Тарас ШЕВЧЕНКО Taras SHEVCHENKO
КИЇВ KYIV
ВИДАВНИЦТВО MYSTETSTVO “МИСТЕЦТВО” PUBLISHERS


ББК 84.4УКР1
Ш37
Поетична і малярська спадщина Тараса Шевченка давно стала набутком світової культури. Його вірші і поеми друкувалися в перекладах багатьма мовами народів світу, але найбільше — російською, англійською, німецькою, угорською, білоруською, іспанською.
Дане видання вибраних поезій мовою оригіналу та в перекладах англійською мовою (здійснене лауреатом Перекладацької премії імені Івана Франка Національної спілки письменників України Вірою Річ із Великої Британії) доповнюється репродукціями найкращих зразків живописних та графічних творів, що вдало розкривають різнобічність таланту Тараса Шевченка — поета і художника.
У передмові до видання академік Національної академії наук України Іван Дзюба висвітлює основні етапи життєвого і творчого шляху Шевченка, названого в народі Кобзарем, як і головну збірку його поетичних творів.
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою "Українська книга"
Голова редакційної ради Микола Жулинський Редакційна рада:
Тетяна Андрущенко, Сергій Гальченко, Іван Дзюба, Роксоляна Зорівчак,
Дмитро Степовик, Олександр Федорук
Керівник проекту Ніна Прибєга
Вступна стаття "Тарас Шевченко" Івана Дзюби Упорядкування поетичних творів Тараса Шевченка і приміток українською мовою Сергія Тальченка
Переклад творів Тараса Шевченка і вступної статті "Тарас Шевченко" англійською мовою Віри Річ Упорядкування мистецьких творів та стаття "Малярство Тараса Шевченка" Тетяни Андрущенко Примітки англійською мовою Роксоляни Зорівчак за участю Віри Річ та Олени Подшибіткіної Біографічна довідка про Віру Річ українською та англійською мовами Роксоляни Зорівчак Переклад статті "Малярство Тараса Шевченка" англійською мовою Віктора Котолупова Художнє оформлення та макет Петра Буркута
Переклади творів Т Г. Шевченка здійснено за підтримки Союзу Українців у Великій Британії Оригінали мистецьких творів Т. Г. Шевченка зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка
© Видавництво "Мистецтво", 2007 ©І.М. Дзюба, вступна стаття, 2007 © С. А. Гальченко, упорядкування текстів, примітки укр. мовою, 2007 © Віра Річ (Vira Rich), переклад творів Тараса Шевченка, 1961—2007, та вступної статті, 2007 © Т І. Андрущенко, упорядкування мистецьких творів, стаття, 2007
© Р. П. Зорівчак, примітки англ, мовою, біографічна довідка про Віру Річ, 2007 © П. М. Буркут, художнє оформлення, макет, 2007
ISBN 978-966-577-123-4


ТАРАС ШЕВЧЕНКО
Про Тараса Шевченка — поета і людину — написано вже не одну сотню книжок мовами різних народів світу, не одну тисячу наукових розвідок та публіцистичних і популярних статей, і несть числа виголошеним на його честь доповідям та промовам. Обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найвизначніших світових поетів і митців. Але в чому він, мабуть, і від них усіх відрізняється (власне, в чому його відрізнено зусиллями його сучасників і нащадків), так це в кількості й різнорідності модифікацій його образу — стереотипів сприйняття, які випали на його долю, починаючи з того, коли він сам дав привід, назвавши свою першу збірку поезій "Кобзар". Втім, кобзар — образ дуже місткий, і надається він для символічного переосмислення, яке й розкриває Шевченкова поезія, хоч символічна глибина цього образу не всіма сприймається. Гірше з прямолінійними "теоретичними", або суб'єктивно-враженнєвими означеннями, чи й корисливо-політичними.наліпками, яких ніколи не бракувало. Ще Драгоманов у праці "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879) налічив кільканадцять разюче строкатих, до взаємовиключності, і разюче довільних — і в уславленні, і в негації — версій Шев- ченкового образу, — від "українофіла", "безумного патріота" й "сепаратиста" до "нігіліста" й "соціаліста", від пророка до лжепророка й богохульника. Це в самій тільки Галичині! Час невтомно розширював цю палітру. "Після 1917 року він (Шевченко. — І. Дз.) являвся нам і комуністом, і незаможним селянином, і виразником петлюрівської ідеології, і захисником формули "єдина, неділима"1. Автор зовсім іншого ідеологічного спрямування також нарікає: можна говорити "щонайменше про якихось шість-вісім відмін сфальшо- ваного Шевченка (пригадайте: "Шевченка-народника", в обов'язковому кожусі й шапці, з кобзою в руках або біля ніг, Шевченка "поета перед-пролетаріату", "Шевченка-гетьманця і слов'янофіла", "Шевченка-соціаліста” в солдатській шинелі з кацапською бородою, що нагадував не то старовіра, не то своє погруддя роботи Архипенка)"2. Але й сам автор запропонував свою "відміну": Шевченка — майже шовініста. Юрій Івакін, оглянувши "шевченкознавчі" наліпки 20-х років XX ст., вирізняє ще такі: "поет пролетаріату”; "батрацький поет"; "співець бідноти"; "поет наймитів"; "співець гайдамацького повстання"3. З часом одні версії ставали одіозними, на зміну їм приходили інші: революційного
1 Айзеншток І. До тексту Шевченкових творів. — "Шляхи мистецтва", 1922, ч. 2. — С. 47.
2 Задніпрянський Р. Чи був Шевченко "малоросом"? — Вид-во "Українська критична думка", 1946.-С. 1-2.
3 Івакін Юрій. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С. 17—20.
5


демократа, атеїста, інтернаціоналіста, русофоба, русофіла тощо; на наших очах повертаються деякі старі, в тому числі риторично-патріотичні, а дехто навіть пропонує офіційно оголосити Шевченка національним святим і негайно канонізувати. Різні політичні сили намагалися пристосувати Шевченка до своїх потреб (незмінна формула "Шевченко наш!"), ігноруючи суверенність поезії, її незводимість до ідеологічних платформ.
Вдумливий читач, опинившись на самоті з "Кобзарем", а ще краще — із зібранням творів Шевченка, без особливого труда зможе відшарувати від його текстів різні ідеологічні наноси. Він захистить себе сам. Якщо його читати. Отож треба мати потребу його читати. І треба вміти читати. Шевченко — поет глибокий і складний. Міф про його простоту і самозрозумілість живий і досі, хоч його поставив під сумнів ще Борис Грін- ченко у книзі "Перед широким світом" (1907).
Для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення. Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу. Треба читати без упереджень, уважно і вдумливо.
Рік тисяча вісімсот чотирнадцятий. Дев'ятнадцяте століття ввійшло в історію як "епоха національностей" (хоч не до всіх національностей воно повернулося своїм привітним ликом). На зміну феодально-династичному принципу в Європі приходить ідея національної держави, національного самовизначення, що змінила обличчя Старого і Нового світу. Ламається весь уклад європейського життя, руйнуються кордони, уявлення, змінюються геополітичні розрахунки. В дію приходять великі людські маси, подвигнуті своїми гостро усвідомленими соціальними та національними інтересами. Розвиток буржуазних економічних відносин, насамперед в Англії та Франції, в парі з могутнім наступом просвітницької ідеології, не залишав шансів старим формам суспільного життя і духовній рутині. Не упривілейовані шари, не аристократія, а народ, нація стають рушієм історичних процесів. У повітрі витає дух нації, якому одні давали містичну інтерпретацію, інші — раціоналістичну.
Декларація незалежності США (1776) була першим тектонічним поштовхом, ім'я її автора Бенджаміна Франкліна стало символом прагнення до визволення від зовнішнього гніту, до республіканізму. Поваленім монархії у Франції дало початок Великій французькій революції, яка стала відправною точкою і центральною подією нової історії Європи, хоч і мала неоднозначні наслідки, оскільки кривавий терор, у який вона виродилася, призвів до глибокого розчарування в ідеях просвітителів та в інтелектуальному раціоналізмі. А це знов-таки спричинилося до нових духовних шукань, до піднесення релігійних настроїв, збудження містичних сподівань. Так само експансія Наполеона спершу викликала надію на повалення монархій, спричинила національні рухи. Однак у міру того, як Наполеон ставав не визволителем, а завойовником, хвиля національних рухів спрямувалася проти нього, що прискорило його поразку...
Але погляньмо на рік 1814-й. В Україні та Росії ще не вляглося хвилювання від навали Наполеона; на українські села ще доходили глухі чутки про те, що Наполеон хотів звільнити селян від кріпацтва і обіцяв визволити Україну; ще недавно то тут, то
6


там виловлювано, нібито, його агентів; з другого боку, офіційне суспільство перебувало в стані вірнопідданчо-патріотичного піднесення.
Неспокійно було 1814 року в усьому світі. Норвегія боролася за незалежність від Швеції. Серби повстали проти Туреччини під проводом Обреновича. Переможці Наполеона ліквідують створену ним "Іллірійську провінцію" (1808—1813), повертаючи її Австрійській імперії, але натомість народжується "ілліризм" — патріотичний рух, який набере розмаху в 30-ті роки. На Близькому Сході закінчилася чергова російсько-перська війна. Мексиканці повстали під проводом Хосе-Марії Морелоса проти французької адміністрації, якою Наполеон замінив іспанську, і проголосили незалежність Мексики. Нідерланди проголосили суверенітет. У Венесуелі розпочалося повстання під проводом Симона Болівара, який став національним героєм латиноамериканців. Уругвайські повстанські війська під проводом Хосе-Гервасіо Артігаса взяли штурмом Монтевідео, завершивши визвольну війну проти іспанського володарювання. В Ірландії О'Коннолі очолив новий етап боротьби свого народу за незалежність від Англії. В Китаї розпочалося повстання проти маньчжурської династії Цінь. У Північній Америці тривала так звана друга війна за визволення: Англія намагалася відновити панування над американськими штатами, англійські війська захопили Вашингтон і спалили Білий дім та Капітолій...
29 січня 1814 року помер великий німецький філософ Фіхте. Його "Слово до німецького народу" (1808), разом з "Ідеями про філософію історії людства" (1784—1791) Гердера, піднесли принцип національності (народності) в духовному житті, що був одним із стимулів могутнього руху політичного і літературного романтизму. В Англії вже уславились Колрідж, Вордсворт, Сауті та Вільям Блейк, який зробив "прорив" у романтичну містику і фантазійність; уже здобувають славу Байрон і Шеллі; ось-ось з'являться як першорядні поетичні величини Гюго у Франції та Міцкевич у Польщі. Цікаво, що в липні 1814 року вийшов друком перший юнацький вірш Пушкіна "Другу-стихотворцу"...
...А в кріпацькому селі Моринці на закріпаченій Черкащині закріпаченої України глухо тяглися дні рабської праці на одного із сотень володарів людських душ, що вважали свою владу в Російській імперії вічною. Тільки старі діди ще згадували про Запорозьку Січ та про Коліївщину. "Було колись..." А тепер... Поодинокі кріпацькі бунти безсилі були освітити морок безнадії. Люди народжувалися, працювали і вмирали, ніби поза отим великим світом бувши. Але насправді все у світі взаємопов'язане, навіть коли люди того зв'язку не помічають. Як непоміченою залишилася подія, про яку було зроблено черговий запис у метричній книзі Богословської церкви села Моринці під рубрикою "У кого кто родился": "Число рождения — 25 (25 лютого, тобто 9 березня за новим стилем. — /. Дз.). У жителей села Моринец Григория Шевченка и жены его Екатерины родился сын Тарас".
І ніхто тоді не міг подумати, що сталася подія, яка пов'яже Моринці з великим світом, дасть ще одну барву світовому життю. Що народився той, чиє ім'я стане в один ряд з найбільшими поетами людства.
Кріпацький пансіон. Село Моринці, де Шевченко народився, село Кирилівка, де минало його дитинство, та інші сусідні села були власністю генерал-лейтенанта Василя
7


Енгельгардта, який володів 18 тисячами душ кріпаків чоловічої статі (з них майже 8 тисяч на Київщині). Батько і мати Тарасові зазнали всіх "благ" кріпацького стану. В сім'ї було шестеро дітей, які лишилися сиротами після ранньої смерті матері (1823), а потім і батька (1825), — вони межи людьми "розлізлися, мов мишенята", як писав пізніше поет. Малий Тарас зазнав усіх сиротинських поневірянь, але виявив упертість у бажанні навчитися грамоти й неабиякий хист до малювання. Цей хист і прислужився йому, коли він потрапив у "козачки" (рід прислуги) до молодого пана Павла Енгельгардта, який успадкував Морин- ці й Кирилівку після смерті Василя Енгельгардта. Немало кривд і принижень зазнав Тарас у пана-самодура, але мав можливість трохи задовольнити свій потяг до мистецтва: у панських покоях були копії творів живопису, а господиня, Софія Григорівна, — меломанка, добре грала на піаніно.
Купити людині волю. Восени 1829 року Павло Енгельгардт мав виїхати до Варшави, де стояв його уланський полк. Поміщика — поручика лейб-гвардії — супроводив великий обоз з майном та обслугою, серед якої був і п'ятнадцятилітній юнак Тарас Шевченко. Під час кількамісячної зупинки у Вільні Тарас, імовірно, дістав деякі уроки від Яна Русте- маса, відомого художника-вірменина, а головне — став свідком польського повстання 1830 року, що справило на юнака глибоке враження.
Тим часом Енгельгардт дістав інше призначення і виїхав до Петербурга. Згодом туди ж вирушила і його челядь, а з нею й Тарас. Тут і стався великий злам у його долі. Помітивши непогамовний потяг юнака до малювання, пан вирішив мати з цього зиск — у великих панів було модою мати своїх "покоєвих художників". Тараса віддають на навчання до майстра малярської артілі Василя Ширяева. Успіхи, яких він тут досягнув, звернули на себе увагу, і українська петербурзька громада зацікавила талановитим юнаком діячів культури, у тому числі й знаменитого живописця Карла Брюллова. Пан погодився відпустити свого кріпака лише за великі гроші — 2500 рублів. Щоб їх дістати, Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотерею, в якій взяла участь царська родина. 22 квітня 1838 року Тарасові Шевченку було підписано відпускну, яку він одержав 25 квітня.
Між пензлем і словом. Прийнятий до Петербурзької Академії мистецтв, Тарас стає улюбленим учнем Брюллова. Але водночас захоплює його і світ поезії. Спокуса Словом прийшла до Шевченка ще в останні роки його кріпацького стану. На клаптиках паперу й картону він, поміж малярською роботою, "мережав" несміливі поетичні рядки. Тривалий час крився з цією своєю химерою, не бувши впевненим у собі та боячись глузувань. Але непереборний потяг — вилити душу в слові — брав своє.
Деякі друзі пов'язували його майбутнє з живописом: це ж і високе мистецтво, і — в ті часи — добрий засіб житейського утвердження. Поезією ж міг би собі "балуватися" постільки, поскільки вона не заважала б "ділу".
І сам Шевченко пізніше в щоденнику трохи відслонить драматизм і фатальність для його долі оцього вибору між живописом і поезією, а точніше буде сказати — драматизм


і фатальність вторгнення поезії в його життя: "Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей моих. Право, странное это неугомонное призвание".
Що ж то за покликання і як воно прокладало собі дорогу?
Насамперед, мабуть, ще з дитячих літ, обдарований від природи зернами великих чуттів і сприймаючи навколишній світ у широкій повноті — у барвах, звуках, формах, рухах, він своєю вразливою душею не міг не відгукуватися на мовлене і співане слово свого народу. Вивезений з України ще зеленим підлітком, він, проте, був ущерть "забезпечений" органічним засвоєнням рідної мови, її величезним лексичним багатством, гнучким синтаксичним ладом і неповторною ритмомелодикою. Він знав безліч пісень, любив співати й декламувати, насолоджуючись чаром слова. З дитинства ж він, читаючи як помічник дяка псалми та акафісти, засвоїв і чимало з іншого мовного пласта — церковнослов'янського, не чужого духові українського мовлення, сповненого поважності й урочистої сили. Якісь таємничі глибини слова-мислі давав відчути і читаний ще з дитинства український філософ і поет Сковорода.
Усе це оживало в душі молодого Шевченка, закиненого на чужину, підігрівалося ностальгією за далекою, але ще ріднішою в спогадах батьківщиною, — і так заявляла про себе магія рідного слова. Творилося уявлення про те, що може Слово, і це уявлення дістало сильне підживлення від першого ознайомлення з високою професійною поезією. Спочатку це була російська поезія — насамперед Пушкін та Жуковський. Знав він і твори Рилєєва, а пізніше й багатьох інших російських поетів. Це теж викликало захват від сили Слова, від його влади над людиною, його здатності розкрити глибини людської душі й весь неозорий світ. Це могло викликати навіть певну "заздрість" до кудесників, що володіють цим Словом.
А завдяки Євгенові Гребінці прийшло знайомство з українською поезією — і відкриття того, що може бути й українське писане та друковане слово.
Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити (ви-словити) своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам'ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку Україна сприйме як місію апостола й пророка.
Водночас і свій художницький талант, який розквітне особливо в роки навчання в Академії, Шевченко захоче присвятити пізнанню України. Зрештою, пензля він не зрікався, і можна тільки уявляти, яких би ще висот він досягнув у живопису, коли б творчість не урвав жорстокий царський присуд.
9


Українська писемність передшевченківської доби. Вирішальна роль Шевченка в утвердженні нової української літератури та винятковість його генія стали причиною того, що в свідомості нашої людності склалося і стало популярним уявлення, начебто він творив коли не на порожньому місці, то на зовсім не обробленому Грунті; поза іменами Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гребінки картина українського літературного життя початку XIX ст. бачиться тьмяною (хоч на науковому рівні її достатньо досліджено).
Тим часом Шевченкова поезія хтозна чи й була б можливою без тих стимулів, що йшли до петербурзької української колонії з самої України, де різнорідні форми обстоювання своєї самобутності (бодай і залишкової — інколи) оберталися й зусиллями, спрямованими на літературну обробку й емансипацію мови свого народу.
Це був складний і драматичний процес. Він був своєрідною відповіддю не лише на європейські національні рухи ("весна народів"), загальноєвропейську хвилю звертання до народних основ, а й на фатальну зміну української політичної та культурної ситуації, зумовлену скасуванням Гетьманщини, ліквідацією Запорозької Січі, закріпаченням українського села, колонізацією півдня України — заселенням його іноземним елементом, прокламуванням так званої Новоросії; занепадом Києво-Могилянської академії та вичерпанням енергії української барокової культури — не в останню чергу внаслідок відтоку культурних сил до імперського центру. Хоч жили ще спогади про недавнє минуле (з найбільшою силою виражені в народній поезії). Ще озивалося — інколи і в полум'яній формі, як в "Історії Русів", — обстоювання колишніх "вольностей". Але під кінець XVIII століття все-таки загалом запановує глибока депресія, українська шляхта розуміє "вольності" вже в сенсі входження в російське дворянство, а патріотизм тієї її частини, яка не цілком перейнялася вірнопідданством до московської монархії, набрав упокореного, присмирілого характеру.
Це була хоч і об'єктивно зумовлена, але трагічна для України ситуація: адже саме в цей час відбувався процес творення модерних націй в Європі, і Україна не змогла в нього повноцінно включитися, що й зумовило її трагічне історичне запізнення, наслідки якого впали на наступні покоління.
І все-таки той політичний і літературний романтизм, що охопив усю Європу, і не в останню чергу й слов'янські народи, озвався і в Україні — спершу як пробудження інтересу до народності та звернення до народної мови. Хоч це явище зовсім не зводиться до реакції на зовнішні збудники, воно випливало з потреб життя самого українського народу, духовна, естетична творчість якого не припинялася.
Важливою негативною обставиною було те, що на цей час сталася фактична втрата в актуальній свідомості немалої спадщини української барокової літератури та інтелектуальної спадщини Києво-Могилянської академії — її носії або були "завербовані" (ще до Петра І та за його часів, а потім після впаду Гетьманщини) для створення імперської культури, або добровільно перейшли туди в пошуках ширшого простору для своєї діяльності; водночас коло поцінувачів і рецепієнтів цієї спадщини катастрофічно звузилося внаслідок обрусіння освічених верств.
10


Російська імперія цілеспрямовано утверджувала себе як наступницю Київської Русі — володаря не тільки територій, а й культурної спадщини "Западной Руси" та "Южной Руси". Ця державно впроваджувана російська імперська ідентичність стала загрозою для ідентичності української. За цих умов — утрати залишків державності, деградації освіченої верстви, деактуалізації "високої" культурної спадщини — основною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідомлювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі — аж до доби національних рухів). А оскільки верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови — селянство. (Це найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рідної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користування російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище, відоме, зрештою, у багатьох народів, — обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рідної мови мовою панівної нації).
Міцний фундамент нової української літератури, тобто літератури народною мовою, заклав Котляревський своєю "Енеїдою", хоч феномени цієї мови з'являлися і до нього, — і в учених трактатах, і насамперед у витворах бурлеску, а ще раніше й потужніше — у полум'яного релігійного полеміста Івана Вишенського. Принциповий перехід на народну мову давав літературі демократичну орієнтацію (в зображенні життя селянства — а це було тоді мірилом демократичності — українська література, на авторитетну думку академіка О. І. Білецького, в першій половині XIX ст. випереджала і російську, і деякі європейські) і прилучав її до глибоких джерел та великих багатств фольклору. Але водночас уривався зв'язок із попередніми пластами словесності, мовою староукраїнською книжною, оскільки ця мова позбулася свого суб'єкта — козацької канцелярської бюрократії, вченого люду, який тепер активно "українізував" мову російську...
І все-таки започаткувався широкий і глибокий культурний процес. На зміну майже втраченій книжній, бароковій та схоластичній культурі XVI—XVIII ст., з центрами в Києві та в інших містах Правобережжя, приходить нова, що шукає ґрунту в народній культурі та мові, хоч і мусить адаптуватися до обставин насаджування російськості. І перші її осередки виникали на Лівобережжі, зокрема на Слобожанщині, й тяжіли до нововідкритого (1805) Харківського університету, який мав знаменувати російську культурну експансію в Україну, але помимо того став і одним із вогнищ відродження української культури. Цікаво і повчально, що тодішня "степова Україна" з її неоднорідним етнічно й динамічним населенням змогла надихнути саме українським історично-культурним патріотизмом і багатьох представників інших народів, у тому числі й росіян.
Київський університет було засновано 1833 року — порядком реакції на польську революцію 1831 року царський уряд уживав рішучих заходів для "обрусения Юго-Западного Края", зокрема для переведення всієї освіти на російську мову; з цією метою ліквідовано Кременецький ліцей, а його фонди переведено до Києва. Однак створити тут антипольський і, побічним чином, антиукраїнський освітньо-науковий форпост не вдавалося. В університеті було неспокійно, діяли революційні гуртки.
11


Першим ректором Київського університету (хоч і не тривалий час, з перервами) був видатний український вчений Михайло Максимович. Ботанік з фаху (якийсь час очолював кафедру ботаніки в Московському університеті), він був справжнім енциклопедистом, досконалим знавцем української історії та фольклору, авторитетним філологом. З українських культурних діячів того часу він чи не єдиний належно оцінював здобутки барокової літератури (а пізніше дослідив староукраїнську книжкову спадщину, в тому числі польсько-латинського друку).
1827 року вийшли "Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем". Цей збірник справив надзвичайно велике враження на сучасників. Ним зачитувалися Пушкін і Гоголь, з якими Максимович був у дружніх стосунках, українські поети-романтики — деякі з них і самі збирали зразки народної творчості. У 1834 році Максимович видає другий, повніший збірник — "Украинские народные песни" з грунтовними коментарями й поясненнями. Пізніше до Михайла Максимовича знайде дорогу Тарас Шевченко, і глибока любов обох до України їх здружить...
Тим часом центром суто літературного українського відродження залишалася Слобожанщина. Могутній поштовх йому дала "Енеїда" Котляревського, яка, сказати б, вивела на поверхню ті потенції українського літературного самовисловлення, що нагромаджувалися під пеленою тимчасової "німоти". Це не був звичний бурлеск київських "спудеїв" і не була просто пародія на класичну Вергілієву поему — такі пародії існували вже в різних літературах (Скаррона — у французькій, Блюмауера — в німецькій, Осипова й Котель- ницького — в російській), знаменуючи веселе прощання з псевдокласичною, наслідувальною щодо аутентичної класики величавістю та звертання до "низового" плину життя. Натомість Котляревський "перелицьовував" Вергілія з набагато поважнішою метою, ніж сама тільки профанація високого зразка задля комічного ефекту, і "перелицьовував" таким чином, що його "Ене'ща" стала і сатирою на багато які явища сучасного йому суспільства, і непрямим, але переконливим запереченням імперського стереотипу про Малоросію як етнографічну область Росії, і картинним нагадуванням про героїку українського козацтва, і виявом багатства й життєздатності української стихії, і розкошуванням в українському слові, хай переважно в його побутових, але також і ліричних, а почасти й патетичних барвах. У химерних шатах травестії вже проблискував високий романтичний пломінь, а пригоди вигнанців, волоцюг-троянців, яким судилося заснувати "вічний Рим", могли викликати різні історичні алюзії, в усякому ж разі — давали відчуття історичної ваги українського козацтва та українського буття взагалі.
Молодший за Котляревського Петро Еулак-Артемовський (1790—1865), багатолітній професор, а потім і ректор Харківського університету, починав писати ще в студентські роки, спершу старослов'янською, потім російською мовою, а потім перейшов на українську — ймовірно, під впливом "Енеїди" Котляревського. Але в ній він сприйняв лише травестійну форму, і його "Еараськові оди" були суто бурлескними варіаціями на теми ще одного великого поета античності — Еорація. Нечисленні переклади Еулака-Артемовського також мали травестійний присмак. Набагато більшу естетичну вартість мали його байки з гуманними тенденціями та з елементами сатири, часом гострої, на повітове панство.
12


Молодший сучасник Гулака-Артемовського Євген Гребінка (1812—1848) теж починав з травестії; у травестійному дусі (хоч, може, й ненавмисне травестійному, а через брак культурної традиції) виконано його "переклад" пушкінської "Полтави". Найвартісніший його внесок в українську літературу — байки, писані, як і байки Гулака-Артемовського, під впливом польського байкаря XVIII ст. Ігнація Красицького, але перейняті органічним національним колоритом. Нечисленні ліричні вірші Гребінки належать до виявів романтизму в українській поезії. Залишив він і чималу прозову спадщину російською мовою. Гребінка був одним із піонерів історичної тематики в українській літературі, хоч, власне, ці його твори належать швидше до багатої на поетичні й прозові тексти "української школи" в російській літературі, адже, оселившись у Петербурзі, Гребінка став активним учасником російського літературного життя, хоч створив коло себе й український гурток, сприяв виданню творів української літератури, зокрема видав збірник "Ластівка" (1840), де були й нові твори Шевченка, у долі якого він зіграв таку велику роль.
Твори російською мовою писав і старший за Гребінку Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), але вони, хоч і були свого часу дуже популярні ("Пан Халявский"), тривкого сліду в російській літературі не залишили; натомість його українські повісті й оповідання (деякі з них він сам перекладав російською мовою), видані під назвою "Малороссийские повести" 1834 р. (т. І) і 1837 (т. II), та інші, не тільки мали великий успіх, а й забезпечили йому місце засновника української прози. Це твори з побуту українського села — і гумористичні, і "чутливі”. Добре знання традиційного побуту й замилування його поетичними сторонами, близькість до земляків і розуміння їхніх вдач, визнання моральної вищості селянства над панством, гуманний настрій автора, за всієї часом ідилічності й наївного моралізаторства в патріархальному дусі, багата народна мова, широке використання фольклорних барв (особливо в повісті "Маруся") — в усьому цьому було чимало нового.
Отже, в українській літературі перших десятиліть XIX ст. відбувається рух від травестійної експлуатації чи травестійного подолання псевдокласицизму до пошуку нового стилю, до елементів сентименталізму й романтизму з украпленнями реалізму (початкової, "натуральної" якості).
Тим часом надходить нова, набагато ширша поетична хвиля, і вона має вже виразно романтичний характер. Тут бачимо вже дуже різнобарвний букет імен: Левко Боровиков- ський, Осип Бодянський, Опанас Шпигоцький, Микола Маркевич, Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, Михайло Петренко, Олександр Корсун та ін., а на Західній Україні — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Устиянович, Антін Могильницький, Іван Гушалевич...
Український романтизм до Шевченка хоч і не явив тієї духовної потуги, що європейський (від Байрона до Міцкевича), однак значно розширив обрії нашої літератури. Він звернувся, хоч і фрагментарно, до сторінок національної історії, до її героїчних постатей, протиставляючи бурхливе минуле сучасній оспалості (це були ті "плачі" про минуле, які в Шевченка запліднилися гнівом). Він актуалізував естетику народної пісні й балади. В центр свого художнього світу він ставить людську особистість в її самоусвідомленні,
13


з її проблемами (хоч переважають нарікання на долю, мотиви самотності, але страждальної, а не гордої байронічної). До його етичних вимірів увіходять категорія волі, забарвленої ностальгією за козацькими часами, та громадянські й соціальні почування, хоч ще і в обмеженому-форматі.
Романтики були щирими патріотами України й української мови (щоправда, через зрозумілі обставини багато творів писали й російською мовою; власне, всі українські письменники тієї доби були двомовними). Але їхній патріотизм був здебільшого "місцевим", "малоросійським" '— у межах патріотизму імперського, "общерусского". За деякими винятками (насамперед тут треба назвати Костомарова і, зрозуміло, західноукраїнських романтиків), вони — як Гулак-Артемовський, Квітка-Основ’яненко — поділяли монархічні настрої всеросійського обивателя.
Перевага Шевченка над його попередниками-романтиками — в більшому таланті і в більшій суб'єктивності, у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб'єктивність давала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути і почасти ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; народність була не його осягненням, метою, а ґрунтом, з якого він виріс, на який спирався або який, можна сказати, "обробляв".
* * *
"Кобзар". Писати вірші Шевченко почав ще до звільнення з кріпацтва. Можливо, не всі з ранніх поезій Шевченка збереглися. Першим твором, що став відомий його знайомим, була балада "Причинна". Вже цей перший із збережених поетичних творів Шевченка явив українське слово такої мистецької якості, якого не сягали його попередники й сучасники — поети-романтики, хоч, здавалося, Шевченко був цілком у полоні їхнього канону — чари, русалки, смерть закоханих — і компонував сюжет нібито з готових романтичних та народнопісенних кліше. Але на наївному, елементарно романтичному сюжеті молодий поет розгортав цілу гаму почуттів — і персонажів, і автора-оповідача, почуттів, що народнопоетичними засобами відтворюють локальну психологічну драму. На відміну від типової романтичної балади, у Шевченка важить не так "об'єктивна" фабула, як її багатий суб'єктивний супровід — нестримні "втручання" самого автора, сміливі ліричні відступи й пристрасні коментарі, що виходять далеко за межі конкретної сюжетної ситуації і набирають значення загального поетичного судження про людську долю. Не зовсім звичними були й динамічність поетичної оповіді, "перепади" тону та невимушені переходи від широким мазком змальованих картин природи до авторового сентименту- роздуму, від скупих сюжетних загальників до фольклорних щедрот в описах ритуального "шаленства" русалок, — у цьому вже вгадується майбутній Шевченко з його спонтанним виливом складно-цілісного всеоб'ємного почуття... А головне — Шевченків вірш дихав такою природністю, такою гармонійністю і багатою мелодійністю, такою доладністю
14


слова, яких не сягали його попередники-романтики з їхньою часто ще важкуватою, не дуже виробленою для вільного плину лірики і тонкощів психологічного драматизму мовою (за деякими винятками, насамперед нечисленних ліричних віршів-пісень Віктора Забіли, з якими ознайомив Шевченка Гребінка і які, можливо, вплинули на нього). Таку досконалість знала раніше тільки народна пісня. І не випадково з цього невеликого першого Шевченкового твору аж три фрагменти дістали музичну інтерпретацію і стали народними піснями: "Реве та стогне Дніпр широкий..."; "Така її доля..."; "Защебетав жайворонок...". Де ще знайдемо такий приклад?!
У "Кобзарі" було вісім творів: "Думи мої, думи мої...", "Перебендя", "Тополя", "Думка", "Іван Підкова", "До Основ'яненка", "Тарасова ніч", поема "Катерина" (в трьох останніх цензор зробив прикрі купюри). Але, як скаже пізніше Іван Франко, "ся маленька книжечка відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову. Були се немов народні пісні, та, проте, щось зовсім від них відмінне". Отож, писав Франко, "поява Шевченкового "Кобзаря" 1840 року в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після "Енеїди" Котляревського"1.
Це розуміли й сучасники, яких "Кобзар" глибоко вразив. Зі щирим захопленням відгукнулися на нього Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, П. Гулак-Артемовський, О. Корсун, М. Костомаров, О. Афанасьєв-Чужбинський та інші українські літератори. Поява "Кобзаря" змінила обличчя української поезії, утвердивши її високу самоцінність у найпереконливіший спосіб: фактом творчості надзвичайно обдарованого поета.
Ідейним осереддям "Кобзаря" були, безумовно, три останні поезії збірки — "До Основ'яненка", "Іван Підкова”, "Тарасова ніч". Тут з великою силою висловлене те розуміння не дуже далекого минулого (а тим самим і оцінка сучасності), до якого прийшов Шевченко на підставі і прочитаних праць з історії України (насамперед анонімної "Історії Русів", праць А. Маркевича, Д. Бантиш-Каменського, В. Рубана), і відомостей та настроїв, що їх міг перейняти Шевченко в українському петербурзькому гурті, і власних споминів з дитинства й тих переказів та пісень, які чув на батьківщині, а головне — силою своєї великої поетичної інтуїції, що відгукувалася також і на, сказати б, невмерлий ще нерв історичного самопочуття народу та шукала правди національного буття за контрастом до гнітючості й тоскності (для Шевченка як уже національного поета) петербурзької чужини. Шевченко ідеалізує козацьку вольницю, як її ідеалізував народ, що цілком природне як протиставлення кріпосницькому гнітові. В тій козацькій вольниці поет бачить героїчну добу української історії.
Картини героїчного минулого викликають у Шевченка тяжкий сум: "Не вернуться сподівані, // Не вернеться воля, // Не вернеться козачество". Але він говорить це не для того, щоб разом із земляками схилитися перед неповоротністю історії, а для того, щоб викласти їй своє тяжке оскарження і викликати почуття незгоди з сучасним станом,
1 Франко Іван. Зібрання творів у 50 томах. — К., 1984. — Т. 41. — С. 276.
15


викликати дух спротиву й потребу оновлення. В минулому він шукає ті приклади героїзму, які повинні стати і докором, і стимулом для сучасників. Це стане очевидним у наступних творах Шевченка, однак і в першому "Кобзарі" виразно відчувається.
Але й поза цими кардинальними питаннями українського буття, в Шевченкових лірико-романтичних і в ключі фольклорної поетики витриманих баладах, український світ поставав як самодостатність, як антитеза малоросійськості й провінційності, "додатко- вості" до світу імперського.
Давно звернуто увагу на те, що головними персонажами багатьох творів Шевченка — і в "Кобзарі", і пізніше — є дівчина, жінка, мати, часом він і говорить від їхнього імені, виступає в жіночій іпостасі. На цій підставі з'являються останнім часом "сміливі" твердження про Шевченкову "фемінність" тощо. Насправді "жіночий" характер самоототожнення поета в окремих творах має причину просту, глибоку й вічну: жіноче начало — начало самого життя. Мати-земля. Мати-батьківщина. Мати-Україна: мати своїх дітей. А жіноча доля в Шевченка — це й від традицій народної поезії, голос якої глибоко озивався в ньому; це й від його особистої долі: пам'ять про матір і сестер, невтолена потреба в родинному теплі, сирітство, яке породжує особливе сприйняття материнства, жіночності. І головне: у світі кріпацтва насильство й брутальне зло насамперед падали на жінку, дівчину.
Особливий емоційний і соціал ьний зміст жіночої долі надавався до ширшого сюжетного опрацювання, і так Шевченко створює першу свою велику поему — "Катерина". Тема зрадженої дівчини або дівчини, яка не дочекалася свого милого, — типово романтична тема. До неї зверталися Гете і Бюргер, Карамзін і Пушкін, Баратинський і Жуковський (не випадково саме "Катерину" присвятив йому Шевченко — "на память 22 апреля 1838 года", дня звільнення з кріпацтва), Квітка-Основ'яненко.
Але в Шевченковій "Катерині" трагічна доля героїні лягає на ширшу історичну перспективу. Доля занапащеної Катерини в очах поколінь читачів стала символізувати долю занапащеної України.
У цьому відмінність Шевченкової поеми від усіх інших — численних у світовій, особливо романтичній, літературі творів про долю дівчини-жертви.
Вихід з тіні. Становлення нової української літератури відбувалося фактично в тіні російської (почасти й польської) і являло собою послідовний ряд зусиль вийти з неї. Якщо в XVII — на початку ХУЛІ ст. відбувається "українізація" духовного і культурного життя Московії, то з другої половини XVIII і особливо від початку XIX ст. російська література і мистецтво, з участю поважних сил українського походження, сягають високого рівня розвитку і набирають виразного національного характеру. В цьому відбивається зростання самоусвідомлення російського суспільства, стимульованого, зокрема, зміцненням імперської потуги, мілітарними та дипломатичними успіхами Росії, її роллю у вирішенні європейських справ.
Культурне й інтелектуальне життя Росії стає дедалі насиченішим. Вихованці численних ліцеїв та інших привілейованих навчальних закладів для дворянської молоді створюють прошарок освічених людей, з яких починає формуватися російська інтелігенція.
16


Виникають численні літературні та філософські гуртки. Розвиваються книгодрукування і журналістика, засновуються альманахи й часописи. Широким потоком ідуть переклади новинок європейських літератур, праць видатних філософів тощо, відбувається енергійне прилучення до європейського інтелектуального життя, хай поки що й у формі однобічних впливів та запозичень. Російська культура в сумі своїх виявлень "покриває" собою всю імперію — претендує на задоволення духовних потреб "верхів" суспільства на всій величезній території "Третього Риму".
За цих умов спроби творити українську літературу, відмінну від російської, мовою народу, відмінною від російської, здавалися і запізнілими, і безнадійними, і непотрібними.
Цим спробам протистояли могутні чинники: відсутність організованого літературного життя, україномовного друку і преси; протидія (а потім і репресії) влади; скепсис суспільства; нарешті, перманентний відплив у російську культуру українських талантів, які шукали ширшого простору для творчого самовиявлення.
Отож спробуймо уявити, яким важким було завдання тих, хто хотів вибороти духовне поле для українського Слова. Що ними рухало? Хіба забаганка, хіба непомірні амбіції, хіба сепаратистські наміри створити альтернативу великій російській літературі — літературне "мазепинство", — версії, що їх упродовж усього XIX ст. мусували недоброзичливці й недруги української літератури (а в модифікованій формі ці версії зринають і досі)? Не були б такі стимули плідними й ненадовго б їх вистачило.
Насправді творення нової української літератури мовою народу було одним із виявів самоствердження цього народу, який мав достатньо життєвих і творчих сил, щоб не погодитися з уготованою йому долею — "в сусідів бути гноєм" (І. Франко) і передчував "час воскресний свойого повстання" (він же). За цим упослідженим народом було велике минуле, була велика культура, була велика писемна традиція, хоч уже і втрачена, але здатна озватися в нових поколіннях. Ось звідки у творців нової української літератури (а найбільше в Шевченка) віра, впертість і сила протистояти глузуванню, звинуваченням, заборонам...
Українські культурні діячі знову й знову нагадували очевидні, але забуті й ігноровані істини: про те, що їхній народ — спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і драматичне та поетичне мистецтво, архітектура, музика доби бароко, і філософська та релігійно-полемічна література, і такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Григорій Сковорода, Степан Ковнір, Максим Березовський та багато-багато інших — велика культура, яка дає всі підстави для дальшого розвитку. З цього погляду і поява Котляревського, а потім Шевченка не була несподіваною, — навпаки, це були закономірні акти творчої волі народу. Це добре підкреслив Костомаров, говорячи про феномен Шевченка: "Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця"1.
1 Костомаров М. І. Спогад про двох малярів // У кн.: Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. - С. 135.
17


"Гайдамаки". Задум поеми виник у Шевченка ще 1839 року, невдовзі після викупу з кріпацтва. Розділ "Галайда" було надруковано 1841 року в Гребінчиній "Ластівці", а наприкінці того ж року цензор П. Корсаков, зробивши багато вилучень, нарешті дозволив немало покалічений текст до друку.
У своїй поемі Шевченко звернувся до однієї з найдраматичніших сторінок української історії — селянського повстання 1768 року, яке дістало назву Коліївщини.
Шевченко не прагнув до адекватного відтворення історичних подій. У нього була інша мета. Тут можна говорити про дивовижну сміливість молодого поета — не тільки політичну (вся поема дихала духом народної помсти панам, духом народного повстання), а й творчу, естетичну: "неіснуючою" мовою, "мужицьким діалектом" він, хто тільки недавно почав віршувати, творить поетичну візію великої історичної драми, вписуючи її в масштабні історіософські та світоглядні рефлексії. "Гайдамаки" не є канонічною ліро- епічною поемою — через велике композиційне та фабульне значення того елемента, який можна було б означити як поетичне літописання історичних подій, а також через насиченість сценами масового дійства та голосами різних його учасників. До національного епосу наближає "Гайдамаків" і вираженість "народної точки зору" — як в об’єктивних картинах історичної боротьби, так і в ліричних рефлексіях автора, хоч останні мають ширший суб'єктивний діапазон. (О. І. Білецький визначив "Гайдамаків" як "драматичну ораторію").
Коліївщина постає як вибух народної помсти за грабіжництво й знущання, за соціальний, національний і релігійний гніт, але й у всій страхітливій жорстокості такої помсти — як історична трагедія, що викликає неоднозначні переживання.
Академічні клопоти романтика. Тим часом Шевченко не полишав своїх професійних занять, брав участь у виставках та в ілюструванні книжкових видань; його праці привертали увагу мистецької критики.
Однак у живопису Шевченко, хоч і мав своїм ідеалом Брюллова, все-таки поступово відходив від академізму, який орієнтував мистців на позачасові й позанаціональні ідеалізовані образи, на обмежене коло сюжетів, переважно міфологічних або зі стародавньої історії, на умовність моделювання і театральність композицій. Тонкий дослідник Шев- ченкової мистецької спадщини Ол. Новицький стверджував, що з усіх європейських шкіл живопису Шевченкові найближча була голландська з її демократизмом, орієнтацією на зображення повсякденного життя людності1.
Можливо, те, що Шевченко як цілком оригінальний мистець випадав з академічного шаблону, і зумовило як певну його неувагу до академічних завдань в останні роки перебування в Академії, так і те, що він утратив репутацію блискучого учня, яку мав спочатку. Натомість Шевченко, не ламаючи себе на догоду академічним шаблонам (хоч багато в чому і зазнавши впливу Брюллова), успішно розвиватиме свій неабиякий талант рисувальника, портретиста, живописця, а згодом і гравера.
1 Українське малярство. Тарас Шевченко. Монографія Ол. Новицького. — К., 1930. — С. 13.
18


Перша поїздка в Україну. Шевченко тужив за Україною і жив надією побувати на батьківщині після дванадцяти літ розлуки. Його охоплювали суперечливі передчуття й сподівання. З одного боку, в петербурзькому "гнилому болоті” він постійно уявляв картини мальовничої України, гіркі дитячі спогади забувалися, перекривалися світлими, дорогими, яких теж було немало, а романтичні картини героїчної історії народу не могли не кидати свій відблиск і на його образ взагалі. Шевченко поривався в Україну, але боявся розчарувань. І тяжкі розчарування не забарилися, але було й відкриття нових сил і надій.
Кілька перших місяців перебування в Україні навчили Шевченка бути розбірливішим у стосунках з новими приятелями з українського панства.
Ішлося не тільки про розчарування в тих або інших його представниках. Воно, українське панство, було тільки частиною, і не головною, величезної кріпосницької структури, що душила селянство насамперед, але також лягала гнітючим тягарем на всі вияви національного життя. Все це і побачив, відчув Шевченко за оті кілька місяців своєї першої поїздки в Україну, — і якщо до того й мав якісь ілюзії, то тепер їх позбувся.
Відбувається дуже важлива зміна в настроях і поглядах Шевченка, що знайде вираження в зміні мотивів його поезії. Так народжується антицаристська, антиколонізаторська політична лірика Шевченка, яка, разом з багатим емоційним спектром викриття кріпацтва й оскарження українського панства, надасть основний зміст поезіям рукописної збірки "Три літа".
У світовій поезії політичну лірику представлено багатьма блискучими зразками. У цьому жанрі вироблено свій канон: інтелектуально і емоціонально наснажена поетична декларація, глибокий розвиток дорогої авторові ідеї, нерідко з пророчим пафосом. Усе це є і в Шевченка. Але є в нього й інше, в чому й полягає неповторність його політичної лірики. А саме: "діалектичний" характер рефлексії, яка не тримається наперед намислених меж, увесь час долає саму себе, поривається вусібіч і через свою внутрішню муку приходить до максимальної об'ємності й відкритості (тобто принципової незакінченості — як запит до майбутнього).
Шевченко сказав землякам страшну правду, якої вони воліли не бачити, і він у своїй звазі почувався самотнім, як "юродивий" або як біблійний пророк:
А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна,
Бур 'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила...
На таку апокаліптичну картину, здавалося б, немає розради. Але серце плаче, просить "святої правди на землі". І поет — уперше з такою силою і пророчою звагою — ста-„ вить на кін історії своє Слово правди:
Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло.
19


/ в тяжкі упруги...
Може, зо/?/о переліг той,
Л на перелозі...
Я посію мої сльози,
Мо/ щирі сльози.
Може у зійдуть у і виростуть Ножі обоюдні,
Розпанахають погане.
Гниле серце у трудне...
І вицідять сукровату у І наллють живої Козацької тії крові,
Чистоїу святої!!!
І знову після такої вищої градації пристрасті — суто шевченківський катарсис: звертання до вічної людяності та до дівочого серця в його щирості, як до найістиннішої віддяки:
Може... може... а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється —
І слово забуте,
Моє слово тихо-сумне,
Богобоязливе,
Згадається — і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька,
І мене згадає...
Слово моє, сльози мої.
Раю ти мій, раю!
Ось на цьому величезному і трагедійно осяяному душевному просторі між двома полюсами — лагідної ніжності й скорботного гніву — й чинилася Шевченкова поезія, а звідси й усе нестримне вирування її самовладних голосів.
Тому, коли говоримо про "політичну лірику Шевченка", хоча це загальновизнане й неминуче означення щодо багатьох його творів, ми повинні пам'ятати, що це означення умовне, бо в Шевченка не буває вузькополітичної зосередженості думки й пристрасті: політичне переживання "детонує" в нього всією цілістю людської душі.
Поет супроти імперії. Враження від перебування в поневоленій і закріпаченій Україні, наклавшись на досвід життя в чиновницько-бюрократичному Петербурзі з його соціальними контрастами та ідеологічними колізіями, біль за повсюдне приниження людини і розуміння абсурдності деспотичного механізму суспільного буття — все це вилилося в "комедію" "Сон", яка стала викликом поета могутній, але не здатній вистояти перед судом розуму імперії.
20


Поема "Сон" — сатирична фантасмагорія, гротескне зображення символів російського деспотизму й кріпосництва та особи імператора Миколи І — засвідчила остаточну кристалізацію антиімперського стрижня демократичного світогляду Шевченка. Нею він ставав на прю з царизмом. Жанрове означення "комедія" мало виправдати вільне використання форми сновидіння та прийомів гротеску, хоч це часом не так комічний, як трагічний гротеск. А втім, хіба реальність кріпосницької деспотії не комедія, сумна і трагічна комедія, перед судом людського розуму?
У березні 1845 року закінчувався строк навчання Шевченка в Академії мистецтв. 22 березня він подає до Ради Імператорської Академії мистецтв прохання про надання йому звання художника та про видачу квитка для поїздки в Україну.
Побувавши на Черкащині, він відвідав рідних у Кирилівці, а також заїхав до Києва, де, ймовірно, зустрічався з Михайлом Максимовичем, який згодом допоміг йому стати співробітником Київської археографічної комісії.
У цей час Шевченко починає виконувати деякі доручення Київської археографічної комісії (офіційна назва: "Временная комиссия для разбора древних актов").
Робота в комісії давала Шевченкові можливість задовольняти свої пізнавальні й творчі інтереси, допомогла збагатити уявлення про українську історію, своєрідність різних українських земель; він зробив багато цінних фольклорних записів, мав нагоду професійно вправлятися в рисунку й малярстві. Всі ці враження просилися і в поезію, давали хвилини високого натхнення. Добрим здобутком для нього були й численні нові знайомства і з людом ученим та мистецьким, і з людом кріпацьким. Відомо, що він нерідко віддавав перевагу спілкуванню з простими селянами, з челяддю в поміщицьких маєтках перед добірним панським товариством.
Але не знаємо, чи не більше давало йому українське життя тяжких, гнітючих вражень. Насамперед безпосередні факти кріпосницького побуту. На кожному кроці він стикався з лицемірством багатьох своїх "приятелів"-поміщиків, незрідка й тих, що славилися своїм лібералізмом, вільнодумством чи меценатством.
Таких вражень Шевченко мав аж забагато. Злидні закріпаченого села... Самодурство несосвітенних кріпосників і фарисейство поміщиків-"філантропів"... Покірливість селянства, дедалі менше порушувана вибухами бунтів... Неосвіченість або верхоглядство "освічених" верств, які зневажали рідну мову й традиції народної культури... А разом з тим — начебто ж ширшає коло людей, для яких нестерпний цей деспотизм і ця несправедливість, які шукають правди, хочуть допомогти своєму народові і думають над тим, як це зробити, як відродити Україну...
Ось у цій атмосфері остаточно визріло в Шевченка й зміцніло розуміння й відчуття своєї великої покликаності — покликаності до Слова, яке пробудить Україну.
Так постали поезії, зібрані в згаданій уже рукописній збірці "Три літа".
1 назву, і світоглядно емоційний ключ до збірки давала однойменна поезія, що наче підсумовувала пережите за ці "невеликії три літа"; в ній поет говорив про тяжкі розчарування та глибоку зміну свого внутрішнього світу:
21


Невеликії три літа Марно пролетіли...
А багато в моїй хаті Лиха наробили...
Опустошили убоге Моє серце тихе,
Погасили усе добре,
Запалили лихо...
Ось такий сумний фінал трирічного занурення в те середовище, де Шевченко сподівався знайти живі сили сучасної йому України. І він уже не вірить, що вернеться "веселеє слово", тепер він "серце ядом гоїть" і не плаче, не співає, а "виє совою". Це, сказати б, загальна моральна декларація; конкретний, переважно соціально-політичний, зміст свого "рахунку" до сучасників Шевченко розкриває в низці поетичних маніфестів осені 1845 року.
Це був найплідніший для Шевченка-поета період творчості. Протягом жовтня — грудня написано п'ять поем ("Єретик” — основний текст закінчено 10 жовтня; "Сліпий" — 16 жовтня; "Великий льох" — без точної дати; "Наймичка" — 13 листопада; "Кавказ" — 18 листопада); "посланіє" "І мертвим, і живим..." — 14 грудня; "Холодний Яр" — 17 грудня; великий цикл "Псалмів Давидових" — 19 грудня; "Минають дні..." — 21 грудня; "Три літа" — 22 грудня; нарешті, 25 грудня — "Заповіт". Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!
І хоч основний тон творчості цієї богоданої осені дає політична лірика, що сягає апогею поетичного пафосу, все-таки Шевченко залишається навдивовижу багатогранним і розкутим, "багатоголосим" у виявленні своєї спонтанної особистості. І всупереч своїй розпачливій декларації, він не тільки "виє совою", а й плаче, і сміється, і бачить навколо себе не тільки "зміїв". І так буде все життя, за всіх обставин...
У жовтні 1845 року в Миргороді, гостюючи у свого знайомого П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка, Шевченко закінчив містерію "Великий льох". У ній роздуми поета про минуле та майбутнє свого народу, втілені в складну драматичну композицію й насичену символікою поетичну мову, набули історіософської глибини.
...Колись великий француз, філософ Монтень, сказав: я писав книгу, а книга писала мене. Так і Шевченка творила його поезія. Вона вела його вгору і вгору. Поетичні осяяння утверджували щораз вищу потугу духу. А те глибоке животворяще зворушення, яке викликала його поезія, пієтет, яким оточили його земляки, подвигали його до місії воістину апостольської.
В такому апостольському піднесенні і народився його геніальний проповідницький архітвір "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє".
Шевченко кличе подивитися в очі українській історії, ставлячи неуникненні запитання і пропонуючи вистраждані відповіді.
22


Почуттєва насиченість "Посланія" така, що кожне слово дихає вогнем, а кожен поетичний рядок має силу афоризму, що мільйоннократ буде повторений у поколіннях українців. І вперше Шевченко так суворо каже шукати причину своїх бід у самих собі:
Доборолась Україна До самого краю.
Гірше ляха свої діти Її розпинають.
Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 року вивершується безсмертним "Як умру, то поховайте...", що ввійшов не тільки в історію літератури, а й у свідомість українського народу як "Заповіт". Написано його 25 грудня в Переяславі під час тяжкої хвороби. У "Заповіті" він чинив чесний ритуал прощання зі своїм народом і, вже відчуваючи себе його пророком (на рівні поетичного натхнення, звісно, а не побутової поведінки та побутового самоусвідомлення: в побуті він був людиною скромною), у стислій афористичній формі виклав квінтесенцію свого почуття до України та своїх заповідей землякам.
Восени 1845 року написано поему "Кавказ". В історії світової літератури небагато знайдемо прикладів, щоб поетичний твір півтора століття не втрачав своєї політичної злободенності і моральної гостроти, звучав так, ніби породжений нинішнім станом людства.
Шевченків "Кавказ" і своїм змістом — не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. У всякому разі — не тільки. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають у моторошні запитання й рахунки до Бога. У дивовижну молитву-прю.
І ось чому Шевченків "Кавказ" — не просто моральна інтелігентська (чи громадянська) позиція щодо певних явищ (як відповідні пасажі в "кавказьких" творах Пушкіна, Лєрмонтова, Полежаева; як антиколоніальні мотиви в творчості деяких європейських поетів), — а гнів, мука і палахкотіння всього його єства. Це найвищою мірою "інтимний" твір, у якому виявилися не тільки світоглядне осердя особистості поета, а й усі вигини вдачі й темпераменту.
Вирування сумнівів, проклять і надій... але надія — над усе. Бажання-веління горцям і всім "лицарям волі". Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом. І тут уже не мало значення, що волає Шевченко до Бога християнського про правду нехристиян- ських народів. Шевченків Бог — Бог усіх, хто хоче правди.
...Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава І воля святая!..
23


"Братчики". Антикріпосницькі, антимонархічні та національно-патріотичні настрої молодих українських інтелігентів з числа викладачів та студентів Київського та Харківського університетів вилилися у створення наприкінці 1845 — на початку 1846 року таємного товариства, яке дістало назву Кирило-Мефодіївського товариства, або Братства (первісна назва "Слов'янське товариство св. Кирила і Мефодія"). Засновниками його були М. Костомаров, М. Гулак та В. Білозерський. Членами товариства стали О. Маркович, О. Навроцький, І. Посяда, Д. Пильчиков, О. Тулуб. Шевченко підтримував дружні стосунки з братчиками і брав участь у їхніх зібраннях; формального членства його у Товаристві слідство не довело, фактично ж Шевченко був не тільки своїм серед братчиків, але й вирішальним чином впливав на них у революційному дусі.
Програмні й статутні документи Братства відбивали ідеї та настрої цього кола і з цього погляду були плодом колективної думки, хоч мали і свого автора. Ним був М. Костомаров.
Розповівши про біди України під московським ярмом, автор "Книг битія українського народу" каже, що "встане Україна з своєї могили і знову озветься до всіх братів своїх Слав'ян, і почують крик її, і встане Славянщина, і не позостане ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Хору- тан, ні у Сербів, ні у Болгар". Постане вільний союз слов'янський, і в ньому Україна буде "неподлеглою Річчю Посполитою" (республікою). "Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, него же не берегоша зиждущиї, той бисть во главу угла!"1
Літературним зразком для Костомарова були Міцкевичеві "Книги народу польського і польського пілігримства", але за змістом його "Книги битія..." — цілком оригінальні, відрізняючись, зокрема, своїм антикріпосницьким пафосом та, попри україноцентризм, солідарним почуттям до всіх слов'янських народів, включаючи поляків та росіян.
Ідеї кирило-мефодіївців принципово відрізнялися і від ідей російських слов'янофілів, окрім деяких моментів схожості. Поряд з думками, близькими до типових слов'янофільських кліше, тут були й ідеї, зовсім не чувані для "класичного" слов'янофільства, ідеї демократичні й об'єктивно революційні на той час. Це ідеї соціальної рівності та політичної свободи, гостре засудження самодержавства і панства, експлуатації, закріпачення України, слова гніву на адресу Петра І та Катерини II за поневолення України, та й взагалі на адресу царизму; схвальна згадка про декабристів; ідея федеративної республіки. У "Книгах битія..." з великою'билою і пафосом звучить ідея національної і політичної суверенності України і водночас ідея рівноправності всіх слов’ян. Це ті ідеї, що панують і в поезії Шевченка.
В історії придушення царизмом українських рухів викриття (за доносом провокатора) і розгром Кирило-Мефодіївського братства — одна з найтрагічніших подій з найдалеко- сяжнішими наслідками. Було зупинено хвилю національного відродження, що обіцяла
1 Костомаров Микола. Книги битія українського народу. — Авгсбург, 1947. — С. 3—24.
24


стати високою і могутньою. В зародку було придушено, покарано і розсіяно молоду талановиту національну інтелігенцію і на десятиліття затримано її формування в подальшому.
Слідство не довело членства Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві ("действовал отдельно, увлекаясь собственно испорченностью"). Але ореол його поезії осявав і діяльність братчиків, і саме ім'я братства, а отож збільшував його небезпечність в очах уряду. Тому, вважало слідство, "по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников".
Тому й покарано його найтяжче: "Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений".
Пропозиції Третього відділення про покарання кирило-мефодіївців Микола І підтвердив. Лише у вироку Шевченкові з'явилося додаткове формулювання: "под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать". Його додав сам Микола І. Пізніше Шевченко скаже, що навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг би придумати для нього жорстокішої кари...
"В казематі". Несподівана катастрофа у розквіті творчості, катастрофа друзів і спільної справи породила тяжкі переживання, але не вбила в Шевченкові поета. За гнітючих обставин ув'язнення, настирливих допитів і тривожних очікувань він упродовж майже двох місяців написав 12 поезій, що дають психологічно яскраву картину його душевного стану, а йому самому тоді, певно, давали можливість оберігати свій внутрішній світ від рутинної брутальності каземату, концентрованого вираження неволі ("В неволі тяжко, хоча й волі, // Сказать по правді, не було").
Пізніше, більш як через 10 років, повертаючись із заслання, він у Москві переписав ці вірші, об'єднавши їх у цикл, якому дав назву "В казематі"; до них додав вірш "Згадайте, братія моя...", написаний 1847 року по прибутті на заслання в Орську фортецю, — його він поставив першим як такий, що мав бути ідейним та емоційним ключем до всього циклу.
Ці 12 віршів належать до перлин Шевченкової лірики і засвідчують, що і в екстремальній ситуації ув'язнення він зберіг властиву йому широчінь, різнорідність переживань та спонтанність поетичної уяви, а водночас сталість свого духу, що утверджував незалежність поетового "я" від тиску обставин.
Цикл "В казематі" закінчується словом прощання до друзів по неволі, в якому вимушене прийняття долі все одно обертається у вічну Шевченкову заповідь:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
25


У засланні. Зразу ж по затвердженні вироку Шевченка було передано у розпорядження військового міністерства.
Під пильною охороною його везуть в Оренбурзький край, де дислокувалися так звані лінійні батальйони, призначені для облаштування прикордонних оборонних ліній. Служба була особливо тяжкою, не кажучи про суворі природні умови та ізоляцію від зовнішнього світу; тому туди часто відправляли політичних засланців, зокрема поляків- революціонерів, та неблагонадійних. З багатьма з них доля зведе Шевченка.
Як завжди і всюди, у ставленні до покараних владою люди поділялися на дві категорії: одні переймалися ворожістю й підозріливістю, інші — співчуттям або інтересом. Що ж до Шевченка, то його супроводжувала слава художника й поета — тут були й земляки, які вже знали про нього, а до когось доходили чутки про незвичайного "солдата". Перебування в Оренбурзі було не найгіршим періодом заслання: Шевченко ще не підпадав під дію порядків стройової служби.
Але невдовзі Шевченка посилають в Орськ, де зараховують до 3-ї роти 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії. Він опинився в смердючій казармі, серед паскудних розмов і матюків, картярського і горілчаного чаду... До гнітючих умов солдатського побуту й тяжкого психологічного стану додалися хвороби: очей, скорбут, ревматизм... У такому стані Шевченко звертається до впливових знайомих та друзів з проханням, щоб поклопоталися про полегшення його долі, маючи на увазі, власне, єдине поки що і головне для нього — дозвіл малювати. Такий дозвіл, думає він, повернув би якийсь зміст його життю.
Тим часом, не маючи умов для малярства, потай мережав клаптики паперу віршами. Пізніше ці потаємні невольничі вірші він переписував у "захалявні книжечки".
Навесні 1848 року становище Шевченка змінюється. Російські дослідники Олексій Макшеєв та Олексій Бутаков, які прибули з Петербурга, готували наукову експедицію на Аральське море. їм потрібен був професійний художник, і тут згадали про Шевченка. Тепер він мав улюблену роботу, а обидва офіцери стали його добрими друзями.
Та скінчилася експедиція — і знову солдатська служба. Тепер у забутому Богом, але не забутому начальством Новопетровському форті...
...9 червня 1847 року — 1 серпня 1857 року. Понад десять літ заслання і солдатчини! Спробуймо уявити трагедію геніальної людини в розквіті творчих сил, у захопленні великими планами діяльності культурної і громадської, оточеної любов'ю і визнанням усіх чесних і мислячих земляків; людини, яка вже стала голосом свого народу, — і киненої в смердючу казарму, на приниження й знущання з боку тупих солдафонів, які вимагають "тягнуть носок" і зубрити статути та запам'ятовувати імена всіх, по ранжиру, малих і великих начальників... Киненої на невизначений строк (могло бути й назавжди)... Із забороною писати й малювати, тобто здійснювати своє призначення, просто бути собою...
Отже, десять літ зрілої пори життя (у віці 33—43 роки) утрачено? І не просто втрачено роки, а з тяжкими наслідками для здоров'я, з глибокими душевними травмами! Так, безумовно. Але й не тільки так. Світло великої душі ніде не згасне; порухи доброго серця скрізь знайдуть відгук. Шевченка оточували не тільки брутальність і ницість; йому зустрі-
26


малися й люди розумні, благородні, співчутливі; були ті, хто йому допомагав, були й ті, хто вважав за честь спілкуватися з ним, була й радість запізнання з однодумцями. Зрештою, була творча праця, хай і уривками, хай здебільше й потай, але така, що ввійшла в його спадщину неповторними дорогоцінними здобутками.
У засланні Шевченко пережив і велику кризу, і велике оновлення духу. Але він, змінюючись, оновлюючись, новонароджуючись, залишався собою, і тому ми побачимо, за всієї змінності змісту, мотивів, характеру його творчості, побачимо в ній і до заслання й покарання, і під час заслання, і після звільнення одне й те ж саме золоте осереддя дум про свій народ, про гідність і долю людини, про право людини й народу на свободу й щастя, на життя у Божих заповідях.
Поезія періоду заслання. Кожну найменшу можливість усамітнитися Шевченко використовував для того, щоб віддатися поезії. Це була його внутрішня потреба, яка над ним панувала і навіть у найтяжчому душевному стані могла врятувати від розпачу, переносила в світ дорогих виплеканих дум. А втім, цей світ дум і був власне його світом, до якого інший світ, світ солдатчини, мав відношення лише "по дотичній".
Тому поезія заслання не є чимось тематично чи естетично відособленим від усієї попередньої Шевченкової творчості, а є її органічним продовженням.
Але можна бачити зміну в творчому самопочуванні, в психології творчого процесу, сказати б, у творчому самопозиціонуванні. В петербурзький період Шевченко посилав свої думи в Україну, яка, сподівався, їх привітає. В період короткочасного повернення в Україну він звертається до земляків, а по суті до свого народу взагалі — вже в апостольській чи пророчій місії поета. Тепер же він немовби відсторонюється від такої місії:
Не для людей, тієї слави,
Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Далі йде важливе психологічне уточнення:
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю.
Тепер уже не він посилає свої квіти-думи в Україну, а діти-думи й слова "прилітають" до нього з України, "з-за Дніпра мов далекого" і радують "одиноку душу // Убогую". Цей "зворотний зв'язок", можливо, символізує новий характер його причетності до України, коли на зміну очікуванню свого з'явлення Україні (петербурзький період), а потім драматичному тріумфові цього з'явлення з його екзальтаціями і гіркотами ("Три літа") при- ^ йшло відчуття катастрофічної втрати і піднімається вперта потреба не миритися з цією втратою.
Але й розчарування, і криза, і "саморевізія" — не повні, не остаточні, не абсолютні. Не раз і в засланні поет заговорить голосом то "гайдамацьким", то "пророчим". Численні
27


поезії з образами історії боротьби України за саму себе перегукуються з вершинами Шев- ченкової політичної патетики. Можна тільки дивуватися тому, як Шевченко, щойно з каземату, під немилосердними заборонами бувши і з "захалявними книжечками" криючись, пише, скажімо, "Іржавця", в якому гнівний антимосковський, антиімперський пафос звучить з неменшою силою й викликом, ніж у тих творах, за які він і опинився в засланні і які мав спокутувати!
Серед засланських поезій Шевченка особливе місце посідає цикл "Царі". Здавалося б, "програвши" єдиноборство з Миколою І, тяжко покараний за зухвале приниження образу "помазаника Божого", Шевченко мав би охолонути до цієї теми, бодай з обачності. Аж ні. Йому не терпиться взяти реванш у дошкульній сатирі. Але не глумливість і не жадання "відігратися" бодай у словесному комікуванні-реванші керують Шевченком, а розуміння великої універсальної істини, яку він подає у своєму славетному поетичному афоризмі:
.. .Де нема святої волі,
Не буде там добра ніколи.
Нащо ж себе таки дурить?
Це слова не тільки до українців... Звертається Шевченко і до складних історій етико-психологічної переорієнтації людини з безтямної помсти на покаяння ("Варнак"), до прикладів євангельського всепрощення ("Меж скалами, неначе злодій..." та ін.). Іншйй відхід від абсолютизації соціального критерію маємо в поемі "Москалева криниця".
Повісті російською мовою. Період заслання знаменний у творчому житті Шевченка ще й тим, що він, поряд з поезією, починає писати прозу — повісті російською мовою. Узявши собі прозорий псевдонім Кобзар Дармограй, він розраховував на друк у російських журналах: українських не було. Мав він і повалені наміри звертатися до російської публіки зі своїми ідеями та намагатися донести до неї образ України.
Опанування прозового жанру становило для прирожденного поета немалі труднощі. Він і в прозі залишився ліриком; постійно "втручається" у хід подій, не вдовольняючись роллю оповідача або свідка, активно "контактує" зі своїми персонажами; власне, він, явно чи неявно, — головний герой цих повістей: у них вибудовується і вибудовується його образ, що кидає своє світло на картину життя.
Але певна незгідливість ліричного способу мовлення про світ з його об'єктивною моделлю в прозі, труднощі "компромісу" між поезією і прозою даються взнаки. Звідси перевантаженість оповіді принагідними подіями та ряснотою подробиць, іноді — підміна самовиявлення персонажа авторськими оцінками. Однак і цей "інформативний" потенціал повістей настільки потужний, що стає почасти й естетичним чинником.
Читаючи повісті, неважко відчути, як важливо було Шевченкові переконати російського (та й українського!) читача (а він, повторюємо, розраховував на друк!) в тому, що Україна має своє обличчя, відмінне від обличчя Росії, свою історію і культуру; що народи наші хоч і близькі, але різні; що кожен народ має зберігати свою "физиономию"; що
28


зневага до традицій та мови свого народу — ознака нікчемності та безтямності. Такий погляд він висловлював і в етнографічних описах та історичних екскурсах, і в характеристиках персонажів, і в перейнятих ліричним настроєм пейзажах, і в максимах етико- філософського характеру, — бувши поміркованим і стриманим з огляду, знов-таки, на цензуру, але інколи й втрачаючи над собою контроль самоцензури.
Але за життя Шевченка жодну з його повістей не було надруковано. Українські друзі прохолодно поставилися до його російськомовних писань. А Пантелеймон Куліш наполегливо відмовляв його від спроб надрукувати їх, переконуючи, що вони не варті його таланту: "Може, ти мені віри не піймеш, може, скажеш, що я Московщини не люблю, тим і ганю. Так от же тобі: ні одна редакція журнальна не схотіла їх друкувати"1.
Це правда, деякі нібито й обіцяли, але не друкували. Шевченко не йняв віри, аж поки не одержав листа від С. Т. Аксакова, якого дуже шанував і якому присвятив першу частину "Прогулки с удовольствием и не без морали": "...Я не советую Вам печатать эту повесть ("Прогулку..." — I. Дз.). Она несравненно ниже Вашего огромного стихотворного таланта. [...] Я без всякого опасения говорю Вам голую правду. Я думаю, что такому таланту, как Вы, можно смело сказать ее, не опасаясь оскорбить самолюбия человеческого"2.
Лист С. Т. Аксакова справив сильне враження на Шевченка; він подякував йому за одвертість, додав, що той підтвердив його власні сумніви і що тепер він візьметься за гравюру, — і припинив спроби надрукувати повісті.
І все-таки це був великий удар для Шевченка. Справа не тільки в тому, що в повісті було вкладено силу-силенну праці і що Шевченко, без будь-якого майна і житейських перспектив, сподівався заробити якийсь гонорар. Річ ще й у тому, що довелося попрощатися з надією використати російські журнали для розповсюдження дорогих йому ідей.
Та ось лине час, втрачають гостроту актуальні критерії, і 1888 року з'являється стаття видатного російського літературознавця О. М. Пипіна "Русские произведения Шевченко", в якій він, підходячи до них не з позицій журнального критика, а з позицій історика літератури, дає їм зважену позитивну оцінку. Пізніше до них не раз зверталися літературо-, знавці; багато сторінок присвятила їм Марієтта Шагінян у своїй чудовій книзі "Тарас Шевченко"; слід назвати і блискучу статтю академіка О. Білецького "Російська проза Т. Г. Шевченка".
До цього можна додати лише таке. В мистецтві нерідко "відставання" від прогресу (чи моди) обертається виграшем. І закиди в несучасності, буває, швидко втрачають резон. Вважалося, що оскільки Шевченко в засланні не читав нових публікацій, то він років на десять відстав від розвитку російської літератури. Це так. Але сьогодні не це має значення. Відставши від нового канону, Шевченко зберіг самобутність, яка нині не виглядає архаїчною. Вільна композиція, активна присутність автора, багата інформативність, красива апеляція до світу мистецьких явищ, зрештою, те, що тепер дістало назву інтертекстуаль- ності, — це не є архаїкою для сучасної читацької свідомості.
1 Листи до Тараса Шевченка. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 103; 105.
2 Там само. — С. 119.
29


Загальмоване повернення. Смерть Миколи І (2.03.1855) породила в суспільстві надії на лібералізацію режиму, зокрема на амністування політичних засланців. Ці надії пов'язувалися з новим царем — Олександром II. У цій ситуації Шевченкові друзі, в тому числі віце-президент Академії мистецтв граф Ф. Толстой та його дружина А. Толстая, активізують свої зусилля полегшити долю Шевченка. На це пішло майже два роки. Звістку про близьке звільнення поет дістав 1 січня 1857 року з листа графині А. Толстої. Але до одержання офіційного наказу минуло ще сім місяців!
Тяганина з офіційним наказом стала новими психологічними тортурами для Шевченка. Навіть в останні дні його, вже фактично вільного, залучають до муштри то з нагоди приїзду якогось батальйонного командира, то через можливий візит якоїсь титулованої особи. Унікальний досвід солдатчини, відчутої сповна тілом і душею та водночас побаченої з висоти етичної й естетичної, зумовив унікальну у світовій літературі десакралізацію священного воїнського стану. Якщо зібрати все, що написав Шевченко в "Щоденнику", повістях та поезіях про казенне воїнство на всіх його рівнях (від нещасного солдатства до золотопогонного офіцерства й обліпленого орденами генеральства), то вийде таке гуманістичне оскарження цього "гениального изобретения" людства ("делающего честь и христианству, и просвещению"), яке виходить за межі критики конкретно-історичного явища — порядків у царській армії середини XIX ст. — і набуває універсального значення в контексті філософії людського покликання в світі, в контексті соціальної педагогіки.
Вже на перших сторінках щоденника, який Шевченко розпочав 12 червня 1857 року, окреслюється його "формат": це буде не так фіксація зовнішніх подій (хоч усі вони будуть старанно занотовані), як нагода поміркувати про них, дати вихід наболілим думкам, осмислити десятиліття примарного життя в неволі й уявити своє місце в очікуваному житті вільному, творчому. Переступаючи цей рубіж, Шевченко мовби робить ревізію своєї душі й сам собі дивується: "Странно еще вот что. Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась. Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенческих светлых верований".
...Звільненням із солдатчини не скінчилися засланські поневіряння Шевченка. Йому довелося затриматися в Нижньому Новгороді через відсутність дозволу на повернення до Петербурга. Цей майже піврічний період життя, сповнений багатьох вражень, великих переживань — благодатних (приїзд Щепкіна) і прикрих (нещасливе захоплення молодою актрисою Катериною Піуновою), але також і напруженої творчої праці. Тут Шевченко здійснив остаточні редакції повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" та поеми "Відьма", посиливши в ній антикріпосницький мотив. Тут написав один із найсильніших своїх творів — поему "Неофіти", яка знаменувала нове піднесення в Шевченковій творчо¬
30


сті духу протесту проти всілякої тирани і разом з тим возвеличення ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ й самопосвяти правді.
Москва. 8 березня 1857 року в другій половині дня Шевченко виїздить з Нижнього Новгорода. Тепер його скрізь і всюди супроводжувала таємна жандармська пошта, яка попереджала відповідних чинів про необхідність суворого нагляду за неблагонадійним поетом.
Дорогою Шевченко простудився, що загострило його недуги, і в Москву він приїхав хворий. Щепкін залишає його в себе, заходившись лікувати. Наступного дня Шевченка відвідав М. Максимович; увечері завітали поет-перекладач М. Кетчер, професор університету економіст І. Бабст, фольклорист О. Афанасьев. Гостей не бракувало й далі, і Шевченко навіть трохи нарікає: портрет Щепкіна "нарисовал ...не совсем удачно", заважали гості.
А 22 березня був у Шевченка "радостнейший из радостных дней". Він записує: "Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность!" Як бачимо, прикрість від суворого, але щирого відгуку Аксакова про "Прогулку..." не залишила сліду в щирому Шевченковому серці. Таке рідко буває серед письменників!
Великою радістю для Шевченка були й візити до Максимовичів — давня дружба з Михайлом Олександровичем доповнювалася захопленням від його молодої дружини Марії Василівни: "Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на форте - пьано несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка не умеет".
Були ще й ще візити, зустрічі, розмови...
Підсумок вражень півмісячного перебування в Москві — у щоденниковому записі: "В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова".
Знову в Петербурзі. Повернувшись до Петербурга, Шевченко опиняється у вирі літературного і громадського життя, незрівнянно бурхливішого, ніж у 40-ві роки. ї його всі ждуть: українці столиці — як свого апостола; в ліберальних і демократичних літературно-мистецьких колах — як поета, що тяжхо постраждав за слово правди; поляки, недавні засланці, — як побратима; молодь російських революційно-демократичних гуртків (молодше щодо Шевченка покоління — це не тільки 22-річний на той час Добролюбов, а й 30-річний Чернишевський, яких у радянські часи оголошувано мало не вчителями Шевченка!) — ця молодь сподівалася знайти в ньому свого союзника.
Українське громадське і літературне життя в Петербузі відчутно пожвавлюється наприкінці 50-х років. Тон йому задавали колишні кирило-мефодіївці — В. Білозерський,
31


П. Куліш, М. Костомаров, навколо яких гуртувалися давні їхні симпатики і "неофіти" українства. Повернення Шевченка дало новий потужний стимул українському життю в Петербурзі, і, мабуть, не випадково влітку 1858 року починає діяти в столиці імперії українська Громада. Члени Громади сходилися на свої зібранім у Ф. Черненка, П. Куліша, М. Костомарова, В. Білозерського, 3. Недоборовського, отця Менчиця. За свою основну мету Громада ставила видавничу та освітницьку діяльність. За її дорученням у жовтні 1858 року П. Куліш звертається до Міністерства освіти з проханням про дозвіл на видання журналу "Хата" (повна назва: "Хата, южно-русский журнал словесности, истории, этнографии и сельского хозяйства"). Хоч журнал мав бути не політичний, Міністерство звернулося до Третього відділення і на підставі його відзиву відмовило Кулішеві. Тоді Громада надумала компенсувати брак журналу низкою альманахів: "Хата", "Левада", "Пасіка", "Гумно". Але й цей задум не вдався: 1860 року вийшов тільки один випуск альманаху "Хата". Пізніше Громаді вдалося добитися видання журналу "Основа", який на три роки (1860— 1862), до свого закриття, став трибуною українського культурного життя і дістав визнання також і серед російської інтелігенції. Шевченко брав активну участь і в підготовці "Хати" та "Основи", і в усій діяльності Громади.
Київська та харківська Громади заходжуються коло організації недільних шкіл. Великою заслугою "Основи" (і особисто Куліша) було вдосконалення українського правопису, основні норми якого запанували в українській писемності (так звана "кулішівка").
Українці в Петербурзі не були відокремлені від усього столичного життя. Літератори, люди мистецтва і культури, впливові службовці нерідко були помітними постатями в колах столичної інтелігенції, відвідували літературні гуртки, брали участь у різних культурних і громадських акціях. Що ж до Шевченка, то на нього був особливий "попит".
Творчість Шевченка та його особиста присутність у громадському житті Петербурга допомогли російській революційній демократії скласти адекватніше уявлення про національні прагнення українців та викликати повагу до цих прагнень.
Серед видатних російських письменників, які приязно спілкувалися з Шевченком і залишили свої спогади про нього, — І. С. Тургенев, М. С. Лесков, Я. П. Полонський.
Тим часом на початку 1859 року в Лейпцигу вийшла книжка "Новые стихотворения Пушкина и Шевченки", в якій було надруковано "Кавказ", "Холодний Яр", "Як умру, то поховайте...", "Розрита могила", "Думка" ("За думою дума роєм влітає..."), "І мертвим, і живим, і ненарожденним...".
Книжка швидко розійшлася не тільки поза межами Росії, але й нелегальними каналами потрапила в Петербург, Москву, Київ та інші міста.
Особливе враження справила вона у Західній Україні, де саме народжувався потужний рух за орієнтацією на українську національну цілість, а не на Будапешт, Варшаву чи Москву.
Остання поїздка в Україну. Хоч і міцно пов'язане було творче та громадське життя Шевченка з Петербургом, але найглибші його помисли завжди були спрямовані в Україну; надія поселитися в ній не відпускала його. І як тільки справи з цензурним дозволом
32


на видання поетичної збірки здаються йому полагодженими, 5 травня 1859 року він подає до Академії мистецтв "Прошение": "Покорнейше прошу правление императорской Академии художеств выдать мне вид на проезд в губернии: Киевскую, Черниговскую и Полтавскую сроком на пять месяцев для поправления здоровья и рисования этюдов с натуры".
Шевченко виїхав з Петербурга 25 травня, а на початку червня був уже в Україні — в Сумах, Лебедині, а потім у Пирятині й Переяславі. У рідній Кирилівці він був 27 червня. Нічого не змінилося в кріпацькому житті братів і сестри, їхніх дітей. Тринадцять літ не бачив він родичів і рідного села, рідної хати. Сам він змінився так, що й не зразу його впізнати, а тут переміна невелика.
Для Шевченка визволення селян з кріпацтва не було просто політичною чи економічною проблемою, не було бажаним актом гуманності, — воно зачіпало всі фібри його душі, воно стосувалося його особисто і всіх його рідних, а рідними в кріпацькій недолі були для нього не тільки сестра, брати, а й усі мільйони українських селян. Ось чому він був "нетерпимий" і не міг бути інакшим, коли йшлося про кріпацтво та про панів; ось чому конфліктував з тими, хто дотримувався "поміркованих" поглядів; ось чому не раз вертався до думки про те, що годі народові терпіти ярмо. Він шукав зустрічей із селянами, щоб почути їхню думку, вловити їхній настрій, бачив розгублене чекання та невіру в панську ласку, але не бачив готовності повстати за свої інтереси — хіба що можна було надіятися на стихійний вибух. І сам він навряд чи міг щось відповісти на дошкульні селянські запитання. Хіба що гострою притчею. Мабуть, усе це додавало йому мук...
Тому повертався на чужину з печалями...
"Неофіти". "Марія". Під час нижньоновгородської "паузи" Шевченко записує в "Щоденнику" (8 грудня 1857 року): "В продолжение этих четырех дней писал поэму, названия которой еще не придумал. Кажется, я назову ее "Неофиты, или первые христиане".
У певному сенсі своїми "Неофітами" він немовби перегукується з "Енеїдою" Котляревського, де в костюмери' античної історії виставлено українське життя й український типаж. Але Шевченко не "перелицьовує", не комікує; він трагедійний, він справді пише про неофітів християнства і язичницький Рим, але пише так, що це водночас є й українського змісту поема (цю традицію блискуче розвине Леся Українка в своїх "античних" драмах). У ній відлунює актуальна суспільно-політична проблематика кінця 50-х років, озиваються тривоги і раз у раз вибухає гнів поета, який у засланні ще більше пересвідчився в злочинності деспотії та ще більше перейнявся ідеєю безглуздості царської влади взагалі, а не тільки громадянським рахунком до того чи іншого царя. Картини пізньо- римської деспотії в "Неофітах" надто вже нагадували російську дійсність, а голос поета не раз зривається на емоційно наснажені антицаристські тиради, що ніби вивершують антицаристський пафос усієї політичної лірики Шевченка.
Але не менш потужно звучить у поемі й мотив християнського благого всепрощення, християнської великодушності неофітів, "праведників", "преподобних", "святих мучеників".
Суперечність цих двох мотивів — не випадкова. В Шевченковій поезії постійно
33


співіснують (або й поборюють одна одну) "правда-мста" і правда-прощення. Перша має соціальний вимір, друга — моральний, і вони не легко й не завжди узгоджуються і в люд- ській душі, і в історичних діяннях людства. Шевченко то поривається до однієї, то втишує свою стражденну душу другою. І не можна цього ставити йому на карб, як негоже абсолютизувати одне або друге; в тому й вічна правда Шевченкова, що його сумління розіп'яте на хресті оцих двох волінь: кара Божа й людська — і всепрощення Боже й великодушність людська. Якби він застиг в одному, він не був би великим поетом уселюдської міри, відкритим трагізмові світового буття.
Шевченкові неофіти — це не просто і не тільки "новобранці" християнства в язичницькому Римі. Це всі ті, хто наважився скинути з душі пута олжі і "слово правди понесли // По всій невольничій землі". Всі апостоли волі.
1 	все-таки центральний образ поеми — не Алкід та його друзі-неофіти, що обрали жертовний шлях нової віри, а мати Алкідова. Її страждання, її жертва — найбільші.
Образ Богоматері настійно просився в Шевченкову поезію. В "Неофітах" він присутній мовби на відстані. На відстані молитви. Невдовзі вона постане всім своїм страдницьким і не по-святенницькому святим життям — у поемі "Марія".
Поему Шевченко написав після повернення з України в Петербурзі, в жовтні — листопаді 1859 року. Але задум її виношував давно.
Є велика різниця між формалізованим ритуалом пошанування Діви Марії в бюрократичній імперії Церкви і тим безпосереднім, щирим, сердечним почуттям, яким була оточена Мати Божа в українському народі. В цьому народному почутті втілилася вся глибина уявлення про святість материнства взагалі, про матір як заступницю за саме життя, бо ж вона його народжує в муках і вона його плекає. Саме це народне почуття — і в Шевченковій "Марії". Більше того, Шевченко тут — усвідомлено чи неусвідомлено — йде за геніальним народним "примітивом" різдвяних співів, колядок і щедрівок, старовинних ікон і середньовічного вертепу, де Ісус Христос і Діва Марія "вростають" у селянське життя, стають "своїми", близькими і зрозумілими; все незужите емоційне багатство народної душі, весь "запас" її людяності обертається на цих євангельських персонажів, так само небесних, як і земних, які і далеко, і поруч. Шевченко говорить про Марію і вищою мірою побожно, і водночас із тією інтимністю, з тією безпосередністю співпереживання, що й про свою Катерину, Наймичку або тих безіменних дівчат, до яких постійно звертається зі словами спочування й застереження.
Але "побутовий" рівень бачення великої події світової історії аж ніяк не є стилістичним чи концептуальним зниженням. Це те приземлення, яке дає правдиву силу духовній висоті життя святої родини. Як завжди, у Шевченка широкий емоційний діапазон і багатющий спектр інтонацій — від бурлеску (щоправда, тут його майже немає, але є "побуто- вість") до патетики. Інакше б він не зміг утриматися на рівні, якого вимагає образ Богоматері. Тим більше, що він зважується на зовсім нове і досить ризиковане, неканонічне бачення.
У Шевченка Марія — не дружина тесляра Йосипа, а його наймичка. Наймичка — це ближче поетові. Першим провіщенням її майбутньої незвичайної долі стає її дівоча
34


краса. З великою відвагою мистця, але й з не меншим естетичним і психологічним тактом Шевченко ввів у свою "євангелію" епізод зустрічі Марії з безіменним апостолом, провісником приходу Месії, який стане батьком Ісуса. Ця зустріч вирішить долю не тільки Марії. Відчуття її доленосності підготовлене палким зверненням поета до своєї героїні і ллється в тому ж річищі, що і його звернення до інших своїх героїнь-дівчат, яких він застерігає від небезпек, що чигають на їхню красу. Але тут є й інше. І надзвичайної поетичної сили слова про те незмірно велике почуття, той вогонь самозабуття, в якому народжується або гине особистість жінки; і водночас такої ж сили слова про позаособи- стісне значення того, що станеться. Саму ж зустріч відтворено з якоюсь лагідною урочи ¬ стістю, і в ній запановує духовний настрій. Слова апостола: "Я Месію // Іду народу возвістить" — визначають її долю. Вона згадає їх, коли народить сина, і виховуватиме його гідним майбутньої ролі Месії. І син, у повсякденних життєвих враженнях набираючись мудрості, підтверджував її надію, її віру.
...Через п'ятдесят років після того, як Шевченко написав "Марію”, в Росії вийшов переклад розділу "Рукопис" з роману "Життя Ісуса” німецького письменника Густава Френсена, колишнього пастора. В ньому Ісус — один із п'яти дітей Марії та Йосипа, який в отакому природному житті, як оце у Шевченковій Марії, через життєві враження, роздуми, спілкування з людьми і завдяки своєму люблячому серцю й великій душі осягає здатність сказати нове слово людству, вказати шлях людинолюбства — і тим стає Месією. Це дуже близьке до того олюднення Ісуса і Марії, що в Шевченка. Як і неприйняття формалізованого, бюрократизованого культу їх: "...3 доброго жителя степової рівнини, із сміливого героя та його простого, правдивого життя, з дивної, чистої, дитячої віри його і самотньої, сповненої розлуки смерті — час, людська винахідливість і людське честолюбство створили мертву, казкову істоту, що сидить у височині за хмарами, виряджена в золоту парчу, і править світом. А поруч з ним, майже величніша за нього самого, сидить його мати. Його бідна, скромна мати! І навколо нього стоять у шовкових одежах з поважними, імпозантними, непорушними обличчями старі, розумні, палкі селяни, які колись-то босоніж ішли за ним піщаною дорогою"1.
Зовсім по-іншому, ніж у канонічних релігійних текстах, звучить у Шевченковій "євангелії" оте постійне "пренепорочная Марія". Звучить у його апокрифічному оповіданні так щиро і якось ніби оновлено, що й полемічності не відчуваєш. А вона є. І не тільки щодо канонічних уявлень про Пріснодіву, а й щодо звичаєвого ставлення до "покритки" — цього вічного Шевченкового болю: тут він подвигом життя Богоматері ніби освячує материнство взагалі і "незаконне” особливо (бо воно найстражденніше).
Забута всіма, Шевченкова Марія "померла з голоду".
Напевне, так не було. Може, це своєрідна реакція поета на малу увагу євангелістів до її постаті і долі. (І в сучасних Шевченкові чи пізніших працях про Ісуса Христа, наприклад у славетному "Житті Ісуса" Е. Ренана, про Марію є лише побіжні згадки). Голодна
1 Френсенъ Густавъ. "Рукопись". Изъ романа "Жизнь Иисуса". Пер. з нім. С.-Петербургъ, 1907. - С. 129.
35


смерть "під тином [...] у буряні" має ще раз співвіднести образ Марії з образами покриток Шевченкової поезії. І підкреслити запізнілість і фальш пізнішого казенноцерковного звеличення: "А потім ченці одягли // Тебе в порфіру. І вінчали, // Як ту царицю...", — що в його очах рівнозначне нарузі: "Розп'яли // Й тебе, як сина. Наплювали // На тебе, чистую, кати; // Розтлили кроткую!"
Але поема закінчується могутнім акордом тріумфу правди в людських невольничих душах:
а ти...
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась. В душі невольничій, малій,
В душі скорбящей і убогій.
Цей образ відродження правди, потоптаної можновладцями, в серцях простого люду є перифразою Шевченкового образу України, уявлення про її долю — України, зрадженої і покинутої панством ("елітою", по-теперішньому), але вічно живої і не зраджуваної в душі народу. Як на початку колись "Катерина", так і тепер, наприкінці шляху, "Марія" — говорять зрештою про Україну.
Слава і самотність (останні роки життя). Повернувшись до Петербурга, Шевченко знову опинився у вирі громадського і мистецького життя. Розширюється коло його друзів, але залишаються й давні.
Водночас Шевченко дедалі більше зближується з російськими революційними демократами, з гуртком "Современник". Не можна сказати, що тільки Шевченко тяжів до революційно-демократичного кола, — там теж шукали в ньому спільника і союзника. Особливо, до сердечності, здружилися з Шевченком брати Курочкіни, які радо його перекладали (у свою чергу, Шевченко захоплювався сатирами Василя Курочкіна). Серед нових Шевченкових знайомих — поет-революціонер М. Михайлов, видатні революційні діячі П. Лавров, М. Спєшнєв, М. Шелгунов. На ґрунті літературних інтересів триває спілкування з О. Плещеєвим, І. Панаєвим, І. Тургенєвим. Відбувається і заочне знайомство Шевченка й Герцена. Особливі стосунки склалися в Шевченка ще раніше з учасниками польського визвольного руху, а нині вони набирали нового значення. Готувалося чергове польське повстання (яке вибухне 1863 року), і поляки не без підстав розраховували принаймні на прихильне ставлення такого авторитета, як Шевченко, до їхньої ідеї.
Шевченко бере участь і в літературних читаннях у Пасажі. Разом з тим не залишає й роботи над офортами, хоч це давалося йому нелегко: гравірування вимагає великої зосередженості та багато часу. А саме цього не давали йому обставини петербурзького життя: на нього звідусюди "полювали" як на модну знаменитість. І все-таки як офортист він уже тоді здобув визнання, а пізніше історики мистецтва відвели йому визначне місце в розвитку вітчизняного гравірування.
Понад рік тривало бюрократичне листування між Третім відділенням, Міністерством народної освіти та цензурними відомствами з приводу прохання Шевченка про
36


нове видання "Кобзаря". Нарешті дозвіл отримано, але після немилосердного калічення Шевченкових текстів. Книжка знайшла швидкий і широкий відгук у російській пресі. Буквально через кілька днів у газеті "Северная пчела" за 26 січня 1860 року з'явилося повідомлення: "Спешим уведомить наших читателей о выходе в свет стихотворений мало- российского поэта Т. Г. Шевченко, под титулом "Кобзарь". Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу: это истинно гениальные произведения даровитого художника. Шевченко — тип чисто народного поэта-художника; в нем, как в Крылове — Русь, отразилась вся Украина, поэтическая, философская, жизненная, будничная!”1. Ще захопленіше реагував журнал "Семейный круг" (1860, ч. 8, 25 лютого): "Т. Г. Шевченко — представитель малороссийских писателей, перед его гениальностью все покорно склоняют свои головы, и нет ни одного украинского поэта, который даже подумал бы о соперничестве с Шевченко. Нет в Малороссии ни одного порядочного уголка, в котором имя творца "Кобзаря" не произносилось с уважением и глубокою любовью; в народе поют его песни. Это высшая степень славы [...]. На него обращены теперь взоры всех как на представителя народных дум, горя, желаний, радостей"2. (Цікаво, що автор цього відгуку, журналіст і перекладач Леонід Петрович Блюммер, пізніше, 1866 року, засуджений до заслання, підписався українським псевдонімом — Крутоярченко).
Невдовзі з'являються ґрунтовні статті, в тому числі й у "товстих" журналах.
Менш як через півроку після виходу українського "Кобзаря" з'являється "Кобзарь" Тараса Шевченко в переводе русских поэтов", підготовлений відомими російськими поетами та перекладачами. До нього ввійшли і деякі нові твори Шевченка, але його політична поезія і далі залишається непрохідною для цензури. На російське видання теж відгукується преса, в російських журналах з'являються нові переклади з Шевченка.
Здавалося б, Шевченко — на вершині успіху та слави.
Але не бракувало й того, що засмучувало й пригнічувало.
Глибокою травмою для Шевченка була і залишалася неможливість постати на весь свій справжній творчий зріст — через невблаганність цензури. Ці муки душі можна, мабуть, порівняти хіба що з тими фізичними муками, що їх завдавав "іспанський чобіт" інквізиції. "Звеличений творчим спогляданням дух дуже сильно відчуває потребу в повідомленні іншим свого твору"3. Скільки зусиль доводилося витрачати йому на те, щоб дістати цензурний дозвіл, але результатом такого дозволу були тільки нові й нові катування поетової душі шляхом калічення його Слова! І не побачив він за життя жодного видання, в якому була б повнота його творчої потуги. Тому й тогочасна критика не могла адекватно оцінити Шевченка, навіть тоді, коли осипала його похвалами й величала генієм. І не могло сповна втішити те, що дедалі ширше й ширше, особливо в Україні, розходилися списки з поза- цензурною поезією...
1 Т. Г. Шевченко. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 476.
2 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. — К.: Вища школа, 1982. — С. 348.
3 Белыие Вшъгельмъ. Релігия нашого времени. Пер. з нім. "Библіотека для всехь", № 39. — С. 33.
37


Пекло душу й усвідомлення того, як багато часу, сил, здоров'я забрала солдатчина, як утрачено "темп" у змаганні з непоступливим богом часу Сатурном і скільки загублено можливостей. Як зламано долю. Гіркоти додавали й мучили сумління невдачі зі спробами визволити з кріпацтва рідню. Не допомогло навіть сприяння видатних діячів російської культури, які, на пропозицію І. С. Тургенева, підписали до поміщика В. Фліорковського звернення від імені "Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым".
Завжди емоційний, але самоконтрольований, Шевченко в останні роки нерідко втрачає самовладання. Давалися взнаки втома, недуги, побутова невлаштованість і... самотність. Пекуче відчуття самоти та жадання її позбутися стають домінантою його душевного стану. І відбиваються на всьому: творчості, висловлюваннях у листуванні, поведінці. Відчуття самоти тихою тінню супроводило його ще з малих і молодих літ, як сирітство. З роками відчуття самоти природним чином набирає форми потреби в рідній душі як дружині, як берегині родинного затишку. І тут доля зіграла з Шевченком жорстоку гру. На десять літ його викинено з життя, якраз на ті десять літ, коли саме й міг він улаштувати свої родинні гаразди. Оці десять украдених літ і відіграли фатальну роль у його особистій драмі.
Однак, попри все це, не можна уявляти Шевченка останніх років і місяців життя як цілком замордованого особистими негараздами.
Ні громадянський, ні творчий потенціал Шевченка не вигас і в ці останні тяжкі роки — роки недуг та, сказати б, кризи самовлаштування, хоч, звісно, сили людські не безмежні. Досить звернутися до праці Петра Жура "Труди і дні Кобзаря", в якій день за днем, місяць за місяцем, рік за роком скрупульозно зафіксовано все, що робив Шевченко і що діялося навколо нього, щоб пережити відчуття грандіозності цього життя, яке, словами самого Шевченка, є частиною життя його батьківщини. Та якою частиною! 1 останніх його років це стосується також.
Але вернімося до поезії. Хоч яким лейтмотивом звучить у ній стогін самоти, але Шевченко й далі залишається поетом надзвичайно широкого емоційного та громадянського діапазону. Навіть інтимна лірика його залишається багатобарвною. Наче всупереч мотивам безнадійної самотини, а може, і роз'ятрюючи їх, він пише справжні ідилії на родинні теми ("Росли укупочці..,", "Подражаніє", присвячене Едуарду Сові). Важко повірити, що саме в ці тяжкі дні написано знані нам з дитинства "Ой діброво — темний гаю...", "Тече вода з-під явора...", "Над Дніпровою сагою..." — перлини "пейзажної" (а власне психологічної) лірики, перейняті світлим гармонійним настроєм переживання життя природи, з делікатною присутністю людини. Уривками згадуються колишні баладні мотиви ("Титарівна-Немирівна"), вабить слов'янський фольклор ("Подражаніє сербському"). І вперше приступає він до перекладу чи переспіву "Слова о полку Ігоревім".
Але цей період творчості Шевченка найбільш знаменний тим, що він, мабуть, мимоволі, немовби доводить до вивершення деякі головні й наскрізні мотиви своєї поезії.
Написане 25 грудня 1859 року "подражаніє" "Осія. Глава XIV" — це немовби його прощальне слово до України. Воно завершує ту судну мову до земляків, яку розпочато "Посланієм..." 1845 року. З книги пророка Осії Шевченко вибрав останню главу, в якій
38


накликається грізна кара на Ізраїль, якщо той не схаменеться і не вернеться до зрадженого Бога свого, — і розгорнув цей мотив у апокаліптичну картину погибелі України:
Погибнет, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі.
У "подражанії" — вирування настроїв, взаємозаперечень "обвинувачення” й "оборони", що, одначе, є не хаосом, а цілісним складним переживанням за долю України, нестямно рідної і тяжко гріховної у своїх "лукавих чадах". І поет вже устами матері-України застерігає "лукавих чад", що "пропадуть вони, лихі" за своє "безчестіє, і зраду, і криво- душіє"; що "крикне кара невсипуща", і всюди їх "найде правда-мста". За цими емоційно наснаженими формулами-метафорами національної зради й розплати стояв цілком конкретний соціальний і моральний зміст, добре зрозумілий і Шевченковим сучасникам, і нащадкам, хоч реальна історія людства ще ніколи не справджувала надій на осоромлення зла й торжество добра. Але ж для того, хто вірить у силу правди, — все ще попереду.
Поет гніву чи геній любові? Отже, як підсумувати Шевченкове ставлення до дійсності, до світу?
Була, і є, і завжди буде велика спокуса шукати ідейну або емоційну домінанту незво- димого ні до яких домінант Шевченка, крім однієї, про яку далі, але вона настільки всеоб'ємна, що це вже щось інше — абсолют його духу.
Часто в Шевченкові бачили тільки (або насамперед) заклики до народного повстання, до соціальної (або національної) помсти, розплати. Без цього, звичайно, Шевченка немає. Інші ж бачили і бачать тільки настрій євангельського милосердя, екстаз усепрощення. І без нього Шевченка немає.
Але є третє, вище, в чому преобразується і перше, і друге. Що?
У Шевченка було те благоговіння перед життям, та довіра до нього, які набагато пізніше висловив Еріх Фромм у своїй праці "Мати чи бути?" ("То have or to be?"): "Любов і повага до життя в усіх його виявах, розуміння, що священним є життя і все, що сприяє його розквіту, а не речі, не влада і не все те, що мертве".
Суєтність і марність усіх надуманих суспільними умовностями народжених уявлень, "цінностей" Шевченкова поезія виразила з великою силою, а в деяких ("Колись то ще во время оно..." та ін.) поезіях мотив їх нікчемності перед простими і вічними виявами життя набирає гостросаркастичного звучання.
Колись гнівний і вибуховий Мікеланджело, титан духу, з гордістю сказав: "Не народилася ще людина, яка, подібно до мене, була б такою мірою схильна любити людей".
Його винятковість немовби коригує наш Василь Стефаник такими словами: "Шевченко один був у нас, що любив страшно, без застережень і без претензій [...]. Праця, робота, заслуги, користь і то все додатки хвилеві, котрі скорше або пізніше пропадають. Як ми станемо народом сильним, то забудемо за всі заслуги Шевченка, а лишиться лишень ідеал чоловіка, що любив кавалок нашої землі. Дивний і рвучкий до себе і далекий, як сонце, що всіх гріє".
39


Хвороба. Смерть. Похорон. Повернення в Петербург, атмосфера визнання й шаноби, занурення в активну громадську діяльність і творчу працю на якийсь час відновили сили організму, але повернути втрачене здоров'я не могли. До того ж побут його залишався невлаштованим, петербурзький клімат гнітив його, а повернутися в Україну, де він сподівався ожити духом і тілом, не вдавалося.
Восени 1860 року починається та хвороба, що виявилася смертельною. Тодішня медицина кваліфікувала її як водянку. Друзі оточили Шевченка турботою, його лікували добрі фахівці, але засобами тодішньої медицини зупинити прогресування хвороби не вдавалося.
Невесело починався для Шевченка новий, 1861-й — останній рік його життя. Він ще не втрачає надій остаточно, не відмовляється від своїх великих планів.
Передчуття смерті бореться з надією. До старості ще ж далеко. Друзям каже про те, як не хочеться помирати. Ці складні почуття бачимо і в останніх його поезіях. У них і гіркота, і невеселий жарт з приводу неминучого, і думка про вічність...
За якимось незбагненним сценарієм Долі смерть почала тупцювати під дверима Шевченкової майстерні 25 лютого (за новим стилем 9 березня) у 47-му річницю від дня народження. Кількома днями раніше, 20 лютого, Володимир Жемчужников написав листа до Літературного фонду з проханням негайно допомогти Шевченкові, зокрема з огляду на невідповідність умов, у яких він перебуває, потребам лікування. "Живет он в Академии в комнате, разделенной антресолями на два яруса, спит в верхнем, где окно приходится вровень с полом, а работает в нижнем, где холодно. В обоих ярусах сыро, дует из окна, особенно в верхнем, потому что оно начинается от пола. Это способствует отеку ног и примешивает к существующей болезни простуду". Шевченкові запропонували перейти в лікарню. Він раніше відмовлявся, але тепер погодився. Та було вже пізно. Настала криза.
25 лютого надходять вітальні телеграми, друзі відвідують Шевченка, але довго не затримуються, щоб його не обтяжувати. Сильний біль у грудях не давав йому лягти, і він мусив сидіти. "Муки страдника були невимовні, кожне слово коштувало йому страшних зусиль", — згадує О. М. Лазаревський. Пізно ввечері на побажання хворого його залишили самого. Шевченко то запалював, то гасив свічку, але до людей, що були внизу, не озивався. О п'ятій годині він попросив служника зробити чай і випив склянку з вершками. "Прибери ж ти тепер тут, — сказав Тарас Григорович служникові, — а я зійду вниз". Зійшов Тарас Григорович у майстерню, охнув, упав, і о пів на шосту нашого дорогого, рідного поета не стало!.."1.
Сумна звістка вразила всіх друзів поета в Петербурзі — вона, словами Л. Жемчужникова, "мов електрична іскра, пробігла по всіх, і невимовна туга огорнула наші серця"2; швидко дісталася вона і в Україну. "Того ж дня в деяких містах Малоросії та Галичини пам'ять народного поета була вшанована більш чи менш урочистими виявами співчуття
1 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 379.
2 Там само. — С. 372.
40


до великої втрати всієї України. З виявом такого ж співчуття в редакцію "Основи" з усіх кінців Росії надіслано силу-силенну листів і віршів, з яких на сторінках журналу надруковано тільки незначну частину"1.
Відспівували Шевченка в церкві Академії мистецтв. Попрощатися з ним прийшли майже всі петербурзькі літератори, журналісти, художники, вчені. Крім українців — Костомарова, Куліша, Білозерського, Честахівського, братів Лазаревських, Афанасьєва- Чужбинського, — були Некрасов, Лесков, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Микола і Василь Курочкіни, брати Жемчужникови, Помяловський, Шелгунов, Михайлов, Пипін, Панаєв, Микола і Олександр Серно-Соловйовичі та багато інших2.
Про похорон Шевченка залишилося багато спогадів очевидців. Усі вони підкреслюють те незвичайне збудження, що панувало особливо серед студентської молоді, яка несла труну на руках до самого Смоленського кладовища.
Промови над труною Шевченка не були ритуальним жестом. Вони були актом публічного осмислення його постаті, значення його для України та всього слов'янства. На цьому робили наголос усі промовці.
Поховали Шевченка в дощатій труні, але вистеленій усередині свинцем, бо вже вирішено було його перепоховати в Україні.
В Україну — назавжди. Відразу ж після похорону Шевченка його друзі почали клопотатися про дозвіл на перевезення праху поета в Україну. В кінці квітня дозвіл було одержано. 26 квітня труну було викопано з землі в присутності друзів поета, покладено в свинцеву труну і поставлено на ресорні дроги. Зі Смоленського кладовища труну перевезли до Московського вокзалу. 27 квітня труна з тілом прибула до Москви, її перевезено на Арбат і поставлено в церкві Тихона. Відбулася багатолюдна панахида. З Москви труну Шевченка повезли кіньми на спеціальних ресорних дрогах за маршрутом: Серпухов — Тула — Орел — Волобуєво — Кошелівка — Дмитрівна — Севськ — Есмань — Глухів — Кролевець — Батурин — Борзна — Ніжин — Носівка — Козелець — Залісся — Бровари — Київ. Скрізь, особливо в Україні, багато народу приходило прощатися з Шевченком.
Цей шлях, як і потім шлях із Києва на Канівську гору, описано в усіх подробицях і в біографічній, і в популярній літературі.
Місце вічного спочинку Шевченка стало називатися Тарасовою горою.
...Через два місяці після похорону, 12 липня, якийсь переляканий поміщик Парчев- ський інформує київську владу про те, що "г. Канев есть центр заговора против помещиков, а Корсунь подручное место. Есть очень деятельные агенты между последователями Шевченко. Мы все на вулкане, неведение или беспечность полиции удивительны”. Полковник князь Лобанов-Ростовський, до якого потрапив цей лист, подає рапорт київському генерал-губернаторові. Розпочинається нове коло поліцейського листування.
Рапорти, листи, розпорядження йшли день за днем. 17 липня начальник канівської
1 Спогади про Тараса Шевченка. — С. 386.
2 Т. Г. Шевченко. Біографія. — С. 520.
41


повітової поліції повідомляє непідтверджену звістку про формування в повіті повстан- чих загонів ("трех шаек из крестьян"). Того ж дня він просить надіслати, "независимо от батальона Алексапольского полка", розташованого в Канівському повіті, "еще хотя (бы) 2 роты пехоты". Все це відбивало страх поміщиків і влади перед заворушеннями селян ("в скором времени начнется резня"), незадоволених грабіжницькою "реформою". В одному з таємних поліцейських донесень читаємо: "...B прошлую субботу могила Шевченко была окружена массою народа, простиравшегося до тысячи человек [...]. Народ приготовляется к ужасному беспорядку..."1
Отак саме ім'я Шевченкове одних гіпнотизувало страхом, інших — надією, і обидва ці почуття супроводжували і супроводжують це ім’я в століття, додаючи й своїх барв у вінок його безсмертя...
Шевченко вовіки насущний. Свіжа поетова могила зробилася місцем селянських сходок, розсадником заворушень та революційної пропаганди, і давня "справа про художника Шевченка" ("дело о художнике Шевченко") доповнюється "справою" про його могилу — на сто вісім аркушів.
З 	усіх кінців України рік за роком ідуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність і відданість. Видатні люди XIX і XX століть вважають важливим для себе побувати на Тарасовій горі і схвильовано розповідають про свою подорож. У нарисі "На Чайке" І. Бунін, майбутній лауреат Нобелівської премії, писав: «...Я бывал на могилах великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского "кобзаря"». Таких відгуків багато й багато! До книги прочан вписують слова хвали й любові українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, чехи, англійці, французи, грузини, вірмени, латиші й сини багатьох інших народів. Типовий, наприклад, запис, який зробили 1904 року петербурзькі студентки, — він характеризує ставлення до Шевченка прогресивної і революційної громадськості Росії: "С далекого севера мы пришли на твою могилу, незабвенный поэт. На берегу родной твоей реки, у твоего креста мы читали твои думы, близкие и родные нашему сердцу. Привет тебе, великий певец Украины, борец за родину и правду. Благослови и нас на это дело".
...Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, Шевченко не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, він відринув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу — він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвиткові гуманістичних і демократичних понять у суспільстві. Велика заслуга Шевченка перед українським народом у тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування (з історичної традиції народу ж і виведені, але збагачені й по¬
1 Смерть и похороны Т. Г. Шевченко. (Документы и материалы). — К., 1961. —С. Ill, 112.
42


глиблені світовою думкою), соціальної та національної справедливості, правди і свободи (поняття правди і волі, що проймають усю його поезію, в специфічно шевченківському розумінні дуже широкі, дуже конкретні і дуже людяні). Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямовував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів.
Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.
Тут відбувається нечасте в історії літератури, але підвладне генієві щасливе перетворення; поезія, народжена на злобу дня, живе вічно; поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає "родовим" явищем людського духу.
Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та почувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів, те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу. Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу.
І є ще один аспект цієї проблеми, де мова повинна йти про взаємопроникнення вселюдського, народного і суб’єктивного, про народність та індивідуальність великого поета. В поезії Шевченка відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу (Рабіндранат Тагор: "Ми повинні в усьому світі знайти безкінчений зміст, який полягає в тому, що ми люди"1). Поезія Шевченка глибоко психологічна, і психологічна неповторно й специфічно: багато його віршів — це не просто розвиток якоїсь думки, образу, настрою, як звичайно буває в ліриці, це цілісний психологічний комплекс, закінчена психологічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, а всю людину, все її життя (чудовий зразок такої психологічної "повісті" — вірш "А. О. Козачковському"). А про вірш "Мені однаково, чи буду..." почесний академік Петербурзької академії наук Д. Овсянико- Куликовський говорив, що в ньому "така сила ліризму, рівного якому важко знайти або навіть неможливо". Під ним, казав академік, могли б підписатися Пушкін, Гете, Шіл- лер, Гейне...
1 Энгельгардт Э. Рабиндранат Тагор как человек, поэт и мыслитель. — Ленинград, 1924. — С. 108.
43


Протягом небагатьох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки. Водночас Шевченко дивовижно цілісний і послідовний, основу його єства становлять ті сокровенні думи, які проходять крізь усю його творчість поета, прозаїка, художника.
Найпомилковішим було б уявляти Шевченка статичним і однозначним. Не менше спрощення — малювати його еволюцію як перманентну відмову від одного в ім'я іншого. Звичайно ж, між "Причинною" і "Неофітами", між ранніми баладами і пізніми біблійними "подражаніями" — величезна відстань, довгий і тернистий шлях, пройдений у муках, думах і трудах. Але цим шляхом Шевченко не відходив від себе, а йшов до себе. І не випадкове його звернення до власної Долі:
...Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою.
Шевченко, як і кожен геній, весь — нескінченне і безперервне сплетіння само- заперечень і самостверджень, але його заперечення ніколи не було простою відмовою від колишнього, а ствердження — простою заміною його новим. Це був складний процес поглиблення, збагачення, перетворення попередніх понять та їх активного входження в наступні, перевірка колишніх уявлень та ідеалів новими, виґрунтуваними на більшому знанні, їх боріння та взаємозапліднення — тяжка, органічна і незупинна робота вивищення духу.
Справді, хіба могутня сила і обпалююча пристрасність його біблійних псалмів та "подражаній" (на жаль, невідомих ширшому колу його сучасників) не є новою, вищою якістю колишнього Шевченкового бунтарського романтизму?
І хіба не те гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, "недолі" на чужині і не те жадання зустрічі з батьківщиною, з матір'ю-Україною, які надихали його ранню поезію, — по-новому, по-інакшому і з особливою силою та зворушливістю залунали в його передсмертній ліриці: в тихій печалі, у невеселих думах людини, яка прожила гірке життя на чужині, що стала йому другою батьківщиною, дала йому і друзів, і ворогів, та не дала щастя; людини, яка позбулася ілюзій про Україну, але чує там свою домівку і туди поривається серцем, потребуючи і шукаючи душевного заспокоєння та останньої розради серед свого народу?
А драматична історія України, її героїчне і сумне минуле? Адже воно завжди надихало поета і було одним із живодайних джерел його натхнення. І якщо спочатку його зір вабили уславлені в легендах козацькі ватажки та гетьмани, а потім він "звузив" коло своїх захоплень до ранньої, героїчної доби козацтва, а в декому з пізніших діячів справедливо побачив "рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття", підмагачів в уярмленні вітчизни, — то це не означає, що минуле України в усьому його багатстві стало менше його цікавити, менше вже давало сил, віри, підпори у боротьбі за майбутнє свого народу.
44


Швидше навпаки. Але тепер переважають не жалі за минулим і скорбота про втрати, а його драматична переоцінка. Поет бере з минулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи. Шевченкова любов до України — це любов сина до матері. В ній відданість і відповідальність, неможливість зректися, абсолют самоототожнення:
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю...
Як це не схоже на патріотизм самовдоволення і хвастощів або на патетику співців імперій! Ось, наприклад, що каже про імперську гординю одного з них, Редьярда Кіплін- та, його співвітчизник Гілберт Честертон: "Він захоплюється Англією, але не любить її, захоплюємося ми за щось, любимо — просто так. Він захоплюється Англією за те, що вона сильна, а не за те, що вона — Англія. Я не ображаю його, він, до честі своєї, сам у цьому зізнався зі звичайною, живописною простодушністю. В дуже цікавих віршах він пише: "Була б Англія слабкою (а не сильною і практичною, як йому здається)... Я кинув би її"1. Шевченко ж — навпаки; напевне, він любив би Україну вільну і сильну (про яку мріяв), але не так, не до всезабуття і богопрокляття...
Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Біблію як "переносну вітчизну" євреїв — з нею вони, гнані, мандрували світом. Такою "переносною вітчизною" для українців, куди б їх не закинула доля, був "Кобзар" Шевченка. І навіть у себе вдома, на "нашій, не своїй землі", він давав почуття вітчизни. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть, у кого черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще не народжених, і в Україні, і в світах, — у кого ще є таке звертання до всього народу як до вічної категорії і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь — поза обмеженнями в часі та просторі?! І серед його заповітів перший і останній:
...Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Іван Дзюба,
академік
Національної академії наук України
45


TARAS SHEVCHENKO
About Shevchenko, the poet and the man, several hundred books have been written in the languages of different nations of the world, several thousands of scholarly essays and popular articles published, and uncounted speeches and addresses delivered in his honour. The volume of these Shevchenkiana can be compared only to that of the most renowned of world poets and artists. However, many of these works present a picture of him that is somewhat stereotyped and distorted, often with a political or ideological subtext: he is presented variously as a "peasant poet", "bard of poverty", "poet of the proletariat”, "bard of the Haidamaky uprising", "Ukrainophile", "Russophobe", "Russophile", "socialist", "rabid patriot”, "chauvinist", "internationalist", "separatist", "revolutionary democrat", "atheist", and — candidate for canonization as "Ukraine's national saint." These attempts by authors of diverse ideologies to recruit Shevchenko to their cause ("our Shevchenko" is their favoured cliche) ignore the magnitude of his poetry, which cannot, in truth, be reduced to an ideological platform.
The year 1814. The nineteenth century has gone down in history as the "century of nations" (although it by no means smiled on every nation). In Europe, the feudal-dynastic principle was being replaced by the idea of nation-states, national self-determination. The whole structure of European life was breaking down, frontiers were being moved, geopolitical ideas were changing. The great masses of the people were becoming active, moved by an acute awareness of their social and national interests. The development of bourgeois economic relations, particularly in Britain and France, together with the powerful impact of the ideology of the Enlightenment had dealt a fatal blow to the old forms of social life and mores. From now on, it would not be the privileged strata nor the aristocracy but the people and the nation that would drive the historical processes. The spirit of the nations was in the air; some gave this a mystical interpretation, others a rationalist one.
The American Declaration of Independence (1776) was the first tectonic shock, and its author, Benjamin Franklin, became a symbol of aspirations for liberation from foreign oppression and for republicanism. The fall of the French Monarchy and the Revolution which this launched became the starting point and central event of the new history of Europe, although its consequences were both positive and negative, since the Terror led to a profound disenchantment with the ideas of the Enlightenment and intellectual rationalism. And this in its turn led to new spiritual searchings, to the rise of religious ideas and mystical hopes. Similarly, the rise of Napoleon at first evoked hopes of the fall of monarchies and triggered national movements. However, in the world which Napoleon created not as liberator, but as conqueror, the wave of national movements turned against him, which hastened his overthrow.
46


1814, the year of Shevchenko's birth, was an unquiet year in the world at large. Norway was struggling for independence from Sweden. The Serbs rose against the Ottoman empire. On the eastern side of the Adriatic, the victors over Napoleon abolished the "Illyrian Province" he had established, returning it to the Austrian Empire, but nevertheless, "Illyrianism" was being born — the patriotic movement which would come to full flower in the 1830s. In the Middle East the latest Russian-Persian war had come to an end. The Mexicans had risen against the regime imposed by Napoleon and had proclaimed Mexican Independence. The Netherlands had declared their sovereignty. In Venezuela a rising had begun under Simon Bolivar, who became a national hero for the whole of Latin America. In China a rising had begun against the Manchu Qing dynasty. In North America the "War of 1812" as it is called, was still in progress; British forces occupied Washington and burned the White House and the Capitol.
On 29 January 1814, the German philosopher Fichte died. His Addresses to the German Nation (1808), together with Herder's Ideas for the Philosophy of History of Humanity (1784—1791) had raised the principle of the nation (Volk) in spiritual life, which was one of the stimuli of the powerful movement of political and literary Romanticism. In Britain, Coleridge, Wordsworth, Southey and William Blake were already widely acclaimed, Byron and Shelley were becoming famous, and such pre-eminent giants as Victor Hugo in France and Mickiewicz in Poland were just making an appearance. It is noteworthy, too, that in July 1814, the first verse of the young Pushkin, To a Poet Friend, was published.
In the Russian empire, the upheaval caused by Napoleon's invasion still had not subsided. Official Russian society was in a state of loyal and patriotic fervour. In Ukraine, incorporated into that empire, rumours were still circulating that Napoleon wanted to liberate the peasants from serfdom.
But for the majority of the serf population of Ukraine, life consisted of monotonous days of enforced toil for their masters. Only the old grandfathers remembered the Zaporozhian Sich and the rising of 1768. "Once it was".... But now... Individual serf rebellions were powerless to bring light to the mirk of hopelessness. People were born, toiled and died, cut off from events in the outside world, as if those events had never happened... And yet, at this time, in one such village, Moryntsi, an entry was made in the church register under the heading "Births": "25 February [i.e. 9 March on the modern calendar]. To residents of Moryntsi village, Hryhoriy Shevchenko and his wife Yekateryna — a son, Taras."
Serfdom. The village of Moryntsi, where Shevchenko was born, the village of Kyrylivka, where he spent his childhood, and other neighbouring villages were the property of Lieutenant- General Vasiliy Engelhardt, who owned 18,000 male serfs (of whom almost 8,000 were in the Kyiv area). Taras's parents well knew all the "blessings" of serfdom. There were six children in the family, who were left as orphans by the premature deaths of their mother (1823) and then their father (1825); they
Like little mouslings scattered, crept Off among people
47


as the poet later wrote. Little Taras knew the poverty of being an orphan but he was resolute in his wish to learn to read and write, and had an exceptional talent for drawing. This talent stood him in good stead when he was taken on as a personal servant by the young master Pavel Engelhardt, who by now had inherited Moryntsi. Taras experienced many injustices and humiliations at his master’s hands but he was able, to a small extent, to satisfy his yearning for art — in his master's rooms there were copies of famous paintings, and the lady of the house was a music-lover'and a good pianist.
The price of freedom. In the autumn of 1829, Pavel Engelhardt, a lieutenant in the Life- Guards, had to go to Warsaw, where his Ulhan regiment was stationed. He took with him a large train of possessions and servants, including the 15-year-old Taras Shevchenko. During a stopover of several months in Vilna, Taras, probably, received some lessons from Jan Rustemas, a well- known Armenian artist, and, most important, witnessed the Polish uprising of 1830, which made a profound impression on him.
Meanwhile, Engelhardt had received a new posting and went to St Petersburg, sending his entourage, including Taras, there also. Here a major turning point came in his destiny. Having observed the lad’s yearning to draw, his master decided to profit by it — it was fashionable among the aristocracy to have one’s own "household artists." Taras was sent to study with Vasiliy Shiryayev, head of an artistic cooperative. His achievements there attracted attention, and the Ukrainian community of St Petersburg brought the talented young man to the notice of prominent literary and artistic people, including the renowned artist Karl Briullov. Engelhardt, however, was prepared to part with his serf only for a very large sum — 2500 roubles. To raise this, Briullov painted a portrait of the poet Vasiliy Zhukovskiy — who was tutor to the heir to the throne — and the portrait was raffled (even some members of the imperial family bought tickets). The manumission was signed on 22 April, and on 25 April Taras received it and thus was formally emancipated.
Paintbrush or pen? Taras enrolled in the St Petersburg Academy of Arts, where he soon became Briullov's favourite pupil. But in the meantime, he had also become captivated by the world of poetry. The temptation of the Word had come to Shevchenko during his last year as a serf. Using scraps of paper and cardboard, he began, amid his painting work, to "embroider" tentative lines of verse. For a long time he hid these fantasies, feeling uncertain in himself and fearing people would make fun of them. But an irresistible desire to pour out his soul in words had taken hold of him.
Many of his friends linked his future to painting; this was also a high art and — at that time — was a good means of earning a living. He could indulge himself with poetry, provided it did not get in the way of "business."
Shevchenko himself later, in his diary (written in 1857) reveals something of the dramatic and fateful nature of the choice between painting and poetry, or more precisely the dramatic and fateful nature of the intrusion of poetry into his life. "1 knew quite well that painting was my future profession, my daily bread. Yet, instead of studying its profound mysteries, even when still under the guidance of a teacher like the immortal Briullov, I composed verses for which
48


no one paid me any money and which, in the end, deprived me of my liberty and which regardless of an all-powerful inhuman prohibition 1 nevertheless still scribble away on the quiet. And I even sometimes play with the idea of printing (under another name, of course) these snivelling, starveling children of mine. Strange, indeed, is this indefatigable vocation."
What was this vocation, and how did it come to him? First of all, perhaps, even from childhood, he was endowed by nature with the seeds of great sentiments and with his perception of the world around him in all its fulness — colours, sounds, forms, movements — he could not fail to respond to the spoken and sung word of his native people. Taken from Ukraine while still a youth, he nevertheless was "ensured" a mastery of his native language, its rich vocabulary, its flexible syntax and its unique rhythm and melody. He knew countless songs, he loved to sing and recite, enjoying the sweet wonders of the word. From childhood, too, when he acted as assistant to the sexton, reading the psalms and minor services of the church, he had absorbed a considerable amount of the liturgical language — Old Church Slavonic.
All this remained alive in the soul of young Shevchenko, stranded in a foreign land and racked with nostalgia for his native country — so far away, yet close and dear in his memories, and so the magic of his native word revealed itself. He formed a conception of what the Word can do, and this was greatly nourished when he first became acquainted with high-quality professional poetry. At first this was Russian poetry — first and foremost Pushkin and Zhukovskiy. But then, thanks to Yevhen Hrebinka, he became acquainted with Ukrainian poetry also — and discovered that the Ukrainian word could also exist in written and printed form. And so was born his feeling of vocation, his mission which U kraine would perceive as the mission of an apostle and prophet.
At the same time, Shevchenko wanted to devote Iris talent, which was especially flourishing during his years of study at the Academy, to Ukraine. He never abandoned the paintbrush and one can only guess the heights he might have achieved in painting, had not the tsar's harsh verdict cut short his creativity.
Ukrainian literature before Shevchenko. Shevchenko's definitive role in the creation of the new Ukrainian literature, his exceptional genius have meant that there is a general impression in the consciousness of the Ukrainian public that Shevchenko worked if not in a total desert, at any rate on fallow land; apart from a few names: Ivan Kotliarevskyi, Hryhoriy Kvitka-Osnovyanenko, Yevhen Hrebinka, the picture of Ukrainian literary life at the beginning of the nineteenth century remains shrouded in darkness (although at the scholarly level it has been fairly well researched).
Yet who knows whether Shevchenko's poetry would have even been possible without these stimuli which reached the St Petersburg Ukrainian colony from Ukraine itself, where different forms of defence of identity (even if sometimes residual) were circulating, and from efforts directed at the literary development and emancipation of the speech of his nation.
This was a comphcated and dramatic process. It was a particular response not only to the European national movements of the time, the Europe-wide wave of turning to national roots, but also to the fatal changes in Ukraine's political and cultural situation, brought about by the end of the Hetmanate (the independent Cossack state) and destruction of the Cossack strong¬
49


hold — the Zaporozhian Sich — the enserfment of the Ukrainian peasants, the colonization of southern Ukraine by foreigners and the Imperial policy that proclaimed these lands to be "New Russia,” the decline of the Kyiv-Mohyla Academy (once the focus of higher learning in the East Slavonic lands) and the exhaustion of the energies of Ukrainian baroque culture, and last-but-not least the cultural brain -drain to the imperial centre. However, some memories of the past lingered on (expressed most strongly in folk poetry). There were still echoes of the defence of former freedoms — sometimes in ardent form, as in the anonymous History of the Rus Peoples written at the turn of the 18th/19th century and — for many years, circulated in manuscript form. But towards the end of the 18th century, a deep depression prevailed generally, the Ukrainian nobility and gentry envisaged "freedom" in the sense of becoming part of the Russian aristocracy, while the patriotism of those members of it who had not transferred their loyalty completely to the Muscovite monarchy took on a humiliated and timid character.
Nevertheless, the political and literary romanticism, which had captivated the whole of Europe, not least the Slavonic peoples, also found expression in Ukraine — firstly in the form of an interest in ethnic culture and a return to the Ukrainian language. Though this was in no way a reaction to external stimuli — it arose from the needs of the Ukrainian people itself, whose spiritual and aesthetic creativity had not ceased.
It was particularly unfortunate that at this time people in effect ceased to be aware of the considerable legacy of Ukrainian baroque literature and the intellectual legacy of the Kyiv-Mohyla Academy — the bearers of these legacies had either been "recruited" for the creation of Russian imperial culture, or else gone over to it voluntarily seeking wider scope for their own activities.
The Russian Empire claimed to be the heir of the mediaeval state of Kyivan Rus — claiming not only the territories but also the cultural heritage of "Western Rus" and "Southern Rus." This state-instilled Russian imperial identity became a threat to Ukrainian identity. Under these conditions — the loss of the remnants of statehood and "high" culture — the main token of Ukrainian national identity was now the Ukrainian language. But since the upper echelons of Ukrainian society did not identify themselves with that language, the main representatives of Ukrainian identity became the speakers of that language — the peasantry. This is, of course, a generalization; the real picture was somewhat more complex, the loss of the language did not always go hand-in-hand with a loss of national identity; while for some the use of Russian did not always mean the loss of U krainian.
The firm foundation of the new Ukrainian literature — that is, literature in the language of the people, was laid in by Ivan Kotliarevskyi (1769—1838) with his Aeneid (a reworking of Virgil’s epic into a Ukrainian-Cossack setting — published in 1798) — although this language had, in fact, appeared in print earlier — in scholarly treatises and in, particularly, burlesques, and even back in the 17th century in the ardent religious polemics of Ivan Vyshenskyi. However, Kotliarevskyi's decision, as a matter of principle, to switch to the language of the people gave literature a new democratic slant and allowed it to tap into the deep springs and great riches of folklore. But at the same time it severed the link with the earlier literature, with the language of the Old Ukrainian principality, the records of the Cossack Chancellery, and the educated people who were now actively "Ukrainizing" the Russian language.
50


Nevertheless, a broad and deep cultural process had begun. In place of the almost lost bookish, baroque and scholastic culture of the 16th— 17th centuries, centred on Kyiv and other cities, there was a new culture, grounded in the popular culture and language, even though it was forced to adapt to the growing pressure of Russian. Kharkiv University was founded in 1805 to be standard-bearer of Russian cultural expansion into Ukraine, but nevertheless became one of the foci of the Ukrainian cultural renaissance. Kyiv University was founded in 1833 — in the aftermath of the Polish uprising of 1830—31, the tsarist government was determined to "Russify the South- Western Territory," in particular by making Russian the language of instruction in all educational establishments. But this university failed to become the intended anti-Polish and anti-Ukrainian scholarly outpost. The atmosphere in it was restless; revolutionary groups were active there. Its first Rector (principal) was Mykhailo Maksymovych, a botanist by profession, but in reality a polymath who had a sound knowledge of Ukrainian history and folklore and an authority on philology, who was almost the only Ukrainian scholar of his time interested in Ukrainian baroque and Old Ukrainian literature.
In 1827, a book was published entitled Little-Russian Songs, Edited by Maksymovych. ["Little-Russia" was the tsarist politically correct term for Ukraine at this time; it carried the implication that these lands were simply one part of "great and indivisible" Russia], This made a huge impression on literary circles of the time. Pushkin and Gogol quoted it (Maksymovych was on friendly terms with both of them, as did the Ukrainian Romantic poets, some of whom also had collected specimens of folk literature. In 1834, Maksymovych brought out a second, enlarged, collection Ukrainian Folk Songs with well-researched notes and explanations. Later, Shevchenko would find his way to Maksymovych, and the love for Ukraine which they shared would make them fast friends.
A younger contemporary of Kotliarevskyi was Petro Hulak-Artemovskyi (1790—1865), for many years a Professor, and then a Rector of Kharkiv University. He began writing while still a student, initially in Old Slavonic, then in Russian, and finally transferred to Ukrainian — probably under the influence of Kotliarevskyi’s Aeneid. But he took from it only the travesty form, and his own Horatian Odes were in essence burlesques on the themes of the Roman poety. The small number of translations he made also smacked somewhat of travesty. Of far greater aesthetic value were his fairy-tales with their humanist slant and elements of satire, sometimes acute, directed against the focal gentry.
Younger again was Yevhen Hrebinka (1812—1848). He also began with travesties; in the spirit of travesty (possibly due to a lack of cultural tradition) he produced a "translation" of Pushkin's Poltava. His most valuable contribution to Ukrainian literature was his fairy-tales, written, like those of Hulak-Artemovskyi, under the influence of an 18th-century Polish exponent of this genre, Ignacy Krasicki, but with an innate Ukrainian ethnic colouring. The relatively few lyrical poems of Hrebinka belong to the Romantic trend in Ukrainian poetry. He also wrote prose in Russian, although these works belong rather to the "Ukrainian school" of Russian literature. Having settled in St Petersburg, Hrebinka played an active part in Russian literary life, he promoted the publication of the works of Ukrainian writers, and produced a collection Lastivka (The Swallow — 1840), which included poems by Shevchenko.
51


Hryhoriy Kvitka-Osnovyanenko (1778—1843) wrote a number of works in Russian, but although these were very popular in their day, they left no permanent mark on Russian literature. However, his Ukrainian stories published under the title Little-Russian Tales 1834 (Vol. 1) and 1837 (Vol. 2) (some of which he later translated into Russian) enjoyed great success, and have ensured him his place as founder of Ukrainian prose. These works deal with Ukrainian rural life, and are both humorous and "sensitive." His good knowledge of traditional life, understanding of the Ukrainian temperament and appreciation of the moral superiority of the peasantry in comparison with the landowners, his own humanist outlook, and, throughout, idyllic mood and patriarchal moralizing, the rich demotic language and the wide use of folklore colouring (especially in his story Marussia) — all this was something of a novelty.
Thus in Ukrainian literature of the first decades of the 19th century there was a growing movement away from travesty and pseudoclassicism. A new and much broader poetic wave now sprang up, with a markedly Romantic character, both within the Russian empire and in Austrian- ruled western Ukraine. Although Ukrainian Romanticism before Shevchenko did not manifest itself with same spiritual force as did European Romanticism (from Byron to Mickiewicz), nevertheless it considerably extended the range of Ukrainian literature. It turned, albeit in a "fragmented" manner, to Ukrainian history and its heroic figures.
These Ukrainian Romantics were sincere patriots of Ukraine and the Ukrainian language (though many of them, for understandable reasons, also wrote in Russian; all Ukrainian writers of this era were bilingual). But their patriotism was for the most part only local; "Little-Russian" patriotism within the "All-Russian" patriotism of the Empire. With a few exceptions (notably the historian and writer Mykola Kostomarov, and, naturally, the writers of Austrian-ruled western Ukraine), these Romantics, including Kvitka-Osnovyanenko, shared the monarchist outlook of the average All-Russian citizen.
Shevchenko's advantage over his Romantic predecessors lay in his greater talent and greater subjectivity: in his broader social and aesthetic individuality. As a serf who had established himself in the artistic world, he had a wider range of social experiences, a dramatic biography and a more complex spiritual world; as a talented and passionate painter, he had an additional source of artistic inspiration. This greater subjectivity gave a more profound dimension to his innate sense of ethnicity — the outlook which the Romantics wanted to cultivate (and in part achieved) was his by nature. Shevchenko's sense of ethnicity was not an aspiration or aim, but the very soil from which he grew, on which he stood, or which, one might say, he "tilled."
The Kobzar. Shevchenko began to write poetry even before his liberation from serfdom. Maybe not all his early poems have been preserved. The first work of which his acquaintances became aware was the ballad Bewitched. Even in this the first of Shevchenko's poetic works to survive, the Ukrainian word is revealed in such a high artistic level which had never been achieved by his predecessors and contemporaries — the poets of the Romantic movement. Although, superficially, Shevchenko wrote this within the confines of the Romantic canon: marvels, Russalky (water-sprites), the deaths of young lovers — and employed standard Romantic and folksong cliches, he nevertheless deployed a whole range of emotions — both of the characters and of
52


himself in the role of narrator, using folk-poetry means to that end. Unlike the typical "Romantic" ballad, what is significant in this work is not so much the story-line as the rich accompaniment — the "interventions" of the author himself, the daring lyrical digressions, and the fervent commentaries which transcend the particular situation becoming a poetic meditation on the common fate of humanity. Remarkable too is the dynamism of the poetic narrative, the "modulations" in tone and the unforced transitions between the broad brushstrokes of the pictures of nature to the author's own sentiments and meditations, from the somewhat restricted conventionality of the subject to the folklore bounty in the descriptions of the ritual "madness” of the Russalky. But first and foremost, Shevchenko's poetry breathes with a naturalness, harmony, rich melody and mastery of the word, surpassing anything his Romantic predecessors had achieved. Previously only folksong had reached such perfection. And it is no coincidence that from this of Shevchenko's works no less than three extracts acquired musical settings and became folksongs: Roaring and groaning rolls the Dnipro, Such is her fortune and The skylark trilled its melody.
The Kobzar [Shevchenko's first published work, which appeared in 1840], contained eight works: О my thoughts, my heartfelt thoughts, Perebendia, The Poplar, Ballad (Whatgood are my dark brows to me), Ivan Pidkova, To Osnovyanenko, The Night of Taras, and a long narrative poem Kateryna (in the last three the censor made significant cuts).
But, as Ivan Franko [the leading Ukrainian poet of the late 19th — early 20th century] was to write: "this little book opened as it were a new world of poetry, bursting forth like a spring of clear, cold water, revealing a clarity, simplicity and grace of expression hitherto unknown in Ukrainian literature.
They seemed to be like folksongs, and yet, they constituted something completely different." Hence, Franko wrote, the appearance of Shevchenko's Kobzar in Petersburg in 1840 must be considered as epoch-making date in the development of Ukrainian literature, second only to the publication of Kotliarevskyi's Aeneid.1
This was well-understood, too, by Shevchenko's contemporaries, on whom the Kobzar made a profound impression. Leading Ukrainian literary figures commented warmly on it. The appearance of the Kobzar changed the face of Ukrainian poetry, confirming its high value in the most convincing manner: the fact that there existed in it the works of an exceptionally talented poet.
The three poems in the 1840 Kobzar, To Osnovyanenko, Ivan Pidkova and The Night of Taras lie at the focus of thought of the whole collection. Here Shevchenko evokes with great force his understanding of the not-too-distant past (and also his views on the present), based on his reading, the tales and songs he had heard as a child in Ukraine, and, first and foremost, on his own poetic tradition. He idealizes the Cossack state as the heroic period of Ukrainian history, just as he idealizes the Ukrainian people — a natural reaction to the current reality of serfdom.
Pictures of this heroic past evoked great sadness in Shevchenko.
Never shall come back those hoped for,
Never come back freedom,
Never come back Cossackdom.
1 Франко Іван. Зібрання творів у 50 томах. — К., 1984. — Т. 41. — С. 276.
53


But he says this not to pay homage with his fellow-countrymen to a history that can never return but to present to them his own severe verdict, to evoke discontent with the current state of affairs, to evoke a spirit of opposition and the need for renewal. He sought in the past the examples of heroism needed as a reproach and stimulus for his contemporaries. This would become clearer in his subsequent works, but even in the first Kobzar it may be clearly sensed.
But apart from these cardinal questions of Ukrainian existence, in Shevchenko's lyrical Romantic and folklore-rooted ballads, the Ukrainian world appears as something separate and self-sufficient, the antithesis of "Little-Russianism" and "provincialism" which viewed Ukraine as an addendum to the imperial world.
Early on it was noted that the protagonists of many of Shevchenko's works, both in the first Kobzar and later, are female — girls, women, mothers; sometimes he speaks in their name, adopting a female persona. Indeed, of recent years, there have been bold assertions that Shevchenko was a "feminist." In truth, the "female" character of the poet's self-identification in individual works has a simple, profound and eternal reason; the female principle that is the principle of life itself. Mother-Earth. The Motherland. Mother-Ukraine: the mother of her children. And the fate of women in Shevchenko's poetry also comes from the tradition of folk poetry; it comes too from his own life, his memory of his mother and sisters, his unsatisfied craving for family warmth, his oiphanhood which generated a special perception of motherhood and femininity. And first and foremost, the brutal treatment of women and girls under serfdom.
He gave a special emotional and social content both here and in his later work to the theme of the betrayed girl or the girl waiting in vain for her beloved. This is a typical Romantic theme. However, the narrative Kateryna which appeared in the 1840 Kobzar places the tragic fate of the heroine in a broader historical context. Hence generation after generation of readers has seen in the heroine, seduced and then abandoned by a Russian soldier, a symbol of Ukraine.
Emerging from the shadows. The establishment of the new Ukrainian literature took place in fact in the shadow of Russian (and in part Polish) literature, and revealed itself as a sequence of efforts to escape from that shadow. Whereas in the 17th and the beginning of the 18th centuries there have been a "Ukrainization" of the intellectual and cultural life of Muscovy, from the second half of the 18th century, and especially since the beginning of the 19th, Russian literature and art, with the participation of important figures of Ukrainian origin, had reached a high level of development and were taking on an explicitly national character. This reflected the growing self-perception of Russian society, stimulated in particular by the strengthening of imperial power, the military and diplomatic successes of Russia and its role in European affairs.The cultural and intellectual life of Russia became more and more intense. The teachers in the numerous lyceums and other privileged educational establishments for the youth of the nobility created a stratum of educated people from which a Russian intelligentsia began to be formed. Numerous literary and philosophical groups arose. Book publishing and journalism flourished; almanachs and journals were founded. There was a great stream of translations of the latest European literature, the works of eminent philosophers, etc, and a vigorous incorporation into European intellectual life, even if only in the form of one-way influences and borrowings. Russian culture in all its
54


aspects "covered" the entire empire, aspiring to satisfy all the spiritual needs of the "upper echelons" of society over the whole vast territory. Under these conditions, attempts to create a Ukrainian literature distinct from Russian, in the people's language, distinct from Russian, seemed belated and hopeless and unnecessary.
Powerful factors seemed likely to nullify these efforts: the absence of an organized literary life, Ukrainian-language publishing and press, counter-actions (and later, repressions) by the authorities, the scepticism of society; finally, the constant drain into Russian culture of Ukrainian talents, who sought a wider space for their creativity.
The Haidamaky. The idea of this poem came to Shevchenko as early as 1839, not long after his emancipation. The section Halaida was published in Hrebinka’s almanach Lastivka and towards the end of the year, the censor, a certain P. Korsakov, after making a number of cuts, finally allowed the rather mutilated text to be printed.
In his poem, Shevchenko returns to one of the most dramatic pages of Ukrainian history — the peasant uprising of 1768, known as the Koliyivschyna. Shevchenko did not attempt to a comprehensive recreation of these historical events. He had a different aim. Here one may speak of the rare courage of the young poet — not only political courage (the whole poem breathes the spirit of the people's vengeance against the lords, the spirit of a national uprising) but also creative, aesthetic courage: in a "non-existent" language, a "peasant dialect," this young man who only recently had begun to write verse, created a poetic vision of a great historic drama, which not only related these events, but also tried to examine their greater philosophical significance.
In it, the Koliyivschyna is presented as an explosion of the people's vengeance for robbery and harsh treatment, for social, ethnic and religious oppression. Yet that vengeance is shown, however, in all its full horror, as a historical tragedy which evokes a far-from-simple response.
The academic troubles of a romantic. Meanwhile Shevchenko had not abandoned his professional work, he participated in exhibitions and book illustration; his work attracted the attention of art critics.
However, in Shevchenko's paintings, although he had Briullov as his ideal, nevertheless, he gradually moved away from the academism which directed artists to timeless and nationless idealized images, to a limited range of subjects, mainly taken from mythology or ancient history, to a conventional style of modelling and theatricality of composition. O. Novytskyi, a subtle researcher into Shevchenko's artistic legacy, asserted that out of all European schools of painting, the closest to Shevchenko was the Dutch school with its democratism, focusing on images of the daily life of the population.
Maybe the fact that Shevchenko, as a completely original artist, fell outside the academic mould contributed to a certain neglect of his academic assignments during his final years of study, and to his losing his original reputation of being a brilliant student. Nevertheless, while not crippling himself to fit the academic mould, he successfully developed his undoubted talent for drawing, portraiture, painting, and engraving.
55


First journey to Ukraine. Shevchenko yearned for Ukraine and lived in the hope of returning there after twenty years away. He was filled with conflicting hopes and expectations. He longed for Ukraine, but was afraid of disillusion.
The first few months of his stay in Ukraine taught Shevchenko to be cautious in relations with his new friends among the Ukrainian landowners. This was not simply a matter of disenchantment with individuals. The Ukrainian landlords formed only a part, and not the main part at that, of the enormous structure of serfdom, which, first and foremost, was stifling the Ukrainian peasantry and, moreover, lay as an oppressive burden on all aspects of national life. All this Shevchenko saw and perceived in these few months of his first journey to Ukraine, — and if before this he had had any illusions, they certainly vanished now.
A very important change now occurred in Shevchenko's views and outlook, which would find expression in a change of motifs in his poetry. Thus was born his anti-tsarist, anti-colonist lyric poetry, which, together with the rich emotional spectrum of his expose of serfdom and castigation of the Ukrainian landowners found a special place in his poems of his manuscript collection Three Years.
Shevchenko tells his fellow-countrymen a terrible truth which they do not want to see, in his courage feeling himself alone, like someone "demented" or like a Biblical prophet:
And I, on thy ruins у demented, stand weeping —
My tears are all vain. Ukraina is sleeping у Now wild weeds cover hery mould has grown over,
She has rotted her heart in a pool in the marshes,
Into cold hollow tree let a snake pass in...
For such an apocalyptic picture, it would seem, there is, it appears, no consolation. But the heart weeps and prays for "On this earth — holy right!" And the poet, for the first time with such force and prophetic courage, places upon the stage of history his own Word of truth:
Perhaps у indeed у I yet may forge A new blade from it, make a Keen new share for the old plough.
And, sweating out the acres.
Maybe 77/ plough that fallow land,
And on the fallow cleared there I shall scatter all my tears.
Sow my heartfelt tears there.
Maybe they will shoot and grow Into two-edged blades That will cleave the evil, rotten Sickly heart, will drain From it all the poisoned blood.
56


And in its place will pour Into it living Cossack blood,
Holy, clean and pure!...
And once again after such an elevated gradation of passion, the essentially Shevchenkian catharsis: a return to eternal humanity and to a girl's heart and its sincerity, as to the truest reward:
Maybe, maybe... and there between,
Between the knives will grow The periwinkle and the rue,
And words, forgotten now,
My own words, gentle-voiced and sad,
Quiet and God-fearing,
Will be remembered, and a girl's heart,
Tremulous and timid,
Will quiver like a little fish,
And she will remember
Me too, then... О my words, my tears,
О thou that art my heaven!
It was in this immense and tragically illuminated spiritual space between two poles — gentle tenderness and bitter anger — that Shevchenko's poetry was created. Hence, although the term "Shevchenko's political lyrics" has become widely-accepted, we should remember that this is a conventional term, for in him we find no narrow focus of political thought and passion, but rather that political experiences "detonate" in him the entire wholeness of the human soul.
The poet against the empire. The impressions from his stay in enslaved and enserfed Ukraine, imposed on his experience of life in bureaucracy-ridden St Petersburg with its social contrasts and ideological clashes, anguish for the humiliation of the human being which he saw everywhere and understanding of the absurdity of the despotic mechanism of social life, all these poured into the "comedy" The Dream, which became the poet's call (powerful, but unsuccessful) to bring the empire to trial at the bar of the intellect.
The Dream — a satirical phantasmagoria, grotesque pictures of symbols of Russian despotism and serfdom and the person of the emperor, Nicholas I — bears witness to the final crystallization of the anti-imperial core of Shevchenko's vision of the world. The genre designation of it as a "comedy" should justify its free use of form of a dream and grotesque treatment, but it is not so much comic as a tragic grotesque.
In March 1845, Shevchenko finished his course of studies at the Academy of Arts. On 22 March he delivered to the Council of the Imperial Academy of Arts an application to be granted the formal title of "artist" and to be issued a ticket for a journey to Ukraine.
He went to the Cherkassy region to visit his family in Kyryhvka, and also went to Kyiv, where
57


he probably met Mykhailo Maksymovych, who a little later helped him to obtain work with the Kyiv Archaeographic Commission (its official name was the Temporary Commission for the Collection of Ancient Acts).
This work gave Shevchenko the chance to satisfy his intellectual and creative interests, and helped enrich his perception of Ukrainian history and the kinship of the various territories of Ukraine; he made many valuable records of folklore and had a chance to exercise his profession in drawings and paintings. All this likewise provided great inspiration for his poetry.
He was also able to make a number of new acquaintances, both scholars and artists, and also serfs. It is well-known that he often preferred the company of simple peasants living on the big estates than that of their masters. And his impressions were by no means all pleasant. First and foremost there were the plain facts of serf existence . At every step he encountered the hypocrisy of his rich landowner "friends,n often including those who boasted of being liberals, free-thinkers or patrons of the arts.
All this strengthened his sense of vocation to the Word which would arouse Ukraine.
So arose the poems of the manuscript collection Three Years.
Both the name and the philosophical and emotional key to the collection were set by the eponymous poem.
Three years of no great importance Have flown past for naught,
But so many evils they In my home have wrought.
My poor heart that once was tranquil They have now brought low.
They have quenched all that was good,
Kindled evil, woe...
Such is the gloomy finale to his three-years-long immersion in the environment where he had hoped to find living forces of his contemporary Ukraine. He no longer believes that a "merry word" will return, now he "treats his shattered heart with venom," and does not weep or sing but "owl-like...wails." This is, so to say, a general moral declaration; the concrete, predominantly socio-political content of his "accounting" for his contemporaries Shevchenko revealed in a string of poetic manifestos in the autumn of 1845.
This was the most fruitful period for Shevchenko as poet. In the three months October — December he wrote five long poems (The Heretic — the main text completed 10 October, The Blind Man — 16 October, The Great Vault — no definite date, The Servant-Girl — 13 November, The Caucasus — 18 November), My Friendly Epistle — 14 December, The Cold Ravine — 17 December), a major cycle The Psalms of David — 19 December, Days are passing — 21 December, Three Years — 22 December and finally, on 25 December — Testament. Incredible intensity, a fantastic explosion of creativity!
And although the creative keynote of this God-given autumn was that of the political lyric,
58


which here attained its apogee of poetic pathos, nevertheless Shevchenko still remains remarkably multi-faceted and unconstricted, revealing many voices of his spontaneity. And in spite of his assertion to the contrary, he did not only "owl-like wail," but does indeed weep and smile and see around him not only "serpents." And so it was throughout his whole life, whatever the circumstances.
In October 1845, while the guest of his acquaintance, P. Shershavytskyi, a clerk in the Chancellery of the District Marshal, Shevchenko completed his mystery play The Great Vault, in which his ideas about the past and future of his people are embodied in a complex dramatic composition, abounding in symbolism, poetic language and attain a great historiosophic profundity.
The French philosopher Montaigne once wrote "I have no more made my book than my book has made me." That is how Shevchenko created his poetry too. It bore him from peak to peak. Poetic illumination raised his efforts to an ever-higher pitch. And the profound and vivifying emotion generated by his poetry drove him on to a mission that was truly apostolic.
In this exaltation was born his homiletic masterwork To my fellow-countrymen, in Ukraine and not in Ukraine, living, dead and as yet unborn, my Friendly Epistle. In this powerful work, in which virtually every line has become an aphorism, to be repeated million-fold by generation after generation of Ukrainians, he calls on his compatriots to ask themselves the inevitable questions "how and why," and to seek the answers first and foremost in themselves.
Ukraina struggled on,
Fighting to the limit.
She is crucified by those Worse-than Poles, her children.
The pathetic trend of Shevchenko's 1845 reached its summit with the immortal When I die, then make my grave, which has entered not only the history of literature but also the consciousness of the Ukrainian people as Testament. It was written on 25 December, 1845, at Pereyaslav during a serious illness. In Testament, the poet bids a ritual farewell to his people, and, already feeling himself to be their prophet (at the level of poetic inspiration, that is) and in concise aphorismic form expresses the quintessence of his feelings for Ukraine and his fellow-countrymen,
In the autumn of 1845, he wrote his poem The Caucasus. In the history of world literature we can find only a few examples where the poetic work of a century and a half ago has not lost its political relevance and moral acuteness, sounding as if it were addressed to the people of today.
Shevchenko's Caucasus is not invective, not an ideological pamphlet, nor a political satire in verse. It is all of these things and more. Nor is it simply a call to arms from one point on this globe, from one nerve-centre of humanity. It is a metaphorical picture of the state of the world, the sickness of our common human nature. And so Shevchenko's Caucasus represents not simply the stance of an intellectual (or a citizen) regarding certain phenomena, but anger, suffering, and a blazing fire in the whole of his being. It twines together doubts, curses and hopes... above all
59


hopes. Wishes and commands to the mountain peoples and to all "freedom-fighters." It is a desire for the triumph of good over evil, an assertion of freedom as the right of the individual and of humankind, it is the courage to stand up for the truth before God. And here it is of no small significance that Shevchenko appeals to the God of Christianity on behalf of the rights of non-Christian peoples. Shevchenko's God is the God of all who seek truth and justice.
Battle on, and win your battle!
God Himself will aid you;
At your side fight truth and glory,
Right and holy freedom.
"The Brethren." The anti-serfdom, anti-monarchic and national-patriotic views of young Ukrainian intellectuals including lecturers and students of Kyiv and Kharkiv universities led to the formation, during the winter of 1845—1846, of a secret society which acquired the name of the "Cyril and Methodius Society" or "Brotherhood" (the original name was the "Slavonic Society of St Cyril and St Methodius." Shevchenko maintained friendly relations with the "Brethren" and participated in their meetings; although apparently never a formal member of the Society, he had a definitive influence on its revolutionary spirit.
The ideas of the Cyril-and-Methodius brethren differed in principle from those of the Russian Slavophiles, although there were a few points of similarity. For in addition to thoughts close to those of the typical Slavophile slogans, they included ideas that were completely unheard- of to "classical" Slavophilism — ideas of democracy which were completely revolutionary for that time, ideas of social equality and political freedom, sharp condemnation of the autocracy and the serf-owning nobility, the exploitation and enserfment of Ukraine, and diatribes against Peter I and Catherine II for having enslaved Ukraine, and, indeed, against tsarism as a whole, and the idea of a federative Republic.
The Society was denounced to the authorities by an agent-provocateur, and brutally crushed. The investigators could not find any proof that Shevchenko was a member of the Brotherhood, but the aura of his poetry had illuminated both the activities of the Brethren and the very name of the Society, and this, in the eyes of the authorities made him especially dangerous. And so he received the most severe sentence: he was to be sent into the army to the Orenburg Special (i.e. Penal) Corps. To which the tsar personally added: "Under strictest supervision, and forbidden to write and draw." Later Shevchenko was to say that even if the Devil himself had been the presiding judge, he could not have thought up a worse punishment.
In the Fortress. This unexpected disaster for the development of his creativity, and for his friends and their common cause, produced grim experiences but did not kill the poet in Shevchenko. In the oppressive conditions of prison, subjected to incessant interrogations and nerve-racking waiting, in the course of just under two months, he wrote twelve short poems which give a psychologically brilliant picture of his state of mind, which at the time surely gave him the chance to bury himself in his inner world, away from the routine bmtality of prison life: "Hard in unfreedom... although truly Freedom was never ours to know."
60


Afterwards, more than 10 years later, on his way back from exile, he transcribed these poems into a single cycle, to which he gave the title, In the Fortress, adding the dedicatory poem Remember, then, my brothers true..., written later in 1847, after he had arrived at his place of exile — Orsk, putting it first as the thematic and emotional key to the entire cycle.
These twelve short pieces are among the pearls of Shevchenko's lyrics and are evidence that even in the extreme situation of prison, he preserved the spontaneity and independence of his poetic talent.
The cycle In the Fortress ends with Iris farewell to his friends in prison, in which the acceptance of the fate forced upon him nevertheless turns into Shevchenko's eternal commandment:
Love your dear Ukraine, adore her,
Love her... in fierce time of evil,
In the last dread hour of struggle,
Fervently beseech God for her.
In exile. Immediately the sentence was confirmed, Shevchenko was handed over to the jurisdiction of the Military Ministry. He was sent under strict guard to the Orenburg territory. Military service with the frontier troops there was particularly arduous, not to mention the harsh environment and the sense of isolation from the world outside; hence political exiles, particularly Polish revolutionaries and persons of doubtful loyalty.
He was sent to Orsk where he was enrolled in the third company of the fifth battalion of the first brigade of the 23rd infantry division. He had to live in a stinking barracks among the lewd conversations and foul language of gamblers and drunkards. On top of the oppressive conditions of military life and his heavy psychological state, there came physical illness: eye-trouble, scurvy, rheumatism... Shevchenko wrote to all his influential friends and acquaintances, begging them to intercede for some relaxation of his situation, in particular, permission to draw. This, he thought, would give some kind of meaning to his life.
In the meantime, although he had no possibility to draw or paint, he still continued to write poems on odd scraps of paper. Later, he copied these clandestine poems into what have become known as "bootleg notebooks," since he, quite literally, hid them in the wide tops of his army boots.
In spring 1848, Shevchenko's situation changed. Two Russian researchers, Aleksei Maksheyev and Aleksei Butakov from St Petersburg were preparing a scientific expedition to the Aral Sea. They needed a professional artist, and remembered Shevchenko. Now he had work that he loved, and both officers became his good friends.
But the expedition came to an end, and once again he had to return to military service.
The poetry of exile. Shevchenko used every opportunity, however small, to write poetry. Poetry was his inner life, and the outer world of the barracks something tangential to it. Hence the poetry of his exile is not thematically or aesthetically divorced from his previous work, but is a natural continuation of it. Nevertheless, one may observe a change in his self-perception of the creative process. In his St Petersburg period, Shevchenko spoke of sending his thoughts
61


to Ukraine, where he hoped they would be made welcome. During and immediately after his brief return to Ukraine, he had addressed his fellow-countrymen with the sense of an apostolic or prophetic mission. Now he, as it were, stood aside from that mission.
Not for people and their glory.
Verses bright-embroidered, curly,
Am / writing —forno others Than myself, I sing, my brothers!
Then comes his explanation:
It is easier in unfreedom For me, when I write them.
Now it is not thoughts that are "flowers" that he sends to Ukraine, but thoughts that are his children "come flying" to him from Ukraine, "as from beyond the distant Dnipro" and gladden "the soul so poor and lonely." This "reverse flow," perhaps, represents a change in his involvement with Ukraine; in place of his yearning for Ukraine (St Petersburg period) and the exaltation and bitterness that followed his first return (Three Years) came a sense of catastrophic loss and the need to come to terms with it.
But this was not a total change. In many of the exile poems, Shevchenko still speaks in "heroic" or "prophetic" voice, returning to the theme of Ukraine's historic struggles, as in for example Irzhavets. He himself put particular emphasis on Inis cycle Kings, which retells the stories of Biblical monarchs, focusing on their unjust deeds, with a subtext harshly critical of the empire of Nicholas I.
For where there is no holy freedom,
Nothing good will ever be there,
So why do people fool themselves?
Russian prose. During his exile, in addition to his poetry, Shevchenko now began to write prose stories in Russian — although for him, as a natural-born poet, mastering the prose genre was fraught with difficulties.
He had in mind to try and publish them under the transparent pseudonym "Kobzar Darmohrai" (Minstrel Play-for-nothing) in Russian journals (no journals in Ukrainian existed). His aim was to bring his ideas to the Russian public and to give them an image of Ukraine, distinct from that of Russia.
But the idea came to naught; friends and acquaintances seemed sympathetic — but nothing appeared in print. Shevchenko did not lose faith however, until he received a letter from the writer Sergei Aksakov, whom he greatly esteemed, and to whom had dedicated the first part of his story A pleasant stroll and not without a moral. "I do not recommend you to print this story. It is incomparably inferior to your enormous talent as a poet... I am telling you the unvarnished
62


truth without any risk. I feel that with a talent like yours one dare tell it without risking the reproaches of human vanity."1
Aksakov's letter made a great impression on Shevchenko, who thanked him for his frankness, adding that he himself had had doubts about it. After this he ceased trying to publish his stories.
Nevertheless, this came as a great blow to Shevchenko. It was not simply that he had put a huge amount of work into the prose, and that being without any property or expectations in life, he had hoped to earn himself some money. It was rather the fact that had to say farewell to his hopes of using the Russian journals to propagate the ideas so dear to him.
It should be noted that many later scholars have taken a far more positive view of Shevchenko's Russian prose works.
Return. The death of Nicholas I (2 March 1855) evoked hopes that under the new tsar, Alexander II, there would be some liberalization of the regime, and in particular an amnesty for political exiles. So Shevchenko's friends, including the vice-president of the Academy of Arts, Count F. Tolstoy and his wife, began campaigning for Shevchenko. This continued for almost two years. On 1 January 1857 the poet received news of his coming liberation in a letter from Countess Tolstaya. But it took another seven months for the official order to arrive!
This delay produced further psychological torments for Shevchenko. Even now, when he was technically a free man, he was still forced to carry out all the obligations of military life. During this time, he began to keep a diary, in which he recorded not so much external events as tried to envisage his place in what he hoped would be a free and creative future.
Even when his discharge from military service finally arrived, his troubles were not over. He was obliged to wait in Nizhniy Novgorod, since he had no permission to go to St Petersburg. This stay (which lasted almost half a year), was filled not only with personal experiences both pleasant (the arrival of his friend, the actor Mikhail Shchepkin) and unpleasant (an unhappy romance with the young actress Katerina Piunova), but also with intensive literary work. He edited a final version of A pleasant stroll and not without a moral and his narrative poem The Witch, strengthening its antiserfdom motif. While here, too, he wrote his narrative poem The Neophytes, yet another protest against tyranny of every kind that is at the same time a paean to human dignity and devotion.
Mloscow. On the afternoon of 8 March 1847, Shevchenko set out from Nizhniy Novgorod — preceded by letters from the'police, warning the appropriate authorities that a strict watch must be kept on him. He took a chill on the journey and arrived in Moscow quite ill. Shchepkin looked after him and got him some treatment. The next day Maksymovych came to visit him; in the evening a number of other scholars and literary figures. The stream of guests continued, and Shevchenko even complained about it a little: the portrait of Shchepkin he had "drawn was ... not entirely true to life," he told guests.
22 March was for Shevchenko the "happiest of all happy days." He wrote; "Today I saw a man, whom 1 had not hoped to see during this time in Moscow. This man is Sergei Timofeyevich Aksa-
1 	Листи до Тараса Шевченка. — К.: Наукова думка, 1993. — С. 119.
63


kov. What a handsome noble venerable appearance!" As we can see, the unpleasantness over Aksakov's severe but candid comment on the Stroll had left Shevchenko with no lasting rancour.
Another joy for Shevchenko was a visit from the Maksymovyches — his old friend Mykhailo with his young wife Mariya. And there were other visits too, and meetings and conversations. Shevchenko summed up his impressions of his two-weeks stay in Moscow in his Diary. "What pleased me most of all in Moscow was that I encountered among the educated Muscovites the warmest cordiality for me personally and an unfeigned sympathy for my poetry. Especially in the Aksakov family."
Back in St Petersburg. On arrival back in St Petersburg, Shevchenko became caught up in a whirlwind of literary and community activity that was incomparably more tempestuous than in the 1840s. Everyone was waiting for him: the Ukrainians in the capital welcomed him as their own apostle, the liberal and democratic literary and artistic circles as a poet who had suffered grievously for the word of truth, Poles who had recently themselves been sent into exile saw him as a brother; while young people in Russian revolutionary-democratic groups hoped to find in him a colleague.
Ukrainian community and literary life in St Petersburg at the end of the 1850s was very animated. The tone was set by several former members of the Cyril and Methodius Society — including Kostomarov — and their former sympathizers and "neophytes" of Ukrainianism gathered round them. Shevchenko's return gave a new and powerful stimulus to Ukrainian life in St Petersburg, and maybe it was no coincidence that in the summer of 1858 a new Ukrainian community organization "Elromada" was founded there, aimed first and foremost at publishing and educational work. On its behalf, in 1858, the writer Panteleimon Kulish approached the Ministry of Education for permission to publish a journal Khata — "The House" (The full title was "The House" — a South-Russian [sic!] journal of literature, history, ethnography and the rural economy"). Although the journal would not have been political, the Ministry took the matter to the Third Department (Secret Police), who told it to reject Kulish's application. The Hromada then tried to make up for the lack of a journal by quietly publishing a series of almanachs with different names — though in the end only one of these appeared — Khata (1860). Later, the Hromada did manage to bring out a journal Osnova (First principle), which, in the three years (1860—1862) became the platform for Ukrainian cultural life and attracted attention also among the Russian intelligentsia. Shevchenko took an active part in preparing Khata and Osnova and in all the activities of the Hromada.
The Ukrainians in St Petersburg were not isolated from the life of the capital. The literary figures and artists among them were often prominent in the intellectual life of the capital, joining literary groups and participating in various cultural and community events. And Shevchenko was especially in demand for such activities. Shevchenko's work and his personal participation in the community life of St Petersburg helped the Russian revolutionary democrats to get a better understanding of the national aspirations of the Ukrainians and to pay attention to them.
At the beginning of 1859, there appeared in Leipzig a book entitled (in Russian) New Poetry of Pushkin and Shevchenko. It included six of his poems: The Caucasus, The Cold Ravine,
64


Testament, The Plundered Gravemound, Thought after thought flies... and the Friendly Epistle. This book was rapidly distributed, not only outside of Russia but also, through illegal channels, reached St Petersburg, Moscow, Kyiv, and other cities. It also made a great impression in (Austrian-ruled) Western Ukraine.
Last visit to Ukraine. In spite of his strong ties with literary, artistic and community life in St Petersburg, Shevchenko’s deepest thoughts were always focused on Ukraine: the hope of settling there permanently never left him. Accordingly on 5 May 1859 he applied to the Board of the Academy of Arts for permission to visit Ukraine "for a term of five months to benefit my health and to draw studies from nature."
Shevchenko left St Petersburg on 25 May and by the begimiing of June was in Ukraine — going to Sumy, Lebedyn and then Pyriatyn and Pereyaslav. On 27 June he was with his family in Kyrylivka. Nothing significant had changed in the Ufe of his serf brothers and sisters and their children in the thirteen years since he had seen them, while he himself had changed so much that at first they did not recognize him.
The Neophytes and Mariya. During his "pause" in Nizhniy N ovgorod, Shevchenko wrote in his diary (8 December, 1857): "In the course of the past four days I wrote a narrative poem, but have not yet thought about the title. It seems I shall call it The Neophytes, or the Early Christians.
In a certain sense, The Neophytes harks back to Kotliarevskyi's Aeneid, presenting Ukrainian life and realia in the guise of antiquity. But Shevchenko's work is not comic but tragic, and he does indeed write about the neophytes of early Christianity and ancient Rome, but writes about it in such a way that the poem also has a message for Ukraine. His attack on the despotism of the Roman emperors in The Neophytes is all too reminiscent of Russian reality, and the poet's voice rings out not with anti-tsarist tirades but as it were brings to a peak the spirits of all his political lyrics.
Yet equally powerful in this poem is the motif of Christian forgiveness, the Christian magnanimity of the neophytes, these "righteous ones" and "holy martyrs." The contradiction implied in the two motifs is not coincidental. Throughout Shevchenko's poetry there coexist (or at times conflict with each other), the vengeance and forgiveness — the former in the social aspect, the latter in the moral. It is not always easy to bring these two into concord either in the individual soul or in history. In his poetry Shevchenko is clearly torn between them — indeed, had this not been so, his work would have lost much of its universal significance. And in this poem, Shevchenko's neophytes are not simply and not only the "new recruits" of Christianity in pagan Rome. They are everyone who resolved to cast off the fetters of untruth from the soul and
bore
The word of truth and right through all That land so cruelly enslaved.
They are every apostle of freedom.
Nevertheless, the central figure of the poem is not Alcides and his fellow-neophytes, but his mother, whose suffering and sacrifice are far greater.
65


The archetypal figure of the suffering mother — Mary, the mother of Christ, is constantly invoked in Shevchenko's poetry. In Neophytes, he addresses her in an opening prayer, and she, as it were is present throughout the poem as a silent witness. Soon after The Neophytes Shevchenko devoted an entire poem to her — Mariya.
Shevchenko actually wrote this poem in October — November 1859, after his return to St Petersburg from Ukraine. But he had had the idea of it for a long time. Although Shevchenko was well acquainted with the scriptures, his poem is far-removed in tone from the canonical religious texts of the Orthodox church, but derives considerably from the legends of Ukrainian popular belief. He also introduces some significant innovations: Mary is initially presented to us not as Joseph's betrothed but as a "servant-girl" (Naimychka — the title of his 1845 narrative), and at the end, she dies, not surrounded by the sorrowing apostles as in the Orthodox hymnody, but starves to death in a ditch. Mary becomes, in effect, the last and greatest of his feminine symbols of suffering Ukraine.
Fame and loneliness (the final years). Back in St Petersburg, Shevchenko was once again swept up into the whirlwind of community and artistic life.
In 1860, after more than a year of bureaucratic delays, permission was finally granted for the publication of a new edition of the 1840 Kobzar, albeit with savage cuts by the censor. A few months later, a Russian translation of the Kobzar appeared, which included some previously unpublished works — though not of course, any of his political poems. Shevchenko, it would seem, was at the peak of his success and fame.
Nevertheless, the trauma of his "lost" ten years in exile had left an indelible mark on him. The poetry of what would prove to be the last years and months of his life is often marked by a sense of loneliness and world-weariness — though at times he returns to the folklore motifs of his youth, and in his "paraphrase" of Hosea, Chapter XIV, written on 25 December 1859 was, as it were, his farewell apocalyptic message to his fellow-countrymen, concluding the warning begun in his Epistle of 1845:
And thou shalt perish, Ukraina,
Vanish, leave no trace on this earth...
Yet even as he calls on Ukraine to
...prophesy to thy wicked offspring That they shall perish in their sin, That all their treason and dishonour And crooked soul the fire shall smite...
He still proclaims his faith that finally
truth will rise from its grave.
66


The final illness. In the autumn of 1860 began the illness which would prove fatal. The medicine of the day diagnosed it as dropsy. Friends surrounded Shevchenko with concern, good practitioners treated him, but the medical resources of the day could not halt the progress of the illness.
1861, the last year of Shevchenko's life, began with no great joy, but he had still not lost hope entirely, and he still had great plans for the future. A presentiment of death vied with hope. He was still far from being an old man. He told his friends that he did not want to die. We can see these complex feelings in his last poems: bitterness, sad jesting at the approach of the inevitable, and thoughts about eternity.
On 25 February, his 47th birthday, greeting telegrams arrived, and friends came to visit him, but stayed only a short while so as not to weary him. Severe pain in his chest made it impossible to lie down; he was obliged to sit up...
Late in the evening, at his own wish, everyone left and he was alone. Shevchenko lit a candle, then put it out. But to the people waiting downstairs he made no response.
At about five o'clock he asked the servant to make tea, and he drank a glass of it with cream. '"You tidy up here', Taras Hryhorovych said to the servant, 'I'm going downstairs.' He went down to the studio, gasped, fell down, and at around 5.30 our dear, beloved poet was no more.”1
All Shevchenko's friends in St Petersburg were greatly moved by the sad news of his death, which, in the words of one of them (L. Zhemchuzhnikov) "ran through all of us like an electric spark, and an inexpressible grief seized our hearts."2 Soon the news reached Ukraine too. "That day in several towns of Little Russia and Halychyna [Austrian-ruled western Ukraine], the memory of the national poet was honoured in more or less solemn expressions of sympathy for the great loss suffered by the whole of Ukraine. From every corner of Russia there poured into the Osnova editorial office letters and verses, only a tiny fraction of which could appear on the pages of the journal."3
Shevchenko's funeral service was sung in the church of the Academy of Arts. Virtually every literary figure, journalist, artist and scholar in St Petersburg came to bid him farewell. Many accounts of Shevchenko's funeral have come down to us from those who were present. They all stress the extraordinary atmosphere of excitement that prevailed, especially among the young students who themselves carried the coffin all the way to the Smolenskoye cemetery.
The graveside eulogies were no ritual gesture. As those who delivered them all stressed, they were an act of public appreciation of himself as a person, and of his significance for the whole Slavonic community.
He was buried in a lead-lined coffin, for his friends had already decided that, eventually, his final resting place should be in Ukraine.
1 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 379.
2 Там само. — С. 372.
3 Там само. — С. 386.
67


Back to Ukraine — forever. Immediately after the funeral, Shevchenko's friends began pressing for permission to return his remains to Ukraine. At the end of April permission was granted, and on the 26th of that month, the coffin was exhumed, placed in an outer, lead, casket, and taken by hearse to the railway station, and then by train to Moscow. There it was taken to the Church of St Tikhon on the Arbat for a memorial service which attracted a large congregation. From Moscow, it was taken by a relay of horse-drawn hearses to Kyiv. All along the route, and especially in Ukraine, crowds turned out to say farewell to Shevchenko. Finally, it was interred on the hill outside Kaniv, now known as "Taras’s hill."
The site immediately became a place of pilgrimage — and the authorities mounted yet another surveillance operation, observing and reporting on all who came. Eventually, the police files on this "case" would amount to 108 folios.
The pilgrims continued to come. Not only Ukrainian peasants but prominent people from all over the Russian empire and beyond. One such, the future Nobel laureate Ivan Bunin, wrote: "I have visited the graves of great people, but none of them made such a moving impression on me as the grave of the Ukrainian 'Kobzar'."
Meanwhile, Shevchenko's name began to spread beyond the frontiers of the Russian empire. In 1868, the first translation from Shevchenko's works appeared in English: a prose version of some extracts from The Caucasus, done by Agapius Honcharenko (the pseudonym of Fr Andriy Humnytskyi, the first Orthodox priest in the USA) and published in the twice-monthly bilingual (Russian and English) newspaper The Alaska Herald. (The USA had purchased Alaska and northern California from Russia the previous year. In spite of its name, The Alaska Herald was actually produced in San Francisco). In 1876, the Paris Revue des deux mondes published an article by Emile Durand ("Le poete nationale de la Petite-Russie — Chevtchenko"). Describing the reverence paid to the poet by his fellow countrymen, Durand wrote: "One would search in vain elsewhere for a poet to whom the uneducated, almost illiterate, crowd likewise renders the homage ordinarily reserved for sanctuaries or saints." An abridged version was reprinted in the New York monthly The Galaxy.
The following year, in London, the weekly All the year round, published an article on Shevchenko; no author was named, but it seems likely to have been written by the editor of the journal, Charles Dickens junior, the son of the novelist.
In 1880, the first translation appeared in the UK: writing in the Westminster Review about the Kobzar (reprinted in Prague in 1876), W. R. Morfill included his translation of lines 1—8 of the Testament.
To date, more than 80 translators on both sides of the Atlantic have published versions of Shevchenko's works, with varying degrees of accuracy and artistry.
Shevchenko in the Soviet era. The end of tsarist rule and the establishment of the Soviet rule meant, inevitably, a reassessment of Shevchenko's works. The Soviet propagandists were swift to seize on his denunciations of tsarist oppression and injustices, and to present the poet's condemnation of hypocrisy and false piety as out-and-out atheism. This reshaping of Shevchenko to the communist cause was, so to speak, symbolized by a painting which in Soviet times
68


hung in the Shevchenko museum in Kyiv showing Lenin and his wife purportedly attending a Shevchenko centenary celebration in Krakow in 1914. Yet this approval was only partial; the USSR was, in effect, simply the Russian empire under a different name and different ideology; concessions to its non-Russian citizens, concessions to its non-Russian nations as regards culture, language etc were viewed by the ideologues as merely temporary, until such time as all ethnic groups were "alloyed" into a new, uniform "Soviet" identity. Hence even as the Soviets praised Shevchenko, they still censored his works, and poems such as And why do we love Bohdan say?, There stands in Subotiv village are absent from Soviet editions.
At the same time, the world-wide Ukrainian political diaspora, not surprisingly, focused on Shevchenko as the prophet and inspiration of the hoped-for liberation and independence of their homeland. Nor were they alone in this; in 1964, to mark the sesquicentenary of the poet's birth, a statue of Shevchenko was erected in Washington D.C., honouring him as a "champion of liberty." This "politicization" of Shevchenko meant that on both sides of the "curtain," Shevchenko's works were read and discussed almost exclusively for their political content, and little attention was paid to them as works of imaginative literature. With the approach of the 150th anniversary of Shevchenko's death (2011) and 200th of his birth (2014) the time is surely ripe for scholars to focus on his work for the artistry and insight into the human spirit that will make it live long after the political and social pressures under which it was written are a faded page in the history books.
Ivan Dziuba,
Academician,
National Academy of Sciences of Ukraine
69


ПРИЧИННА
Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору Із хмари де-де виглядав, Неначе човен в синім морі То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали, Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає.
Може, вийшла русалонька Матері шукати,
А може, жде козаченька,
Щоб залоскотати.
Не русалонька блукає:
То дівчина ходить,
Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить.
Так ворожка поробила,
Щоб менше скучала,
Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого,
Що торік покинув.
72


BEWITCHED
Roaring and groaning rolls the Dnipro,
An angry wind howls through the night, Bowing and bending the high willows,
And raising waves to mountain heights. And, at this time, the moon's pale beams Peeped here and there between the clouds, Like a small boat on the blue sea,
Now rising up, now sinking down.
Still the third cock-crow was not crowed, And not a creature chanced to speak,
Only owls hooting in the grove,
And now and then the ash-tree creaked.
Such a night, beneath the mountain, There, beside the spinney Which shows black above the water, Something white is glimmering. Maybe a russalka-baby,
Wandering by stealth,
Seeks her mother or a lad To tickle him to death.
It is no russalka roaming.
But a young girl wandering,
And she does not know, herself, Spell-bound, what she's doing.
Thus the old wise woman made it, So to ease her grieving,
That, by wandering at night,
Do you see, while sleeping,
She could seek the Cossack who Left her last year — he promised
73


Обіщався вернутися,
Та, мабуть, і згинув!
Не китайкою покрились Козацькії очі,
Не вимили біле личко Слізоньки дівочі:
Орел вийняв карі очі На чужому полі,
Біле тіло вовки з'їли —
Така його доля.
Дарма щоніч дівчинонька Його виглядає.
Не вернеться чорнобривий Та й не привітає,
Не розплете довгу косу, Хустку не зав'яже,
Не на ліжко, в домовину Сиротою ляже!
Така її доля... О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила Козацькії очі?.. Прости сироту!
Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки, Одна, як та пташка в далекім краю. Пошли ж ти їй долю — вона молоденька, Бо люде чужії її засміють.
Чи винна ж голубка, що голуба любить? Чи винен той голуб, що сокіл убив? Сумує, воркує, білим світом нудить, Літає, шукає, дума — заблудив.
Щаслива голубка: високо літає,
Полине до Бога — милого питать.
Кого ж сиротина, кого запитає,
І хто їй розкаже, і хто теє знає,
Де милий ночує: чи в темному гаю,
74


That he would return to her,
But perchance he perished!
Not with a red kerchief have The Cossack's eyes been swathed,
Not by her caressing tears Were his fair cheeks bathed:
On a foreign field, an eagle Plucked his eyes away,
And the wolves devoured his flesh —
Such must be his fate!
In vain the young girl waits for him,
Every night, in vain;
The dark-browed youth will not return Nor greet her once again.
He will not have her long plait loosened,
Nor her kerchief tied;
Not in a bed, but in her coffin Shall the orphan lie!
Such is her fortune. . . О God of all mercy,
Why dost Thou punish a maiden so young?
Because the poor child came to love so sincerely The Cossack's dark eyes? Ah, forgive her this wrong! Whom then should she love? Without father or mother, Alone, like a bird on a far distant shore.
She is so young — О send her good fortune,
Or strangers will mock her and laugh her to scorn.
Is the dove to be blamed that she loves her heart's darling? Is he to be blamed that the hawk comes to slay?
Grieving and cooing and weary of living,
She flies all around, seeks him lost from the way. Fortunate bird, she can soar high above,
Can wing up to God and implore for her dear.
But whom, then, О whom, can the orphan approach,
And who is to tell her, who knows where her love Is passing the night? Is he in a dark grove?
75


Чи в бистрім Дунаю коня напова,
Чи, може, з другою, другую кохає,
Її, чорнобриву, уже забува?
Якби-то далися орлинії крила,
За синім би морем милого знайшла;
Живого б любила, другу б задушила,
А до неживого у яму б лягла.
Не так серце любить, щоб з ким поділиться, Не так воно хоче, як Бог нам дає:
Воно жить не хоче, не хоче журиться. "Журись", — каже думка, жалю завдає.
О Боже мій милий! така Твоя воля,
Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари. Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши вітер чорні хмари Ліг біля моря одпочить.
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить.
Аж гульк — з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись.
"Ходімо гріться! — закричали. — Зійшло вже сонце!" (Голі скрізь;
З осоки коси, бо дівчата).
"Чи всі ви тута? — кличе мати. — Ходім шукати вечерять. Пограємось, погуляймо Та пісеньку заспіваймо:
Ух! Ух!
Солом’яний дух, дух!
Мене мати породила, Нехрещену положила.
76


Does he water his horse in the Danube's swift stream? Or perhaps there's another, another he loves,
And she, the dark-browed, is a past, faded dream?
If she were but given the wings of an eagle,
She would find her beloved beyond the blue waves,
In life she would love him and strangle her rival,
And if he were dead, she would share the same grave. Not so the heart loves as to share with another,
Nor is it content with what God has to give,
It has no wish to live, no wish to mourn ever; "Mourn," says thought, overwhelming with grief.
Such is Thy will, then, О God, good and great,
Such is her fortune, such is her fate.
So still she walks, she speaks no sound, The Dnipro flows on silently,
The wind has scattered the black clouds, And lain to rest beside the sea.
And from the sky, the moon is pouring Its light upon the grove and water,
And all is resting quietly. . ..
But see! From out the Dnipro's tide, Jump little children, laughing there. "Come, let us sun ourselves!" they cry, "Our sun is up!" (No clothes they wear, But braids of sedge, for they are girls).
"Are you all here?" the mother calls. "Come, let us look for supper.
Let us play and sport together!
Sing a little song together!"
"Whisht! Whisht!
Will o' the wisp!
Mother gave me life — once born, Unbaptized, she laid me down.
77


Місяченьку!
Наш голубоньку!
Ходи до нас вечеряти:
У нас козак в очереті,
В очереті, в осоці,
Срібний перстень на руці; Молоденький, чорнобровий, Знайшли вчора у діброві.
Світи довше в чистім полі,
Щоб нагулятись доволі.
Поки відьми ще літають,
Поки півні не співають, Посвіти нам... Он щось ходить! Он під дубом щось там робить. Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила, Нехрещену положила".
Зареготались нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик.
Орда мов ріже. Мов скажені, Летять до дуба... Нічичирк... Схаменулись нехрещені, Дивляться — мелькає,
Щось лізе вверх по стовбуру До самого краю.
Ото ж тая дівчинонька,
Що сонна блудила:
Отаку-то їй причину Ворожка зробила!
На самий верх на гіллячці Стала... В серце коле! Подивилась на всі боки Та й лізе додолу.
Кругом дуба русалоньки
78


Moon above,
Dearest dove,
Come and sup with us tonight:
In the reeds a Cossack lies,
In the reeds and sedge, a silver Ring is shining on his finger;
Young he is, with fine dark eyebrows,
We found him yesterday in the oak-grove. Shine upon the open field So that we may sport at will,
While the witches are still flying,
Till the morning cocks are crying,
Shine for us. . . Look, something goes Moving there beneath the oak!
Whisht! Whisht!
Will o' the wisp!
Mother gave me life — once born, Unbaptized, she laid me down."
The unbaptized babes shrieked with laughter, The grove replied; wild shrieks abound,
Like the fierce Horde hell-bent on slaughter. Rush to the oak. . . and not a sound. . .
The unbaptized stop in their tracks,
They look: there something glimmers,
Some creature climbing in the tree To the topmost limit.
See, it is that self-same girl Who, in her sleep, would wander;
Such is the bewitching spell That the witch laid on her!
On a slender topmost branch She stood. . . her heart was dwining.
She looked round, searching on all sides. . . Then down she started climbing.
Round the oak, russalka-babies
79


Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Довго, довго дивовались На її уроду...
Треті півні: кукуріку! — Шелеснули в воду.
Защебетав жайворонок,
Угору летючи;
Закувала зозуленька,
На дубу сидячи;
Защебетав соловейко —
Пішла луна гаєм;
Червоніє за горою;
Плугатир співає.
Чорніє гай над водою,
Де ляхи ходили;
Засиніли понад Дніпром Високі могили;
Пішов шелест по діброві; Шепчуть густі лози.
А дівчина спить під дубом При битій дорозі.
Знать, добре спить, що не чує, Як кує зозуля,
Що не лічить, чи довго жить... Знать, добре заснула.
А тим часом із діброви Козак виїзжає;
Під ним коник вороненький Насилу ступає.
"Ізнемігся, товаришу! Сьогодні спочинем:
Близько хата, де дівчина
80


Waiting, held their breath,
Seized her as she came, poor soul,
And tickled her to death.
Wondering at her beauty, they gazed At her long, so long. . .
The third cock crowed; they splashed into The water, and were gone!
The skylark trilled its melody Soaring ever up,
The cuckoo called its plaintive call Sitting in the oak,
The nightingale burst into song,
It echoed through the spinney,
Behind the hills — a rosy blush,
The ploughman starts his singing.
The grove is black above the water Where the Poles crossed of old.
Above the Dnipro, the high gravemounds Now loom bluely bold.
A rustle passes through the grove,
Sets dense osiers sighing;
By the path, beneath the oak-tree,
There the girl is lying,
Sound asleep, quite deaf, it seems,
To the cuckoo calling,
Does not count how long she'll live. . . . Sound asleep she's fallen.
In the meanwhile, from the oak-grove Comes a Cossack riding,
Under him, the raven horse Can hardly move with tiredness.
"You are weary, my old friend,
But we shall rest today:
There's a cottage where a girl
81


Ворота одчинить.
А може, вже одчинила —
Не мені, другому...
Швидче, коню, швидче, коню, Поспішай додому!"
Утомився вороненький,
Іде, спотикнеться, —
Коло серця козацького Як гадина в'ється.
"Ось і дуб той кучерявий...
Вона! Боже милий!
Бач, заснула, виглядавши,
Моя сизокрила!"
Кинув коня та до неї:
"Боже ти мій, Боже!"
Кличе її та цілує...
Ні, вже не поможе!
"За що ж вони розлучили Мене із тобою?"
Зареготавсь, розігнався —
Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жати Та, знай, співають ідучи,
Як провожала сина мати,
Як бивсь татарин уночі.
Ідуть — під дубом зелененьким Кінь замордований стоїть,
А біля його молоденький Козак та дівчина лежить.
Цікаві (нігде правди діти) Підкралися, щоб ізлякать;
Коли подивляться, що вбитий, — З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки, Слізоньки втирають;
82


Will open us the gate.
Or, perhaps, it is, already,
Opened to another. . . .
Good horse — faster; good horse — faster! Hurry, hurry homewards!"
But the raven horse is weary,
On he walks, half-falling,
Near the Cossack's heart, it seems There's an adder crawling.
"Look, it is our leafy oak-tree. . . .
There she is! God above!
See, she fell asleep while waiting,
Ah, my grey-winged dove!"
He left the horse and rushed towards her: "O my God, my God!"
He calls her name and kisses her. . .
But it does no good.
"Why, then have they parted us,
Me from you?" He broke Into frenzied laughs, and dashed His head against the oak!
The girls go out to reap the rye,
And, as girls do, they start their songs, How mothers bid their sons "good-bye," How Tatars fought the whole night long. They go. . . beneath a verdant oak,
A tired horse is standing by,
And near the horse, a handsome young Cossack and a maiden lie.
Curious (it must be told),
They creep up to give them a fright,
But when they saw that he was killed,
In fear they fled with all their might.
All her young friends gathered round,
In girlish teardrops bathed,
83


Збиралися товариші Та ями копають;
Прийшли попи з корогвами, Задзвонили дзвони. Поховали громадою Як слід, по закону.
Насипали край дороги Дві могили в житі.
Нема кому запитати,
За що їх убито.
Посадили над козаком Явір та ялину,
А в головах у дівчини Червону калину.
Прилітає зозуленька Над ними кувати;
Прилітає соловейко Щоніч щебетати;
Виспівує та щебече,
Поки місяць зійде,
Поки тії русалоньки З Дніпра грітись вийдуть. [1837, С.-Петербург]
ДУМКА
Тече вода в синє море,
Та не витікає,
Щука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
"Куди ти йдеш, не спитавшись?
84


All his comrades gathered round,
And started digging graves.
The priests came with the holy banners, All the bells were tolling,
The village paid their last respects By custom old and holy.
There beside the road, they raised Twin mounds among the rye.
There was no one there to ask How they came to die.
A maple and a fir they planted Over the young lad,
And a bright-flowered guelder-rose At the maiden's head.
Here the cuckoo often flies To call above them still;
Here the nightingale will fly,
Each night, to sing his fill,
Sings to his heart's content, and carols Till the moon has risen,
Till, again, russalka-babies Steal out from the river.
[1837, St Petersburg]
BALLAD
Water flows to the dark-blue sea,
Llows down to it forever;
A Cossack goes to seek his fortune, Lortune meets him never.
The Cossack journeyed far away;
The dark-blue sea is playing.
The Cossack's heart is playing also, Until a thought speaks, saying:
"Where do you journey, without asking,
85


На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину?
На чужині не ті люде — Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити".
Сидить козак на тім боці, Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться — Спіткалося горе.
А журавлі летять собі Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті Заросли тернами.
[1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море.
Воно знає, де мій милий,
Бо його носило,
Воно скаже, синє море,
Де його поділо.
Коли милого втопило, Розбий синє море;
Піду шукать миленького, Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку, Русалкою стану,
Пошукаю в чорних [хвилях],
86


To whose mercies leaving Father and your darling mother And a young maid, grieving?
In foreign parts the folk are strange,
Among them life is bleak:
No one with whom to weep awhile,
No one with whom to speak.”
On the far shore the Cossack sits,
The dark-blue sea is playing,
He dreamed that he would meet good fortune, Only grief waylaid him.
And now the cranes in their long skeins Wing homeward-bound once more.
The Cossack weeps — the beaten pathways Are overgrown with thorns.
[1838, St Petersburg]
BALLAD
Wild wind blowing, wild wind blowing! With the sea you're speaking, —
Rouse the dark-blue sea, play with it, Ask the news I'm seeking.
It knows where my darling is,
For it bore and took him,
It can say, the dark-blue sea,
In what place it put him.
If the dark-blue sea has drowned My darling, as its plunder,
I'll go seek my darling love,
Drown all my woes deep under.
I shall drown my hapless fate,
As a russalka bide there,
I'll seek him in the black waves,
87


На дно моря кану.
Найду його, пригорнуся,
На серці зомлію.
Тогді, хвиле, неси з милим, Куди вітер віє!
Коли ж милий на тім боці, Буйнесенький, знаєш,
Де він ходить, що він робить, Ти з ним розмовляєш.
Коли плаче, то й я плачу, Коли ні — співаю,
Коли ж згинув чорнобривий, То й я погибаю.
Тогді неси мою душу Туди, де мій милий, Червоною калиною Постав на могилі.
Буде легше в чужім полі Сироті лежати,
Буде над ним його мила Квіткою стояти.
І квіткою, й калиною Цвісти над ним буду,
Щоб не пекло чуже сонце,
Не топтали люде.
Я ввечері посумую,
А вранці поплачу,
Зійде сонце — утру сльози, Ніхто й не побачить.
Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш,
Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море...
[1838, С.-Петербург]


On the sea-bed hide there.
I shall find him, clasp him to me,
On his heart swoon softly,
Then, wave, bear me with my darling Where the wind may waft us.
If my darling's in a far land,
Dear wind, you know truly,
Where he goes and what he does,
There you can talk to him.
If he weeps, then I would weep,
If not, I'll sing gladly,
If my dark-browed dear has perished,
I too shall perish sadly.
Then, wind, bear my soul away,
Where my dear is sleeping,
And I'll be a guelder-rose tree,
Watch o'er his grave keeping.
Easier for an orphan who In foreign field is lying,
If above him his beloved As a flower stands sighing,
As flower grows, as guelder-rose,
I'll blossom high above him,
So foreign sun won't scorch, nor people Trample my beloved.
In the eventide I'll grieve there,
At the dawn stand weeping,
When the sun sets I'll shed tears —
And no one will see them.
Wild wind blowing, wild wind blowing! With the sea you're speaking, —
Rouse the dark-blue sea, play with it, Ask the news I’m seeking.
[1838, St Petersburg]
89


ДУМКА
Тяжко-важко в світі жити Сироті без роду,
Нема куди прихилиться — Хоч з гори та в воду. Утопився б молоденький, Щоб не нудить світом, Утопився б — тяжко жити, А нема де дітись.
В того доля ходить полем, Колоски збирає,
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
Добре тому багатому,
Його люди знають,
А зо мною зострінуться — Мов недобачають. Багатого губатого Дівчина шанує,
Надо мною, сиротою, Сміється, кепкує.
Чи я ж тобі не вродливий, Чи не в тебе вдався,
Чи не люблю тебе щиро, Чи з тебе сміявся?
Люби ж собі, моє серце, Люби, кого знаєш,
Та не смійся надо мною, Як коли згадаєш.
А я піду на край світа,
На чужій сторонці Найду кращу або згину,
Як той лист на сонці.
90


BALLAD
Weary-dreary lags and drags Life for the kinless orphan.
Nowhere — from hills to the water — Is there welcome for him.
To have drowned in youth were better, Than drag through this world's tedium, To have drowned, for life is dreary — And nowhere to flee to.
One man's fortune gathers for him A good harvest yonder.
But mine, somewhere beyond the seas Like a sluggard wanders.
Life is pleasant for the rich man,
To know him all hasten.
But when people meet with me — They find it distasteful.
A girl shows a thick-lipped rich man Honour and respect,
But me, an orphan she will only Mock at and reject.
Don't you then find me good-looking, Don't you find me pleasing,
Do I not love you sincerely,
Did I mock or tease you?
Lovd, then, as you will, dear heart, Love the one you choose to,
But when you remember me,
Don't mock or abuse me.
I shall wend to the world's end. ..
In a foreign country
I'll find better fate or else die
Like leaf in the sun there.
91


Пішов козак, сумуючи, Нікого не кинув.
Шукав долі в чужім полі Та там і загинув. Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє. Тяжко-важко умирати У чужому краю...
Гатчина,
2 ноября 1838 року
ДУМКА
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі,
Нащо літа молодії,
Веселі, дівочі?
Літа мої молодії Марно пропадають,
Очі плачуть, чорні брови Од вітру линяють.
Серце в'яне, нудить світом, Як пташка без волі.
Нащо ж мені краса моя, Коли нема долі?
Тяжко мені сиротою На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче,
Чого серце, як голубка, День і ніч воркує;
92


The Cossack, grieving, went away, Leaving none behind him,
Sought fortune's weal in foreign field But only came to die there,
And in dying looked his last On daylight bright and sunny, Weary-dreary 'tis to die In a foreign country.
Gatchina,
November 2, 1838
BALLAD
What good are my dark brows to me, Hazel eyes — what good?
What good are my years of youth,
Of happy maidenhood?
My young years will go for nothing, Pass away all vainly,
My eyes weep, and my dark brows In the wind fade wanly.
The heart withers, and it sings As bird sings when not free,
What good is my beauty if There's no good fate for me?. . .
Life upon this earth for me,
An orphan, is so bleak,
My own people are like strangers, None with whom to speak.
There is no one who will ask me Why my eyes are weeping,
There is no one who can tell me What my heart is seeking.
For what my heart, like turtledove Night and day is moaning,
93


Ніхто його не питає,
Не знає, не чує.
Чужі люде не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина, Нехай літа тратить!
Плач же, серце, плачте, очі, Поки не заснули,
Голосніше, жалібніше,
Щоб вітри почули,
Щоб понесли буйнесенькі За синєє море Чорнявому зрадливому На лютеє горе!
[1838, С.-Петербург]
ТАРАСОВА НІЧ
На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає,
Кругом хлопці та дівчата, Як мак процвітає.
Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами,
Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками,
Як збиралась громадонька В неділеньку вранці,
Як ховали козаченька В зеленім байраці.
Грає кобзар, виспівує,
Аж лихо сміється...
Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться!..
94


No one is there who will ask it,
No one sees or knows it.
Stranger people will not ask it, Why should it concern them?
Let her weep her fill, poor orphan, Waste her years in yearning.
Weep, then, heart, weep eyes until You close in slumber weary. Louder weep, more bitterly,
So the wind will hear you.
So that across the dark-blue sea Wild breezes bear it for me,
To the handsome lad who left me, So to grieve him sorely.
[1838, St Petersburg]
THE NIGHT OF TARAS
At the crossroads sits a kobzar Playing on his kobza;
Lads and girls all clustered round him, boys and girls Blossoming like poppies.
The kobzar plays, he sings his lays,
Chanting out the words,
How the Cossacks fought the Poles,
The Muscovites, the Horde.
How the whole assembly gathered Early on a Sunday;
How they buried a young Cossack In a verdant gully.
The kobzar plays, and sings to it,
And makes misfortune smile:
Once there was the Hetmanate —
It passed beyond recall!
95


Встає хмара з-за Лиману,
А другая з поля,
Зажурилась Україна —
Така її доля!
Зажурилась, заплакала,
Як мала дитина.
Ніхто її не рятує... Козачество гине,
Гине слава, батьківщина, Немає де дітись. Виростають нехрещені Козацькії діти,
Кохаються невінчані,
Без попа ховають, Запродана жидам віра,
В церкву не пускають!
Як та галич поле криє, Ляхи, уніяти Налітають — нема кому Порадоньки дати.
Обізвався Наливайко —
Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга — За нею полинув!
Обізвавсь Тарас Трясило Гіркими сльозами:
"Бідна моя Україно, Стоптана ляхами!
Україно, Україно!
Ненько моя, ненько!
Як згадаю тебе, краю, Заплаче серденько...
Де поділось козачество, Червоні жупани?
Де поділась доля-воля? Бунчуки? Гетьмани?
96


A cloud rises beyond the Lyman,
A cloud from the plain soaring Ukraina, mourning, grieving, —
Such is her ill-fortune!
Like a small child she grieves and weeps But no one comes to cherish And rescue her . . . The Cossack host Is fallen now and perished.
Glory and their homeland perished, And no haven, nowhere And the scions of bold Cossacks Unbaptised must grow now.
Love in sin, unblessed by marriage, Priestless are interred,
And their faith is sold to Jews,
And they debarred from church.
While Poles and Uniates, like jackdaws Covering the plain,
Swoop down, — to give her good advice No one still remains.
Nalyvaiko did come forth —
He and his forces vanished!
Cossack Pavliuha did come forth — And followed in like manner!
Taras Triassylo then came forth,
With bitter tears, he said:
“My poor Ukraina trampled,
Under Polish tread!
Ukraina, Ukraina!
Mother, mother dearest!
When I but recall your fate My heart at once is weeping!
Where is the Cossack host, and where Are the red jerkins scattered?
Where the freedom-destiny?
The Hetmans and their banners?
97


Де поділося? Згоріло?
А чи затопило Синє море твої гори,
Високі могили?..
Мовчать гори, грає море, Могили сумують,
А над дітьми козацькими Поляки панують.
Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем — Плачте, діти козацькії,
Така ваша доля!"
Обізвавсь Тарас Трясило Віру рятовати,
Обізвався, орел сизий,
Та й дав ляхам знати! Обізвався пан Трясило:
"А годі журиться!
А ходім лиш, пани-брати,
З поляками биться!"
Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило.
Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся козаченько,
Тяжко зажурився,
А поганий Конецпольський Дуже звеселився.
Зібрав шляхту всю докупи Та й ну часто вати.
Зібрав Тарас козаченьків Поради прохати.
"Отамани товариші,
Брати мої, діти!
98


Where is it vanished? Burned to ashes?
Or has the dark-blue sea covered Your lofty mountains, drowning deep Your high gravemounds forever?
Mountains hold their peace, the sea play, Gravemounds sadly brood now,
O’er the scions of bold Cossacks It is Poles who rule now.
Play, then, sea! Keep silent, mountains!
Wild wind, roam the plain!
Weep, you scions of bold Cossacks!
Such is your ill-fate!”
Taras Triassylo then came forth,
To save the faith from woe.
The mighty eagle then came forth,
Gave the Poles cause to know!
Noble Triassylo then came forth:
“We have grieved long enough!
But let us go, my friends and brothers,
To fight the Polish foe!”
Throughout three days, throughout three nights, Triassylo fought and more,
From Lyman to Trubailo the plain Was strewn with corpses o'er.
The noble Cossack's strength was failing,
Heavy his heart was aching;
And wicked Koniecpolski found Great cause for merry-making,
All the nobility he gathered,
Set them all a-feasting,
Taras his Cossacks bold then gathered,
Counsel he was seeking:
'Otamans and comrades daring,
Brothers mine, my sons,
99


Дайте мені порадоньку,
Що будем робити?
Бенкетують вражі ляхи — Наше безголов'я".
"Нехай собі бенкетують,
Нехай на здоров'я!
Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде,
А ніч-мати дасть пораду — Козак ляха знайде".
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба, Ревнула гармата,
Прокинулись ляшки-панки — Нікуди втікати!
Прокинулись ляшки-панки Та й не повставали.
Зійшло сонце — ляшки-панки Покотом лежали.
Червоною гадюкою Несе Альта вісти Щоб летіли круки з поля Ляшків-панків їсти.
Налетіли чорні круки Вельможних будити,
Зібралося козачество Богу помолитись.
Закрякали чорні круки, Виймаючи очі,
Заспівали козаченьки Пісню тії ночі,
100


Give me, pray, your good advice,
What should now be done.
Our Polish foes are banqueting,
They celebrate our ruin!'
'Let them banquet as they will!
Much good may it do them!
Let the accursed foe banquet on Until sunset is over,
But mother-night will counsel us.
The Poles we shall discover.’
The sun lay down behind the mountain, And the stars came out,
Like a cloud, the Cossack force Ringed the Poles about.
The moon stood high amid the sky — The cannon roared and thundered; Sudden the Polish lordlings woke — Nowhere to take cover!
Sudden the Polish lordlings woke —
But nevermore did rise
The sun came up, and one and all
They lay there side-by-side.
Flowing like serpent, crimson-red,
The Alta brings the tidings,
So ravens from the plain might fly To eat the Polish lordlings.
Flying the black ravens came To rouse those high-and-mighties, While the Cossack host assembled To thank God Almighty.
The black ravens cawed and croaked, Dug the eyes out, tearing,
While bold Cossacks sang the song Of that night of daring,
101


Тії ночі кривавої,
Що славою стала Тарасові, козачеству,
Ляхів що приспала.
Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє,
Де кров текла козацькая, Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі Та з голоду кряче...
Згада козак Гетьманщину, Згада та й заплаче!
Було колись, панували,
Та більше не будем!..
Тії слави козацької Повік не забудем!.."
Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають.
Пішов кобзар по улиці —
З журби як заграє!
Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє:
"Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запічку,
А я з журби та до шинку,
А там найду свою жінку, Найду жінку, почастую,
З вороженьків покепкую".
[6 листопада 1838, С.-Петербург]
102


Of that night of blood which brought Glory to the endeavour Of Taras and his Cossack host —
And made Poles sleep forever.
On the plain a gravemound stands Black above the stream;
Where the Cossack blood once flowed Now the grass grows green.
A raven sits upon the mound,
From hunger it is cawing,
A Cossack recalls the Hetmanate, Recalls it, and is mourning. . .
Once, it was, we ruled ourselves,
But we shall rule no more . . .
Yet we never shall forget The Cossack fame of yore!. ."
Grieving, the kobzar ceased, somehow His hands refused to play,
And, gathered round him, boys and girls Wiped their tears away.
The kobzar went along the road, Suddenly, what a lay He starts to play, from grief. The lads Dance round, he sings and plays:
"Let this be the way it goes!
Sit there, children, behind the stove,
I, being sad, will to the inn,
There I shall find my wife within,
Shall find my wife, and stand a round, And laugh, our enemies to confound!"
[November 6, 1838,
St Petersburg]
103


НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину,
Над водою гне з вербою Червону калину,
На калині одиноке Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже... Минулось... Пропало... Згадай добре — серце в'яне, Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає,
Защебече на калині —
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає,
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа Встає працювати,
Опиниться, послухає,
Мов батько та мати Розпитують, розмовляють, — Серце б'ється, любо...
І світ Божий як Великдень,
І люди як люди!
Чи дівчина, що милого Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою,
Де дітись, не знає,
104


TO THE ETERNAL MEMORY OF KOTLIAREVSKYI
Sunlight glowing, breezes blowing,
From field to the valley,
O'er stream's billows, with the willows, Guelder-rose leans sadly,
On the guelder-rose a little
Nest is swaying, lonely
But what befell the nightingale?
Do not ask! Who knows it?
Recall evil — but what matter . ..
It is gone and past now;
Recall good — the heart will languish: Why did things not last so?
So I look, so I recall:
Of old, in the twilight,
Twittering filled the guelder-rose;
None could pass it by then,
Not the rich man, whom good fortune Cossets like a mother Tending, watching over him.
He cannot pass it ever.
And the orphan who, ere dawnlight Must rise for toil dreary,
Pauses, listens, and, it seems As if they speak sincerely Father and mother; once again The heart beats lightly, pain-free And the world seems Easter-bright,
And humans act humanely!
Or the girl who each day beholds The one she loves so deeply,
Who like an orphan droops and withers, Knows not where to flee to —
105


Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози,
Защебече соловейко —
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм...
Ніби з милим розмовляла...
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як Бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять З ножем у халяві, — піде руна гаєм,
Піде та замовкне — нащо щебетать? Запеклую душу злодія не спинить, Тільки стратить голос, добру не навчить. Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов'я ворон прокричить. Засне долина. На калині І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині —
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, Божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне — рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій,
Було так перш — тепер дивись:
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину,
Над водою гне з вербою Червону калину,
На калині одиноке Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
106


She comes down the path to weep,
Among the willows crying,
The nightingale begins to sing —
Straightway her tears are drying.
She listens, and she smiles again,
Wonders in the dark spinney,
As if she talked with her beloved ...
And the bird is singing. . .
So smoothly, so couthly, as if to God hymning —
Till the murderer comes on the pathway to lurk
With a knife in his boot-top — echoes run through the spinney,
Resound — and grow silent: why sing for his work?
Song cannot check his base soul, nor amend it,
Why waste the voice? Teaching him is no use!
Let him rage till he comes to his life's ending,
And over his corpse ravens caw out the news.
The valley sleeps, on the guelder-rose the Nightingale is slumbering,
The wind through the valley blows now,
Echoes through the oak-grove ring,
Echoes play, 'tis God's word spoken,
Poor folk rise for daily toil,
Cows are wandering through the oak-grove,
Girls come with their water-pails,
The sun peeps out — it is sheer heaven,
Willow smiles — feast-day all round,
The murderer to tears is given. . .
So it was once — behold it now:
Sunlight glowing, breezes blowing,
From field to the valley,
O'er stream's billows, with the willows,
Guelder-rose leans sadly,
On the guelder-rose a little Nest is swaying, lonely.
But what befell the nightingale?
Do not ask! Who knows it?
107


Недавно, недавно у нас в Україні Старий Котляревський отак щебетав; Замовк, неборака, сиротами кинув І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта Водив за собою, —
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує — тільки слава Сонцем засіяла,
Не вмре кобзар, бо навіки Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоть на одно слово Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий Сирота на світі, в чужому краю. Дивлюся на море широке, глибоке, Поплив би на той бік — човна не дають. Згадаю Енея, згадаю родину,
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче, Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
108


Not long past, not long past in our Ukraina,
Old Kotliarevskyi sang forth in this way,
His voice has ceased; we as orphans remain now,
Like the hills and the seas, where his path first did stray, Where the Far-roamer once led,
His warrior band behind him,
All abandoned, all is grieving,
Like Troy's ruins pinning,
All is grieving — only glory Shines like sun unfailing.
The Kobzar does not die, forever,
Folk will praise and hail him.
So long as people will live, Father,
You will rule forever,
So long as sun shall shine in heaven.
Men will forget thee never!
0 righteous soul! Pray accept my words spoken,
Accept them and greet them, unwise but sincere,
Do not leave them orphaned, as you left the oak-grove, Pour forth to me at least one word as token.
Sing to me of Ukraina so dear.
May my soul smile, in this foreign land lonely,
Smile at least once, seeing how you did bear All the glory of Cossackdom, in one word only,
Into an orphan's poor frugal home there.
Pour it, grey eagle, for I am alone here,
Orphaned in this world, in a foreign land faring;
Look at the sea, so deep, so widely flowing,
And back to the further shore — no boat will bear me!
1 recall now Aeneas, recall kindred dear now,
Recall and at once, like child, shed bitter tears now:
And the waves to the further shore hasten and roar.
And, maybe, for I'm dark here, and nothing can see now, Maybe on that further shore evil fate weeps now? Everywhere people laugh at the orphan in scorn.
So, let them laugh, but the sea there is playing,
109


Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє, Там не одинокий був би з нею й я. Праведная душе, прийми мою мову Не мудру, та щиру, прийми привітай. Не кинь сиротою, як кинув діброви, Прилини до мене хоч на одне слово Та про Україну мені заспівай.
[листопад — грудень 1838, С.-Петербург]
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, сліпий — Хто його не знає?
Він усюди вештається Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоть сам світом нудить. Попідтинню сіромаха І днює й ночує;
Нема йому в світі хати;
Недоля жартує
Над старою головою,
А йому байдуже...
Сяде собі, заспіває:
"Ой не шуми, луже!" Заспіває та й згадає,
Що він сиротина, Пожуриться, посумує, Сидячи під тином.
Отакий-то Перенбендя, Старий та химерний!
ПО


There sun, there the moon give more brilliant light,
The gravemound still speaks with the wind in the plain there, And there with the mound — no more lonely my plight!
О righteous soul! Pray accept my words spoken,
Accept them and greet them, unwise, but sincere,
Do not leave the orphan as thou left the oak-grove,
Pour forth to me at least one word as token,
Sing to me of Ukraina so dear.
[November — December 1838,
St Petersburg]
PEREBENDIA
Perebendia, old and sightless,
(Surely you all know him)
Playing on his kobza ever,
Far and wide he's roaming.
People all know who 'tis plays so,
And thank him sincerely;
He drives their grief away, although For him the world is dreary. Frieze-clad wretch, beneath the fence Day and night he tarries;
There's no home for him on earth; And misfortune harries Jesting over his old head,
Yet he endures the burden;
There he sits and sings his song: "Meadow, do not murmur!"
He sings his song, recalls that he Lone in the world must live now.
So he sits beneath the fence Sorrowing and grieving.
Such, indeed, is Perebendia,
With ever changing moods,
111


Заспіває про Чалого —
На Горлицю зверне;
З дівчатами на вигоні —
Гриця та веснянку,
А у шинку з парубками —
Сербина, Шинкарку;
З жонатими на бенкеті (Де свекруха злая) —
Про тополю, лиху долю,
А потім — Угаю',
На базарі — про Лазаря,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйновали.
Отакий-то Перебендя,
Старий та химерний!
Заспіває, засміється,
А на сльози зверне.
Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море Широке, синіє:
За могилою могила,
А там — тілько мріє.
Сивий ус, стару чуприну Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає,
Як серце сміється, сліпі очі плачуть... Послуха, повіє...
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав,
112


Now he sings the song of Chalyi,
Horlytsia now he’ll choose,
With the girls out in the pasture,
Hryts or Springtime ditty,
With the lads down at the inn,
Serbyn or Barmaid pretty,
With young husbands at a feast
(When in-law trouble's looming)
The poplar-tree — adversity —
And then In woodlands gloomy,
Sings Lazar in the bazaar,
And, so folk know the story,
Sings, weary-dreary, how the Sich
Was ruined, robbed of glory.
*
Such, indeed is Perebendia, old With ever-changing moods,
Sings his song and smiles his smile,
And then in tears he broods.
The wind is blowing, softly blowing,
Through the field roams, straying,
On the gravemound sits the kobzar,
On his kobza playing,
Round him, like a sea, the steppe-land Spreads and bluely shimmers,
Gravemound beyond gravemound — and Yonder, a hazy glimmer.
Grey moustache and aged scalp-lock The wind stirs, wildly fringing.
As it draws close, as it listens To the kobzar's singing,
How the heart smiles, how the blind eyes are weeping,
It listens, blows softly. . .
The old man is hid
In the steppe, on a gravemound, that no one may see him, So the wind through the field bring the message it bids,
113


Щоб люде не чули, бо то Боже слово, То серце по волі з Богом розмовля,
То серце щебече Господнюю славу,
А думка край світа на хмарі гуля. Орлом сизокрилим літає, ширяє,
Аж небо блакитне широкими б'є; Спочине на сонці, його запитає,
Де воно ночує, як воно встає; Послухає моря, що воно говорить, Спита чорну гору: чого ти німа?
І знову на небо, бо на землі горе,
Бо на їй, широкій, куточка нема Тому, хто все знає, тому, хто все чує: Що море говорить, де сонце ночує — Його на сім світі ніхто не прийма; Один він між ними, як сонце високе, Його знають люде, бо носить земля;
А якби почули, що він, одинокий, Співа на могилі, з морем розмовля, — На Божеє слово вони б насміялись, Дурним би назвали, од себе б прогнали. Нехай понад морем, сказали б, гуля!
Добре єси, мій кобзарю,
Добре, батьку, робиш,
Що співати, розмовляти На могилу ходиш!
Ходи собі, мій голубе,
Поки не заснуло Твоє серце, та виспівуй,
Щоб люде не чули.
А щоб тебе не цурались,
Потурай їм, брате!
Скачи, враже, як пан каже:
На те він багатий.
114


So folk should not hear, for divine words it carries,
And the heart then can freely converse with the Lord,
And the heart then can sing, like a bird, of God's glory,
And thought in the clouds to the world's end may soar in the clouds, Like mighty eagle will fly, winging higher,
Until with its broad wings it beats on the blue,
It rests on the sun, and asking, enquires
Where it slumbers at night-time, how it wakens anew;
It hearkens and listens to words the sea whispers,
Or asks the black mountain, "Why, then, are you dumb?"
Then returns to the sky, for on earth sorrow lingers,
For in all its expanse, there's no corner as home For one who knows all things, hears all things arightly,
What the sea whispers, where sleeps the sun nightly,
Yet in this world no one will welcome him — none.
Like the high sun, dwelling lone among people,
They know him, for still the earth bears him, indeed;
But if they should hear how, his lonely watch keeping,
He sings on the gravemound, he speaks with the sea,
Then they would mock the divine word he carries,
Would name it as foolish, would not let him tarry,
"Let him roam," they would say, "far over the sea!"
Wise thou art, indeed, my kobzar,
Wisely act and sagely,
Father, that to sing and talk, you Come out to the gravemound;
Come, my friend, sing to the end,
Until in rest eternal
The heart sleeps, but truly sing
Where folk hear not, to spurn you.
And, lest they indeed should mock you,
Humour all their fancies,
Those who pay we must obey When they call the dances!
115


Отакий-то Перебендя, Старий та химерний! Заспіває весільної,
А на журбу зверне. [1839, С.-Петербург]
ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю До самого долу.
Стан високий, лист широкий Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє: Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота На чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучку В степу погибати? Постривайте — все розкажу. Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобрива Козака дівчина.
Полюбила — не спинила:
Пішов — та й загинув
Якби знала, що покине —
116


That is Perebendia, old With ever-changing moods, Merrily he sings his song, And then in grief he broods. [1839, St Petersburg]
THE POPLAR
Through the oak-grove the wind whines, Through the field roams, playing,
Sets the poplar by the roadside Bending, deeply swaying.
Slender stature, broad leaves verdure — Vainly their green glimmers While the plain, like the broad main Bluely shines and shimmers.
The chumak on his journey sees it,
Bows his head before it;
The shepherd with his reed-pipe sits On the gravemound in the morning, Sees it and his heart is aching,
Not one grass-blade nigh it.
All alone, like a poor orphan Among strangers dying.
Who'd tend, to die in the steppe,
A tree so slender, lissom?
Wait, I shall reveal it all.
Girls, pay heed and listen.
Once a dark-browed maiden loved A Cossack, dearly cherished.
Fell in love, — but could not keep him; He went away and perished. . .
Had she known he'd go away,
117


Було б не любила;
Якби знала, що загине — Було б не пустила;
Якби знала — не ходила б Пізно за водою,
Не стояла б до півночі З милим під вербою.
Якби знала!..
І то лихо — Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться. Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!.. Само серце знає,
Кого любить. Нехай в'яне, Поки закопають,
Бо не довго, чорнобриві! Карі оченята,
Біле личко червоніє —
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав'яне, Брови полиняють. Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.
Защебече соловейко В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде Чорнобрива з хати,
А він її запитає,
Чи не била мати.
Стануть собі, обіймуться — Співа соловейко; Послухають, розійдуться,


She'd have refrained from loving,
Had she known that he would perish, She'd have stopped him leaving;
Had she known — she'd not have gone So late to fetch the water,
Nor stood with her love 'neath the willow To midnight and after. . .
Had she known!. . .
But it is not good To know what's waiting for us In the world, before it happens!
Don't try, girls, I implore you!
Do not ask to know your fate.
Whom to love and cherish
The heart alone knows. Let it wither,
Before it is buried,
Because, dear dark-browed girls, not long Shine those eyes of hazel,
And the fair complexion blushes,
Not long, my dear maidens.
Before noon it all will wither,
Dark brows lose their lustre,
So then, fall in love and love As the heart instructs you.
In the meadow, nightingale Trills on the guelder-rose-tree,
The Cossack lad bursts into song As through the vale goes he,
Sings until the dark-browed girl Comes from her home to meet him;
And then he'll ask, straightaway,
Did her mother beat her?
There the two will stand, embracing, Nightingale sings sweetly;
They listen — and then separate,
119


Обоє раденькі...
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
"Де ти була, що робила?" Сама собі знає...
Любилася, кохалася,
А серденько мліло —
Чуло серце недоленьку, Сказати не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує...
Не щебече соловейко В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає — сиротою Білим світом нудить:
Без милого батько, мати — Як чужії люди,
Без милого сонце світить — Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б'ється.
Минув і рік, минув другий — Козака немає;
Сохне вона, як квіточка; Мати не питає:
"Чого в'янеш, моя доню?" Стара не спитала,
За сивого, багатого Тихенько єднала.
"Іди, доню, — каже мати, — Не вік дівувати!
120


Both joyful from their meeting.
There is no one that will see it,
No one will ask, seeking:
"Where were you, what did you do?" She only knows the secret. . .
She has loved, fallen in love,
Her poor heart was reeling.
Her tender heart did not know how To warn her 'gainst her feelings.
It did not warn her — she remained, Day and night cooed drearly,
Like a she-dove without he-dove,
With no one to hear her.
In the meadow, nightingale Trills not o'er the stream's billows,
The dark-browed girl no longer sings Standing beneath the willow,
She does not sing, for orphan-like She finds the whole world dreary Without her darling — father, mother Seem like strangers merely,
Without her darling the sun shines But seems a foe jeering!
Without her darling, life's a grave — And yet her heart is beating.
A year went by, another year,
No Cossack comes, however.
Like a faded flower she withers; Mother asks her never:
"Daughter, why do you thus languish?" Does not ask. In secret With a man grey-haired and wealthy She reached an agreement.
"Wed him, daughter!" says her mother, "Don't live aye a maiden.
121


Він багатий, одинокий — Будеш панувати".
"Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала, Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать, Ніж його побачить".
Не слухала стара мати,
Робила, що знала —
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала.
Пішла вночі до ворожки,
Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій На сім світі жити?.. "Бабусенько, голубонько, Серце моє, ненько,
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Чи жив-здоров, чи він любить? Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий? Край світа полину!
Бабусенько, голубонько! Скажи, бо [ти] знаєш...
Мене мати хоче дати За старого заміж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!
Пішла б же я утопилась — Жаль душу згубити...
Коли нежив чорнобривий,
122


He is rich and all alone,
You'll be a fine lady!"
"I don't want to be a lady,
Won't accept his offer.
Use the betrothal towels I’ve made To lower my coffin.
Let the priests sing dirges for me,
Let my friends weep o'er me.
Rather than meet him, to lie In death is lighter for me!"
The old mother did not heed her, Did what she knew ever,
And the dark-browed girl looked on, Held her peace — and withered.
One night to the witch she went,
To have her cast her future,
How long she must live on earth, Her loneliness enduring.
"Dearest Granny, darling dove,
Dear heart, darling mother,
Tell me, please, sincerely, truly, Where is my beloved?
Live and well? Does he still love me? Or did he forsake me?
Tell me, then, where is my dear.
To the world's end I'll take me! Dearest Granny, darling dove,
Tell me, you know surely!
For my mother's found an old man, As a bridegroom for me!
To love such a man, dear Granny, My heart will not teach me!
I would drown myself — and yet To lose one's soul is grievous. . . .
If my dark-browed lad's not living,
123


Зроби, моя пташко,
Щоб додому не вернулась... Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами... Скажи ж мою долю".
"Добре, доню! Спочинь трошки. Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала —
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню, Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка Для того придбала".
Пішла стара, мов каламар Достала з полиці.
"Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля — Все лихо загоїть.
Вип'єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде — Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою;
А за другий — серед степу Тупне кінь ногою, —
Коли живий козаченько,
124


Work it, Granny dearest,
That I return home nevermore,
Life is weary, weary.
The old man's there with matchmakers,
Tell my fortune plainly!"
"Right, my daughter! Rest a little,
Then you must obey me.
I too was once young, I felt The self-same sorrow deeply!
That is past now. I have learned well:
Now I can help people.
And your fortune, my dear daughter,
Two years back I knew it,
Two years back I plucked the herbs,
Needed for my brewing."
The old witch went, took down what seemed An ink-pot from the shelf:
"This will work the spell to aid you!
Go down to the well
Before the crowing of the cocks,
Wash there in the water,
Drink a little of this potion,
'Twill cure your sorrow, daughter!
You must drink, then run your fastest,
So no noise is coming,
Don't look round, until you're standing Where you parted from him.
You will rest there, till the moon stands High amid the heavens,
Drink again — and if he comes not,
Drink a third time, even.
The first draught — you'll once more be As you were last year, dearie!
Next draught — horse-hooves in the steppe Will re-echo clearly,
If your darling Cossack lives,
125


То зараз прибуде...
А за третій, моя доню!
Не питай, що буде...
Та ще, чуєш, не хрестися —
Бо все піде в воду...
Тепер же йди, подивися На торішню вроду".
Взяла зілля, поклонилась: "Спасибі, бабусю!"
Вийшла з хати — чи йти, чи ні?.. "Ні! Вже не вернуся!"
Прийшла... Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася І не оглянулась.
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала І... і заспівала:
"Плавай, плавай, лебеденько!
По синьому морю —
Рости, рости, тополенько,
Все вгору та вгору!
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости,рости, подивися За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий чорнобривий Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
126


Straightway he'll stand before you!
But the third draught — daughter, do not Ask what will befall you.
But heed this — do not cross yourself,
Or all will go to waste, dear.
Go you then, and see once more Your last-year's lovely face, dear."
She took hold of the potion, bowed: "Dearest Granny, thank you!”
She left the house: to go or not?
"No! I'll not draw back now!"
She went. . . She washed herself, she drank; She seemed herself no longer,
A second time, a third — and as if Sleeping, sang her song there.
She seemed to fly as if borne high On wings, in the steppe landed.
Landed, standing, weeping sadly,
She sang:
“Swim, dear swan, О swim across The dark-blue sea swift gliding,
Grow, dear poplar-sapling, grow,
Ever higher, higher,
Grow you lissomly and tall,
To the clouds of heaven,
Ask God: shall I find my bridegroom.
Or not find him ever?
Grow, grow tall, look out across The dark-blue sea to find him;
On the far shore is my fortune,
On this shore — but pining.
Somewhere there my dark-browed darling, Sings and revels gladly,
While I lament, youth vainly spent
127


Його виглядаю.
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину, Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати В землю заховати...
А хто ж її головоньку Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!.. Подивися, тополенько!
Як нема — заплачеш,
До схід сонця, ранісінько, Щоб ніхто не бачив...
Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебеденько! По синьому морю".
Отак тая чорнобрива Плакала, співала...
І на диво серед поля Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю До самого долу.
[1839, С.-Петербург]
128


Watching for him sadly.
Say to him, my dearest heart,
That people deride me;
Say to him that I shall perish Without him beside me.
Now even my own mother wants In earth to lay me deeply —
Though who will then remain to watch And tend her old head meetly?
Who will watch o'er her, ask her needs, Care for her in age rightly?
О my mother! О my fate!
God, Dear God Almighty!
Look for him, poplar! If he is not Living, then weep deeply,
Before sunrise, very early,
When no one will see it.
Grow, dear heart, dear poplar grow,
Ever higher, higher,
Swim, dear swan, О swim across The dark-blue sea swift gliding."
So the dark-browed maiden wept,
Sang amid her sobbing,
And — a wonder — in the plain She turned into a poplar.
Through the oak-grove the wind whines, Through the field roams, playing,
Sets the poplar by the roadside Bending, deeply swaying.
[1839, St Petersburg]
129


ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА
Б’ють пороги; місяць сходить, Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети У Дніпра питають:
"Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?"
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє На степу козачім.
На тім степу скрізь могили Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
"Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина Морем червоніла...
Вернітеся!" — "Не вернуться! Заграло, сказало Синє море. — Не вернуться, Навіки пропали!"
Правда, море, правда, синє! Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
130


TO OSNOVYANENKO
The rapids pound, the moon is rising,
As it rose in all foretime,
Gone is the Sich, and vanished he Who in past days ruled o'er it.
Gone is the Sich! The rushes ask The Dnipro, sadly saying:
"Where, now, have our children gone?
Where, now, are they playing?"
Flying round, the lapwing wails As if for her babes weeping,
Sunlight glows, the wild wind blows,
O'er Cossack steppe-land sweeping.
On all sides in that steppe, high grave mounds,
Rise up, mourning, asking
The wild wind: "Where are our lads,
Where now are they masters?
Where now do they hold their banquets, Where do you still linger?
Come back home to us! For see,
Ears of rye droop limply
Where of old you grazed your steeds,
Where rustled the esparto,
Where in crimson sea flowed The blood of Pole and Tatar.
Come ye home to us!" — "They'll come not," The dark-blue sea spoke, roaring,
“They will come not home again,
For ever they have fallen!”
True indeed, true, dark-blue sea,
Such the fortune deemed them,
Never shall come back those hoped for,
Never come back freedom,
Never come back Cossackdom,
Nor Hetmans rise up ever,
131


Не покриють Україну Червоні жупани!
Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче; Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється... Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать? Кебети не маю.
А до того — Московщина, Кругом чужі люде...
"Не потурай", — може, скажеш, Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами; Насміються... Тяжко, батьку, Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
132


Nevermore shall Ukraina With red jerkins be covered.
All in tatters, like an orphan,
On Dnipro's banks she weeps now; Weary-dreary orphanhood,
And there is none to see it. . .
Save the foeman, and he smiles. . .
Smile foeman in your shame, then!
But not for long, for all will perish,
Yet glory knows no waning,
Knows no waning, still proclaiming How the world once wended,
Whose cause was right, and whose unjust, From whom are we descended.
This our thought and this our song Shall never die nor perish. . .
This, good people, is our glory,
Ukraine's glory cherished!
Without gold, nor precious stones,
Nor shrewd words to express it,
But resounding, glory true,
Like God's own gospel blessed.
Well then, father-otaman,
Do I sing aright?
Or, if not. .. But that's enough!
I am far from bright.
Moreover — this is Muscovy,
Foreigners all round me.
"What's the matter?" you might say,
"Why should that confound me?"
Here they laugh to hear the psalm Which with tears flows over,
Here they laugh! 'Tis hard, dear father,
To live among foemen!
I too would have fought, maybe,
Had strength to me been granted,
133


Заспівав би — був голосок, Та позички з'їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі: "Ой не шуми, луже!"
Не втну більше. А ти, батьку, Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають, Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво, Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий! Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю В чужій домовині.
[жовтень — грудень 1839, С.-Петербург]
134


Would have sung, had some small voice, But it has quite departed.
Indeed, my father, my dear friend,
This is an evil burden,
Lost in the snows, I to myself Sing "Meadow, do not murmur!"
And that is all. But you, dear father,
As you know full truly,
You have a good voice, and people Pay you honour duly.
So sing to them, my dear friend,
Of Sich and gravemounds serried,
When it was they piled each high,
And whom within they buried;
Sing of olden days, that wonder,
All that was, long ended,
To it go that, willy-nilly,
The whole world will attend then,
And learn what passed in Ukraina,
And for what she perished,
And for what the Cossack glory Through the whole world flourished.
To it, mighty eagle, father!
Let me weep and mourn then,
And my own dear Ukraina Let me see once more then;
Let me hear once more the sea Playing in its billows,
Hear how a young girl sings Hryts, Standing 'neath the willow.
Let my poor heart smile once more Though from its own land severed.
Ere in strange earth, in a strange coffin, It lies at rest forever.
[October — December 1839,
St Petersburg]
135


ІВАН ПІДКОВА
І
Було колись — в Україні Ревіли гармати;
Було колись — запорожці Вміли пановати.
Пановали, добували І славу, і волю;
Минулося — осталися Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє,
А внук косу несе в росу,
За ними співає.
Було колись — в Україні Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала.
Було колись добре жити На тій Україні...
А згадаймо! Може, серце Хоч трохи спочине.
136


IVAN PIDKOVA
I
Once, of old, in Ukraina Cannon roared and thundered,
Once, of old, the Zaporozhians Knew how to rule, unhindered.
And they ruled, and won themselves Freedom and great glory.
That has passed — and only gravemounds Are left from their story.
Lofty, high those gravemounds loom. Where once to rest they laid The fair body of a Cossack Wrapped in red kerchief.
High those gravemounds are, they loom Blackly, high as hills,
In the plain, with the winds they're fain To talk of freedom still.
Witness to the old grandsires' glory With the wind now speaking,
And in the dew, the grandson too Sings with them at his reaping.
Of old, once, in Ukraina,
Evil too danced madly,
And in the tavern sorrow with Its ladle stirred the mead.
Once of old in Ukraina,
Life was good and pleasing.. .
Well, let us remember! Maybe The heart will find some ease then.
137


II
Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою То стогне, то виє.
Дніпра гирло затопило. "Ануте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає — Ходім погуляти!"
Висипали запорожці —
Лиман човни вкрили.
"Грай же, море!" — заспівали, Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба.
Серце мліє, а козакам Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають; Рибалка літає...
А попереду отаман Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака, Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди —
Де-то буть роботі? Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку — човни стали. "Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани, Панове молодці,
А у Царград, до султана, Поїдемо в гості!"
"Добре, батьку отамане!" — Кругом заревіло.
138


II
A black cloud from beyond Lyman The sky and sun is veiling,
The dark-blue sea like a wild beast Now groaning and now wailing.
All around, waves rise like hills,
Nor earth, nor sky is seen.
Dnipro’s mouth is all in flood "Come on lads, all together To the boats! The sea is playing —
Let us go and revel."
The Zaporozhians all pour forth — Boats hide Lyman from view:
"Play, then, sea," they start their song! The waves are capped with spume. The heart's reeling. But to Cossacks This is how things must be.
On they sail and sing their songs,
The fisher-bird flies over. . .
And at the head the otaman Leads them, he knows whither.
He paces up and down the boat,
Pipe in his mouth stops burning,
He looks hither, he looks thither,
To what task to turn now.
He twirls at his black moustaches, Gives his scalp-lock a flourish.
He lifts his cap. The boats are halted. "Let the foemen perish!
But, otamans, my noble lads,
Not on Sinope's shore!
But to Tsarhrad, to the Sultan,
We'll go as guests for sure!"
"Aye aye! Father-Otaman!"
All round their cry is roiling.
139


"Спасибі вам!"
Надів шапку. Знову закипіло Синє море; вздовж байдака Знову похожає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.
[1839, С.-Петербург]
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило, Поливали сльози... Чом не затопили, Не винесли в море, не розмили в полі? Не питали б люди, що в мене болить, Не питали б, за що проклинаю долю, Чого нужу світом? "Нічого робить", — Не сказали б на сміх...
Квіти мої, діти!
Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав. Може, найдеться дівоче Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи —
Я більше не хочу...
Одну сльозу з очей карих —
І... пан над панами!..
140


"Thank you, lads."
He dons his cap.
Once more the sea is boiling,
The dark-blue sea. And he once more Along the deck is pacing,
And at the waves the Otaman Silently is gazing.
[1839, St Petersburg]
0 my thoughts, my heartfelt thoughts
1 am troubled for you,
Why have you ranged yourselves on paper In your ranks of sorrow?
Why did the wind not scatter you Like dustmotes in the steppe?
Why did ill-fate not overlie You, her babes, while she slept?
For ill-fate bore you but to mock and beclown you;
You were watered by tears — why did they not drown you? Sweep you down to the sea? Wash you into the plain? . .. No one would ask then what pains me within,
No one would ask then why I curse my fate,
Why I find life so dreary? Nor say, with a grin "There is naught to be done!"
Children mine, О my flowers!
For what have I loved you and watched over you?
Is there one heart in the world to weep with you,
As I have wept? Maybe my guess will come true!
Perhaps there will be found a girl's
Heart, hazel eyes to pour
Tears for these, my heartfelt thoughts, —
I ask nothing more. . .
One tear from hazel eyes — and I Am lord of lords in glory!
141


Думи мої, думи мої!
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови Серце рвалося, сміялось, Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчугами Збирать на пораду...
Нехай душі козацькії В Украйні витають —
Там широко, там весело Од краю до краю...
Як та воля, що минулась, Дніпр широкий — море, Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори.
Там родилась, гарцювала Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом Виросла могила,
А над нею орел чорний
142


0 my thoughts, my heartfelt thoughts,
1 am troubled for you.
For those lovely hazel eyes,
For dark brows so pretty,
The heart was rent — and smiled again, Pouring forth its ditties;
Poured them forth as it knew how,
For the dark of night-time,
For the verdant cherry-orchard.
For a young girl's kindness,
For Ukraina with her steppes And her lofty gravemounds,
Heart was reeling, was unwilling To sing among strangers,
Was unwilling, in this forest,
In this snow to gather
The Cossack host to council here
With their staves and banners. . .
Let the souls of Cossacks hover,
There in Ukraina,
From end to end there it is broad And joyful, like the freedom Which has long since passed away. . . Dnipro, like broad sea, lies there,
Steppe beyond steppe, the rapids roar, Gravemounds like mountains rise there. There was born the Cossack freedom, There she galloped round,
With Tatars and with Polish lords She strewed the plain about,
Till it could take no more; with corpses All the plain she strewed.
Freedom lay down to take her rest; Meanwhile the gravemound grew,
And high above it, as a warder,
143


Сторожем літає,
І про неї добрим людям Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні... А я... А я Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться На людей душою —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні — Я їх заховаю,
Заховаю змію люту Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон, Літає та кряче,
А серденько соловейком Щебече та плаче Нишком — люди не побачуть, То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози, Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють Чужим піском очі...
144


Hovers the Black Eagle,
And kobzars come and sing about The grave mound to the people.
They sing of all that came to pass, Blind wretches — for sharp-witted They are. . . But I, I only know How to weep for pity,
Only tears for Ukraina,
Words I now have none. . .
As for ill-fate. . . Well, let it be!. . .
To whom is it unknown?
And, moreover, he who gazes In his soul on people,
He has hell here, in this world,
And the next. . .
But by grieving
I'll not conjure myself such fate Until I must abide it.
Let miseries throng for three days long Deeply I shall hide them,
The fierce serpent I shall hide Round my very heart,
So enemies may never see How ill-fate mocks and laughs. . . Then let thought, like to a crow,
Fly around, aye cawing,
But let the heart, like nightingale Warble songs, weeping sorely In secret; people will not see,
Will not, then, mock me so. . .
Do not wipe my tears away,
Let them freely flow,
Let them soak this foreign field,
Water it day and night,
Until, until. . . with foreign sand At last they close my eyes. . .
145


Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас —
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
[січень — початок березня 1839, С.-Петербург]
Н. МАРКЕВИЧУ
Бандуристе, орле сизий, Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу, Є коли літати.
Тепер летиш в Україну, Тебе виглядають.
Полетів би за тобою,
Та хто привітає?
Я й тут чужий, одинокий,
146


Thus it is! But what to do?
No aid will grief afford.
Who envies the poor orphan then — Punish him, dear Lord!
0 my thoughts, my heartfelt thoughts, Children mine, my flowers!
1 have reared, watched over you, — Where to send you now?
Go to Ukraina children,
Our Ukraina dear,
Like poor orphans trudge your way, While I shall perish here.
There a true heart you will find,
A word of kindness for you,
There sincerity and truth. . .
And even, maybe, glory.
Bid them welcome, my dear mother, Ukraina; smile
On these thy children still unwise,
As on thy own true child.
[January — early March 1839,
St Petersburg]
TO N. MARKEVYCH
Bandurist, your mighty eagle,
May you prosper, brother,
You have wings, you have the strength, And place to fly whither.
Now you fly forth to Ukraina,
They're watching out to meet you.
I would fly there after you,
But who is there to greet me?
I'm a stranger here, alone,
147


І на Україні Я сирота, мій голубе,
Як і на чужині.
Чого ж серце б'ється, рветься?
Я там одинокий.
Одинокий... А Украйна!
А степи широкі!
Там повіє буйнесенький,
Як брат заговорить,
Там в широкім полі воля,
Там синєє море Виграває, хвалить Бога,
Тугу розганяє,
Там могили з буйним вітром В степу розмовляють, Розмовляють сумуючи,
Отака їх мова:
"Було колись — минулося,
Не вернеться знову".
Полетів би, послухав би,
Заплакав би з ними.
Та ба, доля приборкала Меж людьми чужими.
С.-Петербург. 9 мая 1840 року
НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ
Поїдеш далеко,
Побачиш багато; Задивишся, зажуришся, — Згадай мене, брате!
[травень — червень 1840, С.-Петербург]
148


And there in Ukraina,
I'm an orphan too, dear friend,
As if in foreign region.
Why is the heart beating, straining?
I am lone there, surely,
All alone. . . But Ukraina!
The steppe spreading broadly!
There the boisterous breeze will blow, Like a brother speaking,
In the broad plain where freedom reigns; And the dark-blue sea there Plays and sparkles, praising God,
Grief and care dispersing,
Gravemounds rise there in the steppe With the wild wind conversing.
They converse there, sadly grieving,
And their speech is ever:
"Once, of old — it passed away,
And will return here never!"
I would fly there, I would listen,
Join them in their weeping. . .
But, mewed among stranger-folk Fate holds me in its keeping.
St Petersburg. May 9, 1840
AS A MEMENTO TO SHTERNBERG
Far away you'll travel,
Much to see you'll find there, You will see, grieve bitterly — Friend, keep me in mind there!
[May — June 1840,
St Petersburg]
149


Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою,
Пливе човен по Дунаю Один за водою.
Пливе човен, води повен, Ніхто на спиняє,
Кому спинить — рибалоньки На світі немає.
Поплив човен в синє море,
А воно заграло,
Погралися гори-хвилі —
І скіпок не стало.
Недовгий шлях — як човнові До синього моря —
Сиротині на чужину,
А там і до горя.
Пограються добрі люди,
Як холодні хвилі,
Потім собі подивляться,
Як сирота плаче,
Потім спитай, де сирота, —
Не чув і не бачив.
[1841, С.-Петербург]
ГАМАЛІЯ
"Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу.
150


The wind blows, speaking with the grove, It whispers in the reeds,
Down the Danube glides the boat, Lonely on the stream.
On it glides, swamped by the tide,
No one checks its course —
For who is there? The fisher-lad Lives in this world no more.
It glided to the dark-blue sea,
Which tossed it unrestrainedly.
The mountain-waves had sport with it, Left not a chip remaining.
It's no long path — as when a boat Drifts to the dark-blue sea —
An orphan takes to foreign parts,
And then to misery.
There good folk have sport with him. Like the chilly waves;
Afterwards they gaze their fill How the orphan's weeping.
Afterwards ask "Where's the orphan?" "I've not heard nor seen him."
[1841, St Petersburg]
HAMALIYA
"Ah, there comes, there comes nor wind nor a wave From our Ukraina!
Whether they are in council, how to face the Turk — We hear not in this far region!
Ah, blow, wind, blow, far over the sea,
From the Great Meadow coming,
Come, dry our tears, drown the clanking of chains, And scatter our longing.
151


Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами.
Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами, Неси Ти їх з України.
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем".
Отак у Скутарі козаки співали,
Співали, сердеги, а сльози лились,
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу, застогнав широкий І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав.
І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
"Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице-сестро?"
Загула
Хортиця з Лугом: "Чую, чую!"
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки:
"У туркені, по тім боці,
Хата на помості.
Гай, гай! Море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості.
152


Ah, dance, then, dance then, you dark-blue sea,
Under boats where are sailing The Cossacks (only their caps to be seen),
To this shore to save us.
Ah God, our God! Even if not for us, —
From Ukraine do Thou bear them:
We shall hear their glory, the Cossack glory,
Shall hear it and perish."
Thus in Scutari the Cossacks were singing,
They sang, the poor souls, and fast their tears flowed, The Cossack tears flowed, and spoke of their yearning, Till Bosphorus trembled, for he, since his birth,
Had never yet heard the weeping of Cossacks;
Like a grey bull he quivered throughout his wide girth, Sending the waves rolling far, far away,
Over his ribs and to the blue sea.
And roaring the words of the Bosphorus, the sea drove His message to Lyman, and Lyman to Dnipro Over its waves passed the sorrowing speech.
Our mighty grandsire roared with laughter,
Till his moustaches flowed with spume. "Asleep? Or listening, Brother-Meadow?
Sister Khortytsia?"
Echoes boomed
From Meadow and Isle: "I hear, I hear!"
Boats swarmed the Dnipro in a throng,
The Cossacks sang a rousing song:
"The Turkish Lady yonder has A house with fine wood floor.
Hey! Hey! Sea, dance and play! Roar! Tear the cliffs away!
We'll go as guests, for sure!
153


У туркені у кишені Таляри, дукати.
Не кишені трусить, їдем різать, палить,
Братів визволяти.
У туркені яничари І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наша воля й слава!"
Пливуть собі, співаючи,
Море вітер чує.
Попереду Гамалія Байдаком керує.
Гамалію, серце мліє:
Сказилося море,
Не злякає! І сховались За хвилі — за гори.
Дрімає в харемі — в раю Візантія.
І Скутар дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений; то стогне, то виє: Йому Візантію хочеться збудить.
"Не буди, Босфоре: буде тобі горе;
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! — реве синє море. — Хіба ти не знаєш, яких я несу Гостей до султана?"
Так море спиняло (Любило завзятих чубатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала. Дрімав у харемі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в склепу, не дрімають Козаки-сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму Бога в кайданах благають,
154


The Turkish Lady in her pockets Thalers has and ducats.
Not to pick her pockets, no, —
But to knife and burn we go,
And to free our brothers!
The Lady janissaries has,
A pasha on a couch.
Ho! Ho! At the foe!
Qualm or quaver we don't know:
Glory and freedom's ours!"
Thus they sang while sailing on;
The sea the wild wind hears,
Hamaliya in the prow Directs them how to steer.
"Hamaliya! The heart's reeling!
The sea has grown enraged!"
"It shall not scare us!" And they hid Beyond the mountain waves.
In the harem, in paradise, slumbers Byzantium,
Scutari is slumbering; Bosphorus seethes,
Groaning and howling as it were a mad thing,
Wishing to rouse Byzantium from dreams.
"Rouse them not, Bosphorus, else you'll be mourning!
All your white ribs I shall choke up with sand,
I shall bury in mud!" the blue sea is roaring.
"Do you not know what guests to the land Of the Sultan I'm carrying?"
Thus the sea grumbled,
(The bold long-mustached Slavs it loved dearly indeed). Bosphorus took heed. The Lady still slumbered,
In the harem, the laggardly Sultan still dreamed.
In Scutari alone, in the prison, are awake
The poor Cossack lads. What are they watching for?
From their fetters they pray in words simple and straight,
155


А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
"О милий Боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там — Вставать з чужої домовини,
На суд Твій праведний прийти, В залізах руки принести,
І перед всіми у кайданах Стать козакові..."
"Ріж і бий!
Мордуй невіру-бусурмана!" — Кричать за муром. Хто такий? Гамалію, серце мліє:
Скутар скаженіє!
"Ріжте! бийте!" — на фортеці Кричить Гамалія.
Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги, Козацтво преться без ваги —
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі —
По пеклу гуляє,
Сам хурдигу розбиває, Кайдани ламає.
"Вилітайте, сірі птахи,
На базар до паю!" Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась:
Не бачила стара мати Козацької плати.
Не лякайся, подивися На бенкет козачий,
Темно всюди, як у будень,
156


And the roaring waves roll to the far, further shore. "O God All-merciful of Ukraine!
In foreign land and in unfreedom Let not free Cossacks perish, for 'Twere shame both now and evermore To rise from foreign coffin meanly Come to Thy Judgment, just and right,
With hands in irons, and in the sight Of all to stand in chains and fetters Is shame for Cossacks!. .
— "Slash and smite!
Strike the faithless unbeliever!"
Beyond the wall. Whose is that cry?
"Hamaliya! The heart's reeling!
Scutari is enraged."
"Slash and smite!" From the fort He shouts in answer straight.
With cannon all Scutari's roaring,
The foemen wildly roar and rage,
Reckless the Cossack host charge forward,
And janissaries tumble slain.
Hamaliya revels wildly Through Scutari's hell,
Tears the dungeon open wide,
Rends the chains himself.
"Fly forth, grey hawks, to the bazaar,
To take your share of wealth!"
The falcon chicks all started, for
So long it was they might
Not hear this Christian language spoken . . .
And old mother night
Started too, she had not seen
The Cossacks pay the score.
Do not fear — but look upon The Cossack feast! Though all Is murky like a common night
157


А свято чимале.
Не злодії з Гамалієм їдять мовчки сало Без шашлика. "Засвітимо!" До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара.
Візантія пробуркалась, Витріщає очі,
Переплива на помогу, Зубами скрегоче.
Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає —
І на ножах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає, Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає.
Ніхто на світі не втече!
Огонь запеклих не пече. Руйнують мури, срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться, зійшлись, Люльки з пожару закурили,
На байдаки — та й потягли, Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому, Так, буцім гуляють,
Та, звичайне запорожці, Пливучи співають:
158


Yet this is no small feast.
Not robbers these, who silently
With Hamaliya eat
Fat without mutton."Let us have
Some light, boys!" And the flames
Mount cloud-high, with high-masted ships
Scutari is ablaze.
Now Byzantium blinked her eyes,
Roused herself from sleep,
Quickly sailed to bring them aid,
Sailed and gnashed her teeth.
Byzantium roars and rages wildly,
And with her hands she grasps the shore, Grasps, yells and rises — and once more In blood upon the knives grows silent.
Scutari's like all hell ablaze,
Through the bazaars spilt blood is snaking,
To swell broad Bosphorus's waves Like dark birds in the wood this day,
The Cossacks fly from place to place,
Not a soul who can escape them,
The fire-hard ones, no flame can scathe them. They tear the walls down; in their caps The Cossacks bear off silver, gold,
Carry it off and fill the boats.
Scutari burns, the work dies down,
The lads assemble, gathered round,
Light their pipes there at the blaze;
To the boats! And they set out,
Shearing the red mountain-waves.
They sail, as if they came from home, As if they sailed for pleasure,
And as they sail, as is their way,
The Cossacks sing together:
159


"Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий,
Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької неволі Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці, Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія: "Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити, Яничара бити,
А курені килимами, Оксамитом крити!" Вилітали запорожці На лан жито жати,
Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали:
"Слава тобі, Гамаліє,
На весь світ великий,
На весь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!"
Пливуть співаючи: пливе Позад завзятий Гамалія: Орел орлят мов стереже.
Із Дарданелів вітер віє,
А не женеться Візантія: Вона боїться, щоб Чернець Не засвітив Галату знову
160


"Our good captain, Hamaliya,—
Bold and brave is he,
Gathered up his lads, departed Off across the sea;
Off across the sea,
Famous he would be,
And from Turkish slavery, his Brethren he would free.
Hamaliya to Scutari Sailed across the water, —
Brother Cossacks sat in prison,
Waiting Turkish torture.
'Brothers,' Hamaliya shouted,
'We shall live this day, —
We shall live, drink wine, and we Shall janissaries slay,
On our barracks, carpets, velvet,
For a roof we'll lay!'
Zaporozhians went a-reaping,
Flew into the meadow,
Reaped the rye and stacked the stooks, And they sang together:
'Glory to you, Hamaliya,
All the wide world over,
All the wide world over,
All through Ukraina,
For you'd not let your comrades perish In a foreign region!"'
They sail on singing, Hamaliya There behind them, bold, he sails,
As an eagle guards his eaglets;
The wind blows from the Dardanelles,
But Byzantium’s not pursuing:
She fears the Monk might be returning To light Galata's fires once more,
161


Або гетьман Іван Підкова
Не кликнув в море на ралець.
Пливуть собі, а з-за хвилі
Сонце хвилю червонить,
Перед ними море миле
Гомонить і клекотить.
Гамаліє, вітер віє...
Ось-ось наше море!..
І сховалися за хвилі —
За рожеві гори.
[жовтень — перша половина листопада 1842 р.[
РОЗРИТА МОГИЛА
Світе тихий, краю милий, Моя Україно,
За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась,
Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила? "Молилася, турбувалась, День і ніч не спала,
Малих діток доглядала, Звичаю навчала. Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись На широкім світі, Панувала... Ой Богдане! Нерозумний сину! Подивись тепер на матір, На свою Вкраїну,
162


Or Hetman Ivan Pidkova call Them out to sea again to skirmish.
They sail on. . . From behind the waves, Sun paints the waves with red;
Before them stretches the kind sea,
It murmurs and resounds.
"Hamaliya! Winds blow freely!
Soon our own sea again!"
And they were hidden in the waves, Behind the rosy mountains.
[October — first half of November 1842]
THE PLUNDERED GRAYEMOUND
Peaceful land, beloved country,
Ukraina cherished!
Mother, why have you been plundered? Why do you thus perish?
Before the sun rose in the morning Did you fail to pray?
Did you to your unsure babes Neglect to teach the way?
"I prayed, I worried, sleeping not,
Neither night nor day,
I watched over my small children,
Teaching them the way,
And my flowers throve and grew,
My children true and good,
And there was a time, indeed,
When in this world 1 ruled.
Yes, indeed, 1 ruled. . . О Bohdan,
My son so unwise!
On your mother, Ukraina,
Look now, turn your eyes.
163


Що, колишучи, співала Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати,
Та з матері полатану Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати".
Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили Старі батьки? Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили, Не плакали б діти, мати не журилась.
9 октября 1843, Березань
164


Once, as she rocked you, she would sing Of her unhappy fortune,
And singing, wept a mother’s tears,
Looking out for freedom! . . .
Bohdan, О my little Bohdan!
Had I known, in the cradle I'd have choked you, in my sleep I'd have overlain you.
Now my steppes have all been sold,
In Jews' and Germans' hands;
And my sons at foreign toil,
Far in foreign lands;
My brother, Dnipro, now runs dry And is deserting me;
And my dear gravemounds the Muscovites Are plundering utterly.
Let them dig and excavate,
They do not seek their own. . .
And meanwhile, let the renegades Wax in strength and grow,
Let them help the Muscovite Be lord and master there,
And from their mother her old smock,
Patched and worn, to tear!
Help them to torment, you brutes,
Your mother — do not spare!"
Quartered, dug, and excavated,
Gravemound torn and plundered. . .
What have they been seeking there,
What was buried under It by the old fathers? If. . .
If they had but found what lay hidden there beneath it,
Then the children would not weep, the mother cease her grieving. October 9, 1843, Berezan
165


Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине За вітрами холодними,
В хмарі пропадає,
Над землею летять літа, Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили —
Твоя слава... і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить, Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами Московські ребра?? Засівали,
І рудою поливали...
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось??! Уродила рута... рута...
Волі нашої отрута.
А я, юродивий, на твоїх руїнах Марно сльози трачу; заснула Вкраїна, Бур'яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.
А надію...
166


Chyhyryn, О Chyhyryn!
All things must come to naught On earth, and now thy holy glory Is borne like a mote Upon the cold blast of the winds,
Lost in the clouds on high.
Year after year flies o'er the earth,
Dnipro itself runs dry,
The gravemounds crumble into dust,
The lofty mounds, thy erstwhile Glory; — and of thee, thyself,
Thou dotard, old and feeble,
No one will even say a word,
No one will point the place
Where thou once didst stand, nor why. . .
Not even in jest would say!
Why with the Poles did we once fight?
Engage the Hordes with slashing knives?
Why did we harrow with our pikes Muscovite ribs? There once we sowed,
And well we watered with red blood,
With sabres harrowed what was sown.
But in that field what crop has grown?
Rue, rue has grown,
And choked our freedom down.
And I, on thy ruins, demented, stand weeping —
My tears are all vain. Ukraina is sleeping,
Now wild weeds cover her, mould has grown over, She has rotted her heart in a pool in the marshes, Into cold hollow tree let a snake pass in,
To her children a hope in the steppe she bequeathed, But that hope. . .
167


Вітер по полю розвіяв, Хвиля морем рознесла.
Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі,
Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі. Чигрине, Чигрине,
Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси І всю Україну.
Спи ж, повитий жидовою, Поки сонце встане,
Поки тії недолітки Підростуть, гетьмани. Помолившись, і я б заснув... Так думи прокляті Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Не рвіть, думи, не паліте, Може, верну знову Мою правду безталанну,
Моє тихе слово.
Може, викую я з його До старого плуга Новий леміш і чересло.
І в тяжкі упруги...
Може, зорю переліг той,
А на перелозі...
Я посію мої сльози,
Мої щирі сльози.
Може, зійдуть, і виростуть Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне...
І вицідять сукровату,
168


The wind scattered over the plain, The waves swept it over the seas.
Then let the wind bear all away In its untrammelled flight,
And let the heart then weep and pray: On this earth — holy right!
Chyhyryn, О Chyhyryn,
My one friend, in sleeping Thou hast slept away thy forests, Steppes — all Ukraina.
Sleep on then, by Jewry swathed, till Once more the sun will rise,
And to manhood grow these Hetmans, These lads so unwise.
Having said my prayers, I'd sleep too, But cursed thoughts unending Strive to set my soul afire,
My heart ever rending.
Do not rend, thoughts, do not burn!
I shall bring back, maybe,
My truth, all fortuneless, my words Spoken quietly;
Perhaps, indeed, I yet may forge A new blade from it, make a Keen new share for the old plough, And, sweating out the acres,
Maybe I'll plough that fallow land, And on the fallow cleared there I shall scatter all my tears,
Sow my heartfelt tears there.
Maybe they will shoot and grow Into two-edged blades That will cleave the evil, rotten Sickly heart, will drain From it all the poisoned blood,
169


І наллють живої Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
Може... може... а меж тими Меж ножами рута І барвінок розів'ється —
І слово забуте,
Моє слово тихо-сумне. Богобоязливе,
Згадається — і дівоче Серце боязливе Стрепенеться, як рибонька.
І мене згадає...
Слово моє, сльози мої,
Раю ти мій, раю!
Спи, Чигрине, нехай гинуть У ворога діти,
Спи, гетьмане, поки встане Правда на сім світі.
19 февраля 1844. Москва.
СОН
( Комедія)
Духь истины, его же мір не можешь пріяти, яко не вибить его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.
У ВСЯКОГО своя доля І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
170


And in its place will pour Into it living Cossack blood,
Holy, clean and pure! . . .
Maybe, maybe. . . and there between, Between the knives will grow The periwinkle and the rue,
And words, forgotten now,
My own words, gentle-voiced and sad.
Quiet and God-fearing,
Will be remembered, and a girl's heart. Tremulous and timid,
Will quiver like a little fish,
And she will remember
Me too, then. . . О my words, my tears.
О thou that art my heaven!
Sleep, Chyhyryn — where there are foemen Let the children perish!
Sleep on, О Hetman, till there rise In this world truth and justice.
February 19, 1844. Moscow.
THE DREAM
(A Comedy)
The spirit of truth; whom the world cannot receive, because it seeth him not, neither knoweth him. . . .
John, Chapter 14, Verse 17
To every man his destiny,
His pathway, broad and wide,
One man builds and one tears down, One man, greedy-eyed,
171


За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.
Той тузами обирає Свата в його хаті,
А той нишком у куточку Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий, Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкошний, Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі, Витріщивши очі!
Як ягнята. "Нехай, — каже, — Може, так і треба".
Так і треба! бо немає Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте Та якогось Раю На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці, схаменіться. Усі на сім світі —
І царята, і старчата —
Адамові діти.
172


Looks far out, past the horizon,
Whether, in the offing,
There's some country he can seize And bear off in his coffin.
One man robs his kinsman by Card-play in his home.
One, crouching in the corner, whets His knife against his own Brother, and one, quiet and sober,
Pious and God-fearing,
Will sneak up on you like a cat,
Wait until you're bearing
Some trouble — and then drive his claws,
Deep into your liver.
Useless to implore; not wife Nor babes will move him ever.
One, generous and opulent,
Builds churches everywhere,
And so much loves the "Fatherland,"
So deeply for it cares,
And with such skill he draws away The poor thing's blood like water!
And the brethren looking on,
Their eyes wide with wonder,
Say, mild as lambs, "Let it be so.
Perhaps it should be thus!"
It should be thus! For there is no Lord in heaven above!
And you fall beneath the yoke,
Wishing still for some Paradise in the hereafter. . .
There is none, is none!
Useless labour! Stop and think:
All on this earth — no matter Be they tsars' or beggars' children —
Are the sons of Adam!
173


І той... і той... А що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую В неділю і в будень.
А вам нудно! жалкуєте!
Єй-богу, не чую.
І не кричіть! Я свою п'ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню З бенкету п'яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать І жінка не лає,
Тихо, яку Раї,
Усюди Божа благодать —
І в серці, і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, напричуд дивний, Мені приснився — Найтверезіший би впився,
Скупий жидюга да би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова Летить лугами, берегами, та нетрями, Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками.
А я за нею та за нею,
Лечу й прощаюся з землею. Прощай, світе, прощай, земле,
174


Yes, that one too. . . and that. . . And I,
This is what I must be,
Good people; Sundays and weekdays I Amuse myself and feast:
And you are bored and envy me. . .
I swear I do not hear you!
You do not have to shout! 1 drink My blood, not other people’s.
So, late one night, clutching the fence,
Drunk from a banquet 1 went home,
Thus thinking as I went along,
Till to the house I dragged my steps.
At home the children do not cry,
No wife is nagging,
It's quiet as heaven.
And all around God's blessings lie,
In home and in heart.
I lay down — and once fast Asleep, a drunk man, I declare,
Even if guns rolled past,
Would not twitch a hair.
And then a dream, a dream amazing Came into my slumbers:
The sob'rest man would be a drunkard,
A Jewish miser'd not mind paying,
To see such marvels with his eyes.
Not on your life!
I look: there an owl flies,
It seems, above the meadows, river-banks and thickets, And deep ravines and valleys And steppe-land's broad expanses,
And gulleys;
And after, after it I fly,
And bid the earth a last goodbye.
"Farewell, world! And farewell, earth,
175


Неприязний краю,
Мої муки, мої люті В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно, Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму Рясною росою. Порадимось, посумуєм, Поки сонце встане,
Поки твої малі діти На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене, Удово-небого,
Годуй діток; жива правда У Господа Бога!
Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами Верби зеленіють.
Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем.
І все-то те, вся країна Повита красою,
Зеленіє, вмивається Дрібною росою,
176


Farewell land unkind!
All my grief and torment I In the cloud shall hide.
As for you, dear Ukraina,
Widow all misfortuned,
I shall fly to you, to speak With you from the clouds and Seek your counsel, speaking sadly, Quietly with you,
I shall fall on you at midnight With the abundant dew.
Then together we'll take counsel Grieving for our woe,
Till the sun rise, till your babes Rise up against the foe.
Farewell, then, my dearest mother, Widow poor and grieving!
Tend your children. With the Lord Above, truth yet is living!"
We fly. . . I look. . . the dawn has come, The whole skyline's blazing,
In a dark grove a nightingale Greets the sun with praises.
A gentle breeze blows quietly,
The steppes, the grainfields glimmer, Among ravines, by lakes there gleams The willows' verdant shimmer. Orchards bow down, richly laden, Poplars standing straight Like sentinels in the open land Are speaking with the plain.
And all around me, the whole country Mantled round with beauty Shimmers green and bathes herself Fresh in the small dewdrops.
177


Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбає І не розруйнує...
І все-то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш,
Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш, Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть. Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он бачиш? Очі! Очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли, Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!!
А панич не знає,
178


From all foretime she has bathed thus,
So to greet the sun,
There is nowhere a beginning,
Ending there is none.
No one has power to add to it.
No one may destroy it,
And all around. . . My soul! My soul!
Why are you not joyful?
Why, my poor soul, are you sad?
Why so vainly weeping?
What is it pains you? But do you not see it?
Do you not hear how people are weeping?
Look then, and see! But I shall fly, speeding High, high above the dark-blue clouds of heaven, Where there are no rulers, no penalties vengeful,
No sound of human laughter or tears.
See there — in that paradise that you are quitting They tear of the patched ragged coat of a cripple, Tear it off with the skin, for they lack, it appears, Shoes for young princelings. And there a poor widow For poll-tax is crucified and her one dear Son, her one child, her one hope must be seized, Handcuffed, and put in the army — unbidden,
He stood up, you see! . . . And over there, under The fence, while its serf-mother reaps for her master, A child, swollen-bellied, is dying of hunger.
And yonder — do you see? Eyes, eyes,
What are you good for? Why Have you not shrivelled up in youth,
All your tears run dry?
Here by the fence a ruined girl Limps footsore with her bastard.
Father and mother threw her out,
To strangers she's an outcast!
Old beggars shun her. The young lord (Still under age) knows nothing,
179


З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи Бог бачить із-за хмари Наші сльози, горе?
Може, й бачить, та помага,
Як і оті гори Предковічні, що политі Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп'ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко, Забери з собою всі лиха, всі зла, Своє товариство — ти з ними росла, Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки Тебе повивали. Бери ж їх, лети Та по всьому небу орду розпусти. Нехай чорніє, червоніє, Полум'ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь Серце заховаю Та тим часом пошукаю На край світа раю.  ІІ знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати У безверхій хаті,
180


But with his twentieth fancy squanders All his serfs on toping!"
Does God see from behind His cloud,
All our tears and anguish?
Well, indeed, maybe He sees it —
But the help He hands us
Is like ancient mountains, watered
With the blood of men! . . .
О my poor unhappy soul,
How you cause me pain!
Let us drink poison, on the ice,
Lay us down for sleeping,
Let us send our thoughts to God,
Answer from Him seeking:
How long will hangmen rule this world,
Their dominion keeping?
Fly then, my thought, my suffering profoundest! Carry off with you all evils, all woes,
They are your company! With them you grew,
You loved each other! Their heavy hands wound once Your swaddling-clothes. Go, gather them, fly!
Then scatter the horde throughout the whole sky! May it grow black, may it glow red,
May it blow with flames.
May serpents once more be belched forth,
The earth be strewn with slain. . .
And without you, somewhere I Shall hide my heart — and then.
I'll seek some realm of paradise,
Far at the world's end.
Once more above the earth I fly,
Once more to her I bid goodbye.
It is hard to leave a mother In a roofless shack,
181


А ще гірше дивитися На сльози та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду! Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита сльозьми, кров'ю, То я одпочину...
Одпочину... Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
0 люде поганий!
Де ти взявся? Що ти робиш? Чого ти шукаєш Під землею? Ні, вже, мабуть, Я не заховаюсь
1 на небі!.. За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв?
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили І галичі силу Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь,
182


But it is worse to look upon Her tears and tattered rags.
I fly, I fly; the wind is blowing,
Before me gleams the white of snowdrifts;
Round me pinewoods and swamplands stretch, Mist, mist and emptiness.
No sound of people. Neither is there Trace that dread human foot has printed.. .
"So foes and friends alike, I bid you Farewell! I shall not come.
To be your guest. Feast! Drink your fill!
I'll hear no more, — Alone For endless ages I shall sleep The long night in the snow,
And until you have discovered
There's a country left
Still undrenched by blood and tears,
I shall take my rest. . .
Take my rest. . .
Yet, hark, I hear
Fetters clank and rattle
Beneath the earth. I'll take a look there. . .
Oh, you wicked people!
Where have you sprung from? What's this toil?
For what are you seeking
Beneath the earth? No, maybe I'll not
Hide myself, not even
In heaven! . . . Why such punishment,
Why am I tormented,
What harm have I done anyone?
Whose harsh hands have fettered My soul into my body and Set on fire my heart,
And like a flock of daws,
Scattered my thoughts afar?
183


І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають.
То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити Неситому!.. То катаржні.
А за що? Те знає... Вседержитель... А може, ще Й Він недобачає.
Онде злодій штемпований Кайдани волочить;
Он розбойник катований Зубами скрегоче,
Недобитка товариша Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний
Цар всесвітній! Цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в катарзі не просить, Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце Вік не прохолоне!
А де ж твої думи, рожевії квіти, Доглядані, смілі, викохані діти,
184


I'm punished, but I know not why,
Punished bitterly!
How long must I do penance thus?
When will the end be? I neither know nor see.
The desert wilderness is stirring. . .
As from a close coffin emerging On the Last Judgement Day of doom,
The dead are rising for the truth.
But these are not the dead, the slain,
Coming to seek Judgement Day;
These are people, living people Put in irons, drawing Gold up out of pits, then down The Glutton's throat they pour it,
Down the Imperial Gullet. Convicts!
What crime? Who knows why for?
The All-Ruler. . . Or, maybe,
He's still not learned either!
Yonder there a branded thief Drags along his fetters,
There a tortured robber grinds His teeth — within he's fretting To knife the remnants of the gang Convicted here together!
And here too, likewise in fetters,
With old lags around him,
The King of the world, King of Freedom.
King with brand to crown him!
In torment, in hard labour he Pleads not, weeps not nor groans. . .
Once the heart is warmed by goodness,
Cold it will never grow.
And where are your thoughts then, your blossoms so rosy, Well-tended, so brave, those dear children of yours now?
185


Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
0 не ховай, брате! Розсип їх, розкидай, Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде? Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
1 знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Моштруються... Далі гляну:
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може, те, що й московський. Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... огонь огнем Кругом запалало,
Аж злякавсь я... "Ура! ура! Ура!" — закричали.
"Цу-цу, дурні! схаменіться! Чого се ви раді!
186


To whom, friend, to whom did you give them away?
Or deep in your heart did you hide them for ay?
Do not hide them, my brother! But scatter and sow them! They will germinate, grow. . . and to people will go then!
Do still more purgatories remain?
Indeed, indeed — for it is cold,
And frost wakes up the brain.
I fly once more. Darkness comes stealing.
Brain drowses, and the heart is reeling.
I see: by the roads now houses coming,
Towns with churches by the hundred,
In the towns, like storks clustered there,
Muscovite soldiers mustered there.
Well fed, in leather Boots — and fetters,
Mustering there. I look a bit
Further: there, as in a pit
The city dreams in marshes gloomy.
Above it a black cloud is looming,
A heavy mist — I fly there quickly. . .
It is an endless city. . .
Turkish? I wonder.
German? I ponder,
Or maybe, Muscovy it's under?
Palaces and churches,
Pot-bellied worthies?
Nowhere a simple house emerges.
It was growing dark. . . fires leapt up Fiery all around me.
I felt quite scared. "Hourra! Hourra!
Hourra!" their cries resounded!
"Hush, you fools, come to your senses!
Why are you so jolly?
187


Що горите?" — "Экой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти!"
"Та де ж вона, тая цяця?"
"Вон видишь — палаты". Штовхаюсь я; аж землячок, Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
"Де ты здесь узялся?"
"З України". — "Так як же ти Й говорить не вмієш По-здешнему?" — "Ба ні, — кажу, Говорить умію,
Та не хочу". — "Экой чудак!
Я всі входи знаю,
Я тут служу, коли хочеш,
В дворец попытаюсь Ввесты тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвигценны, —
Не поскупись полтинкою..."
Цур тобі, мерзенний Каламарю... І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; аж ось і сам, Високий,сердитий,
Виступає; обок його Цариця-небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще, на лихо, сердешне Хита головою.
188


What's all this blaze?" "The oaf kens not What's a parade! Such folly!
'Tis a parade. For Fie Flimself Deigns this day forth to wander!"
"But where is that great personage?" "Behold the palace yonder!"
I pushed on in, till, thank the Lord A fellow-countryman,
Tin-buttoned, recognized and spoke To me: "Whence have you come?" "From Ukraine." "Flow thus it is Thou knowest not to converse In city parlance!" "Not at all,
I can speak!" I observe,
"But I don't want to". "A strange wight! Heed: I know the ways in Everywhere, being in the service;
I can take you within
The palace at your will — but know,
Here we are all enlightened!
So do not grudge a modest tip. . ."
"Be off with you, benighted Inkpot," and I made myself Invisible once more,
And pushed my way into the palace.
О Almighty Lord!
What a paradise! For here
Even the very spongers
Drip with gold. And now He, himself,
Tall and grimly sullen
Comes striding out, and at his side,
The Tsarina comes, poor ninny, Withered up like a dried mushroom, Lanky-legged and skinny,
And, moreover, the poor creature Suffers from the twitch!
189


Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам.
Ото дурний! а ще й битий,
На квиток повірив Москалеві; от і читай,
І йми ти їм віри!
За богами — панства, панства В серебрі та златі,
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться,
Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.
І всі у ряд поставали Ніби без'язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
Адиво-цариця,
Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох похожали, Мов сичі надуті.
Та щось нишком розмовляли — Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиглику.
190


So this is what a goddess looks like! Pitiable wretch!
And I, poor fool, not having seen You even once, you marvel,
Was even ready to believe Your poetasters' drivel.
What a fool! A dunderhead!
Prepared to put trust even In Muscovites! Go, read it then!
And see if you believe it!
Behind the gods come nobles, nobles,
All in gold and silver,
Like fattened boars they are, fat-mugged, Pot-bellied. They endeavour To push and shove till they grow sweaty, So that they can gain A nearer place to Them: Maybe They'll hit them, or else deign To cock a snook — even a small one, Even a half-snook, just providing It's aimed at their own mug —
They've got themselves into a row,
And, as if they lack tongues,
Not a murmur! The Tsar jabbers,
And that Tsarina-wonder,
Like heron in a flock of birds Hops round, works up her courage.
For quite a while, like puffed-up owls, The pair walked back and forth Discussing something in low voices (One could not hear, far off)
About "the Fatherland" it seemed,
About the new gorgets,
And the even newer drill rules,
And then, in silent order.
Tsarina sat down on a stool,
191


Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику Його як затопить!.. Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі Ще меншого туза Межи плечі; той меншого, А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота Уже за порогом Як кинеться по улицях,
Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть: "Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!., ура!., ура! а-а-а..." Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули Таки добре. Перед світом Усе те заснуло.
Тіль[ки] де-де православні По углах стогнали Та, стогнучи, за батюшку Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся: Палати, палати Понад тихою рікою;
А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий!
Як-то воно зробилося З калюжі такої
192


I watch: the Tsar comes up,
To the most senior in rank,
And swipes him round the mug With all his might! The poor chap licked His lips, then punched the belly,
Of his subordinate till it echoed. . .
The latter at once fell on A smaller ace and thumped him on The back, he swiped one lower,
And he one less, who socked the petty (Outdoors now), and going Off full tilt through the streets the petty Set themselves to clouting,
All the other Orthodox Who at once started shouting, Bellowing, screaming and roaring:
"Our dearest Father, Our dear Tsar!
Revels! Hourra! Hourra! Hourra!"
I roared with laughter! Why, what else? Though I too, with the rest Caught quite a lot! Before the dawn They all went off to rest.
Only in the corners groaned The pious here and there,
And, groaning, for the dear Father Sought the Lord in prayer.
Laughter and tears! Well, then to see The city I set out,
For night is there like day. I look: Palaces all about,
Palaces over the quiet river,
And the bank is faced
All with stone. And like a half-wit
I stand there amazed.
How did it all come to pass That such a swamp was built up
193


Таке диво?.. Отут крові Пролито людської —
І без ножа. По тім боці Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена, Аж чудно дивиться.
І дзигарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом Голова повита.
Кінь басує — от-от річку, От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю,
Що на скелі наковано: Первому — вторая Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первый, що розпинав Нашу Україну,
А вторая доканала Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко-тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України.
Стою, замираю...
194


Into this wonder? And what floods Of human blood were spilt here, — Without a knife. On the far bank Fortress and belfry rise (The latter like a whetted awl)
A wonder to the eyes.
And the clocks now start to jingle I turn round — and lo!
A charging horse there — with its hooves It breaks the rock below,
On it a figure rides bareback,
In coat, yet no true coat,
Without a hat — some kind of foliage Binds his head about.
The horse is rearing! Wait, just wait!
It will jump the river!
He stretches out his hand as if
He wants to grab forever
The entire world. Who can this be?
And so I go and read
What has been forged on to the rock:
This miracle, indeed,
"The Second to the First" erected.
And at once I see
He is that First who crucified
Our poor Ukraina,
And the Second slew the widow Desolate and keening.
Executioners, cannibals,
They ate their fill, that pair,
Stole to their hearts content! But what From this world did they bear?
Heavy, heavy weighed my heart As if I were perusing The history of Ukraina.
I stood there, unmoving.
195


А тим часом тихо, тихо Та сумно співає Щось такеє невидйме:
"Із города із Глухова Полки виступали З заступами налінію,
А мене послали На столицю з козаками Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
0 царю поганий,
Царю проклятий, лукавий, Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками? Болота засипав Благородними костями; Поставив столицю На їх трупах катованих!
1 в темній темниці Мене, вольного гетьмана, Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить Нас з тобою. Кайданами Скований зо мною Навік-віки. Тяжко мені Витать над Невою.
України далекої Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили —
196


And meanwhile, softly, very softly And so sadly grieving,
Something invisible was singing:
"From the city, out from Hlukhiv Went the regiments,
With their spades to man the earthworks.
And I too was sent
To the capital as proxy
Hetman to command
The Cossack troops. О God of mercy!
0 thou evil Tsar,
Wicked and accursed Tsar.
Asp insatiate, what
Have you done, then, with the Cossacks? You have filled the swamps With their noble bones! And then Built a capital
On their tortured corpses, and
In a dark dungeon cell
You slew me too, a free Hetman,
In chains, by hunger martyred.
Tsar, О Tsar! Not even God Himself can ever part us,
Me from you; with strongest fetters You are chained forever To me. But to wander above Neva — ah 'tis heavy!
Ukraina, far away,
Maybe ceased to exist.
1 would fly there, gaze on her —
But God does not permit!
Maybe Moscow burned her down. Drained away Dnipro's waters Into the dark-blue sea, dug up The lofty gravemounds — portents
197


Нашу славу. Боже милий, Зжалься, Боже милий".
Та й замовкло; дивлюся я: Біла хмара криє Сіре небо. А в тій хмарі Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка Хмарою спустилась Над царем тим мусянджовим І заголосила:
"І ми сковані з тобою, Людоїде, змію!
На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужйну
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате, Проклятий! проклятий!"
Розлетілись, розсипались, Сонечко вставало,
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях Уже моштрувались.
Покрай улиць поспішали
198


Of our glory. God of mercy!
Pity us, God of mercy."
And it grew silent. Then I look:
A white cloud is veiling
The grey heavens. In this cloud
Like wild beast in woods wailing —
No, not a cloud, it was white birds In a cloud that descended Down upon that brazen Tsar And mournfully lamented:
"And we too are chained to you,
Dragon, cannibal.
And on the Last Judgement Day 'Tis we that shall conceal God from your insatiate eyes.
From Ukraina you
Drove us naked, starving into
Wastes of foreign snow,
Cut our throats and from our skins
Sewed yourself a purple
Robe, with threads of toughened sinews;
Clad in this new mantle
Founded your capital! Behold!
Palaces and churches!
Rejoice, cruel executioner!
Accursed, О accursed!"
The birds flew away and scattered, The bright sun was rising,
And I stood there in amazement,
Till I grew quite frightened.
The poor already were astir,
Hastening to their toil,
At the cross-roads, Moscow's troops Were mustered for their drill.
On the pavements, drowsy girls
199


Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому! Посилала мати На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись, Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний Люди заробляють.
От і братія сипнула У сенат писати,
Та підписувать, та драти І з батька і брата.
А меж ними і землячки Де-де проглядають. По-московській так і ріжуть, Сміються та лають Батьків своїх, що змалечку Цвенькать не навчили По-німецькій, а то тепер І кисни в чорнилах!
П'явки, п'явки! Може, батько Остатню корову Жидам продав, поки вивчив Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі. Московською блекотою В німецьких теплицях Заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице!
"Піти лишень подивиться До царя в палати,
200


Hastened, they did not come
From home — they were returning; Mother
Sent them out from home
To labour through the live-long night
And so to earn their bread.
And as I stand there pondering The thought comes to my head:
"How hard the means that folk must take To earn their daily bread!"
There the Civil Service swarms
To the Ministries
To sign and scribble documents
And at the same time fleece
Father and brother. My compatriots
Too may be observed
Here and there; they carry on
In Russian, laugh and curse
Their parents who'd not had them taught
To jabber, while still children,
The German language, so that now They would not be ink-pickled.
Leeches, leeches! For, maybe,
Your father had to sell
His last cow to the Jews, so you
Could be taught Russian well!
Ukraina, Ukraina,
These are thy children, think!
These are thine own fair young flowers Watered well by ink,
And by Muscovite henbane,
In German hothouse stifled! . . .
Weep then, widowed Ukraina,
Weep, for thou art childless!
Maybe I should go to the Tsar's Palaces and see there
201


Що там робиться. Прихо[д]жу,
Старшина пузата
Стоїть рядом; сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились. Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги.
Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих —
Всі пузаті до одного В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений, На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики, Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
202


What's happening? A whole line Is standing there, of wheezing Snorting pot-bellied officials,
Puffing out their cheeks
Like turkeys, and towards the doors
Furtively they peek
Out of the corners of their eyes.
Doors opened. And it seemed as if From his den came a shambling Bear, though he could hardly make His legs work without stumbling.
All puffed up and even blue,
With a cursed hangover
Tormenting him. . . Suddenly he shouts
At the very rotund
Pot-bellied ones — and one and all
Potbellies disappear
Into the earth — he makes his eyes
Pop out — they shake with fear,
All who remain. Like one possessed He rages at the lesser —
And they too sink into the earth,
He rages at the petty —
They likewise vanish. He approaches The menials — they are gone.
He nears the soldiers. The poor soldiers Gave a heavy groan
And sink into the earth. Great wonders
Came to pass! I stare
Wondering what will happen next,
What my little bear
Will do? But he with drooping head
Can only stand and languish, poor creature.
But then where has all his bearish nature vanished? Like a kitten now, so comic!
I laughed, as well I might!
203


Він і почув, та як зикне —
Я перелякався
Та й прокинувсь... Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!., таке тілько Сниться юродивим Та п'яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє розказав вам,
А те, що приснилось.
8 іюля 1844. С.-Петербург
Чого мені тяжко, чого мені нудно, Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне, Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни, моє серце, навіки засни, Невкрите, розбите — а люд навісний Нехай скаженіє... Закрий, серце, очі.
13 ноября 1844 СПб
ГОГОЛЮ
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить. Кому ж її покажу я,
І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово?
Всі оглухли — похилились В кайданах... байдуже...
204


He heard me, and at top blast he bellowed — I took fright at that. . .
And I awoke. . . And such Was my dream of wonder!
Strange indeed. For only a
Madman or a drunkard
Dreams such a dream. But, my dear friends,
Be not astonished, for
I have not told my own tale, but
What in my dream I saw.
July 8, 1844. St Petersburg
Why weighs life so heavy? Why drags life so dreary? Why is the heart weeping and sobbing and wailing As a child cries from hunger? My heart so weary,
What do you long for? Why are you ailing?
Are you longing for food or for drink or repose? Slumber, my heart, for eternity sleeping,
Uncovered and shattered. . . . Let hateful people Rage on unchecked. . . . Heart, now let your eyes close! November 13, 1844 St Petersburg
TO GOGOL
Thought after thought flies in swarm never-ending, One burdens the heart, a second one rends it,
A third one is quietly, quietly weeping In the heart, maybe not even God sees it.
Then to whom can I reveal it,
Who'll give greeting, rightly To my speaking, nor will fathom A word great and mighty.
They have all grown deaf, bowed down In fetters. . . well, no matter. . .
205


Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже.
А що вродить з того плачу? Богилова, брате...
Не заревуть в Україні Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.
ЗО декабря 1844 С.-Петербург
Не завидуй багатому, Багатий не знає Ні приязні, ні любові —
Він все те наймає.
Не завидуй могучому,
Бо той заставляє.
Не завидуй і славному, Славний добре знає,
Що не його люди люблять, А ту тяжку славу,
Що він тяжкими сльозами Вилив на забаву.
А молоді як зійдуться,
Та любо та тихо,
206


Your are laughing, my great friend, And I am weeping at it. . . .
And what is born of that weeping, Only hemlock, brother. . .
No more will free cannon throughout Ukraina thunder.
No father will slay his son,
His own child, a deed for Honour, glory, brotherhood,
And Ukraina's freedom.
He'll not slay — but nurture him,
And to Moscow sell him,
To the shambles. This is just The widow's mite, 1 tell you,
For the throne, the "Fatherland"
As pay for keeping dumb.
So be it, brother. . . Yet we two Shall still laugh on, weep on.
December 30, 1844 St Petersburg
Have no envy for the rich man,
For he never knows
Naught of friendship nor of love —
He must hire all those.
Have no envy for the mighty,
He can but compel;
Have no envy for the famous
For he knows full well
That it is not him men love
But the heavy fame
Which to please them he poured out
With tears of heavy pain.
And the young folk when they meet, All is quiet and bliss
207


Яку раї, — а дивишся: Ворушиться лихо.
Не завидуй же нікому, Дивись кругом себе,
Нема раю на всій землі,
Та нема й на небі.
4 октября 1845. Миргород
ЄРЕТИК
ШАФАРИКОВІ
(Уривок)
Запалили у сусіда Нову добру хату Злі сусіди; нагрілися Й полягали спати,
І забули сірий попіл По вітру розвіять.
Лежить попіл на розпутті,
А в попелі тліє Іскра вогню великого.
Тліє, не вгасає,
Жде підпалу, як той месник, Часу дожидає,
Злого часу. Тліла іскра, Тліла, дожидала На розпутті широкому,
Та й гаснути стала.
Отак німота запалила Велику хату. І сім'ю,
Сім'ю славян роз'єдинила І тихо, тихо упустила Усобищ лютую змію.
208


As in paradise — but see: Something stirs amiss.
Have no envy for anyone;
Look round — and you’ll never Find paradise upon this earth, Nor, indeed, in heaven.
October 4, 1845. Myrhorod
THE HERETIC TO SAFARI К
( Excerpt)
Evil neighbours came And fired the new Well-built house of their neighbour, Burned it, and then all lay down To sleep after their labour,
And forgot that the hot ashes Through the field went blowing,
The ash lay there at the cross-roads, And in the ash still glowing The spark of a mighty fire Smouldered on and lingered Like moth, for the conflagration, Until time should bring the Evil hour. The spark lay waiting There at the broad cross-roads, lay And slowly began fading.
Thus in a mighty conflagration,
Fritz burned the great house and the kin, The Slav kindred he separated,
And quietly insinuated The evil snake of strife within.
209


Полилися ріки крові,
Пожар загасили.
А німчики пожарище Й сирот розділили.
Виростали у кайданах Слав'янськії діти,
І забули у неволі,
Що вони на світі!
А на давнім пожарищі Іскра братства тліла, Дотлівала, дожидала Рук твердих та смілих.
І дождалась... Прозрів єси В попелі глибоко Огонь добрий смілим серцем, Смілим орлім оком!
І засвітив, любомудре,
Світоч правди, волі...
І славян сім’ю велику Во тьмі і неволі Перелічив до одного, Перелічив трупи,
А не славян. І став єси На великих купах,
На розпутті всесвітньому Ієзекіїлем,
І — о диво! трупи встали І очі розкрили,
І брат з братом обнялися І проговорили Слово тихої любові Навіки і віки!
І потекли в одно море
Слав'янськії ріки!
Слава тобі, любомудре,
210


Blood poured forth in rivers then,
And quenched the conflagration,
And the burned site and orphans too, Fritzlings shared as their portion.
And the scions of the Slavs In fetters grew to manhood,
And as slaves forgot that once In the world they had standing.
But upon the burned-out site, still Brotherhood's spark smouldered. Smouldered unabated, waited For arms stronger, bolder.
Waited out its time. . . Thy bold Eye, the eye of an eagle,
Did perceive deep in those ashes Good fire, saw it clearly.
And, wisdom lover, thou didst light A torch of truth and freedom;
And the great Slav kindred, lost In darkness and unfreedom.
Thou didst tally to the last one (Corpses thou wast counting Not Slavs — but then upon those huge Piles, thou boldly mounted At the cross-roads of creation —
Like Ezechiel.
And — miracle — the corpses rose, And their eyes were opened,
Brother then embraced his brother, And quiet words were spoken Of a tranquil love that lasts For ever and ever.
And into a single sea
Flowed the Slavonic rivers.
Glory to thee, wisdom-lover,
211


Чеху-слав'янине!
Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове!
Затого вже буде повне,
І попливе човен З широкими вітрилами Із добрим кормилом,
Попливе на вольнім морі,
На широких хвилях.
Слава тобі, Шафарику,
Вовіки і віки!
Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки!
Привітай же в своїй славі І мою убогу Лепту-думу немудрую Про чеха святого,
Великого мученика,
Про славного Гуса.
Прийми, отче. А я тихо Богу помолюся,
Щоб усі слав'яне стали Добрими братами,
І синами сонця правди,
І єретиками
Отакими, як констанцький Єретик великий!
Мир мирові подарують І славу вовіки!
22 ноября 1845 в Переяслові
212


Czech and Slav, who cherished Our truth, would not let it in German abysses perish And drown! This sea of thine Is a new sea, Slavonic,
And soon its waters will be high, And a ship will sail on it,
With her canvas spreading wide, Good tiller, too, to guide her,
She will sail on the free seas,
Over the broad waves gliding.
Glory, Safarik to thee,
For ever and ever,
That thou didst call into one sea,
All the Slavonic rivers.
Pray accept this tribute to Thine honour, my gift lowly,
This my unwise ballad, telling Of that Czech so holy,
Of that mighty noble martyr,
Of Hus famed on story.
Accept it, father! And I'll pray Quietly to God, imploring That all Slav people may become Good brothers to each other,
As sons of the sun of truth,
And heretics, moreover,
Like that great heretic who there In Constance town was martyred — They will give peace to the world, And glory everlasting.
November 22, 1845 at Pereyaslav
213


ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
(Містерія)
Положилъ ecu нась [поноиіеніє] сосідомь нашымъ подражненіє и поруганіє сущымъ окрестъ насъ. Положилъ ecu насъ въ притчу во языцйхь, покиванію главы въ людехъ. Псалом 43 (44), ст. 14, 15
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летіли Через Суботове і сіли На похилённому хресті На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидче розкопали,
Тойді б у Рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові Бог:
"Тойді у Рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох"».
І
Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала,
214


THE GREAT VAULT
(A Mystery Play)
Thou makest us a reproach to our neighbours, a scorn and a derision to them that are round about us.
Thou makest us a byword among the heathen, a shaking of the head among the people.
Psalm 44, Verses 13—14
THREE SOULS
Like snow, three little birds came flying Through Subotiv, and alighting On an old church's leaning cross They settled: "God will pardon us!
Not human, now, we souls are birds. . .
From here we'll easier observe How they will excavate the Vault.
The sooner it is dug and broken,
The sooner heaven will be opened.
For thus to Peter spake the Lord:
'Thou wilt admit them into heaven,
When all by Muscovites is stolen,
And they have opened the Great Vault.'"
I
When I was of human-kind,
Prissia was my name;
And this village was my birthplace,
Here I grew, I came
215


Отут, було, на цвинтарі Я з дітьми гуляю І з Юрусем-гетьманенком У піжмурки граєм.
А гетьманша, було, вийде Та й кликне в будинок,
Он де клуня. А там мені І фіг і родзинок —
Всього мені понадає І на руках носить...
А з гетьманом як прищуть Із Чигрина гості,
То це й шлють, було, за мною. Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Суботові Росла, виростала!
Як квіточка; і всі мене Любили й вітали.
І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
Не сказала. Уродлива Та ще й чорноброва.
Всі на мене залицялись І сватати стали,
А у мене, як на теє,
Й рушники вже ткались. От-от була б подавала,
Та лихо зостріло!
Вранці-рано, в Пилипівку, Якраз у неділю,
Побігла я за водою...
Вже й криниця тая Замуліла і висохла!
А я все літаю!..
216


Here to play, in this same churchyard Joined the children's fun,
Playing blind-man's-buff with Yurus, With the Hetman's son.
And the Hetman's wife would come; And to the house she'd call us,
Where that barn is now, and give me Figs and raisins luscious,
And all good things, and in her arms She'd carry me and pet me,
And when, sometimes, from Chyhyryn Guests came with the Hetman,
Then they'd send for me, and dress me In fine clothes and slippers,
And the Hetman'd carry me In his arms and kiss me.
And so, here, in Subotiv,
I grew up and blossomed,
Like a flower, and everyone Made me loved and welcomed.
And to no one did I ever Say an evil word.
And a pretty girl I was,
Indeed, I had dark brows!
All the lads came courting me,
Of marriage they were speaking,
And, of course, betrothal towels I had started weaving.
I was just about to give them When evil struck unseen.
Early on that Sunday morning,
On St. Philip's E'en,
I ran out to fetch some water (Long years back, that well Grew all silted and ran dry,
But I fly on still),
217


Дивлюсь — гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслов Москві присягати!..
І вже ледви я, наледви Донесла до хати Оту воду... Чом я з нею Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в Рай не пускають.
II
А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась У самих палатах Мазепиних... Коло мене І сестра, і мати Зарізані, обнявшися,
218


I looked: the Hetman and his elders. . . I drew the water there,
And with full pails 1 crossed their path; But I was unaware He was going to Pereyaslav To swear Moscow fealty,
And I could only carry home
With great difficulty
That same water. . . And the pails,
Why did I not destroy them?
Father, mother, self and brother And the dogs I poisoned With that ever-cursed water!
And for that I'm stricken,
For that, sisters, they will not Permit me into heaven.
II
As for me, my dearest sisters,
I am still debarred,
For I watered once the horse Of the Moscow tsar In Baturyn; from Poltava Home he was returning. . .
I was still a thoughtless girl
When glorious Baturyn
Was fired by Moscow in the night,
And Chechel by her slain,
And both old and young she took And drowned them in the Seym. .. And I fell, right in the very Palace of Mazeppa,
Lay among the corpses. Near,
My sister and my mother,
Murdered in each other's arms,
219


Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу Мене одірвали Од матері неживої.
Що вже я просила Московського копитана, Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили Москалям на грище! Насилу я сховалася На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася В Батурині хата!
І в тій хаті поставили Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави. А я йшла з водою До хатини... а він мені Махає рукою.
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!
Я не знала, що я тяжко, Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов, Мене поховали Та бабуся, що осталась На тій пожарині,
Та ще й мене привітала В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині Було поховати.
Уже й хату розкидали
220


Lying there beside me.
Only with the greatest effort Could the men divide me From my lifeless mother. But However much I prayed The captain of the Muscovites To kill me too. . . Still they Would not kill me, but released me For the men's amusement. . .
Somehow I got away and hid In the burned-out ruins. . .
In Baturyn, just one house Alone, unharmed, survived,
And in this house they made the tsar A billet for the night,
On his journey from Poltava.
Bringing water, I
Went up to the house, and he
Beckoned me, and signed
That I should water him his horse,
And I watered it:
I 	did not know, then, that so gravely,
Gravely I had sinned. . .
I could hardly reach the house,
And at the door fell dead.
The next day, when the tsar had gone,
I was laid to rest
By an old woman who'd stayed back In the burned-out wreckage,
She it was who'd welcomed me To the roofless cottage.
Next day, she died too, and lay In the house unburied,
For there was none to bury her Left now in Baturyn. . .
Long years back, they pulled the house down,
221


I сволок з словами На угілля попалили!..
А я над ярами І степами козацькими І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому Служила, годила...
Що цареві московському Коня напоїла!..
III
А я в Каневі родилась.
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту На руках носила,
Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові.
А ми з матір'ю сиділи На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую Мені показала,
Мов будинок. А в галері Князі, і всі сили, Воєводи... і меж ними Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась... Та й духу не стало!
222


And the carved king-beam
They burned to charcoal. . . Yet, till now
Over the ravines,
Over the steppes of the Cossacks,
On and on I've flown;
And for what they punish me,
Myself 1 do not know!
Maybe for this — that everyone I would serve and honour,
And to the tsar of Muscovy's Horse I once gave water.
Ill
And in Kaniv I was born;
To speak I'd still not learned,
Swaddled, in her arms, my mother Carried me around,
When Catherine the tsarina came To Kaniv on the Dnipro,
And on a hill my mother sat With me, in an oak-grove.
I was weeping; I don't know Whether I was hungry,
Or whether (I was very young)
Just then something hurt me.
Mother was amusing me,
She looked upon the river,
And she pointed out to me The royal barge, all gilded Like a splendid mansion, there Princes, lords and governors In the barge, and the tsarina Sat in state among them.
And I looked on her — and smiled — And my soul had fled,
223


Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали!
От за що, мої сестриці,
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита, Що тая цариця —
Лютий ворог України, Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
«Смеркається. Полетимо Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися, Відтіль буде чути». Схопилися, білесенькі,
І 	в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку Ночувати сіли.
ТРИ ВОРОНИ
Крав! крав! крав!
Крав Богдан крам.
Та повіз у Київ,
Та продав злодіям Той крам, що накрав.
2
Я в Парижі була
Та три злота з Радзивілом
Та Потоцьким пропила.
224


And my mother died. . . and in a single Grave we both were laid.
This is why, my dearest sisters,
I 	am being punished,
For so long from Purgatory Even I've been banished!
How should I, a swaddled baby,
Know that this tsarina
Was a hungry she-wolf, the fierce
Foe of Ukraina?
Sisters, please tell the meaning!
"Dusk is falling, let us fly To pass the night in Chuta,
So that, should something come to pass, We still may hear it, yonder."
The little white birds started up,
And to the wood took flight,
There, on a side-branch of an oak,
They perched to pass the night.
THREE CROWS
1
Kr-rr, Kr-rr, Kr-rr!
Bohdan cribbed crocks And carted to Kyiv,
And sold to crooks The crocks he cribbed.
2
I have been in Paris.
There I drank away three zloty With Radziwill and Potocki.
225


з
Через мост идет черт,
А коза по воде.
Быть беде. Быть беде.
Отак кричали і летіли Ворони з трьох сторон і сіли На маяку, що на горі Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались, Одна на другу позирали, Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.
1
Оце тобі, а це тобі.
Я оце літала Аж у Сибір та в одного Декабриста вкрала Тро[хи] жовчі. От, бачите,
Й є чим розговіться!
Ну, а в твоїй Московщині Є чим поживиться?
Чи чортма й тепер нічого?
[3]
Э... сестрица, много:
Три указа накаркала На одну дорогу...
226


3 (speaking Russian throughout):
Over bridge devil goes,
Goat goes over vater:
Comes disaster! Comes disaster!
Cawing thus, three crows came flying From three directions, and alighting On a beacon on a mound In the wood, they settled down,
All puffed, as if in frosty weather,
They sat and looked, one to the other, Like three old sisters, withered crones Who've spent their spinsterhood together, Until with moss they're overgrown.
1
This for you, and this for you!
I have just been flying To Siberia, where from one Decembrist I have stolen A scrap of gall. See, here it is,
A bite to break your fast!
Well, in your Muscovy, is there aught To feed oneself at last?
Or, not a single dam' thing still?
[3]
Sister, ve 'ave many.
T'ree Ukases I 'ave cawed,
For a single roadvay.
227


1
На яку це? На ковану?
Ну, вже наробила...
З
Да шесть тысяч в одной версте Душ передушила...
Та не бреши, бо тілько п'ять, Та й то з фоном Корфом.
Ще й чваниться, показує На чужу роботу!
Капусниця! закурена...
А ви, мості-пані?
Бенкетуєте в Парижі, Поганці погані!
Що розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту, то вже й годі, Уже й запишались.
Ач, яка вельможна пава...
2 	і З
А ти що зробила??
Адзуськи вам питать мене! Ви ще й не родились,
Як я отут шинкувала Та кров розливала!
228


1
Which road was it? For the iron one? Well, you've worked in style!
3
Yes, six t'ousand souls I stifled In a single mile.
1
Don't lie, for there were only five, With Von Korf helping too!
And she boasts and swanks about What outsiders do!
О you smoke-dried cabbage-eater! And you, gracious madam,
You've been feasting, then, in Paris? You accursed heathens!
You've spilled blood in a mere river
And you only drove
Your nobles to Siberia
Yet how puffed up you've grown!
See, what a majestic peacock!
2 	and 3
And what have you done?
1
What right is it of yours to ask me!
You were still unborn
When I played inn-keeper here,
Drawing blood by quarts.
229


Дивись які! Карамзіна, Бачиш, прочитали!
Та й думають, що ось-то ми! А дзусь, недоріки!
В колодочки ще не вбились, Безпері каліки!..
2
Ото яка недотика!
Не та рано встала,
Що до світа упилася...
А та, що й проспалась!
1
Упилася б ти без мене З своїми ксьондзами? Чортма хисту! Я спалила Польщу з королями;
А про тебе, щебетухо,
І досі б стояла.
А з вольними козаками Що я виробляла?
Кому я їх не наймала,
Не запродавала?
Та й живущі ж, проклятущі! Думала, з Богданом От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою... Та й тойді ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю... Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила Тілько старшинами
230


Look at them! Yes, they have read Karamzin, of course!
And they think: 'how fine we are!' Nitwits — hold your tongue! Crippled and unfeathered birds, You are still half grown!
2
What a touch-me-not she is! Someone's not up early,
Who's still drunk at dawn, but one Who's slept it off already!
Could you have got drunk without me, With your Latin prelates?
You've got no dam' skill — I burned down Poland with her monarchs.
And for all you did — you gossip! —
She would yet be standing!
As for the free Cossacks — well,
They had quite a thrashing!
To whom have I not hired them out?
To whom have I not sold them?
But how unkillable they are,
Damned things! I thought, with Bohdan I had almost buried them. . .
No, up they rose — fate damn them — With the Swedish vagabond,
And what events occurred then I grow still fiercer to recall!. . .
Then I burned Baturyn;
Near Romny I dammed the Sula With officers alone
231


Козацькими... а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла; Насипала бурта На Орелі... на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила.
І славного Полуботка В тюрмі задушила. Отойді-то було свято!
Аж пекло злякалось.
Матер Божа у Ржавиці Вночі заридала.
З
И я таки пожила:
С татарами помутила,
С мучителем покутила,
С Петрухою попила Да немцам запродала.
1
Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила У німецькі кайдани — Хоч лягай та й засни.
А в мене ще, враг їх знає, Кого вони виглядають.
Вже ж і в крепость завдала, І дворянства страшну силу У мундирах розплодила, Як тих вошей розвела;
Все вельможнії байстрята!
232


From the Cossack force, with simple Cossacks I have sown Finland over, piled them up By the Oril in mounds,
And to Ladoga have driven Them in countless crowds.
On the tsar's behalf, the swamps And marshy land I stopped up And I strangled in the dungeon Far-famed Polubotok.
What a festival that was!
Hell itself took fright,
And the Irzhavets Madonna Wept salt tears that night!
3
I too 'ave lived it good!
Vit' Tatars I stirred mud!
Vit' Torturer gobbled up!
Vit' Peterkin got drunk And to Germans sold t'e lot!
1
And this you couldn't have done better!
So neatly into German fetters
You've bound the Russkies, that one may Lie down and sleep the time away!
And only the fiend knows for sure What my lot are waiting for!
Already I've forced serfdom on them,
A frightful lot of petty gentry I've reared in uniforms aplenty,
As numerous as lice I've bred,
All of'em m'lords, the bastards,
233


Вже ж і Січ їх бісновата Жидовою поросла.
Та й москаль незгірша штука: Добре вміє гріти руки!
І я люта, а все-таки Того не зумію,
Що москалі в Україні З козаками діють.
Ото указ надрюкують:
"По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!"
Тепер уже заходились Древности шукати У могилах... бо нічого Уже в хаті взяти;
Все забрали любісінько.
Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим Льохом поспішають.
Трошки, трошки б підождали, І церква б упала...
Тойді б разом дві руїни В «Пчеле» описали...
2 	і З
Чого ж ти нас закликала?
Щоб на льох дивиться?
1
Таки й на льох. Та ще буде Два дива твориться.
Сю ніч будуть в Україні Родиться близнята.
234


And with Jews now that ghastly Sich is overgrown and spread.
The Muscovite, too, no beginner!
He knows just how to warm his fingers.
I may be fierce — but all the same I cannot bring to pass that Which in Ukraine the Muscovites Are doing to the Cossacks.
Now look! They'll print a Ukase soon: "By God's abounding Mercy,
Both you are Ours and all is Ours,
Both worthy and unworthy."
Already they are bustling round, Seeking in the graves Antiquities, for in the houses Naught is left to take, —
They've made a lovely job of plundering
Everything, but the devil
Knows why they are making such
Haste about this evil
Vault. Had they waited just a while
The church would fall down too,
Then in Pchela they could describe Both in the same review.
2 	and 3
Why, then, have you summoned us?
Upon the Vault to gaze?
1
The Vault as well! Moreover, two Marvels will come to pass:
This night in Ukraina twin Boys are to be born.
235


Один буде, як той Гонта, Катів катувати!
Другий буде... оце вже наш! Катам помагати.
Наш вже в череві щипає... А я начитала,
Що, як виросте той Гонта, Все наше пропало!
Усе добро поплюндрує Й брата не покине!
І розпустить правду й волю По всій Україні!
Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре Кайдани готують!
2
Я золотом розтопленим Заллю йому очі!
А він, клятий недолюдок, Золота не схоче.
З
Я царевыми чинами Скручу ему руки!..
2
А я зберу з всього світа Всі зла і всі муки!..
236


One will torture the torturers,
As Gonta did of yore,
The other, though, will bring them aid (And he is ours for sure)!
Already in the womb he bites,
And 1 have read it all,
How, when that Gonta will grow up, All that is ours will fall.
He will plunder all that's good,
Nor will he spare his brother,
With truth and freedom Ukraina He will scatter over.
And so, dear sisters, you will see What here they're making ready,
For torturers and all good things They are preparing fetters.
■ 2
I vit' melted gold upon 'Is eyes vill pour it t'ick.
1
He'll have no desire for gold,
The cursed lunatic!
3
Vit' Imperial appointments I vill 'andcuff 'im.
2
All evils and all tortures I From the whole world will bring.
237


1
Ні, сестриці. Не так треба. Поки сліпі люде,
Треба його поховати,
А то лихо буде!
Он, бачите, над Києвом Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином Земля затряслася?
Чи чуєте? Застогнала Гора над Чигрином.
О!.. Сміється і ридає Уся Україна!
То близнята народились, А навісна мати Регочеться, що Йванами Обох буде звати! Полетімо!.. — Полетіли Й, летячи, співали:
Попливе наш Іван По Дніпру у Лиман З кумою.
2
Побіжить наш ярчук В ірій їсти гадюк Зо мною.
238


1
No, no, dear sisters, that is not The way it should be done,
While men are blind, he must be buried, Else ill-fate will come.
Look, there high over Kyiv town A comet's tail is spreading,
And near the Dnipro and Tiasmyn The earth has quaked, all trembling.
Do you hear? The mountain groaned Over Chyhyryn. . .
All Ukraina’s laughing, weeping!
And this portends the twins Have now been born into the world;
And the demented mother
Screams that she'll name them both "Ivan"
And shrieks with crazy laughter.
Come, let us fly. . . They flew away,
And as they flew they sang:
1
Down the Dnipro, our Ivan Will sail to the Lyman,
With his aunt!
2
Our wild dog will migrate To feed upon snakes In my path!
239


з
Как хвачу да помчу,
В самый ад полечу Стрелою.
ТРИ ЛІРНИКИ
Один сліпий, другий кривий, А третій горбатий.
Йшли в Суботов про Богдана Мирянам співати.
Що то сказано, ворони. Уже й помостили,
Мов для їх те сідало Москалі зробили.
2
А для кого ж? Чоловіка, Певне, не посадять Лічить зорі...
1
Ти то кажеш.
А може, й посадять Москалика або німця.
А москаль та німець І там найдуть хлібець.
240


з
Ven I seize and svoop, I To 'Ades vill fly Like a dart!
THREE LYRE-MINSTRELS
One was blind, another lame,
One a hunchbacked cripple,
To Subotiv they came to sing Of Bohdan to the people.
1
Well, as folk say, those crows were quick To find a cosy roost!
As though the Muscovites put up That perch just for their use.
2
And who else for, then? Surely now A man will not be put To count the stars there?
1
You don't say!
Or maybe there they'll put A little Muscovite or German;
Germans or Muscovites, I swear, Will find some pickings even there.
241


з
Що це таке верзете ви?
Які там ворони?
Та москалі, та сідала?
Нехай Бог боронить!
Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче Весь світ полонити.
2
А може, й так! Так на чорта ж їх на горах ставить?
Та ще такі височенні,
Що й хмари достанеш,
Як вилізти...
З
Так от же що: Ото потоп буде.
Пани туда повилазять Та дивиться будуть,
Як мужики танутимуть.
Розумні ви люди,
А нічого не знаєте!
То понаставляли Ті фігури он для чого:
Щоб люди не крали
Води з річки та щоб нишком
Піску не орали,
Що скрізь отам за Тясьмою.
242


з
What nonsense are you jabbering?
What kind of crows, now is it?
What Muscovites? What roost d'you mean? The Lord above forbid it!
Perhaps they'll want to force them to Hatch Muscovites from eggs?
For the tsar wants to capture all The world, so rumour says.
2
Maybe you're right, but why the devil Build them on the mountains?
And such high ones, too, that you Can reach the very clouds when You climb up there?
3
This is why:
There'll be a flood for sure.
And then the lords will climb up high,
And they will watch from there How all the peasant folk are drowned.
You folk may have a store
Of wisdom — but you still know nothing!
Here's the reason why
They set up these 'monuments':
So that folk won't try To steal water from the river Or plough secretly
The sands that stretch around the Tiasmyn.
243


2
Чортзна-що провадить! Нема хисту, то й не бреши. А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем!
Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині,
То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане... — Посідали. — А хто, братця, Співа про Богдана?
З
Я співаю. І про Ясси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко.
2
В великій пригоді Нам сьогодня вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось,
Та й панства не трохи.
От де нам пожива буде!
Ану, заспіваєм!
Проби ради...
Та цур йому! Лучше полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.
244


2
What the devil now?
You've no talent — so don't lie!
Why don't we sit down Under this elm here for a while And rest? And in my pack I've still a bit of bread or two,
So we can have a snack.
Let's eat now, while we have the chance, The sun will be up soon.
(They sat down.) And who, brothers, about Bohdan sings a tune?
3
I can sing right well of Jassy And Zhovti Vody too,
And Berestechko's little town.
2
Great service they will do For us today most certainly:
For by the Vault there's plenty Of folk, a proper market-day!
And quite a lot of gentry!
That's where the takings are for us!
Well, let us sing together For practice!
Get along with you! Let's lie down! Far better To get some sleep! The day is long, There'll still be time to sing.
245


з
І я кажу: помолимось Та будемо спати.
Старці під берестом заснули;
Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать.
Копають день, копають два,
На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили.
Поставили караули;
Ісправник аж просить,
Щоб нікого не пускали,
І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате,
Подивилось. «Треба, — каже, — Своди розламати,
Верней дело...» Розламали,
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито Й костяки в кайданах!
Якби в формених, то добре:
Вони б ще здалися...
Засміялись... А ісправник Трохи не сказився!
Що нічого, бачиш, взяти,
А він же трудився!
І день і ніч побивався
246


з
And so say I. Let's say our prayers,
Then sleep — yes, sleep's the thing.
They fell asleep beneath the elm-tree.
The sun sleeps on, the birds are still,
But near the Vault they're up and busy, Already digging with a will.
Already they've dug one day, two,
And now the third — at last After great effort there's the wall,
They take a little rest,
And station sentries all around.
The Sergeant prays and begs Not to let anybody near.
Officially he sends
Report to Chyhyryn. The boss
Arrived with bloated face;
He looked round: "Arches must be broken."
He observed, "For case
Vill so be settled." They broke in,
And they were terrified:
Skeletons lay there in the Vault,
It seemed as if they smiled To look upon the shining sun.
There Bohdan's treasure lay:
A potsherd and a rotten trough,
And skeletons in chains!
Had they been regulation ones,
They might be useful yet!
They laughed. . . The Sergeant in his rage Nearly went off his head:
Nothing to take — and after he Had worked so hard, and set Himself a-dither day and night —
247


Та в дурні й убрався.
Якби йому Богдан оце У руки попався,
У москалі заголив би,
Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біга,
Мов несамовитий.
Яременка* в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає.
«Вы што делаете, плуты!!»
«Та ми, бачте, пане,
Співаємо про Богдана...»
«Я вам дам Богдана,
Мошенники, дармоеды!
И песню сложили
Про тако[го] ж мошенника...»
«Нас, пане, навчили...»
«Я вас навчу!.. Завалить им!»
Взяли й завалили —
Випарили у московській Бані-прохолоді.
Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!!
Так малий льох в Суботові Москва розкопала!
Великого ж того льоху Ще й недошукалась.
Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України,
Широка, глибока.
* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати. (Прим. Т. Шевченка).
248


And now he only looked A fool! If only he could get His hands on him, he'd put That Bohdan straight into the army;
Then he'd know how, the pest,
To fool the Government! He shouts And runs like one possessed;
He sloshes Yaremenko's* face,
And in the choicest Russian He curses everyone, swoops on The lyre-minstrels in a passion.
"Vat you vant 'ere, good for not'ings?"
"Well, please, Sir, we can Sing a ballad, Sir, of Bohdan!"
"I'll give you Bogdan!
Rogues and vagabonds, and you
Made on an accursed
Rogue, just like yourselves, a song!"
"Please you, Sir, we learned it!"
"I vill learn you! Give it 'em!"
They seized and gave — no mercy!
And they steamed them in the Muscovites' Own bathhouse-cooler!
Thus the ballads about Bohdan Served the singers truly!
Thus in Subotiv Moscow dug The small vault as her prize;
Still she has not yet discovered Where the Great Vault lies.
There stands in Subotiv village,
On a hill so lofty,
The coffin of Ukraina —
Deep and wide that coffin
* Cossack Yaremenko’s barn is on the site where Bohdan’s palace used to stand. (Shevchenko’s note).
249


Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають.
Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те Таки й було наше,
Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам... Може, й справді! Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
250


This is the church of Bohdan where Once a prayer he offered That Muscovite and Cossack would Share good and ill together.
Peace be to thy soul, Bohdan,
Not so did it befall!
The Muscovites were envious,
Desiring to take all!
They've plundered all the gravemounds now, In their search for pelf,
They are digging up thy vaults,
And blame thee thyself When their efforts are in vain.
Thus it is, now, Bohdan!
Thou hast ruined Ukraina,
Left her widowed, orphaned.
Such thanks must be paid to thee.
And no one will come here, now To repair that coffin church,
In this Ukraina,
In that same land that, with you,
The Poles crushed and trampled!
And Catherine's bastards here Have like locusts settled.
And thus it is now, Zinoviy,
Aleksei's good comrade,
You gave the whole lot to your friends But they think nothing of it.
They say, your see, that it was theirs Back in former days, and They had only leased it to The Tatars for grazing,
And to the Poles. Maybe they're right,
Let's say that it had been so!
And let the neighbour peoples all
251


Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться... і з-під неї Встане Україна.
І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить,
І помоляться на волі Невольничі діти!..
21 октября 1845 Марьинское
НАЙМИЧКА
ПРОЛОГ
У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє:
"Ой тумане, тумане —
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш Отут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!..
252


Mock at Ukraina!
Do not mock, you foreign people!
The church-coffin will be Torn down, and Ukraina will Rise up from beneath.
Truth’s light will pierce unfreedom's gloom, And will shine forth, gleaming,
And the children of the unfree Will pray then in freedom
October 21, 1845,
Maryinskoye
THE SERVANT-GIRL
PROLOGUE
Early morning, on a Sunday,
All the plain with mist was flooded,
On a gravemound there stood, leaning, In the mist like poplar seeming,
A young woman stood. She pressed Something close against her breast,
She was talking with the mist.
"O mist, I implore you,
My patched, shabby fortune! Hide, cover o’er me Here in the cornfield.
Choke me and stifle me, Under the earth drive me. Snatch me from evil fate, Shorten my life for me.
Not that! — but hide me, mist, Here in the plain,
That none see or know My misfortune, my shame!
253


Я не одна, єсть у мене І батько, і мати...
Єсть у мене... туманочку, Туманочку, брате!..
Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину!
Не я тебе хреститиму На лиху годину.
Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе".
Пішла полем, ридаючи,'
В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві Синів поховала:
"Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: "Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток;
254


I am not alone, I have Father and mother . . .
And I have too — dear mist,
Mist, dearest brother . . .
My child! My small son! Unbaptized still!
I shall not christen you,
Boding you ill;
Strangers will christen you, —
I'll not know which
Name they call you. . . . My child!
I was once rich . . .
Curse me not! I shall pray Heaven itself,
Weep down and send to you Fortune and health!"
Sobbing, she went across the field, Hiding in the mist,
And through her tears she quietly sang The song of that distressed Widow, who in the Danube's flood Laid her sons to rest:
"Gravemound stands in the plain, Here once a widow came,
Came and wandered about,
For a poison-herb sought, Poison-herb she found none,
But gave birth to two sons.
In a silk kerchief tied,
Brought them to the Danube's side. " 'Gentle Danube, I pray,
With my babes gently play!
Sand, yellow and good,
Do thou give my babes food,
255


I скупай, і сповий,
І собою укрий!"
І
Був собі дід та баба.
З 	давнього-давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили.
Як діточок двоє,
Усюди обоє.
Ще змалечку удвох ягнята пасли. А потім побралися,
Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели І пасіку чималу —
Всього надбали.
Та діточок у їх бігма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спом'яне?
Хто [с] поживе добро чесно В добрую годину І згадає, дякуючи,
Як своя дитина?..
Тяжко дітей годувати У безверхій хаті,
А ще гірше старітися У білих палатах,
Старітися, умирати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!
256


Tend them and bathe them,
And with thyself swathe them!'"
I
There lived an old couple,
Long year after year, in their little holding,
At the pondside, by a wood,
Like two children the pair were Always together.
They'd pastured sheep together in childhood, Later married and settled,
They purchased some cattle,
Bought their holding, a mill with a pond, Made an orchard in the wood With many hives of bees, —
They had all for their needs.
But no children came; and now Death Drew close to them with shouldered scythe.
Who would be a child to them?
Who brighten and console
Their old age? Mourn and bury them?
And who pray for their souls?
Who'd manage all their property,
As is fit and right,
Remembering them gratefully,
As would their own child?
Hard it is to rear your children Among roofless walls,
But it is worse, far worse, to grow Old in splendid halls,
To grow old and die alone,
Leave all one has gained
For strangers and their children to
Squander it all away!
257


II
І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звір у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачся, Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось,
Чи ще тілько заклюнулось — І рай запалило?
Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до Бога,
Та хто в далекую дорогу їм добре коней запряже?
"А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?"
"Сама не знаю!
Я все оце міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали Добра цього?.."
"Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче
258


II
And then it happened the old couple Were sitting on the bench one Sunday, Fine and smart in shirts of white;
High above, the sun shone bright,
Not the smallest cloud — all quiet And tranquil as in heaven,
Like a beast in a dark wood,
Grief in their hearts was hidden.
In such a heaven, what is it Makes the old couple mourn?
Has some long-ago misfortune Woken in their home?
Is it a grief, crushed yesterday,
That once again is stirring?
Or just this moment taken root,
And set this heaven burning?
I do not know why the old pair Were sorrowing so. Perhaps, already,
To go to God they would prepare,
And for that long road, who'd be there To harness up their horses for them?
"Who'll bury us, Nastia, when we go Out of this world?"
"Well, I don't know!
I have thought it over well,
Till it made me grieve;
We have grown old all alone . . .
And who is there to leave Our goods to?"
"Hush a moment! There! D'you hear? There's something weeping,
259


За ворітьми... мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!"
І разом схопились
Та до воріт... Прибігають —
Мовчки зупинились.
Перед самим перелазом — Дитина сповита,
Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрите;
Бо то мати сповивала І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає:
Випручало рученята Й до їх простягає Манюсінькі... і замовкло, Неначе не плаче,
Тілько пхика.
"А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай... Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи Кинусь за кумами В Городище..."
Чудно якось Діється меж нами!
Один сина проклинає,
З 	хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
260


Like a child, outside the gate!
Quickly! Can you see it?
I've felt that something's going to happen!" Together, up they jump,
Off to the gate! They reach it and Stop short, struck quite dumb:
Just outside the very stile A swaddled baby lay,
Well-wrapped-round, but not too tightly, With a new mantle swathed;
For its mother swaddled it,
Wrapped it (it was summer),
In her last remaining mantle!
They stand there, our old couple,
They look, they pray. Then, poor mite,
As if it would implore them,
The baby raised its little hands,
Stretching out towards them Its tiny fingers. ... It grew quiet,
As if it would not weep,
Only whimpered softly.
"Well, Nastia?
I said so! See!
It is fortune! It is fate!
We'll be alone no more!
Well, pick him up and swaddle him! . . . Look at him! Bless his soul!
Take him indoors. To Horodysche I shall ride. We need God-parents for him."
Strange the way
Things chance with us, indeed.
One man curses his own son,
Drives him from the house;
Another earns a candle with
261


Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!.. Чудно якось Діється меж нами!
III
Аж три пари на радощах Кумів назбирали Та ввечері й охрестили І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти,
Де посадить, де положить І що з ним робити.
Минає рік. Росте Марко —
І дійна корова У розкоші купається.
Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься.
"А що ж, — каже, — возьмім, Насте". "Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм,
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба Коло його піклуватись".
"Та воно-то треба.
Бо й я свою вже часточку Прожив, слава Богу, —
Підтоптався. Так що ж тепер,
Що візьмеш, небого?
262


The sweat of weary brows,
Sets it up before the icons,
Sobs and humbly pleads:
He has no children. . . . Strange the way Things chance with us, indeed.
Ill
From joy they asked no less than six God-parents for the baby,
They christened him that evening; Marko Was the name they gave him.
Marko grew. And our old couple
Couldn't find a thing
Good enough, forever fussing,
Coddling, pampering him.
A year went by. Our Marko grew,
And for his sake the milch-cow Was steeped in luxury. And then There arrived a dark-browed Young woman at the house one day,
She was young and pretty,
And to that blessed home she came To seek a maid's position.
"Well, then," he says, "Let's have her, Nastia!" "Yes, Trokhym, let’s take her,
For we are old and ailing, too,
And then there is the baby,
He's grown a lot already, true,
But all the same, he needs Quite a lot of looking after."
"Yes, he does, indeed!
For I've already lived, thank God,
My span of years away,
I'm no longer young. Now lass,
What are you asking, say?
263


За рік, чи як?"
"А що дасте".
"Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату,
Бо сказано: хто не лічить, То той і не має.
Так отак хіба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо — Отоді й за плату,
Чи так, дочко?"
"Добре, дядьку". "Просимо ж у хату".
Поєднались. Молодиця Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась, Закупила села.
І у хаті, і надворі,
І коло скотини,
Увечері і вдосвіта;
А коло дитини Так і пада, ніби мати;
В будень і в неділю Головоньку йому змиє Й сорочечку білу Що день Божий надіває. Грається,співає,
Робить возики, а в свято — То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться Богу.
А наймичка невсипуща
264


Yearly, or how?"
"Whatever you give. ..." "No! You have to know,
My lass, you have to count the cash, The cash you've earned; for so It's said: Who doesn't count his money, Doesn't own much, either.
Let's put it this way, lass: we don't Know you, nor you us, neither;
You’ll live in with us, see what sort
Of work it is, while we
See how you manage. Then we'll talk
Of wages. How'd that be
For you, my girl?"
"That suits me, Sir!"
"Then let's go in, and see!"
They settled on a wage for her.
The girl seemed bright and merry,
As if she'd purchased broad estates Or some great lord did marry.
In the house and in the farmyard,
By the cattle-byre,
Dawn and evening she was busy;
And as for that dear child,
She would tend him like a mother! Common-days alike And Sundays, washed his curly hair, And dressed him up in white Blouses every single day;
Played with him, sang him rhymes, Made him little carts, and feast-days Nursed him all the time.
The old couple were astonished, Thanking God, they prayed.
But every single night, poor lass,
265


Щовечір, небога,
Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знає й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Та воно не знає,
Чого наймичка сльозами Його умиває.
Не зна Марко, чого вона Так його цілує —
Сама не з'їсть і недоп'є,
Його нагодує.
Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться — То вона вже скочить,
І укриє, й перехрестить,
Тихо заколише;
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає...
Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає.
IV
Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло;
І в хутір лихо завернуло,
І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали
266


The watchful servant-maid Cursed her fate and shed salt tears Weeping bitterly;
And there was none to hear her weep, None to know or see,
Only little Marko sees it,
And he cannot know
Why the servant-girl with bitter
Tear-drops bathes him so.
Marko does not know why she Kisses him so dearly,
Hardly stops to eat or drink —
Only cares to feed him.
Marko knows not how at night,
Often, in his cradle
He rouses, stirs the slightest bit —
At once she's up and wakeful,
Tucks him in and blesses him,
Rocks him gently, sweetly.
For from the other room she hears How the child is breathing.
In the morning, Marko holds His little arms towards Hanna,
Hails the watchful servant-girl With the name of "Mama,"
Marko does not know; he grows, Growing towards manhood.
IV
Many seasons passed away,
With many waters rolling,
And to the homestead sorrow came, And many tears were falling.
They laid old Nastia to her rest,
And hardly could revive again
267


Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло.
На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті... Кого-небудь треба сватать! "Кого ж би тут?" — старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: "Треба Марка Самого спитати".
"Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать".
Розпитали, порадились,
Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками,
З 	святим хлібом обміненим. Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Отаке-то Диво запопали!
"Спасибі вам! — старий каже. Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!.."
268


Old Trokhym. Sorrow passed, and went Away again, and once more slept.
Back to the homestead, happiness Out from behind the dark grove crept,
At home with the old man to rest.
Marko was a chumak now,
And in the autumn evenings, too,
He at home would never tarry, —
It was time for him to marry.
"But who is there?" the old man thought,
And he asked advice
Of the servant. To an emperor's
Daughter'd be her choice
To send matchmakers: "You must get
Marko himself, and ask him."
"Right, my girl! We'll ask the boy,
Then have the wedding-party."
They asked him, talked the matter over, Marko at once went out For matchmakers. They soon returned Bearing betrothal towels,
Blessed bread exchanged. And she was a Young lady, fine arrayed in Furs, and then so pretty, too,
This bride, that such a maiden Would be a fit match for a Hetman.
Yes, they'd found a treasure!
"Thank you, friends," the old man said. "Now, we have to settle Everything, so that you can know,
When and where shall we Have the wedding and the feast.
And then again, who'll be Mother for us? My Nastia did not
269


Та й заливсь сльозами.
А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала: "Мати... мати... мати!"
V
Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює Та двір вимітає;
Та прохожих, проїжжачих У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і надворі.
І жолоби викотили З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють...
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
"Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти:
То багаті люде,
270


Live to see this day!..."
His tears welled up. But in the doorway Stood the servant-maid,
She clenched her hands against the jamb, And swooned. And not another Sound was heard — only the servant Whispered: "Mother. . . . Mother!"
V
A week went by, and the young women Knead the bridal loaf At the homestead. The old father, Summoning his strength,
Dances, too, with the young women, Sweeps the courtyard clean,
And all who pass or journey by He invites within.
Offering them honey-brandy,
Invites them for the wedding,
Scurrying around, although His legs will hardly bear him.
In the house and out, is noise,
Laughter all about,
From the store, last barrel-loads Of flour they're dragging out.
All around is bustle — baking,
Washing, cleaning, boiling . . .
All done by strangers. Where's the maid? As a pilgrim toiling To Kyiv gone! The old man pleaded, Marko was weeping quite,
Begging her to act as mother.
"No, Marko! It's not right
For me to take your mother's place:
You are wealthy folk,
271


А я наймичка... ще й з тебе Сміятися будуть.
Нехай Бог вам помагає!
Піду помолюся Усім святим у Києві,
Та й знову вернуся В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь..."
Чистим серцем Поблагословила Свого Марка... заплакала Й пішла за ворота.
Розвернулося весілля.
Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила, У міщанки стала,
Найнялася носить воду,
Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила,
Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого,
Щоб голова не боліла В Марка молодого;
І перстеник у Варвари Невістці достала,
І, всім святим поклонившись, Додому верталась.
272


And I'm a servant-girl; that way You'd be a laughing stock.
May God bless and help you both!
I shall go to pray
To all the holy saints in Kyiv,
Then I'll return again To your home, if you'll have me back. As long as I have strength I shall work for you."
Sincerely,
From her heart, she blessed
Her Marko, and, all bathed in tears,
Went beyond the stile.
The wedding celebrations started. There was work, meanwhile,
For musicians and for shoes.
Tables and benches ran
With brandy. But the servant trudged,
To Kyiv hurried on.
To Kyiv came, but did not rest,
Found a place to stay,
Hired herself out to carry water,
For no cash remained
To have St Barbara's Litany sung.
She carried back and forth,
Earned some eight fifty-copeck pieces, And for Marko bought A blessed cap in the catacombs Of the great St John,
That Marko ever should be free From headache, henceforth on.
And then a St Barbara ring For the bride she earned,
Paid her respects to all the saints,
Then homeward she returned.
273


Вернулася. Катерина І Марко зостріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Наповали й годували,
Про Київ питали,
І в кімнаті Катерина Одпочить послала.
"За що вони мене люблять? За що поважають?
0 Боже мій милосердний! Може, вони знають... Може, вони догадались... Ні, не догадались;
Вони добрі..."
І наймичка Тяжко заридала.
VI
Тричі крига замерзала, Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ Катря провожала,
Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили,
1 молила Бога,
Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату.
Після Пречистої в неділю, Та після Першої Трохим
274


She returned home. Kateryna And Marko ran and met her Outside the gate, led her within And at the table set her;
Spread before her food and drink,
Asked her countless questions Of Kyiv, while Kateryna spread A bed for her to rest on.
"Why so dearly do they love me?
Why respect me so?
God of goodness and of mercy,
Do they, maybe, know?
Have they guessed the secret, maybe? No, they have not guessed.
It's because they're good. ..."
And bitter Tears the servant shed.
VI
Thrice the winter ice was frozen,
Thrice it thawed again,
Thrice Katria went to see the servant
Off upon her way
To Kyiv, as she would her mother.
And for the fourth time walked
With her right to the field, the mound,
Praying to the Lord
That she'd come quickly home again,
For without her, the home
Was somehow sad, as though the mother
Were away from home.
After Our Lady's feast, one Sunday,
After the Assumption Day, old Trokhym
275


Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на призьбі. Перед ним З собачкою унучок грався,
А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю:
"А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи попросту забула взяти?..
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором, лепська мати!" Аж зирк — і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну.
"А Марко в дорозі?" —
Ганна діда питалася.
"В дорозі ще й досі".
"А я ледве додибала До вашої хати,
Не хотілось на чужині Одній умирати!
Коли б Марка діждатися... Так щось тяжко стало!"
І внучатам із клуночка Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок,
А Карпові соловейка Та коників пару,
І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові
276


Was sitting in a fine white shirt
And straw hat, on the bench. Before him
With the dog his grandson played,
And his granddaughter, all dressed up In mother's bodice, played she'd come To visit grandpa. The old man gave A laugh, then solemnly he greeted His grandchild, like a grown-up lady.
"But what's become, say, of your pasty? They've robbed you in the woods, maybe? Or did you just forget to take it?
Or, maybe, you've not yet baked it?
What a fine mother! Shame, indeed!"
But look! Into the courtyard came The maid. The old man ran to meet His Hanna, and the children too.
"Is Marko on the road?"
Hanna asked the old man.
"Yes, still out on the road."
"And I could hardly hobble back, Come back to your home,
I did not wish in foreign parts To perish all alone!
If I could only wait for Marko . ..
I feel so weary, somehow ..."
And for the grandchildren, she drew Out presents from her bundle:
Little crosses and medallions,
And for Yarynochka A string of corals, and red foil Made into a holy picture;
For Karpo, she'd a nightingale,
And a pair of horses;
And for Kateryna, now Already for the fourth time,
A St Barbara ring; and three
277


Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало,
А заробить нездужала. "А ось ще осталось Півбубличка!"
Й по шматочку Дітям розділила.
VII
Ввійшла в хату. Катерина їй ноги умила Й полудновать посадила.
Не пила й не їла Стара Ганна.
"Катерино!
Коли в нас неділя?" "Післязавтра".
"Треба буде Акафіст найняти Миколаєві святому Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився... Може, де в дорозі Занедужав, сохрань Боже!" Й покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола.
"Катерино!
Не та вже я стала: Зледащіла, нездужаю
278


Tapers of hallowed wax For old grandpa; but for Marko And herself, she lacked A present: she could not buy more, There was no money left,
She had grown too ill to earn.
"But look! I've still got left Half a bagel!"
And to the children Gave a bite to each.
VII
She went within. And Kateryna Washed and bathed her feet,
Sat her down to take a meal.
She could not drink or eat,
Poor old Hanna.
"Kateryna,
When will Sunday be?"
"The day after tomorrow."
"Then we Must have them sing St Nicholas's Litany,
And make an offering,
For Marko's somehow been delayed, Maybe out on the road He was taken ill, may God Protect him!" And tears flowed From her old and weary eyes.
Hardly could she stand,
Rise from table.
"Kateryna,
I no longer am
What I was, too weak to stand,
279


І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!"
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили — Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить;
Катерина коло неї І днює й ночує.
А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Що день, що година,
Ледве чути, питається: "Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!"
VIII
Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає,
Не поспіша до господи — Воли попасає.
Везе Марко Катерині Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
280


Useless I have grown.
Katria, it's hard to die within A stranger's cosy home!"
The poor old soul grew weak and ill, Already they have sent To bring Communion to her and The Last Sacrament, —
It did not help! Old Trokhym roams The yard with death-like face; Kateryna from poor Hanna Cannot shift her gaze, —
Kateryna at her side
Days and nights would spend,
While in the night, owls on the barn Boded no good end.
Every day and every hour The invalid entreats her,
With her voice the merest whisper, "Daughter Kateryna,
Hasn't Marko come back yet?
Ah, if I knew for sure
That I could last until I see him,
Then I could endure!"
VIII
Marko journeys with the chumaks, Singing as he's walking,
Does not hurry to the homestead, Stops to graze his oxen.
Marko brings for Kateryna Fabrics, costly, rich;
For his father, there's a girdle Woven from red silk;
For the servant, gold brocade
281


Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою.
А діточкам черевички,
Фіг та винограду,
А всім вкупі — червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі,
І кав'яру з Дону —
Всього везе, та не знає,
Що діється дома!
Іде Марко, не журиться. Прийшов — слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
"Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати!
Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!..
Слава тобі Христе-Боже! Насилу діждала!"
І Отче наш тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає.
"А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?"
"Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату, Поки випрягає
282


To make herself a bonnet,
And a kerchief of good crimson With white fringe upon it;
And for the children, little shoes, Figs and grapes; and then From Constantinople, red Wine for all of them,
Three good caskfuls in the barrel, Caviar from the Don, —
He brings it all, but does not know What's happening at home.
Marko journeys, does not worry,
He arrives, thank God!
Pushes the gate open wide,
Says a prayer to God.
"Do you hear him, Kateryna?
Run and welcome him!
He is here at last! Run quicker, Quickly bring him in!
Thanks be to Thee, Holy Saviour! He is here at last!"
And softly she repeats "Our Father," As if from a trance.
The old man unyokes the oxen, Stows the brightly trimmed Yoke-stays, and Katrussia turns To Marko, watching him.
"But where is Hanna, Kateryna?
I've not cared a bit!
She's not dead, surely?"
"No, not dead,
But she's very sick.
Let's go into the smaller room, Father will unharness
283


Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає".
Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче: "Слава... слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся... Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати, Дещо розказати".
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився До наймички у голови. "Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка, Я..."
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась Сльози покотились.
"Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати".
Та й замовкла...
Зомлів Марко,
Й земля задрижала. Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!
13 ноября 1845 в Переяслові
284


The oxen; Marko, it's for you She's waiting, always asking."
Marko went to the smaller room,
But on the threshold stopped . ..
For he was frightened. Hanna whispered: "Glory be to God!
Come over here, don't be afraid! . . . Katria, please go away!
There's something that I have to ask him, Something I must say."
Kateryna left the room,
Marko by the head
Of the old servant-maid bent down.
"Marko, look!" she said.
"Look upon me! Do you see How wasted I've become?
I'm not Hanna, nor a servant,
I. . ."
And she grew dumb.
Marko wept and wondered deeply.
Once more her eyes were open,
She gazed at him with all her strength, — And tears started flowing.
"Forgive me. All my life here in A stranger's home I've suffered . . .
Forgive me, then, my little son!
I... I am your mother!"
And she grew silent. . . .
Marko swooned,
The ground shook with a tremor.
His sense returned ... he looked at her — His mother slept forever.
November 13, 1845 at Pereyaslav
285


КАВКАЗ
Искреннему моему Якову де Бальмену
Кто дасть главіїмоіїй воду,
И очесамъ моимъ источникъ слЪзъ,
И плачуся и день и нощь о поби£нныхъ...
Иеремии. Глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея Там орел карає,
Що день Божий добрі ребра Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є Живущої крові —
Воно знову оживає І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре На дні моря поле.
Не скує душі живої І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити Ляжеш, Боже, утомлений?
286


THE CAUCASUS
To my sincere Yakov de Balmen
Oh that my head were waters,
and mine eyes a fountain of tears,
that I might weep day and night for the slain . . .
Jeremiah, Chapter 9, Verse 1
Mountains beyond mountains, crags in stormclouds cloaked, Wild heights sown with sorrow, soil that blood has soaked. From the dawn of time, Prometheus Hangs, the eagle's victim;
All God's days, it pecks his ribs,
Tears the heart within him.
Tears, but cannot drink away The blood that throbs with life,
Still it lives and lives again,
And still once more he smiles.
For our soul shall never perish,
Freedom knows no dying,
And the Glutton cannot harvest Fields where seas are lying;
Cannot bind the living spirit,
Nor the living word,
Cannot smirch the sacred glory Of almighty God.
Not for us to stand against Thee,
Not for us to judge Thy deed:
For us there is but weeping, weeping,
For us our daily bread to knead Well-mixed with blood and sweat and tears;
The hangman tortures, mocks and jeers,
Our drunken truth sleeps on — as dead!
When will she wake once more from slumber?
When, worn out with strife,
Ford, wilt Thou lie down to rest
287


І нам даси жити!
Ми віруєм Твоїй силі І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І Тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки, Кровавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Отам-то милостивії ми Ненагодовану і голу Застукали сердешну волю Та й цькуємо. Лягло костьми Людей муштрованих чимало. А сльоз, а крові? Напоїть Всіх імператорів би стало З дітьми і внуками, втопить В сльозах удов'їх. А дівочих, Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих, Не ріки — море розлилось, Огненне море! Слава! Слава! Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава.  ІІ вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
288


And grant us people life?
Truly in Thy might, Thy living Spirit we believe;
Liberty and right shall triumph,
And, О Lord, to Thee Every tongue on earth shall pray Through the length of days.
Meanwhile, rivers rise in flood,
Swollen streams of blood.
Mountains beyond mountains, crags in stormclouds cloaked, Wild heights sown with sorrow, soil that blood has soaked. And there, Our Majesty surprised (Naked and starving though it be),
A poor, but natural liberty.
The hunt is on!. . . Since then, the ground Is strewn with conscripts' scattered bones.
And tears? And blood? Enough to drown All emperors with all their sons And grandsons eager for the throne In widows' tears. . . . And maidens' tears Shed secretly the whole night long?
What of the fiery tears of mothers?
The blood-stained tears of aged fathers?
Not rivers now — a sea, full-flood,
A sea of fire. . . . Glory! Glory!
Glory to wolf-hounds, trappers, hunters,
And to the tsars, our "little fathers,"
Glory!
And glory to you, dark-blue mountains,
Frost and snow protect you;
And to you, great-hearted heroes,
God does not forget you.
Battle on — and win your battle!
God Himself will aid you;
289


За вас правда, за вас слава І воля святая!
Чурек і сакля — все твоє,
Воно не прошене, не дане, Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми, Читаєм Божії глаголи!..
І од глибо[ко]ї тюрми Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим, Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили, Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те — Одна Сибір неісходима, Атюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдованина до фіна На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас Святую Біблію читає Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе,
290


At your side fight truth and glory,
Right and holy freedom.
Bannock and croft are all your own;
They were not alms, were not a gift, —
No one will seize them for his own,
Clap you in chains and drag you off.
In our domain . . . We're civilized,
We read the words of Holy Writ,
And from the dungeon's lowest pit Up to the glory of the throne,
We're all in gold — and naked too.
We'll show you culture! You'll be taught The price of bread, the price of salt. . .
We're Christians. We have shrines and learning, And all that's good. God likes us too!
Your croft alone still spoils our view;
Why does it stand upon your land Without our leave? Why can we not Throw you your bannocks as to dogs?
Why don't you, when all's said and done,
Pay excise duty on the sun?
That's all we ask! For we're not heathens,
We're genuine, professing Christians.
We're satisfied with little, — so If only you'd be friendly too,
There'd be so much to show to you.
A good slice of the world is ours;
Siberia, think! — too vast to cross!
Jails? People? Counting takes too long!
From the Moldavian to the Finn Silence is held in every tongue . . .
All quite content... In our domain The Bible is made plain to us,
The holy monks explain it thus: —
A king, who used to pasture swine,
Murdered a friend, and stole his wife,
291


А друга вбив. Тепер на небі.
От бачите, які у нас Сидять на небі! Ви ще темні, Святим хрестом не просвіщені,
У нас навчіться!.. В нас дери,
Дери та дай,
І просто в Рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм, Французів лаєм. Продаєм Або у карти програєм Людей... не негрів... а таких,
Таки хрещених... но простих,
Ми не гішпани; крий нас, Боже, Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!..
По закону апостола Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри, Господом прокляті.
Ви любите на братові Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону Дочці на кожушок, Байстрюкові на придане, Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають Ні діти, ні жінка!
За кого ж Ти розіп'явся, Христе, Сине Божий?
За нас, добрих, чи за слово Істини... чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись? Воно ж так і сталось.
292


— And thus he won eternal life!
Just see who's in our Paradise!
You're unenlightened, you don't know The truths the Holy Cross can show!
So learn our rule! Fleece, fleece and give;
And when you've given —
Straight off to heaven,
And take the family if you like!
And as for us! What don't we know?
There's stars to count and corn to sow,
We curse the French! And we can sell (They make fine stakes at cards as well),
People — not negroes, our own kind,
Just simple Christians, we don't mind,
For we're not Dagoes! God forbid That we should deal in stolen goods As Jew-boys do. We live 'by law'!. . .
By the apostolic law?
Then you love your brethren?
Hypocrites, with vipers' tongues,
Rogues accursed by heaven!
Yes, you love your brother's skin,
Never mind his soul!
Fleece him 'by law' when you need money; A daughter's fine fur stole,
Or a dowry for your bastard,
Slippers for your wife,
And expenses you don't mention In your family life!
Why, then wast Thou crucified,
Christ, Thou Son of God?
Was it just for us good people?
For the word of truth?
So that we would mock Thee, maybe?
That's the way it was!
293


Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед обра[зо]м Твоїм Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар Тобі приносять З пожару вкрадений покров!! Просвітились! та ще й хочем Других просвітити,
Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!..
Все покажем! тілько дайте Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!., і як плести Кнути узловаті —
Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле і море.  І * ЗІ тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З 	московської чаші московську отруту!
0 друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами
1 мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
294


Shrines and chapels, candelabra,
Icons, clouds of incense,
Deep prostrations, never tiring,
Honouring Thine Image;
— Grant them theft and war and murder,
So that they may kill a brother,
Behold, they offer gifts to Thee!
Loot from a fire, fine tapestry!. . .
We are the enlightened! Now We bring the radiant sun,
Reveal the blessed light of truth To sightless little ones.
Come to us, and all you ought To know will be made plain:
Prison building will be taught,
How to forge your chains,
How to wear them, how the knout Is plaited — we'll explain All our science. Only yield Your dark-blue mountains, please —
They alone defy us now,
We hold the plains and seas!
And they drove you there, Yakov, to die as a stranger,
My friend, my one friend! Not for our Ukraina,
But for her hangman they made you shed blood,
— Not black blood, but good; and you drank your reward From a Muscovite chalice of Muscovite poison.
My friend, my dear friend, in my thoughts unforgotten! Come, living soul, come to Ukraina again;
Fly across banks with the Cossacks, stand guard Beside heroes’ robbed gravemounds, and wait in the plain, Sharing the tears that the Cossacks are weeping,
Until I escape from this slavery and pain.
Meanwhile, I have seeds to scatter,
All my aching grief,
295


Сіятиму — нехай ростуть Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе!.. Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш...
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.
18 ноября 1845 в Переяслові
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ,
І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ
Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидить, ложь есть. Соборно[е] послание Иоанна.
Глава 4, с. 20
І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
296


All my thoughts; God grant they blossom, Speaking in the wind.
Peaceful winds from Ukraina,
Bearing dew, will carry
All my thoughts to you, dear brother,
Greeting them with sorrow,
You will read them to the end,
Recalling quietly,
The heroes' graves, the plains, the hills, The land you loved — and me.
November 18, 1845 at Pereyaslav
TO MY FELLOW-COUNTRYMEN,
IN UKRAINE AND NOT IN UKRAINE, LIVING, DEAD AND AS YET UNBORN MY FRIENDLY EPISTLE
If a man say, I love God,
and hateth his brother, he is a liar.
I John,
Chapter 4, Verse 20
Dusk is falling, dawn is breaking,
And God's day is ending,
Once again a weary people And all things are resting.
Only I, like one accursed,
Night and day stand weeping At the many-peopled cross-roads,
And yet no one sees me.
No one sees me, no one knows,
Deaf, they do not hearken,
They are trading with their fetters,
Using truth to bargain,
And they all neglect the Lord, —
In heavy yokes they harness
297


В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жнива!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу,
Та й більш нічого. Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились!
І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв,
І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії,
298


People; thus they plough disaster,
And they sow disaster. . .
But what shoots spring up? You'll see What the harvest yields them!
Shake your wits awake, you brutes,
You demented children!
Look upon your native country,
On this peaceful Eden;
Love with overflowing heart This expanse of ruin!
Break your chains, and live as brothers!
Do not try to seek,
Do not ask in foreign lands For what can never be Even in heaven, let alone In a foreign region . . .
In one's own house, — one's own truth,
One's own might and freedom.
There is no other Ukraina,
No second Dnipro in the world,
Yet you strike out for foreign regions,
To seek, indeed, the blessed good,
The holy good, and freedom, freedom,
Fraternal brotherhood. . . . You found And carried from that foreign region,
To Ukraina, homeward-bound,
The mighty power of mighty words,
And nothing more than that.. . . You scream, too, That God, creating you, did not mean you To worship untruth, then, once more,
You bow down as you bowed before,
And once again the very skin you Tear from your sightless peasant brothers,
Then, to regard the sun of truth In places not unknown, you shove off
299


Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою,
Дідами крадене добро,
Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро!
Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати б не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули.
І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі.
І люди б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром Заковані люде,
Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори!
І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати.
Одцурається брат брата І дитини мати.
І дим хмарою заступить Сонце перед вами,
І навіки прокленетесь Своїми синами!
Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око
300


To German lands. If only you'd Take all your miserable possessions,
The goods your ancestors have stolen,
Then with its holy heights, the Dnipro Would remain bereft, an orphan.
Ah, if it could be that you would not return,
That you'd give up the ghost in the place you were reared, The children would weep not, nor mother's tears burn, And God would not hear your blaspheming and sneers, The sun would not pour warmth upon a foul dunghill,
Set on a land that is free, broad and true,
Then folk would not realize what kind of eagles You are, and would not shake their heads over you.
Find your wits! Be human beings,
For evil is impending,
Very soon the shackled people Will their chains be rending;
Judgment will come, and then shall speak The mountains and the Dnipro,
And in a hundred rivers, blood Will flow to the blue sea,
Your children's blood . . . and there will be No one to help you . . . Brother Will by his brother be renounced,
The child by its own mother.
And like a cloud, dark smoke will cover The bright sun before you,
For endless ages your own sons Will curse you and abhor you.
Wash your faces! God's fair image Do not foul with filth!
Do not deceive your children that
They live upon this earth
Simply that they should rule as lords —
For an unlearned eye
301


Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко!
Дознаються небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засудять, і премудрих Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
"І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!.." — "Добре, брате, Що ж ти такеє?"
"Нехай скаже Німець. Ми не знаєм".
Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!
Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! моголи!"
Золотого Тамерлана Онучата голі.
Німець скаже: "Ви славяне". "Славяне! славяне!"
Славних прадідів великих Правнуки погані!
І Коллара читаєте З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
302


Will deeply search their very souls,
Deeply, thoroughly . . .
For whose skin you're wearing, helpless Mites will realize,
They will judge you, — and the unlearned Will deceive the wise.
Had you but learned the way you ought,
Then wisdom also would be yours;
But thus to heaven you would climb:
"We are not we, I am not I!
I have seen all, all things I know:
There is no hell, there is no heaven,
Not even God, but only I and The stocky German, clever-clever,
And no one else beside. . . ." "Good, brother! But who, then, are you? "
" We don't know —
Let the German speak!"
Ah yes, in your foreign land You learn in just this way!
The German will say: "You are Mongols." "Mongols, that is plain!"
Yes, the naked grandchildren Of golden Tamerlane!
The German will say: "You are Slavs." "Slavs, yes, Slavs indeed!"
Of great and glorious ancestors The unworthy seed!
And so you read Kollar, too,
With all your might and main,
v v1
Safarik as well, and Hanka,
Full-tilt you push away
Into the Slavophils, all tongues
Of the Slavonic race
You know full well, but of your own
303


Дас[т]ьбі... Колись будем І по-своєму глаголать,
Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..
Добре заходились По німецькому показу І заговорили
Так, що й німець не второпа, Учитель великий,
А не те, щоб прості люде.
А гвалту! а крику!
"І гармонія, і сила,
Музика, та й годі,
А історія!., поема Вольного народа!
Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути!
У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті!
У нас воля виростала, Дніпром умивалась,
У голови гори слала,
Степом укривалась!"
Кров'ю вона умивалась,
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах!
Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть... та й спитайте
304


Nothing! "There'll come a day When we can parley in our own When the German teaches,
And, what is more, our history Explains to us and preaches,
Then we will set about it all!"
You've made a good beginning, Following the German precepts You have started speaking So that the German cannot grasp The sense, the mighty teacher,
Not to mention simple people.
And uproar! And the screeching: "Harmony and power too,
Nothing less than music As for history! Of a free Nation 'tis the epic . . .
Can't compare with those poor Romans! Their Bruti — good-for-nothings!
But oh, our Cocleses and Bruti — Glorious, unforgotten!
Freedom herself grew up with us,
And in the Dnipro bathed,
She had mountains for her pillow,
And for her quilt — the plains!"
It was in blood she bathed herself,
She took her sleep on piles Of the corpses of free Cossacks,
Corpses all despoiled.
Only look well, only read That glory through once more,
From the first word to the last,
Read; do not ignore Even the least apostrophe,
Not one comma even,
Search out the meaning of it all,
305


Тойді себе: що ми?..
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?..
То й побачите, що ось що Ваші славні Брути:
Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучше, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили.
Може, чванитесь, що братство Віру заступило.
Що Синопом, Трапезондом Галушки варило.
Правда!., правда, наїдались.
А вам тепер вадить.
І на Січі мудрий німець Картопельку садить,
А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю Ота земля напоєна,
Що картопля родить, —
Вам байдуже. Аби добра Була для городу!
А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!..
Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила!
Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву,
306


Then ask yourself the question:
"Who are we? Whose sons? Of what sires? By whom and why enchained?"
And then, indeed, you'll see for what Are your Bruti famed:
Toadies, slaves, the filth of Moscow,
Warsaw's garbage — are your lords,
Illustrious hetmans! Why so proud And swaggering, then do you boast, you Sons of Ukraina’s misfortune?
That well you know to wear the yoke,
More than your fathers did of yore?
They are flaying you, — cease your boasts — From them, at times, the fat they'd thaw.
You boast, perhaps, the Brotherhood Defended the faith of old?
Because they boiled their dumplings in Sinope, Trebizond?
It is true, they ate their fill,
But now your stomach's dainty,
And in the Sich, the clever German Plants his beds of 'taties;
And you buy, and with good relish Eat what he has grown,
And you praise the Zaporozhia.
But whose blood was it flowed Into that soil and soaked it through So that potatoes flourish?
While it's good for kitchen-gardens You're the last to worry!
And you boast because we once Brought Poland to destruction . . .
It is true, yes, Poland fell,
But in her fall she crushed you.
Thus, then, your fathers spilled their blood For Moscow and for Warsaw,
307


І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу!
Доборолась Україна До самого краю.
Гірше ляха свої діти Її розпинають.
Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком,
За німцями, недоріку, Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!., за науку,
Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу,
Живу славу дідів своїх І батьків лукавих.
Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають.
Чужі люди проганяють,
308


And to you, their sons, they have Bequeathed their chains, their glory.
Ukraina struggled on,
Fighting to the limit:
She is crucified by those Worse-than-Poles, her children.
In place of beer, they draw the righteous Blood from out her sides,
Wishing, so they say, to enlighten
The maternal eyes
With contemporary lights,
To lead her as the times Demand it, in the Germans' wake (She crippled, speechless, blind).
Good, so be it! Lead, explain!
Let the poor old mother Learn how children such as these New ones she must succour.
Show her, then, and do not haggle Your instruction's price.
A mother's good reward will come: From your greedy eyes The scales will fall away, and you Will then behold the glory,
The living glory of your grandsires,
And fathers skilled in knavery.
Do not fool yourselves, my brothers, Study, read and learn Thoroughly the foreign things —
But do not shun your own:
For he who forgets his mother,
By God’s wrath is smitten,
His children shun him, to their homes They will not admit him.
Strangers drive him from their doors;
309


І немає злому
На всій землі безконечній
Веселого дому.
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших. Тяжкі діла!
Якби їх забути,
Я оддав би веселого Віку половину.
Отака-то наша слава,
Слава України.
Отак і ви прочитай [те],
Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима.
Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли,
За що розпинали!
Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата —
Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.
Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.
І забудеться срамотня Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
14 декабря 1845 Вьюнища
310


For this evil one
Nowhere in the boundless earth
Is a joyful home.
I weep salt tears when I recall Those unforgotten actions Of our forefathers, those grave deeds! If I could but forget them,
Half my course of joyful years I'd surrender for it!
Such indeed, then, is our glory, Ukraina's glory!. . .
Thus too, you should read it through That you'd do more than dream, While slumbering, of injustices,
So that you would see High gravemounds open up before Your eyes, that then you might Ask the martyrs when and why And who was crucified.
Come, my brothers, and embrace Each your humblest brother,
Make our mother smile again,
Our poor, tear-stained mother!
With hands that are firm and strong She will bless her children,
Embrace her helpless little ones,
And with free lips, she'll kiss them. Those bygone times will be forgotten With their shameful story,
And that glory will revive,
Ukraina’s glory,
And a clear light, not a twilight,
Will shine forth to greet you . . . Brothers, then, embrace each other,
I pray and entreat you!
December 14, 1845 Vyunyscha
311


ХОЛОДНИМ ЯР
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо,
Хоч не своє, позичене,
А все-таки лихо.
Нащо б, бачся, те згадувать,
Що давно минуло,
Будить бознає колишнє —
Добре, що заснуло.
Хоч і Яр той, вже до його І стежки малої Не осталось; і здається,
Що ніхто й ногою Не ступив там, а згадаєш,
То була й дорога З манастиря Мотриного До Яру страшного.
В Яру колись гайдамаки Табором стояли,
Лагодили самопали,
Ратища стругали.
У Яр тойді сходилися,
Мов із хреста зняті,
Батько з сином і брат з братом — Одностайне стати На ворога лукавого,
На лютого ляха.
Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху?
Чи сам заріс темним лісом,
Чи то засадили.
Нові кати? Щоб до тебе Люди не ходили На пораду, що їм діять З добрими панами,
312


THE COLD RAVINE
To every man his own misfortune,
Nor am I without one,
Though it is not mine, but borrowed,
Still it is — misfortune.
Why, one would say, recall events That happened so long past,
Rouse them from God knows how far back? Good that they sleep at last!. . .
Take, for example, that Ravine!
Already there remains Not even a narrow track to it,
As though there never came
Man's foot there — yet, if you but think,
A good road ran between The sacred Motryn monastery And that dread Ravine.
Of old the Haidamaky there In that Ravine pitched camp,
They primed their muskets for the fight And made their lances sharp.
In that Ravine assembled then (With suffering worn and tried)
Father with son, brother with brother,
In order, side by side,
To face the evil enemy,
The accursed Pole.
Where art thou, then, path to the deep Ravine once trodden well?
Hast grown thyself with a dark grove?
Or have new hangmen come To plant thee over, so that now People cannot come For thy advice: what shall they do With masters just and good,
313


Людоїдами лихими,
З 	новйми ляхами?
Не сховаєте! над Яром Залізняк витає І на Умань позирає,
Гонту виглядає.
Не ховайте, не топчіте Святого закона,
Не зовіте преподобним Лютого Нерона.
Не славтеся царевою Святою войною.
Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять.
А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй-богу, Овеча натура;
Дурний шию підставляє І не знає за що!
Та ще й Гонту зневажає, Ледаче ледащо! "Гайдамаки не воины — Розбойники, воры.
Пятно в нашей истории.. Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю Розбойник не стане,
Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний, не заріже Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце За свою країну.
Ви — розбойники неситі, Голодні ворони.
314


With wicked, evil cannibals,
With new Poles? No, indeed,
You cannot hide it! Zalizniak Above the Ravine still hovers,
Glances over towards Uman Looking out for Gonta.
Do not hide it, do not trample On the Holy Gospel,
Do not hail ferocious Nero: "Righteous Apostle!"
Do not try to find your glory In the tsar's "crusade,"
For you yourselves do not know what These tsarlings perpetrate,
But shout that "for the Fatherland" You make this great oblation Of soul and skin! Forsooth yours is Indeed a sheeplike nature!
The fool offers his neck, not knowing What for it is wanted,
And, what is more, the idle loafer Scorns and sneers at Gonta!
"The Haidamaky were no warriors, Thieves they were, and robbers,
A blot upon our history!"
Thou liest, people-starver:
No robber rises to defend Truth and freedom holy.
Nor set free a people who In darkness and brought lowly,
Are bound into your chains, does not Slay with his own hand An evil son, nor break his living Heart for his native land!
It is you that are the robbers,
You, the insatiate!
315


По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною,
І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей, Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами Розпадеться кара.
І повіє огонь новий З Холодного Яру.
Вьюнища,
17 декабря 1845
МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ
Рости, рости, моя пташко, Мій маковий цвіте, Розвивайся, поки твоє Серце не розбите,
Поки люди не дознали Тихої долини,
Дознаються — пограються, Засушать та й кинуть.
Ані літа молодії,
Повиті красою,
Ні карії оченята,
Умиті сльозою,
Ані серце твоє тихе,
Добреє дівоче Не заступить, не закриє Неситії очі.
Найдуть злії та й окрадуть...
316


Hungry crows! And by what righteous Holy law d'you trade In land, the equal gift to all,
And traffic in misfortuned Human beings! Then beware,
For evil will befall you,
Grave evil. Fool your children, fool Your brother blind and sightless,
Fool yourselves, fool strangers, too But fool not God Almighty!
For, in the day of jubilation, Vengeance unforseen Will fall on you; new fires will blow From out the Cold Ravine.
Vyunyscha,
December 17, 1845
TO LITTLE MARYANA
Grow up, grow up, my little bird, My poppy flower, open,
And blossom forth in loveliness Before your heart is broken,
Before people have come to know Of the quiet valley.
Sport a while,
Parch it, and leave it arid.
There’ll be no defence for you then — Neither your young years Robed in beauty, nor your hazel Eyes, all bathed in tears,
Nor a maiden's tranquil heart,
To evil ways unwise —
They cannot defend, nor blindfold The insatiate eyes.
Evil ones will find you, rob you,
317


І тебе, убогу,
Кинуть в пекло... Замучишся І прокленеш Бога.
Не цвіти ж, мій цвіте новий, Нерозвитий цвіте,
Зов'янь тихо, поки твоє Серце не розбите.
20 декабря 1845, Вьюнища
Минають дні, минають ночі, Минає літо, шелестить Пожовкле листя, гаснуть очі, Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чия живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь... Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись.
А дай жити, серцем жити І людей любити,
А коли ні... то проклинать І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі,
А ще гірше — спати, спати І спати на волі,
І заснути навік-віки,
318


And, poor child, they’ll throw you Down to Hell. . . . And you will curse God In your torments woeful.
Do not blossom then, my new flower, Flower still unopened!
Wilt and wither quietly Before your heart is broken!
December 20, 1845 Vyunyscha
Days are passing, nights are passing,
Summer passes, yellowed leaves
Rustle, sight dims, and thought, grown drowsy,
Is slumbering, heart falls asleep;
All is asleep, — I do not know Whether I live, or fade, or go Tramping the world on empty paths,
For now I neither weep nor laugh. . .
Fate, where are you? Fate, where are you? There is none, is none!
God, if a good fate Thou grudgest,
Grant an evil one!
Let me not fall asleep while walking,
In my heart to die,
Do not permit me, like a rotten Log on this earth to lie,
Let me live, live in my heart,
Love my fellow men,
Or if not — let me set the world Alight with curses then.
Terrible to fall into chains,
Die in captivity,
But worse, far worse, to sleep, to sleep,
To sleep in liberty,
Fall asleep for evermore,
319


І сліду не кинуть Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув! Доле, де ти, доле, де ти? Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої!
21 декабря 1845, Вьюнища
Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий.
Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори —
Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом.
25 декабря 1845
в Переяслові.
320


So that there remains
Not a trace: He lived, or perished?
It is all the same. . .
Fate, where are you? Fate, where are you? There is none, is none!
God, if a good fate Thou grudgest,
Grant an evil one!
December 21, 1845,
Vyunyscha
When I die, then make my grave High on an ancient mound,
In my own beloved Ukraine,
In steppeland without bound:
Whence one may see wide-skirted wheatland, Dnipro's steep-cliffed shore,
There whence one may hear the blustering River wildly roar.
Till from Ukraine to the blue sea It bears in fierce endeavour The blood of foemen — then I'll leave Wheatland and hills forever:
Leave all behind, soar up until Before the throne of God I'll make my prayer. For till that hour I shall know naught of God.
Make my grave there — and arise,
Sundering your chains,
Bless your freedom with the blood Of foemen's evil veins!
Then in that great family,
A family new and free,
Do not forget, with good intent Speak quietly of me.
December 25, 1845 at Pereyaslav.
321


За що ми любимо Богдана?
За те, що москалі його забули, У дурні німчики обули Великомудрого гетьмана.
[1845-1846]
РУСАЛКА
"Породила мене мати В високих палатах Та й понесла серед ночі У Дніпрі скупати.
Купаючи, розмовляла Зо мною, малою:
"Пливи, пливи, моя доню, Дніпром за водою.
Та випливи русалкою Завтра серед ночі,
А я вийду гуляти з ним,
А ти й залоскочеш.
Залоскочи, моє серце,
Нехай не сміється Надо мною, молодою,
Нехай п'є-уп'ється Не моїми кров-сльозами — Синьою водою Дніпровою. Нехай собі Гуляє з дочкою.
Пливи ж, моя єдиная.
Хвилі! мої хвилі!
Привітайте русалоньку..." — Та й заголосила,
Та й побігла. А я собі Плила за водою,
Поки сестри не зостріли,
Не взяли з собою.
322


But why do we love Bohdan, say?
Because the Muscovites forgot him,
And in a dumbness stupid, clottish,
The great wise Hetman they have swathed. [1845-1846]
THE RUSSALKA
“So it was my mother bore me,
In palace grandly soaring,
But in the night took me Bathed me in its torrent,
As she bathed me, she spoke to me,
Her own baby daughter,
‘Swim then, swim, my little darling Down the Dnipro water!
Swim away as a russalka,
Tomorrow in the night-time I'll come out to roam with him,
You'll tickle him, sprightly!
Tickle him, my little sweetheart,
So he no more will
Laugh at me, young and forlorn.
Let him drink his fill
Not of my tears, mixed with blood,
But of dark-blue water Of the Dnipro. So, just let him Play with his own daughter.
Swim away, my only darling!
Waves, waves, I beseech you.
Welcome this russalka-baby. .. ’
And she started weeping,
And she fled away. And I Swam off through the water Till my sisters met me and To their home they brought me.
323


Уже з тиждень, як росту я,
З сестрами гуляю Опівночі. Та з будинку Батька виглядаю.
А може, вже поєдналась З паном у палатах?
Може, знову розкошує Моя грішна мати!" —
Та й замовкла русалочка,
В Дніпро поринула,
Мов пліточка. А лозина Тихо похитнулась.
Вийшла мати погуляти,
Не спиться в палатах.
Пана Яна нема дома,
Ні з ким розмовляти.
А як прийшла до берега,
То й дочку згадала,
І згадала, як купала І як примовляла.
Та й байдуже. Пішла собі У палати спати.
Та не дійшла, довелося В Дніпрі ночувати.
І незчулась, я[к] зуспіли Дніпрові дівчата —
Та до неї, ухопили,
Та й ну з нею гратись, Радісінькі, що піймали, Грались, лоскотали,
Поки в вершу не запхали...
Та й зареготались.
Одна тілько русалонька Не зареготалась.
9 августа 1846. Киев
324


A week has passed now, I have grown. With my sisters roaming Each night. And I've come to look Upon my father's home now.
Maybe once more with the lord in his Palace she's united,
Maybe again my sinful mother In luxury delights now?"
And the russalka-babe grew silent. Plunged into the river Like a little roach. And softly Osier branches quivered.
Her mother then came out to roam. The palace held no sleep,
Lord Jan, the Pole, was not at home, None with whom to speak.
But when she came there to the bank, She called to mind her daughter,
Called to mind how she had bathed her, How she murmured o'er her. . .
No matter. . . To sleep in the palace She set off once more.
But never came there. In Dnipro she Would rest for evermore,
She did not hear how the girls Gave her to Dnipro's water.
But they clustered all around her, Happy that they'd caught her.
They played with her so merrily,
And tickled her thereafter Until she fell into the fishtrap,
And they rocked with laughter,
All but one russalka-baby —
And she had no laughter.
August 9, 1846. Kyiv
325


В КАЗЕМАТІ
Моїм соузникам посвящаю
Згадайте, братія моя...
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я Із-за решотки визирали.
І, певне, думали, коли На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову На сій зубоженій землі?
Ніколи, братія, ніколи З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо В степи, в ліси свою недолю, Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо Меж людьми як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій Інколи згадайте.
[1 листопада 1849 — 23 квітня 1850, Оренбург]
326


IN THE FORTRESS
Dedicated to my fellow-prisoners
Remember, then, my brothers true. . .
I do not want those evil days back,
When you so "nicely," and I too Only through prison-bars could gaze out. And, you too must have thought, for sure When we took council, quietly speaking, When we would know another meeting In our own country, grown so poor?
Never, my brothers, nevermore From Dnipro shall we drink together,
We have been parted, borne forever By ill-fate into steppe and forest,
We still a small belief will cherish In freedom, then start, endeavour To live like people among other People, — but, my brothers,
Until then, still love each other Love Ukraine, adore her,
And for her, poor hapless country, Beseech the Lord for her.
And, friends, forget him, the traitor, Curse him not forever,
And me, in my harsh unfreedom Sometimes, too, remember.
[November 1, 1849 — April 23, 1850, Orenburg]
327


I
Ой одна я, одна,
Як билиночка в полі,
Та не дав мені Бог Ані щастя, ні долі.
Тілько дав мені Бог Красу — карії очі,
Та й ті виплакала В самотині дівочій.
Ані братика я,
Ні сестрички не знала,
Меж чужими зросла,
І зросла — не кохалась!
Де ж дружина моя,
Де ви, добрії люде? їх нема, я сама.
А дружини й не буде!
[17 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург]
II
За байраком байрак, А там степ та могила.
Із могили козак Встає сивий, похилий. Встає сам уночі,
Іде в степ, а йдучй Співа, сумно співає:
— Наносили землі Та й додому пішли,
І ніхто не згадає.
Нас тут триста як скло!
328


I
All alone, all alone,
Like a stem sere, unwanted;
The Lord gave me no luck,
Nor good fortune granted.
For the Lord only gave,
Beauty, hazel eyes shining;
But I wept them away In a girl's lonely pining.
No kind brother have I,
Nor dear sister had ever,
Among strangers I grew,
I grew, knowing love never.
Where's a bridegroom to court me? Kind folk where d'you tarry?
There are none — all alone. . . None will seek me to marry!
[April 17 - May 19, 1847,
St Petersburg]
II
Wooded gullies all round, Gravemound in the steppe looming; Rising up from the mound,
A grey Cossack, bent, gloomy; Rising nightly, he roams In the steppe, as he goes Sings, he sings, sadly mourning: "Earth they heaped up; of yore, Then went homeward once more, No one now is recalling,
Cossacks then, fifteen score,
329


Товариства лягло!
І земля не приймає.
Як запродав гетьман У ярмо християн,
Нас послав поганяти.
По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата.
Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій. —
Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь.
Став на самій могилі,
На Дніпро позирав,
Тяжко плакав, ридав,
Сині хвилі голосили.
З-за Дніпра із села Руна гаєм гула,
Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак,
А могила застогнала.
[ 17 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург]
III
Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими
330


Splintered fell, rose no more,
But the earth will not pall them.
For the false Hetman gave Christian folk as yoked slaves,
Sent us forth as their drovers:
Then this land, this our own,
Was with native blood strown,
Brother murdered a brother;
Drank the blood of a dear Brother, hence lie we here,
In this cursed gravemound ever!"
He grew silent, and grieved,
Heavy on his pike leaned,
Standing high on the gravemound;
On the Dnipro he stared,
Weeping, burdened with care,
Loud lamented the waves' sound.
From beyond Dnipro's flood Echoes rang through the wood,
Loud the third cocks were crowing, Gone the Cossack from view.
Gully shook through and through,
And the gravemound quaked, groaning.
[April 17 - May 19, 1847,
St Petersburg]
III
It does not touch me, not a whit, If I live in Ukraine or no,
If men recall me or forget,
Lost as I am, in foreign snow, — Touches me not the slightest whit. Captive, to manhood I have grown.
331


І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.
І все з собою заберу, .
Малого сліду не покину На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: — Молись,, Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні...
Та неоднаково мені,
Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
[17 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург]
IV
"Не кидай матері", — казали, А ти покинула, втекла,
Шукала мати — не найшла,
Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась, Собака десь помандрувала,
І в хаті вибито вікно.
В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі І не дають сосідям спати.
332


In strangers' homes, and by my own Unmourned, a weeping captive still,
I'll die; all that is mine, I will Bear off, let not a trace remain In our own glorious Ukraine,
Our own land — yet a stranger's rather. And speaking with his son, no father Will recall, nor bid him: Pray,
Pray, son! Of old, for our Ukraine, They tortured all his life away.
It does not touch me, not a whit, Whether that son will pray, or no. . . But it does touch me deep if knaves, Evil rogues lull our Ukraine Asleep, and only in the flames Let her, all plundered, wake again. . . That touches me with deepest pain.
[April 17- May 19, 1847,
St Petersburg]
IV
"Don't leave your mother!" They all warned you. But you went off, left her behind.
Your mother sought you — did not find,
Until she ceased her seeking mournful;
Grieving, she died. Long since, there waned All sound there, where you once were playing,
Your dog went roaming somewhere, straying,
And in your house are broken panes.
Now lambs, the shadowed orchard haunting Graze there by day, while in the night Owls sadly hoot there in their flight,
Little repose to neighbours granting.
333


І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихає, Де ти купалася колись.
І гай сумує, похиливсь.
У 	гаї пташка не співає —
Й її з собою занесла,
В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась,
І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куда полинула, де ділась? До кого ти перелетіла?
В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? До кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати... Благаю Бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла... Щоб Бога ти не осудила І матері не прокляла.
[17 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург]
V
— Чого ти ходиш на могилу? — Насилу мати говорила. —
Чого ти плачеш, ідучи,
Чому не спиш ти уночі,
334


Henbane choked periwinkle planted For your bride-wreath, now, hid from sight,
It waits you vainly. In the spinney
The fresh clear pool, where you went swimming,
Goes dry, where you bathed long ago.
The spinney's grieving, drooping low,
No birds are heard now in the spinney,
You took them with you when you went.
In the ravine, the well sags, tilted,
The willow withered, drooping wilted,
And with thorns and briars is quilted The path where once your way you went.
Where did you journey, swiftly hieing,
To whom did you migrate, far-flying?
Among strange folk in a strange land Whose heart do you delight? To whom,
Do you cling, lovingly, your hands?
My heart tells me that in a palace
You live in luxury; no regret
For your old home plagues you with malice.
I pray God that no grief beset You, nor disturb your slumbers ever,
Nor find you within palace walls,
So that you blame the Lord God never,
Nor curses on your mother call.
[April 17 - May 19, 1847,
St Petersburg]
V
"Why to the gravemound roam you always?" The mother asks her child, imploring:
"Why are you weeping at each step?
Why night on night have you not slept,
335


Моя голубко сизокрила? —
— Так, мамо, так. — І знов ходила, А мати плакала, ждучи.
Не сон-трава на могилі Вночі процвітає.
То дівчина заручена Калину сажає,
І сльозами поливає,
І Господа просить,
Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси.
Щоб калина прийнялася, Розпустила віти.
— Може, пташкою прилине Милий з того світа.
Зов'ю йому кубелечко,
І сама прилину,
І будемо щебетати З милим на калині.
Будем плакать, щебетати,
Тихо розмовляти,
Будем вкупочці уранці На той світ літати.  ІІ калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на могилу Дівчина ходила.
На четверте... Не сон-трава Вночі процвітає,
То дівчина з калиною Плаче, розмовляє:
— Широкая, високая Калино моя,
Не водою до схід сонця
336


My grey-winged dove, my dearest daughter?" "Yes, yes; mamma!" And off, straight after, And Mother, as she waited, wept.
Not the dream-grass on the gravemound Nightly blossoms granting, —
But a maiden, young, betrothed,
A guelder-rose is planting.
And she waters it with tears,
The Lord above entreating That He will send the rain at night And dewdrops falling sweetly,
So that the guelder-rose take root,
Spread branches wide and shady,
"Then, bird-like, from the other world,
My darling will fly, maybe;
And to him I’ll build a nest,
I too shall go flitting,
And in the guelder-rose my love And I shall softly twitter;
Hymns of praise shall sing to God,
To quiet converse given;
Together, in the morning, we Shall fly away to heaven."
And the guelder-rose took root,
Spread branches wide and shady,
And for three years to the gravemound Roamed the betrothed maiden.
But the fourth year. . . Not the dream-grass Nightly blossoms granting, —
A maiden with the guelder-rose-tree Weeping and lamenting:
"Guelder-rose, guelder-rose,
Tall and so broad,
Not cool water before sunrise
337


Поливаная.
Широкії ріки-сльози Тебе полили, їх славою лукавою Люде понесли.
Зневажають подруженьки Подругу свою,
Зневажають червоную Калину мою.
Повий мою головоньку,
Росою умий.
І вітами широкими Од сонця закрий.
Вранці найдуть мене люде, Мене осміють,
Широкії твої віти Діти обірвуть. —
Вранці-рано на калині Пташка щебетала,
Під калиною дівчина Спала, не вставала.
Утомилось молодеє,
Навіки спочило...
Вставало сонце з-за могили, Раділи люде, встаючи.
А мати й спати не лягала,
Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала, ждучи.
[17 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург!
338


On you was poured!
Bitter tears in wide rivers Have flowed upon thee,
From these tears, people spread evil Rumours of me.
The young girls turn on me,
Their friend in past time,
And they turn on this fair guelder- Rose-tree of mine.
Wrap thou this poor head of mine, Bathe it with dew,
With thy broad branches hide me From the sun's view!
In the morning, folk shall find me, Mock me and jeer;
And thy broad branches, children From me shall tear! . ."
Early-morn, a songbird twitters In the guelder-rose-tree;
'Neath the guelder-rose, a maiden Slumbers, never rouses:
In her youth she has grown weary, Evermore she drowses . . .
Behind the mound the sun was rising, People rejoiced, from sleep they leapt; Still Mother lay not down to slumber, For her child she waited supper,
And waiting, bitterly she wept.
[April 17 - May 19, 1847,
St Petersburg]
339


VI
Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися.
На чужину з України Брати розійшлися.
Покинули стару матір.
Той жінку покинув,
А той сестру. А найменший — Молоду дівчину.
Посадила стара мати Три ясени в полі.
А невістка посадила Високу тополю.
Три явори посадила Сестра при долині...
А дівчина заручена —
Червону калину.
Не прийнялись три ясени, Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла.
Не вертаються три брати. Плаче стара мати,
Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті.
Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину...
А дівчину заручену Кладуть в домовину.
Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шля[хи] широкії Терном заростають.
117 квітня — 19 травня 1847, С.-Петербург]
340


VI
Once three pathways, broad and wide, Met upon the plain;
Into foreign parts, three brothers Set out from Ukraine.
And they left an aged mother,
One a wife beside,
One a sister, and the youngest Left his chosen bride.
The old mother planted three Ash-trees in the meadow,
And her son's wife planted there A poplar tall and slender,
And the sister by the valley Set three maples shady,
And a guelder-rose was planted By the betrothed maiden.
But the ash-trees did not root,
And the poplar withered,
The three maples withered up,
The guelder-rose has wilted.
The three brothers do not come,
Their mother weeps them still,
And the wife weeps with her children In a house grown chill.
The sister weeps, she goes to seek Her brothers among strangers. . .
And the young bride? In her coffin Quietly they laid her . . .
The three brothers do not come,
They roam the world, forlorn,
And three pathways, broad and wide,
Are overgrown with thorns.
[April 17 - May 19, 1847,
St Petersburg]
341


[VII]
Н. КОСТОМАРОВУ
Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз.
А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати! Дивлюсь — твоя, мій брате, мати, Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята.... Молюся! Господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!
1847 мая 19 [С.-Петербург]
342


[VII]
ТО N. KOSTOMAROV
The joyful sun its face has hidden Among the joyful clouds of spring;
And to their "guests," shut tight within,
A drink of poor weak tea they've given,
To change the guard the order's bidden, Guards uniformed in dark blue trim.
Now to the door, by keys close-battened, And to the bars across the pane I've grown accustomed; to me came No grief for my long-since begotten, Long-since deep buried, long-forgotten Bitter bloodstained tears of yore, —
So many of my tears were poured On the vain field. If me had sprouted At least. . . but nothing grew at all!
And then my village I recalled:
Whom did I once leave in past days there? Father and mother in the grave there. .. And my heart burns with sorrow's gall,
For no one will recall me ever. . .
I see: thy mother, thine my brother,
Than the black earth blacker far,
Walk, worn and tried by sufferings heavy. . . I pray to Thee, Lord God, I pray!
To sing Thy praises I'll cease never,
That with her I share not today This my prison, these my fetters.
1847, May 19 [St Petersburg]
343


VIII
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть.
t
Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.
[19—ЗО травня 1847, С.-Петербург]
IX
Рано-вранці новобранці Виходили за село,
А за ними, молодими,
І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти...
І догнала, привела; Нарікала, говорила,
Поки в землю положила,
А сама в старці пішла.
344


VIII
Beside the house, the cherry's flowering, Above the trees the May bugs hum,
The ploughmen from the furrows come,
The girls all wander homeward; singing,
And mothers wait the meal for them.
Beside the house a family supper,
Above, the evening star appears,
The daughter serves the dishes here;
It's useless to advise her, mother,
The nightingale won't let her hear.
Beside the house, the mother lulls The little children for the night,
Then she, too, settles at their side.
And all is still. . . Only the girls And nightingales disturb the quiet.
[May 19-30, 1847,
St Petersburg]
IX
Early-morning, at first dawning, Recruits from the village strode,
In the lad's wake followed sadly A girl, lone, along the road.
Her old mother hobbled after,
In the field to overtake her, — Caught her up, led her away;
She berated, scolded ever,
Till in the earth the daughter lay, Then she, a beggar, went away.
345


Минули літа, а село Не перемінилось.
Тілько пустка на край села Набік похилилась.
Коло пустки на милиці Москаль шкандибає.
На садочок позирає,
В пустку заглядає.
Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати.
Не покличе стара мати Вечеряти в хату.
А колись... Давно колись-то! Рушники вже ткались,
І хустина мережалась, Шовком вишивалась.
Думав жити, любитися Та Бога хвалити!
А довелось... Ні до кого В світі прихилитись.
Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає.
А в вікно, неначе баба,
Сова виглядає.
[19—30 травня 1847, С.-Петербург]
X
В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було.
Та все-таки якось жилось.
Хоть на чужому, та на полі... Тепер же злої тії долі,
346


Years went by, and in the village Naught of change nor newness,
But an empty house was slowly Tumbling, leaning skewly;
Near the empty house, a soldier Comes, on crutches creeping. Gazing on the little orchard,
In the house looks, peeping. . . Vainly, friend! No dark-browed girl Will look out from the cottage, Mother will not call you in To supper in the cottage.
Long ago, long long ago,
Betrothal towels were woven,
And the kerchief finely figured, Silk-embroidered over;
He thought to live, to find his love, To sing to God his praises;
It happened that for him no one On earth is still remaining.
He sits beside the empty house, Outdoors, the dusk is creeping,
And in the window, like a crone, The white owl is peeping.
[May 19-30, 1847,
St Petersburg]
X
Hard in captivity. . . though truly Freedom was never ours to know;
And yet life went on somehow, though — There was a field, though strangers ruled it. But now to waiting life has schooled me,
347


Як Бога, ждати довелось.
І жду її, і виглядаю,
Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить,
В калюжі волю утопить.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і Господа любить.
[19—ЗО травня 1847, С.-Петербург]
XI
КОСАР
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде!
Косаря уночі Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.
Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить. Усе, що даси.
348


As for the Lord, for fate of woe.
I wait for it, and, contemplating,
I curse my foolish wits, berate them That fools could fool them and defraud, And drown that freedom in the mud. My heart grows chill in meditating:
Not in Ukraine the grave awaits me, Not in Ukraine shall I live, awed With love for people and the Lord.
[May 19-30, 1847,
St Petersburg]
XI
THE REAPER
Through the broad field he goes,
But no swathes lays he low,
No swathes lays he low, but mountains; Groans from earth and sea are mounting, Groans and cries of woe.
By night the owls greet The old man as he reaps,
Reaper cuts, and takes no resting,
Heeds not any man's requesting,
Useless to entreat.
Do not beg, nor entreat:
No new edge the scythe needs; Whether township or a townlet,
As with razor, he shaves down there Everything he meets.
349


Мужика, й шинкаря,
Й сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить, Кладе горами покоси,
Не мина й царя.
I мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить, Хреста ніхто не поставить. І не пом'яне.
[19—ЗО травня 1847, С.-Петербург]
XII
Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть! Смирітеся, молітесь Богу І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
(19—ЗО травня 1847, С.-Петербург)
350


Peasant, innkeeper go,
Kobzar wandering alone;
The old man hums at his reaping,
Piles the swathes in mountains steeply, Takes tsar on his throne.
Nor from me will he turn,
Among strangers cut down,
Behind prison-bars he'll choke me, None will raise a cross as token,
None for me will mourn.
[May 19-30, 1847,
St Petersburg]
XII
Shall we yet know another meeting,
Or did we now forever part?
With love's word, truth's word borne, retreating Out into the desert's heart.
So be it! She was not our mother,
Yet we had to pay her honour!
Such is God's will. . .
Obey it surely,
Be humble, seek the Lord in prayer,
Mindfully of one another;
Love your dear Ukraine, adore her,
Love her ... in fierce time of evil,
In the last dread hour of struggle,
Fervently beseech God for her.
[May 19-30, 1847,
St Petersburg]
351


N. N.
Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє. Радіють люде, що одпочинуть,
А я дивлюся... і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле, і гай, і гори,
На синє небо виходить зоря.
Ой зоре! зоре! — і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.
[кінець червня — грудень 1847, Орська фортеця]
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні Молюся Богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось,
352


N. N.
The sun sets, and dark the mountains become,
The little bird hushes, the plain has grown dumb,
The people rejoice that slumber is nearing,
And I look: and I fly with my heart in my dreaming To a dark orchard in far Ukraina;
I fly there, I fly there, pondering deeply,
And it seems that my heart is at rest, has grown tranquil. Dark shadows spread over plain, mountain and grove,
A star twinkles out in the blue, high above:
Star, О Star! — and the bitter tears rain —
And hast thou, then, risen too, over Ukraine?
Do the dark eyes search for thee yet In the blue heavens? Or did they forget?
May they slumber forever if they have forgotten,
Never to hear of my pitiful fortune.
[Late June — December 1847,
Fortress of Orsk]
My thirteenth year was wearing on — Grazing the lambs, one day I was Beyond the village. The sun shone Perhaps? or was it without cause? Such joy, such joy, as at the throne Of God I felt. . .
They'd called already for our food, But I, among the weeds, remained Alone, and prayed to God. Indeed, Why I, a small boy, wished to pray So eagerly, I do not know,
353


Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло, Недовго молилось...
Запекло, почервоніло І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло,
Боже небо голубеє І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
354


Nor how my happiness was caused.
Around, the village and the Lord's Sky, the lambs, it seemed, rejoiced,
The sun shone warm — yet did not scorch. Not long the sun shone fair and warm, Not long my prayers I murmured,
The sun blazed fiery red above And set this heaven burning.
As if aroused from sleep, I looked:
The village had grown dark,
Even God's azure sky above —
That too was cheerless, stark.
I turned my eyes towards the lambs — These lambs were not mine;
I looked yonder to the houses —
No home there I'd find.
God did not give me anything!
And tears started flowing . . .
Bitter tears. . . . But a young girl,
Over by the roadside,
Only a few steps away,
Was plucking hemp, and she Heard my sobs, came to my side And spoke kind words to me,
Gently wiped away my tears,
And kissed me tenderly.
It seemed once more the sun shone bright,
As if the whole wide world were mine:
The fields, the spinneys, and the orchards .. .
And laughing, we began to drive
Those lambs, that were not ours, to water.
Idle dreams, indeed! But even Now, when I recall, my heart Aches, weeps: why God let me not pass My little span in that dear heaven?
Ploughing the field I would have died,
355


Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим, Людей і [Бога] не прокляв!
[кінець червня — грудень 1847, Орська фортеця]
ІРЖАВЕЦЬ
Наробили колись шведи Великої слави,
Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави.
А за ними й Гордієнко... Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати, Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали.
Не строміли б списи в стрісі У Петра у свата.
Не втікали б із Хортиці Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий...
Не плакала б Матер Божа В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
356


Ignorant of it all, would not Have lived on earth an outcast's life,
Would not have cursed both men and [God]
[Late June — December 1847,
Fortress of Orsk]
IRZHAVETS
Once the Swedes made for themselves A mighty fame resounding,
From Poltava with Mazeppa To Bendery absconding.
After them, too, Hordiyenko. . .
She’d counselled him, his mother,
How to reap his harvest wheat,
How to gain Poltava.
They'd have reaped it had they gone there In a single tether
And brought the Hetman and the Colonel Of Fastiv together,
Our spears would not be lost to us,
In the roof of Tsar Peter,
Nor would those famous wretches run, Fleeing from Khortytsia,
Nor would the evil colonel have In Pryluky restrained them,
Nor in Crimea would God's Mother Shed tears for Ukraine, then.
When they wandered day and night,
Those Cossacks, nevermore returning To Mother Sich and Meadow bright.
They took God's Mother on their journey. And with them they took nothing more,
357


І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя.
Заступила чорна хмара Та білую хмару.
Опанував запорожцем Поганий татарин.
t
Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям Церкву будувати.
У наметі поставили Образ Пресвятої І крадькома молилися...
Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкошний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?
Розказали кобзарі нам Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття... Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали — Про все розказали.
Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались!
358


And to Crimea's Khan of yore,
To a new grief the Cossacks turned then.
Now the cloud of black grows strong, The cloud of white is waning.
And over the Zaporozhians A heathen Tatar's reigning;
Although the Khan permits them pitch New camp in lowland field there.
He will not grant to the Cossacks Leave a church to build there.
The picture of Our Blessed Lady With a tent they covered,
And in secret prayed, imploring. . .
God be with you ever,
My country so lovely, luxuriant, wealthy.
Who has not destroyed you? And were one to tell About any one of these magnates so mighty.
The history, the truth, why then, even Hell Would tremble in terror! And old Dante, likewise Would wonder our poor demi-lordlings to meet.
They say all such sorrow comes from the Almighty!
Does God find the murder of people so sweet?
And my Ukraina, beloved and cherished?
What did she do, poor country? For what must she perish? And her children keep silent, with fetters beset?
Kobzars told their tales to us Of feuds and expeditions.
Of the heavy years of woe,
Of the harsh afflictions That the Poles imposed on us,
How they crucified us,
What happened since the Swedes' time Would have terrified, though.
359


Оніміли з переляку Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли... І здалека Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото Город будовати.
Як плакала за дітками Старенькая мати.
Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали.
Чули, чули запорожці З далекого Криму,
Що канає Гетьманщина, Неповинно гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала Матер Божа Сльозами святими, Заплакала милосерда, Неначе за сином.
І Бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката На наглій дорозі.
Вернулися запорожці, Принесли з собою
360


Even the Poles, they'd have grown dumb From fear, poor drunken creatures,
Well, then, all those governors.
Those dogs of Tsar Peter,
Roared and gnawed. . . And from afar The Cossacks heard, far-sundered,
How the bells in Hlukhiv rang,
With the cannons' thunder,
How they drove them to the marshes To build the tsar a city,
How the old mother wept for her Children, in grief and pity.
How those children, on the Oril,
A strong line excavated.
And how, afar, in Finland's snows To perish they went fated.
The Zaporozhians heard, they heard,
In far Crimea lying
That the Hetmanate had perished,
Innocently dying.
They heard, they heard it, the poor wretches, Silently they heard it,
For the mirzas laid on these Exiles a mighty burden;
Poor wretches, they were tortured thus,
They wept, and with them ever,
She too shed her holy tears,
God's own Blessed Mother,
She, the Merciful, wept then,
As if for a son keening,
And God looked upon those tears,
Of the Holy Maiden.
He smote Peter, smote the Hangman, Unforeseenly, sudden.
The Cossacks returned home once more. Bearing on their journey
361


В Гетьманщину той чудовний Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче Та за козаками.
[кінець червня — грудень 1847, Орська фортеця]
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? і, не дознавшись, умираєм,
А покидаємо діла...
Які ж мене, мій Боже милий, Діла осудять на землі?
Коли б ті діти не росли,
Тебе, святого, не гнівили,
Що у неволі народились І стид на Тебе понесли.
[кінець червня — грудень 1847, Орська фортеця]
Ой гляну я, подивлюся На той степ, на поле;
Чи не дасть Бог милосердий Хоч на старість волі,
Пішов би я в Україну,
Пішов би додому,
362


To the Hetmanate the wondrous Picture of the Virgin;
In Irzhavets, in stone-built church They placed it in safe keeping. And to this day she remains there, For the Cossacks weeping.
[Late June — December 1847, Fortress of Orsk]
We ask each other, aye enquiring,
Why did our mothers bear us so?
Was it for good? Was it for woe?
Why do we live? For what desiring?
And without answer we're expiring,
Yet leave our deeds behind to show.
And how, dear God, will they appraise me, And judge my deeds condemningly?
If such babes died in infancy,
Then, Holy God, they'd not enrage Thee,
That being born to slavery,
They now put all the blame on Thee.
[Late June — December 1847,
Fortress of Orsk]
I'll gaze again on steppe and plain, Once more I shall behold them,
If God in mercy grants me freedom Though I may be old then,
Then I'd go back to Ukraina,
Go back, homeward wending,
363


Там би мене привітали,
Зраділи б старому;
Там би я спочив хоч мало, Молившися Богу,
Там би я... Та шкода й гадки,
Не буде нічого.
Як же його у неволі Жити без надії?
Навчіть мене, люди добрі,
А то одурію...
[січень — початок травня 1848, Орська фортеця]
Та не дай, Господи, нікому,
Як мені тепер, старому,
У неволі пропадати,
Марне літа коротати.
Ой піду я степом-лугом Та розважу свою тугу.
Не йди, кажуть, з ції хати Не пускають погуляти.
[січень — початок травня 1848, Орська фортеця]
364


And they'd receive the old man there With welcome glad and friendly;
And I would, having said my prayers,
Rest for a while at last there,
And I would. . . but such thoughts are vain, It will not come to pass so.
But how can one live without hope,
Being deprived of freedom?
Teach me how it’s done, good people,
Or I’ll lose my reason. . .
[January — early May 1848,
Fortress of Orsk]
Lord, do not give to any other What in old age I now must suffer,
Lost in captivity to vanish,
My years cut short in senseless anguish.  II want to walk in the steppe-meadow, For my sad yearning I could shed so. "Don't leave the building!" I am chidden "Going outside is quite forbidden!"
[January — early May 1848,
Fortress of Orsk]
365


ПРОРОК
Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей,
Послав на землю їм пророка — Свою любов благовістить!
Святую правду возвістить!
Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко!
Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили... І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились!
І мужа свята... Горе вам!
На стогнах каменем побили.
І праведно Господь великий,
Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать,
Глибокі тюрми покопать.
І, роде лютий і жестокий!
Вомісто кроткого пророка...
Царя вам повелів надать!
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
366


THE PROPHET
As if to children righteous, good,
Loving his people, the Lord God Sent on earth a prophet holy,
The good news of His love to preach,
The holy truth and right to teach.
And, like the Dnipro broadly rolling,
The prophet's words flowed out and poured,
And into the heart deeply going
With fire invisible it thawed
The frozen soul. And with love glowing
Those whom he'd taught followed him, going
Everywhere, and their tears were flowing.
But wicked people! Ah, they tore and
Rent apart the holy glory
Of the Lord. Sacrificed to
Strange gods. Shunned the truth, disowned it,
And the holy man — woe unto you,
In the market-place they stoned him, Therefore did the Lord Almighty,
As if fierce wild beasts did rightly Decree they should be fettered, chained And in a dungeon deep restrained.
And you, О people fierce and stubborn, Instead of prophet mild — above you,
He has decreed a tsar should reign.
[Late September — December 1848,
Kosaral]
367


За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
Очам любо. Годиночку,
Малую годину Ніби серце одпочине,
З Богом заговорить...
А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую,
1 тьму за собою Розстилає туман сивий,
І тьмою німою Оповиє тобі душу,
Й не знаєш, де дітись,
І ждеш його, того світу,
Мов матері діти.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
368


A little cloud glides to the sun With crimson skirts spreading and trailing, And beckons to the sun to sleep In the dark-blue sea; and with a veiling Of rose swathes it and wraps it round As mother does a baby,
Sweet to the eyes. And for an hour, For a short hour maybe,
It seems the heart will find some rest, With the Lord God speaking. . .
But mist like an enemy Over the sea creeping,
Flides it and the rosy cloud,
And trailing dark behind it,
The grey-haired mist spreads it afar, And shrouds your soul and winds it With darkness dumb, so you cannot Tell one path from another,
And you long for it, the dawn light, Like children for their mother.
[Late September — December 1848, Kosaral]
369


І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть,
Неначе п'яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
Думи мої, думи мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі Мої голуб'ята,
Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими.
Вони вже убогі,
Уже голі... Та на волі Ще моляться Богу.
Прилітайте ж, мої любі,
Тихими речами Привітаю вас, як діток,
І заплачу з вами.
[кінець вересня — грудень 1848,
Косарал)
370


Drowsy waves, sky unwashed and dirty, And on the bank there out beyond The rushes sway without a wind As they were drunken. . . . God of mercy! Is it still long I must endure,
Here, in this prison that holds sure Though lockless, by this worthless sea, This weary life? It does not speak,
The yellowed grass, but silent, sways As if alive, across the plain.
To speak the truth is not its task . . .
And there is no one else to ask.
[Late September — December 1848, Kosaral]
0 my thoughts, my heartfelt thoughts, All I have, mine only!
In this evil hour of trouble Do not leave me lonely!
Fly to me, now, you grey-plumaged Birds, my dearest dovelings,
From beyond wide Dnipro's waters,
In the steppe go roving Here with the poor Kyrgyz folk!
They are poor and needy,
They are naked, but yet make their Prayers to God in freedom.
Fly then hither to me, dear ones,
And so quietly speaking
1 shall welcome you like children,
And with you sit weeping.
[Late September — December 1848, Kosaral]
371


Не для людей, тієї слави, Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені.
Любо мені з ними,
Мов батькові багатому З дітками малими.
І радий я, і веселий,
І Бога благаю,
Щоб не приспав моїх діток В далекому краю.
Нехай летять додомоньку Легенькії діти Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі.
І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають,
І сивою головою Батько покиває.
Мати скаже: бодай тії Діти не родились.
А дівчина подумає:
Я їх полюбила.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
372


Not for people and their glory, Verses bright-embroidered, curly,
Am I writing — for no others Than myself, I sing, my brothers!
It is easier in unfreedom For me, when I write them:
As from beyond the distant Dnipro Words come winging, flying,
Taking up their stand on paper,
Weeping there and smiling
Like children, gladdening the soul,
Cheering and beguiling
The soul, so poor and lonely. Happy,
1 am happy with them,
Like a rich and prosperous father With his little children.
I am glad and joyful then,
Entreat the Lord of heaven That in this distant land my babes Fall not asleep forever,
Let my aery children fly To that dear land, their home,
Let them tell how hard it was In the world for them!
And in that joyful family They'll welcome quietly My children, with grey head the father Will nod solemnly.
"Better if children such as these Were never born!" the mother Will say, but the young girl will think:
"I have grown to love them!"
[Late September — December 1848,
Kosaral]
373


Коло гаю в чистім полі,
На самій могилі,
Дві тополі високії Одна одну хилить.
І без вітру гойдаються,
Мов борються в полі.
Ото сестри-чарівниці —
Отії тополі.
Закохалися обидві В одного Івана;
А Іван, козак звичайний,
Обох їх не ганив,
А лицявся то з тією,
То з другою любо...
Поки в яру увечері Під зеленим дубом Не зійшлися усі троє.
— Отак-то ти, кате! Згнущаєшся над сестрами... — І пішли шукати Трути-зілля, щоб Івана Завтра отруїти.
Найшли зілля, накопали І стали варити.
Заплакали, заридали...
А нема де дітись,
Треба варить. Наварили, Йвана отруїли Й поховали коло гаю В полі на могилі.
І байдуже? Ні, не дуже.
Бо сестри ходили
Що день Божий вранці-рано
Плакать над Іваном,
374


By the grove, in the open field,
On the gravemound gleaming,
Two tall poplars grow there, each one To the other leaning.
Even when no wind is blowing,
They sway, ever twisting,
As if fighting — for those poplars Were enchantresses-sisters.
Both of them once fell in love,
For the same Ivan sighing,
And Ivan, a simple Cossack,
He did not deny them,
But falsely flirted first with one Then with the other dallied,
Till one eve, 'neath a green oak-tree,
In the ravine-valley.
The three chanced to come together. "You wretch! You hangman wicked!
To treat two poor sisters so!"
And they went off seeking A poison herb, so they could poison Ivan next day, those two. . .
They found the herb, they dug it up, Their potion they did brew.
They wept, they cried, they sadly sighed, But naught else could they do.
They had to brew it. And they brewed it. Poisoned their false lover,
Buried him in the gravemound, in the Plain, beside the grove there.
And thus it ended? Far from mended! For still the sisters roved there,
Early morning, every day,
Over Ivan weeping,
375


Поки самі потруїлись Тим зіллям поганим.
А Бог людям на науку Поставив їх в полі На могилі тополями.
І тії тополі
Над Іваном на могилі,
Коло того гаю,
І без вітру гойдаються,
І вітер гойдає.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
Породила мене мати У високих у палатах, Шовком повила.
У золоті, в аксамиті, Мов та квіточка укрита, Росла я, росла.
І виросла я на диво Кароока, чорнобрива, Білолицая.
Убогого полюбила, Мати заміж не пустила, Осталася я
У високих у палатах Увесь вік свій дівувати, Недоля моя.
Як билина при долині,
376


Till they too took the poison-brew To pass into death's keeping.
But God to teach a lesson planted
Them there in the plain
On the gravemound, turned to poplars,
And above the slain
Ivan, there upon the gravemound,
Those same poplars grow,
Swaying when there is no wind,
And when the winds blow.
[Late September — December 1848,
Kosaral]
So it was my mother bore me,
In a palace grandly soaring,
In silk swaddled me.
Among gold and velvet living,
Like a hidden floweret thriving,
I grew secretly.
Grew to loveliness amazing,
With dark brows and eyes of hazel, Face fair as could be.
Loved a lad too poor, disparaged; Mother forbade me this marriage. I was left to be
In a palace grandly soaring,
With but spinsterhood before me, Sad my destiny.
Like a grass-blade in the hollow,
377


В одинокій самотині Старіюся я.
На світ Божий не дивлюся,
Ні до кого не горнуся...
А матір стару...
Прости мене, моя мати!
Буду тебе проклинати,
Поки не умру.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
По улиці вітер віє Та сніг замітає.
По улиці попідтинню
Вдова шкандибає
Під дзвіницю, сердешная,
Руки простягати
До тих самих, до багатих,
Що сина в салдати Позаторік заголили.
А думала жити...
Хоч на старість у невістки В добрі одпочити.
Не довелось. Виблагала Тую копійчину...
Та Пречистій поставила Свічечку за сина.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
378


In my single, lonely sorrow Age now comes on me.
Ne'er beholding God’s creation,
No one for me to embrace now . .
My old mother, I. . .
So forgive me then, my mother! Because I shall curse you ever Till the day I die.
[Late September — December 1848, Kosaral]
The wind howls along the road,
Sweeps the snow before it.
Along the road, close by the fence A widow's limping sorely,
Beneath the belfry, the poor soul
To the rich folk is holding
Out her hand — to those same folk
Who took to be a soldier
Her own dear son, some two years back. ..
She'd thought she would be living
In old age with her son's wife
That some ease she'd be given.
It did not happen. A mere kopek Has her begging won her. . .
But for her son she lights a candle To the Holy Mother.
[Late September — December 1848, Kosaral]
379


Ой сяду я під хатою,
На улицю гляну,
Як-то тії дівчаточка Без своєї Ганни,
Без моєї Ганнусеньки У хрещика грають.
І граються невесело,
І не так співають Дівчаточка. А моєї Голубки немає.
У свекрухи десь воркує,
Мене виглядає.
[кінець вересня — грудень 1848,
Косарал]
Закувала зозуленька В зеленому гаї,
Заплакала дівчинонька — Дружини немає.
А дівочі молодії Веселії літа,
Як квіточки за водою,
Пливуть з сього світа.
Якби були батько, мати Та були б багаті,
Було б кому полюбити,
Було б кому взяти.
А то нема, сиротою Отак і загину,
Дівуючи в самотині Де-небудь під тином.
[кінець вересня — грудень 1848,
Косарал]
380


All, I sit outside the house,
All the road I'm scanning,
But what use are all these maidens, Without my own Hanna,
Without my dear Hannussenka “Hands across” they're playing,
And they play unmerrily,
No gladness in those maidens'
Singing now, and my dear dove Is not here. . . Somewhere, surely,
In her in-laws' home she's cooing, Watching ever for me.
[Late September — December 1848,
Kosaral]
Plaintively the cuckoo called In a verdant groVe;
Bitterly a girl was weeping —
She had none to love.
And the girl's young joyful years,
Like fair flowers fallen On the water, float away,
From this world are borne.
"Had I father, had I mother,
Had they wealth to give me,
Someone there would be to claim me, Someone who would love me.
There is no one; as an orphan I shall die unwed,
Somewhere die in loneliness,
'Neath the roadside fence."
[Late September — December 1848, Kosaral]
381


Ой не п'ються пива-меди,
Не п'ється вода,
Прилучилась з чумаченьком У степу біда.
Заболіла головонька,
Заболів живіт,
Упав чумак коло воза,
Упав та й лежить.
Із Одеси преславної Завезли чуму,
Покинули товариші —
Горенько йому.
Воли його коло воза Понуро стоять.
А із степу гайворони До його летять.
— Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу,
Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі.
Ой полетіть, гайворони Мої сизокрилі,
До батечка та скажіте,
Щоб службу служили Та за мою грішну душу Псалтир прочитали,
А дівчині молоденькій Скажіть, щоб не ждала.
[кінець вересня — грудень 1848,
Косарал]
382


Beer and mead have not been drunk here, Water likewise so,
For out in the steppeland, the young Chumak met with woe.
And his head with anguish pained him, Stomach too was pain,
Fie fell there, beside his waggon,
Fell, rose not again.
From Odessa famed in glory,
Plague they hither bore.
His companions have all left him —
Ah, his fate is sore!
His draught-oxen by the waggon Stand there, wrapped in gloom.
And from out the steppeland to him Flying the rooks come.
"Ah, you rooks, you must not peck This poor chumak’s flesh;
For if once you peck it, you will Surely share my death.
Rather fly forth from me, rooks,
You grey-plumaged birds now To my father dear, and tell him They must sing a service,
And for my sinful soul they must Read the Psalter surely,
And bid a certain pretty lass Wait no longer for me!”
[Late September — December 1848, Kosaral]
383


У тієї Катерини Хата на помості,
Із славного Запорожжя Наїхали гості.
Один Семен Босий,
Другий Іван Голий,
Третій славний вдовиченко Іван Ярошенко.
"З'їздили ми Польщу І всю Україну,
А не бачили такої,
Як се Катерина".
Один каже: "Брате,
Якби я багатий,
То оддав би все золото Оцій Катерині За одну годину".
Другий каже: "Друже,
Якби я був дужий,
То оддав би я всю силу За одну годину Оцій Катерині".
Третій каже: "Діти,
Нема того в світі,
Чого б мені не зробити Для цієї Катерини За одну годину".
Катерина задумалась І третьому каже:
"Єсть у мене брат єдиний У неволі вражій!
У Криму десь пропадає, Хто його достане,
То той мені, запорожці,
384


Kateryna had a house,
With a fine wooden floor;
And guests came to her from the Sich, That stronghold famed of yore:
One was Semen Bossyi One was Ivan Holyi,
Ivan Yaroshenko one,
Bold and brave, a widow's son.
"Poland we have traversed,
And all Ukraina,
Never have beheld a maiden Like to Kateryna!"
One said: "Brother, see!
Were wealth to come to me,
Then that Kateryna I With all my gold would dower,
To spend with her one hour!"
And one: "Friend, hear me right!
Were I a man of might,
For that Kateryna I Would lay down all my power,
To spend with her one hour!"
The third: "Lads, hear my thought!
In this world there is naught For that Kateryna I Would not do, I vow,
To spend with her one hour!"
Kateryna pondered long,
To the third spoke she:
"I've an only brother pining In captivity,
In Crimea lost afar.
Whoever may betide
To find him, then to him, О Cossacks,
385


Дружиною стане".
Разом повставали,
Коней посідлали,
Поїхали визволяти Катриного брата.
Один утопився У Дніпровім гирлі,
Другого в Козлові На кіл посадили.
Третій, [Іван] Ярошенко, Славний вдовиченко,
З лютої неволі Із Бакчисараю Брата визволяє.
Заскрипіли рано двері У великій хаті.
Вставай, вставай, Катерино, Брата зострічати.
Катерина подивилась Та й заголосила:
"Це не брат мій, це мій милий, Я тебе дурила..."
"Одурила!.." — І Катрина Додолу скотилась Головонька... "Ходім, брате,
З поганої хати".
Поїхали запорожці Вітер доганяти.
Катерину чорнобриву В полі поховали,
А славнії запорожці В степу побратались.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал|
386


I will be a bride!"
Straight their steeds they mounted, Journeyed forth together,
Rode they three for to set free Kateryna’s brother.
One perished in the waves,
Was drowned in Dnipro's tide,
One the heathen foe impaled,
In Kozlov far he died;
Yaroshenko journeyed on,
Bold and brave, the widow’s son,
From cruel captivity In Bakhchyssarai he Set her brother free.
The door creaked loudly in the dawn, The Cossacks raised a shout:
"Rise up, Kateryna, rise,
Thy brother stands without!"
Kateryna looked, lamented,
And these words cried she:
"Not my brother, but my lover,
I have lied to thee."
"Thou hast liedl" And Katria's pretty Head rolled instantly To the ground. "Come, brother, let us Quit this evil place!"
The Cossacks rode into the steppe, With the wind to chase.
Katria in the field they laid To sleep for evermore,
And oaths of brotherhood the Cossacks In the steppeland swore.
[Late September — December 1848, Kosaral]
387


Із-за гаю сонце сходить,
За гай і заходить.
По долині увечері Козак смутний ходить.
Ходить він годину,
Ходить він і другу.
Не виходить чорнобрива Із темного лугу,
Не виходить зрадливая...
А з яру та з лісу З собаками та псарями їде пан-гульвіса.
Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельниє муки;
У льох його, молодого,
Той пан замикає...
А дівчину покриткою По світу пускає.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть, жалкуючи, Плачучи, осудять,
І попросять тебе в хату, І будуть вітати,
І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись,
388


Beyond the grove the sun comes up, Beyond the grove is setting,
In the evening vale, a Cossack Paces, sadly fretting.
He paces for an hour,
He paces for another,
But no dark-browed girl draws near, The darkling meadow over.
The faithless maiden does not come, But from the woods that hide them With his dogs and his dog-handlers,
A knavish lord comes riding.
They set the dogs upon the Cossack, Twist his arms behind him,
Torments dread and deadly they Inflict on him malignedly.
The lord locks the young man away In his vaults there yonder,
And sends the ruined girl away The whole wide world to wander.
[Late September — December 1848,
Kosaral]
There are no such enemies So dire as good people,
They will rob you, mournfully, And condemn you, weeping, They'll invite you to their home, Welcome you profusely,
Ask you all about yourself,
To mock and abuse you,
389


Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити.
А ці добрі люде Найдуть тебе всюди,
І на тім світі добряги Тебе не забудуть.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?
— Почорніло я од крові За вольную волю.
Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили.
Та ще мене гайворони Укрили з півночі...
Клюють очі козацькії,
А трупу не хочуть.
Почорніло я, зелене,
Та за вашу волю...
Я знов буду зеленіти,
А ви вже ніколи Не вернетеся на волю,
Будете орати
Мене стиха, та, орючи,
Долю проклинати,
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
390


Later, mock at you and jeer,
To grab you for sure. . .
Without enemies on earth Somehow one can endure.
But those good people yet will Everywhere beset you,
Even in the other world They will not forget you.
[Late September — December 1848, Kosaral]
Say, why have you grown so black, Field once greenly verdant?
— I have grown so black with blood For free freedom murdered.
Round Berestechko's little town,
Four miles spreading over,
The far-famed Zaporozhians laid Their corpses as my cover;
Then on me from the midnight north Came birds of prey descending, Tearing out the Cossack eyes,
— The flesh not worth the rending. . . I, the green one, have grown black, For your freedom, duly;
I shall yet grow green again,
But you will never, truly,
Once again return to freedom —
You will plough a furrow
Quietly through me, and, ploughing,
Curse your bitter sorrow.
[Late September — December 1848, Kosaral]
391


Не тополю високую Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока Долю зневажає.
— Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають,
І що тойді їм діється,
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой, мамо, Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
1 широкую долину,
І високую могилу,
І вечернюю годину,
І що снилось-говорилось Не забуду я.
Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались.
А тим часом дорогії Літа тії молодії
Марне пронеслись.
Помарніли ми обоє —
Я в неволі, ти вдовою,
392


This is not a lofty poplar That the wind is swaying,
But a girl who, young and lonely, Curses fortune, saying:
"May the deep sea drown you, fortune, Underneath its waves,
Since you grant not, even now, Someone I can love!
How the girls all kiss their sweethearts, How they hold them close,
Embracing, and the love they feel,
Still I do not know . . .
And I shall never know. О mother, Hard it is to live
A maiden, all one's life a maiden, Never fall in love."
[Late September — December 1848, Kosaral]
Both the valley stretching wide And the gravemound soaring high,
Both the hour of eventide And what was dreamed in days gone by I shall not forget.
But what of that? We did not marry. Like strangers parted, did not tarry And in the meantime all the wealth Of those precious years of youth Sped away in vain.
Now the two of us have withered, 1-а captive, you — a widow,
393


Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи,
Як жили колись.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
І знов мені не привезла Нічого почта з України...
За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим Богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь,
Та й знать не хочеться мені.
А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні,
Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись...
Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки, мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої.
І довелося знов мені Людей на старості... Ні, ні,
Вони з холери повмирали,
А то б хоч клаптик переслали Того паперу
Ой із журби та із жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу своє горе,
Та Україну згадаю,
Та пісеньку заспіваю.
394


We walk — yet we live no more,
We but recall those days of yore When, indeed, we lived.
[Late September — December 1848, Kosaral]
Once more the post has brought to me Nothing, nothing from Ukraine!
For sinful deeds, it seems to be,
I suffer in this desert plain,
Punished by wrathful God. To know The reason why is not for me,
I do not even wish to know!. . .
But my heart weeps bitterly When I recall what used to be,
Those days, those happenings that once rolled, Although not joyful, over me,
In my own Ukraine of old.
Of old, great oaths they swore, and vowed To be my brothers and sisters dear,
Until we parted like a cloud,
Without the holy dew of tears.
So in my old age, I go
Blaming again and cu — ... No, No!
From cholera they must have died —
Or else a scrap at least they'd try To send, of paper
Ah, from anxiety and grief,
That I might not watch them read Their letters, there, beside the sea, I'll take a walk along the seashore, That I might distract my sorrow, Might recall my dear Ukraine, Sing a well-loved song again.
395


Люде скажуть, люде зрадять,
А вона мене порадить,
І порадить, і розважить,
І правдоньку мені скаже.
[кінець вересня — грудень 1848, Косарал]
Заросли шляхи тернами На тую країну,
Мабуть, я її навіки,
Навіки покинув.
Мабуть, мені не вернутись Ніколи додому?
Мабуть, мені доведеться Читати самому Оці думи? Боже милий! Тяжко мені жити!
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити!
Не дав єси мені долі, Молодої долі!
Не давав єси ніколи, Ніколи! ніколи!
Не дав серця молодого З тим серцем дівочим Поєднати! Минулися Мої дні і ночі Без радості, молодії!
Так собі минули На чужині. Не найшлося, З ким серцем ділитись,
А тепер не маю навіть,
З ким поговорити!..
Тяжко мені, Боже милий, Носити самому
396


Men would tell them, men betray me; — Song has good advice to say me,
Will advise, distract my grief,
And speak to me the blessed truth.
[Late September — December 1848, Kosaral]
Thorns have overgrown the paths Leading to that land now,
Maybe I've left her for all time,
For all time abandoned!
Maybe there's no way back for me, Home once more returning;
Maybe, it is my doom to read In solitude these yearning Thoughts of mine! О God of mercy, Hard my life to bear now;
I've a heart, wide and expansive — None with whom to share it.
Thou didst give no fortune to me, No young fortune ever,
Never hast Thou given it,
Never hast Thou, never!
Gavest me no youthful heart That could be united With a maiden's heart. All passed, All my days and nights now,
All are gone without young joy! That is how time passes In foreign lands. And none With whom my heart to share now, And there is not even one With whom to speak I'd care now. Hard my life, О God of mercy,
To bear, lonely yearning,
397


Оці думи. І не ділить Ні з ким, і нікому Не сказать святого слова,
І душу убогу Не радовать, і не корить Чоловіка злого.
1 умерти!.. О Господи!
Дай мені хоч глянуть На народ отой убитий,
На тую Украйну!
[січень — квітень 1849, Раїм]
На Великдень на соломі Против сонця діти Грались собі крашанками Та й стали хвалитись Обновами. Тому к святкам З лиштвою пошили Сорочечку. А тій стьожку, Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву, Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько Сидить без обнови Сиріточка, рученята Сховавши в рукава.
— Мені мати куповала.
— Мені батько справив.
— А мені хрещена мати Лиштву вишивала.
— А я в попа обідала. — Сирітка сказала.
[січень — квітень 1849, Раїм]
398


These my thoughts, with none to share them,
No one I can turn to
And speak with a holy word,
Nor bring happiness here
To a poor soul, nor may I yet
Reprove the transgressor
And so to die. . . Grant me, dear Lord
At least one glance to see them
Once more, that nation beaten, crushed
And that Ukraina.
[January — April 1849,
Raim]
On Easter Sunday, on the straw,
In the sunlight glowing The children played with coloured eggs, And then they started boasting Of their new clothes. A fine festal Shirt one had been given,
One had some embroidery,
One was bought a ribbon.
Someone had a lambskin cap,
One with new boots fitted,
One a jacket. . . But alone Without new clothes a little Orphan, with her hands inside Her sleeves was sitting sadly. . .
— "Just see what my mother bought!"
— "Look what came from Daddy!"
— "This is what my godmother Sewed especially for me!"
"But I had lunch with the priest,"
Said the little orphan.
[January — April 1849,
Raim]
399


Ми вкупо[ч]ці колись росли, Маленькими собі любились. А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Мене по волі і неволі Носило всюди. Принесло На старість ледве і додому. Веселеє колись село Чомусь тепер мені, старому, Здавалось темним і німим, Таким, як я тепер, старим.
І бачиться, в селі убогім,
Мені так бачиться, нічого Не виросло і не згнило,
Таке собі, як і було.
І яр, і поле, і тополі,
І над криницею верба Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає.
І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов та й гуляє Попід горою. По горі Садочок темний, а в садочку Лежать собі у холодочку,
Мов у Раю, мої старі.
400


Together we grew up of old,
And in child's fashion, loved each other,
And as they watched us then, our mothers Would say that, when the years had rolled, They'd match us up . . . They were mistaken. The old folk died, untimely taken,
And young, we parted, unconsoled, Nevermore to come together.
For willy-nilly, I was ever
Borne off far and wide; but then
In near-old-age back home life took me.
The village that had been brighter then Somehow, now I was older, struck me As having grown both dark and dumb,
And old, like me, it had become.
And it seemed in that village lowly (It seemed to me) that all was wholly Unchanged, none had been born or died,
All was as in a former tide,
Ravine and field, the poplar trees,
And there beside the well, a weeping Willow, like one sad vigil keeping,
In distant lone captivity;
The pond, the dam, and there the mill, Beyond the wood flaps its wings as ever.
The green oak, like a Cossack, still Seems to come from the wood, to revel Below the hill; on the hill rises,
An orchard dark, and there, inside it,
In the sweet coolness there, together,
My old folk rest, as if in heaven.
401


Хрести дубові посхилялись,
Слова дощем позамивались...
І не дощем, і не слова Гладесенько Сатурн стирає...
Нехай з святими спочивають Мої старії... — Чи жива Ота Оксаночка? — питаю У брата тихо я. — Яка?
— Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
— Я не журюсь. Помандрувала Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала. Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась, Острижена. Було, вночі Сидить під тином, мов зозуля,
Та кукає, або кричить,
Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла,
Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла.
А що за дівчина була,
Так так що краля! І невбога,
Та талану Господь не дав... —
А може, й дав, та хтось украв,
І одурив святого Бога.
[січень — квітень 1849,
Раїм]
402


Their oaken crosses lean today,
The rain has washed the words away,
Yet not with rain does Saturn do
His ruining work, nor upon wording! . . .
So grant my old folk rest eternal,
With the saints. . . “Is she living, too, Little Oksana?" I ask, turning Quietly to my brother . . . "Who?"
"That little girl, with curly hair,
Who played with us in days gone by? Brother, you look so sadly. Why?"
"I am not sad . . . She went away, did That Oksana, on the track Of the soldiers she went straying.
True, a year later she came back,
But, then! She brought a bastard home, Shorn-headed. Sometimes, in the night She'd sit beneath the fence and moan Like a cuckoo, or she'd cry,
Or sing to herself softly grieving,
Or move her hands as if unweaving Her plaits. . . then once more went away; No one knows what happened after,
Died maybe, or just wandered daftly,
But what a girl she once was, hey?
What a beauty! Not poor, neither,
But God gave her no luck, you see.”
He gave, but someone stole it, maybe, And made a fool of God almighty.
[January — April 1849,
Raim]
403


Лічу в неволі дні і ночі І лік забуваю.
0 Господи, як-то тяжко Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою
1 добро і лихо!
Забирають, не вертають Ніколи нічого!
І не благай, бо пропаде Молитва за Богом.
І четвертий рік минає Тихенько, поволі,
І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати, — змережаю Кров'ю та сльозами Моє горе на чужині,
Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи,
Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі!
Немає слов, немає сльоз, Немає нічого.
Нема навіть кругом тебе Великого Бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
404


Unfree I count the days and nights — And then forget how many.
О Lord! How wearily they drag Those days that pass so heavy!
And the years flow away with them. Quietly they flow ever,
And they bear away with them Evil and good together,
Bear away, and bring back nothing, Nevermore returning,
Do not then complain that prayer From God no help can earn you!
And now the fourth year is passing, Quietly, unspeeding,
And now the fourth notebook I Begin in this unfreedom To embroider. I'll embroider With my blood and weeping All my grief in foreign lands.
For grief will not speak in Words to anyone at all,
Never will it. Never,
Nowhere on earth. There are no words In far unfreedom ever.
No words are here, nor weeping tears, Nothingness abounds here,
There is not even God Almighty In this void around you.
Nothing is there to look upon No one to speak with, even.
405


Жить не хочеться на світі, Асам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю. Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани!
Може, ще я подивлюся На мою Украйну...
Може, ще я поділюся Словами-сльозами З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду На всій Україні,
Та все-таки не ті люде,
Що на цій чужині!
Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи,
Тихі, невеселі.
Дай дожити, подивитись,
0 Боже мій милий!
На ланй тії зелені
1 тії могили!
А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози, бо я, Боже!
Я за неї гину!
Може, мені на чужині Лежать легше буде,
Як іноді в Україні Згадувати будуть!
Донеси ж, мій Боже милий Або хоч надію
406


Life is utter weariness,
But you must go on living!
1 must, I must, but to what end?
So that soul 'scape damnation?
It is not worth so much anguish!
For what consummation Must I live on earth, and drag My fetters in unfreedom:
Maybe yet once more I shall Behold my Ukraina. . .
Maybe once again I'll share All my words of weeping With the oakgroves, verdant green, With meadows, darkly gleaming,
For in all Ukraina no Kin of mine remain now,
But people there at least are not As here among strangers!
I would walk on Dnipro's banks, Through carefree hamlets faring.
I would sing there all my thoughts, Quietly and careworn.
Let me live and gaze once more, Dear God, grant this for me!
To look once more on fields of green And on gravemounds soaring!
But if Thou grantst it not, then bear To my dear country cherished All my tears, for I, dear God,
Here am doomed to perish!
Maybe I shall lie more easy In this foreign country,
If in Ukraina people Will recall me someday!
Thither carry them, dear God,
So that hope may come yet
407


Пошли вдушу... бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині, — і ці думи Зо мною сховають!..
І мене на Україні Ніхто не згадає!
А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну... і падуть, Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть!
І покиває головою,
І буде плакати зо мною,
І може, Господи, мене В своїй молитві пом'яне!
Нехай як буде, так і буде.
Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.
[січень—квітень 1850, Оренбург]
408


Into my poor soul! For naught now, Naught can I accomplish,
With this poor, poor head of mine.
And my heart feels terror For the thought comes to me that Maybe they will bury Me here in this foreign land,
And my thoughts together With me, and in Ukraina None will recall me ever!
But maybe, quietly, with years flowing These lines embroidered with tears, going From me will wing their distant flight To Ukraina, and there, light As upon the earth the dew falls,
They'll in a heart young and true, fall And in tears quietly alight!
And a head will be bowed surely And will weep and sorrow for me.
And, dear Lord, in prayer maybe, Someone will remember me.
Well let it be as it must be,
To swim or trudge! Whate'er my plight, Even though I be crucified,
Yet I'll embroider quietly,
Quietly, these pages white.
[January — April 1850,
Orenburg]
409


Огні горять, музика грає, Музика плаче, завиває;
Алмазом добрим, дорогим Сіяють очі молодії;
Витає радость і надія В очах веселих, любо їм,
Очам негрішним, молодим.
І всі регочуться, сміються.
І всі танцюють. Тілько я,
Неначе заклятий, дивлюся І нишком плачу, плачу я.
Чого ж я плачу? Мабуть, шкода, Що без пригоди, мов негода, Минула молодость моя.
[січень—квітень 1850, Оренбург]
410


Blaze of lights and music calling,
Music weeping, rising, falling!
Like rare and precious diamond, Youthful eyes are gleaming fair,
Joy and hope are shining there In laughing eyes. All bliss is sent To eyes so young and innocent!
On all sides, people laugh and smile,
All are dancing, only I Like one bewitched, look on meanwhile And weep in secret, weep and sigh . . . Why do I weep? Perhaps that ever Ah eventless, like grey weather,
All my youth has passed me by.
[January — April 1850,
Orenburg]
411


НЕОФІТИ
Поема
Сія глаголешь Господь: сохраните судъ и сотворите правду,
[приближися бо] спасеніе моє приіти, и милость моя [открыется].
Ісаія. Гл. [56], с. 1.
М. С. Щепкину На память 24 декабря 1857.
Возлюбленику муз і грацій,
Ждучи тебе, я тихо плачу І думу скорбную мою Твоїй душі передаю.
Привітай же благодушне Мою сиротину,
Наш великий чудотворче, Мій друже єдиний! Привітаєш; убогая,
Сірая, з тобою Перепливе вона Лету,
І огнем-сльозою Упаде колись на землю І притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.
Давно вже я сижу в неволі, Неначе злодій взаперті,
На шлях дивлюся та на поле, Та на ворону на хресті На кладовищі. Більш нічого З тюрми не видно. Слава Богу Й за те, що бачу. Ще живуть,
І Богу моляться, і мруть
412


THE NEOPHYTES
A Poem
Thus saith the Lord,
Keep ye judgment and do justice, for my salvation is near to come and my righteousness to be revealed.
Isaiah, Chapter 56, Verse 1.
To M. S. Shchepkin
In Memory of December 24th, 1857.
Beloved of the Muses, Graces,
I quietly weep as I await you,
And my thought, so sorrowful,
I now send unto your soul.
With your kind heart give welcome then To my hapless orphan,
You who are my only friend,
Our great wonder-worker!
You will greet the wretched orphan,
She, then, at your side
Will sail across the Lethe's waters,
And with tears of fire
Will fall, some day, upon the earth,
A parable become
For crucifiers of the nations,
Tyrants yet to come.
Long in captivity I've dwelt,
Like a poor thief in a dungeon,
I see no more than path and field,
And a cross where sits a raven In the graveyard — nothing more To see from prison. Thank the Lord That I see even this much. Still Christians live, and pray their fill
413


Хрещені люде.
Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть.
Не вбогий, мабуть, хтось лежить? І намальовано: розп'ятий За нас Син Божий на хресті. Спасибі сиротам багатим,
Що хрест поставили. А я...
Такая доленька моя!
Сижу собі та все дивлюся На хрест високий із тюрми. Дивлюсь, дивлюся, помолюся:
І горе, горенько моє,
Мов нагодована дитина,
Затихне трохи. І тюрма Неначе ширшає. Співає І плаче серце, оживає,
І в Тебе, Боже, і в святих Та праведних Твоїх питає,
Що Він зробив їм, той святий, Той Назорей, той Син єдиний Богом ізбранної Марії,
Що Він зробив їм? І за що Його, святого, мордували,
Во узи кували.
І главу Його честную Терном увінчали?
І вивели з злодіями На Голгофу-гору;
І повісили меж ними —
За що? Не говорить Ні сам сивий Верхотворець, Ні Його святії —
Помощники, поборники, Кастрати німиє!
414


To God, and die.
The cross stands high In the graveyard, to one side,
All gilded. Someone there, maybe Not a poor wretch, lies peacefully? .. .
And pictured there, the Son of God, Crucified for us on the Cross.
Thanks to those wealthy orphans who Set up this holy cross. And 1 —
Such is my hapless fate — abide,
Sit alone, and ever gaze
On the high cross from the prison . . .
I gaze, I gaze on it, I pray,
And my sorrow, bitter sorrow,
Like a child replete with food,
Grows quieter, it seems the prison Grows less narrow, the heart is singing And weeps, and once again is living,
And asks Thee, God, and asks Thy blessed And the righteous ones, the sinless,
What had He done to them, the Blessed Christ, the Nazarene, the only Son of God's chosen, Holy Mary?
What had He done to them? And why Did they torture Him, the Blessed?
Why in fetters bound?
For what cause is His Holy Head With thorns and brambles crowned? Why lead Him out to Golgotha With robbers, and between Them, hang Him there upon the Cross? For what cause? There speaks Neither the grey-beard Almighty,
Nor the holy throng
Of His warriors, and champions —
Eunuchs, speechless, dumb!
415


Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі.
Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий!
І слово розумом святим І оживи, і просвіти!
І розкажу я людям горе,
Як тая мати ріки, море Сльози кровавої лила,
Так, як і Ти. І прийняла В живую душу світ незримий Твоєю розп’ятого Сина!..
Ти Матер Бога на землі!
Ти сльози матері до краю,
До каплі вилила! Ридаю, Молю ридаючи, пошли, Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило. І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.
Не в нашім краю, Богу милім, Не за гетьманів і царів,
А в римській ідольській землі Се беззаконіє творилось.
Либонь, за Декія-царя?
416


Thou who art blessed among women,
О Holy Mother, full of grace,
Mother of that holy Son On earth! Let me not dwine a slave,
And waste the fleeting years in vain.
О joy of the afflicted ones,
Send me that holy word, the new Voice, О send, of holy truth,
And that word with holy wisdom Do thou revivify, enlighten!
And I'll relate the woes, the flood Like rivers, seas — tears stained with blood That mother poured out sorrowing As once thou didst, received within Her living soul the viewless realm Of him, the Crucified, thy Son.
Mother of God-made-man, to the end A mother's weeping thou hast spent To the last tear. I weep, lament,
And pray to thee, lamenting: Send,
Grant strength to the poor soul, inspire That it might speak forth living fire,
So that the word, as flame apparent,
Will melt the heart of humankind, Throughout Ukraine the word be carried, There in Ukraine the word be hallowed, The word, the frankincense divine,
The frankincense of truth. Amen.
I
Not in our country, dear to God,
In hetmans' era, or in tsars',
But in idolatrous Roman land
This tyrannous deed once came to pass.
It seems, when Decius was Caesar,
417


Чи за Нерона-сподаря? Сказать запевне не зумію. Нехай за Нерона.
Росії
Тойді й на світі не було,
Яку Італії росло Мале дівча. І красотою, Святою, чистою красою,
Як тая лілія, цвіло.
Дивилася на неї мати І молоділа. І дівчаті Людей шукала. І найшла.
Та, помолившись Гіменею В своїм веселім гінекею,
В чужий веселий одвела. Незабаром зробилась мати Із доброї тії дівчати: Дитину-сина привела. Молилася своїм Пенатам І в Капітолій принесла Немалі жертви. Ублагала Капітолійський той синкліт, Щоб первенця її вітали Святії ідоли. Горить І день і ніч перед Пенатом Святий огонь. Радіє мати:
В Алкіда син її росте,
Росте, лицяються гетери І перед образом Венери Лампаду світять.
II
Тойді вже сходила зоря Над Віфлеємом. Правди слово, Святої правди і любові
418


— Or was it under mighty Nero?
I cannot say with certitude.
Well, Nero, then!
As yet there stood On earth no Russia anywhere,
When there grew in Italia A little maiden, and she bloomed With beauty, holy, lovely, pure,
Like a lily blossomed there.
The mother, watching her, once more Grew young, and for the maiden sought People, — duly sought and found.
Then in her joyful home she said A prayer to Hymen — straightway led Her to the stranger's joyful home.
Time was passing; this good maid A happy mother soon became;
A little child, a son, she bore.
To her Penates duly prayed,
And no small offerings she brought To the Capitol. She gained, entreating The Capitoline council, that her Firstborn son be duly greeted By the blest images. There burns Blest fire day and night before the Penates. Greatly she rejoices:
To an Alcides her son grows,
Grows up. . . . Hetaerae ogle him and Light a lamp before the image Of Venus.
II
That Star already was beginning To rise over Bethlehem, high above, The word of holy truth and love,
419


Зоря всесвітняя зійшла!
І мир і радость принесла На землю людям. Фарисеї І вся мерзенна Іудея Заворушилась, заревла,
Неначе гадина в болоті.
І Сина Божія во плоті На тій Голгофі розп'яла Межи злодіями. І спали, Упившись кровію, кати,
Твоєю кровію. А Ти Возстав од гроба, слово встало. І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії.
Тойді ж ото її Алкід,
Та ще гетери молодії,
Та козлоногий п'яний дід Над самим Аппієвим шляхом У гаї гарно розляглись,
Та ще гарніше попились,
Та й поклонялися Пріалу.
Аж гульк!.. Іде святий Петро Та, йдучи в Рим благовістити, Зайшов у гай води напитись І одпочити. — Благо вам! — Сказав апостол утомленний І оргію благословив.
І тихим, добрим, кротким словом Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро,
Добро найкращеє на світі,
То братолюбіє. І ситий
420


The Star of the Universe has risen,
Peace and joy has brought and given To men on earth. The Pharisees and All despicable Judaea Stirred itself and roared forth grimly,
Like an adder in the mud,
And in man's flesh, the Son of God On Golgotha doomed to crucifixion Between two thieves. And, being drunk With blood, Thy blood, to sleep they lay, The executioners. From the grave Thou didst rise, the Word arose,
And Thy blest Apostles bore
The word of truth and right through all
That land so cruelly enslaved.
Ill
Then it was that her Alcides With a goat-legged old toper came,
With the lovely young hetaerae,
In a grove on the Appian Way,
Eagerly removed their dress,
Drank deep with greater eagerness,
To Priapus their homage paid.
But look — Saint Peter on his way Bringing the Gospel, bound for Rome, Seeking rest and water came To the grove. "Blessings be upon you!"
The Apostle, weighed by weariness,
So spoke his blessing to the orgy.
And with a word soft, good and kindly, Announced to them the new Good Tidings, Love, right and good to them did speak, The greatest good in this world's bournes, Love of one's brethren. And the Faun,
421


І п'яний голий отой Фавн,
І син Алкід твій, і гетери — Всі, всі упали до землі Перед Петром. І повели До себе в терми на вечерю Того апостола...
IV
І в термах оргія. Горять Чертоги пурпуром і златом, Куряться амфори. Дівчата Трохи не голії стоять Перед Кіпридою і влад Співають гімн. Приуготован Веселий пир. І полягли На ложах гості. Регот! Гомін! Гетери гостя привели Сивобородого. І слово Із уст апостола святого Драгим єлеєм потекло.
І стихла оргія. А жриця Кіприди, оргії цариця, Поникла радостним челом Перед апостолом. І встала,
І всі за нею повставали,
І за апостолом пішли У катакомби. І єдиний Твій син Алкід пішов за ними І за апостолом святим,
За тим учителем своїм.
А ти весела вийшла з хати На шлях із гаю виглядати Свого Алкіда. Ні, нема.
Уже й не буде. Ти сама Помолишся своїм Пенатам,
422


Drunken, naked and replete,
Your son Alcides, the hetaerae,
They all, they all of them knelt down,
Fell before Peter, to the ground,
Then led the Apostle to the Thermae To sup with them. . . .
IV
And in the Thermae, too, reigns orgy. With gold and purple, noble halls Are blazing, amphorae smoking, girls All but naked stand before the Cyprian's image, and in chorus Sing the hymn. The guests lie down On couches. There a merry feast Is spread. Loud laughter, noise resounds!
In the hetaerae brought the guest,
The greybeard. Straight the word flowed forth From the blest Apostle's mouth,
Flowing like precious oil. The orgy Quietened down, the Cyprian’s priestess,
She who was the orgy's empress,
Bowed her head, a convert joyful,
Before the Apostle, then she rose,
And after her they all arose,
Into the catacombs they followed The Apostle. Your only son Alcides, too, went after them,
Following the blest apostle,
After the holy teacher followed.
And, joyful, you came out from home,
To watch the road back from the grove For your Alcides. He does not come,
And will come nevermore. Alone,
You will pray to your Penates,
423


Сама вечерять сядеш в хаті. Ні, не вечерять, а ридать, Ридать, і долю проклинать, І сивіть, кленучи. І горе! Умреш єси на самоті,
Мов прокаженна!
V
На хресті
Стремглав повісили святого Того апостола Петра.
А неофітів в Сіракузи В кайданах одвезли. І син Алкід, твоя дитина,
Єдиная твоя родина,
Любов єдиная твоя,
Гниє в неволі, в кайданах.
А [ти], прескорбная, не знаєш,
Де він канає, пропадає!
Ідеш шукать його в Сибір,
Чи теє, в Скіфію... І ти...
І чи одна ти? Божа Мати!
І заступи вас і укрий!
Нема сім'ї, немає хати,
Немає брата, ні сестри,
Щоб незаплакані ходили,
Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні,
В британських, галльських легіонах Не муштровались! О Нероне! Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить. Припливуть І прилетять зо всього світа
424


And sit alone at home for supper, No — not for supper, but to sob,
To sob and curse your luckless lot, And grow grey cursing. And О woe, You will perish there alone,
Like a leper.
V
On the Cross,
Head downwards, then, they crucified Holy Peter, the apostle,
And carried off to Syracuse The neophytes in fetters.
He, your son Alcides, your own child, He who is your only kin,
Your only love, lies rotting in Slavery and a captive's fetters.
You, mother of sorrows, do not know Where he suffers, dies — you go To seek him in Siberia,
Or rather, Scythia. And you . . .
And is it only you? О Mother Of God, protect, save all of you.
There is no home, there is no brother, Sister, nor family beloved,
Who are not wandering, lost in weeping, Who are not tortured in the dungeon, Or, exiled far in distant regions,
In British or in Gallic legions Are not at martial drill. О Nero,
Fierce Nero! In the middle way, Judgment divine and just will come Sudden upon you. They will sail,
Fly from all corners of the world,
425


Святиє мученики. Діти Святої волі. Круг одра,
Круг смертного твого предстануть В кайданах. І... тебе простять. Вони брати і християни,
А ти собака! Людоїд!
Деспот скажений!
VI
Аж кишить
Невольника у Сіракузах В льохах і тюрмах. А Медуза В шинку з старцями п'яна спить. От-от прокинеться... І потом,
І кров'ю вашою, деспоти, Похмілля справить.
Скрізь шукала Дитину мати. Не найшла І в Сіракузи поплила.
Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная, в тюрмі.
Не допустили й подивитись,
І мусила вона сидіть Коло острога. Ждать, і ждать,
Як Бога з неба виглядать Свойого сина, аж поки-то Його в кайданах поженуть Бульвар мести.
А в Римі свято. Велике свято! Тиск народу,
Зо всього царства воєводи, Преторіане і сенат,
Жерці і ліктори стоять Круг Капітолія. І хором
426


The holy martyrs, they, the brood Of holy freedom. Round your couch,
Round your deathbed they will stand In chains. And they . . . they will forgive you. They are brothers, they are Christians,
And you — a cur, a cannibal,
A rabid despot!
VI
Now it seethes With captives there in Syracuse,
In cells and dungeons. And Medusa In the tavern, drunken, sleeps Among the beggars. Soon she'll wake,
And, despots, your sweat, your blood she'll take For morning-after rites.
The mother
Sought her son everywhere. She failed . . .
At last to Syracuse she sailed,
And there, poor lady, she discovered Him, chained already, in the prison.
To see him they would not permit her,
So she was compelled to sit there,
Near the dungeon. Wait and wait,
To watch as for a god come straight From heaven, for her son, until They would drive him out in chains To sweep the square.
In Rome they're keeping A feast, great feast. A crush of people,
From all the Empire governors,
Praetorians, senators abound,
Flamens and lictors stand around The Capitol. In chorus they
427


Співають гімн і курять дим З кадил і амфор. І з собором Іде сам кесар. Перед ним Із бронзи литую статую Самого кесаря несуть.
VII
Непевне видумали свято Патриції-аристократи І мудрий кесарів сенат.
Вони, бач, кесаря хвалили На всі лади, що аж остило Самим їм дурня вихвалять,
То, заразом щоб доканать,
Вони на раді й присудили,
Щоб просто кесаря назвать Самим Юпітером, та й годі.
І написали воєводам По всьому царству: так і так.
Що кесар Бог. Що більш од Бога! І майстрові дали кувать Із бронзи кесаря. До того Так, нотабене, додали,
Що бронзовий той кесар буде І милувать. Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу. Приплила Із Сіракуз і та небога Благати кесаря і Бога.
І чи одна вона? Мій Боже! Прийшло їх тисячі в сльозах, Прийшло здалека.
Горе з вами!
Кого благати ви прийшли?
Кому ви сльози принесли?
428


Sing hymns, from censers and amphorae Burn incense, Caesar with his train Himself comes forth, and there before him They bear a statue cast from bronze,
Carry forth the Caesar’s image.
VII
A strange feast they've devised, indeed,
The patrician aristocracy,
And Caesar's learned senate. They,
You understand, have praised the Caesar In every way, till they grew sickened To sing this fool their laud and praise,
So now, to bring it to the limit,
In council they agreed that they Henceforth would call the Caesar simply "Jupiter," and finish with it.
To the Governors they've written Throughout the Empire: so and so,
Caesar is god, divine and more,
And to a sculptor gave the order,
From bronze a Caesar he should forge.
And, nota bene, also added
That this bronze Caesar had the power
Of amnesty. And people now,
Poor souls, like birds migrating, straggled Romewards, on pilgrimage. This poor lady,
She too from Syracuse came sailing,
To Caesar-god intent on praying.
Is she alone? God! There drew near Thousands of them, bathed in tears,
From afar.
Woe unto you!
Whom have you come, then, to entreat?
To whom have you brought your tears to plead?
429


Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами,
Раби незрячії! Кого?
Кого благаєте, благії,
Раби незрячії, сліпії?
Чиж кат помилує кого? Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня — Попи й царі...
VIII
Перед Нероном, Перед Юпітером новим, Молились вчора сенатори І всі патриції, і вчора Лилася Божа благодать.
Кому чи чином, чи грошима, Кому [в] аренду Палестину, Байстрятам дещо. А кому Самі благоволили дать Свою підложницю в супруги, Хоча й підтоптану. Нічого,
Аби з-під кесаря. А в кого Сестру благоволили взять У свій гарем. І се нічого.
На те він Бог, а ми під Бога Себе повинні підкладать,
Не тілько сестер.
Преторіане помолились, Преторіанам дав указ,
Щоб все, що хочуть, те й робили, А ми помилуємо вас.
430


And with your tears, to whom have you Brought your hope? Woe unto you,
You blind, unseeing slaves! With whom, With whom are you entreating, hapless Creatures, sightless slaves and captives? The executioner save from doom?
Pray to God alone, your father,
Pray to truth and right on earth,
And bow down before no other On earth. All else is false and lies: Priests and emperors. . . .
VIII
There before Nero, the new Jupiter,
The senators yesterday have prayed,
And all the patricians; yesterday The divine favour forth did flow.
To one a post or money granting,
To one gives Palestine for tax-farming, Something for the brats. To one He Himself deigned to bestow His concubine, to be a spouse — Though somewhat faded. But that's nothing, If she's from Caesar. And from others He deigned to take to his harem A sister. This is nothing odd,
For he's divine, and for a god We ought to offer self, indeed,
Not only sisters.
Then came the prayer of the praetorians, And to them he gave an order That what they wished, so they could do,
And after — We would pardon you.
431


І ви, плебеї-гречкосії,
І ви молилися, та вас Ніхто не милує. Не вміють Вас і помиловать гаразд!
IX
На третій день уже пустили Молитися за християн.
І ти приходила, молилась,
І милосердий істукан Звелів везти із Сіракузи У Рим в кайданах християн.
І рада ти, і весела Кумирові знову Помолилась. А кумир той, Юпітер той новий,
Ось побач, якеє свято Буде завдавати В Колізеї. А тим часом Іди зострічати Свого сина. Та не дуже Радій лиш, небого.
Ще не знаєш ти нового Ласкавого бога.
А поки що з матерями Алкідова мати Пішла його зострінути, Святих привітати На березі. Пішла єси,
Трохи не співаєш Та кесаря-Юпітера Хвалиш-вихваляєш:
— От Юпітер, так Юпітер! Не жаль і назвати Юпітером. А я, дурна,
432


And you, plebeian bumpkins, too, Made your prayer, but no one grants You pardon. For they cannot even Give proper amnesty to you.
IX
On the third day it was permitted That for the Christians they might pray, And you came too, and made petition. The idol, great in mercy, gave Order that they convey the Christians From Syracuse to Rome in chains.
You are joyful, filled with gladness, And once more you prayed To the idol. But the idol,
Jupiter, new-made —
Only see the kind of feast That in the Coliseum He is planning. And meanwhile Go you out to meet him,
Your son. But be not overjoyed, Rejoice not much, poor lady,
For as yet you do not know This god, new-made and kindly. Meanwhile the mother of Alcides Hastened out to meet him,
With the mothers went to give The holy ones their greeting On the very shore. You went,
Could hardly keep from singing, And to Caesar-Jupiter Your praise was ever ringing. "Jupiter, a Jupiter!
One does not grudge to call him Jupiter, indeed — and I,
433


Ходила благати У Афіни Юпітера.
Дурна, більш нічого! —
І нищечком помолилась Кесареві-богу.
Та й пішла понад болотом, На Тібр поглядає.
А по Тібру із-за гаю Байдак випливає Чи галера. На галері Везуть твого сина З неофітами в кайданах.
А твоя дитина
Ще й до щогли прикована — Не неофіт новий,
А апостол великого Христового слова.
Отакий-то він. Чи чуєш?
У путах співає Твій мученик.
— Псалом новий Господеві І новую славу Воспоем честним собором, Серцем нелукавим.
Во псалтирі і тимпані Воспоем благая,
Яко Бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословять, Хвалять ім'я Боже.
І мечі в руках їх добрі,
Острі обоюду,
На отмщеніє язикам
434


Poor fool, went off, imploring The Athenian Jupiter.
A fool, and nothing more!"
And quietly to the divine Caesar she made her prayer.
On she walked beside the swamps,
On the Tiber gazing,
And up the Tiber, from beyond The trees, a barge came sailing,
Or a galley. On the galley They bring the neophytes In chains and in the midst, your son. And he, your own dear child,
Is fettered to the very mast,
No new neophyte Is he, but an apostle of The mighty word of Christ.
Such he is! Do you hear,
From his chains he sings,
Your martyr.
"A new psalm unto the Lord,
New praise let us proclaim,
In righteous chorus with a heart Free from guile and blame.
On tympanum and psaltery Let us sing forth His praises;
How God smiteth the unrighteous, And the righteous aideth.
The blessed ones in glory on Quiet couches speak the fame And praise of God, for aye rejoicing, Laud His Holy name.
In their hands good swords they hold, Whetted and two-edged,
For instruction to the people,
435


І в науку людям.
Окують царей неситих В залізніє пута,
І їх, славних, оковами Ручними окрутять.
І осудять неправедних Судом своїм правим,
І вовіки стане слава, Преподобним слава.
X
А ти на березі стояла, Неначе темная скала.
Не слухала і не ридала,
А Алілуя подала За матерями християнам. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах. А твій син, Єдиний твій! Апостол новий, Перехрестившись, возгласив: — Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його,
Брати мої, не поклонітесь. Молитва Богові. А він Нехай лютує на землі,
Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає;
Уже внучата зачались,
І виростуть вони колись.
Не местники внучата тії, Христові воїни святиє!
І без огня, і без ножа Стратеги Божії воспрянуть.
436


And to the Gentiles, vengeance.
Insatiate emperors they'll chain In fetters of strong iron,
And the wrists of the far-famed With heavy chains they'll bind.
And with righteous judgment will The unjust be condemned,
And glory will arise forever,
Glory to the blessed."
X
And you stood there like a dark rock On the bank above the water,
Did not listen, did not sob,
But echoed "Alleluia" after
The mothers of the Christians there.
The clank of chains rang through the air Like bells. Your child, your only son,
The new apostle, having made
The Sign of Christ's blest Cross, intoned:
"Pray for him, О pray, my brethren,
For the fierce executioner,
In prayer I bid you to remember Him. Do not bow down before His overweening pride, my brothers. Prayer is for God alone! But he —
Let him rage upon this earth,
Let him the prophet smite and crush,
Let him crucify all of us.
Grandsons, already in the womb Conceived, will grow to manhood soon — Not as avengers they will strike,
As holy warriors of Christ.
And without fire, without sword The captains of the Lord will rise,
437


І тьми і тисячі поганих Перед святими побіжать. Молітесь, братія.
Молились,
Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі мол одне! Хвала вам, лицарі святиє! Вовіки-віки похвала!
XI
І в Рим галера приплила. Минає тиждень. П'яний кесар, Постригши сам себе в Зевеса, Завдав Зевесу юбілей.
Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами християн У Колізей. Мов у різниці,
Кров потекла. Ликує Рим!
І гладіатор і патрицій — Обидва п'яні. Кров і дим їх упоїв. Руїну слави Рим пропиває. Тризну править По Сціпіонах. Лютуй! Лютуй, Мерзенний старче. Розкошуй В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря.
Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Уб'ють обухом.
438


The heathen thousandfold will fly, Ten-thousandfold will flee before The saints. Pray, brethren."
They prayed,
Before the Cross they made their prayer. Fettered in chains, the neophytes Prayed joyfully. To you all hail,
All praise to you, souls young and bright,
All praise to you, О holy knights!
To you for evermore, all hail!
XI
And into Rome the galley sailed.
A week goes by. The drunken Caesar, Having accepted Zeus's tonsure,
Arranges Zeus's jubilee.
Rome throbs with joy. They bear before The idol frankincense and myrrh By cartloads, and herd droves of Christians To the Coliseum. As it were A slaughterhouse, blood flows. And Rome Throbs with joy. Gladiator, patrician,
Both are drunk, with blood and smoke Stupefied. Rome drinks away The fall of glory, celebrates The exequies of the Scipian era.
Rage, rage, base dotard! Take your pleasure In your harems. A holy star Is rising beyond the sea afar.
Not with holy righteous thunder Will they slay you, but with blunted Knife will slash, and with an axebutt Slay you like a cur.
439


XII
Другий день Реве арена. На арені Лідійський золотий пісок Покрився пурпуром червоним, В болото крові замісивсь.
А сіракузьких назореїв Ще не було у Колізеї.
На третій день і їх в кайданах Сторожа з голими мечами Гуртом в різницю привела. Арена звірем заревла.
А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив.
І п'яний кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену, Ступив, зирнув... І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом пронеслась І стихла буря. Де ж була?
Де ти сховалась? Чом на його, На кесаря свого святого,
Не кинулась? Бо стерегли, Кругом в три лави оступили Зевеса ліктори. За ним,
Твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили.
А ти осталася одна, Одна-однісінька надворі.
І що ти зможеш? — Горе! Горе! О горе лютеє моє!
Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого
440


XII
A second day
The arena roars. In the arena The golden sand of Lydia Was covered with red purple, kneaded Into a muddy swamp of blood.
In the arena Nazarenes From Syracuse were not yet seen.
But the third day they too were brought In chains, by guards with naked swords,
To the slaughterhouse together.
The arena like roaring beasts re-echoed. Proudly into the arena,
Singing a psalm, your son stepped forth.
Like one possessed, the drunken Caesar Roared with laughter. From the vault A leopard sprang upon the stage,
Stepped forward, glanced . . . the holy blood Gushed forth. Across the Coliseum A storm was borne with roaring thunder, Once more grew calm. Where were you then? Where had you hidden? Why not fall On him, your Caesar, him your All- Holy! No, there stood to keep Guard over him, in ranks three deep,
Lictors around your Zeus, and there,
Behind your holy Jupiter,
The gate of iron is shut and barred —
And you were left there all alone,
There at the gate, all, all alone.
What could you do? "O sorrow, sorrow!
О my bitter fate of sorrow!
What shall I do? Of him bereft What shall I do? And who is left
441


Я прихилюся?.. — І небога Кругом зирнула, і о мур,
Об мур старою головою Ударилась, і трупом пала Під саму браму.
XIII
З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. Колізей остався Без кесаря і без римлян,
І ніби заплакав Одинокий. Мов гора та На полі, чорніє Колізей той серед Риму. Тихо, тихо віє Із-за Тібра, із Альбано Вітер понад Римом.
А над чорним Колізеєм, Ніби із-за диму,
Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тілько ми, Адаме,
Твої чада преступииє,
Не одпочиваєм До самої домовини У проспанім раї.
Гриземося, мов собаки За маслак смердячий,
Та тебе ще зневажаєм, Праотче ледачий!
442


To lean on?" And the poor soul gazed All round — and then against the wall, Against the wall she struck her head,
And swooning fell as she were dead.
Before the very gate.
XIII
From the spectacle, when the evening Came, the holy Caesar Hid in the Thermae with his lictors.
There the Coliseum
Stood without Caesar, without Romans, And, it seemed, was weeping.
Lone, like a mountain in the plain,
There in the midst of Rome,
The Coliseum looming black.
Quiet, quiet blows
The wind from beyond the Tiber, from Albanum, over Rome.
High over the black Coliseum Sails the round-faced moon,
As from behind dark smoke. The earth, First-born of creation,
Rested on the night's calm bosom,
Only we, О Adam,
Your progeny of ill-intent,
Lie not down to rest,
Till in the coffin, in that Eden Lost by our neglect.
Like curs after a stinking bone,
We tear and rend each other.
And hurl our insults at you, even, Lazy-bones fore-father!
443


XIV
Трохи одпочила Стара мати недобита. Живущую силу Сила ночі оживила.
Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала.
Чи не кесаря святого Нишком проклинала?
А може, й так. Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала,
Якесь слово. І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась.
І на возах, на колесницях Із Колізея, із різниці,
Святиє вивезли тіла;
І повезли на Тібр. Тілами Святих убитих годували Для царського-таки стола У Тібрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр. А скіфи сіроокі, Погоничі, рабов раби, Подумали — сестра Морока Із пекла вийшла провожать У пекло римлян. Поскидали
444


XIV
She rested there awhile,
The mother, beaten near to death,
The strength of night revived The force of life in her again.
She rose and wandered round Near the gateway, closed and barred, Whispering about Something. Murmured curses on Blest Caesar? Yes, maybe,
Curses too. . . . She stole towards The gateway silently,
Stood there listening — and smiled,
Murmured quietly
Something to herself, some words,
And, hidden there beside The gate, sat quietly sorrowing.
The gate soon opened wide,
And on chariots and carts from The slaughterhouse, the Coliseum,
They brought the bodies of the saints Down to the Tiber. For it is Their wont to fatten Tiber's fish On murdered saints, to swell them for The imperial table. And the mother Rose, looked round upon all sides,
And, clasping her bruised head, behind The waggons, silently she made Her way, like a black ghostly shade, Tiberwards, and the grey-eyed Scythians, Waggon-drivers, slaves of slaves,
Thought that this was Morok's sister Come from Hell, to see the Romans Well on the way to Hell. They hurled
445


У воду трупи та й назад З возами скіфи повертали.
І ти осталася одна На березі. І ти дивилась,
Як розстилалися, стелились Круги широкії над ним,
Над сином праведним твоїм! Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді.
І усміхнулася тойді,
І тяжко, страшно заридала,
І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий Син Марії.
І ти слова Його живії В живую душу прийняла.
І на торжища і в чертоги Живого істинного Бога Ти слово правди понесла.
1857, 8 декабря,
Нижній Новгород
ДОЛЯ
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку.
— Учися, серденько, колись З нас будуть люде, — ти сказала. А я й послухав, і учивсь,
446


The slain into the stream, then homewards The Scythians with their carts returned.
And you alone remained there grieving,
On the bank, and watched the ripples Grow in ever widening circles,
Spreading, spreading there above him,
There above your righteous son!
You watched, till there at last remained No living trace upon the water,
And then you smiled — and straightway after Sobbed tears of bitter, anguished pain.
Then to the Crucified you prayed For the first time, for us. He saved You, Mary's Son, the Crucified.
And you received the living word That in your living soul He poured.
And you to market-place and palace The word of right, the word of God,
The Living Lord and True you bore.
1857, December 8,
Nizhniy Novgorod
FATE
You never acted as a trickster To me; you were friend, brother, sister For me, an orphan; and when I Was a small boy took my hand, leading Me to a peasant school to try To learn from drunken sexton's teaching. "Study, my dear, one day you'll be A man among us," you said sweetly.
I heeded you. Learned tirelessly,
447


І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава — заповідь моя.
[9 лютого] 1858. Нижній Новгород
МУЗА
А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила.
І колихала, і співала,
І чари діяла... І я...
О чарівниченько моя!
Мені ти всюди помагала.
Мене ти всюди доглядала.
В степу, безлюдному степу, В далекій неволі,
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі!
Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла
448


And learned it all. But you deceived me! A man among us? All in vain!
We never acted as the tricksters,
We simply walked. No grain Of untruth left when we went thither.
So, now, dear fate, walk at my side.
My poor dear friend, who is no trickster, Further we'll go. There glory glistens! And glory ever is my guide.
[Febuary 9] 1858.
Nizhniy Novgorod
THE MUSE
And you, maiden most pure and holy, Young sister of Phoebus, most surely Took me into your mantle, then Carried me out into the plain,
And in the plain, upon a gravemound,
Like freedom in broad space, you swathed me, Swaddled me in mist grey and fine,
And rocked me and sang your songs to me, And wonders wrought there. . . And I. . .
О dearest wonder-worker mine!
Everywhere you have helped me truly Everywhere you watched o'er me duly,
In the steppe, the unpeopled steppe,
In my far unfreedom,
You shone there in all your pride,
Like flower in the plain blooming,
From the filth of prison-cell,
Pure and holy ever
Like a small bird you flew out
449


І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила...
Мов живущою водою, Душу окропила.
І я живу, і надо мною З своєю Божою красою Гориш ти, зоренько моя. Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи,
Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю.
А як умру, моя святая!
Моя ти мамо! Положи Свого ти сина в домовину,
І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи.
[9 лютого] 1858. Нижній Новгород
Лічу в неволі дні і ночі І лік забуваю:
0 Господи, як-то тяжко Тії дні минають.
А літа пливуть за ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою
1 добро і лихо.
450


And above me hovered,
Soaring on your golden plumage, Singing your songs to me,
And as if with living water My poor soul bedewing!
And I live, and you above me With your divine gifts so lovely Shine on still, bright star of mine, You, a counsellor true for me,
You who are my youthful fortune,
Do not leave me! In the night And the day, at dawn and evening, Walk with me, teach me aright, Teach me with lips undeceiving To speak the truth. О aid my plight, That to the end my prayers I'll offer, And when I die, then in my coffin Lay me, your son, there to lie,
Holy one, my dearest mother!
And let at least one tear-drop over Me fall from your immortal eyes.
[Febuary 9] 1858.
Nizhniy Novgorod
Unfree I count the days and nights — And then forget how many,
О Lord! How wearily they drag Those days that pass so heavy!
And the years flow away with them. Quietly they flow ever,
And they bear away with them Evil and good together
451


Забирають, не вертають Ніколи нічого,
І не благай, бо пропаде Молитва за Богом.
Каламутними болотами, Меж бур'янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли.
І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро —
Мої літа, моє добро,
Мою нудьгу, мої печалі,
Тії незримії скрижалі, Незримим писані пером.
Нехай гнилими болотами Течуть собі меж бур'янами Літа невольничі. А я!
Такая заповідь моя!
Посижу трошки, погуляю,
На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю Та й знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. [1858, С.-Петербург]
452


Bear away, and bring back nothing, Nevermore returning,
Do not then complain that prayer From God no help can earn you!
Lost among the murky marshes, Among wild weeds, there have passed now Three years, sadly, day by day;
And so much they bore away From my granary's dark hollow.
And in the sea cast it for ay;
And all quietly the sea swallowed My wealth, not silver nor of gold,
But my years and all my good.
And my suffering, my anguish, —
Those forever-unseen tablets Writ with pen unseen it took.
So among the putrid marshes And wild weeds, let them flow, pass now Those unfree years! But as for me!
This my rule of life shall be!
I'll sit a while, then walk a little,
Upon the steppe and sea I'll look, Remember something, sing a ditty.
And the tiniest new-come book Once more embroider. For — I'm flitting. [1858, St Petersburg]
453


сон
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога, Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла... Остатню, може; Бог поможе,
То й сон твій справдиться...
[12 липня] 1858. С.-Петербург
454


THE DREAM
To Marko Vovchok
She reaped the wheat in serfdom's labour; Worn-out; for rest she did not come To the sheaf — she made her way there To feed Ivan, her little son.
The swaddled child lay wailing, bedded In the cool shade, below the sheaf;
She loosed the swaddling-bands and fed him, Cuddled him, and, as if asleep,
Beside her son drowsed, heavy-headed.
She saw, in dreams, her son Ivan,
Grown up, of handsome, manly carriage, Wealthy, betrothed, and now his marriage To a free bride — he a free man,
No more the lord's, they lived in freedom;
In their own smiling field out reaping The two were cutting their own wheat,
While children brought them lunch to eat. . . Then quietly she smiled, poor mother. . .
She started up. . . all gone forever!
She looked at little Ivan, then Picked him up, swaddled him again,
And, ere it reached the overseer's ken,
Went off, three score more sheaves to gather. The last time, maybe; with God aiding Your dream too could prove true then. . .
[July 12] 1858.
St Petersburg
455


Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога До суду Божого страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п'яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
1858.22 ноября
456


I am not ill, touch wood, not I —
But something strikes my inward eye,
And the heart hopes for something . .. Weeps, Aching, aching, never sleeps,
Like a child that cries for food.
A time where grim disasters brood,
Perhaps, you hope for? Give no heeding To hopes of long-expected freedom —
She slumbers on: tsar Nicholas Put her to sleep, and now to call The weakly freedom to awake,
We must together, one and all,
Harden the axe-shaft, whet the blade,
And start to rouse her, start to call.
Else the poor dear will sleep away The years, sleep on till Judgment Day.
The noblemen will lull her still,
Shrines and palaces they'll build,
Love their drunken tsar, adore Byzantism with all their will,
And nothing, it seems, nothing more!
1858. November 22
457


ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ
Мій Боже милий, як-то мало Святих людей на світі стало.
Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть?
А ти, о Господи єдиний,
Скуєш лукавії уста,
Язик отой велеречивий,
Мовлявший: ми не суєта!
І возвеличимо на диво І розум наш і наш язик...
Та й де той пан, що нам закаже І думать так і говорить?
— Воскресну я! — той пан вам скаже, — Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче,
Неначе стоптана трава,
І думка ваша і слова —
Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі, словеса Твої, о Господи, такії.
Розкинь же їх, Твої святиє,
По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти!
1859. 15 февраля [С.-Петербург]
458


PARAPHRASE OF THE ELEVENTH PSALM
Merciful God! How they do wane now — Thy saints, how few on earth remain now!
Now one man forgeth 'gainst another Chains in his heart. And in their speech,
With lips exuding honey sweet,
They kiss, the hour awaiting, whether Soon from feast to grave they might In his coffin bear a brother?
Thou, only Lord of truth and right,
Wilt lock those lips deceiving, seal That wagging tongue that utters forth, Proclaims: "We are not vanity!
And we shall wondrously exalt Both our reason and our tongue. . .
And where's the Lord to bid us 'Nay!'
That thus our thought, our speech should run?" "I shall arise!" — that Lord will say,
"This day I shall arise again!
For these my people, bound in chains,
Poor wretches! I shall glorify These small dumb slaves! And as a guard Protecting, I shall set my word Around them. Then shall fade and die,
Like grasses trampled underfoot,
Both your speaking and your thought."
And like to silver, forged and beaten,
By fire in the furnace heated,
Smelted sevenfold, О Lord,
So are these mighty words of Thine!
Scatter them, Lord, those words divine, Throughout the earth! In all the world Thy marvels through the length of days Thy poor small babes shall know and praise. 1859. February 15 [St Petersburg]
459


МАРКУ ВОВЧКУ
На пам’ять 24 генваря 1859
Недавно я поза Уралом Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало;
І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене, і огрій,
І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу,
І думу вольную на волю Із домовини воззову.
І думу вольную... О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову.
1859. Февраля 17. СПб
N. N.
Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла,
І воплотила, пронесла Святеє слово над землею.
Якби то й ти, дністровий цвіте... Ні, ні! Крий Боже! Розіпнуть.
В Сибір в кайданах поведуть.
І ти, мій цвіте неукритий...
460


TO MARKO VOVCHOK
In memory of Januaty 24, 1859
Lately, beyond the Urals straying,
1 wandered, and from God besought That our truth should not pass away so,
That our word should not die. I prayed so,
And it was granted — for the Lord Sent you to us, a prophet kindly,
One to reprove with sternest chiding Cruel, insatiate men. My light,
You are my holy star in truth,
You are to me the strength of youth.
Shine upon me, blazing bright,
And give new life to my poor heart,
That all exposed to every smart Still hungers here. Alive again,
Free thought to freedom I'll once more Call from the coffin forth again,
And that free thought, then . . . you, my fortune, Our prophet, you my dearest daughter,
That thought I shall call by your name.
1859. February 17. St Petersburg
N. N.
Once a lily like you, growing On Jordan's banks in days of yore,
And bestowed human flesh and bore Here upon earth that Word all-holy.
If you, my Dnister flower could but. . . No! No! Dear God! They crucify,
And, fettered to Siberia drive.
You, my defenceless flower. . . I'll not
461


Не вимовлю...
Веселий рай
Пошли їй, Господи, подай!
Подай їй долю на сім світі І більш нічого не давай.
Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери,
А дай твоєю красотою Надивуватись на землі.
19 апреля 1859 [С.-Петербург]
Мій Боже милий, знову лихо!.. Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла Мужицька кров! Кати вінчані, Мов пси голодні за маслак, Гризуться знову.
[квітень — травень 1859, С.-Петербург]
Ой маю, маю я оченята,
Нікого, матінко, та оглядати,
Нікого, серденько, та оглядати!
Ой маю, маю і рученята...
Ніко[го], матінко, та обнімати, Нікого, серденько, та обнімати!
Ой маю, маю і ноженята,
Та ні з ким, матінко, потанцювати,
Та ні з ким, серденько, потанцювати! 10 іюня [1859]. Пирятин
462


Say it. . .
A joyous paradise,
Send to her, Lord, in earthly guise, Grant her on earth a happy lot,
And nothing else to her devise.
But do not in her springtime take her To Thine own paradise on high.
But clad in Thine own beauty make her On earth a wonder to our eyes.
April 19, 1859 [St Petersburg]
Dear God, evil once more runs riot!. . . And things were pleasant, things were quiet; We were beginning to unforge The fetters on our unfree people.
Then, bang! And peasant blood once more Was flowing. And crowned hangmen, seeking Like hungry dogs a bone to gnaw,
Squabble anew.
[April - May 1859,
St Petersburg]
Ah, I have eyes, have two eyes to me given,
But, mother dear, have no one to see with them,
No one, poor soul, do I have to see with them!
Ah, I have arms, have two arms to me given,
But, mother dear, have no one to hold with them,
No one, poor soul, do I have to hold with them!
Ah, I have feet, have two feet to me given,
But none with whom, mother dear, to dance with them, But none, poor soul, with whom to dance with them. June 10 [1859]. Pyriatyn
463


ОСІЯ. ГЛАВАXIV
Подражаніє
Погибнет, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі,
А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно!
Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара,
Карає тяжко? За Богдана,
Та за скаженого Петра,
Та за панів отих поганих До краю нищить... Покара,
Уб'є незримо і правдиво;
Бо довго Довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рек во гніві: — Потреблю Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!..
І плача, матернього плача Ісполню гради і поля,
Да зрить розтлєнная земля,
Що я Держитель і все бачу. Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий,
Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи. Спочивши, скорбная, скажи, Прорци своїм лукавим чадам,
464


HOSEA, CHAPTER XIV
Paraphrase
And thou shalt perish, Ukraina, Vanish, leave no trace on this earth.
Yet once thou wert so proud, with wealth Of goods and splendour! Ukraina! Beloved land, innocent, sinless!
Why does the Lord so chasten thee? Because of Bohdan and mad-dog Peter He chastiseth certainly,
And for those evil lords he smiteth To utter ruin — chastens thee,
And slays unseen.
And He does justly!
For long He did endure, long-suffering Beholding, silent, from on high Thy sinful womb. Then, patience ended, He spake in wrath: "I shall require Of thee thy beauty and thy splendour, And thyself crucified shall rent be,
For thee thy vicious sons shall slay,
And others, ill-conceived, dispatched In the womb, shall die away Like chicks that never shall be hatched. With tears, a mother's tears that fall,
I shall fill fields and cities so,
That the whole earth may come to know That I am Lord, and I see all.
Arise, О mother, and return now Back to your home, and there take rest. For too long thou hast borne this burden By the sins of thy sons oppressed.
Take rest, sad mother, then begin,
465


Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем,
Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах,
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар, їх кроткий, п'яний господар,
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тоте ж,
Уловлять і судить не будуть,
В кайдани туго окують,
В село на зрище приведуть,
І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих,
Розтнуть, розірвуть, розіпнуть,
І вашей кровію, собаки,
Собак напоять...
І додай,
Такеє слово їм додай
Без притчі. — Ви, — скажи, — зробили
Руками скверними створили
Свою надію; й речете,
Що цар наш Бог, і цар надія,
І нагодує і огріє
Вдову і сирот. — Ні, не те,
Скажи їм ось що: — Брешуть боги,
Ті ідоли в чужих чертогах,
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене Не ветхе|є], не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове
466


And prophesy to thy wicked offspring That they shall perish in their sin,
That all their treason and dishonour And crooked soul The fire shall smite,
That doom cries out beyond escaping,
And their kind tsar no aid can bring,
Their gentle, drunken, mighty king!
No drink he'll give, no food he'll give them, No horse for you to seek deliverance In bare-back flight. You cannot flee,
You cannot hide yourselves. Avenging Troth will find you, and intently People will watch for you, and seeing,
Will catch you. To no trial they'll bring you, But straightway into fetters fling you,
Drag you to town and mock you there, Without a tsar or hangman nigh you,
Upon the cross they'll crucify you.
Cut you to pieces, rend and tear,
And your blood, curs, will be given To curs to drink. . .
Go, give to them,
This word once more go give to them,
Free of all parables: “Ye made this.”
Say plainly to them: "Ye have made this — With your own unclean hands created Hope for yourself — and then proclaim Our tsar is God, our hope abiding,
For widows, orphans aye providing Both food and warmth." Not so, not so!
Say thus: "Lies only the gods tell ye,
Those idols in their foreign dwellings,"
Tell them troth will rise from its grave.
And a word not outworn, outdated, Corrupted, a word new-created
467


Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської...
25 декабря 1859 [С.-Петербург]
Дівча любе, чорнобриве Несло з льоху пиво.
А я глянув, подивився — Та аж похилився...
Кому воно пиво носить? Чому босе ходить?..
Боже сильний! Твоя сила Та Тобі ж і шкодить.
[ 15 січня 1860. С.-Петербург]
Ой діброво — темний гаю! Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується На свою діброву... Надивившись на доненьку Любу, молодую,
Возьме її та й огорне В ризу золотую
468


Among the people it will raise then, And will the plundered people save From the Tsar's favour. . .
December 25, 1859 [St Petersburg]
I
A pretty maiden with dark brows Brought beer up from the cellar,
And I beheld and gazed at her Till drooping I near fell there.
For whom, though, did she bring the beer, Why barefoot must she go.
О God of Might! For might Thou hast — Yet Thou dost spoil it so!
[January 15, 1860.
St Petersburg]
II
Oak-grove, darkly-shadowed spinney, Thrice in the year's course A new robe you wear. A rich Father must be yours!
Firstly in a cloak of green He adorns you richly,
And himself is all amazed To look upon his spinney.
Looks his fill upon his darling, Well-beloved and young,
Takes her then and robes her newly In a golden gown;
469


І сповиє дорогою Білою габою
Та й спать ляже, втомившися Турббю такою.
15 стичня 1860. С.-Петербург
Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима!
Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє... Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою надію оновить!
І думу вольную на волю Не прийде випустить... Сиди І нічогісінько не жди!..
18 октября [1860. С.-Петербург]  І * * * 5І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивує[ш]ся, чому не йде
Апостол правди і науки!
5 ноября [1860. С.-Петербург]
470


Wraps her in a costly mantle Of the purest white,
Then, all weary from his labours, Lies down for the night.
January 15, 1860.
St Petersburg
The years of youth have long ceased flowing, Gusts of a chilly wind are blowing From your hopes. This is winter come!
Sit in your cold house, lone, benighted,
No one with whom to gossip quietly,
None to take council with. No one!
No one at all, alas! No one!
So sit alone, while hope abiding Will fool you, fool, mock you, deriding Will seal your eyes with frosty cover,
And will unfold thoughts prideful Like snowflakes over steppeland blown!
Sit in the corner then, alone.
Wait not for spring, for blest fate yearning,
For you no spring will be returning To make your orchard green once more,
Your old hope to renew, restore!
Nor to set free a free thought burning Will she return again. . . So, sit And wait for not the smallest whit.
October 18, [1860.
St Petersburg]
Day comes and goes, night comes and goes Sinking your head in hands clasped tight,
You wonder why there still comes no Apostle of wisdom, truth and right.
November 5 [1860.
St Petersburg]
471


Тече вода з-під явора Яром на долину.
Пишається над водою Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою.
А качечка випливає З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?
7 ноября [1860. С.-Петербург]
Якось-то йдучи уночі Понад Невою... та йдучй Міркую сам-таки з собою:
— Якби то, — думаю, — якби Не похилилися раби...
То не стояло б над Невою
472


Water flows from beneath the maple, Through ravine to the lowland.
And splendidly above the water,
A guelder-rose is growing.
Splendidly grows the guelder-rose, Maple with youth is gleaming,
And round about them, osier-beds With osiers growing greenly.
Water flows from beyond the grove,
And beneath the mountain Little ducklings are splashing there, With osiers all around them,
And the duck comes gliding out,
(The drake follows his lady),
She catches water-weed, converses Quietly with her babies.
Water flow beside the kailyard,
To a pond extending.
A girl comes out to draw water,
And sings, homeward wending.
And from their home, the parents come To stroll out in the orchard,
And they take counsel who to name As husband for their daughter.
November 7 [1860.
St Petersburg]
Once I was walking in the night Beside the Neva, and my wits Were pondering deeply as I walked:
"If it had been," I thought, "if it Had been the slaves would not submit, There would not stand on Neva’s banks
473


Оцих осквернених палат!
Була б сестра! і був би брат!
А то... нема тепер нічого...
Ні Бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїзжачі,
Хортів годуємо та плачем.
Отак-то я собі вночі,
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня.
А то два ліхтаря горять Коло апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав.
ІЗ ноября [1860. С.-Петербург]
Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать, Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
474


These palaces as a living shame,
A brother, a sister would remain;
But now ... no, there is nothing now, — Not even God, nor demi-god:
And, with their brats, dog-trainers reign, And we — the clever kennel-men —
Weep on, and breed their hounds for them!
So, walking at night, I chanced to be Beside the Neva, and my wits Formed such fine thoughts; I had not seen That over on the other bank A kitten, as if in a pit,
Blinked both his eyes: for there were lit Near the Apostle's Gate twin lamps. Startled from my dreams, I crossed Myself, and spat three times for sure,
Then once again in thought was lost,
The same deep thoughts I had before.
November 13 [1860.
St Petersburg]
Should we not then cease, my friend, My poor dear neighbour, make an end Of versifying useless rhymes?
Prepare our waggons for the time When we that longest road must wend? Into the other world, my friend,
To God we'll hasten to our rest. . .
We have grown weary, utter-tired,
A little wisdom we've acquired,
It should suffice! To sleep is best,
Let us now go home to rest. . .
A home of gladness, you may know!
475


Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже, рано — Походимо, посидимо — На сей світ поглянем... Поглянемо, моя доле... Бач, який широкий,
Та високий, та веселий, Ясний та глибокий... Походимо ж, моя зоре... Зійдемо на гору, Спочинемо, а тим часом Твої сестри-зорі Безвічнії попід небом Попливуть, засяють. Підождемо ж, моя сестро, Дружино святая!
Та нескверними устами Помолимось Богу,
Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу —
Над Летою бездонною Та каламутною. Благослови мене, друже, Славою святою.
А поки те, та се, та оне... Ходімо просто-навпростець До Ескулапа на ралець —
Чи не одурить він Харона І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід, Творили б, лежа, епопею, Парили б скрізь понад землею, Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли Мишам на снідання. А потім
476


No, let us not depart, nor go, —
It is early still,
We shall yet take walks together,
Sit, and gaze our fill,
Gaze upon the world, my fortune, See how wide it spreads,
Wide and joyful, it is both Bright, and of great depth!
We shall yet take walks, my star,
On a hill climb high,
And take our rest together. .. . And Your sister-stars, meanwhile,
The ageless ones, will start to shine, Through the heavens glide . . .
Let us linger then, my sister,
Thou, my holy bride,
And with lips unsullied we shall Make our prayer to God,
And then set out quietly On that longest road,
Over Lethe's plumbless depths, Waters dark and swarthy,
Grant me then thy blessing, friend, With thy holy glory.
While this and that and all such wear on, Straight let us go, as the crow flies,
To Aesculapius with a present,
For him to outwit old Charon
And spinning Fate. . . . And then, as long as
The old sage would change his purpose,
We would create, reclining there,
An epic, soaring everywhere Above the earth, hexameters We'd twine, and up the attic stairs Take them for mice to gnaw. Then we
477


Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь... Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І славу святую —
Молодую безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у Раю,
Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насажу, Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посажу. Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...
15 февраля [1861.
С.-Петербург]
478


Would sing prose, yet with harmony And not haphazard. . . Holy friend,
Companion to my journey's end,
Before the fire has ceased to glow,
Let us to Charon, rather, go!
Over Lethe's plumbless depths,
Waters dark and swarthy,
Let us sail, let us bear With us holy glory,
Ageless, young for evermore . . .
Or, friend, let it be!
1 will do without the glory,
If they grant it me,
There on the banks of Phlegethon,
Or beside the Styx, in heaven,
As if by the broad Dnipro, there In a grove, a grove primaeval,
A little house I'll build, and make An orchard all around it growing,
And you'll fly to me in the shades,
There, like a beauty, I'll enthrone you; Dnipro and Ukraina we Shall recall, merry settlements Among groves, gravemounds in the steppes, And we shall sing right merrily.
February 15 [1861.
St Petersburg]
479


еШШшме


МАЛЯРСТВО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Для слави імені України.
Тарас Шевченко
Малярська спадщина Шевченка завжди сприймалася крізь призму йото поетичного генія. Умови формування української історії, що потребували поета — глашатая нації, пев- ною мірою відводили на другий план його малярську спадщину Поглиблює це упередження ще й те, що колекція мистецьких творів Шевченка довгий час була розпорошена і перебувала у приватних збірках. Врешті-решт її було майже повністю сконцентровано у Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, але через специфіку збереження графічних творів вона залишається обмеженою для широкого глядача. Лише, мабуть, сучасники Шевченка органічно сприймали його як вільного художника, який заробляв гроші своїм мистецьким ремеслом. Шевченків друг і ініціатор викупу з кріпацтва художник Іван Сошен ко вважав, що "якби він покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем, як поетом".
Нині малярство Шевченка сприймається, з одного боку, із захопленням як спадщина національного пророка, з іншого, — як щось застигле, академічне, вторинне. В обох випадках відчутний політизований просвітянський присмак. Серйозні монографії про малярську спадщину Шевченка не спромоглися зруйнувати ці суспільні кліше. Довгий час точилися дискусії, який талант Шевченка є вагомішим і потужнішим. Зазвичай пріоритет віддавали поетичному генію, що виходить за межі національної культури, адже малярський талант майстра має більш локальний характер, хоча обидва вони повністю підпорядковані його найбільшому почуттю любові до України, любові до людини — "торжества і вінця Божественної краси". І саме всеохопність відтворення життя у всіх його глибинних зв'язках робить творчість Шевченка позачасовою.
Намагаючись зрозуміти феномен Шевченка-художника, дослідники часто порівнюють його твори з роботами Альбрехта Дюрера, Рембрандта, шукають подібності з російськими художниками Орестом Кіпренським, Петром Соколовим. Шевченковим ім'ям починають історію новітньої російської гравюри, проводять паралелі з творчістю засновників національних шкіл Східної Європи.
Сьогодні Шевченка визнають не лише як майстра модерного поетичного слова, а й як основоположника новітнього гравірувального мистецтва у Східній Європі, худож-
482


ника, який стояв біля його витоків і який упритул підійшов до імпресіоністичного живопису, випередивши французьких художників на ціле десятиріччя. Життєві обставини не дали на повну силу розкритися його малярському хисту, проте, зважаючи на новаторство митця у багатьох художніх галузях та його вплив на подальший розвиток національного мистецтва, Шевченка називають одним з визначних майстрів дев'ятнадцятого століття.
Уже перші його акварельні роботи у рисувальних класах "Товариства заохочення художників" відкривали шлях з кріпацької неволі, а з 1838 року його твори експонувалися на виставках у Петербурзькій Академії мистецтв, купувалися відомими людьми, в тому числі й членами царської родини. Тричі (1839, 1840, 1841) за художні твори Шевченка нагороджували срібними медалями, а по закінченні Академії 1845 року він одержав звання некласного художника. Його прагнення продовжити шліфування майстерності за кордоном, зокрема в Італії, не було реалізовано спочатку за браком коштів, а потім через арешт у справі Кирило-Мефодіївського братства саме напередодні запланованої поїздки у Варшаву через Німеччину до Італії. Після заслання Шевченко знову повертається до Академії, де за успіхи у гравірувальному мистецтві одержує звання першого в Росії академіка з гравірування і, як наслідок, право на неспадкове дворянство, від якого, проте, відмовляється.
Він залишив понад 1200 творів — малюнки, акварельний та олійний живопис, гравюри, ілюстрації до книжкових видань. Є свідчення про його заняття іконописом та скульптурою. Шевченкові поетичні й прозові твори, щоденник, епістолярна спадщина розкривають його естетичні та мистецькі уподобання, свідчать про майстра тонкого, вимогливого, зі сміливим і самостійним поглядом на світові мистецькі явища. Більша частина його малярства (близько 800 творів) зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві. Його твори є також у збірках музеїв Києва, Львова, Харкова, Одеси, Канева, в музейних і приватних колекціях Москви, Санкт-Петербурга, Казахстану, Польщі, США.
Мистецьку спадщину Шевченка за часом виконання поділяють на три періоди: від перших доакадемічних робіт і до заслання (1830—1847), твори заслання (1847—1857) і роботи, створені після заслання (1857—1861). Така періодизація дає змогу охопити багатогранну творчість митця, але водночас утруднює спостереження за розвитком певного жанру та особливостями зростання художника в ньому.
Перші акварельні портрети з натури, серія малюнків на історичні теми дали можливість молодому Шевченкові вступити одразу до четвертого (а їх було шість) академічного класу. А акварельні копії з Карла Брюллова "Перерване побачення", "Сон бабусі та онучки", власні композиції "Жінка в ліжку", "Натурниця", портрети Антона Лагоди, Миколи Соколовського, "Невідомої в намисті" свідчили про досконале володіння акварельною технікою. Його віртуозні, тонкі й вишукані акварелі дихали повнокровним, трепетним життям. Таїна олійного живопису відкрилася для нього не відразу. Шевченко вчився наполегливо, поступово осягаючи глибинну суть речей, якою природа наділяє лише геніїв. У його літературно-епістолярній спадщині згадуються сотні імен і явищ світової культури, що, помножені на національне мистецьке чуття, сформували величний, ні
483


на кого не схожий мистецький феномен. У творчості Шевченка своєрідно залежно від мистецького матеріалу і умов створення поєднуються елементи класицизму, романтизму, реалізму, символізму, народної творчості, часом не вписуючись у традиційні хронологічні рамки, а передбачаючи мистецькі відкриття.
Перша живописна спроба Шевченка — "Автопортрет" 1840 року була настільки вдалою, що стала хрестоматійним уявленням про митця. Бездоганність пропорцій, міцне скульптурне моделювання, вправність у контрастному композиційному і колірному вирішеннях виявили творчу зрілість художника і задекларували його як людину втаємниченого геніального обдаровання.
Особливе місце в спадщині Шевченка належить картині "Катерина", що вже давно живе своїм окремим мистецьким життям. Її глибинність і багатошаровість спричиняють часом до протилежних оцінок і тлумачень. Академічну композицію, м'яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням художник зумів увести в рамки соціально- побутового жанру, поєднавши академічні прийоми з прийомами українського народного живопису. В картині яскраво простежується умовність психологічної характеристики і трагічність та щирість почуттів, ретельна жорсткість в академічно визначених межах кольору і світлотіні й одночасно сміливість та внутрішній протест проти академічних обмежень. Шевченко мало ілюстрував свої літературні твори, тонко відчуваючи, що певна думка чи емоція підвладні лише поезії. Відомо, як критикував його Пантелеймон Куліш, коли Шевченко не дослухався до суворого внутрішнього естетичного цензора в роботі над "Катериною". Але ця картина вже визначила складну метафоричність його малярської мови, яка може мати надчасовий зміст, вивищуючи мистецькі образи до символів і архетипів.
Судячи з подальших кроків художника, його не сповна задовольняла картина: він прагнув навчитися малювати справжні почуття, справжнє сонце і повітря, так, як уже вмів це робити акварельними фарбами. Лише з приїздом в Україну 1843 року сонце засвітило в його роботах справжнім блиском, а самі твори ожили, наповнені повітрям. У цій перемозі молодого живописця особливе місце належить картині "На пасіці", яку називають серед найвищих здобутків українського побутового жанру першої половини XIX ст. Якби доля Шевченка склалася інакше і його пошуки в малярстві не перервалися засланням, а він мав би змогу, як і планував, поїхати в Європу, світ заговорив би про нього принаймні як про одного з родоначальників імпресіонізму. В картині "На пасіці" художник відмовляється від умовного академічного колориту, натомість вводить справжню палітру спекот- ного літнього дня. Відчуття простору, м'якого повітря майстер передає через великі світлотіньові співвідношення і тонкі зміни інтенсивності кольорів. Тут світло живе своїм життям, мерехтить-переливається навколо предметів і персонажів. Імпресіоністичні ефекти освітлення проглядаються також в його роботах "Повідь", "Далісмен-Мула-аульє", портретах Платона Закревського, Іллі Лизогуба, княгині Кейкуатової та ін.
Великим успіхом Шевченка-живописця була й серія олійних портретів, виконаних в Україні, — Пантелеймона Куліша, Платона і Ганни Закревських, Маєвської, Йосипа Рудзинського, Олександра Лук'яновича, Іллі Лизогуба, княгині Кейкуатової. Є свідчення, що Шевченко виконав близько двох десятків замовних портретів і гонорар був таким,
484


що він навіть планував поїздку в Італію власним коштом. Про вихід з колористичної замкненості художника свідчить портрет Платона Закревського, побудований на добре згармонізованих контрастах світла і кольору, підсилених імпресіоністичними мазками. У жіночих портретах Шевченко вже уникає контрастності й будує образ на загальному пом'якшенні колірних і світлових переходів. У них немає зовнішніх ефектів — це продумані, реальні й по-мистецьки прості полотна. Якщо в портреті Ганни Закревської ще присутнє активне червоне тло, ефектні коштовні сережки, жагучий погляд синіх очей, то у портреті Маєвської, акцентуючи увагу лише на чорній оксамитовій стрічці на жіночій шиї, художник подає образ ще лаконічніше, глибше і більш артистично. Легка усмішка на вустах, ледь помітні смішинки в очах схоплюють тонкий момент мінливості буття. При зовнішній подібності компонування обох портретів різниться їх технічне виконання. Гладеньке письмо з лесируваннями і бліками, зіткане з уривчастих, енергійних мазків на портреті Маєвської, та широкі, з м'якою моделюючою пластикою, насичені кольором мазки у портреті "Ганни вродливої". В останньому портреті немає "душевної дистанції" — художник повністю розчиняється у своїй моделі, в яку був пристрасно закоханий і якій присвятив незрівнянні перлини любовної лірики. При всій скульптурності моделювання портрет навіює дивне відчуття іконописної площинності. Любляче-відкритий за пеленою сльози погляд "чорних, аж голубих", очей української красуні ніби виводить зображення з полотна до глядача.
Це був подальший крок живописця, слідом за яким з'явилися портрети 1847 року — його художня вершина в олійному живописі і його лебедина пісня, обірвана засланням. Під знаком певної імпресивності, що охоплює лише коротку мить душевного стану, сприймається портрет Йосипа Рудзинського, з його діагональною композицією, що ніби виростає з правого нижнього кута. А низька точка огляду моделі в композиційному вирішенні портретів Іллі Лизогуба та княгині Кейкуатової надають їм особливого пієтету та іконописності. Вже звичне для Шевченка розміщення світла й тіні, тонка узгодженість кольору, сяючі світлові та колірні контрасти в портреті Іллі Лизогуба свідчать про досвідченого колориста. Вершиною колористичного осягнення Шевченка став портрет княгині Кейкуатової. Романтичний, легкий, мрійливий, він чарує таємничо-золотавим світлом, що ніби ллється зсередини. Без ефектних прикрас, лише тонке брюссельське мереживо і ошатна золотава наколка у волоссі, що пишною бахромою спадає на тендітні плечі, але стільки тут розлито світла, стільки невловимих переливів барв, що, попри холодний загальний тон, портрет випромінює особливу ніжність і тепло.
Деякі дослідники вважають, що Шевченко наслідував свого вчителя Карла Брюллова. Проте у Шевченка принципово інше тлумачення образу, інший характер сприйняття і трактування людини, свій власний художній стиль і своя життєва філософія. На противагу піднесеній офіціозності й парадності, портрет Шевченкової княгині дихає теплом, камерною інтимністю, витонченістю й надзвичайною жіночністю.
Одна з останніх олійних робіт — портрет Василя Кочубея (1859) — цікавий спробою з позицій того часу подати історичний образ, одночасно наслідуючи традиції українського парсунного живопису.
485


Часто Шевченка називають передусім портретистом, настільки значуща його художня спадщина — він створив понад 150 портретів. Значну частину становлять камерні акварельні й олівцеві зображення, що стали новим явищем у розвитку портретного жанру в Україні. Вже перші його роботи визначили композиційну схему портрета, естетичний ідеал художника. Здебільшого погрудні, часом поколінні, 3/4 анфас, спочатку на білому, пізніше на тонованому тлі — всі вони пройняті настановою Карла Брюллова пізнавати "внутрішню" людину, людину в єдності з цілим світом. Романтичність та інтимна камер- ність портретів увиразнює суто Шевченків антропоцентризм, його переконання, що осяяне щастям людське обличчя є найвищою цінністю на землі. Попри романтичні ідеали художника, в полотнах Шевченка чітко простежується реалістичний підхід до натури, рух композиційної та пластичної виразності через спрощення і лаконічність виразу. За основними стильовими ознаками портрети Шевченка можна назвати романтико- рєалістичними, де образна переконливість ґрунтується на відтворенні духовної сутності моделі згідно з ідеалом гармонійної людини.
В акварельних портретах Шевченко не використовує багато колірних поєднань, але тонка градація і тональна розробка їх створює враження вишуканого багатства колориту. Художник ліпить форму великими площинами, світлом виявляє колірні градації костюма і лише натякає на оточення. Часом передача типового ніби затіняє індивідуальне у моделі, але прагнення передати неповторне, характерне в людині є величезним кроком у художньому осягненні особистості, в завоюванні традицій європейського портрета. Гармонійність зовнішнього вигляду і внутрішнього стану моделі досягається чіткою ритмікою лінійних абрисів і колірних співвідношень, зокрема у портретах невідомих у блакитній, бузковій сукнях, родини Катериничів, Олени Бларамберг, Андрія Племянникова та ін.
Умови заслання змушували Шевченка виборювати право на творчість. "Найбільше мені мук завдає, що малювати мені не дозволяють". Це цілеспрямоване і пристрасне прагнення творити попри заборону набуло воістину героїчного характеру. Коли закінчились акварельні фарби, надіслані Андрієм Лизогубом, які Шевченко "перевертав, по тричі цілуючи всяку фарбочку", художник звернувся до сепії, самостійно виготовляючи її з чорнильної залози морських каракатиць. Його сепійні портрети органічно пов'язані з образною системою живописних творів. Проте техніка сепії вимагала контрастнішої передачі освітлення, чіткішого ліплення форми і відповідала реалістичним запитам художника. Його моделі зображалися у конкретній ситуації — портрети Лук'яна Алексеева, Хоми Вернера, подружжя Бажанових. У жорстких умовах заслання Шевченко зумів скомпонувати невеликі твори, шо відбивали час і характер його життя, життя людей, з якими його зводила доля. Він став основоположником своєрідного документалізова- ного живописного твору — "Шевченко малює товариша", "Шевченко серед товаришів", "Казарма", "Байгуші" та ін.
Шевченко започаткував також портретний рисунок в українському мистецтві, якому традиційно більш притаманний живописний портрет. До заслання він мало користувався лише олівцем, хоча і тут досяг значних успіхів — автопортрети 1843, 1845 років, портрети Андрія Лизогуба, Юлії Сребдольської, на засланні — автопортрет 1847 року, портрети
486


Іраклія Ускова, Катерини Бажанової. Але особливої сили техніка рисунка олівцем набула у портретах після заслання. В них потяг до інтимності образу, камерності, що відповідало вимогам пізнього класицизму — бідермеєру, виявився найяскравіше. Швидке односеансне їх виконання обумовлювало невимушену жвавість і експресивність, тонку атмосферу душевного тепла. Світло не відіграє тут помітної ролі, натомість використовуються різні градації штриха і віртуозність лінії, тяжіння до тонового поєднання зображення і тла за допомогою густих штрихів у верхній частині композиції. Виразні психологічні характеристики художникові вдаються у портретах Павла Овсянникова, Михайла Щепкіна, Миколи Сєверцева, Михайла Лазаревського. Введення в рисунок на тонованому папері італійського олівця і крейди створювало додатковий ефект у тонально-просторовому вирішенні композиції. Шевченко знову тяжіє до живописності, формотворчу роль у ньому знову починає відігравати світло — портрети подружжя Якобі, Михайла та Марії Максимовичів, Ликери Полусмакової. Лише глибоке знання життя, притаманне справжнім геніям, мистецька віртуозність, відшліфована жорсткими умовами заслання, дала змогу Шевченкові сказати про людину із силою, рівною його поетичному слову. Олівцеві портрети 1856—1859 років не лише утворюють цілісний етап у розвитку портретної творчості Шевченка, але й свідчать про нього як про найсильнішого майстра у цій галузі тогочасного мистецтва в Росії.
Значне місце в портретному жанрі займають офортні портрети Федора Толстого, Петра Клодта, Івана Горностаєва, автопортрети у шапці та кожусі, зі свічкою 1860 року та ін. Останні, як і серія інших автопортретів, створених упродовж усього життя, становлять своєрідний образотворчий щоденник — життєпис великої людини, генія, таїну якого ми прагнемо прочитати. Останній автопортрет 1860 року фіксує безжальні сліди тяжкої недуги і душевну втому, зупиняючи погляд на порозі вічності.
Загалом портретний доробок Шевченка свідчить про значний крок в українському мистецтві першої половини XIX століття у подоланні парадності, пишномовності, скутості форми, у зміцненні реалістичного сприйняття натури. Його моделі немов осяяні внутрішнім світлом, що досягається продуманою системою світлових і колірних акцентів, органічним входженням моделі в простір. Емоційний бік романтичної концепції особистості в його портретах визначає українська образотворчість, фольклор з їх надзвичайною життєздатністю, прагненням до свободи, до розкутості почуттів.
Особливості національного світовідчуття Шевченка яскраво виявилися у його пейзажному мистецтві. Пейзажі становлять майже половину його художнього доробку. Його першим українським краєвидом вважають роботу "У Києві" (1844), що ввійшла до альбому офортів "Живописная Украйна". Цей альбом, попри великий задум, мав лише два випуски з шести офортів в одній обкладинці, але молодий художник уперше явив світові свій народ, свою Україну, те, що вже зробив своїм "Кобзарем": "народ навдивовижу оригінальний, земля прекрасна, і усього цього ще не бачили очі освіченого люду". З офортних аркушів постають чарівні українські краєвиди, давні архітектурні пам'ятки, народні звичаї: "Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, должно любить и гордиться своею
487


прекраснейшею матерью, — писав Шевченко. — Я, как член ее великого семейства, служу ей ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины".
Перші краєвиди Шевченка, виконані легко, мінімальними технічними засобами, сприймаються як "інтимні шкіци для себе". Тонке око художника безпомилково передає різницю енергійного контуру правобережного краєвиду і м'якого силуету лівобережжя — "Чигирин з Суботівського шляху" та "Воздвиженський монастир у Полтаві". Останній сприймається не просто як деталь чи архітектурний об'єкт, а як логічне завершення композиції, її духовне осердя, "вертикаль, по якій наша душа ніби сполучає земне існування з небесним", дає відчуття безмежності та особливого розуміння краси відповідно до пантеїстичного сприйняття світу. Таке ж відчуття всеосяжності й антропоцентризму створюють його барвисті, що існують у повній гармонії з людьми, види Почаївської лаври. Його краєвиди Канева, Корсуня, Межиріччя, Черкас, зрештою, його символічна "Тополя" без перебільшення є узагальнюючим візуальним образом України. А невеличка робота "В Лихвині" з хаткою над ставком — генетичним продовженням життя народної картинки. Українським краєвидам Шевченка внутрішньо притаманні такі особливості національного світогляду, як романтична схвильованість, емоційність, тяжіння до епічних узагальнень — "На Орелі", "Урочище Білик". Вони часто виступають на межі жанрової композиції, що значною мірою обумовлено особливостями сприйняття довкілля — "В Решети- лівці", "Селянське подвір'я". Зачарований Києвом, його величними кручами й урвистими схилами, що нагадували Шевченку могутні акорди Гайднової ораторії "Створення світу", він малює "Золоті ворота", "Києво-Печерську лавру", "Аскольдову могилу", "Костел св. Олександра у Києві".
Його пейзажні малюнки — це витончені твори мистецтва, де кожна деталь є поезією краси. "Без розумного розуміння краси" неможливо розпізнати у дрібному листочку велич природи, а справжнє захоплення нею приходить лише з "глибоким розумінням краси, безконечності, симетрії і гармонії в природі", вважає Шевченко. Ці естетичні засади митця, що дають можливість зануритися у безмежжя буття, є ключем до розуміння його краєвидів, які за глибиною мистецького узагальнення не поступаються Шевчен- ковому поетичному хисту. В українських пейзажах вражає те, чого Шевченко досягне на засланні — уміння у невеликому творі мінімальними засобами передати неосяжність простору, широку панораму, що збігає до самого обрію. Його тонке графічне виконання та моделювання форми часом лише товщиною і світлосилою олівцевої лінії нагадує малюнки Альбрехта Дюрера чи давніх китайців.
Шевченків талант пейзажиста розвинувся на засланні, де він виконав понад 400 акварелей, сепій, олівцевих малюнків. Значну частину їх він створив під час Аральської експедиції, в якій брав участь як художник-документаліст. З реалістичною достовірністю митець передав стрімкий високий берег моря і скрупульозно відтворив його геологічну структуру; напоєну сонцем далечінь і спокій моря під блакитним небом та їх утаємниченість у місячному сяйві — "Крутий берег Аральського моря", "Мис Байгубек", "Місячна ніч на Косаралі", "Шхуни біля форту Косарал". У Каратауській експедиції Шевченко також одночасно виступає як учений-дослідник і натхненний художник. У роботах "Вид
488


на Каратау з долини Апазир", "Туркменські аби в Каратау" він зумів передати геологічну будову гір, рельєф місцевості, особливості природи, давні пам'ятки матеріальної культури. Вперше у професійному мистецтві Шевченко зображує життя казахів ("Тріо", "Пісня молодого казаха" та ін.). Художник не лише безпосередньо відтворив побут, а й вніс декоративність в композицію, ретельно виписав навіть другорядні деталі, в чому опосередковано відбився характер народного уявлення про красу. Рембрандтівське мислення і моделювання форми світлом, найтонші нюанси сіро-коричневої сепії створюють багатство живописного відчуття, і тому ці роботи сприймаються як станкові полотна. Не випадково Шевченка стали називати російським Рембрандтом. Слідуючи за викривальним живописом Уїльяма Хогарта, повчальними народними картинками, Шевченко пише свою сатиричну, "приноровлену до сучасних звичаїв" "Притчу про блудного сина", загадковість і метафоричність якої асоціативно нагадує офорти Франціско Гойї.
Завершальним могутнім акордом художника звучить його офортне мистецтво, що ввібрало в себе весь професійний і життєвий досвід, всеперемагаючу волю до творчості. Його офорти не лише дали йому звання академіка, а й принесли славу кращого офортиста в тогочасному європейському мистецтві.
Шевченків офортний "Автопортрет зі свічкою" сприймається нині символічно і загадково, лише на мить висвічуючи таїну величі генія, вимагаючи від нас такої ж відвертості й душевної чистоти.
Тетяна Андрущенко
489


TARAS SHEVCHENKO’S WORKS OF ART
For the glory of Ukraine's name.
Taras Shevchenko
Taras Shevchenko's artistic legacy has been always perceived through the prism of his poetic genius. Due to specific conditions of the Ukrainian history formation, which needed a poet, a herald of the nation, his works of art receded into the background. This supposition is proved by the fact that his paintings and graphic works were scattered in private collections. Eventually they were almost fully collected at the Taras Shevchenko National Museum in Kyiv, although many graphic works remain inaccessible for the public at large for they need special keeping conditions. Perhaps only Shevchenko's contemporaries perceived him as a free artist who earned his livelihood by his artistic profession.
The artist Ivan Soshenko, a friend of Shevchenko's who initiated his ransom from serfdom, noted that "if he had abandoned his poetry, he would have become a greater artist than a poet."
Nowadays Shevchenko's works of art are perceived with admiration as a heritage of a national genius, and, at the same time, as something stiff, academic, and secondary. In both cases there is a trace of politicizing enlightenment. Serious monographs on Shevchenko's artistic legacy proved unable to destroy these public cliches. Discussions on what kind of Shevchenko’s talents were greater and more powerful have been led for a long time. As a rule priority has been given to his poetic genius, which exceeds the limits of national culture. His artistic talent is more of a local character, although both were subordinated to his greatest feeling — love for Ukraine, for man — "the triumph and crown of Divine beauty." The all-embracing recreation of life in all of its deepest connections makes Shevchenko's creative work eternal.
While endeavouring to comprehend the phenomenon of Shevchenko the artist, researchers often compare his works of art with those by Albrecht Dlirer, Rembrandt, or Russian artists such as Orest Kiprensky and Petr Sokolov. Shevchenko's name is associated with the history of modern Russian engraving, with the creative work of East European founders of national schools.
Today Shevchenko is recognized not only as a great poet, but also as the founder of modern art of engraving in Eastern Europe, as an artist who came close to the outsets of impressionist painting, taking the lead over French artists by a decade. Because of adverse circumstances he could not open his artistic talent to a full extent, but considering his innovation in many fields of art and his impact on the development of national culture, Shevchenko is rightly named among outstanding masters of the 19th century.
490


His first water colours at the drawing classes of the Artists Encouragement Society opened a path for him to get out of serfdom, and in 1838 his works were exhibited at St Petersburg Academy of Arts and were purchased by well-known people, including members of the royal family. In 1839, 1840 and 1841 Shevchenko was awarded silver medals for his works of art, and on graduating from the Academy in 1845 he was given the title of artist. His desire to perfect himself as an artist abroad, particularly in Italy, was not realized because of lack of money first, and then he was arrested as a member of Sts. Cyril-Methodius Society. After return from exile Shevchenko came back to the Academy where he was conferred, for the first time in Russia, the rank of Academician for his achievements in engraving, and was given the right to nonhereditary nobility, which he turned down.
He left more than 1200 works of art — drawings, water colours, oil paintings, engravings, book illustrations. According to certain sources he engaged in icon painting and sculpture. Shevchenko's poetry and prose works, his diary, and epistolary heritage reveal his aesthetic and artistic likings, speaking of him as a delicate and fastidious master with daring and independent views on universal artistic phenomena. Most of his works of art (some 800 pieces) are kept at the Taras Shevchenko National Museum in Kyiv. Many works are to be found in other museums in Kyiv, Lviv, Kharkiv, Odessa, Kaniv, in museum and private collections in Moscow, St Petersburg, Kazakhstan, Poland, and USA.
Shevchenko's artistic heritage, considering the time the works were made, is divided into three periods: from first pre-academic works until exile (1830—1847), exile (1847—1857), and the works created after exile (1857—1861). Such a division into periods makes it possible to embrace the many-sided creative work of the artist, but, at the same time, makes it more difficult to trace the development of a certain genre and peculiarities of the artist’s growth in it.
First water colour portraits painted from nature and a series of drawings on historical themes enabled young Shevchenko to enter the fourth (there were six in all) academic class. His water colour copies of Karl Briullov's The Broken Rendezvous, Dream of Granny and Her Granddaughter, his own compositions Woman in Bed, Model, portraits of Anton Lagoda, Mykola Sokolovskyi, An Anonymous Woman with Necklace testified to the artist's perfect command of water colour technique. His virtuoso and exquisite water colours breathed of full-blooded and anxious life. The secrets of oil painting did not open to him at once.
Shevchenko studied insistently, gradually comprehending the deep essence of things. His literary-epistolary heritage contains hundreds of names and phenomena of world culture, which, being multiplied by national artistic feeling, formed a unique, great artistic phenomenon. Depending on artistic material and conditions in which the works were made, Shevchenko's creative work incorporates certain elements of classicism, romanticism, realism, symbolism, folk art, which sometimes did not blend with traditional chronological bounds, but betokened artistic discoveries.
Shevchenko's first step in painting — Self-Portrait of 1840 was successful to such an extent that it became a widely popular image of the artist. Faultless proportions, strong sculptural modelling, appropriate compositional and colour solutions revealed the artist's creative maturity and declared him as a person of unique talent.
491


Shevchenko's painting Kateryna occupies a special place in the artist's legacy. Its depth and many-sided content have provoked quite different estimates and interpretations. The artist managed to put into the frame of the socio-genre limits an academic composition, a soft impasto manner of painting with delicate classic polishing, and thereby combined academic touch with Ukrainian folk painting. The picture clearly reveals the conventional psychological treatment of the character, tragic and sincere feelings, careful keeping within the bounds of academic colour gamut and chiaroscuro, and, at the same time, the liberty and inner protest against academic restrictions. Shevchenko rarely illustrated his literary works, realizing that a certain thought or emotion were dependent on poetry. It is well known that Panteleimon Kulish criticized Shevchenko because the latter had not listened to his inner aesthetic censor while working on Kateryna. However, this picture had already determined the complicated metaphorical character of his artistic idiom, elevating his artistic images to symbols and archetypes.
Judging by the artist's further steps, he was not fully satisfied with the picture: he strived for painting real feelings, the real sun and air, as he could make it with water colours. It was only in 1843, when he came to Ukraine, that the sun in his works became to shine with real brightness, and the works filled with the air. His painting At an Apiary, created at that time, occupies a special place, and ranks as the highest achievement in Ukrainian genre painting of the first half of the 19th century. If only Shevchenko's searches in the field of painting had not been broken by exile, and he could go to Europe, as he planned, the world would have talked of him as one the founders of impressionism, at least. In the painting At an Apiary the artist abandons the conventional academic colouring and introduces a palette of a really hot summer day. The feeling of space and soft air is rendered through great chiaroscuro correlations and delicate changes in colour intensity. It seems that light is living its own life, twinkling and playing around things and personages. Impressionistic effects of lighting can be seen in his High Water, Dalismen-Mula-Aulie, and portraits of Platon Zakrevskyi, Illia Lyzohub, princess Keikuatova, and others.
A series of oil portraits Shevchenko painted in Ukraine was a great success: among them were portraits of Panteleimon Kulish, Platon and Hanna Zakrevskyis, Maevskaya, Yosyp Rudzyn- skyi, Oleksandr Lukyanovych, Illia Lyzohub, princess Keikuatova.
It is known that Shevchenko painted about twenty portraits to order and the fee he obtained enabled him to plan a trip to Italy. The portrait of Platon Zakrevskyi executed in well-proportioned contrasts of light and colour, intensified by impressionist strokes, speaks of the fact that the artist became free of colourist restraint. In women's portraits Shevchenko avoids contrast, using subdued colour and light transitions. They are devoid of outward effects — these are well- considered, realistic, and artistically simple canvases. The portrait of Hanna Zakrevska is depicted against an active red background, with effective precious earrings, a burning look of blue eyes, whereas the portrait of Maevskaya is only noted for an accentuated black velvet lace on the neck, making the image more laconic, profound and artistic. A scarcely visible smile on the lips and a giggly look convey a subtle moment of fickleness of objective reality. Both portraits are outwardly alike, but their technical execution was different. Smooth painting with polishing and spots of light and vigorous strokes in the portrait of Maevskaya are in contrast with soft modelling plas¬
492


ticity and rich colours in the portrait of "Hanna the Beauty." The latter portrait is deprived of "warm-hearted distance," the artist fully dissolved in his model with whom he was passionately in love and to whom he dedicated unique pearls of his lyrics. In spite of its sculptural modelling the portrait evokes a strange feeling of planeness characteristic of icon painting. The loving and open look of "the black, even dark blue" eyes of the Ukrainian beauty seems to bring out the image from canvas to the viewer.
It was a further step of the painter, which was followed by portraits of 1847 — his acme of oil painting and his swan-song broken by exile. The portrait of Yosyp Rudzynskyi is marked with a certain susceptibility, which may embrace one's heart just for a moment. It has a diagonal composition that rises from the lower right corner. As regards the compositional solution of the portraits of Illia Lyzohub and princess Keikuatova, a point of view from below gives them a special pietism and icon-like character. The habitual treatment of light and shade, a delicate coordination of colour, the shining light and colour contrasts in the portrait of Illia Lyzohub testify that Shevchenko was already an experienced colourist. The height of Shevchenko's command of colour became the portrait of princess Keikuatova. Romantic, light and dreamy, it enchants the viewer with its mysteriously goldish light that seems to go out from inside the image. Without spectacular adornments, only a fine Brussels lace and an elegant golden lacy decoration in the hair, it abounds in a myriad of shimmering tints, which, in spite of prevailing cold colours, emanate a special tenderness and warmth.
Some researchers believe that Shevchenko followed his teacher Karl Briullov. However, Shevchenko's interpretation of the image is quite different, his perception of man is different, and he had his own artistic style and philosophy. In contrast to Briullov's portraits, noted for an elevated semiofficial character and magnificence, the portrait of Shevchenko's princess is breathing with warmth, a lyrical intimacy, refinement, and extraordinary femininity.
One of the last oil paintings — the portrait of Vasyl Kochubei (1859) — is interesting from the viewpoint of the artist's attempt to portray a historical image, employing traditions of old Ukrainian portrait painting.
More often than not Shevchenko is called a portrait painter, and it is probably true, for he created more than 150 portraits. Many of them are small portraits made in water colour or pencil, which was a new phenomenon in the development of portraiture in Ukraine. Shevchenko's very first works determined the compositional scheme of the portrait, his aesthetic ideal. Mostly they were shoulder-length, sometimes down to the knees, or three-quarter, first against white, and then against toned background — all of them being permeated with Karl Briullov's precept: to comprehend man "from inside," man in unity with the world. Shevchenko's romantic and intimate portraits speak of anthropocentrism inherent namely to him, his conviction that a happiness-illumed human face is the highest value in the world. Despite the artist's romantic ideals, his works clearly show his realistic approach to nature, the movement of his plastic expressiveness through making expression more simplified and laconic. The portraits by Taras Shevchenko can be identified as romantic and realistic, proceeding from their basic stylistic features based on reproducing the spiritual essence of a model in compliance with the ideal of a harmonious man.
Shevchenko did not use many colour mixtures in portraits made in water colour, but their
493


delicate gradation and tonal elaboration creates an impression of a rich and exquisite colouring. The artist models the form with big planes, reveals the colour gradations of a suit with light, and makes only hints about milieu. Sometimes it seems that his attempt to convey the typical in a model overshadows the individual, but his striving to render the most characteristic individual features was a stride towards reaching the traditions of European portrait painting. The harmony of the outward appearance and the inner state of the model is achieved by an accurate rhythm of outlines and colour correlations, which can be clearly seen in the portraits of unknown women in blue and lilac dresses, the family of Katerynych, Elena Blaramberg, Andrei Plemiannikov, and others.
Exile conditions made Shevchenko fight for the right to creative work. "I suffer most of all because they don't allow me to paint." This purposeful and ardent yearning for painting, in spite of prohibition, took on a really heroic character. When water colours, which Andriy Lyzohub had sent to the artist, ran short, Shevchenko turned to sepia, which he produced himself from cuttlefish ink-glands. His portraits in sepia are organically linked with his image-bearing system of paintings. However, sepia technique required a more contrasting reproduction of lighting and more accurate modelling of the form, which answered the artist's realistic requirements. He represented his models in concrete situations — the portraits of Lukyan Alekseyev, Foma Verner, the Bazhanov couple. Under hard exile conditions Shevchenko managed to create small works of art, which mirrored the time and character of his life, and people he happened to communicate with. He became the founder of an original documentary pictorial creation: Shevchenko Drawing his Friend, Shevchenko Among Friends, Caserne, Kazakh Beggar Children, and others.
Shevchenko also initiated the portrait in pencil, whereas portrait in oil was traditionally inherent in Ukrainian art. Before exile he rarely used pencil, although in this technique he also achieved much success: self-portraits of 1843, 1845, portraits of Andriy Lyzohub, Yulia Srebdolska, self-portrait of 1847 in exile, portraits of Irakliy Uskov and Yekaterina Bazhanova. However, his drawing in pencil became absolutely perfect when he returned from exile. The portraits he made at that period are noted for the intimacy of image, their lyrical character, which answered to the requirements of late Classicism — the Biedermeier style. The fact that they were executed rapidly, at a single sitting, made them vivid and expressive, filled with the atmosphere of warm-heartedness. Light does not play an important role here, although the artist uses a great diversity of strokes and masterly drawn lines, which bring the image and background together. The artist created expressive psychological characters in the portraits of Pavel Ovsiannikov, Mikhail Shchepkin, Nikolai Severtsev, and Mikhail Lazarevsky. The employment of Italian pencil and chalk on toned paper improved the tonal solution of composition.
The portraits of Yakobi couple, Mykhailo and Mariya Maksymovych, and Lykera Polusma- kova testify to the fact that Shevchenko again felt drawn to picturesqueness. Only thorough knowledge of life inherent to real genii and artistic virtuosity polished by cruel conditions of exile made it possible for Shevchenko to portray a man with a force equal to that of his poetic word. Portraits in pencil of 1856—1859 formed a whole stage in the development of Shevchenko's portraiture, and made him the best master in this field of the then Russian art.
An important place in Shevchenko's portrait legacy is occupied by the etching portraits of Fedor Tolstoy, Petr Klodt, Ivan Gornostayev, self-portraits in fur-cap and sheepskin coat, and
494


with a candle, of 1860. The latter self-portraits, as well as the series of self-portraits he created in the course of his life, represent an original pictorial diary — the biography of a great person, a genius, whose mystery we are trying to open today. The last self-portrait of 1860 reflects the traces of serious illness and mental fatigue.
As a whole, Shevchenko's artistic legacy testifies that Ukrainian art of the first half of the 19th century made a great progress in terms of overcoming ostentation, grandiloquence, and the constraint of form, and consolidated realistic perception of nature. His models seem to be illuminated from inside, which is achieved through a well thought-out system of light and colour accents, and an organic placement of the model in space. The emotional side of his romantic concept in his portraits was determined by Ukrainian visual arts and folklore with their unusual vital capacity, yearning for freedom, and relaxed feelings.
The peculiarities of Shevchenko's national philosophy became vividly apparent in his landscape painting. His landscapes amount to nearly half of his artistic legacy. His first Ukrainian landscape is considered In Kyiv (1844), which was included in the album of etchings Picturesque Ukraine. Despite serious intentions the album had only six etchings in two instalments, but the young artist represented his people and Ukraine to the world for the first time, what he had done with his Kobzar: "The people is surprisingly original, the land is splendid, and the eyes of enlightened people have not yet seen all this." Shevchenko's etchings represent Ukrainian fascinating landscapes, old architectural monuments, and folk customs: "Those who once happened to see our country say that they would like to live and die in its splendiferous fields. What we, its children, can say, is that we should love and be proud of our splendiferous mother," Shevchenko wrote. "As a member of its great family, I am serving it, if not for its essential benefit, then, at least, for the glory of Ukraine's name."
Shevchenko's first landscapes, executed in a free manner with the minimum technical means, are perceived as "sketches for oneself." The artist's keen eye unerringly caught the difference between the steep-slope right-bank Ukraine and the soft silhouette of the left bank: Chyhyryn from Subotiv Road, and The Monasteiy of the Exaltation of the Holy Cross in Poltava. The latter is perceived not only as a detail or an architectural monument, but also as a logic completion of the composition, its spiritual pivot, "the vertical along which our soul connects earthly and divine existence," it gives a feeling of infinity and special comprehension of beauty depending on your pantheistic perception of the world. The same feeling of comprehensiveness and anthropocentrism is aroused by his colourful views of the Pochayiv Lavra. His landscapes of Kaniv, Korsun, Mezhyrichia, Cherkassy, and, finally, his symbolic Poplar can be considered, without exaggeration, a generalized visual image of Ukraine. His work In Lykhvyn, depicting a hut over a small pond, is a genetic continuation of the folk picture. Shevchenko's Ukrainian landscapes such as On the Oril and Bilyk Terrain are characterized by such peculiarities of Ukrainian national world perception as romantic excitement, emotionality, and inclination for epic generalization. They often have much in common with genre painting, which was conditioned by a specific perception of the environment: In Reshetylivka, Village Court. Being enchanted by Kyiv with its ravines and steep Dnipro slopes he painted The Golden Gate, Kyiv-Pechersk Lavra, The Askold Grave, St Alexander's Roman Catholic Cathedral in Kyiv.
495


His landscape drawings can be compared with refined works of art in which every detail is the poesy of beauty. According to Shevchenko it is impossible to recognize the grandeur of nature in a tiny leaf "without reasonable comprehension of the beautiful," and this comprehension comes with "the profound understanding of the beautiful, infinity, symmetry, and harmony in nature." These aesthetic principles are the key to comprehension of his landscapes, which, by their artistic generalization, were not inferior to Shevchenko's poetry. His Ukrainian landscapes are distinguished for what Shevchenko achieved in exile — the ability to render vast expanses and a broad panorama in a small work using minimum means. His refined graphic execution and modelling of the form sometimes remind you of drawings by Albrecht Diirer or ancient Chinese painters.
Shevchenko's talent of a landscape painter developed in exile where he made more that 400 works in water colour, sepia, and pencil. Many of them he created during the Aral expedition in which he took part as a documentary artist. With realistic authenticity he depicted the high steep seacoast, religiously reproducing its geologic structure; the peace and quiet of the sea under the blue sky and its mystery in moonlit night: The Steep Coast of the Aral Sea, Cape of Baigubek, Moonlit Night at Kosaral, Schooners near the Fort of Kosaral. In the Karatau expedition Shevchenko took part as a scientist-researcher and inspired artist. In his works View of Karatau from Apazir Valley, Turkmen Sepulchres in Karatau the artist managed to exactly reproduce the geologic structure of the mountains, the relief of the locality, the peculiarities of nature, and ancient monuments of material culture. For the first time in professional art Shevchenko represented the life of Kazakhs: Trio, Song of a Young Kazakh, etc. The artist not only reproduced the mode of life, but also introduced decorative elements in the composition and accurately depicted even minor details. Rembrandt's way of thinking and modelling of the form with light, the finest nuances of grey-brown sepia create a rich pictorial effect, making these works be perceived as easel paintings. It is no mere chance that Shevchenko was called Russian Rembrandt. Following the accusatory paintings of William Hogarth and edifying folk pictures Shevchenko painted the satirical, "adjusted to modern customs," The Parable of the Prodigal Son, the inscrutability and metaphoricalness of which can be associatively compared with Francisco Goya's etchings.
His etchings, which fully absorbed his professional and life experience and the all-conquering will to create, were the concluding stage in the artist's creative work. They gave him not only the title of academician, but also brought him the glory of the best European etcher of that period.
Shevchenko's etching Self-Portrait with a Candle is perceived today symbolically and darkly, elucidating for a split second the mystery of the great genius, demanding from us the same sincerity and pure-heartedness.
Tetiana Andruschenko
496


Жіноча голівка. 1830. / Head of a Woman. 1830.
Папір, олівець / Pencil on paper
497


Смерть Богдана Хмельницького.
1836-1837.
Папір, туш, перо, пензель
Death of Bohdan Khmelnytskyi. 1836-1837.
Indian ink on paper, pen, brush
498


Визволення апостола Петра з темниці. 1836. Папір, сепія, олівець
/ Deliverance of the Apostle Peter / from the Dungeon. 1836.
/ Sepia and pencil on paper
499


Портрет Катерини Абази (?). 1837.
Папір, акварель
/ Portrait of Kateryna Abaza (?). 1837.
/ Water colour on paper
500


Портрет невідомого. 1837.
Папір, акварель
Portrait of an Unknown Man. 1837.
Water colour on paper
501


Портрет дівчини з собакою. 1838.
Папір, акварель
/ Portrait of a Girl with a Dog. 1838.
/ Water colour on paper
502


Портрет Миколи Луніна. 1838.
Папір, акварель
/ Portrait of Nikolai Lunin. 1838.
/ Water colour on paper
503


Козацький бенкет. 1838.
Папір, олівець
/ Cossack Banquet. 1838. / Pencil on paper
504


Перерване побачення. Копія з акварелі Карла Брюллова. 1839—1840.
Папір, акварель
/ The Broken Rendezvous.
/ Copy from К. Briullov's water colour. 1839—1840. / Water colour on paper
505


Сон бабусі та онуки. Копія з акварелі Карла Брюллова. 1839—1840. Папір,
акварель
/ Dream of Granny and Her Granddaughter.
/ Copy from K. Briullov's water colour. 1839—1840. / Water colour on paper
506


Одаліска. 1840. / An Odalisque. 1840.
Папір, акварель, бронза / Water colour and bronze on paper
507


Жінка в ліжку. 1839—1840. / A Woman in Bed. 1839—1840.
Папір, акварель / Water colour on paper
508


Марія.
Малюнок за поемою О. С. Пушкіна "Полтава". 1840.
Папір, акварель
/ Maria.
/ Drawing after Л. Pushkin's роет Poltava. 1840. / Water colour on paper
509


Автопортрет. 1840.
Полотно, олія
Self-Portrait. Oil on canvas
1840.
510


Тополя. 1839—1840. Папір, олівець
/А Poplar. 1839-1840. / Pencil on paper
511


Циганка-ворожка. 1841.
Папір, акварель
A Gypsy Fortune-Teller. 1841. Water colour on paper
512


Знахар.
Ілюстрація до однойменного твору Г. Ф. Квітки-Основяненка. 1841.
Папір, олівець, туш, перо
A Witch Doctor.
Illustration to H. Kvitka-Osnovyanenko’s work of the same title. 1841.
Pencil and Indian ink on paper, pen
513


Катерина. 1842.
Полотно, олія
Kate гу па. 1842.
017 on canvas
514


Портрет Олександра Коцебу. 1843.
Папір, акварель
Portrait of Alexander Kotzebue. 1843. Water colour on paper
515


Бандурист. 1843. / A Bandurist. 1843.
Папір, сепія / Sepia on paper
516


Селянська родина. 1843. / /1 Peasant Family. 1843.
Полотно, олія / Oil on canvas
517


На пасіці. 1843. / At an Apiary. 1843.
Полотно, олія / Oil on canvas
518


Портрет Варі й Василька Рєпніних. 1844.
Полотно, олія
/ Portrait of Varia and Vasiliok Repnin. 1844.
/ Oil on canvas
519


Портрет Платона Закревського. 1843.
Полотно, олія
Portrait of Platon Zakrevskyi. 1843.
Oil on canvas
520


Портрет Ганни Закревської. 1843.
Полотно, олія
Portrait of Hanna Zakrevska. 1843.
Oil on canvas
521


Портрет Миколи Рєпніна. / Portrait of Nikolai Repnin.
Копія з роботи Йозефа Горнута. / Copy of the painting by Joseph Hornung. 1843-1844. / 1843-1844.
Полотно, олія/ Oil on canvas
522


Портрет Маєвської. 1843.
Полотно, олія
Portrait of Maevskaya. 1843.
Oil on canvas
523


Портрет Пантелеймона Куліша. 1843—1844.
Полотно, олія
/ Portrait of Panteleimon
/ Oil on canvas
Kulish. 1843-1844.
524


Хата батьків у Кирилівці. 1843.
Папір, олівець
/ Parents' House in Kyrylivka. 1843. / Pencil on paper
525


У Києві. 1844. / In Kyiv. 1844.
Папір, офорт / Etching
526


Видубицький монастир. 1844. / The Vydubytskyi Monastery. 1844.
Папір, офорт / Etching
527


Судим рада. 1844. / Council of Village Elders. 1844.
Папір, офорт / Etching
528


Старости. 1844.
Папір, офорт
Match-Makers. 1844. Etching
529


Дари в Чигрині 1649 року. 1844. / Gifts in Chyhryn in 1649. 1844.
Папір, офорт / Etching
530


Казка. 1844. / Fairy Tale. 1844.
Папір, офорт / Etching
531


Автопортрет. 1845.
Папір, олівець
Self-Portrait. 1845. Pencil on paper
532


В Решетилівці. 1845.
Папір, туш, сепія, акварель
In Reshetylivka. 1845.
Indian ink, sepia and water colour on paper
533


Воздвиженський монастир у Полтаві. 1845. / Monastery of the Exaltation of the Cross in Poltava. 1845.
Папір, туш, сепія, акварель / Sepia, water colour and Indian ink on paper
534


В Яготині. 1845. / In Yahotyn. 1845.
Папір, сепія / Sepia on paper
535


Почаївська лавра з півдня. 1846.
Папір, акварель
The Pochayiv Lavra from the South. 1846.
Water colour on paper
536


У соборі Почаївської лаври. 1846.
Папір, акварель
In the Pochayiv Lavra Cathedral. 1846.
Water colour on paper
537


Хата над водою. 1845.
Папір, олівець
/ A House over Water. 1845. / Pencil on paper
538


КолоСеднева. 1846. / Near Sedniv. 1846.
Папір, туш, сепія, акварель, перо / Sepia, water colour and Indian ink on paper, pen
539


Чумаки серед могил. 1846.
Папір, олівець, сепія
Chumaks near Barrows. 1846. Pencil and sepia on paper
540


Портрет Юлії Сребдольської. 1847. / Portrait of Yulia Srebdolska. 1847.
Папір, олівець / Pencil on paper
541


Портрет Тетяни Катеринин. 1846.
Папір, акварель
Portrait of Tetiana Katerynych. 1846.
Water colour on paper
542


Портрет Андрія Лизогуба. 1846 Папір, олівець
Portrait of Andriy Lyzohub. 1846. Pencil on paper
543


Костел св. Олександра у Києві. 1846.
Папірf акварель
St Alexander's Roman Catholic Cathedral in Kyiv. 1846.
Water colour on paper
544


Аскольдова могила. 1846. Папір, сепія, акварель
/ Askolds Grave. 1846.
/ Sepia and water colour on paper
545


Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. 1846.
Папір, сепія
Church of AH Saints in the Kyiv-Pechersk Lavra. 1846. Sepia on paper
546


Давні фрески Софійського собору. 1846. / Old Frescos of St Sophia Cathedral. 1846.
Папір, акварель / Water colour on paper
547


Васильківський форт у Києві. 1846.
Папір, олівець, сепія, туш
The Vasylkivsky Fort in Kyiv. 1846. Pencil, sepia and Indian ink on paper
548


Портрет Йосипа Рудзинського. 1845.
Полотно, олія
Portrait of Yosyp Rudzynskyi. 1845.
Oil on canvas
549


Портрет княгині Кейкуатової. 1847.
Полотно, олія
Portrait of Princess Keikuatova. 1847.
Oil on canvas
550


Портрет Іллі Лизогуба. 1846.
Полотно, олія
Portrait of I Ilia Lyzohub. 1846.
Oil on canvas
551


Автопортрет. 1847. Папір, олівець
Self-Portrait. 1847. Pencil on paper
552


Джангисагач. 1848. / Jangisagach. 1848.
Папір, акварель / Water colour on paper
553


Пожежа в степу. 1848.
Папір, акварель
/ Fire in the Steppe. 1848.
/ Water colour on paper
554


Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар’ї. 1848.
Папір, акварель
/ The Raim Fort. View from / the Docks on the Syrdarya. 1848. / Water colour on paper
555


Острів Кугарал. 1848—1849. / Kugaral Island. 1848—1849.
Папір, акварель / Water colour on paper
556


Мис Байгубек. 1848. / Cape Baigubek. 1848.
Папір, акварель / Water colour on paper
557


Крутий берег Аральського моря. 1848—1849.
Папір, акварель /
/ Steep Coast of the Aral Sea. 1848—1849. Water colour on paper
Місячна ніч на Косаралі. 1848—1849.
Папір, акварель /
/ A Moonlit Night at Kosaral 1848—1849. Water colour on paper
558


Біля вогню. 1848—1849.
Папір, олівець, сепія
Beside the Fire. 1848—1849.
Pencil and sepia on paper
559


Хлопчик розпалює грубку. 1848—1849.
Папір, сепія
/ A Boy Lighting a Stove. 1848—1849.
/ Sepia on paper
560


Дустанова могила. 1848—1850.
Папір, акварель
Dustan’s Burial Mound. 1848—1850. Water colour on paper
561


Укріплення 1ргизкала. 1848—1850. / The Irgyzkala Fort. 1848—1850.
Папір, акварель / Water colour on paper
562


Автопортрет. 1848—1849.
Папір, сепія
Self-Portrait. 1848-1849.
Sepia on paper
563


Розп'яття. Ескіз. 1850. / The Crucifixion. Sketch. 1850.
Папір, сепія / Sepia on paper
564


Автопортрет. 1851. / Self-Portrait. 1851.
Папір, олівець, білило / Pencil and white on paper
565


Портрет Миколи Ісаєва. 1850.
Папір, акварель
Portrait of Nikolai Isayev. 1850. Water colour on paper
566


Серед товаришів. 1851. Папір, сепія, білило
Among Friends. 1851. Sepia and white on paper
567


Вид на Каратау з долини Апазир. 1851. Папір, акварель
/ View of the Karatau / from the Apazir Valley. 1851. / Water colour on paper
568


Новопетровське укріплення з Хівінського шляху. 1856—1857.
Папір, акварель
/ The Novopetrovskoye Fort / from the Khiva Road. 1856—1857. / Water colour on paper
Новопетровське укріплення з моря. 1853—1857. Папір, акварель
/ The Novopetrovskoye Fort / from the Sea. 1853—1857. / Water colour on paper
569


Мис Тюккарагай на півострові Мангишлак. 1856—1857.
Папір, акварель, білило
Cape Tiukkaragai
on Mangyshlak Peninsula. 1856—1857. Water colour and white on paper
Гора Кулаат. 1851—1857.
Папір, акварель
Kulaat Mount. 1851-1857.
Water colour on paper
570


Портрет Катерини і Миколи Кажанових. 1856—1857.
Папір, сепія
/ Portrait of Yekaterina and Nikolai Bazhanov. 1856—1857. / Sepia on paper
571


Портрет Агати Ускової з донькою Наталею. 1854.
Папір, сепія
Portrait of Agata Uskova
with Her Daughter Natalia. 1854.
Sepia on paper
572


Благословіння дітей. 1856.
Папір, сепія
Blessing the Children. 1856. Sepia on paper
573


Самарянка. 1856.
Папір, сепія
/ A Samaritan Woman. 1856. / Sepia on paper
574


Молитва за померлими. 1856—1857. / Praying for the Dead. 1856—1857.
Папір, сепія / Sepia on paper
575


Киргизеня. 1856—1857. / A Kyrgyz Child. 1856—1857.
Папір, сепія / Sepia on paper
576


За малюванням товариша. 1856—1857.
Папір, сепія
Drawing a Friend. 1856—1857. Sepia on paper
577


У в’язниці. 1856—1857. / In Prison. 1856—1857.
Папір, туш, / Indian ink and bistre on paper
578


Портрет Айри Олдріджа. 1858. / Portrait of Ira Aldridge. 1858.
Папір, олівець / Репсіі on paper
580


Портрет Михайла Лазаревського. 1858.
Папір, олівець, крейда
Portrait of Mikhail Lazarevsky. 1858.
Pencil and chalk on paper
581


В Лихвині. 1859. / In Lykhvyn. 1859.
Папір, туш, перо, сепія / Indian ink and sepia on paper, pen
582


В Корсуні. 1859. / In Korsun. 1859.
Папір, туш, перо, олівець / Indian ink and pencil on paper, pen
583


Портрет Михайла Максимовича. 1859.
Папір, олівець, крейда
/ Portrait of Mykhailo Maksymovych. 1859.
/ Pencil and chalk on paper
584


Портрет Марії Максимович. 1859.
Папір, олівець, крейда
Portrait of Mariya Maksymovych. 1859.
Pencil and chalk on paper
585


Дві дівчини. 1858. / Two Girls. 1858.
Папір, офорт, акватинта / Etching, aquatint
586


Старець на кладовищі. 1859.
Папір, офорт, акватинта
Beggar at the Cemetery. 1859. Etching, aquatint
587


Вірсавія. 1860. / Bathsheba. 1860.
Папір, офорт, акватинта / Etching, aquatint
588


Автопортрет зі свічкою. 1860.
Папір, офорт, акватинта
Self-Portrait with a Candle. 1860. Etching, aquatint
589


ПРИМІТКИ
Причинна
Причинна — людина, яка має розлад психіки ("душевну хворобу"), спричинену різними факторами, а в даному разі через чари і "ліки" ворожки.
Китайка — шовкова або бавовняна тканина (переважно червоного кольору), якою покривали обличчя загиблих козаків. Первісна назва походить від тканини, привезеної з Китаю.
Не розплете довгу косу, Хустку не зав'яже... — За українським звичаєм, дівчині, яка виходила заміж, після зняття весільного вінка розплітали косу і пов'язували голову хусткою, що означало прощання з дівуванням.
Дунай — популярний в українській народній творчості (переважно пісенній) символ великої ріки.
Як бивсь татарин уночі... — Йдеться про окремі групи тюркських та інших племен, що жили в Криму, Приураллі, на Поволжі тощо, які в XIII—XV ст. об'єдналися в єдину державу — Золоту Орду — й нападали на Київську Русь, а пізніше — на Україну, Росію та інші країни.
Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. — За християнським звичаєм, самогубців ховали за межами цвинтаря.
Тарасова ніч
Трясило Тарас — корсунський полковник Тарас Федорович, обраний козацьким гетьманом, під керівництвом якого 25 травня 1630 року було розгромлено під Переяславом польські війська коронного гетьмана Конецпольського. Від імені головного героя Тараса походить назва історичної події, яку Т. Г. Шевченко запозичив з "Історії Русів”.
Уніати — прихильники та віруючі греко-католицької (уніатської) церкви, утвореної в Бересті 1596 року як об'єднання Українсько-Білоруської православної і католицької церков з метою запобігання латинізації та колонізації українського народу. Незважаючи на підпорядкування Ватикану, греко-като- лицька церква зберігала традиційну грецьку літургію та обряди. Народні маси Східної України, особливо козацтво та частина православного духовенства, не зрозуміли прогресивної ролі об'єднання церков, а тому відбувся поділ українського суспільства на два ворожих табори, що спричинило збройну боротьбу, прикладом якої був гайдамацький рух.
Наливайко Северин (7—1597) — ватажок селянсько-козацького повстання в Україні та Білорусі 1594—1596 років. За походженням був сином кравця (точніше — кушніра, який вичиняв шкури і шив хутряні вироби), через що Т. Г. Шевченко називає його в поемі кравчиною. 1596 року під Лубнами повстання зазнало поразки, і козацька старшина видала Наливайка польському війську; після жорстоких катувань його було страчено (четвертовано) у Варшаві.
Павлюга — Павло Михайлович Бут, відомий у козацькому середовищі як Павлюк, якого нереєстрові козаки обрали гетьманом. 1637 року Павлюк очолив селянсько-козацьке повстання проти польської шляхти, але після поразки під Кумейками по¬
трапив у полон, і його було страчено у Варшаві в 1638 році. У своєму літературному творі Т. Г. Шевченко допустився анахронізму, оскільки виступ Павлюка відбувся пізніше за повстання під проводом Тараса Трясила.
Трубайло — річка Трубіж, ліва притока Дніпра, на якій стоїть місто Переяслав.
Конецпольський Станіслав (1591—1646) — польський магнат із Брацлавщини, який з 1623 року очолював польсько-шляхетське військо в Україні, а в 1632—1646 роках був коронним гетьманом; придушував повстання Павлюка (1637) і Остряниці (1638).
Альта — притока річки Трубіж.
Запічок — місце на печі, відгороджене комином або піччю.
На вічну пам'ять Котляревському
Вірш є відгуком на смерть українського поета і драматурга Івана Петровича Котляревського (1769—1838).
Троя (Іліон) — стародавнє місто в Малій Азії, яке зруйнували греки близько 1260 року до н. е. під час Троянської війни.
Перебендя
Перебендя — людина, яка вміє весело, дотепно розповідати або співати.
Заспіває про Чалого... — Історична пісня про полковника Саву Чалого, який командував надвірним військом магнатів Потоцьких; якийсь час брав участь у гайдамацькому русі, але згодом допомагав шляхті придушувати повстання, за що як зрадника його стратив у 1741 році гайдамацький загін Гната Голого.
"Горлиця", "Гриць", "Сербин", "Шинкарка", "Угаю...", "Про Лазаря... "—українські народні пісні та псальми.
Тополя
Баладу присвячено Парасці Степанівні Петровській (1825— 1902), молодшій сестрі художника і товариша Т. Г. Шевченка по Академії Петровського Петра Степановича (1813—1842). Т. Г. Шевченко любив слухати спів і гру на фортепіано П. С. Пет- ровської і, крім присвяти, намалював у її альбомі тополю ("в знак пам'яті 1840 року"). У пізніших виданнях своїх творів Т. Г. Шевченко зняв присвяту балади П. С. Петровській, але залишив у рукописній збірці "Wirszy Т. Szewczenka" (польською транслітерацією) з ілюстраціями М. С. Башилова і Я. П. де Бальмена.
...не ходила б Пізно за водою... — За народним повір'ям, ходити в пізній час по воду означало вдаватися до якихось чарів, ворожіння тощо.
Рушниками, що придбала, спусти мене в яму. — В українському побуті рушник мав багато функцій. Під час обряду сватання дівчина подавала сватам рушники на знак згоди вийти заміж за парубка. На рушниках також спускали домовину з покійником у яму.
Там старий жде з старостами... — Йдеться про обряд сватання, коли почесні особи (старости) сватали парубка дівчині або навпаки.
590


Каламар — тут невеличка пляшка, схожа на чорнильницю.
До Основ'яненка
Твір написано під враженням історичного нарису українського письменника Г. Ф. Квітки-Основ'яненка (1778—1843) Толоватый" про кошового отамана Чорноморського козацтва Антона Головатого (1744—1797), який після перебазування у 1792 році Чорноморського війська на Кубань по суті відновив українські національні збройні сили зі збереженням автономного устрою та козацькими вольностями.
Б'ють пороги... — Йдеться про кам’яні підводні і частково надводні скелі на Дніпрі, які утворювали водоспади. У малодоступних місцевостях за порогами формувалися військові об'єднання українських козаків, яких називали запорожцями.
Іван Підкова
Підкова Іван (7—1578) — запорозький козак (до 1577), а в 1577—1578 роках — молдавський господар (за походженням молдаванин), який боровся проти турецьких і татарських загарбників. У 1578 році перейшов з Молдавії в Україну, але за наказом польського короля Стефана Баторія на догоду турецькому султанові його було страчено у Львові; за історичними відомостями та народними піснями, поховано в Каневі.
Синоп — портове місто в Туреччині.
Царград (Царгород) — давня назва Константинополя (Стамбула).
Н. Маркевичу
Вірш написано до дня іменин (весняного Миколи) та від'їзду з Петербурга в Україну Миколи Андрійовича Маркевича (1804—1860) — українського історика, поета й етнографа, з яким дружив Т. Г. Шевченко.
Бандуристе, орле сизий... — Звернення Т. Г. Шевченка було не випадковим, адже М. А. Маркевич був музикантом-аматором, автором збірки "Народные украинские песни, положенные на фортепиано" (1840) та автором вірша "Бандурист" (збірка "Украинские мелодии").
На незабудь Штернбергові
Вірш написано на примірнику "Кобзаря" (1840), подарованого художникові й товаришу по навчанню в Петербурзькій Академії мистецтв Василю Івановичу Штернбергу (1818—1845), який влітку 1840 року від'їжджав до Італії.
Гамалія
Гамалія — узагальнений образ козацького ватажка; в історичних джерелах згадуються кілька ватажків під таким іменем, хоча жоден із них не є прообразом героя твору Т. Г. Шевченка.
Великий Луг — територія Запорозького Війська на лівому березі Дніпра — від теперішнього міста Запоріжжя до Нікополя.
Скутар — передмістя Стамбула на березі протоки Босфор, де були палац турецького султана, кілька мечетей та в’язниця для полонених козаків.
Босфор — протока, що з’єднує Чорне і Мармурове моря.
Хортиця — острів на Дніпрі, де в середині XVI ст. козацький ватажок Байда (князь Дмитро Вишневецький) побудував укріплення, яке деякі історики вважали першою Запорозькою Січчю. Такої думки дотримувався і Т. Г. Шевченко.
Таляр (талер) — велика срібна монета багатьох європейських країн XVI—XVIII ст.
Яничар — солдат регулярної піхоти у султанській Туреччині, створеної в XVI ст. з військовополонених, а також християн, обернених у мусульманство.
Баша (паша) — почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців Османської імперії, султанської Туреччини, Єгипту та інших мусульманських країн.
Дрімає в харемі — в раю Візантія. — Ідеться про спокійне, розкішне (райське) життя в столичному Стамбулі (Візантії), яке за своїм стилем нагадувало гарем (харем).
Бусурман, бусурмен — людина іншої (не християнської) віри (переважно про магометанина).
Хурдига — в'язниця, тюрма.
Байдак — великий човен, яким плавали по річках і по морю.
Чернець — тут Шевченко має на увазі гетьмана реєстрового козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного, який, за твердженнями історика Д. Бантиш-Каменського, наприкінці життя прийняв чернецтво, що відповідає дійсності (гетьман був лише членом Київського богоявленського братства).
Галата — передмістя Стамбула, розташоване за затокою Золотий Ріг.
Розрита могила
Вірш написано під враженням першої подорожі X Г. Шевченка в Україну, розпочатої у травні 1843 року (тривала до лютого 1844-го). Розрита могила символізує зруйновану й поневолену Україну після її приєднання до Московського царства.
Ой Богдане! Нерозумний сину! — Т. Г. Шевченко вважав акт приєднання України до Московії помилкою гетьмана Богдана Хмельницького.
Степи мої запродані Жидові, німоті... — Йдеться про створення на українських землях після зруйнування Запорозької Січі в 1775 році німецьких колоній, а пізніше, на початку XIX ст., — і єврейських.
"Чигрине, Чигрине..."
Вірш написано під враженням відвідин гетьманської столиці (1648—1676) міста Чигирина, де Т. Г. Шевченко перебував у липні — серпні 1843 року. В. Доманицький у підготовлених ним виданнях "Кобзаря" (1907, 1908, 1910) зазначає, що твір присвячено російському актору і великому другові поета М. С. Щепкіну (1788—1863). Пізніше йому ж було присвячено вірш "Заворожи мені, волхве..." та поему "Неофіти".
За що скородили списами Московські ребра? — Козацьке військо неодноразово здобувало перемогу над московськими військами, зокрема під проводом гетьманів П. Конашевича- Сагайдачного (1618), І. Виговського (у червні 1659 року розбив московське військо під Конотопом), П. Дорошенка, І. Мазепи та П. Орлика.
Рута — багаторічна напівкущова або трав'яниста рослина родини рутових, яка містить ефірну олію. Настій або відвар з цієї рослини має наркотичну дію.
Спи ж, повитий жидовою... — Йдеться про інтенсивне заселення євреями Правобережної України, які займалися переважно комерцією та орендою.
Спи, гетьмане... — Йдеться про гетьмана Богдана Хмельницького, похованого в селі Суботові неподалік Чигирина.
Сон
(Комедія)
Епіграф із Євангелії від св. Івана: "Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його". (Глава 14, вірш 17).
Подушне — у царській Роси податок державі, подать поміїци- кові, що стягувалися з кожної душі податного стану.
На багнищі город мріє. — Йдеться про столицю Російської імперії Петербург, збудовану на болотах.
591


Сам изволит Сегодни гуляти! — Йдеться про царя Миколу І, сатиричний портрет якого змальовує Т. Г. Шевченко.
Цариця-небога — Дружина Миколи І імператриця Олександра Федорівна (1798—1860) мала хворобливий вигляд, худорлявість та деякі фізичні вади, незважаючи на які придворні поети — "віршемази" — оспівували її красу.
Петлиця — кольорова нашивка на комірі, грудях або рукавах форменого одягу військовослужбовців, працівників деяких установ, що править за знак розрізнення. За царювання Миколи І дуже часто видавалися укази, що стосувалися змін у військовій формі.
Твердиня й дзвіниця — Петропавловська фортеця, збудована за царювання Петра І для можливої оборони Петербурга від шведів. Фортецю було пристосовано під тюрму для особливо небезпечних політичних в'язнів. Петропавловський собор (з високою дзвіницею) був усипальницею російських царів.
...Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! — Йдеться про пам’ятник Петрові І, збудований 1782 року в Петербурзі, в якому порушено належні пропорції вершника і коня, що й викликало іронію в Шевченка-художника.
Первому — вторая... — Напис на пам’ятнику Петрові І зроблено відповідно російською і латинською мовами: "Первому — Вторая". "Petro Primo Katarina Secunda".
"Із города із Глухова Полки виступали... "—З міста Глухова та інших міст і сіл України з наказу російського царя Петра І відправляли козацькі полки для будівництва Петербурга, каналів та укріплень оборонного значення. Сотні тисяч козаків гинули від виснажливої праці, хвороб і неякісної їжі.
Гоголю
Гоголь Микола Васильович (1809—1852) — український та російський письменник, творчість якого високо цінував Т. Г. Шевченко.
Богилова — богила, бугила — трав'яниста отруйна рослина.
Лепта — дрібна монета у стародавніх Єрусалимі й Греції; у переносному значенні — посильне пожертвування або милостиня.
"Не завидуй багатому.
Очевидно, вірш написано після невдалої спроби Т. Г. Шевченка посватати в Кирилівці Феодосію Кошиць — дочку священика Григорія Кошиця, в якого він наймитував у юнацькі роки.
Єретик
Єретик — людина, яка відступила від догм панівної релігії. Героєм поеми є видатний борець за свободу релігійного сумління, ідеолог чеської реформації, професор, а потім ректор Празького університету і проповідник Ян Гус (1371—1415), який виступив проти зловживань папської влади, зокрема проти продажу індульгенцій — посвідок про відпущення гріхів, за що католицьке духовенство оголосило його єретиком. Для розправи Яна Гуса викликали на церковний собор у Констанці, де ув'язнили, але він не зрікся своїх реформаторських поглядів, за що його було засуджено до спалення на вогнищі влітку 1415 року.
Шафарик Павел Йосеф (1795—1861) — чеський і словацький поет, літературознавець, етнограф, історик, археолог і громадсько- політичний діяч, який підтримував дружні й наукові стосунки з приятелем Т. Г. Шевченка О. М. Бодянським. Шевченко був ознайомлений з працями Шафарика і з поваги до його таланту та патріотичної діяльності присвятив йому цю поему. Вона викликала в Шафарика велике захоплення і, за свідченням очевидців, навіть сльози. Шафарика поет згадує також у посланні "І мертвим, і живим..." та в передмові (седнівській) до другого невиданого "Кобзаря".
Великий льох
Містерія (з грецьк. — таїнство) — різновид романтичної алегорично-символічної поеми, характерним для якої є поєднання фантастичного з реальним.
Епіграф із Книги псалмів: "Ти нас нашим сусідам віддав на зневагу, на наругу та посміх для наших околиць. Ти нас учинив за прислів'я поганам, і головою хитають народи на нас...". (Псалом 43 (44), вірші 14, 15).
Суботове (Суботів) — маєток Богдана Хмельницького (тепер село Чигиринського р-ну Черкаської обл.); у XVII ст. — одна з його резиденцій.
Бо так сказав Петрові Бог: "Тойді у Рай їх повпускаєш..." —
Ідеться про апостола Петра, якого Ісус Христос поставив на чолі церкви і вручив ключі від царства небесного.
Юрусь-гетьманенко — син Богдана Хмельницького Юрій, який був гетьманом у 1659—1663 і 1677—1681 роках.
Пилипівка — народна назва 40-денного Пилипівського посту, який починається в день апостола Пилипа (28 листопада) і закінчується ввечері 6 січня, напередодні Різдва.
Я води набрала Та вповні шлях і перейшла... — За народним повір'ям, перейти з повними відрами дорогу означало побажати успіху
Москві присягати!.. — Йдеться про гетьмана Богдана Хмельницького, який буцімто їхав до Переяслава на раду, на якій Україну було приєднано до Московії.
...цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. — Йдеться про московського царя Петра І, який нібито їхав через Батурин після перемоги над шведсько- козацькими військами під Полтавою.
Батурин — столиця гетьмана Івана Степановича Мазепи (1644—1709), яку повністю знищило московське військо 1 листопада 1708 року.
Чечель Дмитро — прибічник І. С. Мазепи, батуринський полковник, якого взяли в полон і після жорстоких катувань стратили (колесували).
І малого, і старого В Сейму потопила. — 1 листопада 1708 року за наказом російського полководця Меншикова було повністю зруйновано столицю гетьмана Івана Мазепи — місто Батурин, а все населення винищене шляхом різних покарань, в тому числі і потопленням у річці Сейм.
Як їхала Катерина В Канів по Дніпрові. — Йдеться про російську імператрицю Катерину II, яка подорожувала Україною, в тому числі Дніпром повз місто Канів, де 22 травня 1861 року було поховано Т. Г. Шевченка.
Чута — назва лісу поблизу Суботова.
Три ворони. — Персоніфікація злих, темних сил України, Польщі і Росії; кожна ворона — це перевертень, який допомагає руйнувати державу і нищити свій народ.
Богдан — гетьман Богдан Хмельницький.
Радзивілл, Потоцький — польські магнати, учасники польського повстання 1830—1831 років проти царської Росії, які після його поразки емігрували до Парижа, де розтринькували своє багатство.
Маяк — тут сторожова фігура (вежа), з якої оглядають ліс.
Декабристи — учасники збройного повстання в Петербурзі 14 грудня 1825 року, яких цар Микола І суворо покарав (п'ятьох було повішено, а кілька сотень заслано на каторгу в Сибір).
Три указа накаркала На одну дорогу... — Йдеться про укази Миколи І про будівництво залізниці від Петербурга до Москви, названої Миколаївською.
Да шесть тысяч в одной версте Душ передушила... — Під
час будівництва залізниці гинули від хвороб, епідемій і голоду тисячі кріпаків.
592


Корф Ю. Ф. — барон, царський чиновник, який постачав кріпаків для будівництва залізниці від Петербурга до Москви.
Карамзін Микола Михайлович (1766—1826) — російський офіційний історик, автор "Истории государства Российского", консервативно-монархістська спрямованість якої дала підстави Т. Г Шевченку назвати його придворним істориком.
Із шведською приблудою... — Шведський король Карл XII (1682—1718), який восени 1708 року, ідучи походом на Москву, несподівано зайшов (заблукав) на територію України, що не входило в плани гетьмана 1. Мазепи.
Сулу в Ромні загатила Тілько старшинами Козацькими... — Йдеться про розправу Петра 1 над прибічниками Мазепи, що відбулася на лівій притоці Дніпра — річці Сулі у містечку Ромни (нині Сумської обл.).
...козаками Фінляндію засіяла... — У 1700—1721 роках для участі у воєнних діях у Фінляндії, Ліфляндії, Польщі, Литві, Саксонії Петро І посилав українських козаків, де багато з них загинуло.
Насипала бурта На Орелі... — Йдеться про будівництво укріплень на річці Орелі (ліва притока Дніпра), на яке зганяли українських селян і козаків.
...на Ладогу... — При копанні каналів на Ладозькому озері гинули тисячі українських козаків.
Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 — 1723) — чернігівський полковник (1706—1722), наказний (тимчасовий) гетьман Лівобережної України (1722—1723). За домагання повернути Україні старі права (вибори гетьмана, скасування Малоросійської колегії, яка, по суті, правила Україною замість гетьманського уряду) Полуботка заарештували й посадили в Петропавловську фортецю, де він і помер.
Матер Божа у Ржавиці Вночі заридала. — Йдеться про Ржа- вецьку (Іржавську) ікону Божої Матері, написану 1572 року, що знаходилася у Троїцькій церкві села Іржавець (нині Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). Після зруйнування Чортомлицької Січі (Старої Січі) ікону забрали з собою козаки, а в 1734 році її знову повернули в Україну й помістили в тій само церкві. Ікона виявилася чудотворною — точила сльози, що дало підставу віруючим трактувати це як плач за долею України.
Статарами помутила... — Москва у 1240—1480 роках була в безпосередній залежності від татар.
Мучитель — цар Іван IV Грозний (1530—1584).
Петруха — Петро І.
Вже ж і в крепость завдала... — Йдеться про запровадження кріпацтва.
’’Пчела” — російська газета "Северная пчела", що виходила у Петербурзі в 1825—1864 роках.
Гонта Іван (? —1768) — сотник надвірних козаків в Умані, який приєднався до повстанців. Після захоплення в полон по- звірячому закатований польською королівською владою.
...над Києвом Мітла простяглася... — Комета, яка, за народним повір'ям, знаменує якусь значну подію.
Тясмин — притока Дніпра, на якій стояла резиденція гетьмана Б. Хмельницького — місто Чигирин.
Ярчук — собака, народжений на початку травня не сліпим, а зрячим. За народним повір'ям, він має особливу силу навіть тому, що його годує не мати-собака, а господар.
Три лірники. — На думку професора С. Смаль-Стоцького, три лірники персоніфікують "українське духовне каліцтво", сліпоту провідників українського народу, які наївно вірили у доброту московських колонізаторів.
Яси (Ясси) — місто в Румунії, в якому старший син Богдана Хмельницького Тиміш 1652 року одружився з дочкою молдавського господаря (князя) Лупула. Можливо, тут мається на увазі
дума про похід Тимоша Хмельницького в Молдавію 1650 року.
І про Жовті Води... — Історична пісня чи дума про перемогу Богдана Хмельницького над польським військом в урочищі Жовті Води навесні 1648 року.
І містечко Берестечко. — Йдеться про пісню, присвячену трагічній битві козаків з польським військом у червні 1651 року, в якій через зраду тимчасового союзника татарського хана Прея Богдан Хмельницький зазнав поразки.
Ісправник — начальник повітової поліції в Російській імперії.
Наймичка
Городище — можливо, містечко Городище (нині райцентр Черкаської обл.).
З святим хлібом обміненим. — За ритуалом сватання, свати йдуть до нареченої з хлібом, який у разі згоди обмінюють на хліб, що дають її батьки.
На прошу у Київ Піиїла Ганна... — Йдеться про паломництво православних, які ходили до Києво-Печерської лаври для відпущення гріхів (прощі).
Святу шапочку в печерах У Йвана святого... — В печерах прочани поклонялися мощам Івана Затворника (XII ст.) і купували шапочку, яка перед цим одягалася на голову святого, що нібито потім її власника оберігало від головного болю.
І перстеник у Варвари... — У Михайлівському Золотоверхому монастирі зберігалася рака з мощами Варвари-великомучени- ці (тепер — у Володимирському соборі), де продавалися персні, які, вважалося, мають чудодійну зцілюючу силу.
Після Пречистої в неділю, Та після Першої... — Свято на честь Успіння Пресвятої Богородиці, яке відзначається 28 серпня.
Юпка — верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки.
Акафіст — різновид церковного гімну на честь Ісуса Христа, Богородиці та святих.
Миколай святий (Чудотворець) — один із найшанованіших святих, архієпископ Миколай із Мір Лікійських (помер 345 року); покровитель торгівлі, хліборобства, захисник бідних і дітей, моряків і подорожніх.
...Й на часточку дати... — Під час Божественної літургії священикові давали проскуру та зазначали ім'я хворого, яке згадувалося під час виймання з неї "часточки" для причастя.
...Й маслосвятіє служили... — Йдеться про християнське таїнство, яке здійснюється над тяжкохворою людиною з метою відпущення гріхів та як останній духовний засіб зцілення. Під час маслосвяття (соборування) хворому помазують єлеєм лоб, щоки, губи, груди і руки.
Габа — тут оторочка, кайма.
Кав’яр — ікра.
Заноза — дерев'яна або металева палиця, яку вставляють у край ярма, щоб віл не випрягався.
Кавказ
Поему "Кавказ" Тарас Шевченко писав у Переяславі й завершив 18 листопада 1845 року. Головна тема твору — осудження завойовницької політики російського царизму на Кавказі та прославляння боротьби народів Кавказу за свободу і незалежність. Причиною для написання твору стали тривалі військово- політичні дії російських військ на Кавказі і загибель друга поета Якова де Бальмена, що сталося 26 липня 1845 року.
Бальмен Яків Петрович де (1813—1845) — граф, офіцер, художник-аматор і письменник, приятель Т. Г. Шевченка; разом з художником М. Башиловим ілюстрував збірку "Wirszy Т. Szewczenka", переписану польською транслітерацією (без перекладу). Загинув під час воєнних дій на Кавказі.
593


Кто даст главе моей воду... — Епіграф із книги пророка Єре- мії: "Ой, коли б голова моя стала водою, а око моє — за джерело сльози, то я плакав би вдень та вночі над побитими доньки народу мого!..". (Глава 8, вірш 23).
Прометей — за давньогрецькою міфологією, титан, який заради людського добробуту викрав вогонь з Олімпу, за шо Зевс прикував його до скелі в Кавказьких горах.
Чурек — прісний хліб кавказьких горців.
Сакля — житло горців.
Од молдованина до фіна... — Йдеться про багаточисельність народів, які населяли Російську імперію.
...Що цар якийсь-то свині пас Та дружню жінку взяв до себе... — Майбутній цар Ізраїльсько-Іудейської держави Давид (XI ст. до н. е.) в юності був пастухом, поетом і музикантом, відважним воїном, який переміг велетня Голіафа. Щоб заволодіти дружиною воєначальника Урії, відомою красунею Вірсавією, Давид послав її чоловіка на війну, де той загинув.
Французів лаєм. — Ідеться про засудження дворянсько-поміщицькими колами Російської імперії релігійного вільнодумства та революційних рухів у Франції кінця XVIII ст.
Продаєм Або у карти програєм Людей... не негрів... — У грудні 1841 року Росія підписала міжнародний трактат про заборону работоргівлі, однак у своїй державі й надалі тривала торгівля кріпаками — "хрещеними" людьми.
Ми не гішпани... — Работоргівлею займалися переважно іспанці, тому вони активно протидіяли введенню заборони на торгівлю людьми.
Ставник — великий церковний свічник або велика свічка для церковного ставника.
... З пожару вкрадений покров!! — Натяк на пожертвувані церкві прикраси, здобуті або вкрадені на війні.
І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє
Аще кто речеш... — Епіграф із першого соборного послання св. апостола Івана: "Як хто скаже: "Я Бога люблю", та ненавидить брата свого, той неправдомовець". (Глава 4, вірш 20).
І потече сторіками Кров у синє море... — Поетичний образ запозичено з Одкровення св. Івана Богослова: "А другий ангол вилив свою чашу до моря. І сталася кров, немов у мерця, — і кожна істота жива вмерла в морі. Третій же ангол вилив чашу свою на річки та на водні джерела, — і сталася кров". (Глава 16, вірші 3, 4).
Німець скаже: "Ви моголи". — Іронія Т. Г. Шевченка з приводу гіпотези німецьких істориків В. Шюца та І. Парота про монгольське походження слов'ян, яку критикував П. И. Шафа- рик у книзі "Славянские древности" (1837).
Тамерлан — Тимур (1336—1405) — середньоазіатський правитель і завойовник.
Коллар Ян (1793—1852) — чеський та словацький поет і вчений, який обстоював ідею слов'янської єдності, що була близькою членам Кирило-Мефодіївського братства.
Ганка Вацлав (1791—1861) — чеський філолог і поет, діяч національного відродження.
Слав'япофіли — представники одного з напрямів суспільно- політичної думки Росії 40—50-х років XIX ст., які пропагували особливі шляхи розвитку історії та культури слов'янства, відмінні від історії та культури народів Західної Європи.
Брут Люцій Юній — організатор повстання в Римі, внаслідок якого було ліквідовано імператорську владу і встановлено республіканський лад (509 р. до н. е.).
Брут Марк Юній (85—42 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, який обстоював республіканську форму правління; один з організаторів убивства імператора Юлія Цезаря (44 р. до н. е.), шо прагнув установити монархічну владу. Імена обох Брутів стали символом громадянських чеснот.
Коклес Публій Горацій — легендарний герой, який врятував Рим (507 р. до н. е.) від етруських завойовників, особисто оборонивши міст через ріку Тібр.
Титло — у слов’янській писемності надрядковий знак над скорочено написаним словом або літерою, вжитою в значенні цифри.
Синоп, Трапезонд — турецькі міста на узбережжі Чорного моря, на які часом нападали запорозькі козаки.
І на Січі мудрий німець Картопельку садить... — Острів Хортицю, де була Запорозька Січ, російський уряд віддав німецьким колоністам.
Польща впала Та й вас роздавила! — Російська імперія після розпаду Польщі захопила українські землі, що були у складі Польської держави, таким чином зруйнувала рештки української автономії — Гетьманщину і Запорожжя.
Холодний Яр
Холодний Яр — місцевість у лісі навколо Мотронинського монастиря, звідки 1768 року розпочалося гайдамацьке повстання.
... З монастиря Мотриного до Яру страшного. — Мотрин (Мотронинський) монастир і Холодний Яр були місцем формування гайдамацьких загонів перед повстанням Коліївщини 1768 р.
Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби XVIII ст. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського та єврейського національно-релігійного гніту. Дід поета Іван Андрійович Шевченко був свідком повстання і багато розповідав онукові про ті події.
Залізняк Максим (близько 1740 — ?) — запорозький козак, один з керівників Коліївщини, який сформував у Холодному Яру (біля Чигирина) кількасотенний загін гайдамаків і підняв повстання. Після взяття Умані 9—10 травня 1768 року гайдамаки проголосили його гетьманом. 26 червня 1768 року загін донських козаків під командуванням полковника Гур’єва захопив у полон М. Залізняка та І. Гонту, після чого першого було заслано на довічну каторгу в Сибір.
Нерон (37—68) — римський імператор, який жорстоко переслідував християн; ім’я Нерона стало символом кривавого деспотизму.
Не славтеся царевою Святою войною. — Натяк на війну, яку вів російський царизм на Кавказі.
"Гайдамаки не воины — Разбойники, воры. Пятно в нашей истории..." — Далі Т. Г. Шевченко полемізує з А. Скальков- ським — автором книги "Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII ст.: 1733—1768" (Одеса, 1845), який негативно оцінював гайдамацький рух.
"Згадайте, братія моя..."
(з циклу "В казематі")
Моїм соузникам посвящаю. — Вірш присвячено учасникам Кирило-Мефодіївського братства, які разом з Т. Г. Шевченком перебували під арештом у казематах III відділення: Г. Андрузь- кому, В. Білозерському, М. Гулаку, М. Костомарову, П. Кулішу, О. Марковичу, О. Навроцькому, І. Посяді.
І його забудьте, другії, І не проклинайте. — Йдеться про студента Київського університету О. Петрова (1827—1883), який, ставши членом Кирило-Мефодіївського братства, спочатку усно,
594


а потім письмово (3 березня 1847 р.) доповів куратору Київського учбового округу О. Траскіну про існування таємної організації.
[II]. "За байраком байрак..."
(з циклу "В казематі")
Як запродав гетьман... — Йдеться про гетьмана Б. Хмельницького, який уклав угоду з російським царем Олексієм про приєднання України до Росії.
[VII]. Н. Костомарову
(з циклу "В казематі")
Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — український і російський історик, фольклорист, письменник, публіцист. Як одного з засновників Кирило-Мефодіївського братства його було ув'язнено на один рік, а потім вислано до Саратова. Т. Г. Шевченко перед арештом мав бути старшим боярином на весіллі М. І. Костомарова, яке не відбулося через викриття нелегального братства.
...твоя, мій брате, мати... — Йдеться про матір М. Костомарова — Тетяну Петрівну (1798—1875). Т. Г. Шевченко познайомився з нею 1846 року в Києві; в 1847 році вона приїжджала в Петербург до заарештованого сина.
Іржавець
Іржавець (Ржавиця) — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Ічнянського району Чернігівської області). Назву твору пов'язано з назвою села та легендою про чудотворну ікону, що містилася в церкві села Іржавець.
...Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави... — Після поразки під Полтавою шведське військо на чолі з королем Карлом XII і козацькі полки гетьмана І. Мазепи змушені були відступати до Туреччини і зупинилися в молдавському місті Бендери (Тягиня) на правому березі Дністра.
Гордієнко Кость (? —1733) — кошовий отаман Запорозької Січі, який підтримав гетьмана І. Мазепу і в березні 1709 року прибув із 8000 запорожців у табір Карла XII в село Будища на Полтавщині, де уклав угоду про спільну боротьбу проти Москви. Після поразки під Полтавою К. Гордієнко з частиною війська змушений був залишити територію України, але в 1711 році брав участь у поході гетьмана П. Орлика на Правобережну Україну.
Фастовський полковник — Семен Палій.
Не строміли б списи в стрісі У Петра у свата. — Т. Г. Шевченко майже дослівно цитує слова народної пісні про зруйнування московськими військами Січі у 1709 році, що сталося з наказу Петра І: "Ой ви, запорожці, ой ви, молодії, де ж ваші списи? — Наші списи у пана у стрісі, самі ми у лісі".
Не втікали б із Хортиці Славні небожата... — Після зруйнування Січі 14 травня 1709 року царськими військами частина запорожців утекла на південь і в 1711 році збудувала у пониззі Дніпра Олешківську Січ.
...На нове горе-Запорожжя. — Йдеться про Олешківську Січ, збудовану за протекцією кримського хана.
Данте Аліг'єрі (1265—1321) — італійський поет, автор "Божественної комедії", з першою частиною якої ("Пекло") Т. Г. Шевченко міг бути ознайомлений, оскільки вона на той час з'явилася в російських поетичних і прозових перекладах.
...Як дзвонили у Глухові, 3 гармати ревнули... — Йдеться про вибори нового гетьмана замість І. Мазепи, що сталося з наказу Петра І у Глухові наприкінці 1708 року; гетьманом було обрано полковника стародубського Івана Скоропадського.
Як погнали на болото Город будовати... — 3 наказу російського царя на будівництво Петербурга, каналів та оборонних
ліній з України насильно відправляли десятки тисяч козаків і селян, де вони масово гинули.
Як діточки на Орелі Лінію копали... — 3 наказу російського царя на річці Орелі (південна Полтавщина) козаки будували лінію укріплень.
Мурзи — татарська старшина.
Вернулися запорожці... — Російський уряд спочатку дозволив окремим запорозьким козакам повернутися в Україну, а в 1734 році запорожці позбулися турецької протекції і перейшли під російську, що дало можливість побудувати Нову Січ на притоці Дніпра — річці Підпільній.
"Ой не п'ються пива-меди..."
Із Одеси преславної Завезли чуму... — У 1847—1848 роках на півдні України, зокрема в Одесі, поширилася епідемія холери, про що Т. Г. Шевченко довідався з листів свого приятеля А. 1. Ли- зогуба (від 21 жовтня 1847 та 15 липня 1848 років).
"У тієї Катерини..."
Козлов — татарське місто Гезлев, засноване в XV ст. за часів Кримського ханства; у 1783 році перейменовано на Євпаторію.
Бахчисарай — до 1736 року столиця Кримського ханства.
"Ми вкупочці колись росли..."
Вірш присвячено подрузі дитячих літ Оксані Коваленко.
Старі зараннє повмирали... — Мати Тараса Шевченка померла у 1823, а батько — у 1825 році; батько Оксани Коваленко помер у 1831, а мати — в 1832 році.
Сатурн — у давньоримській міфології бог землеробства і бог часу, охоронець посівів.
Неофіти
Неофіт — тут: новий прихильник християнства, що набувало поширення у Стародавньому Римі в І ст. нової ери і зазнавало гонінь.
Епіграф із Книги пророка Ісаї: "Так говорить Господь: Бережіть правосуддя й чиніть справедливість, незабаром бо прийде спасіння Моє і з'явиться правда Моя". (Глава 56, вірш 1).
М. С. Щепкіну. На память 24 декабря 1857. — Поему присвячено відомому російському актору М. С. Щепкіну, який на запрошення Т. Г. Шевченка приїхав до нього в Нижній Новгород, про що поет записав у щоденнику: "Праздникам праздник и торжество есть из торжеств! В три часа ночи приехал Михайло Семенович Щепкин" (24 грудня 1857 р.).
Грації — у давньоримській міфології три богині краси і вишуканості.
Лета — у давньогрецькій міфології річка у підземному царстві мертвих, випивши води з якої, душі забувають про своє земне життя. У Т. Г. Шевченка традиційному трактуванню Лети як символу забуття надається протилежне значення — його поетичне слово ("дума скорбная моя") не підвладне забуттю.
Назорей — на думку деяких дослідників, Т. Г. Шевченко називає Ісуса Христа Назореєм, оскільки він провів своє дитинство в Лазареті.
Голгофа — пагорб поблизу Єрусалима, де відбувалися страти і де було розіп'ято Ісуса Христа.
Декій (Децій) Гай (200—251) — римський імператор (249—
251).
Гіменей — у давньогрецькій міфології бог шлюбу.
Гінекея — жіноча частина дому.
Пенати — у давньоримській міфології боги — охоронці дому, захисники родини; у переносному значенні — рідний дім.
595


Капітолій — храм верховного царя богів і людей Юпітера, споруджений на одному з семи пагорбів у Стародавньому Римі, де відбувалися народні збори, засідання сенату.
Синкліт — збори вищих сановників, жерців, які збиралися у храмі Юпітера.
Алкід — популярний герой давньогрецької міфології, одне з імен Геракла.
Гетера — освічена незаміжня жінка, яка вела вільний, незалежний спосіб життя; у переносному значенні — легковажна жінка, повія.
Венера — у давньоримській міфології богиня кохання та жіночої вроди.
Тойді вже сходила зоря Над Віфліємом. — Йдеться про провіщення народження Ісуса Христа у Віфліємі.
Фарисеї— послідовники релігійно-політичної течії, що існувала в Іудеї з середини II ст. до н. е. до 70-х років І ст. н. е. Фарисеї багато уваги приділяли зовнішнім проявам релігійності. У переносному значенні вживається на означення проявів лицемірства, показного благочестя.
Іудея — в 6—395 рр. провінція Римської імперії в Південній Палестині.
...козлоногий п'яний дід... — У давньогрецькій (Пан) та давньоримській (Фавн) міфологіях — бог лісів, покровитель пастухів, мисливців, рибалок, бджолярів; його зображували напівлюдиною, напівцапом, що грав на дуді (сопілці), коли порушували його спокій, він дуже гнівався, наганяючи на людей панічний (від слова Пан) жах.
Аппіїв шлях — шлях між Римом і містом Капуя.
Пріап — у давньогрецькій міфології бог садів, полів і творчих сил природи, покровитель чуттєвих насолод.
Іде святий Петро Та, йдучи в Рилі благовістити... — Йдеться про апостола Петра, одного з дванадцяти учнів Ісуса Христа, який вважається засновником церкви і першим римським єпископом. Апостола Петра розіп'яли на хресті вниз головою.
Оргія — культовий обряд на честь богів вина (Діоніса), веселощів (Вакха), любощів (Пріапа); у переносному значенні — розгульний бенкет.
Кінрида — у давньогрецькій міфології одне з імен богині Афродіти — богині вроди й кохання, яка народилася з морської піни біля берегів острова Кіпр.
Сіракузи — давньогрецьке місто на острові Сицилія.
Скіфія — держава в Північному Причорномор’ї у VII ст. до н. е. — III ст. н. е., далека околиця Римської держави, яка була місцем вигнання противладних осіб, як Сибір у царській Росії.
В британських, галльських легіонах Не муштровались! — Т. Г. Шевченко натякає на те, що царський уряд багатьох інакомислячих людей, в тому числі і його, як покарання відправляв на військову службу.
Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить. — Т. Г. Шевченко натякає на раптову смерть царя Миколи І як покарання за його численні розправи над інакомислячими людьми, починаючи з декабристів.
Преторіани — вищі урядові особи, наділені судовою і адміністративною владою.
Ліктори — почесні охоронці вищих урядовців у Стародавньому Римі.
Амфора — посудина зі звуженим дном, високим і вузьким горлом та двома ручками.
Юпітер — у давньоримській міфології головний бог, бог неба, світла, грому й дощу.
Нотабене (від лат. Nota bene — зазнач добре) — помітка, позначка в книзі, рукописі, документі біля слів, на які слід звернути увагу.
Псалом новий Господеві... — Т. Г. Шевченко використовує власний переспів 149-го псалма із циклу "Давидові псалми".
Зевес (Зевс) — верховне божество, батько богів і людей; у давньоримській міфології — Юпітер.
Сціпіони — у Стародавньому Римі рід патриціїв у III—II ст. до н. е., з якого вийшли відомі полководці й державні діячі. У творі Т. Г. Шевченка — анахронізм.
Лідійський золотий пісок... — Очевидно, йдеться про золотоносний пісок, який добували в Лідії, малоазіатській провінції Римської імперії.
А сіракузьких назореїв Ще не було у Колізеї. — Очевидно, йдеться про групу (секту) перших християн, здебільшого про- повідників-аскетів.
Терми — громадські лазні у Стародавньому Римі з приміщеннями для гімнастики, бесід, бенкетів тощо.
Альбано — місто неподалік від Рима на березі озера Азьбано.
Морок — господар підземного царства.
Муза
Феб — одне з імен Аполлона; за давньогрецькою і давньоримською міфологіями, бог Сонця, мудрості, покровитель мистецтв.
"Лічу в неволі дні і ночі..."
(друга редакція)
Скрижаль — кам'яна плита зі священним текстом; тут поет ужив у значенні особистого духовного життя.
Сон
("На панщині пшеницю жала...")
Марко Вовчок (Маркович, дівоче прізвище — Вілінська Марія Олександрівна, 1833—1907) — українська і російська письменниця, перекладачка.
"Я не нездужаю, нівроку..."
Любить царя свого п'яного... — Йдеться про російського імператора Олександра II (1855—1881).
... Та візантійство прославлять... — Мається на увазі російська православна церква, яка здійснювала богослужіння за візантійським обрядом.
Марку Вовчку
Вірш написано на спомин про зустріч із Марком Вовчком, що відбулася 24 січня 1859 року.
Моя ти доне! — Т. Г. Шевченко тричі називає Марко Вовчок донею: в дарчому написі на автографі поеми "Неофіти", у своєму листі від 25 травня 1859 року та в дарчому написі на "Кобзарі" 1860 року: "Моїй єдиній доні Марусі Маркович — і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко".
N. N.
("Така, як ти, колись лілея...")
За свідченням молодшого товариша Т. Г. Шевченка художника Г. М. Честахівського, вірш присвячено Крупицькій — вродливій дівчині, дочці священика з Поділля, яку поет зустрів на вечорі в Медико-хірургічній академії в Петербурзі у квітні 1859 року.
Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла... — Йдеться про Діву Марію, майбутню Матір Ісуса Христа.
Якби то й ти, Дністровий цвіте... Ні, ні! Крий Боже! Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть. — Назва річки Дністер свідчить про походження Крупицької з Поділля, а згадки про розп’яття та можливість потрапити "в Сибір в кайданах" — пряма вказівка
596


на жорстокі розправи самодержавства за проголошене "святеє слово над землею".
"Мій Боже милий, знову лихо!.."
Вірш написано у зв'язку з подіями, пов’язаними з початком австро-італо-французької війни (квітень, 1859).
Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани. — Т. Г. Шевченко натякає на підготовку до проведення реформи зі скасування кріпосного права.
"Якось-то йдучи уночі..."
То не стояло б над Невою Оцих осквернених палат! — Ідеться про Двірцеву набережну в Петербурзі, де збудовано Зимовий палац та будинки членів родини російського царя.
Коло апостольської брами... — Очевидно, мовиться про Нев- ські ворота Петропавловської фортеці, через які вивозили в’язнів, засуджених до страти. Назву "апостольська" вжито Т. Шевченком в іронічному плані.
"Чи не покинуть нам, небого..."
Ходити на ралець — іти до когось із подарунком.
Харон — за давньогрецькою міфологією, перевізник душ померлих через підземну річку Стікс з отруйними водами.
Флегетон, Стікс — за давньогрецькою міфологією, річки в підземному царстві, де оселяються душі померлих.
NOTES
Bewitched
Maybe a Russalka-baby: Russalka — a water-sprite in Ukrainian demonology who has the appearance of a long-haired, pretty young girl and represents the soul of a drowned girl or an unbaptized dead child. According to folk belief, the russalky are naked, covered only by their long tresses, or dressed in a shift, or rarely in a full girl's costume. On their heads they wear wreaths of sedge. They lure anyone who draws near the river bank and playfully tickle him to death.
She could seek the Cossack: The word "Cossack" (Ukrainian: kozak) is derived from the Turkic kazak (free man), meaning a person unable or unwilling to fit into the confines of the society of the time, and went into the steppes, where he acknowledged no authority The first appearance of the term is in a glossary of the Cuman language in the mid-13th century; it also occurs soon afterwards in Byzantine and Italian sources, with the meaning of armed men who protected trade caravans on the steppes. By the end of the 15th century the term had been extended to those Ukrainians who went into the steppe for trade and economic purposes: hunting, fishing, beekeeping, collecting salt and saltpetre. The history of the Ukrainian Cossacks has three distinct aspects: the struggle against Turks and Tatars in the steppe and on the Black Sea, participation in the struggle of the Ukrainian people against socio-economic and ethnic-religious oppression by the Polish magnates, and their role in building an independent Ukrainian state.
In Shevchenko's poetry, however, "Cossack" is frequently used to mean "a young man" or "a brave fellow," or simply "a Ukrainian."
He will not have her long plait loosened, Nor her kerchief tied: An unmarried girl traditionally wore her hair in a single long plait, which was ritually unbound by her friends in an eve-of-wedding ceremony. A married woman covered her head with a kerchief.
Does he water his horse in the Danube's swift stream ?: Although the Danube does flow past historically Ukrainian territory and forms part of the state frontier of today’s Ukrainian Republic, in Ukrainian folklore, the name has become a conventional term for any large river.
Burial mounds, gravemounds in many of which Cossacks were buried. In Shevchenko's time they were still quite numerous on the vast Ukrainian steppes.
And a bright-flowered guelder-rose: for Ukrainians, the guelder- rose is a symbol of the maidenhood and also of Ukraine.
There beside the road, they raised Twin mounds: The villagers
assume that the dead couple have committed suicide, and therefore cannot be buried in consecrated ground.
The Night of Taras
At the crossroads sits a kobzar Playing on his kobza: Kobzars — wandering folk bards who performed a large repertoire of epic-historical, religious, and folk songs while playing a kobza or bandura. Kobzars first emerged in Kyivan Rus and were popular by the 15th century. They lived at the Zaporozhian Sich and were highly esteemed by the Cossacks, whom they frequently accompanied on various campaigns against the Turks, Tatars, and Poles. The epic songs they performed served to raise the morale of the Cossack army in times of war, and some were executed by the Poles for inciting popular revolts with their songs.
Kobzar is the title of Shevchenko's collection of poems published in 1840, and is nowadays frequently used to mean his entire poetic works.
Otaman: a Cossack chief or commander, subordinate to a Hetman.
Hetman (from the German Hauptmann: leader): at the end of the 16th century the commander of the Cossacks. From 1648 the Hetman was the head of the Cossack state, the Hetmanate. In this capacity he had broad powers as the supreme commander of the Cossack army; the chief administrator and financial officer, presiding over the state’s highest administrative body, the General Officer Staff; the top legislator; and from the end of the 17th century, the supreme judge as well.
A cloud rises beyond the Lyman: Lyman — the estuary of the Dnipro, Ukraine's largest river.
Uniates: Christianity came to the East Slavonic peoples from Constantinople, and hence, following the Great Schism of 1054, they tacitly became part of what would become known as the Orthodox Church. In 1596, part of the Orthodox community of the lands that today form Ukraine and Belarus agreed to accept the sovereignty of the Pope, while retaining all the traditions and forms of Orthodox worship. This agreement, concluded on 18 October 1596, became known (after the city where it was concluded) as the Unia (or Union) of Brest. The Unia triggered decades of confrontation between its adherents and those who rejected it; a huge body of polemic writing
597


was published on both sides, and occasionally there were physical conflicts and battles, since the Orthodox loyalists considered the Uniates had betrayed their native traditions and transferred their loyalty to the traditional enemy — Roman Catholic Poland.
Nalyvaiko, Severyn (7—1597): Cossack leader who led a popular rebellion against the Poles. Nalyvaiko was captured by the Poles during peace negotiations, taken to Warsaw, where he was cruelly tortured before being beheaded, quartered, and put on public display.
Pavliuha: PaVlo Mikhnovych But (?—1638), Zaporozhian Cossack leader. In 1635, he participated in the Cossack rebellion. In December 1637, his army was routed by the Polish army. Pavliuha was handed over to the Poles, who took him to Warsaw and had him executed.
Taras Fedorovych (aka Triassylo): Hetman of the Zaporozhian Cossacks. In 1629 he led a campaign against the Crimean Tatars, and in spring 1630 a rebellion against the Poles. After three weeks fighting, the decisive battle was fought on 22 May near Pereyaslav on the River Alta (a tributary of the Trubizh, or Trubailo, which is itself a tributary of the Dnipro), where his forces routed the army of the Hetman of the Polish Crown Stanislaw Koniecpolski.
To the Eternal Memory of Kotliarevskyi
This is one of the earliest poems of Taras Shevchenko and was apparently written soon after he had learned of the death of Ivan Kotliarevskyi.
Ivan Kotliarevskyi (1769—1838), the poet considered to be the founder of modern Ukrainian literature. His travesty of the Aeneid (1798) was the first literary work to be written in the contemporary Ukrainian vernacular.
Troy: city in Asia Minor, the scene of the Trojan war. In Kotlia- revskyi’s travesty, Aeneas (whom Shevchenko here calls the "Far- Roamer") and his Trojans are presented in the guise of Ukrainian Cossacks.
Perebendia
Perebendia: a colloquial nickname for one who is garrulous, in this case a poet-minstrel whose role is to entertain the people with songs fitted to the particular circumstances, and who helps his peasant audience briefly to forget their misery.
Now he sings a song of Chalyi: A historical song about the Cossack colonel Sava Chalyi who participated in the Haidamaky uprising. The songs mentioned are likewise all popular Ukrainian traditional songs.
The Poplar
Chumak: The chumaks were traders who, from the 17th to mid- 19th century brought to Ukraine in their oxen-drawn wagons salt from Crimea, and salted and dried fish from the Black Sea, Sea of Azov and the River Don. They played-an important role in the development of Ukraine's economy by promoting internal and external trade until the mid- 19th century, with the coming of the railways and disappearance of much steppe pasture.
Use the betrothal towels: embroidered ceremonial towels were an important feature of the Ukrainian betrothal ritual — and young girls approaching marriageable age would prepare their towels well in advance. Similar towels were also used in marriage and funeral ceremonies, and were often draped over icons to adorn them, particularly on feast-days.
To Osnovyanenko
Hryhoriy Kvitka-Osnovyanenko (1778—1843): a noted Ukrainian writer of novellas, dealing with the life, manners and customs of the common people.
The rapids pound: The Dnipro's rapids near its estuary.
Ivan Pidkova
Ivan Pidkova (7—1578): a renowned Cossack Otaman in the latter half of the 16th century. In 1577—1578 he was briefly ruler of Moldavia (the territory of which forms part of today's Romania and Moldova — he was himself of Moldavian origin) and there fought against Turks and Tatars. In 1578 he returned to Ukraine where he was captured and beheaded by the Poles who wanted to be on good terms with the Sultan. There is no historical evidence that Pidkova took part in any maritime expeditions of the type described in this poem.
Sinope (now Sinop in Turkey): the ancient port on the southern shore of the Black Sea, incorporated into the Ottoman empire in 1458. A major trading centre from earliest times, it was one of the markets where Slav prisoners of the Turks might be taken for sale as slaves.
Tsarhrad (City of the Emperors): an ancient Ukrainian name for the city known at various times in its history as Byzantium, Constantinople, and Istanbul.
To N. Markevych
Mykola Markevych (1804—1860): a historian, ethnographer, musician and poet. He collected Ukrainian folksongs and arranged piano settings for them, and wrote his own poems in Russian on Ukrainian themes (in particular, a poem The Bandurist — hence Shevchenko's application of this term to Markevych himself)- He was also author of a five-volume History of Ukraine (Moscow, 1843).
As a Memento to Shternberg
Vassyl Shternberg (1818—1845) was a fellow-student of Shevchenko's at the Academy of Arts, and for a time the two shared living quarters there. Shevchenko inscribed this verse in a copy of his newly published collection of poems Kobzar, which he presented to Shtem- berg when the latter was about to leave for Italy to continue his studies there.
Hamaliya
Hamaliya: No Cossack leader of this name is known to history; however, such Cossack raids on Turkish coastal towns did in fact take place, and Shevchenko's fiction is a faithful recreation of these traditions.
Great Meadow (Velykyi Luh): the old name of lowlands by the left bank of the Dnipro, near its estuary, next to the Zaporozhian Sich.
Scutari: The city facing Istanbul on the Asiatic shore of the Bosphorus; the Sultan's summer residence was there, and also the prisons and slaves' quarters.
Khortytsia Island: the largest island in the Dnipro River. It is situated south of the Dnipro Hydroelectric Station and now a part of the city of Zaporizhia. It is 12 km long and 2.5 km wide, and covers an area of over 3,000 ha. The island was part of the territory held by the Zaporozhian Sich until its destruction in 1775 by Catherine II. The territory around it was settled by German immigrants whom she favoured.
The Turkish Lady: Turkey.
Thaler (taler): a former German silver coin.
Ducat: any of various coins of silver or gold formerly current in Europe.
Janissaries: Turkish paid army, loyal only to the sultan. The system of impressing Christian youths was instituted: converted to Islam and given the finest training, they became the elite of the army. Devotion to very strict discipline made janissaries the scourge of Europe.
Die Monk: Petro Konashevych-Sahaidachnyi (71570—1622), Cossack Hetman, who led several raids on Turkish fortresses that served as centres for the slave trade. According to some historians, shortly before his death he took monastic vows.
598


Galata: The commercial quarter of Constantinople (Istanbul), separated from the main part of the city by the fresh-water estuary known as the Golden Horn.
The Plundered Gravemound
Burial mounds were constantly being excavated by the government-appointed archaeological commissions for the purpose of seeking historical antiquities. To Shevchenko, this excavation of mounds was symbolic of Russia's spoliation of Ukraine throughout the centuries.
О Bohdan, My son so unwise!: Shevchenko could never forgive Hetman Bohdan Khmelnytskyi (1593—1657) for signing the treaty of Pereyaslav in 1654, by the terms of which Ukraine, instead of becoming Russia's ally, fell under her complete sway.
My steppes have all been sold, In Jews' and Germans' hands: After the destruction of the Cossack Sich in 1775, the Russian Empress Catherine II settled German immigrant agriculturists in Ukraine. In the early 19th century, there was a significant influx of Jewish settlers (Jews were not allowed to live in Russia proper) and by Shevchenko's time, much of the land in Ukraine was leased to them.
Chyhyryn, О Chyhyryn
Chyhyryn: a provincial town, southeast of Kyiv, the Hetman residence and the capital of Ukraine (1648—1676).
Rue, rue has grown: a strong-scented plant of the genus Ruta.
It has been a traditional symbol of grief, regret etc.
Between the knives will grow The periwinkle: a grassy traditional Ukrainian plant.
Sleep on, О Hetman: Bohdan Khmelnytskyi is meant, buried in the village of Subotiv near Chyhyryn.
The Dream
(A Comedy)
The subtitle "A comedy" may have been suggested by Dante's The Divine Comedy (Inferno).
And there a poor widow for poll-tax is crucified: The poll-tax had to be paid on all male "souls" listed in the most recent census; hence a widow would be obliged to go on paying for her dead husband until the next census was taken.
The city dreams in marshes gloomy: St Petersburg is meant.
For He Himself: Tsar Nicholas I (reigned 1825—1855) is meant. The rest of this section, particularly the next 18 lines, in which Shevchenko ridiculed tsarina’s (Alexandra Fyodorovna's) appearance, contributed to the poet's harsh sentence when two years later he was exiled for political reasons.
Fortress and belfry rise: The fortress with the Church of Sts Peter and Paul, built on an island in the Neva River, opposite the Winter Palace.
A charging horse there: The famous equestrian statue of Peter I (reigned 1682—1725), erected by Catherine II (reigned 1762—1796) next to the Winter Palace to mark the centenary of his ascension, bears the inscription in Russian and Latin "To Peter the First, Catherine the Second, 1782." Peter is represented in a Roman toga and crowned with laurels.
Something invisible was singing: The voice of the Hetman Pavlo Polubotok (1722—1724) who attempted to restore to Ukraine the freedom which Peter I abolished. He was summoned to St Petersburg and there, when he did not recant, was imprisoned in the Fortress of Peter and Paul, where he starved to death.
Hlukhiv: Capital of Ukraine and residence of the Hetman (1708— 1764), 170 miles of Kyiv, near the border of Ukraine and Russia. The capital had been moved there by order of Peter I, who wanted to keep a close watch on what the Cossacks were doing. He also used Ukrainian Cossacks extensively in the first quarter of the 18th century for various earthworks.
You have filled the swamps with their noble bones: During the building of St Petersburg in the first quarter of the 18th century, Peter I made extensive use of Ukrainian Cossacks to drain swamps, dig canals, and erect earthworks and fortifications. The numbers so drafted were considerable. Almost all of them died of cold, privation and exhaustion.
It was white birds: the souls of Cossacks.
To Gogol
Gogol, Nikolai (1809—1852), the most famous Russian writer of Ukrainian origin, many of whose stories feature a Ukrainian locale, characters and customs. Shevchenko had a high opinion of his work.
The Heretic
Shevchenko's narrative poem, The Heretic (not included in this book) deals with Jan Hus (1369—1415), the Czech religious reformer who at the end of the 14th and beginning of the 15th centuries criticized what he perceived as papal abuses of power and spiritual authority. He appealed to the Council of Constance (1414), but the Council condemned his views, and when he refused to recant condemned him to be burned as a heretic.
The Prologue to the poem is a dedication to the Slovak scholar and poet, Pavel Jozef Safarik (1795—1861). Safarik, who wrote in both Slovak and Czech, worked to revive the national consciousness of Czechs and Slovaks through the study of folklore and ethnography. His influence in this field spread throughout all the Slavonic peoples. Among those with whom he maintained friendly contacts was Shevchenko's friend, the poet Osip Bodianskyi.
The Great Vault
(A Mysteiy Play)
The Great Vault: the name given by the people to Khmelnytskyi’s vault in Subotiv where his many treasures were hidden.
Subotiv: The village of Subotiv, near Chyhyryn, had been the home of Hetman Bohdan Khmelnytskyi, and in Shevchenko's time, local people believed that the Hetman had possessed great treasures which he had buried in a Great Vault, the location of which was now lost. If the Russians were to discover the Great Vault, the legend ran, then Ukraine would be utterly destroyed. Shevchenko, however, gave the idea a new interpretation.
On an old church's leaning cross: The Church of St Elijah in Subotiv had been built by Khmelnytskyi in 1653. B. Khmelnytskyi and his son Tymish were buried in this church.
Yurus: Yuriy Khmelnytskyi, Bohdan's younger son, Hetman of Ukraine in 1659-1663 and 1677-1681.
St. Philip's E'en: religious fast before Christmas (from November 27 on); pre-Christmas Lent.
And with full pails I crossed the path: To cross someone's path with full pails of water is, according to a popular superstition, a good omen for that person, and, if done deliberately, it means a wish of success and a good luck to him/her.
For I watered once the horse of the Moscow tsar: The watering of a man’s horse by a girl was a sign that she was favourably disposed to him. The Tsar — Peter I.
Baturyn: a town in Bakhmach district, Chernihiv region. The earliest references to Baturyn date back to 1625. In 1648 it became a Cossack company centre, and in 1669—1708 it was the Left-Bank Hetman's capital. Russian troops, commanded by A. Menshikov, sacked and burned Baturyn at the beginning of November 1708, because it supported Hetman I. Mazeppa.
Poltava: A town 80 miles of Kharkiv; the scene of the battle of 27 June 1709, in which Peter I defeated the joint forces of Charles XII and Mazeppa.
599


Chechel Dmytro: one of Mazeppa’s lieutenants who was left by the Hetman to defend Baturyn, his capital.
And both the old and young she took And drowned them in Seym: The slaughtered bodies of Baturyn's defenders and inhabitants were cast into the river Seym, a left tributary of the Desna.
When Catherine the tsarina came to Kaniv: Catherine 11 travelled in state down the Dnipro in 1787. Kaniv (a town, 65 miles of Kyiv on the Dnipro) provided the highlights of her journey on 25 April. Even an infant's smile at the autocratic empress, who destroyed the remnants of Ukrainian freedom, is considered by Shevchenko as the most grievous death-dealing transgressing.
Chuta: one of the largest forests near the Zaporozhian Sich.
The three crows embody the evil genii of Ukraine, Poland and Russia. All three are glad in what is happening and are vying with each other in boasting of how much evil they had done and plan to do. The first crow (Ukrainian) means that whatever B. Khmelnytskvi regained by force from Poland he gave away to Russia by signing the treaty of Percyaslav. The second crow (Polish) refers to Polish landlords as they neglected their people and spent their time carousing in Paris. The third crow (Russian), speaking mysteriously, presaged evil times.
Bohdan: Hetman Bohdan Khmelnytskyi.
Radziwills and Potockis: Polish noble families, one of the wealthiest and most influential magnate families in the Polish Commonwealth. M. Radziwill and T. Potocki took part in the Polish uprising of 1830—1831.
Where from one Decembrist I have stolen: Decembrist movement — a secret revolutionary movement that evolved in the Russian Empire in the first quarter of the 19th century and culminated in an unsuccessful revolt in St Petersburg on 26 December 1825, from which the name 'Decembrist' is derived. Although the Decembrist movement in Ukraine was part of an all-Russian movement, it had its own peculiar features. Decembrist ideas and trends in Ukraine were rooted deeply in Ukrainian history. Its ideas of national liberation were nourished by several centuries of struggle against subjugation by Poland and Russia. For this reason the importance and influence of Ukrainians in the general Decembrist movement were very significant.
Tree Ukases lave cawed, for a single roadway: The Moscow — St Petersburg railway, the first in Russia, built in 1843—1851. Extreme privation and hard work claimed thousands of victims. Since the tsar wanted a straight road regardless of marshy grounds in many localities, much wastage of money, effort and human fife resulted. The ukases (tsarist direct orders) caused the road to be built straight at all costs.
Baron Von Korf: the chief of police under Nicholas I. He was responsible for providing the labour force for the railway.
Karamzin Nikolai (1766—1826): a famous Russian writer and historian. He wrote a glorified and highly biased Histoty of the Russian State in which he contended that all of Ukraine was an integral part of Russia.
The Swedish vagabond: Charles XII (1682—1718), King of Sweden from 1697. In the course of the war with Russia Charles entered into negotiations with Hetman l. Mazeppa, which were soon formalized in a Ukrainian-Swcdish alliance. In the fall of 1708 Charles advanced into Ukraine, where in 1709 he suffered defeat by Russia in the decisive Battle of Poltava.
Near Romny I dammed the Sula with officers: Romny is a town on the Sula, a left tributary of the Dnipro. Here mass executions of Mazcppa's followers took place.
With simple Cossacks I have sown Finland over: Many thousands of Ukrainian Cossacks had to fight in Peter's wars against the Swedes, in particular on the territory of Finland, where they suffered great loses.
Piled them up By the Oril in mounds: Peter’s various construction projects took fife of thousands of Ukrainian Cossacks and serfs. The Oril is a left tributary of the Dnipro along which Peter I built border fortifications against the Tatars.
And to Ladoga had driven Diem in countless crowds: The Ladoga canal was a place where the working conditions were particularly bad.
Polubotok, Pavlo (c 1660—1724): Cossack Hetman. In November 1723, Polubotok was imprisoned in St Petersburg's Peter and Paul Fortress, where he died a year later, and his properties were confiscated and redistributed. Polubotok had an abiding interest in Ukrainian history and wrote a chronicle describing the events of 1452—1715. His defence of Ukrainian rights and his tragic fate made him a hero in the eyes of his contemporaries and subsequent generations of Ukrainians.
And the Irzhavets Madonna Wept salt tears: The miraculous image of the Virgin Mary located in the Cossack church in the village of Irzhavets in the Poltava region.
Fit'Tatars I stirred mud: In some periods of their history, Russians depended very much upon the Tartars.
Fit’ Torturer gobbled up: Torturer — Ivan the Terrible, the Muscovite tsar in 1547—1584.
Fit’Peterkingot drunk: Peterkin — Peter I, Russian tsar.
Then in Pchela they could describe: Severnaya pchela (The Northern Bee) — a reactionary pro-government Russian paper published (1825—1864) in St Petersburg.
As Gonta did of yore: Gonta Ivan (? — 1768). one of the leaders of the Koliyivshchyna rebellion. A captain in the Cossack household militia of F. Potocki, he was ordered to attack the approaching Hai- damaky forces led by M. Zalizniak. Instead, he and his militia joined the rebels. On 21 June 1768 Gonta was proclaimed colonel of Uman. Fearing that the rebellion would spread into their domain, the Russians sent a regiment of Don Cossacks to Uman to suppress it. Its colonel, Gurev, tricked the rebels into believing he sided with them. He invited them to a banquet, at which many of them were seized and handed over to the Polish crown hetman, K. Branicki. Before being executed, Gonta and others were tortured cruelly for several days. Parts of Gonta’s body were nailed to gallows in 14 towns.
Tiasmyn: A tributary of the Dnipro, on which Chyhyryn is situated.
Die lyre-minstrels: Lyre-playing minstrels first appeared in Ukraine in the 15th century and had formed a guild by the end of the 17th century. Like the kobzars, they were frequently blind, and wandered from place to place. Their repertoire consisted mainly of religious songs, though humorous and satirical songs were also popular, and some lyre- minstrels specialized in historical ballads. It is perhaps significant that Shevchenko introduces them and not kobzars into his mystery play. For his kobzars are conscious of Ukraine's past and concerned to transmit their knowledge of it to future generations. The minstrels of The Great Vault, however, see Ukraine's past only as subjects for songs which they naively believe will earn them money from the Russians.
/ can sing right well of Jassy, And Zhovti Vody too. And Berestechko's little town: Jassy — a city in Moldavia (now part of Romania) and a county centre. In November 1577, the Cossack otaman I. Pidkova occupied Jassy and proclaimed himself the hospodar of Moldavia. Zhovti Vody — the place where B. Khmelnytskyi inflicted a shattering defeat on the Poles in 1648. Zhovti Vody (Yellow Waters) is a tributary of the Inhulets. Berestechko — a town 60 miles of Lviv, the scene of a battle in 1651, where Bohdan Khmelnytskyi's forces were greatly outnumbered by the Poles and suffered a heavy defeat.
There stands in Subotiv village
Zinoviy: Second name of Bohdan Khmelnytskyi.
Aleksei: Tsar Aleksei of Muscovy (b. 1629, reigned 1634—1676), in whose reign Ukraine was annexed to the Muscovite state.
The Servant Girl
To Horodyshche: a small town, 90 miles of Kyiv.
A blessed cap in the catacombs Of the great St John: the famous monastery of the caves (Pecherska Lavra) in Kyiv, i.e. the caves under
600


the famous Kyiv Monastery of the Caves in which were preserved the remains of a 12th-century saint, John the Recluse. Caps — sacred souvenirs, which, it was believed, had the power to protect against headaches, were placed on the head of the saint before being sold to pilgrims.
A St Barbara ring; relics of St Barbara the Martyr were preserved in St Michael's Monastery of the Golden Tops in Kyiv, where rings, also believed to have spiritual powers, were on sale.
Katria, Katrussia: a diminutive of Kateryna.
After Our Lady's feast: In the Orthodox calendar there are three feasts of Mary in the late summer/early autumn, which are referred to colloquially as her "first, second and third" feasts. The "first" is her Dormition, corresponding to the feast of her Assumption into heaven in the Western Church tradition, and celebrated on the same day — 15 August. The second, also common to both traditions, is her nativity — 8 September, and the third, which has no exact equivalent in the West, is the feast of her protection — 1 October, a feast particularly dear to the Cossacks.
St Nicholas's Litany: St Nicholas of Myra, often called "St Nicholas the Wonderworker," is patron of, among other groups, traders and travellers.
The Caucasus
Yakov de Batmen (Jacques de Balmaine, 1813—1845): a Ukrainian of French descent, was an army officer, amateur artist, and friend of Shevchenko. In 1844, he and the Russian artist Mikhail Bashilov prepared a manuscript volume of Shevchenko's poems, transliterated into Latin characters and illustrated with their drawings, with the intention of publishing it for West-Slavonic readers. In 1845, de Balmain was posted to the Caucasus, where Russia had been for several decades waging a war of conquest; he was killed there in battle in July 1845. Shevchenko's grief at the loss of his friend was intensified by the fact that he had fallen fighting for what Shevchenko could only consider the wrong side.
From the Moldavian to the Finn: i.e. across the entire south-to- north extent of the Russian empire.
A king who used to pasture swine: David, the second king of the United Kingdom of Israel, in his youth was the keeper of his father’s sheep. While being king of Israel, David committed adultery with Bathsheba, a wife of Uriah. When David discovered her pregnancy he hurriedly sent Uriah into battle and ordered that he be placed at the front and that his fellow soldiers retreat from him.
And we can sell..People: Despite the fact that in December 1841 Russia signed an international treaty outlawing the trade of slaves, the serfs were often sold in Russia in the middle of the 19th century.
To My Fellow-Countrymen, in Ukraine and not in Ukraine, Living, Dead and as yet Unborn My Friendly Epistle
The title should possibly be interpreted metaphorically: the "dead" being those Ukrainians who have lost their national consciousness, the "living" — those who still retain it, and the "unborn" — those who may yet awaken to it.
You are Mongols: A reference to the views of German historians W. Schutz and I. Parrott who considered the Slavs to be of Mongol origin. This idea was refuted by Safarik (see Note to The Heretic) in his seminal work Slovanske starozitnosti (Slavonic antiquities, 1837), which Shevchenko could have read in the Russian translation that appeared almost immediately.
The German will say: "You are Mongols": With bitter sarcasm, Shevchenko accuses the Ukrainian intellectuals of lacking innate wisdom, of depending on foreigners, particularly the Germans, to solve Ukrainian problems, and of believing blindly in everything, even what concern the history and origin of Ukraine.
Tamerlane (1336—1405): the Turcoman-Mongol conqueror, who established an empire extending from India to the Mediterranean. Notorious for his savagery in war, he was, nevertheless, a lover of scholarship and the arts. The dynasty he founded was noted for its patronage of Turkish and Persian literature.
Kolldr, Jan (1793—1852): a prominent Slovak-born Czech poet and scholar.
Hanka, Vaclav (1791—1861): a Czech poet and scholar.
Slavophiles: supporters of a philosophical, ideological, social, and political movement in Russia from the 1840s onwards, which idealized all things Russian — as opposed to the "Westernizers" who urged the adoption of Western culture and practices.
But oh, our Cocleses and Bruti: heroes of ancient Rome; Horatius Codes in the 6th century BC defended with two comrades a vital bridge against an overwhelming force of the enemy; Lucius Junius Brutus, also in the same century, drove the last of the oppressive Tarquin kings from Rome; Marcus Brutus was the chief of the conspirators who assassinated the autocratic Julius Caesar in 44 BC.
Sinope, Trebisond: cities on the Black Sea coast of Turkey; the targets of raids by the Zaporozhian Cossacks.
And in the Sicli, the clever German Plants his beds: The foreigners settled the Cossacks' southern territories and turned them into potato plantations.
Poland fell, But in her fall she crushed you: Once Ukraine fell under Russian domination, Russia became much stronger and could topple Poland. Consequently, Russia could deal more summarily with Ukraine's freedom.
The Cold Ravine
The Cold Ravine is in a forest surrounding the Motryn monastery in the Chyhyryn region, which, in May 1768, began a rising against the oppressive Polish administration and nobility. The insurgents were known as Haidamaky; the rebellion itself is called the Koliyivschyna, a term probably derived from the kil (pike or lance) used by the insurgents. The rebels were led by Maksym Zalizniak; in Uman (120 miles of Kyiv) he was joined by Ivan Gonta.
Nero C. Claudius (AD 37— 68): the fifth emperor of Rome (ruled AD 54—68), known for his persecution of Christians. His name is used to denote any relentless tyrant, or evil-doer of extraordinary cruelty. Here Nero implies Nicholas I.
Die Haidamaky were no warriors, Thieves they were, and robbers:
Shevchenko here quotes the view of a contemporary Russian historian, A. Skalkovskiy (Nayezdy gaidamak na Zapadnuyu Ukrainu, v XVIII stoletii, 1733—1768 — The raids of the Haidamaky in Western Ukraine in the 18th century, 1733—1768, Odessa, 1845, pp. 133, 141).
[VII] To N. Kostomarov
(from the cycle In the Fo/iress)
Mykola Kostomarov (Shevchenko gives his initial according to the Russian form of his name "Nikolai") (1817—1885): historian, publicist, and writer. One of the founders, in 1846, of the Brotherhood of Sts Cyril and Methodius, he was arrested in spring 1845 and, like Shevchenko, imprisoned in the Fortress of Sts Peter and Paul. Kostomarov wrote a number of fundamental works on the history of Ukraine in the 16th — 18th centuries.
I see: thy mother, thine, my brother: Mother — Tetiana Kostomarova (1798—1875). Shevchenko had met her in Kyiv in 1846. This poem was written shortly after Shevchenko saw, through the grated window of his cell, Kostomarov’s mother, arriving to visit her imprisoned son.
Irzhavets
Irzhavets: a village in the region of Poltava in whose Cossack church the miraculous image of the Virgin Mary was located.
601


Bendery: a town in Bessarabia, then under the Turkish rule. The Battle of Poltava was fought in 1709, shortly after Peter I ordered the Zaporozhian Sich to be destroyed. After the defeat at Poltava (1709), Charles XII and Mazeppa were obliged to withdraw into Bessarabia, then under Turkish rule, stopping at the town of Bendery (now Tig- hina).
Hordiyenko, Kost (7—1733): one of the few Cossack leaders who remained loyal to Mazeppa.
The Colonel Of Fastiv: Semen Paliy (real surname — Hurko; 1640s—1710) — a Cossack commander whose activity centred around the town of Fastiv. Although hostile to Russia, he did not join Mazeppa in the latter's campaign against Peter I. Had he done so, his large Cossack following might have turned the scales at Poltava.
Nor would the evil colonel: The "evil colonel" who tried to stop the Cossacks from fleeing after Mazeppa's defeat was Hnat Halahan, commander of Pryluky. However those who heeded him and stayed were viciously tortured and then executed by the Russians.
Dante Alighieri (1265—1321): the Italian poet and one of the supreme figures of world literature, who was admired for the depth of his spiritual vision and for range of his intellectual accomplishment. Dante's epic masterpiece, The Divine Comedy, is an allegorical narrative of the poet's imaginary journey through hell, purgatory, and heaven. Shevchenko must have been acquainted with Russian translations of the masterpiece.
How the bells in Hlukhiv rang: The bells were ringing for the installation of a new Hetman — Ivan Skoropadskyi — as ordered by Peter I.
For in exile the mirzas: mirzas — high-ranking Tatar military officials.
Beer and mead have not been drunk here...
From Odessa famed in glory, Plague they hither bore: In 1847—
1848 an epidemic of cholera raged in southern Ukraine, in particular around Odessa.
Kateryna had a house...
Kozlov: The Tatar town of Hezlev, founded in the 15th century during the Crimean Tatar Khanate; renamed Yevpatoriya in 1783, when Russia annexed Crimea.
Bakhchyssarai: Until 1736, the capital of the Crimean Tatar Khanate.
Together We Grew Up of Old...
The old folk died, untimely taken: Shevchenko refers to himself and to Oksana Kovalenko — the girl who befriended him in his childhood. Taras’s mother died in 1823 when he was nine years old and his father in 1825 when Taras was twelve years old. Oksana's father died in 1831 and her mother in 1832.
Saturn: in Roman mythology, was originally a god of agriculture. He was later identified with the Greek Cronos, and then, by confusion with "chronos" — time, came also to symbolize time and change
The Neophytes
Shevchenko dedicated the poem to his friend, the famous Russian actor M. S. Shchepkin (1788—1863) who was regarded by Shevchenko as a Ukrainian (as can be seen from their extant correspondence). The seventy-year-old Shchepkin came from Moscow to Nizhniy Novgorod to see Shevchenko short after the poet's release from exile on 24 December 1857, and they spent the Christmas together.
The Lethe's waters: in Greek mythology, the river of forgetfulness, one of the four rivers of the underworld, which the shades must drink from in order to forget their past lives. Here, and in his last poem Should we not then cease, my friend? Shevchenko appears to conflate it
with the Styx, the river which, in classical mythology, the dead had to cross to enter the underworld.
Long in captivity I've dwelt: an allusion to the restrictions still imposed upon Shevchenko after his release from exile; while in Nizhniy Novgorod, he was still under police surveillance and was not allowed to travel to St Petersburg and to Moscow.
TIte Nazarene: Jesus of Nazareth.
When Decius was Caesar: Gaius Messius Quintus Decius — Roman Emperor (AD 200—251) who also persecuted Christians.
A prayer to Hymen: Hymeneus, in ancient mythology, the god of marriage.
To her Penates duly prayed: Penates — household gods whose duty was to protect and ward off dangers of the individual Roman family. They protected the proper functioning of the household, in particular, guarding the food-store and kitchen. Their images stood in a special shrine in each house and offerings were made to them of wine, honey and cakes on special family occasions.
Capitol: the most sacred of the seven hills of Rome. It was the administrative, commercial and religious centre of ancient Rome. The chief temple of Jupiter was located there.
Alcides: the patronymic of Hercules. Historically, it would have been impossible for a Roman child to be registered under such a name, since Hercules was a demigod. Either Shevchenko wants to imply that his legal name was within the Roman tradition, but that his mother thought of him as her Hercules, and perhaps called him so as a private pet-name, or else once again Shevchenko is hinting that the reader should not take the Roman setting too literally.
Hetaera: in ancient Greece, a courtesan, trained not only to provide sexual services, but also to entertain clients with music, poetry, conversation etc. There was, in fact, no equivalent class of women in Rome.
Venus: the Roman goddess of beauty and sensual love, identified with Aphrodite.
A goat-legged old toper: one of the revellers, who has put on the disguise of a saiyr: half-man, half-goat, with horns, a tail, and cloven- hooved, often intoxicated.
The Appian Way: the "queen of long-distance roads" leading from Rome to Brindisi, on the east coast of Italy. In Roman times the main port for travel to Greece. This most famous Roman road was built by the censor Appius Claudius about 312 BC.
Priapus: in Roman mythology, a god of fertility and sexual prowess.
Hiermae: the Baths — which in ancient Rome were luxurious and, apart from hot, cold and steam chambers offered many auxiliary services. They also were places for social gatherings.
But look — Saint Peter on his way: St Peter, chief of the 12 Apostles, and the "rock" on which Christ founded his Church, has presumably landed at Brindisium and is approaching Rome along the Appian Way.
Scythia: situated roughly on the territory of the present-day Ukraine, Scythia was a place of banishment in the Roman Empire.
Praetorians: Caesar's personal bodyguards.
Flamens: priests of the Roman gods.
Lictors: the ceremonial guards of magistrates; their symbol of office (fasces) was a bundle of rods and an axe, symbolizing the magistrate’s power to flog or execute.
Jupiter: or Jove, the supreme god in the Roman pantheon, corresponding to the Greek Zeus. He was considered to determine the course of human affairs and to know the future through the signs in the heaven, was invoked in prayers as "the Greatest and best" of the Gods.
Coliseum (Colosseum): the great Flavian amphitheatre of ancient Rome, said to be named from the colossal statue of Nero that stood
602


close by in Via Sacra. It was built, as its official name implies, under the Flavian emperors Vespasian (reigned AD 69—79) and Titus (79— 81). Its mention here, under Nero, who died in AD 68, is therefore an anachronism, probably a deliberate one — to remind the reader that the poem is not meant to be history but is rather an allegory of the Roman Empire.
The Scipian era: The Scipios were one of the great patrician families of the Roman Republic, renowned for their civic service and personal integrity. Nero's great "celebration" is thus the funeral of Rome's past achievements and virtues.
Morok: Some manuscript copies of The Neophytes (not in Shevchenko's own handwriting) and editions based on these copies have a footnote describing Morok as "the Scandinavian Pluto." In one copy, Scandinavian has been corrected to "Scythian."
The Dream
(She reaped the wheat in serfdom's labour...)
The appearance of the Narodni opovidannia (Folk Stories) in 1858 by Marko Vovchok (nee Maria Vilinskaya, 1833—1907), a Ukrainian and Russian author, was an event in the Ukrainian literature. Her stories of the hardships of serfdom, especially on the women, were very powerful. Shevchenko welcomed her literary advent most warmly, for he saw in her his most talented prose successor.
I am not ill, touch wood, not I...
Love their drunken tsar: the Russian tsar, Alexander II (1855— 1881) is referred to.
Adore Byzantism with all their will: Byzantine-styled Russian Orthodox church is meant.
To Marko Vovchok
The date refers to their First meeting — January 24, 1859.
N. N.
(Once a lily like you..)
Once a lily like you, growing On Jordan rs banks in days of yore:
The Virgin Mary, the future mother of Jesus Christ, is meant.
Dear God, evil once more runs riot!...
We were beginning to unforge The fetters on our unfree people: In April 1859 Napoleon III started the Austrian-Italian-French war. The abolition of serfdom was being prepared at that time in Russia,
Once I was walking in the night...
Near the Apostle’s Gate: St Peter's gate, a triumphal arch leading into the Fortress of Sts Peter and Paul on an island on the Neva in St Petersburg.
Should we not then cease, my friend...
Shevchenko's last poem
For him to outwit old Charon: Charon — in Greek mythology, the aged boatman who ferried the souls of the shades of the dead across the river Styx to the gates of the underworld.
Spinning Fate: one of the three Parcae who spun men's lives; the one who snapped the threads of life.
Tftere on the banks of Phlegethon: a river of liquid fire in Hades, flowing into the Acheron.
Or beside the Styx: the river of Hate that, according to classical mythology, flowed nine times round the infernal regions.
603


Біографічна довідка про Віру Річ
Vera Rich.
Biographical information
РІЧ Віра Юріївна (24. 04. 1936, Лондон) — британська журналістка, поетеса і перекладачка, одна з найактивніших популяризаторів творчості Т. Шевченка в англомовному світі. Член ГІен-клубу (з 1961) та Королівського інституту міжнародних відносин (з 1978). Лауреат премії імені І. Франка Спілки письменників України (1997). 24 серпня 2006 р. Указом Президента України Віктора Ющенка нагороджено Віру Річ орденом княгині Ольги третього ступеня. У жовтні 2007 р. Національна спілка письменників України нагородила її Почесною відзнакою.
В. Річ навчалася в Оксфордському (1955—1957, давньо- англійська і давньоскандинавська мови) та Лондонському (1958—1961, математика, факультативно українська мова) університетах. Уперше була в Україні 1991 р., на Шевченко- вій могилі — 1998 р. Автор трьох збірок оригінальних поезій: "Ескізи" (1960), "Передвісники й образи" (1963), "Спадщина мрій" (1964). У 1962—1969 рр. та з 1998 р. — засновник і видавець журналу "Manifold" ("Розмаїття"), присвяченого поезії. У 1969—1989 рр. — кореспондентка (з радянських і східноєвропейських питань) наукового тижневика "Nature" ("Природа"), в 1993—1999 рр. — заступник редактора квартальний "The Ukrainian Review" ("Український огляд"). Під впливом праць Ж. А. Медведева (які перекладала англійською мовою) захопилася боротьбою за права людини, зокрема в країнах тоталітарного режиму Під різними псевдонімами писала про дисидентський рух, передусім у Польщі й Угорщині. Учасник Всесвітньої конференції про права людини, присвяченої А. Д. Сахарову, в Москві (травень 1991 р.).
Переклала твори 47 українських письменників. Перший переклад української поезії — прологу до поеми "Мой- сей" І. Франка — датується 1956 р. (опубліковано 1957). Перший переклад поезії Т. Шевченка — поеми "Кавказ" — опубліковано 1959 р. разом з розвідкою перекладачки про цю поему. Поліпшенню якості перекладів сприяли своїми конструктивними порадами П. І. Зайцев і В. Л. Свобода. В 1961 р. опублікувала 38 перекладів (серед них — 9 поем) у добірці "Пісня із темряви" (Лондон, 1961), що вийшла як перша частина першого тому запланованого Шевченківським ювілейним комітетом у Великобританії тритомного видання творів Т. Шевченка англійською мовою. У вересні 1961 р. на основі збірки поставлено сценічну версію в театрі Криплґейт (Cripplegate) у Лондоні. 16 творів, серед них "Холодний Яр", "Причинна" (крім "Заспіву"), "Чигрине, Чигрине...", "Неофіти", перекладено вперше. Переклади зроблено з академічного видання 1939—1957 рр. зі збережен-
Vera Rich (24.04.1936, London) — British journalist, poet and translator, one of the most active popularizers of Shevchenko's poetry in the English-speaking world. A member of PEN (since 1961) and the Royal Institute of International Affairs ("Chatham House") since 1978. Winner of the Ivan Franko Prize of the Union of Writers of Ukraine (1997). On 24 August, 2006, by decree of the President of Ukraine, she was awarded the Order of Princess Olha (Third Class). In October 2007 the National Union of Writers of Ukraine awarded her its medal "Почесна відзнака" (Insignia of Honour).
Vera Rich studied at Oxford University (1955—1957, Old English and Old Norse), and at London University (1958—1961, Mathematics with an optional course in Ukrainian Language). She first visited Ukraine in 1991 and Shevchenko's grave in 1998. She is the author of three collections of original poetry: Outlines (1960), Portents and Images (1963), Heritage of Dreams (1964), Founder and Editor (1962—1969 and again from 1998) of the poetry magazine Manifold. From 1969 till 1989, she was Soviet and East European Correspondent of the scientific weekly Nature, and from 1993 till 1999 Deputy Editor of The Ukrainian Review. Under the influence of the works by Zhores A. Medvedev (which she translated into English) she became an active campaigner for human rights, particularly in countries under totalitarian regimes. Under various pseudonyms, she contributed to dissident journals, mainly in Poland and Hungary. In May 1991, she took part in the International Conference on Human Rights in memory of Andrei Sakharov in Moscow.
She has translated works of 47 Ukrainian writers. Her first translation from Ukrainian poetry — the prologue to Ivan Franko's narrative poem Moses dates from 1956 (published 1957). Her first translation of Shevchenko's The Caucasus was published in 1959, together with her essay on this poem. The high quality of her translations benefited from the constructive advice of P. I. Zaytsev and V. L. Swoboda. In 1961, she published 38 translations (including 9 major poems) in the collection Song out of Darkness (London, 1961), which appeared as the first part of the first volume of what the Shevchenko jubilee committee in Great Britain planned as a three-volume publication of the works of Shevchenko in English. In September 1961, on the basis of this collection, a staged version was presented at the Cripplegate Theatre in London. Sixteen works, including The Cold Ravine, the whole of Bewitched (previous translators had rendered only the first twelve lines), Chyhyryn, О Chyhyryn, and The Neophytes were here translated for the first time. The translations were made from the 1939—1957 academic edition following the line numbering of the original. The most successful of these translations
604


ням нумерації рядків оригіналу. Найадекватніші серед перекладів — "Якось-то йдучи уночі...", "Неофіти", "Гамалія", "Кавказ". У перекладах є дуже вдалі знахідки: перевиражен- ня ономатопеї оригіналу ("Великий льох", "Причинна"), відтворення Шевченкового сарказму ("І мертвим, і живим..."), іншомовних і діалектних украплень, реалій (поема "Сон"). У добірці подано бібліографію англомовної Шевченкіани, опублікованої у Великобританії, та головних англомовних видань творів Т. Шевченка поза Великобританією, в тому числі і в СРСР. Добірку доповнюють шевченкознавчі статті В. К. Метьюза та В. Л. Свободи. Чимало перекладів подано в періодиці Великобританії, зокрема в "The Ukrainian Review", де опубліковано цикл "В казематі" (1965), поезії "Сон" ("На панщині...", 1964), "На вічну пам'ять Котляревському" (1969, 1998), "До Основ'яненка" (1993), "Лічу в неволі дні і ночі...", "Подражаніє 11 псалму", "Я не нездужаю, нівроку..." (1994). На пам'ятнику Т. Шевченка у Вашингтоні (відкрито 27 червня 1964 р.) викарбувано уривок з поеми "Кавказ" у перекладі В. Річ.
Переклала декілька більших за обсягом творів Лесі Українки — драматичні поеми "Кассандра", "Оргія" та "Вавилонський полон", драми "Камінний господар" і "Бояриня", драму-феєрію "Лісова пісня", поему "Роберт Брюс, король шотландський" та окремі ліричні шедеври (опубліковано окремою книжкою та у квартальнику "The Ukrainian Review"); поезії І. Франка (поеми "Мойсей", 1973; "Смерть Каїна", 1998; лірику), Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Плужника, П. Филиповича, Олександра Олеся, О. Теліги, Ю. Липи, В. Стуса, В. Симоненка, М. Семенка та ін. Чимало перекладів, зокрема поему "Гайдамаки" Т Шевченка, лірику І. Франка, дотепер не опубліковано.
За ініціативою ЮНЕСКО уклала антологію білоруської поезії та переклала її англійською мовою (перший переклад будь-якою західноєвропейською мовою). Опублікована під назвою "Like water, like fire" ("Як вода, як вогонь") у 1971 р. антологія вміщає твори сорока поетів. У видавництві "Радіо "Свобода" (2004) опубліковано білорусько-англійську бі- лінгву "Вірші про волю". У ній — переклади віршів 122 сучасних білоруських поетів, що їх зробила В. Річ. У 1984 р. опубліковано її монографію "Образ єврея у постсталінській радянській білоруській літературі". Вона переклала також поезію М. Богдановича, Змітрока Бядулі та Алєся Гаруна (опубліковано в Лондоні, 1982) і сонети Янки Купали для багатомовного видання (Мінськ, 2002).
В. Річ перекидає польську (Ц. Норвіда), іспанську (‘К. Шермана) давньоісландську і давньоанглійську поезії. Авторка статей про Т. Шевченка, В. Шекспіра, І. Котляревського, 1. Франка, В. Сосюру, Л. Глібова. Під впливом серпневих подій 1991 р. В. Річ написала вірш "Prologue" ("Be swift, my friends, be swift") ["Пролог" ("He баріться, друзі мої")]. "Помаранчева" революція надихнула її на створення мультимедійного дійства "Україна: від Мазепи до Майдану" — стислої історії багатовікової боротьби українського народу за волю, як її представлено в українській поезії.
are undoubtedly Once I was walking in the night..., The Neophytes, Hamaliya, and The Caucasus. The translations contain many successful features: reproduction of the onomatopoeia of the original (The Great Vault, Bewitched), rendering of Shevchenko's sarcasm (7o my fellow countrymen...), foreign and dialectal variants, realia (the narrative poem The Dream). The selection is accompanied by a bibliography of Shevchenkiana in English published in the United Kingdom and the principal English- language editions of Shevchenko's works published elsewhere, including the USSR. In addition, the book contains essays on Shevchenko by W. K. Matthews and V. L. Swoboda. A number of Vera Rich's translations from Shevchenko were published in periodicals in Britain, especially in The Ukrainian Review, including the cycle In the Fortress (1965), and the poems The Dream — She reaped the wheat in serfdom's labour... (1964), To the Eternal Memory of Kotliarevskyi (1969, 1998), To Osnovyanenko (1993), Unfree I count the days and nights..., Paraphrase of Psalm XI, I am not ill... (1994). An extract from her translation of The Caucasus appears on the monument to Shevchenko in Washington D. C. (unveiled 27 June, 1964).
She has also translated many major works of Lessia Ukrain- ka — the dramatic poems Cassandra, The Orgy, Babylonian Captivity, the plays The Stone Host and The Boyar's Wife, the fairy play Forest Song, the narrative poem Robert Bruce, King of Scotland, and individual lyrical works (published in book form and/or in The Ukrainian Review); poems by Ivan Franko (the narrative poems Moses, 1973; The Death of Cain, 1998); poems by Hryhoriy Skovoroda, Yevhen Pluzhnyk, Pavlo Fylypovych, Olek- sandr Oles, Yuriy Lypa, Mykhailo Semenko, Olena Teliha, Vassyl Stus, Vassyl Symonenko a. o. A number of her translations, including Shevchenko’s epic The Haidamaky and Franko’s lyrics remain unpublished.
Under the auspices of UNESCO, she translated an anthology of Belarusian poetry (the first to appear in any West European language). Published in 1971 under the title Like Water, Like Fire, the anthology contains the works of 40 poets. In 2004, the publishing house of "Radio Liberty" published her translations of 122 contemporary Belarusian poets in a bilingual parallel-text edition Poems on Liberty. She also wrote prefaces and notes to these works. In 1984, she published a monograph "The image of the Jew in post-Stalin Belarusian Literature." Her translations of selected lyrics of Maksim Bahdanovic, Zmitrok Biadula and Ales Harun appeared in a bilingual collection The Images Swarm Free (London, 1982), and those of the sonnets of Janka Kupala in a multilingual edition (Minsk, 2002).
She has also translated poems from Polish (especially Cyprian Norwid), Spanish (Carlos Sherman), and Old Icelandic and Old English poetry. She has published articles on Shevchenko and Shakespeare, Ivan Kotliarevskyi, Ivan Franko, Volodymyr Sossiura, and Leonid Hlibov. The events of 1989—1991 gave her the theme for her poem Prologue (Be swift, my friends, be swift), and the Orange Revolution inspired her to create the multimedia event "Ukraine — from Mazeppa to the Maidan" — a brief history of the centuries-long struggle of the Ukrainian people for freedom, told through the works of Ukrainian poets.
605


ЗМІСТ
L Дзюба. ТАРАС ШЕВЧЕНКО 5
ВИБРАНА ПОЕЗІЯ 71
ПРИЧИННА 72
ДУМКА ("Тече вода в синє море...") 84
ДУМКА ("Вітре буйний, вітре буйний!..") 86
ДУМКА ("Тяжко-важко в світі жити...") 90
ДУМКА ("Нащо мені чорні брови...") ; 92
ТАРАСОВА НІЧ 94
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ 104
ПЕРЕБЕНДЯ ПО
ТОПОЛЯ 116
ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА 130
ІВАН ПІДКОВА 136
Н. МАРКЕВИЧУ 146
НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ 148
"Вітер з гаєм розмовляє..." 150
ГАМАЛІЯ 150
РОЗРИТА МОГИЛА 162
"Чигрине, Чигрине..." 166
СОН 170
"Чого мені тяжко, чого мені нудно..." 204
ГОГОЛЮ 204
"Не завидуй багатому..." 206
ЄРЕТИК (Уривок) 208
ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ 214
НАЙМИЧКА 252
КАВКАЗ 286
І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ 296
ХОЛОДНИЙ ЯР 312
МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ 316
"Минають дні, минають ночі..." 318
"Як умру, то поховайте..." 320
РУСАЛКА 322
В КАЗЕМАТІ 326
N. N. ("Сонце заходить, гори чорніють...") 352
N. N. ("Мені тринадцятий минало...") 352
ІРЖАВЕЦЬ 356
"Один у другого питаєм..." 362
"Ой гляну я, подивлюся..." 362
"Та не дай, Господи, нікому..." 364
ПРОРОК 366
"За сонцем хмаронька пливе..." 368
"І небо невмите, і заспані хвилі..." 370
"Думи мої, думи мої..." 370
"Не для людей, тієї слави..." 372
"Коло гаю в чистім полі..." 374
"Породила мене мати..." 376
"По улиці вітер віє..." 378
"Ой сяду я під хатою..." 380
"Закувала зозуленька..." 380
"Ой не п’ються пива-меди..." 382
"У тієї Катерини..." 384
"Із-за гаю сонце сходить..." 388
"Не так тії вороги..." 388
"Ой чого ти почорніло..." 390
"Не тополю високую..." 392
"І широкую долину..." 392
"І знов мені не привезла..." 394
"Заросли шляхи тернами..." 396
"На Великдень на соломі..." 398
"Ми вкупоці колись росли..." ...400
"Лічу в неволі дні і ночі..." (перша редакція) 404
"Огні горять, музйка грає..." 410
НЕОФІТИ .412
ДОЛЯ 446
МУЗА .448
"Лічу в неволі дні і ночі..." (друга редакція) 450
СОН ("На панщині пшеницю жала...") 454
"Я не нездужаю, нівроку" 456
ПОДРАЖАНІЄ 11 ПСАЛМУ 458
МАРКУ ВОВЧКУ .460
N. N. ("Така, як ти, колись лілея...") 460
"Мій Боже милий, знову лихо!.." 462
"Ой маю, маю я оченята..." 462
ОСІЯ. ГЛАВАXIV 464
"Дівча любе, чорнобриве..." 468
"Ой діброво — темний гаю!.." 468
"Минули літа молодії..." 470
"І день іде, і ніч іде..." 470
"Тече вода з-під явора..." 472
"Якось-то йдучи уночі..." 472
"Чи не покинуть нам, небого..." 474
ЖИВОПИС. ГРАФІКА 481
Т. Андрущенко. МАЛЯРСТВО
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА 482
ПРИМІТКИ 590
Біографічна довідка про Віру Річ 604
606


CONTENTS
I. Dziuba. TARAS SHEVCHENKO 46
SELECTED POEMS 71
BEWITCHED .73
BALLAD (Water flows to the dark-blue sea...) 85
BALLAD (Wild wind blowing, wild wind blowing!) ..87
BALLAD (Weary-dreary lags and drags...) 91
BALLAD (What good are my dark brows to me...) ....93
THE NIGHT OF TARAS 95
TO THE ETERNAL MEMORY
OF KOTLIAREVSKYI 105
PEREBENDIA Ill
THE POPLAR 117
TOOSNOVYANENKO 131
IVAN PIDKOVA 137
TO N. MARKEVYCH 147
AS A MEMENTO TO SHTERNBERG 149
The wind blows, speaking with the grove 151
HAM ALIYA 151
THE PLUNDERED GRAVEMOUND 163
Chyhyryn, О Chyhyryn! 167
THE DREAM 171
Why weighs life so heavy? Why drags life so dreary? 205
TO GOGOL 205
Have no envy for the rich man 207
THE HERETIC (An excerpt) 209
THE GREAT VAULT 215
THE SERVANT-GIRL 253
THE CAUCASUS 287
TO MY FELLOW-COUNTRYMEN 297
THE COLD RAVINE 313
TO LITTLE MARYANA 317
Days are passing, nights are passing 319
When I die, then make my grave 321
THERUSSALKA 323
IN THE FORTRESS 327
N. N. (The sun sets, and dark
the mountains become...) 353
N. N. (My thirteenth year was wearing on...) 353
IRZHAVETS 357
We ask each other, aye enquiring 363
I'll gaze again on steppe and plain 363
Lord, do not give to any other. 365
THE PROPHET 367
A little cloud glides to the sun 369
Drowsy waves, sky unwashed and dirty. 371
0 my thoughts, my heartfelt thoughts 371
Not for people and their glory. 373
By the grove, in the open field 375
So it was my mother bore me 377
The wind howls along the road 379
Ah, I sit outside the house.. 381
Plaintively the cuckoo called 381
Beer and mead have not been drunk here 381
Kateryna had a house 385
Beyond the grove the sun comes up 389
There are no such enemies 389
Say, why have you grown so black 391
This is not a lofty poplar. 393
Both the valley stretching wide 393
Once more the post has brought to me 395
Thorns have overgrown the paths 397
On Easter Sunday, on the straw. 399
Together we grew up of old 401
Unfree I count the days and nights (first version) 405
Blaze of lights and music calling 411
THE NEOPHYTES 413
FATE 447
THE MUSE 449
Unfree I count the days and nights (second version) ..451 THE DREAM (She reaped the wheat
in serfdom’s labour...) 455
1 am not ill, touch wood, not 1 457
PARAPHRASE OF THE ELEVENTH PSALM 459
TO MARKO VOVCHOK 461
N. N. (Once a lily like you...) 461
Dear God, evil once more runs riot! ,.463
Ah, I have eyes, have two eyes to me given 463
HOSEA, CHAPTER XIV 465
A pretty maiden with dark brows 469
Oak-grove, darkly-shadowed spinney. 469
The years of youth have long ceased flowing 471
Day comes and goes, night comes and goes 471
Water flows from beneath the maple 473
Once I was walking in the night 473
Should we not then cease, my friend 475
PAINTINGS. GRAPHIC WORKS 481
T. Andruschenko. TARAS SHEVCHENKO'S
WORKS OF ART 490
NOTES 597
Vera Rich. Biographical information 604
607


Тарас Шевченко.
Вибрана поезія. Живопис. Графіка
(Українською та англійською мовами)
Київ, "Мистецтво", 2007
Друкується за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1,2. К., Наукова думка, 2001 (з доповненнями, внесеними Сергієм Гальченком згідно з оригіналами автографів Тараса Шевченка, що зберігаються у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України)
Керівник проекту Ніна Прибєга Художнє оформлення, макет Петра Буркута Редактор Алла Вакуленко
Художнє та технічне редагування Петра Буркута за участю Юхима Кудя Редактор англійського тексту Олена Подшибіткіна Контрольний редактор Олена Подшибіткіна Коректор Надія Шугай
Усі права цього видання застережено. Жодна його частина не може відтворюватися будь-якими засобами без дозволу видавництва "Мистецтво" та авторів За надані авторами матеріали видавництво відповідальності не несе
Підписано до друку 14.11.2007 р. Формат 84 х 108 1/16. Папір крейдяний. Гарнітура NewtonC. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 63,8.
Обл.-вид. арк. 49,75. Умови, ф.-відб. 148,56. Тираж 1000 прим. Зам. 7-239.
Др. № 1 074 120 0000 010327
Видавництво "Мистецтво", 01034, Київ-34, Золотоворітська, 11 Тел.: (044) 234-91-01,235-53-92 Факс (044) 279-05-64
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців ДК№ 2403 від 12.01.2006 р.
ЗАТ "Книга", 04053, Київ-53, Артема, 25 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру виготівників ДК № 2325 від 25.10.2005 р.
Шевченко Тарас.
37 Вибрана поезія. Живопис. Графіка / Упоряд., авт. прим. С. Гальченко; вступ, ст. І. Дзюби. — К.: Мистецтво, 2007. — с.: іл. — Укр., англ.
ISBN 978-966-577-123-4
Поетична і малярська спадщина Тараса Шевченка давно стала набутком світової культури. Дане видання вибраних поезій мовою оригіналу та в перекладах англійською мовою (здійснене лауреатом премії імені Івана Франка Вірою Річ із Великої Британії) доповнюється репродукціями найкращих зразків живописних та графічних творів, що вдало розкривають різнобічність таланту Тараса Шевченка — поета і художника.
ББК 84.4УКР1+85.103(4УКР)1