Текст
                    Іван васюта
ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
(1918 - 1939)
Львів
КАМЕНЯР
2006



ББК 63.3(2УКР) В19 У книзі висвітлюється політична історія Західної України міжвоєнного періоду (1918—1939 рр.). На широкому тлі динамічно змінюваної внутрішньо- і зовнішньополітичної ситуації розкривається весь спектр складного й неоднозначного українського суспільно-політичного руху в Західній Україні (Східній Галичині та Західній Волині), починаючи з національно-визвольної революціїв хбді якої утворилася Західно-Українська Народна Республіка, і закінчуючи інкорпорацією краю до складу радянської України у вересні 1939р. Для вчителів-істориків, викладачів та студентів вузів, політологів. Під редакцією доктора історичних наук, професора С. В. Кульчицького Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга" « 0503020902-02^ В 1ІЛ/ Без оголошення 2иио ISBN 5-7745-0825-0 © Іван Васюта, 2006
Моїй дружині Людмилі Іванівні з любов’ю і вдячністю присвячую АВТОР ВСТУП Політична історія Західної України з героїчними і трагічними сторінками Української національно-демократичної революції 1917— 1920 рр. і міжвоєнного періоду донедавна не була об’єктом всебічного наукового дослідження. Це стосується усіх внутрішньо- і зовнішньополітичних аспектів, і в першу чергу українського визвольного руху, який за своїм розмахом та суспільно-політичною значимістю відігравав домінуючу роль у політичному житті західноукраїнських теренів. Тож при висвітленні теми особлива увага приділялась аналізові визвольних змагань західних українців у недалекому минулому, які мали не суто регіональне, а загальнонаціональне значення, були важливим чинником формування історичних передумов становлення сучасної державної незалежності України. Об’єктивне трактування новітньої історії Західної України неможливе без подолання ідеологічних догм та стереотипів, що вкоренилися у вітчизняній історіографії радянської доби, без усунення багатьох «білих плям» в історії суспільно-політичного руху, науково обґрунтованої оцінки історичних явищ, подій і процесів, представлення у світлі нових документів імен незаслужено забутих або скомпрометованих тоталітарним режимом політичних діячів. Потреба в цьому диктується і іе тільки пізнавальними, а й науковими завданнями. Адже підходи до нисвітлення суспільно-політичного руху в Західній Україні, коли вона мала державну незалежність, а пізніше — впродовж двадцяти років — перебувала під польським пануванням, у працях дослідників не тільки неоднозначні, а прямо-таки взаємовиключні. Йдеться про багато ключових проблем політичної історії краю. У пору тоталітарного режиму, коли вивчення новітньої історії України базувалося на догматах пануючої ідеології, радянські історики трактували Українську революцію з постійним реверансом в бік «старшого брата», у світлі підкресленого класового підходу як «'буржуазно-націоналістичну контрреволюцію», а політичну історію Ілхідної України, по суті, обмежували лише висвітленням боротьби іл радянську владу і возз’єднання з Українською РСР. Загальну характеристику цих досліджень повоєнного періоду дав у колективній монографії Ю. Сливка1. Аналіз цих та інших проблем теми торкаються праці М. Литвина, Р. Симоненка2 та інших авторів. Вітчизняна історіографія тоталітарної доби чи не найбільше спотворила історію такого політичного феномена, як західноукраїнська державність. За зідеологізованою схемою, що склалася тоді у вітчизняній історіографії, «реакційна» українська буржуазія Східної Галичини після розвалу «лоскутової» Австро-Угорської імперії «перебрала» від не і ііладу і проголосила Західно-Українську Народну Республіку, в якій ні іішовився «контрреволюційний буржуазно-націоналістичний режим», що «обманював народ і чинив насильство над ним» З
(І. Богодист, В. Осечинський, В. Маланчук, І. Компанієць та ін.). Визвольна боротьба в краї розглядалася не інакше, як регіональна ланка в загальному ланцюзі реалізації міфічної ідеї світової соціальної революції, яка, на думку більшовиків, розпочалася з жовтневим переворотом 1917 р. і про неминучу перемогу якої вони постійно говорили. Принципово інше пояснення розвитку подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р. спробував дати О. Карпенко, на думку якого після повалення влади Габсбургів на західноукраїнських теренах була «в основному завершена (!) народна національно-демократична революція»3, а революційний рух у Східній Галичині розглядався «поза зв’язком з радянською Росією і радянською Україною»4, викликали жваву дискусію, що завершилася публікацією гострокритичної статті опонентів в «Українському історичному журналі»5. У радянській історіографії на тривалий час утвердилося сфальсифіковане трактування ЗУНР, а на об’єктивне висвітлення її історії було накладено табу. І лише з утворенням незалежної Української держави була знята заборона на неупереджене дослідження щодо становлення демократичної державності та ряду інших тем історії Західної України міжвоєнного періоду. Документально обґрунтоване висвітлення їх стало можливим завдяки розсекреченню раніше недоступних для загалу істориків архівних фондів і позбавленню її висвітлення від ідеологічної зашореності. Науковій розробці історії ЗУНР присвячено монографії Б. Тищика і О. Вівчаренка; С. Макар- чука; М. Литвина і К. Науменка, О. Красівського6. Ще одна «біла пляма» в історіографії зумовлювалась тим, що, згідно з більшовицькою доктриною, західноукраїнська інтелігенція у переважній своїй масі протиставлялась робітництву і селянству* і представлялася як «буржуазно-націоналістична», «реакційна» верства, нездатна відігравати консолідуючу роль у визвольному русі. Цю версію спростовують і певною мірою заповнюють прогалину в історичній науці монографічні дослідження В. Чоповського; О. Рубльова і Ю. Черчен- ка7. У різних виданнях останніх років видруковано ряд статей, які розкривають окремі маловідомі сторінки політичного руху в краї. В 2003 р. у видавництві «Генеза» вийшов 5 том шеститомної «Політичної історії України XX століття» під назвою «Українці за межами УРСР (1918—1940)», окремий розділ якого присвячено висвітленню історії українців у міжвоєнній Польщі (1918—1939). Автор розділу, відомий спеціаліст з історії громадянської війни Р. Г. Симоненко своїй темі не зрадив і періоду 1918—1923 рр. присвятив головну увагу, тоді як основна частина міжвоєнного періоду (1923—1939 рр.) висвітлена на вторинних літературних джерелах, причому без аналізу в розвиткові усіх складових національного руху. Якщо оцінювати сучасні наукові публікації із означеної проблематики, то треба констатувати, що їх автори, як правило, не вдаються до глибокого аналізу суспільних суперечностей в краї або розкривають їх лише в площині міжнаціональних стосунків, оминаючи увагою складні й суперечливі проблеми розстановки соціально-політичних сил, їх взаємодію, що безпосередньо впливало на характер, стратегічні завдання і тактику боротьби різних політичних партій і рухів. А тим часом від певного розміщення і співвідношення соціальних, національ- 4
них і партійних сил залежала перспектива визвольної боротьби, яка враховувалася суб’єктами як політичної дії, так і протидії. Найпомітніші здобутки новітньої вітчизняної історіографії є у вивченні історії ЗУНР, її державно-правових, воєнних і зовнішньо- політичних аспектів. Однак ідейно-теоретичні засади концепції Української революції, внаслідок якої утворилась західноукраїнська державність, її регіональні особливості, співвідношення у революції класових і національно-політичних сил вимагають докладнішого дослідження. Потребують ґрунтовного вивчення і питання внутрішньої політики уряду ЗУНР, соціально-економічного становища і неоднозначного ступеня радикалізму різних соціальних і національних верств та груп поліетнічного населення краю, зміни його політичних настроїв та революційної нетерпимості люмпенізованих і маргі- налізованих прошарків, які своєю суспільною активністю помітно впливали на державотворчий процес і внутрішню політику уряду. Поза увагою істориків залишилося висвітлення боротьби різних соціально- політичних сил краю за утвердження у 1918—1920 рр. одного з альтернативних типів української державності — національно- демократичного (ЗУНР) або його «червоної тіні» — тоталітарно- радянського (ГСРР) і причин їхнього падіння. Не стали предметом всебічного дослідження і проблеми розвитку різновекторного за політичною спрямованістю суспільного руху у 20—30-х роках. А от розвідки й статті, що вийшли з-під пера партійних лідерів та публіцистів, написані згідно з ідеологічними уподобаннями авторів, присвячені здебільшого обґрунтуванню програмних установок та діяльності певної партії або відповідного політичного напрямку у визвольному русі. Головною трибуною їх виступів була партійна преса, котра мала великий фактичний матеріал для висвітлення політичного життя краю. Історія Української революції та суспільно-політичного руху міжвоєнного періоду на теренах Західної України однобічно висвітлюється і в зарубіжній історіографії, зокрема представниками української еміграції та діаспори. Якщо радянські дослідники, віддаючи данину панівній політичній ідеології, замовчували, а частіше спотворювали правонаціоналістичний, національно-демократичний, правосоціалістичний і консервативний напрями в українському суспільному русі, то історики-україністи на Заході, навпаки, недооцінюють роль лівих політичних угруповань, залишають поза увагою масову боротьбу в краї за його возз’єднання в єдиній Українській державі, не розкривають соціальне тло українського визвольного руху та зміну його пріоритетів. Прикметною рисою праць західних істориків с обмежена база дослідження зазначеної проблематики, що спричинило, за рідкими винятками, їх довідково-енциклопедичний характер. З методолічними позиціями цих дослідників збігаються історичні погляди таких західноукраїнських політиків та колишніх військовиків, як К. Левицький, О. Назарук, М. Лозинський, О. Кузьма, М. Стахів, Є. Коновалець, Д. Паліїв, І. Карпинець, А. Крезуб та інших учасників або сучасників подій Листопадової революції й національно- визвольних змагань західних українців. Вони не тільки описали ці події, а й зафіксували безліч нині маловідомих фактів. Тому їхні 5
мемуари та історичні розвідки мають не стільки історіографічну, скільки джерелознавчу цінність. Слід наголосити на тому, що до здобуття Україною незалежності в українській історіографії, яка не поділяла марксистської ідеології, утверджується державницький напрям як альтернатива народницькому. Причому йшлося більше не про науковий, а про практично- політичний, ідеологічний інтерес до вивчення державотворчого досвіду Української революції 1917—1920 рр. Такого напряму дотримувалися ті, хто нехтував соціальним аспектом і понад усе ставив завдання досягнення Україною власної державності8. Це — прихильники різних форм соборної демократичної державності України і регіональної незалежної держави у Західній Україні та гетьманці (монархісти). На відміну від самостійників та автономістів гетьманці М. Капустянський, В. Левицький, І. Нага- євський та інші у своїх творах намагалися довести переваги гетьманської державності над іншими варіантами, що їх пропонували у 1917—1920 рр. українські суспільні сили. Отже, політична думка провідних державницьких партій Західної України ліберальної національно-демократичної і праворадикальної націоналістичної орієнтацій в основу своєї діяльності поклали боротьбу за відродження української нації та її державності. Проте програмні документи і праці ідеологів цих партій відзначалися неоднозначним трактуванням Української національної революції, особливо причин її поразки та історичних уроків. їхня суспільна практика була спрямована на те, щоб утвердити свій політичний вплив у широкому соціальному середовищі і підготувати масову суспільну свідомість до підтримки їх відмінних засобів боротьби (національної революції або легітимно-конституційного способу суспільної дії) задля перемоги одного з варіантів інтегрально-націоналістичної або національно- демократичної моделі української державності відповідного рівня самостійності і соборності, а також форми державного устрою. Цілком протилежними були ідеологічні засади і політична практика комуністичного руху та ідейно споріднених з ним лівих груп та організацій. Поділяючи догми радянських комуністів, ліві угруповання на чолі з КПСГ (КПЗУ) діяли у фарватері політичного курсу Комінтерну. Визвольні рухи 20—30-х років трактувалися їхніми ідеологами у партійних документах, пресі і періодиці з марксистських позицій «пролетарського інтернаціоналізму» і суто «класового підходу», а пріоритет у революційно-визвольній боротьбі віддавали перемозі соціальної революції в Польщі, яка, на їхню думку, мала справедливо вирішити й українське національне питання, звісно, на основі встановлення радянської влади. Саме така методологічна трактовка історії ліворадикального руху в краї використовувалась у дослідженнях авторів радянської доби. Певні постулати державницьких партій і політичних течій націоналістичної орієнтації, які поряд з іншими угрупованнями представляли український національний рух, запозичили деякі сучасні історики та публіцисти молодшої генерації, вільної від усталених штампів радянської історіографії, але враженої постмодерністським абстракціонізмом і схильністю до некритичної екстраполяції реалій сьогодення в Українській державі на події 80—90-річної давності. 6
Суперечливі підходи до висвітлення української проблематики у польській історіографії: від однозначно негативних оцінок до розуміння природних національних прав українців, їхньої боротьби за національну свободу і власну державність. Представники традиційної полоністики міжвоєнного періоду передусім спотворено показували боротьбу західних українців за національну державність, історичне відродження якої вони пов’язували не з іманентною потребою західних українців у власній державі та здатністю їх до її розбудови, а із зовнішнім фактором: «інтригою» Німеччини, котра з геополітичних мотивів переконала Австро-Угорщину підписати під час мирних переговорів у Бресті-Литовському таємний протокол з Українською Народною Республікою (УНР) із зобов'язанням австрійців у найближчому часі надати українській Галичині державну автономію, що, як виявилося невдовзі, було чистісіньким фарсом. Відверто фальсифікували історію польсько-української війни 1918—1919 рр. військові мемуаристи, які трактували її як «справедливу» війну за історично польські «східні креси» (окраїни). Всіляко ідеалізувалась також «кресова» політика польських урядів. Історики Польської Народної Республіки відмовились від одіозного визнання за українцями меншовартості і відверто шовіністичного трактування їх визвольного руху. Однак наявність суб'єктивності у дослідженнях окремих науковців залишалася помітною, зокрема щодо аргументів встановлення східних кордонів Польської Республіки. Цим грішили праці Є. Куманського, С. Закс та інших авторів, які не спромоглися піти далі модифікованого бачення необхідності польської присутності на західноукраїнських землях, критичного ставлення до українських політичних сил, мимоволі ототожнюючи цс з вигаданою нездатністю їх до власного державотворення. До вивчення новітньої історії Західної України значно зріс інтерес сучасних польських дослідників. Це позначилось насамперед на розширенні джерельної бази, зокрема для наукового вивчення проблем східної політики Польщі. Монографії П. Журавського, Г. Домінчака, М. Козловського, М. Лєчика, А. Чубінського збагачують пізнання багатьох нюансів цієї політики 1918—1920 рр., котра залишається постійно в центрі уваги польської історіографії. Однак однобічне використання фактологічного матеріалу польських першоджерел, у яких поряд з об'єктивною інформацією урядовців та чиновників відповідних служб виступає явно тенденційне бачення проблеми східного кордону (як і багатьох питань їх національної політики), не позбавило декого з авторів від односторонньої аргументації, яка, у свою чергу, не дала змогу їм сповна збагнути правоту українських політичних прагнень до створення національної держави, боротьби за державну соборність усіх українських земель. Від навіяного духом офіційних документів полону не вдалося уникнути до певної міри й оригінальних досліджень Р. Тожевському, А. Хойновському, М. Сивіць- кому, які у своїх працях розкривають польсько-українські стосунки на певних відтинках міжвоєнного періоду. Історія суспільних рухів у Східній Галичині висвітлюється на традиційних засадах польської політичної думки у працях Т. Домбковсь- кого, Л. Мрочки (охоплюють період 1912—1923 рр.) і Є. Коко 7
(1918—1925 рр.). їхні публікації помітно доповнюють історичні знання про еволюцію польської позиції в українському питанні. На значному документальному матеріалі і, звісно, марксистській методології виконані монографії Т. Бернацека, Я. Радзейовського, Г. Цімека, присвячені дослідженню ліворадикального руху у Західній Україні, його ідеологічних постулатів і політичної боротьби, взаємозв’язку її з польським комуністичним рухом. Основними джерелами дослідження послужили почерпнуті у фондах архівів України великі пласти документів і матеріалів поліції, служб безпеки, Міністерства внутрішніх справ Польщі та інших владних структур, а також публікації статистичних і археографічних збірників, преси, періодики, маловідомих праць та спогадів сучасників. Спираючись на широку базу першоджерел, переважно архівних, і критичнр враховуючи здобутки попередніх дослідників, автор дослідженню поставив завдання на тлі розвитку «масового визвольного руху в краї по-новому підійти до висвітлення національно-державницьких змагань західних українців та їхніх партій, об'єктивно показати в розвитку весь спектр політичних сил, які формували національну свідомість краян, домагалися забезпечення умов для їх вільного національного розвитку і, нарешті, утвердження української державності відповідного типу та різного рівня самостійності. Нові підходи до сприйняття й осмислення проблем національного руху дозволять розкрити процес оновлення відповідно до зміни політичної ситуації, стратегії й тактики українських політичних партій в їх боротьбі за національне відродження українства і торжество його державницьких ідеалів, показати стосунки українських політичних партій з польськими та іншими партіями, організації яких діяли в краї. При наявності численних політичних партій та угруповань, які виражали інтереси різних соціальних верств і груп, першорядним завданням дослідника було визначити національні і соціальні пріоритети в їхніх програмах та суспільній практиці, розкрити їхню орієнтацію на зовнішні або власні сили і в цій площині простежити становлення на різних етапах міжпартійних союзів, а також виборчих і парламентських блоків. Важливим було окреслити в динаміці соціальну базу політичних угруповань та їхніх союзів, щоб мати обгрунтоване уявлення про тенденції розвитку суспільно-політичного руху та його зв’язку з масовою соціальною боротьбою робітників і селян. Осмислення й висвітлення на новому методологічному і джерельному підґрунті становлення і причин падіння західноукраїнської державності, багатогранного спектра політичного життя, ролі й місця в ньому різних партій, течій, угруповань, громадських та інших товариств, які виникли і діяли впродовж міжвоєнного періоду у Східній Галичині та на Західній Волині, трансформуючи свої програми і тактику, не стануть переконливими без документально обґрунтованого розкриття політики польських правлячих кіл в українському питанні, прагнення їх, незалежно від тих чи інших відмінностей у партійному розкладі сил в уряді, інтегрувати західноукраїнські землі до складу відродженої Польської держави і водночас асимілювати їх корінне українське населення. Не менш важливим для розуміння процесів, що відбувалися в політичній історії Західної України, є вивчення впливу 8
не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, впливу, який позначався на зміні суспільно-політичної обстановки в краї й великою мірою визначив головні тенденції розвитку національно-визвольного руху. В цьому сенсі значущим є дослідження динаміки політики держав Заходу і Сходу стосовно Західної України та її корінного населення. Ключові питання теми розкриваються через призму багатомір- ноіо підходу до аналізу великої кількості архівних документів, головним чином директивних матеріалів, аналітично-інформаційних знітів Міністерства внутрішніх справ (МВС) Польщі, звітів та іиформацій служб безпеки воєводських управлінь, дирекцій поліції та інших органів польської адміністрації на місцях, які пильно стежили за процесами, що відбуваються в українському визвольному пусі, всередині партій та об’єднань і в стосунках між ними, аналізували настрої населення і вплив на нього відповідних угруповань та інші аспекти їхньої діяльності. Важливим джерелом є також рішення з’їздів та конференцій, інші матеріали політичних партій, що в різних варіантах відклалися в архівах західних областей України. Не залишилися поза увагою і численні документи державного будівництва ЗУНР, періодична преса різних політичних напрямів та мемуари сучасників, які значною мірою доповнюють відомості архівних джерел і з користю послужили для написання узагальнюючої праці. Примітки 'Историография истории Украинской ССР.— K.: Наук, думка, 1987 (Гл. VI, § 8; Гл. VII, § 5). 2Українці за межами УРСР (1918—1940).— К., 2003.— Т. 5. 3Карпенко О. Ю. Вплив Великої Жовтневої соціалістичної революції на піднесення революційного руху в Західній Україні в 1918—1923 рр. // Тези доп. і співдоп. / Наукова конференція істориків.— Львів, 1956.— С. 3; Його ж. До питання про характер революційного руху у Східній Галичині в 1918 р. // З історії західноукраїнських земель / Відп. ред. І. П. Крип’якевич.— K., 1957.- Вип. 1.- С. 59-60. 4Компанієць /. /. Правдиво висвітлювати історію революційного руху на західноукраїнських землях // Радянська Україна.— 1958.— 10 верес. 5Герасименко М. П., Кравець М. М., Ковапьчак Г. І. До питання про характер подій у Східній Галичині на початку листопада 1918 р. // Укр. істор. журн.— 1959.— № 3. ьТищик Б., Вівчаренко О. Західно-Українська Народна Республіка. 1918— 1923 рр.— Коломия, 1993; Макарчук С. А. Українська республіка галичан.— Львів, 1997; Литвин М. Р., Науменко К Є. Історія ЗУНР.— Львів, 1995; Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр.— Львів, 1998; Краківський О. Східна Галичина і Польща в 1918—1923 рр.: Проблеми взаємовідносин.— К, 1998. 1Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). — Львів, 1993; Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції (20—50-ті рр. XX ст.).— K., 1994. *Солдатенко В. Ф. Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми дослідження історії Української революції І І Укр. істор. журн.— 1999.— №1.— С. 81. 9
РОЗДІЛ 1 ВІДРОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ 1918-1920 рр.: АЛЬТЕРНАТИВНІ ТИПИ її СТАНОВЛЕННЯ І ПРИЧИНИ ПАДІННЯ Історичні витоки і шляхи реалізації державницької ідеї у західноукраїнському визвольному русі в роки Першої світової війни. Розпад Австро-Угорської імперії і перемога національно-демократичної революції у Східній Галичині і Північній Буковині. Проголошення Західно-Української Народної Республіки і будівництво державного апарату демократичної влади у центрі й на місцях. Будівництво регулярної армії галичан і початок її війни проти агресії Польщі. Акт злуки ЗУНР з УНР. Національна політика уряду. Державне реіулювання господарських відносин. Запровадження продовольчої диктатури. Бойові дії на Галицькому фронті. Дипломатична діяльність ЗОУНР. Пропольська політика Антанти у розв’язанні галицької проблеми. Утворення і діяльність лівих партій: КПСГ і Селянсько- Робітничого Союзу. Спроба комуністичних лідерів сусідніх держав організувати «радянський коридор» у Галичині між більшовицькою Росією і радянською Угорщиною. Дрогобицьке повстання. Наростання хвилі революційних виступів маргинальних прошарків селян і зневірених солдатів. Ліберальна земельна реформа. Зовнішньополітична діяльність галицького уряду за межами краю. Порозуміння провідників УНР з поляками і проголошення урядом диктатора Є. Петрушевича змагання за повернення незалежності Галичини. Галицька армія на роздоріжжі між «білими» і «червоними». Визвольна боротьба західних українців проти польських загарбників. Повстання гуцулів і бойків. Утворення Галицької СРР як альтернативного типу державності з тоталітарно-комуністичними функціями діяльності. Геополітичні й економічні інтереси західних держав у Східній Галичині та дипломатична конфронтація їх довкола вирішення міжнародно-правового статусу цього краю. Радянсько-польське воєнне і політичне протиборство щодо східного кордону Польської Республіки. Ризький мир і доля західноукраїнських земель. Причини і уроки падіння західноукраїнської державності. Історичні витоки державницької ідеї в політичній думці на західноукраїнських землях сягають минулого століття, коли буржуазно-ліберальні кола поставили на чергу дня в революції 1848 р. проблему становлення української нації в рамках національно-територіальної автономії. Ця ідея утверджувалася ю
у протиборстві двох течій в українському суспільно-політичному русі: москвофільської (консервативної) та українофільської (національно-демократичної). Обидві течії, об’єктивно відстоюючи потреби поступу українського капіталізму, що поволі народжувався в умовах колоніального панування в краї чужинців, дотримувалися взаємовиключних концепцій стосовно перспектив вирішення галицько-українського питання. У здійсненні своїх політичних устремлінь вони орієнтувалися на сили ворогуючих держав — відповідно: царської Росії, яка прагнула переможною війною анексувати й русифікувати українські землі цісарської Австро- Угорщини, а остання, у свою чергу, мала наміри не лише зберегти своє панування у Галичині, Буковині і Закарпатті, а й перенести свої кордони за Волинь та Поділля1, колонізувати Україну. Саме через використання міждержавних суперечностей та воєнного конфлікту двох імперіалістичних блоків обидва західноукраїнські табори сподівалися вирішити національні проблеми суспільно-політичного руху. Консервативна «староруська» партія цілком поділяла офіційну ідеологію і великодержавницьку політику російського царату в українському питанні, через те її називали ще «москвофільською». Навпаки, партії українофільського спрямування зберігали відданість Габсбургам, але в міру свого ідейного й організаційного самоствердження з кінця XIX ст. їх політична думка неухильно розвивалась у напрямі визнання кінцевою метою визвольного руху українства осягнення незалежності і самостійної державності. Заклики до незалежності і соборності України появилися у рядах галицької молоді соціалістичної орієнтації. Молодий радикал Ю. Бачинський у книзі «Ukraina irredenta», що вийшла друком у Львові 1895 p., вперше став обстоювати об'єктивну необхідність єднання всіх українців на їх етнічних землях у незалежній державі. Нагальна потреба їх звільнення з-під чужоземного поневолення і відродження національної держави прямо пов'язувались з економічною еволюцією капіталізму в Україні. «Україна — для себе! От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна — одна нероздільна від Сяну по Кавказ, от її стяг»2, — писав автор «України незвільненої». Його ідеї підхопили молоді радикали (їх підтримали І. Франко, М. Павлик та інші авторитетні діячі), які домоглися проголошення у програмі Української радикальної партії постулату про можливість повної реалізації соціалізму в рамках незалежної Української держави, а як найближчу перспективу відстоювали вимогу автономії українських земель у складі Австро-Угорщини. Вслід за радикалами Українська національно-демократична партія (утворена 1899 p.), успадкувавши помірковано ліберальну платформу народовців, їхню лояльність до цісарського режиму, вбачала віддалену перспективу своєї діяльності у тому, аби здобути п
незалежну державність України і водночас вимагала від Габсбургів автономії українській провінції. Введення у програмні документи партій українського табору постулату політичної самостійності і соборності України істотно піднесло авторитет і вплив українофілів на всі верствих населення західноукраїнських земель. До Першої світової війни у розпорядженні москвофільського товариства ім. М. Качковського було близько 1600 читалень проти 3000 читалень «Просвіти»3, що перебували під впливом українофільських партій. Останні здійснювали керівництво Крайовим ревізійним союзом, який 1912 р. контролював діяльність 552 українських кооперативів (180 тисяч членів)4, тоді як підконтрольний москвофілам Руський ревізійний союз об’єднував до 100 крамниць споживчої кооперації та кредитних спілок. Співвідношення їхніх сші не краще склалося також на виборах до австрійського парламенту в 1914 р. Кандидати від «староруської» партії отримали в Галичині лише третину голосів виборців, які голосували за українських депутатів5. Поляризацію політичних сил західних українців загострила Перша світова війна, коли москвофіли одразу заявили про підтримку Росії, а українські угруповання, які орієнтувалися на перемогу у війні Центральних країн, заходилися всіляко сприяти австро-німецькому блоку і на допомогу йому сформували легіон Українських січових стрільців, у якому налічувалося 2,5 тисячі добровольців. З серпня 1914 р. галицько-українські партії про- австрійської орієнтації утворили у Львові свій представницький орган — Головну українську раду (ГУР), яку очолив один з лідерів партії націонал-демократів К. Левицький. У маніфесті до українського народу ГУР закликала усіх українців до підтримки у війні Габсбургів, бо «перемога Австро-Угорської монархії, на їхню думку, буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців»6. І все ж політичні плани лідерів національного руху не завжди збігалися з реальними настроями українців, яких Перша світова війна, вогняним смерчем неодноразово проносячись над їхніми землями, розділила поза їхньою волею між двома воюючими блоками. Симпатії й братання українців, вихідців із західних і східних теренів, у роки війни найчастіше брали гору над воєнним насильством та національним розбратом, що їх практикували зверхники обох воюючих сторін. Уже на початку війни австрійські власті розгромили москвофільську партію «старорусинів», 60 тисяч її членів та співчуваючих заарештували7. Десятки тисяч галичан опинилися в Талергофі та інших австрійських таборах, де вмирали від виснаження й епідемій. Як свідчить австрійська статистика, внаслідок репресій 36 тисяч цивільних українців Галичини були розстріляні або повішані, стільки ж в’язнів померло у концтаборах8. За іншими даними, 12
у таборах загинуло понад 100 тисяч ув’язнених галичан (українських патріотів)9. У свою чергу, російська окупаційна адміністрація переслідувала населення за «австрофільство». Понад 100 тисяч ув'язнених опинилися в російському полоні або були інтерновані як заручники чи заарештовані властями10. Лише через київські тюрми перевезено в глиб Росії понад 12 тисяч осіб, і серед них — Митрополит Андрей Шептицький та багато греко-католицьких священиків11. На окупованих теренах почалося навернення греко-католиків у православну віру. Розгул військово-поліцейського терору проти українців, що здійснювався обома воюючими сторонами, господарська розруха, викликана безперервними воєнними діями, проведення австрійськими властями реквізицій (продовольства і тварин), що довели до крайнього зубожіння селян, запровадження примусової праці на поміщиків та обов’язкової трудової повинності для виконання різних доручень військового командування — все це спричинило загострення національного і соціального протистояння, розширило соціально-політичний ґрунт для національно-визвольного зриву українства. Політичну ситуацію в краї ускладнила також напружена польсько- українська конфронтація, викликана прагненням польських кіл до відродження Польської держави в її історичних кордонах, де західноукраїнські землі, які входили до її складу перед поділом 1772 р., вважалися споконвічно польськими, мали бути органічною частиною Речі Посполитої. Саме тому представники практично усіх польських політичних сил виступали за збереження єдності Галичини як етнополітичної бази майбутньої Польської держави, котру обіцяли відродити обидва воюючі блоки країн. Проти польських домагань активно виступили галицько-українські партії, які вимагали від австро-угорського уряду поділу Галичини за ознаками етнічної більшості її населення на дві адміністративні частини: західну (польську) і східну (українську) та визнання за Східною Галичиною права на широку автономію. Цю вимогу підтримали східноукраїнські емігранти зі Союзу визволення України (СВУ), які в травні 1915 р. об’єдналися з представниками українських партій регіону в Загальній українській раді (ЗУР). У програмній заяві ця організація проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України, землі якої Австро-Угорщина і Німеччина мали відвоювати в Росії, а також об’єднати Східну Галичину з Буковиною в окремий автономний край Австрії12. Австро-угорський уряд, маневруючи між конфронтуючими сторонами, знехтував австрофільську концепцію українських угруповань. За погодженням з німецьким кайзером, австрійський імператор Франц-Йосиф у своєму зверненні до міністра іноземних справ Австро-Угорщини Кербера 4 листопада 1916 р. дав згоду на 13
відродження самостійної Польської держави, а задля утримання всієї Галичини у складі Імперії обіцяв перетворити її у польський автономний край Австро-Угорщини13. Цей акт був розрахований на короткочасний ефект. Він викликав «серед усіх австрійських українців нечуване обурення»14. На знак протесту проти цього рішення лідери ЗУР саморозпуски - ли організацію. Загальне керівництво визвольною боротьбою західних українців взяли на себе Українська парламентська репрезентація (УПР) у віденському парламенті, яку очолював націонал- демократ Євген Петрушевич, і Народний комітет (Начальна управа Української національно-демократичної партії) на чолі з Костем Левицьким. Потужним поштовхом до піднесення західноукраїнських визвольних змагань стало відродження в Україні національної державності, яка відкрила українцям Австро-Угорщини нові політичні горизонти. Проголошення Української Народної Республіки всі національно налаштовані українці, всі, без винятку, українські партії краю15 сприйняли як початок здійснення найвищого ідеалу українського народу — досягнення соборності, тобто об’єднання в одне державне ціле усіх українських земель. Західноукраїнські партії поставили перед австро-угорським урядом вимогу, зажадавши об’єднання усіх українських земель Австро-Угорщини в один автономний край з історичною назвою «Галичина і Володимирія», а «коли б се не було можливе, віддання всіх цих земель Українській Народній Республіці»16. Можливість вирішити західноукраїнську проблему в міжнародному контексті реально появилася під час мирних переговорів на конференції у Бресті-Литовському, де українська сторона мала змогу поставити на обговорення конкретні пропозиції Української парламентської репрезентації з цього питання. Виступивши проти домагання поляків щодо української частини Галичини, УПР віденського парламенту 19 грудня 1917 р. прийняла декларацію, в якій підкреслювалося, що українські землі в Австрії — це територія колишньої Галицько-Волинської держави, яка є неподільною спадщиною української нації. Декларація проголошувала вимогу «відбудувати староукраїнське Галицько-Володимирське королівство як історично-національну цілість» і приєднати його до Української Народної Республіки, що «відповідало би найвищому ідеалові української нації»17. Здійснення соборності українських земель декларація ставила у пряму залежність від припинення війни й укладення демократичного миру на основі вільного самовизначення народів. У виборі альтернативних методів вирішення української проблеми в Австро-Угорській імперії, яка стояла на порозі глибокої внутріполітичної кризи, керівники українського національного руху, виражаючи погляди та інтереси здебільшого інтелігенції, цензових 14
елементів, були схильні більше до консервативних засад легітимності осягнення автономної форми української державності у складі Австрії і зі значною осторогою підходили до поспішних, радикальних дій щодо реалізації ідеї всеукраїнської державної соборності. Великою мірою на них тяжів ще вантаж давнішнього стереотипу стосовно українського державотворення. «Тоді як наддніпрянські брати, як пізніше напише сучасник подій, реалізували вже ідеал вільної України в праводержавній формі, галичани, маючи за собою десятки літ національно-політичної боротьби, не виходили у своїх домаганнях поза те, чого домагалися ще в 1848 р.»18. У тогочасній обстановці, звісно, більше шансів було для того, аби вибороти автономію «коронного краю» у складі Австрії, аніж добитися об’єднання його з УНР. І з цим рахувалися державні діячі Центральної Ради УНР на переговорах у Бресті-Литовському з представниками держав Четвірного союзу. Делегація УНР, підтримана Німеччиною, домоглася укладення таємного протоколу, підписаного 9 лютого 1918 р. між Австро-Угорщиною і Українською Народною Республікою стосовно Східної Галичини і Буковини. Делегація УНР прийняла до відома запевнення австрійського уряду, що він запропонує обом палатам парламенту проект договору, на підставі якого та частина Галичини, де етнічну більшість становили українці, буде виокремлена і об’єднана з Буковиною в один «коронний край»19. Своє зобов’язання уряд мав виконати не пізніше як до 20 липня 1918 р. Насправді ж Габсбурзька монархія і не думала конституювати Галицько-Буковинську автономію. Ставши загарбником України, Австро-Угорщина в пору гетьманського режиму однобічно зупинила чинність таємної угоди з УНР. Це спричинилося до спонтанного вибуху в Галичині масового національно- визвольного руху. Впродовж 15—22 вересня 1918 р. у Львові та багатьох інших містах і населених пунктах відбулися всенародні віча, учасники яких протестували проти наміру уряду приєднати Східну Галичину до майбутньої Польської держави й вимагали негайного утворення українського «коронного краю» в Австрії з автономним управлінням20. Народні віча у Львові та інших містах засвідчили, що «ідея єдності всіх українських земель і всього українського народу панувала тоді неподільно в душах і думках українського народу Галичини»21. Багатолюдні політичні виступи галицьких робітників і селян, міщан та інтелігенції відбувалися в загальному руслі національно-визвольної боротьби усіх пригноблених народів Австро- Угорщини, які справедливо домагалися національно-державної незалежності, здійснення їхнього права бути господарями на своїй історичній території. Під впливом Української революції та утворення Української Народної Республіки, з одного боку, грядущої революції в Австро- 15
Угорській імперії та росту масового визвольного руху в краї — з іншого, у керівництві західноукраїнських політичних партій і адекватно — в соціальних верствах і групах, потреби й інтереси яких вони виражали, зростали ряди прихильників радикальних самостійницьких і соборницьких ідей. Рішучий і повний перехід від федералістичної платформи до вимог незалежної соборної української державності започаткувала задовго до падіння цісарської влади Українська соціал-демократична партія (УСДП). Беручи свій родовід від Українсько-руської радикальної партії, УСДП хоч і була нечисленною, але претендувала на роль партії українського робітництва. За нею йшли формування січових стрільців і студентство (в середовищі яких в умовах війни поширювалися радикально-визвольні ідеї), а також певні групи «молодих радикалів і націонал-демократів»22. Проте провідні лідери УВДП і УРРП все ще вагалися у виборі форми державності (автономії чи самостійної держави), віддаючи перевагу легітимному вирішенню українського національного питання над радикальним сепаратизмом. Це позначилося і на їхній тактиці «перебирання державної влади» під час розвалу Австро- У горської імперії. А коли в першій половині жовтня 1918 р. австро-угорський уряд зробив спробу врятувати від розпаду багатонаціональну імперію реформуванням її державного устрою на обмежених принципах автономізації, то депутати українського парламентського клубу підтримали цю ідею за умови, що всім західноукраїнським землям буде надана національно-територіальна автономія. В противному разі, як заявив 4 жовтня Є. Петрушевич, виступаючи в парламенті, «ми уже зараз домагаємося найсвятішого для нас, як і для кожного народу, права на об’єднання усіх українських земель в незалежній українській державі»23. У такому ж дусі 9 жовтня виступив інший лідер націонал-демократів К. Левицький, який з парламентської трибуни урочисто заявив, що «наш шлях веде не до Варшави, а до Києва, а коли б проти їх волі хто захотів прилучити галицьких українців до польської держави, то такого насильства можна доконати тільки по їх трупах»24. І справді, шлях до об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі на тому етапі відкрила буржуазно-демократична революція, яка розпочалась у жовтні 1918 р. в Австро- Угорщині, ослабленій війною і національно-визвольною боротьбою її народів. Цілком неспроможною виявилася спроба монархії Габс- бургів легітимним шляхом розв’язати складні національні проблеми. Маніфест імператора Карла І про перебудову держави на принципах федерації «вільних земель» (без визнання їхнього державного суверенітету), виданий 16 жовтня під назвою «Моїм вірним народам», не тільки не врятував імперію і монархію від краху, а й прискорив вибух національно-визвольних революцій пригноблених народів Австро-Угорщини. На руїнах імперії Габс- 16
бургів наприкінці жовтня і в листопаді 1918 р. проголосили себе незалежними Австрія, Угорщина, Польща, Чехословаччина, Югославія. До влади у них прийшли національно-патріотичні сили. До національно-державного відродження активно готувалися і західноукраїнські політичні партії, яких підтримували широкі верстви населення. Всіх українців об’єднували спільні загальнонаціональні державницькі ідеї. З ініціативи українського парламентського клубу 18 жовтня у Львові скликано Установчі Збори усіх українських послів віденського парламенту, галицького і буковинського сеймів. На них представлено трьох членів від кожної політичної партії Галичини і Буковини, вищих достойників духовенства на чолі зА. Шептицьким, який після перемоги Лютневої революції в Росії повернувся до Львова, представників українського студентства.^Рід Закарпатської України не прибули українські посли угорського сейму, але вони надіслали провідникам українського політичного руху письмове звернення, в якому заздалегідь висловили свою солідарність з державотворчими рішеннями Установчих Зборів25. У відповідності до імператорського маніфесту, Збори одностайно обрали Українську Національну Раду як найвищий представницький орган українського народу в Австро-Угорщині на чолі з її головою (президентом) Євгеном Петрушевичем. УНРада, виявивши політичну волю, 18 жовтня 1918 р. ухвалила історичне рішення — створити з усіх українських земель, що знаходилися тоді в межах Австро-Угорської імперії, окрему Українську державу. У постанові Зборів було записано: «Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада як конституанта постановляє: I. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну і з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Старожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини — творять одноцілу українську територію. II. Ця українська національна територія уконституовується оцим як Українська держава»26. Суверенітет західноукраїнської державності, згідно з постановою, передбачалося забезпечити послідовною представницькою демократією і національною рівноправністю її населення. Майбутня конституція мала запровадити в державі у першу чергу такі демократичні інституції, як загальне, рівне і пряме виборче право з таємним голосуванням і пропорційним представництвом, забезпечити національним меншинам національно-культурну автономію і право їхнього представництва в УН Раді та уряді. Установчі Збори закликали національні меншини в українських землях (при цьому євреї визнавалися як окрема національність) негайно надіслати своїх представників до УНРади в Кількості, яка відповідала б їх 9 Васюта І. ^ 17
частці від загалу населення «української області» в Австро-Угорщині. Проголошувалась незалежна від австро-угорського міністерства закордонних справ зовнішня політика новостворюваної держави27. Тривалу дискусію на Зборах викликали доповіді Є. Левицького і С. Барана про зовнішньополітичне становище західноукраїнських земель, зокрема у доповідях розглядались проблема їх злуки з Українською державою над Дністром. Помірковані члени УНРади виступали за те, щоб з вирішенням цієї проблеми певний час зачекати. Така точка зору аргументувалася тим, що серед «14 пунктів програми миру, проголошеної президентом США В. Вільсоном для майбутньої мирної конференції, право націй гарантувалося для народів Австро-Угорщини і окремо для Польщі, тоді як Росія в цьому документі трактувалася єдиною і неподільною державою, єдиним народом, а Німеччина повинна була звільнити окуповану нею територію»28. Приєднання західноукраїнських земель до гетьманської України, яка вважала себе федеративною частиною єдиної Росії, небезпідставно загрожувало б поглиненням їх Російською імперією, незалежно від статусу влади в ній. Зрештою, радикально-демократичні сили у Києві в цей час готували повстання проти гетьмана П. Скоропадського і дали знати Львову про те, що за таких обставин приєднання Галичини до Української держави в Наддніпрянщині тільки зміцнило б гетьманський режим29. Іншу точку зору мали галицькі соціал-демократи, які на зборах відстоювали нагальну потребу злуки західних українських земель з гетьманською Україною, «щоб таким чином соборна Українська держава стала разом в обороні нашого державного права»30. Цю позицію поділяли також представники студентства. Однак більшість делегованих на Установчі Збори представників західноукраїнської громадськості зійшлася на тому, що об’єднання українських земель Австро-Угорщини з Україною тоді не було своєчасним, оскільки Антанта, на їх думку, не підтримає таку акцію, бо «державність так званої Великої України ще не сконсолідована і є непевною»31. Було вирішено спочатку створити державу, а вже потім її представницький орган розв’яже питання про федерацію чи злуку32. 19 жовтня у Львові відбувся з’їзд учасників Установчих Зборів і запрошених представників усіх українських організації з повітів Східної Галичини. На крайовий з’їзд прибуло кілька тисяч селян, робітників, підприємців та інтелігенції33, щоб схвалити утворення західноукраїнської державності та визначити її стосунки з Австро- Угорщиною і Україною. Виступаючи на з’їзді, Є. Петрушевич всебічно аргументував рішення Установчих Зборів. Його опонентом виступив лідер УСДП М. Ганкевич, який доводив, що метою його партії «є об’єднання усіх українських земель в одну державу», котра визначалась як «об’єднана, вільна, незалежна Українська республіка»34. 18
Більшість з’їзду, що йшла за націонал-демократами і радикалами, відхилила цю пропозицію і схвалила проголошення Західноукраїнської державності поки що як автономії у складі Австро- Угорської імперії. Того ж дня соціал-демократична партія провела конференцію, на якій прихильники негайного об’єднання обох частин українського народу прийняли рішення «заснувати комітети об’єднання українських земель, вислати до Києва депутацію представників усіх партій із заявою про приєднання українських земель Австро-Угорщини до Великої України»35. Так ще до проголошення Української незалежної держави в краї виявилися різні підходи національно-демократичних і соціал- демократичних сил в національному русі у визначенні статусу Української держави або як регіональної автономії Австро-Угорщини, або проголошення її об’єднання з Україною. Ці розбіжності у поглядах поглиблювалися ще й тим, що соціал-демократи відстоювали не тільки національно-визвольну, а й соціальну боротьбу за нагальну ліквідацію поміщицького землеволодіння та радикальне вирішення інших соціальних проблем. Однак ні лівому, ні правому крилу українського політичного руху не вистачало рішучості в діях. Провідні діячі Української Національної Ради усе ще сподівалися легально вирішити долю державності краю. Утворені Національною Радою в жовтні повноважні представництва — парламентське у Відні, галицьке у Львові і буковинське в Чернівцях, які очолювали відповідно Є. Петрушевич, К. Левицький і О. Попович, мали організувати перехід влади від австро-угорської до української адміністрації. Але поки вони вели безрезультатні переговори з представниками монархічного режиму в центрі і на місцях, польські політичні угруповання, відроджуючи Польську державу, діяли рішучіше. Як тільки стала очевидною поразка у війні Центральних держав, Регентська Рада у Варшаві, утворена під егідою австро-німецького блоку як вищий державний орган майбутньої Речі Посполитої, своїм маніфестом від 8 жовтня проголосила незалежність Польщі, до якої мали увійти польські землі Росії, Німеччини та Австро- Угорщини. Услід за цим польський клуб в австрійському парламенті почав настійно вимагати переходу всієї Галичини до Польської Республіки. І, нарешті, 28 жовтня на засіданні польських послів від Галичини у Кракові було утворено Польську ліквідаційну комісію, яка звернулася до австро-угорського уряду з вимогою передати їй владу в Галичині. Цю акцію намічалося провести у Львові 1 листопада 1918 р., коли новопризначений генеральний комісар Галичини князь В. Чарторийський мав перебрати владу від австрійського намісника генерала Гуйна. Якщо б виник опір з української сторони, то передбачалося протиставити йому доволі численні сили польських військових і воєнізованих організацій. 19
Наприкінці жовтня у Львові налічувалося понад 500 офіцерів та жовнірів Польської команди військової (ПКВ), якою командував капітан Ч. Мончинський, близько 400 членів Польської військової організації (ПОВ), яка діяла під керівництвом Ю. Піл- судського, і декілька загонів добровольців, створених з галицьких поляків на початку війни у складі австрійської армії36. Ці сили польських легіонерів підпорядковувалися генеральному штабу. Його шеф-генерал Розвадовський віддав наказ рішуче діяти проти українських військових формувань, аби на випадок конфлікту «їх роззброїти, перешкодити кожному виступові, проступки карати безоглядно, запевнити функціонування державних установ»37. Звідси цілком однозначно вимальовувався намір великопольських кіл зберегти на українських землях усю попередню систему національного і соціального поневолення. У відповідь на агресивні дії польського табору галицька делегація Української Національної Ради, що стала політичним центром державотворення в краї, вирішила не виконувати розпорядження польської влади. В рішенні УНРади підкреслювалося: «...Всі розпорядження польської ліквідаційної комісії на території Української держави вважати позбавленими правової сили і заборонити їх виконання»38. У цьому документі надавалося першорядного значення формуванню національних збройних сил, необхідних для становлення і захисту суверенної Української держави. Вважаючи український легіон Січових стрільців початком створення національних збройних сил народжуваної держави, УНР зверталась до австрійського ліквідаційного уряду і верховного командування австрійської армії невідкладно передати у розпорядження УНРади всі українські військові частини і перемістити їх особовий склад до краю, підпорядкувавши їх командуванню отамана УНРади39. Організаційним центром формування українських збройних сил стала нелегальна Військова організація, заснована у Львові у вересні 1918 р. українськими старшинами (офіцерами) з метою потаємного об’єднання українських формувань австрійської армії в організовану силу, підпорядковану єдиному командуванню, здатну в разі розвалу Імперії виступити на захист національної державності. Невдовзі військова організація сконтактувалася з Народним комітетом Національно-демократичної партії і проводила його політичну лінію. Безпосереднє керівництво організацією здійснював Центральний військовий комітет (ЦВК), до складу якого увійшли представники усіх українських суспільно-політичних угруповань з радикальними національно-державницькими поглядами. З 29 жовтня ЦВК очолив член УРРП Д. Вітовсь- кий — авторитетний в українських формуваннях командир, сотник січових стрільців, прихильник революційних дій у боротьбі за владу. З його приходом активізувалася діяльність не тільки 20
центрального, а й окружних військових комітетів, створених у жовтні в місцях дислокації військових формувань з більшістю в них солдатів української національності — Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Золочеві, Перемишлі, Самборі, Стрию, Чорткові, Тернополі і Раві-Руській40. Завдання окружних комітетів полягало в тому, аби організувати українські військові частини на місцях, підняти політично свідоме населення до активних дій з метою встановлення влади національних рад у повітах. Збройний виступ революційних сил прискорили територіальні домагання поляків. Як тільки стало відомо, що до Львова прибуде І Іольська ліквідаційна комісія, щоб перебрати від намісника владу, делегація Української Національної Ради у складі К. Левицького, І. Кивелюка, С. Голубовича, Л. Цегельського, О. Стефановича і С. Барана о 2-й годині пополудні 31 жовтня прибула до палацу намісника Галичини графа Гуйна і запропонувала йому передати владу УНРаді. З такою ж вимогою її лідери звернулися і до командуючого військами Галичини та Буковини генерала Пфеффера. Але обидва високопоставлені австрійські посадовці, покликаючись па те, що немає жодних вказівок з Відня, відмовилися задовольнити вимоги делегації УНРади41. Після переговорів з представниками австрійської влади ЗІ жовтня зібралося термінове засідання Української Національної Ради, на якому її провідники все ще продовжували стояти на своєму, чекати дозволу з Відня, який «нібито визнав за українцями Галичину аж по Сян»42. Проти вичікування рішуче виступив Д. Вітовський, який вимагав почати повстання уже в ніч з 31 жовтня на 1 листопада силами українських військових підрозділів, готових до рішучих дій. У противному разі, як заявив керівник Центрального військового комітету, він «не може взяти на себе відповідальність за дальший хід подій, бо завтра ми вже можемо бути безсилі супроти польської переваги»43. УНРада мовчазно погодилась на активні дії військової організації. Засідання Центрального військового комітету, що відбулося ввечері того ж дня, розглянуло організаційні питання підготовки збройного повстання. Сам комітет був реорганізований в Українську генеральну команду. До її оперативного штабу увійшли: головнокомандувач Д. Вітовський, П. Бубела, С. Горук, Б. Гнате- вич, Іванчук, Д. Паліїв, І. Цьокан. Відповідно до плану, розробленого головнокомандувачем і схваленого офіцерською нарадою Військової організації, що почалася о 20-й годині 31 жовтня в Народному домі, головна увага приділялася підготовці повстання у Львові, де перебували державні установи і знаходився найбільший військовий гарнізон. У його складі налічувалося 1410 українських солдатів і 60 офіцерів з чотирьох полків, а також загін поліції. 21
На допомогу їм з Буковини прибули три курені УСС44. Д. Паліїв назвав більшу цифру — 2500 вояків і 60 старшин45. До кожного з українських підрозділів у місті прикріплено досвідчених офіцерів — представників Генеральної команди і УНРади, які мали за попередньо обумовленим сигналом підняти вірних революції солдатів, щоб роззброїти військові частини, повалити австрійський державний апарат, встановити владу Західноукраїнської держави. Починаючи виступ, Військова організація розраховувала також і на участь у ньому молоді, робітників та інших груп Львова, а також на підтримку з повітів. Повстання готувалося конспіративно обмеженим колом військових і політичних діячів, що значною мірою забезпечило його успіх. А почалося воно вночі 1 листопада з виступу солдат у військових казармах 15, 19, 41-х полків 30-гонстрілецького і 50-го вартового куренів. Як інформував II відділ штабу Львівського генерального військового округу, о 3-й годині ночі в казармах згаданих частин «появилися військові представники Української Національної Ради і, наказавши зібратися їхнім гарнізонам, оголосили, що Східна Галичина проголошена самостійною Українською державою і що війська віднині мають слухатися тільки наказів Української Національної Ради»46. Польських офіцерів та солдатів міського гарнізону було швидко обеззброєно, а німецькі й угорські військові частини нейтралізовано. Далі події розгорталися чітко за планом Генеральної команди. Над ранок українські підрозділи, озброєні кулеметами та гвинтівками, вийшли з казарм і зайняли найважливіші об’єкти. Загін з 75 стрільців хорунжого Сендецького зайняв будинок намісництва та інтернував його останнього господаря генерала Гуйна. О 4-й годині загін під командуванням поручника Марганця (180 стрільців і 13 старшин) оволодів міською ратушою і від імені нової влади вивісив на усіх її вежах жовто-блакитні прапори. О 5-й годині ранку було доведено до відома Пфеффера, що воєнну владу обійняла УНРада, а командувача військовим округом оголошено інтернованим. Водночас інший загін стрільців роззброїв 200 солдатів військової жандармерії у казармі, що на вулиці Казимирівській, причому половина з них — українці, які відразу ж стали в лави повстанців. Шефа дирекції поліції Райнлендера також було інтерновано, а підпорядковане йому силове відомство очолив секретар УНРади С. Баран. Після взяття телеграфу і пошти керівництво службою зв’язку перейшло від інтернованого надкомісара Кшемін- ського до О. Поповича. Інші державні установи міста до ранку також були в руках повстанців47. Цікаву інформацію про перебіг подій того дня у Львові помістила газета «Українське слово»: «Львівський гарнізон і стрільці перебувають під командуванням УНРади. Мадярські батальйони заявили про нейтралітет і побажали бути на стороні українців. 22
Усі будинки обсаджені українськими військами. Намісника усунено й інтерновано. Українська управа оголошує у Львові і в повіті осадний стан. Залізниця, пошта і телеграф в руках українців. Край іде за українцями. Українські організації обіймають управління у повітах. Усі українські солдати заявили, що знаходяться в розпорядженні Української Ради. Увесь народ в бойовій готовності... Легіони стрільців походним маршем йдуть до Львова. Євреї ідуть з українцями»48. В результаті переможного збройного повстання, що безкровно відбулося у Львові, влада перейшла до Української Національної Ради. Про це вона сповістила 1 листопада у відозві до населення Львова, опублікованій чотирма мовами (українською, німецькою, польською і єврейською). «Волею українського народу, як проголошувалося у відозві, утворилася на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії Українська держава», в якій найвищою владою оголошувалася Українська Національна Рада, яка виконувала функції парламенту. Відозва закликала населення до спокою, послуху і дотримання громадського порядку, гарантуючи йому безпеку життя, майна і забезпечення його продовольством49. В іншій декларації до українського народу, оголошеній того ж дня, Українська Національна Рада заявила: «Голосимо тобі святу вість про твоє визволення з віковічної неволі. Віднині ти господар своєї землі, вільний громадянин Української держави». Декларація закликала українські політичні й військові організації у містах, повітах і селах «обняти всі державні, краєві і громадські уряди і від імені Української Національної Ради виконувати владу». Усім громадянам держави гарантувалася громадянська, національна і віросповідна рівноправність. Подальше майбутнє держави мали вирішити Установчі Збори, обрані на основі загального, рівного, безпосереднього виборчого права при таємному голосуванні50. Доля суверенної держави вирішувалася не тільки у Львові, айв інших містах та повітах. Тому УНРада і ЦВК направили з адміністративного центру Східної Галичини до повітів своїх кур’єрів з наказом «перебрати» владу, спираючись на піднесення політичної активності мас. Воно було викликане не тільки крахом Габсбурзької монархії, а й великою втомою солдатів від виснажливої кровопро- ливної війни, загальним невдоволенням українського народу національно-політичним гнітом цісарського режиму, який тримався на пануванні в краї польських поміщиків і капіталістів, що поєднувалося з непосильним економічним визиском ними різних соціальних верств та груп української людності. Зрозуміло, політична активність останніх неповсюдно була однаковою, але поєднання повстання солдатів з виступами селян і робітників стало загальним явищем51. До повсталих стрільців у Львові приєдналися робітники, а на допомогу їм надійшло близько тисячі селян із Винників та ІЦирця. Так розгорталися події і в нафтовому басейні. Коли 23
1 листопада робітники Дрогобича підняли повстання, то допомагати їм зразу ж прибули робітничі дружини і селянські загони з Добрівлян, Тустановичів, Волі Якубової та інших населених пунктів. Вони роззброїли австро-угорський гарнізон і вже наступного дня оволоділи містом. У Бориславі було придушено заколот польських легіонерів. Упродовж кількох днів австрійська адміністрація в нафтовому басейні була ліквідована, а її владу передано новоствореній повітовій раді. З листопада революційні загони захопили Перемишль. Військові частини гарнізону були інтерновані, а його командувач генерал Розвадовський і начальник штабу генерал Пухальський заарештовані. До рук повстанців потрапило близько 7 тисяч гвинтівок, декілька кулеметів і велика кількість воєнної амуніції. Однак унаслідок тактичних помилок воєнної ради старшин, очолюваної бездарним підполковником Шафранським, уже через тиждень польські легіонери захопили цей важливий стратегічний об’єкт на магістралі, що з’єднувала Краків зі Львовом. У воєнних гарнізонах Станіслава, Коломиї, Стрия, Золочева були значні українські підрозділи, підготовлені до революційних дій, і військові комітети, здатні очолити масові виступи. Тут повстанці швидко оволоділи ключовими адміністративними й господарськими об’єктами, роззброїли та інтернували військові частини. Швидкоплинною перемогою завершився виступ озброєних загонів солдатів та робітників Чернівців, де владу обійняв Краєвий комітет. Проте цей орган нічого не зробив для захисту міста від інтервентів. Через те вже 11 листопада румунські війська окупували місто й усю Північну Буковину, включивши її до складу боярської Румунії. Спільними силами стрільців та робітничо-стрілецьких загонів влада повітових рад була встановлена у Самборі, Калуші, Бродах, Тлумачі, Бучачі, Збаражі, Кам’янці-Струмиловій, Буську та ін. У Тернополі, Бережанах, Яворові, Турці, Козовій, Гусятині, інших містах і повітах владу вдалося здобути завдяки селянським виступам, які були настільки несподіваними, що деморалізована й паралізована австро-угорська влада практично не чинила опору. У більшості повітів адміністративна влада добровільно уступила місце місцевим повітовим національним радам. Активну участь у революційних подіях взяли практично всі політично свідомі представники народу, в тому числі інтелігенція та бізнесмени, які в ряді повітів очолили повстання. Відомі українські письменники М. Черемшина, А. Чайковський, П. Кар- манський, композитор О. Нижанківський стали комісарами повітів, а В. Стефаник — членом Національної ради Снятинсь- кого повіту. Внаслідок збройних і мирних виступів революційних сил влада у столиці перейшла до Української Національної Ради, а на 24
місцях — до національних рад повітів і повітових комісарів, а в містах і сільських громадах — до міських і сільських (громадських) комісарів та їх дорадчих органів — «прибічних рад». Усі органи місцевого самоврядування обиралися на багатолюдних вічах і зборах, які одночасно звільняли з посад старих війтів, бургомістрів, жандармів та інших представників цісарського режиму. Для охорони громадського порядку створювалася народна міліція. У вирішальний момент боротьби за повалення дискредитованого імперсько-монархічного режиму і утворення суверенної Української держави на західноукраїнських землях партії національно-демократичного, соціалістичного і клерикально-консервативного спрямування — національно-демократична (УНДП), радикальна (УРРП), соціал-демократична (УСДП) і християнсько- суспільна (УХСП) спромоглися подолати нерішучість і вагання частини своїх лідерів і створити у центрі і на місцях життєздатну коаліцію в національних радах52. Майже безкровну перемогу Української національно-демократичної революції в краї забезпечило всенародне усвідомлення спільних національних завдань (відродження українства і його державності) для об’єднання, а точніше комбінації різних партійних і соціально-класових сил в умовах створеної війною революційної кризи в країні. Визначальною передумовою для перемоги революції стала широка соціальна база, тобто наявність в українстві регіону соціальних сил, зацікавлених в революційно-демократичних змінах і готових до відповідних дій або здатних до них у критичний момент революції. Рушійні сили її були представлені усіма соціальними верствами і в першу чергу селянством. Тому листопадові події 1918 р. правомірно трактувати як народну революцію, а неверхівковий переворот за заздалегідь підготовленим сценарієм «перебирання влади» західноукраїнською буржуазією від адміністрації Габсбургів. Саме так оцінювала ці події радянсько- українська історіографія, безпідставно ототожнюючи нерішучу тактику впливових партійних лідерів з соціально-політичним характером Листопадової революції, названої Листопадовим зривом. За своїм змістом означені події були політичним продовженням Української революції, в якій національно-патріотичні сили краю не обмежувалися боротьбою за регіональну державність, а ставили перспективну стратегічну мету: возз’єднання усіх етноукраїнських земель в єдиній державі. Домінантою в Листопадовій революції була боротьба за національну державність і соборність. Водночас у ній існував тісний взаємовплив національно- визвольної і соціальної боротьби, яка мала завершитись утвердженням істотно оновленої моделі соціально-економічних відносин у межах незалежної соборної України. Вирішальне значення для перемоги революції у краї, де понад три чверті самодіяльного населення було зайнято в сільському 25
господарстві, мала позиція селянства. Історично склалося так, що панівне становище у цій ключовій галузі економіки Східної Галичини посідали польські поміщики (1705 з усіх 1944 чол. за переписом 1921 р.53), які після скасування панщини пристосовувалися до ринково-капіталістичних умов розвитку. Використовуючи значний надлишок дешевих робочих рук юридично вільних, але економічно залежних селян, поміщики сповна або частково на окремих господарських операціях у своїх маєтках застосовували напівфеодальну відробіткову систему. Остання трималась завдяки гострому земельному голоду селян і аграрному перенаселенню, які поряд з монополією майоратського землеволодіння поміщиків гальмували соціально-економічний і технічний прогрес як у сільському господарстві, так і промисловості, створюючи економічне грунт для закоренілих залишків середньовіччя. Ліквідувати їх мала національно-демократична революція. Опосередкованим наслідком вказаних процесів стали вражаючі соціальні контрасти на селі, які виражали глибину суспільних суперечностей і визначали головне соціальне навантаження визвольних змагань. Про масштабність і глибинність цих контрастів свідчать дані перепису 1921 p., за якими у трьох воєводствах Східної Галичини налічувалося 4330 господарських об’єктів поміщиків, держави і церкви, які володіли 2209,6 тис. гектарів земельних угідь, або 49,7% загальної площі, і стільки ж землі мали 878,7 тис. селянських господарств54. Якщо на 427 поміщицьких латифундій, кожна з яких мала не менше 1000 га, пересічно припадало 2642 га угідь, то середньостатистичне землеволодіння одного бідняцького господарства становило лише 1,8 га55. Характерна для східногалицького села недорозвиненість аграрного капіталізму була водночас причиною і наслідком властивої для аграрно-капіталістичної еволюції консервативно- поміщицького типу соціальної структури селянства. За даними того ж перепису, вона визначається такими показниками: з 883,0 тис. сільських господарств Східної Галичини найбільшу групу становили карликові (парцельні) господарства до 2 га — 506,0 тис. одиниць (57,3% загальної кількості), малоземельні з 2—5 га — 276,4 тис. (31,3%), середньоземельні 5—10 га — 77,3 тис. (8,8%), багатоземельні 10—50 га — 19,0 тис. (2,1%), а власників, які мали 50 і більше га, було 4,3 тис. (0,5%)56. Офіційна статистика зараховувала до категорії «самостійних» здебільшого господарства, що мали понад 5 га і котрі забезпечували зайнятість членів сім’ї, її повне утримання і відповідний прибуток, залежний від обсягу виробництва. Таких господарств налічувало 100,6 тис., або 11,4% всієї кількості. З них 83,8 тис. «самостійних» господарів, або 8,2% від загальної кількості самодіяльного сільського населення, наймали робітників57. Це були поміщики і різного роду сільські підприємці. В їхніх господарствах 26
при переході від нижчих до вищих за площею груп ріст питомої ваги найманої праці відбувся швидше, ніж збільшення розміру земельної площі. Цілком протилежна закономірність простежується у групах сільської бідноти. Більше половини (57,3%) сільських дворів «робітників з парцелою» — це так звані «побічні господарства», які не забезпечували їх власників головним заняттям і для виживання сім’ї вони шукали роботу на стороні, тоді як господарі з площею від 2 до 5 га утримували себе і сім’ю здебільшого з доходу власного господарства і водночас змушені були частково вдаватися до «побічного промислу», найматися на сезонні роботи. Дві останні категорії селян, що становили разом 88,6% загальної кількості,— це спролетаризовані і напівпролетаризовані господарства. На відміну від середніх елементів галицького села, які за суспільно-політичною психологією здебільшого були індиферентні і навіть консервативні, «несамостійні» хлібороби за чисельністю і активністю представляли найпотужнішу рушійну силу революції і відродження національної державності, пов’язуючи з цим сподіванням вирішення найболючішого для них земельного питання. Разом із сільськими нуждарями, зацікавленими у перемозі національно-демократичної революції, активно виступали і промислові робітники. Але чисельність їх у напівколоніальному краї була обмежена. За переписом 1900 р., загальна кількість найманих робітників Східної Галичини, зайнятих постійно і сезонно в промисловості, торгівлі, на транспорті, а також чорноробів і слуг становила 189,4 тис. осіб, з них українців лише 39,5%58. І все ж їх політична активність та вплив на перебіг революційних подій, пов’язаних із становленням демократичної державності, були досить помітні. Про це свідчила діяльність УСДП, яка виражала настрої й інтереси українського робітництва і першою з галицько-українських політичних угруповань вимагала негайного проголошення Західноукраїнської незалежної Держави і об’єднання її з Українською Народною Республікою. Суверенна держава народилася на західноукраїнських землях під національно-демократичними гаслами, які об’єднали усі патріотично налаштовані соціально-політичні сили українства. 5 листопада 1918 р. УНРада оприлюднила програмну Декларацію, яка проголошувала Західно-Українську державу як правову парламентську республіку, де «всі громадяни без різниці мови, віри, року, стану чи пола будуть справді рівні перед правом, а наскрізь демократичний лад... забезпечить верховний голос у державі демосові, масам робочого народу. Хлібороб і робітник будуть основою і керманичем держави»59. У цьому документі окреслено завдання держави щодо демократичних перетворень у соціально-економічній сфері. Для робітників передбачалося запровадити восьмигодинний робочий 27
день і здійснити заходи з соціального забезпечення та охорони праці. Особливе значення для краю мала земельна реформа, з проведенням якої передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним і безземельним селянам. Ця реформа зачіпала інтереси абсолютної більшості українського населення, яке за родом зайнятості майже все належало до хліборобського. Так, за даними перепису 1921 р., в Галичині на кожну сотню українців у містах припадало 6,7% осіб, на селах — 93,3, поляків, відповідно — 28,7 і 71,3, євреїв — 75,8 і 24,2 відсотків60. А ті євреї, які жили на селах, були здебільшого не хлібороби, а торговці, ремісники, урядовці. Хліборобство вели українці і в дещо меншій мірі — поляки, а інші суспільні функції виконували здебільшого поляки і євреї. Та якщо врахувати велику питому вагу польських поміщиків у землеволодінні краю, то стане очевидним неабияке значення земельної реформи для національного і соціального визволення селян і національного відродження всього українства. Однак, поставши перед вибором: поглиблення соціального навантаження революції або переможне завершення війни з Польщею, Західно-Українська держава не поєднала їх одночасне вирішення, не поспішала з реалізацією своєї соціальної програми і, в першу чергу, гострої аграрно-селянської проблеми, яка прямо стосувалася її основної соціальної бази. Лідери революції залишалися до кінця вірними принципу легі- тимності щодо формування структур нової влади. І хоч у Львові та інших містах уже перемогло повстання, вони вимагали від інтернованого намісника Галичини офіційної передачі влади від імені Австро-Угорщини до рук Української Національної Ради. А коли граф Гуйн відмовився виконати їхнє прохання, посилаючись на його арешт, акт про «передачу» влади підписав віце-намісник В. Децикевич. З української сторони, що «перебирала» державну владу, під протоколом поставили підписи С. Голубович, К. Ле- вицький і Л. Цегельський (усі троє націонал-демократи)61. Поміркованість і нерішучість керівництва УНРади, відсутність організаційної єдності центру з усіма повітами, невизначеність позиції Антанти стосовно державності краю спричинилися до зволікання у формуванні уряду. Тільки 9 листопада був утворений уряд — Тимчасовий державний секретаріат, який очолив Кость Левицький (він же одночасно і секретар у справах фінансів). Державними секретарями були призначені Л. Цегельський — внутрішніх справ, В. Панейко — закордонних справ, С. Голубович — правосуддя, О. Барвінський — релігійних справ та освіти, Д. Вітовський — військових справ, С. Баран — землеробства, Я. Литвинович — промисловості і торгівлі, І. Макух — громадських робіт, А. Чернецький — праці і суспільної опіки, І. Куро- вець — охорони здоров’я, І. Мирон — шляхових справ, О. Пісець- кий — зв’язку, С. Федак — голова харчової управи. Це був 28
коаліційний уряд, представлений усіма партіями з великою перевагою членів УНДП, Д. Вітовський та І. Макух належали до УРРП, А. Чернецький — до УСДП, О. Барвінський — до УХСП62. Не всі члени Тимчасового уряду були висококваліфікованими спеціалістами в галузі, котру вони очолювали, до нього «добиралися люди, які були під рукою»63. Склад уряду згодом змінився. Ще більше бракувало досвідчених кадрів, здатних професійно вести державотворчу діяльність на місцях. Тому небезпідставно урядовий орган — часопис «Українська думка» нарікав на те, що «переворот 1 листопада 1918 р. застав наше суспільство цілком непідготовленим до державного життя», що в ньому «переважали молоді люди, серед них навіть «воєнні матуристи», які вирішували питання будівництва Української держави». Ця газета констатувала «дуже велику нестачу людей більш-менш підготовлених до утворення й обслуговування державного апарату»64, що, звісно, негативно позначилося на його функціонуванні. Внаслідок нерішучості керівних кіл сама держава тривалий час не могла юридично уконституюватися як незалежна. Лише 13 листопада УНРада прийняла «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро- Угорської монархії». У першій статті закону було записано: «Держава, проголошена на підставі права самовизначення народів Українською Національною Радою у Львові дня 19 жовтня 1918 р., обнімаючи весь простір колишньої Австро-Угорської монархії, заселений переважно українцями, має назву: Західноукраїнська Народна Республіка»65. Юрисдикція її мала поширюватися на Східну Галичину, Воло- димирщину, Буковину і Закарпаття, хоч фактично обмежувалася тільки східногалицькими землями з 4 мільйонами населення (75 відсотків українців, 12 — поляків, 11 — євреїв, 2 відсотки німців та ін.)66. До нової влади євреї та німці поставилися лояльно, тоді як поляки від самого початку зайняли ворожу позицію. На території ЗУНР встановлювався парламентсько-президентський устрій. До демократичних виборів Установчих Зборів як вищого законодавчого органу владу у державі здійснювали Українська Національна Рада і Державний Секретаріат. Президентом ЗУНР автоматично став голова УНРади Є. Петрушевич. Відповідного реформування зазнали виконавча і судова влада. Згідно із законом УНРади від 16 листопада «Про тимчасову адміністрацію земель ЗУНР», залишалися чинними австрійські закони й розпорядження, які не суперечили вирішенню завдань української державності. Місцеві органи державного управління підпорядковувалися найвищій виконавчій владі в особі Державного Секретаріату. Замість цісарських старост запроваджувалася посада повітового комісара, який призначався та усувався Секретаріатом внутрішніх справ. Інший закон від 21 листопада «Про тимчасову 29
організацію судів і судової влади» також залишав в силі усі ті закони й розпорядження Австро-Угорської держави, які не вступали у протиріччя з інтересами ЗУНР. Залишалась діючою стара система організації судів повітових, окружних і вищого. Вищою судовою інстанцією мав бути Найвищий державний суд у Львові. Розпорядженням Державного Секретаріату австрійську жандармерію було розформовано і створено український корпус жандармерії. Були розформовані також і всі військові частини цісарської армії, а їхнє озброєння та майно передано Галицькій армії (ГА, згодом — УГА), ядром якої став легіон січових стрільців. Регулярна армія почала формуватися після листопадового перевороту. 13 листопада УНРада ухвалила закон про загальну військову повинність громадян ЗУНР. Територію держави було поділено на три військові області (Львівську, Станіславську і Тернопільську), а в їх межах утворено 12 військових округів, кожен з яких охоплював 5—8 повітів. Розпорядженням Секретаріату військових справ оголошувалась часткова, а згодом і загальна мобілізація військовозобов’язаних. Уже на кінець другої декади листопада 1918 р. ГА налічувала 25 тисяч багнетів і шабель, а в січні 1919 р. її чисельність досягнула 70 тисяч солдатів і командирів67. Організаційну структуру ГА складали три армійські корпуси, кожен з них мав чотири бригади, котрі іменувалися за місцем їхнього формування. В організації Збройних Сил Західноукраїнської республіки її уряд використовував досвід багатьох держав і зокрема країн, які виникли на уламках Австро-Угорської імперії і будували регулярну армію на мобілізаційних принципах, тоді як непоодинокі урядовці УНР панічно боялися формування регулярного українського війська і будували химерні проекти «загального озброєння народу» на добровільних засадах з широкомасштабним використанням партизанської тактики. Цей чинник відіграв чи найголовнішу роль в поразках армії УНР, а в кінцевому підсумку — і в падінні Української держави. Від’ємний досвід УНР не пройшов поза увагою уряду ЗУНР, але об'єктивні труднощі в організації регулярної ГА давалися взнаки. Якщо проблеми наповнення формувань ГА рядовим складом практично не існувало, то серйозні труднощі у військовому будівництві були пов'язані із забезпеченням армії озброєнням та боєприпасами, а також гострою нестачею досвідчених офіцерських кадрів, здатних кваліфіковано підготувати військові частини і підрозділи до захисту держави. Проаналізувавши повідомлення тогочасної преси, II відділ (дефензива) польського штабу Львівського генерального військового округу констатував: «Значна кількість офіцерів, яких події 1 листопада застали в краї, були або нездатні до фронтової служби, або мародери і спекулянти, з якими уже австрійські власті не могли справитися. А ті, що повернулися зо
і Росії та України, були пройняті новим духом... тим часом як потрібна була організаторська творчість»68. Тому керівництво військовим секретаріатом вдавалося до використання в обмеженій кількості у будівництві армії офіцерів неукраїнського походження — австрійців, чехів, хорватів, румунів, котрі служили раніше в галицьких полках, сформованих на українських землях Австро- Угорщини69. Щоб захистити державність і відстояти її завоювання від агресії щойно відродженої Польської держави, збройним силам ЗУНР з перших днів свого існування довелося вести національно-визвольну війну. Агресія поляків почалась 1 листопада з виступу їх військових формувань у Львові. Сили легіонерів зосереджувалися навколо Польського національного комітету, що об’єднав того ж дня усі організації польських політичних партій Галичини, а також воєнної комендатури польського війська, керованої капітаном Ч. Мончинським. Опам’ятавшись після несподіваного захоплення влади Українською Національною Радою, польське командування поспішно почало зосереджувати сили легіонерів у районі залізничного вокзалу, біля школи ім. Конарського і в деяких інших місцях південно-західної частини Львова. Звідси польські збройні сили розгорнули вуличні бої за місто, які впродовж трьох тижнів тривали з перемінним успіхом для обох сторін. 1 все ж далася взнаки тактична перевага польського командування та його бойового досвіду. А тим часом на чолі Генеральної команди ГА тільки в листопаді, поки вона організовувала оборону Львова, змінилися три головнокомандувачі: Д. Вітовський (з І листопада 1918 р.), Г. Коссак (з 5 листопада) і Г. Стефанів (з 9 листопада). З них другий до призначення на цю посаду мав звання отамана (майора), інші — сотника (капітана). Політики ЗУНР з оглядкою на всесильну Антанту зайняли тактику невиправданого обстановкою угодовства з польською стороною: тричі погоджувалися на перемир’я (3, 6 і 18—20 листопада), давши змогу полякам зміцнити сили для оволодіння містом. Коли 20 листопада залізницею з Перемишля до Львова на допомогу заколотникам пробилося сильне польське підкріплення під командуванням підполковника Токажевського, співвідношення сил значно змінилося на користь польської сторони, що мала 3935 боєздатних солдатів і 469 офіцерів проти 3185 солдатів і 120 офіцерів українського війська70, яке не спромоглося утримати місто у своїх руках. 22 листопада 1918 р. підрозділи галичан залишили Львів, безладно відступили у східному і північному напрямках. Увірвавшись до міста, польські легіонери захопили багато державного майна і продовольства, вчинили погроми не тільки українських товариств; а й єврейських кварталів, щоб відомстити євреям за те, що вони, крім ополяченої частини інтелігенції, зберігали нейтралітет 31
і утворили власні військові загони для самооборони. Під час погромів 72 євреїв було вбито і понад 430 поранено, а загальні збитки від грабежів їхнього майна становили 103 млн. крон71. Отже, на першому етапі польсько-української війни, що увійшов в історію під назвою «битва за Львів», сформована з окремих загонів і не обстріляна Галицька армія потерпіла поразку, втратила до 750 чол. вбитими і пораненими. Ця поразка завдала відчутної морально-політичної шкоди молодій державі, якій так потрібен був авторитет на міжнародній арені, підупав моральний дух війська, що певною мірою надломився внаслідок програної битви. Та особливо несприятливим були воєнні наслідки. Захопивши Перемишль і Львів, противник оволодів ключовими об’єктами на головному напрямку, важливою залізничною магістраллю і значною територією вздовж неї. Українсько-польський фронт гострим клином врізався в глиб Східної Галичини, створивши своєрідний трикутник між захопленими противником містами Рава-Руська— Львів—Хирів. На цій лінії він тримався аж до лютого 1919 р. Скориставшись тим, що у польських військах, якими командував генерал Т. Розвадовський, на початковому етапі війни не вистачало сил, щоб розгорнути широкомасштабні бойові дії з метою оволодіння всією територією ЗУНР, уряд та Військовий секретаріат її спромоглися за короткий час створити армію з чіткою структурою та організацією. З бойових груп, що виникли на основі підрозділів УСС, у грудні 1918 — січні 1919 рр. було створено й розгорнуто корпуси: перший — на північ від Львова (командувач В. Курма- нович), другий — під командуванням М. Тарнавського стояв в облозі Львова. Розрізнені південні групи об’єднано у третій корпус, який тримав фронт від Городка до Турки, а очолював його Г. Коссак. Безпосереднє керівництво реорганізацією війська здійснювали запрошений з України новий командувач армією генерал М. Омельянович-Павленко і начальник її штабу полковник російської армії Є. Мєшковський, які 10 ірудня прибули до Галичини. Галицький уряд і командування УГА, практично позбавлені зовнішньої допомоги, у війні з переважаючими силами Польщі більше розраховували на моральний дух своїх воїнів, ніж на матеріальні можливості держави. Світло на це проливають спогади М. Омельяновича-Павленка, який писав, що «з розмов із стрільцями і селянами переконався про глибокий і свідомий патріотизм української Галичини», а бажання «слабших одиниць ухилитися від податку крові (мобілізації.— І. В.) та сховатися десь у запіллі гостро осуджувало стрілецтво і часто доходило з цього приводу навіть до сутичок. Взагалі наскільки ми були бідними матеріально, настільки добре стояли морально»72. Велику роль у цьому, на думку того ж автора, відіграли українські священики, які «своєю службою, прикладом і промовами суперничали з політичними провідниками. Ворог відповідно 32
оцінив заслуги наших панотців і, незважаючи на «сан», де тільки можливо, катував їх»73. Маючи перед собою сильного противника, який вважав Галицький фронт головним (а воєнні дії з чехами і німцями другорядними) і до початку 1919 р. перекинув сюди більшість своїх збройних сил, президент і уряд ЗУНР ще більше стали сподіватися на отримання допомоги від країн Антанти. Верховна рада їх мала розпочати роботу в січні у Парижі, куди прибула і об’єднана українська делегація. До її складу входили представники Дирекції УНР і Державного Секретаріату ЗУНР. Головою делегації був Г. Сидоренко, а його заступником — держсекретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко. Щоб підняти престиж української делегації на Паризькій мирній конференції і реально сподіватися на допомогу Алтанти, Є. Петрушевич вимагав від командування Галицької армії якнайшвидше повернути Львів. Осадний корпус підполковника М. Тарнавського 11 січня 1919 р. розпочав наступ на Львів і завдяки ентузіазму січових стрільців у перший день операції просунувся вперед, зав’язавши бої на околицях міста. Однак, недостатньо підготовлений і не підтриманий іншими частинами, наступ захлинувся. Наступного дня поляки перейшли в контрнаступ трьома групами під командуванням генералів Зелінського та Ромера, полковника Сікорського і відкинули українські війська на вихідні рубежі. Одночасно дві оперативні групи ГА — Коломийська і Станіславська — перейшли у наступ проти угорських і румунських військ з метою звільнення з-під окупації Північної Буковини та Закарпаття, які мали об’єднатися в одній державі. Але й тут успіху вони не домоглися. Більше того, польська сторона представила наступальні операції ГА як «небезпеку більшовизму», що загрожує Польщі, і почала наполегливо домагатися від Верховної ради Антанти рішення направити з Франції до Польщі добре озброєну армію, якою командував генерал Ю. Галлер. Польсько-українська війна визначила пріоритети державного будівництва ЗУНР, уряд якої спрямував головні зусилля на підвищення боєздатності армії та ефективності функціонування державної влади в умовах війни. Після залишення Львова тимчасовою резиденцією уряду став Тернопіль, а на початку 1919 р.— Станіслав. 22—26 листопада 1918 р. на підконтрольних ЗУНР землях проведено додаткові вибори до Української Національної Ради (по одному представнику від повіту і міста), після чого в її складі налічувалося вже понад 150 депутатів74 — представників духовенства, світської інтелігенції, бізнесу та інших соціальних верств. І хоч інонаціональним групам населення було запропоновано обрати до Національної Ради своїх представників, все ж поляки бойкотували вибори, а євреї та німці вирішили не брати у них участі о Васюта І. 33
і тим самим виявили свій нейтралітет до українсько-польського конфлікту. Через те УНРада була представлена тільки українцями. Домінуючу роль у ній продовжувала відігравати УНДП, яка на черговому з’їзді в Станіславі 29 березня 1919 р. була перейменована на Українську народно-трудову партію (УНТП). З’їзд ухвалив нову програму, що передбачала відчуження великого землеволодіння, усуспільнення діючих галузей промисловості, торгівлі і кредиту, державне забезпечення «мінімуму екзистенції» для кожного громадянина75. Основні положення платформи цієї партії поділяла УРРП, яка хоч і проголошувала себе захисником інтересів трудового селянства, тобто тих селян, котрі обробляли свою землю власною працею, але ще раніше так зблизилася з націонал-демократами, що навіть важко було помітити різницю між ними, хіба що у ставленні до духовенства, ворожого для радикалів76. Тимчасове відокремлення від УРРП селянсько-радикальної партії на чолі з К. Трильовським не похитнуло основи міжпартійного союзу головних державотворчих сил. На основі розбудови суверенної державності і різко негативного ставлення до польської агресії союз українських політичних сил розширився також за рахунок старорусинів. Ідея такого союзу (спільного антипольського фронту) з «українськими сепаратистичними партіями», як підкреслювалося в польському урядовому документі, появилася серед львівської москвофільської інтелігенції, яка підтримувала увесь цей рух до його розколу в середині 1920 р.77. Після додаткових виборів до УНРади замість тимчасової владної структури був утворений центральний державний апарат. 4 січня 1919 р. сесія УНРади у Станіславі прийняла закон «Про Виділ» (свою Президію), яка мала виконувати функцію колегіо- нального глави держави, або малого парламенту. До Президії УНРади було обрано 9 осіб з доволі широкими виконавчими функціями, включаючи призначення й відставку членів уряду, начальників державних управлінь, проведення амністії, санкціонування оголошення законів, які приймалися УНРадою78. Керував роботою Виділу (Президії) президент ЗУНР Є. Петрушевич. Заступниками президента тоді ж були обрані радикали Л. Бачин- ський і А. Шмигельський, націонал-демократ О. Попович і соціал- демократ С. Вітик. Виділом сформовано і на черговій сесії Української Національної Ради 4 лютого 1919 р. затверджено новий склад уряду Західноукраїнської Народної Республіки. Президентом (головою) уряду — Ради державних секретарів було затверджено С. Голубовича, який обійняв цю посаду ще в грудні 1918 р. після відставки К. Левиць- кого. Одночасно він виконував також і функції державного секретаря фінансів, торгівлі і промисловості. На посади державних секретарів призначено В. Панейка (закордонних справ), Л. Цегель- 34
сі»кого (без портфеля), а невдовзі він став керівником Секретаріату іакордонних справ після виїзду Панейка до Парижа у складі української делегації на мирну конференцію), І. Макуха (внутрішніх справ), Д. Вітовського (військових справ), О. Бурачинсь- кого (правосуддя), А. Артимовича (освіти і релігії), І. Мирона (залізниць, пошти і телеграфу), М. Мартимця (землеробства), М. Казановича (громадських робіт). За партійним складом новий уряд був коаліційним (націонал-демократи і радикали), а чотири державні секретарі не належали до жодної з партій, але підтриму- ішіи платформу УНДП. Протягом лютого—березня в уряді сталися шіни: у відставку пішли Д. Вітовський і Л. Цегельський, а їхні 11 осади зайняли відповідно В. Курманович (одночасно був і начальник генерального штабу армії) та М. Лозинський79. У такому складі уряд діяв до 9 червня 1919 р., коли повнота влади була передана «уповноваженому диктаторові». Найважливішим завданням Української Національної Ради і Ради державних секретарів було об’єднання Західноукраїнської держави з Українською Народною Республікою, що справедливо вважалося втіленням у життя віковічного прагнення українського народу до національно-державної єдності — з одного боку, і засобом об’єднання сил проти польської і більшовицької експансії на українські землі — з іншого. Це прагнення посилювалося ще й невизнанням ЗУНР державами Антанти. Названі причини схилили маятник галицько-української політичної думки в бік визнання нагальної необхідності об’єднання ЗУНР з УНР. Принципових противників такого об'єднання в українських політичних колах Західної України не було. Але існувала різниця в підходах його здійснення, які полягали в тому, що одні вважали то справу невідкладною, а інші виступали за те, щоб «відстрочити її до певного часу, коли так звана Велика Україна стане упорядкованою державою»80. У конкретній політичній ситуації остаточно перемогла перша точка зору. 10 листопада 1918 р. УНРада прийняла таку постанову: «Українська Національна Рада як найвища влада українських земель бувшої Австро-Угорської монархії в прагненні до здійснення національного ідеалу всього українського народу доручає Державному Секретаріатові вжити необхідних заходів щодо об’єднання усіх українських земель в одній державі»81. Слід визнати, що серед політичних кіл в Україні тоді не було одностайності у вирішенні цієї доленосної для українського народу історичної проблеми. Коли у першій декаді листопада до Києва прибула делегація ЗУНР у складі О. Назарука і С. Шухевича, щоб з’ясувати стосунки з гетьманським урядом і просити його допомоги, то вона не зустріла повного розуміння з боку П. Скоропадського. Захоплений пошуками зовнішньої підтримки свого режиму, гетьман на переговорах заявив, що Українська держава не хоче конфліктувати з Польщею і навіть відмовився направити 35
на Галицький фронт окремий загін січових стрільців, сформований полковником Є. Коновальцем з військовополонених та біженців- галичан82. По-іншому склалися стосунки з Директорією УНР, яка після повалення гетьманського режиму сама шукала допомоги галицько- українських сил у вирішенні власних проблем. Тому переговори її з представниками ЗУНР швидко завершилися укладенням 1 грудня 1918 р. у Фастові попереднього договору про злуку УНР і ЗУНР в одну державу. Текст його був таким: «1. Західно-Українська Народна Республіка заявляє сим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією і населенням, як складова, частина державної цілості, в Українську Народну Республіку. 2. Українська Народна Республіка заявляє сим рівно ж свій непохитний намір злитись в найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західноукраїнської Народної Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народну Республіку. 3. Правительства обох Республік уважають себе зв’язаними вищеназваними заявами, це значить: уважають себе спільно зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоб, можливо, в найкоротшім часі обидві держави утворили справді одну неподільну державну одиницю. 4. Західно-Українська Народна Республіка з огляду на витворені історичними обставинами, окремими правовими інституціями та культурними й соціальними різницями окремішності життя на своїй території й її населення, як майбутня частина неподільної Української Народної Республіки, дістає територіальну автономію, межі якої визначить у хвилі реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень компетентними законодавчими й урядовими державними органами обох Республік. Тоді також установлені будуть детальні умови злуки обох держав»83. Цей договір підписали від імені Директорії УНР В. Винни- ченко, О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра; від імені Ради державних секретарів ЗУНР Л. Цегельський, Д. Левицький. Договір про з’єднання Західної і Східної Українських республік в одній державі на федеративній основі був ратифікований на сесії Української Національної Ради, котра 3 січня 1919 р. у Станіславі одноголосно ухвалила постанову, якою урочисто проголошувалося об’єднання ЗУНР з УНР в одноцілій (неподільній) державі з назвою Українська Народна Республіка. Цією постановою, що мала силу закону, затверджувався «передвступний 36
договір про злуку», укладений 1 грудня 1918 р. у Фастові. Державному Секретаріатові пропонувалося «негайно розпочати переговори з київським урядом для сфіналізування договору про злуку». До часу, коли зберуться Установчі Збори об’єднаної республіки, як наголошувалося у цьому документі, законодавчу владу на території колишньої ЗУНР виконуватиме Українська Центральна Рада, а виконавчу — Державний Секретаріат84. Одночасно законодавчий орган республіки вибрав повноважну делегацію з 65 осіб, яка повинна була представляти Західну Україну під час офіційного проголошення історичного акту об’єднання її з Українською Народною Республікою в одну державу. 22 січня 1919 р. Акт злуки (з’єднання УНР і ЗУНР) урочисто скріплено обміном грамотами на Софіївській площі Києва. Наступного дня у Києві відкрився Трудовий конгрес, представлений 400 делегатами від УНР і 65 делегатами від ЗУНР. На першому засіданні його до президії були обрані від делегації ЗУНР лідер соціал-демократичної партії С. Вітик, який головував на конгресі, і націонал-демократ Т. Старух. Ухвалу Української Національної Ради ЗУНР про об’єднання зачитав С. Витвицький, а універсал Директорії про об’єднання — секретар конгресу С. Золочанський. Конгрес схвалив Акт злуки. Так було започатковано розв’язання корінної історичної проблеми суспільного життя всього українського народу — соборності століттями роз’єднаних земель України, об’єднання їх в єдиній державі з демократичним устроєм. Західно-Українська Народна Республіка перейменовувалась в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР), якій гарантувалася повна територіальна автономія. Утворення спільних уряду, армії, законодавчого органу обох республік відкладалося до правового рішення загальноукраїнських Установчих Зборів, скликання яких мало відбутися на підставі спільного порозуміння компетентних чинників обох державних утворень. Акт злуки — це міжнародно-правова угода українських держав (УНР і ЗУНР) про добровільне об’єднання східних і західних українських земель в одноцілій державі — Українській Народній Республіці. Першопричиною укладення угоди стало обопільне прагнення західних і східних українців до інтеграції в єдиній державній українській нації. Ініціативу об’єднання започаткували політичні кола ЗУНР. Цей історичний акт виявив крах планів великодержавників як зі Сходу, так і з Заходу денаціоналізувати український народ і асимілювати його з державними націями. Політику русифікації активно проводили правлячі кола Російської імперії, де українців інакше не називали, як «малороси». Після нетривалого періоду українізації цю політику продовжував також і більшовицький режим. Тим часом в Австро-Угорській імперії до Першої світової війни і в Польщі, Румунії, Чехословаччині та 37
Угорщині у міжвоєнний період українців представляли «русинами», що нібито не мали етнічної спільності з українцями східних земель. Всупереч шовіністичним намаганням великодержавних націй асимілювати корінних жителів України, вони за Актом злуки ідентифікували себе українцями, представниками єдиної спільноти, яка проголосила себе державною нацією. Створені на засадах права на самовизначення теренів, що входили до складу двох імперій, українські демократичні держави вимушені були вирішувати територіальні проблеми у воєнному протиборстві з агресивними державами. Вельми гостро ця проблема постала, зокрема, зі встановленням західного кордону, оскільки Польща розв’язала війну проти ЗУНР, претендуючи на володіння українськими землями Галичини, Волині та ін. В основу вирішення польсько-українського питання уряд ЗУНР поклав декларований конституційним актом УНРади від 13 листопада 1918 р. етнографічний принцип, згідно з яким Західноукраїнська держава утворювалась на землях, де українці становили більшість населення. Саме цим визначалася пізніше і «лінія Керзона» (1920 р.), і акти про возз’єднання (1939—1945 рр.), за якими західні українські землі були приєднані до Української РСР. Обидві українські держави (УНР і ЗУНР) по укладенню Акту злуки ще певний час фактично продовжували існувати роздільно. Остаточне їх об’єднання і утворення єдиної держави мало завершитись ратифікацією Акту злуки Установчими Зборами, представленими обома республіками. На перехідному етапі єдиним обмеженням у стосунках ЗУНР і УНР було те, що «уряди обох цих держав мали... обов’язок робити те, що веде до об’єднання і не робити нічого, що йшло проти об’єднання»85. Однак реалізація цього принципу у внутрішній і особливо зовнішній політиці обох урядів у практичному сенсі зіткнулась із серйозними проблемами, які не тільки гальмували процес об’єднання республік, а й перетворили їх у розмінну монету в зовнішньо-політичних комбінаціях сильніших агресивних держав. Складниками взаємопогодження заходів у перехідному державотворенні мало бути прийняття тотожних законів та важливих розпоряджень, воєнне і дипломатичне співробітництво, взаємообмін кадрами, значні безкоштовні поставки урядом УНР Галичині продовольчих товарів тощо. Коли йдеться про кадрове співробітництво, то воно також більше стосувалося допомоги Наддніпрянської України ЗОУНР, де широко використовувалися військові спеціалісти Української Народної Республіки, що відіграли значну роль у розбудові Галицької армії. Натомість частка іншої сторони у співпраці виступала менш помітно. Крім участі делегації ЗУНР у засіданнях Трудового конгресу, який після січневої сесії 1919 р. більше так і не збирався, й символічного призначення Виділом Української Національної Ради президента 38
Є. Петрушевича представником у Директорії, окремі випадки залучення галичан до державного будівництва Наддніпрянської України були винятками, пов’язаними більше з партійними комбінаціями, ніж із взаємним партнерством. Більше того, під впливом поразок військ УГА і Дієвої армії у війнах: відповідно з Польщею та більшовицькою Росією і взаємовиключних підходів до визначення воєнно-політичних партнерів обох українських республік, зрештою, поглиблювались непорозуміння між їхніми урядами, що у кінцевому підсумку призвело до повного розриву їх стосунків. Під час переговорів про об’єднання ЗУНР і УНР була досягнена обопільна домовленість про проведення погодженої внутрішньої і зовнішньої політики, але під впливом взаємних непорозумінь після проголошення цього Акту не сталося головного — ототожнення законодавства в різних сферах суспільного життя. Більш послідовно в демократичному напрямі воно реалізувалося УЦРадою і Державним Секретаріатом у національно-культурному просторі ЗОУНР, зокрема у сфері мовних відносин. Законом про мову, прийнятим Українською Національною Радою 15 лютого 1919 р., встановлювався статус української мови як державної із обов'язковим використанням її державними властями та управліннями, громадськими інституціями і державними підприємствами ЗОУНР в усіх внутрішніх і зовнішніх зносинах. Водночас законодавець враховував і такий фактор, як багатонаціональний склад населення держави, і, не ущемлюючи національної самосвідомості та традицій етнічних меншостей (поляків, євреїв, німців та ін.), виходив з визнання їхнього права на вільний розвиток рідної мови й культури. Тому закон залишав національним меншинам свободу вживання рідної мови як усно, так і письмово в службових зносинах з державними властями й управліннями, державними підприємствами і громадськими установами86. Гарантування реальних можливостей для національно-культурного розвитку населення держави здійснювалося політикою в шкільній справі. Усі публічні школи республіки, згідно із законом про основи шкільництва, прийнятим УНРадою 13 лютого, та іншими нормативними актами, перетворилися в державні з українською мовою навчання. За дозволом вищих шкільних властей допускалося заснування приватних шкіл, що працювали б за аналогічним австрійським розпорядком. Законом дозволялося функціонування інонаціональних шкіл, в тому числі й приватних, з рідною мовою навчання87. Важливий компонент національного питання — представництво неукраїнського населення у законодавчому органі держави. Весняна сесія Української Національної Ради, що відкрилася 25 березня, розпочала свою роботу з обговорення питання про організацію такого органу, який мав замінити Українську Націо¬ 39
нальну Раду. Було вирішено назвати цей орган сеймом, а вибори до нього провести в червні 1919 р. Він мав складатися з 226 депутатів, з них — 160 українців, 33 поляків, 27 євреїв і 6 німців, що обиралися в 13 національних виборчих округах88. Відповідно до питомої ваги неукраїнського населення гарантувалося в майбутньому парламенті 30% мандатів представникам національних меншин. У демократичному ключі вирішувалося також і питання про громадянство республіки. За законом від 8 квітня про виконання громадянських прав та обов’язків, громадянином ЗОУНР була кожна особа, яка мала право приналежності до однієї з громад, а особа, яка не бажала мати громадянства республіки, повинна була до 25 травня 1919 р. скласти відповідну заяву89. Цей закон зустрів позитивну реакцію серед населення, національних меншин, особливо євреїв, які потерпіли від антисемітських погромів, вчинених польськими легіонерами. Поряд з декларованою гуманною політикою в національній царині, в умовах обтяжливої війни чітко визначився курс уряду на використання надзвичайних заходів у соціально-економічній сфері. Необхідність їх здійснення зумовлювалась ще й тим, що територія і населення західноукраїнських земель дуже постраждали від затяжних бойових дій. В роки Першої світової війни у Галичині зруйновано десятки міст і містечок, спалено 650 сіл, знищено 200 тисяч житлових будинків, 233 тисячі господарських споруд. За інформацією президента ЗОУНР, поданою на засіданні Ради Держсекретарів 25 лютого 1919 р., загальні збитки Галичини від перебігу бойових дій у роки війни становили 6 млрд. крон90. Великі площі сільськогосподарських угідь лежали облогом. Маса збіднілої людності терпіла від нестачі продовольства. Щоб вийти з вкрай скрутного економічного становища і забезпечити безперебійне функціонування держави в умовах її війни з Польщею, уряд ЗОУНР, враховуючи досвід інших воюючих країн, які в роки Першої світової війни здійснювали політику жорстокої державної централізації та регулювання економіки, проводить систему заходів щодо примусового регулювання господарських відносин і мілітаризації економіки у ключових галузях виробництва і розподілу. Державному регулюванню підлягали ті галузі, які давали промислову сировину або сільськогосподарські продукти, необхідні для забезпечення армії й міського населення в екстремальних умовах війни. Так, з метою забезпечення війська пальним рішенням уряду від 13 лютого 1919 р. встановлювалася квота в розмірі 22 % видобутку нафти, що підлягала передачі усіма нафтодобувними фірмами краю державному нафтопереробному заводі в Дрогобичі91. Продукція його йшла на забезпечення потреб армії. Найбільш послідовно і жорстко така політика проводилася в заготівлі сільськогосподарських продуктів та фуражу. Прак¬ 40
тичним здійсненням її займалися харчові управи, що діяли при Державному Секретаріаті внутрішніх справ у центрі і повітових комісаріатах на місцях, співпрацюючи з інтендантськими службами Державного Секретаріату військових справ. Міжвідомчим рішенням від 18 березня органам продовольчого відомства було надане, зокрема, монопольне право на заготівлю шкіряної сировини, її обробку і виготовлення готової продукції для армії92. Одним з ключових воєнно-директивних заходів була спільна постанова Державних Секретаріатів землеробства та внутрішніх справ, прийнята 21 лютого 1919 р., про «примусовий обробіток землі». «Всі ґрунти, пригожі до рільної культури, — зазначалося в постанові,— мають бути управлені і нікому не вільно лишити придатного до культури ґрунту облогом. Розпорядок сей відноситься як до великої, так і малої селянської посілості»93. Реалізація цієї постанови, розрахованої на організацію «примусового господарства», торкнулась не тільки багатьох поміщиків, що з різних причин залишили свої маєтки, а й селян-біженців, неспроможних дрібних власників чи орендарів, землі яких у таких випадках переходили у розпорядження держави та її виконавчої влади на місцях. У свою чергу, держава через спеціальні повітові і громадські комісії передавала ці землі в тимчасове користування «наймачам», насамперед тим малоземельним і безземельним селянам, які були спроможні обробити її і мали сплачувати відповідний чинш власникові або в державну казну. Живий інвентар у безгосподарних посілостях ставав також предметом наймання. Винуваті в приховуванні пригожих, але перелогових земель, насіннєвого матеріалу, живого та неживого інвентаря підпадали під кримінальне покарання до шести місяців арешту і, крім того, штрафувалися до 50 тисяч крон94. Обтяжливими для сільських виробників були реквізиції зерна та інших сільськогосподарських продуктів, що проводилися не менш жорстко, ніж за попереднього режиму. За винятком мінімальної кількості зерна, необхідного для прохарчування сім’ї і сівби, харчові управи вилучали у землеробів увесь лишок збіжжя за цінами, встановленими місцевими повітовими комісаріатами, а фактично за безцінок, не враховуючи при цьому загального майнового стану господарства і ступеня воєнної розрухи в місцевості. І тільки найбільш потерпілі від воєнних дій села в Бого- родчанському, Бродівському, Зборівському, Золочівському, Ка- луському, Надвірянському, Підгаєцькому, Теребовлянському і Тернопільському повітах були звільнені від воєнної данини95. Для обслуговування потреб армії запроваджено примусову підводну повинність: обов’язок селян однокінними або двокінними хурами перевозити військо та його майно. Ця повинність лежала на всій громаді. Коли хтось з її членів не з’являвся з підводою, то громадська управа повинна була знайти йому заміну. Але 41
зловживання та самоуправство воєнних властей у цій справі стали настільки поширеними, що воєнне відомство республіки своїм розпорядженням від 16 березня змушене було регламентувати виконання повинностей та її оплату96. І все ж заходів державного регулювання економічних відносин, що проводилися до квітня 1919 р., виявилося недостатньо для вирішення продовольчої проблеми, котра зачіпала інтереси всього населення. Щоб забезпечити воєнні потреби, уряд вдається до запровадження продовольчої диктатури. Командно-адміністративним способом з 15 квітня в країні вводилася державна монополія на заготівлю хліба й фуражу, тверді ціни на всі сільськогосподарські продукти і промислові товари широкого вжитку, запроваджувалися жорсткіші методи контролю за вирощуванням та обмолотом і вилученням ЛИШКІВ чзерна, муки, овочів і деяких предметів масового вжитку. З цією метою при харчових управах у повітах створювалися продовольчі загони (військові викупно- заємні відділи) під командуванням повітових воєнних старшин. Начальник загону (повітовий старшина) працював у повному контакті з харчовою управою і мав у своєму розпорядженні 50 озброєних стрільців та підстаршин, а в міру потреби міг запросити й додаткові військові сили. Згідно з інструкцією, в обов’язок продзагонів входили конфіскаційні функції: «...Переїхати всі двори і села дотичного округу і в кожного продуцента або торговця окремо, особисто, або через свої органи перевірити, які в нього припаси збіжжя, ярини і паші і, відчисливши певну... означену кількість на прожиток для його рідні, служби і на обсів, все проче забрати і віддати до складу... іншого військового відділу»97. На відміну від попереднього порядку продрозкладки, коли повітові продовольчі органи (харчові управи) самі визначали мінімум необхідного продовольства на душу населення для прохарчування сім’ї, утримання худоби і посіву, цього разу встановлювалася загальна норма для всієї держави. Вона дорівнювала половині продовольчого пайка стрільця польової армії і певну кількість фуражу, включаючи такі складники: 35 кг зерна на хліб, 15 кг твердої ярини на одну особу, 900 кг сіна на корову та 450 кг вівса на коня. Решту збіжжя й фуражу вилучалося в землероба з оплатою їх за твердими цінами, які в умовах обезцінення грошей мали швидше символічну, ніж реальну вартість. З аналізу документів напрошуються очевидні висновки. Продовольча політика була спрямована на зміцнення оборони і забезпечення матеріально-сировинної бази країни в її справедливій війні з Польщею. В цьому сенсі вона знаходила підтримку з боку міської людності, що мала потребу в гарантіях продовольчого забезпечення, і патріотично настроєних верств українського села. Одначе примусові реквізиції продовольства і фактична заборона вільної торгівлі ним, зволікання у проведенні земельної реформи 42
не викликали захоплення у незаможної частини селян, які і в мирну пору не могли забезпечити себе хлібом, не кажучи вже про польських поміщиків та селян, які не приховували великодержавно-шовіністичних настроїв. Тому викликана воєнними потребами продовольча політика не знімала не тільки гостроти соціальних проблем, а й політичного радикалізму на міжнаціональній основі. Реалізація продовольчої політики та інших заходів державного регулювання господарських відносин в умовах війни об’єктивно виражала спробу використання важелів державно-монополістичного капіталізму при низькому рівні розвитку його приватновласницького варіанту. Але командно-адміністративне втручання в організацію економіки після прийняття відповідних законів або нормативних актів було обмежене територіально і в часі набирало лише перших обертів. Тому воєнно-економічна політика уряду не встигла продемонструвати практичну ефективність, а вже перші кроки її проведення не викликали захоплення нею з боку певних соціальних прошарків і груп населення, особливо польських поміщиків і селян, які не визнавали західноукраїнської державності. Для галицького уряду залишалося пріоритетним воєнне питання. Вирішенню його підпорядковувалась як внутрішня політика, так і зовнішньополітична діяльність, спрямована на пошук підтримки у війні з Польщею та встановлення дипломатичних відносин з різними країнами. Ще на початку листопада ЗУНР утворила свої посольства у Відні, Берліні, Швейцарії, Будапешті, Празі. Існували її місії також у Белграді, Римі, Ватикані, а пізніше — у США, Канаді та Бразилії. В інших країнах її інтереси представляли місії Української Народної Республіки, яку де-юре визнала і встановила з нею дипломатичні стосунки різних розрядів 21 держава світу98. Через акредитовані посольства і об'єднане представництво обох українських держав на Паризькій мирній конференції українська дипломатія робила завзяті спроби використати зовнішньополітичні чинники для становлення національної державності, а потім і збереження її. Що стосується західноукраїнської дипломатії, то її найбільше турбувала ескалація польської агресії, стримати яку могли нарощення власного воєнного потенціалу (що, зрозуміло, було не під силу молодій державі) і допомога ззовні. Саме силами об’єднаної Української держави галичани розраховували успішно протидіяти польській агресії на українських землях і змусити інтервентів укласти мир або принаймні домогтися перемир’я, щоб потім при посередництві зверхників Мирної конференції в Парижі встановити кордон України з Польщею за ознакою етнографічної більшості населення. Однак реалізувати цю політику не судилося. Директорія УНР, надавши західним українцям певну допомогу озброєнням, воєнним спорядженням, спеціалістами та продовольством, війну Польщі не оголосила і під натиском військ більшовиць¬ 43
кої Росії сама вимушена була 2 лютого 1919 р. залишити Київ і відступити разом з Дієвою армією до Вінниці, а потім — до Рівного. За такої ситуації стали марними сподівання галичан на допомогу Української Народної Республіки, адже вона сама потребувала її з боку ЗУНР. Правлячим колам об'єднаної Української держави не вдалося скористатися і зовнішньополітичною ситуацією, яка склалася наприкінці січня — на початку лютого 1919 р., коли в Одесі висадилися французькі війська і була розміщена місія Антанти. Саме тоді тут зібралися уповноважені представники Української, Білоруської і Кубанської Народних Республік (пізніше до них приєднався і представник Донського козачого уряду). В результаті переговорів представники чотирьох держав розробили своєрідну програму очікуваної допомоги Ацтанти в їх спільних діях боротьби з більшовиками, які встановили в Росії терористичний тоталітарний режим і здійснювали соціально-економічне експериментування. Згідно з «планом чотирьох», пропонувалося створити не єдину армію чотирьох держав, як того хотіла Антанта і російські «недєлімщики», а об'єднані їх збройні сили зі спільним генеральним штабом, яким Антанта мала надати матеріальні ресурси. Основою антибільшовицької осі мала стати Україна. За умови виключення бойових дій проти неї з боку Пілсудського та російських «білих» формувань і військово-технічної та економічної допомоги з боку Антанти можна було відмобілізувати (як пропонував військовий міністр УНР генерал О. Греков) не менше мільйона вояків для створення масового регулярного війська. Україна готова була надати допомогу Білорусії і Кубані в розгортанні регулярних армій". Якби Антанта прийняла переданий їй у лютому того року «план чотирьох» і вгамувала Пілсудського та Денікіна, загальна ситуація могла б змінитися докорінно. Але цього не сталося, тому що до весни 1919 р. остаточно визначилася антиукраїнська позиція Антанти, на підтримку якої розраховували обидві українські держави. Всі зусилля об'єднаної української делегації на Паризькій конференції стосовно визнання державної незалежності України зустріли явну неприхильність з боку зверхників Антанти. На конференції йшлося вже не про визнання у нових кордонах самостійності Української Народної Республіки, з якою великі країни Заходу ще раніше встановили дипломатичні стосунки, а про згоду останніх на розчленування й окупацію українських земель російськими великодержавниками, польськими та румунськими агресорами, ігноруючи при цьому національні інтереси українського народу. Сен-Жерменським договором від 10 вересня 1919 р. було санкціоновано і приєднання Закарпаття до Чехословаччини на засадах автономії, хоч ця форма державності аж до 1938 р. так і не була реалізована. 44
Звивистий шлях до анексії Східної Галичини, де була утворена і понад вісім місяців функціонувала регіональна українська державність, яка відстоювала свій суверенітет як збройною боротьбою, так і дипломатичними акціями, спрямованими на пошук союзників проти польських інтервентів. Що стосується політики керівних кіл США, Англії, Франції, Італії щодо ЗУНР, то загалом вона була двоїстою. З одного боку, ці держави всіляко підтримували Польщу в її війні проти ЗУНР, а з іншого — не бажали негайного розгрому Галицької армії, розраховуючи тимчасово помирити воюючі сторони, щоб потім використати їхні збройні сили у війні проти радянської Росії. Кінцева мета західних держав на Паризькій конференції стосовно галицької проблеми зводилася до того, щоб домогтися угоди між ЗУНР та Польщею на користь останньої. З цією метою в січні 1919 р. до Польщі прибула доволі численна місія представників чотирьох (США, Англії, Франції, Італії) держав на чолі з французьким генералом Бартелемі. У тогочасному спектрі воєнних і політичних подій в Східній Галичині кожна із зацікавлених сторін по-своєму сподівалася використати дипломатичні переговори та наступальну операцію УГА, сплановану її командуванням та політичним керівництвом ЗУНР. Враховуючи проведену реорганізацію армії та її попередній бойовий досвід, головнокомандування Галицької армії на середину лютого підготувало новий наступ уже на всьому 250-кілометровому фронті з нанесенням головних ударів на обох флангах Львівського вигину, під Перемишлем та біля Рави-Руської і Ярослава, які повинні були відсікти головні польські сили у Львові і забезпечити їх наступний розгром. Успіх цієї операції мав поставити Паризьку мирну конференцію перед фактом звільнення від окупації усіх східногалицьких земель і задоволення прагнення їхнього населення до самовизначення. «Але і на цей раз, як згодом напише у спогадах М. Омельянович-Павленко, у нашу оперативну працю вмішалося також і командування військами Великої України. Спочатку депешою, а пізніше й особисто отаман О. Шаповал передав мені бажання Головної ставки, щоби до 18 лютого, коли в Парижі мали розпочатися засідання мирної конференції, взяти Львів хоч би навіть чоловим ударом»100. Цим самим Головна ставка Дієвої армії УНР, як і політичне керівництво обох республік, що вимагали негайно оволодіти Львовом, приносили в жертву кон’юнктурно-політичним цілям непогано підготовлену нову воєнну кампанію, яка тоді ще мала шанси на успіх. Однак план загального наступу УГА на всьому фронті з вини політичного керівництва був обмежений локально наступальною операцією, в основу якої покладено помилковий стратегічний підхід щодо завдань війни, вузько окреслений тим, щоб будь-якою ціною зайняти Львів, а не перемогти противника на польсько-українському фронті. Ось таке звуження стратегічної 45
перспективи позбавляло галицько-українське командування оперативної ініціативи, не давало змоги здійснювати маневрування військ, прирікаючи їх на загальну поразку. «Прив’язавшись до тривких польських позицій у Львові, як писав неупереджений дослідник, українське командування засуджувало себе на стратегічну дефензиву, бо на обох крилах, де в дійсності вже в першій стадії вирішувалась війна, було приневолене тільки боронитися»101. У відповідності до скоригованого плану, основні сили Галицької армії були зосереджені на відтинку Городок—Судова Вишня для опанування залізничною колією Перемишль—Львів, щоб таким чином оточити столицю Західної України і розгромити в ній найсильніше угруповання польських військ. Ця операція отримала назву Вовчухівської. Вона розпочалась 17 лютого наступом 3-го корпусу, його підтримали два інші з’єднання. Наступного дня частини УСС, Львівської і Коломийської бригад з жорстокими боями вийшли до залізниці з півдня, а з півночі їм назустріч наближалися війська 1-го корпусу, яким командував О. Микитка. Частини Осадного корпусу М. Тарнавського атакували передмістя Львова. Залізничний зв’язок між двома великими галицькими містами був перерваний, львівський гарнізон противника опинився в «зав’язаному мішку». Проте цією напівперемогою українська сторона так і не змогла скористатись через втручання місії Антанти у воєнно-оперативні справи. Як тільки намітився успіх наступальної операції, комісія Бартелемі в ультимативній формі зажадала від головнокомандування УГА припинити бойові дії, щоб дати змогу їй переїхати з Перемишля до Львова, а звідти до Ходорова для ведення переговорів про укладення українсько-польського перемир’я та підготовки спірних питань на розгляд Паризької мирної конференції. 22 лютого в Ходорові — нештатному містечку Галичини, де знаходився генеральний штаб УГА,— на переговорах зустрілися делегації воюючих сторін у присутності восьми членів місії Антанти. Представники її продиктували уже погоджений з поляками проект угоди про перемир’я, яка вступала в силу 25 лютого. Подальші тристоронні переговори проходили 25—26 лютого у Львові. Основна дискусія розгорнулася навколо демаркаційної лінії, що розмежовувала позиції обидвох воюючих сторін. Від імені Антанти Бартелемі ультимативно зажадав від галицького уряду віддати у володіння Польщі найважливіші економічні райони Східної Галичини на захід від річок Буг і Стрий включно зі Львовом та Дрогобицько-Бориславським нафтовим басейном102. Тристоронні переговори у Львові виявились безрезультатними, і Бартелемі запропонував продовжити їх у Ходорові уже за участю члена Директорії Головного отамана армії УНР С. Петлюри. 27 лютого представники уряду та вищі військові старшини Західної України урочисто приймали у Ходорові С. Петлюру, 46
що спеціально прибув сюди на запрошення антантівської місії. Справжньою метою цього візиту було переконати президента Галицької республіки і головнокомандувача її армії визнати демаркаційну лінію Бартелемі, сподіваючись територіальними уступками в Східній Галичині домогтися примирення її уряду з Польщею й тим самим досягти прихильності Заходу, чого конче потребувала Директорія УНР. Наміри Петлюри, як і його французького покровителя генерала Бартелемі, укласти мир Польщі і ЗОУНР за рахунок останньої і використати їхні збройні сили у війні з Червоною армією, очікуваного результату не дали. Зунрівський уряд рішуче відхилив претензії на галицькі землі і відстоював етнополітичний принцип у визначенні західного кордону по річці Сян, на схід від якої переважало українське населення. В ніч з 28 лютого на 1 березня головнокомандування УГА денонсувало угоду про перемир’я, відновило наступ на фронті103. Але час, втрачений на переговорах, дав змогу польській стороні перекинути на Галицький фронт нові сили, які 13 березня перейшли в контрнаступ і незабаром деблокували львівський гарнізон. Шанси на перемогу у війні дедалі більше схилялися на користь Польщі, яка порівняно із Галичиною мала п’ятикратну перевагу в людському потенціалі, а за військовим спорядженням, озброєнням та амуніцією Військо польське було сильніше від УГА в кільканадцять разів. На весну 1919 р. чисельність УГА збільшилась до 125 тис. чоловік104, але офіцерів усіх рангів у ній служило лише 1412105, або один офіцер пересічно припадав на 88 стрільців. У Галицькій армії була гостра нестача не тільки досвідчених офіцерських кадрів, а й одягу, взуття, зброї й амуніції. Вона мала єдину перевагу над поляками — високий патріотичний дух вояків. Співвідношення сил на фронті наприкінці квітня різко змінилося на користь Польщі, коли сюди прибула армія генерала Ю. Галлера, сформована з польських військовополонених і емі- грантів-добровольців — жителів США, Канади, Франції, навчена французькими генералами і офіцерами. Вона мала 80 тис. (за іншими даними — 70 тис.) бійців, у тому числі 1291 французького офіцера і 3313 французьких солдатів106. Ця армія призначалася для війни проти більшовиків, але польський уряд використав її як ударну силу у воєнній кампанії проти Східної Галичини. 14 травня розпочався її наступ на правому крилі Галицького фронту, а наступного дня — 42-тисячної армії генерала Івашкевича на лівому крилі. Корпуси і частини УГА з героїчною звитягою билися на всіх ділянках фронту, але протистояти натискові переважаючих сил польських військ вони не змогли і зі значними втратами відходили на схід. Становище їх ускладнилося агресією Румунії, яка за згодою Антанти брала участь у придушенні Угорської Радянської Республіки і в ході цієї воєнної кампанії окупувала частину Українських Карпат та 47
Покуття. На початку червня усі збройні сили ЗОУНР, відійшовши за Дністер, зайняли кругову оборону в південно-східному трикутнику Галичини між річками Збруч та Дністер і залізничною лінією Гусятин—Чортків—Заліщики107. Тоді ж до Збруча підійшла і на його східному березі зупинилася Червона армія. Свої стосунки з Галичиною радянська сторона намагалася будувати в такий спосіб, щоб розірвати її союз з Українською Народною Республікою, використати її збройні сили у воєнному протистоянні з Антантою та державами-лімітрофами, створити на території Галичини плацдарм для встановлення прямого зв’язку з радянською Угорщиною. При цьому уряд Української РСР обіцяв гарантувати недоторканність території ЗУНР і впродовж березня— червня 1919 р. тричі пропонував Державному Секретаріатові укласти воєнно-політичний союз на таких умовах: — галицький уряд розриває відносини з Директорією і відкликає усіх галичан з її армії; — оприлюднює розрив з Петлюрою і свій союз з урядом радянської України; — укладає з ним союз проти Польщі і Румунії; — УГА об’єднується з Червоною армією під спільним командуванням; — радянський уряд призначає в Галицькій армії своїх комісарів; — не втручається у внутрішні справи Галичини108. Керівні кола Галичини, не сприймаючи тоталітарну природу більшовицького режиму, що вдруге утвердився в Україні після воєнної інтервенції радянської Росії, у своїй більшості не погоджувалися з цими пропозиціями і вважали Директорію єдиною легітимною владою в Україні, а катастрофа на фронті ще більше узалежнила їх від Директорії УНР і держав Антанти. Тим часом воєнне становище ЗУНР ставало все безнадійнішим. 25 травня Є. Петрушевич разом з урядом С. Голубовича залишили Станіслав, де негайно владу обійняла польська військова адміністрація, і перемістилися через Бучач та Заліщики до Чорткова, не залишаючи при цьому перманентних дебатів про різні варіанти збереження державності. Дедалі більша загроза втрати державності зумовила адекватну активність у діяльності її політичного керівництва на міжнародній арені. В уяві провідників Галицької республіки ще продовжували витати ілюзії щодо справедливого вирішення галицької справи Антантою на Паризькій мирній конференції. До приїзду офіційної делегації ЗОУНР інтереси останньої на ній обстоювало представництво УНР, до складу якого входили Г. Сидоренко (голова), Д. Ісаєвич, А. Марголін, С. Шелухін, О. Шульгін, галичани А. Петрушевич, М. Рудницький, С. Томашівський. 21 березня до Парижа прибув Держсекретар закордонних справ ЗОУНР В. Панейко (заступник голови 48
об’єднаної делегації), а на початку травня галицьке представництво поповнили Д. Вітовський і М. Лозинський109. Першим виступом делегації УНР на Мирній конференції в Парижі у галицькій справі була нота від 25 лютого, в якій висловлювався протест з приводу агресії Польщі та Румунії відповідно у Східну Галичину і Буковину, які трактувалися як невід’ємна частина України. Наступною акцією галичан була нота В. Панейка американському президенту В. Вільсону у зв’язку з ультиматумом генерала Бартелемі. Спільно з делегатами УНР галичани заявили протест з приводу зриву поляками мирних переговорів у Хирові (7 квітня) і проти рішення Верховної ради послати на Галицький фронт армію генерала Галлера (18 квітня)110. На вимогу делегатів ЗОУНР 4 квітня Паризька конференція створила другу Міжсоюзну комісію під головуванням генерала Боти для укладення перемир’я між Польщею і Західною Україною. До її складу ввійшли представники США, Англії, Франції та Італії. Підготовлений комісією новий проект перемир’я Бота вручив 12 травня обидвом воюючим сторонам. На відміну від проекту Бартелемі, новий проект залишав за ЗОУНР Дрогобицький повіт з нафтовим басейном, а чисельність УГА обмежував 20 тис. стрільців. Польська сторона відхилила цей проект111, зробивши все, щоб не допустити миру. 25 травня українську делегацію прийняли керівники Верховної ради Антанти: Вільсон, Ллойд- Джордж, Клемансо і Орландо, але переговори з ними не дали жодного результату, бо лідери країн-переможниць уже однозначно визначили свою пропольську позицію у галицько-українській справі. Щоб якось вплинути на прийняття країнами Антанти і США сприятливого для держави галичан рішення, враховуючи радикальну зміну обстановки не на її користь на фронтах в Галичині та Україні, галицькі представники на Паризькій мирній конференції спробували започаткувати нову орієнтацію на політичні сили, що протистояли у збройній боротьбі на Сході. На конференції проти «самостійницької концепції» керівника української делегації Г. Сидоренка виступив В. Панейко, який вів переговори з представниками російських антибільшовицьких угруповань про створення нової східноєвропейської федерації, в котрій Україна разом 3 Галичиною мала бути в союзі з небільшовицькою Росією. Водночас М. Лозинський і Д. Вітовський «починали хилитися до думки, що, якщо йти на федерацію, то не з Денікіним, а з більшовиками»112. Альтернатива галицькій державній незалежності федералістичної орієнтації, задекларована делегатами ЗОУНР на Мирній конференції в Парижі, була розрахована на те, аби створити спільний фронт проти реальної загрози польської окупації усієї території Східної Галичини. Але шансів для успішного здійснення цієї ідеї уже не було, оскільки існували непримиренні суперечності між потенційно можливими суб'єктами федерації, А Васюта І. 4 49
а підтримка Антанти була на боці більш сильного польського противника Західно-Української Республіки. І, нарешті, вирішальну роль у всій цій несприятливій для Східної Галичини ситуації відігравали невдачі її збройних сил у війні з Польщею. Воєнна перевага УГА з середини березня 1919 р. швидко зменшувалась і в той час відповідно зростав воєнний потенціал Польщі, особливо у зв'язку з переміщенням на Галицький фронт армії генерала Ю. Галлера, яка за рішенням Верховної ради Антанти була відправлена з Франції у Польщу 16 квітня 1919 р. і, всупереч обіцянкам союзників використати її війська у війні проти більшовицької Росії, була кинена спочатку проти західних українців. У критичній воєнній ситуації, в якій опинилася держава галичан до початку літа, функціонування її уряду на демократичних засадах стало неможливим. Ось чому галицько-українські керівні кола стали на шлях зміни державного ладу: перетворення парламентської форми правління в авторитарну диктатуру. «Рада Державних Секретарів, що існувала до цього часу, внаслідок поразок і невдач (УГА на фронті.— /. В.) усе більше втрачала популярність, — констатувалося у документі суспільно-політичного відділу Львівського воєводського управління. — Утворення нового секретаріату в момент втрати з дня на день усе більшої території не мало рації»113. Тому Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат 9 червня 1919 р. постановили «надати право виконання військової й цивільної влади, яке донині здійснювали на підставі конституції Виділ УНРади і Державний Секретаріат, уповноваженому диктаторові»114. Інститут диктаторства вводився для зосередження влади в руках однієї особи, здатної оперативно вирішувати державні справи. УНРада і Державний Секретаріат припинили своє існування. Функціями диктатора був наділений президент Є. Петрушевич, який з обмеженого кола своїх найближчих прибічників утворив уряд головних уповноважених, в якому С. Голубович відповідав за справи внутрішнього управління. І. Мирон — дорожні справи, С. Витвицький — закордонні справи, а майор К. Долежаль був директором військової канцелярії115. Одночасно змінено Начальну команду армії. Замість генерала М. Омельяновича-Павленка, звинуваченого у поразках УГА, призначено генерала колишньої російської армії О. Грекова, а полковника В. Курмановича на посаді начальника штабу армії замінив полковник Штіпшіц-Тернова. З аналітичного матеріалу служби безпеки Львівського воєводського управління довідуємося про те, що Петрушевич після одержання повноважень диктатора зразу ж зажадав від Головнокомандування УГА нагального проведення контрнаступу, «метою якого було досягнути через Стрий з’єднання з Чехословаччиною»116. Немає сумніву в тому, що мотивом для такого рішення була 50
спроба зберегти армію галичан і об’єднати з Чехословацькою республікою (ЧСР) територію Галицької республіки. Питання про об’єднання Прикарпаття і Лемківщини з ЧСР на правах автономії обговорювалося у певних колах Західної України (передусім русофільських) ще з кінця 1918 р.117. Цю проблему наприкінці весни наступного року актуалізували критичне становище УГА на фронті і проголошення 5 травня 1919 р. Центральною Народною Руською Радою Закарпаття приєднання краю до ЧСР118, що, у свою чергу, посилило прагнення галичан до встановлення федеративного зв’язку між ЗУНР і ЧСР. Щодо офіційної Праги, зацікавленої в якомога вигіднішому вирішенні питання про кордони ЧСР (а це залежало від політичної волі держав-переможниць), то її реакція стосовно галицького прожекту була офіційно стриманою і виваженою у стосунках з міжнародним оточенням. Цей план не знайшов підтримки з боку Директорії УНР. Більше того, С. Петлюра наполегливо домагався у політичного і воєнного керівництва ЗОУНР, щоб галицькі підрозділи, які сильно поріділи в оборонних боях, негайно виступили проти Червоної армії. Начальна команда УГА, враховуючи оптимістичні настрої старшин у корпусах та куренях, що нашвидку були перегруповані, і бойовий дух стрільців, які вщент розгромили гарнізон противника в селі Ягільниця, підтримала розроблений групою старшин 2-го корпусу план нанесення головного удару в напрямі Чорткова силами корпусу, яким командував полковник М. Тарнав- ський. Наступальний запал підрозділів цього корпусу був таким, що вже у перший день його наступу, 8 червня, Чортків було взято; залишки дивізії Сікорського, яка обороняла місто, у паніці відступали до Бучача. З Чортківського та інших плацдармів галицькі з’єднання розгорнули наступ на Тернопіль, Львів і Станіслав. Об’єднана група Тарнавського, що складалася з підрозділів 1-го і 2-го корпусів, розгромила дев’ять полків польського угруповання в районі Тернополя і 15 червня визволила місто, а звідти повернула на Бережани, де три доби точилися жорстокі бої. Одночасно війська 3-го корпусу під командуванням генерала А. Кравса вийшли до Галича, противник у паніці почав евакуацію Станіслава. Підрозділи 1-го корпусу, яким командував генерал О. Микитка, зайняли Золочів, здобули перемогу в боях під Перемишлянами, на далеких підступах до Львова119. Тоді як польські війська панічно відступали, розвиток Чортківського прориву УГА викликав новий приплив ентузіазму серед української людності, сприяв притоку військовозобов’язаних і добровольців до Галицької армії. Це дало змогу в основному підновити попередні втрати її контингенту. За повідомленням Головнокомандувача армії, на призовні пункти у звільнених 51
районах з’явилося 90 тисяч призовників, але через нестачу зброї та військового спорядження до війська було мобілізовано лише 15 тисяч осіб120 і організовано 4-й і 5-й корпуси, котрі через неможливість їх матеріального забезпечення були розпущені при переході УГА за Збруч121. Військового спорядження і зброї не бракувало у польській армії, яку систематично забезпечували усім необхідним інтендантські служби військових відомств Франції та інших держав Заходу. Це дало змогу польському командуванню перекинути на Галицький фронт нові сили і, отямившись від несподіваного наступу Галицької армії, організувати контрнаступ, щоб ліквідувати її останню відчайдушну спробу якщо не вирвати перемогу, то принаймні пробити собі шлях для відступу до Румунії або Чехословаччини. 28 червня 1919 р. польські війська перейшли й* наступ на Галицькому фронті. Українська галицька армія почала відступати і невдовзі знову опинилася в трикутнику річок Збруча і Дністра. У другій декаді липня її ар’єргарди вели останні бої на рідній землі. Щодо подальшої перспективи УГА, то в середовищі її вищого командування активізуються прихильники порозуміння з радянською стороною. Головнокомандувач армії генерал Мирон Тарнавський, призначений на цю посаду 5 липня, через своїх представників веде переговори з командуванням Червоної армії про об’єднання сил проти польських інтервентів. Як пізніше повідомлялося у пресі, тоді в урядових сферах також «були елементи, котрі в ім’я національної єдності готові були піти на союз з більшовиками, аби тільки відбити Галичину і західноукраїнські землі від Польщі та інших окупантів»122. Зі свого, боку уряд УСРР і командування Українським фронтом були готові укласти угоду з диктатором ЗОУНР на згаданих вище умовах. Однак Є. Петрушевич та його найближче оточення й цього разу відмовилися створити спільний фронт з радянською Україною і Росією проти поляків і Директорії УНР. А причиною цього залишалося все те ж неприйняття встановленого в Україні радянського режиму, неспроможного розв’язати завдання розбудови незалежної соборної Української держави з демократичним устроєм. Опинившись після поразок УГА на політичному роздоріжжі, попри різні підходи її командування щодо союзників, керівництво ЗОУНР назагал залишалося вірним Акту злуки. Воно вирішило продовжувати збройну боротьбу проти противників УНР уже на її території, маючи у своєму розпорядженні майже повний склад збройних сил УГА, три корпуси якої мали 85 тисяч солдатів і офіцерів, 550 кулеметів, 160 гармат і 20 літаків123. Ці сили об’єдналися на Поділлі з Дієвою армією УНР і звідти почали спільний наступ проти Червоної армії. Однак у новій, докорінно відмінній воєнно-політичній ситуації роль і місце армії 52
галичан швидко змінювались. І доки УГА захищала від польських загарбників свою землю і західноукраїнську державність, її війна була глибоко справедливою, визвольною, а, перейшовши Збруч, вона невдовзі стала заручником політичних устремлінь «білих», а потім і «червоних» сил, котрі збройно протистояли на фронтах громадянської війни і під різними кольорами знамен розраховували використати у своїх політичних цілях збройні сили ЗОУНР і її територію у ролі геополітичного форпосту. Трагічну безвихідь ЗОУНР посилило ще й те, що її терени були перетворені також на об’єкт політичних комбінацій великих держав Заходу та Директорії Української Народної Республіки, яка ще до переміщення галицького уряду у Кам’янець-Подільський стала на шлях порозуміння з урядом Польщі за рахунок уступки їй території західних українських земель. 24 травня 1919 р. уповноважений Директорії УНР Б. Кардиновський і прем’єр- міністр Польщі І. Падеревський підписали у Варшаві таємну угоду «про надання допомоги українському урядові у боротьбі проти радянської України». Згідно з цією угодою, умови якої майже на рік випереджали «Варшавський договір» С. Петлюри з Ю. Піл- судським, УНР в обмін на визнання Польщею за Директорією «верховної влади у незалежній Україні» відмовилась від своїх прав на Західну Волинь і Східну Галичину. Ці території включалися у державні кордони Польщі як її «невід’ємна частина». Польський уряд зобов’язався надати воєнну допомогу Директорії УНР у боротьбі проти більшовиків з метою відновлення її влади в Україні. Задля цього передбачалося укласти воєнну конвенцію. Обидві сторони погодилися на «рівні права» національних меншин у своїх державах: відповідно українців і поляків124. В агресивних планах щодо Західної України, де понад три чверті населення (Західна Волинь) і дві третини (Східна Галичина) становили українці, Польща спиралась на політичну підтримку і почасти воєнну допомогу західних держав, котрі знехтували національними інтересами корінного етносу, створюючи Версаль- ську систему повоєнної Європи. Українські північно-західні землі (Західна Волинь, Холмщина, Підляшшя, південна частина Полісся) держави Антанти беззастережно визнали за Польщею. А щодо української етнографічної території Галичини, де сформувалася незалежна демократична держава, то ставлення до неї з боку керівників Паризької мирної конференції було обачнішим, прихованим «миролюбними» фразами. Аби якось «виправдати» грубе порушення нещодавно проголошеного президентом СІЛА В. Віль- соном права націй на самовизначення, що стосувалося і Східної Галичини, українська людність якої одностайно підтримувала її національно-державну незалежність, керівники конференції вирішували долю ЗОУНР аж ніяк не в інтересах її корінного населення. Державну приналежність західноукраїнських земель лідери Антанти 53
підпорядкували реалізації ініційованої Францією політичної доктрини створення «санітарного кордону» для убезпечення від проникнення більшовизму в країни Центральної і Південно-Східної Європи. Саме тому вони погодилися на анексію Буковини Румунією, а Закарпаття — Чехословаччиною. Центральною ланкою у цьому починанні мала стати відроджена Польська держава, для «зміцнення» якої і була санкціонована окупація нею Східної Галичини. Цій акції передувала доволі тривала дискусія, що відбулась у травні—червні 1919 р. в Раді чотирьох, Раді десяти і Підкомісії у польських справах, де польська сторона вимагала від держав- переможниць у війні визнання територіальної компенсації за довготривалу неволю народу Речі Посполитої після її поділів сусідніми імперськими державами, розглядаючи при цьому Східну Галичину як невід'ємну частину території власної держави. Вищезгадані зверхники чотирьої держав Антанти доручили Раді міністрів іноземних справ (Ради десяти) винести остаточне рішення у питанні про кордон між Польщею та Україною. У дебатах міністрів про політичний статус Східної Галичини виявились різні підходи держав залежно від їх інтересів у цьому краї та їх політичних комбінацій. Тоді як Бальфур (Англія) і Лансінг (США) пропонували тимчасове (до проведення плебісциту) вирішення питання про Східну Галичину, то представники Франції та Італії виступали за остаточне встановлення польського суверенітету у Східній Галичині. Але позиції держав Антанти сходились в одному — у необхідності використання Галицької армії у війні проти більшовицької Росії. І польська сторона сповна скористалась «жупелом загрози більшовизму», аби реалізувати імперіалістичні зазіхання на західноукраїнські землі. Під приводом того, що УГА, терплячи поразки у війні з Польщею, «стала неспроможною чинити опір більшовицькій армії», піл судчики отримали з Парижа згоду на переміщення з Франції до Польщі армії генерала Ю. Галлера і окупацію усієї Східної Галичини, замасковану лише посиланням на її майбутнє самовизначення. На засіданні Ради десяти 25 червня 1919 р. по доповіді Підкомісії у польських справах було прийнято рішення: «дозволити військам Речі Посполитої Польської продовжувати операції аж до річки Збруч» з метою забезпечення прав мирного населення Східної Галичини і його майна «від небезпеки, яка загрожує їм від більшовицьких банд»125. В основу цього рішення було покладено наступний текст резолюції, запропонований Державним секретарем США Лансінгом: 1. Польський уряд уповноважено окупувати воєнними силами Східну Галичину до річки Збруч. 2. Польський уряд уповноважено використати будь-які свої воєнні сили, включаючи армію Галлера, для цієї окупації. 3. Польський уряд уповноважено встановити у Східній Галичині громадянське управління під мандатом головних союзних 54
і асоційованих держав, яке повинно забезпечити, наскільки це буде можливо, автономію цій території і політичні, релігійні та особисті свободи жителів. 4. Цей мандат буде аж до наступного самовизначення жителів Східної Галичини стосовно їхньої політичної приналежності'425. Суперництво держав-переможниць не дало їм змоги остаточно визначити політичний статус Східної Галичини. На Мирній конференції у Парижі переважаючий вплив на прийняття рішень мала англо-американцька дипломатія, яка хоч і визнала пріоритет збройних сил Польщі у війні проти більшовицької Росії, але небажання Англії і США щодо посилення впливу Франції в Європі прямо позначилось на зволіканні визнання правомочності приросту володіння її польського союзника шляхом анексії ним західних українських земель. Це і стало головним мотивом затримки вирішення проблеми Східної Галичини, що завуальовувалось фразами про «захист прав української більшості її населення». 28 червня 1919 р. між західними державами-переможницями і Польською Республікою був укладений договір про національні меншини, за яким будівничі версальської Європи змусили польську сторону гарантувати українському населенню Східної Галичини громадянські права та свободи і запровадити в краї автономний устрій. Умови договору стали правовою нормою, на підставі якої переможцям у Першій Світовій війні і Лізі Націй «дозволялося втручатися у внутрішні справи відродженої Польської держави, що рівнялося обмеженню її суверенітету»126. Уже 11 липня 1919 р. Верховна рада Антанти своєю ухвалою визначила попередні умови мандату на окупацію Східної Галичини Польщею лише як «тимчасової міри міжнародного характеру» з наступним укладенням угоди, за якою польський уряд мав «забезпечити в міру можливості» автономію цій території як рівно ж і політичну, релігійну та особисту свободу мешканцям». Згідно з означеною ухвалою, державно-правовий статус Східної Галичини мало встановити саме населення краю на основі «вільного самовизначення», а термін проведення плебісциту повинні були визначити все ті ж «союзні і дружні держави»127. Реальну політику кожної з них, звісно, визначали не національно-державницькі прагнення західних українців, а геополітичні інтереси і сировинні ресурси краю (нафта, газ, калійні солі, ліс та ін.). І хоч зверхники Антанти ставили в обов’язок польському урядові ввести в цьому краї цивільне управління, їхні рекомендації залишилися тільки на папері, оскільки на окупованих землях одразу ж був установлений польський воєнно-колоніальний режим в найогидніших формах. При цьому важливо підкреслити, що країни-переможниці цей режим невдовзі фактично санкціонували, уклавши 10 вересня 1919 р. Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, яка зреклася права суверенності над Східною 55
Галичиною. Сувереном її стали держави Антанти, а Польща — тимчасовим завойовником краю. Витоки падіння державності в Західній Україні і втрати її національної незалежності коренилися не тільки у військовій перевазі Польщі та підтримці її державами Антанти й США, але і в нерішучості та непослідовності внутрішньої політики уряду Петруше- вича—Голубовича. Проголосивши об’єднання з УНР, чого нагально вимагала воєнно-політична ситуація, уряд ЗУНР водночас не тільки не прискорив вирішення соціально-економічних проблем, декларованих раніше, а й зробив помітний крен вправо в продовольчому, аграрному та інших питаннях, розв’язання яких вимагало невідкладних і рішучих дій в інтересах більшості населення. Цю тенденцію можна пояснити не стільки недосвідченістю провідників ЗУНР, котрі не спромоглися своєчасно наповнити національно- демократичну державність відповідним соціальним змістом, скільки партійним складом галицького уряду, який проводив правоцентристську політику і, постійно спізнюючись з реалізацією соціальної програми, програвав у часі лівим силам, які віддавали пріоритет соціально-визвольним завданням. У цьому контексті мав рацію один з провідних діячів УНР В. Винниченко, котрий під час перебування у тодішній столиці республіки галичан Станіславі у своєму щоденнику 1 квітня 1919 р. дуже влучно зауважив: «Національна Рада (ЗУНР.— І. В.) мала сесію і в самовдоволеній засліпленості своїй постановила: похвалити себе за свою політику і нітрохи її не міняти». «Рутенці (у сенсі — консерватори.— І. В.) — продовжував автор,— допались до казенного пиріжка і, вмочаючи його в нафту, цупко тримаються за нього і ковтають з усіх сил. А селянство пищить, крекче, помирає в боях з поляками і чуха свою зачучверену, нечесану, терплячу душу. Чуха, і крекче, і грозиться. А потім візьме і розмахнеться і почне трощити направо і наліво. Почухаються вже тоді рутенці з Національної Ради, та буде пізно»128. Наслідки з цього спостереження відомого політика неважко передбачити. Незмінність економічного ладу, запровадження продовольчої диктатури, зволікання в реалізації соціальної програми при одночасних поразках УГА на фронті спричинилися до звуження соціальної бази політичного режиму ЗУНР, до зростання соціального радикалізму серед пауперизованих і збіднілих верств населення, які через різні канали (повернення до краю військовополонених і біженців, ліворадикальну пропаганду та інші) засвоювали революційні лозунги і вимагали докорінних перетворень в економіці та соціальній сфері. Згадані причини обумовили посилення радикального руху комуністичної орієнтації, який на перший план ставив вирішення не загальнонаціональних завдань Української революції, що асоціювалися у першу чергу з відродженням та розбудовою національно-демократичної держави, а перемогу 56
соціальної революції і встановлення класово обмеженої диктатури пролетаріату і біднішого селянства. Тому ліворадикальні сили відігравали деструктивну роль у становленні національно-демократичної державності і своїми діями поглиблювали кризові явища в її функціонуванні, що наростали з весни 1919 року. Соціальну базу лівих сил уособлювали здебільшого спроле- таризовані прошарки у місті і селі, викинуті на узбіччя суспільного життя внаслідок воєн, розрухи і аграрного перенаселення. Помітний вплив серед збіднілої людності, маргиналів і зв’язаних з ними солдатів мала діяльність Інтернаціональної революційної соціал-демократії (ІРСД) — лівої групи, котра 1915 р. відкололася від УСДП на знак протесту проти політики австрійських і галицьких соціалістів, які підтримували імперіалістичну війну. Ця група закликала до перетворення війни імперіалістичної в громадянську. Тоді як західноукраїнські політичні угруповання проавстрійської орієнтації пов’язували здійснення політики «галицького п’ємонтизму» з перемогою у війні держав центрального блоку, ІРСД асоціювала вирішення українського національного питання з майбутньою загальноєвропейською революцією, а революційно-визвольний рух у Східній Галичині розглядала як її складову частину. В національному питанні вона відстоювала лозунги самовизначення націй і возз’єднання західноукраїнського населення в єдиній Українській державі. «Наша орієнтація, — заявляли українські революційні соціал-демократи,— злука Галичини із рештою України, а далі: Україна у вільній Східноєвропейській федерації»129. ІРСД взяла на озброєння марксизм більшовицького гатунку і як крайня ліва течія у визвольному русі стала основним ядром у формуванні Комуністичної партії Східної Галичини. Перші комуністичні організації й групи з'явилися наприкінці 1918 — початку 1919 р. уЛьвові, Дрогобичі, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Калуші та в інших містах і селах Східної Галичини. Вони об’єднували тоді понад 180 комуністів130. У середині лютого 1919 р. у Станіславі відбулася перша крайова конференція галицьких комуністів, яка об’єднала їхні розрізнені гуртки й групи і проголосила утворення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ). Обраний нею ЦК партії очолив К. Саврич (Максимович). Водночас на території радянських республік в середовищі військовополонених, біженців та інтернованих галичан (їх налічувалося там понад 300 тисяч чоловік) були створені комуністичні організації, членів яких більшовики використовували в ролі бійців-інтернаціоналістів для захисту радянської влади в Росії та Україні і встановлення її в Галичині. Організаційними центрами галицьких комуністів, що діяли за межами краю, були Галорком ЦК КП(б)У та Галбюро РКП(б). їхні представники спільно з делегатами II Конгресу Комінтерну від нелегального 57
ЦК КПСГ, що діяв в Галичині, 3 серпня 1920 р. створили новий партійний центр — ЦК КПСГ у складі В. Затонського, М. Барана, М. Левицького, К. Литвиновича, К. Саврича, Л. Бараля, І. Воляна, Д. Мойси, І. Краснокутського (Левченка). До кінця 1920 р. КПСГ діяла як складова (автономна) частина КП(б)У і на правах окремої секції входила водночас до Комінтерну. Будучи лівим крилом робітничого руху, обтяженою більшовицькими ідеологічними парадигмами, КПСГ абсолютизувала революційне насильство у соціально-визвольній боротьбі, а національно-визвольний рух за об’єднання українських земель в єдиній державі пов’язувала з догматичним постулатом доцільності і неминучості перемоги в краї більшовицької революції і утвердження радянської влади. Останню галицькі комуністи вслід за своїм наставником — більшовицькою партією — вважали вищою формою диктатури пролетаріату, протиставляючи її «недемократичній», на їхню думку, парламентській владі. Саме тому головна увага КПСГ зосереджувалася на боротьбі за владу рад як органу пролетарської диктатури. Однак у змаганні рад національних з радами більшовицького типу останні не зустріли масової підтримки людності. Наприкінці 1918 — у першій половині 1919 рр. лише у 19 містах і селах Східної Галичини з ініціативи і під керівництвом комуністів та лівих соціал-демократів було створено 26 рад здебільшого як органів страйкової боротьби і в окремих випадках — задля підготовки і проведення збройних виступів. Із загальної кількості діючих рад лівого спрямування 14 — це ради робітничих депутатів, 5 — солдатських, 4 — селянських і 3 — об'єднані131. Ареною масових політичних виступів став нафтодобувний басейн, обтяжений гострими соціальними проблемами робітників. Окрім того, тут переважали робітники польської національності, опозиційно настроєні до демократичної влади ЗУНР. Тут етносоціальний чинник відіграв не останню роль у політичній боротьбі. 26 січня 1919 р. в Дрогобичі відбулася конференція 500 представників від 10 тисяч робітників басейну, котра висловила недовіру Українській Національній Раді ЗУНР і вимагала встановлення влади Рад робітничо-селянських депутатів132. Цей виступ став ніби передвісником повстання робітників і солдатів Дрогобича 14—15 квітня 1919 р., інспірованого ліворадикальними силами, які розраховували започаткувати ним комуністичну революцію в цілому краї. Справжніми натхненниками повстання були комуністичні лідери не тільки Москви та Харкова, а й Будапешта. Вони відводили Галичині геополітичну роль своєрідного коридора між радянськими республіками Росії та Угорщини. Проголошена 21 березня 1919 р. Угорська Радянська Республіка, зазнавши нападу з боку Румунії і Чехословаччини, одразу зорієнтувалася виключно на допомогу більшовицької Москви. Як пізніше напише міністр закордонних справ радянської 58
Угорщини Бела Кун, «ми сподівалися, що нам як-небудь вдасться утриматися, доки не встановиться через Галичину зв’язок з Росією»133. Бела Кун звернувся до колишнього голови Директорії УНР В. Винниченка, що перебував тоді у Відні, бути посередником між українськими лівосоціалістичними угрупованнями і Раднар- комом Росії для формування в Україні лівого коаліційного уряду. Водночас він запропонував представникові ЗОУНР в Будапешті Я. Біберовичу своє посередництво у переговорах з радянською Росією. Проте більшість членів галицького уряду, зокрема його голова С. Голубович і держсекретарі О. Бурачинський, А. Арти- мович, а також президент Є. Петрушевич, рішуче виступили проти будь-яких переговорів134. Одночасно із цими дипломатичними акціями радянське керівництво весною 1919 р. розгорнуло активні бойові дії на українському фронті, намагаючись нанести остаточну поразку військам УНР і прорватися до Угорщини. Командувач радянськими військами в Україні В. Антонов-Овсієнко пізніше згадував: «Виникла велика спокуса для нашої армії... ударом через Галичину піти на з’єднання з Угорщиною. Та це означало вступити у відкриту боротьбу з галицькими націоналістами»135. Однак сил для цього у Червоної армії не вистачало, а невдача спроб знайти порозуміння з керівництвом ЗОУНР спонукала більшовицьких лідерів інспірувати державний переворот в Галичині, використовуючи своїх союзників — галицьких комуністів та лівих соціал-демократів. Головним центром антидержавницького виступу було обрано Дрогобицько-Бориславський промисловий район, де був значний загін робітництва. Організатори повстання скористалися невдоволенням нафтовиків соціальною політикою уряду, вкрай важкими умовами їхнього життя, що ще більше загострилися поразками УГА на фронті та корумпованістю функціонерів військової і цивільної адміністрацій. Приводом до збройного виступу маргиналізованих і люмпе- нізованих груп дрогобицьких робітників послужила спроба Національної ради повіту демілітаризувати й розпустити міську робітничу міліцію, аби паралізувати робітничий радикалізм. 14 квітня повстанці захопили всі адміністративні установи, повалили Національну раду повіту і проголосили владу робітничо солдатської ради. Штаб гарнізону було взято з боєм, старшин заарештовано, а сотня стрільців приєдналася до повстанців. Повстанням керував революційний комітет, провідне ядро якого становили «соціалісти-комуністи» В. Коцко, Г. Михаць, І. Кушнір (останній загинув у бою за взяття гарнізонного штабу). Виконуючи настанови більшовицьких центрів Москви та Харкова, ревком ставив завдання поширити Дрогобицьке повстання на всю Галичину і об’єднати її з радянськими республіками України і Угорщини136. 59
Однак повстання не тільки не розповсюдилось на Галичину, а й не знайшло підтримки всього робітництва в самому місті та селян навколишніх сіл. Уже 15 квітня 1919 р. з фронту до Дрогобича прибули військові частини, які надвечір того ж дня, не зустрічаючи опору, відновили демократичну владу, 1200 учасників повстання були заарештовані, 15 — засуджено до довічного ув’язнення, а трьох страчено137. Ліві сили намагалися (і небезуспішно) впливати на масовий селянський рух, в якому вимоги відчуження поміщицької землі та перехід її у володіння селян, які обробляють її власними руками, мали й національно-визвольне навантаження. Справа в тому, що 64% земельних угідь краю належали польським поміщикам138, які в очах селян уособлювали також і загарбників. Свої вимоги щодо невідкладного розв’язання аграрного питання селяни виставляли на масових вічах, що проходили в усіх неокупо- ваних повітах краю. Оскільки вирішення його урядовими партіями зволікалося, селянська біднота дедалі більше почала орієнтуватися на тих політиків, котрі домагались проведення докорінних соціально-економічних перетворень. Невдоволення зростало і серед маргінальної людності міст та робітничих осередків. На цьому тлі зміцнювалась опозиція лівих політичних сил, які виступали проти орієнтації УНРади і Державного Секретаріату на посередництво Антанти, за радикальні засоби вирішення соціально-економічних проблем на основі робітничо-селянського союзу. Як констатував високопосадовий урядовець, ліва опозиція «справедливо вказувала на безвихідність орієнтації на Антанту» і відстоювала «потребу союзу з більшовиками»139 за умови визнання ними незалежності України. З ініціативи та за участю опозиційно налаштованих політичних діячів революційно-демократичного спрямування у повітах створювались політичні організації, які отримали назву «Селянсько-робіт- ничих союзів». Перший «Сель-роб. союз» виник наприкінці 1918 р. у Станіславі, а згодом місцеві з’їзди селян і робітників відбулися в інших повітах. Об’єднання їх в крайову політичну організацію — Селянсько-робітничий союз відбулося на його першому з’їзді, скликаному 16 лютого 1919 р. в Станіславі такими лівими соціал-демократичними діячами, як І. Безпалко, В. Гадзинський, О. Устиянович та інші. Делегати від повітів Східної Галичини схвалили тимчасову програму Селянсько робітничого союзу (СРС) як політичної організації, що ставила своєю метою «перетворити дотеперішній капіталістично-бюрократичний лад на соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт та економічну експлуатацію». В галузі політичній програма СРС проголошувала завдання об’єднати на рівноправних засадах усі українські землі в соборній Українській Народній Республіці з єдиним центральним урядом, що ґрунтувався б «на коаліції української трудової демократії 60
пролетаріату, селянства та робітництва, без участі буржуазних класів». Аграрна платформа виходила з того, що землею може користуватися тільки той, хто її обробляє. Тому СРС відстоював безкоштовну конфіскацію великої земельної посілості і перетворення її у власність держави, яка передає цю землю в користування безземельним і малоземельним селянам. Землеволодіння останніх «залишається органічною власністю дотеперішніх посідачів»140. Промислові підприємства мали бути націоналізовані без викупу і передані робітничим спілкам. Для найманих робітників запроваджувалися 8-годинний робочий день з 48-годинним щотижневим відпочинком і соціальне страхування141. Аналіз змісту програми переконує, що вона мала революційно- демократичний характер і була складена під впливом комуністичних постулатів. Голова управи СРС і редактор його друкованого органу — газети «Республіканець» Д. Дем’янчук у своїх спогадах, написаних 1965 p., визнає, що «Карл Саврич (Максимович) по партійності боротьбист і Сірко — інтернаціональний комуніст допомагали мені остаточно виробити програму СРС», що він перебував у постійному контакті з ними і «відчував, як то важить твердий ґрунт під ногами»142. Другий з’їзд Селянсько-робітничого союзу відбувся 30—31 березня 1919 р. Для участі в його роботі до Станіслава прибули майже 1200 делегатів143 практично від усіх повітів, не окупованих польськими інтервентами. За партійним складом, це були здебільшого соціал-демократи, а також соціалісти-революціонери і комуністи або співчуваючі їм селяни й робітники. Вирішальний вплив на роботу Селянсько-робітничого (трудового) з’їзду мали соціал-демо- крати, що позначилося на усіх його рішеннях, у чомусь суперечливих, а то й назадних у порівнянні з програмою Союзу. Після доповіді соціал-демократа И. Безпалка про сучасне політичне становище з’їзд прийняв політичну резолюцію, яка схвалювала суспільні перетворення в Україні. Він звертався до уряду РСФРР із закликом негайно «припинити грабіжницьку війну проти України, пошанувати самостійність України і увійти в порозуміння з українськими соціалістичними партіями для забезпечення соціалістичного устрою на Україні». Водночас з’їзд визнавав більшовицький уряд України і постановив увійти з ним у тісні зносини. З цією метою він направив до Харкова своїх трьох представників144. Питання про владу у республіці галичан з’їзд вирішував у контексті досягнення компромісу з правлячими партіями задля того, щоб прискорити реалізацію державно-соборницької платформи. Проте ставлення його до функціонуючого устрою було неоднозначне. З’їзд охарактеризував суспільно-політичний лад ЗУНР як нібито «бюрократично-поліцейський режим», що не захищає інтереси біднішого селянства та робітництва, але, з огляду на важке міжнародне становище республіки, вирішив парламентсь¬ 61
ким способом впливати на законодавчу і виконавчу владу, щоб домогтися негайного скликання сейму ЗУНР і об’єднання її з Наддніпрянською Україною в єдиній державі. З’їзд вважав, що в Українській Національній Раді не представлені селянські бідняки й робітники, а тому вибрав до її депутатського корпусу зі свого складу 61 делегата. Однак додаткові парламентські вибори виявилися даремними, оскільки права новообраних депутатів визнала лише соціал-демократична фракція УНРади, тоді як більшість галицького парламенту висловила їм своє недовір’я145. Що стосується вирішення соціально-економічних проблем, то в робітничому питанні трудовий з’їзд схвалив постанову домагатися націоналізації підприємств і прийняття законів, які забезпечують соціальний захист працюючих. Селянські делегати на з’їзді вимагали невідкладно провести конфіскацію земель поміщиків та інших великих посідачів для наділення без винагороди тих, хто обробляє її власною працею. Однак рішенням з’їзду передбачалась передача конфіскованої землі не селянам, а в тимчасове розпорядження громадських та повітових комісій до прийняття урядового земельного закону146. І в цьому питанні з’їзд відстоював легітимну позицію. Неоднозначні й суперечливі рішення обох з’їздів СРС керівники Антанти видавали за «більшовизацію краю» і прискорили «вирішення» східногалицького питання. «Щойно тоді, як пізніше визнає керівництво Української народно-трудової партії, коли під весну 1919 р. поляки використали факт скликання в Станіславі Селянсько-робітничого конгресу, вістря якого зверталося проти тодішнього уряду Галицької України і цей конгрес представили на Заході як початок більшовизації Східної Галичини, Франція за згодою інших держав вислала до Польщі армію Галлера»147, яка швидко завершила окупацію Західної України. Під тиском робітничо-селянського руху остання сесія УНРади напередодні припинення своєї діяльності в краї 12 квітня 1919 р. вирішила нарешті узаконити 8-годинний робочий день, а 14 квітня схвалила також закон про основи земельної реформи. Останній закон ще не був юридичним актом, що підлягав негайному виконанню його норм. Він лише окреслював основні принципи майбутньої земельної реформи, а час і спосіб її проведення, умови відчуження землі у великих приватних посідачів та розподілу її між селянами мали уточнити законодавчі акти вищого представницького органу ЗОУНР, вибраного на основі нового виборчого права. В основу земельного закону, прийнятого 14 квітня і опублікованого 8 травня в газеті «Републіка», були закладені дві основоположні ідеї: відчуження великої земельної власності за викуп і наділення землею малоземельних та безземельних селян на праві приватної власності. Без відшкодування експропріювалися володіння колишньої Австро-Угорської держави і Габсбурської династії, а також землі тих власників, котрі придбали їх під час воєн зі 62
спекулятивною метою або зі зброєю виступали проти Західноукраїнської держави. За викуп відчужувалися поміщицькі, церковні, монастирські та інші землеволодіння понад норму (її мав встановити окремий закон). Усі відчужені таким чином землі переходили у державний земельний фонд, яким до розподілу їх між селянами розпоряджалися крайова, повітові і громадські земельні комісії. Згідно із законом, розподілу не підлягали площі під лісом, а також виділені для громадського користування і організації зразкових господарств, сільськогосподарських шкіл, деяких інших громадських потреб. Землею мали наділятися безземельні і малоземельні громадяни ЗОУНР — професійні землероби за такою черговістю: інваліди та учасники Першої світової та польсько- української воєн, вдови та сироти воїнів, які загинули, інші жертви обох воєн і, нарешті,— усі інші безземельні і малоземельні землероби. Цього права позбавлялися дезертири і особи, які ухилялися від служби в УГА, покарані за антидержавні злочини та за самовільне захоплення чужої землі, громадяни інших держав148. Наділення селян землею, зрозуміло, за відповідну оплату відкладалося до закінчення війни і повернення додому фронтовиків та військовополонених галичан. Щоб попередити селянські заворушення і самоуправство при проведенні земельної реформи, закон визначав жорсткі заходи щодо покарання правопорушників. В його 21-й статті зазначалося: «Самовільний захват, розділ вивласнених на основі цього закону земель та нищення лісів, будинків, інвентаря і земляних плодів на них... мають карати адміністративні органи карою арешту до 6 місяців» і штрафами до 10 тисяч крон149. А тим часом поміщицькі маєтки були взяті під охорону військових продзагонів та підрозділів УГА. Аналізуючи цей закон, доцільно порівняти його із земельним законом Директорії УНР, виданим 8 січня 1919 р. Головна відмінність між ними полягала у протилежному підході до трактування земельної власності: тоді як закон Директорії проголошував скасування приватної власності на землю, інший, навпаки, — декларував її недоторканність. І хоча земельний закон Директорії радикальніше вирішував аграрне питання, а закон про основи земельної реформи характеризувався більшою поміркованістю, все ж останній відкривав шлях для капіталістичного розвитку селянського господарства фермерським шляхом. Воєнно-політична обстановка наклала свій відбиток на обидва аграрні законодавчі акти, які були поспішно прийняті буквально напередодні падіння українських держав і розраховані на те, щоб розширити соціальну базу їхніх режимів. Однак зволікання урядом ЗОУНР не тільки з прийняттям, а й з оприлюдненням земельного закону у «Вістнику державних законів і розпорядків 63
ЗОУНР» спричинилося до того, що закон не набував юридичної чинності, а відтак не здійснював мрію трудівників землі про негайне і безкоштовне отримання поміщицької землі, охорону якої, у відповідності до закону, забезпечували як високі адміністративні штрафи та арешти правопорушників, так і каральні експедиції військових продзагонів. Позбуваючись ілюзій щодо негайного одержання поміщицької землі легітимним шляхом, селяни уже не чекали милості від влади і перед весняною сівбою почали самочинно ділити між собою панські угіддя, які нерідко лежали облогом. Масове захоплення поміщицьких і церковних земель селянами мало місце більш як у десяти повітах краю150. Антипоміщицьку боротьбу селян, яка щільно перепліталася з їх національним визволенням від гніту польських поміщиків, активно підтримувала певна частина стрільців УГА, невдоволених нерішучістю уряду в соціальній політиці, особливо у розв’язанні аграрного питання, та поразками на фронті. Весною 1919 р., за повідомленнями урядової преси, стрілецькі заворушення (так звані «протести») відбулися у гарнізонах, розквартированих у Бродах, Давидові, Золочеві, Коломиї, Старому Самборі, Старому Селі, Станіславі, Тернополі, Радзивилові, Яворові. У Станіславському, Коломийському і Стрийському гарнізонах були створені ради стрілецьких депутатів, які перебували під впливом комуністичних адептів. Подекуди ці виступи поєднувалися із заворушеннями селян, невдоволених мобілізаціями до Галицької армії. Так було, наприклад, у Станіславі, де на придушення спільного виступу стрільців і призовників була кинута сотня солдатів. 35 учасників цього виступу були віддані до судової розправи151. Виявом протесту частини галицьких стрільців продовжувати війну на сході стало дезертирство з УГА, здача в полон і вступ її окремих підрозділів в Червону армію. Радянофільські настрої серед галицьких солдатів і селян сильно збуджувала пропольська політика С. Петлюри та його оточення. У Східній Галичині, як пізніше напише у своїх спогадах заступник командуючого Дієвою армією Ю. Тютюнник, селяни «саботували наші вимоги, а більше активні елементи тікали до Червоної армії, щоб допомагати їй бити поляків. Нас вони ненавиділи, вважаючи за ворогів»152. І все ж основна маса стрільців УГА, які опинилися за межами свого краю, залишалася в полоні ілюзії походу «через Київ до Львова», яку вселяли в їхню свідомість галицький уряд і старшини, сподіваючись спільно з військами Директорії ліквідувати більшовицький режим в Наддніпрянській Україні, а потім звільнити Галичину від окупації Польщею. Після того як Верховна рада Антанти визнала тимчасову окупацію Східної Галичини Польщею, а війська УГА і уряд диктатора вже неіснуючої держави залишили Надзбруччя й перемістилися 64
до Кам’янця-Подільського, ситуація докорінню змінилася на гірше для політичних сил, які оружно й політично продовжували боротьбу за національно-державну незалежність Західної України, звільнення її від польської окупації. Політичну ситуацію ускладнювали також напружені стосунки між керівними колами УНР і ЗОУНР, котрі мали істотні розбіжності стосовно виходу з критичної ситуації щодо перспектив соборності Української держави та різновекторну зовнішню політику. Це зумовлювалось не тільки гостротою воєнно-політичної обстановки, а й неоднотипністю партійного складу обох урядів, обмежена співпраця яких на цьому етапі базувалась головним чином на партнерстві ідеологічно споріднених партійних сил, котрі мали реальну владу. При владі у ЗОУНР залишалися представники правоцентристських угруповань (трудовики і радикали), а ліві (соціал-демократи і «сель-роб. союзники») — в опозиції. Директорія УНР мала інший розклад: при владі в ній були ліві (соціал-демократи і соціалісти-революціо- нери), а праві — в опозиції. Праві угруповання УНР шукали підтримки галицького уряду, а ліві в ЗОУНР — Директорії. «Так було, як констатував аналітичний документ служби безпеки Львівського воєводства, ще тоді, коли галицький уряд мав свою територію, а зараз ці стосунки ще більше загострилися. Увесь уряд Директорії займав до галицького уряду принципово таку негативну позицію, як і соціал-демократія та «Селянсько-робітничий союз» до уряду ЗОУНР»153. Ця неприязнь у міжпартійних стосунках стала причиною того, що в Кам’янці-Подільському не було сформовано широкої урядової коаліції з представників обох держав. Справа обмежилася лише тим, що 4 липня 1919 р. у складі уряду Директорії було створено окреме міністерство у справах ЗОУНР, а керівництво ним доручено лідеру УСДП С. Вітику, через якого відбувалися всі урядові зносини з Галичиною154. До уряду УНР увійшли також соціал-демократи Й. Безпалко, що посів посаду міністра праці, і В. Темницький — міністр закордонних справ. У складі Директорії представлені виключно ліві партії, а тим часом уряд Є. Петрушевича спирався на ліберальні політичні сили і діяв у Кам’янці-Подільському паралельно з Директорією. Керівники УНР не визнавали обрання Петрушевича диктатором легітимним. Збройні сили ЗОУНР та УНР також зберігали відособленість, але для оперативного управління ними було створено штаб Головного отамана. Начальником штабу призначено отамана М. Юнакова, а генерал-квартирмейстером — В. Курмановича. Штаб укомплектовано офіцерами порівно від Дієвої і Галицької армій. Опинившись в «чотирикутнику смерті» — районі Кам’янця- Подільського, оточеного з усіх боків Червоною армією більшовиків, Добровольчою армією денікінців, окупаційними військами 65
Польщі та Румунії, 85 тисяч галицьких стрільців і старшин (у тому числі 40 тисяч боєздатних)155 стали виконавцями політичних комбінацій правлячих кіл Східної Галичини і Наддніпрянської України. З лівого берега Збруча корпуси УГА зразу ж були кинуті проти військ Червоної армії, які стояли біля Ярмолинець, загрожуючи тимчасовій столиці УНР, що знаходилася тоді в Кам’янці-Подільському. Галицькі з’єднання спільно з військами Директорії в липні—серпні 1919 р. успішно розвивали наступ на території Правобережної України, зайняли Бердичів, Козятин, Фастів та інші міста. З півдня у київському напрямі наступали полки Денікіна, з якими керівники Директорії УНР спочатку не мали наміру вступати у бойові дії. У вельми несприятливій для української державності воєнно- політичній ситуації Головний отаман С. Петлюра, підтриманий диктатором Є. Петрушевичем, з чисто амбіційних політичних міркувань віддав наказ військам наступати на Київ, не рахуючись з тим, що «більшість політиків і військових як наддніпрянців, так і галичан була проти цього походу»156. Командування Червоної армії, задіявши свої головні сили проти Добровольчої армії білих, звісно, не спромоглося протидіяти військам галичан і наддніпрянців. 30 серпня головні сили групи генерала А. Кравса фактично без бою вступили в Київ. На 31 серпня за наказом Головного отамана С. Петлюри було призначено урочистий в’їзд української армії до столиці. Однак замість цього вдалися до евакуації з Києва. Того ж дня у Київ увійшли війська Добровольчої армії білих. Денікінці мали численніші сили, які змусили генерала Кравса залишити місто157. Денікін відмовився вести переговори з делегацією Директорії, зажадавши від неї, щоб уряд УНР визнав «єдину і неділиму Росію» і склав зброю. Директорія УНР вирішила оголосити війну Денікіну і, не припиняючи війни з більшовиками, віддала наказ своїм військовим формуванням перейти до партизанських форм збройної боротьби в тилу противника. Водночас Петлюра розпочав переговори з Пілсудським про «союз з Польщею за ціну Галичини»158, територія якої вже була окупована польськими військами. До Варшави прибула дипломатична місія у складі А. Лівицького (керівника), Є. Мшанець- кого, Л. Михайлова, П. Понятенка, Б. Ржепецького (від УНР), С. Витвицького, А. Горбачевського, М. Новаківського (від ЗОУНР). Під час тривалих переговорів польський уряд домагався, щоб основною умовою союзних відносин Польщі з Україною стала відмова останньої від права на Східну Галичину та українські землі на північ від неї. І хоча галицькі члени місії категорично не погоджувалися на вимогу польської сторони, 2 грудня 1919 р. представники Директорії склали заяву, в якій визнавали проблему Східної Галичини внутрішньою справою Польщі, котру має розв’язати сам польський уряд159. 66
Ця заява, по суті, перекреслювала боротьбу галичан за незалежність. Тому природно, що вона викликала обурення як у самій Галичині, так і з боку закордонного галицького уряду, який ще в листопаді 1919 р. залишив Україну і виїхав до Відня. У грудні того ж року Є. Петрушевич скликав розширену нараду членів уряду і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників УНР на варшавських переговорах як чергова уступка Директорії на користь Польщі за «ціну втрати незалежності Західної України». На нараді було вирішено скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 р. Вирішальну роль у політичному курсі УНР щодо Галичини відіграла пропольська позиція держав Антанти у галицькому питанні. «Зміцнюючи» відроджену Річ Посполиту Польську, західні держави у цей час відмовляються від раніше обіцяного «вільного самовизначення» (плебісциту) населення Східної Галичини її державного статусу і визнають Польщу «найбільш кваліфікованою, щоб запровадити незалежне і нормальне управління у Східній Галичині»160. Саме тоді Підкомісія у польських справах Паризької мирної конференції розробила, а Верховна рада її 20 листопада 1919 р. схвалила Статут для Східної Галичини, згідно з яким Польща мала одержати мандат на управління Східною Галичиною під контролем Ліги Націй строком на 25 років. За Статутом Польща зобов’язувалась надати Східній Галичині територіально- політичну автономію, де законодавство мав чинити однопалатний сейм, а виконавча влада зосереджувалася в руках губернатора, який призначався главою Польської держави. Населенню автономної території гарантувалися широкі демократичні права і свободи, заборонялося здійснення польської колонізації краю161. Цей проект викликав енергійний протест польської сторони, і Верховна рада Антанти 22 грудня 1919 р. вирішила відкликати його, залишивши в силі своє рішення від 25 червня 1919 р.162. Перед лицем катастрофи української державності уряди УНР і ЗУНР продовжували плекати надію на покровительство Антанти, розраховуючи з її допомогою відновити свою владу на відповідних теренах України. Але вони використовували різні способи для досягнення мети, кожен з них діяв за своїм планом. У той час, коли уряд Директорії, щоб заручитися підтримкою Антанти, порозумівся із Польщею, галицькому урядові надходили від його представників у Парижі такі рекомендації, за якими шлях до порозуміння з Антантою мав проходити через союз його з великодержавницьким режимом Денікіна в Росії. Галицьких політиків на союз з з російськими «недєлімщиками» штовхала сама воєнна ситуація і катастрофічний стан УГА, яку надзвичайно обезсилювали масові епідемії, припинення регулярного постачання, падіння дисципліни. А коли в її ряди «дедалі сильніше вкоренилася зневіра й занепад духу, розбуджені денікінсь- 67
кою і більшовицькою агітацією, і коли армія Денікіна почала усе більше насідати на галицькі підрозділи, в головнокомандування Галицької армії народився і визрів план порятунку: перехід до Денікіна»163. Генерал Тарнавський та його штаб з власної ініціативи розпочали переговори з денікінським командуванням і 6 листопада уклали угоду, за якою УГА підпорядковувалась денікінському командуванню і виводилась у глибокий тил на перепочинок. Головний отаман УНР і диктатор ЗОУНР не визнали цю угоду, а ініціаторів її підписання було передано під суд трибуналу, який понизив їх у посадах. Новим Головнокомандувачем армії був призначений генерал О. Микитка, а начальником штабу став генерал Г. Ціріц. І все ж воєнно-політичні реалії взяли гору над амбіціями державних діячів. Нове командування УГА з, відома Петрушеви- ча, щоб не накликати гніву Антанти, продовжило пошук взаєморозуміння з чинниками антибільшовицького режиму півдня Росії й України, даремно домагаючись від нього після перемоги над більшовиками «утворення конфедерації (союзу) України з новою Росією», побудованої на конституційно-демократичних засадах164. 17 листопада 1919 р. між командуванням Денікінської і Галицької армій в Одесі був підписаний договір про воєнний союз, згідно з яким УГА переходила у повному складі на бік Добровольчої армії, ставала під «повне підпорядкування головнокомандування військ Новоросійського району». Окремим пунктом договору було оговорено, що УГА не воюватиме проти військ Директорії165. Підрозділи УГА зосереджувалися в районі Козятина, Вінниці, Бірзули, Бердичева, де вони мали утворити фронт проти радянських військ. Але воювати з ними галичанам тоді не довелося. Згадуючи про ці події, їх сучасник пізніше напише: «Денікінці поводилися з нами дуже гуманно, матеріально дуже нам помогли, під ідейним поглядом, мимо наших противників, нас не дратували... Наприкінці січня 1920 р. дійшло до того, що денікінський генерал Шілінг передав Галицькій армії всю владу на Правобережній Україні з Одесою включно, від чого, одначе, галичани відмовилися, бо серед них назрівала орієнтація спільної акції з більшовиками проти поляків»166. Отож воєнно-політична обстановка на Правобережжі склалася для УГА, як і для армії УНР, надзвичайно несприятливо. Невпинне звуження «чотирикутника смерті», в якому перебували обидві українські армії, загострило розбіжності між лідерами УНР і ЗУНР, котрі дотримувались неоднозначної зовнішньополітичної орієнтації і шляхів виходу з тупикової ситуації. Міжурядові непорозуміння трансформувалися на ідейно-політичне тло, створюючи нездорові настрої у військах, де наддніпрянці звинувачували галичан у «реакційності» їх внутрішньої політики, а ті, у свою чергу, інкримінували останнім «пробільшовизм»167. 68
Остаточно деморалізувала виснажені і позбавлені постачання армії епідемія тифу. Саме ці причини негативно позначилися на боєздатності колись дисциплінованої і сильної духом Галицької армії: у ній зростало масове дезертирство. За півтора року перебування на території Правобережної України чисельність УГА зменшилась у чотири рази і в січні 1920 р. вона становила лише 22 тисячі стрільців і старшин168. Після поразки «білих» на Південному фронті у галицьких підрозділах, що вельми поріділи через дезертирство та епідемічні хвороби, посилилися прорадянські настрої. Згадуваний уже очевидець констатував, що загал Галицької армії тоді «був здецидований лучитися з більшовиками і тільки головний вождь генерал Микитка і начальник головного штабу генерал Ціріц за всяку ціну хотіли перевести армію до Румунії»169. Але революційний комітет УГА на чолі з А. Музичкою, представлений залишками усіх трьох її корпусів, тимчасово взявши до своїх рук функції Начальної команди, віддав наказ корпусам залишатися на місці. Тим часом війська Червоної армії без опору зайняли увесь район дислокації УГА від Вапнярки до Одеси. Ревком заарештував Ціріца і Микитку, обрав головнокомандувачем армії підполковника Вітошинського, начальником штабу — полковника А. Шаманека. Штаб УГА знаходився у Балті. Всередині лютого 1920 р. УГА майже у повному складі перейшла на бік Червоної армії на правах союзниці. Проте внаслідок взаємного недовір’я командування РСЧА і УГА їхній союз виявився нетривким. Невдовзі радянське командування розпочало «перековку» УГА в революційному дусі і, незважаючи на її традиції, політичне становище Галичини, приступило до реорганізації армії на радянський кшталт. УГА назвали Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА). З трьох корпусів ГА, які в липні 1919 р. опинилися на землях Наддніпрянщини, було сформовано три бригади ЧУГА в складі 15,4 тисячі чоловік170 із структурними підрозділами на зразок Червоної армії. Командувачем ЧУГА був призначений галицький комуніст В. Порайко, але командувати йому практично не було ким, бо усі три бригади опинилися у різних з’єднаннях Червоної армії. Нічим не виправдане поглинення УГА в структуру РСЧА викликало сильне обурення галичан, особливо старшин, що вважали взаємодію обох армій їх союзом проти спільного противника, яким була Польща, і «всіма силами старалися затримати органічну цілість армії, мотивуючи це тим, що УГА стане тоді червоною, як галицько-український народ стане на платформі Радянської влади...»171. Ігнорування традицій УГА і особливостей українського визвольного руху в західному регіоні, вельми поступливі мирні 69
пропозиції уряду РСФРР, який впродовж січня—березня 1920 р. неодноразово пропонував нормалізувати стосунки з Польщею з переходом до неї східногалицьких, волинських і подільських земель України172, дезінформація прихильників Директорії УНР, які розповсюджували чутки, що нібито Антанта визнала ЗУНР, а Петрушевич порозумівся з Петлюрою, що разом з поляками воюють 40 тисяч галичан, які повернулися з італійського полону,— усе це пригнічувало вояків ЧУГА, розвіювало їхні надії на звільнення Галичини Червоною армією. Насправді ж політичні настрої вояків ЧУГА живилися не згаданими міфами, а повідомленнями про партизанські дії армії УНР під час її Першого Зимового походу, що розпочався 6 грудня 1919 р. і тривав п'ять місяців. Його здійснювали рейдові частини Запорізької (командир генерал А. Гулий-Гуленко), Київської (ген* Ю. Тютюнник) і Волинської (ген. О. Загродський) дивізій під головнокомандуванням генерала М. Омельяновича-Павленка по тилах денікінських і більшовицьких армій в центрі і на півдні України. Звідти вони з боями пробилися і 6 травня 1920 р. об'єдналися в районі Ямполя, що на Поділлі, з українськими підрозділами на польсько-більшовицькому фронті. Саме тоді Польща активно готувалася до київського походу, сподіваючись використати в ньому збройні сили УНР. У свою чергу, Директорія УНР, перебуваючи у безвихідному становищі, вимушено ініціювала укладення антибільшовицького союзу з польською стороною на основі вимог останньої. Воєнно-політичний союз між урядом УНР і Польщею був укладений у Варшаві 21 квітня 1920 р. Його підписали керівники Міністерств закордонних справ УНР А. Лівицький і Польщі Я. Домбовський. За Варшавським договором, українська сторона визнала за Польщею території Східної Галичини, частини Західної Волині (п'ять повітів), Холмщини, Підляшшя і Полісся. Західний кордон України з Польщею мав проходити по Збручу і Горині. У свою чергу, польська сторона погодилась на незалежне державне існування УНР на території від Збруча до Дніпра в межах кордонів Польщі 1772 р. За планами Начальника Польської держави Ю. Пілсудського, Україна повинна була стати буферною зоною між Польщею і радянською Росією, котра вважалась найбільшим ворогом полонії. Верховну владу в УНР мала обіймати Директорія на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою. Інтегральною частиною цієї угоди була військова конвенція, яку укладено 24 квітня 1920 р. Вона перетворила Україну у протекторат Другої Речі Постолитої. Згідно з конвенцією, Директорія брала на себе зобов’язання спільно з поляками збройно виступити проти більшовиків. Польщі підпорядковувалося усе фінансово- економічне життя України. Уряд УНР зобов'язувався постачати польську армію продовольством і тягловим транспортом. Головне командування Війська польського давало озброєння і повне 70
спорядження двом українським дивізіям і військовій групі, які в травня 1920 р. брали участь у спільному поході на Україну об'єднаних військ Польщі і УНР173. Варшавський договір являв собою, по суті, невдалу спробу реалізації федералізаційної концепції соціаліста Ю. Пілсудського, котра передбачала створення у Східній Європі на уламках Російської імперії сильної Польської держави на федеративних засадах у складі польських, українських, білоруських і литовських земель. Зверхність у ній, звісно, мала належати полякам. Цей договір хоча й не був запропонований польському сеймові для ратифікації, але де-факто став в ряду перших міжнародних актів, які санкціонували анексію Східної Галичини та інших західних українських земель Польщею. Коли повідомлення про Варшавський договір стало відомим стрільцям і старшинам ЧУГА, це викликало серед них сум'яття, яке швидко переросло в активні антибільшовицькі виступи. 23 квітня 1920 р. зневірені і морально зламані вояки другої і третьої бригад ЧУГА, якими командували відповідно сотники Ю. Головінський та Й. Станимир, «збунтували» і після першого зіткнення з польськими військами перейшли на бік війська УНР, що діяло спільно з Військом польським на польсько-радянському фронті. Польське командування наказало обеззброїти їх, і увесь склад обох бригад потрапив до концтаборів. Перша бригада під командуванням М. Барана хоробро билась з поляками, але біля Фастова була оточена і склала зброю. Вояки її також опинилися за колючим дротом польських таборів174. Доволі численна група військ УГА, якою командував генерал А. Кравс, після поразки армій Денікіна об’єдналася з підрозділами Дієвої армії УНР і воювала на антибільшовицькому фронті у Галичині, де «збунтувалась і перейшла на територію Чехосло- ваччини, склала там зброю»175. Трагічно склалася доля тих військовополонених стрільців і старшин УГА, які не перейшли на бік Червоної армії і після відступу денікінців з Правобережної України опинилися в більшовицькому полоні. Певну частину з них було замучено у застінках ЧК або розстріляно, а більшість потрапила до більшовицьких концтаборів. Галицькі вояки стали першими в’язнями Соловецьких таборів особливого призначення (СЛОНу), з них 217 осіб як найнебезпечніші для режиму були вивезені на баржі у Біле море і там потоплені176. Таким невтішним був фінал Української Галицької Армії, яка гідно і мужньо захищала волю рідного краю, всього українського народу і його державну незалежність від ворогів. Вона діяла під знаменами визвольних ідей Української революції. Впродовж восьми місяців українсько-польської війни 1918—1919 рр. загинуло 15 тис. вояків УГА, втрати Війська 71
польського становили 10 тис. осіб177. Жертви військовополонених галичан в таборах Польщі та Росії, а також внаслідок епідемій, обчислювалися десятками тисяч стрільців і старшин. Фатальний кінець УГА, що настав у результаті трагічного збігу обставин, ускладнив і без того невизначене зовнішньополітичне становище Західної України, посилив надлом морально-психічного стану західних українців, але не знищив їхню надію на визволення і відновлення національно-демократичної державності. Широкі верстви українства краю у значній своїй масі не перестали вірити екзильному урядові Є. Петрушевича та його політичним партнерам, які представляли переважно еліту ліберальної інтелігенції і орієнтували свою зовнішню політику у відповідності до чітко невизначе- них зобов’язань великих західних держав-переможниць щодо розв’язання галицької проблеми. Звідси недооцінка оточенням^ Петрушевича «власних сил народу» і його визвольних потенцій у боротьбі за відновлення української незалежної державності та значення для вирішення цього пріоритетного завдання такого потужного фактора, як задоволення невідкладних соціально- економічних вимог селянства і робітництва. «Національний момент, як невдовзі визнає член ЗУНРівського уряду, мав у них таку перевагу над усім іншим, що їм було все одно: монархія чи радянська республіка, — коли б тільки Україна була самостійною, незалежною державою»178. Ще один чинник, який негайно використали лівоцентристські політичні сили Галичини,— це відмова, починаючи з кінця 1919 р., галицького уряду в екзилі від участі у боротьбі за всеукраїнську соборну самостійну державу і проголошення змагання за суверенну Галицьку республіку179. Цим одразу ж скористалися його противники, щоб представити себе як єдиного захисника національно- державної єдності західноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною перед «сепаратизмом уряду диктатора». Саме тому на чільне місце в боротьбі за національно-державне об’єднання краю з Україною висуваються радикальні сили комуністичної і соціалістичної орієнтації, націлені на масову боротьбу трудящих міста і села за одночасне, взаємопов’язане вирішення соціальних і національно-державницьких завдань визвольного руху. Вони організують чимало активних виступів на інтернаціоналістській (класовій) основі з економічними та політичними вимогами робітників і селян: з травня 1919 по травень 1920 р. у Східній Галичині відбулося понад 50 страйків з участю в них близько 120 тисяч працюючих180. У боротьбі проти польських загарбників активізується повстанський партизанський рух селян. Так, 16 квітня 1920 р. спалахнуло повстання в гірському селі Жаб’є (нині Верховина) на Косівщині, звідки його полум’я швидко перекинулося ще на 12 населених пунктів Покуття. 1 хоча цей виступ гуцульської 72
бідноти в основному був придушений до кінця квітня, окремі загони повстанців, як повідомляв староста Косівського повіту, відійшли в ліси й гори, звідкіля «увесь час турбують навколишні місцевості»181. Польська адміністрація ще довго тероризувала непокірних селян. Польські карателі спалили на Гуцульщині будівлі майже 400 господарств і заарештували близько 3100 гуцулів, у тому числі 15 вчителів, понад 60 священиків, при цьому немилосердно катували свої жертви. Лише в другій половині серпня 1920 р. заарештовано, жорстоко побито і відправлено до в’язниці в Коломию понад 200 жителів із сіл Косівського повіту, а їхнє майно «польська влада реквізувала насильно»182. Українське населення Галичини у масі своїй, передусім його пауперизовані і маргиналізовані верстви, відчувши на собі лабета нових польських володарів, жадали возз’єднання всього українського народу в єдиній незалежній суверенній Українській державі і, зневірившись у можливостях регіональної національно-демократичної державності, спонтанно пов’язували вирішення національних і соціальних проблем із возз’єднанням в Українській радянській державі. Саме тому до походу Червоної армії до Вісли маси маргиналів і люмпенів, що переповнювали міста і села краю, ставилися прихильно, а подекуди і підтримували її збройними виступами. З наближенням її до кордонів Східної Галичини були сформовані 12 озброєних загонів183, які успішно використовували тактику партизанської війни в тилу Війська польського. Ареною збройної партизанської боротьби став Сколівський повіт, куди таємно проникли революційні елементи інтернованих в Чехословаччині галицьких стрільців з підрозділів УГА. Вони й підняли на антипольське повстання лісорубів, сільськогосподарських робітників та сільську бідноту, що сильно терпіла від гострого аграрного перенаселення, малоземелля. Збройний виступ їх розпочався 21 серпня 1920 р. нападом на польську прикордонну заставу в селі Опорець. Того ж дня сюди прибув з тридцятьма галицькими стрільцями Федір Бекеш — син робітника зі Сколе, адвокат, який очолив повстання. Вибивши польських легіонерів із станції Лавочне, повстанці захопили паровоз і три вагони, перетворивши їх у саморобний бронепоїзд. Вони мали намір через Сколе пробитися до Стрия і там з’єднатися з восьмою кавалерійською дивізією червоних козаків, якою командував В. Примаков. Як тільки в Лавочному не стало представників польської влади, біля станції на мітинг зібралося населення округи. 22 серпня нерховинці проголосили Бойківську радянську республіку і обрали реиком на чолі з Ф. Бекешом. До нього увійшли також залізничник А. Климснський, селяни І. Шурович, О. Крук, Р. Бандуревич. Зі страху перед повсталими робітниками й селянами, озброєними косами, сокирами і трьома десятками гвинтівок, панічно 73
втікали легіонери і жандарми. Сколівський староста доносив воєводській інстанції: «У зв’язку з діями Бекеша жителі Славська в ніч з 22 на 23 серпня напали на обоз караульної роти, що відступав з Людвиківки Долинського повіту, і цілком пограбували його, а солдати розбіглися врозтіч, залишаючи вози з кіньми»184. Так було і в інших населених пунктах Бойківщини. Ряди повстанців швидко зростали. Той же староста констатував: «Коли б вони мали більше зброї, то могли б організувати значно сильніший загін, бо наплив добровольців був справді великий, особливо з гмін Опорець, Славське, Гутар, Кального і Волосянки»185. До них приєдналися також селяни з Перегінська, Дуба, Лицівки, Липовиці, Суходола та Сукіля Долинського повіту. З Лавочного повсталі верховинці почали спускатися залізницею вниз, сподіваючись розширити свої фланги. Але підійшли свіжі польські підкріплення із справжнім бронепоїздом. Бій точився у Тухлі кілька годин. Повстанці зазнали чималих втрат і змушені були відступити до залізничної станції Бескид. Під натиском переважаючих сил противника 31 серпня вони припинили опір і відступили на територію Закарпаття. Уряд Чехословаччини роззброїв повсталих і передав їх на розправу полякам. Самому Бекешу вдалося втекти і перебратися в радянську Україну186. Піднесення повстанського руху в тилу Війська польського, якому протистояли тоді в Східній Галичині з’єднання Червоної армії, свідчило про те, що галицькі українці не тільки не сприйняли становлення польського воєнно-терористичного режиму, а й продовжували чинити йому опір усіма доступними засобами. Польській адміністрації не вдалося справитися з революційним максималізмом в українському національно-визвольному русі. Аналіз конкретно-історичного матеріалу показує, що на другому (після проголошення об’єднання ЗУНР і УНР) і особливо на наступному емігрантському етапі діяльності уряду ЗУНР у визвольному русі в регіоні дедалі помітнішими, а подекуди й домінуючими ставали ліві політичні сили. Появу цієї тенденції зумовили неефективна внутрішня й зовнішня політика ЗУНРівського уряду, крайній екстремізм польської адміністрації на українських землях і, нарешті, вплив соціальних перетворень у Східній Україні. Ці фактори поглибили розмежування політичних сил у Східній Галичині, сприяли зміцненню лівих течій в рядах соціал- демократів, радикалів і «старорусинів». Характеризуючи політичну ситуацію в Східній Галичині, Галорком ЦК КП(б)У 20 червня 1920 р. відмічав «повний провал колишніх політичних партій, перегляд їх програм і тактики, розкол в таборі соціал-демократії, розкол в таборі радикалів (с.-р.), з яких ліве крило стало явно на боці комуністів (представники нового крила ЦК радикальної партії ввійшли в комуністичну партію, те ж зробила частина ЦК с.д., а з ними і пролетарські маси)»187. 74
Полівіння політичних сил західноукраїнського визвольного руху, викликане не в останню чергу певною консолідацією радянської влади в Україні і Росії в 1920 р., простежується і за повідомленнями преси УСДП. Орган її — газета «Вперед» на своїх шпальтах інформувала, як під впливом революційно настроєних соціал-демократів керівництво цієї партії переходить на «антипетлюрівську позицію», відмовляється від «негації суверенності Української Радянської республіки» і, відстоюючи засади возз’єднання етноукраїнських земель в єдиній державі, вважає, що тільки українські народні маси «одиноко можуть і мусять вирішувати форму свого державного ладу без вмішування чужого, а передовсім західноєвропейського капіталу та імперіалізму»188. Щодо зовнішньої політики емігрантського галицького уряду, то вона до середини 1920 р. була орієнтована на допомогу з боку держав Антанти. Перелом у його політиці настав на другому етапі польсько-радянської війни. Переможний марш Червоної армії на Варшаву, рішення міжнародної конференції у Спа і наступна після неї «нота Керзона» визначили політику хитання між Заходом і Сходом, яку започаткував Є. Петрушевич в середині липня 1920 р. Враховуючи позицію Лондона, який з прагматичних мотивів протидіяв намаганням Варшави і Парижа остаточно вирішити східногалицьку проблему на користь Польщі, Петрушевич робив основну ставку на підтримку Великобританії у відродженні Галицької республіки: водночас змінив своє ставлення до ролі в цьому радянської України і Росії. На «львівський похід» Червоної армії він відреагував директивою для керівництва УНТП і УРП в краї не чинити жодних дій стосовно порозуміння з поляками189. А для галицьких військових підрозділів, що діяли у складі армії УНР, була видана інструкція, котра зобов’язала їх не вступати у бої з Червоною армією і не укладати ніяких угод з польською стороною190. У той же час Петрушевич встановлює дипломатичні контакти з Москвою191, даремно сподіваючись на підтримку більшовиків у відновленні демократичної державності у Західній Україні. В середині липня 1920 р. XII, XIV і І кінна армія Південно- Західного фронту, переслідуючи війська Ю. Пілсудського і С. Петлюри на Львівському напрямі, повністю звільнили повіти: Бро- дівський, Бережанський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Збаразький, Зборівський, Заліщицький, Золочівський, Підгаєцький, Рогатинський, Сокальський, Скалатський, Теребовлянський, Тернопільський, Чортківський і частину сіл повітів Кам’янко-Струми- мівського, Львівського, Перемишлянського та Радехівського. До середини серпня війська Червоної армії зайняли третину території Східної Галичини з населенням близько 1700 тис. чоловік192. На теренах Західної Волині відновлювався більшовицький режим. Вступ Червоної армії в Галичину спричинявся не тільки воєнно- оперативними потребами розгрому польських військ. Виношу¬ 75
валися й геополітичні задуми щодо перетворення галицької території у стартову площадку для експорту більшовицької революції в сусідні країни. Звісно, справжні цілі прикривалися більшовицькою пропагандою про прагнення більшості західноукраїнського населення з допомогою Червоної армії звільнитися від соціального і національного гніту. Питання про суспільний устрій, як заявляли більшовицькі керівники, мав вирішувати сам визволений народ. «Єдина наша мета, — звертався до галичан голова Раднаркому УРСР X. Раков- ський, — допомогти Східній Галичині вирватись з-під ярма польських панів і утворити в Галичині незалежну владу галицьких робітників і селян... Коли Галичина буде вільною, галицькі робітники і селяни самі вирішать — чи увійти їм у федеративний союз з радянськими республіками України і Росії»193. «Господарем Галицької землі є тільки робітники і селяни, — говорилося у зверненні командування Південно-Західного фронту до радянських воїнів. — Ніхто інший не має права нею управляти»194. Однак насправді було по-іншому. Хоч не всі жителі краю погоджувалися із соціалістичними цінностями більшовицького взірця, але партійні центри КП України і КПСГ зразу ж нав’язали третині Східної Галичини таку політичну систему, яка дублювала основні риси тоталітарно-комуністичного функціонування її в Українській РСР. 8 липня 1920 р. на спільному засіданні Галор- кому і Політбюро ЦК КП України був створений з комуністів однопартійний Галицький ревком як тимчасовий орган державної влади у Східній Галичині. Головою Галревкому було призначено В. Затонського. До складу Галревкому увійшли галичани М. Баран (заступник голови), А. Бараль (Савка), М. Левицький, К. Литви- нович, І. Немоловський. У декларації «До працюючих всього світу, до урядів соціалістичних радянських республік і до урядів усіх капіталістичних держав», опублікованій 15 липня 1920 р., Галревком проголосив себе єдиним представником вищої виконавчої влади і тимчасовим урядом Східної Галичини. В декларації підкреслювалась «визвольна» місія Червоної армії, яка вступила в межі Галичини, щоб допомогти трудящим «вирвати владу з рук буржуазії, установити пролетарську владу»195. Оголосивши усі попередні уряди у Східній Галичині поза законом, Галревком одночасно декларував державну самостійність Галицької Соціалістичної Радянської Республіки і запропонував урядам усіх країн встановити з нею дипломатичні стосунки196. Першим своїм декретом, прийнятим 1 серпня 1920 р. в тимчасовій столиці нової республіки Тернополі, робітничо-селянський уряд проголосив встановлення Радянської влади в Галичині. До скликання Першого з’їзду Рад робітничих, селянських і червоно- армійських депутатів уся влада перебувала в руках Галревкому, а на місцях — у повітових, міських і сільських ревкомів. 76
Взаємовідносини ГСРР з УРСР, що по суті являли собою проблему їх об’єднання, передбачалося визначити вільним волевиявленням представників народу на І з’їзді Рад, який мав бути скликаний у найближчому часі. На основі цього декрету та інших законодавчих актів розпочалися силові перетворення, що мали зрівняти соціально-економічну структуру в краї з ладом, що утворився на території радянської України. Анулювалися законодавчі акти уряду та розпорядження місцевої влади Другої Речі Посполитої. У «визволених» місцевостях створювалися революційні комітети, які до з’їзду Рад оголошувалися єдиними представниками влади на місцях. У липні—серпні 1920 р. функціонували 18 повітових та близько 650 містечкових і сільських ревкомів, до роботи в яких було залучено понад 3 тис. робітників, селян, червоно- армійців і представників інтелігенції197. Керуючись більшовицьким постулатом, що визнавав справедливим і доцільним використання насильства не тільки у боротьбі за владу, айв соціально-економічній перебудові суспільства, комуністи і очолювана ними влада приступили до вирішення найболючішого для переважної більшості населення земельного питання. Правовими актами у розв’язанні його стали декрет Галревкому «Про встановлення Радянської влади в Галичині» та його постанова «Про земельні маєтки, земельні плоди, про збір хліба і паші». Усі державні, поміщицькі і церковно-монастирські землі з живими і неживим інвентарем відчужувалися без викупу і переходили в розпорядження земельних відділів місцевих ревкомів, які зобов’язувалися встановити свій контроль та охорону маєтків, збирання їх хлібів і трав, проведення осінньої і весняної сівби. Нова влада звільнила селян від сплати орендних платежів поміщикам та іншим великим землевласникам і від витрат на купівлю нових земель. Був ліквідований борг селян банкам та лихварям. Аграрні перетворення здійснювалися Галревкомом воєнно- комуністичними методами, властивими для Наддніпрянської України. У правових актах його хоч і проголошувалося право сільської бідноти на користування панською землею, але земля великих землевласників безпосередньо не передавалась селянам. Деякі фільварки були перетворені у зразкові державні господарства, у багатьох селах створювалися землеробські комуни й артілі. Адміністративне запровадження громадського обробітку землі не відповідало інтересам селянства, яке домагалося здійснення права володіти землею і вільно розпоряджатися результатами своєї праці на ній. Щоб запобігти росту невдоволення селян, В. Ленін рекомендував КПСГ і Галревкому при розв’язанні земельного питання негайно задовольнити інтереси трудового народу. У телеграмі В. Затонському від 19 серпня 1920 р. Ленін наказував Галревкому здійснювати таку політику, яка б дала змогу батракам і масі селян негайно відчути «круту зміну на їх користь»198. 77
Революційна практика у перетвореннях на селі пішла далі того, що було зафіксовано в постановах Галревкому. Вже з другої половини серпня бідніші селяни почали ділити між собою поміщицькі і церковно-монастирські землі за кількістю їдців у сім’ї. Та й сам Галревком, зрозумівши свою помилку, згодом санкціонував розподіл конфіскованих земель між сільськими пролетарями та напівпролетарями. Докорінні зміни у промисловості і на транспорті розпочалися з націоналізації підприємств (хоч їх в аграрному краї було дуже мало) і встановлення на них робітничого контролю. Для робітників і службовців вводились восьмигодинний робочий день, одно- місячні відпустки і соціальне страхування. Об’єктом глибокого реформування стали також освіта та культура. За зразком радянської України була проведена стандартизація системи народної освіти. Замість різнотипових початкових шкіл, гімназій і училищ створювалися загальнодоступні і безплатні трудові школи із семирічним строком навчання рідною мовою, позбавленим впливу релігії. Окремим декретом церкву було відокремлено від держави і школи. В республіці встановлювалась рівноправність мов, якими користувалося населення. Ворогом революції і народу вважався той, хто словом або ділом розпалював національну ворожнечу чи проголошував дискримінацію. Чільне місце в діяльності Галревкому посідала проблема об’єднання краю в єдиній Українській державі, звісно, на радянській платформі. Але погодженого підходу щодо вирішення її в офіційних колах Москви і Харкова у водночасі не було. Отже, ввівши в ході бойових дій з Польщею війська Червоної армії у Східну Галичину, більшовицький уряд Росії перетворив третину її окупованих теренів на арену політичного та соціально-економічного експериментування. Усі перетворення тут ґрунтувалися на комуністичних догматах. Вони, на думку більшовиків, повинні були показати трудящим сусідних країн приклад того, як можна «звільнитися» від капіталістичного гніту шляхом переможної соціалістичної революції. Саме цей міф і виявився чи не вирішальним мотивом проголошення «незалежної» Галицької СРР. Після перелому у ході радянсько-польської війни, що наступив з поразкою Червоної армії на Віслі, «незалежність» ГСРР стала об'єктом територіального торгу більшовиків з поляками. Судячи з переговорів офіційного Кремля з польською стороною, його партійно-радянське керівництво обернуло в пусту декларацію згадане запевнення радянського Харкова про надання галицьким українцям вільного вибору для свого суспільно-політичного устрою. Таким чином на шляху безперешкодного волевиявлення населення Західної України стосовно реалізації державницької ідеї на демокритичній основі в новій воєнно-політичній ситуації знову стали по-своєму агресивні держави (Польща і радянська Росія), 78
які ув’язли у збройній боротьбі задля здійснення своїх імперських устремлінь. Більшовики при цьому пов'язували з польською воєнною кампанією початок втілення у життя свого ідеологічного міфу про перемогу соціалістичної революції у країнах Центральної Європи і створення радянської супердержави. Східногалицька проблема залишалась також об’єктом політичної конфронтації великих держав Заходу. Дипломатичні «турніри», що періодично відбувалися навколо галицького питання на Паризькій мирній конференції й після неї, по суті своїй виражали суперництво іноземних монополістичних груп щодо володіння нафтовими і газовими родовищами, видобутком і переробкою галицької нафти. До Першої світової війни ці групи контролювали 86% всього виробництва нафтової промисловості Галичини199. Після розпаду Австро-Угорщини їхні зусилля були спрямовані на те, щоб не втратити своїх позицій із зміною політичного статусу краю. Неабияку активність в цьому виявив Міжнародний комітет захисту англійських, французьких і бельгійських інтересів у нафтовому басейні Галичини, створений у Лондоні і очолюваний англійським бізнесменом Піркенсом. При виборі між українською незалежною державністю і Польщею Комітет іноземних нафтопромисловців віддав перевагу останній і підтримував її у війні проти ЗУНР. Орган Союзу польських гірників та металургів у квітні 1919 р. повідомляв, що Комітет докладає багато зусиль, щоб приєднати Бориславський басейн до Польщі, бо передача його нафтових родовищ Україні «була б для нього вироком смерті»2(Н). Зразу ж після надання Антантою права на тимчасову окупацію Східної Галичини Польща розпочала перерозподіл власності та природні ресурси Галицького Прикарпаття на користь своїх покровителів. При сприянні польського уряду активи німецьких та австрійських нафтових фірм потрапили здебільшого до рук французьких компаній, які зосередили на своїх підприємствах половину виробництва західноукраїнської нафтової промисловості201, а також американських концернів. Обділеними вважали себе англійські нафтопромисловці, що виявилося у тривалій дипломатичній полеміці довкола галицького питання. Отже, не тільки геополітичні, а й економічні інтереси західних держав визначали їхню політику стосовно Східної Галичини. Оскільки Франція орієнтувалася на сильну Польщу як противагу Німеччині в Європі, то домагалася польської анексії Східної Галичини. Англія ж, навпаки, виходячи з власних інтересів, підтримувала державну незалежність Східної Галичини і не поспішала з вирішенням східногалицького питання Верховною радою Антанти, не позбавляючи тим самим уряд Петрушевича надії на успіх у боротьбі за відновлення його реальної влади в краї. Власне з ініціативи Англії 8 грудня 1919 р. Верховна рада Антанти визначила східний кордон Польщі по лінії, на схід від 79
якої проживала українська та білоруська етнічна більшість. Цей кордон мав проходити через Гродно—Ялувку—Немирів—Брест- Литовськ—Дорогуськ—Устилуг, на схід від Грубешова через Крилув і далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат, де стикався з кордоном Чехословаччини202. Питання про кордон Польщі з радянськими республіками Україною та Білорусією набрало гострої актуальності у зв’язку з рядом поразок польської армії в польсько-радянській війні. Щоб відвернути катастрофу Польщі і попередити «експорт комуністичної революції» на захід, 10 липня 1920 р. у місті Спа (Бельгія) конференція держав Антанти постановила надати термінову допомогу Польщі. Того ж дня уряд Польщі підписав з державами Антанти угоду, згідно з якою визнав означену лінію тимчасовим східним кордоном Польської Республіки. Держави, що підписали угоду, брали на себе зобов’язання бути посередником у війні Польщі з Радянською державою. Окремим пунктом її передбачалося скликати в Лондоні під егідою Верховної ради Антанти конференцію за участю представників Польщі, радянської Росії, Фінляндії, Литви, Латвії, а також Східної Галичини. Метою конференції було вирішення статусу Східної Галичини і досягнення «справедливого миру з Польщею та її європейськими сусідами»203. Зі змісту цього документа випливає, що держави Антанти продовжували вважати Польщу тимчасовим інкорпораціоністом Східної Галичини, а отже, і домагання галицького уряду в екзилі щодо відновлення західноукраїнської державності мало під собою міжнародно-правове підґрунтя. Відповідно до рішення конференції у Спа, міністр закордонних справ Англії лорд Дж. Н. Керзон 12 липня 1920 р. надіслав радянській стороні ноту, в якій вимагав припинити наступ Червоної армії по вищезгаданій лінії, яка пізніше отримала назву «лінії Керзона», і підписати мир з Польщею. У відповідь на ультиматум радянський уряд Росії заявив про свою готовність припинити наступ і почати переговори про мир без втручання інших держав. Проте Польща не погодилася на мирні переговори і дала згоду на них лише після того, як, скориставшись поразкою Червоної армії на Віслі, відновила окупацію західноукраїнських і західно- білоруських земель. Під час переговорів у Мінську та Ризі галицьке питання було одним з найбільш актуальних. У контексті його вирішення радянська делегація, зважаючи на державницькі настрої західних українців і рішення Верховної ради Антанти від 25 червня 1919 р. і 10 липня 1920 р., офіційно поставила на переговорах питання про гарантування населенню Східної Галичини права на проведення плебісциту щодо його національно-державного самовизначення. Однак польська сторона, не зустрівши жодного супротиву з боку Росії, відхилила цю вимогу, мотивуючи свої дії тим, що Галичина 80
ніколи не була у володінні Росії, а тому східногалицьке питання не може бути предметом переговорів. При підготовці умов миру з Польщею радянська Росія довільно визначила західні кордони УСРР і БСРР, ігноруючи їхні національно-територіальні інтереси. Так, 28 січня 1920 р. РНК РСФРР звернувся до уряду і народу Польщі з пропозицією, яку через кілька днів повторив і ВЦВК,— укласти мир і встановити кордон по лінії фронту, що проходив тоді через міста Дрисса, Полоцьк, Борисов, станція Птичь, містечка Чуднів, Деражня, місто Бар204. І хоч більшовицький уряд пропонував Польщі більше території, ніж західні держави, пілсудчики домагалися ще більших поступок: включення до майбутньої Польської федерації усіх земель у межах Речі Посполитої до її поділу 1772 р. А коли ці плани реалізувати не вдалося, поляки погодилися на мирні переговори і нав’язали за Ризьким миром 1921 р. східний кордон по річці Збруч і на північний схід від неї, тобто набагато східніше «лінії Керзона», яку країни Антанти визнали на Паризькій мирній конференції і з якою погодилася на конференції у Спа і польська сторона. Однак обстановка на польсько-радянському фронті з 10 липня по 12 жовтня 1920 р. істотно змінилась, і поляки негайно скористалися вигідною для них воєнною ситуацією, аби поділити українські землі між Польщею і більшовицькою Росією. Отож наслідком «київського походу» Ю. Пілсудського стала реалізація не його «федералістичної» програми, а «інкорпораційної» концепції польської партії націонал- демократів (ендеків), котра відмовляла українцям у праві на свою державу і відстоювала ідею «інкорпорації» — приєднання їхніх земель до мононаціональної польської держави. Внаслідок «київського походу» Друга Річ Посполита оволоділа такою територією українських земель (окрім Поділля), котру, на думку ендеків, вона могла «проковтнути», щоб поступово їх повністю полонізувати205. Окупація Східної Галичини і українських північно-західних земель (Західна Волинь, Холмщина з Підляшшям і Західне Полісся) була здійснена за мовчазною згодою провідних держав Заходу. Верховна рада Антанти, присвоївши «собі право міжнародного трибуналу щодо української Галичини», постійно змінювала своє ставлення до неї на користь поляків. А що стосується інших українських земель, якими оволоділа Польща і «змусила визнати це Ризьким договором», то Рада послів Антанти, як відзначить пізніше провід УНТП, з цими землями «впоралася дуже просто, значно простіше, ніж з Галичиною, навіть фігового листка автономії і охорони прав національних меншин не зажадала, тільки визнала їх за Польщею»206. Уряди держав Антанти не тільки де-факто, а й де-юре санкціонували польську експансію, яка ґрунтувалась на польській імперській доктрині «давньої приналежності» західних українських земель до Польщі, від якої вони нібито у свій час були безправно відторгнені. /Г Васюта І. 81
З позицією Антанти вимушені були рахуватися і лідери більшовицької Росії, тим більше що спонукала їх дії поразка військ Червоної армії на заключному етапі польсько-радянської війни. З огляду на підготовку наступу проти білої армії Врангеля в Криму і зважаючи на можливість союзу між Варшавою і Врангелем, партійно-радянське керівництво Росії прагнуло якнайшвидше закінчити війну з Польщею за уступку їй західних українських та білоруських земель. Від імені пленуму ЦК РКП(б) 23 вересня 1920 р. В. Ленін направив керівникові радянської делегації на переговорах в Ризі А. Йоффе телеграму, в якій дав директиву йти на максимальні територіальні поступки, включаючи і Східну Галичину, якщо поляки погодяться укласти мирний договір впродовж десяти днів207. І польсько-радянський мирний договір, підписаний у Ризі у попередньому (12 жовтня 1920 р.) і остаточному (18 березня 1921 р.) варіантах повністю ігнорував національні інтереси українського та білоруського народів і визначив кордон Польщі з Україною і Білорусією по лінії знаходження Війська польського. Етноукраїнські землі Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Під/іяшшя та ін. відходили до Польської Республіки. Наддніпрянська Україна визнавалась суверенною Українською СРР, хоча фактично була залежною державою, якій радянська Росія дозволяла мати зовнішні атрибути державності. Зокрема, у зовнішньополітичній сфері УСРР відкрила свої посольства у Берліні, Варшаві, Відні та Празі і мала ще деякі інші ознаки незалежної держави, які були ліквідовані з утворенням СРСР. У вирішенні східногалицької проблеми важливу роль відіграв раніше не помічений істориками такий фактор, як «великоукраїн- ський синдром» — острах Москви опинитися перед лицем об’єднаної суверенної Української держави. В цьому плані цікавим є свідчення В. Винниченка, який 1920 р. кілька місяців перебував в Україні з метою з’ясування умов свого можливого повернення на батьківщину. Після розмов з партійно-радянськими лідерами Винниченко дійшов висновку, що «російські більшовики не бажають самостійної Східної Галичини, ні її прилучення до радянської України» тому, що в обох випадках Східна Галичина «скріпила би визначно український елемент і його силу на великій Україні» і стала б «опорою небезпечної для більшовицької Росії реакції»208. Поставши перед дилемою: мир з Польщею за її вимогою або кордон з нею за «лінією Керзона», офіційна Москва беззастережно обрала перше. Вона відхилила вимогу галицьких українців щодо самостійності Східної Галичини. Навпаки, «група Раковського», що обіймала тоді владу в радянській Україні, підтримувала їхнє прагнення до незалежності209, але практично вирішити це питання виявилася неспроможною. Будучи залежним від більшовицького керівництва Москви, маріонетковий уряд УСРР передав свої 82
повноваження вести переговори і підписати акт від його імені делегації РСФРР210, котра виконала директиву В. Леніна, пожертвувавши життєво важливими національно-територіальними інтересами Української СРР і Білоруської СРР. Це, звісно, полегшило Польщі нав’язати за Ризьким миром кордон з Україною і Білорусією набагато східніше від «лінії Керзона», котру країни Антанти ще попереднього року визнали у Спа правочинною. Однак у політиці можновладців Антанти стосовно визнання права на самовизначення західних українців у їх етнографічних кордонах було більше фарсу, ніж бажання реально допомогти жертві агресії. Саме врахування різних підходів до вирішення галицької проблеми й визначило тактику галичан на переговорах у Ризі. Галицька неофіційна делегація, до якої входили К. Левицький (голова), О. Назарчук, Л. Мишуга і Є. Брайтер, у першу чергу намагалася використати розбіжності у поглядах Москви і Харкова. Галицькі представники прибули до Риги 26 вересня, і, виконуючи інструкцію екзильного «уряду диктатора ЗУНР», не вступали в будь-які зносини з польською стороною і водночас мали постійні контакти з радянською делегацією, намагаючись схилити її «до ідеї повного визволення Галичини з-під польського володарювання», не виключаючи при цьому приєднання Східної Галичини до радянської України211. А коли були підготовлені умови укладання попереднього польсько-радянського миру, за яким Україна без попередньої згоди її народу була поділена між Росією і Польщею, делегація галичан 7 жовтня заявила, що «справа державної самостійності Східної Галичини в найкоротшому часі повинна бути остаточно вирішена світовою конференцією»212. Отже, представники екзильних кіл галицької національно-демократичної державності правомірно прагнули її відродження, але у вирішенні цієї кардинальної проблеми балансували між Сходом і Заходом. Щодо соборності і державності етноукраїнських земель в політичних колах Галичини були серйозні розбіжності. Тоді як право- центристські угруповання після укладення таємного Варшавського договору У HP і Польщі та скасування Акту злуки урядом ЗУНР в екзилі стали орієнтуватися на національно-регіональну державність з демократичним устроєм, ліві сили, засліплені більшовицькими доктринами, продовжували домагатися возз’єднання в єдиній державі всього українського народу на тлі того тоталітарного ладу, який уже функціонував у радянській Україні. Проголошена в ході польсько-радянської війни альтернативна національно-демократичній ефемерна тоталітарна державність у Східній Галичині проіснувала два місяці з невизначеним статусом під захистом Червоної армії. Важко не погодитись з думкою В. Маркуся, який вважає Галицьку СРР такою, що «за своїм змістом не була типово «совєтською», а радше проміжною між совєтським 83
російським зразком та відомим пізніше народно-демократичним» (курсив автора. — І. В.)213. Вона припинила своє існування після відступу радянських військ на схід від річок Збруч і Горинь на початку третьої декади вересня 1920 р.214, коли на всій території східногалицьких і західноволинських земель відновився польський окупаційний режим. На відміну від тоталітарної державності, принесеної ззовні і обмеженої третиною території Східної Галичини, окупованої Червоною армією, попередня національно-демократична держава, утворена після перемоги в цьому краї народної революції, впала не тільки внаслідок пропольської політики західних держав щодо Східної Галич ин і поразок її збройних сил у польсько-українській війні 1918—1919 рр., а й через протистояння зовнішньополітичних орієнтацій правлячих кіл УНР і ’ЗУНР. Якщо керівники УНР вважали своїми головними противниками більшовицьку і «білу» Росію й, шукаючи підтримки у боротьбі проти російської агресії, пішли на принизливий союз з Польщею, уряд ЗУНР, навпаки, вбачав головного ворога в особі Польщі і недооцінював більшовицької небезпеки та водночас пішов на союз з Денікіним. Такий взаємовиключний підхід у вирішенні доленосних питань зовнішньої політики обох українських республік загалом згубно впливав на українські національно-визвольні змагання. У суспільстві поглиблювалися розкол та протистоння суспільно-політичних сил та їхніх зовнішньополітичних орієнтацій. Вкрай негативну роль у становленні західноукраїнської державності відіграв геополітичний фактор: прагнення сусідніх держав (Польщі, Румунії, Чехословаччини, Росії) перетворити відповідні регіони етнічних земель західних українців на об’єкт свого володарювання. У цьому їх підтримували західні держави, які мріяли створити на цих землях форпости «санітарного бар’єру» проти більшовизму. За воєнно-політичною допомогою Франції та інших держав Заходу у травні 1919 р. розгорнувся наступ великих сил польських військ проти армії галичан, і з того часу самостійне існування їх держави стало проблематичним. На заваді дієвої організації відсічі переважаючим силам агресора стало зростання внутрішньої нестабільності Галицької держави, викликане прорахунками уряду у проведенні політики в соціально- економічній сфері. Непопулярність продовольчої диктатури, зволікання аграрної реформи, котра зачіпала інтереси більшості населення і мала соціально наповнити державну незалежність, великі масштаби люмпенізації суспільства — усе це спричинило спонтанні вибухи революційної нетерпимості мас. У суспільстві поглиблювались розкол та протистояння суспільно-політичних сил та орієнтацій, викликаний наростанням соціально-визвольної боротьби. Близька до уряду газета «Громадська думка» по свіжих слідах тогочасних подій писала, що замість державної розбудови 84
у Східній Галичині «розвивалася щораз більше шовіністична, радикально-партійна і соціалістична агітація», збуджуючи «наші безкритичні маси, яких в нашому суспільстві є майже 95%»215. Скориставшись інтенсивно зростаючим «соціальним радикалізмом»216, який значною мірою руйнував підвалини новоствореної держави, західні лідери представили це як «більшовизацію» краю і санкціонували окупацію його військом Польщі. Безутішний висновок напрошується і з приводу ролі української національної еліти, яка очолила національно-визвольну боротьбу і процес державотворення, не маючи відповідного досвіду державного будівництва. Молодій державі надзвичайно бракувало для розбудови кваліфікованих кадрів, особливо на місцях. Тому в ході державного будівництва було більше стихійності, ніж організованого порядкування. Згадана газета констатувала, як тоді «творився в краї величезний хаос», як «окружні і повітові республіки» створювалися недосвідченими військовими командами «безпланово, без інгеренції центральних властей і повітових організацій»217. На фоні зубожіння народних мас, епідемій і дезертирства не обійшлося без корупції й хабарництва серед багатьох представників владних структур на місцях, що, звісно, не сприяло стабільності соціально-політичної обстановки у державі. Непідготовленим до державного і воєнного керівництва виявився і вищий ешелон влади. Як свідчив один з активних учасників подій, в уряді не було «жодної визначної особистості, яка була б здібна в тому тяжкому положенні взяти кермо в свої руки»218. Саме внаслідок недостатньої професійної компетентності і відсутності лідера харизматичного рівня уряд ЗУНР за вісім місяців діяльності повністю або частково змінював свій склад чотири рази при постійній домінанті у ньому представників національно-демократичної (народно-трудової) партії. На посту командувача УГА за цей час помінялося шість осіб. Цікавим у цьому плані є свідчення іншого очевидця — відомого політичного діяча, який у своїх мемуарах не обійшов поза тим, аби не підкреслити, що «по одній ухвалі Української Національної Ради у Львові прийшов до переконання, що загал її не доріс до проводу народу в цей важкий час... Я заявив тоді, що матиму сатисфакцію, як довідаюсь колись, що вони гнитимуть в тюрмах»219. І справді його передбачення значною мірою збулося: непоодинокі представники з галицько-українських політиків тієї пори були закатовані в польських таборах або пізніше — у застінках НКВС СРСР. Однак якщо оцінювати обидва типи західноукраїнської державності з історичної ретроспективи, то треба констатувати: попри невдачі нетривале функціонування ЗУНР і ще менше — її «червоної тіні» — ГСРР мало непересічне значення в історії українського народу. Досвід становлення державності у Західній 85
Україні послужив потужним імпульсом для розвитку національної самосвідомості і формування державницьких ідей загалу українців, істотно збагатив традиції українського визвольного руху. Історичні уроки державотворення у Західній Україні з його позитивними надбаннями, а також з його прорахунками великою мірою вплинули на визначення основних напрямів розвитку політичної думки і дій українства у наступні десятиліття. Щоправда, його полярні сили використовували цей досвід неоднозначно. Так, ліві угруповання, і в першу чергу КПСГ (КПЗУ), ідеалізуючи досвід ГСРР, тривалий час (принаймні до середини 30-х рр.) орієнтували свою політичну практику на встановлення силою робітничо-селянської диктатури в Польщі, тоталітарної за своєю суттю, і розв’язання на цій основі українського національного питання за радянським стандартом* Навпаки, політичні партії та групи державницького національно-демократичного і правосоціа- лістичного спрямування, узагальнюючи практику становлення ЗУНР та її злуки з УНР, наполегливо домагалися відродження у різних формах регіональної демократичної державності в найближчій перспективі, а у більш віддаленій — об’єднання етно- українських земель в єдиній незалежній суверенній державі. Враховуючи невдачі державотворення у період Української революції 1917—1920 рр., УВО та її наступниця — ОУН пішли далі своїх поміркованих попередників: продовжили безкомпромісно й одночасно виборювати революційним шляхом соборність і державну самостійність усіх теренів України. їхній курс підтримали інші праворадикальні угруповання, котрі поділяли засади інтегрального націоналізму. Попри відмінності політичних ліній різних західноукраїнських партій, усі вони вимушені були зважати на зміну політичної ситуації і повністю або почасти міняти свою тактику боротьби за вирішення державотворчих завдань. Примітки 1Сідак В. С. Діяльність спецслужб Російської імперії на українських землях Австро-Угорщини (кінець XIX — початок XX ст.) // Укр. істор. журн.— 1998.- N° 3.- С. 84. 2Бачипський Ю. Ukraina irredenta.— Берлін, 1924.— С. 97. 3Дсржавний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 6; спр. 455, арк. 161. 411І Український статистичний річник. — Варшава, Краків, Львів, 1935. - С. 131-132. 5ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 6. 6Цит. за кн.: Субтельний О. Україна: Історія.— К., 1991. — С. 297. 7ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 7. "Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття.— К., 1993.— С. 58. 86
9Осечинський В. К. Галичина під гнітом Австро-Угорщини в епоху імперіалізму. — Львів, 1954. — С. 98. 10ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 834, арк. 7—8. 11 Полонська-Василенко Н. Історія України 1900—1923 pp. — K., 1991. — С. 36. пЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920.— Відень, 1922. — С. 18. иОсечинський В. К Галичина під гнітом Австро-Угорщини... — С. 143. 14Левицький К Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Львів, 1928. — С. 701. ,5Там само. 16Там само. — С. 702. ,7Там само. — С. 712. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — Львів, 1931. — С. 12—13. 19Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців... — С. 734. 20Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 12—13. 21Левицький К. Великий зрив... — Львів, 1931. — С. 98. 22ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 19. 23Там само. 24Там само, арк. 20; Левицький К. Великий зрив... — С. 105. 25 Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918—1923. — Скрентон, 1959. — Т. III. — С. 16—17. 26Там само. — С. 17—18. 27Там само. — С. 18. 28Там само. — С. 20. 29Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських землях у 1918—1923 рр. — Філадельфія, 1956. — С. 29. 30Левицький К. Великий зрив... — С. 108, 112. 31ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 22. 7,2 Левицький К Великий зрив... — С. 112. 33Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 31. 34ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 23. 35Там само, арк. 24. y'Mączyński Cz. Boje Lwowskie. — Warszawa, 1921. — T. 1. — S. 39. 76Кузьма O. Листопадові дні 1918 p. — C. 55. 38ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 9. 39Там само, арк. 9—10. 40Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. — Львів, 1929. — С. 24. 4ІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 11. 42Там само. 43Там само, спр. 455, арк. 26. "Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни 1918—1919. — Львів, 1933. — С. 33; Кузьма О. Вказ. праця. — С. 42—43, 58—59; ДАЛО, ф. 129, оп. 1, спр. 108, арк. 19; Енциклопеція українознавства. — Париж, Нью- Йорк, 1980. - С. 3343. 45Паліїв Д. Листопадова революція... — С. 20. 46ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 11. 47Там само, арк. 12—13. 48Там само, арк. 14—15. 49Там само, арк. 15. 50Там само, спр. 455, арк. ЗО. 5,Див.: Кузьма О. Вказ. праця. — С. 228—246; Компанієць /. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку 87
XX ст. (1900-1919 рр.). - К., 1960. - С. 311-317; Карпенко О. Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // Укр. істор. журн. — 1993. — № 1. — С. 22—25. 52ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 29. 53Statystyka Polski. Wielka własność rolna. — Warszawa, 1925. — T. V. — S. 7. ^Rocznik statystyki Rzp. P. 1925/1926..— Warszawa, 1927. — S. 110—111, 115—116. 55Ibidem; Statystyka Polski. Wielka własność rolna. — T. V. — S. 7. 56Statystyka Polski. - Warszawa, 1927. - T. XI. - Z. 5. - S. 5, 63. 57Герасименко M., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з радянською Україною (1921—1939 рр.). — К., 1955. — С. 16—17. ь%Макаєв В. Робітничий клас Галичини в останній третині XIX ст. — Львів : Вид-во Львів, ун-ту, 1968. — С. 36, 142. 59Діло. — 1918. — 5 листоп. 60Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. — Прага, 1928. - С. 14-15. 61Левицький К Великий зрив... — С. 139. 62ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 31. 63Там само. 64Там само, спр. 2859, арк. 18. 65Там само, спр. 455, арк. 32. ^Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. —Львів, 1991.— С. 95. 67Українська загальна енциклопедія. — Т. 3. — С. 1002; Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 65. 68ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 18. 69Стахів М. Західна Україна... — Скрентон, 1960. — Т. V. — С. 36—37. 70Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. — С. 393—394. пСтахів М. Західна Україна... — Скрентон, 1960. — Т. IV. — С. 138—139. 72ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк. 59. 73Там само. 74Там само, спр. 455, арк. 33, 35. 75Републіка. — 1919. — 3 квіт. 76Левицький В. Селянство і соціал-демократія. — Львів, 1910. — С. 27—29. 77ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1051, арк. 17. 78Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки. — Вип. І. Виданий 31 січня 1919. — Річ. 1919. — С. 2—3. 79ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 37-38. 80Там само, арк. 32. 8,Там само. 82Коновалець Є. Причинки до історії української революції. — Прага, 1928. - С. 11. 83ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 38—39. 84Вістник державних законів і розпорядків Західної Області Української Народної Республіки — Вип. І. — Річник 1919. — С. 1. 85ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 40. 86Вістник державних законів і розпорядків ЗОУНР. — Вип. 3. Виданий марта 1919. — Річник 1919. — С. 12. 87Там само. — С. 10, 21. 88ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 44. 89Там само, арк. 45. %Макарчук С. А. Українська республіка галичан: Нариси про ЗУНР. — Львів, 1997. - С. 192. 88
9,Вістник державних законів і розпорядків ЗОУНР. — Вип. 3. — Річник 1919. - С. 10. 92Там само. — Вип. 7. Виданий 26 марта 1919. — Річник 1919. — С. 45. 93Там само. — Вип. 3. Виданий 2 марта 1919. — Річник 1919. — С. 18. мТам само. — С. 10. 95Вістник Державного Секретаріату військових справ. — Станіслав, 15 лютого 1919. - № 6. - С. З, 5. 96Там само. — Станіслав, 15 квітня 1919. — № 10. — С. 1—3. 97Там само. — С. 5. 98Там само. "Українське слово. — 2004. — N9 10. — 3—9 берез. І00ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк. 60. тМ-вин Д. Листопадові помилки 1918 р. //Дзвони: Літературно-науковий журнал. — Річник VI. — Львів, 1936. — С. 433. І02ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 44. 103Там само. 104Ярославин С. Визвольна боротьба на західноукраїнських землях в 1918— 1923 роках. — С. 139. 105Стахів М. Західна Україна... — Т. III. — С. 80. тМанусевич А. У Вислы, 20-й год... или Почему история не терпит фальши // Правда. — 1990. — 14 авг. ,07Історія українського війська. — 4-те вид., змін, і доповн. — Львів, 1992. — С. 505-508. І08ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 48. ,09Україна на дипломатичному фронті. — Львів, 1938. — С. 106—107. тЛитвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. — Львів, 1998. — С. 273. 1МДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 69. ,12Автобіографія М. М. Лозинського // Укр. істор. журн. — 1997. — N° 4. — С. 124. пзДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 46—47. П4Там само, арк. 47. 1,5Там само. 116Там само. 1,7Віднянський С. Україна та «українське питання» в політиці Чехословач- чини // Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз. — К., 1996. - С. 182. '‘“Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 2. — С. 720. И9Історія українського війська. — С. 509—514. ,20Український прапор. — 1928. — 1 квіт. ,2,Українська загальна енциклопеція. — Т. 3. — С. 717—718. ,22Там само. — С. 1002. 123Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К., 1993. - С. 297. ,24Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Т. 2. — М., 1964. — С. 234; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 308. П5Штейн Б. Е. «Русский вопрос» на Парижской мирной конференции (1919—1920 гг.). — М.: Госполитиздат, 1949. — С. 198. n6SenczuJc A. W. Historia Ukrainy — Wrocław, Warszawa, Kraków — 2001.— S. 287. 89
127ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 1. тВинниченко В. Щоденник // Київ. — 1990. — N° 10. — С. 107. ,29Вісник Драгоманівської організації (Додаток). — Листопад 1917 р. — Вип. 1. - С. 13. тПанчук М. /. «Білі плями» героїчного літопису. — К., 1989. — С. 8. 13,Там само. — С. 10. 132Компанієць І. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. (1900—1919 рр.). — С. 337. тПушкашА. Внешняя политика Венгрии. Ноябрь 1918 — апрель 1927 г. — М., 1981. - С. 83. ]34Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевич*: переконання чи вимушеність? // Укр. істор. журн. — 1997. — N° 3. — С. 110. 135Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. — Л., 1933. — Т. IV. — С. 182. 136ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 1031, арк.^40. 137Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — К., 1989. - С. 25. ,38Польська колонізація Східної Галичини. — Відень, 1921. — С. 3. тЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 99. 140Республіканець. — 1919. — 6 берез. ,4,Там само. — 9 берез. 142Івано-Франківський державний краєзнавчий музей, ф. 1071, т. 4, с. ЗО. '^Республіканець. — 1919. — 3 квіт. ,44Там само. ,45Там само; Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 101. ІЛ6Гадзинський В. Революционное движение в Восточной Галиции (конец 1918 и начало 1919 гг.). — М., Л., 1924. — С. 50; Республіканець. — 1919. — 3 квіт. 147ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 202. ,48Републіка. — 1919. — 8 трав. ,49Там само. > ,50Під прапором Жовтня 1917—1920 рр.: Документи і матеріали. — Львів, 1957. — С. 123, 128; Компанієць /. /. Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку XX ст. — С. 318—340, 343. ,5ІРепубліка. — 1919. — 27 берез. ]52Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни. — К.: Держвидав України, 1924. - С. 23. 153ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 51-52. ,54Там само, арк. 52. ]$5Лозинський М. Галичина в рр. 1918—1920... — С. 168. І56ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 54. ,57Там само. ,58Стрілець. — 1919. — 11 верес. |59Документы и материалы по истории советско-польских отношений. — Т. 2. - С. 413. 160ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 71. ,61Там само, арк. 71—77. ,62Там само, арк. 80. 163Там само, арк. 55. ,64Стрілець. — 1919. — 20 верес. |65ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 62. 90
166Цьокан Іл. Від Денікіна до більшовиків: фрагмент споминів з Радянської України. — Відень, 1921. — С. 7. 167 Субтельний О. Україна: Історія. — С. 326. 168Енциклопедія українознавства. — С. 3346. ,69Там само. — С. 9. тЛитвин М. Р., Науменко К. Є. Історія галицького стрілецтва. Львів. — 1991. - С. 157-158. тЦьокан Іл. Від Денікіна до більшовиків... — С. 11. ,72История гражданской войны в СССР. — М., 1960. — Т. 5. — С. 56—57. 173Полонська-Василенко Я. Історія України 1900—1923 pp. — С. 128—130. т Ти щи к Б. Й, Вівчаренко О. А. Західно-Українська Народна Республіка. — С. 104-105. |75ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 69. тКулиняк Д. Соловецький в’язень. — К., 1991. — С. 71. 177Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 pp. — С. 22. тЛозинсъкий М. Галичина в pp. 1918—1920. — С. 98. 179Там само. — С. 211. 180Литвин Н. Р. Борьба за установление власти Советов в Восточной Галиции (ноябрь 1918— сентябрь 1920 гг.): Автореф. дис... канд. ист. наук. — Одесса, 1985. — С. 15. 18,Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документа і матеріали. — С. 239. 182ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 23; Крівава книга. Ч. И. — Відень, 1921. - С. 167. 183 Курило В. М., Панчу к М. I., Троян М. В. В авангарді боротьби за возз’єднання. — К., 1985. — С. 62. ,84Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 294. ,85Там само. — С. 292. 186Наш стяг. — 1921. — №2. — С. 45—47; Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 299—300; Васюта /. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 pp. — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1971. — С. 23—26. ,87Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — С. 43-44. і88Вперед. — 1920. — 1—7 лип., 5, 26 верес. mZaks Z. Problem Galicji Wschodniej w czasie wojny polsko-radzieckiej // Studia z dziejów ZSRR i Europy Środkowej. — Т. VIII. — 1972. — S. 102; Koko E. Przed ruskimi preliminariami. Ukraińcy galicyjści między wschodem i zachodem // Другий міжнародний конгрес україністів. Історія. — Ч. II. — Львів, 1994. - С. 25, 28. mHunczak Т. Ukraine and Poland in dokuments 1918—1922. — Vol. II. — New-York, Paris, Sydnej, Toronto, 1983. — S. 145—147. тНазарук О. В українській дипломатичній службі в 1915—1923 роках // Літопис Червоної Калини. — 1938. — № 10. — С. 17; Zaks Z. Radziecka Rosja i Ukraina wobec sprawy państwowej przynależności Galicji Wschodnej // Z dziejów stosunków polsko-radzieckich. — Warszawa, 1970. — Т. VI. — S. 72. тТищик Б. Й. Галицька Соціалістична Радянська Республіка (1920 р.) — Львів, 1970. - С. 64. ,93Цит. за: Литвин М. Р., Науменко К С. Історія галицького стрілецтва... — С. 163. 194Під прапором Жовтня 1917—1920 pp.: Документи і матеріали. — С. 335—336. ,95Боротьба за возз’єднання Західної України з Українською РСР. 1917— 1939: 36. документів та матеріалів. — К., 1979. — С. 56. 91
,96Там само. — С. 56—57. 197Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною. — С. 48—49. 198Ленін В. /. Повне зібр. тв. — Т. 51. — С. 265. 199Szczepański А. Stan wytwórczości przemysłowej і górniczej Galicji w roku 1910. - Lwów, 1912. - S. 207. 200Czasopismo górniczo-hutnicze. — 1919. — Z. 4. — S. 97. шВасюта /. К. Розвиток капіталістичних відносин у нафтовій промисловості Західної України // Укр. іст. журн. — 1965. — № 3. — С. 52. 202ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 72-73. шЛозинський М. Галичина в рр. 1918—1920. — С. 213. 204История гражданской войны в СССР. — М., 1960. — Т. 2. — С. 56—57. шРепринцев В. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах // Українська державність у XX столітті: Історично-політологічний аналіз. — К., 1996. - С. 148. 206ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 299, арк. 199. 207Див.: Ленін В. /. Повне зібр. тв. — Т. 51. — С. 286. 2°8Цит. за: Павлюк О. В. Вказ. праця. — С. 115. 209Там само. 2,0Єременко Т. І. Політичні та дипломатичні відносини радянської України з Польською Республікою (1921 — 1923 рр.) // Укр. іст. журн. — 1998. — № 4. - С. 57. 2І,Там само. — С. 114; Zaks Z. Praca cyt. — S. 78. 2ПЛозинський M. Галичина в рр. 1918—1920... — С. 215. 213Цит. за передмовою до кн.: Верига В. Галицька Соціалістична Совєтська Республіка (1920 р.). — Нью-Йорк, Торонто, Париж, Мельбурн, 1986. — С. IX 2,4Докладніше про історію ГСРР див.: назв, праці Тищика Б. Й. і Вериги В. 215Громадська думка. — 1920. — 19 лип. 2І6ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2859, арк. 18—19. 2,7Громадська думка. — 1920. — 19 лип. шМ-вич Д. Листопадові помилки 1918 р. // Дзвін. — Львів. — 1936. — Річник VI. - С. 432. тНазарук О. Рік на Великій Україні. — Відень, 1920. — С. 5—6.
РОЗДІЛ 2 УТВЕРДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОГО ІНКОРПОРАЦІЙНО- КОЛОНІЗАТОРСЬКОГО РЕЖИМУ І ПІДНЕСЕННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ У ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ 1921-1923 рр. Встановлення у Західній Україні політичного режиму насильства і терору. Політика денаціоналізації та асиміляції українського населення. Польська аграрна колонізація східних окраїн держави. Викриття галицьким урядом в екзилі інкорпораційно-колонізаторсь- ких заходів польської адміністрації задля розвитку в краї національно-визвольної боротьби за відновлення його державної незалежності. Суперечності великих держав у вирішенні галицького питання й намагання «уряду диктатора» використати їх для відродження галицької державності. Відновлення міжпартійного союзу народно- трудової, радикальної і християнської партій і підтримка ними акцій галицького екзильного уряду. Активізація діяльності партій прорадянської орієнтації (КПСГ і УСДП). Організаційне самоствердження радикально-націоналістичної течії: утворення і розбудова Української військової організації (УВО). Студентський рух і його організації в краї і за кордоном. Закордонні центри української еміграції та їх роль у розвитку повстанського руху на теренах Західної України і Української СРР. Форми і розмах масових саботажів та інших революційних виступів українців проти анексіоністської політики Польщі щодо Східної Галичини. Підготовка і перебіг антипольського повстання восени 1922 р. у Східній Галичині, причини його невдачі. Парламентські вибори 5—12 листопада 1922 р. і тактика політичних партій Західної України. Анексія Східної Галичини Польщею і вплив її на політичну орієнтацію українства краю й еміграції. Масовий протест українського населення краю проти анексії і спонтанне наростання політичних настроїв його орієнтації на Східну Україну. По укладенні й ратифікації Ризького мирного договору між- народно-правове становище Західної України залишалося суперечливим і напруженим. Політичну ситуацію в краї не в останню чергу віддзеркалював ступінь гостроти радянсько- польських відносин, які були далекими від добросусідських. Мирний договір зафіксував зобов’язання країн, які його уклали, не підтримувати організації, що виступали за зміну політичного устрою та кордонів двох сторін. Але ці договірні засади постійно 93
порушувалися як польською, так і радянською сторонами. Всупереч умовам угоди, Польська Республіка дала політичний притулок уряду та інтернованій на її території армії Української Народної Республіки, підтримувала підготовку і здійснення ними антира- дянських повстань в Україні з метою повернення їй незалежності. Всіляко підтримуючи цей рух, польські правлячі кола воліли краще мати біля східних кордонів своєї держави не нову комуністичну Російську імперію, що проводила свою зовнішню політику у форматі підготовки умов для перемоги світової соціалістичної революції, а союзну Польщі демократичну Українську державу. У свою чергу, радянська Росія, а заодно і підпорядкована її партійно-державним структурам Українська СРР всебічно підтримували розвиток комуністичного руху у Польщі і терористично- повстанські дії формувань «ч£рвоних» галицьких загонів та польських інтернаціоналістів, утворених на території УСРР. Своїм вторгненням у Західну Україну вони повинні були викликати соціалістичну революцію у Польській Республіці, аби звідти розповсюдити її на країни Центральної Європи. На цьому тлі між радянською і польською сторонами постійно виникали політичні непорозуміння, котрі супроводжувалися взаємними звинуваченнями про порушення умов мирного договору, обміном нотами та іншими дипломатичними акціями. Напружені польсько-радянські відносини живили активність екзильного уряду Є. Петрушевича, який після укладення Ризького договору ще впродовж двох років перебував у Відні. Кожну дипломатичну акцію обох сторін він прагнув використати у політичній боротьбі за повернення незалежності ЗУНР. Як свідчать документи, Петрушевич та його оточення підтримували таємні зносини з радянськими урядами України та Росії, котрі пильно стежили за діяльністю наддніпрянської і західноукраїнської політичної еміграції. Радянська Україна, яка тоді була єдиною радянською республікою, що реально скористалася з наданого їй права проводити обмежену зовнішню політику1, активно домагалась вислання уряду УНР з Польщі, позбавлення дипломатичних місій УНР права представляти інтереси України і водночас прихильно ставилась до представництв ЗУНР, що продовжували діяти у Відні, Празі, Берліні, Лондоні, Парижі, Римі і Белграді. Опинившись в еміграції, «уряд галицького диктатора» надавав пріоритетного значення стосункам з Англією, сподіваючись використати її суперечності з Францією у галицькому питанні. Франція вважала Східну Галичину невід’ємною частиною Польської Республіки, тоді як Англія підтримувала ідею галицької незалежності і тому виявляла зацікавлення до галицького уряду в екзилі. Головну мету свого функціонування в еміграції уряд вбачав у тому, щоб викривати інкорпораційно-колонізаторські заходи польської адміністрації і мобілізувати політичні сили українства 94
для розгортання в краї національно-визвольної війни. Поза його увагою та відповідними акціями не проходила жодна нагода, аби проінформувати західні і сусідні держави про насильства польської анексіоністської влади над українським населенням. Цим самим переслідувалася політична мета: створити сприятливу громадську думку на міжнародній арені і в черговий раз поставити перед відповідними державними чинниками Заходу вимогу щодо самовизначення Східної Галичини як самостійної держави. Урядові звернення до Ліги Націй, Верховної ради Антанти та інші документи мають непересічне значення для дослідження політичної ситуації в краї. Серед них особливе місце посідають два випуски збірника документів та матеріалів про польську агресію і анексіоністську політику у Східній Галичині, виданих закордонним галицьким урядом. Вони вийшли у Відні 1919 р. (частина І) і 1921 р. (частина II) під назвою «Крівава книга». У збірнику опубліковані численні факти масового етноциду й переслідування галицьких українців і поімені списки постраждалих. Одержавши від країн Антанти право на тимчасову окупацію Східної Галичини, відроджена Польська держава не тільки не виконувала міжнародних угод та їхніх приписів, а й грубо нехтувала ними, намагаючись якнайшвидше стерти з галицької землі одвічний український менталітет і перетворити її на польську провінцію, де історичний господар цієї землі — український народ мав «животіти як раб Польщі». Із суспільно-політичного ужитку була вилучена навіть історична назва української території «Галичина», до якої в австрійську добу входили Західна (польська) і Східна (українська) частини. Українська Східна Галичина стала називатися офіційно «Східною Малопольщею». Ухвалою варшавського сейму від 3 грудня 1920 р. Малопольщу було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станіславське і Тернопільське, які в офіційних документах становили групу південно-східних воєводств Польщі. Мета такого адміністративного поділу визначалася тим, щоб ліквідувати адміністративну єдність Східної Галичини, поділивши її на три воєводства, і, приєднавши до Львівського воєводства 12 польських повітів, показати перевагу тут польського населення2, яке, мовляв, домагається інкорпорації цих земель до складу Польської Республіки. Політико-правовий статус Волині істотно відрізнявся від Східної Галичини. У 1918—1920 рр. територія Волині переходила від одного завойовника до другого. За Ризьким миром 1921 р., Волинь була штучно поділена: східна частина її території відійшла до УСРР, а західна була включена до складу Польської Республіки як її інтегральна частина. На теренах Західної Волині було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку. Інша частина українських північно-західних земель — Холмщина і Підляшшя — була включена до складу Люблінського воєводства. Територіально- 95
адміністративне розчленуваня західноукраїнських земель польські можновладці розраховували використати як політичний інструмент для їх інкорпорації та полонізації корінного українського населення. Стосовно двох регіонів Західної України (Східної Галичини і Західної Волині) проводилась відособлена внутрішня політика, яка мотивувалась тим, що, згідно з договорами із державами Антанти, галицьким українцям було обіцяно міжнародний захист як «національної меншини»(!), а Східній Галичині — автономію, чого не мали українці північно-західних земель, які раніше входили до складу Волинського воєводства Російської імперії. За Ризьким договором, Польща зобов'язувалась надати росіянам, українцям і білорусам, що проживали на її території, «на підставі рівноправності національностей, всі права, що забезпечують вільний розвиток культури, мови і виконання релігійних обрядів. Взамін Росія і Україна забезпечують особам польської національності, що перебувають у Росії, Україні і Білорусії, ті ж самі права»2. Однак правлячі кола Польщі з самого початку окупації українських земель ігнорували договірні зобов'язання і встановили тут режим брутального насильства і терору. Волинь, як і Західна Білорусія, стала ареною польського коло- нізаторства, насадження військових осадників, передусім у прикордонних повітах. Окрім емігрантів з УНР, українці регіону були позбавлені змоги обіймати державні посади, їх рідна мова заборонялась в установах, їх релігійні храми закривались, почалось навернення українців на католицтво. У духовній сфері полонізація найпомітніше виступала у шкільництві. З 443 українських народних шкіл, що були на Волині перед війною, у 1922/23 навч. році залишилось лише 8, жодної державної середньої школи (за винятком 3 приватних), натомість у воєводстві діяло 1459 польських шкіл і 520 — утраквістичних (двомовних)3. Характеризуючи шовіністичну національну політику польського уряду, орган ВУЦВК газета «Вісті» 7 березня 1922 р. підкреслювала: «Така поведінка польської вищої адміністрації є характерною для польської політики на Волині та Холмщині, яка прагне до полонізації населеня вказаних місцевостей у най- коротший термін». На відміну від Волині, за ухвалою Верховної ради Паризької мирної конференції від 11 липня 1919 р. і підготовленого нею проекту договору про статут Східної Галичини Польща мала трактувати її як «окрему територію, яка не входить до складу польської держави», а мешканці її вважалися «громадянами згаданої території, тобто громадянами Східної Галичини, відособленими від громадян польської держави»4. Однак польські урядові кола, без формальної згоди західних покровителів, не опитавши населення Східної Галичини, водночас з її окупацією поширили на неї чинність законів, виконавчої 96
і судової влади Польщі. Залишалися невиконаними також і умови Ризького мирного договору, за яким польська сторона зобов’язувалася надати населенню Східної Галичини такі права, якими користувалося населення Польщі. Польський уряд ліквідував обмежене автономне управління, яке Галичина мала раніше, будучи австрійською провінцією. Законодавчим автономним органом її тоді був крайовий сейм, а виконавчу владу здійснював вибраний ним крайовий виділ. Згідно із законом польського сейму від ЗО січня 1920 р., галицький сейм і крайовий виділ були ліквідовані, а їхні права передані відповідно польському сеймові і так званому тимчасовому само- врядувальному виділові у Львові. Хоча самоврядний орган мав обиратися на місці, його склад (дев’ять осіб) був призначений варшавським сеймом. Керував ним «генеральний делегат уряду», що виконував функції колишнього австрійського намісника краю і до утворення воєводських управлінь тримав у своїх руках всю повноту адміністративної влади, яка охоплювала не тільки суспільно-політичні справи, а й керівництво та контроль економікою і культурою. Місцеві самоврядні органи — повітові та громадські ради — не були ліквідовані, але повністю залежали від адміністративної влади, яку на місцях виконували польські чиновники переважно старої австрійської школи, спираючись на різні польські національні комітети і воєнізовані формування5. Громадські ради в українських селах польська адміністрація здебільшого розпустила, призначивши на їхнє місце урядових комісарів. «Адміністрація військова, як і цивільна, є дуже самоуправна, — констатувалося в меморандумі, підготовленому 28 листопада 1920 р. екзильним «урядом галицького диктатора» для Ліги націй. — Кожний адміністративний орган виконує свої функції як йому заманеться в інтересах сліпого польського шовінізму... В устрою громад видно також повний адміністративний деспотизм. Сільські громадські ради призупинено і замінено цивільними комісаріатами або також стероризовано їх до такого ступеня, що вони можуть виразити тільки волю цивільних властей»6. Всупереч міжнародним зобов’язанням і власній конституції 1921 р., яка декларувала демократичні права і свободи усім громадянам Польщі, незалежно від національної і релігійної приналежності, польський уряд ділив мешканців Східної Галичини, як і українських північно-західних земель, на дві нерівноправні категорії. Поляків визнавав громадянами Польської держави, які користувалися всіма правами і свободами, проголошеними конституцією. Українці, навпаки, вважалися «ворожим населенням захопленої території», і тому держава не гарантувала їм громадянських прав, як полякам, хоч водночас вони зобов’язані буди виконувати усі повинності, включаючи і протизаконну військову службу в польській армії. Ставлення до єврейського населен¬ 7 Васюта 1. 97
ня було подвійним: полонізовані суб’єкти його трактувалися як громадяни польської держави, але більшість мешканців єврейської національності, як і українці, була віднесена польською владою до категорії «ворожого населення»7. На державному рівні переслідувалася українська мова, яка раніше мала певні права в шкільництві і в стосунках української людності з державними установами. Зокрема, державні власті були зобов’язані приймати усі письмові й усні заяви від українців і давати відповідь їхньою рідною мовою. Призначені для українців урядові оголошення, вивіски на установах та в інших місцях були українською мовою. Вона використовувалася також поштою. Усі ці права української мови польський уряд скасував. У громадському вжитку стала застосовуватися тільки польська мова. В Східній Галичині, де три чверті населення становили українці, дійшло до того, що польська адміністрація офіційно відмовилася від вживання слова «українець», замінивши його етнонімом «русин». Була спроба навіть перевести українську мову, яку польські колонізатори не називали інакше як «хлопська», з кирилиці на латинську графіку письма8. Але найтрагічнішим у політиці Польщі щодо Східної Галичини був тотальний терор і брутальне насильство над військовополоненими і цивільними українцями. Зважаючи на те, що в сучасній польській історіографії окремі науковці повторюють закореніле однобічне звинувачення на адресу галицьких українців, що вони у війнах 1918—1920 рр. нібито більше вчинили жорстокостей, аніж польська сторона, зупинимося докладніше на аналізі документальних матеріалів «Крівавої книги», котра доволі повно розкриває лавиноподібне наростання жорстокостей польських властей над політичними жертвами галичан. Перша потужна хвиля розправ над політично й національно свідомою частиною галицько-української людності прокотилась у листопаді 1918 — кінці літа 1919 рр. Нічим не обмежений розгул терору і розправи воєнно-польових судів, арешти і знущання над жертвами — усе це стало масовим явищем. Політичні репресії проти української інтелігенції, політично активної частини селянства, робітництва, середніх верств населення не обминули навіть найменшого містечка і села. Число усіх заарештованих та інтернованих на цьому етапі перевищило чверть мільйона осіб. За тюремними ґратами або табірним колючим дротом опинилися кожен восьмий чоловік чи жінка української національності9. Щодо їхньої вини не було жодного сумніву. «Всі були винні, бо всі були українці, всі хотіли незалежності і самостійності своєї землі, всі боролися проти польського наїзду... І усіх польські власті люто карали як «бунтівників проти Польщі»10. Найяскравіші факти жорстокості завойовників у період польсько- української війни опубліковані в першій частині «Крівавої книги». 98
Серед сотень замучених та розстріляних громадян української національності, прізвища яких названі в цій книзі, були державний секретар земельних справ уряду ЗУНР М. Марганець, відомий композитор, заступник голови Стрийської повітової ради О. Ни- жанківський та багато інших знаних людей. Другий приплив хвилі політичного терору настав після окупації Польщею всієї території Східної Галичини і тривав до весни 1920 р. під одіозною назвою «роззброєння» непокірних галичан. Польські карателі буквально нишпорили в камерах в’язниць і бараках таборів для інтернованих, де вишукували найвизначніших українських діячів та урядовців і влаштовували над ними публічні судові розправи. Особливо витончено проводилися судилища над багатьма членами Української Національної Ради. З весною 1920 р. репресії проти українського населення знову набрали масового характеру і досягнули найвищого рівня після відступу Червоної армії з Галичини. Жорстокими розправами супроводжувалося придушення військами антиокупаційних повстань гуцулів і бойків, які виступали під лозунгами возз’єднання краю з радянською Україною. Жорстоко каралися всі ті, хто підтримував радянську владу під час існування Галицької СРР. Діяла чітко спланована система пацифікації, її проводили військові підрозділи, використовуючи фронтову наступальну тактику. Спочатку карателі оточували населений пункт, а потім «штурмом» брали його, збирали усіх жителів села, нещадно били їх за так званий «більшовизм» або за «повстання», а потім грабували їхні пожитки11 і «проводили масовий арешт українців, з яких одні стали жертвами воєнних судів, інші ув’язнені відсиджували покарання або були запроторені в таборах для інтернованих»12. Восени 1920 р. число інтернованих і ув’язнених галицьких українців перевищувало 200 тисяч осіб і зростало з кожним днем13. Серед репресованих були найбільш впливові й активні діячі національно-визвольного руху, різного віку й статі. Арешти і депортації жертв репресій до в’язниць і таборів супроводжувалися знущаннями; у дорозі, як і на місці, їх жорстоко били, морили голодом. «Багато з них мали поламані щелепи і вибиті зуби, виколоті очі»14, — ось так згаданий документ характеризував жорстокості завойовників. Військовополонених УГА й арештованих цивільних галичан польські власті кидали до концентраційних таборів, створених ще австрійськими, російськими і німецькими властями на початку Першої світової війни для утримання полонених та інтернованих. Вони розміщувалися у Львові, Яловці (біля Львова), Стрию, Перемишлі, Пикуличах (під Перемишлем), Ланцуті, Домб’є (біля Кракова), Вадовичах і Вісничу (Галичина), Модліні, Дембліні, Шипюрні, Повйонзці (біля Каліша), Варшаві, Бресті, Бугшопах, Томашеві, Холмі, Грубешові, Влдаві, Бялій, Бєльську і Соколові 99
(місцевості, що перебували раніше під Росією), Стшалковій і Тухлі. Цю спадщину — 25 таборів трьох держав — Польща використала сповна для проведення карно-репресивних заходів проти українського населення. Окрім того, усі штатні тюрми Галичини були переповнені українськими в’язнями. У в’язницях і концтаборах тортури, голод і епідемії забирали сотні жертв щоденно. За далеко не повними даними, тільки впродовж першого року окупації Східної Галичини Польщею на кладовищах «таборів смерті» похоронено 10 тисяч жертв українців15. Нечувано жорстоким був режим у таборі Бугшопи, що біля Бреста, де за короткий час (з 20 липня до середини вересня 1919 р.) померло 4 тисячі старшин і стрільців УГА. «Про умови утримання в названому таборі, як зазначали упорядники «Крівавої книги», годі й писати, бо всякий опис буде блідий і буде насміхом над жахливою дійсністю»16. Від голоду, антисанітарії й епідемій пересічно вмирали в таборах Ланцута — 20, Вадовиц і Пикули- чів — 50 осіб щоденно17. Східна Галичина та інші західноукраїнські землі від початку Першої світової війни до осені 1920 р. була територією бойових дій різних воюючих сторін. Українські села було сплюндровано війною. Однак польський уряд і не думав вживати жодних заходів щодо їх відбудови. У селян не вистарчало зерна не лише для харчування, а й для сівби. Тим часом проводилися постійні реквізиції, під час яких грабували села, забираючи у жителів все, що можна було взяти. В гірських місцевостях наступав справжній голод. Преса була переповнена повідомленнями, як українське населення з гір мандрувало на Поділля, щоб купити хоч би трохи збіжжя, а коли поверталося додому, то по дорозі зерно у нього відбирали жандарми. Разом з голодом в галицьких селах шаленів тиф та інші епідемічні хвороби. За даними урядової преси, кількість епідемічних захворювань у грудні 1919 — березні 1920 рр. пересічно становила 5 тисяч осіб на тиждень18, а смертність піднялась до 25%, в гірській місцевості — до 50%19. Попри констатації, польські власті не тільки не протидіяли цьому лихові, а й «робили все, щоб сприяти смерті якнайбільшої кількості українського населення»20. Звідси можна зробити цілком певний висновок, що з перших кроків окупації Східної Галичини польська адміністрація планомірно здійснювала політику етноциду проти українського народу. Одночасно із методичними діями, спрямованими на фізичне винищення великої кількості національно свідомих мешканців краю, аби перетворити їх у національну меншину, режим намагався також ліквідувати духовні сили українства, денаціоналізувати і полонізувати українську людність. Представники режиму розгорнули репресивні акції найперше проти українського (греко- 100
католицького) духовенства, яке своїми проповідями й політичними діями великою мірою спричинилося до становлення української державності та її захисту від польської агресії. А відтак польські власті жорстоко мстили українському кліру. Його парафії спустошувалися, церкви руйнувалися і часто перетворювалися у звичайні стайні. Понад 700 українських священиків, у тому числі й високі церковні сановники, були інтерновані до таборів. У деяких єпархіях з 30—40 священиків залишилося лише 2—3. Церковні маєтки грабувалися або ж реквізувалися. Польська адміністрація переслідувала діяльність українських політичних партій та їхні періодичні видання. Зразу ж після захоплення Львова окупаційна влада заборонила випуск газети «Діло» і тижневика «Свобода» — органів УНДП, які, починаючи з 1880 р., постійно виходили у світ. Нова газета цієї партії «Громадська думка», що почала виходити з кінця 1919 р., була також заборонена у вересні наступного року. Така ж доля спіткала й інші видання націонал-демократів — газету «Нова рада» і тижневик «Правда». Призупинено випуск клерикальних періодичних видань. Орган УСДГІ — газета «Вперед» — була перетворена у двомовну (один текст друкувався українською і польською мовами), а наприкінці березня 1919 р. випуск її взагалі був заборонений. Соціал-демократичний тижневик «Земля і воля» після короткочасного існування також перестав виходити. Не уникнула утисків українська преса в провінції. Після короткочасного виходу у світ при польській владі було заборонено газети «Воля» — у Станіславі і «Український голос» — в Перемишлі. Подібного переслідування зазнали також українські неперіодичні видання21. Забороняючи патріотичну українську пресу, яка писала правду про тогочасні події, польські власті одночасно заснували такі газети, як «Пробій», «Обнова» і «Рідний край», які виходили українською мовою і вихваляли польську колонізаторську політику у Східній Галичині. Видавали їх колабораціоністи на кошти польських таємних фондів22. Щоб заглушити навіть слабкий голос протесту проти режиму, польська влада позбавила українське населення демократичних прав на свободу слова, зборів, вуличних походів. Хоча діяльність українських політичних партій та організацій формально не була заборонена, але польська адміністрація не дозволяла їм легітимно функціонувати. Не діяло таке масове й популярне товариство, як «Просвіта», яке з 1868 р. вело активну культурно-просвітницьку роботу, а нині влада перешкоджала відновленню його філій та читалень на місцях. Під забороною певний час перебувало господарське товариство українського селянства «Сільський господар», що наприкінці 1918 р. мало 88 філій з 1815 сільськими гуртками, об’єднуючи 83 400 господарств23. Завойовники пограбували господарсько-кооперативні заклади, а їхніх керівників та службовців інтернували до таборів за участь в розбудові галицько-української держави. 101
Польська політика в галузі освіти була спрямована на те, аби знищити українську школу і тим самим ліквідувати основне джерело української духовної культури, перешкодити поширенню в українському етнічному середовищі політичної і національної самосвідомості, надломити віру українців у своє визволення, національно-культурне відродження та об’єднання з основною частиною українського народу в єдиній державі. За планом польських великодержавників українці мали залишатися темною неписьменною масою, а вихід з цього стану уявлявся ними тільки через польську школу, «так, щоб одиниці і групи українського народу, підносячись на культурний ступінь, відривалися від свого народу і польщилися»24. Зрештою, антиукраїнська спрямованість політики польської держави у сфері духовної культури не була новим явищем. Інтенсивно проводила її ще феодальна Польща. Продовжували її у Східній Галичині під Австрією і польські панівні кола, використовуючи своє привілейоване становище. А діставши від Антанти мандат на тимчасову окупацію краю, польський уряд абсолютизував шовіністичну політику своїх попередників, використовуючи для її проведення методи насильства і терору. Польські володарі в першу чергу взялися за освіту, до якої доступ українцям штучно обмежувався. Багато українських народних шкіл було закрито, а українські вчителі позбулися роботи. їхні посади обіймали поляки, які безцеремонно запроваджували польську мову навчання, незважаючи на протести українців. Окружна шкільна рада, в якій головував шеф політичної адміністрації, чинила нахабно просто: наказувала громадській раді змінити українську школу на польську або утраквістичну (змішану, двомовну). В містах і селищах, де раніше одночасно діяли українські і польські школи, тепер функціонували тільки польські, а українські були закриті або перетворені в утраквістичні. Така ж доля спіткала й українські приватні школи, які одним розчерком пера шкільних властей зачинялися, а заснування нових було заборонено25. В українській Галичині налічувалося лише п’ять українських державних гімназій, але й вони не могли повною мірою виконувати свої завдання, бо їх не забезпечували підручниками, необхідним навчальним обладнанням, вони не опалювалися, не кажучи вже про відсутність у них з відомих причин українських викладачів. Тому з дев’яти українських приватних гімназій, що існували до війни, навчання відновилося лише у чотирьох26. Ще гірше складалася ситуація з оволодінням вищою освітою з огляду на те, що доступ молоді у вузи був перекритий антиукраїнською національною політикою великодержавників. Декілька українських кафедр, що були у Львівському університеті в австрійську пору, польський уряд закрив. Якщо раніше українська мова як мова викладання та як офіційна у зносинах студентів з університетською адміністрацією зберігала певні права (інші вузи Львова — політехніка і сільськогосподарська 102
академія були чисто польські), то за польської влади її безоглядно усунено з офіційного вжитку. Не тільки українські професори та доценти, а й студенти, які відмовилися від присяги на вірність польській державі, були виключені з університету і опинилися в таборах для інтернованих. Право вступу до вузу надавалося лише польським громадянам, а від військовозобов’язаним, крім того, вимагалося ще й посвідчення про проходження служби в польській армії27. Не маючи змоги стати студентами університету або політехніки на загальних підставах, українська молодь, спираючись на підтримку прогресивної інтелігенції, вирішила відкрити 1919 р. на власні кошти приватні університетські курси при Науковому товаристві імені Т. Шевченка. Вони мали готувати слухачів за навчальними планами факультетів. Однак генеральний делегат польського уряду в Галичині своїм рішенням від 27 вересня 1919 р. заборонив відкриття цих курсів. Невдачею закінчилися і наступні спроби організувати такі курси у Львові при Товаристві наукових викладів імені Петра Могили (листопад 1919 р.) та при Ставропігійському інституті (березень 1920 р.)28. Обидві ініціативи української громадськості польський уряд залишив поза увагою. Ця проблема загострилася наприкінці 1920 р., коли з табору інтернованих в Тухлі, що на Помор’ї, повернулося багато колишніх офіцерів УГА з наміром продовжувати навчання у державних вузах. Усіх студентів української національності в краї тоді налічувалося близько 2500 осіб, які, не маючи змоги навчатися за університетськими навчальними планами, вирішили утворити «таємну вищу українську школу у Львові»29. Боротьба за відкриття й легальне існування українського університету стала в наступні роки одним з пріоритетних лозунгів національно-визвольного руху. В економічній галузі панівні кола Польщі почали здійснювати великомасштабну польську аграрну колонізацію, яка в новітній час продовжувала її традиції попередніх епох із докорінною зміною соціальних акцентів. Якщо в середні віки польські королі роздавали українську землю польським магнатам, щоб перетворити українських селян у кріпаків, то тепер на тій же українській землі, яка знаходилася в руках польських поміщиків — нащадків титулованих польських магнатів і полонізованої української шляхти, поселялися польські селяни, які разом з полонізованим населенням міст мали створити польську етнічну більшість в краї, як «новочасну підставу» для володіння Польщею Східної Галичини. У такому ж руслі проводилося аграрне законодавство сейму і земельна політика уряду. Реформування поземельних відносин, що проводилося в Польщі у міжвоєнний період, на східних окраїнах її мало чітко окреслений колонізаторський характер, який проступав буквально в усьому, починаючи від правових актів і закінчуючи результатами їх реалізації. У Східній Галичині, 103
Західній Волині, Західній Білорусії і Віленщині земельна реформа була спрямована на те, щоб зберегти маєтки польських поміщиків, зменшивши розміри їхнього землеволодіння до раціонального рівня, а на розпарцельованих «лишках» панської землі створити із спроваджених з корінної Польщі колоністів «сильні, здорові і здатні до інтенсивного виробництва селянські господарства, що ґрунтувалися на приватній власності різного типу і величини»30. Земельну реформу на першому етапі її здійснення визначали два правові акти: ухвала сейму про основи земельної реформи, прийнята 10 липня 1919 р., і схвалений 15 липня 1920 р. закон про проведення земельної реформи. Аграрне законодавство Польщі дозволяло утворювати у східних і південно-східних воєводствах нові господарства колоністів до 45 га і залишати попереднім власникам площу розміром до 400 га, тоді як в корінній Польщі ці цифри становили відповідно — 15 і 180 га31. Відповідно до чинного законодавства утворювався державний земельний фонд з відчужуваних за викуп посілостей, що володіли землею понад встановлені норми, за винятком площ майоратів, господарств промислово-підприємницького типу, лісових масивів та деяких інших. З цього фонду держава або довірені нею юридичні суб’єкти, а найчастіше поміщики самі без посередників парцелювали землю і за ринковими цінами продавали ділянки громадянам Польської Республіки у такій черговості: інваліди і солдати польської армії, сільськогосподарські робітники, що позбавлялися праці внаслідок парцеляції великої земельної власності, власники карликових господарств, розташованих по сусідству з парцельованим маєтком, інші сільські наймити та малоземельні селяйи. А через те, що українці на перших порах окупації краю не вважалися громадянами Польщі, вони практично були позбавлені права на придбання землі попри нечуваний земельний голод корінного селянства. Тоді як в усій Польській державі, включаючи й завойовані нею землі, за даними перепису 1921 р. налічувалося 64,7% пролетарських і напівпролетарських господарств площею до 5 га кожне, питома вага їх у Східній Галичині дорівнювала 89%32. Незважаючи на таку гостру земельну тісноту в східногалиць- кому селі, інтереси його корінних мешканців ігнорувалися, на його рідній землі осідали польські колоністи. Щоб контролювати аграрну колонізацію, з ініціативи Союзу польських національних організацій краю утворено Земельний національний суд, який пильнував за тим, аби під час парцеляційного обороту земля потрапляла у володіння польських власників. Розпорядженням Ради міністрів Польщі від 1 вересня 1919 р. заборонявся вільний оборот землі, дозвіл на її продаж та купівлю давала крайова комісія, що розташовувалася у Львові. Централізована бюрократична система управління земельною реформою давала змогу пильно контролювати і здійснювати 104
колонізаційний процес. Створеному 1919 р. у Варшаві Головному земельному управлінню були підпорядковані окружні земельні управління та земельні комісії в повітах. На подання останніх Головне земельне управління надавало право проводити парцеляцію як приватним особам (поміщикам), так і парцеляційним товариствам і банкам. Таким правом на початку проведення земельної реформи у Східній Галичині користувалися 8 банків і товариств33 (пізніше їх кількість збільшилася), які через свої «вербувальні контори» проводили колонізаційну процедуру, поселяючи на поміщицьких землях краю виключно польських селян, які прибували сюди з різних районів Польщі. На підтримку аграрної колонізації сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, для якого уряд виділив 70 млн. марок (19 грудня 1919 р.); про тарифні пільги колоністам на залізницях (4 січня 1920 р.); про тимчасові фонди для фінансування земельної реформи (16 липня 1920 р.), на що було виділено 0,5 млрд. марок34. Для підтримки колонізації у Східній Галичині польський уряд використав також колишню австрійську Крайову управу по відбудові, покликану допомагати відродженню зруйнованих під час війни осель. Через цю управу колоністи одержували сільськогосподарські знаряддя, добрива, насіння для сівби, інвентар. Нарешті, повітові старости змушували українських селян перевозити майно колоністів на місце їхнього проживання35. Саме таким чином польська державна машина проводила колонізацію Східної Галичини польським етнічним елементом. Планомірно здійснювана аграрна колонізація східних і південно- східних окраїн Польщі набирала дедалі більших обертів. До 30 червня 1920 р. в 30 повітах краю було розпарцельовано 69 тисяч гектарів землі 143 маєтків великих землевласників, де поселено 11 937 сімей польських колоністів36. Отже, за півроку проведення колонізаційної практики у Східній Галичині виконано такий же обсяг, як за десятилітню приватну парцеляцію, проведену тут з 1902 до 1912 р. Колонізаційний процес став ще інтенсивнішим після польсько- радянської війни. До 30 вересня 1921 р. в руки польських колоністів, що прибули до Східної Галичини з етнічних польських земель, перейшло вже понад 160 тисяч гектарів земельних угідь. Колонізація проводилася у 36 повітах краю37. Найінтенсивніше вона відбувалася у Бережанському, Бродівському, Бучацькому, Збаразькому, Зборівському, Золочівському, Кам’янка-Бузькому, Підгаєцькому, Радехівському, Рогатинському, Скалатському, Сокальському, Тернопільському повітах. На другому етапі колонізації, що тривав з 15 липня 1920 р. до ЗО вересня 1921 р., тобто з часу прийняття закону про проведення земельної реформи і до ліквідації Крайової управи потерпілих 105
під час воєн господарств, утворення польських колоній на землях 300 фільварків контролювали або фінансували львівське Товариство аграрно-осадницьке і Галицький поміщицький кредитний банк. Інші 170 фільварків, що проводили парцеляцію частини своїх земель, перебували під контролем Союзу поміщиків, Банку союзу поміщиків, Акціонерного товариства захисту землі, Поміщицького банку для красів — акціонерного товариства в Ланцуті, Польського парцеляційного бюро у Львові, Подільського союзу поміщиків, Дисконтного банку у Львові38. Названі акціонерні товариства та банки, як і ті поміщики, котрі дістали авторизацію — право на самостійну реалізацію земельної реформи, проводили колонізаційну парцеляцію, поселяючи на землях великої посілості в Східній Галичині зайшлих польських селян і чимало осіб, які набували земельні угіддя для наступної спекуляції ними. Здебільшого у земельних спекулянтів місцеві українські селяни спромоглися придбати тоді не більше 10 тисяч гектарів угідь, або 6% розпарцельованої в 1919—1921 pp. поміщицької землі39. Тоді як цивільні колоністи, використовуючи низькопроцентні кредити Державного сільськогосподарського банку та інші урядові пільги, набували землю на парцеляційному ринку, водночас на Волині і в Західній Білорусії створювалися на принципово іншій фінансово-економічній основі господарства військових осадників. Запровадження військового осадництва польський уряд ставив у прямий зв’язок із зовнішньополітичними планами на Сході. Саме під час радянсько-польської війни Начальник польської держави Ю. Пілсудський проголосив клич, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською»40. Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики у північно-східних воєводствах 17 грудня 1920 р. сейм схвалив так звані «кресові закони» про перехід у державну власність землі в деяких повітах Польщі і про надання землі солдатам Війська польського. За цими законами у власність держави переходили всі колишні державні землеволодіння парської Росії, землі Романівської династії і селянського банку, майоратські маєтки і громадські фундації. До державного фонду включалися і ті безгосподарні землі приватних власників, в тому числі й селян, які під час Першої світової і громадянської воєн цілими селами й волостями в ряді повітів змушені були залишити свій рідний край. Біженці, які не повернулися до квітня 1921 р. на місце свого попереднього проживання, позбавились права на землю, якою вони володіли раніше41. Всього в державну власність у північно-східних воєводствах Польщі перейшло 366,7 тис. га землі, в тому числі у Волинському воєводстві — 111,7 тис. га42. Ця площа, за винятком лісових ма- сивів та угідь, виділених для громадського користування, призначалася для військових осадників та цивільних колоністів 106
і в незначній кількості йшла на сусідську парцеляцію для забезпечення землею тих селян, які працювали на ній як наймити. Кресовими законами встановлювалось, що інваліди і заслужені учасники радянсько-польської війни могли безкоштовно одержати з названого фонду до 45 га землі на Волині, Ві- ленщині та в Західній Білорусії. Для створення міцних господарств осадникам безплатно надавався будівельний матеріал, живий і неживий інвентар. Усі інші учасники війни могли купити землю з того ж фонду фактично за безцінь43. Право на безкоштовне наділення землею у східних воєводствах до кінця 1922 р. одержали 8732 військових осадників44, однак на постійне проживання прибуло 5557 сімей, решта ж швидко покинула осади або передала їх орендарям. Осадницька колонізація найактивніше проводилася у перші три роки після прийняття законів про військове осадництво, проте під натиском національно-визвольної боротьби українського і білоруського селянства невдовзі польський уряд вимушений був дещо послабити процес насадження господарств військових осадників. Усього до 1934 р. у східних воєводствах утворено 7828 господарств військових осадників, з яких польські офіцери та унтер-офіцери становили 59%, російські та східноукраїнські емігранти — 9,7%. На Волині розмістилися 3541 осадницьке господарство44, що колонізувало у Рівненському повіті 19,8 тис. га родючої землі, у Ковельському — 18,2 тис., Кременецькому — 16,3 тис., Луцькому — 16,2 тис., Дубнівському — 10,7 тис., Любомльському — 10,2 тис., Володимир-Волинському — 10,2 тис., Горохівському — 6,0 тис., Острозькому — 4,1 тис. га45. Крім військових осадників, на Волині, як і в Східній Галичині, систематично проводилося на загальноправових підставах поселення цивільних колоністів, посилюючи аграрне перенаселення і загострюючи національно-визвольну боротьбу в західноукраїнському селі. Усіма справами самоврядування військових осадників займався Центральний союз військових осадників, а на місцях — воєводські га повітові союзи. Для керівництва справами цивільних осадників Галичини 20 липня 1923 р. у Львові було створено Союз осадників, який тільки за рік своєї діяльності в південно-східних воєводствах об’єднав 10 260 польських колоністів. Організації цього союзу були в усіх воєводських центрах Східної Галичини і 41 повіті з гуртками на місцях46. Важливо підкреслити, що з польськими колоністами співпрацювали українські колабораціоністи, які подекуди набували землю, залучалися до роботи в багатьох осадницьких гуртках і, за свідченням Союзу осадників, «почували себе добре у рамках осадницької організації»47. З метою денаціоналізації українського населення польські асимілятори не нехтували недолугими засобами. Так, у циркулярі 107
від 20 липня 1923 р. львівський воєвода зазначав, що «умовою затвердження всього польського на кресах є польське володіння, польська мова і костьол»48. Щоб прискорити процес асиміляції корінного населення, власті закривали некатолицькі культові установи та перетворювали їх у костьоли, грубо порушуючи 7-му статтю Ризького договору і конституцію Польщі, які проголошували гарантію свободи віросповідання усіх мешканців країни. Масовим явищем стали утиски й переслідування православних українців на Холмщині і Волині. У Холмському повіті з 38 православних парафій, до кінця 1921 р. залишилося лише 11, і ті наступного року стали римо-католицькими49. Подібне мало місце і в інших місцевостях. Крайня релігійна нетерпимість, фанатизм польських властей і підтриманого ними католицького духовенства дійшли до того, що в цю справу вимушений був втрутитись римський престол. Папа Бенедикт XV засудив дії його підопічних ксьондзів з Польщі і рекомендував їм не займатися політикою, а свою діяльність обмежити відправленням богослужіння50. Як грубе порушення договірних зобов’язань польською стороною, — саме так від- реагував 22 липня 1922 р. наркомат іноземних справ РСФРР у ноті протесту проти систематичного переслідування православних християн Західної України. Варшавських можновладців непокоїла політика коренізації й українізації, яку з ідейно-політичних міркувань започаткувала 1923 р. радянська влада. Реалізація її в Україні хоч і не була тривалою та послідовною, збуджувала уми політично заангажованих західних українців. Наперекір національно-культурному відродженню української нації, що здійснювалося в умовах непу, великодержавні шовіністи у Польщі кинули виклик міжнародним зобов’язанням і демонстративно відмовились навіть від самої назви «Західна Україна», найменувавши Галичину Малопольщею. Західна Волинь була приєднана до «східних кресів» (окраїн), що мали неписаний статус колоніального придатку. Ще запопадливіше діяла польська адміністрація на місцях. Зокрема, кураторія Львівської шкільної округи у 1923 р. видала розпорядження, яким заборонила вживати у школах назву «Україна» і наказувала замінити етнонім «українець» вигаданою назвою «русин». У книжках з назвами «Україна» і «український» ці слова або сторінки з ними після появи цього циркуляру просто вирізували51. Встановлення інкорпораціоністського режиму супроводжувалося також полонізацією державно-адміністративного апарату. Правлячі кола Польщі з перших днів інтервенції на західноукраїнських землях почали масово звільняти українців з роботи на державних підприємствах, в установах, на залізниці, замінюючи їх поляками. Відповідних наслідків такої політики довелося чекати недовго. Вже дані перепису 1921 р. у Східній Галичині свідчать, що частка 108
службовців греко-католицького віросповідання (українців) становила тільки 15,6% від загальної кількості, робітників на транспорті — 27,1, у промисловості — 30,2, у сільському господарстві — 63,8, студентів у вузах Львова — 5,7, учнів загальноосвітніх середніх шкіл — 23,5 відсотків 52. Кількісні показники процесу ополячення державно-адміністративних і самоврядувальних служб краю в наступні роки не тільки не зменшувалися, а й значно зросли. Як свідчить інформація воєводи варшавського урядові, у державних установах Львівського воєводства станом на 1 липня 1923 р. налічувалося 868 професійних службовців, з них тільки 6 —українці, з 436 допоміжних працівників (здебільшого залізничних стрілочників) осіб української національності було 96. Інакше виглядав національний зріз керівних кадрів сільських самоврядувальних рад збірних громад (гмін), яких у тому ж воєводстві налічувалося 2260. В 1003 громадах начальниками (війтами) їх були українці, причому 659 з них обрали самі мешканці сіл, а 344 війти польські власті призначили з числа корумпованих елементів, яким дещо перепадало від пансько- польської ласки. Рештою — 1257 гмінами управляли польські війти, що проводили колонізаторську політику на місцях, з них в 467 громадських радах, розпущених властями, безконтрольно діяли призначені зверху начальники53. Усі названі політичні й соціально-економічні заходи польських інкорпораціоністів здійснювалися у Східній Галичині та Західній Волині силовими методами в ході їх окупації та в перші роки після неї і були розраховані найперше на зміцнення їхніх позицій на західноукраїнських землях, населення яких не визнавало воєнно- терористичного режиму і в різних формах протестувало проти національного поневолення. У такій ситуації увесь спектр заходів асиміляційної політики уряду був спрямований на те, аби показати творцям Версальської системи, що українське населення нібито становить національну меншину на його історичній території і схвалює її інтервенцію. Тим самим переслідувалася мета прискорити визнання західними державами суверенітету Польщі над краєм. Зусилля Польської держави щодо інкорпорації Західної України могли паралізувати або принаймні обмежити ухвали Паризької мирної конференції. Але польські правлячі кола, приховуючи свою асиміляторську практику дипломатичними акціями, грубо порушували норми міжнародних угод і самочинно відвели східногалицьким і західноволинським землям роль аграрно-сировинного додатку до метрополії, а їх населення намагалися тримати в темноті та неуцтві, щоб паралізувати його національно-визвольний рух. Позиція держав Заходу щодо східногалицької проблеми залишалася неоднозначною. Вона визначалася, звісно, не визвольними прагненнями населення Східної Галичини, а їхніми геополітич- ними та економічними інтересами, з-поміж яких переважали 109
устремління перетворити цю територію на «санітарний кордон» проти експансії більшовизму і колоніальний придаток монополістичних груп Заходу. Домінуючий вплив у цьому регіоні здобула Франція, яка 21 лютого 1921 р. уклала військовий договір з Польщею, перетворивши її у свого нерівноправного партнера, а нафтовидобуток в Галичині, що посідав пріоритетне значення в економічних стосунках її з Польщею, прибрали до своїх рук французькі бізнесмени, зробивши цю основну галузь промислового виробництва краю об’єктом економічного пограбування. Реальним суперником Франції в Галичині виступала Англія, яка також претендувала на монопольне право експлуатації нафтових родовищ Прикарпаття. Суперечності Англії і Франції в галицькому питанні ще більше загострилися під впливом економічної кризи 1920—1921 рр. Через протиріччя між великими європейськими державами — творцями Версальської системи міжнародних відносин — галицький уряд на вигнанні ще певний час залишався суб’єктом міжнародного права. Найактивніше його підтримувала Англія, якій йшлося передусім про економічні інтереси в Галичині. Саме тому очолюваний Ллойд-Джорджем англійський уряд наполегливо домагався реалізації плану «нейтралізації» нафтових районів Галицького Прикарпаття і витіснення звідти французького і польського капіталу. Окрім Англії, план «нейтралізації» Східної Галичини підтримували також австро-німецькі ділові кола, Італія, Японія, Канада і Чехословаччина54. З ініціативи «уряду галицького диктатора», підтриманого Англією та іншими державами, східногалицька проблема була об’єктом обговорення Ліги націй. Виконавча рада Ліги Націй своєю постановою від 23 лютого 1921 р. підтвердила суверенітет союзних держав Антанти над Східною Галичиною і визнала, що Польща не одержала «мандат встановлювати адміністрацію в цьому краї... і є тільки військовим окупантом Східної Галичини»55. 27 вересня того ж року асамблея Ліги націй підтвердила це рішення, звернувши увагу союзних держав Антанти на потребу врегулювання найближчим часом міжнародно-правового статусу Східної Галичини. Конфронтація довкола проблеми Східної Галичини з новою силою розгорілася на Генуезькій конференції. Ще задовго до неї і під час засідань Англія чинила дипломатичний тиск на Польщу, аби домогтися «нейтралізації» Східної Галичини, а значить і перегляду східних кордонів Другої Речі Посполитої, відновлення «лінії Керзона». Головним опонентом Ллойд-Джорджа на конференції був представник Франції Варту, якого підтримали делегації Румунії, Чехословаччини, Латвії, що виступили проти того, щоб включити східногалицьке питання до порядку денного роботи конференції. Делегації Англії та Італії підтримали звернення екзиль- ного галицького уряду і все ж настояли на потребі обговорення 110
питання про міжнародний статус Східної Галичини на засіданні Політичної комісії, мотивуючи це тим, що Польща здійснює окупацію Східної Галичини проти волі більшості її населення, створюючи велику напруженість у Центральній Європі, що загрожує перерости у військовий конфлікт. Однак політична комісія поставила під сумнів свою компетентність і доцільність розв’язання східно- галицької проблеми конференцією. До того ж 14 травня 1922 р. за допомогою французької та американської делегацій Польщі вдалося усунути справу Галичини з розгляду конференцією56, хоча на цьому конфронтація між англо-українським і франко-польським капіталом за володіння галицькою нафтою ще не завершилася. Суперечності великих держав Заходу у східногалицькому питанні, встановлення на поневолених Польщею українських землях жорстокого режиму колоніалізму й національно-політичного гніту за остаточної невизначеності Антантою міжнародно-правового статусу Східної Галичини — усе це ускладнювало умови розвитку масового національно-визвольного руху в краї. Домінуючий вплив на його політичну орієнтацію залишався за Є. Петрушевичем, який вимушений був лавірувати між сильними світу цього, залишаючись вірним українській державницькій ідеї. Після «порозуміння» провідників УНР і Польщі він відстоював концепцію повернення галицької регіональної державності з допомогою миротворців Антанти, а згодом — і радянських України та Росії. Більшовицькі лідери, приховуючи справжні цілі, прагнули всіляко прискорити розрив стосунків галичан з наддніпрянцями, що перебували в еміграції у Польщі. А щоб маніпулювати політичними настроями галичан та їхньої еліти, вони після укладення Ризького договору заявляли про свою підтримку галицької незалежності. Це, звісно, впливало на орієнтацію галицького екзильного уряду. Зміщення пріоритету в політичному курсі українського державотворення: від загальноукраїнської соборності до відновлення незалежної держави галичан, її уряд в еміграції у Відні зробив ще напередодні 1919 р. постановив «припинити пов’язувати питання Галичини із справою Великої України (УНР. — І. В.) і представляти тільки Галичину»57. У свою чергу, політичні і дипломатичні акції радянської сторони стосовно порушення Польською Республікою умов Ризького миру посилювали «сепаратистичні» настрої в оточенні Є. Петрушевича та середовищі галицької еміграції. Уряд Петрушевича в еміграції складався з чотирьох відділів, очолюваних «уповноваженими» диктатора та військової і президентської канцелярій. Своїм розпорядженням 1 серпня 1920 р. Петрушевич призначив «уповноваженим» закордонних справ С. Витвицького, фінансів, торгівлі і промисловості — В. Сінга- левича, пошти і пропаганди — К. Левицького, внутрішніх справ, суду і освіти — И. Ганінчака, директорами канцелярій: війсь¬ 111
кової — Я. Селезінку, президентської — Л. Петрушевича. Впродовж 1921 р. в уряді відбувся ряд змін: Витвицький був призначений керівником урядової місії в Парижі й Лондоні, а його попередню посаду обійняв К. Левицький, місце останнього — О. Назарук; замість Й. Ганінчака відділ очолив Р. Перфецький. Окрім радикала Назарука, всі «уповноважені» диктатора належали до народно-трудової партії. В такому складі галицький уряд діяв аж до рішення Ради послів 14 березня 1923 р. про анексію Східної Галичини, після чого він саморозпустився58. На заключному етапі діяльність емігрантського уряду зосереджувалася на згуртуванні національно-державницьких сил у між- партійному союзі для вирішення загальнонаціональної проблеми відродження західноукраїнської державності. На політичний курс Є. Петрушевича, орієнтований головним чином на підтримку Антанти, тоді рівнялися й підтримували його народно-трудова, радикальна і християнсько-суспільна партії, які після розгрому їх в 1918—1920 рр. поступово виходили зі стану політичної депресії. Найвпливовішою серед них була Українська народно-трудова (колишня національно-демократична) партія, яка декларувала відстоювання інтересів усього українського населення Галичини, хоч її членство представляла в основному національна інтелігенція. В рядах цієї партії налічувалося тоді близько 80% усієї інтелігенції галицького краю59. УНТП контролювала кооперативно-економічну організацію, що почала повільно відроджуватися, мала вирішальний вплив на розвиток українського культурного життя. Ця партія першою по війні організувала випуск нових газет «Українська думка», «Український вісник», тижневиків «Батьківщина», «Визволення», «Український голос», а інші популярні часописи її були заборонені. З червня 1921 р. у Львові відбувся перший повоєнний з’їзд УНТП, у роботі його взяли участь діячі вищого владного ешелону ЗУНР, які перебували в краї, екс-посли австрійського парламенту і галицького сейму, члени Української Національної Ради, редактори партійних органів, партійні функціонери. Політичну доповідь з’їздові зробив виконуючий обов’язки керівника Народного комітету партії В. Бачинський. Основним змістом резолюція з’їзду спрямовувалася на політичну підтримку уряду Петрушевича. Другою за кількістю членів та впливом на маси була Радикальна партія, яка відновила діяльність восени 1920 р., а її друкований орган — газета «Громадський голос» почала виходити лише наступного року. Цю партію правосоціалістичного спрямування значно ослабили такі фактори, як виокремлення з неї в 1919 р. Української селянсько-радикальної партії, очолюваної К. Трильов- ським, вихід з її рядів деяких конформістських діячів (С. Даниловича, М. Яцківа та ін.), а також перебування в еміграції або в концтаборах та в’язницях інших впливових членів партії. 112
І, нарешті, третя партія — Християнсько-суспільна, не маючи свого друкованого органу та міцної організації, не знаходила підтримки в масах, а свою діяльність обмежувала тільки представницькою участю її членів у деяких політичних виступах та альянсах60. Три названі партії, що перебували тоді фактично на напівлегальному становищі, з метою координації своїх дій в краї і за кордоном задля повернення краю державної незалежності підтримали політику екзильного уряду і для взаємодії з ним відновили єдиний Національний фронт — міжпартійний союз зі спільними з’їздами та виконавчим органом — Міжпартійною радою. Перший спільний з’їзд делегатів Народно-трудової, Радикальної і Християнсько- суспільної партій відбувся уЛьвові 3 червня 1921 р. Для узгодження дій учасників альянсу та підтримання зв’язку з урядом Петрушевича у Відні з’їзд сформував Міжпартійну раду під головуванням В. Бачинського. Розглянувши політичне становище Східної Галичини в контексті реалізації вимоги її населення на самовизначення, з’їзд «висловився проти будь-якої польської або російської орієнтації». Він протестував проти колонізації і так перенаселеної Східної Галичини польським елементом, що спроваджувався з польських теренів, проти жахливих утисків українського шкільництва і преси, проти позбавлення свободи слова, критикував повну занедбаність опіки над соціально незахищеними верствами українського населення з боку польської адміністрації. Не залишилося осторонь уваги з’їзду питання осадницького колонізаторства, здійснюваного в анексованих північно-західних українських землях. З’їзд засудив різноманітні форми вияву тут національного гніту і «постановив нав’язати близькі стосунки з політичними організаціями Холмщини і Волині»61. Другий міжпартійний з’їзд відбувся 3 вересня 1921 р. уЛьвові, де були розглянуті питання, що стосувалися впровадження нового адміністративного (воєводського) поділу Західної України, призову українських службовців до польської армії, а також справи про заборону властями функціонування українського університету. З усіх цих питань одностайно були прийняті рішення, якими висловлювався протест проти дій польських інкорпораціоністів62. Поза рамками міжпартійного альянсу залишалася УСДП, яка ще в березні 1920 р. вийшла з Української Національної Ради і з того часу не співпрацювала з іншими галицько-українськими партіями з принципових і тактичних міркувань. Маючи свою власну газету «Вперед» і можливість розвивати організаційну роботу, УСДП «значно зміцнила свої ряди і нав’язала досить значні та близькі контакти з провінцією»63. Ідейна платформа цієї лівої партії зазнала певних трансформацій водночас зі зміною політичної обстановки. За існування Директорії УНР УСДП сприйняла концепцію С. Петлюри, що передбачала відродження національно-демократичної державності в Україні за допомогою Польщі, і навіть об’єдналася в 1919 р. £ Васюта І. 113
з наддніпрянськими соціал-демократами в одну партію. Однак невдовзі під впливом радикальних лозунгів і практики Комінтерну вона відходить від національно-патріотичної позиції, яку відстоювала раніше разом з центристськими політичними силами національно- демократичного спрямування, і стає на платформу революційної класової боротьби та захисту радянської України й існуючого в ній суспільного ладу64. З моменту свого виникнення дотримувалася прорадянської орієнтації КПСГ, яка в революційно-визвольному русі неухильно відстоювала курс на об’єднання західноукраїнських земель в єдиній Українській радянській державі, періодично змінюючи свої тактичні установки. Після відновлення польської присутності на західноукраїнських землях тут склалася цілком нова політична ситуація, що вимагала координації дій польських і українських комуністів. За угодою, підписаною 12 квітня 1921 р. в Москві представниками Виконкому Комінтерну, КП(б)У, КРПП і КПСГ, остання увійшла до складу КРПП (з 1925 р. — КПП) на правах територіально- автономної організації, що зберігала свій ЦК, скликала свої конференції і з’їзди. Одночасно КПСГ підтримувала тісні ідейні та організаційні зв’язки з КП(б)У, визнаючи її єдиним керівним центром режиму пролетарської диктатури радянської України. На початку 20-х років у рядах КПСГ виникли серйозні ідейно- політичні розходження з національного та аграрно-селянського питань, викликані лівосектантським підходом КРПП до їх вирішення. Йдеться про те, що перший установчий з’їзд КРПП (грудень 1918 р.) у рішенні з національного питання відхилив «всякі політичні лозунги, такі, як автономія, самовизначення, що спираються на розвинуті політичні форми капіталізму»65, або іншими словами — зігнорував загальнодемократичним принципом права націй на самовизначення. В аграрно-селянському питанні (а воно в умовах Західної України було тісно пов’язане з національним питанням) польські комуністи продовжували відстоювати націоналізацію землі і створення на базі поміщицьких маєтків великих колективних господарств, що йшло врозріз з нагальними вимогами селян щодо розподілу на їхню користь великих земельних посілостей, якими володіли, як правило, польські родовиті магнати й титулована шляхта. Лівацькі установки КРПП з таких життєво важливих питань, особливо національного, звісно, вносили дезорієнтацію у стосунки між КПСГ та КРПП, спричинилися до утворення на початку 1921 р. двох керівних центрів в компартії Східної Галичини. Частина членів ЦК КПСГ (Ч. Гросерова, К. Ціховський та інші), перейнявши антидемократичну концепцію КРПП в національному питанні, фактично виступала проти возз’єднання краю з радянською Україною. Ця група вважала, що КПСГ повинна входити до складу КРПП на правах будь-якої іншої обласної організації. Вона гуртувалася навколо виконкому КПСГ і одержала назву 114
«каерпепівців», або КПСГ-офіційної. Інша група керівників тимчасового ЦК КПСГ, обраного в січні 1921 р. на конференції у Львові (Й. Крілик (Васильків), С. Сеник та інші) дотримувалися думки, що комуністичний рух у Східній Галичині повинен розвиватися незалежно від КРПП, а КПСГ має бути самостійною секцією Комінтерну під ідейним керівництвом КП(б)У. Цю групу називали «васильківцями», або КПСГ-опозиційною. Фракційність і розкол у партії повинен був усунути перший з’їзд КПСГ, який зібрався ЗО жовтня 1921 р. нелегально у Львові. Але того ж дня поліція заарештувала всіх його учасників. А наступного року вони постали перед польським судом як «державні злочинці», що прагнули звільнити Східну Галичину з-під Польщі і приєднати її до радянської України. Не приховуючи цього прагнення, майбутній депутат сейму С. Круліковський, виступачи на святоюрському судовому процесі, заявив: «Підтверджую, що ця країна, яка має більшість українського населення, силою зброї приєднана до польської держави, внаслідок знехтування права (на самовизначення. — І. В.) українського народу»66. Напружені стосунки між КРПП і КПСГ та розкол у КПСГ після провалу її з’їзду тривали ще півтора року і спричинилися до проведення ними різних тактичних ліній у визвольному русі. І тільки IV об’єднавча конференція КПСГ, що відбулася наприкінці травня 1923 р. у Львові, досягнула поставленої мети — прийняла рішення про організаційне об’єднання обох груп КПСГ. До об’єднаного ЦК КПСГ були обрані О. Лангер (Длуський), Й. Крілик (Васильків), С. Свєнтоховський, Л. Розенберг, Г. Ми- хаць, В. Попель, В. Корбутяк та інші67. Організаційна консолідація КПСГ великою мірою сприяла розгортанню політичної роботи партійних комітетів та осередків, які використовували легальні й нелегальні форми пропаганди положень своєї платформи, спираючись на масовий революційний і національно-визвольний рух своїх прихильників у різних верствах населення краю, що поділяли інтернаціоналістські принципи комуністів. Радикально-націоналістичну течію в українському визвольному русі представляла Українська військова організація (УВО), що виникла на ідейному фундаменті нового різновиду українського націоналізму, який увійшов в історію під назвою «чинного інтегрального націоналізму». Головним ідеологом його став колишній соціаліст Д. Донцов, який вважав, що нація — це абсолютна цінність і для неї нема вищої мети, ніж здобуття незалежної державності і соборності — єдності всього народу в межах суверенної держави. Тоді як емігрантський галицький уряд та його прихильники в Галичині на міжнародних форумах відстоювали концепцію «внутріукраїнського сепаратизму», інтегральні націоналісти домагалися «повної соборності і самостійності України без 115
огляду на те, в які соціальні та політичні форми виллється ця самостійність»68. Ще один чинник, який відіграв не останню роль в утворенні УВО, — це розчарування західними демократіями, що ігнорували багаторазові звернення галицького уряду з проханням відновити західноукраїнську регіональну державність. Тому праворадикальні діячі, що поділяли ідеологію інтегрального націоналізму, орієнтувалися на власні сили не поодиноких партій, окремих класів або регіональних груп, а всього українського народу, на всі ті сили, які були готові воювати з кожним, хто стане на шляху здобуття національно-державної незалежності України. З ініціативою утворення УВО виступили старшини колишніх підрозділів Корпусу січових стрільців і Галицької армії, які в різній ролі і з різних причин впинилися за кордоном. Саме в їхньому середовищі з’явилися розрізнені групи прихильників руху, які ЗО липня 1920 р. заснували Українську військову організацію (УВО), поставивши своєю метою продовження збройної боротьби за Українську самостійну соборну державу. Спочатку це була організація українських старшин, які ставили перед собою завдання у разі воєнного конфлікту в Європі швидко розгорнути українську армію і таким чином вирішити питання боротьби за незалежність. З цією метою розроблялися мобілізаційні плани, кожен старшина мав своє місце у майбутніх формуваннях. 31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з’їзд представників військових організацій за кордоном, на якому були присутні учасники руху від шостої бригади УГА, підрозділи якої були інтерновані в Чехословаччині, Українського союзу старшин у Відні, робітничих сотень галицьких стрільців у Закарпатській Україні і української еміграції в Америці. Враховуючи успішний наступ Червоної армії на землях Західної України і можливість об’єднання її з радянською Україною, що реально появилася тоді, з’їзд прийняв рішення тимчасово утриматися від «мілітарного спротиву» більшовикам і водночас закликав старшин і стрільців обох українських армій до боротьби за самостійність України. Учасники з’їзду ухвалили зберегти в організованій формі існуючі поза територією України військові частини і об’єднати їх ідейно між собою69. З’їзд вибрав Центральний провід УВО, який називався Начальною колегією, яку невдовзі перейменовану на Начальну команду, а полковник Євген Коновалець став першим Начальним комендантом УВО. Після того, як надії організаторів УВО не виправдалися на новий воєнний конфлікт держав Антанти з більшовиками в 1920 р., Є. Коновалець визначив курс орієнтації УВО на власні сили народу. З огляду на повоєнну стабілізацію у листах до однодумців у лютому 1921 р. він рекомендував членам УВО «Освідомити український народ у тому що: 1) найвищою людською спільнотою є нація; 2) народ-нація може жити повним життям і розвивати 116
свої сили лише у власній самостійній державі; 3) цю власну державу народ має здобути й зберегти власними силами, не розраховуючи й не надіючись на жодну сторонню силу, ані на міжнародну справедливість»69. Переконавшись в тому, що успіху в боротьбі за державу можна досягтнути лише мобілізацією усіх сил власного народу, керівництво УВО робить головну ставку на національно свідому молодь, яка у майбутній визвольній боротьбі мала відіграти вирішальну роль. Невдовзі по закінченні радянсько-польської війни в таборі інтернованих вояків УГА в чеському місті Ліберці першою (1922 р.) була створена Група української націоналістичної молоді, яка випускала журнал «Національна думка». З ініціативи Є. Коновальця відновлено випуск «Літературно-наукового вісника». В центрі уваги журналів було ідеологічне виховання молоді на традиціях національно-визвольних, змагань українства. Головною ареною діяльності УВО стала Галичина, де вона функціонувала з середини 1920 р. під назвою «Воля»70. Невдовзі склалася військова структура УВО з відповідною системою організації, на чолі якої стояла Головна (Начальна) колегія. До першого складу Головколегії входили Я. Чиж, В. Кучабський, О. Коберський, Д. Паліїв, С. Федак, Й. Штик, М. Матчак, Б. Гнатевич, М. Секрет71. УВО діяла як конспіративна воєнно-політична організація з відповідною структурою та воєнною дисципліною. У виданому Головколегією 2 вересня 1920 р. наказі № 1 окреслювалися функції УВО. «Метою її, — як зазначалося в цьому документі, — є підготовка підпільними військовими організаціями у відповідний момент збройного виступу проти національних ворогів. Для здійснення цього Головна колегія військових організацій поставила такі завдання: 1) охопити (своїм командуванням. — І. В.) всі існуючі, а де немає — організувати українські військові організації; 2) надати їм єдину спільну організаційну форму, напрям праці та ідею; 3) створити союз між усіма українськими військовими відділами та організаціями як у краї, так і за кордоном; 4) підтримувати контакт з українськими політичними організаціями в краї і за кордоном; 5) у слушному часі провести збройний виступ з метою визволення українського народу»72. Згаданий наказ та інструкція до нього встановлювали таку організаційну побудову УВО, в якій діяла сувора субординація, що ґрунтувалася на засадах нелегального функціонування усіх ланок. Центральному проводу підпорядковувалися шість окружних колегій, котрі діяли у Львівському, Перемишльському, Стрийсь- кому, Станіславському, Тернопільському і Сокапьському округах. Створення, керівництво та контроль за діяльністю військових організацій в округах, облік українських офіцерів та здатних до виконання військової служби чоловіків, віком від 18 до 35 років, 117
збір та облік зброї й амуніції, підтримання постійного зв’язку з Головколегією та сусідніми окружколегіями, — усе це входило в коло завдань останніх. Організаційну роботу в повітах вели повітові колегії з такими ж функціями, що й окружні. У межах повітів вони організовували місцеві боївки (рої), що складалися з п’яти відданих національній ідеї осіб і діяли під керівництвом довірених офіцерів та підофіцерів73. Кожна колегія округу й повіту мала у своєму складі чотири особи, які колективно вирішували усі питання, що стосувалися воєнно-політичних проблем, готували накази, інструкції та розпорядження і контролювали їх виконання. В колегіях працювали референти з воєнно-організаційних та інформаційних (розвідки й пропаганди) питань, а також ад’ютант, який вів кадрові справи і підтримував зв’язки з вищими та сусідніми колегіями; фінансовими справами займався скарбник. Персональний склад їх затверджували колегії, що стояли рангом вище74. Пріоритетними в діяльності УВО були воєнно-мобілізаційні питання. У випадку збройного виступу, до якого УВО активно готувалася, передбачалося розгорнути дивізії в округах і полки в повітах Східної Галичини. Самостійною бойовою одиницею вважався курінь (батальйон), який складався з чотирьох компаній (сотень) і формувався не тільки з членів УВО, а й з людей, здатних до збройної боротьби, які раніше не належали до військової організації75. Отже, поставивши за мету побудувати на українських землях одноцілу самостійну державу, УВО вважала придатними для цього всі засоби — від політичних до збройного анти польського повстання. Індивідуальний терор, саботаж, експропріаційні акції та інші силові методи вважалися керівниками УВО ефективними засобами не тільки для протидії колонізаторській політиці польського уряду, а й для стимулювання радикалізму українського населення в національно-визвольному русі. Революційна практика УВО імпонувала національно-визвольним прагненням української молоді, в середовищі якої з’явилося чимало її послідовників. Носіями радикально-соборницьких ідей української державності виступала значна частина українського студентства, особливо колишні фронтовики, які після війни повернулися з таборів для військовополонених та інтернованих з надією продовжувати навчання у вищій школі. На початку 1921 р. був відновлений Український студентський союз (УСС) у Львові з його відділеннями в інших містах. УСС дотримувався державно-соборницької концепції. Крім захисту політичних та економічних прав студентів, він робив головний акцент на створенні таємних вищих українських шкіл та їх легалізації. Надзвичайні загальні збори його, що відбулися 23 квітня 1921 р., засудили насильство польського уряду, який позбавив українську молодь Львівського університету 118
можливості навчатися рідною мовою. Збори УСС звернулися до студентства вузів краю і за кордоном стати «до активної і солідарної боротьби за український університет у Львові»76. 1—3 липня 1921 р. УСС провів у Львові з’їзд українських студентів, в якому взяло участь 250 осіб. У роботі з’їзду домінували політичні проблеми, у ставленні до яких визначилися два напрями: націоналістичний і комуністичний. Представники молоді комуністичних переконань (И. Крілик, С. Рудик, Є. Масляк та ін.), будучи в меншості, залишили з’їзд і заснували Союз української соціалістичної молоді, який згодом став називатися Союзом комуністичної молоді Східної Галичини. Більшість делегатів з’їзду сприйняла державницьку концепцію УВО і схвалила резолюцію, яка підтверджувала патріотичну позицію української студентської молоді у боротьбі за самостійну, соборну державу, вважаючи «проблему Східної Галичини частиною проблеми незалежної об’єднаної Української держави»77. З’їзд закликав усі партії Галичини, які стояли на платформі державної соборності українських земель, сформувати на основі міжпартійного порозуміння тимчасовий Галицько-український уряд, а Є. Петрушевича вважати представником його за кордоном. Також усім партіям було запропоновано створити за компромісною згодою тимчасову Галицько-українську національну раду, яка повинна була виконувати функції народного парламенту до його демократичних виборів. Майбутню Українську державу молодь, об’єднана в УСС, уявляла як демократичну республіку, що мала спиратися головним чином на соціальну базу українського селянства. З крайньої радикальної позиції студентів випливала їхня революційна нетерпимість. На думку учасників молодіжного форуму, галицько-український уряд мав негайно підняти українське суспільство «до масових виступів», вважаючи їх «як підготовку до остаточного, якнайшвидшого звільнення українських земель з-під польської окупації»78. Обраний з’їздом Комітет української молоді (КУМ) вважав найважливішим завданням своєї діяльності відкриття і легальне існування українських вищих шкіл. Його підтримала демократично налаштована інтелігенція. У липні 1921 р. з ініціативи відомих вчених і діячів культури С. Болея, Ф. Колесси, І. Крип’якевича, М. Музики, І. Свєнціцького, В. Щурата й студентської молоді у Львові було засновано український університет. Його ректором став голова Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка В. Щурат. Університет працював таємно до середини 20-х років. У ньому функціонували понад 50 кафедр і навчалися близько 1500 студентів79. Статус його визнавали закордонні університети. В умовах загального піднесення національно-визвольної боротьби в краї удосконалювалася і організаційна структура студентського руху, зростав його вплив серед радикально настроєної молоді. 119
З жовтня 1921 р. почала діяти Українська крайова студентська рада (УКСР), яка підготувала і в жовтні наступного року провела другий крайовий студентський з’їзд, що вирішив перейменувати УСС в Професійну організацію українського студентства (Про- форус). Як інформував львівський воєвода варшавському урядові, «Профорус спочатку був сильною організацією, мав свої філії в кожному повіті Східної Малопольщі і посідав великий вплив в українському суспільстві»80. Одночасно з діяльністю молодіжних організацій регіону українські студентські громади в ряді міст Заходу утворили свої товариства. На початку 1923 р. у Гданську відбувся з’їзд представників українських студентських товариств Польщі і країн Заходу. Сюди прибула також і делегація з радянської України, яка висловила незгоду з соціально-політичними поглядам^ організаторів з’їзду й відмовилася брати участь у його роботі. На з’їзді утворено Центральний союз українських студентів (ЦеСУС) з розміщенням його резиденції у Празі. Він об’єднав усі товариства українських студентів Польщі та європейських країн, окрім радянської України. Однак ЦеСУС хоч і проголосив себе аполітичною організацією, але фактично дотримувався поглядів різних груп української еміграції. Майже усе керівництво ЦеСУСа було представлене студентами Східної Галичини, а тому основна увага в його діяльності зосереджувалася довкола вищої школи на західноукраїнських землях81. Така ситуація в студентському русі існувала до початку 1924 р., коли в його рядах сталося розмежування й розкол на основі взаємовиключних підходів вирішення політичних проблем суспільного життя краю. Політичні процеси, що відбувалися в міжпартійних стосунках і в середовищі українських партій, організацій та рухів, вирішальною мірою зумовлювалися тим режимом, який встановили панівні кола Польщі на західних українських землях, та реакцією на нього класів і соціальних груп корінного населення краю. На своє безправне становище, економічний і національний гніт не тільки соціальні низи, а й середні верстви українського населення відповідали національно-визвольною боротьбою, масовість, масштаби, гострота і форми якої були адекватні глибині протиріч політичної і соціально-економічної обстановки. На масовому русі, що розгорнувся в Західній Україні після насильницької інкорпорації її у складі Польщі, здійсненої за участю радянської Росії, сильно позначилась активна «політика невизнання», яку проводили українські політичні партії, розраховуючи при цьому на загальнонаціональну підтримку української людності. Але найбільшого успіху в утвердженні впливу на маси досягли крайні радикальні політичні сили, зокрема КПСГ, яка вміло і вчасно використовувала в політичних цілях як невизначеність міжнародно-правового статусу Східної Галичини, так і соціальну 120
незахищеність широких верств робітників і селян в умовах повоєнної економічної кризи та гіперінфляції. Про це явище констатував станіславський воєвода, який у виданому 18 грудня 1921 р. циркулярі підопічним старостам писав: «Падіння валюти і зростання дорожнечі становить серйозний грунт для різного роду планової, обережно і вміло керованої комуністичної агітації, яка старається загальне незадоволення, викликане тими обставинами, консолідувати і оформити в єдиний настрій, опозиційний до польського уряду як такого. Очевидно, важким є завдання встановити керівні осередки цієї агітації, однак можна стверджувати, що такі осередки існують в самій Польщі під різними легальними і нелегальними постатями»82. Національно-визвольний рух західних українців живився соками не тільки лівої, а й націонал-радикальної агітації та пропаганди. А соціальною базою його в основному виступало українське селянство, яке вдавалося до крайніх засобів опору іноземним поневолювачам. Вкрай напружена політична атмосфера склалася зокрема в селянському середовищі Прикарпаття. Директор поліції Мало- польщі Райнлендер 14 травня 1921 р. інформував президію намісництва у Львові: «...велику небезпеку становить провінція і місцевості, розташовані далі на схід у підгірських околицях, на так званому Покутті, зокрема Снятинський, Печеніжинський і Косівський повіти, де сільське населення є надзвичайно горючим матеріалом»83. Поміщики Косівського повіту скаржилися воєводі, що вони «почувають себе, як на вершині діючого вулкану»84. Не менш гострою була політична ситуація в прикордонній смузі, де населення через різні канали підтримувало контакти зі своїми братами на Сході. З цього приводу комендант поліції Малопольщі 11 травня 1921 р. інформував, що серед українського населення в околицях Копичинець, Хоростова і Васильківців Гусятинського повіту «поширюються чутки, що протягом найближчих двох тижнів повинна наступити політична зміна у селах Малопольщі, тому що українське населення повинно з’єднатися з українськими повстанцями із-за Збруча і разом з ними діяти»85. Великий вплив на загострення політичної ситуації в Західній Україні мала галицько-українська еміграція та очолювані Комінтерном ліворадикальні сили, які спрямовували повстанський рух в краї. Керівним центром цих сил в Українській СРР був Закордонний відділ (Закордот) ЦК КП України — агентурно-розвіду- вальна організація, створена більшовиками України у травні 1920 р. Ця організація продовжувала діяти і після укладення Ризького договору. Вона мала осередки у Києві, Житомирі, Славуті, Новгороді-Волинському та інших містах України і спиралась у Західній Україні на мережу підпільних комітетів комуністів — від районних до обласних, які найактивніше діяли на Волині. Метою їхньої діяльності було, за свідченням відділу громадської 121
безпеки МВС Польщі, «проведення й підтримка революційних акцій у Польщі»86. Головним завданням Закордоту була підготовка революційного перевороту в Польщі, який передбачалося поєднати з революційними діями у країнах Заходу, де лідери Комінтерну плекали ілюзію про перемогу соціалістичної революції. У червні 1921 р. у Києві відбулося чергове таємне засідання діячів Закордоту, на якому Г. Зінов’єв у своїй промові охарактеризував скрутне становище радвлади у Росії. Аби вижити й перемогти у боротьбі з капіталізмом на Заході, у першу чергу в Польщі, як підкреслив генеральний секретар Комінтерну, необхідно використати усе можливе для організації у цій країні не пізніше 1 вересня 1921 р. революційного повстання. Підготовку його доручалося провести підпільним структурам Закордоту87. «Щоб підняти невдоволене населення на повстання, — констатувалося в оперативному зведенні Міністерства внутрішніх справ (МВС) Польщі (липень 1921 р.), — підпільна організація вирішила використати всі засоби, щоб скомпрометувати уряд і показати його слабість шляхом виконання ряду терористичних актів, замаху на представників влади, а також великої земельної власності, знищення залізничних мостів, колій, телеграфу і телефону та інших державних об’єктів, напади на дільниці поліції та жандармерії і, нарешті, агітація серед населення і війська»88. Польська дефензива вистежила і розгромила мережу підпільної організації на Волині. Перед військово-польовим судом у Луцьку постали 46 арештованих комуністів, з них шість діячів Закордоту були розстріляні89. Попри ріст протидії українському визвольному рухові з боку польської адміністрації, його учасники різної політичної орієнтації нарощували боротьбу проти режиму. Окрім державницьких політичних партій та екзильного уряду галичан, які не визнавали польську інкорпорацію краю та активно відстоювали державно-незалежницьку платформу, непримиренну антиінкорпораційну політику проводили також такі українські громадські товариства, як Народний дім, «Сільський господар», «Просвіта». «Інтелігенція та напівінтелігенція, яка належить до цих товариств, як зазначалося в оперативному зведенні відділу громадської безпеки МВС від 4 лютого 1922 р., старається нав’язати якомога близькі й тісні стосунки з українським селянством і з цією метою організовує національні свята, любительські вистави, товариські збори. Усі ці збори є досконалим поприщем політичної агітації, ворожої для польської держави, і при цьому цілком безкарної. Українському селянинові прищеплюють постійне переконання, що польські уряди є тимчасові і що невдовзі виникне незалежна українська держава, або шляхом збройного повстання або теж шляхом ухвали Ліги Націй»90. 122
З цього та інших офіційних документів випливає очевидний висновок: західноукраїнська національна еліта у визвольних змаганнях не обмежувалась частковими (бодай суттєвими) політичними вимогами, а домагалась негайного відновлення незалежної регіональної державності з одночасним використанням внутрішніх і зовнішніх чиників. Не останню роль в розвитку національно-визвольного руху в регіоні відігравала радянська дипломатія, яка всіляко підтримувала КПСГ та діяльність її осередків у таборах УГА в Чехосло- ваччині і одночасно загравала з віденським центром ЗУНР, продовжуючи вважати східногалицьке питання як остаточно нерозв’язану міжнародну проблему. Це виявилося в ряді дипломатичних акцій. Так, зокрема, Народний комісаріат закордонних справ УСРР в ноті, врученій уряду Польщі 3 жовтня 1921 р., висловив протест проти чергових заходів Варшави щодо інкорпорації Східної Галичини, які порушували умови Ризького договору. Радянський уряд України заявив, що не буде вважати законним і обов’язковим жодне рішення стосовно державного ладу Східної Галичини, «прийняте без його участі і вільного волевиявлення всього галицького народу»91. Цим та іншими політичними акціями Комінтерну більшовики заохочували галицьких українців до активної революційно-визвольної боротьби під орудою КПСГ, сподіваючись у такий спосіб розпалити пожежу соціальної революції в Польщі і створити у перспективі можливість приєднання Східної Галичини до радянської імперії. Справедливо вважаючи ці акції з боку більшовиків провокаційними, уряд Польщі організував їм збройну протидію, скориставшись ініціативою свого союзника — екзильного уряду УНР та інтернованих на польській території його збройних сил. З добровольців колишньої армії УНР поспіхом була сформована Українська повстанська армія (УПА) зі штабом у Львові, що його очолив генерал-хорунжий Ю. Тютюнник. Бойове завдання УПА зводилося до того, щоб вторгнутися на територію радянської України, з’єднатися там з українськими повстанцями і спільними силами повалити владу більшовиків. Це був останній шанс очолюваного А. Лівицьким екзильного уряду УНР відновити владу в Україні і домогтися офіційного визнання й підтримки з боку Заходу напередодні Генуезької конференції, підготовка до якої розпочалася вже восени 1921 р. Реалізувати цей шанс мав Другий Зимовий похід, або так званий Листопадовий рейд добровольців УПА. Його здійснювали три відносно численні групи вояків, які добре усвідомлювали всю небезпеку та ризик спішно підготовленого та належним чином не забезпеченого озброєнням і військовим спорядженням виступу, до того ж у зимових умовах, які практично унеможливлювали 123
використання партизанської тактики. Проте всі вони пішли на цей крок, бо керувалися однією думкою — здобути волю Україні. Учасники походу виявили різну активність. З них бесарабська група генерала А. Гулого-Гуленка не провела жодного бою і за кілька днів після вторгнення повернулася з України на румунську територію. Подільська група (380 бійців) під командуванням М. Палія, а після його поранення С. Чорного виступила в рейд 25 жовтня. Вона пройшла з успішними боями через Поділля, вступила на Київське Полісся, а звідти повернула на Волинь і 29 листопада перетнула польський кордон. І, нарешті, головна волинська група (понад 1000 бійців) вирушила в похід під командуванням Ю. Тютюнника 4 листопада і на четвертий день оволоділа м. Коростенем, однак не спромоглась утримати його і, не об’єднавшись з подільською групою, повернула на захід. В селі Малі Миньки, що біля містечка Базар, цю групу оточила і в жорстокому бою 17 листопада розгромила радянська кіннота Г. Котовського. Майже 400 повстанців полягли у бою, а 537 бійців потрапили у полон. За присудом надзвичайної комісії («п’ятірки») 359 полонених 21 листопада були розстріляні у м. Базар. І лишень 120 бійців групи разом зі своїм командиром врятувалися від переслідування котовців92. Листопадовий похід УПА був останньою спробою уряду УНР домогтися перемоги над більшовиками. Трагічна поразка Другого Зимового походу та наступні погроми більшовиками повстанського руху в Україні не тільки не привели до офіційного визнання уряду УНР світовим співтовариством, а й посилили несприйняття й дипломатичну ізоляцію його провідними державами Заходу, які залишались вірними умовам версальської системи міжнародних відносин і не бажали ув’язуватися у черговий воєнний конфлікт. Трагічне завершення Листопадового рейду груп УПА пришвидшило зміну пріоритетів у зовнішньополітичній орієнтації впливових політичних сил краю. Тоді як праворадикальні політики орієнтувалися головно на власні сили народу в боротьбі за державність, не відкидаючи при цьому і зовнішньої допомоги, екзильний уряд Є. Петрушевича, зважаючи на безвихідне становище і неоднозначну позицію держав Заходу в галицькому питанні, започаткував двоїсту політику щодо використання зовнішніх чинників у спробах відновити галицьку регіональну державність. З одного боку, Петрушевич розраховував на допомогу тих держав Заходу, котрі присвоїли собі право суверена над Східною Галичиною, вважаючи Польщу тимчасовим окупантом її території, а з іншого — дедалі більше зближався з Харковом і Москвою. Контакти емігрантського уряду з більшовиками пожвавішали напередодні і під час Генуезької конференції. Неофіційна галицька делегація на чолі з Є. Петру- шевичем, що прибула до Генуї, знайшла прихильність з боку керівника радянської делегації Г. Чичеріна. Тут Петрушевич навіч 124
зустрівся з членом делегації головою Раднаркому і Народним комісаром закордонних справ України X. Раковським, до якого звернувся з проханням підтримати галицьку справу на міжнародній арені і надати галичанам фінансову допомогу в розмірі 5 млн. німецьких марок. Йшлося також і про постачання зброї галицькому підпіллю, організацію військової бази над Збручем і утримання на території радянської України галицького легіону93. Раковський пообіцяв вивчити ці пропозиції, значна частина яких невдовзі була реалізована. Наступні контакти галицького центру в Австрії з урядами УСРР і РСФРР постійно відбувалися через радянські представництва у Берліні, Відні, Празі та інші дипломатичні канали94. Закулісні галицько-радянські взаємини відбувалися в умовах загострення національно-визвольного руху в Західній Україні. КПСГ-опозиційна, УВО та близькі до неї молодіжні угруповання та спортивні товариства Січі і Пласту робили головну ставку на силові методи боротьби і насамперед на політичний терор, який, за визнанням відділу громадської безпеки МВС Польщі, виник «як синтез нинішнього стану збуджених настроїв, розпалених ненавистю до ситуації, коли мрії можна легко уявити собі як реальні факти»95. Першим актом політичного терору УВО став невдалий замах на життя Начальника польської держави Ю. Пілсудськош, вчинений 25 вересня 1921 р. у Львові Степаном Федаком. Наслідком замаху стала заборона діяльності в краї українських студентських товариств, а громадське життя студентів на їх рідній землі було загнане у глибоке підпілля96. Цей акт започаткував розвиток масового політичного терору й саботажів, здійснюваних здебільшого боївками УВО. За період з жовтня 1921-го і до кінця серпня 1922 р. у Східній Галичині МВС Польщі зареєструвало найзначніші випадки саботажницьких виступів, з них 8 нападів на державні установи і чиновників, 24 акти саботажу і замахи на об’єкти зв’язку, 7 актів саботажу проти польських колоністів та поміщиків — підпалів будинків, стодол та скирт збіжжя й соломи97. Наведені дані, звісно, далеко не повністю відображають розмах повстанського руху, але безперечно свідчать про його плановість і системність. «Це не є спорадичні випадки, — підкреслювалося в ситуаційному зведенні МВС від 5 серпня 1922 р. — Терор, застосовуваний проти польського населення (селян, вчителів, землевласників), починає уже викликати досить небажані явища»98. Караючий меч терористів наздогнав і тих українців, які не бажали «підкорятися непримиренній політиці». «Замахи на видатних осіб, оголошення чорних списків, переслідування по-угодовському настроєних осіб, як зазначалося у тому ж документі, постійно застосовуються націоналістичними радикальними елементами, які в такий спосіб хочуть утримати єдність антипольського фронту»99 125
і водночас створити відповідну громадську думку в країнах Заходу, переконати їхніх керівників, від яких залежало остаточне встановлення міжнародно-правового статусу Східної Галичини, що «співжиття між поляками і українцями тут є неможливе»100. Терористичну і диверсійну діяльність радикально настроєної української молоді та її лідерів у Східній Галичині, за свідченням польської військової дефензиви, підтримували урядові кола Радянської держави, Німеччини й Чехословаччини, при матеріальній та моральній допомозі яких «були утворені диверсійні організації, названі нині терористичною організацією»101; вони забезпечували терористів зброєю й вибухівкою102. Щодо стосунків з урядом Петрушевича, то УВО не підтримувала його безрезультатні дипломатичні виступи на міжнародних форумах, а в усьому іншому^она йшла у фарватері політичного курсу віденського центру галичан. Безпосереднє керівництво акціями політичного терору й саботажу здійснювали УВО і Українська крайова студентська рада, підпільну діяльність якої політична поліція виявила у Львові і Тернополі. Започаткований у Східній Галичині саботажницький рух перекинувся на сусідні місцевості Західної Волині. Проте робітничо-селянське середовище українських північно-західних земель більше, ніж у Східній Галичині, знаходилося в полоні більшовицьких ілюзій. І на відміну від східногалицьких земель, де національно-визвольний рух визначали здебільшого різні форми саботажу, на Волині домінували партизанські дії озброєних загонів, котрі формувалися Закордотом здебільшого на радянській території і поповнювалися місцевими селянами. Влітку 1921 р. появилися значні партизанські загони в Рівненському, Острозькому, Вол оди мирському повітах. Досить численні загони непокоїли панів на волинському Поліссі. За один тільки день 28 червня 1921 р. вони розгромили два поліцейські постерунки в селах Ковельського повіту. А і8 липня повстанці захопили селище Мізоч, що в Дубнівському повіті, і роззброїли там поліцію. У цьому ж повіті діяли ще кілька підпільних груп, які розправилися з ненависними представниками режиму, нападали на поміщицькі маєтки і садиби осадників103. Велике напруження обстановки і стихійні селянські заворушення викликала колонізаторська аграрна політика польського уряду. Так, у Тернопільському воєводстві польські колоністи, що прибули із заходу, часто скаржилися на місцеве населення, яке «не хоче давати їм притулку» і «навіть навмисно робить їм шкоду на полі»104. Восени 1921 р. власті провели масові арешти селян у Кременецькому, Рівненському, Дубнівському, Луцькому повітах, де відбулися заворушення проти польської колонізації105. Національно-визвольної спрямованості набула соціальна боротьба селян проти сплати непосильних державних податків 126
та інших поборів. 6 травня 1922 р. комендант поліції Волинського округу повідомляв у Варшаву, що державні податки надходять дуже повільно: у повітах сплачено ледве 30—40% визначених ставок, а в Рівненському — тільки 3,5%Ш6. Схожий стан із сплатою податків був у Рава-Руському, Старо- самбірському, Чортківському повітах, де розагітоване «українське населення зайняло неприязне ставлення у справі державної данини»107. У декількох громадах Станіславського повіту податки стягувалися з допомогою поліції108. Силові методи в подібних випадках переростали в сутички селян з представниками влади. Політична обстановка в обох регіонах Західної України вкрай загострилася під час загального перепису населення восени 1921 р. З його проведенням уряд розраховував закріпити тут політичний режим, сподіваючись силовими методами проведення перепису та грубою фальсифікацією його результатів довести, що більшість населення краю вважає себе польськими громадянами. Проти перепису населення як протиправної акції виступили і закликали бойкотувати його проведення партії трудівників, радикалів і соціал- демократів. У свою чергу, Петрушевич опротестував цю акцію у поданні на ім’я Верховної ради Ліги Націй. Із заявою протесту, надісланою Лізі Націй, урядам держав Антанти і Генеральному делегатові польського уряду в Галичині К. Галецькому як представникові польської адміністрації, виступило також керівництво русофільської партії, нагадавши, що за Сен-Жерменським мирним договором Східна Галичина до остаточного вирішення її державної належності перебуває під тимчасовою польською окупацією. На заклик згаданих партій та галицького уряду в еміграції українське населення Східної Галичини бойкотувало перепис. Інформуючи про його хід на Прикарпатті, комендант поліції Станіславського округу 1 жовтня 1921 р. відзначив: «За донесеннями, що нині надходять, справді в багатьох громадах усі чоловіки повтікали до лісу, а залишені жінки та діти відмовляються давати будь-які відомості»109. Під час перепису у багатьох місцевостях сталися значні стихійні заворушення. За даними офіційної статистики, звісно неповними, було відмічено активний опір українського населення представникам польської адміністрації у більш як 200 громадах Східної Галичини110. Набагато більші масштаби антипереписових виступів виявляються за архівними документами, які лише у Львівському воєводстві зафіксували понад 180 громад, де мешканці вчинили у вересні 1921 р. активний опір загальному перепису населення та його нерухомого майна111. Щоб придушити стихійні за своєю природою селянські виступи і провести перепис, властям довелося повсюдно використовувати збройні сили. На Львівщині, наприклад у Рава-Руському, Бібр- 127
ківському, Яворівському, Жовківському і Цешанівському повітах опір перепису був найсильніший, а тому «виникла потреба для більш тривалої присутності й використання війська»; «в інших повітах опір зламано легше і набагато швидше»112. Широко використовувалися також і такі репресивні заходи, як масове звільнення українців з роботи, позбавлення їх пенсій тощо. «...Усі ці репресії, — визнавав міністр внутрішніх справ Польщі, — застосовувалися до тих осіб, які під час перепису не визнавали себе польськими громадянами, а називали себе українцями»113. Проте репресивна політика окупаційних властей стосовно українців не дала бажаних результатів тій стороні, яка її проводила. Загальний перепис, по суті, перетворився в народний антиокупа- ційний плебісцит, в ході якого виплеснулася на поверхню суспільного життя велика політична активність усіх верств українського населення і помітно зросла його національна самосвідомість. Антиокупаційний національно-визвольний характер мала боротьба українців проти запровадження для них військової повинності. Неприбуття новобранців на призовні пункти, дезертирство з польської армії стали масовим явищем. Наприклад, влітку 1921 р. на призовний пункт у Станіславі не з’явилося 25% залізничників української національності. Дирекція звільнила їх з роботи114. Восени того ж року на призовні пункти не з’явився жоден новобранець у Рівненському і Острозькому повітах на Волині115. Масовий опір проти призову молоді до армії чинило не тільки українське, а й польське населення. На оглядові пункти у Східній Галичині 12 грудня 1922 р. не прийшло 60% новобранців116, а 14 грудня — 40%117. З 43 тисяч новобранців Львівського воєводства у 1922 р. ухилилась від призову до війська майже третина молодих людей118, які природно становили резерв для партизанського руху повстанців. У 1922 р. широкого розмаху набули партизанські дії селянських загонів і груп повстанців, що виступали проти національного і соціального гніту, за самовизначення краю. Тільки у липні—вересні повстанці спалили в Станіславському воєводстві 24 об’єкти державної і великої приватної власності і вбили 16 польських чиновників та українських війтів, що співпрацювали з колонізаторами119. До різного роду активних форм непокори властям і повстанських акцій вдавалися як українські, так і білоруські селяни, і меншою мірою — представники інших соціальних верств. Відомий державний діяч міжвоєнної Польщі В. Грабський з тривогою повідомляв у сеймі, що на східних кресах в 1922 р. було зафіксовано 873 заворушення, акти саботажу, напади на поліцейські дільниці (постерунки), державні установи та інші виступи проти польських властей120. До осені 1922 р. національно-визвольний рух в краї настільки активізувався, що набрав чітко окреслених рис збройного повстання, яке залишалося поза увагою вітчизняних і зарубіжних дослід¬ 128
ників. Матеріали численних справ у нещодавно розсекречених архівних фондах України проливають світло на підготовку, розмах, характер і причини невдачі повстання. Як свідчать архівні документи, почерпнуті зі справ МВС і МЗС Польщі, таємної поліції і воєнної дефензиви, антипольське повстання активно готували різні політичні сили Західної України і закордонних центрів західноукраїнської еміграції, які перебували у Празі, Відні, Берліні і Києві. Організатори загальнонаціонального повстання дотримувалися неоднозначної політичної орієнтації та ідейних уподобань, ставили різну стратегічну мету, але сходилися в одному: мали спільну тактику, розраховану на підготовку великомасштабного збройного виступу проти польського режиму об’єднаними силами ззовні та зсередини. Тоді як західні центри орієнтувалися на досить значні сили української військової еміграції в Чехословаччині, що перебували здебільшого під впливом УВО і готувалися до відновлення в Західній Україні демократичної державності як перехідного етапу в боротьбі за одноцілу самостійну Українську державу, більшовики сподівалися використати для розпалювання пожежі соціальної революції розташовані в Україні рештки колишніх формувань ЧУГА та польських інтернаціоналістів, а всі разом розраховували скоординованими діями підняти на збройну боротьбу невдоволене національним і соціальним гнітом західноукраїнське селянство, а також політизовані групи українського робітництва й інтелігенції. Початок загального збройного виступу планувався на 5 листопада 1922 р., коли вибори до польського сейму доконче повинні були активізувати політичну нетерпимість західних українців, а значить, створити і відповідне соціально-політичний ґрунт для підтримки загонів повстанців, підготовлених закордонними центрами. У новій політичній ситуації, що виникла в регіоні у зв’язку з виборчою кампанією, як відзначалося в документі політичного департаменту Міністерства закордонних справ (МЗС) Польщі, «терористичні лідери (УВО. — /. В.) дійшли висновку, що в сучасному, вирішальному моменті не час для спорів та внутрішніх порахунків, і тому погодилися на співпрацю з Петрушевичем»121. У свою чергу Петрушевич та його прихильники, враховуючи, що всі звернення до Ради Антанти і Ліги Націй не знаходили розуміння, а в краї наростала хвиля масового національно-визвольного руху, підтримали ініціативу радикальних сил щодо збройної боротьби за відновлення їхньої влади у Західній Україні. Опорною базою оперативної підготовки повстання стала Чехо- словаччина, куди за різних обставин у 1919—1920 рр. відійшли декілька військових формувань УГА з усім своїм спорядженням. Там вони перебували у таборах інтернованих, але їхнє становище було максимально наближеним до чехословацьких військовиків. Завдяки прихильному ставленню владних структур Чехословач- д Васюта І. 129
чини підрозділи УГА перебували на самоврядуванні і самообслуговуванні, підпорядковувалися українському командуванню122. Патріотичні настрої їхніх старшин та стрільців були на такому піднесенні, що у будь-який момент вони могли збройно виступити проти польських володарів української Галичини. Приводом до початку підготовки до виступу послужило оголошення виборів до польського сейму123. Ініціативу підготовки виступу активно підтримала УВО як найвпливовіша політична сила серед інтернованих галичан. І хоча УВО, як свідчить той же документ, перебувала на стадії розбудови (осередки її не мали чітко окресленої структури), це не завадило її функціонуванню як військової організації, в якій «гору брала над усіма наказами ініціатива одиниць»124. Військово-оперативним центром підготовки збройного виступу був повстанський штаб, який очолював генерал А. Кравс. Штаб незмінно перебував у Празі та Яблонкові, був сформований за зразком конспіративної бойової організації, мав у своєму складі шість референтів: інформативний і кур’єрський, пропаганди, зв’язку, оперативний, диверсійний, політичний. Компетенція і сфера діяльності їх не були чітко визначені, а тому одна й та ж особа керувала двома або трьома відділами, через які підтримувався постійний зв’язок з Галичиною, роздобувалися й пересилалися на її територію вибухівка, зброя і гроші, опрацьовувалися плани значних терористичних акцій, давалися загальні настанови щодо виступів боївок на теренах краю. Для вирішення тактичних завдань штаб мав у своєму розпорядженні два відділення — в Ужгороді та Кошицях, на чолі яких стояли колективні органи з участю в них командирів сотень та інших підрозділів, дислокованих на навколишніх теренах. В Ужгородському відділенні значну роль відігравав генерал Болман — колишній командир галицьких підрозділів Василя Вишиваного125. Другим закордонним центром, що відігравав представницько- політичну роль, був галицький екзильний уряд у Відні. В його складі, крім попередніх урядових департаментів, було утворено спеціальну оперативну референтуру під опікою К. Левицького. Її завданням було інформувати Є. Петрушевича про хід бойових акцій і підтримувати зв’язок із повстанським штабом. З іншого боку, при штабі Кравса діяв політичний реферат, який підтримував постійний зв’язок із галицьким урядом. Роль зв’язкового між обома центрами — Прагою і Віднем — виконував сотник Краснопера — галицький аташе ЗУНР у Празі126. Розроблений повстанським штабом план повстання передбачав вторгнення напередодні виборів до сейму з Чехословаччини в Галичину галицько-українських легіонів, які налічували у своєму складі понад 10 тисяч осіб, у тому числі й формування колишніх військовополонених українців, які втікали з італійських таборів і були затримані на чехословацькій території127. 130
Ці сили складалися з двох бригад. З них перша мала 3600 осіб, її сотні у вигляді робітничих загонів (артілей) були розміщені в районах Кошиць та Ужгорода, а також у горах, де військовики працювали лісними і гірничо-промисловими робітниками. На всі підрозділи її в складах було заготовлено зброю та амуніцію, котрою у будь-який час вони могли бути споряджені, щоб виступити в похід у Галичину і розпалити там вогонь повстання. Друга бригада під командуванням генерала Вариводи була зосереджена у таборах німецького Яблонного, Йозефова і Праги й частково несла допоміжну службу в чеських гарнізонах. В її завдання входили жандармські функції, які вона мала виконувати в гарнізонах на галицькій території, захопленій підрозділами першої бригади128. Цей план був розроблений у найдрібніших деталях і, як зазначалося у згаданому документі, він «одержав мовчазну моральну підтримку чеських урядових сфер за ціну відмови галичан від права на Закарпатську Русь (остання при утворенні ЗУНР проголошувалась її територією. — /. В.) і невтручання в майбутньому у внутрішні справи Чехословаччини»129. Але ще раніше, у листопаді 1921 р., уряд Т. Масарика підписав договір з Польщею про нейтралітет і зняття взаємних претензій. За додатковим секретним протоколом, підписаним обома сторонами, чехословацький уряд, по суті, погодився на захоплення Польщею західноукраїнських земель. Його політика стосовно Східної Галичини була суперечливою. На міжнародній арені він підтримував претензії Польщі на Східну Галичину і відмовився від співробітництва з Є. Петрушевичем, що перебував в екзилі, і в той же час чехословацький уряд не залишався байдужим до пропозиції речників ЗУНР про її відновлення і встановлення федеративних зв’язків з Чехословаччиною130, а тому й надалі ставився з розумінням до галицьких проблем, підтримував починання підрозділів військових формувань галичан, розташованих на території Чехословаччини. Чехословацька сторона озброїла обидві галицькі бригади, поставляла зброю і вибухівку боївкам УВО в Галичині, а у випадку провалу воєнно-політичної кампанії гарантувала емігрантам право політичного притулку131. Заінтересованість повстанським рухом в Галичині виявив монархічний Союз офіцерів-гетьманців у Берліні, який сприяв галицьким емісарам у придбанні озброєння та динаміту. Безпосередню участь в постачанні галичанам зброї й вибухових матеріалів брала німецька фірма «Оргешу», яка зі своїх складів у Південній Баварії переправляла їх залізничним транспортом або контрабандою у Чехо- словаччину, а звідти 10—15 зв’язківців щоденно перетинали польсько- чехословацький кордон і доставляли вантаж до Гуцульщини і далі — за призначенням130. Ставлення радянської сторони до воєнного починання в Західній Україні визначалося в контексті універсального плану більшовиків 131
стосовно перемоги соціалістичної революції та радянської влади у країнах Центральної Європи та першорядної ролі Польщі у цьому процесі. В листі польським комуністам, датованому 19 жовтня 1921 р., В. Ленін писав: «Перемога Радвлади зсередини у Польщі — величезна міжнародна перемога. Якщо тепер, на мою думку, Радвлада здобула міжнародну перемогу на 20—30%, то після перемоги Радвлади зсередини у Польщі міжнародна перемога комуністичної революції буде 40—50%, може, навіть 51%. Бо Польща поряд з Німеччиною, Чехословаччиною, Угорщиною, і радянська Польща підірве весь режим, побудований на Версальському мирі»133. Щоправда, Ленін хоча і застерігав від загрози «лівих» помилок у цій справі, але керівні кола в КП України, КРПП і КПСГ, одержимі революційною нетерпимістю, зміст листа польським комуністам сприйняли як вказівку на прискорення підготовки повстання в Галичині, яке, на їх думку, мало послужити факелом для пожежі революції в Польщі як найважливішої ланки торжества її у поверсапьській Європі. Ілюзорні задуми більшовиків не з ідейних, а, звісно, з кон’юнктурних міркувань тимчасово збіглися з планами УВО та інших політичних сил західноукраїнської еміграції, які також готувалися до повстання у Східній Галичині з метою відновлення її державності. Тому ще з осені 1921 р. «окремі діячі з галицьких боївок на власну відповідальність... вступили у близькі стосунки або з радянським місіями у Празі, Відні й Берліні, або також підтримували тісний зв’язок з галицьким командуванням й частинами на стороні Рад»134. Документи державних відомств Польщі, що є в нашому розпорядженні, дають змогу встановити загальний характер та умови таємної двосторонньої домовленості. За свідченням політичного департаменту МЗС Польщі, між галицьким повстанським штабом і командуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе була досягнена домовленість, згідно з якою «більшовики жертвували воєнну і матеріальну допомогу галичанам у випадку вибуху повстання в Галичині»135. А згодом представники урядів УСРР і Галичини уклали угоду, у відповідності до якої, як 3 листопада 1922 р. інформував інспектор 5-ї армії С. Гаплер, «українське бродіння на терені Східної Малопольщі керується з Радянської України»136. За взаємною домовленістю Повноважного представника УСРР у ЧСР Михайла Левицького із закордонним галицьким урядом радянська сторона зобов’язувалась з метою підготовки й розв’язання збройного повстання у Східній Галичині зосередити значні сили західноукраїнської еміграції та інші формування на її східному кордоні. В Україні біля кордону з Польщею на південь від Волочиська розміщувалися колишні підрозділи ЧУГА в кількості 1500 осіб, а на північ від названого пункту дислокувалися загони польських комуністів та інтернаціоналістів137. 132
Прикордонні формування, призначені для вторгнення на територію Західної України з метою стимуляції революційного радикалізму, ділилися на дві територіальні секції: «Україна» — вздовж східного відтинку польсько-радянського кордону і «Буковина» — на його південному сході. Центральний напрям вторгнення був визначений на відтинку секції «Україна», де в населених пунктах над Збручем розміщалися нібито для заснування сільськогосподарських комун 10 робітничих груп, насправді — військових загонів з колишніх солдатів УГА та військовополонених українців австрійської армії, готових до збройного виступу. Кожен загін мав у своєму складі від 50 до 200 кіннотників, а зброя була в комітетах Закордоту, які «взаємодіяли з революційними і українськими національними угрупованнями в Галичині»138. Інший напрямок вторгнення у Східну Галичину на її південному кордоні планувався з території Чехословаччини, де були підготовлені вищезгадані підрозділи галицько-українських військових формувань. З цього приводу відділ громадської безпеки МВС Польщі у ситуаційному зведенні за серпень 1922 р. зазначив: «Останні рапорти повідомляють, що всі ці підрозділи нині стягуються до околиць Ужгорода під виглядом маневрів. Коли появляться сприятливі обставини, наступить вторгнення цих підрозділів у Східну Малопольщу», щоб «підбурити український народ до загального збройного повстання»139. Передбачалося також використати й ті інтерновані на території Польщі частини колишньої армії С. Петлюри, які вийшли з-під його впливу і мали «зосереджуватися в указаних пунктах, аби в даному випадку зміцнити ряди збунтованих повстанців»140. Однак непримиренні суперечності між полярними політичними силами повстанського руху виключали можливість практичного здійснення плану комбінованого вторгнення у Східну Галичину військових формувань, керівники яких дотримувалися різної орієнтації стосовно державотворення в регіоні, а значить — і своєї ролі у вирішенні цієї кардинальної проблеми українського населення Західної України. Тому фактично тільки з радянської сторони ініціювалися великомасштабні заходи з реалізації плану загального повстання для перетворення його в громадянську війну. Способом для розв’язання його було обрано тактику партизанської війни в краї проти польських інкорпораціоністів силами рейдуючих невеликих військових формувань. Перший партизанський загін вийшов у рейд із Надзбруччя у напрямі на Зборів. Учасники його, як рапортував командуючий шостого окружного корпусу, «були люди інтелігентні, які мали поставляти відповідні кадри командирів для майбутніх банд (загонів. — /. В.), організованих на місці»141. В цьому документі йшлося й про те, що до початку листопада «із-за кордону прибули тільки три ватаги, які потім зміцнювалися через приєднання до них місцевих елементів 133
і, поділяючись на оперативні загони, складали порівняно велику цифру»142. А всього до середини листопада з України через Збруч у Галичину проникли вісім кінних загонів, від ЗО до 50 осіб у кожному. Керував цією операцією колишній командувач ЧУГА галичанин В. Порайко143. Галицькі повстанці, використовуючи тактику партизанських дій, завдавали раптових ударів по різних об’єктах і, як правило, відходили в інші місця, залишаючись невловимими. У світлі офіційних документів немає жодного сумніву стосовно того, що партизани користувалися всебічною підтримкою українського населення на місцях. Характеризуючи його настрої, командуючий окружним корпусом генерал Єджеєвський доповідав верхам, що українське населення «надзвичайно прихильно» ставиться до партизанських загонів, дає їм достовірні відомості про місцезнаходження військових підрозділів та поліції, постачає їм продовольство, відмовляється добровільно перевозити своїми підводами урядові війська та поліцію, дає скупі, дуже часто суперечливі або й зовсім негативні відповіді карателям про перебування повстанців у відповідному населеному пункті144. Із цього донесення можна скласти чітке уявлення про мотиви рейдів партизанських формувань та їхній вплив на політичні настрої населення. «На терені, де проїздили підрозділи, — зазначалося в ньому, — кружляють чутки про те, що найближчим часом має вибухнути повстання. Українське населення говорить, що банди, які перетнули кордон, є загонами, котрі мають започаткувати повстання». І, як наслідок, говорилося далі в документі: «Українці поводяться повсюди зневажливо, самовпевнено і взагалі останнім часом почувають себе набагато сильніше, всюди можна почути про конспіративні українські збори; поліція слаба, щоб протидіяти»145. Військові формування, що вступили в Галичину з Надзбруччя, великою мірою сприяли активізації в краї повстанського руху. Офіційні документи іменують цей рух не інакше, як терористичний або саботажницький, незалежно від політичної орієнтації його учасників. А між тим він не був однорідним за ідейно- політичною спрямованістю. Його представляли комуністичний та націоналістичний напрями, за якими стояли відповідні політичні угруповання. Розколота на дві частини КПСГ не мала єдиного підходу до оцінки повстанського руху, який повсюдно використовував партизанську тактику. Частина членів партії, які стояли на платформі КПСГ-опозиційної, поділяла тоді селянську ідеологію «саботажиз- му», породжену жорстоким національним гнітом. Представники її вважали, що розрізнені партизанські виступи селян, окремі терористичні акти можна перетворити на збройне повстання і таким чином відокремити Західну Україну від Польщі і приєднати її до Української СРР. Тому на місцях і особливо в сільських 134
місцевостях майже усі нелегальні організації КПСГ, що налічували тоді понад 0,5 тис. членів, були перетворені у військово-повстанські групи146, що увійшли до складу партизанських формувань або діяли самостійно. Під впливом масового революційного руху радикалізувалися політичні платформи інших лівих угруповань, зокрема українських соціал-демократів та лівої течії в русофільському русі. Щодо позиції УСДП в національному питанні, МВС в ситуаційному зведенні від 22 березня 1922 р. дійшло такого висновку: «Українська с.-д. партія у Львові остаточно стала на точку зору, що єдиною незалежною українською державною організацією нині є Радянська Україна. Тому с.-д. вважає, що це державне утворення слід усіма силами підтримувати і прагнути приєднати до Радянської України Східну Галичину, Полісся, Волинь, Холмщину»147. В середині червня 1922 р. відбувся з’їзд староруської партії, на якому «під впливом сучасних бойових настроїв, котрі панують в українському суспільстві», загострилась конфронтація між двома групами: поміркованими, угодовськими елементами (Лісковський, Алексєєв, Троян), що видавали газету «Руський голос», та групою «винятково антипольською з відкритими більшовицькими устремліннями», друкованим органом якої стала газета «Воля народа»148. Представники й прихильники цих лівих течій якщо не завжди прямою участю, то морально підтримували повстанський рух, котрий за своїм соціальним складом був головним чином селянським і мав не тільки національно-визвольну, а й антипоміщицьку спрямованість. Саме українське селянство, яке прямо й безпосередньо найбільше потерпало від необмеженої сваволі польських інтеграторів та аграрної колонізації, з власної ініціативи або під впливом загального піднесення революційного радикалізму стихійно створювало повстанські групи, які популярно називалися боївками, котрі пускали в хід проти своїх гнобителів «червоного півня», розправлялися з ненависними представниками польської адміністрації та їхніми українськими прислужниками, а подекуди нападали й на державні об’єкти. Селянську стихію прагнули підпорядкувати під свою політичну орієнтацію як комуністи, так і націоналісти. Але більше шансів впливати на стихійний повстанський рух мала УВО, яка тоді налічувала приблизно 2 тис. членів149, здебільшого професійно вишколених військових, що опрацьовували плани значних терористичних акцій і організовували їх виконання. УВО мала в Західній Україні широко розгалужену конспіративну організацію, в структурі якої діяли військові підрозділи чотирьох округів. Львівський округ охоплював територію вздовж залізниці Перемишль—Львів—Тернопіль—Підволочиськ. Він мав також відділення на Волині і Холмщині. До Стрийського округу належали околиці Дрогобича і Борислава. Компетенція Станіславського округу 135
розповсюджувалася на терени Станіслава, Коломиї і Чорткова. І, нарешті, до Самбірського округу входило все приграниччя з Чехословаччиною. Цього поділу не дотримувалося точно, і межі округів лише відносно окреслювали територію діяльності підрозділів УВО150, які в районах Стрия, Самбора і Сянока називалися «шепе- тівцями», в районах Рави-Руської, Жовкви, Яворова, Ярослава, Сокаля, Городка — «сагазовцями», а на сході від цих повітів — «петрушевцями»151. Ідейно-політичне керівництво повстанським рухом комуністичної орієнтації здійснював С. Вітик, один із засновників і керівників УСДП. Однак більше шансів впливати на стихійний повстанський рух тоді мала численніша і професійно краще підготовлена УВО. Віденський центр його очолювали Дацків і Гроскопф, берлінський — Дорош і Фішер. Командування ним в окремих округах обіймали Голуб (згодом призначений командуючим кінними загонами в Галичині) і Каченко (Станіславський округ), Миколай- чук і Мичник (Львівський). Зв’язок між командуванням вищих та середніх ланок і бойовими підрозділами підтримували понад 50 активістів УВО. Дефензива встановила за ними пильне стеження152. Оволодіти селянською стихією, щоб надати їй організованого характеру, не спромоглося жодне з політичних угруповань. За нашими підрахунками, зробленими на підставі даних поліції та військової дефензиви, у жовтні-листопаді 1922 р. партизанські загони і спонтанно утворені повстанські групи активно діяли в 19 повітах Східної Галичини153. Розрізнені дії повстанців та селянські акти саботажу набули таких масштабів та масовості, що їхні локальні спалахи переросли у визвольну війну проти окупаційного режиму та панівних класів. Початок вирішального наступу організованих збройних сил призначався їхніми керівниками на день виборів до варшавського сейму. І це не було таємницею для польської влади, яка вжила надзвичайних превентивних заходів. З цього приводу львівський воєвода, знайомлячи з політичною ситуацією підлеглих старост, зазначив, що в ніч з 4 на 5 листопада повинні відбутися напади повстанців на виборчі приміщення, залізничні об’єкти і великі мости, будинки повітових управ, військові казарми і поліцейські дільниці. Нарядам поліції було наказано взяти під охорону в першу чергу приміщення, де мало проходити голосування154. Виконуючи розпорядження міністра внутрішніх справ Каменсь- кого, воєвода вимагав від старост і вищих поліцейських чинів, щоб їхня каральна «акція проти терору, саботажів і антивиборчої агітації мала характер рішучих репресій». І далі він наказував «звернути найпильнішу увагу на діяльність української преси і негайно паралізувати усі її антидержавницькі або антивиборчі виступи»155. На боротьбу з повстанським рухом польський уряд кинув регулярні війська 5-ї армії. Каральними операціями керував 136
генерал Ю. Галлер, який, згідно з рішеннями уряду від 27 жовтня 1922 р., одержав надзвичайні повноваження: видавати не тільки військовим, а й адміністративним властям Східної Галичини розпорядження, що стосувалися «громадянської безпеки і забезпечення спокійного перебігу виборів»156. Для виконання цих завдань під його командування переходили усі військові сили Львівського, Перемишльського і Люблінського корпусних округів, в обов’язок яких увійшли каральні функції. У кожний повіт був введений гарнізон (не менше одного батальйона), а на території дивізійних районів утворено рухливі винищувальні групи, переважно кінні, яким ставилося завдання ліквідації піших та кінних повстанських загонів. Для знищення повстанців і наведення громадського порядку взагалі, а на парламентських виборах, зокрема, військові підрозділи, починаючи від командира і до рядового патруля включно, були «уповноважені здійснювати ініціативне вторгнення й використовувати зброю без дозволу цивільних властей і без дотримання відповідних формальностей»157. А це означало, що їм дозволялося розстрілювати на місці кожного повстанця або підозрілого в належності до «банди». Одним із перших партизанських загонів, що потрапив під обстріл карателів, була «червона дванадцятка», котра діяла в основному на Тернопільщині. Очолювали її С. Мельничук, П. Шеремета, І. Цепко. Останній загинув у важкому бою 25 жовтня поблизу села Устечко, біля Городенки, а через три дні невдача спіткала Мельничука та Шеремету, що потрапили до рук карателів і за вироком надзвичайного суду 11 листопада були розстріляні в Чортківській тюрмі. Решта бійців цього загону засуджена на довгорічне ув’язнення158. Обізнаність розшукних органів щодо планів повстання, стихійність і розрізненість дій селянських повстанців при відсутності належної підтримки їх з боку міських робітників полегшували боротьбу вимуштрованих підрозділів війська й поліції проти повстанського руху, учасники якого несли невиправдані жертви. Сотні членів КПСГ, УВО та позапартійних повстанців і «саботажників» були кинуті в катівні дефензиви і поліції. Тільки у Станіславському воєводстві в 1922 р. надзвичайні суди покарали за антидержавну діяльність 539 осіб159. Значних втрат зазнав актив вищої та середньої ланок УВО. Численні його представники були заарештовані й передані судовій владі після вбивства 15 жовтня Сидора Твердохліба — одного із засновників пропольської партії хліборобів. І лише невеликій групі з керівного складу УВО (Є. Коновальцю, В. Целевичу та ін.) вдалося врятуватися від арешту завчасним виїздом за кордон160, де вони заснували нову штаб-квартиру військової організації. В обстановці шаленого терору проходили вибори до польського сейму 5 листопада 1922 р. Ставлення до них у різних регіонах західноукраїнських земель було неоднозначним. Українські полі¬ 137
тичні партії східногалицького краю не визнавали приналежності його до Польської держави і бойкотували вибори до польського парламенту. Проти участі в них зразу ж після проголошення виборчої кампанії виступив Є. Петрушевич та його оточення в екзилі, рішення його підтримали усі легітимні українські партії Східної Галичини. У серпні про бойкот виборів заявили УСДП, УНТП, УРП, УХСП. Зокрема, з’їзд УНТП, що відбувся 26 березня 1922 р., одностайно ухвалив рішення, в якому виразив думку українського населення щодо згаданого акту польського уряду, заявивши при цьому, що воно «не візьме участі у виборах у зв’язку з тим, що Східна Галичина, згідно із зобов’язуючими міжнародними трактатами, не належить до Польщі, бо на основі міжнародного права, а також волі переважної більшості галицького населення Східна Галичина є окремою державною одиницею»161. 2 вересня 1922 р. уЛьвові відбулося засідання колишньої УНРади ЗУНР з участю її членів, що перебували в краї, де обговорювалися питання про вибори та обіцяну польським урядом обмежену воєводську автономію для Східної Галичини. Колишні парламентарі ЗУНР підтримали рішення галицько-українських партій та їхньої Міжпартійної ради і звернулися до урядів та парламентів європейських держав, США, Канади та Японії із заявою протесту проти дій польського уряду, які суперечили міжнародним угодам і волі українського населення Східної Галичини162. Наступного дня після певних вагань рішення про бойкот виборів ухвалило також і москвофільське керівництво Галицько- руської організації (ГРО). Абсолютна більшість галицько-українського населення бойкотувала парламентські вибори. З 2054 тис. виборців трьох південно-східних воєводств не брали участі у виборах до сейму 5 листопада 63%. А 12 листопада відбулися вибори до сенату, на яких з 1762 тис. виборців, що мали право голосу, бойкотували вибори сенаторів 58%. Якщо врахувати, що за переписом 1910 р. греко- католиків (українців) тут налічувалося 61,7% від загальної кількості населення, то очевидним стає той висновок, що у Східній Галичині не голосували майже всі українці і певний відсоток виборців інших національностей. Навіть у Львові, де більшість населення становили поляки та євреї, з 275,5 тис. виборців не брали участі в голосуванні 65%163. І лише порівняно незначна частина українського населення краю прийшла до виборчих дільниць і проголосувала за п’ятьох кандидатів від хліборобської партії, утвореної С. і М. Твердо- хлібами та М. Яцковим з угодовською програмою, що проголошувала захист інтересів середнього і заможного селянства164. На Волині, Поліссі, Підляшші і Холмщині з їх раніше визначеним міжнародно-правовим статусом українське населення взяло участь у виборах і, об’єднавшись з національними меншинами 138
в один блок, одержало на них переконливу перемогу165: до сейму було обрано 20 депутатів і до сенату — 6, які сформували в парламенті Український клуб або Українську парламентарну репрезентацію (УПР). Від УСДРП до сейму були обрані А. Войтюк, А. Пащук, О. Скрипа і X. Приступа (згодом активні діячі КПЗУ). Через розкол КПСГ на виборах не мала єдиної тактичної лінії. КПСГ- опозиційна приєдналася до інших партій і бойкотувала вибори, а КПСГ-офіційна, реалізуючи виборчу платформу КРПП, у серпні 1922 р. утворила легальну організацію — Союз пролетаріату міст і сіл Східної Галичини на чолі з Центральним виборчим комітетом, який здійснював практичне керівництво виборчою кампанією комуністів. Однак люксембургіанські постулати його платформи в обстановці гострого національного протиборства не знайшли підтримки корінного населення. Тому від комуністичної партії до сейму були обрані тільки два посли: С. Круліковський (Станіславський округ) і С. Ланцуцький (Перемишльський округ). Тактика двох частин КПСГ на виборах, по суті своїй, означала різне ставлення комуністів до парламентаризму та його ролі у розвитку масового революційного руху, боротьби їх за маси в умовах міжнародно-правової невизначеності Східної Галичини. Проблема партійної тактики на виборах стала предметом тривалої дискусії як всередині КПСГ, так і серед істориків. Аналізові дискусії присвятив спеціальне монографічне дослідження польський історик Т. Бернацек. Але його підсумковий висновок: «Тактика КПСГ-офіційної була правильною, а тактика КПСГ-опозиційної — помилковою»166, зроблений у світлі тодішніх установок Комінтерну, навряд чи можна вважати слушним хоча б тому, що Польща не мала права проводити вибори на території, де вона була лише «тимчасовим окупантом» та й саме національно-визвольне повстання, що розгорталося в краї, зрозуміло, заперечувало потребу участі революціонерів у парламентських виборах. Отже, вибори до польського парламенту у Східній Галичині були позбавлені певної легітимності. А звідси — майже одностайний бойкот їх галицько-українським населенням фактично означав його антипольський плебісцит. Але з ним не хотіли рахуватися ні польські правлячі кола, ні можновладці західних держав, які «рстаточно вирішують статус Східної Галичини на користь Польщі. І головними мотивами, якими керувалися при цьому держави Заходу, було їхнє прагнення стабілізувати політичну рівновагу в Європі за рахунок національних інтересів українського народу і водночас зміцнити «санітарний» польсько-радянський кордон проти наступу російського «комунізму». Саме цими мотивами визначалося і їхнє ставлення до антипольського повстання у Східній Галичині, яке стало справді народним і, звісно, не викликало захоплення у західних покровителів «сильної» Польської держави. 139
Домагаючись міжнародного визнання східних кордонів, 15 лютого 1923 р. Польща звернулася до Ради послів Антанти «узаконити анексію Східної Галичини та Віленського воєводства». Для юридичного обґрунтування цього домагання польський уряд покликався на статтю 87-му Версальського договору, за якою «головні союзні та асоційовані держави» залишали за собою право визначити кордон Польщі на Сході. Санкціонуванню анексії сприяла угода, укладена між Англією і Францією, за якою остання зробила поступки Англії на Близькому Сході, а та, в свою чергу погодилася на вирішення «східногалицької справи» в інтересах Польщі, в чому була зацікавлена Франція. Зважаючи на те, що сейм Польщі 26 вересня 1922 р. схвалив рішення про воєводське самоуправління у Східній Галичині, а уряд, приховуючи правду, «запевнив» про його запровадження й гарантування національних прав і потреб населення краю і брав на себе зобов’язання, згідно із Сен-Жерменським договором, сплачувати частину боргу колишньої Австро-Угорської імперії167. Паризька конференція Ради послів 14 березня 1923 р. визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення не було несподіваним для екзильного уряду Петруше- вича. Переконливим свідченням цього є спогади тогочасного міністра закордонних справ С. Витвицького, який після повернення з еміграції визнав, що галицький уряд «задовго до рішення Ради амбасадорів знав, що справа колишньої Східної Галичини є профана, але не сподівався того, що рішення буде прийнято без участі Петрушевича». «Ми знали, — визнає екс-міністр, — що Східна Галичина буде приєднана до Польщі, але вважали, що як автономна одиниця, і, власне, цю автономію Петрушевич хотів докладно опрацювати разом з Антантою або з Радою послів». Але трапилося так, що поки галицька делегація прибула до Парижа, антантівські посли вирішили справу на користь Польщі, цілком зігнорувавши думку галичан. Про це посланці диктатора промовчали, не сказали правду народові, усе ще сподіваючись на те, що «Східна Галичина хоч і перейде до Польщі, але як автономна територія, і що з такого повороту справи українське суспільство буде задоволене»168. Однак ні польська сторона, ні держави Антанти не збиралися виконувати обіцяні гарантії щодо автономії Східної Галичини та захисту національних прав її населення, що виявилося лише фіговим листком, яким керівні кола держав Заходу в черговий раз прикривали свою сваволю стосовно галицько-українського населення. Перекроювання карти Східної Європи державами-перемож- цями у Першій світовій війні та ігнорування ними волі східно- галицьких українців, які бойкотом парламентських виборів однозначно зробили свій національно-державницький вибір, не пройшло мимо уваги народу України. Зважаючи на його обурення рішенням Ради послів, 13 березня 1923 р. уряд Української СРР 140
у своїй декларації заявив, що «він буде вважати недійсним встановлення будь-якого режиму у Східній Галичині без його попередньої згоди і без опитування самого населення»169. Анексіоністська ухвала Ради послів «союзних і асоційованих держав» була сприйнята українським населенням краю з глибоким обуренням. В знак протесту проти анексії і нехтування волі народу 18 березня у Львові відбулася 40-тисячна демонстрація українців, під час якої сталися сутички з поліцією. На мітингу на площі святого Юрія демонстранти дали клятву, якою заприсяглися, що «українське громадянство ніколи не погодиться з польською державністю у Східній Галичині і використає всі засоби, які ведуть до скинення польського ярма»170. Ухвалу Ради послів, що визнавала східним кордоном Польщі кордон, який встановлювався Ризьким мирним договором, укладеним 18 березня 1921 р., опротестували Петрушевича, Українська Національна Рада і Українська парламентська репрезентація. 17 березня 1923 р. українські посли проголосили у Польському сеймі Декларацію, в якій протестували проти анексії Польщею не тільки Східної Галичини, а й українських північно-західних земель. Зміст її відображав обурення рішенням Конференції послів: «У той час, коли реалізується велика ідея самовизначення народів, у той час, коли численні пригноблені народи утворюють національні держави, території, що століттями належали українцям — Волинь, Холм, Полісся, Підляшшя, — відірвані насильно від їх батьківщини — великої землі України. Це здійснювалося всупереч волі українського населення, яке становить абсолютну більшість у цих районах. Це населення є єдиним сувереном цих країв. Воно ніколи не відрікалось, не відрікається і не відречеться у майбутньому від природного права на самовизначення, а рівно ж і від права об’єднання з іншими територіями, етнографічно українськими. Впродовж всього свого історичного життя український народ мріяв про повну єдність усіх етнографічно українських земель і про утворення єдиної української держави. Ці його мрії були ще недавно провіщені з особливою силою. Будь-яка іноземна спроба паралізувати ці надії і поділити українські землі є справжнім насиллям проти самого українського народу. Зважаючи на те, що таким насиллям є визнання Антантою так званих східних кордонів Польщі, ми заявляємо, що це визнання було зроблено без участі і без згоди українського народу. Це визнання є злочином проти живого тіла українського народу...»171 Патріотично налаштовані провідні українські партії Західної України одностайно засудили цей відверто імперіалістський акт Антанти, але керівники їх відмовились взяти на себе вину за поразку їхньої проантантівської політики. Українська радикальна партія, а за нею і Українська народно-трудова партія поспішили першими зняти із себе відповідальність за невдачу політики, яку 141
вони здійснювали через УН Раду та галицький уряд, і спробували перекласти її на Петрушевича особисто, інкримінуючи йому у вину «зневажання думки української громадськості краю», обман її щодо справжнього стану справ Східної Галичини на міжнародній арені, «надзвичайну поступливість у стосунках з державами Антанти»172. Рішення Паризької конференції Ради послів про анексію Східної Галичини Польщею спричинило розкол єдиного національного фронту трьох політичних партій та припинення діяльності їхньої Міжпартійної ради, викликало розмежування між ними в головному — у питаннях про перспективи української державності і про тактику їх стосовно вирішення української національної проблеми в Польщі. Міжпартійні і середпартійні розбіжності зумовлювалися відмінністю соціально-політичних інтересів партій та окремих угруповань, різницею ідеологічних поглядів їхніх членів, що більш чітко окреслилась у новій політичній ситуації. Найбільш радикальну (непримиренну) позицію з-поміж партій, що входили до «єдиного національного фронту», зайняла УРП. 1 квітня 1923 р. відбувся з’їзд радикалів, який схвалив платформу так званого антирадянського соборництва. Постулати її ґрунтувалися на тому, що регіональна державність західноукраїнських земель вважалася відступом від ідеї соборної української державності, заперечувалося значення для її побудови Української РСР, яка оцінювалася як «форма московської окупації України». В рішенні з’їзду підкреслювалося, що український народ не досягне справжнього соціального визволення без здобуття соборної незалежності української державності на всіх його землях, а тому «буде боротися проти усіх сусідів, які розчвертували українську територію», «під проводом одноцільного соборного політичного центру»173. З’їзд заявив, що рішення Ради послів не змусять західних українців погодитися з поневоленням їхніх земель, і водночас закликав до спільного фронту українські соціалістичні партії, які прагнули до повної державної незалежності всього українського народу. А це означало, що партія радикалів принципово змінювала свою позицію щодо українського державотворення, переходила від регіонально-галицької державницької концепції, яку вона відстоювала після скасування Акту злуки, до загальноукраїнської державно- соборницької доктрини. «УРП, — підкреслювалося в рішенні з’їзду, — буде підтримувати всіма засобами ту визвольну боротьбу, аж поки на всіх землях буде збудована й зміцнена Українська республіка, в якій повноту влади виконуватиме трудовий народ»174. З’їзд УРП вирішив організаційне питання. До складу нової управи партії, обраної з’їздом, увійшли І. Макух — голова партії, Л. Бачинський і М. Рогуцький — заступники голови, Ф. Соло- губ — секретар, І. Волошин — скарбник і 20 членів. 142
21 травня 1923 р. відбувся з’їзд УНТП, який висловив рішучий протест проти санкціонування Радою послів, як неправомочного акту, що заперечував право на самовизначення Східної Галичини, деклароване 25 червня 1919 р. Паризькою мирною конференцією. Однак у ставленні до польського режиму у Східній Галичині з’їзд схвалив двозначне рішення: з одного боку, він вимагав негайного скасування результатів парламентських виборів у краї як незаконних і недійсних, відмовляв п’ятьом депутатам новоство- реної хліборобської партії представляти галицько-українське населення, а з іншого — просив українських послів і сенаторів Волині, Полісся, Підляшшя, Холмщини взяти на себе захист інтересів українців східногалицької землі. Уже цим актом УНТП зробила перший крок від політики невизнання окупаційного режиму до визнання анексії і переходу до реальної політики. Враховуючи історичні уроки українських національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. і зважаючи на акт «узаконення» анексії Східної Галичини, з’їзд трудовиків відмовився від боротьби за негайне відновлення втраченої незалежної західноукраїнської державності і поставив дві мети, розраховані на віддалену і найближчу перспективу українського державотворення. Кінцевою метою національно-визвольного руху, як було заявлено на з’їзді, є незалежна, об’єднана демократична держава на всій території українських земель. А на шляху української соборної державності ставилась перехідна мета — об’єднати усі українські землі під Польщею — Східну Галичину, Лемківщину, Волинь, Холмщину, Полісся і Підляшшя і надати їм національно-територіальну автономію. Виступаючи з доповіддю, голова УНТП В. Охримович на з’їзді зазначив, що партія буде «прагнути до того, аби не випустити з рук те, що можна взяти. Тому не треба витягати відразу руки занадто далеко, відмовляючись від всього найближчого і доступного». І цим реально можливим на даному етапі доповідач вважав здійснення «повної територіальної одноцілої автономії для усіх українських земель в кордонах Польщі». Новий політичний курс УНТП підтримали її праві закордонні групи, які на конференції у Відні 12 червня 1923 р. схвалили «автономічну концепцію»175. Практична реалізація її означала тоді переміщення кінцевої мети національного руху — досягнення державної незалежності у сферу далекого ідеалу і примирення з іноземною державністю. А це, у свою чергу, неминуче призвело б до послаблення загальнонаціонального фронту і зміцнення польської великодержавності. Однак «автономічна резолюція» не знайшла підтримки урядових кіл Варшави, які не погоджувалися вже навіть і на обмежену воєводську автономію, обіцяну перед виборами. Зміна політичної лінії народно-трудової партії внесла сум’яття в український національний рух, викликала сильну протидію лівих і право- радикальних сил. Середпартійна боротьба довкола нової тактики 143
завершилася виділенням лівої, так званої незалежної групи УНТП, яка з 1 листопада 1923 р. почала видавати уЛьвові свій офіційний орган — газету «Наш прапор». Керівниками її були О. Стефанович, А. Малецький, В. Загайкевич176. Незалежна група УНТП поділяла новий радянофільський курс Петрушевича. Вона стала одним з перших угруповань національно- демократичного крила в українському національному русі, що сприйняли точку зору так званого «радянського (за суттю своєю імперського) соборництва», тобто підтримки лозунга боротьби проти польської анексії за об’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР у складі новоутвореного Союзу РСР. Прорадянської орієнтації дотримувалися не тільки комуністична партія та споріднені з нею угруповання, а також деякі політичні сили, далекі від комунізму. Але вони розраховували на омріяну перспективу, яку, на їхню думку, в тодішній ситуації нібито могла реалізувати Українська РСР у межах радянської федерації для української соборності, сподіваючись, звісно, на майбутню демократизацію суспільного і державного ладу України в умовах непу. Утопічну ідею «радянського соборництва» у зміненій політичній ситуації підтримала і певна частина західноукраїнської еміграції в Чехословаччині, Австрії і Німеччині, що знайшло відображення в обмеженій рееміграції галичан до України. 1—3 листопада 1923 р. у Відні відбулася конференція української еміграції, скликана Комітетом захисту західноукраїнських земель, створеним ще восени 1922 р. Представники політично активної частини інтелігенції, академічної молоді та військової еміграції, що належали до народно- трудового, радикального і соціал-демократичного партійних угруповань, враховуючи безплідність попереднього власного досвіду, коли сили національного руху були розпорошені на протипольському і протибільшовицькому фронтах, вирішили ліквідувати фронт зі Сходу177, аби домагатися відриву західноукраїнських земель від загарбницьких держав, визволення їхнього населення від іноземного поневолення і «здійснення на них власного українського державного права»178. В ухвалах конференції йшлося про усі західноукраїнські землі, що перебували під Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Вони виключали революційний максималізм у розв’язанні доленосних проблем національного державотворення. Чекаючи відповідної ситуації, коли з’являться сприятливі для цього зовнішні та внутрішні передумови, конференція визначила завдання моменту: нагромадження революційної енергії широких народних мас шляхом революційної агітації і пропаганди; організація часткових революційних виступів, підтриманих нелегальними політичними та бойовими організаціями, підпорядкованими одному західноукраїнському революційному центрові; використання легальних (у тому числі й парламентських) можливостей та міжнародних чинників для 144
захисту політичних та національних прав українського населення. Конференція висловилася за те, що «Велика Україна не буде втручатися у внутрішні справи Західної України, бо тільки в такий спосіб можуть виникнути сприятливі умови для їхнього державного об’єднання, коли наступить для цього пора»179. Спроба учасників конференції визначити погоджену між- партійну політичну лінію на новому етапі не завершилася подоланням глибокої кризи в середовищі галицької еміграції. Показником її глибини був розкол всередині найближчого оточення Є. Петрушевича. Такі впливові діячі, як К. Левицький, С. Голубович, С. Витвицький та інші засудили зв’язки Петрушевича з більшовиками і вирішили повернутися в Галичину, де шукали порозуміння з поляками. Інші також не погоджувалися з прорадянським курсом колишнього глави уряду, але залишалися на Заході, відмовившись від активної політичної боротьби. Сам Петрушевич після вердикту від 14 березня 1923 р. своїм наказом розформував уряд, переїхав до Берліна і продовжував розвивати зв’язки з радянською стороною. Прорадянську платформу Петрушевича його близький співробітник охарактеризував так: «визволити українські землі з-під Польщі можна тільки при допомозі міцного СРСР; щодо соціяльного ладу — він не комуніст, але який лад буде в майбутньому в Галичині, це для нього не так важливо, нехай буде радянський, комуністичний»180. З партій ліворадикального спрямування, що діяли в Галичині легітимно, беззастережно прорадянської орієнтації дотримувалася УСДП. Ця партія рішуче відкинула проект територіальної автономії для Східної Галичини, запропонований їй в листопаді 1921 р. ППС, і закликала польських соціалістів визнати за населенням Західної України право на самовизначення і об’єднання з радянською Україною181. 15 січня 1922 р. УСДП схвалила резолюцію такого змісту: «Сучасна Радянська Україна хоча і не сповна втілює наші прагнення й гасла, але і не є їхньою фікцією, а тільки єдино можливою формою реальної дійсності, яка може виконати всі національні і соціальні вимоги українських трудящих мас»182. А тому українська соціал-демократія, відстоюючи радянську державну соборність українського народу, «домагається приєднання до Радянської України... Східної Галичини, Волині, Підляшшя, Холмщини, Прикарпатської Русі і Північної Буковини»183. 18 березня 1923 р. з’їзд УСДП одностайно засудив рішення Ради послів про анексію Східної Галичини як незаконний імперіалістичний акт і в своїй декларації заявив, що «український пролетаріат не зобов’язує жодне рішення капіталістично-імперіалістичних дипломатів, що українські робітничі і селянські маси будуть боротися за повне визволення і повалення шляхетського, імперіалістичного ярма»184. |0 Васюта І. 145
З рішучим осудом цього акту в польському сеймі виступили також і представники УСДП, які своєю декларацією висловили протест проти узаконення польської анексії західноукраїнських земель і заявили, що українське населення ніколи не відмовиться від свого елементарного права на самовизначення185. Позиція УСДП в національному питанні стикалася з платформою КПСГ-опозиційної. Однак спільних поглядів щодо його розв’язання в конкретних умовах Західної України обидві частини КПСГ не мали до подолання її розколу (червень 1923 р.) і II з’їзду КРПП (вересень—жовтень 1923 р.), який засудив так звані люксембургі- анські погляди з національного і селянського питань і прийняв нову концепцію їх вирішення в Польщі. З’їзд польських комуністів, сприйнявши більшовицькі догми, виходив з того, що потужним резервом соціальної революції в Польщі може стати національно- визвольний рух, який за рушійними силами був здебільшого селянським, а за ступенем гостроти та масштабністю в Західній Україні, по суті, набув ознак національно-визвольної війни, і тому з'їзд проголосив лозунг права націй на самовизначення аж до відокремлення включно. В його резолюції підкреслювалося, що «польські трудящі маси повинні визнати і підтримувати прагнення українських і білоруських робітників та селян до визволення з-під гніту поміщицько-капіталістичної Польщі і приєднання їх земель до Радянської України і Білорусії»186. В інтернаціоналістській площині з’їзд вирішив організаційне питання. Він прийняв рішення про перейменування КПСГ в КПЗУ та поширення її діяльності і на територію Західної Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини. Компартія Західної України входила до КРПП на правах крайової автономної організації. З’їзд усунув ідейно-політичний бар’єр, що перешкоджав єдності дій КПЗУ і КРПП та інших ліворадикальних угруповань і став помітною віхою в консолідації лівого крила визвольного руху. Сильним поштовхом до його активізації послужило санкціонування анексії Східної Галичини, що викликало спонтанний протест українського населення і зміцнило радикальні настрої не тільки в соціальних низах, а й серед значної частини середніх верств щодо орієнтації на Східну Україну. Ці зміни у настроях не залишилися осторонь уваги представників влади на місцях. У своєму звіті за березень 1923 р. дирекція поліції Львова відзначила: «У зв’язку з рішенням Ради послів спостерігається значно більший, ніж раніше, інтерес місцевих українців... до радянської України, на яку вони ще більше і у все більшій кількості починають орієнтуватися»187. Про це свідчить і повідомлення старости Львівського повіту, який 28 березня інформував воєводське управління: «Інтелігенція разом з верствою, що знаходиться під її впливом, як можна було сподіватися, незадоволена (рішенням Ради послів. — /. В.) 146
і нині замість Заходу починає дивитися в сторону Сходу, вбачаючи в ньому надію для реалізації своїх устремлінь»188. Аналогічні повідомлення надходили і з інших міст та повітів з констатацією того, що політичні настрої західних українців дедалі більше визначалися сподіваннями на демократизацію суспільного життя в Україні в умовах непу і здійснення радянською владою політики українського національно-культурного відродження. Найактивнішим елементом в національно-визвольному русі виступала молодь. Як доповідав 3 квітня 1923 р. староста Дрогобицького повіту, радикальна частина української молоді мала намір «у найближчому часі виступити збройно проти польських властей на території Східної Малопольщі і в цей спосіб опротестувати включення її до польської держави»189. Повстання мало розпочатися у південно-східних повітах — Коломийському, Косівському, Станіславському, а звідти поширитися у східному і західному напрямах. Центр військової повстанської організації перебував у Коломиї, а виступ на місцях готували такі її члени, як студенти Рев’юк і Никифорчин, професор Шипайло, вчитель Витвицький, Кахнікович та інші. Організатори збройного виступу орієнтувалися на участь в ньому шкільної молоді, дезертирів польської армії190. Довідавшись про підготовку повстання, власті вжили превентивних заходів, щоб попередити його виникнення, але не змогли паралізувати стихійного розвитку повстанського руху і саботажу виконання повинностей та різних поборів. У 1923 р. офіційною статистикою було зареєстровано в Західній Україні 4630 випадків заворушень, соціальних конфліктів, опору представникам влади та інших виступів і понад 550 підпалів191, які мали не тільки соціальний, а й національно-визвольний характер. Того ж року в чотирьох воєводствах краю дезертирували з армії 4950 осіб192, які значною мірою поповнили діючі партизанські загони та повстанські групи. З найбільшою активністю збройна боротьба партизанів розвивалася на Волині, де на придушення її власті організували з липня по жовтень 1923 р. 36 поліцейських облав, причому в шести з них брали участь військові підрозділи193. І все ж таки польським властям було не під силу загасити полум’я народної партизанської боротьби, бо повстанці користувалися всебічною підтримкою селян, які вбачали у них месників за своє соціальне й національне гноблення. Проте партизанський рух, незважаючи на значний розмах, не мав централізованого і систематичного керівництва, носив на собі відбиток селянської стихійності. Ліворадикальні угруповання хоч і проводили тактику робітничо- селянського союзу у визвольній боротьбі, але не мали такого впливу, щоб забезпечити встановлення влади робітничо-селянського уряду в Польщі, який, на їх думку, міг би розв’язати і національне питання. їхня лівосектантська тактика вносила дезорієнтацію в розвиток масової селянської боротьби, яка розвивалася відособлено 147
від робітничого руху, що набув в умовах гіперінфляції та різкого спаду життєвого рівня небаченого розмаху. Якщо в 1922 р. у Західній Україні відбулося 59 страйків, то в 1923 р. їх число збільшилося до 256 194, досягнувши найвищої позначки в жовтні— листопаді того ж року, коли в Польщі виникла гостра політична криза. Страйкові виступи супроводжувалися масовими політичними демонстраціями. У зв’язку з цим станіславський воєвода у ситуаційному звіті зазначив, що наприкінці жовтня і на початку листопада в усіх промислових осередках Прикарпаття пройшли масові мітинги й демонстрації, на яких робітники заявляли про свою готовність «підтримати увесь робітничий клас в його прагненні до усунення сучасного уряду»195. 5 листопада 1923 р. був оголошений загальнодержавний політичний страйк, в якому тільки у Львівському воєводстві взяло участь 45,8 тис. робітників196. У Кракові він переріс у збройне повстання. В Бориславі відбувся вуличний бій страйкуючих з поліцією та військом, під час якого загинули 3 робітники, а 9 чоловік було поранено197. Панівний політичний режим у Польщі тоді лише тимчасово вистояв перед натиском революційного руху, щоб невдовзі уступити місце авторитарній диктатурі Пілсудського. Усі ці та інші масові виступи після анексії Східної Галичини свідчили про те, що західноукраїнські робітники й селяни у переважній більшості не тільки не підкорилися чужоземним поневолювачам, які самочинно вирішували його історичну долю, а й з новою енергією продовжували національно-визвольну боротьбу, яка щільно поєднувалася з їхнім прагненням до соціального та економічного визволення. А ось що стосується довоєнного істеблішменту та його політичних угруповань, го в їх рядах окреслюється тенденція до конформізму з режимом, аби зберегти те, що вони мали за панування Габсбурзької монархії. Слідом за Українською хліборобською партією висловила готовність до угоди з польським режимом Християнсько-народна партія, створена на початку квітня 1923 р. О. Бачинським, М. Галущинсь- ким, В. Лециковичем, Г. Костецьким. Змінила свою політичну орієнтацію і провідна партія національно-демократичного спрямування — УНТП, яка 21 травня 1923 р. на з’їзді схвалила «автономічну резолюцію». Розмежування відбулося в соціалістичному русі: тоді як УСДП перейшла на платформу комуністичної партії і сприйняла її прорадянську орієнтацію, УРП після анексії Східної Галичини відмовилася від концепції державно-галицького сепаратизму і стала на позицію антирадянського загальноукраїнського соборництва і незалежної державності. Після офіційного визнання Антантою анексії Східної Галичини важку кризу переживала УВО. Від неї відвернулися легальні українські угруповання, що відкидали тероризм як спосіб національно-визвольних змагань. Багато випробуваних членів її, 148
розчарованих тактикою збройного опору, залишили ряди УВО. Однак політична криза військової організації, викликана психологічним надломом частини молоді від поразки державницької ідеї українських угруповань національно-демократичного спрямування, призвела до консолідації ультраправих елементів, які орієнтувалися на ідеї тоталітаризму. Прихильники ідеології правого тоталітаризму об’єдналися навколо тижневика «Заграва», що почав легально виходити з 1 квітня 1923 р. У документі «Загравісти, або партія українських фашистів», надісланому 15 червня 1923 р. львівському воєводі, командуючий шостим окружним корпусом генерал Л. Єджеєвський зазначав, що «в хаосі, який наступив після рішення 14 березня, найактивніші і найбільш революційні одиниці з української молоді не зрадили своїм початковим ідеям і... не тільки залишилися вірними гаслам боротьби із «загарбниками», а й зміцнили ці гасла. Тоді як старші (головним чином трудовики і християнські суспільники) остаточно визнали, що «програли» і почали «переоцінювати цінності», щоб прийти до концепції про початок «легальної боротьби» і тим самим «угоди з Польщею», молодих така тактика підштовхнула до посилення націоналізму, «розпалювання ксенофобії до червоного» і підготовки боротьби з «чужинцями» на життя або смерть. З цих гасел, власне, вимальовується новий ідейний український (швидше всеукраїнський) напрямок, виявом і осередком якого став тижневик «Заграва», видаваний офіційно д-р Донцовим»198. Аналіз ідеології й діяльності загравістів дав підставу автору названого документа однозначно вважати їх «правим ультраексгремістським рухом, що перебував у контакті з європейським фашизмом»199. «Пропаганда українського націоналізму, посилена найбільш крайнім шовінізмом мас, згідно із задумом «Заграви», мала довести увесь український народ, усі його верстви до небаченої з усіх точок зору «ксенофобії», аби виключити будь-який «компроміс» щодо «співіснування на легальних засадах» і будь-яку угоду з «Ьеаії ро^ісіепіез»200. «Наміри цієї групи, — продовжував той же автор, — такі ж небезпечні для держави, як і діяльність сформованого в 1921 р. «Начкола» (Начальної колегії УВО. — І. В.), члени якого є нині головною опорою нового угруповання», а гасла «Заграви» є набагато радикальніші і сильніше підкреслені, ніж проголосив у свій час «Новий шлях» (друкований орган УВО. — /. В.)201. Поклавши в основу своєї діяльності «опору на самих себе», «новий курс» загравістів водночас не залишав надії на вирішення доленосного плану українського державотворення за підтримкою держав Заходу, привертаючи їхню увагу до себе все тими ж методами «зовнішніх виступів» повстанців і саботажами. Біля витоків «нового курсу» ультранаціоналістичного крила визвольного руху стояв Д. Донцов, представники найрадикаль- нішої молоді, колишні січові стрільці. До них тимчасово приєднався 149
генерал Ю. Тютюнник, який, за свідченням Єджеєвського, порвав з «центром» наддніпрянської еміграції у Тарнові і одночасно увійшов у контакт з «червоними галичанами» (прихильниками прорадянської орієнтації), утворивши з ними «непримиренно ворожий фронт проти Польщі», що загрожував країні «серйозною небезпекою», схожою на ту, що була попереднього року202. Наприкінці 1923 р. агенти Державного політичного управління виманили Тютюнника на територію України, де з початком нової хвилі масового більшовицького терору його розстріляли. Як і ліві, праворадикальні сили, обтяжені настроями революційної нетерпимості, своєю екстремістською тактикою загострювали національно-визвольну боротьбу. Апогеєм піднесення її в перші повоєнні роки було повстання 1922 р., яке потерпіло поразку через превентивні контрзаходи польських карателів, з одного боку, а з іншого, — внаслідок відсутності погоджених дій його керівників, котрі здійснювали різні політичні курси, ставили перед ним неоднозначні цілі. Якщо національно-демократичні і близькі до них угруповання та їхні лідери розраховували переможним повстанням відновити західноукраїнську демократичну державність, то ліві сили, навпаки, сподівалися бачити в ньому початок широкомасштабної громадянської війни, полум’я якої вони роздмухували в краю, приносячи на вівтар ідеологічним догмам непотрібні людські жертви. Примітки хКарр Э. История Советской России. — М., 1990. — Кн. 1. — С. 309. 2Документы и материалы по истории советско-польських отношений. — М., 1965. - Т. ИГ. - С. 527. 3Енциклопедія українознавства. — Львів, 1993. — Т. 1. — С. 308. 4ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 2. 5Там само, арк. 4. 6Там само. 7Там само, арк. 3 8Крівава книга. — Ч. 1: Матеріали до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918—1919 рр. — Відень, 1919. — С. 81. чКрівава книга. — Ч. І. — С. 5. І0Крівава книга. — Ч. 11: Українська Галичина під окупацією Польщі із рр. 1919-1920. - Відень, 1921. - С. 39. иТам само. І2ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 6. ,3Там само. 14Там само, арк. 6. ,5Крівава книга. — Ч. II. — С. 172. І6Там само. ,7Там само. - С. 177, 193, 209. l8Gazeta Lwowska. — 1920. — 29 marca. ,9Там само. 20ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 8. 150
21Крівава книга. — Ч.ІІ. — С. 15—18. 22Там само. — С. 18—19. 23Храпливий Є. Сорок літ праці краевого господарського товариства «Сільський господар». — Львів, 1939. — С. 28. 24Крівава книга. — Ч. 11. — С. 51. 25Там само. — С. 74—75. 26ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 11. 27Там само. 2ККрівава книга. — Ч.ІІ. — С. 78. 29ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 91. 30Jaworski W. Reforma rolna. Tekst ustaw i rozporządzeń. — Kraków, 1926. — T. 3. - S. 29. 3,Крівава книга. — Ч. II. — С. 86. 32Rocznik statystyki. 1925-1926. - Warszawa, 1927. - S. 106, 109-111. 33Польська колонізація Східної Галичини. — Відень, 1921. — С. 8. 34Там само. — С. 9. 35Там само. — С. 10. 36ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2856, арк. 19—20. 37Павликовський Ю. Земельна справа у Східній Галичині. — Львів, 1922. — С. 16. 38Там само. 39Там само. — С. 18. 40ДАЛО, ф. 1, оп. 10, спр. 1412, арк. 24-25. 41 Dziennik Ustaw RP. — Warszawa, 1921. — Т. 1. — S. 38. 42Statystyka rolna. — Warszawa, 1924. — S. 33. 43ibidem. — S. 40—41. 44ibidem. - S. 13. 45Васюта /. K. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз’єднання (1918—1939). — Львів, 1978. — С. 29. 46Павликовський Ю. В обороні рідної землі. — Львів, 1925. — С. 79. 47ЦДІА України у Львові, ф. 171, оп. 2, спр. 3590, арк. 1, 3—4. 4КТам само, арк. 2. 49Там само, оп. 1, спр. 390, арк. 29. 50Документы внешней политики СССР. — М., 1961. — Т. 5. — С. 527. 5,Там само. — С. 528. Ь1Шелухт С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. - С. 22. 53Герасименко М., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Західної України за возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 1939 рр.). — С. 22. 54ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 1513, арк. 42-43. 55Там само, спр. 217, арк. 5. %Бараба Г., Миронів Б., Бриль Г Дрогобицьке повстання. — Львів, 1929. — С. 9. 57Сливка Ю. Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. — К., 1973. — С. 67, 87—97. 58ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 82. 59Там само, арк. 104. 60Там само, арк. 104—105. 6ІТам само, арк. 105. 62Там само. 63Там само, арк. 106. 64Там само. 65Из истории польського рабочего движения. — М., 1962. — С. 234—235. 66Proces komunistów we Lwowie (sprawa swiętojurska). Sprawozdanie stenograficzne. — Lwów, 1923. — Z. 1. — S. 14. 151
в7Теслюк М. М. У боротьбі за возз’єднання: Сторінки спогадів. — Львів, 1979. - С. 110-112. Коновалець Є. Причини до історії української революції. — Прага, 1929. - С. 35. 69Столиця: Тижневик. — 2005. — № 33. — 19—25 серп. 70ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 98. 7ІТам само, арк. 102. 72Там само, арк. 98—99. 73Там само, арк. 99—101. 74Там само, арк. 100. 75Там само, арк. 99—101. 76Там само, арк. 92. 77Там само, арк. 94. 78Там само, арк. 95. 79Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. — С. 107. 80ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 324, арк?* 4. 8,Там само, арк. 2—3. 82Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО), ф. 2, оп. 1, спр. 39, арк. 3. 83Там само, ф. 68, оп. 2, спр. 14, арк. 12. 84Там само, ф. 1, оп. З, спр. 14, арк. 10. 85Там само, ф. 68, оп. 2, спр. 14, арк. 9. 86ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 136. 87Єременко Т. /. Політичні та дипломатичні відносини радянської України з Польською Республікою (1921 — 1923 рр.) // Укр. іст. журн. — 1998. — № 4. - С. 67-68. 88ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 136. 89Єременко Т. І. Вказ. праця. — С. 67—68. 90ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 70-71. 91Сливка Ю. Ю. Вказ. праця. — С. 175—177. 92Базар: 36. Ін-ту. воєнно-істор. товариства. — Каліш, 1932. — Кн. 2. — С. 7-32, 67-68. 93Павлюк О. В. Радянофільство Є. Петрушевича: переконання чи виму¬ шеність? // Укр. істор. журн. — 1997. — № 4. — С. 96. 94Докладніше див.: Там само. — С. 96—102. 95ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 58, арк. 22. 96Там само, спр. 455, арк. 97. 97Там само, спр. 58, арк. 23. 98Там само, арк. 37. "Там само. 100Там само, арк. 24. 10,Там само, спр. 122, арк. 13. ,02Там само, арк. 20—21. шЧелак П. П. Революційний селянський рух в Західній Україні в 1921 — 1923 рр. // У боротьбі за радянську владу і соціалізм. — Львів, 1960. - С. 58-60. 104ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 22. ,05Наша правда. — 1921. — 1 жовт. ,06Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з радянською Україною: 36. документів і матеріалів. — Луцьк, 1957. - Ч. 1. - С. 22. 107ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 212. І08ДАЛО, ф. І, оп. 52, спр. 27, арк. 5, 15. 152
109ДАІФО, ф. 68, оп. 2, спр. 5, арк. 143. l,0Miesięcznik statystyczny. — Warszawa, 1922. — Т. V. — Z. 6. — S. 24—27. "‘ДАЛО, ф. 1, on. 52, спр. 27, арк. 5, 14, 16. І12Там само, арк. 26. 1ІЗДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 99, арк. 1. ,,4Там само, спр. 15, арк. 2. ,,5Боротьба трудящих Волині за визволення з-під гніту панської Польщі і возз’єднання з радянською Україною. — Ч. 1. — С. 23. 1,6ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 80, арк. 68. ІІ7Там само, арк. 74. ІІ8ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 121, арк. 105. ІІ9ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 70, арк. 278. noGrabski W Uwagi о historii wsi Polskiej. — Warszawa, 1929. — S. 72. І2ІДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 13. шПавленко М. /. Перебування угруповань Української галицької армії на території Чехословаччини (1919—1923 рр.) // Укр істор. журн. — 1999. — № 2. - С. 113-114. І23ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 13. 124Там само. 125Там само, арк. 14. ,26Там само. 127Там само, арк. 14—15. І28Там само, спр. 12, арк. 15. І29Там само. 130Віднянський С. Вказ. праця. — С. 182—183. ІЗ,ДАЛО, ф. 1, о. 52, спр. 122, арк. 15. І32Там само. тЛенін В. /. Лист до польських комуністів // Повне зібр. творів. — Т. 44. - С. 172. ,34ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 15—16. І35Там само, арк. 16. І36Там само, спр. 50, арк. 4. І37Там само, спр. 122, арк. 16. ,38Там само, спр. 107, арк. 2. І39Там само, спр. 58, арк. 24. 14.,Там само, спр. 122, арк. 5. ,4ІТам само, спр. 55, арк. 6. І42Там само. ,43Там само, спр. 57, арк. 2. І44Там само, арк. 3. і45Галушко Є. М. Нариси історії КПЗУ (1919—1928). — Львів: Вид-во Львів, ун-ту, 1965. - С. 107, 115. І4пДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 8, арк. 33. І47Там само, спр. 58, арк. 37. шСубтельний О. Україна: Історія.— С. 384. І49ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 122, арк. 18. 15.,Там само, арк. 5. ,5ІТам само. І52Там само, арк. 3—5, 7, 18, 19. І53ДАІФО, ф. 2, оп. 1, спр. 80, арк. 1 — 14; ф. 68, оп. 2, спр. 33, арк. 16—22; спр. 37, арк. 1. І54ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 50, арк. 18. ,55Там само, арк. 20. 153
,56Там само, спр. 52, арк. 3. І57Там само, спр. 50, арк. 11. І58Там само, спр. 455, арк. 109. ,59ДАІФО, ф. 68, оп. 52, спр. 50, арк. 2—3. ,М)ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 109, 111. ,6,Там само, спр. 58, арк. 24. ,62Там само, спр. 455, арк. 108—109. ,63Там само, спр. 55, арк. 2. ,64Там само, спр. 367, арк. 28. І65Там само. 166Biernacek Т. Spór о taktykę. — Zielona Góra, 1985. — S. 123. 167Gazeta Warszawska. — 1923. — 15 marca. 168ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 297, арк. 48. ,69Документы внешней политики СССР. — Т.VI. — С. 225—226. |70ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 113. 171 Штейн Б. Е. ’’Русский вопрос" на ^Парижской мирной конференции (1919-1920 гг.). - М., 1949. - С. 200. 172 ДАЛ О, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 151. тЛозинський М. З новим роком 1924: Теперішній стан будови Української Держави і задачі західно-українських земель. — Женева, 1924. — С. 36. 174ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 113-114. ї75Лозинський М. Вказ. праця. — С. 37. І76ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 118. ,77Там само, арк. 119. ,78Там само, арк. 153. І79Там само, арк. 154. Ш)Лозинський М. М Автобіографія // Укр. істор. журн. — 1997. — №4. — С. 126. ,81Вперед. — 1921. — 11 листоп. І82ДАЛО, ф. 271, оп. 1, спр. 292, арк. 32. ,83Там само. ,84Там само, ф. 1, оп. 52, спр. 455, арк. 112. 185Вісті. — 1923. — 25 березн. тВасюта /. К Селянський рух на Західній Україні в 1919—1939 рр. — С. 53. І87ДАЛО, ф. І, оп. 1, спр. 139, арк. 11. шТам само, оп. 52, спр. 2907, арк. 8. ,89Там само, арк. 9. ,90Там само. 191 Rocznik statystyki. — 1924. — S. 258—259. 192 ibidem. тЧелак ГІ. П. Вказ. праця. — С. 70—71. 194Кравець М. М. Нариси робітничого руху в Західній Україні в 1921-1939 рр. - К., 1959. - С. 69. І95ДАЛО, ф. 2, оп. І, спр. 147, арк. 128. І9бТам само, ф. 200, оп. 1, спр. 1603, арк. 7—11. ,97Під прапором Жовтня (1921 — 1928): Документи і матеріали. — Львів, 1964. - С. 132. 198ДАЛО, ф. 1, оп. 52, спр. 2911, арк. 2. ,99Там само. 2(ЮТам само, арк. 3. 20,Там само. 202Там само, арк. 2. 154
РОЗДІЛ з НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ПРАВЛЯЧИХ КІЛ ПОЛЬЩІ У ПЕРШІ РОКИ ПО АНЕКСІЇ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ. РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИЛ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ І ЗРОСТАННЯ В НЬОМУ ПРОРАДЯНСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ Інкорпораційна програма правлячої партії ендеків щодо непольсь- кого населення анексованих земель на сході країни. Реалізація цієї програми в економічній і гуманітарній сферах. Дискредитація українців стосовно представництва в органах місцевого самоврядування і державного управління, зайнятості на залізничному транспорті та у зв’язку. Утиски і пригнічення української мови, освіти і культури. Потурання західних держав полонізаторській політиці Польщі. Дипломатичні акції радянської держави проти денаціоналізації західноукраїнського населення, за надання йому права на самовизначення. Подальший розвиток повстансько-партизанського руху і причини його поразки. Розбрід і криза раніше владних українських партій. Соціально-політичні передумови наростання радянофільсь- ких тенденцій. Стратегія і тактика КПЗУ щодо розв’язання соціальних проблем і національного питання. Виокремлення лівих груп у студентському, праворадикальному і русофільському русі. Реорганізація політичних сил українства і визначення нової політичної лінії й тактики українських партій у відповідності до зміненої політичної ситуації. Об’єднання угруповань національно-демократичного спрямування: програмні і тактичні засади й діяльність УНДО. Внутріпартійна боротьба в об’єднанні між незалежниками та автономістами. Розбудова партій соціалістичного напрямку, їх політичні платформи. Об’єднання радикальної партії з соціалістами-революціонерами і утворення УСРП. Конформістське крило національного руху: партії клерикалів, хліборобів, УНС, русофілів та інші дрібні угруповання, які співпрацювали з режимом. Причини розмаїття палітри українського визвольного руху, його соціальних доктрин і політичної орієнтації. З правовим визнанням творцями Версальської системи східних кордонів Польщі посилюється наступ польської влади на права непольського населення східних кресів і зокрема західних українців. Провідну роль у здійсненні урядової національної політики відігравали націонал-демократи, котрі на цьому етапі обійняли ключові пости в уряді. В основу їхньої національної політики була покладена «інкорпораційна» доктрина, котра набула 155
завершеного вигляду ще напередодні Першої світової війни1, а великомасштабна реалізація її стала пріоритетною після анексії Східної Галичини. Розбудовуючи мононаціональну польську державу, «інкорпо- раціоністи» з табору націонал-демократії начисто відкинули саму ідею не тільки національно-територіальної, а й'більш обмеженої адміністративної автономії воєводств Східної Галичини. Щоб дискредитувати ідеї і практику української державності, ендеки вигадали міф про історичну «неповноцінність»українців, представляючи їх як пасивний, інертний етнос, не здатний до самостійного державотворчого життя. Водночас вони прагнули представити Річ Посполиту як «санітарний бар’єр» між тоталітарно-варварським Сходом і демократично-культурним Заходом, а свою шовіністичну діяльність стали видавати як «історичну місію» охорони західної цивілізації від більшовицької загрози. Основне кредо національної політики ендеків — «Польща для поляків» здійснювалося у східних регіонах країни шляхом їх полонізації (передусім колонізації польськими поселенцями), «національної асиміляції» корінного населення у польському середовищі та іншими засобами денаціоналізації. Щодо західних українців як найчисельнішого етносу східних кресів, то реалізація ендецької програми «національної асиміляції» (ополячення) супроводжувалась дискримінацією їх в усіх сферах суспільно- політичної, духовної і господарської діяльності різними засобами етноциду, жорстокими репресіями та переслідуваннями. Партнерами польських національних демократів у здійсненні інкорпораційної політики стали християнські демократи, які об’єдналися з ендеками у блоці «Християнського союзу національної єдності» (іронічно названого «Хієно») і на платформі великодержавного шовінізму порозумілися з Польським стронніцтвом людовим «П’яст». 15 травня 1923 р. «Хієно» і «П’яст» уклали «Пакт Ланцко- ронського» про співробітництво на основі забезпечення полякам більшості у сеймі і повного складу їх в уряді; запровадження в усіх державних установах польської мови як єдинодержавної; надання привілеїв полякам в усіх профспілкових, середніх і вищих навчальних закладах і встановлення у них процентних норм для національних меншин; гарантії польського впливу в самоврядувальних установах східного регіону; зміцнення на анексованих землях польської земельної посілості шляхом проведення аграрної реформи в інтересах польських підприємців-поміщиків та осадників2. На умовах цієї угоди 28 травня 1923 р. був утворений новий коаліційний уряд на чолі з лідером «П’ясту» В. Вітосом, який відразу ж по анексії Східної Галичини розгорнув широкий наступ на національні права західних українців і білорусів, прискоривши нову хвилю національно-визвольної боротьби на східних кресах. Проти політичної дискримінації і національного поневолення 156
українців і білорусів виступили у самій Польщі не тільки ліві сили, а й занепокоєні розвитком революційних подій на кресах опозиційні угруповання соціалістичної орієнтації, зокрема Польська партія соціалістична. XIX конгрес ППС (січень 1924 р.) зажадав від уряду припинити національне і релігійне переслідування корінного населення на сході країни і надати йому повну і справедливу рівність у правах. Конгрес польських соціалістів вимагав також надати «територіальну автономію меншинам, які компактно проживають на сході Речі Посполитої із збереженням прав польському населенню»3. Однак польська державна адміністрація безцеремонно відкинула декларовані конституцією 1921 р. гарантії стосовно надання громадянам анексованих земель рівних з поляками прав. Реальні дії польських можновладців у всіх сферах суспільного життя у східному регіоні різко контрастували з тим зобов’язанням, які брала на себе Польська держава відповідно до умов договору від 28 червня 1919 р. про охорону прав національних меншин Польщі, Ризького мирного договору і, нарешті, рішення Ради послів Англії, Франції, Італії та Японії від 14 березня 1923 р. Всупереч своїм зобов’язанням, польські правлячі кола після окупації західних українських і білоруських земель незмінно здійснювали великомасштабні заходи осадницької колонізації та полонізації цих територій. Для досягнення найвідчутніших наслідків реалізації східної (в основі своїй ендецької) політики пріоритетною залишалася земельна реформа, яка мала зберегти й зміцнити поміщицьке землеволодіння як економічну основу польського панування на східних кресах, забезпечити капіталістичний розвиток сільського господарства юнкерським (буржуазно-консервативним) шляхом. Завзятими поборниками цієї політики виступали самі польські поміщики — великі земельні латифундисти й титулована шляхта, генетично зв’язані з феодалізмом. Князь Сапєга й чимало інших великих польських землевласників регіону в посланні сейму звертали увагу на те, що земельна реформа «на окраїнах, в Червенській землі, є справою життя або смерті всього польського», що парцельована земля тут повинна перейти «виключно лише до польського селянина, щоб обидва вони — польський поміщик і польський селянин — стояли спільно на сторожі кресів і не допустили занепаду тут польськості»4. З іншого боку, загострювалася боротьба селян за перемогу революційно-демократичного (фермерського) типу аграрної еволюції. Цю боротьбу підтримували ліві сили парламенту (комуністична польська фракція, сеймовий клуб Незалежної партії хлопської і Білоруської селянсько-робітничої громади), які, відповідно, в лютому та червні 1925 р. внесли на розгляд сейму свої проекти земельної реформи, що передбачала негайне відчуження без викупу поміщицької землі і безкоштовний розподіл її між селянами. 157
Обидва проекти викликали рішучий опір з боку правих партій, підтриманих депутатами польських соціал-реформістських партій. Саме голосами послів цих угруповань 20 серпня 1925 р. польський сейм схвалив урядовий закон про парцеляцію та осадництво, який вступив у дію 28 грудня того ж року. Він конкретизував положення попередніх законодавчих актів сейму в земельному питанні з більшою вигодою для поміщиків, надавав привілеї майоратам і господарствам капіталістичного типу, звільняючи їх від обов’язкової парпеля- ції — поділу на ділянки та їх продажу за ринковими цінами. Другим ключовим завданням нового земельного закону була всебічна підтримка колонізації українських і білоруських земель польськими осадниками. З цією метою проведення парцеляції, звісно, гірших поміщицьких земель доручалося міністру земельних реформ та підпорядкованим йому органам» на місцях — земельним управлінням, які разом з поміщиками вирішували, Для чого, кому і за яку ціну мала продаватися земля. Вплив громадськості на хід реалізації земельної реформи виключався. Тому кращі і більші за площею землі потрапляли у володіння польських колоністів. До кінця 1926 р. в 37 повітах Східної Галичини було створено 10 37 господарств польських колоністів, що переселилися сюди з власне польських територій. Кожен з них придбав з парцеляційного фонду державних або приватновласницьких маєтків в середньому по 13,6 морга землі5. На відміну від воєнних осадників, що забезпечувалися землею, інвентарем і житлом за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами у відповідності до законів про земельну реформу. До середини 20-х рр., коли ціни на землю були значно нижчими, ніж у наступні роки, польська аграрна колонізація на землях Західної України проводилася найактивніше. Не тільки державна, а й приватна парцеляція в цей час була підпорядкована головним чином колонізації, а питома вага польського населення, здебільшого іногороднього, серед покупців землі становила 75—80%6. Такий результат польської колонізації, як свідчить документ із Львівського окружного земельного управління, став можливим «завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва, яке парцелювало або віддавало в парцеляцію (акціонерним товариствам. — І. В.) свої маєтки з ригористичним врахуванням правила, що польська земля повинна перейти в польські руки»7. Аграрна політика уряду була найважливішою складовою частиною його колонізаторської програми, розрахованої на те, щоб денаціоналізувати Західну Україну, а її відсталу економічну спадщину, одержану від Габсбурзької та Романівської монархій, зберегти й примножити. Тому східним кресам відводилась роль аграрно-сировинного придатка польських воєводств. Західна Україна була об’єктом економічного визиску не тільки Польщі, а й монополій ряду великих держав Заходу. Наприкінці 158
20-х рр. вони контролювали в Галичині 93% нафтодобувної промисловості8, близько 80% видобутку газу9 і всю внутрішню торгівлю нафтою та її продуктами10. Внаслідок використання типово колоніальних методів експлуатації нафтових родовищ і слабого технологічного прогресу, який не компенсував погіршення природних умов їх розробки, видобуток нафти в 1928 р. становив 743 тис. т, або тільки 68% видобутку 1913 р.11. Іноземні монополісти володіли на Прикарпатті великими лісовими масивами і контролювали 80% древообробної промисловості, інвестуючи в цю галузь «великі суми капіталу лише для експлуатації лісу на експорт»12. Закордонні компанії і капіталісти панівної нації, за незначними винятками, не прагнули до великих інвестицій у видобуток сировини та її первинну переробку, незважаючи на пряму зацікавленість у розвитку видобувної промисловості. Вони одержували тут високі прибутки і при мінімальних фінансових затратах за рахунок визиску напівдармової робочої сили, пограбування масових споживачів монополізованих промислових товарів та скуповування за безцінь у селян сільськогосподарських продуктів і їх вивозу. В угоду національним фірмам уряд протегував промисловий розвиток корінних польських земель і різними економічними заходами гальмував розвиток обробної промисловості кресів, яка працювала фактично тільки на задоволення потреб місцевого населення. За таких умов деякі галузі промисловості Східної Галичини, що розвивалися в другій половині XIX — на початку XX ст., не витримували конкуренції і зупиняли виробничу діяльність як нерентабельні. Так трапилося, зокрема, з вугільною промисловістю краю після того, як вугільні компанії Верхньої Сілезії та Домбровського басейну, спираючись на підтримку урядових кіл, 1 липня 1925 р. уклали конвенцію про розподіл ринків збуту, що підірвало існування трьох вугільних копалень Прикарпаття. У 1925 р. їх видобуток дорівнював лише 11% довоєнного обсягу, а невдовзі експлуатація цих шахт була зовсім припинена13. Те ж сталося і з промисловим видобутком фосфоритів у селі Незвісько Городенківське повіту після того, як 1930 р. родовище перейшло у власність Державного банку народного господарства і з того часу розробка його припинилася14. На стан промисловості уряд і фінансові кола, що стояли за його спиною, впливали також через політику кредитів та замовлень, надаючи вирішальну перевагу власне польським землям. Як констатував промисловий відділ Львівського воєводського управління в одному із звітів (1924 р.), при урядових замовленнях лише окремі металообробні підприємства воєводства мінімально були враховані у зв’язку з централізацією поставок15. Подібна тенденція виступає і в кредитуванні як фабрично- заводської, так і кустарної промисловості. До середини 1928 р. 159
банк народного господарства видав кредитів пересічно для одного ремісничого підприємства західних воєводств Польщі на 116% більше, ніж такому ж підприємству Західної України16, хоч кустарні промисли тут давали левову частку промислового виробництва. За технічним оснащенням західноукраїнська промисловість була найвідсталішою в країні. Наприкінці 1925 р. офіційна статистика нараховувала в чотирьох воєводствах Західної України 3509 цензових підприємств обробної промисловості І—VII категорій, на кожному з яких працювали п’ять і більше робітників; з них тільки 1214 (34,5%) мали двигуни електричні, парові або внутрішнього згорання, а на решті підприємств виробничий процес здійснювався вручну17. А це означає, що дві третини підприємств обробної промисловості краю не вийшли з мануфактурної стадії розвитку. Колоніальний статус Західнрї України обумовив відсталу структуру її населення за родом занять і суспільним становищем, що особливо яскраво виступало у порівнянні із суто польськими територіями. У 1931 р. на частку населення, зайнятому виробничою діяльністю в промисловості та торгівлі, у Західній Україні припадало лише 10,1% всього населення краю, а в центральних воєводствах Польщі — 24,1%, в західних — 31 %18. Отже, рівень промислового розвитку українських земель був у 2,5—3 рази нижчий, ніж у центральних і західних воєводствах Польщі. В економічному відношенні Західна Україна залишалась колонією в самому центрі Європи, у ній 74,5% населення було зайнято у відсталому аграрному секторі та лісовому господарстві. Економічна політика польських панівних кіл щодо східних кресів дуже позначилася на тенденціях динаміки національного складу населення. На території історичної Галичини і Західної Волині, за даними перепису 1931 р., проживало 7628,6 тис. чоловік, з них: українців — 4750,6 тис. (62,17%), поляків — 1967,6 тис. (25,75%), євреїв - 775,1 тис. (10,14%)19. Якщо порівняти національну структуру населення за переписами 1921 і 1931 рр., то в око кидаються насамперед масштаби полонізації краю шляхом вселення до нього колоністів з етнічних польських земель. Упродовж десятиліття населення «підпольської» України в абсолютному обчисленні збільшилося на 1,2 млн. чоловік, або 19,7%, у тому числі приріст римо-католицького населення становив 27% в Галичині і 83% — в Західній Волині, тоді як греко-католицьке (на Волині — православне) населення збільшилося відповідно — на 9,8 і 24,2%. Дійовим знаряддям денаціоналізації українського населення стала католицька церква. Тільки у Східній Галичині до кінця 1927 р. було побудовано кілька сот нових католицьких костелів та каплиць20. Щоб прискорити процес окатоличення (ополячення) корінного населення, власті закривали православні культові споруди на Холмщині та Волині перетворювали їх у костели21. 160
Як наслідок колонізаційної політики, питома вага населення католицького віросповідання серед жителів Волинського воєводства, за офіційними даними польської статистики, збільшилась з 9,6 у 1897 р. до 11,5% у 1921 р. і до 15,7% у 1931 р.22. Ще швидше зростала їх частка у тих повітах Східної Галичини, де найактивніше проводилася польська аграрна колонізація. За даними відділу землеробства та аграрних реформ Львівського воєводського управління, кількість повітів з переважною більшістю в них польського населення в 1931 р. зросла порівняно з 1880 р. майже вдвічі. За віросповіданням, частка римо-католиків у 1931 р. становила у Станіславському воєводстві 16,6%, у Львівському і Тернопільському — 43% від загальної кількості населення23. Найшвидше зростало число римо-католиків у містах. Упродовж 1921 — 1931 рр. кількість населення греко-католицького і православного віросповідань у містах Західної України зменшилася з 26 до 19%, а частка римо-католиків, навпаки, збільшилася відповідно з 32 до 42%. Польська колонізація на українських землях супроводжувалася відвертою й цинічною дискримінацією українського населення в усіх сферах національно-політичних та культурно-освітніх відносин. Відмовившись надати краю автономне управління, уряд продовжував методичну ліквідацію органів місцевого самоврядування, розпочату пілсудчиками після окупації західноукраїнських земель. Виборні самоврядувальні органи, які діяли до розпаду Австро- Угорщини, змінювалися урядовими комісарами, що мали широкі повноваження. Так, на 1 липня 1923 р. у Львівському воєводстві налічувалося 2260 сільських громад, з них у 1450 громадах працювали виборні начальники (солтиси або війти), а 810 громадських рад було розпущено і керували цими громадами призначені адміністративною владою комісари24. До середини 1926 р. у Східній Галичині було розпущено 80% громадських та більшість повітових і міських рад25. А там, де органи місцевого самоуправління залишилися чинними, українці були представлені в них у вкрай обмеженій кількості. Наприклад, серед 150 членів міської ради Львова були лише два українці, а тому й не дивно, що в міському бюджеті на 1925 р. не виділено жодного гроша на потреби розвитку українського населення міста26. Наступний тур виборів до самоврядувальних рад відбувся уже за санаційного режиму в 1927—1928 рр. До 10 міських і 5 повітових рад Львівського воєводства тоді пройшов 661 радник, але 12% з них були призначені адміністративними властями, а місць для українців серед них виявилося лише 14% від загальної кількості, причому серед обраних були лише представники лояльних партій27. Дискредитація українського населення була настільки відвертою, що в міжвоєнній Польщі для його представників не зна- I J Васюта І. 161
йшлося жодного місця у вищих ланках державної адміністрації, дипломатичної служби та в офіцерському корпусі Війська польського. Урядові не бракувало мотивів, щоб продовжувати масове звільнення службовців і робітників української національності, зайнятих у державних установах, на залізничному транспорті та зв’язку. Так, у Львівському воєводстві в 1923 р. налічувалося всього 869 урядовців, і з них українців — лише 6,9%28. На середину 1924 р. на території Львівського округу залізниці залишилося 4239 штатних і позаштатних службовців та робітників української національності, або 22% від усіх працюючих на залізниці в окрузі29, а в складі службового персоналу пошти й телеграфу налічувалося лише 215 українців, які становили 9,5% від загальної кількості зайнятих працівників30. За цими цифрами проглядалася ще більше неприваблива картина, оскільки мізерне число працюючих української національності включало в себе здебільшого стрілочників на залізниці або технічних працівників на допоміжних роботах. Цькуванню, приниженню піддавалися представники демократичної інтелігенції, які проводили серед українського населення культурно-освітню роботу, виховували в ньому національну самосвідомість, культивували в його середовищі визвольні ідеї. Антиукраїнською політикою польської адміністрації пояснюється, зокрема, непропорційно до кількості населення обмежена квота українських періодичних видань. За відомостями офіційної статистики, в 1925 р. з 1606 газет та журналів, що виходили в Польщі, лише 63 видавалися українською мовою31. Цим переслідувалася одна мета — придушити національну свідомість українського населення і відвернути його від визвольних прагнень. Щоб швидше денаціоналізувати західних українців, як і інші національні меншини, уряд ендеків штучно ділив територію українських земель на відособлені етнічні групи гуцулів, бойків, подолян та інші, вважаючи їх «спільнотою русинів», а на українців Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя дивився як на етнографічний матеріал, який нібито не мав власного національного обличчя. Згідно з цією етнічною градацією, проводилася відповідна національна політика, наріжним камнем якої було створення так званого «сокальського кордону», що мав ізолювати українські північно-західні землі від Східної Галичини. «Якщо на Волині й Поліссі, — говорив міністр віросповідань та освіти С. Грабський на з’їзді воєвод східних земель (жовтень 1925 р.), — йдеться про те, щоб загальмувати розвиток українського руху, то в Східній Малопольщі — зменшення тих здобутків, яких русини домоглися за австрійських часів»32. Отже, йшлося не тільки про те, щоб штучно стримати культурний розвиток обох регіонів, а й заборонити адміністративно поширення через «сокальський кордон» із Східної Галичини на Волинь впливу визвольних традицій українського національно- 162
культурного руху, що втілювався, головним чином, у діяльності кооперативних і культурно-освітніх установ та організацій. Серед документів, що характеризують великодержавну політику уряду, особливе місце посідали схвалені сеймом 31 липня 1924 р. закон про державну мову і мову службового використання урядовими, адміністративними і самоврядувальними властями та закон про шкільну реформу. Обидва законодавчі акти переслідували одну мету — дати властям на місцях правову основу для полонізації національних меншин. Законом про мову польська мова оголошувалася на території всієї Речі Посполитої державною, обов’язковою для службового використання державно-адміністративними органами та органами самоуправління, установами зв’язку і на залізничному транспорті. Згодом вона стала єдиною офіційною мовою і в судочинстві та господарській сфері. Застереження закону від 31 липня 1924 р., що надавали право населенню нацменшин використовувати рідну мову в письмових і усних зносинах з державно-адміністративними органами першої та другої інстанцій, а також вести документацію в установах місцевого самоврядування двома мовами, були більше декларативними, ніж реальними. На основі «кресового» шкільного закону здійснювалася подальша полонізація українських, білоруських і литовських шкіл. У цьому законі зазначалося, що в державних народних школах буде гарантоване навчання на рідній мові викладання на вимогу батьків не менше ніж 40 дітей шкільного віку, які проживають на території одного мікрорайону. Якщо в народній школі не було такої кількості дітей, батьки яких вимагали викладання рідною мовою, то ця школа автоматично перетворювалася на польську. Закон передбачав також створення у селах із мішаним населенням так званих двомовних (утраквістичних) шкіл з викладанням основних предметів польською мовою. Вимагався незначний процент дітей польської національності, щоб школи в таких місцевостях ставали утраквістичними, тобто фактично польськими. Навчання дітей українців ріднЬю мовою було зведено до мінімуму. Сама процедура одержання дозволу на відкриття школи з рідною мовою викладання була навмисне так ускладнена, що практично майже виключала можливість збереження народних і загальноосвітніх середніх державних шкіл з українською мовою навчання. Так, у серпні 1924 р. декларації з вимогою викладання в школах рідною мовою подали 1814 українських громад, але жодна з них не була задоволена властями33. У 1925 р. такі ж декларації підписали понад 100 тис. батьків українських дітей34. Проте польська адміністрація, методично руйнуючи українську народну освіту, різними махінаціями та формальностями перешкоджала задоволенню численних подань української людності дозволити навчання її дітей у школах рідною мовою. 163
В результаті так званого «шкільного плебісциту» більшість українських шкіл була перетворена на польські та двомовні. Про наслідки проведення його у Станіславському воєводстві свідчать, зокрема, свідчать такі дані: до плебісциту тут налічувалося 346 польських і 793 українських державних народних шкіл, а після плебісциту, проведеного в 1925 р., залишилося лише 337 українських шкіл, ЗО шкіл було цілком ліквідовано, а всі інші переведено на польську мову навчання або стали двомовними35. Ще радикальніше шкільні власті провели в життя закон про шкільну реформу у Волинському воєводстві. На згаданому з’їзді воєвод східних земель у Варшаві С. Грабський цинічно заявив, що «на території Волині нема жодної чистої української школи, всі вони стали тільки утраквістичні або польські». За свідченням того ж міністра, з політичних мотивів була проведена «утракві- зація» українських гімназій у Перемишлі, Львові і Кракові, котрі були «головними фортецями» «українського сепаратизму національно-державницького характеру». Отже, офіційно санкціонований законами про мову наступ польської адміністрації дуже швидко дав відчутні результати в галузі народної освіти. Підводячи підсумки цієї діяльності польських чиновників, один з лідерів партії національної демократії М. Прушинський у звіті сейму 1926 р. відмічав: «Якщо русини порівняють цей стан з минулою Австрією, то помітять велику різницю не в свою користь. Однак треба вибити собі з голови, що Польща повинна наслідувати Австрію і чекати її долі... Якщо конституція і трактати не примушують нас хоч би до однієї непольської державної школи, то треба було б зразу розгромити всі (звісно, непольські. — І. В.) школи, як це на післяверсальській території зробили Італія і Румунія»37. Одверта й цинічна українофобія ендеків дуже виразно виявилася і в ставленні їх до вищої освіти українців. Уже невдовзі після анексії 21 липня 1923 р. львівський воєвода заборонив діяльність таємних українських вузів Львова — університету і політехніки, а місяцем раніше польський сейм ухвалив сумнозвісну формулу про «нумерус кпаузус», згідно з якою офіційно обмежувався прийом до вищих навчальних закладів Польщі молоді національних меншин38. Великодержавна молодіжна політика ендецького уряду, здійснювана в новій політичній ситуації в загальному руслі наступу проти національних прав корінного населення Західної України, як і всіх східних окраїн, поступово змінила тактику української молоді щодо вищої школи. 11 — 14 червня 1924 р. у Львові відбувся крайовий з’їзд студентської організації «Профорус», який схвалив рішення про продовження діяльності таємних українських вищих навчальних закладів Львова і закликав українську громадськість краю й еміграції морально та матеріально підтримали ці вузи, «виходячи з того, що вони є єдиним чинником визвольної національної і соціальної боротьби»39. 164
Лише наступного року черговий з’їзд «Профорусу», що відбувся 13—24 травня, значною більшістю голосів прийняв рішення про припинення бойкоту державних вузів Польщі і дозволив своїм членам навчатися в них. Було вирішено також провести реорганізацію таємних українських вищих шкіл Львова. Філософське і правниче відділення таємного університету були ліквідовані. І тільки на медичному відділенні продовжувалося навчання 20 слухачів, які не були прийняті до Львівського державного університету. Після того як таємний український університет у Львові 1925 р. фактично припинив своє існування, «почався масовий наплив українських студентів у державні вузи»40, але державна квота вкрай обмежувала можливість їх навчання у вищих навчальних закладах країни. У захисті прав української національної школи певну роль відігравало Українське педагогічне товариство (з 1926 р. — «Рідна школа»), засноване 1881 р. для сприяння розвиткові українського шкільництва. Після війни воно відновило свою роботу в 68 філіях, в яких на середину 1925 р. об’єднувалося 17,5 тис. членів. УПТ не обмежувалося лише підготовкою та виданням підручників, забезпеченням методичної допомоги учителям, морального виховання дошкільної і шкільної молоді, а й заснувало українські приватні школи та опікувало їхню роботу. В 1924/25 навчальному році УПТ утримувало 31 початкову школу, де працювало 156 учителів і навчалося 4160 учнів, 18 приватних гімназій та гімназіальних курсів (61 викладач і 1646 учнів) і, нарешті, три учительські семінарії в Коломиї, Самборі і Стрию, в яких навчання 789 слухачів забезпечували 132 педагоги41. Однак, незважаючи на старання головної управи УПТ (голова Є. Терлецький і секретар В. Навроцький) та керівників його філій у повітах, діяльність їх сковувалася полонізаторською політикою польських чиновників, які вбачали в особі педагогічного товариства твердиню національно-визвольних устремлінь української інтелігенції, ворожих польській державі. Щоб протидіяти наступові польських асиміляторів на права української національної школи, УПТ через свої підрозділи створило у Львові міжпартійний шкільний комітет, а на місцях — повітові, сільські (міські) і шкільні комітети батьків, які збирали підписи українців під вимогою збереження рідної мови навчання у школі, організовували масові протести проти полонізації українського шкільництва42. Матеріали шкільних комітетів стали підставою скарги української сторони в Лігу Націй. В грудні 1925 р. у зверненні до українського населення УПТ закликало різними легітимними способами протестувати проти проведення шкільної реформи, зловживань і варварства польських учителів, які часто вдавалися до фізичної розправи над дітьми, що «зле виражалися по-польськи»43. Брошура УПТ «З хати до хати! З рук у руки!» закликала українських дітей та їхніх батьків бойкотувати вивчення в українських 165
школах польської мови, історії і географії Польщі, виконання польських пісень, відзначення польських свят, вимагаючи від влади усунення з роботи 10 тисяч польських вчителів і заміни їх українськими педагогами44. Подібне спостерігалося і в діяльності культурно-освітнього товариства «Просвіта», заснованого в Галичині ще 1868 року. До війни воно мало 76 відділень, 2994 читальні. Зусиллями численних активістів у повоєнні роки товариство поволі відновлювало свою організаційну структуру з головною управою, очолюваною М. Галущинським. До середини 1925 р. «Просвіта» мала у Східній Галичині 80 відділень і 1913 читалень, що об’єднували 121,7 тис. членів45. 22 жовтня 1924 р. львівське воєводське управління зареєструвало новий статут «Просвіти», який окреслював виключно гуманітарні, просвітницькі завдання товариства, розраховані на «піднесення культури українського народу в усіх його верствах і сферах життя»46. І все ж, незважаючи на ці, здавалось би, безневинні функції, «Просвіта», як і деякі інші легальні українські громадські товариства — не тільки ліворадикальні, а й національно-демократичної орієнтації, — не переставали бути під підозрінням влади, а нерідко й ставали об’єктами переслідування. Урядова політика щодо «Просвіти» була спрямована на те, щоби «сокальським кордоном» та іншими превентивними заходами обмежити територіальні рамки її діяльності, ізолювати стосунки її з аналогічним товариством Волині та «Рідною хатою» Люблінщини. Адміністративні чиновники штучно гальмували відкриття нових просвітянських читалень, посилаючись на те, що «вони можуть стати вогнищами політичної організації»47. За станом на ЗО червня 1925 р. власті заборонили відкриття більш як 50 народних домів «Просвіти», а 626 подань про відкриття читалень навмисно не розглядалися органами місцевої адміністрації48. Тому в діяльності цього товариства пріоритетним завданням залишалася організаційна розбудова його структури з метою піднесення загального культурного рівня українського населення і виховання національної самосвідомості в його якнайширших верствах. Не останню роль в усвідомленні завдань національного руху відіграли професійні товариства української інтелігенції. 1 серед них особливе місце посідало Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка, яке було засноване 1873 р. за матеріальної й моральної підтримки інтелігенції з Наддніпрянської України. Авторитет і значимість НТШ надзвичайно зросли завдяки науковій діяльності в ньому 1. Франка і особливо М. Грушевського та його школи. Головою НТШ в повоєнні роки працював К. Студинський, а секретарем — В. Гнатюк. Помітний слід в українському національному русі залишили також засновані в різний час у Львові українські товариства: 166
лікарське (1912), технічне (1913), науково-духовне (1922), туристично- краєзнавче «Плай» (1924), наукова читальня імені П. Могили, правове та інші. Дотримуючись відповідної політичної орієнтації, здебільшого національно-демократичної, кожне з них, окрім чисто фахових завдань, проводило певну роботу з виховання національної самосвідомості українського населення. Якщо глянути на наслідки діяльності польських властей у Західній Україні через призму міжнародних стосунків того часу, то не можна оминути ролі в цьому творців версальської системи. Верховна рада «союзних і асоційованих до них держав», санкціонуючи окупацію східногалицьких земель Польщею, зобов’язувалася забезпечити їх населенню право на самовизначення. Однак західні держави не тільки нічого не зробили, щоб виконати це зобов’язання, а й всіляко потурали інкорпораційним акціям польського уряду стосовно Західної України, аж поки не «узаконили» її анексію. Підступну політику «західних суверенів» щодо Східної Галичини УНТП трактувала як міжнародний злочин, який започаткувало рішення Антанти 25 червня 1919 року. «Виправлення цього злочину,— зазначалося в одному з її документів (1925 р.),— український народ ждав майже чотири роки, стоячи твердо на ґрунті своєї державності, відпираючи не тільки пасивним опором, але й активною самообороною всі зусилля Польщі змінити окупацію в анексію і пригадуючи через своє законне правительство головним державам Антанти її обов’язок усунути польську окупацію з Галичини і дати краю змогу виконати право самовизначення. Та замість виправлення злочину прийшла міжнародно-правова санкція злочину»49. Приймаючи рішення 14 березня 1923 р. про анексію Східної Галичини, Рада послів покликалась на визнання Польщею того, що «етнографічні відносини вимагають щодо східної частини Галичини автономічного устрою», який мав урахувати національні, мовні і релігійні особливості українського населення краю як нібито «національної меншини» в ньому. І хоч українці вважалися національною меншиною в Польщі, на своїй етнічній території вони все ж становили більшість населення. На це змушені були зважити польські урядові кола, які грубою політикою асиміляції прагнули ополячити корінне населення і не думали надавати йому територіальну автономію. «Коли ж Рада амбасадорів, — підкреслювалося у згаданому документі, — має на увазі закон (від 26 березня 1922 р. — /. В.) про воєводську самоуправу для Львівського, Станіславського і Тернопільського воєводств, то він не тільки не дає Східній Галичині ніякої автономії, але ще й розбиває її територіальну цілість»50. Міфом про «воєводську автономію» переслідувалась одна мета — «прикрити ту страшну наготу злочину, яким є рішення Ради амбасадорів»51. У свою чергу, польський уряд, використовуючи потурання західних союзників, чинив необмежене самоуправство на східних 167
кресах, щоб здійснити інкорпорацію їхньої території у складі Речі Посполитої. А коли в травні 1924 р. Українська Національна Рада звернулася із скаргою до Ліги Націй, то керівники її не вважали за потрібне втручатися у внутрішні справи Польщі, яка, як виявилося, і не думала надавати українським землям не тільки національно-територіальну, а й ще більш обмежену воєводську автономію, обіцяну урядом напередодні виборів до польського парламенту. Байдуже ставлення Ліги Націй до галицько-української проблеми, окресленої у скарзі, було сприйнято польськими великодержавниками як чергове потурання їх діям у Західній Україні. Тоді як західні держави санкціонували спочатку окупацію, а потім і анексію Східної Галичини, більшовицьке керівництво СРСР, не відмовившись від нав’язливого плану експорту соціальної революції до сусідньої Польщі, намагалося всіляко активізувати у Західній Україні національно-визвольний рух, вважаючи його потужним резервом революції. Задля цього проводилася гнучка зовнішня політика і методична пропагація, яка мала переконати західних українців, що їхній національний порятунок можна очікувати тільки зі Сходу, а «історична місія Львова» щодо «творення національної культури на капіталістично- європейський зразок» немовби вичерпала себе. Тому усі моральні й фізичні зусилля корінного населення краю, як відзначав сучасник, мали зосереджуватися на тому, щоб «прискорити момент об’єднання з головною більшовицькою матір’ю»52. Радянська політика стосовно Західної України після анексії її Польщею виявилася в ряді дипломатичних акцій, в яких висувалися вимоги до Польської Республіки припинити денаціоналізацію західних українців, забезпечити самовизначення Східної Галичини на основі вільного волевиявлення її населення. Так, зокрема, своєю нотою від 19 травня 1924 р. уряд СРСР засудив як протиправні дії уряду ендеків, який після анексії розгорнув великомасштабний наступ на національні права українського населення (як і на права інших національних меншин у Польщі)53. Після того, як в Англії вперше 1924 р. до влади прийшли лейбористи, радянська сторона спробувала знайти їх підтримку в реалізації державно-правових проблем Східної Галичини, враховуючи при цьому нездійснені раніше ідеї їх попередників — британських консерваторів. За наполегливою вимогою Наркомату іноземних справ СРСР питання про Східну Галичину розглядалося на англо-радянській конференції у Лондоні. Виступаючи на її засіданні, 6 серпня 1924 р. X. Раковський від імені радянської сторони заявив: «Незважаючи на те, що 70% населення Східної Галичини становлять українці, і тільки 14% — поляки, конференція амбасадорів у Парижі приєднала 14 березня 1923 р. Східну Галичину до Польщі. Це є не лише насильство над волею населення Східної Галичини, але й злам обіцянок союзників про визнання для населення Східної Галичини права на самовизначення»54. 168
На заключному засіданні англо-радянської конференції 12 серпня 1924 р. радянська делегація оприлюднила «Декларацію про Східну Галичину», яку польський уряд розцінив як акт втручання у внутрішні справи Польщі і відреагував спеціальною нотою протесту. У ноті-відповіді радянської сторони було заявлено: «Союзний уряд вважає, що зазначена в Ризькому договорі відмова від його прав на території, що лежить на захід від встановлених цим договором кордонів, не означає, що союзний уряд визнає за Польською республікою право на анексію Східної Галичини, населення якої в гострій формі висловило свій протест проти приєднання її до Польщі»55. Зміна міжнародно-правового статусу Західної України, викликана пропольською політикою держав Антанти, з одного боку, настійне домагання радянських урядів України і Радянського Союзу забезпечити самовизначення Східній Галичині шляхом плебісциту її населення, з іншого, навальний наступ польських можновладців, підтриманих польськими шовіністичними організаціями і партіями, на національні права корінного населення східних кресів, — усе це спричинилося до подальшого розвитку масового повстанського руху, котрий спирався, як і раніше, на соціальне тло українського села та стрілецьку еміграцію. Розраховуючи на ультралівих у КПП і КПЗУ, більшовики й надалі прагнули перетворити повстансько-партизанський рух у соціалістичну революцію в Польщі. У свою чергу, національно- патріотичні сили, що брали участь в партизанській війні, намагалися використати її для відродження західноукраїнської державності. На цій основі склався тимчасовий альянс Харкова та Москви з радикальними колами політичних угруповань краю, які «з рації свого суспільного становища або свого культурного світогляду не мо>і9ть бути прихильні комунізмові і більшовизмові»56. Йшлося про «незалежників» з УНТП, УВО та про інші групи, причетні до організації диверсійно-повстанських акцій в краї. Політику «невизнання» і свободи самовизначення продовжував проводити Є. Петрушевич, який вимушений був зважати на зміни політично-правового статусу краю і переорієнтувався на Схід. За повідомленням польського аташе з Праги від 22 грудня 1923 р., він «дійшов повного порозуміння» з радянською стороною щодо спільних акцій проти анексії Східної Галичини. Керівник галицько- українського центру за кордоном зобов’язувався діяти погоджено 13 Закордотом ЦК КП України, який, всупереч умовам Ризького мирного договору, концентрував військові формування «червоних» галичан вздовж радянського кордону із Західною Україною. До організації повстанських акцій були залучені також інші провідники національного руху. Зокрема, Є. Коновалець, як свідчить згаданий документ, мав організувати виступи військових нелегалів (членів УВО і спортивно-пожежних товариств у Галичи¬ 169
ні). Водночас С. Вітик — колишній віце-президент ЗУНР — розгорнув комуністичну агітацію у Вінниці, що повинна була сприяти дестабілізації обстановки у Західній Україні57. Отже, як і в 1922 p., воєнізовані повстанці виступали одночасно в середині краю і через вторгнення з-за кордону. Не останню роль у продовженні партизанської війни в краї знову ж таки відіграли колишні стрільці УГА з формувань, розташованих у Чехословаччині. Проте чехословацький уряд, щоб не устрявати в це починання і не ускладнювати стосунки з Польщею, зважаючи на рішення Ради послів Антанти про суверенітет Польщі над Східною Галичиною, у січні 1924 р. розпорядився до кінця року ліквідувати табори, де перебували галицько-українські вояки, і депортувати їх за межі Чехословаччини. Більшість з них виявила бажання виїхати до Української СРР, уряд якої на звернення Комітету інтернованих в ЧСР галичан дав дозвіл на переїзд в Україну галицького легіону58. Колишні жандарми і офіцери австрійської армії, а частково й рядові, побоюючись переслідувань, перемістилися до Литви. А велика частка стрільців, не чекаючи довготривалого оформлення перепусток, втікла прямо через кордон до Галичини59, де легалізувалася або приєд