Автор: Татаринов К.А. Марисова І.В. Гончар О.Д. Кузьмович Л.Г.
Теги: зоологія позакласне читання
Год: 1964
Текст
ІХРЕСТОПЛПЯ
З ЗООЛОГИ
У порядкували:
І. В. МАРИСОВА,
К. А. ТАТАРИНОВ,
О. Д. ГОНЧАР,
Л. Г. КУЗЬМОВИЧ.
ДЕРЖАВНЕ
УЧБОВО-ПЕДАГОГІЧНЕ ВИДАВНИЦТВО
♦РАДЯНСЬКА ШКОЛА»
КИЇВ —1964
59(075)
Х91
«Хрестоматія з зоології» — це книга для поза-
класного читання, в якій подано матеріали про без-
хребетних і хребетних тварин, що допоможуть учням
VI—VII класів у вивченні зоології. Особливу увагу
приділено матеріалу, який недостатньо висвітлений
у шкільному підручнику з зоології (біологія різних
тварин і їх народногосподарське значення).
До «Хрестоматії» включено уривки з наукових
праць, науково-популярної та художньої літератури.
«Хрестоматію з зоології» упорядкували виклада-
чі каферди зоології Кременецького державного педа-
гогічного інституту: розділ «Безхребетні тварини»,
крім підрозділу «Членистоногі», упорядкував аси-
стент Л. Г. Кузьмович, підрозділ «Членистоногі» —
кандидат педагогічних наук О. Д. Гончар, кандидат
біологічних наук І. В. Марисова упорядкувала роз-
діл «Хребетні тварини», крім підрозділу «Ссавці»,
який підготував кандидат біологічних наук К. А. Та-
таринов. Він же написав «Вступ».
ВСТУП
Досить глянути на карту СРСР, щоб склалось уявлення про велич
дорогої Вітчизни. Від похмурих гір Кольського півострова до вогне-
дишної Ключевської сопки на Камчатці, від вічнозеленого Батумі до
молодого міста Норільська розкинулись її неосяжні простори.
Могутню промисловість, багаті корисні копалини, величезні запа-
си гідроенергії, будівельних матеріалів, родючі землі, чудову при-
роду має наша Батьківщина. Не лише окремі її куточки на Кавказі,
у Карпатах, Прибалтиці, на Уралі та в Середній Азії привертають
увагу і мають світову славу. Колосальні території на півдні і півночі,
заході й сході, цілі ландшафти є гордістю нашої держави, усього ра-
дянського народу.
Людство зобов’язане природі своїм існуванням. Природа — наш
найвірніший друг.
У творах одного із знавців тварин і рослин Радянського Союзу
письменника М. М. Пришвіна є такий афоризм: «Охороняти при-
роду — значить охороняти Батьківщину». Глибокі знання природи
необхідні для розумного і бережливого використання її багатств.
Постійно цікавляться навколишнім світом юні дослідники при-
роди — піонери і школярі. Мільйони юнаків і дівчат допитливо ви-
вчають тваринний і рослинний світ. На першому етапі ознайомлення
з органічною природою — мікроорганізмами, рослинами, тварина-
ми — здається, що рослин більше, ніж тварин, що рослинний світ
різноманітніший, ніж тваринний. Таке враження складається тому,
а
що тварини рухливі і дослідник натрапляє на них рідше, ніж на рос-
лини. Насправді ж видів тварин більше, ніж рослин. Якщо на нашій
планеті тепер відомо понад 300 тисяч видів рослин, то тварин —
близько 1,5 мільйона, тобто в п’ять раз більше. Тварини (від одно-
клітинної амеби до багатотонного кита) існують скрізь. У дрімучих
лісах, на запашних луках, у неосяжних водних просторах, високо в
горах, за полярним колом, на полюсі і в глибині землі зустрічаються
найрізноманітніші тварини.
Звідки взялась ця різноманітність організмів? Як і коли вони ви-
никли? Яких тварин більше, яких менше і чому? Над цими та інши-
ми питаннями замислюються люди різного віку з давніх-давен. На-
віть тепер, коли міжпланетні ракети прокладають шлях у космос,
коли радянські кораблі з першими космонавтами облетіли Землю і
повернулись на неї, ці питання продовжують бути в центрі уваги су-
часної біологічної науки.
Зрозуміло, що чим нижчий був рівень культури людини, тим мен-
ше вона знала про явища природи, зокрема про виникнення різно-
манітних видів тварин і рослин. Уявлення, які на зорі людського
суспільства були фантастичними, згодом дали початок тій чи іншій
релігії, бо «...всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відобра-
женням у головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в
їх повсякденному житті,— відображенням, в якому земні сили наби-
рають форми неземних» Ч
Чимало юнаків і дівчат знають твір Ернста Гленвіля «Нгоньяма
желтогривьій». Талановитий дослідник розповідає, як в африканських
народів виникала віра в духів, бога. Героями твору є негр Махамба і
молодий лев Нгоньяма. Обидва вони полювали, але перший — вдень,
а другий — вночі. Нгоньяма надавав перевагу нічному полюванню, а
забобонний Махамба лякався ночі, яка, на його думку, була сповнена
привидами і злими духами.
«Людина в темноті не бачить, і ця безпорадність породила в ній
боязнь темряви. Ніч вселяє людині страх, а із страху народжуються
забобони. Із заходом сонця хижі звірі знов набувають давно втрачену
владу над людиною. Коли холодні зорі виблискують над завмерлою
землею, виття вовчої зграї змушує людей зачиняти двері... Коли ніч-
ний вітер пробігає по джунглях, глухе гарчання мисливця-тигра за-
кликає людину мовчати. Людина бачить погано, слух її притуплений,
почуття нюху не розвинуте; у темряві вона не знає, з якого боку
загрожує їй небезпека. Коли вночі лунає гарчання ягуара, рев лео-
парда, ричання ведмедя, людина визнає свою безпорадність і ховаєть-
ся за стінами хати або захищає себе кільцем вогнищ і рушничними
пострілами.
1 Ф. Е н ге л ьс, Анти-Дюрінг, Держполітвидав УРСР, 1953, стор. 269.
А
Махамбі, досвідченому слідопиту, доводилося працювати ночами,
якщо вождь крааля 1 змушував його вночі висліджувати здобич або
розставляти пастки. А ніч для забобонного Махамби була сповнена
потворами і привидами. Щоб подолати жах, він напружував всю свою
волю, проявляючи при цьому справжню мужність».
З наведеного уривка видно, що фізична слабкість і відносна не-
досконалість органів чуття у людини були основними причинами, які
викликали в минулому, а у відсталих народів ще й тепер, сліпу віру
в якісь надприродні сили, віру в бога. Якщо раніше для «задобрен-
ня» злого духа або покликання доброго духа робили жертвоприно-
шення, то зараз усі знають, що ніяких духів немає, вони зникли ра-
зом з появою глибоких знань і матеріалістичного розуміння навко-
лишньої природи.
Різноманітність видів тварин також пояснювали волею якоїсь
надприродної істоти. Видатний англійський натураліст Чарлз Дар-
він у середині минулого століття переконливо довів, що вся різно-
манітність тварин, а також рослин є результатом довготривалого
історичного розвитку живої природи, який називають еволюцією.
Різні види тварин і рослин виникли на певному етапі розвитку жит-
тя від порівняно невеликої кількості первісних організмів внаслі-
док їх мінливості, яка також спричинена змінами умов навколиш-
нього світу.
У найдавніші часи історії нашої планети суші майже не було.
Життя зародилось у морі. Але потім, у результаті підняття земної
кори над поверхнею океанів, почали з’являтися ділянки суші —
материки. Спочатку на них не було життя, але певні види прибе-
режних морських тварин почали виходити на сушу. Поступово деякі
з організмів пристосувались жити на суші. З часом змінювався
рельєф нашої планети, клімат, а в зв’язку з цим, пристосовуючись
до нових умов, змінювались тварини, виникали все нові й нові види.
Ті організми, які виявились непристосованими до нових умов, вими-
рали, безслідно зникали з поверхні землі. Про те, що вони колись
жили, ми довідуємось, роблячи розкопки і знаходячи їх рештки, від-
мінні від сучасних тварин.
Таким чином, різноманітність тварин і рослин пояснюється не
волею надприродної духовної сили, а пристосованістю істот до різно-
манітних умов життя. У наш час площа, яку займає суша, менша,
ніж площа світового океану. Однак порівняно з історичним мину-
лим вона набагато більша. Крім того, умови життя на суші значно
різноманітніші, ніж у воді. Тому видова різноманітність наземних
організмів, які заселяють різні кліматичні пояси земної кулі від по-
люса до екватора, більша, ніж морських видів. Так, червів існує
1 Крааль — селище.
5
25 тисяч видів, павукоподібних — 27 тисяч, комах — до 800 тисяч,
земноводних і плазунів — 6,5 тисяч, птахів — 10 тисяч і ссавців —
8 тисяч видів. З морських тварин налічують: губок — 5 тисяч видів,
кишечнопорожнинних — 9 тисяч, молюсків — понад 100 тисяч,
ракоподібних — 20 тисяч, голкошкірих — 5 тисяч і риб — 20 тисяч
видів. У сучасну епоху розвитку життя в морях переважають мо-
люски, ракоподібні і риби, а на суші — комахи і птахи. Всього
морських організмів налічують близько 160 тисяч видів, а наземних
майже мільйон, з них 90% становлять різні види комах.
Цікаво простежити, як поступово збільшувалась кількість відо-
мих людині видів тварин.
У III ст. до нашої ери Арістотель описав 450 видів тварин, а в
першій половині XVIII ст. Лінней вже знав їх близько 4 тисяч.
У першій половині XIX ст., коли особливо поширились знання
про найчисленніших безхребетних тварин, стало відомо 48 тисяч ви-
дів, на кінець XIX ст. було зареєстровано до 500 тисяч видів, а за
сучасними даними їх описано більше 1,5 мільйона.
Результати праці сучасних систематиків свідчать про те, що й
ця цифра ще далека від дійсної наявності видів тварин у природі,
оскільки ще недостатньо вивчено багато груп безхребетних тварин.
ТВАРИНИ
НАЙПРОСТІШІ
МІКРООРГАНІЗМИ
І ГОДІВЛЯ ТВАРИН
Інфузорії беруть... важливу участь у переробці кормової маси в
передшлунках, а тим самим — у фізіології живлення і обміну речо-
вин жуйних тварин. Біологія інфузорій, що їх можна легко спостері-
гати під мікроскопом, вивчена досить добре. Вони поїдають і пере-
робляють у своєму тілі різні кормові речовини, якими живиться їх
хазяїн...
Мікроорганізми передшлунків надзвичайно швидко розмножу-
ються і кількість їх при сприятливих умовах дуже велика. Напри-
клад, в одному мілілітрі вмісту рубця налічують до мільярда інфузо-
рій, які становлять близько 20 процентів ваги вмісту в переводі на
суху речовину. Маса всіх мікроорганізмів рубця містить значну
кількість білка, а також вуглеводів і жирів...
Коли зважити, яку величезну кількість бактерій та інфузорій
містить передшлунок — рубець і як швидко вони розмножуються,
то стане ясно, що мікроорганізми роблять ще одну і чи не
9
найбільшу послугу тварині: надходячи з кормовою масою в залози-
стий шлунок і кишки, вони перетравлюються там вже самі як цінні
поживні речовини.
З усього цього треба зробити висновок, що, створюючи кращі
умови розвитку і розмноження мікроорганізмів передшлунків, мож-
на досягти кращої перетравності і повнішого використання кормів,
підвищити продуктивність тварин.
С. 3. Гжицький, Мікроорганізми
і годівля тварин, журнал «Наука і
життя», 1955, № 7, стор. 24—25.
МАЛЯРІЯ
Малярія є одним із самих поширених захворювань людини і
зустрічається в усіх частинах світу. Північна межа поширення ма-
лярії доходить до 65° північної широти. В південній півкулі відомі
місцеві випадки зараження на малярію до 40° південної широти.
Особливо поширена малярія в тропічних країнах. Тут найчастіше
зустрічається тропічна малярія, яка характеризується найтяжчим
перебігом і найбільшою смертністю. В країнах з помірним кліматом
поширена чотириденна і особливо триденна малярія. Значення маля-
рії для тропічних країн найяскравіше виявляється на прикладі Ін-
дії. «Захворюваність на малярію в цій країні визначається коло-
сальною цифрою в 100 млн. чоловік; до цієї цифри необхідно до-
дати ще 25—75 млн. чоловік з іншими захворюваннями, що розви-
ваються на грунті малярії. Щорічна смертність безпосередньо від
малярії і від побічних з нею зв’язків уражає принаймні 2 млн. чоло-
вік... Малярія виявляє тяжкий вплив на фізичний розвиток дітей і
дорослих» (Є. Н. Павловський, 1946). Ця сумна картина малярійно-
го лиха в Індії залежить не так від природних умов, як від причин
соціального характеру, що склались в тій країні внаслідок пануван-
ня в ній англійського імперіалізму...
При зараженні людини плазмодієм триденної малярії присту-
пи повторюються через день, а при чотириденній — через два дні.
Далі, навіть без лікування, приступи з’являються все рідше, і ін-
тенсивність їх слабшає. Взимку приступи малярії спостерігаються
дуже рідко. Проте весною у багатьох хворих приступи відновлюють-
ся з новою силою і можуть повторюватись протягом всього літа.
Інвазія 1 і повороти хвороби (рецидиви) при триденній малярії три-
вають до 1,5 року, після чого людина звільняється від плазмодіїв.
При чотириденній малярії, яка зустрічається порівняно рідко, ін-
вазія може тривати протягом кількох років. Нарешті, при тропіч-
1 Інвазія — зараження, яке викликають тваринні організми.
10
ній малярії тривалість захворювання буває значно меншою і реци-
диви тільки в рідких випадках тривають понад 9—10 місяців. За-
хворювання на малярію протягом багатьох років підряд пояснюєть-
ся відсутністю у людини стійкого імунітету до повторних заражень.
Людина, що одужала від малярії, наступного року може знову за-
хворіти, якщо її укусить комар, уражений малярійним плазмодієм.
Гарячкові приступи починаються трясучим ознобом, іноді настіль-
ки сильним, що хворого підкидає на ліжку. При цьому малярик
відчуває сильний біль в голові і в кінцівках; пульс у нього приско-
рений, лице синюшне, кінцівки холодіють. Після ознобу, що триває
від 10—20 хвилин до 12 годин, хворий зігрівається, шкіра стає
гарячою і сухою, обличчя горить, температура різко підноситься,
дихання поверхневе і прискорене, пульс сповільнюється. В тяжких
випадках спостерігається втрата свідомості, марення. Через 1—12 го-
дин людина починає сильно потіти. В цей час температура швидко
падає, головний біль припиняється, і в скорому часі хворий почу-
ває себе гаразд. Характерним виявом малярії є збільшення селезін-
ки. Спостерігаються також різноманітні ураження інших внутріш-
ніх органів і нервової системи, розлади з боку шлунково-кишкового
тракту тощо.
О. П. Маркевич, Основи парази-
тології, «Радянська школа», К.,
1950, стор. 331—333.
БОРОТЬБА ПРОТИ МАЛЯРІЇ
Боротьба проти малярії провадиться в двох напрямках: із збуд-
ником хвороби, а також з перенощиком її — малярійним комаром.
Широко відомим засобом боротьби проти малярійного плазмодія є
хінін. Проте останнім часом почали застосовувати препарати, що да-
ють кращі наслідки. Так, в СРСР синтезований і виробляється акри-
хін, а також препарати хінолінового ряду та ще деякі. Лікування
хворих на малярію не лише позбавляє самого хворого від тих мук,
яких завдає йому малярійний плазмодій, а й зменшує поширеність
цієї хвороби...
Оскільки перенощиком малярії є малярійний комар, само собою
зрозуміло, що одним з напрямків боротьби з малярією є боротьба з
цією комахою. З давніх-давен в народі малярія має назву болотної
пропасниці, що пов’язане з особливим лютуванням її в болотистих
місцевостях. Чому саме вона була найбільш поширена в болотистих
місцевостях, довгий час було таємницею і розгадано лише в кінці
XIX ст. Виявлено, що перенощиком малярії від хворої людини до
здорової є комар, личинки якого розвиваються у стоячих водоймах.
Перенощик малярії АпорНеІез схожий на звичайного комара з роду
11
Малярійний комар.
Сиіеху але відрізняється від нього
більшою довжиною губних щупаль-
ців, темними цятками на крилах та
способом сідання на предмети, а са-
ме: у кулекса тіло розташовується
майже паралельно поверхні того пред-
мета, на якому він сів, тоді як тіло
анофелеса лежить під кутом (з під-
нятим черевцем). Можна відрізняти
також і личинку малярійного комара.
Одним із способів боротьби з маля-
рійним комаром є висушування боліт,
що дають притулок його личинкам,
або отруєння чи нафтування таких
водойм. Нафтування зводиться до пе-
ріодичного поливання водойм невели-
кою кількістю нафти, яка тонким шаром вкриває поверхню води і заліп-
лює дихальні отвори личинкам комара, які випливають на поверхню,
щоб дихати, від чого личинки гинуть. Останнім часом поширилась
думка, що суть нафтування зводиться не до цього. Якщо личинок ма-
лярійного комара помістити в наповнену водою колбу і опустити на
дно водойми, то личинки в колбі живуть досить довго, не дихаючи
вільним киснем. Це дає підставу вважати, що при заліплюванні диха-
лець нафтою вона обпікає дихальні ходи, і це прискорює смерть ли-
чинки.
Велике значення в боротьбі з малярійним комаром має також
обпилювання води отруйними
боротьба з дорослими кома-
рами на зимівлях обкурю-
ванням приміщень.
Одним із засобів бо-
ротьби з малярією є розве-
дення гамбузії, яка поїдає
личинок малярійного ко-
мара. Літні умови України
цілком придатні для життя
і розмноження цих рибок,
але ж зими в наших умовах
гамбузія не витримує. Тому
взимку їх утримують у спе-
ціальному басейні, а навес-
ні випускають у водойми,
які є вогнищами розмно-
ження малярійного кома-
ра. Проте дослідження по-
речовинами. Крім того, провадиться
Розвиток плазмодія триденної малярії.
12
казали, що можна підібрати холо-
достійкі форми гамбузій, які пере-
живатимуть в природних умовах і
зиму. Завдання виведення холо-
достійких форм гамбузій е одним
із завдань боротьби з малярією.
У капіталістичних країнах бо-
ротьбі з малярією не приділяють
уваги, бо експлуататорів не ціка-
вить стан здоров’я трудящих.
І навпаки, в СРСР, де Комуністич-
на партія і Радянський уряд по-
всякденно дбають про добробут І Гамбузії,
стан здоров’я радянських людей,
боротьба з малярією стала державною справою і поставлена на ви-
сокий рівень. У нашій країні організовано Центральний тропічний
інститут та периферійні інститути, велику сітку інших науково-
дослідних установ і малярійних станцій, виховано велику армію
кадрів спеціалістів по боротьбі з малярією. В СРСР працює завод
«Акрихін», який випускає достатню кількість засобів для боротьби з
хворобою. Зазначені заходи дали блискучі результати. Ряд малярій-
них вогнищ або зовсім знищено, або значно послаблено. Під час
Великої Вітчизняної війни на тимчасово окупованій фашистськими
недолюдками території, і зокрема на Україні, були знищені різні
установи та засоби по боротьбі з малярією, що спричинилося до по-
новлення старих вогнищ і значного поширення хвороби. Поряд з
успішною ліквідацією наслідків війни і дальшим розквітом народ-
ного господарства СРСР в нашій країні добились значних успіхів і
в цьому напрямі.
М. П. С а в ч у к, Зоологія безхре-
бетних, «Радянська школа», К.,
1954, стор. 73—74.
ЗНАЧЕННЯ НАЙПРОСТІШИХ У ЖИТТІ ЛЮДИНИ
Багато з найпростіших є небезпечними паразитами людини і
свійських тварин, як наприклад плазмодій, що є збудником маля-
рії, кров’яні споровики — збудники піроплазмозу — хвороби рогатої
худоби і коней. Серед джгутиконосців особливо небезпечні трипано-
зоми, які викликають в Африці «сонну хворобу» людини і «нагану» в
худоби, лейшманії, від яких людина захворює «східною виразкою»...
Проте найпростіші мають і інше, часто корисне значення. Зав-
дяки пристосованості прісноводних найпростіших до певних умов
життя, за наявністю тих або інших видів у водоймі можна визна-
чити властивість її води — забрудненість, кількість органічних
13
домішок, кислотність і т. д.; це важливо для практики при влашту-
ванні водопроводів і використанні вод з тією або іншою господарською
і санітарною метою. Найпростіші можуть бути корисними як знищу-
вачі патогенних 1 мікроорганізмів. Вони очищають стічні води і
фільтри від бактерій тифу, холери, дизентерії.
Є вказівки на те, що в грунті найпростіші знищують бактерії,
які спричиняють захворювання рослин. Грунтові найпростіші мо-
жуть виявляти різні впливи на грунт і процеси, які в ньому відбу-
ваються. Відомо, що в грунті при сприятливих умовах найпростіші
розвиваються у величезній кількості. Кількість амеб і джгутиконос-
ців в 1 г грунту досягає часто сотень тисяч і мільйонів. Якщо б зі-
брати всіх найпростіших з 1 га землі, їх вага дорівнювала б при-
близно одній тонні. Найпростіших найбільше в чорноземних грунтах.
Живлячись бактеріями, вони знищують їх і, перетравлюючи, пере-
творюють у розчинну органічну речовину, яка збагачує грунт. Але
в цей же час найпростіші зменшують чисельність не тільки шкід-
ливих мікробів, а й корисних, необхідних для родючості грунту.
Питання, який вплив переважає — корисний чи шкідливий, до цьо-
го часу вчені не розв’язали.
Залишки або відбитки черепашок корененіжок (форамініфер) і
радіолярій завдяки своєму мінеральному складу змогли зберегтися
з стародавніх геологічних епох. У різних шарах (відкладах) земної
кори геологи знаходять різних представників цих найпростіших;
форамініфер зручно використовувати для визначення віку шарів, що
має істотне значення для відшукання корисних копалин, наприклад
нафти. За складом видів форамініфер у різних горизонтах нафто-
вих шарів із значною точністю визначають їх нафтоносність. Тому
при геолого-нафтових інститутах у СРСР існують спеціальні лабора-
торії, які вивчають викопних корененіжок.
Залишки форамініфер утворюють корисні копалини. За багато-
мільйонну історію Землі на дні океану нагромаджувались відклади
мулу з незчисленною кількістю вапнякових черепашок відмерлих
форамініфер, які жили в товщі води і на дні океану. У деякі гео-
логічні епохи, наприклад в еоцені, ці найпростіші досягали такої
чисельності, що їх залишки утворили величезні відклади, які появи-
лися потім на поверхні Землі у вигляді гірської породи — «нумулі-
тового» вапняку (за назвою корененіжки їїиттиіііез), відомого в нас
у Криму, а також в Альпах та інших гірських системах. Крейда в
значній мірі складається з черепашок форамініфер. Ці вапнякові
породи використовують у нас як будівельні матеріали.
Беспозвоночньїе животньїе (строение
в связи с условиями жизни и зна-
чение их для человека), Изд-во
АПН РСФСР, 1955, стор. 88—89.
1 Патогенний — шкідливий.
МЕДУЗИ НАШИХ
ПІВДЕННИХ МОРІВ
Прозорий купол майже плоскої, як диск, медузи повільно про-
ходить біля скали. Через неї просвічуються каміння і водорості.
Часом купол стає зовсім невидимим, і тільки чотири матові блідо-
жовті підківки в його центрі і слабо звивисті збірчасті приротові
відростки пливуть у воді дивною чотирипелюстковою квіткою. Це
вушаста медуза-аурелія. Вона не обпікає при дотиканні, як інша
медуза Чорного моря — коренерот (пілема). Масивний дзвін корене-
рота зверху матовий, по краю має кобальтово-синю облямівку. З-під
купола звисають розкішні, ніби мереживні, оборки приротових при-
датків, 9 усіяних жалкими клітинами. Якщо вам... потрібно торкати
медузу, беріть її за верхню частину купола. Тоді вам не загрожує
небезпека опіку, який нагадує опік кропиви.
Іноді восени до берега прибиває безліч помутнілих напівмертвих
медуз. Вони слизистою масою гойдаються на мілкій воді і хвилі
15
викидають їх на берег. Таку картину ми спостерігали на Азовському
морі.
Щоб увійти у воду, у деяких бухтах потрібно було пересікати
триметрову смугу медуз. У той рік хвилі набивали величезну кіль-
кість пілем в ставні неводи. Рибалки вигрібали їх черпаками, але
риба... розбризкувала пекучий слиз, від якого горить обличчя і силь-
но запалюються очі... Я пробувала натирати аурелією обпечені коре-
неротом ділянки шкіри, і мені здавалося, що це допомагає... Най-
краще — не стикатися з коренеротом.
О. Ф. X л у д о в а, Волньї над нами,
Географгиз, М., 1960, стор. 49.
КОРАЛОВИЙ риф
Геккель майстерно описує кораловий риф біля аравійського бере-
га Червоного моря. Він вирушив з гавані Тора, де можна милувати-
ся прославленою пишністю індійських коралових обмілин.
«...У голубій глибині по суті все вкрите різнобарвними квітками,
і всі ці красиві квітки не що інше, як живі коралові тварини. По-
верхні великих обмілин, кожна діаметром 6—8 футів \ вкриті тися-
чами чарівних квіткових зірок. На розгалужених деревах і кущах
розміщені квітки одна біля одної. Великі барвисті квіткові чашечки
біля їх підніжжя — також корали. Навіть різнобарвний мох, який
заповнює проміжки між великими колоніями, при більш точному
дослідженні виявляється утвореним мільйонами дрібненьких корало-
вих тварин. І всю цю пишність квітів яскраве аравійське сонце освіт-
лює в кришталево прозорій воді несказанним блиском.
У цих чудових коралових садах... кишить найрізноманітніше
тваринне життя. Риби, найдивовижніших форм і кольорів, що ви-
лискують металічним блиском, виграють цілими зграями навколо
коралових чашечок, подібно до колібрі, які ширяють навколо чаше-
чок квіток тропічних рослин. Ще більш різноманітні й цікаві, ніж
риби, безхребетні тварини найрізноманітніших класів, які живуть
на коралових обмілинах. Гарні прозорі раки з групи креветок серед
коралових гілок. Багато червоних морських зірок, фіолетових зміє-
хвосток і чорних морських їжаків повзає по гілках коралових ку-
щів; нічого говорити вже про безліч барвистих двостулкових і чере-
воногих молюсків. Красиві черви з строкатим зябровим оперенням
виглядають з своїх трубок. А ось припливає густе скупчення ме-
дуз...
Можна було б подумати, що в цих чарівних кораловик гаях, де
кожна тварина являє собою квітку, панує мир. Але якщо уважніше
1 Фут — 0,3048 метра.
16
І. Морське дно:
1, 2, 3 - різні види актиній; 4 — кораловий щетинозуб; 5 — колонія коралів; 6 — офіура;
7 — каракатиця; 8 — морська зірка; 9 — морський їжак.
придивимося до цього різнобарвного руху, то скоро впевнимося, що
і тут увесь час лютує дика боротьба за існування, правда, часто
тиха і мовчазна, але не менш страхітлива і невблаганна. Значна
більшість живих істот, які розвиваються тут у величезній кількості,
постійно гине, щоб дати можливість існувати більш пристосованим.
Всюди чатує... небезпека. Щоб у цьому переконатися, досить нам
самим один раз пірнути. Швидко наважившись, ми стрибаємо через
борт і, оточені зеленим та голубим сяйвом, бачимо зовсім близько
всю пишність кольорів, якими забарвлені коралові обмілини. Але
скоро впевнюємося, що людина не може безкарно ходити серед
коралів, як серед пальм. Гострокінцеві зазублини кам’янистих ко-
ралів не дають нам ніде можливості безперешкодно зупинитись на
них. Ми вибираємо для зупинки вільне місце, вкрите піском. Але
морський їжак Оіасіета, що заховався в піску, встромляє нам у ногу
свої озброєні гачками голки завдовжки з фут. Дуже крихкі колюч-
ки розколюються в рані, і їх можна видалити, лише обережно вирі-
зуючи. Ми нахиляємося, щоб підняти чудову алмазно-зелену акти-
нію, яка, як нам здається, сидить між стулками черепашки мертво-
го гігантського молюска. Але зразу ж переконуємося, що зелене
тіло — не актинія, що це тіло живого молюска, якому належить
черепашка; якщо б ми по необережності схопили його, то руку
сильно поранили б стулки черепашки, які б закрились. Далі ми ро-
бимо спробу відламати красиву фіолетову гілку мадрепорового ко-
рала, але швидко відсмикуємо руку, бо її боляче ущипнув своєю
клешнею маленький краб Тгарегіа, який живе серед гілок. Ще гір-
ші наслідки при спробі відламати вогняний корал Міііерога, який
стоїть зовсім близько. Вже при легкому дотику мільйони мікроско-
пічних отруйних міхурців виливають свій вміст у нашу шкіру, і
рука горить, як при дотику до неї розжареного заліза. Так само
сильно обпікає й чудовий маленький гідроїдний поліп, що здається
зовсім невинним на перший погляд. Щоб не трапилось неприємного
зіткнення з скупченням пекучих медуз і щоб, можливо, навіть не
стати здобиччю нерідких тут акул, нам залишається тільки вистриб-
нути з води і вибратись на баркас».
Жизнь животньїх по А. 9. Б р е м у,
т. І, Учпедгиз, 1948, стор. 183—184.
ВОГНИКИ РАЙДУГИ
Охолоджені шари води приносять з собою безліч реброплавів.
Це прозорі кульки діаметром не більше сантиметра з двома довги-
ми щупальцями. У променях сонця реброплави спалахують райдуж-
ними вогнями; різноколірні іскри безперервно пробігають по ніж-
2 3-212
17
йому драглистому тілу тварини. Це сонячне світло заломлюється в
маленьких пластинчастих гребінчиках, які правильними рядами
покривають тіло реброплавів. Удари цих пластинок дають йому
можливість рухатись у воді. Іноді реброплавів так багато, що дово-
диться вже не маневрувати між ними, а прямо плисти крізь їх про-
зорий натовп... З потеплінням води реброплави зникають. Зрідка
тільки зустрінеш біля берега дві-три кульки, що іскряться.
О. Ф. X л у д о в а, Волині над нами,
стор. 115.
ЧЕРВИ
ПОСЛУГА дощових
ЧЕРВІВ РОСЛИНАМ
Чи варто звертати увагу на таку тварину, що риється десь у
землі? «Дощовий черв’як потрібний тільки рибалці»,— подумає де-
хто.
Якщо ж трохи ближче ознайомитися з діяльністю земляних
черв’яків, виявиться, що вони роблять велику послугу рослинам.
Живуть дощові черв’яки звичайно у всякому вологому грунті.
Вони весь час знаходяться під землею і тільки вночі та під час
дощу виповзають із своїх жител на поверхню за здобиччю.
Основну їх їжу становлять гниючі рештки рослин. У свої ходи
черв’яки затягують опале листя дерев, травинки, які перегнивають
і збагачують грунт на поживні для рослин речовини.
Більшу частину року черв’яки зайняті риттям. У землі вони
пересуваються досить швидко. У м’якому грунті черв’як просуває
загострений передній кінець тіла між частинками землі і за допомо-
гою мускулатури робить хід для всього тіла. Коли грунт твердий,
черв’як починає їсти землю і поволі просувається вперед. Проковт-
нуті частинки землі проходять через кишковий канал тварини і ви-
біляються на протилежному кінці тіла у вигляді тонких земля-
них шнурів. Таким чином черв’яки проникають вглиб землі до
2-х метрів.
Проходячи через кишковий канал, земля перетирається, дро-
биться і одержує всі властивості доброї ріллі. Якщо взяти тепер
до уваги величезну кількість дощових черв’яків, що живуть у зем-
лі, і врахувати їх щоденну, невпинну, дружну працю, то стане зро-
зумілим, яка величезна кількість землі розпушується ними.
Ось деякі підрахунки, що ілюструють цю корисну діяльність. На
одному квадратному метрі землі в середньому буває 10—15 дощо-
вих черв’яків. На площі в один гектар за рік вони пропускають
крізь себе до 40 тонн землі, а протягом 10 років виносять на по-
верхню землі шар грунту товщиною 4—5 сантиметрів. Так> подібно
до плуга, черв’яки обробляють землю, піднімаючи нижні шари на
поверхню.
Велика роль цих малопомітних тварин у збільшенні товщини
родючого грунтового шару. їх ходи сприяють також проникненню в
землю водц, повітря.
Діяльність дощових черв’яків має великий вплив на розвиток
рослин. Були зроблені цікаві досліди по «удобренню» полів цими
тваринами. Пересаджуючи черв’яків на дослідну ділянку, де до
того їх не було, вдалося підвищити врожайність хліба і городніх
культур на 50—100% без внесення добрив.
За багато мільйонів років до того, як людина винайшла плуг
для обробітку грунту, земля повсякчасно зорювалась і понині про-
довжує зорюватись маленьким черв’яком.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, «Молодь», 1952, стор.
64—65.
ВИПАДОК У ЛІКАРНІ
...До однієї з підмосковних лікарень прийшов пацієнт, який
скаржився на помутніння зору. Коли лікар освітив внутрішню ча-
стину хворого ока, хворий скрикнув від болю. І кожний раз, коли
око освітлювали пучком світла, пацієнт відчував біль. Виявилось,
і це було причиною втрати зору, що всередині очного яблука сиділа
фіна 1 свинячого солітера. Пучок світла, який спрямував лікар в
око, подразнював фіну, і вона висувала головку, що й було причи-
ною больових відчуттів пацієнта. Око довелося розрізати. Фіну ви-
далили, але зір був втрачений.
Жизнь животньїх по А. 3. Б р е м у,
т. І, стор. 249.
1 Фіна — личинка солітера.
20
НЕОЗБРОЄНИЙ ЦІП’ЯК,
АБО БИЧАЧИЙ СОЛІТЕР
Бичачий солітер досягає в довжи-
ну 10 м і більше. Цей черв’як набага-
то щільніший, ширший, сильніший і
рухливіший, ніж свинячий солітер.
Ці черв’яки добре відрізняються один
від одного, тому що сколекс 1 бичачо-
го солітера не має гачків і, отже, має
тільки чотири дуже сильні присоски.
Зрілі членики цього солітера також
добре відрізняються, тому що матка
має 15—25 бокових гілок з кожного
боку.
Поширення цього виду таке ж ве-
лике як і свинячого солітера... Вели-
ка рогата худоба є проміжним хазяї-
ної бичачого солітера. Тварини зара-
жуються онкосферами 1 2, яких розсіює
людина. В їх органах: у печінці, сер-
ці, легенях, у м’язах осідають фіни,
що розвиваються. Людина стає оста-
точним хазяїном, з’ївши яловичину,
Свинячий солітер.
заражену фінами...
Бичачий солітер спричинює сильне виснаження і недокрів’я, бо
його величезне тіло всисає багато поживних речовин, що є в тонкій
кишці людини, крім того, цей черв’як виділяє велику кількість отруй-
них продуктів обміну речовин, які шкідливо впливають на здоров’я
людини...
Бичачий солітер зустрічається частіше, ніж свинячий, вигнати його
також важче, але він, мабуть, менше небезпечний, тому що людина
в дуже рідких випадках може стати проміжним хазяїном цього пара-
зита.
Жизнь животньїх по А. 3. Б р е м у,
т. І, стор. 249—250.
1 Сколекс — головка солітера з органами прикріплення.
2 Онкосфера — личинка солітера, що виходить з яйця.
21
ЯК ЗАХВОРІВ ВІТЯ
На початку шкільних канікул мама сказала Віті, що він на все
літо поїде до дядька на село. Цієї поїздки Вітя давно вже чекав
з нетерпінням.
Ціле літо Вітя з двоюрідним братом Серьожею ласували то
полуницями, зриваючи їх прямо з грядок, то порічками і вишнями,
а іноді солодкою морквою, зеленим горошком або молоденькими
огірочками. Вдома Вітя звик до того, що мама, перед тим, як дати
йому їсти принесені з базару фрукти або ягоди, старанно мила їх,
але тут, коли Вітя сказав брату, що зірвані з грядок полуниці треба
було б помити перед їжею, Серьожа тільки розсміявся. А потім
Вітя звик і вже не звертав уваги на те, що разом з полуницями,
морквою або огірками на зубах рипів пісок.
За літо Вітя загорів, зміцнів і набрав у вазі.
Минула перша чверть навчального року, почалася друга. Загар
давно зійшов з Вітиного обличчя, він схуд, і вигляд у нього був
хворобливий. Заняття в школі давалися йому важко. Під час уро-
ків він не міг зосередитися і зрозуміти пояснення вчителя, а вечора-
ми 5у нього боліла голова, і це перешкоджало готувати домашні
завдання.
Причина всього цього з’ясувалася, коли Вітя якось помітив у
себе в калі довгого рожево-білого черв’яка довжиною з олівець.
Вітя дуже злякався і покликав маму, щоб показати їй черв’яка.
Вона поклала цього черв’яка в баночку, набрала трохи калу в сірни-
кову коробку і все це віднесла в поліклініку. В лабораторії поліклі-
ніки за призначенням лікаря зробили аналіз калу і виявили в ньому
яйця глиста-аскариди. Білий черв’як, якого помітив Вітя, виявився
аскаридою.
Що ж це за глист і яким чином заразився Вітя?
Аскарида, один з найбільш поширених глистів, живе в кишечни-
ку людини. Статевозріла самка аскариди відкладає в кишечнику
щодня по 240 тисяч і більше яєць, які разом з калом виходять на-
зовні. Яйце, яке тільки-но вийшло, ще не заразне для людини. Воно
стає заразним через один-два місяці, коли в ньому розів’ється ма-
ленький черв’ячок — личинка. Сприятливим середовищем для роз-
витку яєць є грунт у літні місяці.
Як же яйця глистів потрапляють у грунт?
Через відсутність в індивідуальному господарстві вбиральні
люди забруднюють калом грунт навколо житла або користуються
замість вбиральні хлівом для худоби, звідки змішаний з гноєм кал
викидається на город для удобрення грунту. Іноді буває і так, що
біля будинку є чиста, впорядкована вбиральня, але в міру напов-
нення вигрібної ями вміст її використовується для угноєння городу
і саду, як це зробив, наприклад, Вітин дядько.
22
З грунту яйця глистів можуть потрапити на різні овочі, ягоди і
городню зелень, особливо таку, що росте в землі або невисоко над
землею, як, наприклад, моркву, цибулю, огірки, помідори, салат,
полуниці та ін. Разом з овочами і ягодами, які вживаються в їжу
в сирому вигляді, яйця попадають в організм людини. Саме так і
заразився Вітя, коли їв прямо з грядок овочі і ягоди. Фрукти, які
ростуть високо над поверхнею землі, також можуть бути забрудне-
ні яйцями аскариди та інших глистів. Яйця глистів можуть попада-
ти на них разом з пилом або при зіткненні фруктів із землею під
час їх збирання.
Щоб людина заразилася на аскаридоз, яйце аскариди повинно
потрапити разом з їжею в кишечник людини, де з нього вилуплює-
ться крихітна личинка. Проникаючи крізь стінку кишки, личинка по-
трапляє в одну з кровоносних судин, що знаходиться там, і далі не-
сеться течією крові по кровоносних судинах, поки не попадає в ле-
генів Там личинка знову проникає крізь стінку кровоносної судини
в дихальні шляхи, викликаючи при цьому в місці проникнення
невелике вогнище запалення.
Якщо в легені попадає одночасно багато личинок, то в деяких
випадках, особливо у дітей, в цей період можна спостерігати під-
вищення температури, кашель з харкотинням і іноді висип на шкірі,
який свербить. Надалі личинки піднімаються вгору, при відкашлю-
ванні попадають у рот, звідки разом із слиною чи харкотинням про-
ковтуються і знову потрапляють у шлунок, а далі — знову в кишки,
де присмоктуються ротом до стінок кишок. Тільки здійснивши таку
«подорож», личинка продовжує свій ріст і перетворюється на до-
рослу аскариду.
Аскарида живе в кишечнику людини близько року, а потім уми-
рає і виходить разом з калом. В деяких випадках аскариди, будучи
у великій кількості в кишечнику, звиваються у щільний клубок і
закупорюють просвіт кишки, викликаючи тяжке захворювання —
непрохідність кишечника, при якому в більшості випадків хворого
може врятувати тільки операція.
Багато тяжких, часто смертельних ускладнень викликає схиль-
ність аскарид заповзати у вузькі отвори. Так, наприклад, аскариди
можуть заповзати в протоку, по якій з печінки в кишечник надхо-
дить жовч, і закупорювати її своїм тілом. Наслідком цього є сильні
свердлячі болі в правому передребер’ї і жовтяниця. Іноді аскариди
повзуть далі по цій протоці, розривають її стінку і проникають у
тканину печінки, що призводить до смерті людини. Таким же чином
аскариди можуть закупорювати і протоку підшлункової залози, що
викликає тяжке захворювання, яке здебільшого закінчується
смертю.
Дуже небезпечним для життя людини, особливо дітей, є випов-
23
зання аскарид під час сну людини по стравоходу вгоцу і проникнен-
ня їх у дихальні шляхи.
Що ж треба робити, щоб запобігти зараженню аскаридами?
Як ви вже знаєте, здебільшого яйця аскариди попадають в орга-
нізм людини з овочами, фруктами, ягодами і городньою зеленню,
які вживаються в їжу у сирому вигляді. Отже, щоб запобігти зара-
женню аскаридами, необхідно овочі, фрукти, ягоди та городню зе-
лень перед вживанням у їжу мити чистою водою, а ще краще обли-
вати окропом.
Якщо для угноєння землі використовують людський кал, то він
має бути заздалегідь знешкоджений від яєць глистів або шляхом
закладання його в компостні купи, де розвивається висока темпера-
тура, що вбиває яйця глистів, або з допомогою такого простого ме-
тоду: вигрібну яму вбиральні після її наповнення засипають, щіль-
но утрамбовують землею і залишають на рік, а вбиральню перено-
сять в інше місце.
При найменшій підозрі на зараження аскаридами треба зверну-
тися до лікаря за порадою і лікуванням.
Л. І. Б а р ч е н к о, Запобігання гли-
стяним хворобам, Держмедвидав
УРСР, К., 1957, стор. 4—7.
«ВИ ПОВИННІ ДОПОМОГТИ МЕНІ
ВИЛІКУВАТИ ВАШУ ДИТИНУ»
Лікар дитячого садка був занепокоєний тим, що маленького
Мишу не вдавалося вилікувати від глистів — гостриків.
Із розмови з матір’ю лікар з’ясував, що і вона, і батько Миші
давно вже помічали в себе в калі маленьких білих червів і, хоч
знали, що це глисти, але вважали їх незагрозливими і ніколи не лі-
кувалися.
«Найбільш імовірно,— сказав лікар,— що саме ви заразили
Мишу глистами, оскільки при цьому глистяному захворюванні хво-
ра людина може безпосередньо заражати людей, які її оточують.
Самка гострика виповзає із заднього проходу і відкладає на шкіру
тіла людини яйця. Здебільшого це відбувається вночі, коли людина
спить і м’язи заднього проходу трохи розслаблені.
В теплому ліжку яйця швидко визрівають і через шість годин,
тобто звичайно до ранку, в них з’являються личинки, і такі яйця
стають вже заразними для людини. Під час відкладання яєць гост-
рик повзає по шкірі навколо заднього проходу і поколює її гострим
заднім кінцем свого тіла, викликаючи сильне свербіння. Людина
звичайно не може утриматися від того, щоб не почухати свербляче
місце, і при цьому яйця гострика попадають на руки, а з них нерід-
24
ко в рот. Таким чином, людина сама себе знову заражає і в її ки-
шечнику з’являється все більша кількість гостриків.
Не дивно, що деякі люди роками не можуть позбутися цього
захворювання, незважаючи на те, що гострики живуть в організмі
людини тільки один місяць і якби людина сама себе знову не зара-
жала, то через місяць вона могла б позбутися гостриків без усякого
лікування.
Але, крім самих себе, хворі люди можуть заражати ще й членів
своєї сім’ї, адже частина яєць осипається на постільну білизну. Я ба-
чив сьогодні, як під час прибирання кімнати ви витрушували в кім-
наті простирадло. А з нього в повітря піднялися не тільки пил, а й
невидимі для ока легкі яйця гостриків. Разом з пилом вони можуть
осідати на будь-яку річ у кімнаті, наприклад на дитячі іграшки. Он,
дивіться, ваш Миша тягне в рот гумову ляльку. Заберіть швидше,
адже на ній можуть бути яйця гостриків. На буфеті у вас стоїть по-
суд, на столі фрукти, і на них теж могли попасти яйця гостриків.
Я розповім вам, що треба робити для того, щоб уберегти Мишу
від повторного зараження, а ви постарайтесь запам’ятати і точно
все виконувати. Ви повинні допомогти мені вилікувати вашу
дитину.
Насамперед необхідно перевірити всіх інших членів сім’ї на
зараженість гостриками і виявлених хворих лікувати. Крім того,
їм необхідно додержувати тих же запобіжних заходів, що й
Миші.
Увечері, перед тим як покласти Мишу в ліжко, його треба під-
мити теплою водою і злегка змазати вазеліном навколо заднього
проходу, а потім одягти йому трусики, які щільно прилягають до
тіла і застібаються, для того щоб він не забруднював руки яйцями
гостриків, розчісуючи сверблячі місця, і щоб яйця не висипалися
на постільну білизну. Вранці трусики треба зняти і випрасувати
гарячим утюгом або прокип’ятити, щоб вбити яйця гостриків, які
знаходяться на них. Дитину слід знову підмити і одягти чисті
трусики.
Якщо свербіння, яке викликають виповзаючі гострики, буде
дуже непокоїти хлопчика вночі, можна один раз на два-три дні
ставити йому на ніч клізму з невеликої кількості теплої кип’яченої
води, до якої можна додати половину чайної ложки соди на склян-
ку води. Завдяки цьому вимиються ті самки гостриків, які приготу-
валися виповзти із заднього проходу. Це дасть дитині можливість
спокійно провести ніч. Треба частіше купати і переодягати Мишу в
чистий одяг.
Якщо все це буде зроблено, легко буде повністю вилікувати
Мишу від глистів»..
Л. І. Барченко, Запобігання гли-
стяним хворобам, стор. 9—10.
25
ПРО ВОЛОСА
Повір’я про «живий волос» виникло у зв’язку з тим, що в озе-
рах, ставках і тихих заводях річок існує довгий і тонкий, як волос,
черв’як волосатик. Жорстке на дотик тіло черв’яка, його значна
довжина і темне забарвлення посилюють схожість з волосиною.
Черв’яка можна побачити, коли він пересувається зміястими ру-
хами по дну, а також коли він перебуває на одному місці, обвив-
шись навколо водяних рослин. Іноді декілька черв’яків звиваються
в один клубок.
У шкіру людини волосатик не всверд-
а. люється, а дуже рідкі випадки попадання во-
/ / \ \ лосатика в організм людини є наслідком ви-
| І \ \ па д нового проковтування його личинок з во-
\ \Д0Юв
АиД хА 3 відкладених самкою яєць вилуплюють-
[ \ ся ДУже Дрібні личинки, зовсім не схожі на
\ /у | дорослого черв’яка. Вони мають рухомий хо-
V \ хкі А , боток з трьома стилетами, за допомогою яких
\ К 1 личинки проникають в тіло комах або їх ли-
чинок, де з часом перетворюються в чер-
' в’яка. Ставши дорослим, черв’як розриває тіло
«хазяїна», покидає його і живе вільно у воді.
В СРСР відомо близько 15 видів волосатиків. Найбільшої довжи-
ни (до 1,5 метра) досягає гордіїв волосатик. Цю назву дав черв’яку
ще в XVIII столітті Лінней за схожість скрученого в клубок волоса-
тика з так званим «гордієвим вузлом». У старогрецькому міфі фрі-
гійський цар Гордій прив’язав ярмо до дишля колісниці надзви-
чайно заплутаним вузлом. За віщуванням оракула, людина, яка
розплутає цей вузол, мала стати володарем Азії. Олександр Маке-
донський просто розрубав вузол мечем.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
«Радянська школа», К., 1960,
стор. 123.
молюски
НАЗЕМНІ МОЛЮСКИ
Виноградний слимак знаходить придатні для себе місця існу-
вання не тільки у виноградниках, айв садах, у малозатінених, а
іноді і на відкритих місцях. День він проводить найчастіше, сховав-
шись у свою черепашку, і виходить живитися лише вночі. Основною
його їжею є зелені частини рослин, і в зв’язку з цим він завдає іно-
ді значної шкоди, об’їдаючи виноградну лозу...
З настанням осінніх холодів виноградний слимак готує собі зи-
мове сховище — викопує в землі ямку, в яку і залягає на зимову
сплячку. Ямку він викопує ногою, підошва якої щільно прилягає
до землі, роблячи сильні рухи, аналогічні рухам під час повзання.
Якщо грунт дуже твердий, слимак перекидається на спину і робить
такі самі рухи ногою, нагрібаючи на себе опале листя, яке і вико-
ристовує як прикриття. Закопавшись, слимак втягується в чере-
27
пашку і виділяє мантійним краєм зимову кришечку — епіфрагму,
що містить вапно. Зсередини виділяється потім ще друга кришечка
з твердіючого слизу з пористим включенням — «віконцем», що роз-
міщене проти дихального отвору. Слимак впадає в заціпеніння, але
обмін речовин в його тілі не припиняється, хоч і здійснюється дуже
повільно. Кількість серцевих пульсацій знижується до одного скоро-
чення на хвилину. Навесні, перед поверненням до активності,
він насамперед набирає повітря в легеню, а потім скидає зимову
кришечку. Загальна тривалість життя виноградного слимака 6—
7 років.
Хоч виноградний слимак і завдає іноді шкоди виноградникам,
він цінний як продукт харчування, і в ряді країн його використову-
ють у їжу у вареному вигляді. Особливий попит на нього в Іспанії,
Франції, Італії; там вже за часів Стародавнього Риму його дуже ці-
нили як харчовий продукт...
Польовий слимак (А^гіоіітах а^гезііз) звичайно перебуває вдень
у сирих і темних кутках під гнилим листям, дошками, камінням і по-
дібними прикриттями, ховаючись від яскравого сонячного світла,
а пізно ввечері виходить на живлення... Спостереження показали, що
максимум слимаків на поверхні грунту і на рослинах буває звичайно
між 9 годиною вечора і 2 годиною ночі. Потім кількість їх змен-
шується: якщо близько нема придатних для них сховищ, то вони за-
бираються під грудки грунту, заходячи на глибину до 10—15 см.
У посушливі літа, коли грунт сильно просихає і вологість його зни-
жується до ЗО—35%, слимаки втрачають у вазі, стають в’ялі і погано
їдять, а при зменшенні вологості до 10—15% гинуть. Іноді під час
посух слимаки намагаються врятуватись, оточуючи себе коконом,
який складається з частинок грунту, скріплених висохлим слизом.
Зате вологе, хоч і холоднувате літо особливо сприятливе для жит-
тя і розмноження польового слимака.
Після парування польовий слимак відкладає до 500 яєць купка-
ми по 20—ЗО штук у землю або в мох, і з відкладених влітку яєць
через 2—3 тижні виходить молодь, яка вже через 1,5 місяця стає
статевозрілою. При сприятливих умовах кількість слимаків збіль-
шується тому вже до осені, а з яєць, відкладених восени, навесні ви-
ходить нове покоління, яке разом з дорослими особинами, що пере-
зимували (більшість дорослих гине), нападає на сходи зернових
культур або на городні рослини. Навпаки, у жарке посушливе літо
кількість слимаків сильно зменшується внаслідок великого процен-
та загибелі і дорослих особин, і відкладених яєць. Ця залежність
розмноження слимака від кліматичних коливань є причиною періо-
дичної масової появи цього слимака, і в роки його масової появи
шкода, якої він завдає, стає особливо відчутною. Масова поява сли-
маків супроводжується великими пошкодженнями посівів, іноді на
десятках тисяч гектарів, причому частина посівів гине повністю.
28
Крім того, слимаки знищують величезну кількість городніх куль-
тур...
Шкода, якої завдають рослинам слимаки, посилюється ще й тим,
що вони є перенощиками багатьох захворювань рослин, які спричи-
нюють різні гриби, спори яких в непошкодженому вигляді прохо-
дять через кишечник слимаків. Як заходи боротьби проти слимаків-
шкідників використовують або різні загороди, які роблять навколо
рослин і через які слимаки не можуть переповзти (ці засоби мало
дійові), або ж проводять міроприємства по масовому знищенню сли-
маків, для чого використовують різні їдкі речовини, наприклад не-
гашене вапно і деякі інші, якими обпилюють або обприскують за-
ражені молюсками ділянки.
Жизнь животньїх по А. 9. Б р е м у,
т. І, стор. 458—549, 462—464.
ПЕРЛИ ТА ЇХ ШУКАЧІ
Черепашка молюска складається з трьох різних за складом
і будовою шарів...
Всі шари відкладаються мантією в процесі життєдіяльності мо-
люска...
Перли теж відкладаються мантією...
Причиною утворення перлів часто бувають яйця і личинки клі-
ща, який паразитує на мантії молюска. Перли можуть утворитись
і внаслідок проникнення до мантії мо-
люска якого-небудь стороннього тіла,
наприклад піщинки. Внаслідок по-
дразнення мантія виділяє перламутр
навколо піщинки чи личинки кліща,
ізолюючись від подразнення.
Якщо розпиляти перлину, то в
центрі її можна побачити стороннє
тіло, що викликало її утворення, а
навколо нього кільцеві шари перла-
мутру. Отже, перли і перламутр —
одне і те ж. Різняться вони лише фор-
мою і блиском. Нашарування листоч-
ків перламутрової речовини не в пло-
щині, як на стулках черепашок, а по
сфері надає перлині надзвичайної
краси. Внаслідок заломлення промін-
ня перлина міниться всіма кольорами
райдуги.
Тридакна з перлиною.
Коли з’ясувалось, що перли утворюються від проникнення в тіло
молюска стороннього тіла, в Китаї і Японії стали «прищеплювати»
перли штучно. Для цього в окремих місцях китайці та японці виро-
щують перлівниць до 2—3-річного віку, потім дістають їх з дна
моря і під стулки вкидають маленьку кульку, виточену із стулки
якої-небудь черепашки, і знову впускають у море. Згодом, через 4—
5 років, цих перлівниць вилов-
люють. У 3—4 випадках із сот-
ні в них знаходять справжні
перлини...
За розмірами і вагою перли
бувають різні, але переважно не-
великі. Перлини вагою до 100 г
трапляються дуже рідко. Навіть
перлина в 5 г, що має правиль-
ну кулясту форму,— явище рід-
кісне...
Найбільша досі відома пер-
лина має завдовжки 23 см і зав-
ширшки 14 см. Вага її 6 кг
Маргаритана. 350 г. Знайшов цю перлину в
гігантській черепашці тридакни
син одного з вождів Філіппінських островів, але поплатився за неї
життям. Пірнаючи в морі, юнак потрапив рукою між стулки тридак-
ни. Могутня тридакна здавила йому руку, інстинктивно захищаючись
від порушника її спокою. Товариші знайшли його мертвим і витягли
на берег разом з тридакною, в якій була гігантська перлина. Тепер ця
перлина зберігається в Сполучених Штатах Америки.
Найчастіше перлини знаходять у морських перлових скойках
Меіеа^гіпа таг$агіІі(ега, що водяться в тропічних морях і є основни-
ми поставщиками перлів. Черепашка дорослих екземплярів цього
двостулкового молюска досягає діаметра з тарілку... Оселюється на
глибині до 40 м; до кам’янистого дна прикріплюється своїм зеле-
ним бісу сом Ч
Перлові скойки найбільше зустрічаються на узбережжі Цейлону,
Панамської і Персидської заток і Тихоокеанському узбережжі Мексі-
ки. У цих місцях збираються тисячі шукачів перлів. Вишукують
перлівниць переважно водолази. Але цим промислом займається і
місцеве населення без водолазних костюмів.
Тяжка праця шукачів перлів без водолазних костюмів. На гли-
бину, де високий тиск води, доводиться їм занурюватись з порожні-
ми шлунками. Щоб триматись під водою, до ніг прив’язують важ-
1 Б і с у с — клейка речовина, яка виділяється молюском з спеціальної зало-
зи і, твердіючи в воді, застигав у вигляді довгих міцних ниток.
ЗО
кий камінь і протягом 50—70 секунд з розплющеними очима вишу-
кують перлові скойки. І так щодня. Рано обривається життя шука-
чів перлів. Солона морська вода роз’їдає слизову оболонку очей, і
багато шукачів сліпне. Тому перли в народі називають застиглою
сльозою.
Перли утворюються також у деяких прісноводних молюсків.
Таким молюском у Радянському Союзі є маргаритана {Маг^агііапа
сіаігигіса, М тісШепсІогіі, М. таг$агііі]ега). Черепашки маргаритан
мають товстий перламутровий шар. Живе цей молюск у ріках з ка-
м’янистим дном і прозорою водою, бідною на вапно.
Найбільш сприятливі для розвитку маргаритани ріки Карелії,
Олонецького краю і басейну Амуру. У пониззях рік на 1 кв. м іноді
налічується до 60 екземплярів цього молюска. Маргаритана сидить
на глибині від 0,14 м до 2,4 м, зарившись у пісок. Але перли в них
трапляються дуже рідко, значно рідше, ніж у морських перлових
скойках. На 3000 молюсків припадає в середньому одна перлина;
тому їх черепашки використовуються головним чином для добуван-
ня перламутру.
Високоякісні перлини зустрічаються переважно у двостулкових
молюсків, зрідка в деяких представників черевоногих (турбо, тро-
хус) молюсків.
Д. Є. Макаренко, Шо треба зна-
ти про молюсків, «Радянська шко-
ла», К., 1959, стор. 24—28.
ПРАВДА І ВИГАДКИ
ПРО СПРУТІВ
Різні вигадки про спрутів виникли ще в ті давні часи, коли
люди почали плавати по морю на кораблях. Отже, вже протягом
сотень і навіть кількох тисяч років існують перекази, нібито спрути
схоплювали своїми величезними щупальцями цілі кораблі і топили
їх або хапали на палубах матросів і поринали з ними в морську бе-
зодню. Один датський єпіскоп твердив, начебто в Норвезькому морі
живуть такі спрути, що коли хоча б один з них випливає на поверх-
ню, то утворюється цілий острів з горами та долинами, і пройти
цей острів уздовж можна не менш як за півгодини. Навіть старо-
грецький філософ Арістотель, який жив понад дві тисячі років то-
му, писав на підставі тодішніх переказів, що великий спрут, під-
ходячи вночі до берегів, спустошує всі садки з рибою у воді і на-
водить жах на собак. Близько чотирьох тисяч років тому спрутів
як страшних чудовиськ жителі острова Кріт зображували навіть
на глиняних посудинах.
Наведені приклади свідчать, що легенди про спрутів справді
дуже давні. Однак деякі іноземні журналісти і тепер нерідко дру-
зі
кують різні вигадки про спрутів: про захоплення ними моряків з
палуб кораблів, про поїдання биків та інших свійських тварин на бе-
резі моря і нарешті про захоплення людей, особливо жінок, які ку-
паються...
Як видно з даних дослідників, великі розмірами спрути та інші
головоногі молюски справді існують, але живуть вони в таких міс-
цях і на такій глибині, що практично не являють небезпеки для
людей. Головоногі молюски, до яких належать спрути, мають тіло,
в якому можна розпізнати тулуб, голову і так звані руки, тобто
щупальця з присосками. Ці щупальця, які у спрутів мають два ряди
присосків, розташовані на голові ніби вінцем; раніше їх назива-
ли «ногами», звідки і пішла назва головоногі. За кількістю щупаль-
ців розрізняють восьминогах (спрути) і десятиногих (кальмари, ка-
ракатиці) головоногих молюсків. Крім того, до цього класу нале-
жать також кораблики, які мають черепашку, і вимерлі головоногі
молюски амоніти; останні теж мали черепашку.
Черепашки деяких амонітів, наприклад пахідискуса, знайдені
в крейдяних відкладах, досягають 2 метрів у діаметрі. Проте най-
більші розміром головоногі молюски з групи кальмарів, як виявило-
ся, живуть і тепер.
Спрути поширені в тепловодних частинах Атлантичного, Індій-
ського і Тихого океанів, а також у таких морях, як Середземне,
Червоне і навіть Охотське. В Чорному і Азовському морях їх зов-
сім немає. Живуть спрути як на значних глибинах, так і в більш
мілководних частинах морів і океанів. Під час відпливу деякі з них
пересиджують певний час, коли немає води, у прибережній зоні.
Вони тримаються переважно в укриттях між підводними скелями та
камінням і просто на кам’янистому дні, вміють добре плавати, але
найчастіше повзають по дну і між камінням. На свою здобич —
рибу, крабів, молюсків — нападають спритно і швидко. Для захи-
сту від ворогів більшість спрутів випускає з свого тіла, з так звано-
го чорнильного мішка, темну рідину, яка каламутить воду і позбав-
ляє переслідувачів видимості.
Спрути — хижі тварини. У них розвинені міцні щелепи, якими
вони розривають свою здобич. Проте й самі спрути є здобиччю
кашалотів, дельфінів, морських котиків, сивучів, акул і глибоковод-
них риб, буревісників та інших птахів. Найбільш поширений і ви-
вчений звичайний спрут. Тіло його рідко досягає довжини 100 санти-
метрів, з них на голову і тулуб припадає близько 20 сантиметрів,
а решта — на випрямлені щупальця. Серед численних видів спрутів
(їх відомо кілька сотень) є дрібні і великі. Найбільші з них мають
довжину з щупальцями 2,5 метра і 100 кілограмів ваги. Часто спру-
ти нападають на тварин, навіть більших за себе, але сильна твари-
на може сама від них звільнитися. Отже, міркуючи теоретично, ве-
ликий спрут може напасти на людину під час купання, проте ні
32
одного такого достовірного випадку невідомо. Крім того, доросла
людина може сама звільнитися від спрута, якщо він на неї нападає.
Що спрути справді не такі вже страшні, видно з того, що рибалки
Японії, Кореї і Швденної Європи виловлюють їх близько 360 тисяч
центнерів щороку, оскільки м’ясо цих тварин досить смачне і вжи-
вається в їжу.
Кальмари відрізняються від спрутів формою тіла і тим, що у них
не вісім, а десять «рук». Живуть вони у відкритих морях і океанах,
плавають з великою швидкістю. Цьому сприяє торпедоподібна фор-
ма їх тіла з двома плавцями в задній частині тулуба. Іноді кальма-
ри вискакують з води і пролітають в повітрі до 100 метрів. Це під-
твердили також недавні спостереження норвезьких мандрівників на
плоту «Кон-Тікі». Підраховано, що один кальмар, шукаючи їжі,
може проплисти за 4 місяці близько 8000 кілометрів. Живляться
кальмари переважно рибою, за косяками якої ганяються цілими
зграями.
Переважна більшість кальмарів невелика розміром, але серед
них трапляються і дуже великі — найбільші з усіх головоногих мо-
люсків, що жили на Землі. Наприклад, біля Ньюфаундленду хвиля-
ми на берег був викинутий кальмар-архітеутис з довжиною тулуба
понад 6 метрів, а всього тіла разом з випрямленими шупальцями —
18 метрів. Важив він майже 2 тонни. Діаметр присосків на його
щупальцях дорівнював 20 сантиметрам. Такої ж величини кальмар
був виловлений в 1861 році біля острова Мадейри, а кілька мен-
ших екземплярів спостерігали водолази і спеціалісти-зоологи в не-
давній час.
Найчастіше рештки велетенських кальмарів знаходять у шлун-
ках китів-кашалотів. Так стало відомо, що ці великі головоногі мо-
люски справді існують. Але завдяки особливостям свого життя
вони рідко потрапляють на очі людям. Є відомості, що подібний
кальмар схопив одного американського водолаза під час роботи на
дні моря. В іноземних журналах писали, ніби такий випадок під-
тверджується підводною фотографією. Якщо такий факт дійсно був,
то це єдиний з ймовірних випадків загибелі людини від головоногого
молюска.
І. Г. Підоплічко, А. Л. Путь,
Правда і вигадки про спрутів, жур-
нал «Наука і життя», 1958, № 2,
стор. 22—24.
З 3-212
33
ЗНАЧЕННЯ МОЛЮСКІВ ДЛЯ
НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
У морях, ріках та озерах є величезна кількість молюсків. Вони
розподіляються на морському дні в певній закономірності. Одні
види поселяються в неспокійній зоні припливу моря, інші — далі
від берегової лінії на мілководді, причому поселяються величезною
колонією. Такі колонії молюсків прийнято називати банками.
У деяких банках налічується по кілька тисяч молюсків на
1 кв. м. Найбільші колонії утворюють устриці, мідії, пектени, спі-
зули, мактри. Доггер-банка, що знаходиться по середині Північного
моря, займає ділянку піщаного дна площею 2250 кв. км. На кожному
квадратному метрі цієї банки налічується від 1000 до 8000 спізул.
При сприятливих умовах величезної густоти досягають поселення
мідій — до 10 000 екземплярів на 1 кв. м.
Знаючи середню вагу одного молюска і заселену ними площу,
неважко підрахувати загальну вагу молюсків, або біомасу. Біомаса
морських молюсків величезна. На Далекому Сході в Південному
Примор’ї під час сильного шторму 25—26 травня 1932 р. викинуло
на берег таку кількість сахалінської мактри, що місцеве населення
цілими возами вивозило м’ясо цього молюска.
М’ясо молюсків людина споживає з давніх-давен. У наш час
важливе місце серед інших продуктів харчування посідають молюс-
ки в таких країнах, як Японія, Корея, Китай, Італія, Франція
і ін. Світовий промисел молюсків перевищує добування раків і
крабів.
М’ясо молюсків споживають в усіх видах: свіжим, смаженим,
сушеним, вареним, маринованим, консервованим. Устриць вживають
переважно свіжими, поливаючи їх лимонним соком. Устриці смачні
також у смаженому і вареному вигляді. У Китаї устриць ще й су-
шать, після чого їх можна перемолоти і борошно вживати до різ-
них страв.
У портових містах штату Віргінія (США) багато фабрик виго-
товляють консерви з устриць. На фабриках працюють тисячі робіт-
ників; у Нью-Йорку є спеціальні устричні ресторани, в яких щодня
споживають устриць на багато тисяч доларів.
У Франції, Італії і в інших приморських країнах не задоволь-
няються природними ресурсами устриць і розводять їх на окремих
ділянках моря.
На другому місці після устриць за промисловим значенням
стоять мідії. В сприятливих умовах біомаса мідій на 1 кв. м стано-
вить 27—ЗО кг. Живуть мідії до 7—8 років. Середня величина мі-
дій у Північному морі досягає 15 см. Мідій стали широко використо-
вувати тільки під час другої імперіалістичної війни, коли через
недостачу продуктів харчування довелося шукати замінників. Вони
34
водяться скрізь у морях північної півкулі. Ці молюски характери-
зуються високими смаковими якостями. їх споживають свіжи-
ми, смаженими в маслі і сушеними. Мідій також маринують і кон-
сервують. Із мідій можна приготувати плов, фарш для пиріжків
тощо.
Високими смаковими якостями характеризуються також пекте-
ни. В далекосхідних морях пектени досягають величини з блюдце.
Вони йдуть переважно на виготовлення консервів. М’ясо їх за які-
стю не поступається навіть перед крабовим м’ясом.
Найсмачнішим серед молюсків вважається морський фінік.
Проте добувати його дуже важко. Морський фінік належить до
активних морських свердлувальників. З допомогою кислоти і сту-
лок фініки свердлять нори в скелях і камінні, де й оселяються. Тому,
щоб добувати фініків, необхідно затратити значну фізичну силу на
дроблення їх осель.
Із слимаків в їжу вживають пателлу (морське блюдечко), галіо-
тис (морське вухо), ципреї, рапани, букцинуми і ін. Пателли у варе-
ному вигляді становлять досить смачну закуску. Рапану спожива-
ють вареною і сушеною. До речі, рапану зовсім недавно (1941—
1945 рр.) випадково завезли в Чорне море, де її раніш зовсім не
було, і вона досить швидко розмножилась. Тепер доводиться вести
боротьбу з цим хижаком, що знищує цілі колонії устриць у Чорно-
му морі. Батьківщиною рапани є далекосхідні моря.
В Японії, Кореї, Італії велике промислове значення мають голо-
воногі молюски. Вони дають смачне і поживне м’ясо, яке вживаєть-
ся в усіх видах. Великим попитом на ринку користується м’ясо
головоногих. У великій кількості там виловлюють спрутів, кальма-
рів, сепій. Вичищене від внутрішніх органів м’ясо головоногих нати-
рають сіллю. Через деякий час м’ясо миють і сушать на сонці про-
тягом двох тижнів. Висушене м’ясо восьминогів настругують рубан-
ком. Стружки вживають у різну страву.
У 1923 р. в Японії було виловлено 19 тис. т восьминогів і понад
180 тис. т кальмарів. В експорті Радянського Союзу найбільше про-
мислове значення мають молюски з далекосхідних морів.
Неабияке господарське значення мають прісноводні молюски.
М’ясо їх вигідно згодовувати свійським тваринам. Прісноводні во-
дяться у всіх мілких частинах річок, стариць і озер. М’ясо цих
молюсків досить багате на вітаміни А, В, С і Бз. Тому свійські тва-
рини, особливо свині і птиця, від нього швидко прибавляють у вазі,
а в курей збільшується несучість. До звичайного раціону, як пра-
вило, додається не лише вітамінізоване м’ясо молюсків, але й
розмелені в борошно черепашки. Черепашки мають у своєму
складі кальцій, фосфор та натрій, які особливо потрібні для
молодняка.
Корм для худоби з молюсків готують досить просто. Свіжовилов-
3* 35
леш молюски миють від бруду і кип’ятять у казані протягом 10—
20 хвилин. Після цього м’ясо молюсків відокремлюють від стулок
і сушать на сонці протягом 6—8 годин. Висушене в такий спосіб
м’ясо втрачає до 75% води. Від надавлювання пальцями воно легко
розпадається на порошок.
Очищені від м’яса стулки прожарюють протягом 6—8 хвилин
на вугіллі. Після охолодження черепашки розтирають на порошок,
який і додають до звичайного корму.
У деяких колгоспах Полтавської, Київської і Хмельницької об-
ластей від згодовування мінерального і білково-вітамінізованого
корму з молюсків на свинофермах і птахофермах одержані добрі ре-
зультати.
З перламутру звичайних річкових молюсків виготовляють най-
різноманітніші вироби: гудзики, застібки, попільнички, браслети,
ручки для ножів, шабель, палок і парасольок. Ним оздоблюють му-
зичні інструменти.
Перламутр легко піддається механічній обробці, добре розпилю-
ється, шліфується. Його можна гнути, розпарюючи перед цим, скле-
ювати, фарбувати.
В СРСР працює більше 20 гудзикових фабрик, які щорічно пере-
робляють понад 4 тис. т черепашок прісноводних молюсків.
Уміле використання природних запасів молюсків має велике
значення в розвитку народного господарства нашої країни.
Д. Є. Макаренко, Що треба зна-
ти про молюсків, стор. 28—31.
ЧЛЕНИСТОНОГІ
ЧЛЕНИСТОНОГІ ГІГАНТИ
Найбільший з сучасних ракоподібних, що належить до типу
членистоногих,— японський гігантський краб з тулубом завбільшки
з велику тарілку і ногами завдовжки в 1 метр. Він живе в Японсь-
кому і суміжних морях. Повільно, немов на ходулях, пересувається
він на витягнутих ногах по дну моря, по заростях водоростей. Лише
небагато поступається йому розміром камчатський краб — найцін-
ніша промислова безхребетна тварина нашої країни. Поперечник
його панцира становить 12,5—25 сантиметрів, відстань між клеш-
нями розставлених ніг — 1,5 метра, вага — до 7 кілограмів.
Камчатського краба добувають біля західних берегів Камчатки;
з цих тв&рин виготовляють широко відомі всім крабові консерви.
37
Для лову і обробки крабів є великі судна — плавучі консервні за-
води, на борту яких є кілька моторних ботів. З ни^ розставляють і
вибирають спеціальні крабові сітки, а також доставляють ними улов
на судно. Ловлять крабів влітку, коли вони великими косяками зби-
раються на мілководді, шукаючи поживи. На консерви йде мускула-
тура клешнів та ніг.
Я. О. Цінгер, Цікава зоологія,
стор. 26.
ПОШИРЕННЯ І ПРОМИСЕЛ
РАКОПОДІБНИХ
Річковий рак поширений в СРСР у басейнах річок Волги, Куба-
ні, Дону, зустрічається на східному узбережжі Каспію, на Україні,
в Московській, Ленінградській та інших областях. Щорічний вилов
раків у СРСР становить близько ЗО млн. штук.
Морськими промисловими ракоподібними є омари, лангусти,
креветки і краби. Промислові райони — Західна Європа, Північна
Америка, Тихоокеанське узбережжя СРСР і Японія.
Світовий промисел морських ракоподібних — 3,6 млн. ц; у прісних
водах добувають річкових раків, світовий вилов яких не перевищує
15—20 тис. ц.
Кратний справочник преподавателя
естествознания, Учпедгиз, 1955,
стор. 234.
ВОДЯНІ БЛОХИ І ЦИКЛОПИ
Водяні блохи (дафнії) належать до нижчих ракоподібних...
Це — порівняно дрібні організми, яких, проте, добре видно не-
озброєним оком, особливо крупніші види, які можуть досягати роз-
міру дрібної горошинки. У таких форм можна навіть без допомоги
лупи бачити багато деталей будови.
Тіло водяної блохи... вміщене в прозору двостулкову хітинову
черепашку, обидві половинки якої скріплені на спинній стороні і
напіввідкриті на черевній. Голова вільна. Від неї відходять гіллясті
гребені-вусики, або антени; звідси й назва «гіллястовусі». На черев-
ній стороні, під захистом черепашки, є кілька пар (від 4 до 6) корот-
ких розширених грудних ніжок. На голові добре помітне велике око
чорного кольору. З внутрішніх органів неозброєним оком досить
добре помітний травний канал, зігнутий у вигляді гачка.
Водяних бліх можна зустріти в найрізноманітніших водоймах,
але особливо їх багато в невеликих ставках, калюжах, канавах, на-
зв
повнених водою ямах. Там вони іноді розмножуються у величезній
кількості, так що забарвлюють воду в червонуватий колір. У цих
умовах зустрічаються найкрупніші види... У водоймах водяні блохи
трапляються не завжди: періодично з’являються і знову зникають.
Ловити їх треба сачком з дрібновічкової тканини. Рекомендується
при цьому водити сачком по чистій воді, не торкаючись дна і не на-
бираючи в мішок сачка водяних рослин. Якщо в даній водоймі є в
достатній кількості водяні блохи, то на дні сачка, коли стече вода,
буде червонувата або сірувата маса, яку треба змити в широкогорлу
банку з водою, вивернувши для цього мішок сачка...
Рухи водяних бліх можна спостерігати навіть неозброєним оком.
Рачки пливуть характерними поштовхами, які роблять, ударяючи по
воді своїми гребними вусиками. Кожний змах цих гіллястих «весел»
підкидає тіло рачка вперед, а потім плавець починає повільно
опускатися для нового поштовху. У результаті цього спостерігаємо
ряд послідовних стрибків, які, дійсно, мають деяку схожість з руха-
ми блохи (звідси і назва водяна блоха). Цікаво, що планктонні
рачки, які протягом усього життя ніколи не опускаються на дно,
ширяють у воді за допомогою подібних активних рухів своїх кін-
цівок.
Живляться гіллястовусі рачки дрібнесенькими живими організ-
мами, що водяться в прісних водах: водоростями, інфузоріями
тощо. Одні з них рослинноїдні, інші, і таких, мабуть, більшість, ве-
дуть хижацьке життя.
Дихання зяброве. Зябра розміщені в основі грудних ніжок
у вигляді невеликих мішечків. Бачити їх можна тільки в мікро-
скоп.
З органів чуття у водяних бліх дуже добре розвинені очі, які
завдяки своїй значній величині і чорному кольору дуже добре роз-
пізнаються без усяких оптичних пристосувань. У кожного рачка є
тільки одно непарне око, яке буває оточене ланцюжком прозорих
кришталевих кілець. Водяні блохи дуже чутливі до світла і постій-
но переміщаються у воді залежно від сили освітлення (так званий
фототаксис). При ослабленні освітлення випливають на поверхню,
при надто сильному світловому подразненні заглиблюються у
товщу води, як говорять, мігрують у воді у вертикальному на-
прямі...
У тих самих умовах, що й водяні блохи, завжди зустрічаються
представники ряду веслоногих рачків..., яких іноді називають збір-
но циклопами...
На відміну від водяних бліх циклопи не мають черепашки, і
тіло їх чітко розмежоване на головогруди і черевце. Черевце має
шість пар плавальних ніжок і закінчується двома відростками —
вилочкою. У самок з боків тіла часто можна бачити парні яйцеві
мішки.
39
Веслоногі зустрічаються в найрізноманітніших водоймах, де роз-
виваються іноді у величезній кількості, особливо навесні та восени.
Так само як і водяні блохи, вони є улюбленим кормом акваріумних
тварин, особливо взимку, бо багато циклопів зустрічається у водой-
мах цілий рік.
Б. Е. Р а й к о в, М. Н. Р и м с к и й-
Корсаков, Зоологические зкскур-
сии, Учпедгиз, Л., 1956, стор. 254—
258.
ЯК ПАВУК ГОТУЄ ПАСТКУ
Кому не зустрічалися тоненькі сріблясті нитки павутини? її
можна бачити скрізь: в саду на гілках дерев, на парканах і стінах
будинків, трапляється вона в сараях, житлових приміщеннях. Сіті,
розставлені павуками,— це пастки для комах.
Що ж являє собою павутина і як з неї павук плете сіть?
За хімічним складом павутина близька до натурального шовку,
який видобувають з коконів шовковичного шовкопряда. Речовина, з
якої павук плете павутину, виробляється в спеціальних павутинних
залозах. На задньому кінці черевця павука є кілька пар павутинних
бородавок. Виділення залоз по трубочках потрапляють у бородавки і
крізь найдрібніші отвори в бородавках виходять назовні, утворю-
ючи тоненькі нитки.
Кожний павук виділяє різні типи павутини. Одні залози виділя-
ють липкі нитки, до яких прилипають комахи, що потрапили в паву-
тинну сітку. Інші виділяють міцні нитки, з яких павук будує кістяк
ловильної сіті. Спеціальні залози виділяють павутину, нею павук
обплітає кокони яєць.
Найзвичайнісінький павук — павук-хрестовик, який дістав свою
назву за хрестоподібний малюнок на спинному боці черевця. Ло-
вильна сіть цього павука нагадує вугласте колесо із спицями. Роз-
починаючи плести нову сіть, хрестовик випускає довгу нитку. У по-
вітрі вона де-небудь чіпляється за гілку, паркан чи інший предмет.
Тоді павук закріпляє другий кінець павутини і випускає нову нит-
ку. Ці основні нитки він з’єднує поперечними павутинками. Утворю-
ється рама, схожа на неправильний чотирикутник. Зсередини верх-
ньої перекладини рами павук спускає одну нитку вниз. З центра
цієї нитки в усі боки простягає радіальні нитки, потім плете спіраль,
яка скріплює ці нитки.
Ближче до країв кільця спіралі стають густішими і робляться з
павутини з липкими вузликами. Діаметр ловильної сіті буває 40 —
50 сантиметрів, на ній розміщується до ста двадцяти тисяч липких
вузликів.
Коли ловильна сіть готова, павук ховається де-небудь збоку або
40
висить вниз головою в центрі павутини. Від сіті до
павука іде сигнальна нитка. Як тільки муха або
інша комаха потрапить у сіть, одразу ж затрем-
тить сигнальна нитка — дасть знати павуку, що є
здобич.
Швидко опускається павук до своєї жертви,
обвиває її павутинням, а потім вбиває укусом от-
руйних щелепів. Всередину спійманої комахи па-
вук виділяє травний сік, від дії якого всі нутрощі
перетворюються на рідину. Цю рідину і висмоктує
павук, лишаючи тільки твердий хітиновий покрив
комахи.
Не всі павуки роблять з павутини ловильні
сіті. Наприклад, тарантул ловить комах в ямки,
які він риє в землі. Восени багато молодих павуч-
ків користуються павутиною, мов килимом-самольотом, для повітря-
них мандрівок. Розпустить крихітний павучок павутинні нитки, під-
бере одразу свої вісім лапок, і вітер помчить його разом з павутиною
далеко від рідних місць.
Так з допомогою павутини розселюються павуки: тенетники,
бокоходи, вовки.
Павуки звичайно викликають у людей огиду. Багато з нас, по-
бачивши павука, намагаються вбити його. А користь від цього
буде тільки мухам. Павуки — хижаки; живляться вони мухами та
іншими комахами-шкідниками, отже, знищувати їх не слід. Тільки
біля пасік треба знімати їх ловильні сіті, щоб до них не потрапляли
бджоли. Для людини і свійських тварин небезпечний укус павука-
каракурта, який водиться в степових районах СРСР.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 71—73.
ПРО ПАВУКА-СРІБЛЯНКУ
У стоячих водоймах, у невеликих озерах, ставках, серед під-
водних рослин живе маленький, але дуже цікавий павучок. Нази-
вається він сріблянка.
Він, як і інші павуки, маленький хижак і годується дрібни-
ми комахами та їхніми личинками. Спіймає личинку павучок і
тягне в підводний будиночок. А будиночок у нього особливий — з
повітря.
Як же він будується?
А ось як: набере павучок у рот і на волосинки, що вкривають
його тіло, повітря, а потім під водою, біля якоїсь стеблинки, де про-
41
стяглося тонке павутиння, випускає
його у вигляді пухирця.
Лаштує павучок будиночок п’ять-
десять хвилин. Зате й живе в ньому
недовго. Мине тиждень-другий — і
новий треба будувати. Без повітряно-
го будиночка жити під водою не мож-
на. Туди павучок здобич носить, там і
живе. Висить будиночок у воді у ви-
гляді блискучої крапельки, зовсім як
срібний дзвіночок, тому й павучка
прозвали сріблянкою.
Ну, а як же взимку?
Під товстим льодяним покривом
мороз сковує воду ставків і озер, де
жили павуки. У неміцному повітря-
ному будиночку зиму не проживеш.
І сріблянка вирушає на розшуки більш надійного житла. Знайде паву-
чок порожню черепашку молюска, залізе туди, заплете вхідний отвір
щільною пробкою з павутини і засне до весни.
А весною розтане крига — і знову під водою заблищать сріб-
ними дзвіночками повітряні будиночки павучка-сріблянки.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 71.
ПРО ЕНЦЕФАЛІТ
У тайзі широко розповсюджені кліщі-кровососи, що передають
смертельно небезпечну хворобу, тайговий енцефаліт. Особливо чис-
ленні вони в далекосхідній тайзі. Роботами експедиції академіка
Є. Н. Павловського з’ясовано спосіб
життя енцефалітного кліща і розкри-
то «таємницю» хвороби. З’ясувалося,
що в природі кліщі заражаються від
бурундуків, кротів, полівок, їжаків,
а також птахів: рябка, вівсянки,
дрозда та інших. Усі перелічені тва-
рини, в свою чергу, заражаються клі-
щем. Таким чином, в природі збудни-
ки енцефаліту весь час передаються
від звірка звірку при посередництві
кліща. Постійним носієм збудників є
кліщі: заражена самка передає їх че-
рез яйця своєму потомству.
42
При нападі зараженого кліща людина захворює. Проте, коли пере-
дається невелика кількість збудників, людина не захворює, а, нав-
паки, набуває несприйнятливості до хвороби. Несприйнятливі до
неї коні і корови. Це відкриття дало можливість застосувати добрий
запобіжций засіб — протиенцефалітне щеплення. Тепер тим, хто
їде в далекосхідну тайгу, роблять це щеплення і тим врятовують
людину від небезпеки заразитися смертельною хворобою.
Своїми дослідженнями акад. Є. Н. Павловський, його помічники
і учні з’ясували, що існують природні вогнища деяких захворю-
вань: збудники останніх живуть за рахунок різних диких тварин,
серед яких поширюються будь-якими кровососами. Нападаючи на
людину, ці кровососи передають і їй збудників. Людина не є обов’яз-
ковою умовою природного вогнища. Вогнище існує і без людини,
але приховує в собі постійну загрозу для неї. Праці Є. Н. Павлов-
ського та його школи мають виключно велике значення: відкриття
природного вогнища хвороби накреслює шляхи для боротьби з
нею.
М. М. Плавильщиков, Зооло-
гія, «Радянська школа», К., 1954,
стор. 43—44.
ПАВЛИК ЗНАХОДИТЬ СИЛЬНОГО ПОМІЧНИКА
В БОРОТЬБІ З ТРАВНЕВИМ ХРУЩЕМ
Павлик ніколи не підозрював, що хрущ завдає шкоди деревам.
Навпаки, ця комаха завжди чомусь здавалася йому дуже миролюб-
ною. Павлик навіть деколи захищав хрущів від курей, які дуже
люблять ними ласувати. Але спостереження скоро показали, на-
скільки він помилявся.
Був чудовий травневий день.
Закінчивши свою роботу в саду, Павлик повертався лісом до-
дому. Скоро він вийшов на галявину. Але що за диво! Перед ним
стояло дерево, на якому не було жодного цілого листка. Все листя
було пошматоване, зім’яте, подірявлене, а на деяких гілках вза-
галі не було листя, лише черешки. Павлик підійшов до дерева і
злегка потрусив його стовбур. Враз на його голову впало кілька
хрущів. «Невже хрущі?» — подумав Павлик і потрусив дужче. З дере-
ва посипалось ще не менше десятка хрущів. Деякі з них, не долетів-
ши до землі, розправили крильця і з гудінням розлітались в усі сто-
рони. Павлик назбирав їх повну жменю і з усієї сили шпурнув
ними в стовбур могутнього дуба, що ріс тут же рядом.
«А я ще захищав вас»,— подумав він.
Павлик ще раз подивився на клен, пошкоджений хрущами, і
43
вирішив негайно ж, прийшовши додому, обтрусити всі дерева в своє-
му саду, а ранком з хлопцями обтрусити колгоспний сад. Хрущі
люблять літати тільки ввечері і вдень, коли жарко. Ранком вони
сплять на листках, підібравши під себе свої ніжки, і легко спадають
з дерева при обтрушуванні.
Особливо багато виявилось хрущів на сливах і вишнях. Хрущі
об’їдали не тільки листки, але й пелюстки квіток, виснажуючи
дерево.
Павликові допомагали кури, які цілим табуном бігали за ним
по саду. Варто було Павликові підійти до якого-небудь дерева і злег^
ка потрусити його, як біля нього збиралась хоробра і войовнича
зграя курей на чолі з півнем і з надією дивилась на Павлика, чека-
ючи сигналу до атаки. Таким сигналом було падання хрущів. Жо-
ден шкідник не встигав утекти.
Павлик розповів Василеві Миколайовичу, як він воює з хруща-
ми. Василь Миколайович довго сміявся з цієї витівки Павлика. Він
похвалив хлопця і сказав, що не погано було б і в колгоспному саду
організувати курячий похід на хрущів, тільки потрібно, щоб піонери
допомогли в цьому.
— О, ми завжди готові! — відповів Павлик.
З того часу, як він побачив у лісі пошкоджене хрущами дерево,
він був готовий знищувати їх, де тільки побачить, знищувати не-
щадно і всіма способами.
— Тоді ось що, Павлику,— сказав Василь Миколайович.— Сьо-
годні ж обійди всіх членів гуртка і скажи, щоб завтра вранці, ще
до сходу сонця, всі вони зібрались біля саду. Не забудь також за-
просити всіх інших піонерів. Вночі ми завеземо туди курей з кол-
госпної птахоферми і вранці випустимо їх проти хрущів.
— Добре, Василю Миколайовичу, буде зроблено,— відповів
Павлик.
Наступного дня вранці, ще до сходу сонця, в саду випустили ку-
рей з колгоспної птахоферми. Вони перебігали від дерева до дерева
і скльовували струшених хрущів.
Протягом кількох днів майже всі хрущі в колгоспному саду
були знищені.
Як виявилось далі, шкоди завдають не тільки дорослі хрущі,
але і їх личинки. Личинки хруща великі, білого кольору з коричне-
вою головою. їх часто можна бачити весною в грунті під час ко-
пання.
Щоб перетворитись на дорослого хруща, личинці потрібно не
менше 4—5 років.
Розвиток хруща відбувається так.
В середині травня самка хруща залазить в землю на глибину
44
20—ЗО см і відкладає там яйця завбільшки з конопляне зерно. Та-
ких яєць вона відкладає до 80 штук. Пізніше з них народжуються
личинки. В перший рік свого життя вони ніякої шкоди не завда-
ють, але вже на другий і третій роки під’їдають коріння плодових
дерев і кущів. Особливо великої шкоди завдають 3-річні личинки.
Дорослі личинки, які досягли 4-річного віку, в землі перетворюють-
ся на лялечку, а восени з лялечок народжуються молоді хрущі, але
вони ще сидять в землі цілу зиму і виходять на поверхню лише
весною.
А. Ф. Опольський, Нариси про
деяких шкідників саду, «Радянська
школа», К., 1955, стор. 20—23.
БІЛАН ЖИЛКУВАТИЙ
Білан жилкуватий — дуже поширений шкідник листків плодо-
вих дерев: яблуні, груші, айви, горобини, терну, глоду та ін.
Білокрилий метелик білана жилкуватого з сіткою темних жилок
на крилах, в розмаху крил — до 6,5 см. Доросла гусениця буває до
4,5 см завдовжки, волосиста, з чорними або 2 коричнево-оранжевиг
ми поздовжніми смужками на спинній стороні, нижня сторона і
боки сірі.
Лялечка має зеленувато-жовте забарвлення з
чорними плямками, прикріплена пояском з паву-
тини до гілки.
Метелики вилітають у червні. Самка відкла-
дає яйця на листках дерев купками до 150 штук.
В кінці червня появляється гусінь, яка вигризає
тканину листків, залишаючи тільки жилки. По-
шкоджені листочки скручуються і засихають.
У цих листках гусінь зимує. Сухі листки з гусінню
прикріплюються до гілки міцною павутинною
ниткою (нитку робить гусениця з павутини, яку
вона виділяє)...
Рано навесні гусінь виходить з кубла і пошкоджує спочатку
бруньки, а потім молоді листочки.
В. Ф. Бондаренко, В. Ю. Пар-
хоменко, Боротьба з шкідниками
і хворобами декоративних і плодо-
вих насаджень, «Радянська шко-
ла», К., 1956, стор. 9—10.
45
ЗИМУЮЧІ МЕТЕЛИКИ
Настала зима. Мороз розмалював шибки вікон. Пухнастим сніго-
вим килимом вкрилася земля. Крига скувала ріки, озера.
Багато птахів полетіло в теплі краї. Частина звіряток заховала-
ся в глибокі нори і там спить міцним сном до весни. Хто не спить
взимку, одягся в теплі шубки. Жаби поховалися в намулі на дні
водойм. А куди ж подівалися метелики?
Певно, загинули від холодів?
Коротке життя метелика. Вийде він з лялечки, політає кілька
днів над літніми квітами, відкладе яйця і загине. З яєць з часом
з’явиться гусінь. Вона об’їдатиме листя на деревах і чагарниках,
попсує фрукти в саду, овочі на городі. Весь час доводиться нам ве-
сти боротьбу з комахами-шкідниками. А щоб вона була успішною,
треба добре знати життя метеликів, серед яких є чимало небезпеч-
них шкідників лісів, садів, ланів, городів. Чи таке вже коротке жит-
тя в метеликів, як ми звичайно думаємо?
Виявляється, ні. Чимало денних метеликів живе по багато міся-
ців і добре витримує зиму.
Зимують метелики, сховавшись у різні затишні місця: під кору
дерев і пнів, у дуплах, в купах опалого листя. В містах і селах мете-
лики на зиму ховаються в нежилі приміщення, на горищах і сінни-
ках. Заховавшись у щілини, сидять вони нерухомо, мов мертві, всю
холодну пору року. Але першого ж теплого весняного дня вони ожи-
вуть, запурхають над ще голими вітами дерев і відкладуть свої
яйця.
Не встигнуть добре розвинутись ніжні молоді листочки на гіл-
ках, як на них нападуть ненажерливі гусениці, що вийшли з яєць,
відкладених метеликом. Перезимовують зиму такі метелики: кропи-
в’янка, жалібниця, павине око, адмірал, чортополохівка, барвниця
і деякі інші.
У деяких метеликів перезимовують яйця або лялечки, в інших—
гусениця.
Взимку всі піонери й школярі можуть проробити корисну робо-
ту, відшукуючи і знищуючи метеликів, їхні яйця, гусінь, лялечок.
Зимою багато комах-шкідників знищують синиці, пищухи, ’король-
ки та інші птахи. А от зимуючих метеликів, які заховалися на гори-
щі, в погріб, у сарай, птахи дістати не можуть. Тут треба попрацю-
вати юним натуралістам.
Пам’ятайте: знищивши одну лялечку чи дорослого метелика
взимку, ви збережете весною зелені насадження від навали 300—
500 ненажерливих гусениць.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 55—56.
46
ЧОМУ ЧЕРВИВІЮТЬ ЯБЛУКА
Влітку або восени часто можна зустріти в саду червиві яблука.
Розріжеш або розкусиш яблуко, а всередині його черв’як-гусени-
ця яблуневої плодожерки. Піонери вирішили оголосити цьому шкід-
нику нещадну війну. Але, як виявилось, знищити його не так
легко.
Яблунева плодожерка веде дуже потайний спосіб життя, а тому
важко спостерігати за нею в природі. Яйця свої метелик відкла-
дає по одному на листках, плодах. Че-
рез 7—12 днів з цих дрібненьких яєць
народжуються білі з чорною головкою
гусенички, які вгризаються в яблуко і
проникають аж до насіння, потім вила-
зять з цього яблука і переходять на ін-
ше, в якому теж прогризають собі ходи.
Пошкоджені яблука опадають. Гусенички за цей час стають до-
рослими і шукають собі надійного місця, щоб перетворитися на ля-
лечку.
Для цього вони залазять в щілини кори.
Дей час, коли гусениці шукають собі схованок, дуже зручний
для знищення їх з допомогою так званих ловильних поясів.
Ловильні пояси піонери виготовили самі. Для цього вони старий
мішок порізали на смужки шириною 15—20 см. Такими поясами
вони поперев’язували посередині стовбури яблунь. Щоб пояс не спа-
дав, його прив’язували ще шпагатом.
Гусениці охоче перетворюються на лялечки в таких поясах.
Піонери робили ловильні пояси також з соломи, стружки, але
ті, що з мішковини, були найкращими. Через кожні 3—4 дні піоне-
ри навідувались до поясів і вибирали з них гусениць, яких зразу ж
знищували.
Якось Василь Миколайович сказав, що на старі яблуні можна
накладати такі ловильні пояси, які не потребують, щоб їх перевіряли
і знищували гусениць. Піонери дуже здивувались. їх 'цікавило та-
кож, чому тільки на старі яблуні можна накладати і яким чином
ці пояси знищуватимуть гусениць.
Василь Миколайович пояснив, що ці пояси насичують розчином
спеціальної речовини — бета-нафтолу в машинному маслі. Коли
гусениця доторкнеться своїм тілом до такого пояса, вона неминуче
загине. Але такі пояси не можна накладати на стовбури молодих
яблунь, бо бета-нафтол може обпекти їх молоду кору.
Наступного дня садово-городня бригада виготовила і наклала
такі пояси на всі стовбури старих яблунь. Тепер піонери перевіряли
і знищували гусениць лише в поясах на молодих яблунях. Крім
того, вони допомагали збирати падалицю яблук і зразу ж виносили
47
її з саду. В опалих яблуках є гусениці плодожерки, і якщо їх не ви-
нести з саду разом з яблуками, то протягом доби гусениці з них
повилазять і заховаються, а потім стовбуром вилізуть на інші яблу-
ні і пошкодять їх.
Гусениці, що уціліли, перетворюються на лялечок і лежать у ви-
плетеному ними щільному павутинному коконі до середини червня
або початку липня, коли з лялечок вилітають метелики. Метелики
забарвлені в темно-сірий колір і мають золотисту пляму на передніх
крильцях. Метеликів дуже важко помітити. Вдень вони ховаються
так, що їх ніде не знайдеш; літають вони тільки ввечері і в цей час
відкладають яйця, до 150 штук кожний. З цих яєць народжуються
гусенички, які на зиму утворюють собі павутинні кокони в щілинах
кори і там зимують.
Боротьбу з яблуневою плодожеркою піонери проводили весною,
протягом усього літа і восени. Восени і весною вони очищали стов-
бури плодових дерев від моху, лишайників, старої кори, за якою так
часто ховаються на зиму різні шкідники, а потім підмазували їх
розчином вапна. Це була дуже кропітка робота, але як радісно, як
приємно було кожному з них подивитись на сад під час цвітіння,
коли кожна гілка яблуні щедро уквітчана чудовим білосніжним
убранням.
Коли сад відцвітав, Василь Миколайович з садово-городньою
бригадою організував обприскування дерев отруйною речовиною —
дустом, який знищував багато різних шкідників, у тому числі і гу-
сениць яблуневої плодожерки. Піонери активно допомагали Васи-
леві Миколайовичу.
А. Ф. Опольський, Нариси про
деяких шкідників саду, стор. 18—20.
СМУГАСТИЙ чужоземець
Два небезпечних чужоземці проникли в XX столітті в Європу.
Обидва вони з Північної Америки, з США. Це — колорадський жук
і білий американський метелик.
Колорадський картопляний жук — найнебезпечніший шкідник
картоплі. Він приклад того, з якою швидкістю може розселитися
і сильно розплодитися комаха, яка перейшла з дикої рослини на
культурну та знайшла тут особливо сприятливі умови для свого
життя.
Півтораста років тому в околицях Скелястих гір, на Далекому
Заході Північної Америки, колоністів було ще зовсім мало. Ніхто
не перешкоджав бур’янам рости, і вони росли скрізь. Ріс там і дикий
паслін — рідня картоплі.
48
II. Комахи — шкідники рослин:
І — золотогуз: 1— самка; 2 —самець; 3 — гусениця; II — жук-олень: 1 — самка; 2 — самець;
З — лялечка; III — буряковий клоп: /—молода комаха; 2 — доросла комаха; 3 — яйце;
4 — пошкоджений листок буряка.
На пасльоні жив жук листоїд. Він живився листям пасльону, і
ці ж листки гризла його личинка. Це був дуже скромний жучок,
у нього не було навіть імені: ентомологи ще не знали, що є на світі
такий жук.
У 1821 р. американський ентомолог Сей одержав з околиць
Скелястих гір коробку з жуками. Сей добре знав американських ко-
мах і зразу побачив, що один з надісланих йому жуків — новий вид
листоїда, ще не відомий науці. На жовто-бурих над-
крилах жука без імені було десять поздовжніх чор-
них смужок. Сей назвав жука «десятилінійним ли-
стоїдом», надрукував його опис і забув про нього...
Минуло небагато років, і жук нагадав про себе.
Далекий Захід потроху заселяли колоністи. Бони
переорювали землі, які ніколи не знали плуга. Сіяли
пшеницю і ячмінь, садили картоплю.
Смугастий жук перебрався з пасльону на картоп-
лю. Для листоїда почалось привільне життя: картоп-
лі росло значно більше, ніж пасльону. Жук став
швидко розмножуватися. Мало того, він почав роз-
селятися. Дорогу на захід йому перетяли гори, і жук
став поширюватися на схід.
Незабаром колоністи підняли тривогу: жуки, які
розмножились, спустошували картопляні поля. Вони не псували
бульб, але яких же бульб чекати від куща, в якого уціліли лише стеб-
ла і немає жодного листка.
Жук пошкоджував картоплю, і його назвали картопляним жу-
ком. У штаті Колорадо він завдав помітної шкоди, звідси й пішла
про нього «слава», і до його назви додали слово «колорадський».
Безневинний десятилінійний листоїд, якого знали лише люди,
що вивчали його, перетворився в грізного ворога — у колорадсько-
го картопляного жука. Тепер, через кілька десятків років, його знали
тисячі й тисячі колоністів і фермерів.
Жук продовжував просуватися на схід. До 1874 року він досяг
берегів Атлантичного океану. Він встиг до цього часу заселити біль-
шу частину Сполучених Штатів Америки. З жуком боролися всі:
агрономи і ентомологи, вчені і фермери. Нічого не допомагало:
з року в рік жук займав все нові й нові площі.
В Європі затурбувались: а що коли жук перебереться через
океан. Не сам, безумовно, а на кораблях і пароплавах. Ввіз картоплі
з Америки заборонили, і все-таки то тут, то там жуки появлялись
і в Європі. їх швидко знищували, і прижитися на новому місці коло-
радському жукові не вдавалось.
Шд час першої світової війни американські війська ненароком
завезли жука до Франції. На цей раз жук прижився. Французькі
селяни не знали цього страшного ворога і не відразу звернули ува-
4 Т
49
гу на смугастих жуків. Ще якби вони напали на виноград, а то
трохи пошкоджували картоплю... А коли схаменулись, то було піз-
но: жук встиг заселити величезні площі.
З того часу почалось завоювання картопляним жуком Європи...
За час з 1949 року колорадський жук був виявлений в СРСР на
заході України (Львівська і Волинська області)...
Колорадський жук дуже небезпечний шкідник. Тому, коли його
виявлено, то вживають найжорстокіших заходів для знищення
вогнища, навіть такого, яке складається лише з кількох жуків.
Н. Н. Плавильщиков, Юному
знтомологу, Учпедгиз, 1958, стор.
23—25, 28.
ЯК ЗНИЩИТИ БУРЯКОВОГО
ДОВГОНОСИКА
Для одержання високих урожаїв цукрових буряків дуже важли-
во зберегти посіви від шкідників. Серед них найнебезпечнішим є
жук довгоносик, що завдає великої шкоди буряківництву.
Поряд з іншими заходами боротьби з довгоносиком, спрямова-
ними на забезпечення дружних, рівних і швидкоростучих сходів, на
виловлювання жуків (з допомогою системи крайових і напрямних
канавок тощо) дуже важливе значення має застосування отрутохімі-
катів.
З кінця минулого століття основним заходом хімічної боротьби
проти довгоносика було обприскування посівів буряків хлористим
барієм; пізніше для цього почали використовува-
ти і кремнефтористий натрій. Обидва препарати є
отрутами кишкової дії, тобто жук гине лише після
того, як з’їсть частинку рослини з отрутою. Ефек-
тивність таких хімічних сполук у великій мірі за-
лежить від погоди, бо вони легко змиваються з
рослин дощами і навіть росою, слабо діють при
низьких температурах, а іноді і при високій від-
носній вологості повітря. Крім того, при великій
кількості шкідників вони ще до своєї загибелі
встигають знищити багато сходів і зрідити посіви.
Такі хімічні засоби, зрозуміло, не забезпечували надійного за-
хисту буряків від пошкоджень і викликали певне розчарування у
колгоспників і агрономів.
Успіхи, досягнуті за останні роки у виготовленні отрутохіміка-
тів і розробці техніки їх вживання, відкривають нові перспективи
перед хімічним методом боротьби з шкідниками.
Дорослі жуки зимують у грунті переважно на старих бурячи-
щах, і як тільки настає тепла погода — переходять на посіви. Най-
50
більша загроза для буряків буває тоді, коли сходи тільки почина-
ють пробиватися з землі.
Перед вченими постало питання: як захистити молоді рослини
в цей початковий період їх росту? Виникла думка знайти спосіб ро-
бити сходи токсичними ще до виходу їх з грунту. Численні дослі-
ди показали, що отруйності сім’ядольних листочків найкраще можна
досягти, обробляючи бурякове насіння перед сівбою гексахлораном.
Цей препарат під час набухання насіння потрапляє в його оплодень»
а звідти разом з поживними речовинами — в проросток...
Однак обробка насіння не може захистити рослини в дальший
період їх життя. Як тільки припиняється використання поживних
речовин, насіння і рослини починають живитись за рахунок грунто-
вого розчину через кореневу систему, сходи перестають бути токсич-
ними. Це пояснюється тим, що концентрація гексахлорану в рослині
знижується... Тим часом вихід жуків з грунту... і переліт їх на буря-
кові плантації тривають... Отже, постає потреба наносити отрути на
поверхню сходів. З цією метою в останні роки у практиці боротьби
з шкідниками сільськогосподарських культур замість малоефектив-
них хлористого барію і кремнефтористого натрію застосовуються
препарати ДДТ та гексахлоран. Ці хімікати є отрутами не тільки
кишкової дії, а переважно контактної дії, тобто викликають заги-
бель комах при зіткненні їх з обприсканою поверхнею рослин або
грунту.
Дуже важливим заходом є знищення личинок довгоносика, які
живуть у грунті і живляться коренями буряків. Для цього затрую-
ють грунт 25-процентним дустом гексахлорану.
В. П. Васильєв, журнал «Наука
і життя», 1956, № 4, стор. 24—25.
ЗВІДКИ вони
Шкідниками стають не лише місцеві комахи. Іноді найлютішим
ворогом виявляється чужоземець, і звичайно такі вороги найнебез-
печніші.
Пароплави, залізниці, літаки служать транспортом не лише лю-
дині. Вони перевозять з країни в країну і комах: з насінням, з про-
дуктами, з товарами.
З Америки до Європи були завезені філоксера і кров’яна попе-
лиця, квасолева зернівка, цитрусовий червець іцерія, картопляний
жук. У свою чергу з Європи до Америки проникли золотогузка,
непарний шовкопряд, гесенська муха, стебловий метелик та ще
близько 70 інших шкідників. Майже по всьому світі розвезли разом
із зерном маленького безкрилого жучка — амбарного довгоносика таї.
V 51
ряд інших шкідників зерна, продуктів, товарів. Шкідники-чужозем-
ці бувають особливо небезпечні тому, що на новому місці в них не-
має ще природних ворогів, які б перешкоджали їх швидкому роз-
множенню і розселенню.
Різними шляхами і способами проникають комахи в чужі країни.
Непарний шовкопряд, небезпечний шкідник лісу, потрапив до
Північної Америки не в результаті ротозійства, а недостатньої
обережності... ентомолога. Американець — професор Л. Трувело —
привіз з Європи кілька кладок яєць непарного шовкопряда. Він хотів
за допомогою схрещування різних «шовкопрядів» вивести нову по-
роду шовковичних «червів».
Гусениці непарного шовкопряда, які тільки що вийшли з яєць,
дуже легкі та ще вкриті дуже довгими волосками. Досить легкого
пориву вітру, і вони «полетять». Такі «польоти» звичайне явище в
житті непарного шовкопряда; саме так розселюються його гусениці.
Може Трувело і не знав цього, але що в нього в лабораторії ви-
велись з яєць гусениці небезпечного шкідника, це він знав. Не по-
думавши про те, що він робить, професор дістав кілька гусениць із
садка, поклав їх на аркуш паперу. Садок стояв на столі, біля від-
чиненого вікна, тут же виявились і гусениці.
Двері в лабораторію відчинились. Протягом підхопило кілька
гусениць, і вони полетіли у вікно...
Хіба знайдеш крихітку-гусеницю в саду?
Минуло двадцять років, і в околицях міста, де все це трапилось,
появилось багато волохатих гусениць. Дерева були оголені.
Почалось поширення непарного шовкопряда по Північній Аме-
риці.
Н. Н. Плавильщиков, Юному
знтомологу, стор. 20—21.
НЕБЕЗПЕЧНІ ШКІДНИКИ
Вам, певно, доводилось спостерігати вечорами в сухих соснових
лісах досить великих метеликів сірувато-бурого кольору. Впоперек
переднього крила у них проходить темна смужка, облямована чорну-
ватими зигзагоподібними лініями. Появляються вони звичайно на
початку липня. Це так званий сосновий шовкопряд. Сідаючи на
сосну, метелик завдяки своєму забарвленню майже зливається з ко-
рою. На стовбурах, рідше на гілках або на хвої, самка шовкопряда
відкладає по двісті-триста яєць. Проходить два-три тижні, і з яєць
виходять жовтувато-білі гусениці, вкриті темними бородавками з
довгими світлими волосками. Вони стирчать у всі боки і охороняють
гусениць від нападу птахів.
52
Гусениці зразу починають свою руйнівну роботу. Вони гризуть
хвою, підгризаючи її з боків. Кожна доросла гусениця щодня з’їдає
не менше шістдесяти хвоїнок, а за свій короткий літній «робочий
сезон» — більше тисячі.
Але це лише початок шкідливої діяльності гусениць соснового
шовкопряда. У вересні, з наближенням холодної погоди, вони
спускаються вниз, зариваються в грунт і проводять там зиму в за-
ціпенінні. Як тільки весною грунт починає відтавати, гусениці знову
забираються на дерева і починають обгризати хвою. Ненажерливість
їх збільшується. Якщо гусениць багато, вони до липня знищують
майже всю хвою, а потім беруться і за пагони.
Коли гусениця досягає свого граничного розвитку, вона обплу-
тує себе павутиною, що утворює кокон. У такому стані лялечка по-
висає на гілочці і через два-три тижні з неї вилітає метелик. Мете-
лик соснового шовкопряда нешкідливий, але його нащадки — гусе-
ниці — завдають величезної шкоди.
Сосновий шовкопряд оселяється в лісі на кілька років, і якщо з
ним не боротися, то він може знищити тисячі гектарів лісу.
Цей шовкопряд не дуже «вузький спеціаліст». Знищивши хвою
сосни, гусениці охоче перекочовують на ялину та інші хвойні, де
продовжують свою шкідливу діяльність. Листяних порід цей шкід-
ник не пошкоджує...
У листяних порід є свої жорстокі вороги. Непарний шовкопряд —
так називають одного з головних шкідників листяних лісів, пере-
важно дубових, липових і березових. Називають цього метелика
непарним шовкопрядом тому, що самець і самка різко відрізняють-
ся між собою — вони «не пара». Самка майже вдвічі більша за сам-
ця. У неї передні крила білого кольору з трьома-чотирма зигзаго-
подібними поперечними чорними смужками, а в самця крила сіру-
вато-бурі з темно-бурою смугою понад краєм.
Може коли вашу увагу привертали жовтуваті плями на тем-
но-сірому фоні кори дуба. Це купки яєць непарного шовкопряда,
покриті пушком, який захищає їх від непогоди.
Об’ївши всі молоді листочки на одній ділянці лісу, гусениці не-
парного шовкопряда перекочовують на іншу. Подорожують вони в
повітрі. Довгі волоски, що покривають тіло, замінюють шкіднику
крила. За їх допомогою гусениць легко переносить вітер. Крім того,
волоски захищають гусениць від птахів. Руками таку гусеницю слід
брати обережно: обламуючись, волоски дряпають шкіру і спричи-
няють сильне свербіння.
У лісах знаходить притулок багато інших комах, які об’їдають
хвою та листя. Це на вигляд невинні, гарні, пухнасті гусениці,
з яких розвиваються метелики. Розмножуються вони надзвичайно
швидко. Дивлячись на них, мало кому прийде в голову, що ці, зда-
валося б, безпорадні, «милі» істоти страшенно небезпечні для лісу.
53
Але комахи постійно загрожують не лише хвої, листю або коре-
ням і пагонам. Багато комах (переважно жуки) оселюється на стов-
бурах та гілках дерев, під корою. Вони вгризаються в саме серце
дерева — деревину — і підточують його здоров’я зсередини.
Якщо в лісі залишити повалений стовбур, то через деякий час
під його корою можна виявити складну сітку поздовжніх заглибин,
Короїд-типограф.
які створюють своєрідний, ніби витиснутий умілою ру-
кою майстра малюнок.
Це ходи, які проклав короїд-типограф, один з най-
небезпечніших ворогів ялинового лісу.
Появляється короїд-типограф в ялинових лісах на
початку травня. Це чорний жучок завдовжки менше
півсантиметра. Перед тим як проникнути під кору де-
рева, жучкам доводиться виконати досить складну ро-
боту. Самці виточують у корі крихітні отвори, крізь
які пробираються до луб’яного шару, що відокремлює
кору від твердої деревини. Слідом за самцями в ці
отвори залітають самки. Вони прокладають по всій дов-
жині стовбура поздовжні ходи, які йдуть вгору і вниз
від вхідного отвору. Ходи ці називаються маточними.
Потім самка вигризає по обидва боки ходу крихітні
ямки, в які відкладає по одному яйцю. Відкладання
яєць відбувається поступово і триває майже цілий місяць. З яєць вихо-
дять безногі, трохи зігнуті личинки. Вони також вигризають ходи,
прокладаючи їх упоперек маточних. З ростом личинок розширюються
і ходи, які вони проклали. Кінець кінцем вони так переплутуються,
що неможливо розібратися в обрисах цього лабіринту.
У кінці прокладеного ходу кожна личинка вигризає невеличку
заглибину — колиску для лялечки, де й перетворюється в лялечку,
а через тижнів два з лялечки виходить жук. Спочатку він має білий
колір, а потім темнішає, при цьому в нього твердішають щелепи,
якими він прогризає кору.
Короїда можна виявити за наявністю найдрібнішої тирси у ви-
гляді борошна, яка скупчується біля основи ураженого дерева.
Борошно це називають буровим. Це зруйнована деревина, яка об-
сипалась, коли жук просвердлював у корі вхідні отвори. їх виразно
видно на поверхні дерева; кора ніби прострілена з дробовика.
Великий ялиновий короїд-типограф знищує тонкий, ніжний шар
деревини, в якій пролягають канали для надходження води. Сильно
уражене цією комахою дерево перестає рости, а потім засихає.
А. В. Гавеман, Лес, Детгиз, 1959,
стор. ЗО—33.
54
ПРИРОДНІ ВОРОГИ
КОМАХ-ШКІДНИКІВ
Деякі комахи добре пристосувались до зовнішнього середовища,
набули таких ознак, які маскують їх на фоні цього середовища. Ін-
коли дивитимешся на таку комаху хвилину, дві, п’ять і не помітиш,
що це комаха.
Ось гусениця почула небезпеку і враз виструнчилась, мов сухий
сучок, застигши в такому стані. Важко впізнати в цьому «сучкові»
гусеницю. Але тільки небезпека минає,— гусеничка знову набуває
своєї попередньої форми і продовжує свою роботу. А ось метелик
сів на якусь рослину з квітками і не стало його видно, тільки з’яви-
лася ще одна «квітка», цілком схожа на звичайні квітки.
Так пристосовуються комахи, щоб стати непомітними для їх
ворогів. А ворогів у них чимало. На них постійно полюють граки,
ластівки, синиці, шпаки, дятли, зозулі та інші птахи — вірні союз-
ники піонерів у боротьбі з шкідниками...
Але й серед самих комах шкідники саду мають невблаганних
ворогів.
Ось по гілці яблуні повзе незграбна личинка кров’яної попелиці
(це небезпечний шкідник яблуні, він висмоктує сік з гілок і дуже
виснажує дерево). Раптом, з блискавичною швидкістю, на личинку
нападає маленька, схожа на ' осу, комашка. Це афелінус — страш-
ний ворог кров’яної попелиці. Афелінус міцно чіпляється своїми
ніжками за волохату спинку личинки і, проколовши її тіло, відкла-
дає туди своє яйце; потім залишає цю личинку і шукає іншу, в якій
теж відкладає яйце, а потім третю, четверту і т. д. Один афелінус
може відкласти таким чином до 100 своїх яєць, по одному в кожну
личинку попелиці. Потім з яйця в тілі личинки розвивається ма-
ленький афелінус, який, ставши дорослим, прогризає собі отвір в
тілі личинки і вилітає на волю, шукаючи таких же личинок кров’я-
ної попелиці, щоб відкласти в них свої яйця. Личинка при цьому,
звичайно, гине. Так один афелінус може знищити до 100 Личинок
кров’яної попелиці.
Крім афелінуса, є багато інших природних ворогів у шкідників
саду. Люди з успіхом використовують птахів і комах у боротьбі з
різними шкідниками. І як цікаво й корисно для юного натураліста
виявляти в природі наших друзів — природних ворогів різних шкід-
ників, вивчати їх життя, розвиток і використовувати в боротьбі
з шкідниками саду, поля, лісу, городу.
А. Ф. Опольський, Нариси про
деяких шкідників саду, стор. 31—33.
55
МУРАШКИ
Яскраво світить сонце. Струменить тепле повітря. Від пригріто-
го грунту повіває вологим приємним запахом землі. Ніжний, трохи
терпкий аромат розлитий по лісу. На гнучких гілках берізок, мов
маленькі пташки колібрі із зеленими крильцями, примостилися
запашні листочки. Смолистими свічками прикрасилися верхівки
сосонок. Дуб-здоров’як оповився зеленуватим серпанком. Осика не-
сміливо розгорнула липкі зморшкуваті листочки... Якби не повер-
нулись холоди. Та немає чого боятись — весна буяє навколо. І на
землі серед зотлілого торішнього листя з’явилась зелень. Тоненькі
ізумрудні травинки тягнуться назустріч світлу. їм треба поспішати
рости, цвісти, а то скоро ліс розгорне вгорі могутнє зелене шатро,
і залишаться всі травинки в тіні до наступної весни.
Ожили й тварини.
Особливо багато скрізь повзає жучків, мурашок, павучків. Швид-
ко пролітають маленькі мушки, пурхають строкаті метелики.
Шестинога армія комах зголодні-
ла за зиму і тепер жадібно накину-
лась на їжу — свіжі листочки, які
щойно зазеленіли. Ось жучок уже
прогриз молодий березовий листок.
Там кошлата гусінь гризе зелень яко-
гось кущика. З маленької осики, сер-
дито гудучи, злетів великий вусатий
хрущ. Чому він злетів з деревця?
Адже вдень хрущі не люблять літати.
Може, йому осикові листочки не до
смаку? А ось і розгадка: по стовбуру
осики вгору і вниз метушливо бігають
великі руді лісові мурашки. Певно,
вони й прогнали хруща з дерева.
Але що тут поробляють мурашки?
Біля кожного черешка листка вибли-
скує на сонці чиста, мов сльоза, ро-
синка. До них і поспішають мурашки.
Частує осика ласунів-мурашок смач-
ним соком. Ласуни-мурашки нікого
на деревце не пускають.
Присів, було, метелик: певно, хо-
тів яйця тут покласти, щоб з них гу-
Розріз мурашника. сінь вивелась зелене листя об’їда-
ти. А мурашки до нього кинулись
і прогнали. Прилетів на осику жучок-листогриз. Не встиг він отями-
тись, як вчепилася в нього гострими щелепами мурашка. На підмогу
56
їй наспіла друга. Не втримався жучок і разом з мурашками шке-
реберть полетів униз. Мурашки його на землі не залишили — потяг-
ли в своє величезне житло. Загинув жучок-листогриз. І всякий ін-
ший непрошений гість пропаде на осиці, якщо вчасно не втече від
мурашок.
Виходить, недаремно осика напуває солодким соком мурашок.
Вони сік п’ють і до дерева нікого не підпускають: охороняють ніжні
осикові листочки від усіх шестиногих ворогів...
У кожному лісі над землею підіймаються великі купи з сухих
гілочок, уламків кори, травинок, грудочок землі, опалої хвої. Це
житла рудих лісових мурашок. Інколи мурашки насипають свою
будову висотою до метра. Безліч ходів, що пронизують купу в усіх
напрямках, ведуть до нижніх ярусів мурашника, розташованих під
землею. Там знаходяться камери з яйцями, личинками, коконами.
Десятки тисяч мурашок живуть в одній такій оселі. А скількй
їх розкидано по лісах! Мільйони мурашок сновигають по землі, ла-
зять по деревах, стеблах трав.
Чим же живиться незліченна армія цих комах?
Від кожного мурашника в усі сторони розходяться доріжки, по
яких невпинними потоками біжать мурашки. Одні тягнуть до свого
житла піщинки, хвоїнки та інший будівельний матеріал, другі —
різноманітну їжу. Варто тільки зупинитися на кілька хвилин біля
такої дороги, щоб дізнатися, чим годуються мурашки. Ось мураш-
ка несе невеличкого жучка. Он двоє тягнуть лялечку якогось мете-
лика. А там, затримуючи «вуличний рух» по всій дорозі, ціла юрба
мурашок порається біля великої гусені.
Найрізноманітніші комахи, черви, слимаки, павуки, невеличкі
загиблі хребетні тваринки, насіння, рослинний сік — все це стано-
вить їжу мурашок.
Але найбільше вони нищать комах, серед яких є багато небез-
печних шкідників лісів. Лісових мурашок слід вважати корисними
комахами. Про їх корисну діяльність свідчать спостереження. Про-
тягом однієї години тільки по одній доріжці мурашки протягнули
9 клопів, 12 метеликів, 19 жуків, 10 мух, 4 гусениці, 10 коконів
метеликів. Якщо врахувати, що «робочий день» мурашок літньої
пори становить до 18 годин на добу, а доріжок, по яких вони тяг-
нуть свою здобич, звичайно буває 5—7 і більше, то кожному стане
зрозуміла їх користь.
Інший підрахунок дає такий приклад: під час масового розмно-
ження одного шкідливого жука мурашки з одного мурашника зни-
щили за місяць до 100 000 цих жуків.
Тому можна з певністю сказати, що чим більше мурашників
у лісі, тим кращий буде ліс.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 50—52.
57
КІМНАТНА МУХА
У природі зустрічається багато видів різних мух, але з житлом
людини найтісніше зв’язані кімнатні мухи.
Кімнатна муха належить до двокрилих комах. Тіло її сіро-буро-
го кольору, вкрите різними волосками і щетинками; на грудях
зверху розташовані чотири поздовжні смужки, черевце знизу жов-
тувате, зверху — більш темне, з невиразним рисунком. Ніжки мухи
між кігтиками мають густо вкриті волосками клейкі подушечки,
завдяки яким вона може повзати по прямовисних гладких поверх-
нях. З нижнього боку голови мухи розташований хоботок, який за-
кінчується м’якими смоктальними лопатями.
Живиться муха будь-якою рідкою і твердою їжею, покидьками
в помийних ямах і сміттєвих ящиках, екскрементами людини і тва-
рин і т. п...
Сита муха часто відригує прийняту їжу у вигляді крапельки
рідини, залишаючи її на поверхні. Крапля, що залишилася, може
бути з’їдена іншими мухами або висихає, утворюючи разом з екс-
крементами мухи так звані «мушині плями». Протягом доби одна
муха може залишити до 50 плям.
Кімнатні мухи — світлолюбні комахи, тому більша кількість їх
завжди збирається в добре освітлених місцях...
Активність мух залежить головним чином від навколишньої
температури. При понижених температурах (7—10,5°) мухи мало-
рухомі. Нормальне живлення і відкладання яєць починаються лише
з 15—17°. При підвищенні температури до 30° і більше спостерігаєть-
ся найсильніша активність мух, вони частіше перелітають з місця на
місце, частіше живляться і т. п.
Важливу роль у житті мухи відіграє нюх: з допомогою нюху
вона розшукує собі поживу, знаходить місця, придатні для відкла-
дання яєць.
Кімнатна муха живе в середньому близько місяця; при низьких
температурах вона живе значно довше... Улюбленими місцями мухи
для відкладання яєць є кінський та свинячий гній, кухонні покидь-
ки (гниючі овочі, залишки риби та м’яса, що розкладаються), люд-
ський кал і т. д.
Яйця мухи — білуватого кольору, овально-циліндричної форми.
Довжина їх близько 1,2 мм... За своє життя кімнатна муха може
відкласти понад 600 яєць...
З яйця мухи виходить біла червоподібна личинка довжиною
близько 2 мм. Живляться личинки тільки рідкою їжею; тверду їжу
вони розріджують з допомогою слини, що виробляється слинними
залозами.
Личинки линяють три рази, після чого перетворюються в ля-
58
лечку; довжина личинки перед перетворенням у лялечку — 12—
13 мм.
Перед перетворенням у лялечку личинки мух заглиблюються в
грунт біля місць свого розвитку (сміттєвих ящиків, куп гною або
покидьків і т. п.). Лялечка мухи вкрита твердою оболонкою темно-
коричневого кольору і має бочонкоподібну форму.
Муха, що вилупилася з лялечки, з допомогою особливого голов-
ного пузиря пробивається на поверхню землі. Спочатку вона світло-
го кольору, з коротким та вузьким черевцем і складеними крилами.
Поступово вона темнішає, стає більш міцною і через 1—2 години
починає літати.
Середня тривалість розвитку одного покоління мух триває близь-
ко 18—20 днів. Отже, за один літній сезон (з квітня по вересень)
може з’явитися кілька поколінь мух. В тепле і вологе літо завдяки
швидкості розмноження мухи дають незліченне потомство. В літній
день сміттєвий ящик містить до 80 000 мух всіх стадій розвитку, а
щоденний виліт мух нових поколінь з одного ящика — до 6 000 ек-
земплярів.
У середній смузі Радянського Союзу мухи зимують в усіх стаді-
ях розвитку. В теплих приміщеннях вони зберігають свою активність
і розмножуються навіть у зимовий час. В стійлах, в будинках —
між вікнами та в інших холодних приміщеннях мухи взимку впада-
ють у сплячку. Личинки і лялечки мух залишаються на зимівлю в
землі під сміттям, у гноєсховищах, стайнях і т. д... З настанням
теплих днів припинений розвиток лялечок закінчується і з них ви-
літають мухи.
Кімнатна муха як перенощик інфекційних (заразних) захворю-
вань займає одне з перших місць.
Живлячись всякого роду покидьками і нечистотами, перелітаю-
чи і споживаючи їжу людини, мухи весь час стикаються з зараже-
ними речовинами і поширюють інфекції.
Мухи є перенощиками збудників багатьох захворювань. Най-
більш часто вони поширюють збудників кишкових інфекцій: дизен-
терії, черевного тифу, дитячих поносів, холери та ін.
Є припущення, що мухи відіграють істотну роль у поширенні
туберкульозних паличок, які зберігають свою життєздатність у ви-
сохлих «мушиних* плямах до 2 місяців.
Кімнатні мухи причетні також до поширення збудників дифте-
рії, чуми, сибірки та ряду інших мікробів, яких вони переносять
механічно на волосках, лапках та інших частинах свого тіла. Поряд
з бактеріями, мухи можуть переносити яйця різних глистів: аска-
рид, гостриків, солітера та ін.
Л. Н. Погодіна, Боротьба з ко-
махами в житлах, Держмедвидав
УРСР, 1955, стор. 22—26.
59
небезпечний ворог
У неохайних людей у волоссі голови оселяється головна воша,
а в зборках білизни і одягу — одежна воша. Вони ссуть кров.
Яйця вошей називаються гнидами. Одежна воша приклеює їх
до волоконець одягу і білизни, головна — до волосся. Одежна воша
більш плодюча: вона відкладає за своє життя до 300 яєць, до пів-
тора десятка за день. Головна воша відкладає не більше 4 яєць за
день, а всього до 150. З яєць вилуплюються личинки, які через 15—
17 днів, не проходячи стадії лялечки, розвиваються в дорослу ко-
маху. Одежна воша живе місяць-півтора. За цей час у неї з’являють-
ся не тільки «онуки», але й «правнуки». Якщо на людину попаде
доросла самка, то через місяць у неї можуть виявитися сотні, а то
й тисячі вошей. Надзвичайно швидке розмноження вошей стало при-
водом до розповідей про те, що воші «заводяться самі по собі», на-
віть «від туги». Насправді, людина, у якої «завелися» воші, не по-
мітила самки, що попала на неї, і почала відчувати присутність во-
шей лише тоді, коли їх стало багато.
На прикладі воші... видно, як сильно відбиваються на тварині
умови її життя. Воша не залишає свого хазяїна і звичайно їй не до-
водиться розшукувати поживу: їжа завжди тут же, біля неї. І воша
не може голодувати довше 10 днів...
Воші не просто неприємні паразити. Вони дуже небезпечні вороги
людини: висипний і повторний тиф передається тільки через них. Не-
має вошей, немає і висипного тифу. Напившись крові хворого, воша
через 4 дні стає заразною і лишається такою до кінця свого життя.
Людина дістає збудників тифу не через укус, як це часто гадають: в
слині воші їх немає. Зараження відбувається при розчісуванні поку-
саної шкіри. При цьому в ранку втираються часточки роздушеної
воші та її екскременти (вони тут же на шкірі). В екскрементах воші
збудники висипного тифу лишаються живими дуже довго.
Чистота тіла, білизни і одягу — кращі заходи застерегти себе
від вошей. Знищити головних вошей неважко: в аптеках продають
для цього добрі засоби. Можна і просто оббрити голову. Боротьба
з одежною вошею складніша. Треба змінити одяг і білизну. У дуже
неохайної людини воші можуть виявитися і в ліжку. Якщо білизну
добре прокип’ятити, то воші в ній загинуть. Звільнити від них тов-
стий одяг і ковдру можна, протримавши їх тижнів зо два на морозі.
Спека вбиває вошей швидше. При 40° дорослі комахи більше доби
не проживуть, але молоді протримаються довше. Для надійності
краще піддати одяг такій температурі кілька разів. Одяг треба класти
не жмутком, а розтягнувши. В містах на вокзалах, при лікарнях улаш-
товані санпропускники. Там в особливих камерах прожарюють за-
ражений вошами одяг. Добрий засіб від одежних вошей — поро-
шок ДДТ.
60
В минулі роки від епідемій висипного тифу вмирали сотні ти-
сяч людей. В Радянській країні з вошами ведуть постійну боротьбу.
Суворий нагляд і вперта боротьба з ними привели до того, що поши-
рення їх дуже скоротилося. Про успіхи радянської санітарії свід-
чить той факт, що епідемій тифу у нас вже не буває.
М. М. Плавильщиков, Зооло-
гія, стор. 77—78.
БЛОХИ
Блохи — кровосисні паразити людини, тварин і птахів. їх мож-
на знайти на одежі людини, в її житлі, в шерсті тварин, в пір’ї і
гніздах птахів.
Блохи — дрібні комахи світло- або темно-коричневого кольору.
Тіло блохи сплющене з боків і вкрите дуже дрібними остями — волос-
ками або щетинками. Ротові органи колюче-сисного типу; очі є не
в усіх видів бліх. Ніжки блохи дуже розвинені. Стрибок блохи люд-
ської досягає 32 см в довжину і 9 см у висоту.
В природі зустрічаються сотні видів бліх: людська, собача, ко-
шача, ховрашкова та ін. Блохи часто переходять з однієї тварини
на іншу, а також з тварини на людину...
Блохи відкладають яйця в сухому смітті і щілинах підлог, в
гніздах тварин і безпосередньо на хазяїні. За своє життя блоха
може відкласти до 500 яєць. З яєць бліх виходять безногі, черво-
подібні личинки. Останні не є паразитами, бо живляться вони рослин-
ними рештками, що розкладаються, або калом бліх, що містить за-
лишки крові. Через кілька тижнів, а іноді і через кілька місяців
(залежно від поживи, температури, вологості і т. п.) личинка пере-
творюється в лялечку, з якої згодом виходить блоха. За сприятли-
вих умов (температура +18°) весь цикл розвитку блохи може закінчи-
тися в 3—5 тижнів.
Тривалість життя бліх різна... Блоха людська живе в середньому
513 днів, блоха собача — 234 дні, пацюкова — 100 днів. Блохи мо-
жуть жити дуже довго без їжі.
Живляться блохи винятково кров’ю теплокровних тварин і люди-
ни, причому крові вони п’ють більше, ніж вміщує їх шлунок. Тому
надлишок її часто під час живлення виливається назовні через
задній отвір. Смоктання крові блохами триває від однієї хвилини до
кількох годин. При смоктанні блохи вприскують в ранку слину, яка
запобігає згортанню крові, причому на шкірі з’являються червоні
плями і запальна набряклість. Пересування блохи по тілу людини,
а також акт смоктання крові викликають у нього подразнення шкі-
ри і зудіння; розчісування шкіри приводить іноді до нагноєнь.
61
Блохи є перенощиками збудників чуми, туляремії, жовтої про-
пасниці, пацюкового висипного тифу, що передається ними не тіль-
ки від пацюка до пацюка, але, можливо, від пацюків до людини; вони
можуть поширювати також і деякі інші захворювання.
Найбільшу роль блохи відіграють у перенесенні чуми, яка в
основному є хворобою гризунів (пацюків, ховрахів та ін.), але іноді
уражає і людину. Блохи, які смокчуть кров хворої на чуму твари-
ни, разом з кров’ю проковтують і чумні палички, що не тільки не
гинуть, але навіть розмножуються у травних органах комахи. При
новому уколі і смоктанні крові людини або здорової тварини зара-
жена блоха відригує в ранку разом з кров’ю наявні в ній бактерії
чуми, внаслідок чого і відбувається зараження. Крім того, бактерії
чуми, що виділяються блохою разом з її калом на тіло людини чи
тварини, можуть бути занесені в ранку при розчісуванні шкіри.
Л. Н. П о г о д і н а, Боротьба з ко-
махами в житлах, стор. 18—20.
ПРО ТАРГАНІВ
На земній кулі відомо близько 2000 видів тарганів. У СРСР зу-
стрічається приблизно 50 різних видів, переважно на півдні. Біль-
шість цих комах — нічні. Вдень вони ховаються в затишних місцях.
У природі таргани живляться частинами відмерлих рослин, тру-
пами дрібних тварин.
Деякі види тарганів стали супутниками людини. Вони живуть
у будинках, а на півдні — у прибудовах, біля будинків, живляться
чорним і білим хлібом, овочами, молочними і м’ясними продуктами,
виділеннями людини, папером, ватою, псують одяг. Ці види є пере-
нощиками черевного тифу, туберкульозу та інших хвороб, а також
яєць деяких глистів...
Обережно поставимо на стіл скляну банку з кількома
чорними тарганами і насипемо туди трохи борошна. Таргани, пов-
заючи по банці, забруднюють свої вусики і лапки борошном. Але
ось один тарган... почав старанно зчищати з них борошно... Чому
це він робить?
А тому, що на вусиках і лапках таргана є органи дотику, а бо-
рошно, яке прилипло до них, знижує їх чутливість — ось він і зчи-
щає борошно. Дізнавшись про це, учені запропонували для знищен-
ня тарганів змішувати отруйний фтористий натрій з борошном і
розсипати по підлозі в тих місцях, де найчастіше бувають таргани.
Але фтористий натрій дуже отруйний для людини, і його не слід
застосовувати там, де є діти, а також у приміщеннях, де зберігають-
ся харчові продукти.
62
У тарганів на лапках і вусиках є величезна кількість нервових
закінчень. Цю особливість і використовують при застосуванні для
знищення комах порошку ДДТ або гексахлорану... Дрібні частинки
ДДТ потрапляють на нервові закінчення лапок або вусиків і спри-
чинюють через 2—5 годин параліч, а на 2—4 добу — смерть ко-
махи...
Н. Б. Коростелев, Рассказш
врача о животньїх, Медгиз, 1959,
стор. 71—72.
МЕД —ВАЖЛИВИЙ ЛІКУВАЛЬНИЙ
ЗАСІБ НАРОДНОЇ МЕДИЦИНИ
Медицина — найстародавніша з наук. Багато тисячоліть тому
первісна людина суто емпірично, завдяки близькості до природи,
почала користуватися для лікування різними силами природи і її
дарами.
Спостережливість і мудрість народу дали багато цінного для
розвитку медицини. Досить вказати на такі лікувальні засоби, як
наперстянка, горицвіт, хінін, опій, атропін, кокаїн тощо, взяті з на-
родної медицини. Навіть такий чудесний засіб, застосовуваний в
наші дні, як пеніцилін, у вигляді зеленої цвілі успішно застосо-
вувався в народній медицині багато десятиріч тому. Гіппократ пи-
сав: «І не треба соромитися дізнаватися від простих людей, якщо
здаватиметься щось корисним для зручності лікування, бо я думаю,
що все мистецтво в цілому так було виявлене». Знаменитий росій-
ський вчений В. О. Манассеїн говорив, що лікарі лише почасти від-
кривали ліки самі, багато ж дечого вони навчились від народу.
У нашій країні народна медицина користувалася і користується
великою популярністю не тільки серед широких мас населення, але
також серед видатних діячів медицини. Народну медицину вивчали
С. П. Боткін, Г. А. Захарьїн, О. О. Остроумов, В. О. Манассеїн та ін.
За роки Радянської влади з скарбниці народної медицини було ви-
користано немало чудово діючих лікувальних засобів.
Бджолиний мед є важливим лікувальним засобом народної меди-
цини. З стародавніх часів мед широко застосовувався при багатьох
захворюваннях.
В старовинних російських рукописних лікарських порадниках
про лікувальні властивості бджолиного меду сказано таке:
«Мед на раньї смрадньїя пособляет, очем затемнение отдаляет,
помазуючи или пластьірь прикладьіваючи, распадлиньї рта лечит,
воду мочевую порушает, живот обмягчает, кашлючим пособляет,
ядовитое укушение лечит и укушение бешеньїя собаки уздравляет,
на раньї глубокия добре пособляет, легкому и всем суставам внут-
ренним несказанно єсть лекарство».
63
У цих лікарських порадниках наводяться також десятки рецеп-
тів, до складу яких входить бджолиний мед. Тут є прописи меду в
поєднанні з ромашкою, кропивою, лободою, цибулею, часником, па-
стернаком, хмелем, гірчичним насінням, маком, оцтом тощо. Мед
описано як лікувальний засіб, показаний для лікування людей уся-
кого віку...
Мед, як важливі ліки, оспівано в билинах, народних оповідан-
нях, піснях. Медом лікували перші народні лікарі — старці, навчені
багаторічними спостереженнями. Билини розповідають, як ці старці
вилікували Іллю Муромця... «і повернули йому силу богатирську,
...давши випити чарку питва медяного».
Мед застосовується народом також і в наші дні при гарячковому
стані, при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, органів ди-
хання, серцево-судинної системи, нервової системи, шкірних хворо-
бах тощо.
Досліди і спостереження, проведені за останні десятиріччя, пока-
зують, що бджолиний мед має всі підстави вважатися лікувальним
засобом.
В чому ж полягають лікувальні властивості меду?
Раніше ніж відповісти на це запитання, треба розглянути ліку-
вальні властивості виноградного цукру—глюкози, тобто основної
складової частини бджолиного меду. Глюкоза широко застосовуєть-
ся в медицині при захворюваннях серцево-судинної системи, гіперто-
нічній хворобі, кровотечах (особливо шлункових), виразковій хворо-
бі, кишкових захворюваннях у дітей, при різних інфекційних захво-
рюваннях (тифи, дизентерія, малярія, ангіна, кір, скарлатина тощо),
при сепсисі. При різних отруєннях глюкоза є найбільш ефективним
засобом лікування. Це далеко неповний перелік захворювань, при
яких застосування глюкози дає добрий результат.
Глюкоза є не тільки чудовим поживним матеріалом для клітин
тканин і органів, але вона підвищує запаси глікогену в печінці,
який є енергетичним матеріалом для організму, і поліпшує процеси
тканинного обміну. Глюкоза діє тонізуюче на серцево-судинну си-
стему при зниженому вмісті цукру в крові. Вона сприяє підвищен-
ню опірності організму до інфекції. В сучасній клініці глюкоза ши-
роко застосовується для підвищення знешкоджуючої здатності пе-
чінки.
Якщо врахувати, що до складу бджолиного меду, крім глюкози,
як зазначалося вище, входять мінеральні солі, органічні кислоти та
інші необхідні для організму речовини, стає ясним, чому мед є чудо-
вим лікувальним засобом, що сприяє підвищенню опірності орга-
нізму.
Н. П. І о й р и ш, Лікувальні вла-
стивості меду і бджолиної отрути,
Держмедвидав УРСР, 1956,
стор. 58—62.
64
ЯК БДЖОЛИ ВИРОБЛЯЮТЬ МЕД
Кожний спостерігав, як у літній сонячний день бджоли кружля-
ють над квітками, з яких збирають солодкі крапельки нектару. Щоб
виробити 100 грамів меду, бджола повинна відвідати приблизно
мільйон квіток. Вона хоботком збирає з квіток нектар і наповнює ним
медовий шлуночок, після чого летить у свій вулик. Бджола може
пролетіти за годину 65 кілометрів, тобто швидкістю вона може зма-
гатися із швидким поїздом. Навіть з ношею, що дорівнює 3/4 ваги
її тіла, бджола пролітає ЗО кілометрів за годину. У народі говорять:
«Стріла летить, як бджола».
Якщо квітки, з яких бджола бере взяток, знаходяться навіть за
півтора кілометра від вулика, то щоб зібрати один кілограм меду,
бджола повинна пролетіти 128 тисяч кілометрів. Ця відстань в три
з лишком рази більша від кола земної кулі по екватору.
Щоб попасти у вулик, бджола проходить через льоток (вхід у
вулик) мимо бджолиної «сторожі», яка стежить за тим, щоб чужа
бджола або інша комаха не проникли у вулик. У вулику бджолу
зустрічають інші бджоли — приймальниці нектару. Приймальниця
звільняє бджолу-збиральницю від нектару і деякий час зберігає
останній у своєму медовому шлуночку, де нектар підпадає склад-
ній переробці, яка почалася ще в шлуночку у бджоли-збиральниці.
Коли бджола-приймальниця розсуває верхні щелепи і висуває
трохи вперед і вниз свій хоботок, на поверхні останнього з’являєть-
ся крапля нектару. Потім бджола-приймальниця проковтує цю крап-
лю знову в медовий шлуночок, а хоботок складає і ховає. Ця про-
цедура, тобто періодичне випускання крапельки нектару на трохи
висунутий хоботок і втягування її назад у медовий шлуночок, повто-
рюється 120—240 раз. Тільки після цього бджо-
ла відшукує вільну шестигранну воскову комір-
ку, куди відкладає краплю нектару. Проте з цієї
краплі ще не вийшло крапельки меду: інші бджо-
ли продовжуватимуть складну роботу по перетво-
ренню нектару в мед.
Коли бджоли-приймальниці бувають заванта-
жені роботою, бджоли збиральниці нектару підві-
шують свій вантаж — краплю нектару — до верх-
ньої стінки воскової комірки. Це дуже цікавий і
практично важливий спосіб, бо висячі краплі
мають велику поверхню випаровування, завдяки
чому з нектару інтенсивно випаровує волога.
В нектарі міститься від 40 до 80% води, і для того щоб приготувати
мед, бджоли повинні видалити іноді до 3/4 цієї води. Останнє досягає-
ться тим, що кожну краплю бджоли багато разів переносять з однієї
воскової комірки в другу, третю і т. д. доти, поки випарує частина во-
5 3-212
65
логи і мед стане густим. При цьому слід відзначити, що у видаленні
зайвої вологи з нектару бере участь багато бджіл, які змахами своїх
крил (26 400 змахів кожна за хвилину) створюють додаткову цирку-
ляцію повітря у вулику, що прискорює процес випаровування.
Крім такого суто механічного згущення нектару, відбувається
також згущення його в медовому шлуночку бджоли... Вода з некта-
ру всисається клітинами медового шлуночка бджоли, попадає в кров
(гемолімфу), потім через мальпігієві судини 1 в пряму кишку і ви-
даляється з її організму. Таким чином, в організмі бджоли-трудів-
ниці крапелька нектару зменшується в об’ємі за рахунок всисання
води клітинами медового шлуночка. Крім того, в організмі бджоли
крапелька нектару збагачується ферментами, органічними кислота-
ми, знезаражуючими речовинами тощо. Крапелька нектару з медо-
вого шлуночка бджоли знову попадає у воскову комірку — і так по-
вторюється доти, поки нектар не перетвориться в мед. В дозрілому
меді міститься вже тільки 18—20% води.
Наповнені доверху медом воскові комірки бджоли запечатують
восковими кришечками і в такому вигляді мед може зберігатися
протягом багатьох років. Одна бджолина сім’я за літній сезон збирає
до 150 кілограмів меду.
Відомо, що коли бджолам надається можливість збирати нектар
з квітучих рослин якогось одного переважного виду, то вони будуть
виробляти мед більш або менш однорідний. Назва сорту меду відпо-
відає назві тієї рослини, з якої бджоли збирали нектар.
Широко відомі такі сорти меду: липовий, гречаний, знітовий,
акацієвий, буркуновий, каштановий, еспарцетовий, соняшниковий,
гірчичний, бавовниковий тощо. Якщо мед зібраний з квіток різного
виду рослин, то він називається квітковим, луговим, мішаним. Роз-
різняють ясний, середній і темний мед. Звичайно смак і аромат
меду пов’язані з його кольором, більш ціняться ясні сорти меду
(виняток становить гречаний мед).
Мед називається також за місцем походження. Так, у Радянсько-
му Союзі славляться своїм ароматом і приємним смаком такі сорти
меду: липовий далекосхідний, липовий башкирський, або уфімсь-
кий. За способом одержання мед поділяють на звичайний (відцен-
тровий), одержуваний при відкачуванні з стільникових рамок на
звичайній медогонці, і стільниковий.
Стільниковий мед — найцінніший за смаковими якостями і най-
дорожчий за вартістю, бо він перебуває в природній тарі — стільни-
кових комірках, зроблених самими бджолами-технологами.
Н. П. І о й р и ш, Лікувальні властивості
меду і бджолиної отрути, стор. 29—34.
1 Мальпігієві судини є органами виділення бджоли і відповідають
за функціями ниркам хребетних.
66
ТАНЦІ БДЖІЛ
Десятки тисяч бджіл виходять з вулика, щоб ознайомитися з
місцевістю, запам’ятати вигляд свого житла, прокласти повітряні
траси.
Біля входу до вулика появляється пильна варта. В усі боки ви-
силаються бджоли-розвідниці.
Перша ж бджола, яка прилетіла на квітучу рослину,... поспішає
зібрати нектар або пилок. Навантажившись здобиччю, бджола летить
назад.
Повернувшись до вулика, щаслива розвідниця також не витра-
чає часу. Вона роздає нектар молодим бджолам, які рознесуть його
в медові комірки, а сама швидко вибирається на багатолюдні вули-
ці воскового міста.
Тут, на стільниках, бджола-розвідниця починає... танцювати. Саме
танцювати, бо немає іншого поняття, яке б більш точно відбило
поведінку цієї бджоли. Швидкими дрібненькими кроками, під-
стрибуючи, бджола описує невеликі кола на тому місці стільників,
де вона перед тим сиділа. Танцівниця безперервно змінює напрям
колового руху, повертаючи то направо, то наліво. Вона рухається
то в один, то в інший бік, описуючи кола. Бджоли, які перебувають
поблизу, збуджуються. Вони, підстрибуючи, біжать за бджолою, яка
танцює, обмацують вусиками її черевце.
Потім танцівниця перебігає на інше місце і тут, серед інших
бджіл, повторює всі фігури свого «танцю». Вона ніби кидає в натовп
бджіл заклик: «Швидше збирайтесь! Я знайшла чудове поле. Там
вже зацвіли квіти. Скоріше! Ми будемо там першими! Ми зберемо
великі запаси! Скоріше, скоріше летіть!»
Кінець танців завжди однаковий. Танцівниця стрімголов кида-
ється до льотка і мчить до виявлених запасів корму, ведучи за со-
бою завербованих танцем бджіл.
Якщо здобич велика, бджоли-збиральниці, повертаючись до вули-
ка, також починають танцювати і кожна «мобілізує» на роботу нові
загони бджіл...
Значення дивної поведінки бджіл, які танцюють, розкрили вче-
ні — дослідники життя бджіл.
Танці — це своєрідний спосіб спілкування між бджолами. Тан-
цівниці на своєму тілі приносять у вулик запах тих квіток, на яких
вони знайшли багато нектару або пилку. Керуючись цим запахом,
бджоли, які брали участь у танці, летять шукати медоносів з таким
запахом.
Але запах у даному випадку вказує лише, на яких квітках мож-
на навантажитись нектаром чи пилком. А як знайти ці квітки? Де
вони: далеко чи близько, на заході чи на сході, на півночі чи на
півдні від житла бджіл?
5*
67
Ось тут і допомагає танець.
Справа в тому, що танці не завжди бувають однакові. Якщо дже-
рело корму знайдено не поблизу від вулика..., бджола-танцівниця
описує вже не кола, а вісімки і при цьому час від часу швидко виляє
з боку в бік черевцем.
Фігури танцю бджіл мають велике значення. Дуже часто бджо-
ли-танцівниці виляють черевцем лише тоді, коли біжать вгору по
стільниках, а в інших випадках — лише тоді, коли біжать вниз.
Інколи бджоли виляють черевцем, здійснюючи в танці кругові ру-
хи вліво, а в інших випадках — лише під час колових рухів вправо.
Виявилось, що фігури «виляючого танцю» залежать від місця роз-
міщення виявлених медоносів і положення, в якому перебуває в
даний час сонце.
Для бджіл, які відлітають у поле, сонце є свого роду компасом.
З того часу, як бджола відправляється за здобиччю і до її повер-
нення у вулик, проходить всього кілька хвилин. За цей час поло-
ження сонця на небі помітно не змінюється. Тому, орієнтуючись по
сонцю, бджоли можуть порівняно легко знайти зворотний шлях.
І ось, виляючи черевцем і бігаючи в той чи інший бік, бджола-тан-
цівниця ніби вказує, в якому напрямі відносно сонця слід летіти до
джерела нектару чи пилку.
Здатність бджіл швидко «мобілізуватися» і направляти до дже-
рела взятку масу збиральниць допомагає використати їх як запилю-
вачів сільськогосподарських культур.
И. Василько в, Путешествие в
страну нектара, Детгиз, 1955,
стор. 213—215.
ЩО ТРЕБА ЗНАТИ ПРО
БДЖОЛИНУ МАТКУ
Без матки бджолина сім’я існувати не може.
У кожній сім’ї живе лише одна бджолина матка. Бджолині мат-
ки дуже не терплять одна однієї... Під час роїння, коли у вулику
виводяться молоді матки, при зустрічі між двома матками... відбу-
вається смертельна сутичка, під час якої одна з них встромляє жало
і вбиває суперницю. Однак людину матка ніколи не жалить, навіть
тоді, коли її беруть у руки для пересаджування.
Маток бджоли виводять самі з тих же яєць, з яких виводяться
робочі бджоли, але виховуються вони в тимчасових і більших комір-
ках-маточниках. З моменту відкладання яйця до виходу матки про-
ходить 16—17 діб. Звичайно бджоли закладають не один, а відразу
багато маточників.
Бджолина матка майже ніколи не залишає сім’ї. Вона вилітає
68
з вулика лише в перші дні життя (для парування з трутнем) і ра-
зом з роєм (у ройовий час).
Молоді матки починають відкладати яйця приблизно через
8 днів після народження. Якщо пройшло 3 тижні, а матка не червить,
значить вона залишилась неплідною, і її слід замінити іншою.
Матка може жити 5—6 років, але добре відкладає яйця лише
в перші 2 роки життя. Маток, які попрацювали 2 роки, слід заміня-
ти новими, молодими.
Бджоли не завжди охоче приймають нових маток. Щоб вони не
вбили матку, її підсаджують у кліточці, яка за формою і розміром
нагадує коробку з-під сірників. Краще, якщо її з кліточки випустять
самі бджоли. Для цього нижній отвір заліплюють кусочком штуч-
ної вощини, проткнувши її гвіздком. Бджоли прогризуть восковий
шар, і матка сама вийде з кліточки.
Запам’ятайте! Як тільки загубиться матка або чомусь перестане
відкладати яйця і у вулику не буде яєць або молодих личинок для
закладання маточників, бджоли поступово вимруть і через кілька
тижнів вулик буде пустим.
Календарь юного натуралиста, «Мо-
лодая гвардия», 1956, стор. 207.
ОСОБЛИВЕ МОЛОЧКО
Дослідників бджолиної сім’ї давно цікавило питання, чому мат-
ка, яка вийшла з того ж яйця, що й інші бджоли, відрізняється від
них і розмірами, і анатомічною будовою, і фізіологічними функція-
ми. Спостереження показали, що для виведення маток бджоли ство-
рюють особливі умови. Найголовніша з них полягає в тому, що
бджоли-годувальниці постачають личинці майбутньої матки особли-
вий корм — маточне молочко.
Це молочко викликає у бджолиних маток надзвичайно активний
обмін речовин, пов’язаний з функціями статевої системи. Бджолина
матка живе від двох до шести років, тобто в 15—35 раз більше, ніж
робоча бджола. Вона здатна відкладати до двох тисяч яєць щодня,
вага яких перевищує її власну вагу.
Маточне молочко виробляється з так званої перги — квіткового
пилку...
За останній час маточне молочко стало предметом пильного ви-
вчення біологів. З цього питання вже опубліковано ряд науково-
популярних статей за кордоном, зокрема у США, Англії, Франції,
Італії і т. д. За деякими даними, воно має радіоактивні властивості.
У зв’язку з цим в онкологічному інституті штату Флоріда (США)
з допомогою молочка проводяться експерименти лікування ракових
69
захворювань. У ряді інших наукових закладів випробувалась дія
маточного молочка під час лікування захворювань нервової системи,
судин і серцевої недостатності. Способи застосування його — при-
ймання всередину, втирання в шкіру і підшкірні чи внутрім’язові
ін’єкції.
Маточне молочко посилює апетит, підвищує обмін речовин, ство-
рює бадьорий настрій, підвищує опірність організму до захворю-
вань, відновлює функції залоз внутрішньої секреції.
Досліди на курях показали, що під впливом маточного молоч-
ка, доданого до корму, несучість не тільки підвищується, але й від-
новлюється у старих курей. Додавання його у корм корові, козі і
кролям значно збільшує в крові тварин кількість гемоглобіну та
еритроцитів. Проте кращі результати дає підшкірне введення мо-
лочка...
Як же одержують маточне молочко? Його вилучають з незапеча-
таних маточників. За останні роки в багатьох країнах виникли спе-
ціальні пасіки для одержання маточного молочка. Від однієї бджо-
линої сім’ї в північних умовах можна одержати ЗО—40 маточників,
а в південних — 80 і більше. Від однієї триденної личинки у нас
одержують 235 міліграмів маточного молочка, а за кордоном його
одержують дещо більше.
У справі вивчення лікувальних і профілактичних властивостей
маточного молочка зроблено лише перші кроки. Дальші досліджен-
ня і експериментальні роботи, а також клінічні спостереження допо-
можуть розкрити всі таємниці цього лікувального засобу і постави-
ти його на службу охорони здоров’я людей.
Н. О. Солодкова, журнал «Нау-
ка і життя», 1958, № 9, стор. 23—24.
ВІСК І ПРОПОЛІС
Віск і прополіс є цінними продуктами бджільництва. Про них
варто розповісти докладніше.
На нижньому боці черевця робочої бджоли можна легко поміти-
ти чотири пари діляночок неправильної п’ятикутної форми, затяг-
нутих прозорою хітиновою плівкою. Це так звані воскові дзеркаль-
ця, під якими розміщуються воскові залози бджоли. Через тонку
плівку рідкий віск пропотіває на поверхню і застигає у вигляді ма-
леньких воскових лусочок. Щоб одержати грудочку воску величи-
ною з пшеничне зерно, потрібно триста таких лусочок; у кілогра-
мі воску їх близько чотирьох мільйонів... Змішуючи з слиною і роз-
минаючи жувальцями, бджоли перетворюють крихкі лусочки у
пластичний будівельний матеріал. З нього вони споруджують стіль-
70
ники. Цей натуральний бджолиний віск має багато цінних власти-
востей.
У стародавні часи віск застосовували для бальзамування трупів,
виготовлення свічок і для інших потреб. Ним запечатували посуди-
ни з вином чи медом. Тепер бджолиним воском користуються понад
сорок галузей промисловості. Без воску не можна виготовити копі-
ювального паперу і стрічок до друкарських машинок, доброго крему
для взуття, мастики тощо. Віск є складовою частиною сургучу, це-
менту для склеювання мармуру і пломбування зубів. Він також вжи-
вається при виготовленні театрального гриму, губної помади, олій-
них фарб для живопису. У 1706 році під час розкопок міст Геркула-
нума і Помпеї, засипаних при виверженні Везувію, було виявлено
настінний восковий живопис. Пробувши під землею 18 століть, він
не втратив своєї краси.
Є ще одна галузь, у якій віск відіграє важливу роль. Мова йде
про медицину. Вчений Авіценна тисячу років тому розробив рецепти
по застосуванню воску. Вони не втратили свого значення й тепер.
За державною фармакопеєю СРСР багато пластирів і мазей, зокрема
липкий і ртутний пластирі, свинцева, цинкова і спермацетова мазі,
повинні виготовлятися лише на бджолиному воску...
Цілющі властивості воску, очевидно, пояснюються високим вмі-
стом у ньому вітаміну А...
Є ще один дуже цінний продукт бджільництва — це прополіс,
або бджолиний клей. Його дуже цінували російські майстри,
які виробляли дерев’яний посуд. Покритий прополісом, цей посуд
завжди мав гарний зовнішний вигляд, довго зберігав свій блиск.
З прополісу також виготовляють чудовий скрипковий лак.
У вуликах бджоли замазують прополісом усі щілини, загладжу-
ють нерівності, приклеюють плічка рамок, вкривають ним свіжозбу-
довані стільники.
Тепер встановлено, що прополіс має сильні бактерицидні власти-
вості. Казанський науково-дослідний ветеринарний інститут запропо-
нував мазь з прополісу на вазеліні для лікування колотих, рваних,
різаних ран, абсцесів і маститів у тварин. Випробування її дало
цілком позитивний ефект. Добрі результати дає застосування мазі
при невигойних ранах у людей. Дво- і чотирипроцентний напіврід-
кий розчин прополісу використовують тепер у стоматології. Цей пре-
парат вживається як сильний анестезуючий засіб, оскільки він у
52 рази переважає новокаїн.
Звідки ж бджоли беруть цю зеленувато-буру речовину з силь-
ним смолистим запахом? Між оболонками пилкових зерен квітучих
рослин знаходиться у рідкому вигляді бальзамічна речовина. Саме
з неї і утворюють прополіс.
О. П. Волосевич, журнал «Нау-
ка і життя», 1958, № 9, стор. 24—25.
71
КОМАХА-ХИЖАК
У глибині водойми живуть хижі, ненажерливі личинки бабок.
Вони дихають зябрами і чудово почувають себе серед заростей підвод-
них рослин.
Ніщо не нагадує в цих потворних тваринах майбутніх легкокрилих
бабок. Великі вирячені очі, крихітні зачатки крил на спині, довге тов-
сте черевце з восьми члеників. Нижня губа витягнута в плоский хобо-
ток, який складається вдвоє. На кінці хоботка два великих загнутих
гачки.
Нижня губа, що перетворилась у хоботок, безперечно, не прикра-
сила личинку бабки, але зате стала незамінним знаряддям для добу-
вання їжі.
Викинувши вперед губу, личинка миттю встромляє гачки в свою
жертву і підтягує її до рота.
Два роки веде личинка бабки підводне життя. Потім вона виповзає
з води і причіплюється своїми кігтиками до якої-небудь стеблинки.
Минають години, а личинка залишається нерухомою. Але ось шкі-
ра на її спині тріскається, і з неї, як з чохла, висовується голова баб-
ки. Величезні очі охоплюють голову майже з усіх боків.
Кожне око має дуже складну будову. Воно складається з багатьох
тисяч фасеток — простих очок. Адже бабка, як і її личинка, веде хи-
жацький спосіб життя. І двадцять вісім тисяч очок повинні допома-
гати їй вистежувати і наздоганяти здобич.
Слідом за головою показуються передні лапки, потім груди, крила,
черевце.
Комаха залишає шкіру личинки, як футляр, який вже не по-
трібний...
Бабка обсихає, розправляє ще слабкі крила, потім раптом зразу
злітає в повітря.
І в цьому випадку ми стали свідками одного з повчальних явищ
природи.
Стародавні предки бабки були водяними мешканцями. Потім вони
переселилися на сушу. На це потрібно було, може, багато тисячоліть.
І ось сучасні бабки повторюють за два роки той же шлях розвитку —
вони починають своє життя у воді, а потім виходять з водойми.
И. Василько в, Путешествие в
страну нектара, стор. 106—107.
ІНСТИНКТИ КОМАХ
Поведінка багатьох комах дуже складна і нерідко справляє вра-
ження «розумної». Розповідаючи про неї, часто вживають слова, які
характеризують дії людини. Таке «олюднення» комах (та інших тва-
рин) є результатом невірної оцінки їхньої поведінки.
72
Про мурашок часто говорять, що вони «допомагають» одна одній.
Тягне мурашка гусеницю, яка набагато більша за неї. Зустрічається
вона з другою мурашкою. Та також чіпляється за гусеницю, починає
тягти її. Потім приєднується третя, четверта мурашка... Вони нібито
«допомагають» одна одній. Але якщо придивитися, то виявиться інше.
Кожна тягне гусеницю до себе і так, наче вона сама. Вони не допома-
гають, а швидше заважають одна одній. Кінець кінцем гусениця по-
трапляє в мурашник. Але вона потрапила б туди набагато швидше,
коли б мурашки дійсно допомагали одна одній. Але якщо вони не до-
помагають, то навіщо тоді учепилися за одну гусеницю? Мурашка
тягне в гніздо усяку здобич, яку може подолати. Біжить мурашка і
зустрічає іншу, яка порається з гусеницею. Побачивши здобич, вона
починає тягти її так, начебто вона тут сама.
У нас звичайні криваво-червоні мурашки. В їхньому гнізді, влаш-
тованому на галявині лісу або на узліссі, звичайно можна побачити і
інших мурашок — темно-бурих і дрібніших. Вони живуть в чужому
гнізді і роблять тут все, що роблять робочі мурашки. Це так звані
«раби». Проте, чи можна їх назвати «рабами» в звичайному розумінні
цього слова? Звичайно, ні. Червоні мурашки напали на гніздо темно-
бурих, захопили там лялечки, забрали їх у свій мурашник. Темно-бурі
мурашки вивелися в гнізді червоних, воно стало для них «рідним»,
їх інстинкти не змінилися від цього, і вони роблять тут все те, що
робили б у своєму мурашнику. Вони зовсім не прислужують мураш-
кам-господарям, а ті не примушують їх працювати.
Робота у вулику виконується різними бджолами, що створює вра-
ження розподілу праці. Але цей «розподіл праці» не має нічого спіль-
ного з розподілом праці в людському суспільстві. У людини він зв’я-
заний з умінням використовувати ті або інші знаряддя виробництва,
у бджоли — нероздільний з особливостями будови і процесів, що від-
буваються в її організмі. Матка не може будувати свою комірку: у
неї немає воскових залоз. Трутень не може збирати нектар або пилок:
він не має збирального апарата. Робоча бджола у віці від 8 до 12 днів
годує личинок «молочком»; тільки в цьому періоді у неї добре розви-
нені залози, що виділяють «молочко». Воскові залози звичайно пра-
цюють у бджоли у віці від 12 до 19 днів. Очевидно і годувальницями,
і будівницями можуть бути бджоли тільки певного віку.
Прояв інстинктів комах нерідко справляє враження нібито розум-
них дій. Але від дій розумних вони відрізняються насамперед своєю
природженістю. Комахи не навчаються їх одна від одної: вони наро-
джуються, маючи ті або інші інстинкти. Потрібні лише певні умови
для того, щоб ці інстинкти проявилися.
Павловське вчення розкрило суть інстинктів. Це рефлекси, які
мають свою історію утворення і розвитку. Вироблюючись протягом
багатьох поколінь, рефлекси утворили складні ланцюги, які закріпи-
лися, стали спадковими, природженими. Інстинкти не є незмінними:
73
у комахи можуть вироблятися нові рефлекси, вона може пристосува-
тися до мінливих умов існування. Так, бджоли пристосувались до
життя в рамочному вулику, у вощині. Інстинкти можуть і ослабляти-
ся, зникати. Шовковичний шовкопряд втратив в одомашненому стані
інстинкт польоту, а його гусениці — велику рухливість.
М. М. Плавильщиков, Зооло-
гія, стор. 89—90.
МАЛЕНЬКІ САНІТАРИ
Яка ж доля залишків бенкетів пернатих і чотириногих?..
Що чекає мишей, кротів, ящірок та інших дрібних тварин, які
загинули?
«Про це не слід турбуватися — існує ціла армія охоронців чистоти
полів і лісів»,— писав видатний французький ентомолог Жан-Анрі
Фабр, який присвятив своє довге життя (1823—1915) вивченню комах.
З разючим терпінням Фабр спостерігав і за маленькими винищува-
чами падла.
Найсильніший серед них жук-гробарик. Він відрізняється від реш-
ти любителів падла і своїм розміром: адже він досягає 22 мм — пря-
мо гігант порівняно з своїми співтрапезниками. Він, мабуть, і найкра-
сивіший: на його чорних підкрилах є подвійна оранжева перев’язка,
а на вусиках — червоні шишечки. Цей жук в повному розумінні слова
гробарик, похователь — він
майже не їсть падла, а зари-
ває його на місці в землю:
там це падло послужить їжею
його потомству — личинкам.
Звичайно, копає гробарик не
за допомогою лопати... Лопату
йому замінюють і лапки, і
щелепи. Адже жуки не тільки
закопують трупи, але й общи-
пують з птахів пір’я, а із зві-
рів шерсть. Цікаво спостеріга-
ти за роботою гробариків. На
землі ворушиться труп земле-
рийки, а жуків не видно — во-
ни перебувають під трупом,
вириваючи там ямку, в яку
під дією своєї ваги і опускається труп. Якщо грунт дуже твердий,
жуки-гробарики пересувають труп. Вони можуть перегризти корені
рослин, вміють і багато дечого іншого...
74
Нас же цікавить інше — чи дійсно велика робота жуків з очищен-
ня грунту. Ось цікаві підрахунки: 4 жуки за 7 тижнів забрали трупи
двох кротів, 4 жаб, 3 маленьких пташок, 2 коників, нутрощі риби і
2 куски бичачої печінки. А тисяча жуків скільки забере? Під-
рахуйте!..
І, здавалося б, вже нічого не залишилось від трупа, але все-таки
маленький жучок трокс знаходить собі поживу, і тут же в піску самка
жука відкладає яйця, які дадуть нове покоління трокса. Навіть зали-
шені від трупа жмутики шерсті стають здобиччю молі, яка виводить
своє потомство. Так ціла армія санітарів — від гіганта кондора до
крихітного трокса — знищує падло і очищає землю.
Н. Б. Коростелев, Рассказьі
врача о животньїх, стор. 11—13.
ГІГАНТИ І КАРЛИКИ
СЕРЕД КОМАХ
Найбільші жуки у світі — скрипун титан і скрипун великозубий...
завдовжки 18 сантиметрів та жук геркулес з тілом 15 сантиметрів.
Вони живуть у тропічній частині Південної Америки.
Найкрупніший жук нашої країни — уссурійський скрипун гігант
завдовжки 11 сантиметрів. Личинка його, яка розвивається у дере-
вині гниючих дерев, досягає довжини 17 сантиметрів. Дуже цікаво,
що такий великий і помітний жук уперше став відомий науці порівня-
но недавно — в 1898 році. Це зайвий раз показує, як недостатньо ще
відомий нам видовий склад комах. Честь знайдення і опису цього
жука належить А. П. Семенову-Тян-Шанському, який колекціону-
вав комах у кінці минулого століття в Південному Примор’ї. Варто
відзначити, що нововідкритий жук виявився реліктом (залишковою
твариною) третинної епохи, який зберігся протягом тисячоліть аж до
наших часів.
Якщо уссурійський скрипун зустрічається лише на далекій окраїні
нашої батьківщини, то інший великий, до 7 сантиметрів завдовжки,
і дуже цікавий жук рогач з щелепами, схожими на роги оленя, більш
поширений у дубових гаях півдня Європейської частини РРФСР — на
північ до Оки. Роги мають тільки самці, які використовують щелепи
для захисту від ворогів і в боротьбі з іншими самцями. Як органи жив-
лення вони значення не мають.
Серед жуків, яких налічується 200 тисяч видів, є і сила-силенна
надзвичайно дрібних. До них належать короїд мікрограф завдовжки
2 міліметри, який живе під корою дерев і робить там вигадливі узор-
часті ходи, і музейний жук завдовжки 3 міліметри, який пошкоджує
гербарії та інші колекції. Нарешті, такі пігмеї, як... жуки перисто-
75
крильці, мають довжину 0,4 міліметра; вони трохи більші за інфузо-
рію туфельку...
Найбільший у світі метелик — південноамериканська сіра агриппі-
на, завдовжки 9 сантиметрів і з розмахом крил 27 сантиметрів,— на-
лежить до родини нічниць; вона близька родичка совок і дуже схожа
на них забарвленням. Сірувате з темними цяточками забарвлення со-
вок досить скромне і, звичайно, багато поступається перед яскраво
забарвленими, витонченими махаонами, перливницями, траурницями
та кропив’янками.
З метеликів нашої фауни найбільшими є гарне велике павине
око, яке зустрічається на півдні, і дубовий шовкопряд (Уссурійський
край). Розмах крил цих метеликів досягає 14—15 сантиметрів. Ки-
тайський дубовий шовкопряд, якого культивують для виготовлення
шовку чесучі, тепер завдяки зусиллям зоологів та шовководів просу-
вається в ті райони країни, де є дуби, потрібні для його розведення.
Крім того, провадяться досліди по вигодівлі гусениць цього метелика
і на листі інших дерев, зокрема берези.
Найменші метелики в світі належать до родини молей, і саме до
роду молей маленьких, що мають розмах крил 3—5 міліметрів. Дрібні
також молі мінери, названі так тому, що гусениці їх вигризають то-
нісінькі звивисті ходи-міни у м’якоті листків дуба, осики, берези та
інших дерев.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 28—31.
ХРЕБЕТНІ
ТВАРИНИ
РИБИ
ПРОМИСЛОВІ РИБИ СРСР
Основними промисловими рибами є: ...акули, осетрові, оселедцеві,
лососеві, корюшкові, щуки, коропові, сомові, тріскові, окуневі, зубат-
ки, скумбрії, скорпенові (морський окунь), камбалові, кефалеві
та ін...
Акули, які зустрічаються у водах СРСР, належать до кількох родів
і видів; біля наших берегів зустрічаються: нокотниця, або морський
собака (довжиною близько 1 м), яка поширена у Білому, Баренцовому
та Чорному морях і на Далекому Сході; голуба акула, або мокей
(довжиною до 4 лі), м’ясо її тверде і з малоприємним запахом, але
їстівне, печінка багата на жир; ... оселедцева акула (довжиною Злі)
тримається в Баренцовому морі і на Далекому Сході, має великі лан-
цетоподібні зуби і небезпечна для людини, м’ясо смачне; полярна,
або гренландська, акула (довжиною 3—7 лі) живе в Баренцовому і Бі-
лому морях, ... м’ясо її їстівне; гігантська акула (довжиною 8—
9,5 лі) ловиться в Баренцовому морі; незважаючи на значну вели-
чину, веде мирний спосіб життя, живлячись планктонними організ-
79
мами, м’ясо їстівне; акули кіт морський і пес морський (довжиною
до 1 м) зустрічаються в Чорному морі; . .. м’ясо волокнисте і сухе,
але їстівне, шкіру з-за її шорсткості використовують для поліру-
вання.
До осетрових належать: білуга, Калуга (басейн Амуру), осе-
тер (кілька видів, найбільше промислове значення має осетер, який
населює Каспійське і Азовське моря, і сибірський осетер), шип (Кас-
пійське і Аральське моря), севрюга, стерлядь, лопатоніс (басейни
Аму-Дар’ї і Сир-Дар’ї)...
У промисловому господарстві їх об’єднують у групу так званої
червоної риби, причому термін червона здавна застосовують для по-
значення цінності і високих смакових якостей цих риб, а ніяк не че-
рез колір м’яса. Одні види осетрових, наприклад осетер, білуга, севрю-
га, належать до прохідних риб, що входять з моря в ріки для викидан-
ня ікри, інші види постійно живуть у прісній воді (стерлядь).
В уловах червоної риби перше місце за кількістю займають осетри,
потім ідуть севрюги, далі білуга і Калуга, а після них — стерлядь.
Середня промислова вага осетра 16—20 кг при середній довжині в
1,5 м\ севрюги — 6—12 кг. при довжині 1—1,5 м; білуги — 60 кг.
але в уловах зустрічаються білуги до 500 кг і навіть до тонни.
Продукти з осетрових відзначаються високими смаковими якостя-
ми, особливо всесвітньовідома чорна ікра (зерниста і паюсна).
Коропові риби належать до промислової групи частикових риб,
інакше кажучи, частика, тобто риб, яких ловлять сітками з частими,
дрібними вічками. Сюди належать такі види: сазан, лящ, кутум, в’язь,
краснопірка, жерех, марена, шемая, рибець, чехоня, клепець, підуст,
товстолобик. Звичайно в цю промислову групу частика включають
судака і берша (з родини окуневих риб), досить цінних за якістю
м’яса. Воблу (з коропових), яку також відносять до частика, під час
обліку звичайно виділяють окремо внаслідок особливостей виготов-
лення з неї продуктів — вобли сушки... і вобли куренки...
За смаковими якостями м’яса не всі частикові риби рівноцінні,
найцінніші такі: судак, сазан, лящ, рибець, жерех, вусач, кутум.
...Оселедці у водах Союзу представлені багатьма видами і мають
велику питому вагу в промислі. Щоб дати уявлення про чисельність
їх видового складу, вкажемо на такі промислові види оселедця: атлан-
тичний (у тому числі балтійська салака, мурманський оселедець), ти-
хоокеанський, біломорський, чорноспинка (залом), волзький (напів-
залом), долгінський і пузанки: каспійський, азовський, великооч-
ковий.
Пузанки відрізняються від оселедців більш високим тілом з від-
вислим черевцем, від чого і дістали таку назву.
Частина оселедців — чисто морські риби (атлантичний, тихоокеан-
ський, біломорський, салака балтійська та ін.), частина — прохідні
(чорноспинка, волзький).
80
Волзький оселедець — найважливіша промислова риба Волзько-
Каспійського району. У деякі роки вона дає майже третину загально-
го вилову риби...
З дрібних оселедцевих об’єктом рибальського промислу є балтій-
ська кілька (шпрот), чорноморський шпрот, каспійська кілька (пра-
вильніше тюлька), азовська тюлька... До оселедцевих належать також
і сардини...
З анчоусових в Азово-Чорномор’ї ловлять хамсу, або анчоуса...
Тріскові, наприклад тріска, пікша, сайда, навага, належать до мор-
ських риб, миньок — до прісноводних... Тріска і пікша — риби тепло-
любні, обидва види тримаються теплої течії Гольфстрім, що проходить
біля Мурмана...
Навага ловиться в Білому морі, Чеській губі і на Далекому Сході...
Миньок... поширений в ріках басейну Льодовитого океану, але
зустрічається і в басейнах Балтійського, Чорного, Азовського і Кас-
пійського морів.
Лососеві — цінні види риб; сюди належать лосось благородний...,
каспійський лосось..., чорноморський лосось, ладозький і онезький
озерні лососі, голець (прохідний), нельма, білорибиця, сиги, ряпушка.
Сюди ж належать і далекосхідні лососі: кета, горбуша, нерка..., ки-
жуч, чавича, нарешті, форелі (севанська, озерна і струмкова)...
Головну масу вилову лососевих дає Далекий Схід...
Морський окунь (з родини скорпенових) — одна з найбільш глибо-
ководних промислових риб. Ловиться на глибинах 100—150 і більше
(до 300) метрів...
З корюшкових: мойва — морська риба, корюшка — напівпрохідна
і сніток — прісноводна риба...
М’ясо їх... поживне, хоч і нежирне, але відзначається своєрідним
приємним смаком. Сніток, незважаючи на малі розміри (довжина
6—10 см), має промислове значення... Водиться в озерах: Чудському,
Ільмені, Селігері.
В. И. К у р с к и й, Рьібьі в природе
и в хозяйстве, Учпедгиз, 1958,
стор. 120—126.
АКЛІМАТИЗАЦІЯ1 РИБ
Безперервне зростання споживання рибних продуктів населенням
нашої країни викликає необхідність збільшення вилову риби. Поряд
з цим нові і великі завдання постають перед рибним господарством
у зв’язку з будовою потужних гідроелектростанцій...
1 Акліматизація — штучне переселення тварин або рослин з одних геогра-
фічних районів в інші, у процесі якого організми пристосовуються до нових умов
існування і поступово входять до складу місцевої фауни або флори.
б з-212 81
Все це примушує рибогосподарські організації розробляти і вжи-
вати заходів, які забезпечують неухильне збільшення рибних за-
пасів...
Недарма в Директивах XX з’їзду нашої партії щодо рибного госпо-
дарства записано: «Для збереження і збільшення рибних запасів у
водоймах країни здійснити у великих масштабах проведення комп-
лексу рибоводно-меліоративних робіт, маючи на увазі поліпшення
природних умов відтворення рибних запасів, дальший розвиток
промислового риборозведення і акліматизації цінних промислових
риб...»
Штучно розселюють, звичайно, найбільш економічно цінних
риб. Водойми ж для цієї мети вибирають такі, в яких риби були б
забезпечені кормом та іншими необхідними для їх життя умо-
вами.
Серед риб, яких розселюють, на першому місці стоять сиги, рипус,
сазан, форель, кефаль, лящ та ряд інших видів...
Реконструкція нашої фауни риб проводиться майже виключно за
рахунок пересаджування вітчизняних форм. Один з небагатьох інозем-
них вселенців у нас — невелика екзотична рибка гамбузія (СатЬизіа
а}/іпі8)'Я.ку розводять у мілких водоймах на півдні СРСР з метою зни-
щення малярійного комара. Вперше вона була завезена до нас з Іта-
лії в 1925 р. в Абхазію і з тих пір швидко розмножилась та пошири-
лась...
Початок науково обгрунтованого розселення риб покладено в
1856 р., коли за участю відомого російського рибовода Враського
були зроблені спроби акліматизації лососів та сигів у валдайських
озерах...
У дореволюційний час окремі спроби акліматизації риб, які часом
мали аматорський характер, звичайно все ж були приречені на невда-
чу, бо проводились у мізерних масштабах, а часом і без знання
справи...
...Проведено багато різних спроб заселення рік, озер, водосховищ
і навіть морів новими для них видами промислових риб... Штучним
розселенням охоплено 37 видів і підвидів риб, з яких близько 20 ви-
явились придатними для цієї мети...
...Найбільших успіхів досягнуто в розселенні ладозького рипуса,
сазана, кефалі, чудського сига та деяких інших видів.
Чудський сиг (Соге^опив Іамагеіия) є однією з озерних форм звичай-
ного сига, що живе в Чудському озері...
До Вітчизняної війни чудський сиг був переселений в численні
уральські озера...
Сиг вселений в озера Ленінградської області..., у валдайські озера
Новгородської області, у деякі озера Великолуцької області, в оз. Се-
ван, у Московське море. Місцями зустрічається тепер в озерах Сибіру,
Білоруської та Української РСР.
82
У Латвійській та Українській РСР сига успішно вирощують у став-
ках. Він акліматизований в Німеччині і навіть Японії...
Щодо масштабів штучного розселення і легкості акліматизації чуд-
ському сигу не поступається ладозька ряпушка — рипус (Соге^опиз
аІЬиІа).
...Рипус успішно акліматизований в ряді озер Південного Уралу...
Широко впроваджується зараз вирощування рипуса та гібридів
рипуса і сига в ставкових господарствах на Україні, у Новгородській
області...
Неодноразово і у великих кількостях розселяли невелику, але смач-
ну рибу — корюшку (Озтегиз ерегіапия).
З 1921 по 1935 р. мільярди ікринок корюшки завозили в 38
озер Ленінградської і частково Новгородської та Вологодської облас-
тей...
Сніток — дрібна різновидність корюшки, був переселений в деякі
озера Ленінградської, Новгородської, Великолуцької областей.
Серед коропових риб найбільше штучно розселений сазан (Сургіпия
сагріо) та його культурна форма — короп...
З кінця тридцятих років широкого розмаху набула акліматизація
амурського сазана в західних областях СРСР.
Особливий інтерес до цієї риби пояснюється тим, що вона більш
стійка проти низьких температур, більш витривала і життєздатна, ніж
короп і навіть волзький сазан...
Серед інших коропових риб, яких штучно розселюють, значне міс-
це займає лящ (АЬгатіз Ьгата).
Як товарна риба лящ — великих розмірів, вагою в 3—4 кг, не по-
ступається сазану або коропу. М’ясо його смачне і містить багато
жиру... Усе це, а також добрий темп росту, досить висока плодючість
і, нарешті, невимогливість до умов життя робить ляща одним з най-
важливіших об’єктів промислу у водоймах середніх та почасти північ-
них широт Європейської частини СРСР... Він вдало розселений в
уральських озерах...
Акліматизований лящ в озерах Новосибірської..., Томської облас-
тей та в інших озерах Сибіру. Заселені лящем і деякі озера Волині
(Українська РСР)...
З колючоперих, або окунеподібних, риб штучно розселюються два
види: судак і форелеокунь.
Судак (Ьисіорегса Іисіорегса) широко відомий своїм смачним
і малокістлявим м’ясом, завдяки якому користується великим попи-
том у населення. Поширений він від Карелії і Балтійського моря до
Чорного, Каспійського та Аральського морів у більшості великих рік
цих басейнів, у великих озерах і в морях. Хоч судак і хижак, але по-
їдає переважно малоцінну рибу. Тому він бажаний для розведення в
різних водоймах, у тому числі й в створених водосховищах, особливо
в тих випадках, коли вони багаті на смітну рибу.
6’ 83
До таких водойм належить Рибінське море. Судак додатково все-
лений туди з Білого моря. У результаті кількість цієї цінної риби там
різко збільшилась і вона тепер займає значне місце у виловах...
Розселений судак у деяких озерах Ленінградської області, у Че-
пельських озерах Смоленської області, а також в озерах Волині...
Судак.
Великоротий, чорний окунь, або форелеокунь (Місгор-
іепі8 8аІтоісІе8)... поширений у прісних водах Пів-
нічної Америки. Це також велика і швидкоростуча
риба; у себе на батьківщині вона має істотне промислове значення,
причому її розводять і в ставкових господарствах. Подібно до судака,
великоротий окунь живиться рибою і, так само як судак і щука, ко-
рисний як * меліоратор» водойм, які засмічені малоцінною рибою.
Як більш теплолюбна форма, він перспективний для розведення у во-
доймах середніх та південних областей СРСР...
У 1949 р. мальками великоротого окуня заселені ставки «Пущі-
Водиці» під Києвом...
З інших риб широку популярність дістало розселення двох видів
кефалей...
Кефалі дуже поширені в тропічних і субтропічних широтах і зай-
мають значне місце у виловах. У нас вони зустрічалися до недавнього
часу тільки в Чорному та в Японському морях. Тепер вони живуть у
Каспії, куди протягом 1930—1934 рр. було випущено понад 2 млн.
молоді.
Вже в 1935 р. в Каспійському морі спостерігався перший нерест
переселених туди риб. Умови життя для кефалей в новій для них во-
доймі виявились настільки хорошими, що, розмножившись, вселенці
в короткий строк увійшли в число найважливіших промислових риб.
84
До того ж у Каспії вони стали значно більші (до 50 слг), ніж у Чорно-
му морі, де не досягають 40 см.
Передумовою для вселення кефалей в Каспій послужило те, що ці
риби живляться майже виключно рослинним кормом і тому не кон-
курують у цьому з місцевими рибами. Крім того, кефаль нерестить у
морі і тому їй не спричиняє незручності перегороджування річок греб-
лями.
К. К. Ч а п с к и й, Преобразование
животного мира СССР, «Советская
наука», 1957, стор. 58, 101—112.
ОХОРОНА РИБНИХ
БАГАТСТВ
Для збереження промислової риби в природних умовах і для збіль-
шення її кількості в природі держава застосовує ряд заходів, напри-
клад : видає спеціальні закони, що забороняють вилов на місцях нере-
сту та вилов молоді; очищає місця нересту і полегшує доступ до них
рибі. Останній захід набув особливого значення в останній час, коли
в зв’язку з розвитком електрифікації та будівництвом цілого ряду гід-
роелектричних станцій був припинений доступ рибі, що йде на місця
нересту. Щоб усунути це, роблять різного типу «рибоходи», які дають
можливість рибі обходити греблі.
Н. А. Бобринский и Б. С.
М а т в е е в, Курс зоологии, т. II,
«Советская наука», 1949, стор. 126.
РИБОХОДИ
Рибоходи поділяють на лоткові та східчасті, або каскадні. Най-
простіші лоткові рибоходи — це лотки або канали з невеликими по-
хилами і малими швидкостями течії води. Риба, обходячи перепону,
піднімається по лотку з нижнього б’єфа 1 у верхній. При великій різ-
ниці у рівнях б’єфів такі рибоходи повинні мати значну довжину, що
здорожує їх будівництво. У таких випадках рибоходам надають біль-
шого похилу, але роблять у них спеціальні перегородки, виступи тощо,
що дає можливість зменшити швидкості течії води до величин, до-
ступних для руху риб. Східчасті рибоходи бувають ставкові й драбин-
часті... Ставкові рибоходи Складаються з східчасто розташованих
басейнів, що викопані в грунті і сполучені між собою, які створюють
чергування швидкостей течії потоку від малих у басейні до більших
на перепадах між басейнами. Риба переборює підйоми і відпочиває в
басейнах. Драбинчасті рибоходи відрізняються від ставкових тим, що
1 Б’єф — частина ріки між двома сусідніми греблями або ділянка каналу
між двома шлюзами.
85
басейни побудовані в них у драбинчастому лотку, який розділений пе-
регородками. Риба проходить через отвори в перегородках. При ви-
сокому напорі води в східчастих рибоходах, крім звичайних басейнів,
влаштовують басейни більшого розміру спеціально для відпочинку
риби. Система рибоходних драбин діє в СРСР на р. Туломі.
Большая Советская Знциклопедия,
т. 37, 1955, стор. 511.
ЗА ЛЕНІНСЬКЕ СТАВЛЕННЯ
ДО ПРИРОДИ!
Липень 1959 року в Астрахані випав жаркий. З пустинь неслись
суховії. Волга, яка залила в повідь прибережні низини, залишала
заплавину. Вода випаровувалась, ішла в Каспій. Численні невеликі
озерця — Ільмені, в яких віднерестилась риба, опинились відрізаними
від ріки та великих водойм, «відшнурувались», як кажуть в таких ви-
падках астраханці.
Ільмені та єрики з надзвичайною швидкістю перетворювались у
калюжі. У них живою сріблястою масою бились мальки. Риба зади-
халась від нестачі кисню.
І тоді на допомогу прийшли ентузіасти охорони рідної природи:
школярі, робітники, пенсіонери. Озброївшись бреднями, вони відлов-
лювали мальків і в бочках відвозили їх до Волги. Роботи починались
із сходом сонця і закінчувались вночі...
У ті дні вся область дізналась вже про благородні діла комсомоль-
ців з бригади молодої колгоспниці Алевтини Ар’янової. Ця бригада
вивезла з пересихаючих водойм більше п’ятнадцяти мільйонів маль-
ків. За підрахунками інспекторів рибоохорони, за одне літо дружини
добровольців врятували від неминучої «природної» загибелі близько
півтора мільярда мальків.
Це лише один епізод з історії руху, який розгорнувся під лозун-
гом «За ленінське ставлення до природи!». Як виник новий рух, який
за невеликий строк набув величезної популярності?
У квітні минулого року, напередодні 89-ї річниці з дня народжен-
ня Володимира Ілліча, в редакції астраханської газети «Комсомоле!!
Каспия» відбулась нарада... Присутніх хвилювало одне питання: як
об’єднати зусилля всіх обласних організацій, які виступають на захист
рідної природи?
До цього часу дії «захисників» були розрізнені, носили випадко-
вий характер... Необхідно було створити товариство...
Думки тих, що виступали на нараді, зводились до одного: в осно-
ву руху повинні бути покладені ленінські принципи раціонального —
наукового й цілісного — підходу до природи. Володимир Ілліч зав-
жди піклувався про правильне використання природних ресурсів...
86
...Рух поставив своїм першим завданням турботу про відтворення
рибних запасів.
...У практичних ділах міцнів і набував чіткої організації рух «За
ленінське ставлення до природи!». Влітку... в ньому брало участь
близько тридцяти тисяч чоловік. Вони вели боротьбу на всіх фронтах:
охороняли рибу від браконьєрів, рятували мальків і птахів, провадили
походи для вивчення рідного краю, пасовиськ, працювали і на будів-
ництві рибоводних заводів...
Про рух і його перші успіхи незабаром стало відомо в інших облас-
тях і республіках. До редакції «Комсомолец Каспия» надходили листи
з Куйбишевської, Горьковської, Волгоградської, Брянської областей з
повідомленням про те, що заклик астраханців підхоплений. Академік
Г. Алієв і вчений секретар Білоруської академії сільськогосподарських
наук І. А. Мінкевич від вчених Азербайджану і Білорусії заявили про
підтримку нового руху. На ім’я астраханців — учасників руху — над-
ходять привітальні листи з Польщі, НДР.
Н. Лаврова, Наш девиз: «За ле-
нинское отношение к природе!»,
журнал «Вокруг света», 1960, № 4,
стор. 4—5.
РОЗВИТОК СТАВКОВОГО
РИБОВОДСТВА В СРСР
Російські рибоводи ще в середині минулого століття розробили
заходи ведення рибного господарства в невеликих замкнених водой-
мах, і однак ця галузь господарства в нашій країні до самої Жовт-
невої революції залишалась нерозвинутою. Займалися нею на мона-
стирських угіддях і в поміщицьких економіях. Державного ставкового
господарства не було. До 1914 р. в Росії налічувалось лише близько
3,5 тис. га рибоводних ставків, зосереджених, головним чином, у
Прибалтиці, Білорусії і на Правобережній Україні.
Дореволюційне ставкове рибоводство відзначалося не тільки вкрай
малим поширенням, а й відносною примітивністю.
За роки імперіалістичної війни і війни громадянської воно зовсім
занепало, а більшість господарств опинилась за межами молодої Ра-
дянської республіки. З кінця двадцятих і з самого початку тридцятих
років у результаті спеціальних постанов уряду і рішень партії радян-
ське ставкове господарство почало швидко розвиватися. До 1937 року
площа ставків державних рибоводних господарств становила вже
23 тис. га. З цієї площі було одержано 34 тис. ц товарного коропа,
не враховуючи майже 20 млн. однорічок як посадкового матеріалу.
Окремі господарства давали по 2 ц риби з 1 га водойм.
Одночасно розвивалось і колгоспне рибоводство, яке вже на кінець
другої п’ятирічки в кілька разів перевищило щодо площі водойм дер-
жавні рибоводні господарства...
87
У 1953 р. в колгоспах і радгоспах Союзу площа рибоводних ставків
(нагульна площа) перевищила ЗО тис. га, 3 цієї площі було одержано
близько 100 тис. ц товарної риби.
Найбільшого розвитку короповодство досягло на Україні, переваж-
но в західній її частині. Значні успіхи досягнуті в 50-х роках і в ряді
інших республік: у Білоруській РСР, Латвійській РСР, в південних
областях РРФСР, а також у Підмосков’ї, Новгородській і Великолуць-
кій областях, у Литовській РСР, Молдавській РСР. З успіхом розво-
дять коропа і в таких союзних республіках, як Казахська і Таджиць-
ка. Поширюється короповодство і в більш північних областях Європей-
ської частини РРФСР, а також у Сибіру...
Передові рибні господарства в ряді колгоспів і в державних госпо-
дарствах, використовуючи різні біотехнічні заходи (підживлення, гно-
йове удобрення, очищення ставків тощо), одержують до 20 ц і навіть
більше товарного коропа з 1 га ставкової площі.
В окремих дослідних ставках державних риборозсадників вдається
досягати дуже високої продуктивності. Рекордної продуктивності,
41,3 ц з гектара, досягнуто в дослідному ставку державного розсадни-
ка «Совки» поблизу м. Києва. Рибопродуктивність 5—10 ц і більше
з гектара рибоводної площі колгоспних водойм дає колгоспам великі
грошові прибутки. У колгоспі ім. Леніна Ново-Водолазького району
Харківської області від рибного господарства було виручено в 1952 р.
200 тис. карбованців. У колгоспі ім. Мічуріна Богодухівського району
тієї ж області прибуток від рибоводства в 1952 р. становив 226 тис.
карбованців — 21% від загального грошового прибутку колгоспу. Кол-
госп ім. Ворошилова Кіровоградської області, учасник Всесоюзної
сільськогосподарської виставки 1954 р., одержав у 1953 р. від ставко-
вого рибоводства 230 тис. карбованців прибутку.
К. К. Ч а п с к и й, Преобразование
животного мира СССР, стор. 132—
135.
ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ РИБО-
ПРОДУКТИВНОСТІ СТАВКІВ
Велику увагу слід приділяти... кормам для риб, що вирощуються.
З цією метою в ставки, особливо в ті, що розташовані на пісних грун-
тах з піщаним, глинистим дном, вносять мінеральні та органічні доб-
рива. Вони різко підвищують у ставках кількість нітробактерій, мікро-
скопічних водоростей, якими живиться безліч найдрібніших тварин-
них організмів, яких вже безпосередньо споживає риба. Добрива
вносять і з метою посилення розвитку вищої водної рослинності,
наприклад рдесників, які сприяють збільшенню чисельності різних
кормових тварин...
...За даними І. Арнольда, триразове внесення суміші калійної солі,
88
суперфосфату і зквашених рослин в ропшинські стави (Ленінградська
область) в 1930 і 1931 рр. дало значне збільшення ваги коропів-сього-
літок, приріст їх становив ЗО—60 г проти 18—20 г у контрольному
ставу.
У ставах, сильно замулених, багатих на органічні рештки, з кис-
лою реакцією води, застосовують вапнування. Звичайно воно створює
умови для наступного удобрення ставків. У риборозсаднику «Совки»
(Київська область) підвищення рибопродуктивності досягнуто в ре-
зультаті внесення в ставки негашеного вапна. Це сприяло збільшенню
маси планктонних організмів: дафній, циклопів та інших, якими пе-
реважно живиться молодь коропа.
У деяких передових рибоводних господарствах починають застосо-
вувати спеціальне вирощування живого корму, головним чином даф-
ній, яких культивують у додаткових маленьких ставках або в бочках.
Починають також застосовувати підгодівлю коропів личинками мух,
яких спеціально розводять на забитих тваринах, що шкодять рибо-
водству (жаби, чаплі тощо).
Однак найбільше значення в підвищенні продуктивності ставкових
господарств має годування риб концентратами, до складу яких у нас
в більшості випадків входить до 80% розм’якшена макуха, зернові від-
ходи, борошняні зметки, нерідко з домішкою яких-небудь тваринних
кормів: м’ясного або рибного борошна, м’ясного фаршу, крові, фаршу
з жаб, молюсків, травневих хрущів та інших комах. Вже в 1940 р.
рибгоспи, що застосовували підгодівлю макухою при згущених посад-
ках риби, одержували рибної продукції в 2—3 рази більше порівняно
з рибгоспами, в яких підгодівлі не проводилось...
Застосовуючи підсилену підгодівлю, старанний відбір добре відго-
дованих плідників, вибір для вирощування найбільшої і зміцнілої мо-
лоді тощо, у деяких випадках вдається виростити коропів до товар-
ного розміру за один сезон. В цьому відношенні дуже популярні серед
рибоводів роботи, що проводились під керівництвом В. Мовчана, які
показали можливість вирощування сьоголіток за одне літо до ваги в
кілька сот грамів.
Деякі рибгоспи і колгоспи Київської та Одеської областей УРСР,
застосовуючи рекомендовані Мовчаном методи, також вирощують ко-
ропів до товарного розміру за одне літо.
У колгоспі «Шлях до соціалізму» Голованівського району середню
вагу коропа-сьоголітка вдавалось доводити до 800 г\ у колгоспі «Чер-
вона Армія» Кривоозерського району і в сільгоспартілі «Шлях соціа-
лізму» — до 700 г, а в колгоспі «Червоний степ» навіть до 1 кг і біль-
ше. Вирощування коропів за одне літо до розмірів товарної риби про-
водилось не тільки в Українській РСР, айв інших південних респуб-
ліках, наприклад у Молдавській, Грузинській.
К. К. Ч а п с к и й, Преобразование
животного мира СССР, стор. 136—138.
89
ВІТЧИЗНЯНІ ПОРОДИ КОРОПА
З дикого коропа (сазана) протягом багатьох віків шляхом одомаш-
нення були виведені більш швидкорослі, культурні породи коропів —*
лускатий, голий та дзеркальний. Один з них — дзеркальний — був
найголовнішим об’єктом вирощування в ставкових рибних господар-
ствах Української РСР. Протягом багатьох років колектив наукових
працівників Науково-дослідного інституту ставкового і озерно-річко-
вого рибного господарства 1 в творчій співдружності з рибоводами,
рибмайстрами і рибалками ставкових господарств України вивели дві
нові високопродуктивні породи українського культурного коропа:
лускатого і рамчастого. Нові вітчизняні породи коропа мають дуже
цінні рибогосподарські властивості, які вигідно відрізняють їх від
інших, в тому числі і західноєвропейських порід.
Український лускатий короп зовні дуже схожий на сазана. Тіло
його вкрите великою, міцно сидячою в шкірі лускою. Забарвлення
тіла світліше, ніж у сазана. Голова невелика, біля міжочного просто-
ру трохи горбата; спина широка, дугоподібно вигнута. Найбільша ви-
сота тіла в його неповній довжині вкладається 2,5 раза. Характери-
зується більшою (на 16—40%) скороспілістю порівняно* з іншими ко-
ропами культурної породи, максимально використовує запаси при-
родного корму, здатний добре жити і набувати великої ваги тіла в
умовах значних за площею руслових ставків.
Український рамчастий короп на тілі має незначну кількість
луски; вона, у вигляді рамочки, розміщена лише на краях тулуба
рибини. Тіло високе, вкорочене: співвідношення між висотою тіла та
його довжиною часто як 1 : 1,98. Спина і черево дугоподібно вигнуті,
внаслідок чого тіло набуває майже овальної форми. В спинному плавці
не менше 17 розгалужених променів. Забарвлення тіла над бічною
лінією темно-попелясте, а під нею — жовто-оранжеве. Рамчастий ко-
роп більш витривалий і на 15—30% швидкоросліший порівняно з
іншими малолусковими культурними породами.
Обидві нові породи українського коропа відзначаються високою
плодючістю і великим виходом мальків (до 300—350 тис. шт. від
однієї самки).
О. П. Маркевич, І. І. Корот-
кий, Визначник прісноводних риб
УРСР, «Радянська школа», К., 1954,
стор. 138—140.
ГЛИБОКОВОДНІ РИБИ
Більшість видів глибоководних риб — це карлики порівняно з ри-
бами верхніх шарів. Голови їх нагадують морду мопса, скелет зви-
чайно нецілком скостенілий, іноді і зовсім позбавлений вапна, тіло
1 На чолі з селекціонером О. І. К у з е м о ю.
90
прозоре, часто рихле, драглисте. Це ніби виродки, рахітики, що похо-
дять від звичайних риб мілководдя, від яких вони тепер невпізнанно
відрізняються. Причина такого «глибоководного» рахіту, як думають
деякі вчені,— це відсутність на глибинах ультрафіолетового проміння,
нестача поживи і бідність її на вітамін В, скудність або трудноза-
своюваний стан розчинених солей кальцію...
Багато порід риб, що живуть найглибше, зовсім сліпі. Є риба
іпнопс, яка зовсім сліпа, але має великий світний орган під прозорими
лобними кістками...
Очі глибоководних риб чутливіші до світла, ніж очі тварин, що
живуть при нормальному освітленні. У сітківці очей глибоководних
риб є тільки палички \ а колбочок, що сприймають яскраве світло,
немає зовсім, при цьому паличок на один квадратний міліметр у них
близько 25 мільйонів, в той час як у людини їх близько 2 мільйонів
на один квадратний міліметр.
М. І. Тарасов, Море живе, «Ра-
дянська школа», К., 1954, стор.
147—148.
ВЕЛИКІ ГЛИБИНИ
І ФОРМА ТІЛА РИБ
...На дуже великих глибинах кількість організмів, що можуть бути
кормом для риб, не така велика, щоб риби без спеціальних пристосу-
вань могли захоплювати достатню кількість їжі. Одним з пристосу-
вань, які поліпшують полювання, у глибоководних риб є величезна
паща. Вона сприяє захопленню більшої здобичі або ж зразу кількох
штук її. Так, у мішкотіла,... якого спіймано в Гвінейській затоці на
глибині 4000 м, загальна будова така, що майже все тіло риби немов
би складається з величезної пащі і великого мішка — вола, куди може
поміститися значна здобич... У дуже невеликої (довжиною близько
20 см) глибоководної рибки великорота, спійманого на глибині 3500 м
в Гвінейській затоці, величезний лійкоподібний рот являє собою подо-
бу пастки з нижньою щелепою, що захлопується. І у широкорота, і у
великорота щелепи позбавлені зубів, так що захоплена тварина пере-
травлюється цілком. Деякі глибоководні риби, наприклад хіазмодок,
можуть захоплювати і ковтати рибу вдвічі, втричі більшу за себе, що
вони роблять завдяки здатності зв’язок щелеп, а також глотки, шлун-
ка і стінок черевця сильно розтягуватися...
В. И. К у р с к и й, Ршбьі в природе
и в хозяйстве, стор. 71—73.
1 Палички і колбочки — це особливі світлочутливі клітини, які вхо-
дять до складу сітківки очей усіх хребетних тварин.
91
ДИВНІ РИБИ
Голкобрюх.
Дуже різноманітні і цікаві у риб особливості їх будови і поведінки,
які служать для захисту від ворогів.
Надзвичайно оригінальний спосіб оборони у голкобрюха, який жи-
ве в Індійському океані та в Середземному морі. Тіло цієї риби густо
вкрите численними шипами — видозміненою лускою; у спокійному
стані вони більш-менш щільно
прилягають до тіла. При не-
безпеці голкобрюх зараз же
кидається до поверхні води і,
набираючи повітря в розши-
рення глотки, перетворюється
в роздуту кулю з шипами, що
стирчать в усі боки. Така ку-
ля вже не може плавати нор-
мально ; риба тримається біля
самої поверхні, перевернув-
шись догори черевцем, причо-
му частина тіла виступає над
водою. В такому положенні
голкобрюх захищений від хи-
жака як знизу, так і зверху.
Коли мине небезпека, голкобрюх випускає повітря, і тіло його набирає
звичайної форми.
Летючі риби, які живуть у тропічних морях, рятуючись від хижа-
ків, вискакують з води і «пролітають», коли вітер сприятливий, 200—
300 метрів на висоті 4—5 метрів над поверхнею води...
«Політ» цих риб пояснюється тим, що вони «летять» внаслідок
кидка, викликаного різким рухом хвоста, а не внаслідок помахів їх
довгих і широких плавців, як гадали раніше. У повітрі тіло риби під-
тримується розкинутими грудними плавцями; зустрічний вітер сприяє
такому «польотові»...
Багатьох риб рятує від ворогів своєрідна захисна форма і забарв-
лення тіла.
У Бразілії в тихих річках і протоках, порослих по берегах дерева-
ми, живе невеличка риба моноцирус, яка забарвленням і дуже сплю-
щеною формою тіла надзвичайно схожа на старий листок мангрового
дерева. Схожість з листком збільшується тим, що біля кінця голови
риби є відросток, схожий на черешок листка... Часто риба-листок ле-
жить нерухомо на дні, і тоді її майже не можна відрізнити від справж-
нього листка, що впав у воду.
...Цікаву форму тіла мають деякі морські риби, які живуть серед
водоростей. Різні вирости і шипи на їх тілі, а також жовте забарвлен-
ня з білими плямами дуже підходять під загальний фон заростей во-
92
дяних рослин, серед яких живуть ці риби. Такі є, наприклад, мармуро-
вий усач і саргассова риба птерофрина.
Особливо вражає захисна форма тіла і забарвлення морського куд-
латого коника, який також живе серед водяних рослин. Трапляється
ця рибка в австралійських водах. Важко уявити собі істоту, менш
схожу на рибу,— контури тіла фантастичні, тіло вкрите численними
виростами та нитками, які коливаються у воді, роблячи її надзви-
чайно схожою на живі водорості...
Дуже різноманітна у риб будова органів лову і захоплювання
здобичі.
У великого, в 4 метри завдовжки, хижака — меч-риби верхня ще-
лепа витягнута у вигляді міцного гострокінцевого шпиля. Вскочивши
у зграйку риб, цей хижак кидається у всі сторони, швидко завдаючи
ран своїм жертвам. Сила удару «меча» така велика, що відмічалися
навіть випадки, коли він пробивав борти і дно човна.
У пили-риби, що досягає 6 метрів у довжину, на верхній щелепі є
двометровий пилкоподібний виріст, за допомогою якого риба нападає
на здобич.
Обидві описані риби живуть в Атлантичному океані. Меч-риба че-
рез Середземне море запливає іноді і в Чорне море.
Зовсім інакше ловить свою здобич—дрібних риб—донна риба мор-
ський чорт, який живе в Атлантичному океані та Середземному морі,
з якого іноді він запли-
ває і в Чорне... В цієї ве-
ликої — до півтора мет-
ра завдовжки — риби пе-
редній промінь спинного
плавця відокремлений і
має вигляд гнучкої, дов-
гої і рухливої «вудки» з
китичкою на кінці. На-
половину зарившись у
пісок, морський чорт ви-
ставляє її назовні. Помі-
чено, що на плаваючих
поблизу риб вона впли-
ває наче принада. Кида-
ючись до неї, рибки на-
ближаються і до пащі
хижака, який легко за- Морський чорт,
хоплює здобич.
Як донна риба морський чорт цікавий і тим, що може «плигати»
по дну, спираючись на грудні плавці. За цю особливість і описаний
вище спосіб лову здобичі рибу називають також лягвою-рибалкою...
...Згадаємо ще про одну оригінальну рибку, що живе, як і годить-
93
ся всім рибам, у воді, але добуває комах, які сидять на березі. Мова
йде про яскраво забарвлену рибку бризкуна, що живе у водах Ост-
Індії та Полінезії. Плаваючи коло берега, ця рибка шукає комах, які
сидять на прибережних рослинах, і, помітивши здобич, випускає з
рота цівку води, яка збиває комаху у воду. Спостерігача вражає ди-
вовижна влучність бризкуна, який випускає цілком відповідний до
відстані струмінь прямо в ціль — на комаху. Полінезійці влаштовують
з цією рибою таку гру. У великий таз з водою пускають бризкуна, а
по краю таза встановлюють палички, до яких кожний з гравців злег-
ка прикріпляє комаху чи яку-небудь іншу здобич. Чия принада, за
який час і найчастіше буде збита рибкою, той і виграє.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 71—76.
РИБИ БЕЗ ВОДИ
Вислів «як риба у воді» дуже точно передає біологічний смисл тіс-
ного зв’язку риб із середовищем їх життя — водою. Справді, тільки
у воді можуть жити риби: дихати, живитись, розмножуватись. Проте
в природі є риби, які можуть деякий час жити не в воді. До них на-
лежать лусковик австралійський (неоцератод), лусковик африкан-
ський (протоптерус) і лусковик американський (лепідосирен), які, по-
ряд із звичайним зябровим диханням, можуть вдихати, або, точніше,
ковтати атмосферне повітря. Повітря проходить через кишечник і по-
трапляє у плавальний міхур, який відіграє у цих риб роль легені. Бу-
дова міхура нагадує легеню, в ньому розгалужується густа сітка кро-
воносних судин, де відбувається газообмін — вбирання кисню і виді-
лення вуглекислого газу.
Додаткове — «легеневе» — дихання цим рибам необхідне, бо вони
живуть у дуже зарослих водоймах. В той період, коли водойми, в яких
вони живуть, всихають, і вода в них псується, риби дихають пере-
важно або навіть виключно «легенями».
У період повної посухи африканський лусковик заривається в мул,
утворюючи навколо себе щільний мулистий футляр з дихальним отво-
ром проти рота. В такому футлярі риба проводить декілька місяців
до настання періоду дощів, коли мулиста кірка розмокає і риба по-
вертається до активного життя. Одного разу в Європу привезли гли-
нистий футляр з лусковиком. Після розчинення футляра в теплій
воді лусковик ожив і, пущений в акваріум, жив у ньому кілька років.
Довгий час може жити без води окунь повзун, який зустрічається
в Індії, Бірмі і на Філіппінських островах. При висиханні водойм ця
невеличка рибка заривається у вологий мул. Якщо посуха посилює-
ться, окунь нерідко зовсім покидає водойму і по суші вирушає на роз-
94
шуки іншої. Пересувається окунь по землі за допомогою жорстких
грудних плавців та колючих зачіпок на зябрових кришках. Те, що ця
риба може існувати без води, пояснюється наявністю у неї поряд з
зябрами двох порожнин — «лабіринтів», куди попадає атмосферне по-
вітря. Кисень повітря надходить у кров крізь стінки численних капіля-
рів, які розгалужуються в цих порожнинах.
Досить довго можуть жити не в воді і навіть самі вилазити на
сушу невеликі тропічні рибки стрибуни, які живуть поблизу затоплю-
ваних під час припливу мангрових заростів узбережжя Яви, Сумат-
ри та Екваторіальної Африки. Під час відпливу можна бачити своє-
рідну картину: між корінням мангрових дерев, з якого зійшла вода,
повзають і стрибають ці оригінальні рибки, ловлячи дрібних комах,
черв’яків та інших безхребетних. Можливість існування цих рибок
поза водою пояснюється тим, що в частині глотки, яка знаходиться
спереду зябрів, затримується вода і зволожує їх. Стрибун сріблястий
вже настільки потребує періодичного виходу на сушу, що гине, коли
його тримають виключно у воді.
З риб, що живуть в СРСР, довгий час може жити без води вугор.
Він так само, як і окунь повзун, може перебиратись з однієї водойми
в іншу по суші... В новітній літературі про риб є вказівки, що вугор
може прожити на повітрі кілька днів, але при умові, що його шкірні
покриви залишатимуться у вологому стані. В цьому випадку обмін
газів через шкіру цілком забезпечує дихання. У старій літературі від-
мічалося навіть, що в росяні ночі вугрі самі виходять на сушу, де
ловлять комах і слимаків.
У звичайного в’юна, який живе в мілких річках та болотах з недо-
статньою кількістю кисню, поряд із зябровим диханням існує додат-
кове кишкове дихання. В’юн, піднявшись до поверхні води, захоплює
ротом повітря, яке проходить потім через кишечник. Стінки його
мають безліч кровоносних судин, крізь які і відбувається газообмін...
Я. О. Ц і н г е р. Цікава зоологія,
стор. 69—71.
ДРУГЕ ДИХАННЯ
Говорять, що рибі потрібна вода, як людині повітря. Однак і це
правило має винятки.
Одного разу Франко Проспері, відомому італійському досліднику
підводного світу, надіслали дивну посилку — велику брилу засохлого
мулу. Коли Проспері зрізав ножем верхній шар, з брили, звиваючись
та шиплячи, вивернулась велика, майже метрова риба. Гепнувшись
на землю, вона стала робити відчайдушні стрибки і скалити зубасту
пащу.
95
Хто ж ув’язнив протоптеруса (так називають рибу) у темницю?
В усьому винен клімат батьківщини протоптеруса — Центральної
Африки.
У період засухи прісні водойми, в яких він живе, пересихають.
Протоптерусу доводиться довгий час обходитися без води. Тут і від-
кривається у нього друге дихання. Адже протоптерус належить до
підкласу дводишних риб: він може дихати і атмосферним повітрям.
У цьому випадку його плавальний міхур видозмінюється в своєрідну
«легеню». Коли водойма пересихає, протоптерус заривається в мул,
згинається, прикриваючи хвостовим плавцем ротовий та носовий отво-
ри, і поступово обволікається слизом, який разом з мулом утворює ко-
кон... Так протоптерус чекає періоду дощів, коли вода заповнює водой-
му і розчиняє кокон. Тоді протоптерус звільняється із «ув’язнення» і
повертається в рідну стихію.
Журнал «Вокруг света», 1959, № 9,
стор. 44.
ЕЛЕКТРИЧНІ РИБИ
Одним з найбільш цікавих способів добування корму і захисту
від ворогів відзначаються електричні риби.
Найпотужніший електричний орган має електричний вугор — ве-
лика, до 2 метрів завдовжки і 20 кілограмів
вагою, риба, яка живе в ріках Центральної
та Південної Америки... Його електричні ор-
гани розміщуються у м’язах по боках тіла
і являють собою щось подібне до живого
вольтова стовпа: кожний складається з ряду
пластинок (до шести тисяч) особливої м’язо-
вої тканини, розділених прошарками сполуч-
ної тканини. До органів підходять численні
розгалуження нервів. Напруження електрич-
ного розряду досягає 300 вольтів, тобто таке
велике, що впливає на тварину, яка перехо-
дить через річку, і навіть на людину. Під-
кравшись до зграйки риб або до скупчення
жаб, вугор електричним розрядом вбиває
здобич. Оскільки при цьому риби гине біль-
ше, ніж потрібно для живлення вугра, то в
деяких місцях електричного вугра вважають
винним у зменшенні запасів риби.
Для лову електричних вугрів, м’ясо яких,
до речі, дуже смачне і поживне, вдаються
Електричний вугор. іноді до такого способу. В річку спочатку
III. Глибоководні риОи:
/ — риба-телескоп; 2— риба-вудильник; 3 — глибоководний анчоус; 4 — довгохвіст;
5 — хіазмодон, який пожирає велику рибу; 6 — риба-пелікан.
заганяють худобу, на яку вугрі швидко витрачають запас своїх елек-
тричних зарядів. Потім ослаблених риб без риску виловлюють сітка-
ми або навіть просто руками.
В Нілі і ріках Західної Африки водиться електричний сом, який за-
стосовує свою електричну «зброю» тільки для самозахисту. Є вказів-
ки, що місцеві жителі використовують цю рибу як своєрідний фізіоте-
рапевтичний апарат при лікуванні ревматизму.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 76.
ТОРПЕДО
...Трохи інакше побудовані електричні органи у ската-торпедо, різ-
ні породи якого водяться в Середземному і Червоному морях, у водах
Японії, Англії, Індійського океану, Каліфорнії. Подекуди, як напри-
клад у деяких піщаних бухтах Португалії і Італії, торпедо просто
кишать.
Розміри дорослих торпедо, залежно від породи, коливаються від
ЗО—.40 сантиметрів до 1,5—2 метрів. Тіло їх обрисами нагадує кон-
трабас. Забарвлення «підганяється» під навколишній фон, як і в кам-
бал або у восьминогів...
В стародавні часи римські лікарі тримали торпедо в себе у вели-
ких акваріумах, а пацієнти, торкаючись їх, нібито зцілялись від хво-
роби. Навіть у наші дні в країнах Середземного моря іноді літні люди
бродять по мілководдю, сподіваючись на цілющі удари електричного
струму торпедо, які нібито мають вилікувати їх від ревматизму та
інших хвороб...
Торпедо по своїй волі дає до 150 розрядів на секунду, при напрузі
до 80 вольтів, протягом 10—15 секунд, потім напруга спадає, риба
виснажується і повинна відпочивати. Найбільша порода торпедо із
західного узбережжя Північної Атлантики дає напругу до 220 воль-
тів. В момент (короткий) найбільшої напруги торпедо дає роботу тро-
хи більшу 23 кінських сил на кілограм ваги електричного органа...
М. І. Т а р а с о в, Море живе,
стор. 255—256.
НЕБЕЗПЕЧНІ РИБИ
Є багато отруйно-колючих видів, і зустрічаються вони не тільки
в тропіках, а й у помірно теплих водах.
У нас у Чорному, Японському морях і в південній частині Балтій-
ського моря в прибережному піску нерідко зустрічається морський
7 3-212
97
скорпіон, або «морський дракон», маленька, дуже приваблива на ви-
гляд рибка, яка заривається в пісок так глибоко, що тільки очі і рот
виставляються над піском та шипи стирчать звідти. У нього отруйні
шипи, які відходять від зябрової кришки, і промені спинного плавця.
Нестерпно гострий на початку біль від уколу триває, поступово сти-
хаючи, кілька днів, рідко до двох місяців; іноді укол морського скор-
піона може бути смертельним.
Морський йорж, або скорпена, має кошлатий, скуйовджений ви-
гляд через незграбні форми тіла і плавців, а також шкірясті вирости
на голові. Плямисте темне забарвлення, найчастіше червонуватих або
коричнюватих відтінків, разом з неправильними обрисами самої риби
дуже добре маскують скорпену серед каміння і водоростей, де вона
звичайно тримається. Поза цією обстановкою скорпена має вигляд
просто страшний. Колючі промені спинного плавця скорпени заподію-
ють болючі ранки, від чого уражені кінцівки втрачають тимчасово
працездатність. Уколи тропічних скорпен смертельні.
Але найбільш небезпечним є плоский ромбовидної форми скат-
хвостокол, відомий під назвою морського кота, або тригона. У нас три-
тон зустрічається в Чорному і Азовському морях, у південній частині
Балтійського моря і в Японському морі. Здебільшого ця велика — до
метра і навіть більше — плоска сіро-зелена або чорно-зелена риба ле-
жить серед заростей морської трави, живлячись креветками, молюс-
ками, не лінуючись схопити і бичка або оселедця, коли вони трапля-
ються. Вночі вона, очевидно, більш діяльна.
Бродячи в морській траві, рискуєш наступити на мало помітного
на цьому фоні «кота»; тоді він вигинається і наносить удари довгою
зазубленою кістковою голкою, що міститься з верхнього боку осно-
ви його бичовидного хвоста. Утворюється рвана і отруєна рана, що
спричиняє нестерпний біль. Потім уражене місце набрякає і мертвіє,
поранена рука або нога втрачає рухливість, далі нерідко буває ган-
грена, а іноді і смерть. На «кота» можна напоротися і при поспіш-
ному, нетерплячому розбиранні улову, принесеного неводом або тра-
лом.
В акваріумі Севастопольської біологічної станції спостерігали, «як
тільки що вміщений досить великий екземпляр морського кота завда-
вав смертельних ран іншим рибам, а потім, дуже роздратований, по-
чав колоти самого себе і, зовсім поранений, скоро загинув».
М’ясо «котів» їстівне, але не дуже смачне, а печінка дає цінний,
багатий на вітаміни риб’ячий жир.
В Японському морі в наших водах, крім тригона, трапляються і ве-
летенські хвостоколи з роду дазіатіс, метрів по три довжиною, що
мають голку вже не 10—20 сантиметрів, а до півметра — справжній
отруйний кинджал...
М. І. Тарасов, Море живе,
стор. 207—209, 212.
98
РИБИ-НЕНАЖЕРИ
Слова «риби-хижаки» у всіх викликають думку насамперед про
акул. Порівняно маловідомі морські хижі костисті риби, що нападають
на людей. До них належать морський вовк, або баракуда, і морські зу-
басті вугрі — мурени. У водах СРСР вони не зустрічаються, якщо не
брати до уваги дрібної чорноморської баракуди сфірени...
Зовні баракуда схожа на щуку, вона досягає 2—3 метрів довжини,
ЗО—40 кілограмів ваги, блискавично швидка на коротких відстанях;
вона найбільш відома в теплих водах біля атлантичного і тихоокеан-
ського берегів США, але і в інших місцях світу є свої породи баракуд.
За рахунок акул відносять часто злодіяння цих риб, здатних вирвати
куски людського тіла, відкусити кисть руки або ступню ноги; люди
гинуть після цього, стікаючи кров’ю. Увагу баракуди привертають
переважно світлі предмети і ті, що швидко рухаються, тому водола-
зи в тих місцях, де є підстава боятися цих хижаків, надівають темні
костюми і рукавиці і рухаються під водою повільно. Відігнати бара-
куду, як це роблять з акулами, плесканням води, підводним шумом
неможливо — вона безстрашна і нав’язлива. Баракуда чинить відчай-
душний опір, коли її ловлять.
Величина мурени до 2—3 метрів. Міцних, гострокінцевих зубів у
мурени стільки, що паща її завжди вишкірена і не закривається. Зу-
стрічається вона в підводних розколинах скель і рифів тропічних
областей Атлантичного і Тихого океанів, в Середземному морі і дохо-
дить до південних берегів Англії. Відомі достовірні випадки нападу
мурен і на людей, і не тільки у воді, а навіть і в невеликих шлюпках.
Найбільш рискують, звичайно, зустрінутися з муреною водолази. Зуби
на лемішній кістці рота мурени зв’язані з отруйними залозами, і тому
Гї укус небезпечний.
Погану репутацію ця риба має не тільки в сучасних рибалок і мо-
ряків, але й в класичній літературі. Сенека і Пліній описують, як
на бенкеті в честь імператора Августа раба, який розбив криштале-
вий бокал, кинули в сажалку з муренами, які з’їли нещасного жив-
цем.
Про римського патриція Ведіуса Полліо історики розповідають,
що він тримав мурен в басейні, як ми тримаємо золотих рибок в аква-
ріумі, і годував цих мурен м’ясом своїх рабів...
Ненажерливість і безрозсудна жадність акул увійшли в прислів’я.
Вф акули — хижаки і трупоїди, деякі, проте, не гребують і чере-
пашками, а деякі, причому найбільші, «китові», живляться планк-
тоном.
У чорноморських водах небезпечних акул немає... Немає небез-
печних для людей акул і в Балтійському, Баренцовому, Білому мо-
рях, в усій Арктиці і в Берінговому та Охотському морях. Тільки в
Японському морі, в територіальних водах СРСР влітку, а в південно-
99
східній і південній частинах його цілий рік, існує небезпека з боку
акул, яких там є кілька видів...
Розповімо тепер коротко про деякі найнебезпечніші породи
акул.
Почнемо з тигрової акули, що дістала свою назву не стільки за
свою хижість, скільки за забарвлення верхньої частини тулуба, що
нагадує тигра. Довжина її від 5 до 10 метрів, вага до тонни з чвертю.
Водиться в тропічних водах, але заходить і в помірний пояс. Незва-
жаючи на надсильні щелепи, великі, гострі, викривлені зуби, ця
акула живиться часто морськими слимаками, кальмарами, рибою,
причому не тільки великою, а й дрібною.
А ось перелік того, що знайшли в шлунку однієї семиметрової аку-
ли: передні і задні ноги, хребет і лопатки корови, чотири пелікани,
два баклани і безліч різних кісток...
їсть тигрова акула і хвостоколів разом з голками, які, як і в акули-
молот, потім гуляють по тілу хижака. Вичинена шкіра тигрової акули
дуже міцна, міцність її на розрив у 6—10 раз перевищує міцність шкі-
ри бика...
Молот-риба, або акула-молот,— одна з найхимерніших живих істот
у морі. Очі в неї розміщені по краях молотоподібного вироста, що від-
ходить від передньої частини голови, а ніздрі знаходяться спереду.
Молот-риба має величезний, у формі півмісяця рот. Вона має також
два плавці на спині. Водиться скрізь у теплих водах, причому невели-
кі екземпляри її досить часто трапляються у нас улітку в районі Вла-
дивостока. її розміри досягають 6—7 метрів, вага до трьох чвертей
тонни, а ширина «молота» може бути метра півтора. Ці акули, як ми
вже відзначали, живляться іноді скатами-хвостоколами, але їдять і
звичайних риб, крабів, кальмарів, нападають і на людей, і іноді, як і
тигрові акули, зграєю.
Особливо небезпечна велика біла акула, або акула-людоїд, що до-
сягає часто десяти- і навіть дванадцятиметрової довжини при вазі до
3,5 тонни. Зуби в неї трикутні, з зазубленими краями, їх кілька сот,
довжина їх близько 4 сантиметрів. Ця акула живородяща. Колір її,
всупереч назві, свинцево-сірий, а грудні плавці облямовані чорним.
В тропіках вона зустрічається часто, нерідко і у водах помірного
поясу.
Напади найбільших акул-хижаків на шлюпки бувають не так
уже рідко. Не кажучи вже про низькобортні каное полінезійців, з
яких акули буквально вихоплювали людей, навіть не перекидаючи
каное, можна з певністю навести ряд випадків нападу на стійкі, ви-
сокобортні шлюпки сучасних кораблів, коли акула розганялась по
кілька разів, щоб перекинути, нарешті, уподобану нею шлюпку. Це
звичайно робить акула-людоїд.
М. І. Т а р а с о в, Море живе,
стор. 228—231, 233—237.
100
ПІ РАИЯ — СТРАХОВИЩЕ АМАЗОНСЬКИХ ВОД
...У цих водах 1 водиться у великій кількості... невелика риба пі-
райя (8егга8еІти8 рігауа). Туземці почувають до неї такий же страх,
як до алігатора чи до акули на морському узбережжі. Лютість цих
пірайя, мабуть, не має меж. Вони нападають на інших риб і відку-
сують у них великі шматки плавців і хвостів. Хоча пірайя не більша
оселедця, але напад її на людину може статися фатальним, якщо вона
нападає великою зграєю.
Ось що пише про цю рибу Броун у своїй книзі про Гвіану:
«Пірайї в річці Корентині були в такій кількості і такі люті, що
часом було небезпечно ввійти у воду глибше, ніж по коліно. Навіть
маленькі екземпляри цих вічно голодних риб сміливо підпливали до
нас, вдарялись об наші ноги і відпливали на коротку відстань. Вони
накидались на кермове весло в той час, коли воно тяглось у воді за
кормою човна, і викусували з нього шматки. Одного разу я застрілив
тапіра, і, поки його тягнули по річці на берег, пірайї відкусили йому
носа.
Мої супутники ловили пірайю заради любові до спорту і, визво-
ливши з гачка, опускали знову у воду з розідраним і окривавленим
ротом. Тут на них негайно накидаються їхні ж товариші і пожирають.
Навіть у той час, як одну рибу тягнуть на вудочці, інші, користую-
чись її утрудненим становищем, нападають на неї».
Одного разу ми, переїжджаючи через ріку, поранили кабана, який
мав намір пересікти ріку в тому ж місці і одночасно з нами. Індієць,
що сидів біля кермового весла, схопив мачете і, коли кабан пропливав
повз наш човен, наніс йому смертельний удар у плече. Взявши ка-
1 Ріка Амазонка та її притоки.
101
бана на буксир, ми потягнули його до берега, маючи намір влаштува-
ти собі угощення. Але нашим мріям не судилося збутися: пірайї, від-
чувши, мабуть, кров, підійшли величезною зграєю і накинулись на
звіра, що подихав. В одну хвилину вода забурлила від поривчастих ру-
хів цих чортенят, які шматками відривали м’ясо кабана. Коли ми до-
сягли протилежного берега, від усієї туші залишилось не більше однієї
обідньої порції.
Пізніше я довідався, що деякі індійські племена опускають своїх
померлих у ріку для того, щоб пірайї обчистили кістки від м’яса. Ске-
лет, що залишився, виймають і сушать на сонці, потім натирають со-
ком рослини уруку (Віха огеїіапа), який надає яскраво-червоного за-
барвлення; забарвлений скелет індійці підвішують у хатині, вважаю-
чи, що цим вони виявляють померлому пошану.
З. Л е н д ж, В джунглях Амазонки,
Госиздатгеографлит, 1958, стор. 50—
51.
РИБИ СПІВАЮТЬ
«Я буду німий, як риба». Не вірте цій обіцянці. Риби не завжди і
не всі німі. Деякі з них... можуть видавати досить голосні, тривалі і
не завжди неприємні звуки...
Можливо, підставу для гомерівського міфу про солодкоголосих си-
рен, що вабили мандрівника Одіссея своїм співом, дала досить зви-
чайна в Середземному морі риба — сцієна. Шум, який робить ця згра-
йова велика (до двох метрів) риба, видає її присутність рибалкам, які
виловлюють її у великій кількості, бо вона не тільки «музикальна»,
але й їстівна...
...До людини, яка сидить у човні, звуки сцієн доходять з глибини
ЗО—40 метрів і з чималої віддалі... Звуки ці дуже різноманітні.
Людське вухо сприймає звуки сцієн, як бурчання, писк, гавкання,
каркання, рохкання...
Два види сцієн зустрічаються в Чорному морі. А взагалі родина
сцієнових складається з багатьох риб, і далеко не всі вони «музи-
кальні».
У китайських водах є і інша риба — циноглосус з камбалових, яка
теж може спантеличити кого завгодно сумішшю звуків, які нагадують
баси органа, горлові крики великих жаб, дзвін і навіть гру величезної
арфи.
Деякі морські півні, або тригли, можуть, як і сцієни, впливаючи
м’язами на плавальний міхур, видати протяжний свист, що охоплює
цілу октаву. Інші тригли хропуть, бурчать або гудуть; наші чорномор-
ські півні звучать приблизно так: «од-ао, хрр-хрр-ао».
102
Величезна незграбна риба відкритого океану—риба-місяць, або ри-
ба-сонце,— рохкає і скрегоче зубами, коли її потривожать, а коли її
підіймають з води, неблагозвучно стогне.
Кілька видів риб здатні звучати подібно до барабана. Цього вони
досягають діянням особливих м’язів на туго надутий плавальний мі-
хур. Цікаво, що барабанщиками, принаймні у деяких видів, бувають
тільки самці. До таких риб належать тропічні сцієніди і плямисті до-
ради...
Невелика прибережна каліфорнійська рибка — «морський міч-
ман», або «співуча риба»,— цікава тим, що вона належить до небага-
тьох неглибоководних риб, здатних світитися вночі. її світні органи так
розміщені по її тілу, що створюють враження світлих гудзиків, звідси
й виникла назва «морський мічман». Вони зустрічаються зграйками.
Вночі ці рибки, в пору свого ікрометання і коли охороняють свою
ікру, монотонно рохкають або квакають і світяться. їх плавальний мі-
хур має особливі придаткові камери, які звучать під діянням сильного
м’яза...
Очевидно, риба, яка видає звуки у воді, робить це, «розрахо-
вуючи», що її почують інші риби цієї ж породи. Почують і наблизяться
для живлення і розмноження; а втім, не виключена ще можливість
і своєрідних звукових сигналів тривоги у риб, за якими розсипається,
розосереджується зграя. Останнє до певної міри підтверджується тим,
що і «морський мічман» цілком ясно лякає і відганяє своїми звуками
інших риб від своєї ікри, яку він оберігає.
М. І. Т а р а с о в, Море живе,
стор. 159—161, 163.
МЕЛОДІЇ НАД ВОДОЮ
Води Амазонки і Укаялі жовті, каламутні, настільки каламутні,
що в них нічого не видно, і все, що відбувається в їх глибині, покрито
непроникною таємницею. На поверхні можна зрідка побачити лише
дельфінів і риб піраруку, які вистрибують з води. Коли людина
зштовхує у воду човен, вона може випадково наступити на райю —
рибу, яка встромить їй в ногу свої отруйні колючки.
Інколи надвечір над водою чути якісь дивні звуки, начебто десь
звучать дзвони. Це співають вусаті, з циліндричними тілами риби, які
нагадують нашого сома.
їх спів я вперше почув, коли сидів біля хатини і спостерігав чудове
пишнобарвне і мальовниче видовище — захід сонця, яке зникало з
неба після бурхливого дня. Було вже тихо. І раптом мелодійні звуки
полинули над водою. Високі і низькі, вони нагадували дзвін дзвони-
103
ків різних розмірів і навіть дитячих брязкалець... Деякі лунали зо-
всім близько, навіть з-під каное, яке було прип’яте до берега.
— Що це? — спитав я в моїх помічників, Педро і Валентина, які
сиділи поруч, не вірячи своїм вухам.— Невже це риби співають?
— Так, сеньйоре, риби,— відповів Валентин.
— Ви бачили їх?
— Бачив. Вони звуться корсини.
Я прислухаюсь до гармонійних звуків, які линуть з-під води.
Я приголомшений, мене охоплює тихе захоплення, яке я звичайно
відчуваю в концертному залі. Навіть забуваю про кровожерливих ко-
марів, про захід сонця... Як багато дивовижного в джунглях! І все ж
комарі повертають мене до дійсності і змушують сховатися в хатині.
Вченим відомо кілька видів співучих риб, які належать до роду
умбрина. Вони живуть у морях і річках. Міхур у співучих риб побу-
дований складніше, ніж у звичайних,— він складається з кількох
камер. Повітря, переходячи з однієї камери в іншу, змушує вібрува-
ти стінки міхура. Так виникають звуки, які я чув.
А. Фидлер, Рьібм поют в Укая-
ли, журнал «Пионер», 1956, № 7,
стор. 38—39.
ПРО ТРИВАЛІСТЬ
ЖИТТЯ РИБ
...У 1794 році в Підмосков’ї під час очистки царицинських ставів
було спіймано щуку з пропущеним крізь зяброву кришку золотим
кільцем, на якому було вигравірувано: «Посадив цар Борис Федоро-
Щука.
вич». Оскільки царювання
Бориса Годунова припадає
на 1598—1605 роки, то, ви-
ходить, щука прожила в
ставу близько 200 років.
...Наведено розповідь про
пійману в 1497 році у Ні-
меччині щуку з кільцем, на
якому була вигравірувана
дата, коли її посаджено:
1230 рік. Отже, ця щука
прожила більше як 267 ро-
ків.
...На підставі розроблено-
го на початку цього століття
методу визначення віку риб
по кістках і річних кіль-
цях на лусці незаперечно
встановлено, що білуга може досягати більш ніж 100-річного віку.
З риб, крім згаданих вище довговічних видів, цікаво відзначити опи-
саний в літературі випадок життя в неволі сома до 60 років, вугра —
до 55 років, золотої рибки — до ЗО років.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 46—47.
ГІГАНТИ І ПІГМЕЇ
З риб гігантом слід вважати акулу цеторинус, або китову акулу,
яка досягає в довжину 15 метрів. Як виняток описували екземпляр
завдовжки в ЗО метрів...
З кількох десятків видів акул, які населяють океани та моря, мож-
на відзначити і такого карлика, як
морський собака, завдовжки
1 метр. Ця маленька акула не-
рідко зустрічається в Чорному
морі. Подібно до гігантської аку-
ли, вона для людини не стано-
вить ніякої небезпеки *.
Голуба акула.
Акули інших видів у своїй більшості — небезпечні хижаки для
риб та інших морських тварин, а деякі, безумовно, і для людини. Се-
ред останніх особливо погану славу має величезна — до 10—12 мет-
рів завдовжки — акула кархародон, озброєна гострими трикутними
зубами до 5 сантиметрів завдовжки, а також голуба акула
розміром 4 метри. Обидва хижаки живуть у тропічних і субтропічних
водах...
1 Порівняно недавно описано чорну колючу акулу спінакс, яка має довжину
не більш як 0,5 метра. Ця акула-пігмей трапляється і в наших морях.
105
Найменша рибка у світі — бичок пігмей містихтис — живе в
річках та озерах Філіппінських островів, має довжину тіла 1—1,5 сан-
тиметра і є заразом і найменшою з усіх хребетних тварин...
В 1907 р. на тих же островах було описано другий вид бичка, ще
меншого розміру, названого пандака... В 1950 р. співробітники Філіп-
пінського бюро рибальства знову знайшли цих рибок, довжина тіла
яких не перевищує 1 сантиметра.
Я. О. Ц і н г ер, Цікава зоологія,
стор. 31—33.
ЦІКАВІ ЦИФРИ
Більшість риб, як відомо, викидавши ікру, не дбає про потомство.
Звісно, при цьому величезна кількість ікринок і мальків гине від не-
сприятливих умов та хижаків. Лише мізерно малий процент, а точні-
ше лише частка процента ікринок і мальків кінець кінцем перетво-
рюється на дорослих риб. Звідси стає зрозумілою вироблена в проце-
сі природного добору величезна плодючість риб. Плітка, наприклад,
викидає до 25 тисяч ікринок, короп і щука — 100 000, лин —
300 000, миньок — 500 000, великі осетрові риби і тріска — до кількох
мільйонів. Але рекордна цифра належить місяцю-рибі, яка викидає
до 300 мільйонів ікринок. Цю рибу з цілковитим правом можна вва-
жати найбільш плодючою. Місяць-риба має великі розміри, досягаю-
чи 2,5 метра завдовжки і 500 кілограмів ваги. Живе вона в теплих
морях СРСР, трапляється в Японському морі. Звичайно риба плаває
під поверхнею, і з води висовується назовні високий спинний плавець.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 76—77.
ТУРБОТА ПРО ПОТОМСТВО
Багато читачів, мабуть, чули або читали про інстинкт гніздобуду-
вання та охорони ікринок у дуже звичайної в наших річках і озерах
маленької рибки колючки. Влаштовує гніздо завжди самець... Він
викопує на дні ямку, яку вистилає дрібними гілочками та стебельцями
водяних рослин, потім з того самого матеріалу робить бічні стінки
і склепіння, склеюючи травинки слизом. Іноді гніздо буває підвішене
серед водяних рослин 1; в цьому випадку воно має форму кулі. У гніз-
до самець заганяє самку, яка відкладає там кілька десятків ікринок.
1 Це характерно для дев’ятиголкової колючки; триголкова колючка будує
гніздо на дні.
106
Потім самка покидає гніздо, а самець залишається при ньому і не
тільки пильно охороняє, але й сприяє розвиткові ікринок, проганяю-
чи рухом своїх плавців струмінь свіжої води крізь гніздо. Деякий час
самець охороняє і мальків.
Зручно спостерігати гніздобудування в акваріумної рибки макро-
пода. І тут гніздо будує самець, але вже не з трави, а з бульбашок
повітря, які рибка випускає з рота. До такої повітряної хатки, яка
розміщується іноді серед водяних рослин, самець підносить ікру, роз-
поділяючи її так, щоб під кожну бульбашку припадало по ікринці.
Якщо ікринка впаде на дно, самець бере її в рот і відносить назад.
Триголкова колючка біля гнізда.
Під час розвитку ікринок самець охороняє і поправляє гніздо, стежа-
чи, щоб ікринки були розподілені рівномірно. Коли вилупляться
мальки, він охороняє їх не тільки від хижаків, але й від самки, яка
не від того, щоб поласувати своїми власними малятами...
Досить велика, до півметра завдовжки, риба пінагор хоч і не ро-
бить гнізда, але також дбає про ікру та мальків. Живе пінагор у пів-
нічних морях, зокрема в Баренцовому і Білому. Самка викидає ікру
у прибережній зоні, нерідко навіть на самій межі морського відпливу.
Самець охороняє ікру від хижих риб, а під час відпливу змочує її
водою з рота або бризкає на неї водою, б’ючи хвостом. Охороняє дбай-
ливий батько і мальків, що вийшли з ікри, всюди супроводячи зграй-
ку їх. В разі небезпеки мальки, у яких є присоски, кидаються до ньо-
го і обліплюють його з усіх боків. З мальками, що присмоктались до
нього, батько відпливає у глибше і безпечніше місце.
107
Всі ви, звичайно, знаєте, що риби розмножуються, викидаючи
ікру. Але приблизно один процент риб (всього відомо близько два-
дцяти тисяч видів) народжує живих малят Ч Кількість малят буває
різна. Так, наприклад у найбільшого в світі ската — крилоголового,
який важить півтонни, народжується лише одне маля вагою в 9 кі-
лограмів. Бельдюга народжує до 200 малят, а морський окунь
до 1000...
Своєрідно відбувається процес живонародження у невеликої,
20 сантиметрів завдовжки, рибки голом’янки, яка живе в Байкаль-
ському озері на великій глибині. Самка з черевцем, переповненим
малятами, спливає до поверхні, де в результаті різкого зменшення
тиску черевце лопається і малята виходять назовні. Самка при цьому
гине. Цікаво, що зоологам досі не вдалося знайти самця голом’янки.
Мабуть, він усе життя проводить на великих глибинах і ніколи не по-
являється біля поверхні. Голом’янка — гарна рибка. її прозоре, як
скло, тіло має рожевуватий відтінок і міниться всіма кольорами
райдуги.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 78—79.
1 Слід мати на увазі, що живонародження у риб не має нічого спільного
з живонародженням у ссавців. У риб це яйцеживонародження, розвиток ікринок
у яйцепроводах, тоді як у ссавців воно зумовлене наявністю особливого органу —
матки, де відбувається розвиток зародка і живлення його через кровоносну си-
стему матері, а також наявністю молочних залоз, призначених для вигодовуван-
ня маляти.
ЗЕМНОВОДНІ
ЧИ ВЕЛИКІ БУВАЮТЬ
ЗЕМНОВОДНІ
В цій групі тварин, до якої належать жаби, ропухи, тритони і са-
ламандри, гігант зустрічається тільки серед останніх. В ріках Китаю
і Японії живе найбільша в світі земноводна тварина — велетенська
саламандра завдовжки 1,5 метра. Живиться вона рибою, жабами, во-
дяними комахами та їх личинками. М’ясо велетенської саламандри
в Китаї і Японії споживають. В 1952 році цю саламандру було достав-
лено з Китаю в Московський зоопарк.
Серед ропух найбільша — ропуха ага, мешканець Центральної і
Південної Америки. Вона досягає в довжину 25 сантиметрів, шири-
на її 12 сантиметрів, вага до 1 кілограма. В «асортименті» їжі цієї
жаби значну роль відіграють комахи — шкідники тропічних сільсько-
109
господарських культур. Ще в минулому столітті ропуху агу було за*
везено на острів Мартініку і в Вест-Індію, де, розмножившись, вона
відіграла істотну роль у знищенні шкідливих комах. У тридцятих
роках XX століття 150 екземплярів цих ропух було доставлено літа-
ком на Гавайські острови для охорони плантацій цукрової тростини.
Швидко розмножившись, ропухи аги за кілька років успішно вико-
нали це завдання. Згодом потомки ропух — гавайських переселенців
то самостійно, то за допомогою людини розселилися по Філіппінських
островах, Новій Гвінеї, Австралії та інших місцях із тропічним кліма-
том} Але спроби просунути цих корисних тварин на північ успіху не
мали.
З характерних особливостей описуваної ропухи відзначимо такі:
наявність двох залоз, які виділяють отруйну речовину, що рятує тва-
рину від четвероногих і пернатих ворогів, звуки, схожі на хрипке гав-
кання собаки, що їх ропуха видає в період розмноження. Звичайно,
багатоголосі «концерти» цих земноводних, на відміну від мелодійних
звуків, що їх видають наші ропухи, справляють не дуже-то приємне
враження.
Цікаво, що пуголовок цієї величезної ропухи дуже малий — лише
в 1 сантиметр завдовжки !.
Кілька років тому 5 екземплярів ропухи аги були доставлені в
Московський зоопарк. Живуть вони у відділі плазунів і земноводних.
«На обід» одержують борошняних червів, мотиль і шматочки м’яса.
Найбільша в світі жаба завдовжки 32 сантиметри була описана
в 1926 році в Камеруні (Африка). Назвали її жаба-голіаф. До дуже
великих жаб слід віднести і північноамериканську жабу-бугая зав-
довжки 20 сантиметрів і вагою до 600 грамів. Цю жабу їдять; у США
її виловлюють до 100 мільйонів штук щороку. Особливо ціняться
«стегна» задніх лапок. Як своєрідна «мисливська дичина» жаба-бу-
гай перебуває під охороною мисливських законів, які обмежують і
встановлюють строки полювання на неї. її ловлять сітками або на
вудку, чи стріляють дрібним шротом. Так само, як і ропуху агу, жабу-
бугая було завезено на Гавайські острови, але вже з кулінарною ме-
тою. На нових місцях жаба прижилася, добре розмножується і іноді
навіть експортується на батьківщину, в Сан-Франціско. Живиться
жаба-бугай різними комахами і молюсками; може схоплювати дріб-
них рибок і навіть пташенят водоплавних птахів. Свою назву «бугай»
вона дістала за те, що голос її схожий на ревіння бугая, причому його
чути за 2—3 кілометри. Квакання багатьох жаб одночасно справляє
оглушливе враження.
1 У часникової жаби спостерігається протилежне явище: пуголовок досягає
в довжину 17 сантиметрів, а розмір дорослої жаби не перевищує 8 сантиметрів.
У тропічної псеудис з Гвіани пуголовок має довжину тіла 25 сантиметрів, а до-
росла особина — 6 сантиметрів.
110
Споріднена з жабою-бугяєм озерна жаба досягає 17 сантиметрів
завдовжки — це найбільша жаба нашої країни. Але, на відміну від
інших корисних земноводних, вона завдає деякої шкоди, живлячись
ікрою та мальками риб.
Найменша жаба у світі — жаба-карлик, що зустрічається на
острові Куба.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 33—35.
РОПУХА
Мабуть, не знайдеться іншої тварини з такою незаслужено поганою
репутацією, як наша звичайна ропуха (Ви)о Ьиіо). її бояться, став-
ляться до неї з презирством і намагаються знищити при всякій мож-
ливості. Яких тільки розповідей про отруйність слизу, який вона ви-
діляє, про таємничу «злу силу» жаб’ячих очей і чого тільки ще ви не
почуєте про цю маленьку тварину...
Улюблені місця ропух — це напівтемні сирі куточки саду або го-
роду. Любить вона ховатися під східцями ганку, під дошками або цег-
линами в саду. Можна знайти її і в лісі, в якій-небудь ямці з сухим
листям, де-небудь під поваленим деревом.
Вдень ропуху рідко можна зустріти: майже безвихідно сидить
вона в дрімотному стані в своєму притулку, чекаючи темряви. Тільки
в сутінках залишає вона свою нірку... і відправляється на полю-
вання...
їжею ропухи є найрізноманітніші комахи, слимаки і черви. Охоче
знищує вона різних гусениць, яких тільки зустріне на листі й на зем-
лі в городі. Тому ропуху слід віднести до найвірніших наших поміч-
ників у боротьбі з цими шкідниками. Вона заслуговує не на переслі-
дування і презирство, як це звичайно буває, а на дбайливу охорону
і підтримку...
Полювання ропухи на мух — забавне видовище. Почувши дзиж-
чання крил, ропуха насторожується і повертає голову в той бік, звід-
ки іде звук. Бачить вона погано, значно гірше водяної жаби. Помітив-
ши, нарешті, муху, вона не зводить з неї очей і крадькома, повільно
повзе в напрямі до неї. Звичайно муха при цьому злітає, а ропуха
зупиняється і стоїть в заціпенінні...
Але ось нове шарудіння і шелест крил пробуджують ропуху. На
пей раз полювання більш вдале: ропуха підкралася зовсім близько,
націлилась, стрибнула, і здобич схоплена. Замружуючи очі, які зо-
всім заглиблюються в очні западини, сильно давлячись, ковтає ропуха
свою здобич...
Цікаво відбувається процес линяння в ропухи. Через те що мені
111
самому простежити цього не вдалося, я наведу тут уривок з книги
англійського натураліста Вуда. «Одного разу мені довелось спостері-
гати... велику ропуху, шкіра якої була якась особливо суха й темну-
вата на колір, причому посередині спини йшла тонка й чітка лінія.
Дослідивши тварину, я знайшов таку саму лінію на її черевці, і обидві
разом вони становили суцільну щілину в шкірі тварини, крізь яку
виднілась новоутворена світла шкіра. Я зрозумів, у чому справа, і
приготувався спостерігати, щоб не пропустити жодної подробиці цього
цікавого явища. Незабаром я помітив, що обидві половинки шкіри
зовсім розійшлись, і шкіра складками почала сповзати з боків при
досить енергійних судорожних рухах всього тіла. Коли з обох боків
на землі лежали лахміття шкіри, ропуха просунула задню лапу під
пахву передньої і, затиснувши її, звільнила свою довгу лапу від ста-
рої шкіри; зробивши те саме з другою задньою лапою, ропуха прий-
нялась за передні, з яких стягла шкіру ротом. Таким чином вся шкіра
лежала... на землі. Швидкими рухами передніх лапок ропуха згор-
нула її в маленьку кульку і вмить проковтнула».
С. Г е р д, Живой уголок любителя
природьі, Изд-во Брокгауз-Ефрон,
1925, стор. 152, 154—157.
ДЖЕРЕЛЯНКА
Невеликі каламутні стави з багнистими глинистими берегами, ка-
нави та ями з теплуватою водою, що застоялись,— ось улюблені місця
проживання джерелянок (ВотЬіпа ЬотЬіпа).
Широко розчепіривши лапки і тримаючись біля самої поверхні
води, плавають вони в шоколадній воді, виставляючи тільки опуклі
золотисті оченята. Скромна сіра спинка землистого кольору вся в не-
рівних залозистих підвищеннях...
Кожний, хто вперше спіймає цю жабку, мимоволі буде вражений
тим, що побачить. Гучна назва «вогняна» дана їй недарма. Все черев-
це джерелянки по синювато-чорному фону розмальоване великими
яскраво-оранжевими розводами, що б’ють у вічі своєю несподіва-
ністю при такому скромному забарвленні верхньої частини тіла тва-
рини.
Той же ефект несподіваності, який спинив вашу увагу, повинен,
мабуть, діяти й на ворогів джерелянки. Залози спини та боків виді-
ляють їдкий пінистий слиз, іноді це виділення буває настільки вели-
ким, що джерелянка здається начебто намиленою. Отже, джерелянка
не беззахисна, і кожна тварина, яка спробує схопити її, поплатиться
пекучим болем у роті.
Але ж нашій жабці мало задоволення від того, що її схоплять, а
потім випустять, і ось саме тут яскраве крикливе забарвлення й при-
112
IV. Наші земноводні:
1 — ропуха зелена; 2— ропуха сіра; 3 — квакша; 4 — джерелянка; 5 — ставкова жаба;
6 — вогняна саламандра.
ходить на допомогу. Воно ніби попереджає кожну тварину: «бере-
жись — отрута!»
І джерелянка вміє користуватися своїм забарвленням. Якщо до неї
несподівано наближається великий предмет, вона згинає своє тіло
дугою... і вип’ячує лапи, так що добре виділяється яскраве забарвлен-
ня горла, боків і задньої частини тіла. Поза її настільки дивна, а
яскраві кольори такі несподівані, що, наприклад, курка дзьобнути
джерелянку не наважується...
Тихими літніми вечорами чути мелодійний та сумний голос джере-
лянки. Про неї говорять, що вона не квакає, а «укає», бо «у-у» є пере-
важаючим звуком її пісні... 1
Обережно наблизившись, можна глянути на співака (співають, без-
умовно, тільки самці) у той час, коли він зайнятий своєю справою.
Все тіло його роздуте так, що здається дуже широким, червонуваті
частини боків виразно виступають навіть зверху.
Джерелянка лежить на воді, наче корок, розпластавши свої лап-
ки, і часом рівномірно здригується від звукових зусиль. При цьому
під горлом у неї кулею здувається горлова шкіра, під якою схований
внутрішній резонатор, і по воді розходяться кола...
Спів джерелянок роздається протягом усієї теплої пори року, аж
до темних серпневих ночей.
С. Г е р д, Живой уголок любителя
природи, стор. 174—175, 177—178.
ДЕРЕВНА ЖАБА
Мабуть, не знайдеться жодної жаби, яка завоювала до себе таку
загальну симпатію, як наша маленька квакша.
Яка чудова істота! — скаже мимоволі навіть зовсім не прихильна
до жаб людина, побачивши квакшу вперше.
Вона зразу приваблює глядача своєю гарною зовнішністю: ма-
леньке акуратне тільце, майже завжди вгодоване й округле, без тих
жорстких вугластостей, які часто зустрічаються в худих жаб. Золо-
тисті жваві оченята, ніби підкреслені темною із золотом смужкою
вздовж виска, і, головне, чудове, ніжно-зелене без плям забарвлення
всього тіла...
...Деревна жаба живе серед листя деревних порід. Зустрічається
вона на Україні та в прикавказьких степах... у гаях, садах і чагарни-
ках. Улюблені місця нашої квакші — це широкі листки дуба, бузини
і деяких інших рослин. Тут, у теплі південного дня, але захищена тін-
ню від пекучих променів сонця, проводить свої дні квакша.
1 Станичники Кубані говорять, що джерелянка оплакує свого загиблого ро-
дича: «Ку-ум у-тону-ув, у-утону-ув ку-ум...»
8 3-212 113
Знайти її — справа не легка, так добре ховає її в листі зелене за-
барвлення. Тріскучий крик квакші роздається іноді під самим вухом,
підходиш дуже близько до куща, сподіваючись застати зелену спі-
вачку несподівано, але голос її замовкає, і даремно шарити серед
листків, намагаючись знайти її. Вона не втікає з свого місця. Щільно
притулившись до листка, немовби злившись з його гладенькою по-
верхнею, сидить вона, начебто знає, що забарвлення, як шапка-неви-
димка, врятує її.
...Квакша має здатність дуже різко змінювати своє забарвлення
залежно від навколишнього середовища. На землі або на голому суч-
ку дерева шкіра її набирає бурувато-сизого відтінку, що мало нагадує
звичайне зелене її вбрання...
Але якщо золотисті оченята й зрадницька чорна облямівка на вис-
ку вам видали квакшу — вона ваша. Незважаючи на велику сприт-
ність своїх рухів, квакша не дуже рухлива і можна схопити її рукою,
поки вона зробить стрибок убік.
Тільки не пропускайте цього першого моменту! Стрибки квакші
дуже сміливі та спритні, і якщо ви не взяли її своєчасно, вона знову
безслідно потоне в суміші зелених фарб.
Перестрибуючи з однієї гілки на іншу, квакша добре розраховує
відстань, що їх розділяє, і промахи в цьому випадку рідкі. До того ж
їй досить зачепитися лише двома-трьома пальцями за сучок, щоб, від-
чайдушно балансуючи в повітрі, підтягти на гілку все тіло. У таких
випадках квакша дуже нагадує акробата, який виконує важкий цир-
ковий номер.
Нарешті ви спіймали цю зелененьку
жабку, несіть її скоріше додому, щоб як
слід зайнятися спостереженнями...
Вміщена в банку квакша майже зра-
зу ж прилипає до скла і чудово тримаєть-
ся на ньому. Тепер добре можна розгада-
ти весь секрет її спритності і причину
впевненості під час сміливих стрибків по
гілках чагарника.
Вдивіться в пальці тва-
рини, які добре видно крізь
прозоре скло банки. Кож-
ний з них, ніби гудзик, на
кінці якого є розширення—
це клейка подушечка, за
допомогою якої квакша
міцно тримається як на
гладенькому листку дуба,
так і на вертикальній по-
верхні дзеркала або вікна.
Раніше вважали, що механізм прикріплення пов’язаний з тим,
що під пальцями квакші утворюється розріджений простір і таким
чином її держить тиск зовнішнього повітря. Одним словом, бачили в
її подушечках присисний апарат. Тепер ми знаємо, що це не так: з
нижнього боку не тільки пальців, а й всього черевця і горлової шкіри
при натисканні виділяється липка рідина — лімфа тварини. Під час
відтягування пальців, коли квакша хоче змінити положення, лімфа
всмоктується назад через тонкі пори шкіри і подушечка вільно від-
стає. Отже, квакша тримається на гладенькій поверхні... силою прили-
пання...
У теплій кімнаті, особливо в сонячні дні, нерідко голосно й різко
роздається голос квакші... У квакші, що кричить, здувається під гор-
лом велика прозора жовтувата куля — резонатор. Завдяки саме цьому
міхуру крик квакші відзначається такою різкістю й силою.
Але якщо в кімнаті він неприємно ріже вам вухо, то під синім не-
бом південних країн, коли ті ж звуки несуться із зеленого листя дуба
або з чагарника, ви відчуй&єте їх своєрідну красу. Ці різкі й чіткі зву-
ки якось гармоніюють з спекою південного полудня, з піснею коників
на луках, з усіма тріскучими звуками літа.
У кімнаті крик квакші роздається особливо часто в моменти силь-
ного шуму або жвавої розмови, до звуків якої квакша поспішає при-
єднати ще й свої. Замовкає шумне сперечання, заспокоюється й...
квакша.
С. Герд, Живой уголок любителя
природьі, стор. 164—167, 169.
ТРИТОН
Тритонів вважають звичайно водяними тваринами, і це почасти
правильно, бо під час парування вони завжди живуть у воді, інколи
проводять там кілька місяців, а в деяких випадках і зовсім не зали-
шають води; але, однак, слід мати на увазі, що вони перебувають
деякий час і на суші, а окремі види навіть там проводять весь
час, крім часу, потрібного для розмноження. Під час парування і від-
кладання яєць вони віддають перевагу чистій воді, оточеній кущами,
бо там вони знаходять багатий корм; уникають вони тільки швидко
текучих річок та струмків... На суші вони рухаються незграбно і не-
спритно, але у воді плавають дуже швидко, головним чином завдяки
своєму широкому хвосту; вони часто піднімаються вертикально на
поверхню води, щоб набрати повітря, і, спустившись вниз, випускають
кілька пухирців на поверхню; вони опускаються вниз, змієподібно
звиваючись, і бігають по дну,... полюючи за здобиччю. Влітку вони
виходять з води і ховаються під корінням дерев та в земляних нірках,
8*
115
Гребінчастий тритон.
а пізніше, восени, вони збираються цілим гуртом у зимових притул-
ках; однак ті, які відшукали собі став, куди вливається багато дже-
рел, часто залишаються в ньому і в холодну пору року...
Взимку вони добре живуть у такій водоймі, яка не промерзає до
самого дна... Тритони, які не заховались на суші, з’являються вже
в кінці лютого, весело плавають у воді, шу-
кають один одного, плавають парами і, як
риби, б’ють один одного хвостами...
На волі самка тритона завжди прикріп-
лює свої яйця поодинці до різних предметів,
що є у воді, найохочіше до
листків живих рослин...
Тритони вже з раннього ві-
ку хижі і живляться виключ-
но тваринними організмами.
Спочатку вони полюють на
дуже маленьких істот, саме на
дрібних ракоподібних, личи-
нок комах та на червів, пізні-
ше вони переслідують більшу
здобич, наприклад комах, що
дощових червів, пуголовків і
вони також їдять жаб’ячу ікру. Шкідли-
скоріше вони бувають корисними, тому
плавають на поверхні води, молюсків,
навіть молодих тритонів;
вими їх назвати не можна
що знищують личинок комарів...
При звичайних обставинах тритони не видають ніяких звуків...
Але вони не зовсім безголосі. Якщо їх торкнути несподівано і досить
сильно, то вони видають чіткий квакаючий звук...
Над тритонами провадили багато спостережень щодо їх живучості
та здатності відтворювати втрачені частини тіла. Вже давно була ві-
дома їх нечутливість до змін температури і здатність довго протистоя-
ти впливу холоду; також дізнались, що відрізані кінцівки в них знову
виростають... Дослідами було доведено, що всі ці частини тіла пов-
ністю відновлювались, причому помітили, що в кінцівках, які виросли,
утворились нові кістки з усіма суглобами. Відрізаний хвіст виростає
знову, буває такої ж величини, як старий, і в ньому знов утворюються
хребці; відрізані кінцівки виростають цілком по кілька разів; навіть
знову виростають відламані щелепи. Спаланцані вирізав у три-
тона 4/б ока і переконався, що через 10 місяців у нього утворилось нове
око з роговою та райдужною оболонкою, а також кришталиком, одним
словом, зовсім новий орган, який відрізнявся від попереднього тільки
дещо меншою величиною.
А. 3. Б р е м, Жизнь животньїх,
Изд. товарищества «Общественная
польза», 1895, стор. 789—791, 793,
794, 796.
116
дивнии сон
— Швидше, швидше. Вона оживає.
— Хто оживає?
— Мертва, думали, а витягли з шурфу — хвостом крутить.
— Яким хвостом... говоріть до ладу!..
Переді мною сидів Петро Горячев, той самий забійник, якому при-
йшло на думку висадити в повітря скелястий мис під час зимового
паводка. Він м’яв своїми здоровенними ручищами капелюх і розпо-
відав...
— Піднімаю мерзлу глину, на язик пробую, зирк, а в глині ящір-
ка застигла, тверда, як бурулька,— продовжував розповідати за-
бійник.
— Ящірка?..
— Ну... начебто...
— Потягнув я сигнал — і нагору. Хлопці оточили, здивовані звір-
ком... Тут сонечко пригріло, вона хвостом і крутни — знать, відігрі-
лась...
— Ідіть, Петре, до лікарні, візьміть банку й швидко до шурфів —
треба зберегти ящірку...
Незграбно переставляючи сірі лапки з розчепіреними пальчиками,
вона, як сліпа, тикалась тупою мордочкою в зеленуватий вологий мох.
Ніколи не доводилось мені бачити таких ящірок. Ця маленька істота
скоріше нагадувала карликову саламандру.
— Воду п’є — не відірвеш,— повідомив Антон, киваючи своїм чу-
бом на каламутну калюжу, що заповнила слід від болотяного чобота.
— Пролежиш тисячу років, мабуть, півморя вип’єш,— пробасив
білокурий велетень з ясними, як у дитини, очима...
Я обережно взяв дивний подарунок вічної мерзлоти. Шорстке тіль-
це ящірки було дуже холодним. Довжина її не перебільшувала десяти
сантиметрів, вона вільно вміщалась на долоні. На тупій приплюсну-
тій голові стирчали крихітними перископами надзвичайно опуклі очі.
Лапки з короткими пальцями нагадували ласти допотопного морсько-
го ящера, зменшені в сто раз.
Темні плямочки чорнили бархатисту шкіру з бронзовим, золотис-
тим відливом. Попелясто-сіре черевце судорожно здригалося, неначе
викопна ящірка задихалася, прокинувшись від тяжкого сну.
Скільки років проспала вона у вічній мерзлоті?..
Петро знайшов викопну ящірку на глибині семи з половиною мет-
рів у мерзлій рудуватій глині.
На приїску ми добре навчились читати геологічний літопис за тов-
щею осадових порід. Виходило, що ящірці, яка ожила, не менше п’яти
тисяч років...
Ящірка, яку знайшов молодий забійник, прожила три тижні...
Петро кожного дня приносив їй мух, комарів, свіжу зелень і лісові
117
ягоди — брусницю, лохину, смородину й шипшину. Пробували дава-
ти їй хліб, оленяче м’ясо й згущене молоко. Але до їжі ящірка не
приторкалась. Вона лише жадібно ковтала воду з блюдечка і знову
ховалась в укриття з вологих зелених мохів.
Мабуть, полонянка вічної мерзлоти харчувалась тваринами чи рос-
линами, які давно вже вимерли.
Одного разу ящірка не вийшла пити води. Петро обережно розгор-
нув пухнасту підстилку і знайшов її мертвою. Шорсткими губками
вона стиснула ніжну стеблинку сфагнума.
Я опустив маленьку ящірку в спирт, щільно закупорив банку при-
тертою пробкою і поставив рідкісний експонат на письмовий стіл...
Одного разу на приїск завернув мій приятель — зоотехнік оленяр-
ського радгоспу...
Я розповів зоотехніку історію дивної знахідки Петра Горячева', і
ми зразу ж відправились дивитись ящірку... Любитель біології обе-
режно вийняв викопну ящірку з спирту. Вона, неначе жива, скрути-
лась на долоні, і зоотехнік недовірливо розглядав маленьку істоту.
— І ви стверджуєте, що Горячев знайшов її на глибині...
— Семи з половиною метрів і п’яти від межі вічної мерзлоти. Мо-
жете переконатися самі — Петро все ще риє свої шурфи.
— Не може бути! — сказав біолог, зсуваючи на лоб окуляри з
опуклими скельцями.— Сталась якась помилка. Цього ніяк не може
бути,— повторив він,— на цих глибинах царить вічний холод у мінус
десять градусів.., наука не знає такого тривалого анабіозу хребетних
тварин.
Мій прйятель витяг кишенькову лупу, підніс ящірку до носа й
оглянув спинку та боки жительки вічної мерзлоти.
— Адже ж це не ящірка!.. Шкіра-то гола, і немає луски, це амфі-
бія...
— Саламандра?..
— Не знаю... Потрібний визначник. Важливо, що перед нами
амфібія... розумієте, амфібія!
Температура тіла земноводних нестала і швидко зрівнюється з
температурою навколишнього середовища. Жаби й ропухи з настан-
ням зимових холодів ціпеніють, впадають у сплячку і не беруть їжі
всю зиму. Одного разу в Ісландії вдалось заморозити в картонній ко-
робці із землею ропух до ламкості ніжок і потім оживити, поступово
відтаваючи в трохи підігрітій воді...
— Вашу викопну амфібію необхідно послати до Академії наук для
точного визначення...,— задумливо сказав зоотехнік, не слухаючи
мене,— знахідка Петра Горячева може перевернути всі наші уявлен-
ня про тривалість анабіозу.
Розпрощавшись з приятелем, я з першою ж поштою відправив до
Академії наук банку з подарунком вічної мерзлоти і детальний опис
обставин дивної знахідки...
118
Лист із Академії наук прийшов із зимовою поштою...
Я швидко розірвав конверта і... витрусив на стіл листа, надруко-
ваного на щільному, блискучому папері. Пропустивши перші рядки
і глянувши на підпис, я став читати вголос листа академіка:
«Дозвольте висловити Вам від імені інституту подяку за цікаве
повідомлення й унікальний екземпляр НупоЬіиз кеізегііп^і, здобутий
Петром Горячевим з вічної мерзлоти. Ця знахідка становить великий
науковий інтерес і викликала гарячі сперечання наших герпетологів.
Гола шкіра, хвіст, стиснутий з боків, опуклі очі та чотири пальці
на задній лапі досить точно визначають систематичне положення
знайденої істоти. Це сибірський чотирипалий тритон — найдавніший
і найпримітивніший вид з усіх хвостатих амфібій, що жили колись
на Землі.
Зараз ці рідкісні тритони живуть у Сибіру від Уралу до Камчатки
і від південносибірських степів до полярних тундр. Водяться вони і у
Вас в басейні Індігірки та Колими. Відшукати дорослих сибірських
тритонів дуже важко, частіше знаходять у дрібних калюжах їхніх ли-
чинок, схожих на малесеньких пуголовків завдовжки в сантиметр.
Дорослі тритони живуть на суші, ховаються в покриві зелених мохів
і зимою в колимську стужу, мабуть, замерзають, впадаючи в анабіоз.
Головний інтерес становить питання про тривалість анабіозу си-
бірського тритона, якого добули старателі Золотого Ключа з товщі
вічної мерзлоти.
Як відомо, анабіоз — це своєрідний стан організму на грані між
життям та смертю, коли обмін речовин припиняється і всі видимі про-
яви життя згасають. Тварини впадають в анабіоз під впливом холо-
ду або сильного висушування. У такому стані організми можуть дов-
гий час бути без їжі й повітря.
Крихітні тихоходки з членистоногих, а також багато бактерій
переносять тривале висушування або охолодження до мінус 150—
270 градусів у безповітряному просторі і потім благополучно ожи-
вають. Висушене насіння деяких рослин не втрачає схожості кілька
тисячоліть.
Багатовіковий анабіоз у тваринному світі відомий лише в найпро-
стіших безхребетних. У 1937 році геологи Амурської мерзлотної стан-
ції Академії наук витягли п’ятдесят видів водоростей, п’ятнадцять ви-
дів бактерій і мікроскопічного рачка хідоруса з торфових прошарків,
похованих у товщі вічної мерзлоти на глибині 3—4 метри. Оціпенілі
тварини ожили в теплому приміщенні станції. Коло трьох тисяч ро-
ків анабіоз зберігав їм життя у вічній мерзлоті».
Я замовк, поринувши в роздуми. «Невже наш тритон спав у вічній
мерзлоті тисячоліття?»
— Читайте, читайте далі,— нетерпляче пробурчав маркшейдер...
«Досліди із заморожуванням хребетних тварин розчарували біо-
логів — у лабораторіях не вдавалось повністю заморозити ці більш
119
складні організми... Піддослідні тварини гинули, як тільки вода в
тканинах тіла замерзала, кришталики льоду розривали ніжні кліти-
ни внутрішніх тканин — нервової та кровоносної систем.
Разючий випадок повного заморожування й оживлення хребетних
був відкритий на далекій півночі. Полярні мандрівники виявили на
Алясці й на Чукотці невеликих рибок довжиною в 10—15 сантимет-
рів, схожих на вугрів. Це були знамениті Оаіііа ресіогаїіз — чор-
ні риби.
Місцеві жителі знаходили їх вмерзлими в лід тундрових боліт і
мілководних річок, що промерзали до дна. Рибки відзначались при-
ємним смаком, і жителі півночі охоче використовували їх в їжу.
У п’ятидесятиградусні морози погоничі собак возили мерзлих рибок у
мішках та плетених кошиках. У теплому приміщенні вони відтаюва-
ли і оживали. Вмерзаючи в лід, чорні риби вісім зимових місяців пе-
ребували в анабіозі.
Зоолог Бородін виписав з Аляски півтора десятка чорних риб і за-
морозив при температурі мінус 20°. Риби замерзли зовсім, їх можна
було складати в стіс. Повільно розморожуючи, вдалось оживити чор-
них риб...
...Вода при швидкому охолодженні в тонких капілярах часто пе-
реходить в особливий напівтвердий стан..., минаючи утворення льоду.
Молекули такої води розміщуються в просторі без якогось порядку, і
охолоджувати воду можна, не заморожуючи, майже до абсолютного
нуля: —272 градуси. Кристалики льоду при цьому не утворюються,
і живі тканини зберігаються.
У цьому, очевидно, секрет тривалого анабіозу і благополучного
оживлення Вашого чотирипалого тритона. Тритон, який заклякнув, міг
покоїтися в землі дуже довго! Вічна мерзлота —»гігантський холо-
дильник з вирівняними низькими температурами, і в своїх надрах
вона зберігає ще багато надзвичайних знахідок...»
В. Болдьірев, Полуостров зага-
док, Географгиз, 1959, стор. 48—57.
БАТЬКІВСЬКА ОШКА
Багато земноводних відкладають подібно до жаб яйця прямо у
воду і потім тут же залишають їх. Зате інші виявляють в тому чи
іншому вигляді турботу про потомство, охороняють його — то самець,
то самка. Турбота про потомство має велике біологічне значення. Вона
виникає тоді, коли немає відповідного місця для відкладання яєць,
або ж у тому випадку, коли у воді надто багато ворогів; якщо немає
води через надто велику сухість місця перебування або коли вода
не відповідає своїми якостями, наприклад вода гірських струмків;
120
коли через щоденні тропічні дощі не утворюється спокійних водойм
або ж водойми, що утворюються, швидко висихають. Ряд пристосу-
вань в розмноженні паралізує ці несприятливі умови...
Цілком своєрідний спосіб турботи про потомство ми спостерігаємо
в ринодерми Дарвіна (Вкіпойегта йатпі). Тут турбота про потом-
ство припадає на батька. Самець запліднює відкладені самкою
яйця, вміщує в рот і проштовхує в горловий мішок. Спочатку
яйця розвиваються коштом жовтка, але коли останнього вже не ви-
стачає, зростання личинок іде коштом самця. Останній при цьому
сильно виснажується. Досягши зрілості, жаби виходять через отвір
горлового мішка і повзуть з рота назовні...
З наших амфібій турботу про потомство ми спостерігаємо в ропухи-
повитухи (Аіуіез оЬзІеігісапз). Тут самець накручує собі на ноги
яйцеві шнури, які й таскає за собою. Дозрілі личинки виходять
У воду.
Деякі амфібії відкладають яйця поза водою, чим досягається пев-
ний захист, бо головні вороги живуть, звичайно, у воді. Так, південно-
американська квакша (Ркуііоте&иза куроскопдгаїіз), знайшовши собі
самця, який сідає в неї на спині, злазить по стеблині рослини, що росте
у воді, схоплює кінчик звисаючого над водою листка і вилазить на
нього. Потім, притримуючи задніми ногами зближені краї листка
поблизу його кінчика, самка відкладає в утворену трубку яйця, а са-
мець їх запліднює. Драглі, що оточують яйця, склеюють краї листка.
В кладці буває приблизно 100 яєць, і вміщуються вони в двох лист-
ках...
Квакша-коваль (Нуіа ]аЬег) таскає з дна мул і будує з нього
кільцевидний вал, який сильно виступає над водою. Зовнішні стін-
ки його лишаються поза увагою, внутрішні ж акуратно згладжують-
ся. Утворюється будівля на зразок кратера вулкана... Яйця відклада-
ються всередині вала. Через 4—5 днів вилуплюються пуголовки, що
продовжують тут протягом деякого часу свій розвиток.
Д. М. К а ш к а р о в і В. В. С т а н-
чінський, Курс зоології хребет-
них тварин, «Радянська школа»,
К., 1938, стор. 281—283.
ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
ЗЕМНОВОДНИХ
...Амфібії відіграють певну, часом досить значну, роль у житті
біоценозів і мають деяке значення і для господарства людини, хоч
порівняно з рибами роль їх в цьому відношенні незмірно менша...
...Ропухи, поїдаючи масу безхребетних, особливо червів та комах,
є дуже корисними тваринами в садах, в теплицях, біля парників, у
городах. Тому їх треба тут оберігати і сюди завозити. Жаби, що у ве-
личезній кількості населяють рисові поля Середньої Азії, Китаю,
121
Японії, при їх ненажерливості, безперечно, повинні тут дуже впливати
на баланс природи. Вони вночі доповнюють ту роботу, яку вдень вико-
нують птахи. З другого боку, деякі амфібії, особливо ставкові жаби
(Вана езсиїепіа), є шкідниками ставкового господарства. їх личин-
ки, пуголовки, поїдають велику кількість корму, який міг би бути ви-
користаний рибами, а дорослі жаби поїдають і молодь риб. Але і самі
амфібії та молодь їх е здобиччю і їжею багатьох тварин...
Не відмовляється від амфібій і людина... Уже з середніх віків жа-
б’ячі лапки почали попадати в Європі до столу у вигляді «пісного
м’яса»... В 1905 р. штати, що лежать по Міссісіпі, дали 71990 кг жа-
б’ячих лапок... Особливо ціняться великі види... Робилися спроби і
«жаборозплоду», але без особливого успіху, так що використовують-
ся лише дикоживущі жаби... Шкурки жаб ідуть в Японію для вироб-
лення тонкої шкіри. М’ясо велетенської саламандри (СгуріоЬгапскиз
Іаропісиз) вважається в Японії дуже смачним. Нарешті, амфібії, особ-
ливо жаби, є об’єктом наукової роботи і навчання.
Д. М. К а ш к а р о в і В. В. С т а н-
пінський, Курс зоології хребет-
них тварин, стор. 286—287.
ПЛАЗУНИ
ВЕЛЕТНІ І КАРЛИКИ
Найдовша змія в світі — південноамериканський удав анаконда —
досягає 10 і більше метрів у довжину, живе по болотистих берегах
Амазонки та її приток, де підстерігає свою здобич: риб і прибережних
тварин — нутрій, агуті, птахів.
Найменша змія в світі — сліпун, має довжину 25—ЗО сантиметрів
при товщині тіла 8 міліметрів. Ця змійка нерідко трапляється в За-
кавказзі і в південній частині Середньої Азії; вона веде підзем-
ний спосіб життя, риючись у верхніх шарах грунту і ховаючись під
камінням; живиться мурашками та іншими дрібними комахами.
У Закавказзі в деяких місцях нешкідливого сліпуна чомусь бояться,
вважаючи отруйним, хоч це зовсім безпідставна думка.
З крокодилів, поширених, як відомо, по ріках і озерах Африки,
Австралії, Центральної та Південної Америки і Південної Азії, налі-
чується 200 видів, що мають середню довжину тіла 2—5 метрів. Най-
123
більшої довжини — 10 метрів — досягають старі самці гребенястого
крокодила, який живе у гирлах рік і по морському узбережжю Півден-
но-Східної Азії, Північної Австралії і Нової Гвінеї. Цей крокодил чудо-
во плаває, і його можна побачити у відкритому морі далеко від берегів...
Гігантські форми є як серед морських, так і сухопутних чере-
пах. З морських найбільша — дермохеліс — важить до 500 кіло-
грамів і має панцир завдовжки 2 метри. Ці черепахи живуть у водах
Індійського і тропічної частини Тихого океану. Лише на час відкла-
дання яєць вони виходять на сушу на безлюдні острови. М’ясо і яйця
цих черепах споживають і навіть вважають делікатесом, а панцир іде
на виготовлення гребінців і т. ін.
Сухопутні гігантські черепахи зустрічаються на Галапагоських
островах Тихого океану поблизу західного узбережжя Південної Аме-
рики і на деяких островах Індійського океану. Розмір їх досягає
1,5 метра, а вага до 200 кілограмів. За останні два століття ці черепахи
були дуже винищені командами суден, які підходили до островів і
заготовляли черепах як дуже зручні «живі консерви», бо вони, як і
всі плазуни, можуть довгий час жити без їжі і води. Кожна черепаха
давала 50—100 кілограмів чудового свіжого м’яса.
Найбільшу ящірку в світі було описано у двадцятих роках цього
століття на одному з островів Малайського архіпелагу (острів Комо-
до). Про цих великих ящірок, яких вважали за крокодилів, мандрів-
ники чули давно, але лише після впіймання першого екземпляра було
з’ясовано, що це не крокодил, а ящірка варан завдовжки майже
4 метри. Незважаючи на великі розміри, ця ящірка дуже прудка і
спритна.
З наших ящірок найбільша — середньоазіатський сірий варан,
який живе в пустинях Туркменії та Узбекистану; він досягає 1,5 мет-
ра завдовжки. Полює варан на мишей, пташенят, комах, дрібних че-
репах. Якщо варан буде зненацька сполоханий людиною і не встигне
сховатись у нору, він обертається і стає в оборонну позу. При цьому
він сильно роздувається, гучно шипить, різко б’є хвостом у сторони,
кидається на людину і може вкусити. Подекуди місцеві жителі нази-
вають його навіть крокодилом, хоч з зоологічної точки зору він нале-
жить тільки до того самого класу плазунів...
Найменша з відомих ящірок живе в Центральній Америці. Довжи-
на її тіла 5 сантиметрів, а вага — менше як 5 грамів.
Для нашої фауни найменшою ящіркою є піщана круглоголовка
розміром 8 сантиметрів, яка живе в пустинях Середньої Азії. Забарв-
лення цієї ящірки жовтувате і напрочуд добре підходить під колір
навколишнього грунту. Заслуговує на увагу цікава особливість круг-
логоловок: переслідувані, вони зариваються в пісок. При цьому ящір-
ка, вигинаючись в сторони, буквально на очах «тоне» в піску.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 35—37.
124
ЯК ДОВГО ЖИВУТЬ ПЛАЗУНИ
У 1737 році в Індійському океані, на острові Егмонта, був спійма-
ний екземпляр одного з видів гігантських черепах, вік якої вчені ви-
значили в 100 років. Ця черепаха була привезена в Англію, де довгий
час жила в одного любителя, а потім була передана в Лондонський зоо-
парк, де все ще жила у двадцятих роках цього століття, а може живе
й тепер. Якщо розрахунок зоологів про її вік у час спіймання був
правильний, то тварині тепер вже більше як 300 років, і черепаху
можна вважати найстарішою з відомих нам тварин. Додамо, що були
описані й інші випадки життя черепах у неволі до ста років і більше,
причому не тільки гігантських, але й таких звичайних, як грецька
черепаха, яка живе в країнах, розташованих на узбережжі Середзем-
ного моря.
Не менш поважного віку досягають крокодили, які, за деякими
даними, доживають до 300-річного віку. В деяких місцевостях Афри-
ки розказують про окремих крокодилів, які пережили вже кілька по-
колінь людей. Оскільки ріст крокодилів, хоч і дуже повільний, три-
ває до глибокої старості, розміри старих крокодилів бувають дуже
великі.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 46.
ЯЩІРКИ БЕЗ НІГ
Жовтопузик живе в Криму, на Кавказі і в Середній Азії, а вере-
тільниця, або мідяниця,— в помірному поясі: в лісах і лісостепу. Ці
безногі ящірки досить довгі (веретільниця — до 40 сантиметрів, а жов-
топузик — до 1 метра), по землі пересуваються, плазуючи, як змії,
їх часто вважають за от-
руйних змій і без жалю
знищують, хоч вони не
шкідливі і навіть корис- У'
ні, бо живляться слима-
ками, комахами, а великі
жовтопузики — і гризу-
нами... мр? &
Хоч ЖОВТОПУЗИК І ве- ?/'
ретільниця мало схожі |М І'ЯІ
на ящірок, у них є цілий урЖк
ряд ознак, що не дозво-
ляють віднести їх до
змій. У змій немає по-
вік — вони не можуть Веретільниця.
закрити очі, а у ящірок повіки є; веретільниця і жовтопузик час від
часу швидко закривають і відкривають очі (моргають). У ящірок, в
тому числі у жовтопузика та веретільниці, позаду очей є вушні отвори,
у змій їх немає. Для жовтопузика ознакою, що зразу впадає в очі і від-
різняє його від змій, є довга поздовжня борозенка на боці, якої немає
у змій. І у веретільниці, і в жовтопузика черево вкрите великою кіль-
кістю дрібних лусочок, а у змій на череві є тільки один поздовжній
ряд широких рогових пластинок.
Різка відміна веретільниці від змій полягає і в тому, що коли при-
тиснути кінчик хвоста веретільниці, то вона зараз же його відкидає,
як це роблять тільки ящірки.
Я. О. Цінгер. Цікава зоологія,
стор. 128—129.
ЯЩІРКИ І ЗМІЇ НА КУЩАХ
Нерідко можна бачити, як високо на кущі сидить, притаївшись,
ящірка. Її спинка розцвічена сірим узором і має якийсь дуже вже
«шорсткий вигляд». Уся зовнішність її нагадує казкового дракона.
Коли вона сидить на корявій гілці саксаулу, вона майже зливається
з нею. Це агама — одна з представниць дуже поширеного у пустинях
роду ящірок. Підійдіть тихенько до неї і почніть лоскотати її гілочкою
або впіймайте і почніть дратувати. Не мине і півхвилини, як від
«хвилювання» уся її шия, черевце і навіть передні лапки вкриють-
ся або яскравим густим си-
нім кольором, або пожовті-
шають. При цьому на спи-
ні з’являються яскраво-
оранжеві кружечки. Неда-
ром її іноді називають «пу-
стинним хамелеоном», хоч
вона нічого спільного з ха-
мелеоном не має.
У пустинях не тільки
ящірки люблять сидіти на
гілках. Нерідко можна по-
бачити тоненьку змію, що
злилася з гілкою. Годинами
вона лежить нерухомо на
гілці, вичікуючи здобич.
Але досить наблизитися до
неї ящірці або птаху, як
раптом, ніби спущена з ту-
того лука стріла, вона пролітає у повітрі і підхоплює здобич. Недаром
туркмени називають її «оклангілян» — «стріла-змія». Дуже пошире-
не в пустині народне повір’я, ніби змія ця, як стріла злітаючи з куща,
пронизуючи людину або її коня, завдає раптової смерті. Однак те-
пер добре відомо, що отрути цієї досить лише для ящірки або пташки,
а для людини вона зовсім не шкідлива.
Але чому ж агами і стріла-змія залазять на кущі? Причина
проста: на поверхні землі пісок розжарюється у літню спеку до 70°,
а іноді і значно вище... Зрозуміло, що й повітря безпосередньо біля
грунту розжарене значно більше, ніж на висоті 1—1,5 метра. На кущі
більше продуває вітрець, та й до того ж змії легше кинутися за жерт-
вою згори, а агамі — розшукати на кущі комаху.
Б. О. Федорович, Лице пусти-
ні, «Радянська школа», К., 1953,
стор. 110.
ПРО ТИХ, ЩО ТОНУТЬ
І ПЛАВАЮТЬ У ПІСКАХ
Навколо була зовсім оголена, вкрита тонким орнаментом вітрових
брижів поверхня великого бархана.
Я уважно стежив за швидкістю руху найдрібніших піщаних хвиль
і знав, що навколо немає жодного сучка, жодного жучка. Продовжую-
чи дивитися на пісок, я зробив один крок, і в цю мить біля самого нос-
ка чобота я побачив велику ящірку, яка усілася якось по-собачому —
на задніх лапках і трохи піднявшись на передніх. її округла голова,
яка ще більше посилювала подібність до собаки мопса, швидко повер-
нулася в мій бік, і вона з цікавістю почала розглядати мене, ритміч-
но закручуючи хвіст догори і знову розпластуючи його на піску. Від-
вислі «вуха», а в дійсності великі складки рота, спускалися з її щік.
Я тихенько став нагинатися і простяг ящірці олівець. Вона раптом
вся напружилася, роззявила пащу, яка стала зразу більша за її голо-
ву, і з люттю укусила олівець. Але, відчувши його твердість, рвучко
кинулася бігти. Я — за нею. І коли я майже наблизився, вона здриг-
нулася, ніби потрапила на електричний провід, і раптом зникла.
Я тихенько підійшов до цього місця і на поверхні піску побачив її
відбиток, що розплився. Сліди нікуди не йшли, і ясно було видно, що
вона не втікала. Так ящірка (вухата круглоголовка) зникає, рятуючись
від своїх численних хижих ворогів — лисиць, змій, птахів і крупні-
ших ящірок. Але цього разу хитрість її не вдалася. Запустивши два
пальці у пісок трохи ззаду слідів передніх лапок, я витяг її з гли-
бини 2—3 сантиметрів, куди вона закопалася своїм миттьовим здри-
ганням.
Цю властивість «тонути» у піску мають і інші види круглоголовок,
зокрема найдрібніша ящірка, яка досягає 5 сантиметрів завдовжки —
127
мала круглоголовка. Забарвлення її зверху таке саме жовтувато-сіре,
яке зливається з піском, як і у більшості ящірок пустинь, але хвостик
її, який завжди згинається крутою спіраллю, видний здалека; він
знизу яскраво розцвічений білими і чорними смужками. Та й як їй
було б знайти собі подібних, якби не було у неї цього сигнального
знака, що завжди маячить на верхівках барханів?
Степовий удав вміє не тільки вмить тонути у піску, як круглого-
ловки, але й швидко плавати в ньому. Сліди його «плавання» завжди
видно на піщаних барханах, але рідше вдається бачити його самого.
Для цього треба прийти на бархани місячної ночі або поблукати по
них з ліхтарем. Хто бачив удень цю дуже мляву і незграбну змію, буде
здивований тією швидкістю і спритністю, з якою вона, як риба у воді,
пливе у піску на глибині 2—3 сантиметрів, шукаючи жуків, що зако-
палися в ньому, або денних ящірок, які «затонули».
Б. О. Федорович, Лице пусти-
ні, стор. 108—110.
ОТРУЙНІ ЗМІЇ СРСР
Гадюка, щитомордник, гюрза, ефа, кобра.
Найбільш небезпечні для людини три останні, укус яких може
спричинитись до смерті. Гюрза трапляється в Закавказзі і південній
частині Середньої Азії. Це велика, завдовжки до 1,5 метра і завтовш-
ки з руку, змія. Вона живе в горах і долинах, переважно в кам’янис-
тих місцях, порослих чагарником; зустрічається і поблизу населених
пунктів — в садах, виноградниках тощо. Живиться дрібними гризу-
нами, ящірками та іншими дрібними тваринами.
Піщана ефа і кобра живуть в південній частині Середньої Азії.
Піщана ефа — невелика, до 75 сантиметрів завдовжки, змія, що має
сірувато-пісочне забарвлення; живе вона переважно на піщаних ді-
лянках. Полює переважно вночі, добуваючи дрібних гризунів, а також
комах і павуків.
Кобра, або очкова змія, досягає 1,5 метра завдовжки і більше.
Живе у передгір’ях, долинах і ущелинах серед каміння і чагарників.
Іноді оселяється в садах, покинутих господарських будівлях. Забарв-
лення її дуже мінливе — від жовтого до чорного. Будучи роздратова-
на і перед нападом, вона високо піднімає передню частину тулуба і
роздуває шию. У підвидів, що живуть поза СРСР, при цьому виступає
рисунок, який нагадує окуляри, звідки змія й дістала свою назву
«очкова». Живиться кобра переважно ропухами, жабами, гризунами,
а часом і зміями.
Менш небезпечні гадюки, яких в СРСР налічують п’ять видів,—
степова, кавказька, рогата, гадюка Радде та звичайна. Особливо по-
ширена звичайна гадюка, яка зустрічається по всій лісовій, лісостепо-
128
V Плазуни пустинь:
1 — степовий удав; 2 — гюрза; 3 — ефа; 4 — змія-стріла; 5 — вухата круглоголовка;
6 — сірий варан
вій, почасти і тундровій зоні СРСР. Смертельні випадки від укусу
гадюки трапляються рідко.
Щитомордник — невелика, до 60 сантиметрів завдовжки, змія;
живе на Кавказі, в Заволжі, в південній частині Сибіру і на Далеко-
му Сході. Укус щитомордника для людини небезпеки не становить,
але для свійських тварин, особливо коней, укус щитомордника нерід-
ко смертельний.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 128.
ОТРУТА змій та її дія
НА ОРГАНІЗМ ЛЮДИНИ
Змії отруйні далеко не всі, хоч по суті відмінності між отруйними і
неотруйними зміями нема, бо і в неотруйних є дуже отруйна слина.
З усієї кількості видів змій (2300) близько 250 є отруйними. Пошире-
ні отруйні змії переважно в тропічних країнах: в Європі 8 видів отруй-
них змій, в Африці — близько 75, а в Азії й на Малайському архі-
пелазі — 165, в Америці, переважно в Південній,— 91, в Австра-
лії — 80.
Отруйними називають тих, в яких є «отруйні зуби», розміщені так,
що при укусі отрута попадає в рану. ...При укусі борозенчастий або
порожнистий зуб робить глибоку рану (зуби досягають 2,5 см зав-
довжки), і отрута виливається в глибоку частину рани...
Зміїна отрута являє собою солом’яно- або блідо-жовту рідину з сла-
бо кислою реакцією, містячи в собі близько 30% твердих речовин.
Вона без смаку, лише в кобри — неприємно гірка. У висушеному ви-
гляді зберігається невизначено довгий час і легко розчиняється у воді.
В складі отрути знаходяться різні токсично (отрутно) діючі речо-
вини, які діють на різні тканини і органи...
...Кількість виділюваної отрути в різних змій різна. У гадюки зви-
чайної (Уірега Ьегиз)— ЗО мг\ у піщаної гадюки-носорога (V. атто-
Ауіез) — 65 мг; в очкової змії (Мща ІгіриАіапз) — до 200 мг\ у гриму-
чої змії (Скгоіаіиз Аигіззиз) — 300—370 мг.
Дія отрути залежить від кількості її і від місця внесення, а також
від виду змії.
Після укусу отрута надходить у підшкірну сполучну тканину і по-
тім всисається за допомогою лімфи та кровоносних судин. Будучи
введена безпосередньо в кров, вона діє негайно. Через слизову оболон-
ку рота або травного каналу не всисається, якщо тільки тут немає
рани. Дія отрути різна на теплокровних і холоднокровних тварин.
На людину отрута діє, спричиняючись, з одного боку, до місцевих
явищ, з другого — до загальних явищ отруєння. Та і друга дії різні
в різних видів змій.
9 з-2і2 129
лишатися £—
Після укусу гадюки (Уірега) навколо рани відразу з’являєть-
ся почервоніння і опухання. Відчувається сильний місцевий біль. Опух
розпливається по всій укушеній кінцівці і навіть по тілу. Опух спадає
на 4—7-й день. На місці укусу може статися відмирання тканин, їх
розпадання і утворення виразок. Поряд з цими місцевими явищами
спостерігаються явища загальні: сонливість, знесилення або збуджен-
ня, нудота, блювання, пульс стає частим і слабим, тіло холоне, по-
терпілому не вистачає повітря, в сечі з’являється кров. Слабість може
)ді спостерігається сліпота. У тяжких ви-
падках у проміжок часу від 12 годин до
7—8 днів може настати смерть. При силь-
ному місцевому ураженні хворі дуже довго
мучаться з виразками.
При укусі деякими тропічними зміями
місцева дія буває в багато разів силь-
ніша, і розпад тканин (гангрена) може
привести до того, що відвалюється нога
або тканини розпадаються до самої
кістки.
При укусі коброю (їїаіа), навпаки,
місцеві явища незначні. Хоч місце навко-
ло рани здувається, різкого болю немає.
Зате дуже сильні загальні явища отруєн-
ня: похолодання укушеної частини, вто-
ма, непереборна сонливість; пізніше за-
темнюється свідомість, дихання стає важ-
ким, діяльність серця спадає, дуже виді-
ляється слина, і через 2—7 годин настає
смерть. Якщо отруєння було не сильне, то
через 1—2 дні людина видужує.
Кобра. Подібна картина спостерігається і при
укусі гримучої змії (Сгоіаіиз): місцеві
явища слабі, гангрени ніколи не буває, але
отрута надзвичайно сильно діє на нервову систему, спричиняючись до
порушення чутливості, до паралічів, сліпоти і смерті від паралічу
дихання. Якщо отруєння було не дуже сильне і перебіг його не та-
кий швидкий, то спостерігається запалення різних органів: печінки,
нирок, мозку...
Отрута однієї і тієї самої змії діє різно в різний час. Отрута кобри,
наприклад, в десять раз сильніша після линяння, ніж до линяння,
сильніша після приймання їжі, ніж у голодних. Залежить сила дії
отрути і від пори року, а також і від місця укусу. Чим більше в цьому
місці судин, тим сильніша і швидша дія. Дія буває блискавичною,
якщо отрута попала у велику вену. Через здорову шкіру і слизові
оболонки отрута не проникає...
130
При укусі отруйною змією необхідно: 1) перешкодити поширенню
отрути з рани в організм; 2) видалити отруту, зруйнувати або нейтра-
лізувати її; 3) лікувати пошкоджені органи. Тому насамперед треба
накласти лігатуру (перев’язку) вище місця укусу, туго закрутити пе-
рев’язку за допомогою палички; потім зробити надріз у рані, висса-
ти з неї отруту, масируючи орган вниз, до рани, кілька разів, поси-
пати рану порошком кальцій-хлориту. Протримавши лігатуру годину,
зняти її, дати крові вільно розійтись, і знову накласти перев’язку. Все-
редину приймають невеликі дози алкоголю, ще краще амоніаку або
стрихніну. Добре діє підшкірне впорскування стрихніну. Лише одно
лікування дійсне цілком: це лікування сироваткою — впорскування
сироватки тварин, які були імунізовані повторним впорскуванням не-
великих доз зміїної отрути... У тропічних країнах, де багато отруйних
змій і часті випадки смерті від їх укусів, є спеціальні інститути для
виготовлення зміїної сироватки.
...В інститутах є «зміїні сади», де відгороджені від зовнішнього сві-
ту стіною і глибокою цементованою канавою з водою, ховаючись від
сонця, живуть в спеціальних будиночках змії, від яких беруть отруту.
Отруту беруть у змії, взявши за шию щипцями, розкривши їй пащу і
даючи кусати маленьку скляну посудину. Отруту висушують і в роз-
чиненому вигляді малими дозами впорскують коням. У коней в крові
утворюються антитоксини, розвивається активний імунітет. Сироват-
ку цих тварин впорскують покусаним зміями, що спричиняється в них
до пасивного імунітету.
Д. М. Кашкаров і В.В.Стан-
пінський, Курс зоології хре-
бетних тварин, стор. 396—398.
ЗМІЇНА ОТРУТА ЯК
ЛІКУВАЛЬНИЙ ЗАСІБ
Працями наших дослідників вдалось частково встановити, що отру-
ти змій, які вводять в організм в наймінімальніших дозах, можуть
мати позитивний вплив. Так, наприклад, мінімальні дози отрути коб-
ри діють на нервову систему як анестезуючий, болезаспокійливий за-
сіб. Отрута щитомордника, якщо її застосовувати в певних слабих
розведеннях, підсилює зсідання крові. Така дія важлива при кровоте-
чах, наприклад при легеневій кровотечі. Робляться спроби лікування
отрутою щитомордника навіть таких хвороб, як гемофілія. Відомі
успішні спроби лікування отрутою очкової змії навіть злоякісних
опухів.
С. И. О г н е в, Зоология позвоноч-
ньіх, «Советская наука», 1945,
стор. 259—260.
9*
131
БОЛОТЯНА ЧЕРЕПАХА.
Найбільш відома болотяна черепаха (Етуз огЬісиїагіз), для якої
характерний чорний панцир з дрібним візерунком жовтуватих
краплин; довжина спинного щита до 32 см. Дуже поширена в нас у
Криму, на Кавказі і на півдні, де доходить до Центральної чорнозем-
ної області.
Черепаха віддає перевагу стоячій або повільно текучій мілкій
воді; швидких чистих річок тварина абсолютно уникає; незграбній
та важкій черепасі важко боротися з течією. Вдень черепахи довго
просиджують на прибережжі та купинах, годинами гріючись на
сонці. При наближенні людини з сильним плеском звалюються у
воду і звичайно пливуть на дно водойми. їжу черепахи становлять
дрібні водяні тварини: черви, водяні комахи, жаби, тритони, личинки
цих амфібій, а також дрібні рибки. Якщо на поверхні води якого-не-
будь ставка плавають вирвані ри-
б’ячі міхури, то можна з великою
долею впевненості сказати, що це
залишки від живлення черепа-
хи, які свідчать про перебування
тут незграбного водяного хижа-
ка. Для відкладання яєць чере-
пахи вибирають відносно сухі
місця поблизу рідної водойми...
Перед відкладанням яєць че-
репаха риє особливу нірку в зво-
ложеному грунті. При цьому тварина свердлить конусоподібний отвір
своїм хвостом, сильно напружуючи його м’язи, притискуючи кінець
хвоста до землі і роблячи обертальні рухи тулубом. Проривши подіб-
ний отвір у грунті, черепаха продовжує рити яму вже за допомогою
задніх кінцівок, вигрібаючи пісок або землю по черзі то правою, то
лівою лапою. У результаті роботи, яка триває іноді кілька годин,
утворюється глибока яйцеподібна ямка близько 12 см в діаметрі.
Полежавши деякий час на краю ямки, черепаха приступає до від-
кладання яєць. Яйце, що виходить, тварина приймає на плоску
ступню задньої ноги і обережно опускає на грунт. Кладка складає-
ться з 8—12 яєць. Не раніше як через півгодини після кладки тва-
рина починає закопувати нірку, працюючи поперемінно задніми
лапами. Кінцевим етапом є зрівнювання грунту утоптуванням зад-
ньою частиною черевного панцира невеликого горбка, що утворив-
ся над ямкою, на дні якої відкладені яйця. У нас на півдні черепахи
відкладають яйця протягом червня. Малята, що досягають довжини
15—20 мм, вилуплюються з яєць восени того ж року.
С. И. О г н е в, Зоология позвоноч-
ньіх, стор. 238, 240.
132
ПЛАЗУНИ В ШКІРЯНІЙ
ПРОМИСЛОВОСТІ
У нашій країні до заготівлі шкіри змій та ящірок приступили
зовсім недавно — тільки в 1930 р., і наша шкіряна промисло-
вість лише після ряду спроб почала переробляти шкіри плазунів.
Відмітимо, що в 1930 р. особливо багато було здобуто водяного вужа
на островах Каспійського моря поблизу Баку. В шкіряній промисло-
вості використовується шкіра змій та ящірок (особливо варанів).
За діючими правилами тимчасового стандарту шкіра даного
плазуна підлягає заготівлі, якщо довжина її становить не менш
15—20 см.
За кордоном торгівля шкірою плазунів поставлена досить ши-
роко, особливо в Північній Америці. Так, у США в 1929 р. було
заготовлено більше 3 500 000 шкір всіх видів плазунів, з яких було
вироблено приблизно 6 500 000 квадратних футів шкіри. Шкіру пла-
зунів купують у дуже великій кількості в США внутрішні спожива-
чі. Експортне значення цього товару також велике. Протягом пер-
ших місяців 1930 р. було експортовано з США шкіри та шкурок
плазунів (місцевого американського виробництва) на суму більше
286 870 доларів.
С. И. О г н е в, Зоология позвоноч-
ньіх, стор. 264.
ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ
ПЛАЗУНІВ
Деякі черепахи є їстівними, місцями їдять також і черепашачі
яйця. Велетенські слонові черепахи були винищені значною мірою
заради м’яса, бо служили надзвичайно зручним для плаваючих в
океані вітрильних кораблів запасом провіанту. Вони могли довго
жити на землі і давали 40—100 кг чудового, свіжого і смачного
м’яса. їх їдять і тепер там, де вони ще збереглися. Грецька черепа-
ха (Тезіийо $гаеса) постійно виноситься на ринки Італії, де з неї
готують суп, який вважається ласощами. Близька до неї турке-
станська степова черепаха (Тезіийо когзііеісіі) також цілком їстівна;
суп з неї нагадує курячий. Зелена, або супова, черепаха (Скеїопе
тпуіїаз) дуже велика тварина (до 450 кг). Вона цілком їстівна, так
само, як і каретта (Ск. ішЬгісаіа). Поїдаються також і яйця черепах,
або ж вони служать для витоплювання жиру. На яйця деяких чере-
пах, наприклад «арау» (Роійоспешіз ехрапза) з бокошийних черепах,
організовується справжній промисел. Іноді м’ясо черепах з невідо-
мих причин буває отруйним, від нього навіть умирають.
133
Споживається м’ясо деяких великих ящірок.
Мають значення деякі рептилії і як другорядні види сировини.
Із шкіри крокодилів, великих ящірок, як варани та ящірки тейю,
а також із шкіри багатьох змій, особливо удавів і багатьох дрібні-
ших, виготовляються різні вироби: жіноче взуття, портфелі, порт-
сигари, галстуки, оздоба для плаття. Через свою міцність і красивий
рисунок шкіра цих рептилій та вироби з неї дуже ціняться. Заради
шкіри багато видів місцями дуже переслідується, притому частіше
без урахування динаміки запасів цих тварин, що загрожує їм зни-
щенням. З рогових щитків тих черепах, у.яких рогова маса від гаря-
чої води набрякає і при тиску «зварюється», виготовляють різні
предмети повсякденного життя та різні художні вироби. З варанів
добувають цінний жир, що використовується в шкіряній промисло-
вості...
Далеко більшою, ніж ця користь, є шкода, заподіювана отруй-
ними зміями. Правда, страх перед ними трохи перебільшений, при-
наймні у країнах з помірним кліматом, та все ж у деяких країнах
щороку помирає від укусів змій дуже значне число людей. Так, на-
приклад, в 1911 р. в Індії (за офіціальними даними) загинуло від
укусу змій 24 312 чол. і 10 534 голови худоби...
Д. М. К а ш к а р о в і В. В. С т а н-
чінський, Курс зоології хре-
бетних тварин, стор. 395—396.
ПТАХИ
ПРИЧИНИ ПЕРЕЛЬОТІВ
На питання — чому багато птахів відлітає восени, повністю від-
повісти ще не можна. Але уважне вивчення життя різних переліт-
них птахів у природі показує, що в цьому чудовому явищі величезне
значення мають живлення і зв’язані з ним звички птахів. Напри-
клад, найменші комахоїдні пташки нашої фауни — корольки (Не-
Зиіиз ге^иіиз Б.) залишаються на зиму в тому кліматі, звідки від-
літають сильні, міцнодзьобі граки та цілий ряд інших, більш витри-
валих, на перший погляд, птахів. Але зимовий режим хвойних лі-
сів — характерних місць перебування корольків — дуже мало від-
різняється від літнього (крім температури), і ці пташки взимку легко
добувають у хвої дрібних комашок та павучків... Вівсянки (ЕтЬе-
гіга сіїгіпєііа Ь.) переходять зимою виключно на рослинний корм,
залишають свої літні місця перебування — лісові галявини та
дрібнолісся — і тримаються біля жител людини, по дорогах, де їжі
135
для них більше. Тут вони жив-
ляться навіть вівсяними зерна-
ми з кінського гною.
Характер живлення в сезон-
них міграціях має значення і не
тільки в тому розумінні, що ба-
гатьом птахам взимку в нас
просто немає чого їсти ( напри-
клад мухоловкам, ластівкам), а
особливо тому, що в зимовий ду-
же короткий день багатьом пта-
хам не вистачає часу, щоб до-
статньо наїстися бідною здобич-
чю. Тому, коли восени дні ста-
ють коротшими, а ночі більш
довгими, для багатьох птахів на-
стають такі умови життя, при
яких вони, у результаті особли-
востей свого обміну речовин, іс-
нувати не можуть. Тоді й почи-
нається переселення в місця, де день ще досить довгий. Значення світ-
ла (добового освітлення) в житті птахів взагалі дуже велике і все їх
життя в природі тісно погоджене з сезонними змінами у цьому від-
ношенні.
Птахи, що залишаються на зиму в нашій північній природі, ви-
являють набагато глибші сезонні зміни в своїй життєдіяльності,
ніж птахи перелітні. Сезонні коливання добової активності в пере-
літних птахів менші, ніж в осілих. Пояснимо це наочним прикладом.
Маленькі бурувато-сірі, з чорною шапочкою синички-гаїчки живуть
осіло майже на всій території Європейської частини СРСР. Від сві-
танку й до сутінок ці рухливі пташки копошаться на деревах, від-
шукуючи свій корм — дрібних комах та павучків. На початку літа,
коли сонце сходить вже о 3 годині, а сідає тільки близько 9 години,
«робочий день», тобто період добової активності гаїчок, дорівнює
17—18 годинам. Тільки 5—6 годин на добу (а на Крайній Півночі й
того менше) ці пташки перебувають у спокої й сплять. Зимою ж
день коротшає настільки, що утворюється навіть протилежне спів-
відношення. У грудні світає тільки перед 9 годиною, а після 3-ї вже
починаються сутінки. За 5—6 годин живлення пташки ледве всти-
гають знайти собі досить поживи, протягом 17—18 годин зимовою
ніччю вони сплять, сховавшись в яке-небудь дупло або щілину в
корі дерева, без їжі, іноді при 20—25-градусному морозі. Яка вели-
чезна різниця в умовах їх життя взимку і влітку! Але гаїчки всім
своїм складом здавна пристосовані до цих сезонних змін і можуть
їх переносити, нікуди не відлітаючи.
136
Візьмемо тепер перелітного птаха, наприклад горихвістку. Вліт-
ку її «робочий день» навіть довший, ніж у гаїчки, бо горихвістки
прокидаються дуже рано, ще до сходу сонця, а весною співають і
серед ночі. Але коли восени дні стануть помітно коротшими, і в кін-
ці вересня ніч буде вже довша за день, у горихвісток починається
переліт. Поступово вони відкочовують в південному напрямі, тобто
туди, де день ще довший за ніч і його тривалості вистачає для про-
годування. Горихвістки не залишаються в умовах 17—18-годинної
ночі, а якщо б і залишились, то загинули б, бо короткого зимового
дня їм не вистачило б для годування. Вони не можуть 18 годин під-
ряд залишатися без їжі, як синиці. Таким чином, їх зимове існуван-
ня на південних зимівках набагато менше відрізняється від літнього,
ніж у синиць, і весь їх склад, вся організація узгоджені з цими різ-
кими сезонними змінами в природі. Численні покоління предків
горихвісток відкочовували восени в місця з більш довгим днем, так
само, як предки осілих птахів пристосовувались до коротких зимо-
вих днів і довгих ночей нашої північної природи. І в результаті
довгого природного добору склалась, нарешті, сучасна організація
цих птахів з різною пристосованістю до сезонних змін у тривало-
сті дня.
Але не слід вважати, що в цих фізіологічних особливостях —
основна причина сезонних перельотів птахів. Таке ж важливе зна-
чення мають і сезонні зміни в характерних місцях перебування, і
видові особливості в умовах та способі живлення. Лише в результаті
складної взаємодії всіх цих зовнішніх та внутрішніх факторів здій-
снюється щорічно чудове явище сезонних перельотів.
А. Н. П р о м п т о в, Птицьі в при-
родо, Учпедгиз, 1949, стор. 37 —
39.
З ЯКОЮ ШВИДКІСТЮ
ЛЕТЯТЬ ПТАХИ
Під час міграцій птахи, безумовно, ніколи не летять з властивою
для них максимальною швидкістю. Такий напружений політ може
бути тільки під час переслідування здобичі або врятування від воро-
га. Багато даних про величезні швидкості пересування птахів під
час перельотів грунтуються на помилкових висновках. Сучасні спо-
стереження, зроблені часто за допомогою авіації з урахуванням
впливу вітру, показують таку середню швидкість птахів під час
перельоту.
Дрібні співочі птахи роблять ЗО—48 км за годину, ворони — 50—
72 км, шпаки — 61—79 км, соколи — 64—79 км, сивки — 64—82 км,
гуси — 67—88 км, качки — 71—95 км, чорногузи — 77 км за годину.
Стрижі, які годуються в повітрі під час польоту, роблять до 110 км
137
за годину... Швидкість просування окремих видів від місць гнізду-
вання до зимівок і назад мало ще вивчена...
Але все-таки кільцювання дало дуже цікаві дані. Так, крижень,
закільцьований в штаті Вісконсін (Північна Америка), через 5 днів
був пійманий в Південній Кароліні на відстані більше 1450 км по
прямій. Середня швидкість його перельоту дорівнювала приблизно
300 км за день. Кулик крем’яшник, закільцьований на острові Гель-
голанд у вересні, через 25 годин був забитий на узбережжі Франції
біля Шербурга (820 км по прямій)...
Весняний переліт відбувається з яскраво виявленим сильним
прагненням просуватися вперед: затримок буває порівняно мало.
Повільне пересування більш характерне для осінніх перельотів і
тим більш для кочівель у кінці літа та в осінній час. Відстань, яку
за одну ніч може подолати вальдшнеп під час перельоту, дорівнює
400—600 км. Стільки ж, приблизно, пролітають за добу чорногузи
під час весняного прольоту. Восени вони летять повільніше.
С. С. Т у р о в, Перелети птиц,
Изд-во Московского общества испм-
тателей природи, 1948, стор. 49—51.
НА ЯКІЙ ВИСОТІ
ЛЕТЯТЬ ПТАХИ
До останнього часу існувала думка про те, що птахи під час пере-
льотів намагаються триматися на дуже великій висоті, через те що
їм начебто легше орієнтуватися і політ у розрідженому повітрі
потребує меншої затрати сил. Сучасні відомості про перельоти пта-
хів, зібрані в значній мірі за допомогою авіації, доводять безпід-
ставність більшості цих тверджень...
Під час польоту птахи дуже рідко піднімаються на велику ви-
соту. В середньому вони летять на висоті в межах кількох сот метрів
(400) і, як правило, не піднімаються вище 1000 метрів. Правда, у де-
яких випадках під час спостережень з повітряних шарів і аеропланів
зафіксовано дещо більші висоти... Так, ворон бачили на висоті
2000 метрів, жайворонка — на висоті 1900 метрів. Більшість же
птахів летить нижче — ластівок зустріли на висоті 450 метрів,
чорногузів і канюків — на висоті 900 метрів, велику зграю ворон —
на висоті 500 метрів, лебедів зустрічали звичайно на висоті 300—
500 метрів...
Багато видів летить дуже низько над землею. Перелітаючи моря,
дрібні горобині птахи летять над самими хвилями на висоті кількох
метрів.
С. С. Т у р о в, Перелети птиц,
стор. 56.
138
ПЕРЕЛЬОТИ БЕЗ ПОЛЬОТУ
Переважна більшість птахів користується крилами під час сезон*
них перельотів, покриваючи величезні простори над сушею та мо-
рем від місць гніздівель до зимівель. Але є види, які під час кочівок
пересуваються по землі або воді. Є повідомлення, начебто деркачі
частину шляху ідуть пішки. Птахи морських узбереж, наприклад
кайри, роблять великий шлях, пливучи по воді або навіть пірнаючи
на великі відстані. Іноді вони пішки переходять сушу, незважаючи
на те, що чудово можуть літати.
* У Північній Америці (штат Орегон) одного разу в травні спосте-
рігали величезну кількість лисок, що йшли пішки групами в 6—25
особин. За чотири дні їх пройшло близько десяти тисяч. Найбільш
типові регулярні сезонні пересування пінгвінів. Зимують вони в
області плавучих льодів за кілька сотень кілометрів від своїх гніздо-
вих місць на Антарктичному материку. Повертаючись туди, птахи
пливуть більшу частину шляху по воді, а частину пересуваються
по льоду й по землі. Це чудове явище описав Броун, учасник антарк-
тичної експедиції 1902—1904 рр. У першій половині жовтня експе-
диція спостерігала, як величезна кількість пінгвінів підходила до
своїх гніздівель. Частина з них вже влаштовувалась там з стра-
шенним шумом. Птахи йшли на ногах або пересувались з великою
швидкістю в лежачому положенні, відштовхуючись своїми схожими
на ласти крилами і ногами. Швидкість руху була така, що людина
на лижах не могла їх наздогнати.
С. С. Т у р о в, Перелети птиц,
стор. 54—55.
ВЕСНЯНИЙ приліт птахів
О. М. Промптов (1937 р.) вказує на існування певних хвиль весня-
ного прильоту, які складаються з кількох дат прильоту, що майже
збігаються для окремих видів птахів. Для Московського району ці
хвилі такі.
І хвиля. Перші граки (у середньому 12 березня). Дата ця майже
збігається з появою перших проталин.
II хвиля. Жайворонки, шпаки, зяблики (27—28 березня). Приліт
збігається з першим періодом весни (до льодоходу).
III хвиля. Боривітри, білі плиски, чайки, щеврики, шуліки, зо-
рянки, дрозди (5—11 квітня). Ця хвиля збігається з другим періо-
дом весни і з льодоходом. У цей же час пролітають водоплавні та
болотяні птахи.
IV хвиля. Горихвістки, строката мухоловка, вівчарик-ковалик,
варакушки тощо (15—19 квітня).
139
V хвиля. Вівчарики, жовтоброві та весняні, зозуля, міські та
сільські ластівки, крутиголовки (24—ЗО квітня). З цією хвилею дати
прильоту стають ще більш постійними з року в рік і мало залежать
від ходу весни.
Цікаво порівняти час прильоту птахів в інші пункти Союзу. Так,
під Ленінградом перші граки з’являються 18 березня...
На південній Україні приліт птахів припадає на лютий — бере-
зень. На півночі, наприклад на Таймирі, перші прилітні птахи з’яв-
ляються тільки 6 травня (пуночка). Чорні казарки — на початку
червня. У Тиманській тундрі приліт поодиноких гусей-гуменників
спостерігається в кінці квітня (24—25), потім з’являються мартини,
поодинокі лебеді, хижі птахи — орлан білохвіст, трохи пізніше
зимняк... Грандіозна картина масового скупчення прилітних гусей
та лебедів у Тиманській тундрі спостерігається в 20-х числах трав-
ня, тобто через місяць після появи перших поодиноких особин.
Після того як птахи досягли місць свого гніздування, вони почи-
нають проявляти посилену діяльність, зв’язану з розмноженням.
Переліт закінчено.
С. С. Т у р о в, Перелети птиц,
стор. 24—25.
ПТАШИНІ ГНІЗДА
Незабаром після прильоту птахи починають будувати гнізда...
Порівняно просто влаштовує своє гніздо лісовий щеврик; воно
міститься прямо на землі, у невеликій заглибині, часто біля стовбу-
ра дерева або просто біля купини з трав’яною заростю. Звичайно
самка, яка насиджує яйця, будучи сполохана з гнізда, злітає тільки
в самий останній момент, зриваючись іноді прямо з-під ніг, і цим
зразу ж видає наявність старанно схованої гніздової споруди. У се-
редині травня можна вже бачити повні кладки, що складаються
звичайно з чотирьох-шести строкатих яєць. Якщо взяти одне яйце,
то птах звичайно не помічає цієї втрати.
Подібно до щеврика, на землі гніздиться і дуже поширена у нас
вівсянка. Гніздо цієї пташки побудоване більш дбайливо.
Якщо пошукати в лісовому чагарникові, на невеликих %галяви-
нах, де співають різні славки, то можна швидко натрапити на гніз-
до чорноголовки. Ця пташка видає себе особливим тривожним кри-
ком «кек-кек» і перестрибує з гілки на гілку біля порушника свого
спокою.
Гніздо славки чорноголової міститься невисоко над землею;
воно сплетене з сухих міцних травинок і вистелене всередині суміш-
шю більш ніжних злаків, кінського волосу і м’якого пір’я. Повні
140
кладки — п’ять-шість яєць, по глинисто-білуватому фону яких роз-
кидані оливково-бурі плями,— можна знайти в центральній частині
Союзу близько середини травня...
Порівняно легко знайти гнізда різних дроздів. Саме гніздо в них
значно більше, ніж у славок, причому відмінність зразу ж виявляє-
ться і в характері будови. Тут травинки, дрібні гілочки і більш
ніжний матеріал з моху міцно переплетені і зцементовані бурою гли-
ною. Гніздо міститься переважно на невеликих ялинах, на висоті
двох-трьох метрів від землі. Забарвлення яєць ніжного голубувато-
зеленого кольору з рядом темних плям і крапок, скупчених біля ту-
пого кінця. Птахи голосним криком і неспокійною поведінкою вида-
ють себе і особливо виявляють стурбованість при наближенні до са-
мого гнізда.
Спробуйте під час екскурсії знайти гніздо зяблика. Воно худож-
ньо сплетене з найтонших прутиків, корінців, зеленого моху, різних
лишайників. Пташка, мабуть, витрачає всі зусилля, щоб зробити
споруду непомітною і, слід сказати, робить це досконало. Звичайно
гніздо зовні старанно обплутане лишайником, який взятий з того ж
дерева, на якому воно збудоване, або частинками кори. Лоток, об-
роблений всередині дуже ніжним матеріалом, глибокий, тому гніздо
має форму чашки. У другій третині травня можна знайти повні
кладки, які складаються з п’яти-шести строкатих яєць.
У майстерності і старанності будування гнізда зябликам мало
уступають і навіть часто їх перевершують різні вівчарики. Дуже
цікаве гніздо вівчарика-берестянки, яке звичайно розташоване на
березі і з дивним умінням прикрашене зовні березовою корою, що
робить його майже непомітним... У вівчарика-ковалика гніздо май-
же завжди міститься на землі і буває сплетене повністю із зеленого
моху, а всередині обкладене ніжними травинками і пір’їнками.
Гніздо чудове тим, що вхідний отвір у нього збоку; отже, є кришеч-
ка, що захищає споруду зверху. Усе це робить гніздо схожим на зе-
лену мохову купину, і знайти його можна тільки в тому випадку,
коли, помітивши пташку, що випурхнула з-під ніг, обережно обшу-
кати все місце, звідки вона вилетіла...
Також на землі, серед трав’яної рослинності, у затінку, на фоні
опалого торішнього листя, старанно приховуючи від поглядів воро-
гів — кішок і лісових хижаків, робить своє гніздо соловейко. Клад-
ка, яка містить від трьох до шести яєць, своєрідна. Яйця однотонно-
го темно-коричневого забарвлення, яке чудово підходить до фону
торішнього побурілого листя ліщини та дуба...
Один з кращих будівників гнізд — крихітний... кропивник (воло-
ве очко). Гніздо його дуже велике порівняно з розмірами самої пташ-
ки і відрізняється кулеподібною формою з круглим маленьким боко-
вим отвором. Розташування гнізд волового очка різноманітне; най-
141
частіше я знаходив їх на кущах ялівцю, де гніздові споруди бувають
вплетені вглиб і тому майже непомітні. Одного разу мені пощастило
знайти художньо зроблене гніздо під кроквами солом’яного даху
сарая. Матеріалом для будови ці пташки вибирають найдрібніші
травинки, мох і лишайники. Дуже великий, накритий зверху лоток
обкладений дуже м’якими та ніжними шарами моху і пуху.
Дуже майстерно будує гніздо довгохвоста синиця. Воно містить-
ся на деревах між двома гілками. Форма гнізда куляста або яйце-
подібна, льотний отвір розміщений у верхній частині гнізда і оточе-
ний коротким склепінням, подібним до трубки. Матеріалом для буду-
вання є м’який зелений мох, лишайники, частини коконів. Зсере-
дини в стінки вдало вплетені пір’я, шерсть. Часто гніздовою внут-
рішньою вистилкою є виключно пір’я вальдшнепа.
Досить своєрідно будує гніздо іволга. Незабаром після прильоту,
на початку травня, іволги приступають до будування гнізда. Звичай-
но воно розташоване на різній висоті, на кінцевих розгалуженнях
довгої гілляки, там, де гілки, розходячись, утворюють розвилку.
Якщо ж природна розвилка не досить придатна, то птах сам загинає
одну з гілок, прив’язуючи її коноплями або шматками кори до
другої...
Багато птахів гніздиться прямо в дуплах дерев. У даному разі
саме будування гнізда спрощується, а як матеріал використовують-
ся травинки і пух, які укладаються на шар гнилої серцевини дере-
ва і є підстилкою для самки, що насиджує. З горобиних пташок
у дуплах живуть багато синиць, горихвістка, пищуха, що лазить
по корі дерев і легко відрізняється від інших дрібних пташок своїм
довгим тонким загнутим у вигляді серпа дзьобом. У дуплах гніз-
диться повзик... Повзика легко впізнати здалека по голосному, ви-
разному крику, а також по голубувато-сірій спинці, білому черевцю
і по каштановому забарвленню боків...
Цікаво відмітити, що в більшості жителів дупел яйця білі, бо
яйця, що відкладені в дуплі, сховані від очей хижаків.
Зовсім не робить гнізда дрімлюга. Самка відкладає 2 яйця прямо
на лісовий грунт, прикритий хвоєю і сухими гілками. Яйця майже
непомітні на навколишньому фоні. їх плямисте забарвлення відпо-
відає середовищу. Те ж саме бачимо ми у випадках примітивної
відкритої будови гнізда, наприклад у соловейка, яйця якого своїм
коричневим темним забарвленням чудово підходять до загального
фону опалого листя, гублячись зовсім для спостерігача. У дуплах
живуть сірі сови, яйця яких відзначаються також своїм чисто білим
забарвленням. У деяких випадках, однак, сіра сова живе в старих
гніздах інших птахів.
Цікаве спостереження зробив відомий зоолог М. О. Зарудний
в околицях Пскова. Він спостерігав, як сіра сова побудувалась
з боку жилого гнізда чорногуза і вивела своє потомство; вечорами
142
маленькі сови забирались у лоток гнізда чорногуза, де їх зовсім не
турбували його господарі...
...Зозуля відрізняється від інших птахів тим, що зовсім не будує
собі гнізда. Важко пояснити втрату цього природного інстинкту в зо-
зулі. Однак фактична сторона цього біологічного явища дуже цікава.
Самка протягом весни і початку літа, тобто за довгий строк,
протягом кількох тижнів, відкладає надзвичайно велику кількість
яєць, до двадцяти—двадцяти двох. При таких умовах, якщо б вони
були відкладені в одне гніздо, неодночасність розвитку їх дуже
утруднила б самці насиджування.
З цим зв’язаний добре відомий факт відкладання зозулею своїх
яєць у гнізда інших пташок. У травні можна бачити зозулю, що
стрімголов літає по лісу, за нею несеться кілька дрібних пташок, які
голосно кричать. Зозуля намагається вислизнути від них і, помітив-
ши, що немає господарів якого-небудь гнізда, підкладає в це гніздо
своє яйце, переносячи його в дзьобі.
Чудова велика різноманітність у забарвленні яєць зозулі. Відомо
більше дванадцяти різних кольорових типів...
Зозуля підкладає свої яйця в гнізда найрізноманітніших видів.
Яйце вона відкладає прямо на землю, а потім підхоплює дзьобом і
летить до наміченого гнізда. Частіше це гнізда волового очка, вівча-
риків, плисок, чечевиць, зорянок, рідше — гнізда лісових голубів
або норця, який будує своє гніздо на воді. Відомо не менше ста
семи десяти видів птахів, у гніздах яких були виявлені яйця зозулі.
...Зозуля втратила типові інстинкти: інстинкт будування гнізда,
висиджування пташенят і вигодовування їх. Замість цього вона на-
була інстинкту відшукування чужих гнізд, перенесення яєць у дзьо-
бі, відкладання кожного яйця в чуже гніздо.
С. И. О гне в, Жизнь леса, Изд-во
Московского общества испьітателей
природи, 1948, стор. 38—47.
ГНІЗДО-ТЕМНИЦЯ
Дуже цікаво побудоване «гніздо-темниця» у птаха-носорога, який
живе на Малайських островах, в Африці та в Індії. Самка цього
виду птахів відкладає яйця в дуплі дерева, але по суті вона ніякого
гнізда не будує. Після того, як самка сяде на яйця, самець заклеює
отвір дупла, залишаючи тільки невеликий отвір, через який самка
може виставити свій дзьоб. Матеріалом для заклеювання отвору дуп-
ла йому служать власний послід, глина та клейке виділення шлунка.
Таким чином, самка висиджує пташенят у повній безпеці від хижа-
ків, які могли б знищити і її, і кладку яєць. У тропічному лісі ба-
гато змій, ящірок, дрібних звірків, які можуть легко напасти на пта-
ха, що сидить міцно на гнізді.
143
Обов’язок годувати самку лежить на самці. Годує він її дуже
цікавим способом. Самець приносить їжу, головним чином плоди,
у шлунку. Прилетівши до дупла, він стукає по дереву величезним
дзьобом, і самка трохи висовує через отвір свій дзьоб. Тоді самець
відригує їжу і передає її самці. їжа при цьому міститься в тонкій
оболонці, яка виділяється в шлунку самця, і тому насіння та плоди
не розсипаються під час годівлі. Правда, частина насінин все-таки
потрапляє на землю біля гнізда: очевидно, коли самка хапає дзьо-
бом «пакети», які передає самець, вона розриває їх. Навкруги гнізда
або під ним з цих насінин розростається буйна поросль.
В одних видів замурована самка сидить так 50—60 днів, а в де-
яких і до 176.
Під час ув’язнення самка линяє, одночасно втрачаючи майже
все пір’я; самець та самки, які не гніздяться, втрачають під час
линяння пір’я поступово і зберігають здатність до польоту.
Після того, як вилуплюються пташенята, самець годує всю сім’ю,
поки пташенята не зміцніють, і тоді самець птаха-носорога руйнує
укриття і випускає всіх на волю. У деяких випадках самка виходить
назовні, а пташенят замуровують і годують вже обоє батьки.
У разі загибелі самця турботу про птаха, який насиджує, беруть
на себе інші самці.
С. С. Т у р о в, Жизнь птиц, Изд-во
Московського общества испьітателей
природи, 1950, стор. 75.
ЗИМОВА ГНІЗДІВКА
Під ногами поскрипує сніг. Щипає щоки легенький морозець.
Вільно дихається чистим лісовим повітрям взимку. Обабіч шляху
стоять стрункі сосни, шелестять поруділим листям «зимові дуби».
Серед них зрідка видно сріблястий стовбур берізки.
Іноді скісний промінь зимового сонця ковзне по снігових шап-
ках сосен і сніг спалахне сотнями різнобарвних іскор. Порив вітру
гойдне верхівки дерев, і звідусіль долине шелест снігу, що осипа-
ється.
Тільки зграйки жвавих синичок оживляють природу. Зрідка
уривчастий крик чорного ворона долине здаля.
Раптом голосне пташине щебетання почується на верхівці сосни.
— Цок, цок, цок, цік, цік, цік...— наспівує, незважаючи на мо-
роз, червонувато-бура пташка. Це шишкар. Один з найцікавіших
наших птахів. Навколо глибокі сніги, тріскучі морози. Усі пташки й
звірі сяк-так перебиваються в тяжкий для них зимовий час — аби
дотерпіти до весни. А шишкареві все байдуже. Сидить він зараз
біля свого гнізда і весело наспівує пісень.
144
VI Птахи Півночі:
1— мартин трипалий; 2 — тупик; 3 — гагарка; 4 — кайра.
— Як? Взимку — і раптом гніздо? — спитаєте ви.
Так, он там, під лохматою гілкою, сховане тепле гніздо шишка-
ря. В ньому зараз яйця. І зеленувато-сіра самка вигріває їх на вер-
хівці засніженої сосни.
Шишкарі — вічні кочівники. Годуються вони в основному насін-
ням сосен, ялин. Урожай на шишки в лісі — тут шишкарі. Немає
шишок — і шишкарі полетіли. В урожайний на шишки рік шишка-
рям узимку вдосталь корму. От вони й починають мостити гнізда
та виводити пташенят у ситну для них пору року — зимою.
Шишкар робить таке тепле гніздо, що ні яйця, ні пташенята в
ньому не замерзають. Як тільки самка знесе яйце, то вже не поки-
дає гнізда, щоб не застудити яєць.
За два тижні в гнізді шишкаря з’являються пташенята. Чим же
вигодувати ненажерливих пташенят? Де знайти взимку корм у за-
сніженому лісі?
Шишкар годує пташенят тим же, чим годується сам,— насінням
хвойних дерев. Вилущувати насіння з шишок своїм клішнеподібним
дзьобом він великий мастак. Шишкар-самець цілий день носить
насіння самці, яка вигріває пташенят. Своїм пташенятам старі
шишкарі дають насіння, розм’якшене у волі. Швидко ростуть пта-
шенята. З часом вони вкриваються пір’ям і вимагають усе більше й
більше корму. Тепер обом батькам доводиться дбати про корм.
А пташенята, щільно притиснувшись одне до одного, залишаються
в гнізді самі. Днів через двадцять молоді шишкарі залишають за-
тишне гніздо і разом із старими птахами шумливими зграйками ко-
чують по лісах.
Дивний птах шишкар: навколо двадцяти-тридцятиградусний
мороз, а в гнізді у нього яйця або голенькі пташенята лежать.
Ще одну особливість мають ці пташки. Хвойне смолисте насін-
ня — основний корм шишкаря. І тому тіло старого шишкаря на-
стільки просочується смолою, що не піддається гниттю.
Десять-п’ятнадцять років може лежати така «мумія» шишкаря.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 17—18.
ПТАШИНІ БАЗАРИ
Поблизу узбереж північних морів збирається велика кількість
птахів — кулики, водоплавні, мартини та інші. їх приваблюють ба-
гатство їжі та безлюдні простори, а також багата на озера тундра.
Поряд з цим є багато видів виключно морських птахів. У більшо-
сті випадків вони утворюють «пташині базари» — гніздові колонії,
характерні для океанічних узбереж і островів Півночі.
10 3-212
145
Пташині базари звичайно розташовуються на скелях, що круто
обриваються до моря або мають біля свого підніжжя вузьку піща-
ну смугу. Винятком є острів Тюленячий, поблизу Сахаліна, де колонії
кайр розташовані на горизонтальній площині верхньої ділянки остро-
ва, який, однак, також обривається стрімкою скелею в море.
На базарах збирається величезна кількість птахів. На один метр
берегової лінії припадає близько сотні кайр. Один тільки базар на
західному березі Нової Землі, за приблизними підрахунками, мі-
стить близько 1,5 мільйона птахів.
Ось як описує пташиний базар на Новій Землі в Малих Карма-
кулах наш відомий натураліст і географ Б. М. Житков:
«Усі карнизи та виступи скелястої стіни були вкриті густими
рядами гагарок, і на... сотні футів тільки де-не-де виступав чорний
колір сланцю; вся стіна здавалася брудно-білою від... посліду. Ба-
гато птахів сиділо на вузьких карнизах лицем до стіни, так що
чорний колір їхніх спин гармоніював з чорною скелею, але коли ми
під’їхали ближче, гагарки стали повертатися до нас своєю білою
грудкою. Десятки й сотні птахів злітали з скель, у більшості випад-
ків кидаючись у воду тут же в протоці, не відлітаючи дуже далеко.
Коли з шлюпки був даний постріл, то гагарки, як рій бджіл, кину-
146
лись з скель. І хоч протока у кількасот саженів завширшки заряс-
ніла від плаваючих птахів і безліч їх носилась навкруги досить
високо в повітрі, ряди сидячих на скелі гагарок поріділи не наба-
гато. Поспішно злітаючи із скелі, деякі птахи ногами і крилами тор-
кали і скидали вниз свої великі яйця, так що під час масового зльо-
ту їх, після першого пострілу, у воду та на камені біля підніжжя сті-
ни посипався цілий дощик з багатьох десятків яєць».
Морські птахи живляться кормами, які у великій кількості дає
їм море. Невичерпними запасами рачків, молюсків, різноманітної
риби (оселедець, мойва, піщанка, навага) живляться мільйони птахів,
які збираються на базарах.
Але не тільки безліч їжі приваблює птахів на острови і скелі.
Збираючись на неприступних скелях на базари, птахи рятуються від,
небезпеки, що загрожує їм від песців та ійших ворогів...
Вже напровесні загублені в Льодовитому океані похмурі скеля-
сті острівки з прильотом шумних вісників літа оживають. У вели-
чезних кількостях сюди прилітають гніздитися кайри, чистуни, га-
гарки, тупики, люрики, баклани, трипалі та інші мартини. Незаба-
ром після розміщення птахів по скелях починається кладка яєць.
Кайри займають відкриті гранітні карнизи на високих скелях і від-
кладають свої зеленувато-голубі оригінального виду яйця прямо на
каміння, без усякої підстилки... Гагарки гніздяться в напівукрит-
тях, а маленькі чистуни в глибоких тріщинах (звичайно нижче від
інших птахів), звідки доноситься їх ніжне попискування. Окремими
білими плямами розкидані колонії трипалих мартинів; вертляві й
крикливі, вони, поряд з кайрами, вносять багато шуму й суєти. їхні
міцно зроблені з рослин високі й важкі гнізда прикріплені до скель.
Найвище всіх, власне вже над «базарами», у глибоких торфових но-
рах гніздяться червононосі тупики, або топірці.
Вдень і ясною літньою полярною ніччю тут стоїть неймовірний
шум. Голосні, басисті крики кайр «арр-ррр-аа» виділяються із за-
гального гомону трипалих мартинів, які кричать пронцзливо й надо-
кучливо: «ке-ке-вейк». Мовчазні лише гагарки й тупики, але швид-
ко літаючи, вони доповнюють загальну картину численних, поквап-
ливо снуючих у різні сторони в повітрі птахів. Людський голос
поринає в шумі «базарів».
Найменші виступи кам’яної стіни займають птахи, що гніздять-
ся. Птахи оселюються іноді настільки щільно, що деякі ненасиджу-
ючі вимушені сідати на спини насиджуючих сусідів. Часто відбу-
ваються жорстокі бійки за «земельну площу». Зверху «базарів» зло-
дійкувато поглядають вниз великі мартини-хижаки (сріблястий, ве-
ликий морський та полярний), які пильно виглядають свою здобич.
Яйце або птах, що опинились без укриття, зразу ж стають їх жерт-
вою. Мені доводилось спостерігати, як морські мартини забивали й
пожирали навіть дорослих трипалих мартинів.
10*
147
Протягом всього літа базар живе шумним життям. У вересні
птахи залишають острівки, перелітаючи на море, звідки потім від-
кочовують далі на місця зимівель. Скелі пустішають. Похмурими,
непривітними стають спустілі острівки; життя на них завмирає;
лише море продовжує шуміти, з гуркотом розбиваючи пінисті хвилі
об темний слизький граніт».
С. С. Т у р о в, Жизнь птиц, стор.
Ю4—107.
ДЛЯ КОГО ВЕСНА В ГРУДНІ
Грудень — перший зимовий місяць. Починаються короткі дні,
темні довгі ночі. Притихло життя в природі, не чути дзвінких пі-
сень птахів. Зникли комахи. Деякі звірі в глибоких норах заснули
міцним сном на всю зиму.
Але мешканці зоопарку, зібрані з різних частин світу, живуть
.за своїми календарями.
Особливо виразно це помітно на поведінці австралійських страу-
сів — ему. Незважаючи на холод, ці великі трипалі птахи глибокої
осінньої пори помітно жвавіша-
ють. Швидко бігають вони по про-
сторому вигулу, кумедно вклоня-
ючись то в один, то в інший бік,
витанцьовують на одному місці й
невпинно басисто гудуть. Своєрід-
ні гортанні звуки, метушлива бі-
ганина ему свідчить про те, що за
австралійським календарем наста-
ла весна.
Після нового року, коли міц-
нішають січневі морози, австра-
лійські страуси починають нес-
тись.
Яйця їх мають шкаралупу зе-
ленувато-синього кольору, товщи-
ною до одного міліметра. Вага
яйця ему дорівнює 600 грамів.
М’ясо ему дуже смачне.
Радянські вчені провадять до-
сліди по вирощуванню цих птахів
у наших кліматичних умовах. Не-
зважаючи на те, що в Австралії
клімат значно тепліший, ніж на
Україні, ему зовсім не бояться морозів і легко переносять на віль-
ному повітрі зниження температури до —30°.
Для успішного розведення ему в наших умовах треба примусити
їх нестися не взимку, а весною. Завдяки застосуванню мічурінських
методів у вихованні цих птахів вдалося змінити календар їхнього
життя. Ему тепер починають нестись у нас наприкінці зими, у бе-
резні місяці.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 16—17.
ПРОПАЖА КЛЮЧІВ
З настанням теплих травневих днів у зоопарку випускали тва-
рин жарких країн із зимових приміщень у теплі вигули. В один
з таких вигулів випустили ламу, антилопу, дикого коня Пржеваль-
ського і африканських страусів. Усі тварини виходили з приміщень
повільно, весь час насторожуючись, і спочатку почували себе не-
звично в просторому загоні, залитому яскравим сонячним про-
мінням.
Зовсім по-іншому поводились африканські страуси. Не встигли
працівники зоопарку відчинити двері їхніх зимових кліток, як вели-
чезні птахи кулею вилетіли в загін. На своїх довгих ногах мчали
вони по полю, радіючи світлу і теплу.
А потім страуси почали танцювати. Сірі самки швидко переби-
рали ногами, кидаючись то в один, то в інший бік, круто повертаю-
чись на одному місці. Здавалося, вони ось-ось не втримаються на
ногах і впадуть на землю. Але так тільки здавалося. Птахи ж, ро-
зігравшись, робили більш складні рухи. До самок, що танцювали,
підійшов самець. Пір’я на ньому було смоляно-чорного кольору,
шия налилась кров’ю, почервоніла, дужими мускулястими ногами
він бив по землі, підстрибував, розпускав крила, подавався назад,
присідав. Понад годину тривали танці у страусів. Вдосталь натан-
цювавшись, страуси розбрелися по загону, з жадібністю поскубува-
ли молоду траву, ковтали камінці, потрібні їм для перетирання твер-
дої їжі у шлунку.
Страуси дуже ненажерливі і невибагливі до їжі. З однаковою
охотою ковтають хліб, зерно, овочі, шматки паперу, ганчірки і дрібні
металеві предмети. Якось у працівника, що доглядав за страусами,
пропала велика зв’язка ключів від замків багатьох кліток. Скільки
не шукали загублених ключів, знайти їх не вдалося. А тварин треба
було поїти й годувати. Довелося терміново викликати слюсаря і ро-
бити нові ключі до замків.
Влітку страуси почували себе чудово. Одна із самок відклала
149
навіть кілька яєць. Це були величезні яйця, кожне вагою півтора
кілограма. Яєчні, приготовленої з одного такого яйця, вистачило б
на кілька чоловік.
Непомітно минуло літо. Жовте листя зашаруділо на алеях пар-
ку. Повіяв холодний вітрець. Цілими днями мрячив осінній дощ.
Треба було заганяти страусів у теплі зимові приміщення.
Але зробити це виявилося дуже важко. Чим тільки не намага-
лися ми заманити страусів у приміщення! Всі ласощі вони із задо-
воленням приймали, проте далі порога зимового приміщення не
йшли. Довелося силоміць заштовхувати кожного страуса окремо в
їхні зимові квартири.
Переведені на старе місце, страуси довго хвилювалися, билися
об грати, не хотіли лишатися в тісних зимових клітках. І тільки
тижнів за три звикли і заспокоїлись.
Зимової ночі від нещасного випадку загинув один страус.
Його вирішили віддати до зоологічного музею для виготовлення чу-
чела. Коли почали розрізати мускулистий шлунок птаха, виявили
зв’язку ключів, тих самих, які на початку літа зникли в одного
працівника, що доглядав за страусами. Ключі за довгий час перебу-
вання в шлунку обтерлися, зробилися тонкими. Крім ключів, зна-
йшли камінці, кілька монет, невеличку гайку.
Всі ці предмети були, мов жорна, в шлунку страуса. А птах був
зовсім здоровий. І якби не нещасний випадок, він би ще довго
прожив у зоопарку.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 7—8.
пшгвши
Пінгвіни — єдині істоти, що пережили зледеніння колись теплої
Антарктики. Від усіх інших птахів пінгвіни відрізняються мішку-
ватим тілом, яке під час ходіння розміщене вертикально. Міцні кри-
ла в них мають вигляд плавців і вкриті численними рядами дрібних
лускоподібних пір’їнок. Ці крила-весла зовсім непридатні для по-
льоту, зате пінгвіни чудово плавають і у водяній стихії почувають
себе, «як риба у воді». На твердій поверхні вони незграбно пере-
ступають своїми короткими ногами по льоду або по землі. На лапах
пінгвіни мають по 4 пальці, які напрямлені вперед і з’єднані пла-
вальною перетинкою. Найменший у них перший палець. Будова
тіла пінгвінів показує нам, наскільки добре цей полярний птах при-
стосований до перебування в холодних широтах і до здобування
їжі у воді. Одним з таких пристосувань є процес линяння дорослих
птахів, що не має собі подібного у жодного з інших видів. Він на-
150
гадує линяння ящірок або змій. Процес цей вартий уваги тим, що
старі пера у пінгвінів випадають не раніше, ніж виростуть нові.
Адже кожне нове перо сидить у них безпосередньо під старим і під
час росту виштовхує його собою. Дуже своєрідно побудований у них
і язик, вкритий рядами гострих шкірястих шипів, які спрямовані
вершинами назад. Така конструкція язика дає можливість утриму-
вати здобич у дзьобі і потім переправляти її в стравохід. Цікаво, що
пінгвіни не можуть самі брати їжі із землі. Щільний покрив з пір’я
і значний підшкірний шар сала дають їм можливість переносити
дуже низькі температури і проводити тривалий час у воді, роблячи
далекі мандрівки.
Всього налічується 17 видів пінгвінів. Усі вони є мешканцями
виключно південної півкулі. Основна маса їх живе в холодній
антарктичній і більш теплій субантарктичній зонах.
Корм пінгвінів досить одноманітний і складається з дрібної
риби, головоногих молюсків та планктонних ракоподібних, головним
чином рачків-чорноочок...
Найбільш типовим з антарктичних птахів є найбільший з існую-
чих видів пінгвінів — імператорський пінгвін. Доросла, здорова і
сильна людина один на один насилу може справитися з цим
птахом, висотою 115 сантиметрів і вагою близько трьох пудів. За-
барвлення імператорського пінгвіна біле і чорне з невеликими ді-
лянками жовтувато-оранжевого кольору по боках шиї та на грудях.
Голова та спина пінгвіна чорні, біля вух є круглі жовтувато-оран-
жеві плями, які переходять на
шию і поступово зникають на гру-
дях. Підборіддя у нього біле, обме-
жене на шиї чорною смугою. Цей
пінгвін населює все узбережжя
антарктичного материка, не уника-
ючи найнедоступніших та найхо-
лодніших районів... Щільне і густе
оперення, підшкірний шар сала, а
також оперені до початку фаланг
лапи — усе це допомагає їм пере-
носити жорстокі холоди Антаркти-
ки. Ця пристосованість імператор-
ських пінгвінів особливо яскраво
виявлена в їх дивній своєрідності
розмноження. У самий розпал су-
ворої антарктичної зими, коли температура повітря падає до 50—
60 градусів нижче нуля, в імператорських пінгвінів починається
кладка і насиджування, під час якої вони відкладають одне яйце
вагою до 450 грамів. Імператорські пінгвіни не мостять гнізд і не
сидять на яйці, як інші птахи, у тому числі як і багато інших видів
151
пінгвінів, а весь час тримають його між лапами в спеціальній шкір-
ній складці. Якщо самці пінгвіна треба перейти в інше місце,
вона пересувається стрибками, не випускаючи яйця з лап... Деякі
дослідники стверджують, що під час насиджування, яке триває
56 днів, імператорські пінгвіни зовсім не живляться і існують за
рахунок нагромадженого влітку жиру.
Під час насиджування пінгвіни збираються групами і сидять,
тісно збившись в одну купу. Цікаво, що серед них часто є птахи, які
не несуть яєць і не насиджують їх, а тільки «роблять вигляд», що
насиджують їх, насправді ж держать на лапах круглі крижинки
або камінчики. Якщо один з сусідів, загавившись, упустить яйце, то
пінгвіни, що сидять поруч і симулюють насиджування, швидко ви-
кидають свій «покладиш» і підхоплюють справжнє яйце. У подібно-
му насиджуванні беруть участь самець і самка.
Наприкінці серпня, у період ранньої антарктичної весни, з’явля-
ються на світ пташенята цих своєрідних птахів. За своїм зовнішнім
виглядом новонароджений пінгвін зовсім не подібний до своїх бать-
ків. Він вкритий густим, довгим, сріблясто-білим або сірим пухом,
більш темним на черевному боці...
Частіше за інших пінгвінів в Антарктиці зустрічається так зва-
ний пінгвін Аделі. Це досить великий птах висотою до 80 сантимет-
рів і вагою до 6 кілограмів...
Під час будування гнізда пінгвіни дуже цікаво «розподіляють»
свою працю: самки будують і захищають гніздо, а самці виконують
роль підсобних робітників, добувають і підносять будівельний мате-
ріал. Добування і доставляння матеріалу для будування гнізда в пер-
ший період масового будівництва не становить труднощів, бо галь-
ки і камінців вистачає на всіх, але пізніше, коли кількість пінгвінів
все зростає, вони намагаються «вкрасти», якнайбільше камінців
у свого сусіда, що загавився. Один з мандрівників, який спостерігав
гніздівлі пінгвінів Аделі, так описує їх: «...Злодій (пінгвін) повільно
підходить до гнізда, яке хоче обкрасти, з виглядом повної безтур-
ботності і незацікавлення, а якщо, підійшовши на близьку відстань,
викликає до себе цим підозру, він негайно починає добродушно диви-
тись у сторони, начебто милуючись тим, що відбувається. Але як
тільки інший відвернеться, «злодій» швидко накидається на один з
камінців його гнізда і, захопивши його в дзьоб, втікає так швидко,
як тільки маленькі ноги можуть нести його жирне тіло. Якщо «кра-
діжка» викрита, потерпілі пускаються наздоганяти, але тоді всі
друзі та сусіди направляються до гнізда і кожний тягне, що тільки
хоче».
В. З е м с к и й, Звери и птицьі Ан-
тарктики, Одесское областное изда-
тельство, 1955, стор. 47—51, 53—
55.
152
РАДІОПЕРЕДАЧУ ВЕДЕ ПІНГВІН
Відтоді, як було виявлено, що пінгвіни висиджують пташенят
у розпал антарктичної зими, при 60-градусних морозах, зоологів ці-
кавило питання — скільки ж тепла повинен виділяти батько-пінгвін,
щоб на голому льоду з яйця вилупилося пташеня?
Встановити це було дуже складно із-за непосидючості пінгвінів.
Адже в них немає постійного гнізда. За час насиджування самець
і самка, змінюючи одне одного, багато разів переходять з місця на
місце. Яйце при цьому вони переносять у лапах, незграбно перева-
люючись на ходу.
Доктор Карл Еклунд, що працював на американській антарк-
тичній станції Уілкс, вирішив розгадати таємницю «природного ін-
кубатора».
Взявши яйце пінгвіна, вчений обережно розрізав його вздовж на
дві половинки. Вміст яйця він вилив, а на його місце помістив мале-
сенький радіопередавач овальної форми. Потім він склеїв обидві
половинки шкаралупи. Спеціальний прилад кожні 15 хвилин реєстру-
вав дані про температуру всередині яйця, які діставав від радіопере-
давача.
Під час цікавих дослідів вдалося визначити, що середня темпе-
ратура тіла пінгвіна... 39,5°С, причому «коефіцієнт корисної дії»
птаха дуже високий: незважаючи на те, що батьки на морозі пере-
дають час від часу яйце один одному, температура всередині його
не падає нижче 28,8°С.
Еклунд повторив свій експеримент і з південнополярним марти-
ном-поморником. Виявилось, що він навіть перевершив земляка-
пінгвіна: яйце поморника нагрівається до 39,6°С!
Журнал «Вокруг света», 1959, № 7,
стор. 50.
БІЛА КУРІПКА
Біла куріпка... зустрічається в усіх арктичних країнах...
Це один з найважливіших наших промислових птахів. У бага-
тьох районах лісотундри на куріпку полюють узимку всі жителі. До
революції, коли на Північ завозилось мало хліба, м’ясо куріпок за-
міняло населенню хліб. Про розміри промислу... уявлення дають
такі цифри: років 20—ЗО тому в одному тільки Усть-Усинському
районі на Печорі щороку виловлювалось від 400 тисяч до мільйона
білих куріпок. А в роки ненормальних, невідомо чим викликаних
нальотів цього птаха в інших місцях справа доходила до того, що
куріпками годували їздових собак.
153
У тундрі куріпок так багато, що подекуди на площі один квадрат-
ний кілометр гніздиться ЗО і більше пар. На зимівлях куріпок, у лісо-
тундрах, мисливці за зиму добувають по 3—5, а в Печорському краї
по 4—6 тисяч птахів кожний, а в окремі роки навіть до 10 тисяч!..
...Куріпки дуже плодючі: вони відкладають іноді до 16 яєць, при
цьому самка, що насиджує, майже не покидає гнізда, а самець без-
перервно чергує десь поблизу, ніколи не залишаючи гнізда без на-
гляду...
На зиму оперення куріпок змі-
нюється. їхнє літнє рудувато-сіре
вбрання, яке взимку було б згуб-
ним, у певний час замінюється
сніжно-білим, в якому куріпку,
коли вона нерухомо сидить на сні-
гу, можна виявити тільки по чор-
них очах і дзьобу. Лапки куріпки
на зиму також зовсім змінюють
свій вигляд: на них відростають
довгі та широкі кігті і густе опе-
рення. Лапка стає дуже широкою,
пальці немов з’єднуються завдяки
перам, що їх вкривають, так що
утворюється велика широка підошва, і куріпки менше провалюються
в сніг. Крім того, густе і довге оперення на ногах зогріває їх. Ве-
ликі ж кігті полегшують птахові розкопувати сніг, розшукувати
корм і влаштовувати в снігу ямки для нічлігу. Весною це спеціальне
оперення ніг зникає, і кігті стають звичайними кігтями куриних.
Живиться доросла біла куріпка майже виключно рослинною
їжею, комахи для неї — лише більш-менш випадкова домішка. Го-
ловну роль у живленні куріпок відіграють різні види верби, у якої
птах їсть усі частини, крім коренів: бруньки, листя і гілки...
Крім верби, як корм використовуються найрізноманітніші росли-
ни, у тому числі багато ягід. При одному дослідженні в кормі куріп-
ки було знайдено 37 видів рослин.
Дуже тісні взаємовідношення існують між білими куріпками і пів-
нічними оленями. Геннадій Гор пише з цього приводу: «Узимку стадо
оленів супроводять зграї куріпок. Можна було б написати ідилію,
історію пташиної дружби і оленячої вірності. Але це була б неправда.
Куріпки супроводять оленів не з любові до них... їм потрібна оленя-
ча послуга. Пересуваючись, олені розгрібають копитами сніг, земля
оголюється і показуються ягоди — пташині, а не оленячі ласощі. Та
все ж це чудове видовище — куріпки серед оленів»...
В. Н. ПІ н и т н и к о в, Звери и пти-
цьі нашей страньї, 1957, стор. 234—
235.
154
ГЛУХАР
«Сутеніє у весняний теплий вечір. Звучить остання пісня дрозда,
стає майже темно. Тишу порушує тільки монотонне дзюрчання струм-
ка. Але ось чути віддалений шум, він наближається, і великий птах,
з тріском ламаючи гілки, сідає на дерево. Це глухар прилетів ночу-
вати на токовище. Звечора він співає мало — справжній тік почи-
нається вранці, тоді з нічної тиші доноситься віддалене тихе стреко-
тання, що трохи нагадує приглушене стрекотання сороки. З усієї
пісні глухаря спочатку, кроків за двісті, почуєте ці звуки, а потім,
якщо підійти ближче, можна розібрати її першу частину — лящан-
ня. Мисливці кажуть, що глухар лящить і «скиркає», або «точить».
Під час току великий птах повільно пересувається на гілці дере-
ва. Він співає, витягнувши шию і закинувши догори голову. З ти-
хим шелестом глухар віялом розгортає хвіст, напружено посіпую-
чи ним, і то складає, то розправляє крила... Лящання може тривати
кілька хвилин, точіння — лише дві-три секунди».
Так токує глухар. У певний момент току, а саме під час «скир-
кання», взагалі дуже чутливий глухар не чує не тільки сильного
шуму, але навіть зробленого по ньому невдалого пострілу. Він на ці
дві-три секунди зовсім глухне, так що недарма дістав таку назву.
Раніше вважали, що глухар на току перестає чути від сильного
нервового збудження. Але потім було знайдено більш точне пояснен-
ня його глухості. Виявляється, що в нього в слуховому проході є
спеціальна лопать, або складка, дуже багата на кровоносні судини.
Під час токування, зокрема в момент «скиркання», ця лопать на-
ливається кров’ю і так набрякає, що коли глухар, відкриваючи ро-
та під час співу, надавлює її однією з кісточок черепа, вона зовсім
закриває слуховий прохід...
Дуже поширений — від Піренеїв і Шотландії на заході до Забай-
калля і ріки Лени на сході — глухар у різних місцях зустрічаєть-
ся в різних умовах, але всюди це птах строго лісовий, причому живе
у великих старих лісах, а не в якій-небудь молодій порослі. Най-
охочіше він оселюється в мішаному лісі, рідше в чисто хвойному,
у листяному ж, хоч і навідує його часто, не живе. У нас глухар по-
ширений на рівнині, у Західній же Європі його майже зовсім ви-
тіснила людина в гірські ліси...
їжа глухаря різко змінюється залежно від пори року. Влітку
він у великій кількості споживає різні лісові північні ягоди, квітки,
бутони, листя різних рослин, які знаходить на землі, де в цей час
перебуває цілі дні, лише ночуючи на деревах, а також комах, що
трапляються йому. Восени глухар починає їсти бруньки і дрібні гі-
лочки дерев, а там, де є осичники або окремі великі осики, він систе-
матично літає годуватися листям осики... Поки не осиплеться модри-
на, він охоче їсть ніжну хвою цього дерева.
155
У Сибіру глухар поїдає багато кедрових горішків, які в урожай-
ні роки часом є навіть єдиною його їжею. Нарешті, зимою йому до-
водиться переходити іноді повністю на такий грубий і малопожив-
ний корм, як хвоя смереки, сосни й кедра, рідше — ялини. До неї
він тепер може добавити лише деяку кількість ягід ялівцю і горо-
бини, та й то тільки в першу половину зими, коли вони ще є.
В. Н. Шнитников, Звери и пти-
цьі нашей страньї, стор. 240, 242.
тетерук
Тетерук з давніх пір є у нас одним з головних промислових пта-
хів, і його добувають в такій кількості, що він не тільки надходить
на внутрішній ринок, але й вивозять його за кордон...
Тетерук може бути прикладом птаха з особливо різко виявле-
ним статевим диморфізмом, тобто різницею в зовнішньому вигляді
самця і самки. Крім різниці в забарвленні, самка ще й значно мен-
ша від самця.
Тетерук дуже поширений. Він зустрічається в усій Західній Євро-
пі, за винятком Іспанії та Греції, у нас в СРСР в європейській части-
ні всюди, крім південної смуги і Кавказу, у Сибіру — на схід
від Лени, у Казахстані і в Тянь-Шані, у Киргизії. На північ його
ареал доходить до 69 градуса, на південь — до Маньчжурії. У зв’яз-
ку з таким поширенням важко вказати улюблені місця тетерука,
бо в різних місцях він, звичайно, і живе в дуже різноманітних при-
родних умовах. Іноді це розкидані на фоні степу окремі ділянки
березового лісу, іноді — долини рік, що поросли чагарниками, або
зарості арчі (ялівцю, що стелеться) в горах і ялиновий ліс; ще де-
небудь, навпаки, виключно чорний ліс або навіть степові яри, що
заросли дрібним дубняком і осичником...
Однак можна, мабуть, сказати, що улюбленим його деревом є
береза і що ніде він не зустрічається в такій великій кількості, як у
великих березових лісах. І ще одно: йому всюди необхідний добре
розвинений, досить густий чагарниковий або напівчагарниковий
підлісок, подібний до наших північних ягідників. Болотистого грун-
ту в лісі він не тільки не уникає, але, можливо, навіть віддає пере-
вагу йому перед сухим...
За зиму зграї тетеруків, перелітаючи з місця на місце в розшу-
ках корму, іноді забираються досить далеко від свого гніздового
району, але на весну повертаються назад. Незабаром після повернен-
ня зграї розбиваються: самки кидають самців, а в останніх почи-
нається гаряча пора — час токування. «З першими променями сон-
ця тетеруки залишають один за одним свій нічліг і перелітають на
156
місце токування, де спочатку розсаджуються по деревах. Токовище
все засипане снігом, який лежить досить великим шаром серед ку-
пин. Після недовгого бормотання вони переміщуються на тік і почи-
нають ходити серед купин, розчепіривши крила і розпустивши хво-
ста. Через два-три дні на токовищі утворюються вже вузькі протоп-
тані стежки, по яких самці можуть бігати і підстрибувати у весня-
ному пожвавленні. Чуфискання і бормотання чути в цей час безпе-
рервно...»
Зустрівшись один з одним, тетеруки починають відчайдушну
бійку, і якщо токовище велике, то одночасно можна спостерігати
кілька пар, що б’ються. Під час токування цілої зграї на високих
деревах сидять два чи три сторожі, які не беруть ніякої участі в грі.
Не завжди, безумовно, тік проходить у таких умовах. В інших міс-
цях тетеруки вибирають токовище на відкритій галявинці, де немає
не тільки дерев, а й кущів, і притому на місці, яке добре прогріває-
ться сонцем, де сніг вже встиг розтанути. На току як глядачі зав-
жди є кілька самок, які прибувають сюди для парування з тим
чи іншим бійцем. Цікаво, що в тетеруків, крім весняних, існують
ще й осінні і навіть зимові токи, на яких самок, однак, вже
немає.
Корм тетеруків дуже різноманітний. Тваринний корм відіграє
роль не тільки в житті пташенят; дорослі тетеруки також охоче
їдять і різних комах, і червів, і молюсків, хоч, безумовно, рослин-
ний корм в них значно переважає. Літом дуже велику роль у жив-
ленні відіграють ягоди, в інші пори року — бруньки, сережки, буто-
ни, квітки і листя різних рослин, а в Сибіру в урожайні роки кедро-
вих горішків тетерук їсть також їх, дістаючи з шишок.
В. Н. ПІ н и т н и к о в, Звери и пти-
цьі нашей страньї, стор. 243—245.
ГАГА
Гагачий пух... Багато хто чув про нього, але небагатьом доводи-
лось бачити цей винятковий за своїми якостями зогрівальний мате-
ріал. Гагачий пух відзначається м’якістю, еластичністю, надзвичай-
ною легкістю, виключно малою теплопровідністю. У природі досі
не знайдено матеріалу теплішого й легшого від гагачого пуху, зав-
дяки чому він незамінний при виготовленні зимового одягу, особ-
ливо коли одяг повинен бути не тільки теплим, а й легким. Гагачий
пух широко використовують для костюмів льотчиків. Ним також
утеплюють палатки полярних зимівників.
Цим чудовим пухом птах вистелює свої гнізда. З гнізд його й
збирають. Але гагачий пух — не звичайний пташиний пух і навіть
157
не звичайний пух самої гаги, а... особливий, який виростає в неї
тільки в період гніздування і має своєрідну будову, чим і поясню-
ються його високі якості...
Поширена гага звичайна на узбережжі Ісландії та на більшій
частині Шотландії, на півночі Ірландії і в інших місцях Північної
Європи; у нас — від Мурманська на схід до Нової Землі та острова
Вайгач...
Звичайна гага — типово морський птах, який більшу частину
року проводить у відкритому морі, проте не далі як за три-п’ять
кілометрів від берега. До землі вона починає наближатись під кінець
зими і на сушу виходить тільки на час розмноження...
Будує гніздо сама самка, хоч селезень і перебуває завжди поруч.
Зовнішній шар гніздового лотка складається з моху, сухих зла-
ків, тоненьких лозинок верби або карликової берізки, осоки і деяких
інших рослин, зібраних по сусідству...
Якщо гніздо влаштовується серед купи викинутих морем водо-
ростей, а це буває часто, зовнішня вистилка може складатись із
сухих водоростей. Якщо рослинність у місці розташування гнізда
бідна, то найближча до гнізда ділянка геть-чисто общипується кач-
кою. Внутрішній шар вистилки складається з пуху. Він звичайно
буває досить товстим, щоб качка, кидаючи гніздо, могла закрити
ним яйця. Пух у гнізді звичайно починає з’являтися з відкладенням
другого або третього яйця, а іноді він вже буває і в гнізді тільки з
одним яйцем...
Нормальна кладка гаги складається з 6—7 яєць, але нерід-
ко їх буває більше. Відомі навіть кладки з 11 —13 і навіть 19
яєць...
Протягом усього часу , насиджування, тобто приблизно місяць,
гага нічого не їсть і тільки щодня на короткий час залишає гніздо,
щоб напитись і скупатись. Купається вона як у прісній воді, так і в
морській: лопотячи крилами, багато разів підряд занурює голову у
воду, намагаючись усю себе оббризкати. П’ють гаги тільки прісну
воду. Якщо в колонії немає ставка або хоч би калюжі, вони викорис-
товують яке-небудь близько розташоване джерело. Мабуть, потреба
в воді в гаги виникає тільки під час насиджування. Пояснити це
можна тим, що їжа гаги, яка складається головним чином з молюс-
ків і інших морських тварин, а також з риб’ячої ікри, сама по собі
дуже багата на воду. Інша справа — гніздовий період, коли птах
майже місяць нічого не їсть, і, отже, не одержує... ніякої вологи.
Місяць без їжі вона досить легко обходиться через те, що починає
насиджування з дуже великими запасами жиру в організмі, але
бути весь цей час без води, безумовно, не може.
В. Н. Ш н и т н и к о в, Звери и пти-
цьі нашей страньї, стор. І98—200.
158
КАЧИНИЙ СТІЛ
Чим живляться дикі качки?
Здавалося б, відповісти на це питання не важко: досить тільки
настріляти цих птахів, розрізати їх шлунки і подивитись, що в них
міститься.
Так звичайно і робили. І знаходили при цьому в шлунках насіння
рдесника, їжачої голівки, очерету, осоки та інших болотяних рослин.
Намагаючись забезпечити качок кормом, люди розводили на бо-
лотах мисливських господарств ці рослини. Правда, дехто спостері-
гав, що дикі качки хапають риб, жаб, черв’яків і ракоподібних, але
подібний корм вважали випадковим, адже ніхто ще в помітній кіль-
кості не знаходив решток цих тварин у шлунку птаха.
Іншу думку довелось висловити, коли Московський зоопарк одер-
жав з Сибіру велику партію качок-гоголів. Перш ніж потрапити до
Москви, вони півтора місяця були на базі і в дорозі.
Всю дорогу качок годували тільки пшеницею та рибою, а коли
ми розрізали в Москві кількох гоголів, що загинули, у шлунках у
них виявились лише насінини гребінчастого рдесника.
Так невже качки живляться цим насінням? Безумовно, ні. Кому по-
трібний корм, який не встигає перетравитися навіть за сорок п’ять діб!
Тверді насінини гребінчастого рдесника залишились у шлунках
саме тому, що птахи не змогли їх перетравити.
Поряд з невеликими кварцовими камінчиками тверді насінини
виконували роль своєрідних жорен, що допомагають швидше перети-
рати проковтнуту їжу.
Однак чим же живляться качки?
У зоопарку ми вирішили перевірити більш точно, чому в травних
органах водоплавних птахів не знаходять решток тваринної їжі.
Ми стали згодовувати селезням крижнів точно встановлену кіль-
кість певних кормів, а через деякий час розрізали їх, щоб вивчити
вміст шлунків і кишок.
Вже через двадцять хвилин після годівлі в шлунку першого се-
лезня не було ні риб, ні дощових червів, ні ракоподібних, якими го-
дували птаха. Другого селезня ми розрізали через чверть години,
а третього — через десять хвилин після того, як був даний корм.
Результат був той самий: у шлунках не залишилось ніяких слі-
дів від прийнятого корму.
Дивна здатність качок так швидко перетравлювати їжу і привела
до неправильних висновків щодо їх кормів.
Безумовно, багато рослин мають певне значення в качиному кор-
мі, але якщо б хтось надумав годувати диких качок тільки твердими
насінинами болотяних рослин..., птахи незабаром загинули б від го-
Л°ДУ- П. А. М антейфель, Рассказьі
натуралиста, Учпедгиз, М., 1955,
стор. 136—137.
159
Баклан.
Пелікан.
ВЗАЄМОДОПОМОГА
Пелікани та баклани
нерідко ловлять рибу ра-
зом і на одному місці. Пе-
лікани пірнати не можуть і
ловлять рибу або на мілких
місцях, або біля поверхні
води. Величезним дзьобом,
біля нижньої щелепи якого
є шкірястий мішок, що силь-
но розтягується, пелікан,
наче сачком, захоплює ри-
бу і зразу ж ковтає її. Він
може проковтнути... двокі-
лограмового коропа. Іноді
пелікани, лопотячи по воді
крилами на неглибоких міс-
цях, підганяють рибу до берега і виловлюють її. На глибоких міс-
цях риба для них недоступна. І ось тут їм на допомогу приходять
баклани.
Баклани добре пірнають
і ловлять рибу в глибоких
місцях. Пірнаючи, баклани
женуть рибу до поверхні,
ловлять її й ковтають. Але
часто нею оволодівають пе-
лікани. І те, що кине бак-
лан, не зумівши проковт-
нути, також підбирають
пелікани.
Але й пелікани також
допомагають бакланам. Ло-
потячи крилами по воді,
черпаючи її своїми дзьоба-
ми-сачками, вони лякають
рибу, яка іде в глибину й
стає здобиччю бакланів.
Таким чином, сумісна
ловля риби корисна і для
пеліканів, і для бакланів.
И. Сосновский, Московский
зоопарк, «Московский рабочий»,
1957, стор. 117—120.
460
КАНЮК
Один із найзвичайніших наших хижаків — канюк — дуже поши-
рений, починаючи від Волині та Поділля на заході до Тянь-Шаню
на сході; на північ межа його поширення доходить до 66°, але там
він стає вже рідким. Трохи на південь він місцями не поступається
в кількості такому звичайному птаху, як шуліка.
Охоче канюк гніздиться в
справжньому лісі, іноді дале-
ко в його глибині, якщо тіль-
ки ліс перемежовується галя-
винами або в ньому є озера
чи ділянки болота, тобто зруч-
ні, відкриті місця для полю-
вання. Оселюється він також
у великих гаях і деревних за-
ростях, у заплавах великих рі-
чок, де поряд з великими де-
ревами є й заплавні луки,
болотисті ділянки і зарості
дрібного чагарника з безліч-
чю гризунів, ящірок, жаб та
комах.
Гніздо своє канюк влаш-
товує на деревах звичайно по-
рівняно невисоко. Воно досить
велике і зроблене з сухих гі-
лок, а всередині вистелене су-
хою травою, мочалою, берес-
тою. Пізніше, коли вилупля-
ться пташенята, старі птахи
постійно кладуть зверху цієї
підстилки свіжі гілочки з ли-
стям, які в спеку дають деяку
прохолоду знизу. Такими ж
гілочками мати, залишаючи
гніздо, прикриває пташенят
зверху, захищаючи їх і від со-
нячних променів, і від мух, і
від очей інших хижих птахів
або ворон, які завжди не проти напасти на беззахисних чужих
пташенят.
Канюк, який під час полювання мало боїться людини, біля гніз-
да тримається дуже обережно. Якщо б не характерний крик, що
канюк видає дуже часто, його... в цей час взагалі було б нелегко
11 3-212
161
помітити. Цьому крику він зобов’язаний однією з своїх назв — «ка-
нюк» : він ніби жалібно чогось просить — канючить...
Звичайно канюк дуже повільний птах; ніколи ви не побачите
його в швидкому польоті, завжди він рухається не поспішаючи і
навіть на здобич кидається не кваплячись: побачивши яку-небудь
підхожу живу істоту, канюк майже складає крила, витягує вниз і
вперед лапи і в такому положенні досить повільно опускається на
свою жертву. При певних умовах канюк полює навіть пішки. Так, у
рік масової появи сарани на одному полі спостерігалось систематич-
не полювання канюків на цих комах. «Птахи пішки, підстрибуючи,
ганялись на ріллі за комахами, що стрибали і літали, злітали на
мить, якщо в цьому була потреба, сідали знову і продовжували ро-
боту. На зміну птахам, що наїлися і сідали відпочивати на стовпи,
плоти або просто на землю, з’являлися нові. Робота продовжувалась
кілька днів, і... на ділянці в 100 десятин була знищена вся сарана,
що з’явилася».
Цей приклад показує, наскільки може бути корисний канюк.
І дійсно, канюк — один з найкорисніших наших птахів через те, що
основу його корму становлять гризуни, до яких додаються шкідливі
прямокрилі...
Користь, яку приносить канюк, настільки очевидна, що в де-
яких місцях Сибіру селяни, які завжди вороже ставляться до хижих
птахів, для канюка роблять виняток і навіть дали йому назву, яка
характеризує його основну корисну властивість,— «мишоїд».
В. Н. Шнитников, Звери и пти-
цьі нашей страньї, стор. 170—172.
ЯСТРУБ-ТЕТЕРЕВ’ЯТНИК
Давно, у дні своєї юності, оглядав я в лісі" колонію дроздів-
горобинників. Відійшов від одного гнізда і раптом почув ззаду від-
чайдушні крики дроздів, які вже почали було заспокоюватися після
мого відходу. Гніздо з п’ятьма пташенятами горобинника, яке я
тільки що оглянув, висіло на дереві якось боком, і в ньому не було
жодного пташеняти, а між деревами стрімливо летів великий птах,
якого переслідувала компанія стривожених дроздів. Це невідомо звід-
ки налетів на гніздо яструб-тетерев’ятник і, схопивши в лапи зразу
всіх п’ятьох великих вже пташенят, помчався з ними далі.
Раптова поява невідомо звідки, стрімливість нападу і таке ж
швидке зникнення надто характерні для тетерев’ятника. Він лише як
виняток нападає на здобич відкрито, звичайно ж, так би мовити, «під-
крадається» до неї непомітно з-за всіляких укрить... Часто він з’яв-
ляється навіть у тих місцях, де, здавалося б, немає ніяких укрить...
162
У таких випадках яструб несеться над самою землею, де його, без-
умовно, ніхто не чекає побачити, і, миттю перелетівши через огорожу
подвір’я, негайно вибирає собі жертву, хапає її, не гаючи часу, знову
перелітає через паркан і, опустившись знову до землі, опиняється
вже під захистом паркана...
Я на власному досвіді знаю, що поява тетерев’ятника завжди
буває така стрімка і несподівана, що його нерідко помічаєш лише
по спізненому переполоху, що здіймається на пташиному дворі.
А п’ять пташенят горобинника, схоплених відразу, дають деяке уяв-
лення про ті розміри спустошень, які робить цей злісний розбійник
серед пташиного населення лісів та гаїв.
Сильний, сміливий і спритний хижак нападає і на таку велику
здобич, як тетереви і навіть глухарі та зайці...
Судячи по звичках тетерев’ятника і його манері полювати з-за
укрить, нема чого шукати його гнізда у відкритій степовій місце-
вості. Так воно і є: це птах чисто лісовий...
Тетерев’ятник гніздиться як у листяному, так і в хвойному або*
мішаному лісі, причому не тільки на узліссі, а й далеко в глибині
лісу...
Лісова природа тетерев’ятника виявляється в його незвичайному
вмінні літати в лісі, з чудовим мистецтвом маневруючи між дерева-
ми. У цьому йому допомагають короткі крила і, навпаки, дуже дов-
гий хвіст, за допомогою якого він з надзвичайною спритністю керує
своїм польотом. Влітаючи в погоні за якою-небудь пташкою в ліс,
тетерев’ятник іноді в перші хвилини мчить із складеними крилами
по інерції, а потім, пустивши їх у хід, продовжує летіти з тією ж
величезною швидкістю, як і на відкритому місці, начебто перед ним
немає ніяких перешкод...
Крім описаного полювання з нежданою появою з-за якогось ук-
риття, тетерев’ятник користується й іншим прийомом: він ховається
в густій кроні дерева і сидить там нерухомо, пильно стежачи по сто-
ронах...
При полюванні із засади тетерев’ятник часом виявляє велику
хитрість і настирливість. Один з них два дні підряд з’являвся в сади-
бі і сідав на купі дров на половині її висоти, з боку, протилежного
від... двора, де жили голуби. Тут він затаювався і стежив, обережно
витягнувши шию і виглядаючи з-за купи так, як це робить мисли-
вець, який сидить у засідці...
Завдяки цьому вмінню комбінувати властиві різним хижим пта-
хам способи полювання — блискавичний удар зверху, пересліду-
вання і терпеливе підстерігання здобичі — тетерев’ятник при своїх
значних розмірах є найшкідливішим хижаком.
В. Н. Ш н и т н и к о в, Звери и пти-
цьі нашей страньї, стор. 166—168.
11*
163
КРИЛАТІ ВАРТОВІ
Осінній вечір. Обриси парканів, дерев зливаються з навколиш-
ньою темрявою в суцільну, непереборну для очей завісу. Біля кол-
госпної комори жовтою плямою розлилося світло електричного ліх-
таря.
Раптом на білій стіні промайнула тінь. Чималий птах беззвучно
на мить спустився до землі. Щось писнуло там. Потім, змахнувши
крилами, птах зник у пітьмі.
То сова впіймала мишу на колгоспному подвір’ї.
За неприємний, пронизливий крик, що нагадує жалібний стогін,
дехто не любить сову. Інколи ще знаходяться люди, які вважають
появу її біля житла за лихо. Буває при нагоді який-небудь горе-
мисливець вб’є сову і похвалиться: «Ось той хижак, що курей
тягає».
Все це безпідставні вигадки про корисного птаха. Поселиться
сова чи сич на хаті — радій, а вб’єш — радіти будуть миші.
Звичайна сіра сова з чорними (на відміну від усіх інших своїх
родичів) очима, сипуха, у якої пір’я утворює чудернацьке серцевид-
не «обличчя», болотяна сова, вухата сова, голову якої прикрашають
великі китиці пір’я, маленькі сплюшки та сичі — все це найкорис-
ніші птахи. їжа їх у переважній більшості складається з мишовид-
них гризунів.
Вдень сови сидять нишком у дуплах, на горищах, переховують-
ся в гущавині дерев, а з настанням вечірніх сутінків вилітають на
полювання.
Ловлять вони здобич не ту, що бачать (хоч в темряві бачать доб-
ре), а, головним чином, ту, яку чують. Слух у сов чудовий. їх вуха
уловлюють найменше шарудіння, найтонші звуки, які для нашого
слуху зовсім не приступні. Коли біжить миша, то сова чує її за
кілька десятків метрів і без промаху хапає здобич крючкуватими
кігтями.
Пір’я у цих нічних хижаків пухке і дуже м’яке. Тому літають
вони зовсім безшумно. За ніч одна сова ловить до десятка мишей.
Якщо підрахувати, скільки зерна з’їдають миші, яких дві сови зни-
щують за рік, то виходить, що тільки два птахи зберігають нам до
тонни хліба щороку!
Восени деякі види сов прилітають до людських жител. У цей
час зручно принаджувати їх на поля озимини, яким нерідко завда-
ють значної шкоди сірі полівки. Зробити це легко. Досить вистави-
ти на полі кілька жердин з перекладиною, і на них вночі сідатимуть
сови, щоб слухати, де бігають гризуни. А вже як почує сова, що бі-
жить полівка, то неодмінно впіймає її.
164
Удень на цих жердинах виглядатимуть гризунів мишоїди-зимня-
ки, які прилітають до нас холодної пори року з півночі. Отак цілу
добу і будуть охороняти колгоспні поля крилаті вартові.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 11—12.
НІЧНИЙ ХИЖАК
Сонце зайшло.
Замовкли птахи в лісі і в полі, сховалися у густому листі, в дуп-
лах, у траві...
Тихо в лісі — ані шуму, ані звуків.
Раптом десь зверху, з верхівки високого дерева, чути уривчасте,
гучне й зловісне: «Уху! Уху! Уху!»
Ці неприємні звуки часто лякають одинокого подорожнього, який
затримався у лісі.
Мимоволі в голову лізуть різні страхи. А між тим боятися нема
чого. Тому, хто знає ліс і розуміє природу, цей крик зовсім не страш-
ний. Це кричить пугач — великий нічний птах. Хоч птаха назива-
ють пугачем, бо крик його вночі часто лякає боязливих людей, але
небезпеки від нього немає ніякої.
Якщо хочете переконатися, що це насправді кричить птах,
стійте тихо і чекайте. Ось прозвучало ще раз: «Уху! Уху!» —і за-
мовкло. Від верхівки старої ялини відділилось щось темне. Тихо і
м’яко летить воно над деревами. Тепер ви самі бачите, що це пугач.
Є в ньому щось таке, що дуже нагадує кішку. Так само, як і
кішка, він добре бачить у темноті, любить мишей. Як у кішки, сві-
тяться в темноті його круглі, опуклі очі. Ось він підлетів до берези,
тут на гілках, серед густого листя, влаштувалася на нічліг ціла зграя
сірих ворон. Безшумно облетів пугач навколо дерева, потім зник у
листі. Хриплий пронизливий крик порушує нічну тишу.
З шумом і гамом з дерева знялася зграя ворон. Але пізно...
Вбивці вже не знайти. Так само безшумно, як і з’явився, зникає
пугач в нічній пітьмі і знову сідає на стару ялину.
Довго колотяться ворони, довго не можуть заспокоїтися. З кри-
ком кружляють вони, поки, нарешті, не вгомоняться і не знайдуть
собі новий притулок.
А тим часом пугач знову вилітає на полювання. Його пильні очі
вдивляються у пітьму. Ніщо від нього не може сховатися. Мишу в
траві, і ту він побачить уночі з високого старого дерева або під час
свого польоту над лісом.
В кущах затаївся заєць. Темна тінь м’яко ковзнула по кущеві.
Заєць рвонувся з місця, але дарма. Сильною безжалісною лапою пу-
165
гач притиснув йому голову до землі, а другою, немов би залізними
кліщами, схопив його за спину. Страшенний передсмертний крик
зайця — і знов все стихло.
Аж ось на сході злегка посвітлішало. Слабко замиготіли зорі.
Кінчається ніч і кінчається мисливська діяльність пугача, бо він—
нічний хижак. Ще на світанку, поки не зійшло сонце, він поспішає
надійніше сховатися на старому дереві, найдальше від... світла.
Коли він нерухомо сидить на дереві біля самого стовбура, захис-
не забарвлення його пір’я важко відрізнити від кори дерева. Лапи
його покриті пір’ям до самих кігтів. Короткі сильні пальці міцно
стискають сук.
Так і просидить він тут нерухомо увесь день, аж до наступного
вечора, коли знову можна буде вилетіти на полювання...
Пугач — найбільший птах з родини сов. Характерною ознакою
пугача є його великі розміри і китиці з пір’я, що стирчать над
вухами.
Знищуючи гризунів, пугач приносить певну користь людині, але
для мисливського господарства він шкідливий тим, що вбиває зай-
ців, білок і борову дичину — тетеруків, глухарів, куріпок...
Якщо ви вночі почуєте зловісне «Уху! Уху!», а потім дикий, не-
людський регіт,— не бійтеся. Це кричить пугач.
В. Вольский, В лесах над Бере-
зиной, Детгиз, 1958, стор. 133 —
137.
ХИЖІ ПТАХИ —
ВИНИЩУВАЧІ ГРИЗУНІВ
Хто не чув про ховрахів? Ці найсерйозніші шкідники південних
полів цілу зиму сплять у своїх норах, але за літо кожний звірок
встигає з’їсти 16 кг зерна і трави. Данина, яку нам доводиться
платити кожному ховраху, що живе в полі, велика: вона становить
приблизно 5—6 кг хліба...
Шкідлива діяльність гризунів не обмежується самим знищенням
урожаю. Вони є перенощиками заразних, іноді дуже небезпечних
хвороб серед людей і свійських тварин. Сіра полівка, водяний щур
та інші гризуни винні в поширенні інфекції туляремії. Пацюк здат-
ний переносити не менше десятка небезпечних інфекцій...
У боротьбі з цими ворогами людини неоціненну користь дають
хижі птахи...
Найбільш звичайний хижак середньої смуги — мишоїд, або
каня,— живиться переважно сірими полівками, які становлять
75% усієї його їжі. Найближчий родич мишоїда, житель тундри —
зимняк, що зимує на Україні, поїдає ще більше полівок. З 386 шлун-
ків зимняків гризуни були знайдені в 360. Тут було виявлено 1348
166
різних видів мишей, полівок і 5 хом’яків. У волі і шлунку у кож-
ного з цих хижаків знаходили по 7—8, іноді 15 і навіть 18 гризунів.
Маленький руденький боривітер, якого часто на півдні непра-
вильно називають кібчиком, ловить гризунів і великих комах.
М. Д. Звєрєв підрахував, що пара цих птахів приносила в гніздо
своїм шістьом пташенятам до 10 гризунів за день. Навіть у дощо-
вий день, коли полювання було невдалим, вони принесли 3 ховраш-
ки, 2 польові миші і одного водяного щура.
Сови не тільки не поступаються, а, мабуть, навіть перевершують
денних хижих птахів у майстерності ловити мишей...
Одного разу в погріб, де було безліч пацюків, посадили котів,
але, коли вранці були відчинені двері, перелякані коти вискочили з
погреба і втекли. їх знову заперли в погребі на наступну ніч, і знов
повторилося те саме. Тоді в погріб посадили сову. Вранці на підлозі
лежало 9 обезглавлених пацюків. Цілих три тижні полювала сова
в погребі і завжди успішно; нарешті пацюків стало так мало, що
довелося сову підгодовувати.
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, «Радян-
ська школа», К., 1953, стор. 27—
29.
ДЯТЛОВІ КІЛЬЦЯ
Південний теплий вітер пестить гілля дерев. Де-не-де зелень ніж-
них листків уже виглядає з-під твердих брунькових лусок. Але лі-
сова красуня — береза — не вірить першому теплу: стоїть з голими
гілками. Може, вона ще спить міцним зимовим сном? Ударимо злег-
ка по молодій берізці. І враз на зраненому місці викотиться про-
зора сльозина солодкого соку.
Давно вже сонячні промені вигнали зимовий холод у русявих
беріз. Дерево ожило. Численні корінці смокчуть із землі воду і го-
нять її вверх по стовбуру. Береза наповнилася весняними соками.
Пернатий тесляр — строкатий дятел — справляє на ній бенкет.
Своїм дзьобом-долотом ласун проб’є на стовбурі берези чотирикутну
дірочку, почекає, поки потече з неї солодкий сік, і вип’є його. Поруч
нову дірочку зробить. І так рівними рядками позначить берест.
«Дятловими кільцями» і звуться ці сліди весняного пташиного бен-
кету.
На багатьох деревах беріз, рідше кленів можна помітити старі,
зовсім зарослі сліди дятлової роботи. Недаремно пернатий ласун-
дятел залюбки п’є напровесні сік дерев.
Березовий цілющий сік має в своєму складі до півтора процента
фруктового цукру, яблучну кислоту, вітаміни.
Серед лісових жителів є й інші любителі древесної соковиці.
167
Ласує нею білочка. До свіжих дятлових кілець прилітають випити
березового соку метелики, мухи.
Та недовго береза напуває лісових жителів своїм соком. Як тіль-
ки легка оксамитова парча обгорне її гнучкі віти, дерево перестає
«плакати», бо надмірний тиск соків у дереві тепер знижується зав-
дяки тому, що листя випаровує лишок вологи.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. З—4.
ПТАШИНА «КУЗНЯ»
На землі в сосновому бору валяється багато шишок. На перший
погляд усі вони однакові. Але якщо уважно придивитися, то можна
помітити, що деякі шишки подзьобані, прогризені лісовими птаха-
ми і звірятами.
Поживне насіння ялини, сосни кожний звір і пташка дістають з
шишок по-різному. Досвідчений слідопит за погризеними шишками
може точно визначити, хто з лісових мешканців годувався їх насін-
ням.
Ось лежить кілька шишок з ледь відігнутими лусками. Це робо-
та дятла. Тут його їдальня, а шишки навколо — об’їдки дятлового
стола.
Якщо ж у лісі трапляються одні стрижні від шишок, значить
тут була метка білочка.
Особливо цікаво дістає з шишок насіння дятел.
Великий строкатий дятел живе в наших лісах цілий рік. Влітку
він годується комахами, їхніми личинками, яких здобуває з-під кори
дерев своїм міцним, гострим, мов долото, дзьобом.
Восени, коли достигає насіння в шишках ялин і сосен, дятел го-
дується ним.
Для того, щоб дістати насіння з шишки, він затискує її в яку-
небудь щілину. Місця, де дятел розбиває шишки, називають дятло-
вими «кузнями». «Кузні» в дятла бувають найрізноманітніші. То
він обере щілину в корі дерева, то примоститься де-небудь на пень-
ку, а іноді й сам зробить заглибину в сухому дереві. У лісі в кож-
ного дятла є кілька «станків», де він визбирує насіння з шишок. Але
звичайно у нього є одна улюблена «кузня», біля неї буває особливо
багато розбитих шишок.
Якось ми сховалися поблизу від такої «кузні» і простежили за
роботою дятла.
Його добре видно з нашої засідки. В оперенні дятла помітне чор-
не і біле пір’я, а на голові — яскравий червоний околиш. Недаром
його називають строкатим.
Дрібними стрибками птах пересувався до кінця гілки, де висіло
168
багато спілих коричневих шишок. Підібравшись до них, дятел при-
чепився на гілці вниз головою і почав дзьобом відламувати шишку.
Відломивши, він схопив її дзьобом і перелетів на дуб. Вгору по стов-
буру дуба дятел піднявся до своєї «кузні». Тут у щілині вже стир-
чала шишка. Дятел переклав свіжу шишку з дзьоба в лапу, висмик-
нув стару шишку й опустив її на землю. Взяв у дзьоб нову шишку і
спритно вставив у щілину на місце викинутої. Потім вчепився зруч-
ніше кігтями в кору, сперся хвостом об стовбур дерева і почав дов-
бати шишку. Стукне по ній два-три рази дзьобом, відігне одну лус-
ку, витягне з-під неї насіннячко і починає відгинати другу.
Коли дятел вибрав усі насінини з одного боку шишки, він витяг
її з щілини, перевернув другим боком, знову затиснув у «станок» і
продовжував довбати.
За кілька хвилин з цієї шишки було вибране все насіння. Дятел
уривчасто крикнув і полетів на сосну за другою шишкою.
Буває, що однією «кузнею» дятел користується кілька років під-
ряд. Під нею з часом утворюється ціла гора розбитих шишок.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 12—13.
ЗАПАСЛИВИЙ сорокопуд
Пішли ми якось з товаришем до ставка купатися. Мій супутник,
що йшов попереду, чомусь зупинився біля великого куща. Коли я
підійшов до нього, він показав мені гілку куща.
— Дивись, хтось жука на колючку настромив.
Поглянув на кущ і справді побачив, як на колючці, ніби на бу-
лавці, наколотий жук.
Ми подумали, що це зробив хтось з дітей, і пішли далі.
Минуло кілька днів. І знову, ідучи знайомою стежкою до ставка,
я побачив на кущі, де висів жук, маленьку зелену ящірку.
«Не може бути,— думаю,— щоб наші хлоп’ята вбили ящірку.
Усі вони добре знають, що це корисна тварина: вона знищує шкід-
ливих комах».
Я вирішив дізнатися, хто наколює жуків і ящірок на голки куща,
і присів у траві.
Так я просидів з годину. Дивлюся, на кущ прилетів птах корич-
нюватого кольору — сорокопуд терновий. У дзьобі сорокопуд щось
тримав. Покрутився він на кущі, вдарив дзьобом об гілку і швидко
наколов свою здобич на колючку.
Коли сорокопуд полетів на луг, я підійшов до куща; на колюч-
ці висіло маленьке мишеня.
Так мені вдалося побачити, як сорокопуд терновий запасає собі
їжу.
169
Згодом на кущі я знаходив жабенят, різних комах і навіть моло-
дих пташок. Якщо сорокопуд не має свіжої здобичі, він з’їдає заго-
товлених комах, мишенят та інших дрібних тварин.
Звичку збирати їжу про запас сорокопуд не залишає і в неволі.
У клітці він ховає у щілинах шматочки м’яса.
В. Пархоменко, Нотатки нату-
раліста, стор. 15—16.
ПРИЙМАКИ
Чи можна співочих птахів поселити в московських скверах?
Адже як було б приємно послухати жителям міста спів берестянки
або чорноголової славки! А які чудові помічники з’явилися б у
наших садово дів: скільки б знищили комахоїдні пташки різної гу-
сені, попелиць, жуків-короїдів та інших шкідників зелених наса-
джень!
Перспектива дуже заманлива. Але навесні, повертаючись на пів-
ніч, тисячі співочих птахів пролітають над нашою столицею, і тіль-
ки небагато з них затримуються і будують гнізда де-небудь на око-
лиці. Решта прямує туди, де вже виводила пташенят або де виве-
лась сама. Значить, завдання полягає в тому, щоб вивести пташенят
співочих птахів у міських умовах. Тільки тоді зелень скверів стане
для них звичайними умовами, і пернаті співаки не будуть намагати-
ся відлітати з міста до лісу.
Подібний дослід був проведений в 1930 році. Юні біологи зібра-
ли кілька яєць зябликів, синиць та інших співочих птахів і поклали
їх в ті шпаківні, в яких поселились горобці, забравши перед тим з
гнізд горобині яйця.
Ми чекали результатів досліду і дуже зраділи, коли в деяких
з наших шпаківень з’явились, нарешті, пташенята комахоїдних.
Приймаки настирливо вимагали корму, але категорично відмов-
лялись від хліба та іншого корму, який турботливі мачухи сували
їм у рот: горобцевий стіл був не до смаку малятам співочих птахів,
до «меню» яких входили лише комахи. Голо даючи, пташенята здій-
мали писк, а горобчихи без втоми шукали відповідні «страви». По-
ступово деякі з них привчились здобувати для приймаків різну гу-
сінь, мух і жучків, а потім перейшли частково й самі на цей же
корм. Так деяких пташенят вдалось врятувати від загибелі.
Вирощені в шпаківнях пернаті переселенці були закільцьовані:
на лапки птахів ми наділи найтонші алюмінієві браслетки з номе-
ром. По них-то ми й визначили, що на наступний рік — після повер-
нення з півдня — у тих же шпаківнях поселились минулорічні пта-
шенята строкатої мухоловки. Вони стали корінними московськими
жителями й залишали місто тільки на зиму.
170
Досліди виведення під горобцями найрізноманітніших співочих
птахів ми продовжували. Тільки тепер горобцям не доводилось вже
рискати всюди в розшуках відповідного для приймаків корму: не-
далеко від шпаківень ми ставили годівниці з мурашиними яйцями,
личинками мух і тому подібним кормом, таким необхідним для ніж-
них пташенят комахоїдних птахів.
П. А. Мантейфель, Рассказьі
натуралиста, стор. 158—159.
ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ, ЩО
Найважчий і найбільший птах в СРСР — дрохва.
Вага самця досягає 16 кілограмів при довжині тіла 1 метр
і розмаху крил до 2,5 метра. Живуть дрохви у степовій смузі;
трапляються і на оброблених полях.
Найвищий птах в СРСР — маньчжурський журавель, 1,5 метра
заввишки, з розмахом крил близько 2,5 метра.
Найменша пташка нашої країни — корольок, який важить
лише 5 грамів; трапляється переважно у хвойних лісах...
...У Казахстані, Середній Азії і Киргизії досі поширене полюван-
ня за допомогою хижих птахів. З беркутом, найбільшим з наших
орлів, полюють на зайця, лисицю, вовка, диких кіз і джейранів.
Деякі мисливці добувають з беркутом за зиму до ЗО—40 голів зві-
ра, а одного разу з дванадцятирічним орлом було взято тільки за
одне полювання 14 вовків. Як ціняться в Киргизії мисливські орли
беркути, видно з того, що за доброго орла дають 2—3 коней.
Крім беркута, полюють і з іншими хижими птахами: з соколом
балобаном — на качок, дрохв і зайців; з кречетом — на гусей, лебе-
дів, журавлів і качок; з яструбом великим — на фазанів; з ястру-
бом малим — на перепілок.
Особливо було поширене полювання з хижими птахами у допет-
ровській Русі. Улюбленими хижими птахами, які використовувались
для полювання, були в ті часи північні соколи — кречети, гніздівлі
яких на Семи Островах біля Мурманського узбережжя були заказа-
ні вже з XVI століття. В цих самих місцях кречети були знайдені
нашими зоологами в 1935 році. Отже, кречети тут гніздяться з поко-
ління в покоління протягом століть.
У стародавній Русі ловці кречетів — помитчики працювали ар-
тілями (ватагами). Вони повинні були щороку доставляти соколів
у Москву до царського двору...
В Москву щороку доставлялось близько 200 соколів...
Російські дипломати того часу використовували кречетів як цін-
ні подарунки...
...Оляпка, ця бура, з білими грудьми пташка може пірнати у воду
171
і бігати по дну, чіпляючись за нерівне дно, камінці. Вона ловить на
дні комах, червів і навіть мальків риб. Спійману здобич вона зав-
жди виносить на берег і тут з’їдає. Коли оляпка знаходиться під во-
дою, ніздрі і вушні отвори в неї закриваються складками шкіри;
пір’я в неї не намокає, бо щедро вимащене жиром. Пташка здається
у воді блискучою через те, що безліч бульбашок повітря застрягає
на її вкритому жиром пір’ї.
Поринає оляпка не тільки шукаючи поживу, але й рятуючись
від ворогів.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 129, 130—131, 132.
ЯК ДОВГО ЖИВУТЬ ПТАХИ
Серед птахів довговічністю відзначається крук. Відомі випадки,
коли цей птах у неволі жив до 70-річного віку, а за деякими дани-
ми навіть удвоє більше.
Довго живуть хижі птахи. Так, наприклад, по 80 і більше років
живуть у неволі орли беркути. В Московському зоопарку з 1892 року
живе найстаріший його мешканець — американський кондор Кузя.
В одному з зоопарків 68 років прожив нічний хижак — пугач. Сто-
річного віку досягають соколи, а з нехижих птахів — папуги. Серед
останніх описано навіть екземпляр 140-річного віку.
Для водоплавних птахів здавна відмічено довговічність лебедя.
У зв’язку з цим цікаво нагадати, що в Англії в 1887 році добули
лебедя-шипуна з кільцем, датованим 1711—1717 роками. Якщо опи-
саний випадок дійсно мав місце, то це рекордна цифра тривалості
життя птахів.
Із свійських птахів особливо довговічні гуси, які доживають до
40 років, а може й більше. Кури живуть до 20 років. До ЗО років
живе свійський голуб.
Я. О. Ц і н г е р, Цікава зоологія,
стор. 47—48.
ЧИ ВЕЛИКИЙ апетит
У ПТАХІВ
Ненажерливість птахів разюча, і багато які з них за добу поїда-
ють стільки, скільки важать самі.
Коли б людина мала пташиний апетит, вона повинна була б
з’їдати щодня принаймні 40 буханок хліба.
Кількість їжі, яку з’їдають птахи, найточніше можна було б під-
172
Синиця.
рахувати, тримаючи їх у неволі. Малюсінький корольок з’їдав за
день до 1000 мурашиних яєць, що за рік становило 182 000 штук
вагою 1229 г. «Компанія» з шести маленьких синиць (трьох голубих
синиць-лазорівок і трьох московок) з’їдала в неволі за день 60—
80 борошняних черв’яків і близько 2000 яєць метелика-монашки
або ж замість усього цього — до 9000 одних яєць. На кожну синич-
ку, в середньому, припадало до 1500 яєць
метелика за день.
Рожевого шпака в неволі годували улюб-
леним його природним кормом — сараною.
Тільки на один ранішній сніданок йому тре-
ба було 50—60 штук сарани, а за день він
з’їдав 120 найбільших комах п’ятого віку або
200 штук дрібніших, четвертого віку.
Молода зозуля в неволі поставила, здаєть-
ся, рекорд ненажерливості. Вона з’їла за день
18 молодих живих ящірок (7—10 см зав-
довжки кожна), 39 великих зелених коників,
З лялечок метелика мертва голова, 43 капу- х
стяних черв’яків, 5 личинок хруща, 4 паву-
ків-хрестовиків, 50 борошняних черв’яків і
ще чималу кількість мурашиних лялечок...
У природних умовах птахи їдять ще
більше...
Корольок знищує від 8 до 10 млн. найдрібніших комах за рік.
Ластівка за літо ловить від півмільйона до мільйона штук усяких
мошок, комарів і попелиць.
При обслідуванні 20 шлунків дрохв у них було 98% шкідливих
комах. В одному шлунку знайдено 1106 хлібних жуків-кузьок, 68
бурякових довгоносиків, одну щитівку, 4 маврських клопів, 10 штук
італійської сарани і тільки 2 корисних жучків сонечок. В шлунку
іншої дрохви було 4460 шкідливих комах, з них 4451 ріпаковий
листоїд...
Особливо ненажерливі пташенята, і це цілком зрозуміло. Пташе-
нята ростуть надзвичайно швидко. У звичайних наших пташенят
славок проміжок часу від вилуплювання з яйця пташеняти і до ви-
льоту його з гнізда обчислюється всього 12—13 днями. За цей час
пташеня оперяється і досягає ваги дорослого птаха. Пташенята
ростуть буквально не щодня, а щогодини. Пташенята деяких птахів
за 2—3 дні здатні подвоїти свою вагу...
Батьки-птахи, поки росте молодь, розшукують корм і годують
пташенят протягом усього світлового часу дня, і все ж ненажерливі
пташенята безперестану просять їсти.
Повзик годує своїх пташенят 370—380 раз на день. Шпак, за
спостереженнями, зробленими О. М. Промптовим, прилітав з кормом
173
до гнізда 198 раз за 17 годин; міська ластівка — 295 раз за 18 го-
дин; велика синиця — 332 рази за 18,5 години; горихвістка — 469
раз за 20 годин. Строката мухоловка приносить у гніздо за кожний
приліт звичайно тільки одну комаху; це пов’язано з способом ловлі
здобичі на льоту. Цілком зрозуміло, що у цієї пташки кількість
прильотів ще більша. За підрахунками В. В. Карпова, лише за 12 го-
дин самка строкатої мухоловки годувала пташенят 312 раз, а са-
мець — 275 раз, усього 587 прильотів!..
Порівнюючи рідко годує пташенят стриж, усього 20 раз на день,
зате він приносить зразу багато комах. Мені трапилось на Алтаї за-
стрілити білопоясного стрижа, який полював у гніздовий час. У ньо-
го в дуже місткому роті, що розтягується знизу, було 372 дрібні
комахи, яких він наловив для пташенят. Тут було 12 великих кома-
рів, багато дрібних мошок, комарів, попелиць. Навіть при 20 годів-
лях на день пташенята стрижа повинні були б одержувати більше
7000 комах на день, а за весь порівняно довгий у стрижа період
вигодовування молодих не менше чверті мільйона комах.
В м. Новосибірську та його околицях М. Д. Звєрєвим вивчалося
живлення шпаченят. За 5 днів пташенята з одного гнізда з’їли
796 хрущів і 160 личинок (причому, головним чином, найбільших,
останнього віку), 27 коваликів і 12 дротяних черв’яків. Ці найшкід-
ливіші комахи склали в даному випадку 65% раціону шпаченят.
Таким чином було підраховано, що за весь період гніздування ви-
водок знищив не менше 7808 хрущів та їх личинок.
При такій ненажерливості пташенят стає зрозумілим, яка вели-
ка може бути роль птахів у справі знищення комах.
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, стор.
8—11.
КУДИ ДІВАЄТЬСЯ СІЛЬ
Учених-зоологів давно цікавило питання: як обходяться без пріс-
ної води морські птахи, яким у розшуках їжі доводиться відлітати
далеко від берега?
Правда, за розповідями моряків, мартини п’ють морську воду.
Але ж в ній міститься багато солей, засвоїти які організм птаха не
спроможний.
Нещодавно датський вчений-фізіолог провів досліди з морськи-
ми мартинами. Один з піддослідних птахів багато днів пив тільки
морську воду і почував себе при цьому чудово. Одного разу, коли він
випив майже склянку морської води, учений помітив, що з дзьоба
птаха капає безколірна рідина. Виявилось, що ця рідина вдвічі соло-
ніша за ту воду, яку випив мартин. Приблизно через три години
174
90 процентів солі, що увібрав птах з порцією морської води, вже не
було в його організмі.
Роль своєрідного фільтра солі відіграє пара соляних залоз, роз-
міщених у мартинів над самим дзьобом. Подібні «висмоктувані» є і
в інших морських птахів.
Мабуть, кожен любитель морських мандрівок, послідовник відо-
мого своїм плаванням доктора Бомбара, позаздрить цій портативній
лабораторії крилатих мандрівників.
Журнал «Вокруг света», 1960, № 3^
стор. 52.
ЯК ПТАХИ ЗНИЩУЮТЬ ШКІДНИКІВ
ЛІСУ, САДУ І поля
Найлютіші вороги лісу — різні види короїдів. У лісовому госпо-
дарстві особливо суворо стежать за появою цього шкідника...
Діяльно працюють по знищенню короїдів дятли, особливо чорна
жовна і трипалий. Зимою 1947 р. в одному ялиновому лісі Москов-
ської області автор налічив кілька десятків дерев, ще зелених, але з
обдертою від землі до вершини корою. Вони становили близько
5% усієї кількості дерев. При обслідуванні стовбура виявилося, що
це була робота чорної жовни. На деревах, заражених личинками
короїдів, налічувалося, в середньому, по 10—12 штук порожніх уже
колисок короїда на кожному квадратному дециметрі стовбура, або
близько тисячі комах на кожному дереві. Дерева, не зачеплені
дятлами, не мали і слідів пошкодження короїдом. Чорна жовна в
даному випадку діяла ніби відповідно до інструкцій по боротьбі з
короїдом і вдало виконала роботу лісників: залишилося тільки зру-
бати оброблені і знешкоджені дерева.
Дятли, особливо трипалий, працюють дуже методично. Поки не
буде обдерта кора з усього дерева і на ньому вже не залишиться
корму — короїдів, дятел не береться за нове дерево...
У нашій країні перші досліди щодо захисту лісу з допомогою
приваблювання птахів були проведені за ініціативою І. Я. Шевирьо-
ва ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції.
В одному південному лісництві 50 пар шпаків були приваблені
шпаківнями. У лісі з’явилася маса гусениць ільмового ногохвоста,
і протягом двох тижнів спеціальна команда робітників збирала їх
руками. Зібрали вони 120 відер гусениць, тобто більше 2 млн. штук.
У кварталах лісу, найближчих до гнізд шпаків, птахи розправили-
ся з шкідниками самі. Гусениці суцільно обліплювали дерева, але
шпаки швидко очищали їх. У цих кварталах майже не довелося за-
стосовувати ручного збирання. Очевидці схильні були віддати пере-
вагу роботі шпаків, які виконали її швидше і краще, ніж люди. До
175
того ж виготовлення і розвішування шпаківень обійшлося незрів-
няно дешевше, ніж наймання команди збирачів гусениць...
Особливо показовий досвід роботи заповідника «Бузулуцький
бір». Тут розвішування дуплянок і ящикових гніздівель було орга-
нізовано з метою ліквідації вогнища соснового п’ядуна. Зараженість
лісу лялечками соснового п’ядуна досягала в деяких кварталах лісу
величезної цифри в 39 штук на 1 кв. м грунту. У 1934—1935 рр.
було проведено розвішування штучних гніздівель. За один місяць
приваблені в бори строкаті мухоловки в кількості 274 особин разом
з своїми пташенятами знищили, за найскромнішими підрахунками,
4 мільйони яєць — майбутніх гусениць п’ядуна. Вогнище соснового
п’ядуна остаточно загасло, і в наступні роки вже не спостерігалося
льоту цих метеликів. Раніш пошкоджені насадження з майже на-
чисто об'їденою хвоєю цілком оправились і ніяких матеріальних
збитків від навали п’ядуна заповідник не мав...
В Підчерковському колгоспі (Дмитровський р-н Московської об-
ласті) Н. М. Смирнов застосовував приваблювання птахів у сад. Лі-
том і зимою «працювали» в саду синиці. У результаті в цьому саду
ніколи не доводилося спеціально знімати гнізда жилкуватого біла-
на або золотогузки, проводити боротьбу з мідяницею і шовкопряда-
ми, бо все це робили птахи. Навіть горобці виявилися в саду дуже
корисними: пташенят першого виводку вони годували личинками
яблуневого довгоносика — найлютішого ворога садів...
Сарана була лихом землеробства в дореволюційній Росії. Радян-
ський уряд затратив багато коштів на знищення цієї комахи...
Птахи допомагають нам тримати кількість сарани на низьких рів-
нях. На південному сході країни, саме в саранових районах, живе
«спеціаліст» по боротьбі з сараною — рожевий шпак. З весни кочують
зграї шпаків, шукаючи сарану, і, де знаходять її, там і гніздяться.
Сарана — це корм для майбутніх пташенят.
Учасники загонів для боротьби з шкідниками спостерігали в Серед-
ній Азії, як кулиги пішої сарани за один день були знищені на 85—
90% після 8—10 нальотів зграй рожевих шпаків. Це і не дивно: коли
кожний шпак з’їдає близько 200 г сарани за день, то зграя шпаків
здатна в гніздовий період, тобто за один місяць, знищити до 100 т
пішої сарани...
...Рожевий шпак розшукує сарану всюди, де вона тільки з’явля-
ється, але й інші птахи успішно її знищують. Наприклад, під час
льоту так званої італійської сарани, або пруса, в Казахстані в
1933 р. О. М. Формозов знаходив у шлунках кожного боривітра від
12 до 41 штуки сарани...
Інший помітний шкідник полів — озима совка. її називають іноді
північною сараною.
Птахи рятують поля і від цього шкідника. Восени 1924 р. на по-
лях села Синьково, Бронницького повіту Московської області, ози-
176
мий черв’як з’явився в значних кількостях — до ЗО личинок на
квадратному метрі озимого поля. На поля злетілися величезні зграї
граків, галок та ворон, і вже через 5—7 днів виникле лихо було
припинене — шкідник був знищений...
Восени у великій кількості знищують озимого черв’яка і переліт-
ні птахи...
Немало турбот завдає землеробові і луговий метелик. Швидкість
розмноження цього шкідника полів винятково велика. Луговий мете-
лик важить всього 0,025 г. Під кінець літа потомство його важить
225 кг і за час свого розвитку поїдає 9 тп зеленої маси, тобто стільки,
скільки треба для годівлі трьох корів протягом року...
У радгоспі «III Інтернаціонал», недалеко від Чорного моря, гу-
сениці лугового метелика в 1931 р. напали на посіви бавовнику.
У той час культура цієї рослини була на Україні новою і тому особ-
ливо цінною. Гусениці пожирали всю зелень, яка траплялась на їх
шляху, і на врятування бавовнику було небагато надій... І ось тут
на полях з’явилися зграї середземноморських мартинів. За кілька
днів з шкідниками було покінчено, врожай був врятований.
Гнізда цих мартинів були на островах Чорного моря.... За літо
мартини в районі, віддаленому на 20 км від гнізд, знищили
225 000 кг шкідників. Це становить 14 вагонів, навантажених кома-
хами...
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, стор.
13—16, 18—20, 22—24.
ЗВІДКИ вони взялись
Протягом небагатьох років заростає лісова вирубка. Поява тут
осичок та берізок цілком зрозуміла, бо насіння цих дерев забезпе-
чене летучками і вітер переносить його, особливо насіння осики, на
далекі відстані. Але звідки на вирубці з’являються малина, гороби-
на, калина, бузина? їх насіння занесено сюди птахами. Дрозди, слав-
ки, вільшанки, омелюхи восени живляться переважно лісовими яго-
дами. Вони ковтають ягоди цілком, з насінням, але тверда оболонка
насіння перешкоджає його перетравлюванню. Пройшовши через
травний тракт птаха, насіння не тільки не втрачає своєї схожості,
а, навпаки, швидкість його проростання навіть підвищується.
Багато птахів поширює насіння дерев інакше. Сойка робить за-
паси жолудів, закопуючи їх у грунт або засовуючи в мох. Так,
іноді в кількох кілометрах від плодоносного дуба раптом виростає
молодий дубок. Ту саму роботу в Сибіру проводить горіхівка щодо
кедра. Цей птах винищує кедрове насіння, але він же й поширює
його.
12 3-212
177
Птахи можуть переносити на великі відстані і випадково пристале
до них насіння. Ч. Дарвін виростив болотяну рослину ситник з насі-
нини, яку він зняв разом з прилиплою грудочкою землі з ноги вби-
того вальдшнепа...
Качки поширюють не тільки рослини, а навіть і рибу. Важко
знайти ставок або лісове озеро, де б не було карасів, а їх же ніхто
туди не випускав. їх доставили туди на своїх лапах качки у вигляді
ікри. Ще частіше птахи переносять на собі різних дрібних нелітаю-
чих мешканців водойм, наприклад дрібних рачків: дафній, цикло-
пів і т. д.
Бувають випадки перенесення птахами навіть ссавців. У Криму
на островах, які під час березневих штормів заливаються водою,
все ж під осінь з’являється значна кількість дрібних гризунів; серед
них зустрічаються навіть ховрашки. Це — потомство прицесених
мартинами на корм своїм пташенятам напівживих гризунів, яким
удалося врятуватися.
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, стор.
33—34.
ЗАПОВІДНИКИ СРСР ТА ЇХ
РОЛЬ В ОХОРОНІ ПТАХІВ
До революції в Росії було кілька маленьких приватних заповід-
ників.
Після революції сітка заповідників стала швидко розширятися.
Декрет про організацію першого радянського заповідника — Астра-
ханського — був підписаний В. І. Леніним у 1919 р., коли країна
була ще в кільці блокади.
У нашій країні є кілька заповідників, організованих з спеціаль-
ною метою охорони птахів, або головним чином птахів.
До таких належить найбільш північний за положенням держав-
ний заповідник «Семь островов» на Мурманському узбережжі. Тут
охороняються пташині базари. Тисячі кайр, мартинів, чистунів, ту-
пиків знаходять собі притулок на стрімких скелях острова Харлова.
На островах гніздиться гага, кількість якої, завдяки охороні, без-
перервно зростає.
Значно далі на південь, біля самого полярного кола, лежить
у Кандалакшській губі Білого моря Кандалакшський заповідник.
Це — архіпелаг, який включає півсотні островів (загальна площа
20 тис. га). Найбільший з них має 15 км у діаметрі, а найменший —
безіменна скеля («баклиш»), яка підноситься над морем. У заповід-
нику знаходять притулок тайгові і морські птахи: тетереви, глухарі,
рябчики, мартини, крячки, гоголі, турпани, але головне багатство
заповідника — гага. Тут проводяться досліди по прирученню цієї
178
цінної качки. З року в рік кількість гаги тут збільшується, і вона
розселяється по берегах Білого моря.
Дельта Волги — один з чудових куточків нашої Батьківщини.
Серед численних рукавів великої ріки, в неосяжних заростях очере-
тів розкинувся Астраханський заповідник — первісток радянських
заповідників. Астраханський заповідник — справжнє царство птахів.
У ньому налічують 229 різних видів птахів (із 677, які зустрічають-
ся по всій нашій країні). Найбільш численні тут: сіра чапля —
близько 24 тис. особин, мала біла чапля — близько 22 тис., квак —
16 тис., коровайка — 13 тис., колпиця — 2 тис. Добре відновилися,
раніше майже знищені, велика біла і жовта чаплі. У заростях оче-
рету гніздиться безліч водоплавної дичини. Кількість качок, гу-
сей, лебедів стає особливо великою восени і весною, під час про-
льоту...
На південному Каспії, коло Ленкорані, восени збираються міль-
йони птахів, що гніздилися в північних частинах країни. Тут розта-
шований Кизил-Агацький заповідник площею в 120 тис. га.
На східному березі Каспію, в південній його частині, в дельті
ріки Атрек, розташувався на території в 70 тис. га заповідник Га-
сан-Кулі (Туркменська РСР). Мільйони водоплавних птахів збира-
ються тут на зимівлі з середнього і північного Сибіру. Із 160 зиму-
ючих видів птахів близько 100 видів — промислові.
На узбережжі Чорного моря, між гирлом Дніпра і Перекопом,
розташований державний Чорноморський заповідник, особливо бага-
тий на різні види мартинів і крячків.
З моменту організації заповідника кількість птахів у ньому поча-
ла безперервно зростати, і поля прибережної смуги тепер назавжди
звільнилися від масової появи комах-шкідників і навіть ховрашків...
У роки Великої Вітчизняної війни були організовані нові заповід-
ники. На півострові створеного волею радянських людей Рибінсько-
го моря виник Дарвінський заповідник. Тут вивчаються законо-
мірності заселення штучної водойми новими видами птахів.
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, стор.
55—57.
ДЕНЬ ПТАХІВ У НАШІЙ КРАЇНІ
З питань охорони природи багато є спеціальних постанов уряду.
У деяких з них відзначена важлива роль шкіл у проведенні в життя
ідей охорони природи...
Перші кроки... до організації охорони птахів були зроблені
російським Комітетом акліматизації тварин у 1857 р... Однак широ-
ких практичних заходів Комітет не проводив...
12*
179
Робота по охороні природи у цей час мала одну найбільшу хибу:
вона не була масовою і провадилася тільки окремими ентузіастами,
зусиллями яких в умовах капіталізму могли бути досягнуті незнач-
ні результати...
Тільки після Великої Жовтневої соціалістичної революції стано-
вище змінилося...
У 1918 р. була організована Центральна біостанція юних натура-
лістів у Сокольниках у Москві (БЮН), яка відіграла величезну роль
в організації Дня птахів у нашій країні. Зоолог Н. І. Дергунов,
який працював на цій станції, першим порушив питання про прове-
дення загальносоюзного шкільного свята Дня птахів...
У 1929 р. День птахів проводився вже в широких масштабах.
У Тулі, наприклад, кількість учасників збільшилася в 40 раз по-
рівняно з 1928 р., а кількість розвішаних шпаківень — у 80 раз...
З цього року День птахів міцно увійшов у звичай радянської школи.
Кількість учасників Дня птахів у Москві обчислювалася десятками
тисяч. День птахів проводився тут спочатку по школах, потім по
районах (при Будинках піонерів і в дитячих агробіостанціях) і, на-
решті, закінчувався загальноміським зльотом делегатів від учасни-
ків Дня птахів.
У наказі першого Всесоюзного зльоту піонерів говорилося: «Кож-
ний піонер повинен виготовити за рік одну шпаківню та дві годів-
ниці для птахів», і піонери добре виконали цей наказ.
У проведенні Дня птахів завжди активну участь брало Всеросій-
ське товариство охорони природи, що виникло в 1924 р. Товарист-
вом проводилися доповіді, організовувалися спеціальні кіоски, ви-
ставки, курси, видавалася література з охорони і приваблювання
птахів. У 1948 р. товариством був організований конкурс на краще
проведення Дня птахів у країні, який залучив близько 10 000 учас-
ників.
К. М. Благосклонов, Охорона
і приваблювання птахів, корисних
у сільському господарстві, стор. 54,
58—59.
ССАВЦІ
КАЧКОНІС
Качконіс — Огпіікогкупскиз апаііпиз — належить до підкласу
яйцекладних, або однопрохідних, тварин (Мопоігетаіа).
Ця напівводяна тварина є найбільш примітивною з усіх сучас-
них звірів. Невеликого розміру незграбне тіло качконосів, що дося-
гає 60 см завдовжки, вкрите густим коротким хутряним покривом.
Лицеві частини черепа качконоса подовжені в довгий широкий
дзьоб, яким він розшукує вздовж узбережжя водойм різноманіт-
них дрібних водяних тварин і, користуючись язиком, вкритим рого-
вими зубцями, пропускає здобич у великі защічні мішки. Зуби у
качконосів (молочні) є лише у молодих особин, у дорослих зубів
нема.
Пальці лап качконосів мають широкі плавальні перетинки, за
допомогою яких вони добре плавають і поринають.
181
Свої довгі нори качконоси риють у стрімких берегах водойм,
влаштовуючи лігво значно вище від рівня води. В такому лігві сам-
ка відкладає звичайно два яйця, вкритих зовні шкірястою шкаралу-
пою. Малята виходять з цих яєць голі, сліпі і дуже немічні.
Довгий час переслідувані місцевим населенням за своє смачне
м’ясо, качконоси, дуже поширені в минулому, тепер трапляються
лише на невеликій території Квінсленда, Нового Південного Уельса
та на острові Тасманія.
О. П. К о р н є є в, О. Б. К і сти-
ків с ь к и й, Посібник з зоогео-
графії, «Радянська школа», К.,
1956, стор. 17.
австралійський їжак
Єхидна звичайна — Ескі&па асиїеаіа — належить до другої родини
підкласу яйцекладних тварин.
Незграбне, кремезне тіло цих тварин вкрите гострими голками
та грубим волосяним покривом. Морда видовжена у довгий беззубий
дзьоб, одягнутий роговим чохлом.
Будучи добре спеціалізованими риючими звірами, єхидни мають
ноги з довгими міцними кігтями. Живляться вони комахами, пере-
важно термітами та мурашками, яких видобувають з їх сховищ за
допомогою довгого червоподібного язика, вкритого липкою рідиною.
Населяють єхидни сухі чагарникові зарості в гірських районах
Австралійської підобласті, де живуть у неглибоких норах, які само-
стійно риють під корінням дерев.
Самки відкладають одне, рідше два яйця (розміром близько
1,5 см), яке потім кладуть у спеціальну шкіряну виводкову сумку
на череві. Тут при температурі +25----1-35° зародок розвивається і,
досягнувши довжини 5,5 мм, виходить з яйця.
Єхидни ще й зараз поширені по всій Австралії, на Новій Гвінеї
та на острові Тасманія.
О. П. К о р н є є в, О. Б. К і с тя-
те і в с ь к и й, Посібник з зоогео-
графії, стор. 17.
182
КЕНГУРУ
Якось два схвильованих громадянина прибігли до дирекції зоо-
парку і заявили, що один з кенгуру розірвав собі черево, видно вели-
ку рану, яку тварина зализує. Тривога була даремною. Виявилось,
що одна з самок кенгуру просто вивернула свою сумку (шкірну
складку на череві) і очищає її на? сонці від сміття. Ось цими сумка-
ми і знамениті кенгуру. Малесеньких, завдовжки 2—3 сантиметри,
малят кенгуру народжують дуже рано, на 39—40-й день, і зразу ж
вкладають їх у сумки. Там малята ростуть протягом 5—6 місяців,
живлячись молоком матері. Місяців з п’яти вони починають висува-
ти голівку назовні, а коли самка нагинається за кормом, підбирають
його передніми лапками. Раптовий шум або яскраве світло — і маля
негайно ховається. У шість місяців малі кенгуру вилізають з своєї
незвичайної колиски і стрибають навколо матері. Проте вони ще
дуже обережні і при найменшій небезпеці моментально пірнають
назад у сумку, звідки стирчать лише задні лапки і довгий хвіст. До
року малята помітно виростають і в сумці вже не вміщуються. До-
водиться починати самостійний
спосіб життя.
Кенгуру різних видів поширені
в Австралії і на прилеглих остро-
вах. Деякі з цих тварин не більші
за зайця, а є й гіганти заввишки
до 2 метрів.
Сильні задні ноги і довгий, тов-
стий, мускулистий хвіст дають
можливість кенгуру стрибати в дов-
жину на 8—10 метрів. Передні ла-
пи набагато коротші від задніх; ни-
ми, як руками, кенгуру беруть їжу,
чистять шерсть, сумку, перекла-
дають малят.
Хутро кенгуру густе, красиве і
дуже міцне.
У зоопарку кенгуру почувають
себе добре, дають приплід і легко
пристосовуються до холоду. Якщо
їм влаштувати сухий, захищений
від вітру і протягів будиночок, во-
ни переносять морози 10—15° і
більше.
И. Сосновский, Среди зверей и
птиц, «Московський рабочий»,
1959, стор. 36.
ДИВНИЙ лист
Влітку 1953 року до зоопарку надійшов лист такого змісту:
«Товаришу директор! Пробачте за турботу, але прошу повідомити,
чи є на світі звірі з двома головами. Справа в тому, що мій онук
був у вас в зоопарку і бачив двоголового звіра, як він називається—
забув, а сама я по старості перевірити повідомлення онука не можу.
Мені здається, що таких звірів немає, а він запевняє, що бачив влас-
ними очима...».
Адресату повідомили, що двоголових тварин у природі нема;
немає їх і в зоопарку. Дуже рідко народжуються свійські тварини
з двома головами, але це близнята, які зрослись. Як правило, вони
довго не живуть. Очевидно, хлопчик щось переплутав.
До Московського зоопарку надходять сотні листів, листівок
і телеграм з усіх кінців СРСР. Пишуть із зоопарків, інститутів, шкіл,
заповідників, радгоспів, військових частин, любителі-натуралісти і
мисливці. Вони повідомляють про свої спостереження, пропонують
тварин або просять дати відповідь на питання, що їх цікавлять.
Листа про двоголового звіра забули. Але тижнів через два,
в один з недільних днів, у зоопарку з’явився хлопчина років дев’яти
і запитав, як пройти до директора. Його провели. Привітавшись, він
витяг з кишені конверт і передав його директорові. Це була відпо-
відь на питання про двоголового звіра. Хлопчик сказав: «А все-таки
така тварина є, і я її сьогодні знову бачив. Підемо покажу».
Співробітник зоопарку пішов з хлопчиком. З розмови по дорозі
все стало зрозумілим. Хлопчик прийняв за двоголового звіра самку
кенгуру, в якої з сумки виглядала голівка маляти.
И. Сосновский, Московский
зоопарк, стор. 104—105.
ЇЖАК У ШКАРАЛУПІ
Ми знову потрапили у висушену пустиню. Мабуть, це був най-
судТніший край, який ми будь-коли бачили. Навіть гола африканська
пустиня має в собі більше поезії, ніж ця знівечена земля, де викрив-
лені гілки дерев мертво дивляться в небо. Часом вони були схожі на
крокви згорілих будинків в якомусь великому місті, яке зазнало
бомбардування, де зникло все живе.
Нарешті, ми звільнились від полону цього понурого пейзажу.
Дорога трохи розширилась, горизонт дещо збільшився. Раптом тиша
дня була порушена першим пострілом. Через секунду Мартін зско-
чив з машини і побіг у напрямі відкритої галявини, де вгору бив
фонтан землі і пилу. Армадил! Ми всі швидко побігли до місця, де
184
вже все заспокоїлось. За ці кілька секунд тварина, хоч і вмираюча,
майже закопалась. Ми витягли здобич із землі. Із загостреної го-
лови витекло кілька крапель крові, ноги з гострими кігтями, які ще
хвилину тому так гарячково працювали, вже звисали безсильно до
землі. Твердий панцир повільно закривався, подібно до середньовіч-
них лат. Це була чудова здобич, армадил, одна з найцікавіших тва-
рин Чако Ч
Армадил нешкідлива тварина і живиться лише комахами та ли-
чинками. І все-таки людина — його заклятий ворог. Частково —
через надзвичайно смачне м’ясо армадила, а частково тому, що він
здатний викинути людину з сідла. Адже через кожні кілька днів
він риє нову нору, в яку провалюється нога коня, що скаче. Про
південноамериканського армадила згадує вже відомий швейцар-
ський природознавець XVI століття Конрад Кесснер. У своєму чоти-
ритомному творі... він описує його, як їжака, що має панцир, і пові-
домляє: «Ця надзвичайна чужоземна тварина, що прийшла з острова
Пресилія, повністю вкрита твердим панциром, в який вона ховає-
ться так само, як їжак у свій колючий одяг. Тварина середнього
розміру».
Крім цього маленького армадила, якого індійці Чако називають
«тату», у Чако живе дуже рідкісний величезний армадил... Наш
найкращий знавець Чако А. В. Фріч признається в своїх записках,
що протягом сорокарічного свого перебування в Південній Америці
він тільки три рази зустрів цю рідкісну тварину, тулуб якої без
хвоста досягає майже метра. Величезні кігті з його передніх ніг
індійські вожді носять як ознаку своєї влади.
И. Ганзелка и М. Зикмунд,
Там, за рекою, Аргентина, Прага,
1958, стор. 123—124.
ОКСАМИТОВІ ЕКСКАВАТОРИ
Рідко вдається побачити цього дивного звірка з ряду комахоїд-
них на поверхні землі. Більшу частину життя він проводить у
землі. Вивернутими назовні широкими долонями коротких, сильних
передніх лап, озброєних міцними кігтями, кріт швидко копає нори.
Він лежить при цьому на боці і, сопучи, риє позмінно то однією,
то другою лапою. Коли землі назбирається стільки, що вона заби-
ває позад звірка нору, він прокопує вихід вгору і широкою довгою
головою виштовхує в нього землю. Тоді буває видно, як рухається
і росте чорна купка...
Кріт копає так швидко, що, посаджений на землю, входить у
1 Чако — район у нижній течії р. Парани в Південній Америці.
185
неї, як у пісок. Його кормові літні нори проходять загалом неда-
леко від поверхні, але на різних глибинах. Найважче прорити під-
земний хід під дорогою, де земля сильно утрамбована колесами
і копитами коней. Довго працює тут звірок. Проте одному кроту,
мабуть, і не подолати цієї перепони: тут позмінно працює чимало
кротів, які і користуються потім... цією траншеєю при переході з
одного боку дороги на інший. Дивлячись на луки, вкриті свіжими
і старими купками, мимоволі питаєш, що ж роблять кроти в цих
незліченних підземних галереях? Виявляється, вони в них годують-
ся, споживають дощових черв’яків, які туди потрапили. Черв’яки
є основним кормом цих дивних тварин, які роздрібнюють багатьма
зубами (кріт має сорок чотири зуби!) здобич, що звивається. Кріт
не просто жере дощових черв’яків, а поступово попередньо видушує
з них землю пальцями передніх лап. Не випадково в ходи кротів
потрапляють черв’яки. Тут вони звільняють від землі свій травний
тракт, так само, як і вночі, виходячи на поверхню землі...
Багато разів на день кроти перевіряють свої підземні довгі га-
лереї. Вони більше полюють і менше сплять, з’їдаючи за день біль-
ше п’ятдесяти грамів черв’яків, тобто більше половини ваги свого
тіла... Нема порятунку від кротів і шкідливим жирним личинкам
травневих хрущів, жорстким цупким і довгим личинкам жуків-
коваликів, або «дротяним черв’якам», які в’їдаються в картоплю,
буряки, моркву, жукам та іншим комахам, що потрапляють у
мисливські нори крота. Якщо здобичі в ці нори потрапляє мало, то
кроти риють нові траншеї. Там, де личинки травневого хруща напа-
дають на посіви або лісові посадки, кріт знаходить багатий корм і
рятує тисячі рослин... Коли б не кроти, які активно шукають у
землі цих товстих і жирних шкідників, прокладаючи слідом за
ними свої ходи, то рідко якій сосонці та іншим молодим деревам вда-
лося б уникнути загибелі від цих гусениць-ненажер.
186
Кроти сильно терплять під час засухи, коли дощові черв’яки
перестають повзати, марніють і завмирають до дощів у своїх пе-
черах. Кроти переселяються тоді в знижені, більш вологі місця. На
зиму, коли черв’яки ховаються від морозів глибше, кроти риють
нори по дну канав, вузьких лісових улоговин, де земля вкриваєть-
ся листям, яке опало, а потім — товстим шаром снігу. Під таким
покриттям земля промерзає менше. Зимові мисливські нори тяг-
нуться інколи на два-три кілометри, притримуючись понижених
місць. Ніяких запасів кормів на зиму кроти не роблять.
П. А. Мантейфель, Жизнь
пушньїх зверей, М., 1947, стор.
78—80.
З ЖИТТЯ ЇЖАКІВ
У межах Середньої Росії... улюблені стації 1 їжака — суходоли,
узлісся листяних лісів, зарослі де-не-де чагарниками. Часто їжаки
тримаються в хлібах, особливо в житі, де виводять нерідко малят...
Мені неодноразово доводилось знаходити їжаків у південних лісах,
причому звірок рідко зустрічається в річковій заплавині, у лісах,
які заливаються водою; він тримається особливо охоче в нагірних
дібровах... їжак частіше зустрічається біля межі лісу з степом, де
до сосен приєднуються в значній кількості листяні породи: дуб,
ясен, осика, тополя та ін...
їжак з повним правом може вважатися твариною нічною або
сутінковою, бо день проводить сховавшись у будь-якому відлюдному
притулку. Якщо знайти такого затаєного їжака, то він лежить зви-
чайно без всякого руху, начебто знаючи, що його забарвлення, яке
добре підходить до фону навколишнього середовища, найкраще захи-
стить його від докучливих і жорстоких ворогів. Як тільки стають
більш густими сутінки після заходу сонця, їжак починає свою метуш-
ливу діяльність. У цей час можна бачити, як їжак своєю характер-
ною, незграбною, але досить швидкою ходою спритно перебігає від-
криті місця і ховається в заростях трави і чагарників, шарудячи су-
хим листям.
У середніх губерніях1 2 Європейської Росії їжаки прокидаються
від довгого зимового сну звичайно лише в середині квітня (за ста-
рим стилем), коли зійдуть сніги і сонце пригріє землю теплом своїх
блискучих променів. На півдні їжак пробуджується набагато рані-
ше... У Київській губернії їжаки з’являються теплої весни вже в
1 С т а ц і я — місце перебування.
2 Губернія — стара адміністративна одиниця, яка відповідає сучасній
області.
187
першій половині березня... У весняний період між самцями відбу-
ваються інколи сильні сутички. Щодо цього дуже цікаві спостере-
ження К. А. Сатуніна...
«Кілька їжаків піймали і впустили в кімнату... Мені довелось
спостерігати жорстокі бої між ними..., бо всі вони були самці і, оче-
видно, під впливом весни перебували в найсильнішому збудженні.
Звичайно такі потайні і спокійні, ці маленькі звірки тепер з серди-
тим сопінням бігали, забувши про всяку обережність, і..., зустрів-
шись з іншим їжаком, зразу ж з люттю починали бійку, причому на-
магались, смішно вигинаючи голову, схопити один одного за верх-
ню губу. Той, кому вдалось нарешті схопити свого супротивни-
ка, довго не випускав його та із злістю тягнув з боку в бік. Роз-
лючення їх було таке велике, що коли два їжаки, які робили про-
гулянку по моїй кімнаті, наштовхнулися на труп забитого, підгото-
ваного до препарування свого брата, то обидва вони вчепились йому
в морду і тримались так міцно, що треба було немало зусиль, щоб
звільнити від них труп. З усього цього слід, нарешті, зробити вис-
новок, що саме в кінці березня відбувається в них тічка». Своє
кубло їжак робить звичайно в затишному місці під будь-яким ку-
щем, серед м’якого опалого листя, у заглибленні грунту.
С. И. О г н е в, Звери Восточной
Европьі и Северной Азии, т. І, М.,
1928, стор. 90—91.
ГАВРЯ
Ми зустріли їжака в садку. Він побачив нас, скрутився клу-
бочком і сердито затукав: «Тук-тук-тук...». Єгорка, мій братик,
спробував взяти його, але тільки руки поколов.
Довелось мені зняти кашкета і вкотити в нього їжака, наче
кулю. Принесли ми його додому і назвали Гаврею.
Поселився Гавря під піччю. Він швидко звик до нас і став зов-
сім ручним. Покличеш
його — він зразу тут:
поспішає до своєї тарі-
лочки з молоком.
Але одного разу зник
Гавря.
— Що з ним трапи-
лось? — затурбувались
ми.
Єгорка і говорить:
— Давай я під піч
залізу, подивлюсь, що з
Гаврею.
Заліз братик під піч, та раптом як закричить:
— Ой! Ой! їжачки! Дивіться швидше!
А як я можу подивитись, якщо одна половина Єгорки під піччю
верещить, а друга стирчить — ні туди, ні сюди — і ногами дригає.
Нарешті виліз Єгорка, взяв стару шапку-вушанку і знов під піч.
Я йому кричу.
— Вилазь скоріше!
Ледве дочекався його. Виліз Єгорка, тримає в руках шапку, а в
шапці п’ять їжачат. Маленькі, менші за куряче яйце. Шкірочка ро-
жева, і в кожного на спинці рідкі довгі голки стирчать.
Збили ми для їжачат ящик. З одного боку ближче до підлоги
отвір зробили — лаз. В ящик поклали моху, а зверху прикріпили
кришку на завісах.
Тільки опустили їжачат у кубло, з-під печі Гавря вибіг і швид-
ше до ящика.
А ми сіли в куточок і замислились: як тепер звати Гаврю? Ду-
мали, думали і вирішили: нехай по-старому зветься. І він звик, і ми.
Днів через двадцять малят не можна було впізнати. Рожева шкі-
рочка вкрилась густими колючками, стали їжачата зовсім як дорос-
лі, тільки на зріст менші.
Якось надумали ми винести погуляти всю їжачину родину. Бра-
тик взяв Гаврю і побіг до узлісся. Воно було недалеко від хати.
Не знаю, як трапилось, але Гавря вирвався з Єгоркиних рук і по-
біг, але не в ліс, а до хати. Біг він, часто дрібочачи ніжками і пере-
валюючись з боку на бік, наче качка на суші. Ось він пересік піща-
ну стежку, обігнув великий камінь і попрямував до ящика, який
я опустив на землю. Лаз був відкритий, і Гавря зник у ящику.
Через кілька хвилин він знову з’явився і на цей раз не один.
Гавря тягнув їжачка, схопивши його за колючки. Вибрався з ящи-
ка, відпочив і потягнув маля до лісу. А я потихеньку за ним.
Гавря добрався до зваленої осики, поклав їжачка біля виверну-
того кореня, профирчав «ппфр, ппфр» і побіг назад. Скоро він при-
ніс друге маля і відправився за третім. А обидва їжачки лежали
тихо, наче чекали братів.
А коли Гавря тягнув останнього їжачка, ми взяли одного від
осики і віднесли назад у ящик. Але Гаврю обдурити не вдалося. Він
начебто вмів лічити: підбіг до осики, подивився на їжачат, фиркнув
«фирт, фирт» і припустив назад до ящика.
Пройшло ще тижнів два, і їжачата зовсім великими стали. Що
нам було робити з такою родиною? Ми з Єгоркою випустили всіх,
тільки одного залишили і назвали його також Гаврею.
Він і зараз у нас у школі живе.
В. Корзинки н, Гавря, журнал
«Юньїй натуралист», 1957, № 5,
стор. 38.
189
ВУХАНЬ
Для своїх денних притулків вухань переважно вибирає горища
старих будівель, де збирається інколи дуже великими групами.
У дуплах дерев він ховається рідше. За здобиччю вилітає, коли
стемніє. Політ швидкий, нерівний: миша то кружляє досить високо,
то спускається до самої землі. Під час польоту вона звичайно при-
туляє вуха до спини. Літає до світанку.... У Московській губернії
К. А. Сатунін спостерігав появу вуханів після зимового сну в другій
половині квітня; у середині вересня вони тут ховаються... Проф.
Кесслер... піймав цю мишу... біля Києва ще в лютому, коли видалось
кілька дуже теплих днів...
П. Н. Данилов наводить цікаві спостереження, які він зробив...
«У кінці травня мені вдалось знайти в дуплі старої яблуні цілу ко-
лонію вуханів, від 8 до 13 штук. Трьох з них мені вдалось спіймати,
решта розлетілась по найближчих яблунях. Це було вдень; я нама-
гався підійти до них, але вони були дуже обережні і відлітали при
найменшому наближенні.
Спійманих тварин я довго тримав у клітці і годував різними
жучками і мухами. Вони скоро зробились ручними і брали поживу
з рук. На початку червня одна з самок... народила двох малят, які
на другий день вмерли... Голова їх була непомірно велика. Тіло і
голова були вкриті коротким, м’яким і дуже рідким волоссям».
«У неволі вухані надзвичайно потішні,— пише Сатунін.— Довгі
вуха цієї летючої миші постійно рухаються. Вухань то насторожує
їх, почувши здобич, то зовсім притуляє до спини, так що стирчать
лише козелки Ч
Ненажерливість вуханів дивовижна. Скільки я не давав вуханям,
які були в мене в клітці, мух та інших дрібних комах, вони з’їдали
їх усіх і, здавалось, завжди були голодні. Тільки якось один вухань,
з’ївши близько 40 мух і великого бражника... відчув себе ситим».
Дуже цікаві спостереження над життям вуханя в неволі знахо-
димо... у Ф. Гельцермана, який довго тримав двох летючих мишей
у себе вдома... Один з цих вуханів освоївся так швидко, що вже в
перший день життя в неволі почав брати поживу просто з рук. Ко-
жен вухань одержував протягом дня близько 10 прусаків, 3—5 ме-
теликів... і кілька мух...
«Наївшись, вухань міцно засинав, а якщо це було біля печі, то
прокидався години через дві або три і знову просив їсти. Коли ву-
хань їв, він охоче пив воду, особливо часто, коли їв м’ясо... Поживу
рідко з’їдав у сидячому положенні там, де її одержував, звичайно
летів із здобиччю і чіплявся до карниза стелі...»
С. И. О г н е в, Звери Восточяой
Европьі и Северной Азии, стор.
598—600.
1 Козелок — це шкірний виріст зовнішнього вуха.
190
КОНКУРЕНТИ ЛАСТІВОК
Звичайний довгокрил населяє величезну область тропіків і суб-
тропіків Східної півкулі...
Влітку довгокрили оселяються в просторих печерах, надаючи
переваги тим, в яких повітря постійно насичене вологою. У Криму...
вони живуть у печерах, нічим не захищених від морських вітрів і
хвиль. На чорноморському узбережжі Кавказу основні сховища їх
також розміщені безпосередньо біля води. У Бахарденській печері
від великого підземного озера повітря завжди насичене парою. У
цих зовсім темних підземних укриттях довгокрили збираються у ве-
личезній кількості. Так, у Бахарденській печері за моїми приблиз-
ними підрахунками в 1937 р. було близько 40 000 звірів цього ви-
ду... У величезній сталактитовій печері, на одній з ділянок скеля
стого берега Араксу... К. А. Сатунін знайшов тисячі цих тварин.
Цей дослідник... образно описав мцхетську колонію довгокрилів:
«У 60-х роках у стародавньому Мцхетському соборі було так багато
цих летючих мишей, що місцеве духовенство запросило директора
Кавказького музею Радде оглянути собор і дати пораду, яким спо-
собом звільнитися від цих тварин, які навіть вдень заважали бого-
служінню. Летючі миші висіли гірляндами під стелею у величезній
кількості; нога утопала в товстому шарі їх сухих, твердих екскре-
ментів. Дослідники були й самі не раді, коли потурбували летючих
мишей, які, літаючи, заповнювали майже всі вузькі проходи під
склепінням даху. Радде визначив, що в трьох головних колоніях, які
жили в соборі, в кожній щонайменше по 3000 штук».
Висять летючі миші в найбільш віддалених і темних ділянках
печер поодинці або збившись у величезні зграї, причому одні при-
чіплюються до нерівностей склепіння і стін, інші — до звірків, що
висять вище, і ^утворюють, таким чином, до 3—4-х шарів. Від турбот
один від одного і спричинених численними паразитами звірки весь
час рухаються і пищать; від цієї метушні і писку в сховищі не сти-
хає своєрідний шум, який Я. П. Власов порівнює з шумом незлічен-
них пухирців газу, які виходять з води, або з хаотичним цоканням
безлічі годинників...
У західному Копет-Дазі виліт на вечірню годівлю починається
дуже рано, коли сонце ледве сховається за вершини гір і тінь ляже
лише біля підніжжя, а віддалені частини рівнини залишаються ще
незатемненими...
...Масовий виліт триває тільки близько ЗО хвилин, а проміжок
від появи перших (найбільш ранніх) до останніх (що запізнились)
особин становить близько 75 хвилин. За цей час печеру залишає не
менше 35—40 тисяч звірків.
Шдрахунки проводили в 10-секундні проміжки через кожні 1 —
2 хвилини. На початку і в кінці вильоту лічили кожного звірка, а в
191
самому розпалі, коли за 10 секунд перед очима проносилось не мен-
ше 200 особин, точного обліку провести було неможливо...
У проміжку від 19.00 до 19.20 звірки утворюють могутній безпе-
рервний потік. У трубоподібному ході в цей час вони постійно
наштовхуються один на одного. Одні своїми крилами б’ються об
крила інших і, сидячи біля входу, постійно чуєш ці удари...
Ряд авторів, які мали нагоду спостерігати довгокрилів у природі,
відмічали їх швидкольотність і зовнішню подібність до таких чудо-
вих літунів, як ластівки. К. А. Сатунін, наприклад, пише, що «за
швидкістю і легкістю свого польоту довгокрил не має собі суперни-
ків серед наших летючих мишей». Аналогічне ми знаходимо в Бла-
зіуса. «Я не знаю,— говорить він,— жодного виду, який би володів
більшим мистецтвом у польоті і більшою легкістю рухів. Більш, ніж
у всякого іншого виду, швидкий і легкий політ цієї летючої миші
нагадує ластівку». Мої спостереження над бахарденськими довго-
крилами привели до такого ж висновку. До речі, ластівок вони на-
гадують не лише за характером руху, а й за силуетом. Відігнуті
всередину кісткові шпори утворюють з широкою міжстегновою пере-
тинкою невелику, вузьку і загострену на кінці фігуру, зовні подібну
на короткий загострений хвіст швидкольотного птаха.
А. П. К у з я к и н, Летучие мьппи,
«Советская наука», 1950, стор.
292—295.
НЕПОВНОЗУБІ
Ссавці, які так само характерні для фауни Південної Америки,
як клоачні і сумчасті для Австралії,— це американські неповно-
зубі. Вони утворюють окремий ряд, який розпадається на малосхожі
групи броненосців, мурахоїдів і лінивців. Ці групи об’єднані деяки-
Лінивець.
ми ознаками будови скелета і зубів і зв’яза-
ні перехідними викопними формами. Нечис-
ленні представники цього ряду, які живуть
тепер,— це рештки численної фауни непов-
нозубих, що жили в Південній Америці в
третинний період...
Представники американських неповнозу-
бих мають дуже оригінальний зовнішній ви-
гляд. Тіло броненосців вкрите роговим пан-
циром, який схожий на щит черепах... Шкі-
ряний панцир має кілька рухомих поясів,
які полегшують рух тварини. Частини пан-
цира захищають і голову, і ноги, і хвіст.
Найбільші види сучасних броненосців у дов-
жину не більше 1,5 лх, разом з хвостом.
Сильними пазурами передніх ніг броненосці риють глибокі нори. Жи-
витися вони виходять вночі... Живляться термітами, мурашками та
іншими комахами і безхребетними. Небагато видів їдять почасти і
рослинний корм. Ці звірі ловлять дрібних тварин своїм клейким
язиком...
Дуже своєрідних тварин об’єднує друга родина американсь-
ких неповнозубих — це лінивці. Череп у них круглий, морда мало
витягнута, голова нагадує мавп’ячу. Вуха короткі, сховані в
шерсті.
Є лише кутні циліндричні зуби... Хвіст непомітний. Передні кін-
Мурахоїд.
цівки довші від задніх, ноги дуже рухливі. Ноги перетворені наче в
сильні гачки. Голову вони можуть повертати мордочкою назад, як
це роблять сови... По землі ці дивні звірі ледве можуть рухатись.
Вони живуть постійно у кронах дерев тропічного лісу, висячи вниз
спиною... Волосяний покрив їх спрямований від черева до спини.
Шерсть за кольором та пухкістю схожа на рослинний мотлох. Це
дуже добре маскує лінивця в його природному оточенні...
Третя родина неповнозубих — це мурахоїди... У них сильно ви-
довжена голова з вузьким ротом, з якого під час живлення висува-
ється довгий язик, вкритий липкою слиною. Мурахоїд ловить ним
мурашок та інших комах... Зубів у мурахоїдів зовсім нема. Є види
мурахоїдів, які живуть на землі і... на деревах. Тому склад тіла
різних видів дуже відрізняється.
Б. М. Ж и т к о в, Звери и птицьі
земного шара, М., 1950, стор. 67—
68, 70—71.
13 3-212
193
ЗАЙЦІ
У нашій країні живуть чотири види зайців. За забарвленням
хутра і розмірами вони відрізняються один від одного. Тундрову,
лісову і лісостепову смуги заселяє заєць-біляк. У більш південних
районах, де лісів порівняно мало і їх змінюють відкриті простори
полів, а також у степах і горах Кавказу зустрічається заєць-русак.
У пустинях і горах Середньої Азії живе дрібний, але численний
заєць-толай, або піщаник. Нарешті лісові площі південного Примор’я
населені маньчжурським зайцем.
У Підмосков’ї ви можете зустріти двох зайців — біляка і русака—
одночасно. Живуть вони поруч: русак у відкритих полях, зрідка ля-
гає у чагарниках на краю поля; біляк надає перевагу ялинникам
або густому дрібноліссю і особливо любить зарослу лісом яристу
місцевість. Обидва зайці часто зустрічаються... і серед них бувають
помісі. їх наші мисливці називають тумаками.
Залежно від сезону заєць-біляк змінює забарвлення хутра. Влітку
він рудувато-сірий, але ось у листопаді випадає сніг, ховає чагарники,
засипає лісову підстилку. На цей час змінюється і хутро зайця, він на-
діває білу шубку. Його ноги обростають дуже високим хутром, це дає
можливість легко бігати по глибокому снігу. І чим ближче до зими,
тим стає довшим і густішим хутро в зайця. Але погано буває біляку
в той час, коли ударять у листопаді морози, замерзне земля, а снігу
нема. Дуже помітний він у своїй білій шубці на темному фоні лісу.
У середніх і північних областях зайці три рази на рік приносять
від 3 до 5 зайченят.
Ведуть зайці нічний спосіб життя, сплять у денні години, а
виходять живитися у вечірні сутінки. Взимку, коли особливо холод-
но, вони часто зариваються в снігові кучугури. Живлення зайця
одноманітне в зимовий період. Спробуй зрубати осику взимку або
восени і залишити її в лісі. Заєць-біляк об’їсть її кору. Таке жив-
лення біляка взимку. Влітку він їсть траву.
На відміну від зайця-біляка русак вдень лежить у чагарнику,
у посадці, а то й просто у відкритому степу. Буває й так, що лягає
заєць на тільки що зораній ділянці, де великі грудки землі ховають
сірого від погляду хижого звіра або птаха. Але де б не лежав заєць
вдень, він буває не так вже далеко від озимого поля або інших куль-
турних посівів. Туди, шукаючи поживи, прийде він у нічний час.
Живиться русак зеленими посівами хлібів, поїдає овочі, але
якщо нічого цього не знаходить, їсть і сіно.
Дуже подібний до зайця-русака заєць-толай. Забарвлення його
і взимку і влітку, як у русака, сіре. Тільки за розміром він менший.
Місцями в тамариксових чагарниках і в саксаулі заєць-толай живе
в такій кількості, що куди не подивишся, кругом зайці.
Е. Спангенберг, Зайцьі, журнал «Юньїй
натуралист», 1960, № 1, стор. 29.
194
теля пороші
Ще звечора впала пороша.
Від села і аж до лісу немов хтось розстелив свіжовипрану білу
скатертину. Снігова баба, яку ми виліпили на дворі, неначе одягла
нову пухнасту шапку й шубу. А зграйка снігурів, які посідали на
березі, щоб поласувати бруньками, обтрушували сніг з гілочок і вчи-
нили справжню метелицю. Торкни лише гілку на дереві — і зразу ж
станеш схожий на діда Мороза: голова, плечі, брови вмить будуть
запорошені снігом.
Вчорашні сліди всі позасипало.
Тим краще: сьогодні добре буде видно, хто й де пройшов ранком,
що робив. Навіть маленька мишка, що проскочила попід клунею
з однієї дірки в другу, лишила на снігу свій знак: два ряди цято-
чок, а поміж ними смужка — сліди лапок і хвоста.
Я встав сьогодні рано, ще вдосвіта: дідусь хоче йти на полюван-
ня й обіцяв мене з собою взяти. Я ще малий, і мені рушниці не да-
ють, але дідусь каже, що наступного року я вже буду великий, бо
перейду в шостий клас і зможу сам полювати, як справжній мис-
ливець.
А я й зараа умію розшукувати зайця по слідах.
Аж ось і дідусь.
Ой, як багато слідів на леваді, одразу ж за містком! Це тут була
колгоспна капуста, і зайці вночі ласували качанами, що залишили-
ся, коли головки зрізали. Ось сидів косий коло качана, а ось пере-
йшов до другого, тут розгрібав лапками сніг. В такій плутанині
слідів годі й думати щось розібрати, та й не треба.
Ми з дідусем робимо велике коло і знаходимо «вихідний слід»:
це перед світанком, добре поснідавши, заєць залишив леваду і пішов
шукати затишне місце для лігва, бо вдень він спить.
А ви бачили слід зайця?
Чотири ямки на снігу: дві більші попереду — сліди задніх лап,
дві менші позаду — передніх. Це тому, що коли заєць стрибає, він
виносить задні ноги далеко наперед.
Тепер я це добре знаю, а раніш не знав і першого разу пішов слі-
дом не вперед, а назад, «в п’яту», як каже дідусь і інші мисливці.
Ми йшли трохи осторонь сліду, щоб не затоптувати його. Заєць
дійшов до дороги, перескочив канаву обабіч неї, трохи пройшов до-
рогою, зупинився і, мабуть, посидів, прислухаючись, бо на снігу
лишились відбитки всіх чотирьох лап укупі, а потім повернувся
назад (зробив петлю) і знову пішов прямо. Таких петель заєць зро-
бив кілька. Подекуди він просто повертався назад своїм слідом — ро-
бив «двійку», а потім величезний стрибок вбік — «скидку». Це озна-
чало, що вже близько лігво і заєць намагається якнайкраще заплута-
ти слід.
13*
195*
Ми просувалися вперед дуже обережно, пильно розглядаючи кож-
ний кущик, кожну западинку. Нарешті, ще одна двійка, і слід пішов
убік і назад. Дідусь схопився за рушницю і швидко обернувся. Та
було вже пізно. Ми встигли лише побачити, як за межею востаннє
майнули чорні кінчики заячих вух. Заєць нас обдурив.
Після останнього великого стрибка — «скидки» — він викопав
собі невеличку ямку в снігу під бур’яниною і ліг мордочкою до
свого сліду, звідки йому найбільше загрожувала небезпека.
Ми пройшли дуже близько і не помітили його, а заєць нас ба-
чив. Він почекав, поки ми повернулись до нього спиною, скочив з
лігва і, здіймаючи снігову куряву, покотив через поле й зник за
межею. Лише тепер стало видно, що треба було кинути слід і звер-
нути до куща бур’яну. Дідусь зрозумів усе це, коли помітив, що
слід повертав назад. Я знайшов лігво і слід наполоханого зайця,
коли він тікав од нас. Такий слід відмінний від сліду спокійної
ходи: відбитки лапок ідуть не поруч, а один за одним, і весь слід
ніби сильно витягнутий.
Іти таким слідом далі нічого. Десь далеко заєць робить нові
петлі, двійки, скидки, а коли ляже, буде куди обережніший. Нізащо
не підійдеш!
Довелося шукати іншого сліду й починати полювання спочатку.
В. Т а р а щ у к, Лісовими стежка-
ми, «Молодь», 1954, стор. 79—81.
БІЛКА
Не завжди суворі наші ялинові ліси. Через кожні чотири-шість
років вони справляють своє веселе свято врожаю. Ще з весни кінці
зелених лапочок ялин прикрашаються криваво-червоними квітками.
Менш помітні жовтенькі пиляки розкидані по гілках. Вітер розно-
сить так багато ялинового пилку, що поверхня калюж, озер, шляхів
і стежинок вкривається жовтою пеленою... У такий рік врожай ши-
шок (насіння) дають не окремі ялини, а всі зразу, весь ліс, усі яли-
нові ліси в багатьох областях; а потім років п’ять-шість вони від-
почивають і на сотні кілометрів у ялинових лісах не знайти на-
сіння...
...На чудовій старій ялині... після сходу зимового сонця можна
бачити кілька білок, які гризуть шишки. Зразу і не помітиш цих
звірків. Таким ранком чути лише, як десь хтось гризе твердий
предмет. Необережний з боку мисливця рух — і припинились ці зву-
ки. Довго і нерухомо доводиться стояти, поки вони відновляться.
Ось з густих гілок, обертаючись у повітрі, летить... легке крильце
ялинової насінини. За ним падає з гілки на гілку луска шишки.
196
Нарешті, стукаючись об сучки, валиться в сніг і стрижень об’їде-
ної шишки. Зарухались зелені гілки, притуляючись до сучка, з’яв-
ляється красивий ясно-попелястий звірок з великими китицями
на вухах і пухнастим хвостом. Швидко підбігає він до кінця гілки,
де висять жовто-рожеві гірлянди шишок, відгризає гілочку, на якій
тримається шишка, і зникає з нею в ялиновій гущині. Знов полеті-
ли плівочки і посипались лусочки...
П. А. Мантейфель, Жизнь
пушньїх зверей, стор. 5—7.
НЕПЕРЕВЕРШЕНІ МАЙСТРИ
По лісових річках та притоках Дніпра іноді можна спостерігати
підгризені біля основи і повалені на землю дерева різної товщини.
Тут же зустрічаються збудовані з гілок химерні хатки, схожі на купи
хмизу.
Це результат діяльності одного з найцікавіших гризунів, що
дуже мало зберігся до наших днів,— річкового бобра.
Через своє дуже цінне та красиве хутро і почасти смачне м’ясо
цей звір... був майже зовсім знищений...
До Великої Жовтневої соціалістичної революції на території
України залишилися лише поодинокі невеликі колонії в таких лісових
і лісостепових областях, як Київська, Житомирська, Волинська та
Чернігівська.
Річковий бобер належить до найбільших гризунів нашої фауни.
Довжина тіла його досягає 1 м, а важить бобер понад ЗО кг.
Тіло бобра міцне, голова широка, округла, очі, короткі вуха та
ніздрі розміщені в одній площині. Це дає можливість боброві, ледве
висунувши голову з води, все бачити, чути слухом і відчувати ню-
хом. Бобер дуже добре пристосований до життя у воді.
П’ять пальців задніх кінцівок цього гризуна сполучені між со-
бою широкими плавальними перетинками. На передніх лапах пере-
тинки менші, а пальці озброєні міцними пазурами.
Широкий (до 15 см), плоский (близько ЗО см завдовжки) хвіст
бобра лише біля основи має волосяний покрив, а решта вкрита рого-
вою лускою.
Під час плавання бобер веслує задніми кінцівками, а хвіст ви-
користовує як кермо.
Усе тіло звіра вкрите густим, ніжним, непроникним для води
підшерстком, прикритим грубим остевим покривом шерсті рудувато-
коричневого кольору.
Живуть бобри здебільшого в довгих норах, які вони роблять у
високих берегах річок. Вихідні отвори нір звичайно нижчі від рівня
197
води на 1 м і глибше. Вище рівня води нори всередині на певній
віддалі розширені, а біля поверхні землі влаштоване просторе лігво.
У тих місцях, де береги водойм заболочені і бобри позбавлені
можливості робити безпечні нори, вони будують на купинах, вербо-
вих корчах або густих кореневих сплетеннях хатки. Для цього вони
зносять багато хмизу і товстих гілок, міцно переплітають їх і скріп-
люють мулом. Зовні така хатка має вигляд копиці, іноді заввишки
до 2 м і близько 3,5 м в діаметрі. Всередині хатка досить просто-
ра,— тут на сухій, чистій підстилці бобри вдень відпочивають. Вхід
у боброву хатку завжди захований під водою...
На Україні майже всі бобри живуть у норах, уникаючи будувати
хатки; це, мабуть, тому, що в густо населених районах, де збереглися
бобри, в норах безпечніше переховуватися від мисливців.
Годуються бобри лише рослинним кормом, використовуючи від-
повідно до пори року як трав’яні, так і деревні рослини.
Влітку вони переважно їдять трав’яні — водяні і наземні — рос-
лини. З водяних рослин... бобри поїдають солодкі стебла очерету,
комишу або кореневища, плоди та квітки білого і жовтого латаття.
З наземних рослин бобри по узбережжях поїдають кропиву, тавол-
гу, кугу, дягель тощо.
Восени, коли в корі м’яких деревних рослин зосереджуються
великі запаси поживних речовин, бобри годуються переважно корою
та молодими паростками деревних рослин.
Бобри своєрідно заготовляють корм на зиму, підгризаючи для
цього великі дерева. Звалене у воду дерево довгий час служить для
бобра кормом у вигляді свіжих соковитих гілок.
У місцях бобрових колоній найчастіше бувають підгризені такі
улюблені бобрами породи, як осика, тополя та верба... Товщина по-
валених дерев іноді досягає 2,5 і більше метрів в діаметрі...
На Україні бобри в минулому часто будували щось подібне до
греблі і цим піднімали рівень води в районі оселення колонії. Тепер
бобрових гребель у нас уже нема, хоч у деяких місцях Радянського
Союзу (наприклад, у Воронезькому заповіднику) бобри будують їх і
тепер.
О. П. К о р н є є в, Рідкісні звірі
України, «Радянська школа», К.,
1949, стор. 9—13.
ГРИЗУНИ СТЕПУ
У житті природи весна — найжвавіший і найяскравіший період.
Мабуть, особливо мальовничо виявляється вона в степовій смузі...
Дуже пожвавлюється степ, коли з’являються з своїх нір... бабаки.
Ці гризуни, які належать до родини білячих, відзначаються відносно
великими розмірами (довжина тіла близько 70—80 см, вага в серед'
198
ньому близько 10 кг). їх тіло незграбне, товсте і коротколапе, вкри-
те рудувато-сіро-жовтуватою шерстю; голова зверху і кінчик хвоста
чорнувато-бурі...
Від свого довгого зимового сну бабаки пробуджуються досить
рано: нормально в кінці березня. Парування відбувається в перші
дні після весняного пробудження, тобто на початку квітня... Добове
життя цих гризунів нескладне. Із сходом сонця то тут, то там з’яв-
ляються в степу їх фігури. Звірки живляться до того, як настане
спека; в полудень і вдень їх майже не видно. По вечорах, до сутінок,
вони знову оживляють степ... Гарне видовище, коли в різних місцях
степової рівнини сидять, наче прямі стовпчики, ці оригінальні гри-
зуни...
Рухи бабака відносно швидкі, особливо коли взяти до уваги його
незграбність і товщину тіла. Дуже кумедно дивитись, коли небезпе-
ка захопить бабака далеко від... нори: звір біжить щосили, майже
тягнучи черево по землі. Поживою бабака є різні рослини, особливо
типчак, листки, квітки і стебла кульбаби. Якщо поблизу знаходить-
ся хлібне поле, гризуни люблять поласувати пшеницею, яка дости-
гає...
Крім бабаків, степи у весняний період надзвичайно пожвавлюють
численні ховрахи. Мелодійний красивий свист цих дрібних гризунів
чути тоді звідусіль. То тут, то там можна побачити і самих звірків,
які стоять на задніх лапках серед степової трави. Ми відмічаємо бу-
рувато-жовтувато-сіре забарвлення їх спинок з красивою білуватою
плямистістю. Ці рябі ховрахи пов’язані з середньою чорноземною
смугою; у більш південних степах, наприклад на півдні України...»
зустрічається інший вид, який відрізняється більш одноманітним за-
барвленням і стрекотливим дзвінким голосом, що нагадує крик яко-
гось птаха. Це — сірий ховрах.
Степи багаті на різних гризунів. У вечірніх сутінках ви можете
побачити витонченого земляного зайчика, який відзначається своїми
довгими стоячими вухами, сіро-піщаним забарвленням, дуже дов-
гим хвостом, що закінчується чорно-білою китицею, і витягнутими
задніми лапками, які значно довші за передні. Як легка тінь, без-
шумно, величезними стрибками мчить цей звірок по рівнині. Як
кенгуру він не відштовхується від землі своїм довгим хвостом, не-
сучи його над землею і, ймовірно, правлячи ним, наче рулем, під
час швидкого бігу...
То тут, то там у відкритому степу, особливо на твердих перело-
гах, на високих місцях між балками, а також по їх схилах видно
ряди земляних купок. Це робота... сліпака. Це досить велика (довжи-
на тіла до ЗО см) оригінальна тварина з куцим валкувато-витягну-
тим тілом, посадженим на коротких лапках. Голова велика, потов-
щена зверху, широка ззаду, наче кіль, звужена спереду. Очі не роз-
винуті. Спереду випинаються величезні різці. Рот має таку будову,
199
що вкриті волоссям губи можуть тимчасово закривати його отвір, і
тоді не в міру розвинуті різці служать знаряддям для риття грунту.
Своєю головою з могутнім зубним озброєнням цей гризун риє землю;
коли вона заважає його просуванню, сліпак робить бічні відгалу-
ження від головного ходу — віднорок — і рухом голови, наче лопа-
тою, викидає залишок землі. При цьому і утворюється купка, яка
досягає в діаметрі основи до 3 м, а заввишки 25 см і більше. Під-
земні нори сліпака являють собою надзвичайно складний лабіринт
ходів, який має бокові камери — комори — і велику гніздову каме-
ру. У коморах нагромаджуються значні запаси... Так, наприклад,
було з’ясовано, що в одній системі нір було 14,22 кг різних пожив-
них речовин, переважно бульб картоплі, коренів дубових сіянців і
жолудів.
Сліпак майже ніколи не вибирається на земну поверхню...
...Типовим для наших степів можна назвати строкатого, красиво-
го хом’яка, величиною з пацюка, що має велику тупу голову, боки
якої часто... роздуті від наповнених їжею защічних мішків. Забарв-
лення складається з суміші чорних, білих і каштаново-коричневих
тонів. Свої нори хом’як переважно влаштовує на м’яких породах,
поблизу орних полів або серед... полів та городів. Нори хом’яків ма-
ють різну глибину гніздових камер... від 0,5 до 1,5 м... Це — великий
шкідник: у підземних коморах хом’яка знаходять до 25 кг кар-
топлі.
С. И. О г н е в, Жизнь степей, М.,
1951, стор. 46, 49—57.
«ЗАПОВІДНИК* ГРИЗУНІВ
Пройдіть вранці або надвечір у напівзарослі піски. Вас вразить
дзвінкий і незмовкаючий свист, що лунає з усіх боків. Постійте
спокійно з хвилинку, другу, і свист припиниться. Зробіть десяток-
другий кроків, і знову залунає по пустині багатоголосий тривожний
і швидкий, дзвінкий не то писк, не то свист. Здається, ніби свистять
птахи. Але подивіться на всі боки, і ви побачите маленьких звірків
з гладенькою круглою головою, схожою на заячу, але без вушної
раковини. Вони сидять вертикально на задніх лапках і уважно сте-
жать за вами. Це — товсті піщанки «май-тишкан» по-казахському,
що означає «жирний гризун». Своїм свистом вони попередили усіх
навколишніх «сусідів» про небезпеку, що наближається, а самі за-
ради цікавості сидять над отвором своєї нори. Зробіть крок, і піщан-
ка, ще раз свиснувши, вмить сховається у своїй глибокій норі. Жи-
вуть піщанки сім’ями, які нараховують до 17 особин. їх нори з сот-
нями виходів утворюють величезні лабіринти, що тягнуться на гли-
200
бині ЗО—50 сантиметрів. Бережіться зійти зі стежки, а тим більше
з’їхати з неї, якщо ви на коні. На кожному кроці ви почнете про-
валюватися в небачені підземні житла. Такі колонії часто займають
усю площу улоговин видування у пасмових напівзакріплених пісках.
Таку ж гігантську працю по спорудженню підземних ходів роблять
і інші гризуни: тонкопалий ховрашок— «аляка» по-туркменському,
який швидко бігає по пісках, ховрашок сірий, ховрашок-піщаник,
піщанка полуденна, піщанка червонохвоста і різні види тушкан-
чиків.
Усі ці гризуни провадять величезну геологічну роботу у глинис-
тих і особливо в піщаних пустинях. Вони оселяються не на сипучих
пісках, а в дуже задернованих улоговинах, де під порівняно густим
трав’яним і чагарниковим покривом утворився вже грунт...
Лабіринти нір гризунів так провітрюють і висушують підгрунто-
вий горизонт, що трав’яна рослинність нарешті гине, нори обвалю-
ються, і улоговина стає здобиччю вітрів.
Б. О. Федорович, Лице пусти-
ні, стор. 113—115.
війна з пацюками
Був час, коли пацюки у величезній кількості жили в москов-
ських будинках, підвалах і складах. Скрізь нишпорили вони і в зоо-
парку... Вони розкрадали корм, псували будови, знищували тварин.
На березі водойм пацюки підстерігали дрібних водоплавних птахів.
Спритно пірнаючи в ставах і акваріумах, вони знищували риб.
Треба було придумати спосіб боротьби з цим лихом. Адже отрути й
прищеплення в зоопарку застосовувати не можна, бо саме так можна
потруїти разом з пацюками й інших тварин. Ми пробували ловити
пацюків пастками, стріляли в них з дрібнокаліберних рушниць, але
на зміну знищеним гризунам приходили нові навали з сусідніх квар-
талів міста.
Пацюки добре пристосувались до життя в зоопарку. Вони без-
соромно господарювали в приміщеннях сипів — велетенських пта-
хів, які живляться тільки падлом... Ніколи не наближаючись до сов
і пугачів вночі, пацюки нерідко тягали їх корм удень. Такі набіги
сходили їм без покарання лише тому, що сови вдень сидять нерухо-
мо. Свою діяльність ці пернаті хижаки проявляють звичайно, коли
смеркне.
У вольєрах фазанів і павичів пацюки поводились особливо зу-
хвало. Вночі вони нападали на птахів, і законні господарі вольєри
змушені були шукати нічліг на гілках дерев. Навіть коти часом
відступали перед нахабством пацюкових навал.
201
Борючись із запеклим ворогом, ми кілька разів пересаджували
фазанів в інші приміщення, а до їх вольєр на добу, на дві пускали
пугачів. На ранок у пазурах дрімаючих пугачів можна було бачити
тоді недоїдених пацюків. Але цього мало: сліди на землі говорили
про те, що вночі тут відбувалась
жорстока сутичка. Чергові по пар-
ку бували свідками справжніх
війн. Нерідко на пугача нападали
десятки інших розлючених пацю-
ків, збуджені криком схопленої
ним жертви. Могутній нічний
птах відбивався, хапаючи ворогів
гострими пазурами, розчавлював і
рвав їх на частини. Але навіть та-
кого сильного хижака пацюки ча-
сом змушували злітати із здобич-
чю на дерево. А менш сильних сі-
рих сов ми інколи знаходили вран-
ці розірваними... на шматки.
Проте як би не були нахабні
пацюки, після дводенних боїв з пу-
гачами вони потім довго туди не
заглядали.
Так само вдало впорувалась з
пацюками і невелика спритна сте-
пова лисичка корсак. Приміщен-
ня, яке «доручалось» їй для очи-
щення від ворогів, на світанку бу-
ло усіяне трупами: величезна кількість пацюків тут і там валялась
з розтрощеними черепами. А корсак... мирно спав у куточку, звернув-
шись калачиком.
Весною 1935 р. до Москви приїжджав директор Лондонського
зоосаду... Під час відвідування Московського зоопарку він повідомив,
що його зоосад успішно бореться з пацюками за допомогою екстрак-
ту з цибулини однієї рослини — морської цибулі... У дикому стані
ця рослина зустрічається на берегах Середземного моря і Атлантич-
ного океану. Вона споріднена з нашим підсніжником-проліском, а
близький їй вид зустрічається на Чорноморському узбережжі, у
районі Сухумі.
Повернувшись до Лондона, директор Прислав до Москви для ви-
пробування сулію екстракту. На етикетці було написано, що отрута
ця діє лише на гризунів і зовсім не шкідлива для інших тварин.
Проте ми побоялись повірити рекламі і вирішили спочатку провести
кілька спроб. Отруєною поживою були нагодовані спеціально здобу-
ті пацюки, кішка і 10 горобців. Через добу в посаджених у клітку
202
пацюків виявились паралізовані задні частини тулуба, а кішка ї
горобці, як і раніше, почували себе добре.
Отже, реклама не обманювала. Скінчивши спробу, ми привчили
спочатку пацюків виходити в певні години на підгодівлю, яку ви-
кладали — білий хліб, вимочений в молоці. Потім розклали в цих
місцях парку два кілограми білого хліба, змоченого екстрактом,
змішаним з молоком, і стали чекати наслідків. Вже на наступний
день пацюки зникли. Лише зрідка траплялись ще на стежках окремі
гризуни з паралізованим задом.
П. А. Мантейфель, Рассказьі
натуралиста, стор. 113—115.
ДИКОБРАЗ
Велика туркменська вівчарка Карабаш спокійно відпочивала
після полювання в кам’янистій пустині. Раптом собака насторо-
жився, скочив на ноги і, глухо загарчавши, кинувся в прибережні
чагарники. Через кілька хвилин звідти пролунало пронизливе ска-
вучання. Карабаш лежав у кущах, лапи і деорда його були в крові, і
в них стирчали довгі тонкі голки. Виявилось, Карабаш по недосвід-
ченості погнався за дикобразом і одержав по заслугах. Рятуючись
від переслідувача, дикобраз застосовує хитрий маневр. Коли його
наздоганяє противник, він раптово зупиняється, настовбурчує голки,
і переслідувач по інерції з силою наштовхується на них. Голки
встромляються в тіло, а хитрий колючий звір, скориставшись цим,
швидко зникає.
Помилкове уявлення, ніби дикобраз «стріляє» своїми голками.
Просто гнучкі і гострі голки легко відокремлюються від шкіри дико-
браза і тяжко поранюють. Після уколів утворюються рани, які по-
гано загоюються і гнояться.
У нашій країні дикобрази живуть у Середній Азії і на Кавказі.
Це досить великі гризуни. Довжина їх досягає одного метра. Вся
задня частина тулуба тварини вкрита гострими роговими голками
довжиною до ЗО—35 сантиметрів.
Живляться дикобрази рослинним кормом, завдаючи значної
шкоди посівам кукурудзи, плодовим садам і особливо баштанам.
Вдень дикобрази ховаються в глибоких норах, довжиною по 5—8 і
більше метрів. У теплу пору року самки дикобразів народжують
2—4 малят, вкритих... ніжними голочками.
И. Сосновский, Среди зверей и
птиц, стор. 42.
203
ПРАИД ЛЕВІВ
Лев — представник родини котячих, а кішки надзвичайно цікаві.
Леви дуже темпераментні, надзвичайно неврівноважені і підпада-
ють сильному впливу погоди. У період дощів леви стають нервови-
ми, енергійними. Дощі загострюють їх чуття, а суха погода робить
лінивими і байдужими. Полюють леви в основному вночі. Темрява,
як мені здається, взагалі збуджує їх: чим темніша ніч, тим ймовір-
ніша поява левів.
Леви досить товариські тварини і звичайно збираються групами.
Хоч вони і не відчувають особливого задоволення, перебуваючи в то-
варистві, як, наприклад собаки, але й самотності не люблять. Групу
левів прийнято називати прайд. Мені доводилось бачити до вісімна-
дцяти левів у прайді, від величного старого самця до новонароджених
левенят, які кумедно грались хвостами своїх матерів... У прайді
може бути кілька левів-самців, причому в кожного з них є свій га-
рем. Проте, як правило, на чолі прайда стоїть самець, якому під-
коряються всі.
Не можна сказати, що леви полюють зграями, але в їх полюван-
ні є певна організація. Вбивають найчастіше левиці або молоді
активні самці. Старий лев-патріарх часто залишається осторонь, на-
чебто керуючи полюванням, і втручається у справу в найкритичні-
шому випадку. Під час полювання леви дають один одному сигнали
204
глухим гарчанням, яке відзначається дивними черевомовними
звуками. Звідки йде звук — визначити неможливо... У найтемнішу
ніч леви бачать чудово. Мені здається, що під час полювання вони
більше покладаються на свій зір, ніж на нюх. Гарчанням вони спо-
нукають жертву до втечі, заганяючи її в певне місце, де чекають
інші леви. Безперечно, якщо вони бачать здобич просто перед собою,
вони підкрадаються і кидаються на неї, як це властиво кішкам.
Прайд левів полює не кожну ніч. Після полювання леви наїда-
ються досхочу; у наступну ніч повертаються до туші і доїдають її,
у цю ж ніч вони найчастіше відлежуються, щоб перетравити їжу і
відпочити. На третю ніч вони знов виходять на полювання.
Д. Хантер, Охотник, М.» 1960,
стор. 28.
ЛІГВО В ОЧЕРЕТІ
Минуло з півроку, левенята росли і міцніли...
Здалека, біля краю заростей, почувся шелест. Може це вітер за-
шелестів в очереті, але левенята зразу ж підскочили і, припадаючи
до землі, стали кружляти по втоптаному майданчику; потім зупи-
нились бік-о-бік, вглядаючись і прислухаючись. Знову шелест. І зно-
ву левенята заметушились, вийшли на стежку, яку проклала левиця,
але через секунду відступили і завмерли, уважні, насторожені.
До їх слуху донеслось тихе нетерпляче гарчання: левиця серди-
лася, коли здобич, яку вона тягла, зачіплялася за очерет.
По вузькій звивистій стежці левиця підійшла до лігва, високо
піднявши морду і тримаючи в пащі труп водяного козла 1. Тепер
звірята не були подібні на безпорадних лагідних кошенят: вони гар-
чали одне на одного і жадібно відривали шматки м’яса, а їх довга,
гнучка жовта мати, примруживши очі, лежа-
ла біля входу до лігва і хвостом відбивала
такт. Коли левенята заспокоїли голод, вона
обнюхала залишки бенкету і, глухо гарчачи,
1 Водяний козел належить до родини во-
дяних антилоп. Це вродлива тварина розміром майже
з оленя. Живе невеликими групами по берегах рі-
чок, у заростях очерету.
взялась за їжу. Потім шорстким язиком вмила малят... Нарешті роди-
на відправилась на водопій до маленького ставка. Йшли вони низ-
кою; напившись, усі повернулись до4 лігва.
Спустилась ніч. Левиця і двоє левенят вдивлялись у темряву.
Блищали їх очі, зелені, круглі; вуха ловили кожний звук — і голо-
си хижаків, і крик здобичі, яку переслідують. Жаби в ставку затяг-
ли пісню, у дивній симфонії звуків басові ноти чергувались з дискан-
товими. Сухі груди землі вібрували, відповідаючи на пісню полю-
вання і погоні. Голосно стрекотів цвіркун, глухо ричав лев, меланхо-
лійно гукала сова і стогнав шакал.
Вночі не спали живі істоти, сміливі, спритні, рішучі. Тут не було
місця непристосованим, лінивим. Кожен повинен був захищати своє
життя, а перемогу забезпечувала спритність, тонкий слух, гострий
нюх.
Ричання лева заглушали голоси ночі. Ричить він, коли зачує здо-
бич або захочеться йому почути власний голос. Ричанням кличе він
подругу, кидає виклик ворогові, дає знати про своє наближення або
намагається перелякати. Але, пильнуючи здобич, лев вміє не пору-
шувати тиші; ступні його лап захищені подушечками — він ступає
м’яко, як кішка.
В очереті, який шарудів, левенята прислухались до голосів ночі
і вчили азбуку звіра, запам’ятовуючи окремі звуки, які приносили
звістки про життя вночі.
3. Гленвилл, Нгоньяма желто-
гривьій, Географгиз, 1958, стор.
6—7.
З СПИСОМ НА ЛЕВА
Вперше мені вдалось побачити полювання на левів із списами,
коли я залишився в невеличкому масайському 1 селі недалеко від
озера Магаді. У минулу ніч лев перестрибнув через дванадцяти-
футовий живопліт з колючого чагарника, який оточував село, схо-
пив корову і, тримаючи її зубами, знову подолав бар’єр. Це може
здатись неймовірним, бо лев важить не більше 400 фунтів, а корова,
очевидно, вдвічі більше. І все-таки лев-самець робить подібний под-
виг так само легко, як лисиця забирає курча.
Схопивши корову, лев спритно підлізає під неї, тим самим пере-
міщуючи вагу на спину, але не випускаючи горла жертви із зубів.
Коли лев бере перепону, то хвіст його стає зовсім жорстким і, оче-
видно, допомагає зберегти рівновагу...
Я вже збирався виступити по сліду лева на наступний день, але
1 Маса! — плем’я списометальників у Центральній Африці.
206
морани1 цього села недбайливо зауважили, що моя допомога не
буде потрібна: вони справляться із завданням самостійно...
Ми виступили вдосвіта. Я йшов слідом за списометальниками.
їх було десять чоловік. Це були красиві, стрункі чоловіки з добре
розвинутими м’язами і на зріст не менше шести футів 1 2. Щоб мати
повну свободу рухів, кожний зняв з себе єдиний одяг — довгий шма-
ток матерії, який накидали на плечі і перекидали через ліву руку.
Свої яскраво розмальовані щити вони тримали на плечі, спис несли
в правій руці. Для бою бійці одягли плюмажі з страусового пір’я,
а також хутряні браслети навколо кісточок. Ніякого іншого одягу
на них не було.
Ми виявили слід лева, і морани пішли по ньому. Вночі лев до-
схочу наївся м’яса корови і зараз відлежувався в густих заростях.
Морани кидали каміння в чагарник наздогад до того часу, поки
роздратоване люте гарчання не вказало, де перебуває лев. Виявивши
звіра по злому гарчанню, морани стали закидати його камінням...
Раптом із заростей у ста футах від нас вистрибнув лев і кинувся
тікати по рівнині...
У цю ж мить масаї кинулись за ним, видаючи дикі крики під
час бігу по високій пожовклій траві. Лев, який не встиг перетравити
їжі, не міг втекти далеко. Він зупинився, як загнаний. Списометаль-
ники розвернулись, щоб оточити його...
Лев дав воїнам наблизитись ярдів 3 на сорок. Тут я зрозумів, що
він готується кинутись на людей...
Списометальники не гірше мене знали, що лев готується до ата-
ки. Здавалось, що списи під дією єдиного імпульсу відсунулись
назад, готові до кидка. Воїни ледве стримували збудження, напру-
жені м’язи їх плечей легко здригались, нагострені до блиску кінчики
списів відбивали промені сонця... Раптом хвіст лева почав трястись.
Раз! Два! Три! — І звір кинувся на списометальників. В одну мить
з півдесятка списів встромились у лева... Але це не зупинило лева;
перед ним стояв наймолодший моран, якого вперше взяли на полю-
вання. Хлопчик і не думав відхилятись: він весь зщулився, щоб
прийняти удар, тримаючи перед собою щит і злегка відхилившись
назад, збираючись з усією силою кинути спис. Лев кинувся на нього.
Одним ударом, наче картонку, звір вибив щит з рук молодого мора-
на. Потім лев став на диби, намагаючись витягнутими лапами обхо-
пити юнака.
Молодий воїн на два фути встромив спис в груди лева. В ту
саму мить всі інші морани оточили звіра, який гинув.
Д. X а н т е р, Охотник, стор. 84—86.
1 Морани — негритянське плем’я в Центральній Африці.
2 фут — 0,3048 метра.
3 Я р д — 0,9144 метра.
207
ТИГРОЛОВИ
— А знаєте, дядьку, Микола у нас справжній мисливець,— ска-
зав мені хазяйський син.— Він усю зиму тхорів-колонків по остро-
вах капканами ловив, а зараз гроші збирає, собаку мисливського
купити хоче.
— А якого собаку? — звернувся я до чорноголового Миколи.
— Не знаю, який він,— відповів той,— але на колонка добре
йде. Хазяїн його помер, а хазяйка сто карбованців за нього просить,
ось я й збираю на нього гроші. У нас,— продовжував Миколка,—
хороші собаки у батька є, тільки батько їх не дає мені, каже «пере-
ведеш».
— Як це переведеш? — не розуміючи цих слів, спитав я.
— Та в нас, дядьку, собаки звірові, на тигра ходять. Тому бать-
ко і не дозволяє привчати їх на колонка. Якщо собака колонка буде
шукати, з ним тигра не візьмеш.
— А що, твій батько стріляє тигрів?
— Ні, не стріляє, хіба тигра можна стріляти! Батько і старший
брат живих тигрів ловлять, адже вони дуже дорого коштують.
— Як же вони їх ловлять?
— Та просто ловлять, собаками заганяють і ловлять.
— Миколо, розкажи мені про тигрів,— попросив я його.
І ось юний мисливець дуже просто розповів про те, як російські
богатирі справляються з могутнім і небезпечним хижаком. Я уявив
таку картину.
Пізня осінь, випав сніг. Білою ковдрою він укрив болота, доли-
ни і сопки, що поросли лісом. Листяний ліс порідшав, крізь оголені
дерева видно далеко. Тільки місцями на гілках монгольського дуба
ще тримаються червонуваті від морозу листки та на сопках темніють
кедри. На гребені сопки стоїть троє людей. На них легкі кожухи,
хутряні шапки, рукавиці..., за плечима — рушниці. Кілька великих
псів різної масті прив’язані до дерева. Це звіролови, які вийшли в
тайгу на розшуки тигрового сліду. Проте не всякий слід їх ціка-
вить... їм треба знайти родину тигрів. До трьох років тигренята, які
часом досягають семи пудів, ходять з матір’ю.
Нарешті... слід родини тигрів знайдено, і звіролови починають
полювання. Треба розбити виводок і якнайдальше відігнати тигрицю
від її малят. І мовчазна тайга сповнюється дивними звуками. Люто
гавкають собаки, перегукуються люди, лунають постріли з рушниць.
Потривожена тигриця спочатку намагається завести тигренят у
глиб тайги, але ті відстають, ховаються в заростях, і, нарешті, мати
змушена залишити їх. З цього моменту і починається справжнє
полювання. Собак пустили на слід молодого тигра. З гавканням і
завиванням вони кидаються за звіром. Тигр рідко йде прямо. Чуючи
за собою погоню, він шукає, де можна було б сховатися, кидається
.208
з одного боку в інший. Гавкання собак, яке спочатку переміщува-
лось, нарешті чується з одного місця. Туди і поспішають звіролови.
Не покладаючись на швидкість своїх ніг, тигр забивається в гуща-
вину, під звалене бурею дерево, і готовий захищатися. Собаки з лю-
тим гавканням то тіснять звіра, то, змовкаючи на мить, розбігають-
ся в усі боки. Це — роздратований звір кинувся на найближчого
ворога свого, намагаючись зім’яти його своїми могутніми лапами.
Користуючись... метушнею, до місця наближаються звіролови. Один
із них, найбільш досвідчений, озброївшись міцною і важкою пали-
цею, спокійно йде до заростей, звідки чути злобне гарчання звіра...
Собаки підступають все ближче і ближче. Решта мисливців, відки-
нувши рушниці вбік, трохи відстаючи, йдуть за першим. Загнаний
у тупик, тигр... кидається на людину і валить її на землю. Але як
дивно поводить себе після цього хижак. Переляканий, розгублений...
він ніколи не пускає в хід ні зубів своїх, ні пазурів. Користуючись
цим замішанням, мисливці навалюються на звіра, палицею прити-
скують його шию до землі, зв’язують йому лапи. Тигра спіймано.
Е. Спангенберг, Из жизни на-
туралиста, «Молодая гвардия»,
1953, стор. 97—100.
РИСЬ
По глухих лісових закутках, особливо на півночі Європейської
частини країни і в Сибіру, а також у горах Кавказу можна зустріти
великі округлі сліди рисі, хижака з родини котячих Ч Сухорлява
довгонога рись краще, ніж вовк, пристосована до пересування по
глибокому снігу. її густо опушені ступні опускаються безшумно, не
волочуться, не черкають по снігу. І все ж, живучи парою або роди-
ною, рисі під час зимових переходів ідуть низкою — слід у слід.
Це... звичайний прийом, який зберігає сили під час переходів по
пухких лісових заметах.
Зимова мисливська дільниця пари рисів дорівнює 10—25 км.
Для переходів вони завжди вибирають місцевість, найгустіше засе-
лену зайцями-біляками. Біляк — основна здобич рисі... Кожна рись
з’їдає у середньому одного зайця за 4 дні. Якщо біляків мало, то
вона починає полювати на білок або на русаків. Залишки спійманого
нез’їденого зайця рись ховає у буреломі і влаштовується на відпочи-
нок поблизу, щоб пізніше доїсти здобич. У голодні дні їсть падло,
а при різкому вимиранні біляків... відкочовує на* десятки і сотні
кілометрів, проникаючи навіть у лісостеп і забігаючи на околиці
великих міст.
Денні переходи рисі дуже великі; завдяки своєму гострому зоро-
1 Рисі зараз трапляються також в Карпатах і Волинському Поліссі.
14 з-212
209
ві, слухові і великій обережності вона вміє уникати зустрічі з люди-
ною. Тільки по слідах натураліст може ознайомитися з її звичками.
У тих місцях, де водиться північний олень, рись невідчепно йде
за його гуртами; на Кавказі вона полює на турів і сарн; у лісах,
бідних на велику дичину, крім зайців, здобуває іноді полівок і тете-
ревиних птахів. Часто вона вбиває здобич, навіть коли не голодна.
Мені відомі випадки, коли мисливці... знайшли лисицю, яку рись
загризла й покинула.
Крок рисі — близько 40 см. Майже круглі відбитки лап —
близько 8—12 см завдовжки і завширшки. Сліди правих і лівих кін-
цівок не лежать ланцюжком на одній прямій, як у лисиці або вовка,
а розміщені ламаною лінією. Влітку шерсть, яка покриває ступні,
випадає, і на сліду видно відбитки голих м’якушок пальців. Втяжні
пазури рисі, як і в усіх кішок, відбитків не дають.
А. Н. Формозов, Спутник сле-
допьіта, М., 1959, стор. 40—42.
КІТ ЧИ СОБАКА
Багато років не було в Московському зоопарку цього надзвичай-
ного звіра. Надзвичайного тим, що схожий він і на кішку і на со-
баку. Голова котяча, шерсть плямиста, як у леопарда, а ноги високі,
стрункі. Кігті більш подібні на вовчі і погано втягуються. Хвіст дов-
гий. Розсердиться гепард, і кінчик хвоста так і «ходить», як у кішки.
Все-таки, поєднуючи ознаки
собаки і кішки, гепард нале-
жить до різноманітної родини
котячих. Живе ця цікава тва-
рина в Африці, зустрічається
також в Азії — від Індії до
Туркменії.
...До Москви гепард по-
трапив недавно. Він дуже
швидко звик до людей і смі-
ливо підходить до гратів сво-
го приміщення. Інколи тіль-
ки ричить, але тут же рап-
том начебто замурликає і
почне ластитися.
Людина з давніх часів
приручувала гепардів як ми-
сливських тварин. Вони допо-
магали полювати на різних
копитних тварин — антилоп, оленів. Звір добре орієнтується на місце-
вості, і, підкрадаючись до жертви, маскується за горбами і в улогови-
нах. Де можна — пробіжить, а де його помітно, повзе на череві, наче
стелеться. Підкравшись, раптово накидається на жертву, збиває її з
ніг і... ось вже антилопа з перегризеною шиєю лежить без руху.
Часом гепард відкрито женеться за своєю здобиччю. При цьому
швидкість його бігу може досягти 75—100 кілометрів за годину.
И. Сосновский, Среди зверей и
птиц, стор. 12.
ЯК ВОВКИ СТАЛИ СОБАКАМИ
Про вірність, про відданість собаки стільки написано... Та, ма-
буть, історію походження собаки і різних її порід варто почати
знову з цього. Подія, про яку хочеться зараз поговорити, відбулася
зовсім недавно.
Якось восени в горах Туркменії, там, де знатний чабан радгоспу
«Самсоново» Герой Соціалістичної Праці Клич Ачил і зараз пасе
отари каракульських овець, знялася буря. Бурі не часто бушують
у Туркменії, а такої тут і не пам’ятали.
Була ніч. Гуркотів грім, періщила злива. Перелякані вівці кида-
лись у темряві з боку в бік. Гавкали сторожові вівчарки, намагаючись
зупинити тварин, гукали чабани. Але лише на світанку Клич Ачил
довідався, що майже тисяча дорогоцінних племінних овець відірва-
лася від отари і загубилася серед відрогів. Вершники нишпорили по
горах, шукаючи тварин, але безуспішно.
На третій день Клич Ачил почув здалека собаче гавкання, тупіт
і бекання овець...
Нарешті із-за найближчої скелі появилися зморені і схудлі, із
скуйовдженою шерстю вівці. Клич Ачил побачив свого собаку — вів-
чарку Босара, який, хрипло гавкаючи, біг, як завжди, з ліві від ота-
ри. Вівці були врятовані.
Поговоримо про те, як появилися у собаки її дивовижна вправ-
ність і вірність господареві. Спробуємо довідатися, чи давно собака
так вірно служить людині.
Років п’ятдесят тому мешканець невеликого тоді сибірського
міста Красноярська... учитель і краєзнавець Савенков вирядився в
чергову екскурсію берегом повноводного Єнісею. Цього разу він до-
бирався до... Афонтової гори.
Рідкі стежки звивались по її голих схилах. Ледве помітні звіри-
ні сліди було видно на піску та де-не-де чорніли склепіння напів-
зруйнованих печер — землянок. Учитель присів відпочити біля такої
землянки. І тут його увагу привернув камінь дивної форми. Він
14*
211
нагадував громіздку сокиру. Савенков швидко знайшов ще кам’яну
сокиру і кам’яний ніж.
Звідки ж узялися тут ці знаряддя?.. Чи не було тут, біля під-
ніжжя Афонтової гори, колись стоянки первісних людей?
Багато часу провів учитель за розкопками.
Одного разу він натрапив на... невелику скам’янілу кістку. Уваж-
но розглянувши кістку, Савенков зрозумів, що знайшов або щелепу
вовка, або щелепу собаки...
Археологи визначили вік стоянки, яку знайшов красноярський
вчений. Вона нараховувала близько шістнадцяти тисячоліть. І якщо
щелепа дійсно належить собаці, це значить, що вже шістнадцять
тисячоліть собака живе з людиною.
Важко було спочатку повірити цьому. Правда, вчені вже знали
тоді, що собаки здавна живуть з людиною... Але коли появився со-
бака і хто був диким предком його, цього вчені твердо не знали.
Афонтова гора стверджувала, що це сталося шістнадцять тисячо-
літь тому і що предки собак — вовки. Тому що щелепа найдавнішого
собаки нагадувала водночас і щелепу вовка і щелепу собаки...
Але, можливо, вовки появилися в стійбищі людини ще раніше?
У 1941 році в містечку Авдієво під Курськом наші археологи натра-
пили на стоянку первісних мисливців. Тут же знайшли скелети вов-
ків. Тільки ці вовки були вже не зовсім дикими. Будова ніг тварин
говорила про те, що вони народилися у стійбищі, жили під захистом
людини. Між іншим, стоянці під Курськом було не менше тридцяти
тисячоліть.
Ось які історії розповідали старі печери й землянки. Вони роз-
повіли й про те, що собака — перша свійська тварина...
Але як же пустили первісні люди у своє житло хижого вовка?
Уявимо собі стійбище первісної людини... Закінчувався день...
Стійбище заколисав сон. Не спав один старик. Стара людина пильну-
вала вогонь.
Навколо було тихо. Потім десь тріснула гілка. Це невелика зграя
вовків підкрадалась до стійбища, щоб поживитися кістками звірів,
яких люди здобули на полюванні. У той час по лісах було багато
дичини, і вовки не були такими лютими й кровожерливими, як тепер.
Старик не злякався їх. Він крикнув, кинув камінь, і вовки зникли
у темряві. Тільки одне молоде вовченя залишилось. Підібгавши хвіст,
воно дивилося на людину. Потім по-злодійському схопило кістку і
відбігло убік...
Старик добре бачив вовченя... Ось на його вусі — чорна латка.
Та це ж знайоме звірятко! У стійбищі знали чорновухого — він ча-
сто приходив живитися до багаття.
На світанку вовченя зникло в лісі. Але з того часу воно стало
ще сміливішим... Воно приходило щоночі. Незабаром стало з’явля-
тися біля печери і вдень. Його вже знало все плем’я. Навесні воно
212
раптово зникло. Коли ж знову з’явилося на узліссі, за ним ішло чет-
веро вовченят. Привітно зустріло населення печери цю родину...
Вовченята стали ручними. Вони так звикли до людей, що стій-
бище стало для них домом.
Безумовно, ніхто не знає, чи саме це вовченя стало першим со-
бакою в одній із стоянок людини. Правильно те, що багато тисячо-
літь тому вовки самі прийшли до житла людини... І ті вовки, які
залишились біля людини, поступово, через багато століть, набули
вже ознак справжніх собак.
...І вартовим, і пастухом, і водолазом, і мисливцем служить со-
бака. На війні він буває і санітаром, і зв’язківцем, і мінером. Бува-
ють навіть собаки-парашутисти! Так по-різному, але однаково відда-
но служить людині його вірний друг — собака.
Н. Раковская, Как волки стали
собаками, журнал «Юньїй натура-
лист», 1956, № 4, стор. 35—37.
МОРСЬКА ШКОЛА
Чекаючи чилимців \ ми сіли на перекинуту шампуньку1 2 і
притихли. Ось бачимо, виходить... родина песців у повному складі.
Сутінки для них — це початок полювання. Банька 3, не поспішаючи,
відправляється у гори, очевидно, за птахами, а Машка починає
гратися з своїми малятами. Придивляючись, помічаємо, що вона
не просто грається, а заманює малят усе ближче і ближче до моря.
Ось раптом до малят підбігла хвиля. Що це? Хвиля прибігла і втік-
ла. Швидше за нею! Але раптом хвиля вернулася і оббризкала ма-
лят. Нам стало зрозумілим, що мати заманює дітей до моря, щоб
привчити їх не боятися води і почати собі здобувати поживу біля
моря. Ось вона кинулась у воду, відпливла трохи, вилізла на камінь
і стала заманювати малят... Проте малята захопилися грою з хви-
лями і до неї пливти не хочуть... Машка вертається до берега, ви-
ходить, біжить до палаток рибалок... Незабаром вона повертається
до моря з великою рибиною в роті... З каменя вона показує рибину
і одне відважне маля зразу кидається, пливе, а хвостик, щоб не на-
мочити, тримає вверх пістолетом. Друге також пливе... І так усі.
А Машка — знову за рибою на берег. Я намагався полічити обороти
Машки..., але скоро загубив лік. Очевидно, вона так працюватиме всю
ніч. А куди ж дінеться такий величезний запас?.. Розкопавши одну
кладовку, ми добули з неї більше ста загризених великих морських
птахів, мартинів і чистунів, що їх песець почав їсти і які розклада-
1 Чилимці — невеличкі рачки.
2 Шампунька — тип човна.
3 Ванька і Машка — самець і самка родини песців, про яких мовиться.
213
лися. Одного разу через кватирку приручений песець украв мої пан-
чохи, знайдені потім у балці і тільки випадково ще не зариті. Ще
ми знайшли у кладовці песця зовсім йому не потрібний шматок рези-
ни. Вони можуть вкрасти і зарити бінокль, рушницю... Звичка все
тягнути, очевидно, виникла в тяжких умовах життя убогої Півночі,
і вони залюбки продовжують цим займатися.
М. Пришвин, Моя страна, Гео-
графгиз, 1955, стор. 125—127.
РУДА ШУБКА
Блищать і іскряться безкраї сніги. Сині тіні лежать по ярах, на
обрії застигли вітряки, простягнувши до неба нерухомі крила. Пусто.
Тільки по яристих перекатах, по горбах, косогорах тягнеться оди-
нокий звіриний слід. Він обплутує яри, крутиться по мерзлих купи-
нах озимини і знову біжить і в’ється полями. Дрібною риссю біжить
по снігу звір.
Тягне пекучий вітер з півночі, курить сніговим димком над кучу-
гурами, роздмухує звірові легке руде хутро. Ляже звір під замерз-
лим деревцем, задрімає, зануривши чорний ніс в пух на хвості, і
знову біжить по горбах, косогорах. Там, відкинувши вбік пишний
хвіст, сяде караулити і, стрибнувши вбік, затопче в сніговий пил по-
лівку, яка загавилась. Не жуючи, жадібно проковтне її разом з ли-
стям бур’яну і грудочками снігу. Тут, винюхуючи нори гризунів,
розкопає сніг на вівсяній стерні і знову — в дорогу. Знову рівною
ниткою тягнеться по снігу лисячий слід.
Ось лисиця шмигнула в малинники, обережним кроком підкра-
лась до городів і токів. Пахне хлівами, поросятами, курами, димом.
Жадібно мружаться лисячі янтарні очі. Але собаки зачули, забре-
хали, вискочили за околицю. Ех, якими стежками винеслася нитка
сліду за малинники! Загубилися сліди на дорозі... Але зарипіли
вози за яром, і повернув з людського шляху тонкий звіриний слід.
Дійшовши до куп гною, вивезених на пар, лисиця покрутилася біля
газетного паперу (чорний ніс почув голову оселедця), відкопала куп-
ку недогризених баранячих кісток і знову побігла вздовж меж, по
рудих бур’янах...
Спадають на землю зимові сутінки, і нитка слідів губиться десь
на околиці міста, на смітниках, серед собачих стежок.
Кілометрами тягнуться зимові сліди лисиці. Краще, ніж хто ін-
ший, знає вона всі луговини і стерні, зайняті поселеннями полівок,
її шлях веде навпростець від одного мишачого «містечка» до іншо-
го. Одного разу на два кілометри лисячого шляху я налічив більше
ЗО розритих зимових гнізд полівок.
214
Ще довші її сліди в роки, бідні на мишей. Дуже рідко вдається
лисиці схопити несподівано зайця...
Взимку лисиця ходить обережно і вміє берегти свої сили.
При всій своїй полохливості і постійній настороженості лисиця
надзвичайно «допитлива». Остерігаючись пастки, додержуючись
обережності, вона все ж підкрадеться до кинутої на дорозі банки й
обнюхає її з усіх боків. На двадцять-тридцять кроків зійде з прямо-
го шляху, аби тільки оглянути кольоровий папірець, який валяється
на снігу, або пройти по слідах людини, яка зайшла в ліс. Дику
плутанину прикопок, стрибків і стежинок залишає лисиця, з азар-
том полюючи на полівок. Мишкування — її основне заняття і, якщо
можна так висловитись, її пристрасть.
Слід лисиці схожий на слід невеликого дворового собаки, але, як
і у вовка, відбитки її лап завжди чіткіші.
Російські казки стверджують, що лисиця пишним хвостом «свій
слід замітає»... Насправді ж лисиця несе хвіст легко і обережно і
дуже рідко торкається його кінчиком до поверхні снігу.
А. Н. Формозов, Спутник следо-
пьіта, стор. 19—24.
СОНЯЧНІ ВАННИ
Здається, досить широко відомо, що без сонячних променів не
може добре розвиватися жоден ссавець. Але як же вирощують своїх
малят такі тварини, як борсуки, які завжди живуть у темних но-
рах, а за здобиччю полюють після заходу сонця? Адже в їх під-
земних квартирах нема вікон, а, проте, молодим борсученятам, без-
умовно, необхідне сонце.
Виявилось, що в ясні дні борсучиха
ранком виносила малят на свіже повіт-
ря. Обережно тримаючи маля в зубах,
мати несла його туди, де світило сонце.
Вона ніколи не залишала борсученят
під прямими сонячними променями, а
завжди клала їх під кущем або дере-
вом, куди крізь листя проникало сонце.
Все добре тоді, коли воно в міру, і
особливо це стосується сонячних ванн.
Борсучиха-мати поспішно вносила слі-
пих малят назад до нори, як тільки ті
здіймали галас. Поспішаючи, вона не-
рідко намагалася взяти в зуби не одне,
а зразу двох борсученят.
Така поспішність зовсім не завадить: часто у звірів, які звикли до
темряви, спостерігаються небезпечні сонячні удари...
...Сонце необхідне тваринам, проте зловживати ним дуже небез-
печно: до нього слід звикнути, тобто голі місця шкіри повинні загорі-
ти. Цим створюється начебто світловий фільтр, який в міру пропускає
світлові промені, в тому числі й ультрафіолетові.
Поводження борсучихи із своїми малятами забезпечує їм якраз
таке дозування сонячного освітлення, яке не шкодить життю і здо-
ров’ю малят. Ця поведінка виробилася природним добором у процесі
виживання найбільш пристосованих.
П. А. Мантейфель, Рассказьі
натуралиста, стор. 65—66.
СТРУНКИЙ ХИЖАК
Вийшовши з заростей, я вступив у живий ліс і зупинився, щоб пе-
репочити. В цей час я побачив невелику тварину з блискучою чорно-
бурою шерстю, таким же темним і досить пухнастим хвостом. Гарна
гостроморда голівка звірка була на відповідно довгій шиї, нижня ча-
стина якої і груди були забарвлені в жовтий колір з зеленкуватим від-
тінком. Я відразу впізнав куницю. Вона прокрадалася по сушняку
трохи навскіс до моєї дороги. В рухах її було багато граціозного і ко-
тячого. Куниця мене не бачила і йшла собі невимушено. Я вирішив
стежити за нею. Одначе вона незабаром помітила мене, зупинилась,
потім обережно присіла на черевце і припала до колодини впритул.
Загальне забарвлення тварини до того схоже з кольором темної кори
дерева, прикрашеної жовто-зеленим мохом, що коли б я не бачив її
раніше, то міг би пройти мимо і не помітити. Своїми чорними очима
куниця дивилася просто на мене.
Я зовсім не хотів позбавляти життя цю граціозну тварину і милу-
вався нею кілька хвилин. Можливо, куниця думала, що я її не бачу,
і тому принишкла. Бажаючи перевірити це, я зробив рух рукою —
звірок не ворухнувся. Я зробив крок, другий — він ще щільніше при-
пав до дерева. Випадково я зачепив ногою довгу тонку гілку, кінець
якої лежав саме на колодині біля тварини. Куниця злякалась і з ра-
зючою швидкістю видерлась на високий кедр. Як потім я не вдивляв-
ся, побачити її більше не міг. Можливо, в стовбурі дерева було дупло,
в якому вона і заховалась.
В. К. А р с е н ь є в, Крізь тайгу,
«Молодь», 1957, стор. 77—78.
216
ПОРГЧНЯ
Якось давно, ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції,
я зустрів на березі лісової річки старика-мисливця. На плечі у ньо-
го висіла шомпольна двостволка, а за спиною на пасках — полотняна
торба, чимось наповнена... Я спитав про здобич. Він відповів:
— Порічню стрілив.
Я попросив показати здобич, не назвавши її «порічнею», боючись,
що не розчув слова. Старик скинув торбу, розпустив зав’язки і став її
витрушувати. На траву м’яко випала величезна видра.
З того часу я назавжди запам’ятав стародавню назву видри — по-
річня, від слова «річка»; звір, який живе... головним чином по річ-
ках. Уважно став я оглядати цього цікавого, досить рідкісного звіра.
Шкода, що я не бачив його живим! Старий повернув видру на черево.
Я розправив лапки, підпер сучком підборіддя і витягнув у пряму лі-
нію хвіст. Захотілося погладити темно-каштанового відтінку жорстку
шерсть: кінчики волосся блищали, наче вологі або покриті лаком.
Прийомом хутровика я подмухав у шерсть: вона розсунулася лійкою,
а в ній показався дуже густий, ніжний буруватий підшерсток. Голова
і тулуб були сплющеної форми, а тіло, як у борсука, розширювалось
до заду. Короткі, з голою підошвою лапи мали по п’ять пальців з пла-
вальними перетинками. Гострі зуби видри і особливо довгі і гострі
ікла — яке чудове знаряддя полювання і оборони! Такими іклами
можна міцно схопити велику рибу: як би вона судорожно не звива-
лася — не вирветься! Довгі і жорсткі «вуса» здатні, очевидно, дотиком
відшукувати серед каміння і корчів миньків і раків. Я висловлював
уголос своє здивування і захоплення звіром. Старий же за час трива-
лого мого огляду видри сказав тільки одне слово: «Величезний!»
Дійсно, це був великий звір — старий самець... Довжина всієї вид-
ри становила 125 сантиметрів, із них 40 припадало на хвіст... У ній
було, гадаю, не менше десяти кілограмів.
Хутро видри було вже зимове, «вихідне», «повноволосе», як гово-
рять промисловики. Видра — один з найцінніших наших хутрових
звірів.
Н. А. З в о р ьі к и н, В. В. Блан-
ки, В. В. Р я б о в, Охотнику о зве-
рях, М., 1953, стор. 114—115.
НЕВИДИМКИ
П’ятий день ми живемо в тайзі. Ночуємо в юрті, а вдень розходи-
мося — кожний по своєму маршруту...
Сьогодні мені припала балка струмка Толокнянки. Місця важ-
кі. Треба було пройти близько 15—20 кілометрів...
Ніяких стежок тут, крім звіриних, нема; шлях мій спрямовується
руслом струмка...
217
Ранок чудовий. Піднялося сонце і залило тайгу радісним весняним
світлом...
Передо мною сяяла під сонцем одинока скеля, яка підносилася
над верхівками лісу, наче вузька кам’яна башта. Ця скеля вабила
мене до себе і я вирішив спробувати зійти на неї і подивитися
навкруги...
...Вершина скелі — ось вона, зовсім близько!
Раптом, майже з-під моїх ніг вискочили три звірки на зріст у неве-
лику вівцю і, немовби зайці, пострибали по скелі вгору. Помітив, що
в однієї з них з-під верхньої губи стирчать тонкі білі ікла. Проте це
не хижак, це зовсім беззахисна травоїдна тварина — кабарга, і її
ікла — всього лише окраса у самців.
Кабарга — мешканець малодоступних скель, близький родич оле-
ня, але схожа вона більше на безхвостого кенгуру з добре розвинути-
ми задніми ногами, стрибаючою ходою і вухами, які стирчать... Рогів
у неї нема...
Кабарги блискавично досягли вершини скелі і десь сховалися там.
Я сміливо покарабкався вгору, аби ще раз подивитися на дивовижних
тварин.
Як тільки я піднявся на вузьку верхню площадку, кабарги знову
вистрибнули з-за каміння і, стрибаючи з уступа на уступ, зигзагом
стали швидко спускатися... Через кілька хвилин тварини зникли в
лісі...
Спустившись... і ставши на лижі, я пішов по соболиному сліду.
Він був дуже свіжий, очевидно, звірок пройшов всього-навсього з годи-
ну-півтори тому. В одному місці я знайшов залишки з’їденої соболем
кукші, вони ще не замерзли...
Слід привів мене до старого товстого осокора, далі соболиного слі-
ду не було. Оглянувши стовбур дерева, я побачив отвір дупла трохи
вище своєї голови. Тоді, зламавши прутик, я... став шарудіти ним біля
входу в дупло. У відповідь почулись звуки: «Ях-ях! Вух-хух!» Це со-
боль подавав голос. Значить, звірок у дуплі, очевидно, влаштувався
там відпочити після вдалого полювання і ситного сніданку... Я драту-
вав соболя, намагаючись виманити його з дупла. Проте звідти доноси-
лися тільки гарчання і легка метушня. Тоді я завмер, нерухомо про-
стоявши хвилин 15. Нарешті бачу: в отворі дупла появилася темна
голова хижака з настороженими вухами й опукло спрямованими впе-
ред очима. Мене соболь не помічав... Ось соболь висунувся наполови-
ну. Він чорного кольору, з ніжно-сріблястим відтінком на кінцях во-
лосся. Його хутро мов живе: колишеться під легким вітерцем, бли-
щить на сонці. Знизу на шиї шаріє яскрава оранжева пляма, наче
незгасла жаринка серед темного попелу. Хутровики таких соболів на-
зивають «екстра»: їх шкурки ціняться на вагу золота...
Роблю запис у польовій книжці... і йду далі шукати інших собо-
лів...
218
З деякого часу у мене
виникло почуття, що
мене хтось невідступно
переслідує, не показую-
чись на очі...
З’їхавши на лижах з
невисокого увалу, я хо-
ваюся в густу посадку
молодих ялинок і див-
люсь назад на свою лиж-
ню. З-за гребеня увалу
на мить появилося
щось темне і тут же схо-
валося знову. Стою, че-
каю. Більше нічого не
видно...
Придивившись до нав-
колишніх схилів, я кру-
то змінюю напрям і під-
німаюся на край балки;
роблю там широку пет-
лю по густому підліску,
повертаю лижі вниз —
напереріз своєму слі-
дові — і іду знов по ньо-
Соболь.
му вже позаду того, хто йшов за мною. Маневр вдався. Розігнав-
шись під схил, наздоганяю кудлатого присадкуватого звіра темно-
коричневого забарвлення з широкою жовтою смугою по боках тіла.
Тварина сердито загарчала, але, очевидно, злякалась мене і тікає
вбік швидкими... стрибками.
Це — росомаха! Один з найцікавіших, невловимих і лукавих зві-
рів тайги.
Росомаха — родич соболя, куниці, тхора, борсука та інших куни-
цеподібних, але більша й сильніша від їх усіх. Велика росомаха дося-
гає майже метра в довжину. Тайгові мисливці не терплять цього зві-
ра, особливо ті, які полюють на дичину за допомогою капканів та
інших пасток. Росомаха, яка з’явилась в районі промислу, встигає
раніше мисливця перевірити всі його пастки і з’їсти чи попсувати пі-
йману дичину, а сама вона дуже рідко попадається в капкан — вміє
розпізнавати небезпечні предмети, навіть добре замасковані.
Моя росомаха, очевидно, чекала, чи не залишу я на її долю що-не-
будь їстівне.
Г. Успенский, По заповедньїм
дебрям, М., 1956, стор. 103—110.
219
Вона поглянула на своїх малят і видала дивний жалібний звук,
схожий на «ер-р-р, ер-р-р». І вони почали спускатися з дерева, як слух-
няні діти, що одержали наказ. У їх рухах не було нічого незграбного
або ведмежого. Легко і спритно вони стрибали з гілки на гілку, поки
не опинилися на землі. І всі троє пішли до лісу. Мені дуже сподо-
балися ці слухняні ведмежата. Як тільки мати наказувала їм що-
небудь, вони зразу ж підкорялися їй...
Але мої друзі... сказали, що є значно краще місце для спостере-
ження. Вони порадили мені піти на смітник... у лісі, де я можу поба-
чити скільки завгодно ведмедів.
Наступного дня, рано-вранці, я попрямував до цієї «ведме-
жої їдальні», розміщеної серед сосен, і сховався в найближчих
кущах.
Чекати мені довелося недовго. З лісу тихо вийшов великий чорний
ведмідь. Підійшовши до смітника, він почав розкопувати купу і їсти
покидьки. Він поводив себе дуже неспокійно... З появою іншого ведме-
дя, він підняв вуха і кинувся до сосни... Другий ведмідь поводив себе
також полохливо і зразу втік, коли я поворушився у кущах.
Проте, я прийшов до висновку, що обраний мною пункт спостере-
ження був не досить добрий... Тоді я зробив єдине, що мені залиша-
лось : підійшов до самої купи і, вигрібши в ній заглиблення, достатнє,
щоб у ньому сховатися, просидів там цілий день. Навколо валялися
капустяні стебла, картопляні лушпайки, жерстянки з-під томату і
гниючі рештки м’яса. Це місце мені подобалося значно менше, ніж
мухам. Насправді, аромат ведмежої їдальні був настільки «приєм-
ний», що, коли я повернувся увечері до готелю, мені не дозволили
зайти в приміщення, поки я не переодягнувся в лісі.
Сидіти в купі сміття нелегко, проте я можу сказати, що в цей день
справді бачив ведмедів. Якби я полічив усіх ведмедів, які приходили
на смітник, їх було б більше сорока...
Увесь той день я не залишав альбома і записної книжки, відмі-
чаючи кожного ведмедя, що з’являвся. Я швидко навчився розрізняти
їх...
Кожний із цих ведмедів, що бенкетували, мав свою особливість.
Не було двох однакових за зовнішністю і за характером.
Мені вдалося зробити ще одне дивовижне відкриття. Я міг почути
стук дятла за сто кроків у лісі, тріщання цикад, крик блакитної сой-
ки і навіть білку, яка продирається крізь листя, але я не міг вловити
звуків наближення жодного з цих ведмедів. їх величезні м’які лапи
завжди ступають у такі місця, де б не можна було зламати будь-яку
гілку або поворушити листок,— таке велике їх мистецтво ходити по
лісу, не роблячи шуму.
З. С е т о н-Т о м п с о н, Животньїе
герой, М., 1931, стор. 310—315.
221
ХУТРОВІ БАГАТСТВА СРСР
Хто не знає добротної хутровини Радянського Союзу! Вона йде
на різні потреби і заслужено користується славою серед трудящих на-
шої Батьківщини. Дуже охоче купують її у нас зарубіжні країни.
Шкурки хутрових звірів захищають організм людини від найлюті-
ших морозів, і треба сказати, що ні один матеріал, з якого люди виго-
товляють одяг, не може так добре затримувати тепло, як хутро звірів.
Ось чому люди північних холодних районів користуються одягом май-
же цілком із шкурок хутрових звірів.
Крім нетеплопровідності, шкурки майже всіх наших хутрових зві-
рів відзначаються ще й тим, що зовні вони дуже красиві. Хто не ба-
чив темно-коричневої, із сріблястою просіддю шкурки нашого річково-
го бобра або білої, як сніг, шкурки горностая, шкурки лисиці, що золо-
том переливається на сонці, або бархатистої шкурки крота,— всі вони
милують і чарують наше око своїми мальовничими фарбами.
Крім своєї виняткової нетеплопровідності, зовнішньої краси, шкур-
ки хутрових звірів відзначаються ще легкістю і міцністю, що разом і
створює високу їх цінність.
Радянський Союз дуже багатий на хутрового звіра: понад сто ви-
дів його населює наші ліси, поля, степи, тундру і води. А такий цін-
ний хутровий звір, як соболь, ніде за межами нашої країни не зустрі-
чається.
Мисливці Радянського Союзу щороку здають державі на мільйони
карбованців першокласної хутросировини, особливо багато шкурок
таких звірів, як білка, заєць та лисиця.
Радянський уряд, надаючи великого значення розвиткові хутрово-
го промислу, постійно піклується про правильне господарське вико-
ристання природних хутрових багатств...
...Велика робота провадиться над акліматизацією і реакліматиза-
цією хутрових звірів.
Акліматизація — це пристосування рослинних і тваринних орга-
нізмів до нових умов середовища. В господарській практиці людини
вона найчастіше зв’язана із штучним розселенням тварин і рослин в
умовах іншого клімату...
Реакліматизація — це процес поновлення витиснених або знище-
них у минулому на певній території видів тварин або рослин. Так, на
території Європейської частини Радянського Союзу в минулому був
дуже поширений такий цінний хутровий звір, як бобер. Але в дорево-
люційні часи, внаслідок хижацького промислу, він був знищений на
більшій частині території. Зараз ми заселяємо бобрами деякі терито-
рії, де він жив раніше, тобто його реакліматизуємо.
Для збагачення фауни в Радянському Союзі, починаючи з 1927 р.,
провадиться планова акліматизація і реакліматизація багатьох цін-
них мисливсько-промислових тварин. Так, закінчена в основному
222
акліматизація ондатри, завезеної вперше з Північної Америки в
1927 р. Цей гризун заселяє тепер переважну більшість великих во-
дойм Радянського Союзу, що заросли очеретом, рогозом, лататтям та
іншими водяними рослинами, якими він живиться.
У лісах Азербайджану і в Киргизії успішно розмножується аклі-
матизований хутровий звір єнот — американський полоскун. Почи-
наючи з 1934 р., проведено велику планову роботу з метою аклімати-
зації уссурійського єнотовидного собаки.
Внаслідок цього хутровий звір, що в минулому був обмежений не-
великою територією Далекого Сходу, широко розселився і став зви-
чайним звіром Ленінградської, Калінінської, Московської і багатьох:
інших областей та республік Радянського Союзу.
Важливі результати здобуто при акліматизації цінної в хутровому
відношенні білки-телеутки в лісах Північного Кавказу та ін.
Один з найбільш цінних хутрових звірів нашої фауни, соболь, в.
результаті акліматизації його в багатьох місцях Сибіру і Далекого
Сходу, успішно розмножується.
І. Т. С о к у р, Акліматизація і роз-
ведення хутрових звірів на Україні,
«Радянська школа», К., 1953, стор.
3—6.
ЗВТР0В0ДСТВ0
Звіроводство в нашій країні створене з метою одержання цінного
хутра. Тридцять років тому було організовано перші великі звіровод-
ні державні господарства, а тепер їх налічується вже сотні. Рік у рік
збільшується кількість звіроводних ферм у колгоспах та в системі
споживчої кооперації... Продукція
звіроводства займає важливе місце
серед хутрових товарів країни.
У звіроводних господарствах і в
природних умовах успішно розво-
дять багато хутрово-промислових зві-
рів. Серед них єнот-полоскун, скунс,
соболь, куниця, голубий песець, нор-
ка, чорно-срібляста лисиця, єнотовид-
ний собака, річковий бобер та інші.
На звіроводних фермах України ви-
рощують чорно-сріблястих лисиць,
американських норок, нутрій...
На території СРСР відомо 18
підвидів лисиць, але найціннішою з
них є чорно-срібляста. Добрі резуль-
тати у вирощуванні цих звірів має
Нутрія.
Сокальське звіроводне господарство Львівської області спілки спо-
живчих товариств, яке завоювало право бути учасником Всесоюзної
сільськогосподарської виставки. Тільки чотири роки минуло з часу
його заснування, а маточне стадо тварин зросло вже до 800 голів. Річ-
ний прибуток від здачі сировини державі становив близько 1 мільйо-
на карбованців. Лисиць тут утримують в індивідуальних клітках з
сітчастою підлогою. Годують тварин різноманітними кормами, серед
яких основне місце займає свіже м’ясо...
З метою акліматизації не так давно на Україну завезено іноземно-
го хутряного звіра — нутрію. її дорогоцінне хутро на ринках збувають
під назвою мавп’ячого. На своїй батьківщині—в Південній Америці—
нутрія пристосувалась до напівводного способу життя. Годується вона
переважно різноманітною водяною рослинністю, тому необхідною
умовою існування цього гризуна є наявність досить глибоких, густо-
зарослих водойм.
Вперше в СРСР нутрія була випущена в природні водойми Колхід-
ської низовини (Грузинська РСР). Відтоді почалось вільне розведення
цього звірка в СРСР. Однак більш суворі кліматичні умови нашої кра-
їни порівняно з Південною Америкою створили деякі перешкоди для
життя цих гризунів. Ось чому виникло питання про інші способи роз-
ведення нутрій. Найкращі наслідки дало напіввільне розведення на
спеціальних звіроводних фермах. Суть його в тому, що маточне пого-
лів’я весь час знаходиться у спеціальних клітках, які в теплий період
року переносяться на водойми. Молоді звірки перебувають на волі чи
у великих сітчастих вольєрах, збудованих на водоймі. Взимку все ста-
до переводять у спеціальні зимувальні приміщення. Такий спосіб
утримання дає змогу розводити цих цінних хутрово-промислових зві-
рів не тільки в південних районах Радянського Союзу, зокрема Украї-
ни, але і в лісостеповій зоні..
...Нутрії розмножуються протягом усього року. За рік самка нутрії
може дати два приплоди по 5—6 звірят у кожному.
Напіввільне розведення нутрій на Україні має особливо широкі
перспективи. Цьому сприяє помірний клімат і значна кількість при-
датних водойм. Тепер у республіці є десятки нутрійових колгоспних
ферм і звіроводних господарств споживчої кооперації, які виявились
досить рентабельними. Так, ферма Ізюмської райспоживспілки на
Харківщині, маючи 100 самок, виростила за рік 1126 нутрій. Від про-
дажу племінного молодняка і шкурок вона мала 13 тисяч карбован-
ців чистого прибутку...
Останнім часом на звірофермах Полтавщини почали розводити не-
великого напівводяного хутрового звірка—норку, з родини куницевих.
У природних умовах вона живе вздовж невеликих глухих річок, зава-
лених вітровалом, брилами каміння. Живиться норка переважно дріб-
ними мишовидними гризунами та жабами. Охоче їсть рибу, а також ра-
ків, молюсків, жуків, а іноді й птахів. Звірок чудово плаває і пірнає.
221
Невибагливість до кормів, чимала пло-
дючість і красиве хутро обумовили розве-
дення норок на звірофермах. Враховуючи
більші розміри і вищу якість хутра так
званих американських норок, на звірофер-
мах вирощують саме цих хижаків. Якщо
раніше розводили лише типових норок
коричневого кольору, то в останні роки
виведені звірки з різноманітним кольором
хутра. На звірофермах норок утримують у
стандартних дротяних клітках; годують
м’ясним фаршем, зерновими кормами, ово-
чами, молоком. Дають також риб’ячий
жир, кісткове борошно, кухонну сіль...
Важливе місце в заготівлях хутра на
Україні починає займати акліматизований
гризун — ондатра. Батьківщиною її є Пів-
нічна Америка. Заселяє вона водойми з
багатою рослинністю, якою живиться. Живе у норах на високих бере-
гах або в «хатках», які будує з водяних рослин. Як і більшість гризу-
нів, ондатра інтенсивно розмножується. Протягом року самка може
дати 3—4 приплоди по 7—8 ондатрят у кожному...
Шкурки ондатри мають красивий волосяний покрив і досить міц-
ні. Вони йдуть на експорт і широко використовуються у вітчизняній
хутрообробній промисловості як у натуральному вигляді, так і на імі-
тацію дорогоцінного хутра соболя, норки і навіть котика...
Ондатрівництво на Україні має значні перспективи дальшого роз-
витку, особливо у північних поліських районах, де є багато водойм з
різноманітною водяною рослинністю.
К. А. Т а т а р и н о в, Звіроводство,
журнал «Наука і життя», 1958,
№ 5, стор. 28—ЗО.
МОРЖ
Восени 1953 року промислові мисливці поблизу мису Желанія на
Новій Землі знайшли мертву самку моржа. До трупа матері щільно
притулилось маля, яке жалібно скавчало. Мисливці підібрали маля
і відправили його як подарунок Московському зоопаркові.
Тепер це великий морж, який важить 500 кілограмів. Його вже не
доводиться, як раніше, умовляти під час годування. У певний час він
сам вилазить з води і йде до годівниці. За день з’їдає 20 кілограмів
свіжої риби. Звуть моржа Малишка.
Незважаючи на свою вагу, Малишка дуже рухливий. Цілими дня-
15 3-212 225
ми він плаває в басейні то на боці, то на спині, пірнає, а особливо
любить повозитися з іграшками, з покришкою колеса вантажної авто-
машини, з футбольним м’ячем. Він ганяє їх по воді, покришку одягає
на голову, а м’яч намагається втопити. Плаваючи в басейні, Малишка
постійно стежить за відвідувачами. Іноді кидає свої іграшки, набирає
повний рот води і, обережно вистромивши голову, обливає гостей.
Моржі — мисливсько-промислові тварини. Цінними в них є жир
і шкура. М’ясо — придатне для годівлі їздових собак, а бивні викори-
стовують для різних господарських і декоративних виробів.
У нашій країні моржі поширені від Нової Землі до Чукотки. До-
рослі самці досягають довжини 4 метрів і важать цілу тонну, сам-
ки — менше. Живуть моржі великими стадами. Груба шкіра і товстий
шар підшкірного жиру охороняють їх від холоду. Вони годинами мо-
жуть лежати на льоду і довго знаходитись у холодній воді, глибоко
пірнаючи за поживою. Кормом їм служать морські молюски, рачки,
дрібна риба і водорості.
И. Сосновский, Среди зверей
и птиц, стор. 34.
ВИТІВКИ ДЕЛЬФІНІВ
Дельфіни належать до ряду китоподібних. Як і кити, вони нале-
жать до найбільш високоорганізованого класу тварин — ссавців... Усе
життя китоподібних проходить у воді. Дельфіни дихають атмосфер-
ним повітрям. їх великі легені, що мають сильні м’язи, дають можли-
вість довго (до шести-семи хвилин) бути під водою... Розмноження
дельфінів відбувається щорічно, причому самка приводить одне ціл-
ком розвинуте маля. Пологи відбуваються у воді, але в той самий мо-
мент, коли розривається пуповина, яка зв’язує матір з малям, воно
випливає на поверхню, щоб зробити свій перший вдих. Якщо маля
дуже слабке, то мати або інші дельфіни з стада виносять маля на по-
верхню. Спостерігались випадки, коли самка дельфіна народжувала
маля, практично викидаючи його у повітря сильним рухом усього
тіла. Падаючи у воду, маля встигало зробити перший вдих. До чоти-
рьох місяців самка годує маля молоком... Поступово маля починає
живитися рибою, ганяючись за нею разом з дорослими дельфінами.
Живляться дельфіни переважно дрібною рибою. Ось ті відомості, які
може дати будь-який підручник. Але скільки цікавого криється за
цими скупими словами.
Ссавці з тілом риби, з звичками типового мешканця водного се-
редовища і добре розвинутим мозком — дельфіни завжди мене ціка-
вили. Цей інтерес особливо збільшився після того, як я прочитала
книгу про спостереження за дельфінами у величезних акваріумах
226
Флоріди, де вони не лише вільно плавали і грались, а й розмножува-
лися. Це були дельфіни-афаліни, той самий вид, який зустрічається
біля берегів Чорного моря...
У великому басейні акваріума афаліни поводилися зовсім неви-
мушено. Вони добре їли і спали, довго граючись один з одним та з
іншими тваринами... Особливо веселими були молоді, здатні на всякі
витівки: то вони носилися по басейну, граючись пером пелікана;
то один із них, схопивши це перо в зуби, плив у віддалений куток
басейну, де з труби била сильна струмина води, і там кидав перо в
потік, поки воно не відпливало на деяку відстань. Тоді дельфін кидав-
ся наздоганяти перо, намагаючись схопити його раніше за своїх то-
варишів, які нетерпляче чекали наближення іграшки.
Інший дельфін вибрав великий шматок кальмара і пірнав з ним
на дно. Там серед штучних скель у гроті жила велика риба, яка дуже
любила кальмарів... Дельфін кидав кальмара біля самого входу в грот
і, відпливши недалеко, терпляче чекав. Як тільки риба кидалася на
принаду, дельфін також кидався і вихоплював кальмара з-під самого
носа здивованої риби... Ще кілька молодих дельфінів вибрали об’єк-
том гри велику морську черепаху, яка зовсім не хотіла брати участі
в забавах легковажних звірів. Як тільки вона підіймалася з товщі
води, на неї налітав найближчий дельфін і зверху бив своїм черевом.
15і
227
Черепаха мимоволі занурювалась глибше. Інший дельфін занурю-
вав її таким самим ударом ще глибше. Черепаха мусила лягти на дно,
втягнувши під панцир голову і лапи. Тоді дельфіни відпливали, ціл-
ком вдоволені своїми витівками.
...Черепахи негативно ставилися до всіх витівок дельфінів і брали
в них лише пасивну участь. Інша справа, коли дельфіни виявили, що
з ними охоче граються люди.
Почалося з того, що дельфіни стали викидати з акваріума різно-
манітні предмети, які попадали у воду. Якщо їх не було, дельфіни ви-
кидали черепашки, камінчики або свої недоїдки.
Одного разу якийсь відвідувач захотів пожартувати, кинувши у
воду велику голову несвіжої риби, що лежала поруч з акваріумом,
і миттю отримав її назад — прямо в обличчя.
Іншого разу фотограф упустив бленду від камери і вважав її
загубленою, але через кілька хвилин дістав її з кінчика рила дель-
фіна. Навіть дрібні монети дельфіни підхоплювали і повертали на
сушу...
Все це наштовхнуло на думку почати дресирувати дельфінів, і в
1949 році вперше з дельфінами почав працювати професіональний
дресирувальник. Навчаючи дельфіна Фліппі, дресирувальник Фрон
вчився і сам...
Виявилося, що дельфін сам надзвичайно охоче займався з дреси-
рувальником, швидко засвоюючи те, що йому здавалося веселою грою,
але ніяких методів насильства застосовувати не можна було...
Робота з Фліппі продовжувалась три роки. В результаті дельфін
навчився дуже складним витівкам, які він охоче демонстрував за ви-
могою дресирувальника. Я не буду перелічувати все, чого навчили
Фліппі, але деякі його номери не можна не згадати. Наприклад, на
висоті трьох метрів над водою вішали дзвінок на штанзі. По команді
дресирувальника «подзвони у дзвін» він відпливав у віддалений кі-
нець басейну і, прицілившись, починав розгін. На певній відстані від
штанги Фліппі вистрибував з води і хапав зубами за мотузку дзвона.
Він промахувався дуже рідко... З великим ентузіазмом Фліппі стри-
бав через обруч, який висів над водою і був обтягнутий папером, грав
у м’яч тощо. Вінцем його дресировки було буксирування дошки, на
якій сиділа людина і приятель Фліппі — собака...
Але коли надалі стали дресирувати інших дельфінів, виявилося,
що Фліппі був одним з найнездатніших, найневдаліших учнів. Моло-
дий дельфін Сплаш за кілька місяців... навчився заливати струменем
води з рота невелике багаття, яке розкладалося на металевій площадці
на поверхні води. Так само швидко його навчили рятувати людину у
вигляді ляльки, яка топилася, закидати м’яч до баскетбольної сітки,
відбивати рилом м’яча, якого кидали з іншого кінця басейну, тощо,
не говорячи вже про витівки Фліппі, які Сплаш засвоїв надзвичайно
швидко.
228
Дуже цікаво, що дії всієї зграї дельфіни супроводять «розмовою» —
свистами й писками різної сили і висоти. Ними дельфіни висловлю-
ють невдоволення, занепокоєння і страх, радість і веселість. Записи
цих звуків на плівку вивчаються вченими. Неодноразово спостеріга-
лися випадки взаємодопомоги дельфінів, коли один із них потрапив
У біду...
Іноді доводиться чути безглузді історії про те, як дельфіни нама-
гаються втопити людей, які купаються, або навіть пропороти їм че-
рево спинним плавцем... Можна з певністю твердити, що жодного
конкретного випадку нападання дельфінів на людей ще не зареєстро-
вано.
О. Ф. X л у д о в а, Волньї над нами,
стор. 177—181.
ЧУДОВІ ПЛАВЦІ
У тривалому процесі пристосування до життя у воді кити дуже
змінили свою організацію і тепер значно відрізняються від наземних
тварин. Тіло китоподібних набуло видовженої рибоподібної форми,
найбільш зручної і вигідної для пересування (плавання) у щільному
водному середовищі. Задні кінцівки зникли, від них залишились тіль-
ки маленькі кісточки, сховані у товщі м’язів. Хвіст, який має могут-
ні м’язи, перетворений в орган поступального руху, причому хвосто-
вий плавець розміщений горизонтально, тоді як у риб він вертикаль-
ний. Передні кінцівки перетворилися в плавці, які служать китам ру-
лями глибини.
До життя у воді тіло китів пристосовано дуже добре. Воно має
майже ідеальну обтічну форму, причому всякі «нерівності», які галь-
мують рух, зникли. Так, крім задніх кінцівок, виявились втраченими
зовнішні вушні раковини наземних ссавців, але, незважаючи на це,
чують кити добре, бо слуховий апарат у них розвинутий цілком до-
статньо. Зник зовнішній волосяний покрив, від якого залишилися
тільки окремі волосинки, розкидані по краях щелеп і на поверхні го-
лови, які виконують, ймовірно, функцію дотику. Функція захисту
організму від охолодження, яку в наземних ссавців виконує волосяний
покрив, перейшла до підшкірного жирового шару, який у китоподіб-
них надзвичайно розвинутий. Крім цього, підшкірний жир зменшує
питому вагу величезного тіла кита, наближаючи його до питомої ваги
води. Великої зміни зазнали очі китоподібних. Повіки в них нерозви-
нені, а саме око покрите товстою прозорою роговою оболонкою, яка
охороняє його від тиску води. Утворилися спеціальні залози, які виді-
ляють густу змащувальну рідину, що захищає око від шкідливого
впливу солоної морської води. Одночасно зникли слізні, потові і саль-
ні залози.
229
Незважаючи на водний спосіб життя, кити зберегли легеневе ди-
хання, інакше кажучи, вони дихають так само, як і наземні ссавці.
Легені китів величезні і вміщують до десяти і більше тисяч літрів по-
вітря. Це має велике значення при тривалому пірнанні китів...
Як і наземні ссавці, кити народжують живих малят, яких вигодо-
вують материнським молоком. Самка народжує малят цілком сфор-
мованих, здатних до самостійного плавання і дуже великого розміру.
У деяких видів китів новонароджене маля досягає однієї третини і на-
віть половини довжини матері. Тому вагітність у китів триває дуже
довго — близько року.
За своїм зовнішнім виглядом кити дуже схожі на величезних риб.
Це послужило причиною того, що довгий час, поки люди ще погано
знали тварин, які населяють земну кулю, китів вважали рибами.
Всім відомий вираз «чудо-юдо риба-кит», який дійшов до наших днів у
різних казках і легендах.
В. Арсеньев и В. Земский,
В стране китов и пингвинов, М.,
1951, стор. 57—59.
СОН ЛІСОВОГО ВЕЛЕТНЯ
Зимової ночі серед безкрайої тайги дрімав старий, самітний лось.
Звечора, як звичайно, він вигріб собі глибоку яму в снігу, але засну-
ти не міг. Дошкуляв холод; кінчики вух цілком закам’яніли, та й
шерсть уже не гріла так, як колись; дуже нили коліна..., особливо,
коли лежав у снігу. Встав і дрімав стоячи...
Він був один у матері, і вона віддала йому всю любов, що її до-
велось би ділити, коли б їх народилось двоє. Від самого народження
він мав усі задатки могутньої сили, зграбності, витривалості. До
трьох місяців жив щасливо, не маючи горя... Але по трьох місяцях
становище раптом змінилось. Молока у матері стало менше, шукаю-
чи їжу самотужки, доводилось відбиватися від неї так далеко, що
іноді важко було знайти матір знову...
Було це восени, першої його осені. Коротке гаряче літо з настир-
ливою комашнею, що не давала спокою ні вдень, ні вночі, минуло, на
луках пожовкли і полягли трави, улюблене листя горобини з зеленого
стало жовтим, а подекуди й червоним... Ранками мох вкривався не-
виданим досі білим, дуже холодним нальотом, на якому добре було
видно сліди. Одного такого ясного, холодного ранку лосик без вагань
пішов у глиб тайги, прямуючи до потоку... Над потоком росли кущі
лози, горобини, тепер майже голі, безлисті. Лосик спокійно напився
води, обдивився навколо і почав гризти молоді галузки горобини, коли
раптом пролунав грім. Це не був звичайний літній грім в супроводі
вогню і води, що ллється тоді з неба. Це був гул короткий, гострий,
не такий сильний, як гуркіт грому, але чомусь страшніший від нього...
230
...Старий лось зітхнув глибоко, і біла хмарка пари, пробившись
крізь його обмерзлі ніздрі, огорнула голову. В повітрі стало начебто
ще тепліше, принаймні так здавалось, бо він згадав чогось теплий
осінній день своєї юності, зелену галявину в лісі і красуню лань 1 —
його майбутню подругу...
Раптовий тріск сухих гілляк примусив насторожитись. Із гущави-
ни показалась велика, горбоноса, сохата голова незнайомого самця...
Він бачив, що без кривавої сутички не обійдеться, тим більше, супер-
ник підходив, готовлячись до бою. Грива на його шиї наїжилась, очі
налились кров’ю, роздулись ніздрі, він похилив голову і, риючи но-
гами землю, почав підходити. В одну мить вороги зійшлись і зчепи-
лись рогами...
Тоді він запекло бився. Суперник був набагато старший, досвідчені-
ший, а він володів тільки силою, що дала йому природа, і пристрас-
тю, що підбивала на геройство. Двобій тривав довго. Над поляною
стояв шум битви: стукіт лобів, тріск рогів, сопіння потужних грудей.
Самці падали на коліна, ставали дибки, захищаючи боки від ударів
противника. Під борцями, в піску виникла яма, вибита сильними
копитами, змочувана піною, що білими клаптями падала з ротів.
Щохвилини чути було то стогін, то короткий рев крайнього знесилля
й утоми. Перемоги все ж не було ні на чийому боці. Ще раз розійшли-
ся вороги і ще раз ударились рогами страшно, аж луна пішла. І тут
сталося несподіване: голови бійців водночас нагнулись донизу і роги
сплелись навіки. Водночас відчули смертельну небезпеку. Рвонулись
назад — безнадійно: розплутати два крислаті кущі рогів було не-
можливо...
Врятувала лань. Відчувши смертельну загрозу двом самцям —
борцям за неї, вона підійшла ближче і з притаманною самицям ціка-
вістю почала стежити за боротьбою. Вона не мала права ні рознімати
ворогів, ні мирити: не було чим, та це й не робота самиць. Він глянув
на неї знизу, і їхні очі зустрілись. Він побачив в них любов до нього і
страх за наслідок боротьби. Несподівано для себе і для ворога він
люто крутнув головою вбік і... відчув себе вільним від залізних кліщів
смерті. Водночас побачив, що один ріг противника, описавши дугу,
гримнув на землю, а голова, втративши рівновагу, похилилась набік.
Із рани, де недавно був ріг, ключувала кров і червонила піну біля
рота. Противник почав відступати. Спершу поволі, а потім, відійшов-
ши кілька кроків від бойовища, обернувся і чимдуж поскакав у ліс.
Через хвилину і слід пропав...
Зграбна лань легкими скоками подалась у глиб тайги... З того часу
він не розлучався з нею до самої її смерті.
В. Гжицький, Повернення, «Радянський
письменник», 1958, стор. 46—52.
1 Під ланню автор оповідання розуміє самку лося.
231
ПІВНІЧНИЙ ОЛЕНЬ
Значно рідше, ніж лосі, і на меншій площі Європейської частини
СРСР зустрічаються дикі північні олені. Проте лише 70 років тому у
Костромській і Новгородській губерніях стада оленів-дикунів, які пас-
лись, так витовкували сніг, що слідом за ними неможливо було пере-
суватися на лижах. Тепер вони лише зрідка забігають у Кіровську
область, частіше зустрічаються на Кольському півострові, на півночі
Уралу, в тундрі, тайзі і горах Сибіру.
Якщо слідопитові пощастить натрапити в лісі на сліди північних
оленів, він зразу відрізнить їх за такими особливостями: лось взим-
ку воліє триматись в гущаках дрібнолісся, північний олень скоріше
йде на відкриті болота, гірські тундри і пустоші; лось об’їдає гілки,
олень розгрібає копитами сніг, робить великі копанки, живлячись
ягелем, або блукає у заростях хвойних дерев, обриваючи шматки
бородатого лишайника, який висить на стовбурах і гілках повале-
них дерев; лось завжди тримається невеликими групами, північний
олень пасеться і кочує стадами по кілька десятків або навіть сотень
голів.
Відбитки копит свійського північного оленя такі самі, як і сліди
оленя-дикуна...
Зате від слідів інших близьких за розмірами тварин сліди північ-
ного оленя відрізняються легко. Відбитки його великих (середніх)
копит мають нирковидну форму і добре округлені; на болотистому
грунті чи м’якому снігу вони дуже розсунуті. Бічні пальці широко
розставлені і сидять так низько, що постійно приторкаються до землі,
залишаючи виразні відбитки гострих копитець. Довжина кроку при
повільній ході 50—70 см.
А. Н. Формозов, Спутник сле-
допьіта, стор. 102—103.
КАРПАТСЬКИЙ ОЛЕНЬ
Радянські Карпати знаходяться у південно-західній частині Укра-
їнської РСР і простягаються з заходу на схід більш ніж на 300 км.
Вони розділяються на три ділянки: Бескиди — західна частина, Гор-
гани — центральна і Чорногори — східна частина. У Карпатах, як і в
будь-яких горах, чітко виявлена поясність (зональність) рослинності,
а в зв’язку з цим і своєрідно розміщена дика фауна, зокрема мис-
ливські звірі і птахи...
Найбільш пожвавленим є гірський буковий ліс. Один з найбільших
диких мешканців цього лісу — олень, який... зустрічається на півден-
них і північних схилах Карпат...
232
Олень — цінна промислова тварина, привабливий об’єкт полю-
вання.
Карпати, по суті, єдиний район у Європейській частині СРСР, де
збереглося природне стадо благородного оленя, причому, завдяки від-
повідним законодавствам, які забороняють полювати на цих цінних
тварин, поголів’я оленів тут за останні роки стало поступово збіль-
шуватися...
В Карпатах олені ведуть кочовий спосіб життя. Це обумовлюється,
з одного боку, розшукуваннями поживи взимку, з другого — великою
заселеністю і культурно-господарською діяльністю людини: випасом
худоби, рубанням лісу, розорюванням гірських луків та іншими за-
ходами, які здійснюються в основному влітку...
233
...Типовим місцем перебування оленів у Карпатах е бучини !. Про-
те в літній період олені часто заходять у пояс хвойного лісу, що зна-
ходиться вище, де в жаркі дні лежать серед накопиченого каміння або
біля звалених вітром вікових стовбурів ялин і смерек, а надвечір ви-
ходять пастись у криволісся і на полонини. Причому в останньому
випадку вони не відходять далеко від верхньої межі деревної рослин-
ності...
Олені влітку їдять листя бука, стебла скополії, бури 1 2, гігантської
й червоної костриць, стебла й листя папороті та інші рослини.
Взимку олені їдять листя таких зимозелених рослин, як ожина
і пилчаста осока, а також молоді пагони і бруньки буків, хвою сме-
реки...
Тільки легке золото осені торкнеться величних сірокорих красу-
нів-буків, як протяжний, хвилюючий кров мисливця, трубний звук
рознесеться багатоголосою луною по лісових гірських схилах. У хви-
люючій, але приємній знемозі завмирає серце — це подав свій голос
старий рогач, олень-самець, відзначивши початок гону.
Пройде ще кілька днів і, сидячи вночі біля палаючого багаття
десь в глухій гірській ущелині, ви зможете тішитися грізним ревом
відважних тварин, а ранком, після втомливих спусків і підйомів, від-
шукати місце поєдинку двох оленів-самців.
К. А. Т а т а р и н о в, Карпатьі как
охотничий район, сборник «Охота на
Украяне», Сельхозиздат УССР, 1954,
стор. 121—123.
ОЛЕНЯ
Внизу, в долині стояла задушлива спека, а біля полонини повівало
прохолодою. Край темного лісу, що підходив до полонини і простя-
гався схилом гори далеко вниз, напівсхована в тіні дерев зупинилась
олениха. Вона вела себе дуже обережно: весь час озиралась і при-
слухалася. А біля неї кумедно переступало на тонких, широко роз-
ставлених ніжках маленьке оленя.
Світлі плями на його боках — ніби зайчики від променів сонця,
що пробиваються крізь листя, і якби оленятко не рухалось, його май-
же неможливо було б помітити.
В. Т а р а щ у к, Лісовими стежками,
стор. 23.
1 Бучина — старий буковий ліс.
2 Скополія та бура — трав'янисті рослини.
234
ПО СЛІДАХ ОЛЕНЯ
Які незвичайні олені! Поглядом своїх лагідних очей... вони зму-
сили Яна зупинитися. Мисливець зрозумів, хто перед ним. Адже він
цілі тижні з нетерпінням чекав цієї зустрічі! І, незважаючи на це, все-
таки зустріч виявилась несподіваною. Всі його плани розвіялись, як
дим, і він стояв здивований.
— О-о-о! — вирвався тихий подих з його грудей.
Олені відвернулись, проте Янові продовжувало здаватися, що він
відчуває їх погляди на собі.
Між тим олені почали стрибати з горба і знов вистрибувати на ньо-
го, наче бавлячись. Здавалося, вони зовсім забули про Яна і, ледве
торкаючись копитами землі, без всякого видимого зусилля підстрибу-
вали на висоту шести-семи футів. Ян стояв нерухомо, зачарований
дивною грою цих легконогих сірих тварин. У їх рухах не було поміт-
но ні страху, ні квапливості, і Ян вирішив поспостерігати їх гру, поки
вони не втечуть. «Адже повинні вони,— думав він,— зрештою зляка-
тися, і я побачу ті велетенські стрибки, про які стільки розповідають
старі мисливці».
Тільки помітивши, що силуети оленів робляться все менш чіткими,
Ян зрозумів, що вони вже тікають від нього.
Олені підіймалися все вище і вище на горб. Коли їм доводилось
огинати будь-який стрімкий кряж скелі, тіла їх граціозно вигинали-
ся. Часом, коли перед ними виникала глибока впадина, через яку
треба було перестрибнути, ці безкрилі птахи на деяку мить повисали
в повітрі.
Ян не міг відірвати очей від оленів, поки вони не зникли зовсім.
Йому і в голову не прийшло стрілити.
Коли олені зникли, він підійшов до того місця, де побачив їх впер-
ше. На снігу було видно відбитки копит, але раптом слід зникав.
Де ж наступний слід? Ян озирнувся навколо і зі здивуванням виявив,
що спочатку один слід відділяється від іншого на п’ятнадцять футів,
чим далі, тим відстань ця все збільшувалась, і сліди віддалялися один
від одного на вісімнадцять, двадцять, двадцять п’ять і навіть тридцять
футів. Значить, кожен із цих веселих, зроблених без всякого поміт-
ного зусилля стрибків покривав віддаль від п’ятнадцяти до тридцяти
футів.
«Адже вони зовсім не бігають — вони літають, лише зрідка при-
торкаючись до вершин горбів своїми витонченими копитами. Я радий,
що вони встигли зникнути,— прошепотів Ян.— Мені сьогодні довело-
ся спостерігати таке видовище, якого, очевидно, ніхто ніколи не ба-
чив».
3. С е т о н-Т о м п с о н, Рассказьі о
животньїх, Новосибирск, 1957, стор.
73—74.
235
ПОЛЮВАННЯ НА КАБАНА
Кабан любить триматися в букових і дубових лісах з густим під-
ліском і чагарниками. Місця денного перебування кабанів або, як
прийнято називати їх — лігва, здебільшого знаходяться в заростях
молодого бука, в чагарниках, ялинниках і сосняках. Досить часто ка-
бан лягає і в рідколіссі, в невеличких масивах чагарника серед галя-
вин і забагнених місць. Спосіб життя кабана — нічний. Вночі кабан
жирує, надаючи перевагу дубовим і буковим лісам, розташованим по
сусідству з лігвами, або йде в поле, де іноді повністю знищує посіви
зернових, проса, картоплі й особливо кукурудзи. Тільки голод може
змусити звіра піднятися вдень і залишити своє лігво. В таких випад-
ках кабана можна зустріти вдень у цілком несподіваних місцях.
Гін у кабана починається в листопаді і продовжується в грудні,
а в перших числах березня самка кабана народжує до дванадцяти
поросят, яких ніжно і дбайливо виховує і оберігає майже до року...
Найцікавішим і дуже здобичливим слід вважати полювання на
кабана з собаками. Кращими собаками-кабанниками є фокстер’єри,
такси і звичайні дворняжки, яких спеціально нацьковують на кабана.
У безпосередній близькості від передбачуваних лігв звіра пускають
собак і починається полювання...
Рухаючись просікою або дорогою, серед чагарників, нетерпляче че-
кає мисливець, коли собаки знайдуть звіра і гавканням дадуть знати
про це. І раптом поруч, майже завжди несподівано, лунає гавкання...
Отже, звір знайдений і піднятий. Настала черга за мисливцем...
Підходити треба швидко, але тихо, вибираючи в гущаку просвіти,
галявини, стежки і просіки. Якщо нема такої можливості, краще до-
чекатися, поки звір зрушить з місця. Не бачачи і не чуючи людини,
кабан іде спокійно, зайнятий одним — як відбитися від собак. Ви-
значивши напрям ходу звіра, йдіть паралельно йому, намагаю-
чись у зручному місці зайти і стати на його шляху. Перехопивши
звіра, ви побачите незабутню картину. До місця, де ви стоїте, на-
ближається незвичайний «кортеж». Здається, що ліс дзвенить від го-
лосів собачого хору. Ви застигли в напрузі... і раптом щось промай-
нуло в гущині... Мимоволі підкидаєте рушницю до плеча. Але це со-
баки. Вони одна за одною, завжди спереду звіра з’являються перед
вами... А ось і він, лісовий господар, грізний, з настовбурченою щети-
ною, ламаючи гущак і кущі, з’являється перед вами, відбиваючись від
собак. Кабан не може повернути шиї, а ривками, поворотом усього
тіла кидається то на одного, то на іншого собаку. Собаки «крутять»
звіра. Не поспішай, мисливцю. Вибери момент, коли собаки, відско-
чивши, готуються до нової атаки, і тоді — стріляй. Бий під вухо або
під лопатку, і привабливий трофей полювання буде в твоїх руках.
Н. А. П о с т н и к о в, Охота на
Львовщине, Львов, 1950, стор. 29—
31.
236
БУИВОЛ
Багато століть тому людина приручила дикого буйвола і зробила
його свійським. Величезна сила і велика витривалість цієї тварини
століттями допомагали людині вести своє господарство.
Предок свійського буйвола — дикий азіатський буйвол — живе у
болотистих місцевостях Індії. Буйволи добре плавають, легко долають
річки завширшки в цілий кілометр і особливо люблять забагнене міл-
ководдя, де вони купаються по 6—8 годин на день. Живляться буй-
воли рослинною їжею. Живуть вони... стадами. Ці на вигляд незграб-
ні і важкі тварини бувають дуже спритні й небезпечні. Не кожний
наважиться полювати на них. Навіть грізний хижак тигр з великою
обережністю підкрадається до стада буйволів і намагається напасти
на теля. У таких випадках все стадо кидається на допомогу і в смер-
тельній сутичці буйволи часто перемагають. їх величезні загнуті на-
зад і гострі на кінцях роги — дуже небезпечна зброя для противника.
В Африці живе другий вид дикого буйвола — кафрський, або, як
його називають, чорний. Він живе в саванах і в горах. Чорні буйволи
тримаються стадами по ЗО—50 голів, а іноді збираються разом по
кілька сот. Уночі стада буйволів виходять на пашу, часто відвідують
поля місцевих жителів і знищують посіви.
237
Цікаво, що в стаді буйволів майже завжди можна побачити різних *
птахів. їх приваблюють комахи, які кусають буйволів. Птахи по-
їдають комах і немовби захищають від них величезних тварин. Буй-
воли птахів не чіпають, вбачаючи в них своїх друзів.
У наш час свійські буйволи і великі бики широко поширені по всій
Південній Азії, Японії, Китаю, в країнах Південної Європи і в нас —
на Кавказі, в Закавказзі.
Буйволів використовують на сільськогосподарських роботах, для
перевезення вантажів. Ціниться шкура цих тварин, з якої виробляють
міцну шкіру, а молоко буйволиць поживне і багате на жир. З нього
виготовляють сир. М’ясо мало придатне для їжі: воно тверде і не-
смачне.
Свійські буйволи добре звикають до людини і особливо до дітей.
У Китаї, Індії часто можна бачити, як хлопчина або дівчинка років
восьми-десяти сміливо сидить на широкій спині буйвола і перепливає
з ним річку або, накинувши на роги налигач, спокійно веде величез-
ного бика в поле.
И. Сосновский, Буйвол, жур-
нал «Юньїй натуралист», 1959,
№ 10, стор. 13.
ШВИДКОНОП ЖИТЕЛІ
ПУСТИНЬ
Добре жити в пустинях дрібним тваринам, які у переважній біль-
шості влаштовуються без води і знаходять собі їжу на невеликій ді-
лянці. Вони можуть захистити себе від усіх неприємностей надійною
норою, де можна сховатися і від ворога і від спеки та залягти у спляч-
ку на час браку кормів. Але як бути більш крупним травоїдним? їм
потрібний, хоч зрідка, водопій, щодня — наявність корму і щосекун-
ди — готовність рятуватися від ворогів. Сховатися їм у пустині ніде.
Залишається один вихід — навчитися швидко і багато бігати. Ноги
їх годують, поять і рятують. Ось чому травоїдні жителі пустинь є
найкращими скакунами.
Восени 1947 року ми на автомобілі пересікали північний Кизил-
кум...
— Дивіться, озерої — вигукнув хтось з моїх супутників.— Та яке
величезне!
— А це, по-вашому, димок пароплава? — запитав мій помічник,
посміхаючись і показуючи на сірі клуби, які показалися вдалині і що-
секунди розросталися.
Через дві-три хвилини усі переконалися в тому, що озера тут не-
має, що це був найзвичайнісінький в пустині, особливо над такиром,
міраж. Клуби, що виявилися пиловими, все наближалися, і вже мож-
238
на було бачити якихось швидконогих істот, що мчали навперейми
нашому автомобілю. Ось вже видно їх стрункі фігури, ось передній
скакун легко і граціозно перелетів гігантським стрибком через кущ.
Голови їх задрані вгору і назад. Але вони не втікають, а граються з
нами, змагаючись у швидкості. Табунок зупиняється, морди тварин
допитливо повертаються у наш бік. Різкий гудок сирени,— і вони
підстрибують і мчать, витягнувшись у ланцюжок, далеко обганяють
нас, пересікають шлях і знову зупиняються, щоб оглянутися і розгля-
нути нас. Це середньоазіатська газель джейран — одна з найгарніших
тварин. Роги самця тонкі, ліроподібно вигнуті, і загнуті кінчики їх
наближаються один до одного. Чорні роги й чорні очі різко контра-
стують з рудуватим забарвленням їх спини і боків та білим забарв-
ленням живота. Тонкі й високі ніжки закінчуються гострими і тверди-
ми копитцями. Але найгарніші їх величезні очі, повні то «живого
блиску і вогню», то «суму й задумливості». Недарма існує вираз:
«очі, як у газелі»...
Про колишню чисельність джейранів у наших пустинях можна
судити по одному з наказів Тамерлана на початку 1400-х років, який
звелів для харчування війська доставити 40 тисяч джейранів. До по-
чатку нашого століття джейран був напівзнищений. Радянській владі
довелося його взяти під охорону, заборонити полювання, влаштувати
заповідники. Тепер на одному лише острові Барса-Кельмес в Араль-
ському морі є 10 тисяч джейранів...
Є в пустинях Азії і інший представник швидконогих — антилопа
сайгак. І хоч яке чудове м’ясо джейрана і хоч який добрий його жир,
але сайгак незрівнянно цінніший тому, що дає більше жиру, і тому,
що жир його, а особливо молоді роги, мають цінну цілющу власти-
вість.
Не дивно тому, що сайгак, який раніше населяв не тільки прос-
тори Азії, але й степи Європи, був майже повністю винищений до по-
чатку нашого століття. Вважали, що коли він і зберігся, то тільки як
велика рідкість у найнедоступніших місцях однієї лише Бетпак-
Дала.
Тепер від пониззя Тереку і Кури до Ергенів, у Північно-Прикаспій-
ській низовині на Устюрті, в Приараллі, у Центрально-Казахстансько-
му дрібносопочнику він став досить частим, а в Бетпак-Дала вони хо-
дять величезними косяками і в малонаселених районах розмножують-
ся з великою швидкістю...
Сайгак дуже відрізняється від джейрана. Світлі роги його більш
прямолінійні. Шия коротша... Жирний масивний ніс і невеликі очі
надають йому якогось похмурого вигляду. їх біг зовсім інший, ніж у
джейранів. Це не дрібний граціозний кар’єр, а розмірений, ритмічний
і міцний біг іноходдю — одночасно то правими, то лівими ногами.
Голова підігнута вниз, роги, як списи, спрямовані горизонтально впе-
ред, очі налиті, голова завжди повертається то вправо, то вліво, щоб,
239
не сповільнюючи ходу, бачити усе, що відбувається навколо, щоб
уникнути засади. І різке, коротке не то хрюкання, не то відкашлюван-
ня самця невпинно спонукає тих, що біжать, нагадуючи виводку про
смертельну небезпеку.
Б. О. Федорович, Лице пустині,
стор. 115—118.
МУСТАНГ
Техаський олень, який дрімав у тиші нічної савани, здригається,
зачувши тупіт кінських копит.
Але він не залишає свого зеленого лігва, навіть не встає на ноги.
Не лише йому належать ці простори — дикі степові коні теж пасуть-
ся тут по ночах. Він тільки злегка підводить голову — над високою
травою з’являються його роги — і слухає: чи не повториться звук?..
Там, де Ріо-де-Нуесес (Горіхова річка) збирає свої води з сотень
річок і струмочків, які мережать карту, наче гілки великого дерева,
знаходяться надзвичайно мальовничі місця. Це горбиста прерія, по
якій розкидані дубові і горі-
хові гаї...
У цій... прерії... на її соко-
витих пасовищах пасеться
найблагородніша і найпре-
красніша з усіх тварин, най-
розумніший з усіх чотирино-
гих друзів людини — кінь.
Тут живе він, дикий і віль-
ний, не знаючи примх люди-
ни, пута і вуздечка, сідла і
в’юка.
Але навіть у цих заповід-
них місцях його не зали-
шають у спокої. Людина по-
лює на нього і приборкує
його. Тут спіймано і приру-
чено чудового дикого коня.
Він потрапив до рук молодого
мисливця за кіньми мустан-
гера Мориса...
Коли слуга вийшов з бу-
динку, він побачив, що набли-
жається мустангер. Як і слід
було чекати, він повертався
VII. Швидконогі жителі пустинь:
1 — сайгак; 2 — кулан; 3 — джейран.
додому верхи на своєму коні, але тепер гнідий, увесь мокрий від по-
ту, здавався майже чорним, на боках і шиї виступило мило.
Гнідий був не один. На туго натягнутому, прив’язаному до луки
сідла ласо він вів за собою товариша,— точніше, полоненого...
Це був мустанг надзвичайної масті. Навіть серед величезних та-
бунів, які пасуться в преріях, де зустрічаються коні найдивовижні-
ших мастей, ця масть була рідкісною.
Кінь був темно-шоколадний, з білими плямами, розкиданими так
само рівномірно, як темні плями на шкірі ягуара. Оригінальне за-
барвлення коня поєднувалося з бездоганною будовою. Він був широ-
когрудий, з крутими боками, стрункими тонкими ногами і головою,
яка могла б служити взірцем кінської краси...
У глибоку тишу прерії раптом увірвався несамовитий галас... Про-
низливому іржанню диких жеребців... вторив громовий стукіт копит,
свист і тріск гілок, що ламалися, дике хропіння, яке супроводжува-
лося різким клацанням зубів, глухими ударами копит по ребрах і
крупах, пронизливим вереском злості і болю. Від цих оглушливих
звуків дрижало все навкруги...
Ці звуки свідчили про несамовиту бійку диких жеребців. їх ще не
було видно, але вони наближалися, пробиваючись крізь зарості, і ні
на мить не припиняючи бійки...
Ще мить — із нестримністю гірської лавини вони вирвались на
відкриту галявину.
Це була жива лавина найчудовіших створінь, які тільки існують
у природі...
Нема величнішого видовища, ніж табун диких жеребців, які мчать
по прерії.
М а й н Р и д, Всадник без голови,
Соч., т. 6, 1958, стор. 423, 455, 457,
463, 530—531.
НАЗЕМНИЙ ВЕЛЕТЕНЬ
Найбільшими сучасними наземними тваринами є слони. Величи-
ною і вагою їх перевершують лише кити. Є два види слонів: африкан-
ський і індійський. Останній живе в тропічних лісах країн Південної
Азії — Індії, Бірми, В’єтнаму, Сіама, Південного Китаю, на островах
Суматра, Цейлон і Борнео. У цих районах слони широко використо-
вуються на господарських роботах, особливо на лісорозробках,— для
навантаження і перенесення важких стовбурів дерев. Полюючи на
крупних хижаків — тигрів, леопардів,— на спинах слонів розміщу-
ються цілі бригади мисливців...
У неволі слони розмножуються рідко. У нас в країні за останні
100 років відомі лише чотири випадки, і всі вони мали місце в остан-
ні роки...
16 3-212
241
Слониха виношує своїх малят 20 і більше місяців. При народженні
слонята важать в середньому 100 кілограмів. Хоботок у них спочатку
маленький, а тулуб покритий довгим волоссям. Ростуть слонята
швидко: за півроку їх початкова вага подвоюється, а до трьох років
досягає тонни. Малята дуже забавні: вони люблять купатись під
струминою води, гратися віником чи лопатою, бігати. Заспокоюються
вони тільки після їжі: ситі слонята обов’язково лягають спати. За
добу дорослий слон з’їдає до 150 кілограмів кормів — сіна, хліба, ово-
чів, висівок, макухи, гілля, цукру, клюкви і т. д.
Розлючені старі самці можуть завдати багато неприємностей.
Сила у них величезна. Якось у Київському зоопарку слон зруйнував
242
огорожу з товстих рейок, попригинавши їх до землі, наче цвяхи. У Ле-
нінградському зоопарку слон розкидав цегляну стіну, в Московсько-
му — слонові Шанго нічого не варто зігнути балку, зруйнувати бетон-
не покриття товщиною в кілька сантиметрів або повалити лобом де-
рево в обхват завтовшки. Слонихи значно спокійніші і лагідніші.
Зараз у зоопарках, зоосадах і цирках СРСР налічується 50 слонів.
Найбільший з них — слон Шанго.
И. Сосновский, Среди зверей
и птиц, стор. 16.
ОБЛАВА НА СЛОНІВ
У кампонзі1 сталася надзвичайна метушня. Старійшина наказав
влаштувати відкриту бесідку і наказав жінкам приготувати бенкет.
Полювання на слонів ставало святом.
Я зібрав вожаків і тримав перед ними довгу промову. Суть її по-
лягала в тому, що кожний приручений слон повинен був везти трьох
осіб: свого вожака і двох мисливців, які будуть в’язати дикого слона...
Вожаки повинні були працювати парами. їм надавалася можли-
вість вибрати будь-якого слона й обережно, так, щоб не налякати
решти, відігнати його від стада, ближче до якого-небудь дерева. Тоді
приручені слони, на яких вони їхали, повинні були утримувати його
з обох боків, поки два мисливці зіскочуть на землю, обплутають сло-
нові ноги і прив’яжуть канати до високого дерева. Погоничі добре
зрозуміли мої вказівки, але і для слонів, і для мисливців треба було
влаштувати репетицію...
Я вибрав найрозумнішого з приручених слонів і доручив йому
роль «дикого слона». Його підігнали спиною до дерева і... два інші
слони... тиснули його з обох боків...
На другий день після нашої репетиції ми на світанку вирушили
в дорогу. З нами було п'ятдесят піших загонщиків, які повинні були
оточити дике стадо і тримати його в колі...
Поїздка на слоні — найтяжча поїздка у світі. Шкіра слона... ков-
зає... при кожному його русі. Крім того, хода слона — тортури для
їздця. Поїздка в маленькому човні по бурхливому морю не така
згубна...
На цей раз я сів на слона за вожаком. Двоє людей, які повинні
були прив’язувати слона, розмістилися за мною. Решта слонів ішли
слідом.
Години через дві ми побачили наших загонщиків. Я наказав мо-
вчати і вишикував у лінію п’ятдесят чоловік, які повинні були оточи-
1 Кампонг — стійбище малайців.
16*
243
ти диких слонів. Я... дав їм півгодини, щоб встановити коло... Через
півгодини вони повинні були почати змикатися дуже поступово і го-
ловне без всякого шуму...
Коли я підрахував, що вони вже встигли оточити тварин, я дав
сигнал, і ми рушили вперед. Вісім приручених слонів були витягнуті
колоною майже в пряму лінію, на віддалі один від одного футів у
десять. У такому порядку ми підійшли до стада. Я налічив двана-
дцять дорослих і п’ять молодих слонів, між ними одного сисунця.
Коли ми наблизилися, старий самець обернувся і подивився на
нас. Решта стада стояла нерухомо, чекаючи його першого руху...
...Я наказав вожакові, який слідував за мною, почати зі старого
самця, який тепер стояв, піднявши голову, нашорошивши вуха, і глу-
хо бурчав. Він розлютувався, завертів головою, сильно постукав хобо-
том об землю і різко протрубив.
Коли ми з двох боків оточили старого самця, він раптом повернув-
ся і хотів устромити свої ікла в того слона, який був ліворуч від мене;
але в одну мить, швидше блискавки, він був зустрітий другим приру-
ченим слоном: той завдав йому найсильнішого удару хоботом, який
змусив його зупинитися. В ту саму секунду мій слон ударив його
іклами в груди. Я закричав другому вожакові, щоб він повернув сво-
го слона і примусив його битися... Переконавшись, що слон уже не
може помітити того, що робиться на землі під його ногами, я сказав
моїм мисливцям швидше злазити, спутувати йому обидві ноги... і при-
в’язувати його до дерева.
Ручні слони, притиснувши голови до шиї дикого слона, тримали
його, поки мої люди зісковзнули на землю, накинули петлі на його
задні ноги і прив’язали його до дерева. Справа небезпечна, але вона
зайняла всього кілька хвилин...
Приручені слони востаннє добре стиснули свого супротивника і ві-
дійшли... Він рвонувся за ними вперед і впав на коліна, завивши від
люті й жаху і з усіх сил натягаючи канати, які його тримали. Але ро-
зірвати сирий ратан 1 неможливо.
Ч. М а й е р, Как я ловил диких
зверей, М., 1959, стор. 25—29.
ГОРИЛА
Горила — Согіїїа %огі11а — найбільший представник людиноподіб-
них мавп (її розміри досягають 2 м). Передні кінцівки горил
не дуже довгі. Під час ходіння вони, як і шимпанзе, спираються на
тильний бік зігнутих пальців цих кінцівок.
1 Ратан — рослина, з якої в тропічних країнах виготовляють канати.
244
Оселяються горили в лісах, але, на відміну від інших людинопо-
дібних мавп, більшу частину часу проводять на землі.
Живляться різноманітними плодами, горіхами та коренеплодами.
Самка народжує одне маля; живуть сім’ями. Поширені в незайманих
лісах Екваторіальної Африки (в Нижній Гвінеї та у Східній Африці,
далі на захід від Великих озер).
Серед інших мавп, типових для фауни Західно-Африканської під-
області, найбільш звичайним є рід павіанів (Супосеркаїиз) з роди-
ни собакоголових мавп (СегсоріікесіЛае). Вони характерні міцною
будовою тіла, виступаючою вперед мордою з міцними іклами, по-
рівняно короткими передніми кінцівками і добре розвиненими вели-
кими защічними мішками та сідничними мозолями.
З павіанів, що найчастіше водяться в Західній Африці, слід назва-
ти мандрила — Мап&гіїїиз зркіпх. Ця мавпа відрізняється кремезною
будовою тулуба, міцними зубами та надзвичайно яскравим забарвлен-
ням голих частин тіла. Волосяний покрив мандрила темно-бурого ко-
льору з оливково-зеленими відтінками. З черевного боку покрив жов-
тувато-білого, а борода лимонно-жовтого кольору.
Особливу увагу привертає колір голих частин тіла: руки та ву-
ха цих мавп чорні, ніс та прилеглі місця кіноварно-червоні, щоки
яскраво-сині з чорними борозенками, сідничні мозолі червоні з си-
нім.
Живуть мандрили великими зграями в гірських лісах, на ске-
лях або на деревах. Живляться солодкими плодами, соковитими стеб-
лами та листям, комахами, слимаками, червами тощо.
Як і інші павіани, мандрили часто роблять наскоки на культурні
посіви, знищуючи тут значний процент врожаю.
О. П. К о р н є є в, О. Б. К і с т я-
ківський, Посібник з зоогеогра-
фії, стор. 55—56.
ЛІСОВА ЛЮДИНА,
АБО ОРАНГУТАНГ
В глухих тропічних лісах островів Борнео і Суматра, серед густої
деревної рослинності живуть, майже не спускаючись на землю, великі
мавпи орангутанги, що по-малайськи означає — «лісова людина».
Скритний спосіб життя цих мавп до останнього часу не дозволив уче-
ним-зоологам детально ознайомитись з їх біологією.
Відомо, що живуть орангутанги на деревах на висоті 20—ЗО мет-
рів від землі. Самці, як правило, живуть поодинці, а самки — зі свої-
ми малятами.
Тіло тварин вкрите довгим густим волоссям світлого або темно-
коричневого кольору з рудим відтінком. У старих самців виростає
245
довга руда борода і вуса. Шкіра обличчя залишається голою. На шиї
утворюється великий шкіряний мішок. Вид такої мавпи дуже показ-
ний, якщо зважити на те, що ріст її перевищує 160 сантиметрів, а
вага досягає до 100 і більше кілограмів.
Живляться оранги плодами, горіхами, листям, бруньками і моло-
дими пагонами рослин. П’ють вони воду, яка накопичується у листях
дерев.
Численність цих мавп дуже мала, тому полювати на них і ловити
їх заборонено.
И. Сосновский, Среди зверей
и птиц, стор. 60.
ШИМПАНЗЕ
Шимпанзе — Апікгороріікесиз Іго^ІоЛуІез — мавпа значних розмі-
рів (близько 1,5 м). Як і інші людиноподібні мавпи, шимпанзе мають
порівняно довгі мускулисті передні кінцівки, які при випростаному
тілі спускаються трохи нижче колін.
Загальне забарвлення шимпанзе — чорне; лице у них голе, вушні
раковини великі, але дуже подібні до людських. Обидві губи шимпан-
зе надзвичайно рухливі і можуть витягуватись в хоботок.
Ведуть ці мавпи деревний спосіб життя, хоч часто спускаються на
землю. Живуть вони сім’ями, не об’єднуючись в громади. Живляться
плодами, горіхами, різним корінням та бруньками. Самці будують
на великих деревах тимчасові гнізда з гілок, де самка народжує зви-
чайно лише одну дитину. Самка дуже дбає про дитя і старанно до-
глядає його до трирічного віку.
Населяють шимпанзе тропічні ліси Верхньої Гвінеї, Габону та Ка-
меруну до області Великих озер.
Як показали останні дослідження, в західних районах Африки на
південь від Конго, крім звичайного, відомого здавна роду шимпанзе
(Апікгороріікесиз), водиться ще один рід людиноподібних мавп —
боново (ВопоЬо рапізсиз). Ці мавпи значно відрізняються від шим-
панзе як будовою лицевого відділу черепа, так і своїм зовнішнім
виглядом. Вони мають маленькі вуха, губи у них, на відміну від
інших людиноподібних мавп, темно-червоного кольору. Тулуб у них
стрункіший, кінцівки довші і 2-і та 3-і пальці рук зрослись у своїй
основі. Забарвлення волосяного покриву в бонобо — темне.
О. П. К о р н є є в, О. Б. К і с т я-
ківський, Посібник з зоогеогра-
фії, стор. 55.
246
КМІТЛИВІ ТВАРИНИ
Обох орангутангів я купив у фермера, який привіз їх зовсім ма-
ленькими з острова Борнео і вигодував соскою. Вони прожили у нього
сім років і змалку звикли до людського товариства. Під час обіду
вони сиділи за спільним столом і їли те саме, що їв фермер і члени
його родини. Отже, на них дивились, як на дітей, і вони тримали себе
за столом пристойно... Цю звичку вони зберегли і в Штеллінгені. Щоб
замінити їм товариство, я найняв до них сторожа, якому доручив до-
глядати тварин і піклуватися про їх розваги... Я був безмірно радий,
коли переконався, що мавпи не лише добре себе почували, а й розви-
валися розумово. Коли сторожа не було, Моріц 1 сумував і намагався
розважити себе різними витівками, переважно з своїми сусідами —
орангутангами. В забавних сутичках Моріц майже завжди був госпо-
дарем становища, спритно уникаючи обійм Якоба 2. Хоч Якоб стрім-
ко кидався слідом, але йому рідко вдавалося схопити Моріца, бо
орангутанги ніколи не стрибають і взагалі повільніше рухаються, ніж
шимпанзе.
Виключну дотепність показав шимпанзе в своєму намаганні вийти
на волю. Оскільки павільйон, у якому живуть мавпи, дуже висо-
кий, то дерев’яну перегородку не довели до стріхи, бо гадали, що
мавпи не зможуть перелізти через неї і таким чином вийти назовні.
Моріц був, проте, іншої думки. Він не тільки сам вирішив вийти на
волю цим шляхом, а й умовив втікати свою подругу Розу, що свід-
чить про... високе взаєморозуміння між мавпами. У мавп’ячій клітці
знаходилась велика порожня металева куля. Моріц переконав Розу
підняти разом з ним цю кулю на спальний ящик. Як тільки Роза ста-
ла на кулю і притулилася на весь зріст до стіни, Моріц видряпався
їй на плечі і одним стрибком переплигнув через перегородку...
Коли сторож повернувся, він ніяк не міг зрозуміти, як Моріц утік.
Коли ж піймали Моріца на другій спробі до втечі, високу перегородку
довелося збільшити. Але шимпанзе не розгубився, він придумав інше.
Недарма в клітці висіла прикріплена до стелі товста мотузка. Моріц
знав, якщо на ній сильно розгойдатися, то можна, спритно стрибнув-
ши, опинитися на волі. Зрештою і цей шлях був закритий. Проте Мо-
ріц не сумував і одного разу здивував свого сторожа тим, що, віді-
бравши в нього ключі, став пробувати, який із ключів підходить до
замка. Нарешті, він знайшов потрібний ключ. Я саме випадково про-
ходив мимо, і коли мені розповіли, як було діло, я мимоволі спитав:
«Моріц! Як це ти докумекав?» І начебто у відповідь на мої слова по
обличчю мавпи пробігла хитрувата усмішка, і, показуючи мені на
ключі, він наче хотів сказати: «Відімкнув ось цим ключем».
К. Гагенбек, О зверях и людях,
-------------- М., 1959, стор. 178—180.
1 Моріц — ім’я шимпанзе-самця.
2 Якоба — ім’я орангутанга-самця.
247
СНІДАНОК МІМУСА *
На сніданок — манна каша. Я даю Мімусу ложку. Він невміло
хапає її, повертає. Я поправляю і
Мімус безпорадно водить ложкою
показую, як треба набирати кашу,
по тарілці. Потім він кидає ложку
і бере кашу рукою.
— Не можна, Мімус!
Це йому не подобається. Мімус
злісно кричить.
Я годую його з ложки, потім
знову вкладаю ложку в його руку.
Нарешті він став їсти ложкою.
Він слідкував за тим, щоб каша не
впала на скатертину.
З вилкою було складніше. Мі-
мусові не вдавалося встромити
вилку в яблуко або грушу; Він во-
див нею по фруктах, так само як
ложкою, і мені довго довелося по-
вертати вилку в його руці. Але нарешті він навчився володіти і цим
складним інструментом.
В. Д у р о в, Мои звери, Детгиз,
1962, стор. 89—90.
МАВПИ І ВУЖ
Змії рідко відпускають намічену жертву...
Уникнути безпощадних обіймів змій частіше від інших вдається
мавпам. Не дивно, що ці зустрічі виробили у них відповідну обереж-
ність: адже для змій і високе дерево не перепона, а більшість змій
повзає вночі, коли мавпи сплять. Шимпанзе, який незалежно погля-
дає зверху на будь-якого найсильнішого хижака, з переляком шукає
порятунку, побачивши змію...
У себе на батьківщині, в лісах тропічної частини Африки, де во-
диться величезна кількість різних змій, в тому числі й дуже отруйних,
шимпанзе дуже обережно підкрадається до дупел, шукаючи пташині
гнізда і яйця: адже в кожному дуплі замість птаха може бути отруй-
на змія.
Кілька років тому Московський зоопарк одержав з-за кордону
двох шимпанзе: самця звали Гансом, а самку — Лізою.
1 Мімус — ім'я шимпанзе, який жив у відомого приборкувача звірів
В. Л. Дурова.
248
VIII. Предки деяких свійських тварин:
1 — кінь Пржевальського; 2 — безоаровий козел; 3 — малоазійський муфлон.
їх тримали разом в одній клітці. Ганс відзначався атлетичною бу-
довою і дуже войовничою вдачею. До нього і до Лізи ніхто не нава-
жувався зайти, бо страшно жартувати з таким силачем... Попали
в безвихідне становище, коли треба було пересадити цю пару в інше
приміщення...
Дверима до дверей підставили переносну клітку до приміщення
мавп і стали заманювати туди шимпанзе. Ліза зайшла досить охоче,
проте Ганс упирався. Незабаром він почав шаленіти: видавав загроз-
ливі вигуки і кидався з одного боку в другий.
Розлючений звір не йшов ні на які спонукання. Тоді ми спряму-
вали на нього струмінь холодної води..., але нічого не допомагало.
Більш того: від метушні і вигуків Ліза також почала метушитися і
повернулась назад, ставши поруч із Гансом.
Мавпи вперто не хотіли заходити до переносної клітки, а Ганс ша-
ленів усе більше і більше.
Тоді завідуючий мавп’ятником зоопарку вирішив використати
останній засіб. «Принесіть вужа»,— сказав він... Через кілька хвилин
у полотняній торбі доставили вужа.
Як тільки чорне тіло змійки показалося з торбинки, дикий жах
охопив непокірного Ганса.
З витріщеними очима він спочатку став в оборонну позу, але тут
же позадкував убік, підтягаючи ноги і безпорадно оглядаючись.
Змію випустили, вона підповзала все ближче. Ліза давно вже за-
билася в найдальший куток переносної клітки. Туди ж миттю влетів,
нарешті, і Ганс. Закривши двері, ми перенесли мавп до іншого примі-
щення.
Увесь день хвилювався і нервував Ганс, приголомшений вигля-
дом... вужа.
Бідний Ганс! Як йому пояснити, що вуж — не отруйна кобра і що
боятися її можуть лише одні рибки і жаби?
П. А. Мантейфель, Рассказьі
натуралиста, стор. 79—82.
МАВП’ЯЧЕ МІСТЕЧКО
Сухумський мавп’ячий розплідник знаходиться на вулиці Леніна.
За своїми цілями і завданнями ця Всесоюзна медико-біологічна
станція Академії медич-
них наук єдина у світі.
Мавп’ячий розплідник
створений у 1927 р. ...
У чотирьох науко-
во-дослідних лабораторі-
ях розплідника розв’язу-
17 3-212
Макак.
ються важливі наукові завдання. У лабораторії вищої нервової діяль-
ності ведуться досліди по вивченню умовних рефлексів. Наукові спів-
робітники станції вивчають методи боротьби з різними захворюван-
нями..., вишукують шляхи боротьби з раком, дизентерією, досліджу-
ють вплив тривалого сну на організм тощо...
Усі нові медикаменти спочатку випробуються на піддослідних
мавпах Сухумського розплідника.
Мартишка.
Загальна площа розплідника 25 гектарів. Тут в чудових умовах
утримується понад 400 мавп...
Мавпи добре розмножуються, 95 процентів мавп розплідника на-
родилися тут. Протягом цілого року тварини живуть на відкритому
повітрі.
Крім кліток, є вольєри — ділянки субтропічного парку, обнесені
високою стінкою або сіткою. У вольєрах тримають самок з малята-
ми. Відвідувачів вражає кмітливість маленьких мавпочок. Вони по-
водять себе, як маленькі діти,— плачуть, граються, просять їсти.
Людиноподібних мавп у розпліднику немає, переважають мавпи
Старого Світу: павіани, макаки, мартишки, гелади, капуцини.
Для мавп встановлено суворий режим дня. Вони одержують ра-
ціон, встановлений лікарями. При розпліднику є клініка для мавп...
і мавп’ячі ясла.
Найближчим часом заплановано збільшити кількість піддослідних
мавп приблизно у два рази.
В. Л. Виленкин, По Централь-
ному Кавказу и Западному Закав-
казьку Географгиз, М., 1955, стор.
221—223.
250
ПОХОДЖЕННЯ ДЕЯКИХ
свійських тварин
З існуючих видів свійських тварин кожний має свою окрему і
довгу історію. Одомашнення різноманітних видів відбувалося не одно-
часно, а в різні історичні епохи і, крім того, здебільшого не в одному,
а в різних місцях.
Відомі випадки, коли одомашнені тварини знову дичавіли і їх зго-
дом знову треба було одомашнювати, як, наприклад, деякі групи пів-
нічних оленів, цесарки та ін. Прикладом здичавіння одомашнених
тварин є також кролики в Австралії.
Легкість, з якою свійські тварини, при послабленні догляду за
ними, переходять в дикий стан, свідчить про походження їх від форм
диких тварин. Крім того, це ж явище показує, що одержані при пере-
буванні в одомашненому стані зміни вже не зникають безслідно, а
хоча б частково залишаються і в здичавілих форм.
Історичними прикладами цього є здичавіння собаки динго в
Австралії і коней та биків у степах Америки після її відкриття.
Собака динго завезений був в Австралію... В Австралії, як відомо,
корінними звірами є сумчасті форми, які виявилися слабішими від со-
баки. Тому динго широко розмножився в Австралії, витіснивши ряд
диких місцевих сумчастих форм і ставши цілком дикою твариною.
Проте в його конституції все ж таки залишилися деякі риси одомаш-
неної форми.
Всі ці приклади свідчать про те, що свійські тварини потребують
постійного догляду людини, і тільки завдяки їй вони можуть зберегти
свої риси, набуті при одомашненні. Наше тваринництво, яке ведеться
на основі наукових даних, вперше в світі має широку систему племін-
них господарств, робота яких планується в державному масштабі від-
повідно до завдань і потреб соціалістичного народного господарства.
Отже, весь процес виведення і удосконалення нових порід свійських
тварин, справа закріплення і поширення кращих з них, у нас ведуться
не стихійно, як в попередні часи, а планово. Цією рисою наше соціа-
лістичне тваринництво докорінно відрізняється від усіх форм тварин-
ництва попередніх епох...
Одомашнення бика поряд з одомашненням інших тварин було по-
дією величезної ваги в житті людей, яка в дальшому привела до ви-
никнення пастуших племен, до поділу суспільної праці...
Внаслідок розкопок найдавніших поселень осілого типу на терито-
рії СРСР (в долинах Дніпра і Дністра) поряд з кістками свійського со-
баки, кози і свині виявлено кістки свійського бика. Разом з тим в
цих же поселеннях у більш ранніх шарах знайдені кістки дикого
бика, або тура. Порівняння кісток найдавніших свійських биків і кі-
сток тура вказує на явну їх спорідненість. Отже, є всі підстави гово-
17*
251
рити, що в Європейській частині СРСР свійські бики походять від ди-
кого бика тура і приручалися тут.
Дикі бики тури поширені не тільки в Європі, а й у Північній Афри-
ці та Південно-Східній Азії...
Пізніше з одомашнених турів внаслідок штучного добору та догля-
ду за ними були виведені окремі свійські породи биків, які поступово,
змішуючись між собою, дали ту різноманітність порід, яку ми знаємо
тепер...
Дикий бик — тур.
Приручення турів відбувалося не в поодинокому, а в масовому
порядку. Цілі стада диких турів бралися під нагляд у лісах, на луках
і полях, а часом місця їх випасу спеціально огороджувалися. Таке
утримання цілих стад турів у певному місці давало змогу виділити з
них особин, які дещо звикли до людини, і знищувати найбільш диких.
З часом, шляхом штучного добору, були виділені найбільш ручні осо-
бини, зокрема корови, що піддавалися не тільки постійному нагля-
дові, а й доїнню...
Крім тура, на території СРСР був дуже поширений дикий бик
зубр...
Є думка, що внаслідок природної гібридизації в минулому в свій-
ського бика є деяка домішка крові зубра.
В наш час кілька десятків особин зубрів збереглися в заповідни-
ках Польської Народної Республіки (Бєловезька Пуща) і СРСР (Бєло-
везька Пуща, Приокський заповідник Московської області, а також в
Асканії-Нова Херсонської області...). Дикі бики тури тепер уже не
252
існують. Один з останніх диких турів був забитий в 1627 р., а в одному
зоопарку колишньої Пруссії тур дожив до 1669 р. ...
Свійська коза виведена дуже давно...
Під час розкопок на півдні СРСР пам’яток трипільської культури,
вік яких 5000—3000 років, а також і пізніших, виявлено, що кіз у
тогочасному господарстві людини було в багатьох випадках більше,
ніж овець. Предком багатьох порід кіз є безоаровий козел, поширений
у Південній Європі (Південний Кавказ), у Малій Азії, в Копет-Дагу та
на деяких островах Середземного моря...
...Знаходження викопних решток первісних диких козлів, близь-
ких до безоарових, у Криму і у Львівській області свідчить, що пред-
ки свійських кіз жили не тільки в Закавказзі, айв інших гірських
і передгірських районах півдня СРСР...
Про надзвичайно давнє знайомство наших предків із свійською
козою свідчать численні пам’ятки усної народної творчості (казки,
байки, пісні) російського, українського і білоруського народів...
Вся різноманітність порід свійських овець походить від кількох
диких видів. Найвідомішим предком свійських овець є європейський
муфлон, який живе нині в Південній Європі (острови Корсіка і Сарді-
нія), проте він траплявся у дикому стані також у нас — у Криму і в
Карпатах. Предком свійських овець є також азіатський баран, який
має багато місцевих форм і відомий під назвами: аргалі, архар, аркал.
Живуть азіатські барани в горах Середньої і Центральної Азії.
Час одомашнення диких овець сягає далеко в глиб віків... Найдав-
ніші знахідки решток свійських овець у трипільських поселеннях на
півдні СРСР свідчать про спорідненість їх із муфлонами..»
Предком нашої свійської свині є дика європейська свиня (дикий
кабан). Про спорідненість свійської свині з європейською дикою свід-
чать численні факти. Навіть порівняно недавно, в період до Великої
Жовтневої соціалістичної революції, коли на Поліссі розводили низь-
копродуктивні місцеві породи свиней, вони часто, пасучись у лісі,
схрещувалися з дикими кабанами, і свійські поросята були такі ж
смугасті, як і дикі. Про спорідненість свійської свині з європейською
дикою свідчить також вивчення численних кісткових решток, що їх
знаходять при археологічних розкопках. Приручення свині провади-
лось в широкому масштабі на території СРСР, а також в інших місце-
востях...
В Африці й Південно-Східній Азії є породи свійських свиней, виве-
дені від місцевих диких видів, відмінних від європейської свині...
...Наполеглива робота по відбору і виведенню нових порід дала ве-
лику різноманітність їх у наш час...
Свійські коні походять від коней, дикі представники Яких тепер
уже не існують. У Центральній Азії зберігся до нашого часу один вид
дикого коня — кінь Пржевальського, який є предком деяких азіат-
ських порід свійських коней...
253
Знахідки кісток диких коней показують, що вони були дуже поши-
рені в Європі й Азії в усіх природних зонах, крім крайньої тундри і
пустинь. На таких широких просторах у диких коней виробилися міс-
цеві властивості, які потім передалися і свійським породам, виведе-
ним людиною в ряді місць.
Одомашнення диких коней провадилось в широкому масштабі на
території СРСР. На півдні УРСР дикі коні (тарпани) жили ще навіть
у XIX ст...
Питання про час одомашнення диких коней точно не розв’язане
тому, що викопні кістки свійських і диких коней надто подібні...
І. Г. Підоплічко, Походження
свійських тварин, К., 1952, стор.
11, 12, 17—20, 26—28, 33, 39.
ВІД ДІНЦЯ ДО ПРУТУ
Географічне положення, клімат і рельєф нашої республіки дуже
сприятливі для життя в ній різноманітних цінних мисливських зві-
рів і птахів.
Але хижацьке винищення диких тварин і птахів на Україні в ми-
нулому призвело до зменшення кількості багатьох видів цінних хут-
рових і копитних тварин та пернатої дичини...
З перших років Радянської влади полювання на диких тварин і
птахів регулюється соціалістичними законами, в яких передбачені
строки і правила полювання...
Планове ведення мисливського господарства в нашій країні грун-
тується на досягненнях зоологічної науки і передового досвіду мис-
ливських господарств.
Щоб не зменшувалась кількість диких тварин та птахів,... прово-
диться ряд заходів...
Фауна України збагачується новими видами звірів і птахів, які
раніше у нас не водились...
Мисливських тварин і птахів підгодовують у зимовий час, для них
створюють штучні гнізда, солонці, знищують їх ворогів...
Для охорони і відтворення мисливської фауни, для стаціонарних
спостережень над сезонним життям звірів і птахів на Україні створе-
но сітку державних мисливських господарств...
В центрі гористо-лісового Криму розташоване Кримське державне
заповідно-мисливське господарство, утворене в 1957 р. ... Площа
його — 30,2 тис. га... У Кримському... господарстві живе багато ди-
ких тварин — олені, козулі, муфлони тощо...
Для оленів у заповіднику виставляють штучні солонці — лизунці,
куски кам’яної солі, яку олені охоче лижуть...
254
У 1917 році на території колишнього «царського полювання» налі-
чувалось 712 оленів. Під час громадянської війни багато оленів було
знищено.
З організацією заповідника посилилась охорона тварин. Тепер
тільки на заповідній території налічується понад 2500 оленів...
Найчастіше в заповіднику можна зустріти козулю. Вона водиться
на всій території... господарства; буває як в листяних, так і в хвойних
лісах...
У заповідно-мисливському господарстві є й гірські барани — муф-
лони, але вони живуть тільки на схилах гір Великої Чучелі і Чорної, на
невеликих хребтах Веселий, Серединний й Муфлоновий. Більше ніде
в Криму їх не побачиш.
Коли настають сутінки, тварини виходять з лісу, ідуть на водопій
до річки Сари-Су і всю ніч пасуться на галявинах. Ранком муфлони
знов йдуть на водопій, а після цього на весь день — у гори...
Муфлони були завезені в Крим у 1913 році... У громадянську вій-
ну стадо їх, що складалося з 23 голів, випустили з загону. Всі твари-
ни трималися поблизу колишнього загону, добре акліматизувалися.
Але незабаром більшість тварин було винищено. На час заснування
заповідника муфлонів лишилося всього 10 голів. Тепер їх налічуєть-
ся понад 300 голів...
Для охорони перелітних і гніздових птахів, а також для збережен-
ня природної степової та лісової рослинності крайнього півдня Украї-
ни в 1927 році на північному узбережжі Чорного моря і на островах,
що прилягають до Херсонської та Миколаївської областей, було ство-
рено Чорноморський державний заповідник...
Загальна площа суші Чорноморського заповідника складає
12 181 гектар. Крім того, до заповідника входить близько 100 квадрат-
них кілометрів водного простору — в Тендрівській затоці і вздовж
берегів острівних та суходільних ділянок...
Сотні років тому вздовж берегів Північного Дінця широкою сму-
гою тяглися вікові ліси, населені численними звірами і птахами.
Ще за часів Петра І почалась розробка цих лісів. Вікові дерева
йшли на спорудження російського флоту для походу на Азов... Лише
окремі острівці лісів збереглися в цих краях до нашого часу. Однією з
таких ділянок є Кремінський ліс. На території цього лісового масиву...
на площі понад 14 тисяч гектарів розташоване Кремінське державне
мисливське господарство...
Різноманітні лісові угіддя, озера, порослі рогозою, очеретом, ла-
таттям, осокою, населяє багато звірів та птахів, серед яких особливе
місце посідає хохуля. Кремінське мисливське господарство — єдине
місце на Україні, де зберігся цей древній звірок...
Біля міста Яготина Київської області на річці Супій давно спо-
руджено дві греблі. Вода широко залила колишнє ложе річки на пло-
щі близько двох тисяч гектарів.
255
На цих двох ставах, що дістали назву Великий і Малий Супій, у
1940 році створено Яготинське мисливське господарство...
Влітку в нагрітій сонцем воді добре розвиваються водорості. Це
створює виняткові умови для гніздування по берегах болотяних і во-
доплавних птахів, які є основними мешканцями господарства.
Понад ставами Великий і Малий Супій мостять гнізда сотні чер-
воноголових чернів, крижнів, чирків, широконосок, нерознів, різних
куликів. Немов маленькі плотики, плавають по воді гнізда норців. На
купах сушняку влаштовуються лиски...
Близько дванадцяти тисяч гектарів цілинного степу суцільним ма-
сивом прилягає до садиби інституту «Асканія-Нова» зі сходу і північ-
ного сходу. З цих земель півтори тисячі гектарів до недавнього часу
вважались абсолютним державним заповідником, де не тільки була
заборонена всяка господарська експлуатація цілини, але й не дозво-
лялося полювати, їздити і навіть ходити без особливої в тому потреби.
Зараз під абсолютним заповідником залишилось тільки п’ятсот гек-
тарів степу...
Літнього ранку через смарагдові галявини парків перебігають де-
сятками фазани, виблискуючи на сонці червоно-золотавим пір’ям.
Після полудня над озерами чути трубний крик лебедів; зграї качок,
з свистом розтинаючи повітря, летять у поле шукати поживи...
Більша частина паркових качок-крижнів в Асканії-Нова живе осі-
ло. Тривалим розведенням під контролем людини вдалося побороти їх
перелітний інстинкт...
В орнітопарку є й вольєрна група птахів, тобто таких, що утри-
муються в неволі, в більш-менш просторих вольєрах-сажках. У цій
групі птахи багатьох видів, і всі вони в тій чи іншій мірі служать
експериментальним цілям.
В секції страусів є три види страусів: африканський, американ-
ський, або нанду, і австралійський — ему...
Практичний сенс роботи з страусами полягає в тому, що ці гігант-
ські птахи становлять собою не тільки декоративний, але, безсумнів-
но, й господарський інтерес. Справді, навіть найменший з страусів —
нанду — важить близько двох пудів. Самка нанду несе за сезон 40—
50 яєць по 450—500 грамів кожне. Смакові якості страусового м’яса
і яєць високі. Що ж до африканського страуса, то від кожного з них
можна одержати чистого м’яса до ста кілограмів і від самок по пів-
сотні яєць вагою по півтора кілограма кожне! Крім того, самці афри-
канських страусів, линяючи, щороку дають чудове, дороге, декора-
тивне пір’я...
Величезним досягненням і гордістю Асканії-Нова є її унікальні
«змішані стада», де групуються на літніх пасовиськах копитні твари-
ни, що належать до різноманітних видів, родів, родин, навіть рядів
і походять з різних зоогеографічних областей... Наприклад, у районі
Чапельського поду влітку щоденно пасеться велике стадо з антилоп
256
канна, благородних оленів, плямистих оленів, бізонів, зебр, яків, зебу
та різних гібридів. У такому стаді виробились свої, так би мовити,
правила внутрішнього розпорядку, і кожний вид знає своє місце і свої
«права та обов’язки». Наприклад, ні олень, ні зебра ніколи не заступ-
лять дорогу бізонові, а бізони не застосовують свою страшенну силу
проти тих же зебр і оленів, знаючи з досвіду, що ці тварини недоступ-
ні їм для нападу завдяки своїй дивовижній рухливості і спритності.
Антилопи канна озброєні грізними рогами, але вони досить миролюб-
ні і не нападають на своїх сусідів...
Між шосейною дорогою, що йде від села Маяки до села Паланки,
і відкритим водним простором Дністровського лиману на площі 9000
гектарів розташоване мисливське господарство Дністровський ли-
ман.
Непролазні зарості очерету на болотяному грунті місцями прорі-
зуються єриками, чистими плесами води. Плавневі озера заросли ело-
деєю, лататтям, водяним горіхом...
Серед птахів Дністровського мисливського господарства є ряд
рідкісних цінних видів, які зустрічаються в межах України ще в
дельті Дунаю і в пониззі Дніпра. До найцінніших птахів господар-
ства належать красуні лебеді. Лебеді-шипуни живуть тут майже
осіло...
В заплаві гніздиться багато сірих гусей. З другої половини літа ко-
сяки гусей по 100—150 голів щовечора летять на годівлю в поля, а
на день повертаються в плавні...
Протягом усього року в господарстві зустрічаються качки-не-
розні, крижні, широконіски, чирки...
У Цуманському, Теремнівському і Олицькому районах Волинської
області міститься Цуманське мисливське господарство. Площа його —
понад 400 тис. гектарів... Фауна Цуманського господарства різнома-
нітна. Тут живуть козулі, дикі свині, зайці-русаки, білки, видри,
борсуки, куниці лісові, ондатри, лисиці. Велику цінність становить
борова дичина господарства — глухарі, рябчики, тетеруки...
Одне з найбільших на Україні державних республіканських мис-
ливських господарств Майдан розташоване у Карпатах, на території
Сколівського, Турківського і Підбузького районів Львівської області.
Загальна площа його 42 000 гектарів, з них понад 36 000 гектарів —
ліси...
Найбільшу цінність господарства становлять європейські олені та
козулі. Оленів тут кілька сот голів. Влітку ці красиві тварини три-
маються високо в горах, а взимку стада їх по 20—ЗО голів спуска-
ються в річкові долини, де ховаються від вітрів до весни...
Зберігся ще в господарстві і «господар» лісу — ведмідь. Найчасті-
ше ведмедів можна зустріти ранньої осені в заростях малини, де вони
ласують ягодами...
З пернатої дичини найбільший інтерес становлять глухарі та ряб-
257
чики. В дуплах гніздяться дикі голуби. Під час перельотів бувають
вальдшнепи, частина їх тут гніздиться.
В річках водиться форель. З немисливських птахів слід згадати
про оляпку, або пронурка. Ця невеличка — завбільшки з шпака —
пташка тримається по берегах струмків. Здобуваючи собі їжу, вона
пірнає у воду й біжить по дну, визбируючи личинки різних водяних
комах...
Майдан — основне господарство по охороні багатої карпатської
фауни...
Загальна кількість мисливських господарств, створених у респуб-
ліці, далеко не обмежується описаними тут, їх набагато більше... В ці-
лому на Україні налічується близько 800 таких мисливських госпо-
дарств, а на кінець семирічки їх буде 2000. Усі вони, так само як і
заповідники, служать справі охорони, вивчення та розвитку рідної
природи і заслужено користуються любов’ю нашого народу.
Збірник «По заповідних місцях
України» К., 1960, стор. 7, 81, 87—
88, 91, 93—94, 129—131, 147, 150—
152, 178, 180, 181, 188—189, 201,
208.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
ДЛЯ ПОЗАКЛАСНОГО ЧИТАННЯ
Арсеньев В. К., По Уссурийскому краю, М., 1960.
А р с е н ь є в В. К., Крізь тайгу, К., 1957.
Б е м е Л. Б., По Кавказу, М., 1950.
Болдьірев В., Полуостров загадок, М., 1959.
Васильков И., Путешествие в страну нектара, М., 1955.
ГагенбекК., О зверях и людях, М., 1959.
Гленвилл Е., Нгоньяма желтогривьій, М., 1959.
З в е р е в М., Золотой сайгак, Алма-Ата, 1957.
З в е р е в М., Конец белого пятна, М., 1960.
Земский В., Звери и птицьі Антарктики, Одесса, 1955.
Зенкевич Б. А., Вокруг света за китами, М., 1954.
К в и л и г и Ф., Приключения на шестом континенте, М., 1958.
К л и п е л ь В. И., С ьі с о е в В. П., За черньїм соболем, М., 1960.
Котлоу Л., Занзабуку, М., 1960.
Корбетт Д., Леопард из Рудрапраяга, М., 1959.
К о р б е т т Д., Кумаонские людоедьі, М., 1959.
К у р с к и й В., Рьібьі в природе и в хозяйстве, М., 1958.
Лендж 3., В джунглях Амазонки, М., 1958.
Леонов Л. И., В високих широтах, М., 1953.
Любош А., Пешком поперек Африки, Л., 1960.
Майер Ч., Как я ловил диких зверей, М., 1959.
М а к а р е н к о Д. Є., Що треба знати про молюсків, К., 1959.
О б р у ч е в В. А., В дебрях Центральной Азии, М., 1953.
О л д р и д ж Д., Охотник, М., 1954.
О гне в С. И., Жизнь леса, М., 1952.
ПархоменкоВ. В., Нотатки натураліста, К., 1952.
Плавильщиков Н. Н., Юному ентомологу, М., 1958.
По заповідних місцях України, К., 1960.
Пришвин М. М., Моя страна, М., 1954.
Промптов А. Н., Птицьі в природе, М., 1949.
Р а л л ь Ю. М., В донских степях, Ростиздат, 1952.
259
Сдобников В. М., По арктической тундре, М., 1952.
Сетон-Томпсон 3., Рассказьі о животньїх, Новосибирск, 1957.
Спангенберг Е., Из жизни натуралиста, М., 1953.
Стрельцов А. П., З життя тварин, К., 1959.
Тарасов М. І., Море живе, К., 1954.
Туров С. С., Очерки охотнйка-натуралиста, М., 1949.
Туров С. С., Жизнь птиц, М., 1950.
Успенский С. М., На пределе жизни, М., 1959.
У с п е н с к и й Г., По заповедньїм дебрям, М., 1952.
Ф а б и а н Ф., В стране марабу, М., 1959.
Ф е д о р о в и ч Б. О., Лице пустині, К., 1953.
Ф о р м о з о в А. Н., Спутник следопьіта, М., 1952.
Фрайберг Г., Таємнича Африка, К., 1961.
Ф р и ч А. В., Приключения охотника в Гран-Чако, М., 1958.
X а н т е р Д., Охотник, М., 1960.
X е й н р о т О., Из жизни птиц, М., 1947.
Хемингузй 3., Зеленьїе холмьі Африки, М., 1959.
Хлудова О. Ф., Волньї над нами, М., 1960.
Цінгер Я. О., Цікава зоологія, К., 1960.
Шнитников В., Как я стал натуралистом, Л., 1956.
Шнитников В. Н., Звери и птицьі нашей страньї, М., 1957.
ЗМІСТ
Стор.
ВСТУП...............•......•...................з
БЕЗХРЕБЕТНІ ТВАРИНИ
Стор.
Найпростіші
Мікроорганізми і годівля тварин . 9
Малярія.......................10
Боротьба проти малярії . . . . 11
Значення найпростіших у житті лю-
дини ......................13
Кишечнопорожнинні
Медузи наших південних морів . 15
Кораловий риф.................16
Вогники райдуги...............17
Черви
Послуга дощових червів рослинам 19
Випадок у лікарні.............20
Неозброєний ціп’як, або бичачий со-
літер .....................21
Як захворів Вітя..............22
«Ви повинні допомогти мені вилі-
кувати вашу дитину» ... 24
Про волоса.................26
Молюски
Наземні молюски............27
Перли та їх шукачі.........29
Правда і вигадки про спрутів . . 31
Значення молюсків для народного
господарства...............34
Членис то н огі
Членистоногі гіганти..........37
Поширення і промисел ракоподібних 38
Водяні блохи і циклопи .... 38
Як павук готує пастку .... 40
Про павука-сріблянку.............41
Про енцефаліт....................42
Павлик знаходить сильного поміч-
ника в боротьбі з травневим
хрущем.........................43
Білан жилкуватий...............45
Зимуючі метелики...............46
Чому червивіють яблука . . . . 47
Смугастий чужоземець...........48
Як знищити бурякового довгоносика 50
Звідки вони....................51
Небезпечні шкідники............52
Природні вороги комах-шкідників . 55
Мурашки........................56
Кімнатна муха..................58
Небезпечний ворог..............60
Блохи..............1.............61
Про тарганів...................62
Мед — важливий лікувальний за-
сіб народної медицини ... 63
Як бджоли виробляють мед ... 65
Танці бджіл....................67
Що треба знати про бджолину
матку..........................68
Особливе молочко ................69
Віск і прополіс................70
Комаха-хижак...................72
Інстинкти комах................72
Маленькі санітари..............74
Гіганти і карлики серед комах . . 75
261
ХРЕБЕТШ ТВАРИНИ
Риби
Промислові риби СРСР............79
Акліматизація риб...............81
Охорона рибних багатств .... 85
Рибоходи........................85
За ленінське ставлення до природи! 86
Розвиток ставкового рибоводства в
СРСР........................87
Шляхи підвищення рибопродуктив-
ності ставків................88
Вітчизняні породи коропа .... 90
Глибоководні риби...............90
Великі глибини і форма тіла риб 91
Дивні риби......................92
Риби без води...................94
Друге дихання...................95
Електричні риби.................96
Торпедо.........................97
Небезпечні риби.................97
Риби-ненажери...................99
Пірайя — страховище амазонських
вод.........................101
Риби співають..................102
Мелодії над водою..............103
Про тривалість життя риб . . .104
Гіганти і пігмеї...............105
Цікаві цифри...................106
Турбота про потомство..........106
Земноводні
Чи великі бувають земноводні . .109
Ропуха.........................111
Джерелянка.....................112
Деревна жаба...................113
Тритон....................... 115
Дивний сон.....................117
Батьківська опіка..............120
Економічне значення земноводних 121
Плазуни
Велетні і карлики..............123
Як довго живуть плазуни . . . .125
Ящірки без ніг.................125
Ящірки і змії на кущах .... 126
Про тих, що тонуть і плавають у
пісках......................127
Отруйні змії СРСР..............128
Отрута змій та її дія на організм
людини .....................129
Зміїна отрута як лікувальний засіб. 131
Болотяна черепаха..............132
Плазуни в шкіряній промисловості 133
Економічне значення плазунів . .133
262
Птахи
Причини перельотів................135
З якою швидкістю летять птахи . 137
На якій високі летять птахи . . .138
Перельоти без польоту.............139
Весняний приліт птахів............139
Пташині гнізда....................140
Гніздо-темниця....................143
Зимова гніздівка..................144
Пташині базари....................145
Для кого весна в грудні . . . .148
Пропажа ключів....................149
Пінгвіни .........................150
Радіопередачу веде пінгвін . . .153
Біла куріпка......................153
Глухар............................155
Тетерук...........................156
Гага..............................157
Качиний стіл...................159
Взаємодопомога.................160
Канюк..........................161
Яструб-тетерев’ятник...........162
Крилаті вартові................164
Нічний хижак...................165
Хижі птахи—винищувачі гризунів. 166
Дятлові кільця................167
Пташина «кузня»...............168
Запасливий сорокопуд..........169
Приймаки......................170
Чи знаєте ви, що.-............171
Як довго живуть птахи.........172
Чи великий апетит у птахів . . .172
Куди дівається сіль...........174
Як птахи знищують шкідників лісу,
саду і поля.................175
Звідки вони взялись.............177
Заповідники СРСР та їх роль в
охороні птахів..............178
День птахів у нашій країні . .179
Ссавці
Качконіс.......................181
Австралійський їжак............182
Кенгуру........................183
Дивний лист....................184
їжак у шкаралупі...............184
Оксамитові екскаватори . . . .185
З життя їжаків.................187
Гавря..........................188
Вухань.........................190
Конкуренти ластівок............191
Неповнозубі....................192
Зайці..........................194
Після пороші...................195
Білка..........................196
Неперевершені майстри . . .197
Гризуни степу..................198
«Заповідник» гризунів..........200
Війна з пацюками...............201
Дикобраз.......................203
Прайд левів .... .... 204
Лігво в очереті................205
З списом на лева...............206
Тигролови......................208
Рись...........................209
Кіт чи собака..................210
Як вовки стали собаками . . . .211
Морська школа..................213
Руда шубка.....................214
Сонячні ванни ................ 215
Стрункий хижак.................216
Порічня........................217
Невидимки......................217
Спостереження на смітнику . . . 220
Хутрові багатства СРСР .... 222
Звіроводство...................223
Морж...........................225
Витівки дельфінів............226
Чудові плавці................229
Сон лісового велетня.........230
Північний олень................ 232
Карпатський олень............232
Оленя........................234
По слідах оленя ....... 235
Полювання на кабана..........236
Буйвол.......................237
Швидконогі жителі пустинь . . . 238
Мустанг......................240
Наземний велетень............241
Облава на слонів.............243
Горила.......................244
Лісова людина, або орангутанг . 245
Шимпанзе.....................246
Кмітливі тварини.................247
Сніданок Мімуса..................248
Мавпи і вуж......................248
Мавп’яче містечко................249
Походження деяких свійських тва-
рин .................251
Від Дінця до Пруту......254
Рекомендована літерату-
ра ..................259
Художнє оформлення та ілюстрації
художника □Р. Масаутова
Кольорові таблиці
художника Г. Глікмана
ХРЕСТОМАТИЯ ПО ЗООЛОГИИ
Составители; И. В. Марисова, К. А. Татаринов
А. Д. Гончар, П. Г. Кузьмович.
(на украинском язьіке)
Государственное учебно-педагогическое издательство
«Радянська школа»
Редактор І. Д Турбіна
Художн. редактор Ю. І. Золотов
Технічний редактор Л. 1. Шевченко
Літредактори: М. Г. Гриб, Я. В. Гончарук.
Коректор Г. П. Наказнюк
•
Здано до набору 10/У І 963 р. Підписано до
друку 16/Х 1963 р. Папір 70 х 907м- Фіз.
друк. арк. 16,5 + 8 вкл., умови. арк. 19,3 + 1,17,
видави, арк. 17,49+0,59 вкл.
Тираж 6000. БФ 33761.
Державне учбово-педагогічне видавництво
«Радянська школа».
Київ, вул. Юрія Коцюбинського, 5.
Видави. № 12083.
Ціна 81 коп. Зам. № 3-212.
Книжкова ф-ка ім. Фрунзе Головполіграфвидаву
Міністерства культури УРСР,
Харків, Донець-Захаржевська, 6/8.