Володимир ЗАМЛИНСЬКИЙ
ОУН:
ІСТОРІЯ
ЗАПРОДАНСТВА
ТОВАРИСТВО «УКРАЇНА»
Київ — 1978
ЗМІСТ
Переднє слово
Стор. З
Породження фашизму.................................6
У фарватері «Дранг нах Остен»..................... 9
Слуги окупантів...................................14
Братовбивці.......................................24
Чергова переорієнтація............................29
їхнє моральне обличчя ........................... 34
Злочинці марять війною............................37
Замлинський Володимир Олександрович, кандидат історичних наук
О У Н: ІСТОРІЯ ЗАПРОДАНСТВА
Редактори: М.. Чубук, В. Маковійчук
Художник Ю. Душко
Технічний редактор В. Остапенко
Коректор В. Соколенко
Товариство «Україна», Київ-34, Золоті Ворота, 6.
Зам № 1371.
Ціна 9 коп.
Переднє слово
Про це не писати не можна, бо йдеться про ^тисячі й тисячі невинних жертв, про сльози і горе матерів і батьків, сестер і братів... Йдеться про злочинну діяльність Організації українських націоналістів (ОУН).
Історія ОУН — це страшне лихоліття бандитського розбою на українській землі. «Український народ,— говорив Д. 3. Мануїльський,— міг би написати свою червону книгу про підлі знущання, жахливі злочинства, катування та вбивства, вчинені бандерівцями та бульбів-цями».
Терором оунівці намагалися насаджувати серед українського населення націоналістичну ідеологію. Трудящі України рішуче виступали проти спроб націоналістичних запроданців відновити на Україні буржуазний лад, проти запровадження ними разом з гітлерівцями фашистського «нового порядку», що ніс українському народові рабство і знищення.
Як і їх попередники — петлюрівці — члени ОУН у своїй боротьбі проти СРСР завжди розраховували на багнети чужинців, виконували ганебну роль прислужників іноземних загарбників.
З
. Видаючи себе за поборників свободи і «ліпшої долі» народів, оунівці брали безпосередню участь в агресивній війні США проти В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, причетні до контрреволюційного заколоту в Угорщині. Вони завжди були на боці того, хто придушував свободу і демократію.
Нині оунівці ведуть боротьбу проти Країни Рад, використовуючи облудну пропаганду, ідеологічні диверсії, намагаються оббрехати досягнення СРСР та інших соціалістичних держав в соціальній, політичній, економічній, культурній галузях життя.
Але, як і всі інші їхні авантюри, ця також зазнає повного краху перед неспростовними фактами. В Радянському Союзі, країнах соціалістичної співдружності кожній людині повністю забезпечується право на працю, на відпочинок, на охорону здоров’я, на освіту, на користування досягненнями культури, свободу творчості і т. д. Ці права записані і гарантовані Конституцією СРСР та конституціями соціалістичних держав.
Радянська дійсність, величезні животворні зміни, які відбулися у нашій країні за роки Радянської влади,— ось що змусило багатьох колишніх учасників націоналістичних угруповань об’єктивно подивитися на своє минуле, правильно оцінити злочинну діяльність ОУН та інших українських буржуазно-націоналістичних організацій і знайти у собі сили порвати з ними. їх розповіді становлять основу цієї брошури. «Щоразу, коли я згадую своє життя,— пише колишній оунівець Іван Реванюк,— події 1943—1945 років мимоволі викликають у мене почуття сорому і пекучого болю за ганьбу
4
перед народом і самим собою, за даремно страчені роки».
Або ось спогади Мирона Матвієйка, який близько знав головного оунівського ватажка С. Бандеру та його оточення, був свідком багатьох злочинних справ бандерівців. У своєму зверненні «До членів і симпатинів ОУН та до всіх українців, які живуть поза межами рідної землі», яке допомогло багатьом оунівцям порвати з цією організацією, він пише, що «свято вірив, як і багато українських юнаків і дівчат того часу *, в те, що ОУН і її тодішній вождь Євген Коновалець покликані самим Провидінням божим дати визволення нашій Батьківщині — західноукраїнським землям з-під гноблення польських панів і капіталістів, покликані створити Українську, самостійну соборну державу. З того часу я пройшов шлях в націоналістичній організації від члена-юнака до члена проводу 34 ОУН... Я був серед тих, хто очолював організацію, я бачив її гасла, її діла. Я У свій час разом з Бандерою, Стецьком, Ленкав-ським, Лебедем та іншими головними діячами творив її політику і, таким чином, мав можливість бачити ОУН зсередини, такою, якою вона є в середовищі її зверхників.
Більш, ніж половину свого життя, свою юність, свою молодість, найкращі роки зрілого віку я віддав справі здійснення націоналістичних кличів і ідей... Я оглядаюсь на пройдений шлях, ставши обіч нього. Він не привів мене до жаданої мети, і, що характерно, чим вище я піднімався щаблями оунівської драбини, тим
* Йдеться про період, коли західні області України перебували під гнітом буржуазно-поміщицької Польщі.
6
менше залишалось націоналістичної політичної романтики. Діставшись вищого щабля і опинившись на Україні, я зрозумів, що кращі поривання молодості пропали задарма. Куди більше, з великою прикрістю доводиться констатувати, що довгі роки перебування в ОУН— хотів я того чи ні — вийшли на велику шкоду інтересам українського народу».
Така правда життя. Ігнорувати її не дано нікому.
Породження фашизму
І
Ненависть до першої в світі робітничо-се-11лянської держави штовхала міжнародну реакцію на боротьбу проти Радянської влади, на зрив будівництва соціалізму в СРСР. Імперіалізм організовував і підтримував змови, диверсії, збройні виступи всіляких контрреволюційних груп, і організацій, в тому числі й українських буржуазних націоналістів.
Вигнані з України, націоналісти розповзлися по світу, шукаючи собі господарів, яким могли б продати свій бандитський досвід. Ось чому так радо сприйняли вони появу фашизму. Виникнувши, як відверта терористична диктатура найбільш реакційних, найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів фінансового капіталу, фашизм став для українських буржуазних націоналістів взірцем Для наслідування. Підкреслюючи свою спорід
6
неність з ним, націоналістично-клерикальна газета «Наш клич» 1938 року писала: «...з іменем українського націоналізму звикли ми вже лупити означений зміст. Є тепер суспільнополі-тичний рух, що розвивається у всьому світі: в одній країні він проявився як фашизм, у другій — як гітлеризм, у нас просто як націоналізм». Верховоди ОУН навіть свою штаб-квартиру розміщують у фашистському Берліні.
Прагнучи якомога ширше використати українських націоналістів у своїх антирадянських експансіоністських цілях, німецький фашизм спочатку лицемірно підтримував буржуазно-націоналістичну ідею про надання Україні якоїсь «державної самостійності», вимагаючи за це посилення диверсійної і шпигунської діяльності проти СРСР. Для цього потрібне було згуртування й об'єднання розпорошених націоналістичних груп в одну організацію.
Ідея «самостійної України» була як для німецького фашизму, так і для українських буржуазних націоналістів тільки ширмою, прикриттям диверсійної роботи, спрямованої проти СРСР. Ще у 1929 році Є. Коновалець і А. Мельник відверто писали Андрію Шептиць-кому: «Українську проблему слід брати в цілому. В розв’язанні цієї проблеми жодна держава не зацікавлена так, як зацікавлена Німеччина. До того ж жодна держава, крім Німеччини, і неспроможна розв’язати цю проблему. І Німеччина розв’яже цю проблему не сьогодні, так завтра. Отже, з цього випливає другий висновок, а саме: та українська організація, яка бореться за розв’язання української проблеми в цілому, мусить діяти в повній ЗГОДІ
1
з відповідними політичними чинниками Німеччини і йти у фарватері її політики...»
У січні 1929 року.у Відні відкрився так званий конгрес українських націоналістів, на якому, контрреволюційну УВО *, що складалася переважно з петлюрівських офіцерів та різної контрреволюційної наволочі, було перейменовано на «Організацію українських .націоналістів» (ОУН). До нового угруповання увійшло також ряд інших контрреволюційних формувань.
Провід ОУН очолив Євген Коновалець. За прикладом німецьких фашистів, Коновальця відтоді стали величати «вождем нації». Затверджений на конгресі червоно-чорний прапор ОУН також нагадував нацистський штандарт. Навіть форма привітання — підняття вгору правої руки — копіювала нацистів. У прийнятій програмі ОУН було записано: «Треба крові— дамо море крові! Треба терору — доведемо його до пекельного кипіння!»
Розкриваючи справжню мету прислужництва ОУН німецькому фашизму, член її головного проводу М. Степаняк зазначав: «Ідеологія ОУН формувалася в період піднесення на Заході фашистського руху, під його впливом та за його зразком. У боротьбі за здійснення свіоїх намірів ОУН проголошувала, що спиратиметься на так звані «власні сйли», і висунула гасло «великої української національної революції». Однак фактично всю свою політику ОУН пристосувала до військових цілей фашизму. Розрахунок був не на «внутрішні сили», в які ОУН сама не вірила, а на війну фашист
* Українська військова організація.'
8
ських держав, і в першу чергу — Німеччини проти СРСР».
1933 року Коновалець запевнив Гітлера від імені українських буржуазних націоналістів у вірності німецькому фашизмові. Він доповідав уніатському митрополитові А. Шептиць-кому: «Все йде добре. Щасливий початок 1933 р. створив умови, за яких наша визвольна акція кожного дня набирає все більшого розмаху і сили. Час випробував нашу дружбу і співробітництво з німцями і, випробувавши, показав, що... ми обрали єдино правильну орієнтацію».
Насправді ж це був шлях, який, за висловом відомого українського радянського письменника Олеся Гончара, привів оунівців «в ліси, в звірині лігвища, в розбій, де жертвами лісових пагубців-вовкулаків ставали навіть немовлята».
У фарватері
«Драні нах Остен»
Під час створення і становлення ОУН її ва-
ЖІтажкам як зразок найбільше імпонувала фашистська партія з її крайнім авантюризмом, ставкою на силу у зовнішній і терор — у внутрішній політиці. Тіснішими стають також зв’язки ОУН з нацистською розвідкою. За її зразком в організаційній структурі ОУН з’являється окремий військовий штаб, який мав займатися підготовкою бойовиків, у складі
2. В. Замлинський
9
проводу утворюються шпигунсько-диверсійні підрозділи (референтури). Референтуру розвідки очолив колишній полковник УГА * Р. Сушко, а терору — І. Габрусевич, особливу групу для зв’язку з гестапо — Р. Ярий. Посилено йшла підготовка бойових груп із числа фана-тиків-терористів.
За вказівкою гітлерівської розвідки оунів-ські терористи 1933 року вбили працівника радянського консульства у Львові А. Майлова, антифашиста М. Білецького. 1936 року сушеним доручається виконати заплановане нацистами підступне вбивство народного комісара закордонних справ СРСР М. М. Литвинова під час одного з його візитів до Ліги Націй. Проте цей злочин оунівцям не вдалося здійснити.
Готуючись до нападу на СРСР, гітлерівці прагнули перетворити західноукраїнські землі на свій плацдарм. Оунівці активно допомагали їм у цьому. Вони намагалися задушити тут революційний рух, жорстоким терором примусити трудящі маси відмовитись навіть від думки про возз’єднання із своїми братами в Радянській Україні, вели шалену пропаганду за створення «самостійної України» під егідою гітлерівської Німеччини. Для реалізації цієї мети оунівці не зупиняються ні перед чим: влаштовують погроми демократичних організацій і установ, чинять вбивства активних борців за возз’єднання, піддають терору всіх тих,
* Українська галицька армія — військове формування контрреволюційної «Західноукраїнської народної республіки» (ЗУНР) — виступала проти Радянської влади на Україні.
10
на кого падала хоч тінь підозри в симпатіях до єдинокровних братів з Радянської України.
«Як глибоко треба ненавидіти свій власний народ,— зазначав у ті дні в своєму маніфесті «За волю, за щасливе майбутнє українського народу» ЦК Комуністичної партії Західної України,— до якої безодні підлоти і безсоромного цинізму треба дійти в зраді його життєвих інтересів, щоб на службі найзавзятіших ворогів нашого народу — Гітлера і кривавої санаційної банди — цькувати одну частину українського народу проти другої, намагатися зруйнувати вже здобуту за Збручем національну державу, кликати — не перший вже раз! — на Україну чужі наїзницькі полки, бажаючи в крові затопити тяжко осягнену національну волю і величезні соціальні завоювання наших зазбру-чанських братів та наново розпинати Україну руками Гітлера і польських панів-магнатів. Як глибоко треба ненавидіти свій власний народ, щоб спихати його в кров і пожежу нової війни, що грозить... розоренням та руїною передовсім наших західноукраїнських земель, що мають бути тереном для маршу гітлерівських орд на Схід».
Націоналістам допомагало уніатське духовенство. Воно вважало, що окупаційний режим є тим єдиним засобом, за допомогою якого можна зберегти на Україні капіталістичну систему експлуатації. Уніатська церква намагалася переконати трудящих, що нібито загарбання іноземними завойовниками українських земель — це «не трагедія українського народу, а цілком природне явище, навіть передбачене божою волею».
Така програма української буржуазії цілком
'11
відповідала експансіоністській політиці Гітлера і тому фашистські спеціальні служби збільшують виплати оунівцям, ще активніше залучають їх до протирадянської боротьби. І націоналістичні ватажки докладали всіх зусиль, щоб виправдати довір’я фюрера.
ОУН запозичила у німецького фашизму методи демагогії і терору, які у поєднанні з принципом вождизму насаджували в організації обстановку повної покори рядових членів керівникам, виключали будь-яку критику на адресу провідників з низу до верху. Колишній оунівець Василь Ривак зазначав: «Організатори націоналістичного підпілля використали запал і прагнення молоді до боротьби за національне визволення і, застосовуючи продуманий метод конспіративного вишколу, виховували своїх прихильників і свої жертви в дусі відданості організації та її керівництву, безкритич-ної дисципліни і слухняності, що й відповідало напіввійськовому характерові організації, побудованої на принципі вождизму».
Особливу роль в отруєнні частини західноукраїнської молоді людиноненависницькими теоріями зіграв Д. Донцов — автор горезвісного політичного плагіату під назвою «Націоналізм». Переспівуючи людиноненависницькі ідеї з гітлерівського творіння «Майн кампф», яке Донцов, до речі, видав у власному перекладі, а також «праці» Геббельса і Розенбер-га, він зводить на український народ брудні наклепи. «Сіра маса», «безхарактерні і безвольні раби», які заслуговують, щоб їх «копирсали під ребра лезом і пропікали ярим залізом»,— так висловлюється про український народ цей націоналістичний «месія».
12
Однією з найхарактерніших рис пропагованої Донцовим ідеології стало вихваляння і прищеплення своїм послідовникам культу насильства, грубої сили. Це — пряма аналогія з ніцшеанською теорією «надлюдини». Як і гітлерівським завойовникам, їй все дозволено. Протягом усього свого життя Донцов проповідував ненависть до українського народу, до його революційного минулого, до прогресивних традицій і прагнень. Лука Павлишин, який довгий час був зв’язаний з націоналістичним рухом, а потім порвав з ним, пише: «Батько» українського буржуазного націоналізму Дмитро Донцов у своїх промовах... весь час навчав, як плювати на все, що дороге українському народові, і як приймати чуже і кровожерне. Чорна тінь Донцова витала над усіма кривавими злочинами націоналістів, які вони чинили в Західній Україні в 1940—1948 роках».
Зрісши на грунті зради, запроданства і морального розкладу, український буржуазний націоналізм служить усім, хто платить Іудині срібняки, хто виступає проти свого народу. І все це оунівці фарисейськи називають «визвольною боротьбою».
Прищеплюючи недосвідченій молоді «ідеали» фашизму, буржуазно-націоналістичні ідеологи готували з українських юнаків ландскнехтів, які разом з чужинцями мали йти поневолювати Радянську Україну. Антирадян-ська діяльність оунівського керівництва особливо посилилась у передвоєнні роки. «Коли гітлерівські фашисти почали агресію в Європі,— пише Іван .Бисага,— підняли свої голови і так звані вожді ОУН. Ще до тих подій вони підготовляли грунт і кадри, втягували молодь
у свої ряди, щоб можна було звітувати перед Гітлером за свою роботу, за котру одержували чималі прибутки».
За свідченням Василя Ривака, «керівництво ОУН діяло в тісному контакті з фашистською розвідкою, вербувало для неї надійних людей, які, раз продавшись німцям, деморалізувалися до решти... і діяли за дорученням гітлерівців. Перед нападом на Радянський Союз в порозумінні з Бандерою був створений батальйон «Нахтігаль», який очолив також член керівництва ОУН Р. Шухевич».
Слуги окупантів
л. А -* л.	.«- ж л.	л. А
Ху червні 1941 року гітлерівські полчища на-
& пали на радянську землю. Росіянин і українець, білорус і грузин, молдаванин і литовець, казах і естонець — всі народи Країни Рад піднялися на захист здобутків Жовтня.
У цей час, українські буржуазні націоналісти, прийшовши в обозі гітлерівців, разом з ними розпочали свої злочинні дії.
Сьогодні оунівці твердять, що вони нібито ніколи не були заодно з фашистами, а навпаки — боролися проти них. П. Мірчук, «літописець» ОУН, безсоромно перекручуючи загальновідомі факти, намагається довести, що оунівці в роки війни боролися «за волю українського народу, за українську самостійну державу».
Історія свідчить про інше. Ще до початку війни з оунівців абвером сформовано військові підрозділи «Роланд» і «Нахтігаль", які
14
мали виключно каральні функції, спрямовані проти мирного населення. І коли фашисти ступили на землю Радянської України, ці злочинні формування націоналістів кинулися виконувати свої обов’язки: чинили розправи над тими, хто виявляв невдоволення окупаційним режимом, вбивали радянських воїнів, що виходили з оточення, грабували й знищували радянську інтелігенцію, активістів. Пізніше своїх годованців — ландскнехтів, гітлерівці перекинули у Франкфурт-на-Одері і після перепідготовки об’єднали їх у поліцейський батальйон «Шуцманшафт-201». Батальйон було направлено на територію окупованої Білорусії у розпорядження есесівського корпусу генерала Бах-Залевського, у складі якого він вів боротьбу з радянськими партизанами і навіки заплямував себе кров’ю трудящих Білорусії.
Разом з гітлерівцями на Україну посунули й «похідні групи ОУН», які діяли за прямими директивами нацистських спеціальних служб. За їх вказівкою оунівські ватажки особисто поставили перед «похідними групами» завдання якомога активніше сприяти наступові гітлерівців, допомагали їм здійснювати німецько-фашистський «новий порядок» на Україні. На окупованій території за вказівкою гітлерівців були створені і лютували оунівські «курені», «легіони» тощо.
Бандерівці люблять посилатися на ЗО червня 1941 року, коли вони у Львові із згоди німецьких властей організували політичний фарс проголошення «української державності». Це було ще одним виявом зради інтересів українського народу, ще одним доказом запроданства націоналістів Гітлерові та його політиці зни
15
щення народів. Горезвісний «акт» проголошення «самостійної України» насправді був присягою оунівських верховодів на вірність фашизмові. У ньому запевнялося, що так звана «самостійна Україна» «буде тісно співдіяти з націонал-соціалістською Великою Німеччиною, що під проводом Гітлера творить новий лад в Європі і світі... Українська армія... буде боротись дальше з союзною німецькою армією... за... новий лад у цілому світі». Гітлерові було надіслане привітання і уклінні запевнення у лакейській відданості.
Коли кількаденний маріонетковий «уряд» було розігнано, бо він німцям видався непотрібним, націоналісти й тоді запевняли Гітлера у своїй повній покірності й відданості. Шептицький, Мельник, Величківський, Омеля-нович-Павленко і Лівицький надіслали «фю-рерові» листа, де писали, що «прагнуть до найтіснішого співробітництва з Німеччиною, щоб завершити боротьбу проти загального ворога і перетворити в життя новий порядок на Україні».
Гітлерівські агенти Бандера і Стецько, з свого боку, ще раз запевнили фашистських верховодів, що «ОУН буде відстоювати і впроваджувати у себе фашистську ідеологічну доктрину». Посилаючись на «акт ЗО червня», Бандера і Стецько патетично запитували: «Чи може бути глибший доказ приязні, як фіксація саме цієї лінії ОУН у документі, який вже набув широкого розголосу на Україні?».
Оунівці служили у створеній гітлерівцями так званій українській поліції, допомагали гестапо вішати і вбивати своїх земляків, гнали їх у неволю до Німеччини, служили агентами
16
абвера, добували відомості про радянських партизанів і підпільників, видавали окупантам і самі знищували радянських активістів і партизан. «Одне слово, виходило так, ніби ми, українські націоналісти, на словах були за те, щоб боротися проти гітлерівців за самостійну Україну, а на ділі служили фашистським загарбникам як вірні пси» (Іван Реванюк).
А ось як свідчать про «визвольну» діяльність оунівців у роки війни М. Мушто та І. Омель-чук, жителі села Красне, що на Тернопільщині: «Із темних схронів вони виповзли тоді, коли на землю прийшло лихоліття війни. Ще не стих гуркіт гармат під Тернополем і Золочевом, ще точилися жорстокі бої між радянськими військами і німецькими танковими колонами, а в селі Красне вже хазяйнувала бандитська націоналістична зграя Григорія Цебрія...
Вже другого дня вони почали діяти від імені «германського фюрера». Вони хапали чесних, ні в чому не винних односельчан і жахливо катували їх... А на краснянському цвинтарі над спотвореними трупами голосили жінки, діти. Мовчазний натовп людей, що зібрався тут, дивився на мерзенні діла «захисників» «самостійної України». У Гната Іванюка були вибрані очі і все тіло поколоте багнетами. Йосип Супотницький, як потім сам вихвалявся, відрізав язика у Стефана Перейми, що любив колись співати, і сховав у кишеню своєї жертви.— «Ось тепер заспівай веселенької»,— реготав цей звір».
Відрубані руки й ноги, виколоті очі, розтрощені кістки, відрізані вуха — так насаджували оунівці «новий порядок». Поховати замучених не дали. Налетіла п’яна ватага на чолі з Гри
17
горієм Цебрієм, розігнала людей і викинула трупи у рів.
Та, очевидно, бандитам мало було цього. Через кілька днів вони схопили селянина Ілька Доскоча, перерізали йому бритвою горло і напівживого кинули в яму, Андрія Гуменного розірвали на шматки...
«У 1941 —1944 рр. я був військовим референтом крайового проводу ОУН-мельниківців, що був розміщений у Львові,— пише І. Михали-нюк.— По військовій лінії я підпорядковувався Капустянському, по організації — Гайвасу.
Мені підпорядковувались обласні, районні та місцеві військові референти. Я роз’їжджав по Україні, бував у Києві, Ровно, Луцьку, Дубно, Житомирі, Вінниці та інших містах. Всюди я бачив одне і те ж — тісний зв’язок націоналістів з фашистами, відкриту співпрацю, відданість окупантові. Навіть у тих знущаннях з українського населення, грабуваннях, виловлюванні тих, хто крився від відправки у Німеччину, боротьбі з радянськими партизанами і тому подібному, українські націоналісти перевершували своїх шефів».
Для активнішої боротьби з радянськими партизанами і підпільниками за вказівкою гітлерівців було створено «Українську повстанську армію» (УПА). Оунівці твердять, що УПА створювалась для боротьби проти окупантів. А от що писав про це націоналістичний журнал «Український самостійник» ще в лютому 1950 р.: «УПА постала під впливом і на взірець гітле-ризму», «перебрала цілковито нацистську ментальність» і була «не збройною формацією українського народу, а тільки українською «ваффен — СС ОУН».
18
Іван Реванюк зазначає, що УПА націоналісти створювали «з благословення верховного командування гітлерівської армії, і сам Степан Бандера, що перебував у Німеччині, дав наказ бандам т. зв. УПА робити видимість дії проти німців. Це було зроблено для того, щоб на бік націоналістів привернути симпатії українського населення і побільше залучити в банди УПА таких дурних хлопців, яким був і я».
Злочинне прислужництво оунівців гітлерівським карателям розкриває у своїх свідченнях колишній оунівець Юрій Стефюк: «Провід ОУН у своїй пропаганді весь час твердить, що боївки УПА вели збройну боротьбу з німцями, що ця боротьба була започаткована і проваджена проводом Організації українських націоналістів. Це нахабна брехня, і я, як учасник цих боївок, заперечую такі твердження.
Насправді, ми, рядові члени ОУН, що були в боївках, рвалися до бою з ненависними народові німецькими окупантами, але з боку своїх командирів і провідників ми ніколи не отримували такого наказу. З наказу проводу ОУН ми обминали німців, а німецьке командування, маючи домовленість з проводом ОУН, дало наказ військам не чіпати наші озброєні боївки, хоча дуже часто ми квартирували разом, в одному селі. Я є свідком того, як німці озброювали наші боївки, залишаючи їх боротися в радянському підпіллі. Я сам бачив, коли восени 1944 року німці привезли на фірах (а їх було близько 20) зброю: автомати, радянські гвинтівки і набої для них, кілька станкових кулеметів та інше військове спорядження й амуніцію і навіть дві протитанкові гармати з набоями і передали все це в розпо-
19
ряджений куреня «РеНа>>. Хто в той час був у лісі Букове Берзо, що над селом Ступоцки, Сяноцького повіту, той бачив і може підтвердити цю відверту співпрацю з німецькими військовими частинами. Це і є правда про так звану «боротьбу» ОУН і УПА проти німців».
Про те, як виглядала «боротьба» українських націоналістів проти німецьких окупантів розповідає Іван Реванюк: «Ми часто збиралися у начальника поліції села Сухоїжі (на Волині.— В. 3.) на квартирі і базікали про самостійну українську державу, а наступного дня поліцаї ходили по дворах селян і з усією жорстокістю відбирали у них хліб, м’ясо, масло та інші продукти для армії фюрера. Ці поставки планував я з своїми однодумцями і приятелями Онищуком і Токарем. За невиконання поставок жорстоко карали не тільки окремих селян, але й цілі села.
Про звірства націоналістів мені відомо багато фактів.
Якось в Ратно приїхало машин з п’ятдесят. Комендант поліції Гулінський наказав у повному бойовому спорядженні збиратися в похід. Приїхали в Мокрин, переночували. А вранці оточили це село, зігнали дуже багато народу і примусили людей викопати біля попової хати велику яму. Разом з гітлерівцями націоналісти розстріляли їх і кинули у викопану яму, а мешканцям наказали зарити їх.
З Мокрина поїхали в село Кортеліси. його жителі не виділили людей для відправки в Німеччину, не давали німцям ні м’яса, ні сала, ні яєць, і на роботу не йшли. Бандити розстріляли там сім чоловік і поїхали далі. А через деякий час в Кортеліси знову прибув загін ка
20
рателів, в якому налічувалось 20 поліцаїв і два гітлерівці. Приїхали вони вночі. Там уже стояв гітлерівський батальйон. Розбили на групи (один гітлерівець і чотири націоналісти в кожній) і почали зганяти темними вулицями людей — чоловіків, жінок, стариків, малих дітей. Потім спалахнули навколо величезного натовпу сліпучі промені автомобільних фар, і не було можливості сховатись від цього пекельного світла. Жителі села збились докупи і застигли від жаху.
Раптом сотні машин разом загули, і люди почали падати, скошені вогнем кулеметів і автоматів.
Два тижні тривали тут розстріли. Розстрілювали по змінах, одні поліцаї розстрілюють, а інші ковбаси роблять з м’яса худоби, відібраної у селян. Вбивали всіх поголовно: і жінок, і дітей — близько трьох тисяч чоловік. Людей вибили, а село спалили».
Отакою насправді виявилася «боротьба» ОУН—УПА проти гітлерівців. А гра в «підпілля» була потрібна оунівцям для того, щоб відповідальність за убивства і грабунки, .вчинені ними, спробувати перекласти на радянських партизанів і підпільників і в такий спосіб дискредитувати серед населення справжніх патріотів.
Оунівці підступно нападали на радянських партизанів. Влітку 1943 року сотня УПА на чолі з «Шпаком» поблизу села Ягідне підступно напала на групу бійців із з’єднання О. Федорова. Захоплених люто катували, вимагаючи зізнання. Ось як згодом перед радянським судом розповів про це бандерівський «слідчий» Микола Омелянюк («Марко»):
21
«Приїхали серед ночі в Мокрецький ліс. Зупинилися. Тоді брали кожні два бандити по одному партизану і по черзі водили вглиб лісу. Першого повели «їжак» і Михалевич. А я з Іваном Ковалюком— другого. Біля ями я взяв сокиру і двічі вдарив зв’язаного партизана обухом у висок. Інші орудували при цьому хто кувалдою, а хто залізним безміном. Так зручніше: череп проломиш, а кров на одежу не бризкає».
Представник абверу Ервін Штольце у своєму зізнанні свідчив, що «...абвер активно використовував українських націоналістів у ході всієї війни з Радянським Союзом. З числа українських націоналістів формувались загони для боротьби з радянськими партизанами, поліцією вербувалась агентура з числа українських націоналістів для закидання за лінію фронту з метою диверсій, терору, шпигунства і т. д.». Як заступник керівника відділу абвер-ІІ, Ервін Штольце безпосередньо керував цими справами.
Петро Угера, який свого часу займав керівне становище серед оунівців, але потім порвав з ними, зазначає, що «тепер націоналістичні борзописці на закордонних смітниках намагаються довести, що УПА не співробітничала з німецьким вермахтом, не допомагала гестапівцям гнобити український народ. Не буде з тієї муки хліба! Я був в УПА, йшов разом з німецькими військовими частинами проти Радянської Армії і краще знаю правду про УПА».
Навіть колишній «головнокомандуючий» УПА Василь Кук змушений був визнати: «Німці принесли на Україну, та взагалі, де тільки
22
вони пройшли, найжорстокіше поневолення і рабство, яке тільки знала історія... На прикладі «союзу» з німецьким фашизмом яскраво видно, до яких страшних наслідків може такий «союз» привести, яких важких ран може нанести своєму власному народові, орієнтуючись на чужу допомогу, на чужу силу...»
УПА нічим не відрізнялась від сумної пам’яті дивізії СС «Галичина». І ця, і та вели боротьбу проти свого народу, допомагаючи гітлерівським убивцям.
Дивізію СС «Галичина» націоналістичні верховоди сформували за дозволом фашистів. У листі до Гітлера вони писали: «Ви нам дозволили організувати дивізію СС «Галичина» для боротьби з більшовиками і ми йдемо пліч-о-пліч з вами... ми не пошкодуємо життя бійців нашої дивізії за спільні інтереси з Німеччиною».
В гітлерівських військах СС вона отримала офіційну назву 14-та гренадерська дивізія СС «Галичина». Після сформування її кинули проти партизан-ковпаківців, а потім на фронт. Як відомо, вже влітку 1944 року у бою під Бродами її вщент розгромлено радянськими військами. Жалюгідним залишкам жовто-блакитних «вояків фюрера», яких відвели в тил, доручили здійснювати поліцейські функції та охорону концтаборів.
Дивізія СС «Галичина» заслужила вічне прокляття не лише українського, а й польського і словацького народів, бо й проти цих народів скоїла багато злочинів,
23
Братовбивці
к	Ж Ж Ж Ж Ж Ж Ж Ж
1-І зближався день перемоги над фашист-
Ж1ською Німеччиною. Радянський народ звільнив свою землю від окупантів і приступив до відбудови народного господарства. Але на українську землю, особливо в її західні області, мир прийшов не одразу. Ще ночами лунали постріли, множилися могили на кладовищах, лилися гіркі материнські сльози. Це творили свою криваву іудину справу оунівці, які за наказом гітлерівців залишилися в тилу Радянської Армії, щоб перешкоджати відновленню Радянської влади, відбудові народного господарства. Вони снують мережу підпільної агентури, їх збройні банди здійснюють диверсії, тероризують радянських людей.
Німецький розвідник Ервін Штольце, який від абверу опікував оунівців, у своєму зізнанні писав, що ще «під час відступу німецьких військ з України по лінії абверу особисто Ка-нарісом були дані вказівки про утворення «підпілля» для продовження боротьби з Радянською владою на Україні, проведення терору, диверсій, шпигунства. Спеціально для керівництва націоналістичним рухом залишались офіційні працівники — офіцери та агентура. Були дані вказівки про утворення складів зброї, продовольства та інше».
Із свого боку, Бандера у березні 1944 року запевнив берлінських господарів, що «ОУН буде діяти проти більшовизму як за лінією радянського фронту, так і на фронті, і в прифронтовій зоні. Так що ОУН думає також під
24
пільною боротьбою добитися уваги фюрера, щоб заслужити... належне місце в новій Європі».
Трупами розстріляних, повішених, зарубаних промощували собі оунівці шлях у «нову Європу». Навіть рядовим учасникам оунівських банд було ясно, що УПА з самого початку була підпорядкована гітлерівському командуванню і діяла як складова частина фашистського вермахту.
«Ми іменували себе українськими повстанцями, а насправді нас гуртом продали фашистському командуванню, і ми фактично стали їхніми агентами і прислужниками в прифронтовій смузі..,— згадує рядовий член УПА На-зар Смішан.— Замість того, щоб загони УПА, які перебазувались з Волині в Карпатські ліси, повернули зброю проти фашистських окупантів і допомогли Радянській Армії визволити від ворога Прикарпаття, ми тинялись лісами і проповідували ненависть до більшовизму. Німецьке командування знало про дислокацію пересування загонів УПА і могло б стерти нас на порох, якби не були ми їхніми союзниками. Але вони й не думали бити нас. Своїх, як кажуть, не б’ють».
Розповідають колишні оунівці Терешко Бі-лецький, Єрофей Дейнеко, Павло Ковальчук, Прохор Козловський: «Треба бути дійсно дурному, щоб не бачити, що наша банда, просто-напросто, стала агентурою німецьких фашистів у тилу Червоної Армії. Треба бути воістину безнадійним дурником, щоб не помітити того, що націоналістичні банди борються ні за що інше, як за відстрочку загибелі гітлерівської Німеччини».
25
Програма дій оунівських банд також складалася в Берліні. На нараді ватажків ОУН у Пе-речинському лісі оунівський провідник «Крилатий» виклав її (за свідченням Реванюка) так: «Розпочалася «нарада». «Крилатий» пояснив, якими у нас повинні бути стосунки з населенням. «Ми повинні добитися, щоб жодне село не визнало Радянської влади,— говорив він.— ОУН мусить діяти так, щоб усіх, хто її підтримуватиме — знищувати! Я повторюю: не залякувати, а фізично знищувати! Не треба боятись, що люди засуджуватимуть нашу жорстокість. Нехай залишиться з сорока мільйонів українського населення половина — нічого страшного в цьому немає. Не забувайте слова Степана Бандери: «Наша влада повинна бути страшною».
1 справді, оунівці не рахували своїх жертв. «Коли радянські війська зайняли Карпати,— зізнавався колишній оунівець Петро Угера, — ми, забившись у гірські кутки Сколівського і колишнього Славського районів, ночами налітали на найближчі села, тероризували населення, вбивали сільських активістів, знищували цілі сім’ї, грабували харчові продукти, а згодом пиячили і чекали приходу... американців. Особливо аморально, розпусно поводились старшини. Не проходив день без розгулу, пияцтва, диких оргій, убивств. Почали поширюватись венеричні хвороби. Відомо, що й сам «головнокомандуючий» УПА Чупринка (кличка Романа Шухевича) лікувався від хвороби, яку в народі колись називали «поганою».
Багато я пережив у той час, багато бачив у ті пропалі для мене роки... Вбивства, катування, моральне падіння, звірячий жах перед 26
карою народною, приреченість і намагання будь-якою ціною відстрочити свою неминучу загибель — ось чим жили насправді оунівські зграї.
Наведу ще кілька окремих прикладів, найбільш характерних для розкриття страшної мерзенності, зрадництва і жорстокості бойовиків УПА.
Короткий час старшинську школу, в якій я вчився, охороняв курінь отамана «Різуна». Треба признатись, що цей бандит взяв собі кличку, яка прекрасно визначала його суть. Я був свідком неодноразових розправ над мирним населенням, а також над рядовими бійцями УПА, які чомусь не сподобались курінному або допустили якусь провину. Таким же звіром був і сотник «Карпенко» (студент Богдан Сікора, родом із Дашави), надрайонний провідник «Ромко» та багато інших. Я згадаю тільки одну з багатьох «пацифікаційних акцій», яку здійснив «Ромко».
Це було у Стрийському районі, де я переховувався, втікши після розгрому наших боївок Радянською Армією. У селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі зброєю в руках охороняла від нас спокій свого села.
Це розлютило верховодів банди, вони вирішили вчинити над селом криваву розправу. Вночі велика група «есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село. Що діялось у цю жахливу ніч! Бандити палили людей живцем, замкнувши їх в хатах, розбивали об стіни голови дітей, гвалтували дівчаток, знущалися з сивих. Однак села так і не вдалося захопити у свої руки.
Велика ненависть народу до проклятих зрад-
27
ИИків допомогла у боротьбі з нами, щораз частіше оунівців, як голодних вовків, гнали з сіл, знищували. Довелося йти в глибоке підпілля, ховатися в гірських «схронах», і тільки вночі ми наважувалися підходити до сіл, щоб пограбувати населення, силою забрати харчі, спирт, одяг.
Однієї вересневої ночі 1944 року бандерівці закатували і кинули в колодязь дванадцять жителів села Бокійма Демидівського району на Ровенщині. Серед страчених була чотирирічна дитина сім’ї Рутковських — Лариса. У неї спочатки стріляли для потіхи, а потім кинули в криницю на трупи батьків та односельчан. Цілу добу пролежала вона у колодязі, аж поки не прийшли радянські солдати, які й урятували її».
Радянська влада вела рішучу боротьбу проти оунівських банд. їх чекав справедливий суд народу. Однак було відомо, що в складі боївок УПА є певна кількість обдурених націоналістичною пропагандою і заляканих отаманами селян. Вони силоміць були мобілізовані в банди і не вчинили серйозних злочинів. їм треба було допомогти зрозуміти свої помилки і надати можливість повернутися до мирної праці. 12 лютого 1944 року уряд Радянської України прийняв звернення «До учасників так званих УПА та УНРА». їм пропонувалося скласти зброю, з’явитися до органів влади з повинного і почати мирне трудове життя. Одночасно було опубліковане звернення «До жінок, чоловіки яких, брати і батьки є учасниками так званих УПА і УНРА». Воно роз’яснювало, що органи влади гуманно ставитимуться до тих, хто добровільно припинить боротьбу.
28
Ці звернення відіграли дуже важливу роль у відверненні кровопролиття.
Багато рядових учасників УПА з’явилися з повинного. Були випадки, коли розбігалися, або ж приходили з каяттям цілі оунівські банди. Так, на початку 1944 року збунтувався проти ватажків один з куренів УПА — «Схід», що знаходився в селі Угорці. Рядові упівці зажадали від отаманів розпустити банду і, не чекаючи їхньої згоди, розійшлися по домівках.
«В рядах УПА творилось щось неймовірне,— пише Реванюк.— Ми вже не вірили один одному. СБ лютувала і знищувала своїх же. Варто було сказати на когось: «Він, мабуть, радянський агент», як людину розстрілювали без якої б то не було розмови».
Ватажки банд УПА боялися вже й своїх спільників, а тому знищували кожного, на кого падала найменша підозра «в зраді», «боягузтві» тощо. Однак ні залякування, ні розправи не допомагали. Ряди УПА рідшали, рештки банд скоро були знешкоджені.
Чергова переорієнтація
'Тим часом і за кордоном оунівці не зали-* шають своєї злочинної діяльності.
«Такий болючий досвід у минулому,— пише Василь Кук,— повинен, здавалося б, назавжди відібрати бажання у всякої еміграції, у всякої політичної партії йти на чергову співпрацю з новими антирадянськими силами, з новими
29
«союзниками». Та, на жаль, дехто поки що думає інакше. Сучасна українська еміграція, її реакційні угруповання знову знаходять «союзника» в особі імперіалістів США та інших капіталістичних країн у боротьбі проти спільного ворога — комунізму.
Не гаючи часу, оунівські запроданці відразу по війні активно взялися за встановлення якомога ширших і тісніших контактів з іноземними спецслужбами. Намагаючись набити більшу ціну перед імперіалістичними хлібодавцями, оунівські ватажки запевняли, що на Радянській Україні нібито продовжує діяти їхнє підпілля. Якщо його належно підтримувати з-за кордону, то невдовзі спалахне повстання і, таким чином, відновиться буржуазно-капіталістичний лад».
Та їм давно було відомо, що оунівське підпілля на Україні вщент розгромлене, але для створення видимості «підпільної боротьби» націоналісти засилали на радянську територію свої диверсійні групи.
«Коли український народ,— пише колишній член проводу ОУН Матвієйко,— покінчив з рештками націоналістичного підпілля, спровокованого на Україні гітлерівцями та їх помічниками, націоналістичні лідери за кордоном, бажаючи показати перед західним світом і українською емігрантською громадськістю наявність нібито «визвольного» руху на Україні проти Радянської влади, почали засилати групи обдурених українців, яким вбивали в голову ідею «визволення» українського народу. А насправді всі заслані групи фактично повинні були розбудувати шпигунську сітку для імперіалістичних розвідок».
зо
Більшість з учасників груп — це були українські вигнанці, які в умовах еміграції дійшли до крайньої межі морального спустошення. Верховоди ОУН продавали їх американській, англійській та іншим розвідкам.
У шпигунські школи рядових оунівців вербували обманом і залякуванням.Михайло Ярем-ко, колишній оунівець, згадує, як керівник т. зв. референтури зв’язку з Краєм Підгайний передав його англійській розвідці. Там зажадали від нього підписки і направили в школу, якою керував професійний шпигун «Онкель». «В цій школі «Онкель», а він мав звання полковника, навчав нас зоровій пам’яті, користуванню малою, ходінню по азимуту, а головне, збору розвідочної інформації. Місс Марлена — шифруванню і тайнопису, а радист Жорж Реаді навчав нас на ключі та спеціалізував у дву-сторонньому радіозв’язку.
Тільки тоді нам всім стало ясно, що йшлося не про те, щоб ми пішли в Край як кур’єри, як раніше нам казав Бандера, а про те, щоб ми в Краю зорганізували агентурну сітку, яка мусила збирати розвідочні матеріали на користь англійців. Підгайний прямо сказав, що з англійською розвідкою домовлено, що англійці вишколять, забезпечать технічними середниками, зброєю і грішми нашу групу і далі будуть давати гроші проводові 34 ОУН під умовою, що ми будемо збирати і передавати по радіо різну розвідку з теренів Західної України... Перед групою було поставлено завдання наладнати контакт з підпіллям на Україні і підтримувати радіозв’язок з проводом 34 ОУН через радіостанцію англійської розвідки, а головне, регулярно інформувати англійську роз
31
відку по тих питаннях, що її цікавили. А англійців цікавило: де і які військові частини квартирують в Західній Україні, яке в них озброєння, де і які побудовані промислові і військові об’єкти; скільки проходить поїздів із Львова на Мостиську та із Львова на Чоп. Нам казали вияснювати, як видобувається уранова руда. Та особливий інтерес був у англійців до наших великих міст Києва, Харкова, Одеси. Ми мусили розвідувати протиповітряну оборону коло цих міст, аеродроми, стоянки підводних човнів на узбережжі Чорного моря та інше»...
«Я свідок,— зазначав Матвієйко,— так званої «закордонної політики», цебто агентурних зв’язків Миколи Лебедя, Івана Гриньоха з гітлерівським гестапо та з румунсько-королівською сигуранцою, з мадьярською та іншими розвідками, через посередництво яких вони вже тоді домагалися зв’язатися з англійською «Інтелідженс сервіс».
Я стверджую співпрацю Бандери, Стецька, Гриньоха, Володимира Стахова, Юрія Лопа-гинського, Григорія Васьковича і Осипа Тюш-ки з гітлерівською розвідкою аж до останнього подиху «третього рейху». Зразу ж після переможного закінчення Великої Вітчизняної війни, коли трудящі Радянської України з братерською допомогою всіх народів СРСР, заліковували рани війни, які заподіяли їм фашистські розбійники, проводирі українських націоналістів посилили свою злочинну діяльність, змінивши своїх гітлерівських шефів на теперішніх американських, боннських і навіть франкістських та чайканшістських хлібодавців. В основу своєї політичної діяльності Бан-
32
дера, Шухевич, Стецько, Лебідь, Гриньох та інші поклали шпигунство проти Української Радянської Соціалістичної Республіки. За збирання вісток про політичне, економічне, суспільне і військове становище Радянської України в підпільних умовах низові члени ОУН на українських землях, обдурені і залякані бандерівською верхівкою, платили власного кров’ю, а їхні провідники за кордоном продавали цю кров за долари і за будь-яку іншу валюту на міжнародній шпигунській біржі, де панує закон: хто дав більше, той і є власником товару».
Однак отримані гроші використовувалися не на посилення «визвольної боротьби», яка існувала тільки в уяві цих політичних банкротів, не на підтримку організацій ОУН за кордоном, як запевняли оунівські керівники, а на їхні особисті потреби.
Було б помилкою вважати, що українські буржуазні націоналісти зв’язані лише з розвідувальними органами головних капіталістичних країн. Спостерігається тісна співпраця, а вірніше — повна підпорядкованість діяльності української закордонної реакції, насамперед, оунівців, антирадянським і антикомуністичним колам, військово-промисловим монополіям і т. п. Активно використовуються буржуазні націоналісти, зокрема, у здійсненні ідеологічних диверсій імперіалістичної реакції проти СРСР. Для цього також виділяються чималі кошти. Так, з різних «фондів», що існують, наприклад, у США і призначені для фінансування підривних акцій проти СРСР, т. зв. закордонне представництво Української головної визвольної ради (середовище ОУН
33
«двійкарів») щороку отримує 100 тисяч доларів. Не існує жодного, або майже жодного, періодичного чи неперіодичного видання націоналістів без фінансової допомоги буржуазних партій, державних установ або приватних «меценатів».
Оунівці — активні співробітники головних антирадянських ідеологічно-диверсійних центрів — радіостанцій «Свобода», «Голос Америки», Сі-Бі-Сі, «Італія», «Ватікан» і т. п.
їхнє моральне обличчя
Принцип «вождизму» у стосунках між чле-жнами ОУН, теорія «еліти» і «гречкосіїв», т. зв. «декалог націоналіста», які й тепер обов’язкові для виконання кожним оунівцем, визначають моральні риси переважної більшості членства ОУН, особливо її керівної ланки. Степан Джугало, який колись сам належав до націоналістичної «еліти», писав: «Верховоди 34 ОУН силкуються всіляко підкреслити й авторитетно засвідчити перед усіма, що вони, як і належить обранцям долі, як і належить проводирям, стоять вище од пересічного розумового рівня рядового члена...»
Досить красномовну характеристику одному з оунівських «вождів» дали ще гітлерівці. У квітні 1933 року ватажок Є. Коновалець і його підручний Р. Ярий були прийняті одним з керівників гітлерівської партії А. Розенбер-гом і його помічником А. Шикеданцем. Остан
34
ній після розмови зазначив: «Ці два пани були мені вже відомі. Знав я також певного мірою їх дотеперішню роботу, оскільки їх прізвища вже появлялися в пресі. Коновалець не зробив на мене враження вождя народу чи навіть у якійсь мірі визначної людини. На мій погляд, його можна віднести до категорії людей посередніх здібностей. Враження від його помічника ротмістра фон Ярого, чи Яри, як він сам себе інколи називає, було ще більш неприємним». Трохи пізніше схожу характеристику від своїх фашистських господарів отримав також С. Бандера: в ній зазначалося, що це — «кар’єрист, фанатик і бандит» (Е. Штольце).
Після вбивства Є. Коновальця, здійсненого за вказівкою гестапо Р. Ярим, між А. Мельником, який посів місце «вождя ОУН», і С. Бандерою, що претендував на цю посаду, розпочалася запекла боротьба. Представник абверу Е. Штольце саме тоді дав оунівським ватажкам вкрай негативну оцінку.
Промовистими є також свідчення тих, хто близько знав націоналістичних ватажків. Степан Джугало, наприклад, пише, що за час перебування в ОУН перед його очима «... пройшла ціла галерея типів націоналістичної «еліти». Типів вищого і нижчого гатунку. Я мав, змогу придивитися до тих «вождів» та «вожде-нят». Націоналістична полуда почала спадати з моїх очей, зокрема, й тому, що я побачив справжні обличчя тих своїх проводирів, за якими йшов і перед якими сліпо схилявся — обличчя політичних, моральних блазнів і злочинців».
Базікаючи про «високі ідеали» і «моральну чистоту», не хто інший, як «вождь» ОУН Бан-
35
дера постійно заводив «потаємні інтимні зв’язки», полюбляв «звичайні тілесні насолоди». «Про цей, прихований від людського ока, бік його життя могла б, зокрема, чимало пікантного розповісти пані Геня Матвієйко,— продовжує Джугало.— Бо саме вона успішно поєднувала працю секретарки СБ із функціями втішительки «вождя» на його шляху «боротьби за самостійну Україну». Скажімо, могла б підтвердити при бажанні й таке. Повчаючи рядових, та і не рядових націоналістів як несхитно і поямо йти цим шляхом, не зупиняючись перед жертвами, сам Бандера частенько блудив — збивався з прямого курсу та потрапляв із своєю супутницею на шлях, який вів до італійської та французької Рів’єри. Щоправда, тут «вождь» перед «жертвами» не зупинявся. Та й жертвувати, слава богу, було що — коштів не бракувало. В різній валюті. При потребі, можна було взяти із каси 34 ОУН, та й з платні іноземних розвідок за виконану «роботу» теж дещо перепадало у «вождівський гаман».
Верховоди ОУН безсоромно привласнювали гроші, зібрані буцімто для підтримки «визвольної боротьби» на Україні. «Згадаймо,— звертається Михайло Яремко до своїх колишніх однодумців,— скільки різних грошових збірок проводилось серед емігрантської громадськості впродовж кожного року начебто для допомоги підпіллю ОУН на Україні і які великі суми збиралися. Багато грошей з цих збірок привласнювали Бандера і Підгайний, а кур’єрам, що йшли на Україну, давали фальшиві гроші».
Величезні суми з фонду 34 ОУН, свідчив М. Матвієйко, були у безконтрольному віданні
36
фінансового референта організації, правої руки Бандери Миколи Климишина. Ці суми поступово «він перелив... з каси ОУН в мішечки своєї любимої матрони, прикрасив золотом і брильянтовими перснями її пальці... Цю скандальну справу було доручено розслідувати члену 34 ОУН Матівціву, який... довів, що Климишин, щоб затерти сліди своїх шахрайств, повиривав цілі сторінки з фінансових звітів, а інші записи залив чорнилом так, що й сам чорт не зміг би розібратися — які суми, коли і на що були видані».
Ці шахрайства ретельно приховувалися від рядових членів ОУН. Сам Бандера наказав зберігати цю таємницю «до могильної дошки».
Таке моральне обличчя цих «українських патріотів», «борців за волю неньки-України».
Злочинці марять війною
її се далі відходить від нас страшне лихо-^ліття, коли німецько-фашистська годованка ОУН чинила на українській землі жорстокі злочини. Але скільки б не минуло часу, події тих років забути неможливо. Пам’ять про них передаватиметься з покоління в покоління як естафета, що нагадуватиме нащадкам: «Люди! Не забудьте! Не простіть!»
Тепер оунівці не люблять згадувати своє минуле. Вони вдають з себе добропорядних громадян, ходять до церкви, моляться богу. Але хоч з часу краху фашистської Німеччини і
37
розгрому націоналістичного підпілля в західних областях України пройшли десятки років, вони нічому не навчили оунівців. Вони знову марять про війну, сподіваючись, що це дасть їм можливість знову прийти на українську землю, щоб різати, палити, нищити. Плекають надію, що історія повториться. І знову — відверта ставка на фашизм.
Ще в перші роки після другої світової війни один з «вождів» бандерівської ОУН, нині покійний Степан Ленкавський повчав своїх однодумців: «Для нас вартісні, гідні уваги й інтересу— не добрі, гуманні, шляхетні люди, добродушні, чесні добряки. Ця категорія людей не гідна уваги й не підходяча для наших планів. В нашому розумінні це нікчемні люди, нулі. Для нас цікаві й вартісні уваги сукини сини — категорія людей, яка може бути на все здатна, їх і належить видвигати в керівне ядро. Нам по суті треба наслідувати фашистсько-гітлерівські методи і не боятись внутрішньо, а мати відвагу прийняти і власне перед собою визнавати, що ми таки фашисти. Це треба собі ясно усвідомити і в такому плані розцінювати всіх членів нашої організації». Чи потрібно щось додавати до цієї характеристики ОУН?
Сьогодні українська буржуазно-націоналістична «еліта», хоч і не відмовилася від жодної букви зазначеного «кредо», вже не наважується так відверто рекламувати своє фашистське єство. Вона воліє, як писав той же С. Ленкавський, висувати на перший план для обману громадської думки і навіть членства своїх організацій («сірої мужви») «гарно намальовані програмово-ідеологічні декорації». Підтверджень сказаного саме в сьогоднішніх
38
позиціях всіх відгалужень ОУН можна знайти безліч.
Перш за все, оунівців будь-якого гатунку характеризує люта ненависть до українського народу, котрий при допомозі своїх російських, білоруських, грузинських, вірменських та інших радянських братів не дозволив бандерам, мельникам,стецькам,ленкавським, лебедям та їм подібним сісти йому на шию і гендлювати Україною. Адже не даремно український радянський народ вони називають не інакше як «пасивною отарою», найвищий життєвий ідеал котрої, мовляв, не піднімається понад бажання досхочу наїстися й напитися. Оунівські «визвольники» намагаються шкодити українському народові де тільки можуть і як тільки можуть.
Якщо під час німецько-фашистської окупації України бандерівські вислужники Гітлера проголошували, що вони не зупиняться перед тим, щоб знищити 20 мільйонів українців, то зараз їм цього вже замало. Нещодавно їхня газета «Гомін України», що видається в Канаді, писала: «Ми пережили впродовж першої половини нашого століття вже дві великі світові війни, а оце є всі познаки на те, що діждемося, і то вже може швидко, третьої, може найбільшої і найстрашнішої світової війни...» Цю страшну загрозу бандерівська рептильна проголошувала як «ще одну, може останню, може найщасливішу нагоду» для українських буржуазних націоналістів відірвати Україну від братньої сім’ї радянських народів і встановити на ній «порядок» у відповідності з вище-наведеним «кредо». А щоб ніхто не сумнівався, яким саме шляхом бандерівці збираються ро
39
бити це, газета додавала, що «коли б навіть у цій війні мала загинути половина людства, або й більше», — це, мовляв, не була б завелика ціна за «визволення» України.
Та марно українські буржуазні націоналісти виношують свої маячні плани. Надійним заслоном цьому стала боротьба за розрядку міжнародної напруженості, мирне співіснування держав з різним політичним ладом. Саме тому реакційні, насамперед, бандерівські видання настирливо закликають: «Виступаймо проти різних конференцій миру, роззброєння, відпру-ження!»
Соціалізм, Радянська влада, КПРС — невіддільні від міцного миру на землі. Боротьба за мир, дружбу і співробітництво між народами з перших днів після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції стала державною політикою Країни Рад. Ставлячи з ніг на голову відомі всьому світові мирні ініціативи і досягнення миролюбної зовнішньої політики Радянського Союзу, українські буржуазні націоналісти намагаються звинувачувати нашу країну в «агресивності», «імперіалістичних намірах» тощо. Облудність цього (як і багатьох подібних міфів) не викликає сумніву ні в зарубіжної громадськості, ні тим більше у переважної більшості українців, що живуть за кордоном. Так, одне з періодичних націоналістичних видань — «Нотатник» — змушене було нещодавно визнати, що «радянська військова загроза» існує лише в уяві генералів НАТО і розвідок Заходу, і служать вони, ці міфи, інтересам військово-промислового комплексу. Тому, не випадково, зазначав «Нотатник», про «агресивні наміри СРСР» активніше почи-
40
мають говорити й писати саме тоді, коли обговорюються чергові воєнні бюджети капіталістичних держав.
' Оунівці, очікуючи третю світову війну, мріють на радіоактивних руїнах створити «нову», «свою» Україну. І чим більше людських жертв принесе ця війна, тим краще, вважають вони. Тому так запекло й настирливо виступають за негайне озброєння НАТО нейтронною бомбою. Цю зброю масового знищення людей (у першу чергу цивільного населення) українські буржуазні націоналісти вважають «засобом гуманізації війни». Про це писав у бандерівському журналі «Визвольний шлях» верховода одного з відгалужень ОУН Я. Стецько.
Готуючись до війни, ватажки націоналістів прагнуть насаджувати серед закордонних українців культ сили, жорстокості, виховувати у молоді інстинкти «хижих звірів», культивують ненависть до «слабкодухих миролюб-ців» — точно так, як це свого часу робила гітлерівська пропаганда. Готуючись до війни проти СРСР, оунівці — бандерівці, мельників-ці, «двійкарі» — шукають будь-якої можливості, щоб сколочувати антирадянські «блоки», «ліги», «союзи». Свідчення про те, що собою являють ці угруповання, можна іноді зустріти навіть на сторінках націоналістичної преси. Наприклад, про т. зв. Антибільшовицький блок народів, основний контингент членства якого складають бандерівці (до речі, головою АБН є згадуваний Я. Стецько), свого часу так писала емігрантська газета «Українське життя», що виходить в Чікаго (СІНА): «Антибільшовицький блок народів створився
41
із крайньо реакційних, антидемократичних елементів з-поміж емігрантів Східної Європи. Побіч «твердого бандерівського ядра» стець-ків, там опинилися недобитки фашистських організацій Румунії, Мадьярщини, Словаччини та хорватських усташів. Всі ці групи репрезентують найчорніший реакційний елемент..., всі вони не лише антикомуністи, але й не менш запеклі антидемократи».
Одним з облудних гасел оунівців є їхня «концепція» про спирання у «визвольній боротьбі» на «власні сили», брехливе заперечення орієнтації на імперіалістичні кола. Але давайте подивимося, що пишуть з цього приводу самі націоналістичні органи преси. Газета «Українське життя» нещодавно зазначала, що після поразки фашистської Німеччини українські буржуазні націоналісти — ОУН-бандерів-ців, ОУН-мельниківців, ОУН-«двійкарів», а пізніше т. зв. УНРада і УРДП — переорієнтувалися на імперіалістичні держави Заходу, у першу чергу на США. Одразу ж по війні вони ввійшли «в контакт і співпрацю з новими «визволителями». А цими «новими визволителями» були розвідувальні органи Заходу, які дивилися на оунівців лише як на «надійний диверсійний матеріал проти СРСР». Цей період орієнтації на США у планах «визволення України», зазначає газета, триває й досі. Бо ж звідти оунівці одержують гроші для спроб відновити підпілля на Україні, і за ці гроші силкуються засилати до СРСР своїх емісарів — добошів, климчуків тощо.
Оунівці та їхні українські буржуазно-націоналістичні однодумці дуже ображаються, коли їх звинувачують в служінні гітлерівській, а піз
42
ніше — американській, англійській, західнонімецькій розвідкам. Вони намагаються спростувати очевидні факти. Що ж, до вже сказаного додамо принаймні ще одне свідчення, гадаємо, авторитетного для оунівців націоналістичного автора, який в запалі міжусобної гризні вибовкнув «сімейні таємниці». Йдеться про англомовну книжку «Зауваження до модерної теорії», яку написав один із «стовпів» сучасного українського буржуазного націоналізму Панас Феденко. У ній автор недвозначно пише: «Організована у Відні 1929 року ОУН від самого початку була у великій мірі підтримувана німецькою розвідкою... Організацією українських націоналістів була запозичена ідеологія, тактика, мораль німецького нацизму та італійського фашизму».
Варто навести, нарешті, ще одне мимовільне визнання українського антирадянського видання, яке з граничною ясністю підтверджує, якому господареві служать українські націоналісти, котрі так люблять видавати себе за «демократів», «оборонців прав людини», «вболівальників за Україну».
Як відомо, американський уряд вже чимало років кожного липня влаштовує проведення т. зв. «Тижня поневолених націй», провокаційний зміст якого цілком і повністю спрямований проти Радянського Союзу та інших соціалістичних держав. Відомо також, що поряд з американськими неофашистами всіх гатунків найактивнішими учасниками цього «тижня» є українські буржуазні націоналісти і в першу чергу — оунівці.
Про те, що собою являють ці щорічні шабаші заокеанських «ультра» і хто виконує режи-
43
гуру цих «заходів», досить відверто писала газета «Українське життя», торкаючись, зокрема, «тижня» 1978 року: «Лицемірство проявляється в тому, що шляхетне гасло оборони людських прав взяли на своє озброєння найбільш реакційні чинники США, яким людські права є — якщо не чужі й ворожі — то дуже далекі. Головні прапороносці оборони (включаючи особу президента Картера) «совєтських дисидентів» це ті самі типи, що явно-славно похваляють «сильну руку» південноамериканських диктаторів, окупацію і репресії над палестинцями, політику апартеїду в Південній Африці чи терор різних «наших» Мобутів; ті самі, що тут, у США, дуже радо були б замикали в тюрмах — а то й ліквідували — противників безглуздої в’єтнамської авантюри США, а кожну акцію у напрямі покращання соціальних умов у США таврують клеймом «ан-тиамериканської активності».
Безперечно, оунівці становлять мізерну частину українців, що проживають за кордоном, хоч це, звичайно, не применшує їх небезпечності як провокаторів, паліїв війни, шпигунів, ідеологічних диверсантів. З ними треба боротись і знешкоджувати їх злочинні наміри. Це розуміє і переважна більшість українських емігрантів. Навіть чимало тих, хто ще по інерції чи з прищепленого страху перебуває в націоналістичних організаціях.
Таке антирадянське видання, як петлюрівська газета «Український голос», також не втрималася, щоб не дати своєї оцінки діяльності ОУН. Нещодавно вона писала, що від дня свого створення «ОУН не внесла нічого позитивного (в життя української громади.—
44
В. 3;), і навпаки— загострила лише незгоду, бо внесла антидемократичні тези, проповідування своєї «вищості, вибраності», своєї без-компромісової ексклюзивності, своєю вічною «жадобою влади», своїм духовним й фізичним терором до інакшемислячих. Одже знайти — при найкращій добрій волі — якісь ясні сторінки «революційної активності» ОУН... не під силу».
Дедалі більше закордонних українців переконується у злочинності щодо українського народу, а також шкідливості для еміграції і народів країн поселення діяльності ОУН та інших політичних націоналістичних угруповань. І не тільки переконується, але й починає активно протестувати проти дій «визвольницьких вождів». Лише останнім часом з подібними протестами виступив ряд авторів в «Українському голосі», «Українських вістях» (Канада), «Українському житті» та ін. Що є причиною духовної порожнечі життя української еміграції? — питає один із дописувачів. На це запитання, пише він, «можна сміливо відповісти: з одної сторони абсолютна пасивність незараженого націоналізмом суспільства (української еміграції.— В. 3.) та з другої сторони світоглядово плитка, одностороння, реакційна і анахронічна активність естаблішменту т. зв. визвольного фронту». Далі цей автор заявляє, що оунівські ватажки — це вимираюче покоління, не здатне виконувати будь-яку позитивну роль.
Та й як оунівське середовище буде виконувати ту «позитивну роль», коли у його проводі, як зазначав інший націоналістичний автор, стоїть «еліта», визначальними рисами якої є
45
Політичні авантюри, продажність, відсутність ідейності і будь-якого почуття власної гідності та скромності, примітивна брехливість.
Подібна характеристика «еліти» не вимагає коментарів. Хоч доповнення (принаймні одне) можна зробити. Нерідко «еліта» ця виявляється ще й нечиста на руку. Свого часу націоналістична преса змушена була писати про грошові афери з громадськими коштами нинішнього «президента» Українського конгресового комітету Америки Лева Добрянсько-го, неодноразово згадувалося й про те, що колишній ватажок т. зв. Українського народного союзу Йосип Лисогір добре нагрів руки на спорудженні 15-поверхового будинку для цієї організації, досі не закінчилася справа про 130 тисяч доларів «Всесвітньої антикомуністичної ліги», присвоєних групою ватажків цього реакційного угруповання, серед яких фігурує і подружжя Стецьків. Таких фактів можна було б навести більше.
Зарубіжні українці мають чимало здорових сил, щоб належно розібратися й оцінити антинародну, злочинну суть ОУН та її ідейних «побратимів». І не тільки оцінити, а й відкинути претензії самозваних «визвольників» визначати спосіб мислення й діяльності закордонних українців. їх, реально мислячих людей, на еміграції стає дедалі більше. Правда про соціалістичну дійсність, про життя Радянської України активно пробиває собі дорогу до розуму і серця тих людей. І в цьому виявляється приреченість, більше того — смертельний вирок для всіх різномастих «визвольників», якими б облудними назвами і гаслами вони не маскувалися,
46
* * *
На численних фактах, взятих переважно з націоналістичних джерел, та свідченнях колишніх оунівців, які порвали із своїм злочинним минулим, у цій брошурі розкрито справжнє політичне обличчя Організації українських націоналістів. Ці факти і свідчення неспростовно доводять, що ОУН є злочинною організацією, яка з перших днів свого існування служить найреакційнішим силам міжнародного антикомунізму, виступає проти інтересів українського народу, української еміграції і тих народів, котрі необачно дали притулок недобиткам українського буржуазного націоналізму. Увесь зміст цієї брошури показує також всю глибину політичного, ідейного та морального розкладу в середовищі оунівських ватажків, їх спекуляцію гаслами «визвольної боротьби», «захисту прав» українського народу, гендлювання в інтересах особистої наживи на національних почуттях тієї частини української еміграції, яка ще перебуває під впливом націоналістичних ватажків.
Сьогодні серед закордонних українців стає все менше охочих брати участь чи підтримувати матеріально провокаційні антирадянські виступи ОУН, все менше людей вірять у можливість, а головне — у доцільність проведення «визвольних акцій». Натомість збільшується кількість тих, кому вже давно остогидли авантюристичне політиканство верховодів ОУН та їх побратимів по націоналістичному табору, і обман, брехня та крутійство, що панують у цьому середовищі.
Розповіді колишніх учасників оунівських угруповань, наведені у цій брошурі, перекон
47
ливо свідчать також про те, що переважна більшість закордонних українців, і навіть рядових учасників націоналістичних організацій, давно переконалися в тому, що український радянський народ живе в умовах справжньої свободи, швидкими темпами розвиває свою економіку, національну культуру, підвищує власний добробут, і з презирством та гнівом відкидає зазіхання непроханих націоналістичних «захисників» його інтересів.
Видатний український радянський письменник Олесь Гончар, тавруючи антинародну, зрадницьку діяльність українських буржуазних націоналістів, писав: «Історія знає багато прикладів того, як носії фальшивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочувались у болото виродження, деградації, з «борців за ідею» перетворювались у звичайних бандитів, катів, убивць, заплямованих незліченними злочинами перед своїм народом і людством... Ці душогубники, що стількох замордували,, навчившись кривавого ремесла у своїх фашистських протекторів», і котрі «...щодалі більше деградували у своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточно подобу людську й не зупинялись ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ані закону, ні права, окрім права ножа й багнета, одержаного з чорних гестапівських рук, ще розбалакують про Україну, про свою належність до українського народу? Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву і презирства народного».
Справедливі слова. Хай будуть вони ще одним застереженням для всіх українських буржуазно-націоналістичних продайдуш.
,?48