Л. ГРИЦЬКІВ
С. ГЕРАСИМЕНКО
ВИРОК
виносить
НАРОД
ВИДАВНИЦТВО ПОЛІТИЧНОЇ
ЛІТЕРАТУРИ УКРАЇНИ
КИЇВ 1970
9(С2)
Г85
У цій книжці викривається огидне об-
личчя українських буржуазних націоналіс-
тів — запеклих ворогів миру, найзапопад-
л'ивіших прислужників імперіалізму, іно-
земних розвідок. Автори наводять неспро-
стовні факти про антинародну діяльність
націоналістичних банд та оунівського під-
пілля в західних областях України під час
другої світової війни та після її закінчення.
1—6—4
67—1970
«Люди завжди були і завжди бу-
дуть дурненькими жертвами обману
і самообману в політиці, поки вони
не навчаться за всякими нравствен-
ними, релігійними, політичними, со-
ціальними фразами, заявами, обіцян-
ками знаходити інтереси тих чи
інших класів».
В. І. Ленін
Сучасна епоха є епохою переходу людства від капі-
талізму до соціалізму. Збувається геніальне передбачен-
ня творців наукового комунізму про те, що разом із
знищенням експлуатації людини людиною, класу кла-
сом буде знищено і гноблення нації нацією. Ми — свідки
початку і розвитку цього процесу.
Однак процес революційного перетворення світу не
може бути ні короткочасним, ні простим, ні суцільно пе-
реможним. В. І. Ленін зазначав, що революція може
складатися і, очевидно, буде складатися з тривалих
битв, із кількох періодів натиску з проміжками контр-
революційних судорог буржуазного ладу. Реакційні сили
старого світу, що відживає свій вік, з відчаєм прирече-
них шукають засобів, з допомогою яких вони сподіва-
ються продовжити існування капіталізму, ослабити сили
миру і соціалізму.
Головна ідейно-політична зброя імперіалізму — ан-
тикомунізм — не є чимось сталим і незмінним. Виник-
нувши для боротьби з вченням пролетаріату, він неод-
норазово змінював свої засоби, форми, тактику.
У наш час антикомунізм, який в капіталістичних краї-
нах піднесено до рівня державної політики, виявляється
в усіх галузях суспільного життя: це і практична діяль-
ність імперіалістичних урядів (організація контрреволю-
ційних змов і заколотів в інших країнах), агресивні вій-
ни проти волелюбних народів, боротьба проти сил миру
і прогресу дипломатичними засобами, антиробітниче і
антикомуністичне законодавство тощо; це і певні форми
буржуазної ідеології, що спираються на цілком визначені
«теорії» (на зразок «марксології», «кремлезнавства»
З
тощо); це, зрештою, різні соціальні забобони і передсу-
ди, що їх всіляко розпалює імперіалістична реакція.
Генеральний секретар ЦК КПРС Л. І. Брежнєв у ви-
ступі на міжнародній Нараді комуністичних і робітни-
чих партій (червень 1969 р.) зазначав: «Імперіалізм не
може розраховувати на успіх, відкрито проголошуючи
свої дійсні цілі. Він змушений створювати цілу систему
ідеологічних міфів, які затуманюють справжній смисл
його намірів, присипляють пильність народів. Для цього
ним створена тепер велетенська пропагандистська ма-
шина, яка використовує всі сучасні засоби ідеологічного
впливу» *.
Ідеологічний наступ імперіалістичної реакції проти
сил миру, прогресу і соціалізму позначився за останні
15—20 років появою різних антикомуністичних «теорій»
і концепцій. Тут маркузіанство, «народний капіталізм»,
теорія «конвергенції», «демократичний соціалізм» та ба-
гато інших.
Із всього цього конгломерату виділяється одна ідео-
логія, на яку сили імперіалістичної реакції покладають
особливо великі надії. Це ідеологія буржуазного націо-
налізму. Особлива увага імперіалістичних ідеологів і
політиків до націоналізму, що є складовою частиною ан-
тикомунізму, не випадкова. Пояснюється вона тим, що
націоналізм є найживучішим пережитком минулого у
свідомості людей.
Всі згадувані вище «теорії і концепції» існують лише
в висловах їх авторів та їх нечисленних послідовників,
на сторінках журналів, книг, брошур і спеціальних ви-
дань, на шпальтах газет. Серед народних мас всі ці
«теоретичні» виверти і домисли не знаходять прихиль-
ників, бо повсякденна капіталістична дійсність спросто-
вує їх.
Інакше стоїть справа з ідеологією націоналізму, який
паразитує на національних почуттях, почуттях любові
до свого народу, гордості за його успіхи, за його внесок
у світову культуру, що різною мірою притаманні всім
людям. Саме на цих людських почуттях спекулюють
буржуазні ідеологи, пропагуючи національну винятко-
вість «обраних» рас і націй. Імперіалістичні кола
1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. До-
кументи і матеріали, К., Політвидав України, 1969, стор. 69.
4
не шкодують коштів і зусиль для того, щоб спотворити
національні почуття, почуття патріотизму і перетворити
їх в ідеологію, у світогляд націоналізму, роз’єднати тру-
дящих різних націй, розпалити між ними національну
ворожнечу, недовір’я і, ослабивши цим самим інтерна-
ціональне спілкування трудящих в їх антиімперіалістич-
них виступах, продовжити своє власне існування.
Ось чому в боротьбі проти міжнародного робітничо-
го класу, як однієї з рушійних сил сучасного світового
революційного процесу, імперіалістична буржуазія вису-
ває свою випробувану зброю — націоналізм.
Цю ж саму зброю — націоналізм — монополістичний
капітал використовує у боротьбі проти національно-виз-
вольного руху, проти країн, що скинули з себе ярмо ко-
лоніального гніту. Націоналізм увійшов як невід’ємна,
складова частина в політику неоколоніалізму. «Роб-
лячи ставку на націоналізм і сепаратизм,— зазначав
Л. І. Брежнєв,— імперіалістичні сили намагаються внут-
рішньо ослабити країни, які розвиваються, протипоста-
вити їх одну одній, утруднити їх контакти з соціаліс-
тичним світом» !. Заохочуючи буржуазний націоналізм,
неоколонізатори викликають незгоди всередині країн, що
визволилися, вносять в них розкол, а то й провокують
братовбивчі війни між різними етнічними групами. В
поширенні націоналістичної ідеології імперіалістична
агентура спирається на реакційні елементи всередині
молодих держав. Щедро підтримувана неоколонізато-
рами, внутрішня реакція «...розпалює конфлікти між на-
ціональними, етнічними, релігійними, племінними і лін-
гвістичними групами, ставлячи тим самим під загрозу
незалежність, здобуту цими країнами» 1 2. Отже, на вістря
своєї боротьби проти національно-визвольного руху ім-
періалізм висуває все той же націоналізм, намагаючись
з його. допомогою роз’єднати і ослабити національно-
визвольну боротьбу народів, що є однією з рушійних
сил світового революційного процесу.
Головні ж свої зусилля імперіалістична реакція спря-
мовує проти світової соціалістичної системи, виникнен-
ня, розвиток і зміцнення якої є найважливішою за
1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. До-
кументи і матеріали, стор. 55.
2 Там же, стор. 282.
5
своїм історичним значенням подією світової історії після
Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Переконавшись в тому, що шляхом диктату і погроз
війною соціалізм не перемогти, імперіалізм вдається до
нової тактики. Пропагуючи мирне співіснування двох
ідеологій і «наведення мостів» між Заходом і Сходом,
імперіалістична реакція, поставивши собі на службу ве-
личезний пропагандистський апарат, намагається піді-
рвати світ соціалізму зсередини. І саме в цій чорній
справі ідеологи і політики імперіалізму прагнуть най-
ширше використати націоналізм, розраховуючи на
«вибух націоналізму» в країнах соціалістичної спів-
дружності, на утвердження всередині їх «імпульсів
націоналізму», «національного егоїзму». Говорячи про
ці підступні дії імперіалістичної реакції, Л. І. Брежнєв
вказував:
«Спроби імперіалістів підірвати зсередини позиції
соціалізму, внести елементи розбрату і відчуженості у
відносини між соціалістичними країнами не припиня-
ються ні на один день. І там, де притупляється пиль-
ність, де комуністи недооцінюють необхідність класового
підходу до суспільних явищ, підступи імперіалістів при-
зводять до певних результатів: активізуються право-
опортуністичні і навіть одверто антисоціалістичні еле-
менти, посилюються націоналістичні настрої» Ч
У боротьбі проти соціалізму міжнародна реакція,
ідеологічні центри і органи розвідок імперіалістичних
країн спираються на своїх вірних і запопадливих слуг—
буржуазних націоналістів усіх мастей, які в роки другої
світової війни затаврували себе холуйським служінням
німецькому фашизмові і кривавими злочинами проти
народів.
Коли ми говоримо, що антикомунізм в капіталістич-
них країнах піднесено на рівень державної політики, то
одним із проявів цього є всебічна підтримка правля-
чими колами цих країн буржуазно-націоналістичної
еміграції. Так, ще в липні 1959 р. конгрес США ухва-
лив постанову про щорічне проведення так званих
«тижнів поневолених народів», до яких віднесено народи
Радянського Союзу, інших країн соціалістичної спів-
1 Міжнародна Нарада комуністичних і робітничих партій. До-
кументи і матеріали, стор. 47.
6
дружності. І хоч в США є всі підстави відзначати поне-
волення і приреченість на вимирання індійців або вкрай
дискримінованих негрів чи пуерторіканців, однак то-
дішній президент США Д. Ейзенхауер жодним словом
не обмовився про расово-національні проблеми своєї
країни, а з приводу «тижня поневолених народів» Яз-
віть опублікував спеціальну декларацію.
Націоналістична еміграція, користуючись всілякою
підтримкою своїх хазяїв, і тепер розгортає наклеп-
ницьку, антирадянську підривну роботу. В розпоря-
дження націоналістичних емігрантських організацій на-
дано численні засоби масової інформації: пресу, радіо,
телебачення тощо.
Серед націоналістичної антирадянської еміграції чи
не одним з найактивніших є українське буржуазно-на-
ціоналістичне охвістя. І хоч між різними «напрямка-
ми», «політичними течіями», «комітетами» і «радами»
українських націоналістів йде гризня, всіх їх об’єднує
люта ненависть до українського народу, до комуністич-
ного світогляду, до загального прогресу.
Буржуазногнаціоналістична українська еміграція не
тільки постачає іноземні розвідки кадрами шпигунів,
диверсантів і терористів. Вона пнеться із шкіри, щоб.
стати врівень зі своїми роботодавцями і в ідеологічній
боротьбі проти соціалістичного світу. Так,.правляча вер-
хівка США надала в розпорядження українських націо-
налістів радіомовні станції. Реакційні кола країн Захід-
ної Європи теж створили українським націоналістам
широкі можливості для отруєння ефіру антикомуністич-
ною! пропагандою і брудними наклепами. Антирадянські
радіопередачі українською мовою йдуть з Лондона,
Гренвіля, Мюнхена, Барселони, Мадріда, Монако і
Рима і навіть з Танжера (Африка) і Маніли (Філіппіни).
Наторувавши на демагогії і політичному словоблуд-
ді, націоналістичний пропагандистський апарат галасує
про «занепад» економіки і культури України, про її
нібито «колоніальне становище», фальсифікує історію
України дожовтневого і пожовтневого періодів, спотво-
рено висвітлює національну політику КПРС.
Розгнуздана наклепницька націоналістична пропа-
ганда, яка систематично поширюється через засоби ма-
сової інформації, є одним із проявів ідеологічної, пси-
хологічної війни проти комунізму.
7
Саме тому викриття націоналізму в усіх його про-
явах — зокрема ідеології, політики та практики україн-
ського буржуазного націоналізму — є одним з важли-
вих завдань боротьби проти сучасного антикомунізму.
Нині націоналістична емігрантщина, йдучи у фарва-
тері імперіалістичної тактики «наведення мостів» між
Заходом і Сходом, покладає свої маячні надії на ус-
піх націоналістичної пропаганди серед окремих нестій-
ких елементів із середовища радянської молоді, яких
націоналісти називають «новою генерацією шестидесят-
ників», Націоналістичні ідеологи розраховують на те,
що юнаки і дівчата Радянської України мало знають
про той кривавий шлях, яким пройшов український бур-
жуазний націоналізм, вони не бачили сотень і тисяч за-
катованих петлюрівцями і оунівцями радянських людей,
не бачили спалених осель і вирубаних садів, не знають
про ту справді холуйську відданість, з якою буржуазні
націоналісти служили іноземним загарбникам. Тому-то
націоналістичні запроданці кожного з емігрантських
угруповань докладають чималих зусиль до того, щоб у
вигідному для себе світлі переписати історію своїх не-
чуваних злочинів, показати свою «ідейну чистоту», «пат-
ріотичні почуття» і «самовіддану боротьбу» за «само-
стійну соборну Україну».
Однак історія, як і зміст «ідеї» українського націо-
налізму, незаперечно доводить, що навіть через десяток
натягнутих овечих шкір проступає вовча вдача петлю-
рівських і оунівських убивць.
ЯКА ІДЕЯ*...
Кожна течія суспільно-політичної думки чи
руху спирається на певні ідеологічні засади, висуває
і обстоює певні ідеї, в яких знаходять своє відображен-
ня інтереси тих чи інших класів, суспільних верств, про-
шарків. Націоналізм ми і називаємо буржуазним тому,
що він виражає класові інтереси буржуазії. Це повністю
стосується і українського націоналізму.
Закономірним є й те, що найчіткіше і найвиразніше
ідейні основи українського націоналізму (як, до речі, й
будь-якого іншого націоналізму) були сформульовані і
викладені на рубежі XIX і XX століть.
Згадаймо, що це був період, коли капіталізм всту-
пив у свою найвищу, останню стадію — імперіалізм, на
якій до краю загострюються всі його суперечності і яку
у зв’язку з цим В. І. Ленін назвав передднем пролетар-
ської революції. Відчуваючи, що настав час гострих
класових сутичок і вирішальних класових битв, відчу-
ваючи силу пролетаріату, буржуазія та її ідеологи з
гарячковою квапливістю шукали засобів роз’єднати ро-
бітничий клас і підірвати його згуртованість. Загострю-
вались суперечності між імперіалістичними країнами і
угрупованнями країн, що призвело до спалаху війни за
переділ уже поділеного світу.
Імперіалістичній буржуазії вкрай необхідно було зна-
йти засоби ідеологічної підготовки трудящих до війни,
щоб відповідно «сформувати суспільну думку...». Особ-
ливо необхідність таких засобів відчувалась у Росії.
Адже саме сюди перемістився центр світового револю-
ційного руху, саме тут, в Росії, під проводом великого
* «Ідея і чин» — назва націоналістичного часопису (1942—
1945 рр.).
9
Леніна виникла пролетарська марксистська партія но-
вого типу, яка розгорнула боротьбу за згуртування ро-
бітників усіх націй Росії в єдину революційну силу на
принципах пролетарського інтернаціоналізму. Під про-
водом В. І. Леніна партія більшовиків послідовно ви-
кривала підступність і реакційність націоналістичної
пропаганди, яка намагалась навіть виступати немовби
з позицій «соціал-демократії».
Антинародний, реакційний і антинаціональний зміст
всякого націоналізму, в тому числі і українського, був
викритий В. І. Леніним. У працях з національного
питання 1912—1914 рр. Володимир Ілліч переконливо
довів, що український буржуазний націоналізм є ідеоло-
гією і політикою української буржуазії і має соціаль-
ною базою поміщиків та всі прошарки міської і
сільської буржуазії — від великих капіталістів до кур-
кульства.
У цей час в авангарді націоналістичного наступу по-
ряд з бундівцями йшли такі «апостоли» українського на-
ціоналізму, як Д. Донцов, О. Скоропис-Иолтуховський,
Л. Юркевич та ін. Групуючись навколо журналу
«Дзвін», що з метою обману трудящих іменувався жур-
налом «марксистського напряму» (хоч в ньому спів-
робітничали такі націоналістичні діячі, як М- Меленев-
ський (Басок), В. Винниченко, С. Петлюра та ін.), вони
всіляко намагались поширити націоналістичну ідеоло-
гію, з допомогою її розкласти свідомість трудящих, по-
сіяти міжнаціональну ворожнечу, послабити сили ан-
тикапіталістичного фронту і тим самим увічнити капі-
талістичне рабство.
Галасуючи про «вільну», «самостійну» Україну, ви-
ставляючи себе поборниками «загальнонаціональної
справи», вони прагнули одного — відірвати українських
робітників і селян від загальйопролетарської визвольної
боротьби, від союзу з російськими робітниками.
«Погані порадники робітників, дрібнобуржуазні ін-
телігенти з «Дзвону»,— писав В. І. Ленін,— з шкіри
пнуться, намагаючись відхилити українських с.-д. робіт-
ників від великоруських. «Дзвін» робить справу націо-
налістичних міщан.
А ми робитимемо справу інтернаціональних робітни-
ків: згуртовувати, об’єднувати, зливати робітників усіх
націй для єдиної спільної роботи.
10
Хай живе тісний братерський союз робітників укра-
їнських, великоруських і всяких інших націй Росії!» Ч
Розгнузданій націоналістичній пропаганді партія
більшовиків під керівництвом В. І. Леніна протистави-
ла боротьбу за злиття в єдине революційне русло націо-
нально-визвольного руху пригноблених народів Росії з
соціалістичним рухом пролетаріату, за перетворення на-
ціонально-визвольної боротьби в союзника пролетар-
ської революції.
Більшовики виходили з марксистсько-ленінського
вчення про те, що соціальний, класовий гніт є основою
гніту національного, що з ліквідацією влади буржуазії
і встановленням влади трудящих буде знищене і всяке
національне гноблення і нерівність. Повалити ж владу
буржуазії можна тільки об’єднавши трудящих різних
націй в могутню революційну силу під прапором про-
летарського інтернаціоналізму, в непримиренній і жор-
стокій боротьбі проти будь-яких проявів буржуазного
націоналізму.
Єдино вірним дороговказом для українського народу
до справжньої свободи і незалежності були знамениті
ленінські слова: «При єдиній дії пролетарів великорусь-
ких і українських вільна Україна можлива, без такої
єдності про неї не може бути й мови» 1 2.
В. І. Ленін розробив і всебічно обгрунтував програ-
му більшовицької партії з національного питання, на
основі якої партія відстоювала і захищала право націй
на самовизначення аж до державного відокремлення;
повне рівноправ’я всіх націй, ліквідацію будь-яких на-
ціональних привілеїв чи обмежень; територіальну (об-
ласну) автономію; принцип інтернаціонального об’єд-
нання трудящих різних націй в єдиних класових органі-
заціях і, нарешті, повну демократизацію державного
устрою.
В. І. Ленін незаперечно довів, що пролетарський ін-
тернаціоналізм і буржуазний націоналізм — це дві не-
примиренно ворожі політики, дві ідеології в національ-
ному питанні, які відповідають двом непримиренним
класовим таборам — пролетарському і буржуазному3.
1 В. І. Ленін. Твори, т. 20, стор. 455.
2 Там же, стор. 14.
3 Див. там же, стор. 10.
І!
Буржуазія прикриває власні експлуататорські цілі
лозунгом «патріотизму», який насправді полягає в праг-
ненні подолати конкуренцію буржуазії іншої нації, щоб
самій експлуатувати. свій народ. Справжній же патріо-
тизм втілюється у боротьбі пролетаріату і його союз*
ників за соціальне і національне рівноправ’я, за кращу
долю своєї нації. В ідеології пролетаріату органічно
поєднуються любов до своєї нації, до свого народу з
повагою і дружніми почуттями до інших народів, тоб-
то — патріотизм і пролетарський інтернаціоналізм.
Для буржуазії ж пишномовні фрази про «загально-
національні інтереси» насправді є засобом маскування
її власних інтересів у боротьбі проти буржуазії іншої
нації і проти пролетаріату своєї нації. Коли ж перед
буржуазією виникає небезпека втратити своє панівне ста-
новище і прибутки в результаті революційної боротьби
мас, вона, не задумуючись, зраджує батьківщину і йде
на службу до іноземних гнобителів свого народу, аби
тільки повернути владу над ним. Застерігаючи трудя-
щих від довір’я до зрадливої і підступної буржуазії,
В. І. Ленін ще в 1906 р. писав: «Історія учить, що па-
нуючі класи завжди жертвували всім, чисто всім: релі-
гією, свободою, батьківщиною, коли йшлося про при-
душення революційного руху пригноблених класів» Ч
З огляду на все це стає зрозумілим, чому саме кі-
нець XIX і початок XX століть були періодом спалаху
буржуазного націоналізму, його ідейного, політичного та
організаційного оформлення.
Дев’яності роки XIX і перше десятиліття XX ст. по-
значились утворенням цілого ряду буржуазних і дріб-
нобуржуазних партій націоналістичного типу. Особливо
рясно з’являються такі партії на Україні. Утворюються
дві ліберально-буржуазні націоналістичні партії — «Ук-
раїнська радикальна партія» (УРП — Б. Грінченко;
С. Єфремов) та «Українська демократична партія»
(УДП—А. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чекаленко)г в
яких, однак, не було нічого демократичного, а ще мен-
ше радикального. Обидві партії захищали інтереси ук-
раїнської буржуазії, зацікавленої в тому, щоб самій
експлуатувати «свій» народ, але щоб на сторожі її
спокою стояв царський режим. Тому дії цих «радика-
1 В, І. Ленін. Твори, т. 11, стор. 84.
12
лів» і «демократів» не йшли далі клопотання перед уря-
дом про надання Україні автономії.
Подібна партія була заснована в 1899 р. ї на за-
хідноукраїнських землях. Як пряме продовження лі-
берально-буржуазної націоналістичної течії, т. зв. «на-
родовців», тут виникає національно-демократична пар-
тія, одним з засновників якої був М. Грушевський. Ця
партія стояла на позиціях тісного співробітництва з
цісарським урядом Австро-Угорщини і польською шлях-
тою. Це ж саме можна сказати й про «Українську со-
ціал-демократичну партію Галичини», яка також утво-
рилася у Львові у 1899 році.
Від ліберально-націоналістичної буржуазії не відста-
вали і дрібнобуржуазні політикани.
У 1900 р. в Харкові утворилась «Революційна укра-
їнська партія» (РУП — засновники: Д. Антонович,
М. Русов, В. Винниченко, С. Петлюра). В 1902 р. орга-
нізаційно оформилась т. зв. НУП («Народна українська
партія»), яка зразу ж і відверто стала на шовіністичні
позиції. її засновниками була частина колишніх ру-
півців.
В 1904 р. від РУП відкололась ще одна частина, яка
утворила «Українську соціал-демократичну спілку» на
чолі з М. Меленевським (Баском). Перебуваючи на на-
ціоналістичних позиціях, ця партія приєдналась до мен-
шовиків. Залишки РУП, щоб домогтися хоча б якогось
впливу на трудящі маси, в 1905 р. прибрали назву «Ук-
раїнської соціал-демократичної робітничої партії».
Націоналістичні ідеї, які висловлювались до цього в
літературних та наукових працях (П. Куліш, В. Анто-
нович, О. Кониський), вже знаходять свій досить чіткий
виклад. В 1900 р. один із засновників РУП Микола
Міхновський видав брошуру «Самостійна Україна». її
автор мав схильність часто міняти свою партійну при-
належність — він вийшов з РУП, вступив до Народної
української партії, був її активним діячем і у своїх
«Десяти заповідях», які є повторенням «Самостійної
України», стисло виклав програму НУП. Згодом він пе-
рейшов до табору «соціалістів-самостійників», а ще
пізніше — до «хліборобів-демократів».
Провідна ідея «праць» М. Міхновського, втілена в
гасло «Україна для українців», полягала в повному роз-
риві зв’язків між українським і російським народами.
ІЗ
Майже одночасно з появою «апостола» українського
націоналізму на Наддніпрянській Україні з’явився та-
кий же «апостол» на західноукраїнських землях. М. Гру-
шевський, який за рекомендацією В. Антоновича і за
згодою уряду Австро-Угорщини в 1894 р. став керівни-
ком кафедри у Львівському університеті, очоливши
наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, через «Наукові
записки» цього товариства наполегливо пропагував на-
ціоналістичні ідеї.
Згодом до цього дуету приєднується ще одна одіозна
фігура серед ідеологів українського буржуазного націо-
налізму — Дмитро Донцов, який після довгих метамор-
фоз свого політичного кредо (від «соціаліста» і украї-
нофоба до «організатора революційного змагу за
визволення України») стає запеклим пропагандистом
запроданства і фашизму.
У чому ж полягають ідейні засади українського бур-
жуазного націоналізму?
Насамперед слід підкреслити, що ідеологія україн-
ського націоналізму має риси, спільні для націоналізму
всіх мастей.
Як відомо, найголовнішими постулатами будь-якого
націоналізму є догми про якусь міфічну «обраність»
даної нації, про надзвичайну особливість її історичної
долі; про відсутність в ній класів, її єдність тощо.
Цілком природно, що, будучи ідеологією буржуазії, ідео-
логією за своєю суттю реакційною, націоналізм спіл-
кується з імперіалістичною реакцією. Ці ідеологічні дог-
ми цілком властиві і українському буржуазному націо-
налізмові.
Взяти хоча б положення про особливість історичної
долі української нації або про її «зверхність», «месіан-
ське покликання», які ми знаходимо в писаннях колиш-
ніх і сучасних ідеологів українського буржуазного на-
ціоналізму. Саме ці ідеї проходять через виклад історії
України, по-фальсифікаторському препарований М. Гру-
шевським. Він і його послідовники прагнули довести, що
Київська Русь була суто українською державою, а зов-
сім не спільною колискою трьох братніх східнослов’ян-
ських народів.
Україна, проповідував Грушевський, найстародав-
ніша із всіх слов’янських держав. У своєму історичному
розвитку вона стоїть осторонь від інших слов’янських
14
народів і нічого спільного з ними, зокрема з істо-
рією російського народу, не має. За його тверджен-
ням, російський, український і білоруський народи йшли
у своєму історичному розвитку «...в більшості випадків
абсолютно різними дорогами, які мали більше відмін
ностей, ніж подібностей» !. Це ж саме твердять і сучасні
націоналістичні «теоретики».
В дійсності ж Київська Русь складалася не з укра-
їнців, росіян і білорусів, а з багатьох східнослов’янських
племен, з яких утворилося три братні народи — росій-
ський, український, білоруський, що в період розкладу
феодалізму і становлення капіталізму консолідувалися
в нації.
Характерно, що націоналісти продовжують і тепер
шукати «аргументи» на користь своїх тверджень про
«особистість», про якесь «історичне покликання» Украї-
ни і українців.
Сучасні поборники «окремішності» і «вищого покли-
кання» України висувають цілу низку «доказів» різних
гатунків — з галузей геополітики і географії, антропо-
логії, етнопсихології, історії тощо, роблячи з них да-
лекосяжні висновки. Ось деякі з них. «Світ повинен
знати,— пише один з теоретиків українського націона-
лізму Ю. Артюшенко,— що Україна на суходільній гра-
ні двох континентів старого світу історично є тим, чим
є сьогодні Америка на морській грані цих двох кон-
тинентів... Україна була і є рівноважником сил і за-
борилом проти азійських орд, не допускаючи гегемона
азійського континенту над європейським, а посередньо
і над цілим світом» 1 2.
Серед усіх країн Східної Європи Україна є «єдиною
територією», що відрізняється «морфологічною само-
стійністю» і становить виразну «антропогеографічну
одиницю», твердить один з оунівських верховодів
В. Кубійович. «Україна — єдина в Європі держава, у
якої складчаті гори, особливої родючості грунт, найліп-
ше сполучення степів і лісостепу, відмінна від всіх ін-
ших країн рослинність, а клімат її є одним з головних
видів клімату земної кулі». Всі ці особливості України,
1 М. Грушевский. Очерк истории украинского народа, изд. вто-
рое, Спб. 1906, стор. 15.
2 Цит. за кн.: Ю. Римаренко. Жовто-блакитний «месія». К-, 1969,
стор. 15—16.
15
на думку В. Кубійовича, вплинули і на фізичну і ан-
тропологічну структуру її населення, на його психіку,
господарчу діяльність і духовне життя. Отже, з допо-
могою географічно-геополітичних вправ націоналістичні
теоретики приходять до висновків про якусь винятко-
вість української нації, що грунтується на соціал-дар-
вінізмі і відвертому расизмі.
Дещо пізніше зусилля українських націоналістів бу-
ли спрямовані на те, щоб довести біологічну і расову
спорідненість українців з... німцями. Ось що писала
в 30-х роках націоналістка Дарія Виконська у брошурці
«За силу і перемогу»: «Українці будучности повинні би
представляти тип людини з панською психікою, тобто—
мужеський тип у роді Бісмарка і Гінденбурга. Навмис-
не ставлю за приклад німців, а не англійців..., що вдача
українська більш споріднена з німецькою вдачею, а ніж
з вдачею інших народів». У 1940 р. А. Т. Андрієвський—
прихильник гетьманської влади на Україні — видав у
Берліні «Катехізис, або наставлення в державній науці
для українського гетьманця-державника». В «катехізи-
сі» проповідувалось, що українці належать до вищої
арійської раси, яка, мовляв, ще в далекі історичні часи
заселяла українські землі. До цих тверджень близько
стоїть так званий окциденталізм, який є своєрідним до-
казом залежності українських націоналістів від імперіа-
лістичних кіл Заходу. В основі окциденталізму (від
латинського «оссісіепіаі» — західний) лежить тверджен-
ня націоналістів про приналежність України до захід-
ного світу та його цивілізації.
Ось як обстоює цю ідею сучасний націоналістичний
ідеолог Володимир Янів у лекціях «Українська вдача
і наш верховний ідеал», вміщених у журналі «Визволь-
ний шлях». Він пише, що за своєю вдачею українці —
індивідуалісти, але «...індивідуалізм українця найбіль-
ше наближає нас до індивідуалістичної Європи, відда-
ляючи одночасно від деспотичної Москви».
Пояснюючи «особливість» України (і українців) «ме-
жовістю її положення між Заходом і Сходом, між Пів-
ніччю і Півднем (межовість географічна), між Євро-
пою і Азією (межовість геополітична)», автор тут же
«визнає», що Росія «...хоч географічно ще частково до
Європи належить», але «...має виразно вже неєвропей-
ські риси». Та хоча Україна і є «межовою» державою
16
між Заходом і Сходом, однак вона, твердять націоналіс-
ти, є форпостом західного світу. Вони мріють про те,
що відторгнута від Радянського Союзу, «самостійна со-
борна українська держава» має стати своєрідним сані-
тарним кордоном, що спочатку прикриє західний «віль-
ний світ» від «комунізму», а потім буде плацдармом для
підкорення і колонізації Сходу.
І мимоволі напрошується аналогія українського на-
ціоналізму з сіонізмом.
Ще в 1895 р. патріарх сіонізму Теодор Герцль пи-
сав: «Для Європи ми створимо там (тобто в Палес-
тині.— Авт.) аванпост проти Азії, ми будемо авангар-
дом цивілізованого світу проти варварства». А ось інший
вислів того ж Т. Герцля: «Наше повернення в країну
батьків... являє... політичний інтерес для тих держав,
які чого-небудь шукають в Азії». Чого шукають в Азії
імперіалістичні країни — тепер добре відомо всьому сві-
тові. Цими «пошуками» і пояснюється щедра підтримка
США, Англії та іншими країнами Заходу ізраїльських
агресорів.
Добре відомо також, чого «шукають» на сході Єв-
ропи імперіалістичні кола Заходу. Тому їм так до впо-
доби «окциденталізм» українських буржуазних націо-
налістів.
Подібність українського буржуазного націоналізму
і сіонізму, яка випливає з їх ідентичної шовіністично-
расистської ідеології, виявляється і в тому, що обидва
вони проповідують геополітичні теорії «життєвого про-
стору», претендують на величезне розширення території:
українські націоналісти — «Української самостійної со-
борної держави» (УССД), сіоністи — Ізраїлю.
Наслідуючи маячним планам Гітлера про «третій
рейх» від Ла-Маншу до Уралу», сіоністські політики
висунули ідею великого Ізраїлю «від Євфрату до Нілу».
А ось як уявляють собі українські буржуазні націона-
лісти «етнографічні границі» «соборної самостійної» Ук-
раїни.
Згадуваний вище В. Кубійович окреслює їх так: на
півдні її кордони мають пролягати по р. Тиса, гирлі Ду-
наю, Чорному морі і Кавказьких горах; на півночі —
Це частина Люблінського, Краківського і Білостоцького
воєводств Польської Народної Республіки, Брестська і
Мозирська області БРСР, частини Брянської, Воронезь-
2-5745
17
кої, Курської областей РРФСР, на заході — східна
частина ЧССР, Південна Буковина і частина Мармаро-
щини в Румунії; на сході — через Дон до надкаспій-
ських пустель. Крім того, до «соборної України» мають
увійти «етнографічні острови» в середньоазіатських
республіках, Казахстані і Сибіру, а також... «Зелений
клин» 1 на Далекому Сході.
Однією з ідеологічних підвалин будь-якого націона-
лізму, в тому числі і українського, є заперечення кла-
сової боротьби в суспільстві. Так, починаючи з М. Кос-
томарова, П. Куліша і В. Антоновича і особливо
М. Грушевського, українські буржуазні націоналісти об-
стоюють ідею безкласовості української нації. Цією
ідеєю пройняті твори М. Грушевського і його послідов-
ників. Так, Запорізька Січ і козацтво взагалі зображу-
ються ними як взірець безкласового суспільства, хоч
історія доводить наявність істотного поділу козацтва на
заможну старшину і козацьку голоту.
Головну причину визвольної війни під керівництвом
Б. Хмельницького націоналістичні історики вбачають не
в соціальному, а в релігійному гніті і змальовують цю
війну як боротьбу «безкласового» українського народу
проти польського народу. Що ж до возз’єднання України з
Росією, то цей великий історичний акт в житті двох брат-
ніх народів характеризується як «політична помилка».
Навіть закріпачення селян на Україні, твердять на-
ціоналістичні історики, відбулося не в результаті внут-
рішнього розвитку феодально-кріпосницьких відносин,
а прийшло на Україну ззовні.
Доречно зазначити, що навіть ліберально-буржуазні
історики, не отруєні націоналістичною ідеологією, зокре-
ма відомий український історик О. М. Лазаревський,
бачили істотне класове розшарування українського су-
спільства.
На думку ж М. Грушевського і його послідовників,
«національний автономізм» України — ось що було ру-
шійною силою її історичного розвитку, бо «національ-
ний синтез» нібито поглинав ті незначні соціальні і по-
літичні кривди, які іноді виявлялись. Отже, «безкон-
1 «Зелений клин», або «Зелена Україна» — націоналістична на-
зва території в 1 млн. кв. кілометрів між Благовєщенськом, Хаба-
ровськом, Владивостоком.
18
фліктність», «єдиний потік», «класовий мир» всередині
нації — ось чим характеризується історія України, як
її висвітлюють і тлумачать М. Грушевський та його
послідовники. А в основі «класового миру» лежить те,
що українці — це, мовляв, нація хліборобська, мужиць-
ка, згуртована єдністю національних інтересів. Якщо ж
на Україні і є пролетаріат (заперечувати наявність йо-
го було б безглуздям), то це елемент прийшлий, в ос-
новному російський, який нічого спільного з українсь-
кими хліборобами не має, і більше того — його інтереси
протистоять інтересам українців.
Заперечення поділу суспільства на класи і тепер є
однією з провідних ідей українського буржуазного на-
ціоналізму. «В цивілізованому суспільстві,— твердить
один з націоналістичних ідеологів Р. Драган,— ніколи
нема точно визначених соціальних різниць у розумінні
визискуваних і визискувачів. Межі кляс не існують і
взагалі поняття кляси це абстракція».
Не важко зрозуміти класову суть цієї націоналістич-
ної концепції і те соціальне замовлення, що вона ви-
конує. Завдання полягало в тому, щоб на «науковій
основі» довести непримиренність суперечностей, які не-
мовби існують між українським і російським наро-
дами, докорінну відмінність їх характеру і складу» Це—
по-перше. А по-друге — розладнати, підірвати бойовий
союз робітничого класу і селянства, як єдиної суспіль-
ної сили, що може повалити капіталізм.
І тепер ця ідея є однією з провідних в українському
націоналізмі. У книзі IV «Визвольного шляху» за 1969
рік Дмитро Куликовський, у якого за плечима солідний
націоналістичний стаж, формулює ці погляди так: «...на-
род набуває свою повноцінну вартість тоді, коли він:
1) Цілий, або бодай його переважна більшість твердо
усвідомлює свою національну відрубність чи інакшість
від інших сусідніх народів... 2) Розумом та серцем ус-
відомлює вартість і потреби своєї національної інди-
відуальності чи особовості...». Крім суто ідеалістичного,
а отже, і антинаукового підходу до визначення нації
(«народу»), який так яскраво виявив автор, варто звер-
нути увагу ще на одну рису цього «визначення»: на
думку Д. Куликовського, «повноцінно вартостним» на-
род (нація) стає тільки тоді, коли в ньому поширена
націоналістична ідеологія.
2*
19
Ще однією, на думку автора, ознакою народу (на-
ції) є відсутність в ньому будь-яких конфліктів, бо
нація стане «повновартісною» лише тоді, коли складати-
меться «...з одиниць, що гостро відчувають взаємобра-
терський зв’язок і глибинно-доброзичливе почуття у від-
ношенні один до одного, а особливо до національної
цілості», з чого виростає «...здатність повсякчасного
взаємного порозуміння», яке автор називає також «на-
ціональною солідарністю». Ось коли все це є, тоді над
нацією «...виливається боже благословення».
Очевидно, цю модель нації треба розглядати як
заклик Д. Куликовського до всієї емігрантської «спіль-
ності» — припинити чвари, що панують серед націона-
лістичного «загалу» на еміграції. Адже, мабуть, нема
такої літери в українській абетці, яка не входила б в
одну чи кілька численних абревіатур, якими націоналіс-
тичні політикани називають свої «партії», «союзи», «лі-
ги» тощо: СВУ, ЛВУ, СУМ, УВАН, КУК, СУК, БУК...
і ще десятки інших «суків» і «буків». Одних тільки
ОУН — цілих три. Коли ж взяти до уваги той «взаємо-
братерський зв’язок і глибинно-доброзичливе почуття
у відношенні один до одного», які виявляли у стосунках
між собою бандерівці і мельниківці, взаємно знищуючи
одні одних як в роки війни на території України, так
і в численних таборах переміщених осіб, то можна впев-
нено сказати, що на них ніколи не виллється «боже
благословення». І не відомо, чи належать вони взагалі
до якої-небудь нації.
Історичні факти спростовують теорію «єдиного по-
току», «класового миру» і «безбуржуазності» українсь-
кої нації. Про який класовий мир між мільйонами без-
земельних і малоземельних селян, з одного боку, і
магнатами-поміщиками Скоропадськими (42 тис. деся-
тин землі), князями Кочубеями (36 тис. десятин), вели-
кими землевласниками Родзинками, Старицькими,
Безбородьками, Кандибами, з другого, могла йти
мова?
Та ж сама безодня поділяла багатих і бідних на за-
хідних землях України.
Великі феодали Терлецькі, Луцькі, Коритовські, Хо-
мики, Миколаєвичі, не кажучи вже про такого земель-
ного магната, як митрополит А. Шептицький, не мали
нічого спільного з малоземельним і безземельним се-
20
лянством. А безземельних селян в одній тільки Гали-
чині на початку XX сторіччя налічувалось 1650 тисяч.
Чи можна говорити про якийсь «класовий мир» між тими
190 тисячами трудівників-українців, які у пошуках за-
робітків виїхали до Америки за період з 1901 по 1912 рр.,
і засновниками Селянського банку у Львові капіталіс-
том Ю. Лавринським та митрополитом С. Литвинови-
чем, тими капіталістами-українцями, що тримали у сво-
їх руках кооперативний банк «Дністер», Центральний
кооперативний банк та ряд кредитових товариств?
Як могли збігатися інтереси безземельних селян з
інтересами поміщиків-магнатів? Та й селянство з роз-
витком капіталізму все більше розшаровувалось на не-
велику кількість куркульських господарств і масу се-
лянської бідноти.
Безпідставність твердження про безбуржуазність ук-
раїнської нації доводить й існування таких українських
капіталістів, як Терешенко, Харитоненко, Алчевський,
Голуб, Рутченко, Булавець, Петренко та інші на Над-
дніпрянщині; Сасин, Левицький, Іванчук та інші — на
західноукраїнських землях.
Справа полягала в тому, що українська буржуазія
не хотіла ділити визиск українських трудящих з бур-
жуазією і поміщиками інонаціонального походження.
Вона прагнула на «національному» ринку спочатку
збільшити свою частку зиску, а згодом панувати сама.
А щоб конкурентна боротьба проти російських, поль-
ських, австрійських капіталістів і поміщиків була ус-
пішною,. необхідно було спиратись на підтримку тру-
дящих, маскуючи свої корисливі цілі боротьбою за ін-
тереси всієї «української спільності», а себе зображати
її захисником.
З цією метою посилено культивуються ідеї націона-
лізму, в основу яких було покладено твердження — «є
нація, і тільки нація, нація над усе, національні інте-
реси — спільні для всіх українців». Як здійснювалась
ця ідея, наприклад, в 30-х роках в Галичині, свідчить
висунутий націоналістами лозунг — «Свій до свого по
своє» (ССС). Це був один з засобів, застосовуваний
українською буржуазією в її конкурентній боротьбі
проти польської буржуазії. Правда, трудящих ввести в
оману націоналістам не вдалось — вони дуже швидко
оцінили три «С» як «свій свого скубе».
21
Однією з провідних ідей українського буржуазного
націоналізму є ідея елітаризму, що тісно поєднується
з глибоким презирством і зневагою до народних мас.
Своє найогидніше втілення націоналістична ідеологія
знайшла у писаннях Д. Донцова. Феноменальні ідейні
метаморфози здійснив цей політичний хамелеон. Наве-
демо характеристику, яку дає Донцову один з його ко-
лишніх «побратимів» по службі у гетьмана Скоропад-
ського В. Ліпинський: «Син одного з московських ко-
лоністів у Новоросії (тобто на півдні України. — Авт.)
зрадив своїх заможних батьків, став соціальним рево-
люціонером. Потім зрадив московських революціонерів
і пішов до українських есдеків, прийняв кличку «Іржа-
вий цвях». Потім зрадив есдеків і з невідомих причин
переїхав до Австрії, де в 1913 р. став крикливим са-
мостійником, знищуючи при цьому самостійність всіх,
крім своєї власної. На початку війни зрадив самостій-
ницьку організацію «Союз визволення України», пере-
йшов на службу до Василька і пропагував приєднання
України до Австрії. Потім зрадив Василька. Потім зра-
див Австрію. Скориставшись революційною завірюхою,
перекинувся до гетьманців, став начальником пресбюро,
у якому не займався нічим, окрім інтриг. Потім найпід-
лішим чином зрадив гетьмана, написав на нього паск-
віль, за який дістав вигідну посаду в швейцарській місії
Директорії, де займався в основному інтригами проти
своїх товаришів. Коли фонди Директорії були вичер-
пані, Митько Шелкопьоров (Донцов) написав книжку
«Підстави нашої політики». В ній виматюкав і гетьмана,
і Директорію і почав вихваляти орієнтацію на Польщу.
Тоді дістав польську візу і виїхав до Галичини».
Діяльність Д. Донцова в Галичині, його писанина
були продовженням того шляху зрад і запроданства,
який він пройшов до цього, помноженого на розгнузда-
ну пропаганду найреакційніших, по суті фашистських,
ідейок. Отаборившись у Львові, Д. Донцов став редак-
тором «Літературно-наукового вісника» (згодом «Віс-
ник») і, крім того, редагував журнал «Заграва».
Слідом за книжкою «Підстави нашої політики» із-під
пера цього мракобіса одна за одною виходять опуси —
чи то окремими книгами, чи то як додаток до «Вісни-
ка». Так з’являються біографічні видання «Муссоліні»,
«А. Гітлер», «Вогнистий хрест (полковник де ля Рок)»,
22
«Франко—іспанський каудільо», «Володар» (в якому
пропагується макіавеллізм) тощо. Через два роки після
появи гітлерівської «Майн Кампф», в 1926 р.» Д. Донцов
друкує її переспів-книгу «Націоналізм», яка стала єван-
гелієм і програмою дій українських буржуазних націо-
налістів. Донцов видає й «Майн Кампф» у власному пе-
рекладі на українську мову, а також «праці» Геббельса
і Розенберга.
Якщо звести докупи всі ідейки цього «апостола» ук-
раїнського націоналізму, то вони зводяться ось до чого.
Виходячи із суміші філософських ідей Ніцше і Шо-
пенгауера з ідеями неогегельянства і соціал-дарвінізму,
Донцов заперечує будь-які закономірності в розвитку
людства. Суспільство — це хаос, в якому точиться нев-
пинна боротьба за існування — і між людьми, і між на-
ціями. Становище людей і націй визначається тим, на-
скільки вони сильні,, вольові, ініціативні і жорстокі.
Звичайно, мова іде зовсім не про всю націю, не
про весь народ. Власне, народ, трудящі не заслуговують
у Донцова іншої назви, ніж «сіра маса», «безхарак-
терні і безвольні раби». Так, Донцов пише про всіх
слов’ян, а щодо українців, то «еліта нації», тобто на-
ціоналісти, мають кров’ю і ножами «очистити» і «про-
світлити» їх, бо «тільки жорстокість, терор і страх мо-
жуть принести владу».
Один з найближчих послідовників Д. Донцова, за-
пеклий український фашист поет Євген Маланюк виклав
цю настанову у віршах:
«Пропекти б тебе ярим залізом,
Копирснути під ребра лезом,
Зір очистити морем сліз...»
Отак націоналістичні «зверхники» і «керманичі» ха-
рактеризували Україну, населену нібито «народом-ра-
бом», який заслуговує лише на те, щоб його «копирса-
ли під ребра лезом і пропікали ярим залізом». У на-
ціоналістичних писаннях читаємо: «Тільки по трупі нині
ще живого народу-раба, обтяженого психікою вікового
невільництва, можливо здійснити ідеал нації, яка стане
У власнім державнім чині». До чого ж «логічно» у на-
ціоналістів: ідеал нації полягає в тому, щоб стати тру-
пом, а ставши трупом — здобути... «власний держав-
ний чин»!
23
Через всі твори Донцова проходить думка про необ-
хідність боротьби проти «духу Сходу у формі соціаліз-
му». Д. Донцов оголосив марксистсько-ленінську теорію
класів і класової боротьби, вчення про диктатуру проле-
таріату вигадкою «світових розкладових сил». Ніяких
класів! — верещить Донцов — тільки нації, які склада-
ються з духовної та суспільної аристократії — еліти кер-
маничів, та маси — сліпої і безвільної, яка навпомацки
йде за «елітою».
Не тільки люди всередині нації, а й самі нації, за
Донцовим, поділяються на «народи-володарі» і «народи-
наймити». Один з виучеників Донцова, Н. Романюк пи-
сав, що «...весь теперішній культурний (І?) світ визнає
в міжнародному житті лише так звану філософію за-
воювань, або право сильного, чи так зване право при-
роди». І далі цей расист пише про те, що знищення
слабшого народу викликається потребами «поступу
людства». «Кожний народ повинен або їсти «печеню»,
або бути «печенею». Середньої дороги нема» !. Отже,
донцовщина, як концентрована ідеологія українського
буржуазного націоналізму, навіть не припускає думки
про можливість мирного співжиття і рівноправність на-
родів.
Однією з найхарактерніших рис пропагованої
Д. Донцовим націоналістичної ідеології було вихвалян-
ня і прищеплення своїм послідовникам культу насиль-
ства, грубої сили як прямий наслідок ніцшеанської тео-
рії «надлюдини», якій «все дозволено». «Знай, що в бо-
ротьбі перемагає лише той, хто має силу,— повчав
Донцов українських націоналістів в одній із своїх «За-
повідей». — Сприймай життя... як здобувчий чин владар-
ної волі».
Історія нічого не навчила націоналістів. У 1955 р.
у Франції мельниківська ОУН видала збірник статей
провідних націоналістів «ОУН — 1929—1954». Один з
«керманичів» ОУН Ю. Бойко в статті «Ідеологія україн-
ського націоналізму» пише: «Велика нація гідна вели-
кої держави. Україна мислиться націоналістами як
суверенна великопростірна держава, що повністю вклю-
чає в себе всі етнографічно-українські землі і забезпе-
чує за собою важливі воєнно-стратегічні бази». Однак,
1 Цит. за кн.: Ю. Римаренко. Жовто-блакитний «месія», стор. 8—9.
24
згадавши, очевидно, деякі прикрощі минулого, додає:
«Український націоналізм у молодому пориві, в буянні
еил (?!) виставляв імперіалістичні кличі, що не прино-
сили йому користи». І все ж націоналістична психоло-
гія приводить автора до висновку, що «...у створенні но-
вого типу європейця лежить культурна місія України
(?!). Чи не буде це поєднання «фавстівської людини»
із ушляхетненим типом конквістадора, тип мудрого і
мужнього здобувця? Тут перед нами лише можливість
і завдання, майбутнє покаже, чи ми гідні їх» 1. Як ба-
чимо, незважаючи на обережність висновку, автор про-
тягує все ту ж ідею про «здобувчий чин владарної волі»,
про дух конквістадорів, який у поєднанні з «фавстів-
ською людиною» має створити «новий тип європейця».
Жадоба влади, до якої ведуть будь-які шляхи, має
бути головним спонукальним імпульсом націоналістич-
них «лицарів» із оспівуваної Донцовим «еліти нації».
А щоб завоювати і утвердити її владу, необхідно, за за-
думом націоналістів, щось на зразок єзуїтського орде-
ну — об’єднання діячів «високого духу і незламного хо-
чу» — тобто націоналістичних суперменів типу фашист-
ської партії Муссоліні і націонал-соціалістичної партії
Гітлера, які Донцов називає «еліт-орденами».
У Донцова та його послідовників — і колишніх, і ни-
нішніх — все справді прогресивне і гуманне викликало
і викликає скажену лють. Відомо, з якою ненавистю
писав Донцов про Івана Франка, про Драгоманова, а
Лесю Українку, шляхом фальсифікації її творчості, на-
магався зобразити... предтечею українського націона-
лізму. Однак нічого з цих намагань не вийшло. Не ви-
йшло також з такими спробами щодо Тараса Шевчен-
ка. І тоді милість Д. Донцова змінилась на гнів.
У «Віснику» він писав: «З культом Шевченка треба
скінчити. Я не захоплююсь ним». Ще б пак! Як може
мракобіс-людиноненависник, фашист з душею по-
громника, людина-хамелеон, пророк зради і ошукан-
ства захоплюватись поезією революціонера-демократа.
геніального поета, пропагандиста ідей дружби і бра-
терства між народами? Не дивно і те, що націоналістич-
на газета «Діло» застерігала проти перевидання поеми
Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» іноземними мовами, щоб
1 ОУН- 1929—1954, 1955 р., стор. 84.
25
«у культурній Європі не порахували українців за біль-
шовицьку націю».
Поряд з нападками на всесвітньо відомих діячів ук-
раїнської культури націоналісти водночас прославляють
зрадників українського народу типу І. Мазепи, І. Ви-
говського, П. Тетері та інших. Поняття людської честі,
совісті, моралі трактуються буржуазними націоналіста-
ми по-своєму. Редагований Донцовим журнал «Загра-
ва», наприклад, писав: «Мертвим звуком є для нас фра-
зи про «право» і «справедливість», «про пацифізм»,
фразами є лозунги «гуманізм», «демократія». Хочемо
скинути з себе ці фрази, як гадюка скидає луску
весною»
Найбільш відверто цю думку сформульовано в ор-
гані ОУН «Розбудова нації», де проголошується: «Ук-
раїнський націоналізм не рахується з ніякими за-
гально-людськими засадами солідарності, справедливо-
сті, милосердя, гуманності... Кожний шлях, що веде до
найвищої мети, є нашим шляхом, без уваги на те, чи в
інших буде це називатися геройством, чи підлістю»1 2.
Отже, націоналісти у своїй діяльності застосовують девіз
чернечого ордену єзуїтів — «Мета виправдовує засіб».
А кому невідомо, що саме цей орден став для всього
людства синонімом підступності, зрадництва, злочин-
ності!
Ідеологію українського буржуазного націоналізму
можна охарактеризувати як фашизм. Після появи єван-
гелія українського войовничого націоналізму — донцов-
ської книжки «Націоналізм»—журнал «Більшовик
України» в № 2—3 за 1926 р. дав їй таку характери-
стику: «Нарешті український фашизм... здобувся на свій
маніфест, найшов викристалізовану... ідеологічну форму
в книжці Дмитра Донцова «Націоналізм».
Свого часу націоналісти самі визнали себе фашис-
тами, послідовниками Муссоліні і Гітлера. (Останнього
вони шанобливо-улесливо величали «мужем надзвичай-
ного мірила»). В органі УВО—ОУН «Наш клич» від 7
травня 1933 р. зазначалось: «Нема потреби знов-таки
закривати того, що нас, українців, незвичайно цікавить
1 Цит. за кн.: Соціалістична дійсність і націоналістичні вигадки.
К., Політвидав України, 1068, стор. 135.
2 Цит. за кн.: Марко Терлиця, Правнуки погані. К., 1960,
стор. 121.
26
гітлерівський рух, що ми за ним слідкуємо, як слідкуємо
за кожним рухом, що прямує до виведення даного на-
роду з його теперішнього невідрадного становища, зі
становища моральної апатії та підупадку. Ми вчимося
і хочемо вчитись на прикладі цих рухів творити своє
повне національне життя». В цьому ж плані висловлює-
ться і газета «Український козак»: «На питання, як ми
відносимося до німецьких націонал-соціалістів, відпові-
даємо, поскільки вони поборники створення світового
націоналу проти світового Інтернаціоналу, то розгляда-
ємо їх як своїх союзників.., стоїмо з ними в безпосеред-
ньому зв’язку».
З липня 1938 р. той же «Наш клич» заявив ще від-
вертіше: «З іменем українського націоналізму звикли
вже лучити означений зміст. Є тепер суспільно-політич-
ний рух, що розвивається в усьому світі. В одній країні
він проявиться як фашизм, в другій — як гітлеризм, а
у нас — просто як націоналізм».
Тепер українські націоналісти відхрещуються від фа-
шизму, заявляють, що їх ідеологія, мовляв, нічого спіль-
ного з фашизмом не має. У квітні 1946 р. інформацій-
ний відділ мельниковської ОУН видав брошуру «ОУН
у війні 1939—1945 рр.». На «доказ» своєї непричетності
до фашизму оунівці наводять в ній (стор. 20) уривок
із статті одного із своїх ідеологів О. Ольжича-Кандиби,
надрукованій в «Обріях» ще в 1936 р. При цьому його
писанина коментується так, що, мовляв, О. Ольжич
«...брав український націоналізм не в площині зіставлен-
ня його з фашизмом і націонал-соціалізмом, а в площи-
ні протиставлення».
Наведемо повністю цей уривок, як він подається в
брошурці, і подивимось, що і в якій площині «протистав-
ляє» О. Ольжич.
«Італійський фашизм надто легкою ціною перейшов
до влади, не створивши кривавого, геройського міту
(тобто міфу.—Лет.) Ч Німецький націонал-соціалізм
так само занадто стратегічно опанував державу... За-
лишки дволикої облудної фрази і рутини ліберального
світу надто супроводять шлях цих націй... Українська
нація натомість єдина має свіжий кривавий міт... В
1 І це пишеться про фашизм, шлях якого вкрито цілими пото-
ками людської крові! — Авт.
27
цьому забезпека великого змагання для новонародженої
української духовності, забезпека засвідчення чином і
жертвами проголошеної віри».
Отже, мова йде не про які-небудь ідейні відмінності
фашизму від українського націоналізму, а лише про те,
що останній має свій кривавий міф і не слабкує «на
рутину ліберального світу», в чому Ольжич звинувачує
навіть німецький фашизм. «Новонароджена українська
духовність» — тобто войовничий буржуазний націона-
лізм, як бачимо, навіть пишається тим, що він має «сві-
жий кривавий міт». І в цьому вбачає запоруку «вели-
кого змагання» в майбутньому.
Та й як можна було б розглядати італійський і ні-
мецький фашизм у справжньому ідейному «протистав-
ленні» українському націоналізмові, коли це були, як
заявляли самі ж націоналісти, «вирази одного духу»?
Адже про це вони самі і говорили, і писали. Один з
ідеологів українського націоналізму Ярослав Оршан у
книжці «Доба націоналізму», виданій у Парижі в
1938 р., відверто наголошував, що «...український на-
ціоналізм оперує терміном «націоналізм» у тому розу-
мінні, як націоналізм німецький і італійський термінами
«націонал-соціалізм» чи «фашизм», що «...націоналізми:
фашизм, націонал-соціалізм, український націоналізм це
різні національні вислови одного духа».
Українські буржуазні націоналісти пропагували фа-
шистські ідеї Гітлера і Муссоліні з неперевершеним за-
палом і енергією. В 1937 р. у Львові вони видали книж-
ку Б. Муссоліні «Доктрина фашизму». За кілька років
до цього у їх виданні з’явилася книжка «Муссоліні —
людина і чин». Передмову до неї написав Д. Донцов. За
цю передмову ухопилась італійська реакційна преса.
Газета «Ье Мезза^его» так оцінила її: «Відомий публі-
цист д-р Дмитро Донцов написав передмову, яка своїм
правдиво фашистським стилем заслуговує на те, щоб
її в цілому передрукувати».
Цілком зрозуміло, чому українські буржуазні націо-
налісти не шкодували «епітетів» на адресу Гітлера і
Муссоліні: це і «генії», які своїм вченням відкрили «но-
ву епоху для цілого світу», це і «великі індивідуаль-
ності», яким треба наслідувати, це і «найбільші велетні
людської думки» тощо.
Італійський фашизм й німецький націонал-соціалізм
28
викликали в українських націоналістів прямо таки ек-
стаз захоплення. Кость Паньківський — націоналіст з
солідним стажем прислужництва гітлерівцям — у вида-
ній в 1965 р. великій за обсягом книзі «Роки німецької
окупації» пише: «Після приходу Гітлера до влади в Ні-
меччині його успіхи захоплювали й п’янили і польських
і наших націоналістів, його методи стали прикладом до
наслідування. Політичний розум уже зовсім не мав у
тому часі вартості. Першу і єдину ролю відогравали
тільки пристрасті і емоції. Організація (ОУН.— Авт.)
присвоїла собі право бути безапеляційним суддею всім,
чия діяльність їй не відповідала... На моральні стрими
не було вже місця» Ч
Захоплення фашизмом українські націоналістичні
діячі виливали не тільки на шпальти своєї преси, а й
прагнули втілити у програмних документах. Один з на-
ближених до «проводиря ОУН» А. Мельника, член ПУН 1 2
М. Сціборський склав «Проект конституції української
держави», в якому копіювалась «конституція» гітлерів-
ської Німеччини. «Вся повнота влади належить україн-
ським націоналістам,— читаємо в «Проекті».— Ця вла-
да... здійснюється через голову держави, вождя нації,
який уособлює її суверенітет і єдність... В руках вождя
зосереджено всю верховну владу, за здійснення якої він
відповідає перед богом, нацією і своєю совістю»3. По-
ставте замість «українські націоналісти» — «націонал-
соціалісти», замість «вождь» — «фюрер», і буде точні-
сінько конституція «третього рейху».
Нині оунівці вважають за краще не згадувати про
це. Відхрещуючись, як чорт від ладану, від своєї спо-
рідненості з фашизмом, націоналістична еміграція, всі
її численні угруповання нині твердять, що однією з най-
важливіших «ідейних засад» українського націоналізму
є розрахунок лише на власні сили і неприпустимість то-
го, «...щоб один народ визволяв інші народи», будь-якої
орієнтації на сторонню допомогу. Про те, що це лише
пропагандистський трюк, свідчить не тільки вся брудна
і кривава історія українського буржуазного націоналіз-
1 Кость Паньківський. Роки німецької окупації, Нью-Йорк —
Торонто, 1965, стор. 139.
2 ПУН — Провід українських націоналістів.
3 Цит. за кн.: М. Коваль. Історія пам’ятає. К.» Політвидав
України, 1965, стор. 14.
29
му, а й ті ж самі ідеологічні настанови його духовних
батьків.
Ось переконливі і незаперечні факти.
Ще на початку XX ст. ідеологи українського націона-
лізму висунули «теорію» про «Галичину — П’ємонт»,
мовляв, Галичина (а вона тоді входила до складу Ав-
стро-Угорської імперії) має відіграти в об’єднанні всієї
України, звичайно, під егідою Австро-Угорщини, таку ж
роль, як у свій час П’ємонт в об’єднанні Італії. З по-
чатком першої світової війни позиції галицьких націо-
налістів і їх однодумців з Наддніпрянської України
зовсім розійшлись. Так звана «Головна українська ра-
да» (ГУР), що являла собою єдину політичну організа-
цію представників кількох буржуазних партій, ще на-
передодні війни висунула ідею «об’єднання» України з
допомогою Австро-Угорщини. Згодом вона навіть пе-
рейменувала себе у «Загальну українську раду» (ЗУР).
А уже на третій день війни із ГУР виділилась так звана
бойова управа на чолі з К. Триловським і С. Шухеви-
чем, що розгорнули, за завданням австрійської розвідки,
формування легіону «українських січових стрільців»,
яких посилали за лінію фронту для шпигунської і ди-
версійної роботи.
3-го серпня 1914 р. ГУР видала «Маніфест», де за-
значалось, що «...на випадок оружного конфлікту між
Росією ціла українська суспільність (отже, і українці,
які жили на території Російської імперії.— Авт.) од-
нозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини».
Одночасно на гроші і в інтересах австрійської роз-
відки у Львові створюється ще одна диверсійно-шпигун-
ська організація «Союз визволення України» (СВУ),
яка незабаром переносить свою резиденцію до Відня.
Очолювана О. Скоропис-Йолтуховським, Д. Донцовим,
М. Меленевським, В. Дорошенком, А. Жуком, ця орга-
нізація проводить шалену націоналістичну агітацію се-
ред полонених українців з метою схилити їх до зради.
В цей час у Москві видавався журнал «Украинская
жизнь», редактором якого був ніхто інший як С. Пет-
люра.
У № 7 цього журналу за 1914 рік було опубліко-
вано спеціальну декларацію «Война и украинцьі», де
від імені «організованих, свідомих українців» давались
запевнення царському уряду в тому, що українці «... не
ЗО
поддадутся провокационньїм воздействиям и вьіполнят
свой долг граждан России в зто тяжелое время до кон-
ца». «Украинская жизнь» не тільки продемонструвала
свою «вірнопідданість», а й відверто заявила, що вона
за об’єднання всіх українців під егідою царської Росії.
«Бьіло бьі актом величайшей дальновидности и полити-
ческой мудрости, если бьі по отношению к украинцам
в Австрии со стороньї русского правительства и руково-
дителей русской армии бьіли предпринятьі шаги, открьі-
вающие населенню зтих австрийских областей зру но-
вой жизни в воссоединении с Россией и украинским ее
населением».
Про яку ж «самостійну» політику, про які «власні
сили» може йти мова, коли угруповання українських на-
ціоналістів, їх ідеологи стають навколішки перед уря-
дами тих країн, де вони живуть.Одні — перед австрій-
ським цісарем, другі — перед російським царем, і саме
на них покладають свої надії щодо створення «собор-
ної» (але лише автономної!) України!
І це цілком природно, бо однією з «ідейних засад»
українського буржуазного націоналізму була і є ідея
запроданства, зради життєвих інтересів українського на-
роду. Націоналістична «еліта» розуміла, що для того,
щоб сісти на шию українському народові, її власних
сил замало, і тому необхідно спиратися на допомогу
імперіалістичних держав, заінтересованих в загарбанні
України. Це стало одним з найголовніших стратегіч-
них і тактичних постулатів українського буржуазного
націоналізму. Адже ніхто інший як С. Петлюра давав
націоналістам таку настанову: «Треба знайти... серед
впливових міжнародних чинників такі, яких би можна
було заінтересувати ідеєю української державності та
які мали б реальну вигоду від цього для себе чи то по-
літичну, чи матеріальну»!. Про це ж відверто писав
і Д. Донцов ще в 1921 р. у згадуваних уже «Підставах
нашої політики»: «Серед усіх імперіалізмів можемо при-
слуговуватися такому, котрий може бути нам корис-
ний» 1 2.
Звичайно, в 1921 р. таким імперіалізмом, на думку
1 Цит. за кн.: В. Замлинський. Шлях чорної зради. Львів, «Ка-
меняр», 1969, стор. 10.
2 Цит. за кн.: В. Засанський, І. Петрів. За чужим возом, К.,
Політвидав України, 1967, стор. ІЗ.
31
Д. Донцова, була буржуазна Польща, якій він і слу-
жив з усією запопадливістю. Та згодом, коли в Ні-
меччині прийшов до влади Гітлер, Д. Донцов змінює
ставку і посилено пропагує необхідність орієнтації на
«третій рейх». «У сучасній Європі, — пише він, — існує
лише одна динамічна сила (окрім Італії), що крокує по
шляху велетнів, яким йшли колись Карл XII, Наполеон,
армії кайзера...». І хоч Д. Донцову добре було відомо,
чим закінчились ці «шляхи велетнів», він все ж твер-
дить: «Україна звільниться в тіні німецького походу»
Саме в цьому полягала заповітна мрія і головна ідея
духовного батька українського націоналізму. Адже ще
в «Підставах нашої політики» він писав: «Вільна Ук-
раїна— це Карл XII на лівому березі Дніпра, це армія
Гінденбурга і Гогенцоллерна в Києві, Катеринославі і
Одесі». Перед початком віроломного нападу фашистів
на Радянський Союз Д. Донцов видав свій черговий об-
лудний «твір» «Де шукати наші історичні традиції?»,
який зразу ж після захоплення гітлерівцями Львова був
перевиданий оунівцями. В цьому «творі» Д. Донцов ра-
дить шукати історичні традиції в несподіваних і наваль-
них просуваннях «...німецького диктатора, бо після кож-
ного з цих просувань розсипалися в порох могутні, зда-
валося, кайдани, якими сковували його народ версальні
чаклуни».
Націоналісти воліли за краще бачити Україну під
п’ятою Гітлера, ніж вільну і щасливу Україну, яка ра-
зом з усіма братніми народами СРСР будує соціалізм.
Про це недвозначно заявив у 1938 р. один з «помірко-
ваних» ідеологів українського націоналізму Ісаак Ма-
зепа: «Краще нехай Гітлер забере Україну... Хоч він
несе з собою фашизм, все ж таки легше примиритися
з ним, чим з радянською владою» 1 2. Тому не дивно, що
вся націоналістична еміграція і націоналісти на захід-
них землях України сприйняли договір Радянського
Союзу з Німеччиною в 1939 р. як «поразку сил вільного
світу» і «національну катастрофу».
Що ж до головного ідеолога українського фашизму
Д. Донцова, то варто зазначити, що розтлінний вплив
на частину інтелігенції та студентської молоді Галичини
1 Цит. за кн.: В. Замлинський. Шлях чорної зради, стор 13.
2 «Вісті з України», 29 січня 1970 р.
32
він справляв не лише через свою писанину, а й числен-
ними промовами в їдальні «Академічного дому» чи в
кав’ярні «Де ля пе» у Львові. Навколо нього групува-
лись найбільш реакційні чорносотенно-погромницькі
елементи, які підхоплювали і поширювали його націо-
налістичні Ідеї, нап’яливши на них жовто-блакитний жу-
пан. Західноукраїнський письменник-гуманіст револю-
ціонер Степан Тудор дав таку характеристику Донцо-
ву: «Є щось із тетері в цьому запаленому пропагаторові
українського фашизму, щось із того птаха-глухуна, що,
затягнувшись своїм співом, губиться в його переливах,
що глохне і сліпне в ньому на все, що діється довкруги...
З таких оглохнень і осліплень щодо фактів, щодо се-
бе самого складається вся будівля теорії націоналізму
Донцова, всі ті «потьомкінські» села націоналістичних
аргументацій, що можуть осліпити того, хто дивиться
на них з побожної віддалі» *.
Коли намагаєшся осягнути море сліз і крові, які
принесли українцям ідеї Д. Донцова, розтління певної
частини західноукраїнської молоді, численні братовбив-
чі акції, що їх вчинили послідовники Донцова, то ми-
моволі виникає таке цілком ймовірне припущення. Ві-
домо, що ще навчаючись в Петербурзькому універси-
теті, Д. Донцов виступив як українофоб, лаяв «хохлів»
за те, що вони націоналісти-самостійники. Очевидно, це
українофобство він зберіг назавжди і, щоб завдати ук-
раїнцям лиха, почав посилено пропагувати ідеї націо-
налізму, бо ніщо не може завдати більшої шкоди
народові, ніж поширення — навіть серед частини його—
людиноненависницької націоналістичної ідеології.
Саме так оцінює діяльність Д. Донцова Василь Ре-
вак, який порвав з націоналізмом і мешкає тепер у
Львові: «Цей найбільший і найстрашніший в історії ук-
раїнської землі бандит пера є не тільки справжньою
повитухою всіх політичних і кримінальних злочинів у
своїх націоналістичних адептів. Його шкідництво у виз-
вольній справі Західної України і справі возз’єднання
України та будівництва соціалізму далеко страшніше.
Воно полягає в тому, що Д. Донцов з метою зліпити
плагіат «Націоналізм», з метою підтвердити окремі лю-
диноненависницькі і потворні твердження того плагіату
1 Степан Тудор. Твори, К-, 1959, стор. 579.
3—5745	33
та щоб оборонити його перед критикою, паплюжив усе,
що було справді поступове, демократичне і справді ре-
волюційне в українській та світовій громадській думці,
політичній традиції, все, що вкладалося в русло загаль-
нолюдського поступового руху. Тією своєю роботою се-
ред недосвідчених інтелігентських прошарків, дрібномі-
щанської та селянської молоді Західної України
Д. Донцов відштовхнув значну її частину від всякого
демократичного руху в бік вкрай агресивного, терорис-
тичного авантюризму та перетворив її в знаряддя зло-
чинних антинародних змов і організаторів антирадян-
ської інтервенції».
Особливо жагучу ненависть викликали і виклика-
ють у Донцова ідеї пролетарського інтернаціоналізму.
І в наш час трубадур расизму силкується критикувати
ці ідеї і протиставити їм націоналізм. При цьому «тео-
ретик» Д. Донцов вдається до прийомів «з відмичкою»,
здійснюючи одне спотворення за другим, перекручую-
чи історичні факти і підміняючи одне поняття іншим.
За визначенням Д. Донцова, наведеним у збірці
«Клич доби» (Лондон, 1968 р.), інтернаціоналізм — це
прагнення до «гармонії в міжнаціональному житті, між-
народної солідарності». Але прагнення кого, яких кла-
сів, яких соціальних сил? Про це — ні слова. Це аб-
страктно окреслене прагнення, що його Донцов називає
декларативною стороною справи. Тому, твердить він,
не можна говорити про інтернаціоналізм з точки зору
його декларативного боку, а треба розглядати... кож-
ний окремий інтернаціоналізм. Так-бо історії відомо ба-
гато різних... національних інтернаціоналізмів (!?).
Адже є, як твердить Донцов, інтернаціоналізми: англій-
ський, французький, німецький, російський тощо. Анти-
науковість цих вигадок очевидна. Однак Донцов йде
далі: він дає характеристику кожному «національному
інтернаціоналізмові» в такому плані, щоб показати на-
ціоналістично-месіанську основу... інтернаціоналізму.
Отакий «інтернаціоналізм» викладає у своїх писан-
нях цей запеклий расист: еквілібристика лихоманкової
націоналістичної думки, жонглювання термінологією —
і імперіалізм перетворено в... інтернаціоналізм. З кон-
цепції Донцова випливає висновок: кожна нація, яка,
так би мовити, «знаходить місце під сонцем», обов’яз-
ково претендує на світове панування, веде загарбниць-
34
ку, імперіалістичну політику, яку цілком можна ви-
правдати.
Містична ідея про месіанство, про наперед визначе-
ну історичну долю кожного народу в поєднанні з люди-
ноненависницьким прагненням нацькувати нації одну
на одну, посіяти між ними розбрат і зоологічну ворож-
нечу приводять Донцова до висновку, що «...всякий ін-
тернаціоналізм завжди виявляється закаптуреним націо-
налізмом» ’. Чи може бути що-небудь більш огидне від
цього націоналістичного твердження?
Невід’ємною складовою частиною ідеології україн-
ського буржуазного націоналізму є клерикалізм, тісний
зв’язок з релігією, а українських націоналістів з цер-
ковниками, особливо — уніатськими. Одним із найавто-
ритетніших серед націоналістичних духовних наставни-
ків, який надихав і благословляв їх на злочини і напе-
ред прощав їм гріхи (знаючи, що їх буде чимало), був
митрополит Андрій Шептицький, «князь» уніатської
церкви в Галичині, фактичний керівник клерикально-
націоналістичної партії «Український християнський
союз». Як і варто було сподіватись, особливу ненависть
цього угруповання та його духовного глави викликали
комуністичні ідеї. До боротьби проти них і закликають
уніати націоналістів. 17 квітня 1932 р. орган «Україн-
ського християнського союзу» газета «Мета» писала:
«Український націоналізм мусить бути приготований на
всякі засоби боротьби з комунізмом, не виключаючи ма-
сової екстермінації (тобто знищення.— Авт.) хоч би й
жертвою мільйонів людських екзистенцій (тобто іс-
тот.— Авт.)».
Цю реакційну людиноненависницьку естафету підхо-
пили сучасні емігрантські націоналістичні клерикали.
Українське націоналістичне духовенство в еміграції
докладає нині великих зусиль до того, щоб якось при-
мирити різні націоналістичні угруповання, відносини
між якими аж ніяк не можна назвати доброзичливими,
Дружніми чи навіть лояльними. Надія церковників ба-
зується на тому, що їм вдасться досягти узгоджен-
ня дій різних ворогуючих угруповань, союзів, ліг, орга-
нізацій тощо на основі християнства. Тому-то вони
наполегливо у своїх численних виданнях пропа-
1 Цит. за кн.: Ю. Римаренко. Жовто-блакитний «месія», стор. 7.
3*	35
гують ті ж самі донцовські ідеї, висуваючи на перший
план те спільне, що має об’єднати націоналістичний
український «загал» в еміграції. Вони намагаються
внести свій «вклад» в обгрунтування — на цей раз з
точки зору релігії — «окремішності України», наголошу-
ючи при цьому на протиставленні українського і росій-
ського народів і зображаючи їх, їхні культури прямо-
таки як антиподів.
Ідея давно відома, вона ніколи не сходила зі сторі-
нок націоналістичної преси. Не зрозуміло тільки, як ця
ідея узгоджується з християнською мораллю, що засу-
джує Каїна-братовбивцю? А саме до братовбивства за-
кликають націоналістичні «владики на екзилі».
Характерним для українського буржуазного націона-
лізму є зоологічна ненависть до першої у світі країни
соціалізму — Радянського Союзу. Про це писав Д. Дон-
цов у багатьох «опусах», закликаючи правлячі кола ім-
періалістичних країн Заходу почати війну проти СРСР.
Облудність прийомів націоналістичної еміграції ви-
користовується для найрізноманітніших цілей, навіть
для обгрунтування неминучості ...атомної війни. Так,
«Визвольний шлях» в V і VI випусках за 1969 р. опуб-
лікував статтю Юрія Тис-Крохмалюка «Війна чи мир?».
Автор не приховує своєї ворожості до мирного співіс-
нування двох систем і приходить до висновку, що пер-
спектива тривалого миру страшніша за атомну бомбу!
Коментарі, як кажуть, зайві.
Отже, «ідейними засадами» українського буржуаз-
ного націоналізму є проповідь «специфічності» історич-
них шляхів і географічного розселення української на-
ції, «окремішності» українців, заперечення їх близькості
до російського та інших слов’янських народів і твер-
дження про якусь особливу роль України як представ-
ника окциденту (тобто західного світу) на Сході;
теза про безкласовість, безбуржуазність української
нації, затушковування, заперечення класової боротьби,
зневажливе ставлення до народних мас і пропагування
елітаризму; обстоювання фашистської ідеології, люта не-
нависть до пролетарського інтернаціоналізму; пропагу-
вання культу сили, насильства і жорстокості, підступу
і зрадництва як єдиного шляху до встановлення влади
«еліти» над українським народом.
Отака вона — націоналістична ідея.
...ТАКИЙ І ЧИН.
Погляньмо ж якими шляхами йшли до здій-
снення своїх ідей українські буржуазні націоналісти,
який чин породжували їх ідеї. Хай про це розповість са-
ма історія.
На арену політичної боротьби український буржуаз-
ний націоналізм, як певна і дуже небезпечна для долі
українського народу сила, особливо активно виступає
в період грандіозних визвольно-революційних битв, по-
чатих пролетаріатом Росії в 1917 році.
На початку березня 1917 р. у Києві на основі блоку
буржуазних і дрібнобуржуазних націоналістичних пар-
тій виникла очолювана М. Грушевським, С. Єфремо-
вим, В. Винниченком, С. Петлюрою так звана Централь-
на рада — «уряд» українських поміщиків і капіталістів,
який повів запеклу боротьбу проти дальшого розвитку
революції і переростання її в революцію соціалістичну.
Саме з цією метою Центральна рада приступила до
формування націоналістичних військ — «вільного ко-
зацтва». У боротьбі проти революційного народу Цент-
ральна рада діяла у повній злагоді з Тимчасовим
урядом.
Саме тому першим «державним актом» Центральної
ради була телеграма голові Тимчасового уряду О. Ке-
ренському, сповнена гарячих привітань і запевнень у
вірності і прагненні до співпраці з Тимчасовим урядом.
А під час організованої Центральною радою маніфеста-
ції М. Грушевський поклявся «підтримувати центральне
правительство» (тобто Тимчасовий уряд.— Авт.). Як ба-
чимо, соціальна однорідність обох антинародних урядів
відсунула національні вимоги про «самостійність», «со-
борність», «удержавлення» України. Один з діячів
37
Центральної ради В. Винниченко у книзі «Відродження
нації» (частина І) про тогочасні настрої українських
«державників» відверто писав: «...Як в їхніх заявах, так
і в їхніх душах нема й сліду недавньої ворожости до
російської держави, нема ніяких мрій й планів про ві-
докремлення, сепаратизм, нема й тіні чужинних орієн-
тацій...».
Про «самостійну», «соборну» Україну націоналіс-
тичні верховоди загаласували лише тоді, коли в Росії і
на Україні перемогла соціалістична революція. Саме
тоді, коли виникла загроза класовому пануванню бур-
жуазії, вона заволала про національну справу. Адже до
перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції
утворений Центральною радою Генеральний секретаріат
на чолі з В. Винниченком діяв за згодою Тимчасового
уряду як його орган на Україні. Головне, що об’єднува-
ло їх, це спільна боротьба проти зростаючого рево-
люційного руху мас, проти партії більшовиків.
Великий Жовтень відкрив і перед українським наро-
дом шлях до справді вільного життя, до національного
суверенітету, до розквіту економіки і культури. Радян-
ський уряд на чолі з В. І. Леніним у своїй «Декларації
прав народів Росії» проголосив:
1) Рівність і суверенність народів Росії; 2) Право
народів Росії на вільне самовизначення аж до відокрем-
лення і утворення самостійної держави; 3) Скасування
всіх і всіляких національних і національно-релігійних
привілеїв і обмежень; 4) Вільний розвиток національ-
них меншостей і етнографічних груп.
Ленінські декрети про мир, про землю, «Деклара-
ція прав народів Росії» сколихнули найширші народні
маси Росії, і вони піднялись на боротьбу за встанов-
лення Радянської влади. В перших лавах борців за
владу Рад йшов український народ. З 29 по 31 жовтня
1917 р. в триденних боях київські пролетарі, очолювані
ревкомом заводу «Арсенал», подолали опір військ Тим-
часового уряду. Центральна рада, яка .під час героїчно-
го понстання київського пролетаріату заявила про свій
нейтралітет, після того, як сили Тимчасового уряду бу-
ли розбиті, кинула свої війська проти робітників, зав-
дала їм удару в спину, розгорнула ворожі дії проти
Радянської Росії. Націоналістична ідея почала пере-
творюватися в чин.
38
Та це було рішення без господаря — українського
народу. Його справжня воля, його думи і почуття вті-
лились у роботі і рішеннях І Всеукраїнського з’їзду
Рад, який відбувся в Харкові 24—25 грудня 1917 р. На
ньому було проголошено Україну Радянською республі-
кою і утворено Радянський уряд України — Народний
секретаріат. Український Радянський уряд, спираючись
на беззастережливу підтримку народних мас, утворив
своє робітничо-селянське військо, яке під керівництвом
Ю. М. Коцюбинського розгорнуло переможний наступ
проти націоналістичних військ і підійшло до Києва.
По всій Україні робітники і селяни піднялись на бо-
ротьбу проти Центральної ради — в Донбасі, Катери-
нославі, Одесі, Херсоні, Миколаєві. Скрізь трудящі
громили гайдамацькі курені, встановлювали Радян-
ську владу.
Проти Центральної ради піднялись на боротьбу ро-
бітники Києва на чолі з героїчними арсенальцями. І в
той час, коли мобілізовані Центральною радою гімна-
зисти та інша необстріляна молодь, кинуті проти радян-
ських українських військ, полягли в бою під Крутами,
добірні націоналістичні частини — так званий осадний
корпус «січових стрільців» під командою колишніх
офіцерів австрійської армії націоналістів Євгена Ко-
новальця, Андрія Мельника та Романа Сушка — вчи-
нили страхітливу розправу над повсталими арсеналь-
цями.
Однак повстання в Києві продовжувалось. Україн-
ські радянські війська прийшли на допомогу повсталим,
і 8 лютого 1918 р. Київ було визволено. Сюди незаба-
ром переїхав Радянський уряд України.
Націоналістична емігрантщина ще й досі твердить,
що Радянську владу на Україну принесли на багнетах
«російські совєцькі війська». Та ці вигадки вже давно
викрили радянські українські вчені. Більше того, ніхто
інший як В. Винниченко — тодішній голова Генераль-
ного секретаріату Центральної ради, описуючи у книзі
«Відродження нації» обстріл радянськими українськи-
ми військами з-за Дніпра будинку Центральної ради,
зазначав: «А гармати ті були наші власні, не з Москви
привезені, належали вони нашим українським військо-
вим частинам. І більшість більшовицького війська скла-
далася із наших же вояків...».
39
Прагнучи з допомогою іноземних багнетів знову по-
неволити український народ і віддати всі багатства ук-
раїнської землі на розграбування окупантам, Централь-
на рада запросила на Україну німців та їх союзників.
Незважаючи на героїчний опір українських радян-
ських військ і повстанських загонів, німецьким військам
вдалось окупувати Україну і приступити — як це було
передбачено в угоді з Центральною радою — до розгра-
бування її багатств.
А ця угода, підписана Центральною радою 22 квіт-
ня 1918 р., зобов’язувала «раду» поставити з України
60 млн. пудів хліба, 2750 тис. пудів рогатої худоби
(живою вагою), 500 млн. штук яєць, 37,5 млн. пудів за-
лізної руди та багато іншої промислової продукції.
Уклавши цю зрадницьку, грабіжницьку угоду, Цент-
ральна рада, однак, була неспроможною виконати її.
Тому окупанти розігнали її. А 29 квітня 1918 р. в Київ-
ському цирку відбулася горезвісна вистава — поміщи-
цько-куркульський з’їзд «хліборобів» проголосив вста-
новлення на Україні влади гетьмана Скоропадського
(колишнього флігель-ад’ютанта царя Миколи II, зятя
німецького генерала Ейхгорна), який негайно приступив
до реставрації дореволюційних порядків.
Однак волелюбний український народ піднявся на
справедливу визвольну боротьбу — численні партизан-
ські загони нещадно громили окупантів і гетьманців.
Німецька армія, деморалізована пропагандою більшо-
виків, бита партизанами, незважаючи на масові роз-
стріли і катування робітників і селян України, не змог-
ла здійснити грабіжницькі плани свого командування,
тим більше нездатна була зробити це так звана «геть-
манська варта». «Цкгаіпізсйе Зсішаггегсіе» *, про який
мріяли німецькі банкіри і барони, став могилою не для
однієї тисячі окупантів. Коли ж восени 1918 р. в Німеч-
чині спалахнула революція і трон Гогенцоллернів було
повалено, німецькі війська залишили Україну. А слідом
за ними втекла маріонетка — «гетьман Скоропадський».
Але тут знову на арену політичної боротьби виступили
націоналістичні сили. 13 листопада 1918 р. було утво-
рено Директорію на чолі з В. Винниченком і С. Петлю-
рою, яка, спираючись на «січових стрільців», а також
1 «Український чорнозем».
40
на частину обдурених націоналістами повстанських за-
гонів, що боролись проти окупантів, захопила Київ, ін-
сценізуючи «повстання» проти гетьманату Ч Встановив-
ши владу на частині території України, Директорія у
внутрішній і зовнішній політиці наслідувала діям геть-
мана, з тією лише різницею, що оскільки попередній
покупець — Німеччина була вже неспроможна плати-
ти, Директорія знайшла нових хазяїв в особі урядів
країн Антанти. Одесу, де перебували французькі окупа-
ційні війська, неодноразово відвідували представники
Директорії, випрошуючи в окупантів різноманітне вій-
ськове спорядження. Країни Антанти були надзвичайно
заінтересовані в українському хлібі, вугіллі, заліз-
ній руді та інших багатствах нашого народу. ЇМ, як
і німецьким імперіалістам, теж хотілось мати Ук-
раїну як джерело сировини і ринок збуту, а її народ
перетворити на об’єкт колоніальної експлуатації.
Головне ж полягало в тому, що у Директорії і країн
Антанти була спільна мета — боротьба проти Радян-
ської влади.
Тому правлячі кола держав Антанти щедро допома-
гали запроданцям із Директорії, продавали їй зброю і
військове спорядження. При цьому свою допомогу Ан-
танта обумовлювала кабальними вимогами, здійснення
яких перетворило б Україну в колонію. 17 лютого
1919 р. Директорія ухвалила звернення до французько-
го уряду — документ, який жоден патріот батьківщини
не зможе читати без огиди до зрадників українського
народу. В ньому, зокрема, зазначено:
«Директорія віддає себе під покровительство Фран-
ції і просить представників Франції взяти на себе ке-
рівництво управлінням України в галузі військовій, ди-
пломатичній, політичній, фінансовій, економічній і су-
довій протягом усього часу, поки триватиме війна з
більшовиками»1 2. Не важко уявити собі, що це фран-
цузьке «керівництво» мало чим відрізнилось би від
1 Про справжню «боротьбу» діячів Директорії проти гетьмана
свідчить той факт, що після 29 квітня делегація дрібнобуржуазних
націоналістичних партій на чолі з Винниченком і Єфремовим звер-
нулась до начальника штабу німецької окупаційної армії генерала
Тренера з проханням включити їх до складу гетьманського уряду.
Однак це прохання не було задоволено.
2 Історія Української РСР, т. 2, К., 1967, стор. 100.
41
німецької окупації. Уболівальники «самостійної неньки
України» §нов продавали її.
Націоналісти розраховували на тривалу «війну з
більшовизмом». Та вони і на цей раз прорахувалися.
Трудящі маси України піднялися на боротьбу проти
Директорії. Повстання спалахнули по всій території, на
яку поширювалась її влада. Переможний наступ укра-
їнських радянських військ поклав край буржуазно-на-
ціоналістичній владі. 5 лютого 1919 р. Богунський і Та-
ращанський полки вступили в Київ. Директорія втекла
спочатку у Вінницю, потім у Кам’янець-Подільський,
але й там довго протриматись не змогла. Цей антина-
родний «уряд» розміщався у залізничних вагонах, щоб
легше було тікати від наступаючих радянських військ.
Про той період діяльності Директорії В. Винниченко у
вказуваній книжці (частина III) згадував: «Бували
моменти, коли під владою українського отамансько-
«соціалістичного» уряду було кілька верст залізниці,
зайнятої урядовими вагонами, в яких жило правитель-
ство, партії, урядовці і «військо» Щось подібне до ци-
ганського табору.., війська нема, тільки самі штаби та
отамани на чолі з «головним отаманом» — «балери-
ною».
Незабаром «головний отаман» С. Петлюра з «міні-
страми» і рештками війська опинився за Збручем, у
своїх нових хазяїв — польських панів. Так ганебно за-
кінчилась влада Директорії, так український народ
виявив своє ставлення до тих, хто під фальшивим гас-
лом «самостійності» хотів відірвати його від братнього
російського народу і відновити панування буржуазії.
На цей час буржуазія, скориставшись з розвалу
Габсбурзької імперії, захопила владу в Східній Гали-
чині і проголосила утворення так званої Західноукраїн-
ської Народної Республіки (ЗУНР). Це була західно-
українська ще більше реакційна в соціально-класово-
му відношенні копія Директорії, якій вона і дала при-
тулок.
Однак і ЗУНР протрималась недовго. Озброєна і
заохочувана Антантою буржуазна Польща почала на-
1 Саме про таку ситуацію націоналістичного уряду трудящі
України говорили: «У вагоні Директорія, а під вагоном — тери-
торія».
42
ступ на західноукраїнські землі. Польські війська оку-
пували Західну Україну, і ЗУНР перестала існувати.
Але в той час, коли український народ разом з брат-
нім російським і іншими народами нашої Батьківщини
напружував всі свої сили, щоб відстояти завоювання
соціалістичної революції в боротьбі проти білогвардій-
ської навали Денікіна, петлюрівці вчинили підлий
напад на Радянську Україну. З території Румунії петлю-
рівські війська вдерлися в південно-західне Поділля.
Проте радянські війська під командуванням Подвой-
ського розбили ворога.
Та й це нічого не навчило Петлюру і його посіпак.
16 липня 1919 р. так звана «Українська галиці^а ар-
мія» (УГА) Є. Петрушевича в складі 3-х корпусів по-
чала наступ на Київ. Це був підлий удар в спірну ра-
дянським військам, які боронили Україну від ^ашестя
білогвардійських армій.	?
Коли ж після відступу виснажених ь знекровлених
безперервними боями радянських військ петлюрівсько-
галицькі частини зустрілися з частинами денікінського
генерала Бредова, то поборники «Соборної України»
дуже швидко' знайшли спільну мову з тими, хто воював
за «єдиную, неделимую Россию». Та й як воно могло
бути інакше, коли у тих і других був один хазяїн — ім-
періалістична Антанта, одна мета — знищення Радян-
ської влади!
Тому не дивно, що представник Петлюри • генерал
Кравс покірно вислухав заяву денікінського генерала:
«Киев, мать городов русских, никогда не бьіл украин-
ским и не будет!» і... слухняно вивів свої частини з
Києва. А через деякий час, коли розклад охопив все
націоналістичне військо, командування «Української
галицької армії» почало переговори з Денікіним і
6 листопада підписало угоду, в якій, зокрема, зазнача-
лось: «Галицька Армія переходить у повнім складі з
етапними установами, складами і залізнодорожним
майном на сторону російської Добровольчеської Армії
і віддається в повне розпорядження Головного комен-
данта узброєних сил Півдня Росії...» (тобто генерала Де-
нікіна. — Авт.) Ч
Коли ж радянські війська розгорнули переможний
1 Цит. за кн.: Марко Терлиця. Правнуки погані, стор. 75.
43
наступ проти Денікіна, в тилу петлюрівських військ по-
чалось повстання. Радянські партизани сміливими дія-
ми остаточно деморалізували буржуазно-націоналіс-
тичні війська. Петлюра втік у буржуазну Польщу.
У квітні 1920 р. Пілсудський і Петлюра підписали
таємні «політичну» і «воєнну» конвенції, відомі під
назвою «Варшавська угода». За змістом вона мало чим
відрізнялась від угод Петлюри з німцями і француза-
ми. Петлюра «віддавав» білополякам понад 100 тисяч
кв. кілометрів української території, де проживало по-
над 5 млн. 200 тис. жителів; рештки свого війська, всі
українські залізниці; всі колишні маєтки і землю поль-
ських магнатів. Крім того, він зобов’язувався забезпечи-
ти потреби польської армії в продовольстві, фуражі і
транспорті. Польщі надавалось право безмитного тран-
зиту товарів через Одесу. І цю кабальну для україн-
ського народу угоду підписав той самий Петлюра, який
незадовго перед цим заявляв, що його «спір» з Поль-
щею може розв’язати тількй меч. Коли ж народ Украї-
ни викинув його з своєї священної землі, Петлюра
«розв’язав» цей «спір» з допомогою злотих.
Останньою на той час надією українських буржуаз-
них націоналістів була панська Польща, яка разом з
недобитками петлюрівських військ 25 квітня 1920 р. ві-
роломно напала на Радянську Україну. За наказом «го-
ловного отамана» піднесло голову націоналістичне
підпілля, знову почали активно діяти куркульські бан-
ди Заболотного, Шепеля, Струка, Левченка, Тютюнни-
ка та ін. Звичайно, це була значна допомога військам
Пілсудського. Допомогли білополякам прорвати фронт
радянських військ і дві (з трьох) бригади галичан, які
перед тим перейшли на бік Червоної Армії, а потім в
результаті агітації своїх старшин-націоналістів зрадили
їй і відкрили фронт ворогу. Що ж до третьої бригади
галичан, то вона залишилась вірною Радянській владі
і мужньо відстоювала її в період громадянської війни.
Чим закінчилась авантюра Пілсудського-Петлюри —
загальновідомо. Білополяки були розгромлені і запро-
сили миру. Разом з польськими легіонами за межі Ра-
дянської України були викинуті і недобитки петлюрів-
ських частин.
Здавалось би, можна було, зрештою, зрозуміти всю
приреченість намагань повалити владу трудящих на
44
Україні, можна було б зрозуміти той остаточний вирок,
який виніс український народ націоналізмові і націона-
лістичним запроданцям. Та восени 1921 р., діставши
значну допомогу з боку білополяків, націоналістичні не-
добитки вдаються ще до однієї авантюри, кинувши в
рейд на Україну добре споряджені і озброєні банди під
командуванням Палія і Тютюнника. Планувалось, що
одночасно з цим рейдом підпільний «повстанком» під-
німе на Україні пропетлюрівське повстання, що й мало
привести, як сподівались націоналістичні «стратеги», до
...повалення Радянської влади на Україні.
Бандитська зграя Тютюнника була вщент розбита
кіннотою Г. Котовського в районі с. Базар. В полон
потрапили навіть «міністри» майбутнього «уряду», які
потяглись в обозі за групою Тютюнника, але так і не
дістались до своїх міністерських портфелів. Червоні ко-
заки В. М. Примакова розгромили банду Палія та ще
кілька банд, що вдерлись на Україну з території Ру-
мунії.
З перемогою над чорними силами внутрішньої контр-
революції і іноземної воєнної інтервенції український
народ в братній сім’ї народів Радянського Союзу діс-
тав можливість загоїти рани, заподіяні Україні її на-
ціоналістичними і білогвардійськими ворогами та їх
хазяями, і приступити до мирного життя, до побудови
соціалізму. Рік у рік Радянська Україна нарощувала
темпи свого економічного розвитку. Ставали до ладу
нові заводи і шахти, фабрики і рудники, будувались нові
залізниці, електростанції. Значних успіхів досягло сіль-
ське господарство. Широкого розмаху набула культур-
но-освітня робота. Україна поступово перетворювалась
в республіку суцільної письменності, високого рівня про-
фесіонального і самодіяльного мистецтва, розвинутої
науки.
Здійснення Комуністичною партією ленінської на-
ціональної політики розкрило перед українським наро-
дом світлі перспективи розквіту його продуктивних сил,
його духовного багатства, національної за формою і со-
ціалістичної за змістом культури.
Як мильні бульбашки, лопались всі пророкування
антирадянської емігрантщини і буржуазних політиків
про неминучість краху Радянської влади.
Грандіозні успіхи Радянської України викликали лю-
45
ту ненависть з боку буржуазно-націоналістичного ох-
вістя та тих націоналістичних недобитків, які, за завдан-
ням свого «головного отамана», залишились на тери-
торії УРСР і своєю підступною діяльністю намагались
зірвати переможну ходу соціалізму по українській землі.
Натхненний націоналістичною ідеєю, чин продовжувався.
В цьому бандитам допомагали петлюрівська еміграція,
польська і французька розвідки. Тільки з квітня по
листопад 1921 р. з Польщі на територію УРСР було
заслано понад 900 петлюрівських емісарів, отаманів,
польських і французьких розвідників, які зв’язувались
з куркульсько-націоналістичними бандами і надихали їх
на терор проти трудящих, будівників нового життя. На
чорній совісті куркульсько-націоналістичних бандитів
смерть багатьох незаможників, сирітство 50 тисяч дітей.
Але й до цього часу деякі з цих людців не тільки не
розкаялись у своїх злочинах, а навпаки — продовжують
ними хизуватись. Так, у 1958 р. у націоналістичній га-
зетці «Українець», що виходить в Лондоні, було надру-
ковано спогади про «дії» якогось отамана «Вугілля».
Згадувалось, що в 1923 р. його банда пустила під укіс
поїзд з делегатами з’їзду незаможних селян Дніпропет-
ровщини. А оскільки це було напередодні різдва, то
бандити, вчинивши страшенний злочин братовбивства,
«...весело і щиро,— як згадує автор споминів,— провели
святий вечір і побажали один одному веселих різдвяних
свят». Подібні вихваляння мерзенних, диких вчинків
зустрічаються в «мемуарах» й інших націоналістичних
«отаманів», які на всі лади розписують, як вони ни-
щили народне добро, вбивали з-за рогу українських ро-
бітників і селян.
За визнанням Ю. Тютюнника, з квітня по листопад
1921 р. керовані ним банди завдали народному госпо-
дарству України збитків на суму 25 млн. доларів.
У 20-х роках радянські органи знешкодили ряд під-
пільних буржуазно-націоналістичних організацій — «ЦК
українських есерів», «Братство української державності»
(БУД), «Козачу Раду», «Всеукраїнський повстанський
комітет» тощо. Були також розгромлені численні кур-
кульсько-націоналістичні банди.
Судові процеси над верховодами цих антирадянських
організацій викрили тісний зв’язок між ними і націона-
лістичною еміграцією.
46
В 1921 р. відбувся судовий процес над буржуазно-
націоналістичною контрреволюційною підпільною орга-
нізацією «ЦК українських есерів». Виступаючи на ньо-
му державним обвинувачувачем, Д. 3. Мануїльський від
імені всього українського народу заявив: «Ми вас суди-
мо за державну зраду, за розстріли робітників, за зно-
сини з поляками, Антантою, Денікіним і з усіма чор-
ними силами... Ми вас судимо для того, щоб чув увесь
край, вся Україна, що ви цю саму «неньку Україну»,
сивоволосу неньку винесли на міжнародний ярмарок,
торгували нею». Ці гнівні слова повністю стосувались
і тих численних націоналістичних емігрантських органі-
зацій різних відтінків, що виникли протягом 20—
30-х рр. за кордоном і яких, незважаючи на гризню між
ними, об’єднувало одне — шалена ненависть до Радян-
ської України.
Найбільшою націоналістичною організацією за кор-
доном була утворена в 1920—21 рр. у Празі катами ук-
раїнського народу Є. Коновальцем і А. Мельником «Ук-
раїнська військова організація» (УВО). Десь в 1928 р.
«штаб-квартира» УВО перебазувалась у Берлін.
У 20-х роках існувало ще кілька націоналістичних
організацій відверто реакційного характеру. Три з них—
«Союз українських фашистів», «Українське національно-
демократичне об’єднання» і «Союз визволення Украї-
ни»— 12 листопада 1925 р. скликали у Празі спільний
з’їзд, на якому висловились за об’єднання і створення
єдиної націоналістичної партії. Через деякий час така
партія була утворена під назвою «Легія українських
націоналістів» на чолі з М. Сціборським. У лютому
1929 р. у Відні відбулось об’єднання УВО з «Легією
українських націоналістів» та деякими іншими націо-
налістичними угрупованнями в єдину «Організацію
українських націоналістів». Це збіговисько націоналі-
стичних безбатченків дістало назву І конгресу ОУН, що
була створена відповідно до настанов Д. Донцова як
«організація-орден» на основі фашистської доктрини
вождізму. Таким «вождем» ОУН став Євген Коновалець.
В його руках зосередилась вся повнота влади: він визна-
чав політику і практику, цілі і тактику організації, від
нього залежало не тільки переміщення по ієрархіч-
ній драбині, а й життя членів ОУН. Все підкорялось
вождеві і контролювалось ним.
47
Шпигунсько-диверсійна і терористична діяльність
УВО-ОУН за завданням німецької та італійської розві-
док набула особливо широкого розмаху після приходу
до влади Гітлера. Слід зазначити, що на території За-
хідної України націоналісти вже давно розгорнули те-
рористичну діяльність, спрямовану на придушення ре-
волюційного руху трудящих. Тепер же, коли західноук-
раїнські землі у планах оунівських хазяїв-гітлерівців
мали відіграти роль плацдарму для нападу на Радянсь-
кий Союз, боротьба націоналістів проти революційного
руху трудящих — робітників і селян Галичини і Воли-
ні — ще більше активізувалася.
Не можна не звернути увагу на таку обставину. Ре-
волюційний рух українських трудящих мас на т. зв.
«східних кресах» панської Польщі, тобто на Західній
Україні, був не тільки класовою, а й національною бо-
ротьбою. І щоб її придушити, фашистські «бойовики»
із ОУН уже тоді вдаються до найганебніших методів.
Прогресивна українська газета «Праця» 15 квітня
1934 р. так характеризувала становище, яке склалось
на той час в Галичині. «По наших селах і містах ді-
ються тепер такі речі, котрі краще за все говорять про
те, хто такі українські націоналісти. З різних місцевос-
тей доходять звістки про напади націоналістичних бої-
вок на свідомих робітників і селян... Озброєні ножами
і револьверами, вони нападають на робітників і селян»1.
А нападали вони для того, щоб, по-перше, перешко-
дити поширенню на західноукраїнських землях комуніс-
тичних ідей — для чого Комуністична партія Західної
України була оголошена «московською агентурою»; по-
друге,— щоб залякати чесних трударів села і міста, а
потім втягнути їх в орбіту свого впливу.
Ярослав Галан про ті часи писав: «...Терор набирає
жахливих розмірів. Людей виволікають з ліжок і тут
же, на очах родичів, по-звірячому вбивають, їх майно
йде по вітру. Західну Україну придавила п’ята стопро-
центного фашизму»2. Разом з тим оунівці розгорнули
роботу по залученню до своєї організації нових членів.
Досвідченим майстрам політичної демагогії, які добре
1 Цит. за кн.: В. Засанський, І. Петрів. За чужим возом,
стйр. 48.
2 Я. Галан. Грань історії, «Радянський Львів», 1949, № 11,
стор. 56.
48
наторували на ошуканстві і омані політично незрілих
людей, вдалось затягти до ОУН деяку частину молоді,
створити бойові групи і вчинити за завданням німецької
розвідки ряд терористичних актів проти польських уря-
довців.
Це вже вважалося оунівськими «проводирями»
«високою політикою». Насправді ж не вони «грали в по-
літику», а верховоди «третього рейху» грали ними
в політику. Нерідко за завданням гітлерівської роз-
відки українські націоналісти вбивали польських уря-
довців.
Німецько-фашистські органи використовували оунів-
ських терористів для створення сприятливої для гітле-
рівців ситуації у відносинах між іншими країнами. Так,
у 1933 р. для того, щоб не допустити можливого поліп-
шення відносин між Польщею і Радянським Союзом,
Євген Коновалець наказав крайовому проводові ОУН
(а очолював його в цей час С. Бандера) вчинити у
Львові терористичний акт. 21 жовтня 1933 р. оунівець
Лемик убив у приміщенні радянського консульства у
Львові секретаря консульства О. Майлова. Для націо-
налістів цей терор був особливо показовим, бо він свід-
чив про їх антирадянську боротьбу.
Отаким був чин, надиханий ідеями націоналізму.
Оунівці готували кадри горлорізів не тільки на те-
риторії Західної України, а й серед націоналістичної
еміграції в європейських країнах і за океаном. Так, ще
в 1928 р.— 23 січня, в день десятиріччя придушення
Є. Коновальцем повстання київських арсенальців — в
Канаді утворилася так звана «Українська стрілецька
громада», фактично заокеанська філія УВО. А щоб на-
бути досвіду у боротьбі проти трудящих, члени УСТ
брали активну участь у розгоні мітингів і у нападах на
демонстрації безробітних, ставали поліцейськими аген-
тами і провокаторами, тероризували прогресивні органі-
зації трудової української еміграції.
Служба в поліції (переважно таємна) давала націо-
налістичним діячам деякі засоби до існування. Але ос-
новною статтею прибутків організаторів і членів УВО-
ОУН була їх каїнова робота на користь іноземних ім-
періалістичних розвідок. Важко знайти таку імперіаліс-
тичну державу, агентурній розвідці якої, спрямованої
проти СРСР, не служили б українські буржуазні націо-
4—5745	49
налісти. Тут і польські дефензива та «двуйка», і ру-
мунська сігуранца, і англійська «Інтелідженс сервіс»,
італійська «ОВРА» й американська розвідка.
Однак найбільше УВО-ОУН тяжіла до шпигунсько-
диверсійної діяльності на користь імперіалістичної Ні-
меччини. Адже із всіх сил, які могли в недалекому май-
бутньому розв’язати війну проти Радянського Союзу (а
саме про це найбільше мріяли оунівці), був німецький
фашизм. Оунівці добре вивчили «Майн кампф» Гітлера
і знали, що його прихід до влади неминуче приведе до
походу на Схід. їх не бентежили розглагольствування
біснуватого фюрера про те, що створити «велику ні-
мецьку імперію» можна тільки, «витіснивши і винищив-
ши слов’янські народи на сході Європи».
Ще до встановлення у Німеччині фашизму, в 1931 ро-
ці, Гітлер зустрівся з ватажком УВО-ОУН Є. Коноваль-
цем. Було досягнуто згоди про спільну боротьбу проти
СРСР. Гітлер обіцяв Коновальцю свою допомогу в зло-
чинних акціях проти СРСР, Коновалець незабаром в
газеті УВО «На сторожі» в статті під характерною наз-
вою «Гітлер і українська справа» закликав українських
націоналістів «...стати густою козацькою лавою при бо-
ці Гітлера, котрий створить брами на Схід» Ч
Після того, як у Німеччині прийшли до влади на-
цисти, центральний провід ОУН в 1934—1935 рр. вжи-
ває засобів до того, щоб якнайактивніше пропагувати
фашизм і звеличувати його фюрерів. Саме тоді Д. Дон-
цов опублікував біографії Гітлера і Муссоліні, а націо-
налістичне видавництво «Промінь» видало брошури
«Гітлеризм» і «Фашизм», в яких прославлялась ідеоло-
гія і практика нацизму.
Націоналістів дуже втішало те, що від їх послуг не
відмовлялися імперіалістичні держави, заінтересовані в
поневоленні України. Це був час воєнного передгроззя,
коли фашистська Німеччина рік у рік дедалі виявляла
більші загарбницькі апетити, а правлячі кола так зва-
них західних «демократій», вважаючи, що всі європей-
ські проблеми будуть розв’язані у війні Німеччини проти
Радянського Союзу, штовхали Гітлера на Схід, запев-
няли його в своїй доброзичливості щодо нацистських
планів захоплення України та інших радянських земель.
1 Марко Терлиця. Правнуки погані, стор. 103.
50
Навесні 1933 р. в Локарно відбулась таємна нарада
представників Італії і Німеччини, на якій разом з Ро-
зенбергом були присутні верховоди ОУН Є. Коновалець
і Полтавець-Остряниця. На цій нараді Розенберг. об-
грунтував «проект» поділу Радянського Союзу. Голов-
ним пунктом цього плану, беззастережно підтриманого
оунівцями, було відторгнення від Радянського Союзу
України
Україна з її багатими корисними копалинами, з її
родючим чорноземом займала неабияке місце в загарб-
ницьких планах гітлерівського рейху. З приходом до
влади фашистів, тобто з 1933 р., нацистські діячі відвер-
то заявляли про те, що саме Україна «...повинна бути
нашою житницею», що «...навіть маючи південно-східну
Європу під своїм контролем», Німеччина потребує біль-
шої частини України і повинна мати її для того,
щоб бути спроможною постачати продовольством насе-
лення Великої Німеччини» 1 2.
Українські буржуазні націоналісти, об’єднані в
УВО—ОУН, були добре обізнані з гітлерівськими роз-
рахунками перетворення України в колонію Німеччини.
Однак, оскільки доля України і її народу аж ніяк не
турбувала цих «борців за соборну і незалежну», вони
охоче і досить активно включились в підготовку Німеч-
чини до «зовнішньої війни», насамперед до нападу на
Радянський Союз. Так, ОУН повністю переходить на
службу і утримання гестапо. Для формування націона-
лістичних військових загонів і розробки мобілізаційних
планів створюється штаб на чолі з А. Мельником — ін-
форматором гестапо, правою рукою і родичем Є. Коно-
вальця. У передмісті Берліна Вільгельмсдорфі в спеці-
ально побудованих казармах організується спеціальний
вишкіл, в якому готуються оунівські штурмовики. Крім
того, в 1938 р. в австрійському селі Зауберсдорф (по-
близу Вінер-Нойштадта) починає діяти ще один вишкіл
для оунівських бойовиків, після закінчення якого їх пе-
реводять до Бреслава на курси вищих командирів полі-
ції. В той же час поблизу Хімзее (Баварія) організує-
ться суворо законспірований «старшинський» вишкіл. На
чолі цих вишколів гестапо поставило свого офіцера Яри-
1 Див. Україна і зарубіжний світ. К., Політвидав України,
1970, стор. 244—247.
2 Нюрнбергский процесе, т. 1, М., Госюриздат, 1952, стор. 304.
4'
51
гу Римарта (він же Карпаті — напівугорець, напівні-
мець, відомий серед оунівців як Ріко (Ріхард) Ярий).
Школа по підготовці із оунівців шпигунів і диверсантів
була створена також в самому Берліні, на Мекленбург-
штрасе, 75.
Тут вони проходили гестапівську «науку», тут (а та-
кож і у італійських фашистів) набували досвіду, ви-
вчали методи і прийоми катування людей.
Будучи пішаками і знаряддям у політичній грі капі-
талістичних держав та їх розвідок, оунівці охоче слу-
жили всім, хто обіцяв напасти на Радянський Союз і
платив їм за чорну зраду. Крім того, оунівські шпигуни
за завданням гестапо діяли в країнах Прибалтики, в
Чехословаччині, Румунії, Австрії, Польщі.
В липні 1936 р. у Варшаві відбулась зустріч буржу-
азно-націоналістичних верховодів з послами Німеччини,
Польщі, Угорщини, в результаті якої було укладено спе-
ціальну угоду, де зафіксовано прагнення націоналістів
«боротися за визволення України... і повне знищення
більшовизму» і їх згоду на «встановлення на Украї-
ні 50-річного протекторату цих держав» ’. Це у націо-
налістів теж називалось «високою політикою».
У 1937 р. спочатку в австрійському місті Бадені на
квартирі генерала В. Курмановича, а згодом в Італії, в
м. Беладіно, відбулась зустріч оунівських «провідників»
з представниками військової розвідки вермахту—абверу.
Від абверу були керівники відділу «абвер-2» Гросскурт,
Петцальд і відомий пізніше по Нюрнберзькому про-
цесу Ервін Штольце. Розглядалося питання про дії
ОУН на території Західної України в разі війни Німеч-
чини проти Польщі. Оунівські керманичі зобов’язалися
негайно створювати воєнні загони, а під час війни під-
няти на території Західної України збройне повстання.
За ці послуги абверівці обіцяли добре заплатити.
А ось ще один приклад такої «високої політики».
Коли в результаті мюнхенської змови територія Чехо-
словаччини фактично була розчленована, 11 жовтня
1938 р., за вказівкою фашистської Німеччини, «автоном-
ні права» були надані «Карпатській Україні» — маріо-
1 А. Шлепаков. Україна в планах міжнародної реакції напере-
додні другої світової війни. К-, Держполітвидав УРСР, 1959,
стор. 22—23.
52
нетковій державі, на чолі якої став запеклий націона-
ліст пронімецької орієнтації, уніатський піп-єзуїт Воло-
шин. Він відразу ж заходився встановлювати фашист-
ські порядки, спираючись на створену із націоналістів
воєнізовану організацію, т. зв. «Карпатську Січ».
Читаючи оунівську оцінку маріонеткової «держави»
«Карпатської України», не знаєш, чого в ній більше:
політичної сліпоти чи націоналістичних претензій. «На-
родження нової держави на європейському континенті,—
пишуть оунівці,— притому держави, яка таїть у собі
зародок революційного перетворення всього сходу Єв-
ропи, зворушило світову опінію» !. Або ще: «Кремль і
Польща боялись, що може скластись така міжнародна
ситуація, коли з терену маленької Карпатської України,
величезної притягальної сили ідея української держав-
ності буде випромінювати на цілість українського мате-
рика» 1 2.
Готуючись до віроломного нападу на Радянський
Союз, Гітлер та його кліка вимагали від оунівців знач-
ного посилення підривної роботи на території УРСР.
їм хотілося, щоб на чолі ОУН став діяч, який навіть
серед таких запеклих зрадників і горлорізів, як україн-
ські буржуазні націоналісти, відрізнявся б особливою
підступністю і жорстокістю. Тодішній вождь ОУН
Є. Коновалець вже не влаштовував верховодів «третього
рейху» як керівник ОУН — занадто багато він знав
про Гітлера, його оточення та про методи, за допомо-
гою яких гітлерівська кліка прийшла до влади. Відома
й ще одна обставина, так би мовити, особистого поряд-
ку. Зв’язковим між гестапо і проводом ОУН, очолюва-
ним Коновальцем, був Ріко Ярий. Він же завжди
супроводжував Коновальця як перекладач, бо «вождь»
німецької мови так і не навчився, хоч і служив німцям.
Через Ріко Ярого гестапо також фінансувало ОУН.
Ярий — спритний гестапівець-хапуга — частину (і чима-
лу) цих фінансів привласнив і на них не тільки здобу-
вав собі всі земні радощі, а й купив віллу неподалеку
від австрійської столиці. Коновальцю шкода було «за-
роблених» грошей, і він почав вимагати від зв’язківця
1 ОУН у війні 1939—1945 рр., стор. 13. Опінія — громадська
Думка (від англ. оріпіоп—думка).
2 Там же, стор. 9.
53
фінансового звіту. Щоб уникнути викриття махінацій,
Ярий вирішив, що єдиним виходом для нього буде зни-
щення самого Коновальця, тим більше, що це збігалось
з інтересами гестапо.
23 травня 1938 р. в м. Ротердамі, де тоді зібралися
оунівці, представник гестапо передав Є. Коновальцю
особистий «подарунок». Поцікавившись, що в ньому, Ко-
новалець був розірваний на шматки пекельною бомбою.
Звільнене таким чином місце «вождя» ОУН зайняв
А. Мельник.
У серпні 1939 р. в Римі відбувся так званий II ве-
ликий збір ОУН (настільки «великий», що на ньому бу-
ло аж ...23 учасники), який офіційно визнав А. Мель-
ника «вождем» ОУН на підставі немов би заповіту
Є. Коновальця. З цього приводу новоспечений «вождь»
видав спеціальний «Маніфест», в якому, зокрема, зазна-
чалося: «Наш змаг іде не за клясу, а за націю, не за ма-
теріалізм, а за ідеалізм, за сильну владу найкращих з
усіх верств народу». Як бачимо, ідеї елітаризму і при-
мату національного над соціальним і тут знаходять свій
вияв.
Незабаром Мельник розробив і затвердив в абвері
план диверсійної діяльності проти СРСР. Це було на-
передодні нападу гітлерівської Німеччини на Польщу.
У війні абвер мав намір використати оунівців. З цією
метою при центральному проводі ОУН в Берліні утво-
рюється спеціальний розвідувальний орган на чолі з
Романом Сушко. Під керівництвом Р. Сушка, Й. Бойду-
ника і Я. Барановського з оунівців було зорганізовано
два курені. Гітлерівці кинули їх на територію Західної
України. Вони й рушили у напрямку Стрия, але Червона
Армія дала їм гідну відсіч. Повернувшись з безславного
«походу», вояки цих куренів пішли на службу в нацист-
ську поліцію і так звані «веркшуци»—загони по охороні
промислових підприємств, а також брали участь в будів-
ництві шляхів, мостів тощо.
Захопивши Польщу, гітлерівці на її території орга-
нізували націоналістичні вишколи і курені. Мельник
зустрівся з шефом абверу адміралом Канарісом і дістав
від нього нові завдання, зв’язані з підготовкою до війни
проти СРСР. Канаріс, який перед цим побував у штаб-
квартирі Гітлера, обіцяв Мельнику позитивно розв’я-
зати питання про утворення «самостійної» Західної
54
України після її окупації. Наслідки цих переговорів
Мельник оголосив на спеціальному засіданні проводу
українських націоналістів (ПУН), де зразу ж було за-
проектовано «уряд» майбутньої «самостійної» Західної
України на чолі з О. Сеником-Грибівським (кличка
«Канцлер») — одним з найближчих до «вождя», агентом
абверу.
Та вже на так званому II великому зборі ОУН ви-
никла ситуація, яка призвела незабаром до її розколу.
Ось як про це згадує генерал Микола Капустянський—
один із членів ПУН з 1929 р.: «Полковник Мельник
...реформує наше політичне представництво в Німеччині,
яке очолював сота. Ріко Яри, жадає докладного звіту
від нього в господарюванні сумами, що були зібрані за
океаном... Все це, а також і не призначення до президії
сота. Яри викликало з боку цієї ...занадто амбітної
людини велике невдоволення. Яри нам в кулюарах з
обуренням кинув: «Ну, тепер буде війна!» З того часу
він і розпочав монтувати опозицію та, спираючись на
німецькі чинники, довів до розколу в ОУН» Ч
«Монтувати опозицію» було не важко: в ОУН давно
вже назрівав розкол. Багато оунівців, особливо з тих,
що виховувалися не тільки на донцовських писаннях і
промовах, а й наторували на терористичних актах, бу-
ли невдоволені А. Мельником — і за віком він уже був
підстаркуватий, і виявляв, як вони вважали, мля-
вість в діях. До того ж на цей час в курортній місце-
вості Словаччини Піщанах, де в люксовому готелі «Ро-
яль» гітлерівці розмістили оунівських верховодів, з’я-
вився Степан Бандера, звільнений німцями з тюрми в
Березі-Картузькій.
Степан Бандера (оунівська кличка «Сірий») був си-
ном уніатського попа, фанатичного націоналіста. Вихо-
ваний в націоналістичному дусі, Бандера вступив в ОУН
з часу її заснування. Навчаючись на агрономічному фа-
культеті Львівського політехнічного інституту, він зай-
мався більше справами ОУН, ніж наукою, і вже в
1931 р. став референтом пропаганди в Крайовій експо-
зитурі ОУН, а незабаром (1932—1933 рр.) «провідни-
ком ОУН і крайовим командантом УВО на західноукра-
їнських землях». Саме він був організатором серії полі-
1 ОУН — 1929—1954, стор. 135.
55
тичних убивств і терору проти прогресивних сил трудя-
щих і тих польських урядовців, які перебували в опо-
зиції до Гітлера.
Бандера побував у Берліні, встановив особисті
контакти з фашистською розвідкою, а потім разом
з Р. Шухевичем і керівником хорватських фашистів
Анте Павеличем проходив навчання в спеціальній
шпигунсько-диверсійній школі поблизу міста Бреннер
в Італії.
У 1934 р. за завданням нацистської розвідки С. Бан-
дера організував замах на життя міністра закордонних
справ Польщі Броніслава Пєрацького, що не хотів йти
у фарватері гітлерівської зовнішньої політики. Вбивць
було затримано. С. Бандеру польські власті засудили
на довічне ув’язнення, яке він і відбував в Березі-Кар-
тузькій. Суд над Бандерою і вирок, винесений йому, ши-
роко використала націоналістична пропаганда; вона зро-
била з Бандери героя-мученика «за національну спра-
ву», замовчуючи те, що він виконував замовлення
нацистської розвідки. До речі, як тільки Гітлер знайшов
спільну мову з тодішніми керівниками Польщі, терорис-
тичні акти зразу ж вщухли.
Тепер, опинившись в середовищі своїх спільників-
оунівців, відчуваючи невдоволення значної частини
«бойовиків» А. Мельником і спираючись на підтримку
Ріко Ярого (в тому числі і фінансову), С. Бандера
зчинив «бунт». Він закликав оунівців не визнавати
ні Мельника вождем, ні ПУН — керівним органом.
Бандера і його прибічники — Р. Шухевич, Я. Стецько-
Карбович, М. Лебедь, С. Ленкавський, Є. Врецьона та
інші — скликали в Кракові з’їзд і утворили свій про-
від ОУН.
Усі спроби А. Мельника приборкати Бандеру, настій-
ні прохання до німців допомогти йому у боротьбі з бан-
дерівцями нічого не дали. ОУН розкололась на дві
частини — ОУН-мельниківців і ОУН-бандерівців.
Справжньою причиною розколу була ненаситна жа-
доба особистої влади, нестримна спрага вождівства з
боку виученика Д. Донцова — С. Бандери. А щодо яких-
небудь «ідейних» чи тактичних розходжень, то їх не було
і не могло бути, ідейні їх засади визначив Донцов, а
тактичні — диктували гітлерівці. Так, самі мельниківці
пишуть: «...Таким чином довели диверсанти (тобто
56
бандерівці.— Лет.), що їм йшлося не про концепційні
розбіжності, а про перебирання у свої руки влади» Ч
Що ж до хазяїв обох оунівських угруповань, то їм
такий розбрат був вигідний: наявність двох слуг завжди
призводить до того, що кожен з них буде змагатись з
другим у ретельнішій і запопадливішій службі, виявля-
тиме більше старанності у виконанні завдань. До то-
го ж, це змагання двох оунівських угруповань гітлерівці
сподівались вигідно використати у підготовці нападу на
СРСР.
Весною 1941 р. заступник шефа абверу генерал Ла-
жхузен наказав полковникові Ервіну Штольце створити
’спеціальну групу «А», в завдання якої входили б дивер-
сії, шпигунство, дезорганізація радянського тилу. Тому
й не дивно, що Штольце звернувся насамперед до оу-
нівців. На Нюрнберзькому процесі Ервін Штольце по-
казав: «Виконуючи вищеназвані інструкції.., я зв’язався
з українськими націоналістами, що були на службі ні-
мецької розвідки, та з іншими членами націоналістич-
них фашистських груп і втягнув їх до виконання по-
ставлених завдань. Зокрема я особисто дав інструкції
керівникам українських націоналістів, німецьким аген-
там Мельнику (кличка «Консул-І») і Бандері організу-
вати зразу ж після нападу на Радянський Союз прово-
каційні виступи на Україні з метою негайного розвалу
безпосередніх тилів Радянської Армії» 1 2.
Обидва «вожді» з великим запалом кинулись вико-
нувати наказ своїх господарів. Це визнають і самі укра-
їнські націоналісти. Про активізацію діяльності керівни-
ків ОУН на користь гітлерівської Німеччини вони пи-
шуть так: «Ранньою весною 1941 р. ...приїхав до поль-
ської Генеральної губернії пол. А. Мельник. Він об’їхав
усі терени, заселені українським населенням. Після від-
буття поїздки полковник доручив розробити мобіліза-
ційні і оперативні плани у зв’язку з наближенням ні-
мецько-російської війни» 3.
Нацисти добре знали, з ким мають справу, і їх спо-
дівання цілком виправдалися: обидва угруповання ОУН
старанно готувалися до війни проти Радянського Со-
1 ОУН у війні 1939—1945 рр., стор. 36.
2 Нюрнбергский процесе, т. II, стор. 372.
3 ОУН у війні 1939—1945 рр., стор. 43.
57
юзу. Взяті абвером на суворий облік, всі націоналісти
на території Німеччини, а також в країнах, загарбаних
нею, проходили муштру в різних фашистських «шко-
лах» і «курсах», де їх спішно навчали шпигунсько-ди-
версійної роботи проти Радянського Союзу. У Кракові
абверівці створили свій «центр», що готував диверсан-
тів, які мали підняти повстання в тилу радянських військ
зразу ж після нападу Німеччини на СРСР. Краківський
«центр» 10 березня 1940 р. прийняв рішення: «Підго-
тувати і в найкоротший строк перекинути на територію
УРСР керівні оунівські кадри з метою утворення у
Львові і на Волині штабів по підготовці збройного пов-
стання»
У Кракові німці організували також загін «січових
стрільців» в 2 тис. чол., а у Люкенвальді — батальйон
«українських січовиків». Крім того, в Криниці, Дукло,
Барвінську і Коменцях під виглядом таборів трудової
повинності були розташовані учбові центри націоналіс-
тичних кадрів. Для вихідців із Західної України (а їм
гітлерівці приділяли особливу увагу) абвером були ут-
ворені спеціальні 4-х тижневі курси в Аленцзее (земля
Бранденбург). В Кракові ж діяло й кілька «лаборато-
рій», що спеціалізувались на виготовленні фальшивих
документів, різноманітного шпигунсько-диверсійного спо-
рядження, націоналістичної літератури для оунівців,
яких закидали на радянську територію, тощо. Поблизу
кордонів з Радянською Україною створювались запаси
зброї, боєприпасів, вибухівки.
У Варшаві на початку 1941 р. абвер провів нараду
з представниками ОУН (бандерівців). На ній було уз-
годжено питання про утворення т. зв. «українського ле-
гіону», в якому С. Бандера вбачав зародок своїх зброй-
них сил, розраховуючи з допомогою їх взяти гору над
мельниківцями у боротьбі за владу на Україні.
Цей легіон під назвою «КеісйагЬеіІзсііпзІ» («Імпер-
ська служба праці») був створений гітлерівцями на по-
чатку 1941 р. У травні 1941 р. на його основі було
сформовано батальйон «Нахтігаль» («Соловейко») під
командуванням гестапівського майора Харцнера і по-
літичного керівника від абверу Т. Оберлендера (після
війни він був міністром боннського уряду в кабінеті
1 Див. В. Замлинський. Шлях чорної зради, стор. 83—84.
58
Аденауера) і батальйон «Роланд» (під командуванням
колишнього польського офіцера, оунівця майора Євгена
Побігущого). Разом з іншими націоналістичними фор-
муваннями обидва батальйони входили в дивізію «Бран-
денбург». їх «особливе призначення» полягало в тому,
що націоналістичні ландскнехти, переодягнені у форму
військовослужбовців Червоної Армії, мали захоплювати
в її тилу оборонні підприємства і оперативно важливі
об’єкти, вчиняти диверсії.
Напередодні нападу на Радянський Союз батальйон
«Нахтігаль» перебував у Жешувському воєводстві, на
кордоні з СРСР, а з початком війни в обозі німецько-
фашистських військ рушив на Львів. Що ж до баталь-
йону «Роланд», то він діяв на одеському напрямку.
Ще в 1940 р. у Кракові під керівництвом оунівського
«проводиря» Кубійовича утворився так званий «україн-
ський допомоговий комітет», перейменований після на-
паду гітлерівців на СРСР в «Український центральний
комітет». Останній мав координувати дії мельниківсько-
го проводу ОУН з німецько-фашистським командуван-
ням, налагоджувати «управління» на окупованих землях
України, тобто допомагати гітлерівцям грабувати її.
Крім військово-поліцейських частин та численних
шпигунсько-диверсійних груп, націоналістичні верховоди
обох угруповань сформували диверсійні загони, так зва-
ні «похідні групи», які дістали завдання створювати з
початком війни на Україні націоналістичні організації,
провадити ідеологічні диверсії.
Кожне з оунівських угруповань утворило три похідні
групи. У бандерівців це були групи: північна, якою ке-
рував офіцер абверу М. Климишин, центральна — під
командуванням В. Лемика \ і південна, на чолі якої
стояв один з найбільш відданих Бандері оунівців Зенон
Матла. Мельниківськими «похідними групами» керував
О. Ольжич-Кандиба.
Напрям, зміст і характер гарячкової діяльності бан-
дерівців як напередодні нападу Гітлера на Радянський
Союз, так і під час Великої Вітчизняної війни було ви-
значено у травні 1941 р. у документі, прийнятому бан-
дерівським проводом, «Боротьба і діяльність ОУН під
1 Цей бандит у 1933 р. вбив у Львові секретаря радянського
консульства О. Майлова.
59
час війни». Увесь зміст цього ганебного документа пе-
редбачав конкретні дії, спрямовані на те, щоб завдати
якомога більше шкоди українському народові: вбивати
радянських людей, руйнувати промислові підприємства,
залізниці, мости, засоби і установи зв’язку тощо. Бан-
дерівці ставили одним з головних своїх завдань викли-
кати безладдя і хаос в роботі радянської адміністрації,
господарських органів, зривати мобілізацію, поширюва-
ти «шептану пропаганду», яка мала призвести, на їх
думку, до появи «клітин бунту» на Україні.
Це був план того чину, тієї діяльності, в якому, мов
у дзеркалі, відбивались націоналістичні расистські ідеї.
У ньому, зокрема, наказувалось знищувати людей не-
української національності — поляків, росіян, євреїв.
Що ж до українців, то всіх, хто виявляв хоч найменшу
симпатію до Радянської влади, не кажучи уже про тих,
хто був на партійній чи громадській роботі, наказува-
лось убивати.
Через весь документ червоною ниткою проходить на-
станова на тісне «співробітництво» і максимальну допо-
могу окупантам. У розділі третьому «Вмарш чужих
військ на Україну й українська державність» (параграф
4) читаємо: «Платформою тривких союзницьких (!)
взаємин (між гітлерівцями і оунівцями.— Авт.) має бу-
ти спільна боротьба проти більшовицької Москви й обо-
сторонні користи із союзницької політичної, мілітарної
та господарської співпраці».
Вся діяльність бандерівських банд під час Великої
Вітчизняної війни доводить, що між ними і окупантами
існували «тривкі союзницькі взаємини» і тісна «полі-
тична, мілітарна, господарська співпраця». Оунівці, маю-
чи на території Західної України сітку своїх організацій,
були прислужниками німецько-фашистських окупантів.
Напередодні нападу Німеччини на СРСР ці органі-
зації діставали інструкції про посилення підривної шпи-
гунсько-диверсійної роботи. Колишній активний оуні-
вець, який згодом порвав з націоналістами, Богдан Сте-
цишин згадує: «Приблизно в квітні 1941 р. ми отримали
директиву проводу про підготовку до захоплення «вла-
ди», про «святочну» зустріч німецької армії «хлібом і
сіллю», квітами, а також про заготовку запасу сільгосп-
продуктів для неї. Крім цього, нам наказали підготува-
ти «чорні списки», до яких занести осіб, які співпрацю-
60
вали з Радянською владою і підлягали знищенню в
перші дні «самостійної» України» *.
Таким був «чин» націоналістичних запроданців, так
вони готувались «визволяти неньку-Україну». Бандерівці
запевняли своїх хазяїв, що як тільки почнеться
війна, на Україні вибухне повстання проти Радянської
влади. З цього приводу навіть мельниківці у 1946 р.
писали, згадуючи 1940—1941 роки: «В ті часи було чи-
мало пропагандивної літератури, яка з барабанним боєм
голосила про зростаюче революційне кипіння на СУЗ
і твердила, що «вже скоро» маси над Дніпром скинуть
большевицьке ярмо і збудують українську імперію. Цю
примітивну жвачку творили публіцисти типу Стецька-
Карбовича відповідно до їхнього внутрішнього всевлад-
ного «хочу» і відповідно до їхньої, як вони думали, ге-
ніальної інтуїції».
* * *
22 червня 1941 р. фашистська Німеччина ві-
роломно напала на Радянський Союз — Гітлер «створив
брами на Схід», і націоналістичні запроданці зробили
те, до чого їх закликав ще в 1931 р. Коновалець,— «ста-
ли густою козачою лавою при боці Гітлера». І хоч
прийшли вони в обозі фашистських армій, але викону-
вали роль зовсім не обозних команд. Вони брали ак-
тивну участь у парашутно-десантних операціях ворога,
їх закидали в тил радянських військ для шпигунсько-
диверсійної роботи, використовували як перекладачів і
провідників, вони разом з есесівцями влаштовували
справжні полювання на комуністів, комсомольців, ра-
дянських активістів.
Оунівці докладали всіх сил, щоб утвердити на Ук-
раїні фашистський лад. Вони діяли відповідно до на-
станов своїх проводирів: не тільки не чинили «третьому
рейху» ніяких перешкод, а й по-холуйському прислуго-
вувалися своїм хазяям, щоб останні визнали їх «орга-
нізаційні таланти», «зрозуміли значну користь», яку во-
ни можуть здобути з їх «діяльності».
Націоналістичні верховоди і «публіцисти типу Стець-
1 Ті, що канули
253—254.
в пітьму. Львів, «Каменяр», 1964, стор.
61
ка-Карбовича» дуже скоро переконались в тому, що по-
дії розгортаються зовсім не так, як передбачала їх «ін-
туїція». Україна не «вибухала повстаннями», а, навпа-
ки, її народ ще тісніше згуртувався навколо Комуніс-
тичної партії і в братньому бойовому союзі зі всіма
народами соціалістичної Батьківщини героїчно бився за
її свободу і незалежність у лавах Червоної Армії, в
партизанських загонах, у підпіллі. Розрахунок нацистів
на «бліцкріг», на що сподівались націоналістичні гітлер-
чуки, виявився марним. Від цього вони ще більше ска-
женіли в своїй лютій ненависті до українського народу,
ще запопадливіше служили своїм союзникам.
У чому ж націоналістичні верховоди виявили «орга-
нізаційні таланти», з яких здобули «користь» німецько-
фашистські окупанти? Насамперед в тому, що баталь-
йони «Нахтігаль» і «Роланд» заходились встановлювати
фашистський «новий порядок». За заздалегідь підготов-
леними оунівцями «чорними списками» почалось масове
знищення радянських активістів, комуністів і комсо-
мольців, батьків, сини яких служили в Червоній Армії,
прогресивної інтелігенції, росіян, поляків і євреїв. Саме
батальйон «Нахтігаль» вчинив криваву розправу над
групою польських вчених-професорів, серед яких були
люди із світовим ім’ям. Цей жахливий акт зоологічної
ненависті українських націоналістів до передових пред-
ставників інших народів стався на світанку 4 липня 1941
року на Вулецьких пагорбах у Львові.
«Сміливі і хоробрі» в розправі над невинними і без-
збройними людьми, оберлендерівські «солов’ї» вияви-
лись посередніми вояками. Коли німецько-фашистське
командування спробувало їх використати на фронті, то
«військо» Бандери вже в першому бою під Вінницею на-
кивало п’ятами. Не здобув воєнної слави і батальйон
«Роланд».
Гітлерівці побачили, що на більше, ніж каральні екс-
педиції проти беззахисного населення, оунівські горло-
різи не здатні. Тому батальйон «Нахтігаль» 21 жовтня
1941 р., перейменований у «шуцманшафтбатальйон» (по-
ліцейську частину) було передано каральному корпусу
під командуванням фон дем Баха-Залевського. В складі
цього корпусу бандерівські кати провадили жорстокі
каральні операції проти мирного населення партизан-
ських районів Вітебської, Брестської, Мінської та інших
62
областей. Батальйон «Роланд», який брав участь у боях
на півдні України, було повернуто на його колишню
базу до Австрії і там розформовано.
Для утвердження на Україні «нового порядку» гіт-
лерівці створювали націоналістичні поліцейсько-каральні
з’єднання. Так, у Вінниці було сформовано каральний
полк під командою петлюрівського генерала М. Омель-
яновича-Павленка, який знищив кілька тисяч ні в чому
не винних радянських людей.
Оунівці охоче служили у створеній окупантами «ук-
раїнській поліції», в брудній роботі якої органічно по-
єднувались собача відданість своїм хазяям-німцям і не-
чувана жорстокість до населення. Як правило, на чолі
поліцейських «служб» фашисти ставили неперевершених
садистів, людців -з душею і звичками катів. Таким, на-
приклад, був начальник поліції м. Ковеля оунівець
«Скіт», на чорній совісті якого тисячі розстріляних ста-
риків, жінок і дітей. Гітлерівці використовували укра-
їнську поліцію для боротьби проти радянських партиза-
нів, для охорони комунікацій гітлерівської армії, для
знищення тисяч і тисяч мирних жителів. Криваві оргії
і масові екзекуції влаштували націоналісти в селах То-
неш, Кухоцька Воля, Желєзниця, в місті Любешів та
багатьох інших населених пунктах. Вбиваючи і грабую-
чи мирних радянських громадян, українсько-німецькі
поліцаї діяли як справжні карні злочинці, збагачуючись
за рахунок своїх жертв.
Сподіваючись, що своєю відданістю Гітлерові і
«третьому рейху» вони вже заслужили того, щоб стати
«керманичами України», бандерівські верховоди, які на
машинах вермахту прибули у Львів і дістали пастирське
благословення митрополита А. Шептицького, вчинили
«акт проголошення незалежної української держави».
В той час, коли гітлерівський чобіт топтав землю
України, коли мільйони українців разом з усіма наро-
дами СРСР героїчно билися проти фашистських загарб-
ників, націоналістичні запроданці влаштували дешевий
фарс з проголошенням «самостійності». Ввечері ЗО черв-
ня 1941 р. у Львові вони скликали в будинку «Просві-
ти» на Ринку, 10 своє збіговисько. У невеликій залі на
Другому поверсі зібралися українські буржуазні націо-
налісти, хто в німецьких військових мундирах, а хто
в цивільному, проте все це були люди одного гатунку:
63
шпигуни і зрадники, офіцери гітлерівської розвідки, ні-
мецькі перекладачі, нацистські злочинці з легіону «Нах-
тігаль» та кілька верховодів з бандерівської ОУН. Се-
ред них не було жодного представника від українських
трудящих, і вони не мали ніяких підстав і права гово-
рити від імені народу, який їх не уповноважував.
Але націоналісти в той день діяли не тільки всупереч
волі українського народу. Вони самі виглядали жалю-
гідними гітлерівськими «лакузами», адже вся їх «само-
стійність» зводилась до урочистих клятв вірою і прав-
дою служити «третьому рейху». Проголошуючи «неза-
лежну українську державу», вони тут же через радіо-
станцію на вулиці Баторія звернулись з закликом до ук-
раїнців Червоної Армії переходити на німецьку сторону.
На чолі маріонеткового «уряду» став «заступник
вождя» бандерівської ОУН Ярослав Стецько-Карбович.
У державному архіві Жовтневої революції і соціаліс-
тичного будівництва УРСР у Харкові зберігається ори-
гінал «акту» від ЗО червня, написаний рукою Стецька.
Вже третій пункт «акту» розкриває характер націона-
лістичного збіговиська і справжні цілі проголошення
«самостійності». «...Українська держава,— зазначається
в ньому,— буде тісно співдіяти з Націонал-соціалістич-
ною Великою Німеччиною, що під проводом Адольфа
Гітлера творить новий лад в Європі і світі... Українська
армія (І?)... буде боротися дальше з союзною (!) ні-
мецькою армією за новий лад у світі».
Прийнявши цей «акт», учасники «проголошення» на-
діслали сповнений вірнопідданих запевнень і клятв лист
Гітлерові, в якому закликали його: «...швидше в ...укра-
їнську столицю — золотоверхий Київ».
Бандерівці розраховували, що їх відданість німець-
ким фашистам буде належно оцінена і почали розташо-
вувати у Львові свої служби. Націоналіст-мельниківець
С. Лопушанський розповідав:
«Паралельно з «урядом» зовсім легально, в найкра-
щій комітиві (тобто порозумінні, співробітництві.—
Авт.) з німцями, діяли в Галичині бандерівці. У Львові,
в будинку «Дністра» (Руська, 20), приміщався їх голов-
ний штаб на чолі з М. Лебедем, на будинку красувався
напис «Організація українських націоналістів», банде-
рівський актив носив на рамені синьо-жовті опаски з
написом ОУН (що, до речі, влегшувало їм робити різні
64
реквізиції та оминати черги перед харчовими склепа-
ми)... Там же проводилась реєстрація членства ОУН...
В партері «Дністра» «партія» мала харчівню. На вулиці
Валовій, ЗО приміщувався «ресорт» бандерівської
пропаганди, на чолі з... Ленкавським, в партері готелю
Джорджа урядував так званий «Інститут націоналі-
стичної освіти» на чолі з Кордюком. Діяли бандерівці
зовсім легально, надіючись на піддержку німців, які
тим часом перебрали адміністрацію та всі важливіші
ділянки життя...» ’.
Через кілька днів після «акту проголошення»
Я. Отецько надіслав вірнопіддані листи Муссоліні (З
липня), Герінгу (4 липня) і Гітлеру (5 липня), в яких
запевнив своїх покровителів про готовність новостворе-
ної «самостійної незалежної України» боротись разом
з ними до повної перемоги. На думку Я. Отецька, ці лис-
ти теж були актом «великої політичної ваги». Продов-
жуючи гратись у «велику політику», Я. Отецько 6 серп-
ня 1941 р. написав листа міністрові закордонних справ
«третього рейху» І. Ріббентропу. «Як замісник вождя
ОУН Степана Бандери,— значиться в листі,— ствер-
джую точку зору тісної співпраці і тісного союзу з ве-
ликою німецькою державою... І тому пропоную з по-
вагою свої послуги» 1 2.
Однак гітлерівці вважали, що у своєму бажанні по-
гратись у «велику політику» бандерівці зайшли надто
далеко. Верховоди «третього рейху» прямо і недвознач-
но відводили націоналістам роль підсобної сили, специ-
фічного засобу, з допомогою якого легше було б поне-
волити український народ. Тому в Берліні вирішили
«охолодити» запал прислужників, поставити їх на своє
місце. 4 липня у Львові була створена німецька військо-
ва комендатура, а 5 липня, тобто через 5 днів після про-
голошення «самостійності», «уряд» Я. Стецька перестав
існувати. «Прем’єра» Стецька було заарештовано і від-
правлено до Берліна, але його незабаром звільнили.
У перші дні окупації Львова за згодою гітлерівців
бандерівці організували із націоналістичних і карних
елементів міську поліцію, яку очолив давній німецький
1 Цит. за кн.: Марко Терлиця. Націоналістичні скорпіони,
стор. 48—49.
2 Цит. за кн.: В. Засанський, І. Петрів. За чужим возом,
стор. 61.
5—5745
65
шпигун Євген Врецьона — один з найжорстокіших оу-
нівських садистів. Створення поліції вважалось елемен-
том «самостійності» України, так само як і діяльність
так званого «крайового комітету» у Львові, очолюваного
К. Паньківським. «Крайовий комітет» діяв від імені кра-
ківського УЦК («проводир» В. Кубійович) і нібито
уособлював «українське самоврядування». Що то був за
комітет, можна судити з визнання самого К. Паньків-
ського. «Ми не керували своєю долею і своїми справа-
ми, ми не були «майстрами»,— писав він.— Майстром
був Гітлер... В його тіні, під постійним наглядом його
довірених і під їх натиском йшла наша праця»
Незважаючи на те, що «уряд» Стецька було розігна-
но, націоналісти продовжували прислуговувати окупан-
там. З їх допомогою гітлерівці встановили на Україні
«новий порядок». Україна була розчленована. Львівська,
Тернопільська, Дрогобицька, Станіславська області уві-
йшли до складу польського генерал-губернаторства як
«дистрикт Галичина», а Волинь, Житомирщина, Київ-
щина, Поділля, Дніпропетровщина, Миколаївщина і
Таврія до «рейхскомісаріату Україна», який очолив кри-
вавий кат українського народу Еріх Кох. «Рейхскоміса-
ріат Україна» підлягав «рейхсміністерству зайнятих схід-
них областей», яким керував Альфред Розенберг, один
із ідеологів людиноненависницької теорії і практики ра-
сизму.
Буковина відійшла до Румунії, якій Гітлер подару-
вав також «Трансністрію»—українські землі між Дніст-
ром і Південним Бугом. Інші території УРСР — Черні-
гівська, Сумська, Харківська області і Донбас оголо-
шувались прифронтовою зоною і підлягали владі коман-
дування вермахту.
Саме тому, що оунівці добре розуміли справжню по-
літику окупантів, яка їх цілком задовольняла, вони ак-
тивно співробітничали з гітлерівцями. Це співробітни-
цтво починалось, як правило, з організовуваної націо-
налістами гостинної зустрічі загарбників. «Прихід ні-
мецьких орд,— згадує Богдан Стецишин,— зустріли ми,
як було наказано. Місцеві куркулі піднесли на вишито-
му рушнику хліб та сіль, німецький капітан сказав «гут,
гут» — і організована націоналістична машина спрацю-
1 Кость Паньківський. Згадана книжка, стор. 18.
66
вала. Буквально з першої хвилини почалося полювання
на людей, які були в чорному списку... Вже на другий
день почав функціонувати повітовий провід ОУН... Під-
вали бандерівської поліції були заповнені селянами.
Арештованих жорстоко катували» \
Співробітництво окупантів з націоналістами виявля-
лось в різних галузях — політичній, господарській, вій-
ськовій. Так, у галузях господарській і політичній на-
ціоналісти створили ряд товариств й організацій: «ук-
раїнський допомоговий комітет», «українське технічне
товариство», спортивне товариство «Старт», «українську
раду довір’я» тощо.
Характерно, що «українською радою довір’я» керу-
вав колишній петлюрівський полковник і близький ро-
дич С. Петлюри запеклий націоналіст Степан Скрипник,
якого згодом за «заслуги» перед гестапо і абвером було
«висвячено» на епіскопа під іменем «владики Мсти-
слава».
Степан Скрипник, що очолив оунівське видавництво
у Ровно, звернувся з уклінним проханням до німецького
гауляйтера Еріха Коха дозволити йому видавати «під-
ручну бібліотеку «Антикомуніст»». «Запевняємо вас,—
писав Скрипник,— що ця бібліотека спричинить розклад
в лавах законспірованих прихильників комунізму, що
врятує не одно життя німецькому жовнірові та облег-
шить працю німецькій владі і нам, українцям, які тісно
і щиро співпрацюють з німецькою владою» 1 2.
Сказано відверто: тісно і щиро співпрацювали укра-
їнські націоналісти з гітлерівськими окупантами. Проте
однією «підручною бібліотекою «Антикомуніст»» вряд чи
можна було «врятувати життя» німецькому жовнірові
чи націоналістичному поліцаєві. Тому С. Скрипник, за-
спілкувавшись з таким же зрадником, як і сам, продаж-
ним борзописцем Уласом Самчуком, що дістав у народі
прізвисько «волинський Геббельс», відчайдушно брехав
у самчуковій рептильці «Волинь»: «Український народ
(І?) включився у великі історичні події і всіма доступ-
ними йому сьогодні засобами прагне спричинитися до
перемоги Великої Німеччини, що веде боротьбу за пе-
ребудову не тільки фізичну, але й духовну цілої Єв-
1 Ті, що канули в пітьму, стор. 254.
2 Цит. за кн.: Юрій Мельничук. Поріддя Іуди. Львів, 1958,
стор. 37—38.
5*	67
ропи»... І тут же, намагаючись якнайкраще вислужитись
перед окупантами, цей патентований іуда без крихти
сорому продовжував: «Тому всі ділянки нашого життя
мусимо підпорядкувати тій великій меті... Мусимо скін-
чити з партизанами... А щоб охоронити наш організм
від штучного обезсилення, мусимо діяти скоро і рі-
шуче*1.
Мельниківський провід ОУН видав спеціальну «Ін-
струкцію проводу ОУН до питання утворення інститутів
допомоги на території Волині». А щоб не виникало пи-
тання «кому допомагати», інструкція рекомендувала всі
дії комітетів допомоги, що мають являти собою «...кіс-
тяк самоуправління для українського населення», пого-
джувати з німецькими властями, про все «...ставити до
відома німців і чесно їм служити» (підкреслення на-
ше.— Авт.).
«Громадську думку», або як «по-українському» ка-
жуть націоналісти — «опінію», мала формувати націо-
налістична та клерикальна преса. В її завдання входило
повсякчасно закликати українців до служби окупантам,
прославляти «третій рейх», його фюрера і армію та на-
саджувати націоналістичну ідеологію. Цим завзято
займалися націоналістичні газетки «Українські вісті»,
«Львівські вісті» (обидві виходили у Львові), «Волинь»
тощо. Крім того, оунівці видавали листівки («летючки»)
профашистського змісту чи окремі брошурки, де ретель-
но вилизували фашистські чоботи, не вгаваючи закли-
кали українських селян допомагати «німцям-визволи-
телям».
Блюзнірська писанина націоналістичних продай-душ,
яку не можна читати без обурення і гніву, є незапереч-
ним свідченням того, яким же насправді був оунівський
«чин», до чого власне зводились основні зусилля націо-
налістів, цих карних злочинців і зрадників українського
народу. Так, в брошурі «Сучасна війна і сільське госпо-
дарство», виданій на початку 1942 р., вони писали:
«...Війна, яку ціла Європа веде під проводом Німеччи-
ни, це війна теж і за українську справу (читай — банде-
рівську.— Авт.) ... тому ми повинні всіма силами допо-
магати німецькій армії... Обов’язком селянина є дати
хліб Німеччині... Треба виконувати всі контингенти —
1 Цит. за кн.: Юрій Мельничук. Поріддя Іуди, стор. 38.
68
збіжжя, молока, м’яса, яєць, навіть контингенти людей,
себто робітників до праці в Німеччині... Наші селяни,
які сотнями тисяч добровільно (читай — насильно, з
допомогою націоналістичних упирів.— Авт.) виїхали
до Німеччини на сільські роботи, дають також безпо-
середню поміч для фронту, бо вони пішли там засту-
пити місце того, кого покликали на фронт... Українська
молодь, яку кличуть до служби праці, теж помагає
у тій же самій боротьбі за будуччину українського
народу» Ч
Зрадницька вдача націоналістів виявилась не тільки
в подібних розглагольствуваннях, а насамперед в їх
практичних діях. Так, у травні 1942 р. за наказом гітле-
рівського губернатора оунівці з «УЦК» на чолі з Ку-
бійовичем та «українська» поліція почали полювати на
українських юнаків і дівчат, щоб силою відправити їх
на каторжну працю до Німеччини. В результаті облав,
які націоналістична газетка «Львівські вісті» по-єзуїт-
ському називала «мобілізацією сердець»,* тільки із
Львівщини було насильно вивезено понад трьохсот ти-
сяч чоловік української молоді, а всього в рабство до
Німеччини оунівські запроданці разом з гестапівцями
загнали близько 2 млн. українських трудящих 1 2. У цьо-
му й полягав «захист національних інтересів», як його
розуміли оунівці. Вони ладні були робити абсолютно
все, що їм накажуть німці, аби з допомогою гітлерів-
ських окупантів хоча б якоюсь міроіо відчути себе «вла-
дою», а народ — підкореним їх «владі».
Націоналістам було замало посилати українську мо-
лодь у фашистську неволю. Вони хотіли примусити
тисячі українських юнаків і дівчат вступити до гітлерів-
ської армії, щоб ті воювали за інтереси іноземних
панів, вбивали на фронті своїх єдинокровних братів і
сестер, які захищали свободу і незалежність народів
нашої Батьківщини.
І мельниківці, і бандерівці, плазуючи перед окупан-
тами, доводять їм свою відданість, знову і знову заяв-
ляють про «готовність» разом з німецько-фашистською
армією битись на фронтах проти радянських військ.
Водночас націоналісти були надзвичайно занепокоєні
1 Цит. за кн.: Ге.ростати і каїни. Ужгород, «Карпати», 1967,
стор. ПО, 114—115.
2 Див. В. Замлинський. Шлях чорної зради, стор. 113.
69
тим, що окупанти ніяк не хочуть рахуватися з ними як
«українською владою». Мельниківці, які в обозі загарб-
ників раніше від бандерівців дісталися до Києва, 5 лис-
топада 1941 р. утворили так звану «Українську націо-
нальну раду» на чолі із зрадником М. Величківським.
Ця «рада» через коменданта Києва надіслала телеграму
Гітлеру, дякуючи йому за «визволення». Як і Львівський
крайовий комітет, «Українська національна рада» була
слухняним знаряддям окупаційної адміністрації.
Даремно сьогодні бандерівські борзописці, які жи-
вуть на подачках іноземних панів, всіляко звинувачують
мельниківців у співробітництві з гітлерівцями, а себе
зображують «борцями» проти них. Насправді ж обидві
ці групи служили одному хазяїнові і боролись проти
власного народу, проти радянських патріотів. Це визнає
й один з «провідних» оунівців Д. Андрієвський: «В
основі ані політика, ані тактика ОУН під проводом
полк. А. Мельника та групи С. Бандери не різнилися
між собою...»
Щоб вислужитись перед гітлерівцями і довести їм
свою «боєздатність», А. Мельник (чи не за прикладом
Я. Стецька?) надсилає верховодам «третього рейху»
один за одним листи, доповідні записки, меморандуми,
в яких просить дозволу сформувати «українські військо-
ві частини». Так, 4 грудня 1941 р. Мельник адресує гіт-
лерівському міністрові закордонних справ Ріббентропу
доповідну записку «Про становище на Україні», де ви-
хваляє оунівців як відданих слуг «фюрера», що «...були
провідниками та збавителями заблуканих німецьких
жовнірів та офіцерів у середині совітського середовища...
За свою доброзичливість до німців вони понесли тисячі
кривавих жертв» і, отже, вони заслуговують того, щоб
створити з них військові формування.
9 грудня 1941 р. А. Мельник звернувся з листом до
гітлерівського міністра в справі окупованих на Сході
земель А. Розенберга. «Серед українських націоналістів
панує погляд,—розпинався «вождь» ОУН,— що німецькі
і українські інтереси в Східній Європі є ідентичні». Пе-
реконавшись в тому, що трудящі УРСР не визнають
нацистсько-оунівського «нового» порядку і героїчно бо-
рються проти нього, А. Мельник висунув цілу програму
1 ОУН — 1929—1954, стор. 155.
70
«поборювання наслідків більшовизму в масах», а це,
мовляв, найкраще можуть зробити саме оунівці, які
«...виховані в дусі споріднених до націонал-соціалізму
ідей».
Але й останній мельниківський «аргумент», досить
«солідний», на думку його автора, верховоди «третього
рейху» залишили без уваги.
Так і не дочекавшись відповіді на особисті листи,
А. Мельник, перебуваючи в Берліні, 14 січня 1942 р.
склав меморандум до Гітлера, який, окрім А. Мельника,
підписали ще й голова «Української національної ради»
в Києві М. Величківський, голова такої ж «ради» у
Львові — А. Шептицький, заступник голови Директорії
А. Лівицький, голова «українських комбатантів» генерал
Омельянович-Павленко. Приєднався до цієї компанії ще
й екс-гетьман П. Скоропадський, який давно вже жив
у Німеччині.
У спільній чолобитній націоналістичні «ватажки»
скаржаться верховному катові Адольфу Гітлеру на
«..небезпеку від неприверження приватної власності...,
притягнення до співпраці російських елементів» (отже,
українських націоналістів опановують ще й ревнощі) і
намагаються довести, що саме вони є тією силою, на
яку повинні насамперед спиратись керівники фашист-
ського «рейху».
А. Мельник від імені ПУН всіляко паплюжить ро-
сійський народ, протиставляючи інтереси обох братніх
єдинокровних народів — російського і українського. З
подібним пасквілем («осібним листом») звертається він
до А. Розенберга 22 червня 1942 р., де ще раз уклінно
благає зробити «проголошення відлучення України від
Росії і дати дозвіл на формування військових загонів».
«З великою увагою слідкує український народ (це
пише А. Мельник, сидячи в Берліні! — Авт.) за спро-
бами організування господарського життя, передовсім
запровадженого німецькою стороною аграрною рефор-
мою на Україні. Він радо пішов за закликом до скріп-
лення воєнного потенціалу в боротьбі проти Москви.
Масово зголошуються українці (!?) до роботи до Німеч-
чини». Важко сказати, чого тут більше — брехні чи
огидного плазування перед Гітлером.
І хоч відповіді на жодне з цих послань націоналісти
так і не дістали, прагнення оунівських керманичів ви-
71
служитись перед гітлерівцями було таким нестримним,
що вони (в котрий раз!) 10 лютого 1943 р. знову стро-
чать листа —тепер уже Гіммлерові, сподіваючись, що
обермайстер терору і масового винищення людей зро-
зуміє і підтримає їх зусилля в організації «війська».
На початку ж березня 1943 р. мельниківський ПУН
адресує «осібний лист» «військовим німецьким колам»,
точніше — Кейтелю, а 8 березня надсилає телеграму
Гітлеру.
Аж ось коли оунівським провідникам «поталанило».
Це був час, коли й самі гітлерівці побачили, що їх
«бліцкріг» був фатальним прорахунком. Під Сталінгра-
дом зазнали нищівної поразки одна з найкращих армій
вермахту та багато з’єднань італійських, румунських
та угорських військ. Потрапив у полон сам фельдмар-
шал фон Паулюс. Замість «дранг нах Остен» почався
«драп нах Вестен». Нацистам потрібно було нове гар-
матне м’ясо. Починаються переговори мельниківців з
губернатором у Львові Вехтером.
У квітні 1943 р. Гітлер схвалив утворення «Україн-
ського самостійного об’єднання», а на губернатора
«дистрикту Галичина» посипались нагороди за ініціати-
ву поповнити поріділі нацистські війська за рахунок
західноукраїнського населення. Але виявилось, що здій-
снити цей задум — справа нелегка. Вже й назва пер-
шого націоналістичного формування була — дивізія СС
«Галичина», а проте дивізії не існувало.
Сподівання оунівців на приплив добровольців вияви-
лись марними. Розуміючи, що вони втрачають довір’я у
гітлерівців, націоналісти в безсилій люті вдались до на-
сильної мобілізації, загрожуючи смертю всім, хто від-
мовиться служити біснуватому Адольфу. Таким «вер-
буванням» займалася «українська поліція», весь апарат
губернаторства і гестапо. Тих юнаків, які категорично
відмовлялись від служби в «СС-дивізії», гестапівці від-
правляли на каторгу в Німеччину або в концтабори.
Коли ловили кого-небудь під час облав для відправки
до «рейху», то насамперед пропонували вступати в диві-
зію. До неї потрапила і значна частина молоді із орга-
нізованих націоналістами «робітничих загонів УСБ»
(«Українська служба батьківщині» — так оунівці на-
зивали службу гітлерівській Німеччині).
Зрештою, назбиравши карних злочинців, поліцаїв,
72
латвійських, литовських і естонських націоналістів, гіт-
лерівцям і оунівцям вдалось створити дивізію І її під-
розділи набували досвіду на придушенні словацького
і варшавського антигітлерівських повстань, під час ка-
ральних експедицій проти югославських партизанів. А в
липні 1944 року, разом з іншими фашистськими з’єднан-
нями, дивізія СС «Галичина» була вщент розбита під
Бродами радянськими військами. З бродського «казана»
вдалось вирватись лише незначній частині її особового
складу.
Дозвіл Гітлера на формування дивізії націоналіс-
тичні верховоди зустріли з величезною радістю. Горе-
звісний УЦК, очолюваний В. Кубійовичем, з цієї на-
годи в листі до «фюрера» писав: «Ви нам дозволили
організувати дивізію СС «Галичина» для боротьби з
більшовиками, і ми йдемо пліч-о-пліч з вами проти
комуністів і Червоної Армії, ми не пошкодуємо життя
бійців нашої дивізії за спільні інтереси з Німеччиною».
Про те, як йшло «формування» дивізії СС «Галичи-
на», свідчить хоч би такий факт. Сподіваючись на масо-
вий вступ до дивізії, оунівське керівництво влаштувало
у м. Щирці урочисту церемонію проводів доброволь-
ців «до війська», на яку запросило окупаційне на-
чальство. Була споруджена навіть трибуна для параду,
на «церемонію» доставили гітлерівський та оунівський
прапори. Однак парад так і не відбувся, бо з усього
району з’явилось аж... 12 чоловік, та й то 7 з них, зро-
зумівши, до чого йдеться, втекли. Розлютований пред-
ставник гітлерівського губернатора зігнав зло в той
день на своїх підручних-оунівцях. «Ви... свині,—лаяв він
своїх «союзників»,— з вами ніколи не можна вести
серйозних розмов, я своєю головою ручив Вехтеру, що
наплив добровольців у дивізію буде масовим, а що ж
виходить? Виходить те, що немає з чого організувати
не то дивізії, а батальйону» 1 2.
Нині бандерівці звинувачують мельниківців у тому,
що вони погнали українських юнаків у дивізію СС «Га-
1 Як бачимо, марно буржуазні націоналісти намагаються зобра-
зити дивізію СС «Галичина» як українське формування. Згадаймо
ще й такі факти: командир і майже всі офіцери дивізії були нім-
цями, команди в ній подавались виключно німецькою мовою, осо-
бовий склад носив німецьку уніформу.
2 Ті, що канули в пітьму, стор. 258.
73
личина», яка служила німцям, а от вони, бандерівці,
мовляв, нічого спільного з ними не мали, а боролись
проти них, перебуваючи у підпіллі і зазнаючи переслі-
дувань.
Чи це справді так? Про це вигадане «підпілля» все
той же Кость Паньківський пише: «Група Бандери ут-
римувала у Львові свою головну квартиру, хоч діяль-
ність у Львові була непомітна... Сам Бандера жив сво-
бідно у Берліні. Провід групи Мельника працював та-
кож свобідно в Берліні, хоч голова і деякі члени були
конфіновані (тобто не мали права виїжджати із Берлі-
на.— Авт.) їх послідовники, що перебували у Львові,
жили не тільки легально, на очах громадянства, але
деякі із них працювали у різних органах німецької вла-
ди — військо, адміністрація, СД»
Таким було «підпілля» бандерівців — легально існу-
вала головна квартира у Львові. Що ж до їхньої «бо-
ротьби», то вона йшла в таких напрямах.
Бандерівці, як і мельниківці, основні зусилля спря-
мували насамперед на боротьбу проти українського на-
роду. їх шлях на західноукраїнських землях встеляють
згарища і руїни, людські сльози і кров. Так, вже 3 лип-
ня 1941 р. банда націоналістів на чолі з В. Бучеком
вчинила жорстоку розправу над селянами с. Чехів Бу-
чацького (нині Монастирського) району на Тернопіль-
щині. По-звірячому було убито 37 селян, з них п’ятеро
дітей і шестеро жінок. Півторарічного Ореста Микина
один з націоналістів вхопив за ноги, розкрутив і вдарив
голівкою об колесо воза. Закатували бабу М. Наконеч-
ну разом з її дворічним онуком.
Бандерівці розстріляли у Львові тисячі поляків, єв-
реїв, росіян, українців. Дикунські розправи вчинили на-
ціоналістичні банди в містах Золочеві, Сатанові, Тер-
нополі.
В Станіславі (нині Івано-Франківськ) у перші ж дні
гітлерівської навали націоналісти знищили 250 пред-
ставників інтелігенції.
За лояльне ставлення до Радянської влади нелюд-
ським знущанням піддала банда бандерівців шістна-
дцять селян с. Ласковці Теребовлянського району Тер-
нопільської області.
1 Кость Паньківський. Згадана книжка, стор. 146.
74
У місті Снятині націоналіст Андрій Газда, який слу-
жив у фашистській кримінальній поліції, разом з геста-
півцями за період з жовтня 1941 р. по березень 1942 р.
розстріляв більш як 200 чоловік. У місті Здолбунові
Ровенської області поліцаї та гестапівці влаштували
облаву на радянських людей. Тільки за один день —
7 серпня 1941 р.— вони заарештували понад 700 чоловік.
Подібних фактів можна навести безліч.
Так з перших днів фашистської навали бандерівці
здійснювали інструкцію свого проводу «Боротьба і ді-
яльність ОУН під час війни», таким був їхній чин.
Не бажаючи ні з ким ділити «владу», бандерівці ве-
ли боротьбу проти таких же запеклих націоналістів, але
своїх суперників-конкурентів, мельниківців. Бандерівці
у боротьбі за «соборну і самостійну», виходячи з твер-
дження про «Галичину—П’ємонт», орієнтувались насам-
перед на «ЗУЗ» (західноукраїнські землі) з центром у
Львові. Мельниківці ж прагнули захопити провідне ста-
новище на «ОСУЗ» (осередні і східні українські землі).
Саме тому мельниківці поспішали в окупований гітле-
рівцями Київ, сподіваючись, що тут, у Києві, німці ви-
знають їх владу над всією Україною. З цією метою
мельниківський ПУН послав слідом за німецькою ар-
мією двох емісарів, давніх німецьких шпигунів Омелья-
на Сеника-Грибівського і Миколу Сціборського, які ма-
ли створити там щось на зразок «уряду». Це стурбувало
бандерівців. Вони наказали терористу Козію не допус-
тити мельниківських «емісарів» до Києва. Козій виконав
завдання: ЗО серпня 1941 р. на одній з вулиць Жито-
мира він застрелив О. Сеника-Грибівського і М. Сці-
борського. Це вбивство стало приводом до посилення
боротьби між обома групами ОУН, яку М. Терлиця
влучно назвав «бандерівсько-мельниківським газаватом».
За свідченням мельниківця Б. Михайлюка, бандерівці
винищили 4 тисячі тільки «рядових членів» мельників-
ської ОУН, не рахуючи таких «проводирів», як Роман
Сушко, Ярослав Барановський, Іван Мицик, Гадус, Фе-
доров, Шубський, Шульга та інші. Масові вбивства ор-
ганізовував «міністр безпеки» в «уряді» Я. Стецька Ми-
кола Лебедь.
В свою чергу, мельниківці при першій же нагоді зни-
щували бандерівців.
Обидві основні течії українського націоналізму праг-
75
нули до утворення власного війська. Ці їх прагнення
цілком збігались з інтересами німецьких фашистів, яким
після розгрому під Сталінградом і поразки в Орловсько-
Курській битві бракувало сил у боротьбі проти парти-
занів. Однак на досвіді створення дивізії СС «Галичи-
на» гітлерівці побачили, який опір чинить український
народ, коли йому відверто наказують служити окупан-
там. А водночас на території Західної України, як і
скрізь на тимчасово окупованих радянських землях, зро-
став і набирав могутнього розмаху партизанський рух.
Великі партизанські з’єднання С. А. Ковпака, О. Ф. Фе-
дорова, О. М. Сабурова, В. А. Бегми та інших, рейдую-
чи по ворожих тилах, знищували фашистські гарнізони,
руйнували залізниці і лінії зв’язку, виводили з ладу під-
приємства, що працювали на окупантів. Досить згадати
славетний рейд ковпаківців від Путівля до Карпат, а
потім на Сан і Віслу. Скрізь, де проходили партизани,
їх радо зустрічали трудящі маси, тисячами поповнюючи
лави народних месників. Українська земля горіла під
ногами окупантів та їх націоналістичних прислужників.
Зростав і ширився партизанський рух і в західних об-
ластях України. Загони народних месників діяли в Зо-
лочівському, Краснянському, Рава-Руському та інших
районах Львівщини. А в місті Львові з осені 1941 р.
існувала підпільна організація — Народна гвардія імені
Івана Франка, тісно зв’язана з партизанськими заго-
нами області. Учасники цієї організації видавали і роз-
повсюджували серед населення нелегальні газети: «Но-
вини дня», «Партизани», «Боротьба» українською, ро-
сійською і польською мовами, а також листівки про
розгром фашистських військ під Сталінградом, на Ор-
ловсько-Курській дузі, про хід боїв за визволення укра-
їнської землі. Слово правди поширювалось серед насе-
лення не тільки Львівщини, а й сусідніх з нею областей.
Згадуючи про той час, Кость Паньківський писав: «То
літо 1943 р. стало переломним у нашому житті. Подією,
яка найбільше завважила, був прихід партизанської
більшовицької групи Колпака (С. А.. Ковпака.— Авт.)
з Волині та її марш Галичиною в Карпати. Менше, але
також поважне значення мали упадок Беніто Муссоліні
і капітуляція Італії» !. Воно й зрозуміло — Італія була
1 Кость Паньківський. Згадана книжка', стор. 17.
76
далеко, а з’єднання народних месників С. А. Ковпака—
поруч. Тому й не дивно, що «загал громадянства» (на-
ціоналістичного.— Авт.),— як пише далі К. Паньків-
ський, — був «...огорнутий апатією, невдоволенням, роз-
чарований, зневірений...».
Гітлерівці ж спішно шукали сил для боротьби проти
партизанів, враховуючи при цьому, що відверта, неза-
маскована служба в них націоналістів не дасть того
ефекту, на який вони сподівалися. Тому окупанти разом
з бандерівськими верховодами вдаються до такого над-
звичайно хитрого трюку: німці «заарештовують» С. Бан-
деру і Я. Стецька, широко про це оголосивши, а бан-
дерівці ідуть у «підпілля» і починають формувати зброй-
ні загони.
Гітлерівці уже мали у своєму розпорядженні одне
націоналістичне військове формування, так звану «По-
ліську січ» Т. Боровця («Тарас Бульба»), над яким
шефствували мельниківці. Банди Боровця діяли на Пів-
нічній Волині (район м. Камінь-Каширського, Любешо-
ва і Ратного).
Та цього гітлерівцям у 1943 році було вже замало.
Під нищівними ударами радянських військ фашист-
ські армії відступали на захід; від гітлерівців було виз-
волено Київ, все Лівобережжя, на правому березі Дніп-
ра Червона Армія створила важливі плацдарми для
успішного розгортання дальшого наступу. Нарощували
силу ударів по ворогу партизанські загони і з’єднання.
В цих умовах генерали вермахту намагались будь-якою
ціною придушити або затримати зростання партизан-
ського руху, шляхом ослаблення тилів Радянської Армії
перешкодити її дальшому наступові.
Розв’язанню цих завдань мали сприяти значною мі-
рою збройні націоналістичні банди. І хоч націоналістич-
ним емігрантам не хочеться нині згадувати про своє
прислужництво окупантам, проте й вони змушені його
визнати. Так, у «Визвольному шляху» (кн. З, березень
1970 р.) зазначається, що військовий відділ ОУН ство-
рився «...у співпраці з німецькою армією» (стор. 290).
Звичайно, в журналі, виданому в 1970 р., нема згадки
про «Нахтігаль», «Роланд». чи «шуцманшафтбатальйон»,
з яких в 1941 р. складалися націоналістичні «збройні
сили». Тепер їх іменують «дружинами українських на-
ціоналістів» (ДУН) і пишуть, що «...курінь ДУН мав бу-
77
ти зав’язком регулярної армії» і що його посилали «на
вишкіл до німецького війська». В цьому і полягала «ак-
ція» ОУН по створенню свого війська, а кінцева фаза
цієї акції «...дала правильне завершення: в революційні
(І?) ряди ОУН повернувся Роман Шухевич з поважною
кількістю старшин, підстаршин і стрільців ДУНу, про-
йшовши не тільки добрий військовий вишкіл, а й здо-
бувши тверду заправу і практичний воєнний досвід».
Не важко здогадатись, що то був за досвід, та й
журнал відверто пише далі: «Особливе, що вони при-
несли з собою — це пізнання організації стратегії і так-
тики партизанської боротьби, стосованої большевиками
в другій світовій війні, та німецьких методів поборюван-
ня партизанських відділів. Це знання було дуже ко-
рисне у творенні УПА і розгортанні її боротьби»
(стор. 291).
Чи можуть після цих слів виникати питання: проти
кого і під чиїм наглядом йшла боротьба так званих
ДУНів, а потім і самої УПА? Адже самі націоналісти
стверджують (цитована вище стаття належить С. Бан-
дері!), що сумнозвісні націоналістичні загони боролися
проти радянських партизанів, проти українського на-
роду і всіх інших народів нашої Батьківщини.
Набувши досвіду у гітлерівців, бандерівська військо-
ва референтура, спираючись на їх допомогу, розгорнула
роботу по створенню збройних загонів, зведених згодом
під одне командування і названих так, як і «Поліська
січ» Т. Боровця (Бульби),— «Українська повстанська
армія». Тоді Т. Боровець перейменував своє «військо»
в «Українську народно-революційну армію». (УНРА).
Бандерівці, маскуючи своє продажне прогітлерівське
єство, оголосили себе підпільними борцями проти нім-
ців й робили все можливе, щоб залучити до УПА по-
більше українців, що ненавиділи окупантів і прагнули
боротись проти них.
Зокрема, вже в 1943 р. представник С. Бандери
І. Кузьменко видавав у Камінь-Каширському на Во-
лині спеціальну газету «Наш фронт», де закликав насе-
лення не йти до «совєцької партизанки», а вступати в
ряди УПА для боротьби з «німецьким наїзником». Це
було замасковане ошуканство мас. Справжні ж наміри
бандерівців виклала націоналістка Ярина Дем’яненко в
листі від 6 листопада 1943 р. до Кузьменка, провідника
78
«української бойової групи» в Камінь-Каширському і
Ратнівському районах. Повідомивши про прибуття но-
вого окружного військового провідника ОУН, вона пи-
ше: «Він вважає, що ми з німцями зобов’язані знайти
спільну мову і разом вести боротьбу з більшовиками.
Німці... сповнені настійного бажання домовитися (з бан-
дерівцями.— Авт.), а тому, що з українцями можна го-
ворити через їхніх керівників, то німці звертаються до
вас з пропозицією зустрітись. Зради нема чого боятися.
Ви ж знаєте (!), що німці не обдурять!!»1.
І вони зустрілись — Кузьменко («Ярослав»), який
закликав вступати в УПА (І), і фон Альвенслебен—
штурмбанфюрер СС. Місце зустрічі і зміст розмови ма-
ли бути цілком таємними. Коли ж до Кузьменка дійшло,
що Альвенслебен проговорився про цю зустріч, він на-
писав есесівцю листа, в якому дорікав йому за пору-
шення угоди. Штурмбанфюрер СС відповів, що він ба-
жає зустрітися ще раз, але в свою чергу заявив, що «не
проговорився», а від Кузьменка вимагає виконати обі-
цянку «...інформувати ...про пересування червоних» і
вжити заходів, щоб були виконані «зобов’язання до-
ставки «контингенту» із всіх сіл 2.
Підступно граючи на антифашистських настроях тру-
дящих, спритно використавши піднесення визвольного
руху українського народу, бандерівці терором, ошукан-
ством і брехнею затягнули до УПА певну частину мо-
лоді. Численні листівки і газети, які немов би нелегаль-
но видавали бандерівці, закликали населення насампе-
ред не йти до «червоних, більшовицьких партизанів»,
а якщо хто хоче боротись проти гітлерівців, то повинен
вступати до УПА.
А тим часом УПА створювалась на основі баз і «схро-
нів», куди бандерівські проводирі заздалегідь завозили
одержані від гітлерівців продовольчі продукти, зброю,
боєприпаси, інше військове спорядження. Нерідко, за
домовленістю з фашистським командуванням, розігру-
вався «бій» між яким-небудь загоном УПА і німецьким
гарнізоном. Німці поспішно відступали, залишаючи бан-
дерівській УПА склади і запаси зброї. Такі ж театральні
1 Див. Людської крові не змити. Книга фактів. К., Політви-
дав України, 1970, стор. ЗО—31.
2 Там же, стор. 32.
79
«бої» гітлерівці проводили і з «військом» Боровця, з
яким давно уже було встановлено дружні відносини.
Ще в грудні 1942 року Т. Боровець в листі до шефа СД
Волині і Поділля «пана доктора Пютца» писав: «Наше
нелегальне становище не означає, що ми знаходимося у
стані чинної боротьби з Німеччиною, це тільки захід.
З поважанням Тарас Бульба Боровець».
Та й як він міг писати інакше, коли під час однієї
з попередніх нарад з тим же Пютцем і його співробіт-
ником Йоргенсом, що відбулась наприкінці листопада
1942 р. в селі Моквин Березнівського р-ну, Пютц за-
пропонував Боровцю посаду референта по боротьбі з
партизанами!
Тепер у Боровця з’явився конкурент — бандерівська
У ПА, що на кінець 1943 року мала вже кілька угрупо-
вань: «УПА—Північ» (на Волині), «УПА—Захід» (Га-
личина і частина польської території) і група «УПА—
Схід» (на схід від Волині).
Далеко не всі учасники УПА були оунівцями — знач-
ну її частину становили обдурені націоналістичною про-
пагандою люди. З допомогою УПА націоналісти праг-
нули виступити як «третя сила», що, мовляв, бореться
«на два фронти»: і проти німців, і проти* Радянської
Армії. Розігруваний бандерівцями фарс «підпілля» мав
далекосяжні плани. «Багато надій пов’язувалось із пе-
реконанням,— писав С. Бандера в цитованій вище стат-
ті,— що західні альянти після перемоги над Німеччиною
відразу підуть війною проти СССР...». Як бачимо, цей,
один з найзапекліших ворогів українського народу, зро-
зумівши, що «третій рейх» неминуче зазнає поразки,
поспішав переорієнтуватися на англо-американських ім-
періалістів і найбільше прагнув, щоб Україна знову бу-
ла охоплена полум’ям війни. (До чого ж тут гучне
рекламування «розрахунку на власні сили», про який
ще й досі час від часу кричать українські буржуазні
націоналісти?)
Відчуваючи на власній шкурі, що розрахунок на
здобуття влади над українським народом з допомогою
фашистської Німеччини не виправдався, що ставка бу-
ла зроблена «не на того коника», бандерівці шукають
нових хазяїв. «...Розгортання гучних і широких повстан-
ських дій у кінцевій стадії війни мало головний сенс у
тому,— викладав основи «нової політики» С. Бандера.
80
наставляючи своїх яничарів,— що це був добрий старт
до західних альянтів. По-перше, йшло про унаочнення і
підкреслення факту, що українсько-визвольний рух бо-
ровся проти Гітлера і тому має підстави для союзниць-
ких взаємин із західними державами. По-друге, треба
було показати силу і бойовитість цього руху в бороть-
бі з большевизмом, щоб Захід належно оцінив вар-
тість України (тобто УПА.— Авт.) як союзника проти
СССР» •.
Проте, незважаючи на зародження англо-американ-
ської орієнтації та на «гру в опозицію» щодо гітлерів-
ської Німеччини, націоналістичні проводирі всупереч
своїм «войовничим заявам», що вони їх робили про
людське око, зовсім не помишляли про якусь боротьбу
з окупантами. Вони продовжували вірою і правдою до
кінця служити «третьому рейху». Саме в той час, коли
фашистські війська зазнавали найвідчутніших поразок
на радянсько-німецькому фронті, бандерівська УПА по-
чала подавати гітлерівцям найбільш відчутну допомогу
у боротьбі проти партизанів та наступаючих частин Чер-
воної Армії.
На характер бандерівської «опозиції» проливає яс-
краве світло перелік упівських «керманичів» та їх офі-
ційних посад у вермахті, абвері і гестапо. Колишній
заступник командира північної похідної групи бандерів-
ської ОУН Лука Павлишин, який порвав з оунівцями,
наводить такі дані про багатьох «зверхників» УПА:
«Перший заступник Шухевича (головного командира
УПА, що змінив на цій посаді Клима Савура-Клячков-
ського в 1944 р.— Авт.). Олекса Гасин («Лицар»)... у
1940 р. їздив від імені проводу ОУН в Берлін на пере-
говори до фельдмаршала фон Браухіча... Під час оку-
пації Львова Олекса Гасин гарячково гасав по місту
вантажною машиною і грабував магазини, використо-
вуючи для цього німецькі документи... Головний вій-
ськовий референт ОУН у 1941—1942 роках Грицай
(«Дуб», він же «Перебийніс», він же «Олег».— Авт.)
командував ротою веркшуців у Генеральному губерна-
торстві в 1939—1940 роках. Останній заступник Шухе-
вича Григорій Голіяш («Бей») був офіцером у дивізії
1 «Визвольний шлях», кн. З, березень 1970 р., стор. 293.
6—5745	81
СС «Галичина». Командир УНС 1 у 1943—1946 роках
Богдан Луцький («Беркут») командував ротою в ба-
тальйоні «Нахтігаль». Член центрального проводу ОУН
Микола Климишин («Недобитий»), він же і командир
північної похідної групи ОУН, офіцер німецької роз-
відки (абверу) на східному фронті... Високопоставле-
ним співробітником вінницького гестапо в 1941—1942
роках, а пізніше крайовим шефом СБ УПА «Схід» в
1944—1945 роках був Козак («Смок»). Член «головного
військового осередку» ОУН Кузьминський («Горн»), Си-
дор («Лісовик»), Карачевський («Буревій») та інші слу-
жили офіцерами в дивізії СС «Галичина» або прямо у
вермахті чи в таких з’єднаннях, як «Нахтігаль», верк-
шуц і т. п. Цей перелік можна продовжувати і далі. Ку-
ди не повернись у націоналістичному болоті, то поба-
чиш або почуєш, що всі націоналістичні верховоди
вірою і правдою служили найстрашнішому ворогові
України — гітлерівській Німеччині» 2.
Мимоволі постає питання, чи могла УПА, очолювана
вірними агентами абверу і гестапо, колишніми офіце-
рами дивізій СС «Галичина», батальйонів «Нахтігаль»
і «Роланд», боротись проти гітлерівців? Безумовно, ні!
Та це, так би мовити, лише логічний, хоч і цілком пе-
реконливий, доказ того, що УПА проти гітлерівців не
боролася. А от проти радянських партизанів і Черво-
ної Армії бандерівська УПА нерідко вела бойові дії
разом] з частинами вермахту. Так, у грудні 1943 р. в
с. Стенжаричі Володимир-Волинського р-ну відбулись
переговори між ватажком одного з загонів УПА Анто-
нюком і командиром фашистського гарнізону у Воло-
димир-Волинському обер-лейтенантом Остеном. Було
укладено угоду про спільну боротьбу проти радянських
і польських партизанів, про постачання УПА озброєн-
ням і про те, що УПА не буде перешкоджати гітлерів-
цям грабувати зайняті нею міста і села.
Командир УПА «Північ» Клячковський (Клим Са-
вур) наприкінці лютого 1944 р. вів переговори з коман-
дуючим німецькою армією «Дністер-Прип’ять» генера-
1 УНС — т. зв. «Українська національна самооборона» — вій-
ськові загони, утворені бандерівцями влітку 1943 р. для боротьби
проти партизанського з’єднання С. А. Ковпака, яке здійснювало
карпатський рейд.
2 Ті, що канули в пітьму, стор. 244—245.
82
лом Пріцманом про спільні дії УПА і німців проти на-
ступаючої Радянської Армії і партизанів. Домовленість
між ними, як свідчать добре обізнані з цими планами
самі оунівці, була повна, навіть у питанні спільної роз-
відки й контррозвідки Ч
Перша половина 1944 р. позначається активністю
контактів «дипломатичного» характеру між бандерів-
ськими верховодами і гітлерівськими властями. Обидві
сторони починають узгоджувати конкретні плани
взаємодії німецьких військ і УПА в боротьбі проти Ра-
дянської Армії, постачання та озброєння бандерівсько-
го війська, ділянки території, «оперативні» групи УПА
тощо.
На протязі березня 1944 р. в Тернополі відбувались
зустрічі представника «центрального проводу ОУН —
бандерівців» Герасимовського1 2 з представниками німе-
цької охоронної поліції — гестапо і «СД». Під час першої
зустрічі оунівець нагадав своїм хазяям, що бандерівці
«шукали і знайшли собі підтримку в Німеччині, вчили-
ся для німецьких цілей і, нарешті, як у польсько-ні-
мецькій, так і в німецько-радянській війні внесли свій
вклад... для Німеччини». Далі Герасимовський підкрес-
лив: «Треба покінчити з тією помилкою, нібито банде-
рівські групи вважають Німеччину своїм противником...
У нелегальній роботі суворо передбачено не діяти про-
ти Німеччини, але підготуватися до рішучої боротьби
проти росіян» (тобто Радянської Армії.— Авт.) 3.
Відповідно до цих заяв, Герасимовський подав такі
пропозиції:
«а) Бандерівська група повністю і беззастережно ви-
являє солідарність з усіма німецькими інтересами, як
підвіз, німецьке будівництво на Сході і необхідні умови
у тилових військових районах.
б) ОУН — бандерівська група надає в розпоря-
дження німецької сторони... зібраний своєю розвідкою
агентурний матеріал проти поляків, комуністів і біль-
шовизму з тим, щоб використати його для проведення
каральних операцій...
1 Див. Ті, що канули в пітьму, стор. 245.
2 Це був Іван Гриньох, улюбленець митрополита А. Шептиць-
кого, політичний керівник батальйону «Нахтігаль», нині один з
чільних діячів т. зв. УНРади.
3 Ярослав Галан. Люди без батьківщини. К., «Дніпро», 1967,
стор. 74.
6*	83
г) Підготовча військова діяльність, згідно з § 1, по-
винна бути спрямована виключно проти більшовизму.
З німецького боку бандерівській групі буде надана
можливість вводити свої частини проти радянських пар-
тизанів і проти радянських військових заходів...» *.
Як бачимо, бандерівці активно співробітничали з гіт-
лерівцями: німецько-фашистські загарбники відступають
під ударами Радянської Армії, по всіх швах тріщить
«третій рейх», а бандерівці, щоб хоч якось затримати
відступ своїх хазяїв, готові допомогти їм в оборонних
роботах.
Під час другої розмови з гестапівцями 23 березня
1944 року Герасимовський заявив, що ОУН «...буде пе-
редавати німцям повідомлення військового і політично-
го характеру з районів за лінією радянського фрон-
ту...» 1 2 і «тримати свої бойові частини за лінією радян-
ського фронту і' шкодити радянському підвозу, базам,
підвозу, центрам зброї, складам — активним сабота-
жем»3... І тут же додав: «Зброя і матеріали сабо-
тажу з боку німців через лінію фронту частинам УПА
повинні доставлятись за всіма правилами конспірації
з тим, щоб більшовицькому режиму не дати в руки ко-
зиря, що українці (тобто бандерівці.— Авт.), які за-
лишилися за лінією фронту, є німецькими співучасни-
ками і їх агентами»...4.
28 березня, зустрівшись з командиром охоронної по-
ліції і СД «дистрикту Галичина» доктором Вітіска, Ге-
расимовський на запитання: як поставляться бандерівці
до мобілізації українців у дивізію СС «Галичина», від-
повів з властивим запроданцям цинізмом: «ОУН не ста-
витиме перешкод; до того ж в українському народі
стільки живої сили, що німецька окупаційна влада мо-
же проводити мобілізацію, та ще досить сил зали-
шиться для вербування в УПА, і обидва партнери один
одному не заважатимуть»5.
Та й про яке «заважання» могла йти мова між парт-
нерами? Німцям потрібна була саме УПА: якщо дивізію
1 «Людської крові не змити», стор. 100—101,-
2 Там же, стор. 102.
3 Там же, стор. 101.
4 Там же, стор. 102.
5 Ярослав Галан. Люди без батьківщини, стор. 76.
84
СС «Галичина», сформовану з такими труднощами,
можна було використати тільки на якійсь певній ділян-
ці фронту, то УПА, створювана самими оунівцями,
могла охопити значно більшу територію, завдаючи шко-
ди тилам Радянської Армії. А це була чимала допомога
вермахтові.
Наведені вище уривки з документів не залишають
сумніву щодо повної погодженості в діях між гітлерів-
цями і бандерівськими «провідниками», тісного співро-
бітництва проводу ОУН з окупантами. УПА фактично
перебувала на положенні складової частини вермахту,
виконуючи плани фашистського командування.
Щоб викрити вигадки бандерівців про їх боротьбу
проти окупантів, звернемося до тих джерел, де пред-
ставники найбільших течій українського націоналізму
чорним по білому пишуть про своє активне співробіт-
ництво з гітлерівською Німеччиною. Так, мельниківець
Василь Сельський ще в 1947 р. свідчив: «Тим більше
дивним виглядав договір і спільна акція диверсантсько-
го підпілля бандерівців, що мав місце в днях 12—13
липня 1944 р. в Мушині і Криниці, курортних місцевос-
тях на Лемківщині. Німці, які вже стояли тоді фронтом
на лінії Сану, зголосилися (представники вермахту і
гестапо) в станиці Українського центрального коміте-
ту у Криниці. Вони, пригадавши собі, яку добру роботу
зробили їм колись бандерівці, запропонували голові
станиці ред. Волинцеві зв’язати їх з бандерівським під-
піллям, якому вони дадуть зброю, обмундировку та
харчі. Розпочалися переговори, в результаті яких під-
писано договір... І тут раптом почали німецькі авто
звозити зброю, однострої, харчі. Відкрилась в околицях
Платтенсее на Угорщині бандерівська школа парашу-
тистів, що їх німці скидали з літаків в радянське за-
пілля. Для розпізнавання бандерівських відділів банде-
рівці мусять носити на рукавах білі опаски з чорними
написами «Бандера» Ч
Ю. Стефюк, колишній член бандерівської ОУН, який
вирвався з тенет зради і шпигунства, також розкриває
характер відносин між УПА і командуванням вермахту.
«Я є живим свідком того,— писав він,— як німці озбро-
1 Цит. за кн.: Марко Терлиця. Націоналістичні скорпіони,
сюр. 52—53.
85
ювали наші боївки, залишаючи їх боротися в радянсь-
кому підпіллі. Я сам бачив, коли восени 1944 р. німці
привезли на фірах (а їх було біля 20) зброю: автомати,
радянські гвинтівки і набої для них, кілька станкових
кулеметів та інше військове спорядження й амуніцію
і навіть дві протитанкові гармати з набоями і передали
все це в розпорядження куреня «Рена». Хто в той час
був в лісі Букове Бредо, що над селом Ступосяни Ся-
ноцького повіту, той бачив і може підтвердити спів-
працю з німецькими військовими частинами. Це і є
правда про так звану боротьбу ОУН і УПА проти
німців»
Бандерівські верховоди мали на меті єдине — боро-
тися проти Радянської влади, проти переможних радян-
ських військ, які протягом 1944 р. визволили всю тери-
торію України від окупантів, врятували український на-
род від фашистського ярма.
Якщо ж між окремими загонами УПА і частинами
вермахту інколи і траплялися сутички, то зовсім не з
наказу упівського командування, а всупереч його на-
становам.
Адже серед рядових учасників УПА було багато
таких, які дійсно повірили, що вона створюється для
боротьби проти гітлерівців, і саме тому вступили в упів-
ські боївки і загони.
Саме такі елементи в УПА і навіть деякі члени
ОУН, затягнуті в цю організацію силою або облудною
бандерівською пропагандою, і чинили опір своїм коман-
дирам, саме їх антифашистські, антигітлерівські настрої
призводили до того, що деякі частини УПА, як це зго-
дом визнав один із колишніх членів центрального про-
воду ОУН, «всупереч бажанню оунівського керівництва
мали збройні сутички з німцями». З цього приводу
Юрій Стефюк писав: «Провід ОУН... весь час твердить,
що боївки УПА вели збройну боротьбу з німцями, що
ця боротьба була започаткована і продовжена проводом
Організації українських націоналістів. Це нахабна брех-
ня, і я, як учасник цих боївок, заперечую такі твер-
дження.
Насправді ми, рядові члени ОУН, що були в боїв-
1 Т. Яремко, І. Жилавий, Ю. Стефюк. На світлу дорогу, Львів,
1962, стор. 35—36.
86
ках, рвалися до бою з ненависними народові німець-
кими окупантами, але з боку своїх командирів і про-
відників ми ніколи не отримували такого наказу. З на-
казу проводу ОУН ми оминали німців, а німецьке
командування, маючи домовленість з проводом ОУН, да-
ло наказ військам не чіпати наші озброєні боївки, хоча
дуже часто ми квартирували разом, в одному селі»
Наведемо ще кілька свідчень колишніх учасників бо-
ївок УПА про «боротьбу» цієї «армії» проти гітлерівців.
Назар Сміжан: «Ми іменували себе українськими
повстанцями, а насправді нас гуртом продали фашист-
ському командуванню, і ми фактично стали їхніми аген-
тами і прислужниками в прифронтовій смузі. Це була
наша трагедія, тим більше, що рядові оунівці цього
навіть і не розуміли. Замість того, щоб загони україн-
ської повстанської армії (УПА), які перебазувались з
Волині в Карпатські ліси, повернули зброю проти фа-
шистських окупантів і допомогли Радянській Армії ви-
зволити від ворога Прикарпаття, ми тинялися лісами
і проповідували ненависть до більшовизму. Німецьке
командування знало про дислокацію пересування заго-
нів УПА і могло б стерти нас на порох, якби ми не
були їхніми союзниками. Але вони й не думали бити
нас. Своїх, як кажуть, не б’ють».
Білецький Терешко, Дейнеко Єрофей, Ковальчук
Павло, Козловський Прохір та інші: «Треба бути дійсно
дурному, щоб не бачити, що наша банда просто-на-
просто стала агентурою німецьких фашистів у тилу
Червоної Армії. Треба бути воїстину безнадійним дур-
ником, щоб не помітити того, що націоналістичні банди
борються ні за що інше, як за відволікання загибелі
гітлерівської Німеччини... Нас нацьковували на черво-
них партизанів, на радянських активістів, на чесних лю-
дей. Так, ми твердо заявляємо: ні одного німця наша
банда не чіпала».
І не випадково, що коли відбувались бої з парти-
занськими з’єднаннями, на боці оунівців з’являлись ні-
мецькі міномети, артилерія і танки.
Отакою була ця «підпільна», «антинімецька» армія.
Таким був націоналістичний чин УПА. Тому не дивно,
1 М. Яремко, І. Жилавий, Ю. Стефюк. На світлу дорогу,
стор. 35.
87
що обдурені націоналістичною пропагандою чи затяг-
нуті в УПА під загрозою зброї, люди дуже скоро поча-
ли розуміти, учасниками якої страшної, братовбивчої
авантюри вони стали, і намагались порвати з УПА.
Наприкінці січня 1944 р. збунтувався і розбігся по
домівках один із куренів групи УПА «Схід». У лютому
того ж року під час сутички з партизанами ще один
курінь УПА перейшов на їх сторону, а його командир
Хмара ледве встиг втекти.
Зрештою, свідченням того, що УПА не боролась про-
ти німців, є і розіграний ОУН і гестапо фарс арешту
С. Бандери, і перебування його в таборі Саксенхаузен
(гітлерівці розуміли, що тому, хто їм служить, треба
створювати авторитет «борця», інакше за ним ніхто не
піде). Інсценізацію арешту Бандери широко використа-
ла націоналістична пропаганда, щоб в очах рядових
членів ОУН зробити з нього «героя» і «мученика» за
«націрнальну ідею». А тим часом цей «герой» і «муче-
ник» спокійнісенько жив у комфортабельному примі-
щенні, вільно слухав радіопередачі лондонського радіо
(хоч за таку справу кожного німця суворо карали),
мав контакти з буржуазними націоналістичними діяча-
ми інших країн. До Бандери для політичних розмов
приїздив обергруппенфюрер СС Мюллер — шеф імпер-
ського гестапо.
Бандеру звільнили на початку жовтня 1944 р., і зра-
зу ж, як про це повідомляла бандерівська «Українська
інформаційна служба «Щоденні вісті» від 14 листопада
1944 р., він «передав представникові Української голов-
ної визвольної ради (УГВР) за кордоном палкий при-
віт Українській повстанській армії».
Отже, виходить так: бандерівці воюють проти нім-
ців, а німці (до чого ж наївні люди!) випускають керів-
ника цієї боротьби на волю та ще й дозволяють йому
передати палкий привіт УПА!
Висновок може бути тільки один — версія про бо-
ротьбу С. Бандери і його УПА проти німців це ніщо
інше як спритний тактичний хід, розрахований на об-
лудне ошуканство цієї самої «мужви», про яку з таким
презирством говорять оунівські верховоди.
На 14 жовтня, коли вся Україна була визволена від
окупантів, потреба в антинімецькому маскараді відпала,
і тому Бандеру звільнили. Тепер Бандера став потріб-
88
ним гітлерівцям уже як відвертий і запеклий ворог
радянського народу. Та й не один Бандера, а всі націо-
налістичні верховоди — «третій рейх» був напередодні
повної катастрофи, і, відчуваючи це, його керівники
шукали порятунку де тільки можна було, хапались, як
кажуть, за соломинку.
З цією метою гітлерівські урядовці збирають у Бер-
ліні нараду націоналістичних ватажків, хоч чвари між
ними не припинялись навіть в такій обстановці. А. Ан-
дрієвський в статті «Міжнародна акція ОУН» про цю
нараду пише: «В кінці 1944 р. націоналісти обох табо-
рів стали вживати заходів для створення Української
репрезентації. Розмови почались в Берліні, і в них
взяли участь, крім полк. А. Мельника, С. Бандери, також
гетьман Скоропадський, А. Лівицький, проф. І. Мазепа,
проф. Кубійович, який очолював Український централь-
ний комітет, наприкінці ген. Шандрук» ’.
Нарада затягнулась. З Берліна переїхали до Вей-
мара. Ця строката націоналістична «репрезентація Ук-
раїни» висунула перед німцями умову: «...вивести з Ук-
раїни свої війська по закінченню війни»1 2.
І хоч як безглуздо звучить ця вимога, але саме та-
кою вона була. Німецько-фашистських військ на Укра-
їні вже не було. На початок 1945 р. від них була визво-
лена вся територія Радянського Союзу. Червона Армія
продовжувала свій нестримний наступ. Історія вже ви-
несла німецькому фашизмові свій смертний вирок: на-
ближався час, коли біснуватий фюрер змушений буде
ковтнути ціаністого калію. А оунівці висувають перед
німцями вимогу: вивести війська з України після закін-
чення війни. Що це? Політична сліпота, фанатична віра
в перемогу Німеччини чи інерція рабського служіння
Гітлеру? Очевидно — все разом. Про яку ж боротьбу
вірного слуги проти свого хазяїна може йти мова?
Як і треба було сподіватись, перші ж сутички націо-
налістичних банд з радянськими військами, що принес-
ли Україні визволення від страшної німецько-фашист-
ської окупації, відкрили очі багатьом з тих учасників
УПА, які вступили до неї заради боротьби з окупанта-
ми. Упівським командирам доводилось вдаватись до те-
рору з метою відвернути загрозу масового виходу лю-
1 ОУН — 1929—1954, стор. 162.
2 Там же, стор. 162.
89
дей із банд. Щоб хоч як-небудь затримати обдурених
селян в УПА, частина її керівників — член Централь-
ного проводу ОУН Р. Волошин («Павленко»), М. Токар
(«Босота») та інші — ще в 1944 р. вдались до такого
маневру: вони відмовились від назв «ОУН» та «УПА» і
проголосили створення так званої «Народно-визвольної
революційної організації» (НВРО).
Зрозуміло, що із зміною вивіски нічого не зміни-
лось, по суті, НВРО за своїми «ідеєю і чином» зали-
шалась націоналістичною, ворожою народові. Однак в
середовищі упівських верховодів відбувалась глибока
криза. Р. Шухевич і його підручні жорстоко розправи-
лись навіть з керівниками НВРО, оголосивши їх «енка-
ведівськими агентами» і «більшовиками». До справж-
нього «розлому» не дійшло — його не допустила банде-
рівська «служба безпеки».
Оунівські верховоди прагнули за всяку ціну вико-
нати покладене на них гітлерівцями завдання: макси-
мально підривати тили радянських військ. Зазнаючи по-
разок у відкритих сутичках з Червоною Армією, загони
УПА нападали на її тилові служби, вчиняли диверсійні
акти, тероризували населення, убивали партійних і ра-
дянських працівників і активістів, палили сільради,
колгоспи і МТС, поширювали'антирадянські вигадки.
У наказі бандитським «боївкам» один із оунівських
отаманів, «есбістів» на Волині, якийсь «Еней» так ви-
клав «тактику» УПА: «Не зав’язувати боїв з регуляр-
ними частинами Червоної Армії, дати їй можливість
просунутись вперед на захід, і тільки після цього чи-
нити збройні наскоки на місцеві гарнізони, окремі групи
військовослужбовців, НКВД, міліцію та ін.».
А ось ще одна «директива» бандерівцям, що похова-
лись по лісах від переможних частин Радянської Армії:
«Не допускати застрашення мас перед більшовика-
ми, доказати, що більшовики йдуть не тому, що силь-
ні, а тому, що німці взагалі не хочуть воювати (!?)...
До поляків наше ставлення таке, як було сказано на
конференції, боївка б’є, а ми кричимо, що мирного
населення ніхто не чіпає...
Надрайонний пропагандивний Повітовий провідник
осередок	Грек»1.
__________Чумак.
1 В. Беляев, М. Рудницький. Під чужими прапорами, стор. 86.
90
Але всі розрахунки націоналістичної еліти на те, що
шляхом жорстоких розправ і садистських знущань їй
вдасться примусити трудящих Західної України відвер-
нутися від Радянської влади, від виконання радянських
законів, від участі в активному політичному житті, не-
змінно закінчувалися крахом. УПА на початок 1945 р.
була розгромлена радянськими військами. До того ж
величезна кількість її учасників порвала з націоналіс-
тами, повернулась до мирної праці. Провід ОУН і його
активісти, рятуючись від справедливої розплати, втекли
на Захід разом з підрозділами вермахту. Частина бан-
дерівської УПА прорвалась через Карпати, Південну
Польщу і Чехословаччину в Австрію і Західну Німеч-
чину під охорону американських і англійських окупа-
ційних властей.
Однак новим хазяям оунівців, як і до них біснува-
тому фюрерові, націоналістичні банди були потрібні
більше на території України. Англо-американський ім-
періалізм розраховував, що бандерівщина стане вели-
кою перешкодою у налагодженні мирної праці і відбу-
дові народного господарства на Західній Україні. А ос-
кільки через її територію йшли основні комунікації між
Радянським Союзом і країнами народної демократії, то
удари по них з боку бандерівських банд мали б неаби-
яке значення для здійснення «доктрини Трумена», «пла-
ну Маршалла», економічної блокади Східної Європи
тощо.
У цьому зв’язку варто навести свідчення Охрімо-
вича, одного з жовто-блакитних «проводирів», на слід-
стві про зв’язки між верховодами ОУН і імперіалістич-
ними розвідками. «Англійці і американці з 1945 року
почали вести переговори з керівниками ОУН про ство-
рення з числа українських націоналістів широко розга-
луженої мережі шпигунів, диверсантів і терористів на
території СРСР і спеціальних військових націоналістич-
них формувань для участі в майбутній війні... Бандера
і Стецько, як представники організації, уклали з ан-
глійцями спеціальну угоду, згідно з якою вони зобов’я-
залися постачати англійську розвідку шпигунськими
даними про Радянський Союз та інші соціалістичні
країни. Англійці ж за це фінансують організацію ОУН...
Що ж до американської воєнної і політичної розвідок,
то... вони намагаються використовувати всі українські
91
націоналістичні формування за кордоном і вербують із
цих кіл свою агентуру, яку засилають в СРСР та інші
країни соціалізму»
Виконуючи волю своїх імперіалістичних покровите-
лів, бандерівська верхівка докладала всіх зусиль до то-
го, щоб примусити рештки боївок УПА, які не встигли
втекти в обозі німецько-фашистських військ, залиши-
тись на території Західної України і продовжувати те-
роризувати населення. На допомогу керівникам ОУН
прийшов Ватікан. Уніатські парохи не тільки обіцяли
тим, хто не складе зброю, царство небесне, а й пода-
вали істотну допомогу, організовуючи переховування
боївок, упівських ватажків і розвідників, впливали на
віруючих, наставляючи їх допомагати «воїнству» УПА.
Коли ж одна із груп УПА в кількасот бандитів, ото-
чена радянськими військами, вирішила прорватись на
захід, то сам С. Бандера з допомогою ватіканського
посланця патера Томислава Колаковича заступив їм
цей «рятівний шлях». А. Свобода, А. Тучкова і В.>Сво-
бодова у книзі «Змова Ватікану проти Чехословацької
республіки», яка вийшла російською мовою ще в 1950 р.,
так розповідають про цю подію: «...В 1945 р., коли ще
вся Європа перебувала у стані післявоєнного хаосу, Ко-
лакович нелегально перейшов кордон Радянського Со-
юзу... Там на північних схилах Карпат Колакович зу-
стрівся з ватажком банд «Української повстанської ар-
мії» Степаном Бандерою. Через кілька днів після цього
на великій лісовій галявині на південний схід від Пере-
мишля можна було бачити дивне збіговисько: на паго-
рбі стояв Бандера, тримаючи в руці автомат, а поруч
з ним ксьондз в окулярах. Перед ними розташувалось
кількасот голодранців з гвинтівками, револьверами і
гранатами. їх зарослі звірячі фізіономії нагадували про
вчинені ними убивства і насильства. Знадобилось кілька
хвилин, перш ніж Бандера зміг навести порядок серед
цих здичавілих людей. Коли зрештою йому це вдалось,
ватажок бандитів сказав кілька фраз, після чого кивнув
ксьондзові, котрий до того часу стояв, здавалося, майже
байдужо поруч з ним. Ксьондз зняв окуляри, знову одів
1 Цит. за кн.: Соціалістична дійсність і націоналістичні вигад-
ки. К-, Політвидав України, 1968, стор. 150—151.
92
їх, потім простягнув до юрби озброєних розбійників і
убивць «руку святої церкви» і запропонував їй союз, а
також долари і зброю...
Хоча ксьондз говорив не їх рідною мовою, бандити
чудово зрозуміли зміст його промови. Однак його слова
викликали глумливу посмішку на їхніх розбійницьких
мордах, і, коли він скінчив, вони стали доводити йому,
перебиваючи один одного, що навіть з найкращою збро-
єю і кишенями, набитими доларами, вони не зможуть
довго чинити опір радянським органам безпеки, а го-
ловним чином — самому українському народові, який
ненавидить їх за грабіжки, насильства і убивства.
У той час як Степан Бандера спідлоба кидав на
свою зграю похмурі погляди, ксьондз знову і знову по-
вторяв напіврозпачливим, напіввладним тоном: «Ви по-
винні тут залишитися! Повинні!» Перед тим, як піти, він
ще раз пообіцяв їм зброю, радіопередавачі, долари і
консерви, а також новий спосіб постачання.., щоб не
залежати цілковито від поставок літаками. Новий
шлях пролягав через Чехословацьку республіку. Куди?
Куди ж інакше, як не до американської окупаційної
зони» Ч
Відсилаючи читача до згаданої книги, в якій доклад-
но розповідається про звірячий бандитизм боївок УПА
на території Польщі, Чехословаччини, зазначимо, що
бандерівська зграя повернула у свої схрони і бункери,
щоб знову заливати українську землю кров’ю радян-
ських громадян, сльозами сиріт і вдів, знущатись з не-
винних людей, чинити шпигунство і диверсії — тобто,
для того чину, який визначений був націоналістичною
ідеєю.
Для націоналістичної еліти людське життя, навіть
тих, хто був в УПА, нічого не значило. Коли стало оче-
видним, що багато хто з учасників УПА, облудною
брехнею затягнутих в націоналістичне болото, починав
розуміти правду про упівське підпілля і його антина-
родний, антинаціональний характер, «вождь» дав вка-
зівку про «ліквідацію масовості». В серпні 1944 р. бан-
дерівський провід виробив цілком таємну директиву
1 А. Свобода, А. Тучкова, В. Свободова. Заговор Ватикана
против Чехословацкой республики. М., 1950, стор. 143—145. (Пере-
клад наш.— Лет.).
93
про масове знищення рядових стрільців УПА. В цьому
ганебному бандерівському документі зазначалось, що
«...необхідно негайно і якнайбільш таємно в ім’я вели-
кої національної справи (І?) вищезгадані елементи
ОУН—УПА ліквідувати двояким способом:
а)	висилати більші й менші відділи УПА на бій з
більшовиками і створювати ситуації, щоб їх нищили
більшовики на постоях і в засідках;
б)	теренові боївки та інших осіб станичного й під-
районного масштабу надрайонна і районна СБ повин-
ні знищити під виглядом більшовицьких агентів» *.
Рекомендувалось залишати в бандах УПА лише тих,
хто вже набув досвіду в антинародних злочинах і міг
би бездумно виконувати накази та інструкції своїх про-
відників, на зразок тієї, яка була надіслана бандит-
ським керівником, що сховався під кличкою «Крила-
тий». «Ми повинні добитися,— зазначається в ній,— щоб
ні одне село не визнало Радянської влади, ОУН по-
винна діяти так, щоб усіх, хто визнає Радянську владу,
знищувати. Я повторюю: не залякувати, а фізично зни-
щуватиі Не потрібно боятися, що люди прокленуть нас
за жорстокість. Нехай з 40 мільйонів українського на-
селення залишиться половина — нічого страшного в
цьому нема. Не забувайте слова Степана Бандери: «На-
ша влада повинна бути страшною» 1 2.
Отже, знищити 20 мільйонів українців, аби тільки на
Україні не було Радянської влади — такими були на-
станови оунівських верховних бандитів, таке майбутнє
готували її народові поборники «самостійної і незалеж-
ної України».
Настанова «Наша влада повинна бути страшною»..,
викладена в «документі» «Боротьба й діяльність ОУН
під час війни», прийнятому, як уже згадувалось, прово-
дом бандерівської ОУН ще в травні 1941 р. І хоч у під-
заголовку він мав додаткову назву «Політичні вказів-
ки», проте скоріше це були вказівки щодо ретельної
служби гітлерівцям. Зазначивши, що боротьба «...му-
сить бути тверда, завзята, безоглядна і безпощадна»,
Бандера та його «провід» наказують своїм агентам
1 Цит. за кн.: Ю. Омельчук. Змова. Львів, «Каменяр», 1967,
стор. 117.
2 Ті, що канули в пітьму, стор. 110.
94
(розд. IV, «Зрив», № 18): «З приходом союзницької
(тобто гітлерівської.— Авт.) армії виходять напроти неї
представники ОУН (цивільної і військової влади), ві-
тають їх як союзників, а заявляють, що ОУН очистила
вже терен від більшовиків, перебрала владу в свої ру-
ки, завела всюди лад і порядок і питають, чи є при
їхньому (союзницькому) відділі представник ОУН Ст.
Бандери». «Військові представники ОУН заявляють,—
зазначається далі в § 19,— що вони хочуть дальше ра-
зом з німецькою армією воювати проти Москви, вка-
зують на конечність формування регулярної україн-
ської армії, що є конечне теж з огляду на внутрішню
безпеку, лад і порядок. Коли не вдається створити ре-
гулярної армії, старатися переформуватися на горожан-
ську поліцію».
Отже, хлібом-сіллю зустрічайте німецько-фашист-
ських загарбників, створюйте націоналістичну армію,
яка допомагала б гітлерівцям «воювати проти Москви»
на фронті та й у тилу, навела б «безпеку, лад і поря-
док» — оце й є ті керівні вказівки, які давали націона-
лістичні верховоди.
Розділ «Г» цього документа має підрозділ «Загальні
напрямки політики ОУН у поодиноких ділянках життя».
В ньому читаємо: «Ст. 6 Меншинова політика — § 16.—
Національні меншості поділяються на: а) приязні нам..,
б) ворожі нам — москалі, поляки, жиди». Якою ж має
бути «політика» до націй під групою «б»? Читаємо:
«Ад б) винищування в боротьбі... головно інтелігенції,
якої не вільно допускати до ніяких урядів (тобто до
управління.— Авт.) і взагалі унеможливлюємо продуко-
ваний інтелігенції... проводирів нищити... § 17.— Загаль-
ні пригадки. а) Наша влада мусить бути страшною для
її противників (підкреслення наше.— Авт.).
Так націоналістична ідея втілювалась у бандитські
«політичні вказівки», які в свою чергу перетворювались
у відповідний чин.
Характерно, що наведені вище уривки відсутні у ви-
даному бандерівцями в 1955 році збірнику ганебних
документів. їх відредаговано по-новому. І не випадково.
Криваві кати українського народу, гітлерівські попліч-
ники тепер уникають всього, що могло б розкрити сві-
товій громадськості їх справжнє обличчя вбивць і тому
вдаються до фальсифікації власних документів. Що ж
95
до трудящих західних областей України, півдня Польщі
і східної частини Чехословаччини, то вони на власні очі
бачили і на собі відчули бандерівський чин.
Важко виявити всі карні злочини націоналістичних
банд. Сотні засипаних криниць, зрівняних з землею
братніх могил в нетрях західноукраїнських лісів хова-
ють численні жертви оунівського терору. Звернемося
до фактів.
Ще в грудні 1943 р. тодішній «головнокомандуючий»
УПА Клим Савур-Клячковський зробив інструктивну по-
їздку до своїх загонів, розташованих на Волині. Скрізь,
де проходив шлях цього більмоокого садиста, служба
безпеки ОУН вирізала сотні людей, як «небезпечних
для головнокомандуючого», в тому числі жінок, стари-
ків і дітей. «Головнокомандуючий» влаштував цю поїзд-
ку для того, щоб побувати у Шацькому районі, де на
глухому острові озера Світязь, за завданням гестапо,
формувалась спеціальна група бандерівців до 100 чоло-
вік, яка мала вчиняти в тилу Червоної Армії диверсійні
і терористичні акти. Однак ця група була повністю роз-
громлена радянськими партизанами.
Банди націоналістів ретельно виконували садистські
вказівки оунівського «вождя». Особливою жорстокістю
відзначалися боївки «есбістів». Вони спалювали цілі
села, немовлят піднімали на вила і кидали у вогонь, а
своїм жертвам перед розстрілом відрізали язики, носи
і вуха, виколювали очі, вирізали на тілі тризуби, па-
лили розпеченим залізом, пропускали через тіло елек-
тричний струм, закопували живцем в землю, кидали в
колодязі. Поширеним був засіб страти «без пролиття
крові» — на шию або на голову жертви накидали дро-
тяне чи мотузяне кільце і потім закручували його з до-
помогою палиці — це називалось «зацуркувати», або
«знищити з допомогою кренпульців».
Виконуючи вказівки «проводів», оунівські бандити
знищували польське населення, яке проживало на те-
риторії'західних областей України, а також євреїв і ро-
сіян.
Колишній командир партизанської бригади «Грюн-
вальд» (входила до складу партизанського з’єднання під
командуванням В. А. Бегми), нині контр-адмірал народ-
ної Польщі Юзеф Собесяк розповів письменникові Яро-
славу Галану те, що бачив на власні очі в одній з хат
96
села недалеко від м. Сарни. Я. Галан відтворив цю
жахливу подію у памфлеті «Чому немає ймення».
«Чотирнадцятирічна дівчинка не може спокійно ди-
витися на м’ясо. Коли в її присутності збираються сма-
жити котлети, вона блідне і тремтить, як листок осики.
Кілька місяців тому в горобину ніч до селянської
хати, недалеко від міста Сарни, прийшли озброєні люди
і закололи ножами господарів.
Дівчинка розширеними від жаху очима спостерігала
агонію своїх батьків.
Один з бандитів приклав вістря ножа до горла ди-
тини, але в останню хвилину його мозок народив но-
ву «ідею».
— Живи собі у славу Степана Бандери! А щоб, чо-
го доброго, не загинула з голоду, залишимо тобі про-
дукти. Ану, хлопці, нарубайте їй свинини!..
«Хлопцям» ця пропозиція сподобалася. Вони постя-
гали з полиць тарілки й полумиски і через кілька хви-
лин перед ошалілою з розпачу дівчинкою виросла гора
м’яса із стікаючих кров’ю тіл її батька й матері...» Ч
29 листопада 1960 р. газета «Червоне село», що ви-
ходить в Колківському районі Волинської області, на-
друкувала розповідь мешканця с. Розничі Степана Зін-
чука — очевидця звірств бандерівців. Восени 1946 р.
в будинок селянина Кузьмича А. І. вдерлася група бан-
дитів, серед яких були Пархомів («Лебідь»), Назарчук
(«Сірко») та інші. Страшенно побивши 66-літнього ха-
зяїна та його дружину, вони витягли їх у двір і заду-
шили канатами, а їх 16-річну дочку замучили страш-
ною мукою — обв’язавши одним кінцем каната її шию,
другий поза спиною прив’язали за ноги під колінами,
а потім канат почали закручувати палкою, аж поки но-
ги нещасної Люби не дістали голови; почувся хруст
кісток і страшенний зойк дівчини. Та й цього звірям-
бандерівцям було мало: вони вирвали у дівчини очі,
відрізали груди, ніс, вуха. Така ж страшна смерть спіт-
кала і 17-річного брата Люби Івана.
Ця безглузда жорстокість свідчила про те, що оунів-
ці відчували своє безсилля і тому з допомогою терору
намагались залякати народ, примусити його звернути
із світлого шляху заможного і щасливого життя.
1 Ярослав Галан. Люди без батьківщини, стор. 70.
7—5745
97
Український народ не сприймав націоналістичної
пропаганди, трудящі маси відкидали геть націоналістич-
ні ідеї. В цьому оунівці обох угруповань переконались
ще тоді, коли вони «в тіні Гітлера» приплентались в
обозі німецьких армій на Україну і з допомогою так
званих «похідних груп» спробували пустити своє отруй-
не коріння.
Колишній заступник командира північної похідної
групи бандерівців Лука Павлишин згадує:
«У 1941 році оунівські діячі з так званих «похідних
груп» старались за всяку ціну створити в східних об-
ластях України організаційну сітку ОУН. Так, у Жи-
томирі вони провели ряд мітингів: окремо для старших,
окремо для жіноцтва, молоді і т. п. Але як не розпи-
нались вони, вихваляючи націоналізм, сітку не було
навіть з кого розпочати. Люди не розуміли, чого націо-
налісти хочуть від них, бо, крім Радянської влади, все
інше їм було чуже і вороже. Є живі свідки, які можуть
підтвердити мої слова» Ч
Л. Павлишин був призначений окружним провідни-
ком у м. Василькові на Київщині, маючи завдання
створити тут оунівську організацію. Однак завдання
залишилось невиконаним. «На протязі більш як півро-
ку,— визнає він,— я з своїми двома помічниками не міг
втягнути в ряди ОУН жодного члена, чи навіть симпа-
тика (тобто співчуваючого.— Авт.)»1 2. І так було скрізь
на Україні.
Виховані у дусі пролетарського інтернаціоналізму,
сповнені почуття дружби і поваги до інших народів,
українські трудящі з презирством і огидою ставилися
до націоналістів, справедливо вбачаючи в них фашист-
ських лакуз. Якщо ж і вдавалось оунівцям «зорганізу-
вати» групку на території поза західноукраїнськими об-
ластями, то це були або зрадники із залишків непманів
і куркульства, або карні злочинці. Тому не дивують ті
захоплення, з якими один із «чолових» оунівців Лев
Шанковський розповідає про ...одеських босяків як го-
ловне джерело оунівського поповнення: «Одеський бо-
сяк... жваво помандрував у ряди українського націона-
1 Ті, що канули в пітьму, стор. 246.
2 Там же, стор. 244.
98
лізму... віддавши йому великі послуги своїм знанням
місцевих умовин... своїм розмахом та відвагою у важ-
ких ситуаціях. Одеський босяк став українським націо-
налістом, і то націоналістом високої марки. Це від
одеських босяків прийняли українські націоналісти арії
пісень, що їх пізніше співали в УПА з підкладеними ук-
раїнськими словами».
Що ж, спілкування цілком закономірне. Дивує тіль-
ки одне — невже всі босяки Одеси були виключно
українцями? Чи, може, щоб стати українським на-
ціоналістом, досить бути босяком будь-якої націо-
нальності?
Про ставлення українського народу до буржуазних
націоналістичних хамелеонів свідчить колишній «міністр
освіти» в «уряді» Петлюри, висвячений напередодні
другої світової війни в ...митрополити під іменем Ілла-
ріона, Іван Огієнко. Надісланий гітлерівцями до окупо-
ваного Києва з метою проведення ідеологічно-диверсій-
них дій, він в листі до приятеля скаржився: «Ось уже
кілька місяців я перебуваю тут, проте спокою душев-
ного не маю. Ви собі не уявляєте, як усе змінилося за
більшовизму... Люди лихі, вороже дивляться на нас, як,
мабуть, колись гляділи кияни на татар завойовників...
Ніякої поваги до нас... Навкруги сама жорстокість. Усіх
приїжджих українців, тобто нас, фашистами назива-
ють, шпигунами, союзниками Гітлера, хоч певною мірою
воно й правда... Німці справді доручають нам найбрид-
кіші справи».
Так, націоналісти брались за найбрудніші справи,
перевершуючи найстрашніші жорстокості середньовіч-
чя. Навіть самі націоналісти змушені були визнати це.
Згадуваний уже запеклий націоналіст Л. Шанковський
пише, що «...ми (тобто оунівці.— Авт.) поводили себе
на Україні, як британці в Індії, Бірмі та інших коло-
ніях» Ч
Так вони поводили себе, коли, спираючись на гітле-
рівські багнети, сподівалися, що з допомогою німецько-
го імперіалізму сядуть на шию українському народові,
що перетворять Україну в колонію фашистської Німеч-
чини.
1 Цит. за кн.: Ю. Римаренко. Жовто-блакитний «месія», стор. 35.
7*	99
Втративши підтримку гітлерівських військ, оунівці
зустрілись сам на сам з народом, визволеним з-під фа-
шистського ярма Червоною Армією, народом, який на
власному досвіді переконався в запроданстві націона-
лістів. І хоч нині націоналістична еміграція галасує про
«всенародну підтримку УПА-ОУН», факти, підтвердже-
ні до того й самими упівськими бандитами, свідчать
про протилежне.
В 1944 р. при ліквідації бандитського куреня «Гро-
ма», який чинив злочини на території Станіславської
області, було знайдено звіт про його «діяльність». «В
Червону Армію з’явились навіть ті, які до цього часу
не хотіли йти,— вказувалось у звіті.— Тримати людей
вже неможливо. Треба сказати, що сітка... перестає ді-
яти. Станичних в селах мало, вони пішли або в армію,
або на роботу. В деяких селах, які сильно постраждали
(тобто в яких були розгромлені оунівські банди.— Авт.),
наші не мають можливості показатися, бо народ ловить
їх і сам передає в НКВС. Здається неймовірно, але
правдиво» !.
Однак те, що курінному «Громові» здавалось «ней-
мовірним», було не тільки правдивим, воно було неми-
нучим і закономірним. Народ не міг довго терпіти на
своїй землі ракову пухлину націоналізму, не міг пого-
дитись, щоб по ній сновигали братовбивці — каїни та
іуди.
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 13, од. зб. 668, арк. 196.
НАРОД ПРОКЛЯВ І ЗНИЩИВ
Ще не відгриміли гармати на полях війни, а
радянські люди, переборюючи неймовірні труднощі, від-
будовували заводи і фабрики, шахти і залізниці, кол-
госпи і радгоспи. На визволених землях відновлювалась
Радянська влада.
Західноукраїнські області, які найдовше з усіх те;
риторій УРСР знаходились під п’ятою фашистських за-
гарбників, зазнали особливо тяжких втрат. На час
визволення їх населення ледве сягало 65—70% довоєн-
ного, а міське — 50—55%. Так, населення Львова змен-
шилось з 320 тис. до 154 тис., Стрия — з 36 тис. до
15 тис., Станіслава — з 71 тис. до 35 тис. і т. д. Це був
наслідок хазяйнування німецько-фашистських окупантів
та їх націоналістичних прислужників.
Разом з усім радянським народом трудящі Західної
України самовідданою працею вносили свій вклад у
справу розгрому фашистської Німеччини, в справу від-
будови і дальшого розвитку народного господарства
Батьківщини. Про їх трудовий героїзм свідчать такі
факти. Львів було визволено Радянською Армією 27
липня 1944 р., а 8 серпня того ж року місто одержало
електроенергію, 17 серпня — газ. 10 серпня нафтові про-
мисли Борислава вже постачали фронтові пальне.
Від робітничого класу не відставало й селянство.
Уже в 1944 р. селяни Тернопільської області зібрали
15 240 тисяч карбованців на танкову колону «Селянин
Тернопільщини» Ч А сільське населення Львівщини в
1944 р. підписалось на держпозику на 19 мільйонів кар-
бованців (замість передбачених 12 мільйонів)1 2.
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 13, од. зб. 668, арк. 125.
2 Там же, арк. 74.
101
З допомогою всіх радянських народів-братів відро-
джувалась економіка Радянської України. На Донбас
і в Криворіжжя, в Харків і Київ, Дніпропетровськ і
Одесу, на Галичину і Волинь із східних районів СРСР
йшли ешелони з хлібом і машинами, заводським устат-
куванням і поголів’ям худоби, повертались в рідні місця
тисячі евакуйованих робітників і колгоспників.
Ще більшого розмаху праця народів Радянського
Союзу по відбудові народного господарства набула
після закінчення Великої Вітчизняної війни, в ході
виконання першого післявоєнного п’ятирічного плану
(1946—1950 рр.).
Складні завдання розв’язували трудящі західних об-
ластей УРСР. Тут відбудова зруйнованого фашистськи-
ми окупантами народного господарства відбувалась од-
ночасно з докорінною соціалістичною перебудовою
сільського господарства, проведенням індустріалізації
та культурної революції. Адже німецько-фашистські оку-
панти разом з буржуазними націоналістами вогнем і
мечем руйнували і нищили все, що принесла трудящим
західноукраїнських земель Радянська влада.
Розвиткові економіки і культури в західних облас-
тях УРСР партія і уряд приділяли особливу увагу. Пар-
тійні організації спрямовували зусилля найширших мас
трудящих на дострокове виконання післявоєнної п’яти-
річки. У Львівській, Волинській, Дрогобицькій та інших
областях, на Буковині і в Закарпатті створювались спе-
ціалізовані галузі промисловості. У 1950 р. виробництво
засобів виробництва в західноукраїнських областях
зросло порівняно з 1940 р. на 127 процентів, а рівень
промислового виробництва порівняно з 1940 р. зріс у
1950 р. в 2,2 раза. І це в той час, коли промислові об’-
єкти доводилось піднімати з руїн і згарищ. У Львові
було побудовано автоскладальний і електроламповий
завод, трикотажну фабрику, завод телеграфної і теле-
фонної апаратури, підприємства харчової промислово-
сті, скляний завод тощо. Старовинне місто перетворю-
валось у великий індустріальний центр Радянської Ук-
раїни.
Неухильно здійснювалась колективізація сільського
господарства. Незважаючи на шалений опір куркуль-
ства і націоналістичного підпілля процес соціалістич-
них перетворень на селі успішно просувався вперед.
102
Особливо бурхливо розвивалась культура. Якщо до
1939 р. і під час фашистської окупації в багатьох се-
лах Західної України або ж зовсім не було шкіл, або
ж наявні школи охоплювали лише незначну частину ді-
тей — переважно дітей куркулів, заможного населення,
то починаючи з 1944/45 рр. тут впроваджується семи-
річна освіта і загальна середня освіта — в містах. Тіль-
ки за період з 1947 по 1949 рр. було збудовано 1087
нових шкіл. У 1939 р. в західноукраїнських областях
було лише 5 вузів, а в 1949 р. тут налічувалось вже 25
вищих учбових закладів і 125 технікумів.
Національна за формою і соціалістична за змістом
українська радянська культура поширювалась серед
трудящих західноукраїнських областей. Зросла сітка
культурно-освітніх закладів. Так, на 1 січня 1948 р. у
Волинській області було ЗО районних клубів, 862 сіль-
ських клуби і хати-читальні, при яких діяло 1646 гуртків
художньої самодіяльностів Ровенській області на
цей же час працювало 756 культурно-освітніх закла-
дів, 219 бібліотек, 104 кіноустановки, з яких 79 обслуго-
вували сільське населення1 2. Таких фактів можна на-
вести дуже багато. Широке культурне будівництво
здійснювалось скрізь. На оновлених Радянською вла-
дою західноукраїнських землях пишним цвітом розкві-
тала українська радянська культура. Місто Львів
перетворилось у великий культурний і науковий
центр.
Все це переконливо викривало наклепницький ха-
рактер націоналістичних вигадок, незаперечно доводило
широким масам трудящих, що Радянська влада ство-
рює всі необхідні умови для всебічного розвитку кож-
ної нації нашої Батьківщини.
Історичним перетворенням за Радянської влади на-
ціоналістичне підпілля і бандитські боївки чинили за-
пеклий і відчайдушний опір.
Повіривши брехливим запевненням С. Бандери про
наближення і неминучість нової війни, війни «західних
альянтів» (тобто США і Англії) проти СРСР, банди
УПА, спираючись на створені з допомогою гітлерівців
в лісах таємні склади з продовольством, зі зброєю і
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 508, арк. 72.
2 Там же, оп. 71, од. зб. 9696, арк. 95.
103
боєприпасами, ховаючись у спеціальних підземних бун-
керах («схронах»), ще з більшою жорстокістю терори-
зували населення.
Оунівці в глибокому підпіллі залишили також і «про-
пагандивні осередки», які мали розгорнути широку ан-
тирадянську пропаганду, підтримувати зв’язки з тими
верховодами, що втекли за кордон здійснювати, так би
мовити, «політичне» керівництво кривавою і підступною
діяльністю «боївок».
Велику допомогу оунівському підпіллю і націоналіс-
тичним бандам подавала уніатська церква. її глава,
митрополит А. Шептицький, помер в листопаді 1944 р.,
та він залишив після себе численне поріддя іуд з хрес-
том в одній руці і ножем в другій. Виконуючи заповіти
свого покійного духопастиря і вказівки Ватікану, уні-
атські попи всіх рангів були помічниками і духовними
цаставниками оунівського підпілля. Саме Ватікан і уні-
атська церква налагодили зв’язки між бандами ОУН
на території України та їх керівниками, що втекли за
кордон. Саме вона — уніатська церква — була натхнен-
ником націоналістичного бандитизму. Наприклад, Го-
шівський чоловічий греко-католицький монастир на Яс-
ній горі у Болехівському районі Станіславської (нині
Івано-Франківської) області став справжнім опорним
пунктом оунівців і розсадником націоналістичної ідео-
логії. Монастир подавав бандам оунівців матеріальну
допомогу, а святенницькі панотці його не тільки вкла-
дали в руки бандитів зброю, а й благословляли їх на
терор проти населення 1.
Досить було кому-небудь із селян виконати доручен-
ня сільради, як вночі з’являлись бандити і чинили над
ним і його сім’єю жорстоку розправу. На судовому про-
цесі над учасниками банди Цвіркуна, який відбувся у
вересні 1945 р. в с. Глиняни Львівської області, Михай-
ло Яблонський із с. Кунина розповів: «Сільрада дору-
чила мені обійти селян мого кутка і оповістити, щоб
вони йшли на збори. Я виконав доручення. А вночі в
хату увірвались Йосип Кравець і Петро Милощівський
і почали мене тяжко бити. Дружцна почала прохати,
щоб не знущались наді мною, так вони її, вагітну, вда-
рили чоботом у живіт. Від цього вона незабаром наро-
1 Архів ІШ ЦК КП України, ф. 1, оп. 124, од. зб. 1820, арк. 73.
104
дила мертву дитину. А завершили бандити тим, що вби-
ли мого дев’ятирічного сина і спалили хату» Ч
Націоналістичний бандитизм, антирадянська пропа-
ганда оунівців, масовий терор і диверсії мали на меті
перешкодити радянським людям здійснювати соціаліс-
тичні перетворення на західноукраїнських землях.
І хоч бандерівські боївки становили жалюгідно малу
частину населення західноукраїнських областей, набу-
тий ними під керівництвом гестапо досвід диверсій,
шпигунства і провокацій, їх вміння маскуватись і навіть
проникати в радянські установи, а також нелюдська
жорстокість — все це створювало в перші післявоєнні
роки досить напружену обстановку, деморалізувало
частину населення, особливо сільського, сковувало його
трудову активність.
Характеризуючи становище, яке склалося на той час
в західних областях України, Ярослав Галан писав:
Ось уже кілька років в західних областях то в одному,
то в другому районі вилазять з лісів озброєні бандити,
які позначають свій шлях загравою пожеж і криками
людей, мордованих спросоння... Вони без наймен-
шого вагання застосовують запозичені у Гіммлера ме-
тоди тотального винищення: від їх ножа немає рятунку
навіть немовлятам.
Коли караюча рука народу завдає їм нищівного
удару, недобитки збираються в невеличкі групи і, всі-
ляко маскуючись, продовжують і далі своє криваве
ремесло. Буває таке, що 2—3 добре законспіровані хар-
цизи тримають під терором ціле село. Кілька підкину-
тих на порозі хати анонімних листів, кілька пострілів у
вікна в горобину ніч, 1—2 вбивства з-за рогу створю-
ють іноді в селі атмосферу постійного, невгаваючого
страху, що важким тягарем лягає на серце селянина,
ослабляючи його волю до життя й праці. А саме цього
і треба нічним харцизам»1 2.
Такі цілі ставили перед собою бандерівські бандити,
виконуючи волю своїх нових хазяїв — англійської і аме-
риканської розвідок.
На оунівське підпілля нові хазяї покладали також
завдання залякувати населення атомною війною. Вони
1 «Вільна Україна», 11 вересня 1945 р.
2 Ярослав Галан. Твори. К., 1960, т. З, стор. 236—237.
105
вимагали від своїх агентів викликати у радянських лю-
дей зневір’я, що мирне життя встановлено надовго, з
тим щоб підірвати їх прагнення до мирної праці, по-
сіяти паніку і невіру у краще майбутнє. Оунівська про-
паганда поряд з кривавим терором мала на меті зір-
вати процес будівництва соціалізму в західних областях
України, початий ще в 1939 р., але перерваний фашист-
ською навалою.
Якою ж була соціальна база націоналістичного бан-
дитизму? Нею було куркульство. Саме куркульство, до-
сить впливове на західноукраїнських землях, становило
соціальну основу, джерело формування оунівських банд
і націоналістичного підпілля. Значно посилившись еко-
номічно і політично за час гітлерівської окупації, кур-
кульство західних областей України після їх визволення
Червоною Армією! чинило запеклий опір відновленню
Радянської влади, вдаючись до найпідліших і найжор-
стокіших методів.
І тодішні, і нинішні націоналісти твердять, що їх
підпілля виражало інтереси «всього народу», що, мовляв,
в його основі лежала не класова, а «національна» ідея.
Факти спростовують ці вигадки. Вони незаперечно
доводять, що всі чільні місця в проводах ОУН різних
гатунків, усі командні посади в УПА, в її «службі без-
пеки» займали вихідці з заможних верств селянства, з
торговельної і міської буржуазії. Наведемо кілька при-
кладів. Куркуль, колишній фашистський поліцай із Трус-
кавця Маковецький-Резняк, очолив бандерівську «служ-
бу безпеки» в Дрогобицькому районі; 80 гектарами зем-
лі в Глинянському районі на Львівщині володів за ча-
сів панської Польщі бандит за кличкою «Гак» — пові-
товий референт СБ; син комерсанта Олійник був коман-
диром однієї з частин УПА; Михайло Ратушний — кур-
куль з с. Ушковичі Перемишлянського повіту на Львів-
щині, що мав великі земельні угіддя, став провідником
ОУН на Тернопільщині
Куркульство було основною опорою бандитизму і
джерелом поповнення банд. Так, куркуль Матвієв із
с. Хмілеве на Львівщині переховував у себе бандитську
зграю. Куркуль Палій з с. Шнирів обох своїх синів
послав у банду. До бандерівців подались син і дочка
1 Див. В. Засанський, І. Петрів. За чужим возом, стор. 74.
106
куркуля Кравецького із с. Ліскевичі. Куркулі Івано-
Франківського району Львівської області ще під час
гітлерівської окупації відрядили більш як 100 чоловік
у дивізію СС «Галичина», а тепер були організаторами
банд.
Куркуль Іваницький із с. Лелехівка на Львівщині,
зібравши банду, почав нападати на села і чинити жор-
стоку розправу над мирним населенням. В 1945 р. він
протягом однієї ночі знищив кілька сімей селян, у тому
числі 9 дітей дошкільного віку. А в селі Верешиця цей
виродок закатував селянку Анастасію Гожко, її малень-
ку доньку і 67-літнього батька *. Перелік цих злочинів
куркульсько-бандерівських вбивць можна продовжува-
ти без кінця.
Виступаючи на Пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся
22—24 листопада 1944 р., Д. 3. Мануїльський зазначав,
що джерелами, за рахунок яких створюються націона-
лістичні боївки і оунівське підпілля в західних облас-
тях України, крім куркульства, була також частина
сільської інтелігенції (вчителі, агрономи, кооператори),
отруєна націоналістичною ідеологією, яку протягом дов-
гого часу пропагували і поширювали різні «референти»
оунівських проводів; поповичі і диякони греко-католиць-
кої (уніатської) церкви, яка в західних областях Укра-
їни пустила глибоке коріння і насаджувалась протягом
довгих десятиліть спільними зусиллями Ватікану, поль-
ської шляхти, західноєвропейської та американської ре-
акції; дезертири 1 2.
Куркулі або самі йшли в банди і посилали до них
своїх синів і дочок, або маскувались під радянських
людей, пролізали до радянських установ, проводячи
«політику», яка була спрямована на підрив довір’я тру-
дящого селянства до Радянської влади. При цьому бан-
дити в лісах і куркульство в селах діяли в повному
контакті.
На початку серпня 1947 р. Виїзна сесія військового
трибуналу в Радехові слухала справу трьох курку-
лів — Я. Сухнацького, І. Петельки, І. Самсіна. Сухнаць-
кий був головою сільради, Петелька — головою земель-
ної громади, а Самсін — головою споживчого товариства.
1 «Вільна Україна», 10 травня 1947 р.
2 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1; оп. 13, од. зб. 668, арк. 179.
107
На процесі виявилось, що восени 1945 р. у куркуля
Гуменюка відбулась нарада бандитів УПА з Сухнаць-
ким, де йшлося про постачання бандитів хлібом. Після
цього підсудні видали бандитові Савчуку фальшиву до-
відку про те, що він є заготувачем Забавського спо-
живчого товариства і передавали йому зібране зерно.
На запитання прокурора: «Які ви ще мали зв’язки
з бандерівцями?» підсудний Сухнацький відповів* «Під-
тримував щільний зв’язок, давав їм усякі відомості і
продовольство...».
«Якою була ваша головна мета?» — запитав проку-
рор підсудного Петельку — колишнього голову земель-
ної громади.
Петелька відповів: «Я, насамперед, натискував на
бідняків і середняків, намагався викликати у них неза-
доволення Радянською владою» 1.
Виконуючи вказівки оунівського підпілля, куркулі
пробиралися в керівництво деяких колгоспів і вчиняли
диверсії і саботаж. Наприклад, куркуль-оунівець, пере-
буваючи на керівній посаді в колгоспі с. Коцюбинці
Копичинського району Тернопільської області, «хазяй-
нував» так, що загинули десятки голів колгоспної ху-
доби і урожай хлібних культур на площі в 200 га.
Шляхом залякування і облудної націоналістичної
пропаганди, оунівцям вдалось втягнути до своїх банд
і частину бідняцько-середняцьких елементів, головним
чином недосвідченої і політично несвідомої молоді.
Отже, необхідно було визволити цю молодь з-під от-
руйного впливу бандерівців, вирвати її з полону націо-
налістичної брехні і повернути до мирної праці. Це
можна було зробити, лише завдавши нищівного удару
недобиткам українського буржуазного націоналізму,
ліквідувавши оунівське підпілля і тим самим створивши
нормальні умови для життя і праці населення західно-
українських земель. До виконання цього завдання тру-
дящі під проводом Комуністичної партії приступили з
перших днів визволення західних областей УРСР від
фашистської окупації.
Вирішальну роль в їх мобілізації на розгром бур-
жуазного націоналізму відіграла політика Комуністич-
ної партії і Радянської влади, спрямована на захист
1 «Вільна Україна», 10 серпня 1947 р.
108
інтересів робітників і селян, на благо народу. Неухиль-'
но здійснюючи ленінську національну політику, ЦК
ВКП(б) і уряд Союзу РСР, ЦК КП(б)У і уряд УРСР
зразу ж після визволення західних областей УРСР при-
діляють, як уже підкреслювалось, особливу увагу від-
будові економіки і розвитку української національної
за формою і соціалістичної за змістом культури в за-
хідноукраїнських областях. Тут відбудовуються і рекон-
струюються фабрики, заводи, нафтові промисли, вугіль-
ні шахти, розвивається автомобільна, вугільна, нафтова,
газова, деревообробна промисловість, розширюється по-
сівна площа. Соціалістичні перетворення в економіці
західних областей УРСР, зокрема, і особливо колекти-
візація сільського господарства й спричинилися до роз-
грому українського буржуазного націоналізму. Величез-
не значення колективізації сільського господарства, яка
в основному була завершена на кінець 1949 р., полягає
насамперед в тому, що на її основі було ліквідова-
но як клас куркульство — соціальну, класову опору
буржуазного націоналізму і джерело поповнення оу-
нівських банд. Соціалістичні перетворення на селі
почались негайно після вигнання гітлерівських за-
гарбників.
Спираючись на зростаючу ініціативу і підтримку міс-
цевого населення, органи Радянської влади вживали
заходів до того, щоб ліквідувати економічні наслідки
«хазяйнування» німецько-фашистських окупантів і на-
ціоналістів. Особливо велике значення мали заходи
щодо здійснення землевпорядкування. Окупанти і бур-
жуазні націоналісти під час війни всіляко сприяли зміц-
ненню куркульських господарств, незаконному захоп-
ленню багатіями значних площ орної землі та сіножа-
тей. Це робилось свідомо — з метою створення своєї
класової основи серед місцевого населення, з метою
підкорення бідняцько-середняцьких верств села куркуль-
ським елементам.
Органи Радянської влади ліквідували цю соціальну
несправедливість. На території західних областей УРСР
було проведено облік землі, від куркулів земля була
відібрана і передана біднякам і середнякам. Завдяки
цьому трудове селянство Західної України на власному
досвіді переконувалось в тому, що Радянська влада за-
хищає його інтереси.
109
Так, протягом 1944—1945 рр. 354 тис. селянським
господарствам було повернуто 513 тис. га землі. Ра-
дянська держава в 1945 р. надала західноукраїнським
селянам довгострокові кредити на суму в 38 млн. крб.,
позичила 1600 тис. пудів насіння. Всіляко сприяла дер-
жава і організації селян в колгоспи, колективному ве-
денню ними великих сільських господарств.
Соціально-економічні заходи були яскравим свід-
ченням справжнього демократизму Радянської влади,
захисту нею інтересів трудящих. Вони справляли вели-
кий вплив на свідомість населення, викривали брехли-
вість націоналістичної пропаганди і сприяли розгромові
оунівського бандитизму.
Розквіт економіки західних областей УРСР, полі-
тика колективізації сільського господарства, колгосп-
ний рух, що охопив трудяще селянство Західної Украї-
ни, викликали шалену лють куркульства, яке подавало
допомогу бандерівським бандам. Так, наприклад,
куркулі сіл Станіславчик і Бурдуляки довго пе-
реховували у себе бандитів «Смереку», «Фармагу»,
«Макса», які по ночах чинили жорстоку розправу
над тими селянами, що закликали вступати до
колгоспу.
Ці бандити знищили 36 чоловік, в тому числі сім’ї
Ганни Судової, Івана Закрилюка, Василя Іванця, се-
лян Демченка, Яворського та інших.
Скажену протидію оунівських душогубів викликали
і заходи Радянської влади, спрямовані на розвиток ос-
віти і піднесення культурного рівня населення. Вони па-
лили школи, клуби і хати-читальні, убивали вчителів,
знищували кінопересувки і замордовували працівників
кіно, загрожували смертю батькам за те, що вони по-
силають дітей в радянські школи, бо в них історію ви-
вчають «не за Грушевським» і навчають російської
мови.
Та націоналістичні пігмеї з німецькими автоматами
в руках і жорстокістю в чорних, зрадливих душах не
здатні були зупинити переможний поступ найпередові-
шої в світі радянської культури, найгуманнішої ідеоло-
гії — ідеології братерства і дружби народів. Залякати
народ було не під силу бандерівцям. Трудове селянство
рішуче виступало за колгоспний лад. Багатьох закоре-
нілих бандитів було знищено, мов скажених псів, а се-
ло
лянство пішло шляхом заможного і щасливого колгосп-
ного життя.
Величезне значення колективізації сільського госпо-
дарства для остаточного розгрому українського буржу-
азного націоналізму полягало також в тому, що вона
докорінно змінювала не тільки суспільно-виробничі від-
носини на селі і класовий характер селянства, а й його
психологію.
Об’єднуючись в колгоспи і колективно працюючи в
бригадах, ланках, на фермах, селянство відчуло велику
силу своєї спільності, силу організованості. Воно по-
бачило, що об’єднаними зусиллями можна подолати
наслідки війни, покінчити з нестатками, визволитися від
куркульського ярма, подолати і остаточно викоренити
також і націоналістичний бандитизм.
Велика сила процесу колективізації полягала також
і в тому, що колгоспне селянство, будуючи своє життя
на основі суспільної власності, позбавлялось психології
приватного власника, на якій розраховувало зіграти
куркульство і націоналістичне підпілля. З перемогою
колективізації і в західноукраїнських областях вини-
кав зовсім новий клас — зв’язане з суспільною працею,
з використанням потужних сільськогосподарських ма-
шин колгоспне селянство.
За роки першої післявоєнної п’ятирічки, внаслідок
бурхливого розвитку промисловості, в західних облас-
тях Української РСР значно зріс кількісно і якісно ро-
бітничий клас, виникли національні кадри технічної ін-
телігенції. Якщо до 1939 р. українці становили серед
робітничого класу незначну меншість, а серед технічної
інтелігенції — близько 10%, то вже на кінець першої
післявоєнної п’ятирічки робітники-українці становили
70%- Висококваліфіковані робітники, які мали достат-
ній досвід, висувались на інженерно-технічну роботу.
Так, вже в 1947—1950 роках близько половини інже-
нерно-технічного персоналу становили висунуті на ке-
рівну роботу робітники-практики.
Робітничий клас — носій ідеології пролетарського ін-
тернаціоналізму і дружби між народами. Західноукра-
їнські робітники були свідками величезної братньої до-
помоги, яку подавали Україні російський, всі народи
СРСР у розвитку потужної індустрії. Усвідомлюючи ве-
лику силу пролетарського інтернаціоналізму, робітни-
ці
чий клас західних областей УРСР виступив рішучим і
послідовним борцем проти ідеології націоналізму, про-
ти оунівського бандитизму.
Ці об’єктивні фактори й процеси зумовили успішну
ліквідацію в західних областях України недобитків на-
ціоналістичного підпілля і бандитських груп.
Сила робітничого класу і трудового селянства Ук-
раїни, які давали рішучу відсіч націоналістам, була по-
множена на величезну організаційно-політичну і масо-
во-виховну роботу, що провадилась серед населення пар-
тійними організаціями і органами Радянської влади.
Самовіддана праця сотень і тисяч комуністів, місцевого
радянського активу, праця радянських патріотів полег-
шувала здійснення цих суспільно-економічних процесів,
прискорювала їх, сприяла найшвидшому подоланню тих
величезних труднощів, які створювались внаслідок вій-
ни та бандитських дій оунівців. Розтлінній людинонена-
висницькій ідеології українського буржуазного націо-
налізму протистояла найпередовіша, найгуманніша
марксистсько-ленінська ідеологія, ідеологія пролетар-
ського інтернаціоналізму, дружби і братерства між
народами.
В своїй повсякденній діяльності, в боротьбі проти
українського буржуазного націоналізму партійні орга-
нізації і органи Радянської влади західних областей
України виходили із керівних вказівок ЦК ВКП(б) і
ЦК КП(б)У, які приділяли величезну увагу посиленню
ідейно-виховної роботи серед населення з метою оста-
точного викоренення решток буржуазного націоналіз-
му. Вже 27 вересня 1944 р. ЦК ВКП(б) прийняв поста-
нову про поліпшення політичної роботи серед населен-
ня західних областей України, яка стала керівництвом
до дії для всієї парторганізації України і, зокрема, парт-
організацій Західної України. Ліквідація українського
буржуазного націоналізму визначалась як головне і
найбільш важливе завдання. З 22 по 24 листопада
1944 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, який об-
говорив питання про хід виконання цієї постанови
ЦК ВКП(б) і накреслив конкретні заходи, спря-
мовані на посилення боротьби проти буржуазного
націоналізму.
ЦК КП(б)У систематично обговорював на своїх за-
сіданнях доповіді секретарів західноукраїнських обко-
112
мів партії про боротьбу з оунівським підпіллям і бан-
дами. Протягом 1945—1947 рр. Центральний Комітет
КП(б)У 17 разів розглядав питання боротьби з націо-
налістичним бандитизмом в західних областях Україн-
ської РСРЦК КП(б)У подавав велику допомогу
місцевим партійним організаціям, систематично від-
ряджаючи до західних областей України численні про-
пагандистські групи, найбільш досвідчених лекторів,
радянських і партійних працівників. Учасники цих про-
пагандистських груп відвідували найвіддаленіші і най-
глухіші села, несли світло комуністичної, інтернаціона-
лістської ідеології в гущу мас, не раз вступаючи у від-
критий, в присутності численних слухачів-селян, ідейний
двобій з націоналістично настроєними елементами і за-
маскованими оунівцями, і виходили з нього перемож-
цями.
Велику практичну допомогу місцевим партійним ор-
ганізаціям безпосередньо в областях подавали визначні
партійні діячі України Д. 3. Мануїльський, Д. С. Ко-
ротченко, М. С. Гречуха та ін., які особисто виїжджали
в західні області України, проводили наради з місце-
вими працівниками, на місцях знайомились з станом
справ і давали цінні поради і вказівки. Обласні і міські
партійні організації регулярно проводили збори парт-
активу, на яких обговорювались питання про недоліки
ідейно-виховної і організаційної роботи, накреслюва-
лись конкретні заходи посилення боротьби проти бур-
жуазного націоналізму.
Партійні організації і органи Радянської влади чуй-
но прислухались до голосу мас, схвалювали і підтриму-
вали їх ініціативу, спрямовану на посилення трудо-
вої активності і підвищення політичної свідомості, на
прискорення розгрому націоналістичного підпілля. Так,
всіляко була підтримана народна ініціатива створення
місцевого активу і загонів самооборони, які взяли без-
посередню участь у боротьбі проти націоналістичних
банд і оунівського підпілля. Цей захід згодом дав блис-
кучі наслідки. Такі бойові групи самооборони були
створені в Рогатинському, Косівському, Кутському, Оти-
нянському та багатьох інших районах Станіславської
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 11196,
арк. 51.
8—5745
113
області і за один місяць 1945 р. у боротьбі з бандами
зробили більше, ніж за 5 місяців 1944 року
Величезний ідейно-політичний вплив на трудящих
західноукраїнських областей справляла щира і гуман-
на політика Радянської влади. 27 листопада 1944 р.
Президія Верховної Ради і Рада Народних Комісарів
УРСР опублікували заяву про те, що ті з учасників
банд ОУН, які прийдуть з повинною, складуть зброю і
припинять свою злочинну діяльність, будуть помилува-
ні. Радянська влада при цьому виходила з того, що, як
уже підкреслювалось, значну частину банд ОУН ста-
новили люди, які потрапили туди або в результаті полі-
тичної несвідомості або внаслідок терору і залякування
з боку націоналістичних бандитів. Тому органи Радян-
ської влади відрізняли таких людей від закоренілих оу-
нівців-націоналістів.
19 травня 1945 р. Президія Верховної Ради УРСР,
Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У звернулись до робітни-
ків, селян та інтелігенції західних областей України з
відозвою відбудувати зруйноване війною народне гос-
подарство, боротись проти бандерівських злочинців.
Партія і уряд УРСР закликали учасників націоналіс-
тичних «боївок» і оунівського підпілля виходити з схро-
нів, з’являтись з повинною, складати зброю і присту-
пати до мирної праці. Уряд Радянської України гаран-
тував тим, хто порве з своїм злочинним минулим,
повну недоторканність.
5 листопада 1945 р. було опубліковано звернення до
населення західних областей України, яке обговорюва-
лось на численних і багатолюдних мітингах трудящих,
їх учасники заявляли про необхідність покінчити з на-
ціоналістичним бандитизмом і про свою готовність взя-
ти активну участь у боротьбі проти бандерівців.
Непримиренність трудящого селянства до націона-
лістичного бандитизму влучно висловив на мітингу в
с. Підберезці Львівської області голова сільради Лоза.
«Цей гнійник,— говорив він, маючи на увазі націона-
лістичні банди,— треба якнайшвидше знищити, щоб не
паскудив він нашу землю, не отруював свіже повітря
вільного нашого радянського життя».
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 11196,
арк. 48—49.
114
З такими ж заявами одностайно виступили селяни
на мітингах в селах Лисиничі, Чижки та багатьох ін-
ших. Голова Потилицької сільської Ради Рава-Руського
району на Львівщині Михайло Щиголь писав у газеті
«Вільна Україна»: «Ми, селяни, ще активніше включи-
мося в боротьбу за цілковиту ліквідацію охвістя роз-
громлених банд українсько-німецьких націоналістів» *.
26 лютого 1946 року Верховна Рада, Рада Народних
Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У прийняли звернення «До
населення західних областей Радянської України», яке
згодом було опубліковано в обласних газетах. У ньому
було наведено дані про результати виборів до Верховної
Ради СРСР, як незаперечне свідчення блискучої пере-
моги блоку комуністів і безпартійних. Так, по Волин-
ській області у виборах до Верховної Ради СРСР взя-
ло участь 99,97% виборців, із яких 99,38% голосували
за кандидатів блоку комуністів і безпартійних; в Дрого-
бицькій — відповідно 99,65% і 99,41%; в Тернопіль-
ській— 99,43% і 99,14% і т. д.1 2. І це в умовах оунів-
ського терору, оголошеного щодо громадян, які брати-
муть участь у виборах.
У цьому ж зверненні викривалось підле обличчя оу-
нівців і вказувалось, що місцеве населення має більш
активно включитись в боротьбу з націоналістичним бан-
дитизмом, бо справді мирне, спокійне життя може на-
стати тільки після розгрому бандерівщини. «Щоб за-
безпечити мирне і спокійне життя скрізь, вдень і вно-
чі,— говорилось у зверненні,— кожний радянський гро-
мадянин повинен допомагати органам Радянської вла-
ди якнайскоріше і по заслузі розправитись з карними
злочинцями, рештками банд фашистських наймитів»3.
Виходячи з настанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У,
партійні і радянські органи розгорнули широку політич-
ну та масово-виховну роботу. Насамперед, партійні ор-
ганізації подбали про залучення до активного громад-
сько-політичного життя широких верств трудящих, про
створення радянського активу в містах і селах. Зав-
дяки організаторсько-політичній діяльності партії, в за-
хідноукраїнських областях були створені і провадили
1 «Вільна Україна», 11 листопада 1945 р.
2 Там же, 2 березня 1946 р.
3 Там же.
8*	115
масово-виховну роботу численні лекторські і пропаган-
дистські групи та агітколективи.
Партійним організаціям західноукраїнських областей
протягом короткого часу вдалось створити велику ар-
мію агітаторів, лекторів, пропагандистів, які несли по-
лум’яне слово Комуністичної партії, правду про нашу
радянську дійсність в найширші верстви народу і вико-
рінювали із свідомості частини населення націоналіс-
тичні передсуди, викорчовували залишки націоналістич-
ної ідеології.
Внаслідок цього значно поліпшилась масово-політич-
на робота серед населення, особливо серед селянства.
Агітатори, пропагандисти, лектори роз’яснювали селя-
нам радянські закони та найважливіші заходи Радян-
ської влади, як повернення селянам землі, відібраної
у них німецько-фашистськими окупантами, відбудова
народної освіти, налагодження медичного обслугову-
вання та багато інших. При цьому, головна увага звер-
талась на викриття українських буржуазних націона-
лістів. Так, в одній тільки Дрогобицькій області в
1944 р. було прочитано до 2 тисяч доповідей на тему:
«Українсько-німецькі націоналісти — найлютіші вороги
українського народу».
Випробуваним і ефективним методом боротьби про-
ти буржуазно-націоналістичної ідеології, за ліквідацію
оунівського підпілля і банд УПА були обласні, районні
і сільські наради селян, інтелігенції, жінок, молоді і
т. ін. Ці наради завжди проходили в обстановці вели-
кого політичного піднесення, були масовими. їх деле-
гати, роз’їжджаючись на місця, роз’яснювали населенню
політику партії і Радянського уряду, зміцнювали ор-
гани Радянської влади, викривали українських буржу-
азних націоналістів як агентуру іноземних розвідок і
залучали трудящих до активної боротьби проти оунів-
ців. Наради, як правило, приймали листи і звернення
до населення, навколо яких потім розгорталась масо-
во-політична роз’яснювальна робота.
Так, за період з 1944 по 1947 рр. Волинський обком
КП(б)У провів 23 обласні наради радянського активу,
селян, жінок, інтелігенції, молоді. В їх роботі взяло
участь понад 10 тис. чоловік !. Восени 1944 р. у Львові
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 508, арк. .65.
116
в обстановці великої політичної активності відбулась
обласна нарада селян, на якій були присутні понад 2
тисячі чол. Виступаючи на ній, голова сільради села
Великі Підліски Новояричівського району Головач го-
ворив: «Хіба чесний українець буде убивати свого бра-
та за те, що він любить Радянську владу і свою Віт-
чизну, хіба чесний українець буде гвалтувати і мучити
наших жінок і дітей? Ні, так можуть робити тільки
гітлерівці і звірі, подібні їм. Наше завдання — зни-
щити до кінця німецьких посіпак-бандерівців, мель-
никівців»
До речі, т. Головач довів свою відданість радянській
Вітчизні. В ніч з 15 на 16 листопада на його групу з
7 чоловік напало 60 бандитів. Бій тривав дві години.
І тільки після того, як 5 чоловік було вбито, Головач з
Пораненою дружиною відступив. Бандити спалили його
хату і все майно. Коли районні керівники запропо-
нували йому переселитись в Новий Яричів, він ка-
тегорично відмовився, заявивши: «Не переселяти в
Новий Ярйчів мене треба, мені необхідно дати набоїв
і зброї, бандитів я буду бити, поки зовсім не
знищу».
Учасники обласної наради селян Львівщини надісла-
ли в ЦК КП України листа, в якому писали: «Ми гро-
мадою візьмемося і вирвемо з корінням це смердюче
гниле фашистське зілля». Наприкінці січня 1946 р. у
Львові знову була проведена обласна нарада селян, яка
звернулась до всіх селян і селянок, до всіх колгосп-
ників області з закликом «Зразково підготуємось до
виборів у Верховну Раду СРСР». Нарада продемон-
струвала одностайну підтримку селянськими масами по-
літики Радянського уряду, велике задоволення селян
тими соціалістичними перетвореннями, які здійснюва-
лись на західноукраїнських землях. Виступаючи на цій
нараді, голова одного з колгоспів Львівського сільсько-
го району В. І. Василина говорив:
«Всім тим, хто нам перешкоджає вільно жити і пра-
цювати, ми заявляємо: «Даремні ваші наклепи і брехні.
Нічого у вас не вийде. Ми вас не хочемо слухати і ні-
коли вашим пліткам не повіримо, а залякувань не бої-
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 13, од. зб. 668, арк. 76.
117
мося. Ми стали на вірний шлях і ніколи тепер з нього
не зійдемо V.
Такі наради відбулись у всіх західних областях
УРСР і скрізь вони виливались в яскравий прояв єд-
ності і згуртованості трудящого селянства навколо Ко-
муністичної партії і Радянської влади.
Партійні організації провели також велику роботу,
зокрема серед жінок західних областей УРСР. Для на-
лагодження і розгортання цієї роботи в ЦК КП(б)У і
в обкомах партії було утворено спеціальні відділи по
роботі серед жінок, а в райкомах введено посаду жін-
організаторів. Уже в перші роки після закінчення Ве-
ликої Вітчизняної війни були досягнуті значні успіхи в
масовому залученні жінок до активного громадського
і політичного життя через жіночі ради і жінделегатські
збори. Наприклад, в Волинській області на лютий
1948 р. існувало 964 жінделегатських зборів, які об’єд-
нували 14 367 жінделегаток. Секціями жіночих рад було
охоплено 20 тисяч жінок-активісток, 6917 жінок працю-
вали агітаторами, 1052 — були робсількорами 1 2. У ряді
сіл жінки-делегатки були ініціаторами створення кол-
госпів і ланок високих врожаїв.
У Львівській області на цей же час існувало 1100
зборів жінок-делегаток і жіночих рад, в секціях яких
працювало понад 20 тисяч жінок-активісток3. В Ровен-
ській області на 1 лютого 1948 р. було утворено 910
жіночих рад, обрано 10 тисяч делегаток, організовано
2313 секцій 4.
З метою дальшого розгортання роботи серед жінок
і залучення їх до активної участі у боротьбі проти реш-
ток буржуазного націоналізму обкоми партії проводили
обласні наради жінок. Так, наприкінці травня 1945 р.
відбулась нарада жінок Львівщини, яка пройшла в об-
становці великої політичної активності. Виступи деле-
гаток були яскравим проявом відданості Комуністичній
партії і Радянській Батьківщині, глибокої ненависті до
охвістя українсько-німецьких націоналістів, закликом
до нещадної боротьби проти оунівських бандитів і гу-
1 «Вільна Україна», 29 січня 1946 р.
2 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 508,
арк. 70.
3 Там же, оп. 71, од. зб. 7740, арк. 58.
4 Там же, оп. 71, од. зб. 9696, арк. 78.
118
манним зверненням до обманутих — повернутись до
мирної праці. Виступаючи на нараді, селянка Бродів-
ського району Олександра Пастушина говорила:
«Лише тим було добре за німців, хто вбивав і гра-
бував разом з ними радянських людей,— українсько-ні-
мецьким націоналістам. Це вони, прокляті бандерівці,
вбили мого чоловіка. А за віщо? За те, що йому подо-
балось колгоспне життя, за те, що він дбав про добро-
бут трудящих, що любив вільне життя, що був радян-
ською людиною і не пішов разом з ними лизати ноги
фашистам... Коли німців вигнала Червона Армія з на-
шого краю, бандерівці поховалися в лісах. Ще й за-
раз вони подекуди чинять звірства над нашим наро-
дом. Хай моє слово долетить в ліси і схрони, хай його
почують ті обдурені, що ховаються від свого народу, і
повернуться до своїх родин, у свої села. Чесна праця
чекає їх. Народ наш і Радянська влада простять їм
злочини, коли вони прийдуть з повинною. Але горе їм
буде, коли не захочуть скласти зброю» \
Ця нарада прийняла звернення «До всіх жінок
Львівської області», в якому, зокрема, зазначалось:
«Ми, жінки, матері, дочки, уміємо жіночою ласкою
і ніжністю вплинути на чоловіка, батька, брата, коха-
ного хлопця. Ми мусимо вирвати їх з ганебного шляху
смерті і повернути їх до щасливого громадського і сі-
мейного життя. Ми звертаємось до тих, чиї рідні і
близькі перебувають у бандах бандерівців. Ми звертає-
мось до тої матері, сини і дочки якої перебувають ще в
бандах. Ти ночі не спала і доглядала їх! Це твоя кров,
це твої діти, і твій святий обов’язок врятувати їх від
великої ганьби. Зніми з себе чорну пляму прокляття
тієї матері, діти якої можуть загинути від кулі твого
сина.
Дружини! Повертайте своїх чоловіків із схронів!
Повертайте батька своїм рідним дітям і громадянина
рідній країні, до чесної праці.
Дівчино! Якщо ти хочеш "щасливого життя в май-
бутньому з своїм коханим, ти мусиш вплинути на ньо-
го, щоб він порвав з бандою бандерівців і повернувся
до своєї хати, родини, любимої дівчини»1 2.
1 «Вільна Україна», 1 червня 1945 р.
2 Там же, 2 червня 1945 р.
119
Ці зворушливі слова доходили до розуму і серця
тисяч і тисяч жінок західних областей. Внаслідок вели-
чезної роботи, проведеної серед жінок, незмірно зросла
їх трудова і політична активність. Наприклад, в Терно-
пільській області в 1951 р. понад 10 тисяч жінок пра-
цювали агітаторами, 4317 жінок було обрано депута-
тами сільських, міських і обласної Рад, а 74 жінки бу-
ло прийнято в ряди КПРС *.
Величезного значення в розгромі залишків націона-
лістичного бандитизму і оунівського підпілля набула
організаційно-політична і масово-виховна робота серед
молоді західних областей України. Вирішальну роль
в цій справі відіграв Ленінський комсомол. Комсомоль-
ські організації, відновлені в перші ж дні визволення
західних областей України від німецько-фашистських
окупантів, створили численний молодіжний актив, який
розгорнув рішучу боротьбу проти бандитизму. Так, на
1 лютого 1948 р. комсомольська організація Волин-
ської області налічувала в своїх рядах 18 490 чоловік,
в області було створено 226 колгоспних і 580 сільських
територіальних комсомольських організацій. Багато пер-
винних комсомольських осередків були ініціаторами і
організаторами колгоспів, забезпечували своєчасне ви-
конання плану хлібозаготівель, заготівель і вивозу лі-
су, а також брали активну участь в боротьбі проти оу-
нівських банд1 2.
Найбільш свідома, передова молодь вступала до лав
комсомолу. На Львівщині за період з 1944 р. по лютий
1948 р. до комсомолу вступило 24 864 чоловіка. За ста-
ном на К лютого обласна комсомольська організація
налічувала 27 577 чоловік, які об’єднувались в 1551 пер-
винну організацію3. Значно зросли комсомольські орга-
нізації й інших областей. Під керівництвом Ленінсько-
го комсомолу молодь стала активним і самовідданим
помічником Комуністичної партії і органів Радянської
влади у боротьбі за остаточне викоренення націоналіс-
тичного бандитизму.
Можна було б навести чимало прикладів того, як
місцеві юнаки і дівчата самовіддано боролись проти
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 124, од. зб. 1962, арк. 67.
2 Там же, оп. 171, од. зб. 508, арк. 91.
3 Там же, оп. 71, од. зб. 7740, арк. 57.
120
бандерівців. Ось один з них. Тринадцятирічний хлопець
із с. Утішків Краснянського району на Львівщині, син
червоноармійця Богдан Гонтар виявив бандерівський
схрон і допоміг оперативній групі знищити бандитську
зграю під керівництвом «Хмари», до складу якої входив
і рідний дядько хлопця — бандит Степан Антонів *.
Характерні для того часу події відбулись в с. Скни-
лів того ж Краснянського району. Молодь цього села
організувала драмгурток і відремонтувала під клуб
зруйнований гітлерівцями будинок. Бандитська боївка
під керівництвом куркульського синка Поніжко («Під-
кова») зруйнувала клуб. Тоді юнаки і дівчата вдруге
відремонтували клубне приміщення, але банда знову йо-
го зруйнувала. Після цього молоді активісти організу-
валися у загін, озброїлись, вистежили банду і вщент
її розгромили 1 2.
Так, у жорстокій збройній боротьбі молодь західних
областей України завойовувала собі мирне, щасливе і
культурне життя.
Велику увагу звертала Комуністична партія на ро-
боту серед західноукраїнської інтелігенції, частина якої
була отруєна націоналістичною ідеологією. Конче по-
трібно було розгорнути широку ідейно-виховну роботу
серед інтелігенції, прищепити їй соціалістичну свідо-
мість. Це завдання вирішувалось наполегливою, систе-
матичною виховною роботою партії.
В 1944—1945 рр. у всіх західноукраїнських областях
відбулись обласні наради інтелігенції, а на початку січ-
ня 1945 р. з ініціативи ЦК КП(б)У у Львові була про-
ведена нарада учителів західних областей України, на
якій з полум’яною доповіддю «Українсько-німецькі на-
ціоналісти на службі у фашистської Німеччини» висту-
пив Д. 3. Мануїльський.
Партійні організації проводили систематичну вихов-
ну роботу серед інтелігенції. У Львівській області за
станом на березень 1948 р. працювали 2 постійно Дію-
чих лекторії, які відвідувало понад 2 тис. слухачів, ве-
чірній університет марксизму-ленінізму, в якому навча-
лось 1200 чоловік партійно-радянського активу3.
1 «Вільна Україна», 13 березня 1946 р.
2 Там же, 23 жовтня 1946 р.
3 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 71, од. зб. 7740, арк.
70—71.
121
Уже в 1945 р. в західних областях України налічу-
валось 225 районних партійних шкіл, де разом з кому-
ністами і комсомольцями вивчали теорію й історію Ко-
муністичної партії тисячі безпартійних вчителів, лікарів,
агрономів тощо. В обласних центрах діяло 6 вечірніх
університетів, в яких навчалось близько 1000 чол. інте-
лігенції 1. В Ровенській, Львівській та інших областях
щомісяця проводились районні збори інтелігенції, на
яких, поряд з обговоренням питань практичної роботи,
читались теоретичні лекції і доповіді, зокрема на ак-
туальні теми боротьби проти буржуазних націоналістів.
Ці та багато інших заходів, широке розгортання
культурного будівництва вплинули на свідомість захід-
ноукраїнської інтелігенції, залучили її до активної уча-
сті в суспільно-політичному житті, в здійсненні соціа-
лістичних перетворень на західноукраїнських землях.
Величезна роль в ідейно-політичному вихованні на-
селення західних областей України, в мобілізації його
на остаточний розгром бандерівського охвістя належить
партійно-радянській пресі, яка є не тільки колективним
пропагандистом і агітатором, а й колективним органі-
затором. Партія вжила заходів до найшвидшого від-
новлення виходу обласних і районних газет в західних
областях України і до створення навколо них числен-
ного робсількорівського активу. Так, на другий день
після визволення м. Луцька від німецько-фашистських
загарбників почала виходити обласна газета «Радянська
Волинь». В 1944 р. в області виходили районні і міські
газети. За короткий час, на початок 1948 р., було ство-
рено значний робсількорівський актив: в обласну газе-
ту протягом тільки одного 1947 р. від 1018 робсількорів
надійшло 3855 листів, з яких 2680 було надруковано 2.
У Ровенській області в 1948 р. виходило 32 газети
загальним тиражем в 74 тис. примірників, в тому числі
обласна газета «Червоний прапор». Навколо цих газет
було згуртовано 3400 робсількорів3.
Газети — органи обкомів КП(б)У та облвиконкомів
Рад депутатів трудящих — «Радянська Волинь», «Віль-
на Україна» (Львівська область), «Червоний прапор»
1 «Вільна Україна», 1 червня 1945 р.
2 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 1—71, од. зб. 508, арк. 69.
3 Там же, оп. 71, од. зб. 9696, арк. 97.
122
(Ровенська область), «Прикарпатська правда» (Станіс-
лавська — тепер Івано-Франківська область) та інші
постійно публікували статті і кореспонденції, де викри-
валось мерзенне обличчя українських буржуазних на-
ціоналістів, антинародна політика уніатської церкви і
куркульства.
В газетах часто публікувались листи і заяви тих ко-
лишніх учасників банд, які, зрозумівши свою помилку
і провину перед народом, повернулися до мирного жит-
тя. Публікація таких листів і заяв сприяла не тільки
викриттю звірячої суті буржуазного націоналізму, а й
призводила до того, що дедалі більше обдурених на-
ціоналістами людей поривали з минулим, з’являлися з
повинною і ставали до чесної праці, включались в мирне
трудове життя.
Газети широко висвітлювали судові процеси над оу-
нівськими бандами. Матеріали судових процесів над на-
ціоналістичними злочинцями запалювали в серцях тру-
дящих жагучу ненависть до них і піднімали широкі
верстви населення на рішучу боротьбу проти оунівсько-
го підпілля, за остаточну ліквідацію націоналістичних
недобитків.
Велике виховне значення мали полум’яні памфлети
українських радянських письменників, зокрема Яросла-
ва Галана. Його голос лунав як пристрасний заклик до
непримиренної антинаціоналістичної боротьби. «На бо-
ротьбу, послідовну і нещадну, з цими українськими упи-
рями німецького фашизму повинен піднятися весь народ
західних областей,— закликав Ярослав Галан.— Ви-
мести залізною мітлою з наших лісів, полів і хат націо-
налістичних дітовбивць, ліквідувати цей плід австро-
німецької політики — постійну, незмінну агентуру во-
рожих Україні сил — таке є почесне завдання кожного
з нас, почесне і невідкладне» !.
З кожним днем переконуючись у тому, що Радянсь-
ка влада не тільки принесла їм визволення від фашист-
ського рабства, а й створює всі умови для щасливого
вільного життя, трудящі маси Західної України повели
рішучу боротьбу з бандерівщиною. Населення західних
областей УРСР створило численні винищувальні групи
і загони охорони громадського порядку, які розгорнули
1 Ярослав Галан. Твори, т. З, стор. 242.
123
активну наступальну боротьбу проти бандерівських
банд.
Так, у Волинській області уже на листопад 1944 р.
було створено 429 груп охорони порядку і 33 батальйо-
ни, що об’єднували близько б тис. чоловік. В цей час
трудящі області викрили понад 100 бандитських схро-
нів ’. У Львівській області у боротьбі з бандами оунів-
ців брали участь 8 тисяч місцевих активістів1 2. Вини-
щувальні батальйони Тернопільської області в 1944 р.,
які налічували понад 6 тис. чоловік, були також знач-
ною бойовою силою.
Демобілізований воїн Радянської Армії Євген Ма-
зуренко разом із своїм сусідом Іваном Сметаною орга-
нізували загін із колишніх червоноармійців, який роз-
громив оунівську банду, де верховодив надзвичайно під-
ступний бандит «Волоцюга».
Уже в 1944 р. в західноукраїнських областях було
утворено 203 винищувальних батальйони, які налічува-
ли 22 796 бійців і 2997 груп сприяння їм і об’єднували
27 383 чоловіка 3. Отже, в перший же рік визволення від
фашистської окупації понад 50 тисяч чоловік включи-
лось в активну боротьбу проти оунівських бандитів. При
цьому слід мати на увазі, що кількість борців проти
оунівців визначалась не численністю націоналістичних
банд, а тим, що усі свідомі і чесні люди не могли біль-
ше терпіти націоналістичного терору і масами йшли до
лав винищувальних батальйонів.
Поки за спиною бандерівців стояли німецько-фа-
шистські окупанти, оунівські душогуби могли майже
безкарно творити свої криваві справи, уникаючи при
цьому відкритих сутичок з радянськими партизанами.
Окупаційні власті підтримували бандитів, бо й самі бу-
ли бандитської вдачі. Тепер, коли українська земля
очистилась від гітлерівських орд і була відновлена
Радянська влада, влада самих трудящих, вони рішуче
виступили на її захист.
Масовість загонів, що боролись проти бандерівців,
пояснюється ще й тим, що у кожного убитого націона-
лістичними бандитами радянського громадянина, у коЖ-
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 13, од. зб. 668, арк. 14.
2 Там же, арк. 78.
3 Там же, арк. 198.
124
ної замученої ними радянської сім’ї, були рідні і близь-
кі, товариші по праці, однодумці і соратники. Бандерів-
ці убивали тих, кого поважало і любило населення, за
якими воно йшло і яким беззастережно вірило. Тому
кожне таке вбивство запалювало гнівом і обуренням
проти оунівських недолюдків серця тисяч і тисяч ра-
дянських людей, і вони вступали у винищувальні ба-
тальйони.
Трудящі Західної України більш тривалий час, ніж
населення інших українських земель, зазнавали соці-
ального і національного гніту і поневірянь. І тепер, коли
перед ними відкривались захоплюючі перспективи мир-
ної праці, соціальної свободи і національного рівноправ’я,
вони не могли залишатися байдужими до того, що мі-
зерна кількість націоналістичних недолюдків затримує
соціалістичні перетворення і не дає їм можливості на
повну силу включитись у побудову нового життя. Спра-
ва, звичайно, не тільки в тому, що найбільш свідома
частина населення утворювала спеціальні загони для
боротьби проти націоналістичного бандитизму. Головне
полягало в тому, що все населення прониклось нена-
вистю і презирством до цієї агентури іноземних розві-
док і всіляко сприяло ліквідації бандитів.
Так, саме селяни допомогли знешкодити запеклого на-
ціоналіста, банда якого тероризувала жителів Сокаль-
ського, Буського і Кам’янсько-Бузького районів Львів-
щини. В одному тільки с, Сокаль бандерівці убили 90
чоловік, в тому числі багато немовлят. На судовому
процесі цей виродок заявив: «З моменту, як я вступив
в ОУН, я назавжди продався фашистам. Я навчився
ремеслу зради, убивства, провокації. Я обманював на-
род казками про майбутню «самостійну, соборну Украї-
ну», а насправді мені хотілось бути отаманом. Я хо-
тів, щоб про мене всі знали, як про Ангела або
Тютюнника. Я хотів увійти до історії». За це бажання
націоналістичного ката «увійти до історії» народ Укра-
їни розплачувався життям своїх кращих синів і
дочок.
Бандит досяг свого — по трупах невинних жертв, по
горло в крові він «увійшов в історію» кривавих зло-
чинів ОУН. На запитання «Навіщо ви вбивали немов-
лят?»— він відповів: «Такі директиви нам дає провід
ОУН... Нам наказано під час наскоків на села нікого
125
не милувати. Це робили ми для того, щоб нас боялись
і поважали, як грізну силу»
Однак нечувані звірства бандитів не залякали тру-
дящих, які чинили їм стійкий опір. Так, селяни Крас-
нянського району допомогли органам Радянської влади
заарештувати Михайла Кінаша («Шкаралупку»), який
власноручно закатував 33 чоловіка — дорослих і дітей.
Селяни села Новосілки знищили «провідника» повітової
боївки «Ігоря»1 2. В Жовківському районі місцеві акти-
вісти своєчасно повідомили органи НКВС про час і міс-
це зустрічі бандерівських «провідників» з членом цент-
рального проводу ОУН. З допомогою населення було
вжито заходів і націоналістичне кубло було знешко-
джено — частина бандерівців була знищена, а решту
заарештовано.
З кожним днем становище націоналістичного охвістя
ставало дедалі скрутнішим. У самих бандах почалися
розкол і гризня. Ті учасники банд, що потрапили до
них через свою політичну сліпоту або під страхом
смертної кари, зрозумівши, на якому злочинному
шляху вони опинились, поривали з бандами, складали
зброю.
Один з колишніх бандерівців, який прийшов з по-
винною 15 травня 1946 р. і працював потім у колгоспі
ім. Чапаєва Корецького району, І. Щерблюк розповідав:
«...В нашій організації, мабуть, не було такого учасника,
який би не був вражений тим, з якою блискавичною
швидкістю оволодіває Радянська влада думами і сер-
цями односельчан. Найлютіші вбивства, найвитонченіші
знущання, які ми чинили в Богданівці, Черниці, Гриневі,
Крилеві та інших селах, були безсилими зламати лю-
бов і відданість народу Радянській владі» 3.
Почався масовий вихід з банд. Тим, хто повертався
до мирної праці, Радянська влада давала повну мож-
ливість спокутувати свою вину перед народом.
Одна за одною розпадались бандитські боївки й під-
пільні групи. Взаємне недовір’я і гризня, що охопили
оунівців,— не тільки низові ланки їх організацій, а й
керівників т. зв. «проводів» — призводили до винищення
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 13, од. зб. 668, арк. 131.
2 «Вільна Україна», 3 березня 1946 р.
3 «Червоний прапор», 7 березня 1959 р.
126
одних бандитів іншими. Наприклад, в Закарпатському
проводі ОУН в результаті системи нагляду і висліджу-
вання за всіма без винятку членами проводу 9 чоловік
(із 12) були знищені самими бандерівцями
Почався об’єктивно неминучий процес: зустрівшись
з опором мас, який перейшов у бойові наступальні ан-
тинаціоналістичні дії всього народу, навіть закоренілі
націоналісти почали «переоцінку цінностей» — адже дійс-
ність зовсім не відповідала тим перспективам, які обі-
цяв їм С. Бандера. «Західні альянти» не наважувались
виступити проти Радянського Союзу. Бурхливими тем-
пами зростали економіка і культура західноукраїнських
областей. Замість «влади над народом» націоналісти
відчули його ненависть, презирство до них і жагучу
волю народу знищити, викорчувати бандерівські бан-
ди і оунівське підпілля. Розуміння цього викликало роз-
пач, відчуття неминучого краху, приреченості, песимізм
не тільки у рядових бандитів, а й у верховодів. Скла-
дали зброю і здавались на милість Радянської влади
навіть такі запеклі націоналістичні різуни й сокирники,
як провідники СБ. Так, в 1947 р. до органів НКВС з’я-
вився з повинною окружний провідник СБ — бандит-
ське «псевдо» — «Гірняк», який заявив: «Досить! Ми
вже навоювались! Не бачу мети для реальної бороть-
би» 1 2. А, наприклад, «проводир» бандерівської групи
«Гайдамака» у листі своєму шефові доповідав: «На те-
риторії Дрогобича більшовики створили неможливі умо-
ви. Я прошу, друже командире, звільнити мене від ко-
мандування і призначити другого. Я хотів би побачити
(не без злорадства писав сам «Гайдамака».—Авт.), як
інший командир, який буде в моїй шкурі, що він зробить
в моїх нових обставинах»3.
Звичайно, справа тут не в тому, що «більшовики
створили неможливі умови», а в тих «нових обстави-
нах», про які пише «Гайдамака». «Обставини» ж ці по-
лягали в тому, що проти націоналістичних вовкулаків
піднялась така могутня хвиля народного гніву, яку вже
не можна було зупинити ніякими жорстокостями, ні-
яким терором. До активної боротьби проти націоналіс-
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 71, од. зб. 2549, арк. 285.
2 Там же, арк. 283.
3 Там же, арк. 234.
127
тичного охвістя включались все нові й нові верстви на-
роду, внаслідок чого в 1948 р. на території західних
областей України, в оунівських бандах і підпіллі зали-
шилось близько 700 чоловік*. Це були жалюгідні недо-
битки розгромленого ворога, хоч вони, підступно і хит-
ро маскуючись, могли ще завдавати нам шкоди, вчиня-
ти терористичні акти.
Особливо скажену лють націоналістів викликали ті,
хто таврував і викривав зрадницьку, антинародну і ан-
тинаціональну суть оунівців, діяльність Ватікану і уні-
атської церкви.
20 вересня 1948 р. був убитий протопресвітер Гавріїл
Костельник — ініціатор розриву уніатської церкви з Ва-
тіканом і возз’єднання її з православною церквою.
24 жовтня 1949 року оунівські недолюдки, виконуючи
завдання Ватікану і наказ своїх «провідників», вбили
полум’яного радянського патріота й інтернаціоналіста,
талановитого письменника Ярослава Галана. У своїх
блискучих памфлетах він зривав маску з націоналіс-
тичних людожерів, документально викривав їх запро-
данство і шпигунсько-диверсійну «роботу», їх холуйську
службу гітлерівським окупантам і тісні зв’язки з геста-
по. Римський папа, митрополит Шептицький та їх під-
ручні теж були об’єктом його влучних викривальних
памфлетів. На Нюрнберзькому процесі Ярослав Галан
вимагав видачі Степана Бандери і суду над ним. За все
це бандити і вбили Ярослава Галана.
Судовий процес над убивцею Я. Галана запеклим
націоналістом Стахуром, який відбувся в середині жовт-
ня 1951 року у Львові, розкрив цілий ланцюг страхіт-
ливих і підлих терористичних актів, брехні і обману, ан-
тирадянських наклепів і підривної діяльності бандерів-
ців. Зокрема, на суді виявилось, що протягом корот-
кого часу в одному тільки с. Ременів Н.-Яричівського
району на Львівщині Стахур разом з своїми підруч-
ними убив 6 ні в чому не винних радянських громадян.
Серед жертв цих озвірілих бандитів були директор шко-
ли с. Ременів тов. Ковалів і його дружина — учителька
цієї школи. їх убили тільки за те, що вони агітували
за створення в селі колгоспу.
Ось що розповів Стахур про обставини цього жах-
1 Архів ІІП ЦК КП України, ф. 1, оп. 71, од. зб. 7740, арк. 228.
128
ливого бандерівського злочину: «Диба Антон, бандит-
ська кличка якого «Тигр», підійшов до жінки директо-
ра, вирвав у неї з рук немовля, а їй наказав лягти на
підлогу. Остання, зрозумівши, що «Тигр» хоче вчинити
над нею розправу, стала плакати, благаючи не вбивати
її. До неї приєдналась і мати директора школи, яка
плакала і благала не вбивати невістку, показуючи ру-
кою на немовля, що плакало. Однак «Тигр», не дивля-
чись на прохання і сльози жінок, взяв у мене гвинтів-
ку, а мені віддав свій кулемет і, підійшовши до жінки
директора, що лежала на підлозі, розстріляв її в упор
із моєї гвинтівки і тут же зняв з убитої чоботи» *.
Це було увечері 15 листопада 1948 р. А наступного
дня вранці мати директора школи, вийшовши на вули-
цю, побачила недалеко від дому розтерзаний труп сво-
го сина.
Однак, жорстокий терор конаючого націоналістично-
го звіра не міг стримати могутньої ходи соціалістичних
перетворень у західних областях УРСР.
Коли на процесі Стахура державний обвинувач про-
курор республіки Р. Руденко запитав свідка, 57-річного
колгоспника колгоспу «Більшовик» с. Ременів т. Кокот-
ко: «Що ж, убивствами бандити залякали селян? Від-
ступили вони від колгоспу?», той переконано відповів:
«Не вдалось! Ні чорта їм не вдалося нас залякати! Кол-
госп в селі є і на першому місці в районі» 1 2.
Та хіба ж могло бути інакше? Досить порівняти ми-
нуле сетїа Ременів з тим, чого воно досягло лише за
перші повоєнні роки, щоб усвідомити, чому так палко
захищали західноукраїнські трудящі Радянську владу.
До 1939 року із 900 гектарів землі в цьому селі 550 га
найродючішої ріллі захопили поміщики-німці Генріх
Кінс та Отто Шраєр. Ще 300 га перебували у володін-
ні 14 місцевих глитаїв-куркулів, 336 бідняцько-серед-
няцьким господарствам належало всього 100 моргів.
Злиденним було життя переважної більшості селян, які
працювали на поміщиків і куркулів. Поряд із злидня-
ми — темрява неписьменності (навіть початкову школу
діти бідняків ніколи не кінчали), хвороби і пошесті,
шептухи і знахарі, велика смертність. Так було.
1 «Вільна Україна», 16 жовтня 1951 р.
2 Там же.
9—5745
129
А ось як стало. Колгосп с. Ременів «Більшовик», об’-
єднаний з колгоспом «Зоря соціалізму» с. Вислобоки
(разом — це 400 селянських господарств і 1697 га зем-
лі) — міцне, передове в районі господарство. У 1950 р.
колгосп одержав 412 тис. карбованців прибутку. Уже
тоді в селі були дитсадок, родильний будинок, мед-
пункт, зооветпункт, сільський клуб, радіо, бібліотека.
Селяни передплачували 422 примірники газет. ЗО дітей
колишніх наймитів і бідняків вчилися в технікумах і
вузах. Багато молодих колгоспників стали тракториста-
ми, механізаторами, шоферами.
Саме за таке життя агітував селян учитель Ковалів
і його дружина, вбиті за це бандитами-націоналістами.
Тому й ненавиділи колгоспники мерзенних оунівських
душогубів, які чинили свої підлі і криваві злочини.
Судовий процес над Стахуром ще раз незаперечно
довів, що українські буржуазні націоналісти — це най-
манці іноземних розвідок. Про те, які бандерівці ста-
вили перед собою цілі і кому вони служать, ясно видно
із відповідей Стахура на запитання прокурора УРСР:
Прокурор: Які цілі ваша бандитська група ставила
перед собою?
Підсудний: Убивати робітників, колгоспників, пред-
ставників радянської інтелігенції, палити колгоспи і бу-
динки колгоспників, грабувати їхнє майно, збирати шпи-
гунські відомості.
Прокурор: Для кого збирались ці відомості?
Підсудний: Для Степана Бандери, який передавав їх
англо-американській розвідці.
Прокурор: Де ви ховались?
Підсудний: В лісі.
Прокурор: А в селах?
Підсудний: В селах ми боялись зупинятись — селяни
нас ненавидять
І це так! Що, крім презирства і ненависті, можуть
викликати у радянської людини ці шпигуни і убивці?
1949 рік був переломним в процесі ліквідації бур-
жуазно-націоналістичних злочинців. З завершенням су-
цільної колективізації сільського господарства Західної
України і ліквідацією куркульства як класу націоналіс-
тичний бандитизм втратив соціальну опору. В резуль-
1 «Вільна Україна», 16 жовтня 1951 р.
130
таті активної боротьби народних мас оунівське підпіл-
ля і бандитські боївки були розгромлені. На території
західноукраїнських областей залишились лише пооди-
нокі, жалюгідні групки фанатнків-націоналістів і тих з
бандитів, які були по горло в крові своїх невинних
жертв і тремтіли за свою шкуру, не маючи підстав роз-
раховувати на помилування.
Однак дуже скоро і ці останні недобитки бандерів-
ських злочинців, переслідувані народом, або змушені
були «зголоситися» (тобто прийти з повинною), або бу-
ли затримані населенням. Так, II липня 1950 року в
Новосільському районі Тернопільської області до ра-
дянських органів прийшов з повинною керівник кущової
бандерівської групи Щербатюк. «Тепер перебувати в
підпіллі ОУН нема ніякої можливості,— заявив він.—
Населення до бандитів ОУН ставиться з презирством...
Щоб добути собі що-небудь поїсти, нам часто доводить-
ся проникати в будинки селян вночі, ламаючи вікна чи
двері, і силою забирати у них продукти. Бандитів у під-
піллі залишилось вже мало. Вони один одному не ві-
рять, один одного бояться і нічиїм вказівкам не підко-
ряються» *.
Отже, в залишках бандерівських груп відбувався
розклад. Дисципліна в націоналістичному підпіллі зав-
жди трималась на погрозах фізичного знищення тих,
хто не підкорявся «проводирям». Тепер же, в обста-
новці взаємних підозрінь і недовір’я, перестала діяти
навіть ця «підвалина» бандерівської організації — бан-
дити «один одного боялися і нічиїм вказівкам не під-
корялися». А це означало, що минав якийсь час і вони
«підкорялись» або власному розсуду і з’являлись з по-
винною самі, як це зробив керівник кущової групи, або
під час чергового пограбування затримувались населен-
ням, яке й передавало їх органам Радянської влади.
Характерний для того часу епізод: 14 березня 1950 р.
учасник оунівської банди Брилінський вдерся на хутір
Сіножата Великоглибочецького району Тернопіль-
ської області в будинок колгоспника Ханаса і почав
вимагати від нього продуктів. Хазяїн будинку прики-
нувся охочим поговорити, почав з бандитом розмову і,
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 124, од. зб. 1962, арк.
185—186.
9*	131
скориставшись тим, що той відставив на бік гвинтівку,
накинувся на нього і схопив за руку. В цей час дружина
Ханаса Марія заткнула бандитові ганчіркою рот, а се-
мидесятирічна мати хазяїна ножем обрізала у нього
ремінь, на якому висіли гранати. Брилінського зв’яза-
ли, відібрали гвинтівку, дві гранати, 25 набоїв і на під-
воді відвезли в групу охорони громадського порядку
с. Дубівці, а відтіля в районний відділ МДБ *. Саме
таким був кінець багатьох бандерівських злочинців і
зрадників. Трудовий народ України, якого донцови і
меланюки називали «народом гречкосіїв і свинопасів»,
а їхні послідовники-оунівці копирсали під ребра лезом
і принаймні половину хотіли знищити, виніс свій вирок.
Від імені українських трудящих цей вирок зачитав Ге-
неральний прокурор Української РСР Р. А. Руденко на
процесі вбивці Ярослава Галана оунівського бандита
Стахура. «Іменем закону, іменем українського народу,—
заявив він,— я вимагаю відносно підсудного Стаху-
ра М. В. одного вироку, однієї кари — смертної страти
на шибениці! Скажених собак треба знищувати!» Бурх-
ливими оплесками зустріли цю заяву всі присутні.
Український народ прокляв і знищив націоналістич-
них бандитів — братовбивць. На західних землях Ра-
дянської України наступило мирне життя.
1 Архів ПП ЦК КП України, ф. 1, оп. 124, од. зб. 1962, арк. 187.
„СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ"
АБО НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ АЛЬЯНС
Як вже зазначалось, українські буржуазні на-
ціоналісти ще на початку 30-х років висунули гасло
«свій до свого по своє». З допомогою цього заклику
вони сподівались згуртувати українську громадськість
навколо націоналістичних буржуазних партій, з тим щоб
створити сприятливі умови для експлуатації трудящих
«своєю» буржуазією.
Галасуючи про «національне спілкування» україн-
ських трудящих зі «своєю» буржуазією, націоналісти
спілкувались аж ніяк не за національною ознакою. Так,
напередодні і в роки другої світової війни духовними
побратимами і наставниками жовто-блакитних «проводи-
рів» були німецький та італійський фашист, хорватський
устащ, норвезький квіслінговець, угорський хортист, сло-
вацький тісовець та інша «духовна рідня».
Отже, соціально-класова спорідненість виявилась
набагато міцнішою від національної. І нічого надпри-
родного чи випадкового тут немає. Своїм «політичним
чином», злочинною діяльністю українські буржуазні на-
ціоналісти, як і націоналісти інших мастей, спростову-
ють свої власні концепції, що, мовляв,— «нація насам-
перед», «нація над усе».
Про яку «націю над усе» можуть твердити, скаже-
мо, ізраїльські сіоністи, що активно співробітничають
з боннськими реваншистами, наступниками нацизму,
який знищив у Європі понад шість мільйонів євреїв?
Націоналістична українська еміграція нині діє так
само. Верховоди різних націоналістичних «комітетів»,
«рад», «ліг», «братств» тощо, віддавши обдурених ними
рядових учасників ОУН до різних шпигунсько-дивер-
сійних центрів, створених розвідками імперіалістичних
133
країн, одержавши за це чималі суми у доларах, фун-
тах, марках та іншій валюті, з шкіри пнуться стати в
перші ряди антикомуністичного походу світової імпері-
алістичної реакції. Як бачимо, гасло «свій до свого по
своє» на практиці означає ніщо інше, як разом з воро-
гами свого народу боротися проти свого народу.
В антикомуністичному хорі українські буржуазні на-
ціоналісти виявляють неабияку активність, і це знахо-
дить своє відображення і в розгнузданій наклепницькій
антирадянській пропаганді через засоби масової інфор-
мації, надані націоналістам правлячою «елітою» так
званого «вільного світу»; і в гарячковій діяльності жов-
то-блакитних «проводирів» щодо створення різних ан-
тикомуністичних, антирадянських, антибільшовицьких
«блоків», «об’єднань» і «ліг», в активній підтримці всіх
актів агресії і реакції, де б у світі вони не відбувались.
Увесь світ знає про криваві розправи, які чинили
бандерівці над єврейським населенням Галичини, Во-
лині, на території Польщі. Та коли в червні 1967 р. до
Бонна завітав кумир ізраїльської вояччини Моше Даян,
то горлорізи з УПА разом з недобитками есесівської
дивізії «Галичина» влаштували на його честь гучну ма-
ніфестацію. Здавалось би, що може бути спільного у
послідовників антисеміта-погромника С. Петлюри з із-
раїльським екстремістом? Звичайно, можна сказати, що
вони «брати по крові»,— по крові тисяч євреїв, знище-
них бандерівцями. їх єднає ненависть до сил прогресу,
миру і соціалізму. їх однодумцями є нині «скажені» в
США, «горили» у Бразілії, расисти в Південно-Афри-
канській Республіці і Південній Родезії, боннські нео-
нацисти.
Буржуазно-націоналістичне охвістя в руках амери-
канських імперіалістів, що виконують нині ганебну роль
світового жандарма, є слухняним знаряддям у здійс-
ненні їх агресивних планів. І в цьому воно вбачає своє
«вище покликання».
Настане час, і прогресивне людство пред’явить ук-
раїнським буржуазним націоналістам рахунок чорних і
страшних справ, вчинених ними на догоду імперіаліс-
тичних розвідок, справ, які мають одну огидну назву —
антикомунізм.
Виконуючи завдання розвідувальних органів США,
бандерівці ще у квітні 1946 року здійснили одну із сво-
134
їх численних диверсій на території Чехословацької рес-
публіки. Щоб не допустити встановлення в Чехословач-
чині народно-демократичної влади, вони розгорнули
шалену антикомуністичну пропаганду, розповсюдили
20 текстів провокаційних листівок словацькою мовою.
Спираючись на допомогу греко-католицького духовен-
ства, оунівці перед виборами в органи влади по-звіря-
чому вбили кільканадцять комуністів, намагаючись за-
лякати трудящих, показати, що розправляться з тими,
хто буде голосувати за кандидатів Комуністичної партії.
Незаперечно доведена мерзенна роль бандерівців у
контрреволюційному путчі в Угорщині восени 1956 р.,
так само як і їх підтримка реакційних, антисоціалістич-
них сил в Чехословаччині в 1968—1969 роках, що спо-
дівалися з допомогою «тихої контрреволюції» реставру-
вати в країні капіталізм.
Викриваючи їх підступи в ЧССР, газета «Нове жит-
тя», що виходить в Пряшові, в серії статей «Від січня
по серпень» писала: «На подіях в республіці гріють
руки буржуазні українські націоналісти, які направля-
ють до Східної частини Словаччини своїх агентів, на-
магаючись надв’язати зв’язки та контакти з українським
населенням, особливо з інтелігенцією та реакційною
частиною греко-католицького духовенства. При цьому
вони переслідують дві цілі — «допомогти» українцям
Словаччини в «ліберизаційному» процесі і розгорнути
широку кампанію антирадянської агітації та пропа-
ганди. Серед матеріалів, розповсюджуваних в Східних
областях республіки, антирадянські видання «Лихо з
розуму», пасквілі Дзюби, матеріали «Першого всесвіт-
нього конгресу вільних українців», бандерівські листки
«Гомін України», мюнхенські «Українські вісті», журнал
«Сучасність» та багато інших.
Ідеологічна диверсія на радянсько-чехословацькому
кордоні має на меті не лише підрив традиційної друж-
би між населенням прикордонних областей обох рес-
публік — УРСР і ЧССР, але також розраховує на ак-
тивізацію націоналістичних та антирадянських сил в
самій УРСР» І
Отак українські націоналісти здійснюють гасло «свій
до свого по своє». Справжній зміст його дістав своє
1 «Нове життя», № 10, 13 березня 1970 р.
135
втілення в антирадянській, антикомуністичній «діяльно-
сті одного з оунівських верховодів, колишнього «прем’-
єра» опереткового бандерівського «уряду» Ярослава
Стецька (Карбовича). Ще в 1943 р. бандерівці прого-
лосили створення «Антибільшовицького блоку народів»
(АБН), в якому нібито українські націоналісти об’єд-
нались з націоналістичними силами деяких радянських
республік.
Ця політична афера потрібна була бандерівцям, щоб
«західні альянти» вбачали в них якусь силу, бо тільки
за таких умов можна було розраховувати на солідні
доларові подачки. Та незабаром після другої світової
війни виявилося, що АБН є ніщо інше, як політична
фікція, бо складався цей блок в основному з невеликої
групи самих бандерівців — членів закордонних частин
ОУН, які в більшості своїй служили в західнонімецькій
розвідці, очолюваній генералом Р. Геленом.
Відтоді і почались вояжі «президента АБН» Я. Стець-
ка по білому світу в пошуках спільників з метою — зби-
ти до одної купи різні антикомуністичні, антирадянські
елементи, довести свій активний антикомунізм, пока-
зати себе «високим політиком» і ...добути грошики. Так,
в 1957 р. він взяв участь у антикомуністичній конферен-
ції в Сайгоні. В Австралії він розгорнув гарячкову ді-
яльність з метою «пробудження серед українського на-
селення інтересу до націоналізму». В Європі Я. Стець-
ко зустрічався з диктатором Франко — катом іспансь-
кого народу, з екс-королем Болгарії Симеоном, з доч-
кою колишнього італійського короля Віктора-Еммануїла.
В 1961 р. на «міжнародній» конференції в Римі з
питань політичної війни проти СРСР Я- Стецько вима-
гав вжити заходів до посилення «психологічної і полі-
тичної війни з комунізмом».
У 1964 р. Я. Стецько знову вирушив на Далекий
Схід — аж на Тайвань, до Чан Кай-ші. Там у листопаді
1964 р. відбулась сесія «Антикомуністичної ліги народів
Азії», в роботі якої взяв участь Я. Стецько, попередньо
встановивши контакти з тайваньськими і південно-корей-
ськими маріонетками США. А той факт, що на сесії був
присутній ніхто інший як Річард Ніксон, нинішній пре-
зидент США, свідчить, кому служить і ця «ліга», і
АБН на чолі з Я- Стецьком. Отже, знову «свій до свого
по своє».
136
Про «дії» націоналістичного альянсу розповідає
французький публіцист Ален Герен у книзі «Командос
холодної війни», яка нещодавно вийшла у Парижі.
Сталося це 20 жовтня 1968 р. в Лондоні. Того дня
вулицями міста в напрямі Гайд-Парку прямував диво-
вижний натовп, над яким розвівалося багато незнайо-
мих для англійців прапорів. У галасливій юрбі можна
було бачити жінок у різних національних костюмах, які
тримали в руках транспаранти з провокаційними лозун-
гами, спрямованими проти країн соціалістичної спів-
дружності. А кілька дівчат у старовинному українсько-
му вбранні несли транспарант з лозунгом: «Ми хочемо
свободи!».
У Гайд-Парку відбувся мітинг цього різношерстного
збіговиська. Першим з антикомуністичними наклепами
виступив колишній італійський міністр Маттео Ломбар-
до, який розпинався, що необхідно, мовляв, покінчити з
«мирним Співіснуванням». За ним слово взяла запек-
ла українська націоналістка, дама похилого віку Слава
Стецько. Вона договорилась до того, що «спрогнозува-
ла» ...«загальне повстання всіх народів, які скинуть ро-
сійську і комуністичну тиранію». Останнім виступав
англієць Джон Грехем. Він хоч і не закликав до пов-
стань, проте закінчив чергову серію брудних наклепів
(«про боротьбу пригноблених народів») провокацій-
ною пропозицією проманіфестувати вулицями Лондона
до пам’ятника Невідомому солдату.
Біля пам’ятника вистава почалася з початку. Перед
юрбою вишикувались верховоди антикомуністичних, на-
ціоналістичних емігрантських організацій із десятка-
півтора країн. Я. Стецько і колишній міністр закордон-
них справ Данії (?1) Крафт поклали біля пам’ятника
вінок з написом «Жертвам комунізму» (???). Все це
виглядало як дешевий фарс.
Після цього «керівники» двох антикомуністичних ор-
ганізацій — «Антибільшовицького блоку народів» і «Єв-
ропейської ради за визволення» відвідали тодішнього
прем’єр-міністра Англії Вільсона і вручили йому спіль-
ний антикомуністичний меморандум.
Фінал антикомуністично-націоналістичної «імпрези»
відбувся в залі Хаммерсміт таун холл, де з промовами
виступили М. Ломбардо, Я. Стецько, французька анти-
комуністка Сюзанна Лабен, далекий від прогресивних
137
поглядів англійський лейборист А. Робертс і якийсь
хорватський фашист.
Наступного дня було влаштовано «конференцію», на
якій лідер усташів Стефан Хефер виступив з такою
заявою:
«Я пропоную, щоб рухам за визволення (!?) народів
від іга комунізму була подана політична і матеріальна
допомога і щоб під егідою НАТО була створена воєн-
на організація, в яку увійшли б всі ці визвольні (!?)
рухи»
Як бачимо, антикомуністична лихоманка націоналіс-
тичної еміграції доводить її до того, що вона намагає-
ться перевершити навіть своїх хазяїв із ЦРУ, Інтеллі-
дженс сервіс і Бундеснахріхтендінст. Так, Стецько кри-
тикує уряд США за «не досить енергійні дії у Південно-
му В’єтнамі», вимагає зорганізувати міжнародний легі-
он для боротьби з в’єтнамським народом.
Отже, націоналістичному альянсу не досить «холод-
ної війни» і «тихих контрреволюцій», шпигунсько-дивер-
сійної роботи проти країн соціалізму, проти сил миру
і прогресу. Вони хочуть «гарячої» війни з застосуван-
ням атомної зброї й інших засобів масового винищення
людей. Так, ще в січні 1951 р. бандерівський журнал
«На варті», звертаючись до націоналістичних недобит-
ків, закликав:
«Пам’ятай, що, розсипавшись по всьому світі, ми не
склали зброї, ми лише перейшли на дальші позиції, щоб
передихнути від утоми, щоб переформуватися, підготу-
ватися, перешикуватися до нового бою» 1 2.
Щось подібне заявляв у 1959 р. А. Мельник. «Всяка,
навіть класична війна,— повчав націоналістичний мань-
як своїх однодумців,— є нищівна, але я повторюю: во-
на була б меншим злом для народів Сходу, як сучасний
їхній стан» 3.
Так, оунівці не склали зброї і марять про новий по-
хід проти Радянської України. В 1967 р. в Нью-Йорку
відбулось збіговисько націоналістичних братовбивців—
«конгрес» вояків УПА. На ньому й лунали заклики до
нової війни, погрози на адресу українського народу:
1 «Новое время», 1970 р., № 4, стор. ЗО.
2 Цит. за кн.: Марко Терлиця. Правнуки погані, стор. 260.
3 Ті, що канули в пітьму, стор. 26о.
138
«Нагадуємо нашим ворогам,— волали учасники цього
«конгресу»,— що куємо мечі і готуємось до нового зри-
ву, до військового походу» *.
Український народ теж нагадує своїм ворогам —
всіх мастей і груп націоналістам: ми нічого не забули
і нічого не прощаємо! Ми добре пам’ятаємо історію.
Адже щоразу, коли волелюбний, працьовитий, талано-
витий український народ — нащадки Богдана Хмель-
ницького, Максима Кривоноса, Івана Гонти, Максима
Залізняка, геніальних Тараса Шевченка і Івана Фран-
ка — піднімався на боротьбу за своє визволення, проти
соціального і національного гноблення, буржуазні на-
ціоналісти накидали на його шию зашморг, зв’язували
йому руки, продавали його в неволю, прагнучи пере-
творити українську землю в рабовласницькі володіння
іноземних поневолювачів, а народ України — в їхнього
покірливого раба.
Радянський народ виніс і виконав свій справедли-
вий вирок — його священний гнів змів з нашої землі
націоналістичних недолюдків. Та в пам’яті народній на-
завжди залишилась та страшна година, коли палали
оселі, коли діти згорали в полум’ї, а батьків вбивали
обухами сокир, «зацурковували» або саджали на палі.
Народ Радянської України завжди пам’ятатиме не тіль-
ки десятки тисяч жертв оунівського терору, а й про те,
що цьому терору передувала розтлінна буржуазно-на-
ціоналістична пропаганда, що страхітливий садизм бан-
дерівських есбістів зійшов на круто замішаній опарі
ідеологічних настанов донцових, грушевських, маланю-
ків та інших «апостолів» буржуазного націоналізму —
тих настанов, які тепер пропагуються націоналістичною
емігрантською пресою і єднають українських націона-
лістів з націоналістами інших мастей в чорний альянс
під лозунгом «свій до свого по своє».
Здійснивши соціалістичну революцію, розгромивши
внутрішню контрреволюцію, побудувавши соціалізм, тру-
дящі Української РСР одночасно здобули й перемогу
в боротьбі проти буржуазного націоналізму. З ліквіда-
цією експлуататорських класів назавжди було докінче-
но з міжнаціональною ворожнечею, склалася соціальна
однорідність української нації, її морально-політична
1 В. Замлинський. Шлях чорної зради, стор. 156.
139
та ідейна єдність з усіма народами Радянського Союзу.
У своїх відносинах з іншими народами український
народ керується принципами пролетарського інтернаціо-
налізму, ленінською програмою з національного питан-
ня, ленінським вченням про нації і національно-визволь-
ні рухи. «Рішуче виступаючи проти всякого національ-
ного нігілізму, Ленін вчив революціонерів,— підкреслює-
ться ще раз в Тезах ЦК КПРС до 100-річчя з дня на-
родження В. І. Леніна,— послідовно враховувати націо-
нальні інтереси, захищати принципи рівноправності всіх
націй, їх право на незалежність, самостійність розвитку.
Він роз’яснював, що боротьба за соціалізм, за його по-
будову, за його захист — це і є найкращий спосіб бо-
ротись за національні інтереси народу *.
Принцип пролетарського інтернаціоналізму, який є
основою національної політики марксистсько-ленінських
партій, послідовно відстоює інтереси і рівноправність
усіх націй. Буржуазія ж будь-якої нації, що найбільше
галасує про свою відданість «національній справі», зав-
жди захищала свої класові інтереси і зраджувала всім
національним рухам, як тільки відчувала загрозу її ін-
тересам з боку революційного руху мас. «Проти ро-
бітників,— писав В. І. Ленін,— об’єднані капіталісти
всіх націй і релігій, а робітників стараються роз’єдна-
ти і ослабити національною ворожнечею!» 1 2.
Роз’єднати трудящих усіх країн, поширити націона-
лізм в міжнародному комуністичному і робітничому ру-
сі — це і сьогодні залишається однією з головних цілей
світової буржуазії в боротьбі проти комунізму. Особли-
во великих зусиль докладає імперіалістична реакція,
щоб поширити націоналістичну ідеологію в соціалістич-
них країнах. Адже соціалістична співдружність — це ді-
тище міжнародного робітничого класу — є оплотом всіх
сил, що борються за світле майбутнє людства, за мир,
демократію, соціалізм, і основною перешкодою на шляху
імперіалістів до здійснення їх загарбницьких планів
колоніальної і неоколоніальної експансії.
І хоч націоналізм в країнах соціалістичної співдруж-
ності втратив будь-яку соціальну основу, пильності ос-
1 До 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна.
Тези Центрального- Комітету Комуністичної партії Радянського
Союзу, стор. 42.
2 В. І. Ленін. Твори, т. 19, стор. 268.
140
лабляти не можна. Адже ті націоналістичні запроданці,
яким в свій час вдалось врятуватися в обозі фашист-
ських армій від справедливої кари своїх народів, про-
довжують підривну диверсійну роботу. Об’єднавшись у
чорний націоналістичний альянс, збираючись на закор-
донних смітниках, вони через газети, журнали, радіо,
книги, туристів прагнуть знову поширювати націоналіс-
тичну ідеологію. Вони засилають в соціалістичні країни
шпигунів і диверсантів, через радіомовні станції поши-
рюють наклепи і провокаційну брехню на Радянський
Союз, Радянську Україну, інші країни соціалістичної
співдружності, намагаються прищепити націоналістич-
ний світогляд морально нестійким елементам.
Ніскільки не перебільшуючи сили націоналістичної
еміграції, добре розуміючи, що це справді «люди з то-
го світу», і що націоналізм взагалі як суспільне явище
приречений історією, ми все ж не повинні применшу-
вати тієї шкоди, якої він може завдати. Ніколи не слід
забувати, що націоналізм і націоналісти — це зброя в
руках сильного, підступного і досвідченого нашого во-
рога — світової імперіалістичної реакції. Тому неприми-
ренне ставлення до всіх його проявів є не тільки од-
ним з найважливіших напрямів боротьби проти ідео-
логії антикомунізму, а й важливою передумовою згур-
тування всіх прогресивних сил планети.на боротьбу за
здійснення ідеалів наукового комунізму.
ЗМІСТ
Яка ідея.......................... 9
...Такий і чин....................37
Народ прокляв і знищив .	.	.101
«Свій до свого по своє» або націона-
лістичний альянс.................133
Грицкив Леонид Григорьевич
Герасименко Степан Герасимович
ПРИГОВОР ВЬІНОСИТ НАРОД
Политиздат Украиньї
(На украинском язмке)
Редактор Ю. І. Нипорко
Художній редактор /. В, Садова
Технічний редактор М. М. Парфенюк
Коректори: В. М. Говорушко, Р. А. Нижник
Здано на виробництво 19.VIIІ 1970 р. Підписано
до друку 28/Х 1970 р. Формат 84ХЮ8’/з2. Фіз.-
друк. арк. 4,5. Ум.-друк. арк. 7,56. Обл.-вид.
арк. 7,82. БФ 02691. Зам. 5745. Папір № 1. Ти-
раж 25 000. Ціна 25 коп. Видання оголошено в
Т. п. 1970 — поз. 67.
Видавництво політичної літератури України, Київ,
Володимирська, 42.
Київська книжкова друкарня № з.
Золотоворітська, 11.
У ПОЛІТВИДАВІ УКРАЇНИ ВИЙШЛИ З ДРУКУ
й НАДІЙШЛИ ДО КНИЖКОВИХ МАГАЗИНІВ:
Колектив авторів. Людської крові не змити. 112 стор.,
18 коп.
Все, про що розповідається в цій книзі,— правда. І в
промові незабутнього Д. 3. Мануїльського, і в гнівних
викривальних памфлетах Ярослава Галана і Юрія
Мельничука, в статтях, у свідченнях очевидців і, на-
решті, в самих документах, що наводяться в книзі, ви-
криваються жахливі злочини, які чинили банди україн-
ських буржуазних націоналістів над мирним населенням
України в найважчі часи її історії — в часи фашистської
навали, а також в післявоєнний час, коли українська
земля визволилася від загарбників і почала залікову-
вати рани війни.
В. Чередниченко. Націоналізм проти нації. 192 стор.,
61 коп.
На основі численних фактів; значна частина яких
публікується вперше, в книзі викривається антинародна
діяльність українських буржуазних націоналістів від
виникнення їх перших організацій до наших днів.
Велика увага приділяється висвітленню зрадницької
ролі оунівців у період підготовки агресії фашистської
Німеччини проти СРСР, страхітливих злочинів під час
Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. Широко
показані підступні дії українських буржуазних націо-
налістів після другої світової війни, їх прислужництво
правлячим колам США, ФРН та інших імперіалістич-
них країн, участь в ідеологічних диверсіях проти Ра-
дянської України.
25 коп