Автор: Аркуша О.Г. Кондратюк К.К. Мудрий М.М. Сухий О.М.
Теги: історія україни
ISBN: 978-966-8853-62-3
Год: 2016
Текст
/і ^/і , 0 Олена Аркуша
Костянтин Кондратюк Мар'ян Мудрий Олексій Сухий
.
чий
• 'Vs
ЧАС НАРОДІВ
Історія України XI
Львівський національний університет імені Івана Франка Історичний факультет Кафедра новітньої історії України імені Михайла Грушевського
Олена Аркуша Костянтин Кондратюк Мар’ян Мудрий Олексій Сухий
Час народів
Історія України XIX століття
Навчальний посібник
ЛІТОПИС ЛЬВІВ-2016
ББК 63.3(4УК)
УДК 94(477)«1772/1914»(075.8)
Аркуша О. Г., Кондратюк К. К., Мудрий М. М., Сухий О. М. Час народів. Історія України XIX століття: Навчальний посібник / За заг. ред. М. М. Мудрого. - Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2016. - 408 с.: іл.
У посібнику висвітлено формування новочасного українського суспільства, беручи до уваги адміністративно-територіальний, економічний, етносоціальний та культурно-інтелектуальний чинники; показано зміни, які відбулися протягом «довгого» дев’ятнадцятого століття в усіх сферах суспільного життя і в підсумку призвели до розриву зі старими, вибудуваними на аграрному традиціоналізмі цінностями, ставши основою для створення модерної української нації. Змістове наповнення посібника структуроване за тематично-хронологічним принципом і з урахуванням того, що життя українського суспільства тривало не в ізольованому просторі, а в тісній взаємодії з іншими народами. Читачі зможуть ознайомитися з сучасними історіографічними інтерпретаціями та головними напрямками наукових досліджень у галузі історії України XIX століття.
Посібник адресований викладачам, студентам, а також усім, хто цікавиться історією України.
Рецензенти:
Шандра Валентина Степанівна
докт. іст. наук, професор; Інститут історії України НАН України (м. Київ), відділ історії України XIX- початку XX cm.
Волошин Юрій Володимирович докт. іст. наук, професор; Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, кафедра історії України Райківський Ігор Ярославович докт. іст. наук, професор; Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (м. Івано-Франківськ), кафедра історії України
Рекомендувала до друку Вчена рада історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка
2 листопада 2015 p., протокол № 3.
© Аркуша О. Г., Кондратюк К. К.,
Мудрий М. М., Сухий О. М., автори, 2016 © ЛНУ імені Івана Франка, 2016 © Анна Ладик, обкладинка, 2016 ISBN 978-966-8853-62-3 © Літопис, 2016
Зміст
Передмова (М Мудрий) 9
Тема 1. Погляд на українську історію XIX століття (М Мудрий) ... 14
1.1. Поняття «новітньої історії України» та «українського XIX століття» 14
1.2. Періодизація історії України XIX століття 17
1.3. Історіографічна традиція та методологічні дискусії. Джерельна база 19
1.4. Перспективи досліджень історії України XIX століття 23
Тема 2. Адміністративно-територіальний устрій та політична система України у складі Російської імперії (К. Кондратюк) 28
2.1. Адміністративно-територіальний устрій. Російське самодержавство
як політична система 28
2.2. Завершальна фаза інтегрування українських земель: ліквідація Гетьманщини, асимілятори і традиціоналісти. Входження Південної України та Криму до Російської імперії. Правобережна Україна:
спадок Речі Посполитої і нові російські порядки ЗО
2.3. Східна (Кримська) війна та Великі реформи 1860-1870-х років.
Особливості реформаторської політики на території України 35
2.4. Модернізація політичної влади на початку XX століття: приклад
підросійської України 39
2.5. Державна служба в українських губерніях Російської імперії:
чиновницький апарат у відносинах з центральною владою і місцевим населенням. Початки формування громадянського суспільства 41
Тема 3. Форми взаємодії держави і суспільства в українських регіонах у складі монархії Габсбурґів (О. Аркуша) 47
3.1. Адміністративно-територіальний поділ. Організація австрійської
державної влади на території Галичини, Буковини і Закарпаття 47
3.2. Реформи «освіченого абсолютизму». Українське австрофільство 58
3.3. Вплив конституційних і децентралізаторських реформ 1860-х років
у Габсбурзькій монархії на становище українців 67
4
ЗМІСТ
3.4. Українське представництво в австрійських державних (Державна рада) і крайових (Галицький і Буковинський сейми) парламентських установах 79
Тема 4. Соціальна структура населення й економічний розвиток України (К Кондратюк) 90
4.1. Соціальні стани у Наддніпрянській Україні до 1860-х років.
Аграрна реформа 1861 року. Столипінська аграрна реформа.
Світогляд і соціальна поведінка українських селян 90
4.2. Індустріалізація: економічний і соціальний аспекти. Міста
підросійської України як промислові, торговельні та фінансові центри. Залізничний транспорт. Цукрова промисловість. Україна в міжнародній торгівлі зерном 98
4.3. Соціальні верстви в Галичині, на Буковині й Закарпатті: шляхта, селяни, міщани. Економічне становище українських регіонів у
складі Габсбурзької монархії (до 1848 року) 105
4.4. Аграрне законодавство Марії-Терезії та Иосифа II. Аграрна
реформа 1848 року. Індемнізація, пропінація, сервітути. Повсякденне життя галицького, буковинського та закарпатського села 110
4.5. Міста й містечка. Ремісниче виробництво і зародки індустріалізації 115
Тема 5. Етнічний склад населення України. Росіяни в Україні: сфери присутності, політичні позиції, майновий статус,
форми громадської активності (О. Сухий) 122
5.1. Етнічний склад населення Наддніпрянської України 122
5.2. Росіяни в Україні: військові, дворяни, торговці, чиновники.
Старообрядці (старовіри). Російська інтелігенція в Україні 124
5.3. Російська колонізація України у зв’язку з індустріалізацією
Донецько-Придніпровського регіону 127
5.4. Опозиційна та революційна діяльність росіян в Україні:
декабристи й народники 129
5.5. «Українське питання» в російській громадській думці.
«Малоросійський патріотизм» росіян Наддніпрянщини. Конфлікт з українським рухом 133
Тема 6. Поляки в Україні у складі Російської й
Австрійської (Австро-Угорської) імперій (М Мудрий) 138
6.1. Чисельність і розселення поляків у підросійській Україні.
Польська земельна власність 138
ЗМІСТ
5
6.2. Поляки в соціоетнічних конфліктах в Україні: російсько-польський і польсько-український антагонізми в земельному питанні.
Листопадове (1830 року) і Січневе (1863 року) повстання 141
6.3. Польська культурно-інтелектуальна присутність на Правобережній Україні. Образ України («Русі») й українця («русина») у польській громадсько-політичній думці та літературній традиції XIX століття .... 147
6.4. Польське населення Галичини й Буковини: соціально-демографічна характеристика. Польський шляхетський маєток. Аристократичні
роди 151
6.5. Галичина в контексті загальнопольського національного питання.
Еволюція «української програми» в ідеології та діяльності польських політичних сил. Спроби польсько-українського порозуміння 155
6.6. Культурно-інтелектуальне життя поляків у Галичині й на Буковині 161
Тема 7. Неслов’янське населення України у складі Російської й Австрійської (Австро-Угорської) імперій (О. Сухий) 169
7.1. Розселення євреїв у Російській імперії. Формування «смуги осілості».
Правове становище і демографічні процеси. Схема зайнятості єврейського населення 169
7.2. Громадсько-політичне та культурне життя єврейського населення у
підросійській Україні. Єврейські політичні партії й організації. Антисемітизм. Єврейські погроми 172
7.3. Правове й економічне становище євреїв у монархії Габсбурґів.
Вплив революційних подій 1848-1849 років на єврейське життя в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Єврейське «національне відродження»; політичне життя. Українсько-єврейські відносини 174
7.4. Німецькі колонії в Україні. Меноніти. Внесок німецьких колоністів у
розвиток сільського господарства України 177
7.5. Румунське населення Буковини й угорське населення Закарпаття:
демографічна характеристика та національно-правовий статус 180
7.6. Кримські татари на південних землях України. Кримськотатарське
«національне відродження» XIX століття 182
Тема 8. Українське «національне відродження» в контексті європейської історії кінця XVIII - першої половини XIX століття
(К. Кондратюк) 187
8.1. Вплив Французької революції 1789 року на ідейний клімат
Центрально-Східної Європи. Принцип суверенітету нації. Вплив німецького Романтизму на розвиток українського національного руху ... 187
6
ЗМІСТ
8.2. Тяглість козацького (малоросійського) патріотизму. Українські
автономісти під час російсько-французької війни 1812 року. Історичні наративи як спосіб легітимізації народу-нації. Українське масонство ... 192
8.3. Харківські романтики. «Ідеологічна» функція літературної
творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка 198
8.4. Ідея слов’янської взаємності й «український месіанізм».
«Руська трійця» та Кирило-Мефодіївське товариство. Ідейні передумови революції 1848 року 202
8.5. «Українське питання» в баченні російської та австрійської
влади й громадськості 209
Тема 9. Інституційний розвиток українського руху в середині
та другій половині XIX століття (М Мудрий) 217
9.1. Інтелектуальні співтовариства як засіб інституціоналізації українського руху в Російській імперії. Громадівські гуртки 1860-х років. Рух «хлопоманів». Київська «Стара громада».
Редакційні гуртки «Основи» та «Кіевской старины». Одеське товариство історії та старожитностей. Київська археографічна комісія. Південно-Західний відділ Російського географічного
товариства. Археологічні з’їзди 217
9.2. Утворення перших українських політичних організацій у
Російській імперії: «Братство (Братерство) тарасівців». Загальна українська безпартійна демократична організація. Революційна українська партія 221
9.3. Реакція російської громадськості й імперської влади на розвиток
українського руху (Валуєвський циркуляр, Емський указ та ін.) 224
9.4. Формування інституційної інфраструктури українського руху в
Австрійській (Австро-Угорській) монархії: Ставропігійський інститут у Львові. Головна руська рада. «Галицько-руська матиця». «Народний дім» у Львові. Народовецькі громади. Товариство «Просвіта». Товариство імені М. Качковського. Наукове товариство імені Шевченка. Українське
представництво («Руський клуб») у Галицькому крайовому сеймі. Редакційні гуртки «Слова» та «Діла» 228
9.5. Діяльність політичних товариств: «Руська рада» і «Народна рада». Утворення українських політичних партій у Галичині:
Русько-українська радикальна партія, Українська національно- демократична партія, Українська соціал-демократична партія 235
9.6. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив
зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо українців 239
ЗМІСТ
1
Тема 10. Ідейні основи українського руху в другій половині
XIX століття (К Кондратюк, М. Мудрий) 245
10.1. Народництво («народолюбство») як світоглядна основа українського руху в Російській імперії. Концептуалізація національної історії: історіософія Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського. Світогляд, історіософія та ідеологія Пантелеймона Куліша.. 245
10.2. Політичні ідеї Михайла Драгоманова. «Культурницька» і «політична»
течії в українському русі. Ідея національної єдності українців 251
10.3. Національно-політичні орієнтації українського суспільства в Галичині,
на Буковині й Закарпатті: полонофільство, русофільство («москвофільство»), українофільство 256
10.4. «Соціалізація» національної ідеї в Галичині. Філософський світогляд
Івана Франка. «Націоналізація» селянства 266
Тема 11. Модернізація українського суспільства на початку
XX століття: приклад підросійської України (О. Аркуша) 275
11.1. Поняття «суспільної модернізації». Вплив процесів модернізації
на становище українців у Російській імперії та формування новочасної національної ідентичності 275
11.2. Політизація українського руху. Українська політична думка
між федералізмом і самостійністю. Спроби партійної структуризації 281
11.3. Українці в російській революції 1905-1907 років: революційні
заворушення, національно-культурне життя, початки парламентської діяльності 289
11.4. Український національний рух і його опоненти в умовах
пореволюційної реакції 300
Тема 12. Модернізація українського суспільства на початку
XX століття: приклад Галичини (О. Аркуша) 314
12.1. Український рух у контексті внутрішньополітичних процесів і
планів реформ у Габсбурзькій монархії 314
12.2. Позиція польських політичних сил у Галичині щодо «українського
питання». Роль польського чинника у формуванні модерної української національної свідомості 323
12.3. Український національний рух у пошуках ефективної моделі
політичної боротьби 335
8
ЗМІСТ
12.4. Галичина як «український П’ємонт». Взаємини між діячами українського руху Галичини і Наддніпрянщини. Ідея державного суверенітету України напередодні Великої війни та пошуки союзників 350
Тема 13. Культурно-інтелектуальна історія України
XIX століття (К Кондратюк, М Мудрий) 367
13.1. Поняття «національної культури». Ментальні риси української
культури 367
13.2. Університети в Україні (Харківський, Київський, Одеський,
Львівський, Чернівецький): освітнє, наукове та соціальне
призначення 369
13.3. Новочасні світоглядні та культурно-мистецькі течії (класицизм,
романтизм, реалізм). Ранній український модернізм 373
13.4. Роль церкви й духівництва у формуванні основ новочасного
українського суспільства 380
Тема 14. Україна XIX століття в уявленнях чужинців:
між етнографією, історією та політикою (М. Мудрий) 388
14.1. Як бачили Україну німецькі вчені й політики: уявлення про
український історико-етнографічний простір та «цивілізаційний» рух на схід; «українське питання» у світлі німецько-російської політичної напруги 389
14.2. Французькі зацікавлення Україною: козакофільство, похід
Наполеона на Росію 1812 року й віддалення України від Європи в уявленнях французьких еліт. Проспер Меріме і Каміль Делямар 393
14.3. Україна очима англійців: господарський інтерес до українських
територій, думка про «злиття» з Росією, руйнування ментальних кордонів у переддень Першої світової війни. Джордж Раффалович і Роберт Вільям Сітон-Вотсон 397
14.4. Російське «відкриття» Галичини: від пізнавальних до політичних значень. Галичина у світлі ідеологеми «всеруськості».
Михайло Погодін та Михайло Раєвський 399
Післямова (М Мудрий) 405
Передмова
В історіографії й навіть повсякденних уявленнях розглянутий у нашій книзі період усвідомлюється переважно крізь призму історичних подій двадцятого століття. У такому порівняльному контексті українське дев’ятнадцяте століття (на відміну від польського чи італійського) характеризують як епоху без конфліктів на знищення, без радикальних суспільних перетворень, без жертовної національної героїки, а відтак (у розумінні багатьох) без якогось важливого повчального змісту. Частіше за все цю епоху в історії України школярі й студенти сприймають як нібито скупу на першорядні історичні події, як перехідну (а тому не варту спеціальної уваги) ланку від наповненого звитягами козацького періоду до українського національно- визвольного руху XX століття. Зважаючи на героїко-трагічні національні цінності, що переважають у сучасній історичній пам’яті українців, суспільний і навчальний інтерес до історії дев’ятнадцятого століття є порівняно незначним. Прикладання новітніх - з мілітарно-політичним відтінком - мірок та надмірна соціологізація аж ніяк не сприяють науковому осмисленню цього періоду, не дають змоги виявити «позареволюційні», закорінені в природі самої людини механізми оновлення суспільства, на які було багатим дев’ятнадцяте століття. Тому пожвавлення пізнавального інтересу до цієї історичної доби є важливим завданням сучасної історичної дидактики.
Мета цього посібника і навчального курсу загалом - висвітлити становлення новочасного українського суспільства, беручи до уваги адміністративно- територіальний, економічний, етносоціальнийтакультурно-інтелектуальний чинники; показати зміни, які відбулися протягом століття в усіх сферах суспільного життя і в підсумку призвели до розриву зі старими, вибудуваними на аграрному традиціоналізмі цінностями, ставши основою для створення модерної української нації; познайомити студентів з головними напрямами наукових досліджень у ділянці історії України XIX століття та історіографічними дискусіями навколо вибраних питань курсу.
Автори посібника очікують, що в підсумку студент зможе: визначати часову послідовність історичних подій; хронологічно співвідносити процеси, які відбувалися на землях України, з європейськими тенденціями
10
ПЕРЕДМОВА
історичного руху; показувати на історичній карті території розселення українців, територіальні зміни, що відбувалися, і зіставляти ці дані з сучасними кордонами України; характеризувати політико-адміністративний устрій України у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій; визначати суть української національної ідеї, причини розвитку й особливості українського національного та суспільно-політичного рухів у контексті націєтворчих процесів у Центрально-Східній Європі; пояснювати економічні та соціальні процеси на території України, сутність переходу від традиційного до індустріального суспільства; називати основні риси модерного суспільства; описувати та порівнювати становище українського населення і риси повсякденного життя українців на різних етапах історичного розвитку та у складі різних державних утворень; описувати явища культурного й духовного життя; порівнювати ідеї та цінності минулого з сучасними державотворчими ідеями та культурними цінностями українців; аналізувати економічну, політичну та культурну активність інших етносів/націй на території України; характеризувати міжнаціональні відносини та наводити приклади взаємодії між українським та іншими національними рухами на території України; визначати місце й роль українців у складі Російської імперії й Австрійської (Австро-Угорської) монархії, наводити приклади українського внеску в буття цих держав; визначати суспільну значущість історичних подій, тенденції розвитку українського суспільства, які домінували на різних історичних етапах, та проводити причинно-наслідкові зв'язки; шукати історичну інформацію та користуватися різними джерелами інформації (науковими монографіями, науково-популярними працями, енциклопедіями, періодичними виданнями та ін.); критично оцінювати історичну інформацію й інтерпретувати її з урахуванням множинності підходів; формувати власну точку зору і представляти її в усній та писемній формі.
Курс ґрунтується на думці про те, що дев'ятнадцяте століття не можна ні описати, ні концептуалізувати в одному чи двох (чорному й білому) кольорах. Адже менталітет людини того часу суттєво відрізнявся від теперішнього. В інтелектуальній площині дев’ятнадцяте століття - це час великих мрій і великих мрійників, які намагалися скинути з себе тягар традиційної реальності, вірили в те, що добрі філософські ідеї самі по собі здатні змінити світ на краще, а відтак будували проекти великих суспільних перетворень, не надто задумуючись над способами їх утілення в життя. Хоча для сучасного громадянина України дев’ятнадцяте століття важливе передусім як період «національного відродження», його вивчення треба розпочинати зі з’ясування того, як думали і як бачили світ у той час конкретні люди. При цьому треба щоразу пам’ятати, що процес «національного відродження» не був наперед визначений ні за ідеями, ні за результатами, а національна
ПЕРЕДМОВА
11
єдність народжувалася з багатьох відмінностей. Модерна українська національна ідентичність була швидше за все результатом перехресної взаємодії кількох національно-політичних орієнтацій та багатьох індивідуальних ідентичностей, гострих дискусій про суспільні ідеали, що їх приватно й публічно вели представники тогочасної інтелектуальної еліти. Так само, як нині комфортний стан людини досягається переважно через однозначний національний вибір, так у XIX ст. психологічна стабільність досягалася завдяки поєднанню (важко зрозумілому сучасним людям) кількох лояльностей - до держави-імперії (уособленої монархом), до етнічної (родової) традиції, до місцевого пана-землевласника тощо. Національні лідери доволі часто працювали, образно кажучи, в імперських державних мундирах. Це означає, що для історії дев’ятнадцятого століття є неприйнятною схематизація. Творцями тогочасної історії були конкретні люди, які дуже різнилися поглядами на минуле, теперішнє й майбутнє русько-українського простору, часто були захоплені месіанськими ідеями, але відчували величезну любов до своєї «малої» батьківщини.
Змістове наповнення курсу побудоване за тематично-хронологічним принципом і з урахуванням того, що життя тогочасного українського суспільства розгорталося не в ізольованому просторі, а в тісній взаємодії з іншими етносами. Представники жодного з них не були готові визнати територію, де мешкали українці, «несвоєю». Тому навчальний курс розпочинається з тем, мета яких - з’ясувати політичні, економічні й етносоціальні обставини, що в них сформувалася новочасна українська нація. Гостре польсько-російське суперництво за настрої українського населення, хоч як не парадоксально, забезпечило українській ідеї мінімальний рівень життєздатності, воно надало їй політичного звучання задовго до того, як самі українці усвідомили свою політичну вагу. У російському опозиційному й особливо у польському національно-визвольному рухах українська інтелігенція знаходила ідейні та організаційні взірці для розвитку власного національного руху. Всупереч стереотипам треба визнати, що чималу роль в історії України відіграло також єврейське населення. Складні стосунки між християнською і юдейською спільнотами (особливо в Галичині й на Правобережній Україні) не перешкодили утворенню відносно гармонійного місцевого соціуму, в якому євреї добре виконували приховані від сторонніх очей і непопулярні посередницькі ролі.
З огляду на те, що українські землі в XIX ст. були поділені між Російською й Австрійською (Австро-Угорською) імперіями, навчальний курс має допомогти студентові виокремити в тогочасній історії України наскрізні лінії (не загубитися в потокові конкретно-історичних фактів) і водночас створити умови для компаративістичних вправ. Треба розуміти, що в підросійській
12
ПЕРЕДМОВА
і підавстрійській частинах України через різницю політичних режимів багато історичних процесів відбувалися по-різному - але ніколи не зникало (а з часом тільки посилювалося) відчуття єдності русько-українського простору. Втім, до Першої світової війни воно мало більше теоретичний, ніж практичний вимір. Характер відносин між двома українськими суспільствами (точніше, їхніми національними елітами) - одне з ключових питань історії України
XIX століття. Пропонований курс має на меті, з одного боку, вказати на регіональні відмінності, а з іншого - пояснити, чому всупереч імперським поділам і навіть усупереч різним типам історичної пам’яті та політичної культури відбувалася консолідація української нації. Фактично йдеться про те, щоб подолати притаманний для сучасної української історичної дидактики спосіб різко протиставляти підросійську і підавстрійську частини України (а відтак відкрити для студентів причини взаємозалежності цих частин). Задля цього переважна більшість тем передбачають одночасний розгляд історії всіх регіонів України. У такий спосіб наш навчальний курс іще переносить акценти з політичної історії на історію суспільства. Адже ідея національної єдності України в XIX ст. розвивалася не стільки в політичній площині (на перешкоді цьому стояли імперські поділи), скільки в чуттєвій сфері, у площині формування в кожного, хто називав себе українцем, почуття «моральної відповідальності» за стан українського суспільства в цілому.
Узагальнено зміст історичного матеріалу, що відображений у посібнику, ґрунтується на кількох важливих засадах. Перша: сутність історії України XIX століття потрактована як формування новочасної української національної ідеї («національного проекту») на базі кількох «руських» регіональних ідентичностей (ідеться передусім про перетворення Малоросії і Галицької Русі на Україну). Друга: розрізняються поняття етносу (природно- біологічної спільноти, з’єднаної спільністю походження, мови, звичаїв і традицій) і нації (нової культурної чи політичної цілості, консолідованої з етносу/етносів на підставі громадянського патріотизму й усвідомлення причетності до спільної батьківщини). Третя: прояви соціального життя всіх без винятку етнічних і національних спільнот на українській (у сучасному розумінні) території розглядаються як невід’ємна складова історії України. Четверта: численні, інколи навіть суперечливі національно-політичні лояльності та орієнтації, що в XIX ст. поєднувались у свідомості будь-якого представника української інтелігенції (йдеться передусім про проросійську і пропольську орієнтації), трактуються не як відхід від чисто української національної лінії, а як пошуки громадсько активною частиною українського суспільства національних орієнтирів. П’ята: визнається, що частиною культурно-інтелектуальної історії України є внесок українців у формування культурного надбання і навіть ідеологій імперських націй.
ПЕРЕДМОВА
13
Структурно навчальний курс складається з чотирнадцяти тем. Списки рекомендованої літератури, що укладені за темами, містять найновіші монографії та статті українських і зарубіжних (переважно в перекладах українською мовою) істориків. Більшість із них студент легко знайде не тільки в науковій бібліотеці, айв електронному варіанті на інтернет-сторінках наукових інституцій (наприклад, Інституту історії України Національної академії наук України). Важливим джерелом інформації для студента може стати також 10-томна «Енциклопедія історії України», видана під егідою Інституту історії України НАН України в 2003-2013 pp. Рекомендована література укладена таким чином, щоби кожному з питань відповідала принаймні одна бібліографічна позиція, а студент був змушений поєднувати читання підручників з вивченням спеціальної наукової літератури. Наприкінці кожної теми студент знайде контрольні завдання. Беручи все це до уваги, важливо водночас розуміти, що повноцінне вивчення курсу історії України XIX століття має поєднувати самостійне читання літератури з живим спілкуванням на лекціях, семінарських заняттях чи конференціях з істориками (українськими і зарубіжними), готовими ділитися досвідом власної дослідницької роботи.
Тема 1
Погляд на українську історію XIX століття
План лекції: 1. Поняття «новітньої історії України» та «українського XIX століття». 2. Періодизація історії України XIX століття. 3. Історіографічна традиція та методологічні дискусії. Джерельна база. 4. Перспективи досліджень історії України XIX століття.
І.І. Поняття «новітньої історії України» та «українського XIX століття»
Що таке «новітня (модерна) історія»? З європейської перспективи прийнято вважати, що цей період світової історії розпочався в XVI ст. Головними історичними процесами, які визначали специфіку нових/новітніх часів, історики вважають виникнення і поширення сучасної демократії, розвиток індустріалізації та появу таких суспільних сил, як націоналізм і соціалізм. Зважаючи на те, що в дійсності «сучасне» протягом століть тісно перепліталося з «архаїчним», а індустріалізація й творення модерних європейських націй повною мірою розгорнулися щойно в ХІХ-ХХ ст., то задля наукової ясності вчені впроваджують додатковий поділ «модерності» - розрізняють «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні» (новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Французька революція 1789 року.
Модернізаційні процеси, які відбувалися на Заході, доходили до України з запізненням і не набирали тут такої інтенсивності. Історик Ярослав Грицак пише: «Особливість української історії полягає в тому, що абсолютна більшість українців продовжувала жити традиційним укладом життя, слабо реагуючи на економічні зміни. Українське суспільство до 1920-х років дуже слабо зачеплене модернізаційними процесами й аж до останньої третини
XX ст. значно відставало за показниками модернізації від сусідніх етнічних груп. Інакше кажучи, українцям багато в чому вдалося зберегти свою ідентичність не внаслідок модернізації, а всупереч їй». Попри таку «запізнілість», в українській історії не бракує подій, в яких можна бачити аналогії
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
15
з загальноєвропейськими процесами. Чи не найпоказовішим у цьому плані є дев’ятнадцяте століття, коли за відносно короткий історичний час - за взірцем інших слов’янських народів - виникла і розвинулася до масового масштабу нова форма колективної ідентичності (тобто національна свідомість), сформувалася нова національна територія.
Сучасні історики розуміють поняття «українського XIX століття» не календарно, а як історичну епоху, яка виходила поза межі хронологічного століття і тривала близько 130 років. Початок такого «довгого XIX століття» був пов’язаний з новим ідейним кліматом та геополітичними змінами, що відбулися в Центрально-Східній Європі у другій половині XVIII ст. Найважливішими в цьому сенсі були вплив ідей Французької революції, поділи Речі Посполитої та ліквідація Кримського ханату. Якщо Французька революція піднесла гасло свободи, а в період наполеонівських війн воно набуло ще й нового політичного змісту - змісту національної свободи, державної незалежності націй, - то зникнення з політичної карти Речі Посполитої і Кримського ханату створили цілком новий територіальний простір для розвитку українства. По суті, виникла територія, стосовно якої через століття зусиллями інтелектуалів вдалося закріпити назву «Україна».
Московське царство з другої половини XVII ст. здійснювало заходи, спрямовані на територіальне просування в бік чорноморського узбережжя. Головними супротивниками цьому рухові на південь були Османська імперія і Кримський ханат, що перебував під її протекторатом. Врешті-решт у результаті російсько-турецької війни 1768-1774 років Російська імперія встановила фактичний контроль над Кримським ханатом (формально, за умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 року, Кримський ханат став незалежною державою), а 1783 року його анексувала. На той час політична та економічна ситуація в ханаті була повністю дестабілізована. Остаточно Османська імперія визнала російську анексію Кримського ханату за Ясським мирним договором 1791 року. Приєднання Кримського ханату дало змогу російському імперському урядові завершити ліквідацію Гетьманщини. У результаті російсько-турецьких війн 1787-1791, 1806-1812, 1828— 1829 років російські володіння у Північному Причорномор’ї сягнули дельти Дунаю. Опанування Російською імперією цієї території створило нові можливості для економічного розвитку України, однак зруйнувало звичний для україн-ців на півдні культурний та господарський простір.
У XVIII ст. Річ Посполита безнадійно загрузла у внутрішніх суперечностях і стала іграшкою в руках сусідніх монархій. Колись могутня держава не могла тепер розв’язати жодного питання, що стосувалось організації влади, соціальних відносин, національного й релігійного життя, зовнішньої політики. Кількість тих, хто в той чи інший спосіб уважав, що Польща заслужила на таку долю, була як у самій державі, так і поза нею критично великою. У 1772 р.
16
ТЕМА 1
правителі Австрії, Росії та Пруссії підписали в Петербурзі договір про перший поділ Речі Посполитої. Найбільшими тоді виявилися територіальні надбання Австрії: до Габсбурґів відійшли частини Краківського (з Освенцимським і Заторським князівствами) і Сандомирського воєводств, Руське воєводство (без Холмської землі), Белзьке воєводство (до Бугу на півночі) та західна частина Подільського воєводства (між лівими притоками Дністра Збручем і Стрипою), а також південно-західний кут Волинського воєводства; разом близько 80 тис. кв. км з населенням 2,6 млн мешканців. На цій території було утворено австрійську провінцію «Королівство Галичини і Лодомерії».
Упродовж наступного двадцятиліття прибічники реформ ще намагалися врятувати Річ Посполиту. Чотирирічний («Великий») сейм (1788-1792) ухвалив так звану Конституцію 3 травня (1791 року), що запроваджувала у Польщі конституційну монархію, особисті свободи й рівність прав усіх громадян. Такі реформи викликали занепокоєння російського і прусського монархічних урядів. Вони вважали, що Варшава перетворилася на друге після Парижа революційне вогнище в Європі й загрожує усталеному порядкові. У 1793 і 1795 роках проведено другий і третій поділи Речі Посполитої, за результатами яких українське Правобережжя (Київське, Брацлавське, Подільське і Волинське воєводства) ввійшло до складу Російської імперії. Річ Посполита перестала існувати. Ідея відродження Речі Посполитої (або відновлення Польської держави в кордонах Речі Посполитої) у XIX ст. стала ключовим елементом польського національного руху.
В ідейному плані початок історії XIX століття пов’язаний з Французькою революцією і наполеонівськими війнами. Саме вони визначили на тривалий час координати для оцінок суспільно-політичних явищ європейської політичної культури. У XIX ст. Франція залишалась епіцентром політичних пристрастей. Роман Шпорлюк писав: «кінець XVIII століття - це епоха Французької революції і початок епохи індустріальної революції. Ті дві революції, на думку багатьох вчених, створили світ, у якому прийшлося жити народам Європи протягом наступного XIX століття - аж до першої світової війни і революцій, що прийшли слідом за війною. Серед тих народів був і український народ. (...) Французька революція дала початок переконанню, що людям під силу створити такий порядок, у якому питання знання, моралі і дії будуть приведені у гармонійний взаємозв’язок. Промислова революція, що почалася в Англії і Шотландії, знаменувала процес переходу людства, а не тільки північно-західної Європи, від сільського способу життя до міського, урбанізованого, від рільництва до промисловості й модерних, індустріальних видів транспорту».
Кінець історичного XIX століття більш виражений. Історики вказують переважно на 1914 рік - себто на початок Першої світової війни. Іван Лисяк-
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
17
Рудницький, розмірковуючи про хронологічні межі XIX століття, писав, що в результаті світової війни на українських територіях сформувався цілком відмінний від попереднього уклад суспільних відносин. Хоча спроби державотворення зазнали невдачі й Україна надалі залишалася поділеною чужими державами, «ці великі потрясіння надзвичайно приспішили процес кристалізації українства з етнічної маси в модерну політичну націю». Саме нову якість суспільних відносин, виникнення якої було пов'язане з Першою світовою війною, учений вважав головним критерієм, який відмежовував XIX століття від сучасності. Згодом, уже з позиції кінця XX століття, Віталій Сарбей пропонував завершенням «довгого» XIX століття вважати не 1914 рік, а 1917-й, тобто «початок української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження».
1.2. Періодизація історії України XIX століття
Одним із перших, хто поставив питання періодизації українського XIX століття в науковій площині, був Іван Лисяк-Рудницький. 1958 року він опублікував статтю «Структура української історії в XIX столітті», в якій виокремив три періоди, назвавши їх шляхетською, народницькою та модерніс- тичною епохами. Критерієм періодизації для вченого стали зміни протягом XIX століття провідної верстви національного руху. На першому етапі (до 1840-х років) провідну роль у русі відігравало дворянство козацького походження на Лівобережжі та «польсько-українська» шляхта на Правобережжі. Ці верстви мали розвинене почуття територіального патріотизму, зберігали навіть прагнення до автономії. Для другого етапу була характерна провідна роль демократичної інтелігенції, опанованої ідеєю «служіння народу». На третьому етапі (від 1890-х років) український рух набув політичного виміру і почав проникати в маси. Іван Лисяк-Рудницький стверджував, що цю схему можна застосовувати й для огляду українського руху в Габсбурзькій монархії - з тією тільки різницею, що в ролі шляхти на першому етапі тут виступало греко-католицьке духівництво, а ритм розвитку Галичини не був такий уривчастий, як Наддніпрянщини.
Американські історики українського походження Омелян Пріцак та Іван (Джон) Решетар у 1984 р. виокремили п’ять стадій «національного відродження» за історико-регіональним критерієм: 1) новгород-сіверська стадія, кінця XVIII століття, пов’язана зі середовищем лівобережного шля¬
18
ТЕМА 1
хетства, з якого вийшла «Історія русів»; 2) харківська, першої третини XIX століття, повязана з відкриттям Харківського університету, розвитком нової української літератури - зокрема творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського; 3) київська, 30-60-хроків XIX століття, пов’язана з відкриттям Київського університету, літературною творчістю Т. Шевченка, Кирило-Мефодіївським товариством і розгортанням громадівського руху; 4) женевська, 70-80-х років XIX століття, пов’язана з діяльністю М. Драгоманова після його політичної еміграції з Російської імперії; 5) галицька, від 1890-х років, пов’язана з утворенням українських політичних партій. З цієї періодизації незрозуміло, чому автори, виокремлюючи женевську стадію, залишили поза увагою такі важливі центри українського руху, як Москва, Санкт-Петербург чи Відень. Перевагою ж цієї періодизації є спроба поєднати хронологію розвитку національного руху з культурними зонами, простежити територіальне перетікання національних центрів.
Від початку 1990-х років значного поширення в українській історіографії набула аналітична структура чеського соціолога й історика Мірослава Гро- ха. У книзі «Соціальні передумови національного відродження в Європі» (1968 р. - німецьке видання, 1983 р. - англійський переклад) дослідник запропонував узагальнену схему розвитку національних рухів серед «малих» європейських народів, розглядаючи націоналізм як явище буржуазного суспільства. Специфіку «малих» європейських народів учений вбачав у наявності розбалансованої, неповної соціальної структури, відсутності будь-якої політичної самостійності та тривалої культурної традиції - передусім власної літературної мови (або мова була втрачена чи архаїзована). Процес переходу до капіталізму (й національної свідомості) М. Грох умовно поділив на три фази: 1. Фаза «А» - період «наукового зацікавлення», коли «національна» інтелігенція формує лінгвістичне, історичне та соціально-психологічне підґрунтя «національного відродження». 2. Фаза «В» - період «патріотичної агітації», коли наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній «націоналізації». 3. Фаза «С» - на цьому етапі внаслідок «патріотичної агітації» виникає масовий національний рух, який має привести до незалежності нації.
Аналітична схема Гроха, хоча й з різними модифікаціями, стала основою для більшості історіографічних інтерпретацій українського XIX століття. Нині вже є усталеною практика характеризувати окреслені Грохом фази модерного національного руху як академічну, культурну та політичну. Чи не першим з українських радянських істориків, хто позитивно оцінив пізнавальні перспективи як схеми І. Лисяка-Рудницького, так і М. Гроха, був Віталій Сарбей. Національний рух у Галичині в дусі Грохівської моделі періодизував Феодосій Стеблій: наукова стадія (1816-1847 pp.), організаційна або культур¬
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
19
ницька (1848-1860-ті роки) і політична (1861-1914 pp.). Грохівської моделі назагал дотримуються й зарубіжні та діаспорні історики: Андреас Каппелер, Павло-Роберт Маґочій, Іван-Павло Химка, Роман Шпорлюк. Водночас вони критикують її за строгу «лінійність», вказують на відсутність чітких меж між стадіями національного розвитку, відзначають різниці політичного розвитку підавстрійської й підросійської частин України.
Власну періодизацію українського «національного відродження» запропонувала Ірина Колесник, узявши за основу критерій зміни політичної ідеології, ідеологічних установок українства впродовж XIX - початку XX ст. Вона виокремила чотири періоди «національного відродження»: реставраційний (1780-ті роки - перша чверть XIX ст.); романтичний (1820—1860-ті роки); народницько-громадівський (1860—1880-ті роки); національний, або національно-політичний (1890-ті роки - початок XX ст.). Реставраційний період знаменував прагнення у свідомості освіченого українства реставрації рештків автономного устрою України в межах Російської імперії. Це період не тільки і не стільки збирання спадщини (за термінологією М. Гроха), скільки повернення спадщини. Політичну платформу реставраційних ідей і проектів українських автономістів становив історичний (фактично козацький) легітимізм. На другому, романтичному етапі під впливом національних рухів слов’янських народів у сфері політичної ідеології українства відбувся поворот від автономізму до ідеї слов’янської єдності, міжслов’янського федералізму. Народницько-громадівська доба була позначена ідеєю національної окремішності та мала виразну просвітницьку спрямованість. Українське народництво мало регіональні відмінності: на Слобожанщині та Лівобережжі воно було близьке до російського народолюбства, на Правобережжі формою народницького руху стало так зване хлопоманство, у Галичині народництво проявило себе у формі народовецького руху. Національна, або національно-політична, доба характеризувалася усвідомленням українством себе як етнічної, мовної й територіальної спільноти, залученням до національного руху широких верств суспільства, кристалізацією ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.
1.3. Історіографічна традиція та методологічні дискусії. Джерельна база
Перші праці, в яких українське XIX століття осмислювалось як історично завершений період історії, з’явились у 1920-х роках. їхніми авторами були переважно історики, які працювали тоді в радянській Україні. Питанням
20
ТЕМА 1
історії XIX століття цілковито були присвячені київські збірники «За сто літ. Матерія ли з громадського і літературного життя України XIX і почат- ків XX віку» (1927-1930), а також - великою мірою - академічний журнал «Україна» (1914-1930). Обидва видання виходили за редакцією Михайла Грушевського. Показово, що в Галичині інтерес до минулого століття згас - попри створену Науковим товариством імені Шевченка напередодні Першої світової війни розлогу джерельну базу і відносну свободу академічної науки в міжвоєнній Польщі. Шукаючи цьому пояснення, Іван Лисяк-Рудницький писав: «Серед старшого громадянства запанував був тоді дух вузького утилітаризму (“інженеризм”) та по-філістерськи сприйнятої “органічної праці”, а серед молодшого покоління, що перебувало під впливом націоналістичного руху, - “романтично-волюнтаристичний” світогляд, засадничо ворожий розумовому пізнанню. Над обома поколіннями тяжіла політична злоба дня, що створювала атмосферу, несприятливу для плекання наукової думки».
У період сталінізму, з огляду на ідеологічні міркування, дослідження дев’ятнадцятого століття були майже неможливі. Науковий інтерес до цього періоду відновився щойно в другій половині 1950-х років. Утім, аж до розпаду Радянського Союзу значно більше можливостей для дослідження
XIX століття, наскрізь просякнутого національним питанням, мали українські історики в діаспорі (головно у США і Канаді), аніж ті, хто працював у Львові чи Києві. Історики діаспори не мали доступу до багатьох джерельних матеріалів, тому акцентували на працях узагальнено-синтетичного характеру, використовували дослідницьку свободу та методологічні знахідки західної історіографії. Ті ж праці, які з’являлися тоді в Українській РСР, тематично стосувалися соціально-економічної або культурницької проблематики, вмонтованої в канон радянської історичної науки. Йшлося передусім про «класову боротьбу», революційні рухи, «гноблення» селянства тощо. З революційної перспективи були інтерпретовані й культурно-інтелектуальні феномени українського XIX століття - як-от діяльність «Руської трійці» чи Кирило-Мефодіївського товариства.
У сучасному національному метанаративі історію України XIX століття прийнято описувати як період «національного відродження». Цей термін є ідеологічним винаходом XIX століття. Він з’явився в політичній публіцистиці після того, як у 1847 р. в італійському П’ємонті виходив журнал «Відродження» («II Risorgimento»). Згодом з публіцистики термін «національне відродження» перейшов у наукові тексти. Якщо розуміти його буквально, то можна дійти висновку, що десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне «відродитися». Втім, така інтерпретація сьогодні зазнає критики. Історики вказують, що термін «національне відродження» є умовним, бо насправді йшлося про
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
21
творення нації, в якому суб’єктивний чинник (цілеспрямована діяльність інтелектуалів) мав якщо не вирішальне, то дуже важливе значення. В сучасному українському суспільствознавстві не існує також єдиного розуміння поняття «українська нація». Залежно від того, який визначальний чинник вкладають у це поняття - етнічний чи політичний, які ознаки - об’єктивні чи суб’єктивні - беруть до уваги, в історіографії та масовій свідомості прийнято розрізняти дві концепції української націєгенези: «примордіалістську» й «модерністську».
Основу примордіалістської (від англ. primordial - споконвічний, одвічний, первісний) версії націєгенези українців становить система понять «етнос - народ - нація», де перше виступає родовим і здебільшого ототожнюється з другим і навіть із третім. Серед відомих західних «етніцистів» - британський соціолог Ентоні Сміт та американський політолог Джон Армстронґ. Назагал погоджуючись із іншими дослідниками, що націоналізм - це модерний феномен, вони разом з тим вважають, що нації мають домодерне походження, утворюються на основі етнічних спільнот, реальних чи «сконструйованих». Українські суспільствознавці, які сповідують етногенетичний варіант націєгенези, акцентують на антропологічно-біологічній та культурній тяглості, заперечуючи будь-яку інструментальність культурних елементів.
Існує декілька варіантів примордіалізму: соціально-біологічний, культурницький, політико-генетичний. Політико-генетичний варіант розробляв львівський дослідник Ярослав Дашкевич. Він вважав, що існує прямий зв’язок між новочасною українською нацією і політичною й етнічною нацією під назвою «русь», яка сформувалась у ІХ-Х ст. Учений називав три чинники, які забезпечували в той час «етнонаціональну» єдність: політико-державний (існування держави з більш-менш визначеними кордонами та центром у Києві), соціально-економічний і культурно-ідеологічний (уніфікуючу роль відігравали християнство «в слов’янському обряді», церковнослов’янська мова, уявлення про спільне походження). Таку ж позицію поділяв інший львівський історик академік Ярослав Ісаєвич. Він стверджував, що «головним фактором утворення нації були події тисячолітньої давності, а не політичний рух кінця XIX ст., який сприяв консолідації, але ж ніяк не започаткував її».
Однією з найцікавіших в українській історіографії інтерпретацій націєгенези, в якій примордіалістські аргументи співіснують з модерністськими, є аналітична схема Івана Лисяка-Рудницького. Він пропонував розрізняти поняття «народу» як етнічної одиниці й «нації» як політичного утворення. Якщо народ, як уважав Лисяк-Рудницький, є сукупністю певних об’єктивних прикмет (таких, як походження, мова, побут, своєрідний спільний стиль), які забезпечують просторово-часову єдність, то нація - явище суб’єктивної
22
ТЕМА 1
сфери, колектив людей, які свідомо прагнуть до створення власної держави. Народ є основою для формування нації. Зміст і суть української історії вчений розумів як взаємодію «народу» і «нації». Українська народна (етнічна) спільнота сформувалася, стверджував він, на середину першого тисячоліття, а початки становлення української нації припали на період розпаду Київської Русі. Згідно з концепцією Лисяка-Рудницького, становлення української нації - це процес, у якому були перерви (пов’язані передусім із втратою державності та політичних еліт), однак наявність «основи», народу забезпечувала спадкоємність розвитку, тяглість у націєтворенні. «Національне відродження» XIX століття учений розглядав як початок завершальної, модерної фази становлення української нації (після княжофеодальної і козацької). Аналізуючи погляди Івана Лисяка-Рудницького, Георгій Касьянов звернув увагу на певну телеологічність (запрограмованість) у його аргументації: українська націєгенеза постає як генетично запрограмований процес, що розвивається всупереч будь-яким перешкодам лише завдяки фактові буття народу (етносу).
Модерністські версії націєгенези українців об’єднує переконання в тому, що цей процес розпочався саме в модерну добу (її «нижня» хронологічна межа окреслюється зламом XVIII-XIX століть), а ключову роль відігравали «суб’єктивні» чинники. На позиціях модерністів стоять, наприклад, німецький історик Андреас Каппелер, канадський історик Богдан Кравченко, американський учений Роман Шпорлюк. Вони спираються, зокрема, на ідеї Бенедикта Андерсона про «уявлені спільноти» та Пола Брасса про національну ідентичність як нову орієнтацію в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами. Модерністський підхід показує, що специфіка націєгенези українців - у порівнянні з іншими європейськими народами - полягала не стільки у змісті, скільки у формах.
Андреас Каппелер визначив відмінності «модерної нації» від донаціо- нальних спільнот: якщо донаціональні суспільства були організовані «по горизонталі» (за станами), то «нації» - «по вертикалі»; ідея нації в модерну добу стала найважливішою складовою інтегруючої ідеології, тоді як у попередні часи етнічна свідомість суттєво поступалася за впливом релігійній чи становій свідомості; модерна нація є масовим, а не елітарним феноменом. На думку Богдана Кравченка, вирішальним у становленні української нації було XX століття. Цей процес учений пов’язує передусім із перетворенням українського суспільства з аграрно-традиційного на модерно-індустріальне. Роман Шпорлюк розглядає творення української нації в контексті загальноєвропейської історії: поширення націоналізму, модернізації, конкуренції. Цей процес, на його думку, був невіддільний від розпаду і трансформації польської та російської домодерних спільнот. Новітню «Україну» історик
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
23
бачить уявленою спільнотою - в тому сенсі, що ключовою в її реформулю- ванні була роль інтелектуалів, які використали великий корпус історичного й мовно-фольклорного матеріалу для доведення окремішності, територіальної цілісності та самодостатності української нації.
Джерельна база до історії України XIX століття доволі широка. Вона дає змогу не тільки ставити дослідницькі завдання, які стосуються реконструкції інституційної діяльності, а й відтворювати способи думання різних верств суспільства. Умовно джерела можна поділити на такі великі групи: а) актові та діловодні документи російських і австрійських органів державного управління; б) документи політичних і громадських об’єднань, публіцистика; в) описові твори і статистичні джерела; г) періодика; д) епістолярна спадщина і спогадова література; е) художня література. Історичним явищем XIX століття, безумовно, стали періодичні видання, які тривалий час залишалися найважливішим способом комунікації між громадсько активними середовищами. Першою українською газетою була «Зоря Галицька», яка почала виходити 1848 року у Львові. Перші україномовні газети у підросійській Україні з’явилися щойно на початку XX ст. Найцікавішими з джерел особового походження є спогади та щоденники, які дають змогу відкрити приховані обставини історичних подій, висвітлюють роль у них особистостей, вказують на мотиви дій людини. Хоча достовірність художньої та мемуарної літератури як історичного джерела є предметом дискусій, проте саме художні образи, створені в певному історичному контексті, і спогади, попри їх суб’єктивність та емоційність (а можливо, завдяки їм, як пише Олександр Реєнт), дають можливість не тільки констатувати факт, а й зрозуміти, відчути його значущість для сучасників.
І А. Перспективи досліджень історії України XIX століття
Сучасна українська історична наука перебуває в стані пошуку нових методологічних засад і дослідницької тематики. Результатом теоретичних дискусій в академічному середовищі останнього десятиліття став перехід від моністичної до плюралістичної інтерпретації багатьох подій і процесів. З’явилася нова проблематизація історичного розвитку. Дев’ятнадцяте століття в переліку наукових інтересів сучасних українських істориків займає важливе, але далеко не першорядне місце. Головні зацікавлення і дискусії зосереджені навколо проблематики XX століття - зокрема двох світових війн, захисту національних інтересів та боротьби за державність. Незважаючи на те, що в українській історіографії вже давно відкрито логічні зв’язки між
24
ТЕМА 1
дев’ятнадцятим і двадцятим століттями й існує розуміння того, що саме тоді закладалися підвалини новочасного українства, у національному метанара- тиві ця епоха надалі описується з порушенням принципу історизму - схематично і з перспективи зіткнення вже розвинутих націоналізмів. Велике поле для дослідження індивідуальних практик, які в XIX ст. становили основу громадської активності, й досі фактично залишається вільним.
У тематичному розрізі можна виокремити такі напрями наукового пошуку, які вочевидь у найближчій перспективі будуть визначати інтерес істориків до XIX століття: 1. Питання історії адміністрування в Україні, дослідження управлінських систем, становлення бюрократії, осмислення діяльності державних та самоврядних органів територіальної влади. 2. Питання історії селянства, зокрема перепрофілювання сільського господарства на потреби промисловості й зовнішнього ринку, культурно-ціннісні зміни у психології українського селянства, національна емансипація селянства.
3. Урбанізаційні процеси, які набули в другій половині XIX ст. нечуваних раніше темпів (наприклад, у Києві в 1874 році було 124 тис. мешканців, у 1897 р. - уже 248 тис., у 1913 р. - 600-700 тис.; населення Львова протягом 1869-1910 років зросло з 87 до 206 тис. мешканців); у XIX ст. формувалась особлива міська культура, тип міського мешканця - городянина з певним життєвим укладом, відповідним світоглядом і соціальною психологією. 4. Персоніфікація історії, біографістика, висвітлення життєвого шляху історичних особистостей, що має на меті осмислити й визначити феномен індивідуальності в потоці історичної доби. Історик Олександр Реєнт пише: «Особливістю українського історичного процесу є перервність державної традиції, тому носієм української культури виступали не легітимні (державні) інституції (національна школа, університети, наукові товариства, громадські об’єднання), а дворянські “гнізда”, старшинсько-шляхетські й інтелігентські родини. Відтак постає проблема роду як системи, що продукує і транслює культурні та духовні цінності нації. У результаті історія роду виступає конструктивним засобом дослідження соціальної та культурно-інтелектуальної історії України XIX - початку XX ст.»
Важливим напрямом оновлення перспектив історієписання загалом - і
XIX століття зокрема - у найближчій перспективі буде, вочевидь, історія по- всякдення. Історія повсякдення передбачає зосередження уваги на поведінці, обрядовій практиці, поглядах, уявленнях і формах повсякденного опору, опозиційності - аж до державно-корпоративних взаємовідносин, - а також на самосприйнятті суб’єктів дослідження. Історія повсякдення не займається дослідженням побуту. Вона лише використовує його елементи, притому спирається на досягнення інших суміжних наук - соціології, історії культури, етнології, психології, - бо займається з’ясуванням повсякденної поведінки окремих людей, їхньої життєвої практики в різних формах, що повторюються
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ
25
безліч разів і впливають на більш складні соціально-економічні, політичні й культурні явища та процеси. Історія повсякдення може бути застосована до історії XIX століття, оскільки цій добі властиві різноманітні життєві сюжети, конкретна практика, щоденні дії, повторюваність соціальних явищ. Історія повсякдення передбачає динамічне поєднання мікро- й макроісторії, формальної і так званої живої історії.
Актуальним завданням сучасних історичних студій XIX століття є відтворення середовища тогочасних діячів - однак не в традиційному висвітленні звичайної біографії, а в поглибленому вивченні особистісно-індивідуального змісту окремої особи або групи осіб, пов’язаних між собою родовими, професійними чи іншими зв’язками. Такий тип історико-біографічного дослідження особистості, відтворення її соціально-психологічного портрету, який повинен відобразити людину в усіх притаманних їй особистісних даних (а не формалізовану датами і заслугами постать), називають просопо- графією. Просопографічне дослідження можна розуміти двояко: а) як опис зовнішності та характеру особи, дослідження її діяльності в сукупності впливів, контактів, взаємозв’язків, рефлексій і б) як колективну біографію певної групи, яку об’єднує щось спільне (діяльність, інтереси, походження, родові зв’язки і т. д.).
На думку Інни Старовойтенко, просопографічний опис особистості має включати такі компоненти: 1. Відтворення шляхів її формування в родинному й приятельському середовищах, знаменних подій, які ставали визначальними у виборі професії або світоглядних засад, сфер діяльності та місць перебування особи. 2. Особисті характеристики: походження, вдача, темперамент, сюжети приватного життя, психологічні й фізичні стани в різні періоди, спонукальні мотиви творчих злетів та невдач, поведінка в різноманітних життєвих обставинах, її взаємостосунки з оточенням. 3. Особливості манер, звичок, характерні для конкретної людини. 4. Внутрішній світ особи: переживання нею особистих і громадських подій, ставлення до них через рефлексії, відображені у певних джерелах. 5. Деталі приватного життя, їх вплив на основну діяльність. 6. Родинний статус, взаємостосунки між членами родини, ступінь впливу на особистість близьких людей або приятелів. 7. Шляхи самореалізації особистості. 8. Зовнішній вигляд людини.
Продуктивним напрямом у дослідженні історії України XIX століття може стати так звана нова локальна історія, яка протиставляє себе краєзнавству й провінціології, базується на історико-культурних підходах, які переносять акценти з дослідження процесів на аналіз структур, з лінійного історичного метанаративу на локальні соціокультурні простори. Якщо «стара» локальна історія бачила своє завдання здебільшого в тому, щоб ілюструвати місцевим матеріалом канву національної й регіональної історії, то нова локальна історія ставить перед собою завдання дати не усереднено-типове,
26
ТЕМА 1
а конкретне просторово ідентифіковане відображення соціальної взаємодії у певних часових межах. Нова локальна історія здатна створити нові дослідницькі орієнтири для таких традиційних напрямів, як міська історія чи історія села, а також стимулювати появу нових (таких, як історія прикордоння).
Рекомендована література:
Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Друге переробл. вид.; пер. з англ. В. Морозова. - Київ, 2001.
Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм: Статус нації та національне питання у новій Європі / Пер. з англ. О. Рябова. - Львів, 2006.
Верменич Я. Локальна історія як науковий напрям: традиції й інновації. - Київ, 2012.
Грицак Я. Вступ. Що таке новітня історія України // Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. 2-ге вид. - Київ, 2000. - С. 10-15.
Грицак Я. Страсті за націоналізмом: Історичні есеї. - Київ, 2004.
Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / Пер. з англ. і передм. Г. Касьянова. - Київ, 2003.
Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - Київ, 1999.
Колесник 1.1. Українська історіографія (XVIII - початок XX століття). - Київ, 2000.
Колесник 1.1. Українська історіографія: концептуальна історія. - Київ, 2013.
Кондратюк К. Українська історіографія XIX - початку XX століть: основні напрями і концепції. - Львів, 2002.
Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в XIX столітті // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 193-202.
Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Український історичний журнал (Київ). - 1991. - № 3. - С. 97-107.
Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / Авторизов. пер. з англ. П. Грицака; наук. ред. О. Бетлій. - Київ, 2009.
Нации и национализм / Б. Андерсон, О. Бауэр, М. Хрох и др.; пер. с англ. и нем. Л. Е. Переяславцевой, М. С. Панина, М. Б. Гнедовского. - Москва, 2002.
Попик В. I. Biography - біографіка - біографістика - біобібліографія: понятійний арсенал історико-біографічних досліджень // Український історичний журнал (Київ). - 2015. - № 3. - С. 122-136.
Райківський І. Я. Концептуальні засади українського національного відродження XIX століття // Вісник Прикарпатського університету. Історія (Івано- Франківськ). - 2007. - Вип. ХІІ-ХІІІ. - С. 3-14; 2008. - Вип. XIV. - С. 3-17.
ПОГЛЯД НА УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ XIX СТОЛІТТЯ 21
Реєнт О. П. Історія України XIX - початку XX ст.: методологічний зріз і тематичні напрями наукового пошуку // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 6. - С. 218-232.
Сарбей В. Вступ. Дещо про історіографію і концепцію українського відродження // Сарбей В. Г. Національне відродження України. - Київ, 1999. - (Україна крізь віки. - Т. 9). - С. 17-28.
Сміт Е. Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з англ. Р. Фещен- ка. - Київ, 2004.
Сміт Е. Д. Національна ідентичність / 3 англ. пер. П. Терещук. - Київ, 1994.
Старовойтенко І. До трактування змісту наукової дисципліни в історіографії // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики: 36. наук, пр. - Київ, 2006. - Число 13: Ч. 1. - С. 6-27.
Шандра В. С., Крижанівська О. О., Вільшанська О. Л. Історія повсякдення як науковий підхід для вдосконалення досліджень історії України XIX - початку
XX століття // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2006. - Вип.
11.-С. 28-39.
Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть // Україна: наука і культура (Київ). - 1991. - Вип. 25. - С. 159-167.
Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Пер. з англ. Г. Касьянова. - Київ, 1998.
Шпорлюк Р. Формування модерних націй: Україна - Росія - Польща / Пер. з англ. Г. Касьянова, М. Климчука, М. Рябчука та ін. - Київ, 2013.
Яновський М. XIX століття у дзеркалі польської історіографії (1980-2002) // Україна модерна (Київ-Львів). - 2005. - Число 9. - С. 77-91.
Контрольні завдання:
1. Обґрунтуйте хронологічні межі «українського XIX століття».
2. Назвіть і проаналізуйте схеми періодизації історії України XIX століття. Визначте спільне і відмінне у періодизації історії підросійської та підавстрій- ської частин України.
3. Охарактеризуйте «примордіалістську» й «модерністську» концепції української націєгенези. Наведіть приклади їх використання в історіографії.
4. Охарактеризуйте джерельну базу до історії України XIX століття. Визначте її науковий потенціал у світлі сучасних напрямів розвитку історичної науки.
5. Визначте актуальність і перспективи дослідження історії України
XIX століття.
Тема 2
Адміністративно-територіальний устрій та політична система України у складі Російської імперії
Пяан лекції: 1. Адміністративно-територіальний устрій. Російське самодержавство як політична система. 2. Завершальна фаза інтегрування українських земель: ліквідація Гетьманщини, асимілятори і традиціоналісти. Входження Південної України та Криму до Російської імперії. Правобережна Україна: спадок Речі Посполитої і нові російські порядки. 3. Східна (Кримська) війна та Великі реформи 1860- 1870-х років. Особливості реформаторської політики на території України. 4. Модернізація політичної влади на початку XX століття: приклад підросійської України. 5. Державна служба в українських губерніях Російської імперії: чиновницький апарат у відносинах з центральною владою і місцевим населенням. Початки формування громадянського суспільства.
2.1. Адміністративно-територіальний устрій.
Російське самодержавство як політична система
Вищою адміністративно-територіальною одиницею державного, місцевого, поліцейського і фінансового управління Російської імперії в XIX ст. була губернія, яка поділялася на повіти, міста і волості. Перші губернії в Росії були створені за указом Петра 1 1708 року. Остаточно перехід Російської імперії від провінційного до губернського устрою визначили «Положення для управління губерній Всеросійської імперії» («Учреждения для управления губерний Всероссийской империи») 1775 року. За задумом ця реформа мала поєднати самодержавну форму правління і законність, територіальний і системний, централізований і децентралізований підходи, призначуваність і виборність місцевої влади. Однак російська дійсність погано вписувалась у сконструйовані просвітницькі схеми. На практиці при запровадженні нового адміністративного поділу ігнорувалися зв’язки та національні особливості населення тих чи інших місцевостей Російської імперії, а виборні, але підпорядковані губернським державним інстанціям посади врешті-решт замикались у своїх діях на верховній владі, а не на інтересах місцевих громад, не сприяли появі
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ...
29
громадської ініціативи. Основою нового поділу стала визначена кількість населення («ревізьких душ») для одиниці адміністративно-територіального поділу - 300-400 тис. для губернії та 20-30 тис. для повіту. Дві-три губернії складали намісництво. В Україні губернська реформа була проведена після ліквідації 1781 року традиційного козацького адміністративного поділу на полки.
Згідно з указом 1796 року про новий адміністративний поділ Російської імперії на Лівобережній Україні було утворено Малоросійську губернію, на Слобідській Україні - Слобідсько-Українську губернію (від 1835 р. - Харківська губернія), на Правобережній Україні - Волинську, Київську і Подільську губернії, а на півдні України і в Криму - Новоросійську губернію. У 1802 р. Малоросійську губернію ліквідовано і замість неї створено Чернігівську і Полтавську губернії, Новоросійську губернію поділено на Миколаївську (від 1803 р. - Херсонська), Катеринославську і Таврійську губернії. Правителем губернії був губернатор, який призначався імператором; йому підпорядковувалося губернське правління. Значення губернського правління як колегіального органу з 1830-х років почало падати, і правління перетворилося на виконавчий канцелярський орган при губернаторові. У ході земської (1864 p.), судової (1864 р.) і міської (1870 р.) реформ деякі повноваження губерніальних правлінь перебрали на себе інші установи.
До 1905 р. Російська імперія була необмеженою, самодержавною монархією. У широкому розумінні поняття «самодержавство» є синонімом поняття абсолютистської влади, уособленої монархом. Утім, російська модель абсолютизму суттєво відрізнялася від європейської. Історики вказують на такі відмінності: слабкість у Росії станових корпорацій; розвинута бюрократія; глибоке проникнення кріпосницьких відносин у всі сфери життя суспільства; відсутність чітких гарантій на майнові права приватних осіб; поєднання військової й адміністративно-судової влади; сформованість привілейованої частини суспільства, дворянства, як служилого стану. Якщо в Європі абсолютизм виник унаслідок компромісу між шляхетським станом і буржуазією, то в Росії він сформувався до появи третього стану, що сприяло зростанню значення держави і забезпечило їй панівну роль у політичній системі. У 1815 р. Дмитро Трощинський, міністр юстиції, іронічно зауважив, що в Росії державна влада ще не скоро матиме протидію, за винятком тієї, яку вона сама собі протиставить. Характерною рисою розвитку Російської держави була перевага неекономічного примусу, що зумовлювала розбалансованість між політичними, соціальними й економічними сферами життя суспільства.
Активне використання терміну «самодержавство» і похідних від нього почалося за правління Петра І. У Російській імперії, на думку деяких істориків, самодержавство означало не абсолютизм, необмежену владу, а ідею верховенства і повноту прав непохідної від когось влади монарха. Як на інше джерело влади імператора вказували хіба на Божу волю («Монарх
зо
ТЕМА 2
Божою ласкою»). Втім, у площині політичної практики суті це не змінює, бо жоден стан не був допущений до політичної влади. Катерина II, спираючись на просвітницькі моделі розподілу влади, намагалася запровадити станову монархію, в якій кожен стан мав би свої представницькі органи влади. Однак втілити на практиці нову станову політику вдалося тільки частково - хіба що стосовно формування дворянської корпорації (на підставі так званої Жалуваної грамоти 1785 року, яка завершила оформлення станових прав і привілеїв дворянства, узаконювала створення дворянських станових організацій, визначала їхнє місце і роль у формуванні повітових і губернських органів управління і судочинства), тоді як міщанство й державні селяни залишилися поза реформаторськими зусиллями влади. Геополі- тичні виклики та соціальні конфлікти щоразу повертали російську верховну владу до практики централізації та уніфікації. У XIX ст. головним ініціатором та інструментом перетворень у Російській імперії надалі була держава без участі суспільства. Найбільшого розквіту російське самодержавство досягло за правління Миколи І. У правовому світогляді тогочасної людини кожна установа, кожен чиновник був виразником волі монарха.
2.2. Завершальна фаза інтегрування українських земель: ліквідація Гетьманщини, асимілятори і традиціоналісти.
Входження Південної України та Криму до Російської імперії. Правобережна Україна: спадок Речі Посполитої і нові російські порядки
Основним моментом політичного життя в українських землях наприкінці XVIII - на початку XIX ст. була їх інтеграція в державну систему Російської імперії, тобто ліквідація їхньої автономії й адміністративна уніфікація з рештою губерній. Першою під уніфікацію потрапила Слобідська Україна, яка багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна з Росією територія була заселена в XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тієї, що існувала на Лівобережжі (хоча багатьох інституційних форм, які існували в Гетьманщині, тут не було). У 1765 р. імператриця Катерина II підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині, яка перетворилася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові (від 1835 р. вона називалася Харківська губернія). Козацькі полки були перетворені на гусарські, козаків позбавлено прав і привілеїв та переведено у стан «військових обивателів».
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ... 31
Лівобережна Україна, територія колишньої козацької держави Гетьманщини, уже протягом XVIII ст. втрачала автономний статус. Завдання повної інтеграції цієї території до складу Російської імперії було покладене на II Малоросійську колегію, яка діяла з 1764 р. Президентом колегії, а згодом генерал-губернатором Малоросії був російський полководець граф Петро Рум’янцев. Вирішальні зміни в становищі Лівобережної України сталися, починаючи з 1780-х років. У 1781 p., згідно з розпорядженням Катерини II, на території українського Лівобережжя створено Малоросійське генерал- губернаторство, що складалося з трьох намісництв - згодом Чернігівської (1796 p.), Полтавської (1802 р.) і Харківської (1835 р.) губерній. Резиденція генерал-губернатора Малоросії була розташована в Полтаві. У 1783 р. вийшов указ про ліквідацію козацького війська: десять козацьких полків було перетворено на кавалерійські регулярні полки російської армії. У тому ж році видано указ про запровадження в Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтва, а в 1785 р. - так звану Жалувану грамоту дворянству, згідно з якою українська старшина набувала прав російського дворянства. Гетьманщина як державне утворення перестала існувати.
Майбутнє українських територій упродовж XIX ст. великою мірою залежало від ставлення місцевих еліт до політики імперської інтеграції. Це ставлення набувало форм асиміляції або автономії. Прихильники асиміляції зберігали певні симпатії до своєї «малої батьківщини», могли навіть оплакувати її долю, але майбутнє бачили у складі Російської імперії. Вигоди асиміляції уявлялись їм не тільки у вигляді титулів і орденів, які вони одержували. Переваги полягали і в тому, що як частина Російської імперії Гетьманщина змогла дати собі раду зі своїми традиційними ворогами - Польщею, Кримським ханатом і Османською імперією. Велике значення в цьому мала та обставина, що українців єднала з росіянами православна віра. Для нащадків козацької старшини - як, зрештою, для всіх землевласників колишньої Речі Посполитої - важливу роль відігравало й те, що входження цих земель у Російську імперію гарантувало їм політичну і соціальну стабільність, у тому числі право експлуатувати кріпаків. Політична асиміляція спричинила мовно-культурну, і з часом про українське походження цієї частини місцевої еліти можна було здогадуватися хіба що зі специфічного звучання їхніх прізвищ.
Уособленням .автономістських прагнень були так звані традиціоналісти. Річ у тім, що інтеграція козацької старшини в російське дворянство не проходила гладко. Наданням дворянських титулів від 1797 р. займалася спеціально створена в Петербурзі комісія - герольдія. На початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських установах як достатню підставу для надання дворянства. Це рішення викликало невдоволення української шляхти. Невдоволених очолила невелика група осіб, які називали себе «патріотами рідного краю». Вони збирали у родинних архівах грамоти польських королів,
32
ТЕМА 2
царські укази тощо, щоб довести, що старшинські титули офіційно визнавали як у Речі Посполитій, так і в Росії. Робота герольдії тривала до 1835 р. і викликала автономістський рух серед місцевого дворянства. Його представники були сповнені почуття локального патріотизму, вимагали зберегти місцеву правову систему, базовану на Литовському статуті, та відновити козацьке військо. Політичні настрої автономістів найкраще відображені у трактаті «Історія русів» {«Исторія Русовъ или Малой Pocciu»). Час його створення й автор залишаються невідомими. Трактат поширювався в рукописних копіях, а в 1846 р. його опублікував у Москві Осип Бодянський.
Головною ідеєю «Історії русів» було відновлення автономних прав Гетьманщини на час її входження у 1654 р. до складу Російської держави. Автор закликав виправити історичну кривду, заподіяну українцям Росією, але не ставив під сумнів право російського царя управляти Україною. У трактаті знайшла відображення своєрідність світогляду автономістів-тради- ціоналістів: захищаючи історичні права України і прагнучи їх відновлення, ці діячі, однак, не вимагали її відокремлення від Російської імперії. Сепаратизм був маргінальним явищем серед українського дворянства і чиновництва. На відміну від польської шляхти, українське дворянство не спромоглося на повстання проти російської влади. Самопожертва і героїзм були явищами досить рідкісними в повсякденному житті дворянина й чиновника. Мовчання українських козацьких еліт варто сприймати не як згоду, а як певний життєвий конформізм, готовність сприймати всяку владу за умови, що вона не становитиме загрози їхньому існуванню. Малоросійські дворяни відіграли важливу роль в імперській розбудові держави.
За другим поділом Речі Посполитої 1793 року до Росії відійшли території Правобережної України, а за третім поділом 1795 року - Західна Волинь. З огляду на історичне минуле правобережні території мали свої особливості, на які мав зважати російський уряд. По-перше, слід було рахуватися з соціальною структурою, провідні позиції в якій належали польській шляхті. Маніфест 1793 року урівнював польську шляхту в правах з російським дворянством, звільняючи від сплати податків і військової служби, а також надаючи право дворянського самоврядування і володіння селянами. Військовим генерал-губернатором новоприєднаних територій був призначений Михайло Кречетников. У 1795 р. на території Правобережжя створено три намісництва: Брацлавське, Волинське і Подільське. Чинним залишалося традиційне польське право. Уряд імператора Павла І у 1796 р. замість намі- сництв створив Подільську (з центром у Камянці-Подільському) і Волинську (з центром у Житомирі) губернії та залишив за польською шляхтою її права і привілеї. Толерантну політику до польської шляхти провадив також уряд імператора Олександра І.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ... З З
Придушення польського повстання 1830-1831 років сигналізувало про радикальну зміну політики уряду на цих територіях. Пріоритетним напрямом імперської політики на Правобережжі стала політика тотальної русифікації краю, цілеспрямованого подолання польських впливів. У 1832 р. створено Київське генерал-губернаторство (існувало до 1914 p.). Центром краю став Київ, куди була переведена канцелярія з Житомира. Владі генерал-губернатора підпорядковувалися Київська, Подільська і Волинська губернії, які в офіційному діловодстві називали «Південно-Західний край» («Юго-Западный край»). Репресивна машина Російської імперії була спрямована перш за все на злам опору дрібної польської шляхти. В учасників повстання конфісковували маєтки, відбувалися примусові переселення на Кавказ. У порівнянні з двома іншими - Малоросійським і Новоросійсько- Бессарабським - Київське генерал-губернаторство засвідчило винятково примусову практику в стосунках з польською елітою, яка не відразу стала на шлях співпраці з самодержавством. Канцелярія генерал-губернаторства понад вісімдесят років була своєрідним штабом інтеграційних заходів, а найвищі сановники краю - генераторами ідей і практичних заходів швидкого його зросійщення, переборення етносоціальної специфіки (спершу польського і єврейського етносів, а згодом і українського). Відносини між владою і цими народами, які становили більшість населення, були особливо складними, чим і пояснюється тривалий період існування цієї вищої регіональної установи.
За часів генерал-губернатора Дмитра Бібікова (1837-1852) була розроблена ціла стратегія русифікації «Південно-Західного краю». У 1839 р. створено Центральну ревізійну комісію, підпорядковану генерал-губернаторові, де розглядали справи про дворянську належність шляхти. Впродовж 1840-1845 років ця комісія позбавила дворянського звання 64 тис. представників польської та української шляхти, які не змогли документально підтвердити свій дворянський родовід. З 1832 р. в судах була введена російська мова, ліквідовані ґрод- ські суди, а земські перетворено на повітові. Російська мова стала обов’язковою і в дворянських зібраннях правобережної шляхти. У 1840 р. відбувся перехід від норм Литовського статуту до загальноросійського зводу законів. Водночас Бібіков був змушений шукати, крім заборонних, нові управлінські інструменти для деполонізації регіону. З цією метою він на-магався впливати на історичні дослідження [підтримав ініціативу Михайла Максимовича щодо організації в Києві при канцелярії генерал-губернатора Тимчасової комісії для розбору давніх актів (1843 р.) і створення при уні-верситеті Київського архіву давніх актів (1852 р.)] та прагнув схилити на бік російської влади місцеве українське селянство (з цією метою провів у 1847-1848 роках інвентарну реформу, яка обмежила всевладдя польських поміщиків).
На відміну від інших регіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких руських/українських традицій. Це була територія, яку до
34
ТЕМА 2
останньої чверті XVIII ст. заселяли лише запорозькі козаки і татари. Ця територія стала ареною російсько-турецьких війн 1768-1774 і 1787-1791 років. Війна, яка розпочалася в 1768 p., закінчилася підписанням з Туреччиною Кючук-Кайнарджійського мирного договору. Росія одержала території між Дніпром і Південним Бугом, Туреччина відмовилася від претензій на Крим. У 1783 р. Катерина II видала указ про приєднання Кримського ханату до Російської імперії. Війна 1787-1791 років, що закінчилася підписанням Ясського мирного договору, призвела до входження до Російської імперії території між Південним Бугом і Дністром. Отже, був встановлений російський контроль майже над усім Північним Причорномор’ям. На приєднаних землях запроваджено імперський адміністративно-територіальний устрій, розпочато розбудову міст, розгорнуто заселення території колишнього Кримського ханату російським та українським дворянством і селянами (відповідно до популярної в той час економічної доктрини фізіократів, які державну міць ставили в залежність від кількості населення і рівня розвитку сільського господарства) з одночасним переселенням в інші регіони імперії місцевих етносів - насамперед татар, ногаїв, греків, вірмен. Ключовою фігурою російської політики в Північному Причорномор’ї у 70-80-х роках XVIII ст. був граф Григорій Потьомкін (князь Таврійський). Після численних адміністративних перетворень у 1802 р. було створено Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії, які проіснували до кінця Російської імперії.
У 1822-1874 pp. діяло Новоросійсько-Бессарабське генерал-губерна- торство, яке поділялося на Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. Понад тридцять років генерал-губернатором Новоросійським і Бессарабським був Михайло Воронцов (1823-1854; в останні десять років він поєднував цю посаду з обов’язками намісника на Кавказі), відомий до того часу як начальник російського окупаційного корпусу у Франції. Його призначення засвідчило зміну політичного курсу на всебічне інтегрування регіону в складі імперії. Передавши урядування в руки Воронцова, досвідченого державного і військового діяча, верховна влада відмовлялася від попередніх управлінських принципів (податливості й споглядальності за стихійними процесами в краї, пасивності в запровадженні імперських порядків), очікувала активного підпорядкування його центру. Воронцов ще до призначення почав скуповувати землі - серед них і колишні маєтки одеського градоначальника Армана Рішельє. Князь придбав у Херсонській губернії 27 тис. десятин; у його маєтках у різних губерніях - без урахування маєтків його дружини - було 24 тис. кріпосних. Створюється враження, що від початку кар’єри генерал-губернатор був налаштований обійняти посаду південного правителя.
Наділений надзвичайними повноваженнями, Михайло Воронцов прагнув перетворити південний регіон на одну з найрозвиненіших провінцій Ро¬
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ... З5
сії. У період його адміністрування утвердилися російські державні установи, що значно розширило можливості нагляду та контролю за виконанням населенням державних повинностей. Залюднення краю, розвиток міст-портів, торгівлі й сільського господарства - все це стало можливим завдяки прагматичній і послідовній політиці генерал-губернатора. Успішне врядування Воронцова значно пришвидшило інтеграцію Південної України та Криму в складі Росії, служило зросійщенню південних регіонів у сфері управління, економіки, торгівлі, освіти та культури, перетворенню столиці генерал- губернаторства Одеси з європейського міста на російське. Історик Валентина Шандра пише: «Аналіз інституту генерал-губернаторської влади на українських територіях дає змогу відмовитися від простих історіографічних стереотипів і кліше, за якими Російська імперія трималася лише на репресіях та насиллі. Її можливості були набагато різноманітнішими і складнішими, а форми утримання народів в імперській орбіті - мозаїчнішими: практичними, гнучкими та обережними, хоча й вони, засновані на імперській моделі, не витримали випробування часом».
2.3. Східна (Кримська) війна та Великі реформи 1860-1870-х років. Особливості реформаторської політики на території України
У середині XIX ст. імперський устрій Росії зазнав дошкульного удару, який породив сумніви в його ефективності та міцності. Суворим випробуванням режиму, що його протягом свого тридцятирічного правління так заповзято оберігав Микола І, стала Східна (Кримська) війна 1853-1856 років. Почалася вона як типовий конфлікт між Росією і Туреччиною, але на бік другої стали Англія і Франція. Союзники прагнули перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором і торговельними шляхами в Середземному морі (що було важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти). Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій, тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської армії, а з їхнього населення у великих кількостях набирали солдатів.
Критичними для Росії виявилися події на фронті. Попри весь героїзм захисників Севастополя, російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця поразка значно підірвала престиж Росії, вона засвідчила, як далеко позаду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян виявлялася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче,
36
ТЕМА 2
ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західних європейців, незважаючи на те, що ті перебували за тисячі верст від своїх баз. Командування росіян виявилося малокомпетентним, а солдатам - хоч і досить хоробрим - бракувало як ініціативи, так і технічних умінь. У 1855 p., пригнічений поразкою, Микола І помер. Його син Олександр II вступив на трон, цілком усвідомлюючи нагальну потребу ліберальних реформ. Ці реформи у своїй основі спиралися на нові принципи формування влади, відмову від методів поліцейської держави, а також на всестановість, виборність і самоврядність.
Реформи почалися з трансформації інституту імператорської влади. Олександр II одним із перших російських правителів здійснив кроки для обмеження власних владних повноважень, розуміючи, що особиста влада монарха була доведена до крайньої межі. Він відмовився від доктрини поліцейської держави і швидко здійснив структурні зміни: створено Раду міністрів, Комітет з облаштування селянського стану, викупну установу, Управління у справах друку, Міністерство шляхів. Державній раді надано представницьких форм. Ліквідовано Третій відділ Власної Його Імператорської Величності канцелярії - символ недовіри верховної влади до власних підданих. Гласність стала важелем появи громадської думки, за допомогою якої суспільство готували до реформ, і воно само ставало учасником подій. У кожній губернії були створені дворянські комітети, без яких верховна влада не приступала до напрацювання змін у законодавстві. Непоступливість поміщиків долалася шляхом роз’яснень. З цією метою Олександр II почав публічно виступати перед дворянськими зібраннями. Він звірявся з західними інституційними моделями, а тому європейський досвід вивчали і виносили на широке обговорення. Першочерговою була визнана селянська реформа, яка розпочалася 1861 року і скасувала кріпосне право в імперії (про зміст реформи йтиметься у четвертому розділі). Скасування кріпацтва вело за собою інші реформи.
Частиною імперського устрою, що потребувала негайних змін, було місцеве управління. Суспільні зміни - зокрема надання кріпакам громадянських прав - зумовили потребу в місцевій адміністрації. Відповідно до Положення про губернські й повітові земські установи 1864 року проводилася земська реформа. В Україні вона поширилася на південні й лівобережні губернії, де було створено шість губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі, де більшість поміщиків становили особи польського походження, які брали участь у повстанні 1863 року, земську реформу провели щойно в 1911 р. Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та їхні управи. Повітові земські зібрання складалися з членів, яких називали гласними. Гласні обиралися на три роки по трьох куріях від усіх станів: землевласників, міських і сільських громад. Губернських гласних обирали на повітових земських зібраннях. Така виборча
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ...
37
система забезпечувала перевагу в земствах дворян. Головою земських зібрань був предводитель повітового або губернського дворянства. Земські зібрання обирали земські управи - виконавчі органи земств. До повітових і губернських земств обирали 15-100 гласних. Діяльність земств була поставлена під контроль імперської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової - губернатор. Вони ж мали право припиняти виконання або скасовувати рішення земських зібрань. У компетенції земств перебувало господарське і культурне життя в регіонах. Земства опікувались організацією освіти в селах, медичної допомоги, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, піклувалися про місцеву торгівлю, статистику, поштовий зв’язок, притулки тощо. Крім сприяння піднесенню загального рівня життя населення - особливо сільського, - вони привчали його до самоврядування.
У тому ж таки 1864 році була проведена судова реформа - можливо, найбільш демократична з усіх, - яка зробила судочинство незалежною сферою, закритою для втручання чиновництва. Раніше суд був становий, закритий і цілком залежав від імперської адміністрації, зокрема губернатора. Тепер, відповідно до нових судових статутів, судочинство відбувалося з участю сторін, вершилося присяжними засідателями - представниками від населення, яких призначали за жеребом з числа заможних громадян. Було утворено окружні суди. Якщо їхні вироки були винесені за участю присяжних засідателів, то їх вважали остаточними. Інші вироки могли бути оскаржені в судовій палаті, до якої входило кілька окружних судів. Судових палат в Україні було три: Київська, Харківська й Одеська. Касаційні функції виконував Сенат, який міг повернути ту чи іншу справу на повторний розгляд. Для розв’язання дрібних справ введено інститут мирових суддів, яких обирали на три роки на зібраннях земських і міських гласних або призначали від уряду. Для селян існував становий волосний суд, залишались окремі суди для духівництва (консисторії) і для військовослужбовців. На Правобережній Україні при запровадженні судової реформи виборний принцип замінювався на призначуваний. Мирові судді, яких населення в інших губерніях обирало, тут призначалися (із 1872 р.) міністром юстиції на основі схваленого губернатором списку кандидатів.
За Міським положенням 1870 року проведено реформу міського самоврядування. У містах терміном на чотири роки обирали безстанові органи міського управління - міські думи. У виборах членів міських дум - гласних - мали право брати участь усі платники податків, які досягли 25-річного віку. Дума обирала виконавчий орган - міську управу, на чолі якої стояв голова. Міські управи займалися благоустроєм, промисловістю, торгівлею та іншими господарськими питаннями. Вони підпорядковувалися губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Нова система міського самоврядування
38
ТЕМА 2
була набагато демократичніша за міське законодавство часів Катерини II, яке надавало право міського самоврядування представникам тільки одного стану - дворянства. У правобережних губерніях замість виборних дум та управ у містечках вводилася спрощена форма громадського управління. У 60-70-х роках XIX ст. були проведені й інші реформи, які не мали прямого стосунку до сфери суспільно-політичного устрою (освітня - запроваджено єдину систему початкової освіти, створювалися класичні й реальні чоловічі та жіночі гімназії, запроваджено автономію університетів; цензурна - суттєво спрощено цензурний нагляд, періодичні видання були звільнені від попередньої цензури; військова - рекрутські набори замінено загальною військовою повинністю), але випливали із загального процесу активізації суспільства, яке поступово ставало чинником прийняття рішень. Хоча реформи й не зачіпали основ політичного ладу Російської імперії (зберігали самодержавство як форму правління), усе ж вони сприяли розгортанню мо- дернізаційних процесів у суспільстві. В економічній сфері вони створили підґрунтя для індустріалізації промисловості, розвитку ринкових відносин на засадах приватної власності у сільському господарстві. У соціальній сфері реформи сприяли осучасненню системи регіонального самоврядування, судової системи, освіти.
Під час контрреформ, які розгорнулися після вбивства народовольцями Олександра II в 1881 p., багато прогресивних положень двох попередніх десятиліть були переглянуті в консервативному напрямі. Зокрема було встановлено контроль над пресою (1882 р.) й університетами (1884 p.), підвищено роль дворянства і посилено залежність від місцевої влади земств (1890 р.) та органів міського самоврядування (1892 р.). При всій непослідовності, половинчастості й незавершеності реформи 60-70-х років XIX ст. відіграли позитивну роль, переформатовуючи українське суспільство на новий політичний і соціально-економічний лад, запроваджуючи елементи правової держави. Вони пробуксовували, оскільки не відбулися глибокі зміни політичної системи влади, поза реформуванням залишалася національна політика, проблеми в якій тільки накопичувалися. Зараховані верховною владою до росіян українці, на її переконання, не потребували ні розвитку мови, ні власної культури (достатньо в цьому плані згадати про Валуєвський циркуляр 1863 року й Емський указ 1876 року, які обмежували використання української мови). Заборонна політика російського уряду, як реакція на вияви української національної ідентичності, закладала міну сповільненої дії.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ... З9
2.4. Модернізація політичної влади на початку XX століття: приклад підросійської України
У 1894 р. на російський престол вступив Микола II. Перші пять років нового правління збіглися з промисловим піднесенням. Однак у 1900-1903 роках імперію охопила економічна криза, яка вкрай загострила соціальні протиріччя. У січні 1905 р. в Росії почалася революція. Під тиском революційних подій, які засвідчили величезну соціальну й психологічну напругу в суспільстві, і в умовах розгортання загальнонаціонального страйку Микола II і правляча верхівка були змушені піти на поступки. 17 жовтня 1905 року імператор підписав маніфест, що проголошував основні громадянські свободи та наділяв Державну думу законодавчими функціями. Відновлено автономію Фінляндії та Польщі. Замість усталеної управлінської моделі, коли кожен з міністрів затверджувався особисто імператором і був відповідальний тільки перед ним, утворено Раду міністрів. У листопаді 1905 р. імператор підписав маніфест, що скасовував викупні платежі 1861 року. Але й на цьому етапі революція не закінчилася. У грудні 1905 р. почалися збройні повстання в Москві та на окраїнах Росії, але вони були придушені урядовими військами.
На початку 1906 р. російська революція вступила у стадію, яку можна визначити як революція «згори», - що означало модернізацію політичної системи шляхом створення засад парламентаризму і громадянських свобод. 15 грудня 1905 року видано закон про вибори до Державної думи (передбачав багатоступеневу систему виборів за куріями, жінки не мали права голосу, віковий ценз становив 25 років). У лютому 1906 р. імператор затвердив Державну раду, що за своїм статусом була прирівняна до верхньої палати, мала такі ж законодавчі повноваження, як Дума, а частину членів Ради призначав імператор. 23 квітня 1906 р. був оприлюднений Основний державний закон («Основные Государственные Законы»), що суттєво обмежував сферу повноважень Думи, виводячи з її компетенції контроль над силовими структурами. Основний закон підтверджував владу імператора як самодержавну («4. Императору Всероссийскому принадлежит Верховная Самодержавная власть. Повиноваться власти Его, не только за страх, но и за совесть, Сам Бог повелевает»), якій повністю підпорядковувався уряд, що між сесіями Думи здійснював законодавчі функції. У такий спосіб Росія переходила до конституційної монархії. Так, через чверть століття, у Російській імперії був реалізований проект обмеженого «народного представництва», який ще в 1880-1881 pp. розробляла комісія на чолі з харківським генерал- губернатором Михайлом Лоріс-Меліковим і який був відкладений після вбивства народовольцями Олександра II.
40
ТЕМА 2
У Таврійському палаці в Петербурзі 27 квітня 1906 р. відкрилося засідання І Державної думи. Попри багатоступеневі вибори, ця Дума була досить опозиційна. Показником соціальних очікувань і настроїв у суспільстві був її склад. Реакційні сили не здобули жодного мандату. Половина депутатів представляли інтереси селянства, партія конституційних демократів (кадетів) мала третину голосів. Саме кадети та ліберально налаштовані депутати з окраїн сформували більшість. Основним питанням у роботі І Державної думи було аграрне, навколо якого велася жорстка боротьба. Через непоступливість уряду діяльність парламентарів зайшла в глухий кут. З ініціативи прем’єр-міністра Івана Горемикіна І Державна дума була розпущена імператором. Були призначені нові вибори, а прем’єр-міністром став Петро Столипін. Новий прем’єр керував також Міністерством внутрішніх справ, що давало йому змогу контролювати перебіг подій під час виборів у Думу. Столипін спрямував репресії проти свободи слова, друку, преси: 92 газети були закриті, 141 редактора заарештовано, заборонено профспілки, введено військово-польові суди, які виносили смертні вироки учасникам революційних подій. У лютому 1907 р. розпочала роботу II Державна дума, навіть більш революційна від попередньої. У ній опозиційні сили становили більшість. У такій ситуації імператор 3 червня 1907 р. її розпустив.
Розпуск II Державної думи й оприлюднення нового виборчого закону, відповідно до якого 51 % місць у Думі отримували дворяни-землевласники, суперечили попередньому законодавству. Фактично заходи уряду були державним переворотом, що означав зміцнення монархічного урядово- бюрократичного табору, який виступав оборонцем традиційного суспільства в протистоянні з модернізаційними силами. «Третьочервневий» державний переворот означав кінець революції. Наступні роки - це час економічної депресії, соціальної кризи, наступу на завоювання революції. Одночасно уряд Столипіна взявся за реформи, спрямовані на модернізацію соціально- економічної сфери (зокрема аграрного сектору). У листопаді 1907 р. відкрилася III Державна дума. За соціальним складом депутатів вона суттєво відрізнялася від попередніх, що давало підстави вважати її «чорносотенно- кадетською». Керована самодержавством III Державна дума проіснувала повний термін своїх повноважень - п’ять років.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ... 41
2.5. Державна служба в українських губерніях Російської імперії: чиновницький апарат у відносинах з центральною владою і місцевим населенням. Початки формування громадянського суспільства
Ієрархія урядників, котрі правили в губерніях і повітах, була однаковою в усій імперії. На чолі губернії стояли цивільні губернатори, призначувані імператором. Губернське правління здійснювалося за допомогою станових органів - дворянських зібрань на чолі з головами (предводителями) дворянства. Губернії поділялися на повіти на чолі зі справниками. Судова й адміністративна влада над селянами-кріпаками перебувала в руках поміщиків. Губернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громадський порядок, освіта, податки тощо. Верхній прошарок адміністративного апарату переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні багатьох урядників - зокрема начальника поліції, предводителя дворянства, суддів - обирали місцеві дворяни зі свого середовища. Імперії просто бракувало професійних чиновників. Загалом нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, які користувалися самоврядуванням згідно з магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст втратив особливий статус, що його визначало магдебурзьке право. Відтоді більшість українських міст перебувала в підпорядкуванні губернських адміністрацій.
За соціальним походженням члени адміністрації, яка здійснювала щоденне управління в Україні XIX століття, переважно були бюрократизованими дворянами. Найвищі посади (як-от губернатора) зазвичай обіймали урядовці з впливових аристократичних родів, тоді як посади середнього рівня займали середні дворяни. Скромні посади діловодів і писарів були сферою міщан і синів священиків. Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найдрібніших посад. Етнічний склад бюрократії в Україні змінювався залежно від регіону. На Лівобережжі, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища, як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст, Полетика. Іван Гудович від 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії (він мав за дружину графиню Параскеву Розумовську, доньку останнього гетьмана Кирила Розумовського); Андрій Милорадович від 1781 р. очолював Чернігівське намісництво; Михайло Миклашевський у 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії, а в 1801 р. - Новоросійським (у Катеринославі) цивільним губернатором; правителем Новгород-Сіверського
42
ТЕМА 2
намісництва у 1782-1783 pp. був Ілля Журман, а помічником правителя у 1782-1796 pp. - Василь Туманський.
Колоритною постаттю серед генерал-губернаторів був князь Микола Рєпнін, одружений з онукою Кирила Розумовського. Перші роки його перебування в Малоросії відзначалися вимогливістю до дворянства, контролем за діяльністю «присутственних місць», боротьбою з протекцією та корупцією, які заважали виконанню державних завдань - найперше своєчасній сплаті податків, відбуванню повинностей, а також утриманню та поповненню рекрутами російського війська. Як чиновник, сформований на ідеалах Просвітництва, Рєпнін намагався втілювати їх у життя - притому розумів, що держава повинна вдосконалювати становий поділ суспільства та забезпечувати через нього власні інтереси. Фінансово-фіскальна політика мала бути, на його переконання, далекоглядною і захищати «нижчі» класи, які постійно наповнюють її скарбницю. Найбільшої пошани Рєпнін заслужив серед тієї частини українського шляхетства, вимоги якої щодо повноцінного переведення у дворянство він підтримав. Керування Рєпніним у 1816-1834 pp. Малоросійським генерал-губернаторством (1802-1856) виявилося найбільш результативним, адже місцева еліта почала сприймати російську владу практично як свою власну та використовувати державні інституції за прямим призначенням. Рєпнін співчував українському автономістському рухові, підтримував зв’язки з його представниками. Це й зумовило його усунення з посади генерал-губернатора та еміграцію за кордон.
На Правобережжі серед чиновництва переважали спочатку поляки, а згодом - після повстання 1830-1831 років - росіяни. На Правобережжі російське чиновництво не виправдало урядового сподівання на усунення поляків із соціокультурного простору, не сприяло русифікації краю. Польські землевласники та єврейські цукрозаводчики змогли частину чиновників підкупити, щоб вони лобіювали їхні інтереси у політичних і адміністративних сферах. При запровадженні значніших пільг у Королівстві (Царстві) Польському більшість чиновників відразу переїздила з «Південно-Західного краю» до Польщі. Валентина Шандра робить висновок: «попри зусилля потужної бюрократії, її вплив на [правобережне] суспільство не став визначальним. Усунута від владних повноважень місцева еліта, конкуруючи з чисельним чиновницьким апаратом, зреалізувалась у багатьох інших сферах - сільськогосподарській економіці, підприємницькій діяльності, банківській і аптечній справі та адвокатській практиці». На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут переважали росіяни. Дуже швидко неросіянин, стаючи чиновником, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни. Мірою того, як Російська імперія модернізувалась і покривалася новими освіт¬
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ...
43
німи центрами, козацька старшина та її нащадки не могли більше виконувати роль переважно прозахідної та освіченої частини російської правлячої еліти. Це автоматично збільшувало шанси росіян і зменшувало - українців. Навіть в українських губерніях частка українців серед правлячого апарату впродовж XIX ст. помітно зменшувалася - від 50 % у 1800 р. до 13 % у 1914 p., натомість зростала частка росіян (від 33 до 63 відсотків за той самий час).
Імперська бюрократія була організована за військовим ієрархічним зразком - зі своїми чинами і мундирами. Її представники доволі часто «славилися» здатністю плазувати перед начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що захищала б права особи, чиновник міг втручатись у приватне життя людей, що часто й траплялося. Нездатність російського уряду забезпечувати чиновників достатньою платнею породжувала корупцію, на яку влада мовчки закривала очі, особливо на місцевому рівні. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою грошей, уряд мало турбувало, скільки грошей з населення вони привласнювали. Блискучу сатиру на імперську бюрократію створив Микола Гоголь у знаменитій п’єсі «Ревізор» (1836 p.). До Миколи І в Російській імперії діяв несистемний поліцейський нагляд. Однак у 1826 p., вражений повстанням декабристів, імператор заснував Третій відділ Власної Його Імператорської Величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Цей відділ наймав численних донощиків, які звертали прискіпливу увагу на погляди і поведінку людей, що викликали підозру. Цензуру як засіб придушення потенційної опозиції використовували в Росії й раніше, але за правління Миколи І вона стала суворішою. Зокрема діяли спеціальні комітети, які ретельно перевіряли всі друки. І все ж, незважаючи на репресивну природу, Російська імперія не була суто поліцейською державою. Скорумповане, малоефективне і розкидане на величезній території чиновництво не могло й не хотіло виконувати інструкції, які надходили з центру. Завжди було можна знайти чиновника, котрий за хабар міг закрити очі на незначні порушення закону або ж пом’якшити призначений вирок.
Верховна влада хоч і несміливо, але усвідомлювала необхідність тіснішої співпраці з суспільством через запровадження комерційних акціонерних компаній, добровільних об’єднань, товариств, спілок, які б допомагали з’ясовувати ті завдання, що їх в інший спосіб було важко вирішити. У другій половині XIX ст. в українських губерніях акціонерні товариства прижилися насамперед у цукровому виробництві. Масовою формою об’єднання ставала кооперація - зокрема споживча, кредитна, ощадно-позичкова, сільськогосподарська, через яку селяни отримували від держави кредити й субсидії. Діяльність неприбуткових добровільних асоціацій проявилась у сфері науки і просвіти. Серед таких в Україні було філотехнічне товариство в Харкові
44
ТЕМА 2
(1811-1818 pp.) - перше технічне товариство в імперії на чолі з Василем Ка- разіним, яке пропагувало нові методи сільськогосподарського виробництва. У 1828 р. в Одесі засновано сільськогосподарське, а в 1840 р. у Києві - лікарське товариство. На Правобережній Україні переважали гуманітарні товариства, які вивчали минуле краю. Від 1869 р. при Харківському університеті діяло товариство дослідників природи, а при Київському - товариство природознавців, які у вивченні природних і людських ресурсів співпрацювали з державними інституціями. У 1867 р. при Київському університеті засновано Історичне товариство Нестора-літописця, у 1889 р. при Новоросійському - історично-філологічне товариство.
Добровільні асоціації охоплювали різні верстви за соціальною, ґендер- ною, етнічною ознаками, а надто за професійною - товариства створювали залізничники окремих магістралей, лікарі об’єднувалися в товариства взаємодопомоги, педагоги окремих міст групувалися теж на ґрунті професійної діяльності. Масово виникали товариства задля поширення знань серед населення. У 1869-1917 pp. діяло Харківське товариство грамотності, що займалося виданням дешевих книг для народу, зокрема українською мовою. Найдієвішим було Київське (1882-1908 pp.), яке займалося поширенням освіти у трьох губерніях - Київській, Подільській і Волинській. Практично в кожному місті існували розважально-спортивні товариства. У Києві діяли такі товариства цього напряму: гімнастичне «Сокіл», атлетичне, велосипедистів-любителів, шахістів, яхт-клуб. Навколо клубу «Родина» (1912-1918 pp.) у Києві групувалась українська інтелектуальна та художня еліта. Великою популярністю користувалися пожежні товариства. Соціальна спрямованість, ефективність і популярність товариств свідчила про прагнення суспільства звільнитися від надмірної державної опіки через створення власних об’єднань і спілок.
Рекомендована література:
Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. - Львів, 2007.
Викова Т. Б. Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини XVIII ст. до 1917 р.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2003. - Вип. 6. - С. 13-40.
Верменич Я. В. Адміністративно-територіальний устрій України: еволюція, сучасний стан, проблеми реформування: У 2 част. - Київ, 2009. - Ч. 1. - С. 248- 328 [Розділ 4. Імперські форми управління Україною (XVIII - початок XX ст.)].
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ...
45
Історія державної служби в Україні: У 5 т. / Головне управління державної служби України; Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009. - Т. 1. - С. 179-318 [Розділ 8. Державна служба в українських губерніях Російської імперії (В. С. Шандра)].
Історія Криму в запитаннях та відповідях / Кер. авт. кол. О. Галенко; упоряд. Г. Боряк; відп. ред. В. Смолій. - Київ, 2015.
Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. X. Назаркевич; наук. ред. М. Крикун. - Львів, 2005.
Карліна О. Конфлікт між традиціями міського самоврядування і системою місцевого управління на Волині наприкінці XVIII - у перших десятиліттях XIX ст. // Соціум: Альманах соціальної історії (Київ). - 2007. - Вип. 7. - С. 280-289.
Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. - Київ, 1996.
Коник О. О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906-1917 pp.). - Дніпропетровськ, 2013.
Любичанковський С. В. Організація губернаторської влади в європейській частині Російської імперії наприкінці XIX - на початку XX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 4. - С. 82-90.
Маґочій П. Р. Історія України / Авторизов. пер. з англ. Е. Гийдела і С. Грачо- вої. - Київ, 2007. - С. 269-276 (Розділ 25. Адміністративні та політичні зміни у Наддніпрянській Україні).
Національне питання в Україні XX - початку XXI ст.: Історичні нариси / Відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол. О. Г. Аркуша, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін. - Київ, 2012. - С. 17-108 (Розділ І: Україна напередодні східноєвропейської «Весни народів»).
Полещук Т. Історія Росії XIX - початку XX ст. / Наук. ред. М. Г. Крикун. - Львів, 2008.
Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / Інститут історії України НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. - Київ, 2008. - С. 284-320 [Розділ 6. Україна у складі Російської імперії (В. С. Шандра)].
Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX століття. - Київ, 2005.
Шандра В. С. Формування бюрократії в Правобережній Україні (XIX - по-чаток
XX ст.) // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 2. - С. 143-158.
Шандра В. Генерал-губернаторства як форма управління українськими губерніями у складі Російської імперії // Регіональна історія України: 36. наук. ст. - Київ, 2007. - Вип. 1. - С. 155-166.
Шандра В. С. Українські суспільні інститути у взаєминах із російським самодержавством // Український історичний журнал (Київ). - 2010. - № 4. - С. 59-83.
46
ТЕМА 2
Швагуляк М. «Східна криза» і зовнішньополітичні альтернативи Пруссії: українські «пунктири» (1853-1854) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 381-395.
Контрольні завдання:
1. Опишіть адміністративно-територіальний устрій українських регіонів у складі Російської імперії. Поясніть сутність поняття «російське самодержавство».
2. Порівняйте процеси інтеграції до Російської імперії українських регіонів. Охарактеризуйте погляди так званих асиміляторів і традиціоналістів.
3. Визначте особливості впровадження на території України російських реформ 60-70-х років XIX ст. Розкрийте роль реформ у сфері управління українськими губерніями.
4. Якою була співучасть українських еліт в управлінні українськими регіонами в Російській імперії? Відповідь обґрунтуйте.
5. Опишіть чиновницький апарат в українських губерніях у відносинах з центральною владою і місцевим населенням.
Тема З
Форми взаємодії держави і суспільства в українських регіонах у складі монархії Габсбурґів
План лекції: 1. Адміністративно-територіальний поділ. Організація австрійської державної влади на території Галичини, Буковини і Закарпаття. 2. Реформи «освіченого абсолютизму». Українське австрофільство. 3. Вплив конституційних і децентралізаторських реформ 1860-х років у Габсбурзькій монархії на становище українців. 4. Українське представництво в австрійських державних (Державна рада) і крайових (Галицький і Буковинський сейми) парламентських установах.
3.1. Адміністративно-територіальний поділ. Організація австрійської державної влади на території Галичини, Буковини і Закарпаття
Галичина ввійшла до складу Габсбурзької монархії внаслідок договору, який був підписаний у Петербурзі в серпні 1772 р. монархами Пруссії (Фридрих II), Австрії (Марія-Терезія) і Росії (Катерина II) та відомий в історії як перший поділ Речі Посполитої. Хоча Марія-Терезія й демонструвала небажання брати участь у цих «неморальних» подіях, територіальний набуток Габсбурґів виявився найбільшим: під їхнє правління відійшли південна частина Краківського (з Освенцимським і Заторським князівствами) і Сан- домирського воєводств, Руське воєводство (без Холмської землі), Белзьке воєводство (до Бугу на півночі), західна частина Подільського воєводства (між лівими притоками Дністра - Збручем і Стрипою) і південно-західна частина Волинського воєводства. З цієї території, де проживало близько 2,6 млн мешканців, було створено провінцію - Королівство Галичини і Лодомерії (нім. Kónigreiche Galizien und Lodomerien, пол. Królestwo Galicyi i Lodomeryi). В українському варіанті правильною була б назва Володимири* (замість Лодомерії), але вона не прижилася, а Володимир-Волинський, від якого вона походила, залишився поза кордонами Австрії. Територіального
48
ТЕМА З
розмежування між Галичиною і Лодомерією ніколи не було. Столицею провінції став Львів, хоча спочатку австрійська влада розглядала як варіанти Перемишль або Ярослав, які розташовані ближче до Відня.
Не зустрівши в Галичині збройного опору, австрійські війська у вересні 1772 р. увійшли у Львів. Звертання польських міщан за захистом до Варшави не мало успіху. Колишні сановники Речі Посполитої бойкотували церемонію переходу під австрійське правління 4 жовтня 1772 p., коли мешканців Галичини змусили скласти колективну присягу на вірність австрійському цісареві. Перший поділ Речі Посполитої супроводжувала пропагандистська кампанія, що мала легітимізувати ці події в громадській думці. Для цього використано історично-правову аргументацію. Приєднання Галичини офіційно було названо «ревіндикацією», що означало повернення втраченого. Нашвидкуруч сконструйовані на політичне замовлення аргументи спиралися на короткочасне перебування Галичини під владою Угорського королівства, що згодом увійшло до Габсбурзької монархії, й титулування угорських королів гех Galiciae et Lodomeriae. З подій XIV ст. було виведено права Чеської корони (якою також володіли Габсбурги) на Освенцимське й Заторське князівства. Про штучність цих аргументів свідчило хоча б те, що ніхто не пропонував включити Галичину до Чехії чи Угорщини. Спочатку австрійські правителі не виключали обмін Галичини на території на півдні, але після подорожі у провінцію Йосифа II (липень - серпень 1773 р.) було вирішено інтегрувати її до Габсбурзької монархії.
В останній чверті XVIII - першій половині XIX ст. межі галицької провінції змінювалися. Після приєднання Галичини Габсбурги почали претендувати й на Буковину, яка входила до складу Молдавського князівства - васала Османської імперії. Під час російсько-турецької війни 1768-1774 років австрійська дипломатія різними методами переконувала російських і турецьких правителів віддати Буковину. Внаслідок Кючук-Кайнарджійського миру (1774 р.) російські війська відійшли з Буковини. Відповідно до Константинопольської конвенції (травень 1775 р.) Буковину включено до складу Габсбурзької монархії. Спочатку вона становила окрему адміністративну одиницю («Буковинський дистрикт», «Чернівецький генералат», «Галицький прикордонний генералат»). У 1774-1786 pp. Буковиною управляла військова адміністрація, яка підпорядковувалася командуванню у Львові та Надвірній військовій раді у Відні, а в 1786 р. Буковина була приєднана до Галичини як дев’ятнадцятий округ. У 1790 р. під тиском молдавських бояр і православного духівництва край отримав певну самостійність порівняно з іншими округами Галичини, однак у 1817 р. ці особливості було скасовано. У 1849 р. Буковина була визнана автономним коронним краєм - герцогством.
За результатами третього поділу Речі Посполитої (1795 р.) до Габсбурзької монархії відійшли території на захід від Галичини - землі до Піліци та
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА,...
49
Бугу на півночі й до Вісли на заході (північні частини Краківського й Сан- домирського воєводств, Люблінське воєводство, частини Холмської землі й Мазовії). їх назвали «новою», «пізнішою», «молодшою» чи Західною Галичиною. У 1809 р. за Шенбрунським трактатом Австрія віддала цю територію створеному Наполеоном Варшавському герцогству, а частину Тернопільщини на захід від Збруча до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і За- ліщики - Росії. Після наполеонівських війн, згідно з Віденським трактатом 1815 року, Тернопільський край і частина Західної Галичини повернулися до Австрії, а з території навколо Кракова утворено «вільне місто». У 1846 р. після придушення краківського повстання місто Краків увійшло до монархії Габсбурґів. Відтоді територія провінції «Королівство Галичини і Лодомерії
з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцимським і Затор- ським», яку скорочено називали Галичиною, не змінювалась аж до Першої світової війни. Її площа становила 78,5 тис. кв. км, а населення на початку
XX ст. перевищило 8 млн осіб. Галичина належала до найбільш густозаселе- них провінцій (у 1910 p.: 102 особи / кв. км). Поділ Галичини на східну частину з більшістю українського населення та західну, де переважали поляки, не був відображений адміністративно (крім судівництва), однак сучасники його чітко усвідомлювали. Етнічний кордон між польським і українським населенням умовно проходив по р. Сян. Поділ Галичини на дві провінції був ключовою вимогою українського національного руху, однак на це не погоджувалися польські політики.
Інтеграцію Галичини до складу Габсбурзької монархії здійснювало чиновництво, становлення якого відбувалося на зламі XVIII-XIX ст. Норми функціонування модерної бюрократії оприлюднив у 1781 р. просвітник Йозеф фон Зонненфельс. Від початку XIX ст. кар’єра державного службовця передбачала обов’язкову юридичну освіту, що зробило чиновництво професійнішим - особливо порівняно з попереднім часом, коли управлінням займалися аристократи. У 1786 р. було введено ранговий принцип, який забезпечував вищому за посадою службовцеві перевагу над молодшими, незважаючи на походження. Життя чиновників регулювали численні норми (як-от про несумісність державних посад і підробітків чи заборону близьким родичам бути підлеглими й керівниками). Водночас бюрократію характеризували й типові негативні риси: інертність, опір реформам, формалізм, паперотворчість, кругова порука, використання службового становища для збагачення, корупція і хабарництво, яким сприяла невисока платня. З 1780-х років діяла практика так званих кондуїтів - таємних звітів керівників про підлеглих, які змушували дбати не тільки про якість праці, а й про стосунки з керівниками. Через ці труднощі склад чиновництва поповнювали здебільшого молоді або старші люди. Вузькість кола осіб, які мали право на рішення, спричиняла бюрократичну тяганину. Австрійський бюрократизм трактував чиновників насампе-
50
ТЕМА З
ред як слухняних виконавців, не підтримував творчості та ініціативи.
Для отримання посади чиновника в Галичині наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. було необхідно знати німецьку, латинську й будь-яку слов’янську мови. Це ускладнювало доступ до посад полякам і українцям, лише одиниці з яких знали німецьку мову. Вищі адміністративні посади в Галичині до середини XIX ст., як правило, обіймали службовці німецького походження: у 1783 р. серед старост циркулів був тільки один поляк і один українець. Патентом 1785 року Йосиф II зобов’язав використовувати в губерніальному й циркулярному діловодстві та в судочинстві лише німецьку мову. Чиновники-галичани отримали трирічний термін для її вивчення. Хоча ці приписи не були повністю дотримані, знання німецької мови стало передумовою чиновницької кар’єри. Персональний склад галицької адміністрації відображений у шематизмах, які видавали спочатку німецькою (Shematismus des Kónigreiches Galizien und Lodomerien ftir das Jahr...), а з 1870 p. - польською (Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok...) мовами. У шематизмах містився перелік державних посад і прізвища осіб, які їх обіймали, однак не вказувалися повноваження посадовців.
У перші роки австрійського правління державна адміністрація вибудовувалася нібито поверху усталеної в Речі Посполитій. У 1773 р. львівський староста Ян Кіцький склав повноваження перед польським королем. Чиновники нижчих рангів ще деякий час виконували обов’язки, однак їх наступників уже не призначали. Остаточно річпосполитська адміністративна й судова системи були ліквідовані в 1783 р. Інтеграція приєднаних територій відбувалася шляхом механічного поширення випробуваних в інших провінціях моделей управління. Центральним органом політичної та адміністративної влади у провінції стало створене 13 травня 1773 р. Галицьке губернаторство, яке підпорядковувалося Надвірній канцелярії у Відні. Губернаторства (нім. Regierung, Landeschauptmannschaft, пол. Gubernium) діяли в Габсбурзькій монархії від 1748 p., після реформи 1763 року до їхньої компетенції належали всі крайові справи, за винятком фінансових. Губернаторство складалося з губернатора, президента або віце-президента, кількох радників двору, кільканадцяти радників губернаторства, канцелярії та поділялося на департаменти, які виконували підготовчу роботу. Право призначати та відкликати губернатора мав цісар. Інформацію про стан провінції австрійська влада черпала майже винятково з донесень губернатора.
Перший губернатор Галичини граф Антон фон Перґен урочисто в’їхав до Львова 29 вересня 1772 р. На привітання магістрату він латинською мовою відповів, що галичани, «ставши підданими священної цісарської величності, отримали щасливу долю». Перґен походив з голландського аристократичного роду й мав досвід дипломата, який використав для запобігання конфлік¬
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
51
там з місцевою елітою. Найближчим до А. Перґена став польський магнат, великий коронний крайчий Юзеф Потоцький. Більшість галицьких губернаторів діяли не тільки як державні функціонери, а й як політичні фігури. Політика губернаторів Галичини, безперечно, відповідала курсу Відня, але якоюсь мірою вона залежала й від особи губернатора та його інтегрованості в середовище польської аристократії. У 1772-1848 pp. галицькими губернаторами були: Антон фон Перґен (1772-1774), Андреас Гадік (1774), Генрих Ауерсперґ (1774-1780), Йозеф Бриґідо (1780-1794), Йозеф Шекелі (1794- 1795), Йоганн Ґайсрук (1795-1801), Йозеф Урмені (1801-1806), Кристіан Вурмзер (1806-1808, як віце-президент губернаторства), Пітер Ґесс (1810— 1815), Франц Гауер (1815-1817, як президент губернаторства; 1817-1822, як губернатор), Людвіґ Тааффе (1822-1826), Авґуст Лобковіц (1826-1832), Фердинанд д’Есте (1832-1846, як генерал-губернатор), Франц Криґ (1846-1847, як президент), Франц Стадіон (1846-1848). Особи, котрі обіймали посаду губернатора, належали до вищих щаблів австрійської бюрократії. Серед них були як аристократи, так і спритні вихідці з чиновницького середовища, що зробили стрімку дипломатичну або військову кар’єру. Більшість губернаторів були відкликані з посади цісарем, що відповідало практиці ротації керівних кадрів. Для деяких Галичина стала плацдармом для службових підвищень, хоча тільки одиницям вдавалось обійняти найвищі посади в державі. Галицькі губернатори мали прямий доступ до цісаря. Чимало з них до приїзду в Галичину набували досвід керування в інших провінціях, а в останні десятиліття перед «Весною народів» почастішали призначення губернаторами осіб, які починали державну службу на рядових посадах у Галичині. У 1848 р. Галицьке губернаторство вперше очолив поляк - Вацлав За- леський (1848-1849).
Символом допуску галичан до управління провінцією став Галицький становий сейм - представницький дорадчий орган, який діяв у Львові в 1775-1790 і 1817-1848 pp. Скликання сейму, з одного боку, було наслідком уніфікації органів влади в Галичині з іншими провінціями, а з іншого - дало австрійським правителям змогу зробити кроки назустріч місцевому населенню. Галицький становий сейм скликали на підставі цісарських орди- націй 1775, 1782 і 1817 років; у 1787 р. вийшов закон про представництво Буковини. У сеймі були представлені три стани: 1) магнати, архієпископи і єпископи всіх християнських обрядів (відповідно до ординації 1817 року духівництво було виділено в окремий стан); 2) шляхта; 3) міщани (на практиці - два представники від Львова). Становий сейм не міг ухвалювати рішення, а лише обговорював, як виконувати розпорядження влади (передусім щодо сплати податків), висилав звертання (адреси) до цісаря. Робочою мовою засідань була польська. З 1820 р. виходили друком протоколи засідань. Роботою сейму та його виконавчого комітету (Станового виділу) керував
52
ТЕМА З
маршалок; він визначав питання для обговорення, керував голосуванням, у будь-який момент міг розпустити сейм. Депутат не міг порушити жодного питання без згоди губернатора.
Уперше Галицький становий сейм був скликаний у вересні 1782 р. Депутатам було дозволено використати польські національні елементи в одязі. Відкриття сейму супроводжувалося кількаденними урочистостями з військовими парадами, салютами, ілюмінаціями, банкетами на сотні осіб. Зовнішньою парадністю і грою на національних почуттях Відень намагався компенсувати незначні повноваження сейму: порівняно з традиціями сеймів і сеймиків у Речі Посполитій, Галицький становий сейм виглядав як пародія на самоуправління. Скромним залишився і його доробок. Сейм збирався раз на два роки на кілька днів для затвердження адресу до цісаря та обрання Станового виділу. Проходили засідання у приміщенні колишнього костелу єзуїтів у Львові, яке було конфісковане під час релігійних реформ. У 1783 р. Йосиф II розпорядився дозволити Галицькому становому сеймові використати ділянку Низького замку у Львові (так званий Каструм) для спорудження театру з редутним залом, де мали відбуватися засідання сейму. Найбільше депутатів (289 осіб) прибуло на першу сесію, згодом у засіданнях брало участь менше ста депутатів, однак кількість не впливала на правочинність ухвал. Більшість депутатів належали до відомих у Галичині польських або полонізованих українських аристократичних родин. Відносну активність сейм розгорнув на початку 1790-х років, беручи участь у розробці конституційного проекту для Галичини - Charta Leopoldina. Депутати, покликаючись на ухвалення у Варшаві Конституції 3 травня (1791 року), вимагали розширити автономію Галичини, оскільки польська шляхта була невдоволена австрійськими реформами, податковим тиском, зневагою чиновників. Удруге депутати сейму активізувалися напередодні революції 1848 року, обговорюючи селянське питання. Серед депутатів останніх скликань було чимало майбутніх політиків, які здійснили полонізацію Галичини в 1860-х роках.
Не довіряючи місцевій владі, яка залишалася в руках польської шляхти, австрійський уряд обмежив її управлінські повноваження і створив адміністративну вертикаль. У 1773 р. територію Галичини поділено на шість округів (лат. circulus, нім. Kreis, пол. obwód)y кожний з яких складався з 9-10 дис- триктів. Через брак чиновників дрібні адміністративні органи працювали погано. У 1782 р. за чесько-німецьким зразком округи як проміжна інстанція були ліквідовані. Територію Галичини поділено на 18 циркулів. Повноваження циркулів ділилися на п’ять ресортів: рориіаге (міграційні процеси, статистика), militate (рекрутація, постій), соттегсіаіе (рільництво, торгівля, промисли, шляхи сполучення), сатегаїе (податки й мита), politicum (нагляд над духівництвом, публікація законів і розпоряджень, поліція, освіта, врегулювання суперечок між селянами і землевласниками). Циркулярні
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
53
уряди не могли впоратися з усіма повноваженнями; на практиці вони обмежувалися поточною роботою. Циркулярний уряд складався зі старости (Kreishauptmann)y трьох комісарів, секретаря, канцелярії. Староста відповідав за все, що відбувалося в межах округу. Близько третини його робочого часу займали інспекторські поїздки. Переважно з донесень старост губернаторство черпало інформацію про місцеві справи. Звичною була практика переведення старост щокілька років в іншу місцевість, що давало їм ширшу обізнаність і сприяло формуванню чиновників вищого рангу.
До обов’язків місцевої влади входило оголошення та роз’яснення населенню законів і розпоряджень. Австрійська камералістика зламу XVIII-XIX ст. щедро продукувала законодавчі й розпорядчі акти, якими реагувала чи не на кожний порух суспільного життя. Ці акти, які видавали цісар або інші органи центральної влади, мали різні назви: найвищі постанови, патенти, едикти, мандати, резолюції. Документи щодо населення губернаторство друкувало німецькою і польською мовами, однак наспіх виконані переклади не завжди були вдалими, творячи специфічний польсько-німецький суржик, подібний до відомого українцям «язичія». Губернаторство надсилало документи до циркулів, звідти їх скеровували до найближчих громад, а ті відправляли далі. Довозили документи працівники кінної циркулярної служби, яких призначали з військових.
Первинними територіальними осередками були домінії та магістрати. Домінія, як правило, складалася з кількох сіл, що належали одному власникові, який на цій території мав право діяти як представник державної влади, поєднуючи її з так званою зверхністю над підданими. На 1845 р. у Галичині налічувалося 2533 домінії. Застосовуючи до Галичини австрійські правові норми - зокрема поділ власності на домініальну й русти- кальну, - Марія-Терезія в патенті 1775 року визначала галицького пана в стосунку до земель селянського користування не як власника, а як такого, що мав лише верховну владу над ними (нім. Grundobrigkeit). Повноваження доміній були широкими: вони відстежували рух населення, видавали місцеві та візували закордонні паспорти, укладали списки молоді, придатної до військової служби, проводили набір рекрутів, організовували розквартирування війська, місцеву й санітарну поліцію, укладали таблиці ринкових цін, оприлюднювали правові норми, наглядали за духівництвом і єврейським населенням, збирали податки, опікувалися господарством, розглядали скарги як суд першої інстанції, здійснювали судочинство в цивільних справах і вступне розслідування - у карних. Адміністративні й судові функції землевласник виконував за допомогою чиновників - мандатора і юстиціара. Мандатор вважався державним чиновником, однак одержував платню від пана. Перебування мандатора, який займався збором податків, при панському дворі мало, за задумом австрійської влади, створювати певний рівень
54
ТЕМА З
напруги у відносинах між селянами і землевласниками. Водночас державна влада покладала на мандатора шпигунські функції, адже польський шляхетський двір був осередком повстанських настроїв. А що така роль погано поєднувалася з моральними засадами, то мандатори стали уособленням негативів влади.
Важливим результатом аграрного законодавства Йосифа II стала активізація селянських громад. Відтоді як селянство набуло права стану, підданого монархові, домінія розпалася на двір і громаду. Розподіл податків та інших державних повинностей, організація постоїв військових частин, використання лісів і пасовищ, побутові конфлікти - це все потребувало селянського самоврядування. У 1784 р. постановою про судоустрій у селах було засновано суд присяжних, яких обирала громада. Хоча селяни інколи відмовлялися виконувати незвичні адміністративні функції, а війт і присяжні не мали чітких обов’язків і частенько діяли як прикажчики пана, усе ж громадська самодіяльність селянства зростала. Розмежування селянської громади й панського двору сприяло поділу в Галичині відразу по двох лініях: «селянин - шляхтич» і «українець - поляк».
У містах австрійська влада насамперед ліквідувала самоуправління на магдебурзькому праві. Галицькі міста найглибше відчули наслідки господарської кризи другої половини XVIII ст., посиленої відривом Галичини від басейну Вісли та переорієнтацією на дунайський напрямок. Оскільки чимало міст утратили обов’язкове в імперії документальне підтвердження привілеїв, проблемою стала класифікація поселень - зокрема розрізнення міст і містечок. У Львові магдебурзьке право було скасоване в 1786 р. Наступного року розпочав діяльність львівський магістрат, який поєднував судові й господарські функції. Бургомістра (президента) і радників обирав Міський виділ, проте в 1805 р. магістрат став частиною урядової вертикалі, а його працівників і бургомістра почали призначати як звичайних чиновників. Посаду бургомістра займали винятково німці (наприклад, Франц-Антон Лоренц, 1787-1816; Йоганн Гоме, 1825-1842; Еміль Ґерард (Жерар) фон Фес- тенбурґ, 1842-1848). До апарату магістрату інколи потрапляли й міщани- українці, а декілька з них удостоїлися навіть посад радників. За подібним зразком було організовано управління в інших містах.
Буковина на момент приєднання до Габсбурзької монархії була малозаселеним і зруйнованим війною краєм. Його населення становило близько 75 тис. осіб. Унаслідок міжнародних домовленостей австрійські війська зайняли Буковину без застосування зброї. Першим військовим адміністратором краю став генерал барон Ґабріель фон Сплені, штаб-квартира якого розташовувалася в Снятині, а в жовтні 1774 р. була перенесена до Чернівців. У жовтні 1777 р. на Буковині було організовано урочисту присягу мешканців на вірність Габсбургам. Наступного року Ґабріеля Сплені замінив генерал-
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
55
майор барон Карл фон Ерценберґ. Перша крайова адміністрація Буковини складалася з генерала та його ад’ютантів, які повинні були вести діловодство німецькою мовою, військового комісара, офіцера-касира, волоського секретаря та волоського й польського писарів. На місцях військові адміністратори мали помічників - аудиторів, директорів, сільських двірників, лісників. Згодом призначали ще чиновників, які відповідали за різні галузі господарства та судочинство.
У перехідний період поряд з австрійською - особливо у віддалених сільських районах - діяла молдавська адміністрація. До 1783 р. зберігався поділ краю на два цинути (термін «цинут» у слов’янсько-молдавських документах був синонімом «держави», його слов’янський відповідник - волость або область) - Чернівецький і Сучавський. Цинути поділялися на 14 око- лів. Окремим адміністративним утворенням залишився гірський Русько- Довгопільський (Довгопільський вільний) окіл на півдні Гуцульщини. У 1783 р. Буковину було поділено на дистрикти. Після приєднання в 1786 р. Буковини до Галичини в Чернівцях було створене окружне управління, яке очолював підзвітний Галицькому губернаторству староста. У його розпорядженні були комісари (у 1847 р. їх було семеро). Крім того, в окружному управлінні працювали два секретарі, 13 чиновників і 6 практикантів. У 1790 р. цісар Леопольд II, прислухавшись до аргументів румунської аристократії про те, що буковинці відрізняються від галичан мовою, звичаями і «характером», повернув Буковині автономні права. У 1794 р. дистрикти було перейменовано на повіти - Чернівецький, Вижницький, Серетський і Сучавський та відновлено Русько-Довгопільський окіл. Сфера повноважень окружного управління була досить широкою: податки, перепис населення, набір рекрутів, нагляд за шкільництвом, організація сільських громад тощо; серед його керівників були вихідці з місцевої знаті.
Чернівці офіційно стали адміністративним центром Буковини в 1779 р. (конкурентами були Садаґура і Сучава). Спершу міські громади очолювали обрані за молдавських часів війти - шолтизи, які керували радою з кількох примарів. Австрійська влада запровадила магістрати. У 1786 р. Чернівці отримали австрійський міський статут. Міське управління з’явилося також у Сучаві й Сереті. Виборче право мали тільки християни, австрійське законодавство розрізняло в буковинських містах дві «нації» - німецьку і молдавську. Спочатку магістрати підпорядковувались окружному управлінню і складалися з бургомістра та чотирьох радників, яких обирали що три роки; трохи пізніше до магістратів були введені синдики (наглядали за дотриманням законодавства і поліцією) та писарі. Чиновники магістратів отримували фінансову винагороду. Вони займалися дрібними судовими справами, складали купчі грамоти, виділяли земельні ділянки (щодо цього зафіксовані зловживання), забезпечували в місті елементарний порядок.
56
ТЕМА З
Через обмеження фінансових прав магістратів з боку окружного правління міські громади добивалися розширення самоврядних прав, що й відбулося в Чернівцях у 1832 р. Крім магістрату, діяв обраний «міщанський комітет» (переважно з 12 осіб), який мав право контролювати фінанси й висловлювати позицію з «політичних» питань. У селах адміністративну владу представляли судді (двірники) і присяжні (журати).
Закарпаття (Підкарпатська Русь) потрапило під владу Габсбурґів раніше. Після поділу угорських земель внаслідок битви під Могачем 1526 року між Османською імперією, Трансильванським князівством і Австрією, під владою Габсбурґів опинилися Пряшівщина й Ужгород. За результатами Карловицького миру 1699 року до Габсбурґів відійшло південно-східне Закарпаття як частина Трансильванії, що переходила від Порти до Австрійської монархії. Місцеве руське населення здебільшого належало до нижчих соціальних верств. Його чисельність на початок 1840-х років історики визначають у 470 тис. осіб; частину з них становили нащадки лемків і гуцулів з Галичини, які переселилися на Закарпаття в XVI-XVII ст. Становище Закарпаття під владою Габсбурґів визначали австро-угорські відносини: у 1687 р. Угорський сейм передав Габсбурґам право на наслідування угорської корони, у 1722-1723 pp. Угорщина погодилася з Прагматичною санкцією, а Габсбурги, своєю чергою, визнали Угорщину єдиною і неподільною територією в складі монархії. Якщо угорське й німецьке населення Закарпаття об’єднувалося навколо представницьких інституцій, доступних для вищих верств, то місцеві українці, волохи і серби гуртувалися навколо релігійних громад. У 1784 р. Йо- сиф II видав едикт про введення в Угорщині німецької мови як офіційної замість латини, однак спроби германізації лише посилили увагу угорців до рідної мови. Впродовж 1832-1836 pp. Угорський сейм ухвалив ряд законів, які поступово вводили угорську мову до всіх установ, а в 1844 р. надав їй статусу офіційної та започаткував політику мадяризації національних меншин.
Місцеві адміністративні одиниці Закарпатської Русі залишалися такими, якими історично склалися в Угорщині. Відомості про комітати (лат. comes - граф, правитель невеликої території; слов’ян, жупа) сягають Х-ХІІІ ст. Спішський комітат охоплював територію центральних Карпат і західних Бескидів у районі Попраду (нині землі північно-східної Словаччини, частково заселені лемками). Комітат Шарош розташовувався в районі Левоцьких гір з містами Кошице, Свидник, Пряшів; на 1900 р. українці становили тут близько 20 % населення (нині це територія Словаччини). Земплін - комітат на північному сході Угорського королівства, його південну частину заселяли словаки й угорці, а північну (в районі Хуста) - русини (нині цей регіон поділений між Словаччиною, Угорщиною й Україною). Історично одним з найдавніших був Ужанський комітат (або Унґ) з центром в м. Ужгород (Унґвар). Нині його територія розділена між Україною і Словаччиною. Берегівський
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
57
комітат містився в південно-західній частині нинішньої Закарпатської області, над р. Тисою. Тут на початку XVIII ст. був осередок антигабсбурзького повстання під проводом Ференца II Ракочі, до якого долучилося й руське населення, назване за це «найвірнішим народом». Після придушення повстання м. Берегове стало власністю графського роду Шенборнів. Комітат Мара- морош з містами Хуст і Міжгір’я розташовувався у східній частині сучасної Закарпатської області та на півночі сучасної Румунії, у районі міста Сиґет Марамороський. Гірський масив Мараморошу називають Гуцульськими Альпами, його символом є гора Піп Іван. Найменший комітат Угорського королівства - Уґоча з центром у м. Севлюш (нині Виноградів) - упродовж століть перебував під впливом угорських магнатів Перені; найвідоміший представник цього роду барон Зиґмунд Перені був страчений у 1849 р. Нині територія комітату розділена між Україною й Румунією.
На чолі жуп/комітатів стояли ішпани (жупани), яких призначав угорський король з представників аристократії. У 1840-х роках канцелярії, які здійснювали політичне управління, очолювали наджупани, а виконавчі й адміністративно-господарські функції виконували піджупани. Жупи поділялися на округи. їх очолювали журати, в розпорядженні яких був штат чиновників з 30-40 осіб: окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та ін. Нижчою адміністративною одиницею були домінії, що об’єднували землі міст і сіл, які належали землевласникові, церкві чи державі, а також «ключі» - об’єднання кількох фільварків. Старосту громади спершу призначав землевласник, а після урбаріальної реформи 1764-1772 років обирали на рік. Комітатські зібрання, де були представлені вищі верстви населення, на кінець XVIII ст. відігравали дорадчу роль при жупанові.
Формування австрійського бюрократичного централізму в українських регіонах Габсбурзької монархії було тривалим і суперечливим процесом. Взаємне пристосування правових норм і управлінських підходів Австрійської держави та усталених практик на місцях давало поєднання, яке повністю не задовольняло жодну сторону. Перші враження австрійських чиновників про нові території були сповнені почуттям зверхності «цивілізованого» Заходу над нібито невпорядкованим східним простором. Австрійська влада не довіряла місцевим управлінцям; ті ж, своєю чергою, неохоче погоджувалися на співпрацю. Деякі труднощі виникали з хаотичного реформування австрійської управлінської системи, непідготовленості чиновників (особливо нижчої ланки), мовних непорозумінь, браку відповідної матеріальної бази і приміщень. Утім, на середину XIX ст. адміністративна влада вже була налагоджена й апробована. Тоді ж стало зрозумілим, що германізувати та централізувати в жорстку вертикаль систему управління австрійськими провінціями не вдасться й доведеться шукати компроміс з урахуванням місцевих традицій, інтересів та прагнень.
58 ТЕМА З
3.2. Реформи «освіченого абсолютизму». Українське австрофільство
Після входження до Габсбурзької монархії українські регіони опинилися в складі держави, яка переживала перехід від конгломерату країв, об’єднаних персональною унією, до централізованої країни з єдиним законодавством і стрункою ієрархією влади. Реформування стало компромісом між абсолютною владою монарха й модерними принципами державного устрою, в основу якого покладено не ліберальний поділ гілок влади, а лише обмеження влади монарха. Порівняно з Росією тогочасна Австрія мала ліберальніший політичний режим: її правителі розуміли важливість легітимізації державної влади у громадській думці, демонстрували відкритість, обмежували контроль над суспільством поняттям «законності». На політико-правовому устрої Австрії, особливо до революції 1848 року, позначалися й уявлення Габсбурґів про місійну роль щодо підвладних народів. їх окреслювали поняттям «діти», наголошуючи таким чином на «монархо-батьківському» обов’язку влади. Домінування австрійської бюрократії як суб’єкта модернізації спричиняло гостре зіткнення місцевих практик з уніфікаторськими замислами. Врешті-решт етнічна й адміністративно-політична строкатість монархії не дала змоги Габсбургам реалізувати уніфікаторські плани. Провінції стали зразком переплетення австрійських і місцевих взірців політичного устрою. Політична модернізація здійснювалась у двох напрямках - раціоналізації, забезпечення ефективності влади й інституційного розвитку місцевих спільнот, - а вагомим чинником реформування стало забезпечення участі громадян у політичному житті.
У 1870-1880-х роках в Австрійській монархії були проведені реформи «освіченого абсолютизму», які стали першим важливим етапом на шляху перетворення підданих на громадян. Період «освіченого абсолютизму» вважають ключовим для формування структур сучасної держави з її можливостями контролю над суспільством, а також для формування самого суспільства. Світоглядно «освічений абсолютизм» спирався на твори філософів - від Томаса Гоббса до Вольтера, - які розуміли державу як форму суспільного договору між владою і населенням та вважали можливим побудувати гармонійні відносини завдяки «чистому розумові». Метою реформ «освіченого абсолютизму» одночасно були інтереси держави (пристосувати монархію до нових викликів, не дозволити радикальним рухам її розхитувати) і турбота про покращення життя простих громадян. Над концепцією і змістом реформ працювало вузьке коло осіб, об’єднаних навколо створеної в 1761 р. Державної ради. Напрями роботи були окреслені в політичних трактатах молодого Йосифа II - «Мрії» та «Меморандум». Реформи «освіченого абсолютизму» були важливими для українців насамперед тому, що суттєво змінили життя двох головних верств
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
59
тогочасної руської спільноти - селян і священиків, започаткували перехід від станово-династичного типу мислення до новочасної політичної культури.
Під час реформ життя селянства стало об’єктом цілеспрямованого втручання і змін. На момент приєднання до Австрії фільварково-панщинне господарство занепадало, було малоефективним, проте державна влада не могла наважитися на різкий злам системи шляхетських привілеїв, адже великі землевласники були соціальною опорою монархії та ключем до контролю над провінцією. Австрійські правителі, втім, були сповнені рішучості перетворити «підданих пана» на «підданих держави». Обмежуючи шляхетські привілеї, вони покликалися на гуманітарні мотиви, однак насамперед керувалися прагненням перетворити селянина на платника досить високих податків і рекрута, а також контролювати сільські громади. В основі цих намірів лежала так звана популяційна теорія, яку в Австрії розробляли Йоганн фон Юсті та Йозеф фон Зонненфельс. Вони стверджували, що цінною для держави є якнайбільша кількість підданих, які б працювали, платили податки та зміцнювали військову силу.
Першим кроком до впорядкування справ селян став докладний опис повинностей у так званих урбаріях. У 1771 р. були створені урбаріальні комісії. Цісарським патентом 1775 року заборонено збільшувати обсяг панщини і чинити примусовий найм робітників. У 1776 р. був виданий так званий роботпатент (на Галичину поширений через десять років), який регламентував тривалість робочого дня під час відробітку панщини. У 1781 р. Йо- сиф II обмежив панщину трьома днями на тиждень. Того ж року патентом «Про підданих» було скасовано особисту залежність селян. Упродовж наступного десятиріччя їм надано громадянські права: одружуватися без згоди пана, переселятись, обирати професію, передавати майно у спадок, навчати дітей, скаржитися на панів, вільно продавати продукцію тощо. Послідовно проводилося розмежування селянської та поміщицької земельної власності, започатковане Марією-Терезією в середині XVIII ст. У 1785-1788 pp. складено перший земельний кадастр у Галичині - Йосифінську метрику. У метрикальній книзі, яку заводили для кожного населеного пункту, вказували дані про власника, площу земельної ділянки, її категорію, прибутковість. У 1819-1820 pp. на основі Йосифінської було створено Францисканську метрику. Землі, які були в користуванні селян, відокремлено від поміщицьких, поміщикам заборонено ними розпоряджатися. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа II став урбаріальний патент 1789 року, що проголосив скасування панщини й заміну її чиншем, розмір якого узалежнено від прибутків селянського господарства. Урбаріальна реформа передбачала, що 70 % доходу селянська громада використовуватиме на власні потреби - утримання школи, церкви тощо. Втім, урбаріальний патент виявився занадто прогресивним для свого часу й невдовзі був скасований Леопольдом II.
60
ТЕМА З
Іншою частиною реформ стало надання (визнання) шляхетських титулів. Уніфікація шляхти сприяла державній єдності, давала змогу втягнути місцевих землевласників у правлячу верству. Правові підстави визнання шляхетських титулів у Галичині були передбачені в цісарських патентах Марії-Терезії від 13 червня 1775 року і Йосифа II від 20 січня 1782 року про створення Галицького станового сейму. В 1776 p., за зразком інших австрійських провінцій, було запроваджено метрику галицької шляхти, до якої записували на підставі давніх документів або свідчень трьох шляхтичів з уже визнаними титулами. Нащадки литовсько-руських родів мали княжі титули; німецькі можновладці надавали титули графів. Після приєднання Галичини до Австрії кількість титулованих родів зросла; за чисельністю шляхти провінція була на першому місці. До 1804 р. тут було надано 10653 підтвердження шляхетства. В ординації Станового сейму 1775 року передбачалося, що всі державні управлінці Речі Посполитої мали право протягом року отримати титул графа, а особи, котрі були задіяні в місцевому управлінні, - барона. Наданням шляхетських титулів опікувалася «Комісія магнатів», згодом - ґродські й земські суди, а з 1788 р. - Становий виділ. Від 1817 р. шляхетський титул можна було отримати тільки як акт ласки монарха. Такі ж заходи здійснено в Буковині. Таким чином шляхту було поділено на вищу (магнатів) і нижчу (рицарство), що відрізнялося від принаймні формально сповідуваної в Речі Посполитій ідеї рівності шляхти. Одним з наслідків цього було декласування дрібної шляхти.
Унаслідок реформ становище селян було покращено, а свавілля шляхти обмежено. Однак теорія і практика не завжди йшли пліч-о-пліч. Податковий утиск із боку землевласників було зменшено, однак державні податки зростали. Шляхта намагалась обійти нові закони і зберегти владу над селянами: з її середовища лунали голоси на захист фільварково-панщизняної системи, які покликалися на християнську і старопольську традиції. Австрійська влада, з одного боку, підтримувала землевласників у Галичині як соціальну базу монархії, а з іншого - не довіряла їм як польським патріотам. Намагання відігравати роль посередника між селянами і панами було сформульоване в 1830-х роках у виданому з ініціативи австрійської влади «Катехизисі галицьких підданих», де підданим за слухняність, терплячість і працьовитість було обіцяно «особливу опіку уряду». Австрійська влада не помилилася, розраховуючи на те, що селяни пов’яжуть свої тягарі з панським двором і не підтримають польських революціонерів. Наївний селянський монархізм мав трагічні для землевласників наслідки в 1846 p., коли спроба польського повстання переросла в селянські бунти. Тоді епіцентр подій містився в околицях Тарнува. Ці події вплинули на політичні відносини, спричинили острах перед селянськими заворушеннями в польської шляхти Східної Галичини, схилили панів шукати захисту в австрійської влади.
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА... 6 1
Реформи «освіченого абсолютизму» зумовили важливі зміни в ділянці освіти, яка отримала державне фінансування. Освітні заклади мали бути виведені з-під впливу церкви. Австрійські чиновники фіксували низький рівень галицького шкільництва: малу кількість шкіл, розташування шкіл на великій віддалі, низький фаховий рівень учителів. У 1774 р. було прийнято закон про початкову школу (у Галичині почав діяти з 1777 p.), який запроваджував поділ початкових (народних) шкіл на категорії: тривіальні (з одним- двома вчителями, діяли в містечках і сільських громадах), головні (у більших містах, принаймні одна на циркул) і нормальні (взірцеві, у центрах провінцій). Закон зобов’язав відвідувати школу дітей віком 6-13 років. Обов’язок утримувати тривіальні школи було покладено на місцеві громади або домінії. Йосиф II патентом від 20 січня 1781 року поновив шкільний примус і передбачив покарання батьків за його порушення. Священики були зобов’язані у проповідях закликати батьків подбати про навчання дітей. Головною метою початкової школи визначено вивчення німецької мови. Для будівництва школи місцевий землевласник (бургомістр у містах) або священик мали виділити земельну ділянку й будівельні матеріали, а громада виконувала всі роботи, забезпечувала опалення, співутримувала вчителя. У 1787 р. відповідальність за шкільні приміщення покладено на шкільних патронів - коля- торів церков. У 1790 р. заборонено приймати на навчання ремесла хлопців без початкової освіти. Добитись обов’язкової початкової освіти владі таки не вдалося: у 1812 р. шкільний примус було скасовано.
Наступний етап освітніх реформ розпочав закон 1805 року про народні школи, в якому йшлося про відкриття у громадах однокласних тривіальних шкіл з одним учителем. Окрім патронату, для опіки над місцевим шкільництвом були створені шкільні комісії. Зважаючи на незнання населенням німецької мови, в однокласних сільських школах дозволено навчання рідною мовою, а в містах передбачено створення трикласних тривіальних шкіл, які, на відміну від головних, не забезпечували підготовки до здобуття середньої освіти. Учителями в більшості сільських шкіл були дяки, знання яких ґрунтувалися на доступі до літургійних книг і знанні церковнослов’янської мови. Державну політику щодо змісту початкової освіти для селян відобразили опубліковані в 1805 р. інструкції для місцевих опікунів шкіл. Основою освіти було визнано релігійне виховання, що мало формувати моральні засади для мирної та відповідальної поведінки. Основним об’єктом вивчення був ка- техизм. Початкова освіта мала сприяти також формуванню доброго господаря, який би забезпечував економічне процвітання держави; утверджувати у свідомості селянина розуміння основ соціального порядку; пропагувати військовий обов’язок.
Через труднощі з налагодженням державного шкільництва австрійська влада почасти повернула духівництву контроль над освітою. На священи¬
62
ТЕМА З
ків покладено відповідальність за «атмосферу» виховання. У 1815 р. нагляд за початковими школами було доручено консисторіям - римо- і греко- католицькій. Греко-католицька ієрархія на чолі з митрополитом Михайлом Левицьким розгорнула активну діяльність, спрямовану на навчання дітей рідною мовою. Митрополит заохочував духівництво створювати парафіяльні школи і фонди для їх утримання. Співвідношення між початковими державними і парафіяльними школами видно на прикладі Перемиської єпархії, де в 1836 р. діяло 570 початкових шкіл (з них 509 парафіяльних, 60 тривіальних і одна головна). Українським дітям парафіяльні школи давали єдину можливість навчатися рідною мовою. Кількість шкіл при римо-католицьких парафіях була меншою (бо поляки мали можливість навчатися в тривіальних школах), однак вони мали більше класів.
Важливі кроки здійснила австрійська влада для становлення в Галичині вищої освіти, призначення якої полягало в забезпеченні провінції чиновниками, суддями, вчителями, медиками, священиками. 16 листопада 1784 р. у Львові відбулось урочисте відкриття університету. Навчальний заклад, створений на базі єзуїтського колегіуму, складався з чотирьох факультетів: філософського, юридичного, медичного, теологічного, і мав такі ж права, як інші університети Габсбурзької монархії (зокрема захисту докторських і магістерських праць). Початок діяльності Львівського університету закріпив зміщення акцентів у здобутті вищої освіти від теології до світських наук. Розміщено університет у будинку колишнього ордену тринітаріїв на вулиці Краківській. Його першим ректором став перемиський римо-католицький єпископ Антоній Вацлав Бетанський. У 1787 р. при Львівському університеті відкрито Тимчасовий науковий інститут з руською мовою викладання (Provizorische Lehranstalt in ruthenischer Sprache) - так званий Руський інститут (Studium Ruthenum). Інститут виконував функції філософського й богословського факультетів для тієї частини української молоді, яка прагнула здобути вищу освіту, але не була готова навчатися латинською мовою. Впродовж 1787-1809 pp. в інституті налічувалося близько 470 студентів. Чимало з них стали парафіяльними священиками, котрі вирізнялися відносно високим освітнім рівнем. Потреба забезпечити викладання українською мовою посприяла історико-філологічним розвідкам і кристалізації національної ідентичності: значна частина діячів революції 1848 року була синами вихованців Руського інституту.
Важливою складовою реформ «освіченого абсолютизму» були церковно- політичні заходи, які мали обмежити привілеї римо-католицької церкви, залишити за церквою тільки релігійні функції та поставити цю інституцію на службу державі. Світоглядною підставою цих змін стали інтелектуальні течії феброніанізму (німецький єпископ Ніколас фон Гонтгайм, який публікував твори під псевдонімом Юстинус Феброніус, виступав за збільшення в церкві
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
63
впливу єпископів і зведення ролі папи римського до символічної першості) і французьких просвітників та енциклопедистів (засуджували привілеї церкви та її зовнішні культи). Орієнтиром для австрійських правителів стали відносини між державою і протестантською церквою. Австрійська влада позбавила церкву нагляду за школами й цензурних функцій, обмежила духовне судочинство, визнала світськість подружжя і запровадила процедуру розлучення. На користь держави була конфіскована значна частина власності чернечих орденів. У 1781 р. було вирішено закрити всі монастирі, які не займалися суспільно корисною роботою (освітньо-виховною або щодо догляду за хворими). У наступні кілька років ліквідовано понад 600 монастирів, у яких перебувало близько 20 тис. ченців. З монастирського майна створено державний релігійний фонд. З нього здійснювалися виплати священикам - так звана конґруа. Саме парафіяльні священики отримали переваги внаслідок реформ «освіченого абсолютизму». Тоді було створено чимало нових парафій, збудовано церкви. Щоправда, держава спробувала встановити контроль над щоденною діяльністю священиків, регламентуючи дрібні сфери обрядовості (як-от кількість свічок при похованні, календар релігійних свят і т. ін.). Якийсь час священиків зобов’язували подавати на затвердження окружної влади тексти проповідей, однак такі нововведення довго не протрималися.
Попри те, що релігійні реформи були спрямовані на обмеження церковних впливів, становище греко-католицької церкви в Галичині покращилося. Цьому сприяла урядова політика конфесійної рівності. Марія-Терезія в 1774 р. оголосила намір «покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими за римо-католиків». Термін «уніат» було вилучено з ужитку через нібито образливий підтекст і замінено на «греко-католик». У 1781 р. Йосиф II видав так званий толеранційний патент, яким зрівняв протестантів і греко-католиків у правах з римо-католиками. Греко-католи- цьку церкву зміцнило й відновлення Галицької митрополії з центром у Львові (першим митрополитом став Антін Ангелович). Ця подія відповідала політиці Відня. Габсбурги добивалися виокремлення підвладних територій з тих церковних структур, центри яких перебували поза межами монархії. У жовтні 1806 р. цісар Франц І надіслав до Риму подання про відновлення Галицької митрополії, а в лютому 1808 р. папа римський Пій VII видав буллу «В управлінні Вселенською Церквою» («In universalis Ecclesiae regimine»).
Держава взяла на себе підготовку священнослужителів. Було закрито духовні семінарії під управлінням єпископів і в 1783 р. створено генеральні семінарії під егідою держави. Для греко-католиків відкрито семінарію при церкві Св. Варвари у Відні (так званий Барбареум; заснований у 1774 р. і замінений Генеральною греко-католицькою духовною семінарією у Львові в 1783 р.) та державну семінарську бурсу зі школою (конвікт) у Відні (1804 p.). Такі кроки випливали з йосифінської концепції державного управління,
64
ТЕМА З
згідно з якою духівництво було категорією державних чиновників, які мали оголошувати і пояснювати населенню законодавчі й розпорядчі акти. Становище посередника між владою і населенням зміцнювало авторитет греко- католицького духівництва, закріплювало його позиції як вищої, інтелігентної верстви суспільства, яка відрізнялася від селянства способом життя та суспільною роллю. Реформи «освіченого абсолютизму» створили передумови для лідерства греко-католицького духівництва в українському русі.
Реформи зачепили й Буковину. Скасування особистої залежності селян мало позначилося на соціальних відносинах, оскільки буковинські селяни й до того не були кріпаками - за винятком частини циган, звільнених у 1787 р. Обмеження кількості панщизняних днів привело до більшого використання праці селян і посприяло модернізації сільського господарства. Фактично не зачепив селян поділ земель на домініальні й рустикальні. Чималі ділянки залишалися необробленими, а ті з них, які до поділу не були закріплені в спільному користуванні селян, поміщики оголосили своїми. Втім, було впорядковано податки. У 1780-х роках на підставі секуляризованих монастирських земель утворено Православний релігійний фонд Буковини, з якого утримували православні церкви, духовенство, релігійні та освітні заклади. З труднощами відбувались освітні реформи: освітній рівень населення був низьким, шкіл і вчителів фактично не було. У 1780-х роках відкрито дві нормальні взірцеві школи в Чернівцях і Сучаві та десять повітових шкіл. Навчання вели німецькою і румунською мовами, у початкових школах - ще й українською. У 1785 р. до Буковини надійшли перші підручники: читанки, арифметика і катехизм. Ситуація в освіті ускладнилася після приєднання Буковини до Галичини. У 1805-1848 pp. буковинське шкільництво перебувало під наглядом римо-католицької консисторії. Наслідком цього стало витіснення з початкових шкіл української мови на користь польської та суперечки між католиками і православними. Зважаючи на посилення впливу духівництва на школу, православна консисторія вимагала передати їй нагляд за шкільництвом.
В Угорщині реформаторські ініціативи Відня зустрічали опір місцевої знаті. Це змусило Марію-Терезію розпустити Державні збори: упродовж тридцяти років в Угорщині діяло пряме цісарське правління. Внаслідок ур- баріальної реформи було визначено мінімальний розмір селянського земельного наділу і максимальний обсяг сплачуваного з нього податку - не більше однієї дев’ятої від вартості продукції. Панщина була обмежена одним днем на тиждень для селян, які працювали зі своєю худобою, і двома - для інших. Однак землевласники ігнорували ці розпорядження. Релігійні реформи були розпочаті в 1767 р. забороною Марії-Терезії оприлюднювати без дозволу влади розпорядження з Риму. Позбавлення церкви права на цензуру зумовило розквіт книгодрукування. Завдяки активній позиції австрійського уря¬
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
65
ду Мукачівська греко-католицька єпархія отримала в 1771 р. автономний статус. Резиденцією греко-католицького єпископа став конфіскований у 1773 р. австрійською владою єзуїтський колегіум в Ужгороді. Проте спроби мукачівсько-ужгородського єпископа Андрія Бачинського і львівського митрополита Льва Шептицького об’єднати греко-католиків Габсбурзької монархії були безуспішними. Толеранційний едикт сприяв зміцненню православ’я. Освітні реформи в Угорщині проводили в умовах розвинутої мережі початкових шкіл, які діяли в кожній другій громаді під опікою єзуїтів. Після ліквідації ордену створено освітній фонд, школу відокремлено від церкви і підпорядковано світській владі. Початкова освіта для дітей віком 7-13 років стала обов’язковою. Навчання вели угорською мовою, з другого класу вивчали німецьку, з третього - латинську. Слов’янське населення могло навчатись у парафіяльних школах, але підручників для них не було.
Втручання австрійської влади в політичні, соціально-економічні та культурні відносини, які формувалися століттями, цілеспрямоване створення гнучкої системи противаг, які давали змогу ефективно управляти державою, спричинили формування серед українського населення австрофільських настроїв. Українці не мали багато підстав шкодувати, як поляки, за втратою Речі Посполитої, яку асоціювали зі свавіллям польських землевласників і шляхетською анархією. Сподівання на захист із боку австрійської влади посилилися після реформ «освіченого абсолютизму». На емоційному протиставленні австрійських часів польським сформувалося австрорусинство - сукупність настроїв, які відображали позитивне, емоційно забарвлене ставлення української інтелігенції та селянства в Галичині до Габсбурзької монархії, переконання в тому, що австрійський уряд і насамперед цісар опікуватимуться долею галицьких русинів. Міф про «доброго цісаря» почав формуватися в селянському середовищі відразу після смерті Йосифа II. В його основі було переконання, що цісар хотів покращити становище селян, однак йому перешкодила шляхта. Австрійські чиновники утверджували образ «доброго цісаря» в повсякденній роботі з населенням, формуючи уявлення, що будь-який громадянин може поскаржитися на несправедливості цісарю і знайти захист. Наївному селянському монархізмові сприяла позиція греко-католицького духівництва, яке відповіло лоялістськими настроями на покращення матеріального становища і зростання суспільного престижу.
Австрофільські настрої серед українців зміцніли під час «Весни народів», передусім завдяки скасуванню в Галичині 15 травня 1848 р. панщини. Під впливом греко-католицької ієрархії, яка стверджувала, що влада заслуговує на повагу, оскільки походить від Бога, українці пов’язали національні та соціальні здобутки не з революційними подіями, а навпаки - з протидією їм. За підтримки австрійського уряду була утворена й діяла перша українська по¬
66
ТЕМА З
літична організація в Галичині - Головна руська рада. Відень керувався політичними інтересами. У планах австрійських урядовців русини мали бути противагою сепаратистським настроям поляків. Побачивши, що австрійська влада затягує з конкретними рішеннями для українців, - передусім у найважливішому для них питанні адміністративного поділу Галичини, - українські політики поступово позбувались ілюзій австрорусинства та пробували поєднувати лоялістські настрої з завданнями національного розвитку. Під час конституційних перетворень 1860-х років австрійський уряд віддав управління Галичиною польським політикам, які відтоді запобігали його прямим контактам з українськими представниками. Сподівання українців на те, що Відень створить сприятливі умови для національно-культурного розвитку без зусиль з їхнього боку, не справдились. Якийсь час українські діячі ще намагалися підтримувати ці зв’язки, надсилаючи у Відень меморіали зі скаргами на національні утиски, проте невдовзі такі дії втратили сенс, оскільки на них ніхто не реагував.
Австрорусинство відіграло певну роль у формуванні модерної національної ідентичності, сприяючи розмежуванню галицьких русинів з поляками. Певний час ідею вірного Австрії «галицько-руського народу» - з ініціативи церковної ієрархії, зокрема митрополита Йосифа Сембратови- ча, - розглядали як програму, що могла об’єднати політичні сили, створити альтернативу конфронтації між русофілами і народовцями. Однак галицькі українці пов’язували проекти модерного націєтворення з виходом поза межі галицького простору, а формування всеруської чи всеукраїнської концепцій національної ідентичності не надто поєднувалося з акцентованою лояльністю до Габсбурґів. Австрійський уряд, своєю чергою, рідко зосереджував увагу на українцях, перекладаючи завдання з дотримання стабільності в Галичині на польських консерваторів. Поляки доволі успішно переконували Відень у тому, що українське населення схильне до антидержавних, проросійських настроїв.
У 1870-1890-х роках серед галицьких українців наростали образи на центральний австрійський уряд. Ситуація не змінилася навіть після спроби порозуміння 1890 року, першим пунктом якого була декларація лояльності українців Габсбурґам. Мінімальні впливи українців на органи влади на тлі зміцнення на базі австрійської конституції національного руху обурювали українських політиків. Символом відмови галицьких українців від наївного австрійського монархізму вважають так звані баденівські вибори до Галицького сейму 1895 року (від прізвища намісника Казимежа Бадені, який перед тим був призначений австрійським прем’єром, однак особисто контролював перебіг виборів у Галичині). Вибори супроводжувалися разючими правопорушеннями, спрямованими проти українських кандидатів. Відразу після ви¬
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА,...
67
борів численне представництво галицьких українців (221 особа) вирушило до Відня, аби поскаржитися цісарю, однак ця депутація зазнала провалу: до цісаря допустили тільки кількох осіб, яким Франц-Йосиф І вказав на недоречність депутації, запевнив їх у прихильності Відня до всіх народів монархії, а кількахвилинну розмову завершив французько-німецькою фразою «Бувайте, мої панове! » («Adieu, теіпе Неггеп!»). За словами Євгена Олесницького, після цих подій галицькі українці були змушені визнати, що «в Австрії нема для нашого народу ніякої будучности, ні ніякої надії», а «давні почування “ти- рольців Сходу” вигасли зовсім».
На зламі ХІХ-ХХ ст. українсько-австрійські відносини перейшли у сферу прагматичної політики. Критикуючи австрійський уряд, українські політики все ж розуміли, що конституційний устрій держави забезпечував можливості для національного розвитку, а втручання австрійської влади в польсько- українські відносини стримувало полонізацію. Напередодні Першої світової війни значну роль у формуванні українсько-австрійських відносин відігравали геополітичні міркування. Українські політики пробували переконати австрійських урядовців і представників династії Габсбурґів у можливості залучити на бік Австрії мешканців підросійської України. Польські політики, своєю чергою, заперечували таку ймовірність, вказували на слабкість українського руху в Росії та стверджували, що серед українського населення поширені проросійські («москвофільські») настрої. Австрійський уряд надалі намагався балансувати між інтересами різних національностей.
3.3. Вплив конституційних і децентралізаторськихреформ 1860-х років у Габсбурзькій монархії на становище українців
Спроби перетворити Габсбурзьку монархію на централізовану державу, що здійснювалися наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст., були невдалими. На перешкоді став передусім багатоетнічний склад монархії й зростання значущості національного питання. Під час революції 1848-1849 років, яка увійшла в історію як «Весна народів», про власні національні інтереси заявили не тільки так звані історичні народи - німці, угорці, поляки, італійці, - а й усі інші, а новим явищем стало залучення до національної ідеології ширших верств суспільства. Поняття національного суверенітету стало символом ліберальних перетворень, свободи, прогресу та модернізації; воно змінило уявлення про державу і владу монарха, створило передумови для знищення станового устрою та перетворення підданих у громадян, наділених політичними правами. У другій половині XIX - на початку XX ст. на¬
68
ТЕМА З
ціональне питання стало головною проблемою Габсбурзької монархії, що відкрило чимало нових можливостей для політичних комбінацій.
«Весна народів» започаткувала перетворення Австрійської монархії на конституційну державу. Заворушення з національним підтекстом поставили австрійський уряд перед вибором: обмежити владу монарха впливовими органами центральної влади чи піти назустріч вимогам національних автономій. 25 квітня 1848 р. уряд оприлюднив Квітневу конституцію, однак уже в травні цісар Фердинанд І призупинив її дію й оголосив вибори парламенту. Перший австрійський парламент розпочав роботу у Відні 10 липня 1848 p., у жовтні через заворушення в столиці його засідання було перенесено до Кромерижа в Моравії. У парламенті сформовано більшість навколо проекту конституції німецького депутата Каетана Маєра. Згідно з цим проектом, провінції мали існувати в кордонах, які історично склалися, однак усередині бути поділеними на національні повіти. У кромеризькому проекті конституції вперше з’явилося положення про рівноправність народів монархії. Натомість уряд відстоював законопроект, який передбачав централізоване управління, надання цісареві абсолютного права вето, а урядові - можливості розпускати парламент.
Утім, жоден з цих проектів не був ухвалений - австрійська влада впоралася з революційними заворушеннями. У грудні 1848 р. в Австрії почав правити цісар Франц-Йосиф І, який розпустив парламент. 4 березня 1849 р. в Оломоуці (Моравія) на хвилі спаду революції було видано так звану октройовану (тобто даровану) конституцію, в основу якої покладено положення Прагматичної санкції 1713 року про єдність монархії, проголошено рівність громадян перед законом та право розвивати національність і мову. 31 грудня 1851 p., після придушення революції, «октройована» конституція була скасована: в Австрії розпочався десятилітній період так званого нео- абсолютизму. Франц-Йосиф І правив Габсбурзькою монархією аж до своєї смерті 21 листопада 1916 p., послуживши для кількох поколінь символом життєвої стабільності. Письменник Бруно Шульц так передав суспільний клімат в Австрії на кінець його правління: «Світ був на той час охоплений зусібіч Францом-Йосифом І, і не було виходу поза нього. На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неуникненний профіль і замикав світ на ключ, як в’язницю».
Революція 1848 року лише намітила напрям майбутніх реформ, однак спроба в 1850-х роках зберегти унітарний характер Габсбурзької монархії показала, що держава стоїть на межі зовнішньополітичних і економічних розладів та внутрішніх заворушень. Це спонукало уряд зважитися на реформи, які були проведені в 1860-1867 pp. Перетворення не завжди мали послідовний і продуманий характер: частіше уряд реагував на ситуацію,
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
69
ніж задавав їй тон. Обдумуючи рішення, австрійські правителі вагалися між двома перспективами Австрії: лібералізацією громадської сфери з одночасним посиленням централістських процесів чи наданням провінціям ширших самоврядних прав. Специфіка цих вагань полягала в тому, що консервативний елемент, який традиційно служить опорою монархії, в Австрії був представлений національною аристократією, а та, своєю чергою, добивалася розширення автономних прав для провінцій.
20 жовтня 1860 р. Франц-Йосиф І видав Жовтневий диплом, яким оголосив про намір провести конституційні реформи. Його головною ідеєю стало визнання владою індивідуальності історичних «країв і народів» взамін за збереження цілісності держави. У патенті цісаря від 26 лютого 1861 р. реформаторські наміри були деталізовані в поміркованішій редакції. Лютневим патентом громадянам надано основні конституційні права і свободи: проголошено рівність перед законом, недоторканність приватної власності, свободу слова, віросповідання, розвиток національностей, право на освіту рідною мовою. Лютневий патент започаткував діяльність парламентських інститутів - у додатках було докладно регламентовано компетенцію, склад і порядок виборів до австрійського парламенту і провінційних представницьких органів, у тому числі Галицького й Буковинського сеймів. Главою держави залишався цісар, однак його законодавча влада була обмежена парламентом (.Reichsrat), а в провінціях - сеймами (Landtag). До компетенції цісаря належали: остаточні рішення у сфері законодавства (закони набували чинності тільки після санкції цісаря), керівництво зовнішньою політикою, армією і - фактично - урядом. Формально розпорядження цісаря набували чинності після підпису відповідного міністра, але жоден урядовець не наважувався їх блокувати. Існування уряду прямо не залежало від парламентської більшості, однак йому доводилося рахуватися з потребою її створення та поступками для політичних угруповань. Цісар особисто вирішував, хто входитиме до складу уряду, посади міністрів обіймали близькі йому й довірені особи.
Завершилися реформи створенням дуалістичної Австро-Угорської монархії, що було закріплене так званою Грудневою конституцією - сімома «основними державними законами» від 21 грудня 1867 p., які розмежовували повноваження і визначали спільні для обох частин монархії питання. Правовою базою регулювання національних відносин стали положення Основного державного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 p., який базувався на нормі про рівність усіх громадян перед законом. Особливе значення для національних відносин мав 19-й параграф, де стверджувалося: «Усі народи держави рівні у правах, і кожен народ має беззастережне право на збереження й плекання своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх мов, що вживаються у краях, у школі, адміністрації та
70
ТЕМА З
громадському житті. У краях, де проживають кілька народів, публічні освітні заклади мають бути організовані так, щоб кожний із тих народів отримав однакові можливості для навчання рідною мовою, без примусового вивчення другої крайової мови».
Визнання державою національної рівноправності дало змогу офіційній пропаганді поширювати уявлення про «батьківську» роль австрійських правителів щодо народів монархії, які нібито знаходили в її складі притулок для вільного розвитку, значно сприятливіші умови, ніж в інших багатонаціональних державах. Однак на практиці 19-й параграф закону про загальні права громадян став тільки символом у боротьбі за національну рівноправність. Насправді йшлося про рівноправність у нерівних умовах. У кращій ситуації опинилися так звані історичні народи (німці, угорці, поляки, італійці); позиції ж інших, у тому числі українців, були поставлені в залежність від органів влади на місцях. Переклавши відповідальність за владнання національних суперечностей на провінції, уряд лише зрідка й у виняткових ситуаціях втручався в національні відносини. Політична географія багатьох австрійських провінцій була сконструйована так, щоб обмежувати сепаратистські рухи й відкривати можливості для політичної гри.
Принципову роль для визначення політичних позицій українців в Австро-Угорській монархії відіграло рішення польських політиків піти на компроміс із Габсбургами, яке остаточно викристалізувалося після придушення польського повстання 1863 року. Розуміючи, що збройна боротьба приречена на поразку і жертви, низка впливових польських діячів у Галичині - насамперед зі середовища краківських консерваторів - запропонувала замінити повстанську тактику гаслом «органічної праці», що передбачало визнання лояльності щодо імперської влади. Символом цього рішення стали слова з адресу (звернення) Галицького сейму до монарха від 10 грудня
1866 р.: «При Тобі, Найясніший Цісарю, стоїмо і хочемо стояти», авторство яких приписують одному з найвпливовіших польських аристократів у Галичині Адамові Потоцькому. Щоб переконати галичан у необхідності такої переорієнтації, польські політики заговорили про нібито успадковане Габс- бурзькою монархією від Речі Посполитої месіанське призначення - стати «щитом західної цивілізації».
Підтримка галицькими поляками австрійської влади відкрила шлях до перетворення Галичини на польську автономну територію. Чималу роль тут відіграв польський політик граф Аґенор Ґолуховський, який тричі обіймав посаду галицького намісника (у 1849-1859, 1866-1868 і 1871-1875 pp.), а в 1859-1861 pp. був австрійським прем’єром. Ґолуховський був одним з перших впливових діячів, які побачили в австрофільстві шанс для захисту польських інтересів. Він започаткував формування нового типу чиновника, який, будучи австрійським державним службовцем, одночасно міг діяти як
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
71
польський патріот. Призначений удруге намісником, А. Ґолуховський отримав широкі повноваження, які використав для послаблення позицій українців і протидії їхнім прагненням домогтися поділу Галичини. Намісник міг впливати на рішення сейму, розстановку політичних сил, вести самостійну кадрову політику. Ці можливості, поєднані з управлінським досвідом, дали йому змогу реорганізувати провінційну адміністрацію. Впродовж кількох місяців чиновники з інших провінцій були звільнені, їхні місця зайняли поляки. Звільнення торкнулися й чиновників-українців.
Важливим аспектом перетворення Галичини в «польську автономію» стало надання польській мові офіційного статусу в адміністрації та судочинстві. У вересні 1868 р. польська більшість Галицького сейму ухвалила законопроект, згідно з яким в адміністрації мали використовувати польську мову, а за українською закріплено нерівноправний статус - чиновники повинні були тільки відповідати нею на україномовні звернення, хоча на практиці й це положення нерідко порушували. Такий самий принцип покладено в основу ухваленого тоді ж закону про мову в судочинстві. У червні 1869 р. ці закони отримали санкцію цісаря. Дискусії про сфери використання української мови в Галичині тривали протягом усього періоду автономії, торкаючись широкого кола питань - від мови сеймових стенограм (щойно з 1910 р. виступи українських депутатів почали друкувати кирилицею) до написів на залізничних квитках, офіційних бланках і вивісках, а також мови спілкування - передусім у національно змішаних родинах. Українці добивалися для своєї мови офіційного статусу нарівні з польською, натомість польські політики прагнули обмежити її використання побутовою сферою, покликаючись спершу на нерозвинутість української літературної мови, її наближеність до російської, брак наукової термінології, а згодом - на те, що розширення прав української мови загострить національні відносини і загрожуватиме польським інтересам.
У другій половині 1860-х років було полонізовано й систему освіти. У червні 1867 р. Галицький сейм ухвалив закон про мови викладання в народних і середніх школах. Право вибору мови в початковій школі закріплено за громадою. У середніх школах мовою навчання стала польська, за винятком української Академічної гімназії у Львові та двох німецьких гімназій - у Львові та Бродах. Рішення про створення гімназії ухвалював Галицький сейм, польська більшість якого протидіяла відкриттю українських середніх шкіл, вважаючи їх «вогнищами сепаратизму». Кількість українських гімназій у Галичині була критично малою в порівнянні з кількістю польських. В учительських семінаріях мали викладати двома мовами (так званий утраквізм), однак на практиці українською вивчали лише кілька предметів. Важливим інструментом контролю над освітою стала заснована в 1867 р. Крайова
72
ТЕМА З
шкільна рада, яка перебувала в руках польських політиків, тоді як українці безуспішно добивалися її поділу на національні секції. У Львівському університеті польська мова утвердилася в управлінні та діловодстві, переважали викладачі-поляки: напередодні Першої світової війни тут діяли 80 польських і тільки 8 українських кафедр.
Ідеологічно польсько-австрійське порозуміння обґрунтували краківські консерватори. Це політичне угруповання відоме теж під назвою станьчи- ки - від опублікованого в 1869 р. політичного памфлету «Тека Станьчика» («Teka Stańczyka»), де в карикатурній формі було висміяне політичне життя в Галичині. Станьчики закликали відмовитися від орієнтації на повстання, погодитися з реальністю і запропонувати імперським урядам лояльність поляків в обмін на підтримку програми «органічної праці». Така програма передбачала розбудову польського національного життя в усіх сферах, що давало змогу підготуватися до відновлення державності у віддаленому майбутньому, коли складуться сприятливі геополітичні обставини. Хоча проавстрій- ська орієнтація станьчиків викликала критику опозиції, саме вона дала змогу польським політикам здобути контроль над Галичиною. Важливою була підтримка польсько-австрійського порозуміння впливовими польськими аристократами, передусім Сапєгами і Потоцькими. Під керівництвом крайового маршалка Леона Сапєги (1861-1875) польські депутати сейму стали на шлях «органічної праці», змирившись із тим, що Галичина не отримала такого рівня автономії, як Угорщина. У 1870-1871 pp. австрійський уряд удруге очолив галицький поляк - Альфред Потоцький. «Особливий» статус Галичини був закріплений створенням у 1871 р. посади так званого «міністра без портфеля», якого згодом називали міністром для Галичини. Це міністерство розглядало пропозиції уряду, які стосувалися Галичини, впливало на деякі посадові призначення, було осередком польського лобі у Відні. Посаду міністра для Галичини обіймали тільки поляки - як правило, консерватори. Одним із важливих завдань міністерства було запобігання контактам між Віднем і українськими політиками.
Нові можливості, що їх відкрили конституційні реформи 1860-х років, з одного боку, і порозуміння з австрійським урядом, з іншого, дали змогу польським політикам зосередити владу в Галичині та надати українському питанню статус внутрішнього («домашнього»). Вирішувати питання національного розвитку українців стало можливим у межах провінції - передусім у сеймі, обминаючи Відень. Система австрійсько-польсько-українських відносин, сформована в 1860-х роках, виявилася стійкою, а невдоволення українців не вважали достатньою підставою для її перегляду. Правда, австрійські урядовці не втрачали з поля зору українців як можливу противагу полякам або як аргумент при загостренні відносин з Росією. Однак на
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
73
практиці більшість ініціатив Відня в українському питанні польські політики зводили нанівець, доводячи, що українці становлять загрозу для Австрії через русофільські симпатії. Відсторонення від механізмів ухвалення рішень у Галичині спершу спричинило глибоку кризу в українських політичних середовищах, які пов’язували свої надії з допомогою ззовні - з австрійського чи російського боку. Однак поступово, спираючись на можливості конституційного устрою, українські діячі сформулювали на противагу «польській галицькій автономії» ідею «автономії народного життя». Вона полягала у створенні шляхом «органічної праці» самодостатньої громадської сфери, яка мала забезпечувати розвиток національного руху.
Вищим органом державної влади в Галичині у другій половині XIX - на початку XX ст. було Галицьке намісництво. Цісарсько-королівський намісник (нім. Kaiserlich-Kóniglicher Staatthalter, пол. cesarsko-królewski namiestnik) очолював державну адміністрацію в провінції та керував штатом чиновників - намісництвом. Намісництва були створені на базі губернаторств. Уперше про намісництва заговорили у Кромерижі під час парламентських дебатів про конституцію. Розпорядженням цісаря 1852 року, законами 1868 і 1873 років було визначено повноваження і штати намісництв. Намісництво вважалося колегіальним органом управління: крім намісника, до його штату входили два віце-президенти, радники двору, радники намісництва, старости, повітові комісари, секретарі, канцеляристи і практиканти. Чиновники намісництва, штат яких постійно зростав, працювали в департаментах, радах, комісіях, бюро. Офіційним органом Галицького намісництва був часопис «Львівська газета» («Gazeta Lwowska»). Розміщувалося намісництво у Львові спершу в палаці-резиденції губернатора на вулиці Панській-вищій, 14 (нині вул. Винниченка), а від 1880 р. - у спеціально збудованому за проектом Фелікса Ксенжарського будинку на вулиці Чарнецького (вул. Винниченка). Будинок намісництва називали «палац під Кавками» (пол. kawka - галка) через розміщений на його фронтоні герб Галичини, в центрі якого містилась увінчана короною галка, а також через птахів у парку навпроти.
Напередодні Першої світової війни в Галицькому намісництві працювало понад 600 чиновників. Переважна більшість із них були поляками. Нерідко з посади дрібного чиновника в намісництві починався шлях до вищої адміністративної чи політичної кар’єри. Для вихідців з українських родин робота на адміністративній посаді, як правило, ставала містком до полонізації. Управлінські практики з часом зазнавали бюрократизації з її типовими негативними ознаками. Чиновники стикалися й з об’єктивними труднощами, що були пов’язані з ускладненням адміністративних функцій через нові виклики й запити суспільства. Згідно з даними намісника Міхала Бобжинського, тільки
74
ТЕМА З
в 1912 р. Галицьке намісництво розглянуло 378 тис. справ. Проблемою було одночасне існування намісництва і Крайового виділу Галицького сейму з чиновницькими апаратами, які дублювали певні функції. На зламі ХІХ-ХХ ст. в Галичині обговорювали проект адміністративної реформи польського політика та австрійського міністра фінансів Юліана Дунаєвського, що передбачав об’єднання намісництва і Крайового виділу, однак цей проект не був реалізований.
Відповідальність намісника за все, що відбувалось у провінції, була дуже високою. Попри колегіальність, саме намісник приймав рішення, яку інформацію представити до Відня. Найперше повноваження намісника полягало в тому, аби бути особистим представником цісаря у провінції. Проте виконувати розпорядження вищих органів було замало. Не випадково провінційну владу в Габсбурзькій монархії окреслювали поняттям «політична адміністрація». На практиці це означало, що намісник - найвпливовіший політик у провінції і своїм авторитетом забезпечує політичні інтереси Габсбурґів. Намісник представляв інтереси уряду в сеймі, міг гальмувати законопроекти чи сприяти ухваленню, призначав нижчих чиновників і подавав на затвердження кандидатів на вищі посади, керував адміністрацією, виконував доручення цісаря чи міністерств, відповідав за спокій і порядок, мав право застосовувати збройну силу, наглядав за самоврядуванням. Усі галицькі намісники були непересічними й невипадковими особистостями, за якими стояли великі політичні та майнові інтереси.
Перед призначенням галицького намісника австрійський прем’єр і цісар консультувалися з Польським парламентським колом. Посаду галицького намісника обіймали: Аґенор Ґолуховський (1849-1859, 1866-1868, 1871-1875), Карл Мош (1859-1861), Александр Менсдорф (1862-1864), Франц Паум- гартен (1864-1866), Людвіґ Поссинґер фон Хоборський (1866-1871), Альфред Потоцький (1875-1883), Філіп Залеський (1883-1888), Казимеж Бадені (1888-1895), Евстахій Санґушко (1895-1898), Леон Пінінський (1898-1903), Анджей Потоцький (1903-1908), Міхал Бобжинський (1908-1913), Вітольд Коритовський (1913-1915), Герман фон Коллард (1915-1916), Еріх фон Ди- ллер (1916-1917), Карл фон Гуйн (1917-1918). Під час реформ 1860-х років (зокрема в період польського повстання 1863 року) та після початку Першої світової війни намісниками призначали австрійських чиновників переважно німецького походження, в інший час галицькими намісниками були поляки (дев’ять осіб) - переважно вихідці з аристократичних родин, політично пов’язані з консерваторами. Першим нешляхтичем на посаді галицького намісника став історик, професор Яґеллонського університету Міхал Бобжинський. У середньому галицький намісник перебував на посаді 5-8 років, після чого його відправляли у відставку за рішенням цісаря. Крім убитого
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
75
Анджея Потоцького, жоден намісник не помер на посаді. Кожна відставка намісника була наслідком політичних перегрупувань і спричиняла політичне пожвавлення в провінції.
У середині 1860-х років змінено адміністративний устрій Галичини: замість циркулів провінцію поділено на 74 повіти на чолі зі старостами, підпорядкованими намісництву. У компетенції повітового староства були: нагляд за громадським самоврядуванням, господарські питання (зокрема контроль над збором податків), діяльність освітніх і медичних закладів, поліція, організація виборчих кампаній, деякі питання адміністративного й цивільного судочинства. Кандидатури старост пропонував намісник, а призначав міністр внутрішніх справ. Старостами ставали переважно представники середньозаможної польської шляхти, для яких ця посада була вершиною кар’єри. Органи місцевої влади теж вибудувано на засаді дуалізму - розмежування управління й самоврядування. Закони про місцеве самоврядування були ухвалені Галицьким сеймом і підписані цісарем у 1866 р. Згідно із законом про повітове представництво були створені повітові ради (26 членів) та їхні виконавчі органи - повітові виділи. Вибори відбувалися за куріальною системою. Повітова рада вибирала голову - маршал- ка, якого затверджував цісар. До компетенції ради належали господарські питання. Перевагу в повітових радах мала польська шляхта. Представництво українців у повітових радах зростало мірою формування української інтелігенції. Мешканці міст вибирали міські ради, які формували виконавчі органи - магістрати - й обирали бургомістрів, а в містах зі статутами (у 1870 р. затверджено міський статут Львова) - президентів. Закон про громади організовував самоврядування в селах: сільська громада вибирала громадську раду на чолі з війтом. Адміністративну осібність панських маєтків (двірських обшарів) було збережено. Незважаючи на контроль, громада в багатьох питаннях залишалась автономною. Для українців самоорганізація у громадах стала школою самоуправління. У Східній Галичині відносини між громадською і повітовою владою набували характеру польсько-українського протистояння. Маючи переваги на рівні повітової влади, польські політики намагалися контролювати громади, де переважало українське населення. Повітова влада заохочувала війтів до зловживань, щоб згодом маніпулювати ними на виборах.
Чиновники у провінціях нерідко опинялися перед складністю поєднати національні й державні інтереси, були змушені робити непростий вибір. Вони зазнавали подвійного тиску: Відень вимагав австрійського патріотизму й/ засуджував громадську активність, а національні інституції - відстоювання інтересів етнічної спільноти. Органи місцевої влади в Галичині були об’єктом постійної критики, зокрема через різне підпорядкування і дублю-
76 ТЕМА З
ванн я функцій. Водночас усі боялися чіткої адміністративної вертикалі, яка при зміні політичного курсу могла б зосередитися в одних руках - уряду, поляків чи українців, тому розмови про адміністративну реформу не переходили в практичну площину. Відень не погоджувався, щоби намісник був підзвітним сеймові, тоді як цього домагалися прихильники розширення автономії Галичини. Намісник мав перед польською сеймовою більшістю тільки «моральну відповідальність». Протягом австрійського панування польські політики змінили позицію від несприйняття чужої влади до усвідомлення переваг австрійського конституційного устрою. Якщо наприкінці XVIII ст. співпрацю з австрійською владою вважали національною ганьбою, у середині XIX ст. - вимушеною необхідністю окремих осіб, то на зламі ХІХ-ХХ ст. польська аристократія вважала за честь обіймати високі посади та поділяти ідеологію вирішення польського питання за підтримки Габсбурґів.
Конституційні реформи суттєво змінили правовий статус Буковини. Згідно з так званою октройованою конституцією 1849 року Буковину в адміністративному плані відокремлено від Галичини і визнано автономним краєм - герцогством. У вересні 1850 р. цісар затвердив тимчасову конституцію Буковини. У березні 1853 р. призначено першого крайового президента - Франца фон Шміка. Після скасування «октройованої» конституції автономію було обмежено. У 1850-х роках коронний край поділено на повіти на чолі зі старостами, податкові округи і громади. У квітні 1860 р. автономію Буковини було скасовано, край знову став адміністративною частиною Галичини, що викликало невдоволення мешканців. У грудні того ж року було опубліковано «Визвольний заклик Буковини» - петицію з 250-ма підписами представників усіх верств населення, яка вимагала відновити автономію. Статус коронного краю повернуто Буковині на підставі Лютневого патенту 1861 року. Остаточно автономія Буковини була встановлена цісарським декретом 1862 року, який затвердив герб Буковини - зображення голови бика на синьо-червоному тлі між трьома золотими зорями.
Буковинську адміністрацію очолював крайовий президент (Landes- praesident), призначений імператором і підпорядкований Міністерству внутрішніх справ. Його повноваження були такими ж, як у намісника, а різниця в назві вказувала на менший розмір провінції. Крайовими президентами Буковини були: Франц фон Шмік (1853-1857), Карл Роткірх Пантен (1858-1860), Венцель фон Мартіна (1861 -1862), Рудольф Амадей (1862-1865), Франц Мірбах фон Рейнфельд (1865-1870), Фелікс фон Піно-Фриденталь (1870-1874,1887-1890), Ієронім фон Алезані (1874-1887), Антон Паце (1891— 1892), Франц фон Кравс (1892-1894), Леопольд Гоес (1894-1897), Фридрих Бурґіньйон фон Баумберґ (1897-1903), Конрад Гогенлое-Шиллінґсфюрст (1903-1904), Октавіан Реґнер фон Бляйлебен (1904-1911), Рудольф Меран
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
11
(1912-1917), Йозеф Ецдорф (1917-1918). Усі керівники буковинської адміністрації походили з інших провінцій: наприклад, Кравс був президентом поліції у Відні, а Бурґіньйон - віце-президентом Нижньоавстрійського намісництва. Від місцевих політичних еліт вони залежали дуже мало. Принц Конрад Гогенлое в 1906 р. став австрійським прем’єром. При президентові діяло крайове управління, якому підпорядковано місцеві адміністративні органи - Чернівецький магістрат, повітові управління, прикордонні поліцейські комісаріати, митниці, поштово-телеграфне відомство. Політичні справи (нагляд, вибори, цензура) розглядала президія крайового управління та її виконавчий орган - президіальне бюро. Інші питання були розділені між департаментами. Президент очолював фінансову дирекцію, Крайову шкільну раду, управління майном Православного релігійного фонду, але на практиці ними керували заступники.
Адміністративно-територіальний поділ Буковини протягом другої половини XIX - початку XX ст. змінювався. Напередодні Першої світової війни Буковина ділилася на 11 повітів на чолі з начальниками повітових управлінь. У 1864 р. Чернівці отримали міський статут, який передав управління міській громадській раді та її виконавчому органу - магістратові. У громадах діяли виборні громадські ради, які обирали громадського голову (двірника) і щонайменше двох присяжних. Відповідно до закону 1864 року сільські громади і панські маєтки стали самостійними адміністративними одиницями, однак у 1909 р. новий громадський статут скасував цю норму. Виборче право у громадах мали всі чоловіки, старші за 24 років; виборців ділили на три групи залежно від розміру сплачуваного податку. Окреме право голосу мали товариства, які діяли на території громад. В адміністрації Буковини утвердилася німецька мова, у початкових школах навчали мовами місцевих громад. Викладання у відкритому в 1875 р. Чернівецькому університеті вели німецькою мовою, тут також діяла кафедра української мови й літератури. Українці Буковини мали змогу здобути середню освіту рідною мовою в українській гімназії у Вижниці, українсько-німецьких гімназіях у Чернівцях, Кіцмані, Сереті.
Специфіка Буковини полягала у взаємодії кількох національних культур, що не давало змоги розвинутись якомусь одному (як у Галичині - українсько- іюльському) конфліктові. Політичне життя Буковини нерідко трактували як взірець міжнаціонального порозуміння, а провінцію називали «Швейцарією Сходу». Однак із наближенням Першої світової війни національні суперечності й тут загострювалися - насамперед через претензії українців і румунів на роль корінного населення. Румунські історики й політики твердили про «славізацію» або «рутенізацію» Буковини під протекторатом австрійського уряду. Щоб протидіяти цьому, вони вимагали обмежити слов’янську іммі¬
78
ТЕМА З
грацію, не визнавати українську однією з крайових мов, пропагували гасло «Буковина для румунів», тиснули на населення під час переписів, вимагаючи подавати як розмовну румунську мову, перешкоджали створенню українських культурно-освітніх закладів. Досить мирно складалися на Буковині українсько-польські відносини, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. на них позначилося протистояння в Галичині.
Після придушення угорської революції 1848-1849 років австрійський уряд реорганізував Угорщину, розділивши на пять військових округів. Одним з нових утворень став Ужгородський район, що охоплював комітати Унґ, Берег, Уґоча і Мараморош. Головним адміністратором району призначено барона Іґнаца фон Віллеца, першим референтом і керівником канцелярії - Адольфа Добрянського. Українська інтелігенція сприйняла ці зміни як утворення «Руського округу» - передумови автономії русинів у Габсбурзь- кій монархії. Тут було запроваджено навчання українською мовою в початкових школах, засновано українську гімназію в Ужгороді. Однак у березні 1850 р. «Руський округ» був ліквідований, що місцеве русинське населення потрактувало як «ужгородську катастрофу». Після відновлення конституційних реформ у 1860-х роках А. Добрянський домагався автономії українських територій в Угорщині, але Угорський сейм відкинув цю програму, а Добрянського позбавили депутатського мандата.
Українсько-угорські відносини в Закарпатті розвивалися без втручання австрійської влади. Ще напередодні «Весни народів» угорські реформатори, об’єднані навколо Лайоша Кошута, вбачали шлях до модернізації Угорщини в перетворенні середньовічної natio Hungarica на модерну угорську політичну націю вільних громадян. Національні меншини, позбавлені еліти, мали відмовитися від власної ідентичності й протягом одного покоління влитися в угорську політичну націю. Шлях до прискореної мадяризації неугор- ських народів відкрила австро-угорська угода 1867 року. У лютому 1867 р. в Угорському сеймі оголошено указ Франца-Йосифа І про відновлення історично-правової самобутності Угорського королівства. Угорський сейм ухвалив закони, які зміцнювали централізацію та відкидали визнання прав національних меншин. На початку XX ст. з ініціативи міністра освіти Альберта Апоньї угорська ставала мовою викладання в усіх школах. Мадяризації зазнавала греко-католицька церква на Закарпатті. Українці в Угорщині були витіснені з політичного життя. Вони могли підтримувати національну ідентичність лише в культурно-просвітній сфері.
У 1860-х роках український рух був ідейно слабким, з нерозвинутою інфраструктурою. Тому, незважаючи на закріплений у конституції принцип національної рівноправності, українці в монархії Габсбурґів не змогли добитися рівного доступу до прав, можливостей і владних важелів, які відкривались у
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
19
зв’язку з децентралізацією. Усунення українців від впливів на ухвалення рішень призвело до формування в українському русі гасла «автономії народного життя». На практиці воно означало посилення уваги до розвитку національних інституцій поза офіційними органами на основі можливостей, що їх відкривали конституційні права і свободи. Зростання чисельності української інтелігенції й одночасна демократизація громадсько-політичної сфери сприяли зміцненню позицій українців і в органах державної влади та управління, особливо на місцевому рівні. Однак в уяві політиків інших національностей таке зміцнення сприймалось як зазіхання на їхні національні інтереси, витіснення їх зі здобутих колись позицій, що ставало додатковим чинником для посилення міжнаціональних суперечностей.
3.4. Українське представництво в австрійських державних (Державна рада) і крайових (Галицький і Буковинський сейми) парламентських установах
Важливим чинником політичного життя в австрійській Галичині й на Буковині була парламентська діяльність. Парламентські практики давали змогу особі відчути співпричетність до влади, привчали її до відповідальності за дії в політиці, зумовлювали структуризацію суспільства на підставі політичних інтересів, прискорювали формування національної свідомості. Хоча австрійський конституціоналізм був лише відносно демократичним (прийнято говорити про демократію в нерівних умовах), на його базі в українців у другій половині XIX - на початку XX ст. сформувалися власний досвід і традиції парламентської діяльності.
Перший парламентський досвід українці отримали під час «Весни народів». У травні 1848 р. Фердинанд І заявив про скликання однопалатного парламенту для ухвалення конституції. Вибори відбувалися на підставі закону, який передбачав один мандат від 50 тис. мешканців. У Галичині й на Буковині обирали 108 депутатів, вибори були двоступеневими. Передбачити їх результати через брак традиції було складно. Селяни боялися, що парламент відновить панщину. Австрійська адміністрація підтримувала деяких українських кандидатів проти впливових поляків, а губернатор Галичини Франц Стадіон став депутатом завдяки голосам українців Жовківщини. Половину українського представництва від Галичини й Буковини склали селяни (20 із 40 депутатів), на яких влада покладала єдиний обов’язок - бути австрійськими патріотами. Однак селяни не були готовими до повноцінної роботи в парламенті, не знали німецької мови, не розуміли суті питань, які обгово-
80
ТЕМА З
рювалися, а Стадіон навіть пробував керувати їх голосуванням. Роль «опікунів» селян узяли на себе греко-католицькі священики. Позицію українських депутатів у парламенті визначала гострота українсько-польських відносин і сподівання на підтримку з боку австрійського уряду. «Октройована» конституція, в якій основна вимога українців - поділ Галичини - була проігнорована (це видавалось особливо дошкульним через відокремлення Буковини), показала, що в українсько-польських суперечностях Відень підтримуватиме сильнішу сторону.
Нова система законодавчої (представницької) влади була сформована в ході конституційних перетворень 1860-х років. Головним представницьким органом австрійської частини монархії стала Державна рада та Угорський сейм. Вирішенням загальних для монархії питань (дипломатичних, військових, фінансових) займалися так звані Спільні делегації. Державна рада була двопалатним парламентом і складалася з Палати панів (Herrenhaus) і Палати депутатів (Abgeordnetenhaus). У компетенції Ради були фінансово- господарські, військово-оборонні, медичні, судові й адміністративні питання. Конституція 1867 року вичерпно встановлювала повноваження Державної ради, залишаючи всі інші питання в компетенції крайових сеймів. Формально законодавча «вищість» Державної ради не була закріплена, однак на практиці її ухвали створювали орієнтири для крайових представництв. Перебіг кожного засідання стенографували, а стенограми видавали друком.
Палату депутатів формували (до 1896 р. повністю, а до 1907 р. частково) за принципом «представництва інтересів», який розділяв «привілейовані верстви» і «масу громадян». До 1873 р. Палату депутатів обирали сейми. Із 203 місць на Галичину припадало 38 (18,7 %). Згодом коло виборців тричі було розширено. Відповідно до закону 1873 року запроваджено вибори по округах за куріальною системою. Із 353 депутатів Галичину представляли 63 (17,8 %). Вибори були відкриті, у так званій курії сільських громад - двоступеневі. У 1896 р. створено п’яту (загальну) курію, де право голосу отримали всі громадяни-чоловіки віком від 24 років. Тоді чисельність Палати депутатів зросла до 425 осіб, з них 78 (16 %) від Галичини. У 1907 р. цісар схвалив новий виборчий закон, який запроваджував відносно загальне й рівне виборче право. Право голосу отримував кожний громадянин-чоловік віком від 24 років, який не був позбавлений цього права за злочини і проживав у своїй громаді щонайменше рік. У поділі мандатів між провінціями й народами засада рівності не була дотримана: надано перевагу німцям за рахунок слов’ян, а в Галичині - полякам за рахунок українців. З 516 членів Палати депутатів Галичину представляли 106 осіб (20,5 %). У Галичині запроваджено двоман- датну систему: сформовано 34 міських (польських) одномандатних округи і 36 двомандатних округів, з яких 27 польсько-українських у Східній Гали¬
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
81
чині. Теоретично галицькі українці могли здобути 27 мандатів (25,5 % представництва від Галичини). Один український депутат представляв інтереси 114 тис. громадян, тоді як такий показник для поляків становив 53 тисячі. На Буковині один мандат припадав на 60 тис. українців, 46 тис. румунів і 40 тис. німців і євреїв.
Нечисельність українського парламентського представництва свідчила, що австрійський уряд не вважав українців важливими для розв’язання державних питань. З іншого боку, вони не завжди могли використати законні права. Кількість і вплив українських депутатів у парламенті залежали від соціальної структури українського суспільства. Українці не могли здобути мандати в куріях великих землевласників і торгово-промислових палат, незначними були можливості в міській курії. Обираючи між проурядо- вими силами й федералістами, українські представники щоразу керувалися бажанням протистояти полякам. У 1861 р. українські депутати на чолі з єпископом Спиридоном Литвиновичем відмовилися створити в парламенті єдине представництво від Галичини та підтримали німецьких централіс- тів. Такий вибір дав польським політикам підстави обмежувати чисельність українських депутатів. Якщо в 1861 р. Галицький сейм делегував до парламенту 13 українців, то в 1867 р. - тільки трьох. Українські політики швидко зневірилися в парламентських перспективах і зосередилися на підготовці звернень (меморіалів) до уряду. Шанси збільшити чисельність українського представництва в парламенті з’явилися в 1873 p., коли новий виборчий закон усунув посередництво крайових сеймів. На перших прямих виборах перемогу здобули русофіли (14 мандатів). Народовець Стефан Качала, обраний завдяки підтримці поляків у Західній Галичині, вступив у Польське коло. Польські депутати спершу дискутували про те, щоб змінити назву фракції (клубу) на Польсько-руське коло, але прихильники такого підходу залишилися в меншості. Втім, парламентська політика українців не стала ефективнішою. У 1879 р. було обрано тільки трьох українських депутатів.
У 1880-х роках розклад сил в українському русі змінився на користь народовців. Після «нової ери» 1890 року русофіли на якийсь час узагалі були витіснені з парламентських установ. За результатами виборів 1891 року до парламенту ввійшло сім народовців. Очікуючи рішень, пов’язаних з но- воерівськими домовленостями, вони виступали в парламенті помірковано, однак акцентували на темі національної рівноправності. Проте цей період не сприяв обговоренню українського питання на державному рівні: роботу парламенту утруднювали чесько-німецькі суперечності. Після запровадження в 1897 р. курії загального голосування українське представництво кількісно майже не змінилося: обрано 11, а на виборах 1900 року - 10 депутатів. Із наростанням критики «нової ери» українське парламентське представни-
82
ТЕМА З
цтво поділилося на її прихильників і опозиціонерів, а тенденція до зміцнення української парламентської політики була зламана. Депутатські мандати опинилися в руках прихильників новоерівського курсу (на чолі з Олександром Барвінським), які втрачали популярність. Українські депутати не відчували відповідальності за вирішення в парламенті загальнодержавних питань; опозиційні діячі використовували парламентську трибуну тільки для заяв про недоліки галицької адміністрації.
Новий етап в українській парламентській політиці розпочався після запровадження загального виборчого права. У 1907 р. до парламенту було обрано 32 українці, з них 27 від Галичини і 5 від Буковини; на останніх в історії Габсбурзької монархії парламентських виборах 1911 року українці здобули 31 мандат. Українське представництво стало помітним політичним гравцем. На початку роботи парламенту українські депутати проголосили державно- правову заяву (автор Кость Левицький), де стверджували, що утримання українців і поляків у межах однієї провінції порушує базові національні права українського населення, яке добиватиметься національно-територіальної автономії українських земель (ішлося про Галичину й Буковину). Абсолютну більшість української парламентської репрезентації становили прихильники українофільських партій. Так, у 1907 р. було обрано 22 націонал-демократи, три радикали, два соціал-демократи і пять русофілів. Спроби об’єднати українських депутатів в одну фракцію не вдалися. Насамперед свою групу створили русофіли, трохи пізніше - представники Буковини, а після виборів 1911 року - радикали. Для координації дій з 1911 р. в парламенті діяв Український союз. За даними історика Гаральда Біндера, на початку XX ст. 90 % депутатів-українців мали вищу університетську освіту, тоді як у середньому цей показник у парламенті становив 50 %. Високий освітній рівень мали також хорвати, серби, румуни, а чехи та німці залишалися позаду. Це можна пояснити більшою увагою політично слабших народів до рівня своїх представників у парламенті.
Після виборів 1907 року українське парламентське представництво привернуло увагу центрального уряду. Прем’єр Максиміліан Бек розпочав з ним політичні консультації. Українські депутати вимагали: припинення правопорушень на виборах, негайної виборчої реформи до Галицького сейму на основі загального виборчого права, використання української мови в адміністрації нарівні з польською, запровадження в Галицькому намісництві української секції, заснування українського університету у Львові та відкриття українських гімназій, державної фінансової підтримки українських культурно-просвітніх і фінансово-господарських інституцій. На цих вимогах українське парламентське представництво акцентувало на переговорах з урядом і в наступні роки. Про зростання ролі українців у парламенті свідчи¬
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
83
ло обрання в 1910 р. Юліана Романчука віце-президентом Палати депутатів. Прямі контакти між українцями й австрійським урядом викликали протидію польських політиків, які врешті-решт добилися від урядовців обіцянки не ухвалювати рішень в українському питанні без відома поляків. У періоди загострень українсько-польських відносин українські депутати кілька разів намагалися привернути увагу до своїх вимог обструкцією в парламенті, однак невдало. Під час Першої світової війни парламентське представництво стало координаційним центром українців у Габсбурзькій монархії.
Значний парламентський досвід українці здобули в провінційних сеймах - Галицькому і Буковинському. Галицький крайовий сейм у другій половині XIX - на початку XX ст. був осередком формування українсько-польських відносин і трибуною для міжнаціональних дискусій. З часом політична роль сеймів зростала, оскільки уряд, намагаючись послабити національні протиріччя в парламенті, спрямовував їх у провінції. Понад півстоліття Галицький сейм був символом автономії та, за влучним висловом польського історика Станіслава Ґродзиського, «віссю історії Галичини і ключем до розуміння її становища в межах Габсбурзької монархії». Законодавчою підставою діяльності сейму були додатки до Лютневого патенту 1861 року - Крайовий статут і сеймова виборча ординація для Галичини. Сейм налічував 150 депутатів, з яких 9 (вищі церковні ієрархи, ректори Львівського і Краківського університетів) мали так звані вірильні мандати, тобто були депутатами з посади. Решту депутатів обирали по чотирьох куріях: 44 - від великих землевласників, 20 - від міст, 3 - від торгово-промислових палат, 74 - від містечок і сіл. Право голосу залежало від податкового цензу й поширювалося приблизно на 10 % населення провінції. Стати депутатами могли австрійські громадяни- чоловіки від 30-річного віку. У четвертій курії вибори були двоступеневими (на 500 мешканців вибирали одного виборця), а голосування - усним і відкритим. На початку XX ст. на підставі законів 1896 і 1900 років кількість депутатів зросла до 161 особи за рахунок збільшення представництва від міст. Українці могли вибороти мандати з четвертої курії в 48 східногалицьких повітах і мали гарантовані три вірильні голоси, тобто могли розраховувати щонайбільше на третину місць. За час діяльності сейму його депутатами від українців побували близько 200 осіб. Переважна більшість (179) були обрані в так званій курії сільських громад. Серед них - представники духівництва (54), селянства (42) і світської інтелігенції (83, з них 38 мали науковий ступінь доктора) - переважно дрібних чиновників, юристів, освітян.
Каденція сейму тривала шість років (за винятком 1867-1870 pp.). Щорічні сесії відбувались у Львові. Як правило, сейм скликали на кілька днів перед Новим роком для ухвалення бюджету, а більша частина сесії тривалістю 1-2 місяці проходила навесні чи восени наступного року. Перебіг засідань
84
ТЕМА З
відображено у стенограмах (Stenograficzne sprawozdania Sejmu Krajowego...). Українські депутати виступали українською мовою; друкували ці виступи латиницею, а від початку XX ст. - кирилицею. З 1861 р. засідання сейму відбувались у приміщенні театру графа Станіслава Скарбека. У 1878-1881 pp. було споруджено будівлю Галицького крайового сейму (нині головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка). Остаточний проект розробив директор Львівського міського будівельного управління Юліуш Гохберґер, який через вимогу економити кошти доопрацював конкурсні роботи (у тому числі віденського архітектора Отто Ваґнера, що за розмахом не поступалася будівлі австрійського парламенту). Будинок було обладнано новими для того часу системами обігріву та електропостачання. Заключним акордом стало оздоблення споруди скульптурними композиціями; зокрема на аттику розташовано «генія Вітчизни», який опікується Галичиною, втіленою в образах Дністра і Вісли, а всередині встановлено фігури чотирьох правителів Польщі й Русі - князя Мешка І і короля Казимира III Великого, князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Компетенцію Галицького сейму визначено як співучасть у законодавчій владі, куди входило: формування бюджету провінції, рішення в аграрному секторі, фінансування громадських будівель і доброчинних закладів, розпорядження в межах державних законів щодо громадського самоврядування, релігії, шкільництва, утримання війська, спеціально доручені справи. Керували роботою сейму маршалок і його заступник, яких призначав цісар. Постійно діяв Крайовий виділ, куди входили маршалок і шість обраних членів (кожен з них мав заступника). Готували питання для обговорення комісії. Представництво українців у керівництві сейму було нечисленним. Посаду маршалка обіймали винятково вихідці з польської аристократії, заступника - переважно греко-католицькі митрополити. У складі Крайового виділу українців, як правило, представляв один член і один заступник. Більшістю у дві третини голосів сейм міг змінити виборчий закон, але таке рішення потребувало цісарської санкції. Депутати мали право законодавчої ініціативи - подавати законопроекти (не менше 15 підписів) і запити (інтерпеляції). Політичні питання не належали до компетенції сеймів, однак депутати обговорювали їх без обмежень. Українські депутати використовували трибуну для вираження національних вимог і критики нерівноправного становища українців, вину за яке покладали на польське правління в Галичині, рідше - на австрійську владу.
Найуспішнішими для українців були результати перших виборів до Галицького сейму, які відбулися в 1861 р. Тоді в умовах політичної нестабільності українські кандидати перемогли майже в усіх сільських округах Східної Галичини. У теорії лідери українського руху погоджувалися, що навіть у меншості треба відстоювати національні інтереси. Практика ж - особли-
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
85
во в перші десятиліття діяльності Галицького сейму - показувала неготов- ність українських депутатів до ефективної легальної політичної діяльності. Польська більшість сейму ухвалювала рішення, ігноруючи українських представників; розуміла сейм як інструмент для перетворення Галичини на «польський П’ємонт»; скарги українців на національну нерівноправність трактувала як недоречні перешкоди. Відтак кількість українських депутатів у сеймі зменшувалась: у 1867 р. було обрано 38, 1870 р. - 32, 1876 р. - 14, 1883 р. - 9 осіб. Головним інструментом такої динаміки були виборчі зловживання на користь польських консерваторів. У певні періоди українське представництво в сеймі опинялося в ролі безпорадної опозиції. У його складі переважали русофіли, які вважали компроміси з поляками неможливими і пропонували створити альтернативний до сейму політичний центр на базі товариства «Руська рада». Такі проекти свідчили, що українські політики не брали до уваги реалії конституційно-парламентського устрою. Вся політична тактика «руського клубу» полягала в демонстративних виходах із сеймової зали на знак протесту.
Нова модель сеймової політики була сформована народовцями на початку 1880-х років. Вона передбачала активні виборчі кампанії з наголосом на відповідальності виборців; використання сеймової трибуни для проголошення національних вимог - української національної самостійності, єдності українського народу, поділу Галичини чи її визнання осередком національної праці для обох народів; ухвалення сеймом рішень в інтересах українців; зв’язок з виборцями; утвердження авторитету українського сеймового представництва, яке, попри малочисельність, пропоновано вважати повноправним представництвом українського народу в Галичині; забезпечення діям українських депутатів підтримки громадськості. У 1880-х і на початку 1890-х років українське сеймове представництво на чолі з Ю. Ро- манчуком претендувало на роль надпартійного центру. Після проголошення в 1890 р. з трибуни Галицького сейму «новоерівської» програми український політикум вступив у період міжпартійних суперечок: спершу між народовцями і русофілами, а згодом - між противниками і прихильниками «ново- ерівського» курсу. У другій половині 1890-х років українська сеймова політика зосередилася в руках прибічників так званого угодового курсу на чолі з О. Барвінським, які сподівалися підпорядкувати парламентську політику програмі «органічної праці». Однак польські політики швидко відійшли від реалізації «новоерівської» програми, побачивши в рішеннях сейму на користь української культури загрозу польським інтересам; натомість українські громадськість звинувачувала «новоерівців» у національній зраді.
На початку XX ст. українське представництво в Галицькому сеймі діяло в умовах формування політичних партій та загострення українсько-
86
ТЕМА З
польських відносин. На виборах 1901 року українці здобули 13, 1908 р. - 21, 1913 р. - 32 мандати. У каденції 1901-1908 років українські депутати різних політичних орієнтацій діяли в межах єдиної фракції. Після виборів 1908 року, завдяки підтримці галицької адміністрації, у сеймі з’явилися лідери «москвофілів» (зокрема Володимир Дудикевич). Українське представництво поділилося на прихильників русофільської й українофільської орієнтацій; його керівниками в цей період були Євген Олесницький, Кость Левицький і Євген Петрушевич. Українські депутати діяли в межах партійних програм, однак між партійними керівництвами (вимагали від депутатів радикальних дій і гострих опозиційних виступів) і сеймовим представництвом (діяло за парламентською логікою, намагаючись добитися від сейму бажаних ухвал) траплялися непорозуміння. Виконуючи ключове на цей час завдання - поєднання парламентської політики з масовим рухом на її підтримку, - українські депутати вдавалися до радикальних методів парламентської боротьби: так званих сецесій (складання депутатських мандатів) у 1901 і 1903 роках, технічної обструкції (зривання засідань багатогодинними промовами), а в 1910-1913 pp. повністю заблокували роботу сейму голосною обструкцією, вимагаючи негайного оновлення виборчого закону.
Гострою проблемою були правопорушення на виборах. Вони характеризували здебільшого вибори в четвертій (так званій сільській) курії в Східній Галичині, де українським кандидатам протистояли місцеві польські землевласники. Зловживання були сформовані довголітньою практикою; з часом вони стали системою, яка охоплювала адміністративні важелі впливу, залякування та підкупи виборців, податковий тиск. Інструментами виборчих фальсифікацій ставали війти, особливо ті з них, хто через фінансові зловживання боявся судових переслідувань. Оскільки голосування через неписьменність значної частини населення було усним і відкритим, поведінку кожного виборця було можна легко контролювати. Частина правопорушень стосувалася перенесення часу виборів, фальшування списків виборців, визнання недійсними голосів під надуманими приводами. Популярним було організовувати безпорядки в залі для голосування за допомогою підкупленого натовпу. Виборці часто оскаржували результати голосування, однак розслідування протестів поверталося до тих чиновників, які були причетними до правопорушень. Найбільш драматичними були вибори до Галицького сейму 1895 («баденівські») і 1908 років, правопорушення на яких стали приводом для вбивства українським студентом Мирославом Січинським намісника Анджея Потоцького.
У 1861 р. розпочав діяти Буковинський сейм. Спершу він складався з ЗО депутатів (29 обраних і один віриліст - православний архієпископ; у 1875 р. ві- рильний мандат отримав також ректор Чернівецького університету). Вибори
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
87
відбувалися по чотирьох куріях. Національний склад Буковинського сейму був зазвичай таким: румуни (14-16 мандатів), українці (увійшли до сейму в 1891 p., мали 3-6 представників), поляки (3-4), німці (6-7), євреї (1-2). Мар- шалками, як правило, ставали румунські аристократи. Засідання сейму спочатку відбувалися в Чернівецькому магістраті, а з 1875 р. - у спеціально спорудженому будинку (нині Чернівецький міський палац дітей та юнацтва, вул. Андрея Шептицького, 10). У Буковинському сеймі спершу не було виражених національних конфліктів. Переломним моментом у його діяльності - від декоративних функцій до реальної парламентської роботи - вважають 1903 рік, коли кілька депутатських груп об’єднались у «Вільнодумний союз», до якого ввійшли українські, румунські, німецькі та єврейські депутати. Ініціаторами об’єднання були український політик Микола Василько, румунський націонал-демократ Аурел Ончул і лідер єврейської сіоністської партії Бенно Штраухер. У 1904 р. «Вільнодумний союз» здобув більшість на виборах, що дало змогу ухвалити низку важливих законів: підвищити зарплату вчителям, реорганізувати громадське самоврядування, прийняти деякі соціально- економічні закони, а також новий закон про вибори. У 1907 р. «Вільнодумний союз», насамперед через українсько-румунські суперечності, розпався на національні фракції. До австрійського парламенту Буковина спочатку обирала п’ять депутатів, від 1873 р. - 9, а від 1907 р. - 14. У переддень війни українці Буковини мали в парламенті п’ятьох представників, об’єднаних у Буковинському руському клубі (голова М. Василько), - переважно націонал- демократів. Різниця між українськими депутатами від Галичини й Буковини полягала у ставленні до Австрійської держави - буковинці були налаштовані щодо Відня лояльніше.
Конституційно-парламентські практики другої половини XIX - початку XX ст. відіграли суттєву роль у модернізації західноукраїнського суспільства. Виборчі кампанії та дискусії в парламентських установах користувались увагою громадськості й були засобом мобілізації ширших верств на масові акції. У крайових сеймах і парламенті відбувалося формування згодом відомих українських політиків. Відкриті парламентські дискусії зробили українське питання «видимим» на загальнодержавному рівні. Поєднання активної парламентської роботи з масовими виступами на підтримку українських депутатів стало головним напрямом української політики. Сеймові та парламентські трибуни були першим і основним місцем з’ясування міжнаціональних відносин. Головним надбанням парламентської діяльності українців у Габс- бурзькій монархії стали досвід, уміння слухати опонентів і відстоювати свої інтереси, повага до іншої думки, дисциплінованість і згуртованість виборців, формування нового покоління політиків з виразними уявленнями про державотворчі процеси.
88
ТЕМА З
Рекомендована література:
Аркуша О. Образ Австрії у висвітленні українських істориків Галичини другої половини XIX - початку XX століття // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2008. - Вип. 16. - С. 143-164.
Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 pp. - Львів, 1996.
Аркуша О. Губернатори Галичини (1772-1849) // Lwów: miasto - społeczeństwo - kultura. Studia z dziejów Lwowa. - Kraków, 2010. - Т. VII: Urzędy, urzędnicy, instytucje / Pod red. K. Karolczaka i Ł. T. Sroki. - S. 226-264.
Буковина: Історичний нарис / Відп. ред. В. М. Ботушанський. - Чернівці, 1998. - С. 69-222 [Розділ III. Буковина в складі Австрії (Австро-Угорщини) (1774-1918 pp.). Хотинщина в складі Російської імперії (1812-1918 pp.)].
Буковина - її минуле і сучасне / Під ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. - Париж; Філадельфія; Детройт, 1956. - С. 204-304 (Розділ V: Австрійський період).
Гайндль В. Модернізація та теорії модернізації: приклад габсбурзької бюрократії (Пер. з нім. О. Голод та Я. Грицака) //Україна модерна (Львів). -1996. - Число 1. - С. 89-100.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999. - С. 57-113 (Розділ 2. Соціальне та політико-правове становище українців Буковини).
Закарпаття в етнополітичному вимірі / М. Панчук, В. Войналович, О. Галенко та ін.; гол. редкол. Ю. Левенець. - Київ, 2008. - С. 68-171 (Розділ II. Формування етнокультурної специфіки Закарпатської України; Розділ III. Закарпатська Україна у добу творення націй. 1848-1914 pp.).
Історія державної служби в Україні: У 5 т. / Головне управління державної служби України; Інститут історії України НАН України. - Київ, 2009. - Т. 1. - С. 319-378 [Розділ 9. Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро-Угорської) монархії (О. Г. Аркуша)].
Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спроба окреслення проблеми // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2000. - Вип. 35-36. - С. 571-604.
Мудрий М. Галицькі намісники в системі українсько-польських взаємин (1849-1914) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1998. - Вип. 33. - С. 91-101.
Мудрий М. Посада заступника маршалка Галицького крайового сейму (1861-1918) // Lwów: miasto - społeczeństwo - kultura. Studia z dziejów Lwowa. - Kraków, 2010. - Т. VII: Urzędy, urzędnicy, instytucje / Pod red. K. Karolczaka i Ł. T. Sroki.-S. 111-129.
Нариси історії Закарпаття / Відп. ред. і кер. авт. кол. І. Гранчак. - Ужгород, 1993. - Т. 1 (3 найдавніших часів до 1918 року).
Настасяк І. Особливості кадрової політики Австрії стосовно коронного
ФОРМИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕРЖАВИ І СУСПІЛЬСТВА...
89
краю Галичини (1772-1848 pp.) 11 Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические науки» (Симферополь). - 2006. - Т. 19 (58). - № 3. - С. 44-50.
Никифорак М. В. Інститут крайового президента в системі австрійської адміністрації на Буковині (1853-1918 pp.) // Науковий вісник Чернівецького університету. - 2010. - Вип. 525: Правознавство. - С. 5-11.
Піяй С. Політика Аґенора Ґолуховського щодо галицьких українців у 1866- 1868 роках та її наслідки // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 246-267.
Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності / Інститут історії України НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса. - Київ, 2008. - С. 321-377 [Розділ 7. Українські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії (О. Г. Аркуша)].
Цьолнер Е. Історія Австрії / Пер. з нім. Р. Дубасевича, X. Назаркевич, А. Онишка, Н. Іваничук. - Львів, 2001. - С. 295-385 [VIII. Реформи, реакція і революція (1740-1848)], 386-477 [IX. Епоха Франца Йосифа і кінець монархії (1848-1918)].
Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807-1808 років: 36. документів / Упоряд., вступ, стаття та комент. В. Ададурова. - Львів, 2011.
Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму, 1861-1901 (Нарис з історії українського парламентаризму). - Львів, 2002.
Контрольні завдання:
1. Розкрийте передумови та обставини приєднання українських регіонів до складу Габсбурзької монархії. Визначте принципи побудови та функціонування австрійської адміністрації.
2. Визначте форми, в яких відбувалася взаємодія держави і суспільства в українських регіонах Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Відповідь обґрунтуйте.
3. Поясніть наслідки австрійських реформ «освіченого абсолютизму», революції 1848-1849 років і конституційних перетворень 1860-х років для українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття.
4. Визначте адміністративні можливості австрійської влади впливати на українсько-польські, українсько-румунські та українсько-угорські відносини.
5. Охарактеризуйте українське представництво в австрійському парламенті (Державній раді), Галицькому й Буковинському сеймах. Назвіть основні етапи парламентської політики українців у Габсбурзькій монархії.
Тема 4
Соціальна структура населення й економічний розвиток України
План лекції: 1. Соціальні стани у Наддніпрянській Україні до 1860-х років. Аграрна реформа 1861 року. Столипінська аграрна реформа. Світогляд і соціальна поведінка українських селян. 2. Індустріалізація: економічний і соціальний аспекти. Міста підросійської України як промислові, торговельні та фінансові центри. Залізничний транспорт. Цукрова промисловість. Україна в міжнародній торгівлі зерном. 3. Соціальні верстви в Галичині, на Буковині й Закарпатті: шляхта, селяни, міщани. Економічне становище українських регіонів у складі Габсбурзької монархії (до 1848 року). 4. Аграрне законодавство Марії-Терезії та Йосифа II. Аграрна реформа 1848 року. Індемнізація, пропінація, сервітути. Повсякденне життя галицького, буковинського та закарпатського села. 5. Міста й містечка. Ремісниче виробництво і зародки індустріалізації.
4.1. Соціальні стани у Наддніпрянській Україні до 1860-х років. Аграрна реформа 1861 року. Столипінська аграрна реформа. Світогляд і соціальна поведінка українських селян
У першій половині XIX ст. переважна більшість населення Наддніпрянської України проживала в селах. За своїм статусом селянство різних регіонів було неоднорідним. На Лівобережжі воно складалося з посполитих (головно кріпаків) і козаків. Ці другі (третина населення) вважалися державними селянами, мешкали на хуторах і сплачували чверть прибутків у державну скарбницю. Закріпачені селяни кількісно переважали вільних хліборобів (41 % у Полтавській і 45 % у Чернігівській губерніях). Кріпосницька політика царського уряду вела до суттєвого зменшення частки державних селян і на Слобожанщині (з 50 % наприкінці XVIII ст. до 27 % на середину XIX ст.). На Правобережжі кріпаки становили в 1795 р. 91 % селян Подільської, 90 % Київської та 74 % Волинської губерній. Усереднено в 1850-х роках кількість державних і поміщицьких селян в українських губерніях була
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
91
приблизно рівною. Існували теж такі групи селян, як монастирські, удільні, заводські, оброчні, військові поселенці тощо. Крім селян, в Україні були й інші стани: міщани, купці, духівництво, дворянство, робітники, ремісники. У 1785 р. на підставі так званої Жалуваної грамоти дворянству козацька старшина отримала можливість набувати права російського дворянства. Українське дворянство, порівняно з російським і польським, було мало- чисельним. На початку XIX ст. спрощено перехід селян до інших станів. Це нівелювало жорсткі межі, що існували між соціальними верствами. Під впливом господарських потреб, спеціалізації регіонів, виникнення ринків формувалось українське купецтво. Невелику частку населення становили українські ремісники, яких у містах і містечках тіснили представники інших національностей. На зародковій стадії перебувало національне робітництво, якому перешкоджали кріпосницькі порядки й нерозвинена промисловість.
В економічному житті Наддніпрянщини основними галузями залишалися землеробство й тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон та коноплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Утім, деякі зрушення відбулися в промисловості, хоча вони прямо стосувалися процесів «емансипації» в селянському середовищі. Якщо до 1830-х років більшість промислових підприємств становили поміщицькі й державні мануфактури, засновані на підневільній праці кріпаків, то починаючи з 1840-х років збільшувалася кількість підприємств, які належали купцям, заможним ремісникам і селянам. Водночас відбувалося поступове переростання мануфактурної форми промисловості у фабрично-заводську, засновану на машинній техніці та вільнонайманій праці. Серед підприємств з обробки сільськогосподарської сировини першість належала цукроварням. Наприкінці 1850-х років у Наддніпрянщині діяло близько 2,5 тис. гуралень, понад 40 тис. млинів, кілька тисяч олійниць, 12 полотняних, 160 суконних підприємств, 54 миловарні, 254 шкіряних та низка інших промислових підприємств.
Вирішальним чинником соціально-економічного життя Південної України на зламі XVIII-XIX ст. була колонізація (тобто господарське й культурне освоєння краю), яка мала цілеспрямований державно-адміністративний характер. Колонізаційний процес на півдні України розвивався за кількома напрямками - поміщицької, іноземної та народної колонізації. У 1764 р. уряд уклав план роздачі земель у Новоросійській губернії, який передбачав наділи для поміщиків від 1,5 до 12 тис. десятин (1 десятина = 1,0925 га). Найбільші земельні наділи отримали впливові царські вельможі, фаворити, високопосадовці - Безбородько, Рум’янцев, Потоцький, Панін. Землі отримували також вищі та середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які служили в російському війську. Окремі програми російського уряду були скеровані на заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створено спеціальні пред-
92
ТЕМА 4
ставництва, які з міщан, ремісників, селян набирали охочих переселитися на пільгових умовах на нові землі: кожній родині надавали по 60 десятин землі, на термін від 5 до 10 років її звільняли від сплати податків, переселенці отримували державні позики, їм гарантували релігійну свободу. Най- чисельнішу групу переселенців становили німецькі колоністи-меноніти. Були також данці, швейцарці, іспанці, французи, італійці, які займалися переважно ремеслами і торгівлею. Велику групу переселенців утворювали християни з території Оттоманської імперії - греки, молдавани, серби, вірмени, болгари, які в переселенні бачили спосіб позбутися релігійного гніту. На початку XX ст. розпочалась єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини.
Найпотужніший потік колонізації півдня України був пов’язаний з народною ініціативою. Першими поселенцями тут стали рядові козаки, котрі осіли на вільних землях на правах займанщини. Згодом сюди почали прибувати ветерани російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани та селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і водночас найбільш строката: державні селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові поселенці, політв’язні, каторжани. Велику кількість прибульців-селян становили кріпаки-втікачі. На початку XIX ст. чисельність населення у Південній Україні збільшилася до одного мільйона осіб. За етнічним складом 2/3 колоністів становили українці та росіяни. Основним видом господарської діяльності південноукраїнського населення було землеробство. Успіхи хліборобства зумовлювали сприятливі природні умови та родючі чорноземи. Суттєвий надлишок пшениці давав можливість експортувати її до Англії, Франції, Іспанії, Туреччини. Соціальний устрій цих земель був заснований не на примусовій, а на вільнонайманій праці. Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як у Наддніпрянщині, не було. Напередодні селянської реформи 1861 року тут лише 1/10 поміщицьких земель обробляли кріпаки, тоді як 9/10 - наймані робітники.
Більшість істориків переконані, що вирішальними у проведенні селянської реформи в Російській імперії були економічні фактори. Усвідомлення того, що вільнонаймана праця вигідніша за кріпацьку, що кріпосництво гальмує розвиток землеробства і товарного виробництва хліба, підштовхнуло до відміни кріпосного права. Але не тільки економічні причини викликали реформу. Вчені наводять й інші чинники: падіння міжнародного престижу імператорського уряду, інтереси державної безпеки, моральний осуд кріпацтва з боку ліберальної інтелігенції тощо. Проте більшість сходяться в одному: вирішальним поштовхом, який змусив уряд узятися за реформи, була поразка Росії у Східній (Кримській) війні. Саме під впливом цієї поразки склалась урядова програма, яка передбачала і реформу суду,
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
93
і податкову реформу, і створення земського самоврядування, і реорганізацію війська. Селянська реформа лише була визнана першочерговою. Підготовка до реформи почалася 1857 року, коли при уряді почав діяти Головний комітет у селянській справі. У 1858 р. були створені губернські дворянські комітети для розроблення проекту реформи. Основні принципи й положення селянської реформи були викладені в документах, підписаних імператором 19 лютого 1861 року: Маніфесті про реформу, Загальних положеннях про селян, звільнених від кріпосної залежності, Місцевих положеннях про поземельний устрій у поміщицьких селах, Положеннях про губернські й повітові в селянських справах установи, Положеннях про влаштування дворових людей, звільнених від кріпосної залежності, та ін. Ці документи проголошували скасування кріпацтва і надання селянам особистих та майнових прав. Селяни одержували право набувати у власність нерухоме майно, вести торгівлю, відкривати торгові, промислові, ремісничі заклади, вступати у цехи, гільдії та інші об’єднання, укладати договори, брати підряди, самостійно, без дозволу поміщика, брати шлюб, вирішувати сімейні справи тощо. Звільнені кріпаки отримали право збиратися на сходи (збори) й обирати на три роки органи селянського самоврядування (сільського старосту і збирача податків).
Усі землі, що належали поміщикам, були визнані їхньою власністю. Проте поміщики за встановлені повинності - роботою або грошима - мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначали в уставних грамотах, що їх складали поміщики й підписували селяни. Уставні грамоти укладали не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала за виконання повинностей. Одержавши за такою грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставали тимчасово зобов’язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. Сума річного оброку за одну десятину садибної землі становила 5,1 руб., польового наділу - 1,4-2,8 руб. у різних місцевостях. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти 12- 29 днів панщини. Отже, поміщики надалі могли користуватися дармовою працею колишніх кріпаків. Селяни отримали право викупити садибу, а польовий наділ - тільки за згодою поміщика. Тимчасово зобов’язаними селяни могли бути невизначений час. Усе залежало від волі поміщика. Тільки з 1883 р. селяни в обов’язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, котрі оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали власниками і переставали відбувати панщину чи платити оброк грішми поміщикові. За отримані земельні наділи вони сплачували поміщикам викуп, а позаяк більшість із них не могла цього зробити, уряд сплатив землевласникам 80 % викупної суми за умови, що селяни погашатимуть державі суму платежів під відсоток протягом 49 років. В основу викупу було покладено не ринкову
94
ТЕМА 4
вартість землі, а феодальні повинності, тобто селянам довелося платити не тільки за отримані наділи, а й за своє звільнення - втрату поміщиком кріпосної праці. Ціна наділу встановлювалася шляхом капіталізації оброку з розрахунку - 6 % річного прибутку. Викупні платежі селян були припинені аж у 1906 p., коли сума сплачених коштів становила 382 млн руб., хоча ринкова вартість отриманої землі складала тільки 128 млн руб. З огляду на цінність місцевих родючих чорноземів земельні наділи на «ревізьку душу» в Україні були значно меншими, ніж у центральних губерніях Росії, і коливалися від З до 6,5 десятин на Півдні та від 3 до 4,5 десятин на Лівобережжі (всього поміщики відрізали на свою користь понад один мільйон десятин землі, що становило 28 % площі селянського землекористування). На Правобережжі селяни отримали наділи відповідно до інвентарних норм 1847-1848 років. Ці наділи були більшими, ніж на Лівобережжі й Півдні. У такий спосіб уряд намагався привернути селян на свій бік, відірвати їх від польського впливу.
Реформа мала суперечливий характер. З одного боку, вона давала селянам особисту свободу, створювала умови для продуктивної господарської діяльності, а з іншого - зберігала поміщицьке землеволодіння. Важким тягарем на плечі селянина лягли «викупні платежі», за рахунок яких частина поміщиків-підприємців могла модернізувати свої земельні господарства. На відміну від привілейованих верств, селяни як податковий стан були зобов’язані платити подушний і поземельний податки, виконувати деякі натуральні повинності. Велику групу на Україні - близько половини всього селянства (2,2 млн «ревізьких душ») - становили державні селяни. Вони користувалися державною землею і виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. Реформа, яка стосувалася державних і так званих удільних селян (належали царській родині), була проведена трохи згодом. У 1863 р. удільні селяни були переведені до розряду селян- власників і отримали право на викуп землі. У 1866 р. вийшов закон про державних селян. За ними збережено всі наділи, які були до того в їхньому користуванні, але не більше 8 десятин на «ревізьку душу» в так званих малоземельних губерніях і не більше 15 десятин у багатоземельних. За землі, що перебували в їхньому розпорядженні, селяни сплачували оброк. Збережено общину, а де її не було - запроваджено кругову поруку за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. Таким чином, для державних селян умови реформи були сприятливіші. Вони отримали майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші.
Після відміни кріпосного права сільське господарство Наддніпрянщини поступово втягувалось у товарний обіг і перетворювалося на підприємницьке; відбувалися зміни як у формах земельної власності, знаряддях праці, так і у взаєминах різних соціальних груп у процесі виробництва. Поволі в У країні
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
95
скорочувалося станове землеволодіння і зростало приватне. За земельним переписом 1877 року, з 43 млн десятин земельних володінь в Україні дворянам належало близько 16 млн (37 %); казні, уділам, церквам, монастирям і купцям - понад 7 млн (18 %); у селян було 20 млн десятин землі (близько 19 млн надільної і понад мільйон приватновласницької). Упродовж 1877-1905 років поміщики в українських губерніях продали особам недворянського стану майже 6 млн десятин землі, що становило більш ніж третину загальної площі дворянського землеволодіння. Продана поміщиками земля переходила до рук заможних селян, купців, міщан. Отримала розвиток підприємницька оренда землі. На початку XX ст. близько 40 % орендного фонду було в руках заможних селян. Розширення приватної земельної власності зумовило зміни у знаряддях праці. У поміщицьких маєтках півдня України почали використовувати кінні, а в деяких великих економіях - і парові молотарки. На Правобережжі на цукрових плантаціях застосовували сівалки, багатолемішні плуги, кінні граблі. Наприкінці 1870-х років у сільському господарстві України налічувалося близько 700 парових двигунів, кілька тисяч молотарок, жниварок, віялок, соломорізок та інших удосконалених землеробських знарядь. У багатьох місцевостях почали застосовувати сівозміни з посівами кормових культур, природні й штучні добрива. Переважну більшість орних земель відводили під посіви зернових, особливо експортних культур (пшениці, ячменю). На початку XX ст. в Наддніпрянщині збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та
10 % кукурудзи. Збільшувалося виробництво технічних культур - цукрового буряка, картоплі, тютюну, соняшника, конопель і льону.
Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянщині налічувалося щонайменше 425 тис. найманих робітників, зайнятих на постійній роботі в сільськогосподарському виробництві. Якщо врахувати строкових і поденних робітників, то їхня кількість сягала 1,5 млн осіб. Утім, реформа 1861 року зберегла привілейований стан поміщиків. Земельний перепис 1877 року зафіксував в Україні 33 тис. дворян, яким належало 16 млн десятин землі. Однак, попри великі земельні наділи, фінансову підтримку уряду і низку привілеїв, дворянство занепадало. У пореформенні роки дедалі помітнішим ставало майнове розшарування між селянами. Соціально-економічна структура села складалася з заможних селян, господарів середнього достатку і бідняків. Завдяки поєднанню впертої праці, ініціативності, землеробському й підприємницькому таланту близько 20 % селян (4-5 млн осіб) вдалося до початку XX ст. збільшити свої земельні наділи і нагромадити деякі багатства. Представник цієї верстви мав близько 15 десятин землі, кілька коней і техніку. Він здебільшого користувався працею наймитів і вів комерційне господарство. Зі середовища заможного селянства вироблявся фермер. Середня верства селян становила близько 30 % сільського населення. Середнякові пересічно належало 8 деся-
96
ТЕМА 4
тин землі, він мав коней і худобу, але рідко міг купити сільськогосподарську техніку. Близько половини сільського населення (9-10 млн осіб) становили бідняки. Вони взагалі не мали землі або їхній земельний наділ не перевищував 4 десятин, що в той час було недостатньо для утримання великої сім’ї. Ці селяни наймалися на роботу до заможних односельців і поміщиків, вирушали на пошуки сезонної праці.
На відміну від російського, українське село не знало общинного землеволодіння з регулярними переділами землі між господарствами. Ці переділи в центральних російських губерніях, - які згідно із законом, що його видав Олександр III, повинні були відбуватися що дванадцять років, - не давали змоги селянинові ставитися до землі як до своєї власності, як до основи життя, що потребує постійного догляду. Українське ж звичаєве право забезпечувало главі сім’ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а так звану материзну, принесену в сім’ю жінкою, міг закласти тільки з її дозволу. Сини за їхнім бажанням відділялися, і тоді майно і землю ділили; у XIX ст. велика сім’я стала рідкістю. Конфлікти, що призводили до відділення одружених синів від батьківського господарства, з добрим гумором описав Іван Нечуй-Левицький у «Кай- дашевій сім’ї». Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися в особисті справи членів спільноти, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії - наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика й обрати свого. На цьому ґрунті часто-густо бували конфлікти з державними і церковними властями. Харчувалися селяни бідно, м’яса майже не їли, здебільшого вживали круп’яну, борошняну їжу та картоплю. Один із сучасників писав: «Розгляньмо їжу нашого селянина. Вона надто вбога й одноманітна: борщ і каша, каша і борщ, впереміжку з картоплею, а часом усе діло обходиться шматком чорного хліба з сіллю. Ось і вся кухня. Як розкіш їсть він у свято вареники з сиром, галушки - і рідко коли йому випадає з’їсти шматок сала чи м’яса». Хлопці з сіл ішли на заробітки в місто, у нові промислові райони, на вугільні шахти Донбасу, щоб заробити грошей і повернутися додому. Там, у тих робітничих селищах, у гуртожитках вони жили абияк, часто пиячили. Місто лякало, і селяни, як правило, трималися громади до останнього, а якщо виїжджали, то прагнули осісти на нових землях старими українськими селами і тільки в крайніх випадках переселялися до робітничих селищ назовсім.
Улітку 1906 р. прем’єр-міністром став Петро Столипін, щирий прихильник монархії та російської національної ідеї. Водночас він зберігав посаду міністра внутрішніх справ, що дало йому змогу ввести в дію всю репресивну машину для придушення революції 1905-1907 років. Столипін запропонував не тільки заходи для впокорення революційного руху, а й низку реформ. З усієї широкомасштабної програми реформ був реалізований тільки аграр¬
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
97
ний проект. Столипін хотів створити на селі міцну групу заможних господарств, які стали б опозицією проти соціалістичних ідей. Головне гальмо в розвитку сільського господарства він вбачав у общині, до якої були прикріплені селяни і контроль якої тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, якою користувався, бо вона належала общині. Існування общини не давало можливості застосовувати сільськогосподарські машини, впроваджувати кращі сівозміни. Тому уряд вирішив перейти від політики захисту общинного землеволодіння до політики його ліквідації. Спеціальна комісія під керівництвом Столипіна розробила проект указу про закріплення землі у приватну власність і вихід з общини. У листопаді 1906 р. Микола II видав указ «Про доповнення деяких постанов чинних законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування». Перша стаття указу дозволяла закріплювати у приватну власність усі ділянки общинної землі, що перебували в користуванні селян. Закріпивши надільну землю в приватну власність, господар мав право вимагати об’єднання його земельних ділянок в одну - хутір або відруб. У 1909 р. Державна дума схвалила земельний указ, а в червні 1910 p., після його затвердження Державною радою й імператором, він набрав чинності закону. В економічному плані закон був прогресивний, сприяв розвиткові ринкових відносин у сільському господарстві, розширював використання найманої праці та застосування сільськогосподарських машин. Розробляючи проект реформи, Столипін залишав недоторканними владні прерогативи російського монарха і поміщицьке землеволодіння. Він намагався перебудувати Росію, не втручаючись у верхні прошарки соціальної драбини.
Ініційована Столипіним аграрна реформа мала в Україні особливості, зумовлені історичними традиціями господарювання, свідомістю українського селянства, соціально-політичними обставинами. Перша з них полягала в тому, що в Наддніпрянській Україні переважало не общинне, а подвірне землеволодіння. На Правобережжі історично общинного землеволодіння не було взагалі. Індивідуалістична свідомість українського селянства (на відміну від колективістського світогляду російського селянина) зумовила доволі швидкі темпи приватизації землі. У ході столипінської реформи практично вся селянська земля на Полтавщині та Правобережній Україні була приватизована. Приватне землеволодіння стало переважаючим на Лівобережжі (Чернігівська губернія) та Півдні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії), де охоплювало близько половини всіх господарств. На відруби й хутори в ході реформи відійшло 227 тис. господарств, що становило 14 % від загальної кількості селянських господарств. У результаті концентрації земельних наділів у руках заможних селян-хуторян, застосування машин і добрив у Наддніпрянській Україні збільшився середньорічний валовий збір зерна. Зріс його експорт. Реформа не розв’язала всіх проблем на селі. По¬
98
ТЕМА 4
силилася соціальна диференціація, гострішими стали питання, пов’язані з малоземеллям і безземеллям біднішого селянства. Своєрідним засобом зменшення соціальної напруги на селі була переселенська політика уряду. Основні потоки переселенців йшли з Полтавської та Чернігівської губерній, де приватизація землі відбувалась інтенсивніше, що прискорювало соціальне розшарування селянства. Більшість дослідників у підрахунках чисельності переселенців з України за Урал (у селянському розумінні вся ця територія була Сибіром) до Першої світової війни схиляються до кількості 2 млн осіб - хоча, враховуючи також їх число у регіонах не суцільного етнічного заселення, ця цифра зростає до 2,5 млн. Казна оплачувала проїзд і видавала позику на облаштування. Однак не всі переселенці змогли на новому місці завести господарство: частина стала наймитувати в місцевих багатіїв, частина повернулася назад. Соціально-економічний розвиток України в той час багато в чому зумовив специфіку революційних подій 1917-1921 років.
4.2. Індустріалізація: економічний і соціальний аспекти. Міста підросійської України як промислові, торговельні та фінансові центри. Залізничний транспорт. Цукрова промисловість. Україна в міжнародній торгівлі зерном
У XIX ст. індустріалізація була однією з найважливіших складових загальної модернізації суспільства. Американський соціолог Елвін Тоффлер вказував навіть на зв’язок між індустріалізацією, яка потребувала інтеграції суспільства, й ідеєю національної держави. Модернізацією називають складну низку перетворень, яких зазнає спільнота на шляху розвитку від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального. Підвалинами теорії модернізації є розуміння розвитку як еволюційного, стадіального, однобічного процесу суспільних змін, результатом якого є но- вочасне суспільство. Модернізація зачіпала всі сторони життя суспільства: у сфері економіки проявлялась у впровадженні нових технік і технологій, у соціальній сфері - у формуванні типу підприємливої, активної людини, у політичній сфері - у виникненні централізованих держав і залученні широких верств суспільства в політичний процес, у духовній сфері - в утвердженні світської системи цінностей. Початковий етап модернізаційних процесів в Україні характеризувався руйнуванням українського традиційного суспільства, яке відбувалося під впливом промислового перевороту. Сутність промислового перевороту полягала у переході від ручної до машинної праці. На Наддніпрянщині переворот пройшов дві стадії: у 1830-1850-х роках, завдя¬
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
99
ки підприємницькій активності окремих осіб, відбувався в легкій і харчовій промисловості; у 1860-1880-х роках головні перетворення стосувалися важкої промисловості й транспорту, а ініціатором змін виступав уряд. До 1880-х років у найважливіших галузях - металургії, вугільній, залізорудній, машинобудівній, цукроварній - були створені великі підприємства, засновані на машинній техніці, паровій силі й новому, більш економному паливі - вугіллі. Надалі індустріалізація вступила у фазу створення монополістичних об’єднань. Особливостями індустріалізації в Україні були: підкреслено велика роль держави, а не приватного капіталу; надзвичайно швидкі темпи, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості; нарешті, модернізація економіки відбувалася дуже нерівномірно.
Прикметною рисою XIX ст. був стрімкий розвиток міст. Найвищі темпи урбанізації були в південних регіонах України. На місцях колишніх фортець і оборонних укріплень виникли Єлисаветград, Олександрівськ, Нікополь. У 1778 р. засновано Херсон із суднобудівною верф’ю, торговельною пристанню і фортецею. У 1779 р. на узбережжі Азовського моря виник Маріуполь, куди переселили більшу частину кримських греків. У 1787 р. засновано Катеринослав. Місто розвивалось як важливий річковий порт у середній течії Дніпра, центр промисловості та ярмаркової торгівлі. У 1789 р. в гирлі р. Інгул закладено Миколаїв, основою існування якого стали суднобудівництво і торгівля. У 1794 р. на місці татарського містечка Хаджибей була заснована Одеса (назва походить від давньогрецького одессос - «торговий шлях»). Швидкий розвиток міста відбувався завдяки поєднанню кількох сприятливих чинників: вигідному географічному розташуванню як морського порту, ліберальному ставленню уряду й віддаленості від центру, напливу багатонаціонального за складом населення. У 1840 р. в Одесі вже проживало 60 тис. осіб. Від 1803 р. градоначальником Одеси (й одночасно в 1805— 1814 роках - генерал-губернатором Новоросійського краю) був Арман Рі- шельє. Монархіст за переконаннями, він у 1791 р. покинув революційну Францію і від 1795 р. жив у Росії. Рішельє сприяв перетворенню Одеси на велике торгове місто, заселенню і господарському освоєнню Північного Причорномор’я. Одеса стала центром зовнішньої торгівлі Російської імперії. Упродовж 1819-1859 років місто користувалося правом порто-франко (вільної безмитної торгівлі). Таке право сприяло збільшенню місцевих капіталів, зростанню імпорту та експорту товарів через морський порт.
Особливо великі зміни в містах України відбулись у пореформений період. Промислове будівництво сприяло припливу населення з сільської місцевості в міста, а також утворенню фабрично-заводських селищ, які ставали згодом містами. Основна тенденція простежувалася досить виразно: міське населення збільшувалося швидшими темпами, ніж населення загалом (і зокрема сільське). Якщо в 1858 р. міського населення в Наддніпрянщині на-
100
ТЕМА 4
лінувалось 1 млн 450 тис. осіб (11 % всього населення), то в 1897 р. - 3 млн 400 тис. осіб (13,6 %). За переписом 1897 року в Україні було 130 міст. Серед міст особливо швидко зростали великі торгово-промислові центри. У 1897 р. в Україні найбільшими містами були: Одеса (405 тис. жителів), Київ (247 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (113 тис.). Найбільші міста ставали науково-культурними центрами, де існували університети й гімназії, діяли наукові товариства, театри. У багатьох містах була розгалужена система торгівлі, працювали банки. Київ і Харків стали центрами гуртової ярмаркової торгівлі, а Одеса, Маріуполь і Миколаїв - зовнішньої торгівлі. У дев’ятьох найбільших містах України наприкінці XIX ст. запустилися в дію електростанції. Це дало можливість налагодити трамвайне сполучення та освітлення вулиць електричними ліхтарями. У 1880-х роках в Одесі, Києві, Харкові, Миколаєві появився телефонний зв’язок. У містах України швидко зростала чисельність населення неукраїнського походження. На початку XX ст. українці становили менше третини серед міського населення, решта - росіяни та євреї. Що більшим було місто, то менше в ньому жило українців. У 1897 р. тільки 5,6 % мешканців Одеси були українцями (за мовою). Збільшення російського та єврейського населення в містах України можна пояснити низкою причин. Оскільки міста виконували роль адміністративних і торгово-промислових центрів, вони притягували до себе російських чиновників, фабрикантів і купців. Російських робітників манили в гірничу й металургійну промисловість на території України висока платня і гостра потреба в кадрах. Скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, і велика їх кількість переселилася в міста.
Велику роль у виникненні нових міст відігравало залізничне будівництво. Залізниці сприяли небаченій раніше рухомості населення і прискорювали приплив його в міста. Деякі залізничні вузли і станції теж перетворювалися на міста. Залізничні станції заполонила маса дрібних торговців. Цей торговий посередник проникав у село, втягував його в товарно-грошовий обіг. Будівництво залізниць та їх експлуатація вимагали великих обсягів металу й вугілля і таким чином сприяли прискореному розвиткові кам’яновугільної та металургійної промисловості. Але передусім залізниці відіграли ключову роль у формуванні причорноморського сільськогосподарського району. На початку 1860-х років російський уряд, оголосивши «сільськогосподарський експорт головним засобом покращення вексельного курсу», дав поштовх для будівництва залізниць, які повинні були обслуговувати вивіз насамперед зернових культур на зовнішні ринки. У 1865 р. було споруджено першу залізницю в Наддніпрянщині, яка з’єднала Одесу з Балтою, що дало змогу збільшити вивіз зерна з північних районів Херсонської губернії. У 1869 р. було закінчено спорудження гілки Єлисаветград-Кременчук, що уможливило перевезення зерна з Полтави, Харкова, Кременчука до Єлисаветграда,
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
101
а звідти - до Одеського порту. У 1871 р. завершено будівництво залізничного сполучення між Києвом і Одесою. До середини 1870-х років усі губернії України були пов’язані між собою, а після розбудови Курсько-Київської та Курсько-Харківської магістралей - з центральними губерніями Росії, що дало змогу зменшити витрати на доставку вантажів і збільшити вивіз зерна за кордон. У наступні роки розгорнулося будівництво залізниць, які забезпечували промислові потреби Донбасу. У 1879 р. вступила в дію Донецька залізниця. У 1884 р. закінчено будівництво Катерининської залізниці, яка з’єднала Донбас із Криворізьким залізорудним районом. Зі середини 1880-х років спостерігалося поступове зменшення питомої ваги вантажів із залізниць до південних портів. Це пояснюється конкуренцією з боку дешевшого водного транспорту і переміщенням центру товарного хліборобства імперії в південні степові райони, близькі до портів, які водний транспорт безпосередньо обслуговував. Розвиток залізничного транспорту мав, крім забезпечення економічних потреб, ще важливе військово-стратегічне (особливо в Бессарабії) і загальномодернізаційне значення: залізниці змінювали уявлення людей, ставали чинником формування новочасних колективних ідентичностей (у тому числі національної).
Промисловий переворот в Україні, по суті, розпочався з цукрової промисловості. Цукробурякова промисловість у Європі виникла на початку XIX ст. До того часу європейці споживали тростинний цукор, який ввозили з англійських колоній. Перший цукровий завод був збудований у Росії в 1800 р. у Тульській губернії. В Україні цукрові заводи почали з’являтися на початку 1820-х років у Подільській, Чернігівській і Київській губерніях. У 1860-1861 pp. в Україні діяло 229 цукрових заводів, або 59 % загальної їх кількості в Росії. Вони виробили понад 3 млн пудів цукру-піску, що становило 80 % його загальноросійського виробництва. У наступні роки число цукрових заводів зменшувалося, а виробництво цукру внаслідок концентрації виробництва зростало. У 1894-1895 pp. в українських губерніях працювало 153 заводи, які виробили 23 млн пудів цукру, що становило 84 % загальноімперського виробництва. Найвідомішими українськими виробниками цукру були: на Черкащині - брати Терентій, Кіндрат і Степан Яхненки, а також Федір і сини Платон і Василь Симиренки, на Сумщині - Іван і син Павло Харитоненки, на Глухівщині - Артем і сини Микола, Федір і Семен Терещенки. У 70-80-х роках XIX ст. великий вплив на розміщення цукрової галузі мав розвиток мережі залізниць. Нові цукрові заводи зводили поблизу залізничних станцій. Для захисту економічних інтересів галузі цукровиробники створили перше в Україні монополістичне об’єднання. Цукровий синдикат був заснований 1887 року на з’їзді цукрозаводчиків у Києві. У 1892-1893 pp. синдикат охоплював 203 заводи, або 91 % усіх заводів імперії, що давало підприємцям мож¬
102
ТЕМА 4
ливість утримувати високі ціни на цукор, контролюючи його ринки збуту. В Україні розвивалися, крім цукрової, й інші галузі харчової промисловості. Поширеним було гуральництво. На початку XX ст. працювало більш ніж 400 спиртових заводів, які давали понад 18 млн відер спирту, що становило 58 % загального виробництва (відро - міра об’єму рідини, дорівнює 12,3 л). Борошномельна промисловість давала близько ЗО %, а тютюнова - 40 % від загального імперського виробництва.
На початку 1870-х років почалася «підприємницька гарячка» в Донецько- Придніпровському регіоні. Стрімко нарощували виробництво видобувні галузі, переобладнувались і збільшували видобуток вугілля старі казенні шахти, виникали нові з участю іноземного капіталу. Високі прибутки притягували іноземних інвесторів. Наприкінці 1890-х років іноземні капітали у вугільній промисловості сягнули величезної на той час суми - 95 млн руб. Провідне місце належало французьким і бельгійським акціонерам. У 1880-х роках розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди в районі Кривого Рогу. Протягом 1890-1900 років видобуток залізної руди тут зріс з 23 до 210 млн пудів. З інших корисних копалин України важливе місце мала марганцева руда, основні родовища якої розташовувалися в районі Нікополя. Наприкінці XIX ст. в Донбасі (Микитівське родовище) було зосереджено 100 % загальноімперського виробництва ртуті та 60 % соди (район Лисичанська і Слов’янська). У 1880-х роках розпочалося будівництво великих металургійних заводів. Цьому сприяла політика уряду, який купував готову продукцію за завищеними цінами і високими ввізними митними ставками захищав внутрішній ринок від зовнішніх конкурентів. Деякі з металургійних підприємств зростали такими темпами, що перетворювалися на міста. Юзівка, названа ім’ям англійця Джона Юза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала важливим промисловим містом - сучасним Донецьком. До 1900 р. на Україні було введено в дію 17 великих металургійних заводів. У 1913 р. Україна давала 75 % загальноро- сійського видобутку залізної руди, 70 % - вугілля, 68 % - виплавки чавуну і 58 % - сталі. Машинобудування в Україні було розвинуто слабо. Верстати, різні прилади й апарати довозили здебільшого з-за кордону. Певного розвитку набуло сільськогосподарське машинобудування. У 1900 р. діяло 65 підприємств, які виготовляли сівалки, жатки, молотарки, віялки, соломорізки. У 1897 р. почав випускати паровози Харківський паровозобудівний завод, а в 1900 р. - Луганський. Вагони випускали в Києві та Харкові. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будували морські та річкові судна. На початку XX ст. звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, шахти, металургійні заводи, оточені селами, де селяни обробляли землю допотопними знаряддями. Поряд із найновішими формами організації промисловості були й застарілі - мануфактурна, дрібні
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
103
ремісничі промисли. Загалом господарство мало багатоукладний характер. У зв’язку зі світовою економічною кризою, яка 1900 року охопила Російську імперію, посилилася концентрація виробництва, великі промислові комбінати поглинали дрібні підприємства. В Україні цей процес охопив передусім металургію, де виникли монопольні союзи, які підпорядковували собі видобуток вугілля і руди, випалювання коксу - синдикати «Продамет» і «Трубопродажа», до яких поряд з українськими ввійшли й заводи центральних райойів Росії.
У пореформене півстоліття значно зросло населення Наддніпрянської України, відбулися зміни в його соціальному та етнічному складі, територіальному розміщенні. Якщо в 1858 р. на території України, що входила до складу Російської імперії, проживало 13,5 млн осіб, то в 1913 р. - 32,6 млн. З них у селах мешкало 27,6 млн осіб, або близько 85 %, у містах - близько 5 млн осіб, або понад 15 %. Збільшення населення відбувалося за рахунок природного приросту, а також у зв’язку з переселенням з Росії великої маси людей, котрі йшли працювати переважно в промисловість. Відбулися зміни і в етнічному складі населення. До кінця XIX ст. частка українців зменшилася до 72 %, тоді як кількість росіян, євреїв та представників інших національних меншин зросла. У 1897 р. росіяни становили майже
12 % населення підросійської України, а євреї понад 8 %. Із зростанням чисельності населення відбувалися зміни в його внутрішній структурі. У пореформені роки в Україні формується новий і ще відносно нечисленний клас - пролетаріат. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Головними джерелами формування пролетаріату були селяни й ремісники, які розорювалися, а також діти самих робітників. У 1897 р. загальна кількість промислових робітників у підросійській Україні становила 425 тис. осіб. До 1913 р. їхня кількість, разом із гірничозаводськими робітниками, зросла до 640 тис. Усе ж робітництво залишалося серед маси селянства невеликою меншістю. Промислово-торговельна буржуазія українського походження була нечисленною. Наприкінці XIX ст. у групі міського населення, яке жило за рахунок прибутків з капіталу і нерухомого майна, українці за мовою становили 28 тис. осіб (без членів сімей), або 19 %. Українські підприємці були відомі найбільше в легкій і харчовій промисловостях. Знаковими особистостями були Тере- щенки, Харитоненки, Римаренки, Симиренки, які володіли цукровими й горілчаними заводами, олійницями. У важкій промисловості власників- українців було набагато менше.
Разом з індустріальним суспільством виникала нова система цінностей, яка визначала поведінку окремої людини і суспільства загалом у різних сферах - культури, освіти, моралі, ідентичності, виробництва. За своїм похо-
104
ТЕМА 4
дженням і змістом це була підприємницька етика. Її носієм виступала найактивніша частина підприємців - модернізаторська еліта. Основними рисами модернізаторів були: висока культура господарювання, дух підприємництва, рішучість, готовність до ризику (поєднана з комерційним розрахунком), освіченість, відкритість до нового в техніці, науці, духовно-культурній сфері. Складовою нової підприємницької етики були благодійність і меценатство. Перші приклади соціального партнерства в Україні подали цукрозаводчики. У Млієві поблизу цукрового заводу підприємці Яхненки-Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожиток для одиноких чоловіків і жінок. У містечку була 6-класна школа, лікарня, церква, бібліотека, діяв аматорський театр. Подібну соціально орієнтовану політику здійснювали на Сумщині цукрозаводчики Харитоненки. Під час голоду 1830 року торговий дім Яхненків-Симиренків годував бідняків з навколишніх сіл. Після Східної (Кримської) війни вони надавали допомогу інвалідам і постраждалим від війни. Відомими меценатами були Терещенки. Вони надавали фінансову підтримку закладам середньої та професійної освіти. У Глу- хові в 1888 р. для дітей бідних батьків і сиріт вони заснували міське училище, для якого збудовано приміщення з бібліотекою. На кошти Миколи і Федора Терещенків були збудовані в Києві дві гімназії, приміщення Політехнічного інституту, Музей старовини і мистецтва (тепер Національний художній музей України), Троїцький народний дім (тепер Театр оперети). Фінансувало це сімейство і будівництво церковних споруд, підтримувало художників. У 1873 р. Яхненки-Симиренки були серед фундаторів Товариства імені Шевченка у Львові (разом з Єлизаветою Милорадович-Скоропадською), пізніше Василь Симиренко фінансував спорудження будинку товариства. Його фінансовою підтримкою користувалися українські вчені й письменники (М. Коцюбинський, О. Кістяківський, М. Лисенко, М. Драгоманов та ін.). Усі статки (10 млн руб.) Василь Симиренко заповів Товариству підтримки української творчої інтелігенції. Промисловий розвиток і реформи привели до перемін у сфері освіти, викликали потребу в освічених кадрах. У результаті на Наддніпрянщині збільшилася кількість студентів. На 1897 рік тут налічувалося близько 24 тис. осіб, які мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. Якщо на початку XIX ст. переважну її більшість становили дворяни, то на зламі ХІХ-ХХ ст. лише 20-25 % представників інтелігенції мали дворянське походження, решту становили сини міщан, священиків і різночинців. Водночас перепис 1897 року виявив, що тільки 16 % юристів, 25 % учителів і 10 % письменників і художників на Україні були українцями. Зі 127 тис. осіб, зайнятих розумовою працею, українці становили тільки третину. Це свідчило про слабку пов’язаність українського руху, спрямованого на формування національної спільноти, з процесами соціально-економічної модернізації.
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
105
4.3. Соціальні верстви в Галичині, на Буковині й Закарпатті: шляхта, селяни, міщани. Економічне становище українських регіонів у складі Габсбурзької монархії (до 1848 року)
Про економічне становище Галичини на час приєднання до Австрії свідчать дані за 1776 рік. У провінції налічувалося: 2 млн 580 тис. мешканців, 254 міста, 57 ринків, 6395 сіл, 6450 поміщицьких дворів, 5117 млинів, 5997 шинків, 239 монастирів, 1066 католицьких костьолів, 2953 греко-католицькі церкви, 244 синагоги. Формою приватної власності в Галичині була домінія. Домінія - це єдність власності й влади, уособлена шляхтою, церквою або державою (у королівщинах). Доміній у Галичині було приблизно 1900 (з них приватних - близько 1500), решта були королівщини (юридично державні землі) і церковні маєтки. Королівщинами фактично володіли магнати. Домінія рідко становила замкнений територіальний комплекс. Часто вона була складним об’єднанням сіл, міст, підприємств, роз’єднаних територіально і зв’язаних єдністю власності й влади магната. Магнатські маєтки складалися з системи фільварків, «ключів» з кількох фільварків, волостей або графств. Дрібна домінія могла розташовуватися на території села або частини села. Центрами господарського і суспільного життя в більшості доміній були поміщицькі маєтки (двори). Найважливішим соціально-політичним результатом австрійських реформ 70-80-х років XVIII ст. був розпад домінії на панський двір і селянську громаду, яка поступово перетворювалася на самодіяльну організацію. Господарство в домініях мало дві форми: а) панщинну, основою якої було велике фільваркове виробництво, де всі виробничі процеси виконувалися силами закріпачених селян, зобов’язаних давати певну кількість праці натурою; б) чиншову, основу якої становило дрібне виробництво закріпачених селян, зобов’язаних платити панові певний чинш продуктами чи грішми. В Галичині повсюдно - за винятком гірських районів і окремих маєтків з розвиненою промисловістю - панівною формою виробництва було фільваркове панщинне господарство, основане на панщинній праці, поєднуваній з чиншами і данинами натурою і грішми.
У XIX ст. Австрійська імперія залишалася становою державою. Основну масу землевласників становили польські або полонізовані магнати і шляхта. Магнатські родини Потоцьких, Замойських, Санґушків, Дзедушицьких, Любомирських, Оссолінських, Жевуських, Стадницьких, Радзивіллів, Ябло- новських володіли земельними латифундіями з десятків тисяч гектарів. Нижчий прошарок земельних власників становила дрібнопомісна шляхта, якій належала тільки частина села. Незалежно від етнічного походження та матеріального стану шляхти, після переходу Галичини в 1772 р. під владу Габсбурґів уряд постановив її представникам підтвердити шляхетство. Щоб
106
ТЕМА 4
підтвердити належність до привілейованого стану, шляхтичам потрібно було подати документи про надання шляхетства їхнім предкам польськими королями. Крім того, нобілітацію (шляхетство) в Австрії отримували після багатолітньої служби офіцери, особи, які мали високі державні відзнаки, а також за заслуги перед монархією. У 1775 р. вся шляхта була поділена на дві групи: до першої належали князі та графи, до другої - нижчі верстви шляхетського стану. У 1840-х роках шляхетські родини в Галичині становили приблизно 1,15 % від усього населення краю; 70 % галицької шляхти становила дрібна (загродова, чиншова, ходачкова) шляхта. Дрібна шляхта була зосереджена у двох великих регіонах - на Прикарпатті й Поділлі. Загалом шляхта в Галичині поділялася на такі різноманітні ступені й ланки, що її не можна економічно визначити як єдину верству. У 1776 р. в Галичині налічувалося 1 млн 860 тис. підданих селян, тобто 72 % загальної кількості населення. Селяни за підданством поділялися на: приватних, що перебували у спадковій власності земельної шляхти (78 %), і державних (королівських) (22 %). Селянство у східній частині провінції (приблизно на схід від Сяну і Західного Бугу) було переважно руським (українським), у західній - польським. У першій половині XIX ст. зростав антагонізм між польською шляхтою й українським селянством, який поступово набирав етнічного забарвлення. Цей антагонізм підтримувала на певному рівні й австрійська влада. У період наполеонівських війн австрійський уряд намагався налаштувати галицьких русинів проти польської шляхти, яка схилялася до підтримки Наполеона. Зважаючи на те, що станова межа у Східній Галичині здебільшого була й етнічною, ця політика давала результати - зокрема сприяла формуванню серед місцевого селянства й греко-католицького духовенства австрофільських настроїв.
Упродовж першої половини XIX ст. відбувся лише невеликий прогрес у культурі землеробства. Чи не найбільшою подією було розповсюдження картоплі, конюшини, люцерни. Прогресувало дроблення селянських господарств. Якщо в 1819 р. господарств із кількістю землі до 10 моргів (5,7 га) було 60,6 %, то в 1847-1859 pp. таких господарств уже було 68,3 %. Якщо прийняти за сучасниками, що наділ у 5,7 га був мінімальним для того, щоб здобути засоби селянській сім’ї до життя і корм для худоби, то в середині XIX ст. дві треті селян не мали цього мінімуму. В передгірських і гірських селах Ста- ніславського і Коломийського округів таких господарств було ще більше, а найдрібніші господарства, що мали до 2 моргів (1,1 га) землі, становили відповідно 35 і 43 %. Ще більша роздробленість селянських господарств існувала на Закарпатті й Буковині. Врожайність була низькою, озимі зернові культури давали в середньому до 6, а ярі лише 4-5 ц з гектара. Тваринництво, як і землеробство, стояло на низькому рівні. Неефективність галицького тваринництва та низька якість поголів’я худоби впадала в око насамперед австрійцям. Чималу питому вагу в поголів’ї великої рогатої худоби займали воли,
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
107
яких використовували в землеробстві. Натомість галицьких коней австрійські чиновники іронічно називали «кониками». Сучасники теж зазначали, що селяни «від корів не мали ніякої користі, крім телят. В районах, розташованих над Дністром, не вміють по-справжньому видоїти корів». Овець селяни тримали для овчини - єдиного матеріалу на зимовий одяг. Свинарство взагалі було розвинуте слабо. Промислове виробництво в українських регіонах Габсбурзької монархії до середини XIX ст. мало винятково ремісничий і мануфактурний характер. Відповідно до статистико-топографічного опису, який провела австрійська адміністрація наприкінці першого десятиліття XIX ст., у західноукраїнських регіонах діяло близько сотні великих і дрібних мануфактур (залізорудних, текстильних, фаянсових).
У Галичині кінця XVIII ст. неможливо було чітко поділити населення на мешканців села й міста, оскільки маленькі міста й містечка дуже мало чим відрізнялися від сіл. На час приєднання Галичини до Габсбурзької монархії у містах і містечках проживало 333 тис. мешканців, або 12,8 % всього населення. Поділ міських поселень Галичини за австрійською класифікацією був не одноразовим актом, а зайняв кілька десятиліть, оскільки збігся зі зміною дефініції міста внаслідок переходу до індустріальної епохи. У 1810 р. була опрацьована класифікація міст Австрійської монархії на основі критерію кількості мешканців, де нижньою межею для міст визначено 2 тис. осіб. Відповідно до цієї класифікації в усій монархії Габсбурґів було 209 міських поселень - з них 14 у Галичині і 2 на Буковині, що становило 6,7 %. Найбільшими галицькими містами на той час були: Львів (45 тис.), Броди (21 тис.), Ярослав (12 тис.), Перемишль (7 тис.), Самбір (6,5 тис.), Станіслав і Золо- чів (по 6 тис.); у Чернівцях, адміністративному центрі Буковини, проживало 5,5 тис. мешканців (для порівняння, у Відні - 245 тис., Празі - 92 тис.). У 1831 р. в Австрійській імперії налічувалося вже 430 міст із населенням понад 2 тис. осіб, з них 63 міста (що становило 14,7 %) належали до Галичини і Буковини. На практиці в Галичині містами й містечками називали, спираючись на давні привілеї, значно більшу кількість поселень, аніж та, що відповідала офіційним критеріям австрійського законодавства, - тим більше, що ці критерії часто змінювалися, ґрунтуючись то на кількості мешканців, то на історичній традиції, то на статусних ознаках. Дослідниця Галина Петришин пише: «Тогочасні міста та містечка були своєрідним феноменом у європейській культурі завдяки трьом головним відмінностям: по-перше, більшість їх постала лише через кілька століть після західноєвропейських; по-друге, їхня будівельна субстанція мала тимчасовий характер - забудовані в основному дерев’яними будівлями, мурованих було обмаль; по-третє, національний склад їхнього населення був відмінним від складу населення решти території». За статусом міста поділялися на королівські, муніципальні та піддані (приватні, шляхетські).
108
ТЕМА 4
На час приєднання до Австрії більшість мешканців галицьких міст і містечок займалася рільництвом. Тільки Львів мав права вільного міста. Громадяни Львова були вільними людьми, могли займатися ремеслом, торгівлею, користуватися свободою поселення. Так само тільки окремі міста - як-от Броди, Перемишль, Ярослав - були заселені ремісниками і торговцями. В решті міст і численних містечках проживало мішане населення. У більшості випадків єдиним привілеєм, яким користувалися міщани, було право ярмаркової торгівлі. Загалом же міщани являли собою таких же особисто підданих, як і селяни, хоч у масі своїй це було чиншове населення на противагу панщинному - сільському. Галицькі міщани обслуговували в більшості потреби домінії. Згідно з австрійським переписом 1773 року в Галичині налічувалося близько 60 тис. ремісників і торговців. Торгово-промислове населення краю поділялося на такі професіональні групи: ткачі, винокури і корчмарі, мельники, ковалі, торговці, кушніри, шевці, кравці, бондарі, гончарі, майстри з виробництва возів. До ремісничого населення належали також учителі, музиканти, фельдшери, цирульники. Якусь певну частину міських мешканців становили чиновники (їх частка поступово зростала) та духівництво. В етнічному плані значну частину міщанського населення становили євреї. Відтоді як у Речі Посполитій заняття торгівлею і ремеслом були проголошені ганебними, недостойними шляхтича, євреї посіли в цих сферах панівне становище - переважно як представники і маклери земельної шляхти. За даними австрійської конскрипції, в 1773 р. у Галичині налічувалося 151 тис. євреїв, об’єднаних у 257 кагалів. Австрійська влада була зацікавлена в розвитку галицьких міст і містечок з економічних (формування внутрішнього ринку для сільськогосподарської продукції) і політичних (створення ефективної системи адміністрування на нових територіях) міркувань.
Буковина, де головними етнічними групами були русини/українці й румуни, наприкінці XVIII і в першій половині XIX ст. стала об’єктом активної переселенської політики. Австрійський уряд прагнув збільшити кількість населення приєднаного краю. Найчисельніша група переселенців прибула на Буковину з Молдови, Бессарабії й Трансильванії. Переселенці з Молдови оселялися переважно в південній частині Буковини. Вихідці з Трансильванії, переважно румуни, просувалися на північ, досягаючи долини р. Прут, і саме вони відіграли вирішальну роль у румунізації місцевого русько-українського населення. Наприкінці XVIII ст. на Буковині пройшла хвиля німецької колонізації, яка відбувалася під контролем уряду і мала на меті підвищити рівень землеробства в краї, впровадити німецьку мову в систему освіти й діловодства. Німецьких колоністів заохочували пільгами. До 1830-х років до Буковини переселилися близько 3 тис. сімей німецьких колоністів з Баварії, Швабії, Саксонії, Богемії, Трансильванії, які заснували 19 поселень. У період, коли Буковина в адміністративному плані була частиною австрій¬
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
109
ської Галичини (1786-1849), відбувалася польська колонізація краю. Польську шляхту приваблювали економічні пільги, вона займала місця в адміністративному апараті та панських маєтках. Польські переселенці активно поширювали польську мову та культуру. На Буковину переселялися також євреї з Молдови, Галичини та інших австрійських провінцій, вони займалися переважно дрібною торгівлею та ремеслом. Оселялися тут і вихідці з Росії, зокрема старообрядці. У соціальному плані українці Буковини були слабо структуровані. Власної соціальної еліти українське населення не мало. Буковинська верхівка була або румунізована, або полонізована. Русини-українці були представлені здебільшого селянською верствою. Економіка Буковини мала аграрний характер. Основним землевласником був Православний релігійний фонд, якому належало більше половини всієї землі. Основною сільськогосподарською культурою від початку XVIII ст. була кукурудза (на неї припадало 3/4 усього намолочуваного зерна). Висівали також жито, пшеницю, ячмінь. З технічних культур для домашніх потреб і промислів вирощували коноплю і льон. Скотарство було розвинене в південно-західній частині Буковини - на Гуцульщині. У містах краю до середини XIX ст. зберігалася цехова організація ремесла. У Чернівцях діяло 13 цехів (мулярів, шевців, ковалів, гончарів, ювелірів, ливарів, столярів тощо). Торгівля перебувала в руках вірменських і єврейських купців.
Населення Закарпаття за етнічним складом було строкатим. Більшість його становили русини, меншими етнічними групами були угорці, румуни, євреї, словаки, німці. Соціальна структура населення Закарпаття остаточно викристалізувалась у 1780-ті роки і майже без змін проіснувала до середини XIX ст. Тут 90 % всієї землі належало п’ятьом найбільшим магнатським родинам, Ужгородській казенній домінії та Мукачівському монастиреві. На Закарпатті найбільше землі мала Мукачево-Чинадіївська латифундія графа Шенборна, до якої належало більше чверті населених пунктів цього краю. Місцеві дворяни, що становили 5 % від усього населення (близько 12 тис. осіб), як і більшість селян, були безземельні. Утім, на відміну від селян, вони користувалися соціальними привілеями - не відбували панщину, не сплачували податків, натомість служили на дрібних посадах у домініях (латифундіях) і в комітатах - органах адміністративної влади. Сільське населення краю складали поміщицькі, державні та церковні селяни. Основним видом господарської діяльності населення Закарпаття було землеробство, в якому було зайнято близько 90 % населення. У великих латифундіях було розвинене садівництво, виноградарство, тваринництво, бджільництво. Населення міст складалося з ремісників і торговців. У першій половині XIX ст. ремісниче виробництво поступово витісняли мануфактури. Перші мануфактури були поміщицькі та державні. Вони виникали на соляних промислах, що були державною монополією, а також у лісовій промисловості, цегельному ви-
110
ТЕМА 4
робництві. На мануфактурах використовували працю найманих робітників. Перша половина XIX ст. в господарському житті Закарпаття характеризувалася формуванням купецтва як окремої соціальної групи. У 1840-х роках на зміну ярмаркам як основним центрам торгівлі прийшла постійна торгівля.
4.4. Аграрне законодавство Марії-Терезії та Йосифа II. Аграрна реформа 1848 року. Індемнізація, пропінація, сервітути. Повсякденне життя галицького, буковинського та закарпатського села
У другій половині XVIII ст. кілька європейських монархів проводили політику в дусі ідей Просвітництва. Вона була спрямована на ліквідацію найбільш застарілих середньовічних інститутів, відкривала деякі можливості для розвитку буржуазного укладу. Думка про державу на чолі з «освіченим монархом», здатним реформувати суспільне життя на нових, розумних основах отримала тоді поширення й серед самих просвітників (її підтримував, наприклад, Вольтер). З іншого боку, європейські монархи в умовах розкладу феодалізму, поширення ідей Просвітництва були змушені ініціювати реформи. В європейських державах було ліквідовано деякі станові привілеї та монополії, проведено селянські та церковні реформи, зроблено кроки в бік віротерпимості, удосконалення шкільного навчання та осучаснення судочинства. На прикладі Габсбурзької монархії історик Святослав Пахолків так визначає сутність цієї політики: «Політика “освіченого абсолютизму” - суміш гуманістичних намірів та прагматичного розрахунку - була спрямована на покращення матеріального становища, рівня освіти і, по можливості, на забезпечення рівних прав для усього населення монархії. Це населення мало перетворитись на свідомих заможних громадян, які, як сумлінні платники податків, були б запорукою сили держави». Реформи в дусі «освіченого абсолютизму» проводили в Пруссії (у перші роки правління Фридриха II), у монархії Габсбурґів (за правління Марії-Терезії та особливо Йосифа II), в Іспанії (за Карла III), у Росії (на початку правління Катерини II), а також у Португалії, Данії, Швеції. Після Французької революції європейські монархи в основному згорнули «ліберальні» починання в дусі «освіченого абсолютизму» (у Росії це сталося після придушення в 1775 р. селянської війни під проводом Омеляна Пугачова).
Австрійська влада розглядала Галичину й Буковину як джерело поповнення державної скарбниці та війська. Проте на цих теренах були відсутні промисловість, великі міста, шляхи сполучення. У зв’язку з цим треба було насамперед поліпшити загальне становище краю - зокрема підвищити ма-
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
111
теріальний та освітній рівень населення, залагодити релігійні питання. Так, наприкінці XVIII ст. ініціативу в соціально-економічному житті Галичини, Буковини та Закарпаття перебрала на себе австрійська бюрократія. Указ (патент) Марії-Терезії 1772 року започаткував укладання інвентарів, куди записували кількість земель, якими володіли поміщики, і визначали повинності селян. Патент обмежував тілесні покарання, забороняв панщину в неділі й свята, примусові роботи без згоди селян. У 1775 р. введено русти- кальний податок, який накладали на кожне селянське господарство. Цісар Йосиф II ініціював селянську реформу - з метою обмежити свавілля земельної аристократії і врегулювати поземельні відносини. Першим кроком було скасування кріпацтва. Патент від 5 квітня 1782 р. ліквідовував «підданське невільництво» і надавав селянам особисті права - одружуватися без дозволу пана, віддавати дітей до школи чи ремесла, вільно пересуватися, шукати заробітків. Земля залишалась у володінні панів, а за виділені наділи селяни повинні були відробляти панщину, яка була зменшена до трьох днів на тиждень. Повинності поза панщиною заборонено. У 1787 р. складено перший земельний кадастр (так звану Йосифінську метрику). Тоді ж землі селянського користування (рустикальні) були відокремлені від панських (домініальних) і дідичам заборонено самостійно розпоряджатися ними. Селяни отримали право спадкового користування своїми наділами. Неподільну владу поміщиків над підданими обмежувала урядова заборона бити селян (1788 p.); також селяни отримали право вільно продавати продукти свого виробництва, скаржитися на панів (1781 p.), а сільські громади - право самоврядування (1784 p.).
Напрямок соціально-економічного розвитку українських регіонів у складі монархії Габсбурґів визначила аграрна реформа 1848 року. Умови для реформи створила революція, яка докотилася до Австрії в березні того року. Зважаючи на селянське повстання 1846 року, польські патріоти - в основному шляхта - прагнули завоювати симпатії селянства і так зміцнити свої політичні позиції. Вони закликали польських землевласників добровільно скасувати панщину. За таких умов губернатор Франц Стадіон зумів переконати Відень, аби той першим узяв на себе ініціативу щодо звільнення селян від повинностей. Такий крок повинен був звести нанівець польські розрахунки і завоювати для монархії у найкритичніший для неї момент прихильність селян. Відтак 17 квітня 1848 р. цісар Фердинанд І видав патент, що скасовував панщину в Галичині. Цей документ майже на чотири місяці випередив аналогічний указ, який ліквідовував панщину в усій монархії. Аби заспокоїти землевласників, уряд оголосив про виплату їм у майбутньому компенсації за втрачену робочу силу. Імператорський указ про скасування панщини в серпні 1848 р. було поширено на Буковину. На Закарпатті, як і по всій Угорщині, панщина була скасована законом, що його
112
ТЕМА 4
прийняв Угорський сейм у березні 1848 р. і підтвердив у 1853 р. імператор Франц-Йосиф І. Влітку 1848 року в австрійському парламенті обговорювали умови скасування панщини. Депутати від селян Галичини і Буковини Іван Капутцак і Лук’ян Кобилиця разом з іншими депутатами лівого крила парламенту виступали проти викупу поміщикам. Усе ж парламент ухвалив скасувати повинності селян за викуп. У вересні 1848 р. видано закон про надання селянам громадянських прав, а також права власності на ту землю, якою за панщини вони користувалися спадково. Закон передбачав повну компенсацію (індемнізацію) селянами на користь поміщиків 20-кратної вартості річних панщизняних повинностей. Головний тягар цих платежів припав на селянство, оскільки спочатку уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов’язані з передачею землі, але в 1853 p., після стабілізації політичної ситуації в монархії, він переклав на селян більшу частину цих витрат. Стягування коштів із селянства на індемнізацію відбувалось у формі сплати ними спеціальних додатків до постійних податків (у випадку Галичини сплата краєм боргу державі на індемнізацію мала тривати до 1943 p.). Індемнізаційні платежі поглинали значну частину доходів селян.
Скориставшись незавершеністю реформи, землевласники зберегли право володіти лісами, пасовищами, луками (так званими сервітутами), якими до реформи за звичаєм користувалася громада. Оформивши ще раніше в земельних метриках громадські ліси й пасовиська як свою власність, поміщики забороняли селянам сервітути під тим приводом, що опікунські повинності поміщиків відмінені зі скасуванням панщини. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку визначену поміщиком ціну, щоби заготувати дров, будівельні матеріали чи випасати худобу. У 1853 р. розгляд сервітутованих справ відокремлено від індемнізації, і вони стали предметом окремого законодавства. Вирішення сервітутового питання могло відбуватися трьома способами: шляхом викупу поміщиками селянських сервітутів; компенсацією відповідним еквівалентом; урегулюванням сервітутів, що на практиці означало до певної міри збереження їх. Для вирішення сервітутових справ було створено місцеві й крайові комісії. Найчастіше скасування селянських сервітутів проводилося за відповідний еквівалент пасовиська або лісу; значно рідше - шляхом викупу громадських лісів і пасовиськ поміщиками за гроші. Складною соціальною проблемою в Галичині залишалося право пропінації, тобто виняткове право поміщиків і міст на виробництво і продаж спиртних напоїв у межах своїх володінь. У 1848 р. ліквідували примусовий продаж алкоголю селянам. Якщо до цього вони були зобов’язані купувати горілку лише у свого поміщика, то відтепер мали право вільного вибору місця купівлі. Але право монопольного виробництва горілки продовжувало діяти. Прибуток від пропінації становив величезні суми. Засобом пограбування населення була видача горілки в кредит, що призводило до ліцитації (продажу за
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
113
борги) селянських господарств. Щойно в 1875 р. в Галичині право пропінації викупила держава. Відповідно до закону селяни отримали право власності на землю, яка перебувала в їхньому користуванні. Фактично ж у власність селянства перейшло менше половини земельних угідь краю. Більшість селян залишалися малоземельними й економічно неплатоспроможними, а халупники і комірники зовсім не мали землі. З роками розміри селянських наділів тільки зменшувалися; причиною цього був поділ землі окремого селянина між його дітьми. Поміщикам надалі належало понад 40 % усіх земель. Наприкінці XIX ст. у Східній Галичині 350 тис. українських селянських родин були власниками менш ніж 5 моргів землі, у тому числі 216 тис. мали менш ніж 2 морги. Іншими словами, близько 1,75 млн населення було наражено на голодну смерть на випадок неврожаю. Такі нещастя траплялися досить часто (наприклад, у 1847, 1849, 1855, 1865, 1876, 1889 роках). Найбільшими землевласниками були: у Галичині - графи Потоцькі (маєтки сягали 60 тис. га), Дзедушицькі (20 тис. га), князь Сапєга (15 тис. га); на Закарпатті - граф Шенборн (200 тис. га); на Буковині - барон Василько (18 тис. га).
Усе ж реформа 1848 року створила певні умови для розвитку нових, ринкових відносин. На ринку праці з’явилася значна кількість найманих робітників, які залучалися до промислового й сільськогосподарського виробництва. Відробітки поступово відходили на другий план. У 1900 р. в сільському господарстві, лісівництві та споріднених з ними галузях у Східній Галичині було зайнято понад 110 тис. постійних робітників і більш як 170 тис. поденників. У Північній Буковині постійних робітників було 11 тис. і понад ЗО тис. поденників. Кількість сільгоспробітників на Закарпатті становила майже 80 тис. осіб. Частина поміщиків і заможних селян почала застосовувати в землеробстві нову техніку (парові плуги, добриворозподільчі машини, сівалки, молотарки, соломорізки, косарки, сепаратори, очищувальні й сортувальні машини, преси, лущильники кукурудзи, крупорушки). Зростала товарність сільського господарства. Хліб і худобу не тільки збували на місцевих ринках, а й вивозили за межі краю. Розвивалася спеціалізація - зокрема розвинувся район зернового господарства на Поділлі. Значного розвитку тут досяг- ло й винокуріння. Посіви тютюну були зосереджені на Південному Поділлі й Покутті. Хміль вирощували в Бродівському, Кам’янка-Струмилівському і Тернопільському повітах. Важливими торговими культурами були льон
і конопля. У деяких місцевостях (Заліщики, Чернівці, Закарпаття) торгового характеру набувало садівництво. Фрукти й овочі експортували за межі краю. У поміщицьких маєтках і господарствах заможних селян підприємницького характеру набирало розведення худоби.
Відбувалися зміни в землеволодінні та землекористуванні. Деякі поміщики розорювалися, інші, навпаки, збільшували земельні угіддя. Якщо в 1848 р. у Галичині налічувалося близько 7,5 тис. поміщиків, то в 1902 р. їх стало
114
ТЕМА 4
близько 3,1 тис. При цьому в руках 493 великих землевласників, що мали
2 тис. га і більше, зосередилося майже 57 % всієї поміщицької землі. Чимало поміщиків, які не пристосувалися до нових умов, продавали свої землі повністю або частинами. Деякі віддавали землі в оренду на тривалі терміни. На іншому полюсі містилася маса переважно українського селянства. Про його соціально-економічне розшарування свідчить те, що в 1902 р. у Східній Галичині 43 % всіх селянських господарств (280 із 650 тис.) володіли ділянками землі розміром до 2 га, 37 % - від 2 до 5 га. Загалом малоземельних бідняцьких господарств, що мали до 5 га, у Галичині нараховувалося 80 %. Середняцьких господарств, що володіли від 5 до 10 га було приблизно 15 %, а заможних, що мали від 10 до 60 га, - 5 %. На Буковині й Закарпатті розподіл селянських господарств на групи за розмірами землі був приблизно такий самий, як у Східній Галичині. Через слабкий розвиток промисловості в селах виникав значний надлишок робочої сили. Тому багато селян ішли на сезонні роботи в центральні й західні провінції Австрії, в Угорщину, емігрували до Канади, США, Бразилії та в інші країни. Упродовж 1890-1913 років з українських регіонів у складі Габсбурзької монархії виїхало на постійне проживання за кордон 700-800 тис. осіб.
Водночас злам ХІХ-ХХ ст. - це період відчутного росту соціальної активності українського селянства. Економічною основою цього феномену став ріст української кооперації. Під кооперацією розуміють добровільну співпрацю та взаємодопомогу в економічному житті етнічно, релігійно, географічно, професійно або під якимось іншим оглядом спорідненої групи людей. Наміром членів кооперативу є мати з того не лише різноманітні матеріальні вигоди (нижчі ціни, одержання дивідендів тощо), а й можливість спільно змагатися за реалізацію якоїсь ідеї. Першим українським споживчим товариством у Галичині стала «Народна торгівля», що виникла у Львові в 1883 р. зусиллями Василя Нагірного. Були різні форми кооперації - заготівельно- збутова, кредитна, споживча, молочарська тощо. У Галичині з 1907 року діяв «Маслосоюз», що через чотири роки об’єднав 79 молочарень. «Народна торгівля» тоді ж об’єднувала 93 кооперативні торговельні спілки, мала 18 власних крамниць і була в торговельних зносинах з 831 іншою крамницею. Головною була кредитна кооперація, адже селяни намагалися знайти в ній порятунок від лихварів. Перший кредитний кооператив на селі у Східній Галичині виник у 1896 р. Селяни називали такі кооперативи райффайзенками (від прізвища Фридриха Райффайзена, який у 1864 р. організував у Німеччині перше кредитне товариство). Функції центральної ощадної каси для всіх видів кооперації виконував Крайовий кредитовий союз, який у 1911 р. мав 889 членів (у тому числі 412 зареєстрованих кооператорів, 53 різних товариств і 424 окремі особи) й видав понад 4,6 млн крон позичок. До Українського крайового ревізійного союзу у Львові в 1912 р. належало 5,5 тис. кооперативів, що налічували
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ... 115
180 тис. членів і мали загальний баланс 56,5 млн крон. Масовою організацією стало товариство «Сільський господар», яке в 1914р. об’єднувало 1,5 тис. гуртків по селах. На Буковині українські кооперативні товариства об’єднувалися в «Селянській касі», створеній у 1903 р.
4.5. Міста й містечка. Ремісниче виробництво і зародки індустріалізації
Злам XVIII-XIX ст. характеризувався певним пожвавленням промислового виробництва в українських регіонах Австрійської монархії, що було пов’язано з військовими замовленнями під час наполеонівських війн. Виходило зі стану занепаду ремесло; з’явилася низка підприємств мануфактурного типу. Однак це тривало недовго і вже наприкінці 1820-х років змінилося застоєм. Австрійський уряд різними адміністративними заходами стримував виникнення і розвиток тут мануфактур і фабрик. На початку 1840-х років в українських регіонах монархії Габсбурґів діяло близько 250 мануфактур (не рахуючи гуралень, пивоварень і млинів у фільварках). Серед них було близько 40 залізорудних і металообробних підприємств, до 15 соляних, 7 цукрових і два-три десятки інших харчових підприємств, до 20 папірень, близько 15 друкарень, до сотні поташних буд (підприємств із виробництва соди) і три-чотири десятки інших підприємств. Жодне з них не мало парових двигунів. Переважно в них працювало по 5-15 і лише в небагатьох по кількасот осіб. Головними промисловцями до середини XIX ст. виступали землевласники. Роль міських мануфактур з найманою робочою силою залишалася незначною. Та й узагалі міст було небагато. На початку 1840-х років тільки дев’ять міст мали населення понад 10 тис. мешканців - Львів (63 тис.), Броди (18 тис.), Тернопіль (16 тис.) і менші: Дрогобич, Станіслав, Самбір, Коломия, Перемишль та Чернівці. Найбільші міста Закарпатської України - Ужгород, Мукачево, Мараморош-Сиґет - мали всього по 6-7 тис. населення. Значна частина міського населення, як і раніше, займалася сільським господарством. У 1850 р. населення Львова досягло 68 тис. осіб (без 10-тисячного військового гарнізону), але місто не набрало рис промислового і залишалося в основному адміністративним і торговельно-ремісничим центром. Мануфактурне виробництво Львова розвивалося переважно з розрахунком задоволення власних потреб. У першій половині XIX ст. тут з’явилося лише кілька дрібних підприємств із виробництва напоїв, кондвиробів, олії, цикорію, мила, свічок. На ширший ринок працював хіба що невеликий завод сільськогосподарських машин, який мав до 30 робітників і виготовляв
116
ТЕМА 4
ручні молотарки, соломорізки, віялки, плуги, олійні преси. Понад половину активного населення міста становили службовці, рантьє, домашня прислуга, люди вільних професій. «Хоча Львів залишався найбільшим містом [Західної] України, - робив висновок історик Григорій Ковальчак, - його ріст не мав під собою міцного економічного ґрунту».
Реформи 1848 року привели до структурних та інституційних змін, які створили певні умови для розвитку промисловості. Ліквідація митного кордону в 1851 р. між Австрією й Угорщиною та в 1854-му - з Німецьким митним союзом розширила економічний простір, що сприяло великомасштабному виробництву, дало поштовх для будівництва залізниць, створення банків. Повільний розвиток промисловості в українських регіонах у складі монархії Габсбурґів можна пояснити низкою причин: конкуренцією з боку високоіндустріальних центральних і західних провінцій імперії, негативним впливом великих землевласників, несприятливою політикою австрійського уряду, браком капіталів, які оберталися переважно у сфері торгівлі й лихварства. На зламі ХІХ-ХХ ст. у промисловості краю працювало тільки 10 % населення - усіма видами промислової діяльності було зайнято в той час близько 300 тис. осіб, з них промислові робітники становили 60 тис. Вони працювали на 700 фабрично-заводських, переважно невеликих підприємствах. Решта - близько 240 тис. робітників - працювали в ремісничих промислах, майстернях і вдома. Становлення фабрично-заводської промисловості в Галичині, на Буковині й Закарпатті відбувалося в останній чверті XIX ст. У той час визначились основні галузі: нафтодобувна, харчова, лісопильна та деревообробна. Нафтова промисловість почала розвиватися в Галичині з середини XIX ст. Поступово відбувався перехід до буріння за допомогою парових машин. У 1880-х роках перейшли до глибинного буріння, що різко підвищило нафтовидобуток. Саме тоді розвитком промислового видобутку нафти в Галичині почали займатися люди, яких можна назвати модерними підприємцями. Ними були поляк Станіслав Щепановський та канадець Вільям Мак-Ґарві. Якщо 1870 р. видобуто 20 тис. тонн нафтової ропи, 1900 р. - понад 325 тис., то 1909 р. - уже понад 2 млн тонн. Нафтові промисли зосереджувалися в районі Борислава і Дрогобича, фінансувалися переважно австрійським і англійським капіталом. До початку Світової війни вони давали близько 5 % світового видобутку нафти. Супутником нафтової була озокеритна промисловість, особливо після винайдення способу одержання
із земного воску парафіну. З огляду на етнічне походження та рід заняття осіб, зайнятих у нафтовій промисловості, можна поділити на чотири групи: 1) головні менеджери - переважно західноєвропейського та американського походження; 2) наглядачі, майстри - євреї; 3) кваліфіковані робітники - поляки; 4) некваліфіковані робітники, часто при коловороті чи всередині шахти, - українці. Серед цих останніх було багато вихідців із довколишніх сіл,
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
117
які, будучи безземельними або маючи вільний від хліборобської праці час, тимчасово поповнювали лави робітників.
Найбільше високоякісних лісів (що створювало умови для розвитку лісопильної та деревообробної промисловості) було на Закарпатті. Дрібні водяні лісопильні почали замінювати паровими. Фірма «Клотильда» за участі австрійських, угорських, швейцарських і французьких інвестицій спорудила у Великому Бичкові лісохімзавод. Частину заготовленої на Закарпатті деревини сплавляли в Угорщину, звідки після деревообробних заводів її відправляли за кордон. Лісопильна промисловість розвивалась і в Галичині. У1890 р. тут діяло 56 парових і 77 водяних лісопилень. Харчова промисловість була представлена переважно борошномельними підприємствами, які діяли майже в кожному місті. На початку XX ст. у Львові, Бродах, Коломиї діяло по шість млинів, Тернополі й Самборі - по п’ять, Перемишлі й Золочеві - по два. Більшість млинів були оснащені паровими двигунами. До підприємств харчової промисловості належали пивзаводи, спиртові й цукрові заводи. У 1910 р. у Східній Галичині діяло 14 пивзаводів. Найбільшим був завод у Львові. У 1913 р. почав діяти цукровий завод у Ходорові на Львівщині. За перший свій сезон він переробив 400 тис. тонн буряків і виробив 44 тис. тонн цукру. На заводі працювало близько тисячі робітників. Два цукрові заводи діяли в Північній Буковині. Розвивалася й тютюнова галузь. На фабриках у Винниках і Монастирці в 1910 р. працювало 2,7 тис. осіб. Фабрика в Заболотові Сня- тинського повіту виготовляла на рік 10 млн сигар. Сировину сюди постачали
з Куби і Бразилії. Паперова промисловість була зосереджена у Львові, Сасо- ві, Чернівцях. Сасівська фабрика виготовляла на рік 10 тис. центнерів різного паперу. Значними у Східній Галичині та Закарпатті були поклади кам’яної і кухонної солі. Її видобуток зростав. У Галичині в 1908 р. її було видобуто понад 1,8 млн тонн. Українські регіони давали 64 % видобутку солі в Австро- Угорщині. У 1890 р. у Східній Галичині діяло 13 невеликих машинобудівних підприємств. Текстильна і взуттєва промисловість не вийшла поза межі дрібного ремісничого виробництва. У 1880-х роках у Східній Галичині було
11 тис. шевців, які виконували роботу на замовлення вдома.
У пореформені десятиліття зростала кількість міського населення. Якщо в 1880 р. у містах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття проживало 859 тис. осіб (або 18 % усіх мешканців регіону), то в 1910 р. - уже близько 1 млн 330 тис. осіб (або 20 %). За вказаний період міське населення зросло в більш як півтора раза, а сільське - в 1,3 раза. На зламі століть у Східній Галичині було 92 міста й містечка, на Закарпатті - 21, у Північній Буковині - 8. Для регіону найтиповішими були міста з населенням до 10 тис. мешканців. Однак були й великі міста. У 1910 р. у Львові проживало 206 тис. мешканців, у Чернівцях - 87 тис., у шести інших містах (Перемишлі, Коломиї, Дрогобичі, Тернополі, Станіславі, Стрию) проживало від ЗО до 55 тис. осіб. Якщо
118
ТЕМА 4
українці становили майже 2/3 сільського населення регіону, то серед міщан їхня частка була значно меншою. У Східній Галичині відносну більшість міських жителів становили поляки та євреї, на Буковині - німці та євреї, а на Закарпатті - угорці та євреї. Міста й далі залишалися більше торговельними, ніж промисловими центрами. У 1910 р. в містах Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття торгівлею було зайнято 150 тис. осіб, або майже 26 % самозайнятого населення. Важливою формою торгівлі залишались ярмарки і торги, але поступово зростала постійна торгівля в містах. У 1902 р. у Східній Галичині діяло 48 торгових закладів. У найбільших містах діяли філії австрійських банків, виникали також місцеві банки. У 1861 р. Львів через Краків був з’єднаний залізницею з Віднем, а на початку 1870-х років - через Чернівці з Балканами, через Карпати з Угорщиною, через Тернопіль і Броди з підросійською Україною і власне російськими регіонами. Змінювалося повсякденне життя мешканців міст. У Львові у 1879 р. почав працювати кінний, а в 1894 р. - електричний трамвай. У 1875 р. в місті з’явився телеграф, у 1886 р. - телефон, у 1900 р. - електричне освітлення вулиць. Великі міста стали притягальними для людей вільних професій. У 1910 р. в регіоні було зайнято 80 тис. представників інтелігенції та службовців, що становило 2 % самозайнятого населення. Українська інтелігенція - включно зі священиками - була невеликою групою. У Галичині вона налічувала 12-15 тис. осіб. У 1914 р. у Східній Галичині працювало близько 300 високих чиновників- поляків, тоді як українців - тільки 25.
У зв’язку з промисловим розвитком поступово зростав попит на підприємців. Як пише Іван-Святослав Коропецький, «ці (галицькі) підприємці були продуктом австрійської бізнесової культури, менш ефективної, ніж в економічно розвинутих країнах Західної Європи, та ще й підточеної галицькими обставинами», і «вони не могли стати рушіями розвитку всієї економіки краю». Тодішніми підприємцями з місцевого населення були переважно поляки, євреї, німці, вірмени. їхня діяльність часто зводилася до дрібної торгівлі та посередництва, бо попит на промислові товари був низький. Селянські господарства були здебільшого самодостатніми, а поміщики любили користуватись імпортними товарами та послугами. Підприємницька діяльність вимагала певного рівня освіти. Оскільки поляки від
1867 року мали контроль над освітньою політикою в Галичині, українське населення під цим оглядом було дискриміноване. Хоч між 1850 і 1890 роками відсоток неписьменних серед населення Галичини знизився від 95 до 67 %, усе-таки перед Першою світовою війною 31 % населення від десяти років та старшого віку у Східній Галичині та 18 % у Західній Галичині були неписьменними. Наприкінці XIX ст. у Львівській політехніці 83 % становили польські студенти і лише 11 % - українські. Серед українських студентів по¬
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ...
119
над половина студіювала теологію, а серед польських - 9 %. Тому українців серед галицьких підприємців були одиниці. А невелика жменька освічених людей була більше зацікавлена політикою чи культурою, ніж господарським життям. Галицькі студенти не мали можливості вивчати модерну економічну науку вдома; по неї треба було їхати до Відня. Львівський університет мав економічну кафедру, але навчання там відставало від розвитку цієї дисципліни у Західній Європі.
Рекомендована література:
Балабушевич Т. А. Аграрна історія Галичини другої половини XVIII ст. - Київ, 1993.
Бондар В. В., Присяжнюк Ю. П. Сучасна історіографія пореформеного селянства // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 2. - С. 180-201.
Герасименко М. П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. - Київ, 1959.
Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914 / Пер. з англ. Ю. Олійника. - Київ, 1999.
Гуржій І. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на Україні (з кінця
XVIII ст. до 1861 року). - Київ, 1962.
Довжук І. В. Зовнішня торгівля підросійської України у післяреформений період // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2006. - Вип. 11.-С. 142-153.
Донік О. М. Купецьке промислове підприємництво в Україні (XIX - початок XX ст.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2006. - Вип. 11. -С. 154-168.
Донік О. М. Промислове підприємництво дворянства в Україні (1861— 1900 pp.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2006. - Вип. 12.-С. 103-118.
Донік О. М. Чисельність та етнічно-конфесійний склад купецтва України в XIX - на початку XX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2009. - № 5. - С. 71-96.
Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: У 2 т. / Ред. рада: В. М. Литвин (гол.), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.; НАН України, Ін-т історії України. - Київ, 2011. - Т. 1-2.
Жалоба І. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті XVIII - 60-х роках XIX ст. (на прикладі шляхів сполучення). - Чернівці, 2004.
Заярнюк А. Ідіоми емансипації. «Визвольні» проекти і галицьке село в середині XIX століття. - Київ, 2007.
120 ТЕМА 4
Історія українського селянства: Нариси в 2-х томах / Відп. ред. В. А. Смолій. - Київ, 2006. - Т. 1. - С. 311-354 (Розділ 7. Українські селяни в першій половині XIX ст.), 355-412 (Розділ 8. Українське пореформене село), 313-470 (Західноукраїнське селянство у XIX - на початку XX ст.).
Ковальчак Г. І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - Київ, 1988. - С. 113-139 [Розділ V. Розвиток економіки західноукраїнських земель в умовах розкладу феодалізму і зародження капіталістичних відносин (перша половина XIX ст.)], 140-189 (Розділ VI. Розвиток капіталістичної економіки західноукраїнських земель у другій половині XIX - на початку XX ст.).
Коропецький І.-С. Австрія та українське підприємництво в Галичині // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2006. - Т. CCLI: Праці Історично-філософської секції. - С. 368-396.
Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буковини у другій половині XIX ст. - Львів, 1964.
Кравченко В. В. Харьков/Харків: столица Пограничья. - Вильнюс, 2010.
Крижановська О. О. Соціальні настрої та уявлення селян Правобережної України у 20-50-х pp. XIX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - №2.-С. 130-142.
Крижановська О. О. Поміщицькі селяни Правобережної України у 30-50-х роках XIX ст. (умови життя, суспільно-політичний світогляд, соціальний темперамент). - Київ, 2008.
Крижановська О. О. Освіта й культура українських селян наприкінці
XVIII - у першій половині XIX ст. // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2019. - Вип. XIX. - С. 243-264.
Литвин В. М. Історія України: У 3 т. - Київ, 2005. - Т. II: Кінець XVIII - початок XX ст. - С. 57-98 (Розділ 2: Соціальна структура українського суспільства), 227-301 (Розділ 6: Модернізація економіки в українських землях), 302-371 (Розділ 7: Модернізаційні процеси в соціальній сфері).
Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII-XIX ст. - Харків, 2007.
Молчанов В. Б. Соціально-правове становище сільського населення України у першій половині XIX ст. (до 1861 р.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2005. - Вип. 10. - С. 34-50.
Москалюк М. М. З історії розвитку цукрової промисловості в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2008. - № 2. - С. 75-85.
Пашук В. Заробітчани Правобережної України (друга половина XIX ст.). - Львів, 2001.
Портнова Т. Міське середовище і модернізація: Катеринослав середини
XIX - початку XX ст. - Дніпропетровськ, 2008.
Присяжнюк Ю. Ментальність і соціальна поведінка українських селян у по- реформений період (друга половина XIX - початок XX ст.) // Вісник Львівсько¬
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА НАСЕЛЕННЯ... 121
го університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 213-228.
Присяжнюк Ю. П. Українське селянство Наддніпрянської України: соціомен- тальна історія другої половини XIX - початку XX ст. - Черкаси, 2007.
Реєнт О. П. До проблеми скасування кріпосного права в 1861 р. // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 1. - С. 34-51.
Решетченко Д. В. Правобережна Україна в міжнародній торгівлі зерном наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 4. - С. 69-82.
Стеблій Ф. І. Боротьба селян Східної Галичини проти феодального гніту в першій половині XIX ст. - Київ, 1961.
Терещенко М. Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко (1886-1956): Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся / Пер. з фр. Т. Цимбала. - Київ, 2015.
Чорний Д. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець XIX - початок XX ст.). - Харків, 2007.
Шандра В. С. Переселення українських селян до Сибіру у 1861-1917 pp.: чинники та наслідки // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2011. - Вип. XIX. - С. 228-240.
Шевченко В. М. Проблема ринкових аграрних відносин в Україні другої половини XIX - початку XX ст. в історіографії // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 5. - С. 188-205.
Контрольні завдання:
1. Визначте передумови, охарактеризуйте основні положення, способи здійснення та результати проведення в підросійській Україні аграрних реформ 1861 і 1906 років.
2. Охарактеризуйте економічний і соціальний аспекти індустріалізації в Наддніпрянській Україні. Поясніть зміст терміна «промисловий переворот».
3. Порівняйте становище селянства в Галичині й Наддніпрянщині. Поясніть суть і визначте значення терезіансько-йосифінських реформ кінця XVIII ст. стосовно селянства. Охарактеризуйте австрійську аграрну реформу 1848 року.
4. Опишіть економічні й соціальні аспекти життя міського населення Галичини, Буковини й Закарпаття. Порівняйте урбанізаційні процеси в під- австрійській та підросійській частинах України.
5. Опишіть зміни, які відбулися в повсякденному житті українських селян і міщан протягом XIX століття.
Тема 5
Етнічний склад населення України.
Росіяни в Україні: сфери присутності, політичні позиції, майновий статус, форми громадської активності
План лекції: 1. Етнічний склад населення Наддніпрянської України. 2. Росіяни в Україні: військові, дворяни, торговці, чиновники. Старообрядці (старовіри). Російська інтелігенція в Україні. 3. Російська колонізація України у зв’язку з індустріалізацією Донецько-Придніпровського регіону. 4. Опозиційна та революційна діяльність росіян в Україні: декабристи й народники. 5. «Українське питання» в російській громадській думці. «Малоросійський патріотизм» росіян Наддніпрянщини. Конфлікт з українським рухом.
5.1. Етнічний склад населення Наддніпрянської України
Наприкінці XVIII і на початку XIX ст., унаслідок військово-політичних перемог Росії над Туреччиною, склалась українська етнічна територія, яка впродовж наступного століття істотно не змінювалася. У Російській імперії національний склад населення не з’ясовували. Уявлення про те, представники яких народів проживали на території України, можна отримати з даних перепису 1897 року, під час якого фіксували мову респондента. Щоправда, у 1910 р. в Російській імперії були зібрані відомості щодо «племінної» належності міських мешканців, яку визначали за такими групами: «русские», до яких зараховували українців, росіян і білорусів; турко-татари (тюркомовне населення); поляки; євреї; німці та ін. Згідно з даними перепису 1897 року, в українських губерніях у складі Російської імперії проживало 23,5 млн мешканців, з них: українців за мовою - 17 млн (72,6 %), росіян - 2,8 млн (11,8 %), євреїв - 1,9 млн (8,3 %). В етнічному плані населення було розподілене нерівномірно. Українці становили виразну більшість на Лівобережжі та Правобережжі, тоді як на Півдні їхня частка тільки трохи перевищувала половину. Найбільше росіян проживало у південних губерніях і на Лівобережжі, тоді
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
123
як на Правобережній Україні ця частка була дуже незначною. Єврейське населення зосереджувалося головно у правобережних - Київській, Волинській і Подільській - губерніях.
Рівень урбанізованості представників різних етнічних груп - що для XIX ст. є важливим показником модернізаційних процесів - теж суттєво різнився. Наприкінці XIX ст. в Російській імперії найбільший рівень урбанізованості мали євреї (бл. 50 %), поляки займали п’яту сходинку (18 %), росіяни восьму (16 %), українці п’ятнадцяту (бл. 6 %). У власне українських губерніях ці усереднені для імперії показники трохи змінювалися. Скажімо, у містах Лівобережної України рівень урбанізованості євреїв становив 63 %, далі йшли поляки - 48 %, росіяни - 28 %, татари - 12 %, українці - 7 %. Загалом наприкінці XIX ст. у містах проживало 3,1 млн мешканців тогочасної України, з них: українців за мовою - 936 тис. (ЗО % від усього міського населення), росіян - 1 млн 50 тис. (34 %), євреїв - 830 тис. (27 %). Хоча насправді в той час кількість українців у містах (особливо на Півдні) могла бути більшою за рахунок тенденції, характерної для частини неросіян, - вказувати на російську мову як на рідну і таким чином зараховувати себе до політично переважаючої групи населення. Найбільшою частка українців серед міського населення була на Лівобережжі, у так званій Малоросії (54 %), росіян - у південних губерніях, так званій Новоросії (45 %), євреїв - на Правобережжі (40 %). Росіяни зосереджувалися головно в містах, які в XIX ст. швидко зростали і ставали своєрідними островами посеред українського селянського простору. Що більшим було місто, то більшою в ньому була частка російського населення. Українці віддавали перевагу малим повітовим і безповітовим містам і містечкам.
Упродовж XIX ст. національний склад населення у внутрішніх районах України змінювався під впливом цілеспрямованої іншоетнічної колонізації. Про наслідки цієї колонізації львівський історик та етнограф Степан Макарчук писав: «Зростання іншоетнічного елемента на Україні мало суперечливі наслідки. З одного боку, воно позитивно впливало на розвиток господарства, обмін професійним, культурним і науковим досвідом, з іншого - професійна структура населення неукраїнських національностей була специфічно профільованою (росіяни переважно вливались у велику промисловість, сферу управління, науку, освіту, церковну службу, євреї утримували ремесло і торгівлю, німці й чехи захопили провідні позиції в сільськогосподарському товарному виробництві, зокрема технічних культур і т. д.). Це об’єктивно ставало перешкодою на шляху природного розвитку соціальної структури української нації, насамперед зумовлювало спотворення її характеру. Очевидно, в цьому полягає одна з глибинних причин міжнаціональних суперечностей в Україні». Значний вплив на
124
ТЕМА 5
народонаселення і національний склад мешканців українських губерній робило заохочуване владою масове переселення селянства на початку XX ст. у Поволжя, Сибір, на Далекий Схід, Кавказ, у Казахстан і Середню Азію. Тут сформувалися три регіони найбільш компактного проживання українців у Російській імперії за межами українських губерній - Сірий Клин, або Сіра Україна (південно-східний Сибір і північний Казахстан), Зелений Клин (на Далекому Сході) і Малиновий Клин (Кубанщина і Краснодарський край). Російська держава таким чином не лише примушувала переселенців служити інтересам імперії, а й послаблювала демографічний потенціал українства.
5.2. Росіяни в Україні: військові, дворяни, торговці, чиновники. Старообрядці (старовіри).
Російська інтелігенція в Україні
У помітній кількості росіяни з’явилися на території України в XVII ст. Ця перша хвиля складалася переважно зі «служилих людей», з яких почалося освоєння росіянами майбутньої Слобожанщини - території без осілого населення, яка формально належала Московській державі. Спочатку інтерес до цієї території був зумовлений потребою сформувати оборонну лінію для захисту від нападів кримських і ногайських татар, згодом додалися політичні мотиви - встановити контроль над козацькою Гетьманщиною. Переяславська угода 1654 року започаткувала новий етап російської військової потуги в Україні. Вона та наступні російсько-українські угоди (так звані статті) стали підставою для появи московських воєвод і військових залог у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві та інших містах Гетьманщини. Північна війна й антимосковський виступ Івана Мазепи зумовили посилення російської військової потуги в Україні, коли на території Гетьманщини одночасно перебувало до десяти російських полків. Поступово відбувалося вкорінення російських «служилих людей» у тогочасний український соціум. У XVIII ст. російські «служилі люди» - гармаші, стрільці, засічні сторожі, ворітники, «діти боярські» - та інші вихідці з різних областей Росії отримали назву «однодвірців». Це була група державних селян, які займали проміжне становище між дворянами і селянами. В Україні у 1830-х роках численна група «однодвірців», переважно росіян за походженням, зберігалася в Слобідсько-Українській (від 1835 р. - Харківській ) (бл. 30 тис.) і Полтавській (бл. 5 тис.) губерніях. У XIX ст. приплив на територію України російських військових різних рангів був зумовлений низкою російсько- турецьких війн, Східною (Кримською) війною, а також польськими Листопадовим (1830 року) і Січневим (1863 року) повстаннями.
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
125
У XVIII ст., після поразки гетьмана Івана Мазепи та його прихильників, розпочалось активне зростання в Гетьманщині й на Слобожанщині російського землеволодіння. Конфісковані маєтки мазепинської старшини й козаків-емігрантів переходили переважно до російських можновладців, які часто переводили до них своїх російських кріпаків, зокрема для праці на створених тут мануфактурах. Показовим прикладом такого російського можновладця, який став власником величезних маетностей у Гетьманщині, був князь Олександр Меншиков, який придушував повстання І. Мазепи. «Рі- шительні пункти» 1728 року гетьмана Данила Апостола дозволяли росіянам купувати землі в Гетьманщині. З кінця XVIII ст. російські поміщики взяли активну участь у колонізації Північного Причорномор’я. Одним зі способів заселення причорноморських губерній стали державні «пожалування» земель вищим придворним чинам, дворянам військової служби, козацькій старшині. На «пожалувані» землі поміщики спроваджували кріпосних селян зі своїх північних маєтків. Після придушення польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років частину земель, конфіскованих у польських землевласників, уряд передав поміщикам-росіянам. Однак процес міграції росіян-землевласників на Правобережжя не був масовим і відбувався з великими труднощами. Так, у Волинській губернії незначне переважання приватних земельних володінь росіян над поляками було досягнуте владою щойно наприкінці XIX ст.
У XVIII і XIX століттях помітною групою російського населення на території України стали купці та дрібні торговці. Необхідні політико-економічні умови для цього виникли після того, як російський уряд заборонив зовнішню торгівлю Гетьманщини з Західною Європою. У підсумку росіяни зайняли міцні позиції в торговельному житті Лівобережної та Південної України (за винятком великих портових міст, зокрема Одеси). Вони мали виразну чисельну перевагу і в купецьких гільдіях - корпоративних організаціях торговців, через належність до яких, по суті, був сформований у Росії привілейований купецький стан. Згідно з маніфестом Катерини II 1775 року, купецтво як стан поділялося на привілейоване гільдійне купецтво і на торговців, що належали до стану міщан. Оскільки в XIX ст. посилився зв’язок купецького капіталу з промисловістю та сільським господарством, то російські купці отримали вагомий інструмент впливу на промисловий розвиток України. Великим українським містам вони надавали дедалі виразнішого російського характеру. На Правобережжі (крім Києва) вплив купців-росіян був невеликий. Тут перевагу в торгівлі надалі, як і в часи Речі Посполитої, зберігали поляки та євреї.
Окрему складову російської масової міграції в Україну становили так звані розкольники (старообрядці) - релігійні традиціоналісти, які не прийняли реформ у Російській православній церкві в середині XVII ст. Щоби уникнути репресій з боку офіційної церкви та уряду, вони тікали в Україну - переваж-
126
ТЕМА 5
но на Стародубщину і Чернігівщину, - де творили розкольницькі слободи у віддалених, безлюдних лісистих місцях. Цей рух розпочався за гетьмана Дем’яна Многогрішного й посилився в часи Івана Мазепи та Івана Скоропадського. Тим самим на півночі Гетьманщини виникли постійні російські колонії, які, поряд з господарським розвитком цієї території, значно змінили етнічний склад її населення. У другій половині XVIII ст. чимало старовірів переселилися в Причорномор’я, на територію майбутніх Херсонської і Таврійської губерній. Старообрядницький аскетизм вплинув на формування у послідовників цієї релігійної течії бережливості та специфічної, подібної до протестантської, етики праці. Старообрядці створили свої поселення також у гирлі Дунаю, де їх називали липованами, і навіть в австрійській Буковині (поселення Біла Криниця). Старообрядці жили відособлено від місцевого населення, що давало змогу зберігати традиційний спосіб життя, світогляд і російську національну свідомість. На початку XX ст. в українських губерніях Російської імперії налічувалося близько 170 тис. старовірів. На територію Південної України з центральних російських губерній у XIX ст. переселялися, за власною ініціативою або з примусу влади, й інші релігійні сектанти - духобори, горгони, молокани.
Нові можливості для переселення в Україну росіян відкрилися наприкінці XVIII ст. у зв’язку з запровадженням тут загальноімперського адміністративного та судового устрою. На українських землях з’явилися різного роду службовці російського походження. У XIX ст. найвищі посади в губернських адміністраціях займали росіяни. Дослідниця історії Одеси
XIX століття Патриція Герлігі зауважила, що росіяни заповнювали найнижчий (прислуга, поденні робітники, будівельники, поштарі, візники) і найвищий ранги одеського суспільства (чиновники, землевласники), але їх зовсім не було на середньому рівні соціальної піраміди, де містилася більшість крамарів та дрібних фабрикантів: «Соціальне становище росіян в Одесі було мікрокосмом їхнього статусу в імперії. Вони переважали серед земельної аристократії та на урядовій службі, а також допомагали заповнити найнижчі соціальні ланки, однак порівняно незначна їх кількість належала до одеського середнього класу». На Правобережжі, аби збільшити кількість чиновників російського походження, влада запровадила після польського повстання 1863 року грошові надбавки до платні для росіян, які переїжджали на службу до західних губерній. Чимало росіян працювало викладачами в Харківському, Київському й Одеському університетах, були письменниками, філософами чи художниками, які відіграли важливу роль в інтелектуально-культурному житті України. Найвідоміші з них - Ізмаїл Срезневський, Микола Бердяев, Ілля Рєпін, Микола Некрасов, Микола Лесков.
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
127
Ставлення до місцевого українського населення росіян, які через історичні обставини чи за власним бажанням опинилися в Україні, - як і відчуття ними України загалом, - було різним. Етнічне начало в цьому ставленні мало місце, але не було (принаймні до кінця XIX ст.) визначальним. Кріпосні селяни, яких привозили з центральних російських регіонів до набутих в Україні маєтків російські дворяни, за одне-два покоління в українському оточенні цілковито українізувалися. Натомість самі російські поміщики, купці, високі чиновники й військові підтримували соціальну і культурну дистанцію, яка в XIX ст. поступово перетворювалася й на національну дистанцію. Втім, історики звертають увагу на те, що деякі російські дворяни розділяли певного роду місцевий, територіальний патріотизм до «Малоросії» перед уніфікаторськими (насамперед в економічному плані) зазіханнями центральної імперської влади. Прикметно, що самі українці значно швидше за росіян відчули національні різниці й почали трактувати українсько-російські відносини в національних категоріях. Представники російської інтелігенції в Україні, за небагатьма винятками, не симпатизували українському національному рухові, заперечували національну самобутність українців, відстоювали ідею все- руськості. Рупором прихильників таких поглядів була газета «Кіевлянинь», яка виходила в 1864-1919 pp. і засновником якої був професор історії Київського університету Віталій Шульгин.
5.3. Російська колонізація України у зв'язку з індустріалізацією Донецько-Придніпровського регіону
Утворення фабрично-заводської промисловості в Російській імперії у другій половині XIX ст. супроводжувалося появою великої кількості промислових робітників. Особливо швидко цей процес відбувався на теренах сучасної України, де формувався Донецько-Придніпровський промисловий регіон. Прискорений промисловий розвиток Донбасу визначався швидкими темпами зростання чисельності робітників, зайнятих переважно на вугільних шахтах, металургійних підприємствах, на скляних і цегляних заводах, на соляних і залізорудних копальнях, на хімічних заводах. Упродовж 1861-1891 років кількість робітників у промисловості Донбасу зросла в ЗО разів і сягнула 140 тис. осіб, що становило 5 % промислових робітників Російської імперії, а з урахуванням робітників залізничного транспорту - 170-175 тис. Кількісні показники промислового робітництва коливалися залежно від загальної економічної ситуації. Однак, навіть втрачаючи роботу в періоди економічного спаду, пе-
128
ТЕМА 5
реважна більшість робітників залишалася на Донбасі, очікуючи покращення ситуації. Загалом у промисловості Донбасу на 1909 р. нараховувалося близько 200 тис. робітників, з них переважна більшість (бл. 130 тис.) працювала на шахтах. За концентрацією робітників на великих промислових підприємствах Донбас займав одне з провідних місць у Російській імперії. Висока зосередженість металургійної і машинобудівної промисловості на півдні України викликала переміщення туди іноземних капіталів і робочої сили, інженерно- технічних кадрів з Росії.
Швидкий розвиток у другій половині XIX ст. залізничного будівництва, морського транспорту, кам’яно-вугільної промисловості Донбасу, розробка залізних руд у Херсонській та Катеринославській губерніях призвели до значного переміщення населення з центральних російських в українські губернії. Багато російських селян через низьку родючість ґрунтів були вимушені шукати інших засобів до проживання і знаходили їх у промислових містах України. Іншою причиною масового напливу робітників з півночі було те, що російська промисловість перебувала на той час у застої, тоді як заробітна плата на шахтах і ливарних заводах, що бурхливо розвивалися в Україні, була в середньому на 50 % вищою, ніж у Росії. Дехто з переселенців мав і більш далекосяжні наміри. Приїжджі селяни часто ставали в Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі й Півдні, де з боку місцевого населення не було особливої конкуренції. Чимало росіян - вихідців з центральних губерній налічувалося під кінець XIX ст. й серед населення Харкова, який перетворювався на великий центр важкої промисловості й машинобудування. У місті вже в 1871 р. діяло шість чавуноливарних заводів. їх власниками було четверо росіян і два представники інших націй. Машинобудівні заводи були споруджені в Миколаєві, Одесі, Горлівці, інших містах півдня України. Упродовж 60-90-х років XIX ст. чисельність мешканців міст України зросла більш як на півтора мільйона осіб. Це досягнуто за рахунок переселення значної кількості робочої сили з російських губерній.
У другій половині XIX ст. російські переселенці стали помітним елементом у промислових центрах України. Згідно з підрахунками історика Володимира Подова - автора дослідження про перших шахтарів і металургів Донбасу, на початок 1870-х років у вугільній промисловості Донбасу основну масу шахтарів (83 %) становили вихідці з центральних російських губерній - Воронезької, Курської, Орловської, Тамбовської, Тульської. Про перевагу прийшлого російського пролетаріату в складі робітництва України свідчать дані всеросійського перепису населення 1897 року. Перепис зафіксував на території дев’яти українських губерній 243 тис. робітників родом не з України. З них 163 тис. осіб (бл. 70 %) прибули з російських губерній, насамперед Воронезької, Курської, Орловської, Пензенської, Рязанської, Саратовської, Симбір¬
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
129
ської, Тамбовської і Тульської. Девять цих губерній дали 116 тис. робітників, або 71 % всієї робітничої еміграції з Росії. Це пояснюється більшою питомою вагою росіян серед прийшлих вільних людей та їх нижчим культурно- освітнім рівнем - чинниками, які посилювали мобільність. Росіяни переважали у великій промисловості України. Значна частина їх зосередилась у степовій Україні з її розвинутою гірничою і гірничо-заводською галузями та капіталістичним сільським господарством. Наприкінці XIX ст. росіяни становили 68 % робітників у великій промисловості Катеринославської губернії. У гірничодобувній, металургійній і металообробній промисловості України, згідно з даними всеросійського перепису населення 1897 року, росіян налічувалося понад 70 %, тоді як українців - 20-22 %. Серед зайшлого робітництва найменше росіян було на Волині, Поділлі, Чернігівщині й Полтавщині.
Помітною теж була участь російського населення і в інших галузях промисловості України. На заводах і фабриках Донбасу працювали, зокрема, російські сільські ремісники переважно будівельних професій. Спостерігалася певна їх порайонна спеціалізація: теслярі й муляри прибували, як правило, з Курської, Калузької й Орловської губерній; Тульська губернія постачала слюсарів, Воронезька - штукатурів і малярів. Російське населення в Україні було неоднорідним і за соціально-класовим складом. Крім робітників, у містах і селищах проживали російські ремісники, кустарі, дрібні торговці. Російська робітнича група компактного проживання мала свої національні й трудові традиції, певні навички, спосіб життя й праці. Так, у 1880-1890-х роках на Донбасі в кам’яновугільній промисловості переважала артільна форма проживання й організації праці. Водночас на півдні України зростала чисельність і робітників-українців - вихідців переважно з Чернігівської, Харківської, Полтавської, Катеринославської губерній. Таке явище було пов’язане з тим, що найбільш інтенсивно капіталістичні перетворення на селі відбувалися в південних українських губерніях, за рахунок чого зростала питома вага українського селянства серед найманих промислових робітників. Але вони не змогли надати регіонові українського обличчя - швидко асимілювалися або зовсім витіснялися росіянами.
5.4. Опозиційна та революційна діяльність росіян в Україні: декабристи й народники
У 1820-х роках в Україні розвинувся російський опозиційний рух, який згодом у публіцистиці та історіографії отримав назву декабристського і який за головний осередок мав Петербург. Основу цього руху становили російські
130
ТЕМА 5
кадрові офіцери. У змаганнях проти царського самодержавства і кріпосницьких порядків Російської імперії вони зробили головну ставку на військовий переворот. Головною декабристською організацією на території України стало так зване Південне товариство. Воно було утворене в 1821 р. в результаті реорганізації Тульчинської управи «Союзу благоденства», яку очолював полковник Павло Пестель - командир Вятського піхотного полку, що розміщувався на Поділлі. Структурно Південне товариство складалося з чотирьох управ - Тульчинської (П. Пестель), Кам’янської (С. Волконський), Васильківської (С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін) і Слов’янської, що нею після злиття стало Товариство об’єднаних слов’ян, яке діяло від 1823 р. в Новограді-Волинському як окрема таємна військова організація (брати Борисови, І. Горбачевський). Повстання планували на літо 1826 p., але його прискорила несподівана смерть імператора Олександра І у грудні 1825 р. На території України повстання декабристів проявилось у збройному виступі Чернігівського полку, розташованого на Київщині. Виступ очолив Сергій Муравйов-Апостол; повсталі зайняли Васильків. Повстання тривало кілька днів і було придушене урядовими військами, організатори повстання - страчені або відправлені на каторгу.
Програмні засади Південного товариства були відображені в проекті конституції-наказу, який отримав назву «Руська правда» (1824 p.). Це був своєрідний наказ для Тимчасового уряду, який планувалося створити після революційного перевороту. «Руська правда» проголошувала скасування кріпацтва, реорганізацію земельної власності, розвиток промисловості й торгівлі; у країні мало бути встановлено республіканську форму правління, скасовано станові відмінності, оголошено про рівність усіх громадян перед законом, запроваджено свободу слова, друку, зборів, віросповідання. Передбачалося надання виборчих прав для осіб чоловічої статі (від 20 років) без обмеження майновим чи будь-яким іншим цензом. За проектом Південного товариства, Російська імперія повинна була стати єдиною неподільною республікою з сильною центральною владою (столицю передбачалося зробити в Нижньому Новгороді). Найвищим законодавчим органом проголошувався однопалатний парламент - Народне віче, а виконавчим - Дума. Усі народи Російської імперії (крім поляків), згідно з проектом, мали в майбутньому злитися в єдиний російський народ і втратити національні особливості.
В сучасній історіографії утвердилася думка, що декабристський рух є явищем винятково російським. Однак не всі історики це твердження поділяють, наголошуючи на тісному зв’язку декабристів з Україною. У 1925 р. Михайло Грушевський поставив запитання: «Українські декабристи чи декабристи на Україні?» Для такого запитання були вагомі підстави. В Україні розташовувалися «родові гнізда» багатьох декабристів. Скажімо, брати-офіцери Сергій і
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
131
Матвій Муравйови-Апостоли - поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки гетьмана Данила Апостола. Князь Сергій Волконський, який очолив Кам’янську управу Південного товариства, був рідним братом тодішнього малоросійського генерал- губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою гетьмана Кирила Розумовського. Серед офіцерів - членів Товариства об’єднаних слов’ян, яке стало Слов’янською управою Південного товариства, було чимало вихідців із дрібномаєткових українських дворян Полтавщини, Чернігівщини, Херсонщини, Волині. У 1920-1930-х роках академік Сергій Єфремов, професори Осип Гермайзе і Дмитро Дорошенко сформували теорію українського декабризму, згідно з якою декабристський рух в Україні був тісно пов’язаний з українським масонством, відображав опозиційні настрої українського збіднілого дворянства (а не тільки відірваних від українства великих землевласників- аристократів), у певному сенсі наслідував козацьку традицію. Теорії українського декабризму завершеного вигляду надав історик Григорій Сергієнко в публікаціях, які з’явилися друком у 1970-х роках. Він бачив зв’язок між ідеями Кирило-Мефодіївського товариства і декабристським рухом, представленим на території України насамперед Товариством об’єднаних слов’ян.
У 1870-х роках як у російських, так і в українських губерніях (зокрема в Київській, Чернігівській, Катеринославській, Херсонській) розгорнули діяльність російські революційні народники. Вони обстоювали запровадження селянського самоврядування, а засобом втілення у життя цієї програми вважали повсюдну організацію селянських повстань, що переростуть у революцію. Назва «народники» для позначення схильних до реформаторства людей, які тією чи іншою мірою поділяли етичні, соціальні та політичні ідеали селянського демократизму й соціалізму, набула поширення і популярності в російському опозиційному русі після масового «ходіння в народ» 1874 року й утвердилася за часів діяльності організації «Земля і воля» в 1876-1879 pp. В українських губерніях народницький рух проявляв себе у двох течіях: пропагандистській і бунтарській. В Україні російські народники певним чином враховували соціальні (відсутність общини) і мовно- культурні особливості українського села. Кульмінацією народницького руху в українських губерніях стала так звана Чигиринська змова 1877 року - утопічна спроба народників на чолі з Яковом Стефановичем утворити нелегальне селянське товариство й підняти селян-чиншовиків у Чигиринському та Черкаському повітах на збройне повстання за допомогою підроблених царських маніфестів. У «грамоті» від імені Олександра II йшлося про несправедливості, що їх зазнають селяни від поміщиків усупереч царським розпорядженням від 19 лютого 1861 року; цар нібито визнавав своє безсилля допомогти селянам у боротьбі проти поміщиків і пропонував їм об’єднуватися в «таємні
132
ТЕМА 5
дружини» й зі зброєю в руках відстояти перед дворянами й чиновниками право на справедливий розподіл землі, лісів і сіножатей. Так народники намагалися використати царистські ілюзії селян, їх віру в царя-визволителя. Та під час підготовки повстання, яке мало відбутися на початку жовтня 1877 p., змову було викрито, а організаторів засуджено до тривалих заслання і каторги. Розчарувавшись у революційності селянства і зазнаючи переслідувань з боку влади, народники в 1880-х роках дедалі більше схилялися до тактики індивідуального терору проти високих урядовців і самого царя, спробували вести пропаганду серед інших верств населення (зокрема робітників), а відтак переходили на марксистські позиції.
В ідеології російського народництва переважали соціально-револю- ційні, радикально-демократичні цінності, які подавалися в «інтернаціоналістському» контексті, а насправді ґрунтувалися на російському «народному ідеалі». Народники, з одного боку, заявляли про право поневолених народів (у тому числі українського) на самовизначення, виступали за місцеве самоврядування, а з іншого - розуміли це право інструментально, тільки як засіб боротьби з самодержавством. Тому, згідно з висновками істориків, «загальноросійський революційно-народницький рух 70-х років XIX ст., який активно проявлявся в більшості українських губерній, що входили на той час до складу Російської імперії, не був органічним для українського суспільства. Його витоки містились як в особливостях історичного розвитку Російської держави, суспільства, російської національної ментальності, так і в конкретній ситуації 60-х років XIX ст., у складних трансформаційних процесах пореформеного десятиліття». Чимало революціонерів-народників походили з заможних поміщицьких чи купецьких родин, але розчарувалися в ефективності проведених владою реформ, захопились ідеями соціалізму в їх наївно-романтичній інтерпретації, у своєму нігілізмі протиставляли себе поколінню батьків. Зважаючи на нерозвинуту на той час інфраструктуру українського руху та привабливі гасла про справедливу соціальну революцію, частина громадсько активної української молоді взяла участь у загальноросійському народницькому русі. Яскравими особистостями всеросійського народницького руху, які мали українське походження, були Володимир Дебагорій-Мокрієвич, Яків Стефанович, Микола Кибальчич. Із народництвом пов’язані й перші кроки суспільно-політичної діяльності згодом українських письменників Павла Грабовського і Михайла Коцюбинського.
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
133
5.5. «Українське питання» в російській громадській думці. «Малоросійський патріотизм» росіян Наддніпрянщини. Конфлікт з українським рухом
У першій половині XIX ст. пісні, легенди, мова і навіть історичний досвід України сприймались освіченим російським суспільством як мальовнича й захоплива частина «загальноросійської» («общерусской») культури. На якийсь час у Петербурзі - імперській столиці - виникла навіть мода на все українське. Мирослав Шкандрій, досліджуючи українсько-російські взаємини крізь призму постколоніальних студій, дійшов висновку: «Російська культура першої половини XIX ст. була “українофільською” тією мірою, якою кохалася в екзотичних темах, героях та сюжетах, що тішили не тільки росіян, а й поляків і західноєвропейців. Україну (...) зображували як прикордоння з колоритною, драматичною й героїчною історією. Та оскільки це все сприймали як історію далекої минувшини, українофільство було не страшнішим за єгиптоманію на Заході після наполеонівських війн. Російська культура могла собі дозволити українофільство в тому самому значенні, в якому тодішня західна культура була “орієнтофільською”. Поки українське питання видавалося політично розв’язаним, “любовна інтрижка” могла тривати далі. Тією мірою, якою культурне українофільство сприяло уявленню та розбудові російської нації й держави, воно цілком узгоджувалось і з династичним, і з романтичним націонал-імпералізмом».
Однак уже на початку 1840-х років намітилися зміни в російській громадській думці щодо України, а остаточний поворот у росіян від романтичного українофільства до заперечення будь-яких проявів української окремішності визначила українська національна програма, сформована діячами Кирило- Мефодіївського товариства. Те, що російська й українська ідентичності можуть бути несумісними, першим з російських публіцистів відчув Віссаріон Бєлінський, який виступив з гнівною і брутальною критикою творчості й самої особистості Тараса Шевченка. Творчість Шевченка руйнувала і розвіювала переконання Бєлінського в тому, що українці добровільно вирішать стати росіянами в культурному сенсі. «Українофільство» було прийнятним для Бєлінського - так само, як і для широкого загалу російської інтелігенції, - поки воно відповідало ідеї про імперську «цивілізаційну» місію, укріплювало віру в консолідаційну і спасенну силу російської державності. Втім, ще до Східної (Кримської) війни російське суспільство дотримувалося загалом «філоукраїнських» позицій у різних напрямках стосовно української історії, звичаїв, народної творчості. Єдине, що не зустрічало однозначної підтримки, було мовне питання - все більша роль україномовної літератури, яка вказувала на різницю між українцями і росіянами.
134
ТЕМА 5
Росіяни в Україні брали активну участь у захисті та функціонуванні імперської влади. Факторами, які спричинили серед російського населення в Україні - а ще більше в російському суспільстві загалом - обговорення питання про національну ідентичність, стали загроза престижу й навіть цілісності Російської імперії, викликана поразкою у Східній (Кримській) війні, реформи, що розпочалися в країні, пожвавлення польського (повстання 1863 року) й українського рухів. Упродовж 1860-х років у статтях російського публіциста і літературного критика Михайла Каткова та інших авторів «Русского вгьстника», «Московскихь відомостей», слов’янофільської газети «День» була чітко окреслена концепція «великої» російської нації, що охоплювала «великоросів», «малоросів» і білорусів. Діяльність «українофілів», яка ставила під сумнів єдність такої нації, почала викликати дедалі більшу підозру. Ці настрої поширились і на громадсько активну частину російського населення українських губерній. Осмислення української проблематики серед росіян відбувалось як із позицій ліберального націоналізму, так і з погляду консервативної всеруськості.
Російські ліберали розуміли Україну як частину єдиного державного організму, складову східнослов’янського етнокультурного й соціально- політичного цілого, що має спільні інтеграційні властивості при збереженні регіональних культурних особливостей. Вони вважали, що будь-який вияв українських національних почувань має реакційний характер, гальмує прогресивні перетворення в Росії. В українській («малоросійській») дійсності російські ліберали бачили безнадійно застарілі традиції, а надію на прогрес пов’язували тільки з новими імперськими структурами та добровільною асиміляцією українських інтелектуалів. Подібно мислили й російські революціонери, які діяли на території України, - насамперед учасники народницького руху та їхні послідовники. Вони були готові толерувати «українство», але тільки як інструмент боротьби з самодержавним режимом - до межі всеросійської революції, - а не як політично самостійне й культурно самодостатнє явище.
На території України переважна більшість росіян, які представляли заможні верстви суспільства (землевласники, торговці, університетські професори, літератори), стояли на позиціях консервативного «малоросійства», розуміючи його як провінційну форму вияву «всеруської» ідентичності. Єдиним легітимним поняттям для самоідентифікації мешканців українських губерній вони вважали поняття «малороси». Ці росіяни на території України орієнтувалися на матеріали правої преси, яка поєднувала українофільство з «польською інтригою» та соціалістичною пропагандою, виступали проти розвитку української ідентичності, трактували «українство» як радикальний прояв сепаратизму (на початку XX ст. серед російської інтелектуаль¬
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
135
ної еліти для позначення українського руху ввійшло у вжиток поняття «ма- зепинство»). Показовим прикладом такої позиції можуть бути погляди та діяльність історика, професора Київського університету Віталія Шульгина та його сина - політичного діяча, журналіста і публіциста Василя Шульгина. На початку XX ст. російське населення в українських містах (насамперед в Одесі, Києві, Єлисаветграді) часто-густо ставало інструментом у діях чорносотенців - представників російських монархічних і ультранаціоналістичних організацій, що виникли після революції 1905 року. В Україні чорносотенці влаштовували єврейські погроми та виступали проти національного самовизначення українців.
Рекомендована література:
Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Українські проекти в Російській імперії. - Київ, 2004. - (Україна і Росія в історичній ретроспективі / Відп. ред. В. А. Смолій. - Т. 1). - С. 250-350 [Нарис п’ятий. Києво-руська спадщина в історичній думці України початку XIX ст. (О. П. Толочко)], 351-411 [Нарис шостий. Українське питання в Російській імперії (друга половина XIX - початок XX ст.) (В. Ф. Верстюк)].
Волошин Ю. В. Розкольницькі слободи на території Північної Гетьманщини у XVIII ст. (історико-демографічний аспект). - Полтава, 2005.
Галушко К. Ю. Росіяни в Україні // Енциклопедія історії України. - Київ, 2012. - Т. 9. - С. 334-337.
Герлігі П. Одеса. Історія міста, 1794-1914 / Пер. з англ. Ю. Олійника. - Київ, 1999.
Гирич І., Радзивілл О. Російська інтелігенція і суспільство Наддніпрянської України другої половини XIX - початку XX століть. Володимир Іконников і київське громадсько-культурне життя // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2006. - Т. CCLI: Праці Історично-філософської секції. - С. 162-190.
Декабристи в Україні: Дослідження й матеріали / Інститут історії України НАН України; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Г. Д. Смолій (голова проекту). - Київ, 2003-2007. - Т. 3-5.
Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С. А. Макарчука. - Львів, 1994.
Казьмирчук Г. Д. Декабристи в Україні: досягнення і перспективи вивчення // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2001. - Вип. З - С. 7-20.
Казьмирчук Г. Д., Латиш Ю. В. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язання (до 180-річчя повстання) // Український історичний журнал (Київ). - 2005. - № 6. - С. 50-65.
136 ТЕМА 5
Калініченко В. В., Шабельник Г. П. Витоки світогляду та політичної свідомості революційних народників в Україні 70-х pp. XIX ст. (соціально-психологічний аспект) // Український історичний журнал (Київ). - 2006. - № 2. - С. 38-48.
Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: Виникнення. Історія. Розпад / Пер. з нім. X. Назаркевич; наук. ред. М. Крикун. - Львів, 2005.
Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). - Санкт-Петербург, 2000 (2-ге вид., доповн.: Украинский вопрос в Российской империи. - Киев, 2013).
Мордвінцев В. Старообрядницькі громади України другої половини
XVIII ст. та ставлення до них влади // Соціум. Альманах соціальної історії (Київ). - 2002. - Вип. 1. - С. 191-202.
Подов В. И. Первые шахтеры и металлурги Донбасса: исторический очерк: документы. - Луганск, 2007.
Полещук Т. Російська громадська думка та український культурно- національний рух (1863-1876) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1999. - Вип. 34. - С. 215-230.
Полещук Т. Образ України в російській громадській думці другої половини
XIX ст. (на прикладі наукової і публіцистичної спадщини Олександра Пипіна) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 396-409.
Полещук Т. Історія Росії XIX - початку XX ст. / Наук. ред. М. Г. Крикун. - Львів, 2008.
Реєнт О. П. Робітництво України і Центральна Рада. - Київ, 1993.
Романцов В. О. Історична демографія України XVIII - початку XXI ст. / Спецкурс для студентів вищих навчальних закладів. - Київ, 2010. - С. 30-51 (Лекція 3: Українці під владою Російської та Австро-Угорської імперій).
Сарбей В. Г. Національне відродження України. - Київ, 1999. - (Україна крізь віки. - Т. 9).
Світленко С. І. Народники // Енциклопедія історії України. - Київ, 2010. - Т. 7. - С. 187-190.
Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). - Львів, 2003.
Таранец С. Старообрядчество в Российской империи (конец XVII - начало
XX века): В 2 т. / Под ред. Г. В. Боряка. - Киев, 2012-2013. - Т. 1-2.
Томпсон Е. М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм / Пер. з
англ. М. Корчинської. - Київ, 2006.
Українські декабристи чи декабристи на Україні?: Рух декабристів очима істориків 1920-х років / Упоряд., вступ, ст. та прим. Г. Казьмирчука, Ю. Латиша. - Київ, 2011.
Шандра В. С. Формування бюрократії в Правобережній Україні (XIX - початок XX ст.) // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 2. - С. 143-158.
ЕТНІЧНИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
137
Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби / Пер. з англ. П. Таращука. - Київ, 2004.
Шляхов О. Б. Україна на шляху до індустріального суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.). - Дніпропетровськ, 2010.
Шмид О. П. Розвиток системи російського землеволодіння на Волині після 1863 р. // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2008. - Вип. 15. - С. 269-274.
Контрольні завдання:
1. Охарактеризуйте етнічний склад населення підросійської України за матеріалами перепису 1897 року. Вкажіть регіональні відмінності в мовно-етнічному складі населення українських губерній.
2. Назвіть та охарактеризуйте категорії російського населення на території України в XIX ст.
3. У чому проявлялася громадська і політична активність росіян на території України? Поміркуйте про взаємодію між російським (опозиційним до самодержавної влади), польським і українським національними рухами.
4. Поясніть зв’язок між індустріалізацією й етнічними процесами в Україні XIX ст. Визначте регіональні відмінності.
5. Розкрийте стосовно росіян сутність поняття «малоросійський патріотизм». Охарактеризуйте культурно-інтелектуальну присутність росіян на Україні.
Тема 6
Поляки в Україні у складі Російської й Австрійської (Австро-Угорської) імперій
Пяан лекції: 1. Чисельність і розселення поляків у підросійській Україні. Польська земельна власність. 2. Поляки в соціоетнічних конфліктах в Україні: російсько-польський і польсько-український антагонізми в земельному питанні. Листопадове (1830 року) і Січневе (1863 року) повстання. 3. Польська культурно-інтелектуальна присутність на Правобережній Україні. Образ України («Русі») й українця («русина») у польській громадсько-політичній думці та літературній традиції XIX століття. 4. Польське населення Галичини й Буковини: соціально-демографічна характеристика. Польський шляхетський маєток. Аристократичні роди. 5. Галичина в контексті загаль- нопольського національного питання. Еволюція «української програми» в ідеології та діяльності польських політичних сил. Спроби польсько- українського порозуміння. 6. Культурно-інтелектуальне життя поляків у Галичині й на Буковині.
6. і. Чисельність і розселення поляків у підросійській Україні Польська земельна власність
Визначити точну кількість польського населення у XIX ст. в межах сучасної України досить складно. Цьому є декілька пояснень. Насамперед тому, що перший загальний перепис населення в Російській імперії був проведений тільки 1897 року. До того в Росії відбувалися так звані ревізії, які мали на меті насамперед облік податного населення (всього відбулося десять таких ревізій: перша - у 1719 p., остання - у 1857 p.). Загальні переписи населення відрізнялися від ревізій тим, що об’єктом їх обліку була кожна людина незалежно від її соціального статусу і тим паче - стосунку до податкової системи. Не меншу трудність щодо визначення національного складу являє собою плинність тогочасної національної ідентичності, відсутність у переписних формулярах (анкетах) графи «національність», політичний тиск з боку імперської влади, який змушував багатьох приховувати справжню національ¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
139
ність. Згідно з матеріалами перепису 1897 року, національну належність визначають, поєднуючи комбінацію даних про розмовну мову та віросповідання. Зважаючи на деякі політичні обставини (насамперед тиск імперської адміністрації на польських землевласників, репресії проти учасників польських повстань), кількість польського населення в українських губерніях можна визначати як середнє значення між кількістю польськомовних осіб і кількістю римо-католиків.
Згідно з результатами перепису 1897 року, осіб, котрі назвали польську мову рідною, у межах сучасної України (якщо взяти до уваги Волинську, Подільську, Київську, українську частину Чернігівської, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську, українську частину Бессарабської губерній, а також Путивльський повіт Курської губернії) налічувалося близько 400 тис. осіб, що становило 1,65 % від усього населення підросійської України. Переважна більшість польського населення (322 тис.) зосереджувалася на Правобережжі: у Волинській губернії - 184 тис. (6,16 % від усього населення губернії), Подільській - 69 тис. (2,29 %), Київській - 69 тис. (1,93 %). Іншим ареалом проживання поляків наприкінці XIX ст. були Херсонська (31 тис.; 1,13 %) і Катеринославська (12 тис.; 0,59 %) губернії. В українське Причорномор’я польська міграція була спрямована з кінця XVIII ст. «Новоросія», як називали цей регіон у Петербурзі, приваблювала польських аристократів і представників молодої буржуазії можливостями розгортання приватного підприємництва та доброго заробітку. До такого переселення заохочувала й російська влада, яка прагнула послабити вплив поляків на Правобережжі. Назагал упродовж XIX ст. у відносних показниках кількість поляків, які мешкали на території України, зменшувалася, що було пов’язане з русифікаторською (на практиці - антипольською) політикою російської імперської влади, яка проводилася передусім на території Правобережжя.
Чисельність польського населення в містах назагал була співмірною з їхньою часткою в населенні регіону загалом. Серед міського населення Волинської губернії поляки за мовою становили у 1897 р. 7,6 %, Подільської - 4,4 %, Київської - 4,7 %. У губернських містах їх налічувалося: у Києві - 17 тис. (6,69 %), Кам’янці-Подільському - 2,2 тис. (6,01 %), Житомирі - 7,5 тис. (11,33 %). Тенденція до зростання кількості польських мешканців у великих містах була зумовлена як процесами модернізації, так і політичними рішеннями російської влади, які після повстання 1863 року призвели до зміни стосунків власності на Волині, Поділлі та Київщині. Насамперед у містах «Південно-Західного краю», як окреслювали українське Правобережжя в Петербурзі, осідали представники збіднілих шляхетських родин, які через непристосованість до нових економічних реалій, породжених реформою 1861 року, а також репресій після Січневого (1863 року) повстання втратили статки
140
ТЕМА 6
і були змушені шукати засоби для життя у великих містах. Другу групу польських міщан в Україні утворювали представники різних компаній і банків, які, взявши до уваги економічний розвиток міст, відкрили тут свої представництва. Часто політичні та фінансові міркування накладалися одне на одне. В українських містах - передусім Києві - осідали й польські заробітчани, головним чином із Королівства (Царства) Польського та Галичини або білоруських і литовських губерній. До Києва також були спрямовані освітні прагнення польської молоді з Правобережжя. Брак коштів для навчання за кордоном, добрі шанси для випускників київських гімназій і університету знайти роботу, територіальна близькість міста, наявність у ньому численної польської спільноти - все це робило Київ, особливо на початку XX ст., привабливим для молодих поляків. Кількість поляків у Києві ще більше зросла в роки Першої світової війни за рахунок біженців і вигнанців.
Перепис 1897 року показав, що в підросійській Україні кількість людей, які розмовляли польською мовою була більш ніж удвічі меншою за кількість осіб римо-католицького віросповідання. У Волинській губернії римо- католиками назвали себе 298 тис. осіб (9,97 %), Подільській - 263 тис. (8,7 %), Київській - 107 тис. (3,0 %), Херсонській - 95 тис. (3,48 %), Катеринославській - 32 тис. (1,52 %). Загалом в українських губерніях Російської імперії налічувалося 844 тис. римо-католиків, що становило 3,6 % всього населення. Ця розбіжність свідчить про те, що значна частина польського населення, налякана переслідуваннями, яких зазнавали поляки після повстання 1863 року, воліла до певного часу не декларувати своєї польськості. Інша частина римо- католиків зазнала мовної українізації або русифікації. Ступінь мовної толерантності в Російській імперії був значно нижчий, аніж релігійної, якщо брати до уваги християнські конфесії. Формально імперський уряд гарантував католикам свободу віросповідання, яке прямо не пов’язував із національністю. Тому певна частина польського населення вказувала римо-католицьке віросповідання і російську мову як рідну («родной языкъ»), тобто як мову повсякденного спілкування. За підрахунками Івана Лісевича, дослідника історії польської національної меншини в Наддніпрянській Україні, перед Першою світовою війною польського населення тут налічувалося близько 600 тис. осіб.
У соціальному плані склад польського населення був строкатим. Польська перевага на Правобережній Україні ґрунтувалася на великій кількості шляхетського елементу, а також великій земельній власності. Незважаючи на те, що майже всі поляки в Україні початково вважали себе шляхтичами, у переважній більшості це була дрібна (так звана заґродова та чиншова) шляхта (або «шляхетський пролетаріат»), яка за побутом і майновим становищем стояла на одному рівні з селянством. Найчастіше ці особи служили поміщикам, працюючи управителями, економами тощо. Реальні земельні воло¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
141
діння перебували в руках тільки кількох тисяч магнатів. У середині XIX ст. землевласники-поляки володіли 9/10 всієї приватновласницької землі на Правобережжі. Найбільшими землевласниками були Чарторийські, Бра- ницькі, Потоцькі, Любомирські, Санґушки, Радзивілли, Ґрохольськітаін. Навіть тогочасних мемуаристів вражали розміри маетностей деяких польських магнатів - їхні землі простягалися на десятки кілометрів, охоплювали не тільки села, а й містечка; у панів налічувалися сотні й навіть тисячі кріпаків. Величина таких маєтків ніколи не була відома; звідси, як пише французький дослідник Даніель Бовуа, «й атавістична звичка до межових судів, і визначення вартості площ за кількістю душ, що на них проживали». Господарська діяльність землевласників була цілковито спрямована на рільництво, вирощування зернових, лісівництво і тваринництво. Промислове виробництво пов’язувалося виключно з сільським господарством. Найпоширенішими видами продукції в маєтках польських магнатів були горілка, пиво, цукор, свічки, мило, смалець, шкіра, сода, волокно, сукно, полотно. На продаж вивозили переважно збіжжя - через морські порти Одеси і Ґданська.
Незалежно від маєткового стану кожної конкретної особи в польського населення на Правобережній Україні було розвинуте почуття єдиної спільноти, що позначалося на загальній атмосфері регіону. Винесені з Речі Посполитої навіть найбіднішими з поляків уявлення про шляхетську демократію зумовлювали певний стиль поведінки; ці уявлення, зокрема, не передбачали жодних обов’язків перед російською владою. Землевласницька шляхетська еліта, як безземельна шляхта, майже повністю залишалася на узбіччі цивільної служби в імперії, водночас уникаючи виборних посад на місцях. Як стверджує Д. Бовуа, вона жила у своєму замкненому просторі, опікуючись лише власними маєтками. З часом така тактика політичного самозахисту змінювала уявлення самої шляхти: у найбагатших усталювалась ілюзія нерухомої ідилічної Аркадії, острова, якого не зачіпають жодні проблеми. Двори багатьох польських магнатів в Україні за своєю розкішшю затьмарювали помістя російсько- українських дворян. Польські землевласники тривалий час мали необмежені права над селянами-кріпаками, що також зумовлювало розгортання конфлікту з українським селянством.
6.2. Поляки в соціо-етнічних конфліктах в Україні: російсько-польський і польсько-український антагонізми в земельному питанні Листопадове (1830 року) і Січневе (1863 року) повстання
Історик Іван Лисяк-Рудницький писав: «Схожість у становищі залежної Польщі й України була майже очевидна. Глибокі й більш вагомі в історичному
142
ТЕМА 6
розрахунку були великі відмінності між обома народами: у суспільній структурі, культурній спадщині і в результаті - в різному їх трактуванні панівними ве- ликодержавами. Хоч Європа XIX ст. не знала незалежної Польщі, ніхто ніколи не заперечував існування окремої польської нації. Європейська громадськість та й самі держави, які брали участь у поділах Польщі, вважали за самозрозуміле існування окремої польської національності. (...) Польська аристократія і землевласницька шляхта надалі репрезентували національну справу аж до другої половини XIX ст. Україна натомість через несприятливі історичні обставини втратила свої вищі верстви, нащадки яких зросійщилися або спольщилися. Українська національність була практично зведена до селянства». Польський національний рух як явище нової історії виник у результаті поділів Речі Посполитої. Під їхнім впливом, а також впливом Просвітництва і Французької революції 1789 року, польські мислителі того часу - Гуґо Коллонтай, Іґнацій Потоцький, Станіслав Сташиць - осмислювали причини втрати державності й шукали шляхи порятунку. Коллонтай відкрито виступав за надання селянам особистої свободи, за створення в Сеймі окремої палати для міщан, за проведення суспільних реформ на основі союзу землевласницької шляхти і заможного міщанства. Про бачення польськими інтелектуалами майбутньої Польщі свідчить «Закон про управління» («Ustawa Rzędowa») 1791 року - так звана Конституція 3 травня. У сучасному політико-правовому розумінні це була друга за часом появи конституція у світі (після американської 1787 року). Вона фактично запроваджувала конституційну монархію і була спрямована на побудову модерної держави за французьким взірцем. Головною ідеєю польського руху впродовж XIX ст. була реставрація Речі Посполитої (а не лише незалежність Польщі) і повернення історичної (не етнічної) території. Налаш- тованість польської суспільності на відновлення Речі Посполитої становила основу польсько-російського антагонізму. Однак не всі польські аристократи дотримувались антиросійського курсу. Був навіть період, коли «польська партія» мала визначальний вплив на політику Російської імперії. Лідерами проро- сійського угруповання були князь Адам Чарторийський і граф Тадеуш Чаць- кий, які перебували в близькому оточенні Олександра І. Прагнучи зміцнити свої позиції на Правобережжі, імперський уряд на початковому етапі зберіг за частиною польського населення важливі привілеї, вимагаючи за це політичної лояльності щодо Російської імперії.
У першій чверті XIX ст. не було чіткого розуміння, яким має бути кінцевий результат російсько-польського суперництва на території України. Дії російської влади вирізнялися нерішучістю, і щойно з приходом до влади Миколи І - ще до польського повстання - перемогла інша тенденція: енергійне утвердження російської влади. Але й від початку йшлося не так про гармонійне співіснування, як про складність взаємної асиміляції. Російська влада не мала жодного позитивного плану дій щодо загалу польської шлях¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
143
ти. Російська адміністрація не ставила під сумнів потребу долучити до дворянства польську землевласницьку еліту, визнану за правом народження і статків, але не знала, що робити з великою неокресленою групою вільних людей, які були наближені до еліти, але формально не належали до неї. На зламі XVIII-XIX ст. в Україні налічувалося близько 260 тис. безземельної шляхти, інтеграція якої до російського дворянства викликала в Петербурзі величезний дискомфорт, співмірний з єврейським чи татарським питаннями. Історик Д. Бовуа це російсько-польське суперництво характеризував так: «Польській владі багатства, набутого продажем зерна та володінням селянами-підданими, російська влада могла протиставити лише грізні укази, які кепсько виконувалися. В імперії, слабо забезпеченій управлінськими кадрами, повсюди зяяв розрив: між столицею і провінцією, між міністерствами й губернаторами, між бюрократією і бажаною реальністю, між вимогою все описати й поставити на облік та щоразу незадовільним результатом, між лібералізмом і консерватизмом кожного табору, між прожектами й нав’язливими фантазіями і тих, і тих».
Найяскравішими проявами польської революційної опозиційності, спрямованої на відновлення Речі Посполитої у відкритому збройному конфлікті з російським імперським режимом, стали два масштабні повстання - 1830—
1831 (Листопадове) і 1863-1864 (Січневе) років, які розгорталися теж на території українського Правобережжя. Через сильний етносоціальний антагонізм, який сформувався в часи Речі Посполитої, українці не підтримали повстанців. Українське (за тогочасною термінологією - руське) питання виникало перед польськими повстанцями у контексті уявлень про кордони майбутньої Речі Посполитої, а також політики щодо поляків російської влади. По суті, організатори повстань не бачили польсько-українських відносин у національному вимірі. Вони переломлювали їх через конкретні політичні (залучення до лав повстанців усіх верств населення Правобережжя) або соціальні (йшлося про відносини між селянами і шляхтою) інтереси. Символом порожніх обіцянок, що їх давали під час повстання польські революціонери, відклалося в українській історичній пам’яті видання у квітні 1863 р. так званої Золотої грамоти - звернення до сільської людності (видрукуване українською мовою золотими літерами), в якому йшлося про боротьбу з самодержавством, демократичну Польщу, наділення селян землею. Ще на етапі підготовки Січневого повстання «білі», які спиралися на заможну шляхту й землевласників, розглядали приєднання до Королівства (Царства) Польського території Литви й України як ціну можливого компромісу з імперським урядом. Автором ідеї був Анджей Замойський. «Червоні» ж, які будь- що прагнули залучити до повстання білорусів і українців, пропагували гасло про рівність трьох народів - польського, литовського і «руського» (білорусів і українців) - у відновленій Речі Посполитій; селянам обіцяли землю. Назагал
144
ТЕМА 6
«червоні» зауважували появу самостійного українського національного руху, але його розв’язок бачили через створення добровільного й рівноправного союзу в межах демократичної Польщі. Обидва повстання були придушені.
Після Листопадового повстання російська адміністрація почала відкривати для себе ефективний спосіб протистояти польським вимогам - через активне втручання у відносини між польськими землевласниками й українськими селянами. Ініціатором адміністративно-політичних і соціально- економічних заходів щодо інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії був Дмитро Бібіков. Він походив із дворян Московської губернії, а в 1837-1852 pp. обіймав посаду київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора. Бібіков здійснював русифікацію полонізованої Правобережної України - зокрема влаштував перевірку шляхетських прав на дворянство, у результаті чого значна частина шляхти була переведена до податного стану, проводив секуляризацію земельних володінь католицького духівництва. Православні священики отримали право опікуватися початковими школами, де мовою навчання замість польської стала російська. Щоби відділити селян від польських землевласників, Бібіков вдавався до церковних, освітніх і соціальних інструментів. Було використано, зокрема, конфлікт у середовищі греко-католицької церкви на Правобережжі: василіанський орден, який був цілком у руках польської шляхти і мав польське спрямування, й уніатські єпископи хоча й дбали про збереження уніатства серед українців, однак протиставляли себе бідному парафіяльному духівництву, яке вважали низькосортним. Таким чином вони фактично сприяли тому, що це духівництво втікало під опіку Російської православної церкви. Так дійшло до захоплення російським православ’ям монастирів в Овручі та Почаєві
1832 року та до великого об’єднання уніатського духівництва з православним у 1839 р. У відповідь на втечі селян у причорноморські губернії, які почастішали в 1840-х роках, Бібіков ініціював посилення контролю над землевласниками: вказував на надмірну експлуатацію, розпоряджався про необхідність «людяного ставлення до селян».
Русифікаторська політика імперського уряду мала на меті обмежити польський вплив у «Південно-Західному краї» - передусім зменшити частку там польського землеволодіння. Щоби заручитися підтримкою місцевого селянства, російська влада вдалася до радикального кроку - обмеження кріпацтва. Ця реформа відома під назвою «інвентарних правил» 1847-1848 років. Головна ідея реформи, яку розробляли майже десять років, полягала в тому, щоби врегулювали відносини кріпосних селян і поміщиків через докладну регламентацію панщизняних повинностей і розмірів земельних наділів селян. Підписаний Миколою І у травні 1847 р. закон про інвентаризацію землі в «Південно-Західному краї» трактував кріпацтво як різновид контракту: се¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
145
лянин мусив безкоштовно виконувати певний обсяг робіт для пана за надану в користування землю. Обсяг панщизняних робіт чітко нормувався - залежав від категорії кріпака (тяглий, напівтяглий, огородний та ін.), а будь-які зміни могли відбуватися тільки за згодою громади. Було заборонено ділити селянську землю, записану в інвентарі, переносити панщину з одного тижня на інший, працювати у свята, передбачено грошову оплату за додаткові панщинні дні, замість тілесних покарань ішлося про штрафи. Революційні події 1848 року в Європі (зокрема в сусідній Австрії), які активізували громадську самодіяльність селянства, і слабкість російської адміністрації на Правобережжі (польські землевласники доволі легко через хабарі домагалися рішень на свою користь) не дали змоги Д. Бібікову реалізувати інвентарну реформу повною мірою, однак вона не залишилася непоміченою селянами - подекуди становище селянства справді покращилося, і це додало пунктів у міф про «доброго царя».
Новий етап русифікації Правобережної України розпочався після придушення Січневого повстання 1863 року. Найважливішими заходами в цьому напрямку були: конфіскація маєтків польських землевласників, які взяли участь у повстанні або допомагали повстанцям; запровадження податку в розмірі 10 % (пізніше 5 %) річного прибутку земельного маєтку - з метою компенсації видатків на судове та матеріальне утримання поляків, засуджених за участь у повстанні 1863 року; позбавлення осіб польського походження права набувати знову маєтки в західних губерніях будь-яким шляхом, за винятком успадкування за законом; виставлення на продаж переобтяжених боргами маєтків (найбільше таких було на Поділлі); видання у 1891 р. заборони іноземцям (а багато польських землевласників були підданими Пруссії чи Австрії) набувати земельну власність у Російській імперії; імперська влада матеріально заохочувала чиновників із внутрішніх російських губерній (або з українських лівобережних) переїжджати у Правобережну Україну: прибульцям православного віросповідання на 50 % було збільшено розмір платні. Особлива увага російської адміністрації була спрямована на численну дрібну шляхту (так званих однодвірців, чиншову шляхту), яка жила в маєтках і з ласки магнатів. Цю частину польського населення було найважче контролювати. На думку росіян, саме дрібні шляхтичі - особи з розвинутим почуттям власної гідності, але низькими статками - були найзавзятішими поборниками відновлення Речі Посполитої, головним матеріалом для повстанського руху. У кабінетах петербурзьких сановників від кінця XVIII ст. виникали мрії та проекти, як їх усунути з Правобережжя шляхом депортації (як варіанти розглядали Саратовську й Оренбурзьку губернії, Крим, Кавказ). Але реалізувати такі задуми не вдавалося через брак коштів і шляхетську солідарність. Щойно в середині (за ініціативою Д. Бібікова) і другій половині XIX ст. у межах поборення повстанських настроїв російській владі вдалося
146
ТЕМА 6
відділити дрібну шляхту від великих землевласників і врешті-решт декласу- вати, тобто перевести у податний стан.
Поляки різними способами намагалися зберегти земельну власність і чинили пасивний опір російським урядовцям. Відомі численні випадки фіктивної передачі маєтків у оренду та заставу, дарування землі в довічну власність. Багато аристократів таки мусили відмовитися від українських маєтків (або, як Браницькі, їх частини) на користь російського уряду, що придбав їх за символічну суму. Деякі родини розділилися. Молодші члени прийняли російське підданство, зберігши маєтки на Волині та Поділлі. Так вчинили, зокрема, Юзеф Миколай Потоцький з ланьцутської гілки роду (молодший син намісника Галичини Альфреда Потоцького) і Роман Даміан Сан- ґушко з ковельської лінії (старший брат майбутнього галицького намісника Евстахія Санґушка). Назагал процес розпаду польських маєтків відбувався повільніше за темпи зменшення земельних володінь російського дворянства повсюди в імперії після аграрної реформи 1861 року. Станом на 1914 р. поляки (порівняно з 1861 р.) втратили лише третину маєтків. У переддень Світової війни половина приватної землі на Правобережжі далі належала полякам (близько 15 % усіх земельних ресурсів краю). Стрижнем польського суспільства в українських правобережних губерніях на початку XX ст., після розриву зв’язків з декласованою шляхтою, були приблизно три тисячі родин (15-20 тис. осіб), чиї земельні володіння перевищували сотню десятин. Панські маєтки давали життя багатьом групам-сателітам. Це були: технічні та управлінські працівники - здебільшого вихідці з бідної польської шляхти, які набули відповідних компетенцій; інтелігенція такого самого походження; сільський пролетаріат, тобто робітники цукрових та інших підприємств; іноземні колоністи, які орієнтувалися на життя в маєтках саме польських магнатів; і, нарешті, євреї, зайняті при укладанні численних угод.
Попри політичні обмеження багато великих польських землевласників у другій половині XIX ст. не тільки зберегли, а й забезпечили розвиток і навіть процвітання своїх маєтків. Земля залишалась основою багатства, але для цього потребувала раціональних підходів - насамперед використання нових технічних засобів і знань. Тому, аби уникнути прямої залежності від земельних володінь і тиску з боку російської влади, польські магнати (Санґушки, Потоцькі, Браницькі та ін.) перетворювали свої латифундії на приватні підприємства в галузях харчової промисловості, пов’язаних з переробкою сільськогосподарської продукції. Історики стверджують, що на початок XX ст. економічний прогрес і багатство польських магнатів на Правобережжі зосереджувалися в трьох царинах: виробництво зерна з млинарством і винокурінням; буряківництво з виробництвом цукру; лісовируб- ка з торгівлею лісом. Польські землевласники були зачинателями цукрової промисловості в Україні й великою мірою контролювали її аж до кінця Ро¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
147
сійської імперії; у1914р. з 147 цукрових заводів в Україні поляки володіли 60-ма, які давали половину виробництва цукру. Важливим чинником розвитку польських маєтків стало розширення залізничної мережі, модерніза- ційний потенціал якої поляки використали повною мірою. Багато великих виробників зерна чи буряків завдяки зв’язкам з російською адміністрацією змогли одержати дозвіл на прокладання залізничних колій з певними відхиленнями від початкових проектів - через свої маєтки, аби мати змогу легко транспортувати продукцію. Усунення поляків із державної служби після Січневого повстання 1863 року дало непередбачуваний результат. Вони змогли реалізуватися в інших галузях (таких, як аптечна справа, адвокатура), ставали управителями маєтків, інженерами й техніками на заводах, а також зосередили свої зусилля на підприємницькій діяльності. У другій половині XIX ст. помітною стала присутність польських підприємців у таких галузях, як текстильна, порцелянова, скляна, металургійна промисловість. За участю польського капіталу і фахівців були збудовані великі металургійні заводи в Кам’янському, Олександрівську, Катеринославі, завод устаткування для млинів у Єлисаветграді тощо.
6.3. Польська культурно-інтелектуальна присутність на Правобережній Україні. Образ України («Русі») й українця («русина») у польській громадсько-політичній думці та літературній традиції XIX століття
Поляки, у переважній більшості, мали поряд з етнічною ще й католицьку релігійну та шляхетську соціальну ідентичність. Така потрійна ідентичність у поляків на Правобережжі створювала так звану «кумулятивну групу» (цей термін увів у соціологію американський учений Пітирим Сорокін). Католицизм був у XIX ст. у підросійській Україні найтривкішою ознакою польськості. Римо-католицька церква була носієм польської культурної традиції, протистояла асиміляції польського населення краю. Католицьке духівництво за своїм соціальним походженням та майновими позиціями було тісно пов’язане зі шляхтою (особливо помітним цей зв’язок був на Волині). Під враженням від розмаху польських повстань російська влада розгорнула наступ на цю церкву. Першою чергою, в 1839 p., на Правобережжі було ліквідовано греко-католицьку церкву (так російська влада мала намір відвернути від поляків українське населення), згодом - римо-католицькі дієцезії: Київську, Кам’янець-Подільську, Володимирську, Чернігівську. Після Січневого повстання 1863 року імперська влада почала самостійно вирішувати
148
ТЕМА 6
питання функціонування католицької церкви, на власний розсуд регулюючи церковно-територіальний поділ, кількість парафій і монастирів, чисельність духівництва, втручаючись у навчальний процес римо-католицьких духовних семінарій. На 1866 рік на Правобережжі залишилася тільки Луцько- Житомирська римо-католицька дієцезія з центром у Житомирі. Так само було ліквідовано римо-католицькі духовні семінарії, зокрема в Луцьку та Олиці (залишилася діяти тільки семінарія в Житомирі). Здійснено повну секуляризацію церковного землеволодіння. Заселені маєтки, вилучені в монастирів і духівництва, були роздані російським дворянам або передані в казенну (державну) власність. Зі зміцненням на Правобережжі російської влади польські магнати були змушені змиритися з поширенням православ’я. Деякі з них (як-от родина князів Санґушків) навіть сприяли будівництву поряд з католицькими костелами православних церков, підкреслюючи в такий спосіб єдність з місцевою українською людністю.
Поряд з римо-католицькою церквою засобом збереження польськості на Правобережжі були навчальні заклади. Ключову роль в організації польського шкільництва в першій третині XIX ст. відіграли дві особи: князь Адам Чарторийський - куратор Віленського навчального округу в 1803- 1824 pp. (до цього округу належали й правобережні українські губернії), найяскравіший представник серед польської аристократії проросійської партії, і граф Тадеуш Чацький, маршалок шляхти Луцького повіту. їхніми стараннями було створено Кременецький ліцей і одночасно відкладено відкриття Київського університету (А. Чарторийський підтримав ініціативу В. Каразіна про відкриття в Харкові університету, який не загрожував польським інтересам; хоча й тут - у Харкові - внесок поляків у становлення місцевого університету був великим, насамперед завдяки куратору Харківського навчального округу в 1803-1817 pp. поляку Северину Потоцькому). Кременецький ліцей діяв у 1805-1833 pp. Після Листопадового повстання російська влада розпочала наступ на польське шкільництво. Закрито Ві- ленський університет і Кременецький ліцей; натомість на їх базі у 1834 р. відкрито Київський університет (університет Святого Володимира) із завданням русифікувати (деполоцізувати) культурно-інтелектуальний простір Правобережної України. Після 1863 р. полякам було утруднено доступ у вищі навчальні заклади на території України, довгий час існувала 5-від- соткова норма прийому в них осіб польської національності. З вузів звільнили багатьох викладачів-поляків.
Способом захисту національної ідентичності поляків була література. У 1830-х роках сформувалася так звана українська школа в польській літературі. Цей термін вживається на позначення групи польських поетів і письменників доби Романтизму, які у своїй творчості зверталися до української
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
149
історичної тематики, описів побуту і природи, фольклору тощо. До цієї групи зараховують Тимка Падуру, Антонія Мальчевського, Северина Ґощинсько- го, Юзефа Богдана Залеського, Юліуша Словацького, Міхала Чайковського, Міхала Ґрабовського та ін. Частина з них були вихованцями Кремецького ліцею. У Кременці, де батько викладав риторику і поезію, народився, провів дитячі роки і декілька разів повертався згодом - коли був уже відомим поетом - Юліуш Словацький (1809-1849). Туга за Кременцем і українська тема постійно була наявна у творах Словацького, зокрема у найвідомішій його поемі «Беньовський» («Beniowski», 1841 p.). «Україна Словацького» у поемі - «смутна» і «зажурена», «з найсмутнішим голосом людської праці в полі», «із дикими маками та незабудками, сухим очеретом, сірою ковилою». Історики літератури називають такі головні причини зацікавлення польських поетів і прозаїків першої половини XIX ст. Україною та польсько-українськими відносинами: 1. Походження літераторів з теренів України; тоді територія асоціювалася з краєм дитинства, а для емігрантів - із втраченою вітчизною.
2. Погляди історика Йоахима Лелевеля - викладача Кременецького ліцею, професора Віленського і Варшавського університетів, - який стверджував, що козаки, принижені шляхтою, не тільки розпочали з нею «кривавий бій», а й спричинилися до витворення образу вільної Козаччини та відродження легенди Вернигори - символу польсько-українського єднання та надії на незалежність Польщі. 3. Втрата Польщею державності та романтична апологія вільної особистості, що сприяли формуванню легенди про козацтво як втілення волелюбних степових традицій. У польській літературі доби Романтизму не було однобокого трактування України. В одних творах головною була думка про інтегральність українських територій у складі Речі Посполитої, літературним тлом для якої виступала природна недоторканність українського пейзажу, безмежність степу, емоційність і неврівноваженість козаків, тоді як в інших чітко проведено лінію соціального та накреслено межі етнічного поділу між польською й українською сферами; з’явились автори, які почали сприймати українство як проблему політичного та морального значення, а не тільки як тло.
У другій половині XIX ст. - мірою того, як загострювалися українсько- польські відносини, - серед польського населення в Україні здобували популярність літературні твори, які зображали українську історію в непривабливому світлі або ж робили Україну тільки «оздоблювальним елементом» пригодницьких повістей. Найвідомішим прикладом такого письменника, який популяризував негативний стереотип «козака-українця», є Генрик Сенкевич. В історичній трилогії «Вогнем і мечем» («Ogniem і mieczem», 1883— 1884 pp.) він представив контраверсійну художньо-естетичну візію Хмельниччини як змагання козацького варварства зі шляхетською культурою. Для
150
ТЕМА в
позначення українських теренів, які після поділів Речі Посполитої опинились у складі Російської імперії, у польській літературі другої половини XIX ст. набуло популярності поняття «креси» (згодом, від початку XX ст., це слово почали писати з великої літери). Творцем цього поняття був у 1850-х роках польський поет, географ і етнограф Вінцентій Поль. З точки зору трактування «кресів» у польській літературі до Першої світової війни виокремлюють дві течії: перша - аркадійсько-лицарсько-пригодницька, тобто трактування України й українськості як тла, декорацій для зображення сільського, родинного життя, лицарських пригод; і друга - козацько-гайдамацька, основу для якої створили події з часів Хмельниччини та Коліївщини. В обидвох течіях польсько-український конфлікт розумівся як соціальний. У першому випадку «Аркадія» - це місце розвитку шляхетських лицарських і родинних традицій, поширення цивілізації, польської культури, праці на власній землі, спокійного й тривалого - незважаючи на спорадичну боротьбу з зовнішнім ворогом - вкорінення польськості на «кресах». У текстах цієї течії польсько- український конфлікт є поверховим, колоритним тлом для лицарських пригод і родинних історій. У другому ж випадку на зміну «Аркадії» приходить Inferno (підземне царство - Пекло), а на зміну стабільності - порушення польських прав на «креси». Такі твори характеризуються зображенням гострої опозиції між «варварством» (українцями) та західною «цивілізацією» (поляками), польським двором («островом») і українським оточенням («морем»).
Прагнення польських шляхетських революціонерів відродити Річ Посполиту в кордонах до 1772 р. (з одного боку) та націоналізація українського простору (з іншого) викликали спротив у самому середовищі польської демократії. Так на Правобережжі на зламі 1850-1860-х років виник рух «хлопо- манів». Він проявився спочатку серед освіченої молоді - зокрема студентів університету Св. Володимира в Києві, які належали до польських або давно полонізованих русько-українських родин. Його носії почали відмовлятися від соціальної й культурної солідарності зі своїм станом, намагаючись зблизитися з місцевим селянством. Знаковими фігурами «хлопоманського» руху стали Володимир Антонович - у майбутньому український історик - і Тадей Рильський, батько поета Максима Рильського. Рідним батьком Володимира Антоновича був Янош Джидай - син угорського революціонера, випускник філософського факультету Львівського університету, якого доля закинула на Уманщину, де він служив гувернером у маєтку місцевого польського магната; мати Моніка походила з польської шляхти, для якої ідеалом був світ польського панства; офіційним чоловіком матері став Боніфацій Антонович, литвин із Віленщини, випускник Кременецького ліцею і гувернер. Тадей Рильський походив із сім’ї заможного польського поміщика, був випускником історико-філологічного факультету Київського університету, згодом
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
151
мешкав в успадкованому від батька маєтку на Житомирщині, який перетворив на зразкове господарство. Маніфестом «хлопоманів» стала полемічна стаття В. Антоновича під промовистою назвою «Моя сповідь» (1862 p.). З боку місцевих польських землевласників «хлопомани» зазнали дошкульних звинувачень. Антоновича і Рильського навіть викликали на шляхетський суд, де звинуватили в атеїстичній, антипатріотичній та антипоміщиць- кій пропаганді серед селян. На початку XX ст. серед польської суспільності на території України вирізнялися три національно-політичні та культурні угруповання: ліберально-консервативні крайовці, націонал-демократи й «українці польської культури», виразником поглядів яких був Вячеслав Липинський. Знаковою постаттю серед прихильників крайової ідеології став граф Михайло Тишкевич. У 1907 р. на з’їзді в Києві крайовці створили Польську крайову партію в Київській, Волинській і Подільській губерніях на чолі з Романом Даміаном Санґушком. Статут партії проголошував її мету: на ґрунті російської державності та монархічно-конституційних засадах досягти мирного співіснування з іншою частиною населення, згладити національний та класовий антагонізми.
6.4. Польське населення Галичини й Буковини: соціально-демографічна характеристика. Польський шляхетський маєток. Аристократичні роди
Джерелом для визначення національного складу в монархії Габсбурґів є загальні переписи населення, що їх регулярно (переважно що десять років) проводили від 1857 р. Австрійські переписи не мали графи «національність», тому судження дослідників про національний склад населення Галичини, а також про процеси модерного націєтворення ґрунтуються на підставі зіставлення віросповідання і мови товариського спілкування. Не були досконалими й методики опитування, яке доволі часто проводили особи без достатньої фахової підготовки. Не кожний мешканець міг однозначно вказати «мову товариського спілкування». Так, наприклад, євреї вказували такою мовою німецьку або польську. Проблемою з погляду національної ідентичності були так звані русини-латинники. Згідно з даними перепису 1900 року, у провінції «Королівство Галичини і Лодомерії/Володимирії з Великим князівством Краківським, князівствами Освенцимським і Заторським» проживало близько 7,3 млн мешканців - з них 3,3 млн (45,7 %) римо-католиків, 3,1 млн (42,5 %) греко-католиків і 0,8 млн (11,1%) юдеїв. При тому польську як розмовну мову
152
ТЕМА 6
вказали близько 4 млн осіб (54,7 %), українську (руську) - трохи більше ніж З млн (42,3 %), а німецьку - трохи більше ніж 200 тис. (2,9 %). Прийнято вважати, що у випадку Галичини формування модерної національної свідомості відбувалося на конфесійній основі, тоді як мовні практики були ситуативні та змінні, великою мірою залежали від політичної кон’юнктури. Тому греко- католиків ідентифікують насамперед з українцями, римо-католиків - з поляками, юдеїв - з євреями, а протестантів - з німцями.
Якщо в межах усієї провінції поляки й українці становили приблизно рівні кількісно групи, то між східною і західною частинами були суттєві відмінності. У Західній Галичині римо-католиками було 88,5 % мешканців, а польську подавали як мову повсякденного вжитку понад 95 %. Якщо взяти до уваги східну частину провінції, яка сьогодні розташована переважно в межах України, то в 1900 р. на цій території налічувалося 4,8 млн мешканців, з яких 3,0 млн (62,8 %) греко-католиків, 1,1 млн (23,5 %) римо-католиків, 620 тис. (12,9 %) юдеїв. Якщо кількість греко-католиків і осіб, котрі декларували мовою повсякденного вжитку українську, була майже однаковою, то польськомовне населення суттєво перевищувало кількість римо-католиків. Польську як мову повсякденного вжитку декларували 33,6 % населення Східної Галичини. Це відбувалося переважно за рахунок єврейського населення, оскільки євреї мусили вибирати одну з «офіційних» мов. Польське населення Східної Галичини було представлене переважно землевласниками й міщанами. Найвищою частка польського населення була в повітах, що прилягали до польсько-українського етнічного кордону, у Львові та у Львівському повіті, у містах, а також у панських маєтках (так званих двірських обшарах). В усереднених показниках міське населення у Східній Галичині за віросповіданням розподілялося так: 30,3 % римо-католиків, 30,2 % греко-католиків, 38,4 % юдеїв. Що більшим було місто, то вищою в ньому була частка польського та єврейського населення. Понад 80 % мешканців Львова становили поляки і євреї.
На Буковині польське населення з’явилося, у своїй більшості, уже після того, як край перейшов під юрисдикцію Габсбурзької монархії. Спочатку Буковина стала одним з перевалочних пунктів польської політичної еміграції на шляху до Османської імперії, а звідти - до держав Італії, Франції, Швейцарії тощо. Певна кількість цих вигнанців осіла на теренах Буковини, де вони переважно отримували можливість спокійного та гідного в матеріальному плані проживання. Австрійська Буковина приваблювала землевласників - поляків і спольщених вірмен. Як у сільській місцевості, так і в Чернівцях земельні ділянки були дешевими. Така ситуація пояснювалася слабкою заселеністю краю та недостатнім рівнем розвитку його шляхової інфраструктури. Мірою того, як збільшувалася кількість управлінських, освітніх,
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
153
громадських інституцій, на Буковину прибувало все більше поляків. Туди переїжджали чиновники, інженери, лікарі, вчителі, духовні особи тощо. Значною була й польська трудова міграція на Буковину - їхали переважно польські селяни та горяни-ґуралі (аналог української етнографічної групи гуцулів) з Галичини і Силезії, яких приваблювали низькі ціни на землю. На новому місці ці «польські ґуралі» переважно не змінювали свого патріархального життєвого укладу і тримались осібно від інших членів польської громади краю - землевласників, чиновництва, інтелігенції. За ініціативою австрійської влади з Бохні, Калуша, а згодом і Велічки, де розташовувалися соляні шахти, на Буковину переселено значну кількість польських гірників. Врешті-решт підавстрійська Буковина стала поліетнічним регіоном, не схожим на ті місцевості, звідки поляки емігрували. У 1900 р. на Буковині як у коронному краю проживало 730 тис. осіб - з них українців (русинів) 294 тис. (40,3 %), румунів (волохів) 229 тис. (31,1 %), євреїв 96 тис. (13,3 %), німців 63 тис. (6,7 %), поляків 33 тис. (4,6 %), угорців 9,5 тис. (1,3 %), росіян (липованів) 3,5 тис. (0,5 %) та незначна частка інших національних груп (чехів і словаків, вірменів - католиків і григоріан). У національному складі населення Чернівців - столиці герцогства Буковина - на той самий рік поляки займали другу позицію. Із загальної кількості населення міста - 83 тис. осіб - найчисельнішою була єврейська громада (28,5 тис.; 34,4 %), далі містилися поляки (14,7 тис.; 17,9 %), українці (14,3 тис.; 17,3 %), румуни (12,5 тис.; 15,2 %), німці (12,2 тис.; 14,8 %).
У Галичині поляки займали привілейоване становище. У їхніх руках від середини XIX ст. була місцева адміністрація. Панівні верстви - аристократія, землевласники та інтелігенція - теж були переважно польськими або ополяченими. Загалом польська шляхта у східній частині Галичини була в соціально-економічному плані значно міцнішою, ніж у західній частині провінції. Латифундії тут домінували, тоді як на заході Галичини при перевазі магнатської власності досить поширеними були дрібнопомісні володіння. За таких обставин польська меншина у Східній Галичині зазнавала менших природних втрат від голоду та епідемічних захворювань. Польська спільнота поповнювалася також через асиміляцію українців, євреїв, вірмен, німців. Посередницьку функцію в процесах асиміляції відігравало римо-католицьке віросповідання, перехід на яке здебільшого завершувався прийняттям польської національної ідентичності. Помітною групою серед населення Галичини (особливо в середині XIX ст.) були «русини польської нації» (так звані gente Rutheni, natione Poloni) - вихідці з руських (українських) родин, греко- католики за віросповіданням, які приймали модерну польську національну ідентичність. Якщо в Галичині поляки в 1860-х роках здобули практично всі важелі управління провінцією, то на Буковині, яка стала окремим коронним
154
ТЕМА 6
краєм, вони втратили статус привілейованої групи. Тоді офіційними мовами на Буковині стали німецька, румунська (волоська) і русинська (українська). З огляду на невизнання австрійським урядом польської мови як «крайової» на Буковині полякам було відмовлено щодо неофіційних претензій на статус автохтонної нації історичної Буковини. Тим не менше, чимало осіб польської національності обіймали важливі керівні посади. У 1866-1874 і 1887— 1905 роках бургомістром Чернівців був поляк Антоній Кохановський.
Основою польської присутності в Східній Галичині (меншою мірою - на Буковині) були шляхетські маєтки (двори). Шляхетський двір уявлявся як оплот найдорожчих цінностей: патріотизму, «польськості», традицій, незалежності, перших естетичних вражень і життєвих перипетій. Для своїх мешканців двір був притулком, який захищав від заворушень зовнішнього світу. Спочатку польський шляхетський маєток - в уяві його мешканців і оточення - органічно зливався з навколишнім відкритим простором. Пізніше, з мірою розвитку в Галичині українського руху, зростання громадської активності українського селянства і водночас природного скорочення верстви землевласників, двір дедалі більше набував рис оборонної фортеці, покликаної захищати польські інтереси в українському оточенні; він ставав місцем, де ніби концентрувалася вся «польськість» краю. Первісна інтимність двору поєднувалася з національно-політичним і соціально-господарським розрахунком. Найзаможнішу верству польського населення в Галичині становили аристократичні родини Сапєг, Потоцьких, Дзедушицьких, Ґолухов- ських, Санґушків, Бадені. їхні земельні маєтки розміщувалися не тільки в Галичині, а й на підросійській Правобережній Україні. У Східній Галичині ставлення польських великих землевласників до національних домагань українців не спиралося на аналіз реального стану українського суспільства, а передусім було зумовлене психологічними мотивами - страхом втратити в краю політичну і матеріальну перевагу. Найпопулярнішою серед галицької аристократії була формула gente Rutheni, natione Poloni як спосіб розв’язати українське питання. Тому самі аристократи часто називали себе «русинами» (у територіальному значенні) і вперто наголошували на своєму праві представляти інтереси «Русі». Намагаючись умістити національні прагнення українців у патріархальні межі, польські аристократи у Східній Галичині втратили відчуття реального часу. На початку XX ст. вони уже не могли на рівних конкурувати з угрупованням польських національних демократів (так званих ендеків), які будували свої політичні та соціальні стратегії на засадах модерного націоналізму. На Буковині найвпливовішими «польськими» землевласниками були полонізовані вірмено-католицькі родини Абра- гамовичів, Петровичів, Богдановичів та ін.
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ... 15 5
6.5. Галичина в контексті загальнопольського національного питання. Еволюція «української програми» в ідеології та діяльності польських політичних сил.
Спроби польсько-українського порозуміння
До середини XIX ст. австрійська Галичина була на узбіччі польського національного руху. Трохи виразніше він проявився двічі: у зв’язку з франко- австрійською війною 1809 року, коли з’явилася надія на відновлення польської державності, і повстання 1830-1831 років, коли в Галичині під впливом заворушень виникли польські підпільні організації. Революція, яка розпочалася в європейських країнах навесні 1848 року, відповідала повстанським настроям поляків, їхньому прагненню будь-що відновити Річ Посполиту. Тогочасні польські еліти одностайно розглядали Галичину як частину колишньої Речі Посполитої й однозначно бачили її у складі «відродженої» Польської держави. Узагальнюючи враження від березневих подій 1848 року, Александр Батовський - невдовзі чільний діяч польської Центральної ради народової - записав у щоденнику: «Нова епоха заясніла для світу. Й у ній поляки, які у двох повстаннях і тривалому мучеництві дали знак європейським народам, що їхня національність живе й міцніє, поляки - зі своєю любов’ю до вітчизни, до суспільних свобод, з величним історичним минулим - не будуть забуті». Головною політичною інституцією польського населення Галичини під час революції 1848 року стала Центральна рада народова. Установче засідання польської Ради народової відбулось у Львові 14 квітня 1848 р. У її складі були представники різних суспільних верств, за винятком селян; ключові позиції займали представники землевласницької шляхти середнього достатку й міської інтелігенції. Рада утворила філії на місцях, які, перебуваючи під впливом шляхти, надавали їй матеріальну допомогу. Друкованим органом Ради народової стала «Gazeta Narodowa» (спочатку «Rada Narodowa»), яка виходила за редакцією Яна Добжанського. Прагнучи спрямувати громадсько-політичну активність галицьких українців у пропольське русло і шукаючи противагу Головній руській раді, лідери польського руху ініціювали створення у Львові в травні того ж року товариства «Руський собор», яке об’єднало «русинів польської нації».
Польські політики були готові співпрацювати з центральною австрійською адміністрацією за умови надання Галичині широкої автономії. Програма Ради народової спиралася на два звернення (адреси) до цісаря від 18 березня і 6 квітня 1848 р. У першому адресі йшлося про усунення обмежень стосовно польської мови; запровадження національної адміністрації; амністію політичних в’язнів; реорганізацію станового сейму; створення національної гвардії; видання демократичного закону про місцеве самоврядування;
156
ТЕМА 6
розширення мережі початкових шкіл з польською мовою навчання; запровадження публічного, усного й незалежного судочинства; скасування панщини; полонізацію адміністративного апарату; запровадження закону про громадянську й політичну рівність; утворення національного польського війська. У новій редакції звернення від 6 квітня категоричніше сформульовано вимоги надання громадянських свобод, заміни німецьких чиновників, створення національної гвардії, натомість вилучено положення про скасування панщини без викупу. Адрес проголошував гасло відновлення Польської держави, при тому Австрію зображав противницею поділів Речі Посполитої та закликав її до союзу з противниками російського царизму. Польські діячі намагалися представити ці вимоги як узагальнений вираз настроїв і прагнень усіх галичан без станових і національних відмінностей. У своїй діяльності Центральна рада народова виражала інтереси переважно середніх верств польського населення, проповідувала гасла національного і соціального солідаризму, організовувала численні національно-релігійні маніфестації, займалася формуванням і забезпеченням Національної гвардії. Такою активністю організація створила передумови для тиску польських еліт на Відень. Результатом цього стало призначення губернатором Галичини поляка Вацлава Залеського, а згодом Аґенора Ґолуховського, яким вдалося перешкодити планам українців домогтися адміністративного поділу провінції за національною ознакою. Кульмінацією галицької «Весни народів» стало збройне повстання 1-2 листопада 1848 року у Львові. І хоча повстання було придушене урядовими військами, а діяльність Ради народової припинена, політичні позиції поляків у монархії Габсбурґів суттєво зросли.
Пошуки Габсбургами компромісу після «Весни народів» тривали майже два десятиліття і завершилися створенням у 1867 р. дуалістичної Австро- Угорської монархії. Одночасно був запроваджений конституційний устрій. Частиною децентралізаторських і конституційних перетворень була австрійсько-польська угода про взаємну лояльність. Усі польські політичні сили виступали за широку автономію Галичини, відрізняючись лише щодо тактики. Консерватори - краківські (так звані станьчики) і східно- галицькі (подоляки) - були прихильниками співробітництва з Габсбургами за умови поступового розширення автономних прав Галичини, створення можливостей для тривалої «органічної праці», покликаної зміцнити ідейні та матеріальні сили нації. Ліберал-демократи до певного часу виступали за перетворення Австрійської монархії на федерацію «коронних країв». Для них порозуміння з Австрією мало стати лише точкою опори для перетворення Галичини на осередок об’єднання польських земель. Боротьба польських політиків за автономію Галичини отримала назву «резолюційної кампанії» 1868-1873 років. У результаті поляки отримали широкі можливості для самостійного управління провінцією. їм належала більшість у
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
157
Галицькому крайовому сеймі. У руках поляків перебували Галицьке намісництво і повітові староства. У 1870-х роках політичні пристрасті вщухли; ще недавня популярність радикальних політичних сил, які виступали за негайне відновлення польської державності, була нейтралізована втомою і прагненням суспільства до стабільності. Відображаючи загальний настрій польських політичних еліт у Галичині, крайовий маршалок Влодзимеж Дзе- душицький у 1876 р. вказував на потребу «тихої, сумлінної, добросовісної, наполегливої праці», яка мала б стати запорукою для майбутнього. Правлячою партією в автономній Галичині стали краківські консерватори. Вони критикували повстанське минуле і будували політичну тактику з позицій лояльності до Габсбурґів, з якими пов’язували надії на відбудову незалежної Польщі.
Наприкінці 1870-х років краківські консерватори виступили з концепцією потрійного лоялізму (щодо Австрії, Росії й Пруссії) та моральної відповідальності. Нове бачення польської політики в Галичині сформулював Станіслав Козьмян, письменник і театральний режисер, у 1878 р. відразу після Берлінського конгресу. Він констатував, що польське питання перестало бути об’єктом міжнародної політики і стало «питанням гармонії, порядку, справедливості, миру і права». У найближчому майбутньому полякам не вдалося б на «польському ґрунті» порушити питання кордонів. Події довели, стверджував публіцист, що становище польського народу стало внутрішньою проблемою, «його існування і майбутнє можуть бути забезпечені за допомогою не зовнішніх впливів, а внутрішніх, і лише в результаті внутрішніх процесів можуть і повинні діяти назовні». Тому, робив висновок Козьмян, просто зараз головним має стати збереження національної самобутності без огляду на державні кордони. Діяч закликав до максимального використання наявних можливостей, до відкритої легальної діяльності «на користь єдності польської ідеї й синтезу польської справи». У зв’язку з цим С. Козьмян вказував на необхідність культивування традицій, католицької віри, мови, розвитку літератури і мистецтва, набуття фахових знань, врешті-решт збереження національної гідності. Він наголошував, що кожній частині колишньої Речі Посполитої треба надати «моральну автономію і моральну відповідальність» за збереження єдності річ- посполитського простору, створити стан внутрішньої автономності поділеного імперськими кордонами суспільства. Козьмян наголошував, що найкращі умови для національного розвитку поляків склалися в Галичині, та закликав дбайливо підтримувати стосунки з Габсбурзькою династією, які давали змогу працювати для всього народу.
У 1880-х роках у польсько-австрійських відносинах зовні панувала ідилія. Поляки в той час були елементом стабільності Габсбурзької монархії. Позиції поляків у Відні були стійкими і начебто досить міцними. Посаду міністра для Галичини обіймав Флоріан Зем’ялковський (1873-1888), міні-
158
ТЕМА 6
стра фінансів - Юліан Дунаєвський (1880-1891), президентом Палати депутатів був Францішек Смолька (1881-1893). Перебування в складі парламентської більшості забезпечувало полякам вплив на уряд Едуарда Тааффе (1879-1893). Польські консерватори теж прагнули зберегти витворену рівновагу інтересів політичних і національних груп. Польське парламентське представництво стримано сприйняло ініціативу розширити автономію Галичини, з якою виступили австрійські ліберали, що прагнули усунути Галичину від впливу на справи Цислейтанії (тобто австрійської частини Австро-Угорської монархії) та повернути німцям втрачені позиції в Чехії. Важливим аргументом на користь чинного політично-правового статусу Галичини були матеріальні міркування польської шляхти. З одного боку, в австрійському уряді, династії, армії, церковній ієрархії вона вбачала додаткову гарантію збереження своєї політичної, соціально-економічної та національної переваги у провінції, а з іншого - досягнутий раніше рівень автономії Галичини давав змогу стримувати реалізацію економічно-військових програм Відня, які передбачали розвиток промисловості й транспортної мережі східних провінцій. Польська шляхта сприймала ці заходи як чинник руйнації звичної (і, як здавалося, досконалої) патріархальної системи господарювання, як підрив матеріальних позицій та загрозу соціального «розладу». На 1880-ті роки припали зародження і розвиток у Галичині демократичних рухів (ліберал-демократи, людовці, соціалісти; залучення до національного руху широких народних мас було також засобом українського етнічного самооновлення), які претендували на участь в управлінні провінцією, розхитуючи витворену польськими консерваторами соціальну й політичну «гармонію». Ідеологи краківського консерватизму Станіслав Тарновський, Міхал Бобжинський, Станіслав Мадейський вказували на небезпеку суспільного «розладу», пов’язаного з залученням до політичного життя нових сил, і закликали до негайного об’єднання консерваторів.
Обережну щодо Відня лінію польських консерваторів, яку вони проводили під гаслом «гармонії між урядовою й автономною владою», зумовлювало не тільки сходження польського питання з арени європейської політики. Зняти вимоги розширення автономії Галичини польських політиків змушувало й українське питання. Воно постало перед польськими елітами Галичини як реальність зі середини XIX ст. В українському питанні польські діячі дотримувалися засади національної солідарності, рішуче відкидали ідею адміністративного поділу Галичини на українську і польську провінції. їхні зусилля були спрямовані на втримання українців у межах польських державницьких претензій. З іншого боку, аби здобути свободу дій у Галичині, поляки були змушені переконувати Відень у власній спроможності залагодити конфлікт з українцями. Тому одні польські діячі представляли у Відні українців прихильниками проросійської орієнтації - «москвофілами», котрі
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
159
нібито загрожують державним інтересам Австрійської монархії; інші заперечували наявність міжнаціонального конфлікту, представляючи українсько- польські відносини у плані соціального солідаризму - як відносини селян і землевласників; треті відстоювали ідею порозуміння з українцями в надії, що так можна підпорядкувати український рух польським національним інтересам. Самі українці, опинившись у 1870-х роках перед довершеним фактом польської автономії Галичини, були змушені шукати можливості її використання для власного національного розвитку. Дискусії навколо політичного статусу краю сприяли трансформації українського руху в напрямку вироблення концепції Галичини як загальнонаціонального осередку. Польські політики відразу помітили цю тенденцію, але тривалий час вважали, що можуть розв’язати її старими методами - ігноруванням самостійності національно-політичних інтересів українців із віднайденням в українському суспільстві пропольської сили. Від середини XIX ст. і аж до розпаду Австро- Угорщини українсько-польські відносини були віссю суспільно-політичного життя Галичини.
Зворотним боком українсько-польського конфлікту була ідея міжнаціональної згоди. Відомо декілька спроб українсько-польського порозуміння в підавстрійській Галичині (або за участю галицьких політичних сил): на Слов’янському з’їзді в Празі 1848 року; під час відкриття Галицького крайового сейму 1861 року; угодова акція Юліана Лаврівського 1869 року; за посередництвом Пантелеймона Куліша 1882 року; українсько-австрійсько- польське порозуміння 1890 року, відоме як «нова ера»; і, нарешті, компроміс щодо реформи виборчої системи до Галицького сейму 1914 року. Між ними були дрібніші угодові ініціативи, а сама ідея порозуміння не сходила зі шпальт тогочасної преси. Всі разом ці починання творили більш-менш стале ідейне поле для пошуків компромісу як противаги конфлікту. Суть укладених угод полягала у відмові українців від вимоги адміністративного поділу Галичини за національною ознакою взамін на поступки в галузі мови і шкільництва. Короткочасність угодових ефектів була зумовлена самою природою українсько-польського конфлікту - зіткненням двох націєтворчих (а згодом державотворчих) концепцій у межах однієї території. З польського боку ближчими до порозуміння з українцями були краківські консерватори - в їхніх руках перебували головні важелі управління провінцією, і вони відчували відповідальність перед Віднем за підтримання в краї соціальної та політичної стабільності. Натомість «подоляки», тобто виразники політичних інтересів східногалицької шляхти, тривалий час узагалі заперечували наявність національного конфлікту, вважаючи поляків і русинів одним народом/ нацією. Українську інтелігенцію, яка виступала з національними домаганнями, польські консерватори зі Східної Галичини звинувачували в проросій- ських симпатіях і трактували як соціально деструктивний, антидержавний
160
ТЕМА 6
і антикатолицький чинник. На цій підставі «подоляки» домагалися розширення польської автономії Галичини.
Найбільший вплив на політичні процеси в Галичині мала «нова ера» - спроба українсько-польського порозуміння 1890 року за участі австрійського уряду та українських громадських діячів Наддніпрянщини. Поняттям «нова ера» в історіографії окреслюють не так конкретні політичні домовленості, які офіційно не були оприлюднені, як попередній кількарічний переговорний процес і спроби реалізації угоди, під знаком яких у Галичині минули 1890-ті роки. Як історичне явище «нова ера» згуртувала інтереси багатьох політичних фракцій. Австрійський уряд був зацікавлений в акцентуванні на українській темі з огляду на загострення австрійсько-російських відносин. Так само посилений інтерес до Галичини від середини 1880-х років виявляла група українських діячів з Наддніпрянщини, членів київської «Старої громади» (Володимир Антонович, Олександр Кониський), які наполягали на тісніших контактах з українськими народовцями в Галичині та виступали проти їх зближення з русофілами, мотивуючи це загальноукраїнськими інтересами. Лідери народовецької (українофільської) течії, своєю чергою, намагалися шукати прямі контакти з австрійським урядом. Головною особою переговорів з боку народовців був Олександр Барвінський - один з творців української концепції «органічної праці», передумовою для реалізації якої він вважав українсько-польське порозуміння. Польські політики протидіяли прямим контактам австрійських урядовців з українськими діячами Галичини і Наддніпрянщини, непокоячись, що втручання Відня призведе до втрати поляками переваги в Галичині. Спостерігаючи за зміцненням українського руху, польські діячі воліли завчасно порозумітися з українцями, аніж робити це під примусом Відня. Ключовою фігурою в переговорах із польського боку був князь Адам Сапєга (син першого маршалка Галицького сейму), який у цьому випадку діяв за згодою краківських консерваторів.
«Нова ера» в українсько-австрійсько-польських відносинах була проголошена у виступах українських депутатів-народовців (Юліана Романчу- ка, Костянтина Телішевського, Миколи Січинського), греко-католицького митрополита Сильвестра Сембратовича і галицького намісника Казимежа Бадені на засіданнях Галицького сейму 25-27 листопада 1890 р. Українці декларували мовно-національну самостійність (це означало розрив із русофілами/москвофілами), вірність Австрійській державі й династії Габсбурґів, традиціям греко-католицької церкви, поміркований лібералізм і визнання потреби розвитку селянства й міщанства. Йшлося також про необхідність зміни «неприязної русинам системи», про потребу створення в Австрії центру тяжіння для всіх українців, про об’єднання зусиль поляків і українців навколо розвитку галицької автономії. У відповідь К. Баде-
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
161
ні, який був змушений шукати компроміс між австрійськими і польськими інтересами, пообіцяв, що австрійський уряд підтримуватиме національний розвиток галицьких українців за умови їх лояльності та боротьби з «москвофільством». З чернеткових записок, які передували угоді, зрозуміло, що українцям обіцяли відкриття кількох українських середніх навчальних закладів і українських кафедр у Львівському університеті, підтримку українських національно-культурних і фінансово-господарських інституцій, розширення прав української мови в адміністрації та судочинстві, повернення з західної у східну частину Галичини чиновників-українців, надання переваг при призначенні на посади і священичі парафії народовцям перед русофілами тощо. Деякі з цих вимог були реалізовані. З українського боку угода наразилася на критику радикалів, «москвофілів» і частини самих народовців, які стверджували, що поляки затягують з рішеннями і прагнуть розколоти українське суспільство, а з польського - на опір східногалицьких консерваторів, які вважали, що будь-які поступки на користь українцям прямо загрожують польським національним інтересам у Східній Галичині. У другій половині 1890-х років українсько-польський конфлікт вступив у нову, ще гострішу від попередніх, фазу загострення.
6.6. Культурно-інтелектуальне життя поляків у Галичині й на Буковині
Культурно-інтелектуальне життя поляків у Галичині й на Буковині у XIX ст. відбувалося у зв’язку з внутрішніми суспільними (національними) потребами, а також науковими й освітніми орієнтирами, які формувались у Відні під впливом загальноєвропейських інтелектуальних пошуків, економічних і політичних потреб імперії. За ініціативою графа Юзефа Максиміліа- на Оссолінського, префекта цісарсько-королівської бібліотеки у Відні й посередника між польськими елітами та австрійським урядом, у 1817 р. цісар Франц І дозволив створити у Львові бібліотеку. Її основу склала приватна книгозбірня, яку сформував Оссолінський у Відні. Мецената цікавили насамперед документи з польської історії та літературознавства. Після смерті фундатора в 1827 р. куратором бібліотеки, яка остаточно розташувалась у Львові, став князь Генрик Любомирський. У 1832 р. було відкрито читальний зал, і бібліотека стала доступною для читачів. «Оссолінеум» прийняв на себе функцію збереження давніх пам’яток польської культури з усієї Галичини. З діяльністю бібліотеки «Оссолінеуму» пов’язані й читацькі інтереси та
162
ТЕМА 6
літературно-наукова праця багатьох українських діячів, зокрема зі середовища «Руської трійці». Австрійський уряд вбачав у «Оссолінеумі» не тільки наукову, а й політичну установу, тому намагався обмежити її публічну діяльність.
У перші десятиліття австрійської влади в Галичині єдиною польською національною інституцією в Галичині був театр. Його фундатором уважають Яна Непомука Камінського - незмінного керівника львівського театру (одночасно директора, режисера, драматурга і перекладача) у 1809-1842 pp. До розвитку польського театру суттєво причинився і граф Станіслав Скарбек, що був у всіх розуміннях непересічною особистістю в культурному житті Галичини XIX ст. Репутацію авантюриста граф поєднував з повагою краян як меценат, протектор львівської Мельпомени, а також сиріт та вбогих. Грандіозним проектом Скарбека стало будівництво у Львові міського театру. Зведення будівлі завершили 1842 року. Враження від споруди перевершили всі сподівання сучасників. На той час це було найбільше приміщення театру в Європі за площею і третє найбільше - за кількістю глядачів. Останнім прижиттєвим проектом Скарбека було заснування у Дроговижі (поблизу Миколаєва) закладу для вбогих і сиріт. Фундаційним актом 1843 року він заповів на нього все своє майно - театральне приміщення, три містечка і 29 сіл. За життя (помер 1848 р.) Скарбек зміг закласти тільки фундаменти будівлі. Його справу продовжив племінник Владислав Скарбек. Відкриття Дроговизького закладу відбулося 1875 року. У 1888 р. тлінні останки Станіслава Скарбека перепоховано з Личаківського цвинтаря у Львові до родинної каплички в Дроговижі.
Декілька польських літераторів, які діяли в Галичині, увійшли до польського національного канону. Одним із них був Александр Фредро - комедіограф і поет, батько Софії Шептицької, дід Романа (згодом митрополита Андрея) Шептицького. Постановки, здійснені за п’єсами Александра Фредра, не були рідкістю в репертуарі театру Скарбека і мали успіх у глядачів, особливо комедії з повсякденного життя дрібної провінційної шляхти. З підавстрійською Галичиною була пов’язана теж письменницька творчість Ґабріелі Запольської, авторки відомої п’єси «Моральність пані Дульської» («Moralnośćpani Dulskiej»), і Марії Конопніцької, авторки епічної поеми «Пан Бальцер у Бразилії» («Рап Balcer w Brazylii»). Обидві письменниці походили з-поза Галичини. Головна тема у творчості Запольської - доля жінки в суспільстві, її духовний розвиток і конфлікт з оточенням; Конопніцької - життя сільської і міської бідноти, проповідь служіння народу. У поемі «Пан Бальцер у Бразилії» авторка оповідає про долі польських селян-емігрантів, надаючи емігрантським поневірянням символічного значення мученицького шляху народу.
Ключовою освітньою і науковою інституцією у Східній Галичині був новозаснований австрійцями в 1784 р. Львівський університет, що відтоді
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
163
мав світський характер. До революції 1848 року університет перебував під ретельним і суворим контролем чиновницької бюрократії цісарського уряду (у 1805-1817 pp. у Львові існував тільки ліцей). Мовами навчання були в той час латина і німецька. Дозвіл на відкриття першої «польської» кафедри в університеті з’явився щойно в 1817 р. Фактично ж кафедра історії польської мови й літератури почала діяти в 1826 р. Найбільші досягнення польської філології у Львівському університеті були пов’язані з ім’ям Антонія Малець- кого. У 1869 p., у зв’язку з перетворенням Галичини на польську автономію, навчання у Львівському університеті теж перевели з німецької на польську мову. Студентів-поляків у 1900/01 навчальному році було 47,6 %, українців - 31,3 %, євреїв - 20,0 %. На зламі XIX—XX ст. Львівський університет опинився в гущі українсько-польського конфлікту. Маючи за приклад поділ Празького університету на німецький і чеський, українська інтелігенція домагалася спершу реальної утраквізації (двомовності) Львівського університету, а згодом - утворення в місті окремого українського вищого навчального закладу. Українці апелювали до природного права нації на освіту рідною мовою, поляки ж покликалися на історичну традицію і вказували на відсутність в українців достатьої наукової потуги для відкриття окремого університету. Перед Світовою війною у Львівському університеті працювало близько 220 викладачів (з них тільки 11 українців). У 1844 р. у Львові була відкрита Технічна академія. У період автономії Галичини Технічна академія, як і університет, зазнала полонізації. У 1877 р. вона була перетворена на Вищу політехнічну школу.
У підавстрійській Галичині сформувалися дві польські історіографічні школи: львівська і краківська. Осередком інтелектуального життя Кракова був Яґеллонський університет. Його професори визначали ідейний клімат міста, підтримували тісні взаємини з аристократичними й літературно- мистецькими колами. Краківські історики були тісно пов’язані з місцевим політичним середовищем. У середині й другій половині XIX ст. вони відіграли ключову роль у формуванні ідеології краківського консерватизму. Краківський консерватизм став найвпливовішою політичною течією в Галичині, що поклала край суспільним практикам конспірації, орієнтованим на постійну підготовку приречених на поразку повстань, і дала польському суспільству позитивну програму «органічної праці». Краківські консерватори намагалися зробити політичну практику різновидом інтелектуальної діяльності. Підставою «політичного патріотизму» вони вважали усвідомлення і подолання національних хиб, що корінилися в історії. Формування краківської історичної школи пов’язане з іменами Валеріана Калінки і Юзефа Шуйсько- го, які закликали відмовитися від історичних концепцій емоційного національного патріотизму. Визначальною рисою краківської історичної школи став фаховий пошук причин політичних невдач поляків у внутрішньому
164
ТЕМА 6
стані польського суспільства. Це наводило дослідників на думку, що занепад Речі Посполитої відбувся з вини самих поляків - через їхню неповагу до права і влади. Рубіжною подією у розвитку краківської історичної школи став вихід друком у 1879 р. «Нарису історії Польщі» («Dzieje Polski w zarysie»). Автором нарису був тридцятилітній Міхал Бобжинський, учень Шуйського. У польській історіографії ця праця спровокувала чи не найбільшу дискусію, яка коли-небудь виникала. Бобжинський рішуче виступив проти «декорування та моралізування» в історії, некритичного прославляння польських чеснот, що провадить до уникнення відповіді на питання, чому поляки втратили державність. Версію польської минувшини Йоахима Лелевеля, найбільшого тогочасного авторитета серед польських істориків, молодий дослідник уважав ненауковою і тенденційною, підпорядкованою наперед заданій тезі про польську унікальність та месіанство. Критично оцінив Бобжинський і наслідки Люблінської унії, підводячи читача до висновку, що переваги для поляків від приєднання великого східного простору були відносними - адже вони розпорошили енергію, потрібну для внутрішнього розвитку польського суспільства.
На відміну від краків’ян, львівські історики уникали узагальнень і прагнули зберігати дистанцію до політичних процесів. їхні дослідження (у дусі німецького позитивізму) зосереджувалися на джерелознавчих пошуках і, головним чином, мали регіональну спрямованість. Основи польської історичної науки у Львові заклали Ксаверій Ліске і Тадеуш Войцеховський. Ліске походив з Великопольщі, Войцеховський - з Кракова. Обидва не знайшли порозуміння серед тогочасних краківських інтелектуалів і врешті-решт осіли у Львові, що збіглося в часі з полонізацією місцевого університету. Войцеховський досліджував початки польської державності, Ліске - головно події польської історії XVI ст. У своїх дослідженнях історики опиралися на критичне опрацювання джерел, свідомо уникаючи - на відміну від представників краківської історичної школи - розлогих інтерпретацій. Учені стверджували, що наявний рівень історичних досліджень є недостатнім для створення синтезу історії Польщі. Роботу в університеті Ліске поєднував з фундаментальним видавничим проектом «Акти ґродські й земські з часів польської Речі Посполитої» («Akta grodzkie і ziemskie z czasów Rzeczypospolitej polskiej»). У Львові, де зосередилася найчисельніша на всіх теренах колишньої Речі Посполитої група фахових дослідників старовини (у переддень Світової війни у місті проживало близько 85 % від загальної кількості польських істориків), за ініціативою Ліске виникло перше спеціалізоване в галузі історії наукове товариство. Засноване 1886 року, Історичне товариство стало першою польською інституцією, яка спеціально ставила метою розвиток історичної науки. Від 1887 р. під егідою товариства почав виходити друкований орган «Іс¬
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
165
торичний квартальних» («Kwartalnik Historyczny»), покликаний здійснювати критичний огляд усієї польської історіографічної продукції та забезпечувати швидке і якісне оновлення наукової інформації.
У середовищі польської аристократії в підавстрійській Галичині були розвинуті колекціонерські та музейницькі ініціативи. Показовим у цьому плані є приклад графа Влодзимежа Дзедушицького - колекціонера, мецената, політичного діяча (у 1848 р. був членом польської Центральної ради народової і «Руського собору», у 1876 р. - маршалком Галицького крайового сейму), природознавця. Дзедушицький збирав зоологічні, ботанічні, мінеральні експонати. Приятелював із художниками Юліушем Коссаком і Артуром Ґроттґером. У 1857 р. збирач переніс свої природничі колекції до Львова й у 1868 р. розмістив їх у кам’яниці на вул. Театральній. У1880 р. він подарував музей магістратові Львова. Музей Дзедушицького був найбагатшим у Східній Європі й унікальним прикладом цілісного уявлення про природу, геологію та фольклор Галичини. У музеї була також археологічна колекція та колекція предметів народного побуту. Дзедушицький особисто опрацював орнітологічну колекцію музею й видав каталог птахів. Він був ініціатором створення Вищої рільничої школи в Дублянах поблизу Львова (школа розпочала діяльність у 1856 p.). Зі своїх коштів благодійник призначав стипендії та допомоги талановитій молоді, з якої пізніше вийшли відомі науковці. Польські еліти Галичини намагалися надати культурно-інтелектуальному життю краю завершених національних інституційних форм, розглядаючи провінцію як модель майбутньої Польської держави.
Культурно-інтелектуальне життя поляків на Буковині, на відміну від Галичини, було спрямоване на консолідацію польської етнокультурної спільноти та захист її самобутності. Адміністративна відокремленість регіону від Галичини (1849 р.) являла для буковинської польської спільноти небезпеку втратити сталі національні культурні та релігійні орієнтири, а відтак це прискорило консолідацію польського населення в організовану цілість. Ключову роль у збереженні польської самобутності відігравали тут просвітні, студентські та спортивні товариства. Першою польською за духом організацією на Буковині з чіткою нормативно-правовою базою, статутними цілями та основними напрямками діяльності (благодійним і культурно- просвітницьким) стало Польське товариство братньої допомоги з читальнею польською в Чернівцях, що було утворене в 1869 р. У 1877 р. засновано другу за рахунком організацію національного життя буковинської польської спільноти - Товариство польських студентів «Вогнище» («Ognisko»). У 1892 р. розпочало діяльність польське спортивно-гімнастичне товариство «Сокіл». Від 1905 р. своєрідним координаційним центром національно-культурного руху польської громади на теренах Буковини був Польський дім у Чернівцях.
166
ТЕМА 6
Рекомендована література:
Аркуша О. Краківський консерватизм та проблема українсько-польських взаємин у Галичині на початку XX століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2008. - Т. CCLVI: Праці Історично-філософської секції. - С. 282-315.
Аркуша О. Польські націонал-демократи та українське питання в Галичині на початку XX століття // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2005. - Вип. 39-40. - С. 149-202.
Аркуша О., Мудрий М. Історичні дослідження в інтелектуальних та політичних контекстах підавстрійської Галичини // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2014. - Вип. 50. - С. 19-41.
Бовуа Д. Битва за землю в Україні, 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах / Пер. з фр. 3. Борисюк. - Київ, 1998.
Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні 1793-1830 pp. / Пер. з фр. 3. Борисюк. - Львів, 2007.
Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863) / Пер. з фр. 3. Борисюк. - Київ, 1996.
Василевський С. Життя польське у XIX столітті / Пер. з польськ. І. Андру- щенка. - Київ, 2015.
Горук А. Національно-культурний рух поляків на Буковині (друга половина XIX ст. - 1914 p.). - Чернівці, 2005.
Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка. - Київ, 2003. - С. 129-156 (Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи), 157-179 (Грані мітичного: образ України в польському й українському романтизмі).
Гудь Б. Загибель Аркадії. Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів XIX - першої половини XX століття. - Львів, 2006.
Гудь Б. Українсько-польські конфлікти новітньої доби: етносоціальний аспект. - Харків, 2011.
Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. - Львів, 2002.
Земський Ю. С. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини XIX ст. - Хмельницький, 2011.
Карольчак К. Дзедушицькі. Історія роду. Потужицько-зарічанська лінія / Пер. з польськ. Ю. Г. Попсуєнко. - Київ, 2015.
Качараба С. Етнодемографічний розвиток Галичини за умов австрійського панування // Галичина: етнічна історія: Тематичний збірник статей. - Львів, 2008.-С. 116-129.
Коженьовський М. За Золотими ворітьми. Суспільно-культурна діяльність поляків у Києві в 1905-1920 роках / Пер. з польськ. А. Павлишина. - Київ, 2015.
ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ У СКЛАДІ...
167
Лисяк-Рудницький І. Польсько-українські стосунки: тягар історії 11 Лисяк- Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 83-110.
Лісевич І. Т. Польська національна меншина в Наддніпрянській Україні (1864- 1917 pp.) // Український історичний журнал (Київ). - 1997. - № 2. - С. 43-55.
Лісевич І. Т. У затінку двоглавого орла (польська національна меншина на Наддніпрянській Україні в другій половині XIX ст. - на початку XX ст.). - Київ, 1993.
Михальський Ю. Польські політичні партії та українське питання в Галичині на початку XX століття (1902-1914). - Львів, 2002.
Мудрий М. «Русини польської нації» (gente RuthenU natione Poloni) в Галичині XIX ст. і поняття «вітчизни» // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Відп. ред. М. Крикун, заст. відп. ред. О. Середа. - Львів, 2006-2007. - (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 36. наук, праць. - Вип. 15 / Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України). - С. 461-474.
Мудрий М. Руський Собор 1848 року: організація та члени // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2008. - Вип. 16: Ювілейний збірник на пошану Івана Патера / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крипякевича; гол. редкол. Я. Ісаєвич, відп. ред. О. Аркуша. - С. 107-126.
Нахлік Є. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. - Львів, 2003.
Ніколаєнко О. О. Польські жінки Наддніпрянської України в другій половині XIX - на початку XX ст.: громадське і приватне життя. - Харків, 2015.
Павлишин О. Польське населення Східної Галичини під владою Західноукраїнської Народної Республіки // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2005. - Вип. 39-40. - С. 203-252.
Павлюк В. В. Польська аристократія у суспільному житті Правобережної України після поділів Речі Посполитої // Український історичний журнал (Київ). - 2010. - № 3. - С. 154-165.
Перерва В. Графи Браницькі: підприємці та меценати. - Біла Церква, 2010.
Помес К. Читацькі зацікавлення та інтелектуальні розваги мешканців польських шляхетських маєтків у XIX - на початку XX ст. // Вісник Львівського університету. Серія книгозн., бібліот. та інф. технологій. - 2011. - Вип. 6. - С. 89-97.
Середа О. Павлин Свєнціцький у суспільному житті Галичини: до історії польського українофільства // Confraternitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича / Відп. ред. М. Крикун, заст. відп. ред. О. Середа. - Львів, 2006-2007. - (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 36. наук, праць. - Вип. 15 / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України). - С. 475-486.
168
ТЕМА 6
Словацький Ю. Зібрання творів: Y 2 т. І Упоряд., вступ, ст., заг. ред. Р. Луб- ківського. - Львів, 2011.
Стецюк П. Перша Конституція Польщі (1791): спроба правового аналізу. - Львів, 2010.
Тадей Рильський. В житті ніколи неправді не служив / Упоряд. М. Г. Рильський; авт. передм. та комент. Н. М. Пазяк. - Київ, 2013.
Черкаська Н. Польська шляхта на Правобережній Україні початку XX століття: національна ідея чи крайова ідеологія? // Український археографічний щорічник (Київ). - 2007. - Вип. 12. - С. 186-206.
Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 pp. - Львів, 2000.
Шандра В. С. Соціальні та політичні наслідки для України польського Січневого повстання 1863 р. // Український історичний журнал (Київ). - 2014. - № 1.-С. 106-119.
Шостак І. Луцько-Житомирська дієцезія наприкінці XVIII - у першій половині XIX століть. - Білий Дунаєць; Остріг, 2005.
Контрольні завдання:
1. Порівняйте становище поляків у XIX ст. в українських регіонах Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій.
2. Визначте способи захисту і збереження польським населенням в українських регіонах Російської й Австрійської (Австро-Угорської) імперій етнокультурної самобутності та національної ідентичності.
3. Розкрийте суть «українського питання» в уявленнях польської спільноти XIX ст. Проаналізуйте еволюцію польських політичних сил та інтелектуальних середовищ у ставленні до України й українців.
4. Визначте вплив польського національно-визвольного руху на розвиток українського руху в XIX ст.
5. Визначте причини українсько-польського конфлікту в XIX ст., роль російської й австрійської імперської влади у формуванні українсько-польських відносин.
Тема 7
Неслов’янське населення України у складі Російської та Австрійської (Австро-Угорської) імперій
План лекції: 1. Розселення євреїв у Російській імперії. Формування «смуги осілості». Правове становище і демографічні процеси. Схема зайнятості єврейського населення. 2. Громадсько-політичне та культурне життя єврейського населення у підросійській Україні. Єврейські політичні партії й організації. Антисемітизм. Єврейські погроми. 3. Правове й економічне становище євреїв у монархії Габсбурґів. Вплив революційних подій 1848-1849 років на єврейське життя в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Єврейське «національне відродження»; політичне життя. Українсько-єврейські відносини. 4. Німецькі колонії в Україні. Меноніти. Внесок німецьких колоністів у розвиток сільського господарства України. 5. Румунське населення Буковини й угорське населення Закарпаття: демографічна характеристика та національно-правовий статус.
6. Кримські татари на південних землях України. Кримськотатарське «національне відродження» XIX століття.
7.1. Розселення євреїв у Російській імперії. Формування «смуги осілості». Правове становище і демографічні процеси.
Схема зайнятості єврейського населення
Московська держава від початку не толерувала євреїв. По суті, в Російській імперії на початок XVIII ст. євреїв не було, за винятком кількох десятків нелегальних іммігрантів з Речі Посполитої. Після поділів Речі Посполитої в межах Російської імперії опинилися великі території, де значну частку населення становили євреї. Це змусило імперську владу формувати нову політику щодо єврейського питання. Головні тенденції переселенської політики щодо євреїв полягали в тому, щоб запобігти проникненню єврейства у великоруські губернії, зосередити єврейське населення переважно в західних регіонах імперії - місцях їхнього традиційного розселення, - а та-
170
ТЕМА 7
кож у південних регіонах. Правові засади існування єврейської спільноти в Російській імперії були викладені в урядових «положеннях про євреїв» 1804 і 1835 років. Насамперед ці положення визначали «смугу осілості» єврейського населення. На території України до неї входили вісім губерній: Волинська, Подільська, Катеринославська, Київська (крім Києва), Херсонська (крім Миколаєва), Таврійська (крім Севастополя), Полтавська (крім козацьких та державних сіл) і Чернігівська. У такому вигляді, з незначними змінами, «смуга єврейської осілості» проіснувала до останніх часів Російської імперії. У межах цієї «смути» в різний час теж діяли численні обмеження: євреям забороняли проживати ближче ніж за 50 верст (верста ~ 1,1 км) до західного кордону, визначали міста, в яких заборонено проживання або нове поселення євреїв, забороняли селитися в сільській місцевості тощо. Більше можливостей мали євреї, які були купцями першої гільдії, та особи з вищою освітою. За межами «смуги осілості» дозволялося перебувати тимчасово - у торгових справах, для вирішення справ у судових та урядових установах.
У межах «смуги осілості» кількість єврейського населення впродовж XIX ст. швидко зростала. Згідно з даними перепису 1897 року, в українських губерніях мешкало трохи більше ніж 1,9 млн євреїв, що становило 8,3 % від усього населення. З них було: на Правобережжі - 1,2 млн (12,8 %), на Лівобережжі - близько 235 тис. (33,1 %), а в південних губерніях - близько 475 тис. (7,6 %). Серед міського населення частка євреїв становила в середньому по українських губерніях 27 %, що суттєво (у три з половиною рази) перевищувало частку єврейського населення в усьому населенні України. Регіонами найбільшої концентрації євреїв стали міста і невеликі містечка Правобережної України. Серед міського населення Правобережжя єврейське населення становило в середньому 40 % мешканців. Було чимало міст, де євреї становили 70-80 % мешканців: Дубно, Луцьк, Острог, Рівне, Бердичів. Така велика частка євреїв у населенні міст була наслідком урядової політики обмеження розселення євреїв у сільській місцевості. У XIX ст. відбувалась активна міграція єврейського населення в причорноморські губернії. Економіка нових територій, що ґрунтувалася на великій земельній оренді й торгівлі приморських міст, приваблювала євреїв з Білорусі та Литви. З 1880-х років розпочалась еміграція єврейського населення з Російської імперії - переважно до Сполучених Штатів Америки.
Упродовж XIX ст. з’явилися десятки законів і розпоряджень, які унормовували життя євреїв у межах «смути осілості» й поза нею. Ця урядова політика хиталася від ліберальних поступок до періодів суттєвих обмежень. Періодом, коли становище євреїв законодавчо значно поліпшилося, було правління Олександра II. Тоді стосовно євреїв було обмежено рекрутську повинність, дозволено державну службу і проживання поза «смутою» для певних категорій єврейського населення, надано виборчі права до земств,
НЕСЛОВ’ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
171
єврейські діти отримали вільний доступ до світської освіти. Ліберальні реформи значною мірою збігалися з програмами єврейського просвітництва - Гаскали. Натомість у 1880-х роках відбулася повна зміна урядового курсу в бік відвертого антисемітизму. Введено заборони на професії й посади (зокрема, на державній службі й у міському управлінні, адвокатурі, військовій службі), проживання в селах, встановлено відсоткову норму в навчальних закладах (5-10 %), обмежено права в торгівлі, промислах (зокрема підвищено оподаткування), оренді, скасовано або обмежено виборчі права. Головним ідентифікатором євреїв як етнічної групи (і підставою для обмеження прав) на законодавчому рівні було закріплено віросповідання. На єврея, який переходив у християнство, дія заборонних обмежень не поширювалася. З метою вигнання євреїв з місць традиційного проживання деякі містечка були переведені у статус сіл.
Найголовнішим заняттям євреїв на українських теренах була дрібна торгівля. Історики стверджують, що заняття торгівлею в умовах замкнутого життєпростору та численних бюрократичних заборон назагал негативно позначилося на матеріальному стані єврейського загалу, призвело до суттєвих деформацій у сфері зайнятості. Значна частина євреїв займалася ремеслами і промислами. На кінець XIX ст. сформувалося середовище євреїв- підприємців (власників підприємств переважно харчової, легкої промисловості та будівельної галузі) і великих торговців (єврейські комерсанти переважали в експорті зерна через Одесу, Миколаїв, Херсон). Традиційним заняттям євреїв - хоча й обмеженого кола осіб - було лихварство. Навіть в умовах заборон щодо євреїв імперська влада була змушена враховувати реалії життя і закривати очі на те, що євреї (особливо на Правобережжі) виконують фінансові функції, важливі для становлення загальноросійського торговельного ринку та банківської системи. Типовою постаттю в українському селі був єврей-орендар. У 1860-х роках євреї були позбавлені прав оренди в селі (за винятком шинків, млинів, цукрових і скляних заводів, заснування яких вимагало суттєвих первісних капіталів). Однак на практиці таємні орендні договори поміщиків з багатими євреями-орендарями були поширеним явищем в економічному житті українського села. Упродовж
XIX ст. російський уряд намагався залучити євреїв до хліборобської праці в новоросійських степах - у Катеринославській і Херсонській губерніях, - але ці спроби були малоуспішними: більшість євреїв-колоністів у підсумку не займалися сільським господарством, а жили з ремесла та дрібної торгівлі. У сільському господарстві на кінець XIX ст. працювало тільки 2,5 % євреїв.
172 ТЕМА 7
7.2. Громадсько-політичне та культурне життя єврейського населення у підросійській Україні. Єврейські політичні партії й організації. Антисемітизм. Єврейські погроми
Головним розпорядником єврейського життя була самоврядна єврейська громада - кагал. Кагал керував релігійним, культурно-освітнім, господарським життям єврейської спільноти, здійснював громадянське і духовне судочинство. З часом влада кагалів послабилася. Російська влада намагалася підпорядкувати євреїв імперським адміністративним і судовим установам. Спочатку кагали зобов’язали наглядати за надходженням казенних зборів, також на них покладено відповідальність за своєчасне постачання рекрутів тощо. Врешті-решт у 1844 р. кагали в Російській імперії офіційно були скасовані, але на практиці вони продовжували діяти. З точки зору влади після ліквідації кагалів єврейська громада мала зберігати суто релігійний характер. У містах і містечках євреї творили свої субгромади - штетли (з їдиш - місто). У штетлі кожен єврей (а значна частина єврейської людності жила у злиднях) міг знайти матеріальну і психологічну підтримку в скрутні часи і щодня. В атмосфері штетлу підтримувалася також єврейськість - релігійне середовище вдома і поза домом, що забезпечувало відносний психологічний комфорт усередині чужого християнського світу. Нині поняття «штетл» використовують як метафору традиційного способу життя східноєвропейських євреїв XIX століття. Осередками повсякденного життя у штетлі були синагога, дім і ринок, де євреї контактували зі своїми сусідами- неєвреями. Життя євреїв в українських селах і містечках другої половини
XIX і початку XX ст. яскраво описав у літературних творах Шолом-Алейхем (Шолом Рабинович).
Громадсько-політичне і культурне життя єврейського населення в українських губерніях Росії відбувалося в суперництві ортодоксів, які виступали за збереження традиційного укладу, і прихильників входження євреїв у соціум і культуру державної нації (що на практиці провадило до асиміляції). На боці ортодоксів виступали й хасиди. Цей рух виник на Поділлі у XVIII ст. серед убогої містечкової людності як реакція на гайдамацькі й селянські повстання, які спричинили соціальну й психологічну нестабільність єврейської меншини. Засновником хасидизму був рабин і цілитель Ісраель Баал Шем-Тов (Бешт) з Меджибожа. Хасидизм був релігійно-містичним рухом, що наголошував на милосерді Бога, духовному оновленні людини та заохочував радісну релігійну експресію через музику (деякі мелодії запозичено з українського фольклору) і навіть танці. Водночас хасидизм був реакцією на олігархічне правління старшини кагалів та формалізм книжників-талмудистів.
НЕСЛОВ'ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
173
На противагу ортодоксам і хасидам із початку XIX ст. в Україні набула поширення Гаскала - єврейське просвітництво. Російська влада підтримувала прихильників цього руху, сприяючи створенню державних освітніх закладів для єврейської молоді (початкові школи, ремісничі училища, гімназії, вчительські інститути) та усуваючи обмеження за віросповіданням при прийомі до навчальних закладів. Значну роль у розвитку єврейської освіти та прилученні євреїв до російської культури відіграло створене у 1863 р. Товариство з поширення освіти між євреями в Росії, відділення якого відкрилося в Одесі, що стала найбільшим центром Таскали в Російській імперії. У Новоросійському університеті (так було названо університет в Одесі) на 1865 р. навчалося 20 єврейських студентів (6,1 %), а в 1881 р. - уже 151 (14,5 %).
Гаскала вичерпала свої впливи на євреїв підросійської України до кінця
XIX ст. Значною мірою це було пов’язане з хвилею погромів, які розвіяли романтичне русофільство. Єврейська молодь переходила на палестинофільські та сіоністські позиції. У Києві, Харкові, Одесі й інших містах України виникли сіоністські гуртки. У 1897 р. їхні представники брали участь у І Сіоністському конгресі в Базелі. Діяльність сіоністів спричинила серед єврейських інтелектуалів дискусію про мову. Сіоністи схилялися до івриту на противагу їдишу (формі німецької говірки з великою кількістю слов’янських елементів), що ним користувалося єврейське населення в повсякденній практиці. Спочатку влада ставилася до сіоністів прихильно, вважаючи їх прийнятною альтернативою марксистам. Однак уже в 1903 р. сіоністська діяльність була заборонена. На зламі ХІХ-ХХ ст. багато євреїв з України (особливо молодь) зазнали впливу марксизму, стали членами робітничих і революційних організацій. У 1897 р. на нелегальному з’їзді у Вільні була заснована перша єврейська політична партія - Бунд (з їдишу - Спілка). До 1903 р. вона входила до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), а далі діяла самостійно, хоча доволі часто й узгоджувала свої заходи з російськими соціал-демократами. Помітною була роль бундівських організацій на території України під час революційних подій 1905-1907 років. Незважаючи на політизацію єврейського життя, центральне місце в ньому, як і раніше, займали громади. Під їхньою егідою діяли численні благодійні організації й інституції громадської опіки.
Антисемітизм у Російській імперії мав, по суті, державний характер. Він розвивався за мовчазної згоди, а інколи й за прямої підтримки місцевої влади. На початку XX ст. активними учасниками переслідування євреїв як етносу стали чорносотенні монархічні організації. Світоглядною основою для поширення антиєврейських настроїв були чутки про випадки ритуальних убивств, а з 1870-х років додалися звинувачення в підтримці революційного руху. У 1881-1883 pp., після вбивства народовольцями імператора
174
ТЕМА 7
Олександра И, Україною прокотилася перша масова хвиля єврейських погромів. Найбільші з них відбулися в Єлисаветграді, Олександрівську, Києві, Одесі, Катеринославі. У більшості випадків погромники були впевнені в безкарності; ходили чутки, що «цар дозволяє бити жидів». Поширенню таких чуток сприяла пасивність і бездіяльність місцевих адміністрацій; влада звинувачувала в усьому самих євреїв, які нібито експлуатують християн. У 1890-х роках погроми відновились і досягли апогею в роки революції 1905-1907 років, коли охопили всю підросійську Україну. Тоді почали активно діяти чорносотенні організації: тільки в осередки «Союзарусского народа» в Україні входило понад 190 тис. осіб. Після того, як у 1911 р. Державна дума почала обговорювати законопроекти про скасування меж єврейської осілості, чорносотенці спровокували так звану справу Бейліса. Єврея Менделя Бейліса, прикажчика цегляного заводу київського передмістя, звинуватили в ритуальному вбивстві українського хлопчика. Справу розглядали декілька років, на боці звинуваченого виступило чимало представників інтелігенції (зокрема письменник Володимир Короленко). У 1913 р. суд присяжних, складений переважно з українських селян, виправдав М. Бейліса.
7.3. Правове й економічне становище євреїв у монархіїГабсбурлв. Вплив революційних подій 1848-1849 років на єврейське життя в Галичині, на Буковині й Закарпатті Єврейське «національне відродження»; політичне життя. Українсько-єврейські відносини
Згідно з даними австрійського перепису населення 1900 року, у Галичині проживало 811 тис. євреїв (юдеїв), що становило трохи більше ніж 11 % від усього населення провінції; з них у західній частині Галичини налічувалося 192 тис. (7,7 %), у східній - 619 тис. (12,9 %). Картина зайнятості була така: найбільше галицьких євреїв займалося торгівлею (277 осіб з кожної тисячі), решта працювала в різних промислах (260), рільництві (190), сфері послуг і як домашня прислуга (120). На Буковині єврейське населення в середньому становило 12-13 %. Більшою була його частка в північній частині коронного краю - 14-15 %. Упродовж XIX ст. євреї прибували на Буковину (з Галичини, інших австрійських провінцій, Молдови) з метою комерційно- торговельного, промислово-ремісничого, фінансово-лихварського занять, а з часом - задля діяльності в судовій, адміністративній, медичній, освітній та інших сферах. На Закарпатті у чотирьох комітатах (Берегівському, Марамо- роському, Ужанському, Уґочанському) на початку XX ст. проживало близько 130 тис. євреїв, що становило 15 % від загальної кількості населення.
НЕСЛОВ’ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
175
Від початку політика Габсбурґів була спрямована на підпорядкування єврейського населення завданням розвитку монархії. Правовою підставою для організації життя єврейських громад в Австрійській монархії став так званий патент толерантності 1789 року. Цей документ передбачав кардинальні заходи щодо інтеграції єврейського населення до загальноімперської системи суспільних відносин шляхом ліквідації його відособленості, прилучення до німецької культури й асиміляції: скасовано монопольну владу кагалу, втрачала силу юрисдикція рабинів, мали бути створені школи для єврейських дітей, врегульовано організацію громади (затверджувалися 141 єврейська громада в Галичині й дві на Буковині з виборними управами), євреї могли вільно торгувати, займатися ремеслами (однак заборонено орендувати селянську землю), визначено громадські обов’язки євреїв у державі (військова служба, сплата податків). Хоча в наступні кілька десятиліть було чимало відступів від положень толеранційного патенту, він забезпечив для євреїв можливості стати «корисними громадянами монархії», сформував певний рівень довіри євреїв до держави. Нові можливості для здобуття євреями рівних прав з іншими громадянами Габсбурзької монархії відкрились у зв’язку з революційними подіями 1848-1849 років. У результаті «Весни народів» та конституційних реформ 1860-х років політично-правове становище єврейського населення в Австрійській монархії змінилося в тому плані, що євреї отримали повні громадянські права, але надалі були позбавлені прав окремої національної спільноти.
Емансипація виявилася доволі складним процесом для самої єврейської спільноти - адже почалося руйнування багатьох традиційних практик, єврейські громади ставали відкритими для зовнішніх впливів. Тому наступні десятиліття проминули в гострій конкурентній боротьбі між традиціоналістами й модерністами. Відкриттю єврейства на впливи зовнішнього світу протистояли релігійні течії юдаїзму - хасиди й ортодокси (у Галичині, на відміну від інших регіонів, вони спільно протидіяли Гаскалі - єврейському просвітництву). Хасиди й ортодокси наголошували на дотриманні традицій, глибокій релігійності та замкнутості єврейської громади, насторожено сприймали світські освітні практики. Суть внутрішніх пошуків єврейської спільноти в Галичині польський дослідник Томаш Ґонсовський влучно визначив як світоглядне перебування «між ґетто і світом». У 1860-1870-х роках у суперництві ортодоксів і реформаторів визначилася перевага останніх, але цей рух набув характеру асиміляції. Було два асиміляторські напрями: одні орієнтувалися на «високу» німецьку культуру (мовляв, євреї завдячують Габсбурґам свободою і рівноправністю, поділяють поривання німецьких лібералів), інші - на польську культуру (євреї повинні стати повноцінними «громадянами Галичини»). У 1868 р. пронімецькі діячі заснували товариство «Вартові Ізраїлю» («Shomer Israel»), що видавало часопис «Ізраїльтянин» («Der Israelit»). На противагу в 1877 р. Бернард Гольдман заснував пропольське товариство «Оповісник при-
176
ТЕМА 7
мирення» («Dorsze Szalom») і часопис «Згода» («Zgoda»). У 1882 р. створено товариство «Союз братів» («Przymierze Braci / Agudas Achim»), що видавало редагований Натаном Левенштейном часопис «Вітчизна» («Ojczyzna»), згодом часописи «Єдність» («Jedność») і «Союз» («Zjednoczenie»). Провідними представниками цього напряму були Герман Діаманд, один з лідерів польських соціалістів у Галичині, і Герман Ліберман. Вони перейнялися польськими патріотичними ідеями, навчаючись у полонізованих після конституційних реформ галицьких гімназіях.
У 1880-х роках у Галичині почали виникати угруповання, зорієнтовані на самостійний розвиток єврейської національності. Сіоністський рух у Галичині був започаткований створеним у відповідь на заходи асиміляторів у 1887 р. товариством «Сіон» («Zion»), яке видавало двотижневик «Майбутнє» («Przyszłość») за редакцією Альфреда Носіґа, а з 1900 р. - «Схід» («Wschód») за редакцією Адольфа Штандта. Лідер сіоністського руху кінця XIX ст. Теодор Герцль мешкав у Відні, де дописував до редакцій кількох часописів, зокрема «Нова вільна преса» («Neue Freie Presse») і «Світ» («Die Welt»). Герцль стверджував, що розв’язання єврейського питання можливе тільки у власній державі; він пропонував скерувати еміграційні потоки в бік Палестини. Ідеї сіоністів набували особливої популярності серед єврейського студентства. Від 1904 р. у Львові виходив часопис мовою їдиш «Щоденна газета» («Tagblat»). «Палестинська програма» захопила передусім прихильників модернізації єврейської спільноти. У 1897 р. з ініціативи Герцля у швейцарському Базелі був скликаний перший сіоністський конгрес, який ухвалив курс на освоєння Палестини. Зосередження уваги й надій багатьох євреїв на творенні власної держави призводило до падіння значущості дискусій про облаштування майбутнього єврейської спільноти в Галичині.
Відносини у трикутнику «українці - поляки - євреї» були складними. Попри українсько-польські суперечності, у масовій свідомості зберігався поділ на християнське і юдейське населення. Польські діячі підтримували асиміляторів, які виступали за політичну лояльність і мовне залучення єврейського населення у польський простір зі збереженням релігійної самобутності. Однак з часом предметом головної турботи польських діячів стало зростання економічних позицій та посилення впливу євреїв на розвиток міст. Автором перших публікацій, написаних у Галичині з позицій критики мовно-культурної асиміляції, був Теофіл Мерунович. Відкрито про потребу глибшої полонізації єврейського населення Галичини говорили польські націонал-демократи. Наростання суперечностей між поляками і євреями створювало передумови для українсько-єврейських політичних союзів. Але серед українців переважало бачення євреїв як пропольської сили. Самі ж єврейські діячі позиціювали себе в українсько-польському конфлікті як «третя сила», покликана підтримувати рівновагу. Українсько-єврейські політичні
НЕСЛОВ’ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
177
союзи в Галичині мали епізодичний характер. На початку XX ст. Юліан Ро- манчук виступав з ідею окремої єврейської курії на виборах до парламенту. Ця думку відображала спроби визнати євреїв одним з австрійських народів з відповідним захистом національних прав. Однак серед самих єврейських діячів єдності не було: сіоністи вважали шкідливим втягуватися в австрійські політичні суперечки, адже вони вели убік від ключового завдання - створення власної держави. Напругу між українцями і євреями підтримувало використання поляками єврейської бідноти для зловживань проти українських кандидатів на виборах.
Взаємодія між українцями і євреями в Галичині не мала ознак класичної акультурації, натомість може бути визначена як взаємне проникнення культур. Важливу роль для поширення в українському культурному просторі прихильного налаштування до євреїв мала творчість письменника Шолом-Алейхема, який після єврейських погромів у Києві в 1905 р. переїхав до Львова. Головна ідея його творів - повага до особистості «маленької» людини, тісне переплетення різних культурних просторів. Правдивими були єврейські образи та сюжети у творчості Івана Франка. У євреях письменник намагався, як сам зазначав, «бачити і малювати людину й тільки людину». Літературні й публіцистичні твори І. Франка містили як позитивні образи євреїв, так і критику притаманних єврейській спільноті рис. Особисті контакти письменника з євреями показували приклади ізольованого існування єврейських і християнських середовищ, а водночас зразки дружніх, близьких взаємин. Найповнішим викладом поглядів І. Франка на єврейське питання вважають повість «Перехресні стежки». У суспільних уявленнях українців побутував доволі стереотипний образ єврея - насамперед лихваря, торгівця чи управителя панського маєтку, з яким асоціювався визиск; передусім із візуальними образами єврейства пов’язували теж занедбаність галицьких містечок. Важливим стимулом для збереження бар’єрів між українським, єврейським і польським населенням стала поява в ідеології національних рухів тези про економічну самостійність народу та її використання для національної мобілізації. На початку XX ст. в Галичині були зафіксовані поодинокі випадки єврейських погромів локального характеру.
7.4. Німецькі колонії в Україні. Меноніти. Внесок німецьких колоністів у розвиток сільського господарства України
Правовою основою для масової німецької колонізації на територію підросійської України стали маніфести Катерини II від 1762 і 1763 років, які за-
178
ТЕМА 7
прошували іноземців до переселення на неосвоєні землі європейської частини імперії. Однак можливість реалізувати ці заклики на практиці з’явилася щойно після російсько-турецької війни 1768-1774 років. Згодом активізував німецьку колонізацію декрет Олександра І від 1804 року - особливо у світлі наполеонівських війн, від яких постраждало багато німецьких земель. Німці зосереджувалися головно на землях Причорномор’я і Приазов’я, згодом - у Поволжі. Російський уряд приваблював німецьких колоністів значними пільгами: земельними наділами по 65 десятин на сім’ю, звільненням від податків, грошовою допомогою, обіцянкою зберігати свободу віросповідання і звичаїв, забезпечувати право на самоврядування. Іншим регіоном німецької колонізації в Україні - вже у другій половині XIX ст. - стала Волинь. Туди німців запрошували місцеві польські землевласники, які після скасування панщини потребували робочих рук або шукали вигідних покупців для своїх маєтків. Згідно з даними перепису 1897 року, на півдні України (у Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях) налічувалося близько 380 тис. німців, на Волині - 170 тис. За віросповіданням це були лютерани, католики і меноніти.
Окремою релігійною і мовною групою серед німецького населення були меноніти (вони становили приблизно п’яту частину німецької колонізації). Перші переселенці-меноніти з’явилися в Хортицькому окрузі Катеринославського намісництва в 1789 р. Крім вигідних фінансових і господарських умов, заклик переселятися до Росії приваблював менонітів гарантованими імперським урядом свободою віросповідання та звільненням від військової повинності. Пізніше менонітам дозволили теж варити пиво, виготовляти вино для власних потреб і торгівлі. Колонії менонітів були розташовані на великій території - навколо Хортиці, вздовж р. Молочної, у районі таких міст, як Олександрівськ (нині Запоріжжя), Мелітополь, Маріуполь. У 1870-1880-х роках німці-меноніти почали залишати територію Російської імперії, емігру- ючи переважно до Америки. Причиною цього стало поширення військової повинності в менонітських колоніях (1874 p.), примус учити російську мову в школах, а також голод 1879-1880 років. Наприкінці XIX ст. у Російській імперії налічувалося 50 тис. менонітів, що мешкали в 162 колоніях, у тому числі в Катеринославській губернії - у 51 колонії, Таврійській - у 57, Херсонській - у 16 колоніях. Господарства менонітів вирізнялися високою агрокультурою, продуктивними породами худоби. Меноніти мали дрібні заводи, фабрики, млини, майстерні, займалися шовківництвом. На зламі ХІХ-ХХ ст., після деяких поступок влади, кількість менонітів у Російській імперії знову зросла. Назагал меноніти з симпатією ставилися до російської влади. Вони вважали, що їхні успіхи зумовлені сприятливою політикою влади та обмеженою культурною взаємодією не тільки з місцевим українським населенням, а й зі своїми співвітчизниками - німцями-католиками і лютеранами, які жили поряд.
НЕСЛОВ'ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
179
Основними галузями господарювання німців на території України були землеробство, тваринництво, садівництво, лісове господарство, частково - виноградарство, шовківництво, вирощування тютюну. Німецькі колоністи фактично відразу скористалися новими господарськими можливостями, що їх відкривали реформи 1860-1870-х років. Так виникли великі німецькі фермерські господарства із застосуванням сільськогосподарських машин і но- вочасних агротехнічних методів. Німецькі колоністи започаткували кооперативний рух, створюючи аграрні спілки, кредитні установи, банки тощо. Крім сільського господарства, німці на території України були відомими ремісниками, підприємцями і торговцями. Німецькі купці здійснювали торговельні операції з європейськими країнами. Саме завдяки пожвавленню німецької імміграції впродовж другої половини XIX - початку XX ст., на думку дослідниці Оксани Іваненко, Волинь набула значення не лише географічного, а й культурно-цивілізаційного містка на теренах Центрально-Східної Європи. У німецьких колоніях було розвинутим громадське життя. Особливо дбали німецькі переселенці про виховання й освіту дітей, розвивали проекти соціальної опіки над співгромадянами - утримували сиротинці та будинки для людей з особливими потребами, лікарні. Національну ідентичність поселенці зберігали через мову, віросповідання, традиції. Головним німецькомовним періодичним виданням у підросійській Україні була одеська щоденна газета «Odessauer Deutsche Zeitung», яка безперервно виходила в 1863-1914 pp. Німці мало контактували з довколишнім українським населенням. Зберігалися теж поділи всередині групи німецьких колоністів: католики, лютерани і меноніти жили відокремленими громадами.
Приплив німців до Галичини і Буковини був зумовлений входженням цих територій до Габсбурзької монархії. Найбільша хвиля німецького розселення і закладення колоній у Галичині й на Буковині припала на 1780-ті роки (період радикальних реформ цісаря Йосифа II), а також на початок XIX ст. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в приєднаних регіонах було встановлення порядку і соціальної дисципліни, підвищення освітнього рівня населення й землеробської культури. Мігранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення - безкоштовно землю з правом успадкування, худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків і мали свободу віросповідання. На середину XIX ст. у Східній Галичині проживало 93 тис. осіб німецької національності, що становило трохи більше ніж 2 % загальної кількості населення. Найбільші осередки їх розселення були у Львівському (8 %), а також Золочівському, Самбірському і Стрийському (3-4,5 %) округах. Німецькі колоністи зробили помітний внесок у розвиток сільського господарства
180
ТЕМА 7
Галичини: освоїли значні площі невживаних земельних угідь, підвищили культуру землеробства (запровадили посіви конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкували лісове господарство, покращили годівлю худоби, ввели в ужиток залізний плуг, колесо до прядення, виплітали з соломи кошики для хліба, вживали добрива для підживлення ґрунту. На початку з вихідців із німецьких провінцій формувався й чиновницький апарат. До середини XIX ст. німці посідали провідні позиції в галузі шкільництва: були професорами Львівського університету, директорами гімназій. Після перетворення Галичини на польську автономію кількість німців у краї зменшувалася; з кінця XIX ст. селяни-німці почали масово емігрувати до Канади. У 1900 р. кількість німецького населення у Східній Галичині становила 37 тис. осіб. На Буковині частка німецького населення була вищою. У тому ж таки 1900 р. у північній (українській) частині коронного краю мешкало близько 30 тис. німців, що становило 6 % від усього населення.
7.5. Румунське населення Буковини й угорське населення Закарпаття: демографічна характеристика та національно-правовий статус
Віссю етносоціального і політичного життя Буковини XIX століття були українсько-румунські відносини. Для визначення чисельності українського і румунського населення цього краю найбільш придатними, зважаючи на неписьменність селян, є дані обліку етнічного складу населення за розмовною мовою. В австрійських переписах розмовною мовою для кожної особи визначали ту мову, яка вживалася для спілкування у родині, з односельцями, на побутовому рівні. Згідно з результатами перепису 1900 року, на Буковині проживало за мовою 298 тис. українців («рутенців / русинів»), що становило трохи більше ніж 41 % від усього населення краю, 229 тис. (31,5 %) румунів, 96 тис. (13,2 %) євреїв, 63 тис. (8,7 %) німців, 27 тис. (3,7 %) поляків. Із 335 сільських громад і 197 панських маєтків (так званих двірських обшарів) українське населення мешкало в 283 громадах і 167 маєтках. Українці мали виразну чисельну перевагу в трьох північних повітах (Кіцманському, Вижницькому, Чернівецькому), а румуни - у південних (Серетському, Сучавському, Кимпо- лунзькому). У Чернівцях - адміністративному центрі коронного краю - румуни займали щойно третю позицію за чисельністю мешканців (після євреїв і українців). У буковинських містах і містечках найвищими були темпи приросту єврейського і польського населення.
НЕСЛОВ'ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
181
Румунські політики в Австрії наголошували на автохтонності румунського населення Буковини. Поширеною була теорія рутенізації (тобто українізації) румунського населення краю. Вона з’явилася ще під час революції 1848 року. Її родоначальником і популяризатором у той час був Алеку Гур- музакі. Згодом науково-статистичне питання про етнічний склад населення Буковини, як зауважує історик Олександр Добржанський, стало важливим фактором суспільного життя краю, особливо напередодні Першої світової війни - при формуванні національних курій для виборів до Буковинського сейму за новим виборчим законом, який саме тоді набував чинності. Джерелом багатьох фальсифікацій у національній статистиці Буковини була й належність українців і румунів до однієї конфесії. За конфесійною ознакою румуни були православними, українці ж поділялися на православних, яких була більшість (приблизно 92 %), і греко-католиків (8 %; переважно це були переселенці з Галичини). Румунське населення Буковини, порівняно з українським, було за середніми показниками заможнішим, мало кращий доступ до системи освіти. У 1904 р. список виборців до Буковинського сейму від курії великих землевласників містив 154 прізвища, з них 54 - вірмено- поляки, 46 - румуни, 34 - євреї. Решта припадало на інші народності (українців було тільки троє). За весь час існування сейму українці не мали жодного депутата від курії великих землевласників. Порівняно мало було українців серед заможної промислової і торгової буржуазії. У Буковинській торгово- промисловій палаті засідали євреї, німці, румуни, поляки.
Іншим сюжетом історії України XIX століття є українсько-угорські відносини. Угорці (мадяри) взаємодіяли з українським населенням на Закарпатті. На відміну від Буковини, територія Закарпаття не була адміністративним суб’єктом до Першої світової війни. До складу монархії Габсбурґів ця територія остаточно була приєднана наприкінці XVII ст. На той час у чотирьох місцевих комітатах - Ужанському, Берегівському, Уґочанському й Ма- рамороському - угорське населення перестало бути панівним етнічним елементом, поступившись першістю русинському (українському) етносу. Згідно з даними перепису 1900 року, на Закарпатті русинською мовою розмовляло 43,4 % населення, угорською 28,8 %, румунською -11,2 %, німецькою -10,4 %, словацькою - 5,9 %. Показники етнічної структури городян за мовною ознакою відрізнялися від сільського населення: близько 60 % міських мешканців краю розмовляло угорською мовою, 24 % - русинською, 11 % - німецькою, інші - румунською, словацькою, хорватською, польською. Політичні позиції угорських еліт визначали сильні антигабсбурзькі настрої та прагнення відновити державну самостійність. Проявом місцевого опору Габсбурґам була національно-визвольна війна угорського народу 1703-1711 років на чолі з трансильванським князем Ференцом II Ракочі. Угорці стали активними учасниками революції 1848-1849 років, а в 1867 р. вони домоглися перетворення
182
ТЕМА 7
Габсбурзької монархії на двоєдину - Австро-Угорську - імперію, в якій Угорщині були підпорядковані терени, що історично входили до середньовічного Угорського королівства. Однак ті ж права, за які угорці беззастережно боролися для себе, вони категорично відкидали, коли йшлося про неугорське населення королівства.
Втім, угорська революція мала важливе значення для національної свідомості русинів Закарпаття, зокрема сприяла зародженню національної політичної еліти, що дало змогу руському населенню краю долучитися до політичного життя під власним іменем. У середині XIX ст. закарпатські українці («угорські русини», як вони себе називали) поставили перед центральною австрійською владою у Відні питання про розподіл Угорщини за національними дистриктами й об’єднання, зокрема, Закарпатської Русі з Галицькою в окрему адміністративну одиницю. На якийсь час, на хвилі придушення угорської революції, на Закарпатті було створено «Руський дистрикт» з центром в Ужгороді (1849-1860), намісником якого призначено Адольфа Добрян- ського. Однак після австрійсько-угорського компромісу 1867 року угорці відновили повноту політичної влади на Закарпатті, трактуючи цей регіон як невід’ємну складову частину Угорщини та дотримуючись концепції «єдиної угорської політичної нації». Кінець XIX і початок XX ст. був позначений посиленням асиміляторської політики угорського уряду (запровадження угорської мови в школах згідно з так званими законами Альберта Апоньї 1907 і 1909 років, денаціоналізація місцевої інтелігенції тощо). Згідно з даними перепису 1880 року, на території сучасного Закарпаття проживало 410 тис. осіб, з яких ті, які вважали своєю рідною угорську мову, становили 105 тис. (25,7 %). На 1910 р. ця кількість зросла до 185 тис. (30,6 %). Зростання частки угорського населення було частково пов’язане з інтенсивною політикою мадяризації неугорських етносів та зарахування до угорців більшості євреїв. Особливо сильно процеси мадяризації захопили греко-католицьку церкву на Закарпатті.
7.6. Кримські татари на південних землях України. Кримськотатарське «національне відродження» XIX століття
Територія Кримського ханату ввійшла до складу Російської імперії в 1783 р. Після декількох адміністративних реорганізацій утворено Таврійську губернію, яка складалася з материкової Північної Таврії й Кримського півострова. На час приєднання Криму до Російської імперії найбільшу етнічну групу там становили кримські татари. Міста, розташовані на узбережжі, були населені
НЕСЛОВ'ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ...
183
переважно греками, євреями та вірменами; гірські райони - караїмами; степи поблизу Перекопу - ногайцями. Відразу після встановлення нової влади російський уряд розпочав систематичну колонізацію регіону, в результаті якої етнічний склад населення Криму докорінно змінився. Досі малозрозумілим для істориків є виселення з Криму греків і вірмен, адже ті були християнами і найрозвинутішими етносами, які спеціалізувалися на торгівлі й ремеслах. Землі, відібрані у татар, розподіляли серед російських поміщиків, відставних солдат і запрошених владою іноземних переселенців, а також серед численних спекулянтів землею та нерухомістю. Відповіддю кримських татар на захоплення Кримського ханату Росією і розгортання русифікації регіону стала масова еміграція до Туреччини. Найбільшою вона була на зламі XVIII-XIX ст. і в середині XIX ст., відразу після Східної (Кримської) війни. Частину кримських татар переселили на Приуралля та Урал. У підсумку Крим залишило дві третини колишнього татарського населення. Міграційні процеси продовжувалися на цій території й згодом. З одного боку, вони відбувалися під тиском імперської влади, яка прагнула русифікувати регіон, а з іншого - цьому сприяли й високі, порівняно з іншими губерніями, зарплати робітників у Таврійській губернії.
Згідно з переписом населення 1897 року, у Таврійській губернії мешкало близько 1,5 млн осіб, з них на Кримському півострові - 550 тис. Етнічний склад населення Криму на той час був такий: 194,3 тис. татар (35,5 %), 181 тис. росіян (33,1 %), 64,7 тис. українців (11,8 %), 31,6 тис. німців (5,8 %), 24,2 тис. євреїв (4,4 %), 17,1 тис. греків (3,1 %), 8,3 тис. вірмен (1,5 %), 7,5 тис. болгарів (1,4 %), 6,9 тис. поляків (1,3 %) та ін. Більшість міського населення півострова становили росіяни. Кримські татари мешкали головно в гірській місцевості й у степовій частині. На зламі ХІХ-ХХ ст. спостерігалася нова хвиля еміграційного руху кримських татар. У багатьох розуміннях вона була зумовлена цілеспрямованою політикою російської влади - змусити татар до виїзду. Історики звернули увагу, що важливу роль в утисках кримських татар відіграли події турецької революції 1908 року і Першої світової війни. Після перемоги в Туреччині прибічників парламентаризму російська влада розпочала репресії, спрямовані проти татар будь-якої соціальної належності. З початком Першої світової війни імперський уряд здійснював цілеспрямовану депортацію татарського народу (як «неблагонадійного») вглиб імперії. Уже в 1917 р. татари становили тільки 37 % сільського й 11 % міського населення Кримського півострова.
Незважаючи на зменшення впродовж XIX ст. частки кримських татар у населенні півострова, з 1880-х років у Криму почалось їх «національне відродження», яке згодом захопило всі татарські й тюркські народи Російської імперії. На його чолі став Ісмаїл-бей Гаспрали, відомий також під російськомовним варіантом свого прізвища - Гаспринський (1851-1914). Він народив¬
184
ТЕМА 7
ся в сім’ї військового, який отримав дворянство. Навчався в Московському кадетському корпусі, але не закінчив його - відтак викладав у Бахчисараї в мусульманській семінарії, декілька років перебував у Парижі (був секретарем І. Тургенева і дописував до російських газет), Каїрі та Стамбулі. Повернувшись до Криму в 1877 р., Гаспрали став міським головою Бахчисарая. Там він заснував двомовну кримськотатарсько-російську газету «Перекладач» («Терджиман», 1883-1918 pp.), сподіваючись за її допомогою зміцнити ідею культурного єднання кримських татар з іншими мусульманськими тюркськими народами, які проживали в Російській імперії. Головним способом модернізації кримськотатарської спільноти діяч уважав створення системи світських навчальних закладів. Гаспрали запропонував програму освітньої реформи, що передбачала запровадження курсів з історії, географії та математики, які повинні були викладатися «сучасними» мовами - російською і турецькою; виступав за рівність прав чоловіків і жінок на освіту, що викликало критику з уст консервативного мусульманського духівництва. Своєю діяльністю Гаспрали започаткував дискусію (яку згодом розгорнули «моло- дотатари» - молодше покоління діячів кримськотатарського відродження) про національну ідентичність кримських татар. Основу цієї дискусії, яка привела до консолідації модерної кримськотатарської нації, становила проблема співвідношення кримськотатарського партикуляризму й пантюркської єдності, а також пов’язане з цим питання літературної мови.
Рекомендована література:
Безаров О. Т. Єврейське питання в Російській імперії у 1881-1894 роках: еволюція державної політики. - Чернівці, 2010.
Бикова Т. Б. Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини XVIII ст. до 1917 р.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2003. - Вип. 6. - С. 13-40.
Буковина: історичний нарис / Відп. ред. В. М. Ботушанський. - Чернівці, 1998.
Ганкевич В. Ю., Шендрикова С. П. Исмаил Гаспринский и возникновение либерально-мусульманского политического движения. - Симферополь, 2008.
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). - Київ, 2006. - С. 335-363 (Розділ 14. Франко та його євреї).
Дашкевич Я. Р. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець XIX - початок XX ст.) // Український історичний журнал (Київ). - 1990. - № 10. - С. 63-73.
Дашкевич Я. Р. Кримські татари // Енциклопедія історії України. - Київ,
2008. - Т. 5. - С. 379-385.
НЕСЛОВ’ЯНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ... 185
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини
XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999.
Закарпаття в етнополітичному вимірі / Автор, кол.: М. Панчук (кер.), В. Вой- налович, О. Галенко та ін. - Київ, 2008.
Зарічук В. О. Нариси з історії та культури німців Причорномор’я. - Одеса,
2012.
Іваненко О. А. Німці в культурно-освітньому просторі Наддніпрянської України (друга половина XIX - початок XX ст.) // Український історичний журнал (Київ). - 2014. - № 4. - С. 109-127.
Іващенко О. М., Поліщук Ю. М. Євреї Волині (кінець XVIII - початок
XX ст.). - Житомир, 1998.
Ісмаїлов М. А. Виникнення німецьких колоній півдня України: кінець XVIII - 30-ті pp. XIX ст.: Автореф. дис. [...] канд. іст. наук. - Дніпропетровськ, 1993.
Історія Криму в запитаннях та відповідях / Кер. авт. кол. О. Галенко; упоряд. Г. Боряк; відп. ред. В. Смолій. - Київ, 2015.
Костюк М. П. Німецькі колонії на Волині (XIX - початок XX ст.). - Тернопіль,
2003.
Кривець Н. В. Німці в Україні // Енциклопедія історії України. - Київ, 2010. - Т. 7.-С. 417-419.
Маґочій П. Р. Історія України / Авторизов. пер. з англ. Е. Гийдела, С. Грачової; наук. ред. Е. Гийдел, А. Порицький, Б. Янишин. - Київ, 2007. - С. 289-305 (Розділ 27: Народи Наддніпрянської України).
Маґочій П.-Р. Крим: наша благословенна земля / Пер. з англ. О. Сидорчука і
Н. Кушко. - Ужгород, 2014.
Марочко В. І. Меноніти в Україні // Енциклопедія історії України. - Київ,
2009.-Т. 6.-С. 614-615.
Монолатій І. Від контактів до співпраці: соціально-економічне становлення та культурний розвиток німців у Галичині (1772-1940). - Коломия, 2002. - Част. І: Австрійський період - Західно-Українська Народна Республіка (1772-1923).
Морозова А. В. Єврейське населення Лівобережної України в другій половині XIX - на початку XX ст. - Київ, 2009.
Нариси з історії та культури євреїв України / Упоряд. та ред. Л. Фінберг і
В. Любченко. - Київ, 2005. - С. 60-96 [Євреї у складі Російської імперії (В. Люб- ченко)], 97-116 [Євреї в імперії Габсбурґів (1772-1918 pp.) (І. Монолатій)].
Німецькі колонії в Галичині: Історія - архітектура - культура. Матеріали: доповіді та повідомлення / Упоряд. та заг. ред. Г. Петришин. - Львів, 1996.
Поліщук Ю., Суліменко О. Німці Волині в кінці XVIII - на початку XX ст.: політико-правовий аспект. - Житомир, 2004.
Скорейко Г. М. Населення Буковини за урядовими переписами другої половини XIX - початку XX ст.: історико-демографічний аналіз: Автореф. дис. [...] канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький держ. ун-т ім. Ю. Федьковича. - Чернівці, 1998.
186 , ТЕМА 7
Станіславський М. Східноєвропейське еврейство за модерної доби: 1750- 193911 Єврейська цивілізація. Оксфордський підручник з юдаїки: У 2 т. / Пер. з англ. - Київ, 2012. - Т. І / За ред. М. Ґудмена. - С. 426-443.
Суліменко О. Г. Німці Волині (кінець XVIII - початок XX ст.): Автореф. дис. [...] канд. іст. наук: 07.00.05 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2002.
Тихонов А. К. Єврейські погроми 1881 р. в українських губерніях Російської імперії // Український історичний журнал (Київ). - 2007. - № 5. - С. 65-74.
Шолом-Алейхем. Вибране / Упоряд. А. М. Михайляна; вступ, слово М. Я. Гона. - Київ, 2009.
Щербак Н. О. Єврейське питання у внутрішній політиці царизму наприкінці XVIII - у першій чверті XIX ст. // Український історичний журнал (Київ). -
2004. - № 6. - С. 16-26.
Контрольні завдання:
1. Охарактеризуйте демографічні процеси та правове становище єврейського населення в XIX ст. в українських губерніях Російської імперії та українських регіонах Австрійської (Австро-Угорської) монархії.
2. Поміркуйте про соціальні, економічні, культурні, політичні та інші чинники українсько-єврейських відносин у XIX ст. З’ясуйте внесок євреїв у розвиток українських регіонів.
3. Підготуйте розповідь про німецьких колоністів в Україні XIX ст. З’ясуйте внесок німецьких колоністів у розвиток сільського господарства України.
4. Охарактеризуйте демографічні процеси, сфери зайнятості, політичні позиції, відносини з українцями румунського й угорського населення Буковини і Закарпаття в XIX ст.
5. Підготуйте розповідь про життя кримських татар у XIX ст. Охарактеризуйте кримськотатарське «національне відродження».
Тема 8
Українське «національне відродження» в контексті європейської історії кінця XVIII - першої половини XIX століття
План лекції: 1. Вплив Французької революції 1789 року на ідейний клімат Центрально-Східної Європи. Принцип суверенітету нації. Вплив німецького Романтизму на розвиток українського національного руху. 2. Тяглість козацького (малоросійського) патріотизму. Українські автономісти під час російсько-французької війни 1812 року. Історичні наративи як спосіб легі- тимізації народу-нації. Українське масонство. 3. Харківські романтики. «Ідеологічна» функція літературної творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка. 4. Ідея слов’янської взаємності й «український месіанізм». «Руська трійця» та Кирило-Мефодіївське товариство. Ідейні передумови революції 1848 року. 5. «Українське питання» в баченні російської та австрійської влади й громадськості.
8.1. Вплив Французької революції 1789 року на ідейний клімат Центрально-Східної Європи. Принцип суверенітету нації.
Вплив німецького Романтизму на розвиток українського національного руху
Загальне розуміння європейцями історичного процесу в другій половині
XVIII - на початку XIX ст. визначала ідеологія та культура Просвітництва. Його ключовими поняттями стали: Розум, Природа, Прогрес в ім’я Свободи. Просвітники були переконані в існуванні кількох основних і незмінних законів, які керують природою і суспільством. Людство лише мало б зрозуміти ці закони й, діючи у відповідності з природою, перебудувати суспільство на раціональних засадах. (Звідси бере початок культ науки в просвітницькій культурі.) Просвітники прагнули звільнити людину від забобонів, марновірства, розірвати з традицією, що була названа ними епохою «варварства і темряви». Відкидаючи ідеали Середньовіччя, вони зверталися до історико-
188
ТЕМА 8
культурної спадщини Античності, черпаючи звідти натхнення і зразки для наслідування. Просвітницька ідеологія спрямовувала енергію діянь на здобуття кожною людиною особистої свободи. Вона заперечувала соціальні відмінності між людьми, визначаючи за кожною особистістю право на життя, власність, свободу слова, совісті, вибору. У зв’язку з цим заслуговують на увагу ідеї англійського філософа Джона Локка (1632-1704) про природні права людини, яких не може заперечити чи відібрати жоден уряд. Фундаментальним внеском до політичної думки стала теорія суспільної угоди між владою і громадянами, розроблена англійським філософом Томасом Гоббсом (1588-1679) і французьким філософом-просвітником Жан-Жаком Руссо (1712-1778). Особливе значення мали сформульовані в ній принципи народного суверенітету, права народу на опір зловживанням влади, плебісциту як форми народного волевиявлення. Не менш важливими для розвитку нової політичної системи виявились ідеї іншого французького філософа - Шарля- Луї де Монтеск’є (1689-1755) - про розподіл влади і повноважень, взаємний баланс і контроль між ними.
Вістря просвітницької ідеології спрямовувалося проти церкви. Відтак загальною вимогою діячів Просвітництва була секуляризація суспільного життя. На противагу церковним інститутам виникали альтернативні організації та об’єднання, просякнуті містичними або месіанськими вченнями світського характеру. Серед них особливого поширення набули інтернаціональні й аристократичні за складом масонські ложі. Світські та гуманістичні теорії просвітників підривали духовні основи й саме право на існування традиційного суспільства з його необмеженою монархією й аристократією, становим соціальним устроєм. Просвітництво створювало інтелектуальне підґрунтя для суспільства нового типу, зорієнтованого на ідеї лібералізму, представницької демократії, моральні цінності так званого середнього класу. Тому-то просвітницька ідеологія зберігала вплив упродовж наступних століть для всіх народів, які стояли перед проблемою модернізації. У житті народів Центрально-Східної Європи (зокрема українського) Просвітництво мало специфіку. Просвітницьке відродження одразу набуло тут виразного національного забарвлення, дало поштовх формуванню новітньої національної свідомості та національної культури. Воно супроводжувалося зверненням до історичного минулого та його ідеалізацією, використанням народної мови в культурному житті, створенням національної періодики, розвитком книговидання, виникненням наукових товариств і гуртків, бібліотек і музеїв, національних театрів. На відміну від Західної Європи, Просвітництво обмежувалося тут в основному культурницькими гаслами, котрі не мали нічого спільного з соціальним радикалізмом. їх втілювали в життя освічені монархи на зразок австрійського імператора Йосифа II, російської імператриці Катерини II, польського короля Станіслава Понятовського. Доволі помітною
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
189
в просвітницькому русі регіону була і роль діячів церкви. За словами історика Святослава Пахолківа, «окремішня ідентичність галицьких українців визначалася і юридично фіксувалася спершу через їхнє віросповідання. Вони переживали фазу конфесійної ідентичності».
Найвидатнішою подією в житті народів Європи зламу XVIII-XIX ст. стала Французька революція 1789 року, яка здійснювалася під гаслами епохи Просвітництва. В одну історичну мить були зруйновані основи традиційного суспільства, а на його уламках виник принципово новий, демократичний суспільно-політичний лад. Французька революція ліквідувала владу монархії та старої аристократії, поширила поняття нації на всі суспільні верстви. Джерелом суверенітету нації проголошено народ. Ядром держави стала не правляча династія, а нація в новому розумінні. Національний характер оголошувався природним атрибутом усього народу, а не окремої верстви. Уперше етнічні стосунки набули такого політичного звучання, а французька модель нації - такого значення, що стала прикладом для наслідування. Боротьба за національні права почала ширитися тоді по всій Європі, ставала боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Водночас у Франції виникли нові філософські, правові, ідейні та політичні доктрини й гасла, що почали здобувати впливи у світі. Лібералізм і соціальна революція, військова і класова диктатура, масовий терор і збройний експорт революційних ідей - це все має коріння у Французькій революції 1789 року. Революція привела до кардинальних змін у політичному житті Європи, сформувавши принципово нову геополітичну систему. На одному боці перебувала Франція, а на іншому - ворожа до неї коаліція держав, до якої ввійшли Англія, Росія, Австрія та Пруссія. Протистояння цих держав супроводжувалося численними війнами 1792-1815 років. Особливого напруження ці війни набули після приходу до влади внаслідок військового перевороту 1799 року у Франції Наполеона Бонапарта. Уперше в новій історії виникла політична система військової диктатури на чолі з харизматичним вождем, жорстко централізованою владою при одночасному збереженні певних прав і свобод громадян, інтересів власності. Новий режим - поряд з революцією і масовим терором - став ще одним винаходом французької історії. Він був запозичений іншими народами і в підсумку мав багато різновидів. На всіх захоплених територіях Наполеон запроваджував прогресивні реформи, в основу яких було покладено французький цивільний кодекс (так званий Кодекс Наполеона). При цьому селян звільняли від особистої залежності й ліквідовували поміщицькі суди, середньовічні цехи, а населенню гарантували конституційні права і свободи.
Новою ідейно-культурною течією, що запанувала в післянаполеонів- ській Європі, став Романтизм. На відміну від Просвітництва, Романтизм ґрунтувався на почуттях, емоціях, а не на розумі, природному праві й законах. Він звертав більшу увагу на духовний бік буття і діянь особистостей
190
ТЕМА 8
та людських спільнот, шукаючи відповіді на питання про джерела їхньої активності. Саме тому Романтизм знову повернувся до релігійних цінностей, наголошуючи на емоційній, чуттєвій стороні релігії. Особливого значення в системі Романтизму набула історія. Майже всі романтики зверталися до історичного минулого свого народу, прагнучи знайти в ньому величні події, героїчні ідеали, «народний дух», яких, на їхню думку, не вистачало сучасності. Романтизм, попри певну співзвучність деяких уявлень, не був тотожним консерватизмові. Романтичні уявлення зародилися ще у XVIII ст. й увібрали в себе той дух революційності, що спрямовувався проти феодального суспільства. Тому поряд із консервативними тенденціями в Романтизмі завжди були наявні й ліберальні. Романтизм пропагував майже релігійний культ свободи, незалежності, героїчного бунту особистості проти встановленого порядку. Чи не найголовніша риса Романтизму - його тісний зв’язок з націоналізмом. Усі романтики, незалежно від політичних переконань, соціальної належності, виступали палкими патріотами свого народу, дуже часто - борцями за національну ідею. При цьому будь-який народ з його індивідуальністю, самобутнім характером, оригінальною культурою романтики розглядали як самодостатню цінність, незалежно від його внеску до світової історії. Романтики виявляли інтерес до фольклору, етнографії, збираючи та публікуючи пам’ятки усної народної творчості, створюючи власні твори на історико-фольклорній основі. Романтизм був панівним у культурному житті народів Центрально-Східної Європи у перші десятиріччя XIX ст.
Основні контури нового бачення минулого накреслив німецький філософ та історик Йоганн Ґотфрид Гердер (1744-1803). Свої роздуми він виклав у фундаментальній праці «Ідеї про філософію історії людства» (1784-1791 pp.). Микола Гоголь назвав Гердера «одним із зодчих історії людства». Гердер уважав, що історія демонструє закономірний, причинно зумовлений поступ природи і людства. Як у природі, так пізніше й у людському суспільстві, на думку Гердера, відбувається процес переходу від нижчих до вищих стадій еволюції. Історія людства, стверджував Гердер, - це єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і, водночас, рушієм історії, вона становить її квінтесенцію. До поняття культури Гердер зараховував усе, що пов’язане з людською діяльністю - матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу й місця, але загалом усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей. Дотримуючись просвітницької ідеї єдності людства, Гердер перший поставив запитання про розмаїття всередині цієї єдності - про культурну та етнічну відмінність різних народів. Кожний народ формує особливу культуру, що випливає з його психології, а та - з географічних і звичаєвих моментів.
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ>
191
Гердер також перший увів фольклорний та етнографічний матеріал в історію всесвітньої культури, а народну творчість окреслив як матеріал, що допомагає історикові заповнити прогалини писемних джерел про культуру і спосіб життя народів. За Гердером, унікальні культурні цінності народу найкраще виражаються в мові. У «Листах для заохочення гуманності» (1793-1797 pp.) Гердер сформулював питання, що стало популярним серед ентузіастів національних рухів: «Чи є щось дорожче для народу, ніж мова його батьків? У цій мові зосереджена вся думка народу, його традиції, історія, релігія та основи буття, все його серце і душа. Позбавити народ його мови означає позбавити його єдиного вічного блага».
Романтизм, маючи загальноєвропейське походження, у літературних та історичних працях учених кожного народу виявлявся по-різному. Іван Дзюба, характеризуючи європейський Романтизм не як суто літературне явище, а як таке, що претендувало на світоглядну універсальність і несло в собі романтичну ідею нації, вважає, що це явище глибоко позначилося на світогляді слов’янських народів. На українську інтелігенцію початку XIX ст. особливе враження справили думки Гердера про велике майбутнє Слов’янщини й зокрема України, котра, на його думку, мала принести оновлення для всієї Європи. У 1796 р. філософ написав: «Україна стане новою Грецією. Чудове небо над цим народом, його весела вдача, музичність, родючі лани коли-небудь прокинуться від сну (...) виникне нова цивілізована нація. Її кордони простягатимуться до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, всі ці народи, частина Польщі та Росії стануть причетними до цієї нової культури. З Північного Заходу дух цей розповсюдиться по всій тепер зануреній у сон Європі й спонукає її служити такому ж духовному началу». Романтизм став формою національно-культурного відродження, викликавши інтерес до народності, до власної історії, до фольклору, до національного типу людини - як достатніх підстав самобутності та гарантії майбуття. Власне, суттєвою рисою Романтизму стала переорієнтація літератури, історії та мистецтва з еліти на широкі верстви населення. Зародившись на Заході й торуючи собі шлях в Україну, Романтизм натрапив тут на сприятливий ґрунт. Козацька доба, що знайшла відображення в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчості.
Трансформаційні процеси в житті європейських народів кінця XVIII - першої половини XIX ст. розгорталися на політичному, інтелектуальному й етнічному рівнях. Це була епоха формування новітніх, модерних націй, розвитку національних рухів. Згідно з трактуванням сучасного англійського дослідника Ентоні Сміта, нація - це населення, що має власну назву, історичну територію, спільну історичну пам’ять, масову народну культуру, спільність економіки, прав і обов’язків усіх членів суспільства. Нація виникає лише за наявності спільної для її членів самосвідомості. Процес націєтворення мав
192
ТЕМА 8
відчутні регіональні особливості. Якщо у Франції він розгортався на території, населеній переважно гомогенним етносом, у політичних межах однієї держави, внаслідок чого поняття «нація» і «держава» практично збігались, то в Центрально-Східній Європі ситуація була іншою. Всі народи регіону (у тому числі українці) проживали в багатонаціональних імперіях. Абсолютна більшість із них не мала власної держави, була політично роздроблена
і, як наслідок, позбавлена власної еліти, що асимілювалася з панівною нацією. Тому національна консолідація здійснювалася тут на культурній, а не на соціально-політичній основі.
Зважаючи на те, що більшість народів Центрально-Східної Європи не мали власної держави та суспільної еліти, їхнє націєтворення розгорталося за схемою «національного відродження», або «пробудження». Її розробив чеський вчений Мірослав Грох. На його думку, «національне відродження» проходить у своєму розвитку Три основні стадії. На першій з них відбувається збирання історико-культурної спадщини, на базі розмовної з’являється літературна мова, формулюється національна ідея. Під час другої, організаційної стадії виникає мережа національних культурних установ, створюється преса і видавництва, система освіти рідною мовою, які допомагають поширити національні ідеї в усіх сферах суспільного життя. На третій, заключній стадії націєтворчого процесу виникають політичні партії, масові політичні рухи, спрямовані на здобуття державності у формі автономії чи незалежності. Такі три стадії можна бачити й в історії українського національного руху XIX століття: першу - збирання спадщини (до середини 1840-х років), що характеризувалася збором мовних, фольклорних, історичних і літературних артефактів народу; другу - організаційну (до кінця 1880-х років), тобто виникнення інфраструктури національного руху - культурно-освітніх, наукових та інших інституцій; третю - політичну (з 1890-х років), коли виникли партії. Однак, за спостереженням Ігоря Райківського, цей поділ не виключає наявності в певних хронологічних межах елементів тієї чи іншої стадії «національного відродження», можливості перерв, стагнації й навіть зворотного розвитку.
8.2. Тяглість козацького (малоросійського) патріотизму. Українські автономісти під час російсько-французької війни 1812 року. Історичні наративи як спосіб легітимізацп народу-нацїї. Українське масонство
Значний вплив на формування першопочатків новочасної української національної свідомості мали бурхливі політичні події в Європі на зламі
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
193
XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція і наполеонівські війни. Французько-російська війна 1812 року зумовила сподівання якоїсь частини українського дворянства на відновлення козацтва, однак вони швидко виявилися марними. Тоді, у 1812 p., імперський уряд скористався тим, що переважна більшість української людності була готова вірно й завзято боронити імперію; малоросійське дворянство у своїй основній масі боялося і навіть ненавиділо Наполеона як уособлення революційної ідеї. Ближчому знайомству представників українського суспільства із зразками західного вільнодумства сприяла участь козацьких полків з України в закордонному поході російської армії 1812-1814 років. Загальна чисельність українських полків перевищувала тоді 55 тис. осіб. Українські козаки в складі російської армії брали Варшаву, Дрезден, Гамбурґ, а в березні 1814 р. - Париж. Знайомство зі способом життя в європейських державах мало великий вплив на формування національної свідомості, сприяло політичній активності емансипованих елементів українського суспільства. Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики Йоганн Ґотфрид Гердер, Джордж Гордон Байрон та інші тогочасні мислителі, які проголошували цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Після війни з Наполеоном незадо- волене важкими економічними умовами і розпуском тимчасових козацьких загонів українське дворянство, як пише Сергій Плохій, радо відкрило двері своїх маєтків майбутнім декабристам - офіцерам імперської армії, розквартированим в Україні.
Культурно-національне «відродження» на Слобідській та Лівобережній Україні було ініційоване невеликим середовищем освічених представників української шляхти. Саме на цій території концентрувалась еліта тогочасного українського суспільства - нащадки колишньої козацької старшини, теперішнє малоросійське дворянство, у свідомості якого була ще свіжою пам’ять про автономію Гетьманщини. Саме на Лівобережжі виникла ідеологія авто- номізму, сутність якої полягала у прагненні відновити козацьку автономію в межах Російської держави. На зламі XVIII-XIX ст. маєтки місцевих дворян, з одного боку, були центрами нової імперської присутності в українських губерніях, а з іншого - часто ставали гніздом опозиції імперській владі, постійно конфліктували з імперською адміністрацією. Історик Зенон Когут пише: «Входження до космополітичної російської культури не заперечувало існування дуже сильного малоросійського патріотизму. Малоросійська свідомість поєднала російську імперську культуру з відданістю Гетьманщині та її інституціям». Центром автономістського руху став Новгород- Сіверський, який у 1780-1790-х роках був неформальною столицею Малоросії. У 1791 р. місцевий гурток українських автономістів організував поїздку Василя Капніста, полтавського поміщика й відомого в імперії поета,
194
ТЕМА 8
до Берліна, де той звернувся до прусського канцлера з пропозицією в разі війни його країни з Росією підтримати антиросійський виступ українців. Капніст перебував на російській військовій, а згодом державній службі, писав російською, але був палким захисником інтересів малоросійської шляхти і дворянства (зокрема він виступив із проектом відновлення козацьких формувань). У 1812 p., коли війська французького імператора Наполеона І вступили в межі України, Капніст активно долучився до створення українського козацького ополчення.
Важливу роль у формуванні новочасної національної свідомості відіграло (від)творення та вивчення історії, що створювало відчуття спільності (насамперед через героїзацію) й давності минулого, обґрунтовувало правомірність територіальних, статусних, культурних та інших претензій. Так, значний вплив на лівобережне українське дворянство мала «Історія русів» («Исторія Русовъ или Малой Россіи») - написана російською мовою анонімна дуже модернізована апологія Малоросії, її прав і вольностей. Малоросію тут зображено потужною слов’янською державою, занепад якої порушив рівновагу сил у Східній Європі. Працю спершу поширювали в рукописах (перший датований список «Історії русів» відомий під 1818 роком), а в 1846 р. її видав у Москві Осип Бодянський, тоді професор Московського університету; він народився на Полтавщині, в родині сільського священика, та - як і більшість малоросійських вчених і письменників у той час - сповідував ідеали подвійної лояльності. Ім’я автора «Історії русів» залишається нез’ясованим досі. Найпевніше, що він належав до українського дворянства, працював над створенням праці на зламі XVIII-XIX ст. і, побоюючись репресій з боку імперської адміністрації, уважав за доцільне поширювати свій твір анонімно. Історик Сергій Плохій доводить, що автора (чи авторів) «Історії русів» треба шукати в середовищі козацької еліти на Стародубщині. З певністю можна стверджувати, що автор був добре обізнаний з ідеями Американської та Французької революцій, а також із концепцією природного права та рівноваги сил. Ідейний потенціал «Історії русів», що містив елементи етнічного націоналізму, геополітики, вільнодумства, соціальної та станової демократії, був адекватним європейській культурі доби Просвітництва, а також виявився суголосним і добі Романтизму. Автор наративу зберігав лояльність до правлячої династії, але водночас боронив права і привілеї козацької нації. Найпозитивніший персонаж «Історії русів» - гетьман Богдан Хмельницький, який після 1709 р. став, в уяві козацької еліти, ідеальним символом лояльності до імперії та непорушності прав і привілеїв, наданих козацькій державі російськими царями.
«Історія русів» - один з найбільш ранніх варіантів цілісного бачення інтелектуальною елітою України / Малоросії власної історії (від найдавніших часів до 1769 p.). Основна ідея твору - природне, моральне та історичне пра¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
195
во кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Автор «Історії русів» дивився на історію України очима політично грамотної людини XVIII століття, людини, яка мислила прогресивно. Він, наприклад, оповідає про тортури й кари, завдані прихильникам Івана Мазепи (а сам гетьман у тексті - ні герой, ні зрадник), насильство над козаками, каторжну роботу на каналах, місію Павла Полуботка в Санкт-Петербурзі; із сумом пише про ліквідацію гетьманства в часи Катерини II; протестує проти кріпацтва, деспотизму, урядовців, що ставили себе понад законом, проти насильства військ, релігійної нетолерантності, підкреслення національної винятковості та виявів невиправданої погорди до чужинців - у тому числі й у самих українців. Апологія вітчизняного минулого, зображеного в жанрі героїчної епопеї, набула в «Історії русів» ознак національного історичного міфу, який задовольняв патріотичні почуття суспільства і став основою для формування новочасної української національної ідеї. І хоча тоді, на зламі XVIII-XIX ст., автор цього твору аж ніяк не був українським націоналістом, а представляв інтереси козацької старшини, яка намагалася виторгувати для себе найкращі умови в рамках Російської імперії, а не поза нею, «Історія русів», як пише Сергій Плохій, ідеально вписалася в перший етап українського національного «відродження / пробудження», стала історіографічним доповненням до літературного, лінгвістичного та фольклорного компонентів: «Автор не приховував наміру написати національну історію, яка звеличить народ-націю та її подвиги. Героєм свого твору він зробив руську, тобто малоруську чи то пак козацьку націю. Множинність назв допомогла перетворити історію козаків, як політичного організму і корпорації, ототожнюваних з Гетьманатом, Україною і Малоросією, на історію окремої нації. За цим процесом стояв не тільки автор “Історії русів”: козацькі літописці XVIII століття вже писали про “козацький малоросійський народ”, або й націю. Новизна “Історії русів” полягала не просто в наголошуванні національного елементу наративу, айв ототожненні народу-нації з етнічною групою у протиставленні до численних “інших”. (...) З другого боку, шлях від станової до етнічної концепції нації він до кінця не пройшов. У соціальному плані руська нація “Історії русів” - це нація козацької старшини та їхніх нащадків-дворян, народні маси це поняття охоплювало вряди-годи».
У 1822 р. чотиритомну «Історію Малої Росії» (в оригіналі: «Исторія Малой Россіи со временъ присоединенія оной къ Россійскому государству при царП) АлексгьП) Михайловича, съ краткимъ обозргьніемь первобытнаго со- стоянія сего края»; у наступних виданнях підзаголовок змінювався) опублікував у Москві Дмитро Бантиш-Каменський (1788-1850). На ідеологічних концепціях цієї праці відбилися світоглядні принципи й помисли, притаманні українській дворянській інтелігенції, котра оточувала історика. Для
196
ТЕМА 8
неї характерними залишалися генеалогічні пошуки, глухі спомини про політичну автономію і старі привілеї, підкреслений козацький патріотизм. Тому можна вважати, що «Історія Малої Росії» передбачала насамперед задоволення певних духовних потреб дворянського українського стану. У висвітленні українського минулого Бантиш-Каменський пішов шляхом синтезу козацької, шляхетської й великодержавної історіографії. Комбінація зазначених компонентів у системі поглядів дослідника була різною при описі окремих періодів історії України. Там, де автономістські ідеї входили в суперечність із великодержавними російськими, автор без вагань ставав на бік цих других. Разом з тим професійна чесність і доброзичливість у ставленні до українців (Бантиш-Каменський походив із Молдови, був нащадком молдавських князів, а з Україною пов’язаний життєвим досвідом батька - теж історика-архівіста, який свого часу народився в Ніжині, - а також власним кількарічним періодом роботи в Полтаві в канцелярії малоросійського генерал-губернатора Миколи Рєпніна-Волконського) допомагали йому уникнути тенденційної упередженості, властивої деяким попередникам. Бантиш-Каменський не завжди був критичним до історичних джерел. Утім, заслуга автора полягала в тому, що йому вдалося звести виклад історичного матеріалу від давніх часів до 60-х років XVIII ст. до певної цілісної системи історії України. «Історія Малої Росії» викликала значне зацікавлення сучасників, вона відбивала погляди консервативної течії в українському Романтизмі 20-30-х років XIX ст.
Популярністю у читачів користувалася також п’ятитомна «Історія Малоросії» («Исторія Малороссіи») Миколи Маркевича (1804-1860), яка побачила світ у Москві на початку 40-х років XIX ст. Маркевич - історик, етнограф, поет та музикознавець - народився на Чернігівщині, в сім’ї небагатого поміщика, родовід якого сягав вищої гетьманської адміністрації XVII століття; пробував себе на дипломатичній службі, але в підсумку оселився в родовому маєтку на Полтавщині, який перетворив на культурний осередок малоросійського дворянства. В «Історії Малоросії» чітко проглядалася власна концепція автора в поглядах на українську історію, яку можна з позицій сьогодення назвати національно-патріотичною. Головним змістом праці стала боротьба українців за національну незалежність. Маркевич уважно стежив за виходом у світ «Історії держави Російської» («Исторія государства Россійськаго») Миколи Карамзіна, який узагалі заперечував право України / Малоросії на самостійну історію. Праця Маркевича була спрямована теж на коригування офіційної російської історіографії Михайла Погодіна і Миколи Устрялова, а пізніше концепції Павла Мілюкова і Василя Ключевського, які заперечували існування українського народу і вважали його частиною російського. Водночас автономістські переконання автора поступалися місцем офіційній ім¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
197
перській ідеології, коли він описував історію України в час гетьманства Івана Мазепи і при цьому виправдовував скасування царським урядом української автономії. Суперечливість позиції Миколи Маркевича знаходить пояснення як у цензурних умовах того часу, так і в подвійній природі соціальної й етнічної самосвідомості історика, який належав до верхівки суспільства. За словами історика Олексія Яся, «в інтелектуальному плані Маркевич вагався між початками романтизму і канонами пізньопросвітницького раціоналізму, етнографізмом і антикварним пієтетом, апологією малоросійської слави й лояльністю російському імператорському престолу». Місцева малоросійська ідентичність у той час вважалася прийнятним і навіть бажаним доповненням до консервативної ідеологеми Російської імперії, сформульованої російським істориком Миколою Устряловим (походив з кріпосних селян, але зробив блискучу кар’єру; вважався офіційним істориком імперії) та міністром народної освіти Сергієм Уваровим у 1833 р. у вигляді відомої тріади «самодержавство - православ’я - народність».
Іншим поширеним заняттям серед молодих українських дворян- інтелігентів було збирання і вивчення фольклору. Сплеск інтересу до селянських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із попередньою епохою, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою й культурою мас. І тут зацікавленість народним побутом пробудили в українській інтелігенції ідеї Гердера. До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цертелєв. Попри своє грузинське походження і російське виховання, він виростав на Україні й відчував органічний зв’язок з місцевим населенням. У 1819 р. Цертелєв опублікував у Петербурзі «Спробу зібрання старих малоросійських пісень» («Попытка собранія старыхъ малороссійскихь песенъ»). У передмові він зазначав, що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту мораль, якою славилися «малороси». Набагато повніше й систематичніше дослідження українського фольклору здійснив Михайло Максимович (1804-1873) - нащадок українських козаків з Черкащини, що став професором ботаніки Московського університету, а в 1834 р. - за активної підтримки міністра народної освіти С. Уварова - першим ректором нового університету Святого Володимира в Києві. Як і більшість романтиків-малоросів, Максимович вбачав в українському фольклорі глибинні, не зіпсовані циві- лізаційними впливами першоджерела патріархальної «руськості». Він уклав і опублікував три пісенних фольклорних збірки: «Малороссійскія пгьсни» (1827 p.), «Украинскія народныя пп>сни» (1834 р.), «Сборникъ украинскихъ пгъсенъ» (1849 р.). Максимович не ставив за мету створення цілісної і повністю самостійної версії українства; його дослідницька методика базувалася головно на творчій уяві та спогляданні, інтуїтивному та чуттєвому переживан¬
198
ТЕМА 8
ні. Хоча українськість вчений розумів як регіональний мовно-культурний (не політичний) різновид «руськості», таке вивчення фольклору об’єктивно сприяло відмежуванню українців від їхніх сусідів - поляків і росіян.
Зі середини XVIII ст. на території України серед представників соціальної еліти, - у тому числі й вихідців з козацького середовища, - набув поширення масонський рух. Масонством називають релігійно-етичний рух у багатьох країнах світу, що ставить за мету моральне самовдосконалення та об’єднання людства в релігійному братерському союзі. У XIX ст. європейські масони підтримали ліберальні починання, пов’язані з усуненням різних видів залежності, поширенням світського навчання тощо. У Галичині й на Правобережній Україні масонський рух зазнавав переважно польських впливів, а на Лівобережжі й Слобожанщині - російських. Українські масони брали участь у виробленні та пропагуванні ідеї визволення слов’янських народів від національного та політичного утисків, об’єднання їх у загальнослов’янську федерацію під егідою України. Усе ж, згідно з масонським каноном, вони віддавали перевагу інтернаціональному над національним. Масонський рух в Україні першої чверті XIX ст. був значно слабшим - ідейно та організаційно, - ніж західноєвропейський, бо майже не був пов’язаний з міжнародним громадсько-політичним життям; масони не виробили єдиної концепції майбутнього устрою України. Чи не найактивнішою в Україні була полтавська ложа «Любов до істини», члени якої підтримували зв’язки з декабристами. До її складу входив, зокрема, Іван Котляревський. Указами 1822 і 1826 років імперський уряд заборонив діяльність масонських лож на території Російської імперії, загнавши цим масонів у підпілля. Згодом масони брали участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства, українських громад, народницьких організацій.
8.3. Харківські романтики. «Ідеологічна» функція літературної творчості Івана Котляревського і Тараса Шевченка
Наприкінці XVIII - у перші десятиліття XIX ст. досягнення українського руху були найбільшими в царині історії та фольклору. Це трохи парадоксально, але уряд Російської імперії назагал підтримував ці процеси. В інтелектуальних колах імперії українофільство перетворилося тоді на модне захоплення: Малоросію вважали «справжнім» заповідником «руськості», де збереглася пам’ять про старі слов’янські традиції та козацьке лицарство, а українську мову - проявом первинності та «чистоти» патріархальної русь¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ;
199
кої традиції. Частиною урядової політики було створення навчальних закладів, які мали готувати кадри для імперського бюрократичного апарату. Перший модерний університет на Наддніпрянській Україні був відкритий у Харкові в 1805 р. зусиллями місцевого українського шляхтича-філантропа Василя Каразіна. Серед професорів у перші роки діяльності університету переважали іноземці, головно німці та поляки. Через них до Харкова почали доходити з Західної Європи нові інтелектуальні течії, зокрема романтизм і націоналізм. Через якийсь час окремі представники харківського інтелектуального середовища почали виявляти інтерес до культури навколишньої місцевості. Відтак у 1820-х роках Харків став першим центром українського «національного відродження». Ключовими особистостями харківського осередку романтиків були російський фольклорист і філолог-славіст Ізмаїл Срезневський (підготував до друку шість випусків фольклорних та історико- літературних збірників «Запорожская старина»), українські письменники Петро Гулак-Артемовський (започаткував жанр байки-казки, першим почав писати українські балади) і Григорій Квітка-Основяненко, історик Микола Костомаров. У Харкові вперше для означення мешканців краю було вжито термін «українець» замість «русин» чи «малорос». Про це свідчать назви літературних альманахів «Украинскій апьманахь» (1831 p.), «Укра- инскій сборникъ» (1838-1841 pp.), а також періодичних видань «Украинскій вп>стникъ» (1816-1819 pp.), «Украинскій журнапъ» (1823-1825 pp.).
Важливим чинником культурно-національного «відродження» на зламі XVIII-XIX ст. стало формування сучасної української мови й літератури. Зародження нової української літератури знаменувала поява «Енеїди» Івана Котляревського (її публікація розпочалася в 1798 р.) - першого твору, написаного живою народною мовою. За жанром поема являла собою травестію, тобто пародію на класичний оригінал - однойменну поему давньоримського письменника Верґілія. Котляревський з’єднав у цілість бурлескний сюжет про пригоди троянців, які мали вигляд українських зухвалих козаків, з широкою національно-побутовою картиною своєї епохи. Хоча Котляревський у своїх творах (окрім «Енеїди», він був автором оперети «Наталка Полтавка», водевілю «Москаль-чарівник») використовував радше комедійні сюжети (зрештою, так само, як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основяненко, Є. Гребінка), його заслуга полягала насамперед у пробудженні інтересу до української мови, побуту, гумору, народного стилю життя. Початковий читацький інтерес до «Енеїди» Котляревського мав розважальний характер - твір потішав різноманітну публіку й цим привертав до себе неабияку увагу. Популярний у той час в українській літературі травестійно-бурлескний жанро-стиль, на думку Григорія Грабовича, мав важливе історичне призначення: показати своєрідність українського письменства, його відмінність від
200
ТЕМА 8
російської літератури. На цьому первісному етапі, пише Грабович, будь-яка спроба наслідувати загальноросійські моделі була б згубна; не осягнувши відмінності, не можна було мріяти про високий стиль.
Історики літератури розходяться стосовно того, наскільки свідомо чи несвідомо творив Котляревський нову українську літературу народною мовою. Якщо одні стверджують, що він був тільки знаряддям українського світогляду і мимоволі підкорявся невідомій для себе ідеї народності, або що керувався тільки читацьким попитом на локальний колорит і зовсім не мав наміру творити нову «національну» літературу та ще й вступати в суперництво з російською, то інші наголошують на відносно свідомому новаторстві поета й цілеспрямованості його літературної діяльності, яка посилювалася мірою того, як поема набувала інтелектуального значення. Так само дискусійним може бути зараховування «Енеїди» Котляревського до якогось одного літературного стилю - класичного чи романтичного. Сучасний учений Євген Нахлік цю дилему розв’язує так: «У тому, що нова українська література почалася з бурлескно-травестійного твору, тобто з низького (і навіть підрядного) жанру і стилю класицизму, були історична зумовленість, логіка і сенс. На той час українська мова й література, та й сама нація були зведені до підрядної ролі в системі чинників і цінностей Російської імперії. Самоосмішувальне (за формою) перевдягання стало (своєю суттю) протестом козацького народу проти імперського натиску. Таким чином відбувалося, з одного боку, начебто переміщення новонародженого явища на периферію російської літератури, як її окремого “обласного” відділу, а з другого, насправді, - народне протиставлення високій класицистичній традиції, панівній у тодішній російській літературі, а отже - протиставлення чужій імперській літературній умовності. Ба більше: підневільна нація протидіяла панівній. Заявляючи про себе низьким (плебейським) жанром, бездержавний народ протестував “Енеїдою” проти патетики високих жанрів класицизму, поширених в імперській літературі. Опозицією низького класицистичного жанру високому (травестія і бурлеск на противагу рафінованій патетиці, героїчно-комічна поема як виворіт героїчної) Котляревський опонував не так далекому Верґілієві, як тогочасній російській героїчній поемі, оді, трагедії. Опонував до тої міри, що твір виходив за рамці класицизму і виявляв ознаки преромантизму».
Засновником нової української прози вважають Григорія Квітку- Основ’яненка (1778-1843), який однаково відповідально ставився до обов’язків харківського повітового предводителя дворянства та організатора культурного життя регіону. Дослідники відзначають у Квітки-Основ’яненка вповні розвинуті наміри творити нову «національну» літературу, здатну суперничати з російською. Початково Григорій Квітка активно займався жур¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
201
налістикою. У 1816 р. на всю Російську імперію було тільки сім провінційних часописів, і два з них - «Украинскій вгьстникь» і «Харьковскій Демокритъ» - виходили в слобожанській столиці за безпосередньої участі Квітки. Цей діяч відомий теж як організатор театру і драматург, автор комедій «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». Найбільшу відомість Квітка здобув як письменник, хоча статус літератора на ту пору не був надто високий. Квітка-Основ’яненко був автором повістей «Маруся», «Сердешна Оксана», «Конотопська відьма». Заслуга письменника полягає в тому, що він першим в українській літературі змалював образ селянина-кріпака, який розповідає про себе рідною мовою. Започаткований ним жанр української повісті вирізняється глибоким етнографізмом, пробудженням інтересу до української людності та народної культури. Чималим у той час був внесок у розвиток української літератури Євгена Гребінки (1812-1848). Як провідний літератор малоросійської колонії в Петербурзі він видав у 1841 р. альманах «Ластівка», який містив твори українських письменників лише рідною мовою. Сам Гребінка писав байки, яким надав національного колориту, пропагував також романтичні жанри-романси й пісні.
Формування ж стандартів української літературної мови та національної літератури було пов’язане з творчістю Тараса Шевченка (1814-1861). Першою поетичною збіркою творів Шевченка став «Кобзар», виданий у 1840 р. на кошти Петра Мартоса. У 1841 р. з’явилася поема «Гайдамаки», яка була, за словами Івана Дзюби, «чимось співмірна з національним епосом». В історіософському сенсі вона охоплювала не тільки минуле, а й сучасне з проекцією на майбутнє та вкрапленнями особистісного в історичний контекст. Перші ж твори Шевченка - «Причинна», «Тарасова ніч», «Катерина», «Тополя», «Іван Підкова» та інші - були написані в дусі Романтизму і на типові романтичні сюжети. Національно-визвольними мотивами пройняті поезії, що ввійшли до збірки «Три літа», зокрема поеми «Сон», «Єретик», «Великий льох», «Кавказ», вірші «Розрита могила», «Тризна», «Заповіт». Завдяки цим творам Т. Шевченко став загальновизнаним лідером національного руху, у своїх поезіях піднявся до рівня соціального пророка. Шевченкові вдалося висловити українською мовою і в художній поетичній формі широкий спектр людських почуттів та ідей. Його поетична мова, що базувалася на місцевій селянській говірці з доданням елементів церковнослов’янської мови, мови козацьких літописів та утворених самим Шевченком нових слів, відзначалася природністю і милозвучністю. Надавши українській мові статусу літературної, Шевченко тим самим заклав основу модерної української літератури, а в ширшому значенні - й української національної ідентичності.
Шевченкові належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Він був першим українським інтелектуалом, котрий чітко розрізнив російську й українську ідентичності, створив не тільки засіб -
202
ТЕМА 8
мову, а й зміст послання до читачів - національну гордість. Пристрасна поезія не обмежувалася, як в інших українських романтиків, оплакуванням героїчного минулого, а будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави, то це мало слугувати достатніми підставами для здобуття політичної незалежності в майбутньому. У Шевченкових «Гайдамаках» замість романтичного культу героїв та героїзації історії ключовими стають лексеми «бенкет» і «слава». Вони мають значно більший морально-етичний діапазон, ніж «бій» і «перемога». Як пише Василь Яременко, дослідник творчості Шевченка, «слава буває різною, а бенкети завжди ведуть до запаморочення свідомості людини». Шевченко поборював не лише історичні міфи, а й історичні ілюзії. Основну вину за поневолення України він перекладав на Росію та російських імператорів. Тим самим поезія Шевченка відкидала конформістську модель «малоросійства», що ґрунтувалося на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до російських правителів. Заклик Шевченка до одночасного національного й соціального визволення та поєднання ідеї нації з найвищими гуманістичними ідеалами став ідеологічним наріжним каменем модерного українського націоналізму. Геніальна творчість Тараса Шевченка та його життя, оповите ореолом мучеництва, зробили поета одним із найпотужніших і найпривабливіших символів українського національного руху.
8.4. Ідея слов'янської взаємності й «український месіанізм».
«Руська трійця» та Кирило-Мефодіївське товариство. Ідейні передумови революції 1848 року
Одним із засобів національного самоутвердження багатьох народів Центрально-Східної Європи - у тому числі українського - стала в другій чверті XIX ст. ідея слов’янської взаємності. Вона відображала певний етап у становленні національного руху, коли джерело і рушій власного розвитку шукалися в «побратимстві» з ширшою спільнотою. Ідея слов’янської взаємності функціонувала тоді не як стала, а радше як пульсуюча світоглядна категорія, спрямована на пошуки спільних і відмінних із ширшим етнічним простором рис, подолання державних імперських кордонів. Вона сприяла виокремленню українства, усвідомленню ним себе цілісним, самостійним, дійовим чинником історії (за висловом польського історика Юзефа Хлебов- чика, сприяла «компенсації почуття цивілізаційної молодшості»), а відтак виводила українців на орбіту європейської політики. Польський дослідник Едвард Касперський влучно підмітив, що ідея слов’янської єдності була про¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ;
203
дуктом особливого оточення, який можна визначити як історіософський дискурс. Цей дискурс відігравав компенсаційну роль, переносив і перетворював напруження і конфлікти, що виникали між слов’янськими народами (поляками і росіянами, українцями і поляками, українцями і росіянами тощо), у запальні проблеми стосунків слов’ян до «чужих», до неслов ян. У Галичині ідея слов’янської взаємності стала важливою категорією в сфері українсько- польсько-австрійських відносин, на Закарпатті - українсько-угорських, а на Буковині - українсько-румунських стосунків. На підросійській Наддніпрянщині вона знайшла вираз в ідеї українського месіанізму, який, як вважали, здатен урятувати слов’янські народи одночасно від російського царизму і руйнівної західної культури.
Першою антиурядовою конспіративною організацією в Україні, яка апелювала до ідеї слов’янської взаємності, було Товариство об’єднаних слов’ян, створене в Новограді-Волинському в 1823 р. Його члени ставили за мету визволення всього слов’янства з-під тиранії панівних тоді властей і створення республіканського Федеративного союзу слов’янських народів. У 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян узяло участь у повстанні декабристів і перестало існувати після поразки повстання. У наступні два десятиліття завдання об’єднати слов’ян залишалося базовим постулатом українського руху в Російській імперії. У грудні 1845 р. група молодих людей, які у Київському університеті відвідували лекції Миколи Костомарова, об’єдналася в товариство («братство»), відоме в історії під назвою Кирило-Мефодіївського. Ініціаторами заснування таємної політичної організації були Микола Костомаров (на той час професор Київського університету), Василь Білозерський (учитель з Полтави) і Микола Гулак (урядовець із канцелярії київського генерал-губернатора). Дружні стосунки з «братчиками» підтримував Тарас Шевченко; він брав участь у їхніх зібраннях; щодо його формального членства в товаристві існували різні версії - слідство цього членства не довело. Але фактично Шевченко був не тільки своїм серед кирило-мефодіївців, а й вирішально впливав на них в антиурядовому дусі. Кирило-Мефодіївське товариство було значно демократичнішим порівняно з декабристськими й польськими таємними організаціями, адже до його складу належали вчителі, урядовці, студенти, представники дрібної шляхти, навіть вихідці з селян. Участь у товаристві брали нарівні Микола Савич, полтавський поміщик, Пантелеймон Куліш, який на той час учителював у Петербурзі, Опанас Маркович, етнограф і фольклорист, студенти Олександр Навроцький, Іван По- сяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, Дмитро Пильчиков. Дослідники вважають, що ядро товариства становило 12 осіб, а ще близько ста осіб до нього не входили, хоч і знали про його існування.
Програмні й статутні документи Кирило-Мефодіївського товариства були плодом колективної думки, хоча й мали свого автора - Миколу Косто-
204
ТЕМА 8
марова; співавторами вочевидь виступали М. Гулак і В. Білозерський. Основними програмними документами були «Книги буття українського народу» (або «Закон Божий») і Статут товариства. Усі біди людства «братчики» пояснювали відходом від Божого закону, а порятунок убачали в поверненні до нього. Як вони стверджували, Божий закон передбачає рівність людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других». Промовисто розповівши про знущання панства з козаків і всього українського народу, про втрату надій жити з Польщею «нерозділимо і несмісимо», про приєднання до Московщини, автор «Книг буття» каже, що так потрапила Україна в ще гіршу неволю, бо «по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель»; однак Україна не пропала, тут найкраще зберігся волелюбний дух слов’янства. «Книги буття» закінчувалися так: «І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім». У Статуті, крім засад діяльності таємної організації, були викладені й програмні постулати. Йшлося, зокрема, про «духовне й політичне з’єднання слов’ян», «власну самостійність» кожного слов’янського «племені», народне правління і рівність громадян. Кирило-мефодіївці намагалися поширювати свої ідеї й через розповсюдження відозв («Брати українці!», «Брати великоросіяни і поляки!»), окремих творів Шевченка. У березні 1847 р. товариство було викрито. Гулака ув’язнено на три роки, а потім відправлено на поселення до Пермі. Костомарова після річного перебування в Петропавловській фортеці вислано до Саратова. Білозерського заслано до Петрозаводська. Найтяжче було покарано Шевченка, в якого під час обшуку знайшли малюнки й вірші, спрямовані проти царської родини. Його віддали в солдати на десять років із особистою забороною царя писати й малювати.
Поштовхом для українського «національного відродження» в Галичині були австрійські реформи «освіченого абсолютизму» (в аграрній, освітній і релігійній сферах), а пізніше - ідеї Романтизму. Першими його ідеологами і провідниками національного руху стали представники вищого греко- католицького духівництва, а центром - Перемишль (а не Львів, де панувала німецька і польська мова та культура). У 1816 р. Галицьку митрополію очолив перемиський єпископ Михайло Левицький, прихильник відкриття парафіяльних шкіл з народною мовою навчання. Організатором українського шкільництва призначено каноніка Івана Могильницького (1778-1831). Він, своєю чергою, заснував Товариство галицьких греко-католицьких свя¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»...
205
щеників, яке видавало шкільну й популярну літературу народною мовою. У 1817 р. для підготовки вчителів для сільських шкіл Могильницький заснував Дяковчительський інститут, слухачами якого ставали діти парафіяльних священиків і навіть селян. Чимало зробив він і для створення мережі народних шкіл. Могильницький мислив категоріями епохи Просвітництва, яка апелювала до раціонального, позбавленого випадковостей і другоряд- ностей, світоустрою. Його науковий задум полягав у тому, аби написати історію руської літератури, де протиставити народ «руський» з його мовою польському як «неруському», а також показати близькість народів Малої, Білої і Червоної Русі. Цей задум був втілений у тексті, з якого є відомою вступна частина під назвою «Відомість о рускім язиці» (вперше опублікована польською як «Rozprawa о języku ruskim» у 1829 p.). Пізнавальне і стратегічне значення праці Могильницького полягало в постановці питання про літературну (так звану книжну) мову і про зв’язок мови з питанням ширшої, всеруської ідентичності. Могильницький обстоював позицію, що книжною мовою має користуватися верства освічених людей і що ця мова існує з давньоруських часів. Крім перемиського гуртка, у той час у Галичині працювало кілька вчених, які збирали історичні відомості та фольклорні матеріали. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич і Денис Зубрицький, а також укладачі граматик, етнографи Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський. З діяльністю Зубрицького (1777-1862) пов’язане формування в Галичині місцевої русько-української школи історієписання. Історичні дослідження науковець підпорядковував обґрунтуванню відмінності галицьких русинів від поляків та з’ясуванню їх місця в загальноруському просторі. Найбільш значущими працями Зубрицького стали «Хроніка міста Львова» («Kronika miasta Lwowa», 1844 р.) і тритомна «Історія стародавнього Галицько-руського князівства» («Исторія древняго Галичско-Русского княжества», 1852-1855 pp.).
Питання етнічної самоідентифікації було головним у галицько-руському інтелектуальному дискурсі XIX століття. Воно виникло на перетині просвітницьких і романтичних уявлень про організацію суспільства й залишалось актуальним аж до Першої світової війни. Просвітницький історизм, який акцентував на ключовій ролі освіченого правителя, відповідав політичним інтересам і настроям як австрійської влади, так і староруської еліти в Галичині. Вони солідарно виступали з консервативних антипольських позицій. Ішлося насамперед про самодостатність галицько-руської спільноти у стосунку до поляків, але не австрійської влади. Однак Відневі не вдалося втримати галицько-руську еліту в межах тільки просвітницьких уявлень. Особливістю української ситуації в Галичині була відсутність тривких політичних та інтелектуальних інститутів, які б могли раціоналізувати й уніфікувати широкий спектр мовних практик і уявлень про ідентичність, - тому
206
ТЕМА 8
просвітницький історизм не міг у Галичині розвинутися без історизму романтичного, який апелював до минулого як сукупності почуттєвого досвіду. Романтичний історизм був спрямований не на реконструкцію минулого шляхом його вивчення; він наголошував на метаісторії та народній моралі. Інтерес до «цільної тканини» минулого, яке охоплює досвід і душу народу, зумовив інший підхід до розуміння літературної мови. Вона мала виростати з народнорозмовної основи, бути відображенням філософії народу. Згідно з уявленнями доби Романтизму, протиставлення «русини - поляки» мало вчуватися з самих основ народного життя, бо, мовляв, було вкорінене в ньому. Виразником самодостатнього народного життя вважали передусім письменство у його зв’язку з історичним розвитком. Історія письменства ставала історією розвитку народу/нації загалом. Навіть інтимна література (що часто-густо траплялося) через розлогу мережу символів визначала «політичні» настрої.
Знаковим явищем в історії українського руху в Галичині стала діяльність у 1830-х роках «Руської трійці» - гуртка молодих інтелектуалів-романтиків, вихідців із сільського духівництва, студентів греко-католицької семінарії у Львові. Засновниками гуртка були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький. Тріумвірат цих ентузіастів об’єднувало не тільки спільне захоплення фольклором, яке вони принесли до семінарії, а й захоплення історією та культурами слов’янських народів. Феномен «Руської трійці» виник на стику просвітницького й романтичного історизмів. Історичні уявлення його представники вплітали у відомості з ділянки філології, етнографії, фольклору. Разом ці знання та уявлення мали забезпечити відмежування від польської спільноти. За характером і основними аспектами діяльності гурток Шашкевича типологічно найближчий до харківського гуртка романтиків- літераторів. Обидва ці гуртки є яскравими виразниками раннього етапу розвитку романтичного напряму в українському культурному житті. Однак умови, в яких їм доводилося діяти, і завдання, які вони вирішували, були різними. Будучи типовим у загальному контексті культурного процесу свого часу - у загальнослов’янському й українському Романтизмі, - гурток «Руська трійця» виступає водночас як оригінальне, самобутнє явище, особливо з погляду тієї винятково важливої ролі, яку він відіграв в історії суспільно-культурного життя Галичини. Немає докладних даних про організаційну структуру гуртка. Він склався на початку 1830-х років. Навколо трьох його фундаторів збиралося дедалі більше однодумців. Головною постаттю гуртка був Маркіян Шашкевич, який вирізнявся освіченістю, поетичним талантом, товариською вдачею, організаторськими здібностями, особливою здатністю захоплювати своїми ідеями. У 1835 р. до гуртка приєдналися, зокрема, Микола Устиянович, Григорій- Мирослав Ількевич. Сфера впливу гуртка і його контактів не обмежувалася семінарією, університетом, львівським середовищем. Згаданий Ількевич пра¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ>
207
цював учителем у Коломиї, згодом у Городенці, але був тісно пов’язаний з гуртком. Підтримував з гуртком контакти і старший майже на двадцять років від його засновників директор школи в Коломиї Микола Верещинський.
Члени гуртка вивчали українську та слов’янські мови й історії, збирали зразки усної народної творчості, документували пам’ятки старовини. Галицьких романтиків захопили історіософські ідеї Гердера, котрий закликав до оновлення національних літератур шляхом звернення до народних джерел. У 1834 р. «Руська трійця» підготувала до друку історико-літературну збірку «Зоря», в якій було вміщено біографію Богдана Хмельницького, популярне оповідання і народну пісню про його походи, вірш Маркіяна Шаш- кевича про козацького ватажка Северина Наливайка, оповідання «Олена», в якому зображено опришків як борців за народну волю, та інші матеріали. Однак надрукувати збірку не вдалося. На вимогу цензури віденська поліція заборонила її публікацію. Проте невдача не спинила ентузіастів. У 1837 р. в Будапешті вони видали літературно-науковий альманах «Русалка Дністровая», в якому вперше використано народну мову галицьких русинів з модерною кириличною абеткою. У «Передслів’ї» видавці виразно акцентували на слов’янському контексті: «Судило нам ся послідним бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюют і єстли не вже, то небавком побратаются з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів, але найшли тучі і бурі - тамті заніміли, а народови і словесности надовго ся здрімало. Однако ж язик і хороша душа руска була серед Слов’янщини, як чиста слеза дівоча в долони серафима». Альманах був пройнятий і соціальними мотивами. У вірші «Згадка» Шашкевич розповідав про часи «руської слави» за князя Ярослава Мудрого, протиставляючи їм пізнішу кріпосницьку дійсність, яку порівнював з татаро-монгольським ярмом. В оповіданні «Олена» він змалював боротьбу опришків проти панської сваволі. Публікація в «Русалці Дністровій» пісень про народних героїв Морозенка, Коновченка, популяризація подвигів запорозьких козаків, висловлений Шашкевичем у передмові намір розглядати альманах як частину і продовження роботи літературних і наукових сил Наддніпрянщини означали, по суті, протест проти австрійської та польської асиміляторської політики в Галичині й прагнення до єдності українських регіонів. Традиції заборонених цензурою «Зорі» й «Русалки Дністрової» продовжив упорядкований братами Головацькими літературний альманах «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1845-1847 pp.), а підсумком діяльності «Руської трійці» стало формулювання головних засад українського руху Яковом Головацьким у статті «Становище русинів у Галичині» (німецькою мовою, 1846 p.). Через два роки, під час революційної «Весни народів», вони були покладені в основу діяльності Головної руської ради.
208
ТЕМА 8
На Закарпатті культурно-національне «відродження» відбувалось у формі так званого «будительства». Як і в Галичині, його початок зумовили реформи Габсбурґів, а рушійною силою були греко-католицькі священики, які перебували під впливом ідеології Просвітництва, а згодом Романтизму. На Закарпатті, де перетиналися культурні й політичні впливи Росії та Угорщини, початковий етап будительського руху розпочався одночасно з культурно-освітніми заходами австрійської влади. У 1771 р. утворено окрему Мукачівську єпархію; єпископ Андрій Бачинський отримав статус офіційного радника уряду імператриці Марії-Терезії. Розпочалася тісна співпраця церкви з австрійською владою. Для підвищення освітнього рівня греко-католицького духівництва зусиллями Бачинського засновано духовну семінарію Св. Варвари у Відні (так званий Барбареум). У 1778 р. єпископ заснував духовну семінарію і в Мукачевому; він активно сприяв відкриттю народних шкіл, підготовці вчителів і підтримці здібної молоді. У 1820-х роках на Закарпатті поширилися впливи слов’янських «відроджень» - головно з чеських і польських регіонів, Наддніпрянської України, - внаслідок чого у свідомості русинської інтелігенції елементи династичної лояльності поєдналися з ідеями європейського Романтизму, що стимулювало інтерес до рідної мови, фольклору та історії. Впливовим діячем закарпатського церковного та мовного «відродження» був ректор духовної семінарії в Ужгороді, а потім у Відні Іван Фогараші. Чільне місце серед закарпатських «будителів» займав Михайло Лучкай (1789-1843) - мовознавець, фольклорист та історик. Як єпархіальний шкільний референт він сприяв розвиткові мережі парафіяльних шкіл; у 1830 р. видав латинською мовою у Відні «Граматику слов’яно-руську» - першу в Закарпатті українську граматику з використанням народної розмовної мови та фольклору; виступав проти політики угорських еліт, спрямованої на мадяризацію руського населення Закарпаття; відзначав спорідненість закарпатських русинів з українцями Галичини й Наддніпрянщини; написав латинською мовою шеститомну «Історію карпатських русинів». Вихідцями з Закарпаття були професори Львівського університету Петро Лодій та Іван Земанчик, перший ректор Петербурзького університету Михайло Балудянський, етнограф, історик і філолог Юрій Гуца-Венелін. В ідейному плані на Закарпатті відбувалася боротьба проросійської й австрофільської течій. «Москвофіли» сповідували ідею культурного федералізму слов’янських народів під орудою Росії, убачали в Росії гаранта і захисника прав слов’янських народів, а тому радо зустріли в 1849 р. російську армію, яка прийшла до краю для придушення угорської революції. Під гаслом боротьби русинів з мадярськими впливами утворився протилежний австрофільський табір закарпатських «будителів». У квітні 1849 р. закарпатський політик і публіцист Адольф Добрянський обґрунтував проект об’єднання Закарпаття з Галичиною та утворення окре¬
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»
209
мого коронного краю у складі Австрійської монархії. Втім, проти поділу Галичини на українську і польську частини рішуче виступали польські аристократи, які мали вплив у Відні, а їхню позицію підтримували мадярські правлячі кола.
8.5. «Українське питання» в баченні російської та австрійської влади й громадськості
У Російській імперії не було єдиного ставлення до українців. Канадський історик і літературознавець Мирослав Шкандрій пише: «Українці могли поставати в [російській] літературі як почесні партнери в будівництві імперії (малороси), як зрадливі вороги (мазепинці) або як колонізовані маси (хохли). (...) Ця концептуальна структура давала змогу імперським адміністраторам та російським письменникам свободу дій в діапазоні від змалювання милої, колоритної спорідненої етнічної групи до зображення чи то брутального і не- збагненого збіговиська терористів, чи то покірливого наївного селянства. Ці різні ідеологічні підходи виправдовували структуру нерівності в суспільстві й були спрямовані на підпорядкування людей імперським задумам». Розвиток романтичного націоналізму в першій половині XIX ст. у межах України породив і протиставив між собою основні політичні й літературні наративи: російський імперський, польський національно-визвольний і український національний. Кожен із трьох культурних процесів мав свою мету: Росія консолідувала імперію; польське суспільство розвивало сепаратистську ідеологію, спрямовану на відновлення незалежної держави (яка в уяві поляків часто охоплювала й українські території); українська інтелігенція заходилася створювати свідомий національний рух. Російська імперія терпіла «лояльний» український патріотизм у 1820-х роках як складник своїх пошуків російської ідентичності, а після польського повстання 1830-1831 років - як спосіб підточити могутній польський вплив на правобережних територіях. Щойно в другій половині XIX ст. український рух почав непокоїти російську владу - тоді видання українських книжок було суворо обмежене Валуєв- ським циркуляром (1863 р.) та Емським указом (1876 p.).
Державну ідеологію Російської імперії в галузі національної політики у XIX ст. визначала уваровська тріада «православ’я - самодержавство - народність», яку пізніше почали називати «теорією офіційної народності» (граф Сергій Уваров в 1833-1849 pp. обіймав у російському уряді посаду міністра народної освіти, в 1818-1855 pp. був президентом Петербурзької академії наук). Усі складові тріади С. Уварова, запозиченої як калька з ні¬
210
ТЕМА 8
мецької історико-філософської школи, були підпорядковані ідеї російської державності, розглядались як її об’єднуючі елементи. Поняття «народності» тут не було зорієнтованим на абсолютизацію етнічного походження (бо загалом такий підхід був непридатний у багатонаціональній Російській імперії), а виступало для означення «державного народу». В останні роки правління Миколи І російська влада уважно стежила за проявами «малоросійської окремішності». Найбільшим потрясінням для влади стало викриття і слідство у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Однак, зважаючи на те, що оцінка ідеології товариства як сепаратистської і національної не вийшла за вузьке коло вищих сановників, основна маса чиновників продовжувала дотримуватися офіційної версії про прагнення кирило-мефодіївців об’єднати слов’ян під скіпетром російського царя. Ще в середині XIX ст., як пише російський історик Олексій Міллер, «на всіх рівнях імперської влади від міністра до рядового цензора “малоросійська окремішність” розглядалася передусім як прояв традиціоналістського місцевого регіонального патріотизму, як своєрідний пережиток старовини, приречений відійти в минуле, але не як початок модерного українського націоналізму, яким насправді була діяльність Шевченка, Куліша, Костомарова й інших українських активістів їх покоління». Значно важливішим від українського для російської влади було польське питання.
Російські спостерігачі та чиновники першої половини XIX ст. чітко відмежовували Лівобережну Україну від Правобережної. У деяких нотатках Правобережжя просто називали Польщею або країною, де живуть поляки, козаки, малоросійські селяни та інші народи. Відчуваючи потребу протидіяти польському впливові - надто на Правобережній Україні, - імперський уряд підтримував дослідження малоросійської ідентичності, й тому українську іншість часто подавали як залишковий польський вплив або польську спокусу. Проте загальна тенденція в перші десятиріччя XIX ст. - це формування погляду, що і культура, і мова України є архаїчними формами російської мови та культури. Деякі російські інтелектуали навіть доводили, що українська мова є найкращим засвідченням російської народності, бо вона ближча до народного духу. Тому вони вітали принагідну публікацію творів українською мовою, вважаючи це явище за суто лінгвістичний експеримент - дослідження давнього різновиду російської мови. У той час російські консерватори, які об’єднувалися навколо журналу «Москвитянинъ» (1841-1856 pp., ред. М. Погодін), й ліберали, які гуртувалися навколо петербурзького часопису «Отечественным записки» (1818-1884 pp.), відкидали ідею, що українською мовою можна створювати власне українську сучасну літературу. Мирослав Шкандрій робить висновок: «Українську мову здебільшого розуміли як голос російської минувшини, застиглий у його первісній, фольклорній чистоті. Звісно, ні про яке повернення до таких давніх часів
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ;
211
не було й мови, вони просто нагадували про минувшину, якою слід насолоджуватися, мов споминами дитинства». Іншість та екзотика, що їх бачили в Україні росіяни, мали і свої позитивні сторони. їх часом вітали як збагачення культури імперії, Україну характеризували як «другу Італію» - край з теплим кліматом, родючими ґрунтами, ліричним і емоційним народом; з «Малоросією» асоціювали початки російської державності й християнства.
Польське питання визначало й політику Габсбурґів у Галичині. На момент приєднання (1772 р.) австрійська влада сприймала Галичину як польську територію. Навіть у селянах австрійські урядовці не бачили представників української національності. Однак з часом австрійці відкрили для себе, що в Галичині проживає ще інший слов’янський народ - русини, подібний до росіян чи сербів. Губернатор Антон фон Перґен у донесеннях до Відня не радив сприяти галицьким русинам з огляду на Росію, натомість тримати їх у полі зору як можливу противагу полякам. Самі ж галицькі українці не мали підстав сумувати за Річчю Посполитою. Австрійські реформи «освіченого абсолютизму» збіглися з настроєм української суспільності. Вони позначилися на становищі всіх верств, активізували їх, сприяли формуванню національної еліти і громадянської самосвідомості. Роль офіційного представника українських інтересів перед Віднем довелося відігравати верхівці греко-католицької церкви. В австрійській концепції державного управління духівництво розглядалось як специфічна категорія державних чиновників, обов’язком яких було оголошувати і роз’яснювати населенню закони, укази і розпорядження влади. Роль посередника між урядом і населенням зміцнювала авторитет церкви. Серед греко-католицької ієрархії зростало відчуття власної місії щодо народу, а водночас моральної вищості порівняно з австрійською бюрократією. Завдяки реформам становище церкви значно покращилося, серед духівництва набула поширення концепція австрійського лоялізму. Так само серед селянства після смерті Йосифа II почав формуватися міф про «доброго цісаря». На емоційному протиставленні австрійських часів польським виникло так зване австрорусинство - сукупність настроїв, які відбивали позитивне ставлення українців Галичини до австрійської влади (цісарського трону й держави загалом), переконання, що їхнім майбутнім опікуватиметься Відень. Австрорусинство (у ширшому плані - австрофіль- ство) відіграло певну роль у становленні новочасної української національної свідомості, сприяючи відмежуванню української політичної культури від польської.
На зламі XVIII-XIX ст. австрійська влада приглядалася до українців як імовірної противаги польському рухові. Важливим кроком, який засвідчив налагодження партнерських взаємин, стало відновлення у 1806-1808 pp. Галицької митрополії. Це відкрило шлях для розбудови греко-католицької ієрархії фактично як «держави в державі» з власною кланово-династичною сис-
212
ТЕМА 8
темою й у підсумку відіграло величезну роль у формуванні нової української політичної еліти. У критичні для австрійської влади в Галичині часи греко- католицькі митрополити виступали на боці Відня. У меморіалі 1810 року галицький губернатор Кристіан Вурмзер пропонував віденським урядовцям шукати для влади опору в Галичині в русько-українському селянстві, вороже налаштованому до польських землевласників, і греко-католицькому духівництві. Однак невдовзі у Відні взяв гору репрезентований новим канцлером К. В. Меттерніхом курс на здобуття прихильності польської політичної еліти. Наприкінці наполеонівських війн Відень утратив інтерес до використання української справи в міжнародній політиці. Австрійську владу турбувало посилення Російської імперії, а етнічну близькість руського населення Галичини до росіян розглядали як небезпеку для територіальної цілісності Габсбурзької монархії. У полі зору австрійських урядовців була діяльність «Руської трійці», однак тогочасна влада не сприймала це літературне середовище як провісника нового українського національного руху. Владу цілковито задовольняло те, що гурток не мав зв’язків з польським революційним рухом і не виявляв проросійських тенденцій. Восени 1842 р. у Віденській придворній поліції Іванові Головацькому (брат-близнюк Якова), який на той час був у Відні публіцистом, запропонували видавати фінансовану урядом руську газету, метою якої була б протидія російським церковним, історичним і мовним конепціям, які проникали в галицько-руське середовище. У переддень «Весни народів» австрійська влада (через Академію наук у Відні) цілеспрямовано підштовхувала руських інтелектуалів і до створення антипольської версії історії. Утім, ця влада толерувала українців тільки тому, що була переконана у відсутності в них національно-державних прагнень. Аж до революції 1848 року австрійська бюрократія не розглядала спорадичні вияви «національного відродження» слов’янських народів у комплексі: влада бачила в цьому щось нове, однак не знала, що з цим явищем робити.
Під час «Весни народів» австрійський уряд уміло використав прагнення українців як противагу польському революційному рухові. За підтримки уряду, зокрема губернатора Франца Стадіона, у 1848 р. була створена перша політична організація українців - Головна руська рада. Основною вимогою Ради був поділ Галичини на східну (українську) і західну (польську) адміністративні частини. У 1849 р. австрійське керівництво дало згоду на заснування урядової газети українською мовою «Вгьстникъ для Русиндвъ австрійкои державы» (назва змінювалася), що мала цілеспрямовано формувати політичну лояльність галицьких українців щодо Відня. Від 1850 р. редакція часопису розміщувалась у Відні, а редакторами в різний час були Микола Устиянович, Іван Головацький, Юліан Вислобоцький. Революційні події 1848-1849 років започаткували формування нової моделі австрійсько- польсько-українських відносин, згідно з якою польські політики (головно
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ;
213
з аристократичного кола) були допущені до співуправління державою; натомість українці мусили прямувати шляхом самоорганізації суспільства - у тому числі політичної - без допомоги й навіть усупереч владі, шляхом створення політичних та культурних організацій за національною ознакою. Розрахунки українських політиків «покоління 1848 року» на підтримку австрійського уряду не справдилися. Перше розуміння того, що підтримка з боку уряду має винятково інструментальний характер і залежить від політичної кон’юнктури, з’явилось уже в 1849 p., коли влада, йдучи на поступки польським політичним і господарським елітам, остаточно проігнорувала вимогу стосовно адміністративного поділу Галичини за національним критерієм.
Рекомендована література:
Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. - Львів, 2007.
Аркуша О., Мудрий М. Історичні дослідження в інтелектуальних та політичних контекстах підавстрійської Галичини // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2014. - Вип. 50. - С. 19-41.
Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства / Репринт, вид.; передм. О. І. Гуржія. - Київ, 1993.
Венгерська В. О. Інтелектуали в XIX ст.: феномен множинних лояльностей // Інтелігенція і влада. Серія: Історія (Одеса). - 2011. - Вип. 21. - С. 17-27.
Галь Б. Геоконцепт «Малоросія» на ментальних мапах XVIII - першої половини XIX ст. // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки (Київ). -
2013.-Вип. 7.-С. 93-109.
Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка. - Київ, 2003.
Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. С. Павличко. 2-ге вид., виправл. й авторизов. - Київ, 1998.
Грицак Я. Руслан, Богдан і Мирон: три приклади конструювання ідентичності серед галицьких русино-українців // Україна модерна (Київ-Львів). - 2003. - Число 8. - С. 25-50.
Дашкевич Я. «Весна народів» 1848 року та її передісторія в Україні // Вісник Львівської комерційної академії. Серія - гуманітарні науки. - 2000. - Вип. 3. - С. 5-13.
Дашкевич Я. Берлін, квітень 1791 р. Місія В. В. Капніста. Її передісторія та історія // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури. 2-ге вид., виправл. й доповн. - Львів, 2007. - С. 205-246.
214
ТЕМА 8
Єкельчик С. Українофіли. Світ українських патріотів другої половини XIX століття. - Київ, 2010.
Історія державної служби в Україні: У 5 т. / О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін.; відп. ред. Т. В. Мотренко, В. А. Смолій; редкол.: С. В. Куль- чицький (кер. авт. кол.) та ін. - Київ, 2009. - Т. 1. - С. 317-378 [Розділ 9: Державна служба в українських регіонах Австрійської (Австро-Угорської) монархії (О. Г. Аркуша)].
Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму. - Київ, 1999.
Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археограф, комісія та ін.; упоряд. М. І. Бутич, 1.1. Глизь, О. О. Франко; редкол.: П. С. Сохань (гол. ред.) та ін. - Київ, 1990. - Т. 1-3.
Кирчів Р. Ф. Етнографічно-фольклористична діяльність «Руської трійці» і АН УРСР. Львівське відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського. - Київ, 1990.
Когут 3. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України / Пер. з англ. С. Грачової та ін.; наук. ред. Т. Курила та ін.; післямова
В. Кравченка. - Київ, 2004.
Конисский Г. История Русов / Репринт, воспроизведение изд. 1846 года; отв. ред. В. А. Замлинский. - Киев, 1991.
Кравченко В. «Історія русів» у сучасних інтерпретаціях // Кравченко В. Україна, Імперія, Росія: Вибрані статті з модерної історії та історіографії. - Київ,
2011.-С. 299-318.
Крижановська О. О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у XVIII - на початку XX ст.). - Київ, 1998 [= Крижановська О. О. Таємні організації: масонський рух в Україні. - Київ, 2010. - (Серія «Невідома Україна»)].
Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 173-191.
Лисяк-Рудницький І. Каразин і початки українського національного відродження // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1, - С. 203-220.
Маґочій П. Р. Історія України / Авторизов. пер. з англ. Е. Гийдела і С. Грачової. - Київ, 2007. - С. 306-316 (Розділ 28. Українське національне відродження у Наддніпрянщині до 1860-х років), 342-348 (Розділ 31. Українське національне пробудження в Австрійській імперії до 1848 року).
Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур: Дослідження з історії Слобідської України XVII-XIX ст. - Харків, 2007.
Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). - Санкт-Петербург, 2000 (2-ге вид., доповн.: Украинский вопрос в Российской империи. - Киев, 2013).
УКРАЇНСЬКЕ «НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ»... 215
Мозер М. Мовне відродження галицьких українців (1772-1848/49 pp.) у центральноєвропейському контексті // Мозер М. Причинки до історії української мови. Вид. третє перегл. і поправл. / За заг. ред. С. Вакуленка. - Вінниця, 2011. —
С. 303-331.
Нахлік Є. К. Доля - Los - Судьба: Шевченко і польські та російські романтики. - Львів, 2003.
Нахлік Є. К. Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст - контекст. - Львів, 2015. - (Серія «Літературознавчі студії». - Вип. 21).
Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / Пер. з нім. X. Николин. - Львів, 2014.
Плохій С. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / Авто- ризов. пер. з англ. М. Климчука. - Київ, 2013.
Райківський І. Я. Концептуальні засади українського національного відродження XIX століття // Вісник Прикарпатського університету. Історія (Івано- Франківськ). - 2007. - Вип. ХІІ-ХІІІ. - С. 3-14; 2008. - Вип. XIV. - С. 3-17.
Райківський І. Я. Взаємини галицьких і наддніпрянських діячів у 1830-1840-х pp. // Український історичний журнал (Київ). - 2009. - № 1. - С. 39-55.
«Русалка Дністрова» [Кн. І]. Репринтне відтворення першодруку 1837 p.; [Кн. II]. Науково-критичне видання / Ред.-упоряд. та авт. післямови М. Шалата; відп. за вип. Ф. Стеблій, Б. Якимович. - Львів, 2007.
Сергієнко Г. Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов’янському світі // Український історичний журнал (Київ). - 1996. - № 1. - С. 14-28.
Скринник М. А. Наративні практики української ідентичності: Доба Романтизму. - Львів, 2007.
Толочко А. Киевская Русь и Малороссия в XIX веке. - Киев, 2012. - С. 47-133 (Глава вторая: Россия «открывает» Украину), 205-235 (Глава шестая: Спор о наследии Киевской Руси: Максимович versus Погодин).
Томпсон Е. М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинської. - Київ, 2006.
Україна. Процеси націотворення / Упоряд. А. Каппелер; пер. з нім. - Київ, 2011.
Шашкевич М. Повне зібрання творів / Упоряд. і ред. М. Шалата. - Дрогобич,
2012.
Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби / Пер. з англ. П. Таращука. - Київ, 2004.
Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця XVIII - початку XIX століть // Україна: наука і культура (Київ). - 1991.-Вип. 25.-С. 159-167.
Яременко В. І. Історіософський зміст Шевченкових «Гайдамаків» (до 170- річчя виходу поеми) // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 2. -
С. 159-179.
216
ТЕМА 8
Ясь О. Ідеалістичні та ірраціональні мотиви в науковій творчості Миколи Костомарова 11 Україна модерна (Київ-Львів). - 2006. - Число 10. - С. 37-57.
Ясь О. В. Дослідницький інструментарій та інтелектуальні засади «Истории Малороссии» Миколи Маркевича // Український історичний журнал (Київ). - 2006. - № 1. - С. 27-42.
Ясь О. В. «Свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх». «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя (до 220-річчя Дмитра Бантиша-Каменського) // Український історичний журнал (Київ). - 2009. - № 2. - С. 160-194.
Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок XIX - 80-ті роки XX ст.): У 2 ч. / За ред. В. А. Смолія. -Київ, 2014.-Ч. 1.
Контрольні завдання:
1. Охарактеризуйте філософсько-історичне підґрунтя українського «національного відродження» першої половини XIX ст. Поясніть суть просвітницької ідеології. У чому полягала специфіка Просвітництва у житті народів Центрально-Східної Європи?
2. Визначте основні риси Романтизму як нової ідейно-культурної течії та її вплив на розвиток українського національного руху. Як Ви розумієте слова Миколи Гоголя, який назвав Гердера «одним із зодчих історії людства»?
3. Охарактеризуйте чинники, які мали визначальний вплив на формування самосвідомості українців на початковому етапі «національного відродження» (память про козацтво, діяльність масонських організацій, літературний рух).
4. Поясніть сутність ідеї слов’янської взаємності в українському русі першої половини XIX ст.; охарактеризуйте програмні положення та форми діяльності «Руської трійці» та Кирило-Мефодіївського товариства.
5. Охарактеризуйте бачення «українського питання» російською та австрійською владою й громадськістю в першій половині XIX ст.
Тема 9
Інституційний розвиток українського руху в середині та другій половині XIX століття
Пяан лекції: 1. Інтелектуальні співтовариства як засіб інституціоналізації українського руху в Російській імперії. Громадівські гуртки 1860-х років. Рух «хлопоманів». Київська «Стара громада». Редакційні гуртки «Основи» та «Кіевской старины». Одеське товариство історії та старожитностей. Київська археографічна комісія. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Археологічні з’їзди. 2. Утворення перших українських політичних організацій у Російській імперії: «Братство (Братерство) тарасів- ців». Загальна українська безпартійна демократична організація. Революційна українська партія. 3. Реакція російської громадськості й імперської влади на розвиток українського руху (Валуєвський циркуляр, Емський указ та ін.).
4. Формування інституційної інфраструктури українського руху в Австрійській (Австро-Угорській) монархії: Ставропігійський інститут у Львові. Головна руська рада. «Галицько-руська матиця». «Народний дім» у Львові. Наро- довецькі громади. Товариство «Просвіта». Товариство імені М. Качковського. Наукове товариство імені Шевченка. Українське представництво («Руський клуб») у Галицькому крайовому сеймі. Редакційні гуртки «Слова» та «Діла».
5. Діяльність політичних товариств: «Руська рада» і «Народна рада». Утворення українських політичних партій у Галичині: Русько-українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соціал- демократична партія. 6. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо українців.
9.1. Інтелектуальні співтовариства як засіб інституціоналізації українського руху в Російській імперії. Громадівські гуртки 1860-х років. Рух «хлопоманів». Київська «Стара громада». Редакційні гуртки «Основи» та «Кіевской старины». Одеське товариство історії та старожитностей. Київська археографічна комісія. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.
Археологічні з'їзди
Структурування українського руху в XIX ст. відбувалося насамперед через мережу гуртків інтелектуалів. Поняття «інтелектуальне співтовариство»
218
ТЕМА 9
можна визначити як динамічну й гнучку мережеву структуру комунікаційних та інформаційних практик інтелектуалів (І. Колесник). Протистояння владі у діях та життєвих шляхах українських інтелектуалів XIX століття здебільшого набувало форм культурної, моральної або мовної опозиції до імперського режиму. У ситуації інституціональної нелегітимності в Російській імперії національних культурно-освітніх та наукових установ саме інтелектуальні співтовариства структурували громадсько-політичні та культурні рухи. З кінця 1850-х років основною формою українського руху в Російській імперії були громади - напівлегальні об’єднання української інтелігенції, діяльність яких мала культурницьке і суспільно-політичне спрямування. Перші громади виникли у 1859 р. в Києві й Полтаві, згодом у Харкові, Одесі, Санкт- Петербурзі, Чернігові, Єлисаветграді. Членами громад були переважно викладачі, студенти, літератори й митці, котрих об’єднували українофільські погляди. Творцями Петербурзької громади були члени колишнього Кирило- Мефодіївського товариства. Постійного членства, єдиної ідейної платформи, статутів громади не мали. Практична діяльність громадівських гуртків полягала в заснуванні недільних шкіл з українською мовою навчання, виданні популярних брошур, укладанні словників.
На Правобережній Україні частиною громадівського руху став рух «хло- поманів». Так називали вихідців з дрібної польської шляхти, які перейшли на бік українського руху. Найяскравішими постатями серед «хлопоманів» були Володимир Антонович і Тадей Рильський. Причини розриву з польським середовищем Антонович виклав у полемічній статті «Моя сповідь» («Моя исповедь»), що була опублікована російською в петербурзькому часописі «Основа» на початку 1862 р. Він писав: «Волею долі, я народився в Україні шляхтичем; у дитинстві мав усі звички паничів і довго поділяв усі станові й національні упередження людей, у колі яких виховувався; але коли настав для мене час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє становище в краю, я зважив його недоліки, всі прагнення суспільства, серед якого доля мене поставила, і побачив, що його ситуація морально безвихідна, якщо воно не відмовиться від свого виняткового погляду, від своїх пихатих зазіхань на край і його народність». Для поляків-шляхтичів в Україні Антонович бачив дві моделі поведінки: або стати на бік народу, позбутися звичаїв колонізаторів, або залишити край, переселитися «в землю польську».
Першим українським громадсько-політичним і літературно-науковим щомісячним журналом у Російській імперії була «Основа». Журнал виходив у
1861 -1862 pp. у Петербурзі українською і російською мовами. Видавцями були Василь Білозерський (редактор), Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров. В «Основі» публікувалися художні твори, праці з історії, етнографії, фольклору, педагогіки, економіки, літературно-критичні статті, бібліографічні огляди, історичні джерела, урядові постанови і розпорядження, які стосувалися
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
219
«південно-руського краю» («южно-русского края»), матеріали до українсько- російського словника, дописи з України. Тут було вперше надруковано низку творів Тараса Шевченка (зокрема щоденник 1857-1858 років), Марка Вовчка, Леоніда Глібова, історичні праці Миколи Костомарова (зокрема «Двгь русскія народности», «Черты народной южнорусской исторіи»), нариси Пантелеймона Куліша з історії української літератури, публіцистично-полемічні статті (зокрема «Мою исповедь» Володимира Антоновича). У питаннях суспільно- національного розвитку видавці «Основи» відстоювали ліберальні принципи - еволюціонізм, право приватної власності, погляд на працю як єдиний критерій матеріального добробуту, необхідність підвищення освітнього рівня селянства, соціальне партнерство, навчання рідною мовою. «Основа» відіграла важливу роль у формуванні типу українського «товстого» журналу.
Одним із потужних консолідуючих чинників в українському русі останньої чверті XIX ст. став перший науковий історичний журнал «Кіевская старина», який об’єднав навколо себе українську наукову інтелігенцію. Дослідники виділяють в історії «Кіевской старины» три періоди. Перший період хронологічно збігається з редакторською діяльністю Феофана Ле- бединцева (1882-1887 pp.), коли розроблялася програма й організаційна структура журналу, консолідувався його авторський колектив, формувалася видавнича база, коло постійних читачів і передплатників. Другий період охоплює 1888-1893 роки, коли редакторами були Олександр Лаш- кевич і Євген Кивлицький. У цей час значно посилився вплив київської «Старої громади» на ідейні та суспільні позиції редакції журналу; через колективну безкоштовну працю редакційного комітету журнал перетворився на своєрідний громадський й науковий осередок української інтелігенції. Для третього періоду, коли редакцію очолював Володимир Науменко (1893-1906 pp.), було характерним посилення українофільської спрямованості журналу, обстоювання в його публікаціях культурно-національної програми «Старої громади». Діяльність «Кіевской старины» набула в цей час виразного просвітницького характеру.
Інституціоналізація українського руху відбувалася також через діяльність наукових товариств, які мали статус імператорських. Одним із них було Одеське товариство історії та старожитностей, яке діяло в 1839-1922 pp. Товариство займалося вивченням історії та охороною пам’яток на європейському півдні Російської імперії. Заснуванню і розгортанню діяльності товариства сприяв новоросійський і бессарабський генерал-губернатор Михайло Воронцов. Члени товариства провадили археологічні розкопки античних міст, вивчали кургани, середньовічні монастирі й культові споруди, розшукували писемні джерела. Науковим виданням товариства були «Записки Одесскаго общества исторіи и древностей». Віце-президентами товариства
220
ТЕМА 9
були професори Новоросійського університету хірург Микола Пирогов, історик і археолог Олександр Бертьє-Делаґард, історик права Федір Леонто- вич, історик і етнограф Олексій Маркевич, історик Іван Линниченко, славіст Михайло Попруженко. Членами товариства були теоретики українського руху В. Антонович і М. Грушевський, відомі зарубіжні славісти Л. Нідерле, П.-Й. Шафарик, В. Яґич. Незважаючи на офіційне завдання товариства - обґрунтувати російськість Криму і Північного Причорномор’я, - зібрані матеріали стали згодом важливою частиною українського національного історичного метанаративу.
Київська археографічна комісія (Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторові) була заснована в 1843 р. за ініціативою Михайла Максимовича. Комісія проводила пошукову діяльність в архівах державних установ, магістратів і монастирів, у приватних архівах на Київщині, Волині й Поділлі (а також, у разі потреби, у Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах). Співробітниками комісії були здебільшого історики, професори Київського університету Св. Володимира: Володимир Антонович, Михайло Владимирський-Буданов, Микола Дашкевич, Володимир Іконников, Микола Костомаров та ін. У 1845-
1847 pp. співробітником комісії на посаді художника був Т. Шевченко (окрім виконання замальовок, він також брав участь у збиранні етнографічного та фольклорного матеріалу). Комісія підготувала й опублікувала низку фундаментальних видань, матеріал яких згодом було покладено в основу національної концепції історії України. У 1921 р. Київська археографічна комісія ввійшла до Археографічної комісії ВУАН.
У 1873-1876 pp. у Києві діяв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Ця наукова інституція була створена з метою етнографічного та економічно-статистичного дослідження України. Ініціаторами її створення у Києві були як прихильники української, так і всеруської орієнтації. Дозволу на відкриття відділу домігся київський генерал-губернатор А. Дондуков-Корсаков. Головами відділу були Г. Ґалаґан і В. Антонович. Загалом членами відділу було близько 200 осіб, а фактичний контроль над його діяльністю опинився в руках українофілів-громадівців (Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Кістяківський, М. Лисенко, К. Михальчук, П. Чу- бинський та ін.). Вони розгорнули активну дослідницьку і видавничу роботу. Найбільшими досягненнями відділу були проведення одноденного перепису населення Києва 2 березня 1874 р. та участь у 3-му Археологічному з’їзді (Київ, 1874 p.). Перепис у Києві дав досить точну картину складу населення міста за мовним та віросповідним критеріями, господарськими заняттями, рівнем освіти тощо. Внесення до переписної анкети графи «малоруське наріччя» загострило відносини між українофілами і прихиль-
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
221
никами всеруської орієнтації. Виразниками таких поглядів були Віталій Шульгин, редактор урядової газети «Кіевлянинь», і Михайло Юзефович, голова Київської археографічної комісії. Наслідком конфлікту став Емський указ 1876 року, який разом з мовними обмеженнями передбачав закриття Південно-Західного відділу.
У дореволюційній Росії існувала традиція висвітлювати результати археологічних досліджень на спеціальних з’їздах. їх скликало Московське археологічне товариство (перший з’їзд відбувся в Москві 1869 року). Під час археологічних з’їздів влаштовували виставки, експонати яких поповнювали місцеві музеї. Поняття «археології» трактували широко. Тому на археологічних з’їздах працювали такі секції: первісних старожитностей, історичної географії та етнографії, пам’яток мистецтва і малярства, домашнього і громадського побуту на Русі й у слов’янських народів, церковного побуту, російської і слов’янських мов та писемності, античних, візантійських і західноєвропейських старожитностей, східних старожитностей. Усього в Російській імперії було проведено 15 з’їздів, з них шість в українських містах: у Києві (1874,1899 pp.), Одесі (1884 p.), Харкові (1902 p.), Катеринославі (1905 р.) і Чернігові (1908 p.). Опубліковано 37 томів матеріалів (з них 16 томів за результатами з’їздів в Україні).
9.2. Утворення перших українських політичних організацій у Російській імперії: «Братство (Братерство) тарасівців».
Загальна українська безпартійна демократична організація. Революційна українська партія
Після періоду занепаду громадівського руху, зумовленого Валуєвським циркуляром 1863 року, українські громади у Російській імперії частково відновили свою діяльність у 1870-х роках. У Києві поряд із так званою «Старою громадою» утворилася «Молода громада», діячі якої тяжіли до соціал- демократичних поглядів. Після Емського указу 1876 року всередині київської «Старої громади» виник розкол між прихильниками курсу Володимира Антоновича, який дотримувався культурницької програми, і Михайла Драго- манова, який в еміграції закликав до політизації українського руху на основі посилення в ньому соціальних мотивів. Відсутність у Російській імперії політичних свобод штовхала українську молодь до створення таємних революційних організацій. Через брак національних організацій значна частина української молоді приєдналася до загальноросійського революційного руху.
222
ТЕМА 9
Першою українською таємною революційною організацією, яка свою програму ґрунтувала на ідеї національної свободи, стало «Братство (або Братерство) тарасівців». Організацію створили влітку 1891 р. харківські студенти І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич і студент Київського університету В. Боровик. Працюючи під час канікул у комісії з перепису нерухомого майна Полтавської губернії, вони відвідали Шевченкову могилу в Каневі й постановили заснувати національну українську таємну організацію. У Харкові навколо «Братства тарасівців» виникла студентська «Молода громада», тарасівці співпрацювали також з просвітницьким гуртком Русових. Гуртки «тарасівців» створилися в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові, Олександрії. Учасниками руху стали, наприклад, Микола Міхновський (у Києві) і Михайло Коцюбинський (у Чернігові). Програма «Братства тарасівців», опублікована в 1893 р. у львівському журналі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців», містила політичні питання - знищення національного гніту, об’єднання підавстрійських і підросійських українців, запровадження в Російській імперії національної автономії. «Тарасівці» намагалися налагодити постачання з Галичини на Наддніпрянщину українських видань. У травні 1893 р. у Харкові були проведені масові обшуки й арешти серед «тарасівців» і молодогромадівців, які закінчилися тим, що ці діячі підлягли різним термінам тюремного ув’язнення і кількарічному гласному поліцейському наглядові за місцем проживання - але поза межами столиць, губернських та університетських центрів.
У 1897 р. в Києві за ініціативою Володимира Антоновича й Олександра Кониського була заснована Загальна українська безпартійна демократична організація (ЗУБДО), що мала на меті об’єднання української інтелігенції. Помітними діячами організації були, зокрема, Павло Житецький, Сергій Єф- ремов, Микола Лисенко. В установчому з’їзді взяло участь близько 50 осіб, пізніше навколо ЗУБДО об’єднувалося близько 150 осіб - колишніх діячів київської «Старої громади», «Братства тарасівців» та інших представників української культурної еліти. Євген Чикаленко так згадував про свою реакцію на первісний проект статуту Загальної організації: «Вислухавши устав, я звернув увагу на те, що ця організація може внести дезорганізацію в існуючі подекуди громади, бо складається з поодиноких членів, а тим часом багато українців вже належать до громад; то краще було б витворити організацію з існуючих вже громад і подбати, щоб у всіх більших містах України свідомі українці організувалися б у громади, і тоді скликати вже на з’їзди делагатів від громад. Комар [Михайло Комаров] цілком згоджувався зо мною, але Ко- ниський доводив, що багато свідомих українців, живучи по всяких глухих закутках, відриваються від українського руху, затираються місцевими обставинами і навіки губляться для українського народу і для української справи».
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
223
У результаті гострої дискусії про структуру організації - об’єднання окремих членів чи громад? - від 1901 р. вона стала спілкою автономних громад. У розпорядженні ЗУБДО перебувала книгарня журналу «Кіевская старина». Організація не мала програми, не висувала перед своїми членами політичних гасел. Головні зусилля вона спрямовувала на інтелектуальну підтримку української інтелігенції (передусім на видання і розповсюдження україномовної літератури). Діяла до осені 1904 p., коли на її основі утворилися Українська демократична партія й Українська радикальна партія.
Першою українською партією в підросійській Україні була Революційна українська партія (РУП). Виникнення партії було пов’язане з загальним посиленням революційних настроїв у Російській імперії наприкінці
XIX ст. - зокрема з піднесенням студентського руху. Автором ідеї й назви РУП був Михайло Русов, студент Харківського університету, батьки якого - відомі українські діячі Олександр і Софія Русови - мешкали в той час у Полтаві. У 1899 р. на зборах студентської громади він заявив про необхідність ідейно-організаційної трансформації українського руху: «Нам не треба громад, нам треба партії!» На той час у національному русі чітко виділилась ідеологічно неоднорідна, але в цілому більш радикальна молодіжна течія. Її основними організаційними формами були студентські громади й учнівські гуртки.
Вважається, що РУП була заснована в Харкові 29 січня (11 лютого) 1900 р. на так званій раді чотирьох - Д. Антоновича, Б. Камінського, Л. Мацієвича та М. Русова. Насправді ж організаційне оформлення партії (цілеспрямоване творення місцевих організацій - «вільних громад», налагодження друку загальнопартійного періодичного органу «Гасло», створення керівних органів і місцевих комітетів тощо) тривало декілька років. Воно завершилося щойно в 1903 р. Водночас внутрішня боротьба, яка розгорілася навколо прийняття партійної програми, призвела до кількох внутрішніх поділів. Угруповання, які не здобули більшості (радикальні націоналісти Миколи Міхновського чи ліві соціал-демократи Маркіяна Меленевського), залишили партію й утворили окремі політичні організації. Більшість рупівців на чолі з Миколою Поршем, Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою вважали, що організація повинна бути національною партією, до як0ї входили б українці і яка б поєднувала націоналізм із марксизмом. Гасло самостійності України було замінено вимогою національно-територіальної автономії в межах Російської імперії. Останній з’їзд партії відбувся в грудні 1905 p.; на ньому оголошено про заснування Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП).
224
ТЕМА 9
9.3. Реакція російської громадськості й імперської влади на розвиток українського руху (Валуєвський циркуляр, Емський указ та ін.)
Державну ідеологію Російської імперії в галузі національної політики у XIX ст. визначала уваровська тріада «православ’я - самодержавство - народність», яку російський літературознавець, етнограф і публіцист Олександр Пипін вдало назвав «теорією офіційної народності». Теорія Сергія Уварова, президента Академії наук та міністра народної освіти, мала відповісти на питання, яким чином запозичити цивілізаційні досягнення Заходу відірвано від системи суспільних цінностей, які їх породили. Сучасні російські історики наголошують на помилковості ототожнення «теорії офіційної народності» з формуванням на етнічній основі російського (великоруського) націоналізму. Всі складові тріади С. Уварова були підпорядковані ідеї російської державності, розглядались як її об’єднувальні елементи. Поняття «народності» тут не було зорієнтованим на абсолютизацію етнічного походження, а виступало для означення «державного народу». Іншими словами, принцип «народності» повинен був теоретично обґрунтувати єдність царя з народом на релігійній основі православ’я. У 1860-х роках, у зв’язку з вимушеною лібералізацією імперського устрою, уваровська тріада вже не давала задовільних відповідей на суспільно-політичні зміни. На заході імперії найбільшу загрозу російська влада бачила в польсько-українському сепаратизмі, а найбільш прийнятними для протидії цьому вважала репресивні й заборонні акти. Стосовно українського руху вони проявились у виданні Валуєвського циркуляра (1863 р.) і Емського указу (1876 p.).
Валуєвський циркуляр був виданий 18 (ЗО) липня 1863 р. і розісланий до підпорядкованих (від 1862 р.) Міністерству внутрішніх справ цензурних комітетів - Київського, Московського і Петербурзького. У ньому дозолялося публікувати «тільки такі твори цією [українською] мовою, які належали до галузі красного письменства», натомість наказувалося «призупинити» пропуск до друку «книг малоросійською мовою як духовного змісту, так і навчальних та загалом призначених для початкового читання серед народу». Причини видання Валуєвського циркуляра можна розглядати у кількох взаємопов’язаних контекстах. Циркуляр був виданий у розпал масштабного польського повстання. У документі прямо вказано на зв’язок українофілів з політичними планами поляків. Крізь призму польського сепаратизму російська імперська влада дивилася також на нові форми української громадської активності: рух «хлопоманів», громадівський рух, створення приватного народного шкільництва. У Петербурзі цю активність сприймали як відголос
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
225
польських подій. Особливо турбували «хлопомани» - вихідці з польської шляхти, які заявили про перехід на бік українського руху. Були й інші мотиви. Циркуляр відображав боротьбу щодо соціального статусу між київськими інтелектуальними середовищами - українофілами й прихильниками збереження єдиного «русского» простору. Проглядається в ньому й відгомін дискусії про заміну національними мовами церковнослов’янської в православному богослужінні: консерватори прагнули не допустити до видання підготований Пилипом Морачевським переклад з церковнослов’янської українською Нового Завіту (перед тим ті самі церковні консерватори впродовж кількох десятиліть чинили перепони російському перекладові). Циркуляр був і відповіддю на активізацію селянського середовища та загрозу соціального збурення (влада підозрювала українофілів у соціалістичній народницькій орієнтації).
Текст циркуляра не був оригінальним витвором чиновників Міністерства внутрішніх справ. Він узагальнював донесення, які з початку 1860-х років надходили з Києва до Петербурга за ініціативою або посередництвом військового міністра Дмитра Мілютіна, начальника Третього відділу Імператорської канцелярії і шефа жандармів Василя Долгорукова, київських генерал-губернаторів Іларіона Васильчикова і (від грудня 1862 р.) Миколи Анненкова. Ключові фрази Валуєвського циркуляра (зокрема відомий вислів про українську мову: «не було, немає і не може бути») були запозичені без змін з листа голови Київського цензурного комітету Ореста Новицького до Валуєва від 27 червня 1863 р. У листі йшлося про те, що більшість освічених малоросіян з обуренням сприйняла ідею навчання українською мовою і доводить, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їх наріччя, яким користується простолюд, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Новицький народився на Волині в сім’ї православного священика, був якийсь час професором філософії в Київському університеті, крім богословських питань, розвивав теорію неподільності «Святої Русі». Виданню циркуляра передувала критика українофілів у московській, петербурзькій та київській пресі, розгорнута прихильниками єдності всеруського простору і противниками розвитку окремої української ідентичності. Головним рупором антиукраїнської інформаційної кампанії був Михайло Катков, редактор газети «Московскія вгьдомости». Вістря критики було спрямоване проти історика Миколи Костомарова як автора концепції «двох руських народностей» та ініціатора збору коштів для видання літератури для народу. Інтелектуальний замах Костомарова на єдність всеруського простору робив його в очах Каткова сподвижником поляків і сепаратистом.
Впровадження Валуєвського циркуляра призвело до затухання на певний час української громадської активності на Наддніпрянщині. У цьому пла¬
226
ТЕМА 9
ні набув популярності вислів Михайла Драгоманова про «антракт» в історії українофільства. Це був результат не тільки конкретної заборони. Скажімо, українофіли навіть не спробували для відновлення українського книгодрукування скористатися відносно ліберальним цензурним статутом 1865 року. Ефективність Валуєвського циркуляра Драгоманов пояснював слабкістю українського руху, малочисельністю його прихильників, відсутністю скристалізованої ідентичності, внутрішніми інтригами. У статті «Антракт з історії українофільства (1863-1872)» він писав, що тоді «українофільство показало себе самим слабим і недогадливим з усіх ліберальних напрямків у Росії». Російській владі відносно швидко вдалося розпорошити середовище українофілів: одних вислати у віддалені російські губернії «на державну службу» (ці висилки здебільшого були здійснені ще до видання циркуляра - восени
1862 і навесні 1863 року; тоді, наприклад, Павло Чубинський опинився в Архангельській губернії, Олександр Кониський - у Вологді, згодом у Тотьмі), а інших (як-от Пантелеймона Куліша) прямо залучити до адміністративної служби в Королівстві (Царстві) Польському. У 1864-1867 pp. Куліш працював у Варшаві високим чиновником Установчого комітету, створеного для приборкання поляків і русифікації Царства Польського.
Водночас дія Валуєвського циркуляра зумовила пошук нових можливостей для розвитку українського руху. Цензурні переслідування в Росії призвели до сконцентрування на тривалий час українського книговидання в Галичині. У другій половині 1860-х років колишні активні діячі недільних шкіл і громадівці - літератори, історики, етнографи, які поверталися на Україну після кількох років примусового перебування у віддалених російських губерніях, - звернули увагу на підавстрійську Галичину як на місце розгортання громадської активності. У результаті австрійських конституційних перетворень саме тут з’явилися широкі можливості для інституційного розвитку українського руху та налагодження книговидання українською мовою. Ключовими особами в налагодженні відносин між українцями Наддніпрянщини й Галичини після Валуєвського циркуляра стали Пантелеймон Куліш і Олександр Кониський. Вони встановили зв’язки з лідерами галицьких народовців (українофілів) - братами Олександром і Володимиром Барвінськи- ми, Корнилом Сушкевичем, Стефаном Качалою та іншими, намагаючись об’єднати зусилля і кошти для налагодження україномовного книговидання. Результатом цього досвіду стало створення у Львові - за ініціативою і фінансовою підтримкою наддніпрянських меценатів - Товариства імені Шевченка (1873 р.) з призначенням реалізувати загальноукраїнські літературні та видавничі проекти.
У другій половині XIX ст. російські імперські ідеологи мали значні труднощі зі створенням концепції модерної російської нації, а це означало, що
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
227
імперська адміністрація не здатна виробити ефективну національну політику. Тому єдиним способом регулювання національних відносин стали заборонні акти. Валуєвський циркуляр отримав продовження в Емському указі від 18 (ЗО) травня 1876 року. Указ заборонив друкувати українською мовою оригінальні та перекладні твори (навіть тексти до нот), ввозити з-за кордону українські книги й брошури, ставити українські вистави, влаштовувати концерти українських пісень та декламацій. До друку могли бути допущені за спеціальним дозволом Головного управління у справах друку тільки українські історичні пам’ятки та художні твори, але з дотриманням загальноро- сійської орфографії. В указі йшлося про фінансову підтримку русофільської газети «Слово», яка виходила у Львові, закриття українофільського часопису «Кіевскій телеграфь». У межах компетенції Міністерства народної освіти вказувалося на необхідність посилити контроль за навчальною літературою, усунути з навчальних закладів учителів-українофілів, вилучити зі шкільних бібліотек українські книги, а викладачів - вихідців з українських губерній скеровувати на роботу в російські регіони. Окремий пункт передбачав закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. М. Драгоманов і П. Чубинський як «небезпечні в краю агітатори» мали бути вислані з України.
При підготовці Емського указу імперська влада задіяла вже випробуваний Валуєвським циркуляром механізм добровільної мовної дискримінації, пов’язаної зі статусними амбіціями «освічених малоросів». Головним натхненником указу був Михайло Юзефович. Його предки належали до козацького роду - реєстрових козаків, які за службу на користь Речі Посполитої отримали шляхетство. Народився М. Юзефович на Полтавщині. Служив у російській армії, брав участь у російсько-турецьких війнах. Із 1840 р. - інспектор народних училищ Київської губернії. Був ініціатором утворення Київської археографічної комісії. У 1846-1858 pp. - куратор Київського навчального округу, 1857-1889 pp. - голова Київської археографічної комісії. Також був головою комісії для спорудження у Києві пам’ятника Богдану Хмельницькому (відкритий у 1888 p.), який трактував як символ всеруської єдності. Емський указ завдав серйозної шкоди українському рухові. Однак, як і Валуєвський циркуляр, він свідчив про обмежені централізаційні можливості російського самодержавства, його неспроможність запропонувати привабливу новочасну національну перспективу. Положення Емського указу не виконувалися повного мірою, деякі з них пізніше були переглянуті. Найтриваліший адміністративний ефект мали цензурні положення. Емський указ остаточно втратив чинність у 1905 р. після того, як 17 (ЗО) жовтня імператор Микола II підписав маніфест про запровадження в життя політичних свобод - у тому числі й свободи слова.
228
ТЕМА 9
9.4. Формування інституційної інфраструктури українського руху в Австрійській (Австро-Угорській) монархії: Ставропігійський інститут у Львові. Головна руська рада. «Галицько-руська матиця». «Народний дім» у Львові. Народовецькі громади. Товариство «Просвіта». Товариство імені М. Качковського. Наукове товариство імені Шевченка. Українське представництво («Руський клуб») у Галицькому крайовому сеймі. Редакційні гуртки «Слова» та «Діла»
До середини XIX ст. єдиною світською інституцією українців Галичини був Ставропігійський інститут, утворений згідно з рескриптом цісаря Йосифа II 1788 року. Його членам надано статус «настоятелів греко-католицької нації». Спочатку Ставропігійський інститут не мав власного статуту, а керувався у своїй діяльності статутами, звичаями, традиціями Львівського братства і декретами та розпорядженнями місцевої влади. Власні статути прийнято в 1864 і 1912 роках. Заклад стояв на лояльних позиціях щодо австрійської влади і водночас об’єднував здебільшого консервативні кола української світської інтелігенції греко-католицького обряду, серед яких були діячі науки, культури, високопоставлені урядові особи (Д. Зубрицький, Я. Головацький, А. Петрушевич, Ю. Лаврівський та ін.). У другій половині XIX ст. Ставропігійський інститут поступово перейшов на русофільські позиції. Матеріальною основою діяльності установи були доходи з нерухомого майна, друкарні, книгарні й добровільні пожертви громадян. Заклад опікувався функціонуванням Успенської церкви, церкви Св. Онуфрія та Свято-Онуфріївського монастиря у Львові. Попри втрату від середини XIX ст. монополії єдиної світської організації галицьких українців, Ставропігійський інститут продовжував залишатися впливовим осередком культурного життя; його діячі зробили вагомий внесок у розвиток історичних досліджень, архівознавства, лінгвістики, топоніміки, джерелознавства, етнографії, релігієзнавства, археології, музеєзнавства.
Першою легальною політичною організацією українців Галичини стала Головна руська рада (ГРР). Вона була заснована у Львові 2 травня 1848 р. в умовах революції в монархії Габсбурґів із санкції австрійської державної і греко-католицької церковної влади. Рада представляла інтереси галицьких українців перед центральним урядом у Відні та співтовариством слов’янських народів. Членом організації міг стати кожен народжений у Галичині «русин грецького обряду», який був свідомий своєї належності до «руської народності». Керівництво здійснювали єпископ Г. Яхимович (голова), канонік М. Куземський і юрист І. Борисікевич (заступники голови), о. М. Малинов-
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
229
ський і Т. Леонтович (секретарі). В організаційно-структурному аспекті ГРР складалася спершу з окремих тимчасових комісій, а згодом із постійних відділів: організаційного, кореспондентського, фінансового, народного (національного), конституційного, освітнього, духовного і «полюбовного», що працював із селянськими скаргами на колишніх поміщиків. На основі церковної структури ГРР створила в Галичині мережу місцевих філій - майже 50 дека- нальних рад, осередків громадського, політичного та культурного життя в провінції. У деяких місцевостях (Бережани, Жовква, Коломия) виникли ще й окружні осередки. Друкованим органом ГРР була «Зоря Галицька» - перша українська газета, що виходила від 15 травня 1848 р.
Головна руська рада будувала діяльність на двох програмних документах - петиції «львівських русинів» до цісаря від 19 квітня (петицію подали від імені греко-католицької консисторії й Ставропігійського інституту як єдиних тоді визнаних австрійською державою інституцій «руської нації») і відозві Ради до «руського народу» від 10 травня 1848 р. У петиції йшлося про історичну першість руського населення перед польським у Галичині, декларовано лояльність та вірнопідданство цісарському тронові й монархії Габсбурґів; заявлено сподівання на підтримку австрійським урядом розширення сфери використання української мови в освітніх закладах усіх рівнів, діловодстві й системі управління, підвищення освітнього рівня греко-католицького духівництва, досягнення правової рівності духівництва всіх християнських віровизнань, забезпечення для русинів доступу до адміністративно-управлінських посад. У відозві Рада висловилася за забезпечення вільного національного розвитку галицьких русинів як частини 15-мільйонного українського народу в складі Австрійської конституційної монархії. У практичній діяльності Ради задекларована єдність українського народу втілення не знайшла. Більшість членів Ради згодом схилилася до проросійської орієнтації, заклавши основи русофільської («москвофільської») течії в українському русі Галичини. Національно-політичними опонентами ГРР були польська Центральна рада народова і пропольський Руський собор, які виступали з програмою розвитку українського населення Галичини в межах польського культурного й політичного простору.
З метою реалізації своєї програми Головна руська рада в петиціях до імператорів Фердинанда І і Франца-Йосифа І, парламенту й уряду домагалася поділу Галичини за етнічним принципом і надання її східній частині національно-територіальної автономії з об’єднанням у самостійну адміні- стративно-політичну одиницю з українським Закарпаттям. Рада замані- фестувала на міжнародному рівні (на Слов’янському з’їзді в Празі у червні
1848 р.) через своїх делегатів (І. Борисікевича, Г. Гинилевича, О. Заклинсько- го) самостійницькі спрямування галицького українства; домоглася запро-
230
ТЕМА 9
вадження 1848 року навчання українською мовою в народних школах і викладання цієї мови як обов’язкового предмету в гімназіях, відкриття на початку 1849 р. кафедри руської словесності (української мови та літератури) у Львівському університеті; скликала перший з’їзд української інтелігенції у Львові - Собор руських учених (жовтень 1848 p.), під час якого завершено створення «Галицько-руської матиці» - товариства, що мало видавати популярні книжки для народу та стати науковим центром для історично-філологічних досліджень. Рада ініціювала заснування «Народно-, го дому» у Львові - осередку культурного і наукового життя українців міста і краю; забезпечила вироблення й утвердження національної символіки: синьо-жовтого прапора, герба - золотого лева на синьому полі, національного гімну, яким стала пісня на слова І. Гушалевича «Мир вам, браття, всім приносим». Завдяки лояльності й вірнопідданству цісарському тронові й Австрійській монархії Головна руська рада зберегла себе після польського антигабсбурзького збройного виступу у Львові 1-2 листопада 1848 p., який різко засудила. Але в умовах згортання демократичних ініціатив - зокрема після того, як у березні 1849 р. цісар Франц-Йосиф І розпустив парламент і проголосив «октройовану» конституцію, призначивши губернатором Галичини польського аристократа Аґенора Ґолуховського, - Головна руська рада перестала відповідати інтересам австрійської влади. За посередництвом
А. Ґолуховського уряд домігся від керівників Ради відмови від боротьби за негайний адміністративно-політичний поділ Галичини. Спроба зосередитися на культурно-просвітницькій роботі за умови зміни політичних обставин і прямої протидії крайової влади теж не була результативною. Головна руська рада була змушена в 1851 р. оголосити про саморозпуск і реорганізацію в комісію, що керувала будівництвом «Народного дому» у Львові.
Революція 1848-1849 років зумовила появу кількох важливих українських культурних інституцій просвітницького спрямування. Тоді під «просвітою» розуміли, як правило, комплекс заходів, спрямованих на підвищення рівня освіти населення, пропаганду нових знань, а також розвиток національної літератури і гуманітарних наук (передовсім вітчизняної історії). Це мало поєднуватися з підвищенням рівня моральності населення, тому особливу увагу звертали на навчання основ християнської релігії, прив’язаність до церкви та східного обряду. Ці завдання мала виконувати «Галицько-руська матиця» - українське культурно-просвітнє та наукове товариство в Галичині, створене в червні 1848 р. у Львові (статут затверджено 1861 року). Головною метою товариства було проведення просвітницької та видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва. Першим головою «Галицько-руської матиці» став Михайло Куземський. З початку 1860-х років «Матиця» перебувала в руках діячів старорусько-русофільської орієнтації (А. Петрушевич, Я. Головацький, Б. Ді- дицький та ін.), які не допускали до участі в діяльності товариства народовців.
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
231
Замкнутий, корпоративний тип «Галицько-руської матиці» зумовив її занепад, що дався взнаки вже у 1880-х роках. Утеча від гострих проблем того часу в далеке минуле, небажання відгукнутися на суспільно-культурні запити життя, культивування історично-етимологічного правопису та мови, яка в другій половині XIX ст. вже стала анахронізмом, позбавляло товариство можливості творчо впливати на процес становлення національної культури. «Галицько- руська матиця» проіснувала до 1939 р. З подіями «Весни народів» пов’язані й початки історії «Народного дому» - української громадсько-культурної установи в Галичині, створеної у Львові в 1851 р. з ініціативи Головної руської ради і за дозволом імператора Франца-Йосифа І. Статут товариства під назвою «Русько-народний інститут “Народний дім” у Львові» Галицьке намісництво затвердило щойно в 1869 р. Приміщення «Народного дому» збудоване на місці руїн університетської будівлі, яка згоріла 1848 року. «Народний дім» був однією з найбагатших українських інституцій. До його складу входили бібліотека, цінні музейні колекції історично-археологічного та природничого спрямування, друкарня; товариство мало доволі значний стипендійний фонд тощо. Перебував у руках консервативної «староруської партії».
У 1860-х роках серед ранніх народовців (українофілів) у Галичині набули поширення громади, свідомо організовані за наддніпрянськими взірцями. Перші дві народовецькі громади були утворені в 1862 р. у Львові серед вихованців духовної семінарії й серед студентів світських спеціальностей університету. Невдовзі народовецькі гуртки молоді на кшталт козацьких громад появилися вже поза Львовом, головним чином у гімназійних містах Галичини і Буковини (у Перемишлі, Самборі, Станіславі, Дрогобичі, Бережанах, Чернівцях та ін.). Найважливішу роль в організації мережі громад серед гімназійної молоді Галичини та координації їх діяльності відіграв Данило Та- нячкевич. Народовецькі громади мали усталену структуру, статут, у кожній були свій війт (голова), писар, касир, бібліотекар, контролер. При вступі до громади складали урочисту присягу. Вступ у громаду сприймався як вступ у козацький лицарський орден: громадівці називали себе козаками і вважали одне одного «братами», носили козацький стрій, намагалися поводитись у щоденному житті так, як поводились би, на їхню думку, запорозькі козаки. Головною метою діяльності громад була національна самоосвіта, обговорення актуальних мовно-літературних і політичних питань. Громадівці намагалися поширити українську мову в щоденному вжитку, витіснивши польську. Важливе місце в діяльності громад займало проведення декламаторських вечорів. Громадівці орієнтувалися на твори наддніпрянських письменників, істориків, фольклористів - насамперед на поезії Тараса Шевченка.
У результаті конституційних реформ в Австрійській монархії була створена законодавча база для вільного об’єднання громадян у товариства та організації, яка дала змогу й українцям згуртовуватися задля вирішення най¬
232
ТЕМА 9
важливіших питань суспільного розвитку в разі непорозуміння з владними структурами. У листопаді 1867 р. Франц-Йосиф І підписав (санкціонував) два закони - про товариства (Gesetz tiber das Vereinstecht) і про збори (Gesetz tiber das Versammlungsrecht), які мали значний вплив на розвиток громадської самодіяльності населення. їхня дія поширювалася на австрійську частину дуалістичної Австро-Угорської монархії, зокрема на Галичину й Буковину. Ці закони визначили порядок створення громадських об’єднань, зробивши цю процедуру досить прозорою і нескладною. Австрійське законодавство про товариства і зібрання та розвиток друкованого слова було частиною заходів, спрямованих на згладження гострих суспільних суперечностей та формування багатоступеневої системи регулювання соціальних і політичних відносин. Держава ніби сама виступала організатором громадської активності. Контрольована активність громадян відповідала загальній філософії конституційних перетворень у монархії Габсбурґів - утворення рухомої і водночас стабільної державної моделі, в якій значна роль була відведена середовищу громадських функціонерів, за посередництвом яких органи влади мали змогу посилювати одні та приглушувати інші настрої. На конституційному рівні свобода товариств і зборів була закріплена в 12-й статті Основного державного закону про загальні права громадян від 21 грудня 1867 року.
Суперництво між українофілами й русофілами в підавстрійській Галичині розгорталося насамперед у культурно-просвітній площині. У 1868 р. народовці (українофіли) створили у Львові товариство «Просвіта». Згодом товариство почало засновувати філії у повітах та відкривати читальні. З кінця XIX ст. товариство розгорнуло й діяльність в економічному напрямі - його члени займалися створенням крамниць, позичкових кас, комор. Головами «Просвіти» були, у числі інших, А. Вахнянин (1868-1870), Ю. Лаврівський (1870-1873),
В. Федорович (1873-1877), О. Огоновський (1877-1894), Ю. Романчук (1896- 1906). Найбільш суттєвого політичного забарвлення діяльність товариства набула під час головування Юліана Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями й поляками, українофілами та русофілами. На початку XX ст. товариство «Просвіта» випередило за всіма показниками аналогічні русофільські організації й до Першої світової війни здобуло панівні позиції в просвітньому русі. У1914 р. воно мало 75 філій, майже три тисячі читалень і близько 200 тис. членів. Галицькі русофіли, на противагу народовець- кій «Просвіті» й з метою модернізації свого руху, утворили в 1874 р. у Коломиї за ініціативою Івана Наумовича Товариство імені М. Качковського (у 1876 р. головний осередок перенесено до Львова). Товариство мало філії у повітових містах і містечках та підпорядковані їм читальні по селах. На початку XX ст. воно налічувало близько восьми тисяч членів, мало майже 30 філій і тисячу читалень. Національно-політична платформа Товариства імені М. Качковського еволюціонувала від толерування українофілів до посилення русофіль¬
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
233
ської орієнтації і переходу після 1908 p., коли відбувся розкол у русофільсько ¬ му русі, на відкрито проросійські позиції. Головне завдання цього товариства, як і «Просвіти», полягало у підвищенні освітнього рівня населення. З цією метою Товариство видавало різноманітну літературу (зокрема щомісячні книжечки та календарі переважно пізнавально-інформаційного змісту; політичні та художні твори русофільських діячів; твори російських письменників мовою оригіналу), опікувалося кооперативним рухом.
У 1873 р. у Львові було створено Товариство імені Шевченка (у народі ще мало назву «літературне»), реорганізоване в 1892 р. в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Засновниками Товариства були діячі культури й учені підросійської та підавстрійської України. У Східній Україні ініціатором заснування Товариства був Олександр Кониський. Серед фундаторів зі Східної України - В. Антонович, М. Драгоманов, П. Куліш, К. Михальчук,
І. Нечуй-Левицький, у Західній Україні - С. Качала, К. Сушкевич, Д. Гла- дилович, О. Огоновський та ін. Засновниками і меценатами Товариства виступили Є. Милорадович із родини Скоропадських, Д. Пильчиков, М. Жу- ченко, 32 жертводавці-галичани, а також студентське товариство «Січ» у Відні. Першим головою Товариства імені Шевченка було обрано Корнила Сушкевича. У статуті НТШ 1898 року так визначено мету організації: «Цілею Товариства є плекати та розвивати науку і штуку [мистецтво] в українсько- руській мові, збирати та зберігати різні наукові предмети та пам’ятки старовини України-Руси. До сеї ціли мають вестися: 1. наукові досліди: а. з філології і етнографії - руської і слав’янської, з історії українсько-руського письменства і штуки [мистецтва]; б. з історії, географії і археології України- Руси, а також з наук філософічних, економічних і правничих; в. з наук математичних, природописних і лікарських; 2. відчити і розмови наукові; 3. з’їзди учених, літератів і артистів, наукові подорожі і екскурсиї; 4. видавання наукових видавництв періодичних і неперіодичних; 5. премії і підмоги ученим і літератам; 6. удержування бібліотеки і музея; 7. удержування власної книгарні і друкарні». Ці програмні завдання заклали основи праці Товариства на багато років. За зразком тогочасних західноєвропейських академій наук НТШ поділено на наукові секції: Історично-філософічну, Філологічну та Математично-природописно-лікарську. Керував НТШ виділ (президія) на чолі з головою і науковим секретарем. У 1893-1897 pp. Товариство очолював Олександр Барвінський, 1897-1913 pp. - Михайло Грушевський. Головним періодичних виданням Товариства стали «Записки Наукового товариства імені Шевченка».
Інституціоналізація українського руху в Галичині відбувалася завдяки парламентським установам. Українське представництво в Галицькому крайовому сеймі, який збирався у Львові від 1861 p., діяло під різними назвами: «Руський клуб» (до 1895 p.), «Клуб руських послів соймових» (1895-
234
ТЕМА 9
1901), «Руський сеймовий клуб» (1901-1907), «Українсько-руський соймовий клуб» (1908-1913), «Український соймовий клуб» (1913-1914). Організаційне оформлення «Руського клубу» відбулося після виборів 1870 року - тоді вперше обрано його голову, заступника і секретарів. До того часу за традицією головою руського/українського представництва вважали греко-католицького митрополита, який насправді рідко брав участь у засіданнях сейму. Наради українські депутати проводили у приміщенні Львівської генеральної греко- католицької духовної семінарії. У 1860-х роках діяльність українського сеймового представництва організовував і спрямовував Юліан Лаврівський - юрист, депутат у курії сільських громад округу Самбір-Старе Місто-Стара Сіль, член Крайового виділу (виконавчого органу сейму). Організацію «Руського клубу» Лаврівський намагався моделювати за зразком «Польського кола» з наголосом на чіткому розподілі праці депутатів. У різний час головами «Руського клубу» були Йосиф Кульчицький, Стефан Качала, Юліан Романчук, Євген Олесниць- кий. Українське представництво працювало не завжди злагоджено. Давалися взнаки суперечності між селянами і священиками, українофілами й русофілами, особисті конфлікти. Для українських еліт у Галичині діяльність крайового сейму була важливою школою організації національно-політичної сфери. За час діяльності сейму його депутатами обиралися 185 українців, ще 14 осіб отримували мандати як вірилісти.
Важливими організаційними осередками українського руху в Галичині були редакції газет. До 1905 р. галицька преса мала всеукраїнське значення. За даними історика й бібліографа Івана Кревецького, у Галичині в другій половині XIX ст. друкувалося 70 відсотків усієї української преси. Від 1848 до 1900 р. тільки у Львові виходило 130 українських періодичних видань. У 1861-1887 pp. уЛьвові виходила суспільно-політична і літературна газета русофільського спрямування «Слово». Засновником і першим редактором був Богдан Дідицький (1861-1871), згодом Венедикт Площанський (1871-1887). На початку газета була відкрита й для авторів українофільської орієнтації. Загалом на сторінках газети друкувалися статті політичного змісту, економічні замітки та аналітичні огляди, статті на теми народної освіти, праці історичної, літературної і мовознавчої тематики, спогади, життєписи визначних політичних, громадських, літературних і церковних діячів, поетичні та прозові твори українських, російських та зарубіжних письменників. На противагу до «Слова», яке остаточно перейшло на проросійські позиції, група львівських народовців (українофілів) започаткувала в 1880 р. газету «Діло». Першим редактором «Діла» став Володимир Барвінський. Не будучи ніколи офіційним партійним органом, на практиці «Діло» відстоювало на своїх шпальтах політичну лінію «Народної ради» (від 1885 p.), а пізніше Української національно-демократичної партії (від 1899 p.). Газета різко критикувала русофілів («москвофілів»), пропагувала концепцію «органічної праці» - тобто
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
235
використання всіх легальних можливостей задля політичного, культурного й економічного розвитку нації. Політична проблематика концентрувалася на творенні «народності». Спершу «Діло» виходило етимологічним правописом, а з 1902 р. - фонетичним. Газета виходила до 1939 р.
9.5. Діяльність політичних товариств: «Руська рада» і «Народна рада». Утворення українських політичних партій у Галичині: Русько-українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Українська соціал-демократична партія
Поштовхом до створення політичного товариства «Руська рада» («Русская рада») став провал ініційованої Ю. Лаврівським у 1869 р. спроби українсько- польського порозуміння в Галицькому сеймі. Невдача з угодою виявила потребу в консолідації русько-українського суспільства для протидії посиленню позицій поляків у Галичині й водночас зумовила гострі внутрішні дискусії та остаточний поділ на русофілів і українофілів. Виступаючи з ідеєю утворення національної представницької інституції, Ю. Лаврівський прагнув подолати це роз’єднання. Політичне товариство «Руська рада» було створене в 1870 р. Хоча товариство задумувалось як загальнонаціональна інституція, однак за рахунок священиків з провінції русофілам вдалося здобути в ньому більшість; вони взяли у свої руки керівництво і врешті виключили з товариства українофілів. Практична діяльність «Руської ради» зводилася до подання петицій і меморандумів до Відня, а також участі у виборчих кампаніях до сейму й парламенту. Члени товариства дотримувалися консервативних анти- польських поглядів (зокрема різко критикували українсько-австрійсько-поль- ську угоду 1890 року, пізніше розгорнули антифонетичну кампанію). Головами «Руської ради» були лідери русофільського («москвофільського») руху в Галичині: Теофіл Павликов (1870-1879), Яків Шведзицький (1879-1886), Богдан Дідицький (1887-1909), Володимир Дудикевич (1909-1914). Товариство створило подекуди мережу філій на місцях: у Перемишлі, Рава-Руській, Жида- чеві, Самборі, Коломиї, Золочеві, Бродах, Стрию, Дрогобичі, Жовкві, - однак широкої активності в провінції так і не розгорнуло. З 1880-х років, у зв’язку з активізацією народовців (українофілів), русофільська «Руська рада» втрачала політичні позиції. Від 1900 р. товариство існувало, по суті, як частина Русько (Русско)-народної партії, утвореної прихильниками проросійської орієнтації на противагу Українській національно-демократичній партії.
236
ТЕМА 9
У відповідь на діяльність «Руської ради» і прагнучи здобути політичну першість в українському русі народовці (українофіли) у 1885 р. створили власне політичне товариство під назвою «Народна рада». Членами-засновниками цього товариства, яке мало відновити й розвинути політичну програму галицьких українців 1848 року, були Олександр Барвінський, Іван Белей, Стефан Качала, Кость Левицький, Василь Нагірний, Юліан Романчук та ін. У програмній відозві до «русинів Галицької землі!» новостворена організація брала зобов’язання продовжувати традиції Головної руської ради 1848 року, ідейно й практично протистояти політичному товариству «Руська рада», навколо якого об’єднувалися різні групи представників панруської («москвофільської») течії в українському русі. Безпосереднім поштовхом до створення народовцями власної політичної організації були результати виборів до австрійського парламенту 1885 року, на яких народовці не змогли ефективно протистояти кандидатам від греко- католицької церкви (так званим митрополичим кандидатам), що виступали з мовчазної згоди русофілів. Перші загальні збори «Народної ради» відбулись у 1888 р. До того часу діяв тимчасовий виділ (правління) товариства. Головами «Народноїради» були Олександр Огоновський (1885-1891 pp.) і Юліан Романчук (1892-1899 pp.); значна роль в організації діяльності товариства належала Кос- теві Левицькому, що виконував на початку функції секретаря. «Народна рада» стояла на позиціях єдності галицьких і наддніпрянських українців та самостійності українського народу від поляків і росіян, вимагала від австрійського уряду адміністративно-політичного поділу Галичини за національною ознакою на дві провінції - українську й польську, вживала заходів задля піднесення культурно- освітнього і матеріального рівня життя українського населення. Друкованими органами «Народної ради» були газети «Діло» (для інтелігенції) і «Батьківщина» (для селян). Лідери товариства (О. Барвінський, Ю. Романчук) були активними творцями українсько-австрійсько-польського порозуміння 1890 року (так званої «нової ери»). У1894 р. більшість учасників загальних зборів «Народної ради» на чолі з Юліаном Романчуком, невдоволена відступом австрійського уряду від домовленостей, прийняла рішення про перехід в опозицію. Угодовий курс стосовно австрійського уряду і правлячих у Галичині польських сил продовжила нечисленна група на чолі з Олександром Барвінським і Анатолем Вахнянином, яка в 1896 р. заснувала власну політичну організацію - Католицький русько- народний союз. У 1899 р. «Народна рада» виступила одним із засновників Української національно-демократичної партії.
Першою українською політичною партією в сучасному розумінні була Русько-українська радикальна партія (РУРП). Засновниками і лідерами партії були Іван Франко (до 1899 p.), Михайло Павлик (до 1914 p.), В’ячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Євген Левицький та ін. Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав Михайло Драгоманов. Галицькі радикали прагнули поєднувати відстоювання соціальних інтересів
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
237
українських селян із захистом національних прав українського населення. Критикуючи народовців за відсутність програми глибоких соціальних перетворень, радикали відігравали роль каталізатора суспільно-політичних процесів в українському суспільстві Галичини. Становлення радикальної течії супроводжувалося гострими внутрішніми дискусіями. В основі конфлікту двох поколінь українських радикалів були різні підходи до національного питання. Серед «старших» радикалів (С. Данилович, М. Павлик, І. Франко) тривалий час переважали соціалістичні ідеї в їх первісному тлумаченні з нехтуванням політичних аспектів українського руху. Це зумовлювалося не тільки критичними поглядами на стан українського суспільства в Галичині, а й небажанням загострювати відносини з польськими соціалістами. У польському й російському соціалістичних рухах старше покоління українських радикалів убачало найближчих союзників, сподівалося, що всупереч упередженням після встановлення соціально справедливого ладу знайде належне розуміння і прагнення українців до національної рівноправності. Група ж «молодих» радикалів (Ю. Бачинський, В. Будзиновський, С. Вітик, М. Ганкевич, О. Колесса, Є. Левицький, В. Охримович) намагалася розв’язати українське національне питання з позицій марксистської методології, спираючись на постулат політичної самостійності. Загальні підходи визначили ставлення двох поколінь українських радикалів до галицької автономії (зокрема до ідеї про адміністративно-територіальний поділ провінції за національною ознакою). На І з’їзді РУРП (4-5 жовтня 1890 р.) В. Будзиновський запропонував увести в програму-максимум партії вимогу створити власну національну державу, а в програму-мінімум - положення про розподіл Галичини на українську і польську частини. Ухвалена на з’їзді програма відобразила тимчасовий компроміс між «старими» і «молодими» радикалами. Позиція перших була відображена, зокрема, у положенні про скасування куріальної системи й запровадження загального, прямого і таємного голосування при виборах до всіх державних, крайових, повітових та громадських представницьких органів, а також у проголошенні необхідності еволюції внутрішньої політики Австро-Угорської монархії в напрямі «правдивого автономізму» - тобто широкого культурного і національного розвитку провінцій і народів. Пропозиції В. Будзиновського про власну національну державу і поділ Галичини до програми не ввійшли. Після дискусії було внесено положення про розширення автономних прав Галичини як окремої провінції Австро-Угорської імперії. Така автономія повинна була створити умови, щоби «всі жизненні справи краю були полагоджувані в самім краю». Водночас зазначалося, що розвиток народних мас можливий тільки на національному ґрунті. Теоретично обґрунтований Ю. Бачинським постулат політичної самостійності України (у працях: Украіна Irredenta (по поводу еміґрації). Суспільно-політичний шкіц / Написав Юліян Бачиньский. Львів,
238
ТЕМА 9
1895; Бачиньский Юлїян. Моя переписка з Михайлом Драгомановим (Додаток до «Украіни irredent-и»). Львів, 1900) таки був долучений до програми РУРП на IV з’їзді партії 29 грудня 1895 р. Після розколу Радикальної партії у 1899 р. частина членів увійшла до складу новоорганізованих українських Національно-демократичної та Соціал-демократичної партій.
Русько-українській радикальній партії не вдалося досягти бажаних впливів. Найвпливовішою в українському русі Галичини стала Українська національно-демократична партія (УНДП), утворена в 1899 р. на базі політичного товариства «Народна рада» й Русько-української радикальної партії. УНДП була новочасною політичною силою, що утверджувала мислення в категоріях модерної нації. Поєднання у програмі УНДП демократичних принципів з потребами українського національного розвитку, інституціалі- зація українського суспільства зумовили її перетворення на масовий політичний рух. За складом прихильників УНДП була коаліційною партією, охоплювала широкий спектр ідеологічних відтінків і соціальних груп: від осіб, близьких до соціалістів, аж до греко-католицьких священиків. Реалізовувати програмні стратегічні завдання (побудова самостійної і єдиної Української держави, на теренах Австро-Угорщини - здобуття українцями якнайбільшого політичного впливу, утворення автономного коронного краю з етнічних українських земель - Галичини, Буковини, Закарпаття) партія намагалася шляхом поєднання масових акцій і парламентської політики. Керівними органами УНДП були Народний комітет (відігравав також роль Центрального виборчого комітету партії; його першим головою був Юліан Романчук, від 1907 р. - Кость Левицький) і Ширший народний комітет, що діяли у Львові; тут щороку наприкінці грудня відбувалися партійні з’їзди. До чільних діячів УНДП на початку XX ст. належали Іван Франко (вийшов із партії в 1904 p.), Михайло Грушевський, Євген Олесницький, Володимир Охримович, Євген Петрушевич. Засобами поширення партійних ідей були газети «Свобода» (для широких верств народу) і «Діло» (спрямована на інтелігенцію). З початку XX ст. представництво УНДП у Галицькому сеймі й Державній раді було найчисельнішим і найвпливовішим серед інших політичних сил.
Лівоцентристські позиції в українському русі займала утворена в 1899 р. Українська соціал-демократична партія (УСДП), що поєднувала національні й марксистські ідеї. Стратегічною ціллю партії було створення Української соціалістичної держави. УСДП дотримувалася легальних методів боротьби. Партія входила до складу Соціал-демократичної робітничої партії Австрії і, разом з нею, до II Інтернаціоналу, підтримувала зв’язки з наддніпрянськими РУП і УСДРП. Організаційне становлення УСДП тривало декілька років через вузькість соціальної бази, територіальну розпорошеність українського робітництва, паралельну діяльність польських соціалістів, що контролювали профспілкові, культурно-освітні та інші організації. На початку XX ст. УСДП пред-
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ... 239
ставляв двотижневик «Воля» за редакцією Миколи Ганкевича. Між польською й українською соціал-демократичними лініями існував неофіційний розподіл сфер впливу: українці мали працювати серед сільськогосподарських робітників Східної Галичини й у містечках, а робітництво великих міст потрапляло під впливи польських соціалістів. Спільні дії посилювали масові акції (зокрема Першотравневі святкування, на яких українські соціалісти мали обов’язок виголосити промову про інтернаціоналізм). Деякі діячі УСДП, що раніше входили до польської Галицької соціал-демократичної партії, зберігали подвійне членство. До них, зокрема, належали лідери партії Семен Вітик і Микола Ганкевич. У 1905-1907 pp. до УСДП прийшло молодше покоління (Л. Ганке- вич, В. Левинський, В. Темницький, Є. Косевич, В. Старосольський). Ці діячі мали досвід боротьби серед української студентської молоді - здебільшого у Львівському університеті - й відповідні радикальні настрої. Вони були невдо- волені тим, що УСДП відіграє роль «етнографічного додатку» до польської соціал-демократії; вбачали в цьому джерело полонізації українських робітників. Загострення українсько-польських відносин відмежовувало українських соціал-демократів від польських, зближуючи позиції українських Соціал- демократичної, Національно-демократичної й Радикальної партій.
9.6. «Українське питання» в політиці австрійської влади. Вплив зовнішніх чинників на формування політики Відня щодо українців
Ставлення австрійської імперської влади до українського чинника упродовж XIX ст. визначали головно польське національне питання (однозначна нал аштованість польських політичних та інтелектуальних еліт на відновлення Речі Посполитої) і питання міждержавних відносин з Росією. У поле зору австрійських урядовців українське питання потрапило в 1840-х роках. Повною мірою почав використовувати його в імперських політичних планах Франц Стадіон, галицький губернатор у 1847-1848 pp. Тогочасна криза, яка вилилася в революцію, продемонструвала, що політично контролювати Галичину без підтримки українського населення, зважаючи на польські незалежницькі домагання, неможливо. Задля цього в Галичині за ініціативою Ф. Стадіона на декілька місяців раніше, ніж на територіях інших ненімецьких народів Австрії, було скасовано панщину; згодом у Львівському університеті створено кафедру руської словесності (української мови й літератури); обговорювалися також проекти адміністративного поділу Галичини на дві провінції за етнічною ознакою. З іншого боку, в процесі подолання кризи 1848-1849 років була розроблена й стратегія відносин із польськими політичними силами,
240
ТЕМА 9
яким, зрештою, було віддано пріоритет. Польській еліті було надано вищу політичну владу вже в першій половині 1849 p., коли граф Аґенор Ґолухов- ський був призначений галицьким намісником. Цей діяч, який тричі обіймав посаду намісника (у 1849-1859, 1866-1868 і 1871-1875 pp.), зміг значно розширити сферу польського впливу в провінції. Намагаючись позбавити українців владної підтримки, він переконував Відень у нелояльності «русинів» до корони, звинувачував їх у проросійських симпатіях. У результаті австрійський уряд відмовився від намірів поділити Галичину на дві провінції - польську й українську. Надалі австрійська центральна влада дотримувалася політики балансування між вимогами польської й української спільнот Галичини, основою котрої була стратегія взаємовиключних обіцянок та обережних поступок, яка втілювалася до кінця існування імперії.
У поле зору представників наукової та освітньої громадськості Росії під- австрійська Галичина потрапила в 1820-х роках. Контакти з галичанами спиралися на дослідження в галузі мовознавства, історії та етнографії. Вони засвідчили етнічну спорідненість галицьких русинів з «руським» населенням Російської імперії, але водночас показали й певну регіональну специфіку. У 1822 р. у Східній Галичині під час наукової подорожі слов’янськими землями побував Петро Кеппен - уродженець Харкова, близький до декабристів, згодом відомий російський статистик, географ і етнограф, академік Російської Академії наук. У наступні два десятиліття тон у цих контактах задавав професор Московського університету Михайло Погодін. Водночас він формував російську політику щодо українських регіонів у складі монархії Габсбурґів. Погодін побував у Львові в 1835,1839 і 1842 роках, зав’язав знайомства з місцевими польськими й українськими вченими (зокрема Д. Зубрицьким, І. Вагилевичем, Я. Головацьким), налагодив обмін літературою. Результати власних спостережень, а також матеріали листування з галицькими діячами М. Погодін поклав у основу двох доповідних записок, підготовлених для міністра народної освіти Сергія Уварова (у 1839 і 1842 pp.). Професор переконував міністра в необхідності підтримки галицько-руської літератури, регіональних мовознавчих досліджень, надсилання російської літератури в Галичину, надання матеріальної допомоги галицьким літераторам і вченим. Ця програма конкретних заходів підпорядковувалася ширшій слов’янофільській концепції М. Погодіна. Він уважав, що Росія повинна брати активну участь у житті слов’янських народів, сприяти їх звільненню з-під західних впливів і очолити в підсумку зростання слов’янської цивілізації як противаги Заходу. М. Погодін робив наголос на антиавстрійських настроях слов’янських народів, прогнозував близький розпад монархії Гасбсбурґів і констатував наявність у слов’ян симпатій і надій на Росію. У другій половині XIX ст. російська влада і громадськість пов’язували поширення російських позицій у Галичині з розвитком місцевого русофільського («москвофільського») руху.
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
241
Посилення позицій польської правлячої верхівки і, врешті-решт, перетворення Галичини на польську автономію в 1860-1870-х роках відбувалося на тлі протистояння проросійської (русофільської, «москвофільської») й українофільської течій серед русинів. Навколо цього протистояння австрійський і російський імперський уряди вибудовували тактику своїх дій у Галичині. Зовнішню політику Австро-Угорщини від 1870-х років визначали наростання протиріч із Росією та зближення з Німеччиною. Створення Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія; 1882 р.) та формування французько- російського блоку ставило під сумнів узгоджену політику Росії, Німеччини й Австро-Угорщини, зокрема стосовно польського питання. Австрійсько- німецьке зближення посилило інтерес правлячих кіл і громадськості Російської імперії до становища українського (руського) населення Галичини, активізувало заходи на підтримку галицького русофільства («москвофільства»). Можливий австрійсько-російський конфлікт стимулював зростання інтересу владних кіл Австро-Угорщини до «українського питання». Ймовірний використати його проти Росії з одночасним протиставленням полякам у 1880-х роках обговорювали у правлячих і дипломатичних колах Німеччини.
Під тиском Німеччини, занепокоєної політичним зміцненням поляків у Галичині, та з огляду на позицію Росії правлячі кола Австро-Угорщини наприкінці 1880-х років відверто зацікавилися становищем українців, демонстрували (взамін за лояльність) готовність підтримати їхній національно- культурний розвиток і задля цього були готові виступити посередниками в залагодженні українсько-польських відносин. Укладення міжнаціональної угоди в Галичині відповідало й внутрішньополітичним інтересам Відня. Зміцнілі на базі конституційних перетворень 1860-х років національні рухи розхитували внутрішню цілісність Габсбурзької монархії й вимагали до себе дедалі більшої уваги. Одночасно з польсько-українським зближенням у Галичині уряд готував чесько-німецьку угоду. Особливо наполягав на підтримці галицьких українофілів Ґустав Кальнокі, міністр закордонних справ Австро-Угорщини в 1881-1895 pp. У самій Галичині завдання реалізувати план послаблення проросійської течії через досягнення угоди між польськими правлячими колами й українськими народовцями було покладене на графа Казимежа Бадені, призначеного в 1888 р. галицьким намісником. Те, що на якийсь час інтереси центрального австрійського уряду, польських еліт у Галичині та місцевих українофілів збіглися, призвело до угоди 1890 року, яка увійшла в історію під назвою «нова ера».
242
ТЕМА 9
Рекомендована література:
Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині XIX - на початку XX ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2000. - Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. - С. 68-91.
Барвінський О. Спомини з мого життя. [Т. 1.] Частини перша та друга / Упоряд. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. - Нью-Йорк-Київ, 2004; Т. 2. Частини третя та четверта / Упоряд. А. Шацька; комент. Б. Янишина; ред. Л. Винар, М. Жулинський. - Нью-Йорк-Київ, 2009 (2010).
Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденції / За ред. О. Турія, упоряд. У Кришталович, І. Сварник. - Львів, 2002.
Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка (Львів). - 1991. - Т. ССХХІІ: Праці Історико-філософської секції. - С. 71-110.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999. - С. 114-184 (Розділ 3. Зародження та перші кроки українського національного руху).
Жерноклеєв О. С. Українська соціал-демократична партія (1899-1918). - Івано-Франківськ, 1997. - (2-ге вид., доповн.: Українська соціал-демократія в Галичині: Нарис історії. - Київ, 2000).
Журба О. І. Київська археографічна комісія, 1843-1921: Нарис історії і діяльності. - Київ, 1993.
Катренко А. М. Національно-культурна та політична діяльність Київської громади (60-90-ті pp. XIX ст.). - Київ, 2003.
Киричук О. Львівський Ставропігійський інститут у громадському житті Галичини другої половини XIX - початку XX ст. - Львів, 2001.
Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». - Київ, 2005.
Колесник І. І. Інтелектуальне співтовариство як засіб легітимації культурної історії України. XIX століття // Український історичний журнал (Київ). - 2008.-№ 1.-С. 169-193.
Короткий В. Володимир Антонович і Наукове товариство ім. Шевченка // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2008. - Т. CCLVI: Праці Історично-філософської секції. - С. 316-341.
Кутутяк М. Радикальна партія в Східній Галичині // Український історичний журнал (Київ). - 1990. - № 10. - С. 55-63.
Кураєв О. О. Український чинник у системі політичних інтересів Відня та Берліна (1843-1914) // Український історичний журнал (Київ). - Київ, 2006. - № 1.-С. 43-61.
ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
243
Маґочій П. Р. Культурні організації як засіб національного відродження: Товариство «Общество имени Михаила Качковского» в Галичині // Маґочій П. Р. Галичина (історичні есе). - Львів, 1994. - С. 185-227.
Маґочій П. Р. Історія України / Авторизов. пер. з англ. Е. Гийдела і С. Гра- чової. - Київ, 2007. - С. 317-330 (Розділ 29. Український національний рух у Наддніпрянській Україні після доби реформ), 349-357 (Розділ 32. Революція 1848 року), 374-391 (Розділ 34. Український національний рух в Австро- Угорщині, 1848-1914 роки).
Міллер О. Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл Імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання Олександра II // Україна модерна (Львів). - 1999. - Число 2-3 (за 1997-1998 pp.). - С. 76-102.
Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). - Санкт-Петербург, 2000 (2-ге вид., доповн.: Украинский вопрос в Российской империи. - Киев, 2013).
Наумов С. О. Створення Революційної української партії // Український історичний журнал (Київ). - 2006. - № 2. - С. 49-59.
Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Упоряд. М. М. Мудрий, Б. О. Сав- чик; авт. вступ, ст. О. Г. Аркуша; авт. прим. та комент. М. М. Мудрий. - Львів, 2011.
Орлевич І. Ставропігійський інститут у Львові (кінець XVIII - 60-і pp. XIX ст.). - Львів, 2001.
Пахолків С. Українська інтеліґенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / Пер. з нім. X. Николин. - Львів, 2014.
Расевич В. Виникнення та організаційні основи Української національно- демократичної партії // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1997.-Вип. 32.-С. 119-130.
Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів в Україні 1860-1870-хр.р. - Харків-Київ, 1930 (репринт: Miinchen, 1970).
Седляр О. «Галицько-руська матиця»: завдання, організація, члени товариства (1848-1870) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2012. - Вип. 21. - С. 668-692.
Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-і роки XIX століття) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2001. - Вип. 9. - С. 378-392.
Сіромська Г. Народний Дім у Львові: від старорусинства до русофільства (середина XIX - початок XX ст.). - Львів, 2014.
Сухий О. Товариство імені Михайла Качковського: організаційні засади та напрями діяльності // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2001. - Вип. 9. - С. 393-403.
Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання (1847-1914): Збірник документів і матеріалів / Відп. ред.
244
ТЕМА 9
Г. Боряк; упоряд. Г. Боряк, В. Баран, Л. Гісцова та ін. - Київ, 2013 (2-ге вид. / Упоряд. Г. Боряк. - Київ, 2015).
Хмарський В. М. Археографічна діяльність Одеського товариства історії і старожитностей. - Одеса, 2002.
Чикаленко Є. Спогади (1861-1907): Документально-художнє видання / Пе- редм. В. Шевчука. - Київ, 2003.
Чорновол І. Поляки й українці у політиці Австро-Угорщини в другій половині 80-х років XIX ст. («Українська інтрига» гр. Г. Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: 36. наук, праць. - Львів, 1995.-Вип. 2.-С. 71-81.
Чорновол 1.199 депутатів Галицького сейму. - Львів, 2010.
Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901 (Нарис з історії українського парламентаризму). - Львів, 2002.
Янишин Б. М. Політичне товариство «Народна рада»: організаційні заходи та політична програма (1885-1888 pp.) // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2003. - Вип. 6. - С. 214-225.
Янишин Б. М. Українська міська політична еліта в Галичині та народовський рух останньої третини XIX ст.: становлення та інституційний розвиток. - Київ,
2008.
Контрольні завдання:
1. Поясніть значення терміна «інтелектуальне співтовариство» стосовно українського руху XIX ст.
2. Визначте особливості процесу інституціоналізації українського руху в Російській імперії та Австрійській (Австро-Угорській) монархії.
3. Порівняйте організаційну інфраструктуру українського руху в Російській імперії й Австрійській (Австро-Угорській) монархії.
4. Визначте націєтворчі функції українських інституцій у XIX ст.
5. Визначте внутрішні й зовнішні чинники, які формували політику щодо українців у XIX ст. російського та австрійського імперських урядів.
Тема 10
Ідейні основи українського руху в другій половині XIX століття
План лекції: 1. Народництво («народолюбство») як світоглядна основа українського руху в Російській імперії. Концептуалізація національної історії: історіософія Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Гру- шевського. Світогляд, історіософія та ідеологія Пантелеймона Куліша.
2. Політичні ідеї Михайла Драгоманова. «Культурницька» і «політична» течії в українському русі. Ідея національної єдності українців. 3. Національно- політичні орієнтації українського суспільства в Галичині, на Буковині й Закарпатті: полонофільство, русофільство («москвофільство»), українофільство. 4. «Соціалізація» національної ідеї в Галичині. Філософський світогляд Івана Франка. «Націоналізація» селянства.
10.1. Народництво («народолюбство») як світоглядна основа українського руху в Російській імперії. Концептуалізація національної історії: історіософія Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського. Світогляд, історіософія та ідеологія Пантелеймона Куліша
Органічним явищем українського «національного відродження», його теоретичною основою було так зване «народолюбство». На зламі XVIII- XIX ст. певну роль у генезі українського народолюбства відіграло вітчизняне шляхетство - передусім та його частина, яку прийнято називати традиціоналістами або «прогресивними консерваторами». Ці діячі не хотіли змиритися з повним поглинанням Росією Малоросії, орієнтувалися на традиційні для українства форми суспільного життя і виступали з критикою надмірної централізаторської політики в Російській імперії. У XIX ст. деякі представники шляхетського традиціоналізму «піднімалися» над станово-корпоративними інтересами, вказували на потребу відстоювати «загальне добро». Так, у промові на зібранні дворянства Роменського повіту в 1801 р. Василь Полетика
246
ТЕМА 10
використав образ Богдана Хмельницького, який начебто «із царства вічності» дорікає нащадкам за те, що вони «зневажанням загального добра і шуканням власного» втратили все, здобуте під час визволення від польського гніту. Це «гетьманолюбство» і «козаколюбство» представників панівної верстви мало прямий вплив на формування національної самосвідомості молодої української інтелігенції, закладало основи її «українолюбства» і «народолюбства». Сама ж українська шляхта - тобто нащадки козацької старшини, які отримали в Російській імперії права дворянства, - не змогла перетворити ідею народолюбства на ідею національності, хоча й підготувала для цього ґрунт.
Поєднання ідеї народолюбства з національною ідеєю відбулося зусиллями інтелігенції. Надалі, після шляхетського (старшинського) етапу, в генезі українського народолюбства визначальними, як стверджує історик Сергій Світ- ленко, були такі чинники: 1. Наявність багатомільйонного українського селянства, тоді як українське населення міст розчинилося в російськомовному міщанському стані імперії. 2. Стійкість пізньобарокової (Григорій Сковорода) української філософської традиції, яка виявилася співзвучною з настроями суспільства. 3. Мовно-етнографічні зацікавлення та спрямування нової української літератури (зокрема драматургії), що розвивалася спочатку в руслі малоросійства, а згодом (від Т. Шевченка) - українськості. 4. Ідейне наповнення російської літератури, яка, з одного боку, була важливим засобом поширення серед українства прогресивних ідей Заходу, сприяла встановленню зв’язку європейського лібералізму з українськими традиціями, а з іншого - формувала покоління «нігілістів», що в підсумку спричинило перехід частини української молоді від місцевого народолюбства до російського соціально-революційного народництва. 5. «Слов’янське відродження» (його ідеї найвиразніше відбилися в програмі Кирило-Мефодіївського товариства), а особливо польські впливи («українська школа» в польській літературі, рух «хлопоманів»). 6. Поступ європейських народів від старих абсолютистських порядків до нових форм суспільного буття (у XIX ст. звернення через фольклор до ідеї народності стало загальноєвропейським явищем; формувався новий європейський ідеал суспільної організації, який спирався на ідею народу-нації). 7. Осмислення ідеї народу-нації у філософії доби Романтизму, яка на початку XIX ст. охопила різні сфери європейської культури, знаменуючи теоретичне відмежування від норм і догм класицизму, від головних ідей Просвітництва; це стало результатом розчарування наслідками Французької революції та інших соціальних потрясінь.
Сергій Світленко визначає українське народолюбство як «національну форму загальноєвропейського демократизму». Чинник західноєвропейського лібералізму відіграв помітну роль уже при формуванні світогляду першого покоління українських «народолюбців» у другій чверті
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
247
XIX ст. До прикладу, батько Миколи Костомарова виховував сина в дусі вольтер’янства і руссоїзму. Сам історик згодом міг напам’ять цитувати французьких просвітників і німецьких романтиків. Микола Костомаров (1817-1885) був сином російського поміщика й української кріпачки. Його світогляд великою мірою сформувався підо впливом історії Слобожанщини - території, яка своєрідним «клином» входила до складу України, була одночасно українською і російською, дворянською і демократичною, вишукано-інтелектуальною й елементарно-народною. На цій пограничній території національні відмінності бачилися виразніше, ніж у центральних регіонах України. Випускник історико-філологічного факультету Харківського університету, Костомаров ніколи не був суто кабінетним ученим - він поєднував фахове заняття історією (у 1846 р. став ад’юнктом російської історії в Київському університеті) з активною громадською діяльністю (був членом Кирило-Мефодіївського товариства). Після повернення з заслання у 1859 р. Костомаров отримав запрошення Петербурзького університету зайняти кафедру російської історії, яку до цього обіймав академік Микола Устрялов. Лекції Костомарова користувалися великою популярністю. З ініціативи Костомарова в Петербурзі у 1861 р. було засновано перший український літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал «Основа». Редакцію очолив Василь Білозерський. З надрукованих Костомаровим у журналі історичних розвідок найбільший суспільний резонанс мали «Думки про федеративне начало в Древній Русі» («Мысли о федеративномъ началгь въ Древней Руси»), «Дві руські народності»(«Двгь русскія народности»), «Риси народної південноруської історії» («Черты народной южнорусской ucmopiu»). Ці твори викликали не тільки наукові суперечки, а й прямі нападки на Костомарова представників офіційної історіографії, які звинувачували його у спробах «розкладення вітчизни» та «українофільстві». З іншого боку, розважлива позиція Костомарова як викладача не завжди збігалася з настроями радикального російського студентства. У 1862 р. журнал «Основа» перестав існувати, а Костомаров залишив Петербурзький університет. До своєї смерті в 1885 р. він жив у Петербурзі, активно займався історичними дослідженнями, працював як археограф.
Розуміння ролі народу в історії привело Миколу Костомарова до висновків про значення історії для самого народу. Для вченого концептуальною основою світогляду була теза про багатовікову боротьбу на Русі двох начал: демократичного федеративно-вічевого (у перспективі - українського) і монархічного, спрямованого до централізації й самодержавства (російського). Виникнення козацтва історик пояснював суспільно-політичними умовами, ставив козацтво в контекст загальнонародної історії, суть якої в той час полягала, на його думку, в протистоянні між польською шляхтою й укра¬
248
ТЕМА 10
їнським селянством. Костомаров чи не першим показав війну під проводом Хмельницького як «козацьку революцію», боротьбу широких верств народу за «права і вольності». Особу гетьмана науковець трактував як виразника прагнень народу, як знаряддя потреб свого часу - не гетьман підняв народ до повстання, а суспільна необхідність вивела Хмельницького з бездіяльності. У трактування подій XVII століття вчений вкладав уявлення зі свого часу, заявляючи, що метою Хмельницького було «дати своїй Україні повну незалежність, хоча не міг сам відмовитися від засвоєного в юності ідеалу шляхетського ладу». У1882 р. Костомаров опублікував монографію «Мазепа». Згідно з інтерпретацією дослідника, гетьман Мазепа як історична особа не був виразником загальнонаціональної ідеї; його державна і політична діяльність не одержала розуміння й підтримки більшості народу. Згідно з народницькою інтелектуальною традицією її прихильники - і зокрема Костомаров - вважали, що в суперечці між державою і народом завжди правий народ; і коли держава не задовольняє елементарних соціально-політичних і господарських потреб свого народу, то народ має право бунтувати проти такої держави.
У категоріях народолюбства розглядав історичний процес і Володимир Антонович (1834-1908). Народившись у польській родині, науковець урешті-решт розірвав із польсько-шляхетським середовищем і перейшов на бік українського руху. Антонович був випускником медичного (1855 р.) та історико-філологічного (1860 р.) факультетів Київського університету. З 1870 р. він працював у цьому університеті як викладач; водночас займався публікацією джерел, керував Історичним товариством Нестора-Літописця. Антоновичу належить, за висловом Осипа Гермайзе, «спроба створення української концепції історії України». Культурництво й еволюціонізм - основи цієї концепції. Антонович розумів світовий історичний процес як взаємодію певних сил, начал і провідних ідей, що створюються соціальним оточенням. Щоби збагнути ті сили, потрібно насамперед вияснити антропологічні, географічні, історично-побутові обставини, в яких перебував певний народ. Антонович відмовлявся від моністичного зведення цих обставин до однієї першопричини, будучи прихильником думки про взаємну залежність багатьох причин і плюралістичного розуміння чинників історичного розвитку. Поняття «національності» історик визначав через елементи антропологічг ного і психологічного характеру. На цій основі він будував свої міркування про докорінну відмінність українського народу від російського і польського - насамперед в етнопсихологічному плані. Антонович першим запропонував для практичного вжитку термін «Україна-Русь», який мав утверджувати причинно-наслідковий зв’язок історичного минулого і сьогодення та сприяти консолідації українського народу. Історію України в давньоруський період дослідник описував крізь призму демократичних і централістських
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
249
тенденцій, які проявлялися в протистоянні між «громадою» і «дружиною», а від XVI ст. основною вважав боротьбу аристократичного (шляхетського) і вічевого (козацького) елементів. На думку Антоновича, козаччина була носієм української національної ідеї, але вона не розвинулася до рівня загальнонародного феномену, бо козацтво прагнуло до реалізації насамперед станових інтересів, подібних до польсько-шляхетських. Сповна втілити в життя «одвічний демократизм» українцям перешкоджав брак розвинутої культури як серед народу в цілому, так і серед його лідерів. Водночас історик рішуче заперечував культуртрегерську роль польської аристократії на Волині, Поділлі й Київщині. Відновлення громади як органічно української форми організації народного життя Антонович пов’язував з розвитком громадівського руху в другій половині XIX ст.
Виняткове місце в українській історіографії та процесі модерного на- цієтворення займає Михайло Грушевський (1866-1934). Він народився в Холмі, якийсь час жив на Кавказі (у Тифлісі), де батько працював директором народних шкіл, вищу освіту і ступінь магістра здобув на історико- філологічному факультеті Київського університету, був учнем Володимира Антоновича. На думку Омеляна Пріцака, світогляд Грушевського складався у 1880-х роках, але на базі суспільної проблематики двох попередніх десятиліть, - тому не дивно, що його зацікавили насамперед суперечки слов’янофілів із західниками, питання історичних початків Русі, козацтва, а не модні теорії соціальної революції. З цього приводу Грушевський писав у споминах: «Мій світогляд формувався в поміркованім ліберальнім напрямі з народницькими ухилами, з культурно-національною закраскою». У 1890-х роках історик пережив складну духовну та світоглядну кризу, у підсумку якої розірвав із провіденціальною візією світу і перейшов на позитивістські позиції. Визнання до Грушевського як історика прийшло у Львові, де в 1894-1913 pp. він працював викладачем університету, очолював Наукове товариство імені Шевченка. У вступній лекції у Львівському університеті 12 жовтня 1894 р. Грушевський так сформулював своє кредо історика: «Народ (...) і єсть і повинний бути альфою і омегою історичної розвідки. Він - з своїми ідеалами й змаганнями, з своєю боротьбою, поспіхом і помилками - єсть єдиний герой історії. Зрозуміти єго етап економічний, культурний, духовний, єго пригоди, єго бажання й ідеали - єсть мета нашої історії». У 1898 р. вийшов друком перший том його фундаментальної «Історії України-Руси» (всього до 1936 р. вийшло 10 томів у 11 книгах, які охоплювали період від найдавніших часів до Гадяцької унії 1658 року). Це був початок створення першої цілісної концепції національної історії України, яка відповідала вимогам модерного націєтворення і на рівних - за обсягом залученого матеріалу та глибиною інтерпретацій - протистояла
250
ТЕМА 10
панівній тоді в російській історіографії (Микола Карамзін, Сергій Солов- йов, Василь Ключевський, Михайло Погодін) схемі історичного розвитку східного слов’янства.
В завершеному вигляді свою концепцію історії України Грушевський виклав у статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», надрукованій 1904 року в петербурзькому збірнику «Статьи по славяновгьдгьнію». Головною тут була теза про те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як немає «общерусскої» народності. По-суті, історіографічні новаторства Грушевського можна викласти трьома пунктами: а) спадкоємницею Київської Русі є тільки «українсько- руська народність»; б) вивчати потрібно насамперед історію народу, а не держави, що зумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів; в) історію української, білоруської й великоруської народностей треба вивчати окремо, в їх генетичному розвитку, від початків до сьогодення. Нерозривність і тяглість української історії, на якій Грушевський робив особливий наголос, була неодмінною умовою конструювання будь-якої модерної національної концепції історії. Ця ідея безперервності була закладена уже в самій назві головної праці «Історія України- Руси». У своїй основі М. Грушевський був представником народницького напряму в українській історіографії, бо в центрі історичного процесу ставив український народ як етнологічно-історичну цілість, де панував примат соціальних інтересів над державними. Однак поряд з ідеєю примату народу в науковій творчості Грушевського проходить ідея української державності, що було пов’язане з науковими студіями вченого над історією козаччини та добою Б. Хмельницького, а також з політичною діяльністю самого історика під час української революції 1917-1918 років. Ідея безперервності українського історичного процесу, автором якої був Грушевський, була прийнята представниками «державницької школи» в історіографії (багато з них були його учнями).
У XIX ст. великий (може, навіть більший, ніж класичні історики) вплив на формування ідейних основ українського руху мали інтелектуали, які створювали літературні образи минулого, надаючи їм національних смислів. Найвизначнішою постаттю серед них був Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він народився на Чернігівщині в сім’ї заможного хлібороба і доньки козацького сотника. Декілька років був вільним слухачем у Київському університеті (повноправним студентом стати не зміг, оскільки батько не отримав дворянських прав). Завдяки здібностям і честолюбству, а також підтримці Михайла Максимовича і Михайла Юзефовича, отримав змогу працювати вчителем у Луцьку, Києві, Петербурзі. З Петербурга листувався з членами Кирило-Мефодіївського товариства, за що потрапив під слідство й арешт.
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
251
У 1860-1870-х роках Куліш, налагодивши контакти з галицькими народовцями та розгорнувши спільні видавничі проекти, був головним рушієм ідеї української національної єдності. У житті Куліша було багато різких поворотів: він неодноразово змінював національно-політичні симпатії (у різні періоди був українофілом, русофілом, полонофілом і навіть туркофілом або поєднував ці орієнтації), вагався між новочасністю і традицією - в останній період життя обстоював право українського народу на самобутній розвиток з одночасним доведенням переваг хуторянського побуту над міською цивілізацією («Хуторская философія и удаленная от света поззія», 1879 p.), врешті-решт чергував опозиційну громадську діяльність із чиновницькою службою на користь імперії (брав участь у русифікації Царства Польського). Так само змінювались історичні уявлення Куліша. Від раннього романтичного захоплення козаччиною він прийшов у своїх творах («Исторія возсо- единенія Руси», 1874-1877 pp.; «Отпаденіе Малороссіи отъ Польши», 1888— 1890 pp.; «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року», 1882 р.) до переважно негативної оцінки козацько-селянських повстань і їх проводирів, почав вивищувати культуроносну місію польської шляхти й російського царизму для України. Світоглядні позиції і творча діяльність Куліша мали ліберально-поміркований просвітньо-культурницький характер. Стихійна, озлоблена сила «черні», вважав Куліш, руйнує культуру, досягнення цивілізації. Категоричність Куліша, на думку Михайла Драгоманова («добродій Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного»), мала й позитивні результати: вона сприяла критичній переоцінці романтичної ідеалізації козаччини, показувала, що історію України потрібно осмислювати в системі не тільки національних координат, а й загальнолюдських цінностей. Так само Іван Франко вважав, що для дослідників творчості Куліша надзвичайно привабливими будуть «ота хиткість Кулішева, ота пристрасть, оте вічне шукання якихсь нових ідеалів, нових богів і нової віри». Трапляються й визначення літературної ролі Куліша як першого українського модерніста.
10.2. Політичні ідеї Михайла Драгоманова. «Культурницька» і «політична» течії в українському русі.
Ідея національної єдності українців
Канадський історик Сергій Єкельчик так визначає історичну роль в українському русі Михайла Драгоманова: «До Драгоманова українська політична думка існувала в зародковому стані, фраґментарно і приховано проявляючись
252
ТЕМА 10
у формі історичних, етнографічних, філологічних досліджень; він уперше надав їй цілісности і створив українську політичну публіцистику. Нарешті, саме вплив Драгоманова великою мірою визначив федералізм як ідеологію українського руху (в Галичині до кінця XIX століття, а в Наддніпрянській Україні аж до 1917 року)». Як напрям у державно-правовій ідеології федералізм пов’язаний з розвитком ідей раціоналізму, Просвітництва (зокрема теорії природного права). Думка про те, що всі люди за своєю природою рівні й вільні, а будь-яке гноблення й нерівність у суспільстві походять не від Бога чи природи, а від людини, спонукала мислителів-просвітників виробити різні моделі суспільної організації, серед них і федерацію. Спрямований проти політичного й економічного панування великих націй над меншими, пригнобленими, федералізм став чільною ідеологією національно-визвольних рухів. «Проблему національної свободи, - пише С. Єкельчик, - Драгоманов розумів як частину політичної свободи, яку, своєю чергою, не мислив без свободи соціяльної. Всі ці аспекти об’єднувало головне поняття політичної філософії мислителя, найважливіше для розуміння його суспільного ідеалу, - федералізм».
Михайло Драгоманов народився в Гадячі на Полтавщині в родині збіднілого дворянина козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі та Полтавській гімназії. У 1859-1863 pp. - студент історико- філологічного факультету Київського університету. З 1864 р. працював на кафедрі античної історії цього ж університету приват-доцентом, а від 1873 р. - штатним доцентом. Упродовж 1870-1873 pp. Драгоманов перебував у закордонному науковому відрядженні, під час якого відвідав найбільші наукові центри Європи: Берлін, Гейдельберґ, Цюрих, Прагу, Рим. Проїздом двічі спинявся у Львові, де познайомився з галицьким інтелектуальним і політичним середовищем. Був одним із найактивніших діячів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства й особливо Київської громади. Восени
1875 p., в атмосфері посилення з боку російської влади тиску на український рух, Драгоманова звільнили з університету і віддали під нагляд поліції. Допомагаючи Драгоманову уникнути арешту, керівництво громади відрядило його за кордон для організації видання журналу. Публіцист переїхав спочатку до Відня, а згодом до республіканської Швейцарії, де оселився поблизу Женеви. З осені 1876 р. Драгоманов разом з однодумцями (серед них були Сергій Подолинський, Федір Вовк, Михайло Павлик) працював над створенням друкарні та редакції. У підсумку в 1878-1882 pp. вийшло друком п’ять збірників журналу «Громада». Це був перший сучасний український політичний часопис. Тоді ж виник і перший український гурток соціалістичного спрямування, очолюваний Драгомановим.
У 1886 р. Драгоманов розірвав відносини з київською «Старою громадою», члени якої були невдоволені його надто радикальними поглядами й
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
253
відмовилися фінансувати діяльність за кордоном. Свій розрив з київським середовищем, у якому перевагу здобули так звані культурники на чолі з Антоновичем, Драгоманов окреслив у двох листах. Його «перший лист до киян» у лютому 1886 р. був зверненням до київської «Старої громади» у відповідь на звинувачення з її боку в невиправданій політизації Драгомановим українських видань за кордоном та незначну їх ефективність для розвитку українського руху. Велику частину відповідальності Драгоманов покладав на киян - зокрема вказував на відсутність у женевських виданнях авторів з України, невиконання громадою фінансових зобов’язань, звинувачував київських громадівців у національно-політичній бездіяльності та критикував їх за підтримку консервативного проавстрійського і клерикального курсу галицьких народовців. Значна частина листа була присвячена ідейним суперечкам. Драгоманов наголошував, що в публікаціях за кордоном «ви- сказувалась в перший раз після рукописів Шевченка політично-соціально- культурна программа українська - без цензури, перед усім світом, європейським і россійським», що ці публікації відвернули частину української молоді від розчинення в російському народницькому русі, змусили галицьких народовців звернути увагу на соціальні (а не тільки національно-релігійні) питання. Він намагався довести правильність своєї позиції - «потребу поставити український рух на грунт європейський ідейно і географічно», зокрема, узгодити його з інтересами урядів і суспільств європейських країн: «Україна не може інтересувати Европу з національно-діпломатичного боку (тепер навіть Польща з цього боку нікогісінько не інтересує), а могла б інтересувати з двох боків: як один з фокусів демократичного строя і як один з фокусів російського] прогресивно-культурного руху, як би він був». У листі Драгоманов декларував розрив з київською «Старою громадою» і бажання виїхати до Америки на викладацьку роботу. Врешті-решт останні роки життя (1889-1895) він провів у Болгарії, де працював професором кафедри загальної історії Софійського університету.
На відміну від романтично-позитивістського культурницького бачення українського минулого, сформованого Костомаровим і Антоновичем, Драгоманов впровадив до теорії українства політичну візію свого часу. Під впливом творів європейських ліберальних інтелектуалів він сформував плюралістичний світогляд, у якому поряд гармонійно стояли лібералізм, еволюціонізм і конституціоналізм англійського типу, захист індивідуальності перед державою, культура як база функціонування ідеальної республіканської системи, відмінної від радикалізму та клерикалізму (науковець ставив протестантизм вище від православ’я), а також етичний (не політичний, а громадівський) соціалізм. Драгоманов був прихильником ідеї демократизму й федералізму, намагався поєднати завдання українського руху з сучасними
254
ТЕМА 10
йому західноєвропейськими ліберально-демократичними та соціалістичними течіями в суспільному житті. У національному питанні Драгоманов був прихильником утворення федеративної держави, побудованої на засадах адміністративного децентралізму і культурно-національної автономії. Зразком для такої держави він уважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Визнаючи історичні права українців на самовизначення, Драгоманов не вірив у можливість відновлення національної державності. Як політик він намагався спрямувати український рух на боротьбу за демократизацію та федералізацію в межах Російської й Австро-Угорської імперій. Серед учених немає єдиної думки стосовно природи уявлень Драгоманова про українське національне питання. Одні пояснюють їх вірою в «доброго російського демократа» й у принципи загальнолюдського космополітичного анархізму, інші вказують на раціональні мотиви - відсутність масового українського руху та врахування російської дійсності, мовляв, Драгоманов ясно усвідомлював, що український рух, на відміну від польського, має перспективи лише остільки, оскільки він не послаблюватиме, а зміцнюватиме російську демократію, сприятиме розвиткові в Росії місцевого самоврядування. Досягнення українцями суверенітету, на думку публіциста і політолога, було можливе в межах широкого державного союзу - федерації (спілки) самоврядних громад. Драгоманов був поступовцем: він виступав за відкриті (легальні) методи політичної боротьби, наголошував на важливості підвищення політичної свідомості громадян, не підтримував культивовану російськими народниками практику політичного терору, критикував марксизм за ідею насильства одного класу над іншим. У «Передньому слові» до «Громади» 1878 року ідеолог висловив мету людського суспільства - стати «товариством товариств, спілкою громад».
Політична програма Драгоманова мала загальноукраїнський характер, у ній підкреслювалася єдність українського народу від Закарпаття до Кубані. Важливо, що вчений намагався налагодити контакти і досягти порозуміння всередині українського громадського та культурного життя, хотів подолати «історичну прірву» між Галичиною і Наддніпрянщиною. Він уважав, що до часу повалення російського самодержавства центром українського національного руху повинна залишатися Галичина, якій необхідно позбутися надмірної провінційності та консерватизму. Непорозуміння у відносинах Драгоманова з галичанами стало однією з причин його розриву в середині 1880-х років зі «Старою громадою» у Києві, лідери якої на чолі з Антоновичем прагнули допровадити до порозуміння між галицькими народовцями й австрійсько-польською владою в Галичині (а таким чином зміцнити політичні позиції українців і розширити можливості для діяльності українських інституцій). У квітні 1886 р. Драгоманов написав «другий лист до киян». Це звернення до «Старої громади» він повністю присвятив галицькій тематиці,
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
255
передусім відносинам між київською громадою і галицькими народовцями. Від громадівців Драгоманов вимагав публічно розірвати солідарність із «на- родовськими реакціонерами» та домогтися від редакцій галицьких видань, які підтримувалися з Наддніпрянщини, «ясного, радикально-прогресивного напрямку». Свою вимогу він пояснював наближенням глобальних політичних змін у Європі, до яких повинна бути готова Україна. Драгоманов уважав, що треба сформулювати чітку соціальну й політичну програму, а осередком її апробації зробити Галичину. Більшу частину листа займала критика галицьких народовців за ігнорування соціально-економічної тематики, переслідування і громадський осуд соціалістів і «москвофілів», уніатський клерикалізм, надмірне зосередження уваги на «химері [галицької] автономії» та мовному питанні. Український рух у Галичині, вважав Драгоманов, повинен боротися з внутрішнім клерикалізмом і консервативними тенденціями, особливо доки через заборону українського слова і відсутність політичних свобод у Російській імперії Галичина залишається центром українського відродження.
У другій половині XIX ст. набирала сили ідея української національної єдності. Головна лінія, по якій вона розвивалася, пролягала між Львовом і Києвом. Незважаючи на поділ українських етнічних земель між Російською й Австро-Угорською імперіями, а також разючі регіональні відмінності в самій Наддніпрянській Україні, український рух був цілісним, монолітним явищем, різнилися тільки форми його прояву. Лідери українського руху в Наддніпрянщині, головно громадівці, звернули свої погляди на підавстрійську Галичину як місце для розгортання власної діяльності після Валуєвського циркуляра (1863 р.) й особливо Емського указу (1876 p.), які суттєво обмежували можливості для видавничої діяльності, повністю паралізували діяльність у Росії національних інституцій, запроваджували практику нагляду і репресій стосовно діячів українського руху. Натомість у Галичині - після запровадження в Австрійській монархії у 1860-х роках конституційно-парламентського устрою - таких можливостей було вдосталь. Галицькі українці, своєю чергою, теж були зацікавлені в налагодженні зв’язків з Наддніпрянщиною. Роль Галичини була багато в чому похідною від становища Великої України. По-перше, галицькі русини не мали достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів, аби самостійно розв’язати два ключові для національного руху завдання: стандартизувати мову і створити її словник, а також сформувати власну цілісну концепцію національної історії; те й інше було перенесене з Наддніпрянщини і пристосоване до умов Галичини. По-друге, ідентифікація з Наддніпрянщиною була вкрай необхідна галичанам з огляду на конструювання сили, здатної за кількістю населення і територіально протистояти полякам. По-третє, найбільшим запозиченням, зробленим галичанами в наддніпрянців, був етнонім «українці», що дало
256
ТЕМА 10
змогу подолати русофільство («москвофільство») як національну орієнтацію частини галицько-руської суспільності. Найбільш активними наддні- прянцями, які працювали в другій половині XIX ст. на користь ідеї української національної єдності, були Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Олександр Кониський, Володимир Антонович, Михайло Грушевський. їхніми партнерами з галицького боку виступали Данило Танячкевич, Олександр Барвінський, Іван Франко, Євген Олесницький.
10.3. Національно-політичні орієнтації українського суспільства в Галичині, на Буковині й Закарпатті: полонофільство, русофільство («москвофільство»), українофільство
Формування новочасної української національної свідомості не було прямолінійним: воно відбувалося через відмежування від сильніших польської та російської ідентичностей і одночасну взаємодію з ними. Такий інтернаціональний контекст українського націєтворення породжував численні перехідні форми, які проявляли себе в багатоступеневих ідентичностях та співіснуванні декількох лояльностей. Василь Подолинський - священик і публіцист, автор підготованої в 1848 р. до друку польською мовою в Сяноку брошури під назвою «Слово перестороги» («Słowo przestrogi») - в українському національному русі Галичини періоду «Весни народів» виділяв чотири головні політичні течії, називаючи їх партіями: «1. Партія чисто українська - хоче України вільної, незалежної і прямує до неї просто, безпосередньо або через Слов’янщину. 2. Партія польсько-українська - хоче України вільної, незалежної і прямує до неї при посередництві федеративної Польщі, або ж слов’янської Польщі у федерації з Україною з такою думкою, що коли вона дозріє і буде потреба, тоді повністю зукраїнізується. Ці дві партії уже тепер ліберальні (...). 3. Партія австрійсько-українська - хоче України вільної лише від поляків, а не обов’язково від неволі; коли ж так мусить бути, то хай буде й те нещастя - воля. В цій партії є й лібералізм, який від Австрії очікує української волі так само, як і поляки очікують від неї польської волі в Галичині. 4. Партія російсько-українська - теж хоче України, може й вільної, і прямує до неї через попереднє об’єднання з Росією з думкою, що тоді буде вільна, коли буде вільною Росія». Історик Ярослав Дашкевич свого часу звернув увагу на суттєву ваду української історіографії - ігнорування так званих позаукраїнських національно-політичних тенденцій і прагнення до національного пуризму. «Як не парадоксально, - стверджував він, - але
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
257
всі політичні тенденції в комплексі та в перехресній дії (...) сприяли зміцненню української (руської - для тамтого часу) національної свідомості на західноукраїнських землях: полонофільство диференціювало українців від росіян, москвофільство - від поляків та угорців, австрофільство - від поляків, росіян, частково від угорців, мадярофільство - від росіян. В результаті, методом проб і помилок, остаточно утворилася і перемогла незалежницько- соборницька (разом з Східною Україною та рештою українських земель) тенденція».
Ідеологи українського руху в Галичині XIX століття першочерговим завданням вважали відмежування від польського політичного та культурно- інтелектуального простору. Це прагнення стало вихідним пунктом для русофільської й українофільської орієнтацій. Водночас реальним чинником розвитку українського руху була його взаємодія з польським середовищем, використання польських взірців суспільної організації. У Галичині, яка після чотирьохсотлітнього періоду перебування у польській державі (спочатку в Польському королівстві, а з 1569 р. - Речі Посполитій) потрапила до складу Габсбурзької монархії, цілком природною була ситуація, коли дехто вважав себе як русином (українцем), так і поляком. Результатом історично зумовленої українсько-польської взаємодії стала поява середовища «русинів польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni). Початки цієї свідомості відносять до XVI ст., коли мова та віросповідання належали до приватних аспектів життя людини і не пов’язувалися з інтересами політичної спільноти. У сучасному ж розумінні «русини польської нації» з’явилися щойно в XIX ст. як реакція на чіткий національний вибір, до якого спонукали український і польський національні рухи. До середовища «русинів польської нації» належали особи, які визнавали й публічно декларували руське (українське) походження, однак ідентифікували себе з польським політичним і культурним простором. В ідейно-світоглядному плані група gente Rutheni, natione Poloni сформувалася внаслідок взаємодії двох ідеологій - Просвітництва й Романтизму, які пропонували різні концепції модерного націєтворення - державно- політичну й етнічно-культурну. Згідно з ідеологією Просвітництва, утвердження в державі єдиної мови, принаймні в публічно-правовій сфері, мало сприяти її уніфікації, стати запорукою ефективності й поступу. Для польських діячів це означало відродження Речі Посполитої та інтеграцію її громадян у політично й культурно єдиній польській нації. Натомість Романтизм наголошував на важливості індивідуальної творчої свободи, значенні народних мов і минулого різних народностей як засобів їхнього національного самоусвідомлення; визнавав пріоритетність «малої» батьківщини порівняно з розумінням «вітчизни» як культурно цілісного державно-політичного утворення. Намагання Габсбурґів за допомогою адміністративних важелів
258
ТЕМА 10
прискорити розвиток Галичини призвело до змішування просвітницьких і романтичних цінностей.
Носіями двоступеневої русько-польської ідентичності були представники різних соціальних верств, а найбільше - землевласницька шляхта і молода інтелігенція. Для східногалицької шляхти важливим був зв’язок із «руською землею» та збереження патріархальних стосунків із селянством. Представники міщанства й духівництва наголошували на зв’язках із польським культурно-духовним простором, підкреслювали цивілізаційно-інтегруючу роль польської мови й католицького віросповідання. Важливим чинником формування групи русино-поляків були етнічно змішані сім’ї. Дехто приходив до такого самоокреслення в пошуках вигідного матеріального становища й соціального статусу (як-от чиновники, викладачі, журналісти). Джерелом для формування середовища «русинів польської нації» ставали й так звані латинники - селяни, які розмовляли українською, однак належали до римо-католицького віросповідання. Носієм русько-польської свідомості можна було стати й без виразного «руського коріння». У такий спосіб поляки з-поза Галичини намагалися вгамувати українсько-польський конфлікт, вважаючи, що він послаблює обидва народи перед загрозою германізації чи русифікації. Поштовхом для актуалізації двоступеневої русько-польської свідомості стало польське повстання 1830-1831 років, гаслом якого було відновлення Речі Посполитої. Втім, намагання «русинів польської нації» здійснювати конкретні кроки задля польсько-руської єдності щоразу давали зворотний ефект. Прикладом цього є спроби запровадити для української мови латиницю, які викликали опір русько-української громадськості й активізували зусилля тогочасної інтелігенції щодо стандартизації мови на народній основі. Єдиним короткочасним прикладом самоорганізації «русинів польської нації» стало політичне товариство «Руський собор» у 1848 р. (його друкованим органом був часопис «Дневник руський»!«Dnewnyk Ruskij»). Тоді «Весна народів» прийшла в Галичину під знаком боротьби за «польську справу», яка в очах населення ототожнювалася з революційним рухом узагалі. Двоступенева русько-польська ідентичність не відображала узагальнених прагнень галичан, а була радше індивідуальним виразом сумнівів, побоювань чи пошуком нових світоглядних орієнтирів окремих осіб. Якщо польська Центральна рада народова і Головна руська рада здобули значний вплив у провінції завдяки мережі місцевих філій, то Руський собор існував головно через декларації. Водночас із його середовища вийшло багато ідей, які згодом стали основою для української національно-демократичної течії. Діячі Руського собору вказували, зокрема, на Наддніпрянщину як центр українського руху й основу українсько-польського союзу проти Росії.
Основу ідеології «русинів польської нації» становили поняття «спільної вітчизни» й категорія «братерства» з наголосом на культурно-побутовому
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
259
та емоційному, а не державно-політичному вимірі. «Ми ж нами заселений край [вважаємо] спільною з поляками вітчизною. Поляків, з якими нас нероздільні історичні, родинні й звичаєві вузли з’єднують, уважаємо нашими братами, і тільки з ними прагнемо ділити долю цієї нашої спільної вітчизни», - стверджувалось у відозві Руського собору від 11 травня 1848 року. Переважна більшість польських політичних середовищ Галичини прийняла тезу про тотожність політичного народу давньої Речі Посполитої з ново- часним польським народом. Незважаючи на значну напругу в українсько- польських відносинах, політичні кола обох народів до початку 1860-х років не мали досвіду прямих контактів між собою. І поляки, й українці воліли до з’ясування ситуації демонструвати національні прагнення через посередників. З цією метою обом сторонам на якийсь час були потрібні «русини польської нації». За відсутності польської державності та нерозвинутої української національно-політичної інфраструктури зникнення одного з сегментів - польського чи українського - загрожувало порушити вигідну для двох сторін взаємодію: український рух, особливо на етапі переваги русофільської течії, формувався на антипольській основі; польські ж політики використовували суперництво з українцями як засіб національно-політичної консолідації власного суспільства проти централізму Відня. Присутність у національному дискурсі Галичини «русинів польської нації» пом’якшувала напругу в українсько-польських відносинах: для поляків була засобом налагодження контактів з українським політичним середовищем, для українців - нагадуванням про потребу чіткого окреслення власного національного простору, його розвитку й захисту.
Із середини XIX ст. формація gente RuthenU natione Poloni була залучена в загальну лінію напруги українсько-польських відносин. З польського боку її почали розглядати як універсальну формулу для розв’язання українського питання. Політичне відмежування українців від польського руху виявилося для багатьох польських діячів таким болісним, що вони навіть виступали з ініціативами про власний перехід з римо-католицького на греко-католицьке віросповідання. Найактивніше діяли батько й син Леон і Адам Сапєги, з якими пов’язані кілька спроб польсько-українського порозуміння. Нав’язливі намагання в той час великих польських землевласників - переважно зі Східної Галичини - підкреслити руське коріння були реакцією на загострення українсько-польських відносин та відображали прагнення загальмувати розвиток українського руху, втримати українців у межах патріархальних відносин і в колі польських політичних інтересів. До кінця XIX ст. потенціал середовища «русинів польської нації» вичерпався. Насамперед це - результат конституційно-парламентського устрою, який мимоволі змушував кожного до однозначного національного вибору. Крім того, єдиним образом вітчиз-
260
ТЕМА 10
ни для представників цієї групи була давня Річ Посполита, тоді як у Східній Європі здобувала популярності ідея національної держави. Жертовно- поривна інтерпретація вітчизни без кордонів упродовж одного покоління перетворилася на характерну рису архаїчного мислення. До цього слід додати й цілком об’єктивне загострення в Галичині українсько-польських відносин. Якщо в першій половині XIX ст. полонофілами вважали безпосередніх учасників польського визвольного руху, то на початку XX ст. оскарженим з українського боку в пропольських симпатіях і зраді власної національності можна було стати навіть за пов’язування інтересів українського руху з нормалізацією українсько-польських відносин. Українське полонофільство в Галичині мало виразний особистісний вимір, залежало від уявлень, прагнень і мети діяльності окремих осіб, його соціальна база була дуже вузькою. Остаточний злам у ставленні української суспільності Галичини до «русинів польської нації» відбувся на початку XX ст., коли польські політики активізували заходи щодо зміцнення у Східній Галичині польських позицій. Тоді «потомки руських боярів і князів» були звинувачені в зраді національних інтересів і остаточно викреслені з українського суспільства. Щодо цієї групи міцно утвердився термін «перекинчики».
У другій половині XIX - 30-х роках XX ст. впливовою національно- культурною і суспільно-політичною течією серед українського («руського») населення Галичини (включно з Лемківщиною), Буковини та Закарпатської України було русофільство («москвофільство»). У підавстрійській Галичині воно сформувалося на хвилі «національного відродження» як заперечення місцевою руською спільнотою належності до річпосполитської культурно- політичної традиції та як пошук галицькими русинами власної національної ідентичності в межах всеруського простору. Термін «москвофільство» виник у 1860-х роках у середовищі так званих ранніх народовців (українофілів) у полемічному запалі, з яким вони критикували представників старшого покоління за мовний консерватизм (прихильність до етимологічного правопису і відкидання фонетики) та орієнтацію на загальноруську культурну і політичну традицію. З таким самим негативним значенням цей термін увійшов до української історіографії. В сучасній історичній науці, задля точнішого відображення характеру цієї течії, є тенденція до надання першості для терміна «русофільство» зі звуженням поняття «москвофіли» до середовища осіб, яке викристалізувалося щойно на початку XX ст. й орієнтувалося на суто російський простір. У 1908 р. в русофільському середовищі відбувся розкол на «старокурсників», які робили наголос на своїй «малоруськості» й дотримувалися лояльності щодо Відня, і «новокурсників» - послідовних москвофілів, які заявляли про повну етнонаціональну єдність русинів і росіян, критикували прогабсбурзький лоялізм, почали використовувати в публіцистиці,
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
261
науково-літературних працях, виступах з парламентських трибун російську мову. У Галичині головними русофільськими інституціями в різний час були часописи «Слово» (1861/1866-1887 pp.), «Червоная Русь» (1888-1891 pp.), «Галицкая Русь» (1891-1892 pp.), «Галичанинъ» (1893-1913 pp.), політичне товариство «Руська / Русская рада» (утворене 1870 р.) і «Русская народная партія» (1900 p.); під ідейним впливом і фінансовим контролем русофілів перебували Ставропігійський інститут, «Народний дім», «Галицько-руська матиця», потужним просвітнім товариством русофільської орієнтації було створене в 1874 р. Товариство імені М. Качковського («Общество имени М. Качковско- го»). Русофіли переважали в галицько-руському політичному та культурному просторі до початку 1880-х років. Згодом, зі зміною поколінь в українському політикумі й тиском з боку влади, вони почали втрачати позиції і в міжвоєнний період перетворилися на маргінальну силу.
Належність галицько-руської спільноти до всеруського простору русофіли пояснювати спільністю культурно-історичної традиції, подібністю етнонімів «руський» і «русский», участю вихідців з України («Малоросії») у творенні російської держави і культури, а також соціальною та мовно- культурною недовершеністю проектованої української нації. Головним поштовхом до формування в Галичині русофільської течії було розчарування результатами революції 1848-1849 років - зокрема перетворенням провінції на польську автономію. Певну роль відіграли псевдоаристократичні претензії греко-католицького духівництва, яке в такий спосіб намагалося підкреслити свою вищість над простолюдом. Світоглядно-політичним маніфестом русофілів стала стаття Івана Наумовича «Поглядъ въ будучность», опублікована в серпні 1866 р. у львівській газеті «Слово». У статті йшлося про мовно- літературну, церковну і народну єдність галицьких русинів з усім «руським світом» («русскимь міромь»). Така позиція протиставлялася попереднім спробам галицьких русинів обмежити пошуки своєї національно-політичної ідентичності територією монархії Габсбурґів. Прагнення до культурної єдності з Росією та надії на захист російського уряду від поляків поєднувалися в галицьких русофілів із деклараціями політичної лояльності до Габсбурзької монархії. Русофільство в Галичині було спрямоване передусім на пошук національного простору, сильнішого за польський. Тому до кінця XIX ст. така орієнтація на Росію була не цілеспрямованим запереченням українства, а швидше пошуком галицькими русинами власної ідентичності в межах широкої єдності всеруського простору. Галицькі русофіли виокремлювали в ньому малоруську частину, але не бачили в ній ознак окремого повноцінного народу. Найвизначнішими прибічниками й ідеологами проросійського напрямку в різний час були Яків Головацький, Богдан Дідицький, Теофіл Павликів, Венедикт Пло- щанський, Филип Свистун, Осип Мончаловський, Осип Марков.
262
ТЕМА 10
На Закарпатті виникнення русофільства було пов’язане з явищем так званого інтелектуального уходництва в першій чверті XIX ст. Тоді у пошуках відповідей на інтелектуальні та світоглядні запити в Росію переселилися Іван Орлай, Юрій Гуца-Венелін, Михайло Балудянський, Петро Лодій, Василь Кукольник. У новій батьківщині вони переймали імперсько-монархічні постулати стосовно інтерпретації минулого, толерували російський пріоритет серед слов’янства. Названі особи зробили в Російській імперії успішні кар’єри вчених і педагогів. Орлай був членом Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії (від 1817 p.), працював директором Ніжинської гімназії вищих наук (1821-1826) і Рішельєвського ліцею в Одесі (1826-1629); Гуца-Венелін став одним з основоположників слов’янознавства (зокрема болгаристики) в Російській імперії; Балудянський вписаний в історію як визначний учений- правознавець, економіст, державний діяч та реформатор у Російській імперії, ректор Петербурзького університету в 1819-1821 pp.; з історією Петербурзького університету пов’язані кар’єрні зростання Лодія і Кукольника; Василь Кукольник став першим директором створеної в 1820 р. Гімназії вищих наук князя Безбородька в Ніжині. В руслі «общерусскості» діяли й закарпатські «будителі» середини і другої половини XIX ст. - Олександр Духнович, Іван Раковський, Адольф Добрянський. Вони виступали з антимадярських позицій, свою національну думку виводили від поняття «карпато-русского народа», однак умовою досягнення національної повноти вважали підтримання мовно-культурного зв’язку закарпатських русинів із загальноруським простором, який асоціювали з Російською імперією. На Буковині, подібно до Галичини, у 60-70-х роках XIX ст. розвинулося «москвофільство» так званого старорусинського (або твердорусинського) напряму. Буковинські русофіли, - а це були переважно православні священики, які в більшості мали низький освітній рівень і зазнавали сильного денаціоналізуючого впливу з боку румунів і німців, - вважали, що тільки скориставшись допомогою Росії, можна вийти зі становища пригнобленого, другосортного народу. Важливим чинником для поширення проросійських настроїв на Буковині було православ’я. Зі середини 1880-х років буковинські русофіли почали втрачати свій вплив; у той час у руки народовців (українофілів) перейшли головні культурні й політичні установи - «Руська бесіда» (утворена 1868 р.) і «Руська рада» (1870 p.). На русофільських позиціях залишилася група діячів (Василь Продан, Григорій Купчанко), які гуртувалися навколо часописів «Русская правда» (1888-1892 pp.), «Православная Буковина» (1893-1901 pp.), «Буко- вински ведомости» (1895-1909 pp.), «Православная Русь» (1909-1910 pp.). На Закарпатті й Лемківщині русофіли зберігали перевагу в громадсько- політичному й культурному житті місцевого українського населення аж до 1930-х років.
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
263
Опонентами русофілів були народовці - громадсько-культурна та суспільно-політична течія в українському національному русі Галичини 60-90-х років XIX ст., яка мала вирішальний вплив на формування та утвердження української ідентичності в Галичині й частково на Буковині та Закарпатті. Передумовами та джерелами виникнення народовецького руху були: у світоглядній площині - ідеї Романтизму в його наддніпрянській версії, що спиралася на творчість Т. Шевченка; у політичній площині - польський національний рух як взірець боротьби за національні права у зв’язку з антипольською й антиукраїнською політикою російського царизму; у по- коліннєвій площині - прагнення подолати консерватизм і традиціоналізм русофілів, які покликалися на досвід революції 1848 року, але не знаходили ефективних способів відстояти мовно-культурні права галицьких русинів у нових політичних умовах, пов’язаних із запровадженням конституційного ладу і децентралізацією Габсбурзької монархії в 1860-х роках. Інтелектуальна історія народовців була пов’язана з утвердженням національної ідеї. Її розвиток (або, згідно з тогочасними уявленнями, «відродження») вони вважали головною вимогою і потребою часу. Народовці чітко декларували самостійність «русько-українського» народу, його національну відмінність від поляків і росіян, відстоювали ідею етнокультурної та національної єдності українців у Російській імперії й Австро-Угорщині - на території від Кавказу до Карпат. Як ліберальна сила вони вказували на важливість забезпечення природних прав людини, але бачили їх у межах національної системи цінностей. У своїх твердженнях про національну окремішність українців, розділених австрійсько-російським кордоном, народовці спиралися на літературні та історичні твори з Наддніпрянщини (авторства Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та ін.). Особливо важливим джерелом національної ідентифікації галицьких русинів був для народовців міф козацької України. За спостереженням історика Остапа Середи, громади так званих ранніх народовців будувалися за зразком козацького лицарського ордену. Іншим напрямом інтелектуальної діяльності народовців стало поширення в Галичині культу Тараса Шевченка.
Історія народовецького руху відображає процес залучення в громадсько- політичне життя одного покоління галицько-руської інтелігенції. Спочатку, в 1860-х роках, виразниками народовецької течії була гімназійна і студентська молодь, яка в 1880-1890-х роках обійняла провід українського національного руху й утримувала його до розпаду Австро-Угорщини. У на- родовецькому середовищі переважали представники світської інтелігенції. Однак духівництво залишалося головним джерелом для його поповнення. За підрахунками історика Богдана Янишина, близько 2/3 представників народовецької течії походили з родин священиків. Вищу освіту мало 92 % членів
264
ТЕМА 10
народовецького проводу (понад половина з них закінчила Львівський університет). Про високий освітній рівень народовецького руху свідчить також наявність докторського ступеня в майже 1/3 його учасників. Народовці створили в Галичині розгалужену мережу національних інституцій. За прикладом наддніпрянців вони розпочали з утворення громад, таємних об’єднань учнівської та студентської молоді; створили культурно-розважальне товариство «Руська бесіда» (1861 р.) з однойменним театром (1864 p.), товариство «Просвіта» (1868 p.), літературне Товариство імені Шевченка (1873 p.; від 1892 р. - Наукове товариство імені Шевченка), політичне товариство «Народна рада» (1885 p.). Найважливішими друкованими виданнями народовців були журнал «Правда» (1867-1894 pp., з перервами), газети «Батьківщина» (1879-1896) і «Діло» (1880-1939). Історичне значення народовецького руху в Галичині полягало в досягненні кількох взаємопов’язаних результатів: народовці розвинули й утвердили в краї українську національну ідентичність, запровадили літературну мову, сформовану на Наддніпрянщині, а також культурно та політично модернізували місцеву руську спільноту, прищепивши їй такі форми й методи громадської активності, які були прийняті в тогочасній Центрально-Східній Європі і які знаменували настання епохи масової політики. Ідеологи народовецької течії вийшли поза межі конфесійних уявлень про націю і створили її світську версію.
Становлення народовців як політичної сили відбувалося в стосунку до австрійсько-польської адміністрації провінції (від 1860-х років Галичина існувала як польська автономія у складі Австро-Угорщини), а також «староруської партії», яка об’єднувала «покоління 1848 року», представники якого в пошуках національної ідентичності галицьких русинів прийняли для себе концепцію всеруськості. У співпраці з австрійсько-польською владою народовці бачили спосіб послабити позиції русофілів. Консервативно налаштоване старше покоління галицько-руської інтелігенції сприймало ідеї народовців як невиправданий радикалізм - відмову від давньоруських культурних надбань на користь слабкого українства. Русофіли визнавали культурну самобутність «малоруського» простору, але не бачили в ньому, як народовці, рис окремої нації. Це питання вони залишали для вирішення у віддаленому майбутньому історикам і філологам. Конфлікт між русофілами і народовцями посилювали правописні дискусії: представники «староруської партії» дотримувались етимологічного (так званого історичного) правопису і не сприймали практикованої народовцями фонетики (так званої кулішівки). Зважаючи на консервативність галицько-руського суспільства, народовці на початку були змушені рахуватися з цими настроями. Увійти в загальноав- стрійську політику народовці змогли щойно під кінець XIX ст. - у результаті українсько-австрійсько-польського компромісу 1890 року (так званої «нової
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
265
ери»). Цей компроміс дав змогу насамперед перетворити попереднє українофільство на модерне українство.
В історії народовецького руху в Галичині було дві великі внутрішні кризи. Перша мала місце на зламі 1860-1870-х років. Вона завершила період так званого раннього народовства. Тоді провід народовецького руху перейшов від радикального (Д. Танячкевич, В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, К. Горбаль) до поміркованого (А. Вахнянин, В. Навроцький,
О. Партицький, К. Сушкевич, Ом. Огоновський та ін.) угруповання, зорієнтованого на врахування консервативних настроїв галицько-руського суспільства, послаблення антиросійської риторики та зближення з русофілами на ґрунті спільного протистояння полонізаційним процесам. За винятком Стефана Качали і Юліана Лаврівського, народовці не мали підтримки з боку старшого покоління галицько-руських діячів. У 1870-х роках вихід з кризи був ускладнений смертю Лаврівського (1873 р.) і непорозуміннями організаційного та фінансового характеру, які виникли між народовцями і представниками Наддніпрянської України, насамперед Кулішем. Піднесення народовецького руху від кінця 1870-х років було пов’язане з входженням у громадсько-політичну діяльність нових лідерів - Юліана Романчука, Костя Левицького та особливо братів Володимира і Олександра Барвінських. Скориставшись політичними й ідеологічними поразками ста- рорусинів, народовці на виборах 1883 року здобули власне представництво в Галицькому сеймі і невдовзі перебрали до своїх рук провід національної політики загалом. Після Емського указу 1876 року, який обмежував використання української мови в підросійській Україні, відновився й інтерес до галицьких українофілів з боку наддніпрянських діячів. Лідери київської «Старої громади» В. Антонович і О. Кониський будували плани, пов’язані з перенесенням до Галичини центру українського руху. Разом з народовцями вони взяли участь у підготовці українсько-австрійсько-польського порозуміння 1890 року. Проголошення в Галицькому сеймі «нової ери» спричинило нову кризу в народовецькому русі. Домовленості з представниками австрійської та місцевої польської влади, ціною яких був розрив народовців із прихильниками всеруської орієнтації, призвели до розколу народовецького середовища на дві конкуруючі групи: прихильників (О. Барвінський) і противників (Ю. Романчук) угоди з поляками. Крім того, народовці отримали безкомпромісних опонентів в особі русофілів і радикалів, позиції яких зростали і які притягували до себе молодь з народовецького табору. Це все вимагало нової організаційної структури. Гострі політичні дискусії 1890-х років привели до утворення в Галичині сучасних партій. Переважна більшість колишніх народовців продовжила діяльність у складі Української національно-демократичної партії (1899 p.). Прихильники ж порозуміння з
266
ТЕМА 10
поляками (угруповання О. Барвінського) започаткували в українському русі Галичини консервативну християнсько-суспільну течію.
10.4. «Соціалізація» національної ідеї в Галичині. Філософський світогляд Івана Франка.
«Націоналізація» селянства
«Соціалізація» національної ідеї в Галичині було пов’язана зі становленням від другої половини 1870-х років радикальної течії, ідейною основою для якої стали соціалістичні теорії. Незважаючи на малочисельність у Галичині робітництва, наявність конституційних свобод створювала тут відносно сприятливі умови для соціалістичної пропаганди. Утім, внаслідок соціальної структури краю соціалістична ідея не набула в Галичині такого революційного характеру, як на території Російської імперії. Галичина була селянським краєм. Відсутність великої промисловості, брак пролетаріату, патріархальність повсякдення змушували галицьких соціалістів шукати підтримки серед ремісництва, де переважали конформістські й національні настрої. Вирішальний вплив на всі соціальні верстви й напрями суспільно-політичної думки в Галичині мав позитивізм з його солідарист- ською концепцією «органічної праці». Тому в Галичині соціалізм відігравав насамперед просвітницьку роль. Великою мірою він розвинувся не з аналізу дійсного стану робітничого руху, а зі спроб запрограмувати досконалий суспільний устрій. Соціалістичні ідеї були популярні серед молоді, яка критикувала наявний суспільний лад і шукала відповіді на назрілі питання - про напрямки розвитку суспільства, взаємини в майбутньому між людьми, соціальними верствами, національностями тощо. Особливо актуальними ці питання були для частини русько-української молоді, яка не бачила себе в структурах ні русофільського, ні народовецького рухів. Ідеологічні засновки й політичну практику русофілів і народовців вони вважали такими, що не відповідають вимогам часу. Для галицької молоді соціалістичні теорії відкривали широкий простір для мисленнєвих конструкцій майбутнього ідеального суспільного устрою. Критикуючи Пантелеймона Куліша за те, що «без руки божої не може собі подумати оновлення і розбудження українського народу», Іван Франко водночас абсолютизував «загал робучих людей» як носія загальнолюдських вартостей. З таких позицій на початку 1880-х років Франко будував програму розв’язання українсько- польських суперечностей у Галичині: «Думаючи про тоту згоду, котрої
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
267
треба нам на будуще, ми розуміємо під нею спільне і дружне порозуміння в великих громадських і загальнолюдських ділах, в великій боротьбі праці і правди з неробством і кривдою».
Мірою пристосування соціалістичних теорій до конкретних умов соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку Галичини, а також з набуттям галицькими радикалами організаційного та життєвого досвіду «інтернаціональний» напрям тратив у силі. У 1880-ті роки розвиток радикального руху в Галичині визначали дві тенденції: еволюція в бік посилення ваги національних вартостей, що природно провадило до напруги у відносинах між українськими і польськими діячами соціалістичного руху; еволюція від революційного демократизму до демократизму ліберального штибу з наголосом на легальних парламентських методах боротьби, що теж приводило інтереси двох національностей до конфронтації. «Інтернаціональний» варіант соціалізму не знаходив підтримки насамперед у польському суспільстві. Впливи Людвіка Варинського, який виступав за те, аби підпорядкувати національне питання (у тому числі й питання відновлення польської державності) міжнародній програмі визволення пролетаріату, в Галичині неухильно падали. Натомість серед галицьких соціалістів набували популярності ідеї Болеслава Лімановського - лідера «національної» течії. Він вважав, що польське питання треба розв’язувати на історичних, а не етнічних засадах, відсував на другий план постулат класової боротьби. Державницькі наміри польського суспільства в Галичині вимагали солідарної співпраці всіх верств, суперечили ідеї класової боротьби. В уявленнях польських соціалістів українські території були інтегральною частиною «історичної Польщі», а український рух - загрозою для польської національної єдності, елементом послаблення польського національно-державницького руху.
Українські радикали тривалий час тяжіли до «інтернаціональної» течії в польському соціалістичному русі, представники якої відкидали так званий історичний принцип відновлення польської державності й схилялися до етнічного. Іван Франко вбачав у соціалістичних ідеях спосіб для українців вирішити заодно соціальне й національне питання. Соціалізм, доводив він у 1878 p., суперечить будь-якому гнітові й визискові, - чи то людини людиною, чи народу народом. До середини 1890-х років українські радикали стояли на федеративних позиціях. Ще в 1890 р. Франко виступав проти поділу галицької провінції на українську і польську частини, оскільки, як уважав, це послабило б сили українського і польського демократичних рухів у боротьбі проти спільного ворога - польської шляхти. З подібних мотивів діяч противився ідеї політичної самостійності України, вважаючи, що в соціальному плані самостійна українська держава не принесла б користі трудящим. Перехід з федералістських на самостійницькі позиції не був миттєвим. Од-
268
ТЕМА 10
ним із вагомих чинників переосмислення українськими радикалами соціалістичних постулатів були непорозуміння з польськими діячами соціалістичного спрямування. У 1882 р. Франко відійшов від співробітництва в газеті «Праця» («Praca»), насамперед через те, що польські соціалісти - члени редакційного комітету - були непослідовними в дотриманні засади інтернаціональної єдності робітничого й соціалістичного рухів у Східній Галичині. У наступні роки публіцист продовжував докладати зусиль, щоби виробити програму українсько- польського співжиття на рівноправних засадах, співпрацював з польськими часописами демократичної орієнтації (у 1887 р. розпочалася десятилітня співпраця Івана Франка з часописом «Львівський кур’єр» / «Kurjer Lwowski»).
З критикою концепції непорушності польсько-української єдності, яка заперечувала право українців на самостійний політичний розвиток, виступав у той час і Михайло Павлик. Українсько-польські відносини він закликав будувати на засадах федералізму, застерігаючи від думки про повернення давньої Речі Посполитої, бо «в ній поневолені були народності: українська, литовська і білоруська, та й для самого польського народу вона далеко не була раєм, а подібне змагання дотеперішніх польських партій тільки віддаляє обопільне порозуміння чотирьох згаданих народностей, позаяк дійсно всі польські повстання на тих непольських землях були й будуть реакційні, змірені проти інтересу непольських народностей» (з написаного Павликом проекту програми «Польсько-литовсько-українсько-білоруського братства», 1885 p.). Заклики українських радикалів до федерації не знаходили очікуваного відгуку серед польських соціалістів. Мірою загострення стосунків з поляками серед українських радикалів зростала вага національного чинника. До акцентування на національному радикалів змушувала й конкуренція з народовцями, які від початку 1880-х років узяли курс на формування масового національного руху з широким залученням селянства. Переслідування з боку влади, судові процеси над соціалістами, гострі антиклерикальні гасла, неприхильна громадська думка - все це зумовлювало перехід частини активних діячів від радикального до народовецького політичного табору. Лідери українського радикального руху були змушені враховувати настрої суспільства, яке дедалі більше надій на майбутнє пов’язувало з національним розвитком. У підсумку радикалів від народовців відрізняло тільки те, що вони розглядали соціальні питання як базу для вирішення національного питання, а не навпаки.
Становлення в Галичині радикальної течії в українському русі й поширення соціалістичних ідей було пов’язане з діяльністю Івана Франка (1856-1916) і Михайла Павлика (1853-1915). їхні біографії, якщо не брати до уваги літературний талант і загальний інтелектуальний потенціал Франка, були подібні. Вона обидва розпочали громадську діяльність у середині 1870-х років як
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ...
269
студенти філософського факультету Львівського університету; були членами русофільського гуртка «Академическій кружокъ»; тоді ж познайомилися з Михайлом Драгомановим, під впливом національно-соціальних ідей якого перебували тривалий час; у 1877 р. за звинуваченням у належності до таємної соціалістичної організації зазнали арешту й тюремного ув’язнення; критикували консервативне галицьке духівництво; сповідували принципи гуманного (не марксистського) соціалізму; у 1890 р. підготували програму й здійснили організаційні заходи щодо створення Русько-української радикальної партії. У підсумку обоє стали прихильниками ідеї державної незалежності України - Франко швидше (у середині 1890-х років), а Павлик уже в останні роки життя. Упродовж усієї своєї політичної діяльності Іван Франко намагався поєднувати дві лояльності - національну («служіння інтересам свого народу») й соціалістичну («вірність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям»). Поєднання національних і соціальних мотивів не було винятково українським явищем. Однак якщо для діячів так званих історичних / державних народів таке поєднання означало тільки суперечність у поняттях, то для українських соціалістів, як пише Ярослав Грицак, воно обтяжувалося певними ідеологічними стереотипами стосовно українського руху, які панували в середовищі їхніх найближчих союзників - польських і російських соціалістів: «Україну вони уявляли як інтегральну частину російських або польських земель, а український рух - як загрозу збереження цієї інтегральної єдності. Тому діячі українського соціалістичного табору стояли перед дилемою: чи наближати час тріумфу соціалістичної революції, зрікаючись, хоча б до певної міри, своїх національних аспі- рацій, а чи працювати на користь національного відродження, ризикуючи ввійти в конфлікт з соціалістичними рухами сусідніх “державних” народів. На практиці це диктувало також необхідність вибору - чи зберігати свою організаційну відрубність, а чи працювати у спільних організаціях разом з соціалістами “державних” націй».
Під впливом вражень від виборів до Галицького сейму 1895 року й австрійського парламенту 1897 року Іван Франко дійшов висновку про непримиренність українських і польських інтересів у Галичині. Він залишився вірним своїм соціалістичним поглядам, однак національні мотиви набули в нього пріоритетного значення. Франко перейшов на самостійницькі позиції, а в 1899 р. разом з Юліаном Романчуком і Михайлом Грушевським став організатором Української національно-демократичної партії. Свій розрив з радикальним рухом він пояснив у відкритому листі під назвою «Голос небіжчика» до редактора «Громадського голосу» (1900 p.): «Я заявив на з’їзді делегатів радикальної партії, що чую себе радикалом і правдоподібно не перестану до смерти чути себе ним і працювати для радикалізму. Я заявив,
270
ТЕМА 10
що в радикальній партії яко організації бачу дві річи - селянство, котре бажає просвіти, рве ся до радикального руху - і інтеліґенцию, котра повинна подати селянству осьвіту і допомогти йому зоганізувати ся. (...) Я заявив далі, що та інтеліґенция, яка тепер стоїть при радикальній партії, не вистарчає на те, щоби зорганізувати наше селянство в сильну партію. (...) Се [Радикальна партія] була - даруйте за слово - більше церква, до якої сходяться самі вірні, ніж дійсна партия, де сходяться і зводяться до спільного знаменника ріжні інтереси. (...) Иньші інтелігенти чули себе ніяково в радикальній партії, через те, що приступаючи до неї вони, так сказати, виступали з руської суспільности, ставали осторінь від національних змагань, нераз навіть від усяких товариських зносин. (...) Я не знаю, може Вам дуже єретичною і нерадикальною видасть ся думка, що у нас може бути покривдженим не тілько робітник, не тілько хлоп, не тілько ремесник, але також піп, урядник, учитель, купець і навіть жандарм. І що в інтересі національнім може лежати боротьба против усякої кривди. І що национальний розвій може лежати в тім, щоб ми з посеред своєї нациї витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функциям народнього житя і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функциї серед нашого народнього тіла будуть сповняти люде чужих народностей нам на шкоду. Може бути, що ви признаєте такі думки відступством від радикальної пра- вовірности. Га, то в такім разі я не є правовірний радикал. Я чую себе насамперед Русином, а потім радикалом». Визнання Франком потреби досягнення повної соціальної структури української нації сильно контрастувало з народницьким світоглядом більшості українських діячів зі зламу XIX-
XX століть. Утім, значення Франка в історії українського національного руху не зводиться до його ролі українського інтерпретатора соціалізму та/або ідеолога національної самостійності. Величезним було значення його літературних творів, написаних вишуканою українською мовою. Літературний геній Івана Франка великою мірою сприяв у Галичині перемозі українофілів над русофілами, що в підсумку забезпечило культурну єдність України.
Рекомендована література:
Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори / Упоряд. О. Тодійчук, В. Ульяновський; вступ, ст. та комент. В. Ульяновського. - Київ, 1995.
Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX - на початку XX ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1999. - Вип. 34. - С. 231-268.
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ... 271
Вендланд А. В. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848-1915 / Пер. з нім. X. Назаркевич; наук. ред. М. Мудрий. - Львів, 2015.
Голик Р. Й. Шевченкова творчість: читання та суспільно-ідеологічні уявлення в Галичині ХІХ-ХХ ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2014. - №3.-С. 100-115.
Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 1991. - Т. ССХХІІ: Праці Історико-філософської секції. - С. 71-110.
Грицак Я. «Яких-то князів були столиці в Києві?..»: до конструювання історичної памяті галицьких українців у 1830-1930-ті роки // Україна модерна (Львів). - 2001. - Число 6. - С. 77-95.
Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). - Київ, 2006.
Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства // Михайло Грушевський. Твори у 50 томах / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; голов, ред. П. Сохань. - Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)». - Львів, 2002. - С. 75-99.
Грушевський М. З починів українського соціалістичного руху. Начерки
і фрагменти // Михайло Грушевський. Твори у 50 томах / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; голов, ред. П. Сохань. - Т. 1: Серія «Історичні студії та розвідки (1917-1923)». - Львів, 2009. - С. 86-198 (коментарі М. Мудрого. - С. 435-462).
Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури / 2-ге вид., виправл. й доповн. - Львів, 2007. - С. 295-332 (Михайло Драгоманов), 366-449 (Михайло Грушевський).
Драгоманов М. П. Вибране («...мій задум зложити очерк історії цивілізації в Україні») / Упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису P. С. Міщук; прим. P. С. Міщука,
В. С. Шандри. - Київ, 1991. - («Памятки історичної думки України»).
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999.
Єкельчик С. Українофіли. Світ українських патріотів другої половини XIX століття. - Київ, 2010.
Земський Ю. С. Соціальний проект для України за світоглядними переконаннями українофілів середини XIX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 2. - С. 21-40.
Земський Ю. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини XIX століття. - Хмельницький, 2011.
Кіян О. Історіософія Володимира Антоновича // Київська старовина (Київ). - 2006. - № 3, березень-квітень. - С. 61-75.
Кондратюк К. Українська історіографія XIX - початку XX століть: основні напрями і концепції. - Львів, 2002.
272
ТЕМА 10
Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.- биогр. очерк В. А. Замлинского; примеч. И. Л. Бутича. 2-е изд. - Киев, 1990.
Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. - Чернівці, 2000.
Куценко Ю. Ю. Постать і спадщина М. Драгоманова в українській історіографії: стереотипи й канон // Український історичний журнал (Київ). - 2015. - №4.-С. 139-147.
Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 pp.): рецепція національної історії. - Тернопіль, 2006.
Лисяк-Рудницький І. Карпатська Україна: народ у пошуках своєї ідентичності // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 451-470.
Лисяк-Рудницький І. Перша українська політична програма «Переднє слово» до «Громади» Михайла Драгоманова // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 349-374.
Маґочій П. Р. Історія України / Авторизов. пер. з англ. Е. Гийдела і С. Гра- чової. - Київ, 2007. - С. 317-330 (Розділ 29. Український національний рух у Наддніпрянській Україні після доби реформ), 349-357 (Розділ 32. Революція 1848 року), 374-391 (Розділ 34. Український національний рух в Австро- Угорщині, 1848-1914 роки).
Маґочій П. Р. Мовне питання як фактор національного руху // Маґочій П. Р. Галичина (історичні есе). - Львів, 1994. - С. 131-155.
Мазепа В. Історіософські ідеї Івана Франка // Київська старовина: Науковий історико-філологічний журнал (Київ). - 2000. - № 1, січень-лютий. - С. 62-72; № 2, березень-квітень. - С. 18-32; № 3, травень-червень. - С. 38-80.
Меджецький В. Селяни у націотворчих процесах Центральної і Східної Європи у другій половині XIX - на початку XX століття // Україна модерна (Львів). - 2001. - Число 6. - С. 59-76.
Мудрий М. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Галичини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 465-500.
Мудрий М. Формування новочасної національно-політичної культури українського суспільства Галичини (проблема зовнішніх моделей) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2003. - Вип. 38. - С. 115-147.
Мудрий М. Руський Собор 1848 року: організація та члени // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2008. - Вип. 16. - С. 107-126.
Мудрий М. Ідеологія чи світогляд? До питання про теоретичні засади Руського Собору 1848 року // Вісник Львівського університету. Серія історична. -
2009.-Вип. 44.-С. 75-106.
ІДЕЙНІ ОСНОВИ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ... 273
Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: У
2 т.- Київ, 2007. - Т. 1: Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія; Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. - (Серія «Літературознавчі студії». - Вип. 11/12).
Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / Пер. з нім. X. Николин. - Львів, 2014.
Пашук А. Філософський світогляд Івана Франка. - Львів, 2007.
Пінчук Ю. А. Історичні студії Миколи Костомарова як фактор формування самоусвідомлення української нації. - Київ, 2009.
Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С. Сохань (голова) та ін. - Київ, 1991. - Т. 1. - С. XL-LXXIII.
Райківський І. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини XIX століття. - Івано-Франківськ, 2012.
Сарбей В. Г. Микола Зібер у контексті своєї і нинішньої епохи // Український історичний журнал (Київ). - 1995. - № 6. - С. 79-91.
Світленко С. І. Світ модерної України кінця XVIII - початку XX століття: 36. наук, праць. - Дніпропетровськ, 2007.
Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Галичині (1861-1867) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 1999. - Вип. 34. - С. 199-214.
Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. - Київ, 1997.
Стеблій Ф. Визначна памятка української політичної думки середини XIX століття - «Слово перестороги» Василя Подолинського // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 1994. - Т. CCXXVIII: Праці Історично- філософської секції. - С. 434-487.
Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). - Львів, 2003.
Тарас Шевченко і Галичина. Статті і матеріали / Упоряд. і ред. Ф. Стеблій. - Львів, 2014
Турій О. «Українська ідея» в Галичині в середині XIX століття // Україна модерна (Львів). - 1999. - Число 2-3 (за 1997-1998 pp.). - С. 59-75.
Турій О. Національне і політичне полонофільство серед греко-католицького духовенства Галичини під час революції 1848-1849 років // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 1994. - Т. CCXXVIII: Праці Історично- філософської секції. - С. 183-206.
Шкраб’юк П. Ми, українські радикали... (Михайло Павлик і Радикальна партія). - Львів, 2012.
274 ТЕМА 10
Янишин Б. М. Українська міська політична еліта в Галичині та народовський рух останньої третини XIX ст.: становлення та інституційний розвиток. - Київ, 2008.
Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок XIX - 80-ті роки XX ст.): У 2 част. / За ред. В. А. Смо- лія. - Київ, 2014. - Ч. 1.
Контрольні завдання:
1. Визначіть сутність поняття «народництво» / «народолюбство». Поясніть способи поєднання «народолюбства» з українською національною ідеєю. Як Ви розумієте різницю понять «українофільство» й «українство»?
2. Поясніть взаємозв’язок між історіографією й ідеологією українського руху. На прикладах проілюструйте процес так званої націоналізації історії. Чому, на Вашу думку, в українському русі науковець-історик і патріот-поширювач національної свідомості майже завжди поєднувалися в одній особі?
3. Визначте відмінності між «культурницькою» і «політичною» течіями в українському русі. Охарактеризуйте політичні погляди Михайла Драгоманова. Поміркуйте, які чинники сприяли, а які перешкоджали в XIX ст. утвердженню ідеї національної єдності українців.
4. Охарактеризуйте національно-політичні орієнтації в українському суспільстві в Галичині, на Буковині й Закарпатті: полонофільство, русофільство («москвофільство»), українофільство. Поміркуйте над причинами їх появи, взаємодією та її наслідками.
5. Як Ви розумієте сутність процесу «соціалізації» української національної ідеї в Галичині? Беручи до уваги світогляд Івана Франка, визначіть спільне й відмінне між радикальною і народовецькою течіями в українському русі Галичини.
Тема 11
Модернізація українського суспільства на початку XX століття: приклад підросійської України
План лекції: 1. Поняття «суспільної модернізації». Вплив процесів модернізації на становище українців у Російській імперії та формування новочасної національної ідентичності. 2. Політизація українського руху. Українська політична думка між федералізмом і самостійністю. Спроби партійної структуризаций 3. Українці в російській революції 1905-1907 років: революційні заворушення, національно-культурне життя, початки парламентської діяльності. 4. Український національний рух і його опоненти в умовах дореволюційної реакції.
11.1. Поняття «суспільної модернізації». Вплив процесів модернізації на становище українців у Російській імперії та формування новочасної національної ідентичності
Модернізація - це соціологічний термін, що описує комплекс змін, які відбуваються з суспільством на шляху від відсталості до прогресу, іншими словами - перехід від традиційного аграрного до сучасного індустріального та урбанізованого суспільства. Модернізація не є статичною сумою досягнень в окремих сферах, її можна уявити як ланцюг взаємопов’язаних перетворень, кожне з яких породжує інше. На думку австрійського історика Валь- трауда Гайндля, у філософському світогляді «модерності» відокремлення від «канонічних взірців античності» відбулося ще наприкінці XVIII ст., тож усе XIX століття проходило під знаком модернізації. Її усвідомлювали як потребу змін, що розривали з традицією та були спрямовані в майбутнє. Ці зміни відбувалися в усіх сферах суспільного життя, однак нерівномірно: часто дві-три галузі спричиняли радикальні перетворення в усіх інших. Серед важливих компонентів модернізації називають: механізоване сільське господарство; ринок товарів, грошей і робочої сили; використання нових джерел енергії та
276
TEMA U
створення енергетики як галузі господарства; розвиток транспорту і комунікацій, що докорінно змінили форми спілкування між людьми; залучення інвестицій; урбанізацію і появу «заводських» міст чи кварталів; формування нових соціальних верств, емансипацію жінок; реорганізацію життя в межах «малої» сім’ї, яка, втративши можливість разом працювати на землі, мусила доручати деякі заняття (як-от навчання дітей) соціальним інститутам; утворення колективних форм свідомості (національної, класової, політичної); створення політичних об’єднань і форм тиску; розширення виборчого права; масовий характер освіти тощо. Згідно з твердженням американського соціолога Елвіна Тоффлера, який розглядав ці процеси в межах «другої хвилі» глобальних змін в історії цивілізації, представники гуманітарної сфери могли вловити їхню спрямованість та сконструювати образи майбутнього. Так виникали великі суспільні проекти (зокрема створення національних держав), які залучали до своєї реалізації - більш чи менш ймовірної - широкі верстви населення, ставлячи перед ними певні умови: здобуття освіти, громадянська активність тощо.
Передумовою модернізації була криза традиційного суспільства. Відповіддю на неї в Російській імперії стали «великі реформи» 1860-1870-х років, які створили підґрунтя для прискореного розвитку промислової й аграрної сфери - індустріалізації, формування ринкових відносин на засадах приватної власності та вільної конкуренції, появи нової агрокультури. Пріоритетними галузями економіки України стали: виробництво цукру, сільськогосподарське і транспортне машинобудування, кам’яновугільне, гірничорудне та металургійне виробництво, експорт зерна, який здійснювався через чорноморські порти - Одесу, Миколаїв, Херсон. Високі мита на імпортні товари сприяли притоку капіталів. Таким чином протекціоністська політика імперського уряду сприяла модернізації економіки України. Іноземних інвесторів приваблювали багаті природні ресурси, дешевизна робочої сили, швидкий розвиток залізниць, значні дивіденди. Внаслідок прискореної модернізації (насамперед завдяки експортно-імпортним операціям) українські регіони в Російській імперії не були повністю залучені в господарський комплекс країни, а зберігали певну економічну самостійність. Модернізація російської економіки відбувалася швидшими темпами, ніж сфери політики й соціальних відносин. Парадокс модернізаційного проекту «великих реформ» полягав у тому, що він, будучи ініційованим імперською владою, не торкнувся політичних основ суспільства, зберіг самодержавство як форму правління та бюрократичний державний апарат.
Прикметою соціально-економічної модернізації стала поява нового типу особистостей - енергійних підприємців, які виступали її організаторами, а водночас сприяли суспільним проектам, виділяючи кошти на їх
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
277
розвиток. Хоча серед підприємців на території України були особи різних національностей, можна говорити й про виникнення групи українських підприємців-модернізаторів, яскравими представниками якої були династії цукрозаводчиків Яхненків-Симиренків, Терещенків, Харитоненків. У їхніх маєтках відбувалися зустрічі підприємницької й науково-інтелектуальної еліти. Представники цих та інших родин займалися благодійницькою і меценатською діяльністю, наголошуючи на її значенні для українського руху. Так, Кіндрат Яхненко підкреслював українське звучання свого прізвища (на російський лад його називали Яхнов); коштом Павла Симиренка було опубліковане останнє прижиттєве видання Шевченкового «Кобзаря». Найактивніше підтримувало український національний рух подружжя Василя і Софії Симиренків. Василь Симиренко (1835-1915), власник маєтку і цукроварні в Канівському повіті, був відомий серед українських діячів як «Великий Хоре» (від язичницького сонячного божества, здатного змінювати і впорядковувати світ). Відомий його вислів: «А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював». Симиренко підтримував чимало українських ініціатив і багатьох діячів по обох боках кордону, заохочував молодь працювати для народу. Він, зокрема, фінансував облаштування будинку НТШ у Львові, виділяв кошти на видання українських журналів «Кіевская старина», «Україна», газет «Громадська думка» і «Рада», багато років фінансово підтримував громадські об’єднання української ліберальної інтелігенції (співпрацював з
В. Антоновичем і Є. Чикаленком, давав кошти М. Драгоманову), київське видавництво української літератури «Вік», співфінансував німецькомов- ні українські часописи у Відні «Рутенський огляд» («Ruthenische Revue») і «Український огляд» («Ukrainische Rundschau»).
Взаємозв’язок між соціально-економічною модернізацією і розвитком українського національного руху був неоднозначним. На думку австрійського історика Андреаса Каппелера, модернізація України послаблювала український рух, оскільки більший доступ до її реалізації мали ті верстви суспільства, серед яких етнічні українці становили меншість. Дворянська і підприємницька верхівка складалася головно з росіян, поляків і євреїв. Піднятися вище від визначеного соціальним походженням середовища було доволі складно, а якщо це траплялося, то часто-густо при цьому людині доводилося змінювати звичне оточення та національну ідентичність. Певну роль у гальмуванні модернізації соціальної сфери відігравали міцні позиції іноземного капіталу, власники якого були зацікавлені в дешевизні місцевої робочої сили, а це, своєю чергою, ніяк не стимулювало їх вкладати кошти в освіту та культуру. По-різному можна оцінювати й наслідки урбанізації. З одного боку, було створено нову міську культуру, модернізовано економіку
278
ТЕМА 11
та інфраструктуру, змінився спосіб життя міщан, були суттєво розширені їхні уявлення про споживацькі й культурні потреби. Частиною індустріальної епохи стала культура «широкого простору», що означала різке зростання просторової мобільності багатьох людей, а водночас організацію й координацію різних об’єктів і послуг так, щоб вони творили певну цілість. З іншого боку, перехід у місто часто означав розрив із традиційною селянською культурою, а місто в очах українського селянина залишалося чужим, ворожим і малозрозумілим. Міста, в яких особливо помітними ставали соціальні контрасти, були осередками протестних рухів, але вони здебільшого мали всеросійський характер.
Одним з аспектів модернізації Російської імперії було намагання влади уніфікувати її адміністративним шляхом і згладити регіональні відмінності засобами русифікації. Хоча в Росії не бракувало прихильників її особливого шляху - як потужної євразійської наддержави або ж лідера слов’янського світу, - політична еліта все ж сприймала імперію як державу європейську й намагалася наслідувати насамперед європейські взірці. Тому на діях імперської влади позначалося те, що західноєвропейські країни в цей час уже впроваджували принципи громадянського суспільства. Оскільки в другій половині XIX ст. перспективи розвитку національних відносин ще не були зрозумілими так повно, як згодом, імперська влада діяла в національному питанні непослідовно: іноді вона нехтувала загрозливими процесами, а інколи безпідставно вдавалася до жорстких репресій. Розгром польського повстання 1863 року, до підтримки якого так і не вдалося залучити українців, відкрив шлях до русифікації українського населення під гаслом «повернення» до російського народу.
Передумовою для формування модерної нації було особисте звільнення кожного окремого селянина, яке відкривало шлях до його залучення до національного проекту. Багатомільйонне українське селянство, що не мало скристалізованої національної ідентичності, стало полем боротьби між російською імперською ідеологією й теоретиками українського національного руху, які прагнули створити на його основі модерну українську націю. Пов’язані з модернізацією національні рухи перетворювали горизонтально структурова- ні за становим принципом суспільства на інтегровані вертикально нації, які ставили політичні вимоги. Успіх національної мобілізації залежав від того, наскільки швидко національні ідентичності будуть усвідомлені як взаємо- виключні. Більшість українського населення Російської імперії без внутрішнього конфлікту поєднувала дві національні ідентичності, однією з яких була офіційна загальноросійська («общерусская»). Чимало українських інтелігентів одночасно почувалося вірнопідданими російського імператора, представниками російської культури й носіями малоросійського патріотизму.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
279
Модерна українська національна ідентичність формувалась одночасно з кристалізацією новочасної російської ідентичності, яка без «малоруського» сегменту ризикувала бути дуже послабленою. Теоретики російського націоналізму пропонували покласти в основу російської імперської ідеї концепт «общерусскості», який об’єднував в уявну географію «свого» простору «исконно русскія земли» (з Галичиною, Буковиною і Закарпаттям). Проте імперська влада, - насамперед через низькі темпи соціальної й політичної модернізації, - лише частково використовувала чинники, що мали асиміляційний потенціал (освітній, індустріальний тощо). Започаткована Валуєвським циркуляром 1863 року як тимчасовий захід і продовжена Емським указом
1876 року політика російського самодержавства щодо України не мала жодної іншої програми, крім репресивної. Зарахування «малоросів» до російського народу визначало сам характер імперії, яку в такому випадку можна було вважати не полі-, а моноетнічною з незначними територіями «інородців» на околицях.
Згідно з офіційною доктриною, «малороси» як інтегральна частина триєдиного панівного російського народу мали підстави вважати себе співтворцями російської державності. Однак ті діячі, які відмовилися від подвійної ідентичності на користь модерної української ідеї, з точки зору реалізації національно-культурних прав опинялися навіть у гіршому становищі, ніж «інородці», адже мусили доводити свою національну самобутність. Щоденні проблеми з відтворенням національної ідентичності виникали навіть у сім’ях діячів українського руху. Після того як 1895 року імперське цензурне відомство заборонило друкувати літературу українською мовою для дітей, батьки, за спогадами Олександра Лотоцького, самотужки розробляли навчальні програми, а «Грінченко, щоб навчити свою доньку Настю української грамоти, надрукував для неї од руки цілий український буквар». Обмеження прав української мови залишали дуже вузький простір для українського руху, позбавленого національно-культурної інфраструктури (шкіл, видань, преси, театру тощо). У проекті створення модерної української нації народна мова ставала чи не головною рушійною силою, однак ще потрібно було виробити її науковий стандарт і правопис, увести в масову і вищу освіту. Мотивація українських діячів випливала з культурної моделі нації, покликаної відмежувати українську ідентичність від російської через виявлення її відмінностей - зокрема мовних. Мова, оперта на народну основу, мала послужити також маркером, який чітко окреслював територію проживання «малоруського» народу, щодо якого діячі національного руху дедалі частіше використовували поняття «український».
Важливим аспектом модернізації було формування національної інтелігенції, яка заявила претензії на лідерство в українському русі. У другій по¬
280
ТЕМА 11
ловині XIX - на початку XX ст. інтелігенція стала самостійною соціальною верствою, представники якої мали відповідний рівень освіти, займалися кваліфікованою розумовою працею, а головною соціальною функцією вважали створення культурно-духовних цінностей. Згідно з підрахунками Георгія Касьянова, зробленими на підставі матеріалів всеросійського перепису населення 1897 року, в українських губерніях налічувалося 128,8 тис. осіб, яких було можна віднести до інтелігенції за родом занять (що становило
0,5 % від усього населення). Темпи формування української інтелігенції були нижчими, ніж у російських столицях, однак частка інтелігенції Російської імперії, яка зосереджувалася в українських регіонах, була досить високою: тут, зокрема, працювало близько 20 % всіх учителів і медиків. З інтелігенції виходили як чиновники, котрі формували адміністративно-бюрократичний апарат для служби самодержавству, так і опозиціонери, які розхитували основи імперського устрою. За твердженням Валентини Шандри, бюрократія в Російській імперії довше, ніж інші групи, залишалася вірною традиційній політичній культурі, для якої сутність служби зводилася до інтересів монарха, а не суспільства.
Чимало представників інтелігенції в Україні ототожнювали її інтереси з російською державністю. Українці в Російській імперії мали відносно легший доступ до державних посад, політичної та наукової кар’єри, ніж в Австрії. Це зумовлювало поміркованість щодо політичних вимог. Втягнення значної частини української інтелігенції до російської державної служби (від чого залежав сімейний добробут) створювало передумову для розвитку українського національного руху на засадах культурництва. Обмежені, порівняно з підавстрійською частиною, можливості для громадських і наукових дискусій давали змогу в Росії тривалий час співіснувати різним версіям національної ідентичності. Чимало українських діячів вважали, що порозуміння з російською владою в Україні є тільки питанням часу - тим більше, що серед російських чиновників (навіть найвищого рангу) траплялися прихильники українського руху. Таким був київський генерал-губернатор Михайло Дра- гомиров (1898-1903 pp.) - поміщик з Чернігівщини, бойовий генерал і автор праць з військової справи, який відстоював послаблення контролю влади задля завоювання довіри місцевого населення. Як пише Валентина Шандра, Драгоманов «не цурався свого етнічного походження, а навпаки виявляв симпатії до всього українського, зокрема за його розпорядженням солдати на маршах співали українські пісні. Управлінський досвід підказував генерал- губернатору, що необхідно налагоджувати взаємодію з національною інтелігенцією, він приймав запрошення “на пампушки” до В. Б. Антоновича, де непогано говорив українською, тут можна було з’ясувати або й спрямувати ставлення генерал-губернатора до тих чи інших громадських питань». Така
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
281
ситуація налаштовувала українських діячів на компроміси. З іншого боку, толерантність російської влади щодо українських активістів була можливою тільки тоді, коли вони сприяли зміцненню її позицій на Правобережжі. Обмежувальні заходи на зразок Валуєвського циркуляра й Емського указу виразно показували, що російська імперська влада не потерпить виокремлення українського питання як національного.
Як симбіоз часто-густо суперечливих думок, фактів і теорій формувався й комплекс гуманітарних знань про українські землі. За влучним твердженням історика Осипа Гермайзе, українські науковці «пристосувалися до обставин, використовували ті можливості, що випливали з установлених звиклих форм життя і побуту організації наукового життя, не договорювали своїх настроїв і думок до кінця, ввесь час прикривали свої напівсвідомі часто бажання фразеологією російського благонадежного обивателя, уживалися з крайньою малоросійщиною, поміркованим українофільством, а іноді з відкритим українофобством». Альтернативою для громадсько активних діячів, які створювали політичні програми, була еміграція. Натомість українофіли в Російській імперії аж до кінця XIX ст. не виходили за межі імперської орбіти, намагаючись, з одного боку, змусити російську владу рахуватися з собою шляхом легальної культурно-освітньої діяльності, а з іншого - не звести ще надто слабкий український рух до стану підпільних гуртків. На відміну від Галичини, де українсько-польське протистояння привело до взаємовиключних національних ідентичностей, як стверджував Іван Лисяк-Рудницький, «російсько-українська диференціація залишалася мінливою і часто розпливчастою». Працюючи в межах російського політичного й культурного просторів, українці зберігали індивідуальну свідомість етнічної окремішності, однак поширеність багатоступеневих форм національної ідентичності вказувала на віддаленість українського руху від модерного розуміння нації. Головними каталізаторами модерної консолідації нації в підросійській Україні стали події Першої світової війни та революції в Росії.
11.2. Політизація українського руху.
Українська політична думка між федералізмом і самостійністю. Спроби партійної структуризації
До революції 1905-1907 років у Російській імперії не можна було створювати легальні політичні об’єднання, однак певні способи вияву громадської активності існували. Одним із чинників модернізації громадської
282
ТЕМА 11
сфери в Україні були земства - виборні органи місцевого самоуправління, що діяли в губерніях і повітах. До повноважень земств входило: формування місцевих бюджетів, опіка над народною освітою й медичними закладами, ветеринарною й санітарною службами, будівництво і ремонт доріг, підтримка господарського розвитку місцевості. Відповідно до «Положення про губернські та повітові земські установи» (1864 р.) почали функціонувати земства на території Херсонської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської й Таврійської губерній. Щойно в 1911 р. положення про земства було поширене на Волинську, Київську і Подільську губернії. Таке запізнення випливало з побоювання російського уряду через те, що місцеве самоврядування на Правобережжі перейде до польських землевласників. Земства мали періодичні органи, що надавало їх діяльності публічного характеру. У них, зокрема, публікували статистичні й історико-етнографічні матеріали, які показували самобутність українського етносу. У періоди лібералізації земські часописи ставали рупорами опозиційної інтелігенції й уміщували матеріали на суспільно значущі теми; вони були важливим каналом соціальної комунікації, засобом творення позитивного образу земських установ в очах населення та формували його зацікавлення місцевими справами.
Для деяких відомих згодом українських діячів робота в земствах стала школою громадського життя. Активну участь у діяльності земств брали Василь Тарновський, Олександр Русов, Іван Лучицький, Ілля Шраг, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський. Працювали в земствах і менш відомі представники місцевої української інтелігенції - вчителі, землеміри, статисти. Діяльність земств контролювали губернатори. Особливо активні опозиціонери зазнавали репресій, однак деяким вдавалося розвинути низку соціальних і культурно-освітніх ініціатив, зокрема в початковому шкільництві й місцевому самоврядуванні. Одним з найактивніших було Чернігівське земство, яке ще в 1879 р. підготувало проект конституційних реформ. На зламі ХІХ-ХХ ст. «українське питання» перед чернігівськими земцями порушував Ілля Шраг. Кілька разів він представляв доповідну записку «Про допущення місцевої народної мови в народну школу». Показова доля цього документа. Упродовж 1893-1900 pp. його розгляд затягували саме на місцевому рівні: чимало земців виступили проти ініціативи на тій підставі, що вона могла викликати невдоволення «сепаратистською» діяльністю земства, тоді як населення «не розуміє» твори сучасних українських авторів. Урешті- решт земство таки ухвалило звернення до уряду, але відповіді з Петербурга не отримало.
Полтавське земство ініціювало встановлення пам’ятника Іванові Котляревському, кошти на який почало збирати в 1895 р. Російська влада не дозволила всеукраїнську збірку, обмеживши її територією Полтавщини. На
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
283
пам’ятнику (бронзове погруддя на постаменті, виконане Леонідом Позеном) не вдалося розмістити напис «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському»; його довелося замінити уривком з «Наталки-Полтавки»: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона» (у російському правописі). Урочисте відкриття пам’ятника 30-31 серпня (за старим стилем) 1903 року було сплановане як всеукраїнська демонстрація за участю галичан і буковинців. Оскільки чимало учасників їхали в Полтаву одним поїздом з Києва, виник (з натяком на малочисельність української інтелігенції) жарт про те, що аварія цього потяга могла за один раз покінчити з українським рухом у Росії. Міністр внутрішніх справ В’ячеслав Плеве наказав міському голові Полтави Віктору Трегубову заборонити виступи українською мовою. Під час відкриття пам’ятника на вулиці Полтави були виведені військові частини, а на урочистій академії українською мовою вдалося виступити лише галичанину Юліану Романчуку. Перша ж спроба україномовного виступу наддніпрянки Ольги Андрієвської була перервана, після чого присутні підтримали пропозицію Миколи Міхновського бойкотувати захід, залишивши міському голові обкладинки вітальних адрес. Заборона української мови в її територіальній «колисці» набула широкого розголосу. Чимало учасників заходу, згодом відомих діячів, згадували його як перелом, який сприяв рішенню присвятити себе українській справі.
Однак загалом навіть у тих земствах, які вважалися проукраїнськими, «українське питання» становило тільки один зі сегментів уваги та, за висловом Софії Русової, «ідеалістичних мрій» кількох активістів. Значною мірою з земського руху виріс ліберальний напрям всеросійської політичної опозиції. У 1903-1904 pp. було утворено нелегальні організації ліберальних земців «Союз земців-конституціоналістів» і «Союз визволення», що мали місцеві осередки також в українських містах - Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. У листопаді 1904 р. - з нагоди 40-річчя судової реформи - з ініціативи «Союзу визволення» була проведена так звана бенкетна кампанія: учасники організованих земствами зібрань виголошували промови про необхідність конституційних реформ. Таким чином, земському ліберальному рухові було надано політичного характеру. Російські ліберали активно залучали прихильників в Україні та, як правило, не погоджувалися мати справу з українськими організаціями - навіть однакового ідеологічного спрямування, - наполягаючи на вступі українців до всеросійських об’єднань.
На зламі ХІХ-ХХ ст. осередками українського національного руху в Російській імперії залишалися громади, які діяли в різних містах, зберігаючи власну організацію. Неофіційне лідерство належало київській «Старій громаді». За твердженням Євгена Чикаленка, «писаної програми в українських громад не було, і складалися вони з людей, що вірили і по змозі працювали для відродження української нації». У документах російської по¬
284
TEMA U
ліції їх визначали як «общества ръяныхъ малороссовъ». Членство у громадах допускало розбіжності в політичних поглядах, однак прийняти нову особу можна було тільки одноголосно, за принципом етичного цензу. Важливу роль відігравала Петербурзька громада. Хоча переважна більшість петербурзьких українців, за спостереженням Олександра Лотоцького, лише раз на рік (на Шевченківські роковини) згадували, що вони «тоже малороссы», наприкінці XIX ст. тут зібралася група активних і свідомих українців, які діяли в порозумінні з Київською громадою. Серед них були такі відомі постаті, як Данило Мордовець, Петро Стебницький, Олександр Лотоцький, Олександр і Софія Русови, Федір Вовк. У 1898 р. вони сприяли утворенню в Петербурзі Благодійного товариства для видання загальнокорисних і дешевих книг, що спеціалізувалося на популярних брошурах з різних галузей знань. Ініціатором його утворення був відставний генерал Микола Федоровський, організатор українського руху в Єлисаветграді (де його називали «першим українським діячем міста»), який після виходу на пенсію переїхав з сім’єю в Петербург. Петербурзькі українці подавали до цензурного відомства твори українських авторів, зазнаючи при цьому, за спогадами О. Лотоцького, «прикростей та ударів для особистої гідності понад міру людську».
Наприкінці XIX ст. між діячами громадівського руху йшли дискусії про подальшу діяльність. Володимир Антонович закликав готуватися до по- літизації українського питання в Російській імперії за зразком Галичини. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича й О. Кониського була створена Загальна українська безпартійна демократична організація, мета якої полягала в об’єднанні «всіх свідомих українців» Російської імперії. Проект статуту розробили Олександр Кониський (невдовзі відійшов від організації, у 1900 р. помер) і тоді ще студент Сергій Єфремов. Стимулом для утворення організації став той загальновизнаний факт, що українська молодь не знаходила привабливої програми в національному русі й поповнювала лави російських опозиціонерів. Одним з основних видів діяльності організації стало розповсюдження і транспортування з-за кордону забороненої літератури, що здійснювалося під маркою книгарні журналу «Кіевская старина». Організація співпрацювала з заснованим у 1895 р. київським видавництвом «Вік», у якому виходили серії «Українська бібліотека», «Селянська бібліотека», «Антологія української літератури» та ін. Загальна українська безпартійна демократична організації діяла нелегально. До 1904 р. її зібрання відбувались у помешканнях В. Антоновича, М. Лисенка, М. Старицького, Є. Чикаленка під виглядом товариських вечірок, за якими завжди наглядала поліція. Найчастіше головували на зібраннях І. Шраг і М. Грушевський. У 1901 р. ухвалено новий статут, згідно з яким організація була перетворена у федерацію місцевих громад. Серед її членів були не лише етнічні українці, а й росіяни, білоруси, євреї; за соціальним складом - здебільшого інтелігенти. Побоюючись
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
285
розколу, керівники спочатку уникали оприлюднення спільної програми; однак згодом - в умовах наростання революційних настроїв і створення інших партій - таки зважилися розпочати партійне об’єднання.
У 1904 р. було досягнуто згоди про перетворення Загальної української безпартійної демократичної організації на Українську демократичну партію (УДП). Її програма (1905 р.) передбачала: скасування абсолютизму; парламентське правління на основі загального, прямого, рівного, пропорційного і таємного права голосу, в тому числі для жінок; громадянські свободи; запровадження української мови в освіті, судівництві й адміністрації; перебудову держави на засаді національних автономій; автономію українських земель із власним сеймом, що мав, зокрема, розпоряджатися землею; соціальні гарантії. Організація УДП сповільнилася через небажання низки громад підпорядкуватися партійній дисципліні та спробу молоді (Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський) створити Українську радикальну партію. Утім, ця ідея не здобула популярності, й партійна структуризація ліберального напряму завершилася створенням у листопаді 1905 р. Української демократично-радикальної партії (УДРП). Незважаючи на малочисельність, партія зайняла нішу «національного будівництва», яка відрізняла її від всеросійських політичних сил в Україні. УДРП була партією парламентського типу, що мала яскравих представників (С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Доманицький, Г. Коваленко, М. Левицький, Л. Жебуньов, О. Лотоцький, П. Стебницький, Є. Чикаленко, С. Ше- лухін, В. Шемет, І. Шраг) і виконувала роль конструктора національної ідентичності. Серед її керівників були журналісти, юристи, діячі земського та міського самоврядування, землевласники. Як писав М. Грушевський, в УДРП сконцентрувався «мозок української нації (...), усе, що вважало себе одиноко інтеліґентним і культурним серед української нації і покликаним до політичного проводу».
На початку XX ст. у підросійській Україні була сформульована політична програма українського самостійництва. Його середовищем стали студентські громади, що захоплювалися соціалістичними поглядами. Після розгрому «Братства тарасівців» такі громади діяли, зокрема, в Харкові, Полтаві, Києві. За свідченням члена Харківської студентської громади Юрія Колларда, у другій половині 1890-х років погляди її діячів ставали «націоналістичними», але оскільки російські опозиціонери прирівнювали націоналізм до шовінізму і вважали реакційним, то «не було ще в нас сміливості признати себе націоналістами» й замість цього громадівці використовували означення «націонали». Молодь захоплювалася марксистськими ідеями побудови справедливого соціалістичного суспільства, проте марксизм не давав відповідей на національні питання. Насамперед під впливом соціалістів Австро-Угорщини (зокрема
286
ТЕМА 11
К. Реннера й О. Бауера), в якій національне питання було вкрай актуальним, між ідеями національного та соціального визволення був встановлений певний зв’язок, співзвучний з настроями українських діячів, які ототожнювали українство з нижчими верствами населення. Тогочасні соціалісти-самостійники, писав І. Лисяк-Рудницький, поєднували «формули спрощеного марксизму з наївно-романтичним патріотизмом», творили «тип революційного юнака з Комуністичним маніфестом в одній кишені і “Кобзарем” в другій».
Наприкінці XIX ст. в Харківській студентській громаді, яка налічувала близько 20 членів, виокремилося кілька діячів, які вважали себе «революційним авангардом». Перший досвід вони здобули під час студентських страйків у Харкові на початку 1899 p., внаслідок яких були тимчасово виключені з навчальних закладів і вислані з Харкова. На тлі наростання опозиційних настроїв це лише посилило їхній революційний запал, створивши навколо них ореол борців. У лютому 1900 р. на нараді чотирьох харківських студентів (походили з родин відомих українофілів) - Дмитра Антоновича, Боніфатія Камінського, Лева Мацієвича і Михайла Русова - було ініційовано створення Революційної української партії (РУП), що стала першою політичною партією в Наддніпрянській Україні. Автором ідеї й назви був М. Русов, який переконав студентську громаду в необхідності ідейно-організаційної трансформації українського руху: «Нам не треба громад, нам треба партії!» Головою РУП став Д. Антонович (мав партійний псевдонім «Муха»), під впливом якого прийнято гасло «Рух - усе, кінцева мета - ніщо». Вислів належав німецькому соціал-демократові Еду- ардові Бернштейну, який на зламі ХІХ-ХХ ст. виступив з критикою марксизму, відстоював еволюційні перетворення і говорив про неможливість нівелювати національні відмінності. Розбудова осередків РУП проходила мляво, адже її діячі не мали досвіду в партійному будівництві, працювали в підпіллі. Оскільки деякі організації на місцях діяли в попередньому форматі, лише декларуючи зв’язок з РУП, партію вирішили будувати як асоціацію «вільних громад», які у грудні 1902 р. на І з’їзді РУП оголосили про об’єднання. Тоді ж утворено Центральний комітет РУП, який очолив Євген Голіцинський, а з 1903 р. партією фактично керував Микола Порш.
За допомогою в укладенні програми засновники РУП звернулися до Миколи Міхновського - харківського адвоката й колишнього активного учасника «Братства тарасівців». Написану ним програму в 1900 р. було видано у Львові брошурою під назвою «Самостійна Україна» накладом 1000 примірників. У ній стверджувалося, що ознакою часу стала боротьба поневолених націй за визволення і створення самостійних держав. Основні аргументи на користь самостійності України автор віднайшов в історії: Росія брутально порушила Переяславську угоду, присвоїла право чинити українцям заборони, встановила для України не тільки матеріальну, а й «інтелектуальну» да-
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
287
нину. «Посеред таких лихих обставин, - стверджував М. Міхновський, - ми зійшлися докупи, ми згромадилися в одну сім’ю, перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть заповнили народну душу і - хай навпаки логіці подій ми виписали на своєму прапорі “Одна, єдина, нероздільна, вільна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”». Засобами досягнення мети Міхновський вважав як «боротьбу культурну», так і «боротьбу фізичною силою», у тому числі збройну, а очолити її мало «третє» (після кирило- мефодіївців і українофілів) покоління української інтелігенції.
Серед українських нелегальних груп РУП найактивніше відстоювала лінію на політизацію українського руху. Найактивніше партія діяла на Лівобережній Україні. Діяльність РУП була спрямована насамперед на селянство, що відображало специфіку українського соціалізму. Агітаційні матеріали партія друкувала в Галичині, а в 1902 р. орган РУП - часопис «Гасло» - за редакцією Д. Антоновича почав виходити в Чернівцях. Як стверджували видавці російської соціал-демократичної газети «Іскра» («Искра»), агітаційними матеріалами РУП, «як снігом, було засіяно» Україну; поліція також звернула увагу, що матеріали розповсюджували доступною для селян «малоросійською» мовою. До прикладу, історикам є відомою листівка Київської вільної громади під назвою «З усіх боків обсіли вороги наш народ». РУП мала вплив на масові селянські заворушення в Полтавській і частині Харківської губернії в 1902 p., передумовами яких став неврожай попереднього року. У деяких місцевостях вони призвели до погромів поміщицьких маєтків. У 1903 р. частину активних рупівців було заарештовано, що загальмувало розвиток партії. Зокрема, при перевезенні нелегальної літератури на кордоні затримано діячів Закордонного комітету Д. Антоновича і В. Винниченка.
Не менш важливою причиною згортання активності РУП стали внутрішньопартійні дискусії навколо пріоритету соціального чи національного визволення. Уже в перші роки після утворення РУП розпалася на три течії: націонал-соціалістичну, революційно-соціалістичну і соціал-демократичну. У 1902 р. з РУП вийшла невелика група прихильників Миколи Міхновського, які утворили Українську народну партію (УНП). Її вважають першою націоналістичною українською партією. Програмою партії стали «Десять заповідей УНП» Міхновського (як-от: «одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна демократична Україна»; «Україна для українців»; «не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами»; «не приятелюй з ворогами нашого народу»). Міхновський закликав дотримуватися національної солідарності, використовувати тільки українську мову і називав ворогів українців - росіян, поляків, угорців, румунів, євреїв.
Програмні вимоги українських соціалістів-революціонерів (есерів) перегукувалися з ідеями російських народників і есерів. Російські есери були
288
ТЕМА 11
найвпливовішою соціалістичною партією немарксистського напряму, яка пропагувала можливість переходу до соціалізму не капіталістичним шляхом, була орієнтована на селянство. Основою майбутнього справедливого ладу есери вважали аграрну реформу, внаслідок якої земля мала стати загальнонародною власністю. Українські есери також наголошували на значущості національного питання, однак їм не вдавалося створити партію. Після виходу з РУП групи на чолі з М. Залізняком і М. Шаповалом вони діяли в таємних гуртках. Сама ж РУП еволюціонувала до соціал-демократії. У 1903 р. до її складу ввійшла створена в 1900 р. Соціалістична українська партія, лідерами якої були студенти Богдан Ярошевський і Маркіян Меленевський. Спільна програма, що нагадувала програму РСДРП, вміщувала положення про демократичні свободи, вирішення аграрного питання і національно- територіальну автономію для України. Влітку 1904 року спроба М. Порша долучити до програми РУП положення про самостійність України спричинила розкол. Наприкінці 1904 р. було створено Українську соціал-демократичну спілку, близьку до РСДРП. Натомість у грудні 1905 р. на базі РУП створено Українську соціал-демократичну робітничу партію.
Таким чином, на зламі ХІХ-ХХ ст. під впливом процесів модернізації (насамперед у соціальній сфері) розпочалася політизація українського руху в Російській імперії. Однак далеко не всі політичні й громадські активісти приймали як важливу частину світогляду гасло української національної (у перспективі - політично-державної) самостійності. Доволі часто український національний дискурс розглядали тільки як частину ширшої програми соціальних і політичних реформ у Російській імперії або навіть як заняття українських інтелігентів на дозвіллі, своєрідне хобі. У політичній і культурній сферах продовжувалась інтеграція українського суспільства до неукраїнських структур. Якщо українофіли в другій половині XIX ст. підкреслювали національну ідентичність за двома ознаками - народним одягом (головно вишиванками) й показовим практикуванням української мови, - то молодь початку XX ст. критикувала такі демонстрації як недостатні й наполягала на розширенні простору національного руху. Через культурницьке спрямування український рух програвав у очах активних молодих людей. Утім, за висловом Ю. Колларда, й вони «від національного радикалізму скоренько перескакували до Драгоманова, далі до Маркса й умирали передчасною смертю без ніяких наслідків для грядущих поколінь», тоді як значна частина українського громадянства «нічого не робила і тільки зітхала по Україні». Формування самостійницької програми українського руху на початку XX ст. мало значення передусім як ідея чи прецедент. Коло осіб, які вважали її реальною й бачили сенс працювати в цьому напрямку, залишалось украй вузьким, про що промовисто свідчили поділи РУП.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА... 289
11.3. Українці в російській революції 1905-1907років: революційні заворушення, національно-культурне життя,
, початки парламентської діяльності
Революційні події в Російській імперії 1905-1907 років були прискорені російсько-японською війною (8 лютого 1904 р. - 27 липня 1905 р.) за контроль над Маньчжурією і Кореєю, в якій Росія зазнала поразки. Сигналом для наростання революційних настроїв стало організоване «Бойовою організацією» есерів 28 липня 1904 р. вбивство російського міністра внутрішніх справ В’ячеслава Плеве, відомого жорсткою позицією щодо опозиційних рухів - зокрема придушенням селянських виступів у Полтавській і Харківській губерніях у 1902 р. Після цього чимало російських громадських діячів відкрито заговорили про потребу ґрунтовних реформ, обмеження самодержавства. На цьому етапі представники українського руху бачили своє місце поряд з російськими опозиціонерами, які вміщували до партійних програм право народів на національне самовизначення. Першим завданням вони вважали скасування Емського указу. Наприкінці XIX ст. обмеження щодо використання української мови виглядали дедалі одіознішими - особливо на тлі розвитку української преси та літератури в Галичині, - й частина російської громадськості це розуміла. Утім, не бракувало протилежних тверджень (представлених передусім монархічними і правими націоналістичними силами), з погляду яких визнання «малоруської» окремішності становило б загрозу для великоросійської державності. Хоча зусилля українських діячів добитися вільного обігу в Росії наукової літератури українською мовою, як правило, завершувалися нічим, усе ж з’являлися перші винятки. У прагненні відвернути революцію російські урядовці дедалі частіше висловлювалися за лібералізацію публічної сфери, що підривало їхні аргументи на користь відмов і заборон. Важливою подією для українського руху в Російській імперії стала публікація в 1904 р. в Петербурзі російською мовою «Нарису історії українського народу» («Очеркъ исторіи украинскаго народа») М. Грушевського, а наприкінці того ж року отримано дозвіл на ввезення до Росії «Історії України-Руси».
У грудні 1904 р. Микола II звернувся до Сенату з указом «Про розпорядження щодо вдосконалення державного порядку», в якому передбачено усунути «надмірні утиски» друкованого слова, щоб воно отримало «можливість гідно виконувати високе покликання бути справжнім виразником розумних прагнень на користь Росії». На виконання указу російський уряд надіслав запити про можливість скасування обмежень на використання української мови до Імператорської академії наук, Київ¬
290
TEMA U
ського (відповідь писав В. Антонович) і Харківського університетів, а також канцелярії київського генерал-губернатора. Всі інституції рекомендували скасувати заборони. Найбільшого розголосу набув меморіал Академії наук, яка створила комісію на чолі з філологом Федором Коршем. У ньому було наголошено на досягненнях і самобутності української мови й літератури, підкреслено абсурдність заборони текстів на підставі мови, а не змісту. У документі стверджувалося, що українці в Російській імперії не мають антидержавних прагнень, а за логікою заборони українських видань з політичних міркувань можна прийти й до заборони російської мови, якою друкується чимало антиурядової літератури. У лютому 1905 р. російський уряд розпорядився відмінити обмеження на друк українською Святого письма, щоправда з застереженням, що на кожне таке видання потрібний дозвіл Святійшого синоду.
Проте в більшості випадків ні влада, ні російська опозиція не поспішали йти назустріч вимогам українського руху. У лютому 1905 р. українська делегація відвідала голову Комітету міністрів Сергія Вітте. У складі делегації були головний редактор «Кіевской старины» Володимир Науменко, Ольга Косач (Олена Пчілка), Ілля Шраг і голова Полтавської громади Микола Дми- трієв. Делагати подали записку (текст О. Косач), в якій доводили недоцільність заборон української мови в освіті та книгодрукуванні. У записці були відзначені здобутки української літератури, зокрема творчість Т. Шевченка, вказано на досвід вільного використання української мови в Галичині. Важливим аргументом стали моральні категорії: автори стверджували, що зверхнє ставлення до рідної мови не лише утруднює молоді доступ до освіти, а й спотворює шкалу її моральних цінностей, виховує «у зневазі до себе та рабському приниженні». За свідченням І. Шрага, С. Вітте довго розмовляв з делегатами і попрощався зі словами «Ви довго чекали, панове, почекайте ще близько трьох місяців». Також безрезультатно закінчилася аудієнція
С. Єфремова в міністра внутрішніх справ Петра Святополк-Мирського, який у відповідь на прохання дозволити видання україномовного журналу зауважив, що це заборонено законом.
На тлі воєнних поразок і мобілізаційних заходів у російському суспільстві назрівали революційні настрої. Поштовхом до революції стала так звана Кривава неділя 9 січня 1905 року в Петербурзі, коли була розстріляна демонстрація робітників. Після цього страйки й масові заворушення, що призводили до людських жертв, охопили Королівство (Царство) Польське, Балтійський і Кавказький регіони. На території України драматичні події розгорнулися в Одесі, де перший на території Російської імперії виступ військової частини зі зброєю на броненосці «Князь Потьомкін Таврійський» у червні 1905 р. (спроба придусити невдоволення команди завершилася вбив¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
291
ством офіцерів) збігся з масовими заворушеннями в місті. В Одесі відбулися сутички робітників і єврейських загонів самооборони (які озброювалися, побоюючись погромів) з поліцією і чорносотенцями, а також пограбування порту, при тому були поранені й убиті. Різноманітні збори по всій країні вимагали конституційних перетворень. У листопаді 1905 р. повстання охопило 12 кораблів Чорноморського флоту, які стояли на Севастопольському рейді (серед них був «Князь Потьомкін Таврійський», перейменований на «Святий Пантелеймон»). До повсталих матросів приєдналися солдати севастопольського гарнізону і портові робітники. Керував повстанням лейтенант Петро Шмідт. Після придушення виступу його і кількох інших активних учасників було розстріляно.
Якийсь час російська влада обмежувалась обіцянкою скликати представницький орган з дорадчими функціями (відомий як «Булигінська дума», за ім’ям міністра внутрішніх справ Олександра Булигіна). Однак восени 1905 р. під впливом всеросійського політичного страйку імператор, опинившись перед вибором - військова диктатура чи політичні реформи, - обрав другий варіант. 17 жовтня 1905 року Микола II підписав маніфест «Про вдосконалення державного устрою» і призначив ідеолога російських реформ
С. Вітте головою Ради міністрів. У тексті маніфесту, зважаючи на загрозу для цілісності Російської держави й задля припинення «нечуваної смути», імператор гарантував: основні громадянські права (недоторканність особи, свободу совісті, слова, зборів і союзів); поширення виборчого права на всі верстви населення; наділення Державної думи законодавчими функціями. Час виходу маніфесту збігся з піком протестного руху, однак відразу після його підписання країною прокотилася хвиля погромів, спрямованих проти революціонерів (деякі з них мали антиєврейський характер). Такі погроми, зокрема, відбулися в Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Маріуполі.
Закон про вибори до Державної думи був опублікований у грудні 1905 р. Вибори мали відбуватися в чотирьох куріях: великих землевласників, міст, селян і робітників. Щодо кожної курії передбачено чіткі критерії права голосу, що враховували віковий (понад 25 років), майновий і освітній цензи. Вибори проводилися в кілька етапів. У курії великих землевласників одного виборця обирали 2 тис. осіб, у міській - 4 тис., у сільській - 30 тис., у робітничій - 90 тис. Права голосу були позбавлені жінки, військовослужбовці, злочинці, банкрути, душевнохворі, а також губернатори, градоначальники, їхні заступники й поліцейські, котрі працювали у виборчому окрузі. У лютому 1906 р. видано положення про Державну думу, яке встановлювало п’ятирічний термін її повноважень і надавало монархові право дострокового розпуску. Одночасно з’явився указ про верхню палату парламенту - Державну раду. Дума не була повністю самостійним законодавчим органом:
292 ТЕМА 11
вона могла ухвалювати лише проекти законів, запропоновані імперським урядом, а її рішення мали бути підтверджені Державною радою. 23 квітня 1906 року імператор затвердив «Основні державні закони» Російської імперії, в яких визначення імператорської влади було замінене з «необмеженої» на «верховну». У документі також проголошено, що Російська імперія є «єдиною і неподільною», а російська мова - державною.
Видання Маніфесту 17 жовтня 1905 року призвело до розколу російської опозиції. Якщо радикали вимагали продовжити революційні зміни, то утворені в 1905 р. ліберальні партії - Конституційно-демократична (Партія народної свободи, або кадети) і Союз 17 жовтня (октябристи) закликали підтримати уряд на шляху конституційних реформ. Як і більшість російської опозиції, кадети відмовлялися помістити у програму партії положення про національно- територіальну автономію України (хоча й вимагали автономії для Фінляндії та Польщі), однак погоджувалися запровадити українську мову в освіті. Це зумовило популярність партії серед української інтелігенції, частина якої вступала в її лави, не вважаючи гідною альтернативою дрібні місцеві партії, які ворогували між собою. Переважно завдяки порозумінню між УДРП і кадетами українські представники ввійшли до І Державної думи; у тих виборчих округах, де порозуміння не вдалося досягнути, мандати здобули представники правих сил. Ліві російські партії й РУП вибори бойкотували.
Перша Державна дума працювала в Петербурзі з 27 квітня по 8 липня 1906 р. (засідала в Таврійському палаці). Від дев’яти українських губерній було обрано 102 депутати (у цій Думі спочатку налічувалося 478 депутатів, однак з часом їх кількість трохи зросла, оскільки вибори у віддалених регіонах відбувалися з запізненням), з них 42 селян. За національною ознакою в І Державній думі, за різними підрахунками, було 44-46 депутатів-українців. За цим показником українське представництво перебувало на другому місці після росіян. Результати виборів відображали строкатий соціальний і національний склад населення підросійської України. Так, до прикладу, у Волинській губернії депутатами були обрані: Петро Вознюк-Базилюк (селянин, громадський активіст), Авксентій Гренюк (селянин, колишній військовий, учасник російсько-японської війни, нагороджений георгіївськими орденами), Трохим Лопатюк (сільський староста), Прокоп Марчук (селянин, дяк, учитель), Павло Погребнюк (селянин), Юзеф Потоцький (польський землевласник, син колишнього намісника Галичини Альфреда Потоцького). Трохи іншим був склад депутатів від Чернігівської губернії: Олексій Бабич (селянин, революціонер), Яків Гужовський (селянин, народний учитель, земський діяч, революціонер), Петро Куриленко (селянин, земський діяч), Тимофій Локоть (агроном, професор, земський діяч), Олексій Муханов (дворянин, до 1904 р. - предводитель чернігівського дворянства), Логин Остро¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
293
носов (робітник, учасник робітничого руху), Олексій Свєчин (землевласник, полковник у відставці, голова Чернігівського земства), Іван Тарасенко (сільський староста і писар суду), Ілля Шраг (адвокат, земський діяч і один з лідерів українського руху). Таким чином, депутатські мандати отримували здебільшого громадські активісти, відомі завдяки участі в земському чи опозиційному русі.
Наведені дані показують, що інтереси українського національного руху не визначали позицію виборців українських губерній. Однак зауважені сучасниками стихійні симпатії селян до українських інтелігентів як до «своїх» дали змогу ввести до Першої думи якусь їх кількість. Так, за твердженням
І. Шрага, серед депутатів від Чернігівської губернії не було вороже налаштованих щодо української справи осіб. Російська влада допустила значну чисельність селянського представництва, розраховуючи на можливість маніпулювати його голосами. Селянські депутати здебільшого керувалися гаслом «Земля і воля». їхнє розуміння українського питання в той час, за визначенням О. Лотоцького, було «підсвідомим», однак, опинившись у Петербурзі в незвичному етнічному оточенні та під впливом спеціальних розмов з українськими інтелігентами, вони були залучені до національного табору. Виокремлення української фракції в Думі відбувалося під впливом і в тісній взаємодії з українською громадою Петербурга, яка прийняла організаційні обов’язки.
Устаноьчі збори українських депутатів Першої думи відбулися в Петербурзі 1 травня 1906 р. До українського представництва зголосилися 44 депутати. Серед них були як відомі діячі (Ілля Шраг, Борис Грінченко, Модест Левицький, Володимир Шемет, Павло Чижевський, Микола Біляшівський), так і селяни (найактивніші з них, Микола Онацький і Гаврило Зубченко, виступали в Думі українською мовою, мали скристалізовані погляди на самобутність України та її історію). До Української думської громади увійшло й кілька землевласників, обраних на території України, які сприймали українство як частину власної ідентичності. Серед них були барон Теодор фон Штайнґель (походив зі змішаної німецько-української родини) і Олексій Свєчин. Представників від українських губерній, які поєднували українську територіальну і великоросійську державну ідентичність, М. Грушевський окреслював як групу «тоже малоросів» або «Ukraini gente, natione Rossi», а Є. Чикаленко порівнював носіїв подвійної ідентичності з особами, що мають «дві душі». Як гості на зібрання українських депутатів приходили російські кадети. На засіданнях обговорювали соціальні, політичні й національні питання, однак одностайності щодо вимоги автономії для України не було. Кілька селянських депутатів піддались агітації соціал-демократів, які сприймали національні вимоги як прагнення вищих верств відвернути увагу від
294
TEMA U
соціально-економічних проблем. Українське представництво розробляло законопроекти про національну автономію й навчання у школах рідною мовою, але не встигло подати їх на розгляд. На пленарних засіданнях Першої думи українське питання губилося. Основним предметом обговорення були аграрне й інші соціальні питання, а з-поміж національних виразно вдалося поставити лише польське і фінське питання.
Напрямком визвольного руху в революції 1905-1907 років була спроба скоординувати зусилля недержавних народів Російської імперії. Початки такої організації закладено в березні 1905 р. на засіданні журналістів у Петербурзі, які обрали комітет для підготовки з’їзду. З’їзд, на який не запрошено росіян, відбувся в листопаді 1905 р. під головуванням професора Петербурзького університету, польського мовознавця (походив з французького аристократичного роду) Яна Нецислава (у російському варіанті - Івана) Бодуена де Куртене. Учений, який належав до партії кадетів, з одного боку, засуджував політику імперій, а з іншого - застерігав недержавні народи від націоналістичних настроїв. У руслі визначених з’їздом тенденцій у Першій думі 11 травня 1906 р. був створений Союз автономістів. У його програмі йшлося про єдність і неподільність Російської держави, а водночас - про право громадян на культурне і національне самовизначення, децентралізацію шляхом створення національних і територіальних автономій, скасування всіх обмежувальних актів і гарантування національним меншинам права на вільне використання рідної мови у школах, судах та адміністрації. До Союзу автономістів вступили 120 осіб, з часом його склад поповнювався. Очолив організацію польський адвокат і громадський діяч, співзасновник партії кадетів Александр Ледницький; одним із його заступників став І. Шраг. Ідея федеративної перебудови Російської імперії мала багатьох критиків: її не сприймали прихильники єдиної Росії, критикували й представники сильніших національних рухів, які не бажали узалежнювати своє майбутнє від інших народів Російської імперії і вбачали в революції слушний момент, аби добитися переваг для себе. Складно було узгодити спільну платформу для багатьох національних рухів на різних ступенях розвитку та з різними уявленнями про майбутнє. «Де вже нам пактувати з чужими, як не можемо висловити навіть своїх гадок», - так критично оцінював перспективи Союзу автономістів М. Грушевський.
Революція 1905-1907 років створила сприятливі умови для переміщення центру діяльності Михайла Грушевського в підросійську Україну. «За інтелектуальним вишколом і психологією, - стверджує історик Сергій Плохій, - він безперечно був продуктом київської культурної та наукової атмосфери й у Львові цілком як вдома ніколи не почувався. Він бачив, що в Наддніпрянській Україні відкриваються нові перспективи для політичної, куль¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
295
турницької та наукової роботи, і хотів скористатися цими можливостями». Скасування обмежень стосовно української мови і дозвіл на ввезення україномовної літератури з Галичини розширювали можливості М. Грушевського, надавали його праці нового сенсу. У Петербурзі, куди історик приїхав у дні відкриття Державної думи, його визнали неформальним лідером українського національного руху. Грушевський здобув визначальний вплив на публікації заснованого в 1906 р. журналу «Украинскій вгьстникь», який пропагував ідею федеративного перетворення Росії. Хоча вчений часто й різко критикував парламентську діяльність українців у Галичині, для українських політиків Наддніпрянщини, які не мали жодного подібного досвіду, його праці послугували цінним джерелом інформації про конституційно- парламентські практики й організацію громадської сфери.
Чи не головною заслугою М. Грушевського перед українським рухом у Росії під час революційних подій 1905-1907 років стало ознайомлення російської громадськості з «українським питанням». У 1907 р. його публіцистичні тексти революційного періоду були видані збіркою «Визволення Росії й українське питання» («Освобожденіе Россіи и украинскій вопрось»). Учений доводив, що «українське питання» в Російської імперії є частиною широкої національної проблематики, без вирішення якої неможливе «визволення Росії» (термін, який об’єднував російську опозицію навколо програми конституційно-демократичних перетворень). Грушевський намагався вивести українське питання за межі російського дискурсу, поставити його в один ряд з проблематикою інших недержавних народів і водночас модернізувати - тобто по-сучасному прочитати аргументи на користь самобутності України, які до того часу зводилися до історично-правового підходу: повторювали заклики козацької старшини про відновлення «вольностей» часів Хмельниччини.
Відмінність у становищі українців в Австро-Угорській і Російській імперіях, різне бачення діячами національного руху образів «іншого» в особі поляків і росіян змушували М. Грушевського маневрувати між різними дискурсами. Якщо для його «галицьких» текстів характерна антипольська спрямованість (національні почуття галицьких українців загострювалися саме під впливом протиборства з поляками, яким в українському прочитанні надано статус ворога), то в підросійській Україні він чітко розрізняв російську владу й суспільство (тут національні відмінності українців від росіян усвідомлювалися не так гостро й переважала надія на творення спільної опозиції проти російського самодержавства). Певну суперечність можна простежити в концепції створення єдиного фронту підкорених народів Росії. Побоюючись повторення на Правобережній Україні галицької ситуації, М. Грушевський не знаходив у цьому союзі місця для поляків і вказував на загрозу
296
TEMA U
вирішення російсько-польських суперечностей коштом інтересів українців. Якщо стосовно українських політиків у Галичині в текстах Грушевського переважали критичні характеристики, то стосовно діячів Наддніпрянщини він керувався насамперед прагненням об’єднати їх навколо завдань запізнілого «національного відродження».
Висловлені в тогочасних публіцистичних працях історика пропозиції щодо перебудови Російської імперії відомі як «конституційний проект М. Грушевського». Вчений акцентував увагу на недолугості державного устрою Росії, опертого лише на «народній гордості» за колосальні розміри держави без раціонального осмислення її внутрішнього ладу і забезпечення громадянам достойного життя, коли «князівства й народи плелися, мов закуті невільники, за тріумфальною колісницею правлячої бюрократії». Грушевський стверджував, що сил росіян як нації не вистачить для збереження унітарної держави, тому Росія стоїть перед альтернативою: перетворитися на федерацію вільних народів і країв або розпастися. Прийнятною перехідною формою до повної федералізації Росії діяч уважав національно- територіальну автономію: з територій, де більшість становили українці, пропонував створити адміністративну область із власним сеймом (обраним на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування); у цій автономії мало бути забезпечене вільне функціонування української мови в адміністративних установах та освітніх закладах. Конституційний проект М. Грушевського поєднував народницькі елементи (усі перетворення мали відбуватися в інтересах широких верств народу) з конструюванням на базі «національного відродження» модерної української національної ідентичності, чітко відокремленої від російської.
З весни 1906 р. російське самодержавство взяло курс на придушення революційних виступів. Сигналом до цього було призначення на посаду міністра внутрішніх справ Петра Столипіна. Уже наступного місяця на нього було здійснено замах, унаслідок якого загинуло 27 і було поранено 32 особи, у тому числі його донька й син. Ця подія підштовхнула владу до репресій. У ніч на 10 липня 1906 р. було оприлюднено указ Миколи II про розпуск Першої думи, яку визнано надто опозиційною. Наступні вибори призначено через сім місяців. Частина депутатів підписала відозву «Народові від народних представників», в якій закликала до громадянської непокори (несплати податків і ухилення від військової служби), однак відозва не викликала помітної реакції в суспільстві, а підписанти (серед них були й члени Української думської громади І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський, Ф. Штайнґель і
А. В’язлов) зазнали переслідувань: як правило, три місяці ув’язнення з забороною балотуватися в Думу наступного скликання. Від серпня 1906 р. в Росії почали діяти військово-польові суди, які до квітня 1907 р. винесли близько
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
291
1100 смертних вироків «бунтівникам» (правда, не всі були виконані). Друга Державна дума працювала з 20 лютого по 3 червня 1907 р. Ліві політичні сили (соціал-демократи, трудовики, есери) та близькі до них групи здобули близько 40 % голосів, а всього обрано 518 депутатів. В умовах спаду революції імперський уряд встановив суворий нагляд за діяльністю Думи: посилено охорону приміщення, керівником якої замість голови Думи став спеціальний комендант, заборонено вільне відвідування залу засідань, думські комісії позбавлено права запрошувати на засідання експертів. Від початку над Другою думою тяжіла загроза розпуску.
Українським партіям, попри заклики обирати до Думи «справжніх заступників інтересів народних», не вдалося порозумітись. Зі 102 депутатів від українських губерній праві отримали 27 мандатів, октябристи - 7, кадети - 10, трудовики - 40, соціал-демократи - 10, есери - 2. До Думи взагалі не потрапили представники від УДРП і УНП. Через заборону балотуватися до Другої думи не ввійшли українські діячі, які вже мали досвід парламентської діяльності; однак деякі з них (як-от Павло Чижевський) долучалися до організації в Другій думі, за зразком Першої, Української громади. До Української думської громади зголосилося 47 депутатів. 24 травня 1907 р. вони проголосили відозву «Від Української думської громади», авторами якої були депутат П. Стебницький, а також активісти петербурзької групи УДРП П. Чижевський, Ф. Вовк і В. Доманицький. Ця декларація спиралася на програму УДРП і передбачала досягнення для України автономії й демократичні соціальні перетворення. Беручи до уваги короткочасність об’єднань українських депутатів у перших двох Думах, відсутність їх чіткої організації як парламентських фракцій, вплив на депутатів інших діячів українського руху, дослідник Олександр Коник пропонує застосовувати до вивчення Українських думських громад запропонований Іриною Колесник термін «інтелектуальне співтовариство».
Українська думська громада видавала газету «Рідна справа - Вісті з Думи». Було ухвалено рішення про вихід депутатів цього об’єднання з інших фракцій. Депутати розробляли законопроекти про автономію України, про мову в школах і судах, поправки до законопроекту про народну освіту, які передбачали заснування українознавчих курсів для народних учителів, введення української мови в учительських семінаріях, заснування кафедр української мови, літератури, історії в Київському, Харківському й Одеському університетах. Роботу в цьому напрямку припинив імператорський указ від 3 червня
1907 р. про розпуск Думи, який перервав українську парламентську традицію в Російській імперії на початку її становлення, оскільки через зміну виборчого законодавства в наступних Думах створити українські фракції не вдалося. Як писав О. Лотоцький, останнє засідання Української думської громади було «сумне, але перейняте урочистим настроєм (...) Слова не йшли
298
TEMA U
з уст, - так було боляче, що гине справа, в яку вкладено стільки мислі й праці, од якої сподівалися таких корисних наслідків».
В умовах революційної стихії, - коли влада, не знаючи, як далеко зайдуть перетворення, залишала без відповіді більшість звернень, - розпочалася стихійна українізація. Так, у містечку Лубни на Полтавщині місцеві діячі організували політико-адміністративний комітет (відомий як «Лубенська республіка»), який упродовж 1905-1907 pp. виконував адміністративні функції в містечку та повіті. Комітет очолив працівник місцевого суду Андрій Лівиць- кий (згодом - президент УНР в екзилі). У Чернігові, Полтаві, Харкові й Одесі викладачі та студенти університетів поставили питання про відкриття українських кафедр. У жовтні 1906 р. цій темі були присвячені збори студентів Київського університету; відозву із закликом запровадити в університеті викладання українською мовою чотирьох українознавчих дисциплін підписало близько тисячі студентів. За зразком Галичини культурно-національний рух був інституційно оформлений у «Просвіти». Правовою базою для їх утворення стали «Тимчасові правила про товариства і союзи» від 4 березня 1906 р. Перші «Просвіти» почали діяти наприкінці 1905 р. в Катеринославі, Одесі, Кам’янці-Подільському. У травні 1906 р. було затверджено статут київської «Просвіти». Менш активними були «Просвіти» в Чернігові (організатори М. Коцюбинський і І. Шраг), Миколаєві (діяла завдяки Миколі Аркасу) й Житомирі. Наддніпрянські «Просвіти» наслідували громадівський рух, наголошували на місцевих особливостях, уникали спільних програм і централізованого керівництва. Через брак коштів і обмежувальну політику влади чимало ініціатив залишилися тільки у планах. Наддніпрянським «Просвітам», на відміну від галицьких, не вдалося створити розґалужену місцеву мережу.
Під час революції виникла україномовна преса. Передумовою цього стало скасування Емського указу, яке фактично випливало з проголошення Маніфестом 17 жовтня 1905 року свободи слова. Спеціальні приписи щодо преси з’явилися трохи пізніше. Ще до скасування «Тимчасовими правилами про друк» від 24 листопада 1905 р. цензурних обмежень у листопаді-грудні того ж року в Лубнах почав виходити перший україномовний часопис «Хлібороб» за редакцією Миколи Шемета. Газета мала доволі великий наклад (5 тис. примірників) і виходила під гаслом «Селяни усієї України, єднайтеся!» (після 5-го випуску видання потрапило під заборону). Назагал скасування обмежень викликало ентузіазм: у кожному більшому місті України було розпочато на практиці або заплановано видавати газету. Однак уже перші спроби виявили чимало проблем: брак фахових українських журналістів і редакторів, нестачу коштів, слабкий попит - оскільки читачі звикли дізнаватися новини з російських газет, - а передплатник української преси привертав до себе увагу. Із започаткованих видань до кінця 1906 р. проіснували лише три україно¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА... 299
мовні газети: «Рада» (Київ), «Рідний край» (щотижнева газета, яка виходила з кінця 1905 р. у Полтаві, близька до УДРП; видавець Григорій Маркевич, педагог і громадський діяч, який того ж року заснував у Полтаві друкарню «Книгарня Г. І. Маркевича»; дописувачами були Панас Мирний, Пилип Ка- пельгородський, Іван Нечуй-Левицький; у 1907 р. редакторкою стала Олена Пчілка) і «Світова Зірниця» (часопис виходив у Могилеві-Подільському за підтримки групи місцевих польських поміщиків - насамперед Йоахима Волошиновського, пізнішого організатора кооперативного руху на Волині й Поділлі, редактора польського часопису «Київський щоденник» («Dziennik Kijowski»); газета пропагувала ідею соціальної солідарності між селянами і землевласниками).
Важливого значення українська інтелігенція Наддніпрянщини надавала заснуванню щоденної газети в Києві, яка б - за зразком львівського часопису «Діло» - відіграла роль центрального українського політичного органу, порушувала актуальні питання, вміщувала репортажі з різних регіонів України, була майданчиком для дискусій і формувала громадську думку в руслі модерної української ідентичності. Від 31 грудня 1905 р. у Києві почала виходити щоденна газета «Громадська думка» (видавець Є. Чикаленко за фінансової підтримки В. Леонтовича і В. Симиренка). Активними співробітниками редакції були Ф. Матушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов. Євген Чикаленко згадував про видавничі труднощі - тиск цензури, який почасти вдавалося долати завдяки хабарам для чиновників, конфлікти між амбіційними членами редакції, а також арешти, які щоразу ставили під загрозу вихід чергового випуску. Були проблеми і з попитом: кількість передплатників за першу половину 1900 р. скоротилася з 4093 до 1509 осіб. Наприкінці літа
1906 р. видання «Громадської думки» було заборонене. Майже відразу її замінила газета «Рада» (виходила до 1914 p.). Газета мала постійні рубрики: «З українського життя», «З російського життя», «З польського життя» (найчастіше дописували Богдан Ярошевський і В’ячеслав Липинський), «У світі». Редакторами «Ради» були Федір Матушевський, Мефодій Павловський, Андрій Ніковський, на початках секретарем працював Симон Петлюра. Відділи вели Дмитро Дорошенко, Михайло Лозинський, Людмила Старицька- Черняхівська, з редакцією співпрацювали М. Грушевський, Б. Грінченко та ін. У редакційних і авторських публікаціях на шпальтах «Ради» йшлося про те, що український рух у Російській імперії має перспективи і повинен розвиватися на народній основі; автори розгортали програму, яка передбачала українізацію культурно-освітньої сфери та демократичні реформи у взаємодії з іншими визвольними рухами.
Революція 1905-1907 років була важливою подією в історії російської державності та українського національного руху. Вона показала глибину невдоволення самодержавним режимом, загрозу масових заворушень, органі-
300
ТЕМА 11
зованих як лівими, так і правими політичними силами та націоналістами. Тоді російському урядові вдалося впоратися з хвилею народного обурення й обмежити декілька завойованих революцією прав. Головною причиною цього була розрізненість опозиційних сил, які мали дуже відмінні уявлення про майбутнє Росії. Лібералізація політичного режиму супроводжувалася хвилею українізації, однак вона здебільшого мала стихійний характер - лише намітила напрям дій, об’єднання і союзників, які потребували тривалого часу для закріплення й розвитку. Для переважної більшості українських діячів навіть програма автономії України у складі Російської імперії виглядала надто сміливою вимогою. Наочно продемонстрована революцією слабкість українського руху в Росії негативно позначилася на ситуації українців Галичини, які втрачали аргументи на користь української перспективи.
11.4. Український національний рух і його опоненти в умовах пор еволюційної реакції
Завершенням російської революції 1905-1907 років прийнято вважати маніфест Миколи II від 3 червня 1907 року «Про розпуск II Державної думи, про час скликання нової Думи і про зміни порядку виборів у Державну думу». Після звинувачення попереднього складу Думи в бездіяльності та наявності заколотників проти держави й монарха, у маніфесті йшлося: «Створена для зміцнення Російської держави, Державна дума повинна бути російською і за духом. Інші народності, що входять до складу нашої держави, повинні мати в Державній думі виразників своїх потреб, але не повинні й не будуть представлені в кількості, яка дає можливість вирішувати суто російські питання. У тих окраїнах держави, де населення не досягнуло достатнього рівня громадянської зрілості, вибори до Державної думи будуть тимчасово призупинені». Новий виборчий закон змінив співвідношення сил у Державній думі на користь заможних верств, суттєво обмежив представництво від селян і робітників, а також від губерній і областей азійської частини Росії, Кавказу, Королівства (Царства) Польського. Внаслідок цього головними політичними угрупованнями Третьої (1907-1912 pp.) і Четвертої (1912-1917 pp.) Державних дум були октябристи, праві та російські націоналісти й кадети, а при голосуваннях виникала ситуативна більшість, яка залежала від позиції октябристів.
Формально Маніфест 17 жовтня 1905 року і курс на лібералізацію не були скасовані, однак на практиці демократичні свободи обмежено. Російське суспільство, втомлене війною і революційною стихією, частиною якої став
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
ЗОЇ
звичайний бандитизм, з цим погодилося. Не останню роль у цьому відіграв влучно підмічений М. Грушевським факт, що російський уряд під час революції лише імітував реформи («удавані пересування»). «Російське суспільство, - стверджував історик, - останніми роками жило швидко. Перспективи і настрої змінювалися не місяцями, а днями. Та реальні умови російського життя змінювалися значно повільніше, і під новим конституційним ярликом продовжує жити старий режим, який нічому не навчився, нічого не забув за ці роки». Невдоволення влади викликало будь-яке порушення національного питання - уже сам факт його виокремлення вважали замахом на ключові інтереси держави. Російський уряд обмежив автономію Фінляндії, відкинув спроби польських політиків розширити автономію Королівства (Царства) Польського. Третя й Четверта думи були слухняним знаряддям влади: за твердженням тодішніх опозиціонерів, сама Дума, розпалюючи націоналістичні настрої (якими виправдовувала як свої дії, так і бездіяльність), послугувала каталізатором майбутніх заворушень.
Українці в Думі третього і четвертого скликань не змогли об’єднатися в національну фракцію. Депутатські мандати від українських губерній отримало чимало поміщиків (частина з яких поділяла настрої російських націоналістів), а також священиків, які поводилися стримано. Найбільші надії на відстоювання «українського питання» в Третій думі були пов’язані з Іваном Лучицьким - істориком-медієвістом, професором Київського університету. Як фаховий історик, що спеціалізувався на вивченні про- тестних рухів, Лучицький прогнозував повторення в найближчі десятиліття в Російській імперії революційних подій у значно ширших масштабах. Спроби добитися за його посередництвом ухвалення в Думі рішення про навчання українською мовою в початкових школах не дали результату. У Четвертій думі в переддень Світової війни українські теми звучали частіше і в ширших контекстах. Ці теми обговорювали російські опозиціонери - кадети і трудовики, які робили це в розрахунку на підтримку українських виборців. Як правило, доповідачі представляли утиски місцевої адміністрації, використовуючи матеріали газети «Рада» й факти, які їм надавали українські діячі. Найпослідовнішим у висвітленні «українського питання» був лідер кадетів Павло Мілюков. Він наголошував на безглуздості політики Російської імперії стосовно українців, оскільки в Габсбурзькій монархії існував потужний осередок українського руху. На думку лідера, позиція російської влади штовхала до опозиції найлояльніші народи. А загалом парламентське життя в Росії після революції відображав жарт наступника Петра Столипіна на посаді прем’єра - Володимира Коковцова: «Слава Богу, у нас немає парламенту».
Кінець революції в Росії пов’язаний з ім’ям Петра Столипіна, який очолював уряд у 1906-1911 pp. Для порятунку цілісності імперії Столипін на¬
302
ТЕМА 11
давав перевагу репресивним методам, стверджуючи, що у виняткових випадках і при значних загрозах державні інтереси потрібно ставити вище, ніж норми права. За наполяганням глави уряду тривалий час у стані посиленого контролю перебували Катеринославська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська і Херсонська губернії, міста Київ, Катеринослав, Суми, Херсон, Єлисаветград, Маріуполь. На цих територіях були заборонені будь-які збори (у тому числі кількох осіб у приватних помешканнях). З осені 1906 р. в українських губерніях діяли військово-польові суди, центрами яких були Лук’янівська (у Києві), Одеська, Харківська і Полтавська в’язниці. Учасників масових заворушень засуджували до страти, ув’язнення і каторжних робіт. Це дало можливість приборкати народні виступи. Столи- пін був прихильником сильної центральної державної влади і намагався обмежувати будь-які вияви національної чи регіональної специфіки. На життя цього політика було здійснено 11 замахів, врешті-решт під час урочистостей у Києві з нагоди відкриття пам’ятника імператору Олександру II у приміщенні Міського театру (у присутності монарха і його родини) П. Столипіна застрелив анархіст Дмитро Богров. Поховали політика на території Києво- Печерської лаври.
Під керівництвом П. Столипіна російський уряд намагався скоротити простір для розвитку українського руху. У правовому полі це відбувалося через видання указів і розпоряджень уряду. Було відмінено навчання українською мовою в початкових школах і скасовано дозвіл учителям використовувати її при поясненні складного матеріалу. У 1908 р. Сенат (найвища судова інстанція в Російській імперії) звернув увагу на те, що діяльність «Просвіт» і подібних товариств «може викликати наслідки, які загрожують суспільному спокою та безпеці». Відновлено обмеження на ввезення і розповсюдження української літератури з-за кордону, передплату української преси. Термін «український» фактично заборонено. Російська влада хиталася між двома варіантами трактування українського руху, зараховуючи його то до «іншої» (неросійської) національної ідентичності, яку апріорі вважали загрозою російській державності, то до зумовленого «німецько-австрійськими інтригами» відхилення від стану нерозривної загальноруської єдності. Так, у циркулярі П. Столипіна губернаторам від 20 січня 1910 р. відзначено небезпеку будь-якого об’єднання «на ґрунті пробудження вузької національно- політичної самосвідомості». Губернаторам наказано відмовляти в реєстрації «усіх товариств інородців, у тому числі українських і єврейських», і переглянути вже надані дозволи. На цій підставі припинено діяльність «Просвіт». По суті, зарахування українців до «інородців» означало визнання владою їхньої окремішності: тому-то М. Грушевський пропонував записати цей факт «золотими літерами». Однак навесні 1910 р. П. Столипін, заперечуючи проти
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
303
реєстрації в Москві товариства «Українська хата», розставив інші акценти: «Національні та політичні прагнення настільки тісно пов’язані між собою в українському русі, що їх неможливо повністю розмежувати, і в наше державне завдання, у будь-якому випадку, не може не входити усунення всіх подібних обставин, особливо штучних, серед цілком одноплемінних народностей». І нарешті, коментуючи обмеження українського руху в Думі (1911 p.), П. Столипін зауважував: «Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішньому часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних засадах».
Одним з найбільш резонансних репресивних заходів російської імперської влади проти українського руху стала заборона в лютому 1914 р. урочисто відзначити 100-річчя від дня народження Т. Шевченка. Для підготовки заходу в Києві та низці українських міст було утворено Шевченківські комітети, а офіційним організатором урочистостей стала Київська міська дума. Програма святкувань передбачала богослужіння, відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в Києві (ще від 1910 р. з цією метою кілька разів оголошувалися конкурси проектів), святкові концерти і розповсюдження «Кобзаря» за участі шкільної молоді. Однак російські чорносотенці й націоналісти переконали владу в небезпеці святкування, акцентуючи на його демонстративному характері. Куратор Київського навчального округу А. Деревицький заборонив участь у святкуванні школярів, підкресливши, що творчість Шевченка не має користі для школи. Синод заборонив урочисті богослужіння з огляду на «антицерковний і антидержавний» характер Шевченкових творів. Урешті-решт, незважаючи на спроби депутатів порушити це питання в Державній думі, Міністерство внутрішніх справ заборонило будь-які урочисті заходи, а на вулиці Києва в день святкування 24 лютого 1914 р. було виведено поліцію й військо. Попри заборони, кияни масово вийшли на урочисту ходу, під час якої співали українські патріотичні пісні. «Коли поліція спиняла демонстрації на Володимирській вулиці, вони вибухали з новою силою на Прорізній, на Фундуклеївській і т. д. Потім демонстрації перенеслися на Хрещатик. Тут близько другої години зібралися величезні маси народу», - так описував захід кореспондент львівського «Діла». У багатьох місцях дійшло до сутичок з поліцією, внаслідок яких були десятки затриманих.
Результатом репресій імперського уряду проти виявів політичної активності стала переорієнтація українських діячів на культурницьку працю. У 1907 р. партійне життя УДРП завмерло. Зусилля членів партії були спрямовані на підтримку преси, діяльності «Просвіт» та інших легальних товариств. Після певного періоду невизначеності, лідери українського руху схилилися до відтворення діяльності у форматі, випробуваному Загальною
304
TEMA U
українською безпартійною демократичною організацією. Навесні 1908 р. на зборах у редакції «Ради» було ухвалено об’єднати українські сили в безпартійній організації - Товаристві українських поступовців (ТУП). Платформа ТУП базувалася на визнанні принципів автономії, конституціоналізму й парламентаризму. Навколо організації об’єдналися представники різних партій - УДРП, УСДРП, УПСР, деякі самостійники (членом ТУП якийсь час був М. Міхновський), окремі безпартійні інтелігенти. До найактивніших членів ТУП належали: М. Грушевський, С. Єфремов, Б. Грінченко, В. Винниченко, Є. Чикаленко, М. Лисенко, І. Шраг, П. Стебницький, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко, А. В’язлов, Ф. Штайнґель, В. Прокопович, Л. Старицька- Черняхівська, Л. Яновська, С. Русова, В. Леонтович, А. Ніковський. Товариство складалося з громад, які діяли в різних містах України (близько 60), Петербурзі й Москві. Його очолювала рада, яку обирали з’їзди делегатів громад. Відбувалися такі зібрання, як правило, у домі Є. Чикаленка в Києві.
Як писав Д. Дорошенко, «організація залишалась нелегальною, хоч і не переслідувала якихсь революційних цілей». Діяльність ТУП полягала в підтримці українських громадсько-культурних товариств і видань, спробах добитися запровадження української мови в освітні заклади, систему судочинства й адміністративні установи. Під впливом Товариства перебували майже всі українські «Просвіти», газета «Рада», Українське наукове товариство в Києві. Тупівці намагалися пропагувати «українське питання» серед російських політиків та інтелектуалів. Найтісніші контакти їм вдалося встановити з лідерами кадетів (Павлом Мілюковим, Миколою Некрасовим, Федором Родичевим) і групою автономістів-федералістів, які визнавали за українцями право на національно-культурний розвиток, з російськими вченими - славістами Олексієм Шахматовим і Федором Коршем, сходознавцем Сергієм Ольденбургом. За свідченнями С. Єфремова, товариство також контактувало з масонськими організаціями, намагаючись творити єдиний рух за проведення в Росії ліберально-демократичних реформ.
Важливим напрямком роботи українських діячів залишалась організація наукових досліджень. У цій сфері лідерство зберігав М. Грушевський. З 1906 р. учений намагався переїхати до Києва, однак спроба отримати посаду професора російської історії в Київському університеті (1909 р.) завершилася невдало. У 1906 р. він переніс зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового ві- стника», на шпальтах якого оприлюднив проект створення Інституту українознавства. У серії публіцистичних статей М. Грушевський розвинув план викладання українознавчих дисциплін в університетах. Він наголошував на потребі розмежування двох вимог українського руху: викладання дисциплін українською мовою і виокремлення українознавства (до якого зараховував українську мову, літературу, фольклористику, історію й археологію з допо¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
305
міжними дисциплінами, антропологію, право, географію, економіку, статистику і народну медицину). Для комплексного становлення українознавства вчений пропонував запровадити в університетах (за німецьким зразком) право академічної мобільності, що давало б молоді змогу під час навчання слухати курси на відповідних кафедрах. Однак на практиці спроби українських науковців розпочати викладання українознавчих дисциплін в університетах через заборони завершилися одним семестром у 1907 р. Це були курси з української літератури (професори Андрій Лобода і Володимир Перетц у Київському університеті; Микола Сумцов у Харківському університеті; приват- доцент Олександр Грушевський в Одеському університеті, з якого невдовзі за викладання українською був звільнений) та історії України (професор Олександра Єфименко на вищих жіночих Бестужевських курсах у Петербурзі).
У грудні 1906 р. був затверджений статут Українського наукового товариства в Києві (УНТ), підписаний професорами В. Антоновичем, І. Лучицьким, П. Житецьким і В. Науменком. Мета товариства була визначена як сприяння розробці й популяризації різних галузей науки українською мовою. Товариство планувало вести науково-координаційну діяльність, видавати наукові збірники, створювати бібліотеки й музеї, організовувати наукові семінари, підтримувати дослідження стипендіями. До першого складу УНТ увійшло 21 науковців на чолі з М. Грушевським. Члени УНТ працювали в секціях: історичній, філологічній і природничій. УНТ видавало «Записки Українського наукового товариства в Києві», журнал «Україна», «Український науковий збірник». Серед відомих учених були історики О. Грушевський, І. Каманін,
В. Модзалевський, філологи В. Перетц, А. Кримський, К. Михальчук, Б. Грінченко, М. Петров, І. Огієнко, етнограф Ф. Вовк, геолог В. Вернадський. Разом з НТШ у Львові УНТ відігравало роль національної академії наук і створило передумови для її інституційного оформлення в 1918 p., накопичило досвід взаємодії академічної спільноти та інтелектуальний ресурс для відкриття українознавчих кафедр в університетах. Епохальне значення для української лексикографії мало видання в 1907-1909 pp. чотиритомного українсько- російського тлумачного словника («Словарь української мови / Словарь украинскаго языка»). Підготовку видання здійснювали ще від 1860-х років різні вчені - мовознавці й етнографи, тривалий час збором матеріалів і координацією досліджень займалася редакція журналу «Кіевская старина», а остаточну редакцію (з 1902 р.) виконали Борис Грінченко і його дружина Марія. Значення словника, який здобув високу оцінку лінгвістів, полягало в піднесенні української народнорозмовної мови до літературного стандарту.
Попри обмеження, український рух у Російській імперії міцнів. За спостереженням історика Андреаса Каппелера, напередодні Першої світової війни в національній політиці «царська держава часто шукала відповідей на
306
TEMA U
актуальні питання в старих рецептах, однак не могла проводити одновимір- ну політику, не руйнуючи підвалин свого існування (...), стрілки годинника неможливо вже було перевести на час перед 1905 р.» Хоча імперський уряд уникав обговорення національного питання й найохочіше оголосив би його неіснуючим, об’єктивно з наближенням війни гострота дискусій про національний вибір посилювалася. Важливим осередком інтелектуального й практичного протистояння українському рухові став Київський клуб російських націоналістів (1908-1917 pp.) - організація правого спрямування, що об’єднувала членів навколо ідеї російського націоналізму (під яким розуміли природні почуття, оперті на народний ґрунт і пов’язані з ідеєю російської державності) та протидії польському й українському «наступові», який, на противагу російському націоналізмові, прихильники Клубу вважали чимось чужим, неприродним, ворожим. Вони вітали придушення революції, стверджуючи, що російський уряд повинен покінчити зі «смутою» і відкрити «приниженому» поразкою народові шлях розвитку на національній (тобто російській) основі. Напередодні Першої світової війни клуб налічував понад 700 членів. Його головами були Василь Чернов (лікар і професор Київського університету) і Анатолій Савенко (юрист і публіцист). Київський клуб російських націоналістів координував діяльність із Всеросійським національним союзом.
Російські націоналісти в Україні пропагували свої погляди через пресу, зокрема на сторінках «Кіевлянина» - одного з найпопулярніших тогочасних часописів, що його регулярно читав Микола II. Насамперед вони обстоювали тезу про «малоросів» як інтегральну частину російського народу, що мали лише деякі регіональні відмінності. «Я сам - чистокровний малорос і палко люблю свою вітчизну, її чудову природу, звичаї, мову й перекази, історію, як люблю й хохлів, лінивих і добродушних. Але я всіма силами душі ненавиджу українофільство, рух зрадницький і підлий», - писав 15 травня 1908 р. один з лідерів Київського клубу російських націоналістів
А. Савенко. Представники Клубу звинувачували лібералів у нерозумінні загроз, що їх приховував український рух, недалекоглядному зведенні його до романтичного захоплення «шароварами» й «мовою», тоді як українці Галичини продемонстрували, як далеко можуть зайти в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. З точки зору російських націоналістів, український рух був сповнений ненависті «до всього російського», розвивався на догоду полякам і австрійцям, щоб розколоти єдиний російський народ у той час, коли інші прагнули об’єднатися. Діячі Клубу вважали себе першо- прохідцями «контр-українофільського» руху. Вони засуджували найменші поступки українцям у культурно-освітній сфері й підкреслювали, що позбавлять діячів українського руху начебто самовільно присвоєного права
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
307
говорити від імені всього малоруського народу. Асоціюючи український рух зі «зрадою», вони окреслювали його терміном «мазепинці», а себе - на противагу - називали «богданівцями». Середовище російських націоналістів в Україні плекало образ Росії як оточеної фортеці, якій загрожували вороги (зокрема революційні течії з Заходу) і врятувати яку було можна тільки одностайністю працелюбного російського народу.
Серед членів Київського клубу російських націоналістів був Тимофій Флоринський - виходець із сім’ї протоієрея Петропавловського собору в Петербурзі, випускник історико-філологічного факультету Санкт- Петербурзького університету, філолог-славіст, професор і довголітній декан історико-філологічного факультету університету Святого Володимира в Києві, член-кореспондент Петербурзької (Імператорської) та низки закордонних академій наук. Флоринський доводив, що українська мова не є самостійною і може претендувати тільки на статус наріччя. Згідно з його філологічними концепціями, найповніше викладеними в книжці «Малоруська мова та “укРаінсько‘РУський” літературний сепаратизм» («Малорусскій языкъ и “украінсько-руський” литературный сепаратизмъ», 1900 р.), у за- гальноруській літературній мові співдіяли великоруська (яка переважала), малоруська і білоруська «стихії». Покликаючись на нібито очевидний факт участі малоруської мови у творенні російського літературного стандарту, Т. Флоринський писав про неможливість формування одним народом кількох літературних мов і закликав підавстрійських українців прийняти російську мову. Учений був однією з ключових постатей у полеміці з українськими інтелектуалами.
Ще одним відомим прихильником російських націоналістів в Україні був Сергій Щоголєв, автор праці «Український рух як сучасний етап півден- норуського сепаратизму» («Украинское движеніе какъ современный этапъ южнорусскаго сепаратизма», 1912 р.). Щоголєв, лікар за фахом, на зламі ХІХ-ХХ ст. працював у Києві цензором, завдяки чому добре орієнтувався в особливостях і текстах українського руху. Він закликав не легковажити його спрямованістю, не обмежуватися частковими заборонами, натомість обдумати програму боротьби - адже «російська адміністрація сувора, однак швидко відходить. Циркуляри інколи припадають порохом. Хто може гарантувати, що за два-три роки Мануйлівська Просвіта й сільська читальня в Печері не будуть відтворені на Півдні Росії в кількох копіях». Основні висновки С. Щоголєва були такі: український рух є штучним явищем, малоруська мова не надається для літературного стандарту, навчання українською мовою шкодить населенню, спрямоване на розкол єдиного російського народу і сприяє полонізації Правобережжя. Доля багатьох російських націоналістів в Україні виявилася сумною: у 1919 р. чимало з них (у тому числі Флоринський
308
TEMA U
і Щоголєв) були розстріляні більшовиками, які керувалися знайденим під час захоплення Києва списком Клубу російських націоналістів.
Щоби протидіяти пропаганді російських націоналістів в Україні та формувати позитивний образ українському рухові серед російськомовної інтелігенції, у Москві від січня 1912 р. було розпочато видання місячника «Украинская жизнь», що мав привертати увагу російських читачів до українського питання і здобутків української культури, спростовувати наклепи на український рух. Головними редакторами журналу були Олександр Са- ліковський (1912, 1915-1917 pp.) і Симон Петлюра (1912-1915 pp.), а серед авторів - М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, О. Русов, Д. Донцов,
О. Лотоцький, М. Лозинський, В. Липинський. Часопис став першим публіцистичним майданчиком, де українські й російські інтелігенти могли висловити й обговорити погляди на «українське питання». Чималу роль відіграв часопис у тогочасному літературному процесі, публікуючи твори авторів і літературно-критичні статті, зокрема про український модернізм. Напередодні війни редакція часопису зверталася до представників російської інтелігенції з проханням заповнити анкету про ставлення до українського руху. Серед респондентів були М. Горький, А. Луначарський, Я. Бодуен де Куртене, Ф. Корш. Усього опубліковано 13 таких відгуків, більшість із них були прихильними до українського руху. Правда, деякі працівники редакції вважали пропагування українства в Росії марною тратою часу і пропонували українцям зосередитися на внутрішніх завданнях.
Трохи інший ракурс у поглядах на український рух відкривався при врахуванні польського чинника, що зберігав впливові позиції на Правобережжі. Тут комплекс заходів російського самодержавства від середини XIX ст. був мотивований бажанням послабити впливи польських землевласників і добитися переваги російських поміщиків, що мало створити передумови для русифікації краю. Хоча російський уряд постійно здійснював кроки в цьому напрямку, на практиці позиції польських землевласників залишалися міцними. Втілювати в життя гасла російського націоналізму перешкоджала низка обставин. Надання переваг російським землевласникам перед польськими передбачало постійне узгодження правових норм, однак навіть запровадження виняткового режиму для поляків не завжди давало очікуваний результат. Ідеї російського націоналізму протистояло тяжіння до солідарності російських і польських поміщиків, яке міцнішало перед загрозою селянських виступів. Часто землевласники керувалися не так ідеологіями, як прагненням зберегти звичний спосіб життя. Непросто було зачепити майнові інтереси польських аристократів - адже деякі з них, як-от Браницькі чи Потоцькі, були відомі при європейських монарших дворах. Зі зламу ХІХ-ХХ ст. питання власності на землю набуло ще й національного виміру. Ідеологи на¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
309
ціональних рухів наголошували на неприпустимості продажу землі в «чужі» руки. За твердженням французького історика Даніеля Бовуа, «і для польської, і для російської сторін земля - містичний символ і конкретний знак влади - стала свого роду нав’язливим маренням».
Конфліктуючи за Правобережжя, поляки й росіяни тривалий час нехтували інтересами місцевого українського населення, прагнули зробити його інструментом власних національних проектів. Утім, обидві сторони турбував вибуховий потенціал народного руху і ймовірність того, що його очолять українофіли. Ідея про те, що польська шляхта в Україні повинна працювати на користь українського руху, висловлена свого часу В. Антоновичем і Т. Рильським, на початку XX ст. знайшла продовження в діяльності Вячеслава (Вацлава) Липинського - вихідця з польської шляхетської родини на Волині, історика й публіциста. Його українознавчі зацікавлення почали формуватися ще під час навчання в гімназії у Києві (під впливом Климентія Квітки, який увів його в один з найвідоміших міських українських салонів Марії Требінської), а згодом були закріплені участю в семінарі Богдана Леп- кого в Яґеллонському університеті в Кракові. Липинський почав пропагувати свої погляди, виступаючи на місцевих зборах поляків, а в 1909 р. з його ініціативи в Києві відбувся з’їзд польських діячів, які вирішили підтримувати українську культуру (від українців на ньому були присутні Є. Чикаленко і С. Єфремов). Того ж року це угруповання почало видавати в Києві часопис «Крайовий огляд» («Przegląd Krajowy»).
Програма В. Липинського була викладена у брошурі «Шляхта на Україні. Її участь у житті українського народу на тлі його історії» (видана 1909 року в Кракові польською мовою: «Szlachta па Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów»). У ній Липинський називав очевидним, що «український народ живе, хоче жити і буде жити як самостійний народ», оскільки витримав монголо-татарську навалу, полонізацію і русифікацію, а «тепер нема вже такої сили, щоб стримала розвиток цього народу». Автор доводив, що польська шляхта, яка століттями користувалася природними багатствами і працею українців, а за походженням доволі часто має українське етнічне коріння («ми кров з крові та кістка з кістки українського народу»), не може пасивно спостерігати за намаганнями українців збудувати національну інфраструктуру; вона зобов’язана працювати для українського національного руху, аби не слухати згодом докорів і не приходити «на все готове». Липинський розумів польський патріотизм шляхти в Україні лише як прив’язаність до «польсько-шляхетської культури», яку в час формування новочасних націй вважав архаїчним пережитком: «для нас, кому ближчими й дорожчими є наші покинуті степові могили, аніж ґрунтовно відновлюваний нині Вавель, - вибір зрозумілий». Погляди В. Липинського не знайшли
310
ТЕМА 11
широкої підтримки серед польської шляхти в Україні. Іншими осередками її політичних симпатій були націонал-демократи, які популяризувати свої погляди через газету «Київський щоденник» («Dziennik Kijowski»), і так звані крайовці (від петербурзького часопису «Край» / «Kraj»), які пропонували польській шляхті шукати компроміс з російськими поміщиками в межах діяльності «Союзу землевласників і землеробів Південно-Західного краю». Чимало поляків вважали пропозиції Липинського небезпечними, такими, що на практиці привели б до повної українізації польської шляхти на Правобережжі. Справді, в умовах формування модерних націй спроби поєднати дві національні ідентичності виявилися приреченими на невдачу, а сам
В. Липинський став теоретиком українського консерватизму.
У трикутнику російсько-польсько-українських відносин потрібно розглядати й запровадження в 1911 р. земств у західних губерніях (зокрема у Волинській, Київській і Подільській), на якому наполягав П. Столипін, вважаючи, що це покращить ситуацію на місцях. Законопроект був розроблений під гаслом захисту російських інтересів і державної доцільності: вибори мали відбуватися за національними куріями (польська й «усі інші» - тобто місцеве українське населення було потрактоване за росіян), а представництво від курій сформоване так, щоб приректи поляків на меншість. Одночасно був знижений майновий ценз. Законопроект викликав неоднозначну реакцію навіть у російських урядових колах: одні вважали його наступом на соціальні привілеї поміщиків, інші побачили небезпеку в запровадженні національних курій, сама навність яких акцентувала на національних поділах і могла стати джерелом загострення національних суперечностей. Законопроект спричинив урядову кризу, однак П. Столипі- ну таки вдалося добитися його схвалення (з цією метою Микола II на три дні призупинив роботу російського парламенту й увів законопроект у дію імператорським указом). Обрані на його підставі земства не змогли розгорнути діяльність через початок війни. Однак до їх складу ввійшло певне коло українських діячів, які продовжували виконувати обов’язки й під час воєнних і революційних перипетій, набуваючи досвід самоврядування. Російська історіографія бачить цей закон передусім під кутом зору політичної кризи у вищих ешелонах влади, що посприяла участі навіть правих діячів і центристів у поваленні самодержавства.
Ще одним прикладом гострих польсько-російських дискусій, які, з одного боку, ігнорували інтереси місцевого українського населення, а з іншого - безпосередньо їх торкалися, була справа створення Холмської губернії. Законопроект був ухвалений у квітні 1912 p., а саму губернію створено у вересні наступного року. Для цього територія Холмщини з більшістю українського населення була виведена з підпорядкування Варшавського генерал-
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
311
губернаторства (відповідно, й Привіслянського краю) й підпорядкована міністрові внутрішніх справ у Петербурзі. Ініціатором законопроекту був православний єпископ Холмський і Люблінський Євлогій - один з активістів «Російського окраїнного товариства» (діяло з 1908 p.), яке виступало за зміцнення позицій російської культури на окраїнах Російської імперії, засуджувало національно-визвольні рухи, пропонуючи народам імперії об’єднатися навколо великоросійської державної ідеї. Створення Холмської губернії викликало гостру дискусію між польськими і російськими політиками. Польські політики сприймали його як наступ на національні позиції, новий поділ уявленої Речі Посполитої. Своєю чергою, російські урядовці доводили, що турбуються про права місцевого «руського» населення, яке єпископ Євлогій закликав рятувати «від полонізації та мазепинства». При обговоренні законопроекту в Державній думі про потребу врахування українських інтересів і загалом утиски російською владою українського руху заявляли деякі литовські й грузинські депутати, а також соціалісти. Інші, за висловом М. Грушевського, «ґандлювали» українськими інтересами й «на смерть замовчували» українство.
У період 1907-1914 років український рух у Російській імперії розвивався в умовах згортання здобутків революції та спроб імперської влади забезпечити єдність країни. Головною загрозою для майбутнього Росії як великої держави визнано національні відмінності всередині й руйнівні імпульси ззовні. Конструюючи образ Росії як фортеці у ворожому оточенні, імперська влада одночасно намагалася вирішити за рахунок цього проблеми внутрішнього розвитку, спрямовуючи увагу громадськості на зовнішніх і внутрішніх «ворогів». У цій конструкції становище українців було складним: їх одночасно розглядали як невід’ємну частину «великого російського народу», як «інородців», врешті-решт - як штучний наслідок «австро-німецької інтриги»; і в кожній з цих матриць вони зазнавали суттєвих утисків і обмежень. Водночас політичні обставини не давали змоги російській владі відбудувати нічим не обмежений абсолютизм. Хоча згортання революційних перетворень призвело до утисків свободи слова, однак певний простір для існування легальної преси, товариств і публічних дискусій усе ж залишився. Питання національного вибору українців Російської імперії, конструкції їх модерної національної ідентичності та ролі в цьому процесі російського і польського чинників напередодні Першої світової війни було стрижнем політичних та інтелектуальних дискусій у всіх середовищах, яких воно тією чи іншою мірою торкалося.
312
ТЕМА 11
Рекомендована література:
Бевз Т. А. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). - Київ, 2008.
Білокінь О. І. Українське питання в Державній Думі Російської імперії (1906- 1917 pp.): Автореф. дис. [...] канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський національний ун-т ім. В. Каразіна. - Харків, 2001.
Галаган М. З моїх споминів (1880-ті - 1920 p.): Документально-художнє видання / Передм.: Т. Осташко, В. Соловйова. - Київ, 2005. - С. 45-151 (І частина. 80-ті роки до Світової війни).
Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX- XX ст. 2-ге вид. - Київ, 2000. - С. 83-91 (Національний рух на Наддніпрянській Україні наприкінці XIX - на початку XX століття), 91-97 (Між федеративністю і самостійністю: українська політична думка у 1890-1914 роках), 97-101 (Між містом і селом: мобілізаційні здатності українського руху напередодні революції).
Грушевський М. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; голов, ред. П. Сохань. - Львів, 2002. - Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)»; 2005. - Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)».
Демченко Т. Батько Шраг. - Чернігів, 2008.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901-1914 роки). - Київ, 2007.
Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади). - Київ, 2011.
Іваницька С. Г. «Колективний портрет» керівництва Української демократично-радикальної партії (1905-1908 pp.) // Українська біографістика: 36. наук, праць. - Київ, 2010. - Вип. 7. - С. 279-294.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально- політичний портрет. - Київ, 1993.
Коллард Ю. Спогади юнацьких днів. 1897-1906. Українська студентська громада в Харкові і Революційна українська партія (РУП) / Вступ, слово і ред. М. Антоновича. - Торонто, 1972.
Коник О. О. Депутати Державної думи Російської імперії від губерній Наддніпрянської України (1906-1917 pp.). - Дніпропетровськ, 2013.
Леонтович В. Спогади. І. Василь Федорович Симиренко // Леонтович В. Зібрання творів: У 4 т. - Київ, 2005. - Т. 3. - С. 165-176.
Лисяк-Рудницький І. Український національний рух напередодні Першої світової війни // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 471-481.
Лотоцький О. Сторінки минулого. Частини друга-третя. - Саут Баунд Брук, 1966.
Машкін О. М. П. А. Столипін та Україна // Український історичний журнал (Київ). - 2012. - № 2. - С. 73-97.
Національне питання в Україні XX - початку XXI ст.: Історичні нариси / Автор. кол.: О. Г. Аркуша, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін.; кер. авт. кол.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
313
Л. Д. Якубова. - Київ, 2012. - С. 17-108 (Розділ І: Україна напередодні східноєвропейської «Весни народів»).
Міхновський М. Суспільно-політичні твори / Ред. кол.: І. Гирич, О. Процен- ко, Ф. Турченко. - Київ, 2015.
Наумов С. О. Створення Революційної української партії // Український історичний журнал (Київ). - 2006. - № 2. - С. 49-59.
Онопрієнко В., Щербань Т. Джерела з історії Українського наукового товариства в Києві. - Київ, 2008.
Передерій І. Г. Вячеслав Липинський як співробітник першої української щоденної газети «Рада» (1908-1914 pp.) // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 1. - С. 71-90.
Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Ав- торизов. пер. з англ. М. Климчука. - Київ, 2011.
Реєнт О. П. Український національний рух у Російській імперії та політика державної влади з «українського питання» в модерну добу // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2012. - Вип. XX. - С. 6-37.
Русов О. О. Щоденники та спогади / Упоряд. О. Я. Рахно. - Чернігів, 2011.
Словарь української мови. Зібрала редакція журнала «Кіевская Старина» / Упорядкував, з додатком власного матеріялу, Борис Грінченко. - Київ, 1907- 1909. - Т. 1-4.
Старовойтенко І. Євген Чикаленко: людина на тлі епохи. - Київ, 2009.
Чикаленко Є. Спогади (1861-1907): Документально-художнє видання / Пе- редм. В. Шевчука. - Київ, 2003.
Чорний Д. По лівий бік Дніпра: проблеми модернізації міст України (кінець
XIX - початок XX ст.). - Харків, 2007.
Шандра В. Генерал-губернаторства в Україні: XIX - початок XX ст. - Київ, 2005. - С. 326-339 (Генерал-губернаторство у кризовий період імперії).
Контрольні завдання:
1. Поясніть поняття «суспільної модернізації» та розкрийте особливості мо- дернізаційних процесів на українських землях у складі Російської імперії.
2. Охарактеризуйте політику російської імперської влади щодо українського руху на зламі ХІХ-ХХ ст. Визначте її теоретичні підходи.
3. Розкрийте причини і контексти політизації українського руху в Російській імперії на початку XX ст. Окресліть уявлення українських діячів про майбутнє України. Спробуйте систематизувати сильні й слабкі сторони українського руху, які проявилися під час революції 1905-1907 років.
4. Опишіть інституційну інфраструктуру українського національного руху в Російській імперії на початку XX ст. Поміркуйте про її ефективність.
5. Встановіть чинники формування модерної національної ідентичності в Наддніпрянській Україні. Поясніть причини появи альтернативних версій.
Тема 12
Модернізація українського суспільства на початку XX століття: приклад Галичини
План лекції: 1. Український рух у контексті внутрішньополітичних процесів і планів реформ у Габсбурзькій монархії. 2. Позиція польських політичних сил у Галичині щодо «українського питання». Роль польського чинника у формуванні модерної української національної свідомості. 3. Український національний рух у пошуках ефективної моделі політичної боротьби. 4. Галичина як «український П’ємонт». Взаємини між діячами українського руху Галичини і Наддніпрянщини. Ідея державного суверенітету України напередодні Великої війни та пошуки союзників.
12.1. Український руху контексті внутрішньополітичних процесів у Габсбурзькій монархії
Злам ХІХ-ХХ століть з легкої руки французьких літераторів увійшов в історію Європи як fin de siecle («кінець століття»). Цей час характеризувався певним інтелектуальним налаштуванням і світовідчуттям, яке поєднувало очікування змін і різкі стрибки пов’язаних із цим настроїв - від ейфорії перед очікуваним і надій на майбутній кращий світ до фаталізму, зневіри й декадентства. «Кінець століття» став особливим часом і для Габсбурзької монархії, яка намагалася протиставити власну високу культуру традиційно привабливим центрам - передусім Парижу, Берліну та Лондону, - знайти свій шлях у поєднанні регіональних самобутностей, впорядкувати хаос у гармонію, до того ж з потенціалом розвитку. Строкату мозаїку культур з різними історичними досвідами, традиціями і спробами конструювати майбутній світ, які перехрещувались і взаємодіяли, в Австрії було прийнято окреслювати загальним і трохи таємничим терміном «спільні справи». Для солдатів і офіцерів у армії, депутатів у австрійському парламенті, студентів, які вільно переміщувалися між університетами різних провінцій, бачення «іншого» ставало частиною себе самого. Політичні баталії, загострення національних
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
315
почуттів, що було прологом до формування націоналізмів XX століття, не- вирішені питання, так тісно переплетені між собою, що будь-який крок в одному напрямі відразу ж викликав десятки відголосів на всіх просторах країни, - все це творило політичну культуру багатонаціональної імперії, яка була приречена на історичну поразку, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. про це ще не знала й оптимістично шукала шлях у майбутнє.
Під модернізацією в Габсбурзькій монархії розуміли передусім конструювання нової високої культури, в якій політичні відносини відігравали роль тільки одного з багатьох сегментів. Світоглядні пошуки того часу були нерозривно пов’язані з інтелігенцією, яка сповідувала ліберальні погляди. На якомусь етапі стало модним відмежуватися від традиціоналізму як ознаки минулого століття. Модерна людина повинна була створювати майбутнє. У 1913 р. лідер чеського національного руху Томаш Масарик зазначав з трибуни австрійського парламенту: «Оскільки я не можу мріяти про розпад Австрії, оскільки я знаю, що та Австрія - чи добра, чи погана - усе ж існуватиме, мені залежить на тому, щоб з тієї Австрії щось зробити». Абстрагуватися від політики в культурно-інтелектуальному просторі Габсбурзької монархії не вдавалося: вона входила в повсякдення новинами на шпальтах газет, демонстраціями у Відні, запеклими міжнаціональними дебатами. Культурна еліта Відня, у нетиповий спосіб поєднуючи провінціалізм і космополітизм, традиціоналізм і модерн, була тісно пов’язана з підприємницькою і політичною верхівкою, салони й кав’ярні залишалися головним місцем обміну думками і продукування ідей, а відчуження інтелектуалів від решти суспільства проходило повільніше, ніж у Західній Європі. Період лібералізму в Австрії виявився коротшим, ніж у західноєвропейських країнах. Уже зі зламу ХІХ- ХХ ст., за визначенням американського історика, дослідника віденського «кінця століття» Карла Шорске, «в Австрії ріст нової високої культури відбувався, наче в теплиці, де підігрів забезпечувала політична криза».
У плані державно-правового устрою конституційна Австро-Угорська монархія 1867-1918 років була своєрідним феноменом. Еволюційне запровадження в абсолютній монархії конституційного ладу привело до поєднання монархічного правління, за яким збережено значні повноваження, з ліберальною правовою системою, кілька інститутів якої були цілком модерними. Так, до прикладу, можливість захисту конституційних прав громадян у судах, наявність Державного й Адміністративного трибуналів обмежували свавілля чиновників на місцях. Принаймні формально державний апарат був змушений діяти в межах законодавства, а громадяни могли добиватися дотримання своїх прав. Водночас досвід конституційно-парламентських практик з часом дедалі яскравіше показував недоліки державного устрою. Спираючись на гарантовані конституцією права і свободи, що відкрили шлях до розвитку публічної сфери, національні рухи Габсбурзької монархії
316
ТЕМА 12
впродовж кількох десятиліть суттєво зміцніли й розвинули власну інфраструктуру, вмістили до політичних програм гасло створення самостійних держав, яке, за твердженням британського політолога Бенедикта Андерсона, розглядалось як своєрідна «перепустка» в коло цивілізованих народів. Це цілком гармоніювало з теоретичною концепцією імперії Габсбурґів як «спільного дому» всіх націй. Однак прагнення до власних держав («малих вітчизн») ставило під сумнів її політичне майбутнє, і жодні декларації лояльності, що їх щедро роздавали національні лідери, не могли ті сумніви подолати.
З кінця XIX ст. стало очевидним, що національне питання є головною проблемою Габсбурзької монархії й саме від його розв’язання залежатиме її доля. Дуалізм, який був сформований як ситуативне рішення і мав перебудувати країну на засадах німецького й угорського централізмів, не влаштовував інші народи. «Молоді» національні рухи ставили під сумнів уявлення про «історичні» та «неісторичні» народи, доводили своє право на політичну самобутність на тій підставі, що вони мали почуття національної окреміш- ності й готовність його відстоювати. Заплутана система регулювання міжнаціональних суперечностей зберігала позиції центральної влади. Цісар і уряд управляли країною безпосередньо, незмінно запевняючи всіх у «батьківських» почуттях щодо «своїх» народів, і саме це давало можливість ще якийсь час згладжувати конфлікти. Однак напередодні Першої світової війни замкнутий і, попри гостроту політичних протистоянь, доволі комфортний для багатьох внутрішній простір пізньої Габсбурзької монархії на очах розпадався під тиском передчуття неминучих геополітичних змін. Відкриваючись на тривожну атмосферу в Європі, він втрачав почуття захищеності чи, радше, того твердого переконання, що ніхто й ніщо не спричинить серйозних перетворень.
У смугу внутрішньополітичних потрясінь Габсбурзька монархія вступила після завершення так званої ери Тааффе - австрійського прем’єра в 1879-1893 роках. Едуард Тааффе, з дитинства близький до Франца-Йосифа І, користувався довірою монаршого двору. Забезпечувати стабільність йому вдавалося завдяки парламентській більшості - коаліції «залізного кільця» (німецькі, польські й чеські консерватори). Тааффе віддавав перевагу «на- півзасобам» - частковим компромісам, при яких кожен мусив чимось поступитись і щось здобути. «Помірне невдоволення» всіх політичних гравців зберігало простір для компромісів. Однак ця стабільність виявилася поверховою, й накопичені проблеми проявили себе. Найбільшої гостроти набули чесько-німецькі суперечності, які відтіснили інші конфлікти. «Про руську справу, - згадував український депутат Анатоль Вахнянин, - не міг тямити ні граф Таффе, ні парламент. Всі сторонництва групувалися наново, все лагодилось до завзятої рішучої боротьби. Устами речників не лились слова, а бурхала поломінь». Спроба регулювання конфлікту (в 1897 р. уряд К. Бадені
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
317
видав розпорядження про використання чеської та німецької мов у Чеському королівстві / Королівстві Богемія), за твердженням польського історика Вальдемара Лазуґи, «потрясла основами монархії, викликала обурення, шок і безкінечні дискусії». Словенські, хорватські й українські депутати вимагали виконати 19-й параграф Основного державного закону про загальні права громадян 1867 року, який гарантував національну рівноправність. Ініціатива уряду паралізувала парламент, у якому почергово вибухали обструкції чеських і німецьких депутатів. Чесько-німецьке протиборство вплинуло на українсько-польський конфлікт у Галичині - слугувало взірцем для конструювання методів і аргументів боротьби та показувало прецеденти.
На зламі ХІХ-ХХ ст. провідні політики Габсбурзької монархії активно працювали над вирішенням національного питання. Соціал-демократи Карл Реннер і Отто Бауер пропонували перебудувати монархію на засадах «подвійного федералізму», згідно з яким одночасно мали існувати адміністративно-територіальні одиниці з національною більшістю і поза- територіальні національні спільноти, де б зосереджувався національно- культурний розвиток; кожен громадянин мусив прийняти національну ідентичність, записавшись до відповідного кадастру. Лідер консервативного християнсько-суспільного руху Карл Люеґер поєднував лояльність до Австрійської держави з антисемітизмом. Німецькі націоналісти на чолі з Ґеорґом фон Шенерером пропонували приєднати австрійські землі до Німеччини. Розмах цієї пропаганди обмежувала тільки стриманість німецького уряду, який вважав Габсбурзьку монархію запорукою безпеки Німеччини і німецького культурного впливу в Європі.
Проекти реформ були зорієнтовані на особу спадкоємця трону Франца- Фердинанда. Найближчим до нього вважали проект румунського політика з Трансильванії Аурела Поповичі, викладений у книзі «Об’єднані Штати Великої Австрії» («Die Vereinigte Staaten von Grofi-Ósterreich», 1906 p.). Поповичі, який зазнав репресій в Угорщині за виступи проти централізму й мадяризації, пропонував покінчити з дуалізмом і поділом націй на «сильніші» й «слабші» та забезпечити всім народам рівноправність, створивши 15 національних провінцій (у тому числі об’єднавши в провінцію українські землі Галичини, Буковини та Закарпаття). Провінції могли розвивати національно-культурну автономію, але мусили захистити права національних меншин, а єдність держави забезпечувала сильна центральна влада. Ці плани непокоїли польських політиків через можливий поділ Галичини; за словами Станіслава Ґломбінського, «політичний устрій Австрії був напередодні глибоких тріщин і перетворень», а «доля держави в руках цього чоловіка виглядала непевно». Згідно з проектом А. Поповичі, польська провінція справді була обмежена Західною Галичиною. Тому впливові польські діячі не шкодували зусиль, шукаючи доступ до престолонаслідника, який стрима-
318
ТЕМА 12
но ставився до політичних амбіцій угорців і поляків. Для цього вони використовували ресурс і приватні контакти аристократії. Втім, як стверджував один з керівників австрійського зовнішньополітичного відомства граф Оттокар Чернін, цілісної концепції перебудови монархії створено не було - натомість на підставі всіх проектів сформовано нову дискусійну основу про її майбутнє.
Важливою подією в історії Габсбурзької монархії початку XX ст. з точки зору модернізації політичного устрою була парламентська виборча реформа. Поштовхом до неї стали революція в Росії 1905 року, намір Угорщини ввести загальне виборче право та ускладнення в австро-угорських відносинах (угорці погрожували поділом армії), а також розгортання масового руху за виборчу реформу. На початку листопада 1905 р. у Відні дійшло до сутичок між демонстрантами і поліцією, під час яких було поранено кілька десятків осіб. 28 листопада одноденний страйк з вимогою виборчої реформи оголосили соціал-демократи. Побоюючись заворушень, уряд того ж дня заявив про намір представити парламентові проект виборчої реформи на засаді загального, рівного, прямого й таємного права голосування, однак з урахуванням суми податків, економічного і культурного впливу регіонів у державі. Отже, йшлося про нерівне виборче право для різних народів. Гасло загального, рівного, прямого й таємного виборчого права мобілізувало широкі верстви. До ухвалення Державною радою 1 грудня 1906 р. нового виборчого закону всі події в Австрії були підпорядковані боротьбі за виборчу реформу; політичні сили об’єднувалися навколо національних інтересів, прагнучи забезпечити собі найкращі позиції в парламенті.
Чи не найдраматичнішою була боротьба за виборчу реформу в Галичині. Загальне й рівне виборче право лякало поляків. Зростання ролі чисельності населення означало посилення впливу українців. Тому польські політики добивалися такої реформи, яка зберегла б і навіть посилила б їхні повноваження. На противагу гаслу рівних виборчих прав вони висунули ідею «виокремлення Галичини», тобто перетворення її на повноцінну федеративну одиницю на зразок Угорщини. Ухвалений Державною радою 1 грудня 1906 р. новий закон (санкціонований цісарем 26 січня 1907 p.), хоча надавав виборче право всім чоловікам-громадянам з 24-річного віку, однак не дотримувався рівності в поділі мандатів між провінціями й народами: віддано перевагу німецькому населенню перед слов’янським, а в Галичині - польському перед українським. Нижня палата австрійського парламенту складалася з 516 депутатів. Німці, які сплачували 63 % податків і становили близько 35 % населення, отримали 43 % депутатських мандатів. Перевагу було забезпечено й румунам та італійцям. Польське коло шляхом важких перемовин з урядом та іншими парламентськими фракціями здобуло 20,5 %, що на 2,5 % перевищувало частку поляків
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
319
в парламенті попереднього скликання. В середньому одного депутата обирали 44 тис. німців, 45 тис. італійців, 57 тис. румунів, 51 тис. словенців, 66 тис. поляків, 54 тис. хорватів, 60 тис. чехів і 109 тис. українців. В Угорщині вибор- чу реформу не провели.
Реакція українських політиків на виборчу реформу свідчила про ефективність урядової тактики часткових компромісів. З одного боку, вони були невдоволені. «Стілько надій - а всі вони розвіяні, стілько зусиль - а всі вони змарновані; стілько жертв - а всі вони надармо», - писала газета «Діло». На практиці українське парламентське представництво стало самостійним гравцем. Австрійська влада намагалася зберегти роль арбітра, сама присутність якого була стримуючим чинником і змушувала шукати компроміси. Тактика влади полягала в тому, щоб витісняти міжнаціональні протистояння з Відня у провінції, де вони інколи набували значного розмаху, й об’єднувати зусилля політиків навколо загальнодержавних проектів - соціально-економічних або реформаторських. Парламент, політичне різнобарв’я якого зростало, мав відігравати інтегруючу роль, а не бути ареною протистоянь. Це відчули українські депутати, спробувавши 10 грудня 1913 р. влаштувати в парламенті голосну обструкцію. Кость Левицький у спогадах описав прикре відчуття незручності після години шуму, коли стало ясно, що інші терпляче чекають його припинення: «наче питались: що ви хочете від нас?», а згодом ще довелося «світити очима на конвенті сеніорів та виправдовувати нашу демонстрацію супроти парляменту».
Уряд залишався центром політичних ініціатив. Прем’єра призначав цісар, і насамперед це мусила бути особа, якій він довіряв. Його кар’єра більше залежала від цісаря, ніж від парламентської більшості. Однак, щоби бути ефективним, керівникові уряду доводилося її формувати, йдучи на поступки і роздаючи обіцянки. Після відставки в 1897 р. уряду К. Бадені австрійськими прем’єрами (не враховуючи тимчасових призначень) були: Пауль Ґауч фон Франкентурн (1897-1898, 1905-1906), Франц фон Тун і Гогенштейн (1898- 1899), Ернст фон Кербер (1900-1904), принц Конрад Гогенлое (1906), Макс Владимир фон Бек (1906-1908), Рихард фон Бінерт-Шмерлінґ (1908-1911), Карл фон Штюрґк (1911-1916). Контакти українців з австрійськими прем’єрами на початку XX ст. були обмеженими, однак після парламентських виборів 1907 року зв’язки стали регулярнішими. Сприймання австрійського прем’єра залежало від його дій і висловлювань з «українського питання». Так, до прикладу, українська преса критикувала Е. Кербера, відомого приязними стосунками з намісником Анджеєм Потоцьким, який у відповідь на всі скарги українців пропонував їм звертатися до Галицького сейму. Краще ставлення сформувалося до тих прем’єрів, які вели переговори з українськими представниками. За твердженням К. Левицького, Карл Штюрґк «був дру-
320
ТЕМА 12
гим державним прем’єром (після М. Бека), що розумів життя, відносини і змагання нашого народу в Австрії». Об’єктом уваги українських політиків залишалося «міністерство для Галичини», яке відігравало роль польського лобі в Австрії. Українці пропонували ліквідувати його або ж поділити на дві національні секції.
Позицію кожного австрійського уряду в українському питанні визначали кілька міркувань як внутрішнього, так і - більшою мірою - зовнішнього характеру. Польське лобі у Відні наполягало, що українсько-польські стосунки є внутрішньою галицькою справою і Відень не повинен у них втручатися та контактувати з представниками українців без участі поляків. З 1880-х років інтерес до українського питання виявляла Німеччина. Німецькі правлячі кола розглядали ймовірність залучення українців як союзників у протистоянні з Росією, а також як противагу польським національно-державницьким прагненням, які турбували їх передусім з огляду на польсько-німецьке погра- ниччя. Німецькі політики час від часу тиснули на австрійський уряд, який, на їхню думку, забагато дозволяв полякам. Вони пропонували підтримувати український рух та в деяких питаннях робили це самостійно, встановлюючи контакти з українськими діячами. Важливу роль у формуванні політичного клімату у Відні щодо українців відігравали австрійсько-російські відносини. Інтерес Росії до західноукраїнських земель під гаслом «возз’єднання Русі», підтримка нею (у тому числі фінансова) русофільських настроїв серед українського населення були постійним джерелом роздратування австрійської влади. Польським політикам вдавалося використовувати це у своїх інтересах, представляючи всіх українців у Відні русофілами й небезпечними ворогами австрійської державності. Австрійський уряд тут діяв непослідовно, оскільки «українське питання» ніколи не було для нього центральним і часто-густо перед тягарем інших нагальних проблем просто зникало з поля зору.
Упродовж XIX ст. зверхнє ставлення Відня до східних провінцій як до невпорядкованого простору поступилося місцем гордості за їх розвиток під владою Габсбурґів, готовності визнати їх хоча й закутком, однак «своїм», «західним», «європейським» регіоном, який саме завдяки перебуванню в Австрійській державі став частиною західної цивілізації. Наочним прикладом модернізації Галичини на зламі ХІХ-ХХ ст. стала зміна міського простору Львова, центр якого був розбудований за зразком європейських столиць. Прем’єр Е. Кербер, відвідавши місто в 1904 p., ствердив: «Львів швидкими кроками просувається вперед, чимало громадських закладів ще блищать свіжістю (...) Вам, на дальшому сході, не так легко, як іншим містам, яким усе саме приходить. Не можна забувати, що населення незаможне, що тільки важкою працею здобуває собі засоби, яких вимагає поняття новочасно- го міста. Тим більше визнання належить столиці Галичини за її розвиток
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
321
в останні десятиліття. Давнє господарство, яке вже неможливо підтримувати, зникає, натомість гору бере ретельний порядок, а наступне покоління муситиме рахуватися зі Львовом як із вогнищем великого руху між заходом і сходом». Однак успіхи модернізації в Галичині відбувалися на тлі загострення українсько-польського конфлікту, що породжувало відчуття нестабільності й ускладнювало інтеграційні функції модернізації. За твердженням польського історика Яцека Пурхлі, Львів хоча й набув на початку XX ст. характеру «космополітичної метрополії», однак, «на відміну від Праги, не виконував інтеграційну функцію і не став у той час національною столицею, бо не існувало галицького народу».
Протягом півстоліття конституційного життя в галицькому суспільстві був накопичений немалий досвід розбудови сфери громадської активності й ініціатив. Завдяки пресі, товариствам, органам місцевого самоврядування, професійним середовищам дедалі більше питань потрапляло до публічного обговорення. їх діапазон був широким: від геополітичних проблем до реформ конкретної галузі, соціального забезпечення чи відносин у сільській громаді. Тогочасна мобільність галицької інтелігенції та молоді давала змогу порівняти Галичину із західноєвропейськими стандартами. У львівській пресі початку XX ст. було чимало зауважень, які контрастували з побаченим у Західній Європі. Кореспонденти, зокрема, відзначали легковажне ставлення галичан до законів і розпоряджень, яке пояснювали довгим перебуванням під «чужою» владою, коли дії всупереч правилам спершу вважалися чеснотою, а згодом перетворилися на звичку. «Всі бачать і чують, - стверджував польський політик Пйотр Ґурський, - що зле діється в Галичині. Є невлаштованість і непорядок, розлад і недолугість». Чималим був внесок у критику наявної системи лівих сил, насамперед соціалістів. Звісно, ця критика не завжди мала конкретні наслідки, однак привчала суспільство до думки про відповідальність за дії та рішення, а постійні дискусії сприяли появі різних ініціатив. Зі зростанням правової свідомості громадян вони ставали менш схильними терпіти свавілля чиновників, починали вірити у спроможність щось змінити власними силами та розуміти, що австрійський конституціоналізм відкрив можливості для перетворення Галичини на «Ельдорадо національного розвитку», а на перешкоді цьому доволі часто стоїть власна бездіяльність і звичка підмінювати щоденну працю наріканнями.
З іншого боку, незважаючи на успіхи модернізації, галицьке суспільство в більшості залишалося консервативним і традиційним. Причини цього корінилися в соціальній структурі, де зберігались у польському випадку міцні впливи аристократії, а в українському - греко-католицького духівництва, що диктували певні моделі й стандарти поведінки. Модернізацію суттєво гальмувала бідність населення. Чимало представників української світської
322
ТЕМА 12
інтелігенції, яка лише з кінця XIX ст. стала помітною, мусили долати стільки труднощів життєвого облаштування, що часу й сил на творче і громадське життя вже не залишалося. На традиційну модель галицького суспільства накладалися дискурси національних рухів - польського, єврейського, українського, які, йдучи за своєю логікою, створювали окремі світи, що намагались існувати паралельно в суспільстві, поєднаному багатьма іншими зв’язками - від господарських до приватних контактів і змішаних шлюбів. Індикатором відкритості галицького суспільства до модернізаційних віянь було ставлення до жінки, значно консервативніше порівняно не лише з країнами Заходу, а й з Наддніпрянською Україною, - з чітким поділом простору на «її» (дім) та «його» (зовнішній світ) сфери.
Від початку XX ст. у політичному просторі Європи відчували, боялися, а водночас очікували наближення масштабної війни. Безперечно, до війни готувалися, адже з нею пов’язували надії на вихід із багатьох глухих кутів. Національні дискурси опановували найрізноманітніші сфери громадського і навіть приватного життя, формуючи стійке переконання, що вирішити всі проблеми вдасться лише в межах національних держав. Молодь у спортивних і парамілітарних товариствах намагалася здобути хоча б якусь військову підготовку. Іншою стороною цього тривожного очікування були надії людей на те, що початок світового конфлікту вдасться якнайдовше відтягти, а сама війна ніяк не зачепить ритму повсякденного життя. Прислухаючись до щоденних тривожних чуток, багато хто шукав заспокоєння в думці про непорушність Габсбурзької монархії та принаймні ілюзію захисту з її боку. «Газети приносять відомости, що цїсар наш приходить до здоровля. Дай Боже, щоб єще пожив, щоби був спокій в державі, щоби не було війни якої, головно з Росиєю», - записав у щоденнику 2 травня 1914 р. український громадський діяч і педагог Теофіл Грушкевич.
Незмінно правлячи державою понад шістдесят років, успішно вивівши монархію з потрясінь «Весни народів» і перетворень 1860-хроків, Франц-Йосиф І здавався уособленням життєвої стабільності. Наприкінці правління він перебував у поважному віці, а життєві драми (самогубство єдиного сина Рудольфа, смерть від замаху терориста дружини Софії) не давали змоги пов’язувати з ним надії на реформи. Якщо у Відні цісар ще намагався виконувати щоденні обов’язки, то на місцях він волів бачити «повну гармонію» і так само, як і чимало його підданих, які народжувалися, жили й помирали при його правлінні, відкидав думку про наближення Великої війни. «Світ був на той час охоплений зусібіч Францом-Йосифом І, і не було виходу поза нього, - так передавав польський письменник єврейського походження з Дрогобича Бруно Шульц відчуття мешканців Габсбурзької монархії зламу століть. - На всіх горизонтах виростав, з-за всіх рогів виринав той всюдисущий і неу- никненний профіль і замикав світ на ключ, як в’язницю».
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА... 323
12.2. Позиція польських політичних силу Галичині щодо«українського питання». Роль польського чинника у формуванні модерної української національної свідомості
Опинившись разом у межах автономної Галичини, українці й поляки отримали шанс для побудови стратегії міжнаціональних відносин з урахуванням ширших національних проектів. Відносно сприятливі умови для політичної діяльності, що вигідно відрізнялися на тлі Росії та Пруссії, привертали до Галичини увагу багатьох діячів і політичних сил з-поза її меж - що, утім, мало неоднозначні наслідки: з одного боку, забезпечувало приплив до провінції нових уявлень, ідей і неординарних особистостей, а з іншого, змушувало сповнене внутрішніх протиріч суспільство реагувати на потужні зовнішні виклики, підпорядковуючи їм власні відкриті питання та незавершені справи. Аналіз українсько-польських відносин у Галичині наприкінці
XIX - на початку XX ст. показує тісні взаємні зв’язки й залежності обох національних рухів у період творення новочасних націй. Конструюючи модерну національну свідомість, українці й поляки одночасно бачили одне в одному взірець для наслідування, загрозу власним інтересам і об’єкт для експансії. З наближенням Першої світової війни українсько-польські відносини з площини політичних дискусій про національний вибір кожного мешканця, впливи в органах влади, позиції в різних сферах громадського та культурного життя переходили в конфлікт за територію Східної Галичини. Тон міжнаціональної полеміки з часом лише загострювався і містив воєнну термінологію ще задовго до початку бойових дій.
Поляки у Східній Галичині не були готовими опинитися в ролі національної меншості, що паралізувало спроби раціоналізувати міжнаціональні відносини. Зосередивши у своїх руках ключові позиції в провінції, польські політики спробували перетворити Галичину на модель майбутньої Польської держави, а «українське питання» розглядали як перешкоду для «вищих» цілей. Витіснення українців на політичне узбіччя супроводжувалося спробами дискредитувати їх перед Віднем: національні амбіції українців або представляли як руйнівний, анархістський чинник, або підкреслювали їх всеруську («москвофільську») спрямованість. Свою протидію будь-яким поступкам на користь політичного зміцнення українців польські політики пояснювали захистом так званого stan-у posiadania - поняття, під яким розуміли недоторканну і майже сакральну фіксацію сукупності політичних, культурних і соціально-господарських позицій поляків у Східній Галичині. Втім, це явище мало й психологічне підґрунтя. За тодішнього державного устрою позиції поляків у Галичині досягли максимальної позначки, їх посилення потребу-
324
ТЕМА 12
вало докорінних реформ; натомість український рух міцнів, породжуючи в польському суспільстві побоювання, що це відбувається за його рахунок і загрожує його інтересам.
Ситуацію в польському політичному таборі визначала низка чинників: поява сил - як лівого, так і націоналістичного напряму, - які кинули виклик поміркованому проавстрійському консерватизмові; дискусії навколо зовнішньополітичних орієнтацій і союзників у відновленні польської державності; врешті-решт - значне втягнення у справи українського руху, навіть критикуючи і засуджуючи який польські політики мимоволі ставали джерелом його розвитку. Найвпливовішою політичною течією на зламі ХІХ-
ХХ ст. залишалися краківські консерватори (так звані станьчики). Завдяки поєднанню матеріальних та інтелектуальних можливостей аристократії і наукової інтелігенції, яка гуртувалася навколо Яґеллонського університету й Академії мистецтв і наук, краківський консерватизм вийшов за межі традиційних уявлень і створив новітню ідеологію, яка достойно конкурувала з модерними віяннями. Краківські консерватори пропонували на якийсь час погодитися з реальністю і спрямувати зусилля на внутрішні перетворення в польському суспільстві, тобто зосередитися на програмі «органічної праці».
Краківські консерватори зауважили, що тривале ставлення до влади як до «чужої» має руйнівний потенціал. Здобувши ключові позиції в автономній Галичині, вони закликали утверджувати в суспільстві довіру й повагу до влади, доводили, що в умовах бездержавності соціальна верхівка має моральне право на управління, є так званою історичною верствою - носієм зв’язку між традицією і новою політичною елітою. Теоретичну підставу консерватизму створила краківська історична школа, передусім в особі Валер’яна Калінки, Юзефа Шуйського і Міхала Бобжинського. Її особливістю став фаховий пошук причин політичних невдач у внутрішньому стані польського суспільства, невмінні реагувати на виклики часу - зокрема на козацькі війни. Бобжинський вказав на спірність переваг для поляків у разі втримання значних територій на сході. Переважно з середовища краківських консерваторів цісар призначав намісників і сеймових маршалків Галичини. Партійне оформлення краківського консерватизму відбулося досить пізно - у вересні 1907 р. у Кракові відбулись установчі збори Сторонництва національної правиці (СПН), яке очолив Здзіслав Тарновський.
У погляди краківських консерваторів на «українське питання» були закладені дві суперечливі тенденції. Як партія влади вони були зацікавлені в компромісі. Порозуміння з українцями відповідало їхній ідеології. Так, до прикладу, в 1913 р. один з лідерів краківських консерваторів Владислав Леопольд Яворський закликав українців і поляків у Галичині подумати про «категорію необхідної згоди» між двома народами: «Нехай поляки
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
325
і русини виступають - що неминуче - в національних питаннях під різними знаменами, але польська й руська національна душа повинна визнати, що, супроводжуючи великі національні рухи світового значення, ці знамена мають іти разом». Однак визнати український народ рівним польському краківські консерватори не змогли. Вони бачили етнічну відмінність русинів-українців, однак питання про те, чи є українці нацією, залишали на майбутнє. На практиці польські політики консервативного спрямування часто відсторонювалися від основної лінії польсько-українського конфлікту в Східній Галичині. Зі зламу ХІХ-ХХ ст. викликом для краківських консерваторів стало формування польської націонал-демократи*. Ендеки звинуватили консерваторів у непатріотичності, вислужуванні перед Віднем, жертвуванні польськими інтересами на користь українців. У відповідь М. Бобжинський у статті «Розміри небезпеки» звинуватив ендеків у запозиченні від росіян і німців «катехизму національного шовінізму» і висловив надію, що вони не змінять курс поляків «у руському питанні, в якому намагаються зіштовхнути нас зі становища, продиктованого нашою історією й нашими політичними переконаннями на рівень брутальної племінної боротьби».
На відміну від краківського консервативного середовища, польські консерватори Східної Галичини (так звані подоляки) представляли інтереси землевласників, маєтки яких були розкидані між кількісно переважаючим українським населенням. Саме уявлення цих «подоляків» про польсько- українські відносини, на які вони проектували досвід взаємин між паном і селянином у своїх маєтках, здебільшого диктували правила політичної гри. У національній історичній пам’яті поляків і українців утвердилися й надалі функціонують протилежні образи польських землевласників «на Русі». У польській традиції цей образ сформувався як ностальгійно-романтичний. Його неодмінною складовою є ідеалізація краси землі, що наближається до опису райських куточків. Так само ідеальними вважають стосунки з місцевим «руським» населенням, що нібито було оточене батьківською любов’ю й опікою. Українці перенесли акцент на міжнаціональну конфронтацію. В її основу покладено твердження ідеологів українського руху XIX століття про те, що польські шляхтичі у Східній Галичині є «нащадками руських князів і бояр», які зрадили свій народ. За польським паном був закріплений спрощений образ гнобителя і кривдника українців.
Для східногалицьких консерваторів було характерне небажання прийняти засади модерного націєтворення. Ще до зламу ХІХ-ХХ ст. їх представники висловлювали наміри (щоправда, не завжди підкріплені діями) працювати над поверненням «руського простолюду» в «лоно спільної вітчизни». Зі середовища консерваторів лунали порівняння українців і поляків з двома гілками одного дерева, твердження про неможливість розлучити з’єднане Богом. Ідеологи «подоляків» використовували для характеристики ситу¬
326
ТЕМА 12
ації в Східній Галичині такі неполітичні поняття, як «любов», «замилування», «сентиментальність», «туга», «братерство», натомість уперто відкидали «розмежування», «кордон», «поділ». їхніми першими аргументами в дискусіях про національний характер Східної Галичини завжди були історичні заслуги предків, пролита у війнах з турками і татарами кров, утвердження і збереження тут західної цивілізації. Друга теза полягала в тому, що польська шляхта вже в нові часи має заслуги перед галицькими русинами, дбає про їхній добробут, будує за свій кошт церкви й школи, нехтуючи інтересами польського населення. Навіть коли міжнаціональні суперечності стали очевидними, «подоляки» намагалися замовчувати «українське питання»; за свідченням Станіслава Ґломбінського, «найдовше проти національного виокремлення руського народу протестувала саме польська шляхта в Східній Галичині». У політиці подоляки здебільшого займали зручну позицію спостерігача, критикуючи краківських консерваторів за недостатнє відстоювання автономних прав Галичини, однак щодо «українського питання» вони відмовляли всім у праві втручатися, твердячи, що лише вони розуміють його специфіку.
На зламі ХІХ-ХХ ст. серед східногалицьких консерваторів можна назвати двох осіб, які пропонували ширші програми розв’язання польсько- українських суперечностей, - Адама Сапєгу і Войцеха Дзедушицького. В обох випадках ішлося про пошук моделі, яка давала змогу визнати за українцями рівноправність (з багатьма застереженнями) задля утримання польських впливів на території колишньої Речі Посполитої. Сапєги, які походили з литовсько-руського пограниччя, охоче називали себе нащадками руських князів; як і Потоцькі, вони належали до вищих щаблів європейської аристократії та вважали себе вільними від «місцевих упереджень». З точки зору А. Сапєги, «українське питання» потрібно було вирішувати шляхом порозуміння між панами, селянами і релігійними конфесіями. Можливості перетворити його на національне без власної шляхти він не бачив, тому пропонував групі польських землевласників перейти на греко-католицький обряд. Сапєга одним із перших у Галичині звернув увагу на те, що суперечності між українцями і поляками послаблюють обидві сторони. Його головним досягненням в «українському питанні» була «нова ера» 1890 року, ідея якої полягала у створенні передумов для польсько-українського союзу. Однак східногалицькі землевласники такий підхід відкинули, віддавши перевагу хвилевим інтересам перед сумнівними геополітичними виграшами. Після невдачі «нової ери» А. Сапєга відійшов від активної політики, але зберігав вплив на польських землевласників у центральній Галичині (на українсько- польському етнічному кордоні), серед яких було прийнято радитися з «князем» у важливих питаннях.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА... 327
Дзедушицькі наголошували на територіальному зв’язку польської шляхти з руською землею. Войцех Дзедушицький застерігав перед небезпекою відкритої міжнаціональної конфронтації в Східній Галичині, у якій поляків очікував програш, перекреслення впливів в Австрійській державі та перспектив лідерства серед слов’янських народів, а в Галичині - роль колоністів серед ворожого місцевого населення. Він закликав не виступати проти українців - натомість залучати їх до польських інституцій на засадах двомовності, бо «тим певніше Русь втримаємо». Завдання Галичини як провінції Дзедушицький і його політичні прихильники вбачали в розширенні автономії (на зламі ХІХ-ХХ ст. групу його прихильників у крайовому сеймі називали «автономістами»). Він вважав, що на цьому шляху будуть подолані соціальні й національні конфлікти, закладено основу для «великого історичного майбутнього». З традиції Речі Посполитої В. Дзедушицький виводив програму польського месіанізму, стверджуючи, що слов’янський світ відбере від германського цивілізаційне лідерство, а серед слов’янських народів першість здобудуть поляки, які протиставлять російському панславізмові «яґеллон- ську ідею» мирного співжиття різних народів. «Русь» мала приєднатися до того історичного поклику, який буде сильнішим.
Польські національні сили у Східній Галичині усвідомлювали потребу організації для захисту перед активністю українського руху. Чимало землевласників почували невпевненість у майбутньому, яку порівнювали з тим, що ґрунт вислизає з-під ніг. На початку XX ст. група активістів (брати Адольф і Тадеуш Ценські, Артур Целецький, Влодзимеж Козловський, Леон Пінін- ський та ін.) запропонували полякам у Східній Галичині піти в наступ, оперуючи поняттями «воля» і «чин». Вони організували так звану акцію Козлов- ського (жовтень 1902 - червень 1903 p.). Влодзимеж Козловський, який був заступником голови Центрального передвиборчого комітету і головою польського Господарського товариства (об’єднувало землевласників), їздив повітами Східної Галичини, де зустрічався з місцевими активістами, виступав на вічах і створював осередки «національної організації». Метою акції було піднести національну свідомість поляків у Східній Галичині, яким, на думку організаторів, загрожувала українізація. Першочерговими кроками місцевих осередків мали стати: будівництво римо-католицьких храмів і каплиць, поширення польської патріотичної літератури і преси, навернення «русинів- латинників», запобігання переходові польської земельної власності до українців і євреїв, налагодження діяльності культурно-освітніх і господарських товариств, підтримка польських кандидатів на виборах.
За наслідками розмов з місцевими політиками В. Козловський робив замітки. Ці матеріали свідчать про втягнення широких верств населення Східної Галичини в дискурси українського національного руху. Перед цим явищем місцева польська шляхта здебільшого виглядала безпорадно. Чимало
328
ТЕМА 12
землевласників не хотіли вносити в повсякдення міжнаціональну боротьбу, вважали недоцільними будь-які кроки з польського боку, які дратували українців і посилювали суперечності. Акція Козловського викликала обурення українських політиків і була згорнута на вимогу австрійського уряду, занепокоєного дестабілізацією в Галичині та ймовірністю скерування польських організацій в антиавстрійське русло. Відень продемонстрував невдоволення, відправивши у відставку в червні 1903 р. намісника Л. Пінінського, який підтримував акцію, та повернувши на вищі посади в Галичині краківських консерваторів. Попри це акція стала важливим етапом у боротьбі за національний вибір кожного галичанина, сприяла утвердженню модерного розуміння нації та поляризації українського і польського національних рухів.
На погляди польських консерваторів у Східній Галичині впливали настрої польських землевласників Правобережної України, де маєтки були значно більше територіально розкидані. Тамтешні землевласники, за спостереженням французького історика Даніеля Бовуа, «старалися відмежуватися від української стихії та окопатись у своїх дворах-фортецях». Більшість східногалицьких землевласників дуже приблизно уявляли ці терени, які, на противагу до Галицької Русі, у щоденних розмовах інколи окреслювали «Україною». Розмитість поняття «Русь/Україна» (ця земля нібито простягалася поза межі Галичини, але водночас уже була для підавстрійського шляхтича чужою і малозрозумілою) ніяк не сприяла відповіді на одне з ключових питань польської політичної думки початку XX століття - питання національно-державного кордону. Неприйнятною для східногалицьких землевласників виявилася сформована поляками в підросійській Україні ідея «повернення» польської шляхти до українського народу, яку публічно висловив В. Антонович, а згодом розвинув В. Липинський. Долі цих діячів, як і митрополита Андрея Шептицького в Галичині, показали, що це провадило до зміни національної ідентичності. Польським консерваторам у Східній Галичині так і не вдалося сформувати ідеологію, яка би відповіла на виклики модерного націєтворення. Політично це середовище поділилося: досвідчені політики, для яких були важливими консерватизм і австрійський лоялізм, приєдналися до краківських консерваторів. Натомість для багатьох східно- галицьких шляхтичів, які відчули загрозу в українському русі, світоглядно близькими виявилися ідеї польських націонал-демократів.
Польська націонал-демократія (так звана ендеція) почала формуватися на зламі 1880-1890-х років на території Королівства (Царства) Польського у відповідь на репресії російського і прусського урядів. Її ідеологи (Ян Людвік Поплавський, Роман Дмовський, Зиґмунт Балицький) переконували поляків, що національні інтереси є найважливішими і конфронтують з інтересами інших націй. Осередками ендеції стали реорганізована в 1893 р.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
329
Національна ліга (Liga Narodowa) і Союз польської молоді «Зет». Початки польської націонал-демократії в Австрії були пов’язані з появою в першій половині 1890-х років політичних емігрантів з Королівства (Царства) Польського. Спочатку вони зосереджували увагу на підросійській частині Польщі та не вникали в місцеві проблеми. Однак Галичина все ж відіграла неабияку роль у розвитку польського націонал-демократичного руху - передусім завдяки можливостям легальної політики. Саме тут майже десять років (у 1895-1902 pp. - уЛьвові, а в 1902-1903 pp. - у Кракові) виходив орган націонал-демократів «Всепольський огляд» («Przegląd Wszechpolski»), на шпальтах якого була сформована ідеологія напряму; у Львові (пізніше у Кракові) розмістилося керівництво національної демократії, а в 1902-1903 pp. вийшли друком твори, які обґрунтовували польський націоналізм, - «Думки новочасного поляка» («Myśli nowoczesnego Polaka») Р. Дмовського і «Національний егоїзм та етика» («Egoizm narodowy wobec etyki») 3. Балицького. Ендекам було нелегко увійти в політичні середовища провінції, де кілька десятиріч діяли легальні угруповання. Однак популярність цієї партії швидко зростала, оскільки націоналістична ідеологія перегукувалася з місцевими настроями. Важливу роль у її пропаганді відіграв часопис «Польське слово» («Słowo Polskie»), наклад якого в 1905 р. становив 20 тисяч примірників. Організаційне оформлення Сторонництва національної демократії (Stronnictwo Demokracji Narodowej) в Галичині відбулося в 1904-1905 pp. Основою його соціальної бази стала польська інтелігенція - насамперед зі Львова. У розпалі організаційної роботи лідери націонал-демократії повернулися до Росії, де вибухнула революція, а керівництво перейшло до місцевих діячів - Станіслава Ґломбінського, Станіслава Ґрабського, Яна Ґвалберта Павліковського.
Ідеологія польської націонал-демократії була сформована в руслі націоналістичних концепцій, вихідним пунктом яких було визнання загрози національним інтересам. Цю загрозу розуміли широко: як небезпеку деградації культурної, мовної чи історичної традиції, як перешкоду національній єдності чи навіть поширення національних впливів. В умовах «стану загрози» (як реального, так і вигаданого) націоналістичну ідеологію пропонували як вихід з «оточеної фортеці», визволення потенціалу нації. Погляди ендеків спиралися на віру в силу простого польського народу (ludu), що нібито мав вроджений національний інстинкт. Важливою тезою було те, що народ для розвитку не може тільки захищатися, а повинен вдаватися до національної експансії. Відкинувши концепцію «потрійного лоялізму», ендеки пропонували визнати головним ворогом Німеччину й орієнтуватися на Росію як слабшу державу, де «польське питання» мало найвищі шанси для розв’язання. Ендецію в Австрії це ставило у двозначну ситуацію.
Одним з найскладніших питань польського національного руху на зламі ХІХ-ХХ ст. було визначення меж майбутньої Польської держави. Спроба зі¬
330
ТЕМА 12
ставити реальну Польщу з міфом «ідеальної» Речі Посполитої породжувала питання, на які польське суспільство не було готовим відповісти. Чітка постановка цих питань, без сумніву, була заслугою націонал-демократів. Енде- ки робили висновок, що майбутня Польська держава не має шансів досягти кордонів 1772 року, однак повинна вийти поза межі польської етнічної території такою мірою, яка б відповідала історичній вартості Польщі, давала змогу виконувати цивілізаційну місію і створити потужну державу як чинник стабільності в Європі між Німецькою й Російською імперіями. Прагнення побудувати Річ Посполиту, складену з кількох народів, ендеки вважали шкідливою утопією. Зі східних земель вони пропонували зберегти тільки ті, де поляки були достатньо сильними, щоб утримати польський характер майбутньої держави. Ендеки критикували уявлення про «польське питання» як справу всіх підкорених народів Центрально-Східної Європи та перспективи спільної боротьби. Вони заперечували концепцію народу як політичного явища, сформованого державою, вважали політичну лояльність недостатньою і вимагали від кожного національного вибору.
Польські націонал-демократи не визнавали за українцями суб’єктності, твердячи, що територія України завжди була в польсько-російських відносинах об’єктом експансії і предметом переговорів, але аж ніяк не «вирішальним чинником». Вони висміювали ідею українсько-польського союзу проти імперій - за твердженням часопису «Польське слово» («Słowo Polskie»), «будь-яка спроба збудувати майбутнє на тому аргументі, що “існує в Росії 20 мільйонів русинів”, означатиме те саме, що пошук міцної основи на крилах вітру». Ендеки стверджували, що український рух на Наддніпрянщині позбавлений життєвої сили: «Дивний народ, який, налічуючи 30 мільйонів, дозволив собі, як це стверджує «Діло», закрити уста і скувати руки (...) “України” нема дотепер ні на вулицях Києва, ні Одеси, ні жодного іншого більшого міста на теренах етнографічної Русі. Бо тієї “України” немає у свідомості руського народу». Роман Дмовський прогнозував розчинення українців у «російському морі», стверджував, що Росія не відмовиться від України, без якої втратить сенс існування, а інтереси Польщі вбачав у тому, щоб кордони Росії не перейшли за р. Збруч. Ідею самостійної України публіцист уважав вигадкою Берліна, а її появу пояснював наслідуванням, яке не спиралося на реальний ґрунт та історичну традицію. Східну Галичину ендеки зараховували до теренів експансії польської національної ідеї. Вирішення «українського питання» вони бачили в розширенні автономії Галичини, яке мало позбавити українців ілюзій про захист із Відня. Будь-які угоди з українцями С. Ґломбінський уважав виявами «національної анемії» та «політики страуса», які вели до загострення відносин. Утім, ендеки таки визнавали, що українці є окремим народом з відмінними від поляків інтересами й цілями.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
331
Окреме місце серед польської націонал-демократи займала група, об’єднана навколо двотижневика «Річ Посполита» («Rzeczpospolita») і його редактора Францішека Равіти-Ґавронського. Виходець з Поділля, Равіта-Ґавронський сприйняв тезу про глибокі історичні зв’язки і спільне майбутнє польського й українського народів (символом цієї тези була Річ Посполита), зараховував себе до ідеологічних «русинів польської нації» (gente Rutheni, natione Poloni). Водночас на підставі власних історичних досліджень журналіст наголошував на негативній ролі козацтва й особливо гайдамацького руху; вказував, що українські політики перейняли ці руйнівні традиції козаччини. На цьому ґрунті він полемізував з В. Липинським. Заради актуалізації історичної пам’яті про спільне польсько-українське минуле Равіта-Ґавронський видавав часопис «Русь» («Ruś»). На відміну від ендеків, представники цього середовища наголошували на цінності всього, що об’єднувало українців і поляків. Натомість усе, що їх ділило, - зокрема рішення, які давали змогу українцям самостійно розвиватися, - вони вважали невдачею, виявом «природної м’якості й традиційної безпорадності» поляків, які залишилися «кавалерами» в політиці.
З посиленням польської націонал-демократи' слабшали впливи ліберал- демократів, які в останній чверті XIX ст. були головними опонентами консерваторів. Ліберальній течії в Галичині бракувало соціальної опори - промислово розвинутого середнього класу. Так само, як у консерваторів, були розбіжності між краківським осередком лібералів, який - попри критику «станьчиків» - у багатьох ідеологічних питаннях усе ж знаходив з ними точки дотику, і львівським, який тяжів до націонал-демократи’. Спроби ліберал-демократів зміцнити свої позиції у Львові не були вдалими. Після смерті в 1904 р. їхнього довголітнього лідера Тадеуша Романовича керівний центр повернувся до Кракова, де виходила газета «Нова реформа» («Nowa Reforma»). Найвідомішим львівським ліберал-демократом був Тадеуш Рутовський. Ліберал-демократи вважали, що національна конфронтація не триватиме довго, національність стане «невинним культом» і в умовах толерантності під національним прапором уже ніхто не проливатиме кров. Такі тенденції вони простежували в Західній Європі. Ідеологія ліберал-демократів поєднувала віру в «польську справу» як частину прагнення всіх підкорених народів до свободи і ностальгію за Річчю Посполитою, яку вони мали намір «не здобувати, а повертати». «Українське питання» ліберал-демократи пропонували розглядати з «морально-чуттєвої» (не політичної) точки зору. Обговорювали й концепції польсько-руської згоди. Константи Сроковський пропонував керуватись ірраціональним цивілі- заційним покликанням поляків на Схід. Він критикував крайнощі в підходах до «українського питання», коли у Варшаві пропонували «дати все»,
332
ТЕМА 12
а у Львові - «не дати нічого», заперечував право східногалицьких землевласників визначати відносини з українцями і пропонував виробити узгоджену позицію за участі всіх польських регіонів і суспільних верств. Гасла ліберал- демократів про загальний рух людства до свободи й рівності дисонували з наростанням націоналістичних настроїв. Багатьом здавалося, що ліберали не спроможні відповісти на жодне з гострих питань.
На зламі ХІХ-ХХ ст. у Галичині зміцніли демократичні рухи лівого спрямування. Польське людове сторонництво (Polskie Stronnictwo Ludowe, лідер Ян Сталінський), утворене в 1895 р. на з’їзді в Жешуві, налагоджувало контакти з селянством Західної Галичини, натомість у східній частині провінції воно поступалось українським партіям. У Львові, а згодом у Кракові виходив орган людовців «Приятель люду» («Przyjaciel Ludu»); у певні періоди близькою до людовців була газета демократичної інтелігенції «Львівський кур’єр» («Kurjer Lwowski»). Людовці виступали за національну рівноправність українців, однак із загостренням відносин дедалі частіше надавали перевагу відстоюванню польських інтересів. У 1912-1914 pp. Польське людове сторонництво розкололося на ПСЛ-лівицю, яка виступала за пріоритет соціальних реформ і зближення з соціалістами, і ПСЛ-«П’яст», що прагнув незалежної народної Польщі, заперечував проти поділу Галичини і був близьким до ендеків. Політичні впливи зберігали католицько-людові угруповання, що намагались узгодити демократичні вимоги польських селян з релігійністю, відстоювали соціальну солідарність, а в «українському питанні» підтримували ендеків. Важливою політичною силою стали соціалісти. Польська соціал- демократична партія Галичини й СилезІЇ (Шльонська) організаційно діяла з 1890 р. й була частиною австрійської соціал-демократії (лідери - Іґнацій Дашинський, Юзеф Гудець, Герман Діаманд). Партія добивалася демократизації виборчої системи, перетворення Австрії на федерацію національних автономій, а в перспективі - створення демократичної соціалістичної Польщі. Польські соціалісти орієнтувалися на робітників і дрібну інтелігенцію, тереном для розгортання діяльності вважали всі міста Галичини, хоча більші впливи мали в Кракові, де видавали часопис «Вперед» («Naprzód»). Ідеологія партії була побудована на думці, що політична напруга в Галичині існуватиме доти, поки українці не матимуть повної національної рівноправності, і на гаслі «незалежна Польща й незалежна Україна». Та все ж діяльність соціалістів у Східній Галичині супроводжували зіткнення з місцевими українськими політичними силами.
Напередодні Першої світової війни в ідеології польського руху відбувався черговий - після прийняття концепції «органічної праці» - великий перелом. Він був спрямований на підготовку до збройної боротьби за національну державу. Однією з ключових його постатей став Юзеф Пілсудський, який ствер¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
333
джував, що сильна воля, енергія, здатність діяти і приймати рішення, прищеплення суспільству впевненості в доцільності боротьби здатні творити зміни, які здаються неможливими. Організаційним виявом руху, який відроджував традиції польських повстань, стали парамілітарні структури, сформовані головно в руслі діяльності двох політичних сил - націонал-демократів і Польської соціалістичної партії Королівства (Царства) Польського. Це були: група «Заграва», яка створювала Польські стрілецькі дружини, «Союз дійової боротьби» у Львові, «Стрілець» у Кракові, Стрілецький союз у Львові під керівництвом майбутнього польського генерала і прем’єр-міністра Владислава Сікорсько- го. У цьому ж напрямку працював польський «Сокіл», а при людовому русі діяли так звані Бартошеві дружини. В 1912 р. у Відні кілька таких організацій об’єдналися в Тимчасову комісію конфедерованих незалежницьких угруповань, яка призначила Ю. Пілсудського головнокомандувачем польських збройних сил. Передбачалося, що це військо вступить у війну за відновлення Польської держави, а потенційними ворогами - серед інших - можуть стати українці.
Якщо у другій половині XIX ст. польські політичні сили в Галичині трактували «українське питання» як внутрішнє і не-національне, то зі зламу століть, мірою модернізації українського руху, зберігати спокій польським політикам ставало дедалі важче. Змушені реагувати на виклики з українського боку, польські політичні сили мимоволі втягувалися в «українське питання», дискутували про нього між собою, вносили до своїх програм і використовували проти опонентів. На вагоме місце «українського питання» в польській політичній думці в Галичині напередодні світової війни вказує те, що в 1908-1914 pp. політичні сили поділилися на так звані блок і ан- тиблок. Блок, до якого входили краківські консерватори, ліберал-демократи і людовці, підтримував намісника М. Бобжинського, який пропонував діяти в межах австрійського законодавства, йти на компроміси, однак зберігати контроль над українським рухом. Партії антиблоку, основу якого становили «подоляки» й ендеки, а осередком стала утворена в 1906 р. на базі Центрального виборчого комітету Національна рада, заперечували проти «поступок» українцям, які вважали проявом слабкості, вбачали в українському русі суперника, з яким потрібно боротися. За свідченням М. Бобжинського, цей поділ, що спирався «на відмінний погляд на руське питання», надалі «виступав при рішеннях у кожній важливій справі».
Напередодні світової війни - попри те, що поділ польських земель між трьома імперіями зберігався, - для багатьох галицьких поляків під поняттям польського патріотизму почало розумітися й протистояння з українцями. У Східній Галичині, де етнічні українці становили більшість населення, ця ситуація ставала особливо драматичною, як тільки виникало питання
334
ТЕМА 12
про нові територіальні поділи, зміну концепції автономії чи створення самостійних держав. Вимоги модернізувати національну свідомість, зробити однозначний національний вибір, бути готовим боротися за національні інтереси, з одного боку, знаходили дедалі більше прихильників, а з іншого - натрапляли на значний опір. Для багатьох поляків у Східній Галичині були неприйнятними заклики не втручатися в українські справи. Психологічно ближчим для них було намагання змінити хід історії та повернути русинів до «спільної вітчизни», яке штовхало до заяв про особливий, «братерський» зв’язок між поляками й українцями, потребу опікуватися українцями навіть без їхньої на те згоди. Оскільки в дискурсі польського націоналізму українці відігравали роль одночасно об’єкту наступу і загрози, то оцінки українського руху розходилися залежно від обраної лінії бачення - від наголосу на його меншовартості й цивілізаційній відсталості до твердження про небувалий розмах, кінцева мета якого - вигнати поляків «за Сян».
Польський чинник відіграв важливу роль у формуванні модерної національної свідомості українців Галичини. Розуміння «іншості» на тлі поляків стало для ідеологів українського національного руху відправною точкою пошуку власної національної ідентичності. У другій половині XIX - на початку
XX ст. українська інтелігенція Галичини виконала значну роботу, щоб створити наукове та ідейне підґрунтя для відмежування від польського політичного і культурного простору, формування власної історичної традиції та літературного стандарту української мови. Утім, ці здобутки не припинили, а навпаки, посилили щоденну українсько-польську дискусію, що заповнювала публічний простір Галичини. Закиди опонента (часто несправедливі) все ж були своєрідним дзеркалом, у якому було можна побачити свої вади й недоліки. Більшість подій у галицькій політиці зламу ХІХ-ХХ ст. була відповіддю однієї сторони на дії іншої. Це свідчить про те, що впливи українського й польського національних рухів у Галичині на етапі творення модерних націй були взаємними.
Національні дискурси не були єдиними в розмаїтті життя галичан, однак вони дедалі більше входили в повсякдення звичайної людини, змушуючи її займати певну позицію. У спогадах мешканців тогочасної Галичини - українців, поляків, євреїв - є різні оцінки національних відносин: від повного заперечення будь-яких конфліктних ліній до тверджень, що міжнаціональна напруга проникла всюди. В історіографії досі популярним є питання: жили національні громади підавстрійської Галичини «поряд», «разом» чи «окремо», творячи відносно замкнуті світи? Очевидно, що напруга, яка наростала в переддень світової війни в польсько-українських відносинах, мало кого залишала байдужим. І хоча в запеклих національних дебатах легко простежити маніпулятивне перебільшення чужих недоліків
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
335
заради піднесення власних чеснот, усе ж зворотним боком цього було прагнення почути від «іншого» визнання своїх заслуг і успіхів на шляху модерного націєтворення.
12.3. Український національний руху пошуках ефективної моделі політичної боротьби
На зламі ХІХ-ХХ ст. в українському національному русі в Галичині відбулося кілька важливих змін, які відкрили шлях до його модернізації. Передумовою цього стала секуляризація громадсько-політичної думки та інфраструктури національного руху. Протягом усього XIX ст. греко- католицьке духівництво відігравало роль соціальної та політичної еліти русько-української спільноти Галичини. В епоху формування новочасної національної ідентичності релігійним символам східного обряду було надано нове прочитання - своєрідних захисних оберегів, покликаних протистояти загрозам латинізації та полонізації. Поняття «греко-католик» і «русин» стали фактично синонімами, релігійна й національна ідентичності були тісно пов’язані й на певному етапі змагалися за першість. Спроба поєднати релігійну й національну ідентичності вилилася у влучно сформульовану Іваном- Павлом Химкою характеристику: «духівництво, готове служити народові». На користь активної участі духівництва в суспільно-політичних процесах працювала й нова соціальна доктрина католицької церкви, символом якої була енцикліка папи Льва XIII «Нові речі» («Rerum Novarum») 1891 року.
Життя у світі, який змінювався, вимагало модернізації й від церкви як інституції. Нові політичні рухи заперечували її право на остаточну істину. З гострою критикою духівництва виступили радикали, які водночас відіграли чималу роль в осучасненні та європеїзації українського національного руху. Спроби церковної ієрархії політично очолити український рух наприкінці XIX ст. зазнавали нищівних поразок. Ні світоглядно, ні через обмежені матеріальні можливості греко-католицькі священики не могли виконувати роль політичної еліти. їхній світ здебільшого обмежувався своєю і кількома сусідніми парафіями, а також турботою про утримання родини.. З консервативним вихованням у священицьких сім’ях був пов’язаний традиціоналізм і замкнутість галицького суспільства, що впадали у вічі приїжджим з Наддніпрянщини (насамперед ті звертали увагу на повільні темпи жіночої емансипації). Через небажання осучаснюватися греко-католицьке духівництво великою мірою було оплотом «старої Русі», яка поповнювала
336
ТЕМА 12
лави русофілів. Партійні поділи та українсько-польський конфлікт втягували священиків у вир політичної боротьби, що було величезною проблемою для церкви, ставлячи під сумнів її універсалізм. Щоб зосередитися на внутрішніх питаннях і виробити достойні відповіді на виклики часу, греко-католицька церква мусила вийти з епіцентру політичних протистоянь. Ставало очевидним, що духівництву в інтересах української політики і церкви таки доведеться поступитися політичними амбіціями.
Наприкінці XIX - на початку XX ст. до лідерства в українській політиці прийшло нове покоління інтелігенції, значна частина якої здобула світські професії. В основі виділення інтелігенції в окрему верству суспільства в XIX ст. було утворення соціально-професійних груп, які не вписувались у традиційну стратифікацію. Передумовою формування помітної групи української інтелігенції в Галичині стали зміни в структурі зайнятості населення, зростання попиту на освічених фахівців у різних галузях, розбудова інфраструктури національного руху, яка потребувала працівників, достатня забезпеченість греко-католицьких парафій священиками, що поставило під сумнів традиційні уявлення, згідно з якими син священика мав повторити шлях батька. За підрахунками Наталії Мисак, упродовж 1890-1914 pp. серед української інтелігенції Галичини зменшилася кількість вихідців зі свяще- ницьких родин (з 36,5 до 18,3 %) і зросла частка селянських дітей (з 14,1 до 44,5 %). Найчисельнішими фаховими групами серед української світської інтелігенції були працівники освіти (насамперед народні вчителі), правники, представники творчих професій і журналісти, службовці. Залучення діячів до національного руху, як правило, відбувалося під час навчання - через учнівські громади і студентські товариства. На початку XX ст. за кількістю українська світська інтелігенція в Галичині зрівнялася з духівництвом і становила 2-3 тис. осіб. Одночасно в ідеології національного руху проходило осмислення ролі інтелігенції, були сформовані вимоги до освіченого українця, який мусив працювати для рідного народу, бути суспільно активним і дбати про пробудження національної свідомості ширших верств. Такі стандарти поведінки, які диктувала насамперед преса, трактували як повернення боргу - за те, що людина отримала змогу здобути освіту й піднятися в соціально-професійній ієрархії. Байдужість у національній справі та полонізація, яка часто ставала умовою чиновницької кар’єри, в дискурсі національного руху підлягали осудові. З найгострішою критикою стикалися священики і вчителі - тобто єдині особи в сільських громадах, які мали певний рівень освіти й перебували в центрі уваги.
Відповідно до змін у соціальній структурі населення змінювався характер української політичної еліти в Галичині. Згідно з висновками історика Олега Павлишина, порівняно з інтелігенцією Наддніпрянщини, вона мала такі осо¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
337
бливості: старший вік керівництва, домінування адвокатів, високий освітній рівень, професійна й національно-патріотична мобільність, залучення до політичних процесів селянства і його вихід на представницький рівень, тривалий час обіймання керівних посад, тяглість поколінь. Пов’язаність українських політиків на приватному рівні можна пояснити тим, що вони переносили в громадську сферу уявлення з батьківського дому. Понад половина українських депутатів, обраних у 1907 p., походила зі священицьких сімей, чимало з яких були пов’язані родинними лініями. Синами священиків були такі відомі політики, як Володимир і Олександр Барвінські, Кость Левиць- кий, Євген Петрушевич, Євген Олесницький. Дорога з дому священика в політику передбачала значну просторову мобільність. Після закінчення університету чимало українців обирали місцем проживання провінцію, де долучилися до громадської роботи. У студентські роки вони сприймали Львів як вороже й байдуже місто, де амбітному українцеві важко зробити кар’єру й забезпечити себе матеріально, де він міг зіткнутися з проявами національної дискримінації та політичною боротьбою. Частина з них, з різних причин, напередодні Першої світової війни повернулась у Львів чи Відень. Таким чином, ще однією особливістю верхівки українського руху став досвід організації національного життя на місцях, що передбачало повсякденну близькість до простого народу, розуміння його потреб та сприяло формуванню націонал-демократи не лише як політичної сили, а й певної «ідеальної» формули українського руху, що показувала залежність між ідеями соціального і національного визволення.
Ключову роль у політичній трансформації українського національного руху в Галичині відіграли 1890-ті роки, які, за висловом українського дослідника політичної культури Миколи Шлемкевича, стали «десятиліттям переформування галицького духа і суспільно-політичної організованости», в якому «тодішня Західна Україна знаходить свою форму на довший час». Поштовх до перетворень дала спроба українсько-польсько-австрійського порозуміння 1890 року (так звана «нова ера»), яка спричинила дискусії про український рух, його союзників і суперників, програму «органічної праці», межі прийнятного в політиці, поняття національної зради. Зіткнення, які відбувалися на ідеологічному та особистісному рівнях, привели до змін у структурі українського руху. Час характерних для XIX ст. політичних співтовариств («сторонництв»), які об’єднували людей з різними поглядами навколо однієї ідеї, відійшов у минуле, натомість виникло поняття партійної дисципліни, яка зобов’язувала діяти в певному напрямку, підпорядковувати особисті вподобання й амбіції ширшій стратегії, а водночас могла захищати прихильників від нападок. Політичні партії (прийнято стверджувати, що на зламі ХІХ-ХХ ст. в Галичині виникли українські партії європейського взірця) мали фіксоване членство, періодичну виборність і підзвітність керів¬
338
ТЕМА 12
ного складу, місцеву мережу, ідеологічні програми та уявлення про ворогів і союзників.
Загальними тенденціями створення політичних партій у Галичині було підпорядкування національним рухам і провал інтернаціональних проектів. Показовим є приклад соціалістів. Хоча українські й польські соціалісти визнавали перспективу побудови самостійних соціалістичних держав - України й Польщі, проводили спільні акції та неофіційно ділили сфери впливу, все ж непорозуміння наростали. Головною причиною конфлікту було те, що робітництво як соціальна база соціалістичного руху зазнавало полонізації. Це викликало невдоволення українських соціалістів, які не хотіли бути «етнографічним додатком» до польських соціал-демократів, і наближало їх до інших українських партій. Таким чином, напередодні світової війни політичні сили поляризувалися навколо національного питання; партії та об’єднання різних спектрів - від консервативного до соціалістичного - знаходили точки дотику з іншими всередині «свого» національного дискурсу і руйнували вже навіть сформовані зв’язки з ідеологічно спорідненими організаціями з «чужого» табору.
Українська партійна система була сформована на базі створеної ще в 1890 р. Русько-української радикальної партії (РУРП). Радикальна течія, що заперечила чимало усталених у традиційному галицькому суспільстві авторитетів, стала каталізатором політичної модернізації українського руху. Серед «молодих» радикалів на основі поєднання ідей європейських соціалістів (зокрема марксизму) з імпульсами всеукраїнської єдності, які йшли з Наддніпрянщини, було обґрунтоване українське самостійництво. На думку Ярослава Грицака, трансформація руської релігійно-протонаціональної ідентичності в модерну національну русько-українську стала результатом радикальної політичної культури, побудованої на запозичених західноєвропейських зразках. У баченні ззовні (передусім польських політиків) український радикалізм був загрозою, спрямованою на зміну існуючого ладу: не випадково польська публіцистика, підкреслюючи руйнівний потенціал українського руху, здебільшого визначала його терміном «радикали». З іншого боку, в цьому полягала й слабкість радикального руху, який було легко звинуватити в крайнощах і вивести за межі будь-яких переговорів. Інтереси української політики в Галичині потребували сильної центристської партії. Тож логічним можна вважати так званий подвійний розкол РУРП 1899 року, коли частина її членів відійшла до утворених тоді Української національно-демократичної партії (УНДП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП).
Найвпливовіша серед українських партій - УНДП, яка була створена на базі політичного товариства народовців «Народна рада» й частини радикалів, - поєднала гасла народу-нації, демократичних реформ і української
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА..
339
автономії в Габсбурзькій монархії як етапу до незалежної Української держави. УНДП згуртувала широке коло прихильників - від учорашніх соціалістів до священиків. Пов’язаними з партією були Наукове товариство імені Шевченка, товариства «Просвіта», «Сільський господар», «Дністер», «Народна торгівля», «Сокіл» та ін. Тактика партії передбачала поєднання парламентської політики з виступами населення на її підтримку, зосередження зусиль на ключових цілях аж до отримання результатів. Позиція УНДП задавала тон діяльності українських парламентських представництв. Щоправда, на шляху узгодження дій між трьома центрами - партійним керівництвом (Народним комітетом), редакцією газети «Діло» і парламентським представництвом - партія пройшла через низку внутрішніх конфліктів. В їх основі були питання про партійну дисципліну (чи повинен депутат керуватися партійними настановами, чи має враховувати власні погляди, волю виборців і ситуацію в парламенті?), мету української парламентської політики (добиватися конкретних рішень, тиснути на органи влади чи розхитувати ситуацію?) та про відкритість для критики (чи може преса критикувати партійних діячів?).
Усі три партії (Національно-демократична, Радикальна і Соціал-демо- кратична) відстоювали українську ідентичність і вмістили в програми положення про самостійну та єдину Українську державу. Це зближувало їхні позиції й відкривало шлях до союзів, однак об’єднатися в одну політичну силу вони не змогли. На зламі 1905-1906 pp. під час зміни керівництва УНДП її діячі обговорювали проект ширшого національно-демократичного об’єднання, але він не був реалізований, насамперед через особисті амбіції. Ближче до Першої світової війни особисті конфлікти поступилися місцем суперечностям між старшим і молодшим поколіннями. Молодші вимагали ра- дикальніших дій і критикували залаштункові домовленості досвідчених політиків. Деякі дослідники (зокрема І. Лисяк-Рудницький) стверджували, що в українському русі в Галичині діяла двопартійна система, в якій націонал- демократи відігравали роль правлячої партії, а радикали - опозиції.
По суті, правим крилом УНДП стали організації християнсько-суспільного напряму на чолі з Олександром Барвінським. У 1890-х роках його прихильники спробували очолити український рух у Галичині, сформулювавши програму «органічної праці», яка передбачала порозуміння з поляками. Однак демонстративна підтримка польської влади дискредитувала цю політичну силу, яка була звинувачена в угодовстві, а невдача «нової ери» переконала в неможливості українсько-польської згоди. Перші осередки християнсько- суспільного руху (Католицький русько-народний союз, 1896 p.; політичне товариство «Руська громада», 1901 р.) були слабкими і швидко розпалися. У 1911 р. було утворено Християнсько-суспільний союз (ХСС). Хоча його
340
ТЕМА 12
діячі підкреслювали особливий зв’язок із греко-католицькою церквою, на практиці налагодити його не вдалося: вища ієрархія була позапартійною, а духівництво працювало в різних політичних силах, крім радикалів і соціалістів. Християнсько-суспільний рух не діяв як повноцінна консервативна течія, оскільки для цього бракувало соціальної бази. Не вдалося ХСС створити й новочасну партійну організацію: на місцях діяли тільки довірені особи. На початку XX ст. між християнсько-суспільним рухом і націонал-демократами не було серйозних ідеологічних розбіжностей, але об’єднанню перешкоджали непорозуміння між лідерами. Низка положень, що їх відстоювали діячі християнсько-суспільного руху в 1890-х роках - передусім гасло «органічної праці» - була прийнята націонал-демократами.
Формування на базі української національної програми партійно- політичної системи європейського взірця привело до витіснення русофілів («москвофілів») на політичне узбіччя. Утворення українських партій з програмами, які акцентували на українській ідентичності, означало розпад старої політичної схеми, яка давала змогу закликати до компромісів задля відстоювання нагальних інтересів галицьких русинів і відкладати питання про національну ідентичність на майбутнє. На початку 1900 р. на базі політичного товариства «Руська рада» була утворена «Русско-народная партія» (РНП). Партія задіяла організаційну мережу попередниці, завдяки чому залишалась єдиною реальною конкуренткою УНДП з точки зору організації місцевих сил. Керівним органом РНП був «Народный совгътъ» (Б. Дідицький, Л. Павенцький, В. Давидяк, В. Дудикевич, О. Марков, О. Мончаловський та ін.). Культурно-просвітньою і господарською роботою займалося русофільське Товариство імені М. Качковського, створене як аналог народовець- кої «Просвіти». Під контролем русофілів залишалися впливові й заможні національно-культурні інституції - Ставропігійський інститут і «Народний дім» у Львові. Про впливи русофілів свідчить результат парламентських виборів 1907 року, на яких кандидати РНП здобули близько чверті голосів українських виборців.
У Галичині зламу ХІХ-ХХ ст. розрив між силою українського руху, амбіціями нового покоління політиків і їх слабким впливом на владу ставав дедалі очевиднішим, і це зумовлювало в політичних середовищах чимале роздратування. Головною проблемою став пошук нової тактики політичної боротьби, яка була б ефективнішою, давала принципово інші результати, ніж традиційне перенесення важливих для українців питань на віддалене майбутнє. Настрої галицьких політиків після провалу «нової ери» 1890 року, яка тільки загострила міжнаціональну напругу, виключали можливість українсько- польської угоди. Наголос перенесено на розгортання масового руху як засобу тиску задля підтримки українських депутатів. До українських політиків
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
341
прийшло розуміння, що виконати ключове завдання - розхитати і зламати систему влади в Галичині - можна через радикалізацію суспільних настроїв. Національні процеси у Східній Галичині показували не тільки полонізацію, а й українізацію населення. Польський історик Станіслав Смолька навіть називав цей період «українським завоюванням» Галичини. Хоча поляки мали в розпорядженні значні ресурси, на початку XX ст. вони часто-густо були змушені діяти у відповідь на активізацію українців, а їх організації розгортали діяльність із запізненням.
Формування нової політичної тактики відбувалось у двох напрямках: розгортання масового руху й активізації парламентської політики. Українські діячі зосереджували увагу громадськості на великих акціях, яким підпорядковували локальні заходи. Курс на піднесення національно-політичної свідомості широких верств народу був сформульований у серії статей у газеті «Діло» (1902 р.) під промовистою назвою «В народ!», де стверджувалось: «Як будемо туманити себе поступом нашої літератури і такими «здобутками», як рускі Гімназії в спольщених містах (...), як не підемо в народ (...), то всі дотеперішні наші “здобутки” запалять над нашою землею сонце до- перва тогди, коли роса очи виїсть, коли руска земля переміниться в Польщу з рускою меншістю». УНДП наголошувала на потребі створити дієздатну місцеву мережу, під впливом якої діяли б просвітні й економічні інституції. Середньою ланкою партійного активу стали «повітові організатори». їм підпорядковано кілька «організаторів-помічників» і «агентів допомоги», які опікувалися двома-трьома громадами. Повітові організатори повинні були добиватися, щоб до влади на місцях приходили українські патріоти, щоб у кожній громаді була читальня «Просвіти» і позичкова каса, відстежувати правопорушення і протидіяти їм, наглядати за виборами. Перевагу віддавали тим методам роботи, які сприяли залученню до політичного життя народних мас, - публічним зборам, виданню часописів і брошур, маніфестаціям. Організаційна мережа мала забезпечувати мобілізацію населення на масові акції протесту й таким чином розхитувати систему влади у провінції. У створенні місцевої мережі УНДП добилася значних успіхів, що звужували можливості інших політичних сил, яким бракувало кадрів місцевої інтелігенції та громадських активістів.
Першою успішною масовою акцією українського руху став сільськогосподарський страйк у Східній Галичині в 1902 р. Ця подія швидко вийшла за межі соціального явища: її розглядали як можливий початок масового виступу українських селян проти польських панів. Один з ідеологів страйку В’ячеслав Будзиновський у брошурі «Страйк чи бойкот?» стверджував, що завдяки йому «зовсім не буде в Україні панів», а земля перейде до тих, хто її обробляє. Велику роль у пропаганді страйків відіграла преса УНДП. За твер-
342
ТЕМА 12
дженням газети «Діло», «страйк ставить одним замахом цілу народну масу в антитезу до всієї Польщі; він учить селян солідарності й політичної організації, він у кінці викликає в народній масі такий психічний настрій (...), що дасть себе повести і до подальших, гостріших ступенів нашої національної самооборони». Влітку 1902 р. офіційна статистика зафіксувала 380 страйків, значна частина яких відбулася на тернопільському Поділлі, де страйки охопили близько 60 % маєтків. Страйки спричинили перелом у сприйнятті «українського питання» польськими землевласниками Східної Галичини, які усвідомили загрозу й потребу протиставити їй організовані сили. У наступні роки галицька адміністрація жорстко контролювала агітацію по селах, перешкоджаючи масовим акціям.
Одним з головних засобів тиску українців на владу були так звані народні чи всенародні віча, які почали проводити ще в 1880-х роках з ініціативи Володимира Барвінського. Такі громадські збори, які переважно об’єднували кілька сільських громад, а у важливих випадках відбувалися в повітових центрах і Львові, могли скликати з різних приводів: для звітів депутатів, підтримки їхніх дій, під час виборчих кампаній (політики трактували кожні вибори як вирішальні для майбутнього українського народу), для посилення вимог українського руху. Так, активний вічовий рух розгорнувся під час боротьби за парламентську виборчу реформу в 1905-1906 pp. Проводили віча, як правило, у вихідний день. На них виступали кілька доповідачів з промовами на теми, які турбували селян, роз’яснювали зв’язок національного і соціального визволення. Не завжди віча завершувалися спокійно: інколи представник урядової влади, обов’язково присутній на таких заходах, припиняв їх через гострі опозиційні виступи, інколи вибухали сутички між прихильниками різних політичних поглядів або через приватні причини, доходило й до зіткнення з жандармами. Роль таких заходів у залученні ширших верств до національного руху була значною. Щоправда, не завжди очікування політиків на активізацію вічового руху збігалися з реальністю, адже сплески масової активності важко прогнозувати. Періоди підйомів, які у пресі називали «хвилями народного одушевления», змінювалися періодами апатії та бездіяльності.
Щоденну роботу з підвищення освітнього рівня населення, роз’яснення його громадянських прав і залучення до національного руху вели численні громадські, культурно-освітні та господарські товариства. Осередками українського руху в містечках часто ставали «народні доми». Хоча саме товариство «Народний дім» у Львові залишалося під контролем русофілів, на місцях конфлікти між прихильниками різних версій національної ідентичності не завжди були гострими, що відкривало можливості для співпраці. Натомість створення паралельних структур, які різнилися лише підходами
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
343
до національної ідентичності, найпомітніше на прикладі культурно-освітніх товариств «Просвіта» й «Общество імені М. Качковського». З розвитком і накопиченням певних коштів українські інституції змогли забезпечувати роботою певне коло інтелігенції, що, своєю чергою, було для неї стимулом для згуртування навколо завдань національного руху - тим більшим, що кар’єру державного службовця українцеві в Габсбурзькій монархії зробити було складно. Через пресу, яка найбільшою мірою диктувала стандарти поведінки, ідеологи національного руху конструювали бажаний образ громадського активіста. Сфера публічної активності стала тим полем, на якому ініціативна й діяльна особистість могла проявити себе.
Посередницькі функції між ідеологами українського національного руху і населенням відігравали читальні «Просвіти», що їх від 1891 р. засновували як автономні осередки з власними статутами. За підрахунками Оксани Малюти, у 1913 р. в Галичині діяло 2649 читалень. Діячі «Просвіти» формували бібліотеки, організовували громадсько-культурні заходи, видавали популярну літературу. За твердженням історика Романа Голика, творці товариства розглядали читання не тільки як інструмент реформування культури українських селян і міщан, а й як засіб національної консолідації. Читальні мали формувати свідомість «простого народу» - виховувати його в національному дусі, а водночас розширювати уявлення про світ, давати практичні поради, показувати досвід інших народів. Найбільшим попитом з точки зору національного виховання користувалися історичні тексти. Популярні «історії України-Руси» з акцентом на козацько-гетьманській добі, історичні календарі, біографії видатних діячів, культ Шевченка в літературі - це все виконувало певні функції в національній мобілізації галичан. Тексти, що їх публікувала «Просвіта», мали не тільки наголошувати на ключових поняттях національної свідомості, а й викликати емоції. Видання «Просвіти» створювали український простір Галичини, який протиставляли польському, утверджували оптимістичний погляд на майбутнє України, хоча й підкреслювали «гірку долю» українського народу. Організація і робота читалень натрапляла на опір традиційно налаштованого суспільства. Селяни неохоче залишали звичні справи для відвідування читалень, а активність у цьому напрямку могла викликати невдоволення місцевої влади. Певну напругу спричиняла також позиція греко-католицьких священиків, які дбали про читання насамперед релігійної літератури і звинувачували читальні в поширенні радикалізму.
Важливим аспектом українського руху була організаційно-господарська діяльність. Українські діячі поступово приходили до переконання, що для успіху національної справи потрібно мати міцну матеріальну основу. На початку XX ст. навіть лунали гасла бойкоту всіх неукраїнських господарських
344
ТЕМА 12
установ, однак реалізувати їх не вдалося. Напередодні Першої світової війни в Галичині діяли кооперативні спілки і союзи - зокрема «Народна торгівля», Крайовий молочарський союз, Крайовий кредитовий союз, товариство взаємних забезпечень і кооперативний банк «Дністер». Об’єднував українську кооперацію Крайовий ревізійний союз, до якого входило 552 кооперативи, 402 каси системи Райффайзена і близько 226 тис. членів. На початку XX ст. українські діячі обговорювали потребу вилучення економічної діяльності з-під компетенції «Просвіти» і створення господарської організації. Цю реформу було проведено в 1909 р. на базі товариства «Сільський господар». Голова товариства Євген Олесницький особисто створював місцеві філії. «Сільському господарю» було надано значення головної організації «хліборобів», яка отримувала дотації з бюджету. Наприкінці 1912 р. «Сільський господар» мав уже 90 філій, 1151 гурток, 26612 членів. У більш віддалених планах було перетворити товариство на партію, яка б об’єднала селян і землевласників.
Виразного національного спрямування набув спортивний і протипожежний рух у товариствах «Сокіл», «Пласт» і «Січ». Організація спортивного руху випливала зі зміни уявлень про людину нового часу, яка мусила стати гармонійною - як в інтелектуальному, так і в фізичному плані. Товариство «Сокіл» було засноване в 1894 р. за чеським зразком. На зламі ХІХ-ХХ ст. його очолювали Василь Нагірний, Альфред Будзиновський, Іван Боберський. У 1909 р. місцеві товариства, яких налічувалося близько 900, визнали львівський «Сокіл» центральним осередком - «Соколом-батьком». Члени товариства займалися фізичними вправами, влаштовували туристичні походи, курси для вчителів гімнастики, культурні заходи, видавали часописи «Со- кільські вісти» й «Вісти з Запорожа». Ще виразніше парамілітарний характер помітний у гімнастично-пожежних товариствах «Січ», які діяли під впливом радикалів і завдяки ініціативам Кирила Трильовського. «Січі» створювали з 1900 р. для допомоги населенню при пожежах і стихійних лихах. їхні члени практикували спортивні вправи (зокрема з дерев’яними топірцями й елементами національного одягу), організовували патріотичні заходи. Назва товариства і його структура були співзвучними з часами козаччини і вже цим зачіпали національні почуття поляків. Серед шанованих «січовиками» героїв були Іван Богун та Іван Гонта. На 1912 р. у Східній Галичині діяли 794 «Січі», які об’єднували десятки тисяч членів. Масові зібрання молоді з елементами військових вправ зумовлювали додаткову напругу в міжнаціональних відносинах. Влада намагалася заборонити діяльність «Січей», однак безуспішно. 28 червня 1914 р. під час відзначення 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка на вулицях Львова було влаштовано урочистий похід 12,5 тис. українських стрільців. У товариствах відкрито говорилося про потребу готувати бійців, здатних воювати за національну державу.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
345
Водночас українські політики шукали способи перебудувати парламентську діяльність так, аби впливати на ухвалення рішень. Перші спроби не виходили за межі демонстративних виходів із зали засідань, до яких українці вдавалися ще від початку парламентського устрою. Українські депутати Галицького сейму складали сеймові мандати в липні 1901 р. і жовтні 1903 p., протестуючи проти невигідних українцям законів і незгоди сейму на відкриття українських гімназій. Так звана сецесія (лат. secessio - вихід, у правничій термінології використовується для визначення відходу частини від цілого) не була українським винаходом - її використовували в багатьох представницьких інституціях, де не вдавалося досягнути порозуміння. Та все ж в австрійській політиці її вважали крайнім засобом парламентської боротьби. Кожна «сецесія» давала привід для гучних заяв, однак мобілізація таким чином громадськості швидко йшла на спад. Уникання конструктивних переговорів не допомагало в політичній боротьбі, а лише відкидало на початкові або й гірші позиції. Навпаки, нові можливості для парламентської політики з’явилися в українців після виборів 1907 року, коли їхнє представництво зміцніло й привернуло увагу уряду, який започаткував з ним прямі контакти. Хоча ці контакти непокоїли польських політиків, які заговорили про підрив галицької автономії, надалі вони зберігалися і впливали на ситуацію в Галичині.
Як протест проти того, що польська більшість Галицького сейму затягувала виборчу реформу, українські депутати в листопаді 1910 р. почали голосну обструкцію - на засіданнях грали на музичних інструментах, кричали й гупали різними предметами. Психологічною причиною обструкції депутат Іван Макух назвав накопичення в українців образи за те, що їх «все пере- голосували й перекричали. Ми рішилися тепер перекричати їх». Упродовж кількох наступних років сейм збирався лише на короткі сесії, під час яких українці відновлювали галас, стверджуючи, що роботи не буде до ухвалення виборчого закону. Обструкцію супроводжувала пропагандистська кампанія, яка подавала поведінку депутатів як успішну й навіть героїчну боротьбу за національні права. Польська публіцистика використовувала ці події для підкреслення руйнівного й анархістського характеру українського руху. Утім, обструкція, ймовірно, відбувалась у порозумінні між ліберальним крилом українських політиків на чолі з Євгеном Петрушевичем і вищими представниками австрійської влади у провінції в особі намісника Міхала Бобжинського і маршалка Станіслава Бадені. Обструкція не тривала б так довго, якби не влаштовувала багатьох. Вдалий образ, який вона створила, задовольнив радикалів, які розгорнули «бойову» риторику. На практиці ж обструкція дала змогу ще якийсь час утримувати під контролем радикальні настрої, які вже продемонстрували потенціал проливати кров, і стала прикриттям для переговорів.
346
ТЕМА 12
Боротьба за умови виборчої реформи в Галичині була напруженою і призвела до поділу польських політичних сил на прихильників і противників компромісу з українцями. На реформі наполягав уряд - зокрема під час зовнішньополітичних ускладнень, як-от Балканської кризи 1912 року. Прихильники угоди з польського боку наголошували на значущості компромісу з українцями в переддень війни. Наріжним каменем реформи стало запровадження національного кадастру, проти чого виступали польські землевласники Східної Галичини. Вони стверджували, що потреба обрати національність стане для багатьох галичан надто складною дилемою. Керівництво римо-католицької церкви в Галичині так само виступило з протестом, стверджуючи, що проект сприятиме «сепаратизмові» й зашкодить мирному співжиттю українців і поляків. Однак під тиском Відня Галицький сейм у лютому 1914 р. ухвалив проект виборчої реформи, а в липні того ж року його затвердив цісар. При збереженні куріальної системи виборчі округи було поділено за національним критерієм. Сейм мав налічувати 225 депутатів, з них 10 вірилістів і 215 обраних депутатів у 6 куріях: великих землевласників (45), міській цензовій (46), міській загальній (12), торгово-промислових палат (5), промислових товариств (2), сільській (105). Закон гарантував українцям 61 мандат (27,2 %). Ці умови не задовольняли амбіцій українських політиків. Однак, усвідомлюючи хиткість надій на підтримку Відня, його скептицизм щодо залучення Наддніпрянської України на бік австро-німецького блоку, а також спостерігаючи ефект суспільної втоми від постійної боротьби, вони визнали, що підтримка виборчої реформи відповідає інтересам українців. Національний кадастр розмежовував українців і поляків, усуваючи на виборах мотив міжнаціональної боротьби, яка виснажувала галицькі політичні середовища. Виборча реформа стала успіхом української політики: вперше галицькі українці домоглися конкретної політичної угоди. Вона показала зміцнення українського руху, довела можливість українсько-польського компромісу, недвозначно визначила тенденції.
На початку XX ст. одним із символів боротьби українців Галичини за національні права стала ідея заснувати у Львові український університет. Львівський університет формально був утраквістичний (двомовний), однак абсолютну більшість його кафедр обіймали польські викладачі; польська мова переважала у внутрішньому адмініструванні, хоча студенти-українці були досить чисельною групою. За підрахунками Василя Благого, протягом 1900-1914 pp. частка поляків серед студентів Львівського університету становила 44-49 %, українців - 27-31 %, євреїв - 20-28 %. Загалом за цей час кількість студентів Львівського університету зросла в 2,9 раза, однак тенденції розподілу студентів за національним (віросповідним) критерієм при цьому не змінилися. Українці дедалі частіше віддавали перевагу правничому
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
347
і філософському факультетам перед теологічним. Студентство перетворилося на активну суспільну силу. Понад половина студентів університету на початку XX ст. брала участь у студентському русі. Студенти об’єднувалися в товариства, яких на 1909 р. налічувалося близько 40. Найвпливовішими українськими студентськими організаціями були Академічна громада й Український студентський союз.
Вимога заснувати у Львові український університет виникла наприкінці XIX ст. З нею виступили вчені, депутати, студенти. Ця ідея відразу викликала опір польських політиків, які непокоїлися, що український університет стане центром притягання для молоді з усієї України й інструментом «українізації» Львова. Вони пропонували обрати для українського університету інше місто в Галичині. Головним аргументом проти українського університету був брак фахових українських науковців. У грудні 1901 р. українські студенти Львівського університету вдалися до «сецесії» на знак протесту проти утисків української мови. Тоді 440 студентів (частково за рахунок «академічного фонду» - збірки коштів, оголошеної серед галицьких українців) продовжили навчання в університетах Відня, Праги, Ґраца, Кракова. Однак на практиці це означало відтік зі Львова української інтелігенції. Влітку 1902 року більшість студентів повернулися до навчання у Львові, задовольнившись незначними поступками. Кошти з «академічного фонду» з ініціативи М. Грушевського використано на спорудження у Львові Академічного дому (1907 р.) - осередку, де українські студенти могли отримати житло і харчування.
Нова хвиля студентських заворушень припала на злам 1906-1907 років, збігтися з пожвавленням масових виступів за парламентську виборчу реформу. Українські студенти протестували проти «іммартикуляції» (урочистої присяги) польською мовою. 23 січня 1907 р. вони розгромили кілька аудиторій, знищили близько 20 портретів ректорів, побили відомого антиукраїнськими настроями секретаря Алойзія Віняжа (невдовзі помер). Понад сто учасників заворушень були заарештовані й близько місяця провели за ґратами. Українська громадськість зустріла їх як героїв, а один з керівників акції, виходець з Наддніпрянщини і член УСДРП, Павло Крат виголосив промову, яка набула широкого розголосу: «В Австрії перемагає лише той, у чиїх руках палиця». У відповідь на початку березня 1907 р. Академічний сенат Львівського університету ухвалив рішення про його польський характер, після чого польські студенти забарикадували приміщення, а в місті з ініціативи ендеків пройшли масові патріотичні акції. Трагічні події в університеті відбулися 1 липня 1910 p., коли під час заворушень за нез’ясованих обставин був убитий український студент Адам Коцко і поранено ще кілька українських і польських студентів. Тоді українці протестували проти відмови польських політиків підтримати відкриття українських кафедр. У 1912 р.
348
ТЕМА 12
політики обговорювали проекти цісарського рескрипту, який мав визнати Львівський університет польським і водночас гарантувати заснування українського університету. Однак дійти згоди не вдалося. Очікувалося, що питання українського університету буде розглянуте після рішення про сеймову виборчу реформу.
Загострення в суспільстві напруги в переддень Першої світової війни, посилення міжнаціональних протиріч, ліворадикальних і анархістських рухів, діяльність спецслужб - усі ці обставини зумовили серію гучних політичних замахів, жертвами яких на зламі ХІХ-ХХ ст. ставали чільні політики й керівники держав. Не оминуло явище політичного терору й Галичину. 12 квітня
1908 р. студент-українець Львівського університету Мирослав Січинський на аудієнції застрелив галицького намісника Анджея Потоцького. Свої дії він пояснив бажанням помститися за завдані українцям кривди та нестерпне політичне становище в Галичині, а приводом до вбивства назвав смерть від рук жандармів українського активіста зі села Коропець Бучацького повіту Марка Каганця, який організовував протести селян проти правопорушень під час виборчої кампанії 1908 року. Утім, вивчення обставин замаху відкриває складніше тло і вказує на потребу враховувати як приватні мотиви, так і ширші, навіть геополітичні комбінації. Відомо, що вбивство Анджея Потоцького перешкодило переговорам з Євгеном Олесницьким про українсько-польську угоду.
Смерть Анджея Потоцького мала значне символічне навантаження для польсько-українських відносин. Він був не тільки намісником, якому приписували повноваження майже монарха, а й представником століттями пов’язаного з Україною польського роду, що належав до вищих щаблів європейської аристократії. Тому поляки сприймали замах як постріл у саме серце польського народу. Потоцький загинув як символ системи. Ні на судових процесах, ні згодом Січинський не ставив під сумнів його громадянські й людські чесноти. Безумовно, вбивство не було сплановане українськими політиками і стало для них не меншим шоком, ніж для поляків, - адже галичани вважали, що політичний терор можливий лише в Росії. Мирослав Січинський у 1908-1909 pp. пройшов через два судові процеси. Його захищали найкращі українські адвокати, які наголошували на політичному характері справи. Двічі Січинський був засуджений до страти через повішення, однак цісар замінив її 20-річним ув’язненням. Чималу роль у помилуванні відіграв наступний намісник М. Бобжинський, який вважав, що між українцями й поляками не має стояти «спогад шибениці». Кілька років М. Січинський провів у в’язниці в Станіславі, звідки втік у 1911 p., виїхав на Захід, де прожив ще довге й яскраве життя. Помер він у 1979 р. у СІЛА в будинку для людей похилого віку.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
349
У ході політичних протистоянь у довоєнній Галичині були й інші жертви. Під час кампанії за розширення виборчого права до австрійського парламенту в лютому 1906 р. у с. Лядське Бучацького повіту жандарми відкрили вогонь по селянах, які на площі протестували проти арештів родичів за участь у забороненому вічі. Загинуло три особи, в тому числі 43-річна мати семи дітей Анна Деркач. Під час парламентських виборів
1907 року в ході заворушень у с. Горуцьке Дрогобицького повіту жандарми відкрили по натовпу вогонь зі зброї, внаслідок чого було вбито шестеро й поранено восьмеро селян. У червні 1913 р. драматичні події мали місце в чоловічій учительській семінарії у Львові. Учень семінарії Петро Чорній був виключений за розповсюдження карток з портретами М. Січинського і його матері Олени, А. Коцка, І. Гонти і М. Залізняка. Після виключення він покінчив життя самогубством. Невдовзі його товариш Ілля Джеґала в семінарії застрелив 31-річного польського вчителя Кароля Мар’яна Бутковсько- го, похорон якого вдруге після смерті А. Потоцького вивів на вулиці Львова і Кракова тисячі людей.
Поляки й українці формували свої пантеони національних героїв і мучеників. Після вбивства А. Потоцького українські політики так і не змогли вголос засудити вчинок М. Січинського, чого від них очікували й вимагали поляки. Газета «Діло» пояснювала вбивство «психологією маси», яка «бачить, що всі її заходи і зусиля даремні, що конституция не дає їй ніякого способу розірвати гой ланцюх, яким її приковують до воза історично-польської державної рациї». Публічно засудила злочин тільки греко-католицька церква, й то після паузи. Митрополит Андрей Шептицький заявив: «Злочинами не можна служити національній справі (...) Сьогодні з роздертим серцем бачимо криваву пляму на білих шатах любові до вітчизни. Як Русини мусимо піднести якнайголосніший протест проти самої думки, що святій національній справі можна служити закривавленими руками». Провідною ідеєю замаху М. Січинського стало поняття «чину» - тобто демонстрації, що галицькі українці можуть не лише нарікати на утиски по кав’ярнях. Про брак твердості й духу бунтарства в галичан писав навіть М. Грушевський: «Галицький тип - се “хитрий Панько”, класично описаний Мартовичем. Він буде братися на всякі способи, щоб сповнити свій громадський чи національний обов’язок, знесе всяку поневіру, пролізе комином, коли не пустять дверима; але відповісти активним опором - він не зможе».
Процеси модернізації суттєво вплинули на політичний клімат у Галичині. В українському суспільстві виникла верства світської інтелігенції, що почала виконувати роль суспільної та політичної еліти. Незважаючи на різні національно-політичні орієнтації, на початок XX ст. ідея модерної української ідентичності здобула доволі значну кількість прихильників, готових
350
ТЕМА 12
працювати над її розвитком. Посилення українського руху мусило мати наслідком зміцнення його впливу на провінційну і державну політику. Головними противниками цього виступали польські політичні сили, для яких воно означало власне послаблення. Перед ідеологами українського руху стояло непросте завдання знайти такий алгоритм дій, який би забезпечив зростання політичного впливу. Загальною відповіддю стало поєднання активної парламентської політики з масовими акціями на її підтримку. А це передбачало постійну роботу над національною свідомістю широких верств населення. Масові протести відігравали роль засобів тиску на владу. Утім, на цьому шляху тон міжнаціональної полеміки і звинувачень іншої сторони неухильно посилювався. Утвердження в українському і польському рухах національно- демократичних течій ставило їх в одну політичну площину. Українсько- польські відносини переставали бути соціальним конфліктом між паном і селянином, перетворившися на боротьбу двох націй за територію.
12.4. Галичина як «український П’ємонт». Взаємини між діячами українського руху Галичини і Наддніпрянщини.
Ідея державного суверенітету України напередодні Великої війни та пошуки союзників
Конституційні реформи в Габсбурзькій монархії 1860-х років, які створили сприятливі умови для розвитку польського й українського рухів, з часом утвердили в національних дискурсах уявлення про Галичину як осередок, з якого могло б розпочатися формування власної державності. Під цим кутом зору в історіографії та публіцистиці можна зустріти визначення Галичини як українського і (рідше) польського П’ємонтів. Ця назва походила від історичної області П’ємонт у північній Італії - основної частини Сардинського королівства, навколо якого в 1859-1861 pp. відбулось об’єднання італійських земель. Символічним було саме слово Piemonte, що в перекладі з італійської означає «підніжжя гори». В сучасній історіографії та публіцистиці можна натрапити на чимало критичних зауважень щодо «п’ємонтизації» Галичини. Більшість із них зводяться до тези про те, що провінція була надто слабкою (у плані ресурсів, соціально-економічного розвитку, інтелектуального потенціалу), до того ж обтяженою внутрішніми протиріччями територією на українсько- польському етнічному пограниччі, щоб претендувати на таку роль.
У польській політичній думці ідея Галичини як польського П’ємонту не була надто поширена. Вважається, що її висунули польські ліберальні се¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
351
редовища в 1870-х роках. Однак головний національний здобуток поляків у Габсбурзькій монархії - автономія Галичини - став можливим завдяки компромісові з австрійським урядом. Висунута краківськими консерваторами ідея «потрійної лояльності» спрацювала тільки в Австрії. Програма «органічної праці» суперечила концепції об’єднавчого центру й давала підстави говорити тільки про моральний обов’язок зберегти польський характер поділених земель. Тому в польському громадському просторі Галичини було прийнято наголошувати не так на об’єднавчих амбіціях (тут галичан цілком влаштовувала роль духовного центру, яку виконував Краків), як на особливих заслугах галицької автономії - першої світлої сторінки в історії Польщі після важких випробувань. З наближенням війни і посиленням акцентів на загальнонаціональних інтересах польським політикам Галичини доводилося пояснювати, чому вони не можуть слухняно виконувати вказівки з Варшави. Особливо помітним це стало після формування націонал-демократичної течії. Ендеки - хоча самі сповна використали можливості легальної політики в Австрії - відкрито заявили, що польські землі потрібно об’єднати у складі слабкої Російської імперії. Після відновлення Польської держави згадувати про лояльність галичан до Габсбурґів стало поганим тоном. Поверненню польської історіографії до ідеї Галичини як польського П’ємонту значною мірою посприяла видана в 1989 р. науково-популярна книга Юзефа Бушка «Галичина 1859-1914. Польський П’ємонт?» («Galicja 1859-1914. Polski Piemont?»). Нині ідея підавстрійської Галичини як польського П’ємонту функціонує як частина ширшого й ідеалізованого «міфу Галичини», а також як відповідь і реакція на концепцію українського П’ємонту.
В українську громадську думку поняття Галичини як українського П’ємонту ввели наддніпрянці. Достеменно не відомо, хто вперше його використав. Серед ймовірних варіантів дослідники називають Олександра Кониського, Володимира Антоновича, Пантелеймона Куліша, Михайла Дра- гоманова. Ідею перетворення Галичини на осередок українського національного руху активно обговорювали діячі по обох боках кордону під час підготовки «нової ери». Втім, майже одночасно з ідеєю п’ємонтизації Галичини наддніпрянські діячі почали висловлювати критичні зауваження, оскільки реальність розходилася з їхніми очікуваннями й уявленнями, а також, на їхню думку, не відповідала зусиллям, які вони вкладали в популяризацію Галичини у своїх культурно-інтелектуальних середовищах. Така критичність чітко проглядалася в текстах М. Драгоманова, який вважав галичан надто клерикально-консервативними й бездіяльними і нарікав, що Галичина не виконує головного призначення - містка для поширення в Наддніпрянщині західноєвропейської культури і «поступових» поглядів.
На початку XX ст. розмови про Галичину як «український П’ємонт» набули нового сенсу у зв’язку з конституційними реформами в Росії,
352
ТЕМА 12
які спричинили надії на перенесення центру українського руху в Київ. У 1906 р. в тижневику «Украинскій вгьстникъ» М. Грушевський опублікував статтю «Український П’ємонт», де писав, що через заборони в Росії «енергія національного, культурного й політичного українського руху виходила за кордон», внаслідок чого «Галичина, попри власні вельми тяжкі умови національного й економічного буття, стає центром українського руху, і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного, культурного й політико- суспільного відродження українського народу». З точки зору М. Грушевського, який сам планував переїхати в Київ, настав слушний час для повернення Наддніпрянщині національних надбань. Ця думка випливала з переконання лідерів українського руху в Росії, що Галичина має відіграти роль тільки своєрідного резервуару для збирання і зберігання до кращих часів (до відміни обмежувальних актів у Росії) українських культурних надбань.
Важливим текстом, який в емоційний спосіб відобразив відносини між двома частинами України на початку XX ст., стала стаття М. Грушевського «Галичина і Україна» (1906 p.), в якій автор розмірковував над новою реальністю загальноукраїнського руху. Показавши слабкість українства в Росії, революційні події розбили сподівання галичан на швидку допомогу Великої України. Своєю чергою, у підросійській Україні заговорили про потребу подолати галицькі впливи, що сприяло взаємному відчуженню. Грушевський бачив у цьому велику загрозу для всеукраїнської перспективи: «Коротко кажучи, досі Галичина йшла, а Україна стояла або йшла за Галичиною. Тепер Україна піде своєю відмінною дорогою, і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим кроком, коли не подбати про зближений їх доріг. І коли б так кожда пішла своєю дорогою, не дбаючи про се зближення, то за яких 20-30 літ ми мали б перед собою дві національності на одній етнографічній основі, подібно як серби й хорвати, дві частини одного сербського племені, політичним, культурним, релігійним обставинам дали себе розвести до повного відчуження». Завдання щодо подолання цієї проблеми М. Грушевський покладав на Галичину, стверджуючи, що місцеві діячі повинні підпорядкувати амбіції та плани всеукраїнським інтересам, адже «Україна другий раз не піде до неї, як ішла». На його думку, сильна Україна була життєвим інтересом галичан, і задля цього вони мусили виконати значну частину роботи. Історик пропонував діяти в межах загальнонаціонального плану, а серед його виконавців бачив молодих галичан, які після здобуття освіти проведуть кілька років у Великій Україні.
Таке підпорядкування не влаштовувало діячів українського руху в Галичині. Тут на зламі ХІХ-ХХ ст., незважаючи на включення до партійних програм положення про самостійну й соборну Українську державу, скеп¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
353
тицизм щодо потенціалу Наддніпрянщини наростав. Євген Олесниць- кий у спогадах вказав на величезне розчарування в загальноукраїнській перспективі, яке він відчув, відвідавши в 1894 р. з дружиною Київ і побачивши ступінь його русифікації: «Ми це бачили ясно і дуже нас це боліло. Моя віра в силу й будучність України була цим підкопана. - Деж та Україна, де той нарід, до якого ми линемо нашими надіями і на якім опираємо наш національний ідеал? - Я старався переконати сам себе, що та москов- щина - то лиш поверховна поволока, під якою живе український зміст, що скорше чи пізніше вийде наверх. Одначе дійсність цьому противорічила, а з напису на монументі Хмельницького неначе гірка іронія світила: єдина, неділимая Росія». Події початку XX ст., кілька спільних акцій діячів з обох частин України - як-от відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві - сприяли зближенню між представниками нового покоління діячів національного руху, але не змінили загальних тенденцій: контакти залишалися спорадичними, не були підпорядковані спільній програмі, а уявлення про іншу частину України розходилися з реальністю. В 1910 р. газета «Діло» опублікувала замітки Юліана Романчука з подорожі в Наддніпрянщину, де він розкритикував «закордонних русинів» за нехтування національним у практиці повсякдення, робив порівняння (не на користь наддніпрянців) з національними рухами інших слов’янських народів: «Закордонні-ж Русини занехали це, хотя ніякий абсолютизм анї деспотизм не може заборонити розмовляти рідною мовою в родині, дома і в приватних товариствах».
На зламі ХІХ-ХХ ст. український рух у Галичині за розмахом, організованістю та ідейним наповненням випередив Наддніпрянщину і почав стрімко розвиватися за своїми правилами, що їх диктували австрійські конституційно- парламентські практики. З утвердженням концепції «органічної праці» роль наддніпрянців у галицьких справах відійшла на другий план. Комплекс меншовартості, розвинутий у Галичині на початках «національного відродження», в останній чверті XIX ст. перетворився на свою протилежність - переконання в месіанській ролі щодо решти України. Самолюбство галичан втішали погляди «побожної зависті», з якими дивилися на їхні політичні свободи наддніпрянські діячі. З початку XX ст. тон відгуків наддніпрянців про Галичину змінився. Євген Чикаленко після поїздки у Львів на ювілей Миколи Лисенка в 1903 р. згадував про почуття незручності, яке охопило його при публічному виступі, оскільки тут наддніпрянці мали значно менший досвід ніж галичани. «Буваючи в Галичині і спостерігаючи там широкий, як порівняти з великою Україною, національний рух, - продовжував він, - я набирався пев- ности, що й у нас він розів’ється, коли в Росії буде конституція і коли настане воля для прояву національного життя. Тому я завжди раяв нашим українцям по змозі частіше їздити до Галичини, щоб наочно побачити тамошнє життя і
354
ТЕМА 12
укріпитися в вірі в майбутнє відродження української нації на всім просторі України. Тоді Галичина була для нас зразком боротьби за своє національне відродження, який підтримував в нас віру й надію на краще будуче; Галичина була для України справжнім П’ємонтом». За свідченням С. Єфремова, від початку XX ст. київська «Стара громада» вирішила фінансувати подорожі в Галичину молоді «для ознайомлення з тамтешніми обставинами й затвердіння в українстві».
Зміна уявлень наддніпрянців про Галичину значною мірою була повязана з новим виглядом Львова, який стрімко розбудовувався - як у центральній частині, наслідуючи приклади європейських столиць, так і на околицях, де виростали вілли заможних чиновників і підприємців. Уже не так просто було легковажно відгукнутися про подорож у Галичину відомим висловом Олександра Кониського зі середини 1860-х років: «Австрія ваша настояща ще Азія». Зміцніли й стали багатшими українські інституції, куди передусім заходили приїжджі українці. Змінилися й ключові постаті української інтелігенції: замість покоління молодих народовців гостей зустрічали респектабельні депутати австрійського парламенту. Міфом і символом ставав культ Тараса Шевченка, натомість реально було зустріти Івана Франка, творчість якого покінчила з тезою про меншовартість галицько-руської літератури. Чи не найбільш відомий емоційний відгук про поступ українського руху в Галичині на початку XX ст. залишив наддніпрянець Дмитро Дорошенко: «Справді, як виріс український Львів за цих 10 років!.. Та що будинки! Коли я побачив львівських знайомих, почув їх настрій, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя в столиці краю за ці десять років уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут у Галичині державною нацією, вони вже були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на своїй рідній землі. Почувався вже інший, як колись, розмах політики, панували ширші інтереси й плани».
Наддніпрянці щоразу більше відчували в Галичині ізольованість, хоча й не поспішали з цим погоджуватися. Найяскравішим прикладом, на якому можна вивчати непорозуміння між Галичиною і Великою Україною, є галицька частина біографії М. Грушевського. У 1894 р. його вітали у Львові як символічну для всеукраїнського єднання постать. Однак, суттєво посприявши зростанню конкурентної здатності української науки в Галичині та згуртуванню науковців навколо НТШ, М. Грушевський так і не став «своїм» серед місцевої української інтелігенції. Не останню роль у цьому відіграли антипольські акценти «Історії України-Руси», які посилили українсько- польський конфлікт. Восени 1911 р. історик опублікував у Львові брошуру «Наша політика», в якій розкритикував галицьке середовище. Він твердив, що Галичина не давала собі ради з роллю «політичної рекомендації», яку
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
355
українці з інших регіонів могли показати світові як взірець майбутнього; закликав не обмежуватися спогляданням за тривожними симптомами в галицькій політиці (які, на його думку, полягали в тому, що політики прикривали численні проблеми гаслами «боротьби», яка нібито все освячувала); закликав задуматися над тим, що «психольоґія війни взагалі не обмежається границями воєнного часу», утверджуючи в повсякденні «принціпи виключення своїх чинностей з ріґору звичайної етики», звичку «рахуватися тільки з інтересами боротьби і безоглядно жертвувати їй все иньше, вважати все дозволеним».
Сучасників М. Грушевський вважав першим поколінням українців, які по-справжньому задумалися про невідповідність між «величезним запасом потенціальної енергії соборної України, з її безграничними просторами, неосяжними перспективами, погребеними в мертвий сон засобами, і убожеством енергії активної», між тим> «що ми значимо дійсно, з тим, що ми значити повинні б». Під цим кутом зору Грушевський висміював програму «органічної праці» й парламентську діяльність галичан як «малі діла». Єдиною сформованою в Галичині універсальною цінністю він назвав національну дисципліну. Безініціативності, відсутності ширшого бачення, «дідівському убожеству» галичан історик протиставляв «східну Україну», де нібито віками під впливом життєвих небезпек формувалася сприятлива атмосфера для яскравих особистостей, готових ризикувати всім заради вищих цілей. На прикладі трагічних подій 1908 року науковець доводив, що галичанин може лише підставити «груди під баґнет, як ставили їх Каганці; але не подумає вихопити баґнета і обернути його другим кінцем»; «атентат Січинського» він уважав винятком, який начебто підтверджував це правило. «Рожденний для повзання літати не може», - такою емоційною в розпал дискусії була відповідь М. Грушевського на претензії галичан стати на чолі всеукраїнського руху. На його думку, на шляху «неперебірчивого політиканства» галицькі українці втрачали «моральну перевагу» перед поляками. Він пропонував відверто обговорити ці питання, поки «того не бризнуть нам наші вороги і просто посторонні свідки».
Брошура М. Грушевського «Наша політика» викликала в Галичині неоднозначну реакцію. Дехто, попри категоричність звинувачень, визнавав за автором слушність, однак переважало таки обурення, адже критика «малих справ» вдарила у фундамент національної праці галичан, поставила під сумнів її загальний український контекст. У відповідь на шпальтах газети «Діло» з’явилася серія статей «Наша політика. Ґльосси до брошури проф. М. Грушевського» (згодом видані окремо), яка стверджувала, що робота «не доросла до своїх претенсий». Автором відповіді був Степан Томашівський - учень М. Грушевського і Л. Фінкеля, - який з 1910 р. працював доцентом австрійської історії Львівського університету. На тлі гострої полеміки в
1913 р. вибухнув конфлікт у НТШ: деякі його члени за підтримки україн¬
356
ТЕМА 12
ських політиків звинуватили Грушевського в деспотичному управлінні, негідному оточенні, нехтуванні інтересами української науки в Галичині та привласненні коштів. Після того як Грушевський виніс питання на обговорення київських членів НТШ, конфлікт переріс у дискусії про взаємини між галичанами і наддніпрянцями. У грудні 1913 р. до Львова «залагоджувати ту розколину, яка починається між Галичиною й Україною через те, що галичани скривдили Грушевського, нашого найчільнішого чоловіка», прибули Євген Чикаленко, Володимир Науменко і Володимир Леонтович. Вони зустрілися з впливовими політиками і науковцями. З боку галичан пролунало звинувачення, що М. Грушевський замкнув на собі їх відносини з Великою Україною і переніс на них приватні конфлікти; наддніпрянці ж спершу наполягали, що вважають Грушевського своїм представником і приймають образи як власні. У підсумку кияни порадили М. Грушевському відійти від головування в НТШ і зосередитися на організації наукової роботи в Києві, що й відбулося в 1914 р.
Хоча конфлікт навколо Грушевського показав світоглядні проблеми у відносинах між наддніпрянцями й галичанами, в офіційній пропаганді (у програмах партій, на шпальтах газет, в урочистих заходах) напередодні війни переважав урочистий образ Великої України. Провідні політики Галичини й Буковини пов’язували вирішення українського питання зі створенням Української держави, в якій об’єднаються всі українські землі. Песимістичні настрої, що були поширені на приватному рівні й щоразу пожвавлювалися під впливом інформації про слабкість українського руху в Наддніпрянщині, усе ж не ставили під сумнів ідеї єдиної України, однак віддаляли її в часі. Цей синтез надій, офіційного оптимізму, реальності й сумнівів влучно окреслювали видавці «Діла»: «Вичеркнені з початком XIX століття з карти Європи, стаємо знов у ряд націй і принуджуємо світ заговорити про нас і признати нам право на життя (...) Нині ми повні життєвого запалу й охоти до невгомонної борби, повні надії в побіду нашої справи, повні віри, що скін XX віку буде воскресінням вольної Руси-України!»
Ідею всеукраїнської єдності буквально тримали на своїх плечах кілька десятків діячів. Більшість із них були вихідцями з Наддніпрянщини, які приїжджали на якийсь час у Галичину, щоб використати її політичні свободи і видавничі можливості. На початку XX ст. у Галичині перебував майбутній ідеолог українського монархізму Вячеслав Липинський, який спершу навчався, а згодом проживав у Кракові. У Львові та Відні напередодні війни жив майбутній ідеолог українського «чинного націоналізму» Дмитро Донцов, погляди якого ще в період навчання в Петербурзькому університеті та захоплення революційним соціалізмом формувалися під впливом виданої в Галичині літератури. Галичина була осередком політичної еміграції для
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
357
членів українських партій і майбутніх лідерів української революції (як діячів Центральної Ради, так і прихильників гетьманського уряду) - Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Миколи Порша, Олександра Скоропис- Йолтуховського, Володимира Дорошенка та ін. Спільно з галичанами вони розробляли проекти українського майбутнього. Після початку війни з цього кола вийшла ініціатива заснувати у Львові Союз визволення України, який проголосив метою боротьбу за самостійну і соборну Українську державу.
Переддень світового конфлікту ставив перед українським національним рухом питання про ворогів і союзників. Особливої гостроти йому надавало те, що Російська й Австро-Угорська імперії належали до двох ворогуючих військово- політичних блоків, а уряди і спецслужби обох держав пильно стежили за всім, що могли застосувати на свою користь. Болючим питанням для галицьких українців залишалися русофільські настрої. На зламі ХІХ-ХХ ст. галицьке русофільство («москвофільство») пережило ідейну та організаційну трансформацію, зумовлену утворенням українських партій. На початку 1900 р. на базі «Руської ради» була утворена «Русско-народная партія» (РНП), яка змогла конкурувати з партійними осередками УНДП. Керівним органом РНП був «Народный совгьть» (Богдан Дідицький, Володимир Дудикевич, Василь Давидяк, Осип Марков, Осип Мончаловський та ін.). У програмі РНП збережено компромісний варіант національної ідентичності «галицко-русское населеніе - малорусское племя - русскій народъ». Однак від початку XX ст. «москвофільський» напрям, який прийняв модерну національну ідентичність і пов’язував себе з Росією, міцнів. Полеміка всередині русофільського руху велася навколо мови: якщо старші діячі відстоювали створене ними ж галицько-руське письмо, то молодші пропонували ввести в культурний простір Галичини російську літературну мову. У липні 1907 р. Дмитро Марков здійснив невдалу спробу виступити в австрійському парламенті російською мовою, що мало, за задумом «москвофілів», скинути з них «рабскую маску рутенства».
У 1908-1909 pp. РНП розкололася на старокурсників на чолі з Михайлом Королем (газети «Таличанинь» і «Русское слово») і новокурсни- ків на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим (газети «Прикарпатская Русь» і «Голосъ народа»). Якщо старокурсники зближувалися з українськими партіями, вважаючи, що розбіжності з питань національної ідентичності мають науковий характер, то новокурсники (тобто власне москвофіли) різко виступали проти української програми національного руху. Ідейно-теоретичною основою галицького москвофільства початку XX ст. стали праці редактора «Русского слова» О. Мончаловського, який наполягав на нежиттєздатності «українського проекту» і доводив, що відмежувати малоросів від великоросів неможливо. У 1898-1908 pp. русофіли мали негласну підтримку галицької адміністрації, завдяки якій повернулися
358
ТЕМА 12
в парламент. Підтримкою русофілів, яка відповідала орієнтації ендеків на Росію, польські політики сподівалися послабити український політичний табір. Це ставило ідеологів русофільства в складне становище, оскільки наріжним каменем цієї течії в другій половині XIX ст. була боротьба з поляками як з носіями ворожої «русскому духу» західної культури.
Підтримати русофілів у Галичині намагались урядові й громадські кола Росії, які спиралися на історіософське розуміння слов’янофільства як противаги європейській модернізації та уявлення про єдиний «русскій народь». У Петербурзі було утворено «Галицко-русское благотворительное общество» (1902 p.), яке мало на маті сприяти культурній єдності «русскихъ» Галичини, Буковини, Закарпаття і Росії, а на практиці стало координаційним центром втручання російської влади в галицькі справи. Керівник товариства, російський монархіст граф Володимир Бобринський, вловивши вплив медій- них ресурсів на настрої суспільства, поширював уявлення про знедолених «галицкихърусскихъ», залучав прихильників і певні кошти. Участь у діяльності товариства державних чиновників високих рангів свідчила про підтримку влади. На початку XX ст. російські правлячі кола пильно наглядали за тим, щоб регіони, які вони вважали «русскими», були виведені з-під польського впливу. Протидію «експорту» з Галичини в Наддніпрянщину української свідомості вони розглядали як «захист самих себе», наголошували на тому, що діяльність української інтелігенції небезпечна для російських інтересів, і сподівалися поширити всеруську ідею серед галицького селянства.
За висновком німецького історика Анни-Вероніки Вендланд, фінансову і навіть політичну підтримку російською владою галицьких русофілів не треба переоцінювати. Більшу роль тут відігравали ентузіасти всеруського світу, а органи влади керувалися трохи іншими міркуваннями - зокрема інтересами зовнішньої політики. Це підтвердили долі галицьких русофілів, які, виїхавши в Росію, потрапляли «між адміністративні жорна», оскільки їхні виплекані в Галичині уявлення про активну працю заради «всеруськості» не відповідали бажанню російської влади бачити громадян слухняними виконавцями. Перебільшені уявлення про російську допомогу частково можна пояснити цілеспрямованою інформаційною кампанією, в якій чималу роль відіграли польські політики, особиво зацікавлені представити галицьких українців у Відні ворогами держави. Як російські, так і австрійські агенти в Галичині теж доволі часто виправдовували витрачені кошти фальшивими донесеннями. Про це, зокрема, свідчив демонстративно організований австрійською владою у Львові в 1914 р. судовий процес Семена Бендасюка і товаришів, на якому не вдалося довести шпигунську діяльність підсудних і підготовку ними виходу Східної Галичини зі складу Габсбурзької монархії. Для успішної проросійської пропаганди в Галичині бракувало сил і підтрим¬
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
359
ки. Діяльність російських агентів, інтерес до «москвофілів» деяких польських політиків руйнували довіру серед населення. У російського професора Олександра Погодіна, який відвідав Львів навесні 1909 p., русофільська молодь викликала «глибокий жаль», справила враження «людей розгублених».
На початку XX ст. українське суспільство Галичини втягувалося в загальноєвропейські політичні та культурні процеси. Відчуття причетності до кола європейських народів було для галицького українця самозрозумілим і не потребувало доведень. На початку кожного року газета «Діло» писала про майбутнє України серед вільних європейських народів / держав. Для окреслення тієї частини світу, з якою галицькі українці відчували цивілізаційну спільність, використовували терміни «Старий світ», «європейська цивілізація», «Захід». Цю територію протиставляли мусульманському «Сходові». Формований пресою інформаційний простір змінювався в напрямку зростання новин про події в найбільших європейських країнах - Англії, Франції, Німеччині, а також в інших провінціях Австро-Угорщини. Зростав інтерес галичан до східноєвропейських народів - литовців і білорусів, які мали з українцями багато спільного з огляду на завдання національного розвитку. Уявлення про місце України на політичній карті Європи залишалися в межах ідей «Руської трійці», згідно з якими українці, суттєво відстаючи й пересилюючи себе, усе ж встигали приєднатися до західної цивілізації. Віддаленість європейської перспективи була очевидною. «Правда, до поважної конкуренциї із силь- нїйшими славянськими народами ми ще не у всім доросли», - стверджував у 1910 р. художник Іван Труш, один з небагатьох українських галицьких інтелігентів, котрі мали досвід навчання і проживання у Кракові, Відні, Мюнхені, Римі, Венеції.
Цивілізаційний вибір на користь «Заходу» означав для галичан і покращення умов повсякденного життя. Подорожуючи країнами Західної Європи, вони, як правило, звертали увагу на побут, що контрастував із галицьким. Упорядкованість, чистота, стан доріг, ошатність - усе це, за висловом газети «Діло», вражало «галицького чоловіка, що привик потопати в болоті галицьких міст і містечок». На цьому ґрунті формувалося захоплення західним світом, бажання й у себе мати щось подібне. Тому-то у відповідь на спроби Галицького намісництва обмежити заробіткову еміграцію українських селян у Німеччину українські діячі вказували на культурний вимір цієї країни, під яким розуміли можливість запозичень. Утім, загальна кількість галицьких українців, які відвідували західні австрійські провінції та інші європейські країни, залишалася вкрай малою. Причиною цьому був як брак коштів, так і відсутність у суспільному дискурсі галицько-руської спільноти розуміння модернізаційної ролі подорожей. Для галичанина, який зберігав тісний зв’язок із землею, виїзд за кордон часто був символом життєвої невлашто¬
360
ТЕМА 12
ваності. Українців, які все ж потрапляли на Захід, засмучувало те, що їх ототожнювали з поляками чи росіянами. Політичні середовища поступово усвідомлювали потребу вивести «українське питання» за межі польсько- російських дискурсів та інформувати про себе ширший світ.
Галицькі українці відкривали для себе Європу насамперед через ні- мецькомовний простір. Цей вплив не обмежувався мовою - він поширювався на філософію, літературу, історіографію, політичну практику. Для роз’яснення «українського питання» у Відні виходили друком німецько- мовні часописи - тижневик «Ruthenische Revue» (1903-1905 pp.) і місячник «Ukrainische Rundschau» (1905-1915 pp.). Деякі українські діячі мали контакти з австрійськими та німецькими політиками. Про рівень цих зв’язків свідчить те, що з початком війни в Німеччині під егідою зовнішньополітичного відомства була створена Спілка німецьких прихильників української незалежності «Вільна Україна» (Verband deutscher Fórderer der ukrainischen Freiheitsbestrebungen «Frei Ukraine»), яка об’єднала політиків, економістів, діячів культури для пропаганди звільнення України. Ініціаторами спорадичних контактів з українськими політиками здебільшого були німецькі політики й військові, які ще з 1880-х років обговорювали можливість використати «українське питання» проти Росії, одночасно протиставивши його полякам. Вони тиснули на правлячі кола Австро-Угорщини, змушуючи їх утримувати українців у полі зору.
Зовнішньополітична активність українських діячів активізувалася після утворення в 1912 р. за участі емігрантів з Наддніпрянщини Українського інформаційного комітету на чолі з Романом Залозецьким, завдання якого полягало в популяризуванні української справи в європейських країнах. Завдяки зусиллям Залозецького замітки про український рух були опубліковані у французькій, швейцарській, болгарській і чеській пресі. Низку статей про Україну помістив паризький часопис «Літопис народів» («Les annales des nationalites»), також французькою мовою з’явилася брошура Ярослава Федорчука «Національне пробудження українців» («Le reveil national des Ukrainiens»). Напередодні війни виникло зацікавлення українським питанням у Великобританії в руслі проектів федералізації Габсбурзької монархії і створення слов’янської федерації. Однак актуалізація слов’янофільської проблематики викликала серед галицьких українців роздратування. Українці не бачили шансів порозумітися з двома головними гравцями слов’янського світу - росіянами і поляками, а тенденції до польсько-російського зближення прямо загрожували їхнім інтересам. Українці Галичини відкидали ідею слов’янської федерації, шукали корисніший для себе алгоритм створення національної держави, реалізацію якого пов’язували з підтримкою з боку Німеччини й «дальшого» Заходу.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
361
Спроби українських діячів впливати на громадську думку в Західній Європі не залишалися поза увагою польських політиків, які звинувачували їх у зв’язках з Німеччиною та антипольській спрямованості.
Наближення війни додавало дискусіям про майбутнє України нових штрихів. Шукаючи себе у світі, який стрімко змінювався, молоді люди гостро відчували розрив між бажаним і дійсним, ідеями й практикою, власними амбіціями й можливостями, реальністю і складністю використання раптово відкритих «соціальних ліфтів». Усе це породжувало дуже різні відповіді - від підготовки до збройного захисту рідної землі в парамілітарних товариствах до «моди» на самогубства, а водночас створювало суспільний настрій, для якого було важливим не змарнувати можливості, які от-от могли з’явитися. Нове покоління діячів українського руху розуміло й передчувало, що світовий конфлікт (а відтак і війна за Україну) вже близько, й у тій війні доведеться пожертвувати не лише життєвим добробутом, а й, можливо, самим життям. Такі настрої посилювали взаємне тяжіння між різними частинами України навіть на підставі розрахунку, що разом у ворожому оточенні буде легше протистояти викликам, перед якими проблеми ліберального XIX століття здаватимуться малозначущими (під таким кутом зору Дмитро Донцов називав XIX століття добою «суспільного маразму»).
Виступ Д. Донцова на студентському з’їзді у Львові в 1913 р., відомий під назвою «Сучасне політичне положення нації і наші завдання», можна розглядати як маніфест майбутніх борців за Українську державу. Діяч пропонував молоді по обох боках кордону задуматися над питанням «Куди йти?», усвідомивши, що «той конфлікт, якого одні очікують із прокляттям, другі - з надією, прийде, бо прийти мусить», бо вже є ознаки «того великого земле- трусу, що невдовзі захитає ще не один status quo і переверне догори ногами згнилу будову сучасної Європи, оперту на поневоленні молодих, що рвуться до нового життя, націй (...) у такій хвилі нам не вільно сидіти тихо». Донцов закликав відмовитися від сподівань попередників на те, що лібералізація Росії означатиме збільшення національних прав українців, і прогнозував, що після повалення самодержавства імперська політика стане жорсткішою. Найбільшою проблемою українців на цьому етапі він вважав польсько- російське зближення, яке робило неможливим порозуміння з поляками. Росіяни й поляки, своєю чергою, не могли погодитися з проектом утворення самостійної України, оскільки це змушувало їх переглянути уявлення про етнічний простір, який вони вважали своїм. За твердженням Д. Донцова, життєвий інтерес українців полягав у тому, щоб віддати сили протилежному до Росії табору - тобто австро-німецькому блоку.
Інтерес австрійського уряду до галицьких українців зріс під впливом Бал- канської війни, яка почалася в середині 1912 p., посилюючи ймовірність во-
362
ТЕМА 12
енного зіткнення з Росією. Контактам галицьких українців з австрійськими високопосадовцями сприяла позиція прем’єра Карла Штюрґка. Українські політики доводили урядові геостратегічне значення України й потребу трактувати підтримку українського руху як життєво важливу для Австрійської держави. У 1912 р. О. Барвінський опублікував у журналі «Австрійський огляд» («Ósterreichische Rundschau») статтю «Значення українсько-руського народу для Австро-Угорщини», в якій доводив, що етнічні українські землі є ключем для балто-чорноморського регіону, а позиція українців може визначити перевагу однієї зі сторін у війні. Того ж року з двомісячним візитом у Росії побував Є. Олесницький, який відвідав Москву, Петербург і Київ, спілкувався з лідером кадетів П. Мілюковим і багатьма українськими діячами, а за результатами поїздки представив Францові-Фердинандові на таємній зустрічі меморіал про український рух.
У листопаді 1912 р. Є. Олесницький мав зустріч з міністром закордонних справ Австро-Угорщини графом Леопольдом Берхтольдом, якому доводив можливість залучити на австрійський бік український рух під час неминучої соціальної революції в Росії. Українські політики застерігали Відень від планів передати Східну Галичину до Королівства (Царства) Польського, твердячи, що тоді українці стануть в опозицію проти австро-німецького блоку. Активно діяв у цьому напрямі митрополит Андрей Шептицький. Певний інтерес для австрійського уряду мали його контакти з греко-католиками в Росії. Авторитет митрополита дав змогу стати посередником у компромісі щодо виборчої реформи, який, за донесенням німецького консула у Львові, був частиною ширших домовленостей. Вони передбачали створення українського університету у Львові, державну підтримку українському шкільництву, призначення українців на посади в уряді. Польські політики протидіяли українсько- австрійським контактам і намагалися розвіяти оптимізм Відня щодо перспектив залучення наддніпрянців у війну проти Росії, наголошуючи, що ті переважно віддані цареві й православ’ю. Намагання українців добитися підтримки у Відні викликали теоретичне схвалення австрійської влади і вкрай обмежений інтерес на практиці. Для австрійського уряду не був таємницею реальний стан українського руху в Росії, тому він не пов’язував з ним конкретних політичних планів.
Цю стриманість в українсько-австрійських відносинах відчували обидві сторони. Втім, у переддень війни для багатьох галицьких українців Австрія, попри критику, була символом життєвої стабільності. Незважаючи на опозиційну риторику, так думало багато українських політиків - хоча б тому, що вони належали до першого покоління, яке відчуло себе австрійськими громадянами. Українці не мали достатніх підстав для оптимістичної версії побудови на руїнах Габсбурзької монархії власної держави. «Розставання
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
363
з Австрією» означало тривогу щодо майбутнього, а образ Габсбурзької монархії набував через те привабливіших рис, стаючи синонімом причетності українців до європейської цивілізації. Взаємні емоції добре видно у словах, які останній австрійський намісник Карл Гуйн у жовтні 1918 р. сказав у Львові представникам Української національної ради: «Взагалі я думаю, що ми віджили своє. Новий світ настає, мій світ іде до гробу (...) Перед Вами, здається, будуччина. Маєте державу в Києві. Та чи вона вдержиться?.. Боюся, що ні. Забагато маєте ворогів, а самі ще заслабо організовані. Це щойно лиш зачинається заколот. Коли старі монархії впадуть, тяжкі настануть часи. Ви часом могли нарікати на Австрію, але - вірте мені - це була мама для багатьох народів, з якими, Бог відає, що тепер буде».
Рекомендована література:
Аркуша О. Українсько-польські відносини у Східній Галичині на початку XX століття: акція Влодзімєжа Козловського 1902-1903 років // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2002. - Вип. 37/1. - С. 268-314.
Аркуша О. Краківський консерватизм та проблема українсько-польських взаємин у Галичині на початку XX століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2008. - Т. 256: Праці Історично-філософської секції. - С.282-315.
Аркуша О. Польські націонал-демократи та українське питання в Галичині на початку XX століття // Вісник Львівського університету. Серія історична. -
2005. - Вип. 39-40. - С. 149-202.
Аркуша О. Анджей Потоцький: біографія політика на тлі українсько- польських відносин. Частина перша: Формування політичної кар’єри // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2009. - Вип. 44. - С. 107-162; Частина друга: Галицький намісник // Там само. - 2010. - Вип. 45. - С. 169-282.
Аркуша О. Місце Львова в дискусіях про національний характер Східної Галичини на зламі ХІХ-ХХ століть // Львів: місто - суспільство - культура: Збірник наук. пр. - Львів, 2012. - Т. 8. - Част. 1: Влада і суспільство / За ред. О. Аркуші, О. Вінниченка, М. Мудрого. - С. 365-410.
Аркуша О. Повсякденне життя українського інтелігента у Львові кінця
XIX - початку XX століття (за матеріалами фонду родини Грушкевичів) // Lwów: miasto - społeczeństwo - kultura. Studia z dziejów miasta. - Kraków, 2014. - Т. IX: Życie codzienne miasta / Red. K. Karolczak i Ł. T. Sroka. - S. 210-243.
Благий В. Структура та викладацький склад вищих шкіл Львова на початку
XX ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2000. - Вип. 35- 36. - С. 207-220.
364 ТЕМА 12
Вараниця А. Вчителі народних шкіл у структурі інтелігенції Галичини другої половини XIX - початку XX століття // Новітня доба (Львів). - 2013. - Ч. 1. - С.166-180.
Вацеба О. Нарис з історії західноукраїнського спортивного руху. - Івано- Франківськ, 1997.
Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / Упоряд. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. - Нью-Йорк; Київ, 2004; Том другий, частини третя та четверта / Упоряд. А. Шацька, комент. Б. Янишин, ред. Л. Винар, М. Жулинський. - Нью-Йорк; Київ, 2009.
Вендланд А. В. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією. 1848-1915 / Пер. з нім. X. Назаркевич, наук. ред. М. Мудрий. - Львів, 2015.
Витанович І. Історія українського кооперативного руху / Із праць Історично- Філософічної Секції НТШ. - Нью-Йорк, 1964.
Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 1990. - Т. ССХХІІ: Праці Історично-філософської секції. - С. 71-110.
Грушевський М. Твори: У 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та ін.; гол. ред. П. Сохань. - Львів, 2002. - Т. 1: Серія «Суспільно-політичні твори (1894-1907)»; 2005. - Т. 2: Серія «Суспільно-політичні твори (1907-1914)».
Грушевськіяна. Том 7: М. Грушевський. Наша політика; [С. Томашівський]. Наша політика і професор М. Грушевський. Ґльосси до брошури проф. М. Грушевського; та ін. / Упоряд. Л. Винар, Є. Пшеничний. - Нью-Йорк; Дрогобич, 2003.
Гуйванюк М. Січовий руху Галичині й Буковині (1900-1914). - Чернівці, 2009.
Дрогобицька О. Традиція і модерн: Побут української сільської інтелігенції Галичини (кінець XIX ст. - 30-ті pp. XX ст.). - Івано-Франківськ, 2014.
Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини
XIX - початку XX ст. - Чернівці, 1999.
Жерноклеєв О. С. Українська соціал-демократія в Галичині: Нарис історії. - Київ, 2000.
Качараба С., Рожик М. Українська еміграція. Еміграційний рух зі Східної Галичини та Північної Буковини у 1890-1914 pp. - Львів, 1995.
Качмар В. За український університет у Львові. Ідея національної вищої школи у суспільно-політичному житті галицьких українців (кінець XIX - початок XX ст.). - Львів, 1999.
Колб Н. «З Богом за Церкву і вітчизну»: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині у 90-х роках XIX століття. - [Львів]; Жовква, 2015.
Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: На підставі споминів. - Львів, 1926.
Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях XIX - першої третини XX ст. - Чернівці, 2006.
МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА...
365
Мисак Н. Українська інтелігенція в Галичині наприкінці XIX - на початку
XX століття: до питання взаємовідносин із владою // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність (Львів). - 2013. - Вип. 23. - С. 493- 508.
Мозер М. Український П’ємонт? Дещо про значення Галичини для формування, розбудови й збереження української мови. - Львів; Київ, 2011. - («Університетські діалоги». - № 14).
Монолатій І. С. Інші свої. Політична участь етнічних акторів пізньогаб- сбурзьких Галичини і Буковини. - Івано-Франківськ, 2012.
Мудрий М. «Згадки з життя свого і своєї родини»: спогади Тита Реваковича як джерело до історії Галичини XIX століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка (Львів). - 2006. - Т. CCLII: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. - С. 708-762.
Мудрий М. Рукописні джерела до історії Християнсько-суспільного союзу в Галичині // До джерел: 36. наук, праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Київ; Львів, 2004. - Т. 1. - С. 421-440.
Мудрий М. Від Австрії до Польщі: проблема українського університету у Львові в першій чверті XX ст. // Lwów: miasto - społeczeństwo - kultura. Studia z dziejów Lwowa. - Kraków, 2002. - Т. IV / Pod red. K. Karolczaka. - S. 291-309.
Мудрий M. Формування новочасної національно-політичної культури українського суспільства Галичини (проблема зовнішніх моделей) // Вісник Львівського університету. Серія історична. - 2003. - Вип. 38. - С. 115-147.
Павлишин О. Євген Петрушевич. Ілюстрований біографічний нарис. - Львів, 2013.
Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації. - Львів, 2014.
Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського. - Київ, 2011.
Райківський І. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини XIX століття. - Івано-Франківськ, 2012.
Спогади про Івана Франка / Упоряд. М. Гнатюк. - Львів, 2011.
Сухий О. Львівський університет на рубежі ХІХ-ХХ ст.: організація, школи, громадське життя // Вісник Львівського університету. Серія історична. — 2013. — Вип. 49. - С. 52-77.
Трильовський К. З мого життя / Упоряд. П. Трильовський; вступ, ст. О. Пав- лишина. - Київ; Едмонтон; Торонто, 1999.
Трофимяк Б. Є. Гімнастично-спортивні організації у національно- визвольному русі Галичини (друга пол. XIX ст. - перша пол. XX ст.). - Тернопіль, 2001.
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 19: «Просвіта» - оберіг незалежності та соборності України / Відп. ред. Я. Ісаєвич. - Львів, 2010.
366
ТЕМА 12
Чайковський А. Спогади. Листи. Дослідження: У 4 т. / Упоряд. Б. 3. Якимо- вича за участю 3. Т. Грень, О. В. Седляра. - Львів, 2002. - Т. 1.
Черчович І. Професійна реалізація жінок кінця XIX - початку XX століття: на прикладі українського суспільства Галичини // Новітня доба (Львів). - 2013.-Ч. 1.-С. 7-18.
Шкраб’юк П. Ми, українські радикали... (Михайло Павлик і Радикальна партія). - Львів, 2012.
Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Упоряд. М. М. Мудрий, Б. О. Сав- чик; вступ, ст. О. Г. Аркуша. - Львів, 2011.
Шорске К. Е. Віденський fin de siecle. Політика і культура / Пер. з англ. О. Ко- цюмбас. - Львів, 2003.
Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста / Пер. з англ. Г. Касьянова. - Київ, 1998.
Шухевич С. Моє життя. Спогади / Вступ, сл. В. Янева, С. Шухевич-Строкон. - Лондон, 1991.
Шах С. Львів - місто моєї молодости. Спомин присвячений Тіням забутих Львов’ян. - Львів, 2006. - Ч. I—II; 2010. - Ч. III.
Контрольні завдання:
1. Визначте особливості політичних процесів у Габсбурзькій монархії на зламі ХІХ-ХХ ст. Поясніть, яке місце займав український рух серед інших національних рухів в Австро-Угорщині.
2. Назвіть польські політичні сили в Галичині. Виокреміть спільні риси й відмінності у їхніх підходах до вирішення «українського питання».
3. Охарактеризуйте громадсько-політичний простір українського національного руху в Галичині на початку XX ст.
4. Назвіть чинники, які сприяли формуванню модерної української національної ідентичності. Розкрийте способи залучення українців до національно- політичних процесів.
5. Обґрунтуйте або спростуйте твердження про Галичину як «український П’ємонт». Простежте зв’язок між формуванням ідеї української єдності та зовнішньополітичними орієнтирами національного руху в переддень Першої світової війни.
Тема 13
Культурно-інтелектуальна історія України XIX століття
План лекції: 1. Поняття «національної культури». Ментальні риси української культури. 2. Університети в Україні (Харківський, Київський, Одеський, Львівський, Чернівецький): освітнє, наукове та соціальне призначення. 3. Но- вочасні світоглядні та культурно-мистецькі течії (класицизм, романтизм, реалізм). Ранній український модернізм. 4. Роль церкви й духівництва у формуванні основ новочасного українського суспільства.
13.1. Поняття «національної культури».
Ментальні риси української культури
Національна культура є сукупністю властивих певному етносові / народові / національній спільності духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, традиціях, мистецтві та способі життя. Поняття «національна культура» виникло від сполучення термінів «нація» й «культура», а отже увібрало в себе весь комплекс дискусій, які відбуваються навколо природи сучасних націй, визначальних критеріїв їхнього існування тощо. Якщо прийняти, що панівною функцією культури є творення чогось іншого, а в основі цього - дія, спрямована на дбання про щось таке, що здатне до саморозвитку, то національна культура є плеканням національної спільноти, створенням світоглядних орієнтирів для розвитку цієї спільноти. Підґрунтя функціонування національних культур дослідники здебільшого узагальнюють у понятті традиціоналізму. Однак треба розуміти, що національна культура за визначенням не може бути чимось незмінним, - адже виникнення модерних націй було пов’язане в ХІХ.ст. насамперед з перетворенням багатьох уявлень. Тому національна культура поєднує умовно константні риси зі здатністю до творення нового, тобто здатністю відповідати на зовнішні виклики через формування відповідних алгоритмів мислення й діяльності. Національна культура має здатність до самореалізації у двох взаємопов’язаних напрямах: розвитку внутрішнього
368
ТЕМА IS
потенціалу національної спільноти (через інтеграцію минулого, теперішнього й майбутнього, що забезпечує об’єднання поколінь) і водночас «конструюванні» для цієї спільноти зовнішнього простору (через розрізнення, тобто встановлення ментальних кордонів між «своїм» і «чужим»). Відтак національна культура охоплює не тільки матеріальні об’єкти, створені людьми, а й складну сферу досвіду (мотиви, правила, реакції, переживання), який передував створенню конкретних речей.
Осердя будь-якої національної культури позначають поняттям «ментальність». Узагальнено ментальністю називають сукупність символів і образів, які відображають уявлення певного соціуму про навколишній світ та його місце в цьому світі; ці уявлення, своєю чергою, зумовлюють мотиви поведінки та вчинків людей. Дослідниця Ірина Колесник звертає увагу на тенденцію до психологізації процесу вивчення культури, що пов’язане із загальною «антропологізацією» наукового мислення. Відтак визначення типу української культури здебільшого відбувається за допомогою відомих бінарних опозицій: «індивідуалістична» - «колективістська» культура, «ін- тровертна» - «екстравертна», «сільська» - «міська», «західна» - «азіатська / східнослов’янська», «повна» - «неповна», «монохромна» - «поліхромна». Навколо цих опозицій - зокрема їхньої значущості для історичного розвитку народу - дослідники дискутують. Скажімо, дехто вважає некоректною саму тезу про «неповноту» культури, бо якщо дивитися на культуру «зсередини», то вона в сенсі існування є завжди цілісною. Так само з «чуттєвістю» української культури, в якій вбачають як позитивні, так і негативні риси. Ірина Колесник вирізняє такі константні (незмінні, постійні) риси української культури: перевага жіночого компоненту в психічній структурі українця (образ «Неньки-України») у поєднанні з культом чоловічого «побратимства»; поліхромне сприйняття часу (яке містить кілька часових потоків), а також переживання часу у вигляді «хронологічних розривів» (виражене у метафорах «Руїни» та «культурно-національного відродження»); уявлення про відкритість, безмежність, «безкрайню далечінь» простору; відчуття проживання на цивілізаційному перехресті (прикордонні) між «Сходом» і «Заходом», «Європою» й «Азією»; чуттєвість та емоційність, які зумовлюють «художній» стиль мислення; лінгвоцентризм, коли словесність виступає замінником філософії та природознавства; селянськість, зорієнтованість на хліборобські ідеали; культивування уявлення про нерозривний зв’язок політичної чи інтелектуальної еліти з «народом»; спрямованість українського сцієнтизму на інтуїтивне шукання смислу, ірраціоналізм мислення, містицизм (показовою є творчість Миколи Гоголя); стихійний антропоцентризм, тобто спрямованість на пізнання внутрішнього світу людини.
Засвоєння і продукування культурних цінностей народу / нації визначається характером тих осередків, які відіграють роль центрів культурного
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
369
життя і стимулюють взаємодію різних соціальних верств. Під таким кутом зору, за словами Мирослава Поповича, в Україні XIX ст. виник принципово новий «культурний ландшафт», з’явилися нові соціальні механізми культури - адже традиційна система культурного творення, яка спиралася на Києво- Могилянську академію та виявляла себе в адміністративній «канцелярській» культурі козацтва, до кінця XVIII ст. була повністю зруйнована; староукраїнська культура була спочатку використана для побудови російської імперської культури, а тоді зведена до провінційного архаїзму. Новий шанс для розвитку, який українська культура отримала в XIX ст., був пов’язаний з новим розумінням соціальної та національної свободи. Втім, українські інтелектуальні сили скористалися цими можливостями вибірково. «В просторі української культури повною мірою так і не прищепилися такі європейські формотворчі сили, як класицизм, реалізм, наукова фантастика, - пише Ірина Колесник. - Найбільш відповідним українській культурній стихії став романтизм, здебільшого в німецькому консервативно-ірраціональному варіанті. Європейський романтизм, який, за словами німецького філософа Ганса-Ґеорґа Гадамера, відкрив “таємницю індивідуальності”, красу і цінність рідної мови, відродив героїку минулого й на українському терені, став гаслом, ідейним підґрунтям культурно-національного відродження. Актуалізовані романтизмом поняття “народ”, “народність”, “нація” увійшли до свідомості української еліти і широких народних мас як символи їх історичного буття, зв’язуючий розчин між державними установами і культурним життям. У надрах українського романтизму були артикульовані також ідеї національної самобутності, історичної державності, реабілітоване “українське середньовіччя”, - зокрема героїка козацької доби, - які заклали підвалини ідеології та політичної програми активного українства у другій половині XIX - на початку XX століття». У XIX ст. найвиразнішими продуктами українського національно-культурного процесу були літературні та історичні твори. Мовно-літературна стихія українського романтизму, своєю чергою, зумовила етнографічну та бібліографічно-джерелознавчу орієнтацію української історичної науки XIX століття.
13.2. Університети в Україні (Харківський, Київський, Одеський, Львівський, Чернівецький): освітнє, наукове та соціальне призначення
У XIX - на початку XX ст. в підросійській Україні діяли три університети. Завдяки клопотанням ученого та громадського діяча Василя Каразіна
370
ТЕМА 13
1805 року було відкрито університет у Харкові - перший на підвладних Росії українських землях. Харківський університет став не просто науково- освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а провідником української культури. При університеті були засновані друкарня і книгарня, започатковане видання газет, журналів, альманахів. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне та політичне життя регіону, а й зачіпали питання історичної традиції, увиразнювали самобутність української культури. У 1834 р. було засновано Київський університет Святого Володимира, першим ректором якого став учений-природознавець, філолог та історик Михайло Максимович. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею відкрито Одеський університет (під назвою Новоросійський). У цих університетах діяли історико-філологічні, фізико-математичні, юридичні й медичні факультети. Основу навчального процесу становили курси лекцій. З 1860-х років почали запроваджувати практичний метод навчання студентів математичних і природничих факультетів у лабораторіях. Модернізація економіки вимагала все більше спеціалістів з вищою освітою, що зумовлювало збільшення загальної кількості студентів: з 1,2 тис. у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. У 1910 р. в трьох названих університетах уже навчалося 12,7 тис. студентів. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів: у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а на кінець століття понад 60 % - дітьми міщан, купців і священиків. У 1878 р. доступ до університетської освіти отримали жінки.
У Галичині, яка в той час входила до складу Австро-Угорської монархії, діяв від 1784 р. Львівський університет з філософським, богословським, правничим і медичним факультетами. Викладання вели спочатку німецькою, а пізніше польською мовою. Кафедр з українською мовою навчання було всього декілька. У 1849 р. було відкрито кафедру руської словесності (української мови та літератури), яку очолив Яків Головацький, у 1894 р. почала діяти кафедра історії України на чолі з Михайлом Грушевським, у 1900 р. - друга кафедра української літератури на чолі з Кирилом Студин- ським. За кількістю студентів Львівський університет не поступався провідним університетам монархії Габсбурґів. У 1851/1852 навчальному році тут числилося 699 студентів, у 1890/1891 - 1225, у 1900/1901 - 2060, а в 1913/
1914 році - 5871 студентів. Відбувався процес певної демократизації складу студентів. Зростала кількість дітей селян, учителів, представників вільних професій. До прикладу, якщо у 1847/1848 навчальному році у Львівському університеті числилося 4,2 % дітей селян, то у 1882/1883 році їх було вже 7,6 %, а в 1906/1907 році - 14,1 %. На Буковині, у Чернівцях, університет було відкрито у 1875 р. Першим його ректором став правник і депутат парламенту Костянтин Томащук. Університет розпочав роботу в складі трьох факультетів: правничого, філософського й теологічного. Згодом для потреб універ¬
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
371
ситету було закладено ботанічний сад, відкрито фармацевтичне відділення філософського факультету, кафедри зоології, ботаніки, мінералогії, фізики. На філософському факультеті створено другу кафедру української мови (у 1885-1919 pp. її очолював Степан Смаль-Стоцький).
Університети були насамперед центрами розвитку науки, у них працювало багато видатних учених, які здобули світову славу та заснували наукові школи. Дослідження у галузях природничих і математичних наук відповідали тогочасним світовим тенденціям розвитку науки. Фізико-хімічні дослідження започаткував у Харківському університеті в 1860-х роках Микола Бекетов (1827-1911). Математиком світового рівня був Олександр Ляпунов (1857-1918), професор Харківського університету в 1885-1902 pp. Основні праці Ляпунова присвячені небесній механіці, математичній фізиці, теорії ймовірностей. Фундатором київської алгебраїчної школи став Дмитро Граве (1863-1939). В Одеському університеті в 1886 р. Ілля Мечников (1845-1916) разом з Миколою Гамалією створив першу вітчизняну і другу у світі бактеріологічну станцію. Він став одним із засновників порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології та вчення про імунітет. Від 1888 р. Мечников працював в інституті Пастера в Парижі, у 1908 р. був удостоєний Нобелівської премії. На початку XX ст. в Одесі розпочав діяльність всесвітньо відомий хірург-офтальмолог Володимир Філатов (1875-1956), який у 1912 р. зробив першу операцію з пересадки рогівки ока. З ім’ям Лева Сими- ренка (1855-1920) пов’язаний в Україні розвиток помології - науки про сорти плодових і ягідних рослин. Він був випускником Одеського університету, за участь у народницькому русі перебував на засланні в Сибіру, де працював над виведенням низькорослих овочевих дерев, стійких до низьких температур; після повернення до рідного Млієва на Черкащині створив там один з найкращих у Європі колекційний сад і помологічний розсадник. Симирен- кові завдячуємо сорт яблуні - ренет. Відомим біологом був Микола Кащенко (1855-1935), початки наукової діяльності якого були пов’язані з Харківським університетом.
Зосереджені в університетських осередках дослідження в ділянці гуманітарних наук - насамперед філології та історії - мали не тільки науково- пізнавальне значення, а й відігравали в XIX ст. ключову роль у процесі творення суспільства. Створені імперськими урядами, всі університети більшою чи меншою мірою причинилися до українського «національного відродження», хоча самими українцями нерідко сприймались як чужі, ворожі інституції. З Київським університетом були пов’язані початки наукової діяльності Миколи Костомарова (1817-1885), який заклав підвалини української національної історіографії, одним із перших висунув вимогу до історіографів вивчати народну діяльність у всіх сферах життя суспільств і обґрунтував
372
ТЕМА 13
необхідність з’ясування взаємодії народності й державності. Наукові інтереси Костомарова були зосереджені в історії козацтва; дослідник займався публікацією історичних джерел. Засновником київської історичної школи був Володимир Антонович (1934-1908). В історіографії він був виразником позитивістського стилю мислення з характерною для нього орієнтацією на точне, перевірене й апробоване знання. Позитивісти вірили в інтелект та передбачення майбутнього, котрі пов’язували з концепцією невпинного поступу як секуляризованого замінника ідеї «вічного Бога». З Харківським університетом була пов’язана наукова діяльність Дмитра Багалія (1857-1932), який вивчав історію Слобожанщини. Завдяки працям Олександра Потебні (1835-1891) Харківський університет став важливим науковим центром з вивчення слов’янської філології. Розвиток українського правознавства в Київському університеті був пов’язаний з ім’ям Олександра Кістяківського (1833-1885). У багатьох університетських викладачів наукова праця була тісно пов’язана з суспільними поглядами та громадською діяльністю.
Яскравим прикладом поєднання громадянської позиції з науково- викладацькою діяльністю був Михайло Грушевський (1866-1934), учень Володимира Антоновича. У 1894 р. Грушевський переїхав з Києва до Львова, де - згідно з українсько-австрійсько-польськими домовленостями - обійняв «другу кафедру загальної історії» в університеті, яка фактично стала кафедрою історії України. У тому ж таки році Грушевський очолив історично- філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, а в 1897 р. перейняв (від Олександра Барвінського) керівництво товариством загалом. Суспільний резонанс від діяльності керованого Грушевським Наукового товариства імені Шевченка найвиразніше проявився у винайденні та утвердженні на галицькому ґрунті історичних символів української національної єдності та у сфері українсько-польських відносин. «Націоналізацію» науки (розгортання діяльності НТШ) й освіти (вимога заснування українського університету) Грушевський розглядав у львівський період свого життя як найважливіші націєтворчі проекти. З усіх університетських міст тільки у Львові університетське питання набуло з українського боку характеру відкритої боротьби за національні права. За національним складом основну частину студентів становили поляки, далі йшли українці, євреї. Частка студентів-українців була набагато меншою, ніж частка українців у загальній кількості населення Східної Галичини. Студентів-поляків у 1870/1871 навчальному році було 47,6 %, у 1913/1914 - 44,6 %, українців, відповідно, - 41,0 і 25,9 %, євреїв - 4,6 і 28,1 %. В останній рік перед Першою світовою війною у Львівському університеті працювало близько 220 викладачів, з них тільки одинадцять українців. Поділ Львівського університету на український і польський, чого домагалися галицько-українські політики, мав символізу¬
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
373
вати модель поділу Галичини на дві провінції за тим самим національним критерієм. Для місцевих поляків такий розвиток подій був неприйнятний, бо сприймався як черговий поділ Речі Посполитої. Важливим світоглядним вибором галицьких українців було прийняття концепції Грушевського, закладеній ним у багатотомній «Історії України-Руси» (перший том вийшов друком у 1898 p.). Це знаменувало остаточний поворот тогочасної галицько- руської інтелектуальної еліти в бік прийняття за свої наддніпрянських (насамперед козацьких) національних символів.
13.3. Новочасні світоглядні та культурно-мистецькі течії (класицизм, романтизм, реалізм). Ранній український модернізм
Упродовж «довгого» XIX століття змінилося декілька світоглядно- філософських і культурно-мистецьких течій. Панівним мистецьким напрямом у Європі XVIII століття був класицизм, якому характерне було тяжіння до завершених форм, монументальності, ясності в благородній простоті стилю, урівноваженої композиції, схематизації й ідеалізації. Свого розквіту класицизм досяг у Франції, а згодом став загальноєвропейським мистецьким напрямом. На початку XIX ст. він поволі перетворився на офіційне, академічне мистецтво. Тоді в Європі на противагу класицизмові виник новий художній напрям - романтизм. Він виявився в усіх видах мистецтва і був породжений сукупністю як соціально-політичних, так і мистецьких причин; характеризувався проникненням фольклорних явищ у професійне мистецтво, зверненням до національних традицій та історії. Звертаючись до минулого, романтики шукали в них світлі сторони, оспівували героїв, які протистояли злу, захоплювалися виявами «духу», найвищими проявами якого є мистецтво, релігія, філософія. Завдяки увазі романтиків до фольклору відбулося формування новочасних національних літературних мов. Згодом критичне ставлення до навколишнього світу, прагнення вдосконалити, зробити його людяним, вимагало не тільки заглиблення у фантазії та відчуття, а й реального погляду на ситуацію. Поступово романтична уява змінювалась і переходила в реальну площину. Так у другій половині XIX ст. з’явився цілком самостійний напрям у мистецтві - реалізм. Реалізм - це творчий принцип, на основі якого характери й обставини в художніх творах пояснюються з соціально-історичної точки зору, під впливом типізації фактів дійсності, - тобто відповідно до первинної реальності. Своєю чергою, як заперечення реалізму на зламі ХІХ-ХХ ст. у європейській культурі запанував модернізм.
374 ТЕМА 13
Цей напрям об’єднав різні за формальними ознаками, але близькі за суттю течії - символізм, декаденство, футуризм, імпресіонізм, кубізм, експресіонізм, сюрреалізм. На думку філософа Мирослава Поповича, в Україні вплив модернізму йшов головно через польську культуру - спочатку цей напрям поширився в Галичині (літературне об’єднання «Молода муза»), а трохи пізніше й на Наддніпрянщині, - і найвиразніше проявив себе в літературно-філософській культурі. «Модернізм фіксував кризу просвітницько-раціоналістичної моделі прогресу, наголошуючи роль підсвідомого та особливу трансісторичну функцію поетичного висловлювання. Він стверджував право індивідуальности на свободу, а формами ствердження ставали мова, естетика й мистецтво. (...) Естетичний модернізм відбивав процеси модернізації суспільства і навіть правив за засіб формування модерних націй. (...) Йшлося про консолідацію нації через розбудування особливої сконсолідованої єдности серед інтелектуальної еліти - spiritualismo. Це була духовна єдність (...)»,- пише літературознавець і культуролог Тетяна Гундорова. Модернізм був явищем розриву зі старими традиціями бачення й опису світу, він був спроможний експортувати нову свідомість (у тому числі й національну), перетворюючи її на моду.
Новий історичний етап у розвитку української літератури розпочався з виходу у світ «Енеїди» Івана Котляревського. Цей етап характеризувався переходом на народну розмовну мову, а також переважанням світської тематики, зверненням до реалій життя. Романтичну течію в українській літературі започаткував Григорій Квітка-Основ’яненко. У 1820-1830-х роках у Харкові сформувалося ціле середовище українських літературних романтиків. Творчість харківських романтиків характеризували захоплення історичним минулим, оспівування героїв-козаків. Показовою є назва однієї з літературних збірок того часу - «Запорожская старина», виданням якої займався Ізмаїл Срезневський (1833-1838 pp., вийшло шість книг). Водночас у Галичині ідеями народності й слов’янського братерства була пронизана творчість «Руської трійці» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Голо- вацький), для якої програмною стала збірка «Русалка Дністровая» (1837 p.). Найвищим проявом українського літературного романтизму була творчість Тараса Шевченка («Кобзар», 1840 p.), Пантелеймона Куліша (автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада», 1846 р.) і Миколи Костомарова (історичні драми «Сава Чалий» і «Переяславська ніч», 1838 і 1841 pp.). Розпочавши як романтик, Шевченко еволюціонував у бік реалізму, про що свідчать поеми «Сон», «Кавказ», «Неофіти». У другій половині XIX ст. український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши осмислення соціальних і психологічних проблем. Письменниками-реалістами були Іван Нечуй-Левицький («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря») і Панас Мирний (Рудченко; «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), котрі опи¬
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
375
сували пореформене село, прагнули з’ясувати засобами літератури психологічний вплив на людину соціальної несправедливості. У Галичині засади реалізму в літературі й публіцистиці розвинув Іван Франко.
На зламі ХІХ-ХХ ст. нова генерація письменників вдалася до модерністських прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід проявився у творчості Михайла Коцюбинського і Лесі Українки. Коцюбинський розпочинав як письменник-реаліст, але поступово поставив у центр своєї творчості не так подробиці повсякденного життя, як внутрішній світ героїв, психологію їхніх вчинків. Імпресіоністський характер мали такі твори письменника, як «Сміх», «Intermezzo», «Коні не винні», «Хвала життю». У повісті «Fata morgana» (1901-1910 pp.) Коцюбинський вживає слова, подібно до того, як художник-імпресіоніст користується фарбами, торкаючись найпотаємніших струн у душі людини, створюючи відчуття тривожного напруженого чекання. Одна з його героїнь «пестила мрію про землю, а земля встала проти неї, ворожа, жорстка, збунтувалася і втекла з рук, як марево, поманила і як марево щезла». Повість присвячена темі змін в українському селі на початку XX ст. та революції 1905-1907 років. Повість має підзаголовок «З сільських настроїв». Леся Українка не обмежувалась у своїх творах суто українською проблематикою - вона пропагувала свідомий європеїзм, порушувала загальнолюдські питання (конфлікту між владою і свободою, взаємин між поетом і народом), ставила питання про взаємозв’язок між високим ідеалом і похмурою дійсністю. Творчою вершиною поетеси стала драма-феєрія «Лісова пісня» (1911 p.). До покоління модерністів належали Володимир Винниченко й Ольга Кобилянська. Одним із найкращих творів письменниці став роман «Земля» (1902 p.). Під гаслами модернізму працював на початку XX ст. й Іван Франко, свідченням чого є його знакова поема «Мойсей» (1905 p.). Це глибокий літературно-філософський твір про майбутнє українського народу, про взаємини вождя і народу в процесі шукання «обіцяної землі».
У 1810 р. в Полтаві стараннями Івана Котляревського почала діяти перша українська театральна трупа. У Харкові українську трупу сформував у 1812 р. Григорій Квітка-Основ’яненко. Тоді популярністю у глядачів користувалися п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». Особливого суспільного значення театральне мистецтво в Україні набуло в другій половині XIX ст. Емський указ 1876 року заборонив сценічні вистави і навіть друкування текстів до нот українською мовою. З часом заборони були пом’якшено: 1881 року центральний імперський уряд віддав питання «малоросійських» п’єс на розгляд місцевих губернаторів. Ситуацією скористався Марко Кропивницький. У 1882 р. в Єли- саветграді з учасників аматорських гуртків він створив перший український
376 ТЕМА 13
професійний театр. Невдовзі директором трупи став Михайло Старицький, а Кропивницький був режисером і актором. Знаковими постатями на сцені були Микола Садовський і Марія Заньковецька. У 1900 р. Садовський сформував у Полтаві власну театральну трупу. В 1907 р. він орендував у Києві Троїцький народний дім, де розташовувалося товариство грамотності (тепер Київський національний академічний театр оперети), і заснував перший український стаціонарний музично-драматичний театр. У підавстрійській Галичині діяльність українського професійного театру започаткувало львівське товариство «Руська бесіда» у 1864 р. Першим його директором, режисером і актором був Омелян Бачинський. Театр «Руської бесіди» діяв у тісному зв’язку з організаторами українського театру на Наддніпрянщині. Театральне мистецтво було невіддільне від музичного. Українськими композиторами XIX ст., які забезпечували театрам музичне наповнення, були в той час Семен Гулак-Артемовський (автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», 1862 p.), Петро Сокальський, Петро Ніщинський, Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Михайло Вербицький, Сидір Воробкевич, Анатоль Вахнянин. Вахнянин був автором першої західноукраїнської опери «Купало», з його ініціативи у Львові засновано Вищий музичний інститут імені М. Лисенка (1903 p.). Оперними співаками світової слави стали Олександр Мишуга, Модест Менцинський, Соломія Крушельницька. Театральний і музичний репертуар частіше за все відображав національні шукання українців, пов’язані з перетворенням фольклорних елементів на взірці високої культури.
В архітектурі та скульптурі України першої половини XIX ст. переважав класицизм, який прийшов на зміну бароко. Ознакою класичного стилю було звернення до образів і форм античного мистецтва як ідеального естетичного еталону. В той час у багатьох містах України будувались адміністративні споруди, навчальні заклади, заїзди. Найбільших перетворень зазнали Полтава, Київ, Одеса, а в австрійській частині - Львів. У Полтаві, де знаходилася резиденція малоросійського генерал-губернатора, був закладений архітектурний ансамбль Круглої площі, у Києві в стилі класицизму за проектом італійського архітектора Вінченцо Беретті в 1837-1843 роках збудовано Головний (так званий Червоний) корпус університету Св. Володимира, в Одесі з’явився Приморський бульвар зі знаменитими Потьомкінськими сходами. Виходець з Полтавщини, петербурзький скульптор Іван Мартос створив в Одесі пам’ятник знаменитому градоначальнику Дюку де Рішельє (це єдина вціліла в Україні робота цього майстра). Строгі форми класицизму прийшли - на зміну легкості барокових споруд - і в архітектуру підавстрійського Львова. Зразками класицистичної забудови міста стали споруди польського Національного закладу імені Оссолінських (Оссолінеуму), нової ратуші,
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
377
театру Скарбека, Природничого музею. Стиль класицизму в архітектурі був невіддільний (особливо в Росії) від імперського художнього мислення. Через цю естетику міста України долучалися до формування загальноімпер- ських культурних смаків. Російські імперські уряди намагались ідеологічно маркувати українські міста. У Полтаві таким показовим прикладом став Монумент слави на честь Полтавської битви, споруджений у 1811 р. в центрі Круглої площі за проектом Жана-Франсуа Томи де Томона, одного з найвідо- міших архітекторів Російської імперії доби класицизму.
У другій половині XIX ст. інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кожному з них особливих рис. Почався розквіт еклектики як провідного напряму в декоративному оформленні будівель. Давньогрецький термін «еклектика» означає свободу вибору - в цьому випадку свободу використання архітектурних стилів та декору, які склалися в будівельній практиці різних часів і народів. Тогочасні архітектори вважали, що головну роль відіграє раціональне планування, а вибір стилів внутрішнього і зовнішнього оформлення диктується тією чи іншою мірою призначенням будівлі, її оточенням, а також смаком замовника. У Києві майстром еклектики був Володимир Ніколаєв, який еволюціонував від романтичної інтерпретації класицизму до візантійсько-руського стилю. Головний принцип еклектики «кожна споруда - свій стиль» яскраво втілений у будівлях: Одеського оперного театру, спорудженого в 1884-1887 pp. за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера; Львівського оперного театру, спорудженого в 1897-1900 pp. під керівництвом Зиґмунта Ґорґолевського; Галицького крайового сейму, спроектованого Юліушем Гохберґером і зведеного в 1878-1881 pp.; резиденції буковинських митрополитів у Чернівцях, збудованої у 1864-1882 pp. за проектом чеського архітектора Йосифа Главки. У цих спорудах поєдналися елементи віденського бароко, французького рококо, класицизму, українські національні мотиви. Значні зрушення відбувалися в монументальній пластиці. Скульптурними домінантами Києва стали пам’ятники князеві Володимиру (скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт, 1853 р.) і Богданові Хмельницькому (Михайло Микешин, 1888 p.). У 1903 р. в Полтаві споруджено пам’ятник Іванові Котляревському (Леонід Позен). Відкриття пам’ятника перетворилося на велику національну акцію. У Галичині працював талановитий скульптор Петро Війтович, який мав дар створювати цілісні скульптурні групи. Показовим у цьому плані є скульптурний ансамбль на фасаді оперного театру у Львові.
На зламі ХІХ-ХХ ст. в архітектурі набув поширення модерн. Прихильники цього стилю прагнули логічного і зразкового планування, використовували нові залізні конструкції й оздоблювальні матеріали. Вони вдавалися до асиметричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карни-
378
ТЕМА 13
зи, криволінійні віконні прорізи), до вигадливих оздоб, символічних орнаментів, ламаних ліній. Прикладом входження модерну до сфери романтичної еклектики є творчість Владислава Городецького, який залишив яскравий слід в історії архітектури Києва. Цьому митцеві належить, зокрема, проект знаменитого «Будинку з химерами» (1902-1903 pp.). Модерний стиль органічно проявився в архітектурі промислових і торгових споруд, що вимагали перекриття великих площ металевими формами з горішнім освітленням. Саме таким є Бессарабський ринок у Києві, збудований у 1910-1912 роках за проектом Генрика Юліана Ґая і Михайла Бобрусова. Чимало архітекторів прагнули поєднати модерн із народною дерев’яною архітектурою і народним прикладним мистецтвом. У цьому стилі - українського модерну - споруджено в 1903-1908 pp. за проектом Василя Кричевського будинок Полтавського губернського земства. З будівель такого стилю у Львові найбільш показними є будинки товариства «Дністер» і Музичного інституту імені М. Лисенка. Обидва були зведені за участі українського архітектора Івана Левинського. Будівлі українського модерну ззовні й усередині прикрашені національними орнаментами й патріотичним живописом, який переносив людину в козацьке минуле (як у випадку Полтавського губернського земства; художники Сергій Васильківський і Микола Самокиш) чи акцентував на народних орнаментах або зображав бандуристів, лірників, скрипалів, трембітарів (як у Музичному інституті імені М. Лисенка у Львові, де художниками були Олекса Новаківський і Модест Сосенко).
В українському живописі першої половини XIX ст. панував романтизм, суттєвою рисою якого стала переорієнтація мистецтва з еліти на широкі верстви населення. Це яскраво проявилось у творчості Василя Тропініна. Митець створив галерею знаменитих портретів подільських селян-кріпаків («Дівчина з Поділля», «Українець», «Хлопчик з сопілкою» та ін.). Творами живопису, в яких змальована краса української природи, відомий Іван Со- шенко («Продаж сіна на березі Дніпра», «Біля річки», «Хлопчики-рибалки» та ін.). Великим майстром у техніці акварелі, олії, пера, офорту, рисунку олівцем був Тарас Шевченко, який отримав ґрунтовну фахову художню освіту в Санкт-Петербурзькій академії мистецтв у майстерні Карла Брюллова. Представником романтичної лінії в живописі був Іван Айвазовський. Народився майбутній художник-мариніст у Феодосії в родині вірменського купця. Провідною темою його творчості стала стихія моря. У 1850 р. художник створив всесвітньо відоме полотно «Дев’ятий вал». У центрі уваги українських художників-реалістів другої половини XIX ст. були буденне життя з його проблемами, конфліктами, людськими думками і долями. Талановитим українським пейзажистом, майстром історичного живопису, портретистом був Сергій Васильківський. Однією з найвідоміших його картин
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
379
є «Козача левада» (1893 p.). Неперевершеним у відтворенні праці, побуту і звичаїв селянства був киянин Микола Пимоненко. Батальна тема була провідною у творчості Миколи Самокиша. Засновником українського стилю, що спирався на традиції народного мистецтва, вважають Федора Кричевського. Він був портретистом, створив галерею образів діячів української культури - портрети Шевченка, Франка, Вернадського, Лесі Українки, Лисенка, Котляревського. Кричевському належить ескіз композиції «Збори Кирило- Мефодіївського товариства», де зображені дванадцять «братчиків» на зразок апостолів. На початку XX ст. засновником абстрактного мистецтва став киянин Казимир Малевич. У 1915 р. він виставив у Санкт-Петербурзі серію абстрактних полотен, зокрема й «Чорний квадрат на білому тлі».
У Галичині українська малярська школа набула розвитку на зламі ХІХ-
ХХ ст. Вірним принципам реалізму залишався в той час Антін Манастир- ський (1878-1969). Художник звертався головно до історичного минулого, відтворював героїку і побут козаків («Козацька школа», «В степу», «Козаки в поході» та ін.), черпав сюжети з творчості Шевченка («У ворожки», «По діброві вітер віє», «Катерина» та ін.). Видатним українським художником і громадським діячем був Іван Труш (1869-1941). У Краківській академії мистецтв він опанував засади імпресіонізму, віддаючи перевагу пейзажному і побутовому жанрові, психологічному портретові. Майже щороку Труш їздив у Карпати, подорожував Україною, Італією, Єгиптом, Палестиною. Поїздки сприяли створенню кращих пейзажів Труша - «Могила Тараса Шевченка в Каневі», «Захід сонця в лісі», «Дніпро біля Києва», «Лавра в Києві», «Михайлівський собор», «Андріївська церква у Києві». Труш створив галерею портретів сучасників - Франка, Стефаника, Драгоманова, Лесі Українки, Лисенка, Нечуя-Левицького, Грушевського, Грінченка, Житецького та ін. Портрет Лесі Українки художник писав з натури. Важливу роль у розвитку художнього мистецтва в Галичині відіграв Олекса Новаківський (1872-1935), малярська манера якого сформувалася на творчому засвоєнні імпресіонізму. Хоч би що зображував художник - карпатські краєвиди чи львівські собори, своїх сучасників чи біблійних і міфологічних персонажів, - завжди витончена лінія модерну набирала в нього ознак пристрасної експресії. Роботи Но- ваківського експонувалися на багатьох виставках у Львові та Кракові. Працюючи в пейзажному жанрі, митець створив прекрасні образи Карпатських гір («Гора Грегіт», «Повінь»), сільських краєвидів («Осмолода», «Весна в селі Могила»). Цикл картин художник присвятив улюбленому архітектурному ансамблеві - соборові Святого Юра у Львові. Новаківський є автором характеристичних композиційних портретів Олекси Довбуша, Ярослава Осмо- мисла, а також своїх сучасників - Олександра Барвінського, митрополита Андрея Шептицького.
380
ТЕМА 13
13А. Роль церкви й духівництва у формуванні основ новочасного українського суспільства
Релігія здавна була важливим чинником суспільного життя. Християнство наприкінці X ст. було прийняте в Київській Русі за державну релігію. Протягом наступних століть православ’я настільки міцно ввійшло в духовне і культурне життя українців, що навіть набуло характеру однієї з етнічних ознак. Після Берестейської церковної унії 1596 року Правобережна Україна поступово вкорінювалася в католицький світ, Лівобережжя - внаслідок централізаторської політики царизму - втягувалося в простір російського православ’я. Після того як київський митрополит у 1686 р. був поставлений під зверхність московського патріарха, українська православна церква перейняла московські церковні канони, стала посилювати русифікацію, проповідувати вірність цареві та імперії. Традиційно православ’я пишалося своєю консервативністю, у церковних відправах користувалося не українською, а церковнослов’янською мовою. Навіть на початку XX ст. православні священики носили традиційні ризи, довге волосся і бороди. У церкві існував авторитаризм патріаршої системи за відсутності навіть елементів самоврядування. Православна церква не змогла протистояти централізаторській та уніфікаційній політиці російського самодержавства.
Наприкінці XIX ст. 98 % українців у підросійській Україні були православними. Конфесійна однорідність українського населення в Російській імперії була досягнута з ліквідацією в 1839 р. греко-католицької церкви. Усі греко- католики змушені були перейти у православ’я. В той час це була частина політики російської влади, спрямованої на деполонізацію Правобережної України. До російської православної церкви тоді приєдналося три єпископи, 1300 духовних осіб і півтора мільйона віруючих - переважно з Волинської губернії. Німецька дослідниця Рікарда Вульпіус пише: «Основною парадигмою цього дискурсу й цих заходів була націоналізація релігії. Трактування релігійної приналежности як головної умови подолання польської культурної й політично-національної гегемонії на західних та південно-західних землях й утвердження натомість гегемонії російської призводило до того, що здобуття чи втрата вірних Російською Православною Церквою водночас розглядалося як здобуток або втрата “общеруської” нації. Відокремлення релігійної приналежности від національної аж до початку XX ст. здавалося просто немислимим». Натомість на Галичині й Закарпатті ще до кінця XVIII ст. майже всі українці стали греко-католиками. Єдиним регіоном, де серед українців співіснували дві церкви - православна і греко-католицька, - була Буковина. Православними були автохтонні українці, вони становили переважну більшість населення краю, тоді як греко-католиками були переважно переселенці з Галичини. Православна церква у XIX ст. слугувала опорою імперського
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
381
режиму в Україні, російська влада трактувала її не як духовну цінність саму по собі, а як знаряддя в політичних інтересах російської імперської державності, як бюрократичну установу поряд з іншими. Однак попри це, як зазначає дослідник історії православної церкви в Україні Іван Власовський, «наявність зросійщеного духовенства (...) по містах і селах України не може знецінювати і поменшувати заслуг тих осіб з духовенства, його синів, вихованців також духовних шкіл, які впродовж XIX і на початку XX стол. брали участь в українському національному русі, на ниві українського красного письменства, науки і публіцистики, національно-громадської діяльности. (...) Ці діячі національної української культури, маючи зв’язок з її минулими традиціями і йдучи по тернистому шляху її творчости до кращого будучого свого народу, свою національну свідомість отримували здебільшого в своїх духовних родинах, змалечку виростаючи в атмосфері національно- церковних традицій рідної хати, рідного українського села».
Представники православного духівництва або вихідці зі священицьких родин залишили помітний слід у культурному житті України XIX - початку XX ст. Навряд чи є правильними твердження деяких істориків (О. Ло- тоцький, Д. Дорошенко) про те, що українська інтелігенція в XIX ст. цілком розірвала з православною церковною традицією і розвивалася головно під впливом так званого російського вільнодумства. До надбань української літератури ввійшли твори Петра Гулака-Артемовського, Степана Руданського, Івана Нечуя-Левицького, Степана Писаревського та інших письменників, нерозривно пов’язаних з «духовним станом». З традиціями українського народного християнства була пов’язана й творчість Тараса Шевченка. Із середовища духівництва або духовних шкіл вийшли відомі українські композитори тієї доби, зокрема Петро Ніщинський, Кирило Стеценко, Олександр Кошиць (усі навчалися в Київській духовній академії). У цю пору провадили плідну наукову діяльність українські вчені, переважно історики, які вели свій родовід від священичих родин: Осип Бодянський, Феофан Лебединцев, Орест Левицький, Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Микола Біля- шівський; навчалися в Київській духовній академії Василь Біднов, Олександр Лотоцький. На християнську традицію і символіку спиралися члени Кирило-Мефодіївського товариства. У період революції 1905-1907 років уже саме духовенство подекуди, особливо на Поділлі, ставало ініціатором українізації місцевого церковного життя. Це особливо стосувалося системи духовно-релігійної освіти та просвітньої діяльності. Глибинні прояви українства спостерігалися в той час у Київській духовній академії, Харківській і Житомирській духовних семінаріях. З духовних семінарій вийшло чимало діячів Української революції 1917-1920 років: Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Чехівський, Олександр Лотоцький та ін. Однак догматизм,
382
ТЕМА 13
що панував у державній церкві, заважав співпраці української інтелігенції з православним духівництвом.
По-іншому виглядали впливи церкви на соціокультурний розвиток українців на землях, що входили до складу Австро-Угорщини. Провідну роль тут відігравала греко-католицька церква. Передумови входження греко- католицького духівництва в суспільно-політичні (зокрема націєтворчі) процеси були закладені терезіансько-йосифінськими реформами кінця XVIII ст. Греко-католицьке духівництво стало першою національною інтелігенцією української Галичини. До середини XIX ст. головно греко-католицькі священики (і далеко меншою мірою малочисельна тоді світська інтелігенція) кодифікували місцеву українську говірку, писали книжки цією говіркою, досліджували історію, звичаї та фольклор свого народу. У Греко-католицькій духовній семінарії у Львові сформувалося середовище «Руської трійці». Із 43 книг, виданих українською мовою в Галичині у 1837-1850 pp., 40 написали священики. Під час революційних подій 1848 року єпископ Григорій Яхимо- вич став на чолі Головної руської ради і представляв українське населення Галичини в конституційній комісії австрійського парламенту. Перші засідання Головної руської ради відбувались у Львові в приміщенні митрополичої консисторії, згодом - у семінарії. Греко-католицькі деканати слугували організаційною основою для утворення філій Головної руської ради поза межами Львова. У 1850-х роках місце Ради як представника української суспільності зайняла греко-католицька ієрархія. У другій половині XIX ст. священики активно працювали на селі, формуючи організаційну інфраструктуру українського руху. Вони організовували товариства тверезості, читальні, кооперативи, брали участь у політичній діяльності як виборчі агітатори, їх обирали депутатами повітових рад, Галицького крайового сейму чи австрійського парламенту (Державної ради) у Відні. Священики були учасниками як русофільської, так і народовецької течії в українському русі. На початку XX ст. у монархії Габсбурґів на українських теренах діяли чотири греко-католицькі єпархії: Львівська, Перемиська, Станіславська і Мукачівська (ця остання не підпорядковувалася львівському митрополиту і перебувала в підпорядкуванні угорського римо-католицького остригомського архієпископа).
Особливу роль у створенні основ новочасного українського суспільства в Галичині відіграли греко-католицькі митрополити. Після відновлення в 1808 р. Галицької митрополії греко-католицькими митрополитами в XIX ст. були: Антін Ангелович (1808-1814), Михайло Левицький (1816-1858), Григорій Яхимович (1860-1863), Спиридон Литвинович (1863-1869), Йосиф Сембратович (1870-1882), Сильвестр Сембратович (1885-1898), Юліан Сас- Куїловський (1899-1900), Андрей Шептицький (1900-1944). У непоодиноких випадках їм випадала роль національних лідерів галицьких українців, а та-
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
383
кож офіційних представників їхніх інтересів перед владою і в міжнаціональних відносинах. Святоюрська гора сприймалася сучасниками як «твердиня руськості». Яхимович був організатором і головою «Галицько-руської матиці», протидіяв урядовим планам перевести українське письмо на латиницю, був ініціатором угоди про мирне співжиття римо- та греко-католицької церков. Литвинович був заступником маршалка Галицького сейму, депутатом австрійського парламенту, підтримував ідею поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці - західну (польську) і східну (українську), уклав «конкордію» (з латинської - згода) з римо-католицькою церквою. Ця угода стала суттєвою перешкодою в полонізації Галичини. Йосиф Сембратович приділяв особливу увагу боротьбі з пияцтвом на селі, ініціював створення товариств тверезості. З цією метою у 1876 р. митрополит звернувся до вірних з посланням «Про велику гідність людини». Поширення русофільства, яке підтримувала значна частина галицького духівництва, призвело до усунення Йосифа Сембратовича з митрополичої кафедри. Його наступник - Сильвестр Сембратович - урядував у переломний етап в історії греко- католицької церкви в Галичині. У своїй церковній діяльності митрополит прагнув до реалізації адміністративних реформ, що в подальшому забезпечило б стабільний і позитивний розвиток церкви в нових суспільних умовах. Зміни в середовищі греко-католицької церкви мали привести до відновлення її авторитету та політичних впливів в українському суспільстві Галичини. Відтак Сембратович намагався сформувати нову політичну концепцію, яка поєднувала б католицьку систему цінностей, австрійський лоялізм та ідею українсько-польського порозуміння і не залежала б від русофільських і на- родовецьких програм. За урядування Сильвестра Сембратовича було утворено Станіславську єпархію (у 1885 p.), проведено реформу василіанського чину. У 1891 р. уЛьвові відбувся собор греко-католицької церкви. На ньому зіткнулися дві течії - консервативна, яка обстоювала непорушність східних традицій церкви, та реформаторська в особі василіан, які закликали до більшого наближення до латинської церковної практики.
На зламі ХІХ-ХХ ст. український національний провід у Галичині перейшов до світських сил, однак роль греко-католицького митрополита й надалі залишалася вагомою. Митрополит Андрей Шептицький походив зі старовинного перемиського боярського роду. При хрещенні отримав ім’я Роман Марія Александер (ім’я Андрей узяв після того, як у 1888 р. вступив до монастиря чину Св. Василія Великого). Мати була донькою відомого польського письменника графа Александра Фредра, брат Климентій став архімандритом ордену студитів і загинув у радянській в’язниці, інший брат Станіслав був військовиком, став військовим міністром Польщі. Одним з головних чинників переломного життєвого рішення Романа Шептицького про зміну
384
ТЕМА 13
обряду з римо-католицького на греко-католицький і вступу до ордену васи- ліан було краківське політичне і загалом інтелектуальне середовище. Роман Шептицький навчався в гімназії Св. Анни в Кракові, згодом вивчав право, філософію і теологію в Яґеллонському університеті; відвідував зібрання краківської консервативної еліти. В українську політику, розбурхану емоціями на ґрунті відносин з поляками, митрополит Андрей Шептицький запровадив конструктивне інтелектуальне начало, системне розуміння завдань національного руху, почуття національного обов’язку і відповідальності за прийняті рішення та вчинки. «Коли маю зробити щось для Церкви і народу, то значить, що маю виконати такі діла, які служили б для Церкви і народу і пізнішим поколінням; працю для будучности вважаю за сто разів важнішу - як усе, що можна зробити для теперішньої хвилини», - ці слова Андрея Шеп- тицького з його програмного пастирського листа до галицького духівництва (1901 р.) найкраще відбивають світогляд митрополита. Як депутат Галицького крайового сеймі і член Палати панів австрійського парламенту у Відні Шептицький послідовно захищав права українського населення. Він виступав за створення українського університету у Львові, був ініціатором багатьох доброчинних заходів - у Львові заснував Народну лічницю (1903 p.), створив Церковний музей (1905 p.), який згодом було перейменовано на Національний музей імені митрополита Андрея Шептицького.
Рекомендована література:
Антоняк І. Політичні дилеми Греко-католицької церкви в Галичині в останній чверті XIX століття (на прикладі діяльності митрополита Сильвестра Сембра- товича) // Львів: місто - суспільство - культура: 36. наук, праць / За ред. О. Аркуші, О. Вінниченка, М. Мудрого. - Львів, 2012. - Т. 8. - Част. 2: Культура, освіта, наука, церква. - (Вісник Львів, ун-ту. Серія істор. Спец. вип.). - С. 70-94.
Бояновська Е. М. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом. - Київ, 2013.
Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т. - Ню Йорк; Бавид Брук, 1977. - Т. З (XVIII-XX ст.). - (Репринт, вид.: Київ, 1998).
Вульпіус Р. Релігія та національний рух у Східній Україні. Роль православного духовенства у «націотворенні» (кінець XIX - початок XX століття) // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. - Львів, 2001. - Число 3. - С. 321-333.
Вульпіюс P. І ворог, і жертва: Унійна Церква в Україні з погляду православних (1830-1920) // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. - Львів, 2012. - Число 6: Насилля влади проти свободи сумління. - С. 115-137.
Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка / Пер. з англ. С. Павличко. - Київ, 1998.
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ... З 85
Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. - Київ, 2009.
З іменем Святого Володимира: Київський університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників: У 2 кн. / Упоряд. В. Короткий, В. Уляновський.
- Київ, 1994. - Кн. 1-2.
Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран- ківський період. - Київ, 1993.
Історія літератури: Збірник статей / Упоряд. О. Галета, Є. Гулевич, 3. Рибчин- ська (Центр гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка). - Київ, 2010.
Капелер А. Самоучка, жінка, кацапка: Олександра Єфименко та Київська історична школа // Україна модерна (Київ). - 2010. - Число 6 (17). - С. 45-76.
Колб Н. «З Богом за Церкву і вітчизну»: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Галичині у 90-х роках XIX століття. - [Львів]; Жовква, 2015.
Колесник 1.1. Українська культура та історіографія: історія ментальностей // Український історичний журнал (Київ). - 2002. - № 1. - С. 26-37.
Колесник І. І. Гоголь у культурно-інтелектуальній історії України: міфи та стереотипи (до 200-річчя Миколи Гоголя) // Український історичний журнал (Київ). - 2009. - № 2. - С. 135-160.
Кругляк М. Життя та побут студентства підросійської України другої половини XIX - початку XX ст. - Житомир, 2015.
Куций І. Українська науково-історична думка Галичини (1830-1894 pp.): рецепція національної історії. - Тернопіль, 2006.
Лейн В. Ґ. Дати на службі націй: польсько-українська дискусія кінця XIX - початку XX ст. навколо дати заснування університету у Львові // Україна модерна (Львів). - 1999. - Число 2-3 (за 1997-1998 pp.). - С. 122-131.
Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. / Відп. ред. Ф. Сисин; упоряд. Я. Грицак. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 173-191.
Наумов С. О., Посохов С. І. Харківський університет у суспільно-політичному русі другої половини XIX - початку XX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2005. - № 1. - С. 56-70.
Пахолків С. Українська інтелігенція у Габсбурзькій Галичині: освічена верства й емансипація нації / Пер. з нім. X. Николин. - Львів, 2014.
Перерва В. Церковні школи в Україні (кінець XVIII - початок XX ст.): забутий світ. - Біла Церква, 2014. - Т. І: Загальна частина.
Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушевського / Ав- ториз. пер. з англ. М. Климчука. - Київ, 2011.
Плохій С. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій / Авто- риз. пер. з англ. М. Климчука. - Київ, 2013. - (Серія «Золоті ворта». - Вип. 5)
Поліщук Я. І ката, і героя він любив... : Михайло Коцюбинський: літературний портрет. - Київ, 2010.
386 ТЕМА 13
Попович М. В. Нарис історії культури України. - Київ, 1999. - С. 290-379 (Культура України першої половини XIX ст.), 380-535 (Культура України другої половини XIX - початку XX ст.).
Скринник М. Наративні практики української ідентичності: доба Романтизму. - Львів, 2007.
Тельвак В. Теоретико-методологічні підстави історичних поглядів Михайла Грушевського (кінець XIX - початок XX століття). - Дрогобич, 2002.
Толочко А. Киевская Русь и Малороссия в XIX веке. - Киев, 2012.
Турій О. «Попи» і «хлопи»: соціальна «доктрина» греко-католицького духовенства і національно-політична мобілізація українського селянства Галичини в середині XIX століття // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії. - Львів, 2001. - Число 3. - С. 296-320.
Турій О. Греко-Католицька Церква та українська національна ідентичність у Галичині // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії (Львів). - 2003. - Число 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко-католиків Центрально- Східної Европи / Відп. ред. О. Турій. - С. 67-85.
Українська мова в Галичині: історичний вимір: [36. наук, ст.] / Відп. ред. Я. Ісаєвич, М. Мозер, Н. Хобзей. - Львів, 2011. - (Серія «Історія мови»).
Фенич В. Конфесійна та національна ідентичність духовенства Мукачівської греко-католицької єпархії 1771-1949 pp. // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії (Львів). - 2003. - Число 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко- католиків Центрально-Східної Европи / Відп. ред. О. Турій. - С. 146-161.
Фундація Галицької митрополії у світлі дипломатичного листування Австрії та Святого Престолу 1807-1808 років: Збірник документів / Упоряд., вступ, ст. та комент. В. Ададурова. - Львів, 2011.
Харківський університет і українська культура (до 210-річчя від часу заснування ХНУ імені В. Н. Каразіна) / [Кол. авт.]; передм. В. С. Бакірова; за ред. Ю. М. Безхутрого. - Харків, 2015.
Химка І. Релігія й національність в Україні другої половини XVIII - XX століть // Ковчег: Науковий збірник із церковної історії (Львів). - 2003. - Число 4: Еклезіяльна й національна ідентичність греко-католиків Центрально-Східної Европи / Відп. ред. О. Турій. - С. 55-66.
Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині. Нариси, статті, матеріали, світлини. - Львів, 2014.
Чуткий А. Микола Павлович Дашкевич (1852-1908). - Київ, 2008.
Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська літератури новітньої доби / Пер. з англ. П. Таращука. - Київ, 2004.
Яременко В. І. Історіософський зміст Шевченкових «Гайдамаків» (до 170- річчя виходу поеми) // Український історичний журнал (Київ). - 2011. - № 2. - С. 159-179.
КУЛЬТУРНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ...
387
Ясь О. В. Дослідницький інструментарій та інтелектуальні засади «Истории Малороссии» Миколи Маркевича 11 Український історичний журнал (Київ). -
2006.-№ 1.-С. 27-42.
Ясь О. В. «Свій» серед «чужих», «чужий» серед «своїх». «История Малой России» Д. Бантиша-Каменського у світлі українсько-російського культурного перехрестя (до 220-річчя Дмитра Бантиша-Каменського) // Український історичний журнал (Київ). - 2009. - № 2. - С. 160-194.
Ясь О. В. Традиції великих історичних наративів у світлі культурних епох кінця XVIII - XX ст. // Український історичний журнал (Київ). - 2012. - № 5. - С. 6-38.
Ясь О. Історик і стиль. Визначні постаті українського історіописання у світлі культурних епох (початок XIX - 80-ті роки XX ст.): У 2 ч. / За ред. В. А. Смолія.
- Київ, 2014. - Ч. 1.
Контрольні завдання:
1. Визначте сутність поняття «національна культура». Поміркуйте, чи існував зв’язок між культурно-інтелектуальними і політичними процесами в Україні XIX століття.
2. Назвіть університети, які були створені й діяли в Україні XIX століття. Встановіть їхнє освітньо-наукове та соціальне призначення.
3. Охарактеризуйте стильові риси романтизму та реалізму в українській літературі, театральному й музичному мистецтві, архітектурі, живописі. Порівняйте їх.
4. Охарактеризуйте стильові риси модернізму в українській літературі, театральному й музичному мистецтві, архітектурі, живописі. Назвіть зміни, які відбулись у порівнянні з періодами романтизму та реалізму.
5. Порівняйте становище церкви в австрійській та російській частинах України. Визначте роль церкви у формуванні основ новочасного українського суспільства.
Тема 14
Україна XIX століття в уявленнях чужинців: між етнографією, історією та політикою
План лекції: 1. Як бачили Україну німецькі вчені й політики: уявлення про український історико-етнографічний простір та «цивілізаційний» рух на схід; «українське питання» у світлі німецько-російської політичної напруги. 2. Французькі зацікавлення Україною: козакофільство, похід Наполеона на Росію 1812 року й віддалення України від Європи в уявленнях французьких еліт. Про- спер Меріме і Каміль Делямар. 3. Україна очима англійців: господарський інтерес до українських територій, думка про «злиття» з Росією, руйнування ментальних кордонів у переддень Першої світової війни. Джордж Раффалович і Роберт Вільям Сітон-Вотсон. 4. Російське «відкриття» Галичини: від пізнавальних до політичних значень. Галичина у світлі ідеологеми «всеруськості». Михайло Погодін та Михайло Раєвський.
Творення новочасної національної спільноти відбувалося не тільки внутрішніми зусиллями, а й через уявлення, створені людьми іншої культури. Зовнішнє визнання є необхідною умовою легітимізації спільноти. Творцями сучасних уявлень про Україну й українців були мандрівники - переважно вчені, які вивчали простір Східної Європи. Вони постачали інтелектуальний матеріал, який політики пізніше перетворили на стереотипний ряд, покликаний обґрунтувати правильність зовнішньо- та внутрішньополітичних кроків. В українській історіографії тема зовнішніх уявлень про Україну залишається маловивченою. Парадокс полягає в тому, що значно більше відомо про ці уявлення до XVIII ст., тоді як стосовно періоду новітньої історії, тобто ХІХ-ХХ ст., історики нехтують таким джерелом відомостей про українську спільноту. Зазвичай у національному історичному метанаративі їх використовують винятково у позитивному контексті - як доказ того, що чужинці розрізняли Україну («Малоросію») і Росію («Великоросію»), помічали красу української природи й побутової культури, виступали за звільнення цієї території від російської залежності. Однак історики не пояснюють мотиви такого, на перший погляд, прихильного ставлення західноєвропейських мандрівників до України. Зрештою, прихильність ця ніколи не перетворю¬
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ...
389
вала ся на конкретні заходи підтримки українства. В цьому контексті в лекції шукатимуться відповіді на кілька запитань: Чи зовнішні уявлення можна вважати частиною українського «національного відродження» XIX століття? Якщо так, то як саме вони були пов’язані з проекцією майбутньою історичного розвитку України? Як різняться між собою спостереження власне російських і західноєвропейських мандрівників, які у XIX ст. подорожували різними регіонами України? Врешті-решт, як наукові спостереження згодом ставали частиною політичних програм?
14.1. Як бачили Україну німецькі вчені й політики: уявлення про український історико-етнографічний простір та «цивілізаційний» рух на схід; «українське питання» у світлі німецько-російської політичної напруги
Найактивнішими на «українському напрямку» з кінця XVIII ст. були німецькі мандрівники. Поділи Речі Посполитої тогочасна німецька суспільна еліта сприйняла як можливість для німецької цивілізаційної місії на сході. Певною мірою це був прояв конкуренції з орієнталістськими концепціями французьких просвітників. Після французько-російської війни 1812 року німецьке зацікавлення українським простором отримало сильний політичний мотив - бажання створити широку зону для протидії Росії. Першою систематичною історією України, що її автором був чужинець, прийнято вважати працю Йоганна Кристіана фон Енґеля (1770-1814) «Історія України та українських козаків», що вийшла німецькою мовою в Галле 1796 року. Енґель народився в 1770 р. в сім’ї німецького колоніста в австрійській Трансильванії. Був учнем Авґуста Шлецера, який певний час працював у Петербурзькому, а пізніше в Ґеттінґенському університеті, де читав курс історії північних народів Росії і Польщі. Енґель дотримувався думки, що завдання історика - казати правду, яку вчений розумів як укладання причинно-наслідкових зв’язків на основі хронології. Центральним явищем історії України Енґель уважав козацтво. У козацтві він вбачав зародки таких форм суспільної організації, які в майбутньому дадуть змогу подолати вагання між революцією і монархією, між конституцією й абсолютизмом (свою працю історик писав під враженням від Французької революції). Ідеалом Енґеля була «свободна станова конституція» козаків. Автор нічого не говорить про майбутнє цього простору, всю його увагу поглинули козаки й несправедливості, вчинені щодо них польськими правителями.
390
ТЕМА 14
У 1838 р. подорож Україною - від Харкова до Львова - здійснив німецький мандрівник-дослідник Йоганн Ґеорґ Коль (1808-1878). Свої враження від побаченого подорожній описав у трьох книгах, що були видані німецькою 1841 року: «Подорож по Південній Росії», «Подорож у середині Росії й Польщі. Україна. Малоросія», «Подорож у середині Росії й Польщі. Буковина, Галичина, Краків, Моравія». У щоденникових записах Коля можна знайти детальний опис звичаїв і побуту місцевого населення, вигляду міст, сіл, будинків, ярмаркової торгівлі, освітніх закладів, природних умов. Автор не шкодував слів здивування і навіть захоплення від побаченого. Але як це відчитати? Що мандрівник, власне кажучи, хотів сказати? Якщо відійти від практики цитування фрагментів, які здаються приємними для національної гордості, але стосуються головно етнографічних практик українського населення (кухня, облаштування домівки тощо), то в Йоганна Ґеорґа Коля можна простежити три важливі тези: 1. Цивілізація рухається із Заходу на Схід; плацдармом для її просування є німецькі землі, а вплив може сягнути Наддніпрянщини: «По цей бік Одеру навряд чи можуть собі подумати, як гарно і толерантно живуть також по той бік Дніпра, особливо, якщо не вимагати, щоб все було таким, як у матері вдома, якщо звикнути переходити в чужий елемент, вміти брати участь у чужих радощах та досягати у всьому правильної сторони» (пасаж, що стосується відвідин Диканьки). 2. У зоні польсько- російського зіткнення на великій території розташований «малоруський» простір, який за певних умов може піднятися до історичного значення і стати чинником антиросійської політики: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатись, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього. Шов, де станеться тріщина, вже дуже чітко окреслився. Малороси є цілком своєрідним, дуже чисельним народом зі своєю власною мовою та своїми власними історичними спогадами». 3. Ключовим явищем історії України було козацтво, а ключовою подією - Полтавська битва 1709 року, яка не тільки призвела до підпорядкування України, а й відкрила для Росії можливість вторгнення в Європу; Коль порівнював наслідки цієї битви для українців з наслідками битви біля Білої гори для чехів 1620 року.
У 1840-1841 pp. подорож «європейською Росією» здійснив професор- природознавець Йоганн Генрих Блазіус (1809-1870). Свої враження від подорожі він описав у двотомовій праці «Подорож по європейській Росії у 1840 та
1841 роках», виданій у Брауншвейгу 1844 року. В межах України маршрут Бла- зіуса проліг Лівобережжям - він побував у Чернігові, Києві, Переяславі, Яго- тині, Пирятині, Лубнах, Кременчуці, Полтаві, Харкові. Упродовж усієї праці вчений постійно порівнює українське з російським: природу, ландшафт, вигляд полів, сіл, міст, будинків, побут, звичаї, їжу тощо, навіть спосіб уживання алкогольних напоїв. Блазіуса захоплювала насамперед глибина історичної
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ...
391
традиції краю, свідченням чого були архітектурні споруди (зокрема церкви), які вчений ретельно описував і замальовував, він відзначав музичність місцевого населення, здатність місцевих учених (на прикладі Харківського університету) до дотримання виваженого балансу між наслідуванням і оригінальністю. Усі порівняння Блазіуса були однозначно на користь українців. «Майже за всіма розумовими здібностями та у всіх відношеннях малорос є протилежністю до московіта. У малоросів живе ніжне, поетичне почуття, яке показує схильність присвячувати себе сентиментальній романтиці. У великороса відсутні будь-які сліди романтики у його світобаченні», - підсумовував мандрівник. Але цей висновок Блазіус робив задля важливішої думки: Малоросія є досяжною для західного цивілізаційного впливу. У записах Блазіуса захопливі враження поєднувалися з темою варварства («історія Софійської церкви є беззаперечним доказом того, що руські князі віддавна керувалися тільки своїм варварством і шиком, а релігія була тільки другорядним мотивом їхніх дій») і недоцивілізованості краю (наприклад, у новоствореному Київському університеті Блазіус бачив перевагу форми над змістом), браку модерної сільськогосподарської культури («У Європі важко знайти родючіші ділянки, ніж в Україні. Але жителі мало знають, що робити з цією багатою і родючою землею»). У Києві Блазіус зауважив гостре зіткнення польських і російських позицій.
У 1842-1843 pp. тривалу подорож до Росії здійснив німецький науковець- економіст Авґуст Гакстгаузен (1792-1866). Він відвідав, зокрема, Харківську, Катеринославську, Херсонську губернії, Крим, Одесу, Поділля, Волинь, Київщину й Чернігівщину. У тритомовій праці «Дослідження внутрішнього стану народного життя Росії, зокрема сільського устрою» Гакстгаузен охарактеризував різні сторони життя українського суспільства, звертаючи увагу на контрасти в побуті та психології між українцями й росіянами. Як противник партикуляризму автор вважав приєднання України до Росії актом історичної необхідності. Аналізуючи економічний потенціал Росії, науковець робив висновок про те, що основні великі області, з яких складається Росія, своїм взаємодоповнюючим виробництвом надають імперії такої потуги, що доти, поки вони залишатимуться у складі імперії, її перевагу не буде подолано. Зіставляючи міркування Коля, Блазіуса і Гакстгаузена від побаченого в Україні, ми можемо зауважити обмежений набір вражень та їхню подібність. Усі міркування зводилися до думки про Російську імперію як сильну політичну реальність на сході Європи, а водночас ставили російську потугу в залежність від контролю над Придніпровським регіоном. Німецькі дослідники створили досить розвинутий набір стереотипів, які виокремлювали (переважно в етнографічному сенсі) український простір, підкреслювали його самобутність, представляли його в привабливішому світлі порівняно з
392
ТЕМА 14
російським. Ці мандрівники майже не торкались у своїх щоденникових записах політичних питань, однак смисли, які вони закладали в міркування про минуле й теперішній стан регіону, створювали основу для їх політиза- ції - зокрема розгортання проектів майбутнього політичного устрою в Центральній і Східній Європі.
Спостереження німецьких науковців були використані в політичних контекстах у другій половині XIX ст. Історик Михайло Швагуляк так окреслив сутність німецького інтересу до України в той час: «Зацікавлення Україною, властиво її теренами, лежало як на лінії пошуку шляхів та засобів підриву військово-політичної потуги Росії, так і усвідомлення необхідності зайняти певну позицію в питанні можливого відродження Польської держави, до складу якої входили колись українські етнічні землі». Найперше такі міркування з’явилися під час так званої «Східної кризи» початку 1850-х років - політичного (згодом і військового) конфлікту між західними ліберальними державами і Росією стосовно майбутнього Османської імперії, однак тоді тривалого продовження вони не мали. Нове зацікавлення Україною в німецькій (а також австро-угорській) політичній думці почало формуватися під кінець 1880-х років, уже за умов об’єднаної Німеччини. Головною передумовою цього було значне погіршення російсько-німецьких відносин, піком якого стала болгарська криза 1887-1888 років. Тоді в німецькій політичній думці відновився інтерес до потенційних шляхів послаблення Російської імперії. У 1887 р. перший секретар посольства Німеччини в Санкт-Петербурзі, майбутній рейхсканцлер Бернгард фон Бюлов зауважив: «Ми повинні на багато років уперед зруйнувати економічні джерела Росії шляхом спустошення її чорноземних губерній (...) Нам необхідно, нарешті, відрізати Росію від обох її морів - Балтійського і Чорного, на яких базується її світова могутність». На шпальтах близьких до німецьких урядових кіл видань з’явилися статті на теми національних взаємин у Російській імперії та можливої перебудови Росії в разі її можливого воєнного конфлікту з іншими європейськими великими державами. Значення цих подій підносила та обставина, що їх у німецькій та зарубіжній громадській думці пов’язували з іменем рейхсканцлера Отто фон Бісмарка. Ідея позбавити Росію Причорномор’я і Прибалтики була співзвучна й поглядам керівництва австро-угорської дипломатії.
Особливо великий резонансу той час викликала стаття знаного німецького філософа Едуарда Гартмана «Росія в Європі», надрукована на початку 1888 р. в берлінському тижневику «Сучасність» («Gegenwart»). У публікації йшлося про національні проблеми Росії та її можливе майбутнє. Висновки автора в той час були цілком новими для європейської суспільно-політичної думки. Розмірковуючи над внутрішньою структурою Російської імперії, Гартман передбачав можливість її поділу та появи на теренах її європейської частини
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ... 393
окремих держав, що були б утворені за етнічно-національним принципом. Одним з головних наслідків таких змін мало стати відокремлення підросійської України та утворення в басейні Дніпра з українських і білоруських земель незалежної держави під протекторатом Австрії, яку Гартман називав Київським королівством. Засобом протидії російській експансії, згідно з міркуваннями автора, мало стати теж відродження Польської держави в етнічних межах. Услід за виходом статті Гартмана почала поширюватися чутка про причетність до її появи рейхсканцлера Німеччини Отто фон Бісмарка. Так чи інакше, а поява цієї статті не була випадковою: вона відображала погляди принаймні частини найвищого керівництва Німеччини. Що більше Європа наближалася до Першої світової війни, то виразніше німецьке й австро-угорське зовнішньополітичні відомства у своїх планах послаблення Російської імперії намагалися використати український та польський чинники, хоча й трактували їх суто інструментально. Залежно від характеру німецько-російських відносин інтерес у Берліні до українських земель як раптово з’являвся, так само раптово зникав. Попри прагматичне ставлення німецьких інтелектуалів і політиків до національних відносин у Східній Європі, вони окреслили контури «українського питання» як внутрішньоросійської реальності та потенційної міжнародної проблеми.
14.2. Французькі зацікавлення Україною: козакофільство, похід Наполеона на Росію 1812 року й віддалення України від Європи в уявленнях французьких еліт.
Проспер Меріме і Каміль Делямар
Уявлення французької еліти другої половини XVIII і XIX століття великою мірою визначали твори Вольтера (справжнє ім’я Марі Франсуа Аруе), французького письменника і філософа-просвітника. У письменника є два твори, в яких наявна українська тема: «Історія Карла XII» й «Історія Петра Великого». Вони з’явилися в середині XVIII ст. Часова відстань між названими працями - десять років. Найцікавіше те, що вони були написані з цілком відмінних позицій: перша - з прокозацької, промазепинської перспективи, а друга - з критикою Мазепи за «зрадництво» та виразними симпатія1 ми до політики й особи російського царя Петра І. На початках XIX ст. погляди французів на Україну визначали козацькі образи. Вони формувалися тривалий час. Показовим у цьому плані є «Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії» французького ди-
394
ТЕМА 14
пломата, історика, географа й економіста Жана-Бенуа Шерера (1741-1824). Книга вийшла друком у Парижі в 1788 р. Шерер у 1770-х роках був на російській службі в Петербурзі, згодом став аташе при французькому посольстві в Росії, у 1808-1824 pp. працював професором Тюбінґенського університету. Поняття «Україна» і «Малоросія» Шерер ототожнював, маючи на увазі територію Гетьманщини - Лівобережної України з Києвом. Він акцентував на волелюбності козаків, вказував на їхню роль у захисті Речі Посполитої та Московського царства від турків і татар, осуджував політику польського королівського та московського царського урядів, спрямовану на обмеження й остаточну ліквідацію козацьких вольностей. Українську тему Шерер використовував як аргумент нецивілізованості російського царизму. «Російський двір здивував Європу», - так Шерер прокоментував рішення російської влади запровадити кріпацтво на Лівобережжі в 1783 р. Він передбачав, що «Україна скоро підніметься з того стану залежності й приниження, в який вона потрапила в останні століття».
До походу Наполеона на Росію 1812 року уявлення французької військово- політичної еліти про Україну (з погляду французів - південно-західні території Російської імперії) будувалися на поєднанні річпосполитського і західного орієнтального дискурсу. Тривале перебування Правобережної України у складі Речі Посполитої давало урядовцям Наполеона підстави вважати, що місцеве населення просякнуте польським патріотизмом, а відтак готове до антиросій- ської акції. Готовність до повстання супроти російського гніту приписувалася й нащадкам українських козаків. Водночас, відповідно до дискурсу орієнталізму, французька суспільна еліта була переконана у відсталості й слабкості Російської імперії. Реальність виявилася зовсім іншою: нащадки козаків у переважній більшості стали у війні на бік російської влади, у середовищі козацьких старшинських родів, колись налаштованих на автономію Гетьманщини (досить згадати Василя Капніста), війна з Наполеоном спричинила вибух цілком імперського за своїм духом патріотизму, а відстала Російська імперія - цей, у переконаннях французів, «колос на глиняних ногах», - замість розвалитися, вийшла з війни переможницею. По суті, результати французько-російської війни 1812 року визначили сприйняття на Заході України як невіддільної від Росії території. Історик Вадим Ададуров пише: «(...) в добу наполеонівських війн ані в Малоросії, ані в пограничних регіонах Російської імперії тамтешнє населення не здатне було здійснити інший політичний вибір, аніж захищати свою належність до складу цієї імперії, ідентифікуватися з якою його змушувало підсвідоме неприйняття західної соціокультурної моделі. Для наших пращурів Наполеон був втіленням незрозумілого їхній уяві Заходу й уособленням зовсім небажаної ними, а отже агресивної, політики цього чужого “світу” щодо них. Таким чином, “Наполеоніда”, як метафора схильності населення
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ...
395
(принаймні суспільної еліти) південно-західних окраїн Росії до вибору, спрямованого в бік Європи, не була об’єктивною реальністю, а існувала метафізично, як постульована сторона дійсності, лише в уявленнях, проектах і частково в діях французького уряду. “Наполеоніда” вочевидь не існувала в уяві та планах мешканців цих земель, але через надзвичайні міжнародні обставини цю ефемериду було породжено до життя у численних нарративах інформаторів уряду Наполеона, які з різних причин прагнули відірвати від Росії її південно- західні окраїни. Саме завдяки старанням таких осіб “Наполеоніда” отримала конкретну локалізацію у просторовій площині (...)».
У XIX ст. Україна в уявленнях західних спостерігачів (зокрема французів) віддалялася від Європи. «Стару» Україну незмінно асоціювали з козацтвом, тоді як «нову», початки формування якої вже проглядалися, не помічали. Козацька тема, зокрема особа Богдана Хмельницького, цікавила й Проспера Меріме (1803-1870) - французького письменника та історика, радника Наполеона III. Меріме був автором праць «Українські козаки та їхні останні гетьмани» і «Богдан Хмельницький». Інформацію про Україну письменник черпав за посередництвом російських інтелектуалів - зокрема Івана Тургенева, з яким був у дружніх стосунках, - використовував праці російських і українських істориків (Миколи Карамзіна, Миколи Костомарова та ін.). У створеному ним образі, подібно до думки інших іноземців, співчуття поєднувалися з незнанням української дійсності. Прочитавши російською мовою (у перекладі Тургенева) книжку оповідань Марка Вовчка про долю жінки-кріпачки, Меріме вірив і не вірив у написане - Україна поставала в його уяві чимсь надто далеким: «Кольори в них (оповіданнях) такі темні, що картина відштовхує. Боюсь, що вона може бути правдива, але не хочеться вірити в її дійсність, і вона викликає більше жаху, ніж жалю» (зі статті «Між літературними й історичними портретами»). Українське козацтво Меріме бачив як суспільний феномен, який головною цінністю зробив для себе почуття свободи, письменник писав про тиск, який чинили на козацтво польська влада і шляхта, відзначав пригнічене становище простого народу (селянства). Водночас літератор волів розглядати козацтво і Богдана Хмельницького поза межами європейського цивілізованого простору - по суті, як віддалену в просторі екзотику. Меріме захоплювався лідерськими якостями Хмельницького - «виборного представника невеликої нації, оточеної могутніми сусідами», - і водночас вказував на його псевдопатріотизм. Дуже умовними були й симпатії письменника до простолюду - вкрай пригніченої і в той самий час варварської спільноти: «(...) Щоб здобути європейську славу, Хмельницький мусив мати хіба що менш варварський народ, а може, також легше для вимови ймення». Врешті-решт, сформована на уявленнях про вто¬
396
ТЕМА 14
ринність Східної Європи логіка повертала Меріме до думки про зв’язок між падінням Речі Посполитої й утратою козацької «незалежності», ніби проектуючи відрив Наддніпрянщини від Росії.
Симпатії французів до українців у XIX ст. віддзеркалювали напругу у французько-російських відносинах. Так було, наприклад, під час і після Східної (Кримської) війни. Французькі автори відновили тоді увагу до легендарної постаті Івана Мазепи, цікавилися літературно-науковим і громадсько-політичним рухом в Україні. У 1868 р. Каміль Делямар - управитель Французького банку, редактор часопису «Батьківщина» («La Patrie») і приятель імператора Наполеона III - видав брошуру «Множина замість однини». Публіцист доводив, що потрібно змінити назву кафедри слов’янської мови та літератури в Колеж де Франс на кафедру слов’янських мов і літератур. У переліку слов’янських народів Делямар називав і «рутенців», а збереження однини в назві кафедри вважав дією на користь російського панславізму. Після обговорення в Сенаті пропозиція Делямара була прийнята. Наступного року Делямар скерував до Сенату петицію з промовистою назвою «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією», де підкреслював національну самостійність українців стосовно до поляків і росіян. Змішування в громадській думці Заходу «рутенського» народу з російським Делямар пояснював «інтелектуальною плутаниною», визнаючи в такий спосіб визначальну роль уявлень у баченні східноєвропейського простору французькою інтелектуальною елітою (зокрема істориками). У 1870-х роках розпочалося французько-російське зближення, відтак зацікавлення французів Україною відчутно зменшилося. Така ситуація зберігалася до Першої світової війни. Французька політична й інтелектуальна еліта в той час цілковито потрапила під вплив проросійської течії. Був створений один з най- тривкіших міражів Росії (який, утім, мав політичне та економічне підґрунтя) - йшлося про французько-російський союз проти Німеччини, а також про російські позички. На початку XX ст. французьку громадську думку намагались інформувати про українські справи переважно українські емігранти. Серед видань найпомітнішими стали «Царизм та Україна» (1907 р.) Романа Сембратовича і «Національне пробудження українців» (1912 р.) Ярослава Федорчука. Щойно в 1912 р. у Франції з’явилися контури течії, прихильної до так званих недержавних народів. Тоді група інтелектуалів створила Центральне бюро національностей. Йоґо очолив журналіст Жан Пелісьє. Зусиллями цього Бюро засновано Союз національностей, перша конференція якого відбулася в Парижі 1915 року.
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ... 397
14.3. Україна очима англійців: господарський інтерес до українських територій, думка про «злиття» з Росією, руйнування ментальних кордонів у переддень Першої світової війни. Джордж Раффалович і Роберт Вільям Сітон-Вотсон
В Англії XIX століття Україна була майже невідомим краєм. Після хвилі зацікавлення Причорномор’ям, яке спостерігалося серед англійців наприкінці XVIII ст., українські території в англійських пізнавальних, економічних і політичних інтересах відійшли на задній план майже на століття. У 1772-1776 pp. у Лондоні вийшло у світ чотиритомове видання під назвою «Подорож по Голландії, Фландрії, Німеччині, Данії, Швеції, Лапландії, Росії, Україні й Польщі в роках 1768-1770» (згодом ця книга вийшла також французькою та німецькою мовами). Автором був англійський мандрівник Джозеф Маршалл. До України він приїхав з Москви, побував у Стародубі, Чернігові, Києві, Очакові. Головну увагу Маршалл зосередив на описі природних багатств, культури землеробства й особливостей сільськогосподарського виробництва, які він вважав дуже подібними і навіть досконалішими порівняно з англійською практикою обробітку землі. Позиція англійця відрізнялася від погляду французьких і німецьких мандрівників: «Сучасне українське покоління - це моральний і добре вихований цивілізований народ, українські селяни - найкращі хлібороби Російської імперії (...) Україна - найбагатша провінція Російської імперії (...)». Маршалл багато уваги приділив можливостям збільшення імпорту до Англії з України конопель і льону. Автор звертав увагу на відсутність в Англії інформації про Україну. Мандрівник пояснював це двома обставинами: неувагою до українських регіонів з боку офіційних осіб, які обмежуються російським поглядом і дуже застарілими уявленнями, а також географічним розташуванням України - вона містилася поза маршрутами англійських мандрівників.
Деякі відомості про Україну - зокрема Галичину - є у виданій Вільямом Коксом (1747-1828), англійським мандрівником та істориком, у 1784 р. в Лондоні тритомовій праці «Подорожі до Польщі, Росії, Швеції й Данії». Подорож Україною Вільям Кокс розпочав 1778 року з Галичини (Червоної Русі), мандруючи з Польщі. У його поле зору потрапили передусім природні багатства краю (ліс, поклади солі й нафти) і спосіб життя місцевого населення (сільськогосподарська праця, випас худоби). Згідно з даними Кокса, у Галичині в 1776 р проживало 2 млн 581 тис. осіб. У другому томі англійський мандрівник зосередився на описі Гетьманщини («Малоросії»). Найбільше Кокса
398
ТЕМА 14
цікавили соціально-економічні питання, зокрема кількість податного населення. Мандрівник намагався з’ясувати, наскільки можливості українських регіонів можуть бути придатними для торгівлі з Англією. Кокс повідомляв, що на українському Лівобережжі інтенсивно вирощують технічні культури - льон і коноплі, у яких неодмінно зацікавлені країни з морським флотом (для виготовлення полотна, з якого виробляли вітрила для кораблів; з прядива конопель виготовляли високоякісні канати для швартування кораблів). У подорожніх записах Кокса можна знайти тільки фрагментарні відомості про історичне минуле України, які, до того ж, сягали глибокої і втраченої давнини - часів Київської Русі.
Ще одним англійцем, який подорожував Україною і залишив спогади, був Едвард Даніель Кларк (1769-1822) - колекціонер рукописів і старо- житностей, пізніше професор мінералогії Кембриджського університету. У 1800-1801 pp. він здійснив подорож з Петербурга - через Москву, Слобожанщину, Кубань, Крим - до Одеси. Спостереження опублікував у книзі «Подорож до Росії, Татарського краю і Туреччини» (1812 p.). Мешканців України Кларк описував із симпатією, показував самобутність українського населення. Українські козацькі поселення захопили мандрівника своїм порядком і охайністю, а самі мешканці - запопадливістю і гостинністю. Кларк оцінював побачене крізь призму протиставлення вільного козацького укладу й політики російської влади, спрямованої на знищення козацької автономії. З властивою для будь-якого мандрівника ностальгією англієць шукав спільності зі своєю Батьківщиною. У цьому пориві йому здавалося, що «народ в Україні нагадує верховинців з Шотландії», а поселення, які відкривалися поглядові, переносили його уявою в Голландію або Норвегію. Не залишилися поза увагою Кларка руйнування і пограбування російським військом татарських міст у Криму. Зважаючи на вигідне географічне розташування для морської торгівлі, мандрівник пророкував велике майбутнє новим портовим містам: Херсону, Миколаєву, Одесі. Після Кларка англійці про Україну тривалий час не писали. Через географічну віддаленість Україна в уявленнях англійських інтелектуалів, підприємців і політиків фактично повністю у XIX ст. злилася з Росією.
Зацікавлення українським питанням у Великобританії відновилося щойно напередодні Першої світовоївійни. Активність українського руху в той час збіглася з тенденціями до руйнування попередніх ментальних кордонів. Глобалізація, що набирала обертів у європейському політичному просторі, залишала дедалі менше місця для так званих неісторичних народів. У 1912 р. в часописі «Час» («The Times») розгорілася дискусія навколо висловлювань Володимира Бобринського, голови «Галицко-русского благотворительного общества» в Петербурзі. У розпал цієї дискусії, яка відкрила британській громадськості «українське питання», у 1913 р. в Лондоні був створений Англо-український
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ... 399
комітет, до якого залучено відомих англійських публіцистів і політиків. У рамках діяльності комітету в 1914 р. вийшла у світ книга англійського публіциста Джорджа Раффаловича «Україна», у якій створення української держави розглядалось як «кінець Росії - не як наддержави, а як європейської загрози». Після цього «українське питання» потрапило в поле зору одного з провідних британських публіцистів Роберта Вільяма Сітона-Вотсона, фахівця з міжнародних відносин і Центральної Європи, який саме розпочинав в Англії видання «Європейського огляду» («The European Review») - часопису, присвяченого «малим» народам Європи. У травні-червні 1914 р. англійські публіцисти стали гостями Шевченківського свята у Львові, де представляли перед галицькими українцями фактично весь західний світ (крім них, на святі були присутні представники чеського «Сокола»). Тут газетярі познайомилися з провідними українськими політиками, з якими вели розмови в руслі відстоюваної Р. Сітоном-Вотсоном концепції федералізації Габсбурзької монархії та створення в її межах союзу слов’янських народів.
14.4. Російське «відкриття» Галичини: від пізнавальних до політичних значень. Галичина у світлі ідеологеми «есеруськості». Михайло Погодін та Михайло Раєвський
Головним джерелом інформації російської громадськості про Галичину в першій половині XIX ст. були записки російських військовослужбовців, які брали участь у походах російської армії в Західну Європу в 1799-1849 pp. Показовими в цьому плані були публікації Федора Глінки «Письма рускаго офицера» (1815-1816 pp.), Володимира Броневського «Путешествіе отъ Трієста до Санктъ-Петербурга въ 1810 году» (1828 p.), Михайла Ліхутіна «Записки о походгь въ Венгрію вь 1849 году» (1875 p.). Деякі нотатки російських офіцерів, де було можна знайти враження від перебування в Галичині, виходили друком на сторінках тогочасних періодичних видань. До прикладу, в журналі «Москвитянинъ» у 1844 р. опубліковано анонімні «Отрывки изъ записокъ старика Суворовского ратника». Той самий текст під заголовком «Походъ въ Италію 1799 г.» умістив «Журналъ Министерства народнаго просвгьщенія». Деякі записки російських військових залишилися в рукописах, однак сам факт їх створення дає певне уявлення про бачення росіянами Галичини. Таким прикладом можуть бути «Записки о Галиціи 1846 года», написані Дмитром Сонцовим - ад’ютантом фельдмаршала Івана Паскевича (зберігаються у відділі рукописів Російської державної бібліотеки в Москві, з примітками Якова Головацького). Російські офіцери, описуючи Галичи-
400
ТЕМА 14
ну, акцентували переважно на бідності місцевого руського селянства, яку пов’язували зі свавіллям польської шляхти або діями австрійської влади. Що ближче до середини XIX ст., то частіше з’являлися вказівки на краще матеріальне становище галицького селянства порівняно зі становищем селян у Російській імперії. Причини цього вбачали (як Ліхутін) у політиці австрійського уряду, спрямованій на підтримку галицько-руського селянства як противаги польській шляхті.
Одночасно Галичина ставала об’єктом інтересу з боку російських науковців - потрапляла в їхнє поле зору насамперед як частина загальноруського простору, що могла бути учасником націєтворчих процесів на підставі спільної (давньоруської) історичної традиції, подібності мови, співзвучності етнонімів. Року 1822 у Східній Галичині під час наукової подорожі у слов’янські землі побував один із найактивніших діячів «Вільного товариства любителів російської словесності», близький до декабристських кіл Петро Кеппен, уродженець Харкова, згодом відомий російський статистик, географ і етнограф, академік Петербурзької (Імператорської) академії наук. Кеппен встановив контакти й налагодив обмін науковою інформацією з джерелознавства й мовознавства з українськими науковцями й діячами національного руху Іваном Лаврівським і Модестом Гриневецьким. Метою подорожі П. Кеппена було збирання матеріалів про «руську мову» й встановлення межі її поширення та використання в Галичині. Результатом цієї подорожі стали кілька інформаційних статей про значення Карпатської Русі для загальноруської географії, діалектології та історії, що спричинилися до ознайомлення російського вченого світу з цим регіоном. Зібраний дослідником мовознавчий матеріал, з одного боку, дав йому підстави для висновку про мовну спорідненість населення Східної Галичини саме з «малоросами», а з іншого - Кеппен зазначив і про наявність певних відмінностей, що назагал не давали змоги констатувати повну етнічну однорідність досліджуваного ареалу. З цього приводу автор праці писав: «Въ Бродахъ я забывалъ, что нахожусь за границей. На улицахъ всгь крестьяне говорили по малороссійски. Я легко ихъ понималъ, но они съ большею трудностію выразумп>ли то, что я старался имъ объяснить малороссшскимъ наргьчіемь». На підставі цього науковець доходив висновку про різницю (хоча й незначну), яка існує «между малороссийскимъ языкомъ и такъ называемымъ руснякскимъ». Трохи іншими були спостереження Андрія Глаголева, який відвідав Львів 1823 року, а пізніше (у 1837 р.) опублікував «Записки русского путешественника». Автор виступав з антинімецьких позицій, а з розмов із місцевими мешканцями він робив висновок, що «добрые Галичане еще не забыли, что они были нгькогда дп>тьми святой Руси и братья намъ по происхожденію, по языку и по вгьргь».
Значну роль у відкритті російськими інтелектуалами - а пізніше й політиками - Галичини відіграв у середині XIX ст. Михайло Погодін (1800-1875) -
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ...
401
професор російської історії в Московському університеті (1826-1844 pp.), академік Петербурзької (Імператорської) академії наук (від 1841 p.; відділення російської мови й літератури), редактор часописів «Московскій вгъстникъ» (1827-1830 pp.),«Москвитянинъ» (1841-1856 pp.). Уперше Погодін побував у Галичині в 1835 p., дорогою з Праги до Москви. У Львові він зустрівся з кількома іншими мандрівниками з Росії, науковцями і слов’янофілами Миколою Надєждіним, Петром Киреєвським, Дмитром Княжевичем. Разом вони оглянули памятки історії й архітектури - зокрема Свято-Онуфріївський монастир василіан. Після перших відвідин Погодіним Львова зав’язалося листування між ним і галицькими діячами, зокрема членом «Руської трійці» Іваном Вагилевичем. У листах порушувалися питання «руської» народної та літературної мови, книгодрукування, правопису. Помітною є антиполь- ська спрямованість цих листів. Погодін ще двічі відвідував Львів - у 1839 і
1842 роках. У той час він зав’язав листування і нарешті познайомився особисто зі ще одним представником «Руської трійці» - Іваном Головацьким, а також істориком Денисом Зубрицьким. Із цими знайомствами пов’язують важливий поштовх для розвитку в українському русі Галичини русофільської («москвофільської») течії, яка набрала найбільшого розмаху в 60-80-х роках
XIX ст. Водночас треба розуміти, що, як пише німецька дослідниця Анна- Вероніка Вендланд, «українці самотужки шукали контактів з Погодіним та його колегами з російських університетів, оскільки вже розпочали мислити в ширшому науковому контексті». Місцеві галицько-руські інтелектуали прагнули збільшити пізнавальні обшири, тоді як на перешкоді цьому стояли імперські заборони (від 1822 р. забороняли ввозити російську друковану продукцію до Австрії).
Уже під час перших відвідин Галичини Михайло Погодін зацікавився місцевими джерелами з точки зору можливості їх включення в загальноруську історію. Як представник історичної школи Миколи Карамзіна російський учений був переконаним прихильником об’єднання територій Давньоруської держави, до яких належала й Галичина. Природним інтегруючим чинником історик вважав прийняття слов’янськими народами російської мови як літературної та як засобу міжслов’янського спілкування. Водночас Погодін не заперечував потреби в розвитку на місцевому рівні мовно- культурної багатоманітності й розгортання всебічних досліджень у галузі історії й філології - навпаки, заохочував їх. Він визнавав етнографічні відмінності між «малоросами» й «великоросами», але не трактував їх як відмінності між двома самостійними народами. На основі вивчення історичних матеріалів і мовних практик на теренах України Погодін розвинув теорію, згідно з якою до татарської навали Подніпров’я було заселене «великоросами», а українці (вихідці з-під Карпат) почали заселятися над Дніпром тільки
402
ТЕМА 14
з XVI ст.; козаків історик уважав окремим слов’яно-тюркським плем’ям. Результати власних спостережень, а також матеріали листування з галицькими діячами М. Погодін поклав у основу двох доповідних записок, підготовлених для міністра народної освіти Росії Сергія Уварова (1839 і 1842 pp.). Автор переконував міністра в необхідності підтримки галицько-руської літератури, регіональних мовознавчих досліджень, надсилання російської літератури в Галичину, надання матеріальної допомоги галицьким літераторам і вченим. Ця програма конкретних заходів підпорядковувалася ширшій слов’янофільській концепції Погодіна. Він вважав, що Росія повинна брати активну участь у житті слов’янських народів, сприяти їх звільненню з-під західних впливів і очолити в підсумку зростання слов’янської цивілізації як противаги Заходу. Погодін робив наголос на антиавстрійських настроях слов’янських народів, прогнозував близький розпад монархії Габсбурґів і констатував наявність у слов’ян симпатій і надій на Росію.
У середині й другій половині XIX ст. образ Галичини в російській громадській і науковій думці набув виразно політичних значень. Галичину бачили як місце найгострішого зіткнення російсько-австрійських і російсько- польських інтересів. Важливу роль у формуванні нового ідейного клімату в Російській імперії відіграли слов’янофільські концепції про самобутній, відмінний від західноєвропейського шлях розвитку Росії, у руслі якого Наддніпрянщину (а з нею і Галичину) розглядали як джерело утвердження цієї самобутності та відмежування Росії від Заходу. Діяльну роль у формуванні образу Галичини серед російських офіційних кіл відігравав у той час Михайло Раєвський (1811-1884), один із провідних діячів слов’янофільства, у 1842-1884 pp. - священик російського посольства у Відні. Він був керівником віденського осередку російських слов’янофільських комітетів, виконував роль посередника у встановленні контактів між правлячими колами й науковими установами Російської імперії та громадсько-політичними діячами, науковими й культурно-освітніми установами слов’янських земель Австрії та Туреччини. Панславістські ідеї Раєвський жваво поширював серед галицько-української молоді, яка в той час навчалася у Відні. Іншим важливим чинником, який впливав на формування образу Галичини в Росії, було польське питання. Петербург непокоїло можливе використання Галичини як плацдарму для організації поляками чергового національного повстання. Це сприяло пошукові в самому галицькому суспільстві сил, здатних протистояти цьому в інтересах Росії. Політика російської влади й загалом громадська думка були спрямовані на підтримку в Галичині русофільських («москвофільських») настроїв, поширення ідей російського панславізму.
УКРАЇНА XIX СТОЛІТТЯ В УЯВЛЕННЯХ ЧУЖИНЦІВ... 403
Рекомендована література:
Ададуров В. «Наполеоніда» на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії XIX століття. - Львів, 2007.
Брицький П. П., Бочан П. О. Німці, французи і англійці про Україну та український народ у XVII-XIX століттях. - Чернівці, 2011.
Вендланд А. В. Русофіли Галичини. Українські консерватори між Австрією та Росією, 1848-1915 / Пер. з нім. X. Назаркевич; наук. ред. М. Мудрий. - Львів, 2015.
Вулф Л. Винайдення Східної Европи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва / Пер. з англ. С. Біленький, Т. Цимбал. - Київ, 2009.
Вьоллер Б. Галичина як проблема географічної інтеграції: місце коронного краю на ментальних картах у німецькій та австрійській географії XIX - початку
XX ст. // Ейдос: Альманах теорії та історії історичної науки (Київ). - 2011/2012.
- Вип. 6. - С. 269-287.
Захарчук О. М. Сучасна українська історіографія про ставлення Наполеона І до південно-західних окраїн Російської імперії в 1812 р.// Український історичний журнал (Київ). - 2014. - № 1. - С. 169-187.
Із австрійсько-німецької україніки 18-19 століть / Упоряд., пер., комент. Б. Гавришкова. - Львів, 2008.
Косик В. Франція та Україна. Становлення української дипломатії (березень 1917 - лютий 1918). - Львів, 2004.
Кураєв О. О. Український чинник у системі політичних інтересів Відня та Берліна (1843-1914) // Український історичний журнал (Київ). - 2006. - № 1. - С. 43-61.
Луняк Є. М. «Історія козаків» Шарля-Луї Лезюра (1814) в контексті козацьких зацікавлень у наполеонівській Франції // Проблеми історії України XIX - початку XX ст. (Київ). - 2013. - Вип. 21. - С. 234-250.
Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). - Санкт-Петербург, 2000 (2-ге вид., доповн.: Украинский вопрос в Российской империи. - Киев, 2013).
Панчук І. І. Історія України очима іноземців: Довідник-хрестоматія. - Тернопіль, 2011.
Патер І. Українські землі в планах Центральних держав і Антанти напередодні Першої світової війни // Новітня доба (Львів). - 2013. - Вип. 1. - С. 19-41.
Середа О. Англійські зв’язки львівських українців напередодні Першої світової війни // Львів: місто - суспільство - культура. Збірник наук, праць. - Львів, 1999. - Т. З / За ред. М. Мудрого. - С. 431-452. - (Вісник Львів, ун-ту. Серія істор. Спец. вип.).
Сирота Р. Роберт Вільям Сітон-Вотсон і зародження українофільського руху у Великобританії на початку XX століття // Україна: культурна спадщина, на¬
404
ТЕМА 14
ціональна свідомість, державність (Львів). - Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Феодосія Стеблія. - 2001. - С. 506-528.
Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у XIX столітті). - Львів, 2003.
Швагуляк М. «Східна криза» і зовнішньополітичні альтернативи Пруссії: українські «пунктири» (1853-1854) // Швагуляк М. Історичні студії: Українці на роздоріжжях та крутих поворотах історії (друга половина XIX - перша половина XX ст.). - Львів, 2013. - С. 594-614.
Швагуляк М. Бісмарк і українське питання // Швагуляк М. Історичні студії: Українці на роздоріжжях та крутих поворотах історії (друга половина XIX - перша половина XX ст.). - Львів, 2013. - С. 615-642.
Контрольні завдання:
1. Назвіть німецьких, французьких, англійських, російських мандрівників (зокрема науковців), які відвідували Україну наприкінці XVIII і впродовж XIX ст. Якими були їхні мотиви для подорожей в українські регіони?
2. Визначте спільне й відмінне в описах України німецьких, французьких, англійських та російських мандрівників і науковців кінця XVIII - XIX ст. Охарактеризуйте образ України на тогочасних європейських ментальних картах.
3. Простежте, як змінювались уявлення чужинців про Україну протягом XIX ст. Встановіть зв’язки залежності між історичними процесами й пізнавальним інтересом іноземців до України.
4. Проаналізуйте способи перетворення науково-оглядових описів України, створених мандрівниками і вченими - істориками, філологами чи економістами, - на політичні уявлення, які в певний час почали визначати політику великих держав у Центрально-Східній Європі.
5. Поміркуйте, чи зовнішні уявлення про Україну можна вважати частиною українського «національного відродження» XIX століття. Якщо так, то як саме вони були пов’язані з проекцією майбутньою історичного розвитку України?
Післямова
Пропонований навчальний курс є тільки одним зі способів представити, скориставшись висловом історика Івана Лисяка-Рудницького, «українське XIX століття». Насамперед це - національний наратив, центром якого є етнічна спільнота. Водночас автори прагнули описати національну історію, наголосивши на багатоманітності її вимірів та змінності. У посібнику йдеться, з одного боку, про тяглість української історії, а з іншого - про те, що в XIX ст. поставала таки нова, модерна Україна, яка мала помітні відмінності від України «старої». Іншою важливою думкою, на якій засновано посібник, є твердження про взаємодію між внутрішніми і зовнішніми образами Русі/України. Адже історією України є не тільки те, що думали про себе самі українці, а й те, як Україну і українців бачили ззовні, передусім з імперських столиць - Відня і Петербурга (і не тільки влада, а й громадськість), як бачили ті народи, які мешкали поряд/разом (поляки, росіяни, євреї, кримські татари), а відтак і віддалені чужинці - німці, французи, англійці чи інші, які з’являлися на теренах України як мандрівники, науковці чи підприємці.
Найчастіше в контексті історії України дев’ятнадцятого століття виникає питання про чинники, які забезпечили цілість українського простору. Упродовж XIX ст. відбулося поєднання назви «Україна» з територією, яку сьогодні називаємо Україною; поняття «Україна» стало політичним. Це був результат складних зусиль кількох поколінь тогочасних інтелектуалів. Хоч яким би загадковим здавався механізм, що забезпечив усупереч імперським поділам цілість українського етносу та його перетворення на модерну націю, він має, як здається, цілком раціональне пояснення. Це пояснення міститься у сфері ідей, які опановували тогочасні уми, формуючи надії і даючи віру в можливість їх реалізації. Хай там як, а новочасна Україна своєю цілістю завдячує насамперед освіті, знанням та уяві спочатку відносно невеликого кола патріотів-романтиків. Посібник акцентує увагу на тому, що націоналізм XIX століття був насамперед інтелектуальним рухом.
У XIX ст. український етнос виявив спроможність самооновлюватися, що проявилось у поступовому зміщенні акцентів від зовнішніх мовно-
406
ПІСЛЯМОВА
етнографічних ознак до усвідомлення провідної ролі індивідуального почуття національної належності. Дев’ятнадцяте століття можна означити як століття емансипації, тобто вивільнення з-під давніх залежностей усіх верств суспільства і формування нових сил. Цілком новою соціальною верствою, яка сформувалась у XIX ст., була інтелігенція, яка, шукаючи ідейно-світоглядні орієнтири, взяла на себе функцію «служіння народу». Саме діяльність інтелігенції спричинила докорінні соціальні та ментальні трансформації. Найбільші зміни стосувалися селянства. Врешті-решт селяни стали основою модерної нації як спільноти рівних співгромадян, а Україна впродовж XIX ст. пройшла шлях, як пишуть історики, «із селян - у націю».
Доречно поставити й таке запитання: як історія України співвідноситься з іншими національними історіями і як вона виглядає в розрізі так званої нової історії, коли за основу суджень про минуле беруть не так діяльність політичних, економічних чи культурних інституцій, як самопочування людини? Шукаючи відповідь на це запитання, очевидно, треба мати на увазі, що дев’ятнадцяте століття в історії України минуло у творенні сучасної української національної свідомості й водночас деконструкції російської та річпосполитської версій історії. Територія України була й тереном формування інших націоналізмів. Стосовно людського виміру історії XIX століття, то він наявний у всьому, бо немає чіткої межі між такими категоріями, як «економічне», «політичне», «ідеологічне», «культурне». Всі вони є частинами «соціального», які тісно переплітались і взаємодіяли. З уміщених у посібнику текстів ясно випливає, що в XIX ст., поряд з формуванням стереотипних національних уявлень про «себе» й «інших», не бракувало фактів співпраці, допомоги й солідарності.
Окремо слід сказати про роль літераторів та істориків у творенні модерної України. У XIX ст. ця роль була чи не визначальною. Літературні твори та історичні наративи стали новітнім способом організації не тільки культурного, а й соціального, політичного, територіального просторів. Загальна секуляризація суспільства відкривала перед письменниками, поетами й істориками XIX ст. необмежені обшири для боротьби за уми й погляди людей. Історія та література давали людині змогу усвідомити свою вартісність у часі та просторі - людина ставала дійовою особою історії, здатною перетворювати світ. Історики й літератори виступали як націєтворці, нерідко перетинаючи межу між писанням і творенням історії; вони постачали історичний матеріал, створювали художні образи майбутнього і водночас брали безпосередню участь у національних рухах; типовим для того часу було явище, коли в одній людині поєднувався науковець-історик чи письменник і національний патріот, який займався практичною роботою щодо поширення й утвердження національної свідомості.
ПІСЛЯМОВА
407
Хоча автори посібника намагались охопити різні аспекти історії «довгого» XIX століття, це видання є навчальним посібником (сукупністю тем-лекцій) з усіма властивими йому обмеженнями і недоліками. Воно може задовольнити пізнавальний інтерес до історії України XIX століття, визначити проблематику, окреслити подієву та ідейну канву тогочасних історичних явищ і процесів, вказати на найбільш актуальну літературу за темами, але все ж треба розуміти, що сторінки посібника не є місцем для широких наукових дискусій. Посібник тільки відкриває до них шлях. Отож, що залишилося поза посібником? Насамперед жіноча історія, історія повсякденності, локальна історія (зокрема життя людини поза національною проблематикою), громадська самодіяльність (від господарських до культурних ініціатив). Це - ті теми, які ще чекають на ґрунтовні дослідження, а відтак і на місце в підручниках.
Навряд чи є потреба в післямові до посібника наново повторювати твердження, які вплетені в тексти лекцій. Підсумовуючи, хотілось би звернути увагу на питання, які не мають (і вочевидь не можуть мати) однозначних відповідей, бо належать радше до сфери світогляду, людських цінностей чи навіть життєвої інтуїції. Будь-яке історичне узагальнення є умовним - хоча б тому, що з’являється в контекстах нинішнього часу. Доводиться сподіватися, що сучасний Читач (а ним може бути як особа, яка вивчає історію фахово, так і та, якою керує звичайний пізнавальний інтерес до минулого) добре розуміє, що історія може і повинна мати багато точок доступу. Тому цей посібник не є ані історією «звитяг», ані історією «втрат». Він дає можливість (хоча й не змушує) побачити себе в історії кожному: селянинові, землевласникові, підприємцеві чи інтелігентові, бідному чи багатому, і не тільки українцеві, а й представникові будь-якого іншого народу, предки якого віддавна жили поряд /разом з українцями чи яких життєві шляхи привели в Україну вже в новітні часи.
Дев’ятнадцяте століття стрімко віддаляється від теперішнього часу. Воно опинилося далеко поза межами родинної пам’яті й навіть у пам’яті історичній вже не є минулим століттям. З періодом Російської імперії та Австро- Угорської монархії мешканців сучасної України якоюсь мірою ще пов’язують література та архітектура, але вже не люди, не людські долі. Історія XIX століття повністю переміщається в академічну площину з усіма притаманними для неї стереотипними уявленнями та узагальненнями. Дедалі частіше її трактують у термінах розриву з теперішнім. Логіка історієписання, а також загальна політична ситуація дають підстави припускати, що в найближчій перспективі історична свідомість українців (та й не тільки українців) буде формуватися насамперед через покликання на конфліктні й трагічні сторінки історії XX століття. Дев’ятнадцяте століття стає століттям миру в тіні майбутніх війн століття двадцятого.
Навчальне видання
Олена Аркуша, Костянтин Кондратюк, Мар’ян Мудрий, Олексій Сухий
Час народів Історія України XIX століття
За загальною редакцією Мар’яна Мудрого
Літературний редактор Ірина Новіцька
Обкладинка Анни Ладик
Комп ’ютерна верстка Андрія Василіва
Видавництво «Літопис»
79007 м. Львів вул. Костюшка, 2, тел./факс (032) 2553431 litopys@ukr.net www.litopys.lviv.ua http://facebook.com/litopys.lviv
Свідоцтво про державну реєстрацію: серія ДК № 426 від 19.04.2001
Формат 70x100 Ч16 Гарнітура Minion Pro Папір офсетний Офсетний друк
Витяги з рецензій:
«Не буде перебільшенням сказати, що навчальний посібник з історії України XIX століття є не тільки на часі, а й довгоочікуваний. (...) Аби підготувати зрілий наратив історії України, автори відмовилися від старих концептуальних підходів і запропонували студентам справді новий, цікавий, а подекуди й захоплюючий посібник, за яким ті з інтересом будуть вивчати минуле своєї Батьківщини»
(доктор історичних наук, професор Валентина Шандра).
«Структурні елементи посібника перебувають між собою у логічному зв'язку й розташовані так, що в сукупності дають цілісну картину становлення модерної України. (...) Підготовлений авторським колективом кафедри новітньої історії України Львівського національного університету імені Івана Франка посібник є оригінальним, створеним на основі сучасних методологічних підходів та ідей до вивчення „довгого українського XIX століття". Його публікація стане помітним явищем в українській історичній дидактиці загалом і вивчення історії XIX століття зокрема»
(доктор історичних наук, професор Юрій Волошин).
«В основу змістового наповнення посібника покладено тематично-хронологічний принцип, з урахуванням того, що українське суспільство в XIX столітті існувало не в ізольованому просторі, а в тісній взаємодії з іншими етносами. Це і є характерною ознакою рецензованої праці, що вигідно відрізняє її від інших навчальних посібників. (...) Рецензований посібник має чітко виражений новаторський характер»
(доктор історичних наук, професор Ігор Райківський).
НБ ПНУС
І
805961
789668
853623
На обкладинці - репродукція картини Миколи Пимоненка «Вечоріє» (1900)