб (згодом призначений командуючим кінними загонами в Галичині) і Каченко (Станіславський округ), Миколай- чук і Мичник (Львівський). Зв’язок між командуванням вищих та середніх ланок і бойовими підрозділами підтримували понад 50 активістів УВО. Дефензива встановила за ними пильне стеження152. Оволодіти селянською стихією, щоб надати їй організованого характеру, не спромоглося жодне з політичних угруповань.
За нашими підрахунками, зробленими на підставі даних поліції та військової дефензиви, у жовтні-листопаді 1922 р. партизанські загони і спонтанно утворені повстанські групи активно діяли в 19 повітах Східної Галичини153. Розрізнені дії повстанців та селянські акти саботажу набули таких масштабів та масовості, що їхні локальні спалахи переросли у визвольну війну проти окупаційного режиму та панівних класів.
Початок вирішального наступу організованих збройних сил призначався їхніми керівниками на день виборів до варшавського сейму. І це не було таємницею для польської влади, яка вжила надзвичайних превентивних заходів. З цього приводу львівський воєвода, знайомлячи з політичною ситуацією підлеглих старост, зазначив, що в ніч з 4 на 5 листопада повинні відбутися напади повстанців на виборчі приміщення, залізничні об’єкти і великі мости, будинки повітових управ, військові казарми і поліцейські дільниці. Нарядам поліції було наказано взяти під охорону в першу чергу приміщення, де мало проходити голосування154.
Виконуючи розпорядження міністра внутрішніх справ Каменсь- кого, воєвода вимагав від старост і вищих поліцейських чинів, щоб їхня каральна «акція проти терору, саботажів і антивиборчої агітації мала характер рішучих репресій». І далі він наказував «звернути найпильнішу увагу на діяльність української преси і негайно паралізувати усі її антидержавницькі або антивиборчі виступи»155.
На боротьбу з повстанським рухом польський уряд кинув регулярні війська 5-ї армії. Каральними операціями керував
136


генерал Ю. Галлер, який, згідно з рішеннями уряду від 27 жовтня
1922 	р., одержав надзвичайні повноваження: видавати не тільки військовим, а й адміністративним властям Східної Галичини розпорядження, що стосувалися «громадянської безпеки і забезпечення спокійного перебігу виборів»156.
Для виконання цих завдань під його командування переходили усі військові сили Львівського, Перемишльського і Люблінського корпусних округів, в обов’язок яких увійшли каральні функції. У кожний повіт був введений гарнізон (не менше одного батальйона), а на території дивізійних районів утворено рухливі винищувальні групи, переважно кінні, яким ставилося завдання ліквідації піших та кінних повстанських загонів. Для знищення повстанців і наведення громадського порядку взагалі, а на парламентських виборах, зокрема, військові підрозділи, починаючи від командира і до рядового патруля включно, були «уповноважені здійснювати ініціативне вторгнення й використовувати зброю без дозволу цивільних властей і без дотримання відповідних формальностей»157. А це означало, що їм дозволялося розстрілювати на місці кожного повстанця або підозрілого в належності до «банди».
Одним із перших партизанських загонів, що потрапив під обстріл карателів, була «червона дванадцятка», котра діяла в основному на Тернопільщині. Очолювали її С. Мельничук, П. Шеремета, І. Цепко. Останній загинув у важкому бою 25 жовтня поблизу села Устечко, біля Городенки, а через три дні невдача спіткала Мельничука та Шеремету, що потрапили до рук карателів і за вироком надзвичайного суду 11 листопада були розстріляні в Чортківській тюрмі. Решта бійців цього загону засуджена на довгорічне ув’язнення158.
Обізнаність розшукних органів щодо планів повстання, стихійність і розрізненість дій селянських повстанців при відсутності належної підтримки їх з боку міських робітників полегшували боротьбу вимуштрованих підрозділів війська й поліції проти повстанського руху, учасники якого несли невиправдані жертви. Сотні членів КПСГ, УВО та позапартійних повстанців
і 	«саботажників» були кинуті в катівні дефензиви і поліції. Тільки у Станіславському воєводстві в 1922 р. надзвичайні суди покарали за антидержавну діяльність 539 осіб159.
Значних втрат зазнав актив вищої та середньої ланок УВО. Численні його представники були заарештовані й передані судовій владі після вбивства 15 жовтня Сидора Твердохліба — одного із засновників пропольської партії хліборобів. І лише невеликій групі з керівного складу УВО (Є. Коновальцю, В. Целевичу та ін.) вдалося врятуватися від арешту завчасним виїздом за кордон160, де вони заснували нову штаб-квартиру військової організації.
В обстановці шаленого терору проходили вибори до польського сейму 5 листопада 1922 р. Ставлення до них у різних регіонах західноукраїнських земель було неоднозначним. Українські полі¬
137


тичні партії східногалицького краю не визнавали приналежності його до Польської держави і бойкотували вибори до польського парламенту. Проти участі в них зразу ж після проголошення виборчої кампанії виступив Є. Петрушевич та його оточення в екзилі, рішення його підтримали усі легітимні українські партії Східної Галичини. У серпні про бойкот виборів заявили УСДП, УНТП, УРП, УХСП. Зокрема, з’їзд УНТП, що відбувся 26 березня
1922 	р., одностайно ухвалив рішення, в якому виразив думку українського населення щодо згаданого акту польського уряду, заявивши при цьому, що воно «не візьме участі у виборах у зв’язку з тим, що Східна Галичина, згідно із зобов’язуючими міжнародними трактатами, не належить до Польщі, бо на основі міжнародного права, а також волі переважної більшості галицького населення Східна Галичина є окремою державною одиницею»161.
2 	вересня 1922 р. уЛьвові відбулося засідання колишньої УНРади ЗУНР з участю її членів, що перебували в краї, де обговорювалися питання про вибори та обіцяну польським урядом обмежену воєводську автономію для Східної Галичини. Колишні парламентарі ЗУНР підтримали рішення галицько-українських партій та їхньої Міжпартійної ради і звернулися до урядів та парламентів європейських держав, США, Канади та Японії із заявою протесту проти дій польського уряду, які суперечили міжнародним угодам і волі українського населення Східної Галичини162.
Наступного дня після певних вагань рішення про бойкот виборів ухвалило також і москвофільське керівництво Галицько- руської організації (ГРО).
Абсолютна більшість галицько-українського населення бойкотувала парламентські вибори. З 2054 тис. виборців трьох південно-східних воєводств не брали участі у виборах до сейму 5 листопада 63%. А 12 листопада відбулися вибори до сенату, на яких з 1762 тис. виборців, що мали право голосу, бойкотували вибори сенаторів 58%. Якщо врахувати, що за переписом 1910 р. греко- католиків (українців) тут налічувалося 61,7% від загальної кількості населення, то очевидним стає той висновок, що у Східній Галичині не голосували майже всі українці і певний відсоток виборців інших національностей. Навіть у Львові, де більшість населення становили поляки та євреї, з 275,5 тис. виборців не брали участі в голосуванні 65%163.
І лише порівняно незначна частина українського населення краю прийшла до виборчих дільниць і проголосувала за п’ятьох кандидатів від хліборобської партії, утвореної С. і М. Твердо- хлібами та М. Яцковим з угодовською програмою, що проголошувала захист інтересів середнього і заможного селянства164.
На Волині, Поліссі, Підляшші і Холмщині з їх раніше визначеним міжнародно-правовим статусом українське населення взяло участь у виборах і, об’єднавшись з національними меншинами
138


в один блок, одержало на них переконливу перемогу165: до сейму було обрано 20 депутатів і до сенату — 6, які сформували в парламенті Український клуб або Українську парламентарну репрезентацію (УПР).
Від УСДРП до сейму були обрані А. Войтюк, А. Пащук, О. Скрипа і X. Приступа (згодом активні діячі КПЗУ). Через розкол КПСГ на виборах не мала єдиної тактичної лінії. КПСГ- опозиційна приєдналася до інших партій і бойкотувала вибори, а КПСГ-офіційна, реалізуючи виборчу платформу КРПП, у серпні 1922 р. утворила легальну організацію — Союз пролетаріату міст і сіл Східної Галичини на чолі з Центральним виборчим комітетом, який здійснював практичне керівництво виборчою кампанією комуністів. Однак люксембургіанські постулати його платформи в обстановці гострого національного протиборства не знайшли підтримки корінного населення. Тому від комуністичної партії до сейму були обрані тільки два посли: С. Круліковський (Станіславський округ) і С. Ланцуцький (Перемишльський округ).
Тактика двох частин КПСГ на виборах, по суті своїй, означала різне ставлення комуністів до парламентаризму та його ролі у розвитку масового революційного руху, боротьби їх за маси в умовах міжнародно-правової невизначеності Східної Галичини. Проблема партійної тактики на виборах стала предметом тривалої дискусії як всередині КПСГ, так і серед істориків. Аналізові дискусії присвятив спеціальне монографічне дослідження польський історик Т. Бернацек. Але його підсумковий висновок: «Тактика КПСГ-офіційної була правильною, а тактика КПСГ-опозиційної — помилковою»166, зроблений у світлі тодішніх установок Комінтерну, навряд чи можна вважати слушним хоча б тому, що Польща не мала права проводити вибори на території, де вона була лише «тимчасовим окупантом» та й саме національно-визвольне повстання, що розгорталося в краї, зрозуміло, заперечувало потребу участі революціонерів у парламентських виборах.
Отже, вибори до польського парламенту у Східній Галичині були позбавлені певної легітимності. А звідси — майже одностайний бойкот їх галицько-українським населенням фактично означав його антипольський плебісцит. Але з ним не хотіли рахуватися ні польські правлячі кола, ні можновладці західних держав, які «рстаточно вирішують статус Східної Галичини на користь Польщі. І головними мотивами, якими керувалися при цьому держави Заходу, було їхнє прагнення стабілізувати політичну рівновагу в Європі за рахунок національних інтересів українського народу і водночас зміцнити «санітарний» польсько-радянський кордон проти наступу російського «комунізму». Саме цими мотивами визначалося і їхнє ставлення до антипольського повстання у Східній Галичині, яке стало справді народним і, звісно, не викликало захоплення у західних покровителів «сильної» Польської держави.
139


Домагаючись міжнародного визнання східних кордонів, 15 лютого 1923 р. Польща звернулася до Ради послів Антанти «узаконити анексію Східної Галичини та Віленського воєводства». Для юридичного обґрунтування цього домагання польський уряд покликався на статтю 87-му Версальського договору, за якою «головні союзні та асоційовані держави» залишали за собою право визначити кордон Польщі на Сході. Санкціонуванню анексії сприяла угода, укладена між Англією і Францією, за якою остання зробила поступки Англії на Близькому Сході, а та, в свою чергу погодилася на вирішення «східногалицької справи» в інтересах Польщі, в чому була зацікавлена Франція.
Зважаючи на те, що сейм Польщі 26 вересня 1922 р. схвалив рішення про воєводське самоуправління у Східній Галичині, а уряд, приховуючи правду, «запевнив» про його запровадження й гарантування національних прав і потреб населення краю і брав на себе зобов’язання, згідно із Сен-Жерменським договором, сплачувати частину боргу колишньої Австро-Угорської імперії167. Паризька конференція Ради послів 14 березня 1923 р. визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.
Це рішення не було несподіваним для екзильного уряду Петруше- вича. Переконливим свідченням цього є спогади тогочасного міністра закордонних справ С. Витвицького, який після повернення з еміграції визнав, що галицький уряд «задовго до рішення Ради амбасадорів знав, що справа колишньої Східної Галичини є профана, але не сподівався того, що рішення буде прийнято без участі Петрушевича». «Ми знали, — визнає екс-міністр, — що Східна Галичина буде приєднана до Польщі, але вважали, що як автономна одиниця, і, власне, цю автономію Петрушевич хотів докладно опрацювати разом з Антантою або з Радою послів». Але трапилося так, що поки галицька делегація прибула до Парижа, антантівські посли вирішили справу на користь Польщі, цілком зігнорувавши думку галичан. Про це посланці диктатора промовчали, не сказали правду народові, усе ще сподіваючись на те, що «Східна Галичина хоч і перейде до Польщі, але як автономна територія, і що з такого повороту справи українське суспільство буде задоволене»168.
Однак ні польська сторона, ні держави Антанти не збиралися виконувати обіцяні гарантії щодо автономії Східної Галичини та захисту національних прав її населення, що виявилося лише фіговим листком, яким керівні кола держав Заходу в черговий раз прикривали свою сваволю стосовно галицько-українського населення.
Перекроювання карти Східної Європи державами-перемож- цями у Першій світовій війні та ігнорування ними волі східно- галицьких українців, які бойкотом парламентських виборів однозначно зробили свій національно-державницький вибір, не пройшло мимо уваги народу України. Зважаючи на його обурення рішенням Ради послів, 13 березня 1923 р. уряд Української СРР
140


у своїй декларації заявив, що «він буде вважати недійсним встановлення будь-якого режиму у Східній Галичині без його попередньої згоди і без опитування самого населення»169.
Анексіоністська ухвала Ради послів «союзних і асоційованих держав» була сприйнята українським населенням краю з глибоким обуренням. В знак протесту проти анексії і нехтування волі народу 18 березня у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація українців, під час якої сталися сутички з поліцією. На мітингу на площі святого Юрія демонстранти дали клятву, якою заприсяглися, що «українське громадянство ніколи не погодиться з польською державністю у Східній Галичині і використає всі засоби, які ведуть до скинення польського ярма»170.
Ухвалу Ради послів, що визнавала східним кордоном Польщі кордон, який встановлювався Ризьким мирним договором, укладеним 18 березня 1921 р., опротестували Петрушевича, Українська Національна Рада і Українська парламентська репрезентація.
17 	березня 1923 р. українські посли проголосили у Польському сеймі Декларацію, в якій протестували проти анексії Польщею не тільки Східної Галичини, а й українських північно-західних земель. Зміст її відображав обурення рішенням Конференції послів: «У той час, коли реалізується велика ідея самовизначення народів, у той час, коли численні пригноблені народи утворюють національні держави, території, що століттями належали українцям — Волинь, Холм, Полісся, Підляшшя, — відірвані насильно від їх батьківщини — великої землі України. Це здійснювалося всупереч волі українського населення, яке становить абсолютну більшість у цих районах. Це населення є єдиним сувереном цих країв. Воно ніколи не відрікалось, не відрікається і не відречеться у майбутньому від природного права на самовизначення, а рівно ж і від права об’єднання з іншими територіями, етнографічно українськими. Впродовж всього свого історичного життя український народ мріяв про повну єдність усіх етнографічно українських земель і про утворення єдиної української держави. Ці його мрії були ще недавно провіщені з особливою силою. Будь-яка іноземна спроба паралізувати ці надії і поділити українські землі є справжнім насиллям проти самого українського народу.
Зважаючи на те, що таким насиллям є визнання Антантою так званих східних кордонів Польщі, ми заявляємо, що це визнання було зроблено без участі і без згоди українського народу. Це визнання є злочином проти живого тіла українського народу...»171
Патріотично налаштовані провідні українські партії Західної України одностайно засудили цей відверто імперіалістський акт Антанти, але керівники їх відмовились взяти на себе вину за поразку їхньої проантантівської політики. Українська радикальна партія, а за нею і Українська народно-трудова партія поспішили першими зняти із себе відповідальність за невдачу політики, яку
141


вони здійснювали через УН Раду та галицький уряд, і спробували перекласти її на Петрушевича особисто, інкримінуючи йому у вину «зневажання думки української громадськості краю», обман її щодо справжнього стану справ Східної Галичини на міжнародній арені, «надзвичайну поступливість у стосунках з державами Антанти»172.
Рішення Паризької конференції Ради послів про анексію Східної Галичини Польщею спричинило розкол єдиного національного фронту трьох політичних партій та припинення діяльності їхньої Міжпартійної ради, викликало розмежування між ними в головному — у питаннях про перспективи української державності і про тактику їх стосовно вирішення української національної проблеми в Польщі. Міжпартійні і середпартійні розбіжності зумовлювалися відмінністю соціально-політичних інтересів партій та окремих угруповань, різницею ідеологічних поглядів їхніх членів, що більш чітко окреслилась у новій політичній ситуації.
Найбільш радикальну (непримиренну) позицію з-поміж партій, що входили до «єдиного національного фронту», зайняла УРП. 1 квітня 1923 р. відбувся з’їзд радикалів, який схвалив платформу так званого антирадянського соборництва. Постулати її ґрунтувалися на тому, що регіональна державність західноукраїнських земель вважалася відступом від ідеї соборної української державності, заперечувалося значення для її побудови Української РСР, яка оцінювалася як «форма московської окупації України».
В рішенні з’їзду підкреслювалося, що український народ не досягне справжнього соціального визволення без здобуття соборної незалежності української державності на всіх його землях, а тому «буде боротися проти усіх сусідів, які розчвертували українську територію», «під проводом одноцільного соборного політичного центру»173.
З’їзд заявив, що рішення Ради послів не змусять західних українців погодитися з поневоленням їхніх земель, і водночас закликав до спільного фронту українські соціалістичні партії, які прагнули до повної державної незалежності всього українського народу. А це означало, що партія радикалів принципово змінювала свою позицію щодо українського державотворення, переходила від регіонально-галицької державницької концепції, яку вона відстоювала після скасування Акту злуки, до загальноукраїнської державно- соборницької доктрини. «УРП, — підкреслювалося в рішенні з’їзду, — буде підтримувати всіма засобами ту визвольну боротьбу, аж поки на всіх землях буде збудована й зміцнена Українська республіка, в якій повноту влади виконуватиме трудовий народ»174.
З’їзд УРП вирішив організаційне питання. До складу нової управи партії, обраної з’їздом, увійшли І. Макух — голова партії, Л. Бачинський і М. Рогуцький — заступники голови, Ф. Соло- губ — секретар, І. Волошин — скарбник і 20 членів.
142


21 	травня 1923 р. відбувся з’їзд УНТП, який висловив рішучий протест проти санкціонування Радою послів, як неправомочного акту, що заперечував право на самовизначення Східної Галичини, деклароване 25 червня 1919 р. Паризькою мирною конференцією. Однак у ставленні до польського режиму у Східній Галичині з’їзд схвалив двозначне рішення: з одного боку, він вимагав негайного скасування результатів парламентських виборів у краї як незаконних і недійсних, відмовляв п’ятьом депутатам новоство- реної хліборобської партії представляти галицько-українське населення, а з іншого — просив українських послів і сенаторів Волині, Полісся, Підляшшя, Холмщини взяти на себе захист інтересів українців східногалицької землі. Уже цим актом УНТП зробила перший крок від політики невизнання окупаційного режиму до визнання анексії і переходу до реальної політики.
Враховуючи історичні уроки українських національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. і зважаючи на акт «узаконення» анексії Східної Галичини, з’їзд трудовиків відмовився від боротьби за негайне відновлення втраченої незалежної західноукраїнської державності і поставив дві мети, розраховані на віддалену і найближчу перспективу українського державотворення. Кінцевою метою національно-визвольного руху, як було заявлено на з’їзді, є незалежна, об’єднана демократична держава на всій території українських земель. А на шляху української соборної державності ставилась перехідна мета — об’єднати усі українські землі під Польщею — Східну Галичину, Лемківщину, Волинь, Холмщину, Полісся і Підляшшя і надати їм національно-територіальну автономію. Виступаючи з доповіддю, голова УНТП В. Охримович на з’їзді зазначив, що партія буде «прагнути до того, аби не випустити з рук те, що можна взяти. Тому не треба витягати відразу руки занадто далеко, відмовляючись від всього найближчого і доступного». І цим реально можливим на даному етапі доповідач вважав здійснення «повної територіальної одноцілої автономії для усіх українських земель в кордонах Польщі». Новий політичний курс УНТП підтримали її праві закордонні групи, які на конференції у Відні
12 	червня 1923 р. схвалили «автономічну концепцію»175.
Практична реалізація її означала тоді переміщення кінцевої мети національного руху — досягнення державної незалежності у сферу далекого ідеалу і примирення з іноземною державністю. А це, у свою чергу, неминуче призвело б до послаблення загальнонаціонального фронту і зміцнення польської великодержавності.
Однак «автономічна резолюція» не знайшла підтримки урядових кіл Варшави, які не погоджувалися вже навіть і на обмежену воєводську автономію, обіцяну перед виборами. Зміна політичної лінії народно-трудової партії внесла сум’яття в український національний рух, викликала сильну протидію лівих і право- радикальних сил. Середпартійна боротьба довкола нової тактики
143


завершилася виділенням лівої, так званої незалежної групи УНТП, яка з 1 листопада 1923 р. почала видавати уЛьвові свій офіційний орган — газету «Наш прапор». Керівниками її були О. Стефанович, А. Малецький, В. Загайкевич176.
Незалежна група УНТП поділяла новий радянофільський курс Петрушевича. Вона стала одним з перших угруповань національно- демократичного крила в українському національному русі, що сприйняли точку зору так званого «радянського (за суттю своєю імперського) соборництва», тобто підтримки лозунга боротьби проти польської анексії за об’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР у складі новоутвореного Союзу РСР. Прорадянської орієнтації дотримувалися не тільки комуністична партія та споріднені з нею угруповання, а також деякі політичні сили, далекі від комунізму. Але вони розраховували на омріяну перспективу, яку, на їхню думку, в тодішній ситуації нібито могла реалізувати Українська РСР у межах радянської федерації для української соборності, сподіваючись, звісно, на майбутню демократизацію суспільного і державного ладу України в умовах непу.
Утопічну ідею «радянського соборництва» у зміненій політичній ситуації підтримала і певна частина західноукраїнської еміграції в Чехословаччині, Австрії і Німеччині, що знайшло відображення в обмеженій рееміграції галичан до України. 1—3 листопада 1923 р. у Відні відбулася конференція української еміграції, скликана Комітетом захисту західноукраїнських земель, створеним ще восени
1922 	р. Представники політично активної частини інтелігенції, академічної молоді та військової еміграції, що належали до народно- трудового, радикального і соціал-демократичного партійних угруповань, враховуючи безплідність попереднього власного досвіду, коли сили національного руху були розпорошені на протипольському і протибільшовицькому фронтах, вирішили ліквідувати фронт зі Сходу177, аби домагатися відриву західноукраїнських земель від загарбницьких держав, визволення їхнього населення від іноземного поневолення і «здійснення на них власного українського державного права»178.
В ухвалах конференції йшлося про усі західноукраїнські землі, що перебували під Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Вони виключали революційний максималізм у розв’язанні доленосних проблем національного державотворення. Чекаючи відповідної ситуації, коли з’являться сприятливі для цього зовнішні та внутрішні передумови, конференція визначила завдання моменту: нагромадження революційної енергії широких народних мас шляхом революційної агітації і пропаганди; організація часткових революційних виступів, підтриманих нелегальними політичними та бойовими організаціями, підпорядкованими одному західноукраїнському революційному центрові; використання легальних (у тому числі й парламентських) можливостей та міжнародних чинників для
144


захисту політичних та національних прав українського населення. Конференція висловилася за те, що «Велика Україна не буде втручатися у внутрішні справи Західної України, бо тільки в такий спосіб можуть виникнути сприятливі умови для їхнього державного об’єднання, коли наступить для цього пора»179.
Спроба учасників конференції визначити погоджену між- партійну політичну лінію на новому етапі не завершилася подоланням глибокої кризи в середовищі галицької еміграції. Показником її глибини був розкол всередині найближчого оточення Є. Петрушевича. Такі впливові діячі, як К. Левицький,
С. 	Голубович, С. Витвицький та інші засудили зв’язки Петрушевича з більшовиками і вирішили повернутися в Галичину, де шукали порозуміння з поляками. Інші також не погоджувалися з прорадянським курсом колишнього глави уряду, але залишалися на Заході, відмовившись від активної політичної боротьби. Сам Петрушевич після вердикту від 14 березня 1923 р. своїм наказом розформував уряд, переїхав до Берліна і продовжував розвивати зв’язки з радянською стороною. Прорадянську платформу Петрушевича його близький співробітник охарактеризував так: «визволити українські землі з-під Польщі можна тільки при допомозі міцного СРСР; щодо соціяльного ладу — він не комуніст, але який лад буде в майбутньому в Галичині, це для нього не так важливо, нехай буде радянський, комуністичний»180.
З партій ліворадикального спрямування, що діяли в Галичині легітимно, беззастережно прорадянської орієнтації дотримувалася УСДП. Ця партія рішуче відкинула проект територіальної автономії для Східної Галичини, запропонований їй в листопаді 1921 р. ППС, і закликала польських соціалістів визнати за населенням Західної України право на самовизначення і об’єднання з радянською Україною181.
15 січня 1922 р. УСДП схвалила резолюцію такого змісту: «Сучасна Радянська Україна хоча і не сповна втілює наші прагнення й гасла, але і не є їхньою фікцією, а тільки єдино можливою формою реальної дійсності, яка може виконати всі національні і соціальні вимоги українських трудящих мас»182. А тому українська соціал-демократія, відстоюючи радянську державну соборність українського народу, «домагається приєднання до Радянської України... Східної Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини, Прикарпатської Русі і Північної Буковини»183.
18 	березня 1923 р. з’їзд УСДП одностайно засудив рішення Ради послів про анексію Східної Галичини як незаконний імперіалістичний акт і в своїй декларації заявив, що «український пролетаріат не зобов’язує жодне рішення капіталістично-імперіалістичних дипломатів, що українські робітничі і селянські маси будуть боротися за повне визволення і повалення шляхетського, імперіалістичного ярма»184.
|0 Васюта І.
145


З рішучим осудом цього акту в польському сеймі виступили також і представники УСДП, які своєю декларацією висловили протест проти узаконення польської анексії західноукраїнських земель і заявили, що українське населення ніколи не відмовиться від свого елементарного права на самовизначення185.
Позиція УСДП в національному питанні стикалася з платформою КПСГ-опозиційної. Однак спільних поглядів щодо його розв’язання в конкретних умовах Західної України обидві частини КПСГ не мали до подолання її розколу (червень 1923 р.) і II з’їзду КРПП (вересень—жовтень 1923 р.), який засудив так звані люксембургі- анські погляди з національного і селянського питань і прийняв нову концепцію їх вирішення в Польщі. З’їзд польських комуністів, сприйнявши більшовицькі догми, виходив з того, що потужним резервом соціальної революції в Польщі може стати національно- визвольний рух, який за рушійними силами був здебільшого селянським, а за ступенем гостроти та масштабністю в Західній Україні, по суті, набув ознак національно-визвольної війни, і тому з'їзд проголосив лозунг права націй на самовизначення аж до відокремлення включно. В його резолюції підкреслювалося, що «польські трудящі маси повинні визнати і підтримувати прагнення українських і білоруських робітників та селян до визволення з-під гніту поміщицько-капіталістичної Польщі і приєднання їх земель до Радянської України і Білорусії»186.
В інтернаціоналістській площині з’їзд вирішив організаційне питання. Він прийняв рішення про перейменування КПСГ в КПЗУ та поширення її діяльності і на територію Західної Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини. Компартія Західної України входила до КРПП на правах крайової автономної організації. З’їзд усунув ідейно-політичний бар’єр, що перешкоджав єдності дій КПЗУ і КРПП та інших ліворадикальних угруповань і став помітною віхою в консолідації лівого крила визвольного руху.
Сильним поштовхом до його активізації послужило санкціонування анексії Східної Галичини, що викликало спонтанний протест українського населення і зміцнило радикальні настрої не тільки в соціальних низах, а й серед значної частини середніх верств щодо орієнтації на Східну Україну. Ці зміни у настроях не залишилися осторонь уваги представників влади на місцях. У своєму звіті за березень 1923 р. дирекція поліції Львова відзначила: «У зв’язку з рішенням Ради послів спостерігається значно більший, ніж раніше, інтерес місцевих українців... до радянської України, на яку вони ще більше і у все більшій кількості починають орієнтуватися»187.
Про це свідчить і повідомлення старости Львівського повіту, який 28 березня інформував воєводське управління: «Інтелігенція разом з верствою, що знаходиться під її впливом, як можна було сподіватися, незадоволена (рішенням Ради послів. — /. В.)
146


і нині замість Заходу починає дивитися в сторону Сходу, вбачаючи в ньому надію для реалізації своїх устремлінь»188.
Аналогічні повідомлення надходили і з інших міст та повітів з констатацією того, що політичні настрої західних українців дедалі більше визначалися сподіваннями на демократизацію суспільного життя в Україні в умовах непу і здійснення радянською владою політики українського національно-культурного відродження.
Найактивнішим елементом в національно-визвольному русі виступала молодь. Як доповідав 3 квітня 1923 р. староста Дрогобицького повіту, радикальна частина української молоді мала намір «у найближчому часі виступити збройно проти польських властей на території Східної Малопольщі і в цей спосіб опротестувати включення її до польської держави»189. Повстання мало розпочатися у південно-східних повітах — Коломийському, Косівському, Станіславському, а звідти поширитися у східному і західному напрямах. Центр військової повстанської організації перебував у Коломиї, а виступ на місцях готували такі її члени, як студенти Рев’юк і Никифорчин, професор Шипайло, вчитель Витвицький, Кахнікович та інші. Організатори збройного виступу орієнтувалися на участь в ньому шкільної молоді, дезертирів польської армії190.
Довідавшись про підготовку повстання, власті вжили превентивних заходів, щоб попередити його виникнення, але не змогли паралізувати стихійного розвитку повстанського руху і саботажу виконання повинностей та різних поборів. У 1923 р. офіційною статистикою було зареєстровано в Західній Україні 4630 випадків заворушень, соціальних конфліктів, опору представникам влади та інших виступів і понад 550 підпалів191, які мали не тільки соціальний, а й національно-визвольний характер. Того ж року в чотирьох воєводствах краю дезертирували з армії 4950 осіб192, які значною мірою поповнили діючі партизанські загони та повстанські групи. З найбільшою активністю збройна боротьба партизанів розвивалася на Волині, де на придушення її власті організували з липня по жовтень 1923 р. 36 поліцейських облав, причому в шести з них брали участь військові підрозділи193.
І все ж таки польським властям було не під силу загасити полум’я народної партизанської боротьби, бо повстанці користувалися всебічною підтримкою селян, які вбачали у них месників за своє соціальне й національне гноблення. Проте партизанський рух, незважаючи на значний розмах, не мав централізованого і систематичного керівництва, носив на собі відбиток селянської стихійності.
Ліворадикальні угруповання хоч і проводили тактику робітничо- селянського союзу у визвольній боротьбі, але не мали такого впливу, щоб забезпечити встановлення влади робітничо-селянського уряду в Польщі, який, на їх думку, міг би розв’язати і національне питання. їхня лівосектантська тактика вносила дезорієнтацію в розвиток масової селянської боротьби, яка розвивалася відособлено
147


від робітничого руху, що набув в умовах гіперінфляції та різкого спаду життєвого рівня небаченого розмаху. Якщо в 1922 р. у Західній Україні відбулося 59 страйків, то в 1923 р. їх число збільшилося до 256 194, досягнувши найвищої позначки в жовтні— листопаді того ж року, коли в Польщі виникла гостра політична криза. Страйкові виступи супроводжувалися масовими політичними демонстраціями. У зв’язку з цим станіславський воєвода у ситуаційному звіті зазначив, що наприкінці жовтня і на початку листопада в усіх промислових осередках Прикарпаття пройшли масові мітинги й демонстрації, на яких робітники заявляли про свою готовність «підтримати увесь робітничий клас в його прагненні до усунення сучасного уряду»195.
5 листопада 1923 р. був оголошений загальнодержавний політичний страйк, в якому тільки у Львівському воєводстві взяло участь 45,8 тис. робітників196. У Кракові він переріс у збройне повстання. В Бориславі відбувся вуличний бій страйкуючих з поліцією та військом, під час якого загинули 3 робітники, а 9 чоловік було поранено197.
Панівний політичний режим у Польщі тоді лише тимчасово вистояв перед натиском революційного руху, щоб невдовзі уступити місце авторитарній диктатурі Пілсудського.
Усі ці та інші масові виступи після анексії Східної Галичини свідчили про те, що західноукраїнські робітники й селяни у переважній більшості не тільки не підкорилися чужоземним поневолювачам, які самочинно вирішували його історичну долю, а й з новою енергією продовжували національно-визвольну боротьбу, яка щільно поєднувалася з їхнім прагненням до соціального та економічного визволення. А ось що стосується довоєнного істеблішменту та його політичних угруповань, го в їх рядах окреслюється тенденція до конформізму з режимом, аби зберегти те, що вони мали за панування Габсбурзької монархії. Слідом за Українською хліборобською партією висловила готовність до угоди з польським режимом Християнсько-народна партія, створена на початку квітня 1923 р. О. Бачинським, М. Галущинсь- ким, В. Лециковичем, Г. Костецьким. Змінила свою політичну орієнтацію і провідна партія національно-демократичного спрямування — УНТП, яка 21 травня 1923 р. на з’їзді схвалила «автономічну резолюцію». Розмежування відбулося в соціалістичному русі: тоді як УСДП перейшла на платформу комуністичної партії і сприйняла її прорадянську орієнтацію, УРП після анексії Східної Галичини відмовилася від концепції державно-галицького сепаратизму і стала на позицію антирадянського загальноукраїнського соборництва і незалежної державності.
Після офіційного визнання Антантою анексії Східної Галичини важку кризу переживала УВО. Від неї відвернулися легальні українські угруповання, що відкидали тероризм як спосіб національно-визвольних змагань. Багато випробуваних членів її,
148


розчарованих тактикою збройного опору, залишили ряди УВО. Однак політична криза військової організації, викликана психологічним надломом частини молоді від поразки державницької ідеї українських угруповань національно-демократичного спрямування, призвела до консолідації ультраправих елементів, які орієнтувалися на ідеї тоталітаризму. Прихильники ідеології правого тоталітаризму об’єдналися навколо тижневика «Заграва», що почав легально виходити з 1 квітня 1923 р. У документі «Загравісти, або партія українських фашистів», надісланому 15 червня 1923 р. львівському воєводі, командуючий шостим окружним корпусом генерал Л. Єджеєвський зазначав, що «в хаосі, який наступив після рішення
14 	березня, найактивніші і найбільш революційні одиниці з української молоді не зрадили своїм початковим ідеям і... не тільки залишилися вірними гаслам боротьби із «загарбниками», а й зміцнили ці гасла. Тоді як старші (головним чином трудовики і християнські суспільники) остаточно визнали, що «програли» і почали «переоцінювати цінності», щоб прийти до концепції про початок «легальної боротьби» і тим самим «угоди з Польщею», молодих така тактика підштовхнула до посилення націоналізму, «розпалювання ксенофобії до червоного» і підготовки боротьби з «чужинцями» на життя або смерть. З цих гасел, власне, вимальовується новий ідейний український (швидше всеукраїнський) напрямок, виявом і осередком якого став тижневик «Заграва», видаваний офіційно д-р Донцовим»198.
Аналіз ідеології й діяльності загравістів дав підставу автору названого документа однозначно вважати їх «правим ультраексгремістським рухом, що перебував у контакті з європейським фашизмом»199. «Пропаганда українського націоналізму, посилена найбільш крайнім шовінізмом мас, згідно із задумом «Заграви», мала довести увесь український народ, усі його верстви до небаченої з усіх точок зору «ксенофобії», аби виключити будь-який «компроміс» щодо «співіснування на легальних засадах» і будь-яку угоду з «Ьеаії ро^ісіепіез»200.
«Наміри цієї групи, — продовжував той же автор, — такі ж небезпечні для держави, як і діяльність сформованого в 1921 р. «Начкола» (Начальної колегії УВО. — І. В.), члени якого є нині головною опорою нового угруповання», а гасла «Заграви» є набагато радикальніші і сильніше підкреслені, ніж проголосив у свій час «Новий шлях» (друкований орган УВО. — /. В.)201. Поклавши в основу своєї діяльності «опору на самих себе», «новий курс» загравістів водночас не залишав надії на вирішення доленосного плану українського державотворення за підтримкою держав Заходу, привертаючи їхню увагу до себе все тими ж методами «зовнішніх виступів» повстанців і саботажами.
Біля витоків «нового курсу» ультранаціоналістичного крила визвольного руху стояв Д. Донцов, представники найрадикаль- нішої молоді, колишні січові стрільці. До них тимчасово приєднався
149


генерал Ю. Тютюнник, який, за свідченням Єджеєвського, порвав з «центром» наддніпрянської еміграції у Тарнові і одночасно увійшов у контакт з «червоними галичанами» (прихильниками прорадянської орієнтації), утворивши з ними «непримиренно ворожий фронт проти Польщі», що загрожував країні «серйозною небезпекою», схожою на ту, що була попереднього року202.
Наприкінці 1923 р. агенти Державного політичного управління виманили Тютюнника на територію України, де з початком нової хвилі масового більшовицького терору його розстріляли.
Як і ліві, праворадикальні сили, обтяжені настроями революційної нетерпимості, своєю екстремістською тактикою загострювали національно-визвольну боротьбу. Апогеєм піднесення її в перші повоєнні роки було повстання 1922 р., яке потерпіло поразку через превентивні контрзаходи польських карателів, з одного боку, а з іншого, — внаслідок відсутності погоджених дій його керівників, котрі здійснювали різні політичні курси, ставили перед ним неоднозначні цілі. Якщо національно-демократичні і близькі до них угруповання та їхні лідери розраховували переможним повстанням відновити західноукраїнську демократичну державність, то ліві сили, навпаки, сподівалися бачити в ньому початок широкомасштабної громадянської війни, полум’я якої вони роздмухували в краю, приносячи на вівтар ідеологічним догмам непотрібні людські жертви.
Примітки
хКарр Э. История Советской России. — М., 1990. — Кн. 1. — С. 309. 2Документы и материалы по истории советско-польських отношений. — М., 1965. - Т. ИГ. - С. 527.
3Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 1. — С. 308.
4ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 2.
5Там само, арк. 4.
6Там само.
7Там само, арк. 3
8Крівава книга. — Ч. 1: Матеріали до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918—1919 рр. — Відень, 1919. — С. 81. чКрівава книга. — Ч. І. — С. 5.
І0Крівава книга. — Ч. 11: Українська Галичина під окупацією Польщі із рр. 1919-1920. - Відень, 1921. - С. 39. иТам само.
І2ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 6.
,3Там само.
14Там само, арк. 6.
,5Крівава книга. — Ч. II. — С. 172.
І6Там само.
,7Там само. - С. 177, 193, 209. l8Gazeta Lwowska. — 1920. — 29 marca.
,9Там само.
20ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 8.
150


21Крівава книга. — Ч.ІІ. — С. 15—18.
22Там само. — С. 18—19.
23Храпливий Є. Сорок літ праці краевого господарського товариства «Сільський господар». — Львів, 1939. — С. 28.
24Крівава книга. — Ч. 11. — С. 51.
25Там само. — С. 74—75.
26ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 11.
27Там само.
2ККрівава книга. — Ч.ІІ. — С. 78.
29ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 91.
30Jaworski W. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporządzeń. — Kraków, 1926. — T. 3. - S. 29.
3,Крівава книга. — Ч. II. — С. 86.
32Rocznik statystyki. 1925-1926. - Warszawa, 1927. - S. 106, 109-111. 33Польська колонізація Східної Галичини. — Відень, 1921. — С. 8.
34Там само. — С. 9.
35Там само. — С. 10.
36ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 19—20.
37Павликовський Ю. Земельна справа у Східній Галичині. — Львів, 1922. — С. 16. 38Там само.
39Там само. — С. 18.
40ДАЛО, ф. 1, оп. 10, спр. 1412, арк. 24-25.
41 Dziennik Ustaw RP. — Warszawa, 1921. — Т. 1. — S. 38.
42Statystyka rolna. — Warszawa, 1924. — S. 33.
43ibidem. — S. 40—41.
44ibidem. - S. 13.
45Васюта /. K. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918—1939). — Львів, 1978. — С. 29.
46Павликовський Ю. В обороні рідної землі. — Львів, 1925. — С. 79. 47ЦДІА України у Львові, ф. 171, оп. 2, спр. 3590, арк. 1, 3—4.
4КТам само, арк. 2.
49Там само, оп. 1, спр. 390, арк. 29.
50Документы внешней политики СССР. — М., 1961. — Т. 5. — С. 527. 5,Там само. — С. 528.
Ь1Шелухт С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. - С. 22.
53Герасименко М., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 1939 рр.). — С. 22.
54ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 1513, арк. 42-43.
55Там само, спр. 217, арк. 5.
%Бараба Г., Миронів Б., Бриль Г Дрогобицьке повстання. — Львів, 1929. — С. 9. 57Сливка Ю. Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. — К., 1973. — С. 67, 87—97.
58ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 82.
59Там само, арк. 104.
60Там само, арк. 104—105.
6ІТам само, арк. 105.
62Там само.
63Там само, арк. 106.
64Там само.
65Из истории польського рабочего движения. — М., 1962. — С. 234—235. 66Proces komunistów we Lwowie (sprawa swiętojurska). Sprawozdanie stenograficzne. — Lwów, 1923. — Z. 1. — S. 14.
151


в7Теслюк М. М. У боротьбі за возз’єднання: Сторінки спогадів. — Львів, 1979. - С. 110-112.
Коновалець Є. Причини до історії української революції. — Прага, 1929. - С. 35.
69Столиця: Тижневик. — 2005. — № 33. — 19—25 серп.
70ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 98.
7ІТам само, арк. 102.
72Там само, арк. 98—99.
73Там само, арк. 99—101.
74Там само, арк. 100.
75Там само, арк. 99—101.
76Там само, арк. 92.
77Там само, арк. 94.
78Там само, арк. 95.
79Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — С. 107.
80ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 324, арк?* 4.
8,Там само, арк. 2—3.
82Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф. 2, оп. 1, спр. 39, арк. 3.
83Там само, ф. 68, оп. 2, спр. 14, арк. 12.
84Там само, ф. 1, оп. З, спр. 14, арк. 10.
85Там само, ф. 68, оп. 2, спр. 14, арк. 9.
86ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 136.
87Єременко Т. /. Політичні та дипломатичні відносини радянської України з Польською Республікою (1921 — 1923 рр.) // Укр. іст. журн. — 1998. — № 4. - С. 67-68.
88ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 136.
89Єременко Т. І. Вказ. праця. — С. 67—68.
90ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 70-71.
91Сливка Ю. Ю. Вказ. праця. — С. 175—177.
92Базар: 36. Ін-ту. воєнно-істор. товариства. — Каліш, 1932. — Кн. 2. —
С. 7-32, 67-68.
93Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевича: переконання чи виму¬
шеність? // Укр. істор. журн. — 1997. — № 4. — С. 96.
94Докладніше див.: Там само. — С. 96—102.
95ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 58, арк. 22.
96Там само, спр. 455, арк. 97.
97Там само, спр. 58, арк. 23.
98Там само, арк. 37.
"Там само.
100Там само, арк. 24.
10,Там само, спр. 122, арк. 13.
,02Там само, арк. 20—21.
шЧелак П. П. Революційний селянський рух в Західній Україні в 1921 — 1923 рр. // У боротьбі за радянську владу і соціалізм. — Львів, 1960. - С. 58-60.
104ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 22.
,05Наша правда. — 1921. — 1 жовт.
,06Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з радянською Україною: 36. документів і матеріалів. — Луцьк, 1957. - Ч. 1. - С. 22.
107ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 212.
І08ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 27, арк. 5, 15.
152


109ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 5, арк. 143.
l,0Miesięcznik statystyczny. — Warszawa, 1922. — Т. V. — Z. 6. — S. 24—27. "‘ДАЛО, ф. 1, on. 52, спр. 27, арк. 5, 14, 16.
І12Там само, арк. 26.
1ІЗДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 99, арк. 1.
,,4Там само, спр. 15, арк. 2.
,,5Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з радянською Україною. — Ч. 1. — С. 23.
1,6ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 80, арк. 68.
ІІ7Там само, арк. 74.
ІІ8ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 121, арк. 105.
ІІ9ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 278.
noGrabski W Uwagi о historii wsi Polskiej. — Warszawa, 1929. — S. 72. І2ІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 13.
шПавленко М. /. Перебування угруповань Української галицької армії на території Чехословаччини (1919—1923 рр.) // Укр істор. журн. — 1999. — № 2. - С. 113-114.
І23ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 13.
124Там само.
125Там само, арк. 14.
,26Там само.
127Там само, арк. 14—15.
І28Там само, спр. 12, арк. 15.
І29Там само.
130Віднянський С. Вказ. праця. — С. 182—183.
ІЗ,ДАЛО, ф. 1, о. 52, спр. 122, арк. 15.
І32Там само.
тЛенін В. /. Лист до польських комуністів // Повне зібр. творів. — Т. 44. - С. 172.
,34ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 15—16.
І35Там само, арк. 16.
І36Там само, спр. 50, арк. 4.
І37Там само, спр. 122, арк. 16.
,38Там само, спр. 107, арк. 2.
І39Там само, спр. 58, арк. 24.
14.,Там само, спр. 122, арк. 5.
,4ІТам само, спр. 55, арк. 6.
І42Там само.
,43Там само, спр. 57, арк. 2.
І44Там само, арк. 3.
і45Галушко Є. М. Нариси історії КПЗУ (1919—1928). — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1965. - С. 107, 115.
І4пДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 33.
І47Там само, спр. 58, арк. 37. шСубтельний О. Україна: Історія.— С. 384.
І49ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 18.
15.,Там само, арк. 5.
,5ІТам само.
І52Там само, арк. 3—5, 7, 18, 19.
І53ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 80, арк. 1 — 14; ф. 68, оп. 2, спр. 33, арк. 16—22; спр. 37, арк. 1.
І54ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 50, арк. 18.
,55Там само, арк. 20.
153


,56Там само, спр. 52, арк. 3.
І57Там само, спр. 50, арк. 11.
І58Там само, спр. 455, арк. 109.
,59ДАІФО, ф. 68, оп. 52, спр. 50, арк. 2—3.
,М)ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 109, 111.
,6,Там само, спр. 58, арк. 24.
,62Там само, спр. 455, арк. 108—109.
,63Там само, спр. 55, арк. 2.
,64Там само, спр. 367, арк. 28.
І65Там само.
166Biernacek Т. Spór о taktykę. — Zielona Góra, 1985. — S. 123.
167Gazeta Warszawska. — 1923. — 15 marca.
168ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 297, арк. 48.
,69Документы внешней политики СССР. — Т.VI. — С. 225—226.
|70ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 113.
171 Штейн Б. Е. ’’Русский вопрос" на ^Парижской мирной конференции (1919-1920 гг.). - М., 1949. - С. 200.
172 ДАЛ О, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 151.
тЛозинський М. З новим роком 1924: Теперішній стан будови Української Держави і задачі західно-українських земель. — Женева, 1924. — С. 36.
174ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 113-114. ї75Лозинський М. Вказ. праця. — С. 37.
І76ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 118.
,77Там само, арк. 119.
,78Там само, арк. 153.
І79Там само, арк. 154.
Ш)Лозинський М. М Автобіографія // Укр. істор. журн. — 1997. — №4. — С. 126. ,81Вперед. — 1921. — 11 листоп.
І82ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 292, арк. 32.
,83Там само.
,84Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 112.
185Вісті. — 1923. — 25 березн.
тВасюта /. К Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 рр. — С. 53. І87ДАЛО, ф. І, оп. 1, спр. 139, арк. 11. шТам само, оп. 52, спр. 2907, арк. 8.
,89Там само, арк. 9.
,90Там само.
191 Rocznik statystyki. — 1924. — S. 258—259.
192 ibidem.
тЧелак ГІ. П. Вказ. праця. — С. 70—71.
194Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921-1939 рр. - К., 1959. - С. 69.
І95ДАЛО, ф. 2, оп. І, спр. 147, арк. 128.
І9бТам само, ф. 200, оп. 1, спр. 1603, арк. 7—11.
,97Під прапором Жовтня (1921 — 1928): Документи і матеріали. — Львів, 1964. - С. 132.
198ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2911, арк. 2.
,99Там само.
2(ЮТам само, арк. 3.
20,Там само.
202Там само, арк. 2.
154


РОЗДІЛ з
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ПРАВЛЯЧИХ КІЛ ПОЛЬЩІ У ПЕРШІ РОКИ ПО АНЕКСІЇ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ.
РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ І ЗРОСТАННЯ В НЬОМУ ПРОРАДЯНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ
Інкорпораційна програма правлячої партії ендеків щодо непольсь- кого населення анексованих земель на сході країни. Реалізація цієї програми в економічній і гуманітарній сферах. Дискредитація українців стосовно представництва в органах місцевого самоврядування і державного управління, зайнятості на залізничному транспорті та у зв’язку. Утиски і пригнічення української мови, освіти і культури. Потурання західних держав полонізаторській політиці Польщі. Дипломатичні акції радянської держави проти денаціоналізації західноукраїнського населення, за надання йому права на самовизначення. Подальший розвиток повстансько-партизанського руху і причини його поразки. Розбрід і криза раніше владних українських партій. Соціально-політичні передумови наростання радянофільсь- ких тенденцій. Стратегія і тактика КПЗУ щодо розв’язання соціальних проблем і національного питання. Виокремлення лівих груп у студентському, праворадикальному і русофільському русі. Реорганізація політичних сил українства і визначення нової політичної лінії й тактики українських партій у відповідності до зміненої політичної ситуації. Об’єднання угруповань національно-демократичного спрямування: програмні і тактичні засади й діяльність УНДО. Внутріпартійна боротьба в об’єднанні між незалежниками та автономістами. Розбудова партій соціалістичного напрямку, їх політичні платформи. Об’єднання радикальної партії з соціалістами-революціонерами і утворення УСРП. Конформістське крило національного руху: партії клерикалів, хліборобів, УНС, русофілів та інші дрібні угруповання, які співпрацювали з режимом. Причини розмаїття палітри українського визвольного руху, його соціальних доктрин і політичної орієнтації.
З правовим визнанням творцями Версальської системи східних кордонів Польщі посилюється наступ польської влади на права непольського населення східних кресів і зокрема західних українців. Провідну роль у здійсненні урядової національної політики відігравали націонал-демократи, котрі на цьому етапі обійняли ключові пости в уряді. В основу їхньої національної політики була покладена «інкорпораційна» доктрина, котра набула
155


завершеного вигляду ще напередодні Першої світової війни1, а великомасштабна реалізація її стала пріоритетною після анексії Східної Галичини.
Розбудовуючи мононаціональну польську державу, «інкорпо- раціоністи» з табору націонал-демократії начисто відкинули саму ідею не тільки національно-територіальної, а й'більш обмеженої адміністративної автономії воєводств Східної Галичини. Щоб дискредитувати ідеї і практику української державності, ендеки вигадали міф про історичну «неповноцінність»українців, представляючи їх як пасивний, інертний етнос, не здатний до самостійного державотворчого життя. Водночас вони прагнули представити Річ Посполиту як «санітарний бар’єр» між тоталітарно-варварським Сходом і демократично-культурним Заходом, а свою шовіністичну діяльність стали видавати як «історичну місію» охорони західної цивілізації від більшовицької загрози.
Основне кредо національної політики ендеків — «Польща для поляків» здійснювалося у східних регіонах країни шляхом їх полонізації (передусім колонізації польськими поселенцями), «національної асиміляції» корінного населення у польському середовищі та іншими засобами денаціоналізації. Щодо західних українців як найчисельнішого етносу східних кресів, то реалізація ендецької програми «національної асиміляції» (ополячення) супроводжувалась дискримінацією їх в усіх сферах суспільно- політичної, духовної і господарської діяльності різними засобами етноциду, жорстокими репресіями та переслідуваннями.
Партнерами польських національних демократів у здійсненні інкорпораційної політики стали християнські демократи, які об’єдналися з ендеками у блоці «Християнського союзу національної єдності» (іронічно названого «Хієно») і на платформі великодержавного шовінізму порозумілися з Польським стронніцтвом людовим «П’яст». 15 травня 1923 р. «Хієно» і «П’яст» уклали «Пакт Ланцко- ронського» про співробітництво на основі забезпечення полякам більшості у сеймі і повного складу їх в уряді; запровадження в усіх державних установах польської мови як єдинодержавної; надання привілеїв полякам в усіх профспілкових, середніх і вищих навчальних закладах і встановлення у них процентних норм для національних меншин; гарантії польського впливу в самоврядувальних установах східного регіону; зміцнення на анексованих землях польської земельної посілості шляхом проведення аграрної реформи в інтересах польських підприємців-поміщиків та осадників2.
На умовах цієї угоди 28 травня 1923 р. був утворений новий коаліційний уряд на чолі з лідером «П’ясту» В. Вітосом, який відразу ж по анексії Східної Галичини розгорнув широкий наступ на національні права західних українців і білорусів, прискоривши нову хвилю національно-визвольної боротьби на східних кресах. Проти політичної дискримінації і національного поневолення
156


українців і білорусів виступили у самій Польщі не тільки ліві сили, а й занепокоєні розвитком революційних подій на кресах опозиційні угруповання соціалістичної орієнтації, зокрема Польська партія соціалістична. XIX конгрес ППС (січень 1924 р.) зажадав від уряду припинити національне і релігійне переслідування корінного населення на сході країни і надати йому повну і справедливу рівність у правах. Конгрес польських соціалістів вимагав також надати «територіальну автономію меншинам, які компактно проживають на сході Речі Посполитої із збереженням прав польському населенню»3.
Однак польська державна адміністрація безцеремонно відкинула декларовані конституцією 1921 р. гарантії стосовно надання громадянам анексованих земель рівних з поляками прав. Реальні дії польських можновладців у всіх сферах суспільного життя у східному регіоні різко контрастували з тим зобов’язанням, які брала на себе Польська держава відповідно до умов договору від 28 червня
1919 	р. про охорону прав національних меншин Польщі, Ризького мирного договору і, нарешті, рішення Ради послів Англії, Франції, Італії та Японії від 14 березня 1923 р. Всупереч своїм зобов’язанням, польські правлячі кола після окупації західних українських і білоруських земель незмінно здійснювали великомасштабні заходи осадницької колонізації та полонізації цих територій.
Для досягнення найвідчутніших наслідків реалізації східної (в основі своїй ендецької) політики пріоритетною залишалася земельна реформа, яка мала зберегти й зміцнити поміщицьке землеволодіння як економічну основу польського панування на східних кресах, забезпечити капіталістичний розвиток сільського господарства юнкерським (буржуазно-консервативним) шляхом. Завзятими поборниками цієї політики виступали самі польські поміщики — великі земельні латифундисти й титулована шляхта, генетично зв’язані з феодалізмом. Князь Сапєга й чимало інших великих польських землевласників регіону в посланні сейму звертали увагу на те, що земельна реформа «на окраїнах, в Червенській землі, є справою життя або смерті всього польського», що парцельована земля тут повинна перейти «виключно лише до польського селянина, щоб обидва вони — польський поміщик і польський селянин — стояли спільно на сторожі кресів і не допустили занепаду тут польськості»4.
З іншого боку, загострювалася боротьба селян за перемогу революційно-демократичного (фермерського) типу аграрної еволюції. Цю боротьбу підтримували ліві сили парламенту (комуністична польська фракція, сеймовий клуб Незалежної партії хлопської і Білоруської селянсько-робітничої громади), які, відповідно, в лютому та червні 1925 р. внесли на розгляд сейму свої проекти земельної реформи, що передбачала негайне відчуження без викупу поміщицької землі і безкоштовний розподіл її між селянами.
157


Обидва проекти викликали рішучий опір з боку правих партій, підтриманих депутатами польських соціал-реформістських партій. Саме голосами послів цих угруповань 20 серпня 1925 р. польський сейм схвалив урядовий закон про парцеляцію та осадництво, який вступив у дію 28 грудня того ж року. Він конкретизував положення попередніх законодавчих актів сейму в земельному питанні з більшою вигодою для поміщиків, надавав привілеї майоратам і господарствам капіталістичного типу, звільняючи їх від обов’язкової парпеля- ції — поділу на ділянки та їх продажу за ринковими цінами.
Другим ключовим завданням нового земельного закону була всебічна підтримка колонізації українських і білоруських земель польськими осадниками. З цією метою проведення парцеляції, звісно, гірших поміщицьких земель доручалося міністру земельних реформ та підпорядкованим йому органам» на місцях — земельним управлінням, які разом з поміщиками вирішували, Для чого, кому і за яку ціну мала продаватися земля. Вплив громадськості на хід реалізації земельної реформи виключався. Тому кращі і більші за площею землі потрапляли у володіння польських колоністів. До кінця 1926 р. в 37 повітах Східної Галичини було створено 10 37 господарств польських колоністів, що переселилися сюди з власне польських територій. Кожен з них придбав з парцеляційного фонду державних або приватновласницьких маєтків в середньому по 13,6 морга землі5.
На відміну від воєнних осадників, що забезпечувалися землею, інвентарем і житлом за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами у відповідності до законів про земельну реформу. До середини 20-х рр., коли ціни на землю були значно нижчими, ніж у наступні роки, польська аграрна колонізація на землях Західної України проводилася найактивніше. Не тільки державна, а й приватна парцеляція в цей час була підпорядкована головним чином колонізації, а питома вага польського населення, здебільшого іногороднього, серед покупців землі становила 75—80%6.
Такий результат польської колонізації, як свідчить документ із Львівського окружного земельного управління, став можливим «завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва, яке парцелювало або віддавало в парцеляцію (акціонерним товариствам. — І. В.) свої маєтки з ригористичним врахуванням правила, що польська земля повинна перейти в польські руки»7.
Аграрна політика уряду була найважливішою складовою частиною його колонізаторської програми, розрахованої на те, щоб денаціоналізувати Західну Україну, а її відсталу економічну спадщину, одержану від Габсбурзької та Романівської монархій, зберегти й примножити. Тому східним кресам відводилась роль аграрно-сировинного придатка польських воєводств.
Західна Україна була об’єктом економічного визиску не тільки Польщі, а й монополій ряду великих держав Заходу. Наприкінці
158


20-х рр. вони контролювали в Галичині 93% нафтодобувної промисловості8, близько 80% видобутку газу9 і всю внутрішню торгівлю нафтою та її продуктами10. Внаслідок використання типово колоніальних методів експлуатації нафтових родовищ і слабого технологічного прогресу, який не компенсував погіршення природних умов їх розробки, видобуток нафти в 1928 р. становив 743 тис. т, або тільки 68% видобутку 1913 р.11.
Іноземні монополісти володіли на Прикарпатті великими лісовими масивами і контролювали 80% древообробної промисловості, інвестуючи в цю галузь «великі суми капіталу лише для експлуатації лісу на експорт»12.
Закордонні компанії і капіталісти панівної нації, за незначними винятками, не прагнули до великих інвестицій у видобуток сировини та її первинну переробку, незважаючи на пряму зацікавленість у розвитку видобувної промисловості. Вони одержували тут високі прибутки і при мінімальних фінансових затратах за рахунок визиску напівдармової робочої сили, пограбування масових споживачів монополізованих промислових товарів та скуповування за безцінь у селян сільськогосподарських продуктів і їх вивозу. В угоду національним фірмам уряд протегував промисловий розвиток корінних польських земель і різними економічними заходами гальмував розвиток обробної промисловості кресів, яка працювала фактично тільки на задоволення потреб місцевого населення.
За таких умов деякі галузі промисловості Східної Галичини, що розвивалися в другій половині XIX — на початку XX ст., не витримували конкуренції і зупиняли виробничу діяльність як нерентабельні. Так трапилося, зокрема, з вугільною промисловістю краю після того, як вугільні компанії Верхньої Сілезії та Домбровського басейну, спираючись на підтримку урядових кіл, 1 липня 1925 р. уклали конвенцію про розподіл ринків збуту, що підірвало існування трьох вугільних копалень Прикарпаття. У 1925 р. їх видобуток дорівнював лише 11% довоєнного обсягу, а невдовзі експлуатація цих шахт була зовсім припинена13. Те ж сталося і з промисловим видобутком фосфоритів у селі Незвісько Городенківське повіту після того, як 1930 р. родовище перейшло у власність Державного банку народного господарства і з того часу розробка його припинилася14.
На стан промисловості уряд і фінансові кола, що стояли за його спиною, впливали також через політику кредитів та замовлень, надаючи вирішальну перевагу власне польським землям. Як констатував промисловий відділ Львівського воєводського управління в одному із звітів (1924 р.), при урядових замовленнях лише окремі металообробні підприємства воєводства мінімально були враховані у зв’язку з централізацією поставок15.
Подібна тенденція виступає і в кредитуванні як фабрично- заводської, так і кустарної промисловості. До середини 1928 р.
159


банк народного господарства видав кредитів пересічно для одного ремісничого підприємства західних воєводств Польщі на 116% більше, ніж такому ж підприємству Західної України16, хоч кустарні промисли тут давали левову частку промислового виробництва.
За технічним оснащенням західноукраїнська промисловість була найвідсталішою в країні. Наприкінці 1925 р. офіційна статистика нараховувала в чотирьох воєводствах Західної України 3509 цензових підприємств обробної промисловості І—VII категорій, на кожному з яких працювали п’ять і більше робітників; з них тільки 1214 (34,5%) мали двигуни електричні, парові або внутрішнього згорання, а на решті підприємств виробничий процес здійснювався вручну17.
А це означає, що дві третини підприємств обробної промисловості краю не вийшли з мануфактурної стадії розвитку.
Колоніальний статус Західнрї України обумовив відсталу структуру її населення за родом занять і суспільним становищем, що особливо яскраво виступало у порівнянні із суто польськими територіями. У 1931 р. на частку населення, зайнятому виробничою діяльністю в промисловості та торгівлі, у Західній Україні припадало лише 10,1% всього населення краю, а в центральних воєводствах Польщі — 24,1%, в західних — 31 %18.
Отже, рівень промислового розвитку українських земель був у 2,5—3 рази нижчий, ніж у центральних і західних воєводствах Польщі. В економічному відношенні Західна Україна залишалась колонією в самому центрі Європи, у ній 74,5% населення було зайнято у відсталому аграрному секторі та лісовому господарстві.
Економічна політика польських панівних кіл щодо східних кресів дуже позначилася на тенденціях динаміки національного складу населення. На території історичної Галичини і Західної Волині, за даними перепису 1931 р., проживало 7628,6 тис. чоловік, з них: українців — 4750,6 тис. (62,17%), поляків — 1967,6 тис. (25,75%), євреїв - 775,1 тис. (10,14%)19.
Якщо порівняти національну структуру населення за переписами 1921 і 1931 рр., то в око кидаються насамперед масштаби полонізації краю шляхом вселення до нього колоністів з етнічних польських земель. Упродовж десятиліття населення «підпольської» України в абсолютному обчисленні збільшилося на 1,2 млн. чоловік, або 19,7%, у тому числі приріст римо-католицького населення становив 27% в Галичині і 83% — в Західній Волині, тоді як греко-католицьке (на Волині — православне) населення збільшилося відповідно — на 9,8 і 24,2%.
Дійовим знаряддям денаціоналізації українського населення стала католицька церква. Тільки у Східній Галичині до кінця 1927 р. було побудовано кілька сот нових католицьких костелів та каплиць20.
Щоб прискорити процес окатоличення (ополячення) корінного населення, власті закривали православні культові споруди на Холмщині та Волині перетворювали їх у костели21.
160


Як наслідок колонізаційної політики, питома вага населення католицького віросповідання серед жителів Волинського воєводства, за офіційними даними польської статистики, збільшилась з 9,6 у 1897 р. до 11,5% у 1921 р. і до 15,7% у 1931 р.22.
Ще швидше зростала їх частка у тих повітах Східної Галичини, де найактивніше проводилася польська аграрна колонізація. За даними відділу землеробства та аграрних реформ Львівського воєводського управління, кількість повітів з переважною більшістю в них польського населення в 1931 р. зросла порівняно з 1880 р. майже вдвічі. За віросповіданням, частка римо-католиків у 1931 р. становила у Станіславському воєводстві 16,6%, у Львівському і Тернопільському — 43% від загальної кількості населення23.
Найшвидше зростало число римо-католиків у містах. Упродовж
1921 	— 1931 рр. кількість населення греко-католицького і православного віросповідань у містах Західної України зменшилася з 26 до 19%, а частка римо-католиків, навпаки, збільшилася відповідно з 32 до 42%.
Польська колонізація на українських землях супроводжувалася відвертою й цинічною дискримінацією українського населення в усіх сферах національно-політичних та культурно-освітніх відносин. Відмовившись надати краю автономне управління, уряд продовжував методичну ліквідацію органів місцевого самоврядування, розпочату пілсудчиками після окупації західноукраїнських земель. Виборні самоврядувальні органи, які діяли до розпаду Австро- Угорщини, змінювалися урядовими комісарами, що мали широкі повноваження. Так, на 1 липня 1923 р. у Львівському воєводстві налічувалося 2260 сільських громад, з них у 1450 громадах працювали виборні начальники (солтиси або війти), а 810 громадських рад було розпущено і керували цими громадами призначені адміністративною владою комісари24.
До середини 1926 р. у Східній Галичині було розпущено 80% громадських та більшість повітових і міських рад25.
А там, де органи місцевого самоуправління залишилися чинними, українці були представлені в них у вкрай обмеженій кількості. Наприклад, серед 150 членів міської ради Львова були лише два українці, а тому й не дивно, що в міському бюджеті на 1925 р. не виділено жодного гроша на потреби розвитку українського населення міста26.
Наступний тур виборів до самоврядувальних рад відбувся уже за санаційного режиму в 1927—1928 рр. До 10 міських і 5 повітових рад Львівського воєводства тоді пройшов 661 радник, але 12% з них були призначені адміністративними властями, а місць для українців серед них виявилося лише 14% від загальної кількості, причому серед обраних були лише представники лояльних партій27.
Дискредитація українського населення була настільки відвертою, що в міжвоєнній Польщі для його представників не зна-
I J Васюта І.
161


йшлося жодного місця у вищих ланках державної адміністрації, дипломатичної служби та в офіцерському корпусі Війська польського. Урядові не бракувало мотивів, щоб продовжувати масове звільнення службовців і робітників української національності, зайнятих у державних установах, на залізничному транспорті та зв’язку. Так, у Львівському воєводстві в 1923 р. налічувалося всього 869 урядовців, і з них українців — лише 6,9%28.
На середину 1924 р. на території Львівського округу залізниці залишилося 4239 штатних і позаштатних службовців та робітників української національності, або 22% від усіх працюючих на залізниці в окрузі29, а в складі службового персоналу пошти й телеграфу налічувалося лише 215 українців, які становили 9,5% від загальної кількості зайнятих працівників30.
За цими цифрами проглядалася ще більше неприваблива картина, оскільки мізерне число працюючих української національності включало в себе здебільшого стрілочників на залізниці або технічних працівників на допоміжних роботах.
Цькуванню, приниженню піддавалися представники демократичної інтелігенції, які проводили серед українського населення культурно-освітню роботу, виховували в ньому національну самосвідомість, культивували в його середовищі визвольні ідеї. Антиукраїнською політикою польської адміністрації пояснюється, зокрема, непропорційно до кількості населення обмежена квота українських періодичних видань. За відомостями офіційної статистики, в 1925 р. з 1606 газет та журналів, що виходили в Польщі, лише 63 видавалися українською мовою31. Цим переслідувалася одна мета — придушити національну свідомість українського населення і відвернути його від визвольних прагнень.
Щоб швидше денаціоналізувати західних українців, як і інші національні меншини, уряд ендеків штучно ділив територію українських земель на відособлені етнічні групи гуцулів, бойків, подолян та інші, вважаючи їх «спільнотою русинів», а на українців Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя дивився як на етнографічний матеріал, який нібито не мав власного національного обличчя. Згідно з цією етнічною градацією, проводилася відповідна національна політика, наріжним камнем якої було створення так званого «сокальського кордону», що мав ізолювати українські північно-західні землі від Східної Галичини. «Якщо на Волині й Поліссі, — говорив міністр віросповідань та освіти С. Грабський на з’їзді воєвод східних земель (жовтень 1925 р.), — йдеться про те, щоб загальмувати розвиток українського руху, то в Східній Малопольщі — зменшення тих здобутків, яких русини домоглися за австрійських часів»32.
Отже, йшлося не тільки про те, щоб штучно стримати культурний розвиток обох регіонів, а й заборонити адміністративно поширення через «сокальський кордон» із Східної Галичини на Волинь впливу визвольних традицій українського національно-
162


культурного руху, що втілювався, головним чином, у діяльності кооперативних і культурно-освітніх установ та організацій.
Серед документів, що характеризують великодержавну політику уряду, особливе місце посідали схвалені сеймом 31 липня 1924 р. закон про державну мову і мову службового використання урядовими, адміністративними і самоврядувальними властями та закон про шкільну реформу. Обидва законодавчі акти переслідували одну мету — дати властям на місцях правову основу для полонізації національних меншин.
Законом про мову польська мова оголошувалася на території всієї Речі Посполитої державною, обов’язковою для службового використання державно-адміністративними органами та органами самоуправління, установами зв’язку і на залізничному транспорті. Згодом вона стала єдиною офіційною мовою і в судочинстві та господарській сфері. Застереження закону від 31 липня 1924 р., що надавали право населенню нацменшин використовувати рідну мову в письмових і усних зносинах з державно-адміністративними органами першої та другої інстанцій, а також вести документацію в установах місцевого самоврядування двома мовами, були більше декларативними, ніж реальними.
На основі «кресового» шкільного закону здійснювалася подальша полонізація українських, білоруських і литовських шкіл. У цьому законі зазначалося, що в державних народних школах буде гарантоване навчання на рідній мові викладання на вимогу батьків не менше ніж 40 дітей шкільного віку, які проживають на території одного мікрорайону. Якщо в народній школі не було такої кількості дітей, батьки яких вимагали викладання рідною мовою, то ця школа автоматично перетворювалася на польську. Закон передбачав також створення у селах із мішаним населенням так званих двомовних (утраквістичних) шкіл з викладанням основних предметів польською мовою. Вимагався незначний процент дітей польської національності, щоб школи в таких місцевостях ставали утраквістичними, тобто фактично польськими. Навчання дітей українців ріднЬю мовою було зведено до мінімуму.
Сама процедура одержання дозволу на відкриття школи з рідною мовою викладання була навмисне так ускладнена, що практично майже виключала можливість збереження народних і загальноосвітніх середніх державних шкіл з українською мовою навчання. Так, у серпні 1924 р. декларації з вимогою викладання в школах рідною мовою подали 1814 українських громад, але жодна з них не була задоволена властями33.
У 1925 р. такі ж декларації підписали понад 100 тис. батьків українських дітей34. Проте польська адміністрація, методично руйнуючи українську народну освіту, різними махінаціями та формальностями перешкоджала задоволенню численних подань української людності дозволити навчання її дітей у школах рідною мовою.
163


В результаті так званого «шкільного плебісциту» більшість українських шкіл була перетворена на польські та двомовні. Про наслідки проведення його у Станіславському воєводстві свідчать, зокрема, свідчать такі дані: до плебісциту тут налічувалося 346 польських і 793 українських державних народних шкіл, а після плебісциту, проведеного в 1925 р., залишилося лише 337 українських шкіл, ЗО шкіл було цілком ліквідовано, а всі інші переведено на польську мову навчання або стали двомовними35.
Ще радикальніше шкільні власті провели в життя закон про шкільну реформу у Волинському воєводстві. На згаданому з’їзді воєвод східних земель у Варшаві С. Грабський цинічно заявив, що «на території Волині нема жодної чистої української школи, всі вони стали тільки утраквістичні або польські». За свідченням того ж міністра, з політичних мотивів була проведена «утракві- зація» українських гімназій у Перемишлі, Львові і Кракові, котрі були «головними фортецями» «українського сепаратизму національно-державницького характеру».
Отже, офіційно санкціонований законами про мову наступ польської адміністрації дуже швидко дав відчутні результати в галузі народної освіти. Підводячи підсумки цієї діяльності польських чиновників, один з лідерів партії національної демократії М. Прушинський у звіті сейму 1926 р. відмічав: «Якщо русини порівняють цей стан з минулою Австрією, то помітять велику різницю не в свою користь. Однак треба вибити собі з голови, що Польща повинна наслідувати Австрію і чекати її долі... Якщо конституція і трактати не примушують нас хоч би до однієї непольської державної школи, то треба було б зразу розгромити всі (звісно, непольські. — І. В.) школи, як це на післяверсальській території зробили Італія і Румунія»37.
Одверта й цинічна українофобія ендеків дуже виразно виявилася і в ставленні їх до вищої освіти українців. Уже невдовзі після анексії 21 липня 1923 р. львівський воєвода заборонив діяльність таємних українських вузів Львова — університету і політехніки, а місяцем раніше польський сейм ухвалив сумнозвісну формулу про «нумерус кпаузус», згідно з якою офіційно обмежувався прийом до вищих навчальних закладів Польщі молоді національних меншин38.
Великодержавна молодіжна політика ендецького уряду, здійснювана в новій політичній ситуації в загальному руслі наступу проти національних прав корінного населення Західної України, як і всіх східних окраїн, поступово змінила тактику української молоді щодо вищої школи. 11 — 14 червня 1924 р. у Львові відбувся крайовий з’їзд студентської організації «Профорус», який схвалив рішення про продовження діяльності таємних українських вищих навчальних закладів Львова і закликав українську громадськість краю й еміграції морально та матеріально підтримали ці вузи, «виходячи з того, що вони є єдиним чинником визвольної національної і соціальної боротьби»39.
164


Лише наступного року черговий з’їзд «Профорусу», що відбувся 13—24 травня, значною більшістю голосів прийняв рішення про припинення бойкоту державних вузів Польщі і дозволив своїм членам навчатися в них. Було вирішено також провести реорганізацію таємних українських вищих шкіл Львова. Філософське і правниче відділення таємного університету були ліквідовані. І тільки на медичному відділенні продовжувалося навчання 20 слухачів, які не були прийняті до Львівського державного університету. Після того як таємний український університет у Львові 1925 р. фактично припинив своє існування, «почався масовий наплив українських студентів у державні вузи»40, але державна квота вкрай обмежувала можливість їх навчання у вищих навчальних закладах країни.
У захисті прав української національної школи певну роль відігравало Українське педагогічне товариство (з 1926 р. — «Рідна школа»), засноване 1881 р. для сприяння розвиткові українського шкільництва. Після війни воно відновило свою роботу в 68 філіях, в яких на середину 1925 р. об’єднувалося 17,5 тис. членів. УПТ не обмежувалося лише підготовкою та виданням підручників, забезпеченням методичної допомоги учителям, морального виховання дошкільної і шкільної молоді, а й заснувало українські приватні школи та опікувало їхню роботу. В 1924/25 навчальному році УПТ утримувало 31 початкову школу, де працювало 156 учителів і навчалося 4160 учнів, 18 приватних гімназій та гімназіальних курсів (61 викладач і 1646 учнів) і, нарешті, три учительські семінарії в Коломиї, Самборі і Стрию, в яких навчання 789 слухачів забезпечували 132 педагоги41.
Однак, незважаючи на старання головної управи УПТ (голова Є. Терлецький і секретар В. Навроцький) та керівників його філій у повітах, діяльність їх сковувалася полонізаторською політикою польських чиновників, які вбачали в особі педагогічного товариства твердиню національно-визвольних устремлінь української інтелігенції, ворожих польській державі.
Щоб протидіяти наступові польських асиміляторів на права української національної школи, УПТ через свої підрозділи створило у Львові міжпартійний шкільний комітет, а на місцях — повітові, сільські (міські) і шкільні комітети батьків, які збирали підписи українців під вимогою збереження рідної мови навчання у школі, організовували масові протести проти полонізації українського шкільництва42.
Матеріали шкільних комітетів стали підставою скарги української сторони в Лігу Націй. В грудні 1925 р. у зверненні до українського населення УПТ закликало різними легітимними способами протестувати проти проведення шкільної реформи, зловживань і варварства польських учителів, які часто вдавалися до фізичної розправи над дітьми, що «зле виражалися по-польськи»43.
Брошура УПТ «З хати до хати! З рук у руки!» закликала українських дітей та їхніх батьків бойкотувати вивчення в українських
165


школах польської мови, історії і географії Польщі, виконання польських пісень, відзначення польських свят, вимагаючи від влади усунення з роботи 10 тисяч польських вчителів і заміни їх українськими педагогами44.
Подібне спостерігалося і в діяльності культурно-освітнього товариства «Просвіта», заснованого в Галичині ще 1868 року. До війни воно мало 76 відділень, 2994 читальні. Зусиллями численних активістів у повоєнні роки товариство поволі відновлювало свою організаційну структуру з головною управою, очолюваною М. Галущинським. До середини 1925 р. «Просвіта» мала у Східній Галичині 80 відділень і 1913 читалень, що об’єднували 121,7 тис. членів45.
22 	жовтня 1924 р. львівське воєводське управління зареєструвало новий статут «Просвіти», який окреслював виключно гуманітарні, просвітницькі завдання товариства, розраховані на «піднесення культури українського народу в усіх його верствах і сферах життя»46.
І все ж, незважаючи на ці, здавалось би, безневинні функції, «Просвіта», як і деякі інші легальні українські громадські товариства — не тільки ліворадикальні, а й національно-демократичної орієнтації, — не переставали бути під підозрінням влади, а нерідко й ставали об’єктами переслідування.
Урядова політика щодо «Просвіти» була спрямована на те, щоби «сокальським кордоном» та іншими превентивними заходами обмежити територіальні рамки її діяльності, ізолювати стосунки її з аналогічним товариством Волині та «Рідною хатою» Люблінщини. Адміністративні чиновники штучно гальмували відкриття нових просвітянських читалень, посилаючись на те, що «вони можуть стати вогнищами політичної організації»47.
За станом на ЗО червня 1925 р. власті заборонили відкриття більш як 50 народних домів «Просвіти», а 626 подань про відкриття читалень навмисно не розглядалися органами місцевої адміністрації48. Тому в діяльності цього товариства пріоритетним завданням залишалася організаційна розбудова його структури з метою піднесення загального культурного рівня українського населення і виховання національної самосвідомості в його якнайширших верствах.
Не останню роль в усвідомленні завдань національного руху відіграли професійні товариства української інтелігенції. 1 серед них особливе місце посідало Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка, яке було засноване 1873 р. за матеріальної й моральної підтримки інтелігенції з Наддніпрянської України. Авторитет і значимість НТШ надзвичайно зросли завдяки науковій діяльності в ньому 1. Франка і особливо М. Грушевського та його школи. Головою НТШ в повоєнні роки працював К. Студинський, а секретарем — В. Гнатюк.
Помітний слід в українському національному русі залишили також засновані в різний час у Львові українські товариства:
166


лікарське (1912), технічне (1913), науково-духовне (1922), туристично- краєзнавче «Плай» (1924), наукова читальня імені П. Могили, правове та інші. Дотримуючись відповідної політичної орієнтації, здебільшого національно-демократичної, кожне з них, окрім чисто фахових завдань, проводило певну роботу з виховання національної самосвідомості українського населення.
Якщо глянути на наслідки діяльності польських властей у Західній Україні через призму міжнародних стосунків того часу, то не можна оминути ролі в цьому творців версальської системи. Верховна рада «союзних і асоційованих до них держав», санкціонуючи окупацію східногалицьких земель Польщею, зобов’язувалася забезпечити їх населенню право на самовизначення. Однак західні держави не тільки нічого не зробили, щоб виконати це зобов’язання, а й всіляко потурали інкорпораційним акціям польського уряду стосовно Західної України, аж поки не «узаконили» її анексію. Підступну політику «західних суверенів» щодо Східної Галичини УНТП трактувала як міжнародний злочин, який започаткувало рішення Антанти 25 червня 1919 року. «Виправлення цього злочину,— зазначалося в одному з її документів (1925 р.),— український народ ждав майже чотири роки, стоячи твердо на ґрунті своєї державності, відпираючи не тільки пасивним опором, але й активною самообороною всі зусилля Польщі змінити окупацію в анексію і пригадуючи через своє законне правительство головним державам Антанти її обов’язок усунути польську окупацію з Галичини і дати краю змогу виконати право самовизначення. Та замість виправлення злочину прийшла міжнародно-правова санкція злочину»49.
Приймаючи рішення 14 березня 1923 р. про анексію Східної Галичини, Рада послів покликалась на визнання Польщею того, що «етнографічні відносини вимагають щодо східної частини Галичини автономічного устрою», який мав урахувати національні, мовні і релігійні особливості українського населення краю як нібито «національної меншини» в ньому. І хоч українці вважалися національною меншиною в Польщі, на своїй етнічній території вони все ж становили більшість населення. На це змушені були зважити польські урядові кола, які грубою політикою асиміляції прагнули ополячити корінне населення і не думали надавати йому територіальну автономію. «Коли ж Рада амбасадорів, — підкреслювалося у згаданому документі, — має на увазі закон (від 26 березня 1922 р. — /. В.) про воєводську самоуправу для Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств, то він не тільки не дає Східній Галичині ніякої автономії, але ще й розбиває її територіальну цілість»50.
Міфом про «воєводську автономію» переслідувалась одна мета — «прикрити ту страшну наготу злочину, яким є рішення Ради амбасадорів»51.
У свою чергу, польський уряд, використовуючи потурання західних союзників, чинив необмежене самоуправство на східних
167


кресах, щоб здійснити інкорпорацію їхньої території у складі Речі Посполитої. А коли в травні 1924 р. Українська Національна Рада звернулася із скаргою до Ліги Націй, то керівники її не вважали за потрібне втручатися у внутрішні справи Польщі, яка, як виявилося, і не думала надавати українським землям не тільки національно-територіальну, а й ще більш обмежену воєводську автономію, обіцяну урядом напередодні виборів до польського парламенту. Байдуже ставлення Ліги Націй до галицько-української проблеми, окресленої у скарзі, було сприйнято польськими великодержавниками як чергове потурання їх діям у Західній Україні.
Тоді як західні держави санкціонували спочатку окупацію, а потім і анексію Східної Галичини, більшовицьке керівництво СРСР, не відмовившись від нав’язливого плану експорту соціальної революції до сусідньої Польщі, намагалося всіляко активізувати у Західній Україні національно-визвольний рух, вважаючи його потужним резервом революції. Задля цього проводилася гнучка зовнішня політика і методична пропагація, яка мала переконати західних українців, що їхній національний порятунок можна очікувати тільки зі Сходу, а «історична місія Львова» щодо «творення національної культури на капіталістично- європейський зразок» немовби вичерпала себе. Тому усі моральні й фізичні зусилля корінного населення краю, як відзначав сучасник, мали зосереджуватися на тому, щоб «прискорити момент об’єднання з головною більшовицькою матір’ю»52.
Радянська політика стосовно Західної України після анексії її Польщею виявилася в ряді дипломатичних акцій, в яких висувалися вимоги до Польської Республіки припинити денаціоналізацію західних українців, забезпечити самовизначення Східної Галичини на основі вільного волевиявлення її населення. Так, зокрема, своєю нотою від 19 травня 1924 р. уряд СРСР засудив як протиправні дії уряду ендеків, який після анексії розгорнув великомасштабний наступ на національні права українського населення (як і на права інших національних меншин у Польщі)53.
Після того, як в Англії вперше 1924 р. до влади прийшли лейбористи, радянська сторона спробувала знайти їх підтримку в реалізації державно-правових проблем Східної Галичини, враховуючи при цьому нездійснені раніше ідеї їх попередників — британських консерваторів. За наполегливою вимогою Наркомату іноземних справ СРСР питання про Східну Галичину розглядалося на англо-радянській конференції у Лондоні. Виступаючи на її засіданні, 6 серпня 1924 р. X. Раковський від імені радянської сторони заявив: «Незважаючи на те, що 70% населення Східної Галичини становлять українці, і тільки 14% — поляки, конференція амбасадорів у Парижі приєднала 14 березня 1923 р. Східну Галичину до Польщі. Це є не лише насильство над волею населення Східної Галичини, але й злам обіцянок союзників про визнання для населення Східної Галичини права на самовизначення»54.
168


На заключному засіданні англо-радянської конференції
12 серпня 1924 р. радянська делегація оприлюднила «Декларацію про Східну Галичину», яку польський уряд розцінив як акт втручання у внутрішні справи Польщі і відреагував спеціальною нотою протесту. У ноті-відповіді радянської сторони було заявлено: «Союзний уряд вважає, що зазначена в Ризькому договорі відмова від його прав на території, що лежить на захід від встановлених цим договором кордонів, не означає, що союзний уряд визнає за Польською республікою право на анексію Східної Галичини, населення якої в гострій формі висловило свій протест проти приєднання її до Польщі»55.
Зміна міжнародно-правового статусу Західної України, викликана пропольською політикою держав Антанти, з одного боку, настійне домагання радянських урядів України і Радянського Союзу забезпечити самовизначення Східній Галичині шляхом плебісциту її населення, з іншого, навальний наступ польських можновладців, підтриманих польськими шовіністичними організаціями і партіями, на національні права корінного населення східних кресів, — усе це спричинилося до подальшого розвитку масового повстанського руху, котрий спирався, як і раніше, на соціальне тло українського села та стрілецьку еміграцію.
Розраховуючи на ультралівих у КПП і КПЗУ, більшовики й надалі прагнули перетворити повстансько-партизанський рух у соціалістичну революцію в Польщі. У свою чергу, національно- патріотичні сили, що брали участь в партизанській війні, намагалися використати її для відродження західноукраїнської державності. На цій основі склався тимчасовий альянс Харкова та Москви
з 	радикальними колами політичних угруповань краю, які «з рації свого суспільного становища або свого культурного світогляду не мо>і9ть бути прихильні комунізмові і більшовизмові»56.
Йшлося про «незалежників» з УНТП, УВО та про інші групи, причетні до організації диверсійно-повстанських акцій в краї.
Політику «невизнання» і свободи самовизначення продовжував проводити Є. Петрушевич, який вимушений був зважати на зміни політично-правового статусу краю і переорієнтувався на Схід. За повідомленням польського аташе з Праги від 22 грудня 1923 р., він «дійшов повного порозуміння» з радянською стороною щодо спільних акцій проти анексії Східної Галичини. Керівник галицько- українського центру за кордоном зобов’язувався діяти погоджено
13 Закордотом ЦК КП України, який, всупереч умовам Ризького мирного договору, концентрував військові формування «червоних» галичан вздовж радянського кордону із Західною Україною.
До організації повстанських акцій були залучені також інші провідники національного руху. Зокрема, Є. Коновалець, як свідчить згаданий документ, мав організувати виступи військових нелегалів (членів УВО і спортивно-пожежних товариств у Галичи¬
169


ні). Водночас С. Вітик — колишній віце-президент ЗУНР — розгорнув комуністичну агітацію у Вінниці, що повинна була сприяти дестабілізації обстановки у Західній Україні57. Отже, як і в 1922 p., воєнізовані повстанці виступали одночасно в середині краю і через вторгнення з-за кордону.
Не останню роль у продовженні партизанської війни в краї знову ж таки відіграли колишні стрільці УГА з формувань, розташованих у Чехословаччині. Проте чехословацький уряд, щоб не устрявати в це починання і не ускладнювати стосунки з Польщею, зважаючи на рішення Ради послів Антанти про суверенітет Польщі над Східною Галичиною, у січні 1924 р. розпорядився до кінця року ліквідувати табори, де перебували галицько-українські вояки, і депортувати їх за межі Чехословаччини. Більшість з них виявила бажання виїхати до Української СРР, уряд якої на звернення Комітету інтернованих в ЧСР галичан дав дозвіл на переїзд в Україну галицького легіону58.
Колишні жандарми і офіцери австрійської армії, а частково й рядові, побоюючись переслідувань, перемістилися до Литви. А велика частка стрільців, не чекаючи довготривалого оформлення перепусток, втікла прямо через кордон до Галичини59, де легалізувалася або приєдналася до підпільних диверсійно-саботажницьких груп повстанців на місцях. Для організації дій повстанців і саботажу у травні 1924 р. до Східної Галичини конспіративно прибули із Закарпаття старшини Коник, Мандзей і Стальний, які після тритижневого перебування у Львові, Станіславі, Дрогобичі та Перемишлянах через кордон у Лавочному знову повернулися до Ужгорода60.
Повернення частини стрільців до Наддніпрянської України передбачалося також використати в партизанській війні на західноукраїнських землях. 26 січня 1924 р. станіславський воєвода інформував свого колегу у Львові, що колишній командувач УГА полковник Стефанів формує у Чехословаччині батальйон солдатів, який «в листопаді має прибути через південно-східну смугу Малопольщі до Радянської України (про що вже домовлено з радами) і відправитися до полку майора Грига (січових стрільців), розташованого у Білій Церкві». І далі зазначалося, що полк Грига організує на терені Східної Галичини саботажі, для чого «висилає до краю своїх емісарів, які перебувають у контакті з керівниками українського руху»61.
Поряд з колишніми стрільцями УГА, головною збройною силою національно-визвольного руху були сільські пролетарі та напівпро- летарі, які найчастіше спонтанно піднімалися на боротьбу проти грабіжницької реформи, насильницького насаджування в краї польських колоністів, непосильних податків і зловживань влади, яка буквально тероризувала українське населення. Виступи селян і стрільців проти національного та соціального гніту й терору, як і раніше, в локальних вимірах переростали в антиокупаційну повстанську боротьбу, яка досягла найбільшого піднесення восени 1924 р.
170


в ряді повітів Волині й Полісся. Повстанці вели збройну боротьбу більше ніж у 10 повітах, використовуючи партизанську тактику62.
У Бродівському, Кременецькому, Дубнівському, Острозькому і Луцькому повітах на польських панів наводили жах 18 загонів, причому деякі з них мали від ЗО до 50 повстанців, що здійснювали сміливі напади на залізниці, поміщицькі та осадницькі садиби і навіть на окремі гарнізони, інші об’єкти.
Нова хвиля партизанських дій та саботажів українців, особливо безробітних сільських наймитів, піднеслася навесні 1925 р., поширилась на територію всієї Західної України. У травні того ж року селянські загони і групи здійснювали на тиждень пересічно
18 	нападів передусім на залізниці63. 18 травня 1925 р. львівський воєвода у розпорядженні старостам і поліції вказував, що «залізничні катастрофи в останній час стали майже хронічним явищем»64. На східних кресах створилася така політична ситуація, яку III з’їзд КПП з позицій лівого сектанства характеризував як «стан безперервної громадянської війни»65, підкресливши при цьому, що успішний розвиток її є необхідною передумовою перемоги робітничо-селянської революції в Польщі66.
Ліві лідери КПП, котрі щойно прийшли до керівництва партією, будучи засліпленими ідеями революційної нетерпимості, «вимагали від КПЗУ розпалювання повстання на кресах»67, незважаючи на непотрібні і нічим не виправдані жертви з боку його учасників.
В ключі революційної нетерпимості пройшла першотравнева демонстрація 1924 р. у Заболотові, організована Коломийським окружкомом КПЗУ, очолюваним В. Корбутяком. У цьому масовому виступі близько 5 тис. селян та робітників з 47 населених пунктів Покуття визначили свій революційний шлях визволення від національного і соціального гніту через робітничо-селянську єдність у боротьбі. У відповідь на крайній радикалізм демонстрантів влада вчинила над ними жорстоку розправу: загинуло чотири активісти, а 60 чоловік було поранено68.
Досить активними стали масові виступи безробітних, які створювали спеціальні комітетй і наполегливо вимагали задоволення своїх вимог, що стосувалися забезпечення їм робочих місць та надання матеріальної допомоги. Ці справедливі вимоги безробітних обростали політичними гаслами комуністів, котрі закликали їх до безкомпромісних дій, що подекуди завершувалися трагічними наслідками. Так, на виступ майже 2 тис. безробітних Стрия 31 березня 1926 р. староста відреагував наказом стріляти в демонстрантів: ІЗ чоловік було вбито, кілька десятків поранено69. Організатори та активісти цього виступу постали перед судом.
Ці та інші злочини були вчинені з вини польської влади, але й комуністи, вважаючи кожен організований виступ засобом революційної мобілізації мас, своєю ліворадикальною тактикою часто наражали їх на непотрібні жертви.
171


Наслідки пропаганди комуністів у робітничому середовищі загалом та його профспілках зокрема проявилися в розвиткові страйкової боротьби. Тільки на території Львівського воєводства у 1924—1925 рр. було проведено 68 страйків, в яких брало участь близько 42 тис. чоловік70. На Станіславщині в ці роки відбулося 44 страйки, на хід яких місцеві організації КПЗУ впливали через свої фракції у профспілках. Найбільшим з них був загальний страйк 14 тис. нафтовиків Галичини у вересні 1924 р., що закінчився перемогою страйкуючих71.
Однак в умовах гострої політичної ситуації в краї, де сильно політизований селянський рух характеризувався національно-визвольною спрямованістю, в робітничих виступах домінували соціальні вимоги, що свідчило про їх ізольованість і полегшувало урядові чинити розправу над речниками національно-визвольної боротьби.
На нове піднесення національного руху державні власті відповіли жорстоким терором. На західних українських (і білоруських) землях вдруге по війні було запроваджено військовий стан, а командуючий каральним корпусом генерал Ридз-Смігли одержав необмежені диктаторські повноваження щодо розправ над повстанцями. Регулярні війська й поліція жорстоко поводилися з партизанами та іншими учасниками визвольного руху. Від квітня 1925-го і до квітня 1926 р. на східних кресах Польщі з політичних мотивів було заарештовано 13 тис. чоловік, в 1926 р. 69 осіб вбито без суду й слідства, а 677 — поранено й покалічено72.
Масові розправи та політичні репресії, заборона діяльності УСДП та Союзу пролетаріату міст і сіл, багатьох класових профспілок та спортивно-пожежного товариства «Січ», — усе це призвело до того, що активність масового національно-визвольного руху почала спадати. Якщо 1924 р. у чотирьох воєводствах Західної України було зареєстровано 5585 антидержавних групових та поодиноких виступів, то 1925 р. їх число становило — 3417. Кількість зафіксованих статистикою випадків нападу на панські маєтки і представників влади зменшилася з 267 до 15073.
Роз’єднаність виступів революційних сил, відособлення їх від масової боротьби робітників та селян, відсутність підтримки повстанців з боку впливових легітимно діючих політичних кіл українства дали змогу урядові до середини 1925 р. придушити локальні збройні виступи партизанських загонів та груп саботажу. Ці виступи виражали революційну нетерпимість їх учасників, здебільшого пауперизованих і маргиналізованих прошарків села, котрі прагнули до ультрарадикальних акцій задля негайного вирішення соціальних і національних проблем. Розрізнені партизанські дії повстанців не переросли в організоване загальне повстання проти режиму, перемога якого могла б завершитися всенародним плебісцитом або й негайним відторгненням Західної України від Речі Посполитої.
172


У невдачі повстання негативну роль відіграла авантюристична тактика ультралівих в КПЗУ, яку проводили секретар Волинського окружкому партії О. Ружанський (Форналь) та його прихильники, яких підтримували ліві лідери КПП, Є. Петрушевич та його послідовники в краї та на еміграції. Вони закликали до негайного повстання, хоча внутрішніх і зовнішніх передумов для його перемоги тоді не було. Ще одна прикметна особливість цих виступів полягала в тому, що при відсутності єдності дій політичних сил національного руху ліворадикальні групи — прихильники комуністичної ідеології прагнули надати їм характеру не національно- визвольної, а громадянської війни, що звужувало соціально- політичні основи руху і прирікало на поразку.
Докорінна зміна політичної ситуації в краї після анексії Східної Галичини, нове піднесення і наступна поразка повстанського руху, проведення політики українізації в УРСР спричинилися до перегрупування соціально-політичних сил українських партій, до пошуку інших підходів щодо визначення нової політичної лінії і тактики відповідно до зміненої обстановки. Це торкнулося усіх течій і партій, які представляли інтереси різних політичних і соціальних груп, дотримувалися неоднозначних (часто взаємовиключних) ідеологічних засад та політичної орієнтації.
Прорадянської орієнтації незмінно дотримувалась КПЗУ, яка діяла на усіх українських землях під Польщею як територіально- автономна організація КПП. П’ята конференція КПЗУ (квітень
1924 	р.) ухвалила встановити тісний контакт з КП(б)У як з партією тієї країни, складовою частиною якої стане Західна Україна після перемоги соціальної революції в Польщі74.
ЦК КПЗУ вирішив також налагодити близьку співпрацю з КПЗБ, враховуючи однакові умови діяльності і схожі прагнення їх щодо вирішення соціальних проблем і національного питання — приєднання територій західних українських і білоруських земель «до рідних радянських республік»75.
Національну політику обох* своїх організацій підтримувала компартія Польщі. III з’їзд КПП (березень 1925 р.) підтвердив лозунг самовизначення західних українців і білорусів, відокремлення їх територій від Польщі та возз’єднання з радянськими республіками. З’їзд рішуче засудив практику полонізації, яку здійснювали польські панівні кола, і, викривши великодержавну, шовіністичну суть законів про мову та шкільну освіту, постановив розпочати виступи з вимогою забезпечення рівних демократичних прав населенню усіх національностей Польщі76.
Виходячи з конкретних умов зовнішньої і внутрішньої обстановки в країні і західноукраїнського краю зокрема, V конференція та II з’їзд КПЗУ, що відбулися відповідно у квітні 1924 р. та жовтні 1925 р., докладно розробили тактику партії в боротьбі за
173


розв’язання національного питання. В основному документі з’їзду — резолюції про політичну ситуацію і завдання партії, виходячи з ленінської догми про значення перемоги революції в Польщі, викривалась пасивна тактика вичікування визволення Західної України ззовні Червоною армією, що «народжувало зневіру» в революційні сили народу. Разом з тим конференція і з’їзд засудили ультраліве сектантство націонал-більшовиків, які з’явилися в партії
1924 	р. і закликали маси до негайного сепаратистського повстання, приреченого в тогочасній обстановці на поразку і невиправдані жертви. Вищий форум КПЗУ виступив також і проти тактики голови виконкому Комінтерну Г. Зінов’єва, який запропонував на з’їзді зняти лозунг возз’єднання Західної України з Українською СРР як сепаратистський і шкідливий, бо він «стримує і віддаляє робітничу революцію в усій Польщі», роз’єднує комуністичний рух країни.
Намагаючись подолати розбіжності з національного питання, з’їзд зажадав від партійних організацій висувати такі лозунги, які об’єднували робітників і селян усіх національностей, щоб спрямовувати їхню «революційну енергію на повалення влади польської буржуазії і встановлення робітничо-селянського уряду в Польщі»77, пов’язуючи з ним розв’язання українського національного питання.
У найболючішому для більшості населення краю питанні про землю з’їзд викрив проект нового закону про виконання земельної реформи, підготовленого урядом в інтересах поміщиків та осадників, і вирішив провести на місцях масові збори й демонстрації з вимогою прийняття сеймом закону про передачу всіх нетрудових земель без викупу селянам. З’їзд закликав також і до масових виступів проти нової хвилі польської аграрної колонізації78.
У протиборстві політичних сил, що розгорнулося 1925 р. в сеймі навколо урядового проекту земельної реформи, комуністична посольська фракція зініціювала створення робітничо- селянського блоку. До його складу увійшли два депутати від КПП, чотири — від КПЗУ і 12 — від революційно-демократичних угруповань — Незалежної партії хлопської (1924—1927) та білоруської «Громади» (1925—1927)79, що виступали за передачу землі великих землевласників селянам без відшкодування, за робітничо- селянський уряд і самовизначення націй. І хоча ліві партії не одержали тоді перемогу при голосуванні за згаданий проект закону, але сам факт легітимності робітничо-селянського блоку (союзу) і протистояння його в сеймі альянсам правих сил і центру засвідчили появу на політичній авансцені нової помітної сили.
Будучи вірною догматам комуністичної доктрини про історичну роль робітничого класу, його гегемонію щодо інших верств населення, необхідність встановлення диктатури пролетаріату і його авангарду — партії комуністів для революційного оновлення суспільства, V конференція КПЗУ постановила провести «більшовизацію» своїх рядів, активізувавши організаційні зусилля стосовно
174


надання партії «рішучого пролетарського характеру замість існуючого до цієї пори селянсько-інтелігентського»80. З цією метою комуністи зосереджують головну увагу на здобутті впливу у робітничому середовищі, надають пріоритетного значення роботі в робітничих профспілках, представлених трьома категоріями: християнськими, польськими і класовими. Було вирішено опанувати у першу чергу найчисленніші з них — класові профспілки, де комуністи співпрацювали з лівими групами ППС і Поалей-ціону, намагаючись досягти єдності робітничого руху знизу. Впродовж 1924—1925 рр. відбулося шість галузевих профспілкових конференцій, на яких утворено так звані червоні фракції81.
На основі тактики єдиного фронту знизу комуністам вдалося здобути відповідний вплив у багатьох класових профспілках Львова, Станіслава, Стрия, Дрогобича, Борислава та ряду інших промислових осередків. Однак ця акція, як свідчив староста Дрогобицького повіту, їм «вдалася не повністю, і вони здобувають тільки частину прихильників»82.
Велика перевага в цензовій промисловості робітників польської національності, які перебували здебільшого під впливом ППС, дуже ускладнила поширення комуністичних ідей серед робітництва промислових центрів. Свій вплив на селі КПЗУ проводила головним чином через сільських пролетарів, у середовищі яких постійно нуртував соціальний радикалізм.
Саме пролетарські і напівпролетарські верстви були тією соціальною базою, яка визначала склад КПЗУ. У жовтні 1925 р. в її рядах налічувалося 678 робітників і 1065 селян, серед яких значну частину становили сільські наймити. До пролетарських осередків була пристосована також і організаційна структура партії, яка на час її II з’їзду мала 10 окружних, 29 повітових і 36 районних комітетів83.
Що стосується низової організаційної ланки — осередку, то, відповідно до рішення III з’їзду КПП, вона будувалася уже не за територіальним, як раніше, а за виробничим принципом. У територіальній структурі партії провідне місце посідала Львівщина, де постійно перебував ЦК КПЗУ, а*1 окружні комітети її діяли у Львові, Перемишлі, Дрогобичі і Самборі. Найактивнішими з них були Перемишльський та Дрогобицький, які проводили інтенсивну агітацію серед залізничників і робітників нафтового басейну. Незважаючи на внутріпартійні непорозуміння, що мали місце на національному ґрунті, як відзначалося в ситуаційному зведенні МВС Польщі від 14 жовтня 1925 р., «Львівське воєводство є досить значною мірою опановане комуністичним рухом, який тільки завдяки останнім арештам в центральних організаціях втратив силу»84.
Значними осередками комуністичного руху на Прикарпатті стали Станіслав, Коломия та Стрий, де діяли окружні комітети КПЗУ. Помітною активністю тут відзначалися повітові та районні комітети в Долині, Калуші, Жидачеві, Турці, Косові, Коломиї,
175


Заболотові, Снятині, Балинцях, Городенці, які об’єднували здебільшого жителів сільської місцевості і мали там законспіровані бойові організації. Як констатувалося у тому ж зведенні МВС, сильні повстанські організації існували також у Тернопільському воєводстві. Політичну роботу серед селян Волині активно проводили Володимир-Волинський та Ковельський партійні комітети85.
Ці повідомлення дають підставу вважати, що восени 1925 р. у багатьох місцевостях серед галицького і волинського селянства ще залишалися бойові групи, керовані комуністами, і в них не згасало прагнення збройною боротьбою вирішувати українське національне питання.
Цілком інший підхід до цього питання мали національно- державницькі партії, які під час Української національної революції обіймали державну владу. Вони відкидали збройний екстремізм й тероризм лівих і праворадикальних угруповань і невдовзі після анексії зробили спробу на легітимній основі відновити єдиний національний фронт, щоб захистити національні права українського населення, реально домогтися територіальної автономії, яку обіцяли забезпечити в кордонах Польщі держави Антанти, приймаючи рішення про анексію Східної Галичини.
З ініціативою здійснення такої акції виступила Українська радикальна партія, представники якої 29 вересня 1923 р. у Празі уклали угоду з лідерами закордонного комітету Української партії соціалістів-революціонерів М. Шаповалом і С. Ріпецьким про спільні політичні дії. УРП знайшла порозуміння в краї з УНТП та групою прихильників ідей часопису «Заграва». Виникла тимчасова коаліція правих соціалістів неонародницького напряму з ліберальними демократами та «загравістами». Наслідком цього альянсу стало те, що у березні 1924 р. в ряді місцевостей Східної Галичини відбулися окружні й повітові міжпартійні з’їзди, на яких створювалися окружні й повітові ради та їхні виконавчі органи — канцелярії національного захисту. Ця акція мала завершитись утворенням в краї головної міжпартійної загальнонаціональної організації на зразок попередньої Української Національної Ради, яка мала створити на місцях відділення і канцелярії національного захисту як її виконавчих органів.
Але польський уряд не збирався давати західним українцям автономії. Тому, не встигнувши сформуватися в цілісну організаційну структуру, неоднорідний за ідейно-політичною спрямованістю учасників альянс розпався під тиском опозиційно настроєних до правого керівництва УРП «молодих радикалів», які «не бажали зійти зі своєї класової позиції»86. «Головна управа УРП, побоюючись розколу в партії, що вже цілком очевидно почав намічатися, відмовилась від подальших переговорів з УНТП та групою «Заграви» про співпрацю»87. Політичні платформи їх виявилися несумісними, а соціально-економічні інтереси настільки різними, що відродження єдиного
176


національного фронту в новій політичній ситуації стало нереальним, замість консолідації і союзу провідних партій чітко окреслювалося не тільки їх міжпартійне, а й внутріпартійне розмежування.
Найважливішим чинником цього процесу поряд зі зміною статусу регіону було ставлення його населення до своїх єдинокровних братів за Збручем, спонтанне прагнення до об’єднання з ними. Саме про такі настрої мас та їхнє полівіння свідчать численні архівні документи. Для прикладу можна навести хоч би одне повідомлення коменданта поліції Львова. 11 жовтня 1924 р. він доповідав вищій інстанції: «Радянські симпатії населення, що проживає на землях Західної України, не є штучним витвором або перехідним впливом комуністичної агітації, бо вони виросли і зростають, власне, в пору, коли пролетарські партії не мають найменшої можливості працювати серед населення, як цього вимагають потреби. Радянська орієнтація... є наслідком природного прагнення широких працюючих мас цих земель до соціального і національного визволення шляхом приєднання західноукраїнських земель до радянської України. Що єдність національного фронту на західноукраїнських землях належить до історії, цей факт зовсім не послаблюється тією обставиною, що радянський табір у громадянстві краю в силу об’єктивних умов не є політично організований, оскільки він виріс з класової свідомості українського трудового люду і внаслідок цього має і завжди буде мати, на відміну від усіх міщанських партійних мікроорганізмів, стихійно-масовий характер. Такий факт диференціації в громадянстві західноукраїнських земель мусив знайти відгук і в суспільному житті»88.
З цього документа (а фрагмент його не викликає сумніву щодо об’єктивності) випливають такі висновки: по-перше, прорадянську орієнтацію широких мас населення визначало «природне прагнення» їх до національного і соціального визволення, а спосіб його здійснення асоціювався з приєднанням їх земель до радянської України, де здійснювався процес коренізації і українізації. По- друге, масові суспільні настрої були наслідком не тільки і не стільки ідеологічного впливу лівих угруповань, скільки усвідомленням етнічної єдності українців західних і східних, спільності їх історичних коренів та національних інтересів. На їхні настрої, звісно, великою мірою впливала зміна політичної ситуації в анексованому краї.
Зі зміною державно-правового статусу Східної Галичини зростали об’єднавчі тенденції і в лоні політичних сил українства обох регіонів Західної України: Східної Галичини та українських північно-західних земель. Водночас в деяких партіях з’явилися ліві течії або групи. Виникнення їх започаткували санкціонування Радою послів держав Антанти анексії Східної Галичини і офіційне невизнання його радянською стороною.
У політичній переорієнтації певних сил національного руху в краї неабияку роль відіграли відмінні процеси у суспільному
12 Васюта І.
177


житті роз’єднаних кордоном по Збручу і Горині українців, викликані наступом польських колонізаторів на права західних українців — з одного боку, і закінченням селянської війни в Україні, переходом її до нової економічної політики і українського національно-культурного відродження — з іншого.
Вельми помітний вплив на політичні настрої відповідних верств населення і адекватні дії партій та інших громадських організацій викликало масове повернення до краю біженців, інтернованих та військовополонених, які під час воєн і революцій опинилися на чужій території. У відповідності до угод про репатріацію між РСФРР та УСРР — з одного боку, і Польщею — з другого, з квітня 1921 р. по квітень 1924 р. із СРСР до Польщі було репатрійовано
1 	100 000 громадян, з них 65% — це українці та білоруси89.
Повернувшись до своїх домівок, репатріанти внесли у суспільне життя сприйняті у більшовицькій Росії та Україні ліворадикальні ідеї, проти впливу яких не змогли протистояти ні карально-репресивні акції держави, ні консервативні сили політичних угруповань.
Полівіння внаслідок означених причин торкнулося, зокрема, значної частини української студентської молоді краю та еміграції. У липні 1924 р. у Подебрадах (Чехословаччина) відбувся II з’їзд Цесусу, на якому ліві представники проголосили утворення нової організації прорадянської орієнтації — Ділового об’єднання поступового студентства (ДОПСУ) Західної України та української еміграції. Зміщення вліво позначилося і на рішенні тогорічного крайового з’їзду студентів, який ухвалив постанову про «встановлення організаційних стосунків із студентами радянської України»90.
Політична переорієнтація не минула також і багатьох представників правого крила національного руху, об’єднаних в УВО. До 1923 р. ця організація погоджувала свою діяльність з урядом ЗУНР91. Розрив між ними стався після вердикту Ради послів про анексію. У 1924 р. в УВО появилася досить численна «червона група», яка восени наступного року проголосила себе Українською національно-революційною організацією (УНРО) з прорадянською політичною орієнтацією. УНРО вважала своїм ідеалом «об’єднану незалежну Україну», а здійснення його пов’язувала з відторгненням західноукраїнських земель від Польщі і об’єднанням їх з радянською Україною. Ідеологічні постулати цієї організації в основному збігалися з платформами Української партії праці (УПП) та Сельробу92.
Розкол в УВО був виявом її внутрішньої кризи, викликаної поряд з названими причинами також неприйняттям тактики тероризму та невиправданих жертв. Відчутним ударом для УВО була ліквідація поліцією в лютому 1924 р. найактивнішого тоді розвідувального реферату (відділу), арешт А. Мельника, Є. Зиблі- ковича, О. Басараб (закатованої під час допитів у ніч з 12 на
13 	лютого) та інших функціонерів активу організації93.
Криза супроводжувалася виходом з УВО багатьох членів, які зневірилися в доцільності продовження збройних виступів
178


і терористичних акцій. І хоча від УВО відвертаються легально діючі партії, що відкидали тероризм, провід її не відмовляється від попередньої тактики. На утиски польської влади УВО відповіла серією терористичних актів, і серед них 5 вересня 1924 р. її бойовики вчинили уЛьвові замах на президента Польщі С. Войце- ховського, від їхніх рук гине ЗО серпня того ж року директор гімназії з Перемишля С. Матвіяш і, нарешті, рахунок її політичних «експропріацій» збільшується рядом нападів на поштові повозки з грішми та повітову касу в Долині94.
Інше праворадикальне угруповання самостійницького напряму — «загравісти» — діяло легально, але задля досягнення національно- державницької мети пріоритет віддавало безкомпромісним методам політичної боротьби. Понад 100 адептів часопису «Заграва» зі Східної Галичини та Волині, у тому числі багато офіцерів УГА, на з’їзді в Станіславі 20 квітня 1924 р. проголосили утворення Української партії національної роботи (УПНР), яка репрезентувала інтереси нечисленної верстви українських поміщиків, підприємців, інтелігенції та народжуваного фермерства. Це позначилося і на складі вибраного з’їздом виконкому партії, до якого увійшли С. Підгірський — голова, О. Луцький — заступник голови, Д. Паліїв — секретар, К. Троян і Ю. Шепарович — члени, з них два перших та останній — поміщики, інші — журналіст і адвокат95.
УПНР заявила про своє вороже ставлення до Польщі та радянської України і відстоювала націоналістичне гасло «Україна для українців». Політична програма її проголошувала змагання за Українську об’єднану незалежну державу з республіканським устроєм. Основу соціального ладу мало становити селянство, на користь якого передбачалося провести земельну реформу. «Зважаючи на те, — підкреслювалося в програмі, — що міжнаціональні конфлікти не розв’язуються ні шляхом взаємопорозуміння, ні шляхом відторгнення пануючою нацією, ні шляхом легальних можливостей для поступового реформування існуючого устрою, партія розраховує у своїй діяльності тільки на власні сили і організацію членів партій»9®.
УПНР видавала ультрарадикальні часописи «Заграва» і «Новий час», але «не спромоглася здобути великих впливів в українському суспільстві»97 і як самостійна партія проіснувала лише до 11 липня
1925 	р., коли вона об’єдналася з партією трудовиків.
Остання переживала не кращу пору свого розвитку. В ситуаційному зведенні МВС Польщі від 11 лютого 1924 р. вказувалося, що вплив УНТП після акту анексії серед частини інтелігенції і в селянстві впав такою мірою, що її організацію «належить воскресити заново»98. Щоб вийти з кризового стану, до якого довела партію проантантівська політика її керівництва, з’їзд УНТП в червні 1923 р. вирішив подолати «сокальський кордон», розповсюдивши діяльність партії на всі українські землі під Польщею,
179


встановити контакти зі спорідненими партіями інших національних меншин та лівими польськими угрупованнями. Першорядна роль у боротьбі за маси відводилася пресі. З фінансовою допомогою еміграції і матеріальною підтримкою адептів народно-трудової партії на Волині УНТП заснувала два нові часописи — «Новий час» і «Наш прапор» (перед війною і після неї партія видавала лише одну газету «Діло», а також кілька дрібних тижневиків та провінційних часописів). Тиражування преси, активізація діяльності кліру, кооператорів, культурно-освітніх організацій «Просвіти», УПТ, «Товариства взаємної помочі українських вчителів», «Союзу українок», «Товариства опіки над молоддю», де за трудовиками залишався домінуючий вплив, — усе це було каналами, через які вони пожвавили організаторську та ідеологічну роботу в кожному повіті краю".
Однак вплив УНТП на маси великою мірою обмежувала не тільки міжпартійна, а й внутріпартійна боротьба, що активізувалася між так званими незалежниками та автономістами навколо проблеми політичної лінії в новій ситуації. На з’їзді УНТП 21 квітня 1924 р. гору взяла «незалежна група», що стояла на платформі Петрушевича, який вважав польсько-українське питання в Західній Україні невирішеною міжнародною справою і відстоював її вирішення силовими методами з радянською допомогою (!). З’їзд анулював «автономічну резолюцію» партії і в своєму рішенні вказав на те, що український народ ніколи не погодиться з анексією і «всіма силами буде прагнути до своєї держави на землях Західної України»100.
Ця державність мала стати перехідним етапом до соборності всього українського народу. В програмному рішенні з’їзд «із задоволенням ствердив великий поступ українського народу Наддніпрянщини в розбудові свого національно-державного життя, що вселяє віру у вирішальну роль золотоверхого Києва щодо долі розкроєних кордонами українських земель»101.
З’їзд вибрав Народний комітет — управу трудової партії та її голову В. Загайкевича, адвоката з Перемишля, який згодом відмовився від керівної посади в партії. На засіданні Народного комітету 1 травня 1924 р. головою його обрано адвоката С. Голу- бовича, який, на відміну від «незалежників», відстоював цілком іншу позицію, постійно підкреслюючи, що «польсько-українська проблема у Східній Галичині може бути розв’язана тільки шляхом обопільного порозуміння між поляками та українцями». Цю лінію у політиці Голубович проводив і в 1918—1919 рр., коли очолював уряд ЗУНР, і тому «в широких українських колах мав марку полонофіла». В еміграції він хоч і залишався певний час у контакті з Петрушевичем, але не погоджувався з його політикою і, «передбачаючи її фіаско, одним з перших українських діячів в 1921 р. повернувся з еміграції до краю»,вде приєднався до групи автономістів102.
180


Сам вибір Голубовича головою партії викликав неоднозначну реакцію широкого партійного загалу. А що стосується урядових кіл, то їхню думку висловив директор поліції Райнлендер, який оцінив прихід до керівництва партією Голубовича як зміну її дотеперішнього радикального напрямку й тактики на більше помірковані і лагідні»103.
Отже, розклад політичних сил в УНТП визначався насамперед ставленням до польського режиму. На лівому фланзі цієї партії були «незалежники» (група Є. Петрушевича), С. Голубович та його однодумці здійснювали правоцентристський курс, а крайню праву позицію займала «нечисленна соціально поміркована інтелігенція», особливо зі сфери українського кліру, що виявляла відкрито угодовські настрої до режиму104.
Діячі правиці В. Бачинський, В. Охрімович, Ф. Федорців, А. Гавікович, Д. Лопатинський, С. Федак та інші видавали у Львові газету «Діло» і тижневик «Свобода» і, відстоюючи територіальну автономію для українських земель в кордонах Речі Посполитої, домагалися проведення реальної політики співпраці з політичними і діловими колами Польщі.
Міжпартійні і внутріпартійні розбіжності щодо політичної лінії спонукали керівництво українських політичних партій і груп до згуртування своїх рядів і пошуку нових спроб відновити міжпартій- ний союз на платформі, яка враховувала поразку в регіоні повстанського руху та тактики «незалежників» у ньому. Ініціативу консолідації правих і центристських сил національного руху цього разу взяв на себе С. Голубович, який розпочав переговори з УРП і УПНР, а також представниками національної групи послів сейму від українських північно-західних земель. Коли УРП з вказаної вище причини відмовилася від переговорів, Голубович обмежив свої зусилля тим, щоб об’єднати існуючі в межах Польщі українські угруповання, які «стояли на національному, надкласовому ґрунті».
11 	липня 1925 р. на об’єднавчому з’їзді, що відбувся у Львові, УНТП, УПНР та праве крило Української парламентської репрезентації в польському сеймі з її* прихильниками на Волині, Поліссі, Підляшші і Холмщині ухвалили рішення про об’єднання цих партій та груп в Українському національно-демократичному об’єднанні (УНДО). На з’їзді було обрано керівні органи нової партії — Президію і Центральний комітет. До Президії увійшли Д. Левиць- кий — голова партії, О. Марітчак, М. Черкавський, Д. Лопатинський, Г Тершаковець, К. Троян — заступник голови, В. Целе- вич — генеральний секретар, М. Струтинський — заступник секретаря і ЗО членів105. УНДО об’єднала у своїх рядах представників нечисленного українського поміщицтва, промислового і торгового бізнесу та міщанства, селян, духовенства та інтелігенції106.
Програмний документ УНДО проголошував його національною, демократичною і надкласовою організацією, яка враховує
181


справедливі прагнення окремих класів, підпорядковуючи їх найвищим ідеалам нації107.
Однак ця партія, об’єднавши на загальнонаціональній основі соціальний конгломерат членів, не усунула протиріччя інтересів різних соціальних верств та груп, що невдовзі виявилися у фракційній боротьбі.
Політичну платформу нової партії визначив «Маніфест» до українського громадянства», прийнятий 12 липня з’їздом УНДО. У «Маніфесті» підкреслювалася необхідність утворення єдиного фронту організованих політичних сил українського населення краю, з метою протистояння польському наступові на його права, наступові, посиленому угодовством єврейської буржуазії. На чільне місце висувалася вимога здійснення у перспективі права українського народу на самовизначення в його повному обсязі на всіх територіях, де він в 1914 р. становив більшість населення. У боротьбі за це право УНДО розраховувало знайти порозуміння зі спорідненими організаціями інших національних меншин Польщі і сподівалося на допомогу тих держав, національних та міжнародних організацій, які в основу своєї політики поклали принцип самовизначення народів.
«Маніфест» підкреслював, що УНДО визнає тільки ті міжнародні акти й рішення, які створені за участю уповноваженого представництва українського народу і які не заперечують основоположне право на його самовизначення, і «відкидає усі акти насильства як такі, що не згідні з принципами моральності, права і справедливості»108. В юридичному сенсі це обгрунтовувало вимогу но- воствореної партії щодо здійснення права на самовизначення українських земель під Польщею. Стосовно радянської України, яка не визнавала акту анексії Східної Галичини, «Маніфест» ставився неоднозначно: з одного боку, підкреслювалося, що партія не погоджувалася з існуючим в ній диктаторським урядом і однокласовим устроєм, а з іншого — визнавав непівську Україну «важливим і далекосяжним станом державності українського народу», яка «під напором свідомих українських мас» трансформується в демократичну державу, і цей процес «завершиться здійсненням універсальних змагань української нації»109.
Практична діяльність УНДО в соціальній сфері, як підкреслено в «Маніфесті», буде зосереджена головним чином на тому, щоб політично усвідомити селянські, робітничі, міщанські маси і перетворити їх в «економічно сильні і незалежні соціальні верстви»110. З цією метою передбачалося надати містам на західноукраїнських землях «природного національного характеру, здобуття торгівлі і промислу українським елементом»111, а робітникам забезпечити збереження попередніх і завоювання нових соціальних гарантій.
Суттєвий крок вперед ця партія зробила у земельному питанні, проголосивши гасло боротьби за перехід землі великих посідачів у приватну власність селян, у першу чергу малоземельних та
182


безземельних, без викупу, зважаючи на те, що вони своєю працею впродовж століть уже давно заплатили за неї власникам маєтків112.
Гасло «земля селянам без винагороди» стало пріоритетним в організації масових виступів селян проти польської аграрної колонізації і прийняття нового закону про земельну реформу, що продовжував ущемляти права українського селянства. У четвертому кварталі 1925 р. УНДО організувало у Східній Галичині 45 віч протесту проти польської колонізації й осадництва з участю в них понад 10 тисяч осіб113. На одному з них, проведеному 11 жовтня
1925 	р. під керівництвом голови УНДО Д. Левицького у Львові, були присутні близько 600 чоловік. Віче схвалило резолюцію, в якій учасники його вимагали ліквідації попередніх наслідків польської аграрної колонізації і припинення її в майбутньому, закликали селян створювати окружні та місцеві комітети захисту землі проти нової хвилі насадження чужоземних елементів на українській землі, вимагали передачі її без викупу українським малоземельним селянам114.
Головним засобом економічного поступу краю УНДО вважало кооперативні товариства, що створювалися за національною ознакою, а за характером господарської діяльності були асоціативними ринково-капіталістичними підприємствами, які добровільно об’єднували у певній сфері виробництва, а частіше обміну, як правило, приватно-власницькі господарства селян. Проте повоєнна відбудова української (як і польської та єврейської) кооперації ускладнювалася гіперінфляцією польської марки, що тривала до середини 20-х років, і правовою невизначеністю кооперативного руху. Відразу після прийняття польським сеймом закону про кооперацію (29 жовтня 1920 р.) українська кооперативна верхівка, представлена переважно діячами УНДО, відновила діяльність Ревізійного союзу українських кооперативів РСУК, який очолив і був довготривалим його головою один із лідерів УНДО Ю. Павликовсь- кий. РСУК став організаційно-ревізійним та ідейним центром провідного відгалуження кооперації в регіоні. У 1921—1924 рр. число кооперативів усіх типів, підпорядкованих РСУК, збільшилося з 579 до 840115. Було відновлено діяльність спеціалізованих кооперативних об’єднань — «Народної торгівлі», Центросоюзу, Маслосоюзу, Центробанку, що стали економічним оплотом тих соціальних верств, які перебували здебільшого у спектрі інтересів УНДО.
УНТП та її спадкоємець в особі УНДО активізували свою діяльність у Східній Галичині, де вони мали традиційну мережу своїх організацій і, долаючи «сокальський кордон», поволі утверджували свій вплив у кооперативних та культурно-освітніх структурах інших українських земель під Польщею. Уже в середині 20-х років на Волині налічувалося 127 філій «Просвіти», які мали свої читальні116, куди надходила преса трудовиків. З утворенням організації УНДО в Луцьку почав виходити тижневик «Українська
183


громада», який видавав сенатор М. Черкавський. Активну роботу у справі розбудови УНДО поза межами Східної Галичини проводила група депутатів національно-демократичної орієнтації, згаданої вище, Української парламентської репрезентації в польському сеймі, що об’єдналася з УНТП і УПНР в новій партії. І все ж головною ареною діяльності останньої залишалась Галичина, де УНДО успадкувало глибокі ідейно-політичні та організаційні коріння від своєї попередниці — Національно-демократичної партії.
За соціально-політичним характером УНДО було ліберально- демократичною партією західноукраїнського «істеблішменту». В її рядах переважали представники інтелігенції, духовенства та бізнесу, які контролювали більшість українських фінансових, кооперативних і культурних закладів. Попри внутріпартійні розбіжності стосовно взаємин з польською владою, у рядах УНДО зміцнюється центристська політика «органічного розвитку», що передбачала створення сприятливих умов для соціально-економічного і духовного розвитку українства, зупинення програми польської колонізації краю, проведення аграрних реформ в інтересах українського селянства.
УНДО — одне з перших політичних угруповань українців, що вдалося до спроб пошуку компромісу з польською адміністрацією. Ініціативу «реальної політики» УНДО започаткували представники наукової інтелігенції. 7 грудня 1925 р. українські науковці-емігран- ти, що перебували у Празі, та їхні львівські колеги з НТІІІ — члени УНДО звернулися до міністра освіти Польщі С. Грабського, заявивши у своєму посланні про «готовність щирої лояльної співпраці з урядом задля добра держави і обох народів»117. Цю ініціативу підтримали численні підприємці — адепти УНДО та представники інших угруповань, зацікавлених у співпраці з польськими діловими колами.
Процес українсько-польського порозуміння розпочався найперше на Волині та інших етноукраїнських регіонах Польщі, де політичні сили українців взяли участь у виборах 1922 р. до польського парламенту. На теренах українських північно-західних земель з перевагою у них так званих «російських українців» діяли організації Української партії соціалістів-революціонерів та Української соціал-демокра- тичної робітничої партії. Після VI з’їзду УСДП (березень 1923 р.) волинські соціал-демократи увійшли в організаційну структуру останньої, а есери проголосили себе самостійною крайовою організацією УПСР, хоч сфера діяльності її «не змогла вийти далеко за межі Кременецького повіту Волині»118. Вона мала своїх нечисленних прихильників у Галичині. Керували партією соціалістів-революціо- нерів С. Жук (голова), Т. Кібелюк (секретар), М. Стахів119.
На парламентських виборах 1922 р. соціалістичні угруповання Волині, Полісся, Холмщини і Підляшшя провели до сейму дев’ятьох депутатів, які у складі Української парламентської репрезентації утворили окрему соціалістичну фракцію. Після того,
184


як на початку 1924 р. УСДП була заборонена й розпущена, чотири її посли сейму об’єдналися з двома членами КРПП в комуністичну посольську фракцію.
Інші посли соціалістичної фракції приступили до організації окремої селянської партії. З ініціативи депутатів сейму А. Братуня, П. Васильчука, В. Дмитрука, С. Козицького, С. Маківки, С. Наза- рука, М. Чучмая і сенатора І. Пастернака на установчому з’їзді в Холмі 17 серпня 1924 р. було проголошено утворення Українського соціалістичного об’єднання «Селянський союз» (УСОСС), що функціонував на Волині, Холмщині, Поліссі і Підляшші, а також у Бжозівському, Бродівському і Станіславському повітах Галичини. В його структурі діяли чотири окружні комітети, що знаходилися у Бресті, Холмі, Володимир-Волинському і Кобрині. Сельсоюзники здобули значний вплив у культурно-освітніх установах «Просвіти» і «Рідної хати» українських північно-західних земель120.
Партійна програма «Селянського союзу» була опублікована 25 серпня 1924 р. в його офіційному органі — тижневику «Наше життя», що виходив у Холмі під редакцією С. Маківки. Програма ставила головною метою партії «ліквідацію визиску селян і забезпечення для селянських мас того значення в політичному і суспільному житті, яке належить їм з огляду на їхню кількість і працю»121.
На відміну від УРП і УПСР, які у своїх програмах висували- завдання захисту інтересів та організацію трудящих селян, робітників і працюючої інтелігенції, УСОСС проголосив себе класовою селянською організацією, що домагалася соборності і державної незалежності українського народу, проведення аграрної реформи з безплатним наділенням селян поміщицькою землею, перебудови суспільного устрою на соціалістичних засадах при опорі на селянство122.
На конференції «Селянського союзу», що відбулася 13—14 березня
1926 	р. у Варшаві з участю послів сейму та делегатів окружних і районних організацій, була визначена ліва тактика партії, яка ґрунтувалася на визнанні «спільного фронту українських трудящих мас проти об’єднаного фронту української буржуазії і кліру (УНДО)» та їхньої політики123. Партія вважала можливим співробітництво з лівими угрупованнями національних меншин Польщі і виступала за утворення робітничо-селянського блоку у парламенті124.
За ідейно-політичною спрямованістю, близькою до УСОСС, була Партія народної волі (ПНВ), що діяла на території Східної Галичини як «союз малоземельних і безземельних селян, робітників і трудової інтелігенції»125.
Утворення ПНВ зініціювала в 1923 р. ліва група русофільського руху, невдоволена політикою угодовства його правої верхівки. До керівного штабу цього угруповання увійшли М. Галушкевич, К. Вальницький, К. Пелехатий, Н. Прислупський, М. Голінатий та інші, які гуртувалися навколо тижневика «Воля народа», що
185


став разом з комуністичною пресою глашатаєм ідей революційної нетерпимості.
МВС Польщі, зважаючи на соціальний радикалізм народовольців, тривалий час не дозволяло скликання з’їзду партії, щоб прийняти її програму з «крайніми політичними й соціальними гаслами», які передбачалося здійснити в державно-політичних формах пролетарської демократії126.
За вказівкою зверху львівська поліція заборонила проведення як першого (грудень 1923 р.), так і другого (березень 1924 р.) з’їздів ПНВ. 1 лише в лютому 1926 р. львівський воєвода дав дозвіл на скликання партійного з’їзду, який відбувся 25 лютого у Львові. На ньому було схвалено проект програми партії, опублікований ще І травня 1924 р. в газеті «Воля народу»127.
Під впливом ідей КПЗУ, якими сповнені основоположні постулати програми, неважко помітити їх більше пропагандистський, ніж реальний характер. Так, справедливо поставивши завдання «соціального і політичного розкріпачення працюючих мас», програмний документ водночас визначав нереальний спосіб досягнення цієї мети: «ведення класової боротьби в союзі з працюючим людом всього світу... за безосереднє (!) здійснення соціалістичного ладу» шляхом усуспільнення приватної власності на засоби виробництва й обміну, широкої державної підтримки сільськогосподарської кооперації128. Характерно, що втілення цього плану ставилося як найближче практичне завдання партії.
За більшовицьким стандартом передбачалося також вирішити національне питання, звісно на основі самовизначення народів, щоб потім в інтересах соціалізму провести «федеративне об’єднання всіх народів під знаменем Рад»129.
Ці постулати позначилися і на першотравневих закликах ПНВ (1924 р.): «Пролетарі усіх країн, єднайтеся! Одноцілий фронт класової боротьби працюючих сіл і міст! Хай живе право самовизначення народів і трудящих мас! Земля безземельним і малоземельним без викупу і відшкодування»130.
На політичному роздоріжжі опинилася партія українських соціал- демократів. Після прийняття VI з’їздом УСДП платформи Комінтерну в цій партії стався розкол. Ліва частина її примкнула до КПЗУ, а праві діячі партії (А. Чернецький, І. Кушнір, Й. Макух, Й. Прокопишин та ін.) згуртувалися в окрему групу, яка перебувала під впливом ППС і залишалася на ідейних позиціях II Інтернаціоналу. З ініціативи А. Чернецького в січні 1925 р. права група розпущеної попереднього року УСДП утворила організаційний центр і приступила до організації Української соціалістичної партії на зразок ППС. УСП видавала у Львові газету «Робітник» і орієнтувала свою діяльність на робітниче середовище131.
Однак вплив її серед українських робітників був надто обмеженим, і спроба організувати нову партію правими соціал-демократич-
186


ними діячами завершилася невдачею. Головною причиною невдалої спроби створити дієздатну партію українських соціалістів на кшталт ППС було надто вузьке для її діяльності соціальне тло: мала чисельність українських промислових робітників.
У партій соціалістичного напрямку не було тотожних уявлень про соціалізм. Тоді як помірковані соціалісти, що перебували під впливом II Інтернаціоналу, відстоювали ідеї демократичного соціалізму, ліві, навпаки, свій ідеал пов’язували з практикою державного соціалізму більшовицького стандарту. Та головним водорозділом, який розмежував соціалістичний рух, було різне ставлення названих партій до вирішення українського національного питання та перспектив української державності. Тоді як ПНВ орієнтувалася на радянську Україну у складі СРСР, в УСОСС, УРП і УПСР укріпилась самостійницька концепція — «орієнтація на власні сили» в боротьбі за українську соборність і державну незалежність.
З метою консолідації соціалістичного руху в краї 28-й з’їзд УРП, що відбувся у Станіславі в лютому 1925 р., схвалив рішення, яким відкидалась можливість політичної співпраці з «буржуазними партіями» як класово несумісними і визнавалась потреба організаційного об’єднання усіх соціалістичних партій, що мали подібні програми і тактику, в єдиній українській партії соціалістів-неонародників132.
Головна управа УРП почала переговори зі спорідненими партіями УПСР і УСОСС. Однак досягти взаєморозуміння із «Селянським союзом» не вдалося, головним чином «унаслідок різних підходів до поточних політичних справ і методів політичної співпраці»133. З волинськими есерами галицькі радикали швидко знайшли спільну платформу для організаційного об’єднання.
14 	лютого 1926 р. у Львові в присутності 80 делегатів із Східної Галичини та Волині пройшов спільний крайовий з’їзд УРП і УПСР, на якому відбулося об’єднання цих партій в Українській соціалістично-радикальній партії (УСРП). З’їзд обрав головну управу об’єднаної партії, до якої увійшли Л. Бачинський — голова, С. Жук, І. Макух, І. Новодворський — заступники голови і 20 членів. О. Навроцького обрацо генеральним секретарем партії. Друкованим органом її залишалась газета радикалів «Громадський голос» (головний редактор — О. Павлів)134.
З’їзд схвалив основоположні документи: декларацію обох партій і програму УСРП, котра проголошувала, що метою об’єднаної партії є спільна боротьба за соціальне і національне визволення працюючих, за перебудову сучасного господарського й політичного ладу на лад соціалістичний, в якому зникне визиск класів і націй135.
Соціалісти-радикали вважали себе «народниками» — виразниками політичних та економічних інтересів трудящих українців села і міста: трудового селянства, найманих робітників і трудової інтелігенції, тобто 95% українців краю, які жили з власної праці і яких кликали до єднання у класовій боротьбі за соціальні і політичні права українського народу136.
187


За соціальним складом УСРП була здебільшого селянською партією, а тому ключовим соціальним постулатом її програми була вимога про перехід земель поміщиків, спекулянтів, держави, церкви, колоністів, що оброблялися постійною найманою працею, до народного земельного фонду для безкоштовного передання з нього ділянок у приватну власність малоземельних і безземельних селян. УСРП вимагала також скасування численних податків і запровадження єдиного прогресивного податку137.
На основі аналізу економічного становища українських земель під Польщею з’їзд дійшов висновку, що уряд проводив тут господарську політику в інтересах польських власників маєтків та капіталістів, а змінити цю політику трудовий люд здатний лише шляхом політичної організації та щоденної боротьби, господарської самоорганізації і кооперування в усіх його формах. Соціалісти- радикали культивували ідеї кооперування насамперед у сфері кредитування українського села та збуту товарної продукції селянського виробництва138.
Вирішальною умовою розв’язання соціально-економічних і культурних проблем ця партія вважала звільнення українського народу від національного гноблення, звідки б воно не йшло: з Варшави, Москви, Праги чи Бухареста139, і побудову незалежної демократичної держави. З’їзд УСРП поставив кардинальне політичне завдання: домагатися об’єднання усіх етнічних українських земель «в одну цілість і щоб ці землі опинилися в одній... незалежній, самостійній і суверенній Українській Народній Республіці», де повнота влади належатиме трудовому народові140.
Згідно з основоположними завданнями, визначеними програмою, УСРП взяла на озброєння тактику, яку перед тим розробив 28-й з’їзд УРП. Тактична лінія соціалістів-радикалів виключала угоди про співпрацю з тими українськими політичними угрупованнями, які стояли на позиціях захисту капіталістичного устрою або підтримували самостійний український соціалістичний рух інтернаціоналістськими лозунгами і діями. Йшлося про УНДО, яке прямувало «на всіх парах до угоди (з режимом. — /. А), хоч у програмі ніби стояло за самостійність». УСРП відкидала також позицію КПЗУ, оскільки остання, на думку радикалів, визнавала, що «українському народові загалом не потрібна самостійність, а що йому треба мучитися під варшавською або московською рукою»141
УСРП успадкувала ту партійну організацію, яку посідали до її утворення УРП і УПСР. У 1925 р. УРП мала на території Східної Галичини понад 260 партійних гуртків у громадах142, які об’єднувалися в повітові та окружні організації. Незрівняно скромніше виглядала організаційна структура есерів.
З утворенням УСРП не припинялась діяльна участь її член і н у роботі спортивних товариств на місцях, де вона мала домінуючим вплив. Роль цієї партії в молодіжному спортивному русі особливо
188


зросла з утворенням організацій нового спортивно-гімнастичного товариства «Луг» на місці розпущеного властями в 1925 р. товариства «Січ». До кінця 1928 р. в усіх повітах краю було засновано 926 організацій «Лугу», що майже дорівнювало довоєнній кількості організацій «Січі»143. Однак 205 з них влада розпустила.
Свій вплив на селянський рух соціалісти-радикали проводили через значну кількість читалень «Просвіти» і кооперативні товариства, якими керували їхні послідовники. З ініціативи УРП і УПСР в січні 1925 р. було засноване профспілкове об’єднання малоземельних селян та сільськогосподарських робітників — Союз селянських спілок (ССС), що невдовзі став досить активною політичною силою. Львівський воєвода у циркулярі від 28 березня
1926 	р. попереджав старост повітів про небезпеку з боку ССС, який, «безсумнівно, піде... у напрямі класового і національного усвідомлення селянськими масами потреби використання селянських страйків і навіть заворушень на аграрному тлі»144.
Вже навесні 1925 р. відбулися страйки у 20 селах Сокальщини і Рудківщини145. З великою стійкістю відстоювали свої вимоги страйкуючі наймити у маєтку Дзєдушицького. Коли поліція заарештувала керівників страйку, робітники організували перед будинком поліцейської комендатури в Сокалі демонстрацію, яку поліція розігнала силою і ліквідувала страйк. Подібним переслідуванням піддавались і страйкуючі селяни та наймити 10 сіл Рудківського повіту.
Ще масштабнішого характеру набрали тоді масові виступи селян, так звані віча. З 1 жовтня 1925 р. і до кінця березня 1926 р. УРП (УСРП) організували у Східній Галичині 23 селянські сходи (віча) протесту проти прийняття й реалізації нового закону про земельну реформу та нової хвилі польської аграрної колонізації. У резолюціях віч селян вимагали також припинення полонізації українського шкільництва та негайного проведення виборів до місцевих само- врядувальних органів145, якими керували призначені урядові комісари. Масові селянські виступи під гаслами згаданих соціалістичних партій пройшли саме в тих місцевостях, де вони мали відповідний вплив: у Станіславському воєводстві (особливо на Покутті, де виходила газета радикалів «Покутське слово»), на Львівщині. Слабий вплив вони мали у Тернопільському воєводстві146.
Одночасно з національно-демократичним та соціалістичним напрямками в національному русі дедалі чіткіше окреслилося праве крило, представлене консервативними угрупованнями, які проводили лояльну політику щодо Польської держави або й відкрито співпрацювали з режимом. Серед них — клерикальні угруповання: Українська християнсько-суспільна партія (УХСП) і Українська християнська організація (УХО), які користувалися підтримкою обмежених груп населення. Власне тому УХСП (голова — О. Барвінський), що охоплювала своїм впливом тільки духовенство в містах Львівщини147, з жовтня 1925 р. припинила видання тижневика «Політика»
189


(редактор В. Панейко), вимушено змінивши його місячником148. Газети УХСП «Український голос» та «Українське слово», що виходили, відповідно, у Перемишлі та Львові, також мали незначний попит серед читачів149. А проголошена 4 серпня 1925 р. УХО, що випускала газету «Нова зоря», спромоглася здобути лише деяку прихильність серед української студентської молоді вищих державних навчальних закладів150.
Політику співпраці з урядом здійснювала Партія хліборобів, очолювана священиком М. Ільковим. А коли її посольський клуб у сеймі почав вимагати від уряду В. Вітоса «відповідної плати за свої голоси»151 — підтримку його на виборах до парламенту, уряд припинив з ним будь-які стосунки. Влітку 1924 р. М. Ільків разом зі своїми прихильниками «перейшов до опозиції, зблизившись у своїх вічових промовах до напрямку, який пропагували українські націоналістично-незалежницькі партії». Невдовзі група Ільківа розпалась. Інша частина «хліборобів», залишаючись вірною старій політичній платформі, 26 лютого 1925 р. проголосила утворення Українсько-руської партії хліборобів і обрала її головою Т. Яцкевича. Нове угруповання «стало на ґрунті сучасного стану посідання та устрою Речі Посполитої»152. Сфера діяльності його обмежувалася Долинським, Калуським і Стрийським повітами. Ця партія, на думку станіславського воєводи, в політичному відношенні не мала «великої вартості», оскільки члени її — «люди старого гарту і лояльні до держави є бойкотовані більшістю українського суспільства як такі, що не йдуть в загальноукраїнському руслі, а керівники її Яцкевич і Кравчук не користуються в українських колах жодним авторитетом»153.
Так само як в опозиційних незалежницьких течіях, в угодовському русі також окреслюється помітна тенденція до консолідації його політичних сил. З ініціативи та завдяки організаційним зусиллям правої групи радикалів, очолюваної С. Даниловичем, що відокремилася від УРП, долаючи сильну протидію з боку УНДО і УРП, ЗО січня 1926 р. в Станіславі був скликаний Селянський конгрес з участю близько 500 делегатів понад 25 повітів Східної Галичини. Конгрес ухвалив рішення про утворення Українського народного союзу (УНС), в якому об’єдналися Українська народна партія, що з кінця 1924 р. діяла на Покутті, і Українсько-руська партія хліборобів. Останні припинили своє існування, а УНС створювався як «загально-селянська організація», що стояла на платформі угоди з режимом і співпраці з польським селянством, «домагаючись усіх належних їй прав в рамках конституції»154.
Захищаючи інтереси заможних верств села, які прагнули того, щоб «досягти найвищого ступеня політичного, культурного і господарського розвитку»155, конгрес схвалив статут УНС, що нагадував побудову й завдання польської фермерської партії ПСЛ «П’яст». Програма УНС, схвалена конгресом, не йшла далі домагань для
190


українського населення земель, на яких воно становить «локальну більшість територіальної автономії без порушення основних засад державної єдності»; запровадження української мови в державних, самоврядувальних і судових установах; ліквідації утраквізму в шкільництві; відкриття українського університету; проведення аграрної реформи на умовах, вигідних для господарського розвитку українського села; першочергового наділення парцельованою землею місцевого населення, звісно, не без відшкодування»156. Для кредитування потреб українського селянства у Станіславі був утворений кооперативний банк «Народний кредит», керівництво яким обійняли лідери УНС — голова партії С. Данилович, його заступник Й. Лобанців та інші157. Діяльністю банку опікувалася держава, надаючи для нього субсидії.
Після конгресу розгорнулась організаційна розбудова нової партії в Станіславському воєводстві та сусідніх з ним повітах Львівщини й Тернопільщини. У першому кварталі 1926 р. було проведено 18 зборів та віч, організовано 13 місцевих і 3 повітові організації в Коломиї, Турці і Снятині157. Резиденцією головної управи партії, обраної конгресом, став Станіслав, а у Львові розташовувався її окружний секретаріат, УНС видавав газету «Селянський прапор», яку редагував І. Стопнюк (він же був обраний одночасно і генеральним секретарем партії).
Ця партія мала прибічників головним чином серед «старої генерації» сільських господарів на Покутті, у Тлумацькому, Надвірнянському, Сколівському, Турківському повітах, «однак в такій кількості, що про вирішальні впливи її в громадах і в повітах, за свідченням служби безпеки Станіславського воєводського управління, зараз не може бути й мови»158. Вплив її поширювався здебільшого на сільських підприємців, котрі прагнули нормального функціонування економічного життя в ринковому середовищі польської державності.
Складні процеси відбувалися в русофільському (москвофільському русі, який переживав глибоку кризу у зв’язку зі зміною політичної обстановки в регіоні. Вже в середині 1920 р., коли частина Галичини стала об’єктом більшовицької окупації, група старорусинів — послідовників консервативного москвофільства на чолі з О. Лисяком і Л. Черкавським відмовилася від концепції галицько-української державності, яку відстоювала відновлена 1919 р. Галицько-руська народна організація, і першою з українських політичних сил стала на шлях порозуміння з польським режимом, а по війні, опинившись поза ГРНО, спрямувала свої зусилля на діяльність у господарській сфері. Після анексії Східної Галичини ГРНО розпалася як партія. У 1923 р. ліва група її оформилась в ПНВ, а помірковане крило проголосило себе Руською народною організацією (РНО).
1 листопада 1923 р. у Львові відбувся перший з’їзд РНО, на якому були представлені 342 делегати, серед них 150 — православні
191


священики, інші — представники консервативно налаштованих селян, світської інтелігенції, адвокатів та урядовців. З’їзд обрав почесним головою партії І. Костецького, а реально виконуючим його обов’язки — В. Труша. Політична платформа РНО, що проходила через усі документи з’їзду, — це «прихильне ставлення» партії до Польської держави і «лояльне виконання обов’язків руським народом як громадянином Польщі». Він виразив протест як проти більшовицької пропаганди серед «руських людей» в Польщі, так і «проти будь-якого компромісу» з українськими партіями159.
З’їзд зажадав передачі безпосередньо РНО усіх культурно- освітніх товариств, що раніше контролювалися русофілами, зокрема Народного дому і Ставропігійського інституту у Львові, які зазнали погрому з боку австро-угорських властей; вимагав припинення українізації богослужіння і переслідування православного духовенства вищою церковною ієрархією160.
Партія русофілів, залишаючись за своєю ідейно-моральною природою антиукраїнською, в політичному сенсі орієнтувалася на Росію, постулювала російський пріоритет серед слов’янства, домагалася зросійщення мови українців, їх релігійних обрядів тощо. Вона прагнула відновити довоєнний вплив у краї, спираючись на ту частину духовенства, яка була налаштована по-москвофільському, а також через газету «Русский голос» та інші легітимні канали намагалася маніпулювати суспільною свідомістю населення.
З інших угодовських угруповань пропольської орієнтації слід назвати Українську народну партію (соціалістів-самостійників), котра мала свої організації на території Рівненського, Здолбунівського і Сарненського повітів і видавала газету «Дзвін» (виходила двічі на тиждень). В національному питанні партія вимагала національно- територіальної автономії східних земель Речі Посполитої, що мала стати перехідним етапом до федеративного устрою останньої161.
З вересня 1922 р. у Володимир-Волинському повіті діяла Українська народна партія «Єдність», котра поставила своєю метою захист національно-культурних і господарських інтересів українського населення в кордонах Польської держави з гарантією його конституційних прав, вимагала проведення аграрної реформи з викупом ділянок землі безземельними і малоземельними селянами незалежно від їхніх вірувань та національності162.
Вищеназвані та інші західноукраїнські партії й об’єднання становили строкату багатопартійну політичну палітру. Сфера їхньої діяльності охоплювала від окремого повіту до всього краю або виходила й на українську еміграцію. Численні політичні угруповання українців, що називали себе народними, радикальними, соціалістичними чи комуністичними, належали до різних суспільно- політичних течій і напрямків, дотримувалися неоднозначної політичної орієнтації, яка трансформувалась разом зі зміною зовнішньо- і внутрішньополітичної обстановки.
192


На партійнотворчий процес великою мірою впливала недостатньо визначена соціальна база основних напрямів національного руху. Незавершеність соціальної стратифікації населення, невизначеність соціально-класових і корпоративних інтересів багатьох його груп, особливо серед соціальних верств українського села, відбилися на роздрібненні політичних сил українства. У найбільшому їх розпорошенні були зацікавлені польські власті, які підтримували утворення нових угодовських, лояльно-опозиційних угруповань, що діяли в рамках конституційної легітимності.
Реорганізація старих і поява нових політичних партій та об’єднань були обумовлені передусім загостренням національного протиборства в докорінно зміненій політичній ситуації, зіткненням неоднозначних підходів до розв’язання завдань українського національного руху, неспроможністю спроб партій державницького спрямування порозумітися між собою, щоб очолити спонтанний розвиток визвольного руху мас. Старі політичні партії націонал-демократів (трудовиків), радикалів, соціал-демократів і русофілів після санкціонування Радою послів держав Антанти анексії Східної Галичини пережили глибоку кризу, яка підштовхнула провідників цих партій до реорганізації політичних сил з метою їх об’єднання і консолідації, до розробки нової політичної лінії і тактичних установок у відповідності до змін державно-правового статусу анексованого краю з урахуванням його міжнародного становища.
Історико-політологічний аналіз партійнотворчого процесу засвідчує: реорганізовані та новоутворені партії парламентського типу із застереженнями, а почасти — й без них, по суті, визнали статус-кво, зробили істотний крок на шляху до компромісу з режимом. Ці партії, маючи певні відмінності у програмних постулатах і тактичних підходах до вирішення національних і соціальних проблем визвольного руху, діяли легітимними засобами, а біполярні радикальні угруповання лівого і правого спрямування орієнтувалися на революційне вирішення цих проблем.
Примітки
‘Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз. — С. 147.
2История Польши: В 3 т. — М., 1958. — Т. 3. — С. 188.
3ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 116, арк. 1.
4Там само, спр. 1594, арк. 6.
5ДАІФО, ф. 43, оп. 1, спр. 54, арк. 513—515 6ДАЛО, ф. 1, оп. ІЗ, спр. 859, арк. 37.
7Там само.
“Wiadomości statyszyczne. — Warszawa, 1931. — R. IX. — Z. 6. —S. 163. 9Nafta. - 1930. - № 10. - S. 273. l0Nafta. - 1930. - № 10-12. - S. 318.
"ДАІФО, ф. 262, оп. 1, спр. 817, арк. 14.
,2Там само, ф. 2, оп. 6, спр. 265, арк. 8.
ІЗТам само, ф. 47, оп. 1, спр. 955, арк. 88, 102; спр. 977, арк. 157.
12 Васюта І.
193


,4Там само, ф. 2, оп. 2, спр. 720, арк. 28.
15ДАЛО, ф. 1, оп. 1, спр. 335, арк. 71.
,6Bilans gospodarczy dziesięciolecia Polski odrodzonej. — Poznań, 1929. — Т. 1. — S. 528.
,7Rocznik statystyki. — 1925/26. — S. 179.
,8Mały rocznik statystyczny. — 1937. — S. 30—32.
Х9Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — Львов, 1983. — С. 145-148.
20ДАЛО, ф. 1, оп. 13, спр. 254, арк. 38.
21Документы внешней политики СССР. — Т. 5. — С. 527.
22Rocznik Ziem wschodnich,-1939. — S. 46.
23ДАЛО, ф. 1, оп. 13, спр. 859, арк. 45—46.
24Там само, оп. 52, спр. 1513, арк. 43.
25Діло. — 1926. — 28 верес.
26ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 304, арк. 5.
27Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 1019, арк. 5, 12, 14, 42, 65, 68, 79.
28Там само, спр. 1513, арк. 40, 42.
29Там само, спр. 296, арк. 40, 42.
30Там само, арк. 5.
ixWeinfeld J. Tablice statystuczne Polski. — Warszawa, 1927. — S. 32.
32ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 381, арк. 9.
33Грищенко М. Розвиток народної освіти в західних областях УРСР за роки радянської влади // У боротьбі за радянську владу і соціалізм. — Львів, 1960. - С. 190.
34Рідна школа. — 1933. — №3. — С. 33.
35ДАІФО, ф. 68, оп. 52, спр. 70, арк. 59, 123.
36ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 381, арк. 9.
37Комуніст. — 1926. — 3 грудня.
38ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 157.
39Там само.
40Там само, арк. 158.
4,Там само, арк. 161—162а.
42Там само, спр. 297, арк. 85.
43Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 337, арк. 176.
44Там само, арк. 140, 142.
45Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 161.
46Там само, спр. 1223, арк. 112.
47Там само, спр. 296, арк. 23.
48Там само, спр. 296, арк. 23—24; спр. 455, арк. 161.
49Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 197.
50Там само, арк. 198.
5,Там само.
52Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі. — Львів, 1929. - С. 24-25.
53ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 200.
54Там само.
55Там само, арк. 201.
56Томашівський С. Вказ. праця. — С. 25.
57ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 291, арк. 2.
5*Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевича... // Укр. істор. журн. — 1997. - №4. - С. 101.
59ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 217, арк. 5.
60Там само, арк. 7.
6ІТам само.
194


Ь2Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 рр. — Львів, 1971. - С. 70, 74.
63Robotnik. — 1926. — 28 stycznia. мДАЛО, ф. 193, on. 1, спр. 1, арк. 86.
65КРР: Uchwały і rezolucje. — Warszawa. 1955. — Т. II. — S. 175. ibidem. - S. 150, 177.
67ДАЛО, ф. 1, on. 52, спр. 402, арк. 5.
68Під прапором Жовтня. Документи і матеріали (1921 — 1928). — Львів, 1964. — С. 161, 174; Trybuna robotnicza. — 1924. — 6, 8 maja.
69ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 86, арк. 60—68; Світло. — 1926. — 11 квіт. 70ДАЛО, ф. 200, оп. 1, спр. 1603, арк. 13-19.
7ІНазустріч мрії: Нариси історії Прикарпаття. — Ужгород, 1978. — С. 76. 12Твердохліб В. Ю. Солідарність у боротьбі за визволення. — Львів, 1978. - С. 74-80.
73Rocznik statystyki. — Warszawa, 1925. — S. 259; 1925—1926. — S. 447. 74Постанови V конференції Комуністичної партії Західної України. — Львів,
1924. - С. 10.
75ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 402, арк. 21.
76КРР: Uchwały і rezolucje. - Т. II. - S. 171-172.
77Постанови II з’їзду Комуністичної партії Західної України. — Львів,
1925. - С. 24-25.
78Там само. — С. 31.
79Posłowie rewolucyjni w sejmie (lata 1920—1935). — Warszawa, 1961. — S. 11. 80ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 402, арк. 21.
*1Панчук М. /. Боротьба КПЗУ за ідейне й організаційне зміцнення партійних лав і посилення впливу на маси. — К., 1982. — С. 125.
82ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 402, арк. 6. юПанчук М. 1. Вказ. праця. — С. 25.
К4ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 415, арк. 10.
85Там само.
86Там само, арк. 126.
87Там само, арк. 131.
88Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 324, арк. 1—2.
89Єременко Т. /. Вказ. праця. — С. 63.
^ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 324, арк. 7.
91 Коновалець Є. Причини до історії ролі Січових стрільців в українській революції // Розбудова нації. — 1928. — N° 5. — С. 204.
92ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 18; спр. 793, арк. 3.
93Там само, спр. 455, арк. 160.
94Там само.
95Там само, спр. 297, арк. 75.
96Там само, арк. 78
97Там само, спр. 455, арк. 126.
98Там само, спр. 298, арк. 4.
"Там само, арк. 4-5; спр. 367, арк. 24.
,00Там само, спр. 297, арк. 24—25.
,0,Там само, спр. 455, арк. 122.
102Там само, спр. 297, арк. 20.
103Там само, арк. 19.
,04Там само, арк. 35—36; спр. 367, арк. 24.
І05Там само, спр. 455, арк. 140.
І06Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 1597, арк. 9.
І07Діло. — 1925. — 21 лип.
,08Там само.
,09Там само.
195


П0Там само.
11‘Там само.
,,2Там само.
І13ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 368, арк. 1; спр. 444, арк. 8.
,І4Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 241, 243.
,І5Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 596, арк. 45.
І16Там само, спр. 367, арк. 9.
І,7Культура (Львів). — 1926. — N91—3. — С. 112.
І18ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 163.
1,9Там само, спр. 367, арк. 24.
,20Там само, ф. 243, оп. 1, спр. 70, арк. 11 — 12.
12ІТам само, спр. 455, арк. 164.
,22Там само, спр. 367, арк. 28.
І23Там само, арк. 9.
І24ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 290, арк. 1.
125Там само, спр. 1549, арк. 8.
І26Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 24.
127Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 1550, арк. 8,11.
І28Там само, арк. 8.
І29Там само.
І30Там само.
,ЗІТам само, ф. 1, оп. 52, спр. 362, арк. 24.
132Там само, спр. 455, арк. 132.
,33Там само, арк. 164.
І34Там само, спр. 367, арк. 9.
и5Стахів М. Проти хвиль. Історичний розвиток українського соціалістичного руху на західних українських землях. — Львів, 1934. — С. 126. 136ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 1597, арк. 10, 12.
,37Там само, арк. 16, 18.
,38Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 138.
,39Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 1597, арк. 14.
,40Там само, арк. 22.
,4ІТам само.
142Там само, ф. І, оп. 52, спр. 367, арк. 24.
,43Там само, спр. 1031, арк. 22.
,44Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 290, арк. 3.
^Минский Г. Под игом польских панов. — М., 1939. — С. 83; ДАЛО, ф. 1. оп. 1, спр. 140, арк. 279; Воля народа. — 1925. — 2 серп.
146ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 28; спр. 368, арк. I.
,47Там само, спр. 367, арк. 24.
,48Там само, спр. 455, арк. 146.
,49Там само, арк. 148.
|50Там само, спр. 367, арк. 9; спр. 455, арк. 148.
151 Witos W. Moje wspomnienia. Т. III. — Paryż, 1965. — S. 26.
І52ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 455, арк. 148.
,53Там само, спр. 369, арк. 23.
,54Там само, ф. 121, оп. 2, спр. 195, арк. 12—15; ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 9. ,55Там само, арк. 34.
,56Там само, арк. 35.
,56Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 9.
І57Там само.
,58ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 477, арк. 3.
159ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 403, арк. 7.
,60Там само, арк. 7—8.
І6,Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 24; спр. 368, арк. 1, 21.
,62Там само, спр. 367, арк. 28; спр. 455, арк. 165.
196


РОЗДІЛ 4
ПОГЛИБЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ПОЛІТИЧНОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ ПІСЛЯ ВСТАНОВЛЕННЯ У ПОЛЬЩІ АВТОРИТАРНОГО РЕЖИМУ (ТРАВЕНЬ 1926-1929 рр.)
Військовий переворот Пілсудського і встановлення в Польщі авторитарної диктатури санації. Зміни у політичному та економічному становищі країни. Проголошення урядом політики «державної асиміляції» й «українізації», співробітництва з українськими діловими колами на засадах «федералістської» програми пілсудчиків. Причини тяглості процесів політичної диференціації і консолідації в українському визвольному русі. Зміни у партійній програмі і політичних постулатів УНДО. Внутріпартійна криза у національно-демократичному об’єднанні. Виділення з нього лівого крила і утворення радянофільської Української партії праці. Перехід фінансово- господарської еліти УНДО до «реальної політики». Зміцнення впливу УНДО у господарсько-кооперативних організаціях, громадських і культурно-освітніх товариствах. Співпраця з санаційним режимом УНС, РНО, РАП на засадах безапеляційного пристосовництва. Банкрутство ідеології русофілів. Екстремізм УВО. Переорієнтація її на політичну і фінансову допомогу держав, що ворогували з Польщею і СРСР. Підготовка нею української молоді до збройного антипольського повстання. Організаційна консолідація угруповань крайнього націоналістичного спрямування. Утворення ОУН, програмні засади і тактика її революційного максималізму. Заперечення УВО— ОУН парламентської форми боротьби і безумовна орієнтація їх на силову реалізацію державницьких ідей за відповідної міжнародної обстановки. Соборно-незалежницька політична платформа і соціальна програма партій демократичного соціалізму — УСРП і УСДП, стосунки їх з іншими угрупованнями і течіями. Ліворадикальний рух. Утворення Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання (Сельробу), його прокомуністична програма і тактика. Діяльність лівих польських і єврейських партій, їх спільний фронт з комуністами. Масові політичні кампанії КПЗУ та інших лівих сил. Внутріпартійна криза у КПЗУ та Сельробі і її подолання. Парламентські вибори 1928 р., розклад політичних сил краю за їх результатами. Розмах і політична спрямованість вічових мітингів та зборів з участю парламентаріїв. Масовий аграрний рух.
Суттєві зміни у стратегію і тактику політичних сил краю вніс державний переворот Ю. Пілсудського у травні 1926 р., у резуль¬
197


таті якого в Польщі була встановлена авторитарна диктатура, відома в історії під назвою «санації» (оздоровлення). 31 травня на спільному засіданні сейм і сенат вручили Ю. Пілсудському всю повноту влади, обрали його президентом. Але маршал зрікся цієї посади і водночас розставив своїх прихильників на найважливіші державні пости. Президентом країни був обраний давній прихильник і друг Пілсудського — професор Львівського політехнічного інституту І. Мосьціцький, який обіймав цю посаду до ЗО вересня 1939 р. Легалізувавши державний переворот, Ю. Пілсудський до кінця свого життя посідав диктаторську посаду генерального інспектора збройних сил Польщі і міністра військових справ (а з 2 жовтня 1926-го по 26 червня 1928 р. він очолював і Кабінет міністрів1).
Авторитарну диктатуру пілсудчиків документи Комінтерну, компартій Польщі і Західної України, а вслід і радянська історіографія трактували як фашистський режим. Проте санація була специфічним польським феноменом авторитарного режиму. Не маючи широкої соціальної бази при доволі високому рівні розвитку революційної і національно-визвольної боротьби, пілсудчики істотно зміцнили виконавчу владу і водночас обмежили права законодавчих органів, але не наважилися ліквідувати усі демократичні атрибути держави, діяльність опозиційних партій та політичних організацій, які діяли у межах дозволеного владою правопорядку.
Завдяки зовнішнім фінансовим позикам, взятих в Англії, раціоналізації та інтенсифікації праці, яка у деяких галузях промисловості була досить істотною, санаційний уряд у перші роки свого правління домігся зростання промислового виробництва і стабілізації економіки в цілому.
В аграрній політиці санація прагнула розширити свою соціальну базу на селі, не зупиняючи приватної парцеляції землі у нерентабельних маєтках та польської осадницької колонізації у східних регіонах країни, центр ваги перемістила на зміцнення фермерства шляхом комасації (упорядкування селянського землекористування), ліквідації черезсмужжя і сервітутів, урегулювання оренди землі. Внаслідок пришвидшення розвитку аграрного капіталізму поглиблювався процес «розселянення» і загострювалося соціальне протистояння на селі.
У галузі національної політики, тісно пов’язаної із зовнішньополітичним курсом Польщі, уряд також змістив пріоритети у стосунках держави з національними меншинами. Намагаючись паралізувати гостроту національного протистояння в країні і витягнути міжнаціональні взаємини з глухого кута, куди їх загнала національна політика ендецьких «інкорпораціоністів», пілсудчики спробували докорінно змінити саму стратегію її проведення.
В основу оновленого курсу національної політики була покладена «федералістська» програма пілсудчиків, яка в скорегованому варіанті стала називатись «польським прометеїзмом». Модернізо¬
198


вана санацією доктрина вирішення національного питання виходила з перспективи воєнного зіткнення Заходу з СРСР, розпаду більшовицької імперії і формування на її руїнах нових державних утворень, котрі добровільно об’єднаються у федерації під егідою Другої Речі Посполитої. Головна роль у відродженні «Великої Польщі від Балтійського до Чорного моря» відводилася відновленій демократичній українській державі, яка, на думку «прометеїстів», відмовиться від Західної України і укладе унію з Польщею. Активну роль у реалізації східної політики Польщі автори доктрини відводили галицьким українцям, які в нових історичних умовах, зважаючи на уроки падіння ЗУНР, як сподівалися пілсудчики, стануть не лише каталізатором руху за утворення Великої України, а й авангардом і потужною силою нового походу на Схід1.
Однак така політика не гарантувала повної незалежності, а тим більше соборності українській державі. Вона була більше надуманою, ніж реальною, хоча з обох сторін й робилися спроби щодо її практичного здійснення.
У цьому сенсі інтерес для дослідника становлять підготовлені спеціальною комісією політичних експертів Ради міністрів Польщі у червні 1926 р. «Директивні завдання польської внутрішньої національної політики». «Директивами» відмінялась політика примусової «національної асиміляції» (денаціоналізації національних меншин), котру проводили ендеки, і проголошувалась нова національна доктрина «державної асиміляції», головною метою якої було «досягнення найбільшого зближення ...між інтересами держави та інтересами окремих національностей» і «виховання громадянина, який має права і знає громадянські обов’язки»2.
Національна політика уряду в українському питанні мала привести до політичної співпраці українців з поляками в рамках Польської держави, «виникнення українського полонофільського руху». А підставою для вирішення цього завдання урядові директиви визначили надання етнічним українцям Польщі повної юридичної і фактичної рівноправності в галузі самоуправління, економіки, мови і культури3. •.
Проте реальні заходи щодо гарантування прав українцям були обмежені і суперечливі, особливо у культурно-освітній галузі. Так, задовольняючи потреби українського населення у вивченні та використанні рідної мови у школах і обіцяючи відкрити у Львівському університеті два факультети з українською мовою навчання: гуманітарний (історія і мовознавство) та права й економічних наук, уряд одночасно приписував державним адміністраціям продовжувати полонізацію шкільництва на змішаних польсько-українських теренах Волині і Червенської землі, в західних і дев’яти інших повітах (Мостиському, Самбірському, Яворівському, Рава-Русько- му, Жовківському, Городоцькому, Рудківському, Львівському і Сокальському) Львівського воєводства, де утворювався так званий міст між центральною Польщею та Львовом.
199


У спробі практичного вирішення українського питання за сценарієм «прометеїстів» санація не відмовилась і від використання інших випробуваних попередниками засобів проведення шовіністичної політики. Директивні приписи рекомендували продовжувати політику ендеків щодо штучного поділу західних українців на етнічно-територіальні групи, інтенсивно підтримували волинський і поліський регіоналізм у Волинському і Поліському воєводствах, гуцульський — у Станіславському, лемківський — на теренах Галицьких Карпат. Роз’єднанню українців підпорядковувалася також і політика в релігійному питанні, спрямована на підтримання православної автокефальної церкви та її дерусифікацію при одночасній протидії «проти нового східнослов’янського обряду католицької церкви»4. (Йшлося про греко- католицький клір, який на чолі з митрополитом А. Шептицьким здійснював провізантійську орієнтацію в запровадженні нової церковної обрядовості і використовував у ній українську мову).
Заходи санації щодо проведення політики державної асиміляції й удаваної українізації були розраховані на те, щоб роз’єднати українське населення не тільки за соціально-політичними ознаками, а й за етнічно-регіональними та релігійними особливостями, виховати його в дусі «правослухняних» громадян Польської держави і спрямувати їх визвольні змагання в русло польської східної політики. Однак політичний курс загравання пілсудчиків з українством тривав лише до першого масового зіткнення його революційних сил з санаційним режимом, що завершилося 1930 р. сумнозвісною пацифікацією.
Різні соціальні верстви і політичні кола західних українців неоднозначно сприйняли оновлену національну політику польських «прометеїстів». Підкреслено непримиренну до неї позицію зайняли ліві і праворадикальні сили. Водночас зміцніла тенденція визнання політичного статусу-кво і необхідності співробітництва з режимом з боку українських ділових кіл і тих політичних сил, котрі відображали і відстоювали їхні інтереси.
Для співпраці з українськими підприємцями уряд реально відкрив їм доступ до державних кредитів та експортних премій, що заохочували вивіз сільськогосподарських продуктів та сировини на зовнішні ринки. На придбання землі та раціоналізацію виробництва українського фермерства Українбанку в Луцьку, очолюваному О. Ковалевським, було видано 2,5 млн. злотих кредиту, а парцеляційне товариство «Земля» у Львові, що перебувало під контролем УНДО, одержало субсидію в розмірі близько 300 тис. злотих. Значну фінансову допомогу дістали також Українбанк «Народного кредиту» у Східній Галичині, кооперативи на Волині та інші позичальники5.
Стабілізація польської валюти, кредитна й експортна політика уряду сприяли великому пожвавленню українського кооперативного руху. Число кооперативів РСУК збільшилося з 1025 у 1925 р.
200


до 2393 у 1928-му, за сім повоєнних років їх кількість зросла в чотири рази здебільшого за рахунок сільських споживчо-заготівельних товариств. Загальна сума оборотних фондів кооперативів РСУК за той же час збільшилася з 8,7 млн. до 33,6 млн. злотих6, а число фізичних членів у них зросло з 158 тис. до 270,7 тис.7.
Кооперативним підприємництвом займалися не тільки селяни, на частку яких припадало 85% пайовиків, а й урядовці, священики, купці, промисловці, представники так званих вільних професій. Питома вага їх становила 9% в усіх типах кооперації. Отже, економічна політика санації в краї відповідала потребам ділового українського істеблішменту та його політичним угрупованням, які формально хоча і не проголошували політичну угоду з урядом, проводили опозиційну тактику, але фактично стали союзниками пілсудчиків.
Національна політика «державної асиміляції» українців Польщі, на думку санаційного уряду, повинна була стати «привабливим фактором у пробудженні українського національного руху на території радянської України в дусі західноєвропейської цивілізації і культури»8.
Реакція на її проведення в Західній Україні була адекватною з боку офіційного Харкова, який де-факто не визнавав анексії Східної Галичини і з метою дестабілізації політичної обстановки в регіоні всіляко дискредитував національну політику пілсудчиків. У цьому ключі синхронно діяли уряд і радянська преса України. Генеральний консул Польщі у Харкові Скшинський 30 травня
1927 	р. інформував Варшаву: «Зацікавлення керівних кіл радянської України ситуацією у Східній Малопольщі не послаблюється. Відносини, що існують у східній частині Речі Посполитої Польської (РПП. — І. В.) і в східномалопольських воєводствах — в особливості, є предметом зосередженої уваги і пильного спостереження урядових чинників УСРР і комуністичної партії. Виявлення національних антагонізмів у східній частині РПП стало одним з головних постулатів радянської політики щодо Польщі. Радянська преса, будучи послушним знар*уздям в руках комуністичної партії, постійно заперечує право володіння Польщі на сході, бере під захист слов’янські меншості і посилено пропагує ідею визволення їх з-під верховенства польської держави і приєднання їх земель до України та Білорусії»9.
Взаємна непоступливість обох сторін, зацікавлених в українській справі, завела радянсько-польські стосунки в глухий кут. Вони особливо загострюються після повторного приходу до влади в Польщі пілсудчиків, коли реально з’являється можливість реанімації воєнно-політичного союзу Пілсудського—Петлюри. Аби паралізувати прагнення наддніпрянської еміграції відродити союз, Москва вирішує фізично знищити одного з його головних ініціаторів, провідного лідера українського визвольного руху в еміграції Симона Петлюру. Загинув він у Парижі 25 травня 1926 р. від
201


куль агента ОДПУ СРСР С. Шварцбарта, якого французька феміда не тільки виправдала, а й цілком бездоказно звинуватила його жертву в єврейських погромах в Україні. Після смерті Петлюри його наступником став Андрій Лівицький, який очолив екзильний державницький центр УНР.
Якщо наддніпрянську еміграцію, прозвану більшовиками «петлюрівщиною», партійно-радянські кола Москви й Харкова вважали своїм найзапеклішим ворогом, то їх політика щодо західних українців була загалом прихильною і спрямовувалась головним чином на те, щоб через різні канали масової інформації, передусім пресу та поширення нелегальної літератури, маніпулювати свідомістю широких верств української людності. При цьому більшовики орієнтувалися не тільки на постійну підтримку їхньої політики ліворадикальними угрупованнями, а й на впливову частину ліберальної наукової і творчої інтелігенції Західної України, яка ситуативно тоді дотримувалася прорадянської орієнтації. Тому зусилля офіційного Харкова зосереджувались на тому, щоб привернути інтелектуальну еліту краю на свій бік і, підтримуючи її морально й матеріально, сприяти переїзду багатьох її представників до України, тим самим обезглавити національний рух у краї. «Виявом тих зусиль, — повідомляв той же консул, — є щораз ближчий зв’язок між науковими та літературними сферами Східної Малопольщі і радянської України. В цьому став переломним минулий рік. Першою серйозною маніфестацією зміцнення близьких стосунків між науковим світом радянської України і Східної Малопольщі був 40-річний ювілей наукової праці професора М. Грушевського»10, на відзначення якого зі Львова прибула представницька делегація.
Вирішальний вплив на політичні настрої інтелектуальної еліти краю мали успіхи політики «українізації», яку здійснювала радянська влада в 20-х роках. З цього приводу голова НТШ К. Студинський, виступаючи на згаданому ювілеї, висловив переконання, що «українізація не є фіктивною, а реальним фактом, який так розуміє і глибоко втілює у життя радянська влада». «По приїзді до Львова, — продовжував він, — буду дбати про те, щоб спростувати всілякі вигадки властей, ворожі радянській пресі»11.
Якщо творчу інтелігенцію, що потерпала від утисків з боку польських великодержавників, захоплювали здобутки «українізації» культури, то галицьку і волинську бідноту, особливо сільську, що становила більшість населення краю, приваблювало в радянській Україні вирішення соціальних проблем на засадах нової економічної політики, яка здавалася їм єдино справедливою. Про один з дієвих чинників формування саме таких настроїв висловився куратор українського таємного університету у Львові професор Шиманович в інтерв’ю газеті «Комуніст» (травень 1927 р.). Він підкреслював, що «в Галичині нема нині села, де б не було кількох людей серед тих, хто був з різними арміями в Україні і наочно
202


побачив, що дала селянам революція. В неділю можна спостерігати, як ці люди збирають навколо себе селян, які вислуховують відомості про життя в радянській Україні», сприймаючи це як правду, яка може здійснитися завдяки об’єднанню їх земель в єдиній державі. Прорадянську орієнтацію соціальних низів, за словами автора, тут «посилює загрозлива нужда галицького населення, постійний терор і великі податки»12.
Численні повідомлення подібного змісту надходили також і від функціонерів повітової влади, проливаючи світло на політичні настрої маси убогих селян, які терпіли від земельного голоду та безпросвітньої нужди, як і певних груп середнього достатку. Домінуючий вплив на них мали соціальні проблеми, гострота яких не зменшилась і за відносної стабілізації економіки.
Зміни в політичній та економічній обстановці, що настали після державного перевороту пілсудчиків, успіхи національно-культурного відродження народу України, помітне зростання соціальної неоднорідності і визвольної боротьби в Західній Україні — все це не тільки не перешкодило поляризації інтересів, а й поглибило тяглий процес політичної диференціації українства при одночасному розвиткові організаційної консолідації основних напрямів його національного руху. Ці процеси найперше торкнулися УНДО, як провідного угруповання ліберального спрямування, яке задля утримання єдності своїх рядів та впливу у масах на II з’їзді
19 	листопада 1926 р. внесло істотні зміни до партійної програми та політичних постулатів. Залишаючись послідовником концепції про безкласовість українського народу, партія заперечувала соціальну і відстоювала тільки національну солідарність усіх його верств, що повинно було забезпечити здійснення його найвищої мети — досягнення національної свободи. З огляду на цю доктрину УНДО проводило центристську тактику і відкидало співробітництво з лівими угрупованнями (комуністами, соціалістами, радикалами), які визнавали існування серед українського населення класової диференціації і пов’язували з цим проведення відповідної політики13.
Внаслідок фракційної боротьби II з’їзд УНДО схвалив суперечливі рішення щодо ставлення партії до польського політичного режиму в Західній Україні. Він відмовився від беззастережної конфронтації з офіційною владою, знявши пункт «Маніфесту»
І 	з’їзду УНДО, що заперечував можливість визнання правового характеру чужоземного панування на західноукраїнських землях, а на перший план висувався лозунг їх самовизначення14 (без встановлення строків та умов його реалізації). Водночас з’їзд змінив ставлення УНДО до радянської України, схваливши таку резолюцію: «Народний з’їзд стверджує, що за ризьким кордоном на українських радянських землях відбуваються в Українській державі великі національні здвиги. Там росте національна культура, кріпне національна сила, там назрівають тепер процеси, що скорше чи пізніше віддадуть на Україні суверенні права всьому українському
203


народові. Український народ під Польщею орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що ростуть над Дніпром»15.
Вирішальний вплив на зміну політичної орієнтації УНДО мало хитання в настроях тих соціальних верств і груп (інтереси яких відстоювала партія) стосовно реалізації нової економічної політики в радянській Україні і сподівання їх на демократизацію в ній суспільно-політичного устрою. Цей вплив позначився і на зміні важливих програмних положень партії націонал-демократів у сферах соціально-економічній та культурній, зокрема висунення з’їздом на вимогу лівих представників таких радикальних вимог, як-от: конфіскація без винагороди великої земельної власності — приватної й публічної — і передачі її малоземельним і безземельним селянам; обстоювання фермерського шляху розвитку сільського господарства з широким використанням кооперативних товариств; націоналізація великих підприємств і забезпечення робітникам належної участі в розподілі їх прибутків; сприяння розвитку національної промисловості й торгівлі; запровадження початкового всеобучу через єдину, трудову і безплатну українську школу та ін.16.
II 	з’їзд УНДО не подолав внутріпартійної кризи, що виникла у партії в новій політичній ситуації. Праві сили його, що групувалися навколо газети «Діло» (В. Бачинський, В. Охримович, Ф. Федорців та ін.), виступили за проведення «реальної політики», котра відповідала б вимогам конституції Речі Посполитої. А це означало, як наголошував у циркулярі від 1 листопада 1926 р. львівський воєвода, що партія має «обмежуватися діловою критикою політики уряду, зокрема його національної політики, і прагнути до реальних здобутків на ниві шкільництва і господарства»17.
А тим часом ліва група — прихильники лінії Є. Петрушевича Г. Микитей, В. Будзиновський та інші радикальні елементи, які об’єднувалися довкола газети «Рада», вимагали «проводити далі безкомпромісну політику по відношенню до Польщі, залишатися в непримиренній опозиції до уряду і поборювати будь-який угодовський рух»18.
Хитку позицію займав К. Левицький. Будучи сподвижником Є. Петрушевича, він підтримував постійний контакт із зарубіжним представництвом партії, яке фінансувало видання «Ради», і водночас він, як представник ділових кіл, визнавав «необхідність проведення реальної і позитивної політики»19.
Центристський напрямок в УНДО, заперечуючи авторитет закордонної репрезентації та її голови — Є. Петрушевича, відстоював гасло «орієнтації на власні сили українського суспільства». Ця група була найвпливовішою в УНДО. Вона й одержала перемогу на II з’їзді, який «схвалив програму згідно із засадами, висунутими тим напрямком»20. Його керівники — Д. Левицький і В. Целевич були обрані відповідно головою і генеральним секретарем партії.
204


Наріжним каменем розходжень в УНДО було ставлення до УСРР та СРСР. На відміну від прихильників угоди з політичним режимом пілсудчиків, Є. Петрушевич та адепти його політичного курсу у своєму друкованому органі виступали за об’єднання західноукраїнських земель з Великою Україною, уявляючи його як об’єднання двох державних одиниць у федеративній державі в союзі з іншими державами, що виникли на землях колишньої царської Росії21.
Послідовники ідей лівого крила УНДО 25 травня 1927 р. таємно провели у Львові з’їзд, на якому започаткували утворення нового політичного угруповання — Української партії праці (УПП). На з'їзді було обрано головну раду та голову її виконкому В. Будзиновсь- кого22. У платформі партії, схваленій з’їздом, УПП не визнавала жодних анексій та міжнародних актів, прийнятих проти волі українського народу, відстоювала його право на самовизначення. Найближчою метою нова партія проголосила досягнення незалежності українського народу на всіх його етнографічних землях та об’єднання їх у соборній самостійній Українській державі незалежно від форми її устрою та внутрішньої суспільної структури. Існуючу радянську Україну, як підкреслювалося у цьому документі, «партія визнає здобутком визвольної боротьби українського народу і таким здійсненням його стремлінь, яке є підставою для повного завершення начальної політичної мети українського народу, що наступить через розбудову цієї держави та з’єднання з нею інших українських земель»23.
У платформі, схваленій з’їздом, УПП вважала, що «попри всяких противенств розвиток і поступ суспільного і державного будівництва у світі йде по лінії засад соціалізму як шляхом реформ та їх еволюції, так і революційної реалізації й подальшої мирної розбудови цих засад»24. Повна реалізація будь-якої із суспільно-державних форм життя українського народу, за переконанням з’їзду, мало наступити «при посіданні державної влади її речниками» і здійснення ідеї його соборності.
Відокремленням від УНДО УПП не вичерпало внутріпартійної кризи, яка засвідчила «провал єдиного фронту українських націоналістів, що ззовні підтримувався до цього часу гаслом виключної орієнтації на власні сили та запереченні будь-якої співпраці з польськими урядовими чинниками»25.
Одначе в новій обстановці, що складалася в санаційній Польщі, опозиційні настрої в УНДО поволі поступалися економічним інтересам. Цьому сприяла урядова політика щодо української буржуазії, спрямована на залучення її до співпраці з діловими колами Польщі.
Перелом в українсько-польському співробітництві в господарській сфері наступив 4 вересня 1927 р., коли львівський воєвода з нагоди відкриття східних торгів улаштував раут, на який були запрошені й прибули К. Левицький, директор Центробанку, А. Гавікович, директор парцеляційного товариства «Земля»,
205


О. 	Кульчицький, директор землеробсько-іпотечного банку, М. За ячківський, директор «Народної торгівлі», Я. Колтуняк, директор страхового товариства «Дністер», О. П’ясецький, Я. Олесницький, Д. Лопатинський, М. Рудницький. Усі вони належали до найвпли- вовіших діячів УНДО і стояли біля керма партії. Напередодні рауту керівники згаданих фінансово-господарських центрів увійшли до складу крайового комітету допомоги жертвам повені, організованого владою для допомоги потерпілим від стихійного лиха.
Участь фінансово-господарської еліти УНДО у співпраці з польською адміністрацією на місцях не сприяла консолідації політичних сил української націонал-демократії. Праворадикаль- на група націоналістів-революціонерів відкидала будь-які компроміси і прагнула реалізувати гасло колишніх загравістів «Україна для українців революційним шляхом». Цю групу очолював Д. Паліїв — редактор газети «Новий час», який мав близькі стосунки з УВО. Однак суспільно-політичне обличчя УНДО визначала поміркована ліберальна більшість об’єднання, яка більш реально оцінювала обстановку. Характеризуючи її політику, МВС Польщі в ситуаційному аналізі за вересень 1927 р. відзначило, що політичну погоду в УНДО «створює елемент більш поміркований, серед якого на перше місце висуваються старші, поважні діячі як на політичній ниві, так і в суспільній праці, що посідали значні особисті впливи» і схилялися до співпраці з польським громадянством26.
І все ж, попри внутріпартійні негаразди, УНДО залишалося серед легітимних партій найвпливовішою політичною організацією у Східній Галичині і частково в міських осередках Волині. У 1928 р. ця партія об’єднувала у своїх рядах близько 10 тисяч членів27. Діяльність її підтримували не тільки представники бізнесу, а й переважна більшість інтелігенції, клір, значна частина селян. Поєднуючи політичну діяльність з господарською, УНДО мало вирішальний вплив на функціонування РСУК, товариства «Сільський господар», посідало провідне місце у керівництві установ «Просвіти», «Рідної школи», Спілки жінок та інших громадських і культурно-освітніх товариств. Під впливом УНДО перебувала клерикальна партія — Українська християнська організація, що спиралась майже виключно на членстві греко-католицького духовенства28.
На тлі безумовного визнання політичного статусу-кво Західної України діяв Український народний союз (УНС). Розбудовуючи свою організаційну структуру, він одержував підтримку не тільки з боку владних чинників, а й з боку певних груп інтелігенції, пов’язаних відповідними вузами із селом і зацікавлених у розвитку українського фермерства. Проведення селянських віч і створення організаційних осередків УНС найактивніше проходило на Прикарпатті. Позитивні наслідки цієї акції були також на Тернопіллі, зокрема в Тернопільському, Чортківському, Борщівському, а також Бродівському повітах. На воєводській конференції делегатів Союзу в Тернополі 17 лютого 1927 р. взяли участь його
206


представники від семи повітів. Конференція організації УНС Львівського воєводства відбулася 16 березня 1927 р. з участю 82 делегатів від дев’яти повітів. На обох конференціях ухвалено і вручено воєводам «декларації лояльності й бажання співпраці з польським народом для добра Речі Посполитої»29.
Характеризуючи конформістську політику УНС, МВС Польщі в ситуаційному зведенні зазначило, що його організатори й керівники «при кожній нагоді підкреслюють лояльне ставлення їхньої партії до держави, а також особливу довіру, яку має українське селянство до уряду маршала Пілсудського»30.
Послушним знаряддям санаційного режиму стала Руська народна організація (РНО). 27 червня 1926 р., невдовзі після травневого перевороту, відбувся з’їзд РНО, який задекларував лояльне ставлення до режиму, одночасно підтвердивши, що партія і надалі поборюватиме більшовизм і самостійницький напрям у національному русі. З'їзд виходив з вигаданого постулату «національної й культурної єдності руських племен (українців, білорусів і росіян. — І. В.) в кордонах Польської держави» і вимагав для них повної рівноправності і територіальної автономії31. А щоб не втратити підтримки певних соціальних груп села, РНО домагалася припинення польської аграрної колонізації і передачі землі поміщиків місцевим безземельним і малоземельним селянам без викупу, державної допомоги для розвитку сільського господарства та домашніх промислів на засадах кооперації32.
Згодом РНО змінила і свою назву на Руську селянську організацію (РСО), яка протистояла Руській аграрній партії. РНО (РСО) найактивніше функціонувала на теренах Лемків- щини, а також у Золочівському, Бродівському, Зборівському, Кам’янка-Струмилівському, Турківському повітах, де мала вплив серед кліру, інтелігенції і селянства33.
Русофільські настрої серед цих категорій населення розповсюджувалися через читальні товариства імені М. Качковського, «Народного дому», локальних кооперативів, що об’єднувалися в Руському кооперативному цоюзі.
ІДе попереднього року на з'їзді, який відбувся 2 лютого, РНО виступила з ініціативою про об’єднання всіх русофілів Польщі в одній політичній організації34. І нове політичне угруповання — Руське народне об’єднання — проголосило установчий з’їзд 2 лютого
1927 	р., що відбувся у Львові за участю представників усіх регіонів країни, котрі виступали як проти прорадянської орієнтації, так і «шкідливого самостійництва», за лояльне ставлення до Польської держави і чинних у ній законів. З’їзд обрав головою об’єднання Г. Короля, який був із Бреста, а Галичину в його центральному виконавчому органі представляв голова РНО Г. Малець.
У рішеннях з’їзду було зафіксовано, що метою об’єднання є прагнення зрівняти у правах «руські племена» з поляками і задовольнити їхні культурні потреби, виходячи з «повного
207


проведення в життя принципу національно-персонального самовизначення руського (!) населення в Польщі»35.
З’їзд визначив такі пріоритети в діяльності об’єднання: вирішення питання про рівноправне громадянство «руського» населення в Польщі; визнання права російської мови в громадському житті; відкриття російських шкіл відповідно до бажання батьків; створення кафедр російської історії, мови і літератури в університетах Львова і Вільно; надання державної допомоги руським господарським організаціям; відокремлення церкви від держави і невтручання властей у церковні справи, збереження церковнослов’янської мови під час богослужінь; ліквідація обмежень при прийомі на державну службу; проведення земельної реформи з урахуванням прав і потреб «руського» населення Польщі та ін.36.
Однак, незважаючи на підтримку властей, спроба консолідації русофільського руху в масштабі країни і в рамках дотримання чинних законів на принципах зрівняння прав корінного населення східних кресів з поляками і русифікації культурно-освітнього життя українців та білорусів не дала очікуваного результату внаслідок внутрішніх суперечностей русофільського руху і несприйняття його політики і суспільної практики абсолютною більшістю корінного населення східних і південно-східних воєводств. Виявом цього, зокрема, стало утворення окремої староруської партії, зініційоване керівниками заснованого уЛьвові 1910 р. і відновленого 1926 р. господарського товариства «Землеробський союз» (видавав газету «Голос народа»). З’їзд делегатів «Землеробського союзу» і Руського ревізійного союзу та аграрних гуртків староруси- нів від окремих повітів Східної Галичини і Лемківщини 3 січня
1928 	р. затвердив програму угруповання, названого Руською аграрною партією (РАП). Вона об’єднала представників тих заможних селян і провінціальної староруської інтелігенції, які не поділяли політичну лінію РНО (особливо її радикалізм в аграрно- селянському питанні) і прагнули повернути староруський суспільний рух «до позитивної політики й діяльності» в руслі тіснішої співпраці з політичними і діловими колами Польщі. Головою РАП було обрано А. Л исяка, а до президії її ради увійшло
14 	осіб37. Зразу ж після свого уконституювання РАП включилася в кампанію підготовки виборів до польського парламенту.
Аналіз документів не залишає сумніву в тому, що давня (австрійських часів) ідеологія русофілів, орієнтована на сильну царську Росію й буржуазні ідеали, цілком збанкрутувала і перебувала на роздоріжжі. Як підкреслювалося в циркулярі МВС Польщі, «в ній змагаються різні течії, починаючи від симпатії до «старорежимників», представлених послом Серебренніковим і створеного ним Руського народного об’єднання в Польщі, і закінчуючи чітко вираженими симпатіями та підтримкою КПЗУ»38.
Тоді як правоконсервативні сили об’єднання вагалися у виборі полонофільської чи шовіністично-російської орієнтації, русо¬
208


фільська лівиця, відкинувши давні лозунги москвофілів, перейшла до українського ліворадикального табору і, об’єднавшись із Селянським союзом, сприйняла ідеологію КПЗУ.
«Реальній політиці» угодовців з УНДО, УНС, РНО, РАП та інших партій протистояв націонал-радикалізм УВО, яка залишалася непримиренною до режиму, але зі зміною політичної ситуації в регіоні військова організація змінює свою зовнішньополітичну орієнтацію: звертається за фінансовою та політичною допомогою до Німеччини і Литви, які конфронтували з Польщею й охоче зав’язували контакт з українськими націоналістами. Головний провід УВО, очолюваний Коновальцем, щоб уникнути репресій з боку польської поліції в 1925 р., переміщає свою резиденцію до Берліна, а після розриву стосунків з Петрушевичем та відокремлення «червоної групи» від організації військовиків налагоджує контакти з генеральним штабом рейхсверу Німеччини39.
Зв’язок із Західною Україною підтримується через спеціальних кур’єрів, які доставляли з Берліна розпорядження Крайовій начальній команді, яка діяла під орудою Ю. Головінського (керівник), О. Навроцького, П. Баковича та інших провідників40.
За визнанням Служби безпеки Польщі, УВО залишалася най- небезпечнішою для держави організацією, яка, завдяки глибокій конспірації, після репресивних акцій швидко відновлювала свої осередки, «запускаючи дедалі глибше коріння в широкі маси українського громадянства»41. Націонал-революційні лозунги її не залишали байдужими частину колишніх вояків УГА і особливо студентів та гімназистів. До неї належали або поділяли її погляди окремі політичні діячі, депутати сейму, адвокати і навіть жіноцтво.
Не останню роль у популяризації радикальних поглядів УВО відіграв часопис «Сурма», що виходив з січня 1927 р. за кордоном і нелегально переправлявся до краю, де його «охоче читала наймолодша українська генерація»42. Основну її мету УВО визначила як «завоювання незалежної, об’єднаної Української держави шляхом загальнонаціонального повстання», а засобом для його підготовки мав слугувати масовий та індивідуальний терор, яким передбачалося «викликати і підтримувати в краї постійне революційне напруження»43.
Саме тому УВО продовжувала здійснювати саботажі і терористичні акції проти найодіозніших представників влади на місцях. Так, 19 жовтня 1926 р. бойовики УВО вбили куратора Львівського шкільного округу С. Собінського, який ревниво проводив полонізацію українського шкільництва. Згодом поліція вислідила одного з виконавців цього теракту Вербицького, і його було страчено44.
Перемогу національної революції в Україні лідери УВО пов’язували з міжнародним воєнним конфліктом, а тому орієнтувалися на підтримку тих держав, які потенційно могли розв’язати війну і сприяти тому, аби «викликати в тилу Польщі повстання з метою відторгнення Східної Малопольщі від Речі Посполитої»45.
Васюта 1.
209


Головну ставку в підготовці й перемозі збройного повстання проти поневолювачів українських земель УВО, як і її наступниця — ОУН, робила на патріотично налаштовану українську молодь, розчаровану в демократичних традиціях старшого покоління, яке зазнало поразки у визвольних змаганнях попередніх років. Прихильники правого радикалізму в національному русі переклали всю відповідальність за його невдачі у боротьбі за українську державність у 1917—1920 рр. на соціалістичні партії і, відкинувши демократичну доктрину становлення незалежної соборної держави, орієнтувалися на силові методи реалізації національно-державницьких ідей та авторитарну форму української державності.
Враховуючи загострення відносин СРСР з Англією і Польщею та розрив 1927 р. англо-радянських дипломатичних стосунків, провід УВО вважав, що міжнародна обстановка сприятлива для підготовки повстання в Західній Україні і почав робити практичні кроки щодо формування власних збройних сил. З цього приводу управління поліції Львівського воєводства у циркулярі інструкції підлеглим структурам, датованому 6 жовтня 1928 р., підкреслювало: «УВО старається розбудувати свій апарат у першу чергу серед дорослої академічної молоді, а в останній час і серед ремісничої та сільської, організованої в «Лугах» та «Соколах». Метою нинішнього керівництва УВО є організація офіцерських і підофіцерських кадрів, які стали
б 	фундаментом майбутньої української повстанської армії»46. Військовій підготовці шкільної молоді слугували також спортивні організації «Пласту». Архівні документи свідчать і про те, що у східногалицьких повітах почалося створення автономних військово-повстанських формувань. Зброю та боєприпаси для них УВО отримувала через Гданськ з Німеччини та від чехословацької фірми «Шкода», яка контрабандою переправляла їх через кордон в околиці Сянока47.
Під впливом УВО перебували молодіжні угруповання право- націонастичної орієнтації, що сформувалися в краї та еміграції у другій половині 20-х років. Найбільш масовою була Група Української Націоналістичної Молоді з центром у Празі. ГУНМ мала свої групи в ряді міст Чехословаччини і Австрії, Львові та інших містах Галичини. Полковник армії УНР М. Сціборський 1925 р. заснував у чеських Подебрадах Легію Українських Націоналістів. Ці організації були споріднені між собою, займалися ідеологічною діяльністю. Вони видавали, відповідно, часопис «Національна думка» і журнал «Державна нація». У 1927 р. ці угруповання об'єдналися в Союз українських націоналістів. Тоді ж у Галичині, окрім УВО, діяли Організація вищих кляс українських гімназій та створений 1926 р. студентський Союз української націоналістичної молоді (голова і редактор друкованого органу СУНМ «Смолоскипи» О. Боднарович). З ініціативи названих організацій та груп у Берліні 3—7 листопада 1927 р. відбулася перша конференція українських націоналістів. На ній було обрано Провід, головою якого став Є. Коновалець.
210


Молодіжні угруповання націоналістів поділяли програмні ідейно- політичні постулати УВО, але з нею не мали організаційної єдності. За взаємною згодою їх усіх, було вирішено консолідувати право- націоналістичний рух в єдину організацію. Представники УВО та молодіжних угруповань на спільному конгресі у Відні, що відбувся 28 січня — 3 лютого 1929 р., проголосили заснування Організації Українських Націоналістів. До Проводу ОУН, очолюваного Євгеном Коновальцем, увійшли представники від усіх українських теренів: Д. Андрієвський, Ю. Вассіян, Д. Демчук, М. Капустянський, П. Кожевников, Л. Костарев, В. Мартинець, М. Сціборський. Місцем перебування головного Проводу стали Женева (1929—1936 рр.), Рим (1936—1940 рр.). Формально до ОУН не належав, але фактично був її провідним ідеологом Дмитро Донцов. Співробітничати з ОУН погодилися екстремістські елементи наддніпрянської еміграції. Основну базу для своєї діяльності ОУН мала на західних теренах України. Вона видавала у Празі журнали «Розбудова нації» і «Сурма», які нелегально розповсюджувались в українських землях і на еміграції. З 1934 р. у Парижі почав виходити часопис «Українське слово».
ОУН зберегла попередню конспіративну військову структуру: УВО стала військово-бойовою референтурою (відділом). ОУН була тоталітарною організацією. Її структура являла собою чітку ієрархічну побудову із сильно підкресленою роллю у ній вождя. Як зазначалось у публікації ОУН-Мельника «Чорна книга бунту», «...ОУН — це не демократична партія, в якій вибирають і голосують, чия візьме, ОУН — це побудований на засаді провідництва (монократизму. — І. В.) орден революціонерів, у якому все вирішує самий Вождь. Тільки він може покликати та іменувати членів Проводу і своїх співробітників»48. Члени і послідовники ідей ОУН повністю і без застережень підпорядковувались партійній дисципліні, ідеології й практиці націоналізму.
На формування правонаціоналістичної ідеології найбільший вплив мав Дмитро Донцов, який 1926 р. видав книгу «Націоналізм», обгрунтувавши засади чинного (дієвого) інтегрального націоналізму. Його ідеї найперше були відображені у постановах двох конференцій націоналістів, які передували конгресу і відбулися у 1927 і 1928 рр., відповідно у Берліні та Празі. Документи їх давали гостру критику громадсько-політичного життя українства і крізь призму світогляду автора згаданої книги розвивали його постулати створення єдиної загальнонаціональної, надпартійної, надкласової організації. Зрештою, ці принципи й були покладені в основу політичної програми ОУН.
Ідеологія ОУН була еклектичною, представленою низкою запозичених ідей з расових, етатистських, елітаристських та інших розповсюджених тоді теорій. Нею були запозичені також і певні доктринальні положення української політичної думки кінця XIX — початку XX ст., проти якої (як цілісної системи поглядів) теоретики інтегрального націоналізму (Д. Донцов, М. Сціборський, Ю. Вассіян та ін.) так запально боролись49.
211


Теоретики ОУН обстоювали «чинний націоналізм» (визначення Донцова), який ґрунтувався на ідеологічному світогляді, що заперечував не тільки матеріалістичну філософію, а й будь-який вияв раціоналізму, оголошуючи примат волі над розумом, емоції і дії — над думкою. Особлива увага зверталась на утвердження у членів ОУН культу боротьби, виховання вольових якостей і жертвенності. У 44 морально-політичних засадах життя українського націоналіста підкреслювалось: «Будь вірний ідеї нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти тебе був цілий світ»50.
Політичні засади програми ОУН, схваленої першим Конгресом, були опубліковані в друкованому органі Проводу ОУН «Розбудова нації». Основоположний документ ОУН проголошував всеукраїнство, надпартійність і монократизм основними принципами діяльності організації, а її стратегічною метою — створення «Української Самостійної Соборної Держави»51. Засобом для здійснення мети передбачалась перемога «перманентної національної революції». Цьому завданню підпорядковувались партійне будівництво і радикальні тактичні установки ОУН.
ОУН декларувала себе надкласовою організацією, що мала діяти як інтегральне ціле всього українського народу, а не як представник окремих класів чи регіональних груп. У перекладі на мову політики це означало, що ОУН прагнула забезпечити собі монопольне керівництво національним рухом, створити для нього широку соціальну базу і максимально використати для його розвитку революційний потенціал масових громадських, політичних і економічних організацій та різні «форми війни» з поневолювачами українського народу.
Масовий оунівський рух мав бути всеукраїнським, спрямованим на «мілітаризацію українського суспільства і підготовку його до збройної боротьби»52 за перемогу Української національної революції і встановлення авторитарної диктатури. На час революції владу мав обіймати диктатор, якому довірялося «завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засадах представництва усіх організованих суспільних верств, з урахуванням відмінностей окремих земель, що увійдуть до складу Української держави»53.
У перехідному періоді передбачалося розбудувати «упорядковану» правову державу з авторитарно-парламентським устроєм. На чолі її мав стояти обраний парламентом глава держави, який призначає виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим представницьким органом. В основу адміністративного устрою було покладено регіональне самоврядування, за яким кожен край (земля) мав вибирати «місцевими організованими суспільними верствами свій представницький законодавчий орган і створювати свою виконавчу владу»54.
ОУН програмувала політику сприяння індустріалізації України, розвитку в ній ринкової багатоукладної економіки на основі раціонального поєднання в її структурі державних підприємств,
212


важливих для існування та оборони країни, кооперативного та приватного секторів. У сфері аграрних відносин передбачалося підтвердити законом відчуження поміщицької землі без викупу в Східній Україні і поширити дію цього закону на всі землі незалежної держави, підтримувати виробничо-технічний поступ сільськогосподарської кооперації, середнього селянського господарства, побудованого на праві приватної земельної власності, «обмеженої державним регулюванням вільного продажу й купівлі землі»55.
Щодо соціального захисту населення, то в міру можливості передбачалося скоротити робочий день до 8-ми годин; створити на державних і приватних підприємствах виробничі ради з робітників та працедавців для встановлення контролю над виробництвом; узаконити страйки і локаути при вирішенні трудових спорів; запровадити державну систему допомоги безробітним та пенсійне забезпечення за віком й іншими обставинами; забезпечити інші соціальні права56.
Реалізацію цієї програми, в якій вирішальне місце відводилося ідеї «завоювання» Української самостійної соборної держави, ОУН розраховувала здійснити шляхом «перманентної національної революції»: (йшлося як про саму перемогу революції, так і її активну підготовку). Враховуючи історичний досвід Української революції 1917—1920 рр., інтегральні націоналісти пов’язували її перемогу не тільки з допомогою сторонніх держав у пору війни або великого суспільно-політичного катаклізму, а й зі сподіванням швидко розбудити революційні потенції власного народу. Потенціал його революційних сил, на їхню думку, було можливо підняти перманентним використанням активних методів революційного насилля — саботажів, терору та інших силових форм розпалювання політичної нетерпимості. «Ставлячи тезу про повстання держави від завоювання, наші націоналісти, — як писав їх опонент з табору гетьманського Союзу хліборобів-державників, — хотіли б факт завоювання того повного унезалежнення українських земель здійснити негайно, без огляду на існуючі тепер політичні обставини, однак свою пропаганду й безпосередню акцію ведуть лише в Польщі, не захоплюючи нею ні Румунії, ні Чехословаччини, ні тим більше Радянщини, де існує нечуване національне поневолення і де хоч би ідеологічна поміч націоналістів у боротьбі місцевого українського населення проти московсько-більшовицького наїзду могла би стати у великій пригоді»57.
Як і її попередниця УВО, ОУН вважала, що для завоювання влади достатньо буде того, щоб терміново розпалити в народі, особливо серед молоді, «національні почуття», «себто почування зненависті до неукраїнців до білого жару, підважувати існуючий державний та суспільний організм саботажами і терористичними актами, і з того має повстати держава»58.
Таку волюнтаристську тактику ОУН той же автор (консервативний націоналіст) небезпідставно оцінював як «більш ніж наївну».
213


Щодо тактичних установок у політичній діяльності, то ОУН була єдиною із західноукраїнських партій, котра відкидала парламентську форму боротьби й ідеалізувала максималістські силові методи підготовки і перемоги національної революції в Західній Україні, яка мала відіграти роль політичного форпосту для перманентної перемоги її в інших українських землях. Екстремістська тактика ОУН спричинилася до того, що вона мала більше опонентів, ніж союзників у визвольному русі.
На відміну від ОУН, яка заявила про себе як репрезентантка всього українства, УСРП, що також дотримувалася державно- соборнонезалежницької платформи, все ж тактичний пріоритет віддавала парламентським формам політичної діяльності і претендувала на роль виразника інтересів і потреб найчисленнішої соціальної верстви — трудового селянства. Вона мала сильнішу соціальну програму, розраховану на здійснення соціальної справедливості щодо людей праці за принципом: «Хто працює, той має одержувати те, що дає його праця. Хто не працює, а може працювати, той не має права на життя»59.
Проблеми основної маси сільського населення — малоземельного і безземельного селянства — соціалісти-радикали мали вирішити реформуванням поземельних відносин — безкоштовною передачею нетрудової земельної власності в трудові руки селян і доцільною кооперативною організацією хліборобів, запровадженням для них єдиного подоходного податку. Реальне забезпечення 8-годинного робочого дня, заборона праці малолітніх, соціальна допомога у випадках хвороби та каліцтва працівників, виплати пенсій за віком і компенсацій з вимушеного безробіття — усе це входило до програми УСРП, стосувалося прав найманих робітників. Реформування освіти відзначалося послідовно демократичними принципами, згідно з якими планувалося створити загальну трудову школу, «вільну від диктатури церкви і буржуазії», обов’язкову для всіх дітей шкільного віку і безплатну на усіх ступенях (включаючи і вищу освіту), з навчанням у ній рідною мовою60.
Реалізаця усіх вимог соціального визволення українського народу на його етнографічних землях ставилося у пряму залежність від звільнення народу від національно-політичного гноблення та здійснення злуки в єдиній демократичній державі, що мало створити умови для втілення традиційних ідей українського соціалізму, закладених М. Драгомановим, С. Подолинським,
І. 	Франком, Лесею Українкою та ін. УСРП відстоювала реформістський шлях до демократичного соціалізму. «Коли новий соціалістичний лад заводити не демократичним шляхом, а через диктатуру і терор, — пізніше напише один з лідерів партії, — то тоді цей лад був би запереченням свободи, рівності і братерства. Тоді хоч би це була й інша форма господарки, як теперішня, то все одно не принесе людям добра, а повернула б назад в новій формі неволю, визиск і безправство. Доказом того може служити совітська держава або фашистський лад у Німеччині»61.
214


Щодо ставлення до радянської України в пору її українізації, то позиція з’їзду УСРП, котрий відбувся 26 грудня 1926 р., збігалася з позицією націонал-демократів. Тодішню Українську радянську республіку УСРП не вважала самостійним державним утворенням з огляду на диктатуру в ній комуністичної партії, яка поставила Україну в залежність від московського центру. Одночасно з’їзд констатував поступове зміцнення там прагнень українського народу «до одержання повної політичної, господарської і культурної самостійності і незалежності від Москви»62.
З’їзд не визнав травневого перевороту в Польщі. Він висловив одноголосно негативне ставлення до уряду Пілсудського, як диктаторського режиму, вважаючи його політику щодо українського народу такою, що нічим не відрізняється від політики попередніх польських урядів, і спрямована на те, щоб затвердити навічно своє панування у «підпольській» Україні.
На означених політичних засадах УСРП будувала свої стосунки з іншими українськими партіями. Більш ніж неприязним було її ставлення як до ліворадикальних угруповань, котрі орієнтувалися на радянську Україну і таврували соціалістів-радикалів «зрадниками», «буржуазними націоналістами», так і до УНДО, клерикальних та інших партій, які відстоювали лояльну до Польської Республіки позицію. Керівництво УСРП не відгукнулося на заклики УНДО, яка протягом кількох років пропонувала йому створити «спільний фронт», аби позбутися критики за угодовську тактику. В резолюції, підготовленій в лютому 1929 р. до чергового з’їзду, зазначалося: «УСРП відкидає ці нещирі пропозиції УНДО і закликає увесь трудовий український люд сіл і міст до тісного об’єднання на основі ясних національних і соціальних планів та змагання за них. На співпрацю в ім’я інших цілей УСРП не піде»63.
На відміну від угруповань, які об’єднували представників духовенства або спиралися на його підтримку, УСРП вважала клір панівною верствою, а церкву — «аристократичною структурою», котра перешкоджала вихованню національної свідомості українського населення, оскільки виховувала в нього дух рабства й покори, готувала таким чином ґрунт для Всякого роду угодовських настроїв64.
Програмуючи радикальну зміну капіталістичного ладу на лад соціалістичний, УСРП орієнтувалася на класову організацію мас, закликала до співпраці в ній усіх співчуваючих соціалістичних елементів селянства і робітництва. «Дотеперішній досвід, — підкреслювалося у згаданій резолюції, — безсумнівно доказав, що лише при об’єднанні працюючих людей села і міста є можливими вибороти і закріпити нове соціалістичне будівництво»65.
З усіх українських партій правого і центристського напрямів УСРП поряд з УНДО та ОУН—УВО користувалася найбільшим впливом у масах. В перші роки «санаційної доби» арсенал політичної практики партії, крім організаційних та культурно- просвітницької діяльності, поповнився організацією багатьох
215


масових виступів проти полонізації українського шкільництва, господарської політики санації та спекуляції церковними землями, а також акцією самодопомоги потерпілим на Прикарпатті від повені та посухи. У 1927 р. УСРП були організовані сотні віч проти призначення урядових комісарів у громадах, з вимогами проведення виборів до місцевих органів самоврядування. На виборах 1928 р. до польського парламенту 273 тисячі виборців української національності віддали свої голоси за список УСРП. Того ж року ця партія була прийнята в члени II Соціалістичного Інтернаціоналу66, що засвідчило відповідність її програми політичній платформі міжнародного соціалістичного руху.
Іншу легальну соціал-реформістську партію представляла Українська соціал-демократична партія. Діяльність її після насильного розпуску започаткували діячі правого крила колишньої УСДП — Л. Бачинський, П. Буняк, І. Квасниця, які згуртувалися навколо газети «Вперед» та культурно-освітнього товариства «Робітнича громада»67. Прихильники цієї групи в грудні 1928 р. на своєму з’їзді у Львові проголосили відновлення УСДП на ідеологічній платформі до 1919 р.68.
Відроджена партія українських соціал-демократів співпрацювала з ППС, Бундом і була членом II Соціалістичного Інтернаціоналу. Вона мала подібну до УСРП політичну платформу стосовно об’єднання усіх українських земель в незалежній державі із соціалістичними цінностями. Відмінність між ними стосувалася головним чином їхньої соціальної бази. Якщо УСРП опиралася, як правило, на трудове селянство, то УСДП — на українських робітників та ремісників міста. Компроміси її з іншими українськими політичними угрупованнями мали місце в питаннях тактики вирішення загальнонаціональних проблем та при створенні міжпартійних союзів у політичних кампаніях.
На відміну від консервативно-угодовських, національно- демократичних і правосоціалістичних партій, які за санаційного режиму дотримувалися пропольської або самостійницької орієнтації, ліві угруповання, що блокувалися з КПЗУ, орієнтувалися на возз’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі. Подібно до радикально-націоналістичної течії українського руху, де об’єднання політичних груп відбулося на ґрунті політичного екстремізму, ліве радикальне крило у своєму арсеналі також мало революційне насилля, але консолідація його сил відбувалася на іншій соціально-політичній основі — на основі робітничо-селянського союзу та інтернаціоналістських постулатів. Саме на цих засадах було здійснено об’єднання революційно- демократичних партій Народної волі і Селянського союзу в одній масовій політичній організації, що поділяла основні постулати програми КПЗУ, будувала свою діяльність на основі лівої тактики.
10 жовтня 1926 р. у Львові відбувся об’єднавчий з’їзд, на якому 147 делегатів ПНВ і Селянського союзу від 46 повітів Східної
216


Галичини та Волині, а також депутати сейму від УСОСС проголосили об’єднання обох партій в Українському селянсько-робітничому соціалістичному об’єднанні (Сельроб) і прийняли рішення, згідно з яким усі сільські (міські) та окружні комітети ПНВ та організації УСОСС автоматично перетворювалися в комітети Сельробу69. До Центрального Комітету нової партії, обраного з’їздом з 9 членів, увійшли М. Чучмай (голова партії), К. Вальницький, С. Маківка, С. Козицький, М. Заяць, П. Крайківський, К. Пелехатий та ін. Сельроб мав у своєму розпорядженні пресу: газети «Воля народа» і «Наше життя», що виходили відповідно у Львові та Холмі.
17 лютого 1927 р. ЦК Сельробу схвалив проект програми, яка в дусі пробільшовицьких ідей КПЗУ проголошувала Сельроб партією українських селян, робітників та трудової інтелігенції. Вона ставила своєю метою «повалення капіталістичного ладу і побудову соціалістичного устрою шляхом масового збройного повстання робітничих і селянських мас, запровадження диктатури пролетаріату у формі робітничо-селянських рад і в союзі з міжнародним пролетаріатом». У галузі національної політики ставилося завдання об’єднати західноукраїнські землі з радянською Україною після перемоги пролетарської революції в Польщі70.
Блок основних соціально-економічних проблем у програмі Сельробу, по суті, не виходив за рамки політичних установок комуністичної партії та практики здійснення їх одразу після проголошення влади рад в Україні. В числі першочергових у програмі значилося проведення засобами революційного насильства усуспільнення засобів виробництва та обміну, одержавлення землі без викупу та ряду соціальних заходів, які відповідали інтересам маси пролетарів і напівпролетарів. На цьому соціальному тлі базувалася ліво- сектантська тактика Сельробу, яка найперше позначилась на союзних взаєминах з лівими угрупованнями — КПЗУ, Білоруською селянсько-робітничою «Громадою», Незалежною партією хлопською, лівими групами ППС, Поалей-Ціону та іншими.
З проголошенням Сельробу розгорнулась організаційна розбудова нової партії. Ця робота найактивніше відбувалася у 12-ти повітах Волині та Полісся, де%створювалися сільські осередки, які об’єднувалися окружними комітетами. На Люблінщині була заснована окружна організація у Грубешові. У Східній Галичині така робота загалом велась слабше, головним чином на Лемків- щині та в північних повітах Тернопільського воєводства71.
Однак об’єднання двох лівих партій, що не мали ідентичних платформ, не позбавило Сельроб від внутріпартійних розбіжностей. Ще перед об’єднавчим з’їздом у Селянському союзі визначилася опозиція проти об’єднання у Володимир-Волинській, Холмській і Бродівській організаціях72. Не увійшла до Сельробу Володимир- Волинська група, очолювана С. Назаруком, мотивуючи це тим, що об’єднання ПНВ і УСОСС, на її думку, означало відмову цього союзу від незалежницької платформи і «передачу українського селянина під диктатуру чужоземного міського пролетаріату»73.
217


З тих же мотивів у березні 1927 р. із Сельробу вийшла Холмська окружна організація, очолювана П. Васильчуком, який почав видавати газету «Селянський шлях»74. Внутріпартійна боротьба і чвари «за особистий вплив», що продовжувалися під прикриттям проведення «власне чистої пролетарської тактики»75, восени 1927 р. закінчилися формальним розколом у Сельробі. Головна причина розколу, як стало пізніше відомо, приховувалася в тій ситуації, яку штучно створили довкола КПЗУ просталінські політичні сили.
Компартія Західної України, формуючи під інтернаціоналістськими лозунгами робітничо-селянський союз, небезуспішно привертала на свій бік масові ліворадикальні політичні сили не тільки українські, а й національних меншин краю. Легітимним прикриттям діяльності серед польських селян були, зокрема, місцеві організації Незалежної партії хлопської, створеної в листопаді 1924 р. лівими елементами, що вийшли з польських партій «Визволене» та «Єдність людова». Очолив цю революційно-демократичну партію Т. Домбаль. НПХ дотримувалася прорадянської орієнтації, а її місцеві організації брали участь в усіх політичних кампаніях разом з комуністами. «НПХ, як зазначав львівський воєвода Гарапіх, прагнула до усунення існуючого устрою і підготовки соціальної революції. Усі визначні діячі НПХ і особливо посли цього угруповання на всіх зборах і вічах постійно переконували, що в Польщі тільки тоді буде добро, коли вона піде слідом за Росією»76. Проводячи політику згідно з комуністичними принципами, як свідчать документи, ця партія здобувала дедалі більше прихильників77, і в березні 1927 р. вона була заборонена.
Політичною опорою КПЗУ серед польського робітництва була ППС-лівиця, яку в липні 1926 р. утворила ліва група ППС, невдоволена «надто угодовською тактикою» зверхників цієї партії78. Провідні діячі ППС-лівиці А. Чума, А. Розенцвейг-Ружицький, Т. Яблонський, Ф. Шмаль, В. Хрусцель та ін. мали крайні радикальні погляди, «виразно схилялися до комунізму»79.
Головним лозунгом ППС-лівиці проголошувалась «спільна і непохитна боротьба робітників, селян і національних меншостей проти мілітарно-поліцейської диктатури», за встановлення робітничо-селянського уряду, «єдино здатного врятувати трудящі маси від нужди, безробіття й гноблення»80.
Завдяки радикалізму, популярному в соціальних низах, ця партія спромоглася швидко розбудувати свою організаційну структуру. До середини 1928 р. вона мала окружні комітети у воєводських центрах Східної Галичини, а повітові комітети її функціонували у Львові, Самборі, Перемишлі, Бориславі, Сяноці, Кросно, Станіславі, Стрию, Коломиї, Калуші, Тлумачі, Бродах, Тернополі, Вигоді. Організації ППС-лівиці у Східній Галичині об’єднували тоді 940 членів, з них 560 — на Львівщині81. «Робітничі маси, — констатувалося в ситуаційному зведенні МВС, — в останній час охоче вступають до ППС-лівиці, де їм нічого втрачати, а дуже
218


багато можна придбати і, крім того, одержати місце для легальної діяльності, чого не має КПП»82.
З перших днів свого існування ППС-лівиця перебувала в тісному контакті з компартією, проводячи її політичну лінію. Вона брала участь у спільних політичних акціях: відзначенні пам’ятних і святкових дат, демонстраціях та мітингах, підтримувала гасла КПЗУ і, звісно, мала майже ідентичну з нею програму. Виявом їхньої організаційної єдності було створення в ЦК КПЗУ спеціального відділу у справах Сельробу та ППС-лівиці, спільний блок їх на виборах до парламенту83.
Подібну роботу серед єврейських робітників Львова, Станіслава і деяких інших міст краю проводила Поалей-Ціон-лівиця, що виникла 1920 р. і зразу ж вирішила приєднатися до політичної платформи й тактики Комінтерну в усіх питаннях, крім єврейського. Ця партія вимагала національно-персональної автономії для єврейського населення Польщі84. Однак вплив її в робітничому середовищі був обмежений.
Партія комуністів засудила як помилкову свою тактику підтримки пілсудчиків під час їхнього військового перевороту і спільно з іншими лівими силами повела боротьбу проти санаційної диктатури — боротьбу, що розвивалась під гаслами встановлення робітничо-селянського уряду в Польщі (влада його ототожнювалась з диктатурою пролетаріату) і приєднання Західної України до Української СРР. Ці гасла були виявом швидше догматично-вигаданої, аніж реальної політики. Комуністи виставляли їх як пріоритетні в усіх масових виступах санаційної доби, постійно підкреслюючи при цьому, що це нібито єдино правильний шлях вирішення соціально-економічних і політичних проблем. Ідеальною моделлю їх практичного розв’язання комуністи вважали радянську політичну систему, реальні й уявні здобутки якої вони популяризували в робітничо-селянському середовищі.
Першою масовою політичною кампанією, організованою з ініціативи комуністів після травневого перевороту Пілсудського (амністиційною), став протест проти позасудових розправ і масових процесів над противниками санаційного режиму. Слідом за ковельським і володимир-волинським політичними процесами, де 180 чол. звинувачувалися у належності до КПЗУ, 15 березня
1927 	р. уряд розпочав нову судову розправу над 43-ма активними учасниками стрийської демонстрації 1926 р. Невдовзі була насильно розпущена і білоруська громада. Проти політичного переслідування і судових розправ першими виступили комуністи, інші ліворадикальні угруповання, а підтримали їх усі демократичні сили. Вже у червні 1926 р. розпочалася тривала загальнодержавна кампанія за звільнення політв’язнів. А їх налічувалося тоді в Польщі 13 тис. чоловік, які у важких тюремних умовах не припиняли боротьби проти режиму. Лише у тюрмах Львова, Самбора, Ковеля і Луцька політв’язні провели з березня по серпень 1926 р. близько
219


40 голодувань. Виступи їх знайшли підтримку з боку демократів усієї країни. Міжпартійні комітети з амністії діяли у Львові і Тернополі. До Львівського комітету увійшли представники восьми політичних партій та організацій, які проводили масові мітинги й демонстрації протесту проти судових переслідувань, вимагали звільнення усіх політичних в’язнів85. До лютого 1927 р. в цій кампанії взяли участь близько 200 тис. чоловік86.
Ліві депутати парламенту використали також і трибуну польського сейму, де з 1924-го по 1927 рр. внесли 70 інтерпеляцій проти терору польських властей у Західній Україні, вимагаючи надання населенню цього краю права на самовизначення87.
Другу великомасштабну кампанію — антивоєнну — КПЗУ започаткувала після того, як уряд консерваторів Англії розірвав дипломатичні стосунки з СРСР і здійснив спробу втягнути його у війну. Союзниками Англії виступали Франція, Італія, Румунія і Польща. Польська преса зарясніла закликами до нового «походу на Київ». У цій кампанії не остання роль відводилась українським емігрантам Наддніпрянщини, що перебували в різних країнах Європи. 14 червня 1927 р. представники емігрантських груп з Польщі, Англії, Франції, Румунії та Італії зібралися на конспіративну зустріч, де вирішили взяти участь у можливому поході на Україну, аби відновити УНР і сформувати склад її кабінету на чолі з прем’єром А. Лівицьким. Сподіваючись на підтримку Англії, першу роль у незалежній Українській державі розраховував повернути і її колишній гетьман П. Скоропадський88, якого Український союз хліборобів-державників (створений 1920 р. у Відні) 1925 р. проголосив спадковим гетьманом України.
Проект воєнно-політичного починання лідерів УНР в еміграції знайшов розуміння з боку керівництва УНДО. На переговори л ними і провідниками УВО до Берліна прибув голова УНДО Д. Ле вицький, який по кількаденних зустрічах на запитання кореспондента, що буде робити його партія у випадку війни, заявив: УНДО спочатку виставить на антирадянський фронт окремий легіон з 10—12 тис. вояків під англійським командуванням89.
І хоч воєнна загроза СРСР на кінець 20-х — початок 30-х рр. реально не виникла, зате в Західній Україні окреслюються кои тури тих правих сил, які були готові взяти участь у війні з Ра дянським Союзом.
З іншого боку, маніпулюючи суспільною свідомістю мас, яка формувалася спонтанно під впливом соціально-політичної обстаїкш ки, КПЗУ намагалася спрямувати антисанаційні настрої на масові антивоєнні виступи на захист СРСР. З 10 липня по 10 серпня
1927 	р. вона організувала під пацифістськими гаслами місячник боротьби за мир, проти загрози війни. У ряді міст краю були проведеш локальні страйки та мітинги протесту проти вбивства у Варшаві
7 	червня 1927 р. радянського повпреда П. Войкова. Учасники цих акцій вимагали від уряду укладення пакту про ненапад з СРСР
220


Під антисанаційними лозунгами комуністи та їхні спільники влітку 1927 р. брали участь у виборах до органів місцевого самоврядування. Якщо вірити інформації центрального органу КПЗУ, то у деяких містах краю робітничо-селянський список зібрав 30—50%, а в сільській місцевості Волинського воєводства — 75% загальної кількості поданих голосів90.
Досвід масових політичних кампаній 1927 р., проведених під демократичними гаслами, засвідчив можливість створення спільного фронту (соціальних низів із середніми верствами) у боротьбі проти наступу санації. Проте КПЗУ, як і ціла КПП, здійснюючи ліво- сектантський курс Комінтерну, зігнорували зміну політичної обстановки і аж до середини 30-х рр. не враховували загальнодемократичного змісту антисанаційних виступів після травневого перевороту. Звідси їхнє доктринське ставлення до соціал-демократичних і соціалістичних партій, які характеризувалися ними як нібито «соціал-фашистські», ворожі робітничому класові. А відтак допускалося створення єдиного фронту лише з ППС-лівицею, Поалей-Ціон-лівицею, Сельробом або тільки знизу, всупереч ЦК і ОК партій соціал-демократів та соціалістів і без них91.
Охоронці більшовицьких догм пильно стежили в Москві за виконанням їх усіма секціями Комінтерну. І коли так звана «більшість» ЦК КПЗУ — Й. Крілик (Васильків), Р. Кузьма (Турян- ський), К. Саврич (Максимович) сміливо виступили з критикою сталінської національної політики, за підтримку «націоналістичного ухилу» О. Шумського в радянській Україні, посланець Москви у Харкові генсек ЦК КП(б)У Л. Каганович безпідставно звинуватив їх у «націонал-опортунізмі» і «зрадництві». Чинити розправу над згаданими діячами КПЗУ допомагала «меншість» її ЦК (П. Мінц (Бренер)) і Н. Шапіро (Сухий), які відстоювали лівосектантську лінію і користувалися підтримкою Комінтерну і КП(б)У. Ця група на IV з’їзді КПП (вересень 1927 р.) зблокувалася з лівими керівниками компартії Польщі і піддала васильківців безоглядній критиці в дусі більшовицьких стереотипів.
Огульні звинувачення більшості членів ЦК КПЗУ у дворушництві та націонал-більшовизмі призвели в жовтні 1927 р. до розколу в Сельробі, де виникли ліве і праве угруповання. А на початку 1928 р. фактичний розкол відбувся і в КПЗУ, суттєво зменшивши її вплив у масах.
Різну міру впливу серед українського населення та його підтримки мали партії та угруповання, які відзначилися взаємо- виключними політичними платформами, чітко визначили парламентські вибори. На виборах до сейму, що відбулися 4 березня
1928 	р., за списки українських партій та груп у Східній Галичині віддали свої голоси 49,6% виборців, на Волині — 50,9%92, або на 7—9% більше, ніж за польські угруповання та список Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББ). Найбільше голосів отримав список №18 блоку УНДО та споріднених йому партій національних
221


меншин (білорусів, німців, євреїв), за який проголосували у Східній Галичині 543 тис. виборців, на Волині — 58 тис.; за блок соціалістів- радикалів і соціал-демократів відповідно 200,5 і 70,1 тис. віборців. В Галичині в українських північно-західних землях Сельроб-пра- виця одержала 179,5 тис. голосів, Сельроб-лівиця — 143,2 тис., русофіли — 89,7 тис., УПП — 45 тис., УНС —8,9 тис. голосів. Списки комуністів і близьких до них угруповань отримали 367,6 тис. голосів, здебільшого анульованих властями93.
Українські політичні партії Польщі провели до сейму 48 депутатів, у тому числі 27 членів УНДО, 8 — УСРП, 6 — обох угруповань Сельробу і 1 — УПП. На виборах до сенату, що відбулися 11 березня 1928 р., українці здобули 11 мандатів94.
Отже, найменше голосів виборців отримали ті українські угруповання, які стояли на платформі польської державності. Навпаки, більшість виборців, що проголосували за УНДО і УСРП, дотримувалися самостійницької орієнтації. Понад третину голосів, як правило, анульованих, одержали ліворадикальні партії, яких виборці підтримали насамперед за їхні соціальні програми. Відсутність єдності в рядах лівих опозиційних сил полегшувала властям чинити протиправні дії, щоб маніпулювати мандатами парламенту і не допустити до нього небажаних елементів.
Уроки парламентських виборів спонукали керівників лівих угруповань до організаційно-політичної консолідації. 24 травня
1928 	р. у Львові зібрався з’їзд обох груп Сельробу — представників 40 повітів Галичини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя. Проаналізувавши ситуацію в Польщі, організаційний стан та напрями політичної діяльності, з’їзд схвалив декларацію про об’єднання обох частин Сельробу і обрав ЦК Сельробу-єдності в такому складі: К. Вальницький, М. Голінатий, М. Дурделла (голова партії), М. Заяць, Л. Косар, Ф. Кульчицький, Г Луцик, С. Маківка, М. Хам, О. Хімчин, П. Щербак та ін.95.
Спільно з Сельробом-єдністю виступало Об’єднання селянської лівиці «Самодопомога», яке діяло з січня 1928 р. на території центральних воєводств Польщі і західних повітів Львівщини. Засновниками і керівниками цієї ліворадикальної організації були С. Войтович, 3. Шиманський (генеральний секретар), В. Ковальський, В. Ямрош та ін. Успадкувавши традиції НПХ і білоруської «Громади», «Самодопомога» об’єднала понад 10 тис. членів НПХ, «Громади», лівих елементів Стронніцтва хлопського та інших селянських партій. Частка українців у ній становила 18,1%, а на Холмщині і Підпяшші була переважаючою96.
21 червня — 8 липня 1928 р. відбувся III з’їзд КПЗУ. Він, звісно, не зміг об’єктивно оцінити обстановку, яка викликала кризу в партії, але домігся головного: відновлення організаційної єдності КПЗУ Щоправда, обране ним нове керівництво, яке очолили М. За ячківський (Косар) і Г. Іваненко (Бараба), невдовзі спіткала така ж трагічна доля, як і «більшість» попереднього складу ЦК КПЗУ.
222


Розглянувши національне питання, з’їзд засудив позицію «меншості» ЦК, яка ігнорувала українське національне питання, і підтвердив інтернаціоналістські лозунги розв’язання його в умовах санаційної Польщі. Окремо було обговорене питання про роботу на селі. З’їзд не схвалив висунутий ЦК КПЗУ в січні
1927 р. хибний лозунг розподілу поміщицької землі за ціною, встановленою самими селянами, і відновив гасло «Земля селянам без викупу». В рішеннях з’їзду підкреслювалась необхідність зміцнення робітничо-селянського союзу в ході масових виступів з участю лівих угруповань та класових профспілок97.
Очолені сельробівськими організаціями і створеними з їхньої ініціативи профспілками сільськогосподарських робітників аграрні страйки у другій половині 1928-го — на початку 1929 рр. поширилися на вісім повітів краю. Страйкуючі виступали як проти залишків феодалізму (натуральної оплати їхньої праці, відроб- ників), так і проти посилення капіталістичного визиску. У селах Деби, Гребенне (Рава-Руський повіт) і Батятичі (Жовківський повіт) відбулися криваві сутички селян з поліцією, внаслідок яких чотирьох страйкарів було убито, кільканадцять поранено98.
Страйковий рух розвивався на загальному фоні започаткованого виборчою кампанією нового піднесення національно-визвольної боротьби, яка неминуче політизувала кожен масовий виступ на економічній основі.
Наслідки парламентських виборів остаточно визначили розклад сил в українському громадянстві та його політичну орієнтацію у ставленні до режиму і перспектив досягнення Української соборності. Найбільшу фракцію українських депутатів у сеймі складав Український клуб (26 послів), очолюваний головою УНДО Д. Ле- вицьким. Виступаючи з програмною декларацією у сеймі 29 березня
1928 р., лідер націонал-демократів заявив, що ідеалом його партії є об’єднана незалежна Українська держава, що його партія не визнає жодних міжнародних актів, якими розчвертовані українські землі, а Східна Галичина опинилася у володарюванні Польщі99.
До самостійницької платформи УНДО в питаннях тактики примикала позиція Української соціалістично-радикальної парламентарної репрезентації (8 послів), яка заявила про своє змагання за незалежну Українську Соціалістичну Республіку. До об’єднання Сельробу його угруповання в сеймі мали два клуби, до котрих належало шість депутатів, що займали ліворадикальну опозицію польського уряду і були непримиренні до УНДО і УСРП, вважаючи їхню діяльність «ворожою» інтересам українського народу. Нарешті, п’ять українських послів сейму увійшли до клубу ББ. Вони хоч і не зреклися державницьких ідеалів, але проводили «реальну політику» співпраці з державними і діловими колами Польщі.
Використовуючи парламентські мандати, представники усіх клубів та угруповань буквально поринули в гущу людності, роз’яснюючи масам програмні цілі своїх партій. Лише за чотири
223


місяці (липень—жовтень) 1928 р., заданими МВС, українські посли й сенатори при активній участі греко-католицького духовенства та вчителів провели 427 віч і зборів, у тому числі депутати УНДО — 250, УСРП — 87, Сельробу-єдності — 36, Сельробу — 24, УПП — 12, ББ — 12, РНО — 5, УСДП — 1, причому найбільше таких акцій відбулося у трьох воєводствах Східної Галичини — 391100.
Вічові мітинги та збори проходили при численних аудиторіях. Як інформував начальник національного відділу МВС Сухенек- Сухецький, заангажовані збори збирають 2—3 тис. чоловік, яких посли переконують, що «сучасний момент годиться для боротьби за волю»101. Вічові акції, як загальне явище, спрямовувалися проти польської анексії краю і проходили під лозунгами національного визволення української людності.
В анти польському протистоянні національно-визвольні сили активно використовували різні громадські організації. Щодо цього в ситуаційному зведенні МВС від 19 листопада 1928 р. підкреслювалося: «Надмірна кількість урочистостей, влаштованих у кожній з акцій, а саме: в «дні ощадності», кооперації, на зльотах «Лугів» та «Соколів», поминальних богослужіннях за українських солдатів, які загинули в боях 1918—1919 рр., та ін. стали безперервним ланцюгом національних маніфестацій, на яких, крім гострих виступів проти уряду і польського народу, одночасно проходить гасло боротьби за утвердження власної незалежної Української держави від Карпат до Чорного моря. Ця акція не минула без відгуку. На терені Східної Малопольщі можна спостерігати значне загострення у взаємних національних стосунках і просто антидержавні настрої в українському громадянстві»102.
Представників влади непокоїло у першу чергу зростання політичної активності українських селян, які втягувалися в орбіту діяльності того чи іншого угруповання, що давало йому або матеріальну вигоду, або вказувало на справжнього винуватця його недолі і водночас показувало йому «ясне майбутнє після скинення «кайданів неволі» і здобуття об’єднаної з усіх українських земель незалежної держави»103.
Вічево-пропагандистську роботу найактивніше проводили посли та агітатори УНДО і УСРП, які під самостійницькими гаслами знайшли повне порозуміння. Між ними майже повністю припинилась політична конфронтація, і обидві партії неформально, по суті, відновлюють політичний альянс. Як свідчить документ, усі свята й урочистості вони проводили узгоджено, на цей тон були налаштовані і всі виступи їхніх представників на вічах і зборах. Зльоти пожежно-гімнастичних товариств «Луг» і «Сокіл», що проводилися ними спільно, також нівелювали ідеологічні розбіжності, які відображали вплив у них окремих політичних груп104.
У діяльності національно-патріотичних партій не останню роль відігравала ілюзорна ставка на близький воєнний конфлікт з
224


Радянським Союзом, внаслідок якого керівники партій сподівалися здійснити свій державницький ідеал. Саме такий курс у політиці УВО—ОУН, УНДО, радикальних груп інших партій тоді був пріоритетним. Суть його чітко визначив посол сейму від УНДО Д. Паліїв, який у численних виступах (часто тричі на день) у селах та містах Прикарпаття переконував своїх прихильників, що нібито «український народ не бажає для себе миру в міжнародному масштабі і буде прагнути до того, щоб викликати війну (проти СРСР. — /. В.), бо у воєнному замішанні українці здобудуть волю і об’єднання»105. Послідовників такої політики було немало як у Західній Україні, так і серед наддніпрянської еміграції в європейських країнах.
Антирадянський підтекст прочитувався в багатьох їхніх виступах того часу і чітко виявився, зокрема, при відзначенні десятої річниці проголошення ЗУНР. Спадкоємці традицій останньої вирішили використати цю нагоду в організації масового антисанаційного виступу. 1 листопада 1928 р. мешканці Львова побачили багатотисячну маніфестацію українців — колишніх стрільців УГА й патріотичної молоді. Озброєні загони поліції, «оборонців Львова» та інших польських напіввійськових шовіністичних організацій вчинили криваву розправу над маніфестантами. Декілька десятків осіб, здебільшого молоді, було тяжко поранено або покалічено, а сотні опинилися за тюремними ґратами. Варварських погромів зазнали господарські і культурно-освітні установи та заклади.
Урок листопадових подій був сприйнятий неоднозначно протиборствуючими таборами — націоналістичним і комуністичним, що вели між собою непримиренну «ідеологічну війну». Він викликав розгубленість організаторів маніфестації у зв’язку з антиукраїнським терором та репресіями, що навалилися після неї, з одного боку, а з іншого — послужив своєрідним каталізатором боротьби ліворадикальних сил проти терористичного режиму — боротьби, котра проходила в різних формах при відзначенні революційних і пам’ятних дат під комуністичними лозунгами.
Не без впливу радикальних гасел комуністів і сельробівців розвивався страйковий рух на селі, викликаний загостренням соціальних суперечностей уже на початку світової економічної кризи. Нова хвиля аграрних страйків навесні та влітку 1929 р. за охопленням території та учасників, а також за гостротою виступів не тільки не поступалася рівню попереднього року, а й значно перевищувала його. Страйковий рух розпочався 9 травня в Рава- Руському повіті одночасно в 23-х селах і незабаром розповсюдився на 130—150 сіл двадцяти повітів Західної України, втягнувши у боротьбу близько 50 тис. сільських наймитів і селян-сезон- ників106, які одночасно з економічними висували також і політичні вимоги: встановлення влади робітничо-селянського уряду, проведення аграрних реформ в інтересах бідноти тощо. Політичного характеру страйковим виступам надавали сельробівські посли сейму
| ^ Васюта І.
225


К. Вальницький, А. Сенкж, М. Хам та інші, які проводили віча й збори у селах, охоплених страйками. Боротьбу селян підтримували промислові робітники, які подекуди виступали й безпосередніми керівниками страйків.
Великомасштабний аграрний рух набрав національно-визвольної спрямованості не тільки завдяки присутності в ньому політичних вимог страйкуючих, а й внаслідок силового втручання властей у перебіг страйків. У п’яти маєтках відбулися криваві сутички страйкарів з підрозділами поліції, жертвами яких стало багато селян. Одночасно зі страйковими виступами у Дрогобицькому, Самбірсь- кому, Старосамбірському, Калуському і Радехівському повітах відбулися гострі селянські заворушення проти землевпорядкування (комасації) та ліквідації сервітутів, що примусово проводилися санаційними властями107. В окремих селах доведені до відчаю селяни пускали в хід «червоного півня». З ініціативи місцевих активістів УВО-ОУН у серпні—листопаді 1929 р. у Східній Галичині було вчинено 14 актів саботажу, підпалів панських маєтків, нападів на об’єкти зв’язку і поштовий віз у Бориславі108.
Ці та численні інші факти засвідчили, що, попри політичну неоднорідність, національно-визвольний рух, який спирався на масову соціальну базу, був спрямований проти терористичної авторитарної диктатури. В його надрах визрівали серйозні події, які з новою силою випливли на політичну арену в умовах глибокої економічної кризи.
Отже, аналіз документальних матеріалів свідчить, що політичні процеси в українському суспільно-політичному русі в Західній Україні як до, так і після державного перевороту пілсудчиків розвивалися під знаком організаційної консолідації у всіх його напрямках — національно-демократичному, праворадикальному, соціалістичному та комуністичному. Однак спроби штучно згуртувати політичні групи з різними платформами за фасадом об’єднань (УНДО, Сельроб) виявилися неідеальними. Фракційна боротьба в них, особливо в УНДО, тривала і привела до розколу в Сельробі та відокремлення від УНДО лівого угруповання.
Спільним для усіх політичних партій і груп було прагнення знайти підтримку своєї політики в масах, а значить, здобути вплив на якнайширші соціальні групи, верстви і класи. Саме на цьому ґрунті базувалась міжпартійна конфронтація і пряме політичне протистояння різних угруповань, що дотримувалися взаємо- виключних соціальних доктрин і політичних орієнтацій, які прямо впливали на визначення їхніх тактичних установок у національно- визвольному русі.
Український політичний рух на цьому відтинку розгортався під помітним впливом становлення у Польщі авторитарної диктатури і тієї політики, яку санація проводила щодо українства. Однак об’єднати його політичний потенціал і використати як істотний чинник східної федералістської політики пілсудчикам
226


не судилося: надто несумісними залишались ідеологічні уподобання і політичні постулати діяльності партій різного спрямування, аби консолідувати їхні зусилля для досягнення великодержавницьких цілей Речі Посполитої Польської. З другого боку, активним фактором протидії реалізації імперської політики уряду ставала масова антисанаційна боротьба, яка спонтанно виявлялась у різних формах її самодостатнього розвитку.
Примітки
1Репринцев В. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах. — С. 152.
2Під прапором Жовтня (1921 — 1928 рр.): Документи і матеріали. — С. 226. 3Там само. — С. 231—232.
4Там само. — С. 234.
5Васюта /. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 рр. — С. 84. 6ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 596, арк. 45, 47.
7ІУ Український статистичний річник. 1936—1937. — Варшава, Львів,
1938. 	- С. 186.
8Під прапором Жовтня (1921 — 1928): Документи і матеріали. — С. 231. 9ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 728, арк. 3.
І0Там само.
"Там само.
,2Там само. 1, оп. 52, спр. 728, арк. 4.
]3Черкавський О. УНДО, його програма і тактика. Політика національного табору. — Львів, 1928. — С. 2.
І4ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 28.
І5Діло.— 1926. — 28 листоп. и'Черкавський О. Вказ. праця. — С. 4—5.
І7ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 310, арк. 4.
ІКТам само.
19Там само.
20Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 28.
2,Український прапор. — 1927. — 1 квіт.
22ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 30.
23Там само, спр. 848, арк. 4.
24Там само.
25Там само, спр. 701, арк. 6.
26Там само, арк. 9.
27Там само, оп. 1, спр. 407, арк. 15.
28Там само, спр. 367, арк. 28.
29Там само, спр. 700, арк. 16.
30Там само.
31Там само, спр. 367, арк. 28.
32Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 1594, арк. 8.
33Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 367, арк. 28.
34Там само, арк. 24.
35Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 403, арк. 66—67.
36Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 21.
37Там само, спр. 834, арк. 8—9; спр. 1051, арк. 17—18.
38Там само, ф. 271, оп. 1, спр. 403, арк. 96.
39Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 793, арк. 3.


4,,Там само.
4,Там само, ф. 1, оп. 51, спр. 721, арк. 10.
42Там само, арк. 10а.
43ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 545, арк. 4.
44ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 533, арк. 88; спр. 1031, арк. 54.
45Там само, оп. 51, спр. 721, арк. 10а.
46Там само.
47Там само, оп. 52, спр. 793, арк. 5; спр. 1033, арк. 4. щКосик В. Розкол ОУН (1939—1940): 36. документів. — Львів, 1997. — С. 21. 49Касьянов Г. В. Український націоналізм і проблема наукового переосмислення // Укр. істор. журнал. — 1998. — № 2. — С. 51.
5l)Torzecki R. Kwestia ukraińska w Polsce w latach 1923—1929. — Kraków, 1989. - S. 260.
51 Розбудова нації. — 1929. — № 3—4. С. 132; ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк. 70.
52ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 545, арк. 5.
53Розбудова нації. — 1929. — № 3—4. — С. 132.
54Там само.
55Там само.
56Там само. — С. 134.
57Левицький В. Українська державна путь. Частина перша. — Львів, 1933. - С. 127.
58Там само.
59ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 1597, арк. 20.
6,)Там само, арк. 16—17, 20—21.
ь'Стахів М. Наша тактика. — Львів, 1936. — С. 49—50.
А2ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 15.
63Там само, спр. 1052, арк. 4.
64Там само.
65Там само.
66Стахів М. Проти хвиль. — Львів, 1934. — С. 125, 131 — 132.
67ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 860, арк. 155.
68Макарчук С. А. Вказ. праця. — С. 193.
69ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 533, арк. 89—90.
70Там само, ф. 243, оп. 1, спр. 70, арк. 13.
7ІТам само, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 16.
72Там само.
73Там само, ф. 243, оп. І, спр. 70, арк. 12.
74Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 700, арк. 32.
75Там само, ф. 243, оп. 1, спр. 70, арк. 12.
76Там само, ф. 1, оп. 51, спр. 726, арк. 2.
77Там само, оп. 52, спр. 603, арк. 126.
78Там само, оп. 51, спр. 615, арк. 2.
79Там само.
80Там само, ф. 243, оп. 1, спр. 70, арк. 9.
81Там само, ф. 1, оп. 51, спр. 615, арк. 9—10, 15.
82Там само.
83Там само, ф. 243, оп. 1, спр. 70, арк. 10; ф. 1, оп. 51, спр. 721, арк. 13. 84Там само, арк. 10.
85ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 326; ф. 1, оп. 52, спр. 532, арк. 7—8. 86Historia polskiego mchu robotniczego 1864—1964. — Warszawa, 1967. — S. 382. 87Biernacek T. Działalność parlamentarna Komunistycznej partii Zachodniej Ukrainy w latach 1924—1927. — Zielona Góra, 1983. — S. 169.
228


88ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 860, арк. 6.
89Сель-Роб. — 1927. — 16 жовт.
90Наша правда. - 1927. - № 5-9. - С. 37-38, 42.
9ІДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 166, арк. 9—11.
92ІП Український статистичний річник. — 1935. — С. 142.
93Там само. - С. 141-142.
94Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — С. 560.
95ДАЛО, ф. 121, оп. З, спр. 210, арк. 9.
%Сітек Н. Sojuz robotniczo-chłopski w Polsce 1918—1939. — Warszawa, 1989. - S. 271, 349.
97Постанови 111 з’їзду КПЗУ. — Львів, 1928. — С. 7; ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 529, арк. 27.
98Васюта /. К. Селянський рух на Західній Україні 1919—1939 рр. — С. 94—98. "ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 721, арк. 2.
,00Там само, оп. 1, спр. 407, арк. 5; оп. 52, спр. 860, арк. 154.
І0,Там само, арк. 2.
,02Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 860, арк. 154.
І(,3Там само, оп. І, спр. 407, арк. 2.
І04Там само, оп. 52, спр. 860, арк. 154.
І05Там само, спр. 879, арк. 3.
,06Сель-Роб. — 1929. — Nq 105—140; Наша правда. — 1930. — № 5—6. — С. 31; Nułkowski Т. Proletariat Polski w ogniu walk strajkowych. — Moskwa, 1936. - S. 24.
І,)7Сель-Роб. - 1929. - 26 трав.
108 ДАЛ О, ф. 1, оп. 51, спр. 724, арк. 3—5; оп. 52, спр. 1036, арк. 22.


РОЗДІЛ 5
ЗАГОСТРЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ОБСТАНОВКИ І РЕВОЛЮЦІЙНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ПІД ВПЛИВОМ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ ТА ПОЛІТИЧНОГО ТЕРОРУ САНАЦІЇ
Особливості економічної кризи у Західній Україні. Криза і посилення соціального розшарування села. Єтносоціальна структура села у територіальному зрізі, вплив її на політичну орієнтацію різних прошарків селян. Промислово-економічна відсталість краю — основа антиколоніальної спрямованості українського національного руху. Розвиток сільськогосподарської кооперації та інших форм націо- нально-господарської самоорганізації українства. Витончення засобів наступу санації на права українців. Полонізація шкільництва. Загострення українсько-польського протистояння. Саботажі і масові революційні виступи селян. Пацифікація і ставлення до неї політичних угруповань. Пришвидшення консолідації сил правого крила українського національного руху. Заснування і діяльність клерикальних партій: УКНП (УНО) і УКС. ВУО — проурядова партія. Русофільські партії і урядова політика щодо діяльності РАП і РСО. Зростання активності полярних сил радикального спрямування. Лівосектантська тактика комуністів і сельробівців у боротьбі за революційний вихід з кризи. Селянські повстання 1932—1933 рр. Репресивні заходи уряду проти росту селянського радикалізму: заборона діяльності ППС-лівиці, Об’єднання селянської лівиці «Самодопомога» і Сельроб-єдності. Об’єднання польських селянських угруповань у Стронніцтві людовому як спроба протидії революційному рухові селян. Посилення в санаційному режимі функції політичного терору авторитарної диктатури.
Зміна пріоритетів зовнішньополітичної орієнтації в українському національному русі під впливом сталінського курсу «наступу соціалізму на всьому фронті і укладення радянсько-польського договору про ненапад. Прихід до влади у Німеччині нацистів і орієнтація крайньої правої течії національного руху на фашистсько-мілітаристські держави, підготовку ними війни проти Радянського Союзу. Утворення ФНЄ — партії профашистського спрямування. Курс ОУН на загострення боротьби проти більшовицького режиму в Україні. Відмова ліберально- поміркованих сил краю від визнання ідеї «П’ємонту радянської України» і посилення тенденції угодовства їх із санаційним режимом. Спільна участь цих сил з ББ на виборах радних місцевого самоврядування. Невдача спроби утворення на антирадянській платформі міжпартійного союзу українських правоцентристських партій краю і закордонних груп УСДРП і УПСР. Контракція лівих сил.
230


На подальший розвиток масового соціально- і національно- визвольного руху домінуючий вплив мала глибока економічна криза 30-х років, яка загострила не тільки національне, а й класове протистояння в краї, надавши йому чіткішого соціального характеру.
Світова економічна криза, що розпочалася 1929 р., вразила залежну від іноземних монополій економіку Польщі сильніше, ніж економіку інших країн, і тривала тут довше. Якщо у 1933 р. в ряді капіталістичних країн намітилася тенденція до збільшення виробництва, то в Польщі його спад продовжувався. Обсяг промислового виробництва у 1933 р. становив тут лише 55% від рівня 1928 р., обсяг нових капіталовкладень — 15, кількість зайнятих робітників — 63, імпорт — 25, експорт — 38, курс промислових акцій — 20, державні доходи — 61%'. Кількість безробітних у країні за роки кризи зросла більш ніж у 10 разів.
Руйнівна дія кризи важким тягарем лягла на плечі населення Західної України. Економічна експлуатація цього краю польськими та іноземними монополіями, велика заборгованість селянських господарств унаслідок проведення аграрних реформ, значна перевага дрібних промислових підприємств, які найбільше потерпали від кризи, — усі ці фактори були причиною того, що економічна криза в Західній Україні залишила глибші сліди, ніж у самій Польщі. Достатньо сказати, що на середніх і великих підприємствах обробної промисловості краю кількість робітників у 1933 р. становила лише 53% від рівня 1928 р.2, або була на 10% меншою від середиьодержавного показника. Зросла також і частка робітників, які опинилися в стані напівбезробітних. Різко погіршилося становище усіх категорій найманих робітників. Індекс номінальної зарплати їх в 1935 р. становив тільки 80% від рівня 1928 р., а індекс вартості життя був ще нижчим — тільки 60% порівняно з докризовим рівнем3, при цьому оплата праці робітників краю не перевищувала 50% її рівня в метрополії.
Криза у промисловості збіглася з аграрною кризою, що призвело до різкого зниження обсягів виробництва обох галузей, підірвало економіку як промисловості, так і сільського господарства. Раптове зменшення посівів технічних культур та обсягу торгового тваринництва, катастрофічне зниження цін на сільськогосподарську продукцію при відносно високому рівні цін на товари монополізованої промисловості, зменшення рентабельності сільського господарства, збільшення руйнівного пресу податків та боргів хліборобів спричинилося до дальшого поглиблення кризи і, зрештою, зумовило загальний занепад і розорення дрібних товаровиробників.
Одним з трагічних наслідків кризи було загострення аграрного перенаселення — найболючішої соціальної проблеми. Надлишок робочих рук у селах Західної України, за підрахунками, зробленими на основі статистичних і архівних джерел, в 30-х рр. становив не менше 2 млн. осіб віком до 60 років, або 32% самодіяльного сільського населення становили напівбезробітні і безробітні4. Не
231


змогла істотно зменшити аграрне перенаселення в хліборобському краї й еміграція його працездатної частини. До 1925 р. економічної еміграції не було, а в наступні роки вона була підпорядкована здійсненню тут колонізаторської політики уряду. Протягом 1925—1938 рр. із Західної України до різних країн емігрували 373,3 тис. чоловік5, але 202 тис. колишніх емігрантів з українських земель під Польщею повернулися до краю за 10 повоєнних років6. < Таке великомасштабне й потворне явище, яким було приховане безробіття на селі, обумовлюється не тільки і не стільки розвитком аграрного капіталізму, скільки його недорозвиненістю, засиллям напівфеодального поміщицького землеволодіння, методичним проведенням колонізаторської політики іноземних поневолювачів. Наслідки цієї політики загострила економічна криза.
Названі причини визначили аграрну структуру західноукраїнського села з великою перевагою в ній збіднілих прошарків, у першу чергу серед українського селянства. Аналіз даних польської статистики про володіння селянських господарств землею, робочою і продуктивною худобою, про застосування в них найманої робочої сили або відповідно пропонування її біднішими верствами села, зроблений автором у спеціальній праці7, дав підставу встановити соціальну неоднорідність селян, визначити серед них різні соціально- економічні типи господарств та місце їх власників у визвольному русі. Із загальної їх кількості — 1359,5 тис. у 1931 р. в чотирьох воєводствах Західної України налічувалося 46% парцельних безкінних дворів, пролетарських за своїм характером «господарств8, які не забезпечували їхнім сім’ям основних засобів для прожитку, а тому головним заняттям їх власників був «побічний промисел». Близько 28% дворів з площею від 2 до 5 га, що мали лише по одному робочому коню, — це господарства напівпролетарів, які одержували основні засоби для існування у власному виробництві, і побічні — за наймом. Сільські пролетарі і напівпролетарі представляли найчисленніші верстви сільського населення, які через своє убоге існування були готові до радикальних дій у боротьбі за визволення. Власне в їхньому середовищі сформувалася масова соціальна верства сільських маргиналів, за рахунок яких великою мірою поповнювалась армія міських безробітних і нужденних людей. Саме ці категорії пролетаризованої і пауперизо- ваної людності можна визначити одним поняттям — «соціальні низи», які становили основну соціальну базу для радикально- визвольного руху як лівого, так і правого спрямування.
В той час коли господарства сільських нуждарів, аби вижити і забезпечити убоге існування своїх родин і виконати податкові й боргові зобов’язання, мали штучну товарність, викликану невиробничими потребами і мізерністю «побічних» заробітків, значна верства сільських підприємців (багатих селянських господарств фермерського типу) орієнтувала свою виробничу діяльність на потреби ринку. Питома вага їх становила 9% сільських земле-
232


власників, які мали у своєму володінні не менше 10 га землі кожен, достатню кількість робочої і товарної худоби, користувалися удосконаленими сільськогосподарськими знаряддями й не обходилися без постійного застосування праці наймитів. Окрім представників виробничого капіталу, до цієї верстви належали сільські крамарі і лихварі, скупники і земельні спекулянти, кооперативні й інші функціонери, котрі також потерпали від кризи і потребували економічної стабільності. Ця верства у переважній більшості була активною у суспільно-політичному житті. Представники її уособлювали в основному праві або правоцентристські політичні сили. Економічні інтереси українських підприємців вимагали нормалізації стосунків з діловими колами Польщі, саме в їхньому середовищі виникла політична тенденція до угодовства із санаційним режимом.
Між сільськими підприємцями і «робітниками з парцелою» перебувала верства середніх селян, яку представляли 17% господарств, що мали від 5 до 10 га, не продавали свою робочу силу, а третина їх у докризові роки наймала строкових робітників на сезонні роботи. Для цієї верстви характерні хитання між правими і лівими політичними силами.
З наведених даних можна скласти загальне уявлення про соціально-політичну природу селянства. Однак вони не розкривають її національний аспект, дуже важливий для розуміння масової соціальної бази національно-визврльного руху. У цьому відношенні показові неопубліковані дані Інституту господарства східних земель Польщі за 1931 р. про національну структуру землеволодіння в регіональному зрізі. У чотирьох воєводствах Західної України (крім Колбушовського повіту західної Львівщини) селяни володіли 4920 тис. га землі. У Східній Галичині 3060 тис. га належало селянам, з яких українці — 67,9%, поляки — 29,4, євреї та інші — 2,7%. У Волинському воєводстві селяни володіли 1860 тис. га землі, з них частка українців становила 82,2%, поляків — 13,8, євреїв та інших — 4,0%. Отже, майже третина селянського землеволодіння у Східній Галичині і п’ята частина його на Волині перебувала в руках польських колоністів та представників інших національних меншин.
Розподіл придатних земель між групами селянських господарств за національною приналежністю* їхніх власників у двох основних регіонах Західної України в 1931 р. характеризується даними згаданого інституту (табл. /). Як видно, ступінь соціального розшарування українських і польських селян за землеволодінням у Східній Галичині був майже однаковий і визначався найбільшими в Польщі показниками здрібнення (фактично пролетаризації). Понад 80% господарств становили «робітники з парцелою»
*Національну приналежність визначено за віросповіданням землевласників.
233


а
б
б
ЕР
8
«2
О
X
и
§
234
Вся Східна Галичина
Г"-
13,1
38.5 30,9
17.5 100,0
і І 2
І2
400 918 1 175 457 947 158 536 757 3 060 290
«о
41,6
39,5
15,1
3,8
100,0
Кількість
госпо¬
дарств
394 638 373 971 142 681 36 310 947 600
Євреї та інші
го
10,8
22,2
23,3
43,7
100,0
Площа,
га
сч
8 924
18 390
19 241 36 105 82 660
-
55.4
24.5
11.6 8,5
100,0
Кількість
госпо¬
дарств
2
13421 5 940 2811 2 044 24 216
Українці
Ж
04
12,9
38.0 31,6 17,5
100.0
Площа,
га
ос
268 989 788 889 655 986 364 381 2 078 245
-
41,1
39.4
15.5 4,0
100,0
'І Б &
3 5 §
о
261 785 251 144 98 622 25 135 636 686
Поляки
</->
13,7
40.9
30.2
15.2 100,0
сз І 2 с
ча¬
123 005 368 178 271 931 136 271 899 385
го
41,6
40,8
14,4
3,2
100,0
.0
5 о ? * 5 £
.3 р 3
сч
119 432 116 887 41 248 9 131 28 6698
Групи
госпо¬
дарств,
га
-
0-2
2-5
5-10
10-50
Всього
§
2
О
§
м
я
ев
І
О
О,
Г"-
6,4
29.5
38.6 25,5 100,0
ч£>
119 075 549 139 717 883 473 809 1 859 906
—
гп \о сч о\ о.
Г~-~ ОЧ іп Г"~ сГ сч го сч о
тГ
112 462 163 044 103 851 32 529 411 886
ГО
4,8
22,3
40,7
32,2
100,0
сч
3 583 16 693 30 490 24 134 74 900
=
27.2
33.2 28,7 10,9
100,0
о
4 054 4 961 4 284 1 622 14 921
ОЧ
6,9
31,7
39,9
21,5
100,0
оо
106 033 485 226 609 719 327 864 1 528 842
28,0
40,6
24,9
6,5
100,0
40
99 467 144 030 88 506 23 111 355 114
<п
3,7
18.4
30.4
47.5 100.0
п-
9 459 47 220 77 674 121 811 256 164
ГО
21.4 33,7
26.4
18.5 100,0
сч
8 941 14 053 11 061 7 796 41 851
-
0-2
2-5
5-Ю
10-50
Всього
0 =5 с £
£3 2
* 	°-
•—> 01 8^
со
!$? ^ С ^
Є - .2 | § * -о ~1
св
•й Р
8. В
сл
й -а Ь Ю
1 * З
Ь о сл £
т -
І >>
* N О, .
® 5
п “
О 'ЇГ*
о *гг
з
-о
О З
5 £
41
оо СЛ
І .с ^ >>
* 	§ СЬ -О
тг
I
40
о.
І
т о — со
' СУ) сі, Е О
оС ~ ОО СТч
с
о
§-
8-е-
. о С А
о °
£ _ о'ї І
А -
.2 N <С Л ^ с
О
Є
<


до 2 га та напівпролетарі. А це означало, що у Східній Галичині найгостріше виступало приховане безробіття на селі, яке стосувалося більшості населення. Значно меншою була частка багатоземельних і середньоземельних господарств, хоч значна кількість селянських підприємців приховувалася за фасадом досить поширеної сімейної кооперації їхніх власників. У Волинському воєводстві, навпаки, менше вимивалася середньоземельна група (5—10 га), а внаслідок систематичного насадження воєнних осадників питома вага польських великоземельних господарств тут була набагато більшою, ніж у східногалицьких воєводствах, і становила 18,5% від загальної кількості дворів цієї національної групи. їм належала майже половина земельної площі, якою володіли польські селяни. Порівняно з іншими національними групами, окрім польської на Волині, значно вищою в обох регіонах була частка господарств з володінням понад 10 га, що належали євреям, німцям, росіянам та представникам інших національностей, які здебільшого не були професійними хліборобами, а службовцями, торговцями, підприємцями. Землеволодіння селян корінної хліборобської національності в усіх групах у відносному зіставленні поступалося колоністам, які прибули сюди в різний час. Та найбільше загострювала міжнаціональні стосунки польська колонізація 1919—1939 рр., що посилила визвольні прагнення українців, які в більшості належали до спролетаризованих або напівпролетарських верств хліборобського населення краю.
З даних таблиці опосередковано можна судити і про майновий стан колоністів. На відміну від Волині, де насаджувалися переважно фермерські господарства, які перебували під постійною опікою державної влади, до Східної Галичини з корінної Польщі переселялися здебільшого бідніші селяни, які сподівалися поліпшити тут своє економічне становище. До кінця 1934 р. у трьох воєводствах Східної Галичини було створено 756 осадницьких поселень з 14 807 господарствами, у власність яких перейшло 81 936 га землі, в середньому на господарство — по 5,5 га придатної землі9. Половина польських переселенців, що прибули у Східну Галичину, розмістилась на землях Тернопільського воєводства. Найбільше були колонізовані Бучацький, Підгаєцький і Кременецький повіти, де польське населення за 15 років зросло на 20 %1().
Однак під впливом аграрної кризи і великої заборгованості значна частина господарств малоімущих колоністів збанкротувала, а їхні власники з сім’ями залишили садиби. Не останню роль у цьому відіграло загострення національно-визвольного руху в краї. Уже до весни 1930 р. розорилися і повернулися на захід 80% колоністів Бережанського повіту, близько 50 % осадників із сіл Заремба, Чабарівка, Суходіл, Софіївка, Вітосівка Гусятинського повіту, 50% — Чортківського, 30% — Борщівського, 15—20% — Підгаєць- кого повітів. У Черемхові із 17 поселенців залишився лише один, із Федоровичівки Збаразького повіту «втекли» на захід 40% польсь¬
235


ких поселенців11. Щоправда, серед «втікачів» було чимало таких ділків, які використали колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних операціях. Так, у колонії Гаї Бережанського повіту за високими ринковими цінами продали землю сім осадників, у тому числі генерал, майор, інженер, суддя, два промисловці і тільки один професійний землероб12. Головним чином внаслідок спекуляції землею повністю зникли колонії Поріччя, Задвірне, Дикий Горб, Баранчиці13 Самбірського повіту. Майже чверть земельних угідь господарств польських цивільних осадників Східної Галичини в 1919—1934 рр. спромоглися скупити 3372 українських селян, у власність яких перейшло понад 18,5 тис. га землі14.
Глибока криза внесла суттєві корективи в реалізацію колонізаторської аграрної політики уряду, який зміщує пріоритети в її проведенні на зменшення боргів в осадників й економічне оздоровлення їх господарств, на перебудову селянського землекористування, ліквідацію черезсмужжя і сервітутів. З середини 30-х рр. було тимчасово припинене переселення з Польщі бідних селян, заохочувалася колонізація східних земель тільки фінансово сильними елементами, які користувалися відповідними привілеями, якщо мали намір створити господарство фермерського типу. Однак бажаючих переселитися на схід виявлялося все менше. З 1935 р. і до середини 1938 р. у Східну Галичину переселилася лише 201 сім’я цивільних колоністів15.
У Волинському та інших східних воєводствах польська адміністрація була заклопотана головним чином організацією нових та оздоровленням існуючих господарств військових осадників. Схвалений сеймом у січні 1932 р. новий «кресовий» закон передбачав створення у тих воєводствах додаткового запасу земель для поселення на них близько 600 господарств військових осадників, кожне з яких мало б до 45 га землі. Закон дозволяв Міністерству аграрних реформ безкоштовно наділяти землею з цього фонду тих колишніх солдатів Війська польського, яким, згідно із законом від 17 грудня 1920 р., виділялися земельні ділянки, але вони з різних причин не отримали їх. Місцева адміністрація одержала право міняти військовим осадникам гірші землі на кращі й виплачувати 500 злотих компенсації на переселення. Був створений спеціальний фонд для фінансування заходів з виконання нового закону, розрахованого на зміцнення «польського стану посідання» на східних землях16.
Соціально-економічною опорою польського панування на західноукраїнських землях залишалося також велике поміщицьке землеволодіння, генетично пов’язане з польською магнате - рією феодальної доби. За даними перепису 1921 р., у чотирьох воєводствах Західної України налічувалося 2816 приватних маєтків, яким належало 2,3 млн. га придатної землі (33,3% усієї площі краю), тоді як 1105 тис. селянських дворів володіли 3,6 млн. г;і (55,2% угідь)17. Серед поміщиків було 2228 поляків, 208 українціи, 137 євреїв, 128 росіян, 40 німців, 36 чехів, 2 білоруси, 15 індивіду
236


альних власників інших національностей, 22 акціонерні спілки. У володінні польських поміщиків знаходилося 1,85 млн. га, або 26,8% придатної площі краю. Великим землевласником була також польська держава, яка тримала у своїх руках 557,2 тис. га землі, головним чином лісових масивів, що становили 8,1% площі угідь18.
Парцеляція безгосподарних маєтків, що по війні перейшли до державного земельного фонду, та продаж певної частини угідь великих приватних землеволодінь, які потребували відбудови й раціоналізації фільваркового господарства, не зменшили економічної сили та політичного впливу поміщицтва. Фактично недоторканними залишилися латифундії і серед них усі майорати польських аграріїв (Потоцьких, Чарторийських, Любомирських, Дзєдушиць- ких, Голуховських, Боваровських, Радзивілів та ін.), які були одночасно великими землевласниками і промисловцями. У 1939 р. приватні латифундії, кожна з яких мала понад 3 тис. га, у Стані- славському воєводстві становили 49,1% поміщицького землеволодіння, у Волинському — 41, у Львівському — 32%19. Прізвища їхніх власників рябіли в правліннях та наглядових радах багатьох акціонерних компаній і банків, у керівництві Господарського товариства Східної Малопольщі, створених 1934 р. землеробських палат у Львові й Луцьку та різних союзів.
Незважаючи на наслідки реалізації аграрних реформ, польське землеволодіння в Західній Україні залишилося непохитним оплотом режиму. Підсумовуючи обсяги землеволодіння польських поміщиків, держави і селян (площа останніх становила 17% придатних земель краю), доходимо підсумкового результату: понад 50% усіх сільськогосподарських угідь на етнічній українській території становило польське землеволодіння. Це — неминучий наслідок довготривалої польської колонізації українських земель, набагато посилений урядами Другої Речі Посполитої і розрахований на зміцнення соціально-економічної основи польського панування в анексованому краї.
Проведення аграрних реформ суттєво не змінило структуру землеволодіння корінних жителів. Одночасно із засиллям польських поміщиків та осаДників у Волинському воєводстві існувало 68%, а у Східній Галичині — 80% господарств українців, які, як і раніше, потерпали від малоземелля і не обходилися без «побічних» заробітків у господарствах тих же поміщиків або багатоземельних односельців, здебільшого відпрацьовуючи на кабальних умовах за різні позички. Різко полярна етносоціальна структура західноукраїнського села залишалась головним фактором, який визначав гостроту міжнаціонального протистояння і наклав помітний відбиток на соціальний зміст та форми масового українського визвольного руху, тісно пов’язаного з нагальною потребою вирішення аграрно-селянських проблем.
Визвольні устремління західних українців в економічній сфері мали антиколоніальну спрямованість. Ця особливість їх національно-
237


визвольних змагань чітко окреслилась під впливом глибокої економічної депресії 30-х рр., яка боляче зачепила інтереси не тільки соціально незахищених верств населення, а й українських підприємців, які у конкурентній боротьбі із сильнішими польськими і єврейськими суперниками шукали вихід у посиленому розвитку різноманітних форм національно-господарської самоорганізації. В ефективному функціонуванні останньої найбільш зацікавленою була українська буржуазія, котра прагнула самоствердження на ринку і своєю активною участю у національному русі надала йому (окрім усього іншого) антиколоніальної спрямованості.
Цю характерну рису західноукраїнського національного руху не можна визначити й зрозуміти її соціально-політичну суть без аналізу статистичних даних, що стосуються структури економіки краю, особливостей динаміки провідних галузей промисловості, а також економічної політики польських правлячих кіл, які відвели східному регіону країни, названому «Польщею Б», роль внутрішнього колоніального придатку метрополії, так званої «Польщі А». З того приводу проурядова газета «Кур’єр поранни» 12 листопада 1938 р. так характеризувала ці дві складові частини відродженої Польщі: «Одна з них, простягаючись на захід від Вісли, є країною, що відповідає економічному критерію «європейська». Цей край — зразок і ідеал для іншого господарського організму, розташованого на схід від Вісли, де можна побачити картину первісності, злиднів, убогості і відсталості, що нагадує своїм ладом давно минулі епохи розвитку цивілізованого світу. Тут живуть люди з надзвичайно примітивним рівнем життя і споживчими запитами, що відповідали потребам суспільства 50 років тому».
Економічно відсталим аграрно-сировинним придатком західноукраїнські землі були як у складі Австро-Угорської імперії, так і міжвоєнної Польщі, панівні кола якої надавали розвиткові продуктивних сил цього краю одностороннього сировинно-збутового спрямування. Така політика вкрай негативно позначилася на стані усієї промисловості і найвідчутніше дала себе знати у базових галузях енергетики. Так, за планом електрифікації країни, розробленим урядом у 1928 р., передбачалося значне зростання виробництва електроенергії в центральних та західних воєводствах Польщі, а на східних кресах воно планувалося у 10 разів менше20, хоча потреби їх економічного поступу нагально вимагали електрифікації. Виробництво електроенергії на душу населення Західної України в 1925 р. становило тільки 7 кіловат, а в західних воєводствах — 273 кіловата. У наступні роки її виробництво в краї хоч і збільшилося втричі, але його явно не вистачало для технічного прогресу господарства.
Внаслідок безконтрольного хазяйнування іноземних монополій в нафтовій промисловості ця провідна галузь промислового виробництва була доведена до занепаду: видобуток нафти в Галичині у 1938 р. становив лише 47% від рівня 1913 р. У зв’язку з цим економічна рада Східної Малопольщі, створена урядом в 1937 р.,
238


била на сполох, бо в систематичному спаді видобутку нафти, на її думку, «приховується серйозна небезпека значного провалу нашого виробництва сировини в уже недалекому майбутньому, якщо нові продуктивні нафтові території не будуть вчасно відкриті»21.
Не можна не помітити рис колоніалізму і в розвиткові газодобувної промисловості. Розробка родовищ природного газу для промислових цілей Східної Галичини штучно обмежувалась. Видобуток його в 1920—1934 рр. збільшився лише з 294,9 млн. до 347,9 млн. кубометрів, яких вистачало тільки для обмежених комунальних потреб Дрогобича, Стрия, Львова та деяких інших населених пунктів. У другій половині 30-х рр. розвиток цієї галузі підпорядковується загальнодержавному плану створення нового промислового району в Краківському і Келецькому воєводствах. Найважливішою складовою частиною цього плану мало стати розпочате тоді будівництво газопроводу з Дашави через Перемишль до центральної Польщі22. Автори цього проекту, схваленого урядом, не тільки не пов’язували його з перспективою індустріалізації краю, а й, навпаки, сподівалися остаточно закріпити за українськими землями роль сировинного придатку метрополії.
Інтенсивно експлуатувалися в Калуші, Стебнику і Голині поклади калійних солей, які давали цінну сировину для розвитку хімічної індустрії Польщі. У 1920 р. видобуток сильвініту і каїніту становив тут 10,3 тис. т23, а в 1938 р. він збільшився у 52 рази. За видобутком калійних солей Східна Галичина посідала третє місце в світі після Німеччини та Франції24.
Привілейовані умови господарювання іноземних монополістичних груп у Західній Україні не стільки спричинили розвиток у краї промисловості, скільки надали йому нерівномірного і однобічного характеру. Відносно успішно розвивалися лише ті галузі, що займалися видобуванням, заготівлею і первинною обробкою найбільш цінних природних багатств. Обробна фабрично-заводська промисловість залишалась слаборозвиненою, абсолютну більшість її підприємств становили дрібні заклади мануфактурного типу. В 1929 р. у Східній Галичині налічувалося 4745 промислових і гірничо-заводських підприємств з 97 748 робітниками. 78% їх були дрібними: на кожному було зайнято до 20 чоловік25. У Волинському воєводстві того ж року діяло лише 159 середніх і великих підприємств фабрично-заводської промисловості з 8733 працюючими26, а всього в 1936 р. там було 3362 підприємства, на яких працювало 21 500 робітників. Важливо зазначити, що третина підприємств воєводства (каменоломні, тартаки та електростанції) перебувала у власності держави27.
Привласнюючи дедалі більше засобів виробництва, держава через економічні важелі штучно консервувала у Західній Україні техніко-економічну залежність її від метрополії. Антиукраїнську господарську політику у цьому краї фактично проводили всі уряди міжвоєнної Польщі, але найбільш очевидно вона окреслилась під
239


впливом економічної кризи, яка посилила метаморфозу Польської Республіки на шляху всеохоплюючого державного впливу на все суспільно-політичне та економічне життя країни. У політичній сфері це виявилось, насамперед, в обмеженні значення законодавчих установ (сейму і сенату), ущемленні громадянських прав і свобод особи. У господарській сфері набирають силу такі явища, як автаркія і планове державне регулювання розвитку економіки. «Ця перебудова, як підкреслювалося у політичному рефераті УНДО, — ще не закінчена і з ухвалою нової конституції (1936 р.) входить у нову фазу»28.
Економічна політика санації, спрямована на пришвидшення монополізації і етатизму, розвитку замкненого національного господарства, відособленого від економіки інших країн, особливо згубно позначилася на господарському стані східних окраїн. Вплив цієї політики яскраво виявляла відсутність будь-яких зусиль держави щодо ліквідації економічної відсталості Західної України. Державна влада не зробила і аж до 1938 р. не планувала жодної значної інвестиції в індустріалізацію краю. У провідній галузі економіки — сільському господарстві — санаційна диктатура також не зробила нічого, щоб посягнути на інтереси польських поміщиків, у першу чергу — власників великих земельних латифундій, зменшити гостроту аграрного перенаселення в українських селах. Більше того, продовжувалась планова аграрна колонізація польськими осадниками кращих земельних площ. Така економічна політика гальмувала не тільки виробничо-технічний, а й соціально-економічний прогрес і значною мірою обумовила небачену в європейських країнах убогість і злиденність основної маси населення, а в деяких гірських та підгірських місцевостях воно періодично зазнавало голоду29.
Від кресової політики санації, як і за попереднього режиму, потерпали не лише трудові верстви населення, а й українські підприємці. їх господарські заклади в період кризи й після неї, як правило, були позбавлені кредитів державних банків, відчули великі перешкоди адміністративного порядку. Національно свідомі українці (включаючи пропольськи налаштовані елементи) були позбавлені доступу до роботи в державних і самоврядувальних установах, нерідко зазнавали політичного терору і репресій. Усе це породжувало обстановку перманентної нетерпимості соціальних низів до режиму, помірковану опозиційність з боку українських національно-ліберальних сил та прямі виступи лівих і крайніх націоналістичних угруповань.
Щоб вижити під економічним гнітом буржуазії панівної нації і витримати конкуренцію на ринку, представники українських ділових кіл у грудні 1923 р. об’єдналися в Союз українських купців (СУК). Згідно зі статутом, це об’єднання мало діяти на території всієї Польщі, де проживали українці, але власті обмежили його компетенцію лиш трьома воєводствами Східної Галичини30. Невдовзі сфера діяльності СУК поширилася також і на представників
240


виробничого капіталу, і з 1925 р. він став називатися Союзом українських купців та промисловців. Його статутні завдання передбачали проведення організаційної розбудови українського підприємництва не тільки у сфері торгівлі, а й промисловості та ремесла, пропаганду національної економічної незалежності, створення українського міщанського (буржуазного) стану і опанування ним міст, організацію допомоги своїм членам у заснуванні й розвиткові підприємств та ремісничих закладів31. Ці завдання пропагував орган Союзу — тижневик «Торгівля і промисловість». Під впливом глибокої депресії, захищаючи свої економічні інтереси, українська торгова і промислова буржуазія швидко розширювала корпоративну організацію. Якщо 1933 р. її Союз мав 10 філій з 1071 членом32, то 1939 р. в його структурі було вже 25 філій, які об’єднували 3200 купців і промисловців33.
У зміцненні економічних позицій та консолідації політичних сил українського фермерства неабияку роль відіграла сільськогосподарська кооперація, яку в політичному контексті слід розглядати як форму національного руху. Ідеологи й керівники українського кооперативного руху вважали розвиток усіх її типів ефективним засобом вирішення як економічних, так і соціально-політичних проблем усього селянства. Один з лідерів УНДО, голова ради РСУК Ю. Павликовський був упевнений, що кооперація «загоїть рани нездорового аграрного устрою», залікувати які неспроможний «навіть перехід усієї нетрудової земельної власності в трудові руки». Позитивно розв’язати аграрне питання українського «напівпроле- таризованого селянства», на його думку, могла «попри заспокоєння голоду землі, доцільна кооперативна організація хліборобів»34.
І справді, завдяки зусиллям керівництва та підтримці кооперативного руху з боку сільської бідноти, яка сподівалася знайти в кооперації захист від економічного визиску, злиднів і розорення, західноукраїнська кооперація в 30-х рр. досягла значного прогресу, переживала пору свого найбільшого розквіту. Добре розбудована організація її, що діяла окремо від польської та єврейської кооперації й успішно конкурувала на*ринку з польським капіталом, політичний вплив її керівництва, здійснюваний УНДО, УСРП, ОУН та іншими партіями, на національно-визвольні змагання українців, — усе це викликало сильне занепокоєння польських правлячих кіл. Щоб паралізувати розвиток українського кооперативного руху, уряд вирішив нанести удар по єдності його провідної організації — РСУК, якому підпорядковувалися чотири фахові кооперативні об’єднання — Центросоюз, «Народна торгівля», Маслосоюз і Центробанк. Міністерство фінансів своїм розпорядженням в 1934 р. відібрало від РСУК право ревізії 430 українських кооперативів Волині, Полісся і Холмщини35, передавши його польським ревізійним центрам — Союзу рільничих кооперативів і Союзу споживчих кооперативів «Сполем». Однак, незважаючи на обмеження функціонування РСУК трьома східногалицькими
1 ^ Васюта І.
241


воєводствами, кількість його кооперативів у 1928—1938 рр. зросла на 44% і досягла 3455 одиниць36 , а кількість фізичних членів у них збільшилася в 2,5 раза і становила в 1937 р. 642,7 тис. Торговельні обороти кооперативів РСУК збільшилися з 88 млн. у 1935 р. до 159 млн. злотих в 1937 р. і, подолавши кризовий спад, перевищили рівень 1928 р. на 36 відсотків37.
Майже половина кооперативів та членів РСУК належали до закупівельно-збутових товариств, які дбали про заготівлю і промислову переробку на місці сільськогосподарської та будівельної сировини. При споживчих кооперативах Центросоюзу в 1939 р. діяли 27 маслобоєнь, 27 олійниць, 17 черепичних і 26 цегельних заводів, 4 каменоломні, 2 круподерні38. Через закупівельно-збутові товариства землероби налагодили збут продукції своїх господарств та постачання їх промисловими товарами, минаючи посередництво приватних купців.
В українських землях під Польщею налічувалося понад 116 тис. приватних торговельних підприємств, з них євреям належали 73 тис. (64% від їх загальної кількості), полякам — 21 тис. (18%), українцям (греко-католикам і православним) — 19 тис. (16%)39. Отже, частка українського приватного капіталу в торгівлі була досить скромною і то переважно представленою дрібними сільськими крамницями, поки що не об’єднаними в кооперативних товариствах.
Саме приватному купецтву, яке займалося не тільки торговельною діяльністю, а й лихварством, протистояли кооперативні товариства, зокрема кредитні. Під опікою Центробанку перебувало 113 повітових банків і 543 районні та сільські ощадно-позичкові каси, які приймали вклади від населення і 1938 р. видали селянам готівкових позичок на 28 млн. злотих, або майже втричі більше, ніж 1935 р., причому їхня процентна ставка в Галичині була в чотири рази, а на Волині — у п’ять разів менша, ніж у лихварів40.
Ініціатива сільських підприємців помітно активізувалася у молочній кооперації, продукція якої здобула монопольне становище на західноукраїнському ринку. До магазинів Маслосоюзу поставляли високоякісні сири, масло і сметану його підприємства — сирзавод в Стрию, чотири сучасні маслозаводи в інших містах, 24 механізовані районні молочарні. Спеціалістів для молочної справи готувала починаючи з 1924 р. спеціальна школа Маслосоюзу в Стрию.
Подібне простежується і в «руській» кооперативній організації, яку представляли здебільшого торговельні товариства. У 1936 р. РСРК об’єднував 184 кооперативи, з них лише три десятки були кредитними, інші — споживчі. В них налічувалося ЗО 427 членів, в т. ч. 23 956 землеробів, 1444 ремісники і робітники, 1887 промисловців і купців, 3140 урядовців та представників вільних професій41. Як бачимо, в кооперації верховодили представники заможних верств, які мали більше можливостей організаційно зміцнювати товариства й ефективніше використовувати вигоди кооперативного виробництва та обміну.
242


Керівну еліту в усіх ланках кооперативної структури уособлювали, як правило, підприємці та численні представники інтелігенції, які за польського політичного режиму не могли знайти відповідну роботу, але з користю для себе виконували її в кооперативній організації. Українська кооперація висунула зі свого середовища близько ЗО тис. громадських діячів — членів кооперативних управ і надзірних рад, які одночасно були активістами різних політичних угруповань. До 12 тис. спеціалістів різного профілю забезпечували виробничу і торговельну діяльність кооперативних товариств42. Отож викликана потребами капіталізації фермерства та захисту національних інтересів українських товаровиробників взагалі і «буржуазного (міщанського) стану» зокрема, кооперація сприяла не тільки зростанню українського підприємництва, а й пом’якшенню гостроти безробіття.
У тісному поєднанні з українською кооперацією, спираючись на її фінансову допомогу, діяло крайове хліборобське товариство «Сільський господар», створене у 1898 р. представниками аграрного капіталу. У 1929 р. було затверджено його новий статут, яким визначено головну мету товариства: гуртувати хліборобів для захисту їх станових інтересів, піднесення економіки, добробуту і культури селян, розвитку сільськогосподарської науки й освіти43. Діяльність товариства поширилася на всі українські землі у складі Польщі. Однак уже 1937 р. польські можновладці, переслідуючи український кооперативний рух, розпустили на українських північно-західних землях усі осередки «Сільського господаря», обмеживши сферу його функціонування Галичиною44. Але ця чергова антиукраїнська акція не позначилася на зростанні кількості членів товариства.
«Сільський господар» мав триступеневу структуру: головна рада у Львові, яку очолювали Т. Войнаровський (1929—1936) і М. Луцький (1936—1939), відділення у повітах та гуртки у селах. Первинні осередки товариства в 1938 р. охоплювали 53,8% громад Східної Галичини і об’єднували 155,6 тис. індивідуальних членів, які представляли 17,6% господарств краю. Членами товариства були також 2254 кооперативи45. Таким складом товариство забезпечувало пріоритети фермерсько-підприємницькою спрямування в його господарській діяльності.
Агроветеринарну роботу при відділеннях товариства проводили агрономи та ветлікарі, їхні помічники. «Сільський господар» видавав чотири часописи, що друкували великий обсяг науково-популярної інформації з практичних проблем рослинництва і тваринництва. При філіях товариства існували секції хліборобської освіти молоді і українських господинь. Жіноча секція об’єднувала 1939 р. понад 22 тис. господинь46.
У 30-х рр. «Сільський господар» з товариства агроветеринар- ної пропаганди перетворився на велике підприємство, став учасником акціонерної компанії цукрового заводу «Поділля» у Березовиці Великій, що на Тернопільщині, нового торгового синдикату —
243


«Союзу виробників для збуту худоби», створеного 1935 р. уЛьвові, був членом загальнопольських союзів з експорту беконів, свиней, птиці, продуктів землеробства. Спільно із Земельним іпотечним банком, в якому 80% акцій належало митрополиту А. Шептицько- му і 20% — станіславському єпископу Г. Хомишину47, «Сільський господар» домігся від польського уряду права на проведення аграрних реформ і організував у дев’яти селах чотирьох повітів ліквідацію черезсмужжя, а також провів землевпорядкування селянських господарств48 та зумовлених ним соціально-політичних процесів.
Аналіз господарської діяльності української кооперації показує всезростаючий зв’язок її з інонаціональними монополіями, для яких кооперація служила одним з каналів проникнення в сільське господарство. Водночас центральні ланки кооперативної організації виконували функції монополістичних об’єднань. В умовах Західної України, де питому вагу мало велике поміщицьке господарство, здебільшого польських магнатів, та інші залишки напівфеодальних відносин, зростання різних типів сільськогосподарської кооперації відіграло не останню роль у розвитку аграрного капіталізму та зумовлених ним соціально-політичних процесів.
Розгалужена мережа кооперативних організацій слугувала не тільки дійовим засобом захисту інтересів українських підприємців, селян та інших соціальних верств і груп, а й представляла одну з організаційних форм національного руху, пріоритети якого під впливом глибокої економічної депресії значною мірою перемістилися у середині і другій половині 30-х рр. у господарську сферу. Традиційна польсько-українська конкуренція, вельми посилена економічною кризою, зневажання прав українців польськими колонізаторами, що вдавалися до все витонченіших методів проведення антиукраїнської національної політики, пришвидшували консолідацію політичних і економічних сил українства.
Гостра політична ситуація, що виникла у світі внаслідок економічної кризи та наступу правого і лівого тоталітаризму, обумовила подальшу еволюцію українського визвольного руху, адекватні зміни в ідеологічних і політичних формах діяльності як радикальної націоналістичної течії, політично і матеріально підтримуваної фашистсько-мілітаристськими спонсорами, так і інших течій: консервативної, національно-демократичної, правосоціалістичної, в арсеналах яких неважко помітити характерні ознаки націоналізму та постулати інших правих доктрин. Програмні засади і суспільна практика будь-якої з них формувалися на тлі не лише відповідних внутрішніх передумов, а й сильної протидії українофобії польських шовіністів при одночасному копіюванні їх досвіду національної самоорганізації і стандартів партійного будівництва поляків.
Намагаючись подолати міцніючого українського конкурента, який на внутрішньому ринку зайняв належну йому нішу, і водночас паралізувати розмах національно-визвольного руху в краї, Польська держава та її органи на місцях спрямовують свою політику на те,
244


щоб роз’єднати українське населення за адміністративною, політичною, культурною та релігійною ознаками і тим самим перешкодити процесові консолідації українства. Офіційну підтримку властей знайшов штучний поділ його на дві народності — українську та руську, стосовно яких проводилася відособлена політика. За вигаданою «руською народністю» стояв консервативний русофільський рух, який мав найбільше прихильників на Лемківщині. Цьому рухові власті надавали всебічну підтримку, опікувалися виборами його представників до парламенту та органів місцевого самоврядування. На цьому ґрунті Лемківщина була «удостоєна» спеціальних прав: населення одержало окрему апостольську адміністрацію, згори сюди іменувався урядовий адміністратор, а для її дітей навіть був підготовлений окремий лемківський буквар49. У ключі великодержавної політики виступив з ініціативою, підтриманою Товариством друзів Гуцульщини, станіславський воєвода, який запропонував перетворити гірський карпатський район на окрему адміністративну одиницю, де можна було б організувати відпочинок для польського населення з усієї країни. Аби обірвати традиційні зв’язки між окремими українськими землями і штучно ізолювати їх від політичного центру, яким був для них Львів, державна влада заборонила галицько-українським товариствам усіх типів поширювати свою діяльність на Лемківщину і північно-західні українські землі. На Холмщині й Підляшші в адміністративному порядку було припинено функціонування українських кооперативів, опечатано їх майно, закрито 100 православних церков і призупинено доставку туди періодики, яка виходила у Львові50.
На відміну від попередніх років, коли польські громадські організації та союзи шовіністичного гатунку діяли розрізнено, перед лицем нової хвилі національно-визвольного руху наприкінці 20-х рр. було започатковано гуртування їх навколо санації. У 1929 р. вони створюють спільні комітети, що діяли під егідою воєводських комітетів «великодержавного розвитку Польщі», які допомагали властям на місцях проводити політику ополячення й окатоличення українського населення. їхня діяльність розпочалась у Тернополі, Бучачі, Збаражі, Скалаті і поширилася на інші повіти51.
Полонізаторську політику урядові кола провадили на східних кресах не тільки через органи державно-адміністративного управління, а й використовували для цієї мети польські громадські організації великодержавницької орієнтації. У 1936 р. було створене Товариство розвитку східних земель, а при ньому функціонував Інститут господарства східних земель, який займався соціально- економічними дослідженнями, давав рекомендації урядові в галузях національної та господарської політики на кресах. У центрі його уваги було вивчення стану польського осадництва й українізованої зубожілої шляхти. Якщо в 1931 р. у числі дрібних землевласників Західної України було зафіксовано 14 186 господарств польської дрібнопомісної шляхти, котра володіла площею 66 723 га землі52,
245


то спеціальна комісія Товариства розвитку східних земель тільки у Львівському та Станіславському воєводствах виявила 93 588 родин дрібнопомісної (т.з. загродової) шляхти53, яка поступово асимілювалась з українським населенням. Зокрема в Долинському повіті, як повідомляв його староста, мешканці сіл Витвиця, Розточки, Гериня, Креховичі і Сваричів «ледве пригадують, що їхні предки були колись поляки». «Це населення, — зазначав той же староста, — зрештою, нічим не відрізняється від селянського оточення, тримається на однаковому з ним дуже низькому культурному рівні»54. Польські власті протегували далеким нащадкам українізованих польських поселенців, об’єднували їх в осередки загродової шляхти, розраховуючи використати їх в ролі провідників політики денаціоналізації й асиміляції корінного населення.
Особлива роль у реалізації цієї політики, як і раніше, відводилося полонізації українського шкільництва. Аби надати видимої «законності» реакційним акціям в освітній сфері, уряд проводить
1932 	р. новий «шкільний плебісцит». На Холмщині, де з неприхованим цинізмом здійснювалися асиміляторські заходи, власті заборонили населенню подавати декларації за українську мову навчання у школах. Зрештою, й повсюди в краї «утраквістичне» навчання запроваджувалося на підставі вимоги вже не 40, як раніше, а 20 заяв батьків про запровадження польської мови навчання55. В обстановці переслідувань та шантажу «шкільний плебісцит» перетворився на масову політичну акцію. Хоч батьки 400 тис. українських дітей зібрали 300 тис. декларацій (в три рази більше, ніж 1925 р.) з вимогою рідної мови навчання їхніх дітей у школах56, проте ще близько 500 українських шкіл було перетворено на польські або «утраквістичні»57. Останні формально вважалися двомовними, а фактично були польськими, бо в них вивчалися рідною мовою тільки природознавство, гімнастика, релігія та українська мова, а решта предметів, і у тому числі історія та географія, викладалися польською мовою58. До возз’єднання з УРСР на теренах Західної України з 3662 українських шкіл, які були тут в 1918 р.59, залишилося тільки 139 народних шкіл і 20 гімназій та ліцеїв з українською мовою навчання60.
Про наслідки полонізації українського шкільництва красномовно свідчать і такі дані: якщо до плебісциту 27,4% українських дітей ще відвідували школи з рідною мовою викладання61, то в 1937/38 навчальному році у початкових школах Східної Галичини рідною мовою навчалися вже тільки 7,1% українських дітей62, а на Волині, Холмщині й Поліссі — 0,02%63. Офіційно це називалося «державною асиміляцією».
Асиміляції підростаючого покоління українських громадян була підпорядкована уся система виховання дітей, яку здійснювали здебільшого польські учительські кадри під контролем служб державної безпеки. Для вчителів української національності доступ до роботи у державних школах був обмежений з політичних
246


мотивів. У Львівському шкільному окрузі, за даними офіційної шкільної статистики, в народних школах працювало 14,2 тис. вчителів, з-поміж яких українців було не більше 2,5 тис.64. Поодинокі навчальні заклади, що готували педагогів для українських шкіл, були ополячені. Ще 1923 р. міністерство віросповідань та освіти Польщі закрило у Львові єдину державну чоловічу учительську семінарію, а жіночі семінарії Львова і Перемишля були перетворені в «утраквістичні».
Не кращі умови мала українська молодь для одержання вищої освіти. Санаційний уряд знехтував своїм зобов’язанням відкрити у Львівському університеті два факультети з українською мовою навчання, а запроваджена відсоткова норма прийому представників нацменшин до вузів, яких на західноукраїнських землях було лише чотири і тільки у Львові, вкрай обмежувала українцям доступ до вищої школи, особливо зі спеціальностей: медицини, політехніки, ветеринарії і фармацевтики. Через національну дискримінацію при прийомі до вищої школи та високу плату за навчання частка українців у львівських вузах не перевищувала 13%65. У 1936 р. диплом про закінчення вузів Польщі отримали 6450 чоловік, з них лише 236 — феко-католицького віросповідання66.
Хоча українці й білоруси становили третину населення Польської держави, проте кількість їхніх дітей серед учнів загальноосвітніх середніх шкіл країни складала лише 6,2%67. Більшість батьків з бідніших верств населення була позбавлена можливості дати дітям навіть початкову освіту. Тому чимало дітей, особливо в гірських повітах, щороку залишалося поза школою. Так, на 100 сільських дітей шкільного віку школу не відвідувало у Сколівському повіті 57,3%, Турківському — 62,8, Печеніжинському — 66,2, Косівсь- кому — 68,8%68. Не кращими були ці показники і на Волині, де 1931 р. 32,7% дітей не ходили до школи69.
Серед дорослого населення поширеною була масова неписьменність. За переписом 1931 р., в українських землях під Польщею частка неписьменного населення за десять повоєнних років хоч і зменшилась на 14,2%, але 35,3% громадян віком 10 років і старше не вміли читати і писати. Частка неграмотних жінок складала 44%70, а серед сільського населення Волині — 52,3%71. Ці дані стосувалися всього населення без огляду на його національну приналежність, але серед українців (особливо селян) неграмотних було більше порівняно із середньостатистичними показниками. Масова неписьменність — це наслідок національного гноблення українського населення іноземними поневолювачами, які прагнули економічною відсталістю, духовною темнотою й неуцтвом перешкодити формуванню його національної свідомості та визвольних ідеалів, аби увіковічити духовне рабство західних українців і паралізувати їхнє прагнення до свого визволення і об’єднання в єдиній незалежній Українській державі.
247


У відповідь на посилення соціального і національного гніту в умовах глибокої кризи 1930 р. настає різке загострення українсько- польського протистояння, яке за своїм розмахом та соціально- політичним характером перебувало на грані переростання в національно-визвольну війну. Влітку 1930 р. стихійно розпочалися масові диверсії на залізницях та об’єктах зв’язку, підпали будівель, скирт соломи і сіна в маєтках поміщиків і садибах інших власників. Всього з липня по листопад включно у трьох південно-східних воєводствах відбулося 218 (у липні — 28, в серпні — 55, у вересні — 101, у жовтні — 26, у листопаді — 8) актів саботажу. Ними було охоплено 27 повітів Східної Галичини і 5 повітів Волині та Холмщини. Основними об’єктами підпалів були маєтки польських поміщиків та осадників, які виступали носіями не тільки економічного визиску, а й жорстокого національного гноблення українців. Так, зі 156 актів саботажу, вчинених у серпні—вересні в Східній Галичині і зафіксованих поліцією, підпали у маєтках поміщиків становили 53,2%, осадників і представників місцевої влади — 26,9, церкви — 3,2, підпали акціонерних товариств та інших землевласників — 5,8, диверсії на залізницях і телефонних лініях — 9,6, інші акти саботажу — 1,3%72. Підпалювачі не щадили також і українських колабораціоністів. Диверсії й підпали дали поштовх до масових виступів селян проти примусового землевпорядкування (комасації), з них 160 стихійних заворушень супроводжувалися активним опором карателям73, включаючи збройні сутички їх з жертвами. У саботажних акціях брали участь не тільки сільські наймити та зубожілі селяни, а й певна частина міських жителів, збіднілих внаслідок кризи, і навіть радикальні елементи інтелігенції, яких об’єднували спільні загальнонаціональні ідеї. Усі вони виступали не лише під суто національними, а й соціальними гаслами.
Саботажницький рух за своєю соціально-політичною природою, по суті, був продовженням селянських «бунтів» попередніх років. На революційний радикалізм учасників заворушень, викликаних гострою економічною кризою, уряд відповідав жорстокими погромами мирного населення, названих «пацифікацією», яка тривала з 16 вересня по 30 листопада 1930 р. Вона розпочалася з арешту
30 	опозиційних українських послів сейму, розпущеного у серпні того ж року, і близько ста найактивніших і найбільш небезпечних з точки зору режиму діячів національного руху. Було розпущено спортивну організацію «Пласт», якою повністю оволоділи інтегральні націоналісти і використовували її для підготовки терористів. Після погромів і фізичних знущань над учнями було закрито три українські гімназії — в Рогатині, Дрогобичі і Тернополі74.
У південно-східних воєводствах запроваджувався воєнний стан. У 16 повітів Східної Галичини, найбільше охоплених селянськими заворушеннями, уряд послав 5 полків уланів, каральні загони поліції, жандармерії і прикордонної охорони, які безжалісно розгромили
248


450 сільських громад. Керували каральними операціями високопоставлені сановники МВС Польщі Пєрацький і Сухенек-Сухецький. Останній з них про хід пацифікації повідомляв, що об’єднані загони поліції й війська раптово нападали на одну або кілька громад, оточували села і нікого не випускали з них. У пошуках зброї карателі проводили повальні обшуки у житлових і господарських будівлях, коморах і підвалах, перекидали стіжки і скирти, розгрібали і псували зібране збіжжя, розкривали підвали, зривали дахи, вкриті соломою, у багатьох випадках розбирали навіть печі. Від пацифікації більшою або меншою мірою зазнали матеріальних втрат сотні, а фізичних знущань — десятки тисяч українських громадян, понад 4 тис. селян стали каліками або й зовсім позбулися життя. У ході каральних операцій, за даними МВС Польщі, було вилучено 1572 гвинтівки та іншу зброю, заарештовано 1739 осіб, з них 1143 — віддано до суду75. Лише у вересні 1930 р. в Західній Україні відбулося 28 масових процесів, на яких активні учасники національно-визвольного руху були засуджені до різних стррків тюремного ув’язнення.
І 	понині не згасає інтерес до вивчення цих подій76. Дослідники різних шкіл та ідеологічних уподобань, як правило, дотримуються офіційної оцінки «саботажницького руху», яку дав йому санаційний уряд. Для виправдання жорстокості щодо «умиротворення» спонтанного вибуху селянських виступів у Західній Україні у політичний вжиток уряд пустив версію про те, що організувала їх на суто національно-визвольному підґрунті УВО—ОУН, яку вважав найнебезпечнішим противником режиму. А відтак осторонь залишається соціальна природа масових стихійних виступів — селянських заворушень проти аграрної політики пілсудчиків, заворушень, що поєднувались з іншими формами боротьби селян проти економічного визиску і політичного безправ'я. Та найчастіше селяни вдавалися до «червоного півня» (підпалів) як засобу не тільки і не стільки національного визволення, скільки соціального протесту. Це тим більше стосується початку економічної кризи, яка різко загострила соціальні проблеми села, що, звісно, були тісно пов’язані з національними.
Українські політичні угруповання неоднозначно сприйняли так звані акти саботажу і стихійні селянські заворушення. Якщо йдеться про позицію УВО—ОУН, то близький до неї Д. Паліїв, спростовуючи урядову версію, писав, що і «в голові не може нам поміститися, нібито підпали фільварків можуть бути ділом УВО...»77. Справді, документи свідчать, що «певний процент випадків саботажу можна записати на рахунок УВО або занархізованих одиниць поміж українців»78, аби таким способом звернути на себе увагу правлячих кіл Польщі і світового співтовариства. Бойовики УВО—ОУН подекуди нападали на державні об’єкти або підкидали вогонь під панські скирти, але заступити соціальну природу стихійності селянського руху і спрямувати його на реалізацію засад «перманентної національної
249


революції» в регіоні не спромоглися. Селянський «червоний півень» спочатку запалахкотів у Західній Галичині, а потім поширився і на східногалицькі землі79, зайнявся у маєтках не тільки польських поміщиків та осадників, а почасти й українських панів як світських, так і духовних, які прислуговували колонізаторам80. Не менш розповсюдженою ця форма соціального протесту селян була також на Волині, де 1930 р. зареєстровано 393 підпали, а в 1931 р. — 41681, але гострого політичного характеру масових селянських заворушень їх індивідуальні й групові виступи тоді тут не набрали.
Позиція українських угруповань щодо цих подій не була сталою й однозначною. Не тільки консервативні, а й партії так званої легальної демократичної опозиції несхвально оцінили спонтанний вибух селянського руху і, побоюючись впливу на нього право- і ліворадикальних сил, засудили селянські виступи і тактику їх підтримки. І жовтня 1930 р. у пресі з’явилася заява УНДО, УСРП і УСДП, в якій ці партії відмежовувалися від «саботажницького руху» і визнавали доцільними зусилля стосовно його пацифікації.
11 	жовтня газета «Діло», виражаючи думку керівництва УНДО, писала, що «саботажова акція як виступ революційного характеру є зле зрозуміла, недоцільна і навіть шкідлива для українських інтересів». А коли «умиротворення» перетворилося на погром українських господарських закладів та культурно-освітніх установ, що безпосередньо зачіпало інтереси цих партій, вони докорінно змінюють своє ставлення до урядової політики щодо селянського руху, який в міру посилення репресій проти нього набрав чітко визначеного антидержавного спрямування. Парламентська репрезентація українських політичних партій у сеймі звернулася до Ради Ліги Націй зі скаргою на жорстокість і невиправданість пацифікацій- них дій польського уряду, невиконання ним міжнародних зобов’язань по відношенню до анексованої Польщею Західної України щодо відновлення її відповідного статусу державності. До цієї акції у Женеві долучилися лідер ОУН Є. Коновалець і депутат польського сейму М. Рудницька, які через різні канали намагалися довести до відома Ліги Націй правду про жорстокості польських «миротворців», робили все, щоб зупинити пацифікацію в Західній Україні і відстояти її національні інтереси на міжнародному рівні. І, нарешті, митрополит А. Шептицький інформував Папу Римського про жорстокі акції пацифікаторів, з чого глава Ватикану довідався, що польський посол говорив йому з цього приводу неправду, а тому його було оголошено персоною нон фата82. Вершиною ж успіхів бездержавного народу було порушення питання про позбавлення Польщі мандату Ліги Націй на Галичину в британському парламенті. Щоправда, воно так і повисло у повітрі, оскільки європейським політикам не вельми гостро дошкулювала чужа біда. Адже Ліга Націй після довготривалого розгляду скарги галичан не зробила жодного реального кроку в напрямі зменшення гостроти польсько- українських стосунків.
750


КПП і КПЗУ по-різному поставилися до стихійного селянського руху. Якщо КПП на V з’їзді (серпень—вересень 1930 р.) заявила про безумовну підтримку виступів українського селянства, то КПЗУ спочатку зайняла стосовно них негативну позицію, оцінивши їх як «боротьбу двох націоналізмів» (українського і польського). І тільки в грудні 1930 р. ЦК КПЗУ схвалив постанову, в якій наголошувалося на нагальній потребі організаційного охоплення селянського руху.
І хоча КПЗУ й самоусунулася від революційних подій в західноукраїнських селах влітку та восени 1930 р., вплив її у масах тоді ще не зменшився. Не в останню чергу цьому сприяла хвиля масових протестів громадськості України, як і багатьох країн Заходу, проти насильницької пацифікації. Це змушені були визнати й депутати від УНДО в сеймі, котрі в доповіді, підготовленій для виступу на засіданні сейму, нарікали на падіння довір’я в народі до їхньої партії і відмічали зростання впливу КПЗУ, для діяльності якої «як нібито навмисно створюється сприятлива основа». Непокоїло їх і ге, що у зв’язку з пацифікацією на західноукраїнських землях «надзвичайно зросли прорадянські настрої»83.
Пацифікація і ставлення до неї політичних партій певною мірою позначилися на ступені довір’я до них з боку українського населення, що виявилося на дострокових виборах до польського парламенту. Сама пацифікація була проведена не тільки у відповідь на «саботажницьку акцію» селян, а й з метою залякати українців, аби провести на їхніх землях законослухняних депутатів парламенту. Оскільки депутатський склад його, обраний у березні 1928 р., виявився для санаційного режиму «неслухняним», сейм і сенат у серпні 1930 р. були розпущені, а нові вибори до них призначалися на листопад того ж року. Політичними репресіями та виборчими зловживаннями санація домоглася того, що до парламенту пройшли угодні їй депутати. Жодного представника лівих партій регіону не було обрано. Легітимні українські партії на виборах 1930 р. зазнали відчутної поразки, провели до сейму і сенату тільки 34 депутатів проти 50 в 1928 р.84 Від УНДО до сейму було обрано 19 послів, а від УРСП — лише 3 депутати85.
Піднесення антиокупаційної боротьби і розгул «пацифікаторсь- кого» терору прискорили консолідацію політичних сил правого крила українського національного руху. Спрямувати його в законослухняне національно-помірковане русло спробували консервативні клерикальні партії, створені з ініціативи високих достойників греко- католицької церкви. У 1930 р. станіславським єпископом Григорієм Хомишиним була заснована Українська католицька народна партія, яка у квітні 1932 р. перейменована на Українську народну обнову’ (УНО). Як головний постулат програми вона висувала вимогу «самовизначення українського народу в Польщі шляхом надання землям, населеним у більшості українцями, широкої територіальної автономії» з власною законодавчою, виконавчою і судовою владою86.
251


У перспективі планувалося здобути незалежність і соборність України. Програма партії мала сильну клерикальну тенденцію, вимагала привілейованого становища греко-католицької церкви, зокрема у справі виховання молоді. Однак вплив УНО фактично не виходив за межі Станіславської дієцезії, де вона проводила діяльність через свої парафії і товариство «Скала». У розпорядженні цього товариства було 300 читалень з 15-тисячним активом87. Резиденція головної управи партії (голова — О. Назарук) перебувала у Станіславі, там же виходив її друкований орган — газета «Нова зоря».
Другу клерикальну партію — Український католицький союз (УКС) — 5 січня 1931 р. заснував митрополит Андрей Шептицький. Щодо санаційного режиму вона зайняла «тактично помірковану лінію», а в принципі відстоювала незалежницьку платформу, яка передбачала об’єднання всіх українських земель в одну незалежну Українську державу88, звісно, мирним шляхом. У програмній декларації ця партія проголошувала на основі легальності зосередити зусилля на тому, щоб в усіх галузях національного і політичного життя завоювати для українського народу все більше освіти, культури, заможності і прав у християнському розумінні цих понять. Свій вплив на маси ця партія проводила через газету «Мета», греко- католицький клір та організаційну структуру на місцях. У 1932 р. вона мала 80 організацій в громадах, де діяли парафії ГКЦ, 416 оргкомітетів і 558 «мужів довір’я»89. Однак на віруючих УКС впливав не стільки своєю програмною декларацією, скільки великим авторитетом, яким користувався в народі його засновник А. Шептицький.
З ключових питань політики суттєвих розбіжностей між обома клерикальними угрупованнями не існувало. Деякі відмінності між ними стосувалися головним чином обрядової сторони діяльності греко-католицької церкви: якщо УНО відстоювала проватикансь- кий курс на її латинізацію, то УКС дотримувався візантійської орієнтації, прагнув до усунення західного впливу в церковній обрядовості. Щодо ідейно-політичних пріоритетів, то УНО підтримувала гетьмансько-монархічну ідеологію90, а УКС віддавав перевагу національно-поміркованій політиці. А поза тим обидві партії об’єднувала лояльність до Польської держави, нетерпимість до класової ідеології, вороже ставлення до антиклерикалізму комуністів і радикалів, непримиренна радянофобія. УКНП (УНО) і УКС, співпрацюючи з легітимними українськими угрупованнями, прагнули перехопити в них ініціативу, аби спрямувати їхню політичну активність на співробітництво із санацією у боротьбі проти революційного радикалізму як зліва, так і справа.
На платформі «вірності ідеалам Пілсудського», його федераліс- тичній програмі, в червні 1931 р. було утворене Волинське українське об’єднання (ВУО) — партію проурядового кшталту, що згуртувала елементи заможних верств Волині, котрі найтісніше були пов’язані з низовим державним апаратом, а також політичних емігранті Української Народної Республіки, які складали в об’єднанім
252


керівне ядро. Спираючись на сильну економічну базу своїх покровителів, ВУО проводило політику через православну церкву, товариства імені Чесного Хреста, ім. П. Могили, «Рідної хати», а також друкований орган — газету «Українська нива». Окрім «розбудови культурного й господарського життя на Волині та задоволення духовних потреб української людності»91, програмна декларація ВУО нічого не вимагала від уряду. Всю політичну діяльність його визначав основоположний принцип: «українське питання в Польщі є виключно внутрішнім питанням держави»92.
Після сумнозвісної пацифікації пілсудчики ще міцніше «пристебнули до державної колісниці свого режиму Руську аграрну партію, що мала прихильників переважно «серед старшої громадськості, зв’язаної з довоєнними традиціями староруського руху»93. Намагаючись активізувати цей назадницький рух, львівський воєвода рекомендував представникам державної адміністрації і польській шовіністичній громадськості на місцях надавати всебічну підтримку РАП, яка «змогла б зрости в силі настільки, щоб поглинути нині чисельно сильнішу групу Руської селянської організації, а в майбутньому успішно протистояти намірам і програмі українських націоналістичних кіл»94. Саме завдяки підтримці державної влади, яка дозволила русофілам на парламентських виборах 1930 р. виступати з окремим виборчим списком, РАП спромоглася здобути у сеймі понад 10 мандатів95.
Найбільший вплив серед українського населення РАП мала на Лемківщині, а в інших районах він значно поступався РСО. За даними анкетного опитування 1930 р., РАП мала вплив на населення в 171 громаді, де налічувалося понад 29 тис. її членів та співчуваючих, тоді як РСО мала понад 51 тис. членів і співчуваючих у 215 громадах96. Лідери РСО стояли біля керма Руського ревізійного союзу кооперативів (директор — Є. Треневський, голова надзірної ради — М. Заяць). Під його контролем перебували товариство ім. М. Качковського з 189 читальнями, Ставропігійський інститут з власною друкарнею та інші культурно-освітні установи97.
Під впливом економічної кризи та пацифікації, які радикалізу- вали пауперизовані верстви населення як на національній, так і на соціальній основі, внаслідок серйозної поразки на парламентських виборах, з одного боку, а з іншого — внаслідок розгортання масових репресій сталінського тоталітаризму проти української інтелігенції (інспірований процес СВУ), штучно створений голодомор та «розселянення» в ході насильницької колективізації в Україні, усе це прискорило поворот національно-ліберального руху в Західній Україні до реальної політики у стосунках з польським режимом. Починаючи з 1930 р., УНДО переходить від опозиції «на шлях доброзичливого відношення до уряду за страх і за надії»98. А IV з’їзд УНДО (березень 1932 р.) пішов ще далі: тимчасово зняв гасла незалежності і соборності. Своїм рішенням з’їзд доручив «партійному проводові вповні використати у політичній боротьбі
253


всі конституційні та легальні можливості й, не зрікаючись найвищої національної мети (державної незалежності. — І. В.), вимагати в Польщі виконання прийнятих нею міжнародних зобов’язань супроти українського народу»: надання йому національно- територіальної автономії в межах Польщі".
1 все ж, незважаючи на відкриту або приховану підтримку з боку режиму, національно-ліберальні сили, як і клерикальні та москвофільські консервативні угруповання, виявилися неспроможними протидіяти зростанню політичного впливу ліворадикальних угруповань. Одне з них — Сельроб-єдність — діяло легально в тісному контакті з КПЗУ До ЦК Сельробу-єдності входили 17 членів, з них Й. Букшований, І. Довганик, Ф. Кульчицький були одночасно і членами ЦК КПЗУ; М. Дурделла, М. Путько, А. Сенюк, М. Хімчин — депутатами польського парламенту100. З допомогою КПЗУ сельробівці значно розширили свою організаційну структуру. До V з’їзду КПП організація Сельробу-єдності мала у своєму складі 407 місцевих комітетів, 70 районних і 30 повітових; секція молоді — відповідно 130, 13 і 7, а секція жінок — 8, 5 і З101.
Під впливом глибокої економічної кризи, яка кинула в обійми зубожіння та злиднів маси трударів, настало полівіння не тільки в соціальних низах, а й у середніх верствах населення. Це позначилося і на припливі до Сельробу-єдності багатьох тисяч нових членів. Якщо у 1929 р. членами цієї партії було 5 тис. осіб, то в 1930 р. — уже 10 тис., 1931 р. — близько 11 тис. осіб102.
Коли йдеться про вплив сельробівців на селянсько-робітниче середовище, то, звісно, він залежав від кількісного складу місцевих організацій та активності їх членів. За даними служби безпеки воєводського управління, на Львівщині 1930 р. налічувалося 120 місцевих організацій Сельробу-єдності з 2435 членами, які працювали в масових організаціях на місцях (товариствах «Просвіти», «Рідної школи», кооперативних, спортивних та ін.)103. Відносно чисельними вони були у Дрогобицькому, Рава-Руському, Люба- чівському, Самбірському, Жовківському, Ліському, Бібрському, Львівському повітах. Але найпомітнішого впливу на маси, передусім селянські, сельробівці досягли на Волині, де мали понад 10 тис. членів. До осені 1932 р. вони підпорядкували собі 80—85% українських кооперативів та читалень «Просвіти» Волинського воєводства104. Вплив у Снятинському, Косівському і Коломийському повітах Покуття поширювався на 6 кооперативів і 24 читальні «Просвіти»105. На території Люблінського воєводства партія Сельроб-єдність до її розпуску гуртувала близько 2 тис. членів і мала 60 тис. співчуваючих, а майже 750 українців належали тут до Об’єднання селянської лівиці «Самодопомоги»106, що співпрацювала із Сельробом-єдністю, польськими та єврейськими лівими соціалістами і входила разом з ними до Антифашистського блоку, очолюваного комуністичними партіями Польщі, Західної України і Західної Білорусії. Цей блок протистояв не тільки санації, усім
254


правим угрупованням, а й усім соціалістичним і селянським партіям «Центролєву», які безпідставно вважалися комуністичними догматиками, лівим крилом санаційного режиму, а відтак ставлення до них було як до «класово ворожих» угруповань, що йменувалися «соціал-фашистські» і «людово-фашистські».
В період кризи революційний робітничо-селянський рух в Західній Україні як і в усій Польщі, попри подолання розколу в КПЗУ і Сельробі, був затиснутий сильними лабетами лівого сектанства Комінтерну і КПП. Саме в цьому часі КПП не позбулася помилкових поглядів в селянському і національному питаннях. V з’їзд КПП (серпень 1930 р.), опанований лівими догматиками сталінського кшталту, оцінив політичну ситуацію в Польщі як нібито цілком дозрілу до перемоги збройного повстання, а відтак поставив перед революційними силами країни завдання «революційного виходу з кризи». З позиції лівого догматизму з’їзд піддав критиці лозунг «Земля селянам і сільськогосподарським робітникам без викупу» і водночас зобов’язав партію всіляко популяризувати «справу колективізації сільського господарства в СРСР». У національному питанні з’їзд схвалив гасло про включення Польщі після перемоги пролетарської революції «до системи (а точніше імперії. — І. В.) соціалістичних радянських республік»107, а тому вимога самовизначення Західної України, Західної Білорусії і Верхньої Сілезії, по суті, стала лише декларативною. Нігілістичне ставлення КПП до основоположного демократичного принципу національної політики дійшло навіть до абсурду: її з’їзд звинуватив керівників КПЗУ в «націонал-опортунізмі», бо вони, мовляв, з метою поширення впливу на польських робітників і сільських бідняків у Західній Україні відстоюють гасло «боротьби за справжню державну незалежність польського народу»108.
Лівосектантський зміст тактичних установок КПП знайшов реалізацію у рішеннях КПЗУ. Розглянувши національне питання, червневий (1931 р.) пленум ЦК КПЗУ висунув як пріоритетний лозунг негайного необмеженого права на самовизначення Західної України аж до відокремлення через повалення санаційної диктатури в пролетарській революції, перемога якої ставилася як безпосереднє практичне завдання. «Висуваючи гасло «самовизначення аж до відокремлення» як актуальну проблему... наша партія одночасно буде вести невтомну пропаганду за об’єднання Західної України з УРСР як справжнє здійснення повного національного визволення», — заявив пленум109. Липневий (1931 р.) пленум ЦК КПП схвалив цю ініціативу, хоча вона у тій ситуації не мала жодного реального сенсу.
З позиції «революційної нетерпимості» КПП та її автономні організації Західної України і Західної Білорусії проголошували також інші гасла у боротьбі за «революційний вихід з кризи». Так, ще на початку 1930 р. ЦК КПП висунув лозунг «жодного гроша податків фашистському урядові голоду, безробіття, терору і війни». Цей та інші ультрарадикальні лозунги були розраховані
255


на загострення масових виступів, що виникали здебільшого спонтанно в умовах глибокої кризи.
Радикалізм комуністів перетворився у своєрідну панацею для виходу із, здавалося б, безнадійного кризового становища соціальних низів, найбільше постраждалих внаслідок економічних потрясінь. Тому, незважаючи на репресивні удари санації по КПЗУ, приплив нових членів в її ряди в ці роки постійно зростає, за винятком періоду пацифікації. Якщо 1927 р. КПЗУ налічувала 1000 членів, то в червні 1930 р. — 1300, у березні 1931 — 1600, а вже у жовтні 1931 — 2500, у березні 1932 — 3600, у березні
1933 	— 4600 членів. Ще швидше зростали лави КСМЗУ: з 520 комсомольців у січні 1929 р. до 1300 у липні 1931 р. і 3900 — у жовтні 1933 р.110. Найбільший приріст членів КПЗУ і КСМЗУ давали промислові осередки. Тільки на Львівщині, за даними суспільно-політичного відділу воєводського управління, в 1932 р. підпільні повітові і районні комітети та осередки діяли в 115 населених пунктах 24 повітів, причому найактивнішими вони були в робітничих і повітових центрах111. Про їхню активність на Станіславщині того ж року інформувало і слідче управління воєводської поліції, відзначаючи, що вплив комуністичного руху «втискується майже всюди, в усі куточки міста й села... поширюється на людей без огляду на національність, релігійне визнання або професію, на вік, стать і розумовий рівень»112.
В обстановці загостреної кризою соціально-політичної ситуації значні групи населення з робітничо-селянського середовища виходили з-під впливу легітимних партій і поповнювали революційні течії визвольного руху. їхнім настроям імпонували радикальні лозунги як комуністів, так і оунівців.
Завдяки підтримці, особливо серед молоді, націоналістичних ідей і глибокій конспірації, ОУН спромоглася значно розбудувати свою організаційну структуру, створену на військовий лад, і стати поряд з УНДО і УСРП у ряд найвпливовіших партій державницького спрямування. ОУН розповсюджувала сферу своєї діяльності на всі етнографічні землі українців у володінні Польщі та їх європейську й американську еміграцію, але опорною базою для неї залишалась Галичина.
Крайова організація ОУН в Західній Україні налічувала на початку 1933 р. 4800 «заприсяжних» членів та за її межами в європейських країнах було ще близько 900 активістів113. Крім дійсних членів, які пройшли піврічний кандидатський стаж, у структурі ОУН діяли також дитяча (Доріст) і юнацька організації, які поповнювали лави «заприсяжних» членів після досягнення ними 21-річного віку.
Дотримуючись військових засад керівництва та суворої конспіративної дисципліни, Провід ОУН не тільки вдавався до терористичних акцій проти Польської держави та її представників на місцях, а й прагнув очолити масовий революційний рух. Тому всі
256


ланки націоналістичної організації намагалися опанувати легальними громадсько-політичними, економічними і культурно-освітніми товариствами, аби через них популяризувати свої погляди, особливо серед молоді, яка була становим хребтом ОУН. Найактивніше ОУН діяла на Львівщині, де через масові організації й товариства вона здобула в 1932 р. вирішальний вплив у 59 громадах і слабший — у 120 населених пунктах 12 повітів114. Її авторитет найбільше поширився у Дрогобицькому, Львівському, Жовків- кому, Рава-Руському і Сокальському повітах.
Практично в кожному населеному пункті, як правило, поєднувалися взаємодії різних політичних партій і течій. Саме такий конгломерат поглядів мав місце серед бойків Ліського та сусідніх повітів Львівщини, що влітку 1932 р. сфокусували політичне життя всієї Польщі. Служба безпеки Львівського воєводського управління констатувала: «У помислах бойків Ліського повіту вкоренилися різні поняття комуністичного, соціалістичного і у великій мірі націоналістичного змісту, що все разом створило дивну мішанину поглядів». Саме на такий політичний ґрунт, — підкреслювалося в тому ж документі, — «агітатори ОУН, з одного боку, а з іншого — сельробівці кинули ряд гасел, які в голові пересічного селянина викликали бродіння і підготовили його до нерозумних дій»115.
Під час кризи, що бувально руйнувала селянське господарство, було достатньо найменшої іскри, аби запалити пожежу масового соціального протесту. І такою іскрою в Ліському повіті стало так зване «свято праці» — безплатний ремонт доріг, запроваджений з ініціативи поміщиків. Це «свято» селяни сприйняли як спробу відновлення панщини, що послужила приводом до народного повстання 19 червня — 9 липня 1932 р. Повстання охопило 19 сіл Ліського повіту і поширилося на сусідні села Турківського, Сяноцького і Добромильського повітів116. Активну участь у ньому взяли нафтовики і деревообробники. Цей масовий виступ селян, підтриманий місцевими робітниками, розпочався стихійно і вже в ході його очолили місцеві осередки комуністів, які мали там
25 	комітетів та ячейок117, а також сельробівці й радикальні людовці.
На придушення непокірних *селян власті кинули регулярні війська й поліцію, які жорстоко розправлялися з повстанцями — українцями і поляками. У двобої та збройних сутичках з карателями повсталі втратили шістьох убитими і 22 важко пораненими, а 278 чоловік опинилися за тюремними ґратами; з них 89 було передано до судових розправ. Вісім поліцейських було важко поранено118. Довічним ув’язненням було замінено смертну кару керівникам повстання Василю Дунику, Михайлу Малецькому, Петру Мадею і Антону Паславському.
Ліське повстання активізувало партизанську боротьбу селянського активу північних повітів Волині (Ковельського, Сарненсь- кого, Любомильського, Луцького) та південної частини Поліського воєводства, що тривала впродовж 1931 —1933-х рр. Започаткував
17 Васюта 1.
257


нове піднесення повстанського руху в цьому районі розстріл першо- травневої демонстрації 1931 р. в Маневичах, після якого група селян створила збройний загін, котрий діяв у місцевих лісах. Подібні групи повстанців, що захищалися від терору карателів, були створені в декількох інших місцевостях, де вони займалися головним чином роззброєнням поліцейських і солдатів. У 1932 р. Ковельський окружком КПЗУ, сподіваючись прискорити революцію, вирішив зміцнити повстанські загони своїми представниками, щоб надати їх діям організованої партизанської боротьби і перетворити її на загальне повстання. У липні—вересні того ж року партизанські загони Ковельщини здійснили понад 20 нападів на поміщицькі фільварки, садиби осадників та владні об’єкти. За цей час відбулося 20 збройних сутичок та боїв партизанів з карателями, під час яких 21 повстанець загинув. У боях з карателями загинули Й. Потарський, П. Турчин, С. Абрамчук, Т. Дяк та інші керівники руху119.
Повстанців підтримали селяни сусідніх повітів. Починаючи з 8 червня 1932 р., сім днів тривав страйк селян Луцького, Дубнівського, Рівненського і Костопільського повітів, які виступали проти «ножиць цін», низьких на сільськогосподарські продукти і порівняно з ними високих на монополізовані промислові товари, бойкотували завезення своїх продуктів на ринок до містечка Олики. Вони домагалися також зменшення на 30% високих ринкових оплат і відстояли цю вимогу в результаті страйку120.
Однак цей та інші часткові успіхи селянського руху були неадекватні жертвам лівосектантської політики революційного виходу з кризи, яку проводило керівництво КПП і, зокрема, Ковельський окружком КПЗУ. Польський уряд, боячись поширення визвольного руху, під прикриттям маневрів запровадив воєнний стан в районі дій партизанки і кинув на її придушення військові частини і поліцію, бронемашини і літаки. Карателі жорстоко мстили селянам. Вони осаджували села і, вимагаючи видачі партизанів, влаштовували майже поголовне катування населення, сотні людей опинилися у в’язницях. Тільки через місто Повурськ, де знаходився штаб з ліквідації партизанського руху, було відправлено близько 400 заарештованих селян для допиту в Ковелі. За наказом зверхників штабу поблизу Повурська було повішено 12 селян121. На шибеницях у Ковелі страчено п’ятьох організаторів партизанської боротьби.
Розправи тривали й наступного року. Лише в Луцьку відбулися 24 судові процеси, на яких 210 членів КПЗУ, здебільшого з Ковельського і Камінь-Каширського повітів, було засуджено на різні строки тюремного ув’язнення122. Відірвані від масового руху робітників і селян краю, невеликі загони партизанів не могли продовжувати нерівну боротьбу з військами та поліцією. У 1933 р. партизанський рух на Волині й Поліссі, викликаний нестерпним економічним і політичним гнітом, було придушено.
258


Задля торжества сектантських догм революційного радикалізму КПП і КПЗУ заплатили дорогою ціною розгрому масових легальних угруповань ліворадикальної орієнтації. Санаційний режим, що неухильно набирав рис терористичної диктатури, спочатку розправився з польськими лівими партіями, які блокувалися з компартією. У лютому 1931 р. уряд заборонив діяльність ППС- лівиці, а в травні було розпущено і Об’єднання селянської лівиці «Самопомоц». Для насильницького розпуску висувався один мотив — прагнення їх до повалення існуючого соціального ладу збройним шляхом і відірвання східних кресів від Речі Посполитої123.
Сподіваючись обезглавити революційно-визвольний рух в Західній Україні, уряд вчинив інший акт насильства — 26 вересня 1932 р. заборонив діяльність Сельробу-єдності і закрив його друковані органи — газету «Сель-Роб» та журнал «Сяйво». Розпуск сельробівських організацій на місцях перетворився на масові репресії проти їхніх активістів. Лише у Волинському і Станіслав- ському воєводствах було проведено 1705 поліцейських обшуків і заарештовано понад 600 осіб124. Одночасно були розгромлені кооперативи та культурно-освітні установи, що перебували під впливом сельробівців.
Заборона діяльності масових організацій лівого напряму, звісно, ослабила його позиції в національно-визвольному русі краю. Проголошена 19 липня 1931 р. нова демократична партія — Українське селянське об’єднання (голова ЦК УСО — А. Дівнич, заступник його — В. Половчак, друкований орган — газета «Народна трибуна») хоч і діяла легально до 1934 р. і мала замінити Сельроб у випадку його розпуску, але здобути вплив своєї попередниці вона не спромоглася.
Розраховуючи внести розкол у масовий селянський рух, який на західноукраїнських землях розвивався не тільки на соціально- класовій, а й на національній основі, санаційні власті Польщі спробували консолідувати й протиставити українському селянському радикалізмові об’єднані сили польського людового (селянського) руху. Саме з тією метою 15 березня 1931 р. було проведено об’єднання польських селянських угруповань — ПСЛ «Визволєнє», ПСЛ «П’яст» і Стронніцтва хлопського — в одну селянську партію Стронніцтво людове (СЛ). Уніфікована програма СЛ відводила не останнє місце національному питанню, яке вирішувалося на великодержавницьких засадах. Формально визнавалась «повна рівноправність усіх громадян держави без різниці національності і вірування», але їхнє право щодо культурного і господарського розвитку та використання ними самоврядування мало визначатися «державними законами в межах єдності і цілості Речі Посполитої»125. А це означало, що людовці заперечували право західних українців на самовизначення. В аграрно-селянському питанні програма передбачала активне проведення земельної реформи з викупом з метою «поліпшення аграрного устрою, а також опори
259


його на здатних до самостійного розвитку селянських господарств»126, не виключаючи польської аграрної колонізації на східних кресах.
Штучне об’єднання польських селянських угруповань, що не мали ідентичних підходів до вирішення корінних питань людов- ського руху, не тільки не забезпечило йому єдності, а й створило основу для серйозних внутріпартійних розходжень. І вже невдовзі після проголошення СЛ в його рядах виникає як реакція на соціальне угодовство керівництва партії революційна течія, яку уособлювали Лівиця стронніцтва людового та радикальна молодіжна організація — Союз сільської молоді «Віці».
Першим серйозним випробуванням революційно настроєних людовців стало охоплення спільно з комуністами керівництва великим селянським повстанням, що стихійно вибухнуло наприкінці травня 1933 р. як протест проти примусового стягнення податкової заборгованості в селі Козоджа Ропчинського повіту в Західній Галичині. Повстання швидко поширилося на 8 повітів Краківського воєводства і 5 західних повітів Львівського воєводства. Виступи селян починалися найчастіше із сутичок з податковими екзекуторами, а потім з поліцією, подекуди — і з військом. Характерна риса заворушень — міжнаціональна солідарність селян. Так, для облоги поліцейської дільниці в Гродиську прибула тисяча українських селян із-за Сяну. А в Грубешівському повіті, що на Люблінщині, з українців був створений навіть збройний загін прихильників КПЗУ, члени якої розповсюджували чутки про початок революції. Комуністи і радикальні людовці брали участь у маршах селян до міст, висуваючи при цьому такі революційні вимоги, як проведення парцеляції поміщицької землі без викупу, зміни виборчої ординації та проведення нових виборів до парламенту, дотримання законності тощо127. Санаційна влада жорстоко придушила і це повстання. В ході «умиротворення», що тривало з 20 червня по 10 липня, загинули 21 селянин і троє полійцейських128.
Селянські повстання в роки кризи — прямий наслідок загострення соціальних і національних суперечностей. Проте спонтанні вибухи революційної активності селян, всупереч сподіванням лівих угруповань, лише подекуди були підтримані робітництвом, виступи якого, за винятком незайнятої частини, різко знизилися за кількісними показниками і набрали в період великої депресії оборонного характеру.
На розвитку національно-визвольного руху в регіоні великою мірою позначилися процеси, які відбувалися з кінця 20-х рр. у СРСР. Різке посилення впливу сталінського тоталітарного режиму на всі сфери суспільного життя України, набирання обертів репресивної машини, «розстріляне відродження», що настало з припиненням українізації, насильницька колективізація і голодомор 1932—1933 рр., що широко висвітлювалися демократичною пресою Західної України, — усе це звужувало вплив радянської України на настрої західних українців. Та особливим поштовхом до зміни
260


політичної орієнтації в національному русі послужив договір про ненапад між СРСР і Польщею, укладений 25 липня 1932 р., згідно з яким радянська сторона визнавала «цілісність і недоторканність території», «політичну незалежність» Польської Республіки129, що означало визнання права останньої на володіння західноукраїнськими землями. Поворот політики Радянської держави щодо Західної України позбавив надії демократичні кола, передусім переважну більшість творчої інтелігенції та науковців, які раніше сподівалися на підтримку й пряму допомогу з-за Збруча та Горині стосовно справедливого вирішення українського національного питання в Польщі, а нині перестали вважати Українську СРР «П’ємонтом українського народу» і, за інформацією суспільно-політичного відділу Львівського воєводського управління, змінили прорадянську орієнтацію на націоналістичну «при залишенні певних зовнішніх форм лояльності до режиму»130.
Аналогічні процеси відбувалися тоді й у відносно вузькому колі комуністичної інтелігенції краю. У 1932 р. стався розкол у літературному об’єднанні «Горно» у Львові. Частина колишніх співробітників часопису «Вікна» відмовилася від власного комуністичного минулого. Радянський тоталітарний режим швидко відреагував репресіями проти активу КПЗУ, який перебував на території радянської України. В 1933 р. ОДПУ СРСР були заарештовані і безпідставно звинувачені у зраді М. Заячківський, Г. Іваненко та інші діячі компартії, які, зрештою, не були радянськими громадянами. Проти них була сфабрикована «справа», за якою лідери КПЗУ звинувачувалися як агенти УВО. Репресивно-каральні органи ОДПУ намагалися також інкримінувати спільність «ворожих» дій УВО, лідерів КПЗУ та ПВО (Польської організації військової), яка справді діяла в Україні у роки громадянської війни, але на початку 20-х років з конспіративною організацією під такою назвою тут було покінчено131.
Необмежена залежність КПЗУ від ВКП(б) та її неофіційного відділу — Комінтерну перешкодила керівництву компартії Західної України, як і всієї Польщі, розробити нову політичну лінію, здійснити перехід від лівого доктринерства та сектантства до створення широкого народного фронту, в якому б єдналися усі антисанаційні та національно-визвольні сили. Безліч можливостей гуртування цих сил на загальнодемократичній основі з вини Сталіна та його найближчого оточення, що погрузло в лівацькому догматизмі, були безповоротно втрачені.
А втім, з приходом до влади у Німеччині нацистів, після укладення 26 січня 1934 р. польсько-німецької угоди про незасто- сування сили у міждержавних відносинах, політична обстановка у Польщі зазнала суттєвих змін. Польща опинилася між двома агресивними антидемократичними державами, які будували диполярні моделі тоталітарного соціалізму. Якщо гітлерівський фашизм називався націонал-соціалізмом і будував новий лад на
261


національній (расовій) основі для одного тільки свого народу (т.з. «арійської нації»), то більшовицький державний соціалізм у СРСР мав «ощасливити» усі народи на соціальній, інтернаціональній основі як нібито найсправедливіший у світі лад. І хоча демократичні сили Польщі не сприймали зловісної антидемократичної суті (або природи) обох тоталітарних режимів: лівого (комуністичного) і правого (фашистського), які приховували (або маскувалися) під фасадом соціалізму і суперничали в боротьбі за геополітичний простір, польська санація віддала перевагу останньому і тимчасово опинилася в полоні міфів тоталітаризму Третього Рейху. У зовнішній політиці санаційний уряд протидіяв приєднанню Польщі до системи колективної безпеки в Європі, за створення якої виступав СРСР, а у внутрішній політиці уряд запозичив низку елементів «нового порядку» нацистської Німеччини.
«Поправіння» урядової політики своєрідно трансформувалось у ставленні санації до корінного етносу південно-східних кресів. У нецивілізованих формах режим здійснював тут політику, спрямовану на те, щоб роз’єднати українське населення за етнічними групами, розпалити ворожнечу між так званими українофілами і русофілами, підтримуючи останніх в усіх їхніх починаннях. Було відновлено «сокальський кордон» між Східною Галичиною та українськими північно-західними землями, щоб територіально відособити діяльність їх господарських і кооперативних організацій та культурно-освітніх установ. Нахлинула нова хвиля полонізації шкільництва, включаючи також і обмеження функціонування українських приватних шкіл.
Водночас санація намагається підвести юридично-правову базу під боротьбу з революційним екстремізмом в соціально-визвольному і національно-визвольному рухах. Так, після сумнозвісної пацифікації в Західній Україні 1931 р. з’являється декрет про воєнно-польові суди, на підставі якого вводилася смертна кара за участь у «безпорядках» і в пошкодженні чужого майна. А з вересня
1932 	р. почав діяти закон, який передбачав покарання бунтівників (в офіційних документах вони називалися «вивротовцями») за участь у страйкових виступах тюремним ув’язненням на п’ять років, а за дії, що розцінювалися як замах на територіальну цілісність або незалежність Польщі, — смертною карою132.
Політичні репресії над активними учасниками революційного руху — комуністами, оунівцями або послідовниками їх ідей супроводжувалися масовими та груповими судовими розправами. Тільки 1934 р. у двох судових процесах, що відбулися в Луцьку і Ковелі, на лаві підсудних опинилося 113 комуністів, які звинувачувалися у «вивротовій» діяльності. Внаслідок росту політичних розправ тюрми Польщі переповнювалися ув’язненими. Якщо в 1934 р. у польських тюрмах налічувалося ЗО 947 в’язнів, то в 1939 р. — уже 70 520133. Оскільки кількість ув’язнених майже
262


наполовину перевищувала місткість тюрем країни, польський уряд за прикладом гітлерівського рейху створює 1934 р. концентраційний табір у Березі Картузькій, що біля Бреста. Через його катівні пройшли близько 10 тис. політичних в’язнів. У 1935 р. 75% в’язнів табору становили українці, здебільшого волинські селяни134.
З наступом тоталітаризму в СРСР та ряді країн Заходу і ростом загрози світової війни, яку готували фашистська Німеччина та її спільники, в Західній Україні поглиблюється процес розмежування і конфронтації політичних сил: з одного боку, розвивається революційно-визвольний рух прорадянського спрямування, а з іншого — швидко набирає силу інтегрально-націоналістична течія, адепти якої в ідеології вважали себе спорідненими із західним фашизмом, а в політиці орієнтувалися на ті держави, від яких можна було чекати перегляду та скасування Версальської системи135. Інтегральні націоналісти розраховували на зіткнення Німеччини і СРСР, послаблення Німеччини і поразку Радянського Союзу, сподіваючись вирішити на цьому ґрунті соборно-державницьке завдання створення самостійної Української держави. Це стосувалося не тільки УВО—ОУН, яка традиційно контактувала з політичними колами Веймарської республіки та Третього Рейху, а й нового українського угруповання, яке з’явилося невдовзі після приходу до влади у Німеччині гітлерівців, і орієнтувалося на їхню ідеологію і політику.
Виступивши проти автономічної ідеї керівної більшості УНДО, яка продовжувала «реальну політику» щодо Польщі, численна праворадикальна група Д. Паліїва вийшла з УНДО і в листопаді
1933 	р. проголосила утворення нової партії — Фронту національної єдності (ФНЄ), що означало, по суті, відновлення в новій політичній ситуації Української партії національної роботи. За ідеологічними постулатами та політичною орієнтацією вона нагадувала партію німецьких націонал-соціалістів. Перша крайова конференція ФНЄ (березень 1935 р.) «рішуче виступила проти всіх егоїстичних класових доктрин» і устами своїх лідерів (Д. Паліїва, С. Герасимовича, М. Шлемкевича (Іванейка) та ін.) заявила про необхідність об’єднання «усіх творчих сил українського націоналізму» для «само- здійснення української нації» і відновлення її державності на всіх етнографічних українських землях. «Нема Української держави без земель над Дніпром, — патетично заявив Д. Паліїв. — Минули ті добрі часи, коли українська державність могла втікати від Дніпра й існувати за Дністром. Тому зовсім зрозуміло, чому українці західноукраїнських земель без огляду на те, що з ними станеться, так прагнуть відбудувати державу над Дніпром»136 з устроєм, що «мав спиратися на гетьмансько-фашистські засади»137.
Партія Д. Паліїва та його однодумців, проголосивши курс на консолідацію українського «позитивного творчого націоналізму», рішуче виступила не тільки проти ідей та практики комунізму, а й проти «гнилої демократії» УНДО. З позицій правого екстремізму
263


нею всякий раз осуджувалося угодовство поміркованих націонал- демократичних лідерів. Щодо ставлення паліївців до ОУН, то вони проводили більш прагматичну політику, але не поділяли тактики терористичних методів діяльності інтегральних націоналістів, а «з рештою погоджувалися з ними в усьому»138. Під час проголошення ФНЄ Д. Паліїв підкреслив, що нова партія створена «на зразок німецьких націонал-соціалістів» за згодою, моральною і матеріальною підтримкою ОУН, програму якої вирішено поширити «серед старшого громадянства»139, яке виступало проти терористичних актів. їх не благословляли і святі отці церкви.
ФНЄ знайшов собі спільників в Союзі гетьманців-держав- ників П. Скоропадського у Польщі й поза її кордонами. З керівниками ФНЄ переговори вели провідники гетьманського руху в Польщі І. Гладилович і Коструба. «Ці переговори в краї, — відзначалося у звіті суспільно-політичного відділу Львівського воєводського управління, — не зустріли жодних труднощів і увесь гетьманський рух вирішує прийняти ідеологію ФНЄ»140. Її схвалюють також і гетьманці-державники в Канаді, які підтримали ФНЄ фінансово, але вирішили все ж «зберегти свою організаційну самостійність»141.
Організаційна структура ФНЄ складалася з трьох ланок: найнижчий осередок — «фронтова дружина», на чолі якої стояв «вожатий», що обирався членами дружини. Делегати дружин вибирали «обласну раду», яку очолював призначенець провідника ФНЄ. Останній обирався «крайовою радою» партії. Виконавчим органом її були «політична колегія», яка підпорядковувалася провідникові. Цю посаду посідав Дмитро Паліїв.
Через апарат партії її лідери розгорнули мітингову і вічову кампанію, намагаючись обійняти керівництво національним рухом у краї. Однак ідеї ФНЄ знаходили підтримку в обмеженому соціальному середовищі на території Тернопільського і Станіславсь- кого воєводств. На Львівщині вони мали нечисленних союзників лише у Дрогобицькому, Любачівському і Сокальському повітах. Свій вплив ця партія проводила також через друковані органи — газети «Українські вісті» та «Батьківщина», які виходили загальним тиражем в 10,4 тис. екземплярів142.
Ідейно споріднена з ФНЄ ОУН розходилася в тактичних питаннях, але вважала його організаційну структуру своїм легальним додатком. Розраховуючи на підтримку фашистсько-мілітаристських сил у відродженні незалежної соборної Української держави, ОУН водночас відводила не останню роль політичній і психологічній підготовці українського населення до державотворчої роботи, вихованню в ньому духу постійного протесту проти окупації та її конкретних носіїв. Тому в арсеналі її залишалися терористичні акти та експропріації готівок у банках і касах як такі засоби боротьби, що, на думку провідників УВО—ОУН, «рятують честь народу, підносять значення підпільної організації і революційний
264


дух мас, збільшують енергію їх керівників, підривають віру у всесилля нинішньої держави, чим приголомшують, поширюють дезорганізацію і паніку в рядах ворога»143. Ці традиційні форми політичної боротьби УВО—ОУН мали відіграти вирішальну роль у реалізації головного завдання організації — підготовки в Західній Україні збройного повстання при «опорі на власні сили». Одночасно інформаційно-агентурна служба ОУН, що працювала на користь іноземних держав, які готували світову війну, повинна була активно сприяти вирішенню української національно-державної проблеми з допомогою зовнішньополітичних чинників.
Згаданими мотивами ОУН керувалася у своїй практичній діяльності, сповненій екстремізму її активістів та боївок. Задля одержання коштів на «мілітаризацію українського громадянства» оунівські «експропріатори» здійснили напади на кооперативний банк у Бориславі, поштові каси у Львові і Бібрці, Трускавці і Печеніжині, Бірче і Корчині. Під час нападу на поштову касу в Городку Ягелонському (листопад 1931 р.) загинули два бойовики, один поліцейський, один службовець каси, а два терористи були страчені за вироком суду.
Безперервний ряд попередніх терористичних акцій українських націоналістів 29 серпня 1931 р. поповнився вбивством Т. Голувка — начальника східного відділу міністерства закордонних справ Польщі, щойно призначеного мером Львова, який у своїй політиці орієнтувався на примирення українців з поляками. Виконавці цього терористичного акту — бойовики ОУН В. Білас і Д. Данилишин були страчені на шибениці.
Після порозуміння Польщі з СРСР (договір їх від 25 липня 1932 р. про ненапад інтегральні націоналісти, природно, не схвалили) і утвердження влади німецьких нацистів ОУН активізувала інший фронт політичної боротьби, «оголосивши війну» російсько-більшовицькому режиму, який, на думку провідників радикально-націоналістичного руху, спричинився до голодомору та інших потрясінь в радянській Україні. Внаслідок численних акцій ОУН проти голодомору в Україні 24 вересня 1933 р. найвища Рада Ліги націй скликала засідання у цій справі та звернулася до Міжнародного Червоного Хреста із закликом організувати акцію порятунку голодуючих в Україні144. По загиблих від голодомору були проведені в краї публічні протести громадськості та панахиди.
Аби привернути увагу світового співтовариства до жахливих наслідків насильницької колективізації селянських господарств та організованого тоталітарним режимом масового голодомору в Україні крайова екзекутива ОУН, якою керував Р. Шухевич, вирішила організувати замах в генеральному консульстві СРСР у Львові. Цей «присуд» смерті виконав М. Лемик, який 23 жовтня 1933 р. проник у консульство і пострілом вбив його секретаря О. Майлова.
ОУН не залишила без покарання головного організатора сумнозвісної пацифікації. 15 червня 1934 р. за рішенням тієї ж екзекутиви
265


бойовик ОУН Г. Мацейко вчинив у Варшаві замах і смертельно поранив міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, який вважався відповідальним за брутальну пацифікацію 1930 р. у Західній Україні. Після цього акту режим вчинив масову розправу над активом ОУН. З 18 листопада 1935 р. по 13 січня 1936 р. у польській столиці тривав гучний процес над дванадцятьма організаторами замаху. Серед звинувачених були С. Бандера (крайовий провідник ОУН і крайовий комендант УВО в 1933—
1934 	рр.), М. Лебідь та Я. Карпинець. Суд виніс їм вердикт смертної кари, яку було замінено на пожиттєве ув’язнення145.
Поряд з терористичними акціями ОУН практикувала також інші активні форми політичної боротьби, що мали загострити національно-визвольний рух. Так, коли за участю УНДО, УСРП та інших партій товариство «Рідної школи» 1931 р. розгорнуло масову кампанію
зі 	збору декларацій батьків за українську мову навчання в загальноосвітніх школах, ОУН протиставила їй свою «шкільну акцію» — масове знищення шкільних та інших вивісок з польськими написами, вторгнення до шкіл і знищення в них державних гербів, портретів польських королів і президентів, поширення листівок з антиполь- ськими гаслами та закликами до негайного шкільного страйку.
Другу шкільну акцію ОУН започаткувала у серпня 1933 р. на території Самбірського, Дрогобицького, Бібрського і Стрийсько- го повітів. У Рава-Руському повіті ця акція поєднувалася з актами терору проти членів РАП і тих українських угруповань, які лояльно ставилися до Польської держави. У 1933 р. ОУН почала і таку нову політичну кампанію, як «насипання могил», до якої залучалися широкі верстви селянства146.
Екстремістська тактика ОУН провокувала масові урядові репресії проти українського національного руху. Вона буквально шокувала керівництво УНДО, УСРП, УКС, УНО, які вважали своїм політичним пріоритетом змагання за автономію Західної України демократичними засобами (парламентським шляхом), тоді як ОУН боролась за соборну і незалежну Україну силовими засобами національної революції, викликаючи тим самим репресивні акції протидії терористам. У міжпартійному протистоянні на боці легітимних партій стали також ФНЄ та Союз гетьманців-державників, які спільно виступили у ролі опонентів ОУН, розцінюючи її діяльність як «безвідповідальну, злочинну і шкідливу інтересам українського народу». «Цей одностайний фронт усіх партій, що виступають проти ОУН, — констатував сучасник, — свідчить не лише про сутичку між двома таборами, легальним і конспіративним, але й доводить, що постала конечність рішучого змагання між ними»147.
Протистояння політичних течій в українському визвольному русі спричинялося не тільки ідейно-політичними розбіжностями, а й їхнім змаганням за вплив на маси. Йшлося про осягнення авангарду й керівництва у національному русі. На цю роль претендувала молода, але радикальна й енергійна у своїх діях ОУН,
266


а протистояли їй у першу чергу УНДО, яка мала в цьому значний історичний досвід, та інші партії. Політична конфронтація між ними ускладнювала боротьбу їх проти національного поневолення українців, за їхнє визволення і перетворення у державну націю.
Одним з ключових питань, в якому ОУН мала взаєморозуміння з усіма українськими партіями національно-державницького спрямування, була спільна антирадянська позиція, яка міцно затверджується в їхній діяльності у зв’язку з переходом більшовиків до «наступу соціалізму на всьому фронті» і особливо після укладення радянсько-польського договору про ненапад. «Українська прилюдна опінія в Польщі, — констатував відставний сановник Міністерства закордонних справ Польщі, — реагувала сильно і боляче на підписання польсько-совітського пакту неагресії», який «не створив ніякого нового стану речей, а ствердив лише існуюче віднедавна в обох договірних сторонах небажання до скасування нинішнього «статус - кво»148.
Зміна курсу сталінського режиму щодо Західної України розширила й активізувала в національному русі ті політичні сили, які зробили віссю своєї політики ставку на війну проти СРСР з метою розгрому радянської імперії, ліквідації більшовицького тоталітарного режиму і утворення на його уламках незалежної соборної Української держави. Звідси орієнтація націоналістичних угруповань Західної України на агресивні держави, які готувалися до війни з СРСР. У зв’язку з цим офіційний документ УНДО — найвпливовішої легітимної партії регіону — підкреслював необхідність усвідомлення того, що в тогочасній обстановці «Українська держава може повстати лише на руїнах більшовицької імперії. З цього випливає висновок, що головним завданням усієї української нації мусить бути боротьба з більшовиками. Ми мусимо приєднатися до протисовітського фронту в світі»149.
У новій політичній ситуації, що виникла в Польщі після підписання угод про ненапад (з СРСР) і незастосування сили у вирішенні спірних питань (з Німеччиною) серед українського ліберально- поміркованого громадянства посилюється прагнення до угодовства із санаційним режимом. Ця тенденція стосувалась у першу чергу УНДО, де після виходу з об’єднання паліївців гору взяли прихильники порозуміння з поляками. Угодовській тенденції їх було адекватним зростання залежності від Польської держави тих соціально-політичних груп, інтереси яких представляло УНДО і які прагнули здобути якнайбільше місць у польському парламенті та установах місцевого самоврядування, аби впливати на їх політику.
23 березня 1933 р. польський сейм схвалив новий закон про самоврядування, який позбавив його органи на місцях — у повітах (містах), гмінах і громадах владних функцій, обмеживши їх лише дорадчими. УНДО хоч і виступило проти цього закону, однак кампанія протесту проти обмеження функцій самоврядування на місцях наткнулася на пасивну реакцію більшості українського населення, яке зневірилося у політичних комбінаціях прихильників
267


угодовства. Замість кількох мільйонів під петицією протесту проти названого закону поставили свої підписи лише кільканадцять тисяч чоловік150.
І все ж, незважаючи на волю виборців, які в переважній більшості не довіряли самоврядувальним органам, що проводили просанаційну політику, УНДО та деякі інші угруповання українціи вирішили взяти участь у виборах радних до повітових (міських), гмінних і громадських рад, що проходили в 1933—1934 рр. на основі цього закону про самоврядування. УНДО уклало угоду з пілсудчиками, на основі якої в 90% самоврядувань ундівці і пілсудчики домовилися про поділ мандатів, часто без ступінчатих і відкритих виборів. Зокрема, у 12 повітах Станіславського воєводства з 890 громад, де мали бути вибори, в 791 без виборів за компромісними списками стали радними 15 457 осіб, з них пілсуд чики одержали 10 192 мандати, польські націонал-демократи — 4, сіоністи — 186 і УНДО — 5035 мандати151. У деяких повітах краю частка українців була дещо більшою і коливалася від 400 до 700 радних, а всіх їх було обрано або призначено без виборів за польсько-українськими списками близько 60 тис. осіб152.
Реорганізація самоврядування за новим законом і вибори до його місцевих органів виражали прагнення польської адміністрації в черговий раз зміцнити свої позиції в «бунтівливому краї» через збільшення в них польського шовіністичного елементу. В результаті змови з українськими угодовськими чинниками та виборчих махінацій мали місце численні випадки, коли в чисто українських громадах поляки одержували більшість місць у громадських радах. І чим вищим був ступінь самоврядування, тим меншою була частка українців в ухвалюючих і керуючих ланках органу відповідної самоуправи. Дійшло до такого курйозу, що в жодній повітовій раді у південних (галицьких) воєводствах українці не мали більшості15-, а це означало, що вони не могли вибрати тут жодного члена вос водської ради. Ще більш обмеженим був допуск українців до керів ництва органами територіальних самоуправ. Не без прямої поперед ньої домовленості відповідних зацікавлених сторін солтисами громад і війтами гмін (об’єднаних громад) громадські і гмінні ради «обирали», а староства затверджували кандидатури поляків «або тих українців, які не мають довір’я у жителів громади» чи гміни|у|
І чим більше обмежувалися права територіальних самоупран, тим значимішими у суспільному житті регіону виступали громадські організації та культурно-освітні товариства, які об’єднували здебільшого політично свідомих українців. На прикінці 1933 р. у Львові пройшли крайові з’їзди «Просвіти», яка мала 2924 гуртки і близько 100 тис. членів, і товариства «Рідна школа», що об’єднувало 1075 гуртків і 43 тис. членів" Домінуючий вплив на їхні рішення мало УНДО, яке поділяло вплив у цих товариствах з УСРП, ОУН та іншими менш впли вовими політичними силами, намагаючись консолідувати їх їм антирадянській платформі.
268


Організаційно-політична роз’єднаність українського національного руху і внутріпартійні міжусобиці, які хоч і не паралізували, але ослаблювали його визвольні змагання, «можливий вибух нової світової війни і надзвичайно важке політичне й господарське положення української нації на всіх землях, де вона живе», — ось що, на думку проводу УНДО, зробило «необхідним об’єднання і концентрацію усіх українських творчих сил для боротьби за існування, розвиток і державність»156.
З метою об’єднання зусиль українських політичних партій та громадських організацій УНДО підтримало ініціативу скликання Всеукраїнського національного конгресу (ВУНК), що виникла в середині 1933 р. в середовищі української еміграції у Празі. ВУНК повинен був створити авторитетне міжпартійне і міжрегіональне представництво — постійний національний комітет для координації дій українських партій на міжнародній арені по відновленню української суверенної соборної державності з допомогою антибільшовицького блоку держав Центральної Європи, смутні обрії якого з’явилися з укладенням німецько-польського договору про ненапад. Однак і ця нова спроба реалізації державницької ідеї на національно-демократичних засадах УНДО виявилася скорше ілюзорною, ніж реальною, оскільки була орієнтована не на використання власних сил українського народу, а на зовнішньополітичний чинник — «провал Совітів» у майбутній війні, що (як підкреслено у документі УНДО) мало стати «кінечною передумовою повстання Української держави»157.
У 1934—1935 рр. тривала активна політична кампанія з підготовки до скликання ВУНК. До оргкомітету, створеного у Львові, увійшли представники УНДО, УСРП, УНО, УСДП, які спільно з лідерами східноукраїнських емігрантських угруповань провели дві підготовчі конференції. Поза рамками цієї кампанії залишилися крайні праворадикальні угруповання і частина консерваторів, унаслідок чого рух за скликання конгресу не став загальнонаціональним. Крім того, міжпартійні суперечності, що виявилися у створенні наприкінці 1934 р. окремого блоку партій правосоціаліс- тичної орієнтації (УСРП, УСДЛ та закордонних груп УСДРП і УПСР158), прагнення більшості проводу УНДО до порозуміння із санаційним режимом, участь УНДО і УНО у вересневих виборах 1935 р. до польського парламенту — усе це паралізувало діяльність підготовчого комітету.
Свою роль у невдачі спроби утворення загальнонаціонального союзу українських легальних політичних партій відіграла класова і прорадянська заангажованість КПЗУ, яка була і залишалась одним з ключових чинників, що стояли на перешкоді об’єднанню зусиль українських партій державницького спрямування. Аби зірвати проведення загальнонаціонального конгресу, КПЗУ паралельно з УНДО започаткувала кампанію скликання робітничо-селянського конгресу. Цю ініціативу підтримали УСО і Загальноєврейська партія праці (ЗЄПП), створена 1931 р. з лівих елементів єврейсь¬
269


кого національного руху. На початку квітня 1934 р. у Львові при ЦК УСО було створено ініціативний комітет, який звернувся до населення краю з відкритим листом, закликавши його до «зміцнен ня робітничо-селянського союзу і братерської єдності трудящих мас усіх націй»159. Місцеві ініціативні комітети діяли у 89 населених пунктах 35 повітів160. І на цей раз санаційний уряд залишився вірним своїй традиції щодо розправи зі своїми політичними противниками: 16 липня 1934 р. були заарештовані члени цент рального оргкомітету робітничо-селянського конгресу і розпущені УСО і ЗЄПП. Наступного року було покладено край рухові за скликання Всеукраїнського національного конгресу і черговій спробі створення міжпартійного союзу демократичних сил на державотворчому ґрунті.
Отже, документально обґрунтований аналіз перебігу подій першої половини 30-х рр. дає підставу для узагальнюючого висновку про те, що основні тенденції розвитку соціально- економічної і політичної ситуації визначала світова економічна криза, на ґрунті якої проводилася в краї колонізаторська політика польських панівних класів, загострилися національні і соціальні протиріччя в західноукраїнському суспільстві, помітно зросла активність основних напрямів визвольного руху, поглибилась поляризація їх сил передусім на основі неоднозначного ставлення до санаційного режиму — з одного боку, до ідей і практики комунізму, з іншого. На ці та інші нові явища в національних змаганнях українців впливали також ті соціально-політичні процеси, що відбувалися як у Польщі, так і в сусідніх тоталітарних державах, і які позначалися на стратегічному курсі і тактичних установках західноукраїнських політичних партій та рухів. Головний урок із суспільної практики останніх полягає в тому, що ця практика не тільки не наблизила їх до подолання міжпартійних розбіжностей у поглядах і внутрішніх непоро зумінь, а й поглибила взаємну відособленість через відмінності їхніх соціальних і політичних доктрин та неоднозначні підходи до розв’язання актуальних суспільно-політичних проблем.
Примітки
1Герасименко М. П., Дудикевич Б. К. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 1939 рр.). — С. 108.
2Statystyka pracy. — Warszawa, 1934. — Rocz. 8. — Zesz. 2. S. — I3S, Rocz. 13.-Zesz 1. - S. 28-29.
3Sprawozdanie z czynności oraz o stanie gospodarczym w okręgu i/.hv przemysłowo-handlowej we Lwowie w roku 1935. — Lwów, 1936. — S. 51.
4Васюта И. К. Аграрное перенаселение и положение сельскохозяйственною пролетариата Западной Украины в 20—30-х годах XX века // Материалы но истории сельського хозяйства и крестьянства СССР. Сб. VIII Институм истории АН СССР. - М., 1974. - С. 337-353.
5Mały rocznik statystyczny. — Warszawa, 1939.— S. 54, 57.
6Хропливий Є. Сільське господарство галицько-волинських земель. — Льшп 1936. - С. 13.
270


1Васюта І. К. Соціально-економічні відночини на селі Західної України (1918-1939). - С. 92, 105, 124-130.
8ДАЛО, ф. 1, оп. 13, спр. 859, арк. 47.
9ДАІФО, ф. 415, оп. 1, спр. З, арк. 7.
І0ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 751, арк. 9.
“Там само, оп. 13, спр. 859, арк. 56.
,2ЦДІА України у Львові, ф. 171, оп. 1, спр. 583, арк. 58.
13ДАЛО, ф. 1, оп. 13, спр. 859, арк. 47-48.
14 Там само, спр. 1085, арк. 14.
l5Giertych J. О program polityki kresowej. — Warszawa, 1932. — S. 131—132. l6Rocznik statystyki, 1925/26. — Warszawa, 1927. — S. 109—111. l7Statystyka Polski. Wielka własność rolna. — T. 5. — Warszawa, 1925. — S. 7—8. ^Madajczyk Cz. Burzuazyjno-obszamicza reforma rolna w Polsce (1918—1939). — Warszawa, 1956. — S. 356.
19Врублевський А. Польща. — M., 1936. — C. 110.
20ДАІФО, ф. 2, оп. 2, спр. 758, арк. 66.
2,Там само, спр. 720, арк. 27.
22Там само, спр. 758, арк. 67.
-'Rocznik statystyki. — 1924. — S. 57.
24Bilans gospodarczy dziesięciolecia Polski odrodzonej. — T. 1. — Poznań, 1929. - S. 303.
25ДАЛО, ф. 625, оп. 1, спр. 267, арк. 1.
26Там само, ф. 1, оп. 18, спр. 1129, арк. 14.
27Rocznik ziem wschodnich. — Warszawa, 1939. — S. 109—110.
28ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 898, арк. 8.
29Там само.
30Там само, оп. 51, спр. 1202, арк. 56.
3,Там само, оп. 52, спр. 2835а, арк. 56.
32Там само, оп. 51, спр. 1202, арк. 48.
33Там само, оп. 52, спр. 2835а, арк. 4.
34Кооперативна республіка. — 1934. — № 2. — С. 54.
35IV Український статистичний річник. 1936—1937. — С. 182.
36ЦДІА України у Львові, ф. 302, оп. 1, спр. 384, арк. 1.
37Сьогочасне і минуле. — Львів, 1939. — N° 1. — С. 64—67.
38ЦДІА України у Львові, ф. 302, оп. 1, спр. 384, арк. 2.
^Кооперативна республіка. — 1939. — № 6. — С. 163—164.
4{)Васюта /. К. Західноукраїнська кооперація: досвід господарської діяльності (1883—1939 рр.) // Економіка України. — 1994. — № 3. — С. 81.
41 Кооперативна республіка. — 1938. — N9 8. — С. 1.
42Там само. — 1934. — № 2. — С. $6.
43ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 1204, арк. 78.
44Храпливий Є. Сорок літ праці краєвого господарського товариства «Сільський господар». — Львів, 1939. — С. 36.
45ЦДІА України у Львові, ф. 302, оп. 1, спр. 51, арк. 2; спр. 331, арк. 6.
4(> Хропливий Є. Вказ. праця. — С. 38.
47ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 33.
48ЦДІА України у Львові, ф. 302, оп. 1, спр. 331, арк. 12.
49ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 898, арк. 8.
Ь()Макарчук С. А. Вказ. праця. — С. 162.
5ІДАЛО, ф. 200, оп. І, спр. 161, арк. 68.
52ДАІФО, ф. 2, оп. 9, спр. 308, арк, 9, 49; ДАЛО, ф. 1, оп. 10, спр. 901,
арк. 47; Struktura posiadania mniejszej własności rolnej na Ziemaich Wschodnich. —
Zeszyt 8. Województwo Lwowskie. — S. 4.
53 Cieślak T. Polskie osadnictwo historyczne. Szlachta zagrodowa na wschodzie Polski. — Warszawa, 1938. — S. 2—3.
271


54ДАІФО, ф. 41, on. І, спр. 57, арк. 5.
55Наша правда. — 1933. — № 1. — С. 49.
56ДАЛО, ф. 121, оп. З, спр. 837, арк. 90.
57Рідна школа. — 1936. — № 7—8. — С. 108.
58ДАЛО, ф. 121, оп. З, спр. 837, арк. 89.
59Там само.
Ы)Грицак Ф. Ф. Українська школа в контексті етнополітики міжвоєнної Польщі: Автореф. дис. канд. іст. наук. — К., 1998. — С. 17.
6ІДАЛО, ф. 121, оп. З, спр. 837, арк. 89.
62Stan szkolnictwa w okręgu szkolnym Lwowskim w roku 1937/38. — S. 11.
63Минский Г. Под игом польских панов. — М., 1939. — С. 72.
MStan szkolnictwa w okręgu szkolnym Lwowskim w roku szkolnym 1937/38. — S. 13. h5Statystyka szkolnictwa. 1932—1933. — Warszawa, 1934. — S. 75.
66Malv rocznik statystyczny. — 1938. — S. 327.
67Ibidem. - S. 319.
('*Павлюк /. С. Боротьба за народну освіту в Західній Україні (1919—1939 рр.) І І 3 історії західноукраїнських земель. Вип. II. — С. 198.
693а волю народну. Боротьба трудящих Ровенщини за соціальне і національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 1939): Документи і матеріали. — Львів, 1964. — С. 118—119.
70IV Український статистичний річник. 1936—1937. — С. 25.
71 Mały rocznik statystyczny. — 1938. — S. 28.
72Васюта /. К. Формування робітничо-селянського союзу в революційній боротьбі на Західній Україні (1921 — 1939). — Львів, 1988. — С. 88—89. 73Statystyka sądownictwa, więziennictwa і przestępczości. — Warszawa, 1932. — S. 12. 74Tomaszewski J. Rzeczpospolita wielu narodów. — Warszawa, 1985. — S. 97. 75ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 724, арк. 88—89.
7(,Див.: Швагуляк М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років XX ст. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. - Т. ССХХІІ. - Львів, 1991. - С. 111.
77Новий час. — 1930. — 25 серп.
78ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 747, арк. 22.
79Там само, спр. 724, арк. 56.
80Там само, спр. 741, арк. 6—12, 15—25, 40—41.
81Оксенюк Р. Нариси історії Волині (1861 — 1939). — Львів, 1970. — С. 218. 82Столиця. — 2005. — № 34. — 24 серп. — 1 верес.
83ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 747, арк. 22.
84Feliński М. Ukraińcy w Polsce Odrodzonej. — Warszawa, 1931. — S. 75. К5ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 137, арк. 32.
8пДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 11; ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 387, арк. 4. 87ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 2835а, арк. 44.
88ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 387, арк. 4.
^Политические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине. — Минск, 1935. — С. 331.
9()ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 11.
9ІУкраїнська нива. — 1931. — 15 лип.
92Политические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине. - С. 333.
93ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 873, арк. 4.
94Там само, арк. 18.
95Там само, арк. 4.
96Там само, спр. 874, арк. 2—3, 12—46, 55—56, 60—133.
97Там само, арк. 88-89.
98Крушельницький А. Самооманою і брехнею. — Львів, 1932. — С. 6. "Діло. - 1932. - 30 берез.
272


,00ДАЛО, ф. 121, оп. З, спр. 426, арк. 55.
тСітек Н. Sojusz robotniczo-chłopski w Polsce. 1918—1939. — S. 356. ,02[bidem.
,03ДАЛО, ф. 121, on. З, спр. 426, арк. 49—55.
І04ДАІФО, ф. 2, оп. І, спр. 905, арк. 140.
105Там само, арк. 23, 29, 33, 62—67. тСітек Н. Praca cyt. — S. 357.
™Lenski J. Zjazd KPP // Nowy przegląd. - 1930. - № 5. - S. 24.
,08V zjazd KPP. Uchwały, rezolucje, materiały. — Moskwa, 1930. — S. 135. ,09Резолюції поширеного засідання ЦК КПЗУ з червня 1931 р. — Львів,
1931. 	- С. 10.
"°Cimek Н. Praca cyt. - S. 377, 382.
МІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1510, арк. 5—6.
ІІ2ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 170, арк. 4.
ІІЗВозз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — С. 172. М4ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1510, арк. 4.
,І5Там само, ф. 121, оп. 2, спр. 148, арк. 105.
1І6ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 164, арк. 14.
,І7ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1510, арк. 5—6.
ІІ8Під прапором Жовтня (1929—1939 рр.). — С. 174—175; ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 164, арк. 16; ДАЛО, ф. 121, оп. 2, спр. 148, арк. 103.
ІІ9ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 164, арк. 17—18.
І2()Боротьба трудящих Волині за визволення...: 36. документів і матеріалів.
Ч. 	II. — Львів, 1965. — С. 64, 74—75; За волю народну. — С. 121 — 128.
121 Боротьба трудящих Волині за визволення... Ч. II. — С. 62.
І22ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 164, арк. 19.
,23Під прапором Жовтня (1929—1939 рр.). — С. 133.
124ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 905, арк. 123-127, 143.
І25ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 641, арк. 9.
,26Там само, арк. 11.
П1 Сіте к Н. Praca cyt. - S. 373-374.
128Borkowski J. Postawa polityczna chłopów polskich w latach 1930—1935. — Warszawa, 1970. — S. 111, 162.
,29Документы внешней политики СССР. — М., 1968. — Т. 16. — С. 437. |30ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835, арк. 74.
тСтронський Г. ї. Репресії сталінізму проти польського населення у 30-ті роки: Причини, розмах, наслідки // Тоталитаризм и антитоталитарные движения. — Харьков, 1994. — Т. 1. — С. 285.
132Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921— 1939 рр. — С. 130.
ІЗЗДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 2320, арк. 149; Maiy rocznik statystyczny. —
1939.- S. 308.
І34Там само, спр. 1303, арк. 6; Они не стали на колени.— Минск, 1966.— С. 6. пьЛисяк-Рудницъкий /. Напрями української політичної думки // Записки НТШ. Т. ССХХІІ. - Львів, 1991. - С. 58.
136ФНЄ. До ідеології і тактики Фронту національної єдності. — Львів, 1935. - С. 36.
І37ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 9.
І38Там само.
ІЗЧДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1077, арк. 227.
,40ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2723, арк. 26-27.
І41Там само, арк. 27.
,42Там само, спр. 2853а, арк. 9.
І43ДАІФО, Ф. 68, оп. 2, спр. 545, арк. 4.
144Столиця. — 2005. — № 34. — 26 серп. — 16 верес.
]45Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж, Нью- Йорк, Львів, 1993. - С. 44-47, 82.
Васюта І.
273


,46ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 545, арк. 18-20.
147Старий В. Громадський осуд ОУН. — Прага, 1934. — С. 33. шЛось С. Міжнародне положення Польщі і галицькі українці. — Львів,
1932. 	- С. 34.
,49ДАЛО, ф 1, оп. 52, спр. 898, арк. 7.
,50Там само, арк. 13.
151 Политические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине. — С. 297, 304.
І52ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1562, арк. 2.
153Там само, спр. 1303, арк. 15.
154Там само, арк. 16.
155Политические партии в Польше, Западной Белоруссии и Западной Украине. — С. 304.
|56ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 898, арк. 7.
,57Там само.
158Громадський голос. — 1935. — 5, 19 січ.
,59Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 1917— 1939: 36. документів та матеріалів. — С. 379.
І60Наша правда. — 1934. — № 2. — С. 81.


РОЗДІЛ 6
ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Зміна політичної обстановки і адекватні дії політичних сил краю. Відмова УНДО від опозиції режиму і перехід її до «політики нормалізації». «Виборча угода» УНДО, УНО і ВУО із санацією на парламентських виборах. Схвалення урядом Косцялковського постулатів українсько-польської співпраці у Східній Галичині. Програма польської політики на Волині. Боротьба за державну владу в Польщі після смерті Ю. Пілсудського. Зовнішня політика пілсудчиків і поєднання її з національною політикою на східних окраїнах країни.
Політичні партії Західної України у боротьбі за маси: здобутки і проблеми. Фракційне протистояння в УНДО. Засоби впливу націонал-демократів на маси. Діяльність правосоціалістичних партій, вплив їх у робітничо-селянському середовищі. Локальне обмеження впливу угодовства правих партій. Розробка КПЗУ нового курсу створення єдиного народного антисанаційного фронту і здійснення його в робітничому і селянському русі. Безпідставний розпуск Виконкомом Комінтерну КПП, КПЗУ і КПЗБ. Розправи санації і сталінщини над комуністами. Зміна у співвідношенні політичних сил українства після розпуску КПЗУ на користь праворадикальних сил. Зростання активності і впливу ОУН. Безумовна орієнтація ОУН на Третій Рейх. Ілюзорні сподівання інтегральних націоналістів на обіцянки нацистських лідерів підтримати українців у створенні Української держави у межах її етнографічних територій.
Підготовка Польщі до війни і перехід її до жорсткого антиукраїнського курсу напередодні вересневої катастрофи. Консолідація польських шовіністичних сил задля проведення антиукраїнської національної та економічної політики. Акція «ревіндикації» на Волині. Спроба міжпартійного порозуміння українських легітимних угруповань і створення їх координаційного комітету для організації узгодженої протидії антиукраїнській політиці санації. Подолання хитань проводу УНДО між угодою та опозицією. Проголошення автономії Карпатської України і всебічна підтримка її національно-патріотичними силами Західної України. Піднесення боротьби за надання автономії Галицько «Волинській Землі. Міжпартійні переговори про створення УНРади. Дискредитація ОУН цього починання. Підтримка інтегральними націоналістами та іншими правими угрупованнями агресивного плану Німеччини стосовно Польщі. Реалізація таємної змови диктаторів двох тоталітарних держав про розчленування Польської Республіки. Приєднання Західної України до СРСР і ставлення до нього населення краю. Вибори до Народних Зборів Західної України: підтасовані наслідки голосування. Радянізація нових областей України. Загальні висновки.
275


У другій половині 30-х років політична ситуація в Західній Україні визначалася серйозними змінами на міжнародній арені. Прихід до влади в Німеччині нацистів, які проводили агресивний зовнішньополітичний курс, утворення воєнного блоку фашистсько- мілітаристських держав (осі Рим — Берлін — Токіо), які при потуранні Англії, Франції і США розв’язали вогнища війни в Європі й світі, утвердження комуністичного тоталітаризму в СРСР, який з допомогою Комінтерну та його секцій у багатьох країнах світу розраховував здійснити марксистську доктрину всесвітньої революції, — усе це загострило міжнародні відносини і поставило людство перед реальною загрозою Другої світової війни.
В обстановці тотального наступу фашизму і загрози війни Польща продовжувала йти по шляху зміцнення авторитарних основ санаційного режиму. Санація дедалі більше обмежувала демократичні права і свободи народу. В березні 1935 р. сейм схвалив нову конституцію, яка обмежувала права законодавчих органів (сейму і сенату) і зміцнювала авторитарну владу президента, що відповідав за свої дії тільки «перед Богом та історією». Владні функції місцевого самоврядування були передані старостам і воєводам. В економіці помітно зросли тенденції етатизму і автаркії.
Після смерті диктатора Польщі Ю. Пілсудського, що настала
12 	травня 1935 р., загострилися чвари між різними групами пілсудчиків у боротьбі за владу. Скориставшись роз’єднаністю опозиційних режимові демократичних сил, санація перейшла в наступ на сам принцип багатопартійності. З цією метою був підготовлений новий виборчий закон. Він передбачав складання виборчих списків під пильним контролем уряду, що фактично позбавляло опозицію можливості виставляти своїх кандидатів до сейму, не кажучи вже про сенат, куди третину складу призначав президент, а інші сенатори вибиралися з людей, які мали особливі заслуги перед режимом.
Означені процеси певним чином вплинули на політичну обстановку в Західній Україні. Невдача зі скликанням обох конгресів на протилежних платформах і з різними цілями спонукала їхніх ініціаторів до внесення суттєвих змін у свої політичні курси. Так, УНДО, яке ще раніше шукало угоди із санаційним режимом, відмовляється від опозиції урядові і переходить до «політики нормалізації» українсько-польських стосунків.
На зміну політики УНДО, тісно пов’язаного з господарськими колами, великий вплив мав економічний фактор: інтереси розвитку бізнесу українських приватних і кооперативних підприємств і банків, що потребували політичної стабільності. Не останню роль відіграла втрата керівною елітою партії надії на демократичну трансформацію української тоталітарно-радянської державності. І насамкінець — це була спроба вибороти автономію краю не конфронтацією, а співпрацею з польським урядом.
Дискусію щодо «політики нормалізації» започаткував виступ Д. Левицького 5 лютого 1935 р. в сеймі, де голова УНДО висловив
276


готовність його партії припинити конфронтацію з польською владою, якщо вона погодиться «створити у межах Польської держави П’ємонт для визвольних змагань» на Наддніпрянщині1.
Вслід за тим ундівський сенатор А. Горбачевський виступив у сенаті з вимогою надати Західній Україні широку автономію з власним законодавчим сеймом та урядом у Львові, українською армією та ін. Однак виторгувати такі поступки від польської сторони УНДО не вдалося.
Задля пошуку співпраці з режимом УНДО вступає у переговори з польською стороною і 29 травня 1935 р. укладає «виборчу угоду», за якою бере зобов’язання провести серед українського населення пропаганду за масову участь його у парламентських виборах, щоб голосувати за спільний польсько-український список. А зі свого боку уряд пообіцяв певні поступки на користь західних українців і погодився надати українським поміркованим політикам підтримку на виборах до парламенту. З цього приводу Станіславське воєводське управління в ситуаційному звіті за липень 1935 р. підкреслювало, що якщо раніше керівники УНДО, неодноразово висловлюючи своє прагнення «урегулювати взаємні польсько- українські стосунки в дусі гармонійного співробітництва», приховували це від широкої громадськості, то тепер вони «не бояться відкрито висловити свої погляди на польсько-українські відносини, причому підкреслюють необхідність влаштування їх в дусі гармонії та злагоди»2.
Спільно з ББ у виборах до сейму 8 вересня 1935 р. взяли участь лише УНДО, УНО і ВУО. Усі інші українські угруповання бойкотували вибори, що відбувалися на основі антидемократичної конституції 1935 р., яка обмежувала права сейму і більш як наполовину скоротила кількість послів, а нова виборча ординація позбавила опозиційні партії будь-яких шансів на їх самостійне представництво у парламенті.
У виборах до сейму взяли участь тільки 48,5% виборців Східної Галичини і 65,6% — Волині. Від УНДО і УНО до сейму були обрані у Східній Галичині 14 послів і до сенату — 3 парламентарі (у тому числі від УНО — одйого сенатора), на Волині ВУО за списком ББ отримало відповідно — 5 і 1 мандатів3.
Українські посли і сенатори оформили у парламенті два окремі представництва: Українську парламентарну репрезентацію (УПР), що представляла галицьких українців, і Українську парламентарну репрезентацію Волині (УПР Волині).
Після виборів відбулася зміна проводу УНДО. 12 жовтня
1935 	р. ЦК УНДО прийняв відставку голови партії Д. Левицького, який обіймав цю посаду з 1925 р. і, будучи послом сейму в 1928—1935 рр., очолював Українську парламентську репрезентацію. Мотивом відходу Левицького від керівництва партією стала його незгода з «Українськими постулатами нормалізації», відсутністю у них вимоги широкої територіальної автономії для Західної
277


України. Головою УНДО і УПР став В. Мудрий, якого було обрано і віце-маршалком польського сейму.
Основою «виборчого компромісу» були «Українські постулати», які складалися з 18 пунктів часткових поступок, що їх вимагало УНДО від польського уряду у суспільно-політичній та фінансово- господарській сферах4.
26 	листопада 1935 р. Рада міністрів Польщі у присутності трьох південно-східних воєвод та голови УНДО на своєму засіданні розглянула «Українські постулати» і вирішила задовольнити деякі з них. Уряд погодився виділяти 25% землі з парцеляційного фонду для продажу українським селянам і призупинити польську аграрну колонізацію в Східній Галичині; дати інструкцію підлеглим органам влади на місцях «поважати» права українців, визначені мовним законом від 31 липня 1924 р.; дозволити вживання слова «український» поряд з терміном «руський»; опрацювати програму для шкіл усіх типів з українською мовою навчання; в міру можливості надати права державних шкіл гімназіям «Рідної школи»; відкрити у Львівському університеті кафедру української літератури і задовольнити деякі інші дрібні поступки5, які стосувалися тільки Східної Галичини. Усі пункти щодо прав українців Волині та інших українських теренів під Польщею були відхилені, тут уряд продовжував проводити виокремлену політику.
Програму польської політики на Волині постфактум у 1936 р. визначив Волинський воєвода Г Юзевський — близький до Ю. Пілсудського політик, призначений на цю посаду в 1928 р. Основні положення її були сформульовані таким чином:
«1. ...Не можна терпіти існування українських інституцій, відомих своїм ворожим ставленням до держави.
2. Всі прояви доброзичливого ставлення українського населення до Польщі польська влада і суспільство повинні оточувати опікою і турботою.
3. Слід прагнути до створення вогнищ польсько-української співпраці.
4. Треба створювати найкращі умови для організації українського життя, вільного від політичного впливу Східної Малопольщі, які задовольняли б культурні запити українського населення»6.
Впродовж десяти років Юзевський і підпорядкована йому адміністрація здійснювали цю програму на території Західної Волині, де проживало 68,4% україномовної людності. Зважаючи на таку національно-демографічну ситуацію і невисокий рівень національної свідомості основної маси населення, державна політика тут була орієнтована на українсько-польську співпрацю. Тому «доброзичливі» українці й осілі в цьому регіоні емігранти УНР залучались до адміністрації, підтримувались їх політичні, господарські і культурно- освітні організації. Воєводська адміністрація реально сприяла створенню ВУО, яке разом з екзильним урядом УНР стало другим полонофільським центром, що підпорядкував своєму впливові
278


культурно-просвітні товариства «Рідної хати» і «Просвітянської хати». З ініціативи воєводи був створений регіональний кооперативний центр, який користувався державними кредитами і діяв відособлено від української кооперації Східної Галичини. Воєводська адміністрація штучно підтримувала «сокальський кордон», всіляко обмежуючи проникнення на Волинь галицьких періодичних видань, вплив українських партій Східної Галичини.
Отже, аби тримати в покорі Західну Україну, державна влада, що зосереджувалась в руках «генеральської групи» пілсудчиків, продовжувала проводити в українському питанні політику за принципом «поділяй і владарюй». Заради досягнення великодержавницької мети уряд генерала М. Косцялковського схвалив частину пунктів «Українських постулатів» для Східної Галичини і одночасно підтримував програму Юзевського для Західної Волині. Він підтвердив відновлення «сокальського кордону», що стосувався поділу Західної України на два відособлені регіони.
Продовженням окремішньої регіональної політики польської влади було створення після парламентський виборів 1935 р. двох окремих представництв українців у парламенті від Східної Галичини і Західної Волині. Галицько-українські представники у сеймі і сенаті пішли ще далі: вони не тільки схвалили рішення уряду щодо відновлення «сокальського кордону» й дали згоду на створення спільної з поляками територіальної групи послів і сенаторів південно-східних (галицьких) воєводств. Уперше після анексії краю Польщею УПР голосувала за державний бюджет і надання президенту І. Мосьціць- кому надзвичайних повноважень у фінансово-господарських справах.
Під впливом шквалу критики, з якою накинулися на «політику нормалізації» всі опозиційні партії й групи, голова УПР В. Мудрий у промові на засіданні сейму 6 грудня 1935 р. боязко поставив вимогу про надання українським землям під Польщею територіальної автономії8. Таким чином продемонстрував фарс перед виборцями, що видавався нібито за реальне завдання «політики нормалізації». Позитивних наслідків від її здійснення в умовах економічної нестабільності і міжусобної боротьби^а державну владу годі було чекати.
Проголошений у жовтні 1935 р. урядом Косцялковського «ліберальний» курс «співробітництва з суспільством», «боротьби» з картелями за зниження цін на промислові товари і допомогу сільському господарству, нарешті, загравання його із законослухняною елітою національних меншин не зустрів підтримки з боку інших ідеологічних спадкоємців Пілсудського. Боротьба за державну владу у Польщі тривала, аж доки ключові пости не зосередились в руках генерального інспектора збройних сил маршала (з 11 листопада 1936 р.) Е. Ридз-Смігли, президента І. Мосьціцького, міністра закордонних справ Ю. Бека та слухняного виконавця їх наказів прем’єра Ф. Славой-Складковського, який своїм декретом у липні 1936 р. фактично санкціонував встановлення військової диктатури Ридз-Смігли.
279


Виражаючи інтереси крайнє правого соціально-політичного польського суспільства, нова влада продовжила зміцнення авторитарного режиму. Правлячою політичною партією став Табір національної єдності (ТНЄ), створений на початку 1937 р. замість Безпартійного блоку співробітництва з урядом, що виявився нездатним обслуговувати інтереси реакційних сил у новій зовнішньополітичний обстановці. Його програмні установки підтримували Центральний союз польських промисловців (Левіафан) і союзи польських поміщиків. Програма ОЗН відзначалась крайнім націоналізмом і ксенофобією, католицьким клерикалізмом і прихильністю до силових методів управління. Ця партія підтримувала заходи уряду, спрямовані на мілітаризацію економіки і підготовку країни до війни. Широко популяризувався ТНЄ культ армії і нового «вождя народу» Ридз-Смігли.
Зовнішня політика Польщі в 1936—1939 рр. відзначалась балансуванням між воєнно-політичними блоками держав і активним пошуком шляхів співробітницва з агресивними силами Європи. Прикметна риса її зовнішньополітичного курсу — втрата почуття реальності і власна агресивність по відношенню майже до усіх сусідів Польщі. Санаційні кола повністю схвалили аншлюс — загарбання у 1938 р. Австрії Німеччиною і водночас готували ґрунт до вторгнення у Литву. Польський уряд включився також в агресію Третього Рейху проти Чехословаччини, хоча гітлерівці вже тоді висловлювали територіальні претензії до Польщі. Керуючись доктриною антикомунізму, Польща претендувала на роль рівноправного партнера у підготовці до збройного походу проти СРСР. У доповіді 2-го (розвідувального) відділу головного штабу Війська польського у грудні 1938 р. підкреслювалось: «Розчленування Росії становить основу польської політики на Сході. Тому наша можлива позиція буде зводитись до наступної формули: хто буде брати участь у поділі. Польща не може залишатись пасивною у цей знаменний історичний момент. Завдання полягає в тому, щоб завчасно добре підготуватись фізично і духовно. Головна мета — послаблення і розгром Росії»9.
Зовнішня політика спадкоємців Пілсудського у стосунках з радянською країною тісно перепліталась з їхньою національною політикою на східних кресах, спрямованою на продовження «державної асиміляції» українців і використання їх політичних сил в антирадянських акціях. Саме це стало одним з головних мотивів підтримки урядом ряду вимог «Українських постулатів» «політики нормалізації». Але виконувалися ці вимоги незадовільно. І потрібно було небагато часу, щоб переконатись в тому, що ця політика не дає очікуваних її ініціаторами результатів. Як наслідок цього — загострення внутріпартійного протистояння в УНДО, де з'являється досить сильна опозиція, очолювана Д. Левицьким, яка прагнула «повернути партію на опозиційний шлях, вважаючи, що нормалізаційна політика не дала і не дасть українцям бажаних
280


результатів і спричинилася лише до поглиблення хаосу і деморалізації (в партії. — /. В.)».
Фракційна група об’єдналася навколо газети «Діло», яка стала головним знаряддям критики центрального проводу партії. Офіційними органами угодовської більшості ЦК УНДО були часописи «Новий час» і «Національна політика», що виходили загальним тиражем понад 10 тис. примірників10.
Внутріпартійні непорозуміння значною мірою паралізували політичну діяльність УНДО в масах. Однак, попри беззастережну підтримку проводом об’єднання політики уряду, ця партія не втратила вирішального впливу в господарсько-кооперативних інституціях та культурно-освітніх товариствах. Ключові позиції вона посідала в багатьох кооперативах РСУК, у товариствах «Просвіти», що мала в 1938 р. уже 83 філії, 3100 читалень і близько 300 тис. членів, «Рідної школи», що об’єднувала 1850 гуртків і філій з 105,5 тис. членів у них11. Тут за впливом УНДО значно переважало інші партії.
Стосовно двох основних регіонів Західної України, то позиції УНДО були неоднозначними. Помітного успіху в політичній діяльності ця партія не здобула на Волині, де 1937 р. налічувалося лише два її повітові комітети (в Луцьку та Рівному) і два районні — у Рівненському повіті, а окремі члени УНДО були в шести повітах12.
Натомість у Східній Галичині не було жодного повіту, де б не функціонували структурні ланки цієї партії. Зокрема, на Львівщині, де вплив УНДО був найбільший, діяли 22 повітові і майже в кожній громаді — місцеві комітети. Мужами довір’я в них виступали, як правило, греко-католицькі священики. До УНДО у Львівському воєводстві належали 5 тис зареєстрованих членів13.
З безкомпромісною критикою режиму та «політики нормалізації», яку проводив провід УНДО, виступали ФНЄ і Дружина княгині Ольги. ДКО — політична організація українських жінок, утворена в липні 1938 р. Очолили ДКО виключені з членів УНДО за «противиборчу акцію» М. Рудницька та О. Шепарович. Ця організація співпрацювала з ФНЄ і, сприйнявши ідеологію і тактику радикального націоналізму, по суті, була філією Союзу українок, видавала часопис «Жінка»14.
Однак діяльність українських легітимних партій та угруповань, що засудили угодовську політику проводу УНДО, в 1935—1938 рр. не виходила за рамки дрібних агітаційно-пропагандистських акцій, обмежувалася поглибленням та розширенням свого впливу в кооперативних і культурно-освітніх товариствах.
З багатьох соціалістичних партій до середини 30-х рр. діючими залишалися тільки дві — УСРП і УСДП, інші були насильно розпущені режимом. Українські соціалісти-радикали і соціал- демократи відстоювали реформістські ідеї і рішуче виступали проти політичного екстремізму як зліва, так і справа.
Згадані партії хоч і називали себе самостійними партіями пролетаріату і трудового селянства, але в тактичних питаннях
281


були єдині з націонал-демократами щодо несприйнятгя єдинофронто- вих ініціатив зліва, з боку КПЗУ, і всього «совітського» зі сходу.
Тактика лідерів УСРП і УСДП, які періодично блокувалися з УНДО, викликала незадоволення багатьох рядових членів цих партій, які вимагали не угоди, а активних дій проти режиму. Свідченням цього було виникнення в рядах УСРП лівої опозиції, яка схвально відгукнулася на ініціативу КПЗУ про створення єдиного народного фронту проти наступу фашизму і загрози війни. 21 лютого 1935 р. на конференції УСРП в Коломиї був утворений організаційний центр опозиції — «Покутсько-селянська радикальна опозиційна рада», яку очолили 1. Голуб і М. Боєчко. Друкованим органом її стала газета «Голос Покуття»15.
Конференція звинуватила керівну верхівку УСРП — І. Макуха (голову партії), М. Стахіва, М. Матчака та ін. в тому, що вони, «об’єднавшись в єдиний фронт з українською буржуазією, зрадили інтереси селянських мас», а тому вирішила розірвати з ними будь- які стосунки і закликала селян до боротьби із загрозою війни, яка асоціювалася з наступом реакції та мілітаризацією в Польщі і в усьому світі. В ряді конкретних вимог висувалися домагання зменшити податки на селян, надходження яких йшли на мілітаризацію, припинити податкові екзекуції й шарварки, запровадити навчання дітей у школах українською мовою16.
Однак вплив лівої опозиції УСРП обмежувався здебільшого Покуттям, де живими залишалися революційні традиції Сельробу. В інших повітах — Тлумацькому, Станіславеькому, Надвірнянсь- кому, що на Станіславщині, Сокальському, Львівському, Яворівському, Самбірському, Перемишльському і Рудківському, що на Львівщині, і Тернопільському — домінували центристські тенденції соціалістів-радикалів, які в загальнонаціональних питаннях знаходили порозуміння з УНДО і не поділяли терористичну тактику ОУН. Свій вплив на селі ця партія проводила через масові культурно-освітні товариства: Союз української поступової молоді імені М. Драгоманова «Каменярі» і «Жіночу громаду», що були засновані відповідно в 1932 і 1936 рр. На кінець 30-х рр. «Каменярі» об’єднували 180 гуртків і 15 тис. членів, «Жіноча громада» — 30 гуртків і близько 2 тис. членів. Чотиритисячними тиражами виходили їхні газети «Каменярі» і «Жіночий голос»17.
Філії товариства «Каменярі» у 8 повітах мали від 10 до 30 гуртків, у 5 — від 6 до 10 гуртків. У деяких з них діяли ліві групи18.
За програмними засадами мало чим відрізнялася від попередньої інша соціалістична партія — УСДП (голова партії В. Старосольський і секретар — Р. Скибінський). Як і УСРП, вона проводила помірко- вано-опозиційну тактику щодо режиму, співпрацювала з ППС і Бундом, у спільних питаннях блокувалася також і з УНДО. Слабкий вплив вона справляла на українських робітників нафтового басейну у Бориславі, Дрогобичі, Стебнику і Калуші. Під її контролем знаходилась «Робітнича громада», яка захищала професійні
282


та національні інтереси робітників-українців проводила їх політичне виховання19.
Жодних ознак функціонування не виявляла УПП, яка втратила свої ліві риси. Ця партія хоч і не оголошувала про саморозпуск, але діяльність її була непомітною.
Більше господарсько-кооперативними та освітніми, ніж політичними справами займалися русофільські угруповання — РСО і РАП, які постійно запевняли про свою лояльність і повагу до Польської держави. Проте урядовий інтерес до «старорусинів» після «виборчої угоди» з УНДО значно впав.
З клерикальних угруповань активно діяла УНО, яку представляли в парламенті посол сейму І. Волянський і сенатор Р. Лодович20. Численні парафіяльні читальні товариства «Скала» та греко-като- лицькі священики поширювали серед віруючх не тільки богословські ідеї, а й політичні погляди УНО. Менш дієздатним виявився УКС, який 1935 р. одержав статус релігійного товариства, що обмежувало свою діяльність Львівською дієцезією. Обидва угруповання засуджували масовий революційний рух, ініціювали протест проти голодомору в радянській Україні, політичних розправ сталінської тиранії та інших більшовицьких акцій.
Великий політичний резонанс мали періодичні пастирські звернення до віруючих духовних лідерів клерикального руху — митрополита А. Шептицького, станіславського і перемишльського єпископів Г. Хомишина і Й. Коциловського, які кожного разу закликали віруючих лояльно ставитись до Польської держави, проклинали комунізм як матеріалістичне вчення і антигуманну тоталітарну політичну систему, підкреслюючи при цьому свою єдність з українським націоналізмом. Як і інші угруповання, клерикали надавали пріоритетного значення роботі серед молоді, для чого створили спеціальну організацію, що називалася «Католицька акція української молоді».
Законослухняною була діяльність ВУО, яку очолював П. Певний, а з 1935 р. головою його був С. Тимошенко та ін.; активний діяч об’єднання, посол сейму С. Скрипник пізніше став митрополитом, а згодом патріархом УАПЦ під ім’ям Мстислав. ВУО виявило неабияку активність, аби через свої осередки, парламентську фракцію, друковані органи: «Українська нива», а з 1936 р. «Волинське слово» підпорядкувати своєму впливові на Волині такі культурно-освітні товариства, як «Просвіта», «Рідна хата», «Рідна школа», імені Лесі Українки в Луцьку та інші. З ініціативи цієї партії було створено клерикальне товариство, покликане сприяти здійсненню українізації православної церкви в українських північно-західних землях. Однак серед місцевого українського населення ВУО поважного впливу не здобуло21.
Звісно, не всім згаданим партіям імпонувала екстремістська тактика ОУН стосовно польського режиму. На переговорах Є. Коновальця з представниками санаційного уряду 11 лютого
283


1932 р. в Женеві була досягнута домовленість про припинення терору проти чиновників польської влади на чотири роки і концентрацію зусиль ОУН на антирадянських акціях22.
І хоча крайовий провід ОУН не завжди виконував цю угоду щодо польської сторони, оунівські акції проти більшовицького тоталітаризму в УРСР і комуністичного руху в Західній Україні стали постійним явищем. В середині і другій половині 30-х рр., коли провід ОУН міцно прив’язав організацію націоналістів до східного курсу зовнішньої політики Третього Рейху, її бойовики здійснюють цілу серію терористичних актів проти активістів КПЗУ та інших радянофілів, намагаючись паралізувати в краї політичні сили прорадянської орієнтації. А напередодні нападу Німеччини на Польщу ОУН за дорученням абверу почала виконувати план диверсій проти СРСР23, сподіваючись на близьку війну Німеччини з Радянським Союзом, унаслідок якої, на думку інтегральних націоналістів, мав наступити розвал радянської імперії, а відтак реальне відродження української суверенної державності.
Ще один чинник, який спричинився до загострення стосунків між ОУН і КПЗУ, — спонтанне піднесення соціально-визвольної боротьби робітників і селян, викликане важкими соціальними наслідками тривалої економічної кризи. Прикметна особливість більшості масових виступів, страйків і вуличних демонстрацій полягала в тому, що соціальні вимоги у них превалювали над політичними гаслами. Першопричину цього об’єктивного явищп у визвольному русі ОУН вбачала у зростанні впливу на нього КПЗУ, котра, як відомо, на відміну від ОУН, пріоритет у боротьбі віддавала не національним, а соціальним вимогам. Тому проти борство біполярних політичних сил, по суті, означало боротьбу їх за вплив на маси, за підтримку ними їхніх програмних доктрин.
Гнучку тактику у цьому питанні виробила КПЗУ, яка після невдачі скликання робітничо-селянського конгресу, втративши союзників в особі УСО і ЗЄПП, поступово змінила політичний курс, відмовившись від лівосектантських догм більшовиків. Щоб не опинитись в ізоляції, вона стала шукати новий підхід до консолі дації антисанаційних сил у єдиному народному фронті, в якому органічно поєднувалися політичні і соціально-економічні вимоги, близькі масам.
IV 	з’їзд КПЗУ (жовтень—листопад 1934 р.) хоч і не відмовився від ліводогматичного курсу, який виключав демократичний етан соціальної революції в Польщі і виходив з нереальної перспективи визрівання революційної кризи, все ж виступив з важливою ініціативою створення єдиного народного фронту, в якому перед бачалося об’єднати сили усіх політичних партій та груп, що висгу пали проти наступу фашизму та загрози війни. Однак з’їзд залишим у силі попередню тактику, згідно з якою «єдиний фронт знизу був і залишається основною формою тактики»24.
Принципове значення для здійснення такого курсу мала конем тація з’їздом необхідності зв’язку інтернаціонально-пролетарської о
284


руху з національно-селянським. У рішенні з'їзду підкреслювалося: «Аграрна революція проти поміщиків буде становити головний соціальний зміст антиокупаційної національно-визвольної боротьби»25.
Комуністи Західної України й надалі віддавали перевагу соціальним вимогам над загальнонаціональними і відстоювали революційне насильство у визвольному русі.
Нову політичну орієнтацію і єдинофронтову тактику в повному обсязі визначила спільна делегація КПП, КПЗУ і КПЗБ на VII конгресі Комінтерну (липень 1935 р.). Лідери комуністичного руху країни заявили про зняття їх партіями гасла боротьби за радянську владу. Враховуючи розклад політичних сил у Польщі, вони дійшли висновку, що після повалення санаційної диктатури можливі різні варіанти урядів народного антисанаційного фронту з участю комуністів, селянських та інших демократичних партій. Був визнаний пріоритет загальнодемократичних завдань народного фронту, який за своїм соціальним змістом по суті був робітничо-селянським, а за політичною спрямованістю — антисанаційним, демократичним.
Ключовим завданням народного фронту в західноукраїнському краї мало бути вирішення національного питання, яке передбачалося здійснити масовою боротьбою робітників та селян спільно з робітництвом Польщі на багатопартійній основі. «Цій спільній боротьбі, — зазначалося в Маніфесті-зверненні ЦК КПЗУ до українського народу в листопаді 1936 р., — не можуть стати на перешкоді різниці партійної приналежності, бо справа йде про спільні всім працюючим завдання боротьби з фашистською (санаційною. — І. В.) диктатурою та окупантським режимом, боротьби за волю, землю, хліб і мир, які не є виключною справою комуністів, а об’єднують і радикалів, і членів УСДП, і низових членів та організації УНДО з польськими і жидівськими працюючими та їх робітничими і селянськими організаціями»26.
Щоб вирішити ці завдання, ще 1935 р. ЦК КПЗУ з тактичних міркувань доповнив свою програму з національного питання вимогою національно-територіальної автономії для Західної України, залишивши водночас гасло її самовизначення аж до відокремлення і возз’єднання зі Східною Україною як кінцеву мету національно-визвольного руху.
Здійснюючи новий політичний курс на підготовку в Польщі демократичного перевороту, КПП, КПЗУ і КПЗБ домагалися єдності дій із соціалістами та об’єднаними профспілками, іншими лівоцентристськими силами польського та українського визвольних рухів. Це позначилося і на страйковій боротьбі робітників, яка розвивалася на основі єдиного робітничого фронту, а розмах її набагато перевершив масштаби попередніх років. У 1922—1938 рр. в Західній Україні відбулося 2337 робітничих страйків, з них понад 50% припадало на 1934—1938 рр., а у Львівському воєводстві — 66%. В останні роки кількість страйків у Станіславському воєводстві зросла в 3,5 раза, а кількість учасників — у 2,3 раза порівняно з періодом кризи 1929—1933 рр.27
285


Як і раніше, у страйках переважали соціально-економічні вимоги, пов’язані з поліпшенням умов праці робітників. Водночас страйковий рух збагатився досвідом проведення організованих політичних виступів. Окупаційні страйки з політичними гаслами, виступи солідарності та протесту робітників проти політичних репресії! охоплювали вже не окремі підприємства або галузі, а й цілі промислові райони. У Львівському воєводстві, де зосереджувалися основні робітничі центри Західної України, з 1638 страйкових виступів поліція зафіксувала в 1922—1938 рр. близько 40 масових політичних страйків, в яких взяло участь понад 130 тис. чоловік2*
Особливої гостроти набула загальнонародна боротьба проти політичного терору санації. Так, похорон безробітного В. Козака, вбитого під час нападу поліції на демонстрацію, 16 квітня 1936 р. перетворився на справжні барикадні бої на вулицях робітничого Львова, в яких загинуло 46 і було поранено понад 300 осіб, а близько 2000 робітників та активістів народного фронту опинилися за тюремними фатами29. Прямим продовженням цього виступу стали Першотравневі демонстрації, в яких на Західній Україні взяло участь понад 130 тис. чоловік.
Святкування 1 травня як дня солідарності людей праці перетворилося в сталу традицію робітничого руху, що розвивався під ліворадикальними гаслами єдиного демократичного фронту. У Львівському і Станіславському воєводствах у той день 1938 р. пройшло 55 демонстрацій та мітингів, в яких взяло участь близько 70 тис. чоловік — на 83% більше, ніж у 1937 р.3().
Приклад єдинофронтових виступів робітників сприйняли також і сільські нуждарі, які у боротьбі за свої соціально-економічні права переходили від оборони до наступу, від розрізнених й малочисленних афарних страйків до масових виступів. У 1936 р. хвиля страйків охопила понад 60 маєтків 25 повітів Західної України. У них брало участь більше як 12 тис. постійних і строкових робітників31. Керували ними організації Стронніцтва людового, КПЗУ, УСРП, які на місцях почали співпрацювати на антисана ційній основі.
Ще масштабнішою була боротьба селян за розпуск карателіи і ліквідацію «ножиць цін», через механізм яких монополії буквально грабували трудівників землі. Впродовж першої половини 1934 р. тривав страйк — бойкот 80 тис. селян з 130 сіл Ковельського, Любомльського, Володимир-Волинського, Рівненського і Дубнін ського повітів Волині. Під тиском страйкуючих власті змушені були відмінити ринкові і так звані копиткові збори32. А оголошенні! керівництвом Стронніцтва людового і підтриманий іншими партіями страйк-бойкот 16—25 серпня 1937 р. охопив територію країни з населенням 8 млн. чоловік33. Активну участь у ньому взяли жителі сотень сіл 25 повітів Західної України34, причому відзначалася солідарність страйкуючих незалежно від їхнього екомо мічного достатку та політичної орієнтації. Польські та українські
286


селяни не тільки бойкотували ціни, високі на промисловому ринку і низькі на їхню продукцію, великі ярмаркові оплати, а й протестували проти наступу польської реакції на їхні права і свободи, вимагали встановлення робітничо-селянської влади, яка мала розв’язати соціальні й національні проблеми.
Робітничо-селянський рух, що розвивався під гаслами народного антисанаційного фронту, знайшов активну підтримку з боку значної частини інтелігенції, якій не чужими були інтереси трудового народу. Виявом такого ставлення її став Антифашистський конгрес діячів культури Польщі, Західної України і Західної Білорусії, скликаний у травні 1935 р. у Львові з ініціативи відомих письменників лівого напрямку. Організаторами і дійовими учасниками його були В. Броневський, В. Василевська, О. Гаврилюк, Я. Галан, В. Домбров- ський, Л. Кручковський, А. Струг, С. Тудор та інші антифашисти. Платформу конгресу підтримала група письменників радикально- селянського напрямку на чолі з М. Чухновським, деякі митці про- католицької орієнтації, інші представники творчої інтелігенції Польщі, які вважали конституційне зміцнення авторитарної диктатури в Польщі загрозою для демократичної культури. Як робітники та селяни, вони пов’язували з Народним фронтом свої надії на демократизацію суспільного життя і відвернення загрози війни.
Сам склад конгресу виявив реальний розклад політичних сил у середовищі тогочасної української інтелігенції краю. Конгрес був представлений здебільшого діячами лівого крила культури Західної України, але серед його учасників не виявилося адептів національно-демократичних, клерикальних і русофільських партій, які проводили конформістську політику.
В антисанаційній акції, влаштованій уЛьвові відомими діячами культури, відмовилися взяти участь і представники українських соціалістичних партій, а також вчені з Наукового товариства ім. Т. Шевченка, яких сталінський тоталітарний режим з фантастичною легкістю перетворив з радянофілів на своїх ворогів, іменуючи їх не інакше, як «фашисти», «буржуазні націоналісти»35.
Саме тоді, коли боротьба проти тоталітаризму й загрози війни в руслі єдиного демократичного фронту була на піднесенні, а роль його складових сил стала особливо відповідальною, санація завдала нового удару по революційно-визвольному рухові. Тільки на Волині у першій половині 1938 р. внаслідок чергової пацифікації було заарештовано 1091 комуніста і комсомольця, а тому кількісний склад КПЗУ, КСМЗУ і МОДР тут зменшився за шість місяців з 3375 до 2361 чоловік36. Того ж року на Станіславщині за революційну діяльність було заарештовано 134 особи, з них 46 — засуджено на термін від 2 до 10 років ув’язнення37. Тоді як санаційний режим усе жорстокіше розправлявся з учасниками визвольних рухів, передусім ліворадикальної течії, представники якої орієнтувалися на Радянський Союз, то більшовицький режим, у свою чергу, розцінював міжвоєнну Польщу як потенційного
287


противника, а радянську полонію вважав «п’ятою колоною польської санації». В умовах загострення міжнародного становища радянські поляки безпідставно звинувачувалися у шпигунстві, зривах та невдачах влади. Вони першими з «покараних» більшовицьким тоталітаризмом народів уже в середині 30-х рр. зазнали масових депортацій. Згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 23 січня 1935 р., у зв’язку з оборонними міркуваннями з прикордонної смуги України до кінця року було переселено до східних областей республіки 8300 польських сімей, а їхні садиби зайняли 4000 сімей «доприсельців», відібраних з «кращих колгоспників Київської і Чернігівської областей». Того ж року від так званого «антирадянського польського елементу» була очищена Південно- Західна залізниця. Невдовзі було заборонено брати поляків на дійсну військову службу38. Ще масовішу депортацію було розгорнуто після прийняття 28 квітня 1936 р. таємної постанови Раднар- кому СРСР про переселення «як політично неблагонадійних» поляків з Української РСР у Казахстан39. З «прикордонних» районів Київської і Вінницької областей було вивезено в Казахстан 15 тис. сімей, в яких налічувалося близько 80 тис. чоловік40. Як наприкінці 30-х років було оголошено польським консульством у Києві, всього з прикордонної смуги України та Білорусії до Сибіру, Поволжя, Казахстану і Кавказу депортовано 300—400 тис. поляків, у тому числі з України — понад 100 тис. чоловік польського населення41.
Більшовицький режим розправлявся зі своїми політичними •супротивниками і в самій Польщі. Зокрема, сталінська кліка вважала своїм затятим ворогом український радикально-націо- налістичний рух, який пов'язував свої визвольні змагання з перемогою Третього Рейху у майбутній війні з Радянським Союзом. Сподіваючись обезглавити рух українського інтегрального націоналізму напередодні війни* московський Кремль вирішив фізично знищити авторитетного і впливового в міжнародних колах його провідника Є. Коновальця. За прямою вказівкою Сталіна агент НКВС СРСР П. Судоплатов 23 травня 1938 р. у Роттердамі (Нідерланди) вчинив вбивство Коновальця, про що детально описав у своїх мемуарах42. Після смерті Коновальця центральний провід ОУН очолив колишній полковник армії Української Народної Республіки Андрій Мельник.
Сталінські репресії не оминули і ліворадикальний рух в самій Польщі. За вказівкою Москви Комінтерн в обстановці безпідставної підозри та грубого свавілля неаргументовано звинуватив керівництво КПП та її територіально-автономних організацій — КПЗУ і КПЗБ у широкому проникненні в їх ряди провокаторів, агентів польської охранки. Насправді це була недолуга спроба приховати злочин сталінського режиму, який не хотів змиритись з тим, що КПП, КПЗУ і КПЗБ відмовилися від боротьби за ідеали лівого тоталітаризму і за радянську владу зокрема, і після переходу до
288


нового політичного курсу, по суті, вийшли з-під контролю Комінтерну. У серпні 1938 р. виконком Комінтерну на основі сфальсифікованих матеріалів прийняв рішення про розпуск КПП, КПЗУ і КПЗБ, які за станом на вересень 1936 р. об’єднували 13 485 членів (в т. ч. КПЗУ — 4719 чол.). Одночасно було розпущено і Комуністичний союз молоді Польщі, в якому налічувалося 19 500 членів (у т. ч. 8 тис. членів КСМЗУ)43.
Хоч окремі партійні організації й багато комуністів не припиняли підпільної діяльності, проте КПЗУ як партія перестала існувати. Нестримна підозра і необмежене свавільство сталінської тиранії зробили свою чорну справу44. Та й сама акція Комінтерну була лише прикриттям злочинної розправи більшовицької диктатури над польськими, західноукраїнськими і західнобілоруськими комуністами, які більше, ніж функціонери і рядові члени компартій інших країн, зазнали політичних репресій з боку сталінщини: було знищено все керівництво, а загалом репресовано до 2 тис. чоловік45, серед них представники наукової і творчої інтелігенції, різних соціальних верств та професій, які приїхали із західноукраїнських земель в Україну будувати новий суспільний лад. Радянська репресивно- каральна система жорстоко і безпідставно обвинуватила їх, так званих «буржуазних націоналістів», у «шпигунстві» і «терористичній діяльності», засудивши безвинних людей до страти або багаторічного ув’язнення в таборах ГУЛАГу.
Розпуск дієздатної партії, під впливом якої перебували численні маси соціальних низів населення, докорінно змінив раніше складене співвідношення політичних сил у краї на користь угруповань, і в першу чергу ОУН, яка напередодні Другої світової війни налічувала у своїх рядах вже 20 тис. членів46.
Вона мала пронімецьку орієнтацію і заявляла про ідейну спорідненість з правим тоталітаризмом. У «Короткому курсі українського націоналізму», підготовленому 1937 р. проводом ОУН, підкреслювалося, що «нові націоналістичні рухи носять різну назву в різних краях: в Італії — фашизм, ...в Німеччині — гітлеризм, у нас — український націоналізм»47.
Як праворадикальна націоналістична течія, оунівський рух зберігав виразні елементи національної винятковості, агресивності і ксенофобії, що зближувало його з іншими різновидами правого тоталітаризму. За своїм світоглядом і політичними установками, методами боротьби і зовнішньополітичною орієнтацією найбільш близькими до ОУН були словацькі і хорватські інтегральні націоналісти. Споріднювали їх з оунівцями відсутність національних держав і уповання на здійснення їхніх державницьких ідей через воєнні успіхи гітлерівського рейху у майбутній війні з СРСР.
На уламках більшовицько-радянської імперії, як сподівалися провідники ОУН, мала виникнути самостійна і соборна Українська держава. Цим ідеалом визначався і один з вузлових і найтриваліших постулатів політики ОУН — її войовничий антикомунізм.
ід Васюта І.
289


У документах Другого Великого Збору (конгресу) ОУН, що відбувся у серпні 1939 р. в Римі і доповнив її програму новими постулатами, підкреслювалось: «ОУН бореться проти комуністичного світогляду, проти інтернаціоналізму і капіталізму..., за знищення неволі, за розвал московської тюрми народів, за знищення цілої комуністичної системи»48.
Тут доречно зазначити, що схвалені Збором ОУН постулати «антиінтернаціоналізму» і «антикапіталізму» були на ділі не реальними гаслами, а звичайною декларацією, розрахованою на розширення впливу серед соціальних низів. Проголошення «інтернаціоналізму» як програмної вимоги не перешкодило ОУН «у пошуках спільності випробувань усіх уярмлених Москвою народів і можливості встановлення (інтернаціонального. — /. В.) співробітництва з метою ліквідації «московської тюрми народів»49.
ОУН перебувала у непримиренному протистоянні з лівими силами Західної України, вважаючи їх спільниками радянського режиму. Водночас вона співробітничала з ФНЄ та опозиційною частиною УНДО-угрупованнями, які також орієнтувалися на нацистську Німеччину та антикомінтернівський блок Рим—Берлін— Токіо. В останні роки перед вторгненням німецького вермахту в Польщу, як інформувала дефензива польського генерального штабу, ОУН мала «постійні і міцні зв’язки у Берліні, зокрема в колах німецького головного штабу», міністерств закордонних і внутрішніх справ та гестапо, які забезпечували її фінансування50, звісно, за участь у підривній роботі проти Польщі, а також СРСР51.
На антиросійській платформі керівники згаданих угруповань встановили близькі стосунки з політичними колами ряду країн як Заходу, так і Сходу, де Японія готувалась до війни проти СРСР і мала намір використати в ній українських націоналістів. Під час збройного конфлікту з СРСР 15 грудня 1938 р. до Львова навідався секретар японського посольства в Москві Котгоко, який вів переговори з Д. Левицьким, М. Рудницькою, Д. Паліївим та ін. Як зазначалось у документі служби безпеки, він «висловив надію, що скоро виникне Велика Україна, яка поряд з такими державами, як Німеччина і Румунія, буде відігравати поважну роль на європейському континенті». Японський гість запевнив, що «зусилля Японії нині також спрямовані на те, щоб Україна витиснула Совітську Росію з концерну великих європейських держав»52.
У свою чергу, представники націоналістичних угруповань Західної України запевнили японського емісара у своїй підтримці військової кампанії Японії, сподіваючись з її допомогою реалізувати державницьку ідею, висунуту в період існування Далекосхідної Республіки (1920—1922): створити Українську далекосхідну державу на відвойованій у Радянського Союзу території Зеленого Клину53, де 40% населення становили українські поселенці та їхні нащадки54.
Розраховуючи на підтримку держав фашистсько-мілітаристсько- го блоку, ОУН вела не тільки за кордонами Польщі, а й у самому
290


краї активну воєнну-політичну підготовку до реалізації плану здобуття української державної незалежності й соборності. Випробуваним засобом навчання військовій справі служили спортивні товариства «Сокіл-батько» (голова — М. Хронович, друкований орган — «Сокільські вісті»), в якому гуртувалися близько 260 гнізд з 22,5 тис. членами, і «Великий луг» (голова — Р. Дашкевич, орган — «Вісті з лугу»), де об’єднувалися в межах Східної Галичини 750 гуртків з 25 тис. членів. Ці товариства відстоювали соборно- державницьку концепцію і виховували своїх членів на українських національно-визвольних традиціях.
Опорою ОУН у молодіжному середовищі був також Союз українських студентських організацій Польщі (СУСОП), заснований 1934 р. Він об’єднував усі організації українських студентів країни, координував їх ідейно-політичну діяльність «в найворожі- шому до всього польського дусі, проводив фахову і духовну підготовку студентів до здобуття незалежної української держави під проводом ОУН»55.
Управу СУСОП — Українську студентську репрезентацію очолювали О. Лагуш (голова) і Т. Семчишин (секретар). Союз видавав місячник «Студентський шлях».
Зміцнення позицій націонал-радикального руху, який після розпуску КПЗУ посів у національних змаганнях вагоміше місце і міцно утвердився у фарватері східної політики Третього Рейху, завдало непоправного удару «нормалізаційному курсу» УНДО у стосунках з Польщею. Ставка угодовського керівництва УНДО на союз із санаційним режимом, розрахована на виконання урядом «українських постулатів», виявилася такою ж ілюзією для його ініціаторів, як і їх спроба спрямувати розвиток українського визвольного руху конформістським шляхом. Уже в 1937 р. польський уряд докорінно переглядає декларовану раніше політику щодо надання політичних та економічних поступок українцям і відмовляється від своєї участі у здійсненні «політики нормалізації», враховуючи те, що вона не знаходила широкої підтримки як в українському, так і в польському суспільстві, де зростало нове піднесення визвольної боротьби. На зміну урядового курсу щодо українців вплинула також політика нацистських лідерів Німеччини, які прагнули розіграти «українську карту», всіляко підтримуючи серед українців ілюзію про можливість створення Української держави в межах її етнографічних кордонів. Це призвело до зростання пронімецьких настроїв не тільки в ОУН, а й серед політиків УНДО та інших угруповань і водночас переконало санаційні кола в тому, що українські партії будуть підтримувати східну політику Третього Рейху, а не Польщі.
Курс спадкоємців Пілсудського в українському питанні після короткочасної його лібералізації за прем’єра М. Косцялковського, став жорсткішим і спрямовувався на подальше зміцнення польської присутності в усіх сферах суспільного життя краю. З 1937 р.,
291


по суті, була поновлена дія брутальної національної програми ендеків, яка передбачала активне проведення у новій політичній ситуації полонізації корінного етносу і покатоличення православних Волині та інших українських теренів, пришвидшення польської аграрної колонізації і придушення лівих і праворадикальних рухів і правої опозицій в обох регіонах Західної України.
Виконання цих завдань покладалось на Комітет у справах національностей, створений наприкінці 1935 р. при Раді міністрів Польщі. Одним з головних напрямків його діяльності була координація дій державних структур і польських громадських організацій великодержавницького спрямування у справі асиміляції українського населення та колонізацію краю. В одній упряжці з органами державного управління діяли нова організація пілсуд- чиків — Табір національної єдності (ТНЄ), який проголосив себе «надпартійним» замість розпущеного після парламентських виборів
1935 	р. ББ, і Надзвичайний секретаріат польських громадських організацій, створений у листопаді 1935 р. для консолідації суспільно- політичних сил польських колонізаторів. На західноукраїнських теренах діяли Координаційні комітети порозуміння у Львові та Любліні, очолювані відповідно генералами М. Токажевським- Карашевичем і Б. Ольбрихтом. У своїй діяльності вони спиралися на Товариство розвитку східних земель, Союз дрібної шляхти, Союз осадників, Союз стрільців та ін.
Саме з подачі львівського секретаріату Координаційного комітету порозуміння та пропозицій відповідних міністерств Рада міністрів Польщі у березні 1939 р. прийняла постанову про «зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі», що узаконила на урядовому рівні новий курс національної політики, поклавши в її основу посилення колонізації краю польським елементом і асиміляцію українського населення. Досягти жаданої мети, на думку уряду, могло тільки «міцне і свідоме своїх завдань польське суспільство», а тому було вирішено пришвидшити зміну національної структури південно-східних кресів таким чином, щоб здобути кількісну перевагу польського населення над українським56.
Така відверто шовіністична національна політика польського уряду була підпорядкована головному стратегічному завданню — мілітаризації економіки і підготовці країни до війни. З цією метою були розроблені чотирирічний план ровитку народного господарства Польщі на 1936—1940 рр. і шестирічний план модернізації і розвитку збройних сил на 1936—1942 рр. Будівництво основних об’єктів промислового і воєнного виробництва планувалось здійснити у Центральному промисловому окрузі (ЦПО), що нагадував трикутник, розміщений подалі від кордонів в Краківському і Келецькому воєводствах, прикритих зі сходу і заходу водними рубежами Вісли і Сяну, а з півдня — Карпатами. Загальна площа ЦПО становила 60 тис. кв. км. У тому трикутнику 1939 р. розгорнулось будівництво 105 промислових об'єктів,
292


не рахуючи підприємств з виробництва озброєння. Для забезпечення їх енергоресурсами у другій половині 30-х років розпочалось спорудження газопроводу з Дашави через Перемишль до Центральної Польщі довжиною 500 км.
У плані будівництва ЦПО Східній Галичині фактично відводилась роль постачальника нафти і газу для промислових і воєнних об’єктів «трикутника». Про це свідчить проект інвестиційних потреб нафтової і газової промисловості, розроблений створеною 1937 р. Економічною радою Східної Малопольщі. У вказаному документі підкреслювалось, що нафтогазовий басейн Ясельського гірничого округу (Західна Галичина) «треба розцінювати швидше як резерв на випадок війни, ніж джерело енергії, звідки належало б її черпати у мирний час. Новий газопровід зі сходу буде мати, однак, не тільки важливе стратегічне значення, а й не менш значну господарську цінність, бо вздовж його траси може появитись ряд промислових підприємств, опалюваних природним газом».
У зв’язку з розбудовою центрального промислового району офіційна польська пропаганда почала поширювати версію про те, що з переходом до нової економічної політики уряд нібито відмовляється від штучного гальмування промислового розвитку Західної України і планує «охопити Східну Малопольщу господарським планом у ширшому, ніж до цього часу, обсязі»58, з урахуванням потреб індустріалізації краю та його стратегічного значення.
Однак індустріалізацію Західної України планувалося здійснювати не в інтересах її корінного населення, а, власне, навпаки: пограбувавши її природні ресурси, домогтися переваги «польського господарського елементу над українським» важелями фінансово-кредитної та інвестиційної політики. Для великомасштабного вторгнення в економіку краю польського бізнесу і збільшення міського населення польської національності був створений державний кресовий фонд, який видавав кредити польським позичальникам на пільгових умовах. Березневою постановою була передбачена широка система протекціонізму полякам у внутрішній та зовнішній торгівлі при одночасній дискредитації українських промисловців та купців.
Такою ж колонізаторською* спрямованістю супроводжувалася аграрна політика, якою передбачалося зберегти недоторканною велику власність польських поміщиків і продовжити польську аграрну колонізацію. Подальше реформування поземельних відносин підпорядковувалося додатковому переселенню в Західну Україну великої кількості колоністів з корінної Польщі, на що мало виділятися 80% парцеляційного фонду59.
Лише на Тернопіллі планувалося створити 12 тис. нових господарств колоністів, розмістивши їх у важливих зі стратегічного огляду місцевостях. На їхні потреби уряд асигнував 3,6 млн. злотих, а Міністерство землеробства і аграрних реформ виділило додатково на придбання ними землі та забудовування поселень ще 680 тис. злотих60.
293


Ще одним аспектом досягнення відповідної зміни національної структури населення південно-східних земель було позбавлення українців можливості одержати роботу за місцем проживання і примусове переселення їх на етнічні польські території або поза їхні межі. Результат тої політики дав себе знати ще раніше. На початку 1939 р., за офіційними даними, серед робітників і службовців, зайнятих у державних установах Східної Галичини, українців було лише 10%61.
Відповідно до березневої постанови Ради міністрів, планувалося звільнити з посад в установах освіти, на підприємствах транспорту, зв’язку та в інших державних закладах усіх тих українців, які місцева влада і дефензива розцінювала як «шкідливий або небезпечний елемент». Вони втрачали роботу або переселялися в корінну Польщу, а на їхні місця призначалися польські переселенці62.
Особливо брутально польська адміністрація проводила антиукраїнську політику у сфері конфесійних відносин на Волині, Холмщині і Підляшші. До Другої світової війни польські власті закрили близько 140 православних церков на теренах українських північно-західних земель, що були у складі Люблінського воєводства63. Протидією тій акції стали масові виступи православної людності на захист своїх святинь і криваві сутички її з насильниками.
З метою розширення масової соціальної бази режиму з кінця
1937 	р. на Волині почалась акція так званої «ревіндикації» — навернення до католицтва далеких предків польських поселенців — зубожілих дрібнопомісних шляхтичів, які упродовж століть українізувалися, прийняли православну віру і звичаї автохтонного населення. З соціально-політичних мотивів власті Другої Речі Посполитої примусово їх ополячували і об'єднували в осередки «загродової» шляхти, а частину з них перетворювали в осадників, розміщаючи їх здебільшого вздовж польсько-радянського кордону.
Перехід українізованих польських поселенців на католицизм мав місце і раніше. Упродовж 1920—1936 рр. на Волині було покатоличено 15 509 осіб64, з кінця 1937 — початку 1938 р. ця акція набула характеру масової політичної кампанії проти «бунтівливих» волинян і була прямою реакцією на сталінські депортації поляків з Української і Білоруської республік.
У Східній Галичині ця акція також проводилась методично, але крайні силові ексцеси в ній не домінували і в останні роки. На теренах Західної Волині, як і Холмщини та Підляшшя, реалізацію політики «ревіндикації» перед Другою світовою війною здійснювали грубими силовими заходами військове міністерство і корпус охорони кордону за участю польських шовіністичних організацій та католицького кліру. За даними польського військового відомства, чисельність «конвертистів» на 21 вересня 1938 р. перевищувала тут 12 тис. осіб65. А попереду був ще цілий рік сваволі і насильства над корінними мешканцями, яких силовики змушували переходити на католицьку віру.
294


Випробуваним засобом антиукраїнської національної політики залишався політичний терор в обох регіонах Західної України. На усіх українських землях під Польщею тривали масові і групові судові розправи над активістами ОУН, КПЗУ та іншими противниками режиму. Розгром у Львові демократичної Ліги оборони прав людини і громадянина, заснованої 1936 р., арешт членів Президії єдиного фронту, заборона в 1936 р. Українського робітничого товариства «Сила», Союзу українок, що об’єднував близько 50 тис. членів66, брутальне закриття низки радикальних газет, — усе це загострило польсько-українські стосунки напередодні Другої світової війни і значною мірою спричинилося до ускладнення політичної ситуації і поглиблення міжнаціонального конфлікту в краї в роки війни.
Активному процесу консолідації сил польського шовінізму, наступу його на права і свободи українців в останні роки перед радянською інкорпорацією краю українські політики не вперше у міжвоєнному періоді не спромоглися подолати роз’єднання своїх сил міжпартійними і внутріпартійними суперечками українських політичних угруповань. Вкрай негативні наслідки цього протистояння образно показав К. Левицький, який на початку 1938 р. у статті «За мир і добру волю» писав, що попередній рік «виявив велике суспільне розшарування серед українців у момент, коли відбувся наступ іззовні, який повинен був сприяти самообороні і солідарності. Українці втрачають одну позицію за іншою, внаслідок чого «зростають апетити сусіда». Українці політизують і резонерствують. Хвалять себе і нарікають на інших. Інколи деруться, а потім моралізують. Без відголосу змінюють пересторогу і дають поради, у той час як практично не можуть дійти до об’єднання»67.
Щоб згуртувати сили українського національного руху, його визнаний патріарх, враховуючи досвід періоду Першої світової війни і перших повоєнних років, коли діяла Міжпартійна національна рада, пропонував утворити Українську головну (верховну) раду, до якої увійшли б «поважні громадяни», що належали до всіх політичних партій, котрі мали авторитет і визнання ролі у вирішенні ключових питань суспільного життя. Ця Рада, на думку К. Ле- вицького, «не порушувала свободи діяльності окремих партій, але мала б стати на захист інтересів і добра українського громадянства»68.
І все ж, попри усвідомлення нагальної потреби згуртування українських національно-політичних сил, серед їхніх лідерів не було єдиного погляду на реалізацію консолідаційних зусиль. Поряд з домінуючою ідеєю доцільності міжпартійного порозуміння з метою створення представницького органу за участю в ньому усіх українських партій, котрі не підтримували «нормалізаційну політику», провідники ОУН, які претендували на лідерство в національному русі і не схвалювали сам принцип багатопартійності, критикували ідею «механічної консолідації», виступаючи за вихід з «партійного хаосу» шляхом утворення «єдиної національної політичної організації» та єдиного авторитарного національного
295


проводу69 на засадах інтегрального революційного націоналізму. Проте наступ санації на права українського населення, зростання його соціально-політичної активності (масових страйкових та інших виступів робітників і селян), безплідність політики «нормалізації» з поляками прискорили міжпартійне об’єднання. Консолідацій- ний процес прискорило також загострення міжнародної обстановки і наближення воєнно-політичних потрясінь у світі, з чим українські партії інтегрально-націоналістичного, національно- демократичного і правосоціалістичного спрямування пов’язували вирішення своїх державницьких завдань.
У новій політичній ситуації посилене прагнення до міжпартійного порозуміння в західноукраїнському суспільстві було таким, що будь- яка політична група, яка ставилася до цього неохоче або вороже, за визнанням газети «Діло» — органу опозиції УНДО, ризикувала «затратити ввесь свій політичний кредит»70.
За таких умов консолідаційні ідеї стали пріоритетними в українському політичному житті Західної України. Рішення про нагальну потребу гуртування політичних сил на спільних засадах загальнонаціональної платформи прийняли VIII конгрес УСДП, що відбувався 17 жовтня 1937 р.71, та XXXIII конгрес УСРП (25 грудня 1937 р.)72. До них приєдналися інші партії та угруповання.
Наприкінці 1937 р. українські легальні політичні партії, що не сприймали «нормалізаційної політики», створили у Львові Контактний (координаційний) комітет з метою організації спільних політичних акцій. До його складу увійшли представники УСРП — М. Стахів, УСДП — В. Старосольський, ФНЄ — Д. Паліїв, опозиції УНДО — Д. Левицький і В. Кузьмович, УНО —
О. 	Назарчук та Союзу українок — М. Рудницька73.
Осторонь Контактного комітету залишалися конформістська група УНДО, русофіли і ОУН, що обмежувало його конспіративну діяльність і прирікало на невдачі.
Певним кроком на шляху консолідації національного руху стало визнання керівницттвом УНДО банкрутства «політики замирення й нормалізації», яку впродовж двох з половиною років проводила ця партія. На V Народному з’їзді УНДО, що відбувся після шестирічної перерви 4—5 січня 1938 р., його лідери почали шукати компроміс з опозицією, яка вимагала зміни партійної тактики і роздільного керівництва партією та Українською парламентською репрезентацією, що була головним провідником «політики нормалізації». І хоча з’їзд не досягнув повної згоди в цих питаннях, він підготував основу для досягнення компромісу, доручивши новому ЦК УНДО, до якого увійшло і п’ять членів опозиції, розробили відповідний документ74.
Відстоюючи ідею органічної єдності усіх українських земель у складі Речі Посполитої, з’їзд схвалив резолюцію з протестом проти штучно створеного «сокальського кордону», засудивши дискримінаційні заходи уряду щодо українських господарських,
296


кооперативних та культурних товариств на теренах українських північно-західних земель75.
7 травня 1938 р. ЦК УНДО схвалив Декларацію про становище українців у Польській державі. У цьому документі перераховувалися 10 позицій систематичного наступу польських шовіністів на українське національне життя і констатувалося, що замість нормалізації українсько-польських стосунків відбулося загострення їх з вини польської сторони, яка виключила можливість мирно налагодити ці взаємини на основі закону і права. Декларація проголошувала повернення до тієї політики, яку УНДО проводило до 29 травня 1935 р., і вимагала надати українським землям під Польщею територіальну автономію у відповідності до об’єктивних умов та міжнародних зобов’язань польського уряду76. ЦК УНДО хоч формально і відмовився від «політики нормалізації», але фракційна боротьба у партії не зупинялася. Лавірування партійного проводу гальмувало перехід її до опозиційної тактики.
Хитання більшості проводу УНДО між угодою та опозицією чітко визначилося під час виборів до парламенту. Коли ІЗ вересня
1938 	р. президент Польщі І. Мосьціцький несподівано розпустив «неслухняний» парламент і призначив нові вибори, українські опозиційні партії, що входили до Контактного комітету, вирішили бойкотувати вибори і, уклавши 18 квітня 1938 р. «пресове порозуміння», ФНЄ, УСРП, УСДП та інші угруповання проводили погоджену антивиборчу кампанію77. Пропозиція опозиції в УНДО про бойкот виборів більшістю проводу була відхилена. За офіційними даними, у голосуванні 6 листопада 1938 р. взяло участь лише 67% виборців країни, а у Львівському воєводстві свою незгоду з політикою санації висловило 40% дорослого населення78.
УНДО, УНО і ВУО виступали на виборах у блоці з ТНЄ і завдяки виборчій угоді з проурядовим угрупованням зберегли попередню квоту мандатів у сеймі і сенаті. Але настрій у цих партіях домінував такий, що позбавляв їхнє керівництво можливості продовжувати «політику нормалізації». Тому представлені у новому парламенті українські партії були вимушені перейти від співпраці з урядом до лояльної опозиції. Голова УПР В. Мудрий, залишаючись одночасно і провідником УНДО, у сеймовій декларації заявив, що УПР не буде голосувати за бюджет79.
Випробування політичних сил українських партійних угруповань настало з проголошенням урядом Праги 11 жовтня 1938 р. автономії Карпатської України, що дало сильний поштовх до піднесення національно-визвольного руху на українських теренах під Польщею. Усе законослухняне громадянство краю, включаючи українські партії як національно-патріотичного спрямування, так і русофілів, «які до того часу охоче водилися з поляками, а нині уникають цього і більше зближаються до українців»80, всі разом вимагають надання конституційним шляхом національно-територіальної автономії Західній Україні. Щоб не опинитися у хвості подій та самоізоляції,
297


З грудня 1938 р. від імені українського парламентського клубу В. Мудрий вносить у польському сеймі проект закону про надання автономії Галицько-Волинській Землі, до якої мали увійти території Східної Галичини (без західних повітів Львівського воєводства), Західної Волині, Полісся і Холмщини81. Хоча цей проект не був прийнятий до обговорення в польському сеймі, однак він започаткував у Західній Україні потужну хвилю всенародного руху за автономію всіх українських земель під Польщею.
Розмах руху за автономізацію краю сповна розкривають документи служби державної безпеки, яка була настільки шокована масштабністю подій, що навіть почала випускати спеціальні «Українські бюлетені» для службового користування. В одному з них, датованому 29 грудня 1938 р. під № 3, підкреслювалося: «Тоді як 10 років тому справа автономії для українців у Малопольщі вважалася націоналістичною «хруніадою», то зараз..., спираючись на Закарпаття, а також заінтересованість українським питанням європейських держав і, нарешті, маючи запевнену підтримку з боку Німеччини, загал українців вважає справедливою вимогу автономії у Східній Галичині, якщо уже не повної незалежності її. Цю вимогу українці вважають обґрунтованою, тим більше що Польща фактично одержала тільки політичний мандат на українські землі, правомірність якого закінчується 25-річним строком від часу його підписання»82. І далі в тому ж документі наголошувалося, що серед українців «панує переконання, що здобуття автономії лише відкриє українцям ворота для подальшої боротьби, але уже за політичну, державну незалежність. Тому ця справа повинна бути вирішена швидко, так швидко, як довго українське питання викликає інтерес європейських держав у зв’язку із Закарпаттям»83.
Виходячи з таких мотивів, партійні угруповання західних українців проводили практичну політику підготовки до державотворення. З метою створення політично-правової бази на місцях для майбутньої автономізації краю опозиційні партії Західної України, які в листопаді 1938 р. бойкотували вибори до польського парламенту, вирішили взяти участь у муніципальних та громадських виборах, які проходили у березні 1939 р. в обстановці напруженої національно-визвольної боротьби. Цю боротьбу загострювали польські шовіністичні кола, підтримувані державною владою, які прагнули здобути на виборах переважну більшість місць радних у самоврядувальних органах, аби не втратити владних позицій на місцях. Староста Дрогобицького повіту доносив, що поляки «стараються на нинішніх виборах до громадських рад одержати понад 50% радних, щоб потім переконати українських послів у сеймі, що українці не можуть одержати автономію, бо їх (у самоврядувальних органах. — /. В.) менше, ніж: поляків»84.
Однак політика лавірування, яку здійснювали провідники УНДО і УПР у стосунках з режимом, амбіції лідерів опозиційних партій,
298


і в першу чергу ФНЄ, який виявив особливі претензії на зверхність в національно-визвольному русі, не дозволили повсюдно досягнути на виборах єдності дій українського визвольного руху. Як наслідок, у багатьох містах та громадах створювалися не спільні міжпартійні, а окремі виборчі комітети українців, а, отже, й голосування відбувалося за різними бюлетенями, що перешкоджало успішному протистоянню українських угруповань об’єднаним силам санації та її союзників. У Львові, як політичному центрі Західної України, який мав би бути прикладом для досягнення міжпартійної єдності в усьому краї, були створені і діяли два виборчі комітети. З ініціативи лідера ФНЄ Д. Паліїва була скликана міжпартійна конференція, на якій створено крайовий виборчий комітет у складі представників ФНЄ, УСРП, УСДП, Дружини княгині Ольги та Союзу українок, а другий виборчком очолило УНДО85.
Чвари і роз’єднаність сил в українському національному русі, який не спромігся подолати амбіцій своїх лідерів, сприяли тому, що польська влада, опираючись на угодовців, здобула вирішальний вплив на результати виборів. У ситуаційному звіті суспільно-політичного відділу Львівського воєводського управління повідомлялося, що вибори радних місцевих самоврядувальних органів опозиційні партії намагалися провести без будь-якої угоди з польською владою, але вони «відбулися всупереч задумам і поза головами політичних керівників у більшості громад з досягненням компромісу з польською стороною»86, яка, звісно, диктувала свої умови далеко не в інтересах українського населення. Тому й не випадково, що тільки на Львівщині служба державної безпеки зафіксувала під час виборів у березні 1939 р. 18 заворушень із силовою спробою змінити наслідки виборів на користь української сторони87.
А в громадах Поточиському та Герасимові, що в Городенків- ському повіті на Станіславщині, у заворушеннях біля виборчих приміщень брали участь близько 1000 осіб, що вимагали оголошення результатів голосування без їх фальсифікації. В усіх цих та інших випадках поліція силоміць розганяла учасників виступів, а їх організатори потрапляли за тюремні ґрати.
В ході виборчої кампанії в українських політичних колах активно обговорювалася ідея створення представницького міжпартійного органу — Української Національної Ради (УНРади), висунута на початку 1938 р. К. Левицьким. Ініціативу реалізації цієї ідеї, що виходила з необхідності консолідації сил партійних угруповань українців у новій ситуації після проголошення Закарпатської автономії, взяв на себе ФНЄ, на думку якого до УН Ради могли увійти лише ті партії, які «стоять на засадах боротьби за українські права», і позбавлялися місця в ній ті, «що зрікаються боротьби, але думають випросити права». Отож поза представництвом в УНРаді мали залишитися «здеморалізовані посли угодовського ЦК УНДО», а також колишні комуністи88.
Чергові «консолідаційні переговори» розпочалися між керівниками ФНЄ, УСРП, ДКО і УСДП, але «не дали відразу пози¬
299


тивного результату внаслідок суперництва між УСРП і ФНЄ щодо керівництва у Національній Раді»89.
На перешкоді досягнення компромісу передусім стала претензійна позиція лідера ФНЄ Д. Паліїва, який жадав зробити «вождем» народу таку харизматичну особистість, як митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, сподіваючись, що він призначить його (Паліїва) «провідником» Національної Ради. Як свідчить офіційний документ, на першу роль у керівництві УНРади претендувала також і УСРП, яка виношувала проект створення міжпартійного блоку без участі у ньому ФНЄ90.
У переговорному процесі не брали участі крайні праворадикальні кола ОУН, які охарактеризували утворення УНРади як «бажання зарезервувати за окремими діячами місця в можливому майбутньому українському уряді» і, на відміну від інших партій, вважали, що надпартійний орган має стати «не примиренням між партіями, а зміною їхнього політичного обличчя»91 у напрямі ідеалів та практики ОУН. Тому ОУН дискредитувала тактику ініціаторів утворення УНРади, в чому їй на перших порах допомагала опозиція в УНДО, де не вщухала фракційна конфронтація.
Щоб врятувати авторитет УНДО, що падав у народі, була створена посередницька комісія з представників угодовської частини ЦК партії та опозиції під головуванням В. Децикевича. На пропозицію цієї комісії ЦК УНДО 4 лютого 1939 р. схвалив рішення про припинення внутріпартійних суперечок і надалі залишив головою партії В. Мудрого. 12 лютого на закритому засіданні президії та виконкому Народного Комітету УНДО були розглянуті питання про зовнішню і внутрішню політику партії та участь її в переговорах щодо утворення УНРади. Була підтримана ідея формування нової міжпартійної структури з представників УНДО, ФНЄ, ДКО, УСДП і УСРП92.
На зміну позиції УНДО вирішальний вплив мала угода, досягнута між УНДО і ФНЄ про застосування тактики «взаємного порозуміння в загальноукраїнських справах» і в тому числі щодо утворення УНРади93, яка повинна була вирішити як першочергове завдання проблему автономізації краю.
За дорученням ЦК УНДО, член її генерального Секретаріату Ф. Свістель вів переговори з лідерами ФНЄ і УСДП Д. Паліївим і В. Старосольським з приводу досягнення міжпартійної угоди. Однак, як свідчить повідомлення служби безпеки Львівського воєводського управління, рішення проводу УНДО не знайшло «солідного виконавця» в особі провідника цієї партії і УПР В. Мудрого. Лідер УНДО продовжував йти дорогою «очевидного зиґзаґу і лавірування», повів себе так, що «монтаж УНРади став на мертвій точці»94.
На перешкоді утворення УНРади стали не тільки амбіції окремих лідерів партій, а й відмінності в їх політичній ідеології, в неоднозначному підході до міжпартійного порозуміння в державотворенні. Тоді як провідники партій правоцентристського напрямку прагнули
300


до консолідації сил з метою проведення автономізації усіх українських земель під Польщею легітимними засобами, провід ОУН всіляко компрометував цю політику, відкинувши ідею автономії Західної України як перехідного етапу до повної державної самостійності України. «Український бюлетень» № 4 за ЗО грудня 1938 р. зазначив, що ОУН вважає зайвим створення перехідного етапу, яким мала бути автономія краю, тим більше що «нині закордонний націоналістичний провід розпочинає широку кампанію в напрямі утворення Великої України»95.
Радикальна політика ОУН знаходила підтримку дедалі ширших верств політично заангажованих українців. «Не тільки націоналістична молодь, — підкреслювалося в «Українському бюлетені» № 3, — але і старші переконані, що звільнення радянської України мусить мати свій початок у Східній Малопольщі, що тільки українці з Польщі покликані до будівництва майбутньої Української держави». І далі у тому ж документі зазначалося, що «серед українців попросту розповсюджується гасло «Зі Львова на Київ», але не так, як у 1918—1919 рр., а так, щоб впевнено створити тут, у Східній Малопольщі, міцний ґрунт під ногами, а вже потім братися за визволення радянської України»96, звісно, за підтримкою Німеччини.
Вирішальну роль у поширенні таких настроїв серед радикально настроєних українців відіграло різке загострення міжнародної обстановки й усвідомлення геополітичного значення, якого надавали Україні агресивні держави у боротьбі за сфери впливу і володіння багатствами її теренів. Якщо ж врахувати і нерішучість поміркованого проводу УНДО, який під час мюнхенської трагедії зайняв вичікувальну позицію, а також позицію радянського уряду, котрий тривалий час залишався байдужим до долі українців і білорусів під Польщею, особливо після укладення з нею в 1932 р. договору про ненапад, то стане зрозумілим, чому в українських політичних колах краю зміцнювалися державницькі ідеї ОУН, яка з проголошенням автономії Карпатської України почала настійно домагатися «відриву силою Малопольщі від решти країни»97 і об’єднання з матірною територією у незалежній державі* 3 того приводу у звіті суспільно- політичного відділу Львівського воєводського управління від 17 грудня 1938 р. відзначалось: «закарпатський синдром» «і надалі гальванізує українське громадянство міражем початку реалізації ідеї незалежної і об’єднаної України за допомогою гітлерівської Німеччини». Не обійшлося і без того, щоб не підкреслити зростання войовничих настроїв серед оунівців, які марили, що «Німеччина є «природним» союзником українців» і що «німецький меч та український плуг завоюють увесь світ»98.
Аналізуючи політичні цілі ОУН, необхідно зазначити, що її провід вважав Німеччину єдиним союзником і потайки розраховував використати співробітництво з гітлерівцями, даремно сподіваючись на те, що нацисти віддячать оунівцям за союз і допоможуть їм здійснити в Україні національну революцію, втілити у життя ідею
301


української державної самостійності. Це була надто наївна політика. Нацистський уряд, підтримуючи на словах державницьку ідею українських націоналістів і посилено залучаючи їх до співробітництва у реалізації «східної політики», яка передбачала воєнний розгром Польщі, а потім і більшовицької імперії, не мав жодного наміру ділитися владою і планував перетворити Україну на одну з колоній рейху.
У стосунках Польщі з Німеччиною ОУН робила ставку на експансіоністську політику рейху, обслуговуючи потреби генштабу вермахту. Ще 1938 р. провід українських націоналістів одержав від абверу завдання підготувати до вторгнення вермахту в Польщу повстання українців, щоб прискорити падіння цієї держави".
У свою чергу, Провід ОУН видав наказ про військову підготовку української молоді та резервістів. Усі структури ОУН у краї під час німецько-польського збройного конфлікту мали виступити на боці рейху, підняти українське населення на збройні акції проти Польщі. Наказ вимагав від членів ОУН у випадку війни нищити польські військові склади, труїти заготовлене польським військом продовольство і воду, щоб прискорити перемогу у війні нацистської Німеччини100.
У той же час військова розвідка (абвер) розгорнула гарячкову акцію розбудови серед українців мережі розвідників і диверсантів. Згідно з документами абверу, до диверсійних і саботажницьких структур, підпорядкованих німецькій розвідці, до кінця серпня 1939 р. було залучено близько чотирьох тисяч українців101. Ці структури, звісно, були зв’язані з конспіративною мережею ОУН.
Падіння Другої Речі Посполитої, як гадали провідники ОУН, мало забезпечити відродження «з ласки» Гітлера Галицько-Волинської державності і продовжити боротьбу за самостійну і соборну Україну, яку планувалося відторгнути від Радянського Союзу, а саму радянську імперію зруйнувати збройними силами Третього Рейху та інших держав фашистсько-мілітаристського блоку.
Проголошену Карпато-Українську автономію ОУН вважала початком загальноукраїнської державності і негайно відгукнулася, пославши галицьких добровольців за Карпати на її захист. Уже до середини жовтня 1938 р. з Польщі до Закарпаття нелегально прибуло близько двох тисяч українців102, які поповнили Карпатську Січ — збройне формування автономії, що створювалося з колишніх військовиків УГА та звільнених з чехословацької армії українців Закарпаття103.
У формуванні Закарпатської Січі активно діяв центральний провід ОУН під орудою наступника Є. Коновальця Андрія Мельника. Саме у боротьбі за Карпатську Україну здійснювалося випробування практикою націоналістичних ідей ОУН та ролі її провідника як державника.
На заклик голови Проводу А. Мельника захищати Карпатську Україну прибули авторитетні діячі організації: його заступник
302


0. Ольжич (Кандиба), досвідчені старшини — генерали М. Капус- тянський та В. Курманович, Я. Барановський, 3. Коссак, С. Куля- тицький, Я. Оршан-Чемеринський, М. Бажанський, М. Михале- вич, М. Чирський, В. Комаринський, Ю. Таркович та інші, які влилися у структури Карпатської Січі і сформували її Генеральний штаб під керівництвом начальника штабу М. Гузара-Колодзінсь- кого104. А невдовзі, 10 жовтня, Мельник виїхав зі Львова до Берліна, звідки керував організацією українського легіону, який формувався з української еміграції в Австрії, і звідти мав переправитися у Закарпатську Україну і доукомплектуватися українськими студентами і робітниками-перебіжчиками з Польщі105.
Під гаслами та за участі ОУН 1 листопада 1938 р. у Львові відбулися масові вуличні демонстрації, присвячені 20-річчю проголошення ЗУНР, захисту автономії Закарпаття та бойкоту виборів до польського парламенту. На вулицях міста сталися гострі сутички демонстрантів з польською шовіністичною молоддю, яка при підтримці влади громила українські інституції, магазини та інші об’єкти106. Попри превентивні заходи польської адміністрації, з нагоди 20-річчя Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1939 р. майже в усіх повітових осередках та багатьох селах пройшли урочисті богослужіння та сходи, учасники яких вимагали відновлення державності Західної України107.
Бойового характеру цим виступам надала активна участь у них ОУН, яка використовувала кожну можливість, щоб викликати революційну напругу в ситуації і тримати українську людність у стані морально-політичної готовності до боротьби за самостійну і соборну Україну.
З проголошенням автономії Закарпатської України ОУН посилила антипольські дії на території Східної Галичини. У період між вереснем 1938 р. і 15 березня 1939 р. у Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах зафіксовано 397 демонстраційних виступів, 47 саботажів і 34 терористичні акти108.
Найбільшу активність в антиокупаційних акціях ОУН виявила студентська і гімназіальна молодь, що перебувала під її впливом. 21 березня 1939 р. у Львові зібрався крайовий конгрес Союзу українських студентських організацій Польщі, на якому були представлені 93 студенти вузів Варшави, Познані, Вільно, Любліна, Кракова і Львова. Конгрес обговорив політичну ситуацію
1, у відповідності до ідейних постулатів, ОУН схвалив резолюцію, яка оцінювала Карпато-Українську республіку як «фрагмент» загальноукраїнського державотворення і висловлювала готовність молоді «кожної хвилини стати одностайно до збройної і вирішальної розправи із всіма загарбниками, відкинувши усі старі нежиттєздатні концепції та орієнтації, спираючись виключно на власні сили»109.
Поліція увірвалась до приміщення, де відбувався конгрес, і заарештувала 87 його учасників. Наступного дня за тюремні грати було кинуто ще кілька десятків активних членів ОУН
303


Львова та ряду повітів110. Карально-репресивні органи звинувачували їх в антидержавній діяльності.
З аналізу документів стає очевидним: «карпато-український синдром» дестабілізував політичну обстановку в Західній Україні, підняв на порядок вище прагнення до незалежнсті 5,5 млн. українців Польщі, які вважали державність Карпатської України «своєрідним П’ємонтом», звідки може розпочатись об’єднання всіх українських земель у незалежній державі.
На піднесення українського визвольного руху в Польщі її уряд відповів новою великомасштабною пацифікацією. Використовуючи методи, відомі з 1930 р., польські власті на місцях з допомогою поліції і війська вчинили брутальну каральну кампанію проти непокірних «бунтівників». Побиття селян, нищення їхніх пожитків у ході обшуків, погром українських інституцій стали масовим явищем.
Одночасно польське Міністерство закордонних справ розпочало широку дипломатичну акцію, домагаючись ліквідації державності Закарпатської України, яка стала прикладом для реалізації державницьких вимог українців Польщі. Окрім того, Польща домагалась у «мюнхенців» передачі зі складу Чехословаччини 2/3 території Тешинської Сілезії і встановлення спільного кордону з Угорщиною, підтримуючи територіальні претензії останньої щодо Карпатської України.
Змову Польщі й Угорщини щодо передачі Закарпаття під владу Угорщини підтримали Німеччина та Італія. І хоча всенародно обраний Перший Сойм Карпатської України 15 березня 1939 р. оголосив її повну державну незалежність, того ж дня фашистський диктатор Хорті кинув проти молодої держави 100-тисячну армію, яка наступала одночасно на трьох напрямках. Президент і головнокомандувач Августин Волошин дав наказ захищати державу. Було проголошено загальну демобілізацію. Однак озброїти вдалося трохи більше тисячі бійців. Жменька озброєних гвинтівками січовиків протягом декількох днів тримали фронт проти всієї угорської армії, а окремі партизанські загони боролися ще впродовж кількох тижнів111. Війська Угорщини ліквідували опір закарпатців та галицьких добровольців і окупували територію Карпатської України, встановили в краї жорстокий тоталітарний режим.
Ліквідація Карпато-Української державності викликала сильну морально-політичну депресію в українців Західної України, але не змінила орієнтації ОУН на Третій Рейх та його союзників. Характеризуючи цей курс, служба держбезпеки Львівського воєводства 15 липня 1939 р. інформувала вищестоящу інстанцію: «На терені проводиться планова акція ОУН у напрямі переконання членських мас і симпатиків, що передача Закарпатської Русі Угорщині була тільки тактичним ходом Гітлера, що невдовзі повинен відбутися «повний міжнародний розіграш», в якому українці зможуть здобути все, стоячи на стороні держав осі»112.
304


Залишаючись вірною своїй революційній тактиці, ОУН продовжувала активно здійснювати групові та індивідуальні політичні акції в краї. Суспільно-політичним відділом Львівського воєводського управління в січні—липні 1939 р. було зареєстровано понад 650 виступів боївок та активістів ОУН проти безпеки Польської держави: нищення державної символіки, акти саботажу і терору проти представників польської влади на місцях113.
Вирішальний вплив на подальшу дестабілізацію політичної ситуації в краї мала зміна взаємовідносин між Німеччиною та СРСР. Підписання 23 серпня 1939 р. німецько-радянського пакту про ненапад та таємного протоколу про поділ сфер впливу у Східній Європі істотно змінило пронімецькі настрої тієї частини українства, яка пов’язувала вирішення проблеми української державної незалежності з реалізацією «східної політики» Третього Рейху. В газеті «Громадський голос» підкреслювалося: «Тепер кожному ясно, що Ріббентроп остаточно потоптав публічно всі ті демагогічні обіцянки, які робила українцям німецька урядова преса, щоб мати серед українців послушне собі знаряддя, що берлінський уряд ніколи не трактував інакше наших фашистів, як тільки своє знаряддя у своїй власній політиці. Це остаточно отвррить очі всім, які були дотепер засліплені»114.
І 	хоча після укладення пакту Ріббентропа—Молотова нацисти відмовились від плану антипольського повстання українців Галичини, ОУН залишилась ще у полоні ілюзій пронімецької орієнтації аж до невдалої спроби відновлення незалежної Української держави, проголошеної у Львові 30 червня 1941 р., та арешту гітлерівцями членів її уряду.
На відміну від ОУН, західноукраїнські політичні партії легальної опозиції, і серед них УНДО, у надзвичайно складній міжнародній обстановці, що склалась навесні і влітку 1939 р., підтримали англо-франко-польський союз, створений договорами про взаємодопомогу проти агресії, які уклала Польща з Францією (19 травня
1939 	р.) та Англією (25 серпня 1939 р.). А коли почалось вторгнення німецьких збройних сил у Польщу, Українська парламентарна репрезентація сейму (у ній, зрештою, переважали представники УНДО) 2 вересня заявила, що українці разом з усім польським суспільством «виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави»115.
Виступаючи на пленарному засіданні польського сейму, голова УПР В. Мудрий закликав українство об’єднатися, бо «тепер не час на взаємні політичні спори», і висловив надію, що «неполаднані досі українські справи у державі будуть згідно і справедливо в інтересі народу вирішені в найближчому майбутньому»116.
До українців звернувся також митрополит А. Шептицький, закликавши їх до захисту держави від німецько-фашистської навали, яка розпочалася 1 вересня 1939 р. У рядах польської армії перебувало 150—200 тисяч українців, багато з них відзначились уже у перших боях із загарбниками.
20 Васюта І.
305


Наступні події розвивалися за сценарієм, розробленим двома диктаторами — Гітлером і Сталіним. У відповідності до їхньої злочинної змови, передбачався спільний воєнний розгром і поділ Польщі між Німеччиною та СРСР. Тому з перших днів війни Берлін спонукав Москву до спільних бойових дій проти Польщі. Але психологічна непідготовленість народу до сприйняття неочіку- ваного вторгнення радянських військ у Польщу і небезпека воєнного зіткнення з Англією та Францією змусили Кремль маніпулювати. За такої ситуації в ході бойових дій у воєнно-політичного керівництва Німеччини виникла ідея про можливість створення в зоні між лініями інтересів Третього Рейху і СРСР «залишкової Польської держави» і «самостійної Західної України», які могли б відігравати роль буфера між ними. З цього приводу начальник генштабу вермахту генерал Ф..Гальдер 7 вересня записав у щоденнику: «Поляки пропонують почати переговори. Ми до них готові на таких умовах: розрив Польщі з Англією і Францією: решта Польщі буде збережена; район від Нарева з Варшавою — Польщі; промисловий район — наш; Краків — Польщі, північна окраїна Бескидів — нам; області (Західної) України — самостійні»117.
З метою воєнного зіткнення СРСР не тільки з Польщею, а й з Англією та Францією, які з вересня 1939 р. оголосили війну Німеччині, Берлін явно шантажував Москву «жупелом західноукраїнської самостійності». Ця проблема обговорювалася у генеральному штабі вермахту 7, 9, 12 вересня за участю Гітлера, Ріббентропа і високопоставлених військовиків. Йшлося про те, що якщо Червона армія, згідно з попередньою таємною домовленістю, не вступить у Східну Польщу, то на її території, що на схід від Вісли і Сяну, може виникнути незалежна українська держава118, утворення якої настійно домагалися радикально-націоналістичні сили краю. У воєнно-політичних комбінаціях нацистські лідери намагалися розіграти «західноукраїнську карту» як своєрідний допінг ддя початку бойових дій Червоної армії. Саме у такому сенсі 10 вересня появився запис Гальдера у щоденнику, зроблений про те, що підготовлене спеціальне звернення до населення Західної України, в якому говорилось про наміри керівництва створити під егідою Німеччини «незалежну державу» українців на території «польської» України119. А штаб групи «Південь» почав негайно розповсюджувати листівку-звернення до населення Східної Галичини з відповідним змістом120. Інакше як шантажем свого східного партнера по спільному злочину цю акцію гітлерівців назвати не можна.
Проблема української державної незалежності завжди викликала головний біль у можновладців Кремля. Тому навіть удаване порушення цієї проблеми керівництвом Третього Рейху прискорило рішення Москви «взяти під свою руку» землі Західної України і Західної Білорусії. 14 вересня Кремль повідомив німецьку сторону про готовність Червоної армії до бойових дій, а 17 вересня війська новостворених Українського і Білоруського фронтів перейшли
306


радянсько-польський кордон. Не зустрічаючи істотного опору польської армії, вони до 25 вересня оволоділи теренами Західної України і Західної Білорусії. 28 вересня 1939 р. був укладений радянсько-німецький договір про дружбу і кордони, які встановлювались по демаркаційній лінії вздовж річок Сян і Західний Буг.
Червона армія вторглася в Східну Польщу, прикриваючись етносоціальними мотивами захисту (невідомо від кого!) життя і майна єдинокровних братів українців і білорусів, їх національного і соціального визволення. Більшість населення Західної України, і в першу чергу спролетаризовані верстви, які мріяли про запровадження соціальної рівності, реально гарантованих прав і свобод, сприйняли вступ радянських військ на їхню землю як визвольну акцію, даремно сподіваючись при цьому на справедливе здійснення собор- ницьких ідей і відновлення фактично знищеної до кінця 30-х рр. української національної державності. Ці настрої домінували тоді серед поліетнічного населення краю і позначилися на результатах виборів депутатів установчих Народних Зборів Західної України, які відбулися 22 жовтня 1939 р. і проходили під гаслами встановлення радянської влади в краї і возз’єднання його з матірною територією.
Оскільки підсумки виборів проливають світло на деякі раніше не зауважені в історіографії політичні аспекти історії західного регіону України після його інкорпорації, зупинимось докладніше на аналізі їх офіційних і реальних показників. Заданими Комітету з організації виборів, оприлюдненими для офіційного вжитку121, із загальної кількості 4 776 275 виборців Західної України у голосуванні брали участь 4 433 997 чоловік, що становило 92,83% загальної кількості зареєстрованих виборців. За кандидатів у депутати голосували 4 032 154 виборці, або 90,93% від загальної кількості тих, що брали участь у голосуванні. З 1495 зареєстрованих виборчими комісіями кандидатів депутатами було обрано 1484 особи, абсолютна більшість яких представляла робітничо-селянські верстви населення. Командири, політпрацівники і солдати частин Українського фронту участі в голосуванні не брали, але їхня присутність мала вирішальний вплив на перебіг усієї виборчої кампанії.
Для об’єктивного висвітлення виборів непересічне значення має нещодавня публікація в Українському археографічному щорічнику раніше засекречених матеріалів про перебіг та наслідки виборчої кампанії. Відомості цієї публікації показують доволі значну розбіжність між офіційно оголошеними і реальними підсумками виборів. Так, у доповіді депутата професора М. І. Панчишина на засіданні Народних Зборів про підсумки виборів участь у них населення Західної України була визначена числом 83%, а в засекреченому документі цей показник виправлено чорнилом на 92,83%122, і в такому вигляді він потрапив на шпальти радянської преси, а звідти — в історичні дослідження. Сфальсифікований показник у процентному виразі був зроблений на догоду справжнім організаторам виборів, результатами яких вони сподівалися показати всенародне схвалення возз’єднання і радянізації краю.
307


Не відповідав офіційному пафосу і сам перебіг голосування. Як свідчать документи, у виборах депутатів до Українських Народних Зборів у Львівській області на 19-ту годину за місцевим часом проголосували 82% виборців, у Волинській (на 18-ту годину) — 78,5%, а на 15-ту годину до виборчих дільниць у Станіславській області з’явилися 68,94%, у Тернопільській — лише 41,22% громадян, зареєстрованих виборчими комісіями123.
Це дані звітів, які подали виборчі комісії чотирьох областей Західної України незадовго до закриття виборчих дільниць. Вони переконують у тому, що до реальної наближалась цифра 83%, яка виражала загальну частку населення, котре брало участь у голосуванні.
Істотна відмінність виявляється за різними джерелами і щодо кількості обраних депутатів. За офіційними даними, необраними вважалися кандидати у депутати 11 виборчих округів. Якщо ж звернутися до розтаємничених зведених таблиць про підсумки виборів, то кількість обраних депутатів коливалася від 1438 до 1493. Різниця між ними становила реальну кількість необраних депутатів, а також тих кандидатів, що наперед відмовились від депутатства124.
Критичний аналіз підсумків виборів, зроблений на підставі першоджерел, і зіставлення їх з офіційними даними підводить до обґрунтованого висновку: велика частка дорослого населення відкрито виразила спротив владі, яка виставила на голосування в усіх виборчих округах по одному безальтернативному бюлетеню. Тому близько 26% виборців, невдоволених недемократичними виборами, до виборчих дільниць не з’явилися або проголосували проти угодних системі кандидатів у депутати Народних Зборів. У кількісному вимірі опозиція налічувала понад 1242 тисячі осіб у віці 18 років і старші, яких правлячий режим зарахував у категорію «класово ворожих елементів», що підлягали «соціальній чистці». Як «ворогів народу» їх передбачалось депортувати або фізично знищити — таким був вердикт тоталітарної системи.
Обрані таким чином Українські Народні Збори розв’язали проблеми суспільного і державного устрою Західної України під диктовку сталінського керівництва на засадах радянської імперської практики. 27 жовтня 1939 р. вони проголосили встановлення радянської влади в Західній Україні. Того ж дня Народні Збори схвалили Декларацію: просити Верховну Раду СРСР прийняти Західну Україну до складу Радянського Союзу і з’єднати її з Українською РСР. Ці рішення були затверджені відповідними законами Верховної Ради СРСР від 1 листопада і Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р.
Після правової інкорпорації, названої возз’єднанням Західної України з УРСР, у новостворених областях здійснювалися тотальні перетворення, які у доволі повному обсязі висвітлені радянською історіографією. Вони мали привести суспільне життя та економіку західного регіону України у відповідність до більшовицької моделі «державно-казарменного соціалізму». За комуністичними стандарта¬
308


ми проводилися націоналізація банків і великої промисловості, конфіскація землі великих посідачів і «добровільна» колективізація селянських господарств і, як наслідок соціалістичного експериментування, у західному регіоні України запроваджено дві форми власності: державну і колгоспно-кооперативну, ліквідовано історично складену соціальну структуру, а ринково-капіталістичну економіку замінено плановою командно-адміністративною. На цьому соціально-економічному ґрунті грунтувалась нічим не обмежена тоталітарна влада пролетарської диктатури.
Започатковане на засадах національної політики більшовиків «збирання» історичних земель українського народу під егідою радянської влади, не додало Україні реальних прав суверенітету і самостійності, омріяних державницькими партіями Західної України. Годі їм було вже й думати про встановлення в Українській РСР демократичного суспільного устрою. Радянський тоталітарний режим, уніфікуючи політичну систему в західному регіоні України, ліквідував багатопартійність і запровадив керівництво в усіх органах влади й управління однієї комуністичної партії більшовиків. Усі легальні політичні партії, громадські, фінансово-економічні, культурно-освітні товариства та установи, які легітимно діяли у краї під володарюванням Польщі, вимушені були припинити своє функціонування. їхні керівники повідомили відповідні органи радянської влади про саморозпуск.
З усіх західноукраїнських політичних партій лише Організація Українських Націоналістів не визнала акту возз’єднання, трактуючи його як заміну одних окупантів іншими. ОУН зберегла конспіративну організаційну структуру в західних областях України, а центр політичної діяльності перемістила до Кракова, що в Генеральному губернаторстві під німецькою окупацією, куди зі Східної Галичини втекло 20—30 тис. українських політичних біженців125. Будучи непримиренною до комуністичного режиму більшовиків, ОУН продовжувала безкомпромісну боротьбу за суверенну соборну Україну аж до осягнення нею повної державної незалежності.
З аналізу конкретного історичного матеріалу, почерпнутого з архівів та інших джерел, напрошуються цілком очевидні висновки, які віддзеркалюють політичну Обстановку і суспільні процеси другої половини 30-х років в західноукраїнському краї. Вони визначилися, у першу чергу, тими змінами, які відбувалися в суспільно-політичному житті Європи і всього світу. Утвердження в ряді країн правого (фашистського) і лівого (комуністичного) тоталітаризму, розв'язання фашистсько-мілітаристським блоком при потуранні провідних демократичних держав Заходу вогнищ війни, з одного боку, і прагнення сталінської диктатури з допомогою секцій Комінтерну здійснити ленінську доктрину поширення сфери соціальної революції за межі Радянського Союзу, з іншого, загострили міжнародну обстановку і поставили людство перед загрозою тотального воєнного конфлікту. Це, зрештою, позначилося на політичному становищі в Польщі, а заодно і в Західній Україні.
309


Боротьба за владу спадкоємців Пілсудського завершилася
1936 	р. встановленням у Польщі військової диктатури Е. Ридз- Смігли, яка спиралася на крайнє праві соціально-політичні сили, що орієнтувалися на агресивні держави Європи. Вони підтримували всі заходи, спрямовані на мілітаризацію економіки і підготовку країни до війни. Балансуючи між воєнно-політичними блоками держав, уряд і реваншистські сили Другої Речі Посполитої марили скористатися ситуацією, щоб здійснити великодержавницькі наміри стосовно майже усіх сусідів Польщі, вважаючи при цьому головною метою — послаблення і розгром Радянської імперії.
Саме на такому грунті спадкоємці Пілсудського відбудували національну політику на східних кресах, спрямовану на продовження різними засобами так званої «державної асиміляції» українського населення краю, примусової «ревіндинації» — навернення до католицтва далеких предків українізованої дрібнопомісної польської шляхти. В останні роки перед вересневою катастрофою Польщі високо піднялась нова хвиля масового насадження сільськогосподарських осад польських колоністів вздовж польсько-радянського кордону. Колонізатори діяли за принципом «поділяй і владарюй», що найяскравіше виступало в політиці «сокальського кордону», штучного відособлення суспільно-економічного життя двох регіонів краю — Східної Галичини і Західної Волині.
На піднесення робітничого і селянського рухів та національно- визвольних змагань, які за масштабністю і радикалізмом, заданими статистики, набагато перевищили рівень попередніх етапів, власті відповіли масовим терором і політичними репресіями проти учасників визвольної боротьби. Суцільна пацифікація другої половини 30-х років нагадувала аналогічні події 1930 року. Найбільших втрат від неї зазнав політичний актив прорадянської орієнтації.
Синхронно діяла також і каральна машина більшовицького режиму по відношенню до радянської полонії, котра вважалась «п'ятою колоною» польської санації і першою серед репресованих народів СРСР підпала під масові акції депортації з прикордонних районів України і Білорусії та заміни її доприсельцями з «кращих колгоспників» інших областей.
У шпигунстві на користь міжвоєнної Польщі, котра визнавалася потенційним противником СРСР, безпідставно були звинувачені і на вимогу сталінського керівництва у серпні 1938 р. розпущені Комінтерном КПП, КПЗУ і КПЗБ. Розпуск дієздатних партій, які очолювали масову антитоталітарну і антивоєнну боротьбу в країні, однаково ворожу воєнним інтересам як СРСР, так і Польщі, призвів до зміни розкладу політичних сил краю на користь інтегральних націоналістів і розширив їхній вплив не тільки на радикально настроєну молодь, а й на значну частину інших соціальних груп українського населення.
В реалізації кресової політики уряд спирався на польські шовіністичні сили, які консолідувалися в різних громадських
310


організаціях великодержавницького кшталту. Певна підтримка цієї політики надходила з боку угодовських угруповань українців: керівної верхівки УНДО, яка проводила «політику нормалізації» українсько-польських відносин, а також клерикального (УНО) та русофільського рухів у Східній Галичині і Волинського українського об’єднання (ВУО) на українських північно-західних землях. Ці партії мали мандати у сеймі і сенаті, а за лояльність до влади користувалися певними преференціями. Інші угруповання, що вийшли зі складу УНДО, і опозиційні партії правосоціалістичного напрямку (УСРП і УСДП), хоча й вважали себе партіями парламентської демократії, але бойкотували вибори 1935 і 1938 рр. до варшавського сейму та сенату. Однак через внутрішні і міжпартійні чвари не спромоглися об’єднати свої зусилля, щоб протидіяти навальному наступові польської реакції на права і свободи українців. І лише проголошення автономії, а згодом і державної незалежності Карпатської України піднесло на новий щабель розвитку національно-визвольну боротьбу українців Західної України і водночас пришвидшило порозуміння українських національно-патріотичних сил та об’єднання їх у представницькому органі — Українській Національній Раді, яка реально поставила вимогу до компетентних чинників Польщі про надання легітимним шляхом автономії західноукраїнським землям. Що стосується ОУН, то її Провід відкинув ідею автономії Західної України як перехідного етапу до повної державної самостійності соборної України і, вважаючи Карпатську Україну всеукраїнським «П'ємонтом», надав реальну допомогу в становленні її незалежності. І все ж, попри ліквідацію незалежності Карпатської України й окупацію її території хортиською Угорщиною, підтриманих Німеччиною та Італією, ОУН не змінила пронімецьку орієнтацію, даремно розраховуючи використати співробітництво з Третім Рейхом в реалізації його східної політики (розгрому Польщі, а потім і більшовицької імперії), щоб втілити в життя ідею української державної самостійності. Нацисти на словах хоча і підтримували цю ідею ОУН і посилено залучали її до воєнного співробітництва у поході на Схід, але, як підтвердили наступні події, не збиралися ділити з нею владу, а Україну планували перетворити у свою колонію.
Примітки
'Діло. — 1935. — 7 лют.
2ДАІФО, ф. 2, on. 1, спр. 1322, арк. 8.
}3айцев О. Ю. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Польщі (J922—1939 рр.) // Укр. істор. журн. — 1993. - № 1. - С. 80.
4ДАІФО, ф. 2, on. 1, спр. 1303, арк. 3.
Там само, арк. 62—68.
bTorzecki R. Kwestia ukraińska w polityce 11 Rzeczy (1933—1945). — Warszawa, 1972. - S. 61.
311


7Maly rocznik statystyczny. — Warszawa, 1938. — S. 23.
*Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин. — Львів, 1936. - С. 9.
9Z dziejów stosunków polsko-radzieckich: Studia i materiały. — Warszawa, 1968. — Т. III. - S. 262, 287.
,0Там само.
“Там само, арк. 42—43.
Х2Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — С. 197.
13ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 10.
,4Там само, арк. 8.
15ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1314, арк. 2.
|6Там само, арк. 6.
І7ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 14, 18.
,нТам само, арк. 14.
19ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 12, 16.
2()ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 3875, арк. 4.
21 Енциклопедія українознавства. — Т. 1. — Львів, 1993. — С. 303.
22Добрецова Л. В. Націоналізм і релігія на службі анти комунізму. — Львів, 1976. - С. 34.
23Грицьків Л., Герасименко С. Вирок виносить народ. — К., 1970. — С. 50—54.
24 U chwały IV Zjazdu KPZU. - Lwów, 1935. - S. 22.
25ДАІФО, ф. 68, оп.2, спр. 256, арк. 9.
26Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР (1917— 1939): 36. документів та матеріалів. — С. 447.
21 Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921—1939 рр. — С. 69, 123, 172, 227—229; Васюта /. К. Формування робітничо-селянського союзу в революційній боротьбі на Західній Україні 1921—1939. — С. 168—169.
283 історії революційного руху у Львові. 1917—1939: Документи і матеріали. - Львів, 1957. - С. 101-150.
29Під прапором Жовтня (1929—1939 рр.): Документи і матеріали. — Львів, 1966. - С. 290-291.
30ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1503, арк. 195; спр. 1526, арк. 41.
31 Васюта /. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 рр. — С. 176-192.
32Кравець М. М. Революційний рух на Волині напередодні возз’єднання з Радянською Україною (1934—1938 рр.) // 3 історії західноукраїнських земель. — Т. 1. — К., 1957. — С. 147; Заболотний І. Нескорена Волинь. — Львів, 1964. - С. 166-167.
33Trybuna Ludu. — 1957. — 18 sierp.
34ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1463, 1500, 1502; Strajk chłopski w 1937 г. Dokumenty archiwalne. — Warszawa, 1962. — T. 2. — S. 266—267, 397—398.
гьРубльов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20—40-ві роки XX ст.) // Укр. іст. журн. — 1991. — № 4. — С. 42.
36ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1538, арк. 13.
37Там само, спр. 1539, арк. 15.
™Стронський Г. 1. Репресії сталінізму проти польського населення України в 30-ті роки: Причини, розмах, наслідки // Тоталитаризм и антитоталитарные движения. — Харьков, 1994. — Т. 1. — С. 387—388.
39Бугай М. В. Депортації населення України // Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. - С. 34.
™Стронський Г. /. Вказ. праця. — С. 388.
41 Kołodziej Е. Dzieje Polonii w zarysie 1918—1939. — Warszawa, 1991. — S. 91.
42Див: Судоплатов П. Разведка и Кремль. — М., 1996.
312


43Стронський Г. /. Вказ. праця. — С. 389.
MCimek Н. Sojus robotniczo-chłopski w Polsce 1918—1939. — S. 447, 451.
45Роазио А. Вечное горение: Воспоминания. — М., 1988. — С. 133. Комсомольская правда. — 1990. — 23 янв.
46Субтельний О. Україна: Історія. — С. 385.
47ДАІФО, ф. 2, on. 1 спр. 1546, арк. 74.
4НУкраїнська суспільно-політична думка в XX столітті: Документи і матеріали. — Т. 3. — Сучасність, 1993. — С. 11.
49Dorota Ożga. Ewolucja programu OU N —U PA // Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — T. 1—2. — Kraków, 1993. — S. 186.
50Сливка Ю. Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939). - К., 1985. - С. 247.
5ІДив.: Чередниченко В. Націоналізм проти нації. — К., 1970. — С. 60—68.
52ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 1054, арк. 8.
53Там само.
54Енциклопедія українознавства. — Т. 2. — С. 775—777.
55ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2835а, арк. 66, 69, 77.
%Sawicki М. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. — Т. 1. — Warszawa, 1992. -S. 294.
blRadocki H. Centralny Okręg Przemysłowy w Polsce. — Warszawa, 1939. — S. 25; Wojskowy przegląd historyczny. — 1971. — № 3. — S. 253; ДАІФО, ф. 2, on. 2, cnp. 720, арк. 27.
5*Sawicky M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. — Т. I. — S. 294.
59Ibidem. - S. 311.
60Сливка Ю. Ю. Вказ. праця. — С. 164—165.
6,Там само. С. 160.
62Sawicki М. Praca cyt. — S. 296—304.
('3Sowa A. L. Postawy społeczności ukraińskiej w okresie kampanii wrześniowe 1939 roku// Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze. — T. 1—2. — Kraków, 1993. — S. 167.
мМатвсев Г., Федевич К. Акція навернення українського населення Волині до католицтва в 1937—1939 рр. // Вісник Львів, ун-ту. Серія іст. — Вип. 33. - Львів, 1998. - С. 173.
Л5Там само, — с. 177.
^Діло. — 1938, — 13, 18 трав.
г,7ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2723, арк. 44.
6хТам само, арк. 45.
('1)Іванейко М. Ундизм — УНДО й ФНЄ. — Львів. 1938. — С. 17, 33.
7()Діло. — 1938. — 24 квіт.
7,Sprawy Narodowościowe. — 1937. —<N9 4—5. — S. 439.
72Ibidem. — № 6. — S. 647; Громадський голос. — 1937. — 31 груд.
73Кедрин (Рудницький) /. Життя — події — люди: Спомини і коментарі. — Нью-Йорк, 1976. - С. 234.
74ДАПО, ф. 1, оп. 52, спр. 2723, арк. 45-56.
75ДАІФО, ф. 2, оп.1, спр. 1562, арк. 9.
76Там само, арк. 26; Діло. — 1938. — 13 трав.
77Швагуляк М. Партійні поділи і загальнонаціональні інтереси: Проблема політичної консолідації українського національного руху Галичини. 1919— 1939 рр. // Сучасність. — 1994. — № 2. — С. 81.
™ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1534, арк. 42.
79ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 2800, арк. 30.
8(Там само, ф. 1, оп. 51, спр. 1052, арк. 4; спр. 1055, арк. 4.
КІДАІФО, ф- 2, оп. 1, спр. 2035, арк. 1—2.
К2ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 1053, арк. 2.
313


83Там само, арк. 3.
84Там само, спр. 1057, арк. 70.
85Там само, спр. 2807, арк. 22.
86Там само, спр. 2799, арк. 31.
87Там само, спр. 2802, арк. 28; ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 505, арк. 3.
88ДАІФО, ф. 2, оп. І, спр. 1547, арк. 9.
89Там само, спр. 1526, арк. 188.
9иТам само.
9ІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2807, арк. 34.
92Там само, арк. 49—50.
93Там само, арк. 50—51.
94Там само, спр. 2800, арк. 30.
95Там само, ф. 1, оп. 51, спр. 1054, арк. 7—8.
96Там само, спр. 1053, арк. 5.
97Там само, арк. 7.
98ДА!Ф0, ф. 2, оп. 1, спр. 1524, арк. 188.
99Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — С. 72.
І0<)ДАЛО, ф. 1, оп. 51, спр. 1057, арк. 76.
101 Sowa A. L. Postawy społeczności ukraińskiej w okresie kampanii wsześniowe 1939 roku. - S. 168.
,02ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1560, арк. 3.
,03Там само, арк. 2.
І(мУкраїнське слово. — 2004. — № 16. — 14—20 квіт.
,05ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 1560, арк. 2.
І06Там само, спр. 1526, арк. 199.
107ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2798, арк. 14.
108Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowściowej rządów polskich w latach 1921-1939. - Wrocław, 1979. - S. 235.
109ДАЛ О, ф. 1, on. 52, cnp. 2802, арк. 39. м,,Там само, арк. 40.
хххКот С. ОУН і Карпатська Україна // Українське слово. — 2004. — № 16. — 14—20 квіт.
ІІ2ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 2806, арк. 28.
ІІЗТам само, спр. 2799, арк. 58; спр. 2800, арк. 24; спр. 2808, арк. 54; спр. 2805, арк. 28; спр. 2806, арк. 39, 72.
114Громадський голос. — 1939. — 2 версс.
,,5Діло. — 1939.— 5 верес. и6Там само.
ХХ1Гальдер Ф. Военный дневник. — М., 1968. — Т. І. — C. 108. хх*Семиряга M. И. Тайны сталинской дипломатии 1939—1941. — М., 1992. - С. 98.
Х19Гальдер Ф. Вказ. праця. — Т. I. — С. 108, 111, 114.
12,1Високий замок. — 1999. — 10 верес.
121 Бабій Б. М. Возз’єднання Західної України з Українською РСР. — K., 1954. - С. 98, 177-178.
{22Сварник /. 1. Маловідомі сторінки з історії «золотого вересня» // Укр. археограф, щорічник. Нова серія. — Вип. 1. — K., 1992. — С. 401.
І23Там само. - С. 412-414.
,24Там само. — С. 402.
Х25Субтельний О. Україна: Історія. — С. 393.


ЕПІЛОГ
Трагічні наслідки інкорпорації Західної України до СРСР з включенням її до складу Української РСР. «Соціальні чистки» і політичні репресії проти населення західних областей України. Суперечливі оцінки імперського акту возз'єднання.
Після проголошення Українськими Народними Зборами інкорпорації Західної України до складу Української РСР на її західних землях розпочались тотальні соціалістичні перетворення, які супроводжувалися «соціальними чистками» і політичними репресіями проти уявних «ворогів народу». Основним засобом проведення цих акцій стали масові депортації «соціально-ворожих елементів», яких арештували і без суду та формального пред’явлення звинувачення відправляли у східні райони Росії та Казахстан, де їх підневільна праця у страхітливих умовах використовувалась на «будовах соціалізму». У першій хвилі депортованих були представники імущих верств (поміщики, фабриканти, осадники), чиновники польської адміністрації, відставні офіцери, жандарми, а потім і всі ті, кого запідозрювали у націоналізмі. Зокрема, вважався ворожим і підлягав виселенню актив партій УНДО, ОУН, НДП, ППС, сіоністів, бундівців та ін. На кінець 1940 р. із Західної України і Західної Білорусії було депортовано до концтаборів ГУЛАГу і на спецпоселення 312 800 сімей загальною кількістю 1 173 170 осіб, або близько 10 відсотків всього населення1.
У 	числі депортованих було 26 220 сімей біженців загальною чисельністю 77 920 осіб, які перетнули радянсько-польський кордон і за логікою чекістів вважалися «шпигунами» або «диверсантами». Поголовно було депортовано 28 612 сімей осадників і лісників загальною чисельністю 137 132 особи2, у тому числі 18 857 сімей (86 400 осіб) із Західної України. З-поміж репресованих осадників
11 	720 — особи української національності3.
Радянська репресивна машина діяла методично і безжалісно, приносячи у жертву молоху тоталітарної системи мільйони людських життів. Як свідчать розсекречені документи ЦК КПРС, які зберігалися в «Особливій папці № 1» спеціального архіву Загального відділу ЦК КПРС і опубліковані в журналі «Вопросьі истории» № 1 (1993 р.), сталінсько-берієвський маховик масового фізичного знищення польських громадян (а серед них були й українці), визнаних системою «ворогами народу», що чекають «звільнення, щоб мати можливість активно включитись у боротьбу проти радянської влади», розпочався з так званої катинсь- кої справи. А річ у тому, що в ході радянської воєнної акції проти Польщі у вересні 1939 р. було взято в полон та інтерновано десятки тисяч польських офіцерів, переважно вихідців з інтелі¬
315


генції східних районів Польщі. До березня 1940 р. в радянських таборах опинилося 14 736 чоловік. Крім них, у тюрмах західних областей України та Білорусії утримувалось ще 10 685 колишніх офіцерів, поліцейських, поміщиків, фабрикантів, осадників, чиновників і перебіжчиків4.
І хоча тоді ці люди не представляли для СРСР жодної небезпеки, комуністична система визнала їх «шпигунами» й «дезертирами», які підлягали фізичному знищенню. Народний комісар внутрішніх справ СРСР J1. Берія у доповідній записці Сталіну запропонував розглянути їх справи «в особливому порядку», «без виклику арештованих і без пред’явлення звинувачення». Використати щодо них вищу міру покарання — розстріл5.
5 березня 1940 р. Політбюро ЦК ВКП(б) одностайно підтримало це рішення. За формальним вироком спеціальної трійки НКВС СРСР було розстріляно 21 857 чоловік, з них у Катинсь- кому лісі (Смоленська область) — 4421, в Осташковському таборі (Калінінська область) — 6311,4, у Старобєльському таборі, що біля Харкова, — 3820 і 7305 осіб було страчено в інших таборах та в’язницях Західної України і Західної Білорусії6.
Одночасно проводились масові депортації західних українців і західних білорусів, визнаних режимом «класово ворожими елементами», що підлягали переміщенню до концтаборів у східних регіонах Радянського Союзу. У травні 1940 р. шеф НКВС СРСР Л. Берія підписав наказ про переселення усіх депортованих із західних областей України і Білорусії терміном на 20 років у Кустанайську область Казахстану, перетворивши нову хвилю депортації, як інші її акції, у справжній геноцид: смертність серед «переселенців» лише на етапах по дорозі до концтаборів становила 16 відсотків7.
Ще один великомасштабний злочин тоталітарна система скоїла на початку німецько-радянської війни, коли опричники НКВС при відступі Червоної армії знищили у тюрмах Львова, Золочева, Тернополя, Чорткова, Кременця, Дубного, Рівного, Луцька та інших міст близько 15 тис. західноукраїнських політичних в’язнів8, яких не встигли депортувати у східні регіони країни.
Такою була ціна возз’єднання, що відбулося внаслідок воєнного розгрому Польщі і поділу її території між двома тоталітарними державами на основі попередньої змови їхніх диктаторів.
Падіння Польської держави з початком Другої світової війни призвело до зміни в Західній Україні авторитарного режиму польської санації позбавленим елементарної демократії комуно- радянським тоталітарним режимом сталінської тиранії. І хоча абсолютна більшість населення краю сподівалась на одержання очікуваної свободи від національного і соціального гніту і докорінного покращення свого життя після приєднання їх земель до Східної України, їхня мрія залишилась марною, а радість зустрічі Червоної армії у вересні 1939 р. невдовзі змінилась глибоким розчаруванням реальністю.
316


Осмислення і висвітлення подій, що відбувалися у Західній Україні на першому етапі Другої світової війни, у дослідженнях істориків різних історичних шкіл та ідеологічних уподобань ґрунтуються на взаємовиключних методологічних підходах, безмірно політизованих і упереджених світоглядними принципами. Радянські дослідники, не маючи доступу до засекречених режимом документів, під впливом панівної політичної ідеології трактували похід Червоної армії у Західну Україну як виконання нею суто визвольної місії, а включення території Західної України до складу Української РСР і тотальні суспільні перетворення у західних областях республіки показували як «тріумф» національної політики більшовицької партії. З іншого боку, праці західних україністів, істориків української еміграції та діаспори, по суті, ігнорують довгочасну боротьбу за возз’єднання, однобічно висвітлюють його події, представляючи їх виключно як пряму окупацію і анексію Західної України, приховану демократичними формальностями.
Акт возз’єднання, звісно, не можна оцінити однозначно. З точки зору міжнародного права, ця акція була здійснена сталінським керівництвом СРСР спільно з Гітлером як акт відкритої агресії проти суверенної Польської Республіки. Тим самим радянська сторона розтоптала умови Ризького мирного договору 1921 р. і радянсько-польського договору про ненапад 1932 р., знехтувала основоположним принципом міжнародного права, що однозначно кваліфікує такий спосіб здобуття земель терміном «окупація». Вона досягалася силою зброї і без попереднього опитування (референдуму) місцевого населення. Пізніше радянсько-польською угодою від ЗО липня 1941 р. за наполяганням польського емігрантського уряду, радянсько-німецькі домовленості, що стосувалися поділу Польщі, були анульовані9. Це, зрештою, не означало, що радянська сторона перекреслила акт возз’єднання.
Тіньовий бік реалізації секретних радянсько-німецьких домовленостей 1939 р. та злочини сталінщини, вчинені в західному регіоні України після його інкорпорації, не можуть поставити під сумнів історичну закономірність об’єднання та злиття в одне ціле етноукраїнських земель Західно? і Східної (Радянської) України і правомірність державного кордону України з Польщею, остаточно встановленого після Другої світової війни в основному по «лінії Керзона», яка визначалась за етнографічним принципом як східний кордон Польщі.
Резонно поставити запитання: які мотиви визначали політику Кремля в «українській справі» на цьому етапі? Коли вникнути у сутність її мотивації, то нібито партійно-радянське керівництво СРСР такою «соборницькою» політикою відстоювало (!) національні інтереси українського народу. Однак справжнє підґрунтя тої політики було цілком інше. Вона зумовлювалася мотивами як ідеологічного порядку — досягнення перемоги соціальної революції більшовицького кшталту у глобальному масштабі, так і прагненням
317


радянської сторони перемістити кордон якомога далі на захід, аби поліпшити своє воєнно-стратегічне становище і використати його для реалізації імперських амбіцій Сталіна та його найближчого оточення. Заохочений воєнними успіхами німецького вермахту після польської кампанії, СРСР розгорнув навальний дипломатичний і воєнно-політичний наступ на сусідні країни на всьому периметрі радянського кордону від Баренцового до Чорного морів і в 1939—1940 рр. почасти або повністю приєднав їхні території до імперії Кремля. Усі воєнно-політичні акції Москва проводила відповідно до умов таємного протоколу від 23 серпня 1939 р. про поділ Східної Європи на зони впливу СРСР і Німеччини. Радянський Союз окупував своїми військами не тільки території Фінляндії (частково), Прибалтики, Західної Білорусії, Західної Волині, Бессарабії, які до встановлення більшовицької диктатури входили до складу Російської імперії, а й українські землі, які перебували під володінням інших держав.
Якщо йдеться про «збирання» етноукраїнських територій в єдиній державі, то цей процес відбувся «по-сталінському»: з формальною послідовністю воєнно-політичної процедури і обов’язковим використанням радянських збройних сил в реалізації «собор- ницьких» кампаній. Злука Західної і Східної України започаткувала силове об’єднання інших західноукраїнських земель. Згідно з таємною радянсько-німецькою змовою, у червні 1940 р. була проведена воєнна кампанія проти Румунії, внаслідок якої Північна Буковина була приєднана до радянської України. По закінченні Другої світової війни 29 червня 1945 р. радянська сторона фактично продиктувала Чехословаччині умови угоди, за якою Закарпатська Україна увійшла до складу СРСР, і цим актом в основному було завершено процес возз’єднання українського народу в кордонах його етнічної території.
Характерною рисою «збирання» українських земель було те, що воно проходило за єдиною схемою: після окупації Червоною армією відповідної території організовувалося «вільне волевиявлення» її населення задля формального узаконення інкорпорації. Таке «самовизначення» західноукраїнських земель щодо їхнього суспільного устрою і державної приналежності ухвалили Народні Збори Західної України (жовтень 1939 р.) і Всезакарпатський з’їзд Народних комітетів (листопад 1944 р.). Возз’єднання Північної Буковини і придунайських земель з радянською Україною постфактум мали визначити голосування на виборах до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР, що відбулися 1940 р.
«Збирання» століттями роз’єднаних земель українського народу у кордонах однієї держави, безперечно, було історично правомірною подією, але силовий спосіб його здійснення був несумісний з демократичним самовизначенням. І все ж, попри насильства в об’єднанні західноукраїнських земель з радянською Україною, їх злука прискорила процес формування модерної української
318


нації і об’єктивно сприяла підготовці передумов до відродження суверенної об’єднаної незалежної сучасної держави — Україна. А оскільки інтеграція західноукраїнських земель в єдиній державі відбулась у пору розквіту сталінського тоталітаризму, більшовицька диктатура втілила в акті возз’єднання комуністичні догми імперської національної політики Кремля, обмежила статус Української РСР мало що не до рівня обсягу прав пересічної області Російської РФСР, залишивши глибокі рани на живому тілі західного регіону України.
Примітки
7Парсаданова В. С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939—1941 гг. // Новая и новейшая история. — 1989. - № 2. - С. 36.
2Там само. — С. 32.
3Там само; Адамушко В. И., Сальков А. П. Политические репрессии в Белоруссии в 20—50-е годы и восстановление справедливости // Тоталитаризм и антитоталитарные движения. — Т. 1. — С. 291.
4Политический архив XX века: Секретные документы из особых папок // Вопросы истории. — 1993. — №1. — С. 4, 18.
5Там само. — С. 18.
6Там само. — С. 20.
7Семиряга М. И. Указ. соч. — С. 104.
8Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — С. 119.
9Семиряга М. И. Указ. соч. — С. 97.


ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Абрамчук С. 260
Адамушко В. 319
Алексеев Л. 135
Андрієвський Дмитро 211
Андрієвський Опанас 36
Антонов-Овсієнко Володимир 59, 90
Артимович Агенор 35
Бабій Б. М. 314, 331 Бажанський Михайло 303 Бакович Петро 209 Бальфур 54 Бандера Степан 266 Бандуревич Р. 73 Бараба П. 151 Баран Михайло 58, 71, 76 Баран Степан 18, 21, 22, 28 Барановський Ярослав 303 Бараль (Савка) Арнольд 76 Барвінський Олександр 28, 29, 189 Бартелемі Франц 45, 47, 49 Басарабова Ольга 178 Бачинський Володимир 112, 181, 205
Бачинський Лев 142, 187
Бачинський Олександр 11, 86, 148
Безпалко Йосип 60, 65
Бек Ю. 279
Бекеш Федір 73, 74
Берія Лаврентій 316
Бернацек Тадеуш 8, 139, 154
Біберович Ярослав 59
Білас Василь 265
Богодист Іван 4
Боєчко М. 282
Болей С. 119
Болман, генерал 130
Борковський Ян 273
Бота Луїс 49
Брайтер Ернест 83
Бренер (Мінц) Пінкус 221
Бриль Г. 151
Броневський Владислав 287 Бубела Петро 21 Бугай М. 313
Будзиновський В’ячеслав 205 Букшований Осип 254 Буняк Порфир 217 Бурачинський Осип 35, 59
320
Вайнфельд Я. 194
Вальницький Кирило 185, 218, 222, 227
Варивода Антон 131 Василевська Ванда 287 Васильчук П. 218 Вассіян Юліян 211, 213 Васюта Іван 92, 151, 154, 195, 229, 270, 271, 272 Верига Василь 92
Винниченко Володимир 56, 82, 90 Витвицький Степан 37, 50, 112, 145 Вишиваний Василь 130 Вівчаренко О. А. 9, 91 Віднянський Степан 89, 153 Вільсон Вудро 18, 49 Вітик Семен 37, 65, 136, 170 Вітовський Дмитро 21, 28, 29, 31,
35, 	49
Вітос Вінкентій 156, 190, 196 Войков Павло 220 Войнаровський Тит 243 Войтович Станіслав 223 Войтюк Яків 139 Войцеховський С. 179 Волошин Августин 304 Волошин І. 142 Волян І. 58 Волянський Іван 284 Врангель Петро 82 Врублевський А. 271
Габсбурги (династія) 12, 16, 25 Гавікович А. 181, 207 Гаврилюк Олександр 287 Гадзинський Володимир 60, 90 Галан Ярослав 287 Галецький К. 127
Галлер Юзеф 33, 47, 49, 50, 54, 62, 137
Галушкевич М. 185 Галушко Євген 153 Галущинський Михайло 148 Гальдер Франк 306, 314 Ганінчак Йосип 111, 112 Ганкевич Микола 18 Гарапіх 219
Герасименко Михайло 9, 88, 151, 271 Герасименко С. 313 Герасимович Сильвестр 263


ертих Я. 271
ітлер Адольф 302, 304, 306, 317 ладилович Іван 264 натевич Богдан 117 натюк Володимир 166 олінатий Мелітон 185, 222 оловінський Юліан 71
о 	луб 1. 136, 282
олубович Сидір 21, 28, 34, 48, 50, 56, 59, 145, 180, 181 олувко Т. 265 орбачевський Антон 277 орук Семен 21 рабський Владислав 128 рабський Станіслав 162, 164 реков Олександр 44, 50 риг 170
рицак Ф. Ф. 273 рицьків Л. 312 рищенко М. 194 росерова Чеслава 114 роскопф 136
рушевський Михайло 166, 202 узар-Колодзінський М. 303 уйн Карл 19, 21, 22, 28 улий-Гуленко А. 70, 124 унчак Т. 331
Іанилишин Дмитро 265 {анилович Северин 190, 191 Іацків 136
Іашкевич Роман 292 {емчук Д. 212 іем’янчук Дмитро 61 Іенікін Антон 44, 49, 66, 67, 68, 71, 91
Іецикевич Володимир 28 Іівнич Антон 259 Ілуський (Лангер) Остап 115 Імитрук Василь 185 Іобрецова Л. В. 331 Іовганик Ілля 254 Іолежаль Карл 50 іомбаль Томаш 218 ],омбковський Т. 7, 334 Іомбовський Ян 70 Іомбровський Володимир 287 Донцов Дмитро 115, 149, 211, 213 Jopoiu 136
Ірагоманов Михайло 214 Іудикевич Богдан 88, 151 Іурделла Михайло 222, 254 Іяк Т. 258
2] Васюта І.
Єджеєвський Л. 134, 149 Єременко Т. 331
Жук Семен 184, 187 Жуковський Аркадій 331 Журавський П. 7
Заболотний Іван 313 Загайкевич Володимир 144, 180 Загродський О.
Закс Софія 7, 91
Затонський Володимир 58, 76, 77 Заяць Михайло 218, 223, 253 Заячківський (Косар) Мирон 261 Зелінський Віктор 33 Зиблікович Євген 178 Зінов’єв Григорій 122, 174 Золочанський С. 37
Іваненко (Бараба) Григорій 222, 261 Іванчук Олекса 21 Івашкевич 47 Ільків Микола 190 Ісаєвич Дмитро 48
Йоффе Адольф 82
Каганович Лазар 221 Казанович М. 35 Каменський 136
Капустянський Микола 6, 211, 303 Кардиновський Борис 53 Карл І 16
Карманський Петро 24
Карпенко Олександр 4, 9, 88
Карпинець І. 5
Карпинець Я. 266
Карр Е. 150
Касьянов Г 228
Качорко 136
Квасниця Іван 217
Кедрин (Рудницький) Іван 313
Кербер, міністр 13
Керзон Дж. Н. 38, 75, 80, 81
Кивелюк Іван 21
Кібелюк Т. 184
Клемансо Ж. Б. 49
Клименський А. 73
Коберський Остап 117
Ковалевський Олександр 201
Ковальський Владислав 222
Ковальчак Григорій 9
Кожевников П. 211
Козак В. 286
321


Козицький Сергій 185, 218 Козловський Мацей 7 Коко Євгеніуш 7 Колесса Філарет 119 Колодзій Є. 312 Колодзінський Михайло 303 Колтуняк Ярослав 207 Комаринський Володимир 303 Компанієць Іван 4, 9, 88, 90 Коник Клим 170
Коновалець Євген 5, 88, 116, 137, 152, 169, 195, 209, 212, 250, 283, 288 Корбутяк Василь 115, 171 Король Г. 207 Косар Л. 222 Косик В. 228, 273, 314 Коссак Григорій 31, 32, 303 Коссак Зіновій 304 Костарев Л. 211 Костецький Г. 148 Костецький І. 192 Коструба 264
Косцяловський Мар'ян 279, 291 Кот Сергій 314 Котовський Григорій 124 Коциловський Йосафат 283 Коцко Василь 59 Кравець Микола 9, 154, 274, 312 Кравс Антон 51, 66, 71, 130 Кравчук 190
Крайківський Пантелеймон 218 Красівський Орест 9 Краснокутський (Левченко) І. 58 Краснопера С. 130 Крезуб Антон 5, 87 Крип’якевич Іван 9,119 Крілик (Васильків) Йосип 115, 119, 222 Крук О. 73
Круліковський Стефан 115, 140 Кручковський Леон 287 Крушельницький Антон 272 Кузьма Осип 5, 87, 88 Кузьма (Турянський) Роман 222 Кузьмович В. 296 Кулиняк Д. 91
Кульчицький Олександр 206 Кульчицький Станіслав 332 Кульчицький Федір 223, 254 Куманський Є. 7 Кун Бела 59 Курило Володимир 91 Курманович Віктор 32, 35, 50, 65, 303 Кучабський Василь 117
Кушнір Іван 59, 186 Кшемінський 22
Лагуш О. 292 Лансінг Р. 54
Ланцуцький Станіслав 139 Лебідь Микола 266 Левицький Володимир 6, 88, 229 Левицький Дмитро 36, 205, 210, 277, 280, 290
Левицький Кость 5, 12, 14, 16, 19,
28, 	83, 87, 112, 205, 295 Левицький Михайло 76 Лемик Микола 265 Ленін (Ульянов) Володимир 77, 82, 83, 92, 132, 153 Ленський (Лещинський) Юліан 273 Лецикевич В. 148 Лєчик М. 7 Лисяк А. 209
Лисяк-Рудницький Іван 273 Лисяк Олександр 191 Литвин Микола 3, 4, 9, 89, 91, 332 Литвинович Казимир 58 Литвинович Ярослав 28 Лівицький Андрій 70, 123, 202, 220 Лісковський 135 Ллойд-Джордж Девід 49, 110 Лобанців Й. 191 Лодович Роман 283 Лозинський Михайло 5, 35, 49, 87, 88, 90, 91, 92, 154 Лопатинський Дем’ян 181, 207 Лось С. 274, 332 Луцик Григорій 222 Луцький Остап 179 Луцький Мирон 243
Мадайчик Чеслав 271 Майлов Олексій 265 Макарчук Степан 4, 9, 89, 194, 228, 271
Маківка Степан 185, 218, 222 Макух Іван 28, 29, 35, 142, 187, 283 Макух Йосип 186 Маланчук Валентин 4 Малець Григорій 207 Малецький А. 144, 257 Мандзей І. 170 Манусевич А. 89 Марголін Арнольд 48 Марітчак Олександр 181 Маркусь Василь 83 Мартинець Володимир 211
322


Марти нець Михайло 35, 99
Масарик Т. 131
Масляк Є. 119
Матвеев Геннадій 313
Матвіяш С. 179
Матчак Михайло 117, 282
Мацейко Г. 266
Мельник Андрій 178, 288, 302
Мельничук Степан 137
Мєшковський Євген 32
Микитей Григорій 204
Микитка Осип 46, 51, 68, 69
Миколайчук 136
Мирон Іван 28, 35, 50
Миронів Бруно 151
Михалевич М. 303
Михаць Григорій 59, 115
Мичник 136
Ми шуга Лука 83
Мінський Г. 271
Мінц (Бренер) 221
Могила Петро 103, 167, 254
Мойса Дмитро 58
Молотов В'ячеслав 305
Мончинський Чеслав 20, 31
Мосьціцький Ігнацій 198, 279, 297
Мрочка Людвік 7
Мудрий Василь 278, 280, 297, 298, 305, 313 Музика Максим 119 Музич ка Андрій 69 Мшанецький Євген 66
Навроцький Василь 165 Навроцький Осип 187, 210 Нагаєвський Ісидор 86, 89 Назарук Осип 5, 35, 91, 92, 112, 253, 296
Назарук С. 217 Науменко Ким 9, 91 Немоловський 1. 76 Нижанківський Остап 24 Никифорчин 147 Новаківський Михайло 66 Новодворський Іван 187 Нульковський Т. 229
Ожга Дорота 313 Оксенюк Роман 272, 332 Олесницький Ярослав 206 Ольбрихт Б. 292 Ольжич (Кандиба) Олег 303 Ольшанський Тадеуш 334 Омельянович-Павленко Михайло
32, 45, 70, 330 Орландо В. Е. 49 Оршак-Чемеринський Я. 303 Осечинський Василь 4, 37 Охримович Володимир 143, 204
Павленко М. І. 153, 332 Павлик М. 11
Павликовський Юліан 151, 183, 241 Павлів Остап 187 Павлюк І. 273
Павлюк О. 90, 92, 152, 194, 332 Падеревський Ігнацій 53 Паліїв Дмитро 5, 21, 22, 87, 117, 179, 206, 225, 249, 263, 265, 290, 296, 300, 301, 330 Палій М. 124
Панейко Василь 28, 33, 35, 48, 49, 190
Панчишин М. 307 Панчук Май 90, 91, 195, 332 Парсаданова В. 320, 333 Паславський А. 257 Пастернак Іван 185 Пащук Андрій 139 Певний Петро 283 Пелехатий Кузьма 185, 218 Перфецький Роман 112 Петлюра Симон 36, 51, 66, 70, 201, 327
Петрушевич Андрій 48 Петрушевич Євген 14, 16, 18, 19,
29, 	33, 34, 39, 48, 50, 52, 59, 65, 66, 67, 68, 70, 72, 75, 79, 90, 94, 111, 119, 124, 126, 129, 138, 140, 169, 173, 205 Пєрацький Броніслав 249, 266 Підгірський Самійло 179 Пілсудський Юзеф 20, 44, 66, 70, 71, 75, 81, 106, 125, 198, 252, 276, 278, 291, 310 Піркенс 79
Пісецький Олександр 28 Подолинський Сергій 215 Половчак Василь 259 Полонська-Василенко Наталія 87, 91, 333 Понятенко Прокіп 66 Попель Володимир 115 Попович Омелян 19, 22, 34 Порайко Василь 69, 134 Потарський Й. 258 Примаков Віталій 73 Прислупський Н. 185
323


Приступа Хома 139 Прокопишин Й. 186 Путько Михайло 254 Пухальський 24 Пушкаш А. 90 Пфеффер Рудольф 21, 22 П'ясецький О. 206
Радзейовський Януш 8 Радоцький Г. 313 Райнлендер 22, 121, 181 Раковський Християн 82, 125, 168 Рев’юк 147
Репринцев Володимир 92, 227 Ржепецький Борис 66 Ридз-Смігли^ Едвард 172, 279, 310 Ріббентроп Й. 305, 306 Ріпецький Степан 176 Роазіо Антоніо 313 Рогуцький Микола 142 Розвадовський Тадеуш 20, 24, 32 Розенберг Людвик 115 Розенцвейг-Ржицький Альбін 218 Ромер Ян 33
Рубльов Олександр 4, 9, 312, 327, 333 Рудик Степан 119
Рудницька Мілена 251, 281, 290, 296 Рудницький Михайло 48, 207 Ружанський (Форналь) Олександр 173
Саврич (Максимович) Карло 57, 58, 61, 221 Сальков А. 319 Сапєга В. 157 Сварник I. 314, 327 Свенціцький Іларіон 119 Свентоховський Северин 115 Секрет М. 117 Селезінка Ярослав 112 Семиряга М. 319 Семчишин Тиміш 291 Сендецький 22 Сеник (Сирель) Сидір 115 Сенюк Андріан 226, 254 Серебреников, посол 208 Сивіцький М. 7 Сидоренко Григорій 33, 49 Симоненко Р. 3 Сідак В. 86, 333 Сікорський Владислав 33, 51 Сінгалевич Володимир 111 Сірко Василь 61 Сірко 1. 330
Скибінський Р. 282 Скоропадський Павло 18, 35, 220, 264
Скрипа Осип 139 Скрипник Степан 283 Скшинський П. 201 Славой-Складовський Ф. 279 Сливка Юрій 3, 151, 152, 313, 331 Собінський С. 209 Солдатенко В. 9, 333 Сологуб Ф. 142
Сталін (Джугашвілі) Йосиф 261, 288, 306
Стальний 170 Станимир Й. 71 Старий В. 274
Старосольський Володимир 282, 296, 300 Старух Тимофій 37 Стахів Матвій 5, 87, 88, 89, 184, 196, 228, 282, 296, 333 Стефаник Василь 24 Стефанів Гнат 31, 170 Стефанович Олександр 21, 144 Стопнюк 1. 191 Стронський Генрик 273, 312 Струг Анджей 287 Струтинський Михайло 181 Студинський Кирило 166, 202 Субтельний Орест 88, 91, 152, 153, 313, 314, 319, 331, 333 Судоплатов Павло 288, 313, 330 Сухенек-Сухенецький 224, 249 Сухий (Шапіро) Натан 221 Сціборський Микола 210, 211
Таркович Ю. 303
Тарнавський Мирон 32, 33, 46, 51, 52, 68
Твердохліб Володимир 195, 333 Твердохліб Мелітон 138 Твердохліб Сидір 137 Темницький Володимир 65 Терлецький Омелян 165 Тершаковець Григорій 181 Теслюк (Ернест) Михайло 152, 330 Тимошенко Сергій 283 Тищик Борис 4, 9, 91, 92, 331, 333 Тожецький Ришард 128, 311 Токажевський-Карашевич М. 31, 292 Томашевський Єжи 272 Томашівський Степан 48, 194, 333 Треневський Є. 253 Трильовський Кирило 34
324


Троян, русофіл 91, 135, 181 Троян Корнило 179 Троян Михайло 332 Труш В. 192 Тудор Степан 287 Турчин П. 258
Тютюнник Юрій 64, 70, 90, 123, 124, 150, 330
Українка Леся 214, 283 Устиянович Осип 60
Федак Степан 28, 117, 125, 181 Федевич Климентій 313 Федорців Федір 181, 204 Фелінський М. (Ружицький Рай- мунд) 272 Фішер 136
Франко Іван 11, 166, 214 Франц-Йосиф 13 Фрунзе Михайло 132
Хам Микола 222, 226 Хімчин Микола 254 Хімчин О. 222 Хойновський Анджей 7 Хомишин Григорій 244, 251, 283 Хорті Миклош 304 Храпливий Євген 151, 270, 271 Хронович Михайло 291 Хрусцель Віктор 218
Цегельський Лонгин 21, 28, 35, 36 Целевич Володимир 137, 204 Цепко Іван 137 Цімек Генрік 8, 273 Ціріц Густав 68, 69 Ціховський Казимир 114 Цьокан Ілля 21, 91, 330
Чайковський Андрій 24 Чарторийський Вітольд 19 Челак Петро 152, 154 Чередниченко Віталій 313, 333 Черемшина Марко 24 Черкавський Л. 191 Черкавський Михайло 181, 184 Черкавський О. 227, 330 Чернецький Антон 28, 29, 186 Черченко Юрій 9, 312, 333 Чесляк Т. 271 Чиж Ярослав 117
Чирський М. 303 Чичерін Георгій 124 Чоповський Василь 4, 9, 333 Чорний С. 124 Чубінський Антон 7 Чума Анджей 218 Чухновський Мар’ян 287 Чучмай Максим 185, 217
Шаманек Альфред 69 Шаповал Микита 88, 176, 330 Шаповал Олександр 45 Шафранський 24 Швагуляк Михайло 272, 313, 333 Шварцбарт Самуїл 202 Швець Федір 36 Шевченко Тарас 103, 119, 287 Шелухін Сергій 48, 151 Шепарович Ольга 281 Шепарович Юліан 179 Шептицький Андрей ІЗ, 17, 200, 244, 250, 252, 283, 300, 305 Шеремета Петро 137 Шиманович 202 Шиманський Зигмунд 222 Шілінг 68
Шлемкевич (Іванейко) Микола 263 Шмаль Франтішек 218 Шмигельський Андрій 34 Штейн Б. Є. 89, 154, 334 Штик Йосип 117 Штіпшіц-Тернова Карл 50 Шульгін Олександр 48 Шумський Олександр 221 Шурович І. 73 Шухевич Роман 265 Шухевич Степан 35, 330
Щепанський А. 92 Щербак Павло 222 Щурат Василь 119
Юзевський Генрик 278, 279 Юнаков Микола 65
Яблонський Теофіл 218 Яворський В. 151 Ямрош Вінцентій 222 Ярославин Сидір 87, 89, 334 Яцкевич Т. 190 Яцків Михайло 112, 334
325


СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
АРХІВИ
Державний архів Львівської області (ДАЛО)
Ф. 1 (Львівське воєводське управління)
Ф. 121 (Львівське воєводське управління державної поліції)
Ф. 243 (Львівське міське управління державної поліції)
Ф. 271 (Дирекція поліції у Львові)
Ф. 625 (Львівський окружний інспекторат праці)
Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО)
Ф. 2 (Станіславське воєводське управління)
Ф. 41 (Відділення Львівської землеробської палати)
Ф. 43 (Окружне земельне управління)
Ф. 68 (Воєводське управління державної поліції)
Ф. 415 (Воєводське представництво Малопольського сільськогосподарського товариства).
Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦЦІА України у Львові)
Ф. 112с/429 (Львівська землеробська палата)
Ф. 171 (Львівське окружне земельне управління)
Ф. 302 (Крайове господарське товариство «Сільський господар»)
Ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР та ЗУНР).
Документальні публікації і статистичні джерела
Базар: 36. інституту воєнно-історичного товариства. — Кн. 2. — Калуш, 1932. Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР 1917—1939: 36. документів і матеріалів. — К., 1979.
Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 1939 рр.): 36. документів і матеріалів. — Ч. 1. — Луцьк, 1957; Ч. 2. — Львів, 1965.
Боротьба трудящих Прикарпаття за своє визволення і возз’єднання з Радянською Україною (1921—1939 рр.): Документи і матеріали. — Станіслав, 1957.
Винниченко В. Щоденник. 1911—1920. Т. 1. — Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. Вістник державних законів для всіх земель Української Народної Республіки. 1919. Вип. 11—39.
Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки. — 1919. — Вип. І—10. — Станіслав, 1919.
Вістник Державного Секретаріату військових справ ЗУНР. — 1918—1919. Вип. 1 — 12. — Станіслав, Тернопіль, 1918 — 1919.
Возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській Державі (1939—1949 рр.): 36. документів і матеріалів. — К., 1949.
Гальдер Ф. Военньїй дневник. — Т. 1. — М., 1968.
Головні напрями програми УСО. Проект організаційного статуту УСО. Як заложити місцеві організації УСО. — Львів, 1933.
326


Гражданская война на Украине. 191К 1920. ( С> документи и мшерми лов. В 3-х т., 4-х кн. — Т. 1—3. К., І96Н.
Документы внешней политики СССР. Т. 1—21. — М., 1957- 1977.
Документы и материалы по истории советско-польских отношений. Т. 1 - 7. - М., 1963-1973.
За волю народну. Боротьба трудящих Ровенщини за соціальне і національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною. 1919—1939: Документи і матеріали. — Львів, 1964.
Збірник декларацій, декретів і розпоряджень Галицького Революційного Комітету. — Зошит 1. — Тернопіль, 1920.
З історії революційного руху у Львові. 1917—1939: Документи і матеріали. — Львів, 1957.
Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. - К., 1992.
Косик В. Розкол ОУН 1939—1940: 36. документів. — Львів, 1997.
Крівава книга. Ч. 1. Матеріали до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918—1919 рр. — Відень: Вид. Уряду Західно-Української Народної Республіки, 1919.
Крівава книга. Ч. 2. Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919-1920. - Відень, 1921.
Кривавий похід польського фашизму на окупованих землях Західної України. — Львів, 1930.
ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів із боротьби 1929—1955. — Мюнхен, 1955.
Ленін В. /. Лист до польських комуністів І І Повн. зібр. тв. — Т. 44.
Перші дні листопада в Східній Галичині: Матеріали і документи // Літопис Червоної Калини. — 1930. — Ч. 2—9.
Під прапором Жовтня. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні: Документи і матеріали. Кн. 1—3. — Львів, 1957—1966.
Политический архив XX века: Секретные документы из особых папок // Вопр. истории. — 1993. — № 10.
Постанови п’ятої конференції Комуністичної партії Західної України. — Львів, 1924.
Постанови II з’їзду Комуністичної партії Західної України. — Львів, 1925.
Постанови III з’їзду КПЗУ. — Львів, 1929.
Постанови IV з’їзду КПЗУ. — Львів, 1935.
Програма і організаційний статут Українського Селянсько-Робітничого Об’єднання «Сель-Роб». — Львів, 1927.
Проти фашизму та війни. Антифашистський конгрес у Львові у 1936 р.:
36. 	документів і матеріалів. — Київ, 1984.
Революційна боротьба на Тернопільщині (1917—1939 рр.): Документи і матеріали. — Тернопіль, 1959.
Рубльов О. С. Шляхами на Соловки: Радянське десятиріччя Михайла Лозинського. Автобіографія: [Публікація її, коментарі і примітки автора] // Укр. іст. журнал. — 1997. — № 4—6; 1998. — № 1.
Сварник /. /. Маловідомі сторінки з історії «золотого вересня» // Український археографічний щорічник. Нова серія. — Вип. 1. — Київ, 1992.
Петлюра С. Статті, листи, документи. Т. 1—2. — Нью-Йорк, 1956-1957.
Українська суспільно-політична думка в XX столітті: Документи і матеріали. Т. 1—3. — Сучасність, 1993.
327


Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. — Київ, 1996-1977.
Українські дипломатичні акти в справі Галичини. — Кам’янець, 1919.
III Український статистичний річник. 1935. — Варшава, Львів, 1936.
IV Український статистичний річник. 1936—1937. — Варшава, Львів, 1938. ФНЄ. До ідеології і тактики Фронту національної єдності. — Львів, 1935. Hunczak Т. Ukraine and Poland in Dokuments 1918—1922. — Vol. 1—2. —
Neu York, Paris, Sydhej, Toronto, 1983—1985.
Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej. — Warszawa, 1919—1939. Jaworowski W. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporządzeń. — T. 3. — Kraków. 1926.
KPP. Uchwały i rezolucje. — T. 1—3.-Warszawa, 1953—1956.
KPP w obronie niepodległości Polski. Materiały i dokumenty. — Warszawa, 1954. Mały rocznik statystyczny. — Warszawa, 1930—1938.
Materiały źródłowe do historii polskiego ruchu ludowego. 1918—1939.— T. 2—3. — Warszawa, 1966—1967.
Materiały archiwalne do historii stosunków polsko-radzieckich. T.l—6. — Warszawa, 1957—1967.
Posłowie rewolucyjni w sejmie (lata 1920—1935). Wybór przemówień, interpelacji i wniosków. — Warszawa, 1961.
Reforma rolna w Polsce. — Warszawa, 1929.
Rocznik statystyki Rzeczypospolitej Polskiej. — Warszawa, 1925—1927. Rocznik ziem wschodnich. — Warszawa, 1939.
Sejm ustawodawczy Rzeczypospolitej Polskiej. Sprawozdanie stenograficzne. — Warszawa, 1919—1939.
Sprawy polskie na Konferencji Pokojowej w Paryżu w 1919 r. Dokumenty i materiały. T. 1—3. — Warszawa, 1965—1967.
Stan szkolnictwa w okręgu szkolnym Lwowskim w roku szkolnym 1937/1938. — Warszawa, 1938.
Statystyka Polski. T.V. Wielka własność rolna. — Warszawa, 1925.
Statystyka sądownictwa, więziennictwa i przestępczości. — Warszawa, 1932. Statystyka rolna. — Warszawa, 1944.
Wubór dokumentów programowych głównych partii i organizacji politycznych (1918—1939). Materiały pomocnicze do nauki historii Polski. — Warszawa, 1963.
Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. Studia i materiały. — T. 3—6.-Warszawa, 1968-1970.
ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ А. Газети
Вісті (Харків). 1928-1934.
Воля (Відень). 1919-1921.
Воля (Перемишль). 1918.
Воля (Станіслав). 1919.
Воля народна (Львів). 1921—1927.
Вперед (Львів). 1918—1934.
Галицький комуніст (Київ). 1919—1920.
Голос нації (Львів). 1936—1938.
Голос Поділля (Тернопіль). 1918—1919.
Голос Покуття (Коломия). 1934—1936.
Громадська думка (Рудки). 1919—1920.
Громадський голос (Львів). 1922—1939.
Діло (Львів). 1918-1939.
328


До наступу (Львів). 1934—1937.
Земля і воля (Львів). 1919.
Земля і воля (Львів). 1924—1929.
Народ (Станіслав). 1919.
Наша правда (Відень). 1921—1923.
Наша земля (Львів). 1930—1932.
Наше слово (Львів). 1927—1930.
Новий час (Львів). 1923—1939.
Праця (Львів). 1927—1934.
Професійні вісті (Львів). 1926—1928.
Републіка (Станіслав). 1919.
Республіканець (Станіслав). 1919.
Свобода (Ужгород). 1922—1938.
Світло (Львів). 1925—1927.
Селянські вісті (Коломия). 1937—1938.
Сельроб (Львів). 1928—1932.
Сила (Львів). 1930-1932.
Столиця (Київ). 2005.
Стрілець (Тернопіль—Станіслав—Стрий). 1919.
Стрілець (Кам’янець-Подільський). 1919—1920.
Українське слово (Київ). 2004.
Українська нива (Варшава). 1927—1936.
Український голос (Тернопіль—Станіслав). 1918—1919.
Український прапор (Відень—Берлін). 1919—1927.
Gazeta warszawska (Warszawa). 1919—1939.
Gazeta lwowska (Lwów). 1918—1939.
Nasza trybuna robotnicza (Lwów). 1923.
Piast (Warszawa). 1918—1939.
Rabotnik (Warszawa). 1918—1939.
Trybuna robotnicza (Lwów). 1936—1937.
Walka mas (Lwów). 1935—1937.
Ziemia wołyńska. Tygodnik (Luck). 1928—1932.
Ziemia stanisławowska. Tygodnik. 1928—1931.
Б. Журнали
Вікна (Львів). 1927—1932.
Дзвони (Львів). 1931 — 1939. *
Досвітні вогні (Львів). 1935—1937.
Західна Україна (Харків). 1927—1933.
Кооперативна республіка (Львів). 1928—1939.
Культура (Львів). 1923—1931.
Літопис Червоної Калини (Львів). 1929—1939.
Наша правда (виходив неперіодично у Німеччині і Чехословаччині). 1923-1935.
Просвіта (Львів). 1936—1938.
Розбудова нації (Прага). 1928—1934.
Рідна школа (Львів). 1926—1938.
Сяйво (Львів). 1927—1930.
Сьогочасне й минуле (Львів). 1939.
Український скиталець (Львів— Ліберці—Йозефів). 1918—1923.
Sprawy narodowościowe. Czasopismo (Warszawa). 1927—1938 Ziemia wołyńska. Miesięcznik (Luck). 1938—1939.
Życie Wołynia. Czasopismo (Luck). 1924—1928.
329


МЕМУАРИ
Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне. Т. 4. — Ленинград, 1933.
Винниченко В. Відродження нації. Ч. 2—3. — Київ, Відень, 1920 (К., 1990).
Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914—1920). — Мюнхен, 1969.
За владу Рад: Спогади учасників Великої Жовтневої соціалістичної революції та боротьба за радянську владу на західноукраїнських землях. — Львів, 1957.
Капустянський М. Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919 р. Кн. 1—2. — Мюнхен, 1946.
Коновалець та його доба. — Мюнхен, 1974.
Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — Прага, 1928.
Кравс А. За українську справу: Спомини. — Львів, 1937.
Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931.
Левицький К. Великий зрив. До історії української державності від березня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів. — Львів, 1931.
Ллойд Джордж Д. Правда о мирних договорах. Т. 1—2. — М., 1957.
Мазепа /. Україна в огні і бурі революції 1917—1921 pp. У 3-х т. — Т. 1-3. - Прага, 1942.
Маківка С. А. Тривожні дороги: Спогади колишнього посла сейму панської Польщі про революційний рух на західноукраїнських землях. — Львів, 1967.
Мудрий В. За нормалізацію польсько-українських відносин. — Львів, 1936.
Назарук О. Рік на Великій Україні. Спомини з Української революції. — Відень, 1920.
На чолі визвольної боротьби. Спогади колишніх активних діячів Комуністичної партії Західної України. — К., 1965.
Омельянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918—1919. — Прага, 1929.
Они не стали на колени. Сборник воспоминаний и документов о концлагере Береза Картузская. — Минск, 1966.
Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. — Львів, 1929.
Паркулаб В. Товариші по боротьбі. — Ужгород, 1984.
Сірко /. М. Ті незабутні уроки. — Ужгород, 1978.
Судоплатов П. Разведка и Кремль. — Москва, 1996.
Теслюк М. М. У боротьбі за возз’єднання. Сторінки спогадів. — Вид. 2-ге. — Львів, 1988.
Тютюнник Ю. З поляками проти України. — Держвидав України, 1924.
Христюк П. Українська революція: Замітки і матеріали до історії Української революції 1917—1920 pp. Т. 3—4. — Відень, 1922.
Цьокан їл. Від Денікіна до більшовиків. Фрагмент спогадів з Радянської України. — Відень, 1921.
Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народної Республіки. — Львів, 1921.
Черкавський О. Чого хоче УНДО. Коротке пояснення програми Українського національно-демократичного об’єднання. — Перемишль, 1927; Його ж. УНДО: його програма і тактика // Політика національного табору. — Львів, 1928.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1928.
Шухевич С. Спомини з Української Галицької Армії (1918—1920). Ч. 1-5. - Львів, 1924-1929.
Lenski J. О front ludowy w Polsce (1934—1937). — Warszawa, 1956.
330


Mączyński Cz. Boji lwowskie. T. 1—2. — Warszawa, 1921.
Naszkowski M. Niespokojne dni (Wspomnienia z lat trzydziestych). — Warszawa, 1958.
Obrona Lwowa. Źrudła do dziejów walk o Lwów i wojewódstwa południowo- wschodnie. Relacje uczestników. T. 1—3. — Warszawa, 1991 — 1993.
Piłsudski J. Pisma zbiorowe. T. 1—6. — Warszawa, 1937.
Witos W. Moje wspomnienia. T. 3. — Paryż, 1965.
ДОСЛІДЖЕННЯ
Актуальні проблеми історії КПЗУ До 70-річчя створення партії. — Львів, 1990.
Бабій Б. М. Возз’єднання Західної України з Українською РСР. — К., 1954.
Бараба ГМиронів Б., Бриль Г. Дрогобицьке повстання. — Львів, 1929.
Бачинський Ю. Ukraina irredenta. —Берлін, 1924.
Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні у 1919—1939 pp., — Львів, 1971; Його ж. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918—1939). — Львів, 1978; Його ж. Формування робітничо- селянського союзу в революційній боротьбі на Західній Україні 1921—1939 pp. — Львів, 1988.
Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1913—1923. У 2-х т. — Т. 1—2. — Львів, 1998.
Вівчаренко О., Тищик Б. Західно-Українська Народна Республіка. — Коломия, 1993.
Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / Відп. ред. Ю. Ю. Сливка. — К., 1989.
Гадзинский В. Л. Революционное движение в Восточной Галиции (конец 1918 — начало 1919 г.). — Москва, Петроград, 1924.
Галушко Є. М. Нариси історії КПЗУ (1919—1928). — Львів., 1965.
Герасименко М.у Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною (1921—1939 pp.). — Вид. 2-ге. — К., 1960.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 1996.
Груиіевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.
Добрецова Л. В. Націоналізм і релігія на службі антикомунізму. — Львів, 1976.
Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 pp. Т. 2. — Ужгород, 1930.
Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. Нариси політичної історії. — К., 1993. **
Дашкевич Я. Україна вчора і нині. Нариси, виступи, есе. — К., 1993.
Енциклопедія Українознавства. В 10 т. — Вид. 2-ге. — Париж, Нью- Йорк, 1955-1984.
Єдність трудящих Західної України і Польщі у революційній боротьбі 1917—1939 / Відп. ред. П. П. Челакті і А. Копруковняк. — Львів, 1979.
Єременко Т. І. Політичні та дипломатичні відносини Радянської України з Польською Республікою (1921—1923 pp.) // Укр. істор. журнал — 1998. — № 4.
Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — Львів, 1992.
Заболотний І. Нескорена Волинь 1917—1939. — Львів, 1964.
Зайцев О. Ю. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Польщі (1922—1939 pp.) // Укр. істор. журнал — 1993. — № 1.
Зашкільняк О., Крикун М. Історія Польщі. — Львів, 2003.
Іванейко М. Ундизм — УНДО й ФНЄ. — Львів, 1938.
Історія Української РСР: У 8 т. — Т. 5—6. — К., 1977.
331


История Польши: В 3-х т. — Т. 3. — М., 1958.
Карпенко О. Ю. Імперіалістична інтервенція на Україні. 1918—1920. Львів, 1964; Його ж. Листопадова 1918 року національно-демократична рево люція на західноукраїнських землях // Укр. істор. журнал — 1993. — № 1.
Карр Э. История Советской России. Кн. 1. — М., 1990.
Касьянов Г. В. Український націоналізм: проблема наукового переосмис лення // Укр. істор. журнал. — 1992. — № 2.
Компанієць І. I. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900—1919 рр.). — К., 1960.
Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж, Нью- Йорк, Львів, 1993.
Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921 — 1939 рр. - К., 1959.
Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918—1923 рр.: Проблема взаєповідносин. — К., 1998.
КрезубА. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Львів, 1933.
Крушельницький А. Самооманою і брехнею. — Львів, 1932.
Кульницький С. Лінія Керзона в історичній долі українського народу // Наука і сучасність. — 1991. — № 11; Його ж. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1918—1928). — К., 1996.
Курило В. М., Панчук М. Троян М. В. В авангарді боротьби за возз’єднання. — К., 1985.
Левицький В. Українська державність. Ч. 1. — Львів, 1933.
Левицький К Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. Ч. 2. — Львів, 1928.
Лисяк-Рудницький /. Напрямки української політичної думки // Зап. НТШ. Т. ССХХІІ. — Львів, 1991; Його ж. Історичні есе. Т. 1—2. — Київ, 1994.
Литвин М. Р., Науменко К Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995.
Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів, 1998.
Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — Відень, 1922.
Лось С. Міжнародне положення Польщі і галицькі українці. — Львів. 1932.
Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — Львов, 1983; Його ж. Українська республіка галичан. — Львів, 1997.
Малик Я. Й., Вол Б. М., Чуприна В. М. Історія Української державності. — Львів, 1995.
Мартинець В. Українське підпілля від УВО до ОУН. — Вінніпег, 1949.
Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920—1939. Т. 1. — Мюнхен, Лондон, Нью-Йорк, 1968.
Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993.
Назустріч мрії: Нариси історії Прикарпаття. — Ужгород, 1978.
Оксенюк Р. Нариси історії Волині. 1861—1939. — Львів, 1970.
Осечинський В. К Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. — Львів, 1954.
Павленко М. /. Перебування угруповань Української Галицької Армії на території Чехословаччини (1919—1923 рр.) // Укр. істор. журнал. — 1999. — № 2.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр. — К., 1995.
Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевича: переконання чи вимушеність. // Укр. істор. журнал. — N2 3—4.
Панчук М. /. У полум’ї класових битв. — К., 1979; Його ж. Боротьба КПЗУ за ідейне й організаційне зміцнення партійних лав і посилення впливу на маси. — К., 1928.
332


Парсаданова В. С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939—1941 гг. // Новая и новейшая история. — 1989. — N9 2.
Політична історія України XX століття. Українці за межами УРСР (1918-1939). - К., 2003. - Т. 5.
Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. — К., 1992.
Польська колонізація Східної Галичини. — Відень, 1921.
Радченко Л. О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917—1920 років. — Харків, 1996.
Реєнт О. П. Українська революція і робітництво. Соціально-політичні та економічні зміни 1917—1920 рр. — К., 1996.
Россия и Украина: история взаимоотношений. — М., 1997.
Рубльов О. С, Черченко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції. — К., 1993.
Сивицький М. Історія польсько-українських конфліктів. — К. 2005. — Т. 1.
Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии 1939—1941 гг. — М., 1992.
Сергійчук В. Етнічні межі і державні кордони України. — Тернопіль, 1996.
Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції
1917—1921 рр.: Невідомі сторінки історії. — К., 1998.
Сливка Ю. Ю. Боротьба^ трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. — К., 1973; Його ж. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920—1939). — К., 1985; Його ж. Сторінки історії КПЗУ. — Львів, 1989.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. — К., 1997.
Соляр /. Українське національно-демократичне об'єднання (перший період діяльності 1925—1928 рр.). — Львів, 1995.
Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923. Т. 3—4. — Скрентон, 1959— 1960; Його ж. Проти хвиль: Історичний розвиток українського соціалістичного руху на західноукраїнських землях. — Львів, 1931; Його ж. Наша тактика. — Львів, 1936.
Ступарик Б. М. Шкільництво Галичини (1927—1938 рр.). — Івано- Франківськ, 1994.
Субтельний О. Україна: Історія. — К., 1991.
Твердохліб В. Ю. Солідарність у боротьбі за визволення. — Львів, 1978.
Тищик Б. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.) — Львів, 1970.
Томашівський С. Десять літ українського питання в Польщі. — Львів, 1929.
Тоталитаризм и антитоталитарны^ движения в Болгарии, СССР и других странах Восточной Европы (20—80-е годы XX века): Материалы международной научной конференции. Т. 1—2. — Харьков, 1994.
Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. — К., 1996.
Українська загальна енциклопедія: В 3 т. — Т. 1—3. — Львів, Станіслав, Коломия, 1930—1935.
Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — Івано-Франківськ, 1997.
Чередниченко В. Націоналізм проти нації. — К., 1970.
Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). — Львів, 1993.
Чугаев В. П. В борьбе против фашизма и угрозы войны. — К., 1980.
Швагуляк М. «Пацифікація». Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і українська суспільність. — Львів, 1993; Його ж. Партійні підрозділи
333


і загальнонаціональні інтереси: Проблема політичної консолідації українського національного руху Галичини. 1919—1939 І І Сучасність. — 1994. — N9 2.
Швидак О. М. Інтернаціональна єдність трудящих Західної України і Польщі у революційно-визвольній боротьбі (1929—1939 рр.). — К., 1972.
Штейн Б. Е. «Русский вопрос» на Парижской мирной конференции (1919-1920 гг.). - М., 1949.
Шумейко /. М., Яцків П. М. Комуністична партія Західної України у боротьбі за народний фронт. — Львів, 1985.
Я рославим С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1918— 1923 роках. — Філадельфія, 1956.
Ajnenkiel A. Parlamentaryzm II Rzeczypospolitej. — Warszawa, 1970.
Biernacek T. Działalność parlamentarna Kumunistycznej Partii Zachodniej Ukrainy w latach 1924—1927. — Zielona Góra, 1983.
Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowościowej rządów polskich 1921— 1939. — Warszawa, 1979.
Cimek H. Sojusz robotniczo-chłopski w Polsce 1918—1939. — Warszawa, 1989.
Czubiński A. Walka o granice wschodnie w latach 1918—1921. — Opole, 1993.
Dąbkowski T. Ukraiński ruch narodowy w Galicji Wschodniej 1912—1923. — Warszawa, 1985.
Dominiczak H. Granica wschodnia Rzeczypospolitej Polskej w latach 1919-1939. - Warszawa, 1992.
Feliński M. Ukraińcy w Polsce odrodzonej. — Warszawa, 1931.
Giertych J. O program polityki kresowej. — Warszawa, 1932.
Koko E. Wojna z wolnymi. PPS wobec kwestij ukraińskich w latach 1918— 1925. - Gdańsk, 1991.
Kozłowski M. Między Sanem i Zbruczem. Walka o Lwów i Galicję Wschodnią
1918-199. - Kraków, 1990.
Leczyk M. Polska i sąsiedzi. Stosunki wojskowe 1921—1939. — Białystok, 1997.
Madajczyk Cz• Burżuazyjno-obszarnicza reforma rolna (1918—1939). — Warszawa, 1956.
Mroczek L. Spór o Galicię Wschodni (1914—1923). — Kraków, 1998.
Olszański T. A. Historia Ukrainy XX w. — Warszawa, 1994.
Radocki H. Centralny Okręg Przemysłowy w Polsce. — Warszawa, 1939.
Radziejowski J. Komunistyczna Partia Zachodniej Ukrainy 1919—1929. Węzłowe problemy ideologiczne. — Kraków, 1976.
Sywicki M. Dzieje konfliktów polsko-ukraińskich. T. 1. — Warszawa, 1992.
Tomaszewski J. Rzeczpospolita wielu narodów. — Warszawa, 1985.
Torrecki R. Kwiestia ukraińska w Polsce w latach 1923—1929. — Kraków, 1989.
To/recki R. Kwiestia ukraińska w polityce II Rzeczy (1933—1945). — Warszawa, 1972.
Zaks Z. Radziecka Rosja i Ukraina wobec sprawy państwowej przynależności Galicji Wschodnej 1920—1923 // Z dziejów stosunków polsko-radzieckich: Studia
i 	materiały. T. 6. — Warszawa, 1970. ^
Zaks Z. Problem Galicji Wschodniej w czasie wojny pofekorradzieckiej // Studia z dziejów ZSRR i Europy Środkowej. T. 8. — Warszawa, І9І7!..
Żurawski P. Sprawa ukraińska na konferencji pokojowej w Fąryżu w roku 1919. — Warszawa, 1995.


ЗМІСТ
Вступ З
РОЗДІЛ 1. Відродження західноукраїнської державності
1918—1920 рр.: альтернативні типи її становлення і причини падіння 10
РОЗДІЛ 2. Утвердження польського інкорпораційно-
колонізаторського режиму і піднесення національно-визвольної боротьби у Західній Україні 1921—1923 рр 93
РОЗДІЛ 3. Національна політика правлячих кіл Польщі
у перші роки по анексії Східної Галичини.
Реорганізація політичних сил українського національного руху і зростання в ньому прорадянської орієнтації 155
РОЗДІЛ 4. Поглиблення процесу політичної консолідації
основних напрямів українського визвольного руху після встановлення у Польщі авторитарного режиму (травень 1926—1929 рр.) 197
РОЗДІЛ 5. Загострення соціально-політичної обстановки
і революційно-визвольного руху в Західній
Україні під впливом економічної кризи та політичного терору санації 230
РОЗДІЛ 6. Політичне становище Західної України
напередодні Друїої світової війни 275
Епілог 315
Іменний покажчик 320
Список джерел і використаної літератури 326


Наукове видання
В а с ю т а Іван Кирилович
ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ (1918-1939)
Редактори Роман Стефанииіин, Євдокія Русин Художній редактор Ігор Шутурма Технічний редактор Леся Пелехата Коректор Євдокія Русин
Здано на складання 25.05.2000. Підписано до друку 1.12.2005. Формат 84x108 1/32. Папір офсетн. Гарнітура Times. Офсетний друк. Умов. друк. арк. 17,64.
Обл.-вид. арк. 24,49. Зам. № 25-05.
Тираж 2000 пр.
Видавництво «Каменяр». 79000, МСП, Львів, Підвальна, 3. Свідоцтво Держреєстру: серія ДК, № 462.
Віддруковано з готових діапозитивів на ВПК "Глобус" 79010, Львів, Кравчука, 6/3.
Васюта І.К.
В19 Політична історія Західної України (1918—1939). — Львів: Каменяр, 2006. — 335 с. ISBN 5-7745-0825-0
У 	книзі висвітлюється політична історія Західної України міжвоєнного періоду (1918—1939 рр.). На широкому тлі динамічно змінюваної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації розкривається весь спектр складного й неоднозначного українського суспільно- політичного руху в Західній Україні (Східній Галичині та Західній Волині), починаючи з національно-визвольної революції, в ході якої утворилася Західно-Українська Народна Республіка, і закінчуючи інкорпорацією краю до складу радянської України у вересні 1939 р.
Для вчителів-істориків, викладачів та студентів вузів, політологів.
0503020902-02 В ——7 Без оголошення
ББК 63.3(2УКР)