Клим Дмитрук
ЖОВТО-БЛАКИТНІ
БАНКРОТИ
Документальні нариси,
памфлети,
публіцистичні статті
Київ
Видавництво
художньої літератури
«Дніпро»
1982

66.5
Д53
На основе документальних материалов в
книге украинского советского публициста,
лауреата премии им. Я. Галана нрослеживает-
ся позорньїй путь нредательства и авантюр
буржуазно-националистических и униатских
банкротов ч- 8лейших врагов украинского на-
рода, верньїх слуг империализма и фашизма,
агентов ЦРУ и других шпионско-диверсион-
ньіх Служб капиталистических государств.
Д М205(04)-83БЗ'41-Ш2'4702590200
@ Видавництво «Дніпро», 1082 р,

ВСТУП
Комуністична партія і Радянський уряд послідовно й
наполегливо втілюють у життя ленінську національну політику. Всі нації і
народності СРСР згуртувалися у єдину братерську сім'ю, виникла
нова історична спільність — радянський народ.
Невід'ємними рисами радянських людей стали вірність справі
комунізму, полум'яний патріотизм і соціалістичний інтернаціоналізм,
висока трудова і громадсько-політична активність, непримиренність
до будь-яких національних і расових передсудів, класова солідарність
з трудящими усього світу.
Почуття патріотизму, інтернаціоналізму завжди було притаманне
нашому народові. Свідчення цього — вся історія нашої Батьківщини.
У революційних боях на зорі Радянської влади, в роки перших
п'ятирічок, у важкі часи Великої Вітчизняної війни гартувалися і
виявлялися з усією повнотою ці чудові якості радянської людини.
Новим торжеством ідей інтернаціоналізму, принципів ленінської
національної політики, новим свідченням неухильного розширення
і зміцнення інтернаціональних зв'язків КПРС з комуністичними і
робітничими партіями планети, з усіма борцями за мир і соціальний
прогрес став XXVI з'їзд ленінської партії. Виступаючи у Кремлі від
імені делегацій братніх партій, Генеральний секретар ЦК Компартії
Чехословаччини Г. Гусак зазначив, що з'їзд радянських комуністів
«став великою школою пролетарського, соціалістичного
інтернаціоналізму» !.
XXVI з'їзд партії Леніна ще раз переконливо засвідчив, що в
процесі комуністичного будівництва в нашій країні поняття
«пролетарський інтернаціоналізм» наповнюється новим змістом, стає ширшим,
місткішим, соціально і політично вагомішим.
Вищий форум комуністів Радянського Союзу паголосив на тому,
що єдність радянських націй сьогодні міцна, як ніколи. Однак це не
означає, що всі питання в сфері національних відносин уже
розв'язано. В процесі розвитку такої великої багатонаціональної держави,
як Радянський Союз, постають проблеми, які вимагають чуйної
уваги партії. Дуже важливе значення має висунуте товаришем
1 «Правда», 1981, 4 марта.
З

Л. І. Брежнєвим у Звітній доповіді ЦК положення про те, що КПРС
боролася і завжди рішуче боротиметься проти таких чужих природі
соціалізму проявів^ як шовінізм чи націоналізм, проти будь-яких
націоналістичних вивихів — чи то буде антисемітизм чи сіонізм.
Іптепсивний економічний і соціальний розвиток кожної з паших
республік прискорює процес їх всебічного зближення. «Цей процес,—
зазначав товариш Л. І. Брежнєв,— іде у нас так, як він і повинен
йти при соціалізмі: на основі рівності, братерського співробітництва
і добровільності. За додержанням цих ленінських принципів
національної політики партія стежить суворо. Від них ми не відступимо
ніколи!» 1.
Пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм був і залишається
ідейним прапором радянських комуністів, нашою непереможною
зброєю. І ми завжди пам'ятаємо, що метаг зміст і основні напрями
національної політики партії, інтернаціонального і патріотичного
виховання мас, безкомпромісної боротьби з будь-якими проявами
буржуазного націоналізму були- визначені і всебічно обгрунтовані В. І.
Леніним.
З ім'ям В. І. Леніна, з ленінізмом — цим вічно живим джерелом
революційної думки і революційної дії — безпосередньо пов'язапа
сама ідея поєднання пролетарської класової боротьби з боротьбою
за знищення національного гніту, боротьби за соціалізм з
антиімперіалістичним визвольним рухом поневолених народів.
Вождь пролетарської революції вимагав від комуністів постійно
і невтомно виховувати трудящих у дусі інтернаціоналізму, давати
рішучу відсіч буржуазно-націоналістичним і
великодержавно-шовіністичним тенденціям, закликав наполегливо боротися проти
національної вузькості, замкненості, відособленості. Будь-який інший підхід до
національної політики, до інтернаціональних завдань пролетарської
партії, вчив Володимир Ілліч, означає сповзання до націоналізму,
який є смертельним ворогом революційної справи. Націоналізм,
писав В. 1. Ленін, своєю тактикою роз'єднання і роздроблення
«перетворює в ніщо великий заповіт зближення і єднання пролетарів усіхпа-
цій, усіх рас, усіх мов» \
Центральним питанням політики партії в галузі національних
відносин В. І. Ленін вважав правильне поєднання національного та
інтернаціонального в діяльності пролетарських партій. Провадячи
рішучу боротьбу проти будь-якого національного нігілізму, він учив
революціонерів послідовно враховувати національні інтереси,
захищати принципи рівноправності всіх надій, їх право на незалежність
і самостійність розвитку. Засновник нашої партії роз'яснював, що
1 Матеріали XXVI з'їзду КПРС. К., Політаидав України, 1981, с. 68.
2 Л є н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 7, с. 309.
4

боротьба за соціалізм —це і в найкращий спосіб боротьби за
національні інтереси кожного народу.
На основі аналізу соціально-політичного і економічного становища
різних націй і народностей царської Росії— цієї тюрми народів —
В. І. Ленін виробив принципово нову стратегію і тактику розв'язання
національного питання в умовах багатонаціональної держави,
переконливо довів, що запорукою перемоги пролетарської партії є
послідовне втілення у життя принципів інтернаціоналізму, злиття
в один могутній потік революційного і робітничого руху різних
народів.
В. І. Ленін показав особливу небезпечність націоналізму для
пролетарського руху. «Буржуазний і буржуазно-демократичний
націоналізм,— писав він,— на словах визнаючи рівноправність націй, на
ділі відстоює (часто потай, за спиною народу) деякі привілеї однієї
з націй і завжди прагне досягнення більших вигод для «своєї» нації
(тобто для буржуазії своєї нації), розділення і розмежування націй,
розвитку національної винятковості і т. д.» *
У своїх геніальних працях з національного питання В. І. Ленін
переконливо й аргументовано показав класову, експлуататорську суть
буржуазного націоналізму. Будь-який націоналізм як класовий
світогляд і політика буржуазії з національного питання служить
капіталістам для обману мас так званими «позитивними» національними
програмами і в той же час «проводить на ділі роздроблення
робітників, знесилення демократії, торгашеські угоди з кріпосниками про
продаж народних прав і народної свободи» 2.
Більшовицька партія, В. І. Ленін викривали підступні дії
великодержавних шовіністів і націоналістів різних мастей, ворогів
робітничого класу, які, застосовуючи тактику роздроблення й
протиставлення пролетарів різних національностей, силкувались «розселити»
трудящих по «національних квартирах» і таким чином стримати
розмах4 революційної боротьби пролетаріату Росії. Партія послідовно
викривала цю тактику буржуазії, боролася з проявами націоналізму
і національної обмеженості, рішуче відстоювала повну
рівноправність націй.
Саме з цих позицій В. І. Ленін підходив до оцінки
конкретно-історичної обстановки і розмежування класових сил на Україні.
Могутній геній Володимира Ілліча обгрунтував, а розвиток
революційного процесу підтвердив, що трудящі України можуть
звільнитися від соціального й національного гноблення та побудувати
соціалізм лише під прапором пролетарського інтернаціоналізму, в
непримиренній боротьбі з буржуазним націоналізмом.
1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 24, с. 225.
2 Там же, с. 115.
5

Невтомний борець з будь-якими формами соціального і
національного гніту, полум'яний інтернаціоналіст, В. І. Ленін завжди
підкреслював життєву необхідність для України братерської дружби
російських і українських трудящих, послідовної боротьби «...за добровільне
з'єднання в одну державу двох народів» К
ІВіп завжди розглядав розвиток України і Росії в оргапічній
єдності. Аналізуючи закономірності історичного розвитку українського
народу, В. І. Ленін зробив надзвичайно важливий висновок про те,
що Україні як складовій частині Росії на початку XX століття були
властиві однакові з нею соціально-економічні риси, однакові
суперечності, однаковими були й шляхи їх подолання.
Особливе значення цього ленінського висновку в умовах
нинішньої ідеологічної боротьби на міжнародній арені полягає в тому, що
він вводить нанівець жалюгідні зусилля буржуазних і буржуазно-
націоналістичних фальсифікаторів, які намагались і намагаються до- і
вести «специфічний» характер історії України, де, мовляв, не було
капіталістичних відносип, не було національної буржуазії і
пролетаріату, а звідси й об'єктивних передумов для соціалістичної революції.
Прикриваючись антинауковими теоріями «безкласовості» і «безбур- ,
жуазності» української нації, апологети українського буржуазного
націоналізму намагалися затушувати класову боротьбу всередині
української нації, підірвати революційну єдність трудящих, посіяти
ворожнечу між українським і російським народами.
Та життя повністю підтвердило ленінські висновки про реакційпу
антинародну сутність буржуазно-націоналістичної ідеології. В. І.
Ленін незаперечно довів, що її економічну основу становить приватна
власність на знаряддя і засоби виробництва, а «головним джерелом»,
«рушійною силою» націоналістичної політики і практики є реальні
експлуататорські інтереси торгової і промислової буржуазії.
Український буржуазний націоналізм, як і націоналізм інших гатунків, в
класовим світоглядом, політикою і практикою буржуазії. Він віДби-
вав і відбиває інтереси експлуататорських класів.
До речі, ідейний арсенал сучасних українських буржуазних
націоналістів протягом останніх десятиріч не зазнав істотних змін і,
як і раніше, являє собою суміш фашистських та інших
архіреакційних буржуазних філософських, соціологічних концепцій. І в наш чао
буржуазно-націоналістичні ідеологи заперечують ідеї класової бороть-*
би, проповідують наскрізь фальшиві, антиісторичні концепції
«месіанізму», «винятковості» або «зверхності» української нації
щодо російського і білоруського народів. Вони й далі обстоюють смЬ
ховинну тезу про те, ніби у дожовтневій Україні взагалі не було
української буржуазії. «...Буржуазія на Україпі,— просторікував
1 Ленін В. І. Повне вібрання творів, т. 32, с, 333.
б

мюнхенський «Християнський голос» у статті під претензійною
назвою «Українська нація — безбуржуазна»,— була неукраїнського
походження, а до того ще й не визнавала України... Українці завжди
були безбуржуазною нацією».
Постав питання: а ким же були в такому випадку відомі капіталісти,
«цукрові королі» Терещенко і Харитоненко, власники банків, заводів
і шахт Алчевський, Арандаренко, Войтенко, Рутченко та багато
інших? А українські земельні магнати Кочубей, Лизогуб, Родзянко,
Скоропадський? А сотні капіталістів, поміщиків, крупних торговців,
банкірів Західної України?
Звичайно, ідеологи буржуазного націоналізму не в змозі дати
відповідь на це питання.
Адже і сьогодні буржуазна верхівка української націоналістичної
еміграції, особливо на Американському континенті, багатьма
економічними та політичними узами зв'язана з монополістичним капіталом,
з панівними колами США, Канади та інших капіталістичних держав.
Саме тому вона кровно зацікавлена в тому, щоб і далі відстоювати
збанкрутілу «теорію» «безбуржуазності», ідейно роззброювати
трудящих емігрантів, відвертати їх від класової боротьби.
Використовуючи пропагандистські міфи про «класове
співробітництво» й «соціальний мир» в умовах нинішнього капіталістичного
суспільства, націоналістичні верховоди підтримують «великий бізнес»,
обстоюють інтереси капіталу. Вони вважають, що право на власність,
на засоби виробництва — «це богом дане право кожної людини», як
писав у травні 1981 року лондонський журнал «Визвольний шлях*;
проповідують вже давно збанкрутілу теорійку «гармонії»
капіталістичного суспільства і, діючи в інтересах монополій, намагаються
«перекинути місток» між трудящими та їхніми експлуататорами.
Наведені факти ще і ще раз переконливо свідчать про політичну
далекоглядність і актуальність принципової класової оцінки В. І.
Леніним соціальної сутності українського буржуазного націоналізму.
З послідовно класових позицій В. І. Ленін вів непримиренну
боротьбу проти єврейського буржуазного націоналізму, реакційної
сіоністської ідеології. Особливо гострій критиці він піддав сіоністські
марення про «винятковість» і «обраність» єврейської нації.
Критикуючи «теорію» окремої «єврейської нації», Ленін зазначав, що «ця
сіоністська ідея —- зовсім хибна і реакційна по своїй суті» 1.
Історичні події лідтвердили правильність ленінських висновків
щодо реакційної суті сіоністської ідеології. Нині міжнародний
сіонізм повністю вмикається з монополістичним капіталом, з найбільш
реакційними течіями антикомунізму. Верховоди сіоністських
організацій і пов'язані з ними екстремістські кола Ізраїлю в одній упряжці
Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 8, с. 69.
1

в американськими «яструбами», ватовськими генералами та
іншими запеклими ворогами миру і прогресу намагаються отруїти
міжнародну атмосферу, відродити зловісну «холодну війну». НеМає таких
реакційних кіл, таких злочинних елементів, з якими б не вступала у
брудні альянси сіоністська верхівка, аби лише не допустити
дальшого зміцнення сил соціалізму. Прикладом такого ганебного
кооперування на спільній антикомуністичній основі в зв'язки сіоністських
пайманців американського імперіалізму та оунівців, що знайшли
собі притулок на закордонних смітниках. Опинившись на задвірках
історії, буржуазно-націоналістичні ватажки все частіше розпатякують
про «спільну долю» з сіоністами, про своїх «спільних ворогів» за так
званою «залізною заслоною», організовують антирадянські провокації
та збіговиська. Подібне спілкування, в якому оунівці виступають
в ролі прислужників та підспівувачів міжнародного сіонізму,
знову й знову свідчить насамперед про спільну класову основу сіонізму
та українського буржуазного націоналізму, про те, що сіоністи і
націоналісти завжди були і залишаються виконавцями волі
експлуататорських класів.
Ганебпий альянс зарубіжних націоналістів і сіоністів скерований
проти миру, соціалізму і прогресу.
Буржуазний націоналізм, як і буржуазна ідеологія" в цілому, не
має майбутнього. Відбиваючи ідейну спустошеність та
безперспективність сучасного антикомунізму, розтлінна націоналістична теорія
і практика давно приречені, як приречений і капіталізм, на грунті
якого вони народились і існують. Така ж доля чекає і нікчемні
залишки українських буржуазних націоналістів, які отаборилися нині
на Заході і служать шпигунсько-підривним центрам США та інших
країн НАТО.
Перемога Жовтня, розгром іноземної інтервенції і внутрішньої
контрреволюції стали одпочасно і перемогою в-боротьбі за
національне визволення. Народи колишньої царської Росії, в тому числі і
український народ, вперше здобули можливість історичного вибору, право
самим визначати свою долю. Керовані 6. І. Леніним, більшовицькою
партією, запалені революційним прикладом робітничого класу Росії,
трудящі України встановили Радянську владу і приступили до
соціалістичного перетворення суспільства.
Магістральним дороговказом для трудящих України на всіх
етапах боротьби за соціалізм стала ленінська настанова про
необхідність братерського єднання трудящих України і Росії у боротьбі за
торжество нового, соціалістичного ладу. «Ми хочемо,— писав вождь
більшовицької партії у «Листі до робітників і селян України з
приводу перемог над Денікіним»,— добровільного союзу націй,— такого
союзу, який пе допускав би ніякого насильства однієї нації над
одною,—такого союзу, який грунтувався б на цілковитому довір'ї, на
8

ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній
згоді». Як ваповіт комуністам, усім трудящим Росії і України
прозвучали заключні рядки листа Володимира Ілліча: «Хай же
комуністам Росії і України вдасться терпеливою, наполегливою, упертою
спільною роботою перемогти націоналістські підступи всякої
буржуазії, націоналістські передсуди всякого роду і показати трудящим
усього світу приклад дійсно міцного союзу робітників і селян різних
націй...» !
І трудящі України виконали ленінський заповіт. Добровільно
об'єднавшись у могутній союзній Радянській державі з російським,
іншими народами-братами, спираючись на їх безкорисливу допомогу»
український народ рішуче став на шлях нового, соціалістичного
життя.
«На прикладі власної долі український народ, який переживає
нині всебічний розквіт, справді золоту пору своєї історії, пізнав
велику творчу силу ленінської національної псйіітики Комуністичної
партії, її пролетарського інтернаціоналізму^— писав товариш
В. В. Щербицький.— Українські ж буржуазні націоналісти зазнали
цілковитого політичного та ідейного краху. їх антисоціалістичні ідеї
український народ відкинув, а самі вони перетворились у
деморалізовані емігрантські групки, які співробітничають з
імперіалістичними розвідками» 2.
Окопавшись за океаном, буржуазно-націоналістичні верховоди —
усі ці колишні гестапівці і есесівці з дивізії СС «Галичина» —
продовжують підривну діяльність проти світу соціалізму. Відробляючи
подачки шпигунських служб і центрів ідеологічної диверсії
імперіалістичних держав, на утриманій яких вони перебувають після
розгрому гітлерівської Німеччини, буржуазні націоналісти піддають
цькуванню українські прогресивні організації, беруть участь у аи-
тирадянських кампаніях, постачають спецслужбам США та інших
країн НАТО «кадри» шпигунів і диверсантів.
Особливо злісно оунівці нападають на політику розрядки й
мирного співіснування. Буржуазно-націоналістична преса, захлинаючись,
галасує про необхідність нарощувати американські збройні сили у
різних частинах світу, захоплюється заходами адміністрації Рейгана
по небаченому збільшенню воєнного бюджету та дальшій
мілітаризації країни. Підспівуючи паліям пової війни, жовтоблакитники
закликають своїх хазяїв посилити втручання у внутрішні справи
соціалістичних країн, «збільшити воєнну допомогу» антинародним
режимам у Чілі та Сальвадорі, Пакистані і Південній Кореї, активізувати
1 Л є н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 40, с. 41, 45.
2 Щербицкий В. В. Избранньїе речи и статьи. М., Полит-
* издат, 197§, с. 206.
9

терористичну діяльність банд афганських найманців ЦРУ.
Націоналістичні політикани ладні підтримати кожного, хто вправлявться в
антирадянщині і антикомунізмі, хто, намагаючись стримати неухильне
поширення марксистсько-ленінських ідей, ладен поставити світ на
грань воєнної катастрофи.
Та даремні їхні зусилля. Об'єктивні суспільно-політичні процеси,
що відбуваються сьогодні в світі, незаперечно доводять історичну
правоту і всеперемагаючу правду інтернаціонального вчення мар-
ксизму-ленінізму. Здійснилося геніальне передбачення В. І. Леніна
про те, що соціалізм «творить нові, вищі форми людського співжиття,
коли законні потреби і прогресивні прагнення трудящих мас всякої
національності будуть вперше задоволені в інтернаціональній
єдності...» 1.
В Союзі РСР на ділі здійснено і закріплено в Конституції право
націй на самовизначення. Кожна з радянських республік мав
соціалістичну національну державність. В основному розв'язано висунуте
партією завдання вирівнювання рівнів економічного розвитку
народів, досягпуто їх фактичної рівності в усіх галузях суспільного життя.
Рівність, братерство, непорушна єдність народів Радянського Союзу —
незаперечний факт. Усі радянські люди, хоч би в якій республіці вони
жили, є синами і дочками однієї Соціалістичної Батьківщини,
палкими радянськими патріотами та інтернаціоналістами.
Завдяки послідовному здійсненню політики КІЇРС, братерській
єдності народів СРСР став можливий той стрімкий зліт до вершин
прогресу, який здійснила Радянська Україна під зорею Жовтня.
Динамічно, високими темпами розвивається економіка
республіки—органічна частина єдиного народногосподарського комплексу
країни. Випереджаючими темпами розвиваються електроенергетика
і машинобудування, радіопромисловість і електроніка, хімія і
нафтохімія. Реалізуючи завдання аграрної політики КПРС, Продовольчої
програми, прийнятої на травневому (І982 р.) Пленумі ЦК КПРС,
нових успіхів добилися трудівники сільського господарства.
У квітучому сузір'ї соціалістичних культур радянських народів-
братів нових висот досягла українська національна культура. Витоки
її успіхів—-у величезних творчих можливостях соціалізму, у
взаємозбагаченні культур усіх націй і народностей Країни Рад.
Всі сфери життя і діяльності радянських людей, їх світогляд
пронизує соціалістичний інтернаціоналізм. Створена шістдесят років
тому, наша союзна Радянська держава втілила в собі ленінські
принципи об'єднання вільних націй, відкрила перед усіма народами
Країни Рад найширші можливості співпраці, соціально-економічного і
культурного прогресу.
1 Л є н і н В. І. Повне зібрання творів, т. 26, с. 34.
10

Горизонти, які відкриваються перед нашою країною, перед
радянським народом, окрилюють, кличуть до нових творчих злетів в ім'я
будівництва комунізму, миру і щастя людей праці Нашій ленінській
партії, всім радянським людям випала почесна роль перших у
соціалістичному перетворенні життя, велика місія — захищати,
відстоювати мир.
І розв'язувати ці завдання, особливо в галузі міжнародних
відносин, країнам соціалізму доводиться в умовах, які протягом останніх
років значно ускладнилися. Тут відіграли свою роль загальмування
процесу розрядки, роздування гонки озброєнь, політика погроз і
втручання в чужі справи з боку найбільш реакційних імперіалістичних
сил. «Фактом в і помітпе загострення ідеологічної боротьби,—
зазначав у Звітній доповіді ЦК КПРС XXVI в'їздові партії товариш
Л. І. Брежнєв.— Для Заходу вона не зводиться до протиборства ідей.
Він пускав в хід цілу систему засобів, розрахованих на підрив
соціалістичного світу, його розмивання. Імперіалісти і їх пособники
систематично проводять ворожі кампанії проти соціалістичних країн.
Вони чорнять і перекручують усе, що відбувається в цих країнах.
Для них найголовніше — відвернути людей від соціалізму. в Події
останнього часу ще і ще раз підтверджують: наші класові противники
вчаться на своїх поразках. Вони діють проти країн соціалізму все
більш витончено і підступно» *.
Ідеологів і політиків імперіалізму лякає необоротний процес
поширення марксизму-ленінізму в сучасному світі, вагомі успіхи
соціалістичної економіки, науки, культури, їх величезний революціонізую-
чий вплив на маси. Тому вони намагаються всіляко перешкодити
ознайомленню трудящих Заходу з досягненнями країн соціалізму.
Водночас ідейний противник силкується нав'язати радянським
людям, трудящим соціалістичних країн свою розтлінну ідеологію і
псевдокультуру, свій буржуазний спосіб життя. Імперіалістична реакція
та її підголоски ведуть справжню «психологічну війну», розраховану
на підрив світу соціалізму.
«Шаленим атакам піддаються і рішення XXVI з'їзду КПРС,—
зазначав товариш В. В. Щербицький.— Робляться спроби перекрутити*
їх смисл, применшити значення...
Усім наскокам класового противника має бути протиставлена
дійова пропаганда наших комуністичних ідеалів, твердого і послідовного
зовнішньополітичного курсу КПРС.
У боротьбі з буржуазною ідеологією, зокрема з буржуазпо-націо-
налістичною пропагандою, ми повинні займати активну, наступальну
.позицію,, давати рішучу відсіч ідеологічним диверсіям,
підвищувати політичну пильність наших людей, виховувати у них рішимість
1 Матеріали XXVI з'їзду КПРС, с. 10.
11

у будь-яку хвилину стати па захист своєї Батьківщини, заводовань
соціалізму» К
Важливе місце в цій боротьбі ігалежить пропаганді ленінських
ідей дружби народів, всесвітньо-історичного досвіду КПРС у
розв'язанні національного питання, її боротьби за єдність і згуртованість
міжнародного комупістичого і робітничого руху.
«Враховуючи, що націоналізм є одним з головних засобів у під-
ривпій діяльності імперіалізму проти реального соціалізму,—
зазначається у постанові ЦК КПРС «Про 60-у річницю утворенпя Союзу
Радянських Соціалістичних Республік»,—необхідно вести послідовну,
наступальну боротьбу з спробами розпалити націоналістичні
передсуди у окремих людей, рішуче виступати проти будь-яких відхилень
від ленінських принципів національної політики. Аргумептовано
викривати буржуазних фальсифікаторів історії нашої країни,
національної політики КПРС» 2.
Курсом миру та інтернаціональної дружби в єдиному строю з
радянськими людьми крокують братні народи країн соціалістичної
співдружності. Разом з ними — передові борці
національно-визвольного руху, прогресивні і миролюбні сили всієї планети.
І саме це є ще одним незаперечним свідченням життєвої сили
марксизму-ленінізму, яскравим прикладом торжества величного й
вічно живого гасла: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»
.* «Радянська Україна», 1981, 9 червня»
* «Комуніст України», 1982, № 3, с. 13.

ЗВІДКИ ЇХНІЙ РОДОВІД
ЗЛОВІСНА ЗМОВА
Українські буржуазні націоналісти, йдучи довгим шляхом
зради і авантюр, завжди орієнтувалися на найчорніші сили
імперіалістичної реакції. Особливе захоплення
націоналістичних зрадників викликав гітлерівський фашизм та його
політика агресії й війни.
Захопивши в свої руки державний апарат і армію, Гітлер
розгорнув діяльну підготовку до агресивних воєн і
насамперед до нападу на першу в світі країну соціалізму. За
влучними словами полум'яного комуніста Георгія Димитрова,
німецький фашизм виступив як «ударний кулак міжнародної
контрреволюції, як головний палій імперіалістичної війни,
як призвідник хрестового походу проти Радянського Союзу,
великої Батьківщини трудящих усього світу».
Підготовка фашистів до війни охоплювала багато питань
ідеологічного та військово-політичного характеру. Не осташ-
нє місце займало створення широкої агентурної мережі та
«п'ятих колон» у країнах — жертвах майбутньої агресії
рейху.
Гітлерівці створюють розгалужену мережу агентури
майже в усіх країнах Європи й Америки. Агентурні кадри
добиралися з числа перевірених нацистів, учасників
фашистських угруповань, типу Квіслінга, Мослі та їм подібних, а
також з різних зрадників і кримінальних злочинців, що
втекли до Німеччини та, прокламуючи свою спорідненість
з фашизмом, просили в гітлерівців допомоги для боротьби
проти власної батьківщини. Серед них були білогвардійські
офіцери, хорватські усташі, словацькі послідовники
нацизму, українські буржуазні націоналісти.
У підготовці війни проти Радянського Союзу керівні кола
Берліна особливу роль відводили найбільш розгалуженій і
найактивнішій серед націоналістичних угруповань
контрреволюційній Організації українських націоналістів. її
керівники віддавна працювали під контролем німецької розвідки.
ОУН почала тісне співробітництво з нацизмом задовго до
захоплення влади фашистами. За свідченням американських
13

журналістів М. Сайерса та А. Кана, ватажок ОУН Є. Коно-
валець познайомився з Гітлером в Німеччині ще в 1922 році
і з того часу став вірним послідовником нацистського фюре-
ра. Завзятим проповідникові фашизму в двадцятих роках
став один з ідеологів українського буржуазного
націоналізму, давній німецький агент і відвертий расист Д. Донцов,
йкий у своєму «Віснику» на всі лади вихваляв Гітлера і
Муссоліні та закликав імперіалістичні держави до «найскор-
шої інтервенції» проти Радянського Союзу. Один з
буржуазно-націоналістичних «теоретиків» А. Андрієвський,
характеризуючи ідеологію довоєнної ОУН, писав: «Наш новітній
націоналізм не є наслідок зусиль українського ума, а
скорше модне захоплення європейськими зразками, а саме
італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом. Грунт
для такого захоплення підготовив Донцов»,
З приходом Гітлера до влади ОУН значно зміцнила свої
зв'язки з націонал-соціалістами. Проте контакти оунівської
верхівки з гітлерівцями ніколи не були рівноправним
партнерством, а лише особливою формою агентурних відносин,
у яких оунівцям заздалегідь визначалася роль виконавця
волі фашистської кліки. Як висловився Д. 3. Мануїльський,
то був «союз пацюка з удавом», підла змова проти
українського народу.
«Зацікавити фашистські імперіалістичні держави так
званою «українською проблемою» і з їхньою допомогою
виплисти на арену міжнародної політики — саме на це були
спрямовані зусилля всієї ОУЦ в довоєнний* час»,— писав
член головного проводу ОУН М. Степаняк.
Звичайно, ОУН була далеко не єдиною агентурною
групою, що перебувала в той час на утриманні гітлерівської
розвідки. Фашисти мали чимало інших джерел інформації.
І все ж «зацікавлені» оунівцями розвідувальні служби
діяльно використовували ватажків саме цієї організації і не
шкодували на це грошей. Згідно з домовленістю між
німецькою військовою розвідкою — абвером — і «вождем» ОУН
Євгеном Коновальцем, за одержані від ОУН шпигунські
повідомлення німці щомісяця виплачували лише керівництву
проводу 7000 рейхсмарок.
В Берліні та його околицях, у Данцігу та інших місцях
для оунівських шпигунів і диверсантів абвер створив
розвідувальні та військово-диверсійні «вишколи», учасники яких
вивчали методи роботи розвідки і контррозвідки, підривну
справу, зброю, засоби зв'язку і т. ін. •
14

Захоплений наприкінці війни в полон полковник абверу
Ервін Штольце * писав: «Для підривної діяльності в Польщі
ми використовували українських націоналістів. З метою
залучення широких мас для підривної діяльності проти
поляків нами був завербований полковник петлюрівської армії,
білоемігрант Коновалець, через якого в Польщі, областях
Західної України здійснювались терористичні акти,
диверсії».
Безпосередній контакт з Коновальце^ і його найближчим
оточенням, за свідченням заарештованого перед війною
агента абверу і члена крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ
(західноукраїнські землі) Михайла Кураха, у тридцятих
роках підтримували працівники абверу Ганс Кох, Альфред Бі-
занц і Ріхард Ярий (Рико).
Останній, займаючи друге після Коновальця місце у
проводі ОУН, не мав нічого спільного з Україною (Р. Ярий
народився в Австрії, його батько — німець, мати — угорка,
а дружина, як встановило гестапо,— єврейка).
Як згадує член керівного органу ОУН — проводу
українських націоналістів (ПУН) Зіновій Книш (Б. Михайлюк),
«на еміграції Ярий наблизився до інших українських
старшин, колишніх своїх товаришів, що включилися в ряди
УВО, та заявив готовність чинно співпрацювати... Мав він
багато знайомих серед австрійських і німецьких старшин ще
8 часів військової академії і віддав цінні послуги в зв'язках
з військовими колами. Швидко стався в тих справах
незаступний і здобув собі довір'я полковника Коновальця...
Прямував він до того, щоб політичну (точніше, шпигунсько-
терористичну.-— К. Д.) організацію націоналістів
вштовхнути до агентурної ролі шпигунства, сподіваючись тягнути з
цього зиски від чужої розвідки».
Йдучи на агентурну співпрацю з фашизмом, коновальці,
ярі, мельники добре знали, що гітлерівці навіть гадки не
мають допомагати їм у створенні «самостійної України».
Вони розуміли, що німецьким імперіалістам ідеться лише
про загарбання родючих українських земель, величезних
запасів українського вугілля, залізної руди, нафти. «Якщо ми
хочемо створити нашу велику німецьку імперію,— читали
вони у «Майн кампф» Гітлера,— то ми повинні насамперед
витіснити і знищити слов'янські народи —- росіян, поляків,
чехів, словаків, болгар, українців, білорусів. Немає ніяких
1 Е. Штольце — кадровий співробітник німецької розвідки.
В кінці війни займав посаду начальника абверу Берлінського округу.
Його свідчення оголошені на Нюрнберзькому процесі.
15

підстав не робити цього». І далі: «Німеччина повинна
придбати нові території у Східній Європі за рахупок Росії і
лімітрофних (прикордонних, суміжних.— К. Д.) держав.
Ми... звертаємо свій погляд на Схід».
Саме враховуючи обізнаність націоналістів з
людиноненависницькими планами гітлерівців щодо України, на нашу
думку, й треба оцінювати всю їхню зрадницьку діяльність
на користь кривавого третього рейху до і під час Великої
Вітчизняної війни. ,
Слушно писав полум'яний Ярослав Галан, що фашисти
ніколи не/вбачали в оунівцях «партнерів» або «політиків»,
а лише -— банду яничарів і вбивць, яка повинна була чинити
свою ганебну справу заради більшої слави стерв'ятника Гіт-
лера. Саме про це свідчили агентурні стосунки між абвером
і групою Коновальця. Надавши ОУН додаткові грошові
субсидії, німецька військова розвідка поставила перед Коно-
вальцем завдання — значно посилити
шпигунсько-диверсійну роботу проти СРСР.
Як підтверджують самі націоналісти, «при проводі ОУН
(який на той час перебував у Німеччині.— К. Д.)
організується окремий Військовий штаб, завданням якого було
видавати відповідну військово-вишкільну літературу та
провадити спеціальні військові старшинські курси».
Неухильно виконуючи доручення своїх фашистських
меценатів, Коновалець на одержані від нацистів кошти у
складі бюро ПУН в Берліні, на Мекленбургштрасе, 73, створює
нові шпигунсько-диверсійні підрозділи: референтуру
розвідки та референтуру терору. Для підтримання постійного
зв'язку з* німецькою розвідкою створюється «особлива
група», яку очолив Р. Ярий.
У «бойових групах» ОУН на той час було немало фанати-
ків-терористів, готових на будь-які злочини. І гітлерівська
верхівка час від часу використовувала їх для проведення
найбрудніших «мокрих справ».
Про рівень довір'я керівників німецької розвідувальної
служби до своїх агентів з ОУН свідчить доручення виконати
заплановане, нацистами підступне вбивство народного
комісара закордонних справ СРСР М. М. Литвинова. На його
підготовку 1936 року абвер виділив великі кошти. Вдячні за
«виявлене довір'я» оунівці прийняли до виконання вказівку
своїх господарів-. Як головну передумову підготовки
терористичного акту гітлерівські розвідники висунули
збереження повної конспірації, щоб «тінь підозріння не впала на
Німеччину».
16

Оунівська верхівка почала старанну підготовку підлого
політичного вбивства. За вказівкою проводу, для «бойового
атеитату» було виділено фанатично відданих Коновальцеві
учасників ОУН, вивчалися місця оголошених у пресі
майбутніх офіційних візитів М. Литвинова до європейських
столиць і Ліги націй, готувалися «абсолютно надійні» знаряддя
вбивства... Але з незалежних від Коновальця і К° причин
вчинити криваву акцію оунівцям не вдалося.
Прямуючи шляхами зради національних інтересів
українського народу, поставивши організацію на службу гестапо
и абверу, оунівські верховоди разом із тим намагалися
всіляко маскувати зв'язок з іноземними розвідками. На словах
націоналісти виголошували гасла «боротьби з ворожими
агентурами всередині організації», «опертя виключно на
власні сили нації», базікали щось про «загальнонародний,
позапартійний характер ОУН».
Комуністична партія Західної України, відіграючи значну
роль у згуртуванні та ідейному озброєнні робітників,
трудящих селян та інтелігенції, рішуче протестувала проти
окупації буржуазною Польщею західноукраїнських земель,
боролася за соціальне й національне визволення, за
возз'єднання Західної України з Радянською Україною.
Виступаючи з класових, інтернаціональних позицій, комуністи
викривали ганебну політику українських націоналістів, їх зв'язки
з іноземними розвідками, загравання з польською
буржуазією.
Одностайну відсіч трудящих Західної України діставала
профашистська антирадянська діяльність
буржуазно-націоналістичних ватажків. У відповідь на брехливу пропаганду
% націоналістів КПЗУ організовувала масові збори робітників
та селян, широко популяризувала досягнення Радянського
Союзу, поширювала комуністичну пресу.
Відразу ж після приходу Гітлера до влади КПЗУ
попереджає про можливість війни чорних сил фашизму, на боці
яких виступає і ОУН, проти країни соціалізму. «Українська
буржуазія,— підкреслювалось в одній із комуністичних
листівок,— спільно з польською буржуазією і з Гітлером
хоче організувати західноукраїнське населення на Західній
Україні до інтервенції. ОУН відтягає маси від боротьби з
окупантом».
Ізольовані від народу, оунівські «провідники» добре
розуміли, якою смертельною небезпекою був для них
очолюваний комуністами інтернаціональний робітничо-селянський
фронт. Саме тому буржуазно-націоналістичні бандити з ОУН
17

вдалися до масового терору проти передових робітників
і селян,, вбивали з-за рогу прогресивних діячів. Лише
в одному селі Колпець, Дрогобицького повіту, протягом
1934 року оунівці вчинили декілька терористичних актів
проти комуністів і активістів-селян. В селі Двірці, Жовків-
ського повіту, націоналістичні бандити за завданням
крайової екзекутиви ОУН вдерлися до хати місцевого коваля,
керівника осередку КПЗУ М. С. Білецького, і по-звірячому
закатували його. Націоналістичні вбивці вирізали на обличчі
полум'яного комуніста хрест, а потім відрізали йому голову.
Хизуючись кривавими вправами націоналістичних
«бойовиків», Бандера, який на той час став одним з ватажків так
званої крайової екзекутиви ОУН, демагогічно заявив, що
«ОУН проводить антибільшовицьку акцію і буде всіма
силами і засобами боротися з комуністами».
На терор українських буржуазних націоналістів
очолювані комуністами трудящі маси відповідали зміцненням
антифашистського фронту, посиленням революційної боротьби,
розгортанням широкої антифашистської агітації. За
рішенням КПЗУ, для боротьби з націоналістичним терором в
багатьох містах і селах Західної України робітники і селяни
ствбрюють дружини самооборони, які почали активно
протидіяти наскокам оунівських бандитів. Особливо активно
виступали дружини самооборони в Яворівському,
Дрогобицькому, Самарському та деяких інших повітах.
Комуністична преса піддавала гострій критиці
антинародну політику українських буржуазних націоналістів. Вона
справедливо відзначала, що ворожі акції націоналістів
фактично проводяться в інтересах польської реакції і
фашистської Німеччини. «Кожний робітник і селянин,— писала в
грудні 1934 року газета «Комсомолець 3. У.» (Західної
України.— К. 12?.)»— кожний молодий працюючий бачить, що
протирадянські нагінки українських націоналістів служать.
Польському окупантові і німецьким імперіалістам у їх
інтервенційних планах».
В боротьбі з реакцією, фашизмом і буржуазним
націоналізмом за возз'єднання з Радянською Україною
Комуністична партія Західної України значно зміцнила свої позиції,
розширила .свої організації, посилила вплив серед
трудящих мас.
Антифашистські виступи робітничого класу і селянства
активно підтримувала західноукраїнська інтелігенція.
Відважними пропагандистами інтернаціоналізму, активними
борцями проти фашизму і буржуазного націоналізму були
І8

письменники Ярослав Галан, Олександр Гаврилюк,
Степан Ту^ор, Кузьма Пелехатий, Петро Козланюк та
багато інших.
Яскравим виявом інтернаціоналізму став скликаний у
Львові 16—17 травня 1936 року з ініціативи Центрального
Комітету КПЗУ Антифашистський конгрес працівників
культури. Учасники конгресу заявили про свою солідарність^
з визвольним рухом трудящих мас, засудили фашистський
режим у Польщі, рішуче затаврували підготовку
міжнародним імперіалізмом антирадянської війни.
Засуджуючи окупаційний режим польської буржуазії,
викриваючи зрадницьку політику націоналістів —
прислужників фашизму у здійсненні планів поневолення СРСР, КПЗУ
підкреслювала, що «тільки знесення капіталістичного ладу,
опертого на поневоленні і експлуатації, тільки пролетарська
революція у Польщі, яка знесе всякий визиск і
пригноблення, остаточно усуне і зліквідує національний утиск,
встановить повну національну рівність, реалізує право на
самовизначення аж до державного відокремлення та відкриє шлях
до державного об'єднання українського народу».
Така пропагандистська робота була на той час вкрай
необхідною і актуальною. Адже оунівські верховоди перед
війною чимало зробили «для поширення прогітлерівських
тенденцій серед рядових учасників організації. В 1938 році
вони навіть висунули популярне на той час у проводі гасло:
«Здобудемо соборну самостійну Україну за допомогою Вели-
конімеччини!»
Обробляючи учасників організації у профашистському
дусі, Коновалець і його оточення намагалися утаїти від
рядових оунівців деякі вже опубліковані на той час плани Гітле-
ра щодо українського та інших слов'янських народів, які
біснуватий фюрер називав «найбільш примітивними люд-
, ,,ськими істотами».
У великій конспірації навіть від активу організації
трималися і зобов'язання Коновальця, які він дав гітлерівській
кліці щодо перетворення України, на випадок його
приходу до влади, у «сільськогосподарську комору
німецького рейху».
Однак своєрідність становища сьогоднішньої
націоналістичної еміграції, постійна гризня, взаємна
компрометація, боротьба за прихильність імперіалістичних хазяїв
виносить на сторінки націоналістичних публікацій багато
таємниць оунівоької «еліти», в тому числі і з питань її зв'язків
з фашизмом.
19

Так, бандерівські ватажки, критикуючи А. Мельника,
розкривають зрадницький характер єдиної на початок другої
світової війни Організації українських націоналістів:
«Очолюваний полк. Мельником ПУН,— пише П. Мірчук,—
вирішив зробити ставку на німецько-гітлерівську карту. У своїй
дотеперішній праці в Німеччині ОУН підтримувала деякі
контакти з військовими німецькими колами («Вермахт»)».
Як визнає Мірчук, напередодні другої світової війни
керівництво проводу «вважало, що ставка на гітлерівську
Німеччину в тогочасній політичній ситуації є єдине, що на
потребу для українського визвольного руху».
Антирадянську, профашистську політику українських
націоналістів всіляко підтримувала греко-католицька церква
та її митрополит граф Андрей Шептицький. Ватікан і
уніатська церква виступали на боці фашистських держав, які, на
думку церковних ієрархів, були єдиною реальною силою,
здатною не допустити поширення комуністичного впливу на
народні маси Західної України. Митрополит Андрей і
очолюване ним греко-католицьке духівництво підтримували
націоналістів, заохочували їх до антирадянської роботи та
співпраці з фашистською Німеччиною.
З наближенням війни гітлерівська розвідка залучає
керівництво ОУН та інших націоналістичних угруповань до ще
активнішої шпигунської роботи. І це зрозуміло: адже
генеральний штаб вермахту, деталізуючи плани своєї агресії,
вимагав від абверу більш конкретної інформації про кількість,
озброєння, дислокацію армій, військово-економічний
потенціал європейських країн і в першу чергу СРСР.
Як згадує полковник абверу Е. Штольце, з цією метою
в 1937—1938 роках він провів з учасниками проводу ОУН
серію нарад у м. Бадені (Австрія), а пізніше в м. Беладіно
(Італія). З боку абверу в цих нарадах брали участь майор
Гросскурт, доктор Перцольд і Штольце, від проводу ОУН —
Коновалець, Ярий, Курманович. Під час наради в Італії Ко-
повалець від імені ОУН зобов'язався значно збільшити обсяг
шпигунської інформації шляхом засилання на Україну
кількох спеціально підготовлених оунівських емісарів. Провід
ОУН одночасно вживав заходів для організації підривної
роботи проти СРСР з території Маньчжурії. На випадок
війни гітлерівців з Польщею Коновалець дав зобов'язання
фашистській розвідці організувати в Польщі повстанські гру*
пи, які мали бути введені в дію зразу ж після нападу
Німеччини.
20

«Ми ж, із свого боку,— продовжував Е. Штольце,—
гарантували Є. Коновальцеві широку фінансову підтримку».
Та, незважаючи на численні факти агентурної співпраці
оунівців з фашистською розвідкою, сучасні націоналістичні
«зверхники» будь-що намагаються відмежуватися від
шпигунської співпраці з абвером і гестапо. А деякі, як,
наприклад, голова горезвісного АБН1 та провідник 34
(закордонних частин) ОУН Я. Стецько, не тільки на всі лади
вихваляють «самостійницький курс» ОУН перед війною, але й
проголошують себе «жертвами нацизму». Та правди не
приховаєш.
У серпні 1941 року той же ,Стецько разом із своїм шефом
С. Бандерою у «пропозиціях» до рейхсміністра Розенберга
писали: «УВО, а згодом ОУН, під проводом Євгена
Коновальця від початку свого існування співпрацювала з
Німеччиною проти Польщі і Москви, знаючи, що Німеччина
сприяє Самостійній Соборній Українській державі. Свою
зовнішню політичну концепцію український націоналізм
будував на союзі України з Німеччиною».
Згадавши далі, що «співпраця ОУН з відповідними
німецькими чинниками 2 коштувала ОУН за всі роки і
особливо за два останні... багато жертв у людях», Бандера і
Стецько писали, що «ОУН розуміла, бо було їй ясним, що у
спільній боротьбі України і Німеччини за новий справедливий
лад у світі, зокрема на сході Європи, треба Україні знову
і знову дати крови і жертв». (Підкреслено нами.— К. Д.).
Як бачимо, націоналістичні верховоди, визнавши, що,
співпрацюючи з нацистською розвідкою, вони значно
знекровили кадри своїх однодумців, в ім'я жадоби влади були
готовій далі надавати у повне розпорядження «пана
рейхсміністра» Розенберга нові сотні учасників ОУН.
Це ж підтверджує і полковник Штольце. В 1938 роцг він
уже працював заступником начальника 2-го відділу абверу
(терор, диверсії, заколоти) і особисто від адмірала Канаріса
одержав директиву переключити агентуру з числа
українських націоналістів на безпосередню роботу проти
Радянського Союзу, на що, за словами німецького розвідника, «Ко-
новалець охоче погодився».
«Незабаром,— продовжує полковник,— Коновальця було
вбито. Після вбивства Коновальця український націона-
1 АБН — Антибільшовицький блок народів — аптирадянська
контрреволюційна організація.
2 Тобто з гестапо і абвером, які активно використовували кадри
ОУН для шпигунсько-диверсійної роботи.
21

лістичний рух очолив полковник Мельник Андрій, якого, як
і Коновальця, пізніше було залучено до роботи в німецьких
розвідувальних органах».
Прийшовши в 4938 році до керівництва ОУН, Мельник ще
міцніше прив'язав організацію до гітлерівської колісниці.
Син багатого куркуля, колишній полковник очолюваного Ко-
новальцем осадного корпусу «січових стрільців», який брав
участь у розстрілах і катуванні київських робітників у
грудні 4918 року, а потім управитель маєтків А. Шептицького,
він був добре відомий гітлерівцям своїм захопленням фюре-
ром, патологічною ненавистю до комунізму, зневагою до
трудящого люду. Колишній учасник ОУН Лука Павлиший,
що вже давно порвав зі своїм націоналістичним минулим,
писав про А. Мельника, що цей «німецький блюдолиз» не
хотів навіть вислуховувати своїх підручних. Любив
позувати, завжди говорячи про себе «ми». Характерні риси
Мельника — «упертість, жорстокість і тваринна ненависть до
своїх політичних противників».
А. Мельник докладно звітував перед німцями, на що він
витрачав одержані на шпигунську роботу гроші.
У 4938—4939 роках посилюється військово-диверсійна
підготовка оунівських кадрів у спеціальному таборі коло
м. Хімзее (Баварія) і розвідувальній школі абверу в Тегелі
(передмістя Берліна). Місця підготовки націоналістичних
найманців були суворо законспіровані.
Перед самим нападом гітлерівців на Польщу Ріббентроп
доручив Канарісові залучити українських націоналістів до
диверсійної та терористичної роботи у польському тилу і
організації в Галичині «повстанського руху», метою якого
було б знищення поляків і євреїв.
І оуцівці старалися. Вони передавали абверові термінову
інформацію про передислокацію польських військ, роботу
транспорту і зв'язку, посилили розкладницьку
пропаганду. В переддень війни націоналісти рриступили до
диверсійних актів, зокрема на залізничному транспорті. Одгіу
8 таких диверсій, з метою не допустити перекидання на
захід польських військ, було вчинено 34 серпня 4939
року на залізничній станції Підмонастирськ коло м.
Тернополя.
Перелік незаперечних фактів про виконання оунівцями
«особливих» завдань адмірала Канаріса можна продовжити.
І кожен з них переконливо свідчить, що Організація
українських націоналістів з перших днів свого існування була
оплачуваним загоном найманців і вбивць і використовувалась
22

нацистами для шпигунсько-терориртичної і розкладницької
роботи проти Радянського Союзу, прогресивних і
антифашистських сил.
ПІД ШТАНДАРТОМ ТРЕТЬОГО РЕЙХУ
В наші дні зарубіжні націоналісти як чорт від ладану
відхрещуються від своєї служби третьому рейху. Та шила
в мішку не заховаєш. Зрадницьку, профашистську
діяльність оунівських перевертнів добре пам'ятають чимало
свідків тогочасних подій. Про неї незаперечно свідчать багато
томів архівних документів і матеріалів, в тому числі й тих,
що вийшли свого часу з-під пера жовтоблакитників та їхніх
нацистських хазяїв.
Деякі «секрети» оунівців побачили світ вже в останні
роки, і, як це не дивно, на Заході. Адже внаслідок взаємної
гризні націоналістичних отаманів, їхніх намагань
скомпрометувати одне одного, на сторінки емігрантської преси
потрапляє чимало промовистих фактів про їх прислужництво
нацистам, зокрема у період безпосередньої підготовки
нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Незаперечні
документи свідчать, що з наближенням війни гітлерівська розвідка
залучила керівництво ОУН та інших націоналістичдих
угруповань до активної шпигунської роботи. На підставі даних,
які надходили до абверу від українських буржуазних
націоналістів, воєнна розвідка та верховне командування
вермахту складали такі огляди й довідники, як
«Військово-географічні дані», «Промисловість Радянської Росії»,
«Залізничний транспорт СРСР» та інші.
Після захоплення нацистами Австрії й Чехословаччини
світ опинивсяґ на "порозі нової, ще не баченої за масштабами
війни. Яку ж позицію зайняли в цій складній міжнародній
ситуації українські націоналісти та їхній «новітній вождь»
А. Мельник?
На це виразно відповів колишній член головного проводу
ОУН Михайло Степаняк: «Мова йшла про налагодження
найтісніших зв'язків з гітлерівською Німеччиною,
фашистською Італією та Японією як з силами, що готували
імперіалістичну війну, намагаючись в основному знищити СРСР.
Проводові ОУН вдалося знайти спільну мову з
фашистськими державами».
23

Керівництво абверу, яке на той час безпосередньо
спрямовувало шпигунську діяльність націоналістів, теж було
задоволене оунівськими найманцями, що старанно готувалися до
майбутніх «мокрих справ». Завдяки контактам з
українськими націоналістами, пише біограф адмірала Канаріса Карл-
Гейнц Абсхаген, абвер досяг успіхів у організації невеликих
військових підрозділів з кількасот чоловік, що пройшли
спеціальну підготовку для проведення диверсійних операцій.
Після окупації Польщі абвер прискорив підготовку
шпигунських кадрів з учасників Організації українських
націоналістів.
В жовтні 1939 року у Піщанах (Словаччина) оунівці
організували «вишкільний табір» для «втікачів» з Галичини та
Волині. З-поміж слухачів піщанського «вишколу» відбирали
бойовиків для Закопанської розвідувальної школи гестапо,
оунівсько-гітлерівських легіонів та «бойових груп», які мали
провадити шпигунську і підривну роботу в радянському
тилу.
Роль Ярого та його абверівських «меценатів» у підготовці
націоналістичних ландскнехтів у Піщанах розкрив у своїй
брошурі 3. Книш (він же Б. Михайлюк): «Сотня
бунтівників (так мельниківці називали членів ОУН-бандерівців.—
К. Д.) находиться в люксусовому готелі в словацькому купе-
левому місці Піщани начебто на відпочинку, куди зібрав їх
б. сотник Української галицької армії, а пізніше один з
керівних членів ОУН Рико Ярий... Рико Ярий майже
щоденний гість у Піщанах, куди заїздить авто з недалекого
Відня... Ярий пильно звітує про свої заходи, про* поступи в
своїй юдиній роботі. Дістає на це від німецької розвідки
гроші, про які ні перед ким не потребує розраховуватися.
Перед вибухом війни організовує з бандерівців шпигунську
-" й саботажну сітку, вишколює парашутистів для скидання їх.
на задах большевицької армії, творить т. зв. український
легіон». ^
Ґрунтовну шпигунську підготовку діставали оунівці у
1939—1940 роках на спеціальних курсах при
розвідувальному органі «Абверштелле-202», начальником якого Канаріс
призначив досвідченого розвідника підполковника Ернста цу
Ейкерна. Той відразу поставив справу підготовки агентури
на «професійну» основу. З метою збереження конспірації
він вирішив створити при «Абверштелле» не одну велику
розвідшколу, а мережу розвідувальних курсів, розкиданих у
польських містечках Криниці, Дуклі, Камениці, Барвінську.
Деякі з живих ще оупівських безбатченків, що розбрелися
24

вині по світу, мабуть, пам'ятають невеличкого на зріст із
маленькими вусиками обер-лейтенанта Арента, що досить
вільно розмовляв* українською мовою. Саме йому Ейкерн
доручив добирати та перевіряти оунівських бойовиків, з яких
мали комплектуватися шпигунські курси «Абверштелле-
202». Цією ж справою займалися також підполковник Лік-
фельд, майор Горник, капітан Вольф. Офіцерам абверу
старанно допомагали М. Лебедь, Л. Ребет, М. Арсенич-Березов-
ський, С. Сулятицький, Є. Врецьона та інші «чолові діячі»
ОУН, які «за сумісництвом» стали вербувальниками абверів-
ської агентури.
Поряд із масовим навчанням оунівських бойовиків у роз-
відшколах та на курсах німці готували й іншу, більш
кваліфіковану агентуру. Вона мала оцінювати військовий та
економічний потенціал СРСР, добувати політичну інформацію,
проникати на важливі об'єкти оборони, транспорту і зв'язку.
На підготовку таких «кадрів» абверівці не шкодували
грошей, їх «вишкіл» провадився в індивідуальному порядку, на
спеціально обладнаних конспіративних квартирах. Тут
агентів знайомили з найновішою зброєю і технікою, засобами
радіозв'язку і тайнопису. Та чекісти знешкоджували і таких
«асів» шпигунського ремесла.
Коли генеральний штаб вермахту почав розробляти плани
нападу на Радянський Союз, перед абвером постало
завдання: максимально посилити розвідувальну роботу проти
радянських військ. Виконання цього доручення адмірал Кана-
ріс в значній мірі покладав на свою оунівську агентуру.
Затримані органами держбезпеки організаційний
референт нелегальної крайової екзекутиви ОУН Іван Максимів
(Вечірній) та резидент гестапо (він же керівник референту-
ри розвідки цієї екзекутиви) Микола Матвійчук розкрили
справжній характер співробітництва керівників ОУН з
фашистською Німеччиною. Стало ясним, що практичну
діяльність підпільної ОУН у західних областях України від
початку й до кінця спрямовує та контролює фашистська
розвідка.
Це підтвердив, зокрема, і член головного проводу ОУН
Володимир Гринів (Кремінський), який влітку 1940 року за
завданням гітлерівської розвідки нелегально прибув до
Львова. Тут його затримали працівники органів державної
безпеки України.
Під час судового засідання Гринів сказав: «Організація
українських націоналістів від часу свого заснування
перебуває на послугах чужинної потуги — фашистської розвідки.
25

Всіма зв'язками з гестапо на території захопленої німцями
Польщі керує учасник нашої організації Лев Ребет, на псев-
до «Лисий».
Ребет,— вів далі Гринів,— мав у своєму розпорядженні
великі кошти, що надходять від гестапо, до його послуг
німці виділили автомашину. Ребет особисто та за допомогою
своїх помічників братів Ярослава і Володимира Гладких
займається вербуванням людей, у першу чергу із членів ОУН,
для виконання шпигунських завдань німців. Підібрані Ребе-
том люди направляються у прикордонну зону і звідтам,
після відповідної підготовки, нелегально висилаються до
Радянської України».
«Зверхники» ОУН підбирали відповідні кандидатури,
здатні виконувати розвідувальні завдання, називали
прізвища німцям, а одержавши згоду, влаштовували їм зустріч
з працівниками розвідки. >
С$ме так влітку 1940 року проведено вербування члена
ОУН Янчука Олександра, який нелегально перейшов
німецько-радянський кордон і дістався до прикордонного міста
Замостє. Там він зустрівся із працівником гестапо оунівцем
Олександром Мпрокишком, в минулому студентом медиком,
з яким був знайомий раніше. Мирокишко поселив його в
себе на квартирі і почав обробляти в профашистському дусі.
«Німецький уряд таємно готується до війни з Совітами,—
говорив Мирокишко,— і в цій підготовці ми, націоналісти,
повинні всебічно сприяти Гітлєрові».
Одержавши згоду Янчука «на допомогу Великонімеччи-
ні», Мирокишко представив його офіцерові гестапо Губерту
Ліндеру. Той особисто закінчив вербування Янчука й дав
йому завдання. Шпигун мав нелегально повернутися на
Волинь, влаштуватися землекопом* на будівництві оборонних
споруджень в районі Устилуга і збирати інформацію про
військові частини Червоної Армії. Однак за допомогою
місцевих селян його скоро затримали.
Для остаточного опрацювання плану «Барбаросса»
генеральному штабові вермахту знадобилася додаткова
інформація про чисельність та озброєння окремих радянських
частин у прикордонних районах України. Відповідну
команду через Краківський філіал абверу в листопаді 1940 року
передали Бандері, який мобілізував свої кадри на
виконання цього завдання хазяїв.
Наприкінці 1940 року нелегальні націоналістичні
осередки в Галичині були практіщро перетворені на своєрідні
шпигунські філії абверу. Ось приклад: районний провідник
26

ОУН у Копичинцях (Тернопільщина) Антон Ковальчук
1939 року втік за кордон, де запродався німцям для
шпигунської роботи. Після розвідувальної підготовки його закинули
на Тернопільщину. Виконуючи завдання своїх фашистських
протекторів, Ковальчук залучив до шпигунської роботи
Ярослава Марана, Петра Дутка та інших учасників Копи-
чинського проводу ОУН. Всі вони, £К показали захоплені
тернопільськими чекістами документи, збирали
розвідувальні дані про дислокацію та чисельність радянських
військових частин, економічну та політичну інформацію, дані про
окремих радянських, партійних працівників,
військовослужбовців. Наприкінці 1940 року всіх учасників цієї
розвідувальної групи було викрито й покарано.
Наведені факти засвідчують, що націоналістичні ватажки
були насправді звичайнісінькими агентами гітлерівських
розвідувальних служб. Лише в такій ролі вони й
влаштовували покровителів Організації українських націоналістів із
відомств Гіммлера, Кальтенбруннера і Канаріса:
Більше сорока років минуло відтоді, як частини Червоної
Армії визволили Північну Буковину від багатовікової
іноземної окупації. Настав щасливий, радісний день для
українських робітників і селян, для всіх трудящих поневоленого
краю. Однак величні здобутки трудящих Буковини, як і
успіхи возз'єднаних у вересні 1939 року з Українською РСР
західних областей, викликали шалену лють у класових
ворогів: колишніх поміщиків і капіталістів, куркулів, реакційно
настроєного духовенства, українських буржуазних
націоналістів. Виконуючи завдання своїх фашистських протекторів,
Краківський центр ОУН, і зокрема С. Бандера, виявив
посилений інтерес до Буковини. Влітку 1940 року на доручення
абверу Бандера відрядив до Львова особистого представника
Євгена Стибайла (Булку), який передав львівському
крайовому провідникові Дмитру Миронові та Івану Максиміву
директиву — повністю зосередитись на здобуванні
шпигунської інформації для абверу.
У зашифрованому листі Бандера писав: «Вишліть людей
до Буковини, Бессарабії та Литви в першу чергу для
розвідки терену. Підготуйте точний звіт. Окремо дайте людей та
вв'язок на східні області. До Вас іде Тихиняк з рацією.
Передавайте військові книги, карти, газети, взірці документів,
політичну інформацію про ставлення до німців і італійців.,
З документами — листівки, гасла, статті і матеріали. Через
27

Бурлаку передали Вам гроші... Слава Україні. Сірий (Бан-
дера.— К. Д.)».
Як бачимо, Бандеру особливо цікавила «розвідка терену»
на Буковині, де оунівці намагалися розширити
організаційну мережу, зміцнити свій вплив на куркульство, протидіяти
соціалістичним перетворенням у містах і селах.
Вказівка про налагодження контактів з представниками
абверу, які перебували у Чернівцях під виглядом членів
комісії по репатріації осіб німецької національності до
Німеччини, була передана обласному провідникові ОУН на
Буковині Віктору Куліширу через колишнього керівника ОУН
у Чернівцях Ореста Зибачинського.
Цей Зибачинський, очолюючи провід на Буковині ще за
часів боярської окупації, за словами його «друзів», «зробив
непоганий бізнес на національній справі». Повернувшись
1936 року до Чернівців після здобуття націоналістичного
«вишколу» в Празі, він очолив націоналістичну організацію.
Невдовзі привласнив чималу суму з членських внесків ОУН,
придбав у Чернівцях віллу по вулиці Реджеле Кароль, 9 і
зажив на «широку ногу». Перед приходом Червоної* Армії
Зибачинський втік до Бухареста, де швидко знайшов
хазяїна в особі шефа абверу при німецькому посольстві.
Зибачинський розумів, що його німецькі господарі
непогано заплатять за іудине ремесло, за нову агентуру у
радянському прикордонні. Марки, леї, а згодом і долари, були й
лишилися головним стимулом «національної свідомості»
цього розбещеного оунівського політикана.
В серпні 1940 року до Кулішира від імені Зибачинського
та оунівського закордонного проводу звернувся працівник
німецької комісії по репатріації, фашистський розвідник
Немечек. Він запропонував Куліширу переключити роботу
організації на збирання шпигунської інформації для абверу
та проведення підривної роботи в радянському тилу.
Як свідчив пізніше Кулішир, коли його перед початком
війни викрили чекісти, він виділив для безпосередніх
шпигунських контактів з німецькими розвідниками свого
заступника, військового референта проводу Петра Войновського,
члена проводу Василя Григорчука і дочку відомого
українського націоналіста Гнідевича — Лесю (Никорович).
Відтак нелегальні зв'язки з Войновським і Григорчуком
підтримували офіцери абверу Ферстнер і Шпінгер з так
званої «німецької комісії по репатріації».
Перед закінченням роботи комісії 6 листопада 1940 року
Шпінгер передав П. Войновському (абверівський псевдонім
28

Гартман) та В. Григорчукові (фашистська агентурна
кличка Банька) нелегальну радіостанцію, шифри, коди, понад
20 пістолетів, велику кількість вибухівки та 26 тисяч
карбованців.
Взявши розписку на гроші, Шпінгер висловив надію, що
оунівці з «честю виправдають високе довір'я фюрера і Вели-
конімеччини». Запроданці схвально хитали головами,
обіцяли зробити все залежне від них. Але попросили виготовити
в Німеччині й «про всяк випадок» нелегально переслати для
них чисті бланки радянських паспортів, щоб «при
ускладненні ситуації» можна було своєчасно накивати п'ятами.
Одержавши від німців нелегальну радіостанцію, оунівське
підпілля в Чернівецькій області перетворилося фактично на
оплачувану резидентуру абверу, безпосереднє керівництво
якою адмірал Канаріс доручив Віденському розвідувальному
центрові абверу.
В середині листопада 1940 року начальник цього
відділення, відомий оунівцям під псевдонімом Непомук, у
зашифрованій радіограмі П. Войновському л В. Григорчукові, яку
своєчасно перехопили чекісти, писав:
«Ваша організація (тобто Буковинський обласний
провід ОУН.— /Г. Д.) повинна уявляти собою міцну та падійну
групу, побудовану точпо за пірамідальною формою з
обов'язковою залізною дисципліною і підпорядкованістю. На
чолі групи стоїть керівник, який очолює групи розвідників
і радистів. Кожен з керівників повинен мати одного
заступника».
Прагнучи з усіх сил виконати шпигунські завдання
гітлерівської розвідки, націоналістичні верховоди не сиділи па
місці. Вони виїздили до Хотина, Кіцмані, Вижниці, в
прикордонні райони, вивчали розташування червоноармійських
підрозділів, систему охорони кордону, засоби транспорту і
зв'язку. Розвіддані надсилали безпосередньо до Кулішира
або Войновського, ті узагальнювали й опрацьовували їх, а
потім передавили німцям.
Великі надії покладала фашистська розвідка на
духовенство, куркулів та оунівців, які залишилися в антирадянсько-
му підпіллі. Саме в куркулів та священиків переховувалися
здебільшого емісари оунівського проводу, що потай
переходили радянський кордон.
Поряд із збиранням шпигунської інформації чернівецька
група націоналістів повинна була за рахунок куркульства
значно розширити свою мережу в буковинських селах;
29

направляти своїх людей на роботу в радянські установи і
підприємства, зокрема в органи ♦міліції.
Дещо пізніше, в травні 1941 року, чернівецький осередок
ОУН дістав вказівку: з початком війни влаштувати диверсії
у паровозному депо, на електростанціях та інших важливих
об'єктах промисловості. Як ствердив Кулішир, очолюване
ним націоналістичне підпілля діяльно готувалося до
збройного виступу проти Радянської влади.
За допомогою радянських людей працівники органів
державної безпеки задовго до нападу гітлерівців на СРСР,
викрили й заарештували фашистських агентів — націоналіста
Кулішира та його підручних. У них вилучили багато зброї,
коди, шифри, засоби радіозв'язку,^ антирадянську
літературу, великі суми грошей. Підготовлений фашистською
агентурою удар у спину радянським військам був своєчасно
попереджений, а гітлерівські найманці справедливо покарані.
Отак насправді виглядала закладена Зибачинським, Вой-
новським та іншими зрадниками «підпільна ОУН», що
фінансувалася гітлерівцями як резидентура абверу, як
шпигунська банда найманців і вбивць.
Націоналісти на Заході тепер понад усе бояться
відповідальності за активну допомогу Гітлерові у підготовці
підступного нападу на СРСР. Намагаючись змити тавро
агентурних стосунків з фашистами, вони вдаються до різного
роду фальсифікацій. Особливо старається мельниківський
ПУН. Аналізуючи політику ПУНу напередодні війни,
сучасний мельниківський «ідеолог» 10. Пундик (у 1942—1943
роках він слугував гітлерівцям та був керівником
Кременецького окружного проводу ОУН), не змигнувши оком, пише:
«Факт перебування проводу українських націоналістів у
Німеччині не був віддзеркаленням якихось його надій на
німецьку допомогу для України». Ю. Пундик цитує
декларацію ПУНу, де говорцться, що «українські націоналісти
відкинули виключні, монопольні впливи в майбутній
українській державі якоїсь чужинної потуги».
Тим часом незаперечні факти та документи переконливо
доводять, що провід українських націоналістів, торгуючи
долею України, ні в чому не відставав від бандерівців. ПУН
так само подавав значну допомогу гітлерівській Німеччині
у підготовці до нападу на СРСР, збираючи шпигунську
інформацію для абверу та головного імперського управління
безпеки.
ЗО

«Вождя» ОУН А. Мельника, від кличкою Консул І,
завербували до агентурної мережі абверу полковник Лахузен^і
його заступник Штольце наприкінці 1938 року. Спочатку він
тримав зв'язок" з полковником Штольце, а після його від'їзду
з Берліна потрапив до рук працівника «Абверштелле-Бер-
лін» капітана Пулюї, який використовував «вождя» як
одного з резидентів.
Проте однієї агентурної платні в абвері Мельникові
виявилось замало. Одночасно «вождь» був таємним співробітником
начальника четвертого відділу головного імперського
управління безпеки Шройдера.
«Мельника я сам часто бачив у стінах гестапо,— ствердив
німецький розвідник 3. Мюллер,— а зі слів Шройдера
довідався, що він запропонував Мельнику створити в Берліні
«Управління в українських справах», діяльність якого
спрямовувалася б німецькою розвідкою. Від того самого
Шройдера я знав, що гестапо намагалося шляхом створення
«Управління в українських справах» у Берліні консолідувати
український націоналістичний рух і через Мельника поставити
його під свій постійний контроль... Шройдер говорив, що
кадри українських націоналістів потрібні будуть Німеччині
для використання їх на Сході під загальним керівництвом
головного управління імперської безпеки Німеччини».
З нетерпінням чекаючи «ударів між вермахтом і
Червоною Армією», А. Мельник влітку 1940 року в своїй
берлінській штаб-квартирі підписує наказ «про підготовку до
створення збройної сили ОУН». «Вождь» вимагав взяти на облік
усіх придатних до військової служби оунівців і провести
8 ними «попередній вишкіл». «Постачання бзброенням,
боєприпасами, обмундируванням та продовольством буде
проведено через головне інтендантство німецької армії»,—
писав він.
Заступник Мельника агент німецької розвідки полковник
Роман Сушко (агентурний псевдонім Соммер) організував
у Кракові «старшинські курси» для мельниківців, які в
складі гітлерівської армії мали брати участь в агресії проти
СРСР. Викладали «науку» М. Капустянський, О. Бойдунник
та кілька колишніх офіцерів петлюрівської армії. Більшість
учнів і викладачів «вишколу» в 1943 році добровільно пішли
служити фашистам у горезвісну 14-у дивізію СС «Галіцієн».
За визнанням самих мельниківців, серед членів ПУНу
панувала атмосфера взаємної гризні та недовіри. Кожен член
проводу намагався бути якнайближче до «вождя». Приклад
подавав сам Мельник, який над усе старався догодити своїм
81

протекторам із абверу та гестапо, не вирішував самостійпо
жодпого організаційного питання.
Ставлячись зверхньо до підлеглих, Мельник запопадливо
крутився біля своїх фашистських хазяїв, боячись навіть на
тиждень виїхати з Берліна,— раптом його спитає Капаріс
чи Лахузеп...
Так само, як Бандера і Ярий, Андрій Мельник виявляв
пильний інтерес до організаційної каси. Грошові справи
завжди були в центрі уваги «зверхників» ОУН, Саме гроші
залишалися альфою і омегою їхніх інтересів і прагпепь.
В одному з численних листів «вождя» до Омеляна Сеника
(Грибівського) читаємо про його неспокій і тривогу від того,
що не може якнайскоріше одержати ключі від «бляшаної
скринькп», де зберігалися марки. Йому так кортить
помацати гроші, що" він дістався до скриньки навіть^ без ключів,
«відхиливши віко». Гроші, банки, конта, скриньки,
скарбниці, ключі — ось проблеми, що поруч з виконанням завдапь
абверу та гестапо найбільше турбували голову ПУНу. Та чи
тільки його...
Визнання фашистських розвідників, багатьох колишніх
керівників оунівського підпілля незаперечно свідчать, що
керівництво ОУН запродало гітлерівцям всю організацію
разом з її учасниками. Отак у метушні між гестапо і абвером,
в очікуванні чергових «гонорацій» від шефів і проходили
«революційні змагання» ватажків довоєнної ОУН.
СПАДКОЄМЦІ ФАШИЗМУ
З ранку й до вечора по десятках каналів радіо- і
телевізійних станцій США ведеться настирлива реклама
«привілейованих» та «супермодерних» військових частин швидкого
розгортання — мобільних підрозділів армії Сполучених Шта-»
тів, які на практиці мають втілювати у життя зловісну
стратегію «військової присутності» Америки в будь-якому
«життєво важливому» районі світу. У липні 1980 року в інтерв'ю
журналові «Ньюсуїк» новопризначений командуючий
корпусом швидкого розгортання генерал-лейтенант морської
піхоти США П. Келлі заявив, що очолювані ним війська
«повинні бути готовими дати відповідь на непередбачені
ускладнення в будь-якому місці земної кулі».
.Шеф Пентагону Уайнбергер спеціально для цих військ
«вишукав» у бюджеті 1981 року додатково 2,5 млрд. доларів.
32

По всій країні створена широка мережа вербувальних
пунктів Пентагону, кожен з яких став своєрідним центром
мілітаристської пропаганди, морально-психологічної обробки
хмолодих американців. Вербувальники на всі заставки
вихваляють армію СІЛА, престиж американського солдата — «джі-
ай», матеріальні вигоди й привілеї, що чекають новобранців
(багато з них, до речі, закінчивши середню школу, а то
й коледж, так і не змогли знайти роботу). В арсеналі пента-
гонівських «ловців душ» —- зустрічі та особисті розмови з
потенційними кандидатами, розсилка пропагандистських
листів і брошур, «обробка» батьків майбутніх
військовослужбовців тощо.
Для поширення серед молоді ідей мілітаризму і війни,
пропаганди американської військової машини, яка ведеться
під акомпанемент заяложених міфів про «радянську
військову загрозу», використовуються всі засоби масової
інформації. Цій меті служать військові паради та вчення,
демонстрація найновішої військової техніки, виступи перед
молоддю «ветеранів» розбійницьких операцій в Кореї і В'єт-
ламі. За даними на 1980 рік лише на рекламу служби у
збройних силах Пентагон щороку витрачає майже 100 млн.
доларів, або приблизно 22 долари на кожного рекрута. За рік
міністерство оборони СІЛА випускає понад 1100 кінофіль»
мів, 3500 телевізійних фільмів і понад 3400 радіопрограм,
наскрізь просякнутих духом брутальної антирадянщини та
антикомунізму.
Але все це не забезпечує армію США достатньою
кількістю новобранців. Тому пентагонівські вербувальники не
гребують й декласованими елементами, кримінальними
злочинцями, які останнім часом поповнюють ряди «джі-ай» і
особливо підрозділи швидкого розгортання і спеціальні
частини так званих «зелених беретів».
Гонитва за новими рекрутами для військ дедалі
посилюється. Стрімко зростають апетити американських генералів-
мілітаристів. Якщо, наприклад, на першому етапі
формування цих інтервенціоністських, по суті жандармських,
підрозділів армії США вважалось, що 110 тисяч «джі-ай»
буде достатньо для «реагування» на кризові ситуації, то
за новими сценаріями Пентагону мова йшла вже про
200 тисяч і більше військовослужбовців. А генерал Келлі,
як писала 20 червня -1980 року газета «Нью-Йорк тайме»,
вже розраховує, що на «випадок кризи до складу
корпусу швидкого розгортання будуть призвані 400 тисяч
резервістів».
2 К. Дмитрук
33

У пустелях і на воді, в умовах невеликих гірських
поселень і сучасних міст з мільйонним населенням вояки з
частин швидкого розгортання вчаться зненацька
захоплювати людей, володіти усіма видами зброї і вбивати, вбивати,
вбивати... При цьому вся військова підготовка сучасних
«суперменів» має відверто провокаційний, антирадянський
характер.
Вже кілька років американські солдати та офіцери під час
маневрів ведуть «бойові операції» проти спеціально
створених підрозділів, одягнених у форму Радянської Армії. На
тактичних заняттях і стрільбах використовуються макети
нашої бойової техніки і озброєння. У складі ВПС США
навіть сформована навчальна ескадрилья під блюзнірською па-
звою «Агресор»* пілоти якої вивчають тактику повітряних
боїв радянської військової авіації, а під час маневрів ведуть
навчальні бої на літаках з радянськими розпізнавальними
знаками.
У підрозділах армії, ВПС і ВМС США з дня на день
посилюється антирадянська пропаганда. На першому місці
тут брехлива теза про «військову загрозу» з боку Збройних
Сил СРСР, фальсифікація політичного і суспільного ладу
Радянської держави, грубе спотворення цілей і завдань
Радянської Армії.
У той же час всіляко вихваляється американський спосіб
життя, настирливо пропагується теза про «особливу місію»
США та їхніх збройних сил як «оборонців демократії,
свободи, справедливості», обстоюється їхнє уявне «право»
втручатися у внутрішні справи інших країн і народів, наводити
свій розбійницький, імперіалістичний «порядок» у
будь-якому куточку планети.
Важливе місце в ідейній обробці «джі-ай» відводиться
героїзації брудних справ американської вояччини у В'єтнамі,
Цьому присвячено сотні книжок і коміксів, тисячі нарисів
і статей у армійській та іншій пресі, чимало спеціально
підготовлених за сценаріями Пентагону пропагандистських
шоу навколо окремих «ветеранів» в'єтнамської війни, що
виступають у ролі «борців» за національні інтереси СІЛА.
Вихвалянню американських вояк, особливо з військ
спеціального призначення (ВСП),'що вчинили страшні злочини на
багатостраждальній в'єтнамській землі, присвячені й
створені протягом другої половини сімдесятих років мілітаристські
фільми «Герої», «Лицарі В'єтнаму», «Хлопці з роти «С» та
інші.
Неприхована мета пропагандистського апарату замість об-«
84

разу американського солдата-карателя, солдата — вбивці
в'єтнамських жінок і дітей створити героїзований образ такого
собі «солдата-патріота», «чесного служаки» тощо.
Та марно. Вбивцям і мародерам не допоможуть, як
кажуть у народі, ні музики, ні довгі язики. Криваві злочини
американської вояччини у В'єтнамі відомі сьогодні цілому
світу. Згадаємо лише деякі з цих страшних злочинів...
Особливою жорстокістю щодо в'єтнамського населення
відзначалася частина ВСП під кодовою назвою «Загін-57».
Вона була розміщена у містечку Нха Транг (Південний
В'єтнам). Вояки з цього підрозділу розстріляли, отруїли,
спалили живцем сотні ні в чому пе повинних жителів
навколишніх сіл.
Один з офіцерів ВСП цинічно заявляв: «В нас немає
школи вбивць, але у наших підрозділах немає жодного солдата
або офіцера, який не володів би всіма способами вбивства».
«До одного з таборів «зелених беретів»,— розповідав інший
учасник агресивної війни проти в'єтнамського народу,—
привели двох полонених. Незабаром виявилось, що їх
захопили помилково. Але ми не могли відпустити їх на волю
тому, що вони бачили увесь табір. їх відвели у джунглі,
і шість наших хлопців одночасно вистрілили у них».
У спеціальній школі «зелених беретів» у Форт-Халаберді,
перед від'їздом до В'єтнаму, проходив навчання 24-річний
лейтенадт Френсіс Рейтимер. За два місяці з нього мали
зробити радника з програми «Фенікс» 1. Відмовившись
взяти участь у війні у В'єтнамі, Рейтимер розкрив характер
підготовки «зелених беретів» у цій школі. На лекціях і
практичних заняттях офіцери ВСП, що «пройшли службу» у
В'єтнамі, вчили, як захоплювати і «обробляти» затриманих
в'єтнамців, незважаючи на їхню стать і вік. 50 убитих
в'єтнамців вважалися у цих лекціях «достатньою щомісячною
квотою». Слухачів школи вчили застосовувати найбруталь-
ніші методи залякування і вбивства. Як приклад для
наслідування у школі наводився випадок, коли співчуваючу
«В'єтконгу» людину було вбито, обезглавлено та
четвертовано, а частини тіла на пострах жителів села виставлено для
огляду.
Навколо «зелених беретів» створювався ореол «слави і
героїзму». Сотні брошур вихваляли їхні «сміливі рейди і
операції», тисячі дівиць писали «беретам» про бажання
1 Ця програма передбачала жорстоке придушеппя патріотичного
руху. Разом з тим «Фенікс» була складовою частиною так званого
плану «в'втнамізації» війни.
2*
35

«ближче познайомитися з героєм», десятки і сотні тисяч
друкованих військовим відомством листівок запрошували
вступати у лави «мужніх і відважних». Навколо особи ката жінок
і дітей в'єтнамського села Сонгмі, вбивці й садиста
лейтенанта Коллі було створено ореол «супермена — борця з
комунізмом». Фашистські «ультра» засипали його тисячами
листів, у яких на всі боки вихваляли його. Під час виходу
Коллі з будинку військового трибуналу якась істеричка
несамовито вигукувала: «Він один убив сто комуністів!
Йому треба дати медаль! Надати звання генерала!»
Лейтенанта Коллі було звільнено з-під арешту. Відомий
расист, губернатор штату Алабама Уоллес заявив про
необхідність повної реабілітації вбивці. «Чому вбивство
комуністів повинно обурювати американців?» — цинічно
запитував цей расистський лідер.
Підспівуючи імперіалістичній реакції, авантюру у
В'єтнамі вихваляли еміграційні безбатченки з числа колишніх
білогвардійців, угорських і чехословацьких
контрреволюціонерів, сіоністських найманців.
Не залишилися осторонь і українські буржуазні
націоналісти. У своїх газетах і журналах вони галасливо
рекламували «бойові звитяги» імперіалістичної вояччини, і в першу
чергу, звичайно, солдатів і офіцерів — дітей «чолових
діячів» націоналістичного руху.
Спадкоємці бандерівських різунів, колишні недобитки
«Нахтігалю» і дивізії СС «Галіцієн», що знайшли притулок
за океаном, всіляко підтримували імперіалістичну політику
реакційних кіл та закликали до дальших воєнних авантюр.
Особливо старався відомий зброєносець вояччини, голова
горезвісного профашистського Українського конгресового
комітету Америки (УККА) Лев Добрянський. У ролі голови
антикомуністичного комітету «Тижня поневолених народів»
Добрянський, як з іронією писала прогресивна американська
газета «Українські вісті», намагався «репрезентувати
свободу, демократію, прогрес та інші святі для людства ідеали».
З цією метою Добрянський зачастив до Сайгону. Цікаво ж,
які саме «людські ідеали та чесноти» захищав Л.
Добрянський? Виявляється, що його запрошували у Сайгон... для
«головування на семінарі з питань ведення партизанської
війни»!
У каральних акціях проти мирного в'єтнамського
населення брало участь близько 2000 молодих американських
українців, обдурених та спровокованих імперіалістичною
вояччиною та націоналістичними паймапцями монополій. Чимало
36

з пих, змагаючись за чужу, ганебну справу, під чужими
прапорами, поклали свої голови або стали каліками. А
багато батьків та матерів так і не дочекались своїх дітей. І вс*о
повноту відповідальності за їх горе й сльози несуть як
американські «яструби», так і їхні оунівські наймити.
В'єтнамська авантюра імперіалізму, як відомо,
закінчилась повною поразкою. Але відповідних висновків не
зробили для себе ні реакційні американські політики, ні «золоті
галуни» з міністерства оборони США. Й далі у військових
штабах США та інших країн НАТО розробляються плани
збройних провокацій, й далі готуються кадри шпигунів й
диверсантів для боротьби проти СРСР та його союзників.
Навчання новітніх вбивць провадиться не лише в Європі
та США. їх муштрують у різних кліматичних зонах, на
розкиданих по всьому світі американських військових базах:
у Панамі і на Окінаві, в Єгипті та на островах Тихого
океану. Під час навчання солдатам з військ спеціального
призначення та швидкого розгортання прищеплюють такі риси, як
байдуже ставлення до страждань людини, до приниження її
гідності. їх, як писав журнал «Тайм», «привчають спокійпо
зносити вигляд крові й бруду, особисті терпіння і чужий
біль».
Велике місце у підготовці сучасних карателів і вбивць
займає систематична ідеологічна обробка, прищеплювання
патологічного антикомунізму, жорстоких тваринних
інстинктів, презирливого ставлення до «неповноцінних націй».
Особлива увага приділяється вивченню іноземних мов,
життя і звичаїв народів, щодо яких Пентагон планує чергові
збройні провокації.
Коли читаєш про всі ці американські частини «швидкого
розгортання», «спеціальні частини», «зелені берети» і т. п.,
про масові вбивства в'єтнамських, а останнім часом і
сальвадорських селян, каральні експедиції проти мирного
населення, спалення лісових масивів та отруєння хімічними
препаратами тисяч і тисяч гектарів сільськогосподарських угідь,
про використання спецслужбами США зрадників і
відщепенців, що свого часу накивали п'ятами з тих чи інших країн,
тих, хто за дзвінку монету ладен запродати свій дім, батьків,
Вітчизну, мимоволі спадає на думку фашистська тактика
організації «п'ятих колон» в тилу своїх потенційних
противників, обставини виникнення і формування
шпигунсько-диверсійних підрозділів із різного роду зрадників у складі
гітлерівської армії напередодні Великої Вітчизняної війни.
37

У 1939 році за особистою вказівкою Гітлера керівник
абверу адмірал Канаріс створює шпигунсько-диверсійний
підрозділ — «800-й батальйон особливого призначення»,
пізніше зведений в окремий полк «Бранденбург». Частина
формувалась з відданих фашизмові есесівців, офіцерів і унтер-
офіцерів вермахту та СС, яйі воювали на боці франкістських
контрреволюціонерів, офіційних працівників абверу і
гестапо, що добре володіли російською, польською, українською,
англійського мовами. До складу частини залучаються німці,
що довгий період проживали у Польщі, Прибалтиці, на
Україні. Створюються особливі підрозділи з білогвардійців,
голландців, фламандців, ельзасців, оунівських зрадників.
Сюди прийшли лише перевірені на «мокрих справах»
нацисти, досвідчені агенти абверу, авантюристи і шукачі
«гострих відчуттів», насильники і вбивці майже з усіх країн
Європи.
За особливою програмою, дуже схожою на^ вишкіл
«зелених беретів», диверсанти з 800-го полку у Баварії,
Бранденбурзі та Австрії готувалися до раптових нападів на тилові
частини, радіостанції, залізничні вузли, вивчали зброю і
порядок служби в арміях країн — майбутніх жертв агресії
Гітлера. Для участі в провокаціях абверівські бандити, так
само як і «зелені берети», заздалегідь одержували польську,
радянську, бельгійську та інші військові уніформи.
Брудними провокаціями, що давали біснуватому фюрерові «привід»
до нападу, кривавими акціями підступу і терору знеславив
себе «особливий полк» у Польщі й Бельгії, Голландії та
Норвегії, Франції і Данії.
З наближенням дня підступного нападу гітлерівців на
Країну Рад фашистська розвідка, підбираючи до своїх
диверсійних частин авантюристів з різних країн Європи,
відчула потребу і у досвідчених оунівських бойовиках, які вже
давно працювали на послугах абверу і гестапо. Виходячи
з цього, на початку 1941 року представники абверу Гано
Кох та Георг Геруліс обговорили з керівництвом проводу
ОУН питання про створення у складі вермахту військово-
диверсійних підрозділів з оунівців. Бандерівці з радістю
прийняли пропозицію своїх шефів і для її втілення у життя
створили «мобілізаційний відділ» на чолі з
Миколою Лебедем. Перед відділом Бандерою було поставлене
завдання — в найкоротший строк, разом з представниками
абверу, сформувати й підготувати до нападу на СРСР оунів-
ські диверсійні батальйони «Нахтігаль» та «Роланд». До
батальйонів відбиралися «кращі з кращих» учасники ОУН,
38

еліта організації. Кожну кандидатуру особисто
затверджував М. Лебедь.
Відібрані до військово-диверсійних підрозділів абверу
оунівці у Кракові проходили пімецьку медичну комісію і
відправлялися до військових таборів у Криниці та Дуклі,
а звідти — до місць підготовки батальйонів у м. Нойгаммер
(«Нахтігаль») і м. Сауберсдорф, у 50 км від Відня («Ро-
ланд»). Прибувши туди, вони одержували німецьку
військову форму, харчування, грошове утримання за нормами
гітлерівської армії та військові документи вермахту.
Гарячково готуючись до війни, бандерівці за два місяці до
підступного нападу на СРСР з дозволу фашистських хазяїв
провели у Кракові другий «великий збір українських
націоналістів». У програмному рішенні «збору» зазначалося, що
всі сили і засоби ОУН повинні бути скеровані на боротьбу
з СРСР. У * «Політичних вказівках», виданих проводом
ОУН-бандерівців у травні 1941 року, керівництво оргайі-
зації відкрито виступило у ролі прямої агентури німецької
військової розвідки. Проголошені у цих «вказівках»
доручення нелегальним місцевим осередкам ОУН виходять з
тактичних завдань гітлерівських військ, що вже готувалися
до раптового, підступного удару.
«У перших днях вибуху війни,— пишеться у цьому
ганебному документі,— ОУН скріпляє пропаганду серед війська,
розкладову й позитивну... веде інтенсивніше підривну
роботу в господарстві, адміністрації, транспорті, війську, зн.
саботаж достав, заколот у транспорті, розклад у війську,
саботаж у моторизованих частинах і т. д., воєнне замішання
використовує для посилення хаосу».
У так званій «травневій директиві головного проводу», що
була підготовлена особисто Бандерою і його найближчим
Оточенням, зазначається: «З приходом союзницької армії
виходять напроти неї представники ОУН (цивільної і
військової влади), вітають їх як союзників, а заявляють, що
ОУН очистила вже терен від більшовиків, перебрала владу
в свої руки... Воєнні представники ОУН заявляють, що
вони хочуть дальше, разом з німецькою армією воювати
проти Москвп».
Розуміючи, що на жодну підтримку народних мас
націоналісти розраховувати не можуть, директива від імені
проводу ОУН вимагала на «звільнених від більшовиків
теренах» проводити жорстоку терористичну політику. З
характерною для гангстерів і авантюристів цинічністю верхівка
ОУН проголошувала, що після вступу німецько-фашист-
39

ських військ на Україні «формою державної влади повинна
бути політично-мілітарна диктатура ОУН». Пропонувалося
творити спеціальні суди, які «будуть безоглядно каратн»
людей.
З перших днів окупації Бандера під крильцем своїх
хазяїв із абверу і гестапо розраховував встановити на Україні
кривавий фашистський режим, нацькувати селян на
робітників, викликати єврейські погроми. Директива вимагала:
«Масу зрушити із засиджених місць. Села кинути на міста,
де головні нерви ворожої влади, пропагуючи клич:
«Селянська Україна здобуває міста і нищить ворогів!»
Головний провід наказував «поширити серед населення
свідомість», що всяка людина, яка не виконуватиме
настанов ОУН, «підписує собі присуд смерті». «Пропаганду,—
продовжується у директиві,— поперти прилюдними
розстрілами. На мурах малювати (тиром, дьогтем, чорною фарбою)
якнайбільші чорні тризуби,— де тільки вдається,— щоб з
першого дня маркувати наші сили і сіяти пострах».
Відразу після захоплення гітлерівцями західних областей
УРСР керівництво ОУН планувало провести мобілізацію у
військові підрозділи, які б разом з вермахтом узяли участь
в боях з Червоною Армією. Заздалегідь очікуючи, що
народні маси будуть противитися цьому, Бандера проголошував:
«Вішайте трусів і дезертирів на першій вербі».
Розуміючи, що робітники друкарень, радіостанцій,
телеграфів на випадок захоплення окупантами українських міст
будуть ухилятися від виконання своїх службових обов'язків,
головний провід ОУН наказував «примусити фахівців до
праці під терором. Згори заповісти, що за найменший
саботаж — смерть. Слова додержувати. Кари для постраху
виконувати прилюдно».
Не забули оунівські ватажки і про зустріч «дружніх»
військ гітлерівського вермахту. У наказі референтури
пропаганди головного проводу ОУН від низових клітин
організації в західних областях України вимагалось з початком
війни вітати фашистську армію, вивішувати гасла на честь
«вождя німецького народу А. Гітлера», надавати
загарбникам різних почестей.
Ось воно, кредо оунівської кліки: вітаючи фашистів,
знищувати та ліквідувати, ізолювати, вішати, розстрілювати,
карати невинних людей... Вбивати тільки за те, що вони не
погоджувалися з фашистською ідеологією та зрадницькою
практикою ОУН. Зпищувати тому, що іптелігент-українець
може краще, ніж малоосвічена людина, зрозуміти аптина-
40

родний характер буржуазного націоналізму. Ліквідувати за
те, що ти росіянин, поляк, єврей.
З перших днів Великої Вітчизняної війни закинута у
радянський тил абверівська агентура та диверсанти-оунівці з
полку «Бранденбург» приступили до своєї каїнової роботи.
Водночас з учасниками місцевих осередків ОУН вони
почали стріляти в радянських бійців, підривати залізничпі колії,
завалювати шляхи. У донесепні начальника штабу 6-ї армії
начальнику штабу Південно-Західного фронту про опір
ворогові в районі Львова зазначено:
«...Німці використовують всі засоби для дезорганізації
нашого тилу. Вдень 24 червня мали місце окремі постріли з
вікон та горищ костьолів. Крім націоналістів, у безпорядках
беруть участь парашутисти, які потрапили в місто. Вони
одягнені в радянську військову форму».
Про мерзенні вбивства оунівськими бандитами червоноар-
мійців і відступаючих па схід радянських працівників та
місцевого активу яскраво говорилось в листівці підпільної
організації «Визволення Вітчизни».
«Брехлива пропаганда. При відступі Червоної
Армії на вулицях Львова з багатьох поверхів і багатьох
вікон організовані націоналістами банди стріляли в червоно-
армійські колони, вбивали радянських громадян тільки за
тЬ, що вони радянські люди. Лише в одній Бібрці
націоналісти вбили 49 радянських цивільних людей. Те саме робили
в Сокальщині, Золочівщині, в околицях Збаражу... В селі Ду-
санові, Перемишлянського району, сільські багатії
переймали червоноармійців, обеззброювали, а далі мучили їх в
звірячий спосіб, ріжучи на куски тіло. Організаторами цієї
ганебної і кривавої роботи по містах і селах були буржуазні
націоналісти з деякими священиками на чолі».
Разом із фашистськими військами вдерлися на Україну
і створені абвером, у складі диверсійного полку
«Бранденбург», два оунівських батальйони. Напередодні війни вони
налічували вже до тисячі солдатів і складалися з кількох
рот. Підрозділи були одягнені у німецьку форму з певели-
кою жовто-блакитною смужкою на погонах. Керівниками
батальйону «Нахтігаль» Канаріс затверджує Герцнера і Обер-
лендера, а від ОУН — Шухевича Романа, керівниками
батальйону «Роланд» — німця гауптмана Новака та
бандерівця Євгена Побігущого.
Дальші криваві справи «Нахтігалю» відомі. Батальйон
першим увірвався до Львова, де оунівці під керівництвом
та за участю Оберлендера і групи гестапівців та есесівців
41

вчинили масові вбивства ні в чому не повинних цивільних
людей — стариків, жінок та дітей.
У день захоплення Львова нахтігалівців поділили на
окремі підрозділи, які були розквартировані в різних районах
міста (на території святоюрського собору, в приміщенні
газового заводу, в будинках по вулиці Яблоновській). Але
штаб батальйону розмістився в Будинку студента на
Кадетській горі, якраз навпроти колишньої бурси Абрагамовичів,
Керівники батальйону Роман Шухевич, Олександр
Луцький, Василь Сидор підтримували постійний зв'язок не
тільки з командами СД і гестапо, але й з особистим
представником Бандери — Миколою Лебедем, який очолював
горезвісну націоналістичну «службу безпеки» (СБ) і прибув до
Львова з особливими повноваженнями абверу та головного
проводу ОУН. Як згадував мельниківець С. Лопушанський
у журналі «Самостійна Україна», головний штаб
бандерівців на чолі з М. Лебедем розміщався в будинку «Дністра»
по вулиці Руській, 20. «На будинку,— пише
Лопушанський,— красувався напис: «Організація українських
націоналістів». Бандерівський актив носив на рамені синьо-жовті
опаски із написом: ОУН (що, до речі, влегшувало їм робити
різні реквізиції та оминати черги перед харчовими
склепами), провідники роз'їжджали реквізованими чи дарованими
автомашинами з емблемами ОУН тощо. Сам М. Лебедь
парадував у шитій з німецького військового полотна уніформі,
роз'їжджав «фольксвагеном» і урядував у стороженому СБ
кабінеті».
Швидко виявилася і суть «особливих повноважень»
Лебедя. Нахтігалівці були розбиті на групи по 10—15 чоловік ^
в ніч з 3-го на 4 липня під особистим наглядом Оберлендера,
Лебедя і Шухевича приступили до масових арештів і
вбивств представників львівської інтелігенції, ні в чому не
винних цивільних людей, старих, жінок і дітей.
Будинок студента і бурсу Абрагамовичів фашистські
упирі не випадково обрали для кривавої справи. Від розміщеної
на відшибі, на Вулецьких пагорбах бурси було лише кілька
метрів до занедбаних пустирів, перерізаних невеличкими
ярами й видолинками. У будинку були великі підвали, де
можна було тримати сотні арештованих і за гітлерівською
практикою творити швидкий і таємний «суд». А близькі
пустирі були зручним місцем для екзекуцій.
Гестапівські й бандерівські яничари вночі вривалися до
квартир намічених жертв, забирали гроші, одяг, коштовності
й звозили їх до бурси. Це вони схопили й знищили в перші
42

дні окупації Львова велику групу вчених і митців, у тому
числі 70 відомих діячів науки, техніки та мистецтва. Серед
закатованих були почесний член багатьох Академій наук
світу Казимир Бартель, видатний письменник Тадеуш Бой-
Желенський, вісімдесятирічний академік Соловій, професор
Ян Грек, ректор університету, професор судової медицини
Володимир Серадзький, стоматолог академік Антоній Це-
шинський, професор-хірург Тадеуш Островський, доктор
юридичних наук Роман Лонгшамо де Бер'є з трьома синами
та багато інших. ^ а
Єдиний з львівських учених, якому вдалося вирватися в ту
ніч з підвалів бурси Абрагамовичів, член-кореспондент
Академії наук Польщі, відомий педіатр Франтішек Гроєр був
свідком жахливих злочинів нахтігалівців. «Заарештували
мене 3 лидня о 12 годині ночі і посадили на вантажну
машину,— згадував Ф. Гроєр у перші дні після визволення
Львова.— В ній вже були професор Я. Грек, Т. Бой-Желен-
ський та інші. Нас повезли в будинок бурси Абрагамовичів.
Ведучи нас по коридору, гестапівці знущалися з нас,
підштовхували прикладами гвинтівок, смикали за волосся й
били по голові».
В 1960 році, виступаючи свідком на процесі в справі Обер-
лендера, Ф. Гроєр заявив: «Я ходив по подвір'ю бурси, куди
мене випустили нацисти, і чекав, поки скінчиться
«поліцейська година»... Незабаром з будинку вивели групу
професорів. Четверо з них несли труп молодої людини. Як я
дізнався згодом від служниць професорів Островського й
Грека, це був молодий інженер Руфф. Його вбили під час
допиту... Поза всяким сумнівом, його несли завідуючий
кафедрою патологічної анатомії Львівського медінституту
професор Вітольд Новицький, професор Політехнічного
інституту Володимир Круковський, знаменитий спеціаліст-нафто-
вик професор Станіслав Пілят і ще хтось четвертий,
здається, професор математики Володимир Стожек.
Цю групу вивели в напрямі так званої «Кадетської
гори»... Минуло двадцять-тридцять хвилин. Раптом звідти,
куди повели професорів, які несли труп молодого Руффа, я
почув залп з кількох гвинтівок. Не пам'ятаю, чи це було
два-три залпи, чи тільки один. Минув ще певний час, і з
будинку знову вивели групу професорів, чоловік 15—20. їх
усіх поставили обличчям до стіни. Серед них я впізнав аку-
шера-гінеколога доцента Станіслава Мончевського».
Жодного слова на захист вчених не промовила уніатська
церква. Більше того, коле дружина академіка Цешинського
43

(який був особисто знайомий з «князем церкви») попросила
митрополита, щоб той звернувся до військового коменданта
міста з клопотанням про звільнення її чоловіка, Шептиць-
кий цинічно відповів, що він у «мирські справи» не
втручається.
Факти і документи незаперечно свідчать про те, що
жахливі вбивства у Львові вчинені бандерівцями за вказівками
своїх хазяїв.
Керівництво ОУН заздалегідь планувало після захоплення
німцями Львова за допомогою фашистських окупантів
знищити видатних представників польської та української
інтелігенції. Актами кривавого терору воно намагалось залякати
населення, поставити народ на коліна перед гітлерівськими
окупантами. Саме для цього у Кракові, у великій
конспірації, за погодженням з керівництвом абверу, ватажками ОУН
були складені спеціальні списки майбутніх жертв.
За вказівкою «проводу» списки осіб з числа радянського
активу, представників місцевої громадськості та
інтелігенції, так звані «чорні книги», були також підготовлені
нелегальними районними, окружними та обласними «проводами»
ОУН у Галичині та на Волині. Але складені у Кракові
списки не були своєчасно доставлені до Львова. Тому перелік
жертв — видатних учених, що мали бути знищені,— був
складений за дорученням М. Лебедя оунівськими катами
Євгеном Врецьоною і Іваном Климівим на підставі... довоєнного
телефонного довідника. До списку включалися люди, проти
прізвища яких стояла вказівка «професор» чи інше наукове
звання. Всього до нього було включено понад 300 осіб. За
допомогою телефонного довідника вирішувалось питання
про смерть ні в чому не повинних людей! Отак виглядала
фашистсько-оунівська «співпраця» у дії!
Кривавий шлях «Нахтігалю» пролягав через міста Золочів,
Тернопіль, Сатанів, Вінницю. Його учасники, виконуючи
завдання своїх абверівських зверхників, чинили розправу над
комуністами, комсомольцями та радянським активом.
Сотні й тисячі жертв позначили шлях батальйонів «Нахті-
галь» та «Роланд» у Білорусії, куди їх перекинули
гітлерівці для боротьби з партизанами! Там обидва легіони були
об'єднані в один підрозділ (під командуванням Є. Побігу-
щого), який дістав назву «шуцманшафтбатальйон-201».
Становище абверівських найманців на окупованій
радянській землі було жалюгідним. Земля горіла під ногами
фашистських супостатів. Радянські люди ставилися до них з
презирством і, як визнавали самі запроданці, «не робили
44

різниці» між нацистами та їхніми холуями-оунівцями,
одягненими в німецьку поліцейську уніформу. «Більшевикам
вдалось уже перемінити нове покоління на свій лад,— воно
жалкує за відійшовшими більшевиками»,— писали
націоналістичні запроданці.
Не могли похвалитися оунівці й доброзичливим
ставленням нацистського начальства, що вважало їх
неповноцінними у расовому відношенні. Хоч як пишалися жалюгідні
лакеї, перебуваючи в складі карального корпусу, своєю
«співпрацею» з «німецькими військовиками», вони на своїй шкурі
відчули, що панська ласка — це вовча дружба. Як після
війни згадували оунівці у виданій в Мюнхені книжці спогадів,
командир шуцманшафтбатальйону-201 німець гауптмап Мо-
ха, відверто демонструючи своє презирство до нахтігалівців,
заборонив їм навіть спірати українські пісні, наказав
видавати лише по три цигарки замість шести, що їх одержували
німці. Той самий гауптман і ще кілька німців не бажалп
навіть харчуватися разом із своїми наймитами, а «мали
осібну кухню».
Однак, незважаючи на презирливе ставлення
гітлерівських шефів, очолювані 6. Побігущим, Р. Шухевичем та
особистим відпоручником Шептицького капеланом Всеволодом
Дурбаком шибайголови із шуцманшафтбатальйону вірою і
правдою служили загарбникам. У складі охоронної поліції
під командуванням генерала фон Баха-Залевського вони
брали участь у кривавих операціях «Болотна лихоманка»
у Вітебській області, «Трикутник» — у Брестській, «Кот-
тбус» — у Мінській, Вітебській, Вілейській областях
Білорусії. Виконуючи людиноненависницькі доручення своїх
нацистських покровителів, оунівські яничари вбили тисячі
радянських людей, спалили сотні населених пунктів.
Восени 1942 року націоналістичні шуцмани, діючи в
складі 15-го поліцейського полку, знищили білоруські й
українські села Борки, Заболоття, Борисовку, залили кров'ю й
спалили волинське село Кортеліси. «Спільна робота службових
органів СД,— писав у звіті командир 9-ї роти цього полку
гауптман Каспер про операцію по знищенню села Борисов-
ка, Брестської області, що її вони провели разом з
націоналістами у вересні 1942 року,—- проходила добре і без тертя».
Оунівських шуцманів використовували не тільки у
каральних операціях проти партизанів. Справою їх рук були
численні арешти й винищення мирного населення
білоруських міст і сіл, облави й затримання юнаків і дівчат, а
часом і підлітків 14—15 років, яких за наказом нацистських
45

сатрапів кидали до товарних вагонів і вивозили на каторжні
роботи до Німеччини.
У 1943 році немало солдат і офіцерів «Нахтігалю» разом
з Побігущим перейшли до есесівської дивізії «Галіцієн» під
команду бригадефюрера СС Фрайтага та у' складі дивізії
брали участь у боях з Радянською Армією.
Створення гітлерівцями окремих військово-диверсійних
формувань з числа націоналістичних найманців, всупереч
твердженням ватажків ОУН, ні в якому разі не означало,
що гітлерівці брали оунівців у «союзники», ставились до них
як до «рівноправних партнерів» тощо. Гітлерівці хотіли
використати українських буржуазних націоналістів у ролі
своїх вірпих лакеїв для виконання завдань фашистської
розвідки в тилу радянських військ, для брудних справ
безпосередньо на фронті. Саме про це свідчили події літа 1941 року,
коли гітлерівські верховоди, незважаючи на слізні прохання
оунівців, навіть і не подумали створити бодай якоїсь
видимості української державності, хоч: би у вигляді
маріонеткового уряду.
І хоч військове значення диверсійних підрозділів та
батальйонів націоналістів було незначним, сам факт їх
створення і злочинної діяльності у складі гітлерівського
вермахту і частин СС ще раз засвідчив антинародну суть
українського буржуазного націоналізму, його спорідненість з
фашистською ідеологією.
Вишикувавшись під чорними штандартами третього
рейху, оупівські ватажки перед усім світом продемонстрували,
що вони були і залишились виразниками чужинницьких
інтересів, вірними найманцями фашизму, лютими ворогами
українського народу.
Взявши на озброєння досвід «Бранденбургу» і «Верволь-
фу», одержавши від нацистів спадщину — різного роду
зрадників і перевертнів,— імперіалістичні
військово-розвідувальні служби створили власні підрозділи у вигляді військ
спеціального призначення, а- потім і військ швидкого
розгортання.
Шкода, що уроки історії нерідко забувають за океаном.
ХТО ТАКІ «ДИВІЗІЙНИКИ»?
Вже кілька років не вщухає на Заході пропагандистська
кампанія навколо горезвісної 14-ї «гренадірен вафен СС
дивізіон Галіцієн», створеної 1943 року відомством Гіммлера
46

за допомогою уніато-націоналістичних зрадників у складі
кривавих нацистських військ СС. За повідомленнями
буржуазно-націоналістичної та уніатської преси, «отці церкви»
освящали на різного роду зборищах штандарти есесівських
недобитків, влаштовували для них «урочисті богослужіння»,
напучували емігрантську молодь «крокувати дорогою
батьків», які служили в гітлерівських каральних частипах.
На сторінках своєї продажної преси, у наскрізь брехливих
«наукових розвідках» і «рефератах» оунівські писаки
нарекли 14-у «гренадірен СС» стрілецькою дивізією «Галичина»
і навіть якоюсь тільки їм відомою «Першою українською
дивізією» міфічної «Української національної армії».
Зустрічі «ветеранів» дивізії СС, за повідомленням
бандерівської преси, відбувалися у Мюнхені й Нью-Йорку,
Клівленді й Манчестері, Торонто та Калгарі. На зборищі у
Манчестері перед колишніми есесівцями та поліцаями виступив
уже згадуваний нами колишній штурмбанфюрер СС Є. По-
бігущий. У Клівленді на «святочній» конференції «братства
солдатів і офіцерів дивізії «Галичина» держав слово
колишній унтерштурмфюрер СС Б. Підгайний та інші гіммлерівці.
«Вояки дивізії СС «Галичина», об'єднані у калгарську
станицю «братства дивізійників»,— писала бандерівська
газета «Гомін України»,— не забувають, що вибраний ними
вояцький шлях лишається дальше актуальним».
Отак, без жодних сантиментів проголошують нині своє
політичне кредо вчорашні насильники і вбивці, які хоч
сьогодні повернулись би до своїх каїнових справ, якби тільки
знайшлися нові господарі на зразок Гіммлера, Кальтенбрун-
нера, Вехтера...
Пропагандистський балаган навколо кривавого «вкладу»
вихованців Гіммлера у «боротьбу з комунізмом» триває.
За повідомленням есесівського журнальчика «Вісті
комбатанта» (у Торонто є й такий!), «свято» на честь дивізії
відзначалось 27 лютого 1977 року в уніатській церкві Успен-
ня божої матері в Монреалі. До початку богослужіння, яке
відправляв митрат Я. Гайманович, під заплямованим кров'ю
штандартом СС у своїй уніформі до церкви строєм прибули
80 колишніх есесманів на чолі з штурмбанфюрером О.
Вінницьким. Звертаючись після церемонії до есесівських вояк,
Вінницький закликав «передавати свої ідеї молодому
українському поколінню».
«Від присяги, яку ми зложили під час війни,— зухвало
й недвозначно заявив Вінницький,— нас ніхто не звільнив.
Ми, бувші вояки-дивізійники, не сміємо про це забути».
47

Пройшло кілька місяців, і 29 травня 1977 року у
Філадельфії під есесівськими та буржуазно-націоналістичними
прапорами знову зустрілися колишні есесмани і бандити
УПА. їх удостоїли своєю присутністю уніатські єпископи
А. Сапеляк і В. Лостен та з десяток священиків-уніатів.
Виступаючи з проповіддю, священик Р. Москаль, як і інші
учасники збіговиська, говорив про «важність та
актуальність традицій наших комбатантів» (тобто вцілілих есесма-
пів) та закликав свою паству наслідувати їхній приклад. На
закінчення зустрічі військові злочинці з принесеної з собою
зброї дали «салют» на честь катів і зрадників українського
народу.
Недоладна метушня навіки проклятих українським
народом «нацвождів» навколо диьізії СС «Галичина» має на меті
обілити ганебне профашистське минуле
буржуазно-націоналістичних та уніатських верховодів, сфальсифікувати правду
історії, отруїти свідомість молодих зарубіжних українців.
Та правди не заховаєш. Переконливі історичні факти,
учасники тогочасних подій, нарешті, сотні й тисячі
незаперечних архівних документів, багато яких вийшло з-під
пера самих уніатів і націоналістів, об'єктивно показують,
хто, як та з якою метою створив дивізію СС «Галичина»
і чиї інтереси вона відстоювала. Отже, слово фактам і
документам.
Найвидатнішою воєнно-політичною подією другої світової
війни був розгром німецько-фашистських військ на Волзі.
Радянська Армія перед усім світом засвідчила свою
непохитну силу, мужність і героїзм. Блискуча перемога наших
збройних сил під Сталінградом була досягнута завдяки
перевазі радянського суспільного й політичного ладу, міцній
дружбі народів СРСР, стійкості радянських воїнів, високій
майстерності генералів і маршалів, духовній силі та
згуртованості нашого народу навколо Комуністичної партії.
Переможний наступ Червоної Армії, розгром 6-ї армії
Паулюса викликали розпач і занепокоєння святоюрських
ієрархів та їхніх націоналістичних вихованців. Серед
фашистських наймитів почалася паніка. Всі свої надії на
«оборону перед наступаючими Совєтами» та створення «єди-
пого протибольшевицького фронту» жовто-блакитні
отамани і уніатські панотці пов'язували з гітлерівською
верхівкою.
Протягом 1942-го і на початку 1943 року разом з
націоналістичними ватажками Шептицький неодноразово звертався
до Гітлера, Ганса Франка, Отто Вехтера з пропозиціями по-
48

повнити нестачу «гарматного м'яса» на Східному фронті за
рахунок створення у складі фашистської армії «українських
військових формацій».
Майже одночасно з владикою, 6 лютого 1943 року, до
начальника генерального штабу вермахту
генерал-фельдмаршала Кейтеля звернувся «вождь» ОУН А. Мельник. Він
пропонував якнайскорше «сформували боєздатне українське
військо» та висловив в зв'язку з цим бажання... «віддати
себе в тій цілі до розпорядження верховного командування
збройних сил». До принизливих прохань оунівців та
уніатської ієрархії залучився і голова горезвісного УЦК В. Ку-
бійович.
Однак, незважаючи на слізні «пропозиції» уніатсько-націо-
налістичних ренегатів та підтримку їх з боку губернатора
«дистрикту Галичина» бригадефюрера СС О. Вехтера,
можновладці третього рейху спочатку не квапились із
створенням націоналістичних «військових формацій». Та
притиснуте до стіни переможним наступом Радянської Армії
гітлерівське командування вимагало все нових і нових резервів.
Практично це й вирішило справу організації есесівської
дивізії з націоналістичних найманців.
Одним із завзятих прихильників створення збройних
частин з числа націоналістів у складі військ СС був Кубійо-
внч. Він у принизливому тоні благав «якнайскорше узгідни-
ти пропозицію» уніато-націоналістичних гітлерчуків з
«великим фірером» і надати їм можливість взяти безпосередню
«участь у кривавому змагу з Москвою на боці нашої
визволительки німецької армії».
Зараз В. Кубійович намагається спотворити історичну
правду. Виступаючи завзятим проповідником «історичної
місії» есесівської дивізії, створеної у складі збройних сил
СС, озброєної й очолюваної нацистами, безпосередньо
підпорядкованої кривавому Гіммлеру, він у виданій у Парижі
книжечці договорився до того, що при організації дивізії
мав на «меті виключно український інтерес». Більше того,
роблячи реверанс у бік сьогоднішніх господарів українських
буржуазних націоналістів з табору імперіалістичної реакції,
Кубійович висуває сміховинну тезу, нібито ще 1943 року
він, «підходячи до справи дивізії з холодним розрахунком»
(?!), доручив есесівському офіцерові Дм. Паліїву 1 «пильну-
1 Дм. Паліїв —колишній керівник профашистської буржуазно-
націоналістичної організації «Фронт національно)! єдності». Агент аб-
веру-2. До початку другої світової війни буї ні агентурному зв'язку
в полковника А. Бізанца. У «військовій управі» по формуванню диві-
49

вати українського інтересу в згоді з німцями чи проти їх
волі аж до зірвання з ними зв'язку і переходу дивізії на бік
західних альянтів». Зрозуміло, що подібні заяви екс-провід-
ника УЦК розраховані на людей, які не мають жодного
уявлення ні про обставини формування дивізії, ні про особу
самого Кубійовича і його роль у цій ганебній справі. Та
повернемось до дальших заходів гітлерівців і їхніх наймитів
по організації дивізії СС.
Вранці 28 квітня 1943 року губернатор Вехтер викликав
до себе купку зрадників і оголосив їм рішення Гітлера про
формування дивізії СС «Галичина». Залякуючи полохливих
колабораціоністів навальним наступом «большевицьких
армій», Вехтер закликав їх разом з німецькими військами
«взяти безпосередню участь у боротьбі за безпеку і
майбутнє Європи». Губернатор, зокрема, відзначив ревні старання
у створенні дивізії «перед паном Генерал-губернатором,
Урядом Генерал-губернаторства і дальше проводом Райху —
присутнього тут пана професора Кубійовича»,
Шеф управління внутрішніх справ
генерал-губернаторства Льозакер, звертаючись до зібраних колабораціоністів,
зачитав заздалегідь підготовлений «маніфест» Ганса Франка
з приводу формування дивізії СС. Слідом на трибуну
забрався Кубійович. Дякуючи губернаторові за відзначепня
його старань на користь «великонімецького рейху», лаку за
розпатякував: «Ми радіємо, що Ви, пане губернаторе, як
найвищий представник німецької влади в Галичині,
приносите нам признання за цей вклад. Особливу радість
викликає в нас вістка, що найвищі чинники німецької держави
також мають відомості про наше активне відношення.
Найвищий дозвіл (тобто рішення Гітлера.— К. Д.) на
виставлення, стрілецької дивізії СС — це для нас відзначення і
одночасно спеціальна честь... Ми дякуємо Вам зі щирого
серця. Одночасно належиться наша подяка великому фіре-
рові з'єднаної Європи».
Як бачимо, у лакейському виступі Кубійовича йдеться і
прр проклятого народами фюрера, і про милі його серцю
«найвищі чинники рейху», і губернатора Вехтера, але
чомусь жодного слова про Україну, українців та «українські
інтереси», за які зараз так вболіває «професор» із так
званого Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Сарселі
(Франція). Тричі вигукнувши за командою Бауера «Зіг хайль»,
зії СС «Галичина» обіймав посаду керівника відділу. Після
звільнення Львова Червоною Армією втік з гітлерівцями. Служив у
есесівських частинах в чині гауптштурмфюрера (капітана).
50

націоналістичні шуцмани слідом за своїми фашистськими
хлібодавцями потяглися до храму святого Юра, де, як
повідомила газета «Львівські вісті» від 29 квітня 1943 року,
єпископ Й. Сліпий в присутності Вехтера відправив «тор-
жествене богослужешія» на честь формування дивізії СС.
У той самий день Вехтер і Льозакер у «будинку Касина»
прийняли націоналістичних «провідників» і сформували так
звану «військову управу» для створення дивізії, до складу
якої увійшли з десяток оунівських верховодів та В. Лаба.
Цікава деталь: розпинаючись перед Г. Франком та О. Вех-
тером, Кубійович мав надію, що йому буде довірено
керувати «військовою управою». Проте фашисти не дуже-то
шанували свого вірного, але «расово неповноцінного»
прислужника. Керівником «військової управи» гітлерівці призначають
полковника військової розвідки — абверу — А. Бізанца, його
заступником німця С. Бейгерта.
Після війни А. Бізанц, як військовий злочинець, був
заарештований та розкрив цікаві подробиці про мерзенну
роль Кубійовича у формуванні есесівської дивізії. Зокрема,
він свідчив: «УЦК Кубійовича було створене абвером ще
1940 року у Кракові. З першого дня свого існування воно
перебувало під безпосереднім керівництвом і наглядом
розвідувального органу «Абверштелле-Краків». Практично цією
роботою займався 2-й відділ «Абверштелле» на чолі з
майором фон Демелем. Як помічникові начальника відділу, мені
було доручено керувати діяльністю УЦК. Без дозволу
«Абверштелле» і мого особисто Кубійович не мав права
прийняти до комітету жодної особи, провести будь-який захід...
Фінансування УЦК так само проводилось через мене.
Щомісяця протягом 1940 року я особисто передавав Кубійовичу і
генеральному секретареві УЦК Глібовицькому 50—60 тисяч
злотих».
Далі А. Бізанц повідав: «Формуванням дивізії СС в
Берліні опікувався обергрупенфюрер СС Готліб Бергер. За
рекомендацією Вехтера Бергер затвердив мене керівником
«військової управи» по створенню дивізії СС «Галіцієн». На
чолі «управи» фашистам треба було мати свою людину,
німця, який би добре знав становище в Галичині. На цю посаду
претендував і Кубійович. Взагалі його бундючності,
амбіціям, намаганню грати роль «вождя» не було меж. Та разом
з тим Кубійович завжди був вірним фашизмові, багато
робив в інтересах абверу, і його особисті негативні якості не
мали суттєвого значення в стосунках з німецькими
окупаційними органами».
51

Ми спеціально навели цей досить довгий витяг із свідчень
полковника фашистської розвідки, щоб ще раз показати,
який «український інтерес» мав на увазі пан Кубійович,
галасуючи за створення дивізії СС.
Та, звичайно, сам Кубійович та інші нацистські
прислужники з УЦК та ОУН, до яких широкі народні маси з перших
днів фашистської навали ставилися з відвертим
презирством, могли завербувати до дивізії хіба що сотню-другу своїх
завзятих поплічників. І тоді у справу формування
есесівських частин всупереч біблійському «не вбий» та
створюваним сторіччями нормам канонічного права, безпосередньо
включилось греко-католицьке духовенство.
«Після розмови з Вехтером і Бауером... (про формування
дивізії.—Я. Д.),—пише Кубійович,—першу розмову я
відбув з найвищим для українців авторитетом (?!)
митрополитом Андреєм і почув з його уст: «Немає майже ціни, яку не
треба б дати за створення української армії». Звичайно,
йшлося не про якусь міфічну «армію», а про формування
частин СС у складі фашистських збройних сил.
1 почалось. В усі дзвони вдарили уніатські достойники
з приводу «великої радості» за виказане «самим фірером
довір'я». Одразу ж після оголошення «урочистого акту про
формування галицької збройної сили» та освячення цієї
«богоугодної справи» у соборі святого Юра зрадливі архієреї
взяли найдіяльнішу участь в організованому з цього
приводу за безпосередньою вказівкою Геббельса
пропагандистському шабаші.
2 травня 1943 року о 10 годині ранку українські
націоналісти та уніатська еліта на чолі з Й. Сліпим, Н. Будкою,
В. Лабою та кількома отцями-каноніками у супроводі
великої групи клериків з богословської академії та духбвної
семінарії заповнили зал Інституту народної творчості.
Тут було скликано «нараду комбатантів» (колишніх
офіцерів та унтер-офіцерів горезвісної Української галицької
армії, петлюрівців та інших підтоптаних вже зрадників).
«Нараду,— писали «Львівські вісті»,— скликав
уповноважений військової управи Галичини на місто Львів, а взяли
в ній масову участь українці, які служили в УГА, в
австрійській армії або в якій-небудь іншій армії». Як бачимо,
есесівців влаштовував будь-який набрід. Де б не служив
майбутній найманець, аби мав досвід юдиної роботи проти
свого народу.
Після виступу полковника А. Бізанца, міського старости
Геллера, а також кількох підготовлених Бізанцом «промов-
52

ців», які за надрукованим папірцем вичитували «звернення»
зголошуватися у ряди есесів тут-таки, в інституті, в
сусідній кімнаті почали записувати «добровольців».
Першим до дивізії СС за заздалегідь розробленим
сценарієм «зголосився» вірний «українському інтересові» Кубійо-
вич, а за ним уся призначена бригадефюрером СС Вехтером
військова управа, командир шуцманшафтбатальйону-201
бандерівець Є. Побігущий (Рен), шефи, директори й віце-
директори різних окупаційних «штелле» і «шафтів» і,
нарешті, близько 100 комбатантів. Серед добровольців
зустрічаємо немало колишніх капеланів і офіцерів УГА: митрата
Василя Лабу, соборного крилошанина Романа Лободича, ка-
техіта Данила Ковалюка. Форму есесівців за прикладом
старших «достойпиків» натяглп на себе й молодші вихованці
Львівської духовної академії — Михайло Левенець, Йосиф
Карпінський та ін.
Одним з перших «добровольців» дивізії СС «Галичина»
був старий агент абверу, великий шанувальник Шептицько-
го штурмбанфюрер Побігущий. З початком формування
дивізії СС «Галичина» Є. Побігущого призначають
командиром полку. І знову, як і після створенпя кривавого шуцман-
шафтбатальйону-201, прийшов він по благословення до
А. Шептицького. У виданій у Мюнхені книжці гітлерівський
лакуза згадує: «При створенні 1-ї Української Дивізії
(йдеться про дивізію СС «Галичина».— К. Д.) у Львові був
я знову з делегацією в Кир Андрея, і він менш-більш
повторив ті самі слова (йдеться про попереднє благословення
Шептицьким шуцманшафтбатальйону.— Я. \Д.), даючи
знову благословення для дивізії... Тоді погодився наш князь
церкви зі мною, що ми маємо прекрасний вояцький елемент
(тобто озброєних фашистами для боротьби з українським та
іншими братніми народами есесівців.— Я. Д.)».
Під безпосереднім керівництвом нацистських штадт- і
крайсгауптманів українські націоналісти, уніатські
єпископи та декани, каноніки й парохи, навіть ігумени і ченці по-
військовому включились у формування есесівських
підрозділів. Десятки і сотні «богобоязнених душпастирів» були за
домовленістю з святим Юром призначені членами створених
фашистами мобілізаційних комісій. Гарячково агітуючи за
вступ до дивізії СС, окремі священики перетворили церковні
амвони у вербувальні пункти майбутніх есесманів.
Під час формування дивізії СС «Галичина» вранці
12 липня 1943 року на подвір'я святоюрського храму заїхав
чорний «опель-адмірал». З автомашини, яка впевнено зупи-
53

нилась біля головного входу до митрополичої резиденції,
вийшов рухливий невисокий чоловік у зеленому військовому
плащі. Це був давній прихильник Є. Коновальця,
американський бізнесмен Яків Макогон, що видавав себе за нащадка
гетьмана Кирила та іменувався графом Полтавою-Розумов-
ським.
у Одружившись після першої світової війни із заможною
американкою, Макогон придбав кілька молочних заводів у
Закарпатті та на Буковині, мав власні будинки у Лондоні,
палац у Чікаго, величезну віллу в Аласіо (Італія).
Кивнувши швейцарові, Макогон попрямував до покоїв.
Назустріч йому вже виходив канцлер митрополитового орди-
наріату, особистий радник Шептицького — Микола Галянт.
— Маю честь вітати вас, пане...— очікуючи, що невідомий
назве себе, стиха мовив досвідчений єзуїт, пильно дивлячись
на гостя.
— Граф Полтава-Розумовський з Бостона,— голосно
відповів той.— Зараз за дорученням Червоного Хреста
перебуваю на Східному фронті. До Львова щойно приїхав. І
спеціально для зустрічі з їх високопреосвященством у дуже
важливій справі.
Звичайно, Галянт добре знав, хто такий
Полтава-Розумовський. Чув, що він довгі роки був однією з довірених осіб
ватажків ОУН та виконував їхні вельми делікатні
доручення в Польщі, Чехословаччині, Румунії. Відав про сміховинні
претензії графа на гетьманську булаву, про його марні
намагання довести, ніби від є прямим спадкоємцем гетьмана
Кирила Розумовського. Читав про казкові багатства
Макогона. Не розумів тільки, як цей авантюрист і політичний
пройдисвіт опинився на фронті, яким чином та з якою місією
прибув до Львова...
— Прошу сюди, на другий поверх,— улесливо
запрошував Галянт.— Там покої для найшанованіших наших гостей.
Відпочиньте з дороги, а я поки доповім владиці.
Макогон-Розумовський три дні був гостем митрополита.
Об'їздивши як представник Червоного Хреста Прибалтику,
Білорусію та Україну, він на власні очі побачив крах
фашистської окупаційної політики, переконався, що
партизанський рух зміцнюється, відчув неминучість продовження
переможного наступу Червоної Армії. З жахом розказуючи
про ц<е владиці, Макогон висловив думку, що «єдиним і
найбільш радикальним засобом стримання червоних» від
дальшого просування на Захід було б створення поруч з дивізією
54

СС «Галичина» додаткових «військових формацій» у складі
фашистського вермахту та під безпосереднім керівництвом
його верховного командування. Ці частини, за задумом
Макогона, мали комплектуватися в порядку «жорстокої
тотальної мобілізації» і прикрити собою найбільш небезпечні
ділянки фронту .
Пропозиція сподобалася Шептицькому. Адже понад усе
на світі боявся він «повернення Совєтів». Але як просити
фашистів про надання зброї для нових частин, коли навіть
до «14-і вафен СС» немає охочих і її формування — на грані
зриву. І тоді Макогон висунув ідею — треба написати
Гелерові.
— Лише фірер може розв'язати це питання, тільки він
один може зважитися на тотальну мобілізацію наших
людей
— А хто доведе нашу спроможність бути достойними
військовими партнерами рейху? — запитав владика.
— Я готовий до цього запитання, ваше
високопреосвященство,— відповів Макогон.— Цю справу могла би взяти
на себе створена за згодою та при підтримці Гітлера
урядова інституція.
—- Та ми вже мали кілька таких інституцій,— скептично
кинув владика.— І всі вони: і уряд пана Стецька, і наша
львівська українська національна рада, і така ж рада у
Києві декларували вірність і слухняність фірерові й Великоні-
меччині. Однак не потрібні вони визволителям нашим. Не
визнали їх німці, розігнали. Адже час воєнний, а уряди без
влади, мабуть, лише плутаються під ногами..
— На мою думку,— відказав Макогон,— новоутворена
інституція має бути зовсім іншою. Головні пости ми віддамо
німцям — діячам, яких особисто знає фірер.
— Це цікаво, дуже цікаво,—пожвавішав митрополит.
— Більше того,— вів далі Макогон.— Мені здається, цей
уряд буде підтриманий солідними діловими колами США і
Англії. Адже мова йде про те, щоб за будь-яку ціну не
пустити комуністів до Європи, втримати їх бодай на Дніпрі.
А з німцями вже якось домовимося...
— Що ж, я згоден,— кивнув Шептицький.— Давайте
поки що вдвох, цілком дискретно, обговоримо текст вашого
листа до Гітлера. Саме вашого, бо ми вже не раз * писали
з цього приводу до керівників рейху.
І ось лист готовий. Його текст був схвалений
митрополитом Шептпцьким і відправлений до штаб-квартири
Гітлера.
55

«Становище на Україні жахливе,— писав у листі Мако-
гон.— Величезні партизанські відділи чинять напади на
німецькі адміністративні органи влади, зривають мости,
організовують диверсії на військових заводах... Партизани
повністю опанували становище. Вони на ділі стали володарями
України. Німецька влада не в стані втримати спо'кою.
Партизани щодня, щогодини вбивають німецьких солдатів.
Керівники большевицької партизанки одержують
безпосередню допомогу з Москви. Партизани відповідним чином
підготовлені й добре озброєні...
Ми знаходимось нібито на бочці з' вибухівкою,—
продовжував Макогон.— Ворожа радіопропаганда дуже популярна
та має великі успіхи. Народ зайнятих німецькою армією
земель вірить большевицькій пропаганді... Якщо політичні та
ділові кола Великонімеччини думають про перемогу, треба
терміново мобілізувати в німецьку армію українців
(націоналістів, оунівців.— Я. Д.).
На мою думку, не можна відкрити большевикам дорогу
в 'Європу. Якщо Німеччина вірить, що Америка підтримує
большевиків для того, щоб знищити Німеччину, то я
повинен Вас переконати: Америка не хоче відкривати Совєтам
дорогу в Європу. Ділові кола США були й залишаються
торговцями і після війни хочуть лише продавати Європі
свою готову продукцію... Якщо німці не погодяться з моєю
пропозицією, то цією справою, безперечно, зацікавляться
американські, англійські та інші плутократи і банкіри, але
це не буде на користь Великонімеччині.
Українські політичні й релігійні діячі (читайте —
буржуазно-націоналістичні та уніатські верховоди.— К. Д.) вірять
у позитивне наставлення до них німецького політичного
керівництва й промисловців. Тому виступають за дальше
розширення співпраці, за створення нових військових формацій
для спільної боротьби з большевизмом.
Таку боротьбу має очолити та відповідно скерувати
спільна німецько-українська урядова інституція (навіть не
уряд.— К. Д.)... Я роблю таку пропозицію імперському
урядові і маю надію, що він цю пропозицію прийме:
1. Президентом має бути обраний знаменитий
германофіл (так і написано.— К. Д.) професор Дмитро
Дорошенко1. - '
1 Буржуазно-націоналістичннії діяч, колишній міністр у
створеному в 1918 році німецькими окупантами «уряді» гетьмапа
Скоропадського.
56

2. Його заступником повинен бути обраний капітан
професор доктор Ганс Кох * (перебуває зараз в німецькій армії
в Берліні).
3. Шеф верховного командування українських військ —
генерал-фельдмаршал фон Браухіч.
4. Військовий міністр — генерал-майор Беш, його
заступник — полковник Невелінг (обидва зараз служать у
м. Жовкві).
5. Міністр народної освітп і пропаганди— головний
редактор Карл Арно, керівник ДНБ (фашистське агентство
преси та радіо.— К.[Ц.) у Ровно.
6. Шеф поліції та СД України (без СД
«українському урядові» аж ніяк не обійтись,— К. Д.) — Герман Лаа-
зер 2.
7. Міністр внутрішніх справ всієї України, Білорусії,
Донської та Кубанської (?!) областей — доктор Кость Паньків-
ський.
8. Міністр культури — керівник УЦК у Кракові, професор
Володимир Кубійович.
9. Дипломатичний радник міністерства закордонних справ
України — губернатор Галичини доктор Отто Вехтер.
10. Міністр справедливості (юстиції.— К. Д.) — директор
департамента губернатора Галичини доктор Отто Бауер.
11. Міністр у справах культів та церкви — граф Андрей
Шептицький, митрополит у Львові.
Створення дивізії СС «Галичина», перші добровольці (?!)
якої вже від'їздять на вишкіл до Рейху і скоро будуть
відправлені на Східний фронт, свідчить про нові ширші
можливості використання українців (читайте
буржуазно-націоналістичних перевертнів.— Я. Д.) для боротьби з большевиз-
мом... Граф Полтава-Розумовський».
Чи потрібен якийсь коментар до цього ганебного
документа, на який Гітлер, до речі, навіть не відповів. Думаємо, що
ні. Пропозиції про створення «уряду» України, який майже
на дві третини мав складатися з нацистів — лютих ворогів
українського народу, говорять самі за себе.
Націоналістичні безбатченки, що знайшли притулок на
Заході, люблять розпатякувати про свої «національні
змагання» та якусь примарну «незалежну політичну
концепцію» під час війни. Однак документ, що вийшов з-під пера
1 Офіцер 2-го відділу центрального апарату німецької військової
розвідки — абверу, давній знайомий А. Шептицького.
2 Один з керівників гестапо у так званому генерал-губернаторстві.
57

Макогона-Розумовського, яскраво показує, кому насправді
служили святоюрські «апостоли» та яких «самостійної»
України і «власного уряду» очікували вони від своїх
нацистських хазяїв.
Тпм часом формування дивізії СС «Галичина»
продовжувалось. Далі опікувались «добровольцями» у святому Юрі.
Було видано офіційне розпррядження про участь
священиків в агітаційній кампанії по вербуванню молоді в дивізію
СС для боротьби з наступаючою Червоною Армією. В. Лабі
було доручено підготувати молитовник для есесівців.
Та попри галасливу пропагандистську кампанію і бучні
богослуження, охочих вступати до есесівських частин, окрім
кількохсот поліцаїв, колабораціоністів та куркульських
синків, не було. І тоді Шептицький вирішує особисто
втрутитися у справи мобілізаційні. З цією метою він викликає до
себе весь склад «військової управи».
З приводу цього небаченого у церковно-канонічному праві
прецеденту газета «Львівські вісті» дала статейку під
заголовком «Військова управа на Святоюрській Горі». У ній
ішлося про аудієнцію у владики «повного складу військової
управи» на чолі з Бізанцом. В інтерв'ю газеті «Львівські
вісті» полковник з приводу цієї аудієнції заявив: «В четвер,
8-го ц. м. Військова Управа відвідала Ексцеленцію
Митрополита, щоб в його особі скласти подяку всьому галицькому
українському духовенству за моральну підтримку у справі
формування Дивізії. Мені було дуже приємно ствердити, як
живо інтересуеться Ексцеленція Митрополит справою
Дивізії і як докладно він про цю справу проінформований.
У Святоюрській катедрі з Богом починали ми нашу справу
і на Святоюрську гору знову прийшли, закінчивши першу
фазу праці —• набірну акцію, стоячи перед початком другої
фази — військового вишколу» 1.
Що ж, краще не скажеш! Справді, ведмежу послугу
зробив владиці полковник фашистської розвідувальної служби,
розкриваючи, як саме узгоджувалась із святоюрськими
«апостолами» кожна «фаза набірної акції», хто насправді
писав сценарій, за яким поруч з махровими зрадниками у
братовбивчу боротьбу було втягнуто багато обдурених й
спровокованих церковними ієрархами галицьких юнаків.
Проте заклики націоналістів та уніатів не давали
очікуваних фашистами результатів. Мобілізація затримувалась. Ра-
1 Тут і далі при цитуванні уніато-націоналістичних документів
збережено орфографію оригіналу.
58

дянські патріоти, підпільники викривали антинародний,
братовбивчий характер ганебної акції гітлерівських наймитів,
закликали молодь рішуче боротися проти окупантів.
Переконавшись, що строки формування есесівських
підрозділів зриваються, митрополит Шептицький наказує от-
цям-душпастирям «притягнути до мобілізаційної акції
вірних церкві статечних парафіян, які наставлятимуть до
служби в німецькому війську (от тобі й" українська
дивізія!— К. Д.) своїх синів», умовляти, змушувати, а ні — то
«відлучати від церкви, погрожувати страшними карами на
тому світі».
Влітку 1943 року по містах і селах Галичини прокотилася
нова хвиля морального й фізичного терору, метою якого
було будь-що затягнути до дивізії СС якнайбільше
«гарматного м'яса». Слово фактам.
Парох церкви с. Луки, Самбірського району, Микола
Сенів, виступаючи з церковного амвона, говорив: «Німецька
армія потребує вояків для боротьби з большевизмом. Тому,
шановні та улюблені мої хлопці, якнайскорше хапайтеся за
зброю — і на фронт. Так хоче бог!.. Хто не слухатиме
настанов німецької влади — буде покараний».
Парох церкви Преображення у с. Грімно, Комарнівського
району, Ярослав Пасічинський у липні 1943 року у своїй
проповіді говорив: «Діти мої! Беріть у руки гвинтівки й
разом з хоробрим німецьким вояком винищуйте Совєтів.
Я віддаю до дивізії СС своїх двох синів. Наслідуйте мій
приклад, посилайте своїх синів до німецької армії, бо тільки
так можемо перемогти Комунію. Батьки й матері, вірні мої
парафіяни, не шкодуйте для цієї перемоги нічого; навіть
дітей своїх. Хто робитиме інакше, наражає себе на гнів
божий».
До речі, заяви про «впис» до дивізії уніато-націоналістич-
них ватажків та їхніх дітей залишались звичайним блефом.
Це робилось лише з метою «заохоти» до вступу у дивізію
селянського сина, бідняка або батрака, «темну мужву», як
образливо називали галицьких селян і робітників отці-уніа-
ти та буржуазно-націоналістична «сметанка». Прикладів
тому — сотні. Не пішли, звичайно, на фронт ні Кубійович, ні
члени його УЦК, що «добровільно» вписались до дивізії в
перший день «мобілізаційної акції». Не служили в СС й
інші «волонтери» такого гатунку.
Насильницька мобілізація до есесівської дивізії ще
продовжувалась, а українські націоналісти та уніатські душ-
пастирі вже ділили «поважні квоти» в окупаційних злотих
59

та продуктах харчування, які були виділені їм окупаційною
верхівкою яй аванс за постачання «гарматного м'яса», за
брудпу юдину працю.
«На підставі рішення відділу прохарчування і
хліборобства при Уряді генерального губернатора,— захлинаючись від
радості, повідомляв націоналістів «Вісник УЦК»,—
признано для працівників комітетів і делегатур (філії УЦК в
округах і районах.— К. Д.) додаткові харчові картки, так звані
цузац-11, у загальній кількості 900 шт. Староства (крайсга-
уптманшафти.— Я. Д.) повідомлені про це. Комітети і деле-
гатури мають старатися, крім нормальних (окупаційних.—
К. Д.) харчових карток, про додаткові картки перед
місцевими урядами прохарчування». У той час, коли населення
Галичини голодувало, коли на подвір'ях міст, на дорогах
вмирали тисячі нужденних і страждаючих людей,
націоналісти з УЦК на виділені Г. Франком 900 додаткових карток
одержували масло, м'ясо, цукор, мед, біле борошно, яйця,
молоко.
На «особлцві витрати» для членів «військової управи»,
уряд генерал-губернатора виділив 280 тис. окупаційних
злотих. Бізанц та підпорядкована йому уніато-націоналістична
команда в особі О. Навроцького, Л. Макарушки та митрата
В. Лаби і М. Кушніра на спеціальному засіданні 15 жовтня
1943 року приймає рішення:
«1. Витратити одержані 280 тисяч злотих на ремонт,
купівлю меблі, кришталю та всього необхідного для утримання
касина (казино.-— ЯГ. Д.) для вужчого кола членів В. У.
(військової управи.— ЯГ. Д.).
2. Касино розмістити у 7 кімнатах на другому поверсі
будинку № 29 по вул. Сикстуській. Ремонт та обладнання
доручити інж. Пясецькому».
Очевидно, керівники «військової управи» мали на увазі
приймати у семи затишних вітальнях свого казино аж ніяк
не власних родичів і дружин... Можливо, й не випадково
того ж самого дня «управа» прийняла постанову про
«створення при В. У. Комісії пань, яка має мати харитативну
(благодійну, добродійну.—Я. Д.) ціль». За вказівкою Бізан-
ца комісію очолив преподобний Василь Лаба.
Чималі грошові суми з гітлерівської казни потекли й до
глибоких кишень сановників унії. Згідно з безпрецедентною
за своєю ганебністю домовленістю між Вехтером, Бауером,
Вільденом і шефом відділу львівської СД Кнорром, з одного
боку, та єпископами Сліпим і Будкою — з другого, фашисти
забезпечили щомісячне грошове утримання кожного греко-
60

католицького достойника від митрополита до сільського па-
роха. І не задурно.
З благословення Шептицького В. Лаба відібрав до дивізії
14 священиків і ченців, що були зараховані в кадри СС як
«капелани з офіцерським утриманням». Крім того, він
звернувся до митрополичого ордипаріату з листом, в якому
слізно благав додатково «відпустити на полевих духовників» ще
кількох отців-уніатів. У приміщенні уніатської духовпої
семінарії у Львові за згодою Сліпого був організований
вербувальний пункт для есесівських «волонтерів».
Націоналістичні та уніатські ватажки проголошували, що
набір до дивізії СС — «справа добровільна», що жодної
«мобілізації до українських формацій не ведеться». Але
насправді націоналісти проголосили тактику «тотального
набору». Вони погрожували, піддавали цькуванню або
арештовували людей, що відмовлялися з'являтися до «набірних
пунктів». Основним методом формування дивізії було
насильство. Та, незважаючи на масові облави і арешти, молодь
ховалася від набору, тікала у ліси, йшла до партизанських
загонів.
Зриву мобілізації, роз'ясненню трудящим масам
справжніх причин створення есесівських частин великою мірою
сприяли партизани та патріоти-підпільники. «Керівні кола
гітлеризму виразно бачать свою загибель і тому стараються
знайти людські резерви серед поневолених народів,
починають переговори з тими, кого пограбували та значною мірою
винищили,— писали в одній з своїх листівок учасники
Народної гвардії ім. І. Франка.— В розпорядженні про дивізію
СС «Галичина» не згадано навіть про український парод.
І то цілком зрозуміло чому. Гітлерові не потрібний
український народ, йому потрібні українські землі...
Хай ні один українець Галичини не ганьбить українського
пароду і не вступає до гітлерівської дивізії «Галичина».
Патріоти закликали створювати партизанські загони, громити
ворога, всіма силами допомагати Червоній Армії/
Ще до остаточного сформування дивізії з -«набірних
пунктів» втекли сотні насильно приставлених туди «волонтерів».
«Ворожа пропаганда змагає до того, щоб відмовити наших
людей від зголошень до дивізії, відтягнути від явки до
військово-лікарських комісій, не допустити до повстання СС
стрілецької-дивізії «Галичина»,—з пострахом писали гітлер-
чуки з відділу пропаганди військової управи.— Ціль її ясна:
викликати недовір'я до нашого проводу й німецької влади...
Часом большевикам це вдається».
♦
61

Та старання учнів рейхсміністра Геббельса з УЦК та
ОУН не допомогли. З дивізії СС «Галичина» в масовому
порядку продовжували тікати обдурені уніато-націоналістич-
ними «вербувальниками» або насильно мобілізовані в СС
галицькі юнаки.
Для «урочистих проводів» «дивізійників» у Щирець
прибув полковник Бізанц та кілька його націоналістичних
поплічників. На мобілізацію «волонтерів» були кинуті всі сили
місцевої ОУН і УДК (так званого Українського допомогового
комітету) . Була навіть збудована трибуна для прийняття
параду, підготовлені фашистські та націоналістичні прапорці.
А що ж вийшло? «З цілого району,— писав один з колишніх
провідників ОУН на Львівщині Б. Стецишин,— прибуло аж
12 добровольців, з яких пізніше 7 втекло».
З виїздом есесівських новобранців на «військовий
вишкіл» кількість дезертирів збільшилася. Чималий вплив на
розклад «дивізійників» мали дальші поразки гітерівців на
фронтах, героїчний осінній наступ Радянської Армії,
звільнення Києва, посилення партизанського руху. В таємних
«тезах УЦК» націоналістичні ватажки були змушені
визнати, що «пляновий (!?) відворот німецьких військ на Сході та
поширення партизанки... сприяли кампанії, скерованої
проти дивізії, в зв'язку з чим багато галицької молоді
відмовляється від військової служби та втікає до лісу». «Наслідком
того всього,— пишуть вони,— дійшло до масових дезерцій».
Ті, хто не бажав служити конаючому третьому рейхові,
сотнями втікали не тільки з есесівських казарм, а й з
фашистської неволі в Німеччині та створених на території «дистрик-
ту Галичина» концтаборів, облудно іменованих окупантами
таборами праці. «В таборах праці,— бідкалися «нацвож-
ді»,— бракує около ЗО 000 українських юнаків. Це
викликало поважне ускладнення в воєнно важливих будовах на те-
рені Галичини».
Фашистські бонзи були вкрай незадоволені своїми
націоналістичними лакузами. Вони вимагали від них припинити
масову втечу молоді з дивізії СС та створених окупантами
«таборів праці», змусити населення до рабської покори
загарбникові. У тому ж випадку, якби верхівка УЦК не
«опанувала становища в краю», їй загрожували б остаточний
крах, позбавлення тепленьких посад і фашистських
«дотацій».
І уніато-націоналістична команда намагається будь-якими
методами підтримати жорстокий окупаційний режим. Для
поповнення дивізії СС мобілізується кількасот поліцаїв з
62

«української поліції», оупівських бойовиків та іншого
кримінального наброду, які були зведені в 4-й поліційний полк.
Почалася галаслива кампанія «боротьби з дезерцією».
Згадуваний вже прибічник Кубійовича — гауптштурмфюрер
Паліїв (той самий, що, за словами екс-провідника, в
«українському інтересі» нібито мав перейти з есесівською дивізією на
бік «альянтів») пише звернення до «дивізійників», в якому
на всі боки вихваляє рейхсфюрера Гіммлера, слізно благає
слухатися «своїх вчителів (фашистів.— Я. Д.) та виявляти
до них тільки вдячність». Лякаючи есесманів
найстрашнішими карами за порушення присяги, Паліїв вимагає
призвичаїтися нарешті точно «повинуватися наказам» фашистських
офіцерів і «припинити дезерцію з Дивізії та особливо з 4 і
5 полків».
Та стримати дезертирство було неможливо. Тоді .командир
«української дивізії» бригадефюрер СС Ф. Фрайтаг видає
наказ, в якому презирливо кидає на есесманів тавро
боягузів і зрадників. «Хто нас опускає,— пише Фрайтаг,— робить
це з боязні. Боягузи — це зрадники, яким належиться
тільки смерть... Кожний, який покине дивізію, не може
надіятися ані на крихітку милосердя». У боротьбу з дезертирством
за наказом німецько-фашистського командування діяльно
включаються і уніатські капелани. На це були вагомі
причини. Адже деякі з «вояків», аби лише уникнути їх відправки
на фронт, молили Шептицького «забрати їх із війська».
Наприклад, вихованець Сліпого Михайло Демчишин,
зрозумівши, чим може закінчитися «служба» в СС для нього
особисто, писав митрополитові: «Вже третю неділю, як я не був
на богослуженні (в нашій сотні весь час вишкіл), не
висповідався. А свята сповідь і святе причастя так мені зараз
необхідні, як ніколи раніше».
У своїх «історичних розвідках» і «рефератах», що рясно
з'явилися за останні роки на Заході, колишні цугфюрери
і поліцаї хотіли б довести своїм нинішнім хазяям, що
дивізія СС «Галичина» була нібито «українською військовою
формацією». У цих словах немає навіть натяку на правду.
Створена у складі фашистських військ згадана дивізія не
мала нічого українського. Очолювані бритадефюрером СС
Фрайтагом, обмундировані в уніформу СС, німецькою мовою
павчені стріляти й вбивати з німецької-таки зброї, «дивізій-
ники» являли собою отару гітлерівських опричників,
перевертнів -— лютих ворогів українського народу.
Навіть самі націоналісти змушені сьогодні визнавати,
що за «українськими добровольцями» пильно наглядали
63

фашистські оберфюрери й «референти». «Старшинська обсада
дивізії,— згадував М. Капустянський після війни,— була
німецька. Також командування полками піхоти, полком
артилерії й майже всіма дивізіонами спочивало в німецьких
руках. Крім цього, всі головні реферати при куренях піхотних
полків, дивізіонах артилерії та дивізіонах іншої зброї й
служби були обсаджені німецькими старшинами... Так
далеко зайшла німецька обсада, що навіть харчові сотень чи
батарей і рахункові підстаршини були німці. У кожній
навіть найменшій частині був німець — ухо й око
командування дивізії».
Незважаючи на запевнення гітлерівських генералів,
«мужва» з дивізії СС «Галичина» ніколи не користувалась
рівними з есесівцями правами. Для нацистів націоналісти
були третьосортними найманцями, звичайним «гарматним
м'ясом». У розпорядженні крайсгауптманам Вехтер
підкреслював: «Ви повинні уникати зворотів мови, які б могли
викликати будь-яку форму побратимства між німцями і
українцями... Українців не слід називати союзниками».
Гітлерівці завжди розглядали націоналістів як своїх агентів,
прислужників, а не рівноправних партнерів.
Командир дивізії бригадефюрер СС Фрайтаг, за спогадами
начальника штабу дивізії майора В. Гайке, «...нарікав в
дуже прикрих і грубих виразах» на злу та боязливу поведінку
«дивізійників». Навіть у передовій статті у тижневику
дивізії СС «Галичина» «2шп зіе£» зазначалось, що серед
«вояцтва дивізії... ми бачимо прояви занепаду вояцьких
інстинктів».
«Ой, яка тяжка тая зрада!» — писав один з прислужників
фашизму, якому вдалося врешті дістатися до Канади та
поринути у спогади. І правда. Як не лізли зі шкури
націоналістичні бойовики, аби догодити своїм унтер- і гауптштурм-
фюрерам, вони залишалися для нацистських господарів
«неповноцінною» у расовому відношенні «селянською
мужвою», «сумирними гречкосіями», що повинні довіку вірно
служити фашистським юберменшам.
Запродавши душу й тіло фашистам, есесмани з дивізії СС
«Галичина» раз і назавжди порвали зі своїм народом, із
своєю батьківщиною. Про це яскраво свідчить церемоніал
прийняття «добровольцями» присяги на вірність Гітлерові.
Здається, що навіть земля повинна була розступитися й
поглинути уніатських боговідступників, коли В. Лаба,
Л. Лещинський та інші призначені Шептицьким капелани
греко-католицької церкви, яка майже 350 років називала і
64

називає себе сьогодні «Українською католицькою церквою»,
привели «дивізійників» до присяги на вірність чужинцям та
проклятому народами світу Гітлеру.
Однак правди не заховаєш: Саме уніатські послідовники
Гітлера разом з губернатором Вехтером у -листопаді
1943 року закликали націоналістичних шуцманів до присяги
Гітлєрові. До присяги, за якою могильники з дивізії СС
брали на себе зобов'язання:
«Бути вірним Адольфові Гітл єрові, як Фірерові та
Великому командантові німецької збройної сили.
Вірно служити Адольфові Гітлерові, як Фірерові Велико-
пімеччини.
На все життя бути вірним Адольфові Гітлерові, як
великому Фірерові нової Європи».
Закінчився гарячковий, прискорений «вишкіл», і так-сяк
навчених рекрутів кинули на Східний фронт, у район
м. Броди. Тут у липні 1944 року дивізії СС «Галичина» було
завдано нищівного удару. В результаті могутнього наступу
військ Першого Українського фронту частина дивізії була
оточена і розгромлена, а кількасот уцілілих есесманів,
кинувши артилерію, без задніх ніг тікали аж до Північних
Карпат. Майор В. Гайке пише, що після радянського наступу
на Броди дивізія зазнала таких великих втрат, що з неї...
«лишились лише рештки»/
Наприкінці війни есесівські недобитки зазнали відчутних
ударів у Словаччині та Югославії, де вони брали участь у
придушенні партизанського руху. Безславні залишки
дивізії, тікаючи на чолі зі своїми верховодами від народного
гніву, здалися англійський військам.
Деяка частина колишніх учасників дивізії СС «Галичи-
па», зрозумівши свої трагічні помилки, все-таки знайшла
в собі сили вилізти з болота і з повинною повернутися
додому. Однак чимало колишніх есесівців та їхніх духовйих
наставників типу Б. Підгайного, Л. Лещинського, Є. Побігу-
щого розбрелися по закордонах і сьогодні продовжують свої
антинародні вправи. Як і колись, найбільш затяті з
есесівських юберменшів марять про нову світову війну, щоб ще раз
вдатися до різні- та погромів. Безсилля й приреченість
породжують у фашистських наймитів шалену лють до трудящих
нашої Країни Рад, До мирного творчого життя радянських
людей.
З к. дмитрук 55

КРИВАВИЙ ШЛЯХ «ТРИЗУБНИКІВ»
Під час німецько-фашистської окупації України буржуаз*
ні націоналісти активно допомагали загарбникам. Вірою І
правдою слугували вони проклятому народами світу Гітле-
рові та нацистським людоморам, виконували найбрудніші
завдання фашистських розвідувальних і каральних служб.
«Всі кадри Організації українських націоналістів, всі її
організаційні «клітини»... всі без винятку засоби, які ми ма-
ли у свойому розпорядженні,— згадував після війни колиш-»
ній член головного проводу ОУН-бандерівців М. Степаняк,—
були скеровані в одному напрямі — придушити всенародний
рух опору гітлерівській Німеччині, допомогти німцям втри-»
матися на Україні. Такою* була позиція Мельника. На та*
кій же платформі стояли керівники бандерівського про*
воду».
З метою підтримання колоніального режиму на Україні
створюється розгалужена мережа карально-поліційних орга-
пів, СД, гестапо, жандармерії, поліції, різного роду абвер-
груп та зондеркоманд, які арештовували та без суду й слід-»
ства тисячами розстрілювали радянських людей. До
безпосередньої участі у цих каральних органах нацисти широко
залучали колишніх петлюрівців, білогвардійців, куркулів і,
звичайно, перевірених на «мокрих справах» оунівських ви-*
родків.
Саме з оунівських бандитів і диверсантів нацисти створю-»
вали поліцейські частини, підбирали провокаторів і
виконавців терористичних акцій. До складу шпигунських та
диверсійно-каральних служб зараховували перевірених
фашистами зрадників-націоналістів, чимало з яких, перебуваючи за
кордоном, вже по кілька років слугували гітлерівцям.
З цього ж наброду комплектувались горезвісні шпигунсько-
диверсійні групи, «поліцайлегіони» і так звана «українська
поліція». \м
Особливо лютували на радянській землі оунівські виродки
8 «української поліції». «Постерунки» або «станиці» цієї
зловісної катівні були створені гітлерівцями в кожному
районі, в кожному селі окупованих областей України.
На брудній совісті чорних круків у поліцейських
мундирах — масові розстріли мирних радянських людей, арешти
і катування невинних. Садисти вішали й розстрілювали
жінок, дітей, старих. «Буденною роботою» зрадників з
«української поліції» стало поповнення концтаборів та
насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до проклятого
66

народами фашистського рейху. Кати-поліцаї брали пайак-
тивпішу участь у глобальпому, щоденному пограбуванні
населення захоплених гітлерівцями міст і сш. Разом із своїми
хазяями з СД і гестапо вони з однаковою запопадливістю
піддавали «реквізиціям» мистецькі вироби і зимові речі,
жіночі хустипи і весільні чоботи, відбирали «на потреби
вермахту» останню корову і мішок картоплі, видирали у
розстріляних золоті коронки.
У кожному місті, у кожному селі загарбаних нацистами
областей України фашистські пси залишили свої криваві
сліди. Кілька тисяч ні в чому не винних киян і
військовополонених були розстріляні, повішені або живими закопані у
землю бандитами з «української охоронної поліції» під
керівництвом нинішнього «оглядача» канадської
націоналістичної газети «Новий шлях» Анатрлія Кабайди. Понад
3700 старих, дітей, жінок позбавив життя разом зі своїми
підручними — поліцаями колишній начальник поліції міста
Болехова, що на Станіславщині* Володимир Тефнер.
Близько 2100 вбитих та замучених у кривавому послужному
списку пинішнього співпрацівника бандерівської мюнхенської
газети «Шлях перемоги» Андрія Микуліпа. Цей перелік
можпа продовжити.
У зв'язку з тяжкими поразками па радянсько-німецькому
фронті і дальшим піднесенням партизанського руху в тилу
вермахту перед гітлерівським командуванням стояло
невідкладне завдання — зміцнити свої сили, ліквідувати загони
народних месників, забезпечити перекидацня до лінії
фронту людських резервів і техніки.
На початку 1943 року гітлерівці дали вказівку своїм
ландскнехтам з ОУН приступити до створення банд УПА. В
березні—квітні того ж року за вказівкою нацистів до УПА були
приєднані підрозділи «української поліції», а також чимало
колишніх шуцманів з абверівських батальйонів «Роланд» і
«Нахтігаль», які й стали кістяком бандерівських зграй.
Фантасти гарячково озброювали банди, закладали для них
таємні склади зброї, опрацьовували конспіративні методи
зв'язку з ватажками бандитського підпілля, яке мало
розгорнути шпигунсько-диверсійну діяльність безпосередньо в
тилу Червоної Армії.
Соціальною базою буржуазно-націоналістичних банд були
вихідці з експлуататорських класів — капіталістів,
поміщиків, реакційного духовенства і, найчастіше, куркулів.
Численні документи незаперечно свідчать — всі* чільні місця в
ОУН, керівне становище в бандитських .зграях УПА та
З*
67

зловіспій «службі безпеки» займали представники
куркульства, міської буржуазії, уніатського та автокефального кліру.
Наведемо лише кілька прикладів. Один з верховодів ОУН
Микола Лебедь — син багатого куркуля з с. Нові Стрілища
(Львівщина). Ватажок кривавої СБ на західноукраїнських
землях Микола Арсенич —- син заможного землевласника із
с. Березів Нижній на Станіславщині. Референт СБ на
Львівщині за кличкою «Гак» за буржуазної Польщі володів 80 га
землі у Глипяиському районі, Львівської області. Один з
ватажків УПА, агент фашистського абверу Дмитро Грицай
мав великі земельні угіддя у с. Дорожів на Дрогобиччині.
Організатор вбивства полум'яного українського
письменника Ярослава Галана, надрайонний провідник ОУН на Жов-
ківщині Роман Щепанський — син впливового уніатського
священика. Референт СБ Ровенського проводу ОУН куркуль
Степан Янишевський — виученик автокефальної духовної
семінарії. Член головного проводу ОУН Ярослав Рак — син
окружного судді пансько-нольського буржуазного суду у
Львові.
х Створивши за вказівкою фашистів і з благословення
реакційного духовенства банди горезвісної УПА, оунівські
верховоди одержали нарешті нагоду проявити зловісну силу
своєї «волі і духу». Вони нападали на невеликі міста і села,
тероризували населення, знищували цілі сім'ї. Вбивства,
катування, моральне падіння, звірячий жах перед народною
карою, намагання будь-якою ціною відстрочити свою
неминучу загибель — рсь чим насправді жили бандитські зграї
ОУН ^ УПА.
Особливо лютували бандити па Прикарпатті. Відразу
після проходу фронтових частин Радянської Армії оунівські
банди та їхні куркульські пособники повилазили із схропів
та розпочали свої криваві діла. Бандити вбивали сільських
активістів і вчителів, представників місцевих радянських
органів, комсомольців і піонерів, безжалісно знищували
кожного, хто не хотів віддавати бандерівцям останній шматок
хліба, відмовлявся слугувати людоморам. Наведемо лише
кілька коротких тогочасних зведень з районів Станіславсь-
кої області. 9 лютого 1945 року у с. Залуква, Галицького
району, бандгрупа з 6—8 бандитів вдерлась до хати селянина
Савчука, який першим у селі добровільно пішов у Радянську
Армію. Бандити сокирою вбили матір Савчука і до смерті
побили його батька. Банда залишила записку, в якій
попереджала, що «так буде з усіма родинами тих, хто піде до
Радянської Армії».
68

З 10-го до 15 березня 1945 року через села Шдмихайло,
Мислів, Бережниця, Голинь, Калуського району, проходила
банда йа чолі з ватажком «Різуном». Банда грабувала селян,
забирала з собою сільських активістів. За ці дні бандити
вбили десять чоловік, з пих дві вчительки, що прибули у
район із східних областей. 1 квітня 1945 року у с. Голинь
(у 8 км від Калуша) банда схопила ще три вчительки *.
У ніч з 10-го на 11 травня 1945 року у м. Рогатин у своїй
квартирі бандитами по-звірячому вбита родина
уповноваженого комітету заготівель члена ВКП(б) тов. Марченка:
жінка і четверо дітей.
20 червня 1945 року у с. Загайпіль, Коломийського
району, бандити замучили 17 місцевих селян — українців і
поляків. Серед вбитих — п'ятеро дітей від двох місяців до 12
років, люди похилого віку. Вбивства жителів с. Загайпіль
носили страхітливий небачений характер. Так, дитині 2,5 років
бандити відрубали обидві руки.
Вбивства, нелюдські катування, підпали... Сторінки
пожовклих документів обвинувачують благословенних
уніатами націоналістичних горлорізів у тяжких злочинах проти
мирного населення Прикарпаття. Та хіба тільки там!
Однієї ночі українські націоналісти зарізали 47 селян та
їх дітей у с. Іспас, Вижницького району на Буковині.
Убивши тракториста та його жінку, вони замкнули п'ятеро малих
дітей у хаті і, підпаливши її, п'яні спостерігали, як горіли
діти, та охриплими голосами викрикували: «Хай живе Бан-
дера!»
Коли селянська біднота Іспаса організувала колгосп
ім. Т. Г. Шевченка, бандити напали на колгоспне подвір'я
і спалили приміщення, де зберігався реманент. Озвірілі
оунівці побили жінок-колгоспниць, а голову жіночої ради
М. І. Труфин повісили, приколовши до її грудей напис:
«Так буде з кожним, хто не покине комуни».
У с. Великий Беньків, Кам'янсько-Бузького району на
Львівщині оунівці повісили секретаря сільської Ради
М. П. Іванчука, а його дружину з немовлям замкнули в хаті
і спалили. У той же день вони спалили ще чотири родини
в кількості 26 чоловік.
У квітні 1945 року оунівська боївка напала па околицю
Буська. Бандити вбили селянина Станіслава Юрдигу, його
1 За рішенпями партії і уряду для роботи в школах після
звільнення Станіслаоської області протягом лише 1944 року прибуло
близько 700 учителів. Боячись правди, що її несли у гуцульські села мо(-
лоді радянські патріоти вчителі, бандити по-звірячому вбивали їх, -
69

дружину Стефанію, їхніх дітей — дочку Ярославу й сина
Мечислава. Від кулі бандерівців тієї ночі загинув і Мар'ян
Межвінський, його дружина Марія, дочка Юлія, син Антон
та літня жінка Юлія Кучинська — всього дев'ять чоловік,
майно яких було пограбоване.
Могильники з ОУН старанно приховували свої криваві
злочини, й тому багато з. них стали відомими вже після
війни. У 1958 році жителі Червоноармійського району на Ро-
венщині знайшли у старих, занедбаних криницях останки
людей, по-звірячому замучених націоналістичними бандитами
в роки Великої Вітчизняної війни. Так, підлі зрадники
Батьківщини намагалися приховати від йароду сліди страхітливих
вбивств. На численних мітингах і зборах, які відбувалися в
дні поховання останків жертв оунівського терору, трудящі
Ровенщини вимагали від органів Радянської влади розшукати
та суворо покарати винуватців цих тяжких злочинів.
І ось у березні 1959 року у Червонозрмійському
районному Будинку культури Верховний Суд Української РСР у
відкритому судовому засіданні в присутності багатьох
робітників і селян, вдів і сиріт замучених бандерівських жертв
розглянув справу п'яти націоналістичних яничарів.
Обвинувачені 1943 року на, станції Ґадзівілів добровільно
вступили на службу в німецьку поліцію. У серпні вони зі
зброєю перейшли в банду ОУН, де верховодив головоріз
під кличкою «М!арко». В ній Бондаренко, який дістав кличку
«Обух», став комендантом служби безпеки. Резников, який
мав кличку «Блискавиця», виконував обов'язки «слідчого»,
Крючок був зв'язковим під кличкою «Ріжок». Поляка
дружки прозвали «Старим», а Назарчука — «Неплюєм».
Верховний Суд УРСР встановив страшну картину
злодіянь бандитської зграї. День за днем — вбивства, катування,
підпали, грабунки...
10 вересня 1943 року за вказівкою своїх ватажків
обвинувачені Резников, Бондаренко і Поляк по-звірячому вбили
жителя с. Іванівки, депутата Ровенської обласної Ради
депутатів трудящих В. А. ТБречка. Односельчани любили і
поважали Василя Антоновича за те, що він був чуйним
товаришем, вмілим організатором і невтомним борцем за зміцнення
Радянської влади. Тоді ж банда закатувала колишнього
голову колгоспу Д. Г. Салійчука та його брата, інваліда
громадянської війни Г. Г. Салійчука.
Ус. Бугаївці бандити затримали радянського
військовополоненого лейтенанта В. Л. Зєніна, що втік з фашистського
70

концтабору. За намір Зеніна перейти до партизанів бандити
вбили його. У грудні 1943 року бандити брали участь. у
кривавій розправі над активістами с. Перенятин —
колишнім головою сільської Ради Д. М. Воронком, бригадиром
колгоспу С. С. Мельником, фінагентом М. М. Воронком,
комсомольцями Є. К. Юрчишиною, Т. С. Полімарчук, І. А. Гав-
рильчук. Захопивши цих активістів, Бондаренко і Поляк
привели їх на хутір Каплиця і там убили. З метою
приховати сліди злочинів бандити кинули трупи вбитих у колодязь,
де їх було зндйдено 6 липня 1958 року.
Здається, нема краю цьому переліку кривавих злочинів.
Це оунівський виродок Поляк затримав і повісив на дереві
І. С. Черняка, який відмовився вступити в банду. Вбивство
було вчинено біля хати Черняка на очах його дружини і
дітей.
Жителі багатьох сіл пам'ятають шомполи і нагаї, якими
Бондаренко, Крючок, Назарчук катували селян, що виявили
свої почуття відданості Радянській владі. Бандити не тільки
розстрілювали свої жертви. Вони застосовували найжорсто-
кіші методи катування і страт, вбивали стариків, жінок і
малолітніх дітей. З особливою садистською пасолодою
недолюдки повільно душили свої жертви, підривали живих
людей толовими шашками. Улюбленим методом вбивства
оунівських виродків було задушення з допомогою «крен-
пульців». Мотузок обкручувався навколо шиї жертви і
повільно затягувався палкою. Таким чином Бондаренко і
Назарчук вбивали навіть жінок і дітей.
Кличка «Обух», яку Бондаренко дістав у банді,
якнайкраще відповідає звірячому обличчю цього запеклого бандита.
Подібні клички мали всі учасники бандитських зграй.
Прокурор (звертається до Бондаренка). Виявляється, що
ви ховалися від народу не тільки в схронах, а й
приховували свої справжні імена за кличками. Навіщо це робили?
Підсудний. Ми боялися гніву народного. Ні для кого не
було секретом, що населення нас ненавиділо, а Радянська
Армія швидко наближалася до нашої області, і нас
неминуче чекала розплата. '
Банда оунівців не гребувала нічим. Бапдити мучили і
вішали невинних, знімали з трупів одяг.
Головуючий. Як ви називаєте ці дії?
Підсудний. Що казати, ми були вбивцями і грабіжниками.
Бондаренко, Крючок, Назарчук, Рєзников, Поляк та інші
бандити діяли за гестапівськими методами. Вони намагалися
навіть перевершити злодіяння своїх фашистських хазяїв.
71

Перед тим як убивати свої жертви, оуиівські бандити
виколювали їм очі, відрізали вуха і язики, палили розпеченим
залізом, застосовували для катувань електричний струм,
закопували живими у землю, кидали у криниці.
Про це з сльозами на очах розповідали свідки Ганна Полі-
марчук і Ганпа Юрчишина — матері комсомолок, які
трагічно загинули від рук бандитів. У безсилій люті до влади Рад,
до українського народу душогуби творили жахливі злочини.
Бандити по-звірячому катували своїх односельчан тільки за
те, що вопи не хотіли служити запроданцям, з любов'ю
ставились до Радянської держави, були вірними синами своєї
Батьківщини.
Плач і стогін лунали в хатах сільських трударів Червоно-
армійського райопу, коли банда «Марка» уночі вривалася до
села, щоб, за висловом' націоналістичних нелюдів, «нести
.службу безпеки».
Головуючий. Як ви розуміли цю «службу безпеки»? В
чому бачили ви небезпеку?
Підсудний Бондаренко. Більше всього ми боялись
відновлення Радянської влади. Ми розуміли, що тоді нам,
українським націоналістам, кінець. Ми знали, що український
народ нас ненавидить і знищить при першій можливості. Він
ніколи не простить нам вчинених злочинів.
Головуючий. Значить, небезпеку для себе ви бачили у
гніві народному?
Підсудний. Так.
Головуючий. І для .того, щоб врятувати свою шкуру, ви
вбивали, душили, грабували радянських людей? Чим же
була насправді ваша боївка СБ?
Підсудний. Бандитською зграєю. І тільки.
На суді виясняється одна подробиця. Нещадно чинячи
розправу над радянськими людьми — вбиваючи, катуючи,
грабуючи їх,— бандити співали славу Всевишньому, зводили
до нього свої очі. Підсудний Бондаренко показує, що
кожного дня зранку вони відправляли молебні.
Головуючий. А що ви робили потім?
Підсудний. Стріляв людей.
Головуючий. Значить, діяли хрестом і маузером?
Підсудний. Виходить, тдк.
Справедливий вирок Верховного Суду УРСР гласив:
лютих ворогів Радянської влади, вбивць і грабіжників засудити
до найвищої міри покарання — розстрілу.
5—8 січня 1960 року у приміщенні районного Будинку
культури в Белзі проходив судовий процес над групою
72

оупівськпх бандитів, які 1944 року знищили багато
радянських людей на території Забузького району.
Перед судом народу постали запеклі націоналісти, підлі
слуги гітлерівських фашистів, кати і вбивці Дубецький, Ко-
бак, Гадій, Михайлюк та інші. Вони по-звірячому вбивали
невинних людей. Серед закатованих були діти, жінки,
старики — всього понад 100 чоловік. Лише за одну ніч з 13-го
на 14 квітня 1944 року підлі вбивці замордували в с. Низи
21 чоловіка, серед них 8 дітей. Намагаючись замести сліди
злодіянь, вони кинули свої жертви у криницю.
Низівська трагедія навіки залишиться у пам'яті трудящих
Забузького району.
Свідки М. Кіт, Г. Кобак, П. Казанівська та багато інших
розповіли, як за короткий час кривавого розгулу
напередодні визволення Львівщини Радянською Армією націоналісти
з ОУН по-звірячому вбивали мирних жителів, трупи яких
кидали в колодязі та траншеї. У присутніх в залі кров
холола у жилах при згадці про страшні злочини підсудних.
Ось лише один епізод. Бандити увірвались у хату бідного
селянина В. Прусецького, який розказував селянам правду
про чорні діла бандерівців та з надією чекав приходу
Червоної Армії. З великої родини Прусецьких залишився в живих
лише один син — Йосип. Він повідав про дику розправу, яку
вчинили у Низах «лицарі» хреста й тризуба: «Бандити
увірвалися до нас в хату і засвітили ліхтарики... Кобак був у
німецькій шинелі. Нам наказали одягтися і вийти. Першим
пішов батько, взявши за руку восьмирічного брата Петра. За
пими вивели чотирнадцятирічного Броніслава, мене і матір з
чотирирічною Катею. На городі пас поставили лицем до поля.
Після перших пострілів на землю впали батько і Петро. Потім
впали Броніслав і я. Лежачи коло брата, я прикинувся
мертвим і не рухався. Батько був тяжко поранений, хрипів. Його
пристрелили. Коли бандити пішли, я втік із села».
Намагаючись залякати населення, оунівські вовкулаки
вбивали кожного, хто не погоджувався з їхнім терором,
засуджував оунівських катів. Від рук бандитів гинули й
окремі священики, вся «вина» яких полягала в підтримці
невинних жертв.
Парохом церкви Пресвятої богородиці у с. Хоросно Старе
більше 15 років служив сорокатрьохрічний панотець Іван
Дорик. На відміну від більшості уніатських душпастирів,
Дорик не поділяв націоналістичної ідеології і взагалі
старався не втручатися у нозацерковні справи. Це не подобалося
73

місцевим оунівцям, які називали священика «національно
несвідомою особою» та час від часу писали на нього скарги
щирецькому деканові Володимиру Семківу — затятому
націоналістові, радникові митрополичого ординаріату.
І Семків не раз і у листах, і в присутності інших
священиків деканату ганив отця Івана. Та впертий священик
стояв на своєму. Влітку 1945 року у недільній проповіді Дорик
гостро засудив братовбивство, закликав старших віком
прихожая впливати* на дітей й онуків своїх, щоб не вбивали
невинних. А вночі до плебанії Дорика увірвалась боївка СБ
па чолі з «Іродом», який пострілом в голову вбив
священика.
Буржуазно-націоналістичні та уніатські газети, що
поширювалися зразу після закінчення війни у США, Канаді,
Західній Німеччині, з усіх сил пропагували «хоробрі дії»,
«організованість» та «дисципліну» так званої УПА, дамагались
довести, нібито упівські зграї користуються «підтримкою
селянства».
Та побрехеньки націоналістичних пропагандистів швидко
луснули як мильна булька. Прогресивна українська преса
почала друкувати листи від рідних із західних областей
України; які виразно показали, що являла собою бандерів-
щина. З листів та від очевидців, які приїздили за кордон,
зарубіжні українці дізналися про криваві розправи мерзенних
нелюдів з ОУН над мирним населенням, про вбивства дітей,
стариків, жінок...
Брати і сестри, діти й онуки писали або розповідали своїм
^рідним про страшні злочини оунівських катів, що їх чинили
кожного дня бандерівці у західних областях України.
Лилася кров невинних, чулися зойки катованих, горіли
хати і цілі села, ридали вдови й матері. Та кров і стогін
невинних жертв не доходили за товсті стіни святого Юра, не
викликали занепокоєння в сановників унії. Навпаки...
У той час коли нічні харцизи з ОУН по-звірячому
катували кращих синів і дочок українського народу, душпастирі-
уніати надавали притулок бандитам, харчували їх,
виконували доручення націоналістичних яничарів. Верховода ~
ОУН — УПА Р. Шухевич довгий час переховувався та
одержував всіляку допомогу від священика с. Пуків (Рогатин-
щина) І. Паснайа. У сусідній парафії у с. Верхня «Ципиця
священик А. Яновський дав притулок іншому бандитському
ватажкові — «Петрові» (М. Твердохлібу). Таких прикладів
можна навести десятки і сотні.
74

За релігійними канонами, до «богом освяченого»
церковного приміщення категорично заборонено приносити зброю.
Та багато засліплених антикомунізмом священиків-уніатів
знехтували цим старим церковним правилом. Вони
влаштовували у церквах бандитські сховища, так звані «схрони»
або «криївки», де знаходили притулок озброєні до зубів
оунівські шуцмани, переховували у монастирях і церквах
зброю, боєприпаси, військове спорядження.
Наведемо лише кілька фактів із зведень винищувальних
батальйонів колишньої Дрогобицької області про боротьбу
3 бандитизмом влітку 1945 року.
,17 червня 1945 року, с. Сугрів, Ходоровського району.
Комсомольці с. Сугрів звернули увагу, що ночами хтось
потихеньку заходить до церкви, священиком якої служить
Володимир Левицький. Перевіркою встановлено, що на
дзвіниці церкви переховуються три озброєних бандити.
Зрозумівши, що вони оточені, бандити здалися. В них вилучено:
кулемет — 1, гвинтівок — 2, пістолет — 1, гранат — 4,
патронів — 126... Крім того, у церкві знайдено склад зброї — 40
протитанкових гранат.
9 липня 1945 року, с. Купновичі, Рудківського району. За
допомогою місцевих селян встановлено, що священик
церкви Стрітення господнего Греділь Михайло активно
допомагає банді оунівських терористів, яка діє в районі сіл Ванько-
вичі — Купновичі. Під час обшуку в церкві у захристі була
знайдена схованка, з якої вилучено: карабінів — 6,
гранат — 18, патронів — 300 та багато медикаментів. Одночасно
група «яструбків» блокувала будинок Греділя, де під
стріхою переховувався озброєний ватажок банди — Н. Кочмар.
Бандит заарештований.
З серпня 1945 року, с. Дев'ятники, Новострільщацського
району. У церкві св. Йосафата, священиком якої служить
Сеньківський Володимир, групою «яструбків» і місцевих
комсомольців знайдено склад зброї та обмундирування
бандитів ОУН.
16 серпня 1945 року, с. Лібухове, Хирівського району.
Групою «яструбків» на дзвіниці місцевої церкви виявлено
4 бандити. У затриманих вилучено:' 3 гвинтівки, 1 карабін.
18 серпня 1945 року, с. Арламівська Воля, Судово-Виш- .
нянського району. За повідомленням сільської групи
сприяння, священик церкви св, Николая Білик Іван підтримує
тісні зв'язки з бандватажком «Сяном» та керівником
терористичної банди СБ «Оленем», допомагає їм
продовольством, передає гроші, що збираються серед парафіян нібито на
75

церкву. Білик видав бандитам червоноармійця В. Шамраєва,
що якийсь час перебував у селі. Сьогодні о 5 год. ранку група
сприяння, яка вже кілька днів непомітно стежила за
будинком священика Білика, «засікла» прихід до нього трьох
озброєних бандитів. Вони були захоплені. Серед
затриманих—Іттажок бандгрупи СБ терорист «Олень».
Уніати часом переховували цілі банди оунівців. Так, у
с. Виспа, Рогатинського району, священик Михайло Голо-
вацький на своїй плебанії переховував чотирьох озброєних
оунівців. Було немало випадків, коли^священики і церковна
прислуга перетворювали церкви у сховища для
бандерівських убиьць. Священик і дяк с. Стопчатів, Яблунівського
району, обладнали в куполі церкви схрон, в якому
переховувалася станична банда на чолі з оунівцем «Грубим». Для
виходу в схрон була приготовлена спеціальна мотузяна дра-
• бина.
У вівтарі — «святому» місці церкви с. Воропа, Отинянсь- ,
кого району, було споруджено сховище для бандитів, склад
зброї і націоналістичної літератури.
Священиком с. Ластівки, Турківського району, під час
фашистської окупації служив Зеноп Бондарович — вірний ла-
куза гітлерівських окупантів, член так званої «контингенто-
вої комісії», яка до останньої нитки оббирала селян-трударів.
Та, допомагаючи фашистам, душпастир не забував і своїх
доморощених гітлерчуків. У серпні 1944 року він у своїй
проповіді в церкві Пресвятої богородиці благословив
оунівців па криваву братовбивчу боротьбу з «комуністами та їх
послідовниками» і закликав парафіян ревно молитися за
«улюбленого сипа католицької церкви... Степана Бандеру».
Та молодий колабораціоніст у сутані *не тільки допомагав
грабувати селян та виголошував провокаційні проповіді. Він
передавав бандерівцям зібрані з віруючих гроші, постачав
салом, яйцями, борошном, навіть горілкою, проголошував з
церковного амвона анафему колгоспникам і сільським
активістам.
У центрі с. Підгірці, поблизу Олеська, що на Львівщині,
височіє дерев'яна церква Сошествія св. духа. її парохом
довгі роки був крилошанин1 Василь Пришляк.
Під час фашистської навали Пришляк був членом делега-
_тури УДК, входив до складу контингентової комісії,
закликав селян коритися окупантам, виконувати всі «зарядження
наших німецьких визволителів», висилати своїх дітей на ка-
Почесний тцтул в упіатсйий церкві.
76

торжні роботи, вступати у горезвісну дивізію СС
«Галичина».
Запеклий націоналіст, ворог Радянської влади, Прпшляк
з перших днів після звільнення району «радив» віруючим
озброюватись, вступати у банди, будь-якими засобами
шкодити Червоній Армії.
Зав'язавши таємні зв'язки з бандою лютого катюги «Чор-
ногори», «панотець» чим міг допомагав лісним вовкулакам:
давав харчі, притулок, не шкодував грошей. На завдання
«Чорногори» він почав вести у селі націоналістичний
«вишкіл», куди ходило шестеро куркульських синків, яких
«отець» Василь готував до вступу у банду. На зиму При-
шляк запросив групу озброєних вовкулаків переховуватися
у церкві.
Правдиво розповів про брудний союз націоналістичних
бандитів і церковного мракобіса із «святого храму» у Підгір-
цях львівський поет Микола Петренко:
Цб — знаменна «реліквія божа»,
Чорний свідок жахної чуми:
Тут ховалася тічка ворожа —
З царства пекла, злоби і пітьми.
Намолившись мадонні й Христові,
Піп хрестився:
«Пора й за ножі!..»
Виповзали ревнителі крові
В хижу ніч по гадючій межі.
Вовче лігво з печаттю Іуди
Хай розвіює правду жахну,
Хай розвіює порох облуди
Із дороги у мир і весну.
Яскраві факти ганебної допомоги уніатського священства
львівської архієпархії бандерівським різунам наприкінці
війни розкрив Ярослав Галан у памфлеті «З хрестом чи з
ножем». У Перемишлянському районі в гуртожитку
уніатського монастиря знайдено чотири гвинтівки, три ручні
гранати і боєприпаси. В селах Виспа і Ходоровець під церквами
у сховищах знайшло притулок 58 озброєних бандитів з
літературою, складом підроблених документів та... бочкою
спирту. В с. Соколів, Довомилятинського району, в схроні під
вівтарем викрито трьох бандитів із боївки СБ; при них були
автомати, гвинтівки, пістолети і неодмінна горілка, якою
вони розважали себе в той -час, як їх спільник над їхніми
головами удавав, що служить літургію.
Діяльним помічником і порадником бандитського
ватажка, на псевдо «Пугач», був^парох с. Велика Горожанка
IV

Стефан Кочмар. Наприкінці війни «Пугач» разом із своєю
зграєю орудував у Миколаївському, Комарнівському та Руд-
ківському районах на Дрогобиччині. До його «послуг» і
вдався Кочмар, щоб розправитися з активістами села, які
почали відбудовувати громадське господарство, зміцнювати
на селі Радянську владу. 16 квітня 1945 року бандерівські
кати з благословення панотця Стефана по-звірячому вбили
14 мешканців с. Велика Горожанка.
Наскільки далеко зайшли окремі уніатські душпастирі,
допомагаючи бандитам в їх кривавих справах, свідчить і
такий факт. У с. Страшевичі, Старосамбірського району,
стояла стара церква, збудована ще 1794 року.
Місцевий парох — Степан Щурко — здавна підтримував
куркулів і націоналістів. Із створенням оунівської боївки
бандити майже щоночі приходили до «панотця»,
довідувались про дії «яструбків »-комсомольців, одержували харчі,
сповідалися після вчинених злочинів і вбивств...
На початку 1945 року бандити, зайшовши до кімнати
священика, застали там 20-річну комсомолку В. Кравченко, яка
приїхала до Страшевичів і, не маючи знайомих, попросилася
перепочувати у Щурка. Душогуби, видавши себе за
«військовий паряд», вивели дівчипу для «перевірки документів»
й по-звірячому вбили.'
Настали морози, неможливо було всидіти у хащах, і банда
у повному складі — дев'ять горлорізів — з дозволу Щурка
з кулеметом, автоматами і обрізами знайшла собі
пристанище у церкві.
Вночі 15 січня 1945 року оунівці, пограбувавши магазин
у сусідньому с. Воля (набравши там випа й горілки),
повернулися до церкви й почали пиячити. Нализавшись до
чортиків, бандити розвели у христовому домі ватру і підпалили
церкву, яка згоріла дотла.
Бандерівські недобитки, що втекли на Захід, змушені
визнати, що в складі банд так званої УПА перебували
уніатські «духовпики», які благословляли бандерівців на «визвольні
змагання». Про це пишуть, зокрема, І. Нагаєвський у своїй
книзі «Українська церква в минулому і теперішньому
України», М. Лебедь у брошурі «УПА» та ін. .
Чимало місця відводить питанням спільної антирадянсь-
кої боротьби церковників і націоналістів буржуазно-націопа-
лістичний «ідеолог» П. Мірчук у збірці «В рядах УПА». Тут
вміщена стаття колишнього бандита Л. Футали, який у
1944—1945 роках розбійничав у банді якогось Громенка.
«Кожної неділі,— пише байдерівець,— приходили наші бо-
78

йові частини (читайте — зграя насильників І вбивць.—
К. Д.) організовано на богослуження до котрогось з
українських сіл або відправляли польове- богослуження в лісі».
Після богослуження та сповіді банда Футали вирушала на
криваві акції проти мирного українського, польського,
єврейського населення навколишніх сіл і містечок. Інший
вовкулака — Буркун — згадує, що в банді «Бурлаки» разом з
оунівськими бойовиками брав участь «курінний капелян УПА
отець Кадило».
Проте зарубіжні оунівські та уніатські писарчуки не зга- '
дують, що священики-уніати займалися в бандах далеко пе
«душпастирською» діяльністю. Лицемірно проголошуючи з
церковних амвонів заповідь «не вбий!», уніати всіляко
заохочували свою бандитську паству до кривавої братовбивчої
боротьби.
- На чорній совісті Сліпого та уніатської верхівки лежить
чимала вина за криваву колотнечу, вчинену оунівцями в
західних областях УРСР. Прищеплюючи греко-католицько-
цу кліру та молодим семінаристам бацили патологічного ан-
тикомунізму, Сліпий та його послідовники виховали чимало •
душогубів, що з радістю подалися до банд ОУН — УПА,
але виконували там зовсім не священицькі, а суто
бандитські функції. -
У листопаді — грудні 1969 року у селищі Красне, що на
Львівщині, відбувся відкритий судовий процес.
Розглядалася кримінальна справа групи оунівських бандитів із зграї
СБ ревного уніата Дмитра Куп'яка («Клея»). Сам Куп'як
нині знайшов собі притулок у Канаді, відкрив модерний
ресторан, а про людське око, видає себе за «політичного
біженця». Цікава деталь: зарубіжні уніато-бандерівські ультра й
нині вихваляють «бойові діла» Куп'яка, а отці-василіани у
своєму календарі навіть... рекламують його ресторан.
Очолювана «Клеєм» банда протягом 1944—1945 років по-
звірячому закатувала майже 200 радянських людей, у тому
числі багато ні в чому не повинних жінок, стариків і дітей.
Для того, щоб охарактеризувати обличчя фашистського
садиста і його банди, наведемо лише кілька свідчень колишніх
спільників катюги, даних на судовому засіданні у справі
Куп'яка, а також багатьох людей, що особисто бачили
кривавий розгул оунівців.
Підсудний В^ Олійник ствердив, що банда Куп'яка
вбивала дво-, трирічних дітей і навіть немовлят: «Це дійсно було
жахливе звірство, якого не можна ні пояснити, ні
виправдати. Населення дедалі більш вороже ставилося до націона-
79

лістичних банд. У зв'язку з цим Куп'як Д. Г. в колі
найближчих до нього бандитів не раз говорив, що населення
треба тримати в постійному страху і покорі. А для цього,
мовляв, с лише одцн спосіб — терор, вбивства».
Підсудний А. Мороз. Д. Куп'як, ватажок нашої банди, не
мав жодних ідейних переконань. Це був відвертий бандит.
Показово, що всі вбивства, які чинилися особисто «Клеєм»
або за його наказом, обов'язково супроводжувалися
грабунками. Забирали все, що являло собою будь-яку цінність,—
золото, гроші, одяг, коней, корів тощо. Гроші й
дорогоцінності Куп'як Д. Г. зразу забирав собі... Жадібність
Куп'яка Д. Г. не знала меж. Він не приховував своєї мети —
побільше награбувати.
Свідок С. М. Політило. Мені доводилося зустрічатися з
боївкою СБ «Клея». Це була каральна банда, яка вбивала за
найменшою підозрою. Бойовиків «Клея» боялися не лише
мирні громадяни, а й бандити інших банд. їм дозволялося
робити все, в тій боївці ніщо не вважалося злочинним...
В боївку СБ Куп'як Д. Г. підбирав собі найжорстокіших
бандитів, яким нічого не варт було знищити невинну дити-
Цу, жінку, старика. В цих убивствах він завжди показував
приклад.
Свідок С. О. Сусабовська. Куп'як був найжорстокіший з
усіх бандитів, яких я знала. «Завалити» когось — це була
відома в банді весела поговірка «Клея». Вбивства були їх
щоденною буденною роботою. Коли Куп'як розповідав мені
про те, як він вбивав родину Яремкевичів у селі Яблунівці,
то дуже жалкував, що не зміг знайти і їхнього сина, щоб
вбити його, бо, мовляв, він може помститися за смерть
батьків. Рішення про знищення людей приймав сам 'Куп'як...
«Клей» говорив: «Чим більше буде вбивств, тим покірнішим
буде населення. Самостійну Україну можна здобути лише
методом терору». Це був кар'єрист, бандит і грабіжник.
Серед довірених Куп'якових есбістів був також
вихованець Йосифа Сліпого Андрій Мороз. Ось про що він
засвідчував: «Під час німецької окупації я навчався у Львівській
духовній семінарії. Разом із Львівською духовною
академією, ректором якої тоді був Йосиф Сліпий, ці два учбових
заклади, створені митрополитом Андреєм Шептицьким,
готували кадри уніатських священиків переважно для
західних областей України. У семінарії панували єзуїтські
порядки — підслуховування, шпигунство, доноси. Головне, до
чого прагнули отці наставники,— це зробити з нас слуг
католицької церкви, посіяти в наших душах люту ненависть
80

до Радянської влади, до радянського народу. Чимало
вихованців цих учбових закладів стали першими добровольцями
дивізії %СС «Галичина», а ряд викладачів, «професорів» —
військовими капеланами.
На початку 1944 року я закінчив духовну семінарію і
вступив до боївки СБ крайового проводу ОУН, якою керував
Куп'як Дмитро —• «Клей». Змінити хрест і слово боже на
ніж і пістолет для мене не було тоді проблемою, оскільки
в семінарії я був ідейно і морально підготовлений до
боротьби проти Радянської влади. Завербував мене в банду
Михайло Горбач — «Зелений», який вчився зі мною в семінарії
і був ще раніше тісно зв'язаний з націоналістичним
підпіллям... Терористичну діяльність націоналістичних банд
церква активно підтримувала. Священики радо відпускали гріхи
вбивцям, вони всіляко поширювали переконання, що,
мовляв, без ножа і пістолета «вільної України» не здобудеш».
Активну участь у банді брав священик-уніат із
с. Висоцьке Вижне, Боринського' району, Василь Карушен-
ко. 26-річний вихованець духовної семінарії прибув у
Прикарпаття 1939 року й відразу включився в діяльність
місцевої ОУН. Він відвідував націоналістичні зборища,
розповсюджував оунівську літературу, повчав віруючих «хрестом
і мечем здобувати свою долю».
Із створенням упівських зграй молодий «душпастир» на
завдання бандитського ватажка «Дуба» очолює збір
продовольства, одягу та грошей для оунівських вовкулаків. Та
націоналістична діяльність Карушенка не обмежувалась
лише активною допомогою бандитам...
Парафія «панотця» була розташована недалеко від
польсько-радянського кордону. І районний провідник ОУН
вирішив скористатися «духовним саном» Карушенка, щоб
влаштувати за його допомогою переправу бандитів через
кордон. Ночами разом з двома-трьома упівськими
вовкулаками священик виходив за плебанію, у лісових хащах
зустрічав бойовиків і вів їх у бік кордону до с. Ботелка Вижня
(нині — с. Верхнє), А не раз, озброївшись пістолетом, разом
із бандитами нападав на мирні села, допитував радянських
активістів, брав участь у збройних сутичках з
прикордонниками.
Парох церкви Пресвятої діви Марії у Криворівні (Косів-
щина) 36-річнии вихованець єпископа Хомишина — Лука
Дзьоба 1944 року став референтом районного проводу ОУН
та обрав-собі псевдо «Богуслав». «Закинувши хреста й сутану
-та озброївшись німецьким: автоматом, Дзьоба темними
81

ночами відвідував священиків і куркулів у косівських селах
та закликав їх «твердо стояти на антибільшовицьких
позиціях, шкодити Совєтам, як тільки можна». Войовничий попик
наказував парафіянам не йти до Червоної Армії, саботувати
розпорядження органів влади, допомагати бандерівцям.
В оунівських бандах служило немало колишніх семіна-
ристів, священиків-уніатів і попів, які, замінивши рясу і
хрест на німецький автомат чи обріз, набагато краще
володіли пістолетом, аніж «словом божим».
Кривавими душогубами проявили себе вихованці єписко- •
па Хомишина — бандерівські провідники «Еней» і «Віктор»,
які чинили суд і розправу над радянськими патріотами на
Станіславщині. Впійманий місцевими селянами вже після
війни бандит «Еней» у судовому засіданні говорив:
«Користуючись квитком вихованця Станіславської духовної
семінарії, я прийшов до ігумена Гошівського монастиря отця
Гриня і попросив дати мені притулок. Ігумен залишив мене
в монастирі. Тут же я мав зустріч з референтом надрайонно-
го проводу ОУН «Беркутом». З ним та іншими бандитами
і ченцями ми вбивали відданих Радянській владі людей,
залякували їх всіляко, щоб вони не вступали до колгоспів,
збирали і передавали центрові ОУН відомості політичного,
економічного та воєнного характеру. У нас був свій радіопе-
редатчик, ми мали озброєння: німецькі автомати, пістолети,
гранати, боєприпаси».
Учасник оунівського підпілля чернець Йосафат Білан на
запитання прокурора про зв'язки з бандою відповів, що він
за вказівками ігумена Гриня постачав бандитам
націоналістичну літературу та гроші. Білан зізнався, що не раз
ходив до лісу сповідати бандитів.
«Кожний з них,— спокійно описував чернець свою «душ-
пастирську службу»,— а їх бувало 25—30, розповідав мені
про заподіяні ним 'злочини, головним чином про вбивство
людей/які співчутливо ставилися до заходів Радянської
влади, про пограбування населення, наругу над жінками і
дівчатами. Бандит «Очерет» на сповіді сказав, що він відібрав
харчі у пастуха-підлітка на полонині, а коли той почав
докоряти, струтив його у глибокий потік. Я відпустив гріхи
«Очеретові», як і всім іншим бандитам, молився за спасіння
їх душ».
У Підмихайлівському монастирі Пресвятої тройці також
переховувались бандити. Ігуменя цього монастиря Полянсь-
ка Мобілізувала своїх черниць для виконання функцій
зв'язкових і постачальниць націоналістичного підпілля.
£2

У бандитське лігвище було перетворено й очолювану
братом митрополита ієромонахом Климентієм Шептицьким Свгя-
тоуспенську лавру (Унівський монастир студитського
уставу), де на 1 січня 1944 року перебувало 40 ченців,
Відчуваючи особисту підтримку владики та його брата, ченці лаври
як могли допомагали оунівцям, благословляли їх на
братовбивство.
Чимало брудних справ на чорній совісті колишнього паро-
ха с. Сажавки бандитського ватажка Михайла Костюка,
ченця Ілька Менчука, панотця Якова Білоскурського
(бандитська кличка «Жмурко») та багатьох інших «святих
достойників» уніатської церкви. Йдучи поруч із запроданцями-
оунівцями, вони на догоду фашистським завойовникам
тероризували населення західних областей України,
поширювали провокаційні чутки, пускали з димом цілі села.
Вихованець Сліпого, взірцевий учень богословської
академії Володимир Круцик, який після висвячення у сан
священика одержав парафію у с. Бортатів (Глиняпський
деканат), був членом ОУН під псевдонімом «Гомін». Вдень він
смиренно походжав селом, придивлявся до своєї пастви,
виголошував богоугодні проповіді... Але вночі Круцик
перевтілювався. Підхопивши німецький автомат, разом з бандитами
«Шрамом», «Білим», «Вовком» та іншими недолюдками
витягував з хат радянських патріотів й, одвівши їх за село,
у корчі, починав «діла богоугодні». Руками кривавого
богомола серед інших жертв були замордовані молоді
комсомольці, веселі сільські хлопці Степан Стець і Євген Се-
менюк.
Святі отці в мазепинках, перебуваючи у бандах, згідно
з заведеною в оунівців системою конспірації, обирали собі
страшні нелюдські псевдоніми: «Могила», «Вовкулака»,
«Ірод». Проповідуючи фарисейські гасла «святої війни з
безбожництвом і большевизмом», закарбовані свастикою
войовничі христолюбці в ім'я інтересів нацистських
загарбників штовхали свою націоналістичну паству на злочинну
боротьбу проти трудящого люду.
У Канаді, Вінніпезькій архієпархії, під крильцем
митрополита Максима Германюка за адресою: Сапайа, 965. Воуі
Аує. \Уіппіре£, 14 мешкає й далі править служби божі
уніатський душпастир Роман Закревський.
Піднявши догори руки, папотець із Вінніпега з
церковного амвона облудно розпатякує про «любов до ближнього»,
«людські чесноти», «високоморальну поведінку». Він
напучує парафіян «поборювати безбожництво і комунізм»,
83

закликає виховувати з молодих емігрантів «справжніх хре-
стоносних лицарів-націоналістів», готуватися «до нових
змагань».
У компанії друзів «отець» Роман не забуває нагадати, що
вдома, на Косівщині, він був «відомим національним
діячем» і «поборником правди», але в зв'язку з «наступом
більшовиків був змушений емігрувати на Захід». Отож перед
канадськими віруючими типовий «вигнанець», «політичний
емігрант», «втікач з-за залізної заслони»...
Однак у безсовісному телепанні Закревського немає
жодного слова правди. Перед нами — типовий перевертень, полі-*
тичний пройдисвіт і зрадник, військовий злочинець і вбивця.
Ставши священиком церкви Пресвятої троїці у м. Кути,
25-річний вихованець духовної семінарії вихваляв «богом
даний» уряд панської Польщі, повчав паству «любити й
вірно служити Жечі Посполитій». Одночасно молодий «душ-
пастир» підтримував таємні зв'язки з польською
дефензивою, інформуючи поліцію про комуністів і прогресивно
настроєних людей.
Небачене горе принесли в Карпати нацистські окупанти *
та їхні прислужники — українські буржуазні націоналісти.
Лише в Кутах гітлерівці вбили й закатували 2366 чоловік,
відправили у рабство до Німеччини 1173 чоловіки. Оунівські
посіпаки спалили міст через Черемош, млин, лісопилку,
понад 500 будинків.
Чимала вина за скоєні злочини лежить на
благопристойному на вигляд вінніпезькому святенникові. З перших днів
окупації Закревський став' таємним агентом гестапо, видавав
на поталу загарбникам комуністів, комсомольців, ні в чому
не повинних радянських людей. За протекцією фашистів він
входить до складу контингентової комісії, змушує селян
віддавати гітлерівцям останній шматок хліба.
Гітлерчук у сутані стає «своєю людиною» Л в районному
проводі ОУН. Разом з бандерівцями він гасає по селах,
закликає віруючих коритися фашистським наймитам. Жителі
міста пам'ятають, як він закликав «не тримати синів і дочок
під фартухами, а посилати в Німеччину на роботу,
записувати в дивізію СС «Галичина», бо сам бог цього хоче».
1944 року «отець» Роман разом із бандерівськими упирями
брав участь у катуванні майже 150 місцевих селян. Він
власдоручна застрелив дружину і півторамісячну дочку
жителя Кутів О. Дребота.
*Аде правди не заховати ні за океанською водою, ні за
84

чорною сутаною! І про неї обов'язково дізнаються сучасні
парафіяни гітлерівського лакузи.
Союз українського буржуазного націоналізму з
реакційним духовенством під час розгулу оунівських бапд на
західноукраїнських землях залишив чимало кривавих слідів.
І ніколи не змити цих слідів сучасним зарубіжним
апологетам уніатства, усім цим сліпим, гриньохам, закревським та
іже з ними.
Злочинна діяльність фашистського поріддя з ОУН і його
пособників — куркулів та уніатів — викликала гнів і
рішучий опір робітників, трударів-селян, інтелігенції західних
областей України. Бандитські акції оунівських безбатченків
зазнавали провалу.
У відповідь на звірства націоналістів трудящі посилювали
боротьбу проти банд. Робітники, селяни, інтелігенція
вступали до винищувальних батальйонів, що разом з органами
Радянської влади активно боролися з бандами. На 15 лютого
1945 року у західних областях УРСР вже було 292
винищувальних батальйони, у складі яких налічувалось до 24 тис.
бійців. Добре знаючи місцевість і людей, бійці завдавали
відчутних ударів бандитам у найбільш уразливих для них
місцях. Бійці і командири винищувальних батальйонів, яких
народ любовно прозвав «яструбками», показували зразки
відваги та героїзму в боротьбі з бандитизмом. "Лише за
другу половину 1944 року винищувальні батальйони затримали
39 тис. гітлерівських солдат з розбитих частин і злочинних
елементів, знешкодили та затримали понад 18 тис.
бандерівців.
Для допомоги винищувальним батальйонам жителі сіл
стали створювати групи сприяння і самозахисту. Вбни
організовували охорону сіл, були вірними помічниками
«яструбків» і радянських органів. Невдовзі групи стали грозою для
бандитів. «У деякі села, наші не мають можливості
з'явитись, бо народ ловить їх і сам передає до НКВС...»,-—
скаржився один з оунівських представників на Станіславщині.
На 1 липня 1945 року винищувальні батальйони і групи
сприяння лише на Львівщині затримали 1830 бандитів і їх
пособників. У ході бойових операцій вони захопили
1600 гвинтівок, 203 автомати, 100 ручних кулеметів, 13
револьверів та пістолетів, 200 ручних гранат, 250 тис.
патронів.
Мужню боротьбу з оунівцями та їхніми
куркульсько-уніатськими пособниками вели трудящі Прикарпаття.
Організаторами цієї боротьби були комуністи. У Косівському районі
85

наприкінці 1944 року налічувалось всього 10 членів партії-
І все ж вони зуміли згуртувати навколо себе широкий
актив, повести рішучий наступ на банди. У цій боротьбі Ко-
сівська парторганізація зростала і загартовувалась. У другій
половині 1945 року в її рядах уже було 140 чоловік. Жоден
член партії не виїхав з району в цей важкий і напружений
період. І як наслідок, район одним із перших в області був
повністю очищений від націоналістичних банд.
' Місцеві селяни, винищувальні батальйони та групи спри-
яння давали рішучу відсіч бандитдько-куркульським пахол-
кам. Ось лише кілька фактів народної боротьби з бапдерів-
цями на Прикарпатті на початку 1945 року.
Болехівський район, с. Челгани, 10 січня 1945 року. Гру-»
па бійців винищувального батальйону при підтримці
місцевих селян вступила в бій з учасниками націоналістичної
банди, які намагалися пограбувати село. Банда була
розігнана, частина її оточена. 31 бандит здався у полон. В оунівців
захоплено мадярський станковий кулемет.
Богородчанський район, с. Глибівка, 21 січня 1945 року.
Група озброєних селян та «яструбків», що охороняли село,
прийняли бій із" зграєю ватажка «Благого», що намагалась
вдертися до села. Бій тривав з 9 до 15 години. В результаті
мужності оборонців села бандити ще до підходу військової
частини були відбиті й втекли. Під час сутички було
затримано 5 бандитів, захоплено 7 кулеметів, 7 карабінів,
12 гвинтівок, багато гранат і патронів.
Перегінський район, с. Хутір Панський, 28 січня 1945
року. Бійці винищувального батальйону при діяльній допомозі
місцевого населення та прикордонної застави вступили у бій
з оунівською бандою. Ця зграя бандитів лише протягом
січня 1945 року у Перегінському (нині — Рожнятівському) та
сусідніх районах по-звірячому закатувала, розстріляла та
повісила 20 місцевих селян, працівників сільрад, районних
установ та червоноармійців, спалила 13 хат патріотів, що
добровільно піїпли служити в Червону Армію. Банда була
оточена недалеко Хутора Панського та розгромлена. У
бандитів вилучено 2 ручних кулемети, 7 гвинтівок, 2 карабіни,
багато цатронів і гранат, інша зброя.
Калуський район, с. Сивка Калуська, 15 лютого 1945
року. Боївка «служби безпеки» ОУН вдерлася до села та
почала грабунки й насильства. Бандити схопили, зокрема,
12 мешканців села, які, всупереч наказам націоналістів, за
день до описуваних подій прийшли до сільради та просили
відправити їх на службу до Радянської Армії. Затриманих
86

добровольців бандити піддали страшним тортурам, били їх
різками. Після вчинення злочинів бандерівці залишили село.
Того ж дня місцеві селяни за допомогою червоноармійців та
групи працівників радпартактиву Калуського району
вислідили банду та оточили її. Під час бою було вбито вісім
бандитів та п'ять захоплено живими.
Найактивнішу участь у боротьбі з бандерівськими
харцизами брав місцевий радянський та партійний актив, передові
селяни, молодь і комсомольці.
Виступаючи на нараді, голова сільради с. Великі Підліски,
Новояричівського району на Львівщині, Головач говорив:
«Хіба чесний українець буде убивати свого брата за те, що
він любить Радянську владу і свою Вітчизну? Хіба чесний
українець буде ґвалтувати і мучити наших жінок і дітей?
Ні, так можуть робити тільки гітлерівці і звірі, подібні їм.
Наше завдання — знищити до кінця німецьких посіпак -г
бандерівців, мельниківців».
Товариш Головач довів свою відданість Радянській владі.
В ніч з 15-го на 16 листопада 1944 року на очолювану ним
групу сприяння с. Великі Підліски, що складалась з 7
чоловік, напало 60 бандитів. Бій тривав дві години. І тільки
після того як 5 охоронців села було вбито, Головач з
пораненою дружиною відступив. Бандити спалили його хату і все
майпо. Коли районні керівники запропонували йому
переселитись в Новий Яричів, Головач категорично відмовився,
заявивши: «Не переселяти в Новий Яричів мепе треба, мені
необхідпо дати пабоїв і зброї. Бандитів я буду бити, поки
зовсім не знищу».
Важливу роль у залученні молоді до боротьби проти
націоналістичних банд та їх уніатських і куркульських
спільників відіграли комсомольські організації. Наступ на банди
комсомольці вели як полум'яним словом пропаганди й
агітації, так і діяльною участю у винищувальних загонах та
групах сприяння. Перед вели сільські комсомольські осередки,
переважна більшість членів яких складалася з місцевої
молоді. Тільки на Дрогобиччині у складі 316 сільських
винищувальних загонів було 930 молодих бійців, а 87
комсомольців працювало в них комсоргами.
Комсомольці — учасники винищу вальних батальйонів —
показували зразки мужності і відваги. Так, комсомолець
Пожелюзний з Волині у сутичці з оунівською боївкою був
поранений, але не залишив поля бою до того часу, поки
пе було знищено всіх бандитів. Комсомолець О.
Ромашок спустився на мотузці у колодязь — перевірити, чи в там
87

бандитський схрон. Бандити тяжко поранили його, але вияв-»
лепа в криниці бандитська група була повністю ліквідована.
Широка роз'яснювальна робота партійних, радянських,
комсомольських організацій, діяльна участь народних мас у
боротьбі з бандитизмом привели до того, що полуда
націоналістичної пропаганди поступово почала спадати з очей^біль-
шості рядових оунівців.
Ошукані націоналістичною верхівкою, рядові учасники
оунівських зграй, що потрапили туди примусово або через
несвідомість, дедалі більше розуміли, в якому ганебному
стаповищі вони опинились внаслідок злочинних дій своїх
ватажків. Вони шукали будь-якої нагоди, щоб втекти з
банди і спокутувати свою провину перед народом. Були
випадки, коли з повинною приходили цілі оунівські зграї. Так,
1944 року збунтувався один з так званих куренів УПА, який
знаходився поблизу Кременця. Примусово загнані до нього
бандитськими верховодами селяни, зрозумівши безглуздість
антирадянської боротьби, зажадали відпустити їх додому.
Ніякі умовляння і погрози верховодів не допомогли. За
кілька днів рядові оунівці розбіглися по своїх домівках. Тільки
з лютого по листопад 1944 року з повинною в радянські
органи з'явилось до 13 тисяч бандитів.
Ненависть населення до націоналістичних вбивць, активні
дії винищувальних батальйонів та груп сприяцня, розкол
і гризпя в самих бандах, масові явки з повинною поставили
рештки банд на грань катастрофи. Це визнавали й самі
оупівські проводирі. Один із бандитських ватажків на
Прикарпатті писав до свого помічника: «Друже Гордій, паказую
вам негайно зібрати всіх стрільців (бандитів.— /Г. Д.)...
Майте на увазі, що всіх стрільців потрібно тримати біля
себе, так як стрільці йдуть з повинною до большевиків».
Багато бандитів виходили з лісів і схронів під впливом
батьків, жінок і сестер, які, зрозумівши злочинний
антинародний характер бандерівщини, вимагали від своїх близьких
повернутися до мирної праці. «В нашій організації,— писав
колишній бандит І. Щерблюк, що прийшов з повинною,-
мабуть, не було такого учасника, який би не був вражений
тим, з якою блискавичною швидкістю оволодіває Радянська
влада думами і серцями односельчан. Найлютіші вбивства,
найвитонченіші знущання, які ми чинили в Богданівці,
Черниці, Гриневі, Крилеві та інших селах (Корецького району,
Ровенської області.—А\ Д.), були безсилими зламати любов
'і відданість народу Радянській владі».
88

Після переможного завершення Великої Вітчизняної
війни становище оунівських банд стало критичним.
Бандерівське підпілля розвалювалося на очах. Бандитам не допоміг пі
жорстокий терор, ні підтримка куркульства, ні допомога
уніатської верхівки. Керовані комуністами, трудящі маси
західних областей України, спираючись на широку допомогу всіх
народів нашої Батьківщини, остаточно викорінили
бандерівських посіпак, ставали на шлях соціалістичних перетворень
та величною ходою йшли до нового щасливого життя.

ХТО ЇХ НАДИХАЄ ТА ОСВЯЧУЄ
ПЕРШИЙ АКТ ЗРАДИ
На полях Європи шаленіла перша світова війна. Тисячі,
десятки тисяч людей гинули від куль і снарядів, голоду й
пошестей.
А на Сході — над далеким Петербургом, білокам'яною
Москвою, старовинним Києвом, над великими й малими
селами, гірськими аулами та кишлаками підіймалася заграва
Великої Жовтневої соціалістичної революції — провісниці
нової ери в житті трудящого люду всього світу.
Перемога Жовтневої революції, розгром численних армій
іноземних інтервентів та їх найманців з числа
білогвардійської і буржуазно-націоналістичної контрреволюції та
поширення революційного руху в Європі викликали неабияке
занепокоєння у Ватікані.
За вказівкою тодішнього папи Бенедикта XV весь
величезний апарат католицької церкви був поставлений на
боротьбу з молодою Радянською республікою. Ватікан подав
велику допомогу білогвардійським військам Колчака і Дені-
кіна, він вимагав консолідації й об'єднання всіх реакційних
сил та буржуазних урядів перед «загрозою червоних».
Виконуючи завдання папи, апостольський візитатор Ватікану в
Польщі Ахіль Ратті брав діяльну участь у підготовці
інтервенції поміщицько-буржуазної Польщі проти молодої
Республіки Рад.
Проте сподівання «світліших отців» на повалення влади
робітників і селян не справдилися, і Ватікан починає
шукати нових шляхів для «отримання більшовизму». Виступаючи
глашатаєм боротьби з «Комунією», Бенедикт XV
розраховував, що повалення царизму і обмеження впливів російської
православної церкви на народні маси допоможе Ватіканові
посилити свої позиції на Сході, поширити католицизм серед
українців, білорусів, росіян. Для втілення у життя планів
повалення Радянської влади^ та окатоличення східних
земель апостольська столиця створює конгрегацію в справах
Східної церкви, що на довгі роки стала центром
антикомуністичної діяльності клерикалів.
90

Для підготовки відданих Ватіканові кадрів місіонерів
папа засновує так званий «Східний інститут» і ще кілька
закритих учбових закладів, до яких добиралися вірні святому
престолові представники пануючих класів, викинуті за межі
соціалістичної держави білогвардійці й націоналісти,
духовні особи та пройдисвіти.
Антикомунізм стає основою політичного курсу і папи Пія
XI (Ахіля Ратті), що перебував на апостольському престолі
з 1922-го по 1939 рік. Вважаючи, що єдиним виходом з
глибокої економічної кризи капіталізму тридцятих років є
війна проти СРСР, він розгорнув широку пропагандистську
кампанію проти Країни Рад, Комуністичного
Інтернаціоналу та прогресивного руху на Заході. В енцикліці «Квадраге-
8Імо анно» (травень 1931 року) папа закликав трудящих
відмовитися від класової боротьби, жити у мирі й згоді із
своїми експлуататорами. Підкреслюючи, що християнство пе
може мати нічого спільного з комунізмом, Пій XI
категорично заборонив католикам «співчувати навіть поміркованому
соціалізмові».
Та заходи папи не досягали мети. Привид комунізму,
якого так боялись у-Ватікані, поширювався. Молода країна
соціалізму, підтримувана пролетарями усього світу, зростала
й міцніла. Ватіканові неодмінно треба було знайти
союзника, який зміг би не лише захистити експлуататорів та їхніх
духовників від прийдешньої революції, але й вогнем і мечем
боротися з першою в світі Республікою Рад. І такого
захисника, такого союзника він знайшов в особі оскаженілого
фашизму. Адже папство, так само як і монополістична
буржуазія, бачило в ньому спасителя дорогих священству
капіталістичних порядків і привілеїв, свого величезного багатства.
Ось чому Ватікан з невдаваною радістю сприйняв прихід до
влади Беніто Муссоліні. Ось чому сановники католицизму
влаштовували йому бучні зустрічі й «свята подяки». Ось
чому папа Пій XI назвав кривавого дуче «людиною,
посланою Провидінням», і нагородив його орденом «Золотої
шпори».
Проте перемога фашизму в Італії не задовольняла
ватіканську верхівку. І тому її погляди були постійно звернуті
до Берліна й Мюнхена, де очолювана Адольфом Гітлером
кліка оскаженілих нацистів уперто рвалася до влади.
«Німеччина повинна стати мечем католицької церкви»,—
говорив ще на початку двадцятого століття папа Лев XIII,
порівнюючи імператора Вільгельма II з Карлом Великим. За
допомогою- Вільгельма II він хотів кинути- весь «цивілізова-
91

пий світ до підніжжя Христа» і силою німецьких армій раз
і назавжди покінчити з соціалістичними та атеїстичними
ідеями.
До тієї ж мети, але замінивши імператора особою
зловісного фюрера, прямував і папа Пій XI.
Поряд з монополістичною буржуазією чимала «заслуга» в
прпході Гітлера до влади належить вірним Ватіканові
німецьким єпископам та їхній християнській партії —
Центрові.
Ця партія, до керівництва якої входили близький до Пія
XI католицький прелат Каас та клерикальні політичні діячі
Брюпнінг, фон Папен, ІПтегервальд і Аденауер, виступаючи
під облудними гаслами «загальнонаціональних інтересів» і
втілення в життя «Християнських принципів», насправді
була виразником інтересів буржуазії, поміщиків і реакційного
духовенства. Відповідно до своєї класової структури вона-
віддавна вела запеклу боротьбу з Комуністичною партією та
прогресивними силами Німеччини.
В умовах дальшого загострення класової боротьби й
поширення економічної кризи німецькі капіталісти, банкіри,
юнкери, верхівка духовенства схилялись до думки, що для
збереження своїх привілеїв та величезних багатств
необхідно піти на обмеження буржуазних свобод і встановити
нацистську диктатуру, яка придушила б революційний рух,
створила передумови для реваншу й агресивних війн,
забезпечила високі прибутки експлуататорським класам.
Особлива роль у приході до влади Гітлера належить
одному з вождів Центру фон Папену, який у січні 1933 року
кілька разів зустрічався з президентом Гінденбургом і
нарешті переконав його призначити Гітлера канцлером і
доручити йому формування першого фашистського уряду.
Розчистивши дорогу до влади гітлерівським штурмовикам і
ставши першим віце-канцлером в уряді фюрера,
католицький лідер фон Папен до небес вихваляв нацистів, публічно
проголошував Гітлера «посланцем божим». Виступаючи на
зборах клерикалів в Ессені, він заявив: «Милостивий бог
благословив Німеччину, що... дав їй такого керівника, як
Гітлер».
І зовсім не випадково, що саме Ватікан, * який стояв за
партією Центру і надихав її керівництво, був першою
державою, що фактично визнала уряд Гітлера. Ще не згасло
згарище після спровокованого нацистами підпалу рейхстагу,
ще не закінчився перший тур запланованих Гітлером і Ге-
рінгом арештів прогресивних та громадських діячів, як
92

20 липня 1933 року Ватікан уклав конкордат з фашистською
Німеччиною. Так почалася фашистсько-ватіканська ідилія,
яка тривала до останніх днів чорного рейху. Так виникли
стосунки, які щедро нагороджений Пієм XI фон Папен
пізніше в газеті «Фолькішер беобахтер» оцінив такими
словами: «Третя імперія є першою державою, яка не тільки
визнає, але й проводить на практиці високі принципи
Ватікану».
Пій XI уважно стежив за підготовкою фашистських
держав до нових агресивних воєн, заохочував загарбницьку
політику Гітлера і Муссоліні, намагаючись спрямувати її на
Схід, проти ненависного йому комунізму. В енцикліці «Діві-
пе редемпторіс» (березень 1937 року) папа знову привертає
увагу буржуазних урядів . і пастви до посилення
«комуністичної небезпеки». Він твердив, що найневідкладнішим
завданням сучасності в той грізний передвоєнний час була не
боротьба за забезпечення миру в Європі, яку послідовно
проводив Радянський Союз, а «енергійне застосування
відповідних дійових засобів, щоб перепинити шлях революції».
10 лютого 1939 року Пій XI помер. Папою був обраний
кардинал Євгеній Пачеллі, колишній папський нунцій у
Берліні, один з найдіяльніших учасників підготовки
фашистсько-ватіканського конкордату. Та політика
апостольського престолу не змінилася. її вістря й далі було
спрямоване проти Радянського Союзу, прогресивних і революційних
сил. І одну з головних ролей у втіленні в життя цієї
політики та створенні передумов чужоземного поневолення й
насильницького окатоличення українського та інших
слов'янських народів Ватікан віддавна відводив реакційній верхівці
греко-католицького духовенства, що з часів Брестської унії
(1596) вірою й правдою служила папському престолові.
Ватікан розглядав уніатську церкву як знаряддя антира-
дянських інтриг, як засіб насадження католицизму на
Україні та в Білорусії, а далі й у Росії, на Далекому Сході,
в Середній Авії. Саме за допомогою унії апостольська
столиця сподівалася поступово розкласти і підпорядкувати собі
верхівку православного, а згодом, можливо, й
мусульманського духовенства. Німецький католицький богослов Грент-
руп ще 1927 року відверто писав, що папський престол
розглядає уніатську церкву як «коридор, через який він має
падію одержати дорогу до православної церкви».
Наматаючись здійснити цю мету, ватіканські можновладці
протягом десятиріч виховували верхівку.греко-католицького
93

духовенства в дусі її особливого месіанського призначення.
Після перемоги Великого Жовтня та посилення
революційного руху в Західній Україні ця ідея стала найголовнішою
тезою виховання уніатських кадрів, альфою і омегою їх
богословської підготовки й практичної проповідницької
діяльності.
Створені 8 благословення Ватікану Львівська духовпа
академія та духовні семінарії у Станіславі, Перемишлі та
Львові перетворились у центри підготовки войовничих ан-
тикомуністів, слухняпих виконавців волі папської столиці.
Це підтверджують і самі «вихователі». Колишній ректор Пе-
ремишлянської духовної семінарії Роман Решетило, який
понад 25 років займався підготовкою кадрів уніатського свя-
щенства, писав: «Підготовка греко-католицького кліру в
духовних семінаріях завжди проходила під безпосереднім
керівництвом Ватікану, в дусі ідейного відкидання
матеріалістичного світогляду, прищеплення майбутпім священикам
ідеології антикомунізму».
Одночасно з вишколенням уніатських кадрів на території
Галичини ватіканські можповладці відбирали серед
уніатського священства й семінаристів-клерикалів найбільш
надійних з погляду апостольського престолу кандидатів для
спеціальної підготовки в богословських академіях і семінаріях
Ватікану. За повідомленням журналу «Місіонар», в
1936 році на «студіях у Римі одночасно перебувало 292
молодих уніати».
Саме там, у стіпах зловісного «Колегіум Русікум», у
Колегії св. Йосафата, Апжелікумі, Грегоріаніумі та інших
учбових закладах Ватікану, пройшли тривалу ідеологічну
підготовку ватажки осколків уніатської церкви за кордоном
Йосиф Сліпий, Іван Бучко, капелан кривавого «Нахтігалю»
Всеволод Дурбак та багато інших войовничих уніатських
«достойників».
Український письменник-трибун Степан Тудор,
змальовуючи типорий образ уніата Сойки, що пройшов тривалий
«вишкіл» у Ватікані, виводить образ його наставника, професо-
ра-єзуїта д'Есте, нащадка стародавнього роду римської
аристократії, який дав Ватіканові сотні й тисячі церковних
сановників. Глашатай далекоглядних планів апостольської
столиці, завзятий проповідник ідеї встановлення
ватіканського панування на Сході, д'Есте вважав головним завданням
уніатства проникнення католицизму в Росію, залучення
мільйонів нових вірних під • владу папського престолу.
94

«Рим — це сила, це досвід віків, якому ніхто не
протиставить рівного! — патетично говорить д'Есте.— Тисячами
доріг проникатиме він у сколихнуті російські простори,
нестримний, підступний, зажерливий, непохитно
спрямований на свою ціль: сто шістдесят мільйонів нових вірних. Але
ці сто шістдесят мільйонів лише ближча ціль, а дальша —
потужна рука Ватікану, простягнена понад Уралом, до
кордонів Далекого Сходу, до берегів Тихого океану, в
мурашник азіатських народів. Не азіатських — усіх! Усі під одну
волю Рима! Щоб один пастир і одне стадо — один бог па
землі!»
І вихованець єзуїтів уважно слухає паставника «божої
правди», «ковтає науку», готується гідно віддячити святому
престолові. Скінчивши «студії», Сойка, як і сотні його
попередників, повертається на Поділля, де за виробленою для
нього програмою, під нехитрим своїм гаслом «Бог або
комуна» веде активну боротьбу проти «ідей більшовизму».
Протягом століть Ватіканові вдалося значно зміцнити й-
розширити вплив уніатської церкви. Напередодні другої
світової війни цей передовий бастіон апостольської столиці на
Сході являв собою певну політичну силу. По суті справи,
греко-католицька церква стала розгалуженою і разом з тим '
строго централізованою релігійно-політичною
корпорацією — власницею величезних земельних і лісових угідь,
банків і підприємств, поліграфічної бази, багатьох газет
і журналів, широкого пропагандистського апарату.
Але головною силою уніатської церкви був розгалужений
штат церковних функціонерів — деканів, парохів,
священиків, ченців, що сліпо проводили у життя завдання своїх
ієрархів, були дисциплінованими виконавцями волі
церковної верхівки. Незадовго до другої світової війни у трьох
головних єпархіях греко-католицької церкви — Львівській,
Станіславській та Перемишльській — було 123 деканати,
2264 парафії, 2704 церкви, 2275 священиків. Крім чималої
армії світського духовенства уніатська церква у названих
єпархіях об'єднувала 41 монастир і кілька десятків чернечих
домів (так 8ваних згромаджень), в яких на 1937 рік
перебували 135 ієромонахів, 462 ченці, 941 черниця. Тільки
Львівська архієпархія за станом на 1 січня 1936 року об'єднувала
58 деканатів і 1266 парафій і налічувала 984 священики,
53 ієромонахи, 217 ченців, 411 черниць.
49 деканатів і близько 450 уніатських духівників
об'єднували пряшівське, мукачівське єпископства і так звана
«апостольська адміністрація Лемківщипи»£
95

Уніатська церква була власницею величезного нерухомого
майна і грошових сум, які надходили до каси митрополичої
консисторії не лише від віруючих, але й у вигляді прибутків
від експлуатації земельних і лісових масивів, промислових
підприємств і жилих будинків, друкарень і навіть... власної
залізниці.
Уніатські ієрархи-нагромадили великі капітали, які
вкладали у промислово-фінансові підприємства («Народна
торгівля»), банки («Дністер», «Сільський господар», «Різниця»,
«Достава»), нафтопереробне.підприємство «Унія», кондитер-»
ську фабрику «Фортуна» та інші промислові об'єкти, що,
звичайно, не мали нічого спільного з богоугодними ділами
священства. Серед 16 засновників впливового банку укра-*
їнської буржуазії — «Земельного банку гіпотечного» 1 (його
загальний оборот у 1931 році становив 12 мільйонів злотих)]
на першому місці стояли митрополит А. Шептицький, єпис-«
копи К. Чехович, Г. Хомишин і священик Т. Войнаровський,
Банк гіпотечний приносив святим отцям величезні
дивіденди. В роки першої світової війни, незважаючи на смерть
сотень тисяч робітників і селян, голод і злидні трударів
Галичини, банк сплачував своїм вкладникам від 3 до 6 процентів
прибутків. Після війни дивіденди банку знову" швидко
підскочили вгору й давали апостолам унії значні прибутки.
Уніатське священство постійно перебувало^ в таборі
поневолювачів трудящого люду. Прусський юнкер, польський
капіталіст, австрійський граф, мадярський скотопромисловець,
так само як і українські багатії, завжди були ближчі
верхівці уніатського духовенства, ніж робітники й селяни.
«Українські попи,— влучно писала газета КПЗУ «Сила»,— є
складовою частиною табору західноукраїнської буржуазії. Це
треба розуміти не тільки так, що все, без виїмків, попівство
знаходиться політично в таборі буржуазії, але й так, що
попівство як цілість, його стан посідання становить досить
значну частину господарської підстави (економічної бази)
української буржуазії».
Наведені факти й документи (а їх перелік можна було б
продовжити й далі) яскраво свідчать про те, що напередодні
другої світової війни греко-католицька дерква в західних
областях України * була організованою реакційною силою —
надійного союзницею експлуататорських класів, вірною
послідовницею папського престолу.
1 Банк гіпотечпий — спеціальна установа для
довгострокового земельного кредиту.
96

І майже сорок п'ять років уніатською церквою — оцим
зловісним розсадником найреакційнішого націоналізму і
фашизму — безроздільно правив нащадок великих земельних
магнатів митрополит галицький Андрей Алексапдер Роман
граф Шептицький.
За походженням — польський граф, за соціальним ста- *
ном — один з найбагатших землевласників і банкірів, офіцер
австрійської армії, а потім чернець, єнископ і, нарешті,
митрополит греко-католицької церкви, Андрей ІПептицький на
протязі довгих років, безперечно, мав немалий вплив на
політичну ситуацію в західних областях України. Владика
Андрей завжди був і залишався до самої смерті запеклим
реакціонером, захисником інтересів поміщиків і капіталістів,
хитрим і гнучким політиканом, войовничим поборником
просування католицизму на Схід. ІПептицький відзначався ще •
однією дуже характерною рпсою, яка вкоренилася в ньому
з юнацьких років, з часів, коли він — молодий блискучий
офіцер — бував у салонах віденського імператорського
палацу,— схилянням перед усім німецьким, вірою у «вище
призначення» німців.
Відверто виступивши на боці німецької та австро-угорсь-
кої вояччини у першій світовій війні, Шептицький,
нехтуючи інтереси українського народу, мобілізував усі сили
досить впливового на той час уніатського кліру на підтримку
загарбницьких планів австро-пімецьких імперіалістів щодо
України. У таємному листі імператорові Францу-Йосифу
владика писав: «Як тільки переможна австрійська армія
вступить на територію російської України, нам (тобто
імператорові та Шептпцькому.— Я. Д.) доведеться вирішувати
потрійне завдання: військової, правової і, церковної
організації в краю».
Визначаючи головну мету окупації, митрополит
рекомендує під контролем австро-німещіких загарбників створити на
Україні маріонетковий військово-політичиий режим, якому
обіцяє повну й беззастережну підтримку. Розуміючи, що
народні маси пе погодяться з загарбниками, і з метою
збереження «наслідків нашої перемоги» Шептицький пропонує
запровадити па окупованій території таку військову
адміністрацію, яка б начебто успадкувала деякі «традиції
запорозьких козаків».
«Один з самих здібних військових начальників нашої
(австрійської.— К. Д.) армії після одпісї з перемог,—пише
митрополит,— може бути призпачений нашим імператором
(Фраіщом-Йосифом.— К. Д.) гетьманом». Цей «гетьман», як
4 К. Дмитрук
97

писав далі Шептицький, одночасно мав одержати ранг
«фельдцехмейстера» австрійської армії. Граф Андрей радив
імператорові «приставити» до австрійського гетьмапа-фельд-
цехмейстера «людину (на цей раз, мабуть-таки, українця.—
К. Д.), яка відносно знає історію козацтва, могла б
редагувати листи і, так би мовити, служила йому на совість. Така
військова організація,— закінчує Шептицький,—
пошириться на весь край, вона зможе підтримувати і нормувати рух
в серед українців».
Далеко, дуже далеко сягала багата фантазія молодого
митрополита, що за допомогою австро-німецьких гармат і
«фельдцехмейстерів» намагався навічно накинути
чужоземне ярмо українському народові.
Та владика не лише виголошував проповіді і писав листи
до членів імператорської родини. Намагаючись здійснити
мету свого життя — онімечити й окатоличити Україну,—
граф-митрополит знайшов собі й кандидата на гетьманський
престол — чистокровного німця, архікнязя Вільгельма Габс-
бурга, перехрещеного уніатами ~на український лад у
Василя Вишиваного...
Та не стало тієї курочки, що несла панотцям-уніатам
золоті яєчка. Луснула, як казали в Галичині, небіжчиця
Австрія, а разом із нею імператор і новонаречений гетьман
Василь Вишиваний.
Разом з братніми народами молодої Країни Рад
український парод знищив ненависний режим романових і
Скоропадських, денікіних та петлюр, наголову розбив польських,
англійських, німецьких, французьких інтервентів і приступив
до побудови соціалістичного суспільства.
Перший акт планованої Шептицьким та його
покровителями авантюри безславно провалився.
НА ОДНОМУ ВОЗІ З ФАШИЗМОМ
Після перемоги Радянської влади на Україні очолювані
його ексцеленцією графом Андреєм уніатські ієрархи значно
посилюють розкладницьку антикомуністичну діяльність.
Використовуючи різні форми релігійної та соціальної
демагогії, «достойники»-уніати розгорнули антирадянську
пропаганду. Залякуючи віруючих примарою «більшовицьких
страхіть» і «колгоспної родини, де всі сплять під одним ко-
цом», Шептицький і його послідовпики з табору махрової
98

націоналістичної реакції при підтримці буржуазного
польського уряду намагалися придушити волелюбні настрої
робітників і селян західноукраїнських земель, відвернути їх
симпатії від молодої Радянської України.
Керуючись вказівками Ватікану про посилення
антикомуністичної діяльності, уніатська церква па початку
тридцятих років значно зміцнює клерикальні політичні організації,
газети, журнали, молодіжні та студептські товариства,
поступово перетворюючи їх у розсадник контрреволюції в
Галичині й па Волині.
Резиденція Шептицького — собор святого Юра — стає
войовничим штабом, де розробляються плапи боротьби з де:
мократичпим і революційним рухом, детально
опрацьовуються зловісні змови проти Радянської держави. Слушно
писав про огидну роль тогочаспих можновладців уніатства
полум'япий український поет Олександр Гаврилюк.
Називаючи єзуїтів із святоюрської гори реакціонерами «чорніш
чорпила», Гаврилюк викривав їх антинародну сутність,
показав, хто саме стоїть за спинбю ієрархів унії:
...Ну, певпо, тону задавали
Тут паничі й поміщики,
Що з України повтікали
На європейські смітники.
Та, незважаючи на оману святоюрського кліру й
петлюрівського охвістя, що знайшло собі притулок у
капіталістичній Польщі, в тридцятих роках під виливом вітру правди
й свободи, що линув з Радянського Союзу, бурхливо
зростала політичпа свідомість народних мас Галичини та Волині..
Робітники й селяни, очолювані Комуністичною партією
Західної України, рішуче виступали проти санаційпого уряду
буржуазної Польщі та угодовців з табору українських
поміщиків, капіталістів й уніатства. У Львові та Дрогобичі,
Луцьку й Бориславі,- в Станіславі й Коломиї все голосніше
лупали могутні гасла трударів: «Геть із панською
окупацією!», «Ганьба фашизмові!», «За возз'єднання з
Радянською Україною!»
І в ці буремні, тривожні для уніатства роки, в умовах
злету революційної боротьби НІептпцький робить ставку па
профашистську Організацію українських націоналістів.
Уніатське духовенство*віддавна мало вирішальний вплив
па формування людиноненависницької ідеології ОУН, на
криваві діла її боївкарів. Більшість ватажків організації,
з яких багато хто походив з родин священиків, з дитипства
виховувались у дусі любові й віддапості' «князеві церкви»
4*
99

графові Андрею. Серед них фундатор і перший керівппк
ОУН Є. Коповалець — ревний уніат і прихильник владики;
другий за чергою «вождь» ОУН А. Мельник — багаторічний
управитель маєтків Шептицького; С. Бандера — сип
уніатського пароха з села Угринів коло Калуша; член проводу
ОУН Я. Барановський — син священика із прикарпатського
села Дорогове; найближчий порадник нинішнього кардинала
ЙГ Сліпого, член головного проводу ОУН І. Грпньох —
колишній парох міста Галича; заступник Бандери, одип з
ідеологів націоналізму С. Ленкавський — син пароха з
передмістя Станіслава Загвіздя. Цей список можна продовжити.
Тож не дивно, що Шептицький і єпископи-упіати з
довір'ям ставилися до оунівських ватажків, завжди вважали їх
своїми людьми, не без підстав покладали надії на те, що "за
допомогою бандитської оунівської кліки, навіть ціною
масового знищепня мільйонів трудящих, греко-католицькому
клірові, вдасться стримати безбожний комунізм.
«Український націоналізм,— проголошував 17 квітня 1932 року рупор
святоюрських помазаників божих газета «Мета»,— мусить
бути приготовлений на всякі засоби боротьби з комунізмом,
пе виключаючи масової фізичної екстермінації (знищен-
пя.— К. Д.), хоч би й жертвою мільйонів людських
фізичних екзистенцій (існувань.— К. $.)»•
Повчаючи віруючих, святий граф-отець облудно
проповідував з амвонів «любов до ближнього і всепрощепня», а
у таемних зверненнях до націоналістичних шибайголів
навчав підступові, жорстокості, каїновому ремеслу. «Де треба,
дійте молитвою, а де — рубайте мечем» !,— наставляв
владика.
Додержуючись своєї старої пронімецької орієнтації та
добре знаючи проприхильпе ставлепня Ватікану до фашизму,
Шептицький з радістю вітав прихід Гітлера до влади в
Німеччині. За влучними словами Ярослава Галана, із
встановленням у Німеччині фашистської диктатури керований
графом Андреєм святоюрський корабель «почав пливти під
чорними вітрилами фашизму». Граф у сутані митрополита
вважав фашизм тим твердим і надійним заслоном, який
здатний знищити ненависні йому «Совєти», приборкати
непокірну «мужву», ще раз викликати криваві заграви на Україні
та наверпути, нарешті, £хід до католицизму. Саме на
Гітлера, на фашизм і зробив свою останню ставку митрополит
1 Цит. за кн.: В. Замлинський Шлях чорної зради. Львів,
«Каменяр», 1969, с. 44.
100

Шептицькии. Цій ставці віп залишився вірним до
останнього подиху.
Не треба думати, що зарубіжні канонізатори й біографи
графа Андрея закривають очі на войовничий характер свя-
тоюрськогЬ апостола. Ні. Сьогодні вони все рідше вдаються
до старих сентиментальних байочок про «ніжного й
люблячого князя церкви — покровителя бідних і страждучих». За
рецептом «модерного антикомунізму» уніатські «ієрархи у
екзилі» характеризують владику запеклим ворогом
більшовизму, рішучпм апологетом католицизму, духовним
провідником українського націоналізму, гнучким дипломатом, що
докладав багато зусиль до втілення у життя своєї головної
мети — окатоличення України й Росії. Але, як чорт ладану,
обминають вони згадки про тісні зв'язки його ексцеленції
з німецьким фашизмом, з Гітлером та його гауляйтерами.
Та правди не заховаєш. Яскраві факти, свідчення
багатьох колишніх прибічників-митрополита, нарешті,
численні документи незаперечно підтверджують, що після приходу
Гітлера до влади греко-католицькі ієрархи діяльно
підтримували фашистів і весь розгалужений апарат упіатської
церкви фактично поставили на службу нацистській
пропаганді. Підпорядковані Шептйцькому «Український католицький
союз», «Католицька акція», духовні учбові заклади,
уніатські газети й журнали — «Мета», «Дзвони», «Нив&» — в часи
перших агресивних акцій фашистів одчайдушно
рекламували «богоугодні діла» гітлерівців, повчали оунівських
харцизів переймати' все «модерне й антибільшовицьке, що
знаходимо у новітніх спробах» можновладців третього рейху.
Особливо витонченим антикомунізмом відзначалася газета
«Христос — наша сила», яка майже у кожному номері на всі
лади вихваляла Гітлера й Муссоліні.
Проте Шептицькии далеко не обмежувався
профашистською пропагандою. Від неофіційного представника Ватікапу
в Австрії Відале, полковника німецької розвідки Бізапца,
нарешті, від стзого брата Станіслава — генрала польської
армії — Шептицькии добре знав про плани імперіалістичних
сил щодо підготовки нової інтервенції проти СРСР.
І митрополит починає з діяльної підготовки своєї
націоналістичної пастви до «війни з Комунією». Маючи значний
вплив па ватажків ОУН, він послідовно проводив лінію на
їх зближення з фашизмом, відверто заохочував до
співробітництва з нацистським режимом.
Весною 1936 року у своїх покоях владика прийняв Андрія
Мельника і після загальних фраз про стан митрополичого
10І •

лісництва запитав, чи має він останнім часом якісь відомості
від «пана полковннка» (тобто від «вождя» ОУН Євгена
Конова льця). Мельник, що, крім організаційних
зв'язків/підтримував з Коновальцем і родинні стосунки (обидва були
одружені з рідними сестрами — дочками банкіра й багатого
домовласника Степана Федака), мовчки кивнув головою.
— Прошу при найближчій нагоді передати полковникові
моє благословення,— стиха сказав митрополит.— І додайте,
що, на мою думку, зараз, коли міжнародне напружеппя
зростає, а більшовики значно посилюють свої економічні й
політичпі позиції, наступає час остаточно унормувати наші
стосунки з Великонімеччиною та її майбутніми союзниками.
Думаю,— додав владика,— ми перебуваємо на порозі
великих історичних подій...
А через кілька місяців, у липні 1936 року, ватажки ОУН
разом з іншими націоналістичними верховодами підписали у
Варшаві ганебний договір з представниками фашистських
урядів Німеччини, Польщі й Угорщини. За очікуване
«визволення України» й відновлення капіталістичних порядків
буржуазно-націоналістичні зрадники обіцяли майбутнім
фашистським окупантам п'ятдесятирічний протекторат над
Україною.
«Як глибоко треба ненавидіти свій власний парод,— з обу- '
ренням писав Центральний Комітет КПЗУ з приводу цієї
підлої змови,— до якої безодні підлоти і безсоромного
цинізму треба дійти в зраді його життєвих інтересів, щоб на
службі найзавзятіших ворогів нашого народу — Гітлера і
кривавої санаційної банди — цькувати одну частину
українського народу проти другої, намагатися зруйнувати вже
здобуту за Збручем національну державу, кликати — не*
перший вже раз! — на Україну чужі наїзницькі полки,
бажаючи в крові затопити тяжко осягнену національну волю і
величезні соціальні завоювання наших зазбручанських братів
та наново розпинати Україну руками Гітлера і польських
панів-магиатів».
Влітку 1936 року войовничі святоюрські «достойники»
розгорнули наклепницьку провокаційну кампанію проти
очолюваного КПЗУ Народного антифашистського фронту.
Звертаючись до своєї пастви, отці-душпастирі закликали за
прикладом іспанської контрреволюції об'єднати зусилля
католиків і буржуазно-націоналістичних послідовників Гітлера
«до боротьби із спільним ворогом».
Безцеремонно оголосивши, що «приклад Іспанії повинен
спонукати наші католицькі організації, чимскорше створити
102

спільно з національним табором (тобто з оунівськими
погромниками.— Я. Д.) сильний християнсько-національний
фронт», офіціоз митрополичого палацу газета «Мета»
повчала націоналістичних мамелюків від слів і взаємної гризні за
керівне становище перейти нарешті до практичного
«поборювання» більшовизму.
Галасуючи про зростаючу «комуністичну офензпву»,
церковна верхівка, по суті справи, запропонувала провести
попередню мобілізацію всіх націоналістичних і
реакційно-клерикальних сил. Для цього на базі створених за згодою
польського буржуазного уряду розгалужених напіввійськових
організацій «Лугів» греко-католнцькі «ультра» вимагали
організувати бойові загони для придушення революційного
руху й розправи з комуністами.
Орієнтація святоюрських архієреїв на націоналістичних
бойовиків була далеко не випадковою. Адже ідеологія і
політика греко-католицького кліру була найтісніше зв'язана з
ідеологією і політикою українського буржуазного
націоналізму. Уніатів і націоналістів об'єднував жах перед
пролетарською революцією, перед можливістю встановлення
Радянської влади в західних областях України. Класову
єдність українського буржуазного націоналізму і клерикалізму
добре розуміли і ватажки ОУН, і уніатські «достойники».
І саме тому всі надії і сподівання уніатської верхівки
були звернені до власних, доморощених гітлерчуків —
вірних холопів гестапо й абверу з антинародної Організації
українських націоналістів. І хоч центр ОУН знаходився в
Берліні, Іїїептицький регулярно одержував інформацію про
становище у проводі, заохочував Коновальця, а пізніше, й
Мельника, що очолив організацію з 1938 року, до посилення
співробітництва з гітлерівцями.
Апостольський візитатор уніатських приходів у Німеччипі
в 1936—1943 роках Петро Вергун писав: «Керівництво гре-
ко-католицької церкви перед початком війни підтримувало
тісний зв'язок з ОУН і в контакті з нею вело активну ап-
тирадянську роботу. За вказівкою А. Шептицького,—
продовжував П. Вергун,— я, перебуваючи в Берліні,
підтримував контакти з Є. Коновальцем, неодноразово вГдвідував
його квартиру, зустрічався з ним у церкві. Я мав також
зв'язок з керівниками проводу Рико Ярим, Сергієм Чучманом та
Селешком. Після смерті Коновальця' (1938) я
продовжував контакти з А. Мельником... Я детально інформував
Шептицького про стан в організації. Повідомляв
митрополитові, що керівники ОУН перебувають на службі німецької
103

розвідки ш та за її завданпями скеровують всю діяльність
українських націоналістів в інтересах Німеччини. Мені
відомо, що Шептицький схвалював зв'язок націоналістів з
німецькими органами».
Наближалася війна. Його ексцелеиція гарячково збирав
і ще раз оцінював наявні сиди. Та вони не задовольняли
владику... Він мріє про створеипя своєї власної гвардії, яка б
допомогла йому розправитися з революційним рухом па
землях Західної України, була б готова вирушити в
хрестовий похід^ проти Країни Рад. Про один із своїх проектів
створення хрестоносних військових загонів Шептицький
писав настоятелю Мукачівського монастиря Глібу Кінаху.
Владика вимагав, щоб монахи готували себе «па мучеиичу'
смерть, бо нема найменшого сумніву, що в найближчих вже
літах будуть роздаватися вінці мучепиків, і то не сотками,
а тисячами. Не було від давніх часів такої хвилі, в якій
було б церкві так потрібно людей, добровільно зголошуючихся
па смерть. По моїй думці, повинні творитися всюду тепер
батальйони смерті, себто батальйони людей, рішених па всьо
і готових на все і вириваючихся на такі позиції, де їх
нехибна смерть чеіГає».
Навряд чи потрібно коментувати короткі, але досить чіткі
й змістовні слова Шептицького.
Відкинувши в сторону традиційне «пе вбий!» завбачливий
митрополит заздалегідь, ще задовго до початку другої
світової війни, почав готувати кадри вірних унії і третьому
рейхові шибайголів до майбутньої братовбивчої боротьби. Його
ексцелепція приступає до творення батальйонів смерті..
«БОЖЕ, БЛАГОСЛОВИ ГІТЛЕРА!»
22 .червня 1941 року. Дата, яка викликає пекучий біль
і хвилюючу шану до мільйонів борців і невинних жертв
озвірілого фашизму. День, що приніс горе й страшні спогади
у кожну радянську сім'ю...
' Та цього дня давно очікували у святому Юрі. Уніатські
апостоли' зради, підтримуючи таємні зв'язки з краківським
центром ОУН і Ватіканом, заздалегідь знали про підготовку
гітлерівців до війни проти СРСР і з нетерпінням чекали
«визволителів»-фашистів. Як заявив 17 квітня 1946 року
один з найближчих послідовників Шептицького і Сліпого
єпископ Чарноцький, у святому Юрі уважно стежили за
ситуацією на радянсько-німецькому кордоні, одержували ін-
104

формацію про нарощування дивізій вермахту у східних
воєводствах Польщі. «Про підготовку Німеччини до нападу
па СРСР,— підтвердив Чарнецький,— керівництву греко-ка-
толицької церкви стало відомо на початку 1941 року. Ці
повідомлення були одержані від священиків, які мали приходи
вздовж радянсько-німецького кордону .по річці Сан.
В той час ці священики приїздили до Львова і
повідомляли, що на протилежному боці кордопу німці підтягають
війська та проводять з ними відповідну військову
підготовку. Свящеицки розказували, що недалеко від кордону у
складі німецьких військ, що готуються до* війни;
створюються легіони українських націоналістів *. Деякі з учаспиків
легіонів пелегальпо переходили кордон і зустрічались із
своїми однодумцямп-націоналістами. Вони розповідали, що
німецькі війська разом з ними (оунівцями з створених
німцями «легіонів».— К. Д,) скоро прийдуть у .Західну Україну
та звільнять нас від більшовиків.
Один із священиків інформував, що командуючий
німецькою армією Браухіч особисто інспектував військові частини,
розміщені коло радянсько-німецького кордону, та перевіряв
їх готовність до нападу на Радянський Союз. Керівництво
нашої церкви,— продовжував Чарнецький,— з великою
радістю сприйняло повідомлення про підготовку фашистської
Німеччини до нападу на СРСР. При цьому Ми
розраховували на те, що Німеччина звільнить нас від Радянської влади
й допоможе повернути церкві пільги й привілеї. Саме тому
уніатське духовенство з нетерпінням чекало, коли на наші
землі прийде німецько-фашистська армія».
Вдосвіта ЗО червня 1941 року гітлерівські загарбники
увірвалися до Львова. З передовими загонами сп'япілих від
перших перемог фашистів до міста прибув і озброєний та
обмундирований абвером кривавий батальйон «Нахтігаль»
на чолі з Оберлендером, Шухевичем та вбивцею у рясікапе-
лапом Гриньохом. Ні на хвилину не зупиняючись на
вулицях Львова, нахтігалівці кинулись до собору Юра, щоб
віддати шану та одержати благословення від свого духовного
отця.
Організаторам% процесу канонізації Шептицького, які ще
шукають «доказів богоугодних справ князя уніатської
церкви», варто вивчити видані в Америці літературні спроби
гітлерівського колабораціоніста, колишнього заступника
•! Мова йде про військово-диверсійиі батальйони «Нахтігаль» і «Ро-
лаид».
105

провідника УЦК Костя Паньківського. У книзі «Від держави
до комітету» Паньківський розповідає про те, як «святіший
отець» благословив фашистських опричипків па мерзеппі
діла в ім'я загарбницьких інтересів третього рейху. «Я
довідався,— пише К. Паньківський,— про те, що вже раненько
30/6 під Собор Св. Юра прийшов із першими німецькими
частинами відділ українських добровольців-націоналістів під
проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Грпньоха, т. -зв.
Легіон Нахтігаль. Тільки маленька блакптно-жовта
стяжечка на рамені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит
Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Грииьоха,
якого знав як свого вихованця й кандидата на професора
теольогії, благословив вояків і дав благословення і для
майбутнього уряду, якого створення заповів йому о. Гриньох.
У палаті Митрополита поселився знаний у Львові
професор історії східньої Європи університету в Кенігсберзі,
галицький німець, кол. сотник Галицької Армії — в той час
гауптман у відділі військової контррозвідки (^егтасЬіз —
Аілуєііг) — д-р Ганс Кох» К
Детальніше висвітлення обставин «благословення»
митрополитом фашистських найманців знаходимо у статті
«Визволення Львова», що була надрукована в органі
Дрогобицького обласного проводу ОУН газеті «Вільне слово» 16 липня
1941 року. З цієї статті видно, якою ганебною була поведш-
ка Шептицького в перші години окупації Львова. «Біля
третьої години рано в понеділок ЗО червня увійшла в місто
перша патруля німецької армії,— повідомляється в статті.—
Були це українці (оунівці.— Я\ Д.) з батальйону під
командою Романа Шухевича. Пішли вопи прямо до
о. митрополита Андрея Шептицького. Німецький старшина
Кох, бувший старшина Української Галицької Армії, йшов
з ними, щоб одним з перших бачити Старенького Князя
Української церкви. Незабаром на мотоциклях появилися
німці... Відразу з'явилася українська міліція, а далі
сформувався похід з ринку до митрополичої палати по
благословення для українського війська, міліції та нового вільного
життя».
Дійсно, вдень ЗО червня навколо митрополичої палати
зібралася велика юрба ревних уніатів. Рядами виструнчились
у фашистській уніформі солдати й офіцери «Нахтігалю».
1 Гауптхмаи Ганс Кох — працівник 2-го відділу абверу. За
завданням Канаріса підтримував безпосередні зв'язки з ватажками ОУІІ
та ієрархами уніатської церкви, використовуючи їх в інтересах
німецької розвідки.
106

Поруч з ними — невелика група одягнених абияк поліцаїв
із зшитими нашвидку жовто-блакитними опасками на
рукавах, декілька священиків, ченців, оунівських зрадників, що
прибули в німецькому обозі з Кракова. А трохи збоку
навпроти головного входу до собору, ніби очікуючи продовження
театральної вистави, з автоматами в руках стояла невелика,
чоловік 15—20, група німців з особистої охорони начальника
передового розвідувального органу гітлерівської армії «Аб-
верштелле-202» підполковника Ернста цу Ейкерна.
І ось двоє слуг на спеціальній колясці вивозять з
митрополичих покоїв безмежно задоволепбго, радісного «христового
помазаника». Слідом за ним ідуть Йосиф Сліпий, Микита
Будка, Климентій Шептицький, Іван Гриньох, Микола Га-
лянт, Омелян Горчинський, Іван Котів, далі, на деякій від-
* стані — Роман ІПухевич і Ганс Кох. У сослужінні свого
найближчого почту Шептицький тут же, на подвір'ї святоюр-
ського собору/ відправив «благодарствену богослужбу» на
честь «непереможної німецької армії та її славного вождя
Адольфа Гітлера». «Тішимося звільненням землі нашої від
безбожного большевизму,— говорив А. Шептицький,
звертаючись до душогубів з «Нахтігалю».— Від зболілого серця
вітаємо визволительку нашу німецьку армію та її вождя
Адольфа Гітлера. Щиро просимо Всевишнього о перемогу
німецької зброї над большевизмом... Благословляю Вас,
сини мої, на святу боротьбу в ім'я правди божої. У ваших
руках доля народу Вашого і наше майбутнє. Починайте з
богом!»
Страшим був цей початок кривавого розгулу фашизму на
українській землі!
Навчені каїнової справи у гестапівських кошарах,
фашистські юберменші разом із своїми бандерівськими
найманцями, діставши благословення митрополита, відразу ж
кинулись винищувати «схизматиків» і «єретиків», якими
вважали кожного робітника й селянина, вчителя й науковця, що
виступав па підтримку Радянської влади або брав участь
у перетвореннях, які відбувались у Галичині в
пам'ятних 1939—1941 роках. Вбивали невинних чоловіків, жінок,
дітей. Над містами й селами Західної України нависав
морок...-
Нагадаємо лише деякі з жахлцвих фактів перших годин
зловісного розгулу гітлерівців у Львові.
В перший день окупації робітник пивзаводу Іван Бриль
разом з дружиною швидко йшли вулицею Ліндего (нині
107

Руднєва) провідати старенького тата. І ось коло
триповерхового будинку одна за одною із скреготом зупинились три
великих автомашини. Небагатьох перехожих відразу пемоп
злизало з вулиці. Люди швидко позачиняли вікна, припцшк-
ли. І. Бриль, який разом з дружиною заховаася за брамою
в будинку друкарні, пізніше згадував: «З машин викотилися
вгодовані гестапівці. По двоє розійшлись на вуглах вулички
і скерували автомати у вікна будинків*. Інші піднялись* по
сходах. Кожний стук закованих в залізо чобіт затримував
рух мого серця. Це йшли вбивці, вони несли катування,
смерть невинним людям. З будинку, куди увійшли кати,
пролунали постріли. З вікопця під дахом посипалося скло,
полетіли на вуличний брук віконні рами. Крізь темну діру
просунулась головка, така русява-русява головка. Але ^ише
па мить, бо зараз же полетіла вниз дитина. Глухо впала на
брук. А потім знов... І зїюв... Душогуби викинули тоді крізь
віконце семеро дітей».
Свідком нелюдських злочинів нацистських недолюдків та
їхніх «айманців з батальйону оунівських «солов'їв;) став
львівський робітник Теодор Сулим, колишній в'язень
концтабору Освенцім під номером 155027. «Вже в перший день
окупації-Львова місто відчуло, що таке «новий порядок»,—
писав він до газети «Вільна Україна».— Розстріли,
вбивства, шибениці. Не було буквально вулиці, де б не валялися
трупи. Багато мирних радянських громадян було повішепо
па балконах будинків. В першу чергу гітлерівські людожери
знищували інтелігенцію — інженерів, лікарів, юристів,
викладачів учбових закладів, студентів. Так, наприклад, на
балкопі оперного театру серед 12 чоловік інтелігенції
повісили мого товариша студента Сергія Глібовицького з
Коломиї. Я був також свідком такого випадку: на вулиці Копер-
піка, біля Цитаделі, вдень ЗО червпя 1941 року гітлерівець із
засуканими рукавамп, обвішаний зброєю, бив до нестями
літнього чоловіка, я^ий впав залитий кров'ю. Тут же
фашист добив його на смерть. Такі сцени повторювались
щодня і па кожній вулиці.
Я бачив повішених серед білого дня-на балконі будинку
па вулиці Бернштейна (зараз Фурманова) і по інших
вулицях міста. Я видів, як любувалися цими сценами пацисти.
Я бачив страшний випадок, коли на вулиці На Байкйх (нині
Київська) фашистський офіцер вирвав із рук матері
маленьку дитипу, схопив її за піжки і зі всієї сили вдарив головою
об стіну будинку. Стіну, залиту дитячою кров'ю, мені не
забути ніколи!»
108

ЗО червня гітдерівці разом з бандитами з «Нахтігалю»
зігнали па вулицю Коперпіка-велику групу жителів Львова,
приблизно 800 чоловік, і погнали їх цією вулицею в напрямі
нинішньої вулиці Миру. Серед них були жінки, старики її
діти. Карателі зі складу підрозділу «Нахтігаль» стріляли, не
цілячись, у цей натовп і по-варварському катували
поранених прикладами і підборами чобіт.
Чи знав старий митрополит, яку криваву оргію розв'язав
він своїм «благословенням» фашистам та найманцям Гімм-
лера і Канаріса із зловісної Організації українських
націоналістів? Чи передбачав жахливі наслідки своєї проповіді
перед купкою жовто-блакитних недолюдків, що в ім'я своїх
гітлерівських покровителів і «святіших отців» здатпі були
йти па будь-які злочини проти свого .пароду? Так, знав! —
свідчать подальші історичні події. Знав, усвідомлював і
бажав розв'язання братовбивчої боротьби в ім'я перемоги
фашистського рейху, в ім'я знищення ненависного владиці
комунізму, в ім'я окатоличення українського народу,—
підтверджують численні факти й документи. Згадаємо факти.
За допомогою нещадного терору й загравань із святоюр-
ськими панотцями й оунівськими ^верховодами гітлерівські
завойовники намагалися придушити антифашистські
виступи українського народу, поневолити нашу Батьківщину,
перетворити робітників, селян, інтелігенцію у своїх
слухняних рабів.
Ще до нападу на Радянський Союз німецько-фашистські
загарбники детально розробили план пограбування нашої
країни, перетворення її в колонію, німецького імперіалізму.
Цей план, що був детально викладений у секретному
документі під назвою «Директиви по керівництву економікою»
(«Зелена папка»), передбачав повне політичне, економічне і
господарське поневолення України.
Головна настанова «Зеленої папки» в справі пограбування
нашої країни передбачала: «Згідпо з паказом фюрера
необхідно вжити всіх заходів для негайного і повного
використання окупованих областей в інтересах
Німеччини».
Згідно з генеральним планом «Ост», опрацьованим перед
нападом на СРСР очолюваним Гіммлером імперським
управлінням СС і поліції, 80—85 процентів поляків, 65 процентів
Західних українців, 75 процентів білорусів підлягали
виселенню із своїх місць. Щодо російського населення
рекомендувалося проводити таку політику, яка призвела б до
ослаблення всього російського народу. Для масового знищення
109

мирного населення створювалися спеціальні команди і
відповідна «техніка».
Але до всього цього не було діла гітлерівським
помазаникам із святоюрської гори... Добре знаючи загарбницьку
вдачу фашизму, усвідомлюючи, яке горе несе він українському
народові, уніатські ліцеміри продовжували славословити
гітлерівські банди пасильників і вбивць, що вдерлися на
Україну.
У своїх «пастирських листах» А. Шептицький дякував
Всевишньому за «вислухання благальних молитв» і прихід
чорної нацистської орди, безцеремонно вимагав від своєї
пастви «ще многих жертв», щоб «діло, розпочате в ім'я
Боже»,— тобто війна гітлерівських бандитів проти радянського
народу,-— було доведене «до успішного кінця». Вже на
другий день окупації митрополит Андрей, відкинувши в
сторону християнську мораль і фарисейські слівця про «любов до
ближнього», відкрито виступив на підтримку жорстокої
братовбивчої війни. Про це свідчив відверто войовничий
підтекст першого в період окупації «пастирського листа» Шеп-
тицького, де за лицемірними словами про «богоугодні діла»
прозоро виступали заклики до спільного з фашизмом
хрестового походу проти Країни Рад. Послання графа Андрея
добре зрозуміла редакція бандерівської «Сурми». І, мабуть,
саме тому буквально поруч із зверненням митрополита
надрукована огидна холуйська статейка під назвою «Хай
Німецька армія почувається на Україні дорогим гостем!».
З блюзнірською запопадливістю вихваляючи розбійницьку
політику чорного рейху, злсовісний вермахт та кривавих
есесівців, «Сурма» писала: «Два роки постійних перемог, два роки
невпинного маршу німецьких збройних сил покрили
німецьку армію лавром воєнної слави, лицарського геройства. Від
перемог до перемог, залізним кроком новітнього витязя
встановлює німецька армія новий порядок у світі».
Співаючи на одних фашистських нотах з уніатськими
свічкогасами, але вже без зайвих словесних саптиментів,
оунівська верхівка закликає учасників організації
зустрічати нацистів «захоплюючими окликами радості, квітами,
щасливими усміхами, гарячими оплесками і вигуками: «Хай
живе непереможна Німецька армія, хай живе її вождь
Адольф Гітлер!»
До якого рабського плазування перед окупантами, до якої
втрати людської гідності треба було дійти, щоб, звертаючись
до читачів українською мовою, давати такі настапови:
«Вітайте пімецьких вояків, українці! Покажіть, що вони ваші
110

дорогі приятелі, побажані гості. Хай до своєї далекої
батьківщини вернуться із гарним спомином про- нашу
сонячну Україну й приятельський, гостинний український
народ!»
Та фашисти не зважали на лакейські заяви оунівців і
уніатів. 5 липпя 1941 року в окупаційних «Українських
щоденних вістях» з'явився «Заклик коменданта міста Львова
генерал-лейтенанта Ренца». З відвертістю типового пруссько-
го солдафопа Ренц дав зрозуміти, що фашистські
завойовники вдерлися на Україну, щоб встановити тут своє
панування, і вимагав беззастережної покори. «Переможні німецькі
війська в восьмиденному поході визволили західні області
української території від величезних большевицьких
збройних сил,— заявляє він,— на цитаделях Львова і Луцька
повіває німецький військовий прапор (курсив автора.— К. Д.)».
Належно оцінивши всебічну' підтримку фашистів та ан-
тирадянське наставлення церковної ієрархії, Ренц у своєму
«Заклику» зробив досить прозорий дипломатичний реверанс
в бік духовенства, вимагаючи одночасно «безумовного
послуху німецьким військам». «Церква та її органи,—
застерігав Ренц,— наскільки вони є представниками національного
українського життя, матимуть підтримку в суспільстві.
Проте всі ці позитивні, будівні чинники (тобто оунівська кліка
та її уніатські покровителі.— К. \Ц.) без дозволу військової
влади не мають права до ніяких поліційних,
господарських чи будь-яких, інших постанов супроти населення
краю».
Ось вам і «декларація» нро «самостійність» України! Ось
вам, панове, й плата за каїнову службу!
Та, як кажуть у народі, раз найнявся, то вже й продався,
найнявся до телят, то й роби, що велять. І націоналістичні
ландскнехти, пе одержавши не те що «самостійності», а
бодай якоїсь хоч би опереткової автономії, продовжували
служити в ім'я Великонімеччини.
Щоб остаточно показати, хто є дійсними господарями
Лемберга (так гітлерівці^ з перших чдпів окупації перет
хрестили місто Львів), генерал Ренц ввечері 5 липня
1941 року видає новий наказ.
«Для охорони публічного порядку і безпеки німецьке
військове командування наказує:
1. За найменші спроби насильства і ворожі виступи проти
всіх приналежних до німецького війська каратимуть смертю.
Якщо не вдасться затримати винуватців, будуть вжиті
репресії щодо раніше забраних заложників.
Ш

2. Всі, хто не повернеться на місце своєї роботи або
покине її, будуть розстріляні як саботажники.
3. Всі бійці Червоної Армії і всі політичні працівники, що
перебувають *у місті, повинні зареєструватися протягом
6 годин... Особи, що переховуватимуть таких бійців чи
політичних працівників, будуть розстріляпі.
4. Всю вогпепальну зброю, амуніцію всіх родів і вибухові
матеріали — здати... За невиконання — смертна кара».
Фашистський комендант категорично заборонив ходити по
місту після 9 години вечора, тримати будь-які
радіоприймачі. В кіпці наказу Ренц безапеляційно заявляє: «Збори,
демонстрації, вуличні походи будуть придушені за допомогою
зброї».
Та, незважаючи на жорстокі середпьовічпі накази
нацистських генералів, уніатп й бандерівці не припинили
славослов'я Гітлерові. З ініціативи Шептицького націоналістична
верхівка Галичини разом із уніатськими ієрархами на
другий депь після оголошення наказу Ренца зібрала у Львові
«параду чільних представників громадянства», на якій в
ролі особистих представпиків митрополита були присутніми
Й. Сліпий, 10. Дзерович і А. Каштанюк. У прийнятому
нарадою зверненні, власноручно підписаному колишнім
президентом ЗУНР К. Левдщьким, Й. Сліпим, К. Паньківським,
О. Барвінським та ще кількома націоналістичними та
церковними ренегатами, чптаємо: «По дискусії прийнято одно-
згідно такі резолюції: представники українського львівського
громадянства, зібрані в дні 6.УІІ. 1941 р, вітають
переможні пімецькі війська під проводом* великого вождя Адольфа
Гітлера».
Того ж дня, у неділю 6 липня, з самого ранку у церквах
Львова почали дзвонити дзвони. Вони сповіщали віруючих,
що у храмі св. Юра буде відправлена «архієрейська благо-
дарствена служба божа».
Парадуючи у єпископських маптіях і сутанах, духовні
фарисеї на весь голос співали «многая літа» «переможній
німецькій армії та її фірерові» й слали прокляття «безбожни-
кам-більшовикам». Вигуками «Осанна!» апостоли
лицемірства одчайдушно вітали пихатих гітлерівських генералів і
офіцерів, які прийшли у собор подивитися на чергову
маніфестацію вірності третьому рейху.
Але й цього упіатам виявилось замало. Через кілька днів
у соборі св. Спаса вони влаштували ще одпу «благодарствен-
пу богослужбу» Гітлерові та його «славному воїнству»...
Богослужіння відправляв Йосиф Сліпий з участю єпископів
112

Чарпоцького та Будки. І знову співали «многолітствіє»
кривавому фюрерові, дякували за «звільнення від більшовиків»
та благали в бога допомоги для «скорішої побіди німецької
армії».
Під церковні дзвони по всій Галичині слали уніати
благословення Гітлерові, разом із жовтоблакитниками приймали
«меморандуми» й «комуиікати» про вірпість фашистській
Німеччині, захлинаючись вихваляли загарбників... А тут же,
у Львові, в кожному місті й селі плюндрованих окупантом
західноукраїнських земель, лилася невинна кров робітників
і іпженерів, вчителів і науковців, вчорашніх колгоспників
і сільських активістів.
І досі не згасає біль у народному серці при згадці про
звірства нацистів у перші дні окупації Львова. Тяжко й
сьогодні читати пожовклі сторінки документів про
нелюдські злочини фашистської вояччини та їхніх' мерзенних
холопів.
«Львів — старовинне місто,— писала вчителька А. К.
Ковальська, згадуючи дні страшного терору загарбників.—
Воно багато бачило на своєму віку, але звірства
фашистів затьмарили все, що будь-коли творилось в стінах
стародавнього міста. Захопивши Львів, фашисти почали
заганяти в кінотеатри і клуби заарештованих профспілкових
активістів, стахановців та членів їх сімей, робітників громадсь-
4 ких організацій. В кіно «Європа» фашисти зігнали близько
500 чоловік. Німецький офіцер вимагав, щоб кожний з них
у письмовій формі назвав осіб, що брали активну участь
у громадському житті. Із 500 чоловік знайшлось тільки
шість боягузів, що злякалися погроз фашистської офіцерні.
Решта громадян відповіли на погрози гітлерівців
презирливою мовчанкою. Тоді фашисти почали хапати кожного
п'ятого і виводити на вулицю. Не менше ста чоловік було
розстріляно в пайближчих дворах-».
Робітник львівської фабрики «Аїда» І. Брянцев, якому
вдалось втекти з окупованого міста і перейти через лінію
фронту, писав про страхіття перших, днів фашистського
панування: «На моїх очах гестапівці розстріляли з пістолетів
25 робітників і службовців фабрики — членів фабкому та
інших активістів профспілкової організації. Тридцять стаха-
новок і' активісток Львівської швейної фабрики № 1 булп
вбиті штурмовиками вночі на квартирах. П'яні німецькі
солдати затягували львівських дівчаток і молодих жіпок у парк
Костюшка і по-звірячому ґвалтували їх. 15-річиу школярку
113

Лідію С. по черзі ґвалтували сім німецьких солдатів.
Розтерзаний труп нещасної дівчини фашисти кинули до ями коло
будинку № 19 по вулиці Словацького».
Цілком випадково врятувався від смерті художник Юліан
Стик — майстер яскравих життєрадісних малюнків
Карпатських гір. Він розповів про нелюдські знущання
гітлерівських катів у перші жахливі дні окупації над видатпимп
митцями Львова — письменниками Бой-Желенським,
Галиною Гурською, критиком Остапом Ортвіним та багатьма
іншими творчими працівниками. Пройшовши страхіття Дахау
(де Ю. Стикові витаврували номер 80243), художник чудом
залишився в живих. «Я воскрес з мертвих,— розказував
Юліан Стик,— фашисти намагалися отруїти нашу душу,
вбити людську гідність. Але невгасима віра в порятунок
жила поміж нами, підтримувала вогонь життя».
Жахливі вбивства, пограбування, підпали і знищення
майпа чппили загарбники та їх поплічники з бандерівської
ОУН па всіх західноукраїнських землях. У затишне село
Яструбичі, що на Радехівщині, в перший день окупації
вдерлася група оунівців на чолі з провідником Холодним.
Зібравши куркулів і націоналістів, Холодний звернувся до
них з промовою. «Фюрер Великої Німеччипи Адольф Гітлер
прийшов нам на допомогу, і ми дуже вдячні німецькій армії,
яка прийшла на Україну не тільки як аіаша визволителька,
але й як наша союзниця,— сказав він.—- Перед тим як
перейти конкретно до справ нашого села і розказати вам про
завдання в загальній боротьбі за нашу Україну, я хотів би
за дорученням проводу ОУН нагадати дещо з Інструкції
центрального проводу від червня цього року, де, між іншим,
говориться:4 «Наша влада має бути страшною, союзник
повинен побачити наші організаційні здібності та наочно
перекопатися, яку користь він може мати з нашої діяльності».
Щоб «союзник» наочно побачив здібності бандерівських
могильників, Холодний тут же призначив старосту,
коменданта і слідчого поліції, які, одержавши благословення
уніатського пароха отця Матіаса, кинулися по хатах місцевих
активістів і комсомольців. Вони арештували секретаря
комсомольської організації Семена Павліва, сільського коваля
Карпа Голуба і молодих українських хлопців-комсомольців-
Степана Бвшука, Омеляна Жукевича, Ьасиля Горпенюка,
Івана Чижа, Григорія Музичку, Петра Олійника, Івана
Крука. Всіх їх привели на подвір'я парафії й кинули до льоху,
що належав священикові Матіасу. Після кількох днів
нелюдських катувань бандерівці по-звірячому вбили героїв.
114

Тяжкі злочини вчинили оунівські бандити під крильцем
своїх фашистських покровителів на Тернопільщині. Зразу ж
після вторгнення гітлерівців тут були закатовані тисячі
радянських патріотів, колишніх колгоспників, активістів,
учителів, працівників радянських та господарських організацій,
що прибули в область для допомоги місцевим робітникам
і селянам у будівництві нового, соціалістичного життя.
У перші дні війни гітлерівці захопили село Золоту
Слободу, що на Бережанщині. І тоді на поверхню, мов
шумовиння, виповзли бандерівці. У колишньому поміщицькому
будинку зібралася зграя ревно віруючих в бога націоналістів.
За столом поважно сидів Петро Гуцал, а біля нього — Гіла-
рій Мандзій, Олексій Палій, Мирон Киналь, Гнат Іваськів,
Стефап Гадач, Гілярій Ткач, Володимир Папуга !. Вони
радилися перед кривавою розправою над своїми-таки
земляками. Визначали майбутні жертви.
У тривожну червневу ніч 1941 року вбивці рушили селом.
Вже чути стукіт приклада у двері, вже лунають постріли по
беззбройних жінках і дітях.- Це Петро Гуцал із своєю зграєю
вбиває односельчан-бідняків, які навесні 1941 року
об'єдналися в сільськогосподарську артіль, щоб гуртом обробляти
землю. Протягом однієї ночі П. Гуцал та його поплічники
закатували понад 50 чоловік. Від рук кривавих катів загинули
Стефан Головатий і його дружина, Стефан Крушельницький
з жінкою і двома дітьми, вісімнадцятирічні юнаки
Ярослав Мандзій і Михайло Возний. Тоді ж були вбиті Заводів-
ський Іван, його дружина і шестеро малолітніх дітей,
десятирічний син Ганни Баран та багато інших невинних людей.
Криваві оргії благословенних панотцями-уніатами
нацистських найманців з ОУН протягом усього літа і осені
1941 року продовжувались і у Львові. Лише за один день —
5 липня — було заарештовано і розстріляно за приміським
селом Скнилів дві тисячі невинних жертв. Кров радянських
людей лилася рікою...
І в цей час, 10 липня 1941 року, греко-католицькі ієрархи
разом з націоналістичними шуцманами збирають у
Львівському оперному театрі збіговисько запроданців, назване
«Маніфестацією подяки й пошани для Фірера Адольфа Гітлера
і німецької армії». За повідомленням окупаційної пресп, для
1 Петро Гуцал в 1944 році втік з фашистами і до остапнього часу
жив у США. Разом з ним у 1944 році, боячись народного гпіву, втекли
і підручні Гуцала, руки яких заплямовані кров'ю своїх земляків.
Це Мпрон Киналь — проживає в Нападі» в місті Гамільтои; Гнат
Іваськів 1 Володимир Папуга живуть у Нью-Йорку,
115

вшанування гітлерівських, бандитів і катів українського па-
роду до оперного театру прибули «спископи Й. Сліпий,
М. Будка, члени Митрополичого ординаріату, Митрополичої
капітули, духовенства й кількох О. О. (отців) Василіяп».
Будинок театру був оперезаний величезними гаслами на
честь Гітлера та його розбійницької армії. На фронтоні
театру оунівці вивісили напис «Дяка Фірерові Великої
Німеччини» і фашистський прапор з чорною свастикою* Поруч —
тризуб і жовто-блакитпі прапорці. На сцені — великий
портрет Гітлера, в залі — фашистські й бандерівські
полотнища та гасла.
Гидко читати, якими словами зверталися до нацистських
завойовників і вбивць мерзенпі людці, що все своє життя
живилися зрадою українського народу...
18 година вечора. На сцені з'являються генерали фон
Кранц і фон Рок, полковник фоп Прітвіц. За дорученням
націоналістичної верхівки й уніатського кліру
«маніфестацію» відкриває Степан Біляк. «Оцим маю за шану,—
говорить він,— відкрити врочисту Маніфестацію відданості
Фірерові Великої Німеччини. Як представник старовинного
міста Львова вітаю заступників німецької збройної сили —
зокрема пана генерала піхоти фон Кранца, як міського ко-
манданта Львова, і команданта польової командатури папа
полковника фон Прітвіца». •
Потім з лакейськими словами «пошани й любові» до
гітлерівської офіцерні звернувся щойно затверджений фон Кран-
цом «посадник» (голова управи міста) Юрій Полянський.
Принижено вклоняючись своїм самовпевненим працедавцям,
Полянський говорив: «Збройною силою німецького пароду
ми стали вільні. За покликанням свого Фірера, того Фірера,
який відродив німецький народ, який вдихнув у нього
самовпевненість, який зробив його справді непереможним,1 який
увесь світ приневолив схилити голову перед генієм
німецького духа,— німецька армія принесла нам свободу... чХай же
йому Бог помагає, тому німецькому воїнові».
Добре розуміючи, чого саме чекають гітлерівські гауляй-
тери від.своїх націоналістичних лакеїв, Полянський
закликав присутніх колабораціоністів не шкодувати сил для
допомоги армії завойовників, «закусити зуби й працювати,
працювати, працювати до самозабуття, працювати, кожний на
свойому місці». На закінчення (цитуємо за
профашистськими «Українськими щоденними вістями» від 11 липня
1941 року) Полянський вигукнув: «Слава ненереможпій
Німецькій армії! Хай живе визвольник Українських Земель
116

Фірер Німецького Народу і великої Німецької Держави
Адольф Гітлер».
Ганебне збіговисько зрадників прийняло лакейську
вітальну телеграму Гітлерові, що тут же урочисто була
передана С. Біляком <та руки пана генерала фон Крапца, який
запевнив, що передасть телеграму Фірерові». Цікава
деталь — промову Кранца на українську мову переклав абве-
рівський розвідник Ганс Кох !. ^
У багатьох повідомленнях про «маніфестацію»
націоналістичні писаки галасували, що у театрі зібралися «сотні
українців», а «заля не могла навіть вмістити всіх
бажаючих». Однак це — підла брехня виучеників шефа
нацистської пропаганди Геббельса.
На фотографії, зробленій «для історії»
фотокореспондентом газети «Українські щоденні вісті» Ярославом Савкою,
в партері театру опери в першому ряду бачимо колишнього
президента ЗУНР К. Левицького, а справа, в куточку коло
самої ложі, поруч із трьома гестапівськими громилами —
прибулого з Кракова провідника УЦК В. Кубійовича. Далі,
десь у сьомому чи восьмому ряду партеру, примостилося
шість чи сім святоюрських панотців. В усьому театрі (на
фотографії добре видно партер і майже всі балкони) можна
нарахувати не більше сорока одягнених у цивільне чоловіків
та до десятка жінок. Всі інші — це набундючені
гітлерівці — офіцери, есесівці, гестапівці й солдати, солдати,
солдати... Кожній неупередженій людині, яка погляне на це фото,-
стає зрозумілим, що провокаційну «маніфестацію»
влаштувала купка заохочуваних'нацистами відступників, які не
мали і це мають нічого спільного з українським народом.
Чергова пропагандистська булька націоналістів та їхніх
духовних отців-уніатів про «вияв подяки населення
фірерові» ганебно провалилася.
1 Г. Кох під час окупації Львова постійно жив у покоях
митрополита. Це давало можливість військовій розвідці оперативно
одержувати широку інформацію про становище в західних областях
України, яка своєчасно надходила до митрополичої консисторії від
численного уніатського духовенства, з кожпого міста і села, а також
погоджувати з митрополитом, різного роду акції уніатів і
націоналістів на підтримку гітлерівців.
117

СЛІДАМИ «АПОСТОЛІВ» СВЯТОГО ЮРА
Наслідуючи приклад «високопреосвященнішого владики
Андрея», по команді святого Юра в усі дзвони па честь
«армії-визволительки» та їі «фірера» вдарили й церковні
достойники менших рангів: єпископи, декани, парохп та
ігумени монастирів уніатської церкви.
Берлінський «Голос», що його видавав бандерівець
Б. Кравців на кошти гестапо, захлинаючись від радості з
приводу влаштованої у Перемишлі «демонстрації любові до
фірера», 20 липня 1941 року писав: «Дня 7 липпя відбулася
- у визволеному з-під більшовицької навали Перемишлі
велика українська маніфестація в честь Фірера і непереможної
Німецької Армії.* Після урочистого богослуження, що його
відправив владика Йосафат (Коциловський.— Я. Д.),
українське населення (група оунівців та їх спільників.— К. Д.)
зібралося біля трибуни, прибраної німецькими і
українськими прапорами, де засіли представники німецької влади і
українського громадянства. Після промов з висловами подяки
для Фірера і Німецької Армії приявні прийняли текст
телеграми до Фірера з подякою за визволення з-під большевиць-
кого гніту».
ЗО червня 1941 року в м. Добромиль (Львівщина)
прибула 6-а ейнзатцкоманда СС на чолі з штандартепфюрером
(полковником СС) Ерхардом Крігером, яка зігнала на
Ринкову площу жиіелів міста. Щоб настрахати населення, Крі-
гер тут же відібрав з натовпу пе менш як 90 чоловіків і
наказав знищити їх.
Нещасних, ні в чому не винних людей — українців,
росіян, поляків, євреїв — силоміць вивели за місто, до соляної
шахти, і там розстріляли. Вбитих разом з пораненими та
живими ще жертвами есесівські недолюдки вкинули у вісім-
десятиметрову соляну шахту.
У Добромилі — невеличкому західноукраїнському місті,
що перед війною налічувало 5—6 тисяч жителів, місті, де
кожен знав мало не всіх своїх земляків, страшйе горе
раптом охопило десятки й сотні родин. Місто одяглоСь у траур.
Кілька тижнів майже з кожного будинку чулися невтішні
зойки й стогін.
А в цей самий час Коциловський разом з ігуменом Добро-
мильського монастиря М. Розумійком для десяти вищих
офіцерів вермахту та щойно призначених фашистських
адміністраторів і ляндвіртів влаштовує бучний банкет, на який
запрошує також націоналістичних зайд Турка, Антоневича
118

і Кушніра та кількох священиків-уніатів. Виступаючи на
банкеті німецькою мовою, єпископ висловив своє «щире
захоплення блискавичними перемогами німецької армії над
большевиками. Український народ,— продовжував кир Йо-
сафат,— дякуючи німцям, повинен далі йти поруч Великоні-
меччини, щоб домогтися скорої побіди у війні з Совєтами». *
Звертаючись до греко-католицького духовенства, старий
ренегат торочив: «Наш вселенський архієрей, його святість
папа Римський оголосив спільний з німцями хрестовий похід
проти безбожників-більшовиків, в якому ми, духовенство,
повинні зайняти провідне місце».
Після Коциловського з привітанням до нацистських
офіцерів звернувся ігумен -Розумійко, який привітав «ласкавих
гостей монастиря» та подякував їм за «своєчасне
визволення». На заклик Розумійка присутні заспівали «многая літа»
Гітлерові. З подякою за «приємну зустріч і достойне
прийняття» від імені загарбників виступив ляндкомісар міста
Добромиля Вергес.
Священик з м. Підкамінь (що на Львівщині) Іздрик
Андрій незабаром після вторгнення гітлерівців очолив районну
делегатуру УДК та за порадою фашистського ортскомендан-
та в липні 1941 року скликав у Підкамені «збори подяки
німецькій армії-визволительці».
З усіх сил прославляв Гітлера та його гауляйтерів на Ста-
ніславщині єпископ Григорій Хомишин. 12 липня 1941 року
разом із своїм єпископом-помічником Іоанпом Лятишевсь-
ким, у «сослужінні» великої групи уніатських
«достойників», Хомишин відправив гучну «польову архієрейську
службу божу» на честь гітлерівських загарбників і
бандерівців, що прибули на фашистському возі з Кракова.
З перших днів окупації Хомишин, мов той Марко
проклятий, носився по церковппх амвонах і виголошував «слова
подяки» та «многолітствія великому фірерові». Кожному па-
рохові станіславської єпархії Хомишин наказав відправити
12 липня 1941 року «святочне богослуженпя» за «переможне
воїнство Великопімеччини».
Фашистські протектори своєчасно помітили старання
спнскопа-колабораціоніста. З дозволу начальника гестапо
Станіслава, відомого військового злочинця оберштурмбан-
фюрера Крігера, зрадник у сутані удостоївся нечуваної в
умовах окупації ласки: Хомишинові було виділено легкову
автомашину та дозволено (звичайно, на гроші прихожап)
утримувати шофера.
119

І затаврований свастикою єпископ відпрацьовував... Разом
із гестапівською командою Хомишин запопадливо вітав
великих і малих гітлерівських можновладців. Під час
перебування у Станіславі в жовтні 1941 року фашистського
сатрапа Ганса Франка Хомишин у присутності вищого
духовенства та націоналістичних «зверхнпків» принижено вітає
катюгу як «представника великого німецького народу». У своєму
щоденнику з цієї пагоди преосвященний Григорій записав:
«Ректор духовної семінарії професор Ббйчук, єпископ Ляти-
шевський і я -у призначений час з'явилися до приміщення
староства. Туди незабаром прибув і Гапс Франк. Ми
привітали його, пішли на мітинг.-На мітингові я виступив з
промовою, дякуЬав німцям за їх прихід і звільнення України
від більшовиків. Ганс Франк виступив з відповіддю. Він
сказав: «Віднині Галіція включається до складу польського
генерал-губернаторства, як одна з частин Німеччини».
Проте кир Григорій ще досить скромно занотував цікаві
деталі зустрічі, що її влаштували гітлерчуки у рясах та їхні
націоналістичні послідовники бундючному катові
українського та польського народів. Не записав він і виголошених
у Станіславі цинічних заяв Г. Франка про необхідність
безумовної підлеглості нацистам, про те, щоб
націоналістична кліка навіть забула марити про якусь «самостійність».
Достойний посланець скаженого фюрера, не вдаючись до
«високої політики», грубо заявив: «Воєнні потреби ідуть
попереду всіх інших. І всі іцші особливі інтереси (тобто надії
оунівських та уніатських германофілів на одержанпя бодай
якоїсь автономії або протекторату.— К. Д.) мусять церед
ними уступити. Кожний, хто надіється, що людство стане
вільне, мусить тепбр підпорядкуватися тому найвищому
принципові».
Але й брутальна заява Г. Франка, щоб галичани й не
думали про якусь там свободу, не вдержала єпископів Гри-
* горія, Іоанна та їх оунівське стадо від виявлення свого
захоплення й радості від зустрічі з самим «паном генерал-
губернатором». Мовчки проковтнувши фашистського облиз-
пя, вони зустріли виступ свого «протектора» гучними
словами привіту.
«Слава!» — лунало з усіх кінців площі, яку вже встигли
перейменувати на «Адольф Гітлерплатц» і де були зібрані
бандерівці та їх наставники божі. Потім почалася «святкова
дефіляда» перед трибуною, на якій були Г. Франк,
губернатор Галичини К. Ляш та крайсгауптман Альбрехт.
Пам'ятаючи про те, що вовк, навіть слухаючи «Отче наш»,
120

думає, якби то скорше козу обідрати, уніатські апостоли своє-
часно^подбали й про подарунки фашистському паміспикові.
За повідомленням «Львівських вістей», після «дефіляди»
улесливі богомоли подарували мюнхенському Гансові
«осідланого коня та мистецько різьблену касету».
Використовуючи прихильне ставлепия окупаційної
адміністрації до уніатського кліру, Хомишип памагався
просунути до керівництва міських та районних управ відданих
особисто йому священиків і націоналістів. За протекцією кир
Григорія 3' липня головою управи на Косівщині був
призначений колишній офіцер УГА священик Михайло Могильпик.
Лаку за особисто організував «повітовий уряд», призначив
начальником поліції оунівця В. Волошина, підібрав
поліцейських і працівників окупаційної адміністрації і разом з
ними «приступив до роботи».
Перш за все новостворена управа і поліція разом з
гітлерівцями затримали й піддали катуванню десятки
радянських людей, сільських активістів, колгоспників. Не забув
панотець і про «духовну поживу». Він стзорює брудну
націоналістичну' рептильку «У бій», на чолі якої ставить свого
заступника по управі Зенопа Винницького та- оунівку Цеци-
лію Городецьку.
За прикладом свого паставника єпископа Хомишина
Могильник також влаштовує бучну зустріч фашистським
господарям (правда, не дуже-то великого чину). Так, 8
серпня 1941 року у колишньому будинку райвиконкому
фашистський холуй у рясі проводить «маніфестацію» на честь
коломийського крайсгауптмана Фолькмана. Зібравши купку
оуиівських верховодів і священиків з сіл Косівського повіту,
Могильник улесливо вітає гітлерівського урядника, дякує
йому за «звільнення від большевизму», запевняє, що разом із
своїми помічниками буде вірно служити «Великонімеччині
та її фір'ерові».
Холуйські «відозви» й «заяви», в яких до пебес
вихвалялись окупанти, лунали й далі з храму святого Юра. 10
липня 1941 року ПІептицький видав так зване «Послання до
духовенства про організацію парохії й громади», в якому
раз і назавжди безпардонпо відкинув фарисейську тезу «про
невтручання церкви в мирські справи». У цьому «посланні»
кир Андрей наказує «всечеснішим отцям» у своїх парафіях
взяти на себе всю повиоху місцевої влади й безпосередньо
зайнятися питаннями господарського життя, перерозподілу
землд, справами кооперативу, наглядом за людьми, які
«щиро служили більшовикам».
121

Роз'яснюючи, як далеко має сягати втручання уніатського
священика у суто політичні та адміністративні справи, Шец-
тицькпй пише: «Там, де нема ще управи громади та
місцевої міліції, треба зорганізувати вибір громадської ради,
війта, радних й начальника міліції, якщо не можна було б
перевести вибору без партійних роздорів, які £ руїною і
нещастям нашої справи \ повинен душпастир своєю властю
назначити війта, радних і начальника міліції, пригадуючи
вірним конечність послуху для німецької військової, а й з
часом цивільної влади».
Попередивши отців-«достойників», що кожен з, них
«мусить мати напоготові прапор німецької армії», на якому має
бути «вишита свастика на білому тлі», митрополит
застерігає, щоб отці-душпастирі чого, бува, не перестаралися та
виставляли німецький прапор «на парохіяльному домі», а не
«на церкві, ані дзвіниці». Князь церкви добре знав виховану
ним когорту уніатів, яким, починаючи з семінарії, постійно
прищеплювали профашистські догляди. Таких тільки не
стримай, то, чого доброго, й на амвоні повісять прапор із
свастикою...
25 липня Шептицький звертається з відомою «Відозвою
Митрополита Андрея до хліборобів». Всупереч встановленим
віками нормам канонічного права, Шептицький від імені та
за дорученням «Команди німецької армії» наказує «О. О.
(отцям.— К. Д.) душпастирям, щоб по Богослуженні і поза
церквою перечитали зібраному народові цю відозву та в разі
потреби пояснили її. Вірпих,— продовжує владика,— треба
заохотити до усильної й якнайправильнішої праці над своїм
рільним господарством, бо від того залежить їх власний
майбутній прожиток, покриття всіх видатків, відбудова
господарства, як також і поміч Німецькій Армії через продаж
рільних продуктів до так званих збірних пунктів. Очевидна
річ, що Німецькій Армії маємо якнайбільше помагати, бо ж
її завдячуємо визволення від більшовицької неволі».
Шептицький, у немислимий в церковній практиці спосіб,
поставив традиційний хрест і власний підпис під відозвою
«Німецької господарської комісії», яка закликає селян
«полоти, сапати та нищити бур'ян», «приготовляти багато сіна»,
«наладнати рільниче знаряддя», «засівати більше ріпаку»,
1 Мається^а увазі бандерівсько-мельниківськпй конфлікт,
взаємні обвинувачення та вбивства' націоналістичних ватажків за
прихильність фашистських можновладців і одержання тепленьких посад в
майбутній «самостійній Україні».
122

а головне — негайно здавати збіжжя, м'ясо, молоко, яйця
і птицю до «найближчого збірного пункту».
Із закликами «всебічпо підтримувати Німецьку Армію-ви-
зволительку» зі сторінок своіх газет і листівок звернулися
до населенпя й українські буржуазні націоналісти. Разом
з тим, не без допомоги греко-католицького кліру, вопи
докладали зусиль до того, щоб використати військовий стан
перших днів окупації для встановлення на загарбапій
гітлерівцями території жорстокого терористичного режиму та
масового знищення своїх політичних опонентів.
Та, співаючи «алілуя» загарбникам, закликаючи до
посиленої співпраці з гітлерівцями, церковні ієрархи та їх
вихованці не зважили на головне — як поставиться до
гітлерівських окупантів само населення захоплених нацистськими
варварами західних областей України.
А український народ, незважаючи на встановлений
загарбниками кривавий режим та зрадницьку профашистську
політику буржуазно-націоналістичних найманців і церковної
верхівки, з перших днів ворожої навали рішуче виступив
проти завойовників та їх продажної агентури.
З пожовклих архівних документів, із спогадів учасників
підпільної антифашистської боротьби, парешті, з визнань
самої прогітлерівської преси постає картина народного
опору, поширення правдивої інформації про становище на
Фронті, діяльної підготовки до створення підпілля й
партизанських загонів. Новопризначений у Львів шеф так званого
«відділу пропаганди» фашист Білер у таємному циркулярі
№ РС — 151241, виданому в перші тижні окупації, писав:
«Встановлено, що в багатьох місцевостях Генерал-Губерна-
торства активно працює ворожа пропаганда, поширюючи
серед населення листівки та прокламації. Незважаючи на те,
що такі випадки поки що мають місцевий характер, на це
треба реагувати якнайгостріше. Прошу, як тільки у Вас
будуть виявлені такі факти, негайно повідомити мене про них
і падіслати матеріали разом з прокламаціями та листівками
через кур'єрів або терміновою поштою».
Слідом за своїми покровителями-фашистами в кампанію
«боротьби з більшовицькими підпільниками» включилися
буржуазно-націоналістичні ренегати та їхні «радники» із
Святоюрської гори. Повідомивши у надрукованій в газеті
«Українські щоденні вісті» 1 передовій статті «Поголоски»,
1 За газетою з першого дня окупації пильно наглядала рефереп-
тура пропаганди головного проводу ОУН-бандерівців. Шеф референ-
тури С. Ленкавський разом із своїми «функціонерами» розмістився» у
123

що у «Львові й в краю» створепі і проявляють себе
«підривні організації», які поширюють «протипімецькі погромові
листівки», націоналістичні найманці закликають до
«нещадної боротьби» з «поширювачами большевизму», які, бачите,
посміли виступити проти «пімецьких лицарів». Розкриваючи
своє зрадницьке обличчя, оунівські зайди писали:
«Ненавидять нас деякі місцеві елементи за нашу співпрацю з
Німеччиною. Ми горді тією співпрацею... і віримо глибоко/що па
звалищах злочинних ідеологій запанує в Європі й в світі
повий лад, якого творцем є Адольф Гітлер».
Мабуть, розуміючи, що однією статейкою не вдасться
переконати населення Західної України, що новий
фашистський порядок буде-таки встановлений у цілому світі, газета
через кілька днів знову повертається до цієї теми. У-статті
«Найважча справа» (знову передова!) гітлерівські
колабораціоністи намагаються залякати «збільшовизованих
українців» та громадян інших національностей: «Недавно ми вже
писали, що невідповідальні чинники пускають, треба
здогадуватися з провокаторською метою, всякі безглузді
поголоски та вмисно сепаровані вістки, що таким чи іншим
способом сіють неспокій та всякого роду сумніви. У згаданій
статті ми недвозначно застерігаємо оті чужі чинники, що з
відомою своєю метою пускають провокаторські підривні чутки,
що їх гра небезпечна для них самих. Комусь дуже залежить
на тому, щоб серед українського громадянства посіяти
неспокій, тривогу і — що для наших ворогів
найважливіше — зневіру в успіх справи, за яку проливає свою кров
геройська Німецька Армія».
Та радянські люди не тільки розповсюджували листівки
і вели антифашистську агітацію. Вони рішуче підіймались
па збройну боротьбу з ворогом, створювали партизанські
загони, саботували рознорядження окупаційних властей, не
дозволяли куркулям і нанотцям-уніатам розтягати
колгоспне майно, не віддавали глитаям одержаної від Радянської
влади землі, відмовлялися від здачі горезвісних
«контингентів».
ЗО липня 1941 року дрогобицьке «Вільне слово» у статті
«Що діється по наших селах» писало: «До нашої Редакції
доходять звістки з різних кінців Дрогобиччини про різне
безладдя по наших селах/Подаємо декілька прикладів наду-
Львові в будинку по вул. Валовій, ЗО, і щодня «оперативно керував»
цією газетою, перетворивши її, по суті справи, в бандерівський
офіціоз*
124

жить, з метою щоб перестєрогти перед карними наслідками
на майбутнє.
В Комарпиках, Турчанського повіту, деякі колишні боль-
шевицькі колгоспники самовільно покосили господарські
(тобто куркульські, передані в 1940—1941 роках
колгоспникам.— К. Д.) сіножаті й конюшину і забрали як своє.
Похваляються ще, що і все збіжжя позбирають, бо поле
приділила їм большевицька держава.
В Дорожові, Самбірського повіту, знищено кілька десятків
моргів картоплі й льону, що належали до повозаложеного
колгоспу.
В сусідній Луці теж знайшлися большевицькі
вихованці. Поприсвоювали господарську землю і хваляться, що
не віддадуть, бо їм надала держава (Радянська влада.—
К.Д.)ь. . .
Назвавши ще кілька фактів відстоювання колгоспниками
своїх інтересів, оупівські отамани, "виступаючи з позицій
захисту куркульства, залякували селян-трударів всіма
можливими карами: «Пригадуємо,— пишуть вони в кінці
цитованої статті,— що наш уряд... каратиме кожне пошкодження
чужого майна. Пора спам'ятатись, щоб не було пізно на
каяття!»
Від окружних ляндвіртів (сільськогосподарських
комісарів) до Львова, на ім'я «уряду губернатора», надходили
десятки скарг про відмову селян здавати контингенти, про
розповсюдження «комуністичних листівок».
Голосні заклики до «поборювання більшовицьких
агітаторів» та «наведення нового порядку» на селі лупали з
перших тижнів окупації і з святоюрського храму. На словах
проповідуючи «любов до ближнього», Шептицький не тільки
вимагав від отців-уніатів «звернути увагу па людей, які
щиро служили большевикам», але й сам особисто не спинявся
перед прямою видачею до рук гітлерівських урядовців
антифашистів, які в умовах нацистської навали сміливо
боролися проти загарбників та їх найманців.
♦ У листі до так званого Українського центрального
комітету митрополит писав: «В Суховолі біля Львова директором
школи є п. В. Мельник, знаний з своїх антицерковпих і
антихристиянських тенденцій. Під більшовиками був одвер-
тим комуністом і робив, що міг, щоб пошкодити церкві. Він
комуністичні елементи, які є в селі, організує і бунтує...
Доношу про це до У (Українського) ц (центрального)
комітету в надії, що ц (центральний) комітет не буде терпіти
такої шкідливої для церкви, народу і села агітації».
125

Навіть окремі тверезомислячі греко-католицькі священики
не погоджувалися з практикою відвертої підтримки
фашизму та* втручання у мирські справи, яку так завзято втілював
у життя владика Апдрей. Своїми сумнівами щодо
правильності політичного курсу святого Юра у листі до
митрополичого ординаріату 25 серпня 1941 року ділився, зокрема,
священик Бачинський. Він писав: «Чому душпастир повинен
своєю властю назначувать війта, радних і начальника
міліції? Де тут наша власть і наша компетенція і чи побажане є
наше встряванпя чи паш диктат щодо цивільної
адміністрації в селі? Чому духовенство має.на себе брати обов'язок
роз'яснювати «вірним конечність послуху для німецької
військової, а й з часом цивільної влади?»
Не погоджується автор і з вимогою митрополита про
втручання духовенства у справу повернення вилучених
Радянською'владою куркульсько-поміщицьких та церковних (ерекці-
ональних) земель. Згадавши, що радянські органи
розподіляли землі багатіїв і духовенства «найбіднішим громадянам»,
Бачинський інформує «Високопреподобного Отця», що в
«ріжних селах поблизьких районів священики занадто
настирливо взялися до ревіндикації 1 ерекціональних грунтів,
а се привело до предвиджених наслідків: упадок престижу
священиків, непорозуміння, спори, галабурди і[ соціальна
ненависть, а слід за тим розбурхано в селі клясову
ненависть до священика і заможних селян, яким сеї весни
відібрано землю понад 7 га, а які за приміром священика почали
також свої насильні ревіндикації грунтів. Одним словом,
зле!»
Звертаючись в кінці листа до святоюрської верхівки,
Бачинський робить висновок, що зовсім пе випадково
«німецькі офіційні чинники копферують (заграють.— К. [Ц.) з
нашими духовними кругами... і через пих бажали би собі
твердо закріпити свою повсякчасну владу і залегалізувати свої
окупантські наміри на наших землях».
Проте у святому Юрі не прислухалися до пророчих слів
старого священика. Саме про це свідчили наступні ганебні
діла уніатських ієрархів.
Холуйству колабораціоністів у сутанах, їх запобіганню
перед нацистськими бонзами не було меж. Войовничі душ-
пастирі, за повідомленням газети «Українські щоденні вісті»
від 15 липня 1941 року, прямо вимагали від своїх вірних
1 Ревіндикація — повернення власності до колишнього пана
(власника).
126

«докинути свої цеглинки до великого чину пепереможпої
Німецької Армії і під проводом Богом зісланого Вождя
Німеччини скласти жертви крові, щоб урятувати світ».
Таким чином, зрадницька уніатсько-націоналістичпа
верхівка фактично визнала кривавого фюрера своїм «богом»,
посланим духовним і політичним провідником. Ця теза була
ще раз підтверджена в особистому поздоровленйі Гітлеру,
яке Шептицький у вересні 1941 року надіслав з нагоди
захоплення фашистами Києва.
Пастирські листи, благодарствені богослужби,
«тріумфальні» зустрічі, благословення фашистській армії, звернення до
жорстокого фюрера...
Скільки їх було, оцих проявів зради, у жахливі перші дні
«нового порядку»?! Десятки, сотні, тисячі? Всіх не
перелічити. Але й частини з наведених неспростовних фактів,
мабуть, досить, щоб затаврувати сановитих ієрархів у вірній
службі фашистським завойовникам.
І що б пе торочили сьогодні єпископи у «екзилі» про
«невтручання у політику», український народ пам'ятає,
як, змагаючись за прихильність фашистських гауляйте-
рів і крайсгауптманів, за власні вигоди та обіцяні
окупантами привілеї, запродалися загарбникові владоможні
«отці церкви».
ЧИЇ Ж СЛУГИ?
Давнім шанувальником скаженого фюрера був колишній
«президент» так рваної «Карпатської України» політичний
авантюрист Августин Волошин, який в особі Шептицького
хотів мати впливового союзника.
Одіозна фігура Волошина, запеклого уніата, вірного
прихильника Ватікану, завзятого проповідника
націоналістичної ідеології, добре відома нашому читачеві.
Користуючись підтримкою чужих українському народові
реакційних сил, А. Волошин, редагуючи ужгородську
«Науку»» (а пізніше «Свободу»), згуртував навколо себе купку
войовничих націоналістів і клерикалів, які повели широку
антинародну й* антикомуністичну роботу. «Отець
Волошин — блюдолиз всіх мадярських режимів,— писала газета
«Карпатська правда» ще в 1925 році,— проснувся на те, що
с український народ і що він сам українець. Від того часу
вживає без вибору всі способи, щоб стати па шию українсь-
127

кому народові і зробити собі політичну кар'єру... Тому папа-
дає й зводить наклепи па комуністів».
У двадцятих роках А. Волошип став па чолі махрової
контрреволюційної Першої української центральної
народної ради, яку закарпатці справедливо нарекли партією
народної зради. В цей час спритний єзуїт, що користувався
всебічною підтримкою мукачівського уніатського єпископа
Олександра Стойки, налагоджує ближчі контакти з Євгеном
Коновальцем і Рико Ярим, а через них і з німецькою
розвідкою. З приходом до влади фашистів волошинці з усіх сил
почали рекламувати нацистські засади керівництва та
владарів третього рейху. «Українські фашисти,-— говорив один
з керівників комуністів Закарпаття Олекса Борканюк,— ці
мерзотні слуги Гітлера, розводять теревені про те, що вуйко
Гітлер їм поможе...»
Намагання богомільного поклонника фюрера не
залишилися поза "увагою. На одній з чергових доповідей Гітлєрові
восени 1937 року керівник військової розвідки адмірал Ка-
паріс, всіляко розхвалюючи закарпатську «п'яту колону»,
відзначав відданість А. Волошина фюрерові. І коли після
мюнхенської змови Чехословаччину було поділено,
нацистська верхівка не забула про «заслуги» Августииа Волошина.
Уніатського «достойпика» призначають на пост президента
«Карпатської України».
За вказівкою Канаріса на Закарпаття для одержання
«державницької практики» та допомоги Волошину прибуває
велика група оунівців. Починаючи з жовтня 1938 року ОУИ
за спеціальною угодою а А. Волошинпм бере діяльпу участь
у створенні військово-поліційного апарату так званої
«Карпатської України». Як згадував член» головного проводу
ОУН, керівник її референтурп зовнішніх відносин
М. Д. Степаняк, «ОУН розглядала Закарпатську Україну як
плацдарм для пошпрепня свого впливу на територію всієї
України. Наявність у Закарпатті уряду Волошина, па думку
проводу, підкреслювало реальність прагнень щодо створепня
за допомогою німців -самостійної держави на цілій Україні».
Після захоплення влади клерикалами і
буржуазно-націоналістичними найманцями фашистів типу А. Волошина,
Ф. Ревая, Д. Клемпуша па Закарпаття прибуває чимало
емісарів проводу ОУН, частина з яких закіпчила гітлерівські
розвідувальні школи. Саме з них в основному і була вкомп-
лектована так звана «Карпатська Січ» — військово-теро-
ристичпе формування па зразок гітлерівських штурмових
загонів. На чолі січовиків стояли власник лісопильного заво-
128

ДУ Д- Клемпуш, уніат Іван Рогач, .а також відомі оупівці —
агенти абверу Й. Карачевський і Р. Шухевич.
З 500 січовиків не менш як 300 походило з інших країн,
зокрема з Польщі та Німеччини. «Вождь» ОУН Мельник, за
повідомленням польських властей, перебрався до Відня, де
особисто займався формуванням частин націоналістів.
Прийшовши до влади, націоналісти спрямували свій терор
проти антифашистів і комуністів. Співаючи «гімн» волошин-
ських могильників, січовики на чолі з випускником
Львівської греко-католицької духовної семінарії І. Рогачем
вдиралися до закарпатських сіл і містечок, грабували й
арештовували прогресивно настроєних робітників і селян, вбивали
комуністів. За порадою фактичного господаря волсннинського
«уряду» — німецького консула Гофмана — січовики
створюють три концтабори — у м. Рахові й селах Воловому і
Задньому. Провід ОУН звертається з відозвою до
націоналістичних кадрів Закарпаття. Виступаючи з позицій
патологічного антикомунізму, верховоди ОУН пишуть, що на^
схилах Карпат «частина українців попадає в сіті комунізму».
Відозва закликає вірних націоналізмові фанатиків жорстоко
розправитися із своїми противниками, виходячи з принципу
«око за око, зуб за зуб». Реакційний уряд Волошина заборо-
ндє діяльність Комуністичної партії, а для придушення
комуністичного руху створює «Товариство для боротьби проти
комунізму».
Проте, незважаючи на вірпість волошинських паймапців,
Гітлер вирішує віддати Закарпаття під владу хортистської
Угорщини. Над Карпатами нависла довга фашистська
окупація. А панове волошини, реваї, шухевичі, карачевські,
рогачі, прихопивши цінності й валюту, як відзначала навіть
націоналістична преса, «першими втекли перед мадярами й
лишили зведену ними молодь на поталу».
Та гітлерівці не кинули Волошина напризволяще. Екс-
президент одержує порядну віллу у празькому передмісті
Сміхові, де гестапо люб'язно надає йому можливість
утримувати свою «канцелярію». До його послуг — міський телефон.
Президент у «екзилі» підтримує постійний контакт з
впливовим гестапівцем Ернстом.
Разом з Шептицьким. та іншими уніатськими ієрархами
Волошин радісно вітав розбійницький напад гітлерівців на
СРСР. У листі до митрополита від 28 липня 1941 року Воло-
шип передає свої «сердечні вітання» з нагоди «визволення
з большевизму» та бажає «много сили і здоровля» для
втілеппя у життя його ідей. Одночасно підступний єзуїт
5 К Дмитрук
129

просить у високопреосвященного митрополита дозволу
«піддати одну скромненьку думку». Волошин пише: «Для
здійснення загального бажання релігійного об'єднання нашого
народу чи не могли б Ви, Милостивий Отче Митрополите, з
дозволом св. Отця, звернутися до компетентних
репрезентантів української автокефальної церкви з пропозицією: при-
ступлення єї до католицької церкви, так, щоб повстав наш
український патріархат... Цілую Вашу руку з глибокою
пошаною, поздоровляю Вас. Ваш син в Христі: Августин
Волошин».
Здавалося б, перед нами звичайний лист церковного діяча,
духовної особи, що цілком природно вболіває за справу
об'єднання церкви. Проте так тільки здавалось. Облудні
слова Волошина про любов і пошану до Шептицького мали
прозору ціль — довідатися про дальші заходи митрополита
щодо створепня патріархату й використати це в особистих
інтересах. Перш за все Волошин думав про те, щоб у тому
разі, коли Гітлер не погодиться з його кандидатурою на
вимріяну ним роль «президента й вождя українського
народу», запропонувати «фірерові>> себе дещо в іншій якості —
«патріарха Великої України».
Свої надії за допомогою Гітлера знову піднятись- угору
й дістатися до президентського крісла Волошин від свого
«Отця во Христі», звичайно, приховав. Не розкрив він перед
Шептицьким і своїх холуйських листів до Гітлера, в яких
«достойний» Августин відверто показує своє зрадницьке
фашистське обличчя. А тим часом за кілька днів до
фарисейського поздоровлення Шептицькому Волошин 11 липня
1941 року надіслав «довірочного» листа на ім'я Гітлера.
Називаючи себе «вірним прихильником Фірера», що «бажає
бути корисним» чорному рейхові, Августин Волошин
виносить «на розсуд» свого патрона небачені за своїм цинізмом
пропозиції щодо політики гітлерівців на Україні. «Я
дозволю собі,— пише він,— запропонувати з цього питання
слідуюче:
1. Після ліквідації радянської влади на Україні оголосити
Українську державу.
2. Першим Президентом і Вождем українського народу
визнати Його Ексцеленцію доктора теології А. Волошина.
3. Президент скликає представників українського народу
та пропонує оголосити Україну монархією.
4. Українським монархом призначається один з
кронпринців Великої Німецької Імперії.
5. Кронпринц вступає на, престол князя Володимира і%
130

князя Ярослава Мудрого, він приймай українське ім'я та
греко-католицьку віру.
6. Бессарабія, Буковина та Прикарпатська Україна
входять до складу Української держави.
7. Старі руські церкви скасувати і на місце схизматизму
оголосити державною церквою греко-католицьку, яка на
основі союзницьких традицій пов'язує нас із святою
римською церквою».
Цілком поділяючи хижацькі намагання гітлеризму
перетворити Україну на сільськогосподарську колонію третього
рейху, Волошин в кінці листа, звертаючись до Гітлера,
пише: «Українська держава не буде розвивати важку
промисловість. Це було б непотрібною пролетаризацією країни й
піддало б небезпеці європейського робітника (точніше,
німецьких банкірів та капіталістів.— К. Д.).
Пропонуюча Вашій Ексцеленції всі необхідні попередні
пропозиції та визначення для створенпя Української
держави, я переконаний, що все буде так, як я пропоную,
перемога Велико-Німецької Імперії буде забезпечена в найкорот-
ший строк.
Вітаю в особі Вашої Ексцеленції народ Велико-Німецької
Імперії та бажаю успіху його Збройним Силам. Відданий
А в густий Волошин».
Як бачимо, екс-президент, але незмінний зрадник та
гітлерівський холуй не випадково замилював очі святоюрському
владиці.
Тільки б скорше, аби випередити можливого конкурента
й першим запропонувати послуги та догодити самому «фіре-
рові»,—- спішився А. Волошин.
А лакейська пропозиція — посадити німецького
кронпринца на трон київських князів, на думку Волошина, аж *ніяк
не могла не сподобатися Гітлерові. І преподобний Августин
чекав відповіді...
Однак, хоч Волошин і був досить спритним шахраєм
релігійно-політичної кухні, до митрополита Шептицького він
так і не доріс. Шептицький, як і Волошин, звичайно, добре
розумів, що дорога до патріаршого престолу та будь-яких
інших можливих форм влади в окупованій нацистами
Україні упирається в довір'я Гітлера. Тому.досвідчений владика
і «слуга божий» гарячково шукає такого шляху і, нарешті,
як йому здалося, знаходить свою дорогу до фюрера.
Для того, щоб показати, яким «слугою божим» був
владика Андрей, варто розкрити ще одну з багатьох таємниць
святоюрського собору.
5* , 131

Є у Городецькому районі на Львівщині село Суховоля.
І був до 1947 року у цьому селі жіночий «монастир чина
святого Василя Великого імені святого Пророка Іллі». Мо-
пастир цей був пе звичайний, а, як стверджено у тематизмі
греко-католицького духовенства за 1944 рік, «контемпляцій-
ний», тобто такий, в якому черниці були по-справжньому
зайпяті справами божими та, відкинувши власне «я»,
постійно думали про свої релігійні обов'язки.
Ігуменею цього монастиря була «найдостойніша» Ігнатія
Слободян. А разом з нею у Суховольському монастирі на
1 січня 1944 року перебувало ще 17 сестер-черниць, серед
яких була і немолода вже жінка — черниця Авксентія.
За «перевіреними^ цілком вірогідними» документами
митрополичої консисторії, сестра Авксентія була не звичайною
собі черницею, а пророчицею, яка досить часто і
безпосередньо комунікувалась із господом богом і святими апостолами.
Про свої божественні контакти Авксентія регулярно
доповідала у митрополичий ордипаріагг і особисто кир Андрееві
Шептицькому. Правда, владиці вона доповідала не всі,*а
лише головпі, так би мовити, стратегічні вказівки, які
надходили до неї безпосередньо від Всевишнього щодо справ
канонічних, релігійних і, як це не дивно, навіть... політичних та
військових. Митрополит жваво цікавився видіннями яснови-
дящої черниці, писав до неї особисті листи. Наказував
ігумені-Ігнатії, щоб вона денно і нощно опікувалася сестрою
Авксептією. й
З початком війни святе провидіння боже дедалі частіше ~
відвідувало Авксентію й у розмовах з нею віч-на-віч
особливо цікавилося долею однієї людини. І не якогось там
ігумена, єпископа чи митрополита. Ні. Господа бога, виявляється,
цікавив не хто інший, як сам Адольф Гітлер та його
христове воїнство. І послушна черниця регулярно доповідає про
божественні розмови самому митрополитові...
А тепер від «видінь» та «розмов із богом» перейдемо до
реальних фактів. Без зміни орфографії наведемо тут один
з численних листів освяченої кликуші до. А. ПІептицького;
«Ваша Ексцеленціє, Високопреосвященні Архієрею,
Владико і наш Найдорожчий Батьку!
На відповідь Вашої Ексцелзнції, за котру дуже сердечно
дякую, хотілаби-м подати до перечитання усі мої
дотеперішні записки, які я робили через цілі майже два роки, щодо
Німецької Держави і її Славного Вождя Гітлера і в злущ
з ним України. ...Гітлер — Божий Вождь, й та війпа — то є
війна Божа. Тут не б'ється чоловік, але Бог в чоловіці, рука
132

божа іде вперед і побиває ворога... Хоче Господь наділити
Єго що великою ласкою Л славою, як великого і могучого
Цара світла, якщо виповнить то, що Господь від него
бажає... Ось тут вичислю прочі бажання Господні до нього
(тобто до Гітлера.— К. Д.).
1. Щоб був правдивим вповні католиком, злученим з
Папою, який мав би надати усі потрібні релігійні йому
приписи, а на кінці золоту корону наложити на його голову і
паімеиувати Єго Царем цілої Європи.
2. Щоб побудував церкву наперід своєї Палати під назвою
«Мати Божої опіки». Матір Божа з дитятком Ісусом (образ)
має бути з самого золота, уміщена в головному престолі.
3. Щоб знищив усюди безбожництво в своїй державі, де
завоює: безбождиків не тримати в жадних урядах, ні
посадах». Евреї, писала далі релігійна фанатичка, не повинні
бути «поміж християнами, бо зневажали Божий закон, і щоб не
належали до жадних урядів, а були як найнижчий клас
робітників.
4. Щоб дозволив розвиватися всюди християнству, свя-
щенству, монашеству і прочим релігійним установам.
Дуже Він (Гітлер.—- Я. Д.) багато діставав Божого
Благословення і молитов. Мати Божа рятувала Єго кораблі на
морі, а ворожі затоплювала через його військо. І мати Божа
сказала: що Україна має бути схоронена під опікою і силою
Німецькою, під її протекторатом... Одного разу благослови-
ла-м Вождя Гітлера тим великим хрестом і так молиламся
за Него: «Боже, благослови Єго і Єго військо, будь сильний,
вожде, в своїй державі і твоє військо, де підеш — там побі-
ди, посилаю тобі Вождя України Святого Архістратига
Михайла з своїм небесним військом на поміч». Піднесла духом
вгору Вождя Гітлера, просячи Отця Небесного для Него о
побіду...
Чую, щоб німецьке військо ніц пе щадило в Росії ні міст,
ні замків, ні сіл, бо Господь не хоче, щоб там щось остало.
Росія має* ся відбудувати наново і міста, і села, бо то усе є
заражено гріхом — нечисте. З грузів російських домів і
першої п'яди землі, яка має ся зібрати, заповниться Чорне
море, мов неначе мається зробити міст на морі з грузів, а Росія
по війні має ся називати: Нова Земля... Цілую ручки і ноги
і прошу о благословеніє і молитви.
Слуга в хресті с. Авксентія, ч. св. В. В. Суховоля» *.
1 Ч. св. В. В.—чину святого Василя великого, означає
приналежність до чернечого ордену василіан, уніатських єзуїтів.
133

Ми спеціальпо навели досить-таки довгенький витяг з
листа «пророчиці», щоб читачі, у тому числі й зарубіжні
українці, могли належно оцінити її безмежне захоплення Гіт-
лером та особисту відданість владиці, визначити вартість її
божевільної маячні, просякнутої ненавистю до цілих народів.
Митрополит Шептицький, який, безперечно, був всебічно
освіченою людиною, звичайно, не міг не розуміти, що
нікчемне марення старої кликуші є просто витвором її
хворобливої, маніакальної фантазії. Важко повірити, що
уніатський владика не міг також належним чином оцінити
людиноненависницькі вправи %психічно неповноцінної жінки щодо
винищення фашистськими варварами цілих міст, і сіл та
блюзнірських вихвалянь скаженого фюрера, якого Авксентія
возвела навіть у сан «вождя божого» і «царя світла».,
Однак, шукаючи своєї дороги до «фірера» і добре знаючи
про хворобливий, часом маніакальний стан Гітлера, маючи
відомості про його безмежне довір'я до «пророцтв» різних
шарлатанів і астрологів та бажаючи використати у власних
інтересах відверто сприятливі для фюрера «видіння» Авк-
сентії, «князь церкви» звертається до Гітлера з особистим
листом. Нижче наводимо повний текст цього листа А. Шеп-
тицького в перекладі з німецької мови.
«Фюрерові й Рейхсканцлерові Велико-Німецького Рейху
Адольфові ГітлеровЬ Берлін.
Ваша Ексцеленціє!
Нижчепідписаний український архієпископ
Візантійського обряду у Львові протягом довгих років знає одну жінку,
яка вже багато років пишається Фюрером і завжди
молиться за Нього.
Ця жінка є пророчицею і часто бачить таємничі видіння,
які за принципами міфічної теології можуть уважатися
словами Всевишнього. Ця жінка просить мене, написати
листа.
Я роблю це з охотою в опінії, що цим виконую свій
обов'язок перед Вашою Ексцелепцією. Пророчиці Богом
сказано: «Гітлер у покорі просив мене про перемогу. Він буде
вислуханий і приведений до найвищої земної слави, якщо
він зробить те, що я від Нього вимагаю. Він повинен у
повній одностайності із Вселенським Главою Християнства
Папою Римським допомогти християнству одержати
перемогу».
Якщо Ваша Ексцеленція бажає одержати більш докладні
134

відомості, я і надалі залишаюсь до Ваших послуг. Вашої
Ексцеленції відданий слуга Андрей Шептицький,
архієпископ. Львів, 3 березня 1942 року. Площа св. Юра, 5».
Таким чином Шептицький зав'язує особисті контакти з
Гітлером і створює передумови для їх використання у своїх
власних далекосяжних цілях.
КАЇНИ У СУТАНАХ
Перш ніж розповісти про ганебну колабораціоністську
діяльність автокефальників під час минулої війни та їх брудні
нинішні справи у західному «екзилі», зупинимось на
мерзенній історії цього церковного об'єднання.
Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ),
створену за декретом контрреволюційної директорії 1 січня
1919 року, за спрямованістю й політичною суттю можна
повністю віднести до релігійних організацій, які, за висловом
В. І. Леніна, «марксизм розглядає завжди,) як органи
буржуазної реакції, які служать захистові експлуатації і
задурманенню робітничого класу» *.
С. Петлюра, В. Чехівський, І. Огдєнко та інші буржуазно-
націоналістичні лідери, що стояли біля колиски УАПЦ,
пов'язували з нею надії на поширення націоналістичної
ідеології, зміцнення свого впливу на віруючих, одержання допо-
-моги в боротьбі з трудящими масами.
Так, міністр культів директорії І. Огіенко 17 вересня
1919 року у листі до духовенства УАПЦ вимагав від душ-
пастирів нової церкви об'єднатися під жовто-блакитними
штандартами Петлюри. Націоналістичні ватажки, у яких на
той час уже горіла під ногами земля, мріяли про створення
релігійно-націоналістичного союзу, про використання сил і
мояишвостей церковників в інтересах української
буржуазії, поміщиків і куркульства.
У жовтні 1921 року група попів-націоналістів і віруючих,
незважаючи на заборону єпископату Руської
православної церкви, скликала у Києві «Всеукраїнський
православний церковний собор», який і оголосив створення
«української автокефалії».
Митрополитом УАПЦ було проголошено В. Липківського.
На кінець листопада 1921 року автокефальні «самосвяти»,
. 1 Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 17, с. 390,
135

як їх влучно назвали віруючі, «хіротонізували» з числа
українських націоналістів уже дев'ять єпископів.
Одержавши, згідно з радянськими законами, право на
проведення релігійної діяльності, верхівка УАПЦ на
Україні почала використовувати легальне становище
автокефальної церкви для таємної буржуазно-паціоналістичної
підривної роботи. Єпископи і багато священиків-автокефалістів
стали активпими членами нелегальних антирадянських
організацій: БУД -1 Братство українських державників і
СВУ — Спілка визволення України. Націоналістичні
верховоди навіть призначили колишнього прем'єр-міністра
Директорії В. Чехівського «відповідальним керівником
автокефального руху». За їх дорученням В. Чехівський добирав
відповідних кандидатів для керівництва єпархіями УАПЦ,
готував контрреволюційні документи, провадив серед
автокефальної ієрархії буржуазно-паціопалістичну діяльність.
Завдяки старанням українських націоналістів з БУДу,
СВУ і особисто В. Чехівського провідне становище в
автокефальній церкві поступово займає куркульство. Протягом
усього існування УАПЦ воно було її головною опорою.
У «найвищому оргапі» автокефалії — Всеукраїнській
православній церковній раді — єпископських управліннях і
парафіях знайшли притулок'десятки ватажків націоналістичних
байд, петлюрівських отаманів, сотні білогвардійців.
У зв'язку з контрреволюційною діяльністю .сановпиків
УАПЦ у складі СВУ віруючі й частина рядового
духовенства, що перебували на лояльних щодо Радянської влади
позиціях, висунули вимогу скликати церковний собор. 28—
29 січня 1930 року такий собор з участю всіх автокефальних
єпископів відбувся у Києві. Собор одноголосно прийняв
рішення, в якому зазначалось: «Надзвичайний собор мусить
визнати, що УАПЦ, як це тепер остаточно виявилося, протягом
10 років свого існування була явно вираженою антирадян-
ською контрреволюційною організацією... Тому
надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх, хто спричинився
до перетворення церкви на контрреволюційну антирадянську
організацію, визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне
і вважає її за ліквідовану».
Самоліквідація УАПЦ допомогла розкрити очі тисячам
віруючих, які не знали, а часом і пе могли зпати, хто
ховається під рясою автокефального панотця. Нікчемні" марення
церковних «самосвятів» про відродження буржуазного
націоналізму па Україні та повернення на нашу землю
капіталістів і поміщиків зазнали краху.
136

Одпак антинародна діяльність автокефальної верхівки не
припинилася після самоліквідації УАПЦ. Дещо в інших
формах вона продовжувалась у США, Румунії, Чехословач-
„чині, де після закінчення громадянської війни та розгрому
петлюрівських банд у буржуазно-націоналістичних обозах
опинилось чимало автокефальних панотців.
На ворожих до нашої країни позиціях стояло й
автокефальне духовепство, що разом із залишкам» загонів
Петлюри опинилося в панській Польщі. Тут реакціонери в сутанах
знайшли підтримку антирадянських кіл пілсудчиків.
Останні пе без підстав розраховували на використання
церковників проти польських і українських прогресивних сил, а в
перспективі розглядали реакційне духовепство як резерв
для боротьби проти Країни Рад.
Найбільше автокефальних панотців осіло на землях
Волині та Поділля. Численним було тут і старе православне
духовенство. Чорнорясники закликали паству покірно нести
своє ярмо, терпіти злидні й переслідування, коритися «богом
посланій» владі, що проводила «на кресах» криваву пацифі-
каторську політику. У 1931 році тут було створене так зване
Волинське українське об'єднання — ВУО, яке очолили
запеклі націоналісти П. Певний та нинішній митрополит
наступниці УАПЦ — Української православної церкви в США
С. Скрипник. Головним завданням ВУО була боротьба з
прогресивним рухом, проведення антирадянської пропаганди.
З приходом Гітлера до влади в Німеччині автокефальпі
панотці та їхні «духовні діти» з ВУО, продовжуючи вірою
й правдою служити польським поміщикам та капіталістам,,
починають захоплюватися німецьким фашизмом. Вони
вбачали у Гітлері «силу, спроможну знищити» ненависну їм
Країну Рад.
Невдовзі після окупації Польщі гітлерівською
Німеччиною окупаційна адміністрація, заграючи з профашистськи
настроєним духовенством, створює «українську єпархію»
православної автокефальної церкви па Холмщині.
Архієпископом затверджується відомий український буржуазний
націоналіст, прихильник фашистів Іван Огіенко (Іларіон).
Опинившись після війни в Канаді і очоливши там
автокефалію, Огієнко рекламував себе «відстоювачем інтересів
віру Гочих», з яким гітлерівці нібито навіть збиралися
розправитися. Насправді ж автокефальна єпархія на Холмщині на
чолі з Огієнком була творінням гітлерівської адміністрації
та розвідувальних служб, зацікавлених у забезпеченні
надійного тилу на радянському кордоні та придбанні впливової
137

агентури серед реакціонерів у рясах. Про це свідчить чимало
незаперечних фактів і документів.
Одним із завдань краківського центру абверу, як свідчив
його колишній працівник Альфонс Паулюс, було
«використання в інтересах Німеччини української церкви». «Крім
груп Бандери і Мельника,— писав А. Паулюс,— пункт
абверу, а також команда абверу-202 використовували українську
православну (автокефальну.— К. Д.) церкву. В багатьох
таборах генерал-губернаторства проходили підготовку і
священики української уніатської церкви... Це проводилось за
згодою церкви».
Детальніші свідчення про використання «Абверштелле-
Краків» оунівських та церковних верховодів напередодні
Великої Вітчизняної війни дав захоплений у полон гаупт-
ман абверу Юзеф Лазарек: «В 1940—1941 роках,— писав
німецький розвідник,— я працював заступником начальника
«Абверштелле-Краків». Цей розвідувальний .орган, що
займався шпигунсько-диверсійною роботою проти Радянського
Союзу з території генерал-губернаторства, очолював
підполковник Ернст цу Ейкерн. Він доручив мені і надалі
спрямовувати діяльність бандерівців і мельпиківців в інтересах
абверу. З цією метою я особисто і підпорядковані мені офіцери
використовували агентуру з числа українських
націоналістів й антирадянськи настроєного духовенства, вербували
нових агентів-лазутчиків для створених на території
колишньої Польщі розвідувально-диверсійних шкіл. їх закидали
в СРСР...
Весною 1940 року я завербував до агентурної мережі
абверу Лопунька — працівника УЦК у Холмі, особи,
наближеної до Бандери. Лопунько повідомив мене, що на Холмщині
дуже слабкий вплив має українська церква, нема навіть
єпископа...
На цю посаду Лопунько запропонував Огієнка, якого
схарактеризував як ворога комуністів, людину, прихильну до
німців... Інформація Лопунька щодо настроїв Огієнка
підтвердилася... Тоді я через «ААА» (центральне управління
військової розвідки.— /Г. Д.) домовився про сприяння уряду
генерал-губернаторства українській автокефальній церкві їа
призначення Огієнка єпископом. Профашистські погляди
Огієнка були гарантією його використання в інтересах рейху
і нашої служби.
Мої зустрічі з Огієнком перед початком війни підтвердили
нашу попередню оцінку цієї людини. Він надав абверові
велику допомогу, зокрема у доборі працівників і агентури, ви-
138

користовував свої можливості для профашистського впливу
на віруючих... Пізніше я зв'язав Огієнка з
працівниками СД».
Іларіон виправдав довір'я гітлерівців. Його проповіді,
виступи у пресі, заяви при зустрічах з катом Польщі Гансом
Франком були сповнені лакейського вихваляння фашизму.
Про це вже після війни писав нацистський розвідник Альф-
ред Бізанц, який у 1939—1941 роках працював у Кракові
й досить часто зустрічався з Огієнком.
Він свідчив, що «дуже високої думки» про заходи Іларіо-
на по сприянню нацистській адміністрації був
генерал-губернатор Франк, один з його помічників доктор Арльт, а
також референт церковних справ СД доктор Іоахім Ваєр. За
«заслуги перед третім рейхом» у грудні 1940 року Г. Франк
особисто вручив Огієнкові нагрудний хрест.
Автокефальне і греко-католицьке духовенство у генерал-
губернаторстві, конкуруючи між собою, робило все, щоб
довести свою відданість нацистським завойовникам. Священц-
ки виголошували проповіді, закликаючи віруючих «любити
і поважати визволительну німецьку армію та її фірера»,
писали вітальні листи до А. Гітлера, Г. Франка та місцевих
крайсгауптманів (фашистських начальників округів),
клялися у своїй вірності окупантам.
Плазуючи перед загарбниками, націоналістична та
церковна верхівка в геперал-губернаторстві оголосила збір
металу для фашистської армії і навіть передала окупантам
великий дзвін старовинного Холмського собору та десятки
дзвонів з інших уніатських та православних автокефальних
церков.
Чи потрібні якісь коментарі до цих неспростовних фактів?
Дзвони — ці символи церков, куплені часто-густо за останні
копійки віруючих, в урочистій обстановці передавалися
кривавій армії завойовників, лютих ворогів волелюбних народів,
зграї фашистів, що вже готувалася до підступного нападу
на Країну Рад.
Напередодні нападу гітлерівців на СРСР автокефальні та
уніатські сановники генерал-губернаторства допомагали
гітлерівцям у формуванні шпигунсько-диверсійних підрозділів
з числа оунівців, в комплектуванні розвідувальних груп, за-
лученпі перекладачів для передових частин вермахту.
Відряджаючи одного із молодих священиків-автокефа-
лістів па роботу до підрозділу абверу, що з початком війни
мав вирушити на Україну, архієпископ І. Огієнко у травні
1941 року говорив: «Надходить так довго очікувана нами
139

історичпа година. Бог вклав святого меча до рук Адольфа
Гітлера, нашого визволителя й опікуна. І меч цей занесено
' вже над большевицькою гідрою. Один удар — і всі мрії та
надії свяїої церкви нашої, нарешті, сповняться. Не
вагатися, не чекати розгорнення подій, не розводити дебатів, як це
не раз було в минулому,— сьогодні включитися у дійову
допомогу славній армії фірера — ось яке найголовніше наше
завдання. І добре, що це розуміють і Бандера, і Мельник,
й інші лідери національного руху.
Нам біг зараз сто... ні, двісті таких душпастирів, як Ви,
і які справи можна започаткувати на Україні за допомогою
наших німецьких покровителів,— продовжував владика.—
Головне — допомогти німецьким чинникам винищити боль-
шевиків і всіх, хто їх підтримуватиме. Не вагатися, не
розпорошувати сил, все підпорядкувати єдиній, найважливішій
під сучасну пору меті — перемозі німецької армії! Церкву
теж. Там, на місці, подивитеся, що слід зробити для
відновлення духовного життя. Пишіть про все, що варто уваги.
Благословляю вас, отче...»
,У цих словах — всі примарні надії автокефальних
мракобісів на повалення Радянської влади та відновлення на
Україні буржуазно-поміщицького ладу, які вони пов'язували з
майбутньою війпою, з нападом на СРСР розбійницької
фашистської кліки.
«ВО СЛАВУ ФЮРЕРА ТА ЙОГО ВОЇНСТВА...»
З перших днів фашистської навали частина священиків
колишньої православної автокефальної церкви переходить
на службу до гітлерівських загарбників. На чолі їх стає
єпископ Полікарп та його послідовники з Луцька, Ровна,
Ковеля.
Реакційна частина духовенства з радістю зустріла
нацистських загарбників. В окремих церквах Волині, Ровенщини,
Тернопільщини були відправлені бучні «благодарствені мо-
лебни» на честь фашистської армії та «звільнення від
безбожників — большевиків». У проповідях чорнорясники
зверталися до віруючих з закликами «поборювати Кому-
нію», всіма силами допомагати гітлерівським військам.
1 вересня 1941 року у Ровні українські буржуазні на-
. ціоналісти та церковна верхівка під крильцем гестапо
провели зборище, В ньому взяли участь єпископ Полікарп,
140

протоієрей Н. Абрамович, ковельський священик І. Губа,
С. Скрипник, У. Самчук та ще кілька зрадників. Зібравшись
у прокуреному ресторані* ця купка запроданців за
попередньо погодженим з гестапо сценарієм на пропозицію
Скрипника оголосила себе «Українською радою довір'я».
Виступаючи перед «батьками нації», що зібралися за
заставленим горілчаними пляшками столом, Скрипник заявив:
— Рада довір'я — це орган нашої хліборобської
(читайте — буржуазно-націоналістичної.— К. Д.) громади. У своїх
зверненнях до народу вона висловлюватиме подяку нашим
німецьким визволителям, закликатиме селян усіма силами
допомагати будувати на Україні новий порядок, який
встановлюється тут за рішенням великого фірера...
Того ж дня новоспечені верховоди «ради довір'я»
влаштували ще один ганебний фарс На околиці міста Скрипник,
Самчук, Бульба, єпископ автокефальної церкви Полікарп та
інші гітлерівські холопи урочисто зустріли фашистського
генерала Кіцінгера, призначеного командуючим окупаційними
військами на Україні. За повідомленням фашистської
газетки, найманці Гітлера «зі сльозами щирого зворушення і
сердечної радості на очах» піднесли катові України
«традиційний хліб-сіль». Після холуйських вихвалянь Гітлера і його
армії «рада» ухвалила створити «Тимчасову адміністрацію
української автокефальної православної церкви на звільпе-
пих теренах (тобто на окупованій фашистами території.—
К.Д.)».
На чолі «тимчасової адміністрації» стає Полікарп. Не
пройшло й тижня, як вірний лаку за окупантів організовує у
місті Луцьку чергову провокаційну витівку. 7 вересня
1941 року Полікарп за погодженням з фашистським
комендантом Луцька провів богослужіння у Воздвиженській
церкві і організував хресний хід по місту на честь нацистських
завойовників. Для участі в цій провокаційній демонстрації
Полікарп викликав до Луцька з десяток своїх прихильників.
Учасники хресного ходу за вказівкою владики несли не
тільки церковні корогви та ікони, а* й фашистські прапорці зі
свастикою, гасла на честь Гітлера та жовто-блакитні штан-
дарти.
Після хресного ходу церковні та буржуазпо-націона-
лістичпі верховоди провели зборище «подяки за
звільнення», на якому з ганебними антирадянськими промовами
виступили священики Мисенко і Тарнавський. Вони дякували
Гітлерові і «його славному воїнству», бажали
«якнайскоріші перемоги у боротьбі з Совстами», вимагали розправи
141

над комуністами й комсомольцями. Після закінчення
Зборища присутній тут же фашистський комендант міста
подякував колабораціоністам за «теплі слова» на адресу окупантів.
Одержавши призначення на пост адміністратора
української автокефальної православної церкви, Полікарп прибирає
сан архієпископа і вже на правах «канонічного зверхни-
цтва» починає втілювати у життя розпорядження своїх шефів
з СД і гестапо.
У своєму виборі нацисти не помилились. Новопризначе-
ний владика <вірою і правдою служив фашистській
адміністрації. Перебуваючи у Ровні, а потім у Луцьку, в січні
1942 року Полікарп у супроводі протоієреїв В. Варваріва,
А. Теодоровича та члена церковного управління Н. Киба-
люка відвідав заступника рейхскомісара Е. Коха штурмбан-
фюрера Ведельштадта та окружного комісара Бера й
«щиросердно вітав» їх. У розмові з Полікарпом Бер, який несе
особисту відповідальність за вбивства десятків тисяч
радянських людей на Ровенщині, як зазначено в протоколі про цю
зустріч, «подякував владиці за привітапня і мав з ним
розмови у приємній атмосфері». \
Повернувшись до Луцька після цих «офіційних візитів»,
Полікарп видає «Відозву до Всечеспішого Духовенства і
вірних на всіх визволених землях України», в якій вкотре вже
висловив «побажання повноти сил духовних й фізичних та
незміппого успіху для остаточної перемоги над ворогами
Сходу і Заходу для Великого Вождя Німецького Народу
Адольфа Гітлера» та закликав до «спокійної творчої праці
в підтримку славної Німецької Армії».
Після захоплення українських земель фашистська
машина смерті була пущена на повний хід. Керуючись своєю
расистською людиноненависницькою теорією, гітлерівці
приступили до послідовного винищення населення України.
Йшлося про виконання людожерського плану
«обезлюднення» і наступного онімечення нашої землі. Страхітливі
злочини чинили нацисти у Луцьку, Горохові, Тернополі,
Кременці, Ковелі, в кожному місті й селі, де в той же час
послідовники Полікарпа співали «алілуйя» кривавому фюре-
рові та його гауляйтерам.
Масове винищення населення, пограбування заводів і
фабрик, вивезення нафти, вугілля, залізної руди,
конфіскація хліба, худоби, інших продуктів харчування, вивіз
населення на каторжні роботи до Німеччини — ось основні цілі,
які переслідували фашисти в окупованих областях
Української РСР. Цього не крили й самі загарбники. Головним
142

завданням «німецької політики в Україні» рейхскомісар
Еріх Кох цинічно назвав «прохарчування військ, що б'ються
па фронті... постачання £ейху харчами і сировиною, змобілі-
зуванпя робочої снли України для воєнного господарства
Рейху».
На виконання завдань, що стояли перед фашистською
окупаційною адміністрацією, мобілізовується й увесь
церковний апарат полікарпівців, (так називали віруючі авто-
кефалістів — прибічників Полікарпа). У червні 1942 року
Е. Кох видав розпорядження про діяльність релігійних
організацій в окупованих областях України. Воно зобов'язувало
всі церковно-релігійні об'єднання у своїй діяльності строго
керуватися вказівками рейхскомісаріату та відповідних ге-
нерал-комісарів генеральних округів \ які одержали право
затвердження і усунення священиків і єпископів, коліт б їх
діяльність «загороджувала публічдому ладові і безпеці».
Як визнав один із сучасних апологетів УАПЦ І. Власов-
ський, фашистська адміністрація офіційно оголосила, що
«старшим єпископом» автокефальної церкви в генерал-комі-
саріаті Волинь — Поділля призначається Полікарп (Сікор-
ський). Дальше висвячення у єпископи УАПЦ відповідно до
розпорядження Е. Коха могло мати місце тільки за згодою
генерал-комісара. Священиків на парафії призначав
«старший єпископ» за згодою гебітскомісара. Звільнення з
парафій нелояльних священиків відбувалося, за словами Власов-
ського, ще простіше — на пропозицію гебітскомісара
рішенця про звільнення приймав генерал-комісар округи, лише
«повідомляючи про це старшого єпископа».
Таким чином, все автокефальне священство згори й
донизу призначалося фашистськими окупаційними органами і,
звичайно, з усіх с&ш пнулося догодити своїм хазяям-на-
цистам.
Безпосереднє керівництво автокефальним та іншим
духовенством у відомствах генерал-комісарів здійснювали
спеціально створені відділи. Гебітскомісари мали для цього
окремих працівників. Справами УАПЦ впритул займалася й
фашистська СД, яка широко залучалд церковну верхівку до
агентурної співпраці.
1 Адміністративно-територіальна одиниця окупованих
гітлерівцями областей УРСР. На Україні було створено шість генеральних
округів (СепегаІЬегігк). Генеральна округа Волипь (пізніше Волинь —
Поділля) включала територію колишніх Ровенської, Волинської і
Кам'янець-Подільської областей, а також півдеппі райопи Брестської
і Пінської областей БРСР.
143

Гітлерівські адміністративні та розвідувальпо-каральні
органи спрямовували діяльність УАПЦ па проведенпя
антикомуністичної пропаганди, допомогу фашистам у пограбуванні
населення, відправці молоді на каторжні роботи до
Німеччини, боротьбі з партизанським рухом. З церковних амвонів
зрадники у рясах торочили віруючим про необхідність
«слухати в усьому наших впзволптелів-німців, точно виконувати
приписи воєнного часу», здавати окупантам хліб і худобу,
вироби із міді та срібла, теплі речі, накликали «кари божі»
па «заколотпиків-більшовпків». Виступаючи в ролі вірних
прислужників нацистів, верхівка автокефалії змушувала
рядових священиків і віруючих здавати гітлерівцям павіть
церковні ціпності.
Зокрема, благочинний Тернопільської області протоієрей
О. Корнійчук в одному зі своїх звітів зазначав, що єпископ
Іов наказав здавати всі дзвони та церковні коштовності «для
потреб війни, для перемоги над ворогом». Вилучення
церковних дзвопів на користь німецько-фашистської армії
відбувалось у багатьох областях України. Гітлерівські
окупаційні власті навіть нагороджували за це найактивніших
священиків.
Чимало попів-автокефалістів таємно доносили СД про
ставлепия населення до фашистів, вистежували партизанів
і підпільників, видавали радянських військовополонених, що
втекли з концтаборів. Ось лише кілька визнань самих
автокефальних попів.
Благочинний УАПЦ Рожищенського району па Волипі
Сатаневич Олекса 1945 року визпавав: «Священство УАПЦ
па чолі з митрополитом Полікарпом всебічно допомагало
фашистам. Ми вихваляли Гітлера, німецьку армію за
«звільнення» від большевиків, напучували віруючих надавати
всіляку допомогу загарбникам... Багато свящепиків таємно
допомагали нацистській СД. З травня 1942 року я так само
був агентом СД і виконував всі завдання цієї розвідувально-
каральпої служби».
Із заяви Ганущука Володимира (в 1941—1943 роках —
особистий служитель Полікарпа, мешкав у його покоях) від
20 липня 1944 року:
«Владику Полікарпа дуже часто, часом 3—4 рази па
тиждень, відвідували вищі фашистські чини з генерал-комісаріа-
ту і гестапо.
Мені відомо, що митрополит знайомив їх з усіма листами,
що падходили від благочинних про стаповище в парафіях...
Одного разу, восепи 1942 року, я зайшов до кабінету влади-
144

ки, коли він розкладав на дві кучі гроші, яких було дуже
багато. На питання, звідки так багато грошей, Полікарп
відповів, що «тут в 100 тисяч карбованців, які одержано від
наших німецьких покровителів». Куди були передані ці
гроші Полікарпом, мені не відомо».
З заяви священика с. Топільне, Рожищенського району,
Івана Лихнякевича від 12 березня 1944 року: «До кожної
парафії УАПЦ була доведена директива Полікарпа
перевіряти настрої населення, ставлення селян до німців і їхніх
розпоряджень, виявляти комуністів, партизанів, втікачів-
військовополонених і доносити про-це місцевим німецьким
органам. Полікарп наказував також усьому священству
Волині та Полісся повідомляти німців про будь-які прояви
віруючими невдоволення, невиконання розпоряджень гебітскомі-
сарів і старост і навіть появу у селах підозрілих осіб».
Сучасні адепти автокефалії на Заході С. Фостун, І. Вла-
совський та інші намагаються виставити Полікарпа
захисником інтересів віруючих, церковним діячем, що нібито
«переслідувався, затискувався німецькою владою», зазнавав
«різних брутальних шиканів» і навіть виступив проти
«окупаційної влади».
Зарубіжні апологети УАПЦ бояться правди. Вони
розуміють, що коли віруючі-емігранти довідаються про
профашистське обличчя Полікарпа й інших ватажків автокефалії,
про вихваляння ними кривавого фюрера і жорстокого
фашистського режиму, вони остаточно відвернуться від
сучасних полікарпівців, що у німецьких обозах повтікали на
Захід. Надамо слово фактам, що не залишають каменя на
камені від фальсифікаторських вправ фостунів, власовських та
іже з ними.
З архіпастирського великоднього привітання владики-ад-
міпістратора Полікарпа: «Вітаю архіпастирів, пастирів і
улюблену мою Паству святої нашої Автокефальної
Православної церкви на визволених українських землях з
Великими днями Світлого Христового Воскресення...
Радіймо ж усі і вознесімо гарячі молитви до Господа за
наших визволителів і за цілковиту перемогу Німецької
Армії та її Великого Фірера над усіма їхніми і нашими
ворогами. Полікарп. М. Луцьк у квітні Року Божого 1942».
Через п'ять днів — 10 квітня 1942 року —- консисторія
УАПЦ видала ще ганебніший документ — так зване діослан-
ня № 617 щодо відзначення дня народження Гітлера.
«День 20 квітня,— писали верховоди автокефалії,— є днем
народження Великого Вождя Німецького Народу Адольфа
145

Гітлера. У зв'язку з цим Луцька Духовна Консисторія з
наказу Владики Полікарпа, Архієпископів Луцького і
Ковельського, Адміністратора Святої Автокефальної Право-
славпої Церкви на визволених українських землях доручає
духовенству єпархії в сільських парафіях дня 19 квітня
1942 року по службі Божій, а в міських парафіях дня
20 квітня в самий день народження Вождя відправити
урочистий молебень за здоров'я Вождя Німецького народу з
виголошенням многоліття...»
У грудні 1942 року Полікарп видає «Різдвяну відозву»,
яка за вказівкою генерал-комісара Шепе була надрукована
в усіх газетках «генерал-комісаріату Волинь — Поділля».
Згадавши про народження у Віфліємі сина божого, Полікарп
тут же переходить до справ земних, до необхідності
посилити боротьбу з комуністами: «Вознесімо свої молитви до
Господа Бога, щоб допоміг Він Своєю Всемогутньою силою
Великому Фіреру та його воїнам перемогти в наступаючому
році безбожний комунізм зі всіма його спільниками».
Проходить три місяці, і 25 березня 1943 року Полікарп
знову звертається до віруючих з новим посланням.
«Боротьба з большевиками, відкинутими було далеко на схід,—
з жалем змушений визнати П. Сікорський після нищівцого
розгрому гітлерівців на Волзі,— виявилася не так легкою,
як здавалось то на початку... Особливо працює большеви-
цька пропаганда в запіллі. Кожний розуміє, що зцачить така
дезорганізація запілля для збройного фронту боротьби. І
тому в цій запільній роботі теж використовуються усі засоби».
(Цими словами Полікарп виправдовував злочини окупантів
проти мирного населення, вбивства тисяч і тисяч людей,
знищення багатьох населених пунктів за допомогу
радянським партизанам і підпільникам).
«Святий отець» бідкався, що, незважаючи на його послап-
ня й «попередження німецької влади», населення -діяльно
допомагає народним месникам, рішуче виступає проти
загарбників та їхніх націоналістичних посіпак, жаліється, що
на Укр&їні посилили антифашистську роботу «спеціально
залишені червоними при відступі комуністи, місцеві елемен-
^ ти». Намагаючись виконати доручення своїх шефів із СД,
Полікарп вимагав від пастви ревного виконання наказів
окупантів. «Війна, а ще така великанська, як нинішня, має
свої суворі закони, вимагає від усіх жертв в тій чи в іншій
формі... Повна і активна допомога па всіх ділянках
німецькій владі є нашим обов'язком».
Таким чипом, міф про «богобоязливого митрополита Полі-
146

карна», що «переслідувався» гітлерівцями і ледве чи не
боровся з ними, не має нічого спільного а історичною правдою
і є плодом фантазії фальсифікаторів жалюгідної історії
УАПЦ. Факти і документи незаперечно свідчать про вірну
службу Сікорського нацистським загарбникам, про його
тісні зв'язки з фашистськими окупаційними органами,
завдання яких Полікарп послідовно виконував аж до краху
третього рейху.
Починаючи з 1942 року, нацистські канібали почали
масове вивезення радянської молоді на каторжні роботи до
Німеччини. Залучення радянських людей до рабської праці на
шахтах, заводах, у сільському > господарстві рейху було
однією з найжорстокіших форм експлуатації. Фашисти
намагалися якнайскоріше вивезти з окупованих областей молодь,
щоб не допустити поповнення партизанських загонів,
обезлюднити Україну. Гітлерівські людолови поводилися зі
своїми жертвами, як з невільниками часів середньовіччя. На
людей влаштовували облави, ними торгували, тримали за
колючим дротом, у холодних льохах і землянках.
Застрашуючи карою смерті, змушували до рабської праці, морили
голодом, всіляко принижували людську гідність. -
До вивезення радянських людей на каторжні роботи
залучається весь окупаційний^ апарат від рейхскомісара до
сільського старости, від командуючого військами СС та
поліції до рядового поліцая. В операціях по «вилученню робочої
сили» використовуються частини вермахту та СС. Але
марно. Населення, молодь ухилялись від мобілізації, втікали. у
ліси, переховувались, де тільки можна. ,
Активну допомогу гітлерівцям у вивезенні населення на
фашистську каторгу надавали українські буржуазні
націоналісти та церковна верхівка. «Луцька Духовна Консисторія
у виконання розпорядження Його Високопреосвященства
Полікарпа Архієпископа Луцького і Ковельського
наказує духовенству вияснити в проповідях вірним з церков- -
ної кафедри...— ніхто не сміє залишитися безчинним і
повинен їхати до Німеччини, яка за майбутнє Європи ллє свою
кров на фронті. Фронт праці й фронт бою при теперішніх
методах провадження війни, взаємно себе доповнюючи,
творить одну нероздільну цілість. Вояк з фронту праці так само
рішає про остаточну перемогу, як і вояк на фронті бою.
Ухилятися від обов'язку праці — це значить ...допомагати
ворогові».
Та молодь не бажала їхати у неволю. Тисячі юнаків і
дівчат ховалися від нацистських людоловів, йшли у парти-
147

занські загони, вступали у підпільні комуністичні й
комсомольські групи, посилювали боротьбу з ворогом. І тоді зміст
«звернень» зрадницької церковної ієрархії до віруючих
набирає пового погрозливого характеру: «Усяка відмова у
допомозі тій силі, що збройно бореться з большевизмом,—
погрожував Полікарп,— вже є допомогою силі большевицькій.
Військо на полях боїв нині перемагає тільки за допомогою
робітників. Тому робітник при верстаті так само потрібний,
як вояк на фронті... Кличу я Вас, юнаки, не давайте
голосу часом подразненого серця оволодівати. Вами, керуйтесь
голосом Вашого розуму, освідчуйте (тобто виказуйте
фашистам.-—Я. Д.) тих, що Вам нашептують або наказують».
11 лютого 1943 року у фашистсько-націоналістичних
газетках з'являється нова відозва Полікарпа, що агітує за
«добровільний виїзд» до рейху. По-блюзнірськи звертаючись до
біблейських текстів, Полікарп писав: «Ухилятися від
обов'язку праці — це значить поповнити злочин перед Богом, що
наказав «в поті чола їстимеш свій хліб» (Витіє, III, 19)..*
Всі здорові і працездатні молоді люди повинні
відгукнутися па заклик влади та їхати на роботу до Німеччини».
Та попи-автокефалісти не лише агітували свою паству
добровільно ставати рабами німецьких колонізаторів. Вони
разом із старостами й начальниками: «української поліції»
входили до складу створених окупантами сільських і
районних комісій по відправці молоді до Німеччини, визначали,
хто повинен їхати до рейху в першу чергу. Щоб не
допустити втечі, деякі святенники разом із поліцаями навіть
супроводжували окремі групи хлопців і дівчат на залізничні
станції, де їх, мов худобу, кидали у товарні вагони.
Ревним холуєм нацистів був священик автокефальної
церкви у с. Воротнів, Теремнбвського району на Волині
Костянтин Вогатович. Він не раз супроводжував приречених у
неволю па так звані збірні пункти, стежив, аби на каторгу
їхали саме ті юнаки, яких призначила створена
.гітлерівцями комісія.
Влітку 1943 року комісія визначила, що до рейху має
їхати син бідної селянки Марії Даньковської — Михайло. Але
у родині, де було два брати — Михайло та Роман, вирішили,
щоб замість Михайла на збірний пункт поїхав Роман.
Хлопець довго хворів, і мати, маючи надію, що слабого все-таки
залишать вдома, попросила Романа поїхати у район замість
брата, який був дуже схожий на нього. Так і зробили б, але
пильний отець Костянтин доніс фашистам, і на родину
Даньковських посипалися кари окупантів. Та чи тільки на
148

них. Завдяки зрадникові у рясі гітлерівці вивезли із
с. Воротнів на каторгу десятки юнаків і дівчат.
Стогін і плач матерів лунав у с. Мотижин, Макарівського
району на Київщині, де правив службу піп Іов Рудик.
Богобоязливий панотець ревно прислужував окупантам, у
проповідях наказував віруючим «добровільно висилати дітей своїх
на науку до наших визволителів».
Після профашистських проповідей Рудика багато
віруючих селян перестали ходити до церкви. «На Великдень
1942 року,— розповідає К. Т. Куценко,-^ я пішла до церкви.
Службу божу правпв Рудик. Він співав «алілуйя» Гітлерові
та його армії. У своїй проповіді Рудик назвав Гітлера
визволителем України від більшовиків, пророчив йому багато
років життя. Закликав віруючих висилати своїх дітей на
роботу до Німеччини, слухатися окупантів, молитися за
фашистів. Мені було дуже відразливо чути такі проповіді,
огидно, що Рудик змушував нас молитися за Гітлера. Адже
від рук гітлерівців загинув мій чоловік, багато наших
земляків. Тому я кинула церкву. Перестали ходити до церкви
й багато інших віруючих села Мотижин»,
Своїми зрадницькими діяннями реакціонери-церковники
остаточно скомпрометували себе. «Я є глибоковіруючого
людиною,— говорив один робітник з Ворошиловграда,— але в
церкву не піду, бо священики за німців, вихваляють їхню
армію, як переможців».
Насильно вивезених до Німеччини радянських людей
чекала відверта работоргівля, непосильна праця. Більше
2 млн. чоловік було вивезено з Української РСР на
фашистську каторгу.
Тяжка доля вигнанців викладена в сотнях тисяч листів
юнаків і дівчат. їх не можна читати спокійно, бо вони
написані кров'ю й сльозами. Радянські люди писали про палку
любов до своєї Вітчизни, висловлювали впевненість у
перемозі над фашистськими рабовласниками, розповідали про
жахливе становище, в якому вони опинились. Кожен з цих
листів — обвинувальний акт нацистським людоловам та
їхнім вірним слугам — українським буржуазним
націоналістам і реакційному духовенству.
І якби верхівка УАПЦ, що запопадливо допомагала
фашистам у вивезенні молоді на каторгу,, вчинила лише один
цей злочин перед українським народом, цього б цілком
вистачило, щоб навіки затаврувати ганьбою автокефальних
святенників.
- 149

НАЙМИТИ ФАШИЗМУ
Героїчна боротьба радянського народу поховала надії
фашистів на «блискавичну» перемогу на Сході. Червона Армія
з кожним днем посилювала опір ордам гітлерівських
окупантів. У фашистському тилу зростали сили народних
месників. Під укіс почали летіти состави з окупантами та
військовою технікою. Запалали нафтосховища і склади. В
глибокому тилу ворога створювалися великі партизанські загони.
Автокефалістів, як і їхніх покровителів із гітлерівських
адміністративних та каральних служб, дуже непокоїла
відданість українських трудящих Радянській владі та
Комуністичній партії, їх ненависть до фашизму. Жах і відчуття
неминучої кари охопили фашистських гебітскомісарів і лянд-
віртівг старост і поліцаїв. Ворог шаленів, посилюючи терор
проти радянських людей. До кривавих розправ було
залучено не лише есесівців та гестапівців, а й українських
націоналістів.
Та героїчна боротьба українського народу проти
німецько-фашистських окупантів та їхніх найманців посилювалась
з кожним днем. На чолі партизанських загонів і з'єднань,
підпільних патріотичних організацій стали комуністи. Під
ногами окупантів та їхцьої агентури з
церковно-націоналістичних запроданців почала горіти земля.
У цей час гауляйтер Еріх Кох приймав рішення про
ширше використання ватажків автокефалії для «замирення
населення та опанування ситуації». Рейхскоміс&ріат вирішує
поширити УАПЦ не тільки на Волині й Поліссі, айв інших
окупованих східних областях України, створити там нові
єпархії автокефальної церкви.
За вказівкою Коха у Пінську ! в лютому 1942 року були
хіротонізовані (висвячені) на єпископів УАПЦ колишній
петлюрівський офіцер протоієрей Іван Губа і відомий
фашистський полигач Никанор Абрамович. Перший з них
одержав Уманську, а другий —- Чигиринську єпархії.
За рішенням рейхскомісаріату місцем перебування нових
єпископів були обрані: Н. Абрамовича (Никанора) — Київ,
І. Губи (Ігоря) — Біла Церква.
У травні 1942 року з благословення Е. Коха новоспечені
автокефальні єпископи одного за одним хіротонують ще з
десяток нових «владик» УАПЦ. У сан єпископів зводяться
1 Білоруське місто Пінськ під час фашистської окупації входило
до так звапого «рейхскомісаріату України».
150

відомі своїми буржуазно-націоналістичними поглядами
С. Скрипник (єпископ Мстислав — для Переяслава), М. Ти-
мощук (єпископ Фотій — для Чернігова), М. Тарнавський
(єпископ Мануїл-—для Володимира-Волинського), М.
Хороший (єпископ Сильвестр.— для Лубен) та: ін. Після
висвячення новим єпископам було передано поздоровлення від
представників рейхскомісаріату Е. Коха, місцевих відділів
СД і гестапо, «української поліції» та йаціоналістичйих
найманців.
І «святі достойники» поспішали віддячити, довести своїм
фашистським хазяям, що ті, зробивши ставку на нових
сановників автокефалії,4 не помилилися. Минуло два місяці
після хіротонії, і нацистські прислужники Степан Скрипник,
Никанор Абрамович, Мойсей Тимощук, Сильвестр Гаєв-
ський у телеграмі до Гітлера писали: «В цей час звертаємось
до Всевишнього з гарячими молитвами та просимо, щоб він
дав вам сил і здоров'я успішно закінчити розпочате Вами
Велике діло... Віримо, що вже недалекий той час, коли в
оновленій і побудованій на основах правдивої християнської
моралі Європі задзвонять дзвони, радісно сповіщаючи цілий
світ про перемогу...» Безсоромно виступаючи від імені
народу, що затаврував їх як зрадників і запроданців, верховоди
УАПЦ у телеграмі до біснуватого фюрера розкрили своє
огидне єство — гітлерчуків у рясах, ренегатів і
колабораціоністів, вірних слуг фашизму.
Головними завданнями створеного за активної підтримки
гітлерівців єпископату УАПЦ були: деморалізація народних
мас, боротьба з антифашистськими настроями населення,
намагання змусити радянських людей до покори
гітлерівським катам.
Для виконання цих завдань верховоди автокефалії за
безпосередньою участю гестапо та СД почали організовувати
парафії УАПЦ й у східних областях УРСР. Як і на Волині,
основною справою автокефальних мракобісів у східних
областях України було шпигунство, поширення різних
провокаційних чуток, інтриги й підступ, вихваляння
фашистського «нового порядку», ганебні антирадянські наклепи.
До антирадянської діяльності гітлерівці залучили
колишнього ієрарха окремого церковного угруповання «Собору
єпископів України» митрополита Феофіла Булдовського,
який перед війною постійно мешкав у Харкові й дочекався
там німецьких окупантів. За вказівкою заступника
начальника гестапо Харкова Булдовський почав «відновлювати
церковне життя». Він відкрив Покровський монастир,
151

відправляв там богослужіння, вихваляв фашистських
окупантів.
Після визволення Харкова від загарбйиків з'ясувалося, що
вся діяльність очолюваного Булдовським харківського
єпархіального управління безпосередньо спрямовувалась
місцевим відділом гестапо.
«Вся робота єпархіального управління,— свідчив Ф. Бул-
довський, який не встиг втекти з німцями,— будувалась
у відповідності з загальними вказівками гестапо. Одною
з найважливіших функцій єпархіального управління був
нагляд за змістом проповідей та їхнім" політичним
характером. В усіх церквах єпархії за нашою вказівкою
виголошувались профашистські проповіді, прославлялась
німецька армія, Гітлер та його уряд, всіляко обчорнювалась
Радянська влада. Таким чином,— підсумовував Булдов-
ський,— ціла автокефальна церква була поставлена на
службу фашистської пропаганди».
У серпні 1942 року до Харкова приїхав особистий
представник Заукейя — нацист Геллер. Зустрівшись з
Булдовським, він заявив, що церковники повинні «проявляти
більшу активність», щоб допомогти фашистам якнайшвидше
мобілізувати на роботи до рейху всю працездатну молодь.
Геллер запропонував митрополитові доручити духовенству
розгорнути «відповідну пропагандистську роботу в парафіях»
і передав владиці кількасот виготовлених у Берліні
агітаційних брошур для поширення серед віруючих. .
А вже в кінці 1942 року у зв'язку з наступом Червоної
Армії заступник начальника гестапо Харкова дав Булдов-
ському нове завдання — залучити парафіян до будівництва
оборонних споруд на східних та півйічних підступах до
міста. Як бачимог митрополитові було не до справ божих.
Аби лише встигнути виконувати щораз нові розпорядження
своїх шефів із гестапо та інших окупаційних органів.
Такими ж «боговгодними» справами займалися й
єпископи УАПЦ Григорій (Г. Огійчук), Ігор (І. Губа), Дамаскин
(Д. Малюта)та ін. Процитуємо деякі з мерзенних
профашистських послань цих. владик до віруючих. Будь-яке з них
не потребує пояснень. А#же в них лише кілька слів було
присвячено 'справам релігії та церкви. Усі ж послання
заповнені вихвалянням кривавого фюрера, його армії та
підказаними в СД й гестапо практичними вказівками, що й як
мають виконувати і чого не повинні робити парафіяни.
Із послання єпископа житомирського Григорія від 6
серпня 1943 року: «Милосердний Господь, почувши наші благап-
152

ня, послав Посланника свого для нашого визволення в особі
Фірера Великонімеччини Адольфа Гітлера... Ми будемо
виконувати волю Фірера спільними силами, думками і
серцями, ми будемо нашу працю виконувати, а навіть коли це
треба, то й життя своє віддамо».
З архіпастирського листа єпископа Ігоря (1943): «На
українських землях йде страшна боротьба двох світів:
християнсько-європейського на чолі з Німецьким Народом і
безбожного азіятського на чолі з Москвою... Напружуються
всі зусилля до остаточного рішення. Большевики не сплять,
а провадять свою працю (йдеться про могутню
антифашистську боротьбу в німецькому тилу.— Я. Д.), підбурюючи паш
народ... Кличу тебе, народе український, заховувати спокій
і виконувати свої обов'язки перед Великонімеччиною».
Вірним холуєм фашистської адміністрації виявив себе
єпископ кам'янець-подільський і вінницький Дамаскин,
який був відомий серед духовенства як безсоромний
фарисей, розпусник і хапуга. Зрадник у єпископському клобуці,
запродавши нацистам душу й тіло, звертався до подолян з
профашистськими «пастирськими листами», вихваляв
«славний хрестовий похід на Схід», підлещувався до гітлерівських
катів. Усі відозви та послання Дамаскина, що друкувалися
у фашистському листку «Подолянин», як дві краплі води
нагадували накази й розпорядження гітлерівських гебітско-
місарів і шефів поліції. Єпископ так само застрашував
населення всіма можливими карами, вимагав «дотримання
порядку», вихваляв кривавого фюрера.
«Мусимо віддати всі свої сили, всі свої засоби на боротьбу
з большевизмом по стороні будівничого нового світу
Великого Німецького Народу та його Фірера Адольфа Гітлера,—
писав Дамаскин.— Чергове наше завдання, наш моральний
обов'язок — створити дружній Німецькій Армії усі
можливості робити на фронті своє велике історичне діло. Та, на
жаль,— бідкався лицедій у рясі,— в останні часи
спостерігаються випадки порушення порядку і спокою в нашій окрузі,
акти злісного саботажу... З цією акцією мусимо поодинці
і разом рішуче боротися. Мусимо охороняти порядок і
спокій та допомагати в цій справі Німецькій Армії».
Використовуючи автокефальну верхівку, поруч із
буржуазно-націоналістичним охвістям, для зміцнення окупаційного
режиму гітлерівські гауляйтери заохочували залучення до
УАПЦ різних антирадянщиків і декласованих елементів.
Відверто висловився з цього приводу па нараді офіцерів аб-
веру у Житомирі у вересні 1941 року начальник військо-
153

во-розвідувального органу «Абвергрупа-209» підполковник
Форст. «Церква і священство,— говорив цей фашистський
«спеціаліст у церковних справах»,— якщо їх
використовувати цілеспрямовано та обсадити нашою агентурою, можуть
зробити чимало корисного для нашої служби, для рейху
взагалі. Отже, належить посилити вплив на духовенство, через
нього провадити протибільшовицьку пропаганду, виявляти
комуністів. Завербувати двох-трьох попів важитиме більше,
аніж утримувати батальйон чи навіть полк. А коштуватиме
це у сто крат дешевше. ...Головне — щоб священик твердо
стояв на нашому боці, був би вірним слугою рейху і фюреру.
Не думайте, панове офіцери, що така вірність
притаманна лише священику-ортодоксу, який має за плечима
семінарію, а то й духовну академію,— просторікував Форст.—
Знову ж таки суть не в цьому. Ми можемо надіти рясу і
колишньому петлюрівцю, і прибулому на Україну учаснику ОУН,
що має за спиною три класи сільської школи, і, зрештою,
влочинцеві-рецидивісту. Аби тільки оцей новосп^чеций піп
навчився кількох псалмів та молитов й міг більш-менш стер-
пно прочитати проповідь про конечну необхідність
виконувати усі повинності нашої адміністрації, поважати і навіть
любити,— так-так, саме любити нас — представників чистої
арійської раси... І ми насадимо таких священиків на Сході,
насадимо якнайшвидше і повсюдно».
Згідно з" вказівками своїх шефів із гестапо та абверу,
єпископи УАПЦ — усі ці Ігорі, Мстислави, дамаскини — й
підбирали собі «духовних пастирів автокефалії». Серед
попів-«самосвятів», що одержували сан священиків від
самозваних єпископів, було чимало колишніх куркулів,
торговців, різного кримінального наброду. Саме таким був,
наприклад, вихованець І. Губи — Олександр Юзефович.
У недавньому минулому звичайний злодій, а потім учасник
ОУН, що не мав навіть середньої освіти, возводиться
єпископом Ігорем в сан священика автокефалії, а 8 липня
1942 року призначається благочинним Сквирського району.
І новоспечений «священнодіяч» старається виправдати
довір'я. 18 липня, через десять днів після призначення, піп-
злодій видає так звану директиву № 45 та надсилає її усім
п'яти підлеглим йому настоятелям церков: «З нагоди
звільнення Білоцерківщини Побідоносною Армією Велико-Ш-
мецького народу *від большевиків у неділю 19 липня
1942 року після урочистої Служби Божої наказую
відслужити всенародний Благодарствений молебень про, падання,
дальнішої перемоги над комунізмом Боголюбивому воїнству
154

Велико-Шмеччипп. Цими днями провести збір продуктів
харчувапня і грошей серед віруючих парахвії для Велико-
Німецької Армії і передати їх через старосту села
Обласному Комітету (Біла Церква, вул. Шевченко № 19).
Благочинний — протоієрей О. Юзефович».
Та населення не давало фашистам ні хліба, ні грошей.
Більше того, зрозумівши, що новий протоієрей вірою й
правдою служить фашистам, багато віруючих взагалі перестали
відвідувати церкву і платити самозваному попові.
Парафіяни навіть не стали вітатися із зрадником. І тоді (нечуваний
випадок!) Юзефович пише скаргу на своїх «вірних»
білоцерківському гебітскомісару.
«Більшість наших людей нічого спільного з Богом і
Церквою не мають,— жалівся автокефальний «батюшка»,— ніко-
. ли па службу Божу не ходять і ведуть до розвалу Божу
справу. Коли волею Бога і мечем Великого Фірера А. Гітлера
ми навіки звільнились від безбожників-большевиків, то паді-
ємось, що пан Гебітскомісар видасть розпорядження про
повагу до священнослужителів».
Дз посиленням на Україні партизанського руху реакційпе
духовенство, виконуючи завдання своїх шефів із СД та
гестапо, намагається не допустити масовоґЬ вступу
населення до партизанських загонів, залякати віруючих, що
активно допомагали партизанам і підпільникам. З церковних
амвонів, із сторінок окупаційних газеток лунають заклики
«преосвященних» — доносити нацистам про
місцеперебування радянських патріотів, не давати партизанам ні шматка
хліба.
«Кілька днів тому,— писав у фашистській газеті
«Волинь» 8 серпня 1943 року агент гестапо у рясі єпископа
М. Тарнавський,— був я на авдієнції у пана Генерального
Комісара, котрий виказав своє невдоволення з приводу
нерозважливих вчинків, що їх допускається наше
українське населення, а головне — молодь. Пан Генеральний
Комісар уповноважив мене (мабуть, дуже рідкісний випадок в
історії церкви: фашистський кат дає повноваження особі,
що іменує себе єпископом! — К. Д.) оголосити в церкві
пересторогу перед приміненням безпощадних карних засобів,
якщо українське паселення не змінить свого ворожого на-
ставлення у відношенні до Німецького Уряду... Схаменімось,
поки часі — залякував Тарнавський.— Не надуживаймо
терпеливістю Німецького Уряду, що чекає з нашого боку
поправи!.. Слава Фірерові та Німецькому іНародові! Мануїл,
єпископ Володимир-Волинський і Ковельський».
155

З подібними закликами неодноразово зверталися до своєї
пастви єпископи _УАПЦ Мстислав, Ігор, Геннадій, Дамас-
кин, Михаїл, Никанор, благочинні автокефалії, профашист-
ськи настроєні попи.
Особливу роль у «поборюванні партизанських тенденцій»
фашистські окупанти відводили митрополитові Полікарпу.
Він бере участь у підготовці профашистських звернень до
населення, пише вірнопідданчі листи фашистським
сановникам, закликає віруючих до «поборювання порушників ладу
і спокою». 28 травня 1943 року Полікарп разом із
протоієреєм М. Малюжинським був запрошений до генерал-комісара
Волині й Поділля Шепе, який висловив занепокоєння в
зв'язку з «поширенням партизанки в краю». Шепе заявив
владиці, що останнім часом «населення щораз більше
попадає під вплив большевицької пропаганди».
Фашистський генерал-комісар повідомив Полікарпові, що
у зв'язку з посиленням антифашистських виступів на
Волині німецька авіація почала бомбардувати деякі села. Шепе
безцеремонно заявив адміністраторові УАПЦ, що коли
населення не припинить допомоги партизанським загонам, то
«бомбардуванню будуть піддані й інші села».
Замість протесту проти звірячого бомбардування
волинських сіл і винищення ні в чому не винних людей, владика
заявив, що він повністю підтримує «рішучу поставу генерал-
комісара», і попросив окупантів якнайскорше «винищити»
партизанів, бо тільки тоді на Волині «настане спокій».
Митрополит доповів Шепе, що він і підлегле йому духовенство
роблять усе, щоб -утримати людей у покорі, але населення пе
хоче слухати його відозв. На закінчення зустрічі митрополит
запевнив генерал-комісара у своїй вірності і заявив, що
докладе зусиль до зміцнення окупаційного режиму, «бо твердо
вірить, що тільки співпраця з німцями нам приготує краще
завтра».
Автокефальне духовенство завжди відзначалось своєю
ненажерливістю, жадобою до грошей, моральною ницістю.-
Та особливо яскраво виявлялося прагнення попів-автокефа-
лістів до наживи під час фашистської окупації. Вони
буквально обдирали віруючих за будь-які церковні треби, брали
хабарі, займалися спекуляцією.
За рахунок віруючих єпископи встановлювали собі
величезну щомісячну платню, не гребували поборами з
благочинних і парафіяльних священиків.
А які бучні банкети влаштовували автокефальні архієреї *
у голодні роки фашистської .окупації!
156
Є1хі

Ось лише один приклад. У жовтні 1942 року в Луцьку
відбувся собор єпископів УАПЦ. У зв'язку з цим всім
благочинним була дана категорична вказівка — забезпечити
харчування преосвященних. У документі з цього приводу, що
був розісланий на місця, говорилося: «Бажано мати такі
продукти: масло^ сало, білу муку, крупу, мед, сир, молоко,
сметану, фрукти та дріб (кури, гуси, качки). Доставка
продуктів призначена не пізніше-ЗО вересня 1942 року. Вжийте
всіх заходів, щоб справа була .викопана якнайкраще, щоб
гідно можна було прийняти наших Владик та щоб не
осоромитися за нашу негостинність».
Слугуючи окупантам, автокефалісти запрошували па
прийоми та свята різних фашистських чиновників, по-холуй-
ському частували їх найдорожчими винамп й стравами,
підносили подарунки, гроші. Вони користалися з найменшої
нагоди, щоб продемонструвати свою відданість рейхові. З свого
боку фашисти надавали їм різні пільги й подачки. Попи
одержували земельні наділи, великі продовольчі пайки,
кращі будинки. Вище духовенство практично не платило
податків. Особливо наживалися владики на висвяченні нових
духовників УАПЦ. За висвячення священика була
встановлена такса від 1000 до 2500 крб. Всі гроші надходили в
особисту касу єпископа.
Парафіяльні попи й собі визначали таксу за відправлення
богослужінь, вінчань, хрестин, похоронів... Задарма
священики не хотіли й висповідати вмираючого. Так, один із
священиків УАПЦ на Житомирщині на прохання відслужити
панахиду на могилі покійного через «матушку» переказав
парафіянам таке: «Як дасте курку, пуд борошна й літр
горілки, то й панахиду відслужу».
Як бачимо, реакціонери у рясах, обдираючи парафіян,
займаючись чревоугодництвом, пиятиками, розпустою, таємно
співпрацювали з гестапо, допомагали вистежувати
підпільників і партизанів.
Із створенням зловісної УПА сановники автокефалії за
прикладом своїх двійників із святоюрського собору діяльно
підтримували її руїнницьку роботу. Безпосередньо в бандах
перебувало немало автокефальних душпастирів, які,
замінивши хрести на німецькі автомати й обрізи, разом з оунів-
цями нападали па мирні села, грабували та убивали селян,
палили садиби радянських патріотів.
До банди націоналістичного верховоди «Енея», яка
розбійничала в Західній Україні, прийшло кілька вихованців із
створених 1942 року архієпископом Полікарпом у Луцьку
157

курсів священиків. Харцизи в рясах виконували в бандах
роль «політвиховників» і «есбістів», відправляли
богослужіння, благословляли оунівців на братовбивство.
Смерть і розправу сіяли на Ровенщині вихованці луцьких
курсів УАПЦ оунівські вовкулаки «Черник» і «Ватра».
Перший 1943 року стає сотенним оунівської зграї в Демидів-
ському районі, другий — ватажком боївки СБ. Катюги та їхні
спільники по-звірячому закатували сотні радянських
патріотів, селян-бідняків, колгоспних активістів. На руках чорно-
рясників кров відважних підпільників — колишніх членів
КПЗУ: п'ятьох братів Чечелюків — Григорія, Миколи,
Антона, Павла й Василя; чотирьох братів Тарасюків — Ника-
нора, Осипа, Івана і Володимира та багатьох інших
радянських людей — жінок, старих, дітей...
10 жовтня 1943 року після благословення «польового
священика» УПА оунівські яничари оточили с. Лішню, Деми-
дівського району, захопили одинадцять патріотів
підпільників та, зв'язавши їх колючим дротом, привезли на хутір
Дубляни, доїхати Филимона Приступи. Кілька днів і ночей
катюги знущалися з мужніх патріотів.
їх пекли гарячи^ залізом, кололи ножами, підіймали на
дибу, душили арканом... Та марно! Ніхто з відважних не
промовив ні слова. І замучених, закатованих підпільників
разом із господарем хати націоналістичні недолюдки кинули
до криниці...
Криваві злочини чинили гітлерівці та їхні наймити —
українські буржуазні націоналісти — й по інших селах Де-
мидівського району. Тільки до однієї з багатьох могил нелюди
вкинули понад 600 жертв, трупи яких у квітні 1945 року
були виявлені Надзвичайною комісією по викриттю злочинів
німецько-фашистських загарбників.
Жорстокі вбивства вчинила банда іншого
«богобоязливого» семінариста Степана Янишевського (оунівське псевдо
«Далекий»). Перші роки окупації Янишевський служив у
створеній фашистами ровенській поліції, де обіймав посаду
заступника коменданта. Грабіжник і вбивця передав
ватажкові банд УПА — Д. Клячковському (псевдо «Клим Савур»)
50 тис. німецьких марок, золоті зуби та цінності, здерті з
трупів радянських людей.
1943 року на завдання гітлерівців «Далекий» перейщов до
бандерівської банди, де створює боївку СБ, на чолі якої
чинив страхітливі злочини над мирними радянськими людьми
на території Ровенщини -та Волині. Після чергової молитви
Янишевський збирав горлорізів із СБ та навчав їх, як треба
158

вішати й катувати «непокірних». «Пам'ятайте, що наше
завдання — мучити і вбивати. Засукуйте рукава і в наступ»,—
писав він надрайонному провіднику ОУН «Ярославу».
Націоналісти та їхні духовні наставники — автокефа-
щісти — не шкодували сил, аби догодити своїм хазяям —
гітлерівським загарбникам, доносили окупантам про діяльність
радянських патріотів, а то й просто «непокірних» селян. Та
найбільш лютували зрадники у зв'язку з широкою
підтримкою, яку надавали народні маси партизанським загонам.
За допомогу партизанам націоналісти вирізували цілі
села. Понад сто сімей було вирізано у селах Стара Рафадівка
та Сварицевичі. У Жовкині за співчуття партизанам було
закатовано 16 чоловік. Жителям сіл Іванівки та Бугаївки, .
Червоноармійського району, націоналісти виколювали очі,
відрізували язики, били шомполами.
1943 року, згідно з домовленістю між ватажком банд УПА
Д. Клячковськиа* і агентом нацистської СД ровепським
єпископом Платоном (Артем'юком), створюється інститут
так званого «польового духовенства». Автокефальні попи
мали тепер безпосередньо перебувати в оунівських зграях,
обіймаїи їх «душпастирською опікою», відпускати гріхи
катам із СБ, благословляти бандитів на нові злочини проти
мирного населення.
На чолі «польового духовенства» керівництво УАПЦ
поставило завзятого бандерівця священика Олексія Гуменюка
із села Вільгір, Гощанського району. Гуменюк разом з оунів-
ським ватажком «Крилачем» роз'їжджав по лісових хащах
і «інспектував» озброєних німецькими пістолетами
підлеглих святенників. Розмова з «лісовими попами» була
короткою — Гуменюк і «Крилач» вимагали, щоби вони
«ефективно впливали на стрільців, готуючи їх до кривавого змагу
з большевиками, вчили ненавидіти ворогів УПА, жорстоко
карати кожного, хто не тільки руку, а назіть палець підійме
супроти нашої святої справи». Виученик автокефалії кликав
свою бандитську паству до «святого горіння й помсти»,
вимагав не «жаліти крові противників», «ревно виконувати на- *
кази» оунівських ватажків. І не дивно, що після таких
«проповідей» оунівці чинили смерть і розправу. ,
Фашистські загарбники та їхні буржуазно-націоналістичні
наймити не зупинялись перед вбивствами тих православних
священиків, які не бажали підтримувати окупантів й
зрадників українського народу.
За допомогу партизанському з'єднанню генерал-майора
В. А. Бегми фашистські карателі влітку 1943 року по-звіря-
159

чому замучили і спалили живцем священика с. Старе Село,
Рокитнівського району на Ровепщині Миколу Нижевича,
його дружину і трьох дочок. Оточивши Старе Село,
гітлерівські кати загнали в церкву й сусідні будинки жінок, стариків
і дітей та почали розстрілювати невинних. Вбитих і живих
кидали у вогонь. Всього карателі знищили 685 мешканців
Старого Села. Перед підпалом церкви фашисти пограбували
церковне майно.
Нещадно вбивали оунівські яничари і тих сільських
священиків, які відмовлялися освячувати зброю бандитів,
стримували свою" паству від братовбивчої боротьби, прихильно
ставилися до радянських патріотів. Ось одна з
партизанських листівок 1943 року, яка поширювалась у Волинській
області. Вона звинувачує націоналістичних катів у вбивстві
священиків у.Охлопові і Пірванчі, Горохівського району, у
спаленні живим у церкві священика с. Жабче того самого
району та інших злочинах.
Профашистська постава верхівки УАПЦ, криваві злочини
гітлерівських карателів та оунівців відкрили нарешті очі
деяким рядовим священикам-автокефалістам. Окремі з них
допомагали партизанам, переховували в себе радянських
людей, що втекли з фашистської неволі. Таким був, наприклад,
70-річний священик Іван Романовський в с. Сварпцевичі,
Висоцького району на Ровенщині, що разом з дочкою Ніною
прийшов до партизанів.
Ганебні справи української православної автокефальної
церкви викликали справедливе обурення віруючих і
населення. Своїми зв'язками з гітлерівцями й бандитськими
зграями, зрадою інтересів українського народу, моральним
розкладом УАПЦ остаточно скомпрометувала себе ще під
час війни. Неспростовні факти не лишають каменя на
камені від фарисейських проповідей сучасних апологетів
закордонної автокефалії про те, нібито вони «боронили віруючих
перед окупантом». Ієрархи УАПЦ були й залишаються
виразниками інтересів експлуататорських класів, вірними
прислужниками імперіалістичної реакції.
НА АМЕРИКАНСЬКИХ ЗАДВІРКАХ
Давно закінчилась Велика Вітчизняна війна. Порослії
бур'янами могили колишніх господарів та покровителів
зрадницької автокефалії — фашистських гауляйтерів, гене-
рал-комісарів та іншої нацистської мсрзоіи.
160

І все ж реакційне духовенство УАПЦ, що отаборилось
нині в США та в інших країнах Заходу, не робить висновків
з уроків минулого. Йдучи у фарватері рішуче засудженої
народами <<холодпої війни» та користуючись допомогою пай-
чорніших сил імперіалістичної реакції, вони виступають в
одній супрязі з зарубіжними центрами українських
буржуазних націоналістів й далі провадять антикомуністичну ді->
яльність, прагнуть використати релігію як один із засобів
ідеологічного проникнення в країни соціалізму.
Разом з ієрархами уніатської церкви верховоди сучасної
автокефалії розпалюють націоналістичні настрої,
поширюють антирадяпські наклепи. Давно відірвані від
українського народу та його сучасного життя, вони перетворили
церковні парафії на антпрадянські гнізда. В своїй ворожій
справі миру і соціалізму діяльності чорнорясники
блокуються з іншими антикомуністичними організаціями,
емігрантським контрреволюційним охвістям, сіоністами тощо.
. І всі найогидніші справи автокефалістів тіспо пов'язані
з особою нинішнього «первоієрарха» Української
православної (автокефальної) церкви — УПЦ у США Мстислава
(він же Степан Скрипник).
Доречно сказати, що проти надання Скрипникові вищих
церковних «повноважень» свого часу рішуче заперечували
деякі єпископи, чимало священиків автокефалії, які добре
знали ганебне минуле цього «душпастиря». Досить лише
пригадати обставини втечі хвацького святенпика у
німецькому обозі.
В роки війни, відробляючи гауляйтерові Кохїу за
єпископську митру, Скрипник, немов отой Марко проклятий, гасав
по Україні. Іменем господа він закликав духовенство та
віруючих всіляко сприяти окупаційній владі, відсилати своїх
дітей на каторжні роботи до рейху, видавати гітлерівцям
партизан і підпільників. Та фронт швидко котився на захід.
Довелося самозваному єпископові втікати з України.
Мстислав не забув прихопити із собою досить-таки солідну суму
у німецьких марках із каси УАПЦ. Ще десять тисяч
словацьких крон самозваний владика одержав «па потреби
автокефального єпископату і священства» під час перебування
у Братіславі. І всі ці церковні гроші віп безсоромно
привласнив.
17 листопада 1944 року купка переляканих автокефалістів
опинилася у Вроцлаві. Тут єпископат УАПЦ провів нараду,
па якій були присутні митрополит Полікарп, архієпископи
Ігор і Михаїл, єпископи Володимир, Григорій, Платоп,
6 К. Дмитрук
161

Сильвестр, а також спеціально запрошений з Берліна
Степан Скрипник, котрий на той час виконував обов'язки
представника вже неіснуючої Української автокефальної
церкви при фашистському управлінні релігійних культів.
Єпископи, що добре-таки зголодніли на казенному
німецькому пайку, ганьбили Скрипника за його темне мирське
минуле і вимагали негайно повернути та поділити привласненні
ним гроші. Більше того, обурені владики звернулись до По-
лікарпа з категоричним проханням — «позбавити
церковного вискочку і злодія — єпископа Мстислава повноважень
представляти УАПЦ при німецькій владі».
Однак єпископські стріли, що цілили у Скрипника,
пролетіли мимо. Полікарп, який уже давно приятелював із Скрип-
пиком, вирішив вигородити злодія, бо мав з цього зиск.
Адже Мстислав привіз йому з Берліна французький коньяк
й чималеньку суму грошей.
Після закінчення війни Скрипник опинцвся в
окупованому американцями західнонімецькому місті Оффенбах.
З легкої руки американського розвідника Стерлінгера
Скрипник став вважатися «політичним біженцем» і
«жертвою більшовиків». Тут же його призначили комендантом
табору переміщених осіб (ДП — Дізріасей Регзопз).
У цій обстановці яскраво виявилась пожадлива натура
автокефального владики. Одержуючи гроші, продукти та
промтовари для переміщених осіб від організації ЮНРРА
(міжнародна організація допомоги країнам, що потерпіли
під час другої світової війни), Скрипник здебільшого ці
товари привласнював і перепродував через своїх наближених
па «чорному, ринку». Виручку пропивав з кількома не надто
цнотливими молодичками.
Табірний храм поступово був перетворений Скрипником
на склад ковбаси, горілки, шоколаду; сигарет та інших
дефіцитних товарів. Якось відбулася • перевірка. І стався
скандал: після ретельного трусу під вівтарем Скрипникової
церкви американська військова-поліція знайшла цілий склад.
Голодні мешканці табору, довідавшись про злодійства свого
«духовного отця», мало не розірвали його.
І тоді Стерлінгер змушений був втрутитись/ Яких
термінових заходів ужив американський розвідник, аби
порятувати з халепи свого невдаху-підопічного, видно з такого
документа:
«20 лютого 1946. До пана Степана Скрипника.
Згідно з наказом високої американської військової
команди (як бачимо, справою злодія в єпископській рясі займа-
162

лось солідне окупаційне дачальство! — К. Д.) ви мусите
бути перевезені американським військовим авто до іншого
ДП-табору. Треба, щоб ви були готові 21 лютого о 9
годині ранку... Ви можете забрати з собою ваші особисті речі.
В міжчасі вам забороняється виходити з табору.
ЮНРРА, відділ 515. Оффенбахський ДП-табір,
директор Г. Стерлінгер».
Проте змити бруд із єпископа, незважаючи на енергійні
заходи, так і не вдалося. Від превелебного Мстислава
відцуралось багато віруючих-емігрантів і колишніх священиків.
Відцурались від нього й деякі колишні владики автокефалії,
які не могли простити Скрипникові табірних крадіжок і
привласнення ним церковних грошей. Отак і тинявся
нинішній «митрополит» по таборах «ді-пі», поки не опинився в
Англії, а вже звідти перебрався за океан...
У США Скрипник, як справжній гангстер, почав за всяку
ціну добиватися влади в автокефальній церкві.
Цікаві обставини, за яких Скрипник прийняв вищу
церковну владу. Буквально наступного дня після похорону
митрополита Іоанна Теодоровича, заступником якого він став
ще у п'ятдесятих роках внаслідок інтриг, «спритний Стеф-
ко», афішуючи своє добре відоме політичне кредо, вирішив
показати автокефальним панотцям, на які «боговгодні діла»
він спроможний. 13 червня 1971 року Скрипник запросив
до нового центру автокефалії — містечка Баунд-Брука у
штаті Нью-Джерсі — буржуазно-націоналістичних «діячів»,
які осіли в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Англії,
ФРН.
Особисте запрошення було надіслано колишньому
петлюрівському сподвижнику, а потім есесівцю Павлові Шандру-
ку. Було оголошено, що того дня поблизу автокефальної
церкви св. апостола Андрія в Баунд-Бруку Мстислав
урочисто відкрив «хрест-пам'ятник» на честь Мазепи, Петлюри,
Коновальця, Бандери і Шухевича.
Мета цієї витівки новоспеченого «намісника престолу»
була надто прозорою. Скрипник намагався будь-що
забезпечити собі підтримку націоналістичних ватажків та їхніх
послідовників серед автокефального духовенства. Крім того,
виступаючи в ролі «первоієрарха», він мав намір
продемонструвати перед реакційними колами США свій запеклий ап-
тикомунізм.
Учасниками цієї галасливої події були бандерівські
недобитки з горезвісного «Нахтігалю» й дивізії СС «Галичина»,
а також групка бандитів з різних шуцманшафтів, поліцайле-
6*
163

гіонів, вихованці «Пласту», СУ Му (Спілки української
молоді) та інших антирадянських емігрантських організацій.
Словом, на відкриття «хреста-пам'ятника» зібрався
справжній набрід. Ось, наприклад, характеристика одного з
учасників цієї події, священика Тимофія Фіня, який нині напучує
парафіян у Чікаго. Під час фашистської окупації України
Т. Фінь разом з гестапівцями сіяв смерть і чинив розправу
серед мирного населення. Від рук цього гітлерівського
поплічника тільки в селі Сиволож на Чернігівщині загинули
Степан Самоткан, Федот Чмута і ще дев'ятнадцять чоловік.
Заслуживши довір'я своїх хазяїв, Фінь дістав «підвищення»
по каїновій службі, а потім був направлений у ніжинську
поліцейську школу.
Втікши разом з фашистами за кордон, шуцман раптом
почав запопадливо ходити до церкви, а невдовзі прийняв
священицький сан. Мабуть, вирішив замолити своє криваве
минуле нацистського лакузи! Колишня дружина Т. Фіня,
Ксенія Микитівна, в газеті «Вісті з України» писала:
«І якщо ви зустрінете на чужині огрядну, благовидну
людину в рясі, з православним хрестом на шиї, якщо почуєте з
амвона проповідь отца Тимофія,— не вірте йому, люди!
Тимофій Фінь — не слуга божий. Він убивця й кат!»
Разом із Фінем до Баунд-Брука приїхало ще кількадесят
затятих українських націоналістів, які під час фашистської
навали "знеславили себе нелюдськими злочинами по містах
і селах України.
Відкриваючи «хрест-пам'ятпик», Скрипник, згадавши,
очевидно, любий йому кривавий розгул фашистських
найманців на Україні, говорив про необхідність об'єднання
«старих українських вояків» з емігрантською молоддю,
закликав присутніх бути відданими націоналістичним ідеалам.
Резиденція Мстислава у Баунд-Бруку дуже швидко стала
кублом колишніх водних злочинців. А без автокефального
«псрвоієрарха» не обходиться жодне збіговисько
жовтоблакитників. Саме у Баунд-Бруку, за безпосередньою участю
Мстислава, проводяться інструктивні «наради»
націоналістичних шибайголів, • під час яких виробляються плани
проведення антирадяпських кампаній. Саме ~у резиденції
митрополита УПЦ відбуваються зустрічі професійних ан-
тикомуністів з оплачуваного американськими спецслужба-
ми так званого «Світового конгресу вільних українців»
(СКВУ), одним з ватажків якого ось уже близько десяти
років є Мстислав.
Реакціонери з УПЦ разом з оупівцями закликають імпері-
164

алістичні сили повернутися до «твердого курсу» щодо країн
соціалізму, посилити мілітаризацію економіки, розірвати
будь-які «мирні стосунки» з країнами соціалізму.
Наприклад, у опублікованих націоналістичною пресою постаповах
VIII «собору» УПЦ в дусі заяложених антикомуністичних
штампів часів «холодної війни» висувається «вимога» до
уряду Сполучених Штатів, щоб він утримався від будь-яких
переговорів з Радянським Союзом, бо вони, мовляв,
«можуть довести до остаточного тріумфу комунізму в світі».
І, як завжди, у перших рядах наклепників — митрополит*
Мстислав. Намагаючись будь-що продемонструвати перед
реакційними колами СІЛА свій зоологічний аптикомунізм,
свою відданість імперіалістичній реакції, він піддає анафемі
борців за мир, проклинає ідейних противників буржуазного
націоналізму, закликає віруючих до «святого горіння» в ім'я
боротьби з прогресом. Чого тільки варте «великоднє
послання» псевдомитрополита «Братам і сестрам в Україні»,
передане радіостанцією «Голос Америки» в травні 1981 року!
Ставши у позу «наставника божого», хрещеник
фашистського гауляйтера нібито звертається^ до -віруючих з
«оживляючим вітанням» й «словами привіту»; а насправді
у своєму ганебному «посланні» закидає брудом, чорнить усе,
що дороге серцю кожної радянської людини, спотворює й
оббріхує зовнішню і внутрішню політику нашої партії,
повторює вигадки імперіалістичної пропаганди про міфічні пе-»
реслідування віруючих, про «заборону» релігії і церкви в
СРСР тощо. У своїй безпардонній брехні провокатор від
СКВУ дійшов до того, що оголосив, нібито всі «українські
святині в золотоверхому Києві обернено в руїни».
Лицемірному митрополитові невтямки, що тисячі й тисячі
іноземних туристів, у тому числі зі Сполучених Штатів,
перебуваючи у Києві, відвідують старовинну Софію київську й
Андріївську церкву, слухають богослужіпня у Володимирському
соборі, моляться у церквах Флорівського і Покровського
монастирів, у інших храмах...
Та що до цих незаперечних гфактів панам скрипникам!
Антирадяиськими провокаціями та галасливими збіговпська-
ми своєї поріділої пастви Скриппик і К° хотіли б приховати
свій жах перед необоротним ^процесом ідейного і
організаційного розкладу закордонного націоналістично-церковпого
середовища, перед чорним і безрадісним для них завтрашнім
днем.
І ще одна цікава подробиця. В кожній промові на
націоналістичних збіговиськах, в кожному із послань до віруючих
165

велеречивий провокатор у митрі не забуває нагадати про...
гроші. Вони, бач, конче потрібні і для проведення
«визвольної політики», і на'«фінансове забезпечення» СКВУ, і для
дотацій «матеріально зубожілому» автокефальному священ-
ству, і прочая, і прочая. Видурювання у віруючих
заробленого нелегкою працею гроша стало для Скрипника альфою
і омегою всієї його «душпастирської» діяльності.
«Коли я бачу Скрипника,— розповідав один з парафіян
автокефальної церкви, що приїздив у гості до своїх родичів
на Ровенщину,— відразу хапаюся за гаманець».
Воно й не дивно. Грошолюбство, хвороблива пристрасть
до спекулятивних махінацій були й залишились одними з
найхарактерніших рис псевдомитрополита. І недарма,
пишучи їіро нестримний потяг Мстислава до доларів, журнал
конкуруючої з УПЦ Української автокефальної православної
(соборноправної) церкви в США назвав його «крамарем»
і «незвичайним бізнесменом», який, аби йому лиш добре
заплатили, ладен запродати й свою архієпископську митру, й
усю православну віру на додачу.
Наведемо лише кілька фактів, які свідчать, що такий
висновок небезпідставний. Ще в кінці п'ятдесятих років
Скрипник продав (так-таки, продав!) у Нью-Йорку
невелику автокефальну церкву і кілька будинків, які належали
церковній парафії на 14-й вулиці, а натомість придбав
якийсь закапелок у нетрях пуерторіканської дільниці міста.
Різницю ж у грошах (і чималу!) старий грошолюб поклав
до кишені.
За візит до автокефальної парафії «святий отець» і сьо-«
годні вимагає по 400 доларів. Солідні куші час від часу
«владика» та його найближчі дружки тягнуть з -каси
митрополії під виглядом «позик», «дотацій на лікування», на
«особливі (тільки богові відомо, які саме) видатки».
Так, члени церковної ради УПЦ Ф. Білецький, С. Гаюк,
Т. Форостій, І. Крета під виглядом «позички» не так давно
одержали з каси автокефалії 3 тисячі доларів. По 500, 1000
і навіть по 5000 доларів з срошей, видурених у віруючих,
отримали протопресвітери і протоієреї Г. Голутяк, О. Ми-
цик, М. Антохій та інші.
Взагалі куди б не поткнувся самозванець у митрі зі
своїми грошовими інтересами — скрізь скандали, шахрайство,
крадіжки. Про одну із таких афер розповіла у листопаді1
1980 року буржуазно-націоналістична газета «Свобода», що
видається у США.
166

Під > час перебування на відпочинку (а місцем для нього
джевладика обрав фешенебельний курорт "Майамі у Флорі-
ді) у вересні 1980 року Мстислав відвідав автокефальну
православну церкву св. Миколая у тому ж таки Майамі,
а потім, зрозуміло, за відповідну винагороду, відправив там
службу. Минуло кілька днів, і невідомі чзлодії, розбивши
вікно, залізли до храму і вкрали там хрести, євангелія та
церковний посуд. Мстиславові не було навіть чим відправити
у церкві чергову літургію!
Однак старий грошолюб і тут знайшов вихід, зрозуміло,
не випускаючи з уваги власної користі. Він (вкотре вжеі)
оголошує у Майамі чергову «збірку пожертв» своїх вірних
«на придбання нових сосудів». В кінці газета багатозначно
пише: «Дивно, що злодії не забрали значно дорожчих речей,
на що парафіяни мають свої влучні і реальні пояснення».
«Хто ж ці «хитрющі» злодії? — справедливо запитає
читач.— Хто стоїть за ними та усією цією скандально-гаиг-
стерською історією?»
Достеменної відповіді на ці питання ми не дамо. Але,
знаючи пожадливу, злодійську натуру Скрипника та
враховуючи досить прозорі натяки редакторів «Свободи» (яких,
до речі, митрополит-самозванець навіть не спростував),
доходимо висновку, що й цього разу користолюбивий «свя-
тець» не залишився без кругленької суми... І від доброти
душевної своїх парафіян, і від «реалізації» церковних обла-
дунків та начиння. Адже недарма у народі кажуть: „«У
зрадливого владики вся долоня свербить: скільки ступить —
стільки й злупить».
Найкращі друзяки самозваного владики такі самі, як
він,— колишні фашистські колабораціоністи, есесівці та
відщепенці різних гатунків. Ось хоч би синок давнього друга
Скрипника протоієрея УАПЦ Василя Варваріва —
Костянтин, який старанням «владики» був обраний членом
церковної ради митрополії. Костянтин Варварів під час
гітлерівської окупації міста Ровно йрацював у кримінальній поліції
гебітскомісаріату, брав участь у каральних операціях проти
партизанів, в облавах, арештах і розстрілах радянських
людей. Він відправляв захоплених під час масових арештів та
облав радянських громадян до місця страти на вулиці Білій,
де фашистськими й оунівськими катами під час окупації
Ровна було розстріляно 82 тисячі радянських людей.
Втікши на Захід, Варварів швидко переметнувся на
службу американській та англійській розвідкам, за завданпям
яких займався добором і підготовкою агентури для засилан-
167

ня на територію СРСР. Його старанність, запопадливість
було помічено. Колишній поліцай і каратель став співробітч
ником Держдепартаменту США, а згодом — заступником
постійного представника США в ЮНЕСКО! Не пориває
К. Варварів зв'язків і зі своїми оунівськими спільниками та
автокефальними наставниками, демонструючи власною
особою перевтілення нацистського прихвосня в «поборника
американської демократії».
А ось інший помазаник Скрипника — митрофорний
протоієрей Анатолій Дублянський, який за протекцією
самозваного митрополита опинився нині на одному з найвищих
ієрархічних щаблів УАПЦ у Західній Європі — обійняв посаду
голови вищого церковного управління. Під час фашистської
навали Дублянський був редактором луцької окупаційної
газетки і в ній так само, як нинішній «владика» у* ровен-
ській «Волині», до небес вихваляв Гітлера та його «богом
послане воїнство».
Гітлерівський лакуза вимагав славословити фашистського
ідола вдома й у церкві, пропонував влаштовувати «свята» на
день його народження, а далі у холуйському захваті навіть
запропонував волинянам взагалі відмовитися від застарілого
«добридень» і вживати замість нього «новітнє» фашистське
«хайль Гітлер!».
Як вірний парафіянин запроданої фашистам автокефалії,
Дублянський на сторінках своєї рептильки постійно
друкував ганебні послання вищих ієрархів УАПЦ — неспростовні
свідчення зради й жалюгідного плазування автокефалістів
перед загарбникамц.
Втікши в обозі гітлерівців із Луцька та оббиваючи пороги
нових імперіалістичних хазяїв, Дублянський довго видавав
себе за «політичного вигнанця», існував на подачки різного
роду антикомуністичних організацій і,' нарешті, зустрівши
свого благодійника Мстислава, облачився у рясу
автокефального «святця». Яке їхало, таке й здибало,— тільки й
можна сказати з приводу цього «цінного поповнення» для
«найсвятішої автокефальної церкви в екзилі».
У почті псевдомитрополита не бракує й колишніх
бандерівських і есесівських головорізів, різних «отаманів»,
«полковників» і «генералів» без єдиного солдата, що разом з
Мстиславом марять новою війною, червоними загравами над
радянськими містами й селами; загравами, що палахкотіли
над Україною в тяжкі часи ворожої навали. Проте старий
лакей гауляйтера Коха шукає собі покровителів й за межа-
мп так званої «української діяспори», серед тих, хто міг би
N
168

кипути до капелюха його преосвященства не потертого
долара, а купу дзвінких монет, хто при потребі міг би й
захистити, падати притулок...
Серед таких покровителів Скрипника на першому місці,
безперечно, стоїть кривавий диктатор Парагваю Альфредо
Стресснер. Той самий Стресснер, на чорній совісті якого
тисячі й тисячі замучених, закатованих, розстріляних
парагвайських патріотів. Той самий генерал-убивця, який
«винайшов» новий мбтод позбутися «найбільш небезпечних»
представників політичної опозиції,— викидати їх з літаків
або вертольотів. Той самий президент Парагваю, особистим
радником якого в питаннях боротьби з комуністами був
кривавий «доктор» Менгеле — «ангел смерті» з концтабору Ос-
вепцім.
Восенд 1976 року Скрипник зробив візит диктаторові
Парагваю і в його присутності вчинив акт небаченого
цинізму — відкрив пам'ятник Тарасові Шевченку. Оунівсько-фа-
шистські недобитки, що знайшли гостинний притулок у
вотчині нациста Стресснера, щоб продемонструвати свою
холуйську вірність геиералові-катюзі, по-блюзнірському
вибрали для пам'ятника місце на площі Стресснера у місті Енкар-
насьйон, де народився диктатор, і поруч з пам'ятником усе
тому ж Стресснерові.
Безсоромно використовуючи ім'я великого сина
українського народу в своїх брудних янтирадянських цілях,
спотворюючи й фальсифікуючи його творчість, намагаючись
прикрити чистим і світлим образом полум'яного Кобзаря свою
зрадницьку, антинародну діяльність, Скрипник у виступі на
відкритті пам'ятника безуспішно ^силкувався довести
релігійність поета, безпардонно твердив, що Т. Г. Шевченко не
вів наполегливої боротьби проти соціального й
національного гніту, за єдність і братерство усіх людей праці, а нібито
був прихильником націоналізму.
Старий підлабузник використав свій виступ, щоб
проспівати хвалу катові парагвайського народу Стррссперу «У
вашій особі,— заявив Скрипник під схвальні вигуки
підстаркуватих колиіпніх поліцаїв, есесівців і бандитів з УПА,—
ми, українці, визнаємо державного діяча, що служпть
гуманізмові не на словах, а на ділі».
Ганебне залицянпя^ колишнього фашистського лакея до
парагвайського диктатора ще раз переконливо засвідчило,
кому служать ієрархи буржуазно-націоналістичної
автокефалії; ще раз підтвердило, що Скрипник та його жалюгідна
"братія були и залишаються найманцями найчоршшої: імпе-
109

ріалістичної реакції, слухняним знаряддям у руках
експлуататорських класів.
Читачеві, мабуть, цікаво знати, як уживаються один з
одним такі одіозні фігури, як Скрипник і Сліпий? Які
взаємини між «отцями» автокефалії та уніатської церкви?
Скажемо відразу: їх «високопреосвященства» різних
емігрантських церков гризуться між собою, як гризлися й багато
років тому. Уніати називають автокефалістів
«відступниками від справжньої церкви», ті, в свою чергу, звинувачують
уніатів у «відступництві від рідної апостольської релігії».
Грекокатолики нарікають, що священики^ їхньої церкви
переходили до православних, бо їх переманювали грошима.
Автокефалісти ж наполягають на тому, що уніати самі
перетягали їхніх попів у католицизм, обіцяючи гроші й вигідні
посади. Уніати проголосили своїх «владик» у Східній
Галичині «мучениками, що боролись за встановлення правдивої
віри». Автокефалісти ж спростовують це, мовляв, вони були
не «мучениками», а мучителями й хрунями. Як влучно
писав відомий прогресивний канадський публіцист Марко
Терлиця, «в цій боротьбі ні ті, ні інші не гребують ніякими
засобдми, щоб тільки очорнити, обблювати, знеславити своїх
опонентів».
Та найбільш дошкуляє автокефальним «святцям»
звинувачення уніатських ієрархів у тому, що владики УПЦ,
включаючи й самого Степана Скрипника, по суті, є
самозванцями, котрі поза всякими церковними канонами
самочинно возвели себе у сан православних владик. Уніатські*
богослови вважають УПЦ «немічною», «хуторянською»
церковною організацією, позбавленою «потрібної ідеологічної
релігійної бази та християнської ідеологічної культури»,
З відвертою зневагою ставляться грекокатолики і до
Степана Скрипника. «Злодюга, перевертень, угодовець, що ладен
слугувати кожному, хто більше дасть»,— сказав про
Скрипника один із близьких до кардинала Сліпого ієрархів-уніа-
тів. Ця заява зроблена, незважаючи на багаторічне
холуйське запобігання Мстислава перед отцями-уніатами, його
таємні й відкриті зустрічі з представниками УКЦ, під час
яких спритний самозванець запевняв, що він, звичайно, «па
певних умовах», за «відповідної ситуації» (натяк на
одержання високого становища в УКЦ, а можливо, й титулу
«патріарха») ладен, врешті-решт, й переметнутися до
«українських католиків», і навіть... підтримати уніатську
авантюру з проголошециям «Київсько-Галицького католицького па-,
тріархату». Таку презирливу оцінку було дано первоієрархо-
170

ві автокефалії вже після того, як він під час перебування
у Ватікані поклонявся мощам визнаного уніатами «святим»
полоцько-вітебського архієпископа Йосафата Кунцевича,
котрий «уславився» кривавими розправами над духовенством
і віруючими православної церкви.
Зневажливі оцінки уніатських владик дійшли зрештою й
до вух Скрипника, й він, у свою чергу, вивергнув на уніатів
кілька відер помиїв. Вихованець нацистського гауляйтера
звинуватив своїх колег і однодумців у тому, що вони несуть
відповідальність за безприкладну кризу й «жалюгідні події»
в УКЦ у зв'язку з проголошенням так званого
«патріархату». Ця заява ще донедавна покірного й слухняного псевдо-
митрополита викликала бурю гніву й ненависті серед
уніатських владик. І почалося...
З «категоричним осудом» Мстислава виступившу вересні
1980 року уніатський єпископ Василь Лостен. Цілячи у най-,
більш болючі для автокефалістів місця, Лостен постарався
показати безпідставність самого існування УПЦ у США, її
«неканонічдий» характер, нікчемність і безпорадність її
галасливого «лідера». «Запитайте себе,— писав уніатський
єпископ у газеті «Америка» 9 вересня 1980 року,— чи має
українська.православна церква автокефалію?» І тут же дав
відповідь: «Про це треба дуже сумніватися, а властиво, це
можна цілком спокійно заперечити. Автокефалія не має
ніякого -значення, як її ніхто не визнає. Зрештою хто-небудь
(у самісіньке око панові Скрипнику! —Я. Д.) може
проголосити себе незалежним від влади другого. Та автокефалію
Української православнрї церкви не визнає жодна інша
православна церква. Українська православна церква є парією у
православному світі, і її єпископів і священиків інші
православні не допускають до священодійства з ними». Отак вам,
самозвані святці, знайте своє місце, не пніться у апостоли!
Та, звичайно, й скрипниківці не змовчали й собі почали
кидати грязюкою в уніатів. Нагадали їм, що й ті «ніколи не
представляли й не представляють своїх вірних», «ніколи не
були незалежною.церковною формацією», бо їхні господарі
«завжди сиділи й сидять у Римі». А з цього виходить, що
й самі зарубіжні уніати «байстрюки» й «неукраїнці».
Чергова «домашня війна» між викинутими на смітник
історії автокефальними та уніатськими банкротами
набирає'сили...

КОЛАБОРАЦІОНІСТ
НА «ПАТРІАРШОМУ ПРЕСТОЛІ»
СВАСТИКА НА МАНТІЇ «ПАТРІАРХА»
Та чи не найбільше переймається банкротством
зарубіжних осколків унії «первоієрарх» та кандидат на «святого
угодника» так званої .«Української католицької церкви»
Йосиф Кобернпцький-Дичковський-Сліпий. Саме він, як
вважає багато хто з впливових сановників унії, і песе головну
відповідальність за те, що уніатська церква на Заході
«опинилась у глухому куті».
Життєвий шлях кардинала Йосифа — цього нинішнього
уніатського Мойсея й багаторічного агента фашистської
СД — настільки заплутаний, багато в чому законспірований,
настільки спотворений і прикрашений йою жовто-блакитни-
ми біографами, що на ньому варто зупинитися бігіьш
детально.
Вихованець ватіканських єзуїтів, Коберницький-Дичков-
ський-Сліпий швидко піднімався по щаблях уніатських
звапь і чинів. Молодий канонік, крилошанин, член
митрополичої капітули, згодом професор уніатської духовної
семінарії у Львові, він незабаром стає її керівником, а потім і
ректором заснованої на базі семінарії уніатської
богословської академії. За допомогою плітокг інтриг, доносів до
Східної конгрегації Ватікану молодий ректор намагався дістати-
- ся й до митрополичого престолу... В той же час він шукав
(і знаходив!) зрозуміння у панськопольського воєводи, у
ділових колах, серед вищих чинів поліції.
Старання й наміри «святця» були помічені й підтримані
в апостольській столиці. У грудні 1939 року сорокасемиріч-
ний ректор богословської академії призначається папою Пі-
єм XII єпископом і коад'ютором (помічником) митрополита
з правом спадкоємності, тобто стає практично другою особою
в уніатській ієрархії, людпною, яка ще задовго до смерті
кира Апдрея зпала, що її чекає найвище становище у
церкві.
Однак у погній мірі справжнє обличчя Сліпого виявилось
у лиху годину війни, коли гітлерівські війська окупували
західноукраїнські землі.
172

Згадаймо ж, як повівся нинішній кардинал у чорні дні
фашистської навали. Наведімо, бодай коротко, хроніку
тогочасних подій.
У святому Юрі давно з нетерпінням чекали того моменту,
коли третій рейх вчинить напад на Країну Рад, гаряче
молилися за наближення дня, що «започаткував би загибель
безбожного комунізму». І ось ЗО червня 1941 року гітлерівці
вдираються до Львова. Сп'янілі від перших воєнних успіхів,
нацистські головорізи чинять розправу над тисячами
невинних людей.
Того самого дня на подвір'ї святоюрського храму
А. Шептицький, Й. Сліпий, М. Будка благословляють
нацистських душогубів, співають многолітствіе скаженому фю-
рерові. Надвечір ЗО червня Сліпий разом з німецьким
розвідником Гансом Кохом, капеланом «Нахтігалю» Іваном
Гриньохом і групою оунівців бере участь у націоналістичній
шопці в будинку «Просвіти», де від імені митрополита вітає
«німецьку армію-визволительку».
У перших числах липня Сліпий брав безпосередню участь
у підготовці «пастирських листів» Шептицького, в котрих
уніатський владика закликав духовенство й віруючих вітати
«иобідоиосну Німецьку Армію», відспівати у кожній церкві
«многолітствіе» кривавим нацистським завойовникам.
6 липня 1941 року Сліпий бере діяльну участь у
скликаній оунівськими зрадниками «нараді чільних представників
громадянства», де закликає націоналістичних верховодів
припинити гризню й подати «найширшу ділову допомогу
німецькій армії-визволительниці». Прийняте нарадою ганебне
звернення прикрашене власноручним підписом Й. Сліпого
та кількох інших зрадників.
Таврований свастикою зрадник співав «алілуйя» Гітлерові
не тільки у львівських соборах. Особисто Сліпий та
професори очолюваної ним богословської академії влаштували
галасливу профашистську кампанію в кожному деканаті
галицької церковної провінції. Вони закликали своїх
однодумців у Станіславі, Дрогобичі, Тернополі, Стрию та в інших
галицьких містах і селах ревно служити нацистським
загарбникам, сприяти виконанню накладених гітлерівцями
великих податків і контингентів, славословити «визволителів»-фа-
шистів з церковних амвонів.
10 липня. Й. Сліпий, М. Будка, частина членів
митрополичого ординаріату й митрополичої капітули у товаристві з
гітлерівськимц генералами фоп Кранцом й фон Роком,
великою групою нацистських офіцерів і оунівським воронпям
173

бруднили чобітьми тонкий паркет Львівського оперного
театру. На влаштованому тут ганебному збіговиську
запроданців і блюзнірів, названому «Маніфестацією подяки й пошани
для Фірера Адольфа Гітлера і Німецької Армії», було
прийнято лакейську «вітальну телеграму» фашистському
сатрапові.
А 1 серпня 1941 року Сліпий у складі «15-особової
делегації» колабораціоністів, цього разу в актовому залі
університету, «сердечно вітав» ката польського і українського
народів Ганса Франка з нагоди приєднання Галичини до так
званого «генерал-губернаторства».
ЗО березня 1942 року Сліпий у соборі Юра відправив «тор-
жествену Службу Божу» на честь «першого з'їзду
представників Українських окружних комітетів і Делегатур краю».
Скликане за наказом губернатора дистрикту Галичина це
збіговисько націоналістичних посіпак, серед яких було
близько тридцяти священиків-уніатів, мало ще міцніше
затягти зашморг злиднів і голоду на шиї галицького селянина-
трударя, збільшити надходження зерна, м'яса, молока на
заготівельні пункти вермахту, прискорити відправлення до
Німеччини нових ешелонів рабів для третього рейху.
Нині військові злочинці, патентовані зрадники, агенти аб-
веру й гестапо гатунку К. Паньківського та В. Кубійовича,
влаштувавшись під крильцем нових господарів, співають
про те, ніби очолюваний ними УЦК разом з уніатським
духовенством «боронив галичан перед страхіттями окупації».
А ЗО, березня 1942 року ці «цровідники» поводилися
інакшб: -
К. Паньківський: «Завдяки Фірерові й німецькій перемозі-
нас звільнено від більшовиків... Німецькі чинники (читайте:
гестапо, поліція, СС.— К. Д.) схвально ставляться до всіх
наших справ. Особливо прихильно відносяться до
українського населення шеф Уряду Губернатора пан Льозакер і
шеф відділу Внутрішнього Управління пан Бауер». За
дослівним виразом газети «Львівські вісті», присутні (в тому
числі й уніатські «достойники» на чолі з Сліпим) «на згадку
про цих Панів зареагували гучними оплесками».
В. Кубійович: «Нашій справі чимало помагає прихильна
постава німецько? влади. Тішить нас доброзичливе настав-
лення таких приятелів українського народу, як, прикладом,
полк. Бізанц, д-р Курц, д-р Арльт і інші. Мусимо віддати
всі сили на допомогу німецькій армії-визволительці.
Український інтерес вимагає найтіснішої співпраці з німцями.
Перемога Німеччини — це і наша перемога».
174

За повідомленням націоналістичної газети, тут же, на
збіговиську зрадників, виступив «єпископ о. д-р* Йосиф Сліпий,
який передав від Ексц. Митрополита Кир Андрея привіт
і благословення для з'їзду. З'їзд прийняв благословення
стоячи, а привіт Митрополита гучними оплесками».
Засліплені войовничим антикомунізмом, святоюрські
«достойники», як бачимо, значною мірою докладали рук до
виховання націоналістичних кадрів у «дусі покори й любові»
до великих і менших можновладців рейху. Уніатські
сановники та націоналістичні верховоди використовували будь-яку
нагоду, аби довести свою відданість фашизмові та особисто
'Гітлерові. У дні народження фюрера в уніатських храмах
співали «алілуйя», виголошували «благодарствені
проповіді».
Чергову демонстрацію своєї вірності Гітлерові святоюр-
ська команда влаштувала 20 квітня 1942 року. У добірці
газети «Львівські вісті» під заголовком «День народин Фірера»
поруч з промовою Геббельса було видрукувано статейку
«Богослуження у храмі св. Юра». В усіх подробицях
розписується, як богомільні панотці разом із своїми вихованцями
з УЦК і «української поліції» вшановували свого земного
бога й натхненника — Адольфа Шікльгрубера.
ШПИГУНИ НА ЦЕРКОВНИХ АМВОНАХ
Ватажки третього рейху віддавна надавали величезного
значення справі використання церкви в інтересах фашизму.
Це завдання було покладено на державну таємну поліцію
(гестапо) і службу безпеки рейхсфюрера СС,(СД), а на
окупованих територіях також на військову розвідку — абвер.
Загальне керівництво цією роботою Гітлер доручив особисто
Гіммлерові.
Одним з основних засобів підпорядкування церкви
нацистському режимові Гіммлер вважав вербування і таємне
співробітництво церковників з очолюваними ним
спеціальними службами. Виходячи із настанов свого безпосереднього
'шефа, німецькі розвідувальні й каральні органи з перших
днів гітлерівської навали почали діяльно вербувати агентуру
серед верхівки уніатського кліру. Справа ця не була складною
й не коштувала багатьох зусиль фашистським гауптманам і
штурмбанфюрерам. Адже самі святоюрські апостоли віддавна
175

були в захопленні від гітлерівського «нового порядку» і тому
були готові на будь-які форми співробітництва з нацизмом.
Приклад щодо цього подавали А. Шептицький та Й. Сліпий.
З перших днів окупації граф Андрей, добре розуміючи
впливове стаповпще розвідувальних служб в системі
нацистської держави, люб'язно надав митрополичий палац у повпе
розпорядження абверу. Поруч із владикою, в сусідніх
покоях, вигідно розмістилися особистий відпоручник адмірала
Канаріса гауптман професор Ганс Кох і начальник
спеціального розвідувального органу «Абверкоманда-202»
підполковник Ернст цу Ейкерн.
Захоплений в полон в кінці війни співробітник цієї коман-.
ди Альфонс Паулюс свідчив: «Прибувши до Львова з
командою 202-Б (підгрупа II), підполковник Ейкерн ^встановив
контакт з митрополитом української уніатської церкви.
Митрополит граф Шептицький, як повідомив мене Ейкерн,
був настроєний пронімецьки, надав свій будинок в
розпорядження Ейкерна для' команди-202, хоч цей будинок і не
був конфіскований німецькими військовими властями.
Резиденція митрополита була в монастирі у Львові. Вся команда
постачалась із запасів монастиря. Я короткий час був у
монастирі, щоб поговорити у військових справах з професором
д-ром Кохом та урядовим радником Фельом. Професор
д-р Кох сказав мені при цьому, що Ейкерн і митрополит
щодня радяться між собою і він буває на цих нарадах як пере-»
кладач. Пізніше Ейкерн, як начальник команди і керівник
відділу ОСТ, наказав усім підлеглим йому загонам
встановлювати зв'язки з церквою і всіляко підтримувати її...»
Цікаві факти щодо ставлення Шептицького до німецьких
розвідувальних органів розкрив інший німецький
розвідник — полковник Ервін Штольце. «Тихий Ервін», як звали
Штольце його друзі-розвідники, протягом багатьох років був
заступником начальника 2-го відділу абверу генерал-майора
Лахузепа — правої руки Канаріса. Займаючись напередодні
війни підготовкою шппгунсько-дивереійпих груп з числа
українських буржуазних націоналістів і церковників,
безпосередньо спрямовуючи каїнову роботу таких агентів абверу, -
як Степан Бандера і Андрій Мельник, Штольце знав багато
заповітних таємпиць третього рейху.
І ось свідчення колишнього полковника розвідки були
оголошені на Нюрнберзькому процесі. Вони викривали
фельдмаршала Кейтеля і*генерала Йодля у підготовці підступного
нападу на Країну Рад, показували, як німецька розвідка
намагалася використати буржуазпо-націопалістичних зрад-
176

пиків для розпалювання національної ворожпечі між радяи
ськими народами, розкривали характер директив
Мельникові та Бандері про організацію _«зразу-ж після нападу
Німеччини на Радянський Союз провокаційних виступів на
Україні з метою підриву тилу радянських військ».
Проте за браком часу в Міжнародного трибуналу, а
можливо і з іпших причин, на засіданні не були оголошені до-
спть-таки цікаві свідчення «тихого Ервіна» щодо особи його
ексцеленції митрополита Шептицького. «Під час окупації
німцями України офіцер відділу абвер-2, який працював у
Львові, капітан професор Кох,— копстатував Е. Штольце,—
доповів'мені, що він у нашій роботі (тобто в розвідувальній
роботі керованого Штольце 2-го відділу абверу.— К. Д.)
використовує митрополита Шептицького. Про це я доповів
адміралові Канарісу, який після цього особисто виїздив для
зустрічі з Шептицькпм, що її влаштував йому Кох».
Цікава зустріч! Шеф нацистських шпигунів і диверсантів
та високопреосвященний кир Андрей...
Під час люб'язної розмови, що відбулася в митрополичому
палаці весняного ранку 1942 року, Шептицький широко
інформував адмірала про становище на Україні, розповів про
одержувані ним повідомлення з місць про посилення
партизанської та підпільної діяльності радянських латріотів,
висловив свої пропозиції щодо ефективних форм залученпя
буржуазних націоналістів до «боротьби з Комунією». Кир
Андрей попереджав адмірала-шпигуна, що, на його думку,
«Совєти хоч і захитались, але, на жаль, ще досить міцні як
в ідеологічному, так і у військовому відношенні».
Та контакти всесвітлішого владики та його коад'ютора
Й. Сліпого далеко не обмежувались зустрічами з адміралом
Каиарісом і його підлеглими. Зокрема, у 1942—1943 роках
вони підтримували тісні зв'язки з працівниками нацистської
служби безпекп, яка на окупованих гітлерівцями землях
вела карально-терористичну та агентурну роботу проти
радянських патріотів. *
Так, нинішній кардинал на протязі майже усіх трьох
років фашистської окупації підтримував таємні агентурні
зв'язки з начальником відділу в церковних справах
львівського управління СД гауптштурмфюрером Гебертом Ерп-
стом Кнорром, який у вузькому колі нацистів називав
Сліпого «великим шанувальником третього рейху».
За словами самого Кнорра, якого в кінці війпи захопили
в полон радянські війська, головним завданням очолюваного
ним відділу був «пильний нагляд за релігійппм життям з
177

метою повного підпорядкування церкви інтересам
Німеччини, мобілізації всього релігійного апарату на службу
нацистській пропаганді, підкуп і широке залучення духовенства до
розвідувальної роботи на користь СД».
Гестапо та СД добирали до своєї агентурної сітки
переважно таких церковних можновладців, які мали широкі
можливості не тільки детально інформувати гітлерівців про
становище у вищих церковних і націоналістичних колах, але
й ефективно впливати на них у вигідному для окупантів
плані. Одним з таких агентів був колега Й. Сліпого, титу-
лярний єпископ Микита Будка.
Преосвященний Микита мало не народився в сутані уніат-*
ського «достойника». Закінчивши духовну семінарію та
єзуїтські студії у Ватікані, молодий вихованець Шептицького
був висвячений на священика і вже в тридцять п'ять років
(1912) став єпископом греко-католицької церкви в Канаді,
Тут саме виявилася найхарактерніша риса Будки — його за*
попадливість перед чужими українському народові
імперіалістичними силами.
На перших порах молодий єпископ з українським іменем
і прізвищем, але з англійським паспортом у кишені (яким
він, до речі, не раз похвалявся) завзято взявся за пропаганду
«англо-української співпраці». За словами самого кир
Микити, тільки така «співпраця» могла привести до створення
«єдиного протибільшовицького фронту і звільнення неньки
України від комуністів». Виходячи з настанов своїх таємпих
лондонських протекторів, Будка намагався поширювати се-4
ред українських емігрантів проанглійські тенденції,
проповідував ідею якоїсь, мабуть, тільки йому відомої «рсобливої
історичної місії країни Альбіона щодо майбутньої України».
Та настали інші часи, і Микита Будка обирає собі нових
хазяїв.
Перебравшись до Галичини, постарілий шістдесятичоти-
рирічний генеральний вікарій у Львові починає діяльпо
співробітничати з нацистською СД. Е. Кнорр, в якого Будка
близько двох років перебував на таємному агентурному
зв'язку, у своїх власноручних зізнаннях про богомільного
святоюрця писав так: «Єпископ греко-католицької церкви
М. Будка, що мешкав у Львові, в будинку митрополичої
консисторії на площі Юра, номер 5, був завербований мною
особисто в моєму службовому кабінеті в першій половині
1942 року. Його завданням було — вивчення священиків і
пристосування політики церкви до наших, німецьких інтерес
сів. Будці було доручено використовувати церкву для пропа-*
178

ганди, що бог допомагає німцям, а війна неодмінно
закінчиться нашою, німецькою перемогою». Характеризуючи
досвідченого і дисциплінованого фашистського шпигуна у
єпископському клобуці, капітан військ СС підсумовує:
«Завдання Служби Безпеки Будка виконував акуратно».
А ось інший гітлерівський помазаник — ректор Станіслав-
ської духовної семінарії Авксентій Бойчук. Іменитий колега
Йосифа Сліпого, отець Авксентій, з точки зору заздрісних
уніатських панотців, зробив «блискучу кар'єру». Маючи
янгольський голосг а чортову душу, Бойчук належав до тих
людей, про яких у народі справедливо кажуть, що він
виглядає як овечка, а буцькає як баран. Тихий, підлесливий і
надміру шанобливий до його ексцеленції кир Йосифа,
Бойчук крізь зуби говорив із сільськими душпастирями і вже
зовсім вовком гарчав на семінаристів. Це забезпечило йому
і владних покровителів, і немало покривджених, але
безправних ворогів... Проте, як це не раз бувало серед
уніатського кліру, саме тому майже нікому не відомий молодий
духовник стає ректором семінарії, а невдовзі — радником і
референтом єпископської консисторії, прелатом; соборним
крилошанином, архідияконом і прочан і прочая...
Та одна вельми суттєва посада богомільного ректора
не значиться ні в його послужному спискові, ні в
уніатському тематизмі. Йдеться про його агентурну роботу у
гітлерівській СД, де Бойчук був відомий з листопада 1941 року під
затасканим псевдонімом «Гер Клаус».
Прізвище респектабельного ректора духовної семінарії
з'явилося в агентурній картотеці СД після його недовгого
перебування у Львові і тривалої розмови в кабінеті Кнорра.
Спритний єзуїт відразу зорієнтувався, що начальник відділу
СД добре знає і самого архідиякона, і його далеко не
богоугодні сексуальні пригоди, І тому на перше ж питання
Кнорра про становище на Прикарпатті Бойчук почав
розповідати про відомих йому колишніх радянських активістів, про
рішучу відмову нібито «намовлених большевицькими
агітаторами» селян окремих сіл здавати контингенти для
«німецької армії-визволительки», назвав кілька священиків, що, па
думку Бойчука, «занадто панькаються з колишніми
колгоспниками». *
Прелат Авксентій сподобався Кнорру, і він, діставши від
нього інформацію, направив її до Станіслава, доручивши
своєму підлеглому — начальникові станіславського СД уп-
терштурмфюреру Віллі Асману — продовжити
конспіративний зв'язок з Бойчуком. Молодий есесман із задоволенням
179

зустрівся з впливовим уніатським «достойником» і через
деякий час через «папа ректора» познайомився з спископом
Хомишиним.
Бойчук одразу ж став дисципліпованим інформатором.
Він своєчасно з'являвся на таємні зустрічі з Асманом, добре
орієнтувався у справах, які цікавили нацистського
людолова, і, мабуть, тому завжди приносив важливі для СД
повідомлення.
Як з'ясувалося на суді над групою уніатських зрадників,
наслідки співробітництва Бойчука з нацистською СД були
жахливими. За доносами лицемірного гітлерчука в сутані
фашистські карателі заарештували десятки патріотів —
українців, росіян, поляків, євреїв. У своїх нікчемних «інфор-
маціях» Бойчук видавав фашистам не лише віруючих
парафіян, а й навіть священиків. Так, за доносом архідиякона
гітлерівці розстріляли католицького ксьондза Вітвицького,
який допомагав радянським людям ховатися від поліції.
Певно, недаремно, оцінюючи заслуги «Гера Клауса» —
Бойчука перед службою СД, гауптштурмфюрер Кнорр записаві
«Авксентій Бойчук, як наш агент, працював добре».
Шпигунську інформацію про радянських патріотів,
політичне становище в єпархіях, паплюжливі характеристики на
своїх-таки панотців-уніатів СД і гестапо діставали від
десятків агентів у мантіях і сутанах: катехіта, доктора богослов'я
- Северина Сапруна, який завдяки Кноррові став директором
профашистського «інституту мистецтв»; канцлера
митрополичого ординаріату, почесного крилошанина Миколи Галян-
та; шамбеляна його святості папи римського, просинодаль-
пого судді перемишлянської єпархії Василя Грішника;
апостольського адміністратора Лемківщини кир Александе-
ра Малиновського; капелана оунівського шуцманшафтба-
тальйопу Всеволода-Івана Дурбака... Дуже багато часу
потрібно було б, щоб лише перелічити прізвища гітлерівських
агентів-песиголовців з уніатського священства.
І Кожен з названих і неназваних тут зрадників, ставши па
службу зажерливому чужинцеві в страшні часи фашист-
' ського лихоліття та вдало користуючись релігійною
демагогією, випитував і стежив за власними парафіянами, за
своїми ж таки земляками...
180

ДИСКРЕТНИЙ ВОЯЖ
Уніато-бандерівська камарилья на всі лади рекламує
мандри світлішого кардинала Сліпого до Бразілії, Австралії,
Сполучених Штатів Америки, Капади, «тріюмфальну
подорож» до Західної Німеччини і навіть його вояж до святих
місць-у Палестині, що відбувався... 1933 року.
Проте щось нічого пе чути про одну «ділову подорож»
сановитого владики. Не обмовився про неї ніколи й сам кир
Йосиф, хоч якраз вона є надто характерного для оцінки
особи «новітнього Мойсея» !.
Що ж, у такому разі доведеться заповнити прогалину в
переліку мандрів і дещо нагадати забудькуватому
кардиналові. У травні 1942 року під приводом участі в похороні
ректора Празького українського університету І. Горбачев-
ського Йосиф Сліпий виїхав до Праги. Шептицький і його
коад'ютор покладали на цю подорож особливі надії...
Відряджаючи кира Йосифа, старий митрополит майже цілу ніч
просидів віч-на-віч із Сліпим у своїх покоях.
— Шкода старенького хеміка,— стиха мовив граф Анд-
рей.— Адже лише два роки пе дотягнув до дев'яти десятків.
Багато пізнала ця людина, що встигла бути і міністром
здоров'я, і членом австрійської Палати Панів, і визначниму
вченим... Та не за тим, звичайно, посилаю Вас до протекторату,
щоб відспівати вірного нашого академіка.
Митрополит задумався, кілька хвилин помовчав, неначе
збираючись з силами. Спокійно «вів далі:
— Головна ціль вашої поїздки — Берлін. Там через кира
Петра2 зустрінетесь із представником вищих урядових
інституцій, якому підлягають справи церковні. Треба б уже
ширше ознайомити його із станом справ у пас та на Великій
Україні, із нашим щирим відношенням до побідньої
німецької армії та особисто до фірера.
— Розумію, розумію," Ваша Ексцеленціє,— схвально
кивнув головою Сліпий, ще ближче присунувшись до
спеціального візка, у якому на високих подушках сидів владика.
— Здається мені,— продовжував А. Шептицький,— що у
Берліпі реально не оціпюють сили й фанатизму комуністів.
Окремі гауляйтери ведуть себе так, наче Большевія вже
1 Так у зарубіжній церковній та націоналістичній пресі досить
часто називають Й. Сліпого. »
2 Апостольський візитатор греко-католицької церкви в
Німеччині — Петро Вергун.
181

впала. Та, не дивлячись на молитви та побажання наші,
Совєти втримуються. Погана ознака — поширення
партизанки. Хлопи на селі бунтують всупереч закликам душпастирів,
не здають контингентів, переховують большевицьких
агітаторів і втікачів-полонених. Мужва й досі не забула, що
проклята богом Комуна надала їй землю, відібрану од
священиків і заможнього господаря. Вибити радянців з України —
це ще не значить знищити тут большевизм. Треба вирвати
оцю заразу із корінням, разом із тими, хто може навіть
переносити у собі бакциль комунізму. До цього змагає фірер, у
цьому ж і наша мета.
Старий перевів погляд на Сліпого. Той наче завмер. Не
зводив очей, ніби вбирав у себе кожне слово, кожен ледь
помітний рух митрополита.
-— Тому треба якнайскоріше ширше залучити вірних, і
насамперед людей Бандери й Мельника, до протибольше-
вицького фронту. Створити з них за допомогою німців
збройну силу, яка перш за все розправиться із збільшовиче-
ними робітниками, мужвою та сприятиме німецькій армії на
фронті. Не важно нам є, як та збройна сила буде
називатися — німецькою чи українською, аби тільки вона за
допомогою фірера була створена. Перекажіть німецьким чинникам,
що ми й надалі робитимемо все, щоб допомогти рейхові у
справі набору робочої сили, збирання контингентів,
утримання приязної опіпії до фірера серед віруючих.
— Розумію, все розумію, Ваша достойносте.
— І ще одно. Ось,— митрополит простягнув маленьку
картку,— номер берлінського телефону Андрія 'Мельника.
Зустрінувшись з ним, передайте наше архієрейське благо-»
словення та вимогу якнайскорше домовитися з
бандерівським керівництвом. Маю надію, що зможете також
побачитися із апостольським нунцієм Орсеніго, єпископом Вінкеном,
гетьманом Скоропадським...
Вже над ранок Шептицький задрімав, а Сліпий, прикрив-»
ши його пледом, що завжди лежав у крлясці митрополита,
стиха вийшов.
Наступного дня, 25 травня 1942 року, кир Йосиф вже
відбув до Праги. Та далеко не духовні справи цікавили там
посланця митрополита. Одразу ж після відвідин цвинтаря
він їде у празьке передмістя Сміхів, де у затишному
котеджі по вулиці Під липками, люб'язно наданому гестапо,
осів завзятий шанувальник фюрера, екс-президент так
званої «Карпатської України» Августин Волошин.
182

Сліпий жваво цікавився становищем на Закарпатті,
ставленням населення до фашистсько-мадярської окупації. Він
прислухався до кожної подробиці, зв'язаної з недавніми
подіями в Карпатах, проголошенням «самостійності», формами
«державницького життя», засобами впливу уніатської
церкви на розвиток ситуації в краї. Волошин помітив, що свято-
юрський богослов вдоволено посміхався, коли слухав оповідь
, про його улюблених січовиків, розправи з революційно
настроєними робітниками й селянами, винищення «больше-
вицької схизми». Обидва преосвященних уніати добре
розуміли один одного...
28 травня Сліпий виїхав до Берліна, де його зустрів
попереджений Шептицьким кир Петро Вергун. У його будинку
по вулиці Шлезвігштрасе, 6 і оселився Йосиф Сліпий на час
свого короткого перебування в німецькій столиці. Теплого
весняного вечора тут відбулася зустріч Сліпого з
«представником вищих урядових інституцій» рейху, задля якої й
вирядився у подорож святоюрський хрестоносець.
До кімнати, де чекав Сліпий, разом з Вергуном увійшов
стрункий, вже посивілий, у спортивному костюмі чоловік.
Примруживши очі, мовчки глянув у бік єпископа, що
піднявся з крісла йому назустріч.
.— Знайомтесь,— німецькою мовою стиха промовив
Вергун.— Пан штурмбанфюрер Вандеслебен, шеф відділу
головної команди СД у справах католицької церкви.
Петро Вергун чемно вклонився в бік німця.
— їх ексцеленція, коад'ютор із правом наслідства
галицької церковної провінції, високопреосвященний кир Йосиф-
Сліпий. ' ,
Зробивши ще уклін, на цей раз у бік «його достойності»,
Вергун вийшов.
Вандеслебен — один з підлеглих Ернста Кальтенбрунне-
ра, військового злочияця, засудженого Нюрнберзьким
трибуналом після війни, добре знав кира Петра, якого особисто
завербував ще до нападу гітлерівців на Радянський Союз.
Справжній шуцман у рясі, спритний п'ятдесятирічний
політикан цілком влаштовував есесівця. Його інформації про
стан справ у колах націоналістів і католицького кліру часто
виявлялися вельми своєчасними та суб'єктивними.
Ось і тепер запопадливий єзуїт,- за побажанням
митрополита, влаштував зустріч, яка могла принести користь
третьому рейхові... І Вандеслебен з привітною посмішкою
звернувся до Сліпого.
,183

Розмова, що точилася понад три години, на думку обох,
була дружня й корисна. Штурмбанфюрер уважно слухав
посланця графа Андрея, прихильно сприймаючи його
запевнення у «вірності фірерові й Великонімеччині», готовність й
надалі подавати всебічну допомогу «німецьким чинникам»,
пообіцяв підтримати пропозиції Шептицького щодо
посилення боротьби із «збільшовиченою мужвою».
Закінчивши ділову розмову, Сліпий і Вандеслебен
перейшли до невеликої зали, де за столом, рясно заставленим
горілчаними пляшками й холодною закускою, на них вже
давно чекав Вергун. Піднявши налиту киром Петром чарку,
штурмбанфюрер проголосив:
— За великого фюрера і полководця Адольфа Гітлера!
— За їх ексцеленцію митрополита Андрея та його най-
достойнішого коад'ютора і наступника, приязного друга
нашого архієпископа Серрейського кира Йосифа!
Сліпий вдячно глянув на Вандеслебена, легко вклонився.
Всі троє випили до дна...
Сліпий пробув у Берліні ще кілька днів. Він мав тривалі
конфіденційні розмови з вірними слугами фашизму —
«вождем» ОУН Андрієм Мельником та екс-гетьманом Павлом
Скоропадським.
І знову зрадливий архієрей закликав до «всебічної
підтримки Великонімеччини», до згуртування й об'єднання
націоналістичних найманців у єдиний антирадянський фронт,
що під чорними штандартами «великого фірера» та «в ім'я
вищих інтересів католицької церкви» має, нарешті, завдати
«рішальиої поразки безбожному большевизмові».
Дальше зближення з гітлерівськими можновладцями,
зміцнення контактів з їхніми жовто-блакитними посіпаками,
нові підступні змови, запроданство інтересів українського
народу, далеке від релігійних справ політиканство — ось
вони, результати дискретного вояжу фашистського помазаника
до Берліна на'весні тяжкого для нашого народу сорок
другого року. І цілком зрозуміло, чому «блажеппіший» фарисей
так стараппо приховує навіть від своїх близьких цілі й
обставини тієї своєї берлінської подорожі.
184

ЦІНА ЗРАДИ
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І па апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкув
І рай у найми оддає!
Пророчі слова мовив великий Кобзар! Бо ж не тільки
середньовічні інквізитори, але й їхні нащадки з святоюрських
палат шинкували житхям і долею українських юнаків та
дівчат, іменем бога змушуючи їх до служби в есесівських
частинах, до рабської праці на чужині.
Немає сумніву, що апостоли унії співробітничали з
фашизмом передусім з ідейних, класових міркувань. Та
водночас пастирі уніатської череди піклувалися, щоб не були
порожні й власні кишені. Бо правду кажуть у народі: монахи
без прибутку не торгують.
Щодо цього показові таємні розмови, що їх вели
представники фашистської адміністрації генерал-губернаторства з
верхівкою УЦК та уніатської церкви у Львові в лютому
1943 року. За стіл сіли губернатор Галичини бригадефюрер
ЄС Вехтер, шеф уряду губернатора Бауер, керівник
управління внутрішніх справ генерал-губернаторства Льозакер і
шеф першого відділу ! кабінету Г. Франка — Вільдеи,
провідник УЦК Кубійович, його заступник Паньківський, а від
уніатського кліру — єпископи-Сліпий та Будка.
Під час зустрічей, що відбулися у так званому будинку
намісництва, Й. Сліпий, виступаючи від імені митрополита,
виказав стурбованість з приводу «посилення у Галичині
роботи більшовицьких агітаторів» і запропонував «ширшу
допомогу» уніатського кліру в справі формування у складі
фашистської армії «української військової формації».
— їх ексцеленція уповноважив мене,— заявив Сліпий,—
висловити його думку про те, що зараз найбільш слушний
час для рекрутування військової сили. В Галичппі, й
особливо на Волині, шириться комуністична пропаганда. Якщо
її не стримати тепер, опанувати ситуацію ні уряд (тобто
окупаційна влада.— К. Д.), ні церква не зможуть.
1 Відділ розміщався у Кракові, входив до складу управління
внутрішніх справ і був підпорядкований безпосередньо
генерал-губернаторові Гапсу Фрапку. Функції відділу — використання церкви та
профашистських угруповань в інтересах 'окупантів.
185

Після кількох попередніх зустрічей із Сліпим і Кубійови-
чем Вехтер, ще не виказуючи своєї думки з приводу
пропозицій колабораціоністів, звернувся до Сліпого:
— Як конкретно може допомогти церква справі створення
збройної сили з галицьких українців?
— Наша допомога буде досить ефективною. Такою ж, якою
вона була під час формування «українських січових
стрільців» у 1914 році, а пізніше при організації^
Української галицької армії. Вірні нашої церкви після
проголошення мобілізації слухатимуть своїх душпастирів. А церква
в нас, дякувати Богові, має немалий вплив на своїх
парафіян, і в першу чергу на старше покоління, серед якого є
чимало комбатантів УГА. Діти ж, молодь, маємо надію,
підуть за своїми батьками.
— Чи може ваше високопреосвященство,— .звернувся до
Сліпого Бауер,— дати гарантії безпосередньої участі
духовенства у проведенні мобілізації та призначенні до галиць-
4 ких частин священиків вашої церкви?
— Так. Гарантуємо це ім'ям нашого владики
митрополита. Представники церкви можуть увійти до складу
мобілізаційної колегії. Наша церква готова також забезпечити
військові частини своїми священиками-капеланами.
— Пробачте, ексцеленц, ще одне запитання,— втрутився
в розмову запрошений Вехтером з Кракова штурмбанфюрер
Вільден.— Справа формування збройної сили, без сумніву,
потребуватиме великих коштів. Чи в змозі митрополія
винести й цю нелегку ношу? ,
— Наше становище під матеріальним поглядом є
найтяжчим. Багато церков і семінарій під час воєнних подій
цілковито знівечено. Душпастирі не в силі втримати навіть
церковного майна. Каса архієпархії спорожніла... Проте маємо
у Бозі надію, що наші німецькі друзі, знаючи про знаменну
ролю галицького кліру в допомозі рейхові, не допустять
матеріальної руїни греко-католицького духовенства.
— Це абсолютно виключено,— з погордою зауважив
Вільден,— Ми завжди цінуємо своїх союзників. Саме для
розгляду цього питання їх ексцеленція генерал-губернатор вислав
мене до Лемберга. Маю завтра зустрітися з вашим
високопреосвященством і обговорити цю справу більш детально.
Наступного дня Вехтер, Бауер, Вільден і шеф відділу
львівського СД Ернст Кнорр зустрілися з Будкою і Сліпим
• у затишній кГмнаті в будинку по вулиці Парковій, 8. Сам'е
тут було досягнуто безпрецедентної за своєю ганебністю уго-
' ди про фінансування фашистською адміністрацією уніат-
180

ської церкви. Зрадливі єпископи взяли на себе зобов'язання
всіма наявними в їхньому розпорядженні засобами діяльно
сприяти фашистській адміністрації, зокрема в справі форму-г
вання військових підрозділів з числа українських
націоналістів. Гітлерівці зі свого боку пообіцяли підтримувати
уніатську церкву та забезпечити щомісячне грошове утримання
кожного греко-католицького «достойника» — вГд
митрополита до сільського пароха. Це був акт відвертої зради і
запроданства уніатською верхівкою інтересів українського
народу, зловісної змови з фашистськими руїнниками.
Давши згоду на допомогу нацизмові, шептицькі, сліпі,
будки та інші гітлерівські вболівальники, котрих
полум'яний Ярослав Галан влучно назвав мутіями свяченої
водички, справно оплачували зрадницькі векселі. Досить
послатися хоча б на заяву Йосифа Сліпого від 15 грудня 1945 року,
зроблену під час слідства в його справі: «Коли німецько-
фашистські війська зазнали серйозної поразки на Східному
фронті й під натиском частин Червоної Армії відступали на
Захід, німецькі окупаційні чинники в західних областях
України почали формувати дивізію СС «Галичина». Греко-
католицька церква подала велику допомогу загарбникам у
формуванні цієї дивізії.
За вказівкою митрополита Андрея Шептицького та інших
правлячих єпископів уніатські священики закликали
українську молодь добровільно йти до дивізії СС "Галичина14».
Домовленість з нацистськими покровителями викликала
безмежну радість серед зрадливих сановників церкви
насамперед тому, що від цієї угоди вони очікували для себе
додаткових матеріальних вигод і грошових «гонорацій» в
окупаційній валюті.
— Дякуючи дипломатичному хистові високопреосвящен-
ного кира Йосифа наше духовенство швидко отримає
здорову фінансову базу. Будемо мати сталу щомісячну пенсію
в марках... І не малу! — висловлював у вузькому колі друзів
свої потаємні думки Микола Галянт — канцлер
митрополичого ординаріату, скарбник так званого «інституту вдів і
сиріт по священиках* архієпархії», спритний і підступний
єзуїт, жвавий ділок, який мав вигоду з будь-якої
«богоугодної акції».
Враховуючи, що святоюрці справно виконували взяті на
себе зобов'язання по формуванню дивізії СС, вже
наступного дня після- початку формування есесівських частин —
29 квітня 1943 року — перший відділ головного управління
внутрішніх справ генерал-губернаторства за підписом штурм-
187

банфюрера Вільдена - переводить на' ім'я митрополита
А. Іїїептицького, як перший внесок за каїнову роботу,
чималу на той час грошову суму — 360 тисяч окупаційних
злотих. Наводимо в перекладі з німецької повний текст цього
документа:
«Уряд Генерального Губернаторства. Краків
Головне Управління внутрішніх справ. 29 квітня
Відділ 1 Загальнодержавної адміністрації. 1943 р.
Кі 962/43 (111а-6)
Панові Митрополитові греко-католицької єпархії Лемберг
Лемберг
Георгплатц
Відносно: Підрозділ по церковних питаннях. Переказ
грошових сум на потреби греко-кат. церкви.
* Через головну касу Генерал-Губернаторства Ви одержите
суму в 360 000 злотих.
З доданих листів Ви довідаєтесь про виникнення та
призначення цих сум. Звітуватися про використання цієї суми
перед моєю службою не потрібно. Вільден».
Так, з квітня 1943 року до глибоких кишень апостолів
унії почали надходити юдині срібняки/ Щомісяця краків^
ський «уряд генерал-губернатора» переводив у святий Юр
360—370 тисяч злотих. То була плата за занапащені душі
галицьких селян,, за тисячі обдурених і запаморочених
панотцями людей, що одягались у есесівську уніформу, щоб
виконувати віддані чужою мовою накази, гинути за
чужинницькі інтереси у братовбивчій боротьбі на полдх
Тернопільщини та Бродівщини, в Словаччині та Югославії...
За порадою Сліпого Шептицький вирішує виділити значну
частку одержаних від німців грошей для уніатської еліти —
членів митрополичої капітули: крилошан-«достойників»,
соборних і "почесних крилошан, радників митрополичої
капітули, а також професорів богословської академії та семінарії.
Рештуч коштів було розподілено між окремими єпархіями
уніатської церкви.
Од кругленьких сум в окупаційній валюті возрадувалися
душі вельможних релігійних* шахраїв. Одержавши чергову
нацистську «гонорацію», станіславський єпископ Г. Хомишин
у листі до митрополита 8 липня 1943 року шанобливо писав:
«Ваша ексцеленціє! Прошу ласкаво казати мене повідомити,
чи ексцеленція самі подякували за суми, переслані з
Німеччини як запомогу для тутешніх чотирьох дієцезій (церковна
188

адміністративна одиниця, очолювана єпископом.— К. Д.), чи
я маю від себе подякувати за станіславську дієцезію і кому.
Остаю з вайвшцим поважанням вашої ексцеленції
найнижчий слуга в Христі Григорій, єпископ».
Коли переможна Радянська Армія стала наближатися до
західних областей України, Й. Сліпий разом з єпископом
М. Будкою та канцлером митрополичого ординаріату М. Га-
лянтом зібрали у квітні 1944 року довірених працівників
рахункового і персонального відділів канцелярії
митрополита і наказали спалити всі документи про надходження
грошей від гітлерівців. Однак правди сховати н£ вдалося.
Частина документів збереглася. Про факти фінансування
уніатських зрадників гітлерівськими окупантами та одіозну
роль у цій афері нинішнього кардинала знало чимало
вищих церковних сановників. Після війни деякі архієреї
вирішили повідомити про це органи Радянської влади. Слово
свідкам.
Єпископ Перемишльський, Симбірський і Сяницький Йо-
сафат Коциловський: '
— Уніатські єпископи й священики одержували гроші від
німецьких окупаційних властей. Правлячи єпископи, в тому
числі і я особисто, одержували щомісяця 800—1000 злотих,
греко-католицькі священики — по 100 злотих на місяць.
Перший час для духовенства перемишльської єпархії ми
одержували гроші з митрополичого ординаріату у Львові, а
пізніше за вказівкою митрополита Шептищ>кого нам був
заведений окремий рахунок і гроші по цьому рахунку від
німецької адміністрації з Кракова ми одержували самі.
Єпископ Николай Чарнецький:
— Після окупації західних областей України та Білорусії
пімецько-фашистські загарбники відновили усі пільги й
права, якими греко-католицька церква користувалась у
буржуазній Польщі. Церкві повернули майно й землі,
націоналізовані Радянською владою та передані народові/ Поряд з тим
німецьке генерал-губернаторство виплачувало греко-като-
лицькій церкві спеціальні кошти на утримання духовенства:
спископам4— по 1000 окупаційних злотих, священикам — по
104 злотих щомісячно.
Незаперечні факти й документи звинувачують саиовитпх
свічкогасів, і зокрема Й. Сліпого, в одержанні чималеньких
сум від гітлерівських завойовників. А нацисти (це, до речі,
добре відомо у Мюнхені, Ватікані та по інших зарубіжних
закапелках, де нині осіли войовничі святоюрські
нахлібники) ніколи й нікому задурно не піднесли навіть пфеніга.
189

Кардиналові та уніатським «достойникам» з мюнхенського
та інших «голосів», які завзято намагаються нині
гальванізувати збанкрутілу Брестську унію та її хворобливий
витвір — антинародну уніатську ієрархію, не приховати своїх
злочинів!
ЧИ Є МЕЖА ЛИЦЕМІРСТВУ?
Навіть у середовищі клерикалів Сліпий здавна
відзначався лицемірством. Цей фарисей у рясі, достойний виученик
австрійських та італійських єзуїтів, прагнув догодити
кожному, з кого траплялася нагода мати хоч якусь користь.
Відчуваючи підтримку Східної конгрегації Ватікану,
майстер інтриг й провокацій ще в 30-і роки розпочав таємну
боротьбу за архієпископський престол. Через певних людей,
спочатку в розмовах між духовенством, а згодом і в пресі,
Сліпий поширював чутки про свої «особливі заслуги» перед
упіатською церквою. З цією метою широко рекламувалися
його церковні панегірики, подробиці паломництва до
Палестини, робилися спроби «урочисто відзначити його
ювілеї». А починалось усе в стінах уніатської академії у
Львові.
Очоливши богословську академію і духовну семінарію,
Сліпий поступово перетворив їх у бастіони клерикалізму й
антирадянщини, до яких підбирав особисто відданих йому
професорів-теологів, священиків і семінаристів. Кир Йосиф
вважав академію та семінарію своєю опорою і мало не
особистою дідизною. Він не терпів будь-якого втручання у
справи академії навіть з боку самого А. Шептицького, до
якого на словах завжди демонстрував «любов і вірність».
Звернімося до фактів. На кінець листопада 1941 року
НІептицький одержав донос про грошові махінації Сліпого
та деяких професорів духовної семінарії, які, крім основної
плати, одержували великі гроші за відправлення богослужб
у львівських та приміських церквах. Виявилось, що
панотці — духовники з семінарії,— ревно виконуючи наказ
самого ж таки митрополита Андрея співати «алілуйя» «побідонос-
пій німецькій армії», мали набагато більші прибутки, ніж
інші душпастирі. Як видно з відомості, що зберігається у
Львівському державному історичному архіві, лише восени
1941 року дев'ять священиків семінарії відправили 85
богослужінь, одержавши за це, окрім платні та харчів,
190

2550 окупаційних злотих. Такі, з дозволу сказати,
«гонорари», звісно, викликали заздрість серед «вірного кліру». Тому
владика вирішує дещо обмежити гін за грошима з боку свого
коад'ютора та його семінарського оточення. Для цього Шеп-
тицький наказав з 1 жовтня відраховувати у Сліпого та ще
трьох професорів богословської академії по 100 злотих за
харчування.
У відповідь на рішення митрополита Сліпий звернувся до
Шептицького з особистим листом, в якому розкривається
уся дрібна та пожадлива натура користолюбивого архієрея:
«Ваша Ексцеленціє!^ Перебираючи платню за місяць
жовтень для професорів Богословської Академії, Ваша Ексце-
ленція відчислили чотирьом професорам, що харчуються в
Семінарії, по 100,— зол. за харч з професорської пенсії.
Тому, що я мав би бути четвертий, отже, мусів консеквентно
і собі відчислити.
Не ходить,зовсім про незначну суму 100,—зол., але про
засаду і невірні інформації, тому смію в цій справі подати
ось таке вияснення:
З Духовної Семінарії я харчу не брав, за виїмком обіду,
який я давав варити до Семінарії, перебуваючи там цілий
депь...» І далі на трьох сторінках машинописного тексту,
жалкуючи за втраченою сотнею окупаційних злотих,
блаженний лицемір перелічує всі свої «заслуги» перед Шеп-
тицьким та уніатською церквою, розписує, скільки годин він
витрачає щодня на богословську догматику, скільки
«здоров'я і нервів» витратив на ремонт та утримання майна
семінарії, на пошуки «робітників, механіків, шлюсарів, шкля-
рів, столярів, білярів і т. д.».
Перелічуючи свої заслуги, Сліпий принагідно нагадав
Шептицькому, що в перші ж дні гітлерівської окупації,
коли уніати гарячково гасали від церкви до церкви,
славословлячи «фірера та його славне воїнство», він не мав «ні авта,
ні вознього», однак змушений був усюди побувати і «всюди
бігати "так, що приходив домів втомлений до краю. При тім
знищив одежу і виходив дослівно 2 пари черевиків».
Вимірюючи ставлення Шептицького до своєї особи лише
сумою одержаних «гонорацій» та дорікаючи владиці за
невдячність за його «невтомну працю», Сліпий вів далі:
«7. За це все я не одержав ні сотика жадної гонорації,
виходило би отже, що я ще маю до того * доплачувати
100,—зол.
8. Відколи Духовна Семінарія існує, ректор все
одержував харч і пенсію. Не знаю, на якій основі я би мав тепер
191

оплачувати харч, котрий до того я сам виходжую, випрошую
і кінець кінців оплачую.
9. Професорська платня — це запрацьована належпа мені
винагорода. Вісім годин догматики тижнево, це не обряди чи
якийсь там легкий предмет. Я приготовлявся до догматики
10 літ і викладаю вже 20, тому таке зарядженпя с болюче.
Рівно ж гадаю, що не парушу скромності, коли скажу, що зі
всіх стипендистів я найменш коштував Вашу Ексцеленцію,
бо крім 2-х років в Інсбруці, за що все вдячний Вашій Екс-„
целенції, я весь час сам удержувався».
Далі «покривджений» на сто злотих користолюбець, не
витримавши, починає лити бруд на інших священиків, які,
мовляв, мають і «бічні доходи» та «інші заробітки» й
одержують набагато більше грошей, ніж вразливий ректор
духовної семінарії. Сліпий пише:
«10. Кожний другий професор бере свою платню за
виклади, хоч він має бічні доходи чи то з парохії, чи з катехиту-
ри, чи іншого заробітку і працює без порівняння менше від
мене. Чому н. пр. о. Рудь *, який дістає рівно ж харч у
палаті, одержує цілу професорську платню, а я лише
частину?
11. А може, я так ситуований, що мені переливається?
Ваша Ексцеленція знають добре, що від 1. VII я не одержав
буквально жодної платні, хоч я є каноніком, офіціалом суду,
ректором Академії, ректором Семінарії, професором, пред-
сідником предсоборової Комісії і проче і проче... і нині ще
мушу оплачувати каноніцьке помешкання. Інші Отці
Каноніки урядилися краще і брали по три і чотири пенсії».
Ані словом не згадавши про чималі прибутки, які він
одеря^ував за помешкання семінарії, відправлення бого-
служб та інших церковних треб у вигляді різного роду
пожертв на семінарію і т. п., кир Йосиф, сперечаючись за сто
злотих із самим митрополитом, зайвий раз довів, що він
куди більше цікавиться грошима, ніж богоугодними
справами своїх вихованців.
1 Отець Стефап Рудь — на той час одіш з найближчих
дорадників Шептпцького, соборпий крплошашш, віце-голова
митрополичого церковного суду і одпочасно викладач богословської академії.
Доречно нагадати, що, очорнивши свого часу С. Рудя перед владикою
Андреєм, Й. Сліпий поряд з іншими «праведниками» з числа
професорів Львівської богословської академії по-бліознірському «поминає»
його сьогодні у своїх проповідях у храмі ов. Софії у Римі, кличе
емігрантську паству «паслідувати чесноти і продовжувати ними
започатковану пращо».
192

Народна, мудрість влучно відзначає, що у владики два
язики: бога увалити, а людей дурити. Так і Сліпий,
наплівши сім міхів гречаної вовни і кинувши чимало камінців
у город святоюрських каноніків і самого митрополита, на
закінчення листа лицемірно додає: «Я зовсім не хочу
жалуватися і дякую Бога, що можу працювати, а тих кілька
завваг прохаю прийняти від наболілого серця, як вияснення
фактичного стану. Цілую святительські руці, во Христі
відданий».
Однак цитований лист Сліпого до А. Шептицького не
належить до найвищих зразків фальші й лицемірства
кардинала. В архіві зберігається інший досить показовий щодо
фарисейської моралі Сліпого документ — його звернення до
Й. В. Сталіна одразу ж після смерті Шептицького в
листопаді 1944 року. Читаєш — і мимоволі спадає на думку: яким
ганебним блюзнірством, безмежним лицемірством отруєна
набоженська душа того, хто ще й сьогодні удає з себе
«проповідника правдивого слова божого». Після голосного «мно-
голітствія» скаженому фюрерові, мобілізації всіх зусиль
уніатського кліру на всебічну допомогу гітлерівській армії
та рейху, благословення кривавих вбивць із «Нахтігалю» і
дивізії СС «Галичина» новий митрополит уніатської церкви
висловлює подяку радянським органам і «искреннюю благо-
дарность» особисто Й. В. Сталіну за «благосклонпое отноше-
пие во время похорон митрополита».
Благословляючи однією рукою вбивць із кривавої УПА,
які й після визволення західних областей України чинили
криваві розправи над радянськими патріотами, Сліпий
облудно просторікує, що «церковь по Божьему закону не вме-
шивается в политические, военньїе и чисто светские дела,
а всегда вьшолняет гражданский долг, согласньїй с Божьим
законом».
Але кульміпацією безсоромного лицемірства й демагогії
Сліпого слід, мабуть, вважати «надгробпе слово»,
виголошене 20 листопада 1969 року в римському храмі святої Софії
на поминках померлих викладачів Львівської богословської
академії. За словами верховного архієпископа, покійпі
«вславилися геройськими ділами й подвигами, досягненнями
й здобутками» перед уніатською церквою. Перелічуючи усоп-
ших і відзначаючи їх заслуги перед «всечеспішим
духовенством», Сліпий безпардонно називає й ім'я доктора Г. Кос-
тельника... Того самого Костельника, який у 1945 році очолив
ініціативну групу, що рішуче виступила проти Ватікану, за
ліквідацію проклятої українським народом Брестської унії
7 К Дмитрук
193

та возз'єднання з Руською православною церквою. Того
самого отця Гавриїла, який свого часу разом із Сліпим входив
до складу митрополичої капітули, поруч працював у
духовній семінарії, однак після війни знайшов у собі мужність
порвати з ганебним минулим. Гавриїла Костельника, який,
незважаючи на шалені наскоки й погрози найзапекліших уніат-
, ських реакціонерів та їхніх вихованців з оунівської катівні
СБ, об'єднав навколо себе значну частину греко-католицько-
го священства, яка й проголосила остаточну ліквідацію унії
на Львівському соборі в березні 1946 року.
Майже через двадцять років учасники сесії II
Ватіканського собору, і серед них, до речі, Сліпий, із сумом шукали
відповіді: як могло статися, що Брестську унію, яка
проіснувала аж 350 років, ліквідувало саме уніатське
духовенство?
На це питання ще в 1945 році дав гідну відповідь
Г. Костельник: «Годі! Ми ситі Римом, ситі унією з Римом.
Берестейська унія — це сатанинський витвір єзуїтів. Вони
придумали її для знищення Русі. Берестейська унія
створювалася як ініціативна група по окатоличенню всього Сходу,
всіх народів Росії,гі в першу чергу українців, білорусів, а
потім росіян... Ми колись пишались тим, що унія — Потієва
унія — скріпляла нашу церковно-культурну
індивідуальність та помагала нації наблизитись до християнсько-цивілі-
зовапої Європи. І от тепер ми бачимо, що принесла нам ця
християнсько-цивілізована Європа. Море крові й страждань
нашого народу, рабство, від якого наш народ врятувала
героїчна армія вільних народів, об'єднаних дружбою у
великому Радянському Союзі».
Злочинне вбивство Гавриїла Костельника було ретельно
підготовлене уніатською верхівкою та українськими
буржуазними націоналістами. Вони не могли й не хотіли
«простити» настоятелеві Преображенської церкви у Львові, який.
1945 року очолив групу священиків-уніатів, що прагнули до
об'єднання з православною церквою, його виступів перед
духовенством і віруючими, в яких Костельник засуджував
реакційну, антинародну діяльність Шептицького і Сліпого,
рішуче виступав за розрив з Ватіканом і прилучення до
православної церкви.
Очолювана протопресвітером Г. Костельником група
священиків повела серед уніатського духовенства і віруючих
роз'яснювальну роботу за масовий перехід у православ'я.
У зверненні «До всечеснішого греко-католицького
духовенства в західних областях України» Гавриїл Костельник
194

та інші члени ініціативної групи писали: «Унія — це
історичний спогад і символ упадку нашого народу,
чужинницького поневолення. Багато крові мусив наш народ пролити,
щоби скинути з себе те чуже ярмо». Повідомляючи далі, що
«ініціативна група стоїть і стоятиме твердо на становищі
щирого патріотизму до УРСР і всього Радянського Союзу»,
Костельник та його група закликали упіатське духовенство
назавжди розірвати з Ватіканом і прилучитися до
православної церкви.
Ця па перший погляд суто релігійна справа викликала
лють реакційної верхівки уніатського духовенства та
українських буржуазних націоналістів. На адресу
протопресвітера Костельника почали надходити погрозливі анонімні
листи.
Деякі священики-уніати, які і після закінчення війни
підтримували націоналістичних бандитів, зверталися до
Костельника З погрозами, вимагаючи, щоб він відмовився
від участі в ініціативній групі. Зокрема, такого листа
надіслав Костельнику греко-католицький священик Микола Хме-
левський, який свого часу мав особисті контакти з
Петлюрою, а пізніше .підтримував тісні зв'язки з оунівцями.
«Раджу вам, отче, не забувати, що всевишній карає
відступників. Велика сила та влада його!» — натякав Хмелевський.
Та Костельник не захотів відмовитися від своїх
переконань і рішуче відкинув пропозиції Хмелевського та інших
апологетів унії. І тоді інквізитори з Ватікану разом з оунів-
•ськими ватажками вирішують помститисн Костельникові.
Спочатку сповіґцають про відлучення каноніка Гавриїла від
католицької церкви та піддають анафемі. А 20 вересня
1948 року уніатсько-бандерівський найманець Василь Пань-
ків з благословення «святпх достойників» одразу ^к після
богослуженпя, серед білого дня, кількома пострілами вбиває
62-річігого протопресвітера.
А сьогодні Сліпий блюзпірськи проголошує: «Нехай ця
коротка згадка з гарячими молитвами буде нашою
тимчасовою подякою для Божої Премудрості, що виявила через пих
(тобто покійних викладачів академії, в тому числі й убієн-
ного Г. Костельника.— Я. Д.) своє просвітлення для нас.
Водночас ми певні, що" вони будуть за нами вставлятися
перед престолом Господнім...»
Яких тільки «святих» і жалісливих слів не вживає «з
болем у серці» блаженпіґяий фарисей! «Пошана та любов до
народу», «благодатне просвітлення», «геройська святість
життя, відданого для церкви» і прочая, і прочая... Слова для
7*
195

Сліпого, як' і яскрава кардинальська мантія, лише
бутафорій, за якою криється холодна й підступна плоть
політичного афериста і людиноненависника, що заради своїх
корисливих цілей -здатний на будь-яке відступництво й зраду. '
«БЛАЖЕННІШИЙ» ФАРИСЕЙ
Одна з легенд, що їх поширюють Сліпий та його
прихильники з числа есесманів,— міф про «багатостраждального
иервоієрарха» уніатської церкви, про «каторжника», що
аж 18 років «поневірявся» по «сибірських тюрмах і каце-
тах».
До поширення цієї легенди чи не найбільше-зусиль
доклав сам честолюбний кардинал, який у свої 90 років
безперестану торочить, нібито він втратив здоров'я на
«колимській каторзі» і в «сибірській тундрі» і «навіть мав на своєму
тілі сліди тих страшних часів». Про вісімнадцять років
«страждань на каторзі» Сліпий не раз згадував і в своїх
зверненнях до папи Павла VI...
Тут що не слово, то брехня, інсинуація, наклеп.
Блаженний фарисей, якого, до речі, у вузькому колі уніатської
еліти нарекли «святим артистом», силкуючись грати головну
роль у ганебній уніатській трагікомедії, не раз виставляв
себе на посміховисько. ,-
Звернімося до фактів. Так, у 1946 році Сліпого за
зрадницьку діяльність та активну допомогу нацистським
окупантам під час Великої Вітчизняної війни судив радянський
суд і, згідно з вироком, відповідно до нашого законодавства,
він кілька років перебував у місцях позбавлення волі, але,
між іншим, фізично не працював. Та вже 1953 року Сліпого
звільнили з ув'язнення, він приїхав до Москви, де, за його
словами, віддавав 'свій час... «науковій діяльності та
журналістиці». «Нещасний каторжник» оселився в одному з
кращих готелів сґолиці. Він відвідував Московський
університет, наукові інститути, бібліотеки, музеї, художні галереї,
вряди-годи молився і слухав церковні хори.
В одному з листів з Москви, датованих тим же роком,
«мучепик» у кардинальській мантії (який тоді, згідно з його
нинішніми заявами, нібито «поневірявся по сибірських
тундрах») писав: «Потрясаюче враження роблять гігантські
постаті святих у Новодівичому храмі, ікони Третьякозської га-
196

лереї, Новодівичого монастиря і- Василя Блаженного, це
впрост архитвори, унікати у сему світі, деякі навіть з
XI і XII ст., від яких не можна відірвати очей. А мушу
сказати, що бачив їх у моєму житті немало і сам їх збирав.
Московські ікони ще збільшили незвичайно* моє зацікавлення».
Захоплення Сліпого виклика'ла й бібліотека імені
В; І. Леніна, в якій він протягом 1953—1954 років досить
часто працював. «Бібліотека імені Леніна це теж свого роду
великая, окремий світ для себе,— захоплено писав він.—
Кілька цифр свідчать про сказане... Неодно я бачив в інших
світових бібліотеках, переважно в менших розмірах, та
зовсім новим є читальні для дітей від 8 літ і для середньо-
шкільників».
В статті до одного з київських журналів, яка збереглася,
хоч не була опублікована, Сліпий, що нині обливає брудом
все радянське, вихваляв московське метро, величезне
будівництво в столиці, її вулиці і парки, пам'ятники старовини
і навіть московських водіїв автомашин. «Все те разом
узяте,— просторікував лицемірний святенник,— свідчить, які
великі старання положило вже і дальше кладе Радянське
правительство і управа столичного города, щоби старовинну
Москву, чи, як її звали, «велике село», перетворити в
справжню висококультурну столицю величезної держави».
До цього ж часу належить ще одна провокаційна акція
кира Йосифа, за допомогою якої він намагався знову
виплисти на поверхню, привернути до себе увагу, а заодно
й виканючити для своєї особи відповідні «привілеї та гоїіо-
рації». Після кількарічного співання «многоліття»
кривавому Гітлеру, благословення вбивць з «Нахтігалю» та дивізії
СС «Галичина» політичний аферист у сутані звертається до
Радянського уряду з пропозицією... бути посередником в
організації «неофіційної зустрічі» між представниками
радянських державних органів і апостольського престолу.
У власноручно написаному плані такої зустрічі^ яку
нинішній лжепатріарх за своєю звичкою до дешевої патетики
претензійно назвав «Участь папських установ і осіб в
евентуальних майбутпіх переговорах з СРСР», Сліпий розкриває
функції та специфіку ідеологічної і релігійно-політичної
діяльності окремих конгрегацій та інших установ Ватікану,
називає їх особовий склад, дає характеристики тогочасним
членам кардинальської колегії та іншим керівним діячам^
римської- курії.
Намагаючись, як завжди, набити собі ціну, Сліпий
старався показати сзою близькість до ватіканських ієрархів,
197

зокрема до керівника Східної конгрегації та «Колегіуму Ру-«
сікуму» колишнього офіцера генерального штабу Франції,
професійного військового розвідника Євгенія (Ежена) Тіссе-
рана. «Найліпше я знайомий з кардиналом Євгенієм Тіссера->
ном... До мене особисто кардинал Тіссеран відносився дуже
добре — помагав мені в справах Академії (греко-католицька
академія у Львові.— К. Д.), коли я ще був її ректором...
З кардиналом Пачеллі (з 1939 року папа Пій XII) кардинал
Тіссеран був у дружніх відносинах... Він з Секретаріатом
Стану мав рішаючий голос у папи при назначенні мене
митрополитом».
Однак як не хвалився Сліпий своїм «великим авторитетом
і впливом» на керівників рдмської курії, ніхто не збирався
залучати старого фашистського пособника до участі у
«дипломатичних контактах» чи «переговорах» з папською
столицею.
Проте липовий «каторжник» гуляв не тільки
московськими вулицями. Не наважуючись повернутися до Львова, бо,
за його ж словами, «мав там багато ворогів з числа
колишніх уніатських священиків, які апелювали до державних
чинників, аби мене не пускали в Галичину» *, Сліпий
протягом 1955—1960 років навідувався до Києва, де хотів
влаштуватися на роботу в Інституті історії Академії наук УРСР,
При цьому в розмовах з представниками наукових закладів
пояснював це прохання своїм «остаточним рішенням
відійти від релігійної діяльності». Врешті колишній митрополит
почав збиратися в дорогу до Ватікану.
г І ось тут починається трагікомедія. Діставши дозвіл на
виїзд в Італію, Сліпий понад два тижні зволікав з від'їздом,
майже нічого не їв, намагаючись змарніти, щоб не мати
вигляду такого здорованя, яким він був на той час,— з
червоним пещеним обличчям, досить помітним черевцем та добре
розвиненими біцепсами. Адже треба було з'явитися
перед очі сановників курії та отців II Ватіканського собору, та
ще й показати себе «страждальником» і «мучеником».
Отже, «спогади» чорного кардинала про 18-річну
«каторгу» — черговий блеф горезвісного лицедія, людини, яка
звикла інтригами, зрадою і шахрайством торувати собі
шляхи вгору.
* Йдеться про звярпеипя групи колишніх уніатів до органів
Радянської влади, в якому вони, зокрема, писали: «Ми просимо не давати
дозволу колабораціоністу Сліпому... повернутися дС Львова, бо він
знову буде нацьковувати віруючдх проти Радянської народної влади»,
198

«Пророк», «український Мойсей», «батько емігрантської
спільности», «великомученик», «ісповідник віри», блаженні-
ший праведник... Якими тільки епітетами: не величали
націоналістичні писаки Й. Сліпого, якимп титулами та чинами
не обдаровували його.
Від окремих осіб до емігрантської преси почали навіть
надходити пропозиції, щоб на відзначення «видатних
звершень» кира Йосифа проголосити: «національне свято».
Критикуючи найзавзятіших проповідників культу «українського
Мойсея», один з емігрантів у листі, опублікованому у чікаг-
ській газеті «Українське жпття», не без гумору писав: «До
наших загальнонаціональних здобутків маєко аж три
державні уряди, маємо кількох вождів нації, маємо комбатантів
аж трьох визвольних, воєн та аж п'ятьох визвольних армій,
маємо кілька загальнонаціональних рухів та безліч
політичних партій — долучився ще один: маємо нарешті вже свого
патріарха.
Як тут не зробити всенаціонального свята на злість
Ватіканові і деяким православним. Адже є така прекрасна
нагода показати нашу високу національну свідомістьг глибоку
релігійність і сильну державно-політичну виробленість. Хай
собі світ не думає, що ми дикуни».
Запінені від словоблуддя запопадливі гітлерчуки дійшли
до того, що стали величати свого кумира словами «ваша
світлість», з якими: у католицькій церкві без будь-яких
винятків личить звертатися лише до папи. Але й цього здалося
замало надто завзятій пастви 3 ініціативи одного з
бандерівських лідерчуків у Канаді С. їжика Сліпого нарекли
навіть... царем.
Так, так. Виступаючи перед купкою недобитих оунівських
сокирників, які зібралися у Вінніпегу, щоб привітати свого
духовного '«пастиря», їжпк, за повідомленням газетки
«Гомін України», гучно заявив: «Провидіння прислало нам Вас,
патріарше, щоби ви стали українським Мойсеєм і
запровадили нас до обітованої землі... Ви, блаженніший, є нашим
царем!»
І хоч їжик та К° з бандерівського табору не пояснюють,
павіщо їм знадобився замшілий божок, ясно одно — в особі
Сліпого вони вихваляють ідейного натхненника й
однодумця, людину, для якої так само, як і для них, політичним
«вірую» завжди була кривава гітлерівська «Майн кампф».
Недаремно головними глашатаями новоявленого буржуаз-
но-націоналістичного «царя» останнім часом виступають
такі затавровані свастикою оунівські верховоди, як колишній
199

агент фашистського абверу Я. Стецько, капелан кривавого
«Нахтігалю» І. Гриньох і добре відомий в емігрантському
середовищі садист і вбивця І. Кашуба, якого позаочі
зарубіжні українці давно титулують бандерівським Пммлером.
Виступаючи в грудні 1976 року на банкеті на честь свого -
ідейного патрона в резиденції у Римі, перший кат ОУН
І. Кашуба, за словами оунівської рептильки «Українська
думка», заявив: «Ніхто, як саме ми, бандерівці, повністю
зрозуміли ідеї нашого патріарха (його настанови знищувати
кожного, хто виступав би проти буржуазного націоналізму
та його клевретів з ОУН.— К. Д.) і його особистий приклад
(вірне служіння' гітлерівцям, зрада, лицемірство.— К. Д.).
Ми зрозуміли, як треба реалізувати ці ідеї і тому всіляко
підтримуємо і будемо підтримувати їх...»
Зрадницьке фашистське минуле Стецька та Гриньоха вже
відоме читачеві. Не менш огидна біографія і в Кашуби —
агента львівського гестапо та співпрацівника так званого
Українського крайового комітету. Відразу ж після
закінчення війни він опинився в Мюнхені. І тут, завдяки своїй елі-,
пій вірності ватажкам, фанатизмові й жорстокості,
поступово видряпався по націоналістичній драбині від «слідчого»,
тобто звичайного, так би мовити, пересічного душогуба, до
керівника бандерівської СБ. Улюблений вираз цього
адвоката його блаженства кардинала Сліпого: «Взяти всіх сильно
за морду і подивитися в очі, щоб розпізнати: хто ти, чи
часом не комуністом від тебе тхне». І саме це, за свідченням
С. Джугала, який тривалий час був безпосереднім4 свідком
мерзенної діяльності верховод 34 ОУН,— єдина формула
дій Кашуби.
Разом з тим ця, з дозволу сказати, «життєва формула» є
чи не найвищим досягненням розумових потуг Кашуби, його
кредо — кредо ката, який за вказівкою своїх босів та за
відповідну «грошову компенсацію» ладен розкраяти голову
будь-якій людині, навіть учорашньому однодумцеві, як,
наприклад, сталося з колишнім оунівським функціонером
Д. Штикалом.
Отакі завзяті гітлерчуки та наймані вбивці кадять нині
фіміам «українському Мойсееві» у кардинальській мантії.
І на схилі віку Сліпий не обходиться без послуг сокирників
на зразок Кашуби...
За лаштунками уніатсько-націоналістичного вертепу, за
патетичними гаслами про «спільну долю» еміграції, про
єдність зарубіжного «національно-релігійного табору»
точиться гостра затаєна боротьба за верховодство в оунівському
200

середовищі, за право якнайбільше урвати з подачок
підривних пропагандистських і розвідувальних служб Заходу.
Колотнеча набирає дедалі огидніших форм.
Визнавши, що «внутрішня гризня» та намагання
«перегризти горло одне одному» — найхарактерніша ознака
повсякденного життя сучасних буржуазно-націоналістичпих
організацій, партій і «вождів», один з найстаріших оунів-
ських «лідерів» Д. Андрієвський у паризькій газеті
«Українське слово» писав: «І чим більше ми відриваємось від
України, тим ця гризня страшніша. І від гризні організацій,
партій, від гризні політичної перейшли до особистої, більш того,
до фізичних наскоків, щоб силою зігнати свою злість.
Дійшло до пасквілів, анонімних листів, погроз^ а це негативно
позначається на еміграції. І навіть ті люди, які вірили нам
і в тяжкий час були з на^и, бачать, як ми замість ідейного
горіння тліємо, коптимо, а від цього тільки чад і сморід».
До взаємпої колотнечі й гризні в уніато-націоналісіично-
му таборі доклав руку також без міри амбітний псевдопатрі-
арх Йосиф І. Чимало віруючих і навіть священиків
протестують проти примітивного політиканства Сліпого, проти
його намагання всюди підкреслювати свою «верховну
владу». У відкритому листі До чорного кардинала,
опублікованому в бюлетені «За патріархат», уніатський душпастир*з
Торонто писав, що він збентежений «гострими атаками»
Сліпого проти окремих церковних діячів, які не бажають
«бавитися політикою». «Чому аж стільки «ворогів»? — запитував
священик.— Чи тут не хвороблива манія — всіх
підозрювати, всіх бити, всіх копати!.. Ви самі виказуєте дуже низький
ступінь духовності, бо не вмієте запанувати над вашими
пристрастями: гнівом, мстивістю, ароганцією,
властолюбством і грошолюбством».
До речі, пожадлива патура Сліпого, його патологічна
гонитва за грошима, на цей раз італійськими лірами,
виявилась ще в одному, майже комедійному випадку, який мав
місце кілька років тому. Для своїх вихованців з Папської
малої духовної семінарії в Римі кардинал вирішив купити
корову, яку підібрав у ватіканському* маєтку в Кастельган-
дольфо. Торгуючись з представниками апостольської казни,
Сліпий поставив умову, щоб вибрана ним корова давала в
кардинальську дійницю... не менше 25 літрів молока на
день. За це «ісповідник віри» обіцяв виплатити римській
курії 600 тисяч лір. Після одержанпя від Сліпого 200 тисяч
лір авапсу, корову доставили до спеціально збудованого
недалеко від семінарії хліва.
201

Незабаром виявилося, що худобина, опинившись в інших
умовах або, можливо, одержуючи менше кормів від
підручних первоієрарха, почала давати лише 20—22 літри молока
на добу. Це викликало неабиякий гнів його преосвященства,
який з цього приводу заявив «офіційний протест»
ватіканським господарникам і відмовився сплатити борг за корову
в сумі 400 тисяч лір. Тяганина з приводу «дійсної вартості»
корови тривала понад рік, але «твердий» кир Йосиф так і не
поступився...
Та хіба справа в корові? Цей факт — лише штрих, що
розкриває приховану від людського ока дрібну і пожадливу
натуру людини, яка претендує на роль «отця еміграції».
Не можна обійти ще однієї суттєвої риси характеру
старого колабораціоніста в кардинальській мантії — його жадобу
до влади. День у день він вимагає від духовенства і пастви
рабської покори. А тих, хто не бажає гнути перед ним
спину, злостивий первоієрарх таврує як «відступників од святої
віри» й піддає анафемі. Наприклад, у претензійному «Слові
патріарха Йосифа до українців у Великій Британії» демагог
8 відвертою ненавистю накинувся на тих духовників і
мирян, які, за його словами, «припасовують нам самозванство».
Немов навіжений, кардинал проклинає духовних побратимів
та одновірців, накликає найстрашнішу кару господню на їх
голови. 4
Сліпий залякує непокірних свящепиків «усуненням з
посади», пропонує їм «переходити на латинський обряд» або
шукати «приємливого для себе місця» і, нарешті, прозоро
підказує «не забувати, що і між апостолами-єпископами був
Юда». Ретроград у кардинальській мантії дійшов до того,
що у цьому різдвяному посланні звинуватив особистих
недругів з чпсла уніатського духовенства в тому, що вони
«п'ють українську кров, жиріють па живому організмі
українського пароду та знущаються над ним».
• Наведені слова — не якийсь виняток, так би мовити, крик
душі релігійної людини, в якої також часом може
увірватися терпець. Брутальна лайка й прокляття на голови
непокірних стали вже пормою «душпастирської діяльності»
біснуватого кардинала.
Улітку 1975 року «український Мойсей» накинувся на
уніатських «прочан» з США, Канади, Австралії та іпших
капіталістичних країн, які, відзначаючи проголошений
Ватіканом так званий «святий рік» і відвідуючи Вічне Місто,
в першу чергу прямували до Колізею та інших пам'яток
старого Рима. При цьому багато «прочан» і навіть уніатсь-
202

ких священиків категорично відмовлялися відвідувати центр
уніатської церкви, не хотіли брати участі в богослужіннях,
які відправляв Сліпий, не поспішали давати «пожертви» на
давно вже- обридлі емігрантам «патріархальні» та інші
уніатсько-націоналістичні фонди.
Все це розгнівило мстивого й пожадливого первоієрарха,
який мав надію добре поповнити власну кишеню за рахунок
«святого року». «Завітавши до Рима,— писав Сліпий в
офіціозі «Вісті з Рима»,— паломники не відвідують святі місця
і святині їхньої Церкви-Матері, до якої належать і якій, як
це голосно впевняють, служать. Вони не спішать до храму
св. Софії \ не приходять, щоб поклонитися перед
чудотворною іконою... не ідуть до Батька і Глави. Помісної
української Церкви-Матері (тобто до Сліпого.— К. Д.). Вони ще й
горлають, погрожують і чваняться тим, що не прийдуть у
-поклоні до своїх святинь і до свого Глави-Іеповідника.
Напрошується питання: паломництва це чи, може, модерні
туристичні волокитства». ' *
На закінчення кардинал з неприхованою ненавистю до
парафіян і священиків кидає слова прокляття: «І не можна не
скрикнути у святому гніві: Горе вам, гроби побілені, поріддя
гадюче... Де ж поділася моральна й релігійна спадщина
українського народу й його пойісної Церкви? — її загубили
діти нашої Церкви навіть не з власної вини, а з вини своїх
учителів і священослужителів, між якими було так багато
рабів нерадивих, які відреклися, а ще сьогодні не
вагаються відрікатися цієї дорогоцінної спадщини. До. них наше
кінцеве слово:. «Схаменіться,- будьте людьми. Не будьте
нелюдами!»
Отже, взаємні прокляття, запеклі міжусобиці, особиста
гризня і чвари стають в наш час повсякденною реальністю
мерзенного животіння різномастих емігрантських
націоналістичних угруповань та організацій, їх, так би мовити,
буденною справою.
Розклад і деградація закордонного
уніатсько-націоналістичного «політикуму» яскраво виявилися під час
галасливої кампанії навколо так званого «Київсько-Галицького
католицького патріархату». Як сподівалися Сліпий та його
оточення, утворення патріархату, на чолі якого, зрозуміло,
став би кир Йосиф, дало б можливість збанкрутілим уніатам
посилити свій вплив на зарубіжних українців, у тому числі
1 Побудований уніатами на одній з околиць Рима і відкритий у
вересні 1969 року кафедральний собор уніатської церкви. За
зовнішнім виглядом нагадує мініатюрну копію Софії київської,
203

й на православних, і спряяло б активізації антирадянської
діяльності. «Створення уніатського патріархату,—
претензійно заявйлц, учасники проведеної в Римі наради
уніатських єпископів і ватажків буржуазно-націоналістичних
організацій,— допоможе знищити Радянську владу на
Україні».
Прихильники Сліпого час від часу демонстрували, так би
мовити, свої «біцепси». Під час роз'їздів чорного кардинала
по США, Канаді, Австралії вони супроводжували його у
формі «комбатантів» есесівської дивізії, розмахували штан-
дартами і провокаційними гаслами.
А коли Сліпий, перебуваючи в Чікаго, в «-асисті» єпископа
І. Прашка та колишнього фашистського найманця митрата
М. Бутринського, відправляв «польову богослужбу» на
площі Факс Чейз, у «почесній стійці» навколо свого ідейного
натхненника під прапором гітлерівської дивізії СС
«Галичина» стояли зібрані в Чікаго і навколишніх містах колишні
есесівські бузувіри.
У квітні 1975 року Сліпий при підтримці своїх
найближчих прибічників самочинно проголосив себе «патріархом
Йосифом І». Практичні заходи його щодо створення
патріархату, засуджені римською курією, викликали нову хвилю
міжусобиць і взаємних нападок в
уніатсько-націоналістичному середовищі. 24 травня того ж року, звертаючись у зв'язку
з цим до Сліпого, папа Павло VI зазначав, що самочинне
прийняття кардиналом титулу патріарха «не лише завдало
великого болю нашому серцю, але так само викликало багато
замішання та розладу серед єпископів і вірних візантійсько-
українського обряду, останпі звернулись до апостольської
столиці з проханням про належне вияснення та певідкладні
вказівки».
Після проголошенпя Сліпого самозваним «патріархом» і
засудження цього акту папою Павлом VI в уніатській церкві
почався розкол. Проти псевдопатріарха відкрито виступили
не лише деякі впливові єпископи й свящеппки, а й люди
з його близького оточення, такі, наприклад, як буржуазно-
паціоналістична діячка, багаторічний біограф Сліпого
професор Мілена Рудницька: «Мені дуже не подобається
боротьба верховного архієпископа з Ватіканом, яка підірвала
повагу УКЦ в апостольській столиці і в усьому
католицькому світі та від якої вема і не може бути для нас жодної
корпсті... Мепі не подобається співпраця Верховного
архієпископа з екстремістськими політичними групами
(читайте — бандерівцями, колишніми есесівцями та" іншими воііов-
204

пичо настроєними буржуазно-націоналістичними шуцмана-
ми.— К. Д.) та віддання в їх руки мирянського руху... Я не
проти авторитету, зокрема, я розумію необхідність
авторитету в ієрархічній будові католицької церкви. Але я рішуче
проти ставлення ідолів та ідолопоклонства».
Гостра критика на адресу войовничого кардинала почала
дедалі голосніше лунати, й з лав уніатського священства, від
людей, що так само, як папі Мілена, ще вчора до небес
вихваляли «українського Мойсея». У травні 1977 року вінні-
пезька газета «Український голос» надрукувала відкритого
листа Сліпому від уніатського священика Ю. Сполитакевича
з міста Томпсона (провінція Манітоба, Канада).
Зазначивши, що Сліпий узурпував владу в УКЦ, поводиться нещиро
й нетактовно навіть з вищими сановниками церкви,
шантажує своїх «братів у Хриоті», вимагає від них великі суми
грошей і, використовує релігійно-церковну діяльність як
«політичну арену для розтрублення свого протиправного
патріаршого титулу», Сполитакевич доходить висновку, що
Сліпий перетворює богослужіння -на своєрідну комедію, в якій
сам відіграє роль «головного актора».
«Ви йдете за бандерівцями,— пише священик з
Томпсона,— бо вопи найбільше крику роблять. Але ви забуваєте,
що вони також найбільш короткозорі й найменше
прогресивні з усіх українців... Вони своїм поступованням
компрометують Україну. З такою партією Ваше Блаженство себе
зв'язали і помагаєте здобувати для нас таку «славу».
Недарма ваше ім'я є Сліпий, коли ви цього не бачите! Ще гірше,
що та сліпота виглядає у вас невиліковною. Ви є «сліпий
вождь» з євангельської притчі, який усіх тих, що за ними
ідуть, веде у вовчу яму».
Виступ Сполитакевича у пресі викликав пенависть у
таборі псевдопатріарха. На голову священика посипалися
погрози й прокльони. Доклав до цього руку і сам Сліпий, який
висунув перед митрополитом Германюком вимогу
«позбавити Сполитакевича парафії». Проте Германюк під впливом
віруючих не виконав розпорядження мстивого кардинала,
чим викликав гнівні обвинувачення на свою адресу.
Однак пристрасті навколо Сполитакевича та його
«вельможного захисника», як іменують Германюка прибічники
«патріарха»,— лише буря у склянці води порівняно з
подіями, що вже кілька років вирують в уніатській єпархії
у Великобританії. Тут противники Сліпого об'єдналися
навколо єпископа Августина Горняка, який назвав проголошення
патріархату «незаконним актом, що суперечить капонам
205

католицької церкви», і, виходячи з цього, заборонив свящепи-
кам своєї єпархії під час богослужінь згадувати Сліпого як
патріарха. Горняк навіть усунув з парафій кількох духовни-
ків, що відмовились викопувати його розпорядження.
Позиція Горпяка викликала неприховану лють Сліпого,
який назвав єпископа «юдою». В унісон з кардиналам лоп-
донська бандерівська газетка «Українська думка»
затаврувала Горпяка і священиків з його оточення як «відступників
і зрадників». Підбурюючи уніатсько-націоналістичних
«ультра»., газета провокаційно запитувала: «А чи пе йде єпископ
Горняк в ім'я свого претензійного «я» слідами тих, хто
приводив ворогів на Україну?» В іншому номері цієї ж газетки
в травні 1978 року бандерівці недвозначно натякали: «Хто
вітер сіє, той бурю збирає — це природний закон. Хто
ширить ненависть словом і ділом, той мусить бути готовий на
такий же вияв ненависті».
І почалося... Створений бандерівцями за порадою Сліпого
так званий Центральний патріархальний комітет помісної
УКЦ оголосив «війну» Горнякові і висунув перед Ватіканом
вимогу «терміново забрати зненавидженого мирянами
єпископа». Колишні бандити і есесівці буквально засипали
резиденцію Горняка листами з прокляттями й погрозами,
зривали єпископські богослужіння* не пускали віруючих до
церков, де служили прихильники Горняка.
Одпочасно послідовники «патріарха» створили свою
.«самостійну» царафію в Галіфаксі, яку очолили спеціально
відряджені Слігіим з Рима священики М. Матичак і колишній
есесівець з дивізії СС «Галичина» І. Музичка. Відкриття
нової «патріархальної церкви» поза юрисдикцією «пископа
та апостольської столиці Горняк і його ватіканські
покровителі зустріли пе смиренно. Самовільпі вчинки Музички та
Матичака, за повідомленням газети «Дейлі телеграф», деякі
впливові сановники Ватікану розцінили як «прямий виклпк
верховенству папи римського», а обом «емісарам патріарха»
було запропоновано припинити богослужіння.
Все це шалено обурило уніатсько-бандерівських
екстремістів. Вони блокували церкви, де правили Горняк і його
послідовники. Для «наведення порядку» єпископу не раз
доводилося викликати англійську поліцію. Проте нерідко й
поліцейські пе могли втихомирити лютуючих «ультра»,
18 грудня 1977 року, коли Горняк приїхав для освяченпя
пової уніатської церкви у м. Глостер,'зібрана бандерівцями
юрба фанатиків «рорвала поліцейський кордон і побила
єпископа. Як повідомили англійські газети, тільки рішуче
206

втручання «томмі» врятувало Горняка від «мученицької
смерті». Через тиждень у будинку церкви у місті Лестері
бандерівці покалічили уніатського священика .М. Грегора-
Григоровича, шотландця за походженням, який у своїй
проповіді засудив напад екстремістів на єпископа.
На захист Горняка та вірного йому кліру виступив папа
Павло VI, який на особистій аудієнції 9 лютого 1978 року
висловив потерпілому єпископові свої співчуття. «Складаю
вам доцінення за ваше терпіння і подяку за вашу вірність
святій столиці і католицькій церкві, в якій ми є
об'єднані»,— сказав Павло VI. Разом з тим, як зазначала газета
«Християнський голос», папа ще раз підтвердив, що з боку
римського престолу «нема жодних зщи у принципіальному
наставленні щодо справи українського католицького
патріархату» „
КОЛОТНЕЧА В УНІАТСЬКОМУ
ПАНОПТИКУМІ ТРИВАЄ...
У грудні 1980-го — січні 1981 року на сторінках
буржуазно-націоналістичних листків, що видаються на гроші
імперіалістичної реакції на Заході, знову зарябіло прізвище
кардинала Й. Сліпого та інших ієрархів зарубіжних залишків
уніатської церкви. Схвальні відгуки на адресу Сліпого
вмістили й деякі відверто реакційні органи буржуазної та
клерикальної преси, зокрема в СІЛА та Італії. Чим же
викликана така увага до осбби цього колабораціоніста та
зарубіжного уніатського кліру?
Таємниць з цього ніхто не робив. Скринька, як кажуть, не
була замкнена. Просто уніатські та
буржуазно-націоналістичні верховоди (в котрий вже раз!) спробували зіграти
чергову роль у розв'язаній нашими ідейними противниками
психологічній війні проти Радянського Союзу, роль, яка
заздалегідь була їм відведена їх хазяями. Йдеться про
проведення у Римі наприкінці 1980 року так званого «синоду»
УКЦ, на якому від імені неіснуючої на Україні уніатської
церкви виступали все той же Сліпий і затверджений
апостольською столицею його коад'ютором філадельфійський
уніатський архієпископ Любачівський, який вже понад
сорок років не був на Україні і не має ніякого уявлення про
нашу республіку і український народ. Цей синод прийняв
«рішення» про «скасування» постанов собору їреко-като-
207

лицької (уніатської) церкви, який відбувся в березні 1946
року у Львові.
У своїй заяві, надрукованій мюнхенською уніатською га-.
зетою «Християнський голос» 4 січня 1981 року, уніатські
реакціонери, не моргнувши оком, твердять, що собору, «на
якому наша церква зривала свій святий зв'язок з римським
апостольським престолом, ніколи не було».
У той же час Львівський собор 1946 року — останній
собор греко-католицької церкви, що проходив під
головуванням відомого противника уніатства протопресвітера Гавриї-
ла Костельника,— як добре знають, і самі автори цитованої
заяви і їх нинішні, хазяї,— мав широкий представницький
характер. У його засіданнях брали участь екзарх України
митрополит київський і галицький Іоанн, кілька єпископів
православної церкви, 216 греко-католицьких священиків,
серед яких майже всі декани, і 19 мирян. Всебічно
розглянувши історію виникнення насильницької Брестської унії
1596 року, нав'язаної українському народові Ватіканом і
правлячою верхівкою шляхетської Польщі, антинародний
характер уніатства, яке, за влучними словами Івана Франка,
спричинило «цілій Русі безконечно багато лиха і нещастя»,
та рішуче засудивши «ненависть і братовбійну борню», яку
несла з собою унія на протязі всього свого існування,
Львівський собор одностайно вирішив: ліквідувати унію, раз і
назавжди порвати з Ватіканом і возз'єднатися з Руською
православною церквою.
Оцінюючи значення рішень Львівського собору, можна
сказати, що його постанови, внаслідок яких греко-католи-
цька церква назавжди перестала існувати на українській
землі, переконливо свідчейіи про її ідейне і політичне
банкротство, викликане одвічною орієнтацією уніатської верхівки
на чужинницьких поневолювачів і своїх, «власних»
експлуататорів, її вірною службою гітлерівським окупантам,
підтримкою оунівських банд. Разом з тим вони означали, що
втілення у життя давніх планів Ватікану про насадження
католицизму на Україні та в Білорусії, а далі й у Росії і на
Далекому Сході, плани використання уніатської церкви як
передового форпосту папської столиці на Сході зазнали
фіаско.
Нині ці постанови оголошуються «недійсними», «некано-
нічними». Дивна ж «логіка» в панів сліпих, любачівських та
іже з ними! Своєрідний підхід до визначення «канонічності»
тих чи інших церковних рішень! Широко підтримана
віруючими грекокатоликами одностайна постанова собору
208

4946 року, проведеного на власній землі, серед своїх вірних,
собору, в якому взяло участь понад двісті представників
уніатського священства,— «неканонічна», «не мав правної
сили».
А ось папірець, який анулює постанови цього собору,
прийнятий п'ятнадцятьма зарубіжними уніатськими
верховодами, які за вказівкою своїх покровителів з'їхалися до
Ватікану і оголосили себе «синодом» УКЦ, папірець, прийнятий за
межами батьківщини людьми, які вже давно не мають
нічого спільного з українським народом, більше того —
проштампований без будь-якої консультації з духовенством і
віруючими на Україні, тобто з людьми, до яких він
безпосередньо звернений,— «юридично і канонічно вірний!». Чи
може бути більша наруга над правом і законом, навіть з точки
зору церковної етики?
За роки, що минули після постанови собору, віруючі і
духовенство, у повній відповідності з Конституцією СРСР,
з радянським законодавством прб культи, широко
використовували право свободи совісті. «У моїй єпархії,—
розповів в інтерв'ю газеті «Вісті з України» в липні 1980 року
митрополит Львівський і Тернопільський Николай,— дів
кількасот православних церков. їх обслуговують близько
семисот священиків... Возз'єднання колишніх грекокатоликів
з Руською православною церквою стало тією силою, яка
забезпечила розвиток духовного життя віруючих. Внаслідок
цього було припинено підступну діяльність єзуїтів, які сіяли
серед віруючих розбрат і ворожнечу».
Оцінюючи значення Львівського собору, митрополит
заявив: «Віруючі добре пам'ятають, що уніатська ієрархія в
часи фашистської навали вірно слугувала окупантам. Це
призвело до того, що і віруючі, і більшість галицького
духовенства не вірили облудним посланням своїх ієрархів,
ігнорували їхні розпорядження. І коли '1944 року територію
західних областей України було визволено від гітлерівців,
віруючі повсюдно заявили про своє бажання порвати з упією
і відновити духовну єдність з Руською православною
церквою. Що й було зроблено 1946 року па Львівському соборі.
Це було здійсненням споконвічпого прагнення віруючих
повернутися в лоно православної церкви».
Здавалося б, усе ясно. Духовенство та віруючі колишньої
греко-католпцької церкви розірвали будь-які зв'язки з
Ватіканом й будують своє релігійне життя у складі і разом з
усією православною церквою. Усупереч нісенітницям, що
поширюються на Заході про якісь «обмеження» свободи
209

совісті та релігії, віруючі-в нашій країні, у тому числі в
західних областях республіки, задрвольняють усі свої релігійні
потреби і разом з усім радянським народом беруть активну
участь у суспільному й політичному житті країни, віддають
свої сили справі збереження миру на нашій планеті. До
речі, існування повної свободи віросповідання в СРСР не
раз підтверджували як релігійні діячі нашої країни, так
і численні представники зарубіжних церковних об'єднань,
у тому числі і католицького кліру.
Все це, зрозуміло, добре відомо і у Ватікані, де саме і
відбувся провокаційний «синод» УКЦ. Та організатори
чергової антирадянської витівки, як видно, переслідують інші
цілі. Ідеологічні диверсанти, в тому числі у мантіях і
сутанах, виконуючи соціальні замовлення натхненників антико-
мунізму, прагнуть затьмарити велику правду про
Радянський Союз, посіяти недовір'я до миролюбної політики країн
соціалізму, похитнути комуністичну переконаність
радянських людей, викликати негативні антидержавні тенденції
серед духовенства і віруючих, протиставити соціалістичні
нації одна одній.
Цій кметі й служить лемент, піднятий деякими
пропагандистськими та підривними службами Заходу й їх
найманцями з числа українських буржуазних націоналістів навколо
зборища * зарубіжних осколків уніатства. Цим вони хочуть
ввести в оману світову громадську думку і, поширюючи
брехливі твердження про «переслідування релігії», сіяти
отруйне"насіння релігійного й національного розбрату,
викликати суперечності між віруючими та невіруючими, а
всередині віруючих — нацьковувати представників одних
віросповідань на інших. В учасників псевдосиноду у Ватікані, що
войовничо проголошували якісь «права» на поширення своєї
«юрисдикції на цілу Україну», на створення якоїсь «великої
Києво-Галицької митрополії», «Києво-Галицького
патріархату», зрозуміло, під уніатською «зверхністю», навіть не
виникло питання:* як поставляться до такого, з дозволу4
сказати, рішення віруючі, священики і єщсскопи на Україні, які
вже давно відкинули уніатство і рішуче засуджують
антинародну діяльність «апостолів» унії. " •
Одпак такі думки, як видно, й не виникали у, головах- *
зрадливих архієреїв та ї£ зарубіжної націоналістичної
пастви. Вони звикли поширювати ворожнечу і ненависть,
користуватися методами провокацій. Не випадково одним з
«доповідачів» синоду з питання «становища україпської
церкви на Україні» був уніатський «.богослов» І. Грипьох —
210

колишній капелан кривавого «Нахтігалю», нагороджений
фашистами залізшім хрестом.
Як видно з опублікованих у зарубіжній
уніатсько-націоналістичній пресі матеріалів, Сліпий, Гриньох та інші
учасники проведеного у Ватікані «синоду» виробили навіть
відповідний план дії щодо перенесення своєї підбурювальної
діяльності на територію України, сфабрикували відповідні
провокаційні звернення й послання, щоб викликати
антидержавні прояви з боку колишніх уніатських священослу-
жителів і віруючих. Таким чином, реакціонери ще раз
висловили свої домагання на проведення ворожих акцій
ідеологічної і політичної диверсії проти СРСР, Зрештою, нічого
нового в цьому немає.
Уніатські найманці імперіалізму вже давно ведуть
підривну роботу проти Країни Рад. З амвонів своїх церков, зі
сторінок буржуазно-націоналістичної та клерикальної преси
і по радіо вони вдаються до фальсифікацій і наклепів на
Радянський Союз, на нашу республіку, посилають своїх
емісарів, які, діючи під виглядом туристів, намагаються
схиляти до вчинення особливо небезпечних державних злочинів
колишніх уніатських священиків і монахів, збирати і
передавати на Захід наклепницьку інформацію, таємно
перевозити через кордон гроші та інші цінності, призначені
для інспірування ворожої щодо Радянської держави
діяльності.
У зв'язку із загостренням ідеологічних атак імперіалістів
та їх пособників проти світу соціалізму привертає до себе
увагу все активніше залучення до підривної антирадянської
діяльності зарубіжних реакційних церковних організацій.
Апологети антикомунізму розглядають релігію, з одного
боку, як важливий засіб обстоювання капіталізму, а з
другого — як своєрідне знаряддя боротьби проти марксистсько-ле-
ніпського світогляду і принципів соціалізму, як специфічний
канал пропикнення в країни соціалістичної співдружності
з метою підбурювання деяких віруючих проти існуючого
ладу.
У той же час реакційно настроєна частина ієрархії
клерикальних об'єднань на Заході намагається виправдати
покладені па неї надії. Будучи тісно пов'язана з монополістичним
капіталом економічними, політичними та ідейними
інтересами, вопа практично поставила на службу антикомунізму всі
засоби масової інформації і в першу чергу реакційну релі-
гійпу радіопропаганду. Ефір все більше наповнюється
тенденційними передачами, розрахованими на підігрівання
211

релігійного фанатизму, перетворення релігійності у прапор
об'єднання і згуртування проти соціалістичного ладу,
проповіддю антирадянщини і буржуазного націоналізму. Особливу
активність проявляє так звана «українська» (точніше,
уніатська, антиукраїнська) редакція радіостанції «Голос
Ватікану», «великі заслуги» якої в організації передач на
Україну відзначили у своєму рішенні на «синоді» «отці»
зарубіжної уніатської церкви.
І недаремно. Передачі з Ватікану українською мовою,
підготовкою яких займаються махрові антирадянщики й недо-
биті гітлерчуки у сутанах типу вже згадуваного І. Гриньоха
та керівника «української» редакції, колишнього вояки
гітлерівської армії Р. Головацького, повністю відповідають
політичному та ідеологічному кредо уніатських зрадників.
Поруч з релігійною тематикою, яка зрештою останнім часом
займає все менше і менше місця в радіопередачах
українською мовою, на каламутних хвилях Ватікану відверто
пропагується антикомунізм і антирадянщина, грубо
перекручуються твори класиків марксизму-ленінізму, рішення
Комуністичної партії, фальсифікується миролюбна зовнішня і
внутрішня політика КПРС, економічне і
соціально-політичне становище в республіці. Разом з тим радіодиверсанти на
всі лади вихваляють буржуазно-націоналістичну ідеологію,
проповідують зловісний союз хреста і тризуба.
У передачах з апостольської столиці під рубрикою
«Історія церкви на Україні» видаються за героїв фашистські
найманці з дивізії СС «Галичина» і бойовики з кривавих
бандерівських банд, усіляко прикрашається ганебна історія
уніатської церкви, звеличується діяльність таких уніатських
ретроградів, як Кунцевич, Шептицький, Волошип. Особливе
місце в пих займають вигадки про становище релігії в
СРСР, зокрема на Україні, про якісь міфічні репресії щодо
церковних діячів та існуючої лише в хворобливій уяві
уніатських старців підпільної, або «катакомбної», уніатської
церкви у західних областях республіки. Цілком зрозуміло, що
пильна увага радіобрехунів до становища релігії і церкви
в нашій країні диктується зовсім не піклуванням про
свободу совісті (хоч таких запевнянь з їх боку більше ніж достат-
. ньо), а відповідно опрацьованими диверсійними планами: за
допомогою цілеспрямованих пропагандистських акцій, за
допомогою провокаційної, єзуїтської гри на релігійних
почуттях викликати невдоволення окремих священослужителів і
віруючих політикою нашої партії, під'юджувати їх проти
радянських закопів, органів пародної влади, до «священної
212

боротьби» з «воюючим атеїзмом», під яким наші ідейні
противники розуміють все соціалістичне суспільство, наш
радянський спосіб життя.
МАРШ НАДІЇ
Облудна антинародна діяльність купки «апостолів»
уніатського анахронізму на Заході давно відома радянським
людям. Адже на протязі всієї історії уніатства отці церкви
освячували експлуатацію трудящих поміщиками,
капіталістами і куркулями, були завзятими ворогами прогресу,
слугували і австрійським баронам, і польській шляхті, і пі-
мецько-фашистським окупантам.
Дивує інше — всіляко рекламована буржуазно-клерикаль-
ними засобами масової інформації, особливо останнім часом/
підтримка реакційними колами Ватікану грубих антирадян-
ських вправ уніатських ретроградів та їх націоналістичних
послідовників. Консервативно настроєні римські сановники
не приховують, що «синод» уніатських єпископів був
скликаний з досить прозорою політичною метою, а провокаційне
«рішення» про «скасування» постанов Львівського собору —
плід курсу правих сил, які мають чималий вплив у Ватікані.
Таким чином, відкрито схвалюється і заохочується
втручання у внутрішні справи іншої держави. Все це, як добре
розуміють у Ватікані, є грубим порушенням пункту VI
першого розділу Заключного акту Хельсінкської наради, під
яким стоїть і підпис представника «святого престолу», про
недопустимість «будь-якого втручання, прямого або
посереднього, індивідуального чи колективного» у внутрішні або
зовнішні справи іншої держави-учасника.
Між іншим, ставлення Ватікану до уніатських «ультра»
ще донедавна було більш ніж стриманим. Окремі, досить
виливові сановники «святого престолу» не раз докоряли по-
літиканам^від унії, що вони «не приділяють уваги
розвиткові релігійного життя», а займаються підбурювальною
діяльністю, сприяють створенню атмосфери розколу й ворожнечі
всередині зарубіжної УКЦ. Як уже згадувалося, папська
столиця в кількох офіційних документах рішуче відкинула
претензії уніатської верхівки на створення «патріархату»,
категорично заперечувала проти постановки
провокаційного питанпя про поширення вшгав^ зарубіжних уніатів на
Україну.
213

І коли Сліпий, усупереч волі Ватікану, самочинно
проголосив себе «патріархом Йосифом І», папа Павло VI в листі
до нього від 24 травня 1975 року недвозначно засудив його
дії і не тільки підкреслив «неможливість створення
Українського патріархату», а й нагадав забудькуватому
кардиналові про «існуючу канонічну дисципліну». З обережністю
поставилася до уніатських домагань і нова римська ієрархія.
У зверненні апостольської столиці до самозваного
патріарха від 5 лютого 1980 року зазначалось, що вона не має
наміру «поширювати юрисдикцію верховного архієпископа
(тобто Сліпого.— К. Д.) наданням надзвичайних властей поза
його територією».
Серйозні зауваження щодо зарубіжного уніатського кліру
були висловлені кардиналом Августином Казароллі і
державним секретарем публічних справ Ватікану Йосифом
Дель Тоном у буллі на ім'я новопризначеного коад'ютора
УКЦ Любачівського від 27 березня 1980 року. Вищі
ватіканські достойники доручили Любачівському уважно
«наглядати за кліром і ченцями, в будь.-який, спосіб приналежними
до єпархії Львівського архієпископа... які задля
незвичайних обставин перебувають,поза своєю територією», та пильно
контролювати «можливі надужиття у господарстві»
зарубіжної уніатської ієрархії.
' Між іншим, ця булла викликала несамовиту лють
бандерівських послідовників Сліпого, які у мюнхенській
бандерівській газетці 2 листопада 1980 року накинулися з брудною
лайкою на кардинала Казароллі, цього, за їх словами,
«майстра політики детанту з безбожниками», та інших
ватіканських владик, грубо обвинувачуючи їх в усіх смертних
гріхах. Дісталося і найвищим сановникам папської столиці,
в яких, як писала Газетка, бандерівці «глибоко
розчарувалися», і митрополитові Любачівському, і архієпископові Бріні
зі Східної конгрегації та іншим ієрархам. Але міняються
часи, і міняється ставлення деяких римських сановників до
уніатів.
Чим же пояснити раптову зміну ставлення до УКЦ? Чим
викликані старанно афішовані ватіканськими засобами
інформації обійми деяких сановників римської церкви з Й.
Сліпим? Як же, зрештою, пояснити відверте підштовхування
запроданої на пню ворожим мирові і прогресу колам
уніатської кліки до нових авантюр проти Радянської держави?
Відповідь на ці питання може бути лише одна — в умовах
ускладнення міжнародного становища, в умовах дальшого
214

посилення агресивного курсу США та їх союзників по
НАТО, в умовах роздування мілітаристського психозу
міжнародна реакція вишукує будь-які можливості для
проведення антирадянських акцій, посилення психологічної війни
проти світу соціалізму. Поза сумнівом, саме з врахуванням
цих обставин й був вибраний час для чергової провокації
уніатських безбатченків.
Цікава деталь. Реакційні кола Заходу останнім часом
навіть почали залучати буржуазно-націоналістичних зрадників
та їх духовних наставників — уніатів — до
пропагандистської кампанії проти соціалістичної Польщі. У своїх газетках
та по радіо вони, виконуючи настанови спецслужб
імперіалістичних держав, почали вихваляти ворожі акції антисоціа-
лістичних угруповань у ПНР, давати їм провокаційні
«поради». Як повідомила 7 грудня 1980 року уніатська газетка
«Християнський голос», у Мюнхені, у так званому
«українському вільному університеті» відбулася
«польсько-українська наукова конференція», яка розглянула питання
встановлення взаємодії між польською та українською емігрант-,
ською контрреволюцією.
Колишній гестапівець, а нині «ректор» і ватажок
профашистського Українського християнського руху, що уособлює
симбіоз уніатського хреста і націоналістичного тризуба,
В. Янів, який головував на цьому збіговиську (і, до речі,
перед тим побував у Римі, де був прийнятий впливовими
сановниками папської столиці), виступаючи перед присутніми,
заявив: «Наше завдання -г створити відповідну атмосферу
для дії наших політичних центрів чи угруповань». Цілком
зрозуміло, що мав на увазі прихвостень Гіммлера. Йдеться
про об'єднання різношерстого емігрантського наброду, про
створення «альянсу» між зрадниками народної Польщі типу
учасників архіреакційної «Полонії» і шибайголів з
горезвісної ОУН, про активізацію підривних акцій як проти ПНР,
так і Радянського Союзу. І, як не дивно, на адресу зборища
політичних трупів, за інформацією «Християнського
голосу», надійшли «теплі слова привіту» від деяких досить
впливових ієрархів римсько-католицької церкви.
Залицяючись до польської реакційної емігрантщини та
своїх хлібодавців на Заході, уніатські верховоди висунули
завдання — «розчистити шляхи» для співпраці з
польськими антисоціалістичними організаціями, створити для
цього необхідні «передумовц». В зв'язку з цим зі сторінок
упіатсько-націоналістичної преси лунають голоси
«переглянути ставлення» до минулого польського і українського на-
215

родів, «відкипути крайності історизму сеикевичського чи
гайдамацького типу». Як писав у газетці «Християнський
голос» у грудні 1980 року якийсь О. Зеленецький, «польські
утиски часів давньої Речі Посполитої», які часто є
провідною ліпією в працях українських істориків, не такі вже
були й страшні. «Адже,— зауважує він,— за часів того «гніту»
(слово взято в лапки О. Зеленецьким.— К. Д.) процвітала
Могилянська академія, а панщина, від якої наші селяни
втікали «на уходи», була іграшкою в порівнянні з
невільницьким кріпацтвом...»
Зеленецький навіть пропонує переглянути ставлення й до
подій на польських та українських землях-під час другої
світової війни, коли бандерівські душогуби, керуючись
настановами СД та гестапо, винищували цілі села, особливо на
Холмщині, Волині та в Прикарпатті, вбивали, палили
живцем у хатах і костьолах тисячі ні в чому не винних
польських селян, серед них стариків, жінок, дітей. Лише за один
день, 28 лютого 1944 року, у селі Гута Пеняцька (Бродівщи-
на), мешканці якого допомагали партизанам, банда
«сіроманців» разом з ротою вояк дивізії СС «Галичина»
розстріляла і спалила живцем'близько 700 селяп — поляків і
українців. Такого з історії не викреслиш, як би не старалися
уніатсько-націоналістичні борзописці та їх господарі з
центрів антикомунізму і клерикальної реакції. *
Ганебну метушню панів зеленецьких, сліпих, янівих та
інших прихильників фашизму навколо
польсько-українського минулого інакше як блюзнірством не назвеш. Дружба
польського та українського народів, як і дружба польського
народу з усім радянським народом, склалася, зміцніла і
стала непорушною у спільній боротьбі проти експлуататорів,
в буремні роки революційних битв, у всенародній звитяжній
борні проти гітлерівських загарбників. Відстоюючи цю
велику дружбу, народи СРСР і Польщі завжди були на одному
боці барикад, а сучасні «піклувальники» про співпрацю
з польськими антисоціалістичними колами — на другому,
разом зі смертельними ворогами поляків і радянських
людей.
Отже, дехто на Заході й далі, як і в часи папп Бенедик-
та XV та його наступників Пія XI і Пія XII, бачить в
уніатській ієрархії знаряддя антирадяпських інтриг, своєрідний
клан слухняних виконавців чужої волі, що під виглядом
так званих «місійних змагань» мають забезпечити
проникнення католицизму па Схід. У зв'язку з цим не можна не
звернути увагу на галасливу пропагандистську кампанію,
216

організовану уніатськими богомолами та їх покровителями у
Ватікані навколо особи колишнього полоцько-вітебського
уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича. В 1980 році
до неї приєднались і окремі діячі римсько-католицької
церкви, які не скупилися'на схвальні характеристики цього, з
дозволу сказати, «подвижника» та «апостола» уніатства.
Історичні аналогії завжди небезпечні. Тричі небезпечпі
вони тоді, коли переслідують певну політичну мету, коли
призначені гальванізувати старі збанкрутілі ідеї. Створити
ореол «мученика» навколо особи, що понад 350 років тому
була вбита повсталим трудящим людом Вітебська, віруючи-
ми-православними, які терпіли грубі соціальні і
національно-релігійні утиски й рішуче противилися наверненню
«ножем і путом» під владу Рима і шляхетської Польщі,
перетворити ім'я Кунцевича в прапор боротьби за реанімацію
небіжчиці унії навряд чи вдасться. Часи не ті!
Якщо ж з підтримкою гітлерівських помазаників аг УКЦ
та популяризацією баєчок Сліпого про особливу «післан-
ниць'ку роль» зарубіжних уніатів у наверненні «до
вселенської християнської церкви усього Сходу» хтось у Ватікані
пов'язує свої плани нових атак проти.
марксистсько-ленінської ідеології і соціалістичного ладу, той глибоко
помиляється. І хоч такі плани всіляко маскуються і камуфлюються за
допомогою релігійної фразеології, зокрема вони
по-фарисейському видаються то за прояви екуменізму (рух за
об'єднання християнських церков), то за місіонерську діяльність,
то за піклування про права віруючих у соціалістичних
країнах, проте суть від цього не міняється. Відверто антирадяп-
ський характер таких планів ще й ще раз свідчить про те,
що реакційно настроєна частина клерикальної верхівки в
умовах посилення міжнародної напруженості взяла курс на
активне використання релігії як засобу «духовної ерозії
соціалізму», на підбурювання віруючих, на створенпя так
званої «релігійної опозиції» соціалістичному ладу.
Незважаючи на широко розрекламовану відмову від
прямолінійного курсу грубих нападок на теорію і практику мар-
ксизму-ленінізму та намагання завуалювати свої
антикомуністичні позиції релігійною термінологією, про справжню
спрямованість сучасного політичного курсу правих сил
римської курії свідчить і те, що, виступаючи за активне
проникнення клерикальної ідеології в країни соціалізму,
консервативно настроєпі ватіканські ієрархи не знаходять і слова для
засудження американського імперіалізму його агресивної
мілітаристської політики, що призвела до нинішнього за-
217

гострепня міжнародного становища. Мовчанка, прямо
скажемо, досить показова. - .
Особливо ж вражає прихильне ставлення окремих
сановників до уніатських екстремістів, немало з яких вже давно
пов'язали своє життя з ворожими радянському народу
силами. І це в той час, коли в Римі осіло чимало
колишніх-гітлерівських підручних, таких, як уже згадуваний капелап
«Нахтігалю» «професор» І. Грипьох, руки якого заплямовані
, невинною кров'ю львівських вчених, і «доктор богослов'я»
І. Музичка, заступник редактора наклепницького бюлетеня
«Вісті з Риму» П. Стецюк та «ректор» уніатської духовної
семінарії С. Мудрий, які, перебуваючи у дивізії СС
«Галичина», брали участь у каральних операціях, жертвами яких
впали сотні мирних громадян. Та хіба тільки їх...
Як видно, міжнародна реакція намагається залучити
колишніх есесівців, бандитів та капеланів гітлерівських абвер-
команд до Ще голоснішого «священного цькування»
комунізму, до участі у давно засудженій історією політиці
«хрестових походів» на Схід. Однак чим більше стараються гриньо-
хи, музички, сліпі та інші помазаники нацистів догодити
своїм нинішнім хазяям, вони лише дискредитують і їх, і
релігію в очах віруючих і прогресивної громадськості світу.

НАЙМАНЦІ
ВОНИ ПРАГНУТЬ ПОНЕВОЛИТИ ЮНІСТЬ
Ідеологічна боротьба в сучасному світі не вгаває й на
день. Класове протиборство на міжнародній арені охоплює
всі сфери суспільного й політичного життя, всі актуальні
проблеми сьогодення.
«Добиваючись утвердження принципу мирного
співіснування,— зазначав товариш Л. І. Брежнєв,—' ми
усвідомлюємо, що успіхи в цій важливій справі ні в якій мірі не
означають можливості ослаблення ідеологічної боротьби.
Навпаки, треба бути готовими до того, що ця боротьба буде
посилюватись, ставатиме дедалі гострішою формою
протиборства двох соціальних систем» 1.
Кожний день нашого» життя приносить нові й нові
свідчення правильності цих висновків. Питання гострої
боротьби за уми людей, і особливо молоді — цього економічного,
політичного, соціального і духовного резерву суспільства,—
набуває розмаху, стає одним з вирішальних- плацдармів в
ідеологічній боротьбі між соціалізмом і капіталізмом.
Пильна увага апологетів імперіалізму до молодого
покоління визначається перш за все збільшенням питомої ваги
молоді в сучасному світі. За даними ЮНЕСКО, на І977 рік
молодь становила понад половину населення планети, і
ворожа нашому ладові пропаганда прагне це врахувати.
«Сьогодні даремно переконувати в перевагах капіталізму Івана
Івановича, груди якого прикрашені орденами за всі
п'ятирічки й Вітчизняну війну,— цинічно писав один із'
західнонімецьких «радянологів».— Ми повинні конфіденційно
розмовляти з простодушним молодим Іваном, який завтра
також стане Іваном Івановичем, бо саме від цих Іванів Іва-
повичів залежить майбутнє Росії і багато в чому майбутнє
світу».
Для боротьби за молоді уми й серця стратеги імперіалізму
створили величезний апарат... Лише в США молодіжною
1 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т, 4, К., Політвидав
України, 1974, с. 15.
219

проблематикою займається понад 200 спеціальних служб,
наукових центрів і університетських кафедр. На розтлінній
«діяльності», спрямованій проти молоді соціалістичних
країн, віддавна спеціалізуються, зокрема, такі установи, як
«Радіо Свобода», «Радіо Вільна Європа» та інші дітища
Центрального розвідувального управління США. У першому
пункті затвердженої ЦРУ таємної директиви для РС
недвозначно сказано, що основною аудиторією радіопровокаторів
з Мюнхепа має бути «молоде покоління». У своїх,
пропагандистських атаках на нашу молодь боси «Радіо Свобода» і
їхні співробітники з числа колишніх гестапівців, поліцаїв та
іиших зрадників намагаються використовувати отруту
націоналізму і сіонізму, релігійні почуття і дрібновласницькі
пережитки, заздрісність ї честолюбство. —
Намагаючись привернути до себе молодь країн
соціалістичної співдружності, посіяти невіру в комуністичні
ідеали, викопати траншею ворожнечі між молодим і старшим
поколіннями, ці ідеологи всіляко рекламують «безмежну
демократію» Заходу, «необмежену свободу» і
«вседозволеність», видають себе за «друзів молоді», начебто_вболіваючи
за її долю. В своїй демагогії вони не? гребують нічим, у тому
числі буржуазно-паціоналістичним та сіоністським охвістям,
різного роду перебіжчиками та відщепенцями, що знайшли
собі притулок на задвірках імперіалістичних держав.
Відчуваючи неспроможність сучасного капіталістичного
суспільства хоча б якоюсь мірою забезпечити соціальнр-полі-
тичні та духовні прагнення молоді, апологети
монополістичного капіталу докладають зусиль, щоб відірвати молодих від
класової боротьби, одурманити їх антикомуністичною
пропагандою й врешті перетворити па слухняну отару, яка
бездумпо виконувала б волю реакції. Але широкі верстви
трудової молоді дедалі сміливіше виступають проти
порядків у капіталістичних країнах, поповнюють лави
антиімперіалістичного руху, очолюваного робітничим класом, рішуче
відкидають буржуазну мораль.
Кризові явища в країнах капіталу — безробіття, грубе
порушення демократичних прав і свобод, злочинпість і
наркоманія — роз'їдають і молодь українського походження —
нащадків емігрантів, що свого часу змушені були покинути
рідпу землю, шукаючи хліба і кращої долі за океаном. Не
оминули вони також дітей, і онуків колишпіх гітлерівських
пособпикіз і націоналістів. «Закони тваринного світу, законп
220

джунглів щораз частіше даються взнаки серед нашої молоді,
навіть її освіченої верстви»,— констатують у своєму
журналі уніатські проповідники з Торонто. «За останніх кілька літ
дійшло до жахливого збільшення -злочинності, особливо по
великих містах,— вторить їм орган чікагського єпископату
газета «Нова зоря» в номері від 9 червня 1978 року.— Немає
ні одного дня, а то й години, щоб пе відбувся якийсь
більший злочин. Порядна людина не має відваги виходити з
хати пе тільки вечірньою порою, але навіть у білий день».
Газета з жалем говорить про слабість та продажність
американської системи судочинства. «Злочинець, який майже
смертельно вас П96ИВ, скоріше вийде 8 в'язниці на волю, ніж
ви зі шпиталю,— пишуть отці-уніати.— І та сумна правда є
дійсністю з тієї причини, що нечесні адвокати можуть за
гроші виправдати найбільшого злочинця».
Чимало дітей емігрантів, утративши життєву перспективу,
вдаються до організованої злочинності й торгівлі
наркотиками, потрапляють у залежність від професійних злодіїв:
Однією з причин цього зарубіжні церковні та буржуазно-націо-
налістичві лідери вважають наркоманію, що стала, особливо
в США, «жахливою виразкою суспільства». «Вживання
наркотиків молоддю,— визнають націоналістичні верховоди
так званого Українського конгресового комітету Америки
^УККА),— досягло епідемічного розміру. Зрозуміло,
українська молодь не імунізована від цієї пошесті».
«Молоде покоління,— пише уніатський журнал
«Світло»,— котиться вниз. Колишні ідеали, за які боролись і
вмирали предки (йдеться про петлюрівців, бандерівців та інших
найманців капіталу, іноземної реакції та фашизму.— К. Д.),
стали звичайними, без жодного значення фразами...
Приниження людини, розбиття родин, вбивства, грабежі, расова
ненависть, алкоголізм, наркоманія — усе це наслідки упадку
моралі».
Та найбільше лякає буржуазно-націоналістичних зверхни-
ків масовий відхід молоді від зарубіжних оунівських
осередків, категорична відмова брати участь в антирадянських
провокаціях, щедро оплачуваних розвідувальними і
пропагандистськими службами, щире захоплення звершеннями
Радянської України в квітучій сім'ї народів-братів,
підтримка прогресивних сил країн поселення.
Дедалі менше хлопців і дівчат відвідує створені оунівцями
молодіжні організації, все частіше зриваються заплановані
націоналістами «здвиги» та «імпрези», все менше молодих
людей бере участь в опереткових «демонстраціях» та «походах»,
221

організованих уніато-бандерівськими лідерами за завданням
центрів ідеологічної диверсії.
Зустрічі "буржуазно-націоналістичпих групок, претензійно
названі «конгресами» та «з'їздами», які відбувалися в Нью-
Йорку протягом листопада 1978 року й були спеціально
присвячені молоді, відзначили величезні труднощі при
вирішенні «найскладнішої проблеми» — виховання молодого
покоління в націоналістично-релігійному дусі. Бандерівські
ватажки констатували, що молодь не виявляє інтересу до
націоналістичних осередків, не читає оунівськпх книжок і
журналів. Особливе занепокоєння викликає «інфільтрація
марксистської ідеології» в середовигДе емігрантської молоді,
надто ж студентської, а це, мовляв, «негативно
відбивається на паставленні молоді до українства (читайте — до буржу-
азно-націоналістпчних зрадників та їхньої провокаційної,
ворожої справі миру й прогресу діяльності.— К. Д.)».
Чимало емігрантської молоді відходить від релігії й
чимраз активніше прихиляється до позицій матеріалістичного
світогляду.
Побоюючись остаточно втратити молоде покоління,
бандерівці в США, Канаді, ФРН та інших капіталістичних
країнах у прийнятому в листопаді 1978 року зверненні
закликали мобілізувати всі зусилля на «боротьбу за душі молоді, бо
проблема молоді — це проблема змісту життя».
Др «виховання» намагаються докласти руку й колишні
есесівці та поліцаї, затавровані кров'ю сотень і тисяч людей.
Не так давно на цю тему вирішив висловитися шеф
створеної окупантами «української охоронної поліції» Києва
Анатолій Кабайда. В статті, що з'явилась у вінніпезькому
«Новому шляху» під досить-таки характерною назвою «Сумна
дійсність», він змушений визнати наявність «прірви» між
молодшим і старшим поколіннями націоналістичного
емігрантського середовища. А. Кабайда вимагає звернути увагу
на молодь, яка зневажає їхню політику.
Хто ж він, оцей новочасний «рятівник» і «навчитель»?
Багаторічний агент фашистської розвідки, Кабайда з'явився
у Києві в перші дні гітлерівської навали. За вказівкою своїх
хазяїв Кабайда і його поплічники а охоронної поліції вбили
безліч невинних людей: старих, дітей, жінок. Він брав
участь у розстрілах у Бабиному яру, в концтаборах на Сирці
та в Пущі-Водиці, в допитах і катуваннях радянських
патріотів. Для заохочення поліцаїв Кабайда видав особливий
наказ: за кожну затриману або закатовану людину зрадник
одержував «нагороду» — кілограм.сала і стільки ж боропща.
223

З Києва кат утік у фашистському обозі, однак і нині но
припиняє своєї юдиної роботи. Запродавшись іншим хазяям,
отримуючи вже долари, він закликає «школити нашу
зміну», «готувати молодь до майбутнього змагу» з Країною
Рад...
Намагаючись будь-що стримати невідворотний процес
відходу молоді, апологети хреста і тризуба почали бити на
сполох. Спекулюючи на релігійних та націоналістичних
почуттях зарубіжних українців, ототожнюючи свої особисті цілі
з «інтересами загалу української еміграції», вони говорять
тепер про занепад «українського духу», «прискорену
асиміляцію» та «втрату національної субстанції».
Лідери УККА навіть запровадили в обіг новий термін
«колишні українці», до яких відносять не тільки емігрантів,
чиї діти втратили рідну мову, але й тих багатьох
американців — вихідців з України, які, .за їхніми словами, порвали
«усякий зв'язок з українством» (тобто з
буржуазно-націоналістичними осередками).
У зв'язку з таким непривабливим становищем останнім
часом висунуто нову «категоричну вимогу» — повністю
взяти справу виховання підростаючого покоління в свої руки,
починаючи з дитячого віку. Окреслюючи головні напрямки
такого, з дозволу сказати, «виховання», священик Михайло
Шудло безапеляційно писав, що основою його повинен бути
«християнський націоналізм», тобто симбіоз реакційного
уніатського віровчення й буржуазного націоналізму.
Саме на цих засадах і побудовано «українське
шкільництво» в* США, Канаді та деяких інших капіталістичних
країнах. Так, у США, де проживає понад мільйон вихідців з
України, створено близько тридцяти невеликих
«парафіяльних» шкіл з англійською мовою викладання. Є також
близько сорока так званих шкіл «українознавства», що входять до
системи «шкільної ради» УККА. їхніми вчителями і
вихователями працюють священики уніатської та автокефальної
церков, ченці й черниці,, а також спеціально підібрані
бандерівські наглядачі, чимало з яких заплямувало себе
кривавими злочинами в гітлерівських поліцайлегіонах та бапдах
ОУН-УПА.
Всі ці школи, безперечно, надзвичайно далекі від нашого,
радянського розуміння характеру й цілей4 учбових закладів.
У щоденних «парафіяльних» школах, більшість яких
належить уніатській церкві, а певна частина — приватним
особам, вражає нехіть до навчання, погана дисципліна, відверта
223

зневага до вчителів, хуліганство. «Ні вчителі, ні учні, ні їх
батьки не беруть поважно шкільного навчання,— нещодавно
скаржились богослови з українського журналу «Голос спа-
сителя»,— і ця справа не йде до ліпшого, але щораз до
гіршого».
Своєрідним розсадником українського буржуазного паціо-
палізму є так званий Український вільний університет в
Мюїіхені. Його завдання — готувати кадри «радянологів» та
«українознавців» для ідеологічних центрів та
розвідувальних служб країн НАТО. Чимало випускників цього
університету працює нині в ЦРУ та його філіях типу «Радіо
Свобода», в розвідувальних та пропагандистських органах
Англії,0 Федеративної Республіки Німеччини, Канади, посідав
провідне становище в різних буржуазно-націоналістичних
центрах.
Керівний та професорсько-викладацький склад цього
псевдонаукового закладу повністю відповідає його призначенню
в розгалуженій системі антикомунізму і «радянології».
Здебільшого це колишні військові злочинці та Гітлерівські
посіпаки, професійні шпигуни та диверсанти, «теоретики» та
«чолові» діячі оунівців. Візьмімо хоча б ректора
університету професора Володимира Яніва, сімдесятиріччя якого з
великою помпою відзначалося зарубіжними оунівцями й
уніатами. Яких тільки заслуг та достоїнств не приписували вони
ювілярові, яких бенкетів не влаштовували на його честь...
Виявляється, що пан Янів — і «видатний поет», і «критик-
славіст», і «визпачпий філософ та історик». Та насправді все
це — дешева балаканина. В його доробку лише кілька
пезначпих компілятивних статей з питапь української
літератури й історії. Хоч свого часу пан професор справді
займався розробкою «психологічних і філософських проблем»
за завданпям головпого імперського управління безпеки, що
об'єдпувало фашистські каральні*служби СД й гестапо.
«Науковими лабораторіями» Яніва були нацистські концтабори,
де він разом з гестапівцями «досліджував» психіку в'язнів
та «пайефективпіші системи» морального й фізичного тиску
па пих. За вагомий внесок у розробку цієї «теми» нацисти
й удостоїли ректора звапня доктора філософії.
Подібпі біографії і в багатьох інших викладачів цього
університету. Географію України тут читає старий агент абве-
ру, колишній «провідпик» створеного гітлерівцями
Українського центрального комітету Володимир Кубійовпч, на
совісті якого сотні тисяч запроданих у нацистське рабство
224 .

галичан і масові пограбувапня селянства. Богослов'я та
історію церкви викладає вже відомий читачеві І. Гриньох, який
по відні був офіційним працівником ЦРУ, викладачем
розвідувальної школи, займався підготовкою оунівських шпигу-
пів і диверсантів, що літаками американських ВПС
закидались на Україну. Справами «ідейного виховання» студентів
і слухачів курсів при «вільному університеті» займається
колишній штурмбанфюрер СС, ватажок створеного
фашистською розвідкою з націоналістичних найманців
карально-диверсійного батальйону «Роланд», а потім командир полку
дивізії СС «Галичина» Євген -Побігущий, що несе особисту
відповідальність за знищення тисяч мирних радянських
людей на Україні та в Білорусії. Цей список можна
продовжити, але й названих прізвищ, мабуть, досить, щоб
переконатися, які одіозні особи займаються тут підготовкою «кадрів».
Матеріальними джерелами «університету» є центри
ідеологічної диверсії Заходу та різні «благодійницькі» фонди
капіталістичних корпорацій. Це, по суті, прихована форма
підкупу найманих «радянологів» і антикомунібтів, досить
широко практикована у стосунках між монополістичною
буржуазією й різними антирадянськими організаціями, і хоч
такі зв'язки, як правило, тримаються в секреті, інформація
про них часом потрапляє на сторінки преси. Так, В. Янів
у жовтневому номері мюнхенського «Християнського
голосу» 1977 року заявив, що «вільний університет» своїми
«досягненнями» у видавничій діяльності завдячує
капіталістичним фірмам, які допомогли у виході в світ 12 різним
виданням.
Цей університет, як, до речі, й інші навчальні заклади
націоналістів, постійно підгодовується церковно-релігійними
центрами. Особливо старається в цьому напрямі один з
найближчих прихильників ката польського та українського
народів Ганса Франка — кардинал Йосиф Сліпий, якого
обрано «почесним доктором» «вільного університету» *. Тільки
протягом 1976/77 навчального року на оренду будинку,
в якому розміщений університет-, уніатська ієрархія внесла
450 тис. марок.
Паралельно з підготовкою «пової зміни» цей університет
виконує ще одну досить-таки делікатну функцію. Йдеться
1 До речі, «почесними докторами УВУ» обрано ще цільна махрових
реакціонерів і аптирадяпщиків, які виступають проти політики
миру й міжнародної розрядки. Серед них — колишній прем'єр
канадського уряду Діфенбейкер", американський сенатор-яструб Дервіп-
ський та інші.
8 к. Дмитрук
225

про надання для солідності наукових звань без міри
амбітним буржуазно-націоналістичним верховодам. Це якоюсь
мірою задовольняє їхній потяг до слави й разом з тим,
принаймні зовні, зміцнює авторитет у середовищі різномастої
антикомуністичної челяді, що товчеться по численних
міжнародних підривних центрах.
Власною кухнеій по випіканню «вчених мужів» став для
оунівців насамперед «вільний університет». Тут одержали
дипломи «докторів» історії, права та філософії такі
«науковці», як шеф бандерівської «служби безпеки» Іван Кашуба,
ватажок бандерівців у Австрії Осип Тюшка, охоронець
штаб-квартири 34 ОУН Василь Сушко, один' з редакторів
бандерівської газети «Шлях перемоги», шпигун кількох
іноземних розвідок Степан Костюк та інші оунівці, більшість
яких не має навіть початкової освіти і далеко краще володіє
ножем і обрізом, аніж науковою термінологією.
Та, попри таку саморекламу, попри галасливі кампанії по
залученню хлопців і дівчат українського походження до
«вільного університету», більшість їх, особливо діти трудів*
ників, не бажаючи потрапляти в націоналістичні тенета,
категорично відмовляються від навчання в ньому. Кількість
студентів цього університету рік у рік зменшується.
Силкуючись компенсувати ці втрати, керівництво університету
останнім часом практикує організацію так званих літніх
семестрів, зимових та літніх курсів «українознавства». Аби
бодай чимось привабити молодь на ці курси, їх проводять
у мальовничих місцевостях, поєднують з відвіданням
історичних пам'яток, туристськими подорожами, спортивними
змаганнями тощо. Наприклад, протягом 1976—1979 років у
зимовий період такі курси відбувалися в уніатській обителі
французького містечка Маквілер під Страсбургом...
Викладачами тут були бандерівські верховоди, шпигуни та
колишні есесівці Г. Васькович, Б. Вітошинський, О. Коваль та
інші, які всіляко, заохочували курсантів до участі в семіна-»
рах та дискусіях.
Зрештою й на подібні курси пе так-то легко зібрати слу-
хачів. Серед 34 осіб, яких пощастило залучити з усього світу
до Маквілера (грудень 1978-го—січень 1979 року), за
повідомленням «Християнського голосу», було лише 14
студентів і 3 старшокласнику, решта — бандерівські функціонери,
професійні антирадянщики, уніатські священики та ченці,
які вкупі з викладачами УВУ займалися передусім
вивченням «майбутньої зміни», визначенням придатності того
чи того хлопця для «відповідних завдань» оунівських лідерів
226

та їхніх господарів з іноземних спецслужб і практично
більше виконували роль наглядачів над молоддю, аніж
цікавилися «наукою».
Таким чином, «вільний університет», як і інші «радяноло-
гічні» та «українознавчі» установи, займається розробкою
і проведенням підривних антирадянських операцій та
ідеологічних диверсій, готує кадри професійних антикомуністів
і націоналістичного активу. Колишні співробітники гестапо
і абверу, найманці розвідувальних, органів західних
держав — кістяк керівного і викладацького складу УВУ —
намагаються отруювати молоде покоління емігрантів дурманом
фашизму, націоналізму і реакційної уніатської ідеології,
оманою і підступом притягти його до ворожої нам
діяльності. Однак, незважаючи на підтримку реакції та гучну
рекламу зарубіжних націоналістів і клерикалів, «вільний
університет» вже давно скомпрометував себе в очах
трудової еміграції, юнаків і дівчат, які не бажають мати нічого
сцільного із зрадниками, свого народу.
Своєрідним інкубатором оунівських екстремістів стала
буржуазно-націоцалістична Спілка української молоді
(СУМ). Ця напіввійськова профашистська організація
створена за зразком нацистського гітлерюгенду. її основним
завданням є підготовка резервів для закордонних частин ОУН,
виховання юнаків і дівчат у дусі антикомунізму і
націоналізму, ненависті до Країни Рад, до українського
радянського народу.
СУМ очолюють бандерівські верховоди з числа колишніх
есесівців, поліцаїв і бандитів УПА, які посідають у спілці
всі без винятку «чолові» посади і практично відіграють тут
роль ідейних зверхників і наглядачів. Ватажком
центральної управи СУ Му є старий оунівський провокатори. Ганов-
ський, його заступником— колишній есесівець Я. Деримен-
да, керівником так званої «виховної ради» — агент кількох
західних розвідок О. Коваль, «виховником» молодіжних
таборів — згадуваний вище військовий злочинець Є. Побігу-
щий тощо. І хоч кожному з фюрерів СУ Му (а їх перелік
можна продовжити) далеко за п'ятдесят, а деяким і за шіст-
десять років, вони й далі грають роль таких собі «бравих
вояків», намагаються видавати себе за молодіжних лідерів, що
«живуть інтересами» емігрантської молоді.
Задля поширення цієї брехливої тези підстаркуваті
словоблуди під час проведення різних молодіжних «дефіляд»
8*
• 227

і «здвигів» одягаються в сумівську уніформу, в коротенькі
штанці й, підтягнувши черевце, як і колись у складі
гітлерівських поліцайбатальйонів, крокують поперед молодих.
У СУМІ запроваджено чимало різних титулів та звань. Тут
є і «почесні члени», і чотири ступені «виховника», ї по
кілька ступенів «суспільника», «міжнародника» і навіть «лпца-
ря-витязя». Збіговисько сумівців, що" відбулося в листопаді
1978 року в таборі СУМу в Елленвілі (штат Нью-Йорк),
відзначило, наприклад, четвертим ступенем «виховника» вже
згадуваного Євгена Побігущого. До цього ж рангу, що є, до
речі, найвищим у спілці, піднесено ще кілька колишніх
"гітлерівських найманців, шпигунів і штатних наглядачів СУМу із
бандерівських 34 ОУН. Неначе на сміх, збіговисько надало
звання «лицаря» Омеляну Ковалю, який майже 20 років
очолював спілку і нещодавно змушений був піти з цієї
тепленької посади в.зв'язку із скандальними провалами кількох його
вихованців, ретельно підготовлених і направлених
бандерівцями на Україну для виконання шпигунських завдань і акцій
ідеологічної диверсії.
Взагалі прищеплювання так званого «військового гарту»,'
навчання «військової штуки», наслідування традицій
недоброї пам'яті есесівських і оунівських банд, підготовка до
«збройної боротьби з Москвою» є альфою і омегою
«виховання» молоді в сумівських осередках і таборах. Саме для цього
юнаків і дівчат одягають у напіввійськову уніформу. Саме
.для цього у спілці запроваджена ціла система різних
«звань» і «чинів». Саме цьому служать «іспити» сумівців на
одержання чергових ступенів. Так, «молодше юнацтво»
СУМу, що охоплює дітей віком від 6 до 12 років, повиппо
складати три іспити: відповідно на ступінь «отрока»,
«вістового» (командира відділення) і «звідува» (командира
взводу). «Старше юнацтво» (молодь від 13 до 19 років) складає
іспит на ступінь «воїна» і «дружинника».
Згідно з виданим у Мюнхені в друкарні 34 ОУН так
званим «Правильником юнацтва СУМ», «воїни»-сумівці
повинні, наприклад, уміти командувати невеликими загонами
юнаків, знати фотографію, друкарську справу, Ьміти писати
правою і лівою рукою, добре читати топографічні карти,
орієнтуватися на місцевості, будувати як мінімум дві різні
споруди типу «криївок» чи куренів, що їх будували колись
бандити УЦА. За системою підготовки горезвісних «зелепих
беретів», що знеславили себе кривавими справами на землі
багатостраждального В'єтнаму, вони повинні навіть
«відбути триденну пробу перебування в дикому терені без власних
228 *

харчових припасів». Тобто переслідується мета підготовки
«людського товару» для імперіалістичних
розвідувально-диверсійних служб, товару, на який завжди б попит на
шпигунських біржах Заходу. Цій же меті підпорядкована
ідеологічна обробка сумівців.
Основним змістом «виховного процесу» в осередках СУМу
та іншпх молодіжних націоналістичних організацій є ан-
тикомунізм і націоналізм, підготовка молоді до майбутньої
війни. З цією метою широко рекламуються «теоретичні
постулати» Дмитра Донцова, який намагався культивувати
«психологічний тип» молодого націоналіста за канонами
«кодексу відплати і звіриних інстинктів», всіляко
роздмухується культ «збройної сили». Вивчення кривавої спадщипи
націоналістичних людоморів типу Донцова і Коновальця,
вивчення історії УПА, теорії й практики українського
націоналізму, зазначав у лютому 1979 року молодіжний
націоналістичний журнал «Крилаті», «є дуже на часі» для
зарубіжної емігрантської молоді. Пропагуючи культ мілітаризму і
війни, журнальчик публікує жалюгідну «баляду», в якій па
всі заставки вихваляє «брязкіт зброї, крик і стогін»,
«стальну мову машинову», «вбивство і смерть ворогів».
З метою ідейного затуманення молодих, понівечення їхніх
душ націоналістичним словоблуддям, а врешті поступового
перетворення сумівського «матеріалу» на знаряддя
бандерівських верховодів ватажки СУМу в одній із обов'язкових
інструкцій вимагають від кожного сумівця безоглядно «пови-
нуватися наказам і виконувати доручення своїх
керівників», «виробляти силу волі», «заправлятися до твердого
життя». Члени СУМу повинні в усьому керуватися засадами
паціоналізму, бути «носіями українських націоналістичних
ідей», суворо дотримуватися релігійних звичаїв, добре знати
«історію» буржуазна-націоналістичних «змагань» (під якою
оунівські горе-ідеологи, як відомо, розуміють кривавий шлях
злочинів і зради, якими прямували петлюрівські
погромники, катюги з УПА та інші вороги українського народу) і
навіть... вчитися популяризувати «культ і традиції»
церковного патрона «організації «святого архистратига Михаїла».
Проте головну увагу в роботі по наверненню
емігрантської молоді сумівські зародії зосереджують на підготовці
кадрів для шпигунських служб країн,НАТО, на так званбму
глйськовому вишколі юнаків. Отруїти молодь романтпчппм
дурманом боротьби за «визволення» (тобто за поневолення)
України, розпалити в їхніх душах 'фанатизм, екстремізм
і готовність «пролити кров» в ім'я «державницьких амбіцій»
229

^ і поповнення гаманців бандерівських вождів і вожденят —
ось до чого зводиться вся «виховна робота» наглядачів 34
ОУН у Спілці української молоді. «Допоміжним у
вихованні,— повчає головний бос ОУН-бандерівців Я. Стецько,—
буде завжди мілітаризація молоді, військовий дух, дух
дисципліни, суворості, порядку, послуху».
І вони мілітаризують. Осередки СУМу за військовою
системою поділені на рої, курені, коші, відділи, які носять
імена апостолів націоналізму або названі на честь
розгромлених есесівських частин та оунівських банд. У Філадельфії
(США) навіть існує дитячий садок імені УПА. На чолі
осередків СУМу поряд з бандерівськими ветеранами стоять
вишколені оунівцями молодики, які, згідно з сумівським
«табелем про ранги», іменують себе хорунжими, бунчужними,
булавними; чіпляють на груди й на рамена старшинські
відзнаки, щоб принаймні зовні -бути подібними до петлюрівсьч
ких та бандерівських вовкулаків.
Та вони не обмежуються зовнішньою подібністю. У
створених під орудою 34 ОУН сумівських таборах бандерівські
інструктори всіляко пропагують культ УПА. Навчають
володіти різноманітною зброєю, одбирають та готують придатних
на їх думку юнаків для виконання шпигунсько-диверсійнцх
завдань на території СРСР. Кілька разів проходив
відповідний «вишкіл» у таборі СУМу у Франкополі (Бельгія)
виученик бандерівців і уніатів Ярослав Добош. Роками йому
втовкмачували ненависть до радянського ладу, до нашого
народу. З часом він став ватажком СУМу в Бельгії, членом
редакції сумівського журнальчика. І, переконавшись у його
надійності, бандерівські верховоди направили Добогаа із
спеціальним завданням на Україну, де він був спійманий на
гарячому.
З аналогічним дорученням приїхав до Радянського Союзу
і вихованець сумівського табору «Тарасівка» громадянин
Великобританії Андрій Климчук, який мав передати
зашифровані інструкції 34 ОУН про ведення аптирадяпської
діяльності на території республіки та 10 тисяч карбованців,
призначених для фінансування цих ворожих дій. Сип
колишнього вояки з дивізії СС «Галичина», вихованець
бандерівського наглядача СУМу в Англії есесівця Ярослава Дери-
мепди «набирався досвіду» серед сумівських «хорунжих» в
обладнаних націоналістами кошарах на березі річки Трент
' у графстві Дербішір. Тут у перервах між військовими і
фізичними вправами майбутньому вивідувачеві «промивали
мозок» за найновішими рецептами задурманювання молодих
230

людей. На отруйному грунті, з отруйного коріння тут
зростали і навчалися оунівеькі пішаки, що мають бездумно
і безоглядно виконувати накази ватажків 34 ОУН, які вже
давно стали політичними мерцями.
Згодом на прес-конференції, що відбулася в січні
1978 року у Львові, невдаха-емісар, розкаюючись, скаже:
«Проживаючи в Англії, я мав спотворене уявлення про
Радянську Україну, як і в цілому про Радянський Союз.
Українські націоналісти, в тому числі ватажки СУМу, постійно
дурманять голови молодим людям— вихідцям з родин
українських емігрантів. Я приїхав на Україну з упередженою
думкою і сподіванням побачити тяжке, безправне і
жебрацьке життя знедолених людей...» Звертаючись з відкритим
листом до верховодів ОУН, Климчук зазначав, що він
побачив у нашій республіці справжню демократію, вільну
Україну, щасливих трудящих. «Я дістав хороший урок,— писав
він.— Я тільки благаю бога, щоб до вас вернувся здоровий
глузд і ніхто інший не потрапив би під ваш божевільний
вплив».
Та все ж таки чекати здорового глузду від засліплених
ненавистю зрадників — марна справа. Хіба може,
наприклад, прозріти такий «навчитель» Климчука, як Дерименда,
що вже давно заробляє саме на поставці «людського товару»
шпигунським службам. Прибувши після війни разом, з недо-
битими есесівцями до Англії, Дерименда невдовзі
перепродав душу англійській розвідці, на завдання якої жваво
добирав агентуру з українських емігрантів для засилання на
територію СРСР. Саме Дерименда, прикриваючись плащиком
СУМу, в часи горезвісної «холодної війни» підбирав і
готував для нелегального закидання на Україну сумівських
бойовиків Малисевича, Рибака, Ткача та інших виучеників
бандерівців, що на завдання іноземних розвідок мали
збирати шпигунські відомості про наші аеродроми і військові
частини, заводи і залізниці, склади пального і уранові
копальні... Але й ця авантюра Дерименди і його хазяїв
закінчилась провалом.
Знайшовши в собі сили назавжди розірвати зі своїм
минулим і розкриваючи дійсне обличчя Дерименди та його
спільників з 34 ОУН і СУМу, Василь Малисевич справедливо
писав, що «вони використовують сумівське прикриття для
того, щоб було легше ангажувати молодь до розвідницької
діяльності на Україні, до злочинної шпигунської роботи «на
чужого пана». Дерименда та інші оунівеькі заводії, писав
він, зробили «продаж братів своїх іноземним розвідкам
231

своєю професією. їм не шкода пі рідного краю, ні його
народу, ні його землі. Немає в них нічого святого. Вони
посилають таких, як я, на Україну за ^рзі?ідкою, щоб потім
передати чужинцям відомості про те, -куди треба кидати водневі '
бомби у випадку війни».
І цілком зрозуміло, чому саме оунівські продайдуші
здіймають лемент з приводу кожного чергового провалу своїх
невдалих виучеників. Вони бояться, що їхні шефи з
розвідувальних та ідеологічних служб країн НАТО можуть врешті
збагнути марність мишачої метушні навколо так званих
«визвольних змагань» і перестануть виділяти гроші.
Власне, з цих мотивів націоналістичні верховоди останнім
часом підняли на Заході шарварок навколо особи Климчука,
намагаючись хоч якось підфарбувати, загримувати цю
шпигунсько-провокаційну акцію, зняти з себе відповідальність
за черговий ганебний провал' свого так ретельно готованого
агента. Гідну відповідь бандерівським отаманам дала
прогресивна американська газета «Українські вісті». Зазначив^
ши, що вояж Климчука був підготовлений і інспіровапий
«цілком виразними зарубіжними чинниками», а ті, хто
відряджав молодого сумівця, зробили джерелом Свого
існування антирадянську діяльність, автор статті цілком слушно
вказує: «Зашившись у безпечні і теплі місця десь в Англії,
в СІЛА, в Канаді чи в Аргентіні, оті підбріхувачі,
інструктори та інспіратори підшукують собі всіляких климчуків чн їм
подібних, відповідно їх інспірують, засилають, щоб вони для
них пожинали лаври «героїв». Це чистої води паразити, які
жируїрть або на несвідомості молодих людей, або на їх глу-
поті, або, вкінці, навіть на їх жадобі до легкого заробітку.
Цей рід паразитів заслуговує на найбільше засудження».
Відзначивши далі, що вся «життєдіяльність»
буржуазно-націоналістичних лідерів спрямована «лише на безглузДі акти
провокації та шкідництва, суто фінансованого з різних
секретних джерел», газета підсумовує: «Так чи інакше,
.черговий чип хвалених націоналістичних визволителів,
помножений, як вони самі окреслюють, на глупоту молодої людини,
зазнав ганебного провалу».
Одним з головних завдань сумівських осередків
бандерівські наглядачі вважають організацію різного роду
провокацій проти радянських зарубіжних представництв, наших
виставок і павільйонів, зрив гастролей творчих мистецьких
колективів, що несуть правду про Країну Рад, про Радянську
Україну широким колам трудящих Заходу. Особливо
стараються в цьому відношенні верховоди СУМу в Сполучених
232

Штатах. Очолювані колишніми прислужниками гітлерівців,
молоді сумівці, нерідко в одній компанії з фашиствуючими
«ультра», сіоністськими штурмовиками з банд горезвісного
рабина М. Кахапе та іншими антирадянцями, намагаються
блокувати приміщення, в яких виступають радянські митці,
влаштовують провокаційні витівки біля нашого посольства
та представництв при ООН. Прагнучи заслужити подяку
своїх господарів із ЦРУ та інших подібних відомств, вони
розмахують плакатами з антирадянськими гаслами і жовто-
блакптними прапорцями. Під'юджуючи своїх вихованців до
чергових провокацій проти радянських дипломатичних
представництв, один з бандерівських заводіїв, якийсь Мотрук,
у лютому 1979 року в сумівському журнальчику вибовкнув,
що такого роду акції — «це одинокий спосіб, що дав дещо
реклами» антирадянським спробам українських
націоналістів.
Разом з тим верховоди зарубіжних ОУН обурюються, що
більшість емігрантської молоді саботує антирадянські
демонстрації, збіговиська та інші подібні заходи. Наприклад, за
визнанням однієї мюнхенської бандерівської газети,
незважаючи на галасливі заклики, в одній із подібних
витівок у ФРН «...взяло участь 25 осіб, себто одна десята одного
відсотка всіх українців, що живуть у цій країні». Додамо,
що абсолютну більшість оунівських «демонстрантів»
становили не молоді люди, а підстаркуваті недобиті есесівці,
поліцаї та інші зрадники, які свого часуслугували фашистським
окупантам.
Рішучі виступи прогресивної емігрантської громадськості,
ганебні провали ^агентів і категорична відмова більшості
юнаків і дівчат українського походження від участі в
сумівському гітлерюгенді змушують бандерівських верховодів
змінювати тактику залучення молодих до спілки, шукати
нових засобів згубного націоналістичного впливу на
підростаюче покоління. Цій меті був присвячений «вишкіл»
молодіжних «фюрерів» СУ Му, що проходив взимку 1978—
1979 років у створеному бандерівцями таборі у Франкополі
(Бельгія). Муштруванням і натаскуванням сумівських
«ультра», зібраних із країн Західної Європи і США,
займалися згадуванізище Я. Дерименда, О. Коваль та інші
бандерівські «спеціалісти» з молодіжних справ. Зібраних «хоруп-
жих» і «булавних» школили за програмою молодого солдата,
водили в «походи», отруювали антикомунізмом і
антирадянщиною й навіть возили на екскурсію до військового музею
233

в Брюсселі, де вони старанно знайомилися зі зброєю та
іншими експонатами. Одночасно учасники «вишколу» вивчали
інструкції про методи втягування дітей і підлітків до СУМу,
проводили дискусії про недоліки в роботі сумівських
осередків, заслухали кілька лекцій оунівських ватажків про
завдання організації на сучасному етапі. Серед них
центральне місце посідав курс лекцій правої руки Отецька —
давнього агента іноземної розвідки Григорія Васьковича (Меєра),
що очолює нині фінансову референтуру 34 ОУН.
Васькович, який, працюючи керівником
шпигунсько-диверсійного підрозділу 34 ОУН — так званої референтури
К—3,— свого часу добре набив руку на закиданні до
Радянського Союзу запроданих ворожим розвідкам оунівських
ландскнехтів, зосередив увагу слухачів на необхідності
ідейної та військової підготовки молодих емігрантів до
майбутніх «визвольних змагань», на" вкоріненні в сумівських
осередках «культу У ПА», тобто пропаганди збройної боротьби
з вітчизною своїх батьків Л дідів. Однак войовничі заклики
і гучна балаканина про «військове гартування»
емігрантської юні разом із підготовкою «гарматного м'яса» для
збройних сил країн НАТО на випадок війни мають й іншу, так би
мовити, сьогоденну мету. Йдеться, зокрема, про добір та
підготовку кадрів для імперіалістичних шпигунських служб,
про створення своєрідного резерву юнаків і дівчат, які не
тільки знають мову та звичаї радянських»людей, але й
попередньо пройшди відповідну військову й розвідувальну
підготовку.
Саме на підготовку такого «людського матеріалу»
Васькович орієнтував бандерівських наглядачів СУМу в своїх
статтях, надрукованих у лютому 1979 року в придонській газеті
«Українська думка». Просторікуючи про підвищення рівня
політичної освіти сумівців, зокрема старшого віку, він
зосередив увагу функціонерів ОУН на необхідності залучити їх
до складання «списків усіх громадських, політичних,
молодіжних, церковних організацій у свбїй місцевості» та
виявлення їхнього «керівного складу і діючих управ»;
встановлення адрес «осередків політичних партій і політичних
діячів, організацій молоді, скаутів, окремих учителів,
священиків і редакторів місцевої преси, видатніших громадян
різних професій» та нав'язування контактів з окремими
особами, групами і організаціями (звичайно, реакційного,
антикомуністичного характеру) з метою проведення спільної ан-
тирадянської діяльності й з'ясування їм цілей і завдань
оунівців. Що не кажіть, а відповідна підготовка, фахова прак-
234

тика для майбутніх шпигунів і ідеологічних диверсантів у
процесі цієї роботи здобувається дійсно непогана.
Але Васькович іде далі. Він пропонує створити в сумівсь-
ких осередках своєрідний клан «ратників» — молодих
людей, які б цілком присвятили себе військовій справі. За його
словами, «ратники» повинні вивчати військову техніку,
організацію збройних сил, структуру й діяльність окремих
військових частин тощо. Вони мають, вивчати сучасну
зброй}, вміти застосовувати її в будь-яких умовах. Ратники,
додає Васькович, повинні вступати також до
напіввійськових організацій за місцем свого мешкання, а там, де є
нагода, йти на військову службу, яка може «дуже прислужитися
кожній молодій людині». Таким чином, ідеться фактично
про підготовку нового покоління «лицарів» ножа й обріза,
про поповнення імперіалістичних шпигунських і
диверсійних служб, про виховання та вишколення карателів і
убивць, яких можна було б послати на загибель в ім'я
інтересів монополістичного капіталу.
Саме про це свідчать ганебні факти' рекрутування
емігрантської молоді до армії США під час корейської війни,
коли за кожного поставленого ландскнехта
буржуазно-націоналістичні «батьки народу» одержували від Пентагону по
200 доларів. Саме цій меті була підпорядкована розв'язана
оунівцями галаслива кампанія під провокаційним гаслом:
«Молодь, заступи шлях світовому комунізмові у В'єтнамі».
Виходячи з інтересів реакційних і мілітаристських кіл
США, оунівські заводії закликали емігрантську молодь, «не
гаючи часу, зголошуватися на призовні пункти»
американської армії, брати «найактивнішу участь» у боротьбі з
волелюбним в'єтнамським народом. Оунівці й уніати на всі
заставки вихваляли «героїчні вчинки» вихованців молодіжних
націоналістичних осередків, які брали участь у кривавих
розправах над мирним населенням, надсилали їм
поздоровлення і посилки, жовто-блакитні прапорці й розмальовані
тризубці.
Оунівські заводії розгорнули в той час бучну кампанію за
створення з молодих українців — громадян США —
особливого «куреня», вояки якого «ставили б чоло комунізмові в
джунглях В'єтнаму»*. Для участі в цьому «курені» вони
навіть пропонували надіслати «досвідчених старшин» і
«українських капеланів», що ім'ям бога благословляли б юнаків па
рмерть за інтереси капіталістичних монополій. Та охочих
брати участь у цій авантюрі майже не було, і чергова
провокація бандерівських «ультра» провалилася.
235

Про постачання сумівських «кадрів»
шпигунсько-диверсійним службам країн НАТО, так би мовити, «на корені»,
свідчать також пепоодинокі факти залучення молоді до
роботи в розвідувальних органах і центрах ідеологічних
диверсій. Про один з них-розповів Степан Джугало, який
повернувся до СРСР, розірвавши з бандерівцями. Йдеться про
Богдана Чепака, що кілька років тому прибув із США до
Мюнхена начебто на «медичні студії», а насправді для
виконання завдань Центрального розвідувального управління.
Нахабний і самовпевнений американський сумівець не
приховував своїх зв'язків з ЦРУ. Навпаки, скрізь, де
траплялася нагода, він вихвалявся, що перебуває на повному
утриманні розвідки і за кожну «добру новину» дістає від своїх
господарів щедрі грошові подачки.
Чимало колишніх сумівців за порадами бандерівських
босів залучені ідеологічними диверсантами до роботи на
підривних радіостанціях, у різноманітних псевдонаукових
центрах. Багато вихованців СУ Му, за хвалькуватими
повідомленнями націоналістичної преси, відбувають службу у
вишколених в антикомуністичному дусі американських
військах спеціального призначення. Точніше було б сказати —
сумнозвісних десантних і диверсійних частинах, що
заплямували себе кривавими операціями у В'єтнамі й Лаосі, в
Гватемалі й Болівії, в Панамі й Домініканській Республіці.
Проте ні галаслива реклама, ні уніформа, ні «військові
звання», ні підлещування до молоді вже не допомагають
утримувати юнаків у жовто-блакитних шорах, замкнути їх у
сумівських осередках, не можуть відірвати від участі в
діяльності прогресивних організацій, у громадському житті країн
поселення. Лише незначна частина молодих людей
українського походження, за оцінкою самих оунівців, бере участь у
молодіжних націоналістичних організаціях, відвідує сумів-
ські «впшколи» та табори. Жаліючись на емігрантську молодь
і батьків, що відмовляються віддавати своїх дітей на
«виховання» військовим злочинцям, журнальчик СУ Му у
Великобританії змушений був визнати, що все менше й менше
юнаків і дівчат іде у націоналістичні табори. «Гонитва за грішми
під час "вакацій здержала від табору одних, а байдужість —
других... Навіть діти провідного активу СУМу і виховників
сумівських таборів не являються на вишкільний табір, хоч
їхні батьки краще розуміють справу, як звичайні громадяни».
Та небажання більшості емігрантів-трудівників віддавати
своїх дітей під опіку бандерівської мафії, окрім ідейно-полі-
236

тичних причин (а вони, без сумніву, тут головні), має під
собою й інші, досить-таки вагомі, суто батьківські
міркування. Йдеться про аморальну поведінку підстаркуватих оунів-
ських інструкторів, про розбещення ними молодих сумівок.
Про це розповів колишній учасник зарубіжного центру
ОУН-бандерівців Федір Бідник, який, переконавшись в
антинародній діяльності націоналістичних верховодів,
розірвав з ними стоеунки і повернувся на батьківщину. «Мені
не раз доводилося чути нарікання старших емігрантів, діти
яких відпочивали у сумівських таборах,— розказував він.—
Батьки з обуренням говорили про те, що виховання молоді
там доручено особам, котрі не відповідають
загальноприйнятим нормам моралі, заохочують розпусту і самі беруть в ній
участь». Бідник розповів, що ватажок бандерівської катівні
СБ Іван Кашуба, один з лідерів ОУН у Франції Борис Віто-
шинський та інші «вихователі»-СУМу після кожного
«вишколу» вихвалялися своїм друзям, скількох молодих
сумівок їм вдалося спокусити цього разу за допомогою обману,
залякування чи грошей.
І не дивно, що оунівські верховоди, в тому числі й ті, які
самі безпосередньо займаються обробкою молоді,
остерігаються віддавати своїх дітей до сумівських таборів. Адже
вони добре знають, які порядки існують у цих таборах, по суті
справи, перетворених «батьками еміграції» на кубла
ідейного та мрральпого розкладу юнацтва.
Одним з найважливіших засобів ідейно-політичного
впливу на молоде покоління української еміграції є, як відомо,
релігійна ідеологія, використання уніатських,
автокефальних та сектантських парафій, об'єднань і осередків.
Емігрантські церковні угруповання, які разом із націоналістичними
центрами віддавна перебувають на службі імперіалістичної
реакції, покликані перш за все виправдовувати
експлуатацію трудящих мас монополістичним капіталом, виховувати
в молодих віру в непорушність буржуазного ладу, ненависть
до соціалізму, до нашої Радянської держави. Вся діяльність
отців церкви спрямована на задурманення молоді, на
закріплення в її свідомості стереотипів буржуазної пропаганди, па
її підготовку до майбутніх хрестових походів проти ^світу
соціалізму.
Духовні наглядачі з уніатської та інших церков
звертаються до молоді із спеціальними посланнями, працюють
«виховниками»' і капеланами в молодіжних оунівських
організаціях та таборах, не шкодують грошей на утримання
237

«парафіяльних» і «українознавчих» шкіл, на публікацію та
поширення спеціально розрахованих на підлітків буржуазно-
ф націоналістичних та релігійних видань.
Проте всі ці заходи не досягають мети, і отці унії з
засмученим серцем змушені визнати, що «в сьогоднішніх часах
дуже тяжко мати вплив на молодь, дуже тяжко плекати свій
•обряд, свої традиції (реакційні, релігійні та
буржуазно-націоналістичні.— К. Д.)». «Правдою є те,— з жаяем визнають
уніатські богослови з чікагської «Нової зорі»,-^- що тільки
малий відсоток нашс^ї молоді охоплений нашими
організаціями». Молоде покоління,^ повторювала аа ними в січні
1978 року клерикальна «Америка», цурається своєї
спільноти. Молодь «не прийняла духовного світу своїх батьків,
а тих, що прийняли,— бідкається далі газетка,— занадто
мало, щоб зберегти його для майбутнього й передати
наступним поколінням те, що їм хотіли передати їхні батьки».
Деякі уніати відверто визнають, що старше покоління
націоналістичної еміграції остаточно втратило вплив на своїх
дітей. «Батьків і дітей, — писав у вересні 1978 року
уніатський богослов М. Гринчишин,— ділить прірва, яку, здається,
не можна подолати. Діти пустились іти дорогою, яку батьки
не апробовують. Постійний конфлікт існує між батьками і
дітьми, і цей конфлікт зростає та загострюється. Діти
відстали від родини, від громади, від спільноти, від парафії і від
церкви».
Перелякані церковні достойники останнім часом видали
десятки різних послань і звернень, опублікували сотні
статей, адресованих віруючим батькам, в яких слізно просять,
радять і вимагають посилити релігійно-націоналістичне
виховання дітей, починаючи буквально з пелюшок. Але
панотці турбуються не лише «духовною опікою» молодих
парафіян. Виконуючи волю міжнародної реакції, вони піклуються
про підготовку і виховання націоналістично-клерикальних
кадрів, які б постійно поповнювали ідеологічні та інші
спеціальні служби країн НАТО. Верховоди зарубіжних уніатів
марять створити «молоду зміну», яка на випадок очікуваної
ними «великої війни» проти Країни Рад разом з
імперіалістичними агресорами хрестом і мечем навертала б
радянських людей у лоно проклятої трудящими масами небіжчиці
унії.
«Найперше,— писали ієрархи уніатської церкви в одному
зі своїх послань,— ми потребуємо тисячі ревних і святих
священиків, монахів і монахинь для голошення божого
слова не лише серед наших вірних у різних країнах нашого
238

поселення, але рівно ж'серед наших братів на рідних
землях... Ми повинні про це думати й приготовляти такі кадри
христових апостолів». Отцям унії вторять богослови з
мюнхенського «Християнського голосу». Бідкаючись, що
«релігійне виховання молоді занепадає, а на богослуженнях
чимраз менше молодих людей», уніатські проповідники
жахаються від думки, що при такому стані їм може забракнути...
«місіонерів, що із запалом рицарів, під прапором Христа-
царя в слушний час» вирушили б на Схід для втілення у
життя давньої мрії Шептицького щодо насильницького
окатоличення українського, російського та інших народів «аж
по Урал і Сибір».
У травні 1977 року «Християнський голос» знов нагадав
Про ефемерну фантазію уніатської еліти, закликавши
емігрантську молодь до «великого змагу», до «огненної
боротьби» в ім'я уніатства та українського націоналізму.
Богослови з Мюнхена все ще плекають надію, що їм удасться
виховати «нових українських хрестоносцівглицарів», «христових
воїнів», які розійдуться по всій Україні і «огненно
заговорять» з радянськими людьми.
Особливі сподівання в плані підготовки своєї «зміни та
майбутніх місіонерів-лицарів» уніатська ієрархія покладав
на Папську малу українську духовну семінарію іменГ
святого Йосафата, яка завдяки старанням Східної конгрегації
Ватікану знайшла притулок у затишному римському
передмісті Прімавілле на вулиці Боччеа. До семінарії, що, по суті
справи, є середнім релігійним учбовим закладом,
приймаються хлопці віком від одинадцяти років, які мають
початкову освіту і (обов'язково) рекомендації від уніатського
парафіяльного священика та єпископа. Вже з цього видно, що
сюди спеціально добираються діти з родин, які в першу
чергу задовольняють соціально-політичні критерії церковних
ретроградів і, звичайно, поділяють уніато-націоналістичну
ідеологію.
Семінарією «опікуються» ченці з уніатського чернечого
ордену салезіанців, які здебільшого живуть поруч з учнями
і виконують тут обов'язки вчителів, вихователів та ідейних
наглядачів. Уся обстановка в семінарії просякнута духом
буржуазного націоналізму і уніатства. Це проявляється на
кожному кроці, в кожній розмові викладачів з
семінаристами, навіть у інтер'єрі семінарії. Стіни учбових класів, холів
та коридорів завішані оунівськими тризубами,
жовто-блакитними прапорцями, портретами ворогів українського
народу з числа махрових націоналістів і реакціонерів від унії.
239

Про методи ідеологічно-політичної обробки учнів
Папської семінарії та їхню ідейну підготовку до проведення
підривної діяльності проти соціалістичних країн розповів одип
з вихованців ченців-салезіанців уже згадуваний Ярослав До-
бош, що був направлений центром ОУН-бандерівців для
проведення ворожих дій на території Української РСР. Ви-
' ступаючи з покаянням па прес-конференції в Києві, він
зазначив, що глибоко усвідомлює свою провину перед
Радянською державою і картає себе за те, що взявся за виконання
цієї злочинної місії. Добош ствердив, що, навчаючись у
Папській малій семінарії, а потім в інших релігійних закла-
. дах, він не одержував правдивої інформації про нашу
країну, мав лише націоналістичні джерела і «виховувався в дусі
ненависті до комуністів і комуністичної ідеології».
«Найвищим щаблем» уніато-націоналістичної псевдонауки
є розташований в Римі Український католицький
університет імені св. Климента, який, до речі, приймає в свої стіни*
і-деяку, правда, дуже невелику, частину випускників
Папської малої семінарії. У своїй претензійності і зарозумілості
«отці унії» нарекли УКУ «єдиним й унікальним» цептром
«християнського духу», рівним... Києво-Могилянській
академії. Насправді це невеличкий двоповерховий будинок на те-
риторіТ~побудованої уніатами в Римі церкви св. Софії, де
розміщено кілька аудиторій, невеликий гуртожиток,
бібліотека і їдальня.
Тут під керівництвом уніатського кліру (нагляд за УКУ,
згідно з так званою конституцією університету, належить
особисто кардиналові Сліпому) щороку ведеться
цілеспрямована ідейно-політична обробка ЗО—40 студентів — дітей
українських емігрантів з різних капіталістичних країн.
Уніатські ловці душ використовують аудиторії УКУ для
пропаганди ідей клерикалізму та буржуазного націоналізму, ^
фальсифікації історії України і сучасного становища в
нашій республіці, для отруєння свідомості молодого покоління
емігрантів, перетворення їх на слухняне знаряддя
імперіалістичної реакції. Цій, так би мовити, глобальній меті
підпорядковані програми університету, зокрема його літніх
курсів. Так, за рекламними об'явами, що друкуються уніато-
націоналістичною пресою, па черговому «вакаційному курсі»
УКУ (червень — липень 1979 року) мали читати лекції з
питань сучасної історії, культури, літератури, мистецтва
України, «становища релігії» в СРСР тощо. Зрозуміло, що
всі ці лекційні курси, які читають професійні «радянологи»
й антпкомуністи, начинені сфальсифікованими фактами та
240

злісною антирадянщиною. І справді, чого можуть навчити
курсантів уже згадуваний капелан „ лиховісного «Нахтіга-
лю», шпигун і провокатор, а нині «професор» УКУ і
Мюнхенського «вільного університету» Іван Гриньох, який веде
па щорічних «вакаційних курсах» літургічно-богословський
семінар, або каратель з дивізії СС «Галичина», він же
«доктор богослов'я» та викладач католицького університету
Іван Музпчка, що керує семінаром з філософії?.. Звісно, вони
намагаються передати «новій зміні» свою патологічну
ненависть до" всього радянського, до соціалізму і прогресу
взагалі, впести у свідомість вдолоді бацили фашизму й буржуаз-
. ного націоналізму, отруїти її людиноненависницькими
гаслами.
Та попри галасливу пропаганду запеклих антирадянців
з-під пошарпаних жовто-блакитних штандартів, попри
загравання і підлещування буржуазно-націоналістичних
заводіїв до орбіти облудної оунівської діяльності втягується все
менше і менше молодих людей. Молодь прагне задовольнити
свої життєво важливі потреби — одержати освіту,
влаштуватися на роботу, вирішити актуальні соціально-економічні
проблеми, які постають перед нею в країнах поселення,
врешті, поліпшити своє матеріальне становище. її менш за
все цікавлять «самостійницькі» марення підстаркуватих
політиків, вона^ дедалі критичніше ставиться до
антикомуністичної метушні націоналістів, раз у раз викриває їхню
брехню та інсинуації щодо Радянської держави.
Багато молодих людей, як і представників старших
поколінь трудової еміграції, зберігає в своїх серцях любов і
повагу до землі, з якої беруть початок їхні корені. Вони
прагнуть більше знати про життя рідного краю, про
соціалістичні звершення його народу. І задля цієї заповітної
мети тисячі зарубіжних українців—і молодих,-і людей
старшого віку — їдуть в Радянський Союз, на Україну,
щоб на власні очі побачити, як живуть і працюють радянські
людп.
Відкрити очі нашим землякам — цій благородній спраьі
служать поїздки на Захід наших мистецьких тд творчих
колективів, фестивалі та виставки, що організовуються в
країнах поселення української еміграції, наші книжки, газети та
журнали, які завдяки радянським людям, зокрема копіткій
повсякденній праці Товариства культурних зв'язків з
українцями за кордоном, знаходять численного читача за
межами нашої Батьківщини. І немає сумніву, що чим більше
зростатимуть контакти зарубіжних українців з рідним краєм,
241

чим більше посилюватимуться ^ їхні культурні та інші
вв'язки з соціалістичною Україною, тим скоріше зрозуміє
велику правду нашого радянського сьогодення і та невелика
жменька обдурених молодих людей, які ще вірять
націоналістичним банкротам.
І як би не силкувалися апологети монополістичного
капіталу, між ними й оунівці, поневолити юність, перетворити
молоде покоління на слухняне знаряддя імперіалістичної
реакції, на найманих бандитів і вбивць, їхні зловісні плани
приречені, як приречений і сам імперіалізм.
ЗМОВА ТАВРОВАНИХ ГАНЬБОЮ
На початку 1982 року в зарубіжній
буржуазно-націоналістичній та уніатській пресі промайнуло два досить цікавих
повідомлення:
31 січня паризька жовто-блакитна рептилька «Українське
слово» опублікувала статтю Я. Сусленського, карного
злочинця і відщепенця, під назвою «Ще раз про митрополита
Андрея ІПептицького».
А через два тижні, 14 лютого, мюнхенський
«Християнський голос»- надрукував довжелезне посланцр колишнього
колабораціоніста кардинала Й. Сліпого, в якому, між іншим,
йдеться про того ж таки митрополита. При цьому і запеклий
сіоніст Сусленський, і один з апологетів українського
буржуазного націоналізму та уніатства Сліпий носяться з
одною і тою ж ідейкою, гудуть, як кажуть у народі, в одну
дудку.
Що ж то за ідейка? На якій кривій стежці знову зійшлися
інтереси сіоністів і націоналістів? — запитає читач.
Отже, коротко кажучи, йдеться про возведення
колишнього первоієрарха уніатської церкви, ревного прислужника
Гітлера графа А. Шептицького у «лик святих, блаженних
і праведних». Підготовка до цього возведення йде повним
ходом у Ватікані й Мюнхені, у Лондоні й* Філадельфії,
у Торонто і... Тель-Авіві.
— Просимо вас пам'ятати про главу нашої церкви, слугу
божого митрополита Андрея Шептицького,— благає
Сліпий.— Всі ми трудимося за його прославу й за
проголошення його блаженним і святим.
— Ми прагнемо якнайскорше відзначити особу
митрополита Шептицького, і особливо його ставлення до нас, при-
242

своєнням йому звання «праведника світу»,— заявляв голова
заснованого недавно в Ізраїлі антикомуністичного
«Товариства єврейсько-українських зв'язків» Я. Сусленський.— Це
наша давня і заповітна мета.
Здавалося б, за чим затримка — проголошуйте небіжчика
(Шептпцький помер 1944 року на 80-му році життя)
«святим» чи «праведником», та й по всьому. Так ні!
Виявляється, ні у Ватікані, ні в Ізраїлі ті, від кого залежить оце саме
проголошення, не дуже-то поспішають.
З 1955 року отці-уніати під керівництвом ватіканських
сановників ведуть, як вони висловлюються, «канонічний про-
цес-дослід» по збиранню й аналізу документів про «святії
діла» митрополита, та так і не можуть довести «святість»
колишнього офіцера австрійської армії, а потім ченця,
єпископа і, нарешті, первоієрарха унії. Та й не так легко
підлакувати постать графа Андрея — багатого землевласника й
банкіра, запеклого реакціонера й націоналіста, завзятого
прихильника монархії Габсбургів і лакея фашистських
господарів, «святця», що благословив на криваві злочини катів
із батальйону «НаХїігаль» і дивізії'СС «Галіцієн», що писав
вірнопідданські листи- скаженому фюреру, проповідував
необхідність «беззастережної підтримки» окупантів...
Ще складнішим виявилось проголосити фашистського ла-
кузу «праведником світу» для сіоністських шанувальників
ІПептицького* Як повідомив Я. Сусленський, комісія при
І єрусалимському інституті пам'яті жертв нацизму за останні
двадцять років неодноразово розглядала прохання групи
сіоністських лідерчуків про надання цього титулу графові Анд-
рею і так не прийшла до висновку — присвоїти його Шеп-
тицькому чи відмовити.
І хоч за кандидатуру нового «праведника» горою стоять
сіоністи з очолюваного Сусленським товариства, хоч на його
підтримку виступають колишні львівські рабини К. Левін
і Д. Кахане, про «врятування» яких Шептицьким свого
часу писали ізраїльська газета «Гаарець» і вже згадуваний
«Християнський голос», у членів комісії в «великі сумніви»,
чи справді митрополит зробив усе, що міг, аби під час
фашистської окупації допомогти єврейському населенню
Львова.
Зрештою, факти тут проти Шептицького, бо врятуванням
кількох багатіїв і запеклих послідовників сіонізму й закін-4
чується розрекламована закордонними націоналістами і
уніатами їхня «допомога страждаючому єврейству». Адже ні
у 1941, ні тим більше у 1942 чи у 1943 роках, коли відбува-
243

лося масове знищення десятків тисяч євреїв у львівському
гетто, Зайнятий благословенням окупантів та напучуванням -
своєї націоналістичної пастви на вірну службу Гітлерові
уніатський владика так і не знайшов ні приводу, ні часу
виступити проти кривавого геноциду, жертвами якого стали
тисячі невинних людей, як українців, так і євреїв.
Та що таке факти для буржуазно-націоналістичних та
сіоністських «лицарів тризуба» і «зірки Давида»! Блокування
на платформі антикомунізму відбиває спільність соціально-
класової, експлуататорської природи сіонізму і українського
буржуазного націоналізму, свідчить про їх вірне
прислужництво монополістичному капіталу, ненависть до світу
соціалізму, до людпни-трудівпика. Реакційні імперіалістичні
кола, всілякі зарубіжні антирадянські, українські
буржуазно-націоналістичні та' сіоністські центри, зазначав
товариш В. В. Щербпцький, дедалі більше активізують свою
підступну діяльність, намагаються зірвати розрядку
міжнародної напруженості. Всі відверті і замасковані противники
Радянського Союзу, в тому числі різноголоса зграя
буржуазних націоналістів, сіоністів, ревізіоністів усіх мастей,
змикаються на спільній платформі антирадянщини. Останнім
часом українські націоналістичні організації за кордоном
почали активно встановлювати контакти з сіоністами {.
Агресивна політика ізраїльських окупантів на Близькому
Сході, підступні напади Ізраїлю на арабські країни служать
новим імпульсом для прислужництва
буржуазно-націоналістичної .верхівки міяшародним сіоністським колам.
Розраховуючи на підтримку й фінансову допомогу сіоністських
організацій та єврейської монополістичної буржуазії,
верховоди жовтоблакитників почали ще галасливіше виступати на
Бахист інтересів своїх імперіалістичних хлібодавців, за що
останнім часом не раз удостоювались схвальної оцінки
контрольованих сіоністами газет і журналів.
Таке ставлення сіоністів до оунівців не випадкове.
Спрямовуючи вістря підривної діяльності проти сил мпру,
демократії і соціального прогресу, проти країн соціалістичної
співдружності, міжнародний сіонізм до виконання цієї
брудної роботи залучає й усілякого роду ревізіоністські* групки,
й різні профашистські та терористичні елементи, й таких
політичних банкротів, як українські буржуазні
націоналісти.
1 Див.: Щербицкий В. В. Избрапньїе речп и статьи, с. 169,
244

Ганебна змова сіоністів і українських буржуазних
націоналістів має свою історію. Незважаючи на неприхований
антисемітизм жовтоблакитників, лідери сіонізму ще на
початку XX століття взяли курс на встановлення найтісніших
зв'язків з українськими націоналістами. І це не дивно. Адже
сіоністи розглядали антисемітизм як засіб зміцнення свого
впливу на єврейське населення, використовували
протиставлення євреїв іншим народам, щоб посилено вербув.ати нових
«рекрутів» на «землю обітовану». Ще в 1905 році один з
ідеологів сіонізму В. Жаботинський писав: «Як привід для
сіоністської агітації, антисемітизм вельми зручний і корис-
ппй».
Від використання антисемітизму як засобу
протиставлення трудящих євреїв робітникам інших національностей
сіоністські лідери не відмовились і в нинішніх умовах. У
резолюції XVII з'їзду Компартії Ізраїлю (1972) зазначається,
що сіонізм — це немовби перевернутий антисемітизм. •
Сіоністські ідеологи відносять до інших народів, до неєвреїв,
оскільки вони неєвреї, ті властивості, які антисеміти
приписують євреям, оскільки вони євреї. Обидві течії, і сіонізм і
антисемітизм, мають те саме коріння — расизм, а їхня мета —
розколоти трудящих, представників різних народів, на
догоду класовому ворогу.
Шукаючи шляхів зближення з націоналістами, Ьіоністи
виходили перш за все з класових інтересів єврейської
буржуазії, з її прагнень поруч з українською національною
буржуазією посилити свої економічні позпції, збільшити
капітали, домогтися певних привілеїв в умовах царської Росії.
У падрукованій ще 1908 року у київському
націоналістичному тижневику «Слово» (його редагував С. Петлюра) статті
сіоніста Я. Мунта на перший план висувалася теза
«однакової долі» і «спільних інтересів» сіоністів і українських
націоналістів. Мунт недвозначно писав, що українські і
єврейські буржуа «но ворогують між собою, а робляться союз-
ппками». На цих же позиціях стояв і В. Жаботинський,
який ще до першої імперіалістичної війни встановив, за
його оцінкою, «справжні дружні стосунки» з С. Петлюрою.
Зі свого боку буржуазно-націоналістичні лідери охоче
шили па контакти з сіоністськими верховодами.. Головним
для них, так само як і для апологетів сіонізму, були
економічні та політичні інтереси свого класу. Соціально-політичні
прагнення українських і єврейських націоналістів були єди-
ппмн: затушувати класову боротьбу всередині своєї нації,
підірвати революційну солідарність трудящих, викликати
245

у них почуття національної зверхності й ненависті до
трудівників інших національностей. -
Справжній-буржуазний характер націоналістичної, в тому
числі сіоністської, ідеології й політики всебічно розкрив і
проаналізував В. І. Ленін. Він незаперечно довів, що
головним джерелом, рушійною силою націоналістичної політики і
практики в експлуататорські інтереси торгової та
промислової буржуазії. «Подивіться на капіталістів: — писав В. І.
Ленін,— вони стараються розпалити національну ворожнечу в
«простому народі», а самі чудово влаштовують свої дільця:
в одному й тому самому акціонерному товаристві — і росіяни,
і українці, і поляки, і євреї, і німці. Проти робітників
об'єднані капіталісти всіх націй і релігій, а робітників
стараються роз'єднати і ослабити національною ворожнечею!» 1
Викривши соціально-економічну основу націоналістичної
ідеології, В. І. Ленін водночас дав всебічну характеристику
єврейського та українського націоналізму, зірвав
ідеологічний камуфляж з їхніх партій і ватажків. Він показав, що
гасла так званого «відродження української нації», боротьби
8а «єврейську національну культуру» тощо для
націоналістичної буржуазії були лише приводом для балачок про
рівність, векселем на рівну частку в поділі награбованого
у трудящих.
Історія повністю підтвердила ленінську оцінку реакційної
антинародної суті буржуазного націоналізму і сіонізму,
У вирішальні жовтневі дні 1917 року українські та
єврейські націоналістичні дрібнобуржуазні партії опинились у табо-»
рі махрової контрреволюції, у таборі лютих ворогів робітник
чого класу і трудящого селянства.
Сіоністські лідери виступали в одній упряжці з націопа-»
лістичною, буржуазно-куркульською Центральною радою,
всіляко підтримували її політику захисту інтересів
буржуазії, політику жор§уоких репресій проти широких мас
трудящих, її ганебну, запроданську «західну орієнтацію», зокрема
прохання ради до німецького та австро-угорського урядів
якнайшвидше ввести свої війська на Україну й багнетами
захистити буржуазних націоналістів від власного народу.
Єврейські націоналісти відрядили своїх представників до
Центральної ради і разом з нею робили»все можливе, щоб
протидіяти всенародній боротьбі трудящих України за владу
Рад, за встановлення єдності з революційними масами
Радянської Росії.
41 Л є и і п В. І. Повне зібрання творів, т. 23, с. 361.
246

Після організованого німецькими окупантами
гетьманського «перевороту» сіоністські «партії на Україні підтримали
режим маріонеткового гетьмана Скоропадського. Тут знову
спрацювала експлуататорська спільність, єдність класових .
іптересів. Адже, захищаючи заводчиків, фабрикантів,
поміщиків — українців," росіян, німців, бельгійців,—
Скоропадський узяв під опіку і цукрові заводи єврейського мільйонера^
Бродського, і маєтки поміщика й домовласника Гінзбурга,
і капітали інших товстосумів, тісно пов'язаних з сіоністами.
* До послуг гетьманському урядові зголосився один із
ватажків сіонізму А. Марголін (той самий, який у 1956 році
спільно з оунівцями став організатором карикатурної
«Української вільної академії наук» у США). Влітку 1918 року в
одному з листів Марголін запевняв «керівні німецькі кола»
у підтримці Скоропадського з боку сіоністських партій і
пропонував посилити (звичайно, на німецькі гроші!)
пропагандистську діяльність в інтересах як гетьманату, так і
кайзерівської Німеччини.
Не звертаючи уваги на те, що гетьманська адміністрація
переважно складалася з колишніх чорносотенних
чиновників, царських жандармів і офіцерів — запеклих антисемітів,
сіоністи закликали єврейське населення збирати гроші для
уряду Скоропадського, вимагали від єврейської молоді
вступати у військові підрозділи гетьманців. «Я,
нижчепідписаний,— зазначалось у військовій присязі, підготовленій
сіоністами спільно з гетьманським «міністерством
віросповідань»,— обіцяю і клянусь господом богом ізраїлевим в тому,
що я зобов'язуюсь і повинен вірно і щиро служити
українській державі і ясновельможному панові гетьману як
верховному вождеві української армії і флоту, не шкодуючи життя
свого до останньої краплі крові».
Та чи не найбільш активною була співпраця сіоністів
з буржуазно-націоналістичною петлюрівською Директорією. '
Незважаючи на погромницьку політику «головного отамана»
і його найближчого оточення, лідери сіоністських партій на
грунті спільної з петлюрівцями ненависті До влади Рад все
тісніше змикалися з жовтоблакитниками. До складу
петлюрівського уряду увійшли представники сіоністських і
єврейських дрібнобуржуазних партій «Поалей-Ціон», Бун#,
«Фолькспартай», «Об'єднана єврейська соціалістична
партія» А. Ревуцький, П. Красний, С. Гольдельман та інші.
Вже в перші дні після захоплення петлюрівцями Києва
націоналістична газетка «Трудова республіка», яка
виступала за зміцнення петлюрівсько-сіоністського альянсу, надру-
247

кувала привітання на адресу директорії за підписом одпого
з лідерів сіонізму на Україні М. Литвакова. «Український
головний комітет Об'єднаної єврейської партії,— писав
він,— надсилає своє сердечне вітання Директорії УНР в
день її тріумфального вступу до Києва».
Сіоністи підтримували драконівські заходи Директорії по
встановленню на Україні буржуазно-куркульської
диктатури, її зрадницький курс па тісні зв'язки з державами Аптан-
ти і одержання від них військової допомоги для боротьби
проти революційних трудящих мас Радянської України і
- Радянської Росії. «Єврейська демократія на чолі з Бун-
дом, «Поалей-Ціон» і «Фолькспартай»,— облудно писалп
голова петлюрівського уряду Б. Мартос і «міністр у
єврейських справах» сіоніст П. Красний у спільному зверненпі до
єврейського населення України,— підтримує народний уряд
(читай: контрреволюційну -Директорію.— К. Д.), їх
представники входять у раду єврейського міністерства і мають
своїх визначних діячів на відповідальних посадах у
міністерствах. Здорове національне чуття диктує єврейському
населенню рука в руку з українською демократією (так
сіоністи іменували злочинну петлюрівщину.— К. Д.) боротися
за самостійність України... рятувати Україну і наші
громадянські, політичні і національні права від більшовиків».
Популяризуючи свою багаторічну співпрацю, сіоністи й
жовтоблакитники на перший план висувають «багаторічну
дружбу» між С. Петлюрою і В. Жаботинським. Усіляко
рекламуються їх «корисні зустрічі», «спільна робота в
установах Центральної ради» тощо. Розглядові цих питань була
присвячена недавня зустріч сіоністів і українських
буржуазних націоналістів в одному з зарубіжних центрів так
званого «українознавства» і «радянології» — «Українському
вільному університеті» в Мюнхені. З доповіддю про діяльність
• Жаботинського «в галузі тісної єврейсько-української спів-
дії» виступив один з радіодиверсантів пресловутої
«Свободи» І. Клейнер. За повідомленням мюнхенської уніатсько-
націоналістичної газетки «Християнський голос»"від 8
лютого 1981 року, українські націоналісти, присутні на зустрічі,
схвалили доповідь Клейнера, відзначили «заслуги»
Жаботинського й прийняли рішення «відбути спільну
конференцію» з представниками сіоністських угруповань на Заході.
Буржуазно-націоналістичні і сіоністські «історіографи»
багато писали й дишуть про угоду між В. Жаботипським
і представником С. Петлюри М. Славинським щодо
створення на Україні «єврейської Жандармерії». Ця угода, підниса-
248

на 4 вересня 1921 року в карлсбадському готелі «Олімпія»,
за діяльною участю англійського розвідника, спеціаліста з
«єврейського питання» полковника Петтерсона, передбачала,
що при жандармських підрозділах Директорії буде утворено
«автономну єврейську жандармерію зі спеціальними
завданнями захисту єврейського населення... Керівник єврейської
жандармерії підпорядковується в загальному порядку
командуванню української жандармерії».
У пункті 2 угоди зазначалося, що «єврейська жандармерія
не бере участі у військових діях». Згідно з домовленістю
між сіоністами і петлюрівцями, вона лише мала просуватися
вперед «одночасно з українською жандармерією в окуповані
(!?) місця слідом за армією УНР» і виконувати свої функції
«зразу ж після захоплення військами місцевостей з
єврейським населенням».
Що ж це за «єврейська жандармерія»? Які сама функції
мала вона виконувати на випадок вторгненпя петлюрівських
банд на територію України?
Ось тут і вилазить шило із сіоністсько-петлюрівського
мішка. Угодою передбачалося, що жандарми-сіоністи, крім
проведення спільно з петлюрівськими карателями
терористичних акцій проти комуністів, комсомольців,
працівників радянських державних і громадських установ, передових
робітників і селян (в тому числі і євреїв за національністю),
мали захищати «єврейське населення» і «єврейське майно»
від своїх же союзників — петлюрівців. І хоч ця
«жандармерія» так і не була створена, в угоді практично йшлося про
захист інтересів єврейської буржуазії, багатіїв сіоністів від
погромів, які, незважаючи на загравання з верхівкою
сіоністських партій, чинили жовто-блакитпі отамани.
Таким чином, сіоністські та петлюрівські ватажки в
офіційній угоді визнали, що організовані Директорією жорстокі
єврейські погроми анітрохи не заважають ідейному,
економічному і воєнному союзові між єврейською і українською
буржуазно-паціоналістичною верхівкою. Спільність
класових інтересів, патологічна ненависть до Радянської влади
виявились сильнішими від «окремих конфліктів». Так лідери
сіонізму називали погроми, злочинні вбивства жінок, старих,
дітей, криваві бешкети,, жертвами яких ставали десятки
тисяч мирних, ні в чому не винних людей. Більше того,
сіоністи намагалися виправдати злочини націоналістичних
вбивць, вибілити криваві плями на мундирі самого
«головного отамана». «Обвинувачення Петлюри в погромній
співучасті,— писав уже згадуваний голова секретаріату партії
249

«Поалей-Ціон» і одночасно міністр петлюрівського уряду
С. Гольдельман,— є безпідставні. Майбутній історик, який
захоче обміркувати цю страшну криваву добу неоднобічно,
знайде, безумовно, і оправдуючі мотиви для українських
керманичів (тобто Петлюри і його оточення.— К. Д.)».
З небаченим цинізмом Гольдельман виправдує
погромницьку діяльність Петлюри і його отаманів тим, що вони,
мовляв, переживали страшну трагедію, бо «майже цілком
втратили свою територію, їх власний народ від них
одвернувся, і єдиною їх надією були рештки їхнього війська». Ось
чому у таких умовах Петлюра і К° нібито «мусили
заплющувати очі» на криваві злочини своєї здеморалізованої
вояччини, аби лише «...знову дістатися на свою територію,
знову одержати можливість будувати свою національну дер- •
жавність».
Нічого.собі «будування державності»!
Так, усіх цих жаботинських,. гольдельманів, ревуцьких -
і іже з ними криваві акції петлюрівців не турбували, їх
більше непокоїли революційні виступи широких трудящих
мас, їхня відверта ненависть до націоналістичних
зрадників будь-якого гатунку. Лякала сіоністів діяльна підтримка
більшовиків переважною більшістю робітників і трудящих
селян України. З метою продемонструвати свою «вірність
і відданість» петлюрівським погромникам сіоністи
влаштовують жалюгідний пропагандистський фарс. 17 липня
1919 року в місті Кам'янці-Подільському, де на той 'час
перебував С. Петлюра, до нього з'явилась делегація членів
єврейських дрібнобуржуазних націоналістичних і сіоністських
партій, яка запевнила «головного отамана» і його конаючу
Директорію у своїй повній підтримці. Зустрічі купки
сіоністів з Петлюрою передували жахливі події. В лютому
того ж року в кількох десятках кілометрів від Кам'янця-По-
дільського — у Проскурові петлюрівські бандити вчинили
ввірячий погром. Протягом кількох годин було вбито багато
єврейських трударів, жінок, старих, дітей, навіть немовлят.
Беззбройних людей кололи багнетами, рубали шаблями,
палили живцем...
Про що ж говорили Петлюрі сіоністські ватажки через
п'ять місяців після цієї трагедії?
Кам'янець-подільський рабин Гутман: «Більшовизм з
точки зору святої Тори — Вавілонське стовпотворіння, покрлін-
ня якого було покаране законом... Я даю клятву від імені
всіх єврейських святинь, що серед віруючої частини'
єврейства немає місця для більшовизму».
250

Представник сіоністської партії «Фолькспартай» Альт-
ман: «Ми повністю підтримуємо уряд Директорії... Ми,
сіоністи, не можемо виступати за більшовизм. Ми віримо у
більшовизм менше, ніж будь-хто взагалі».
Представник партії «Поалей-Ціон» Драхлер: «Політику
Директорії ми — «Поалей-Ціон» — робили разом з вами від
Вінниці до Києва і назад від Києва до Вінниці (таким
чином, сіоністські лідери беруть на себе всю повноту
відповідальності і за терористичну діяльність петлюрівців, і за
жорстокі єврейські погроми.— К. Д.)— Наша партія і далі
заінтересована в самостійності вільної України. Я глибоко
переконаний, що не тільки ми, але вся єврейська демократія
(читай: сіоністські партії та угруповання.— К. #.) візьме
активну участь у боротьбі за визволення України. І в рядах
армії Директорії єврейський козак пліч-о-пліч з українським
буде воювати і нести свою кров і життя на олтар визволення
(точніше, поневолення.-— К. Д.) України».
Важливе уточнення — єврейська буржуазія, промисловці,
купці, що так запопадливо ставилися до Петлюри, самі-
від погромів не страждали. Ось що писав з цього приводи
один з очевидців згаданого вище погрому у Проскурові
Г. У. Павлик: «Петлюрівські січовики вирубали шаблями
близько тисячі чоловік в єврейських бідняцьких кварталах
на березі річкй Буг, але при цьому не зачепили жодної
купецької родини на головній Олександрівській вулиці.
Мені, на лихо, довелось бачити це криваве місиво на власні очі.
Сіоністи ж, які активно виступали в союзі з петлюрівцями,
цього не помічали. Але ж саме за їхньою участю було
підготовлено проскурівську «криваву різню» *.
Блокуючись нині з міжнародними сіоністськими колами,
оунівці з усіх сил намагаються зобразити Петлюру таким
собі «людинолюбцем», «ревнителем єврейсько-української
співпраці». Та справжнє антисемітське обличчя петлюрівщи-
ни не забуте й на Заході. Так, протягом 1976—1977 років
у французькій буржуазній пресі з'явилося кілька статей з
вимогою змінити назву створеної у Парижі українськими
буржуазними націоналістами бібліотеки ім. Петлюри, бо
така назва, як писалося в одному з часописів, ображає пам'ять
жертв, «...знищених його бандами, улюбленою розвагою
яких були погроми, підпали і грабунки, опоганення синагог
і цвинтарів, терор у містах і селах України».
1 Цит. за вид.: Римаренко Ю. И. Аптпкоммунистический
альянс, К., «Наукова думка», 1981, с. 147.
251

Ледве відбрехались оунівські писарчуки — особливо
старалася бандерівська графоманка С. Наумович, що доводила
свою (і Петлюри!) «справжню приязнь і взаемопошану» до
сіоністів — і у нью-йоркському «Віснику», і у мюнхенському
«Шляху перемоги», і у філадельфійській «Америці», ледве-
ледве вгамувались пристрасті навколо назви^ бідолашної
бібліотеки, як з різкою критикою погромницької діяльності
Петлюри виступила програма А-2 французького
телебачення. І знову, роблячи реверанси в бік своїх нинішніх
покровителів і спільників — сіоністів,— на захист «головного
отамана» виступили жовто-блакитні продайдуші. «Джерела
вашої інформації,— писали у листі до дирекції
французького телебачення в березні 1982 року послідовники
петлюрівської Вандеї,— не лише суб'єктивні, але й образливі для
С. Петлюри». Автори цього листа, що був надрукований у
паризькому «Українському слові» 14 березня цього року,
особливо" наголосили на взаємодії сіоністів і петлюрівців, на
наявності в уряді директорії міністрів-сіоністів. «Тому
незрозуміло, чому Петлюра мав би заряджувати погроми
при таких обставинах? — запитують «наївні» адвокати
«головного отамана».— Зрештою, численні свідки-євреї (вже і
свідків знайшли! — К. Д.) висловилися вже в цій справі,
а існуючі єврейсько-українські товариства готові дати
докладну інформацію».
Як бачимо, погромники-націоналісти і їх спільники —
сіоністи1 спільно зацікавлені в тому, щоб обілити злочинну пет-
люрівщину, пристосувати її до сучасної — спільної і для
сіонізму, і для українського буржуазного націоналізму — ан-
тирадянської, антикомуністичної платформи.
Однак видати чорне за біле не так легко.
Жовто-блакитним недобиткам на Заході, щоправда, втрачати нічого. Вони
вже давно не мають нічого спільного з українським народом
і нікого не представляють. Отже, брешуть і вигадують
скільки заманеться.
Складніше їхнім босам з сіоністських центрів, котрі
прагнуть ще міцніше прив'язати оунівську мафію до своєї ап-
тпрадянської колимаги. їм не досить галасувати про
використання націоналістичних зайд у своїх ворожих мпру й
соціалізму цілях; не досить просто оголосити, як це зробив
недавно тель-авівський журнал «Неделя в Израиле», що ва-
тажкп української буржуазно-націоналістичної еміграції
«роблять усе можливе, намагаючись встановити добрі
взаємини з міжнародним єврейством». їм треба ще й пояснити
єврейському населенню капіталістичних країн, чому саме
252

вони йдуть на зміцнення альянсу з колишніми
погромниками. Адже якщо свідків петлюрівських звірств залишилось
уже небагато (невблаганний час робить своє!), то очевидців
злочинної антисемітської діяльності жовтоблакитників у
роки другої' світової війни на Заході, в тому числі і в Ізраїлі,
є чимало."
Численні факти, неспростовні,документи свідчать, а тисячі
ще живих очевидців підтверджують:
буржуазно-націоналістичні бандити — всілякі поліцаї, вахмани, нахтігалівці —
брали безпосередню участь в організованих гітлерівцями
масових вбивствах радянських людей — українців, росіян,
білорусів, євреїв; жовто-блакитні «партаймени» типу
нинішнього ватажка зловісної ОУН-бандерівців — Я. Отецька,
верховоди мертвонародженого Світового конгресу вільних
українців І. Базарка, митрополита Української
православної (автокефальної) церкви в США С. Скрипника,
націоналістичного борзописця У. Самчука та інших фашистських
найманців, котрі в наші дні виступають глашатаями
сіоністсько-націоналістичного альянсу, під час гітлерівської
окупації доклали багато зусиль для поширення антисемітизму,
сприяли фізичному знищенню фашистами та їхніми оунів-
ськими поплічниками сотень тисяч невинних людей як
єврейської, так і інших національностей.
Останнім часом під тиском громадської думки служба
імміграції та натуралізації міністерства юстиції США
змушена була зайнятися справами кількох оунівських садистів і
вбивць, що брали участь у масових розстрілах єврейського
населення в західних областях України під час Великої
Вітчизняної війни. Підкреслюємо — кількох з багатьох сотень
добре відомих американській Феміді фашистських
найманців.
Минулого року міністерство юстиції США навіть
відрядило на Волинь своїх працівників Кетлін Колмен і Дж. Райлі.
Вони мали зібрати докази участі у знищенні в'язнів лю-
•бомльського гетто колишніх карателів братів Сергія та
Миколи Ковальчуків з м. Любомля на Волині, від рук яких
загинули сотні ні в чому не винних людей.
— Це страшні злочини,— підсумувала результати
проведених розмов із свідками і розгляду інших доказів прокурор
Бюро спеціальних розслідувань міністерства юстиції США
Кетлін Колмен.— Це злочини, я сказала б, великого
масштабу.
Та дуже часто, коли йдеться про жахливі вбивства, вчинені
військовими злочинцями, американська юстиція не виявляє
' 253

активності, а то й просто бере під захист колишніх
фашистських карателів. У червні 1981 року федеральний суд
Клівленда (штат Огайр) після довгих зволікань розглянув
справу Івана* Дем'янюка — колишнього вахмана табору
смерті у Треблінці. Садист бив і катував в'язнів, розбивав
людям голови залізним бруском, заганяв їх у газові камери,
де за час війни загинуло близько мільйона чоловіків, жінок
і дітей. На фоні цих фактів напрочуд поблажливо пролунав
вирок — позбавити ката й садиста американського
громадянства, дозволивши йому виїхати на вибір до будь-якої
капіталістичної країни. Та й цей вирок оскаржили адвокати
Дем'янюка з числа україйських буржуазних націоналістів.
Судова тяганина триває.
Роками тягнеться «перевірка» і тих справ військових
злочинців, які веде згадане Бюро спеціальних розслідувань
міністерства юстиції СЇПА. Як заявив у січні 1982 року його
директор Е. Райен, з 530 порушених бюро справ проти осіб,
у минулому пов'язаних з фашизмом, 296 вже закрито
«у зв'язку з браком доказів». І це тоді, коли на території
США переховуються від правосуддя багато нацистських
злочинців, на совісті яких, за даними американської преси,
вбивства 2 мільйонів чоловік!
Взяти, наприклад, справу добре відомого американським
«правоохоронцям» старшого поліцая Степана Годода зі
Стрийського постерунку так званої «української поліції»,
що мешкає нині у м. Аллентауні (штат Пенсільванія).
На руках цього вбивці, якого під час війни нарекли
«звіром», кров сотень мирних громадян Стрия і навколишніх
сіл.
—'З особливою жорстокістю розправлявся Голод з
євреями,— згадує працівниця Стрийського автотранспортного
підприємства С. Крепець.— Ми жили тоді на вулиці Шевченка,
права частина якої входила в гетто. До нього ж входила
й вулиця Хмельницького та базар. У ці невеликі квартали
фашисти зігнали все єврейське населення міста. За кілька'
вулиць було чути стогін, що долинав з гетто. Особливо
лютував там Голод, який мав до таких акцій особливий смак.
Я пригадую, як, познущавшись досхочу, просто па вулиці
замордував він адвоката Лянде, нашу сусідку Розалію Бру-
кінштейн. Кулі економив: вбивав прикладом, чоботом,
кулаком...
Разом з гестапівцями Голод брав участь у масових
екзекуціях біля Стрия, у Голобутівському лісі. Часто євреїв
вивозили просто за місто, де нещасні самі копали для себе могили.
254

Жахливіше видовище годі буро уявити, під землею
ворушились ще живі люди, серед них діти, жінки. А яку різню
влаштували Голод і його поліцаї в синагозі! Восени
1943 року стрийське гетто було практично ліквідоване.
Інший свідок садистських «вправ» Голода — мешканка
м. Стрия Москалюк — свідчить:
— То був справжній звір! Особливо полюбляв Голод
облави на євреїв. Я ніколи не забуду розправи над нашим
сусідом кравцем Шайгецом. Цей нещасний, не ївши довгий час,
опух, коли за ним прийшов Голод зі своїми помічниками.
Вони витягли Шайгеца на подвір'я, і той, зрозумівши, що
настав кінець, почав благати Голода не вбивати його. Зі
слізьми на очах старий просив відвести його в гетто, але
Голод сказав, що у цьому вже немає ніякої потреби. І з
холодним серцем убив Шайгеца просто серед подвір'я.
Таким же чином він і його поплічники винищили родину Бель-
гер, вбили конюха Лібу та багатьох інших.
Вбивця й злочинець Голод, якого практично взяла під
захист американська юстиція, не виняток. За офіційними
даними служби імміграції й натуралізації і Бюро спеціальних
розслідувань міністерства юстиції США, в Сполучених
Штатах проживають сотні воєнних злочинців — учасників
звірячих розправ над мирними людьми.
Чимало гітлерівських катів знайшли притулок і в Канаді.
Це турбує громадськість країни. Як писала в грудні
1981 року прогресивна американська газета «Українські
вісті», представники Канадської асоціації колишніх в'язнів
фашистських концтаборів відвідади нещодавно ряд
депутатів парламенту і висловили глибоке обурення байдужістю
й бездіяльністю канадських властей щодо перебування
нацистських воєнних злочинців у країні. Імена й місця
проживання фашистських карателів, що живуть тут не один
десяток років, добре відомі канадському урядові. Судові органи
багатьох країн не раз надсилали властям Канади докладні
матеріали про злочинні дії гітлерівських прихвоснів, руки
яких заплямовані кров'ю невинних жертв.
Та канадські юристи, беручи, очевидно, приклад зі своїх
американських колег, не поспішають. Розкриваючи позицію
Оттави в цьому питанні, генеральний стряпчий Канади
Р. Каплан відверто заявив: «Я не можу уявити, щоб міністр
юстиції погодився вислати будь-якого воєнного злочинця у
східноєвропейську країну для суду над ним там». А тим
часом загальновідомо, що саме на території Радянського
Союзу і східноєвропейських країн чинила свої злодіяння
\ 255

більшість нацистських військових злочинців, які знайшли
нині притулок у США та Канаді!
Після визволення західних областей УРСР від німецько-
фашистських окупантів у кожній області, в кожному районі
були створені державні комісії по розслідуванню злочинів,
вчинених фашистськими катами на тимчасово захопленій
ворогом території. Підготовлені ними, буквально по гарячих
слідах, документи звинувачують гітлерівців та їхніх
підручних з ОУН у жахливих злочинах проти людства. Кров
холоне у жилах, коли читаєш ці обвинувальні висновки
нацистським людоморам. 35 тисяч єврейських родин — 128 тисяч
чоловік — було знищено гітлерівцями в Станіславі. Поруч
з гестапівськими катами Крігером, Брандтом, Шоттом, Тау-
шем в кривавих «винищувальних акціях» по ліквідації ста-
ніславського гетто брала участь і створена фашистами з
числа оунівців міська поліція на чолі з Банахом. Лише за
один день — 12 жовтня 1941 року — в гетто було
по-звірячому закатовано 12 тисяч чоловік. Розстріли
супроводжувались жахливими знущаннями. Тисячі чоловіків, жінок, дітей
були спалені або закопані живцем.
Акт від 4 вересня 1944 року. Місто Золочів ра Львівщині.
У складі державної комісії — партійні і радянські
працівники, юристи, лікарі, ксьондз Казімеж Грушецький,
уніатський священик Володимир Плащовецький. Перегорнемо
^сторінки цього незаперечного свідоцтва тих страхітливих
днів.
З липня 1941 року/ Фашисти й поліцаї зігнали понад
3200 чоловік єврейського заселення, в тому числі жінок,
дітей, старих, у парк, примусили свої жертви копати яму і
в цій же ямі їх розстріляли. Очевидець цієї кривавої
розправи Абрам Розен 'засвідчив, що поліцаїв очолювали оупів-
ці Сагатий, Антоняк, Воронкевич, Алешкевич. Усім, у тому
числі й свідкові, поліцаї наказали лягти в яму впритул одне
до одного і після цього почали розстрілювати їх з кулеметів
і автоматів. Пораненому Розенові вночі вдалося вибратися
з ями і врятуватися.
4—5 липня 1941 року. Гітлерівці загнали на подвір'я в'яз-
шщі 1200 військовополонених радянських солдат і
командирів (більшість з них були поранені), а разом з ними —
працівників радянських районних і міських установ, комуністів
і комсомольців і всіх їх розстріляли. Активну участь у цих
двох кривавих акціях брали вбивці зі зловісного батальйону
«Нахтігаль». Його капелан Іван Гриньох, нагороджений
фашистами за вірну службу залізним хрестом, не тільки благо-
256 #

словляв убивць, але й сам, озброївшись пімецьким
автоматом, розстрілював мирних громадян. Нині ж ~за кордоном
Гриньох, як один з «отців» уніатської церкви і ватажків
оунівців, виступає за «найтіснішу взаємодію» з сіоністами,
ппше лакейські вітальні листи ізраїльським агресорам,
намагається всіляко обілити криваве минуле найманців Гітле-
ра. Що ж, і справді, гідний «адвокат» сіоністсько-оунівсько-
го альянсу!
Липень—серпень 1941 року. Окупанти створили табір
смерті в с. Ляцьке (в семи кілометрах від Золочева). За
колючий дріт було кинуто понад тисячу робітників і селян,
комуністів, комсомольців, військовополонених. В таборі
щодня відбувались екзекуції, катування, розстріли. Знесилених
в'язнів прив'язували до стовпів і залишали вмирати у
страшних муках...
4 квітня 1943 року. У цей день фашисти і їхні підручні —
поліцаї-оунівці — «остаточно ліквідували» золочівське гетто.
Сотні невинних жертв було загнано до лісу поблизу села
Єлиховичі (в чотирьох кілометрах від міста) й розстріляно.
Члени державної комісії по розслідуванню фашистських
злочинів виявили тут у дев'яти величезних ямах близько
5000 трупів. Усього ж за роки фашистської окупації в •
м. Золочеві і районі було розстріляно, повішено, спалено
понад 12 тисяч радянських людей. В акті названі безпосередні
учасники цих страхітливих злочинів. Серед них начальник
жандармерії майор Мур, начальник СД щтурмбанфюрер
Людвіг, комендант концтабору обер-лейтенант Зоммварен,
оберштурмфюрер СС Варцок, оберштурмфюрер СС Гебауер
та їхні націоналістичні поплічники — комендант
«української поліції» Цегельський, комендант табірної поліції Ясин-
ський, помічник коменданта табору смерті Галимак, голова '
допоміжного комітету Антоняк, шарфюрер СС Колянко та
інші.
Гітлерівські кати і поліцаї-оунівці знищили десятки тисяч
людей у львівському гетто. Вбивства приречених нацисти
здійснювали поступово, в процесі так званих «єврейських
акцій». Доставку приречених до місця страти забезпечували
місцеві комісаріати «української поліції» та «особливо
довірені» зрадники з числа сіоністів.
У Львівському обласному державному архіві збереглися
сотні страшних у своєму цинізмі документів — звітів
начальників поліції про хід цих акцій на терені того чи іншого
комісаріату, кількість переданих для знищення невинних
9 К. Дмитрук
257 ,

жертв; рапортів поліцаїв про вбивства чоловіків, жінок, ді-
тей, що намагалися заховатися, з проханням про «списання
набоїв», витрачених на втікачів; про передачу
фашистському начальству ключів від «звільнених» помешкань тощо. Та
чи не найбільше вражають страхітливі відомості, які під час,
кожної такої «юденакціон», як називали їх фашисти, для
постійної інформації гестапівських хазяїв вела команда
«української поліції» Львова. її очолював бандерівець
Володимир* Питулей, котрий підписував свої криваві звіти в СД
і шуцполіцію не інакше, як «майор і комендант української
поліції».
Ось лише деякі цифри з цинічних звітів або «МеІ(1ип£»,
як їх німецькою мовою іменував Питулей, доповідаючи гос-
подарям про «досягнення» своїх поліцаїв.
1 квітня 1942 року. Доставлено для знищення у Яйів-
ський табір смерті 903 жертви. Серед них багато дітей,
старих, жінок, хворих і виснажених людей.
15 серпня 1942 року. «Українською поліцією» міста пере*
дано в гестапо і на так звані «збірні пункти» 3554 жертви.
21 серпня 1942 року. На 21 годину вечора доставлено
фашистам 1925 жертв. І на кожному такому «мельдунгу»
красується Чіткий і виразний підпис садиста: «В. Питулей».
Однак кати з «української поліції» не лише доставляли
жертви до місць страти. Розшукуючи євреїв, вони
нишпорили по підвалах і горищах, пильно стежили, щоб жодну
жінку, жодну дитину- не минула страшна доля. Тих же, хто
намагався втекти або заховатися, поліцаї безжалісно ,вбива-
ли^(3&ме про це свідчать доповідні записки коменданта 5-го
комісаріату поліції «старшого бїулавного» Каравана В. Пи-
тулеєві про хід дванадцятиденної «юденакДії» у серпні
» 1942 року.
14 серпня. Передано для знищення 2128 євреїв. Вбито
12, поранено 2. Поліцаями М. 'Леськівим, І. Калиму-
ном, М. Юртином, Р. Борухом «зужито» при цьому 14
патронів.
20 серпня. З 13 до 21 години затримано і доставлено до
місць страти 525 чоловік, жінок, дітей. Вбито 14, поранено
6, «зужито» 49 патронів і т. д. і т. п.
Нагадаємо — таких комісаріатів, як п'ятий, лише у Львові
було сім. І у кожному відбувалися вбивства, грабунки,
злочини... *
Наведені документи — лише невелика частина свідчень
недавнього жахливого минулого сіоністсько-оунівського
, альянсу; минулого, від якого, як чорт від ладану, відхрещу-
258

ються сьогодні зарубіжні націоналісти. Адже вбивця боїться
навіть згадки про закатованих ним людей.
Але чому хочуть пустити у непам'ять ці страхітливі
злочини деякі верховоди сіонізму? Не тільки тому, що
сіоністська верхівка ц надалі збирається використовувати
продажну оунівську челядь в усіляких антирадянських кампаніях.
Є й друга вагома причина: значну допомогу фашистським
катам у винищенні єврейських трудящих, поруч з оунівськи-
ми погромниками надавали сіоністи. Під час фашистської
окупації сіоністська верхівка створила у Львові, як і в
багатьох інших захоплених фашистами містах, юденрат — так
звану «єврейську раду», основним відділом якої став орд-
нунгсамт — «служба порядку». Вона налічувала 750 поліцаїв.
У гетто було створено три комісаріати «єврейської поліції»
з підофіцерами, офіцерами й комісарами «служби
порядку». Кожен з поліцаїв одержав гумового кийка. Нацисти
дозволили юденрату мати власну тюрму, де ув'язнювалися ті,
хто протестував проти сіоністської «еліти» або намагався
втекти з гетто. І хоч кінець кінцем гестапівці розправились з
абсолютною більшістю єврейських поліцаїв, все ж і в умовах
фашистського геноциду сіоністи виступали слухняним
знаряддям нацистських убивць, закликали євреїв коритися
окупантам.
Служби львівського юденрату, очолювані сіоністами
Г. Лансбергом, Ю. Парнасон, А. Ратфельдом та інтими
багатіями; розшукували і передавали гестапо кожного, хто
закликай чинити опір нацистам, тікати з гетто, йти* у
партизани. Під час кривавих акцій поліцаї зі «служби порядку»
разом з оунівцями пильнували за жертвами, не раз
конвоювали їх до місць страти.
Викойуючи вказівки нацистів, юденрат* навіть створив так
званий «обмінний фонд» — списки трудівників, заздалегідь
приречених на смерть. Першими в цьому списку були
безробітні, за ними — робітники підприємств і, нарешті,
ремісники. Коли нацисти затримували купців, підприємців, багатіїв,
юденрат заміняв їх трудящими євреями з «обмінного
фонду».
Колишня ув'язнена львівського гетто Левіна так описує
знищення львівських євреїв, що проводилося фашистами
при сприянні юденрату: «У перші місяці 1942 року почалась
акція. Гітлерівці зажадали п'ять або шість тисяч жертв.
Одержали їх. Була це сама біднота, яка не мала грошей
на придбання посвідчення про роботу або щоб відкупитися
від поліції... Акцію проводили самі єврейські поліцейські».
с
9* 259

І все це робилося тоді, коли тисячі радянських людей —7
українців і росіян, білорусів і поляків,— наражаючись на
смертельну небезпеку, переховували втікачів із гетто,
ділилися з ними останнім шматком хліба, всиновляли
дітей радянських людей, по-звірячому закатованих у таборах
смерті!
Так замикається коло. Буржуазний націоналізм
будь-якого гатунку — український, єврейський чи якийсь інший —
завжди і в усьому керувався й керується своїми класовими
інтересами, завжди служив і служить найбільш агресивним
мілітаристським колам імперіалістичної реакції; Діючи
заради досягнення спільних антирадянських та
антикомуністичних цілей, нинішні апологети сіонізму і українського
буржуазного націоналізму ладні забути недавнє криваве
минуле.
Відректися своєї ганебної антисемітської минувшини
силкуються бандерівські верховоди. . Головний «фгорер»
ОУН-бандерівців, у минулому агент гітлерівського абверу,
Я. Стецько у виданій у Мюнхені книжці, ^претензійно
названій «ЗО червня 1941», договорився до того, що «християпсь-
ка мораль і гуманність(!?) забороняла ОУН будь-як
включатися в німецькі погроми єврейського населення»,
а"створена з кримінальних злочинців та іншого наброду «українська
поліція» (формуванням і інструктуванням якої, до речі,
буквально з першого дня війни займався особисто Стецько)
стояла, бачте, «...на засаді респектування правопорядку і
моральних 'християнських законів».
Який цинізм, яке жахливе блюзнірство! І це пише
переконаний расист, який з молодих років, працюючи в
оплачуваній відомством Геббельса рефентурі пропаганди головного
проводу ОУН, безпосередньо спрямовував пропаганду
розгнузданого антисемітизму; затятий юдофоб, котрий у своїй
автобіографії, надісланій у серпні 1941 року рейхсміністру
А. Розенбергу, брутально писав, що він твердо стоїть «на
позиції винищення» євреїв і повністю визнає доцільність
перенесення па Україну «німецьких методів екстермінації»
(знищення).
Бандерівці в усьому копіювали фашистів,
«підтягувались», як любив говорити Стецько, «під загальний націонал-
соціалістський стандарт». За зразком антисемітських опусів
Геббельса й Штрайхера, що друкувалися у «Фелькішер Бео-
бахтер», «Дер Штюрмер» та інших виданнях третього рейху,
в окупаційних, буржуазно-націоналістичних газетках
з'являлися брудні компілятивні статейки, що в один голос за-
260

кликали «якнайскорше вирішити проблему остаточного
викорінення єврейства».
Взяти хоча б таку рептильку, як «Сокальське слово»,
редактором якої був нинішній, з дозволу сказати, «президент»
СКВУ І. Базарко. З номера у номер він вихваляв
фашистські «расові закони», поширював наклепи і інсинуації,
провокував єврейські погроми. І не можна не згадати, що в
Сокалі в роки фашистської окупації гітлерівськими катами 1
їх підручними — поліцаями «української поліції» — було по-
звірячому знищено 12 408 мирних радянських людей.
Влучну оцінку нинішнім спробам бандерівських ватажків
зміцнити свої зв'язки з міжнародним сіонізмом дав
колишній член проводу 34 ((закордонних частин) ОУН Мирон
Матвієйко, який вже давно порвав з націоналістами і
засудив їхню антинародну діяльність. «Немає меж лицемірству
і двуликості націоналістичних ватажків, які вчора
допомагали вбивати євреїв, а сьогодні прикидаються їх друзями,—
писав він.— По війні вони разом з багатьма спільниками по
службі в катівнях Гщмлера нап'яли на себе вигідну машка-
ру «політичних емігрантів». Проте і тут лишилися близькими
симпатиками убивць. Мені пригадується,— пише далі
М. Матвієйко,— як провідні члени ОУН у Мюнхені
пригріли одного з катів єврейських в'язнів Комарницького — обер-
капо з концтабору Освенцім, видали йому документи, ніби
він був політичним в'язнем. І зробили це саме тоді, коли
Комарницького, впізнаного єдиним свідком-свреєм, який
випадково врятувався, мали заарештувати. Бандерівські
ватажки Мудрик і Гарабач надали також притулок
колишньому начальнику поліції з-під Перемишля, на чиїй совісті
було не одне загублене єврейське життя (про це писала і
західнонімецька преса), і таким чином врятували його від
заслуженої кари. Факти ці добре відомі й сіоністським
лідерам. Проте вони охоче приймають від українських
буржуазних націоналістів послуги та замовчують їх злочини. Бо
одні й другі — вороги трудящих. Переважна ж більшість
людей єврейського походження, де б вони не проживали, я
переконаний, не мають нічого спільного з сіоністами, як і
український зарубіжний загал не є спільником
націоналістів».
На поклін до сіоністів йдуть не лише бандерівці. Питання
«посилення співпраці» з іудейським кліром останнім часом
стоїть на порядку денпому і в уніатських духівників. Вже
кілька років в окупованому ізраїльською вояччиною біб- -
лейському місті Назареті, з дозволу уряду Ізраїлю, дів
261

уніатська «станиця», яку очолює священик Казимир Рошко.
Уніатська ієрархія виношує ідею будівництва в Ієрусалимі
на горі Вознесіння церкви і уніатського осередку імені
А. Шептицького. Повним ходом серед віруючих і
духовенства йде збір грошей на це широко розрекламоване панотцями
«боговгодне діло». Для обговорення проекту будівництва з
ізраїльськими властями й для відповідної підготовки його
практичного втілення у травні 1981 року до Ізраїлю
виїздила група впливових уніатських священиків на чолі з
єпископом Інокентієм.
На думку Рошка і тих, хто стоїть за цим спритним
місіонером, спорудження нового релігійного3 центру в місцях,
віддалених на тисячі кілометрів від найближчої уніатської
парафії, дасть можливість не лише налагодити постійні
зв'язки з сіоністськими колами в Ізраїлі, але й «встановлювати
контакти і допомагати новоприбулим з України», тобто
одержувати потрібну уніатам інформацію від поодиноких
радянських громадян, *цо виїхали до «землі обітованої» у
пошуках рекламованого сіоністами «райського життя».
Завдання уніатських, як і сіоністських, ловців душ —
одержати від колишніх громадян СРСР наклепницькі,
фальсифікаторські дані для їх використання у брудній аптира-
дянській пропаганді.
Не так давно у журналі «Українське православне слово»,
що видається у СІЛА реакційним автокефальним
угрупованням, з'явилося так зване «звернення» УНР про ставлення
цього мертвонародженога «державницького центру» до
Ізраїлю і міжнародних сіоністських центрів. Щедро сиплючи
славослів'я з приводу «героїчної боротьби ізраїльської
держави» (так жовтоблакитники називають засуджену світовою
громадськістю агресію ізраїльської вояччини проти
волелюбних арабських народів), автори «звернення» пропонують
сіоністам свої послуги і закликають їх «до порозуміння й
співпраці... заради високих ідеалів свободи, гуманізму та націо*
нального визволення».
«Гуманісти» і «свободолюбці», які підписали «звернення»,
М: Лівицький, М. Степаненко та І. Кедрин-Рудницький в
роки війни співробітничали з гітлерівськими спецслужбами,
слухняно виконуючи завдання своїх нацистських хазяїв,
зокрема в справі пропаганди антисемітизму, М. Лівицький
в минулому — агент абверу, пізніше працівник міністерства
пропаганди Геббельса, М. Степаненко — колабораціоніст,
активний пропагандист фашистського «нового порядку» в
окупованих гітлерівцями областях УРСР. І. Кедрин-Руд-
262

ницький — член так званої «військової управи» кривавої
дивізії СС «Галіціен». До пари їм і інші підлабузники, що
запобігають перед «їх величністю» сіоністськими
товстосумами.
Знаючи про широку підтримку імперіалістичними
диверсійними центрами та монополістичною єврейською
буржуазією антикомуністичної діяльності створеної в США Ліги
захисту євреїв, націоналістичні верховоди почали на всі
заставки вихваляти бандитські вправи сіоністських
штурмовиків з ліги і особливо «мужню, принципову поставу» її
ватажка рабина Меїра Кахане. Про його антикомуністичну
діяльність піднесено писали і філадельфійська «Америка»,
і торонтський «Гомін України», і мюнхенський «Шлях
перемоги». А дружина боса ОУН-бандерівців, запеклого
антисеміта Я. Стецька — секретар мюнхенського центру АБИ
Слава Отецько,— після зустрічі з М. Кахане в Нью-Йорку і
поїздки до Ізраїлю неодноразово закликала молодих
націоналістів «брати приклад» з штурмовиків «невсипущого ребе».
Сіоністські «ультра» в блакитних беретах і куртках з
зображенням кулака на фоні «зірки Давида» організують
провокації, підкладають бомби, а то й стріляють з вогнепальної
зброї по дипломатичних представництвах СРСР та
соціалістичних країн, організовують ганебні бешкети біля
посольств арабських держав, розповсюджують
антикомуністичні пасквілі. Ліга активно спілкується з відверто
расистськими, ультраправими угрупованнями типу лихої
пам'яті «Товариства Джона Берча», «Американського
легіону», з усіляким контрреволюційним емігрантським
набродом. «Ми хочемо,— заявляв Кахане,— підняти
американський народ проти комуністичної небезпеки. Ми хочемо
організувати на боротьбу неєврейських діячів і організації. Дай
боже, щоб у нас була така підтримка серед євреїв, яка є
серед неєвреїв, серед людей, які розуміють комуністичну
небезпеку й справжні наміри Радянського Союзу».
Поставивши перед собою мету «теоретично обгрунтувати»
розбійницький характер ліги, Кахане відверто закликає
блокуватися з антисемітами в боротьбі проти СРСР, стверджуючи,
що «в даний момент інтереси антисемітизму збігаються з
інтересами євреїв».
Такий підхід, зрозуміло, цілком влаштовує оунівську
камарилью, яка ладна йти на все, аби лиш здобути офіційне
визнання сіоністських кіл, одержати від них грошову
допомогу, заручитися підтримкою сіоністської преси. Саме тому
«екзильники» з захопленням сприйняли створення в Ізраїлі
263

групою сіоністів — вихідців з України на початку минулого
року так званого Товариства єврейсько-українських зв'язків.
Особливе задоволення націоналістичних погромників
викликали заяви окремих учасників товариства про те, що вони
(звичайно, за допомогою своїх оунівських партнерів) мають
намір підготувати і розповсюдити в Ізраїлі, СІЛА, Франції
та інших капіталістичних країнах матеріали про
«непричетність» українських буржуазних націоналістів до
масових вбивств єврейського населення в роки другої світової
війни.
З метою налагодження тісніших контактів з
представниками товариства в березні 1981 року Ізраїль відвідала група
націоналістичних функціонерів, котрі, як видно з
повідомлень ізраїльської та оунівської преси, старалися закласти
відповідну базу під фундамент сіоністсько-оунівської
співпраці. Про значення, яке жовтоблакитники і ті, хто скеровує
їхню антикомуністичну діяльність, надають дальшому
зміцненню альянсу з ізраїльськими «ультра», свідчить і склад
їхньої делегації. До неї увійшли: один з націоналістичних
верховодів у СІЛА, колишній радник президента Форда з
етнічних питань М. Куропась; затятий оунівець,
підполковник резерву американської розвідки адвокат Ю. Куляс
(один з організаторів викрадення в батьків
тринадцятирічного Володимира Половчака і судового фарсу з вимогою
надати йому політичний притулок у СІЛА) та інші діячі
подібного гатунку.
У свою чергу, сіоністи, як повідомлялося в червні
1981 року у паризькому «Українському слові»,
запропонували групі молодих українських поселенців виїхати до «землі
обітованої» «для праці та відпочинку в ізраїльських
кібуцах». Йшлося не лише про використання дешевої робочої
сили (адже молодь все частіше тікає з сіоністського «раю»),
а й про ідеологічну обробку молодих поселенців шляхом
організації відповідних екскурсій та проведення* курсів лекцій
з історії, політики та культури Ізраїлю.
Минулого року до США приїздив згадуваний вище голова
Товариства єврейсько-україпських зв'язків Я. Сусленський,
який мав кілька зустрічей з оунівськйми верховодами.
Цілющим бальзамом для колишніх фашистських найманців —
націоналістів і уніатських богословів — була заява Суслен-
ського на одному із збіговиськ в Чікаго, мовляв, «дотепер
написане» про участь оунівців у страхітливих злочинах
гітлерівських катів на4 захопленій фашистами території «пе
завжди відповідало правді». Давно чекала оунівська верхів-
264

ка і такого заклику, з яким, за повідомленням уніатської
газетки «Нова зоря», вояжер з Ізраїлю звернувся до
учасників збіговиська: «Відложім минуле, відкриймо нову сторінку
взаємних відносин, і скоро ми станемо близькими друзями».
Заходи сіоністських ділків щодо зближення з оунівцями
на спільній платформі антикомунізму
буржуазно-націоналістична верхівка сприймає «на ура». У Чікаго, Джерсі-сіті,
Денвері та деяких інших містах США з'явилися комітети
українсько-єврейської співпраці, учасники яких-
обмінюються досвідом антирадянських провокацій, виробляють спільну
тактику боротьби з прогресивними організаціями. .
У лакейському захваті від своєї «дружби» з сіоністами
оунівці добазікались* до того', що почали називати Ізраїль
«світочем західної цивілізації на Близькому Сході».
Доходить і до курйозів. У Денвері, столиці штату
Колорадо, єврейська громада вирішила спорудити пам'ятник і
закласти меморіальний парк жертвам Бабиного яру. А у
компаньйони їй нав'язався горезвісний Український
конгресовий комітет Америки (УККА), заводії якого, виявляється,
дуже боялися, щоб на пам'ятнику не з'явилися слова про
співучасть буржуазно-націоналістпчних колаборантів у
кривавих злочинах гітлерівських вбивць в окупованому Києві
(а така думка в організаторів спорудження пам'ятника й
справді була). Щоб протидіяти «ворожим чинникам» й не
допустити компрометації, націоналістична еліта Денвера
створила спеціальний комітет на чолі- з гестапівським
шпигуном і провокатором Іваном Стебельським. Тим самим Сте-
бельським-Вінтером, який у 1940—1941 роках був
керівником, розвідувального пункту фашистського абверу на
німецько-радянському кордоні, а потім як співробітник гестапо
брав участь у масових розстрілах Агарних радянських людей,
в тому числі євреїв, у містах Бориславі й Дрогобичі.
І от у «Нью-Йорк тайме мегезін» 27 вересня 1981 року
з'явилася стаття, автор якої на підставі офіційних
німецьких документів навів дані про участь «української поліції»
у масових розстрілах киян у Бабиному яру. Лише за перші
два дні кривавих розстрілів зондеркоманда 4-А з участю
особового складу ейнзацтгрупи-Ц, підрозділів
поліцейського полку «Південь» та «української поліції» стратила
33 771 єврея. І хоч автор статті писав тільки про розстріли
євреїв, не згадуючи про страчених фашистами і їхніми
найманцями десятків тисяч українців, росіян та громадян
інших національностей, публікація в «Нью-Йорк тайме
мегезін» привернула увагу американської громадськості
265

до ганебної, злочинної ролі оунівських найманців Гітлера у
кривавих подіях у Бабиному яру.
Колотнеча навколо денверського меморіалу
продовжується, жовто-блакитні фарисеї цинічно заявляють про своє
«бажання і право» брати участь у його спорудженні й відкритті,
але блюзнірські намагання оунівців вдягтися в шати
плакальників по закатованих ними ж людях викликають гнів
„, і презирство в усіх чесних американців.
Сіоністських лідерів злочинне фашистське минуле своїх
буржуазно-націоналістичних підручних, як ми
пересвідчились, дуже мало турбує. Єдине, що від них вимагається,—
це, як пише вищезгаданий «дослідник» взаємовідносин
оунівців і сіоністів І. Клейнер в журналі «Український
самостійник», «довести, що вони готові сприяти Ізраїлеві і
міжнародним єврейським організаціям».
При цьому Клейнер на правах старшого партнера
дозволяє собі повчати оунівців, звертаючи їхню увагу на «вкрай
невтішний стан» в середовищі «екзильних» політиканів, на
«брак єдності і безперервні чвари всередині еміграції, які
сильно шкодять її авторитетові». Вказавши оунівцям на
їхнє підпорядковане становище в альянсі з сіоністами, Клей- *
нер безцеремонно вимагає від них «рішуче активізувати свої
дії в напрямку зближення» з міжнародним сіонізмом. Ще
далі пішов член Товариства єврейсько-українських зв'язків в
Ізраїлі якийсь Амрам, який у статті, опублікованій 24
лютого 1982 року у канадській націоналістичній газеті
«Український голос», прямо вимагає, щоб оунівські верховоди в
Канаді зосередили свою увагу на боротьбі зі «спільним
ворогом — комунізмом», бо саме це і є «першоосновою для
дальшого зближення» сіоністів і жовтоблакитників.
Зрештою і сіоністи, і українські буржуазні націоналісти
вже давно у тісній спілці беруть участь у розпалюванні
антикомуністичної істерії, у антирадянських провокаційних
кампаніях. Усі офіційні засоби пропаганди Ізраїлю, де
сіонізм є державною ідеологією, кинуті на боротьбу проти
СРСР. «Ми,— відзначав у своєму виступі на XXVI з'їзді
КПРС Генеральний секретар ЦК Компартії Ізраїлю
М. Вільнер,— прибули з країни, в якій 24 години на добу
ведеться розгнуздана антирадянська пропаганда. Керівники
Ізраїлю співробітничають з найреакційнішими
імперіалістичними колами, які виступають проти розрядки... Ми, як
інтернаціоналісти і патріоти, активно виступаємо проти цієї
згубної політики. Ми проти того, щоб наш народ був оку-
266

пантом і щоб молодь була гарматним м'ясом заради інтере-
, сів імперіалістів» 1.
Використовуючи як привід події в Афганістані і Польщі,
сіоністська пропаганда разом з іншими прихильниками
«холодної війни» виступає за розрив економічних,
торговельних, наукових і культурних зв'язків капіталістичних країн
з Радянським Союзом, всіляко вихваляє економічні й
політичні санкції проти світу соціалізму, проголошені Білим
домом, залякує зарубіжну громадськість міфічною
«радянською воєнною загрозою», закликає американських
конгресменів не ратифікувати угоду про ОСО-2, намагається отруїти
міжнародну атмосферу взаємними підозрами й ворожістю.
В ролі затятих підголосків пропагандистської машини
монополій, за сценаріями, розробленими у центрах ідеологічної
диверсії Заходу, виступають і жовто-блакитні «екзильники».
До якої брехні, до яких інсипуацій не вдаються вони, аби
лиш кинути тінь на миролюбну політику Радянського
Союзу, скомпрометувати, спаплюжити кожного, хто
наважується критикувати мілітаристський курс американської
адміністрації. Так, у лютому 1982 року рептилька «Свобода», що
видається у Джерсі-сіті, надрукувала довжелезну статтю
одного з націоналістичних ватажків у США, колишнього
фашистського найманця Я. Гайваса, у якій він шаленіє з
приводу «посилення опозиції» міжнародній політиці Рейгаиа.
Підручного американських «яструбів» лякає, що до складу
«опозиційних елементів» .входять і сенатори, і конгресмени,
і нав.іть промисловці, котрі (який жах!) вимагають
розширення торгівлі з Радянським Союзом. «Опозиція,— пише
Гайвас,— є така поважна та йде так далеко, що загрожує
основам американської зовнішньої політики». Й він
закликає категорично відмовитись від будь-яких переговорів зі
світом соціалізму, посилити гонку озброєнь.
«Як їм дати раду без атомової зброї?» —- провокаційно
запитував 1 березня 1982 року у мюнхенському «Шляху
перемоги» відомий зброєносець Пентагону, колишній есесівець
Леонід Рихтицький (він же Степан Любомирський).
Висловивши своє невдоволення тим, що .Америка поки що не йде
на розв'язання ядерної війни, фашистський недобиток
пропонує реакційним колам США свої рецепти ведення
«психологічної війни» проти СРСР та країн соціалістичної
співдружності. Ставка на «нову велику війну», на бомби й
1 XXVI з'їзд Комуністичної, партії Радянського Союзу.
Стенографічний звіт, т, II. К., Політвидав України, 1981, с. 221—222,
267

багнети імперіалістів, якою завжди відзначалась
«самостійницька» політика буржуазно-націоналістичних перевертнів, так
і внпирає зі «стратегічного» опусу, Рихтицького та писань
його однодумців. Вони настирливо радять своїм хазяям
ширше вдаватися до ідеологічних і політичних диверсій,
скеровуючи основні зусилля на підрив єдності
соціалістичних країн. Заповітна мрія бандерівських перевертнів — щоб
правлячі кола США якнайскоріше стали «на чолі
всесвітнього морального і політичного походу» на СРСР.
Барабанним боєм зустрічають продажні «екзильні» полі--
тпкапи заходи адміністрації Р. Рейгана по нарощуванню
гопки озброєйь, будівництву нових ракетно-ядерних систем,
атомних авіаносців, швидкому збільшенню жандармських
«сил швидкого розгортання». Вони ведуть галасливу
пропаганду «доцільності» і «своєчасності» «обмеженої ядерної
війни» і стратегії «першого атомного удару» по СРСР і
країнах соціалізму. Нещодавно жовто-блакитні герострати
одержали нову нагоду продемонструвати вірність і відданість
мілітаристичному курсу американських «яструбів» у зв'язку з
проголошенням президентом Р. Рейганом програми
«хімічного переозброєння», яка передбачає оснащення збройних
сил США кількома мільйонами боєзарядів, начинених
смертоносною нервово-паралітичною сумішшю.
Оунівські рупори «гарячої» і «холодної» війни негайно
почали вихваля.ти цей, на їхню думку, «дуже актуальний
захід», просторікувати про «гуманний (?!) характер»
хімічної зброї. 14 березня 1982 року паризьке «Українське
слово» з неприхованою радістю повідомило своїх читачів про
рішення Рейгана щодо широкомасштабного виробництва
хімічних отруйних речовин. Справжній екстаз оунівських
писарчуків викликгуїа заява уряду США про виробництво
нового різновиду нервово-паралітичного газу й виділення у
зв'язку з цим додаткових мільйонів доларів в американський
військовий бюджет.
Відкрито відстоюючи інтереси військово-промислового
комплексу США, жовтоблакитники люто пакинулися на
прогресивну пресу західних держав, органи масової
інформації країн соціалізму, звинувачуючи їх в «упередженості»
й «необ'єктивності» щодо «американських воєнних заходів».
Взагалі цькування прогресивних діячів, чесних людей, які
рішуче виступають проти агресивної зовнішньої і
реакційної внутрішньої політики США, Англії, Ізраїлю, інших
імперіалістичних держав, проти засилля монополій,— старий
і постійний прийом, який українські буржуазні націоналісти
268

засвоїли ще у відомстві Геббельса, а потім вдосконалили
й модернізували у пропагандистських та диверсійних
службах США і НАТО. До цього ж прийому досить часто
вдаються і міжнародні сіоністські центри та їх засоби масової
інформації.
Таким чином, сіоністи і буржуазні націоналісти як
зброєносці імперіалістичної реакції виступають в одній антира-
дянській упряжці, активно провадять підривну діяльність
проти миру і розрядки, спрямовувану найреакційнішими
імперіалістичними колами.
Та жалюгідні намагання наших ідейних противників
загальмувати об'єктивний процес оновлення світу, кинути тінь
на величні досягнення соціалістичної співдружності націй,
на братерську дружбу народів нашої країни не мають
перспективи.
Єдність усіх народів нашої багатонаціональної
Батьківщини сьогодні міцна як ніколи. У Радянській державі
поважаються національні почуття, національна гідність
кожної людини. «КПРС,— вказував товариш Л. І. Брежнєв на
XXVI з'їзді комуністів країни,— боролась і завжди буде
рішуче боротися проти таких чужих природі соціалізму
проявів, як шовінізм чи націоналізм, проти будь-яких
націоналістичних вивихів, хай то буде, скажімо, антисемітизм чи
сіонізм» *.
Животворні ідеї дружби народів Країни Рад, притягальна
сила соціалізму, прискорення темпів революційного
оновлення світу викликають шалену лють і опір
імперіалістичної реакції та її найманців. Проте жодні наклепи, жодні
провокації таврованих ганьбою ворогів миру і прогресу не
в силі спинити переможної ходи історії.
КЛЕРИКАЛЬНО-НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ СИМБІОЗ
Трубадури антикомупізму не приховують, що їхньою
метою є розклад і підрив соціалістичного суспільства
зсередини і що для цього підходять будь-які засоби. Диверсанти від
ідеології, у тому числі в мантіях і сутанах, за допомогою
розгалу'женого пропагандистського апарату роблять усе, щоб
затьмарити велику правду про нашу країну, похитнути
комуністичну переконаність радянських людей, викликати су-
1 Матеріали XXVI з'їзду КПРС, с. 68.
269

перечпості між віруючими та невіруючими, протиставити
соціалістичні нації одна одній.
Клерикали здавна розпалюють націоналізм серед
віруючих. Висуваючи різноманітні націоналістичні гасла, вони
силкуються розшцрити вплив своєї ідеології, намагаються
довести необхідність дальшого зближення релігії та
націоналізму, зміцнення їх взаємозв'язку, вживають заходів до
того, щоб дати націоналізмові модерне релігійне- забарвлення.
Ідеологи націоналізму на Заході, з свого боку, розраховують
за допомогою клерикальної ідеології викликати серед
віруючих негативне ставлення до Радянського Союзу й країн
соціалізму. Таким чином, і націоналісти, і клерикали,
керуючись своїми класовими інтересами, стоять на спільних
антикомуністичних позиціях.
Своєрідним симбіозом українських
буржуазно-націоналістичних угруповань та реакційних емігрантських
церковних об'єднань є так званий КУК — Комітет українців
Канади, верховоди якого восени 1980 року пишно відзначили
його сорокаріччя. З цього приводу в зарубіжній
націоналістичній пресі з'явилися публікації, автори яких
намагалися фальсифікувати минуле цього реакційного формування,
твердячи, що воно нібито завжди захцщало національні
інтереси канадських українців.
Лідери КУКу силкуються довести, що створення цього
об'єднання було результатом турботи отців еміграції про
«долю українства», своєрідним виразом піклування про збе^
реження «національної субстанції» канадських українців.
Йшлося,— писала 27 серпня 1980 року вінніпезька газета
«Український голос»,— про створення єдиного «репрезента-
ційного тіла» всіх канадських українців, тобто такого
організаційного осередку, який буцімто мав об'єднати «зусилля
українців як горожан Канади» та координувати діяльність
«в усіх спільних справах українського народу». Та все це
пусті слова, розраховані тільки на людей, які неспроможні
впшшутпв суть антинародної діяльності українських
націоналістів у Канаді на початку другої світової війни, на тих,
хто не зрозумів справжньої мети натхненників і
організаторів цього самостійницького угруповання.
Насправді ж виникнення КУКу було зумовлене кількома
важливими соціально-політичними факторами.
По-перше, воно відбивало прагнення правих сил
монополістичного капіталу активніше залучити українських
націоналістів і клерикалів до збереження й зміцнення
капіталістичних порядків, до роздроблення трудящих мас; їхні
270

споконвічні надії на примирення експлуатованих та
експлуататорів у рамках одного «національного формування»; їхню
ставку на використання клерикально-націоналістичної
контрреволюції як потенційного знаряддя в боротьбі з
комунізмом.
По-друге, створення КУКу було наслідком
цілеспрямованої діяльності канадських правлячих кіл та монополістичної
буржуазії, зацікавлених в об'єднанні реакційних церковних
та націоналістичних лідерів, у створенні єдиного фронту для *
боротьби з революційним рухом, 8 прогресивними силами
української еміграції, з міцніючими^ робітничо-фермерськи^
ми організаціями українців Канади.
По-третє, відчуваючи підтримку канадської буржуазії і
реакційних урядових кіл, які на той час (1940) під
фальшивим звинуваченням у «комуністичній пропаганді»
заборонили діяльність прогресивних українських організацій і
кинули до концтаборів керівників робітничо-фермерського руху,
жовто-блакитні верховоди розраховували створенням загаль-
ноканадської націоналістичної організації прибрати до своїх
рук виплекані трудівниками-емігрантами культосвітні
заклади, пресу, кооперативні школи і таким чином посилити
вплив на поселенців.
Нарешті, по-четверте, створенням КУКу націоналістичні
верховоди- профашистської орієнтації намагалися шляхом
об'єднання й своєрідної зміни вивіски в нових умовах
(Канада на той час вже вступила у війну з гітлерівською
Німеччиною) замаскувати своє нацистське єство й одночасно
продемонструвати удавану лояльність щодо Канади та її
тогочасних союзників.
Біля колиски КУКу стояли член верховного суду Канади
Джордж Торнсон, колишній британський розвідник Трейсі
Філіппс та відомий своїми профашистськими поглядами
депутат парламенту Ватсон Кірконелл, які в канадських
правлячих колах вважалися «головними спеціалістами» з
українського питання. Останній, до речі, досить відверто
визначив практичні завдання КУКу, заявивши, що наріжним
каменем його політичної .діяльності мають служити «методи
і філософія Адольфа Гітлера». Саме Кірконелл, Філіппс та
інші реакціонери зводили докупи й мирили
націоналістичних отаманів, уніатських і православних душпастирів, які,
навіть опинившись з волі своїх хлібодавців 8а одним столом,
й далі вовками дивилися на політичних конкурентів.
Хоч міжусобиці у куківському болоті тривали, бо кожне
з угруповань, що ввійшло до жовто-блакитного конгломера-
271

ту, претендувало на «верховенство», однак націоналістичні
боси, сказавши «а» (тобто давши згоду на об'єднання),
змушені були говорити «б» і вибрати, звичайно, за порадою
згаданих шефів, першого, з дозволу сказати, «президента»г
Ним став уніатський священик, вихованець єпископа Хоми-
шина В. Кушнір. • Завзятий націоналіст, відвертий
прихильник гітлерівців, отець Василь з молодих років швидко
просувався по щаблях церковних звань і чинів. За протекцією
- Хомишина він служив у єпископській консисторії, викладав
у духовній семінарії, став радником церковного суду у
шлюбних справах і, врешті-решт, був призначений на
тепленьку посаду викладача закону божого у Станіславській
жіночій вчительській семінарії чернечого ордену василіянок.
Отут ледве й не закінчилася блискуча душпастирська
кар'єра майбутнього «президента». Розпусник у сутані,
вміло користуючись своїм становищем, спокусив молоденьку
вихованку і протягом деякого часу, обіцяючи дівчині золоті
гори, користав з її довірливості. Та про стосунки семіна-
ристки і богобоязливого святця дізналися подруги, а потім
і батьки дівчини/.. Зчинився скандал, і уніатському горе-
вихователеві довелося накивати п'ятами. Допоміг Кушніру
знову Хомишин. Він чимало зробив для того, щоб
притишити колотнечу навколо отця Василя, а потім звернувся до
канадського уніатського єпископа В. Ладики з проханням
влаштувати свого протеже у Країні кленового листка... Отак
і з'явився у Канаді душпастир' з Станіслава, який з волі
«сильних світу цього» більше тридцяти п'яти років очолював
горезвісний КУК.
Діставшись до влади, Кушнір не шкодував зусиль, щоб
віддячити можновладним господарям, довести, що в ньому не
помилилися. У той же час він разом з своїми однодумцями
з керівництва КУКу, які, незважаючи па участь Канади в
антигітлерівській коаліції, продовжували орієнтуватися на
Гітлера та на таких його вірних холопів, як гетьман П.
Скоропадський і «вождь» А. Мельпик, робив усе, щоб блокувати
антифашистські настрої трудящих, підірвати могутній
народний рух за організацію ефективної допомоги
Радянському Союзу. «Всі, хто помагає Росії,—- просторікував
уніатський святець,— попали під вплив комуністів».
Декларуючи про людське око підтримку воєнних зусиль
канадського уряду, клерикально-націоналістичні верховоди
на ділі стояли осторонь боротьби з фашизмом, силкувалися
зірвати допомогу радянському народові та його армії.
Неспростовні історичні факти стверджують: жодна з націо-
272'

налістичних організацій, що звходила до складу КУКу,
жодна «самостійницька» газета, жодне з реакційних об'єднань
у важкі часи воєнного лихоліття не закликали своїх членів
або віруючих надати дійову допомогу країні своїх батьків
і братів.
Та стримати патріотичний рух найширших мас Кушніру
і К° не вдалося. Вже в липні 1941 року у Канаді створюєть-^
ся Українське товариство допомоги батьківщині, яке разом
з усіма прогресивними силами країни провело велику
роботу по мобілізації канадських українців на боротьбу з
гітлерівцями, організації активної допомоги СРСР, викриттю
зрадницької діяльності найманців фашизму — українських
буржуазних націоналістів.
* Канадські громадяни українського походження, зокрема
активісти Українського товариства допомоги батьківщині,
брали активну участь у -війні проти ненависного фашизму.
Чимало з них полягло або було поранено в боях з
гітлерівцями, багато удостоєно військових нагород. Досить сказати,
що під час війни в армії служило понад 40 тисяч
добровольців з числа канадських українців. Усупереч ганебним «ко-*
мунікатам» верховодів КУКу, українські робітники і
фермери підтримували радянських людей, збирали кошти з своїх
трудових заробітків. Тільки на медичну допомогу
пораненим бійцям, Червоної Армії канадські українці зібрали
понад 132 тисячі доларів. Відзначаючи внесок наших
земляків у перемогу над чорними ордами фашизму, товариш
В. В. Щербицький на урочистих зборах, присвячених
30-річчю визволення Радянської України від гітлерівських
загарбників, говорив: «Наш народ вдячний також
представникам трудової еміграції, які в міру своїх можливостей
допомагали своїм співвітчизникам у той суворий час» 1.
Закінчилася війна. Та верховоди клерикально-націопа-
лістичпого КУКу аж ніяк не відмовилися від
профашистської орієнтації, що після війни проявилася насамперед у
підтримці недобитих гітлерчуків, колишніх есесівців, поліцаїв,
старост та іншого наброду. Саме завдяки старанням КУКу
отаборилося в Канаді чимало військових злочинців — вахма-
нів, карателів та капеланів з дивізії СС «Галичина»» У цій
ганебній справі церковники і націоналісти з КУКу
користувалися підтримкою канадської реакції. Тузам
монополістичного капіталу, урядовим колам вигідно було використовував
1 «Комуніст України», 1974, № 11, с. 17.
273

ти недобитків фашизму для розколу робітничого руху,
розправи з прогресивними робітничими організаціями.
І хоч тодішній уряд Пірсона прийняв рішення про допуск
у країну колишніх гітлерівських вояк «без жодних
обмежень», найманці нацистів зустрілися в Канаді з відвертим
презирством лпироких народних мас. Трудящі емігранти,
члени прогресивних українських організацій таврували
гітлерівських наймитів, викривали їх справжнє обличчя,
сміливо виступаючи за мир і дружбу між народами СРСР і
Канади, за зміцнення культурних зв'язків з Радянською
Україною.
Зриваючи машкару «вболівальників за Україну» з недоби-
тих гітлерчуків та їх покровителів з КУКу, один з активних
діячів українського прогресивного руху в Канаді Юрій
Кренц справедливо писав: «Самозвані лідерчуки
українського походження... намагаються ще раз винести на
імперіалістичну «товкучку» свій опаскуджений крам, називаючи
його українським питанням... Про яке «визволення» гугнгіво
мимрите, панове кушніри, савчуки, лівицькі та ваші
покровителі з ласки Даллеса, Діфенбейкера і Стара? Кого
збираєтесь визволяти та від кого? Якого «визволення» прагнуть
гетьмано-петлюрівські недобитки — ми знаємо. Вони готові
знову, як це було за Гітлера, перетворити в попіл і дим
бурхливо квітуче життя українського народу, щоб тільки
задовольнити своїх панів і свої вовчі інстинкти... Вони готові
перетворити квітучі міста і села українського народу в
руїни, а народ скривавити і продати новому панові в неволю.
Це зрозуміло всім свідомим українцям Канади і поза
Канадою».
Зловорожі заклики клерикально-націоналістичних
верховодів КУКу до «хрестового походу» проти світу срціаліз-
му — Ще одне підтвердження того, що жовтоблакитники й
далі залишаються на екстремістських позиціях, що вони й
нині виступають в одній упряжці з найреакційнішими
колами Заходу, в тому числі з неонацистами і неофашистами.
І не дивно. Адже у керівних органах цього
буржуазно-націоналістичного конгломерату, в «управах» та «екзекутивах»
йогб самостійницьких партій, об'єднань і груп, що -вже давно
стали знаряддям розвідувальних та ідеологічних служб За-
'ходу, звили гнізда колишні гестапівці і есесівці, поліцаї і
бандити УПА, професійні розвідники та диверсанти, Блади-
ки осколків реакційної уніатської церкви.
Чого тільки вартий один з колишніх «провідників»
бандерівської ОУН на Львівщині, ревний уніат Д. Куп'як —
274

убивця більше двохсот ні в чому не винних дітей, жінок,
стариків. Опинившись після війни у Канаді, цей кат на
пограбовані в мирного населення цінності відкрив у Торонто
модерний готель-ресторан і з легкої руки націоналістичних
та уніатських верховодів кілька років тому навіть
балотувався до федерального парламенту. Правда, безуспішно, бо
виборці своєчасно довідалися, за якого «парламентарія» їх
агітують голосувати вчорашні військові злочинці.
Зрозуміло, чому пани куп'яки та іже з ними намагаються
використати будь-яку нагоду, щоб сіяти ворожнечу і
недовіру до Країни Рад. Колишні гестапівські людолови марять
реваншем у новій світовій війні, яка, на їхню думку, дасть
їм можливість в обозах нових хлібодавців йовернутися на
Україну і знову, як і в часи фашистської навали, чинити
свої людиноненависницькі справи. Наприклад, газетка
«Гомін України» — орган так званої Ліги визволення України,
що входить до КУКу, цинічно писала, що бандерівці можуть
досягнути своїх цілей лише за умови вибуху «третьої, може,
найбільшої і найстрашнішої війни» і знищення в ній
«половини людства або й більше».
Виконуючи завдання центрів ідеологічної диверсії,
верховоди КУКу нападають на політику розрядки й мирного
співіснування, нагнітають військовий психоз, закликають своїх
хазяїв-імперіалістів посилити тиск на країни соціалістичної'
співдружності, якнайшвидше перейти від «холодної війни»
до «збройної конфронтації» з Радянським Союзом.
Користуючись вигадками та дезинформаціею, куківські «зверхники»,
у тому числі й уніатська ієрархія на чолі з митрополитом
М. Германюком, завзято виступають проти розвитку
канадсько-радянських відносин, економічних та культурних
зв'язків між двома країнами, засуджують контакти зарубіжних
українців з Радянською Україною, закликають до бойкоту
радянських мистецьких делегацій і груп. Досить згадати
їхні безглузді вихватки з приводу встановлення на канадській
землі створених українськими радянськими
скульпторами та подарованих українцям Канади пам'ятників Тарасові
Шевченку, Лесі Україпці та погруддя Івана Франка. Оцими
нікчемними протестами куківці лише показали своє
справжнє обличчя ворогів української культури. А пам'ятники
класикам української літератури стояли і стоять на канадській
землі.
Зазнали краху й зловорожі антирадянські кампанії КУКу,
зокрема галасування про висмоктане з пальця
«переслідування» релігії і церковних діячів на Україні. Прийняті
275

з цього приводу «резолюції» і «комунікати» свідчать лише
про дрімучу відсталість куківських пропагандистів, їх
абсолютну необізнаність 'з нинішнім становищем церкви в
Радянському Союзі, в нашій республіці.
До роздмухування антирадянської істерії з приводу
«порушення» релігійних свобод доклав руку і митрополит
М. Германюк. За повідомленням мюнхенського
«Християнського голосу» від 25 січня 1981 року владика зробив вояж
у Мадрід, де зустрівся з церковними діячами та окремими
представниками західних держав на мадрідській зустрічі
учасників Хельсінкської наради, силкуючись використати
цей міжнародний форум у справах далеких від миру і
розрядки в Європі. При цьому, за словами газети, митрополит
закликав своїх слухачів виступати «за свободу совісті і
релігії» в нашій країні, солідаризуватися з уніатською
церквою, яка нібито існує й «переслідується» на Україні.
Цілком зрозуміло, що надмірна увага Германюка та
куківських верховодів до становища релігії і церкви в яашій
країні диктується не їхнім піклуванням про свободу совісті
(хоч таких запевнень з їхнього боку більше, ніж досить),
а намаганням за допомогою провокаційної гри на релігійних
почуттях заслужити схвальну оцінку своїх покровителів і
разом з тим спробувати викликати невдоволення
священнослужителів і віруючих політикою Радянського уряду,
інспірувати порушення діючого законодавства про культи.
У перших рядах демагогів і наклепників, як завжди,
виступають ієрархи збанкрутілої унії. Виконуючи настанови
своїх хлібодавців, зарубіжна уніатська верхівка разом з
українськими буржуазними націоналістами поширює брехли*
ві твердження про «утиски» релігії в СРСР, «переслідування»
якоїсь лише їм відомої «катакомбної» уніатської церкви
тощо. Проте ці злісні вигадки спростовує саме життя. Правда
про широку участь трудящих нашої країни в управлінні
громадськими і державними справами, про реальні права і
свободи громадян СРСР, у тому числі і свободу совісті, які
забезпечуються всією нашою екопомічпою і політичною
системою, всім устроєм життя радянського суспільства,
відома цілому світові.
Дедалі більше канадських україйців переконується у
зловорожому й шкідливому характері діяльності КУКу та
інших націоналістичних груп. Дедалі зменшується кількість
поселенців, які з тих чи інших мотивів підтримували
націоналістичних лідерчуків. І хоч апологети деградуючого комі-
276

тету іі далі пнуться рекламувати свій «представницький»
характер і вигаданий авторитет серед українства, правда
життя рішуче спростовує ці побрехеньки. Ось приклади. Під
час анкетного опитування в Канаді 1200 студентів-українців
абсолютна більшість з них заявила, що не має й не бажає
мати нічого спільного з націоналістами. Що ж стосується
сумнозвісного КУКу, то про його існування знало лише три
проценти опитаних.
Виступаючи на сторінках того ж «Українського голосу»
з «аналізом» діяльності «націоналістичних осередків
напередодні XIII конгресу КУКу, якийсь І. Бондарчук 10 вересня
1980 року з великим жалем писав, що в діяльності
націоналістів все гостріше відчувається «брак ентузіазму, ідейності,
посвяти і відданості справі. Впало число дітей по ріжних
школах, впало число передплатників наших газет, впало
число читачів української .(націоналістичної
спрямованості.— К. Д.) книжки, занепала мова, понизився рівень
навчання по школах».
У такому ж дусі висловлюються й отці-уніати. Так,
уніатський журнальчик «Голос спасителя», що видається у
канадському місті Йорктоні, у серпні 1980 року змушений був
констатувати занепад націоналістичних і уніатських
осередків. «Якщо йдеться про нашу національну свідомість,—
бідкаються канадські уніати,— то вона дуже слабенька навіть
між нашими новоприбулими іммігрантами (читайте —
колишніми есесівцями, поліцаями, старостами та іншими
фашистськими прихвоснями.— К. Д.) й ще слабша між
загалом їхніх дітей... На жаль, воно нелегко дістатися до
багатьох наших родин, бо багато з них рідко або й зовсім не
ходить до церкви. Інші не читають нашої преси і не
цікавляться нею, бо телевізор став їхнім божком, перед яким
витрачають цілі години».
Загальний тон багатьох націоналістичних публікацій на
цю тему приблизно такий: «Гинемо, розкладаємось,
асимілюємось, остаточно втрачаємо вплив на молоде покоління!»
Одна з причин швидкої деградації КУКу та інших
буржуазно-націоналістичних угруповань — запекла внутрішня
боротьба за «керівне становище» як між його організаціями —
членами, хак і між окремими «чоловими діячами». Ці
міжусобиці виникли ще з часів створення комітету. Розбрат у
строкатому куківському середовищі йшов як у релігійно-
церковній, так і в політичній сфері. Довгі роки гризлися між
собою отці-душпастирі різних церковних напрямків,
особливо упіати і православні. У цій, за словами йамих націона-
277

лістів, «затяжній боротьбі були і судові розправи, і підпали
церков, і полеміка у пресі, і позови».
Внутрішня гризня між різними угрупованнями та
окремими ватажками з так званого «самостійницького політикуму»
триває. Як з рогу достатку сиплються взаємні звинувачення
у прислужництві фашизму та іншим «ворожим чинникам»,
«зраді національних інтересів» тощо. «Не завадить тут
пригадати,— писав 10 вересня 1980 року «Український
голос»,— що на початку другої світової війни, коли Гітлер
завойовував державу за державою, а відтак напав на
Радянський Союз, то дехто з Українського національного
об'єднання та Союзу гетьманців-державників (угруповання, що
входили до КУКу.— К. Д.) плескав у долоні».
Для об'єктивності хотілось би додати, що націоналістичні
«партаймени» не просто «плескали в долоні», а всіляко
вихваляли біснуватого фюрера та його жовто-блакитних
найманців, саботували діяльність канадських властей по
організації відсічі нацистам. Більше того, вся куківська верхівка,
яка так завзято гризлася між собою, була отруєна
фашизмом.
Характеризуючи різномастих націоналістичних політика-»
нів, газета «Життя і слово» влучно зазначала, що внутрішня
гризня між українськими націоналістами «така велика, що
вони не тільки готові перерізати, але й перегризти горла
одні одним. Якщо вони ще сяк-так спільно виступають в
якійсь шопі, то тільки тому, що їх єднає ненависть до
Радянської України, бо її існування перекреслює всі їхні спо-«
дівацня вернутися на рідну землю і сісти на спину свого
народу».
Ворогуючи між собою, добиваючись вигідних посад,
подачок-зрізних «фондів», центрів ідеологічної диверсії і від ту-*
зів монополістичного капіталу, бандерівці, мельниківці, пет^
люрівці та інші жовто-блакитні банкроти обливають одне
одного помиями, з усіх сил намагаються довести необхідність
свого «провідного становища» в куківському конгломераті,
переконати, що саме вони є виразниками думки і справжні-»
ми «вождями нації». Особливо гострого характеру набрали
чвари у куківському середовищі зі вступом у комітет банде-»
рівців, які багато років воювали з КУКом, називаючи ^иого
«комітетом українських калік», «смердючим партійним
болотом» та іншими немилозвучними епітетами. Після
входження до комітету вони відразу змінили платівку й
зосередили зусилля на захопленні в ньому керівного стано*
вища.
278

Взаємну колотнечу «батьків нації» за право ближче
стояти до хазяйського корита не можуть приховати й самі
націоналістичні бонзи. Так, редактор журнальчика «Вісті
комбатанта» М. Малецький,' виступаючи за припинення ворожнечі
між оунівськими верховодами, скаржиться на «перманентну
кризу» в заокеанському націоналістичному середовищі, на
«ненормальність заіснувального стану» та «безупинні
кризові ситуації». Він закликає своїх однодумців зрозуміти
нарешті особливості сучасного життя, відмовитися від «кош-
марності політичного безумства і діяти так, щоб здобути і
закріпити намічені цілі».
' Та марні надії! Вакханалія взаємної гризні у деградуючих
націоналістичних та реакційних релігійних осередках не
вгаває. Куківські банкроти так само, як і всі буржуазно-
паціоналістичні зрадники, лишаються жалюгідною
жменькою політиканів, оплачуваних диверсійними центрами
імперіалізму.
ЗРАДНИКИ МАРЯТЬ ВІЙНОЮ
Влітку 1980 року недобитки зі створеної- та озброєної
фашистами дивізії СС «Галіцієн», що отаборилися на
задвірках імперіалістичних диверсійних центрів, знову відзначали
роковини «бойових дій» під Бродами, де ця есесівська зграя,
як відомо, була вщент розбита військами Першого
Українського фронту. У зв'язку з таким, з дозволу сказати,
«ювілеєм», уніато-націоналістична газетка «Америка», що
видається у США, опублікувала своєрідне «звернення» до колишніх
есесманів під претензійною назвою: «Товаришам по зброї
в роковини битви». Не приховуючи радості з приводу
загострення міжнародної обстановки й посилення
імперіалістичних підступів проти Радянського Союзу, який
буржуазно-націоналістичними «ультра» іменується «ворогом номер
один», есесівські маніяки закликають до розв'язання війни
проти нашої Батьківщини, проти світу соціалізму, бо, за їх
визначенням, саме війна «є останньою відповіддю на всі
пепорозуміння», запевняють, що вони й далі «будуть
боротися за ті самі ідеї, за які колись (за наказом свого
тодішнього божка Гіммлера і з благословення верхівки уніатської
церкви.— К. Д.) взяли до рук зброю. Бо це є наказом нашої
долі/а ми знаємо, як виконати бойовий наказ».
279

Що ж, вояки з СС і всіляких поліцайлегіонів, які пройшли
криваву гітлерівську науку, і справді, вміють вішати,
розстрілювати, грабувати, пускати з димом цілі села. Із
солодкою тугою згадують вони часи, коли, виконуючи накази
нацистських людоморів, творили смерть і розправу на
українській землі. І це не дивує. Адже катюга катюгою й
залишиться довіку.
Дивує інше — та впертість, з якою імперіалістична
пропаганда намагається обілити есесівських горлорізів,/виставити
їх у ролі «національних діячів», «політичних біженців», а то
й таких собі невинних ягнят.
З цією метою реакційні кола^США. щороку проводять
провокаційні «тижні поневолених народів», організовують
«слухання» націоналістичних зрадників у законодавчих органах
країни, дають притулок воєнним і кримінальним злочинцям.
Зрештою, як за суттю, так і за виконанням ці брудні акції
не є чимось новіш у стратегії й тактиці антикомуні^му.
Заклик «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», який став бойовим
прапором згуртування всіх революційних сил у боротьбі
проти імперіалізму, за мир, демократію і соціальний про-*
грес, інтернаціональну єдність трудящих, завжди лякав і
лякає ворогів миру, розрядки і дружби народів. Боячись рево-
люціопізуючого впливу ідей пролетарської солідарності,
організаційного зміцнення та об'єднання національних загонів
робітпичого класу, апологети капіталізму гарячково шукали
і шукають можливостей для підриву інтернаціоналізму,
ослаблення єдності трудящих мас. І тут головною ставкою
міжнародної реакції завжди був і залишається націоналізм.
З допомогою буржуазно-націоналістичних гасел ідеологи
^імперіалізму намагаються не тільки отруїти свідомість
народних мас у своїх країнах, а й поширити націоналістичні
тенденції серед народів соціалістичних країн.
^Ідеологи антикомунізму пов'язують з буржуазним
націоналізмом примарні надії на «розклад» або «деформацію»
соціалістичного ладу, розраховують, що саме він є фактором,
який приведе до роз'єднання країн соціалістичної
співдружності, послаблення світового комуністичного й робітничого
руху.
Відверто висловив ці надії у книзі «Погляд з сьомого
поверху» відомий американський «радянолог» У. Ростоу.
«Націоналізм,— писав він,— ось засіб для зруйнування єдності
та організаційної дисципліни в комуністичному русі... Від
нас вимагається закріплення імпульсів націоналізму
всередині комуністичного блоку».
280

Вірні прислужники світової реакції, українські буржуазні
націоналісти, осівши у США, Канаді, Англії, інших
капіталістичних країнах, у своїй тваринній ненависті до
українського і всіх радянських народів не відмовилися від своєї
каїнової роботи. Недобиті гестапівці й есесівці, колишні
старости і поліцаї й нині марять нро реванш, про нову світову
війну, що, як вони гадають, дасть їм можливість знову
гендлювати Україною, сісти на шию робітникам і селянам.
Ставка на термоядерну війну, на розв'язання військовою
машиною НАТО наступальних операцій проти СРСР та
інших країн соціалізму є альфою й омегою оунівської
«стратегії і тактики». Посилаючись на «авторитетну» заяву
ідеолога сучасного антикомунізму 3. Бжезінського про те, що
внаслідок атомної війни загине «лише 400 мільйонів
чоловік», мюнхенська рептилька бандерівців «Шлях перемоги»
закликала своїх однодумців «не ухилятися від війни, а
психологічно готувати до неї населення».
Кістяком екстремістських буржуазно-націоналістичних
організацій на Заході, «рушійною силою» деградуючого
оунівського середовища були й залишаються колишні
есесівці, поліцаї, бандити з УПА та інші нацистські прихвосні, що
курям на сміх іменують себе «українськими комбатантами».
Порохняві лакеї Гітлера, які після краху третього рейху
розповзлися по світу, героїзують «бойові звитяги»
фашистських найманців, вихваляють ганебної пам'яті дивізію СС
«Галіцієн», кривавий абверівський батальйон * «Нахтігаль»,
закликають колишніх оунівських яничарів готуватися до
нових «походів на Схід».
Посилаючись на розгардіяш серед емігрантських
націоналістичних угруповань та відсутність «авторитетного
керівництва», колишні есесівці і бандити з УПА останнім часом
намагаються підпорядкувати собі геть пересварені між
собою зарубіжні націоналістичні групки і, як писав
журнальчик «Вісті комбатанта», навести там «твердий порядок». Та
чи не найбільше стараються оупівці в Англії, буквально
тероризуючи емігрантську громадськість.
«Особливо небезпечні з цього погляду націоналісти, котрі
здобули вишкіл у Бандери і в роки війни активно
допомагали фашистам,— писав до редакції газети «Вісті з
України» — видання Товариства культурних зв'язків з українцями
за кордоном — один* з її читачів з Англії.— Вони негайно
доповідають «зверхпикам» про будь-яку полеміку серед
емігрантіві готові власними руками розправлятися з певгод-
пими».
281

Головну увагу бандерівські верховоди приділяють
ідейному затуманенню емігрантської молоді, роблять усе, щоб
затягти її під свої пошарпані штандарти.
Манія бачити весь світ у пожежі, яка, за словами
бандерівського «міні-фюрера» Стецька, «спалить усіх наших
ворогів», проповідь війни штовхають зарубіжних
буржуазно-націоналістичних проводирів до загравання з
мілітаристськими колами США та інших країн НАТО. Велику радість
викликало у націоналістичних писак прийняття без міри
роздутого військового бюджету США на 1979 рік, що становив
понад 117 мільярдів доларів. «Те, що законодавці схвалили
таку велику суму на" оборону країни,— в захваті писала
у передовій статті оуяівська «Свобода»,— в відрадним
явищем».
В іншому номері «Свободи» з вихвалянням американської
політики гонки озброєнь виступив колишній офіцер дивізії
СС «Галичина» Я. Курдидик. Недобитий есесівець закликав
Пентагон до «тотальної розбудови» американських збройних
сил, до прискорення «всіма можливими засобами
будівництва нових змодернізованих підводних човнів, надводних
морських одиниць і ракет». Аж захлинаючись від захоплення,
Курдидик пише, що атомні субмарини «Трайдент», які
надходять на озброєння американського військово-морського
флоту, будуть здатні «знищити всі важливі індустрійні
осередки і всі більші міста» на території СРСР та інших
соціалістичних держав.
Бандерівські трубадури нової світової війни
проголошують голосні панегірики американському урядові у зв'язку із
створенням «корпусу швидкого розгортання», інструменту
безцеремонного воєнного втручання Сполучених Штатів у
внутрішні справи суверенних держав, у захваті пишуть про
«зорганізування легких дивізій —- надзвичайно рухливих
з'єднань для евентуальних акцій на таких важливих
політичних окраїнах, як Близький Схід, Перська затока або
Азія».
Бурю пристрастей викликали на зарубіжних
націоналістичних задвірках події в Афганістані. Оунівська й
уніатська преса безперестану ллє бруд на демократичні
перетворення в цій країні, паплюжить її керівництво, фальсифікує
характер братньої допомоги Радянського Союзу своєму пів- *
денному сусідові. Певна річ, буржуазно-націоналістичні
банкроти у цьому не оригінальні. Антирадянський шабаш вони
зчиняють, щоб відробити подачки своїх господарів,
перевершуючи у цинізмі й брехні навіть «колег» з жовтої буржуаз-
282

неї преси; Вони закликають керівників США та інших
країн НАТО почати пряме воєнне втручання у справи
Афганістану. А оглядач уніатської газети «Америка» Л. Рих-
тицький, відомий своїми людиноненависницькими заявами
про «необхідність розв'язання атомної ізійни» проти нашої
країни, навіть дорікнув лідерам західних держав, що вони
й досі не пішли... «війною на Москву».
Особливо гострих атак на сторінках зарубіжної
буржуазно-націоналістичної преси зазнають торгові та економічні
зв'язки Заходу з країнами соціалістичної співдружності,
контакти в галузі культури, спорту, обміну духовними цін-
ностямі}. Однак ці підривні дії не досягають мети. Ганебним
провалом закінчилася, наприклад, запекла кампанія
реакційних емігрантських угруповань проти Олімпіади-80, яку
вони протягом кількох років вели за дорученням своїх
шефів.
В унісон з оунівцями виступає реакційна церковні преса,
що живиться з подачок ультраправих і мілітаристських кіл
США, вона веде істеричну кампанію за повернення до часів
«холодної війни», за «твердий курс» щодо СРСР та інших
соціалістичних країн. Досить часто уніатська ієрархія у
США виступав в ролі лоббіста американської вояччини. Отці-
душпастирі нагнітають мілітаристський психоз, агітують за
виділення додаткових мільярдів на озброєння, за створення
нових супербомбардувальників і крилатих ракет,
виробництво нейтронної зброї, за прискорення будівництва нових
ракетно-ядерних комплексів як на території США, так і в
Західній Європі.
Нехтуючи релігійною мораллю та «заповідями божими»,
уніати закликають до нової світової пожежі, до вбивства
мільйонів людей, до застосування проти СРСР ядерної зброї.
Так, в органі, уніатів США газеті «Америка» у квітні
1980 року була надрукована статейка під провокаційною
назвою «Напрям видно, але засоби не ті». «Найрозумніша
війна — це війна виграна»,— каркають атомні маніяки з «Аме-«
рики».
Купка уніатсько-націоналістичних провокаторів не має
нічого спільного з народними масами, в тому чисді з трударя-
ми-емігрантами. Трудящі зарубіжні українці рішуче
засуджують провокації ворогів миру і прогресу, вимагають від
них припинити антирадянську діяльність. Дедалі більше
емігрантів, особливо молоді, назавжди пориває з уніатами
і націоналістами, прилучається до боротьби за мир і
соціальний прогрес. «Близько трьох мільйонів вихідців з України
283

проживають за рубежем,— зазначав товариш В. В. Щер-
бицький.— Більшість з них з глибокою увагою і щирою
доброзичливістю стежать за досягненнями республіки, радіють
з її успіхів.
Багато з тих, хто до встановлення Радянської влади
змушений був покинути рідну землю в пошуках хліба і кращої
долі за океаном, їх діти і внуки відвідують Радянський
Союз, нашу республіку, несуть народам правду про першу в
% світі країну соціалізму, сприяють розвиткові відносин
дружби і співробітництва між СРСР і країнами поселення
української трудової еміграції» *.
У травні 1980 року, коли все прогресивне людство
урочисто відзначило 35-річчя перемоги над гітлерівським
фашизмом, муніципалітет лондонського округу Кенсінгтон при
підтримці уряду консерваторів прийняв небачене з$ своїм
цинізмом рішення про установлення а, одному з центральних
районів міста «пам'ятника жертвам Ялти», тобто тим
зрадникам свого народу, які вірою і правдою слугували
нацистам, вішали і розстрілювали партизан, бійців руху Опору
і мирних жителів, тим, хто чинив страшні злодіяння на
радянській, польській, чехословацькій землі і, згідно з
прийнятим у Ялті спільним документом керівників країн
антигітлерівської коаліції, мав нести сувору відповідальність за свої
злочини.
Рішення торі викликало захоплення недобитих
колабораціоністів, власовців, поліцаїв та есесівців, що свого часу
накивали п'ятами на Захід. Бурхливу радість з приводу цієї
«події» висловлюють українські буржуазні націоналісти.
Так, у пасквільній статті «Пам'ятник жертвам Ялтинського
договору» клерикально-нацїоналістична «Америка»
запопадливо вихваляла гітлерівців та їхніх прислужників — різпо-
мастих націоналістичних зрадників. Автори пасквіля
особливо пишалися, що ідею створення «пам'ятника»,
незважаючи на негативне ставлення міністерства закорДоппих справ
Великобританії, підтримала М. Тетчер.
Але хоч би як силкувалися Тетчер і К° витравити в
англійських трудящих пам'ять про спільну боротьбу проти
фашизму, яку вели СРСР та Великобританія у роки другої
світової війни, хоч би як намагалися вони разом із своїми
американськими партнерами обілити військових злочинців
з-під есесівських штандартів,— нічого з цих намагань не
вийде. Блюзнірська наруга над світлою пам'яттю мільйонів
1 Щербицкий В. В. Избрапньїе речи и статьи, с. 553.
284

жертв нацистів викликає справедливе обурення усієї
прогресивної громадськості Великобританії.
Що ж до українських буржуазних націоналістів, то вони
завжди підтримують будь-які політичні авантюри ворогів
миру і соціалізму, в тому числі й реабілітацію фашизму.
Адже чимало ватажків зарубіжних оунівських центрів були
й залишаються ретельними учнями і послідовниками Гіммле-
ра й Розенберга, «виучениками» гітлерівської військової
розвідки — абверу і гестапо. «Нам,— писав, звертаючись до
бандерівської еліти, один з колишніх оунівських верховодів
Степан Ленкавський,— по суті, треба наслідувати
фашистсько-гітлерівські методи і не боятися внутрішньо, а мати
відвагу прийняти і, власне, перед собою визнавати, що ми таки
фашисти» *.
Правлячим колам Великобританії, керівникам англійської
розвідки добре відома профашистська сутність ОУН. І це
свідчить про те, що англійські торі зовсім не випадково
взяли під крильце карателів і вбивць із усіляких поліцайлегіо-
нів і частин СС. їхнє прихильне ставлення до жалюгідної
купки зрадників обумовлене курсом реакційних сил
Великобританії на використання різного роду відщепенців у
діяльності, спрямованій проти СРСР та інших країн
соціалістичної співдружності. Після війни під крильцем англійської
військової адміністрації у таборі військовополонених в *
італійському місті Ріміні знайшли пристановище понад вісім
тисяч вояк із лихої пам'яті дивізії СС «Галичина». Вже тоді
урядові кола Великобританії розглядали колишніх есесівців
як резерв для майбутнього використання проти Радянської
держави і вживали всіх заходів до того, щоб не допустити їх
репатріації до СРСР. Більше того, уряд Великобританії
поширив на есесівців статус «переміщених осіб» і, всупереч
вимогам Радянської військової місії, прийняв рішення про
їх вивезення до Англії. Багато з них і осіли тут, ставши
з часом платними агентами британських секретних служб.
Інші перебралися за океан під крильце ЦРУ й аналогічних
шпигунських відомств.
Про використання англійською розвідкою політичних
авантюристів типу Степана Бандери детально розповів
радянський розвідник Кім Філбі у книзі «Моя таємна війна».
«Сікрет інтелідженс сервіс» (СІС) — англійська
шпигунська служба протягом багатьох років активно використовуй
1 Цит. за вид.: В. Чередниченко. Анатомія зради. К., Політ-
видав України, 1978, с. 294.
285

вала українських буржуазних націоналістів, зокрема
бандерівців, у підривній роботі проти Радянського Союзу. Перша
' група шпигунів і "диверсантів, поставлена СІС Бандерою,
цим улюбленцем англійської розвідки, була закинута на
Україну в 1949 році. Наступного року в СРСР було закинуто
дві такі групи. У 1951 році британська секретна служба
заслала літаками на територію СРСР ще дві
шпигунсько-диверсійні групи бандерівців, кожна з них складалася з^шести
чоловік. Першу, як пише Кім Філбі, було закинуто в районі
між^ Львовом і Тернополем, другу — біля Коломиї. Третю
таку ж групу засяали на територію Польської Народної
Республіки, недалеко верхів'я Сану. Розвідувально-диверсійну
роботу проти Радянського Союзу з використанням
емігрантських антикомуністичних груп паралельно проводила ї
шпигунська служба США. А щоб координувати спільні дії, щоб
уникнути засилання агентури до тих самих районів,
англійська й американська розвідки обмінювалися інформацією
щодо часу і географічних координат своїх шпигунських
операцій.
Проте ані старанний добір «людського матеріалу» для
участі у підривних акціях з числа колишніх есесівців,
поліцаїв та інших запроданців, які, за фарисейською
термінологією торі, стали сьогодні «жертвами Ялти», ані тривала
підготовка найманців у спеціальних розвідувальних школах не
допомогли імперіалістичним розвідкам-здійснити свої чорні
наміри. Більшість шпигунів та диверсантів за активною
участю трудящих, були знешкоджені радянськими органами
державної безпеки, а частина, зрозумівши всю
безперспективність боротьби з Радянською владою, добровільно
прийшла з повинною.
Про долю емігрантів, що потрапили в тенета англійської
розвідки, розповів, зокрема, згадуваний вище колишній сапер
дивізії СС «Галичина», уродженець Львівщини Василь Ма-
лисевич. Як і інші вояки цієї дивізії, що здались
англійським військам, він був перевезений до Англії, де працював
на сільськогосподарських і будівельних роботах. Його як
члена ОУН-бандерівців піддавали постійній антирадянській
обробці. У січні 1955 року за вказівкою проводу так званих
закордонних частин '(34) ОУН Малисевича було
відряджено до шпигунської школи, по закінченні якої його разом з
іншими бандерівськими диверсантами нелегально закинули на
Україну. Головним завданням групи було збирати
шпигунські відомості про важливі військові й цивільні об'єкти.
286

Знайшовши у собі сили зрозуміти і визнати свою провину
перед Батьківщиною, Малисевич правдиво розказав, що саме
цікавило бандерівських верховодів та їх господарів —
розквартирування військових частин і їх озброєння,
розташування аеродромів, кількість і типи літаків на них;
дислокація підприємств, що лрацюють на оборону країни тощо.
Англійську шпигунську школу в західнонімецькому місті
Ляге закінчив бандерівський функціонер Михайло Яремко.
Керівником цієї школи був полковник розвідувальної
служби Онкель, представником ОУН у ній — один із прибічників
Бандери Богдан Підгайний, який займався ідеологічною
обробкою запроданих англійцям найманців. «Підгайний прямо
сказав,— згадував пізніше Яремко,— що з англійською
розвідкою домовлено, що англійці вишколять, забезпечать
технічними середниками, зброєю і грішми нашу групу і далі
будуть давати гроші проводові 34 ОУН під умовою, що ми
будемо збирати і передавати по радіо різну розвідку з
теренів західних* областей України».
Учасники шпигуЕґсько-диверсійної групи, до складу якої
входив Яремко, користуючись наданою англійською
розвідкою рацією, л$али регулярно інформувати шпигунський
центр про те, де і які військові частини розташовані на
території республіки, яке в них озброєння, де і які
побудовані промислові й народногосподарські об'єкти, які вантажі й
з якою інтенсивністю перевозяться на міжнародних
залізничних трасах. Особливий інтерес викликали в англійців
наші великі міста: Київ, Харків, Одеса. Оунівським
диверсантам було доручено зібрати інформацію про
протиповітряну оборону цих міст, про аеродроми тощо. Однак, завдяки
пильності радянських людей, зазнала краху і вд чергова
афера.
У 1980 році в залі Старовижівського районного Будинку
культури відбувся судовий процес над трьома* фашистськими
годованцями — поліцаями, які протягом майже трьох років
гітлерівської окупації по-звірячому закатували багатьох
радянських патріотів, палили мирні села, вбивали невинних...
Разом 8 гітлерівцями .вони брали участь у знищенні
старовинного волинського села Кортеліси. Лише за один день,
6 вересня 1942 року, підсудний Дуфанець особисто
розстріляв більше ста чоловік — мешканців села Кримне.
Проте на лаві підсудних не було ще одного вовкулаки —
колишнього заступника начальника поліції Кирила Зварича,
який разом з Дуфанцем вішав і розстрілював ні в чому но
287,

.винних селян. Саме вони вчинили дику розправу над членом
КПЗУ С. В. Наумуком. На суді донька загиблого, заново
переживаючи біль утрати, запитала, чому Зварич не сидить
па лаві підсудних поруч із своїми спільниками. -
— Тому, що він утік в Англію! — відповів Дуфанець.
Так, убивця і насильник знайшов пристановище у
Великобританії, де спокійно живе у невеликому місті Болтоні,
впдаючи себе за вбитого бандерівцями Станіслава Петров-
ського. Радянський уряд звертався до англійських властей
з вимогою видати фашистського катюгу радянському
правосуддю. Але уряд Великобританії всіляко ухиляється від ви-
копання і(ієї справедливої вимоги, посилаючись на
«демократичні свободи» і «права людини».
Що ж являє собою оцей «захисник демократії», ця
«невинна», за визначенням англійських торі, «жертва
Ялтинської угоди»?
Син куркуля із Заболоття, що на Волині, затятий оунівець
Зварич з'явився у своєму районі разом з передовими
частинами німецько-фашистських військ. І одразу ж узявся за
каїнові справи. Очоливши поліцейський постерунок, він
вистежував радянських патріотів і партизанів, убивав
кожного, хто не приймав фашистського «нового порядку». З
особливою жорстокістю ставився цей садист до дітей.
— Ще ходите, ще бігаєте,— зі злістю шипів поліцай.—-
А донедавна ходили у червоних галстуках, носили
комсомольські значки...
І катюга розстрілював невинних дітей, юнаків, дівчат.
Тільки у селищі Заболоття від рук фашистів і очолюваних
Зваричем націоналістичних виродків загинуло 97
радянських людей. 128 юнаків і дівчат йелюди вивезли на каторгу
до Німеччини.
Там же, в Англії, осіли колишні помічник коменданта
поліції села Чехів, що на Тернопільщині, кат і вбивця Пет-
4ро Рачкевич; заступник начальника районної поліції у
волинському містечку Маневичі Андрій Пестрак, який брав
безпосередню участь у розстрілах сотень радянських
військовополонених і в'язнів маневицького гетто; есесівський
офіцер, грабіжник і каратель Ярослав Дерименда, що
напучує нині бандерівську зміну на території Великобританії, та
ще з добрий десяток нацистських перевертнів і вішателів
з УПА.
І отаких людоморів підгодовує і захищає сьогодні уряд
пані Тетчер! Саме їм збирається він ставити «пам'ятник»
навпроти лондонського музею Вікторії і Альберта.
288

Та хоч які ганебні «рішення» приймають реакціонери, хоч
як скавулять недобиті націоналістичні горлорізи, що, немов
миші, розповзлися по закордонню, їм ніколи - не вдасться
спаплюжити пам'ять про всенародну боротьбу з фашизмом,
про тих, хто віддав своє життя за перемогу.
Радянські люди завжди пам'ятатимуть про тих, хто,
захищаючи свою Соціалістичну Вітчизну, майбутнє всього
людства, загинув у жорстокій боротьбі з гітлерівськими
окупантами. «Час, віддаляючи від нас воєнні роки, дає змогу
глибше і повніше оцінити безсмертний подвиг воїнів, які
прийняли смерть в ім'я життя, в ім'я свободи, незалежності
і честі любимої Батьківщини, в ім'я соціалізму» *,— говорив
товариш Л. І. Брежнєв. Герої Великої Вітчизняної завжди
з нами — в наших серцях і в наших ділах.
По всій нашій неосяжній країні споруджено пам'ятники
і обеліски, на яких золотими літерами викарбувано імена
відважних, вічно живих у пам'яті народній. Біля підніжжя
цих пам'ятників, біля братських могил полеглих ніколи не
в'януть квіти. І хто б не проходив поруч, кожний
зупиниться, замислиться на хвилину, віддасть шану героям, ще і ще
раз прокляне фашистських нелюдів.
Немає й не буде прощення гітлерівським супостатам та
їхнім жовто-блакитним найманцям!
ТЕРОРИСТИ ТА ЇХНІ ПОКРОВИТЕЛІ
У січні 1981 року буржуазно-націоналістична газета
«Українське слово», що видається у Парижі, накинулася з
брудною лайкою на автора цих рядків. Приводом до цього був
цикл статей, опублікований у київському журналі
«Вітчизна». І хоч пасквіль паризького тижневика був підписаний
криптонімом М. С, ні в кого не виникло сумнівів, що його
автором є один з «екзильнпх» провокаторів, редактор цього
ж таки самостійницького листка Мирослав Стиранка.
Не маючи змоги спростувати бодай один факт з тексту
статей, у яких ішлося про злочинну антинародну діяльність
зарубіжних націоналістичних центрів, їхню вірну службу
імперіалістичній реакції, західним розвідкам, їх
ганебне підспівування паліям війни, Стиранка стає у позу
оборонця оунівських «ультра» й намагається обілити їхню
Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 5, с. 279.
10 К. Дмитрук
289

зловорожу діяльність. Оунівський підручний паліїв війни з
усіх своїх немічних сил намагався виправдати своїх
нинішніх хазяїв, котрі, за його словами, нібито тільки й снять про
збереження миру на землі. «Ніхто на Заході війни не
хоче»,— мов папуга, повторює Стиранка штампи буржуазної
пропаганди, вигадує, підтасовує факти...
Що ж, не вступаючи у полеміку із «паном редактором»,
дещо детальніше зупинимось на агресивній діяльності
любителів воєнних авантюр й заодпо на підставі нових матеріалів
покажемо справжнє ставлення жовто-блакитних діячів до
питань війни і миру, до політики міжнародної розрядки.
Отже, слово фактам і документам.
Запеклі ідеологічні атаки наших класових ворогів, їх
намагання прищепити громадянам країн соціалізму свою
отруйну ідеологію й стримати неухильне поширення
марксистсько-ленінських ідей тісно пов'язані з загостренням
обстановки в сучасному світі. Міжнародна реакція робить
відчайдушні спроби підірвати процес розрядки, нав'язати
народам новий раунд гонки озброєнь і далі розпалювати вогнище
воєнних конфліктів.
«Страх і упередження, брехня і ненависть — ось найгірші
вороги миру. Саме їх і культивує імперіалістична реакція,
пагнітаючи міжнародну напруженість» !,— зазначав товариш
Л. І. Брежнєв у промові на відкритті меморіального
комплексу у Києві 9 травня 1981 року. Прагнучи підірвати мо-
рально-політичпу єдність нашого суспільства, міжнародна
реакція вдається до брутальних наклепів та інсинуацій,
застосовує найбільш витончені засоби з метою дезинформува-
ти радянських людей, прищепити їм аполітичність, чужу
мораль, оживити споживацьку й дрібновласницьку
психологію.
Виконуючи пайбрудніші завдання диверсійних центрів
імперіалізму, запродана на пні оунівська мафія особливо зліс-
по нападає на політику розрядки й мирного співіснування.
Зарубіжна буржуазно-націоналістична преса, підспівуючи
засобам масової інформації монополій, аж рябіє від закликів
до «сильних» капіталістичного світу «активно боротися
проти детанту (розрядки.— К. Д.)», «не шкодувати грошей» на
озброєння армій країн НАТО «наймодернішою
наступальною зброєю», «посилити допомогу» контрреволюційним
силам у Сальвадорі, Чілі та бандам афганських
найманців ЦРУ.
1 «Радянська Україна», 1981, 10 травня
290

Зі сторінок націоналістичних видань линуть дифірамби на
честь кривавих реакційних режимів у Південно-Африкансь-
кій Республіці і Чілі, Парагваї і Південній Кореї, Пакистані
і Сальвадорі. Генерал-убивця Піночет, фашистський
диктатор Стресснер, апологет апартеїду Бота й подібні їм
маріонетки американського імперіалізму для уніато-оунівських
писак — «свої люди», «приятелі», «справжні демократи»...
Жовто-блакитні «вожді» не приховують того, що всі свої
надії вони пов'язують з загостренням міжнародного
становища, з поверненням політики «відкидання комунізму».
«Сьогодні,— писав бандерівський журнал «Визвольний
шлях»,— на підтримку Заходом наших визвольних стремлінь
можна було б розраховувати, тільки якщо б зовсім
провалився детант і знову наступило гостре напруження у відносинах
між Заходом і СРСР».
Будь-які заходи США і НАТО, спрямовані на посилення
міжнародної напруженості, на підхльостування гонки
озброєнь, зустрічаються оунівцями «на ура». Ось приклад.
Нещодавно одна з націоналістичних газет надрукувала кілька
статейок, у яких всіляко рекламувала авантюристичні
виступи президента Р. Рейгана, його заклики до нового «хрестового
походу» проти соціалізму, називаючи їх виявом «твердості
духу» американського уряду, новим лроявом «офензиви»
(наступу) «свободи й демократії».
Йдучи у фарватері пропагандистсько-диверсійної
діяльності монополій, націоналістична преса в США нагнітає
воєнний психоз, отруює свідомість читачів байками про
«небезпеку для західної цивілізації» з боку СРСР, виступає
з пропозиціями про «збільшення воєнної переваги» блоку
НАТО над країнами Варшавського договору.
Жовто-блакитні писарчуки керуються відомою настановою Джона Фосте-
ра Даллеса: щоб «змусити країну нести тягар озброєнь,
необхідно створити емоційну атмосферу, схожу на
атмосферу воєнного часу». І вони створюють...
Нову наклепницьку кампанію в емігрантському
паноптикумі розгорнуто з приводу змін, що відбулися в Афганістані
після скинення режиму Аміна. Афганські патріоти на чолі
з Бабраком Кармалем поставили перед собою мету не
допустити до придушення народно-демократичної революції і
торжества реакції, як це було в Чілі. Особливу ненависть
націоналістів викликала братня інтернаціональна
допомога Радянського Союзу афганському народові в захисті його
суверенітету й територіальної цілісності від посягань
ззовні.
10*
291

Відвертими фальсифікаторами становища в ДРА виявили
себе мюнхенський «Християнський голос», філадельфійська
«Америка», «Народна воля», що видається у місті Скрентоні
(штат Пенсільванія), та інші уніато-націоналістичні рептиль-
ки. Вони закликають керівників західних держав «нарешті
засукати рукава» та «перейти від слів до діла», тобто до
військового втручання у справи нашого південного сусіда.
В той же час шпигунсько-підривні служби США і
Пакистану докладають усіх зусиль, щоб іще сильніше
розкрутити маховик неоголошеної війни проти ДРА. Темними
ночами через кордон суверенної держави переходять споряджені
ними зграї карателів і вбивць, які нападають на міста і
села, спалюють школи і лікарні, грабують магазини й
будинки місцевих жителів, розстрілюють ні в чому не винних
дітей, жінок, старих. «Я лише чудом врятувався від різні,
влаштованої у нашому селі,— розповідає Піруз Шакрабі з
провінції Пактія.— Бандити налетіли з гір перед заходом
сонця. Оточили село, пограбували його, а потім, зігнавши
селян за околицю, розстріляли їх з автоматів. Відходячи,
облили будинки бензином і підпалили. Нема більше мого
дому. Нема батька і матері».
В місті Гераті терористами був викрадений і закатований
директор жіночого ліцею Ібрагім Джелаладдін. В місті Газні
басмачі відрубали голову муллі Гуляму Сіддику, який
закликав віруючих підтримувати народну владу. Таких
прикладів можна навести десятки й сотні. Проте жорстокі
злочини кривавих найманців ЦРУ не бентежать оунівських
діячів. У своїх немічних листках вони вихваляють афганську
контрреволюцію, а коли вдається,— й самі беруть участь у
її кривавих бешкетах.
Так, нещодавно в одному з бандитських нападів на
територію ДРА у гонитві за сенсацією взяв участь співредактор
напівфашистського лондонського видання^ «Юкрейніен
ревю», вихованець бандерівського СУ Му Аскольд Крушель-
ницький. З'явившись до ватажків однієї з терористичних
банд у Пакистані, Крушельницький разом із зграєю
головорізів таємно перейшов кордон і взяв участь у диверсійному
нападі на афганський населений пункт в районі Джелалаба-
да. Бандити чинили криваві злочини, а націоналістичний іч>-
дованець фотографував вбивства і результати диверсій, щоб
потім продати цей, з дозволу сказати, «матеріал» компанії
Бі-бі-сі й буржуазним газетам. Нічого не скажеш,
вихованець таврованих свастикою наглядачів оунівського «гітлер-
292

югенду» виявив себе достойним спільником афгапських
контрреволюціонерів!
Промовиста деталь: за вихваляння агресивного
зовнішньополітичного курсу США, зокрема з афганського питанпя,
буржуазно-націоналістичиі верховоди удостоїлися навіть
подяки адміністрації США. У лютому 1980 року вже
згадувана «Народна воля» надрукувала лист-подяку помічника
колишнього президента Дж. Картера — Енн Уекслер
керівникові так званого «Українського братського союзу» І. Олек-
сину, в минулому — есесівцю з дивізії СС «Галичина». «Від
імені президента,— зазначалося у листі,— дякую Вам за
послання, в якому йдеться про радянську агресію в
Афганістані...» Залишивши брехливу вигадку щодо «радянської
агресії» па совісті її авторів, не можна не відзначити, що
фальсифікаторські вправи оунівців з так званого «афганського
питання» ще й ще раз свідчать про їхнє прагнення за всяку
ціну вислужитися перед імперіалістичними хазяями,
продемонструвати свій тваринний антикомунізм.
Беручи за взірець «яструбів» з Пентагону, які постійно
торочать про необхідність «американської військової
присутності в усіх стратегічно важливих районах світу», недобиті
поліцаї і есесівці й собі «піклуються» про боєздатність
американських військ, їхню мобільпість й готовність в «будь-
якому місці» завдати противнику — тобто Радянській
державі та країнам соціалізму — «нищівного удару». З цією
метою націоналістичні рептильки на всі боки вихваляють
нарощування збройних сил США в різппх частинах світу,
зокрема у Персидській затоці, захоплюються військовими
маневрами НАТО, «мілітарною силою» та «швидкістю
реагування» спеціальних диверсійних частпп американської
армії.
Намагаючись догодити своїм імперіалістичним
хлібодавцям, націоналістичні продайдуші віяли безпосередню участь
у мілітаристському шабаші з пагоди затвердження
американською адміністрацією так званої «нової атомної
стратегії». Ця зловісна доктрина, яку Вашінгтон намагається
нав'язати НАТО у вигляді офіційної стратегії всього
Північноатлантичного блоку, передбачає, як відомо, не тільки
збільшення числа американських ракет середньої дальності
на території Західної Європи, але й «перший удар» по
містах і військових об'єктах СРСР та інших країн
соціалізму.
І саме цей авантюристичний курс заклятих ворогів миру,
293

загроза ядерної катастрофи, запрограмована їхньою
доктриною, викликала неприховану радість націоналістичних
писарчуків. «Новий план нуклеарної (ядерної.-— К. Д.)
стратегії США,— писав у передовій статті віяніпезький
«Вільний світ» 25 серпня 1980 року,— полягає в тому, що США
рішені провести масовий протинаступ (?!) нуклеарною
зброєю, якою можна дуже швидко орудувати...» Газета в
захопленні від того, що введення в дію американцями «такої
масової і сильної зброї» забезпечить знищення
«індустріальних та комунікаційних центрів ворога», тобто наших мирних
міст, заводів, фабрик, транспортних магістралей.
Така релігійно-націоналістичпа газета, як «Америка», в
номері від 20 травпя 1980 року з піднесенпям вихваляла
«тверду лінію» махрового антикомуніста Збігнєва Бжезінсь-
кого, його войовничі заклики «не лякатись мілітарних
конфронтацій» між НАТО і соціалістичними країнами,
висловлювала свою цілковиту згоду з його людоїдськими заявами про
те, що «нуклеарна війна не може знищити людство», а
наслідки цієї війни «будуть відносно невеликі, коли Захід не
впаде в паніку і буде мати перевагу в усіх аспектах над
Радянським Союзом та його союзниками».
Мілітаристська маячня нині збанкрутілого «войовничого
Збіга» — цього ставленика династії Рокфежнерів — на посту
помічника колишнього президента Дж. Картера з питань
національної безпеки дорога серцю
буржуазно-націоналістичних лідерів, пе раз одержувала їхпі позитивні оцінки.
І Бжезіпський платив їм тією ж монетою. В жовтні
1980 року у Філадельфії він відвідав чергове збіговисько
націоналістичних провокаторів з Українського конгресового
комітету Америки (УККА) і виступив на ньому з
доповіддю.
«Дуже "мені приємно бути між вами»,— сказав Бжезінсь-
кий. І правда, серед бандерівських функціонерів вашінгтон-
ський «суперяструб» почував себе «своїм».
«Я прибув сюди, щоб поділитись з вами моїми поглядами
на певні справи». А погляди та плани пана Бжезінського пе
становили таємниць. Виступаючи перед «своїми», він знову
і зпову патякав про те саме — необхідність дальшого
нарощування воєнного потенціалу НАТО, посилення «ядерних
сил залякуваппя».
Кумиром націоналістичних «ультра» став також колишній
державний секретар США А. Хейг, який, до речі, разом з
Бжезінськпм теж був па згадуваному вище зборищі УККА і
294

виступив на ньому з провокаційною заявою про «радянську
воєнну загрозу».
«Тверда позиція» Хейга щодо світу соціалізму, його
глобальні амбіції розпоряджатися долею народів усієї планети,
зневага до справи збереження миру — все це іще раз
виявилось у промові держсекретаря в Сіракузькому університеті
у травні 1981 року.
І націоналістичні рептильки, що видаються у США та
Канаді, 'почали курити фіміам войовничому генералові, уклінно
дякуючи йому за вклад у вироблення «нової наступальної
стратегії» американських збройних сил. Вони порівнювали
Хейга з відомим зброєносцем «холодної» і «гарячої» війни,
колишнім держсекретарем США Даллесом. «Такої мови, як
її вжив Олександр Хейг,— у лакейському захваті писала в
травні 1981 року бандерівська «Свобода»,— ми не чули
навіть за урядування Ейзенхауера і його державного
секретаря Джона Фостера Даллеса».
У листопаді 1980 року у Мадріді почалася конференція
представників держав — учасниць Хельсінкської наради.
Почали мишачу метушню й найманці диверсійних центрів
Заходу, зокрема українські буржуазні націоналісти.
«Самостійницькі» угруповання за кордоном, особливо в
США, одержавши відповідні вказівки своїх хлібодавців, ще
задовго до початку Мадрідської конференції почали
створювати карикатурні «комітети» й «комісії» з метою проведення
провокаційних акцій в ході зустрічі. Йшлося про
розповсюдження наклепницьких «меморандумів» і «звернень»,
проведення «прес-конференцій», про «бесіди» з поодинокими,
реакційно настроєними делегатами капіталістичних країн,
щоб «розкрити їм очі» на нібито «колоніальне положення»
України. Багато галасували «отці еміграції» й про
необхідність поширення у Мадріді заяложених байок про
«порушення прав людини» в СРСР, «радянську воєнну загрозу»
тощо.
З метою створення «репрезентаційного тіла» (тобто
формування відповідної групи, що мала вирушити до Іспанії)
пезадовго до конференції у Торонто зібралася чергова
націоналістична шопка, в якій взяли участь такі патентовані ан-
тирадянщики, як канадський сенатор Павло Юзик, професор
Карлтонського університету Богдан Боцюрків, редактор
жовто-блакитної рептильки Володимир Душник та ще з
десяток націоналістичних горлохватів. Збіговисько вирішило
створити спеціальну «оперативну групу» — щось па зразок
295

пропагандистської абверкомапди (досвід є!) й відрядити її
до Мадріда із завданням разом з іншими профашистськими
та «дисидентськими» шавками будь-що протидіяти
розвиткові міждержавного співробітництва. Проте, як визнали самі
жовтоблакитники, далися взнаки непередбачені
ускладнення.
— Хто ж конкретпо поїде до столиці Іспанії? —
запитували один одного націоналісти.— Кому довіримо розподіляти
та отримувати дотації, що надходитимуть?
Ось тут і трапилась осічка. Всі хотіли їхати, всі хотіли
розподіляти й головне — отримувати готівкою... Виявилось,
що кожна «екзильна» групка бажала представляти у Мадрі-
ді не лише себе — число учасників таких групок можна
часом порахувати на пальцях,— але й... усю Україну.
«Охочих поїхати більше ніж треба»,— писав мельниківсь-
кий «Новий шлях». І всі вони були готові представляти в
Іспанії стільки Україн, скільки націоналісти мають своїх
угруповань за кордоном. «А при такій ситуації,— вів далі
цей листок,— нас ледве чи й взагалі захоче хто слухати».
І справді. Спланована у спецслужбах НАТО операція «Ан-
ти-Мадрід»^ у якій разом з оунівськими безбатченками
брали участь сіоністи, власовці й «дисиденти» з
«Народно-трудового союзу», прибалтійські націоналісти, польська та
чехословацька емігрантська контрреволюція та інші найманці,
закінчилась ганебним провалом. Ні делегати з
капіталістичних країн Європи, ні тим більше іспанські трудящі не хотіли
ні слухати політичних банкротів, ні зустрічатися з ними,
бойкотували їхні нікчемні збіговиська. І довелося «екзильни-
кам» забиратися з іспанської столиці, як кажуть, шилом
патоки схопивши.
Та ганебні провали нічому не вчать твердолобих оунів-
ських верховодів. Вони й далі використовують будь-яку
подію у міжнародному житті як привід для брехливих анти-
радянських інсинуацій, нападок на справу миру й
розрядки.
Войовничі заходи адміністрації США, продиктовані сліпою
ворожістю до світу соціалізму, захоплюють писак з
«Америки», «Свободи», «Гомону України» та інших
жовто-блакитних листків, що перебувають на фінансовому балансі
західних спецслужб. Підспівувачів пентагонівських «яструбів»
особливо тішить, що американські військові бази додатково
створюються або модернізуються недалеко від наших захід-
296

них і південних кордонів, в Західній Європі, в Персидській
затоці та Індійському океані. «Лише па розбудову
військової бази у Єгипті,— констатують жовтоблакитники,— Рей-
ган велів призначити 106,4 мільйона доларів». При цьому
націоналісти замовчують, що новий бюджет США має
яскраво виражепий промонополістичний характер, що у
фінансових асигнуваннях на 1982 рік на 36,6 мільярда доларів
скорочено витрати на внутрішні соціальні програми, що
позначиться в першу чергу на життєвому рівні представників
національних меншостей, в тому числі і трударів-емігрантів.
Як визнають компетентні американські оглядачі, «рейгано-
міка» вдарила по охороні здоров'я, освіті, соціальному
забезпеченню, по програмах допомоги двадцяти п'яти мільйонам
американців, рівень життя котрих нижчий офіційної «риски
бідності».
У той же час в бюджеті США на 1982 рік до
безпрецедентної в історії США суми — 226,3 мільярда доларів —
доведені асигнування на озброєння і утримання величезної
воєнної машини. Ці кошти Пентагон планує витратити па
розгортання мережі балістичних ракет мобільного базування
(система МХ), на створення військово-космічних об'єктів,
нових стратегічних бомбардувальників, армади атомних
кораблів ВМС: лінкорів, крейсерів, підводних човнів.
І хоч новий етап гонки озброєнь призведе до дальшого
ускладнення економічного становища США, зростаппя
безробіття та інфляції і тим самим відіб'ється на життєвому
рівні кожної трудящої людини,— жовтоблакитники
продовжують закликати до «посилення збройного потенціалу»
Сполучених Штатів та інших країн НАТО, бо від нарощування
озброєнь до нової, так нетерпляче очікуваної ними «гарячої
війни» проти світу соціалізму — «один крок». «Ера розрядки
минула,— захоплено коментував 1 березня 1981 року
виступи представників уряду США «Християнський голос».—
Американське керівництво не думає йти супроти СРСР на
будь-які компроміси... Із дотеперішніх заяв нових
американських політиків ясно видно одне, що вони прагнуть говорити
з СРСР з позицій сили і в зв'язку з тим розгорпули
широкий плап американських озброєнь, включаючи сюди й
нейтронну зброю». Жовто-блакитні діячі сподіваються, що
твердій поставі щодо СРСР відповідатиме і «добре опрацьована
політична концепція, яка врахувала б слабі сторони»
соціалістичної системи і «послідовно діяла б в напрямі її
послаблення і ліквідації».
297

«Християнський голос» радить адміністрації Рейгана
остаточно відмовитись від самої ідеї мирного співіснування
країн з різним соціальним ладом, яке облудно називає
«фата-морганою», закликає до «широко розроблених
пропагандистських атак» проти світу соціалізму.
Нічого не скажеш, «високоморальна» тема для газети, яка
називає себе християнською!
Курс реакційних сил на посиленпя мілітаризації країни
й розпалення атмосфери воєнного психозу завжди викликав
і викликає схвалення уніато-націоналістичних екстремістів.
Згадаємо галас, зчинений «яструбами» з
військово-промислового комплексу та іншими вболівальниками Пентагону з
приводу прийнятого навесні 1980 року рішення конгресу
США про загальну реєстрацію молоді для служби в
американських збройних силах. Жовтоблакитники, одержавши
відповідну команду згори, й собі почали підспівувати
«золотим галунам». «Конгрес,— у войовничому захваті писала у
передовій статті філадельфійська «Америка»,— схвалюючи
проект реєстрації та потрібні на цю ціль фонди, має на увазі
збільшення готовності американських збройних сил».
Чергова провокаційна акція Пентагону не зустріла
підтримки серед молодих американців, в тому числі й молоді
українського походження. «В більшості американська
молодь не підтримала свого президента»,— скаржилася
«Америка» 21 червня 1980 року.
Націоналістичні факельники постійно виступають у ролі
підштовхувачів войовничих «яструбів» до нових і нових
збройних провокацій проти миролюбних сил,
національно-визвольного руху, проти всіх, хто не визнає висунутої
Пентагоном зловісної стратегії «американської військової
переваги». «Америці, природно, припадає роль жандарму світу,—
підспівують стовпам мілітаризму і реакції верховоди
УККА.— І не треба цуратися такої назви, бо саме так і
повинно бути: це почесна для Америки роля».
Саме під цим кутом зору сприйняли «самостійники» крах
політики США в Ірані та втечу з країни шаха Реза Пехлеві.
Безсилу лють викликав у них і провал акції американських
військ спецпризначення по «врятуванню» заложників у
Тегерані. Оупівські «ультра» змушені були визнати, що їхні
сподіванпя на успіх цієї грубої авантюри й очікуване
повернення шаха на трон луснули як мильна булька. «Якби рейд
удався,— бідкалася філадельфійська газета,— тоді все було б
в порядку: Америка мала б розв'язані руки, президент
298

Картер був би, безсумнівно, переобраний, учасники рейду
отримали б високі відзначення, і всі, крім аятоли Хомейні
і його студентів, були б задоволені».
Розпалюючи антиіранські, а водночас і антикомуністичні
настрої серед американців, націоналісти закликали їх
«задуматися з приводу катастрофи в Ірані й зробити з неї
відповідні висновки...»
Про які ж висновки йшлося? Можливо, вони, врешті-
решт, вирішили сказати правду про розбійницький,
авантюристичний характер збройного нападу на суверенну
державу? Або заявити про неприпустимість вирішення будь-яких
міжнародних проблем шляхом подібних операцій?
Чи, може, спромоглися засудити американського
президента та інших керівників уряду США, які, готуючи
збройну провокацію в Ірані, запевняли американський народ, що
вони посилено шукають дипломатичних шляхів «мирного
вирішення всіх суперечок з Іраном», в тому числі і питання
заложників?
Навпаки, провал бандитської акції американських військ
спецпризначення жовтоблакитники використали для того,
щоб іще раз закликати своїх імперіалістичних хазяїв до
посилення гонки озброєнь та мілітаризації суспільного життя.
Націоналістична «Свобода», що видається у Джерсі-сіті,
19 грудня 1980 року у передовій статті під претензійною
назвою «Люди і зброя» писала: «Ця невдача освітлює цілу
велику проблему. Вона виявила великий недолік і велику
потребу в оборонній системі ЗСА (США.— К. Д.)».
На думку націоналістів, ці недоліки- полягають в першу
чергу в «недостатньому збройному потенціалі США» (!?),
у слабкій підготовці офіцерів і солдатів «до боротьби з
ворогом». Автори статті виступають з провокаційними
порадами — посилити мобільність і боєготовність американських
військ, активізувати пропагандистську роботу в збройних
силах з тим, щоб кожен «джі-ай» був готовий «виконати
свій обов'язок і отримане доручення до кінця, без огляду на
труднощі і жертви».
Більше зброї масового знищення, більше атомних ракет,
більше сучасних бомбардувальників і воєнних кораблів; за
створення широкої, практично тотальної системи
військового вишколу та ідейної обробки армійських кадрів —- таким,
за старими гітлерівськими зразками, є лейтмотив статті
«Люди і зброя».
299

Останнім часом у США та інших країнах НАТО посилено
дебатується питання про доцільність превентивного
ядерного нападу па СРСР та інші країни Варшавського договору.
Один з американських «яструбів» професор Г. Оуен відверто
називає готовність завдати першими атомний удар
«необхідним інструментом зовнішньої політики США». Під шумок
фальшивих заяв про «радянську загрозу» Пентагон, як
відомо, вживає заходів щодо зміцнення ядерного потенціалу
першого удару, створення все нових і нових засобів
наступальної зброї.
Стратегію превентивпої війпи на всі лади вихваляють
жовтоблакитники. Зі сторінок «екзильнпх» видань лунають
провокаційні заклики «нанести упереджуючий удар» по
СРСР, «не затягувати» з форсуванням ядерного нападу, бо
з часом соціалістичні держави стануть ще могутнішими, а їх
військовий потенціал ще міцнішим — і тоді «...вже буде
пізно».
Ненавистю до миру і прогресу, неприхованим бажанням
бачити соціалістичний світ у загравах атомної пожежі, «у
вінку шрапнелів» віє від канібальських пропозицій
бандерівців: в ім'я знищення СРСР, як писав, наприклад, в лютому
1981 року лондонський «Визвольний шлях», потрібно не
зупинятися перед будь-якими засобами, навіть такими, як
«термоядерний катаклізм».
Одним з найзатятіших проповідників концепції
«превентивної ядерної війни» є керівник профашистського УККА,
полковник резерву американської військової розвідки Лев
Добрянський, який у своїй книжечці «США та міф про
Радянський Союз», у виступах на збіговиськах колишніх
есесівців і поліцаїв недвозначно заявляв, що Сполученим
Штатам слід, «не вагаючись і не роздумуючи», завдати
превентивного удару по СРСР, інших країнах соціалізму, а коли
«виникне необхідність», то й по тих капіталістичних
державах, які не бажають безоглядно йти в руслі політики
правлячих кіл США.
Як бачимо, в ім'я втілення у життя агресивних планів
імперіалістів націоналістичні безбатченки ладні докласти
всіх зусиль до розпалення нової світової пожежі.
На Капітолійському пагорбі у Вапгінгтоні протягом весни
і літа 1981 року відбувалися засідання новоствореної
підкомісії сенату СІЛА з питань безпеки і боротьби з тероризмом,
її очолив колишній генерал американських ВПС, запеклий
антикомуніст, послідовник зловісного Маккарті сенатор Ден-
300

тон. Перед членами комісії — затятими мракобісами, яких
тільки можна було знайти у конгресі,— один за 'одним
проходять «компетентні спеціалісти», «експерти», «свідки»...
І якої тільки антирадянської, антикомуністичної глупоти не
наплели вони перед своїми патронами!
Колишній директор ЦРУ Колбі: «Радянський Союз і інші
соціалістичні країни тренують, підтримують і споряджають
терористів в широких міжнародних масштабах».
Працівник апарату помічника президента США з питань
національної безпеки, «радянолог» Пайпс: «Джерела
радянського тероризму й, якщо на те пішло, сучасного тероризму
беруть початок з 1879 року (?!), коли була створена
організація під назвою «Народна воля».
Прикладів таких безвідповідальних, свідомо брехливих
тверджень можна навести десятки.
Звичайно, й буржуазно-націоналістичні видання не
лишилися осторонь цієї брудної наклепницької кампанії. Яких
тільки нісенітниць не вигадують найманці капіталу, аби
довести: звинувачення, кинуті у вир пропагандистської
веремії міжнародною, перш за все американською, реакцією,
мають, бачте, під собою «тверду підставу». Повторюючи
побрехеньки буржуазної пропаганди, все той же Стиранка
31 травня 1981 року у паризькій націоналістичній рептильці
бовкнув таке: «Чимало терористичних дійових організацій
втішаються підтримкою Москви...»
Проте в жодній з висмоктаних з пальця «заяв», в жодпо-
му із так званих «свідчень», якими рясніє нині буржуазна
преса, починаючи з респектабельної «Вашінгтон пост» і
кінчаючи бульварними газетками, типу цитованого
«Українського слова», нема навіть згадки про терористів із ЦРУ, ФБР
та оплачуваних ними антикомуністичних диверсійних
організацій. Представники американського уряду, як чорт від
ладану, відхрещуються від обвинувачень в підтримці
терористів навіть тоді, коли їх спіймано на гарячому.
Та факти — невблаганні, вони незаперечно свідчать про
те, що після перемоги над гітлерівською Німеччиною
американська, англійська та інші шпигунсько-підривні служби
Заходу взяли на утримання різномасту зграю колишніх
гітлерівських пособників, усташів, українських, литовських,
естонських та інших буржуазних націоналістів, створили з їх
числа чимало різних «комітетів» та «організацій» та
доручили їхнім ватажкам чинити всілякі провокації й диверсії
проти СРСР та інших соціалістичних держав.
301

У спадщину від гітлерівських спецслужб ЦРУ одержало
немало вишколених фашистами професійних карателів і
вбивць, людей, що вже давно втратили честь, совість,
людську подобу і в інтересах своїх нових хлібодавців готові на
будь-які «мокрі справи». Це повністю влаштовує
імперіалістів. «У війні з комунізмом,— цинічно писав
американський генерал У. Джексон,— нам потрібна не правда, а
підривна діяльність. У цій війні нам потрібні всі головорізи
і гангстери».
У серпні 1948 року за особистою вказівкою президента
США. Г. Трумена Рада національної безпеки США в
директиві № РНБ-20-1, повторюючи, по суті, гітлерівські
положення щодо використання різного роду зрадників свого
народу, планувала доручити їм ті ж терористичні функції, які
вони виконували під час фашистської навали в окупованих
районах. В цьому цинічному документі, зокрема, говорилось:
«Цілі США на випадок війни з СРСР:
На будь-якій території, звільненій від влади Рад, перед
нами постане проблема людських залишків радянського
апарату влади...»
Що ж робити з цими, за словами американських
«яструбів», «залишками» радянського апарату, тобто працівниками
партійних, радянських, господарських органів, комуністами
і комсомольцями, передовими робітниками і колгоспниками,
які могли б опинитися на захопленій ворожими військами
території? Відповідь красномовна: «Нам (тобто
американським агресорам, представникам окупаційного апарату.—
К. Д.) буде достатньо озброїти і надати військову підтримку
будь-якій пекомуністичній владі, що контролюватиме даний
район, і дозволити (!)- їм розправитися з комуністами до
кінця...»
Протягом сорокових-п'ятдесятих років урядові органи
США безпосередньо скеровували бандитсько-диверсійну
діяльність виучеників фашизму. Згідно з підписаним Г. Тру-
меном безпрецедентним «Законом про взаємне забезпечення
безпеки», спецслужбам США було надано право фінансувати
підривні, в тому числі терористичні, дії «будь-яких
відібраних осіб, що проживають в Радянському Союзі, Польщі, Че-
хословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Албанії, або
осіб, котрі втекли з цих країн, або справу об'єднання їх
в підрозділи збройних сил, що підтримують організацію
Північноатлантичного договору...» Нічого не скажеш, яскраві
приклади «високоморального» ставлення американського
уряду до тероризму!
302

І не дивно, що підтримувані й нацьковані міжнародною,
в першу чергу американською, реакцією
буржуазно-націоналістичні спадкоємці фашизму чинили страшні злочини на
вже мирній радянській землі в перші післявоєнні роки.
Як нахвалявся якийсь К. Таурас у виданій в Нью-Йорку
книзі «Повстанська боротьба на Янтарному березі», тільки
у Литві найманцями ЦРУ та інших імперіалістичних
шпигунських служб було вбито близько чотирьох тисяч
комуністів. А в західних областях Української РСР лише
протягом першого післявоєнного року бандерівські недолюдки по-
звірячому закатували понад 2000 радянських людей.
• Протягом кількох післявоєнних років, в часи горезвісної
«холодної війни» американська розвідка підготувала і
таємно закинула на Україну немало шпигунів і терористів
з числа оунівців. Лише у 1951 — 1952 роках американці
скинули з літаків над територією УРСР близько десятка
озброєних до зубів груп оунівських диверсантів і вбивць.
Однак радянська земля горіла під ногами найманців
ворожих спецслужб. Завдяки високій пильцості радянських
людей, переважна більшість з них була своєчасно затримана
і знешкоджена. Інші ж, зрозумівши марність і
безперспективність боротьби з соціалістичним ладом, прийшли з
повинною.
Незважаючи на провали, ЦРУ продовжувало готувати
кадри шпигунів і вбивць з числа жовтоблакитників. У певе-
ликих західнонімецьких містах Кауфбейрені, Обер-Амергау,
Бадверісгофені та інших у кінці сорокових — на початку
п'ятдесятих років були створені американські розвідувальні
школи. Найманці, яких вербували ватажки запроданих
американцям зарубіжних націоналістичних організацій,
навчалися тут різним засобам вбивства людей. їх інструктували,
як чинити диверсії, стрибати з парашутом, користуватись
рацією.
Журнал «Нейшнз бізнес» (США), торкаючись справи
нелегального закидання терористів у СРСР та інші
соціалістичні країни, писав: «Ні один чиновник нашого уряду
ніколи не визнає цього офіційно, але ми готуємо людей для
ролі шпигунів, диверсантів, спеціалістів по проведенню
психологічної війни в найбільш звірячих її формах. їх вчать, як
прокрадатися на російські заводи з метою шкодити
виробництву. Вони вчаться підривати мости, користуватись усіма
типами вогнепальної зброї...»
Про це ж ідеться у виданій 1977 року в Нью-Йорку
книжці колишнього американського розвідника Гаррі Розицького
303

«Секретні операції ЦРУ». Автор детально розповідає про те,
як під час «холодної війни» з благословепня вищого
керівництва США на території ФРН «навчалися» бандерівські
вбивці, як темними ночами з американських
військово-транспортних літаків їх закидали на територію України. Проте
Г. Розицький змушений визнати, що пі підтримка з боку
розвідувальних органів Сполучених Штатів, ані
«американська допомога» оунівцям «не дали будь-якого помітного
успіху».
Таким чином, галас, що його зчинили навколо проблеми
міжнародного тероризму імперіалістичні диригенти та їхні
підспівувачі з контрреволюційного емігрантського болота,
лише викриває їх самих як організаторів наклепницької ан-
тирадянської кампанії. Влучну оцінку цим ганебним
провокаціям антикомуністів дав у своїй промові на XXVI з'їзді
КПРС Генеральний секретар Комуністичної партії США
Гес Холл:
«Наріжним каменем самого існування імперіалізму стала
велика брехня. Щедро фінансована ідеологічна кухня
державно-монополістичного капіталізму укомплектована
висококваліфікованими брехунами — спеціалістами з
«промивання мозку». Вони невтомно силкуються приписати
країнам соціалізму, національно-визвольному рухові і
робітничому класові свою власну, властиву монополіям злочинну
аморальність і нелюдськість. Так, насилуючи істину,
сфабрикували нове кліше для прикриття агресивної політики
американського імперіалізму — ним стали дуті звинувачення в
«міжнародному тероризмі». Мовою рейганівської
адміністрації будь-яка боротьба за національне визволення, за
соціалізм, будь-які народні рухи і боротьба проти імперіалізму та
реакційних військово-фашистських диктатур іменуються
«міжнародним тероризмом»... Велика брехня воістину
безмежна» 1.
Справедливі слова!
Оунівські «лідери» не лише пропагують нову світову
війну, не лише прислуговують американським «яструбам», але
й самі пнуться копіювати їх, прищеплювати своїм «кадрам»
так звапий «військовий гарт», злочинні методи розбою й
тероризму.
Виконуючи вказівки шпигунсько-диверсійних служб Захо-
1 XXVI з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу.
Стенографічний звіт, т. І. К., Політвидав України, 1981, с. 278.
304

ду, бандерівська камарилья й далі силкується рекрутувати
молодих зарубіжних українців до своїх осередків,
прищеплювати їм свої криваві традиції, виховувати з них сліпих
виконавців своєї волі. «Культ влади, культ зброї — це тс,
що пам на потребу»,— просторікував-нинішній «міні-фю-
рер» ОУН-бандерівців Я. Отецько. Намагаючись
використати молодих представників української етнічної групи як
«гарматне м'ясо» для поповнення кадрів військової і
шпигунсько-диверсійної машини НАТО, Стецько закликав їх
«не турбуватися майбутнім», «не боятися смерті, бо й так
доведеться раніше чи пізніше вмерти», а готувати себе для
того, щоб віддати йшття в ім'я інтересів оунівської верхівки.
В лютому 1981 року в журналі «Визвольний шлях» була
опублікована претензійна стаття під назвою «За яку
боротьбу?». Керуючись настановами ідеолога українського
буржуазного націоналізму Д. Донцова, що свого часу
рекомендував оунівцям виховувати у собі войовничість, «гін до
влади» і ненависть до інших народів, автор статті закликає
плекати «дух агресивності» і «агресивну логіку», брати на
озброєння «субстанцію одержимості» і «апостольське
горіння» й готуватися до майбутньої атомної війни, до «зудару
двох світів».
Гостру, принципову оцінку підступним намаганням «ек-
зильників» знівечити юність молодих українських
поселенців, перетворити їх у найманців найчорніших сил реакції
дав лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка
поет Дмитро Павличко у сповненому гніву вірші-памфлеті
«До молодих українців Нью-Йорка»:
Під Нью-Йорком табори військові,
Синьо-жовті мають прапори.
Як убити, з кров'ю чи без крові,
Вишкіл там ведуть професори.
Всі вони майстри удару в спину,
Вішальники, гангстери, збуї,
В боротьбі за «вільну Україну»
Пропонують методи свої.
Той гадає, що найкраще газом
Отруїть людину, той петлю
В'яже так, аби повісить разом
І мене, і все, що я люблю...
Повзають вони, як хроби в глині,
, Подвиги замовчують сумні—
Той дітей катрупив на Волині,
Ну а той відзначився в Сонгмі...
Боже мій, а хто це їхні учні,
Хто вони, ці блід ні юнаки?
Чи вдихнули в них слова гадючні
305

Кравціви, стецьки, маланюки?
Дітваки діаспори гнилої,
Вислухайте поклики мої:
Ваші вчителі — то не герої,
А звичайні вбивці й шахраї.
Гідну відсіч палійським вправам «екзильних» політиканів
дають трударі-еміграпти, ті, кого нещадні злидні погнали
колись за океан у пошуках кращої долі. У зарубіжній
прогресивній пресі, у своїх листах до радянських людей, в
інтерв'ю газетам і журналам під час відвідин рідного краю
паші земляки рішуче засуджують провокаційну діяльпість
оунівців.
Характеризуючи політичну неспроможність
жовто-блакитних верховодів, прогресивна газета «Українські вісті», що
видається у США, 13 листопада 1980 року справедливо
зазначала, що відірвані від народу, творчо безсилі, духовно
порожні націоналістичні крамарі ідеями виявляють, однак,
неабияку здатність пристосовуватись до обставин:
декларують «свою готовність спільно поборювати соціалізм» разом
з такими ворогами миру і прогресу, як великодержавні мо-
нархісти-реакціопери, польська контрреволюційна
емігрантщина чи сіоністи.
Злочинна діяльність жовтоблакитників викликає гнів і
презирство у трударів-емігрантів, в усіх людей доброї волі.
Як цілком слушно пишуть «Українські вісті», «народ і
історія давно вже видали свій засуд таким «стратегам» так
званої політичної думки. їх теперішня метушня даремна, вона
тільки підтверджує не лише лицемірство, але й повне банк^
рутство міфології буржуазного націоналізму».
БОСИ І ПІДГОЛОСКИ
З берегів Потомаку знову чути барабани війни. У Пента-»
гоні, в центрах американських спецслужб розробляються по-
ві й нові інтервенціоністські плани проти волелюбних наро-»
дів, готуються заколоти й підступні вбивства, плетуться змо-«
ви і провокації.
Агресивний курс па підрив розрядки, на роздуванпя гонки
озброєнь, втручання у внутрішні справи інших країн, приду*
шення національно-визвольної боротьби народів уже давно
стали офіційною політикою правлячої верхівки США.
«Авантюризм, готовність ставити на карту життєві інтереси
людства в ім'я своїх вузьких корисливих цілей,— зазначав
306

товариш Л. І. Брежнєв у Звітній доповіді ЦК КПРС
XXVI з'їздові партії,— ось що особливо неприкрито
проявляється в політиці найбільш агресивних кіл імперіалізму» *.
Войовничі кола США й інших країн НАТО асигнують
астрономічні суми на мілітаризацію своїх країн. На
багнетах американської вояччини тримаються такі
профашистські режими, як чілійський і південнокорейський,
парагвайський і південноафриканський.
Американський імперіалізм веде неоголошену війну проти
афганського, нікарагуанського, сальвадорського народів,
брязкає зброєю на Близькому Сході. Він спрямовує
експансіоністську політику ізраїльських агресорів, всіляко
підтримує їх у рамках так званого «стратегічного
співробітництва».
Ігноруючи уроки історії, американська адміністрація
всіляко заохочує відродження японського мілітаризму,
виступає за озброєння так званих «японських сил самооборони»
наймодернішими ракетними комплексами, авіацією,
військово-морськими кораблями. Вона сприяє посиленню збройного
потенціалу расистського режиму ПАР.
Своїми агресивними діями Вашінгтон ставить під загрозу
мир і безпеку народів всього світу, нагнітає атмосферу
страху і ворожнечі, широко користується методами
міжнародного тероризму. Виступаючи на прес-конференції у Білому
домі 11 листопада 1981 року, президент США Р. Рейган дав
зрозуміти, що його адміністрація не просто розмірковує про
можливість атомної катастрофи, але й розглядає «ядерний
терор» як найважливіший компонент своєї глобальної
політики, активно готується до такої війни. Президент
підкреслив, що Вашінгтон і надалі нарощуватиме стратегічні
арсенали США, форсуватиме розробки нових систем зброї
масового знищення.
Уся військова підготовка в американських збройних силах
має відверто провокаційний антирадянський характер.
Нещодавно, наприклад, військовослужбовці армії США у
ФРН нібито «з навчальними цілями» одержали виготовлені
спецслужбами американської армії фальшиві документи, на
яких під п'ятикутною зіркою по-російськи надруковано:
«Военньїй билет офицера», «Удостоверение личности»,
«Всесоюзний Ленинский Коммунистический Союз Молодежи
(ВЛКСМ)». Газета німецьких комуністів «Унзере цайт»,
викриваючи цю провокаційну витівку Пентагону, не без під-
1 Матеріали XXVI з'їзду КПРС, с. 24.
307

став згадує американський журнал «Кольєрс», на сторінках
якого свого часу була надрукована карта СРСР, де столиця
нашої Батьківщини Москва і територія європейської частини
Радянського Союзу були позначені як окуповані армією
США. «Унзере цайт» пише: «Радянські особисті
посвідчення в руках американських солдатів у ФРН означають, що
подібні плани й досі лежать у столах американських
штабних офіцерів, а бойові частини насправді готуються до них,
звичайно, у великій таємниці».
«Золоті галуни» Пентагону не шкодують грошей па
ведення масованої антирадянської пропаганди серед солдатів та
офіцерів армії США. При цьому на перший план вони
висувають брехливі тези про «військову загрозу» з боку СРСР,
фальсифікують політичний і суспільний лад Радянської
держави. Водночас настирливо пропагується «особлива місія»
збройних сил США по захисту «демократії, свободи і
справедливості». Головна мета пентагонівських генералів —
отруїти американських солдатів отрутою антирадянщини і
антикомунізму, перетворити їх на сліпе знаряддя
імперіалістичної реакції.
В умовах посилення мілітаристського психозу на Заході
підголоски пентагонівських заводіїв — українські буржуазні
націоналісти — активізували свою діяльність проти політики
розрядки. їхня преса закликає «сильних» капіталістичного
світу не шкодувати грошей на так зване «доозброєння»
армій НАТО ядерними ракетами та іншою наступальною
зброєю, посилити допомогу контрреволюційним силам у
Афганістані, Сальвадорі, інших гарячих точках планети. Так,
паризький націоналістичний листок, який по-блюзнірському
називає карателів і вбивць, що закидаються на афганську
землю з території сусіднього Пакистану, «народними
месниками», у своєму номері від 11 жовтня 1981 року
захоплюється «бойовими операціями» бандитів, милується розстрілами,
бешкетами і з задоволенням повідомляє, що басмачі не
беруть полонених, а безпощадно знищують кожного, хто стає
їм на дорозі.
Жовто-блакитні рептильки, що видаються у США, Канаді,
ФРН, славословлять войовничих американських політиків і
генералів з їхніми претензіями розпоряджатися долею
інших народів. Улесливі дифірамби вони співають останнім
часом міністру оборони США Уайнбергерові. Адже сам він,
за словами мюнхенського бандерівського листка, «багато
зробив», щоб «переконати уряди Заходу в тому, що справа
доозброєння НАТО (тобто перетворення Західної Європи на
308

стартову ракетно-ядерну площадку СІНА.— К. Д.) просто
необхідна».
У народі кажуть: «Бреши, враже, як пан скаже». Саме
цим «принципом» керуються мюнхенські брехачі.
Відпрацьовуючи свої іудині гроші, підспівувачі Пентагону
підтримують кожного, хто вправляеться в антикомунізмі та
антирадянщині, хто в ім'я інтересів монополій ладен
поставити Європу і всю планету на грань атомної катастрофи.
Одпак, намагання американських «яструбів» перетворити
Старий Світ на термоядерну мішень викликали ланцюгову
реакцію протесту серед широких мас західноєвропейців.
У столицях ще донедавна покірних США країн НАТО
відбулися грандіозні маніфестації, сотні тисяч демонстрантів
у Бонні і Лондоні, Римі й Брюсселі, Парижі й Копенгагені
сказали рішуче «Ні!» американським «першингам»,
крилатим ракетам і нейтронній бомбі. З-за океану на голови
союзників посипалися звинувачення у пораженстві,
відступництві і навіть «зраді спільних інтересів». Як завжди у подібних
випадках, в обіг було пущено чергову вигадку про «руку
Москви», про якихось таємничих радянських
«організаторів» та «агітпропів» антиракетного руху.
Слухняні виконавці вказівок ЦРУ та аналогічних установ
країн НАТО, жовтоблакитники злобно накинулися на
прихильників миру. Так, оунівська «Свобода», у зв'язку з
демонстрацією за мир у Бонні, звинуватила західнонімецьких
маніфестантів у тому, що вони посміли «атакувати» таких
кумирів тризубників, як Рейган, Хейг, Бжезінський. Не до
вподоби борзописцям зі «Свободи» і позиція представників
західнонімецької преси, які наважуються критикувати
американську дійсність, американський спосіб життя.
Та й це ще не все. Автори статейки у «Свободі»
висловлюють невдоволення навіть діяльністю урядових кіл ФРН! Як
відомо, ці кола виявляли певну розсудливість щодо
економічної політики Вашінгтона, особливо в питаннях торгівлі з
соціалістичними державами. Оунівців виводить з рівноваги
і «східна політика» Бонна, його «постійний наголос на
господарську співпрацю з Москвою». Мимоволі вчувається в
їхніх наріканнях унтер-пришибєєвське: «Закрити!»,
«Заборонити!»
Войовничо настроєна проти прихильників миру паризька
націоналістична газетка «Українське слово». її редактор —
колишній фашистський найманець М. Стиранка — боротьбу
за чисте небо над Європою, проти атомного шантажу
американської вояччини брутально називає «шизофренією миру».
309

Як вибовкнув Стиранка у номері газети від 1 листопада
1981 року, націоналістичні верховоди дуже стурбовані, що
рішучі виступи захисників миру можуть «сторпедувати
доозброєння (?!) Західної Європи й скомпрометувати
американське озброєння як агресивне, небезпечне для світу, як
таке озброєння, що може викликати третю світову війну...
Мирна фразеологія,— веде далі Стиранка,— наче гашиш за-
мрячує голови людей, в тому числі і відповідальних
політиків. І це чи не найяскравіше проявилося саме під час
боннської демонстрації за мир і роззброєння».
Стиранок та їхніх господарів-імперіалістів бісить, що
більшість громадян ФРН вже не піддається брехливій
американській пропаганді, не вірить у міфічну «радянську загрозу»,
дедалі рішучіше виступає за врятування Європи від
термоядерної пожежі.
Підступам імперіалістів та їхніх найманців протистоїть
дедалі міцніюча консолідація прогресивних миролюбних сил.
І в цьому — одна з найхарактерніших прикмет нашого
сьогодення.
Все це, звичайно, не влаштовує натхненників антикому-
нізму. Для відвернення народних мас від боротьби за мир
і соціальний прогрес, з метою ідеологічного прикриття гонки
озброєнь і гарячкової підготовки до «ядерної атаки» на
СРСР адміністрацією Рейгана була спланована й запущена
у пропагандистський обіг провокаційна кампанія про так
вваний «міжнародний тероризм». Тон у новому шоу задавав
сам президент, який на своїй першій прес-конференції у
Білому домі не знайшов нічого мудрішого, як виступити з
безглуздими обвинуваченнями проти Країни Рад, що, за
його словами, тільки й снить про «створення всесвітньої
соціалістичної або комуністичної держави», «всесвітнього
комуністичного уряду» і саме тому підтримує... «міжнародний
тероризм».
Отак з легкої руки Рейгана по сторінках буржуазної
преси, по екранах телебачення й кіно і пішла гуляти чергова
пропагандистська веремія, до якої один за одним
долучились держсекретар США А. Хейг (вже колишній), міністр
оборони К. УЙшбергер, помічник президента з питань
національної безпеки Р. Аллен та інші «стовпи» американського
уряду. Для розгляду висмоктаних з пальця звинувачень
було створено спеціальну підкомісію сенату на чолі із
махровим антикомуністом, завзятим послідовником зловісного
Маккарті, алабамським сенатором Дейтоном. Тим самим
генералом Дейтоном, який під час американської агресії у
310

В'єтнамі завзято воював проти жінок, старих і дітей,
потрапив у полон, близько восьми років перебував у
в'єтнамському таборі військовополонених, а тепер, за його ж словами,
має «свої рахунки» з комуністами.
ЦРУ, ФБР, увесь, величезний пропагандистський апарат
Сполучених Штатів підняли страшний ґвалт навколо
«міжнародних терористичних організацій», до яких одним
розчерком пера були віднесені всі революційні й національно-
визвольні рухи, всі мужні борці проти імперіалізму та
реакційних військових диктатур. І не дивно, що у
сфабрикованому у Вашінгтоні «чорному списку» опинились волелюбні
народи Анголи і Ефіопії, Куби і Нікарагуа, Палестини і
Сальвадору.
Само собою зрозуміло, що пошуки примарних «мозгових
центрів» (це визначення придумав ніхто інший, як сам
президент СІЛА) так званого «міжнародного тероризму» були
доручені Центральному розвідувальному управлінню. І
почалося... «Лицарі плаща і кинджала» — організатори і
виконавці багатьох підступних злочинів — скрізь і всюди бачать
терористів, «комуністичних агентів», оголошують
терористичними прогресивні організації, у пошуках «червоної
небезпеки» розгорнули справжнє «полювання на відьом».
«Імперіалісти-янкі намагаються ...поставити знак
рівності між національно-визвольним рухом, боротьбою народів
за соціальні зміни у світі і тероризмом,— справедливо
зазначав товариш Фідель Кастро на XXVI з'їзді КПРС— Для
них бути революціонером, бути просто прогресивним діячем
або борцем за демократію — значить бути терористом.
Такою фальшю і брехнею вони остаточно відкидають фіговий
листок захисту прав людини і ще раз з усією безсоромністю
виступають у ролі світових жандармів» 1.
І не дивно, що до брудної кампанії по «викриттю»
міфічного «радяно-комуністичного тероризму» за відповідними
вказівками ЦРУ була залучена різномаста емігрантська
контрреволюційна потолоч, в тому числі й оунівці.
Українські буржуазно-націоналістичні листки, що видаються у
США, Канаді, Англії, ФРН, почали й собі друкувати
«наукові розвідки» й «реферати», основним змістом яких були
нікчемні, бездоказові спроби довести «об'єктивність»
поширюваних ЦРУ фальшивок.
— Тероризм не має нічого спільного з високоморальними
1 XXVI з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу.
Стенографічний звіт, т. І, с. 145.
311

західними демократіями,— розводиться у паризькому
«Українському слові» М. Стираика.-— Чимало терористичних
дійових організацій втішаються підтримкою Москви.
— У створенні, фінансуванні і вишколенні новітніх
терористичних організацій бере участь Радянський Союз,—
белькотала «Свобода» у номері від 21 жовтня 1981 року,—
Терористи вживають зброю, доставлену Совєтами.
Подібними пасквілями рясніє вся націоналістична преса.
У нікчемній писанині жовто-блакнтних писарчуків жодного
факту, жодного посилапня на документи... Та це не турбує
провокаторів з кухні брехні і наклепів. їхня справа —
сфабрикувати ту «продукцію», яку замовляють і оплачують боси:
колись — гітлерівці, а нині — розпорядники із західних
центрів шпигунства та ідеологічних диверсій. До речі, саме це
вміння догодити хазяїнові, набуте націоналістичними
«корифеями» ще під час служби у відомствах Геббельса і Гіммле-
ра, імпонує й нинішнім господарям жовто-блакитних
борзописців. Колишній директор ЦРУ Аллен Даллес, який свого
часу всіляко підтримував націоналістичних недобитків,
цінуючи наклепи як засіб «ідейної боротьби проти Рад»,
намагався навіть теоретично обгрунтувати необхідність
використання брехливих вигадок у підривних
антикомуністичних операціях. При цьому він посилався на Геббельса,
цитуючи його слова про те, що в газову камеру можна вмістити
«лише» кілька сотень чоловік, а вдало сфабрикованою брех-
пею «можна отруїти мільйони». Керуючись даллесівськими
рецептами, спецслужби США й розгорнули свою
фальсифікаторську кампанію проти міфічного
«радянсько-кубинського тероризму».
Войовничий курс ультрареакційних кіл США, їхня ставка
па широке використання буржуазно-націоналістичного
охвістя у психологічній війні проти країн соціалістичної
співдружності сприймаються підручними імперіалістичних спец-
служб буквально на «ура». Саме про це свідчило
збіговисько різномастих терористів і ідеологічних диверсантів з
Всесвітньої антикомуністичної ліги (ВАШІ), що відбулося
нещодавно у столиці Тайваню — Тайбеї. Народжена в
роки «холодної війпи» з благословення таких китів анти-
комунізму, як Джон Фостер" Даллес і Лі Син Ман, ліга
зібрала під свої штандарти фашистів і чорносотенців з
усього світу.
І серед верховодів цього конгломерату найманців
монополій, серед усіх отих екс-королів, «міністрів» і «генералів»,
що, боячись кари народної, свого часу накивали п'ятами зі
312

своїх країн, серед професійних «радянологів», шпигунів і
вбивць відведена їм місце посідають оунівські нащадки
біснуватого. Як писала у вересні 1981 року лондонська
«Українська думка», «повноважні представники» жовто-блакитної
мафії і «перші» серед них — полковник резерву
американської розвідки, ватажок горезвісного Українського
конгресового комітету Америки Лев Добрянський та дружина
бандерівського «міні-фюрера» Я. Стецька — пані Слава — засідали
у «комісіях» ВАШІ, були присутніми на всіх прийомах та
«імпрезах» (рахунки, звичайно ж, оплачує ЦРУ!) і навіть...
удостоїлися «великої честі» спілкуватися з тінями
минулого — представниками викинутих на імперіалістичні задвірки
королівських, князівських та цісарських родип. •
Звичайно, вони зі шкури пнулися, аби віддячити босам,
відробити одержані «командировочні». Чого тільки варта
«резолюція» цього балаганного збіговиська з блюзнірською
подякою президентові Рейгану за "його «тверду поставу
проти комунізму і Радянської Росії»!
Обкидавши брудом політику розрядки і міжнародного
співробітництва, зграя авантюристів і пройдисвітів за
опрацьованим у ЦРУ сценарієм звернулася до адміністрації
СІЛА з пропозицією раз і назавжди «відкинути політику
детанту, замирення та балансу сил», ще більше «підвищити
мілітарну силу» країн Північноатлантичного блоку і,
врешті, «опрацювати глобальну антикомуністичну стратегію»,
яка забезпечила б перемогу імперіалістичних сил у «двобої»
зі світом соціалізму. Серед людиноненависницьких
«рекомендацій» ліги — ескалація ворожих дій проти народів
Куби, Нікарагуа, Афганістану та інших волелюбних держав,
«економічна блокада» соціалістичної співдружності,
безцеремонне втручання у внутрішні справи суверенних країн.
«Учасники,— зазначається у прийнятій на тайбейському
збіговиську «резолюції»,— закликають вільний світ створити
центри психологічної війни у різних частинах світу, так щоб
скріпити глобальну боротьбу проти комунізму».
Головним для диверсантів і провокаторів, що з'їхалися на
Тайвань, було одержання від американських та інших
західних спецслужб додаткових грошових ін'єкцій, зброї та
технічних засобів для посилення антикомуністичної діяльності,
перенесення підривних, бандитсько-терористичпих акцій
безпосередньо на територію країн соціалізму. «Допомога,—
з'ясовували вони у «зверненні» до урядів імперіалістичних
держав,— повинна бути надана у формі військового
вишколу (йдеться про підготовку нових бандитів і вбивць.—
313

К. Д.), транспорту та зброї, як теж матеріальних і
технічних засобів...»
Що ж, крапки над «і» поставлено. Та нічого з цієї
чергової витівки не вийде! Жалюгідні потуги політичних пішаків
з ВАКЛ лише викривають їх людиноненависницьке єство,
показують, до якого рівня ідейного і морального падіння
дійшли оці здичавілі зброєносці фашизму та
імперіалістичної реакції.
За провокаційними виступами
буржуазно-націоналістичних паліїв легко вгадати їхніх натхненників, усіх, хто
заради величезних прибутків воєнно-промислового комплексу
прагне посилити гонку озброєнь, будь-що перешкодити
розрядці.
Націоналістичні верховоди нещодавно ще раз яскраво
засвідчили своє вірнопідданство ЦРУ, ФБР та аналогічним
відомствам США. Йдеться про опубліковану 6 жовтня
1981 року в націоналістичній «Свободі»' передову статтю під
промовистою назвою: «Розв'язати руки органам безпеки!»
Ставши в позу отаких собі «ревнителів правопорядку»,
жовтоблакитники, мов навіжені, накинулися на прогресцвну
громадськість Сполучених Штатів, що виступає зі
справедливою критикою як вловорожої диверсійно-терористичної
діяльності американських спецслужб за кордоном, так і
обмеження елементарних прав і свобод трудящих всередині
країни. Націоналісти лютують, що ліберально настроєні
політики і журналісти намагаються, бач, «зв'язати руки» ФБР
і цим самим послабити діяльність цього, такого
«необхідного», за словами націоналістів, відомства; яке насправді являє
собою гігантську карально-поліцейську машину, справедливо
названу прогресивною Америкою «всеохоплюючим
механізмом контролю над суспільством».
Та чи не найбільше підручні реакції стурбовані критикою
американської громадськості на адресу ЦРУ — цього
чудовиська з Ленглі, головного диверсійно-терористичного
знаряддя монополістичного капіталу і найбільш реакційних сил
США. Жовто-блакитні «партаймени» всіляко вихваляють
ЦРУ та його брудні справи. До активу цього відомства вони
відносять такі ганебні операції, як вчинений агентурою
ЦРУ в п'ятдесятих роках переворот в Ірані та усунення
законного уряду прем'єр-міністра Мосаддика, допомогу
чилійським фашистам в організації заколоту і поваленні уряду
Сальвадора Альєнде тощо.
Але й цей «актив» уже не влаштовує розперезаних
виучеників гестапо. Вони вимагають від адміністрації Рейгана ще
314

більше «розв'язати руки органам безпеки, дозволити їм
краще і легше поборювати ворогів ладу і безпеки», тдбто
остаточно скасувати і ті, зроблені про людське око, «обмеження»
бандитсько-терористичної діяльності ЦРУ, які
американський уряд кілька років тому формально ввів під тиском
обуреної громадськості країни і які, додамо, ЦРУ ніколи й не
виконувало. Більше того, як добре відомо оунівцям,
американський сенат ще в червпі 1980 року усунув останні
«невиправдані обмеження» на підривні дії ЦРУ і надав
йому право проводити секретні операції за кордоном без
попереднього погодження з конгресом.
Виразно видно почерк шпигунського відомства США і в
тій частині статті, де з неприхованим цинізмом йдеться про
усунення з політичної арени «небажаних» для імперіалістів
політичних діячів. Націоналістичні політикани відверто
заявляють: якщо говорити про окремих керівників держав, «то
це дуже дискусійна проблема, чи треба триматися законних,
легальних і чесних засобів», коли йдеться про їх заміну і
«поставлення на їх місце діячів, здатних до співпраці з
культурним світом», тобто, іншими словами,
звичайнісіньких маріонеток.
В цьому бандерівські писаки не оригінальні. Подібними
підбурювальними закликами вже давно рясніє реакційна
американська преса. Увесь цей зухвалий галас
прикривається «ультрапатріотичними» гаслами про необхідність ще
активніше розгорнути боротьбу з комунізмом, «посилити
твердість» у відношеннях з країнами соціалістичної
співдружності, викорінити так званий «міжнародний тероризм».
Однак в жодній з численних публікацій у буржуазних
газетах та журналах немає й слова про справжніх терористів
з ЦРУ, ФБР і оплачуваних ними антикомуністичних
організацій, про криваві заколоти й убивства видатних політичних
і державних діячів, полум'яних революціонерів і просто
невгодних американській розвідці людей. Не зустрінете там
і згадки про масове знищення мирного населення в
Південному В'єтнамі, де лише внаслідок спланованої ЦРУ операції
«Фенікс» було закатовано і вбито 20 тисяч в'єтнамців.
За сімома печатями тримають у Ленглі й матеріали про
багаторічне утримання американськими спецслужбами
різномастої зграї колишніх гітлерівських пособників, карателів
і терористі?. А на їхніх руках кров тисяч і тисяч мирних
людей!
Наприклад, колишній заступник коменданта поліції у
м. Любомлі С. Ковальчук знайшов нині пристановище у Фі-
315

ладельфії. Віп мешкає у будинку № 224, на 67-й авеню. На
чорній совісті Ковальчука сотпі вбитих і закатованих.
Вішатель і кат цькував людей собаками, заганяв до викопаних
ними ж ям і там розстрілював. Не раз'після каральпих
«акцій» Ковальчук з'являвся у місті в одязі, забризканому
людською кров'ю...
Інший військовий злочинець — колишній заступник
коменданта поліції Снятина — А. Ґазда причаївся у місті
Бріджерпості. Садист і грабіжник, позбавив життя багатьох
радянських людей. За свідченнями очевидців, у жовтні
1941 року він брав участь у розстрілі 60 чоловік, в листопаді
того ж року — ще 60, в березні 1942 року — 70 чоловік.
Серед жертв — діти, жінки, навіть немовлята.
Ґазда і Ковальчук не становлять винятку. Лише за
офіційними данимп служби імміграції і натуралізації, у США
проживають 144 воєнних злочинці — учасники масових
убивств мирного населення на окупованих фашистами
землях. Користуючись підтримкою офіційних американських
властей, у США проводять злобну антпрадянську діяльність
такі бандитсько-терористичні, профашистські угруповання,
як «братство» вояків дивізії СС «Галичина», «станиці»
недобитків кривавих банд УПА, а також напіввійськові
молодіжні націоналістичні організації і табори. Саме в них під
наглядом колишніх есесівців і уніатських мракобісів ведеться
ідеологічна обробка і військове навчання молодих
поселенців з метою створення «відповідного резерву» для
шпигунсько-диверсійних відомств США, тобто добір і вишкіл нового
покоління карателів і вбивць, котрих, як планують оунівські
верховоди, за першою ж командою ЦРУ можна буде кинути
па захист інтересів монополістичного капіталу.
Під димовою завісою провокаційного гасла боротьби з
«міжнародним тероризмом» секретні служби США готують
нові підступні акції «таємної війни», нові злочини і
провокації, нові ворожі замахи на безпеку країн соціалістичної
співдружності. І далеко не останнє місце в їхніх планах
відводиться націоналістичному профашистському охвістю.
Взятий адміністрацією США курс безглуздої і
небезпечної конфронтації зі світом соціалізму, курс на підготовку
ядерної війни, на ескалацію диверсій і використання у
ворожих соціалізмові цілях усілякого антирадяпського наброду
не має перспектив. Цьому агресивному, гегемоністському
курсу рішуче протистоять країни соціалізму, могутній
робітничий та національно-визвольний рух, все прогресивне
людство планети — сили, що послідовно і наполегливо виступа-»
316

ють за мир, за оздоровлення міжнародної обстановки, за
розвиток і поглиблення розрядки.
Гострій критиці піддається мілітаристська політика
«команди Рейгана» і в самих Сполучених Штатах. Авантюризм
правлячих кіл США, безвідповідальне жонглювання долею
і правами інших народів, нікчемні намагання зобразити
визвольну боротьбу як прояв «тероризму» викликають
невдоволення серед багатьох поміркованих буржуазних політиків.
«Зовнішня політика адміністрації Рейгана,— писав у
листопаді 1981 року політичний оглядач газети «Нью-Йорк
тайме» А. Льюїс,— стала національним посміховищем... Ця
політика, що вже викликала кризу в НАТО, межує з
паранойєю».
Відчайдушні намагання імперіалістів та їх підспівувачів
пе в змозі, затримати могутню ходу соціалізму і прогресу.
І якими б вигадками про «радянську загрозу» чи
«міжнародний тероризм» не прикривались імперіалістичні боси та
їхні буржуазно-націоналістичні підголоски, в які шати
«охоронців демократії» вони б не виряджались — свого
справжнього обличчя їм не приховати!
НЕМОВ У ЛИХОМАНЦІ
Здавалося б, минуло сорок років, виросли нові покоління
людей, і на світі вже не знайдеться нечестивця, який би
наважився славословити фашистських загарбників,
виправдовувати і вихваляти підступ і зраду. Та знайшлися! І саме
серед тих, хто ще в роки війни затаврував себе ганебною
службою нацистським людоморам — серед зарубіжних
буржуазно-націоналістичних верховодів, що на гроші західних
спецелужб доживають віку в США, Англії, Канаді та інших
капіталістичних країнах.
Жовто-блакитну «діаспору» тіпало минулого року немов
у лихоманці. Ювілеї, «дефіляди», святочні «імпрези» йшли
буквально одні за одними в різних містах і країнах
«вільного світу». То у Мюнхені збиралися, то у Філадельфії, то
у Лондоні. І всюди: в готелях, ресторанах і кав'ярнях, під
час бучних банкетів і велеречивих богослужінь в уніатських
церквах, усюди, де тільки купчилися не добиті гітлерчуки,—
чулися зітхання, нарікання, скарги...
— Не здійснилося! Не судилося, видно, довершити нашу
месницьку місію,— скрегочучи вставною щелепою, бідкався
ЗІ7

на черговому «ювілейному» зборищі на мюнхенській Цепне-
лінштрасе колишній штурмбанфюрер СС, а нині «почесний
голова» уніатсько-націоналістичного Християнського союзу
Євген Побігущий — «Рен» — один з організаторів кривавих
розправ над мирними радянськими людьми на Україні і в
Білорусії.
— Та й звинувачувати нема кого,— у тон йому відповів
статечний панок, що починав свою «політичну кар'єру» у
берлінській фашистській газетці «Голос».— На таку силу
ставили!.. На могутній третій рейх, на його богом обраного
фюрера, на непобідимий німецький вермахт.
— Ну, що ви, панове, усе канючите, жалієтесь, шмарклі
розпускаєте,— втрутився у розмову старих друзяк сам
хазяїн збіговиська Стецько.— Радіти треба! Адже 40 років минає
з дня звільнення Львова військами дорогого Гітле..,
пробачте, з того дня, як я, виконуючи вказівку своїх шефів з абве-
ру.., ще раз пробачте, з тої історичної хвилини, як я цілком
самостійно і суверенно проголосив себе прем'єром України...
— Так, так, ваша правда, пане прем'єре,— шамкотів за
ним древній дідок з величезним посохом у руці (це був
кардинал Сліпий). Пам'ятаєте, як воно було? Гігантично!
Ентузіястично! Маніфестаційно! А навколо такі наші рідні
освободителі: гестапівці, абверівці, шуцполіцисти...
— Отче кардинале, патріарше! — грізно блимнув очима
«бандерівський Гіммлер», він же перший кат ОУН Іван Ка-
шуба.— Знову ви згадуєте те, про що треба забути... А як
хтось із наших нових господарів, із ЦРУ, почує? Тоді що?
— Казав же тобі,— стиха звертається Кашуба до
Отецька,— аби не волочив на свято оце опудало... Бач, сорок років
минуло, як «Хорста Весселя» співали, а воно ще й досі
груди випинає.
— Маєте рацію, дорогенький пане, маєте рацію,— мовив
до Кашуби президент американо-натовського «цілком
самостійного» СКВУ, в минулому редактор фашистської газетки
у Сокалі Іван Базарко.— Таке святечко! Таке панство з'їха-
лося! А тут тільки й пильнуй, щоб якийсь старий пень у
щиросердному захваті перед любими серцю нашому
фашист... кхе-кхе, чогось зайвого не тявкнув.
Саме так, у Мюнхені і по інших закордонах, під крильцем
своїх хлібодавців із західних розвідок і центрів ідеологічних
диверсій оунівські та уніатські верховоди відзначали
минулого року дві «загальнонаціональні події» — сорокаріччя
«звільнення Львова» гітлерівськими окупантами і
«відновлення» якоїсь, тільки їм відомої «української державності».
318

«Подія віку», «державницький акт», «всенародний чин
нації». Яких тільки епітетів не вживали колишні есесівці і
поліцаї, аби возвеличити своє запроданство. Яких тільки ін-
синуацій не вигадали, аби довести, що «на всіх звільнюва-
пих від більшовиків теренах» (так бандерівський
«Визвольний шлях», що видається у Лондоні, називає тимчасово
загарбані фашистами райони України) вони, тобто бандерівці,
не вішали і не катували мирних радянських людей, не
грабували населення, не виганяли на каторжні роботи до
триклятого рейху тисячі й тисячі молодих українців, а
займалися... «державно-творчою працею».
Готуючись до «ювілею», оунівські і уніатські верховоди
опублікували цілу пизку фальсифікаторських послань, звер-
непь і «комунікатів», в яких силкувалися довести
«самостійницький» і «соборний» характер проголошення «української
державності», мало не епохальне значення цієї «невмирущої
візії» і т. д.
Один із учасників фашистсько-бандерівського фарсу з
«проголошенням», колишній колабораціоніст кардинал Йо-
сиф Сліпий видав з цього приводу спеціальне
«архіпастирське послання», в якому бандерівські душогуби, що
увірвалися до Львова з передовими загонами сп'янілих від перших
перемог дивізій вермахту, по-блюзнірському
іменуються «визволителями», котрі «із завзяттям та готовністю на
жертву кинулися у вир подій, щоб здобути власну
державність».
Далі — більше. Тоді ж, у червні 1981 року, той же
«Визвольний шлях» надрукував сам акт проголошення
«державності» і «пастирські листи» митрополита А. Шептицького та
інших церковних ієрархів, датовані... липнем 1941 року. Всі
ці, з дозволу сказати, документи, заздалегідь відповідно
відредаговані бандерівськими провокаторами, мали вибілити
чорпу зраду стецьків, сліпих і К°, створити враження,
нібито будеппа пропагандистська акція, здійснена руками абве-
рівської агентури з ОУН, справді якийсь «державницький
акт».
Та навіть поверховий огляд цих «документів» свідчить,
що вони грубо сфальсифіковані. Передусім: з кожного
старанно вилучені холуйські подяки нацистам за «звільнення»
Львова і західноукраїнських земель, ганебне вихваляння
кривавого фюрера, заклики до всебічної підтримки пімець-
ко-фашистських окупантів.
Наприклад, так званий «акт проголошення української
держави» (а не «акт проголошення відновлення української
319

держави», як його називають сьогодні бандерівці) складався
з трьох пунктів. Нині ж, у редакції £тецьків, цих пунктів
вже немає. Бо в головному, третьому, пункті зазначалося:
«Відновлена українська держава буде тісно співдіяти з наці-
онал-соціалістською Великою Німеччиною, що під проводом
Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі і світі...»
До речі, оригінал цього акту зберігається в Центральному
державному архіві Жовтневої революції і соціалістичного
будівництва УРСР. У такому ж вигляді він був
надрукований бандерівцями в профашистських газетах «Самостійна
Україна» (Станіслав), «Жовківські вісті», «Зборівські вісті»
і «Бучацькі вісті» у липні 1941 року.
Сфальсифіковані і «пастирські листи» А. Шептицького та
П. Сікорського. Стецько, який весь час хвалився своєю
набожністю, не зупиняється навіть перед підробленням
матеріалів своїх духовних пастирів. Цікава метаморфоза
трапилася, наприклад, з посланням митрополита Андрея,
канонізацією якого у лик святих останнім часом зайнята вся
уніатсько-націоналістична «діаспора». Наведемо для порівняння
лише невеликий витяг з цього документа в редакції
нинішнього стецькового «Визвольного шляху» й «офіціозу»
бандерівського головного проводу ОУН газети «Сурма»:
ч«Карністю, солідарністю,
совісним сповненням
обов'язків докажіть, що ви
дозріли до
державницького життя. Побідоносну
Німецьку Армію вітаємо як
освободительку від ворога.
Установленій владі
віддамо належний послух».
!(«Сурма», 1941, 2 липня).
«Карністю, солідарністю,
совісним сповненням
обов'язків докажіть, що ви
дозріли до державного
життя. Установленій
владі віддаємо належний
послух ». (« Визвольний
шлях», 1981, червень,
с. 646).
Коментарі тут зайві. Бандерівські підроблювачі
«пастирських листів» хотіли не тільки приховати відверто
профашистський зміст звернення митрополита, виставити цього
гітлерівського підспівувача у ролі «опікуна нації», а й ще
нажити, так би мовити, політичний капітал на цій брудній
спекуляції:
— Аякже,— дзвонять вони в усі свої екзильні дзвони.—
Ми не самозванці. Нас, бачите, визнавав сам митрополит...
Такі заяви — ніщо інше, як блеф збанкрутілих
політиканів. Щоб не бути голослівним, наведемо ще одне «пастирсь-
320

ке слово» Шептицького, опубліковане через три дні після
цитованого* вище послання і яке Стецько і компанія чомусь
зовсім виключили з історії проголошення своєї опереткової
«державності».
«З волі Всемогучого і Всемрлостивого Бога зачинається
нова епоха в житті йашої Батьківщини. Побідоносну
Німецьку Армію, що зайняла вже майже цілий край, вітаємо
з радістю і вдячністю за освободження від ворога... .Щоби
Всевишньому подякувати за все, що дав, і упросити
потрібних ласк на майбутнє, кожний душпастир відправить у
найближчу неділю по отриманні цего заклику благодарствену
Богослужбу та по пісні «Тебе, Бога, хвалим...» внесе много-
літствія побідоносній Німецькій Армії та українському
народові. Дано у Львові 5 липня 1941 року. Андрей
Митрополит в. р.»
Оригінал цього холуйського документа зберігається в
Центральному державному історичному архіві у Львові. 5 липня
1941 року він був повністю надрукований у львівській
окупаційній газетці «Українські щоденні вісті».
Що ж до «архіпастирського послання» єпископа Полікар-
па, датованого буцімто 10 липня 1941 року, в якому він, як
пишуть бандерівці, декларував свою вірність і благословив.
«уряд» Стецька («Визвольний шлях», 1981, № 6, с. 647;—
048), то воно від початку і до кінця вигадане. В жодному
з окупаційних видань це «послання» не друкувалось. Не
виявлено воно і в радянських та зарубіжних архівах.
Та в архівних фондах збереглися інші оригінальні звер-
пення Полікарпа Сікорського від 20, 31 липня 1941 року та
іпші так звані «обіжники» автокефального єпископа.
У зв'язку з тим, що «історіографи» з стецькового журналу
наклали табу на ці досить цікаві матеріали, наведемо одип
з них.
«Обіжник № Г владики Полікарпа, єпископа Луцького
і Ковельського. До Всечеспіших Отців Благочинних
Луцького, Володимирського і Горохівського повітів-. 20 липня
1941 року. Про поминання Великого Вождя Німецького
народу Адольфа Гітлера. ...Під час богослуження кожний
священик має возносити гарячі молитви до Господа за наших
визволителів і за цілковиту перемогу Німецької Армії та її
Великого Фірера над усіма їхніми і нашими ворогами...
Верховного Вождя Народу Німецького, високий Уряд і
Христолюбиве військо* його да пом'яни, Господи! Многолітствіє
Верховному Вождеві Народу Німецького, високому Урядові
і Христолюбивому війську, подай, Господи!»
11 К. Дмитрук
321

Отакі «обіжники» видавав запроданий фашистам єпископ,
а потім і митрополит автокефалії Полікарп. І не даремно
митрополит Діопісій (Валединський), за вказівкою нацистів,
вже в грудні 1941 року затвердив Полікарпа
адміністратором української автокефальної православної церкви на
загарбаній фашистами території України.
Про лакейство буржуазно-націоналістичної верхівки,
зокрема учасників бандерівського збіговиська,»перед Гітлером
і його клікою, від чого так уперто відхрещуються сьогодні
панове стецьки та сліпі, незаперечно свідчать і матеріали
жовто-блакитної преси тих днів. І тим нікчемнішими
постають спроби націоналістів обілити свою службу гітлерівським
хазяям, приховати найбільш криваві її сторінки.
Про зрадницьку профашистську діяльність як церковних
ретроградів, так і їхніх «духовних дітей» — бандерівців
добре відомо українській трудовій еміграції, особливо людям
старшого покоління. І, мабуть, саме тому блюзнірства оунів-
ських пропагандистів, їхньої наруги над широко* відомими
фактами не бажали терпіти навіть декотрі з їх колишніх
колег. Галасливу метушню Стецька та його клевретів,
навколо проголошення опереткового уряду та «соборницьких
змагань» було піднято на глум у самому націоналістичному
середовищі.
Врешті, це змушені були визнати і самі бандерівці. Проти
«відзначення ювілею», визнавав у грудні 1981 року
бандерівський «Визвольний шлях», виступили «декотрі
еміграційні ненависники ОУІІ», які намагалися «словом і друком
відірвати українську громадськість» від участі у
запланованих гітлерчуками заходах.
Простежимо, однак, що ж то за шура-бура відбувалась
у екзильному вертепі, хто ж наважився, та ще й
словом і друком, виступити проти мстивої бандерівської
камарильї.
Одним із перших у націоналістичному журналі
«Самостійна Україна» (видається в Чікаго) подав голос старий
функціонер ОУН-мельниківців Степан Куропась. Зазначивши, що
«треба мати міру в славнословіях» і менше вдаватися до
кадила і ладану, він без жодних сантиментів заявив, що
бандерівський акт від ЗО червня 1941 року «не можна
вважати державним актом». «Це був пеобдуманий, непідготов-
лений акт,— робить висновок Куропась.— Бандерівська
шкарлупа хотіла лише перебрати владу (додамо від себе —
за вказівкою і при допомозі своїх фашистських хазяїв.—
К. Д.), загнуздати всіх, хто не з ними, і без огляду на кон-
322

секвенції (наслідки.— К. Д.) правити народом і вирубувати
супротивників».
Згадавши далі, що в боротьбі проти своїх супротивпиків
бандерівці використовували озброєний підрозділ «Нахті-
галь» та інші банди, які діяли у складі
німецько-фашистської армії, автор доходить висновку про те, що ОУН-банде-
рівців «в проголошенні з ЗО червня стала союзником Адоль-
фа Гітлера, зробила злочинну роботу».
Що ж до особи самого Стецька та його маріонеткового
уряду, то, як пише Куропась, своєю запопадливістю перед
Гітлером, своїм вихвалянням «героїчної» німецької армії та
«її фірера», вони лише компрометували українську
еміграцію в США.
«Ви йдете з Гітлером робити новий порядок у світі і
славите його армію, проти якої воює американська армія»,—
дорікали їм американці.
І як наслідок — окремих поселенців, в тому числі членів
націоналістичних організацій (а це, як видно, особливо
непокоїло автора), власті США звинуватили в
колабораціонізмі, ставилися до них як до прихильників, навіть більше, як
до «гауляйтерів Гітлера». Вихідців з України, звільняли з
заводів, що виробляли військову продукцію, не допускали до
навчання в офіцерських училищах армії СІЛА.
Звичайног через свої націоналістичні переконання
Куропась не спроможний дати^всебічну об'єктивну оцінку
бандерівській челяді фюрера. Але навіть з того, що він написав,
видно, якої шкоди завдали прислужники фашизму з ОУН
україпській еміграції в США, з якою ненавистю ставилися
поселенці до гітлерівських наймитів.
У своїх публікаціях бандерівці намагаються підкреслити,
що під час так званих «національних зборів» ЗО червня
1941 року не було жодних «приязних жестів» до
гітлерівського рейху, а самі збори проходили незалежно від німців
і навіть «всупереч їх волі». Всіляко приховується той факт,
що ординарне націоналістичне збіговисько у Львові*
проходило в присутності начальника передового розвідувального
органу гітлерівської армії «Абверштелле-202»
підполковника Ерпста цу Ейкерпа, працівника 2-го відділу центрального
1 Зборище відбулося в колишньому будинку Просвіти на площі
Ринок. Його учасниками були обмундировані у німецьку військову
уніформу бандити з «Нахтігалю»; бандерівці, що прибули до Львова
в обозі фашистських військ, і кілька львівських інтелігентів,
доставлених сюди озброєними поліцаями.
11*
323

апарату абверу Ганса Коха та інших фашистських
наглядачів як вищих, так і нижчих рангів.
Націоналістичні фальсифікатори безуспішно силкуються
нав'язати зарубіжним українцям ще одну сміховинну
«історичну тезу».
— Так,— кажуть вони,— проголошення державності
відбулося в окупованому німцями місті. Але не за вказівкою
фашистів, а у союзі з ними. А ми в усій цій ситуації були не
найманцями, а партнерами Великонімеччини.
Особливо з.авзято відстоює цю теау Ярослав Отецько.
Жалюгідним спробам реабілітації бандерівщини і особисто себе,
марним намаганням довести, нібито оунівська верхівка
ніколи не плазувала перед нацистами, а у своїх «визвольних
змагапнях» керувалася, мовляв, «вищими інтересами нації»,
присвячена ціла книга Отецька, претензійно ' названа
«ЗО червня 1941 року». Грубо спотворюючи історичні факти,
націоналістичний міні-фюрер безпардонно пише, буцімто він
та інші бандерівські верховоди сприймали
німецько-фашистську армію «як гостей па нашій землі» і, прагнучи до
«приязних взаємин з Німеччиною, воєнного союзу проти Росії»,
виступали поруч з нею, як два «рівноправних партнери».
Несусвітна брехня і самовихваляння Отецька — цього
багаторічного агента фашистського абверу — викликали цілу
низку спростувань, що з'явилися в зарубіжній
націоналістичній пресі. Дійшла навіть до взаємних пасквілів,
звинувачень, ледве пе до фізичних розправ. Наведемо
приклад.
З лютого 1982 року в лондонському філіалі так званого
Українського католицького університету зібралась уся
націоналістична «еліта», аби відзначити 40-річчя ганебного
«акту» і заслухати з цього приводу чергову «наукову» доповідь
бандерівського емісара В. Косика, що спеціально для цього
прибув на береги Темзи з Парижа. Після доповіді, як
годиться, відбулась дискусія, в якій узяв участь і колишній
працівник виплодженого гітлерівцями «Українського
центрального комітету» Михайло Добрянський.
З папірцем у руках, вже немолодий пан Добрянський
почав досить аргументовано доводити, що «акт ЗО червня»,
м'яко кажучи, витвір гітлерівських загарбників, а не якийсь
«державний документ». Для підтвердження своєї тези про
зв'язки бандерівців з фашистами віп навів окремі цитати
з книжки Романа Ільницького «Німеччина та Україна.
1934—1945», виданої у двох томах німецькою мовою у
Мюнхені,
324

Р. Ільницький — учасник націоналістичного зборища
ЗО червня 1941 року — слушно стверджував, що ОУН-банде-
рівців відстоювала «політичну концепцію» співпраці з
фашистською Німеччиною, а конкретним виявом цієї
«концепції» було створення у складі вермахту двох військових
«легіонів» з числа бандерівців — зловісних «Роланду» і «Нахті-
галю». «Провід ОУН,— зазпачав Ільницький,— намагався
ще більше закріпити зв'язки з начальпою комапдою
німецької армії».
Не секрет, про які саме зв'язки йшлося: про шпигунську
співпрацю, про надання кадрів ОУН у повне розпорядження
фашистських окупантів.
М. Добрянський цитував не лише книгу Р. Ільницького.
Він звертався і до спогадів інших учасників тогочасних
подій, наводив документи самих бандерівців, що незаперечно
свідчать про їхню вірну службу нацистам.
Чим же все це закінчилось?
Про події, що відбулися після так званої дискусії, До-
брянськнй розповів на сторінках паризької націоналістичної
газетки. Він пише: «Після закінчення дискусії до мене
підійшов голова Союзу українців Британії Ілля Дмитрів
(перший бос ОУН-бандерівців в Англії.-1 К. Д.) і, помахуючи
кулаками перед обличчям, кілька.раз сказав:
— Цією рукою я повинен дати вам у ніс! (Бач, як
культурно і переконливо...).
— А чому? — запитав здивований «опонент».
— Ви образили діячів акту ЗО червня. Ви назвали їх
німецькими союзниками.
Навівши далі факти і документи профашистського
минулого ОУН, Добрянський запитує: -
« — Чи супроти цих фактів треба погрожувати кулаками,
коли я нагадав те, що дійсно було?
— Чи взагалі вільно тероризувати людей за їхні погляди,
висловлені в дискусії?»
Залишимо ці запитання їх авторові і його «опонентам»
з великими кулаками. Від себе ж додамо, що брутальні,
«кулачні», аргументи бандерівців зустрічають дедалі гострішу
відсіч не лише з боку пана Добрянського. З викриттям
стецьків, дмитрівих та їхніх підспівувачів останнім часом
виступають особи, які самі брали участь в організованому
під крильцем фашистських окупантів націоналістичному
зборищі па честь «проголошення державності».
Щодо цього показовими є кілька статей, опублікованих
в СІЛА, Канаді і ФРН колишнім учасником «зборів» профе-
325

сором Іваном Чипчепком. У статті під характерною назвою
«Акт ЗО червня — сфальшовано», надрукованій у торонтсь-
кому «Вільному слові», він пише: «Нашою метою є викрити
і з'ясувати фальсифікацію подій та приписування їм
властивостей, яких вони не мали... В еміграції бандерівці подають
акт ЗО червня як історичний документ зовсім іншого тексту,
що не був зачитаний на «зборах». То вже сфальшований
зміст акту, пристосований до демократичної дійсності».
Важлива деталь: Чинченко категоричпо відкидає
фальсифікаторську тезу Стецька і К° про «самостійницький»
характер «зборів», або «сходин», як він їх називає в іншому
місці. На сходинах,— пише він,— були присутні -два
німецьких полковники (а скільки чинів нижчих?), а сам Стецько
парадував перед присутніми «у німецькому чорному
гумовому плащі і кашкеті».
Нічого не скажеш! Досить переконлива ілюстрація
«суверенного» характеру націоналістичного збіговиська!
Не погоджується Чинченко і з «історичним% значенням»
бандерівської шопки, про яку так любить розводитися оунів-
ський міні-фюрер.
«Національні», «народні», «великі» збори ЗО червпя
1941 року,— з сарказмом цитує Чинченко в іншій статті
назви, які бандерівці дають своєму зборищу'у Львові. І
продовжує: — Пишу аж три назви зборів, бо так їх іменують
бандерівці у своїй політичній літературі. Отже, ще раз
авторитетно заявляю, що не були то жодні «національні» збори.
Учасників тих зборів ніхто не обирав, та й не було часу на
те. То були принагідні збори маленької частки інтелігенції
міста Львова.
Збори відкрив і пими провадив проф. Юрій Полянський.
Проф. Полянський надав слово Ярославові Стецькові, який
і зачитав акт створення Української соборної самостійної
держави... Ще раз наголошую, що Акт ЗО червня був лише
зачитаний присутнім «великих зборів», ніякого обговоренпя
і голосування не було.
Потім Ярослав Стецько сам зачитав декрет провідника
ОУН Степана Бандери (від руки написаного) про
призначення Ярослава Стецька (тобто його) головою крайового
правління західних областей України, тобто Галичини й
Волині, хоч представників Волині на тих «великих» чи
«національних» зборах не було. ч
Ще раз наголошую, що збори не покликали Ярослава
Стецька на голову чи прем'єра правліпня чи уряду, головою
крайового правління Ярослав Стецько був призначений в
326

диктаторський спосіб Степаном Бандерою, а присутнім на
зборах було лише доведено до відома. І в цій справі не було
жодного обговорення, жодного голосування. Отже,
іменування себе головою правління чи прем'єром українського уряду
Ярославом Стецьком є демагогічним і самозваним».
Як бачимо, Чинченко не залишив каменя на камені від
тверджень стецьків про «демократичний характер»
формування маріонеткового уряду, його склад тощо. Він зазначає,
що всі розмови бандерівців про «представницький характер»
уряду є суцільним фарсом. Намагаючись заднім числом
зарахувати до свого «уряду» окремих львівських
інтелігентів — працівників банкових, кооперативних і
сільськогосподарських установ, Стецько, як пише автор, лише
«намагається підвищити ціну свого середовища і свого
прем'єрства».
«До того ж,— продовжує Чинченко,— як мені відомо,
майже вся керівна інтелігенція пе симпатизувала ОУН
взагалі». Що ж до списку рекламованого бандерівцями
«кабінету», то він «був уложений вже в п'ятдесятих роках у
Мюнхені, а особи, які до нього потрапили, лише сміються з цієї
авантюри».
В Північній Америці, пише далі Чинченко, проживає і
працює доктор Лисий, який є у списку «кабінету», і він
часто сміється і кпить собі зі свого вигаданоґо поста
«міністра справедливості» в уряді Стецька. Ніколи "не був
«міністром землеробства» і доктор Храпливий, котрий під час
«проголошення» перебував у Німеччині, а пізніше не раз сміявся
з неправдивої інформації про його призначення «міністром».
«Мій висновок,— наголошує Чинченко,— пан Ярослав
Стецько є самозванцем, м'яко і культурно висловлюючись,
згідно з журналістською етикою».
Гадаю, що ми не порушимо журналістської етики, якщо
додамо, що пан Стецько є не тільки самозванцем, але й
скандально відомим агентом кількох імперіалістичних
розвідок, він здатний не лише на пропагандистські та
ідеологічні афе^и (типу підроблювання «послань» уніатських та
автокефальних владик), але й на безсоромне обкрадання
своїх же однодумців і колег.
Наведімо лише добре відомий в емігрантських колах
випадок, коли Ярослав Стецько разом зі своїми друзяками
поклали до власних кишень кілька тисяч доларів, одержаних
від тайванських маріонеток ЦРУ на так звану «визвольну
місію». Або спекуляцію бандерівцями награбованими під час
війни коштовностями й золотом на чорних ринках Відня
327

і Мюнхена, якою за дорученням міні-фюрера протягом років
займалися його довірені особи з проводу 34 ОУН.
Гостра боротьба між екзильними партіями і групами
(окремі з них ледь нараховують з десяток старезних дідів)
і «учиться передусім за верховенство в емігрантському
націоналістичному середовищі, за право дістатися до «корита», а
точніше — якнайбільше урвати з подачок
пропагандистських та шпигупських^служб Заходу.
В зв'язку з цим на сторінки націоналістичної преси ви-
плескується чимало таємниць оунівських ватажків.
Нещодавно з серією викривальних статей проти ОУН-бандерівців
виступив, зокрема, націоналіст з багаторічним стажем Панас
Феденко. Його свідчення становлять неабиякий інтерес ось
з якого боку.
Феденко зазначає, що антинародні і антинаціональні
тенденції ОУН виникли н§ сьогодні. Вони, за його словами, є
наслідком «шкідливої диктаторської ідеології і згубної
орієнтації на Німеччину і Італію, яку проповідувала ОУН
ще на початку тридцятих років». Свою думку автор
підтверджуй численними фактами і документами.
«Преса ОУН,— пише він у мюнхенському бюлетені
«Наше слово», — якій постачав фінанси і давав напрям Рико
Ярий — член проводу ОУН і одночасно агент німецької
розвідки,— вела запеклу пропаганду вождів фашизму: Муссолі-
ні, Гітлера та інших. Дмитро Донцов писав, що українцям
(читайте — оунівцям, націоналістам.— К. Д.) треба було
«створити рух, подібний до гітлеризму». Провідники ОУН
уважали службу членів своєї партії в німецьких органах
розвідки за корисну для України».
«Розвідувальну службу ОУН для німецької розвідки
вдячно вшановував начальник німецького абверу адмірал Кана-
ріс,— продовжує Феденко.— Оунівці вели пропаганду,
корисну для гітлерівського третього рейху, а німецького фюре-
ра називали «вуйком». Андрій Мельник, який став на чолі
ОУН після смерті Коновальця, 2 травня 1939 року писав до
міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа: «ОУН
світоглядово споріднена з однаковими рухами в Європі,
особливо з націонал-соціалізмом в Німеччині і фашизмом
в Італії».
«Ще перед походом німецьких армій на Схід,— пише далі
автор статті,— ОУН готувалася йти на Україну, в надії на
поміч Гітлера. Для цього в листопаді 1939 року в окупованій
німцями Польщі, в Закопане, під командою гауптшгурмфю-
рсра СС Крігера було засновано поліційну «вшпкільиу сот-
328

піо». Комендаптом цієї оунівської сотні був Микола Лебедь,
що діяв там під псевдонімом «лейтенант Вільний» (в наші
дні доживає віку в Нью-Йорку, працює у тісно пов'язаному
з ЦРУ буржуазпо-паціоналістичному центрі «Пролог»). Про
звірства, які діялись у" цій школі катівського ремесла, після
війни писав бувший член ОУН Микита Косаківський, який
короткий час був курсантом «вишкільної сотні» і покинув
її, щоб пе бачити дикунства М. Лебедя».
Безперечно, подібні факти, викладені добре обізпапим з
секретами націоналістичної верхівки емігрантським
політиканом, викликали гпів бандерівського кубла. Оупівські
верховоди, в свою чергу, накинулися на Феденка, тавруючи
його «пепависником ОУН», «брехливим антинацистівцем»,
«паклепником» тощо. У злобі до критикана їхньої історії
бандерівці навіть поставили перед керівництвом
мюнхенського «Українського вільного університету» питання про
необхідність «зайняти щодо Феденка відповідне становище»
і позбавити його звання професора цього закладу.
Проте провокації і залякування з боку стсцькової
компанії вже не досягають цілі. З новою атакою на ОУН-бандерів-
ців виступило мельниківське «Українське слово», що
видасться в Парижі. І сама газета, і автор статті, про яку піде
мова,— колишній військовий злочинець А. Кабайда —
запеклі вороги нашої країни. І павіть вони, простежуючи
історію буржуазно-паціопалістичпих партій і угруповань, не
можуть не визнати, що «отаманія», «хвороблива мегаломанія»
(манія величпості) завжди були притаманпі
націоналістичним верховодам. Ці риси характерні для них і в паші дні.
«Провідники наших центрів, правлінь і проводів,— пише
він,— дарма що нічого й там пе роблять, не хочуть зійтися
і спільно обговорити ситуацію, вибрати з-поміж себе
відповідний керівпий орган. Не хочуть, бо бояться втраченпя
свого статусу, що вони є провідниками, а над ними «вже пемас
нічого»... Дрібний, пігмейський егоїзм наших бувших
провідників, «прем'єрів» і претендентів на «президентів» не
дозволяє нам зректися своїх смішних титулів».
І справді. Щл стосується титулів, чинів, звань, то ними
у «самостійницькій діаспорі» хоч греблю гати. Тут і дві
«академії» з «почесними і дійспими членами», чимало з яких
не мають не те що наукових праць, а елементарної
освіти, і самозвані «патріархи», і «митрополити», і «отамапи»...
Доходить до курйозів. Так, протягом останніх років між
колишніми вояками з горезвіспої гітлерівської дивізії СС
«Галичина» і петлюрівцями триває «принципова боротьба»
329

з питапня, як правильпо називати «першу старшинську
рангу» — підпоручник чи хорупжий. Есесівський журнальчик
«Вісті комбатанта», розгляпувши «проблему», так би
мовити, на повному серйозі, зазначав: «Добре було б видати
правильник усіляких націоналістичних звань і рангів». «У тім
правильнику,— пишуть колишні есесівці,— повинно бути
зазначено, як носити медалі, хрести та відзначення (одержані
від фашистів та іпших ворогів українського народу.— К. Д.)
та як ужпватп прапори при різних святкуваннях».
Сміх, та й годі!
Та ще більший глум в емігрантських колах викликає
метушня в оперетковому буржуазно-націоналістичному
«урядовому цептрі», так званій Україпській національній раді,
«досмертним президентом» якої є колишній агент
гітлерівської військової розвідки і службовець міністерства
пропаганди Геббельса Микола Лівицький.
До чого тільки не вдаються учасники цієї
націоналістичної ради у трагікомічній боротьбі за портфелі «прем'єрів»
і «міністрів». Тут і взаємні обвинувачення у зраді
«визвольних ідей», і інтриги та провокації навколо «державної
спадщини» отамана Петлюри, і крадіжки «державних» грошей,
що надходять до каси УНРади з центрів ідеологічних
диверсій Заходу. Дехто з емігрантів не витримав, розповів
поселенцям правду про життя-буття екзильних «міністрів» і
«гепералів». «Наші «міністри» поступають просто як
кримінальні злочинці та злодії,— заявив у Мюнхені касир
УНРади Гловіпський.— Якщо вони зараз не припинять грабувати
касу, то всім пам скорше прийде кінець».
При черговому розподілі «міністерських» портфелів
широким колам зарубіжних українців стала відома ще одна
скандальна історія «досмертпого президента». Виявилось, що за
одержання престижних постів в екзильному уряді
Лівицький вимагав солідного хабара. Портфель «міністра»
коштував, наприклад, 2000 західнонімецьких марок, звання «члена
УНРади» — 1000 марок. Була встановлена такса й за інші
«посади».
Влучну оцінку «державницькій» колотнечі жовто-блакит-
пих «отаманів», «прем'єрів» і «міністрів» дав поет Дмитро
Павличко:
4
Огидні черв'яки
Вовтузяться в багні.
їх мрії і гадки
Облудні та брудні.
330

Один одного їсть,
Кусав і труїть,
Подвоюється злість,
Потроюється їдь.
Ненависть і брехня —
Єдина зброя їх.
Воює хробачня
Європі всій на сміх.
ДАЙТЕ, НЕ МИНАЙТЕ..
31 січня 1982 року бандерівська газетка «Шлях перемоги»
опублікувала список «жертводавців», або точніше,
розкиданих по країнах Заходу укращськух поселенців, у яких
буржуазно-націоналістичним верховодам вдалося вициганити ту
чи іншу суму зароблених нелегкою працею грошей. На цей
раз побори йшли... у «фонд оборони України».
Зі списку—а він у бандерівців проходить під № 110 —
видно, що жовтоблакитники залюбки жебрають у
зарубіжних українців і на різних «імпрезах», і у церковних храмах,
і на похоронах. А цього разу, завдяки спритності збирачів,
пощастило виканючити 285 доларів прп «посвяченні нових
приміщень» у Буенос-Айресі, 100 доларів — під час
панахиди по одному з померлих у Монреалі, ще 100 — «замість кві-
*тів на могилу блаженної пам'яті...» в Едмонтоні і так далі...
Минуло два тижні, і 14 лютого «Шлях перемоги», щоб
потенційні «жертводавці» були щедрішими, повідомив, як
надходять «пожертви» вже в інший'— так званий
«визвольний фонд», назвавши кілька десятків прізвищ поселенців із
Англії, котрі вкинули у простягнуту бандерівцями ру#у по
2—3, а дехто й по одному фунту стерлінгів.
Минув ще місяць, і 14 березня мюнхенська рептилька
знову повернулася'до тієї ж теми. Цього разу вона написала
про «хід збірок» на терміновий і надзвичайний... «пресовий *
фонд». «Шлях перемоги» інформує читачів про нові
«досягнення» бандерівців у видурюванні доларів, фунтів, марок.
Так, на цвинтарі, під час похоронів «блаженної пам'яті» Івана
Зварищука в Англії вдалося поповнити бандерівську ку-
бушку аж на 19 фунтів, на вінчанні Пехра Лалука і Марії
Будзун ще на 15 фунтів тощо. Загалом грошики надходять,
каса поповнюється, все «о-кей!»
— Що ж воно за «фонди», «збірки», «жертводавці»? —
запитає читач.'
331

Відповімо по порядку. Свого часу на Україну діовернувся
колишній член ОУН Степан Джугало. Він був знайомий з
багатьма оунівськими верховодами і мав змогу
безпосередньо спостерігати за їхньою «діяльністю».
Коли ж, як і для багатьох чесних емігрантів, для Джугала
настав час прозріння, він знайшов у собі сили розірвати
з минулим і розкрити чимало таємних брудних справ
«самостійницької» еліти. Розповів він і про так звані
націоналістичні «фонди».
Адже хто-хто, а Степан Джугало — колишній бухгалтер
і касир бандерівського «проводу» у Мюнхені — добре знав,
як ці «фонди» збираються, присвоюються й
розтринькуються.
Отже, слово очевидцю.
«Державні уми» бандерівського «королівствам— отого, що
причаїлося у сірому будинку на мюнхенській Цеппелін-
штрасе, найбільше стурбовані трьома головними «штанд-
пунктами» державної програми:
1. Дістати гроші!
2. Дістати гроші!
3. Дістати гроші!
Правда, де можна сказати, що бандерівці взагалі сидять
без грошей. Прибутки є. Й не малі. В основному вони
надходять, так би мовити, за людський товар,-за живі душі їхніх
виучеників. Адже головне джерело доходів оунівських
шпигунів і провокаторів — плата імперіалістичних
розвідувальних органів і центрів ідеологічної диверсії за вербування
найманців та за виконання усіляких брудних доручень.
Шпигунська діяльність, участь у провокаційних
пропагандистських кампаніях проти світу соціалізму давно стали
традиційпим бізнесом націоналістичної камарильї.
Однак і цих грошей уже не. вистачає, щоб задовольнити
апетити націоналістичних «лідерів». І тоді для поповнення
своєї захирілої каси оунівські верховоди звертаються зі сліз-
' пими проханнями про допомогу до ширших кіл еміграції.
Отут і з'являються на світ бояшй «фондп» і «позики»,
в тоїМу числі найперший серед перших — «визвольний
фонд», призначений нібито на потреби «визвольної
боротьби», а насправді переслідує мету «визволити» з кишені
поселенця якусь дещицю.
Збирання «фондів», як розповів Степан Джугало, єдине,
що справді турбує «провід». До цього всі ставляться
серйозно, із запалом.
«Чи ти вже виконав свою квоту на визвольний фонд? Два
332

рази дає — хто скоро дає!» — апелюють до свідомості
емігрантів бандерівські газетки. Спекуляція йде так, що й
тертий, нечистий на руку гендляр позаздрить... Яких тільки
приводів не вигадують націоналістичні бонзи, щоб витягпу-
ти копійку у трударя-еміграпта. Тут і побори на «фонд
АБИ», і «обов'язкові виплати» у вже згадуваний
надстроковий «фонд оборонп» України, і «термінові фопди» на
«Шлях перемоги», «Гомін України» та іншу бандерівську
макулатуру.
Закликами не шкодувати грошей «па загальну справу»,
підтримувати свою газету, свою організацію, свою церкву
заповнена вся буржуазно-націоналістичпа преса. Дійшло до
того, що, наприклад, горезвісний буржуазно-націопалістич-
ний КУК («Комітет українців Канади») з метою заохочен-
пя до «зложення внесків» у черговий «фонд» урочисто
проголосив, що «найбільш заслужені жертводавці», які впесуть
понад 10 доларів, одержать «від централі КУК... особливу
посвідку».
Члени «проводу» не сидять на місці ■*- тиняються поміж
українськими поселенцями по СІЛА, Канаді і Австралії.
Ану, хто й кине кілька доларів, а то й центів у простягнуту
руку. Як кажуть у народі: «Дайте й мені, кппьте й моїм
діткам, пе пошкодуйте й моїм онукам!»
Навіть сам оперетковий бандерівський „«прем'єр, він же
«президент» балаганного АБН Ярослав Стецько за
«патріотичною» роботою по забезпеченню надходжень у «фонди»
спочинку не знає, просто таки пупа надриває.
— Не шкодуйте грошей на спільну справу! Не залиште
у біді своїх провідників! — канючить Стецько, пустивши
капелюха по колу.— Не забувайте — адже я був, є і ще довго-
довго буду вашим вождем і репрезентантом. А керівництво
і представництво, це й теляті ясно, потребують грошей...
Правда, «екзильпі» всезнайки, посилаючись на вірогідні
джерела, нишком передають один одному, що до «справи
організації нових фондів» і, особливо, до їх привласнення
має відношення дружина Я. Стецька — Слава, котру в
оупівських колах іменують не інакше, як «пів-Стецька».
Так-так, та сама Слава Стецько, співробітниця «міжнарод-
пого сектора» АБН, що їздила «па прощу» до ватажка чі-
лійської фашистської хунти Піпоиета; гасала до Сеула, Тай-
бея, Лопдопа па збіговиська кримінального наброду й тіней
минулого з числа педобитпх нацистів. І все це за рахунрк
того ж вициганеного в емігрантів трудового гроша.
333

Звісно, щоб рідпа дружина могла отак швендяти світом,
Стецькові треба грошей, і грошей чималепькпх... І він гребе
їх, як тільки може... За вказівкою головного боса ОУН-бан-
дерівців «екзнльні» збирачі «активізують і актуалізують»
жебракування. З цього приводу «Шлях перемоги»
опублікував досить характерне повідомлення. У Брукліні помер один
з членів ОУН-бандерівців М. Шевчук. Після похорону, як
звичайно, відбулися поминки. І тут оунівці провели збір у
«визвольний фонд». На цей раз їм вдалося видурити у
рідних та зпайомих покійного аж 25 доларів!
Цікаві факти про методи здирства з трударів-емігрантів
навів колишній член ОУН у Франції Федір Бідник, котрий
порвав з націоналізмом і повернувся на Батьківщину. Він
ствердив, що вся політична метушня бандерівців переслідує
лише одну мету — влаштувати власний добробут,
забезпечити собі сите життя. Правда, ошукувати людей з кожпим
роком стас все важче, а тому бандерівські пройдисвіти весь
час намагаються переплюнути один одного у вигадуванні
хитрих способів видурювання грошей. Система здирства
оновлювалася, удосконалювалася. Наприклад, з ініціативи
керівника фінансової рефептури 34 ОУН Васьковича були
виготовлені так звані податкові книжечки, котрі "вручалися
поселенцям. Саме здпрство було поставлено, таким чином,
начебто на «державну» основу: до власника цієї
хитромудрої книжечки один чи кілька разів ла рік з'являвся «збирач
податків» і вже не просив, а вимагав грошей. І пе кожеп
наважувався відмовити.
Так, зарубіжні українці добре знають мстиву натуру
бандерівських «збирачів», в ролі яких#здебільшого виступають
колишні бандити й есесівці. А для них методи грубого
тиску, погроз і залякувань — рідпа стихія. За таких умов
немало «платників» воліло не зв'язуватися з колишніми
душогубами і за допомогою певної суми просто відкупитися від них.
У пограбуванні трудящих поселенців бере, звичайно,
участь профашистський УККА. При цьому гроші з його
«національного фонду» безсоромно привласнюються «лідерами»
УККА: полковпиком резерву американської розвідки Львом
Добрянським; колишнім фашистським найманцем, а нині
секретарем екзекутиви Ігпатом Білппським; есесівцем з
кривавої дивізії СС «Галіцієн», шефом «шкільної ради»
УККА Романом Дражпьовським і К°. Слушно писала чікаг-
ська газета «Українське життя», що «датки на національний
фонд призначені в першій мірі на покриття платень
заслужених народних діячів УККА». 4
334

Про грошові афери верховодів УККА в емігрантському
середовищі розказують анекдоти, пишуть про це фейлетони.
З березня 1982 року канадське «Українське слово»,
висміюючи Л. Добряпського, котрий, до речі, так і не навчився як
слід говорити українською мовою, писало: «В УККА не все
гаразд. Його голова Лев Добрянський їздив на якусь тай
антикомуністичну конференцію на Тайвань, побував ще в
Кореї та Японії, але не признається, чиїми грішми оплатив
проїзд. Поважність справи була очевидна,— із сарказмом
веде далі газета,— стояло питанпя: не чого він туди їздив,
а звідки гроші взяв».
Довгі роки розпорядником «національного фонду» УККА
був колишній редактор фашистської газетки злодій і
провокатор Іван Базарко, який очолює нині горезвісний СКБУ.
Під опікою пана Базарка «фопд УККА», куді^, до речі, час
від часу підкидають гроші центри ідеологічної диверсії
СІЛА та деякі американські монополії, перетворився на
своєрідну годівницю для пожадливих верховодів цього
буржуазно-націоналістичного угруповання. Як проговорився
нещодавно один з колишніх «провідників» УККА С. Куропась,
цей «фонд» від початку і до кінця «зуживається»
адміністрацією. А на що саме зуживається, уточнив
націоналістичний бюлетень «Наш голос».
Передусім, це «представництво і репрезентація... з
бенкетами у люксусових чужих готелях. І то вже не така біднота,
а по-панськи! Вступ бодай по 25 доларів від особи. А при-
йдеться до розрахунку — то всі гроші пішли в чужі руки,
а на свої\громадські потреби (тобто на потреби УККА.—
/Г. Д.) тільки самий дефіцит».
Чималу суму грошей, зібраних з українських поселенців,
привласнив І. Базарко і під час спорудження пам'ятника
Т. Г. Шевченкові у Вашінгтоні. Як видно зі свідчень, що
потрапили на сторінки емігрантської преси, Базарко і його
спільники з верхівки УККА поклали до своїх бездонних
кишень майже чверть мільйона доларів.
Верховодів буржуазно-націоналістичпих угруповань у
США «непокоїть, що кількість надходжень з так званих
«фондів» у їхні кишені весь час зменшується. Це передусім
пов'язано з відвертим небажапням молодого покоління
американських українців входити в орбіту облудної оунівської
діяльності.
«Чи з відходом старшої генерації заникне жертвенність
серед людей українського роду? — запитувала буржуазно-
націоналістична «Свобода» 12 січня 1982 року.— Чи замре
335

відновлювана щойно у своїх початках традиція
меценатства?» Зрозуміло, що мова тут йде зовсім не про меценатство,
не про жертовність — і пани зі «Свободи» добре про це
знають,— а про традицію здирства з українського поселенця,
про хитромудру гру на національних почуттях й видурювап-
пя в трудящої людини тяжко запрацьованих доларів.
Гребуть з трудяги-поселенця і реакціонери у мантіях,
рясах і сутанах з «екзильних», тісно пов'язаних з
націоналістичними верховодами церков. Перед ведуть у цьому уніати
з так званої зарубіжної УКЦ. Зменшення кількості
парафіян, дедалі більша пасивність віруючих відчутно
позначаються на «гонораціях» і банківських рахунках уніатських
ієрархів, які здавна звикли до заможного життя на кошти
віруючих. Тим-то отці-уніати слідом за
буржуазно-націоналістичними верховодами й собі почали проводити бучні
кампанії по збиранню «пожертв» на численні потреби. Тут і
«пресовий фонд» на «Християнський голос», «Америку» та^
інші уніатські рептильки, і «патріарший фонд» — до
капелюха його високопреосвященства кардинала Сліпого, і таке
інше.
Під девізом: «Дар любові для верховного архієпископа»
закликала передплатників розщедритися на день
народження Сліпого уніатська «Америка». Газета навіть надрукувала
спеціальну картку, на якій належало тільки написати
прізвище і вказати суму, яку «жертводавець» воліє віддати
«улюбленому пастирю». ,
Мстивий і жадібний кардинал, як кажуть, дуже
гнівається, коли до його «фопдів» взагалі не подають або подають
замало... Були випадки, що й проклинав своїх-таки свяще-
пиків і віруючих, накликав па ннх найстрашніші кари гос-
подпі. Тож, міркують деякі парафіяни, ліпше кинути
дещицю, аби лиш не гпівити старезпого мутія свяченої водички... ч
Мовляв, хто його знає... Раніше з Гансом Франком
приятелював, а тепер в одній упряжці зі Стецьком виступає. Там
гестапо, тут СБ... Краще від біди подалі.
Отак і поповнюються «фонди». Отак і капає до стецько-
вих, базаркових та інших гаманців трудова копійчина. Але
мало витягти кошти у трудящих-еміграптів, треба ще їх
розподілити, щоб якнайбільше попало у власну кишеню.
В цьому, уак би мовити, альфа усього
фінансово-банківського процесу в «екзильній державі».
— А омега? — запитає читач.
Це вже другий бік медалі, бо гроші ці треба якомога
скоріше розтринькати і прогуляти. Змученому «державними
336

справами» «вождеві» у новому костюмі, на новій
автомашині, з новою коханкою треба ж проїхатися на тиждень чи два
до Парижа чи, скажімо, до Монако, пожити там у якомусь
фешенебельному готелі, «зганяти» в рулетку... Одне слово,
нерви заспокоїти.
«З каси проводу,— згадував С. Джугало,— платили і за
багатокімнатні помешкання ватажків, і за люксусові
автомашини, і за утробні потреби «вождів», і* за їхні "тілесні
насолоди». Стецько, наприклад, вкрав із «визвольйого фонду»
і перевів на власний рахунок до банку 40 тисяч доларів.
Безпардонна меркантильність цього, з дозволу сказати,
«батька нації» викликає обурення навіть у наближених до
нього осіб. Приміром, один з колишніх членів Стецькового
«проводу» Ярослав Бенцаль, оцінюючи діяльність «пана екс-
прем'єра», заявив: «Стецько — політичний пройдисвіт. Віп
паразитує на нашій організації, витрачає наші гроші,
скільки хоче і як хоче, не звітуючи за це ні перед ким. Поводить
себе серед нас, паче якийсь-удільний князь. Оце зразок
нашої еміграційної спільноти».
До пари Стецькові іч вже згадуваний «досмертний
президент» карикатурної мюнхенської УИРади Микола Лівиць-
кий. При вступі на «керівний пост» він, за свідченням свого ж
таки колеги Гловінського, привласнив 20 тисяч марок. Та
цього на «державну» пиятику виявилось замало. Якось
після бучной) бенкету у ресторані «Альпенотель» Лівицький
і кілька його підлеглих «міністрів» опинилися «на мілизні».
А опохмелитися кортіло...
І ось «досмертний» викликає до себе, у вестибюль «кнай-
пи», звичайного смертного — рахівника УНРада і дає йому
розпорядження:
— їдьте до нашого державного бюра, згребіть усе, що там
залишилось, і хутчій сюди.
— А на яку статтю видатків віднести гроші?
— Вас іще вчити треба? — здивувався п'яненький
«президент».— Спишіть на дипломатичний прийом...
Привласнення видурених на «національну справу»
грошей, взаємна гризня жовто-блакптиих верховодів стали
притчею во язицех в середовищі зарубіжних українців. Отак
і живуть усі оці «прем'єри», «міністри», «президенти» — а
точніше, звичайнісінькі найманці імперіалістичних
шпигунських служб. Гарячкова гонитва за наживою становить зміст
їхнього мізерного, ницого життя.

ПРОТИ ГУМАНІЗМУ І КУЛЬТУРИ
ТРОЯНСЬКІ КОНІ ІМПЕРІАЛІЗМУ
Наше сьогодення — це епоха класових битв, епоха
небаченого ідеологічного протиборства двох світів — соціалізму і
капіталізму. Величезною ареною цього протиборства є всі
основні галузі суспільного і громадського життя: економіка
і політика, соціологія і культура.
У той час як капіталізм, охоплений загальною кризою,
необоротно втрачає, свої ідейпо-політичні позиції, світова
соціалістична система, що увібрала у себе багатство
революційних традицій і йде в авангарді передових сил сучасності,
добивається все нових і нових успіхів у грандіозній битві за
уми й серця людей.
Дальше зміцнення світової системи соціалізму
супроводжується загостренням боротьби • ідей. «Ми багато
чого навчилися за десятиріччя нашої боротьби з спробами
імперіалістів підірвати або хоча б загальмувати розвиток нового
світу. Але й противник за цей час теж дечого навчився. Він
став хитрішим, витонченішим у своїх діях, спрямованих на
підрив політичних і економічних позицій країн соціалізму та
їх єдності. Про все це ми не повинні забувати, не маємо права
забувати»,1 — зазначав Л. І. Брежнєв.
Кожний день нашого життя приносить усе нові й нові
свідчення правильності цих глибоко аргументованих
висновків. Поглиблення суперечностей капіталізму, занепад його
ідейних і культурних засад разом з посиленням
антиімперіалістичного і національно-визвольного руху змушує
монополістичну буржуазію гарячково приводити в дію всі
засоби ідеологічного впливу, вдаватися до найбільш
підступних і витончених методів боротьби проти соціалізму
та прогресу.
„ Культура і мистецтво володіють величезним арсеналом
засобів впливу на інтелект і почуття людини, здатністю
ефективно впливати на свідомість найширших народних мас,
сприяти становленню й формуванню передового світо*
, гляду нашого сучасника, його високих духовних потреб.
1 Брежнєв Л. І. Ленінським курсом, т. 2, с. 58.
338

Намагаючись перешкодити поширенню передових ідей,
нейтралізувати величезпий вплив радянської культури і
мистецтва на широкі народні маси, підривні центри
імперіалізму беруть під обстріл ідейні основи соціалістичної
культури.
Особливі надії апологети капіталістичного ладу
покладають на вимріяний ними «розклад» і «деформацію»
соціалістичної культури і мистецтва, на «деполітизацію»
духовного життя країн соціалістичної співдружності.
Фальсифікації подібного гатунку не нові. Справжня мета
диверсантів від буржуазної псевдокультури — експортувати
в соціалістичні країни свою розтлінну ідеологію, протягнути
в наше середовище так звапу «масову культуру», що
призвело б до девальвації культурних цінностей; відвернути
трудящих від справжньої культури і мистецтва.
Характеризуючи поряографічно-кримінальний зміст західної
«маскультури» та її вплив па «тотального споживача» (сам термін
чого вартий!), професор Вашінгтонського університету Удо
Культерман у книзі «Мистецтво й життя» із захопленпям
писав: «Циркуляція крові, електричний струм, сексуальна
і космічна інтерпретація, інтелектуальне, фізичне й міфічне
взаємопроникнення єднаються в нову людську систему
цінностей. Отак прокладає свій шлях масова культура!»
* Й таку, з дозволу сказати, «культуру», а насправді
примітивну вульгарну підробку під пеї памагаються експортувати
в країни соціалізму проповідники антикомунізму і
антирадянщини. Під виглядом «художніх цінностей» та зразків
«новітньої культури» сучасного Заходу ідеологи буржуазії
силкуються нав'язати нам сурогати мистецтва, гнилий товар
індустрії сексу, наркоманії і духовного занепаду. Саме під
цим кутом зору в спеціальних службах країн НАТО
розробляються проекти й програми так званого культурного
обміну Заходу з країнами соціалізму. Насправді ж такі проекти
передбачають цілий комплекс ідеологічних диверсій та
інших підривних; акцій з використанням радіо і телебачення,
друкованої продукції і кіно. Наприклад, фракція ХДС/ХСС
не так давно внесла в бундестаг програму організації
специфічних «місць культурних зустрічей» та розширення
«культурно-просвітительської роботи» серед молоді європейських
соціалістичних держав, націлену, по суті, на підрив засад
соціалістичної культури та ідейний розклад молодого
покоління, на пропагапду буржуазного способу життя.
, 3 метою інфільтрації ідеологічної отрути в країни
соціалізму апологети капіталу висувають облудні концепції
339

«європейської духовної єдності», «позакласовості мистецтва»,
«загальносвітової культури», що, за словами їх авторів,
мають нібито допомагати духовному спілкуванню між
капіталістичними і соціалістичними державами, а насправді —
виконувати роль троянського коня й сприяти проникненню
через державні кордони чужої пам ідеології аптирадянськпх
та антисоціалістичних поглядів.
Вороги соціалізму не гребують нічим: у хід ідуть груба
підтасовка фактів, дезинформація, замовчуванпя,
напівправда і цросто безпардонна брехня... Як зазначається: у постанові
ЦК КПРС від 26 квітня 1979 року «Про дальше поліпшення
ідеологічної, політико-виховної роботи», імперіалістична
пропаганда «безперервно веде запеклий наступ на уми
радянських -людей, намагається з допомогою найбільш
витончених методів і сучасних технічних засобів отруїти їх
свідомість наклепами на радянську дійсність, очорнити соціалізм,
прикрасити імперіалізм, його грабіжницьку, нелюдську
політику* й практику» 1.
Провідне місце в підривній ідеологічній діяльності проти
соціалістичних країн займають Сполучені Штати Америки.
Ідеологічні диверсії стали у наші дні невід'ємною частиною
агресивного зовнішньополітичного курсу американських
«яструбів». Створення в квітні 1978 року нового зовнішньо-
пропагандистського урядового органу — Управління по
міжнародних зв'язках, яке перебувало під особистим контролем
президента США,— дало змогу урядові Сполучених Штатів
сконцентрувати в своїх руках усі канали
зовнішньополітичної пропаганди: радіо і пресу, кіно і телебачення,
організацію виставок і керівництво так званими культурпими
центрами, бібліотеками і курсами англійської мови, культурний
обмін і павчанпя іноземних студентів, видання книг і
брошур.
Уся робота цього управління, нещодавно знову
перейменованого в ЮСІА, ведеться в руслі вказівки колишнього
президента США Дж. Картера про ге, що «головна аудиторія
для американської пропаганди знаходиться в Радянському
Союзі і країнах Східної Європи». І саме з метою виконання
цієї директиви-американськими урядовими колами
прийнято рішення постійно нарощувати бюджет управління:
1 Про дальше поліпшення ідеологічної, політико-виховної роботи.
Постанова ЦК КПРС від 26 квітня 1979 року. К., Політвпдав України,
1979, с. 6.
340

1979 року він становив 413,3 мільйона доларів, у 1980 році —
432,7 мільйона доларів, а у 1981 році — уже 566 мільйонів
доларів.
Одним з завзятих апологетів психологічної війни проти
світу соціалізму є горезвісний «радянолог» 3. Тїжезінський,
який протягом кількох років був помічником президента
США з питань національної безпеки. При владі перебував
політику, за оцінкою сенатора Дж. Макговерна, «сповнений
рішучості проводити зовнішньополітичний курс па кризи і
протиборство». І оцей, скажемо відразу, безперспективний,
авантюристичний курс Бжезінський при підтримці тузів
военно-промислового комплексу США пропагує вже по-
пад п'ятнадцять років. Ще у своїй книжці «Альтернатива
розділу. За більш широку концепцію ролі Америки в
Європі» він висунув положення про «ерозію» й «послаблення» ,
соціалістичних країн за допомогою підривної 'пропаганди,
ідеологічних диверсій та стимулювання так званих
«еволюційних змін». Більше того, Бжезінський вимагав
підпорядкувати справі «ідеологічного впливу» економічні і культурні
відносини між Заходом і Сходом, перетворивши їх на
своєрідний канал для «перекачування» буржуазної ідеології в
країни соціалістичної співдружності.
Концепції запеклих антикомуністів радо підхопили й
керуються ними українські буржуазні націоналісти.
За сценаріями, розробленими у центрах ідеологічної
диверсії, націоналістичні безбатчепки намагаються
торпедувати культурний обмін СРСР з капіталістичними державами,
перешкодити будь-яким формам контактів зарубіжних
українців з Радянською Україною. Під час гастролей за океаном
українських радянських митців і художніх колективів
жовтоблакитники влаштовують галасливі зборища біля театрів
і копцертппх залів, намагаються зривати виступи наших
артистів, оголошують їм... «бойкот» у своїх продажних реп-
тильках.
Але даремно. Тисячі американських і канадських
українців всупереч гадючому шипінню та погрозам
націоналістичних шибайголів тенло вітають наших митців, гаряче
дякують їм, висловлюють своє захоплення радянським
мистецтвом. Зміцнюються культурні зв'язки зарубіжних українців
з українською радянською громадськістю. Благородній
справі культурного співробітництва служать поїздки на Захід
папщх творчих колективів, фестивалі та виставки, що
організовуються у країнах поселення української еміграції,
наші книжки, газети та журнали, які знаходять численних
341

читачів за кордоном. Великий внесок у цю справу робить
товариство «Україна».
Всупереч всіляким перешкодам з боку реакційних сил
прогресивні українські організації у США, Канаді та
деяких інших країнах Заходу послідовно виступають за
розвиток культурних зв'язків з Радянською Україною. При їх
сприянні й допомозі зарубіжні українці все більше
залучаються до скарбниці нашої національної культури,
користуються з її надбань. Молоді посланці цих організацій
навчаються у вузах і творчих колективах республіки. Дедалі
частіше в гості до нас їдуть самодіяльні українські
колективи, такі, наприклад, як хор імені Леонтовича із США, ап<- „
самбль «Кобзар» та хор імені Кошиця з Канади та інші.
Зарубіжні українці прагнуть більше знати про життя
рідного краю. Щоб на власні очі побачити, як живуть і
працюють радянські люди, тисячі наших земляків їдуть до
Радянського Союзу, на Україну. Націоналістичні верховоди
буквально зі шкури пнуться, аби не допустити відвідин
поселенцями землі батьків. Задля цього вони поширюють різні
побрехеньки, вдаються до шантажу та залякувань.
Та чимало вихідців з України щороку відвідують Країну
Рад і, повернувшись додому, захоплено розповідають
землякам про свої враження від радянської дійсності, дають
гнівну відсіч націоналістичним фальсифікаторам.
Нещодавно побував на рідній землі колишній солдат
канадської армії, учасник другої світової війни Микола Стефа-
нюк. Він побачив наші міста і села, відвідав своїх близьких,
що мешкають на Тернопільщині. Повернувшись у Канаду,
Стефанюк у травні 1980 року написав листа до редакції
газети «Вісті з України», де поділився своїми враженнями
від поїздки на Радянсьі^У Україну. «Ми побачили,— писав
він,— в якому добрі і щасті живуть при Радянській владі
вчорашні панські наймити. Побачили і зрозуміли, чого так
шалено виступають проти туристських поїздок українські
буржуазні націоналісти. Бо кожна така поїздка ^розкриває
людям очі на правду життя, розвінчує брехливу пропагапду
антикомуністів і розхитує грунт під їхніми ногами».
Українці, що проживають на Заході, різко засуджують
антинародні провокаційні дії «самостійників», вимагають в|д
них раз і назавжди припинити підривні акції проти
Радянського Союзу. «Трудові верстви вихідців з України,— писав •
товариш В. В. Щербицький,— глибоко симпатизують Країні
Рад. Вони гаряче вітали Велику Жовтневу соціалістичну
революцію, народження Української Радянської Соціалістич-
342

пої Республіки і сьогодні пишаються історичними
звершеннями радянського народу, активно виступають за дружбу
і співробітництво з першою країною соціалізму» 1.
Незважаючи на підступні маневри міжнародної реакції,
у країнах капіталу дедалі міцніє й шириться рух
очолюваних комуністами прогресивних і демократичних сил за
збереження й розвиток міжнародної розрядки, взаємовигідне
співробітництво з соціалістичними країнами в економічній,
науковій і культурній галузях. Плани імперіалістів —
поставити залізні шлагбауми на шляху взаєморозуміння між
народами, повернути світ до часів «холодної війни» —
приречені на провал. Краху зазнають і підривні акції центрів
ідеологічних диверсій Заходу.
Вигадкам і наклепам ідеологічних диверсантів, їхній
зловорожій діяльності трудящі Країни Рад протиставляють
свою монолітну єдність, глибоку комуністичну
переконаність, полум'яний патріотизм і соціалістичний
інтернаціоналізм, натхненну творчу працю в ім'я величних ідеалів
комунізму.
В ІНТЕРЕСАХ ВЕЛИКОГО БІЗНЕСУ
Величні плани творепня комунізму, генеральний курс
внутрішньої і зовнішньої політики Комуністичної партії
Радянського Союзу, вироблені історичним XXVI з'їздом КПРС,
зустрічають одностайну підтримку радянських людей, усіх
сил миру і соціального прогресу ца планеті.
За роки минулої п'ятирічки радянський народ,
очолюваний партією великого Леніна, зробив вагомий внесок у
створення матеріально7техпічної бази комунізму. Значно зріс
міжнародний авторитет Радянського Союзу. Зміцніла ідей-
по-політпчна єдність і згуртованість нашого соціалістичного
суспільства. Підвищився добробут народпих мас, реальні
доходи населення. Дальшого розквіту набули радянська
культура і мистецтво. Та найголовніше досягнення
соціалістичного суспільства — радянська людина.
«Радянська людина,— зазначав товариш Л. І. Брежнєв
у Звітній доповіді Центрального Комітету XXVI з'їзду
КПРС,— це сумлінний трудівпик, людина високої політич-
1 Щ о р б и ц ь к и й В. В. Радянська Україна. К., Політвидав
України, 1978, с. 116-117.
343

ної культури, патріот і інтернаціоналіст. Вона вихована
партією, героїчною історією країни, всім нашим ладом. Вона
живе повнокровним життям творця нового світу;) К
Великий форум радянських комуністів переконливо
продемонстрував досягнення розвинутого соціалізму, непохитну
вірність нашої партії безсмертним ідеалам великого Леніна.
Він з особливою силою засвідчив дальше зміцнепия пепо-
рушпої єдності партії і пароду, всіх націй і народностей
Країни Рад, яка була і залишається джерелом могутньої
сили нашого соціалістичного суспільства.
«Ми йдемо походом гідним!» — ці крилаті слова з
відомого вірша Павла Тичини «Партія веде» свідчать про високі
патріотичні та інтернаціоналістичні почуття, священну
гордість радянських людей за свою Соціалістичну
Батьківщину, за рідну партію, за її- несхибний ленінський
курс.
Величні накреслеипя з'їзду окрилюють людей праці,
кличуть до нових творчих злетів у будівництві комунізму,
боротьбі за мир.
Успішно вирішувати завдання, особливо в галузі
міжнародних відноснії, доводиться за умов, які протягом останніх
років значно ускладнилися. Тут відіграли свою роль і
погіршення світової економічної кон'юнктури, і роздмухування
гопки озброєнь, політика погроз і втручання в чужі справи
з боку найреакційиіших імперіалістичних сил.
Підвищєішя добробуту і культури радянських людей,
неухильне зміцнення економічної могутності нашої країни
зустрічають гарячу підтримку друзів по класу і водночас
викликають злість і ненависть імперіалістичної реакції.
Вправляючись у наклепах, спекулюючи па окремих
недоліках й труднощах у нашому житті, класовий противник
намагається похитнути соціальну свідомість трудящих, їх віру
в соціалістичні ідеали. При цьому пропагандистська машина
імперіалізму діє дедалі зухваліше і підступніше.
До послуг ворогів миру і прогресу — величезна ідейно-
пропагандистська машинерія: сотні псевдонаукових центрів,
спеціальних ідеологічних установ і кафедр, глобальна
шпигунсько-диверсійна система, сучасні засоби масової
інформації, чимало добре оплачуваних імперіалістами «стовпів»
західної культури і мистецтва, котрі, викопуючи волю
монополій, наполегливо втовкмачують споживачеві буржуазну
культуру, так звапу «маскультуру^.
1 Матеріали XXVI з'їзду КПРС, с. 75.
344 ч

Ідеологічна боротьба в різних галузях культури дедалі
загострюється. Помітно зросла розмаїтість спроб класового
ворога отруювати свідомість радянських людей.
Ідеологів імперіалізму та їх найманих пррпагандистів
лякає необоротний процес поширення марксизму-ленінізму в
сучасному світі, непокоять вагомі успіхи соціалістичної
культури, її величезний вплив на широкі маси. Виходячи
з цього, вони намагаються всіляко перешкодити
ознайомленню трудящих Заходу з духовними цінностями
соціалістичних країн, з їх досягненнями на всіх ділянках економіки,
науки, культури, замовчують і приховують від людей праці
країн капіталу паш досвід культурного будівництва.
Водночас ідейні вороги прагнуть нав'язати радянським людям,
трудящим інших соціалістичних країн свою деградуючу
псевдокультуру, свій, буржуазний, спосіб життя.
Культура і мистецтво стали, таким чином, ареною
гострого ідеологічного протиборства між новим і старим, між
передовим і віджилим. У цьому непримиренному двобої по один
бік барикад виступає прогресивна, глибоко партійна,
соціалістична за змістом і національна за формою культура,
високоідейне реалістичне мистецтво — красномовний виразник
корінних інтересів *найширших народних мас, їх почуттів
і духовних запитів, художніх та естетичних ідеалів. А по
другий бік — підпорядкована великому бізнесу,
занепадницька, антигуманістична буржуазна культура, деградуюче ,
мистецтво.
Які ж позиції займає буржуазна культура в сучасній
ідеологічній боротьбі? До чого призводить безпосередня
залежність культури і мистецтва Заходу від монополістичного
капіталу та пацівної верхівки буржуазного суспільства? Які
форми і засоби поширення продукції буржуазної культури?
Яка, зрештою, роль буржуазної культури в ідеологічних
диверсіях проти країн соціалістичної співдружності й
насамперед проти Радянського Союзу?
З'ясовуючи ці питання, слід перш за все нагадати відоме
ленінське положення про наявність двох культур в кожній
культурі буржуазної нації. Треба з усією чіткістю
розрізняти деградуючу буржуазну псевдокультуру й справжню
демократичну культуру Заходу, творчість видатних художни-
ків-гуманістів, які увесь свій талант віддають в ім'я світлих
ідеалів людства.
Ерпест Хемінгуей і Давид Сікейрос, Чарлі Чапліп і Бер-
тольт Брехт, Поль Робсон і Джейп Фонда... Кожен з цих та
багатьох інших видай них творців світової культури на влас-
345

ному досвіді переконався, що являє собою широко
рекламована на Заході «свобода митця», як боси буржуазної
культури разом із ФБР, ЦРУ та іншими аналогічними службами
тероризують і обливають брудом тих письменників,
художників, артистів, які зважилися сказати своє правдиве слово
в мистецтві.
Справжньому, реалістичному мистецтву, багатогранній
культурній спадщині митців-гуманістів протистоїть
добре оплачувана панівними класами розгалужена система
«духовного виробництва», де митцеві відводиться роль
найманця, котрий повинен старанно догоджати своїм
босам.
Головне завдання цієї системи, створюваної протягом
десятиріч верхівкою експлуататорського суспільства,
зводиться до обкрадання в культурному відношенні широких
народних мас, до відвернення трудящої людини від справжньої
культури й мистецтва і взагалі —- до девальвації культурних
цінностей, створених людством. Водночас споживачеві
буржуазної культури настирливо нав'язуються стереотипи, що
спотворюють уявлення про прекрасне, морально розтлівають
людину, виховують типів, які вороже ставляться до всього
прогресивного, чесного, справедливого.
Численні факти засвідчують посилення втручання
імперіалістичної реакції, ідеологічних і шпигунсько-диверсійних
служб США та інших країн НАТО у формування
громадської думки з допомогою засобів масової інформації,
залучення до цієї справи діячів західної культури, літератури та
мистецтва.
На Заході є чимало літературних ремісників, котрі через
користолюбні інтереси чи архіреакційні переконання
виступають проповідниками людиноненависництва, жорстокості,
порнографії й відвертої антирадянщини.
Одним з них є, наприклад, західнонімецький літератор
Гейнц Конзалик, названий за свою плодовитість «фабрикою
мрій». І справді, Конзалик буквально пече свої творіння. За
останні два десятки років він видав вісімдесят п'ять
романів, де за пропагандою сексу, жорстокості й підступності
виразно проступає ідейна позиція автора — затятого па*
циста, вірного послідовника Гітлера.
У своїх романах Конзалик звеличує фашистських
людоморів, захоплюється «силою їхнього духу», вихваляє фюрера
та його прибічників. Ідеал повоявленого «культуртреге-
ра» — надлюдина, арієць,' котрий служить ідеям
фашистського рейху. Саме таким є колишній майор Конрад Ріттер
346

з роману «На десерт — дикі фрукти», який па все життя
залишився вірним солдатом Гітлера.
Від творінь Конзалика віє зневагою й ненавистю до
простої людипи-трудівника і особливо до радянських людей, до
всіх, кого старанний учень Геббельса відпосить до «ворогів
великої Німеччини». «Пусті очі», «плоский сибірський
мозок», «звірячий оскал» — так характеризує Конзалик
радянських людей у своєму останпьому пасквілі під назвою «їх
було десять».
Копзалика анітрохи пе турбує літературний рівень його
опусів. Більше того, він навіть хизується, що пише абияк,
піклуючись тільки про те, аби його романи задовольняли
ниці інстинкти невибагливого чптача. «Я щодня друкую
певну кількість сторінок,— просторікує старий паці,— пі па
мить не замислюючись, пишу все, що спадає мені в цей
момент на думку, а потім ніколи не перечитую й не зміпюю
жодної коми».
Близько тридцяти творів сексуально-детективного жанру
становить собою доробок 'іншого романіста — Жерара
де Віллє, автора численних бойовиків про сучасного «су-
лерагента» — міжнародного шпигуна та вбивці. На закиди
журналістів у примітивізмі його жалюгідних творіпь, Віллє
відповів:
— Так, мої романи не претендують на оригінальність.
Моя мета — розважати читача... Для цього маю рецепт, яко- *
му я й зобов'язаний своїми успіхами. Це, якщо хочете,
своєрідна кулінарія. Перш за все, береться соус зі сцеп
насильства. А вже до нього додається трохи садизму, і вся оця
суміш заправляється* еротикою...
ЦРУ та інші підривпі служби імперіалістичних держав
у своїх ідеологічних диверсіях проти світу соціалізму
широко використовують подібну продукцію реакціонерів від
літератури як з середовища західних авторів, так і з-поміж різ-
пого роду зрадників та запроданців. Переконливі документи
з цього приводу навів відомий радянський історик і
публіцист професор М. М. Яковлєв у своїй нещодавно виданій
монографії «ЦРУ проти СРСР»:
«Книги,— зазначав начальник одного з управлінь ЦРУ,—
відрізняються від усіх інших засобів масової пропаганди
перш за все тим, що навіть одна книга може зміпити
ставлення й дії читача такою мірою, якою цього не можна
досягти, скажімо, з допомогою газети, радіо, телебаченпя чи кі-
по... Тому книги є найважливішим засобом стратегічної
(довготривалої) пропагапди».
347

З метою використання книги як засобу підривної
роботи ЦРУ:
— організує публікацію та поширення книг за кордоном,
не розкриваючи при цьому американського" впливу й таємно
субсидуючи іноземних видавців і книготорговців;
— створює національні й міжнародні організації для
видання й поширення книг;
— заохочує написання політично вигідних (певна річ,
для американської розвідки) книг, фінансуючи їх авторів.
Невід'ємною частиною ідеологічної машини великого
бізнесу, покликаної впливати на розум простої людини, є
телебачення. Формування громадської думки й галаслива
пропаганда капіталістичного способу життя, мілітаризація
суспільства й вихваляння агресивних акцій Пентагону, заля-
куванпя міфічною «радянською загрозою», створення
атмосфери недовір'я і шпигуноманії, популяризація культу
насильства, збагачення та індивідуалізму — така основа
«масової психотерапії», якою постійно зайняті понад 700
комерційних телевізійних станцій США.
Американські політологи вже давно зробили ставку на
концепцію «таргет», згідно з якою глядач є своєрідною
мішенню телебачення. Ця в основі своїй антигуманна, ан-
тилюдяиа концепція дає свої наслідки. Окремі передачі най-
популярніших американських телекомпаній Ей-бі-сі та
Ен-бі-сі збирають аудиторію до ста мільйонів чоловік.
«Серед дітей і підлітків,— зазначено в нещодавпо виданій у
США мопографії «Телебачення і поведінка людини»,—
телебачення у виховному плапі набуло більшого впливу, аніж
батьки і школа, а для дорослих воно стало головним
джерелом інформації, яка й визначає їхню громадську поведінку».
Можна тільки уявити, які дози ідеологічної отрути,
людиноненависництва та вульгарщини дістають кожного дня
американські телеглядачі!
Ідеологічним та політичним цілям великого бізнесу
підпорядкована й сучасна кінопродукція Заходу. Голлівуд і
провідні кіностудії Англії, Франції, Італії, ФРН разом з їх
продюсерами, режисерами й акторами давно закуплені
далекими від мистецтва промислово-фінансовими
корпораціями.
За винятком окремих талановитих майстрів західпого
кіно, які стоять на позиціях правдивого мистецтва, кіноділки
у своїй продукції розраховують на низькі емоції глядачів,
несуміспі з елементарними нормами людської поведінки.
Саме такими є порнографічні стрічки, «фільми жахів і катак-
ЗІ8

лізмів», сучасні супербойовики, де головними героями
виступають шпигуни й диверсанти.
До цього можна додати, що з легкої руки американського
режисера Джорджа Ромеро в комерційному кіпо з'явилась
ціла низка «канібальських» фільмів про масові вбивства та
бучні бенкети так званих «дзомбі» — людожерів, котрі
полюють за людьми й пожирають їхнє м'ясо. Вже одні назви
стрічок цього гатунку говорять самі за себе: «Світ останніх
канібалів», «Живцем з'їдені», «Апокаліпсис людожерів»,
«Мисливець за людьми»...
«Ці фільми,— зазначає італійський кінорежисер Умберто
Ленці,— згусток насильства. Вопи задовольняють найбільш
ниці інстинкти певної частини публіки. Канібалізм
продасться сьогодні з екрана, наче будь-які споживчі товари».
Підмінюючи правду життя безглуздими, маніакальними
фантазіями й наркотичпо-сексуальним дурманом, боси
західної кінематографії намагаються відвернути рядового
глядача від критичного аналізу соціальної дійсності та* політики
правлячої верхівки капіталістичного суспільства, від
боротьби за свої права.'
Дедалі голосніше й переконливіше лунають на Заході
голоси багатьох музикознавців і діячів культури,* які
протестують проти бездумного захоплення зпачног частипи молоді
рок- та поп-музикою. Буржуазні ідеологи, попервах
негативно сприйнявши «революцію бітлів» та інших поп-ансамблів,
незабаром зійшлися на тому, що вони не становлять аніякої
небезпеки для капіталістичного суспільства, навпаки,
поступово притупляють розум молодої людини, привчають її до
бездумного, спонтанного світосприйняття, прищеплюють їй
дух пристосовництва до буржуазного «істеблішменту» з його
розтлінною псевдокультурою.
«Музично-шумовий чад і наркотичні фантазії,— пише
американський публіцист Ф. Боноскі в своїй книзі «Дві
культури»,— не являли собою якоїсь загрози для великого бізнесу.
Рок-н-рол, слава богу, не синонім барикад. Рок-н-рол — це
той гачок, на який монополії підчепили молодь...»
Що ж, дуже слушний висновок. Опинившись на гачку в
босів індустрії розваг, деякі із «стовпів» рок-Л поп-музики
почали, в повному розумінні цього слова, марнувати життя.
Маріхуана, гашиш, героїн, алкоголь стали постійними
супутниками їхнього життя. І ось наслідки: Елвіс Преслі,
Малькольм Оуен, Джон Бонхем, Дженіс Джоплін та багато
інших «зірок» стали жертвами наркоманії й п'яних
бешкетів. У листопаді 1980 року якийсь Чепмеп — наркоман
349

з порушеною психікою — серед білого дня в Нью-Йорку
застрелив сорокарічного співака і композитора Джона Ленно-
на, автора сповнених гніву пісень «Влада народу», «Герой
робітничого класу», «Анджела», котрий під час
імперіалістичної агресії проти~волелюбного в'єтнамського народу,
обурений проамериканською політикою Лондона, повернув
своєму урядові орден Британської імперії.
Та' чи можна дивуватись вчинкам моральних виродків,
подібних до Чепмена? Адже в США наркотики вживають
мільйони американців. Лише в тому ж Нью-Йорку кількість
людей, котрі потребують лікування від наркоманії, зростав
щороку на 150 процентів.
Однак адептп монополій продовжують співати дифірамби
сучасній псевдокультурі Заходу, задоволені її впливом на
«масового сг&живача».
Поширення «масової культури» західні ідеологи
намагаються представити як «неминучий результат
науково-технічної революції», мовляв, із створенням найновіших засобів
масової комунікації кожній людипі забезпечено доступ до
духовних ціпностей.
Справді, за даними американської статистики, «середній»
громадянин США протягом свого життя проводить біля
екрана телевізора близько дев'яти років! У багатьох західних
державах учні початкової та середпьої шкіл нерідко на
перегляд телевізійних програм витрачають більше часу, *піж
на павчанпя. Проте це не означає, що все населення країн.
Заходу має змогу ознайомитися з шедеврами світового
мистецтва, з кращими творами сучасних художників,
письменників, кіномитців, композиторів. Навпаки. Передове,
демократичне мистецтво, пройпяте справжнім гуманізмом,
турботою про людниу-трудівника, не знаходить шляхів до
широких народних мас. «Більша частина того, що
передається з допомогою засобів масової інформації,— твердить
американський літератор Лео Ростер,— жахлива дурпиЦя і
патока, безглузда за змістом, банальна за стилем, невиразна
за міркуваннями, примітивна за почуттями, вульгарпа та
образлива для людей».
В буржуазній пресі з'явилася навіть нова термінологія:
«тотальний споживач», «масова людина», «середній» або
«рядовий» глядач тощо. За такими цинічними назвами
криється процес духовної девальвації особи, її ідейного та
культурного знецінення в умовах експлуататорського
суспільства. На противагу демократичній і гуманістичній культурі,
яка розвивається в сучасному буржуазному суспільстві в
350

пелегких умовах, так звана «масова культура»,
користуючись підтримкою монополій, намагається знищити в людині
прагнення до прекрасного, заглушити, паралізувати її
соціально-громадську активність.
Саме таку культуру проповідники антикомунізму й
антирадянщини намагаються експортувати в країни
соціалістичної співдружності.. В підривних акціях проти
соціалістичної культури та реалістичного мистецтва, що
розвивається за принципами партійності й народності, адепти
буржуазної «маскультури» використовують антинаукові,
космополітичні концепції «єдиної світової цивілізації»,
«єдиної культури», «загальної гармонії» тощо.
«Духовне життя, художня культура соціалізму для наших
класових ворогів — це не стільки предмет прискіпливого
вивчення, скільки об'єкт для постійних ідеологічних
диверсій,— зазначав товариш В. В. Щербицький на VIII з'їзді
письменників України.— Одна за одною влаштовуються
галасливі кампанії про начебто якісь «порушення» прав
людини в соціалістичних "країнах, про «відсутність» свободи
творчості, про комуністичний духовний «експансіонізм» *.
Грубо фальсифікуючи соціалістичну дійсність, наші
класові вороги вигадують наклепницькі міфи про «культурну ,
відсталість» радянського народу, «занепад мистецьких цін-
постей» в СРСР, «асиміляцію» національних культур. Ап-
тикомуністи й ревізіоністи силкуються принизити роль ро-
бітпичого класу, трудящих мас у духовному житті, довести
їх «нездатність» творити культурні цінності.
Програми так званих культурних зв'язків, що
розробляються в шпигунських та ідеологічних центрах Заходу,
підпорядковані меті скомпрометувати досягнення соціалістичних
країн у створенні духовних цінностей, викликати
протиріччя між соціалістичною державою, з одного боку, та діячами
культури і мистецтва, з другого, інспірувати серед останніх
негативні щодо соціалізму тенденції, а в перспективі
створювати на цій основі всілякі «дисидентські» угруповання.
«Вільний обмін інформацією,— цинічно писав натовський
бюлетень «Нувель атлантік»,— це створення умов для
проникнення західних ідей у соціалістичні країни».
Пристосовуючись до пових обставин, які нипі складаються
в світі, а також галасуючи про «вільний обмін духовними
цінностями», усілякі «радянологи» та «кремлезнавці»
розробляють ще витонченіші методи підривної діяльності, вда-
1 «Радянська Україна», І981, 9 квітня.
351

ються до різноманітних засобів ідеологічної диверсії. У
своїх підступних цілях вони намагаються використовувати
туризм, науково-технічні, торговельні й культурні контакти з
країнами соціалізму, приватне листування тощо. За їхніми
демагогічними заявами про «вільний обмін людьми, ідеями
та інформацією» приховуються далекосяжні агресивні пла-
ди. Вороги соціалізму намагаються розхитати
комуністичну переконаність радянських людей, нав'язати нестійким
в ідейному та моральному відношенні особам чужі
соціалістичному ладові погляди і звичаї.
Ідеологічні найманці антпкомунізму не хочуть й не
можуть' зрозуміти, що соціалістична за змістом культура
радянського народу разом з тим національна за формою,
інтернаціональна за своєю суттю. І саме тому кращі твори наших
митців, вихованих на прогресивних традиціях вітчизняної
й світової класики, стали справжнім гімном радянській
людині — творцеві і будівничому, патріоту й?інтернаціоналісту.
Що тільки не вигадують пропагандисти антикомунізму,
аби довести «денаціоналізацію» нашого духовного життя,
«занепад» мистецтва й культури національних республік!
І активну участь у цих провокаціях беруть різномасті
найманці імперіалістичної реакції —- сіоністи, ревізіоністи,
різного роду контрреволюційні елементи, буржуазні
націоналісти, у тому числі й українські.
У той час, як прогресивні організації зарубіжних
українців, будучи часткою загальнодемократичного руху країн
поселення, виступають послідовними поборниками дружби
народів своїх держав з Радянським Союзом, всіляко
підтримують економічні та культурні зв'язки з вітчизною своїх
батьків, націоналістичні верховоди з піною у роті злісно
нападають на нашу культуру, фальсифікують її оптимістичний,
глибоко гуманний характер, естетичне й виховне значення,
що відповідають соціалістичному способу життя,
моральному клімату нашого суспільства. Більше того, жовто-блакитні
невігласи, виконуючи вказівки своїх шефів з центрів
ідеологічної диверсії СІЛА та інших країн НАТО, намагаються
всіляко перешкодити*культурному обміну західних держав
з СРСР, Радянською Україною, виступають з брутальними
погрозами на адресу трударів-поселенців, котрі бажають
більше знати про нашу країну, духовне життя радянських
людей.
Намагаючись будь-що перешкодити культурним
контактам наших земляків з митцями Радянського Союзу,
верховоди профашистського Українського конгресового комітету
352

Америки (УККА) не так давно виробили нікчемні й
безглузді за своїм змістом «принципи політики УККА», за
якими категорично заборонялося учасникам цього
формування встановлювати «зв'язки з будь-якою культурною
делегацією» з Радянського Союзу. Більше того, якщо хтось з
членів УККА мимоволі все-таки зустрінеться з радянськими
людьми, він має одразу повідомити про це своїх «зверхни-
ків» і «вийти зі складу комітету».
Влучну оцінку зловорожій метушні колишніх есесівців,
поліцаїв і оунівських бандитів, що знайшли нині притулок
в УККА та інших націоналістичних угрупованнях, дала
прогресивна газета «Українські вісті» (Нью-Йорк). У статті
«Чого вони бояться?» зазначалось, що заклики оунівців «до
ізоляції, до бойкоту туристичних подорожей на Україну,
кампанія спотворювання фактів і дійсності — це лемент
банкрута, смертельно наляканого примарою власної ізоляції від
живого суспільства». Незважаючи па брудні спекуляції бур-'
жуазних націоналістів навколо культурного обміну, дружні
зв'язки між українською радянською громадськістю,
нашими митцями і прогресивною еміграцією па Заході час од
часу міцніють і зростають.
Курс імперіалізму на дальшу ескалацію ідеологічних
диверсій і «психологічної війни» проти СРСР та інших
соціалістичних країн найвиразніше виявляється в політиці
правлячих кіл Сполучених Штатів Америки. Саме там уже
понад три роки вперто здійснюється проголошена колишнім
президентом Картером програма «підвищення
ефективності» всього пропагандистського апарату. Досить сказати, що
функціонування урядових пропагандистських органів, за
даними журналу «10. С. Ньюс еид Уорлд ріпорт», щороку
обходиться американцям у 2,5 млрд. доларів, а "в
центральному апараті колишнього Управління по міжнародних
зв'язках (з серпня 1982 року — ЮСІА) — працюв 8879 чоловік.
Ця «установа» має свої відділення й філіали в 111
країнах світу. їхній штат становить близько 11000 чоловік,
в тому числі 4000 американців. Друковані матеріали
виходять 38 мовами світу. Саме звідси черпають інформацію й
аргументи для маскування своєї підривної діяльності
розкидані по всій планеті американські центри диверсій і
провокацій.
Першочергове значення в справі ідейного одурманення
людини, пропаганди капіталістичного способу життя
класовий противник надає радіомовленню. Понад 60 радіостанцій,
починаючи від відверто диверсійної «Вільної Європи» і
12 К. Дмитрук
353

закінчуючи нібито «суто релігійним «Голосом Ватікану»,
безперестанно отруюють ефір проповідями антикомунізму та
антирадянщини. «За допомогою радіопропаганди,— писав
один з американських «радянологів»,— треба обізнану
людину перетворити в необізнану, інформовану — в дезпнфор-
мовану, переконану — в таку, що ваг&ється. Треба
позбавити людей їх вірності комуністичним ідеалам. В цьому вся
справа».
Про справжні цілі диверсантів від ідеології, зокрема тої ж
«Свободи», свідчить виступ у комісії з іноземних справ
сенату США колишнього керівника ЦРУ Річарда Хелмса:
«Голова (Д ж. Ф у л б р а й т). Так чи інакше, коли ви
керували цією організацією, ви визначали тематику передач,
чи не так? І метою було — викликати безладдя,
сподіваючись, що вони скинуть свої комуністичні уряди, чи не так?
X є л м с. Ні, мета була іншою...
Голова. Яка ж?
Хелмс. Я б сказав, що нашою метою було викликати
еволюцію в світосприйманні народів цих країн... і
прищепити їм наш спосіб мислення».
Шпигунські й пропагандистські служби США
намагаються послабити притягальну силу комуністичної ідеології,
отруюють свідомість трудящих наклепами на соціалістичну
дійсність, маскуючи справжню суть імперіалізму. Наші
ідейні вороги хотіли б викликати розклад у суспільно-політичній
системі країн соціалістичної співдружності, звести нанівець
керівну роль комуністичних і робітничих партій, їх вплив на
трудящі маси, в тому числі й у такій важливій царині, як
духовне життя, і цим відкрити шлях для підриву соціалізму
«зсередини».
Під прикриттям «вільного поширення ідей», «духовного
спілкування» між державами з різним соціальним ладом
імперіалісти всіляко сприяють проникненню антисоціалістич-
них та антирадянських поглядів через кордони. При цьому
використовуються найрізноманітніші засоби від «суто
розважальних» платівок і магнітофонних записів, коміксів та
порнографічних листівок до махрової антирадянської,
сіоністської та буржуазно-націоналістичної макулатури. За
прикладами ходити недалеко. Досить бодай оглянути
«колекцію», вилучену нашими прикордонниками на одному лише
контрольно-пропускному пункті Мостиська. Тут і
видрукувані за океаном жовчні відозви, закамуфльовані під
записники, і провокаційні листівки, і порнографічна отрута у ви-
854

гляді гральних карт, сірникових коробок, брелочків,
гаманців, навіть... американського долара.
До підривних ідеологічних операцій, у тому числі й у
галузі культури, дедалі частіше залучаються «антирадянці» з
професорськими й докторськими дипломами. Проблемами
інфільтрації ідеологічної отрути в СРСР, обгрунтуванням
концепцій «зверхності» західної культури, «позакласовості
й аполітичності мистецтва» займаються такі «спеціалісти по
СРСР», як професор Црінстонського університету Д. Біл-
лінгтон, американський політолог професор Ф. Куме та інші.
Панівні кола США, Великобританії та деяких інших
країн НАТО не приховують, що прагнуть нав'язати країнам
соціалістичної співдружності свої соціально-політичні
концепції, своє реакційне розуміння культури й мистецтва. Разом з
тим вони виставляють усякі бар'єри на шляху ознайомлення
зарубіжної громадськості з радянською літературою,
мистецтвом, взагалі з соціалістичним способом життя.
За даними ЮНЕСКО на 1980 рік, Радянський Союз видає
вдвічі більше перекладної літератури, ніж США, Японія і
Франція; вп'ятеро більше, ніж Англія. Телебачення
соціалістичних країн демонструє втричі більше творів західного
мистецтва, ніж телекомпанії США та інших капіталістичних
держав — творів авторів соціалістичних країн. Останнім
часом політика дискримінації щодо радянської культури
набула ще потворніших форм.
13 травня 1980 року у Вашінгтоні мала відкритися
унікальна виставка скарбів світового живопису з Ермітажу.
Однак Держдепартамент, посилаючись на міфічну «радянську
агресію» в Афганістані, заявив, що така експозиція
«суперечить національним інтересам» СІЛА. Протягом минулого
літа й осені американська адміністрація під тим же
сміховинним приводом грубо відмовила у візах ряду діячів науки,
культури і мистецтва СРСР, про поїздку яких було
попередньо домовлено.
Як говорив у своєму виступі на XXVI з'їзді КПРС пер-
щий секретар* правління Спілки письменників. СРСР
Ґі М. Марков, правлячі кола США, по суті справи,
перервами майже всі культурні зв'язки з нашою країною. Доходить
до курйозів: навіть Рафаель, Веласкес, Рембрандт та інші
класики світового живопису здалися американським
реакціонерам небезпечними тільки тому, що їх шедеври мали
прибули в США з Радянського Союзу.
У створенні перешкод для культурного обміну не відстає
вій свого старшого партнера й уряд англійських торі. Адмі-
Д2*
355

ністрація пані Тетчер зірвала заплановані гастролі в Англії
ансамблю пісні й танцю Московського військового округу,
відмінила фестиваль російської і радянської музики, який
мав відбутися 1980 року. Постійно збільшуючи витрати на
озброєння, уряд пані Тетчер різко скорочує асигнування на
культуру, науку, освіту. Лише в 1980 році їх скорочено на
430 мільйонів фунтів стерлінгів. В зв'язку з припиненням
дотацій лише протягом останнього року закрилось близько
двадцяти професійних театрів та припинили свою діяльність
п'ять (з одинадцяти) симфонічних оркестрів.
Втім, незважаючи на всілякі перешкоди, правда про
соціалізм, радянську культуру й мистецтво доходить до широких
народних мас країн Заходу. Афіші з іменами визначних
радянських митців красуються нині на всіх континентах. Весь
світ аплодує неперевершеному мистецтву наших вокалістів
і танцюристів, скрипалів і піаністів, артистів театру й кіно.
Наша культура набирає дедалі більшого резонансу в
усьому світі. Досить сказати, що тільки за останнє п'ятиріччя за
рубежем прозвучало близько семи тисяч творів радянських
композиторів. Великими тиражами видаються на Заході
романи, повісті, поезії наших літераторів. Люди доброї волі на
Заході з великою повагою ставляться до наших митців —
повноважних представників радянського мистецтва, котрі
високо несуть прапор соціалістичної культури, рішуче
спростовуючи злісні провокації наших ідейних недругів.
«Створення атмосфери довір'я між державами, такої
необхідної для міцного миру,— зазначав товариш Л. І.
Брежнєв,— вимагає, щоб народи дедалі краще знали і розуміли
один одного. С?ме з цієї точки зору, насамперед, ми
підходимо до питань культурного обміну і людських контактів в
усій їх різноманітності» *.
ЮНО В ІДЕОЛОГІЧНІЙ БОРОТЬБІ
У сучасному світі точиться гостра ідеологічна боротьба
між соціалізмом і капіталізмом. Імперіалісти та їх найманці
систематично проводять ворожі кампанії проти
соціалістичних країн, намагаються спаплюжити все, що відбувається
у світі соціалізму.
У брудних* ідеологічних диверсіях проти СРСР та країн
соціалістичної співдружності імперіалістичні спецслужби
використовують, як відомо, різномастих зрадників та відще-
1 Брежнєв Л. І. Ленінський курсом, т,'6, с. 65.1 » -•*
856

пенців, серед них і українських буржуазних націоналістів.
Буржуазпо-націоналістична пропаганда спрямовує свої
зусилля на підрив основ духовного життя радянських людей,
на ідейний розклад молодого поколіпня, на грубе спотвореп-
пя і перекручення цілей і політики КПРС, Радянської
держави в галузі культури. Не залишає вона поза увагою і
українське радянське кіномистецтво.
Нині па Україні працює п'ять кіностудій, які за минулу
п'ятирічку випустили 89 художніх і 138 серій телевізійних
фільмів, а також 26 повнометражних і понад 1100
короткометражних хронікально-документальпих,
науково-популярних і мультиплікаційних стрічок. Кращі фільми українських
режисерів за останні п'ять років були удостоєні Державної
та Шевченківської премій, одержали 60 нагород на
міжнародних і всесоюзних кіпофестивалях.
Видатних успіхів нашого кіно, яке В. І. Ленін вважав
пайважливішим з усіх видів мистецтва, жовтоблакитники не
визнають. Але па підтвердження своїх трафаретних наклеп-
пицьких звинувачень радянському кіпо у його «політизації»
та «денаціоналізації» вони не можуть висунути жодного
аргументу.
Націоналісти зосереджують свої злісні нападки, в першу
чергу, на тих радянських фільмах, які викривають
антинародне єство «самостійників» та їхніх духовних
наставників — уніатів. Згадаймо лише брудні спекуляції навколо
такого бойового, по-галанівськи цілеспрямованого кінофільму,
як «Іванна», що був поставлений режисером Віктором Ів-
ченком ва сценарієм Володимира Бєляєва. З несамовитою
люттю, накинулися оунівці на «Іванну». Вочевидь, їх
зачепили 8а живе. Яскраво показані у фільмі факти гапебної
діяльності уніатської церкви — покровительки і
наставниці націоналістичних безбатченків, злочинні справи таких
апологетів уніатства, як митрополит Андрей Шептицький і
нинішній первоієрарх зарубіжних осколків унії, інтриган і
провокатор Йосиф Сліпий.
Як згадував В. П. Бєляєв у статті «Довкола «Іванни»...»,
опублікованій нещодавно у журналі «Прапор», ще до виходу
стрічки на широкий екран, відразу після перших
громадських переглядів у Києві і Львові, оунівська зграя ва
кордоном розпочала на фільм справжню атаку. Так, бандерівська
газета «Шлях перемоги» виступила на захист «великого
митрополита» уніатської церкви, обсипаючи прокляттями
творців' фільму. А в оунівській рептильці «Визвольний
шлях» відповідним чином, прокоментували сценарій «Іван*
357

ни», опублікований на сторінках журналу «Искусство кино».
Ці жалюгідні коментарі, пише В. П. Бєляєв, викликали у
авторів фільму тільки сміх, незважаючи на те, що
націоналісти не пошкодували міцних висловів, серед яких «москалі»
і «пошехонці» були найм'якшими. Навіть патріарх всея Русі
Алексій мимохідь був названий ними «чекістом». І що
показово: в жодній «рецензії» націоналістів не було спростовано
жодного факту, наведеного в фільмі: тільки лайка,
брутальна, жовчна, брехлива, яка свідчить про повне безсилля
клерикально-націоналістичної кліки. До речі, бездоказовість
характерна для всієї горе-критики «екзильних» писарчуків
щодо творів радянської літератури й мистецтва. Свою
безпорадність в аргументації націоналістичні борзописці ще раз
продемонстрували, розгорнувши на сторінках своєї преси
галасливу кампанію проти викривального, глибоко
гуманістичного кінофільму «Спокута чужих гріхів», поставленого на
студії ім. О. Довженка режисером Валерієм Підпалим за
сценарієм Володимира Сичевського. Стрічка, присвячена
надзвизайно складній проблемі духовного прозріння люди-
. Ви, обплутаної тенетами уніатської облуди, стала для
зарубіжних апологетів унії кісткою у горлі. І не дивно. Адже
у картині глибоко розкрито психологічну драму її головного
героя — виученика уніатської семінарії та ватіканського
Грегоріаніуму Богдана Чичури, котрий, переконавшись в
антинародній суті «отців» церкви, врешті-решт знаходить в
собі сили вирватися з чіпких пазурів релігійного фанатизму
й стати до лав борців за визволення свого народу.
Образи комуніста Русина та інших передових людей,
західноукраїнського міста й села, які ладні віддати своє життя
в ім'я щастя трудящих, уособлюють совість і честь
найкращих синів і дочок народу, їхню мужність і відвагу. У
жорстокому двобої з гітлерівцями та їхніми найманцями —
націоналістами — комуністи показують зразки справжнього
героїзму і самопожертви, сміливо викривають
людиноненависництво й фашизм, чи буде він під знаком хреста чи під
свастикою.
Високу місію — сприяння духовному загартуванню
радянських людей, формуванню у них комуністичного світогляду
та активної життєвої позиції, виконує кінодокументалісти-
ка. Чудовий приклад партійної, емоційно насиченої
публіцистичної стрічки, яка гнівно таврує наших ідеологічних
противників,— фільм «Вбивця відомий» (автор сценарію
Владлен Кузнецов, режисер Левко Удовенко). На підставі
незаперечних фактів, спогадів очевидців у фільмі перекоп-
358

ливо доведено: діяльність націоналістичних «вождів» і «вож-
денят», усіх цих мельників, бандер, кубійовичів, сліпих
завжди оберталася запроданством інтересів трудящих,
національною зрадою, кривавим терором.
Понад десять років у бойовому жанрі кінопубліцис-
тики плідно працюють лауреати Республіканської премії
ім. Я. Галана кінодраматург Іван Кочан і режисер Анатолій
Федорів. Знята ними трилогія «Троянський кінь», «Упирі»,
«Останні сторінки», фільми «Три обличчя Пітера Ментена»,
«Х*о ви, містер Климчук?», «Гірке відлуння», схвильована,
сюжетно напружена стрічка «Все життя — бій», присвячена
пезабутньому Ярославу Галану, та інші їх роботи
дошкульно викривають український буржуазний "націоналізм як
отруйне знаряддя фашизму та імперіалістичної реакції,
знаряддя терору, диверсій, іншої підривної діяльності проти
СРСР.
Картинам І. Кочана, В. Кузнецова та інших українських
радянських кінодокументалістів притаманні висока
партійність, полум'яний інтернаціоналізм, гранична виразність і
переконливість, глибоко аргументоване викриття тих, хто,
продавши честь і совість, слугує ворогам Країни Рад,
вдумливий аналіз запроданського «вчора» і лакейського,
шпигунського «сьогодні» оунівських безбатченків.
Чорнильні раби свастики й тризуба, «спростовуючи» паве-
дені у документальних і художніх викривальних стрічках
незаперечні факти, списали стоси паперу. Вони силкуються
довести, що нібито не мали нічого спільного з фашизмом,
піколи не служили в імперіалістичних шпигунсько-диверсій-
них службах, не катували і не вбивали невинних, не кидали
свої жертви до криниць... Проте заперечити свою участь у
жахливих злочинах їм не вдасться. Дедалі більше людей,
в тому числі й серед українських поселенців на Заході,
довідується про справжнє обличчя оунівських катів, про
злочинний характер рекламованих ними «визвольних змагань».
«Примари ночі,— казав Ярослав Галан,—- зникають при
світлі дня». Чимала заслуга у цьому і нашого радянського
кіно.
Нещодавно «екзильні» пропагандисти накинулися з
лайкою на новий фільм Одеської кіностудії «Багряні береги»,
поставлений кінорежисером Ярославом Лупієм та його
братом — автором сценарію, українським прозаїком і поетом
Олесем Лупієм. У зв'язку з виходом стрічки на екрани уніа-
то-націоналістична «Америка» у номері від 8 липня
1980 року звинуватила авторів фільму у «перекрученні»
859

історії та нових атаках проти націоналізму. Спотворюючи
історпчне минуле, автори статейки в «Америці»
намагаються заперечувати віковічне прагнення трудящих Західної
України до возз'єднання зі своїми братами на Сході,
обілити бандерівських зрадників і вбивць. їм -не до вподоби ідея
фільму, його політична спрямованість, яскраве викриття
авторами стрічки антинародної суті українського буржуазного
націоналізму та уніатства, страшних злочинів оунівських
душогубів.
Згадаємо, бодай коротко, зміст цього політично гострого,
талановитого фільму. Події, про які йдеться у «Багряних
берегах», відбуваються у 1945—1946 роках. Повертається
додому мостобудівник капітан Василь Данилюк. За роки війни
його саперна частина навела не одну переправу на великих
і малих річках. По тих мостах ішли радянські воїни до
Перемоги, до щастя мирних днів. Та нелегко склалася доля
молодого капітана. Фашисти закатували його дружину,
ледве врятувалися синок Лесько та старий батько. Так, ще
багато потрібно навести мостів, по яких прийде нове щастя,
нове добро у світ..» Тому батько й син Данилюки вирішують
переїхати на західноукраїнські землі, щоб там зводити
мости, які єднатимуть береги річок і серця людей.
На перешкоді цим світлим задумам стають бандерівський
ватажок Шумик, уніатський святенник Вітовський та інші
«лицарі ножа й темної ночі», які на збручанських берегах
чинять смерть і розправу, залякують і шантажують мирних
жителів. Вони не тільки мучили й вбивали невинних, пе
тільки руйнували мости єднання, а намагалися понівечити
душі людей, отруїти їх ненавистю, заплямувати
братовбивством.
Не вдалося! Очолювані комуністами селяни вступають у
рішучу боротьбу з націоналістичними продайдушами,
виходять на широку дорогу нового життя. І, як символ дружби
та єднання народу, уквітчаний гірляндами квітів, стоїть
новий міст.
Тож зрозуміло, чому фільм із таким викривальним
спрямуванням, з таким світлим, життєствердним епілогом не
сподобався тим, хто запродав рідну землю і ховається по
темних закутках Заходу. А мільйони глядачів нашої країни,
які подивилися «Багряні береги», вірять фільму. До речі,
письменник-сценарист і режисер народилися й виросли на
Львівщині і ще підлітками бачили, як «самостійники»
тероризували мирне населення, вбивали людей, котрі будували
нове, соціалістичне життя.
360

Брати Олесь та Ярослав Лупії — вихідці з трудової
селянської сім'ї — дістали змогу вчитися, закінчити вищі
навчальні заклади у Києві й нині плідно працюють на ниві
культури. За творчі досягнення, високоідейне й талановите
відображення радянської дійсності їм присвоєні почесні
звання: Олесь Лупій — лауреат Всесоюзного літературного
конкурсу імені М. Островського, Ярослав Лупій — лауреат
Республіканської комсомольської премії імені М.
Островського.
Зрозуміло, що буржуазно-націоналістичні невігласи нічого
не можуть протиставити високогуманним, пристрасним
творам радянського кіномистецтва. Однак, силкуючись обілити
своє мерзенне фашистське минуле, виправдати криваві
бузувірства на українській землі, вони вдаються до створення
кіносурогатів, які демонструють лише їхнє ідейне й художнє
убозтво. Саме такими кіноерзацами, насиченими проповіддю
злоби й ненавирті до радянських людей, до миру й
соціального прогресу є випущені бандерівцями в Канаді фільми
«Жорстокі світанки» та «Я нікого не забуду». У цих, 8
дозволу сказати, «творах» оспівується оунівський бандитизм,
пропагується ненависть до інших народів, грубо
фальсифікуються загальновідомі історичні факти.
1980 року бандерівські недобитки в Англії випустили ще
один фільм, присвячений діяльності СУМу —
буржуазно-націоналістичної Спілки української молоді — цієї
напіввійськової фашистської організації, створеної за зразком
нацистського «гітлерюгенда». Хизуючись цим «новим
досягненням» емігрантської «культури», лондонська «Українська
думка» в листопаді 1980 року писала, що демонстрація цієї
кінострічки в молодіжній аудиторії має на меті «заохотити
юнацтво до активної діяльності» у молодіжних
націоналістичних осередках, керівниками яких — і це добре
відомо — є колишні есесівці та поліцаї.
Головний стереотип у пропаганді засобами кіно, як і в
усій диверсійно-пропагандистській діяльності
жовто-блакитних «культуртрегерів» серед молодого покоління, зводиться
до ідейного одурманення зарубіжної української молоді,
наслідування «традицій» лиховісної пам'яті оунівських банд,
підготовки «гарматного м'яса» для шпигунських служб та
армій країн НАТО.
Проте позбавлені будь-якої ідейної та естетичної цінності,
націоналістичні ерзаци від культури йе справляють упливу
на молодих (і не тільки молодихі) український поселбйцій,
а, навпаки, відштовхують їх від «самостійників*і Прогресив-»
361

па зарубіжна преса, трудящі-еміграити справедливо
зазначають, що нікчемна метушня найманців монополій
навколо «власних культурних здобутків» засвідчує лише їхню
неспроможність створити справжні духовні цінності,
заперечити досягнення української радянської культури.
І як не шаленіють у безсилій люті жовто-блакитні
безбатченки, до яких тільки фальсифікацій і наклепів не
вдаються, їм ніколи не спотворити великої правди про прекрасне
сьогодення Країни Рад, про чудові звершення нашої
багатонаціональної соціалістичної культури.
«ЕКЗИЛЬНА» КУЛЬТУРА:
МІФИ ТА РЕАЛЬНІСТЬ
Культурні надбання емігрантів-заробітчан, що селилися
за океаном, починаючи з кінця XIX сторіччя, мають свої
давні прогресивні традиції. Вже на початку XX сторіччя
в Канаді почали виходити перші українські робітничі
газети, набирали сили демократичні освітні організації і
читальні, створювалися самодіяльні художні колективи. Полум'яні
твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки були
неоціненним скарбом для перших емігрантів, пов'язували їх
з рідним краєм, з його самобутньою культурою.
Історія Канади, як справедливо -зазначав в інтерв'ю газеті
«Вісті з України» в січні 1981 року голова Крайового
виконавчого комітету Товариства об'єднаних українських
канадців (ТОУК) Петро Кравчук, писалася українцями, як і
англійцями, французами, італійцями та представниками
багатьох інших національностей. Зростала політична
свідомість трударів-українців за океаном, які сміливо кидали
виклик гніту і визиску, безправ'ю і несправедливості.
Набирали сили їх демократична культура і мистецтво, що були
тісно пов'язані з передовою революційною культурою
рідного краю.
Величезний вплив на дальше формування духовної
культури трудящої еміграції мали Велика Жовтнева
соціалістична революція і встановлення влади Рад на Україні, розвиток
нової яскравої національної за формою і соціалістичної за
вмістом, інтернаціональної ва своїм духом і характером
української радянської культури і мистецтва. Протягом
шести десятиріч твори наших письменників і митців, наша
соціалістична дійсність, правда про «сім'ю велику, сім'ю воль-
862

ну, нову», надихають громадськість за океаном, служать для
неї духовним джерелом.
Окреслюючи завдання прогресивної української еміграції
в Канаді, тижневик «Життя і слово» влучно писав, що
«ні вкрай необхідне висвітлення великого вкладу
української етнічної групи в економіку, культуру і громадське
життя країни, ні так само важливе з'ясування дітям і
онукам правди про минуле своїх дідів і батьків, які були
будівниками і творцями матеріальних і культурних надбань
Канади, ні сама по собі боротьба проти асиміляції, яка активно
впливає на молоде покоління українських поселенців, не
зможе... довго здержати нашу національну ідентичність,
якщо не будемо піддержувати міцних зв'язків з Україною, її
народом, її економічними і культурними досягненнями.
Кожен, хто народився у Канаді, повинен знати, звідки почався
його рід, де запущені його коріння, де джерело і скарбниця
культури його родичів».
Сучасна духовна культура прогресивних українців за
океаном багатогранна. Це і твори канадських і американських
українських письменників, які на великому фактичному
матеріалі показують нелегке життя трударів-емігрантів, і
чарівні полотна Василя Курилика, в яких на повну силу
неповторного таланту цього чудового митця розкрита епопея
освоєння Канади українськими поселенцями. Це і
прекрасний художній музей Миколи Колянківського в Ніагара-
Фоллс, де експонуються найкращі картини В. Курилика та
періодично влаштовуються виставки українських
радянських митців. Символом любові до культури свого народу і
водночас свідченням братерського зв'язку українців
Канади з землею батьків стали пам'ятники Тарасу Шевченку,
Лесі Українці, Іванові Франку, Василю Стефанику,
подаровані українцям країн поселення громадськістю України.
А яке неоціненне значення для збереження та
популяризації демократичної культурної спадщини емігрантських
груп різних національностей у США, в тому числі трудової
української еміграції, мало відкриття в 1970 році в Арров-
парку (Нью-Йорк) пам'ятників Тарасу Шевченку та
Олександру Пушкіну, до яких пізніше приєдналися монументи
співцям свободи та братерства Уолту Уїтмену та Янці
Купалі.
Заходами Ліги американських українців (ЛАУ) та
прогресивних організацій інших етнічних груп влаштовуються
зустрічі ветеранів боротьби з фашизмом, концерти, свята
дружби. Все це робить Арров-парк центром спільної куль-
363

турпо-освітньої і патріотичної діяльності американців
українського, російського, білоруського походження, трударів-по-
селепців інших національностей, надає йому
по-справжньому гуманістичпого, інтернаціонального характеру, сприяє
надзвичайно важливій справі миру й дружби між
американським і радянським народами.
Або візьмімо музейпу справу. Завдяки піклуванню ТОУК
на Прітчард-авеню у Вінніпегу відкрито музей Івана
Франка. Тут зібрано полум'яні твори великого Каменяра, його
особисті речі, портрети громадських діячів і майстрів слова,
з якими він дружив і працював. Жодні зловорожі заходи не
могли вбити духу й ідейного гарту Вічного революціонера,
який кликав трудящих до бою «за поступ, щастя й волю».
Відомий український письменник Микола Тарновський,
який півстоліття прожив за океаном, у книзі спогадів
ділиться своїми враженнями про цей музей: «Ви входите в
музей і бачите поета мов живого, хоч і вилитого з бронзи.
Він дивиться на вас своїми розумними очима, неначе
вітається з вами. Проходите далі, оглядаєте картину за
картиною, і всі вони промовляють до Вас тим же франківськйм
духом. Ці картини не тільки збагачують* Вас знаннями —
вони запалюють вас до дальшої праці й боротьби за ті
високі ідеали, якими так дорожив Іван Франко».
При багатьох місцевих відділеннях: ТОУК, ЛАУ та інших
прогресивних організацій створені музеї, відкриті виставки,
бібліотеки. Плідно працює, наприклад, Український
історичний і культурний музей у канадському місті Тімменсі.
«Музей — це наша гордість,— писала голова жіночого відділу
ТОУК Корнелія Ткачук.— Щодня йоп^ відвідує чимало
людей, і всі вони дають йому високу оцінку». _
У місцях поселення української еміграції створено
чимало мистецьких колективів, хорів, ансамблів. У США та
Канаді майже щороку відбуваються фестивалі української
пісні, музики і танцю, в яких беруть участь і митці
Української РСР. На фестивалі приїздять тисячі людей з різних
міст. Особливим успіхом користуються виступи ансамблю
«Кобзар» та хору імені О. Кошиця з Канади,, ансамблю
українського танцю «Дніпро» та хору імені М. Леонтовича
з Сполучених Штатів, в репертуарі яких чимало творів
кращих композиторів і доетів нашої Батьківщини.
Дбайливе ставлення .зарубіжних українці^, особливо в
Канаді, до кращих надбань мистецтва, музичної культури і.
танцю € своєрідним вкладом у духовну, скарбницю країн
364

поселення. В той же час це об'єктивно сприяє
популяризації досягнень соціалістичної культури, радянського способу
життя, допомагає дальшому зміцненню культурних зв'язків
трударів-емігрантів з українським народом.
Така позиція людей доброї волі з числа українських
поселенців — гострий ніж для українських буржуазних
націоналістів. Вони злісно нападають на прогресивних митців, усі-
ляко перекручують характер їх культурних зв'язків з
діячами мистецтва Радянської України.
Зрештою, що ж можуть протиставити духовній культурі
прогресивної еміграції буржуазно-націоналістичні
безбатченки?
Про які культурні надбання уніатсько-оунівських
політиканів та їх послідовників від «екзильної» псевдокультури
може йти мова, коли вони не тільки відкидають величезні
досягнення української радянської культури й мистецтва, їх
вагомий внесок у світову духовну скарбницю, але й з піною
у роті виступають зі злісними нападками на радянську
культуру, фальсифікують її оптимістичний, глибоко гуманний
характер, неоцінепне естетичне, виховне значення, що
відповідають соціалістичному способу життя, моральному
клімату нашого суспільства! Більше того, жовто-блакитні
невігласи, виконуючи вказівки своїх шефів з натовських
центрів ідеологічної диверсії, намагаються всіляко
перешкодити культурним зв'язкам з Радянською Україною,
виступають з брутальними погрозами на адресу трударів-поселен-
ців, які хочуть більше знати про Країну^ Рад та її
багатонаціональну культуру.
Та одними наклепами і спекуляціями навколо духовного
життя радянських людей не проживеш. І оунівці починають
шукати «діячів культури» поміж себе, підносити до рівня
«класиків» колишніх фашистських наймитів. Серед них чи
не на першому місці нині вже покійний Б. Кравців, писання
та «тернистий життєвий шлях» якого останнім часом
широко рекламуються зарубіжною оунівською клікою. Щб ж воно
ва «діяч» на самостійницькій «культурно-просвітительській»
ниві та яке відношення має бін до літератури, а література
до нього?
Б. Кравців — один 8 активних у минулому терористів
УВО-ОУН, досвідчений агент гітлерівського абверу, ще в
30-і роки виконував найбільш «делікатні» доручення
першого «вождя» ОУН Є. Коновальця, займався пограбуванням
банків та поштових контор на території буржуазної Польщі,
365

«усуненням» небажаних для націоналістів «свідків», збором
необхідної німецькій розвідці шпигунської інформації. Та
незадовго до нападу фашистської Німеччини на СРСР
спеціалісти «мокрих справ» з очолюваного полковником
Е. Штольце другого відділу абверу виявили у тоді ще
відносно молодого агента певні пропагандистські здібності й
передали свого вишколеного диверсанта відомству Геббель-
са. Відтоді й почав свій шлях «літератор» від свастики
і тризуба Б. Кравців.
Новому писарчукові доручили очолити й редагувати
нацистську газету «Голос», що видавалася на початку
сорокових років у Берліні і пропагувала фашистську ідеологію й
«досягнення» третього рейху. Статті Кравціва, надруковані
в 1940—1941 роках у цій ганебній рептильці, а пізніше у
брудному листку під назвою «Українець», насичені
суцільним плазуванням перед біснуватим фюрером, вихвалянням
інших фашистських бонз та «побідної німецької армії», її
«хоробрих вояків», «могутньої» зброї тощо. У статтях «Про
Гітлера — людину» (10 квітня 1941 року), «Німецький
старшинський корпус» (24 квітня 1941 року) та інших Кравців
з непередавапим холуйством описував «титанічну постать»
«фірера» — цієї, за його словами, «надлюдини і творця»,
славив «пепереможних» генералів Роммеля, Фріче, Кірхлера.
Хто йде з фашизмом, тому, як писав зрадник, «забезпечено
викопанпя його мрій і надій».
Ставленик Геббельса невпинно лив бруд на тодішніх
керівників США, Англії та Франції. Нестямно захоплювався
гітлерівськими морськими та повітряними піратами, що
топили неозброєні торговельні й пасажирські судна, скидали
бомби на англійські й французькі міста.
Та хіба тільки це? Виконуючи вказівки своїх хлібодавців
з міністерства пропаганди та гестапо, Кравців на сторінках
«Голосу» вів шалену антипольську та антисемітську
пропаганду, закликав до «помсти» полякам, до «цілковитого
виключення» євреїв з суспільно-громадського життя. У той же
час віп вихваляв «расові критерії» нацизму, у кожному
номері свого листка підкреслював близькість «ідейних
постулатів» українського буржуазного націоналізму до націонал-
соціалізму Гітлера, пропагував так званий «фірерприн-
цип» (фашистські диктаторські засади влади в партії і
державі).
Що ж до українських робітників і селян, вивезених на
каторжні роботи до третього рейху з окупованої нацистами
Польщі, то «головний редактор» вимагав від них віддавати
366
/

всі сили «дорученій праці», старанно виконувати розцр-
рядження фашистської адміністрації, не скаржитися на
рабські умови праці на фашистській каторзі.
Отаким був «бард» зарубіжного оунівського кубельця,
отакими були його «літературні» вправи у грізні воєнні роки.
Після війни Кравців перебрався у США, де, користуючись
пабутим у міністерстві Геббельса досвідом, підробляв у
націоналістичній газетці «Свобода» та інших галасливих
рупорах антикомунізму. Нарешті, вже під старість, коли разом
з колишнім агентом абверу, а потім ЦРУ М. Лебедем
пригрівся в утримуваній ЦРУ оунівській богадільні, чи пак
«видавництві» під претензійною назвою «Пролог», Кравціва
потягнуло до «творчості» і він буквально зригнув кількома
десятками вбогеньких «віршиків» і «сонетів». У них висловив
відверте почуття відрази і ненависті до людей, до
українського радянського народу, що викинув кравцівих, лебедів,
стецьків та іже з ними на задвірки історії.
Та, як кажуть у народі, на безриб'ї і рак риба. І «екзиль-
ники» починають роздувати кадила навколо «вагомої
літературної спадщини» Кравціва, його «величезного вкладу» в
українську літературу. З метою популяризації
миршавеньких опусів колишнього колабораціоніста створюється «кура-
торія» (слово ж яке!) для видання творів Кравціва. До неї
ввійшли «голова кураторії», колега Кравціва М. Лебедь —
один із організаторів львівських «кришталевих ночей» у
липні 1941 року, коли гестапівці разом з убивцями з
кривавого «Нахтігалю» розстріляли, замучили та закопали
живцем кілька тисяч мешканців міста, В. Кубійович — у
минулому протеже ката польського та українського народів
Ганса Франка та «провідник» створеного фашистами
Українського центрального комітету, колишній; гестапівець
М. Прокоп та ще кілька панів і підпанків такого ж гатунку.
«Кураторія» і створений нею «діловий комітет» (ще одна
надто потрібна «інституція»!) опрацювали план видання
«поетичної, літературознавчої та перекладної творчості»
Б. Кравціва і, як годиться, звернулися до поріділої купки
послідовників із слізним проханням 8давати пожертви у
фонд видання «спадщини» Б. Кравціва. «Висловлюємо щиру
подяку всім, що досі склали пожертви на цей фонд,—
писали вони у мюнхенській газетці «Християнський голос»,—
і повідомляємо, що список усіх жертводавців буде своєчасно
проголошений». Отже, дайте & ще раз дайте на
прославлення «нашого славетного...» (додамо — трубадура фашизму)'
Б. Кравціва.
367

Організація так званих «фондів» (а точніше, своєрідна
система поборів з трударя-емігранта) є, як відомо, одною
з форм привласнення важко зароблених ним грошей злочип-
ною оунівською клікою. В емігрантській пресі вже не раз
згадувалося про» те, що націоналістичні лідерчуки добре-та-
ки гріють руки біля отих «фондів», розтринькуючи їх на
задоволення власних примх. Мабуть, так станеться й з
«фондом Кравціва». Цікаво, в якому з трьох томів «спадщини»
фашистського борзописця пани-«куратори» збираються
публікувати його панегірики про Гітлера та погромницькі опуси
щодо «викорінення» тих, до кого нині так запопадливо
залицяються буржуазно-націоналістичпі «батьки еміграції».
Не менше галасу підіймають оунівці навколо іншого
«живого класика» емігрантської макулатури У. Самчука, який
живе в Канаді. Після нікчемної куркульської хроніки
«Волинь», названої чомусь романом, та пройнятої зоологічною
антирадянщиною повісті «Марія», Самчук у 1980 році видав
у Вінніпегу новий опус під назвою «Плянета ді-пі». У ньому
він вихваляє зрадників Батьківщини, різномастих
перевертнів, тих, хто за юдиного гроша готовий ще раз продати
Україну, тепер вже «західним альянтам». У книзі, що
претендує на документальність, розповідаться про зустрічі
автора в таборах «ді-пі» з фашистськими прихвоснями, затятими
ворогами Радянської держави К. Паньківським, В. Мудрим,
С. Скрипником та іншими націоналістичними «зверхника*
ми», які, за його словами, прагнули будь-що «сховатися від
радянських репатріаційних комісій» і вже у той час
виношували ідейки про можливість встановлення тісних зв'язків із
спецслужбамп імперіалістичних держав.
З приводу виходу в світ нового опусу Самчука у зарубіж1
ному націоналістичному жабуринні почався черговий
пропагандистський бум. Немічні оунівські газетки на всі лади
славословили пана Уласа за шукання «кращих форм
втілення усієї глибшій думки митця», за «великанський вклад»
у «світову літературу», за його «тверду громадську
поставу». У націоналістичних осередках США та Канади
протягом 1980 року відбулася серія зустрічей автора з колишніми
есесівцями, поліцаями та іншими зрадниками, яким, як
пише Самчук, вдалося «щасливо перебути «діпістські» табори
та за допомогою нових хазяїв перебратися за океан.
Мюнхенський журнал «Сучасність» у листопаді того ж року
опублікував хвалебну рецензію якогось Івана К., де по-блюз-
нірському підкреслюється, нібиїо Самчук і в таборі творив
«велику літературу»,
868

Каму ж плетуть лаврові вінки «екзильні» перодряпи?
Кого величають за «тверду громадську поставу»? *
Звичайно, свого, такого рідного, такого близького «корпо-
ранта», чи, точніше, ідеологічного бандита й диверсанта з
бідьш як п'ятдесятирічним стажем. Починав Самчук
наприкінці 20-х років підручним затятого людиноненависника
Д. Донцова і пройшов так само, як і його «колеги»,
відповідний «вишкіл» у гітлерівських кошарах, ну а закінчує нині
«па харчах» імперіалістичної реакції. Взагалі, все як у
«своїх»... Але є й особливості, так би мовити, деталі.
Деталь перша. Самчук — один з небагатьох живих ще
біографів біснуватого Адольфа. З тих біографів, які
славословили Гітлера за його життя не тільки за чисту готівку, що
регулярно надходила з каси міністерства пропаганди, а й
з гарячої прихильності до фюрера, з любові, котру пан Улас
не криє й Донині. «Чорнильний раб Гітлера», як влучно
назвав Самчука письменник-трибун Юрій Мельничук,
вклепався у фюрера, як чорт у стару вербу. Редагуючи деякий
час окупаційну газетку «Волинь», Самчук присвятив ідолові
фашизму десятки статей, насичених такою ганебною
запопадливістю, таким єлейним екстазом, що просто дивно, як
подібне лакейське паскудство витримував папір.
Деталь друга. Самчука-борзописця, Самчука — затятого
проповідника фашизму завжди відзначала й відзначав якась
патологічна зневага до нашої історії і культури, до
української інтелігенції, взагалі до всього радянського. Вихований
на звироднілій маячні Донцова, «редактор УС» (таким
криптонімом Самчук підписував часом свої статейки), якщо
й мав якісь ідеали, то хіба такі, які були в панича, куркуля,
торговця, що своєю собачою вірністю, своєю, як писав колись
він сам, «заангажованістю» нацизмові, намагався заслужитп
у гітлерівських господарів право на «багате й красиве
життя».
Деталь третя. Презирство до «нижчих за себе» й
лакейська постава до «мужів великих і сильних», незалежно, чи
то з польсько-шляхетської, чи фашистської, чи сучасної
імперіалістичної верхівки, тісно пов'язане в Самчука з
несамовитим бажапням й самому «вийти у пани», «збагатитися»,
«дістатися самих верхів». Задля цього він усе своє життя
йшов і йде на найганебніші вчинки. Так, діставшись до
окупованого фашистами Києва, пан УС, мов мародер, вдерся до
будинку, в якому до війни жили українські радянські
письменники, і -в прямому розумінні слова, пограбував
квартири М. Рильського, П. Тичипи, В. Сосюри та інших митців,
13 К. Дшігр>и 369

поцупивши з них книги, картини, рукописи, архівні
документи, цінні речі. Пізніше чинив крадіжки у квартирах
письменників Харкова.
Отак і збагачувався, отак і пнувся «догори» нинішній
«кандидат на класика» від запліснявілих оунівсько-гітлерів-
ських попихачів. Та нікчемне скавуління старезного біографа
Гітлера, його людиноненависницькі марення викликають
лише відразу.
«Самостійницька» поезія, за визначенням «теоретиків» від
буржуазно-націоцалістичної культури з журналу
«Сучасність», також має свої' «позитиви». Якщо ж відкинути
улесливі епітети й зробити хоча б загальний аналіз цієї «поезії»,
то стає цілком ясно, що її складовими й далі залишаються
злісна антирадянська тарабарщина, злоба до нашого народу,
груба фальсифікація радянської дійсності і разом з тим
пестримний жах перед нікчемним майбутнім, безпросвітний
песимізм і відчай людей, які втратили Батьківщину.
Для цієї «поезії» характерний відхід від реального,
конкретно-історичного відображення дійсності, формалістичні й
модерністські збочення, якась показна, дешева «романтика»,
відверта бульварщина. Проте лейтмотивом цієї псевдопо-
етичої мішанини, поза сумнівом, є ненависть до Радянської
України, оспівування бандитизму, вакханалії злочинів
і убивств, учинених жовтоблакитниками, настирлива
пропаганда жорстокості, терору, так званого «військового гарту».
Гостру й принципову оцінку намаганням
буржуазно-націоналістичних словоблудів прищепити молодому поколінню
звірячу ненависть до радянського народу та його культури
дав лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка
Іван Драч:
Скопали «тигри» і «пантери»,
Освенцімів колюча кліть,
А все ж облеслі живодери
Плетуть павучу сіть Бандери —
Ще досі висне хижа сіть.
О, ненависті дух не вичах,
Цей лютий шал не заника,
Шуга огнем мені в обличчя
З сонетів Кравціва лисичих
* І з вовчих строф Маланюка.
«Першість» серед піїтів-мальбруків залишається за
колишнім петлюрівцем Є. Маланюком, який ще у 20—30-х
роках у своїх хирлявих' збірочках «Стилет і стилос», «Земля
370

і залізо» та' інших пасквілях мріяв про час, коли можйа буде
«наточити народної крові» ножем і подивитися на муки «ра-
дянців», яких припікатимуть «розпеченим залізом».
Хизуючись своїм цинізмом, біснуватий націоналістичний блазень
- називав Україну «байстрючою матір'ю» та чекав лише
слушного моменту, щоб «копирснути її під ребра лезом»,
а «зір очистити морем сліз». Саме це і викликав захоплення
оунівських цлюгавців. І недаремно газетки «діяспорних»
націоналістичних угруповань продовжують публікувати злобні
опуси цього «фашистика» і «жовто-синього трупа», як
називав Маланюка Володимир Сосюра.
Рупор недобитих есесівців з дивізії СС «Галичина», що
видається в Торонто, надрукував фрагменти з духовно
вбогої віршованої «творчості» Маланюка під назвою «Вояки».
У ній змальовано «ідеальний», з погляду редакторів цього
, журнальчика, тип сучасного націоналіста, в якого і «уста
затиснуті горять», і «заціплені скрегочуть зуби», і увесь він,
мов «замком затиснена пружина», лише чекав на наказ, щоб
кинутися різати, вішати й карати тих, хто чимось не
догодив апологетам зради й людиноненависництва.
Наслідувати приклад убивць і карателів з УПА закликав
й сучасний «екзильний» піїт С. Ольшенко-Вільха. У
римованому опусі, надрукованому бандерівською газеткою
«Шлях перемоги» у листопаді 1980 року, він вихваляє упів-
ських бандитів та їх каїнові справи, милується «кривавими
бойовищами і ровами», де «з болотом всуміш лежать
скошені тіла». Його тішить «крові вир і суматохи коло», «жадоба
помсти», що кипить у мізках «вояків», які йдуть один
супроти другого, як «звір на звіра». «Співець» бандерівського
душогубства так і пише:
В багряній мряці вперто йдуть вперед таємні силюети,
На штик підпосять молодість свою хмільну, бурхливу...
Вбивають сталь глибоко в тілб, поки пе зависне
Бездушним трупом.
Останнім часом на Заході опублікована низка псевдопое-
зій, що оспівують криваві справи націоналістів дивізії
СС «Галичина». Колишній офіцер дивізії Я. Курдидик видав
навіть у Торонто збірочку «вояцької (точніше, есесівської.—
К. Д.) поезії», де снить новим «дранг нах Остен» та
«поверненням» до Києва, вихваляв криваві злочини шуцманів,
яким вдалося вибратися живими зі Східного фронту й
пригрітися на диверсійних задвірках «альянтів». Інший
недобиток з числа есесманів, якийсь Б. Бора, і собі надряпав
кілька віршиків. У них він силкується змалювати бої під
13*
371

Бродами, під час яких дивізія була, як відомо, вщент
розгромлена військами 1-го Українського фронту. Колишній
прихвостень нацистів безсовісно називає захеканих страхополохів,
що, кинувши гармати й важку зброю, за словами начальника
штабу дивізії майора Гейке, втікали з району Бродів аж до
східних відрогів Карпат, «спадкоємцями слави», «вояками»,
які, бачите, писали «останні сторінки історії» (точніше,
останні сторінки своєї ганебної зради і запроданства).
Між іншим, віршовані опуси жовтоблакитників, видані
десятками, найбільше —- сотнею-другою примірників,
розповсюджуються примусово. Бандерівські «кольпортерп»
(поширювачі книжок, преси), в ролі яких здебільшого
виступають все ті ж колишні есесівці, безцеремонно нав'язують
зарубіжним українцям уже давно остогидлу їм писанпну своїх
ідейних спільників, залякують та зводять наклепи на тих,
хто категорично відмовляється викидати гроші'на
націоналістичну мазню. Один з «кольпортерів», який розпродував
збірочку Курдидика, у листі до редакції журналу «Вісті
комбатанта» прямо писав: «Продавати таку поезію — краще
каміння глитати». Що ж, з ним погодитися можна.
Можливо, й не варт було б спинятися на «поетичних»
нісенітницях «самостійницьких» фарисеїв, якби не їх
настирливі намагання втовкмачити «вояцькі традиції», а
точніше, несусвітню брехню про міфічні «визвольні змагання»
молодому поколінню.
З номера в номер різні молодіжні видання верзуть
дурниці про «хоробрих» дивізійників (есесівців) та упівців,
намагаються отруїти й понівечити юність псевдодраматичним
дурманом «боротьби за волю». Ось лише чотири рядки із
стосів макул'атури, адресованої молодим:
Як підпишеш всі трактати
Кров'ю, сталлю і вогнем.
Як ревітимуть гармати —
То до волі так дійдем!
Ця маячня з'явилася на сторінках брюссельського
журнальчика «Крилаті» в лютому 1979 року.
Мета подібних кривавих сентенцій бандерівського
вороння досить прозора. Йдеться про ідейне одурманення
молодих емігрантів, про виховання фанатиків і екстремістів,
сліпих виконавців волі оунівських провокаторів, про підготовку
нових «кадрів» націоналістів-різунів, здатних на будь-які
злочини проти свого народу.
372 і

Щодо мистецького рівня віршованої продукції
націоналістичного «Парнасу», то вона значною мірою є мішаниною
різних модерністських викрутасів, формалістичних збочень,
показної беззмістовності або взагалі словесної абракадабри.
Нулі від літератури намагаються копіювати окремих дегра-
дованих представників буржуазних «поетичних шкіл»
Заходу. У таких «поезіях» часто-густо відсутні розділові знаки й
великі літери, вживаються нецензурні слова,
словосполучення і цілі словотвори. Яскравим представником подібного
римованого (і то не завжди) абсурду в М. Царинник, який
у виданій в Нью-Йорку книжці «Нові поезії» опублікував
досить довгого опуса. Про його художню якість свідчать такі
рядки:
Ваш аліях
б5йцув букви б'ючки
та брн ви
не візьмете в адут
бо тут багер
зеленого баніта
в юшку розканючить
брата в роздрібну
прозору торбину
запакують.
І далі:
мій голос голова
у стомлених бур'янах
та моя нога ногою
трава сохне
сила межіе
ступа в годинникову стежку
де летаргічний янгол
гака на діпісток
що плачуть і гибіють
у стрімголових еміграціях.
Отакі-то справи па «екзильному Парнасі». «Байцують»
букви, беруть один одного «в адут», «розканіочують брата
в юшку», ну, а потім «гикають па* діпісток», доки горлянка
пе просохне. Що не кажіть, «свобода творчості»...
— А як відносно літературної критики? — запитали ми
одного з близьких до самого «Парнасу» «діаспорних» куль-
туртрегерів.
— Аякже,— відповів він.— Маємо... Й критиків в нас
доста. Але найвизначпішпй — Іван Овечко. Той, що з
університету Північного Колорадо...
6 такий. Шістдесятирічний асистент, чи то пак, тимчасово
виконуючий обов'язки професора. Його твори — «критц$ао-
373

дослідницька» містерія «Чехов і Україна», яка, за визнад-
пям компетентних спеціалістів, у тому числі й декого 8
нинішніх колег автора, не має жодного відношення ні до Анто-
па Павловича Чехова, пі, тим більше, до України, та ще
кілька статейок, насичених ненавистю до української та
російської культури, нашої літературної спадщини, до
соціалістичного суспільства.
Така постава «барда діаспорної критики» не випадкова.
Адже Овечко вибився на критично-літературну ниву з
«Українського вільного університету», яким вже довгий час
заправляють гестапівець В. Янів, капелан кривавого «Нахті-
галю» І. Гриньох, штурмбанфюрер 6. Побігущий.
Було б несправедливо не згадати, що пан Овечко також
починав свій шлях у «літературу» на фашистських
задвірках. Писав доноси до гітлерівської жандармерії, на підставі
яких нацисти розстріляли кількох «мешканців села Володи-
мирівка, Запорізької області. Катував радянських людей під
час собачої служби у поліції. Писав наклепницькі статейки
та віршовану мазню до окупаційної газетки
«Мелітопольський край».
Нині ж Овечко на іншій службі в американських
«яструбів». І знову захлинається від ненависті. І «розправляється»,
бодай на папері, з нашою літературою і мистецтвом, з
великим народом нашим.
Овечки та інші горе-критики, не маючи за душею жодних
наукових і літературних здобутків, усю свою енергію
витрачають на препарування української мови, «утворення»
нових, нікому не потрібних «неологізмів» або увіковічення
застарілих та вузькодіалектних слів. Націоналістичні
словоблуди, що претендують на звання мовознавців, без кінця
торочать про необхідність «вдержання самостійності»
сучасної «екзильної» лексики і правопису, які значною мірою
засмічені іноземними словами, особливо германізмами,
полонізмами.
Останнім часом, наприклад, у націоналістичній пресі
ведуться баталії з приводу дальшого вживання букви «ґ»,
колишньої п'ятої букви українського алфавіту, що не
вживається у нашому правописі вже близько п'ятдесяти років.
Головним «авторитетом» з цього питання виступає
нинішній редактор мюнхенського журналу «Сучасність» Ю. Ще-
вельов, який'навіть запропонував нашим ученим розпочати
«наукову дискусію з питань літери «ґ». Ставши у позу
такого собі-«метра», оцей, з дозволу сказати, «професор»
силкується кинути тінь на «компетентність» радянського мово-
374

внавства і наших учених, поширює провокаційні плітки про
«засміченість» української мови. Безсилу лють Шевельова
викликають досягнення української радянської науки і
культури, розквіт нашої мови, розвиток лінгвістики,
особливо той загальновідомий і закономірний факт, що
мовознавство в республіці розвивається на грунті марксизму.
Шевельов й далі повторює затерті твердження про
«занепад» та «русифікацію» української мови, його головні
зусилля скеровані на поширення антикомунізму і антирадяп-
щини. Мовознавство ж, мовна практика на Україні обрані
ним об'єктами для поширення всіляких інсинуацій проти
українського радянського народу.
Такими ж методами діяв цей «професор» і під час
гітлерівської окупації, коли співробітничав у брудному
фашистському листку «Нова Україна», що видавався в Харкові.
У своїх статейках Шевельов вихваляв нацизм і
гітлерівських загарбників, лив бруд на радянське суспільство, на
нашу Батьківщину, закликав читачів коритися окупантам.
У 1942 році він навіть склав «гімн» на честь «німецьких
вояків», що, за його словами, «перенесли кордон на Донець».
Не дивно, що шевельови і К°, які добре-таки набили руку
на усяких провокаціях у відомстві Геббельса, за їх же сло-"
вами, «б'ють по пальцях» (додамо — й по голові) кожного,
хто не погоджується з віджилими догмами. Досить було
керівникові кафедри українознавства Гарвардського
університету професорові Пріцаку лише заїкнутися про можливість
видання писань цієї кафедри (які, до речі, переважно є
стандартними антирадянськими викладками, відповідно
забарвленими науковою термінологією) загальноприйнятим
українським правописом, як на нього з брутальною лайкою
і погрозами накинулися заповзяті прихильники букви «ґ».
Та па цьому гармидер навколо «вдержання» віджилого
«екзильного» правопису не припинився. Зарубіжних
націоналістів бісять великі досягнення української мови, як і іп-
ших мов народів СРСР, після перемоги Великого Жовтня. їх
виводить з рівноваги стрімке піднесення літературної мови,
значпий внесок у розвиток якої зробили П. Г. Тичина,
М. Т. Рильський, М. П. Бажан, О. Т. Гончар, М. П.
Стельмах та інші видатні майстри художнього слова, створення
української радянської наукової, виробничо-технічної і
суспільно-політичної термінології та фразеології, видання
мільйонними тиражами наукової, політичної, художньої та
іншої літератури, принципові дослідження в галузі
українського мовознавства, що успішно проводяться в Інституті
375

мовознавства імені О. О. Потебні Академії наук УРСР та ін- о
ших наукових закладах республіки, помітне поповнення
нашої мовної спадщини сучасними лексичними й
фразеологічними скарбами. Серед фундаментальних^ праць, виданих уче-
ними-мовознавцями республіки лише за останні п'ять
років —- одпнадцятитомний «Словник української мови»,
двотомний «Шевченківський словник», «Словник
староукраїнської мови» й інші.
Та чи не найбільшу злість у буржуазно-націоналістичної
емігрантщини викликає крах дорученого їй центрами
ідеологічної диверсії Заходу «соціального замовлення» —
шляхом голосних пропагандистських кампаній протиставити
народи СРСР один одному, і насамперед російському народові,
протиставити одну одній національні культури і мови наших
народів і викликати на цій основі антиросійські і тісно
пов'язані з ними антирадянські настрої і тенденції. Запродані
спецслужбам НАТО жовто-блакитні «українознавці» ллють
крокодилячі сльози з приводу того, що в нашій республіці,
мовляв, «зникає» українська мова, відбувається «примусова
русифікація» і т. п. При цьому вони всіляко спотворюють
роль і значення російської мови як мови міжнаціонального
спілкування десятків націй і народностей Країни Рад.
Зарубіжні націоналісти дійшли до того, що у торонтському
журналі «Нові дні» висунули завдапня — «постійно слідкувати
й висвітлювати помилки чи свідомі порушення норм
української *мови» на сторінках радянської преси, бо, як визнається
у цій же статейці, «багато редакцій газет і журналів на
еміграції одержують радянську пресу і редактори інколи
підпадають під вплив слів,і граматичних форм, не властивих
літературним нормам нашої мови».
Якої «нашої», дозволимо собі запитати? Яке відношення
мають націоналістичні зайди до мови українського
радянського народу? Сміх, та й годі.
Наші ідейні противники роблять вигляд, що вони не
бачать постійного піклування Комуністичної партії про
всебічний розвиток національних мов народів СРСР, у тому числі
й української. Ленінська національна політика партії,
радянський спосіб життя забезпечують «вільний розвиток мов
народів СРСР, повну свободу для кожного громадянина СРСР
розмовляти, виховувати і навчати своїх дітей будь-якою
мовою, не допускаючи ніяких привілеїв, обмежень або примусу
у вживанні тих чи інших мов» *. Права громадян Радянсько-
* Програма КПРС. К., ПолЬвидав України,' 1977, с. 102.
376

го Союзу «користуватися рідною мовою і мовами, інших
народів СРСР» гарантовані 36-ю статтею Конституції
нашої держави. В умовах братерської дружби і взаємного
довір'я радянських народів національні мови розвиваються й
будуть розвиватися на основі рівноправності й
взаємозбагачення.
Що ж стосується російської мови, то опанування нею
всіма націями і народностями СРСР зовсім не означає так
званої «русифікації». Свідомо і цілком добровільно обрана
всіма народами Країни Рад мовою міжнаціонального
спілкування й співробітництва, російська мова служить справі
інтернаціонального згуртування трудящих, обміну
матеріальними і духовними цінностями. «Російська мова,— писав
видатний радянський мовознавець академік І. К. Білодід,—
своїм широким функціонуванням, творчою допомогою в
удосконаленні національних мов народів, своєю дією як
засобу єднання між народами, за загальним визнанням
радянських народів, стала також їх другою рідною мовою». І той
факт, що широкі маси добровільно опановують другу
мову — У даному випадку російську,— явище прогресивне, ко-
риспе не тільки для кожної нації, а й для кожної людини
зокрема.
Чи має націоналістичний «Парнас» свого, так би
мовити, споживача?
— Звичайно, ма,є,— відповість на це запитання трудів-
ник-поселенець, бодай поверхово обізнаний зі станом
«культурного життя» уніатсько-оунівської «еліти».— Це ж
колишні есесівці, поліцаї, усі ці зрадники, які осіли після
війни у США, Канаді, Англії...
І це правда. Тон у зарубіжному самостійницькому кублі
задають недобиті фашистські яничари з кривавої УПА та
інші запроданці, яким вдалося уникнути народної кари. Це
вони муштрують молодих націоналістів поч різних «вишко-
лах» і таборах, добираючи там відповідні «кадри» для
ідеологічних та шпигунсько-диверсійних шкіл НАТО. Це вони
пописують в «екзильних» газетах.і журналах, закликаючи
небагатьох своїх послідовників «готуватися до боротьби з
Большевією». Це вони закручують веремію «бойкоту»
українських радянських митців % і художніх колективів, які
несуть західному глядачеві, *у тому числі й зарубіжним
українцям, правду про величні звершення нашої
соціалістичної культури.
Вояки з дивізії СС «Галичина» і колишні поліцаї
висунули сміховинну тезу про те, нібрто вони, і взагалі жовто-
377

блакитні «культуртрегери», уособлюють сучасні «духовні
цінності» нації й повинні «нести відповідальність» за їх
дальший розвиток. «Коли хтось каже,— писав один з таких
мудрагелів у есесівському журнальчику «Вісті
комбатанта»,— що на чужині неможливо розвивати і звершувати
якісь творчості, то він помиляється. Навпаки, щоб глибше
зрозуміти проблему батьківщини, краще бути поза нею».
Більшої глупоти годі й придумати! Виходить, відщепенці
українського народу творять «національні шедеври», що,
виявляється, і можуть побачити світ тільки там, за морями-
океанами, на харчах з хазяйського столу, завдяки
піклуванню «доброзичливців» з різних капіталістичних фондів і
спецслужб... А праця великого загону українських
радянських письменників, художників, композиторів, артистів по
збагаченню культурної спадщини народу, примноженню
його чудових мистецьких традицій, відповідальна місія
багатьох тисяч самовідданих працівників Будинків культури,
клубів, бібліотек, музеїв по залученню найширших мас
трудящих до духовних скарбів народу в, всупереч здоровому
глуздові, нічим іншим, як «занепадом» культурного життя...
Що не кажіть, а в «екзильників» своя логіка...
Але що б не торвчили есесівські людомори про свої
«досягнення» на «культурній ниві», як не оббріхували б наше
сьогодення, скомпрометована буржуазно-націоналістична
спільнота на чужині тріщить по всіх швах. Більшість тру-
дівників-емігрантів уже давно порвала з
жовтоблакитниками, рішуче засудила їх антинародну діяльність. Чимало
наших земляків, у тому числі молодих людей, пов'язали своє
життя з українськими прогресивними організаціями, що, як
складова частина загальнодемократичного руху країн посе-
лепня, відстоюють мир і соціальний прогрес, докладають
багато зусиль, щоб донести до зарубіжних українців правду *
про нашу країну, Радянську Україну.
Отут і з'явилася та почала ширитися одна невідчепна
ідейка, підкинута свого часу кимось з покровителів
націоналістів з центрів ідеологічних диверсій. В її основі лежать
запозичені у Геббельса методи одурманення, дезинформації
мас: брешіть, галасуйте, організовуйте будь-які
пропагандистські трюки, може, хтось і клюне... Йдеться про
організацію та рекламування різних зборищ, маніфестацій, «здвигів»
та інших войовничих акцій недавніх найманців фашизму,
що хочуть продемонструвати натхненникам антикомунізму
свою готовність і далі виконувати нові диверсійні завдання.
Яких тільки назв не вигадують жовтоблакитники для збі-
х 378

говисЬк, яких тільки приводів не знаходять для їх
організації і проведення. Тут і псевдонаукові «академії», і
провокаційні шабаші під націоналістичними прапорцями біля
радянських дипломатичних представництв у капіталістичних
країнах, і «культурно-мистецькі вечори», приурочені до
«ювілеїв» створених та озброєних гітлерівцями есесівських
частин та оунівських банд, і навіть «дивізійне печення
бараболі», яке щороку проводиться «станицями» недобитків
Гіммлера у Філадельфії, Торонто, Чікаго і є нічим* іншим,
як своєрідним копіюванням бучних зборищ фашистів та
неонацистів у ФРН, Італії, Австрії.
Кілька войовничих збіговиськ есесівсько-націоналістичної
камарильї відбулося в липні 1980 року в США, Канаді,
Англії, Австрії. Вони були присвячені 36-й річниці «бойових
дій» дивізії СС «Галичина» під Бродами. На зборищах
виступали колишні вояки з «Нахтігалю» та частин СС,
уніатські та автокефальні святенники, а також есесівські і
бандерівські віршомази^ які до небес славословили криваві діла
гітлерівських зайд, клялися й далі «готувати зброю і молоду
зміну» для нових походів на Схід.
24 липня 1980 року таку шопку з участю шести
уніатських панотців влаштовано було в торонтській церкві
святого Миколая. До храму, за старим фашистським звичаєм,
внесли есесівські штандарти. Зі словом привіту до гіммле-
рівських вояків звернувся уніатський декан І.
Сиротинський. Тут же, у церкйі, з грубими^ погромними промовами
виступили кілька бандерівських ватажків. Вони вихваляли
«історію» і «добре ім'я» кривавої есесівської дивізії,
вимагали підтримувати її «традиції», а в зв'язку зі справедливим
викриттям жорстоких справ гітлерівських найманців у
канадській пресі зухвало закликали до «протизаходів в справі
нападів на дивізію».
Майже одночасно відбулося збіговисько колишніх есесма-
нів, поліцаїв і бандитів 8 УПА у „бандерівському таборі
СУМу в Елленвілі (поблизу Нью-Йорка). Тут
демонструвалася виставка, присвячена зловісним, бандам ОУН-УПА, яка
мала популяризувати криваві справи жовтоблакитників, їх
здатність й далі прислуговувати найбільш екстремістським
колам імперіалізму. Цій же меті був присвячений марш,
бандерівсько-есесівських недобитків, які у військовій уніформі
крокувалц під своїми заляпаними бруДом й ганьбою штан-
дартами. Захоплюючись оперетковим маршем купки
підстаркуватих шибайголів, філадельфійська газетка «Америка»
писала, що в Елленвілі парадували ті, «хто зі зброєю
379

в руках, коли прийде велика година (тобто розпочнеться
очікувана націоналістичними бонзами війна.— К. Д.), вийде
здобувати нашу свободу». А це, за «екзильною» термінологією,
означає «свободу» різати, вішати, грабувати «братів сущих»,
торгувати долею українського народу.
Та на цьому войовничі організатори вборища не
заспокоїлися. Після звичайного у таких випадках богослужіння
перед купкою фашистських недобитків виступило кілька
бандерівських «лідерів», які не приховували своєї радості з
приводу загострення міжнародної обстановки й
висловлювали надію на... «визволення Києва», до якого жовто-блакитні
безбатченки все ще марять дістатися в обозах
американських мілітаристів. При цьому оунівські бонзи на всі лади
розхвалювали афганських контрреволюціонерів, милувалися
їх кривавими справами. А один з оунівців — якийсь Голяш-
Мар,— за повідомленням тої ж газетки, навіть порівнював
банди УПА з афганськими басмачами.
Що ж, для такої аналогії справді є підстави... Адже і
буржуазно-націоналістичні банди, що були в наймах у
фашистів, і афганські басмачі, які перебувають на* службі
імперіалістичної реакції, робили і роблять одну й ту ж чорну
справу. І одні, і другі грабували і вбивали мирних жителів,
отруювали криниці, палили села. І одні, і другі вірно
служили і служать чужоземцям — ворогам свого народу. І хоч
афганські контрреволюціонери ще творять свої криваві епра-
ви, їх неминуче чекає нікчемна доля оунівських найманців
фашизму -— доля зрадників і відщепенців, навіки проклятих
власним народом.
Останнім часом збіговиська колишніх есесівців і поліцаїв
з числа українських буржуазних націоналістів дедалі
частіше проводяться спільно з сіоністами, хорватськими
фашистами, чехословацькими та мадярськими
контрреволюціонерами, прибалтійськими націоналістами та іншим
набродом. Про одну з таких провокаційних інтермедій, що
відбулася в австралійському місті Сідней, розповів радянський
публіцист Володимир Большаков.
В один з вечорів делегація радянських митців після
чергового концерту поверталася в готель «Флоріда». Але дорогу
перекрили вантажпі автомашини з відкритими кузовами. На
цих пересувних підмостках досвідчені у проведенні аптира-
дянських провокацій.режисери організували свій спектакль.
Ряджених у бутафорських ланцюгах і арештантському одязі
супроводжували пикаті охоронці. І ось, за сценарієм, в'язні
впали перед вартою на коліна й почали лементувати: «Поми-
38(1

луйте! Ми тут знаходимось лише тому, що боролися за
права людини!» Далі охоронець зі знанням справи бив
ряджених і з їх облич текла бутафорська «кров». «Ось так,—
кричав у мегафон розпорядник цього шоу,— в Радянському
Союзі ставляться до борців за права людини!»
.Характер спектаклю не змінювався — змінювались лише
ряджені. Спочатку на поміст вийшли сіоністи, потім
бандерівці, далі —'прибалтійські прислужники гітлерівців, що
переховуються в Австралії... До речі, ряджені одержували
погодинну плату з тих самих фондів, з яких і раніше
виділялися субсидії на антирадяпські провокації.
Та чи не найбільшим оперетковим шоу є так званий
тиждень поневолених націй, який щороку проводиться в США.
У ці дні, як правило, влаштовуються низькопробні
театралізовані вистави і карнавали, антикомуністичні «дефіляди» і
«здвиги», а то й звичайні пиятики підтоптаних «борців за
свободу людини». Робиться все .це знову ж таки за гроші
всіляких антирадянських фондів і установ.
Історія проведення цих тижнів така: у 1959 році
американський конгрес прийняв спеціальну резолюцію «Про
поневолені народи». У ній населенню країни було
рекомендовано щороку демонструвати «солідарність» з народами СРСР
та інших соціалістичних країн, котрі, як по-фарисейському
твердили конгресмени, нібито втратили свою державність.
Біля джерел ганебної резолюції, як визнавав пізніше
колишній посол США у Москві Д. Кеннан, стояли войовничі
елементи, які не тільки хочуть війни з Радянським Союзом,
а й мають «чітке уявлення, заради чого її треба вести».
Підкресливши, що він має на увазі «втікачів і іммігрантів,
особливо недавніх», з неросійських областей СРСР і деяких
східноєвропейських держав, Кеннан у другому томі своїх
мемуарів досить чітко сформулював головне кредо цих
політиканів: «їх ідея, якої вони пристрасно, а часом нещадно
дотримуються, проста — Сполучені Штати задля користі
цих людей повинні воювати з російським народом...»
Автором проекту цієї резолюції, виконання якої, за словами
Кеннана, було б «божевіллям таких нечуваних масштабів,
перед котрим навіть наша авантюра у В'єтнамі виглядала б
незначним епізодом», був вже згадуваний керівник
профашистського УККА полковник резерву розвідки США Л. До-
брянський.
Отже, й історія виникнення резолюції, і особливо грошові
дотації, що виділяються долародавцями найманцям з УККА,
викликає у буржуазно-націоналістичних блазнів гарячкове
381

бажання ще і ще раз здіймати галас навколо «підготовки
визвольних змагань на Сході», репетувати про «права
людини і церкви», поширювати брудну антикомуністичну
макулатуру. При цьому вся оця провокаційна тріскотня, яка, до
речі, вже давно обридла і американському народу, і труда-
рям-емігрантам, тісно пов'язується з викачуванням
трудового гроша з поселенців різних національностей під приводом
«необхідності поповнення» усіляких «визвольних фондів»,
що безсоромно привласнюються «отцями нації» з числа
колишніх гітлерівських колабораціоністів.
Не відрізнявся від попередніх і «тиждень поневолених
націй» 1980 року. За рішенням екс-президента Картера, він
проводився з 13 до 19 липня й, як завжди, відзначався
брудними інсинуаціями проти миру й міжнародної розрядки*
« Гвоз д ем программьі», опрацьованої буржу азно-націона-
лістичною емігрантщиною, стало збіговисько фашистських
недобитків у Детройті. Тут було проведено кілька
комедійних маніфестацій і зборищ жовтоблакитників та
їх.спільників з іпших емігрантських контрреволюційних організацій.
І знову у перших лавах різних маріонеток антикомунізму
послідовники фашистів з прислужницького УККА на чолі
з Добрянським... ' \
З мовчазної підтримки нью-йоркської поліції наймані
демонстранти з числа сіоністів, бандерівців, прибалтійських
націоналістів та іншого наброду чинили у ці дні хуліганські
бешкети біля радянських дипломатичний установ, особливо
у Нью-Йорку. Зрештою, останнім часом грубі антирадянські
акції біля наших представництв, які стають дедалі
зухвалішими, дістали офіційну підтримку американських властей.
Йдеться про прийняте на початку грудня 1980 року рішення
верховпого суду штату Нью-Йорк, за яким дозволялося про-
веденпя біля будинку радянської місії при ООН ще більш
«багатолюдних», а іншими словами — ще більш войовничих
і галасливих зборищ і маніфестацій.
Мотивуючи це унікальне щодо порушення міжнародного
црава рішення, представник судових властей цинічно
заявив, що, приймаючи його, суд нібито керувався «турботою»
про надання «невід'ємного права американцям на такі дії,
гарантованого їм першою поправкою до конституції СПІА».
Цікавим є той факт, що це рішення прийняте судом
усупереч вимогам жителів будинків, які прилягають до
радянської місії, угамувати занадто завзятих антирадянщиків, які
своїми бучними збіговиськами порушують громадський
порядок. Більше того, судова постанова містить пряму вказів-
382

ку поліцейським органам сприяти учасникам антирадян-
ських провокацій і гарантувати їм безпеку.
Цією акцією власті СИЗА остаточно викрили себе, зони
відкрито взяли під захист профашистські, ультраправі й
сіоністські угруповання і, по суті, підштовхують їх до
посилення і без того розгнузданої антирадянської діяльності.
Рішення, прийняте нью-йоркським судом, ще раз засвідчило, яку
позицію займають офіційні кола СІЛА щодо різних
антикомуністичних організацій, показало, що вони потурають тим
колам, які перешкоджають нормальній діяльності
радянських установ у Нью-Йорку.
Націоналістичні «культуртрегери» намагаються
простягнути свої брудні руки й до спорту. Особливо яскраво їхні
силкування проявилися під час Олімпійських ігор. І у Мюнхені,
і у Монреалі оунівські «ультра» як жалюгідне знаряддя
центрів ідеологічної диверсії поширювали підбурювальну
літературу, намагалися зірвати виступи наших атлетів,
розповсюджували антирадянські плітки, влаштовували хуліганські
зборища. Ганебну роль ворогів Олімпійського руху відіграли
й молодики зі СУМу під час зимових ігор у Лейк-Плесіді, де
вони під охороною американської поліції по кілька годин на
день розмахували ацтикомуністичними гаслами та
влаштовували різні обструкції, одержуючи за це 10 доларів. -
Сіллю в оці для жовтоблакитників стали XXII
Олімпійські ігри в Москві. Буржуазно-націоналістичні та уніатські
листки почали публікувати всілякі вигадки про радянський
спортивний рух і наших атлетів, залякувати ділків від
спорту на Заході «небезпечністю» участі в Олімпіаді-80. При
цьому чи не найбільше старався колишній есесівець, а нині
оглядач газетки «Америка» Л. Рихтицький. У своїх
статейках, що друкувалися у ній протягом травня-липня 1980
року, він біснувався з приводу масовості нашого спорту,
оббріхував провідних радянських спортсменів.
З неприхованим захопленням зустріли «самостійники»
рішення уряду СІЛА про бойкот Олімпіади-80 у Москві.
Націоналістична преса називала цей ганебний акт, засуджений
багатьма видатними американськими атлетами і тренерами,
не інакше, як виявом «політичної мудрості» та «твердої
волі» Картера. На підтримку бойкоту організовувалися
збіговиська оунівської мафії, приймалися резолюції, збиралися
підписи.
У своїх зловорожих акціях проти Московських ігор
оунівські політикани дійшли до того, що разом з іншими буржу-
383

азно-паціоналістичними перевертнями в липні 1980 року
організували в передмісті Торонто провокаційний спектакль,
лретензійно назвавши його «вільною олімпіадою».
Однак афера з торонтською псевдоолімпіадою, як і
широко розрекламовані на Заході спортивні змагання у
Філадельфії, зазнала провалу. За визнанням газети «Торонто
стар», самі спортсмени одностайно відзначали низький
спортивний рівень та гнітючу атмосферу на цих, з дозволу
сказати, «змаганнях», скаржились, що їх організатори безсоромпо
використовують спорт у брудних аферах.
Негідна діяльність ворогів миру й міжнародної розрядки
зустріла рішучий опір широкої демократичної громадськості
США, Канади, Великобританії, інших.капіталістичних країн.
З гнівним осудом провокаторів від спорту виступили
зарубіжні прогресивні українські організації. «Олімпійський
вогонь не заступити нікому,— справедливо писала в серпні
1980 року газета «Українські вісті».— Бойкотуючи
Олімпіаду, деякі уряди західних країн і в першу чергу США,
передусім боялися безпосередніх контактів широкого кола своїх
громадян з радянськими людьми. Тому й заборонили не лише
виїздити до Радянського Союзу спортсменам, але й своїм
телевізійним станціям вести прямі передачі із спортивних
арен. Адже скільки всяких нісенітниць поширено засобами
масової інформації про Радянську країну і раптом люди на
власні очі переконаються: все, що їм казали досі,—
справжнісінька брехня».
XXII Олімпійські ігри, які стали великим
святом-сучасного спорту, дали новий могутній імпульс дальшому розвитку
олімпійського руху, з новою силою засвідчили прагнення
народів до дружби, миру й взаєморозуміння. І, звичайно, весь
наш народ пишається досягненнями радянських олімпійців,
які гідно захищали спортивну честь нашої Батьківщини.
Великих результатів добилися і спортсмени Радянської
України. Виступаючи в єдиній, дружній збірній команді
країни, вони встановили 5 світових і 8 олімпійських
рекордів, здобули 38 золотих, 37 срібних і бронзових медалей.
Бойкот Московської Олімпіади, затіяний адміністрацією
Вашінгтона, провалився. А його войовничі організатори
разом зі своїми підголосками, як кажуть у народі* '«пішли по
шерсть, а повернулися самі стрижені».
Незважаючи на активну підтримку імперіалістичної
реакції, постійне підгодовування центрами ідеологічної диверсії
Заходу, буржуазні націоналісти з їхньою ідеологією і полі-
384

тикою зазнають краху, а «екзильна» псевдокультура
деградує. Перебуваючи у глибокому конфлікті з сучасністю, з
об'єктивними -тенденціями світового розвитку,"
жовто-блакитні «лідери» втрачають одну позицію за одною. Процес
ідейного й 'організаційного розкладу зарубіжного оунівського та
уніатського середовища особливо чітко проявляється у
відході від «самостійників» молодого покоління, у категоричній
відмові більшості юнаків і дівчат брати участь у будь-якій
націоналістичній діяльності.
Для націоналістичної верхівки, як твердив якийсь Б. Ка-
занівський у філадельфійській газетці «Америка» в червні
1980 року, «настав важкий час у приєднуванні членів».
Причину цього цілком закономірного явища він вбачає у тому,
що «доростаюче покоління в більшості не цікавиться
українськими братськими (буржуазно-націоналістичними,
профашистськими.— К. Д.) організаціями», не хоче «наслідувати
приклад старших», тобто колишніх есесівців, поліцаїв та іп-
'* ших гітлерівських найманців.
Приблизно в такому ж панічному дусі написана й
резолюція зборища бандерівського Союзу українців Британії від
21 червня 1980 року, в якій висловлюється відвертий жах
«отаманів без війська» з приводу катастрофічного
зменшення учасників союзу. «Число померлих членів у минулому
році,— пишуть субівці,— досягає 200 осіб, і це залякуюче
число мусить апелювати до нас усіх, щоб заповнити цю
прогалину молодими членами». Нелегко бандерівцям нині
затягнути до своїх організацій молодих емігрантів.
Гнітюча обстановка в націоналістичному болоті, взаємна
компрометація і постійна гризня між верховодами, злісні
напади на Радянську Україну, паплюження'всього, що
пов'язане з рідною землею, викликають презирство й відразу
молоді. Це змушені визнати й окремі «діаспорні політики».
«Наше громадське, політичне і церковне життя — це лента
помилок,— писала не так давно чікагська уніатська газета
«Нова зоря».— Трагедія в тому, що люди, відповідальні за
ці помилки (йдеться, очевидно, про
буржуазно-націоналістичних керівників з числа колишніх фашистських
наймитів і учасників оунівських банд.— К. Д.), не вважають
відповідним і гідним признатись до них і відсунутись у тінь.
Вопп дальше вперто виправдують правильність своїх дій».
Мало того, як пише далі газета, ці люди силкуються
виносити себе «на п'єдестал», за допомогою «усіляких підступів
вимагають, щоб їх малювали в ореолі слави і
недоторканості» і т. д,, і т. п.
385

Богослови з Чікаго бідкаються, що «в громадській,
політичній, а останньо і в церковній справах в нас не можна
називати речі по імені, вказувати на помилки і робити з
того висновки. Всяка критика вважається в нас
святотатством, і тих, хто намагається говорити, знешкоджується
дуже нехристиянськими методами». Звичайно, який же це
приклад для емігрантської молоді, для її виховання в уніатсько-
націоналістичному дусі!
Намагаючись створити враження турботи про «долю
еміграції» «майбутнє молодого покоління» тощо,
націоналістичні рупори докоряють зарубіжним українцям в тому, що вони
відмовляються читати «екзильну» літературу, уникають
націоналістичних зборів, не сприяють залученню своїх дітей
до молодіжних оунівських та церковних осередків. «Модерні
засоби розваги;— писав у жовтні 1980 року вінніпезький
тижневик «Вільний <;віт»,— відтягають людей від нашої
книжки і преси. А до того всякі видання дешевих безвартіс-
пих коміксів зовсім обезцінюють значення книжки і преси"
як джерела знання і духовної розваги. Наші... книжки не
мають читача і лежать по книгарнях і бібліотеках».
Щоб хоч трохи піднести інтерес до «екзильної» псевдолі-
тератури серед емігрантської «спільноти», інша канадська
націоналістична газетка «Вільне слово» 25 жовтня 1980
року оголосила так звану «лотерею української книжки»*
У зверненні до своїх читачів редакція пише, що вона має па
меті «зрушити з місця той прямо трагічний застій у
зацікавленні українською книжкою, пресою та українським
друкованим словом серед української спільноти в діаспорі, який
пастав особливо в останніх десяти роках». Визнавши далі,
що націоналістична література, яка лежить у книгарнях і
видавництвах, «припадає порохом», автори звернення
ставлять перед собою завдання «усунути ту угроблюючу нас
байдужість і неохоту до своєї книжки, до своєї преси. Треба
бити в дзвін тривоги, бо все пропадає».
Не минуло й двох місяців, і ця ж газетка розгорнула нову
«кампанію», на цей раз на підтримку націоналістичної
преси, тиражі якої весь час падають. Пропонуючи розгорнути
«фронт боротьби» за передплату на «екзильну» періодику,
часопис у номері від 31 грудня того ж року з жалем
душевним визнавав, що, хоч передплата такої щоденної уніатсько-
націоналістичної газети, як «Америка», коштує лише
75 центів на місяць і «на ці гроші пе можна купити* навіть
цигарок», передплачувати її ніхто не хоче. У подібному
становищі й інші жовто-блакитпі листки в США і. Канаді. Як
386

визнав «Вільне слово», навіть серед так званих «політичних
емігрантів» (тобто колишнього фашистського наброду)
75 відсотків відмовляються від передплати на
націоналістичну пресу. Що ж тоді говорити про широкі маси трудящих
поселенців, котрі з презирством ставляться до оунівської
камарильї та її брехливих писак?
Але й в умовах розкладу і деградації, коли переважна
більшість зарубіжних українців не звертав жодної уваги на
буржуазно-націоналістичну тарабарщину, оунівські зверхни-
ки роблять все, щоб не допустити ознайомлення наших
земляків за океаном з українською радянською книжкою,
піснею, танцем, спілкування з діячами нашої культури і
мистецтва. Ось лише один приклад. Восени 1978 року
товариство «СРСР — Канада» подарувало міській бібліотеці
Вінніпегу вісімсот томів української радянської літератури.
Дар було прийнято з вдячністю, книжки знайшли своє місце
на стелажах українського відділу бібліотеки. Минув рік, і на
їх місці опинилися спогади есесівців, декларації
антикомуністичних організацій і подібна макулатура, та, яка, за
визнанням «Вільного слова», «припадав порохом» по різних
оунівських закапелках...
З ненавистю ставляться «самостійники» й до радянських
письменників і митців, які, перебуваючи за океаном, несуть
землякам вагоме слово правди про наше прекрасне
сьогодення. Націоналістичні бонзи намагаються бойкотувати їх
зустрічі з поселенцями, залякати організаторів та учасників
концертів і виступів представників соціалістичної культури,
а при нагоді — й жбурнути бомбу у радянських людей.
Зрештою так і вчинив якийсь бандерівський вишкребок,
кинувши порхавку під час однієї із зустрічей мистецької
делегації республіки з нашими канадськими друзями у березні
1980 року.
Та, незважаючи на спекуляції
буржуазно-націоналістичних мамелюків, дружні зв'язки між українською
громадськістю і зарубіжними українцями щодалі міцніють і
розширюються.
Все більшої популярності набувають у Канаді
організовані товариством «Україна» семінари з хорового співу та
диригування для учасників канадських хорів. Щоліта у
Київському університеті імені Т. Г. Шевченка працюють
безплатні курси української мови для американських та
канадських учителів і студентів. Перелік цих плідних заходів
можна продовжити.
387

Українці, що живуть за океаном, прагнуть більше знати
про життя рідного краю, про соціалістичні звершення нашого
народу. І щоб на власні очі побачити, як живуть і працюють
трудящі СРСР, тисячі наших земляків їдуть до Радянського
Союзу, на Україну, а повернувшись додому, захоплено
діляться своїми враженнями, дають гнівну відсіч націоналістичним
зрадпикам.
І як би не пнулися націоналістичні продайдуші набити
собі ціну на імперіалістичних шпигунсько-диверсійних
біржах, вони були й залишаються політичними банкротами,
заклятими ворогами трудящих мас.
ФАЛЬСИФІКАТОРИ
Вороги!! О люті! люті! Ви ж украли, -
В багно погане заховали
Алмаз мій чистий, дорогий,
Мою колись святую душу!
Ці безсмертні рядки великого Кобзаря гнівно
звинувачують лібералів-поміщиків з націоналістичного табору, які
всіляко намагалися перекрутити зміст творів поета, позбавити
їх революційного, інтернаціонального звучання.
Повною мірою Шевченків гнів стосується й сучасних
буржуазно-націоналістичних фальсифікаторів, тих безбатченків,
що прилаштувались під крильцем імперіалістичних
диверсійних центрів. У зловорожій діяльності проти землі своїх
предків націоналісти не гребують жодними засобами. Один
з них — фальсифікація культури і історії України,
намагання спотворити героїчну минувшину нашого народу,
пристосувати її до своїх збанкрутілих постулатів, кинути тінь на
віковічну дружбу й братерство російського та українського
народів. Осередками, де вправляються з фальсифікаторства,
нині є Інститут українознавства при Гарвардському
університеті, «Український вільний університет» у ФРН,
«Українська вільна академія наук» у США, Український
католицький університет ім. святого Климента у Римі та інші
псевдонаукові центри, оплачувані спецслужбами США і НАТО.
Цій же меті підпорядкована діяльність усього апарату
буржуазно-націоналістичної та уніатської пропаганди на
Заході — так званих «українських редакцій» «Радіо Свобода»,
«Радіо Ватікану», газет, журналів тощо.
У численних публікаціях — відкрито або більш-менш за-
388

вуальовано — вороги радянського народу вдаються до спроб •
скомпрометувати радянську історичну науку, пережовують
заяложені концепції про «особливість» походження,
«винятковість» і «месіанське покликання» української нації. Море
чорнила перевели «спростовувачі» у професорських мантіях,
зокрема, на те, щоб довести, ніби Київська Русь — ця
спільна історична колиска українського, російського і
білоруського народів — існувала як «окремішне українське тіло», була
виявом «українського єства». .
Особливо посилились атаки фальсифікаторів з нагоди
ювілею 1500-річчя Києва, який довгі століття був столицею
великої Київської Русі. Прекрасна доля випала цьому
чудовому місту. У його славетній-історії віддзеркалюється дух
і характер тих, хто будував його протягом п'ятнадцяти
століть, і тих, хто сьогодні втілює у життя плани
комуністичного творення.
Велич Києва і в героїці боротьби з навалами кочівників та
чужинців, і у визвольних битвах під проводом Богдана
Хмельницького, що завершилися знаменним актом
возз'єднання України з Росією. Вона і в штурмі старого ладу, на
який під керівництвом партії Леніна мужньо йшов
київський пролетаріат, і в безсмертних подвигах під час Великої
Вітчизняної війни, коли кияни разом з усім радянським
народом боронили, а потім визволяли рідне місто...
Древня й славна історія Києва, його визначна роль у
зміцненні братньої єдності російського, українського та
білоруського народів дратують фальсифікаторів нашої історії.
Непокоїть їх, як писала в травні 1981 року мюнхенська
газета «Християнський голос», і те, що, відзначаючи 1500-річчя
стольного града, радянські люди пишаються не лише «його
далеким минулим», а й революційними традиціями міста,
його славним сьогоденням.
Недруги наші пнуться кинути тінь на славну минувшину
Києва та Київської Русі, перекроїти історію, дискутують
навіть щодо терміну «Русь», який буржуазні історіографи вже
давно силкуються зробити синоцімом слова «Україна» Ч
1 Так, у виданій у Нью-Йорку і Парижі фальсифікаторській кпиж-
ці М. Чубатого «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох
східнослов'янських пацій» автор стверджує, нібито термін «Русь»
споконвіку був «поняттям етнічним нинішньої України» і Петро Перший
його лише «присвоїв Московському царству». Джерелом цього та
інших аналогічних псевдоісторичних постулатів є праці буржуазно-
націопалістичпого історика М. Грушевського, зокрема його «Історія
Україїга-Русі».
389

«Київська Русь,— писали бандерівські теоретики в
лондонському журналі «Визвольний шлях» за червень 1981
року,— це Україна, русичі — це українці, Святослав,
Володимир, Ігор чи Ольга — це українські володарі, без огляду на
те, що вони не окреслювали себе терміном українці». Отак,
кількома рядками, всупереч загальновідомим історичним
фактам, трактують сучасні націоналісти Давньоруську
державу, яка об'єднувала- всіх східних слов'ян і охоплювала
територію від Карпат до Волги, від Ладозького озера до
Чорного моря.
Твердженням про «чисто український характер»
Київської Русі націоналістичні «науковці» хочуть поставити під
сумнів саме існування давньоруської народності, яка
характеризувалась етнічною, територіальною та мовною
спільністю, народності в широкими економічними зв'язками й
самобутньою культурою. Визначна роль у розвитку культури,
мистецтва, освіти Давньоруської держави по праву
належала золотоглавому Києву, який близько чотирьох віків був
символом Київської Русі, «матір'ю городів руських».
І що б не торочили бурщуазно-націоналістичні
фальсифікатори, саме історія Київської Русі,— говорячи словами
академіка Б. Д. Трекова,— це «історія держави, яка дала
можливість визріти й вирости і Україні, і Білорусії, і Вели-
коросії».
Націоналістичні теоретики намагаються довести
протилежність культур, психічного складу, навіть «біологічних
особливостей» українського і російського народів. Вдаючись
до науковоподібної термінології, вони базікають про
«зверхність давніх українців» над так званими «московинами»,
про «більш давнє» походження, «культурну окремішність»
і «расову вищість», українців. Такий підхід — наслідок
впливу расистських доктрин, запозичених українськими
буржуазними націоналістами у своїх колишніх хазяїв —
італійських та німецьких фашистів. Як тут не згадати
псевдонаукові антропологічні теорійки такого буржуазно-націоналі-
стичноґо історика, як В. Щербаківський, котрий, плазуючи
перед фашистськими диктаторами, твердив, буцімто Муссолі-
ні, незважаючи на те, що він італієць, мав «голову дуже
близьку до круглоголового українського типу», а Гітлбр, як
«цілковитий арменоїд», був також «цілком близький до
української раси».
Зрештою, фашистська расова теорія, взята свого часу па
озброєння В. Щербаківськдм, лягла в основу .облудних
писань таких тузів буржуазно-націоналістичної «геопсихічиої»
390

антропології, як Д. Донцов, Д. Андріевський, Ю. Липа,
С. Рудницький. Саме вони у 20—30-х роках, а Донцов і
Андріевський навіть пізніше, у 60—70-х роках, обстоювали
«відрубність» українського «антропологічного типу», його
близькість до «нордичної, германської» раси, до «людини
Заходу». .
Фашистська газетка «Краківські вісті», приписуючи
«давнім українцям» арійське походження, надрукувала в березні
1940 року серію статей під претензійним заголовком
«Історичні нариси». В одній з них читаємо: «Слов'янські і
германські мови витворилися із спільного арійського пня... Де
була первісна батьківщина арійців? Давніше вважали нею
Іранську височину; тепер дослідники дошукуються
арійської прабатьківщини на просторі, замкненім українською
степовою полосою та німецькими пралісами»г
Пішов у небуття фашистський третій рейх. На смітники
історії викинуто маніакальні гітлерівські теорії «чистої
арійської раси» і «надлюдини». Та все ще не вгомонилися
колишні гітлерівські пособники. Окремі з них і досі
вишукують докази свого «арійського» походження, розпатякують
про «антропологічну спільність української і нордійської
раси». Інші, як, наприклад, «українознавець» І. Лисяк-Руд-
ницький з США, намагаючись відмежуватися від свого
фашистського минулого, посилено шукають якихось «взірців»
англосаксонської раси серед «українського типу».
Для жовто-блакитних «дослідників» історії України, чия
освіта обмежується кількома класами парафіяльної школи,
в історичному процесі не існує білих плям. Вони все знають,
на все мають свою «цілком самостійну» думку...
Чого, наприклад, варте «історичне відкриття», зроблене
бандерівськими «теоретиками» з молодіжного журнальчика
«Авангард»? »
Видавці цієї жовтод рептильки, які свого часу ревно
слугували гітлерйцям, висунули тезу про 3000-ліття якоїсь
«арійської української держави», яка буцімто була матір'ю
кількох європейських народів, у тому числі «пруссів і
кельтів». Ця теза має свої витоки у гітлерівській концепції так
званої «великої арійської прабатьківщини». Бандерівці ще
раз продекларували свою вірність збанкрутілому
імперському «дранг нах Остен».
Під свої фальсифікаторські вправи екзильні
«українознавчі» прагнуть підвести, так би мовити, теоретичну базу.
В своєму червневому номері за 1981 рік уже згадуваний
лондонський журнал опублікував статтю якогось
Полтавці

ського під назвою «Великі річпиці». У характерному для
бандерівців імперативному тоні автор вимагає введення
«нової періодизації української історії». При цьому, як він
пояснює, «це відноситься не тільки до нової історії України, але
й до давніх часів». Про характер «нової періодизації»
можна судити вже хоча б з твердження автора, що «генеза
української нації і держави» охоплює «епоху трипільської
культури, епоху антів».
Мета, яку переслідують при цьому
буржуазно-націоналістичні фальсифікатори, цілком зрозуміла: на догоду
імперіалістичній реакції ще раз наголосити на «окремішності»
українського народу, заперечити його історичну та етнічну
спільність з російським та білоруським народами.
Писання буржуазно-націоналістичних псевдотеоретиків
позбавлені будь-якої документальної основи. Племена, що
жили 5 тисяч років тому, в епоху так званої трипільської
культури, як відомо, просувались на схід з Балкан і Поду-
пав'я та змішались з місцевими племенами доби неоліту.
Ґрунтовні дослідження радянських учених С. Бібікова,
Т. Пассек, Б. Рибакова та інших переконливо довели, що ці
племена в генетичному відношенні були зміщані і їх не
можпа віднести не тільки до «праукраїнців», але й до
найдавніших предків слов'ян взагалі.
Такою ж мірою безпідставні наміри націоналістів
оголосити міжплеменні об'єднання антів «державою української
нації». Анти (IV — VII сторіччя) — одна з назв предків
східних слов'ян. Як зазначав відомий дослідник найдавнішої
історії Східної Європи П. Третьяков, етнічний фундамент
східного слов'янства формувався не лише з антів, а й інших
слов'янських племен, як північних, так і західних. Таким чином,
і ця теза націоналістичних «історіографів» виявилась
абсолютно неспроможною, спрямованою на те, щоб з допомогою
всіляких підтасовок проголосити українську націю
давнішою, «вищою» від інших слов'янських народів, вбити клин
між українським і російським та білоруським братніми
народами.
Тим часом діапазон устремлінь жовто-блакитних
фальсифікаторів не обмежується найдавнішим періодом історії.
З лайкою накидаються «екзильники» й на такий період
історії, як визвольна війна 1648—1654 рр. під проводом Богдана
Хмельницького, особливо на її закономірний наслідок —
возз'єднання українського народу з російським. Якийсь
Леонід Лиман у мюнхенському «Християнському голосі»
(листопад 1980 року) вдався до грубих звинувачень радянських
392

учегіиіх у «перекрученні» історії, «переробленні минулого»,
зокрема у питаннях народно-визвольної боротьби
українського народу проти іноземних загарбників, соціального й
національного гніту.
Неспроможний бодай якось аргументувати свої випади,
він паплюжить історичні рішення Переяславської ради,
замовчує ту незаперечну істину, що возз'єднання було
закономірним результатом всієї попередньої історії двох братніх
народів, відповідало їхнім життєвим інтересам і сподіванням
і стало можливим завдяки багатовіковому розвитку
економічних, політичних і культурних зв'язків України та Росії.
Саме завдяки возз'єднанню, встановленню тісного й
нерозривного союзу між українським і російським народами,
Україна була врятована від поневолення шляхетською
Польщею і султанською Туреччиною. Більше того, возз'єднання
відкрило нові перспективи для дальшого економічного й
культурного розвитку України, мало величезне значення
для зміцнення братерської дружби російського і
українського народів, «таких,— за словами В. І. Леніна,— близьких і
мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» *.
Що ж до самого Лимана, то, мабуть, досить сказати, що
цей «історик» є штатним працівником так званої
української редакції «Радіо «Свобода» — цього осиного гнізда
шпигунів і провокаторів, дітища Центрального розвідувального
управління США. Звідси і мотиви, що штовхають цього
«українознавця» на фальсифікаторські вправи з питань
історії нашої країни. «Бреши, враже, що пан каже» — ця
справедлива народна приказка, поза сумнівом, стосується й радіо-
диверсанта Лимана.
Гори паперу перевели буржуазно-націоналістичні
фальсифікатори, аби спростувати закономірність Великої
Жовтневої соціалістичної революції, спотворити характер
звитяжної боротьби українського народу за владу Рад, за своє
соціальне і національне визволення. Та чи не найбільше
вихваляють вони контрреволюційну буржуазно-паціоналістичну
Центральну раду, яка була витвором буржуазних та
дрібнобуржуазних націоналістичних партій; Центральну раду,
соціальну, економічпу й зовнішню політику якої визначали
пани грушевські, єфремови, винниченки, Петлюри і К°,
котрих В. І. Ленін слушно пазвав українськими керенськими.
За термінологією зарубіжних «історіографів», Центральна
рада являла собою «цілком самостійний всепаціональпий
1 Левів В. І. Повне зібрання творів, т. 32, с. 334.
ЗОЇ

центр», насправді ж (і це добре знають націоналістичні
дослідники) , прикриваючись національними гаслами, вона
йшла на об'єднання своїх зусиль з російською буржуазією, з
урядами імперіалістичних держав у боротьбі з
революційним пролетаріатом.
Центральна рада й не збиралася приступати до будь-яких
соціально-політичних змін на Україні. Про це відверто
писав один з її лідерів В. Винниченко. Він визнавав, що керів--
ники Центральної ради обстоювали тільки одну державу,
буржуазну, з усіма її органами і апаратом, «рішуче нічого
не міняли в суті тієї державності, яка була встановлена за
часів Тимчасового уряду, окрім хіба її національної форми:
замість синьо-біло-червоного прапора — жовто-блакитний».
«Ми,— писав далі Винниченко,— зовсім не вірили в
соціальну революцію... Ми вірили в непохитність буржуазного
ладу, вірили в міцність буржуазних держав. Отже шукали
признання і підтримки у таких солідних фірм, як
Німеччина, Австрія, Англія, Франція».
Навряд чи треба коментувати ці слова. Хто-хто, а
Володимир Винниченко — один із засновників дрібнобуржуазної
націоналістичної, так званої Революційної української
партії (РУП), прем'єр уряду Центральної ради, а пізніше —
голова контрреволюційної Директорії, добре знав ціну щ са- -
мої ради, так і її керівництва, запроданого російській
буржуазії та іноземним імперіалістам. Отож цілком
закономірним, а не «вимушеним» і «необхідним», як пишуть сьогодні
апологети Центральної ради на Заході, було звернення
буржуазно-націоналістичних верховодів до імперіалістів
Німеччини та Австро-Угорщини зі слізним проханням — негайно
ввести війська на Україну і багнетами захистити їх від
революційно настроєного народу.
Перекручуючи історію громадянської війни на Україні,
«екзильні» спростовувачі останнім часом зчинили справжній
пропагандистський бум навколо «визначної ролі»
буржуазно-націоналістичної Директорії та її «головного отамана»
Симона Петлюри у визначенні «соборності й самостійності»
України. Жонглюючи такими категоріми, як «права
людини» і «демократія», жовтоблакитники хотіли б обілити й
реабілітувати петлюрівщину, яка вже давно стала синонімом
бандитизму, масових вбивств та погромів.
Намагання зарубіжної буржуазно-націоналістичної
«еліти» представити Петлюру не зрадником, а... великим вождем
і героєм неспростовно викрила прогресивна газета
«Українські вісті», що видається в Нью-Йорку. В червні 1980 року
394

вона нагадала фальсифікаторам історії, що Петлюра продав
панській Польщі майже третю частину земель України.
Незаперечні' історичні факти свідчать, що Директорія
встановила на Україні терористичний режим воєнного стану *
та буржуазно-куркульської диктатури. Лише за перші два
тижні свого існування за наказом петлюрівських ватажків
було розстріляно групу київських комуністів, вчинено дику
розправу над солдатами-більшовиками в Царському саду
(нині — Першотравневий парк), розгромлено робітничі
союзи, задушено пролетарську пресу. Тисячі робітників і селян
було кинуто до в'язниць.
Директорія тільки змінила назви державних установ,
залишивши за ними старі функції й стару, експлуататорську,
суть. Вона зберегла приватну власність на засоби
виробництва. Фабрики, заводи, шахти, рудники та інші промислові
підприємства залишилися в руках капіталістів. У
земельному питанні петлїорівці захищали інтереси куркульства,
поміщиків, духовенства.
Уся політика Директорії буда^ сповнена чадом
націоналізму. З допомогою націоналістичної пропаганди, поширення
провокаційних вигадок петлюрівці намагались посіяти серед
населення України національну ворожнечу, ненависть до
інших народів і, передусім, до братнього російського народу.
Кожна спроба націоналістичних горе-теоретиків
переписати історію, сфальсифікувати загальновідомі факти 8
наукової точки зору не витримує найменшої критики.
Нещодавно колектив науковців Інституту історії Академії
наук УРСР спільно з провідними вченими Москви,
Ленінграда, інших наукових центрів країни завершив роботу над
створенням першого в радянській історіографії
багатотомного видання «Історія Української РСР».
. Ця фундаментальна праця вдало синтезує досягнення
радянської історичної науки, багатогранний досвід, набутий у
підготовці узагальнюючих досліджень. Схвально зустрінуте
громадськістю республіки, це видання удостоєне Державшії
премії УРСР.
Великий авторський колектив істориків, археологів,
економістів, спеціалістів інших суспільних наук протягом
десяти років наполегливо працював над цим грунтовпим
дослідженням, послідовно проаналізував історію утворення й
розвитку Давньоруської держави; її нерозривної єдності з
історією братніх російського, білоруського та інших народів
нашої) багатонаціональної Вітчизни, всебічно простежив
виникнення, розвиток і зміну суспільно-економічних форма-
395

цій; глибоко розкрив значення народних мас в історичному
процесі. В «історії Української РСР» грунтовно висвітлено
керівну роль Комуністичної партії у підготовці й здійсненні
революційних перетворень, в соціально-економічному,
громадсько-політичному та культурному житті трудящих
України.
Нове восьмитомне видання переконливо розвінчує міфи
ідеологів українського буржуазного націоналізму про
«безбуржуазність» та «безкласовість» українського народу,
аргументовано викриває антинародну політику буржуазно-
націоналістичних партій, на конкретних фактах показує
їхнє служіння російській контрреволюції, австрійській
монархії, польській шляхті, німецькому фашизмові та
імперіалістичній реакції.
Вихід у овіт цієї фундаментальної праці викликав нову
хвилю злісних інсинуацій з боку патентованих
націоналістичних писак. Нью-йоркські, лондонські та мюнхенські
борзописці тут же заходилися фальсифікувати й
перекручувати факти, викладені в «Історії Української РСР»,
звинувачувати радянських науковців у «порушенні історичної
правди», вигадувати різні нісенітниці та небилиці.
З брутальною лайкою накинувся на «Історію...»
бандерівський журнал «Вісник», що виходить у Нью-Йорку. Він
надрукував статейку Богдана Лівчака, котрий намірився одним
махом спростувати всі вісім томів (десять книг) ґрунтовного
історичного дослідження. Панів лівчаків, лиманів і К° не
влаштовує класовий підхід нашої науки до питань історії,
те, що методологічну основу наукових праць, в тому числі
з питань історії України, становить ідейна спадщина
К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, документи
Комуністичної партії Радянського Союзу.
Цього року радянські люди урочисто відзначили 60-річ-
чя СРСР — велике свято нашої Вітчизни, свято дружби
народів, торжества ленінської національної політики.
Святкуючи цей славний ювілей, ми знову д знову звіряємо
свої дії з висунутою ВГ. І. Леніним програмою
будівництва нового суспільства, з програмою, яка на ділі
забезпечила дружбу, рівність і непорушну єдність народів СРСР.
Примножуючи історичні завоювапня Великого Жовтня,
спираючись на зростаючу могутність нашої Батьківщини,
соціально-політичну та ідейну згуртованість народу,
Комуністична партія і Радянська держава послідовно здійснюють
ленінський курс на дальше зростання економічного потенці-
396

алу країни, піднесепня народного добробуту, науки,
культури і мистецтва всіх націй і народностей СРСР.
Жалюгідні намагання імперіалістів та їхніх буржуазно-
паціоналістичних підспівувачів затримати нездоланну ходу
соціалізму приречені на провал. Втративши зв'язок з
українським народом, не дістаючи підтримки з боку більшості
закордонних українців, прибічники хреста і тризуба стоять
нині на порозі остаточного краху.
«У ворожому аитикомупістичному хорі,— зазначав
товариш В. В. Щербицькнй,— з особливою люттю звучать голоси
українських буржуазних націоналістів, які з усіх сил
пнуться затьмарити велику правду про Радянський Союз. Та
намагання їх — даремні! Українські буржуазні націоналісти
вже давно люди без батьківщини, вони опинилися за дверима
історії, опинилися там, звідки веде, як говорив Ярослав Га-
% лан, один тільки шлях — шлях ганьби і вічного забуття».
Наклепам жовто-блакитних банкротів трудящі Радянської
України протиставляють свій полум'яний патріотизм і
соціалістичний інтернаціоналізм, непорушну вірність величним
ідеалам комунізму, монолітну згуртованість навколо великої
партії Лепіна.

ЗМІСТ
Вступ ................ і З
ЗВІДКИ ЇХНІЙ РОДОВІД
Зловіспа змова ..,.•.,%««,.. 13
Під штандартом третього рейху ,,,..♦. 23
Спадкоємці фашизму .•..,,«««,., 32
Хто такі «дивізійники»? ..«,,,.««, 46
Кривавий шлях «тризубників» «««.««« 66
ХТО ЇХ НАДИХАЄ ТА ОСВЯЧУЄ
Перший акт зради ••••*•••«•«•« 90
На одному возі з фашизмом , 98
«Боже, благослови Гітлера!» • « 104
Слідами «апостолів» святого Юра 118
Чиї ж слуги? , ■ « « « « 127
Каїни у сутанах • • • • « 135
«Во славу фюрера та його воїнства...» • . • . . 140
Наймити фашизму ...»«.♦,.♦.« 150
На американських задвірках 160
КОЛАБОРАЦІОНІСТ
НА «ПАТРІАРШОМУ ПРЕСТОЛІ»
Свастика на мантії «патріарха» •,.♦.«• 172
Шпигуни на церковних амвонах , 175
Дискретний вояж «.,.«........ 181 -
Ціна зради ..,.«.••• 185
Чи в межа лицемірству? . , , 190
«Блаженніший» фарисей • , -, * 196
Кодотпеча в упіатському паноптикумі триває... 207
Марпі падії • • • ...... 213
НАЙМАНЦІ
Вопи прагнуть попеволити юність ,*,.♦•. 219
Змова таврованих ганьбою , , 242
Клерикально-націоналістичний симбіоз 269
Зрадники марять війною • • . 279
Терористи та їхні покровителі 289
Боси і підголоски 306
Немов у лихоманці 317
Дайте» не минайте 331
398

ПРОТИ ГУМАНІЗМУ І КУЛЬТУРИ
р
Троянські коні імперіалізму • • • 338
В інтересах великого бізнесу , 343
Кіно в ідеологічній боротьбі 356
«Екзильна» культура: міфи та реальність . . . . 362
Фальсифікатори ••«••••'••»••• 388

Клим Евгеньевич Дмитрук
ЖЕЛТОБЛАКИТНЬІЕ БАНКРОТИ
Документальна очерки,
памфлети, публицистические статьи
Киев, издательство
художественной литературьі
«Днипро», 1982
(На украинском я зик є)
Редактори Л. Г. Білик, Н. М. Кравченко
Художник Ю. М. Сковородніков
Художній редактор А. /. Клименко
Технічний редактор Т. А. Табаченко
Коректор О. С- Назаренко
Інформ. бланк Ма і 824 —
Здано до складання 09.08.82. Підписано до
друку 18.12.82. БФ 44697. Формат 84хі08«/з*. Папір
друкарський Мі 3. Гарнітура звичайна нова.
Друк високий. Ум. друк. арк. 21. Ум. фарб,
відб. 21,63. Обл.-вид. арк. 24,217. Тираж 65 000.
Зам. 2—2393. Ціна 85 коп.
Видавництво художньої літератури «Дніпро».
252601, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.
Головне підприємство республіканського
виробничого об'єднання «ПолІграфкнига»*
252057, Київ, вул. Довженка, З,
Дмитрук К. Є.
Д53 Жовто-блакитні банкроти: Документальні нариси
памфлети, публіцистичні статті.—- К. : Дніпро, 1982.
399 с.
На підставі документальних матеріалів у книзі українського рпдяї
ського публіциста, лауреата премії ім Я. Галана простежується гане<
ний шлях зради, запроданства й авантюр буржуазно-націоналістичии
і уніатських банкротів — лютих ворогів українського народу, вірші
слуг імперіалізму й фашизму, агентів ЦРУ та інших шпнгунсько-днвеї
сіяних центрів капіталістичних держав.
Д М7^)-°вЗ Бз/П.18.82. - - 66.5