Богдан СЕРГІЙЧУК Володимир СЕРГІЙЧУК
НА МЕЖІ ДВОХ СВІТІВ
Українсько-турецькі відносини в середині XVI—на початку XXI ст.
ПП Сергійчук М. І. Київ—2012


ББК 63.5 (4 УКР) С-33
ISBN 978-966-2911-47-3
Богдан Сергійчук, Володимир Сергійчук.
С-33 На межі двох світів. Українсько-турецькі відносини в середині XVI—на початку XXI ст. — К.: ПП Сергійчук М. І.,
2011.— 320 с.
У книзі аналізується перебіг українсько-турецьких відносин з середини XVI століття, коли засновник Запорозької Січі на Хортиці князь Дмитро Вишневецький здійснив перший візит до Османської Порти. Наводяться також факти численних контактів між Україною і Туреччиною на міждержавному рівні у добу козацтва, УНР і ноні гньої української державності.
Розрахована на широке коло читачів, які цікавляться українсько-турецькими відносинами.
ББК 63.5 (4 УКР)
Видання здійснено за підтримки Міжнародної громадської організації Платформа "Діалог Євразії"'.
© Богдан Сергійчук, 2012 © Володимир Сергійчук, 2012 © Михайло Черненко, художнє оформлення, 2012 ІБВМ 978-966-2911-47-3 © ПП Сергійчук М. І., 2012


ВСТУПНЕ слово
Подивіться на північ. Там море. Але якщо Ви уявите на мить, що моря не існує, Ви побачите, що Туреччина та Україна є найближчими країнами одна до одної.
Кемаль Ататюрк.
Погляди наших предків завжди буди звернені до південних берегів Чорного моря. "Починаючи від наших обрядових пісень, — зазначав відомий український митець Святослав Гординський, — в яких збережено наші найраніші згадки про виправи на Царгород, це місто було в нас завжди поняттям чогось казкового і містичного. Як і всі інші раси, що живуть у холоднішому підсонні, ми віками відчували нестримний потяг на південь, до сонця і барв, і місто це чарувало уяву наших вояків і ченців, мистців і письменників, не менш як і народних співців, які оспівували облогу Царгорода молодим вродливим лицарям. З прийняттям християнства Царгород притягав нас силою своєї питомої ваги — як великий осередок релігії і культури, а передусім, як місто, яке вміло єднати суперечності різних культур"
А відомий художник Олекса Грищенко, який тривалий час працював у Стамбулі, відгукнувся про значення цього міста для нашого народу такими словами: "Для нас, українців, немає яскравішого слова над слово Царгород. Воно освячене сторіччями і пов’язане з найвидатнішими подіями нашої історії. Від свого першого культурного пробудження, від свого хрещення, стара Русь обертається обличчям до славної столиці — центру найбагатших ринків.
Один по одному слідують завойовники, зміняються культури, народжуються нові політичні й соціальні концепції. Але живучість та особливий чар Царгороду ніколи не в’януть. У них віддзеркалюються цілі епохи. їхня стародавність і вага губляться у сивині часу. В них зосереджується таємна сила, яка владно притягала найнеймовірніші народи далеких сторіч і недавнього минулого... немає в цілому світі другої країни чи нації, яка переховувала б спогад про Царгород з такою ревністю і яка століттями мріяла б про нього так містично, як Україна. Ні розлогість границь, ні наїзди орд, ні зміни урядів, ні останні криваві лихоліття, ніщо не може відвернути або затемнити погляд, який одного разу звернувся до чудового міста, "цариці-міста, захисника всіх інших міст, усіх церков, <к ередку знань і мистецтв", як висловився один візантієць".
З


Тому й не дивно, що навіть тоді, коли на берегах Босфору в середині XV століття з'являється новий народ, зі своїми особливими прикметами, в свідомості українства залишається потяг до цього вогнища, яке своєю силою продовжує випромінювати вогонь благодаті до українських берегів Чорного моря. Відтак православна Україна шукає контакту з тепер уже мусульманським Стамбулом, який готовий порозумітися зі своїм заморським сусідом на півночі.
Тож організатор запорозької вольниці на Хортиці князь Дмитро Вишневецький найбільш розраховує одержати підтримку саме в турецького султана, до якого відправляється з першим зарубіжним візитом від імені нашого козацтва. А через сто років цим шляхом піде творець відродженої української державності — Гетьманщини Богдан Хмельницький, підписуючи свій перший міжнародний договір з Високою Портою про вільне мореплавання на Чорному морі. Після цього Туреччина намагатиметься підтримати всіх українських гетьманів, які до неї звертатимуться за допомогою в добу Руїни, але відчувши слизьке політичне поле України, залишить його.
Незважаючи на тривалу перерву в українсько-турецьких зв’язках через втрату нашим народом власної державності, в свідомості українства завжди залишався потяг до берегів Босфору, тому й не дивно, що з початком Першої світової війни Союз Визволення України делегував своїх представників сюди, щоб і звідси розпочинати підготовку до звільнення рідної землі.
Зрештою, високі достойники Туреччини тоді не лише задекларували підтримку національно-визвольній боротьбі українського народу за відродження власного державного життя, а й були серед перших, хто на Берестейських переговорах 9 лютого 1918 року визнав щойно проголошену Українську Народну Республіку самостійною й незалежною.
На справді сусідських і взаємовигідних основах продовжилися відносини відродженої наприкінці XX століття незалежної Української держави й Туреччини. І розвиваються вони динамічно й послідовно. І про все це — в пропонованій книзі.
* * *
В основу цієї праці покладено монографію В. Сергійчука "Іменем Війська Запорозького" (К., 1991) і дисертацію Б. Сергійчука "Українсько-турецькі відносини у першій чверті XX століття", захищеній на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук у 2011 році.
Заключні розділи написані В. Сергійчуком.
4


ЗУСТРІЧ НА МЕЖІ ДВОХ СВІТІВ
Землі сучасної України приваблювали здавна представників багатьох народів. Скажімо, в кримських портах у XIII—XIV ст. мали змогу контактувати генуезці, венеціанці, каталонці, флорентійці, улахи, угорці, русичі, греки, вірмени, єгиптяни, золотоординці. А у XIV столітті у Львові зустрічалися чорноморські й балтійські купці. Звідси, через чорноморські порти Вікіну (зникле місто в дельті Дунаю) та Кататеа Альба (Аккерман) вивозили пшеницю, хутро, худобу, солону рибу, вина й рабів (Islam Ansiklopedisi. 6. Cilt. Eskięehir — 2001. — S. 243).
Генуезькі джерела повідомляють, що наприкінці XIII ст. в Кафі перебувало багато анатолійських купців. Це місто на той час активно розвивалося. Зокрема, Шільтбергер повідомляє, що на початку XV століття тут у внутрішньому місті знаходилося 6 тисяч будинків, у зовнішньому
— 	11 тисяч, а в передмістях ще 4 тисячі.
Важливим торговельним центром був і Судак. Зокрема, Гійом де Руб- рук пише про активну торгівлю між Судаком і містами на протилежному березі Чорного моря. У той же період кримські порти здійснюють торгівлю з імперією Чингиз-хана. Салгат або Старий Крим стає резиденцією золотоординських губернаторів. Це місто після Кафи було другим за важливістю торговельним центром. Кримські порти займалися не лише шовковою торгівлею з Далеким Сходом, а також поставляли до Візантії пшеницю, а до Єгипту — кипчацьких рабів, хутро, шкіру, рибу, воск та сіль (ibid. — S. 745).
Коли ж Османська держава вже повністю захопила південне та західне Причорномор’я аж до Молдавії, а також маючи під власним контролем Босфор, Дарданели і більшу половину берегової смуги Анатолії, вона захотіла перетворити це закрите море в Турецьке озеро, таким чином узявши його під свій повний контроль. Османи хотіли прибрати до рук генуезькі колонії і їхню торгівлю, щоб остаточно утвердитися в Північному Причорномор’ї, створюючи безпеку для власних земель (Osmanli Tarihi. Ord. Prof. Ismail Hakki Uzunęaręili. Atatürk Kültür, Dil ve Tarih Yüksek Kurumu. Türk Tarih Kurumu Yayinlan. XIII. Dizi — Sa. 16 (a5). Cilt II. — S. 127).
У травні 1475 року великий візир Гедік Ахмед Паша з сімдесятити- сячним військом на 300 суднах вирушив у похід і в червні кинув якір поблизу Кафи. Одразу ж він висадив 40 тисяч війська на сушу. Через три дні після початку облоги місто здалося, оскільки ворота відкрив генуе-
5


зець на ім’я Іскоер Джіяфако разом з групою місцевих вірмен. У місті було взято багаті трофеї й залишено залогу. Тимчасом Гедік Ахмед Паша увійшов із флотом в Азовське море і взяв без бою Азов. Затим він знову направився до Криму й хитрістю узяв фортецю Мангуп, де разом із генуезцями захопив Менглі Гірея — члена ханської родини (через міжусобиці за престол той утік до генуезців), якого було відправлено разом із полоненими до Стамбула.
Усього Гедік Ахмед Паша привіз 40 тисяч полонених, серед яких більшість були вірменами. Генуезці й греки були поселені в стамбульському районі Галата, євреї — в Хаскьої, а вірмени — в Салматомруці.
Із захоплених в Кримській кампанії 1500 юнаків було приписано до корпусу яничар і віддано їх до Аджемі оджаги (щось на зразок курсу молодого бійця. — Б. С.) для навчання їх турецьких традицій. Пізніше, у 1478 році, султан Мехмед здійснив похід на ЗО кораблях у Азовське море і захопив останню фортецю — Му ту (ibid. — S. 128).
У той час, як інших полонених було наказано стратити, Менглі Гірей попросив відправити намаз. По цьому з’ясували його мусульманське віросповідання, а затим і належність до ханського роду. Він був таким чином звільнений і обдарований коштовностями (ibid. — S. 129).
Відтепер новий кримський хан Нурдевлет мусив протистояти Золотій Орді та Менглі Гірею. Тому він намагався зав’язати з османами дружні відносини й надіслав султану Мехмеду Завойовнику кілька ввічливих листів. Проте у 1476 році, незважаючи на запрошення султана взяти участь у поході на Молдавію, він не лише не приєднався до осма- нів, а й не надав допоміжних сил, побоюючись загрози з боку Золотої Орди. В одному з документів з архіву музею "Топкапи" в Стамбулі зазначається, що османам в Молдавії допомагав Емінек Бей, який спустошив там деякі території, але потім через загрозу ворожого нападу на Крим залишив військо султана.
Такі дії Нурдевлет хана дали його ворогам привід виступити проти нього. Тепер Менглі Гірей, який знаходився в Стамбулі, за сприянням своїх прибічників і особливо Емінек Бея, отримав від султана штандарт з бунчуком і був відправлений до Криму повноважним господарем. Таким чином, у 1477 році Кримське ханство увійшло під протекторат Османської Імперії (ibid. — S. 132).
А із захопленням у 1484 році Кілії та Акерману османи остаточно утвердили свою гегемонію на Чорному морі. З цього часу вільна міжнародна торгівля завершується, і Чорне море повністю переходить під османський контроль, що приносить Стамбулу колосальні прибутки (islam Ansiklopedisi. 6. Cilt. — S. 245).
6


Зрозуміло, що така обставина змусила сусідніх до Високої Порти господарів змінити свій статус. Скажімо, у 1504 році молдавський воєвода С /гефан Чель Маре, усвідомивши, що не зможе протистояти османам, пішов під турецький протекторат із зобов’язанням сплачувати щорічний податок у сумі 4 тисячі золотих. Перед своєю смертю, що трапилася у тому ж 1504 році, він заповідав своєму синові Богдану визнати османську владу.
Османська держава, після того, як її кордон досяг Акерману й вона взяла під контроль Крим і Молдавію, увійшла у дружні відносини з Польщею, з якою вона стала тепер сусідом. У 1490 році за часів Кази- мира IV між османами та Польщею було укладено першу угоду, яка була підтверджена ще на три роки після смерті Казимира його сином Яном Альбертом у 1492 році (Osmanli Tarihi. Ord. Prof. Ismail Hakki Uzunęar- §ili. Op. Cit. — Cilt II. — S. 184).
А коли в 1502 році Менглі Гірей знищив Сарай і завдав останнього удару Золотій Орді, він відмовився від союзницької політики з Москвою. Ці дві держави, що утворилися після падіння Золотої Орди, розпочали боротьбу за право володіння територіями останньої. У 1511 році Кримське ханство започаткувало тісні союзницькі відносини з Ягелло- нами. При цьому воно відмовилося від прав Чингізидів в Україні й Білорусі на користь Ягеллонів, проте хотіло завоювати центр (Золотої Орди — Б. C.). Мехмед Гірей І (1514—1523 роки) спершу у якості кал- гана в останні роки правління свого батька і потім, коли став ханом, розпочав потужні набіги на Московський бейлік. У 1520 році він поновив союз із Ягеллонами. Його брат Сагіб Гірей сів на Казанський престол. А після того, як він розгромив на Оці армію Бєльського, підійшов до Москви і спалив околиці цього міста. Наступного року він захопив Астрахань, після чого московський бей погодився виплатити йому щорічну подать — тийиш (Islam AnsildopedisL 6. Cilt. — S. 747).
Після придушення повстання Петра Рареша у 1538 році та призначення нового воєводи, османи вирішили визначити кордони своєї держави. Територію було означено по річці Прут до Калчина, а звідси — до Дністра. З метою закріплення цих теренів за Високою Портою було прийнято рішення про будівництво двох фортецю, що було доручено молдавському воєводі. Таким чином, у складі Османської держави було означено Бесарабію й створено два нові санджаки — Акерманський і Кілійський (Osmanli Tarihi Ord. Prof. Ismail Hakki Uzunęaręili. — Cilt II. — S. 344).
Після того, як Османи захопили Морею, менший із морійських дес¬
7


потів — Томас Палеолог, втік до Неаполітанського королівства. Тож коли французький король Карл VIII захопив Неаполітанію, Томас перебував якраз там. Він продав візантійську корону Карлу, який був проголошений у Неаполі Імператором Константинополя і Єрусалима (ibid. — S. 475).
Оскільки Папа Сікст VI хотів використати московського князя Івана III проти османів, вважають турецькі дослідники, він дозволив віддати за нього дочку Палеолога Софію. Узявши шлюб з нею, Іван III отримав і символ Візантії — двоголового орла. Тепер, відповідно до бажання Папи, московський князь спершу мав розправитися з Кримським ханством. Проте, виконати це на той час у нього не було жодної можливості, оскільки ханство знаходилося під протекторатом Османської держави. Більш того, кримські хани на той час були могутнішими за московського великого князя.
За таких обставин Іван III шляхом встановлення дружніх відносин намагався розвивати торгівлю з османами, які вже поширили своє панування на Крим та Азовське море. У 1492 році, за часів Султана Бея- зита II, він вирішив направити до Стамбула своє посольство. Передав спочатку відповідного листа, датованого 31 серпня, через свого друга Менглі Гірея, який свого часу допоміг йому звільнитися від впливу Золотої Орди. Після отримання позитивної відповіді місія під головуванням Михайла Плещеева вирушила в далеку дорогу. У зверненні до султана, яке віз посол, наводилися скарги на погане ставлення до московських купців у портах Північного Причорномор’я. Султанська адміністрація ставилася до них, як до райя (немусульманські піддані султана — Б. C.). Мали випадки обмеження торговельної діяльності та часткової реквізиції товару.
Московський посол, як свідчать т урецькі джерела, був людиною простою та грубою, яка не мала уявлення щодо дипломатичного протоколу. Однак усе ж таки деякі побажання князя були прийняті, а посол був відправлений назад. На лист Івана III відповіді не було, а про грубість посла повідомлено кримського хана. З цього часу і до сходження на престол султана Селіма Явуза (Грізного — Б. C.), з Московії більше послів не приїжджало (ibid. — S. 476).
Причиною цього було те, що Москва на той час не мала великого політичного значення для Блискучої Порти. Остання просто не надавала значення москвинам, які проте міцніли з кожним днем, а визнавала єдиною сильною державою в регіоні лише Польщу.
Зрозуміло, що на той час османські правителі, накидаючи око на українські землі, вважають їх приналежними до Польсько-Литовської
8


держави, про долю окремого українського народу вони мало переймаються. Але саме на землях останнього відбувається невидимий для звичайного ока процес творення нової соціальної сили, яка згодом вплине на розвиток світової історії. Бо втративши свою державність у той час, коли в широких масах ще не витворилася свідомість нероздільності матеріального добробуту з національною свободою, наш народ протягом тривалого часу не міг знайти спільного для всіх станів грунту, на основі якого він об’єднався б і став справжнім господарем на автохтонній землі, остаточно збудувавши державу.
Але "поневолений, зведений до стану рабів народ, позбавлений своєї освіченої і організаційно-здібної вищої верстви, яка могла б служити йому проводирем у визвольних змаганнях; безправна, майже загнана у підпілля, православна церква; безлич, на всіх кордонах, жорстоких ворогів, чекаючих першої можливості прогнати окупанта, щоб самому сісти на його місце — все це не залишало жодної надії українському народові на ліпші часи" (там само. — С. 15).
Важке становище українських земель, загарбаних іноземними поневолювачами, що ускладнювалося з середини XV ст. і постійними нападами султанської Туреччини і її васала — Кримського ханства, коли в огнищах гинуть міста і села, тисячі й тисячі української людності потрапляють до страшного полону, змушують українство шукати вихід з цієї катастрофічної ситуації, яка загрожує самому існуванню нашої нації.
А оскільки Польсько-Литовський уряд виявився безсилим проти навали орди, він по суті і не помишляє про захист степових кордонів, всі його заходи спрямовані лише для укріплення окремих замків на південному пограниччі, то в особливо складному становищі опиняються уходники на степові промисли — втікачі від феодального гніту — з Київщини, Поділля, Полісся, з інших земель. Спускаючись у пониззя Дніпра для полювання й рибальства, вони опинялися найближче до хи- жаків-кочовиків, завжди першими приймали на себе їхні удари. Тож необхідність жити в постійній готовності до відсічі агресії орди змушувала їх гуртуватися спочатку в невеликі ватаги, а пізніше у досить сильні воєнні дружини.
Так народжувалося українське козацтво — це самобутнє явище в історії нашого народу, що згодом, сконсолідувавшись у могутню силу, зачудувало весь світ своїми подвигами. І цю силу одразу ж помітили представники польсько-литовської держави на південному пограниччі, котрі зрозуміли, що лише за участю запорозького козацтва можна успішно відбивати напади ординців.
9


До перших переселенців, які вже узвичаюються на нових територіях, згодом почали приставати й інші категорії неспокійного населення. Сучасник Михалон Литвин, переїжджаючи в середині XVI століття Україну, так характеризує тих, хто з’являвся на південному пограниччі: "Одні тікали від батьківської влади, або від рабства, роботи, покарань і боргів, інші — шукаючи собі вигоди й кращого місця, приходять сюди, особливо весною; а познайомившись з перевагами цього краю, вони ніколи вже не повертаються до себе, а стають професійними мисливцями на ведмедів і диких биків"
Степове пограниччя і дніпровські острови інтенсивно залюднювалися. І це цілком закономірно, адже з кожним роком охочих перейти в стан незалежних людей, тих, що вийшли з-під влади свого господаря, ставало дедалі більше. Однак після того, як з 80-х років XV століття кримський хан розпочинає грабіжницькі набіги на українські землі, то і уходники на дніпровських островах, і степові хлібороби першими відчувають на собі жорстокість орди.
Напружена ситуація, що виникла на південному пограниччі, змушує тамтешніх мешканців братися до зброї, оскільки польсько-литовська влада виявилася неспроможною захистити українське населення від постійно наростаючої кримськотатарської агресії. Тривалий час орда безперешкодно вторгалася глибоко в український етнічний масив, доходила аж до поліських боліт, грабуючи й спопеляючи великі території. Людність, як правило, виводилася до Криму і в подальшому продавалася у неволю.
Але згодом окремі збройні ватаги, що переховувалися на дніпровських островах і не мали скоординованого керівництва, розпочинають свого роду полювання за ординцями і по-грабіжницьки завдають превентивних ударів у татарських і турецьких володіннях у Північному Причорномор’ї. Кримський хан і турецький султан першими звернули увагу на ту збройну силу, що народжувалася у пониззі Дніпра. Якщо Варшава, аби не накликати війни на свої терени, всіляко відхрещувалася від уходників, що шарпали турецькі купецькі каравани й відганяли табуни коней у степу, тобто, зачіпали інтереси Блискучої Порти, то Стамбул уже знав, як іменувати цих одчайдух — козаками.
Саме так уже давно серед тюркських народів, як свідчить "Турецька Енциклопедія", називали турків, кипчаків або огузів, "котрі увійшли в суперечності з офіційною владою і, виділившись із суспільної структури, самостійно або з кількома спільниками вели бродячий спосіб життя та займалися розбоєм. Пізніше так називали узбеків, що по¬
10


встали проти Небесної Орди... Деякі козаки добровільно або як найманці брали участь у військових походах того чи іншого іноземного правителя. В арабсько-турецькому словникові, виданому у Єгипті в 1242 році, під терміном "козак” мається на увазі бродяга або вигнанець, що немає притулку. До вказаного часу термін "козак" не зустрічався" (Сергійчук Б. Новітня турецька історіографія про українське козацтво // Запорозьке козацтво. — Київ—Запоріжжя, 1997. — С. 285).*
Сучасний турецький історик М. Сарай пише, що основну частину українського населення на той час становили козаки, які були відомі тим, що не визнавали авторитарної влади і надавали перевагу діяти на власний розсуд. Вони характеризувались як "авантюристи", "вигнанці" та "розбійники" і нагадували середньоазійських тюркських козаків. З часом українці опинилися у свого роду "трикутнику" між Московією, Польщею й Османською державою і орієнтували свою політику згідно розстановки сил, будучи свого роду буфером між цими трьома державами протягом двох століть (Saray M. Türk-Ukrayna Münasebetlerinin Tarihcesi / Avrasya Etüdleri. — 1995. — Gilt 2. — Sayi 3. — S. 81).
Із включенням Кримського ханства до складу Османської держави значна частина українських причорноморських земель також увійшла до її складу, що у свою чергу спричинило невдоволення з боку Московської держави й Польщі, які також хотіли поширити свій вплив на українські землі. Україна та українці намагалися захистити свою незалежність шляхом налагодження співробітництва з тією з трьох держав, яка була найсильніша на той час. Османська Туреччина, отримавши владу на частину України, в більшій мірі непокоїла Польщу, ніж Москву,
* 	Тюркські джерела дають лише етимологічні відомості про перші періоди формування козацтва. Серед них найдавнішими є "Кодекс Куманікус" та "Дівани Легатіт- Тюрк". Особливо в останньому творові детально висвітлюється термін "Казак" та його різноманітні версії. В османський період ранній історії козацтва приділяє значну увагу Кефелі Ібрагім Ефенді (Кефелі — означає житель або уродженець міста Кафа — Б. C.). Відомий його твір "Теваріх-і татар Хан ве Дагестан ве Москов ве Решт-і Кипчак Ульке- лерініндір". Вважається, що в цьому творі використовуються польські хроніки. Особливістю його є термін "Тугірейські козаки", що не зустрічається в жодному відомому джерелі. Є припущення, що це нащадки одного з колишніх куманських ханів на ім’я Тугор (öztürk Y. Özuderi Tunaya Kazaklar. — istanbul, 2004. — S. 18).
Цей же дослідник наводить навіть подібні побутові традиції, яких дотримуються українські козаки за прикладом тюркських. Він пише з цього приводу: "У романі Гоголя "Тарас Бульба" зазначається про те, що козаки відрізають чуби і клянуться не відпускати оселедці знову, поки не відомстяться ворогам. Це нагадує звичай в Анатолії, коли чоловіки відрізають чуба, бороду або вуса та не відпускають їх доти, доки не отримають задоволення своїм прагненням" (ibid. — S . 31).
11


оскільки Польща тривалий час управляла Україною наче своєю префектурою.* Але з початком переходу стосунків Польщі й Османської імперії від конкурентних до дружніх становище України полегшилось.
Османська держава мала намір започаткувати союзницькі відносини з Польщею, яка знаходилась між Московією, що мала домінуюче становище серед слов’янських народів, і європейськими державами. Після того, як стосунки з Польщею зіпсувались, Османська держава з такою ж метою звернеться до Швеції (ibid. — S. 81).
До 1502 року Золота орда існувала з центром у Тахтілі і становила загрозу для Криму, що був під протекторатом османів, та для Москви. Ос- манія, що була рішуче налаштована захищати Крим, таким чином стала суперником Золотої орди. Після 1502 року зріс тиск Криму на Москву, що дуже занепокоїло Туреччину, яка підтримала Москву через свої розвідувальні джерела в Стамбулі, Кафі та Азові. Але Османська держава не барилася із втручанням, коли Кримське ханство переходило дозволені йому межі. Найбільше з цієї ситуації користувалося Московське князівство, яке було уламком Золотої Орди.
Не дивлячись на те, що Золота Орда розпалася на початку XV ст., її центральна частина продовжувала нести загрозу до 1502 року. Османська держава, разом із Кримським Ханством надавала Москві підтримку проти цієї загрози. Також Османська держава періодично використовувала Кримське ханство для контролю за Москвою. Ця політика, що послаблювала Крим, була на руку Польщі та Москві. Кримське ханство ніколи не відмовлялося від мети щодо збирання спадку Золотої Орди. Тому ханство постійно робило напади на Литву та Москву, маючи понад 100 тисяч війська, яке не мало економічної змоги прогодувати. Тому економічне утримання такої армії, визнає турецький дослідник Юджель Озтюрк, залежало від грабіжницьких набігів на північні землі: Кавказ, Україна та Москва становили зону, де ханство отримувало полонених (öztürk Y. Özuden Tunaya Kazaklar. — Istanbul, 2004. — S. 46).
На початку XVI століття українське козацтво, що швидко набирало сили, починає особливо бентежити турецького султана. Український літописець Григорій Грабянка стосовно цього пише: коли султану ка¬
* 	Відомі нам на сьогодні історичні джерела вказують, що перші безпосередні контакти України з Туреччиною пов’язуються із вторгненням османів в українські землі Поділля й Галичину в 1498—1499 роках, що пояснювалося ними як відплата за втручання польського короля Яна Ольбрехта в турецько-молдавські справи (Енциклопедія українознавства. — Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3280).
12


жуть про повстання на окраїнах Оттоманської імперії, він і слухати не хоче. А що стосується українських козаків, то відповідає: "Мушу єдиним вухом слухати"
Згодом занепокоївся і польсько-литовський уряд, котрому дії козаків створювали проблеми для врегулювання його відносин з Бахчисараєм. 1504 року, наприклад, кримський хан саме через козаків відкликав своїх послів, які мали укласти мирну угоду з Великим князівством Литовським.
Постійна небезпека ординських нападів змушувала українську шляхту, що мешкала на південному пограниччі, з молодих літ братися за зброю. Дмитро Вишневецький, родина котрого перебувала в повсякденній бойовій готовності, також з раннього віку готувався давати відсіч ворогові. Є всі підстави вважати, що бойового досвіду у боротьбі з ординськими нападниками юнак набув принаймні ще 1538 року, коли його батько організовував своїх підданих проти татар і турків. І це цілком ймовірно, оскільки на Волині, як заявляли представники місцевої шляхти в 1540-х роках, "чи є, чи нема перемир’я з татарами, всеодно з коня мало зсідаємо".
Саме родинна традиція ставати на герць з ординцями, яку започаткував принаймні його дід — князь Михайло Вишневецький, поклала на юнака обов’язок стати оборонцем рідної землі. А невідворотно втягнув Дмитра Вишневецького у вир боротьби з татарськими набігами Бернард Претвич, котрий мав доручення від польсько-литовського уряду оберігати спокій на подільському пограниччі. Той, котрий з 1526 року був на службі у польського короля і виконував різні його доручення. Зокрема, тоді ж їздив у квітні послом до Праги, а в грудні — на князівський з’їзд у Шлезьк. Наступного року відвідав з дипломатичною місією чеський Оло- моуц, де зустрічався з австрійським імператором Фердинандом в угорських справах. Після повернення інспектував воєводства Познанське, Каліське, Сєразьке. Подібні доручення випадають йому і в наступні два роки, протягом яких Претвичу довелося побувати в Мазовші, Велико- польщі, а також у Сілезії, Моравії та Чехії (Bernard Pretwicz і jego apologia na Sejmie 1550 r.//Biblioteka Warszawska. — 1866. — T. III. — S. 44,45).
А з 1537 року Бернард Претвич як ротмістр відділу кінноти з’являється на Поділлі. До його обов’язків входить боронити з "кількадесятьма товаришами-козаками" рибалок і пасічників, котрі займаються своїм промислом біля Вінниці на границі з Диким полем, своєчасно сповіщати людність про напади степової орди, аби встигла сховатися під охорону замків.
Цей український прикордонний староста німецького походження,
13


що "з юнацького віку всіма силами і помислами віддався служінню королю і державі і не шкодуючи праці, із загрозою для життя протистояв нападам волохів, татар і турків, відганяючи їх від володінь держави, і часто відбивав з пащі торжествуючого ворога здобич і худобу" (Грушевский М. Барское староство. — К., 1894. — С. 104).
У середині XVI століття ім’я Бернарда Претвича без перебільшення гриміло на просторах від Балтики до Босфору, бо завдяки його походам, як виражалися тоді, страшні "татарські шляхи почали заростати травою", а кількість його перемог над ординцями, була відома тоді всім: "Бернард Претвич мав з татарами 70 битв і сутичок, усі виграв" (Pod- horodiedd Z. Siczą Zaporoska.— Warszawa, 1960.— S. 28).
У ті важкі для українського народу часи часто говорили: "За Претвича вільна від татар границя" (цит. за: Грушевський М. Історія України — Руси. — Київ—Львів, 1909. — Т. 7. — С. 95).
Тому й не дивно, що саме з ним вийшов на спільний лицарський шлях Дмитро Вишневецький у 40-х роках XVI століття. Зрозуміло, Претвич належав до тих окраїнних урядовців Польсько-Литовської держави, котрі в силу своїх службових обов’язків мали зв’язки з українським козацтвом. Обставини змушували їх не лише підтримувати контакти з степовою вольницею, а й користуватися їх послугами в боротьбі проти страхітливих ординців. Бернард Претвич, і його попередники на посадах старост українського пограниччя — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Криштоф Кмитич, бачив у козацтві ту єдину силу, яка в тогочасних умовах здатною була протистояти турецько-татарській агресії.
З цього приводу турецький султан постійно звертався до польських королів з вимогою карати українських козаків як за грабежі: "як потраплять до рук, то одразу ж карайте" (Исторические связи народов СССР и Румынии. — М., 1965. — Т. I. — С. 118).
Молодий же князь Вишневецький зовсім з інших мотивів приєднувався до тієї сили, яка формувалася в окремий соціальний стан у пониззі Дніпра. Він як нащадок стародавнього українського князівського роду мав насамперед громадянський обов’язок бути оборонцем південного пограниччя. З іншого боку його романтична натура вимагала пригод, очевидно, він, як і більшість тодішньої шляхетської молоді, захоплювався героїкою козацтва, про що змалку міг наслухатися від діда Михайла. Адже саме життя змушувало запорожців бути справді стійкими, мужніми, витривалими. Переслідуваний ворогом козак часом залізав у хащі, де кишіло гадами, або кидався в річку й висиджував на її дні тривалий час, дихаючи через очеретину, аж поки не минала небез¬
14


пека. Сам, чатуючи на неприятеля, він часто залягав у високих зарослях, де його жорстоко кусали комарі, сліпні й оводи. І козак терпів, бо сам свідомо обрав такий шлях у житті.
Про суворе спартанське життя запорожців венеційський посол Аль- берто Віміна писав: "Важко уявити собі, скільки вони потерпають від голоду, спраги, втоми і безсонних ночей. Усіма цими "благами" вони особливо користуються під час морських походів, коли їм не раз доводилося голодувати по три дні, харчуватися хлібом, часником, цибулею...".
Однак з огляду на князівське походження і відповідне виховання він у молодому віці ще не пройнявся ідеєю пов’язати своє життя з рядовими козаками безпосередньо на дніпровських островах. Цілком закономірно, що його тоді притягувала постать такого відомого оборонця від татар, як Бернарда Претвича.
Становище у той час на подільському пограниччі було вкрай напруженим. Татарські напади стали хронічним явищем, свого роду воєнно- промисловим розбоєм, бо давали можливість мати джерело прибутку як для тих, хто збирався за здобиччю на українські землі, так й для тих, хто фінансував ці походи, тобто заможних феодалів у Криму, а також у турецьких фортецях Очаків і Білгород. Татарській голоті тамтешні багатії давали коня за умови, що половина награбованого буде віддана їм. Великий зиск мала й адміністрація: під час продажу невільника по 300 аспр (турецька грошова одиниця. — В. С.) митного платив і продавець, і покупець. Завдяки цьому, зазначав Претвич, султанська казна мала з невільницьких ринків у Білгороді та Очакові щороку по кілька сот тисяч аспр (Bernard Pretwicz і jego apologia na Sejmie 1550 r.//Biblioteka Warszawska. — 1866. - T. III. — S. 49).
Бойове хрещення в боротьбі з ордою Бернарду Претвичу довелося прийняти у 1538 році, тобто саме того року, коли бачимо активність у боротьбі з ордою родини Вишневецького. Тоді татар, що поверталися з походу на Литву, кинувся переймати на Дубових Луках гетьман поль- ний Микола Сенявський. Однак вони обминули його роз’їзди і, позабиравши у полон людей, які працювали на пасіках, завернули вже додому. Тоді навздогін нападникам й було послано Бернарда Претвича з військом. Догнавши їх аж на Хаджибейському лимані, він завдав татарам нищівного удару, забравши багатьох у полон, а бранців із земель королівських — визволив. При цьому загін Претвича захопив і 170 коней, половина з яких виявилася турецькими, що давалися татарам за половину здобичі (Bernard Pretwicz і jego apologia na Sejmie 1550 r.//Bib- lioteka Warszawska. — 1866. — T. III. — S. 53).
15


Такий поворот подій був несподіваним для турецької адміністрації, і розгніваний султан вимагає від польського короля покарати винуватців (Жерела до історії України — Руси.—Львів, 1908.—Т. 8.—С. 4).
1544 року під час прийому польського посла Яна Очеського турецький султан нагадав йому про свою вимогу до короля усунути з пограниччя Бернарда Претвича. На це посол відповів, що барський староста — людина чесна. Однак турки наполягали, що всі конфлікти виникають з вини Претвича, тому з огляду на дружбу король мусить вчинити так, як ставить питання султан (Katalog dokumentow tureckich.- Cz. 1. — S. 87).
Варшава, проте, не поспішала задовольняти вимоги Сулеймана І. Наступного року татари знову пішли в Україну. Неподалік Бара ватага під керівництвом Ізіходжі погромила мисливців, які поверталися з ловів. Претвич кинувся переслідувати ординців. 20 вересня 1545 року він разом з володимирським старостою Федором Сангушком і черкаським Андрієм Пронським штурмував Очаків.
У "Реєстрі шкод", надісланій з Константинополя до польської столиці, зазначалося, зокрема, що, крім визволення 20 осіб ясиру на суму 37 000 акчей, втрати їхніх речей обчислюються сумою 20 900 (Katalog dokumentow tureckich. — Cz. 1. — S. 92).
Від цього козацького нападу на Очаків, як писав Мартин Бєльський, польська адміністрація відхрещувалася усіма засобами, її представники пояснювали, що то "козаки з Великого князівства Литовського через волость Барську, Претвичовим шляхом, займаючи на кільканадцять миль коронні території, ходять брати добичу на Волощині і на улуси й чабанів турецьких, і се для того роблять, аби ввести в підозріння у сусідів Претвича та інших пограничних людей з корони Польської" (цит. за.: Грушевський М. Історія України — Руси.—Т. 8. — С. 96).
А з польської столиці доводили, що похід на Очаків, то справа рук "степової наволочі, переважно з московських підданих, а дуже мало литовських, над якою нема ніякої екзекутиви" (там само .—С. 97).
Владі було невигідно визнавати, що такі прикордонні старости, як Бернард Претвич, й справді були ініціаторами козацьких походів на османські й татарські володіння.
Турки ж, як свідчать тогочасні документи, мали докладну інформацію про організацію нападів на свою північночорноморську твердиню. Сілістрійський суддя Мехмет-бей, наприклад, доніс султанові, що "13 жовтня 1545 р. підпливли козаки на тридцяти двох чайках під проводом Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас під Очаків, здобули замок, убили пятеро людей, поранили чотирьох, забрали в не¬
16


волю тридцять двох, пограбували багато добра і відпливли додому" (Барвінський Є. Набіг козаків на Очаків 1545 р. // Зап. Наук. Тов.-ва ім. Шевченка. Львів, 1897. — Т. 18. — С. 2).
У своему листі до короля султан серед винуватців цього нападу першим па:ши;т ІІретвича, а суму збитків визначав на 97 700 аспрів. Оскільки вкачувалося, що організатором цього походу був Претвич, то королева І »ома послала свого спеціального представника — коморника Павла в Ьар, \л завданням провести ретельне розслідування. Той по закінченню с лі детва представив уряду такий висновок: "Дійшов до того і на свої очі оачив, як козаки з Великого князівства Литовського, займаючи по кільканадцять миль землі корони польської, ходять Пре- твичевим шляхом, Барською волостю, грабувати Волощину і чабанів турецьких. І [с нони роблять для того, аби стягнути підозріння на Пре- твича й інши X пограничних мешканців корони і щоб за ті кривди, яких вони накоїли, корона, а не князівство мало клопоти і небезпечність" (там само.
Відправлений до Туреччини посол із спеціальною місією доводив, що все це скоїлоеи проти волі і наказів короля. Заподіяли це "польові козаки" — люди, які "не мають сталих осель, живуть мов дикі звірі в полях, живуть із грабування, не підлягають нічиїй управі, тому годі їх піймати та покарати" Однак через те, що набіг скоївся з території Польщі, то вона згоджувалася відшкодувати збитки туркам. І 6 вересня 1546 року в Барі їм було виплачено 2333 золотих угорських, 12 поставів сукна ліонського ціною 336 золотих — усього на суму 155100 аспр (там само. — С. З, 6).
Після цього взаємні сутички на подільському пограниччі і листування з приводу їх протягом майже трьох років дещо затихають. До 1547 року лише можемо віднести згадку про зустріч турецького посла з Претвичем у Бережанах, після якої перший просив короля, щоб той наказав барсь- кому старості відіслати йому слугу московського, який утік від нього в Демидовичах (Katalog dokumentów tureckich. — Cz. 1. —S. 100).
А вже з 1548 року поруч з ім’ям Претвича в посланнях султана до польської столиці фігурує і князь Дмитро Вишневецький. Так, у "Реєстрі шкод" за період з 14 по 23 жовтня 1548 року і з 1 серпня по 6 листопада 1549 року записано, що найбільше непокоять турецькі володіння в Північному Причорномор’ї староста брацлавський князь Богуш Корецький, староста барський Бернард Претвич, сини гетьмана Миколи Сенявського Ярослав і Микола, а також князь Дмитро Вишневецький (ibid. — Cz. 1. — S. 111—113).
2-12-514
17


Про події, пов’язані з активною участю в них князя Дмитра Вишне- вецького, сам Претвич розповідав таке: "Мурза очаківський Сінопод і білогородський старший Челей Мормор Нечай розійшлися надвоє. Одні вислали сторожі під Бар, другі —під Вінницю— шукали с трільців. І знайшли чемерисів, убили Семена і Палітача, а інших людей побрали. За ними вислав 120 чоловік погоні на чолі з Гославським. Догнали на Беримбею й побили. Піймали під Білогорцем 20 живими. Крім того, захопили 250 коней, у тому числі близько 160 — турецьких.
Того ж року піймали старших Ізіходжу і Кучука..." (Bernard Pretwicz і jego apologia na Sejmie 1550 r. — S. 57, 58).
Очевидно, на цей час Дмитро Вишневецький уже здобув собі популярність серед козацтва, можливо, під загальним керівництвом Бернарда Претвича він уже очолював окремий відділ, який нас тільки був відомий своїми успіхами в протиординській боротьбі і удари його були такими дошкульними, що ім’я князя й потрапило до скарги, яку передали турецькому султанові з Північного Причорномор’я.
Напруженим на українському південному пограниччі був і наступний, 1549 рік. Тоді татари дійшли аж до Волині. Немає сумніву, що й тоді князь Вишневецький залишився осторонь бурхливих подій, які відбувалися на його рідній землі.
Тоді, як свідчать документи, йдучи в поле, Претвич залишив замість себе в Барі залогу на чолі з "Бернашевським, козаком старшим". І через тиждень вони підстерегли татар очаківських за 4 кілометри від Бара. Там і розгромили їх. А на Саврані старші Гославський та Ьадовський мали перемогу над 80 ординцями.
Так, 1549 рік, коли татари брали ясир аж на Волині, був дуже нелегким для прикордонних старост. Однак ті численні скарги султана королю на Претвича і його найближчих соратників, серед яких уже постійно бачимо ім’я князя Вишневецького, свідчать про вида гну роль української шляхти у відсічі грабіжницьких набігів.
І польський король Сигізмунд-Август після ультимативного листа Сулеймана І на початку 1550 року викликає старосту барського на сейм, де тому довелося детально розказати про свою боротьбу з іноземними поневолювачами.
Сповідь Претвича на сеймі — це не просто виправдання за свої і вчинки таких оборонців південного пограниччя, як князь Дмитро Вишневецький. З його розповіді маємо передусім своєрідний літопис відсічі турецько-татарської агресії у середині XVI століття. Вона закликає приділяти більше уваги обороні кордонів, використовуючи для цього,
18


зокрема, українське козацтво, хоч і король надсилає листи, наказуючи "козаків повстерігати й шкодників карати". Цей свого роду бойовий літопис по праву освячувався й жертовністю Дмитра Вишневецького.
Претвич, який їхав на сейм виправдовуватися, повернувся в Бар по суті героєм: король не виконав вимог султана про усунення його із ста- ростинської посади. А це, звичайно, надавало йому підтримки у майбутніх поєдинках з ордою, у яких поруч з ним знову виступає Дмитро Вишневецький.
Про це свідчать нові походи за його участю на чорноморське узбережжя. І після того, як турецька сторона виставила влітку 1552 року черговий "реєстр кривд", то в ньому князь Дмитро Вишневецький спільно з Бернардом Претвичом звинувачувалися у захопленні в населення Очакова овець на суму 6745 акчів, 196 коней, 245 волів і 9000 акчів готівкою, а також взятті до неволі 87-ми і в смерті 18-ти осіб (Katalog dokumentow tureckich. — Cz. 1. — S. 132).
За таких обставин, побоючись, що подібні акції можуть натягнути на Польщу османську агресію, Сігізмунд-Август ухвалює рішення перевести Бернарда Претвича, цього "мура країв подільських", за висловом польського історика Бартоша Папроцького, подалі від зіткнень із ординцями.
За таких обставин саме життя висунуло питання про те, хто ж тепер зможе замінити Бернарда Претвича як головного організатора відсічі ординським нападам на подільсько-волинському пограниччі. І саме життя підказало, що найкращою кандидатурою, яка могла не лише замінити Бернарда Претвича у вказаному регіоні, а й узяти на себе роль головного стражника на межі Дикого поля, безумовно, був Дмитро Вишневецький. Очевидно, вже тоді він одержав усі повноваження короля на організацію оборони південного пограниччя, одержавши призначення на посаду старости канівського і черкаського.
Не можна також забувати й того факту, що до активної боротьби із степовими нападниками спонукав його не лише полон батьків, а й трагедія двоюрідного брата князя Федора Вишневецького: 1549 року все його сімейство в Перемирці було взяте у полон татарами.
Так, обійнявши посаду старости в Черкасах і Каневі, Дмитро Вишневецький відтепер відповідав перед владою Польсько-Литовської держави за все, що відбувалося на території середнього Подніпров’я. Але він узяв на себе і відповідальність перед усім українським народом за його майбутнє, бо саме тут — на межі Дикого поля — вирішувалася його подальша доля.
Дійсно, опір османській експансії на українські землі, що входили до складу Польщі, могли вчинити лише власні збройні сили нашого народу, які й зароджуються у зв'язку з цим на півдні України, відтворюючи своє¬
2* 19


рідний центр майбутнього державного життя — Запорозьку Січ. Зрештою, це визначає і сучасна турецька історіографія: "Україна довгий час була ареною набігів Кримського ханства. Протягом 16 ст. кримські набіги на Польщу і Росію відбувалися через Україну, де утворювалась козацька сила, спрямована проти цих набігів" (Turkiye Tarihi. — Y.Ym.: Ak§in S. — Istanbul. 1995. — 3 Cilt. — S. 25).
Перша Запорозька Січ, організована українським князем Дмитром Вишневецьким на дніпровському острові Хортиця, започаткувала й дипломатичні відносини цієї нової суспільної сили нашого народу в ті часи. І одним з перших дипломатичних кроків Вишневецького була поїздка восени 1553 року до столиці Османської імперії. На жаль, архіви поки що не відкрили документів про переговори козацького ватажка з турецьким султаном Сулейманом/ Знаємо лише з розповіді самого Д. Вишневецького, що в Порті прийняли його добре, "дістав він там дарунки" (Книга Посольская Метрики Великаго княжества Литовскаго, содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигиз- мунда-Августа (с 1545 по 1572 год). — М., 1843. — С. 139).
Російський історик Борис Флоря вважає, що в Туреччині Дмитро Виш- невецький пробував перейти на службу до султана. Підставою для такого твердження цьому дослідникові служать пізніші спогади кримського хана про те, нібито український князь обіцяв "литовську землю воювати", якщо йому віддадуть у володіння землі в Подніпров’ї. А коли йому цього не вдалося досягнути, то він, мовляв, вирішив здійснити свої наміри на московській службі, воюючи проти кримських татар (Флоря Б. Проект антитурецкой коалиции середины XVI в.//Россия, Польша и Причерноморье в XV—XVIII вв. — М., 1979. — С. 73).
Вищезгаданий автор чомусь вважає, що поїздка Вишневецького до Туреччини не зустріла підтримки козацтва. Але сам же і визнає, що в реальних умовах московсько-литовсько-турецького пограниччя лише за умови підтримки степової вольниці можна було розраховувати на здійснення широких політичних планів. Відтак, безумовно, українсь кий князь не жалів зусиль для того, щоб забезпечити собі бодай тим часову і умовну підтримку козацьких отаманів.
* 	Турецькі дослідники, до речі, наголошують, що без студіювання османських архівів годі братися за об’єктивне висвітлення історії козацтва і постаті князя Дмитра Вишневецького. Так, важливе значення для вивчення цих проблем має третій том "Мюхімме дефтері" (документів Кабінету міністрів — Б. С.). Зокрема, без турецьких архівів неможливо було б висвітили роль Дмитра Вишневецького у перетворенні козацтва на міжнародну військову силу. У тих місцях, де російські архіви мовчать, зазначений третій том дає подробиці та розуміння про його діяльність аж до закінчення Азовської кампанії. Таким чином, третій том та подальші видання "Мухімме Дефтері" забезпечують дослідження як діяльності Вишневецького, так і періоду активізації козацьких нападів.
20


Припущення Дмитра Яворницького про те, нібито Вишневецький як незалежний феодал міг добиватися підтримки султана, що вже був сюзереном деяких християнських правителів — молдавського, трансільванського та валаського господарів, — не підкріплюється ні документами, ні тією обставиною, що після повернення з Константинополя Вишневецький знову обіймає посаду прикордонного старости, збережену за ним королем польським Сигізмундом-Августом.
Згодом, коли з боку кримського хана знову посипалися скарги на Вишневецького, польський король так мотивував перед правителем Бахчисарая своє рішення: "Нам було те подивом, що він без нашої волі там (у Туреччині — В. С.) побував, а так ласкаво прийнятий і неушкод- женим вийшов до панства нашого. З тієї причини зрозуміли ми, що більше буде схильним людям вашим і не допустить козаків чинити шкоду улусам і чабанам цесаря його милості турецького, пізнавши ласку й жалування, і тому доручили йому сторожу польову". (Книга Посольская Метрики Великаго княжества Литовскаго, содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигиз- мунда-Августа (с 1545 по 1572 год). — С. 139).
Аналізуючи політику Івана Грозного щодо Кримського ханства і Порти, російські дослідники підкреслюють, що на цьому напрямку він не прагнув до широкомасштабної війни, а по суті намагався примиритися з ханом Девлет-Гіреєм, хоча при цьому постійно демонстрував мниму готовність вести проти нього боротьбу. Ось чому, погоджуючись на антикримські акції Вишневецького, у Москві водночас намагалися будь-якими засобами ослабити співробітництво Криму з Польсько-Литовською державою, а за сприятливих умов і внести розлад у відносини між ними. Реалізація такого завдання відтягувала б сили Литви і Польщі на південь, значно утруднювала б їхнє просування в бік Лівонії. Тобто туди, де бачила свої стратегічні інтереси Москва.
Таким чином, заявляючи про спільний виступ проти Криму, і Москва, і Польсько-Литовська держава переслідували свої інтереси: кожна із сторін прагнула втягнути іншу в конфлікт з Кримом і робила це для того, щоб знизити рівень присутності суперника в Лівонії. У зв'язку з цим окремими дослідниками висувається теза, що князь Вишневецький був просто сліпим знаряддям цієї політичної гри, а його поведінка віддзеркалювала ці відносини: мовляв, якщо під час свого перебування в Стамбулі в 1553 році він "розглядався султанським урядом як ще один важіль кримсько-турецької політики в Східній Європі, зокрема, як важіль зіткнення Польсько-литовської держави з Москвою,
21


то в подальшому його роль виявилася складнішою: у другій половині 50-х років він перетворився в політичне знаряддя двох провідних правителів східноєвропейського регіону — Сигізмунда і Грозного, кожний з яких намагався за його сприяння посварити суперника з кримсько- османською дипломатією. Так, польський король, санкціонуючи, і, по
суті, заохочуючи співробітництво Вишне- вецького з Москвою в 1557—1559 рр. нібито заради спільної протидії натиску Криму і Порти, насправді намагався таким чином втягнути Російську державу в новий конфлікт з грізними південними сусідами, прагнучи при цьому залишити Польщу поза цим конфліктом" (там само. — С. 259).
Прихильники такої концепції переконані, що Вишневецький, "перебуваючи формально на службі Івана IV, в дійсності виконував Дмитро тЬптжчулпЛ "особливі" доручення Сигізмунда”, про що ні- бито свідчить той факт, що "після розриву з Москвою влітку 1560 р. (насправді це сталося 1562 року. — Б. С.) цей князь був з почестями прийнятий польським королем, нагороджений відновленням його прав, привілеїв, поверненням йому всіх його посад і земельних володінь" (там само. — С. 260).
Але, на наш погляд, варта уваги цілком вірогідна версія про те, що князь Дмитро Вишневецький вважав себе самодостатньою постаттю, котра мала також власні політичні амбіції і намагалася в хитрому сплетінні різних міжнародних комбінацій використати силу інших держав для здійснення своїх заповітних бажань.
Так, у Константинополі Вишневецький міг домовлятися від свого імені, як староста польського уряду, про врегулювання прикордонних конфліктів, добиватися від правителів Туреччини припинення набігів кримської орди на українські землі.
Можна розглядати й такий варіант. Як уже згадувалось, 1549 року родина Федора Вишневецького потрапила до татарського полону. 1552 року сам польський король просив правителів Бахчисарая звільнити княгиню Вишневецьку. Тож цілком ймовірно, що Дмитро Вишневецький у Константинополі вирішував і питання, пов’язані із визволенням з полону своїх родичів. На наш погляд, це більше відповідає істинним причинам поїздки Вишневецького до Туреччини. Тим паче, що в в одному з листів польського короля до кримського хана Девлет Гірея
22


йдеться про звільнення з татарського полону княгині Вишневецької, очевидно ж, його матері (Книга Посольская... — С. 72).
Але все-таки цілком логічно наголосити на тому, що Дмитро Вишне- вецький, згрупувавши запорозьке козацтво, міг творити власну політику, опираючись на сили сусідніх держав. Якщо він виявився таким
далекоглядним щодо організації козацтва, то чому йому не спробувати подивитися на кілька ходів уперед на тодішній політичній шахівниці? Адже його пропозиції, як можна переконатися, сприймалися і в Стамбулі, і у Варшаві, і в Москві, і це свідчить, що він мав досить розвинену політичну інтуїцію.
У Польщі, щоправда, не вірили в щасливе повернення Вишневецького з Туреччини. І справді, треба було бути надзвичайно мужньою і сміливою людиною, аби відважи- тися на таку поїздку до Блискучої Порти — ТУДИ> звідки протягом 1548—1553 років надходили грізні листи на адресу польського короля, в яких султан вимагав покарати українського князя за розправи над ординськими нападниками.
Через відсутність у науковому обігу конкретних документів важко пояснити, чому вдалося Вишневецькому живим і неушкодженим повернутися в рідні краї. Можливо, його захистила уславлена Роксолана, дружина тодішнього султана Сулеймана І, яка мала досить великий вплив на свого чоловіка. Як українка за походженням саме вона могла бути гарантом приїзду українського князя з роду Рюриковичів до Блискучої Порти.
З різних версій благополучного повернення Дмитра Вишневецького з Туреччини згадана видається нам найбільш вірогідною.
Зрештою, не потрібно, очевидно, скидати з рахунку й те, що в столиці Оттоманської Порти з'явився не просто представник "трудящих мас Запорожжя" (якщо користуватися термінологією В. Голобуцького), а двоюрідний дядько московського царя Івана Грозного, з яким турецький султан у цей час мав жваві дипломатичні контакти. Знаючи про великий вплив українського князя на запорожців, цілком можливо, що уряд Туреччини сподівався схилити останнього до убезпечення своїх володінь у Північному Причорномор'ї від тієї шарпанини, яку дедалі частіше практикували українські козаки, пускаючись у погоню за ордою.
23


Повернувшись на початку 1554 року з Туреччини, український князь вирушає до Варшави в товаристві воєводи Миколи Сенявського, свого давнього товариша в сутичках проти орди, котрий узяв на себе місію виправдовувати Вишневецького перед королем. Зрештою, пояснення князя були прийняті, і він одержує доручення бути стражником на Хортиці.
Дмитра Вишневецького знову призначили на посаду прикордонного старости насамперед тому, що він уже раніше зарекомендував себе надійним охоронцем українських земель і досвідченим талановитим воєначальником. Навіть у Бахчисараї визнавали його вміння "коло воєнних речей". Хоча В. Голобуцький вищенаведений дипломатичний реверанс Си- гізмунда-Августа трактує як антизапорозьку політику Вишневецького під час перебування останнього в Туреччині: мовляв, той прекрасно знав, яку загрозу бачать для себе турецькі і татарські феодали в існуванні запорозького козацтва, а тому міг запропонувати султану... загнуздати запорожців, покласти край їхнім сухопутним і морським походам на Туреччину і Крим.
Щоправда, в таке не віриться, оскільки не міг Дмитро Вишневець- кий, котрий уже стільки часу був зв’язаний із запорозьким козацтвом, зраджувати його — це була б зрада ідеалів тогочасного українства. Не міг він добиватися того, аби покласти край сухопутним і морським походам козацтва, бо останні на той час ще не були поширені, тим паче до берегів Туреччини.
Інша справа, що Вишневецький, як вважає Михайло Грушевський, мав задум створити союз на два фронти: опираючись на Литовсько- Польську державу і підтримуючи добрі відносини з Туреччиною, тримати в руках Крим. Щоправда, така перспектива лякала польського короля, оскільки він намагався вести дуже обережну політику щодо татар з огляду на те, що хан був союзником Польщі проти Москви. Оцінюючи пізніше діяльність Вишневецького в обороні південного погра- ниччя, Сигізмунд-Август у зв’язку з такими планами провідника козацьких мас писав, що "під сі часи таких слуг потрібно якнайбільше, тільки не з такими мислями" (цит. за: Грушевський М. Історія України- Руси. — Т. VII. — С. 116).
Поїздку Вишневецького до столиці Блискучої Порти можна вважати чи не першим офіційним посольством запорозького козацтва до чужих монархів. Бо якщо згадати про посольство до кримського хана, яке очолював 1521 року староста черкаський і канівський Остафій Дашкович, то останнього не можемо вважати за репрезентанта інтересів дніпровської вольниці, оскільки він їздив до Бахчисарая від імені польського короля.
24


А от поїздка князя Дмитра Вишневецького до Константинополя, де він мав зустріч з самим султаном, дає підстави стверджувати про те, що цією акцією українське козацтво було виведено на арену міжнародних відносин. Безумовно, це був досить помітний крок у майбутньому процесі відродження української держави — із збройною силою якої, котра тільки-но творилася, вже рахувалися.
З листа Девлет-Гірея до турецького султана стає зрозумілим, що Виш- невецький обрав тактику активної оборони. Його козаки безперервно непокоять ханські володіння навколо Очакова і Акермана. Український князь, пише Девлет-Гірей, "однієї ночі напав на Очаків і поробив там великі шкоди. Хан, повідомляючи про своє переслідування загону Вишневецького й облогу його на Хортиці, виправдовує її провал морозами й снігами. Саме через це, мовляв, він повернув від Хортиці й негайно написав до Порти про надання допомоги турецьким військом, щоб знищити відділи Вишневецького. Але султан з огляду на перемир’я з королем не планував походу своєї армії, через свого посла Баєзида він вимагав від Си- гізмунда-Августа, щоб той сам "збурив те розбійницьке гніздо" і скарав українського князя (Katalog dokumentow tureckich. — S. 157).
Про неспокій, який чинив Вишневецький улітку 1557 року на турецьких окраїнах, зокрема біля Акермана, свідчить чергова скарга султана до короля: "на тамтешній Україні всього злого і лотрства причиною є князь Дмитраш, якийсь лотр, якого обов’язково погубити є річ потрібна... біля порога Порти того лотра, якимось способом до рук діставши, скарати, аби більше там шкод не чинив, а убогі люди, аби в спокої залишалися" (Жерела до історії України-Руси. — Т. 8. — С. 31).
Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав більше, ніж згадується про це в московських документах, бо у травні 1558 року султан шле чергового листа до польського короляз тими ж вимогами: "Знову через Дмитра немає спокою в тамтешній Україні — зло чинить, тож треба його конечно спіймати, аби спокійно стало" (там само. — С. 32, 33).
А ось що свідчать архівні документи Блискучої Порти. Наприкінці весни 1559 року коменданти фортець Кафа та Азов повідомили султанський уряд про пересування загону під проводом Дмитра Вишневецького. В турецьких документах повідомляється, що відділ українського князя складався з руських.
Аж чотири повідомлення від 2 липня 1559 року описують про те, як Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Зокрема, зазначається в них, гарнізон, до складу якого входило і 200 яничар, був малочисель-
25


ним, аби протистояти штурму, і його відбили лише завдяки допомозі, яку подали ногайські племена, та підтримці оттоманської ескадри з 6 великих і кількох малих галер (Лемерсье-Келькеже Ш. Литовский кон- тотьер XVI века князь Дмитрий Вишневецкий // Франко-русские экономические связи. М., 1970. — С. 53).
Незважаючи на те, що атака була відбита, гарнізон фортеці перебував у великому страху. Адже вперше над Азовом, воєнним форпостом Османської імперії в причорноморських степах, важливим пунктом на старому торговому шляху з Туркестана, нависла серйозна небезпека.
Захвилювалися і в Константинополі, адже будь-яка загроза Азову негайно відбивалася на продовольчому становищі Порти, оскільки до неї саме звідси надходила левова частка необхідних столиці продуктів харчування. І підстави для занепокоєння були, адже караван кораблів з ячменем, чечевицею та маслом, на який саме в цей час чекали у Константинополі, не міг вий ти в море через козацьку блокаду портів азово- чорноморського узбережжя.
Більше того, облога фортеці та бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону викликали голод не тільки в Азові, а й у кочовищах Великої Ногайської орди, що розташувалася між Доном і Волгою. У зв’язку з цим навіть почалося її переселення до турецьких володінь у Буджаки.
Завдяки турецьким архівам ми дещо знаємо і про повторну облогу Азова Вишневецьким восени 1559 року. Так, адмірал турецького чорноморського флоту Алі Реїс інформував султанський диван, що після його прибуття в Азов "Дмитрашка" пробував атакував фортецю, але відступив на північ. Присутність у гирлі Дону турецьких галер перешкодили іншому московському воєначальникові (очевидно, Данилу Адашеву, оскільки дослідник прочитав "Ада" — В. С.) прийти на допомогу Вишневецькому з чотиритисячною армією.
Тогочасні турецькі документи засвідчують також, що загони під проводом Вишневецького на великих човнах форсували морську протоку і напали на Керч. Бей Кафи Сінан писав до столиці Порти, що отаманській ескадрі вдалося відбити цю атаку. Лише після цього "Дмитрашка" повернувся через Азовське море до гирла Дону і піднявся ним угору, де на своїх, уже обжитих місцях побудував невеликі форти, "готуючись таким чином до нового наступу наступної весни" (там само. — С. 56).
У статті Ш. Лемерсьє-Келькеже наводиться ще один документ, який, за висновком автора, стосується наступу Вишневецького на Крим і на володіння Туреччини на берегах Азовського моря. Так, у листі крим¬
26


ського хана до Великої султанської ради розповідається про атаки черкесів на Таманський півострів і на Кафу. Ця атака була відбита (там само. — С. 56).
А турецький історик Ю. Озтюрк додає до цього і широку панораму міжнародних подій, які впливали на розвиток ситуації в Північному Причорномор'ї. Зокрема, він наполягає на своїй версії щодо неадекватних дій польської шляхти, підтверджуючи це документами з "Мюхімме дефтерлері", оскільки турецькі прикордонні сили постійно скаржилися на напади поляків. На його думку, польська королівська влада намагалася приборкати місцеве дворянство, проте безуспішно. Найкращим прикладом цього може служити відповідь, яку отримав молдавський воєвода на своє звернення до Варшави. Цей запит було направлено десь на весні, а відповідь надійшла 13 липня. У листі воєводи вказувалося на те, що люди шляхти — справжні розбишаки і не зважають зовсім на королівську владу. Вони порушують молдавський кордон і підбурюють населення, пишуть різні відозви та спонукають бояр та християнське населення до бунту. У цьому зв'язку 25 травня 1559 року відбулися переговори з польською стороною, яка запевнила у тому, що нею буде вжито відповідних заходів, проте жодного результату не було отримано. Ця польська шляхта вже так допекла воєводу своїми провокаціями, що він просив у Стамбула дозволу здійснити набіг на Польщу у якості помсти.
Як буде видно із наведених далі документів, польські прикордонні загони, з одного боку, й Москва, з іншого, вели проти османів жорстку боротьбу, перебуваючи в союзі з Фердинандом. Тиск здійснювався не лише на Молдавію, а й на Валахію. (Ozttirk YuceL Ozii'den Tuna'ya Kaza- klar. — istanbul, 2004. — S . 268).
Таким чином, Османська держава знаходилася під одночасним тиском з боку Вишневецького під Азовом, Адашева та польської шляхти під Перекопом, Угорщини та Австрії. Ю. Озтюрк вважає, що дії Москви, Польщі та Австрії були узгоджені. У цей час "Пакс Оттоманіка" мала внутрішні хвилювання через інцидент з принцем Беязитом (син султана, який втік в Персію та отримав там притулок. — Б. С.) й здійснювала підготовку до битви поблизу Джерби (морська битва у 1560 році поблизу острова Джерба, що схилила терези за панування на Середземномор'ї в османський бік — Б. С.).
Ю. Озтюрк вважає, що польські прикордонні сили та московські шпигуни з легкістю отримували інформацію про зазначену підготовку османів і, користуючись цим, спільно з Фердинандом розпочали здій¬
27


снювати тиск з півночі, намагаючись ослабити османське військо напередодні битви біля Джерби. А Вишневецький і козаки були найголовнішою ланкою цієї агресії.
Перша зафіксована інформація про напад Вишневецького відноситься до 26 червня 1559 року. Відповідно до цього запису, кримський хан отримав інформацію про підготовку до нападу. Не дивлячись на те, що імен не називається, далі можна зрозуміти, що йдеться саме про Вишневецького. Османи ж наказали бею Вулчитрина вийти до Акерману й зв’язатися з кримським ханом. Бей Вулчитрина повідомив Порту про те, що війська санджаку перебувають у віддалених провінціях, а акинджи не зібрані разом, через що він мусить вирушити на з’єднання з ханом лише у супроводі своєї свити.
У документі від 2 липня 1559 рок, де ім’я Вишневецького згадується уперше, детально повідомляється про напад українського князя на фортецю Азов. Сам напад, очевидно, відбувся десь навесні і був відбитий. Велику роль в обороні Азова відіграли тоді ногайці, які знайшли в фортеці притулок, рятуючись від голоду, що був викликаний діяльністю Вишневецького (ibid. — S . 269).
В іншому записі від 2 липня 1559 року підтверджується наведена вище інформація. Зокрема, вказується, що Вишневецький продовжував облогу Азова. Ще в одному записі за це ж число повідомляється про те, що на допомогу обороні Азова було направлено кораблі з яничарами. У записі ж від 3 липня небезпека від Вишневецького зображується ще чіткішою. Бей Кафи повідомляє, що посланих 6 кораблів класу каторга недостатньо для оборони, тому з цією метою в Азові треба збудувати верфі. Найбільш цінним в інформації бея Кафи є повідомлення про те, що значну активність у цьому плані здійснює Москва. Він зазначає, що місцеві сили не в змозі протистояти цьому натиску, що здійснюється за активної підтримки Москви, і тому просить, щоб Стамбул здійснив відповідний тиск на царя Івана Грозного.
Також бей Кафи повідомляє про те, що кримський хан чинить перешкоди для поселення ногайців, присутність яких в цей момент є необхідною, і просить Стамбул нейтралізувати його діяльність у даному питанні. Відповідно до прийнятого рішення, бею Кафи доручалося провести відповідні переговори з Москвою, а відповідне відомство мало направити ще чотири каторги на допомогу Азову. На думку Ю. Озтюрка, Стамбул не повірив, що Москва здатна настільки відкрито кинути виклик і схилився до думки, що зазначений інцидент є продуктом діяльності місцевих розбійників. Тобто, попередження
28


Порті з боку бея Кафи про небезпеку від Москви й збройних відділів князя Вишневецького було проігнороване (ibid. — S . 270).
У записі від 13 липня зазначається про те, що Вишневецький вже загрожує району біля дніпровської фортеці (очевидно Джанкірмен). Суддя Джанкірмену пише молдавському господареві про те, що його непокоїть можливість нападу з боку Вишневецького. В цей же час Порта вимагає від молдавського воєводи виступити на допомогу Азову та надавати підтримку фортеці Джанкірмен.
Натиск Вишневецького на Азов тривали безперервно і восени. У записі від 2 вересня повідомляється, що в результатів прибуття до Азова групи кораблів на чолі з Алі Реісом, Вишневецький зняв облогу Азова та передислокувався на схід від фортеці, де зупинився в очікуванні. Москва ж направила йому 4 тисячний загін підмоги. Вказується на безсумнівність того факту, що загони належали до московських регулярних військ. В цьому ж записі повідомляється про те, що Вишневецький попросив турків, щоб ті дали йому дозвіл пройти на Дніпро через Керч. Турки ж знайшли це прохання небезпечним і дозволу не надали. Можливо, Вишневецький мав намір пройти і в Молдавію (ibid. — S . 271).
У записі за 10 вересня наводяться або нові деталі попередніх боїв, або ж йдеться про новий бій. У той час, коли Сінан-бей тримав під захистом лінію Азов-Тамань, Вишневецький оточив Азов, але відійшов до Каргали після прибуття на допомогу бея Кафи. В цьому регіоні всі ріки, броди та фортеці були описані, і оскільки Стамбул не зміг забезпечити Азов кораблями, тому вирішив збудувати тут верфі. Вишневецький у цей період постійно перебував у районі Азова й Тамані й за першої ліпшої нагоди брав фортецю Азов в облогу. Та не обмежувався і цим. Його перебування в цьому регіоні привело в рух черкесів, які були підданими Криму та Порти. Черкеси тепер же діяли спільно з Виш- невецьким проти Порти. І тоді, коли він напав на Азов, черкеси атакували Тамань, чим намагалися послабити обороноздатність турків (ibid. — S . 272).
Безперечно, активні бойові Дмитра Вишневецького на Дону і в Керченській протоці, відтягували значну частину збройних сил Туреччини в гирло Азова, і дали можливість досить вільно почуватися московським загонам під проводом Данила Адашева, котрі спустилися по Дніпру до Очакова і там могли тривалий час промишляти над татарськими й
29


турецькими володіннями аж поки туди не підійшов сам хан із значною збройною силою (Полное собрание русских летописей. — Т. XIII. — С. 318,319).
Після відкликання до Москви Данила Адашева на Дніпрі залишився запорозький отаман Гаврило Сліпецький, котрий здійснив кілька успішних походів на кримські улуси, під час яких не лише побив багато татар і ногайців, а й чимало взяв у полон. Ці походи спричинилися до того, що частина ногайських мурз присягнули на вірність Івану Грозному й виїхали до Москви (там само. — С. 323).
Узимку 1560 року московський уряд розробив план дій проти Криму з трьох сторін — Дніпра, Дону і Черкеси. За даними турецьких документів, навесні того ж року Дмитро Вишневецький появляється в пониззях Дону, аби готуватися до чергового виступу проти Кримського ханства і володінь Порти в Північному Причорномор'ї. Уже в березні і квітні у Стамбулі знали про підготовку Вишневецьким великого наступу в Північному Причорномор'ї. Зокрема, каді Азова і бей Кафи писали, що ворожа армія, котра готується захопити Крим, перебуває під командуванням "Дмитрашки"
Спочатку молдавський воєвода повідомив про зосередження великої кількості запорожців, потім до Стамбула надійшла інформація про приєднання до тритисячного передового козацького загону Вишне- вецького ногайської орди, яка кочувала між Південним Бугом і Дніпром. Серед тих, хто вступив до війська Дмитра Вишневецького хан Девлет-Гірей називав і татарських "зрадників”
Проаналізувавши ретельно ситуацію, самі турки висловили здогад, що на цей час український князь уже діє не стільки в інтересах московського царя, скільки в своїх особистих. Підставою таких припущень стало те, що тепер його загони складалися не з московських стрільців, а з українських і донських козаків, що почали організаційно оформлятися з приходом у пониззя Дону запорожців, а також черкесів. До цієї збройної сили Вишневецького приєдналися також шукачі воєнних пригод з числа поляків, литовців і навіть ногайців і кримських татар.
За наказом султанського дивана були приведені в стан бойової готовності збройні сили передусім на місцях. Зі Стамбула в Азов вийшла ескадра з семи кораблів. У місті швидко відновлювалися фортифікаційні споруди, гарнізон поповнився загоном яничар, а також запасами продовольства. На чолі османських сил, стягнутих на захист Азова, стояв сілістрійський бей Сінан-паша.
Крім солдат, завербованих у Сілістрії (нинішня Румунія — В. С.),
30


йому підпорядкувалися сіпахи і добровольці восьми інших бейликів (округів) Османської імперії, а також загони під командуванням молдавського та валаського воєвод і армія кримського хана.
Французький дослідник Ш. Лемерсьє-Келькеже, порівнюючи ці військові приготування проти "Дмитрашки" з приготуванням Блискучої Порти проти інших її європейських противників — Венеції чи Священної Римської імперії, — відзначала, що такі заходи султана були надзвичайними. Це був єдиний випадок в історії Туреччини, коли такі грандіозні військові приготування спрямовувалися не проти окремої держави, а проти окремої особи.
Мобілізаційні заходи Порти насторожили польського короля. Він негайно вносить данину кримському хану і твердо обіцяє, що заборонить козакам — формально вони продовжували перебувати під юрисдикцією Речі Посполитої — здійснювати набіги на оттоманські й татарські володіння.
А французький посол у Стамбулі так описував тогочасні події у своїх донесеннях: москвини разом з черкесами спустилися Доном мимо Тани (Азова), оволоділи кількома фортецями і досягли Кафи; 12 санджакам (територіальні одиниці в Туреччині — В. С.) біля Трапезунда послані накази відновити становище. В цих султанських повеліннях згадується капітан "Дмитрашко", котрий став ватажком черкесів.
А ось яка інформація надходить з турецьких документів. У липні 1560 року Вишневецький розпочав наступ на Азов, але в зв’язку з прибуттям оттоманської ескадри на чолі з беєм Кафи зазнав невдачі. Тоді український князь з черкесами спробував форсувати Таманську протоку і далі атакувати Кафу. Однак турецькі власті були заздалегідь попереджені про цю акцію і зуміли її відбити, оскільки османська флотилія вже чекала на переправі.
Задумана з таким розмахом експедиція проти Криму не вдалася. Неуспіх Вишневецького можна пояснити тим, що від черкеських князів і Великої Ногайської орди він не одержав підмоги з 20—ЗО тисяч чоловік, як передбачалося (Скрьгаников Р. Начало опричниньї. — С. 133).
Є дані й про те, що за "гідні послуги, надані під час захисту Азова від руських під проводом "Дмитрашки" (загонів Дмитра Вишневецького.
— 	В. С.) турецький уряд видав бею Кафи Сінану ЗО тисяч акчей (Ле- мерсье-Келькеже Ш. Литовский кондотьєр князь Дмитрий Вишневец- кий ... — С. 61, 62).
ПІ. Лемерсьє-Келькеже переконана, що хтось із московських купців, які прибули до Кафи, повідомив тамтешні власті про намір "Дмит- рашки" здійснити напад на Азов. Начебто у такий спосіб московський
31


уряд мав намір продемонструвати могутньому південному сусідові свою добру волю: він відмовляється від "Дмитрашки", за дії якого не хотів нести відповідальності.
Цей автор висуває й іншу версію: повідомлення про наміри Дмитра Вишневецького могли добути розвідники, послані кримським ханом у черкеські землі (там само. — С. 60,61).
Важко сказати, чи повністю відповідає істині ці версії, висунуті французьким дослідником на основі вивчення турецьких архівів. Однак, починаючи з літа 1560 року, в розпорядженні Вишневецького був лише його власний загін з числа українських і донських козаків та черкесів племені жане. Це по-перше. По друге, незаперечним є те, що сам Іван Грозний був противником війни з Кримом, особливо в умовах дедалі наростаючого конфлікту з Лівонією. Цар, очевидно, боявся серйозного ускладнення міжнародної обстановки, оскільки походи на Крим у цей період викликали тривогу не тільки в Бахчисараї та Стамбулі, а й у Кракові, а з лютого 1561 відносини з Польщею взагалі стають ворожими (Зимин А., Хорошкевич Л. Россия времен Йвана Грозного. — М, 1982. —С. 96).
Сергій Соловйов має своє пояснення небажання Івана Грозного продовжувати боротьбу проти Криму до переможного кінця. На його думку, походи на Казанське ханство були легкими, оскільки воно межувало з Московською державою; навіть великі пустинні чи зрідка заселені території надавали в лісах і річках багаті харчі для прогодування численного війська; крім того, ріки Москва, Ока і Волга полегшували його пересування. Волга взагалі прив’язувала й Астрахань до Московської держави після взяття Казані.
Що ж стосується Криму, то він відділявся від московських окраїн великим степом, який починався під Тулою і Пронськом. А тому, мовляв, тільки невеликі загони Вишневецького, Ржевського чи Адашева могли спускатися на легких човнах вниз по Дніпру. Велике ж військо, необхідне для завоювання Криму, важко було перекинути сухопутним шляхом.
Крім того, завоювавши Крим у середині XVI століття, Москві важко було б його тоді втримати. Адже за спиною кримського хана стояла Туреччина, котра б одразу прийшла на допомогу своїм братам по крові. Оттоманська Порта була на той час могутньою державою, перед якою тремтіла вся Європа. Іван Грозний тому й побоявся підтримати ідею взяття Криму. Більш реальним для нього на півдні на той час було підпорядкування племен, що населяли Кубань. Що йому і вдалося здійснити завдяки зусиллям українського князя.
32


Не:шажаючи на невдачу Вишневецького, з початком наступного, 1561 року и Туреччині посилено готується до нових сутичок з князем. У донесеннях французького посла із столиці Порти зазначалося, що 20 галер чекають виходу в Чорне море для захисту Кафи та Азова. Очікувалися також бойові операції "Дмитрашки" в Мегрелії, тобто Грузії. У серпні згаданий дипломат повідомляв, що османський флот змушений був повернутися, оскільки турки зазнали втрат при спробі висадитися в невідомому місці (КушеваН. Народы Северного Кавказа... — С. 217).
Цього разу український князь пробув у Москві до квітня 1562 року, після чого цар відправляє його знову в пониззя Дніпра, "а с ним канев- ские черкасы, а велел им недружбу делати царю крымскому й королю Литовскому" (ПСРЛ. — Т. XIII. — С. 341).
Про особисту участь Вишневецького в цій кампанії у відомих нам документах не згадується, але його люди "пришедчи под Очаков, под- даному его, цесаря многие шкоды починили". Тоді 500 хортицьких і черкаських козаків на чолі з Миколаєм та Кабелею, зокрема забрали людей у татар, тобто полонених з українських земель (Кн^га Посольская... — С. 222, 223).
У листі польського короля до кримського хана, перехопленого на Дніпрі московським воєводою Данилом Адашевим, зазначалося, що українськими козаками, котрі перейшли з князем Вишневецьким на московську службу, крім того, захоплено й турецьке судно, на якому перевозили коні (Сборник РИО. — Т. 71. — С. 63, 64).
Але 1563 року молдавський господар Стефан Томша підступно схопив Дмитра Вишневецького і видав його в руки турецького султана, котрий звелів скинути українського князя на залізні гаки Галатської вежі в Стамбулі.
Коли Дмитро Вишневецький у 1563 році удруге потрапив до Стамбула, то славнозвісної Роксолани вже не було в живих. А тому нікого в столиці Оттоманської Порти не було, хто міг би захистити українського князя від
смерті. Зрештою, як мав поставитися тепер до РокСОлана __ дружина нього турецький султан, проти якого піднявся Неймана Пишного Дмитро Вишневецький? Проти того, котрий
1538 році на кріпосних мурах Бендер виразно окреслив свої плани: "Я раб Божий та султан цього світу. Милістю Божою я — проводир гро-
3-12-514
33


мади Мугаммада. Божа потуга та чудеса Мугаммада — мої супутники. Я — Сулейман, в ім’я якого промовляється гутба у Мецці й Медіні. Я шах у Багдаді, цісар у Візантії й султан у Єгипті, який посилає свої флоти у моря Європи, Магрібу та Індії. Я — султан, який узяв корону й трон Угорщини й віддав їх відданому рабу. Воєвода Петро підняв свою голову, щоб повстати, але копита мого коня втоптали його у землю, і я завоював країну Молдавію" (цит. за: Іналджик Г. Османська імперія. Класична доба (1300 — 1600). —К., 1998. — С. 51).
Звичайно, в Стамбулі за таких Галатська вежа у Стамбулі, з якої обставин на Вишневецького че- скинуто Дмитра Вишневецького кала тіЛЬКи смерть. Польський хроніст Мартин Бєльський описує її таким чином: "Вишневецький і П’ясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру"
Удари по Азову й Кафі від таких козацьких лідерів, як Вишневецький було адекватно оцінена османами. Тепер у столиці Високої Порти усвідомили, що, використовуючи запорозьких козаків, Москва несла загрозу османському пануванню в Північному Причорномор’ї. На берегах Босфора також зрозуміли, що "головним чинником такого розвитку подій був передусім рівень дипломатичної майстерності Москви, що знав мало прикладів. Москва жодним чином не кидала виклик османам, а всі інциденти пояснювала прикордонною специфікою, що було поза її впливом"
Але в Туреччині остаточно переконалися, що невдовзі доведеться мати серйозну справу з новим явищем, яке з’явилося на берегах Дніпра. Саме в цей період, на думку Ю. Озтюрка, спостерігається зростання політичної сили козацтва. Тим паче, що після Люблінської унії
34


1569 року Литовська держава, яка представляла інтереси українського населення, розчинилася в Речі Посполитій (öztürk Yücel. Özuden Tu- naya Kazaklar. — S . 44).
Зрештою, виразно про це засвідчено в листі турецького султана Мурада III до трансільванського воєводи Христофора Баторія у зв’язку з походом до Молдови українських козаків на чолі з Іваном Підковою. Повелитель Блискучої Порти змушений визнати, що "турки билися з козаками до вечера і тільки ніч призупинила битву. Наступного дня вони знову довго билися біля Яс; і коли вірнопіддані переконалися, що не справляться з ними, вони забрали з собою господаря Петра, і ворог увійшов у Яси" (Исторические связи народов СССР и Румынии. — Т. 1. — С. 146).
Султан змушений був вимагати від Христофора Баторія, аби той постарався "мужньо всіх зрадників, які напали на Молдавію, знищити остаточно", пославши "на місце стільки людей, скільки треба..." (там само. — С. 146).
Знаємо з документів, що васали турецького султана регулярно доповідали своєму падишахові про результати боротьби проти запорожців. Так, трансільванський воєвода Сигізмунд Баторій у лютому 1588 року писав до столиці Оттоманської Порти: що стосується акцій проти українського козацтва, він завжди "старається виконувати накази вашої величності і буде і надалі так чинити", а якщо ті прийдуть, то "ми нікуди не пропустимо їх з миром" (там само. — С. 185).
Виявляється, таких зусиль було замало, бо султан Мурад III 22 лютого 1590 року писав неприємного листа до польського короля Сигиз- мунда III, звинувачуючи останнього в потворстві запорожцям. Падишах рішуче заявляв, що він "не бажає пункти старого договору з вами відновлювати й стверджувати новий договір раніше, ніж ви зруйновані цими злодіями фортеці не відновите і не приведете в попередній вигляд, а мусульман з дружинами, синами і дочками всіх до одного не розшукаєте і знайдете, де б вони не були" (там само. — С. 191).
В останній чверті XVI ст. у Польщі відбувалась гостра боротьба за трон, що спричинило кризові явища у країні. На думку М. Сарая, за сприяння Великого візира Соколу Мехмеда-паші королем став Стефан Баторій, який, зрозуміло, був залежним від Османської держави (Saray М. Op. cit. — S. 82).
Турецький історик висловлює ще одну цікаву думку: "Після 1587 року І Іольща відхилила османську підтримку і вчинила спробу узяти під класний контроль Україну, що спричинило повстання, яке у силу своєї неорганізованості зазнало поразки" (ibid. — S. 82).
з*
35


У даному випадку йдеться про виступ Криштофа Косинського, пізніше — Северина Наливайка, що потрясли основи феодальної Речі Посполитої. Однак, оговтавшись від невдачі у внутрішньому повстанні, українські козаки, скориставшись з ослаблення Блискучої Порти, що на той час вела воєнні дії проти Австрії та Венеції, на початку XVII століття організували широкомасштабні походи безпосередньо проти турецьких міст. Запорожці здобули Варну (1604), Трапезунд (1614,1625), Синоп (1614), кілька разів нападали на Стамбул (1615,1620 і тричі — у 1624), викликаючи паніку серед турецького населення (Сергійчук В. Морські походи запорожців. — С. 22—34).
Ці морські походи козаків на Туреччину мали значний резонанс у Західній Європі і звичайно стали причиною загострення відносин між українським козацтвом і Портою. Ці події знаходили відгук і в самій Туреччині, що відбилось в історичних документах, які нині регулярно використовуються в багатьох працях турецьких науковців. Так, розповідаючи про запорозьких козаків, "Велика історія ісламу" наводить факти їхніх успішних походів на турецьке узбережжя, зокрема на Синоп, після чого Великий Візир впав у немилість Повелителя турків (Büyük Islam Tarihi. Dogu§tan günümüze. — Istanbul. 1993. — 10 Cilt. — S. 444).
36


Представляючи сутички з українськими козаками, як правило, успішними для османів, сучасна турецька історіографія не замовчує і поразок султанського флоту. Наприклад, уже згадувана "Історія Туреччини" подає факт входження козацьких чайок у Босфор 1624 року й пу- стошення ними околиць Стамбулу (Turkiye Tarihi. — 3 Cilt. — S. 25).
Вказується також, що в спілці з донськими козаками в 1637 році українські "відбили в турків й спалили фортецю Азов" (ibid. — S. 25.).
Одним з найвидатніших козацьких вождів у цей період був Петро Сагайдачний, який вважав основним завданням дніпровської вольниці боротьбу з мусульманським світом, він навіть вступив з Військом Запорозьким до європейської "Ліги християнської міліції" і намагався організувати антиосманську коаліцію. У той час, коли султан Осман II виступив у похід на Польщу, король Жигмунт III був змушений звернутись до козаків за допомогою. Саме 40-тисячна козацька армія вирвала перемогу у Хотинській війні (1621), внаслідок чого наступ Отаманської імперії був зупинений. За словами М. Грушевського, очолювані Сагайдачним козаки вписали в історію Хотинської компанії чимало незрівняних прикладів відваги і самовідречення на користь і честь держави-мачухи (Грушевський М. Історія України-Руси. — K., 1909. — Т. 7. — С. 472).
Незважаючи на укладення Хотинського миру, зазначають автори "Історії Туреччини", "козаки продовжували робити напади на турецькі землі та, як і раніше, виходили в Чорне море. Проти козаків, які продовжували напади на узбережжя, було направлено флот під командуванням Дамада Реджепа-паші. Останній завдав козакам значних втрат, затопивши багато чайок, а багато їх захопив. Узявши більше 500 полонених, він 1 вересня 1622 року повернувся до Стамбула. Козаки, які по- п „ рушили мир, були суворо покарані. Під час
повернення до Стамбула флот зустріли гарматним салютом" (Türkiye Tarihi. — 3 Cilt. — S. 427,428).
У той же час, українсько-польські стосунки мали напружений характер. Неодноразово українське козацтво піднімало повстання проти Польщі. Причиною повстань козацьких гетьманів, пише М. Сарай, була реакція на спроби поляків колонізувати Україну, з огляду на те, що українські землі є одні з найплодючіших у світі. Поляки, які мали по¬
37


требу в українській пшениці, не хотіли випускати їх з-під свого контролю. Через це українське населення як з причини збереження своєї незалежності, так і з причини захисту своїх земель було змушене тричі (у 1590,1596 та 1630 роки) піднімати повстання проти Польщі. Така політика Польщі на українських землях спричинила втручання Османської держави, яка виступала із застереженнями проти цих дій. Поляки ж не брали до уваги позицію турків щодо зацікавленості у молдавських та українських справах. Тоді представники цих двох держав звернулись до уряду Османської імперії за допомогою. Після цього очолювана султаном османська армія (1618—1620) вирушила в похід проти Польщі.
У 1620 році в результаті перемоги турецької армії над поляками під Ясами, було підписано так звану Хотинську угоду, відповідно до положень якої Польща зобов’язалась не турбувати османські землі і виплачувати кримському хану 40 тисяч золотих дукатів щорічно (БагауМ. Ор. сії. — 8. 82, 83).
Наступники Сагайдачного, який був смертельно поранений під Хотином, продовжували проводити антитурецьку політику, в чому була зацікавлена Європа. Тим самим козацтво стало її щитом від мусульманського світу і вважало це за свою історичну місію (Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — С. 3280).
Ця концепція і створена нею традиція, що особливо була популярною наприкінці XVI і у першій половині XVII століття, мала на меті радикальне вирішення Чорноморської проблеми й тому вимагала активної української політики в цьому регіоні. Так виникла ідея об’єднання всіх сил православного Сходу для повалення Оттоманської імперії, визволення православних народів, ліквідації турецько-татарських володінь на півдні України для виходу її через Чорне море на широкі шляхи міжнародного суспільно-політичного та економічного життя.
38


ЗА ВІЛЬНЕ ПЛАВАННЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ
Як можемо переконатися, практично до 1648 року зовнішня політика козацтва орієнтувалась традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних або східних європейських держав (українсько-мос- ковські походи князя Дмитра Вишневецького, посольство Еріха Лясоти від австрійського цісаря Рудольфа II на Запорожжя 1594 року, політика гетьмана Петра Сагайдачного, сухопутні походи козаків до Молдавії, їхні морські виправи на Крим і Туреччину, участь в антитурецьких планах короля Володислава IV тощо).
Але поруч з цією ідеєю в українській політиці, особливо після 1648 року, існувала, а іноді й переважала протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія політики щодо Туреччини. Вона мала на меті укладення союзницьких стосунків України з Туреччиною і Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Московщини — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Боротьба проти Речі Посполитої за існування і поширення молодої Української держави вимагали її союзу з Туреччиною й Кримом — або пізніше з Москвою. Це було директивою зовнішньої політики Богдана Хмельницького після укладання польсько-московської угоди Адама Ки- селя 1647 року, скерованої проти Криму.
У процесі пошуків союзника у боротьбі проти Польщі, Богдан Хмельницький підписав спочатку договір (на початку 1648) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну з Польщею. Зокрема, до Стамбула вже 25 квітня 1648 року звістку про це приніс посланець від кримського хана. Він повідомив, що "козацька громада" прислала двох послів до Іслам-Гірея, котрі заявили про прагнення мати "покровительства і в будучих походах з вами душею і тілом на щастя ісламській вірі" (Пріцак О. Союз Хмельницького з Туреччиною 1648 року // — С. 158).
У цьому документі, що записаний з уст татарського посланця в столиці Туреччини, вказується також, що козацькі представники просили взяти своїх закладників для гарантії миру, після чого "хан виявив всякі почести прибувшим боярам і після того, як прийняв усі умови і точки договору, зобов’язався що:
(а) у майбутньому поході проти ляхів пішле поміч,
(б) що з татарським військом зробить великий наїзд,
в) що у кожному випадку допомагатиме" (там само. — С. 158).
Тому зрозуміло, що коли Українська дипломатична місія на чолі з
39


полковником Філоном Джаеджалієм у червні 1648 року відбула до Стамбула, то там вона була прийнята з розумінням. Відтак представник султана супроводжував в Україну Джеджалія, котрий прибув у польовий табір Богдана Хмельницького під Львовом у жовтні 1648 року. З усього видно, на руках прибулих був проект першого договору, який мав парафувати український гетьман. Хмельницький з старшиною, очевидно, погодилися з пропозицією султана. Тож 14 жовтня 1648 року з- під Львова до Туреччини було відправлено нове посольство. Саме воно
на початку 1649 року, а не влітку 1648 року, як твердить О. Пріцак, уклало союз із Туреччиною, за яким Україна була визнана суверенною державою, а кримському ханові заборонено плюндрувати українські землі.
Погоджуючись з Л. Пріцак про те, що лист до турецького султана Богдан Хмельницький відіслав у червні 1648 року, у той же час вважаємо, що це не дає підстави вважати про підписання першого українсько-турецького договору вже в липні 1648 року, оскільки Ви-
Богдан Хмельницький сока ПоРта Ще не 6Ула готова Д° Чього чеРез відсутність власної інформації про події в
Україні. Більш вірогідним є парафування тоді в Стамбулі проекту майбутнього договору, який і було привезено в табір Богдана Хмельницького під Львовом на початку жовтня 1648 року. І тільки після його узгодження нове посольство українського гетьмана, що було виправлено 14 жовтня 1648 року до Туреччини, і підписало цей документ на початку 1649 року.*
Підписана так звана морська конвенція турецького султана з Військом Запорозьким регулювала дипломатичні й торговельні стосунки між Туреччиною та Україною, а також питання мореплавства у Чорному морі: "Договір між турецьким цісарем і Військом Запорізьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі, яким він має бути" Цей документ свідчить, що турецький султан дозволяв "козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів,
* 	Український історик Я. Федорук також вважає непереконливими аргументи О. Прі- цака щодо підписання першого українсько-турецького договору влітку 1648 року (Федорук Я. Зовнішньо-політична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.). — Львів, 1993. — С. 24 / Львівські історичні праці. Дослідження, вип. 1/.
40


міст і островів, гіо Білому (Середземному — В. С.) морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю; товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти; за своєю волею зупинятись у портах, в’їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів" (Документи Богдана Хмельницького. — К., 1961. — С. 621).
Для підтримки торгівлі султан турецький звільняв українських купців від всяких мит, оплат і податків, а також їхні товари, які вони схочуть вивозити до його держави, на сто років, чого всі уряди мають додержуватися: "як пройде, дай боже, сто років, мають бути обтяжені не більшими податками, як самі турки" (там само. — С. 621).
Представник Української держави мав про- живати в Стамбулі у належній пошані і безпеці (там само. — С. 622).
Важко переоцінити те величезне значення
Султан Мехмет ІУ-й цього докУментУ для козаЧької Держави. Ана-
ліз його тексту і співставлення з нормативними актами тодішнього середньовіччя потребує окремого наукового дослідження. Варто відзначити гарантії особистої безпеки і недоторканості життя підданим Війська Запорозького, право на купівлю нерухомості в Османській імперії, а також свободи пересування її територією й мореплавства в турецьких водах.
Фактично, для того часу, у період найбільшої могутності Османської держави, яка отримувала данину від багатьох європейських держав, цей договір був свого роду проривом козацької держави до системи міжнародних торговельно-економічних відносин у якості рівноправного партнера. Варто лише зауважити, що Росія шляхом безкінечних кривавих воєн з Османською імперією отримала право плавання в турецьких водах лише після 1774 року.
Тому підписання цього документа мало надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше в своїй історії воно визнавалося як рівний партнер могутньої сусідньої держави з правом відкривати в столиці Порти постійне представництво. Це спричинилось до того, що процес створення рівноправних відносин з козацькою державою швидко почав поширюватися.
41


Те, що Порта увійшла у зносини з "бунтівливими козаками" і наказала кримському ханові їм допомагати, вважав І. Крип’якевич, було значним успіхом політики Хмельницького і викликало серйозне занепокоєння в Польщі. Але гетьман, вступаючи в переговори з Туреччиною, поводився дуже обережно і не поспішав з конкретними політичними зобов’язаннями. Тож дальший розвиток українсько-турецьких відносин відтепер відбувався за ініціативи Османської Порти. Її дипломати, уважно стежачи за зростанням політичної ваги України, розпочали робити спроби притягнути Військо Запорозьке під владу султана (Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — С. 386).
1650 року відновилися переговори з Туреччиною, яка через свого посла Осман-чауша запропонувала протекторат над Україною, що мала стати васальною державою Оттоманської імперії, на зразок Молдавії та Валахії. Грамота турецького султана Мехмета IV від 10 серпня 1650 року гласила: «Гордість володарів християнських, вибраний із могутньої християнської громади, Гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький, його дні повинні добре скінчитися (це означає, пише Л. Пріцак, що він повинен колись прийняти іслам). Як тільки цей цісарський лист дійде до Вас, що Вашого листа я з рук обраних Вами людей отримав, стосовно нашої допомоги, в якому Ви пишите, що з Божою допомогою і опікою Мугамеда-пророка прийшли до нас як до сховища Хаканів, до нашого порога, і заявили відданість, що при ньому будете дотримувати» (Пріцак Л. Із досліджень про державу Богдана Хмельницького. — С. 92).
Сам же процес підготовки договору продовжувався, свідченням чого є тоді підготовлений лист турецького султана до Богдана Хмельницького: "Ви раніше вже інформували нас, що Ви з кримським ханом Гіреєм III, який є вірний наш слуга, уклали договір і згоду з ним і що вже деякі обов’язки моїй державі Ви виконали, що Ви козаків тримаєте в руках, що вони не нападають на кордони наших держав і не роблять нам ніяких шкод. Ви також повідомили мене, що Ви бажаєте піддатися під нашу зверхність, і ми прийняли Вас, і тому вашого посланця ми відзначили традиційним почесним одягом. Про це буде надісланий наш володарський лист. Ви повинні на його підставі знати, як довго Ви будете знаходитися під моєю зверхністю, і з цим Ви мусите погодитися. Ми не будемо звертати уваги на всілякі відомості зі сторони ворогів, отже Ви, з Вашої сторони, повинні ревно служити і виконувати Ваші обов’язки. І тим самим будете поміж іншими християнським народами, що стосується імені і честі" (там само.. — С. 92,93).
На думку Л. Пріцак, цей лист до Богдана Хмельницького не був від¬
43


правлений, оскільки гетьман без відома Порти напав з кримським ханом на Молдавію в 1650 році. Такої ж думки, до речі, дотримується і І. Крип’якевич (Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. - С. 387).
І тільки тоді, коли українському гетьману вдалося через своїх посланців переконати Високу ПорТу щодо незмінності його протурець- кої позиції, з’являється грамота Мехмета IV про протекторат над Богданом Хмельницьким від 22 лЮтоГо-3 березня 1651 року: "Як тільки цей високий володарський Лист прибуде, хай буде відомо, що ми говорили з Вашими послами, які прийшли до нас і Осман-чауш передав нам Вашого прихильного Листа, і згідно зі старими османськими, Візири і Члени державної ради дістали Переклад цього Листа, в якому Ви пові- домляли, що приймаєте наш протекторат і що хочете бути в приятельських відносинах з нашими військами.
турецький посол чекає аудієнції в українського гетьмана.
З картини Тараса Шевченка "Дари в Чигирині 1649 року"
Ви повинні знати, що ми радо вітаємо приятелів, а тому Ви шукаєте допомоги і підданства, ми це даруємо, і про це Ви повинні знати. Осман- чауш доповів нам усе, що Ви йому переказали. Так само ми дали наказ кримському ханові Іслам Гіреєві III і нагадали йому, щоб він повернув свої очі в польську сторону, щоб вони Вам і нашій державі не робили труднощів. І щоб він з татарським військом був напоготові. Тим більше, що Ви з татарським князем у приязні. Як ознаку нашої ласки посилаю почесний одяг та інші ознаки прИЯЗні. Ви просили, щоб Вам, як і іншим
44


християнським володарям, з імператорської сторони було видано договір. Тому що Ви засвідчили свою вірність і що у Ваших краях є порядок. Повідомляємо Вам, що Вам, як і іншим християнським володарям, невдовзі буде надісланий договір з усіма умовами й обов’язками" (Прі- цак Л. Із досліджень про державу Богдана Хмельницького. — С. 99,100).
Незважаючи на опозицію української шляхти (А. Кисіль) і вищого духовенства (Сильвестр Косів), Б. Хмельницький 1651 року визнав турецьку протекцію.* Щоправда, можемо погодитися з В. Головченком і В. Матвієнком, що слова про "службу" і "підданство" в документі мали швидше умовне і формальне значення, ніж дійсне підданство на зразок Молдови чи Волощини.
Однак спроба гетьмана утворити українсько-молдавський союз під протекторатом Оттоманської імперії в 1652—1653 роках не була реалізована, одним з наслідків чого був акт Переяславської ради.
Як можемо переконатися з документів, причиною цього акта була і непослідовна позиція кримського хана, зокрема, під Жванцем восени 1653 року, хоч туди, на думку М. Костомарова, "кримський володар ішов зі своїми ордами на допомогу козацькому вождю не від щирого сприйняття козацької справи і навіть не з намірів придбати для себе вигоди від польської держави, як було перед Зборівським договором, він ішов з волі й наказу турецького султана, свого сюзерена" (Костомаров Н. Богдан Хмельницкий данник Оттоманской Порты. — Отд. оттиск. — С. 814).
Однак автор "Історії Русів" свідчить, що навіть на Переяславській раді в січні 1654 року, де йшлося про підданство московському цареві, спочатку виявилася прихильність до союзу з Османською Портою: "Молоді чиновники та козаки висловили першу згоду свою на поєднання з турками, упевнюючи, що "у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами геть¬
* 	Очевидно, відчуваючи велику прогалину, яка міститься в його праці про Богдана Хмельницького з огляду на однобоке використання польських джерел, зазначав Василь Дубровський, Костомаров розпочав пошуки документів у московських архівах. І як тільки він розшукав там кілька винятково важливих документів, зокрема грамоти султана від 1650 і 1652 років й листи українського гетьмана до повелителя Блискучої Порти, він одразу ж їх надрукував, а в подальших публікаціях використовував турецькі джерела, що збереглися в московських архівах.
45


мана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах, і єдині розумні у них розумні люди або великі міністри і політики" (Історія Русів. К., 1991. — С. 165).
У зв’язку з цим гетьману й старим урядникам, йдеться далі, довелося заперечувати молодим "різними і багатьма противенствами у вигодах Турецьких, од них прихованих, доводили їм, що віддатися Християнам са- мобільно у владу невірних або заприязнюватися з ними є для Християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім Християнством ганебним та сиромотним і є майже те саме, що самогубство..." (там само. — С. 165).
І хоч у ’’Березневих статтях” після Переяславської ради 1654 р., формально зносини з Туреччиною заборонялися (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 томах. — М., 1954. — Т. 3. — С. 563), фактично вони не припинилися. Уже в квітні 1654 року до столиці Порти прибуло козацьке посольство на чолі з Миколою Маркевичем (Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. — С. 218).
Треба зазначити, що Богдан Хмельницький намагався якийсь час приховати перед султаном своє нове становище, про що можемо довідатися з листа українського гетьмана до кримського хана: в цьому документі бачимо лише такі натяки "на ставлення козацького вождя до Московської держави, як нібито в нього відбулася якась дружня згода з Москвою з метою підштовхнути її діяти неприязно проти Польщі, з якою у московського царя були свої давні рахунки, і при цьому Богдан Хмельницький зазначає, що це діялось навіть за порадою самого хана, який колись говорив Хмельницькому, що коли поляки залучають проти козаків з усіх боків ворогів, то чому ж не робити того козакам і не платити ворогам своїм їхньою ж монетою?" (Костомаров Н. Богдан Хмельницкий данник Оттоманской Порты. — С. 814, 815).
Перехід кримського хана на бік поляків після Переяславської ради, участь орди в багатьох військових операціях проти Війська Запорозь¬
46


кого, як і розчарування Богдана Хмельницького політикою московського царя щодо України, зокрема, грубим порушенням усних домовленостей перед підписанням "Березневих статей", змусили українського гетьмана повернутися до питання про відновлення протекторату Блискучої Порти над Гетьманщиною. З усього видно, що цей задум остаточно визрів у Богдана Хмельницького вже в липні 1656 року після зустрічі з московським послом Василем Кікіним, який приїжджав спеціально до Чигирина перед зустрічею у Вільно делегацій царя й польського короля, де фактично мала вирішуватися доля України. І відповіддю на позицію Москви, яку виклав у козацькій столиці Кікін, було відправлення послів до Туреччини.*
Очевидно, що правильність такого вибору гетьмана ствердили результати Віл енської комісії 1656 року, на яку на вимогу поляків московська делегація погодилася не допустити козацьке посольство на чолі з Романом Гапоненком. Більше того, всупереч вимозі Богдана Хмельницького провести розмежування між українцями й поляками по Віс- лі — "як за давніх князів руських" — московські посли запропонували провести кордон по Західному Бугові, що одрізало від суцільного етнічного українського масиву Лемківщину, Надсяння, Холмщину й Під- ляшшя.
Тому невипадково, що після повернення українських послів до Чигирина в жовтні 1656 року Богдан Хмельницький на козацькій раді, вислухавши звіт послів, яких "не допустили до посольської ізби, як псів не допускають до церкви", заявив: "Діти, ви тим не журіться, я знаю, що треба зробити. Треба відступити від православного царя. Підемо туди, куди Всевишній владика вкаже, — хоч під бусурманського..." (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 556).
Стан українсько-турецьких відносин у цей час досить чітко охарактеризовано в грамоті султана, яку було відправлено до Богдана Хмельницького у вересні 1656 року: "Посли ваші, Роман і Яків, принесли нам уклін і віддали грамоту, в якій ви повідомляєте, що Мехмет-Гірей — хан з’єднався з ляхами — та, крім того, з угорцями і з різними людьми землі нашої — і воював проти вас, порушивши свою присягу, і ви, бачучи навколо себе ворогів, вимушені були покликати до себе Москву на допомогу. Тим не менш, однак, ви прибігаєте до нас і просите, щоб ми вас під руку нашу і під оборону прийняли, відповідно давнім зверненням вашим. Ми вас, як вірних і доброзичливих слуг наших, під оборону нашу беремо і обіцяємо допомагати вам проти кожного вашого неприятеля. Раніше
47


візир мій не відчиняв до мене дверей послам вашим, але тепер, зрозумівши достеменно з грамоти вашої, послали ми в усі землі наші, аби всі про те знали і, жодної причини до незгоди не подаючи, жили з вами в дружелюбстві і рук проти вас не піднімали. По всіх землях своїх я оповістив, що Військо Запорозьке перебуває під моєю рукою, іменуючи вас, як і всіх інших, — вірними і доброзичливими слугами моїми. Затим просимо тебе, гетьмане Богдане Хмельницький, держи в руках війська свої, щоб ні морем, ні сухопуттям не входили в держави наші й не насмілювалися опустошати їх, пам’ятаючи, що і ми всім землям нашим повеліли жити з вами в дружбі. Особливо про те докладіть старання, щоб московські козаки в держави наші не ходили і держав наших не спустошували, і якби хто близький до вас чи далекий став неприятелем і воювати проти нас захотів, — ви б готові були з військом йти на нього. А ми також обіцяємо: хто б тільки став вам неприятелем і розпочав проти вас воювати, — надамо вам допомогу, як тільки ви нам про те дасте знати. Для кращої віри й вірності ви зажадали від нас присяги, — і присяга наша такою є: наперед свідчимося тим, хто створив і землю, і небо, і нас усіх, під рукою якого ми всі живемо, — свідчимося і всіма пророками, яких визнаємо як ми, так і ви. Хай вони стануть на цьому світі свідками в тому, що я з усією державою моєю хочу дотримати мою присягу. Ви також, гетьмане Богдане Хмельницький, з усім Військом Запорозьким, присягу свою принесли нам у тому, що будете нам вірними й доброзичливими слугами своїми; таким чином ви нам вірте, що ми вас за вірних слуг своїх маємо, а ми вірити будемо, що ви бажаєте бути нашими вірними слугами. Як з попереднім ханом Іслам-Гіреєм жили ви в дружелюбстві, а також з молдаванами, волохами, угорцями — як з нашими вірними слугами — перебуваєте ви в дружелюбстві. Я ж пам’ятаючи, що ви перебували з нами в довголітній дружбі і про неї не забували, при ваших, згаданих вище послах, відправляємо до вас посла нашого Шагин-агу, через якого, за нашим звичаєм, посилаємо до вас шість кафтанів, які прийміть благодушно і не забувайте нас. Бо як ми читаємо ті чотири книги, Мойсеєм нам дані, на яких і присягу нашу дали, то ваше посольство нині закінчилося і, раз присягнувши, необхідно багато років жити в дружній згоді" (цит. за: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий данник Оттоманской Порты. — С. 815,816).
Українсько-турецькі відносини не припинялися аж до смерті Богдана Хмельницького. Зокрема, відомо, що незадовго до цього до турецької столиці їздив відомий козацький ватажок Лаврін Капуста (Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. — С. 239).
48


З тими чи іншими відмінностями, визначеними змінами міжнародно-політичної кон’юнктури на Сході Європи, майже всі наступники Б. Хмельницького в критичні моменти існування козацько-гетьмансь- кої держави продовжували цю традицію. Скажімо, навесні 1659 року, коли московське військо вторглося в Україну й оточило Конотоп, Іван Виговський висилає посольство в складі більше ста осіб на чолі з Германом Гапоновичем й Остапом Астаматієм до Високої Порти. Зокрема, про це є свідчення польського посланця Криштофа Перетятковича, який був присутній при відпуску цього посольства з Чигирина (Стрель- чевский С. К вопросу о сношениях Польши с козаками в 1657—1659 годах. — Отдельный оттиск из "Университетских известий" — К., 1873.— С. 15).
За свідченням російських документів, після Конотопа Виговський "посылал к турскому салтану послов своих Германа да Сто- матенка, объявляя, что он с крымским ханом учинился в приятстве и крепком совете. И он бы султан про то ведал и его со всем войском принял к себе в холопство и велел ево во время войны, когда б на нево с которую сторону напала, оберегать ратными людьми. А он, Выговский, с своей стороны потому ж учнет ему помогать людьми" (Інститут руко-
Іван Виговський писів Національної бібліотеки України імені
В. Вернадського — ІРНБУВ: Ф. X. — Спр.
14634.— Арк. 7).
З цим посольством до Виговського прибули турецькі посланці, перед якими він май присягнути в підданстві султану. Якраз російські документи, які виявив ще в 1920-х роках у московському архіві український історик Микола ГІетровський, ствердили: "И Выговской-де при тех ево послех и присягал, и взял у них султанова жалованья — кафтан да чалму, и при rex же послех на себя надевал, только один кафтан, а чалму на голову не клал" (там само. — Арк. 8).
Хто конкретно був з турецької сторони в документах не вказується. Але з ними український гетьман відправив до Стамбула свого посланця "Петрановского в гонцех к султану с тем, что он Выговской пришлет вскоре к нему для большого подкрепленья — как ему у него и на которых статьях со всем войском быти в холопстве, — больших своих послов" (там само. — Арк. 8).
4-12-514
49


Очевидно, поспішне відправлення цього посланця до Туреччини викликалося тим, що після переможного для Івана Виговського Конотопського бою* хан, дізнавшись про похід кошового Івана Сірка на Крим, повертається додому, а по дорозі в помсту за грабіжницький набіг запорожців палить Полтавщину, що викликає хвилю обурення в середовищі козацької старшини проти гетьмана, останній, щоб убезпечити українську справу, посилає посольство до султана, який міг впливати на правителів Бахчисараю.
Українське посольство на чолі з Яремою Петрановським прибуло до султана в Андріанополь у вересні 1659 року й перебувало там 3 місяці. До султана українських дипломатів не допустили — вони його бачили лише "на проезде", а лист Виговського прийняв від Петрановського великий візир, а "при нем де послы Выговского не бували" (там само. — Арк. 8).
Під час перебування в Андріанополі українського посольства "приходили к турскому султану от крымского хана послы, объявляя то, что казаки учинились в подданстве у великого государя у его царского величества про прежнему. И с повеленья великого государя выбрали гетмана Юрья Хмельницкого, и крымский хан опасаетца на Крым приходу казаков, потому что ему хану ведомо учинилось, что на море объявились с людьми многие струги" (там само. — Арк. 8).
У зв’язку з цим кримський хан просив турецького султана прислати "к нему на помочь ратных людей, чтоб им от казаков какова разоренья не учинилось". І коли в Порті стало відомо про нову присягу українського козацтва на чолі з Юрієм Хмельницьким московському цареві, то "Петрановского в то время держали как вязня и отпустить назад не хотели; только де о отпуске его к Выговскому упросил" (там само. — Арк. 8).
Відпускаючи козацького посланця Петрановського до Виговського, великий візир М. Кеприлю "дал ему на отпуске султанова жалованья кафтан. А отпущен он с Андринополя после крещенья в другое вос¬
* 	Навіть російський історик Сергій Соловйов змушений був визнати катастрофічну поразку московського війська під Конотопом: "Цвет московской конницы, совершивший счастливые походы 54 и 55 года, сгиб в один день... Никогда после того царь Московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву...
В августе, по государеву указу, люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, с пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государ уезжает за Волгу, за Ярославль" (Соловьев С. История России. — М., 1959. — Кн. III. — С. 46,47).
50


кресенье. Да с ним же де отпущен к Выговскому от везиря с листом чауш" (там само. — Арк. 9).
У листі турецького візира до Виговського, зокрема, значилося: "И благодатному и благочестивому крымскому царю о том повеленье послать указано, помочь тебе учинить. И тебе б не унывать, промышлять мужественно; а однолишно б в холопстве быть неотступно тебе. А сеи ваш друг о всех ваших делех радеть и желанье ваше будет исполнено; а от крымского царя вам помочь будет по вашему желанью; и аж даст Бог недруги месть себе приймут" (там само. — Арк. 5).
Обидва дипломати поїхали в Україну через "Волоскую и на Мутьян- скую земли к Каменцу-Подольскому для того, что ему ведомость про Вы- говского была, что он с ляхами стоял против казаков под Баром". Коли ж прибули до Камянця, там дізналися, що "казаки Выговского и ляхов побили". Відтак Петрановський вирішив їхати з чаушем Асаном до "царского величества в черкасской город в Умань, а к Выговскому не поехал. И из Умони де ево Петрановского с тем чаушем, а турского везиря с листом отослали к гетману к Юрью Хмельницкому. И гетман де ево Петрановского и того чеуша с везиревым и с иными листами прислал к великому государю к его царскому величеству" (там само. — Арк. 9).
Метою ж цих зносин між урядом України й урядом Туреччини, — зазначав Микола Петровський, — було, як переконливо свідчать вище- наведені дані, приєднання України до Туреччини на умовах васальної залежності, тобто продовження того, що розпочалося ще за гетьмана Богдана Хмельницького (там само. — Арк. 13).*
Інший критик — Г. Лозовик вважав, що "в цій розвідці тільки висмикується пару документів з архівів й використовується без докладної аналізи класової боротьби внутрішньої, що зовнішня боротьба тут
* 	Однак оприлюднити цю інформацію про контакти гетьмана Івана Виговського з Туреччиною, в якій ішлося про можливе підданство султанові, Микола Петровський не зміг. 24 січня 1931 року, обговорюючи його доповідь "З матеріалів до історії українсько- турецьких взаємин другої половини XVII ст.", об’єднане засідання Комісії для вивчення історії Близького Сходу й Комісії соціально-економічної історії України ВУАН відгукнулося досить різко на постановку цієї проблеми. Так, В. Камінський констатував "відрив зовнішньої політики Гетьманщини від класової боротьби на тлі соціальних взаємин тієї ж таки доби". Тут вихоплено, наголошував він, "пару документів і сфальсифіковано клясові взаємини". Як виправдання цьому критик бачив лише одне: "Роботу виконано задовго до листа Сталіна". Відтак автор, мовляв, "пройшов еклектичним шляхом до дуже вбогих висновків, що уряд Виговського заключає договір з Туреччиною, боронячи якісь свої інтереси, але які саме й чому тільки з Туреччиною? Чи не провадиться контрабандна думка, що східні народи — тільки здібні душити революційні рухи?"
4*
51


не малюється як продовження боротьби класової тільки іншими засобами. По-друге, не можна говорити про перманентний розклад Туреччини за Гамером, бо це тяне теорією Мілюкова про Туреччину як безнадійно хворого чоловіка".
Керівник Комісії для вивчення історії Близького Сходу К. Штепа також вважав, що "аналогія класової боротьби Гетьманщини в розвідці недостатня. Він констатує процес все ж таки в наближенні автора до цієї проблеми. Не досить наприкінці розвідки згадати про "ще й економічні причини" дипломатичної акції Виговського. Зовсім неприпустимо, досліджуючи укр.-турецькі взаємини без вивчення внутрішніх обставин, які спонукали Туреччину до спілки з Україною. Треба вітати все ж таки бажання т. Петровського дати класову обґрунтовану зовнішню політику Гетьманщини" (там само. — Арк. 49 зв.).
Нищівна критика на адресу розвідки прозвучала з уст О. Оглоблина, котрий характеризував її "як найгірший ґатунок документалізму. Але в проф. Петровського цей документалізм треба засудити не тільки як методу дріб’язкової техніки збирання матеріялів. За цею технікою ховається помилкова, хиба концепція. Ця концепція в цій розвідці не вправляється, а розвивається. Ніяких наслідків самокритики не помітно. Зовнішня політика малюється антимарксистською, не дивлячись на механістичне вживання цитат з самого Маркса...". Взагалі, вважав цей оратор, "треба кваліфікувати роботу як вияв вульгарного економічного матеріалізму" (там само. — Арк. 50).
У серпні 1660 року Великий візир Азем Магмет-паша надіслав до московського царя листа щодо українського козацтва: хоч вони і піддалися Олексію Михайловичу, "але кріпкі бути не можуть, поскільки вони здавна належали Оттоманській Порті" (ІРНБУВ: Ф. II.— Спр. 15548. — Арк. 16).
Коржавін казав Нестерову, що від хана послані в Чигирин "для обра- нья гетмана Маметша, мурза ширинский, да Маратча, мурза Мансуров, Батирша мурза Шужугут, а з ними близько 3.000 татар" (ІРНБУВ: Ф. II. — Спр. 15548. — Арк. 18).
Кошовий отаман Іван Бенковський тоді ж прислав до хана царську грамоту, в якій наказувалося запорожцям "чинити промисел" над Кримом (ІРНБУВ: Ф. II. — Спр. 15548. — Арк. 18).
На початку березня 1667 року приїжджали від гетьмана Петра До¬
52


рошенка посланець — брацлавський полковник Михайло Зеленський, а з ним товариш для листа Данилко Лесницький, били чолом хану, щоб звелів віддати з полону людей чигиринських та інших задніпровських міст і повітів.
23 листопада 1668 року Василь Дауров і Іванов "чули в Енгішері, що той посланник від запорозьких козаків і від гетьмана посланий до султана, а з ним писано, що кримський хан і сілістрійський паша і волохи й мунтьяни з ними, козаками, куди підуть воювати і щоб козакам була над ними воля.
Також їм, козакам, ні від султана, ні від кримського хана і ні від кого образи не було, а як буде образа з них від кого буде і їм аби вільно присягнути іншому володареві, кому вони хочуть.
Також їм, козакам, на султана руки не піднімати, а в який час потрібні будуть вони, запорозькі козаки, і їм у той час готовими бути на своїх просторах в полуторастах тисяч осіб.
Щоб царгородського патріарха не змінювати до смерті і на майбутнє хто буде в Царгороді патріарха також не змінювати. Посланцю, який посланий до султана від запорозьких козаків на ім’я Лукаш Буткевич, запорозький писар. І султан з ближніми людьми по приїзді їх думають і прийняти їх до себе в підданство побоюються, а сказати не хочуть про це. І до великого візира про це за султанським указом написано.
І візир до султана писав, що козаків прийняти, а сілістрійський паша до султана писав, щоб козаків не приймати і ні в чому не вірити, оскільки вони люди не постійні.
І султан козаків прийняв і послав з козацьким посланником чауша і прапор і кафтан гетьману, якого козаки оберуть, а посланників Лукашів товариш для вірності затриманий в угорській землі" (ІРНБУВ: Ф. II. — Спр. 15548. — Арк. 23, 24).
Потім Дауров і Іванов розповідали в Посольському приказі: "Як їхали вони через Львів на першому тижні Великого посту, то почули від пристава, що Дорошенко присилав до Львова, де тоді перебував Собесь- кий, посланців, "щоб Собеський його, Дорошенка тієї сторони Дніпра зі всіма козаками велів прийняти і проти кримських татар велів учинити допомогу. І Собеський Дорошенковим послам відмовив, що прийняти їх не можна, тому що поляки з кримським ханом помирилися. А якщо Дорошенкові буде потрібна допомога, і він хай б’є чолом царській величності" (там само. — Арк. 24).
З Журовичів перед ними за день "полковник Нечайка поїхав до Вар¬
53


шави посланником, а з ним козаків осіб з двадцять, а від кого послані, про те вони провідати не змогли" (там само. — Арк. 24).
Лист грека Фоми Іванова до царя про листування козаків з турками від 1 серпня 1653 року.
А ще сюди часто приїжджають посли від гетьмана Богдана Хмельницького, а тут турки шанують їх послів надто, обдаровують.
Турки також посилають послів до гетьмана, і нині також послали посла до гетьмана з таким ділом, щоб взяти Кам’янець і віддати султану. А ще просять у нього, щоб уложити дань давати. А гетьман їм відповідав: "Я де города не могу дати, ни иной никакой дани потому, что он не иеет государства богатого как иные венгерской и мутьянской, только что люди воинские; и будет, коли поннадобитца султану бити им готовими на ево службу, и они де на Черном море никоторые шкоди не учинят.
Еще сказал вези казакам: для чего приходили казаки на мутьянскую и на молдавскую землю и разории место султаново. И они сказали, что те воювати, которые пришли на Василья воеводу и его согнали; а он ыот салтана отставлен был. И везирь сказал им, чтоб они там не ходили вперед; а они говорили безстрашно, которіе их братья в той воне пропали, и они де просят за одного по сту. И воротилися казаки и пошли к себе, а Василей воевода остался один. И опять пришли венгеры и мунтьяны и Василья воеводу согнали; а он перешел через Днестр, а жена его совсем домом была в городе Сучаве и там его осадили. А как здесь услышал про то султан, и одного великого Капычи-пашу да с ним 40 капычьев и велел проведать дадут ли ему казну и чим повеленьем на Васильево место иново учинили, а он де был раб Василья воеводы, и приказал о том, что нарадили будет мочно голову ему снять. Но Ма-
тенья воеводу за то, что он дал помочи, султан прогневался и сказывает, что не во многие дни хочет его ставить. И здесь у султана вельмы любят Василья воеводу, чтоб приехать и быть ему опять да и казатцкое хотенье на том есть же: а они над Васильем воеводою учинили для того, что он учинился в сватовстве с казаками; а ныне о том каютца" (ІРНБУВ: Ф. И. — Спр. 15546. — Арк. 4, 5).
Гетьман Іван Виговський (1659), колишній гетьман Павло Тетеря (1670), гетьман Петро Павло Тетеря Дорошенко й колишній гетьман Юрій Хмель¬
54


ницький, особливо після Андрусівської угоди 1667 року, яка по Дніпру поділила Україну на польську й московську частини, орієнтувалися на допомогу й союз із Туреччиною. Гетьман Іван Брюховецький, пориваючи з Москвою 1668 року, вислав делегацію на чолі з полковником Григорієм Гамалією у справі турецької протекції над Україною" (Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — С. 3281).
За свідченням гадяцького протопопа Григорія Бутовича, "Брюховецький послав до турецького султана, віддаючи себе йому в підданство з тим,
щоб бути йому князем руським у Києві й перебувати в такому підданстві, як як-от князь Семигородський" Прийнявши козацького посла ЗО березня 1668 року, султан відповів: "Хто припадає до мого порогу, той не зазнає лиха; будьте тільки послушні й будете добре захищені" (цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 171,172).
Московський посланець Шереметьев повідомляв про зраду Брюховецького, який "присилає постійно прохання про допомогу людь- Іван Брюховецький ми, але люди до нього не послані" (ІРНБУВ: Ф. II. — Спр. 15548. — Арк. 18).
А дипломати до Царгороду Несторов і Вахромєєв свідчили, що посольство від Івана Брюховецького до султана, який тоді перебував в Адріанополі, прибуло 2 квітня 1668 року в складі 17 козаків. Зупинилися "изменники черкасы" від намету султанського неблизько. Влас- не до намету їх спочатку не допустили, до них вийшов султанський канцелярист каймакан. Одержавши листа він запевнив їх, що після того, як текст звернення українського гетьмана буде перекладено на турецьку мову і "султанська величність вислухає його, їм дадуть відповідь" (там само. — Арк. 17).
Провідавши, очевидно, з яким наміром прийшли до султана гетьманські посланці, московські дипломати кинулися протидіяти можливій аудієнції. Так, 12 квітня вони мали зустріч із вище згаданим каймаканом, через якого просили султана, аби той не приймав посольство від Брюховецького. Цілком можливо, що ця зустріч дала до певної міри бажані результати для Москви: 16 квітня каймакан інформував Нестерова і Вахромєєва, що після його доповіді султан наказав провідати в Україні, чи є там царські воєводи: "Якщо є, султан не прийме по-
55


сланців Брюховецького, коли ні — дозволить прийняти їх" (там само. — Арк. 17).
Барабашівські (тобто, лівобережні) козаки, як пише М. Сарай, направили до Стамбула свого представника з повідомленням, що вони визнають османську владу. Після їхнього офіційного входження до Османської імперії поляки почали натиск на сарикамишських (правобережних) козаків і на гетьмана України Дорошенка. Той, не бажаючи миритись з цим, направив до Стамбула посла з повідомленням, що хоче перейти в османське підданство. Султан Мехмед IV (1648—1687) прийняв пропозицію Дорошенка і надіслав йому відзнаки вілаєту (адміністративна одиниця в Османській Імперії — Б. С.): барабан, бунчук та прапор. Окремо він повідомив про це листом польського короля, де зазначив, що напад на Україну буде розцінюватись як напад на Османську державу (БагауМ. Ор. сії. — Б. 83).
До речі, в султанському листі зазначалося: "Благали ви нас, щоб на тому боці Дніпра і за Дніпром всьому Війську Запорозькому Низовому, у всіх трьох частинах, був старшим ти, Петро Дорошенко... Петро Дорошенко має присягу свою додержати й слова свого не уступити, а по правді мені служити. А я його з усіма військами, старшиною й меншими людьми, з усіма містами й замками буду, як своїх, боронити" (цит. за: Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 260).
Отже, новий українсько-турецький союз був оформлений за гетьмана Петра Дорошенка, який прагнув відновити державу Богдана Хмельницького і поширити її на західноукраїнські землі. У 1667 році він розпочав переговори з Туреччиною, які завершилися в 1668 році угодою про військово-політичний союз. Султан погодився взяти Україну під турецьку протекцію, причому Україна зберігала повну автономію, вільний вибір своєї влади, звільнення від данини й діставала військову допомогу для об’єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького. Цей договір був ухвалений Корсунською радою в березні 1669 року.*
За участю "голови дніпровських козаків Дорошенка, — пишеться в "Історії Туреччини", — в 1672 році було організовано рейд у Польщу. Під час першого нападу було захоплено фортецю Каманіче (Кам’янець- Подільський — Б. С.) і Подільський регіон. Наступного року польські війська під командуванням Яна Собеського розсіяли османські сили і вийшли до Хотина. Але потім Польща, яка боялася османських і крим¬
* 	До речі, за гетьманства Петра Дорошенка з 1670 року український резидент постійно перебував у столиці Порти (Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. — К., 1991. —С. 192).
56


ських набігів, що доходили Львова, була вимушена в 1676 році залишити Османській імперії І Іоділля й відмовитись від Західної України" (Türkiye Tarihi. — 3 Cilt. — S. 39).
М. Сарай з цього приводу пише так: "Незважаючи на це, польський король продовжив тиск на Дорошенка. У зв'язку з цим османська армія вирушила в похід і після розгрому польської армії король був вимушений просити миру. За Бучацькою угодою від 18 жовтня 1672 року поляки визнали Україну за Османською державою і залишили Поділля. До того ж, поляки погодились виплачувати Османській імперії щорічно 22 тис. золотих дукатів. Але в зв’язку з труднощами у виплаті цієї дані поляки звернулися до Османської імперії з проханням вилучити цей пункт. Османська імперія, яка хотіла заново завоювати дружбу Польщі, задовольнила це прохання підписанням Журавненського договору (18.10.1676 p.)" (SarayM. Op. cit.— S. 83.)
Бучацьку угоду В. Дубровський вважав "моментом найвищого успіху спільної україно-турецької дипломатії й стратегії" (Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині ХУІІ ст. /У
Східний світ. — 1928. — Ч. 5. — С. 174).
У цьому контексті значний інтерес викликає праця турецької дослідниці Халіме Догру, яка на основі матеріалів Османського архіву при Кабінеті Міністрів Туреччини, зокрема, на базі облікової книги витрат походу султанської армії на Хотин та Камянець-Подільський у листопаді 1673—квітні 1674 років подає невідому раніше інформацію, що значною мірою пояснює політику Османської держави щодо українських земель. Як виявилося з цих мате- Глпгг Tim ріалів, мати султана Мехмеда IV на ім’я Тур-
,, тлт хан Султан була не росіянкою, як це тривалий
мати Мехмеда IV 1 J г . „ 7„ . „ .
час зазначалося у турецькій та російській історіографії, а українкою. Вона, до речі, і використала можливість цього походу для того, щоб відвідати свої рідні місця, звідки була викрадена дитиною під час одного з набігів кримських татар. (Dogru H. Lehistanda Bir Osmanli Sułtani IV.Mehmedm Kamanięe-Hotin Seferleri ve Bir Masraf Defteri. — istanbul, 2006. — S. 112).
Молдавські господарі наприкінці 1673 року писали до Олексія Михайловича, що "Дорошенко, наш сосед, держит крепко с турком, если препона татаром и Дорошенку учинитца, великую помощь все страньї христиан-
57


ские от вашего царского величества имети будут, потому что Дорошенко гетман хвалитца над сими нашими двумя господарствы, что вместе с татары воювати учнет" (Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в. — Т. III. — С. 15).
У відповідь московський цар 10 березня 1674 року наказав бєлгородському воєводі Григорію Ромодановському й гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу "со всем войском Запорожским итти на ту сторону Днепра войною на Дорошенка, приводя его под нашу царского величества высокую руку в подданство..." (там само. — С. 18).
Наказ молдавського господаря Георгія Дуки своему посланцю Івану Белевичу в посередництві в російсько-молдавських переговорах був таким: "Украина, которая стала причиною всех тех бед, от правления которой случился тогда владати над нею, и привел добровольно и подал в подданство под великое царствие турское, и принял бунчук и иные клей- ноты, и для того Украину ныне Турское царство никакими мерами покинути не может, потому что и поляки, которые владели дедычно Украину, когда пришли в договоры с салтаном меж иными договоры, будучи она в подданстве под султаном, оставили и поляки так, чтоб под ним же была" (там само. — С. 60).
На думку турецьких істориків, виступ Османської імперії проти Польщі був вдалим, але втрутилася Росія. Не перериваючи миру з Польщею, у 1674 році вона напала на Чигирин, столицю Дорошенка, як подається в названій праці, і лише підоспілі кримські вершники врятували його. Але через короткий час Дорошенко, розібравшись, що допомога Туреччини не принесла йому незалежності, звернувся до Росії. Таким чином, наголошується, "Росія здобула Чигирин без бою" (Тїігкіуе Тагіїи. — 3 Сік. — 8. 39.)*
А ось як оцінює ці події М. Сарай: "Росія, яка до цього часу мовчки спостерігала за розподілом України між Польщею та Туреччиною,
* 	До речі, наголошуючи, що приймає українського гетьмана як "володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва: Сарикомиської, Барабаської й Поткансь- кої, 28 березня 1675 року турецький султан видав спеціальне звернення до Петра Дорошенка, в якому, зокрема, зазначалося, що після "надання Йому повноваження володарювати трьома землями згідно з чинним законодавством держави і про забезпечення всебічною підтримкою. Після оголошення цього наказу у моїй безмежній щасливій державі я наділив Його потрібного владою та повелів також, що Він, після важких днів, призначений хаканом на території трьох вищезгаданих країв та урядів, і завданням Його є насаперед їх оборона. Народи, котрі перебувають під управлінням, повинні найкращим чином підготуватися і вжити заходів для розв’язання проблем. Також всі три верстви козацького народу зобов’язуються об’єднатися під Його владою і, в разі одержання мого наказу про переможні військові походи, повинні бути готовими, силь- 58


разом з групою вірних їй козаків розпочала чинити тиск на інші козацькі угруповання. Османська імперія разом з Кримом, на противагу таємним планам Росії, виступили в похід і завдали російській армії важкої поразки, після якої росіяни тривалий час не мали змоги втручатися в українські справи.
Але через деякий час Росія знову розпочала проявляти активність в українському питанні. їй вдалося підбурити частину козацтва на повстання проти Османської імперії. Бунтівні козаки звинуватили Дорошенка у тому, що він уклав співробітництво з мусульманами. Не маючи засобів опору проти цієї небезпеки, Дорошенко проголосив росіянам про свій перехід у підданство царя і здав росіянам свою столицю Чигирин.
Такі дії спричинили велике невдоволення у Стамбулі. На місце Дорошенка був обраний гетьманом молодий Хмельницький, який хотів утримати цілісність України між Польщею, Росією та Османською імперією. Але він не зумів досягнути успіху, оскільки проти нього велася пропаганда як проти духовної особи, що уклала співробітництво з мусульманами.
З метою відвоювати Чигирин в Україну було направлено турецьку армію під командуванням Ібрагіма-Паші разом з кримським ханом Селім-Гіреєм, які не зуміли досягнути успіху. Відчуваючи небезпеку у цьому регіоні від Москви, Османська імперія знову почала приготування, щоб убезпечити себе від цієї загрози. За наказом султана Мех- меда IV, Великий візир Мерзіфоглу Кара Мустафа-паша розпочав підготовку армії до походу. Російський цар, почувши про ці приготування, направив свого посла з пропозицією миру, але османський уряд, не довіряючи Москві, відхилив цей жест.
Османська держава, яка хотіла мати дружні стосунки з Польщею, що знаходилася між християнською Європою та слов’янським світом, у зв’язку з своєю підтримкою українців, втратила дружні зв’язки з Польщею. Крім того, турки отримали велике розчарування від укладення союзу між українцями, яким вони надавали підтримку, і росіянами" (БагауМ. Ор. сії. — 8. 84.).
ними, дисциплінованими, вірними, пильними, бути організованим військом та з’являтися під моє командування, сумлінно й беззаперечно виконувати поставлені завдання. Також все населення зазначених країн — бідні та багаті, воїни та офіцери, піддані та весь народ — повинні поважати вищезгадану особу, виконувати всі необхідні, потрібні рішення, дотримуватися традиційних порядків.
Нехай Він після цих численних звернень з совістю, чесно виконає обіцяні слова стосовно державних справ султанату. Хай не порушує свою присягу, буде слухняний, діє швидко і бездоганно. Ще раз попереджую, нехай служить справедливо і без ухилянь..." (цит. за: Туранли Ф. Тюркські джерела до історії України. — К., 2010. — С. 229).
59


Отже, зречення Петра Дорошенка гетьманської влади в 1676 році можна вважати "крахом спроби політичного сполучення України з Туреччиною" (Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст. // Східний світ. — 1928. — Ч. 5. — С. 174).
Намагаючись уникнути війни, Олексій Михайлович відправив у грудні 1677 року спеціального посланця до султана з проханням не порушувати миру. Однак у Порті розгадали цей маневр. У датованій квітнем 1678 року грамоті султана, присланій з московським посланцем Поросуковим, йшлося про те, що мир з царем можливий лише за умови, що Чигирин та інші міста належатимуть туркам (Исторические связи народов СССР и Румьінии в XV—начале XVIII в. — М., 1970. — Т. III. — С. 346, примітка 24).
Закінчивши приготування, османська армія ЗО квітня 1678 року вирушила у похід і наприкінці червня прибула до Чигирина. Через деякий час кримські війська приєдналися до османської армії. Фортеця Чигирин була оточена османськими силами 20 липня 1678 року У цей час на допомогу оточеним прибула 200-тисячна московська армія, яка, завдяки попередньо вжитим заходам з боку турків, не змогла досягнути успіху. В результаті тривалих і запеклих боїв турецькі війська зуміли захопити фортецю. Після перемоги Кара Мустафа-паша наказав спалити фортецю і заборонив будувати нову.
Таким чином, Чигиринський похід завершився перемогою турків. Однак османський уряд побачив нову для себе загрозу в об’єднанні козаків і Москви. Щоб усунути цю потенційну небезпеку, було прийнято рішення наступного року направити проти останньої війська. Але невтішні звістки, які надійшли з австрійського фронту, де турецькі війська зазнавали значних труднощів під час облоги Відня, примусили їх відмовитися від попередніх задумів і направити до Москви посла з проханням миру. Відповідно до положень мирної угоди, укладеної між цими двома державами у 1681 року, Османській імперії відходила правобережна Україна, а Москві — Київ та лівобережна частина України. Також, було досягнуто домовленості не будувати воєнних укріплень на території між Дніпром та р. Аксу. Ця угода забезпечувала мир протягом 20 років. Таким чином, Україна була розчленована між Османською імперією й Росією, як пише М. Сарай (Багау М. Ор. сії. — 5. 84, 85).
У зв’язку з цим українські історики зробили висновок, що Україна часів Петра Дорошенка взяла участь як союзник Туреччини у переможній війні останньої з Польщею, але Бучацький договір від 5 жовтня 1672 року, за яким Польща відмовилась від Поділля на користь Туреч¬
60


чини, а Брацлавщини й Київщини — на користь Петра Дорошенка, був порушений українсько-турецькою угодою 1668 року й початком краху туркофільської політики Дорошенка (Енциклопедія українознавства. — Т. 9. —С. 3282).
Як справедливо наголошується турецькими істориками, "не одержавши підтримки на слизькому політичному грунті України, Османська імперія
змушена була залишити її територію" (Тіїгкіуе ТагіЬі. — 3 Сік. —Б. 39).
Капітуляція Петра Дорошенка в 1676 році відкрила шлях до нової комбінації турецько- українського порозуміння, зазначають українські дослідники. Туреччина проголосила Юрія Хмельницького, який перед тим пробув 6 років у Стамбулі в ув’язненні, "князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорозького" (1677—1681) й уклала з ним договір, подібний до договору з Петром Доро- гг,. „ V „ шенком.
Юрій Хмельницьким _ тлч • ЛГ тт
г Поразка Юрія Хмельницького після Чиги¬
ринських походів 1677—78 років і невдача його наступника, призначеного Туреччиною, молдавського господаря Г. Дуки (1681—1682), завершилася Бахчисарайським миром Туреччини з Москвою 13 січня 1681 року, а поразка Порти під Віднем 1683 фактично припинила активну політику Туреччини на території Східної Європи й України, її агресивність у цьому регіоні припиняється.
61


"ЗА МУСУЛЬМАНСЬКИМИ ЗАКОНАМИ МАЗЕПИ НЕ ВИДАВАТИ"
Спроби колишнього канцеляриста Петра Іваненка-Петрика, котрий втік на Запорожжя, де увійшов у контакт з кримським ханом, за допомогою татар у 1692, 1693 і 1696 роках виступити проти Мазепи й Москви виявився "занадто слабим відгуком минулої туркофільської орієнтації в українській міжнародній політиці", оскільки після цього Україна вже виступає на боці Москви проти татар і турків (Дубровсь- кий В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині ХУІІ ст. // Східний світ. — 1928. — Ч. 5. — С. 175).
Щоправда, спомини про добрі взаємини з Туреччиною залишалися ще живими, що й змусило Мазепу в своїх потаємних планах не скидати з рахунку турецький вектор своєї майбутньої зовнішньої політики. Треба сказати, що з самого початку обидві політичні концепції — антитурецька й туркофільська в різних комбінаціях характеризують українську політику щодо Туреччини за гетьмана Івана Мазепи. Зокрема, в перший період свого гетьманування (до 1700) Мазепа виступав як речник антиту- Іван Мазепа рецької політики. Україна тоді брала участь у
Священній Лізі, і сам Мазепа керував успішними воєнними діями проти турецьких фортець на долішньому Дніпрі.
У літописі Величка наводиться такий цікавий факт: коли в 1695 році під час взяття спільним московсько-козацьким військом Кизикермена перед присутніми у фортеці турками постало питання щодо неминучості здачі в полон, то більшість з них спустилося по кріпосній стіні в човни запорожців, які підпливли до цього берега Дніпра; запорожці перевезли їх на Таванський острів, де обібрали їх, але, за словами Величка, "безобидно", після чого відпустили (Величко С. Сказаніе о презельной брани. — Т. III. - С. 284).
Незважаючи на перемогу над турецько-татарським військом і взяття Азова в липні 1696 року, Москва з Україною змушені будуть незабаром шукати з Портою згоди, бо їхні союзники — Австрія, Польща й Венеція склали окремо з Туреччиною замирення, т. зв. Карловицький трактат 26 січня 1699 року. Спочатку московський посол Прокіп Возницький до¬
62


бився від Туреччини перемир’я на два роки, а згодом думний дяк Омелян Українцев підписав 13 липня 1700 року з Блискучою Портою мирний трактат на ЗО років (IP НБУВ: Ф. X. — Спр. 14634. — Арк. 39).
Участь Московської держави в міжнародній конференції в Карловиці яскраво продемонструвала її завойовницькі наміри. До цього моско- вити жодного разу не брали участь у міжнародних конференціях. На переговорах у Карловіці Петра І представляв Возніцин, який став першим російським дипломатом, що виступав на подібних заходах. Його місію не можна вважати успішно виконаною. Коли стало відомо про справжні цілі царя (Петра — Б. С.) угода між Османською Імперією та Росією не була укладена. У той час, як Австрія, Венеція та Польща мали з Туреччиною грунт для порозуміння, Москва до них не приєдналася. Головним принципом порозуміння на Карловицьких переговорах стало правило uti possidetis (хто, що має, з тим і залишається). Це не задовольняло московського царя, який, окрім Азова, хотів забрати ще й Керч. З цією метою він намагався схилити на свій бік Австрію (Kurat Akdes Nimet. Prut Seferi ve Barięi. II Cilt. Ankara — 1951/1953. — S. 39).
Однак Австрія відмовилася підтримати Москву, оскільки амбіції останньої по виходу до Чорного моря передбачали необхідність ведення бойових дій проти Османської імперії ще протягом кількох років (ibid. — S. 40).
Представник московського царя поінформував турецьку сторону про те, що, мовляв, для нормалізації турецько-російських відносин необхідно вжити заходів по убезпеченню його країни від татарських набігів і намагався переконати у тому, що останні дії його країни проти Османської держави насправді були спрямовані проти татар. Але наміри Москви вийти до Чорного моря були очевидними. Тому вимоги московських дипломатів не були прийняті в Карловиці. У той час, як 26 січня 1699 році Османська імперія підписала з іншими державами мир на 25 років, з Москвою вона уклала лише перемир’я терміном на два роки. Для підписання мирного договору передбачалося, що сторони проведуть переговори в Стамбулі (ibid. — S. 43).
Через деякий період з метою проведення переговорів на російському військовому кораблі до Стамбула з Азова прибули Омелян Українцев та секретар Черодєєв. Сам Петро І проводжав їх особисто аж до виходу в Чорне море. Це був перший вихід російського військового корабля в Чорне море та його захід у Стамбул, що справило там негативний вплив, оскільки кожен усвідомлював справжні цілі північного сусіда, яких він і не приховував: встановлення для себе у Чорному морі режиму вільного судноплавання.
63


Ці вимоги були одразу ж відхилені турками. При цьому було зазначено, що для падишаха статус Чорного моря є порівняльним з гаремом, куди жоден чужинець не має права зайти. Це повністю підтримувалося усім населенням Стамбула і захист такого статусу був одним із головних напрямів турецької державної політики. Така жорстка позиція турків змусила московського царя відмовитися від своїх намірів. Він усвідомив, що не зможе вийти до Чорного моря і його заплановані завоювання не здійсняться (ibid. — S. 44).
Це повернуло його погляд в інший бік. Він почав розмірковувати над можливістю захоплення Балтійського узбережжя. Факт того, що на шведському престолі знаходився дуже молодий король, давало підстави російському царю вважати, що справа буде легкою. До цього ж Петро І домовився про спільний напад на Швецію з Польщею й Данією. Він сподівався, що зможе за короткий час захопити гирло Неви й Фінську затоку. Прийняте рішення виглядало так, наче Петро І відмовився від експансії на Чорне море. Він послав Українцеву новий наказ відмовитися від попередніх вимог та в найкоротші терміни укласти мир. 14 липня 1700 року між Османською Імперією та Росією було укладено мир на ЗО років. Таким чином, стан війни між двома країнами, що тривав з 1695 року, офіційно було припинено (ibid. — S. 45).
Цей мир став першим переможним Московській державі над турками. Особливо важливим стало те, що османи зобов’язалися вжити заходів щодо недопущення будь-яких агрнсивних дій з боку Кримського ханства. А найважливішим здобутком стала Азовська фортеця, що давало цареві можливість виходу в Чорне море. На тих же землях, що віддавалися османам по Дніпру, перешкод, що завадили б москви- нам просуватися далі до Криму не було.
Вихід Азова з-під османської влади мав непересічне значення, оскільки відтепер Азовське море стало відкритим для російських кораблів. В результаті цього впливу османів на Північному Кавказі було завдано значного удару. Кубанська орда повністю відкололася від Криму. Козаки, які були на службі в Москви, отримали надійну опору, і нижній Дон перейшов під її повний вплив (ibid. — S. 46).
У відповідь на це турки збудували в Керчі фортецю "Єнікале", що мала зайняти місце Азова. У цей же час Москва розпочала будівництво військово-морської бази в Таганрозі, куди збудовані кораблі у Воронежі спускали річкою (ibid. — S. 47).
Відомий український тюрколог В. Дубровський встановив, що безпосереднє відношення до укладення цього договору мав Іван Мазепа.
64


Як дослідив вказаний автор, десь навесні 1699 року Петро І надіслав українському гетьманові дві свої грамоти — одну адресовану до султана Мустафи, другу — до кримського хана з тим, щоб Мазепа доставив їх нарочними до вказаних адресатів. Виконуючи це доручення царя, Мазепа 21 квітня 1699 року відрядив до Туреччини миргородського полкового суддю Григорія Зарудного, а до Криму через два дні поїхав його колега з Гадяча Василь Велецький.
Хоч вони обидва вже виявилися літнього віку, але були людьми освіченими, знавцями чужих мов. Цілком вірогідно, що останній добре володів і на письмі татарською, тому в його супроводі до Криму не згадується перекладач. А от для поїздки до Туреччини Зарудному треба було мати під рукою саме такого фахівця, тому його супроводжує для читання й писання документів турецькою мовою гетьманський перекладач Михайло Степанович.*
28 серпня того ж року Зарудний уже повернувся з Туреччини до Батурина, привізши з собою як грамоту султана і лист великого візира до Петра І, так і послання великого візира до Мазепи. Звітуючись про поїздку, Зарудний розповідав гетьманові, що прийняли його "зело честно". Зокрема, зустрічали поважні турки й чауші двічі: вперше за сто верст від Адріанополю, де на той час перебувала резиденція султана, а вдруге — за десять верст.**
Український посол відзначав при цьому, що для представників гетьмана турки відвели спеціальний "двор", видавали на прожиття щотижня по 96 єфімків. Крім того, кожному з чотирьох членів українського посольства видали на відзначення прийому в султана "по чузі" Цією тканиною також обдарували усіх чотирьох під час від’їзду посольства, додаючи також на зворотній шлях на харчі 24 єфимки й 300 червінців подарунку (ІР НБУВ: Ф. X. — Спр. 14634. — Арк. 40).
* 	Як зазначає В. Дубровський, ніжинський купець Михайло Степанович (Степанов), який був за свідченням самого Мазепи вихідцем з Валахії, не вперше виконував дипломатичні доручення Івана Мазепи: в 1693 році він їздив з таємним дорученням до волоського господаря, 1694 — до волоського й молдавського господарів і привозив від них листи до гетьмана.
** Очевидно, при цьому додержувалися того протоколу, зразок якого подається нижче: "Коли посол прибуде й схилиться біля підніжжя трону, то хай слуга ваш, великий візир, візьме його грамоту й покладе її на священний престол. Тоді звольте звернутися до слуги вашого, великого візира: "Запитай посла, для чого він сюди прибув?". Коли він запитає і посол відповість: "Я прибув з метою збереження миру, з огляду на те, що дружба, яка встановилася між нашими народами з давніх часів, зміцніла", тоді, мій великий государю, звеліть слузі вашому, великому візиреві, сказати: "Хай за давнім звичаєм в мою щасливу столицю прибувають посли для збереження встановлених з часів славних предків дружби й миру. Як і раніше, дружба і мир залишаться непорушними" (ІЬеритинова А Второй трактат Кочи- бея// Ученые записки Института востоковедения. — М. — Л., 1953. — Т. VI. — 261). 5-12-514 65


Як можна судити з листа султана до Петра І, завдяки місії українських дипломатів у Високій Порті погодились прийняти пропозицію про перемир’я, відтак заявили про конечність прибуття спеціального посольства від московського царя, яке очолив думний дяк Українцев. Відтак дипломатичне доручення московського царя українське посольство виконало блискуче, що визнав сам Петро І особливою своєю похвалою.
Мав подяку й гетьман: "Взірую християнських князів, підпорі православних вельмож, запорозькому гетьманові Іванові Мазепі — хай буде кінець його життя щасливий — з надсилкою ласкавого привітання й доброго побажання цей дружній лист в тому, що одержавши від нашого друга великого царя московського й володаря всієї Росії й підвладних їй країн Петра Олексійовича грамоту й маючи обов’язок приставити її до Високої Держави з спеціальним кур’єром, надіслали з виборним із зацних козацьких старшин поштальоном Григором Заруд- ним цю царську грамоту, повідомляючи про те, що призначено та буде відряджено до Високої Держави особливого посла з таємних радників для поновлення вічної дружби й продовження також миру і що суворо попереджено офіцерів та службовців Вашої Держави, щоб вони цілковито додержувалися пактів дружби й збереження добросусідських взаємин, бо між Високою Державою і Царством договорено про пакти мира і дружби протягом двох років і складено нерозламного акта.
Після того, як з рук згаданого кур’єра було одержано грамоту і за старим звичаєм зроблено переклади, при доповіді її змісту до ступенів трону Його Величності, він, зважаючи на становище бідного і безпорадного, вільного й підданого населення, поставився щодо цього доброзичливо, і за височайшим розпорядженням його високу грамоту зі згодою на це і супровідний лист, як належить, а також мого листа до Вас було передано Вашому кур’єру й дозволено йому повернутися" (ІР НБУВ: Ф. X. — Спр. 14634. — Арк. 12).
Що ж стосується розвитку власне українсько-турецьких відносин, на що розраховував Мазепа, користуючись дорученням Петра І, то в листі до гетьмана великий візир нагадував: "З боку Високої Держави також зроблено розпорядження й доручення прикордонним начальникам та управителям, а особливо кримському хану, вельмишановному щасливому й поважному його височеству Девлет Гіреєві, хану, про те, щоб, переховуючи найретельніше з обох боків на підставі договору між нами, як належить, дружбу і права доброго сусідства, суворо утримуватися й вдержуватися від можливого порушення будь-яким робом чи випадком акта договору Мир тому, хто тримається правдивого шляху!" (там само. — Арк. 42,43).
Отже, навіть виконуючи доручення свого сюзерена, українська дип¬
66


ломатія намагалася одночасно вирішувати й проблеми міжнародного характеру, які стояли перед Гетьманщиною. І якщо великий візир, відправляючи відповідь до московського царя через українських посланців, уважав за необхідне звернутися й до Мазепи, це свідчить про те, 111,0 Туреччина мала особливий погляд на розвиток відносин зі своїм найближчим заморським сусідом, хоч той і мав свого господаря.
У коментарі до цього документа В. Дубровський зазначає, що «послами до Туреччини й Криму Мазепа призначає суддів південних українських полків, хоч вони й були вже старого віку (важко було їм їхати в довгу дорогу), бо 1) напевне, як судді, це були люди освічені, що без сумніву знали деякі чужоземні мови, 2) дуже можливо, що Велецький знав татарську мову, бо мабуть поїхав до Криму без товмача; а як так, то ця умова, щоб посол гетьманський знав хоч трохи мову країни, куди він їде, могло в певній мірі поширюватися й на Зарудного (недарма ж вони були з південних полків, де часто зустрічалися з татарами), — товмач міг бути потрібний Зарудному для читання й писання документів турецькою мовою, що не завжди може зробити людина, яка може розмовляти татарською мовою. Проте це лише припущення. Безсумнівним залишається лише володіння Мих. Степановим турецькою мовою. Це може свідчити в цілому за те, що дипломатична служба при гетьманському уряді за часів Мазепи була добре налагодженою: досить відповідальне доручення царя Мазепа виконав швидко й блискуче, що визнав сам Петро І своєю похвалою. Притім це доручення стосувалося східних країн, з якими в той час, як бачимо, Україна мала найщільніші зв’язки. Характерним також є те, що посольства Зарудного і Велецького за своїм складом і представництвом (від гетьмана Мазепи) мали суто український характер, хоч і виконували вони доручення свого сюзерена царя. Це важливо й для характеристики прав, що мала гетьманська влада щодо міжнародних зносин. Це визнавали мабуть не лише в Росії й Україні, а й за кодоном, бо візир знаходить за потрібне, надсилаючи листа до Петра І (вкупі з султанським листом), одночасно окремо звернутися з офіційним дипломатичним листом до гетьмана Мазепи (там само. — Арк. 14).
Українським купцям, як знаємо, було дозволено вільне плавання по Чорному морю. А коли під час переговорів у Туреччині в 1699—1700 роках московські представники поставили питання щодо можливості вільного плавання їхніх торговельних кораблів через Чорне море, то відповідь була однозначною: "Чорним морем інших держав кораблям ходити вільно буде тоді, коли Турецька держава впаде і уверх ногами стане"
5*
67


(цит. за: Письма и бумаги императора Петра Великого. — Т. III. — С. 81).
Зі свого боку турки ставили питання, про недопущення поширення впливу Москви на українських землях. Оскільки тоді продовжувалося будівництво фортеці Кам’яний Затон на Дніпрі, то Висока Порта через московського посла Петра Толстого зажадала негайно зруйнувати цю будову, як і спалити кораблі в Азові й Таганрозі (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Т. III. — С. 716—722).
Аналіз документів того часу засвідчує, що Петро І багато міжнародних питань, у першу чергу пов’язаних з відносинами з Туреччиною, не вирішував без консультації з українським гетьманом. Це наслідували і найближчі співробітники московського царя. Так, один з них — канцлер Федір Головин запитував Петра на початку березня 1700 року: "Зело жаль, что нет ведомости от Емельяна (від посла Українцева з Константинополя. — В. С.). С гетманом при самом отъезде видевся, сказывал о Поляках; гораздо рад, и способы из себя кладет и нас нудит на Шведа, только бы обождать, что с Турки будет" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1887. — Том первый. — С. 335).
Зрештою, окремим суб’єктом в московсько-турецьких зносинах того часу виступає Запорозька Січ. У червні 1701 року Мазепа доніс, що запорожці побили на Південному Бузі й Інгулі грецьких купців. їхні коштовності забрали в Січ і розділили їх. Кошовий Петро Сорочинський винив греків, що пішли полем, поза Січ. Однак це було підставою турецькій владі звернутися до кошової старшини з вимогою повернути все вкрадене.* З Москви застерігали січовиків: у разі невиконання цієї вимоги вони не одержать належного їм жалування, а прибулі тоді до столиці кошовий Григорій Криса з козаками будуть заарештовані.
Тож посилаючи в квітні 1702 року Петра Толстого до Туреччини, Петро передавав "ему список с дела о наказании запорожцев" (Устря- лов Н. История царствования Петра Великого. — СПб, 1863. — Том четвертый. — Часть I. — С. 322).
"Казаков запорожских каким-нибудь средством паки привести их в послушенство, потому что они объявляют турком всякие готовости святаго величества, дабы не учинилися вожами татаром. И надеемся мы, что господин гетман Мазепа разумом своїм може тих укротити"
* 	Великий візир вимагав негайно суми компенсації червоними чи соболями, 120 мішків турецьких: у мішку по 500 левків, а в левку по полтині, усього 30.000 рублів. Толстой — заплатимо половину — за набіги кубанців і татар, а половину заплатять запорожці (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СП6, 1863. — Том четвертый. — Часть І. — С. 323).
68


(Исторические связи народов СССР и Румынии в XV—начале XVIII в. Документы и материалы в трех томах. — Т. III. — С. 178).
Молдавський господар Михайло Раковиця 20 червня 1704 року в листі до Давида Корби зазначав: "Юсуфь сераскерь-паша пишет ко мне, чтоб зело остерег о Каменце. Буде проведено, что казаки хотят итить к нему, как скорее учинити б ему ведомость. И пишет мне, что лучше есть разорвати мир, нежели Каменцу быть у казаков" (там само. — С. 205).
Інформуючи царя про аудієнцію в султана, Петро Толстой у листі з Туреччини від 10 листопада 1702 року зазначав: "Був у султана на аудієнції, прийняв скудно. Візир вимагає заплатити за всі збитки, нанесені запорожцями за товари купців" (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Часть II. — С. 257).
Оскільки в серпні 1703 року московський посол в Туреччині одержав ультиматум з боку султанської влади щодо безумовного остаточного розрахунку з потерпілими купцями, то під тиском царського уряду запорожці змушені були виконати цю вимогу (Русский посол в Стамбуле. — М., 1985. — С. 148).
Розуміючи, що Туреччина не випускатиме з поля зору ситуацію в Україні, Москва, посилаючи 1702 року свого посла до Блискучої Порти Петра Толстого, в спеціальній інструкції йому зобов’язувала добиватися відкриття поштової лінії до Києва, аби можна було "удобнее ко всякому делу писать скоростию..." (там само. — С. 105).
А ще йому наказувалося: "Наблюдать за всем, что делается в Турции. Разведывать подробно о самом султане: кому из пограничних народов он болем расположен? Узнать о доходах и торговле, также об устройстве и числе войска, о флоте, послах иностранных. Какие препятствия имеет султан в окрестных народах и в своих подданых? В Черноморской протоке, что у Керчи, хотят ли какую крепость делать и где, как слушно было и какими мастерами? Или засыпать хотят и когда? ныне ль или во время войны? Конницу и пехоту после цесарской войны не обучают ли европейским обычаем ныне или намеряются впредь, или по- старому не радять? Города Очаков, Белгород на Днестре, Килия и прочие укреплены ль, и как: по старому ль или фортецями, и какими мастерами?" (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Том четвертый. — Часть I. — С. 321, 322).
Валаський резидент Давид Корбя в 1702 році з цього приводу додавав: "Великая слабость и нищета обняла Турское царство, что и сказать невозможно. И не будет лутчее время и удобность, как ныне разорити
69


власти их, понеже сам бог воюет над ними: первое, отнял от них разумных и потребных людей, и поднял иных безумних и непотребних, и всякой своей страны грабит; также меж народу их великое несогласие" (Исторические связи народов СССР и Румынии в XV—начале XVIII в. — М., 1970. — Т. III. — С. 179).
У контексті української проблеми московсько-турецьких відносин постійно проглядався і кримськотатарський фактор. У повідомленні з Адріанополя від 24 грудня 1702 року Ф. Головину П. Толстой наголошував: "Татары с великим шумом просили Порту о разрушении мирних договоров и о разрешении всчать войну с Россиею. О том были у меня с турецкими министрами многие разговоры: они чинили мне всякия трудности запросами о позжении кораблей и о разорении новаго города; я им во всем совершенно отказал — тепер более не упоминают — обявив, чтоб и не мыслили о том: никогда того не сделается. Едва мог склонить Порту к содержанию мира. Султан решил его не разрывать; а крымского хана, требовавшего войны, сослать в заточение; на его место назначил прежде бывшего хана, зело престарелого, с повелением унимать злобу и хищничество татар, в чем новый хан дал клятву. Татары бунтуют и его не принимают. Султан советовался с муфтием и определил послать в Крым яничар для усмирения бунтовщиков. Боюсь, что они уже врываються в Украйну; для того наскоро посилаю это письмо с нанятым греком. Сам султан в Адрианополе. По всей вероятности турки идут в Крым действительно для усмирения, а не для чего другого: с ними нет пушек, да и пороху мало" (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Часть I. — С. 220).
Зрештою необхідно визнати, що до початку XVIII століття Іван Мазепа відкрито проводив антитурецьку політику і заслуги в цьому плані були оцінені Петром І, коли українського гетьмана відзначили першим орденом Російської імперії — Андрія Первозваного. Мазепа одержав цей орден 8 лютого 1699 року з рук Петра "за многие ево в воинских трудах знатные и усерднорадетельные верные службы, которые он с его, великого государя, Малороссийскими регименту свого ратными людми против его, великого государя, непреятелей салтана Турскаго и хана Крымскаго, чрез 13 лет воинские многие храбрые победы чинил" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1887. — Том первый. — С. 798).
Але в другий період свого гетьманування (після 1701) Мазепа вже шукав порозуміння з Туреччиною, водночас ретельно виконуючи дипломатичні доручення московського царя. Це особливо яскраво про¬
70


явилося в справі розмежування між обома правителями. На прислані з сотником глухівським Олексієм Туранським статті Івана Мазепи щодо розвитку контактів з турками Петро І на початку липня 1703 року наклав такі резолюції, перебуваючи в поході біля Шлотбурка: 1. На прохання, якщо турки розпочнуть чинити кордон — в яких місцях? "Чинить так, как лутче, чтоб утеснения не было в чем, наипаиче лесов и прилучав иных, которые есть к надобью. Чтоб развести князь Михайлу Ромодановскому квартиры близ Запорожья, что для лутчаго" (там само. — СПб., 1889. — Том второй. — С. 194).
Одержавши 27 серпня 1703 року листи від Мазепи, Федір Головин писав до Петра І про їхній зміст: "О границе, что у Днепра, чтоб чинил по посланиям наперед к нему твоем милостивого государя указом.
О 	после турецком, если придет к гетману ныне, изволишь, государь помислить: не будет ли им за зело, что ево по пружнем указом удержать, ради того, что обещает сераскер о посылке ево в листе своем к нему, гетману" (там само. — С. 241).
"Естли придет ныне посол Турецкой к гетману и станет проситца к Москве, пропускать ли, для того что в листу своем о посылке ево сераскир к гетману обещает, или по прежним указам ево задерживать, дякам ест опишетца о том, где великий государ обретаетца?" (там само. — С. 242)/
Про ті інструкції, які одержують гетьманські канцеляристи для контактів з турками, одразу ж ставляться до відома московські дипломати.
* 	До речі, в багатьох своїх директивах щодо контактів з чужоземними послами, які переїжджають українські землі, Петро І наголошує на тому, аби ті обов’язково відвідували гетьмана. Так, 11 січня 1705 року Петро І повідомляв у листі до посла в Туреччині Петра Толстого, що татар тому не пустили до Новгорода, що вони "ехали не прямым путем и к гетману не заезжали" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1893. — Том третий (1704—1705). — С. 217).
Крім того додавалося: "И велено ему, гетману Мазепе, от себя писать к хану противу листа его писаного, что посол салтанова величества пребывает в добром здравии близ походов царского величества в Новгороде и держится во всяком доволстве и з довол- ными кормами, чему сам он, посол, свидетелствовать будет, и отпуститца вскоре к сал- танову величеству со всяким к содержанию мира постановленного добродетелным ответом и поздравлением о возведении на престол салтанова величества, а сих татар за далностию пути в поход царского величества не опущено и для того, что сами они сказали, что с ними к послу Турскому никаких писем и проезжих Турских листов не было, и ехать не просились, и гетмана они проездом миновали; да и велено гетману в листе своим к хану написать, дабы он, хан, впредь о каких делах ему писать потребно будет, чтоб писал к нему, гетману, ради скорейшей отповедии доволства посланиях" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1893. — Том третий (1704— 1705). — С. 695).
71


Скажімо, Ф. Головин 6 травня 1703 року повідомляв дякам Посольського приказу: "Прислали вы в поход от гетмана посланного писаря, а с ним подьячего, и по тем писмам великому государю известно и посланы к нему, гетману, статьи, что ему ответствовать на лист силистрийского паши; и с тех писем, что писаны от меня к гетману, посланы к вам списки" (там само. — С. 544).
У той же час Іван Мазепа регулярно інформує про розвиток подій у відносинах з Туреччиною. Так, у черговому листі він повідомляє: "Августа 3 дня приехал к нему, гетману, из Адрианополя Грек Павел Иванов с листом посла, у Порты пребывающаго, в котором он, посол, желает, чтоб тот Грек наскоро отпущен был к Москве, ныне имеет с собою 2 работников; и он его немедленно отпустл к Москве. Словесно он сказывает, что господар Мултьянский отпущен от Порты с честью и уже в Букореште. Везде по дорогам от Адрианополя аж до Дуная у всяких по- сланцов осматривают писем и спрашивают ездоков за Днепр: чего ради и он был несколко задержан..." (там само. — С. 576).
З усього видно, що Мазепа мав добре підібраних дипломатів, які забезпечували постійні контакти з турками. їхні особи, мабуть, були узгоджені з Посольським приказом Московської держави, про що свідчить лист Головина до Петра І у липні 1703 року: "Гречанин Згур Сти- левич, которого, государь, посылал гетман к силистрийскому Юсуфе паше о разграничении и об иных ведомостях говорить и уведать подлинно, приехал сюды, человек не прост и знает обращатися в таких делех; сказывает, что нет никаково намерения к разрыванию мира с Турецкой страны..." (там само. — С. 606).
У 1705 році Толстой писав до Головкина, що працівники посольства вже стали розуміти турецьку мову і серед них могли виявитися бажаючі перейти в іслам, який "привлекателен для маломыслящих". З огляду на це, доповідав Толстой, одного співробітника посольства довелося отруїти вином, бо "ренегаты могут раскрыть разведывательную сеть русского посольства на Балканах" (Артамонов В. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709 — 1714). — М., 1990. — С. 165).
Але в цей період велику увагу приділяв Мазепа питанню розмежуванню між Туреччиною і Московською державою, поскільки це зачіпало права українського народу, бо два могутні сусіди ділили землі підвладної йому України, за яку він відповідав як перед Всевишнім, так і перед власною совістю.
Для розмежування Петро І від себе призначив Українцева, який під¬
72


писував у Константинополі договір 1700 року. Йому доручалося встановити кордон від Дніпра до річки Синюхи, яка впадала в Південний Буг, між запорозькими козаками і едисанською ордою, що залишилося поза цим трактатом і ми кликало постійні непорозуміння між обома сторонами. Запорозькі козаки мали "под страхом царского жестокого гнева" всіляко сприяти Українцеву в цій справі, на що вказувалося в спеціальній грамоті від 27 червня 1704 року. Порта ж вимагала провести розмежування від Південного Бугу по лінії Інгул Великий, Інгул Малий, Сугаклію, Мертву Воду та інші, що брали початок в Україні. Побоюючись, що ця пропозиція викличе спротив українського козацтва, Українцев переконав турків повідомити про це султанський уряд і чекати його рішення. Також вимагав і від свого уряду чітких вказівок, тим паче, що кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко заявив останньому: "Військо Запорозьке вимагає, щоб Українцев до Дніпра не наближався, інакше буде противитися" (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — СПб, 1863. — Том четвертый. — Часть І. — С. 330).
У той же час Головин відповів від імені царя: за участю Мазепи обов’язково закінчити розмежування в 1705 році: "И ныне тож тебе подтвержаю, что о разделе границ со желанием высланные от гетмана и кавалера комисары по постановлению мирного инструмента делати были готовы, где надлежит; но понеже салтанова величества высланный комисар зело с поспешением, неведомо ради каких причин, воз- вратился(не хотя совершать оныя границы) к Юсуп-паше, а знатно, что за везирским пременением у Порты и за иными перемены, того ради и наши принуждены возвратитися, потому что одним делать невозможно. А к ним был послан и господин Украинцов, который також де, уже прибыв к Днепру, возвратился, уведовав о комисаре салтанова величества, что он к себе поехал" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1893. — Том третий (1704 — 1705). — С. 217).
З серпня 1705 року Омелян Українцев писав до царя з Південного Бугу: "При неоднократных съездах и разговорах Турской коммисар требовал зачать размежевание от граничних польских знаков до Казыкер- менского пустого места. Я ему отвечал, что в мирних договорах граница от Польского рубежа до Днепра не написана, а оставлены те места пусты, на употребление народам обеих государств. Он настаивал чинить границу как есть у них с немцами, поляками, венетами. Я стоял на своем, доказывая, что в договоре постановлено: местам от Сечи Запо¬
73


рожской до Очакова быть пустым; дело другое с немцами: там граница именно обозначена. Ссылаясь на решительный указ Порты, он предлагал границею реку Бог, Ингул Великий, Ингул Малый, Сугаклею, Мерт- вовод и другия речки, которые начало свое берут в России, и тем нанесется вред промыслам Запорожских и Малоросийских казаков, тем более, что и отойдет и низовье Днепровское. Я дружелюбно убедил его отписать к Порте и просить указа. Он согласился. Прошу решительнаго повеления" (Устрялов Н. История царствования Петра Великого. — Том четвертый. — Часть II. — С. 345).
Федір Головин писав до царя 4 вересня 1705 року: "предписал ему, Украинцеву, непременно нынешняго года кончить дело, только бы не повредить Украйне и Каменному Затону в рыбных, соляных и звериных промислах. Впрочем, если не успеют согласиться и комиссар не гораздо прекословить станет, отложить дело до будущаго лета; если же очень заупрямится, кончить ныне, как можно; только бы для Запорожцев явных знаков, будет мочно, границы не чинить, а только письмами обязаться. Буде же Турки и того не позволять, то и копцы поставить, говорив подлинно о праве рыбной и звериной ловли в пустых местах, оставленных такими по договору" (там само. — С. 351).
22 жовтня 1705 року остаточно визначається лінія розмежування з Туреччиною в Україні: "Початок границы от полских копцов, где пол- ская граница скончалась, вниз рекою Богом до наших комиссарских обозов, и от наших комиссарских обозов рекою Богом за два часа до Тошлыка, которой называется по-турецки Великий Конарь, и от Великого Конара, идучи полем, поперег реку Мертвовод, а перешед Мерт- воводом, полем через Еланец, которой по-турецки называется Енгулю, где впадает в Великий Ингул, потом (перешедши Великий Ингул полем) до речки Исуни, а Исунь поперег перешед, полем до Малого Ингулца, а перешед Малой Ингулец через брод Бекенейский, которой от Кизикерменских пустых мест в десяти часах, а от того броду полем прямо до устья речки Каменки, где оная впадает в Днепр, а от Кизикерменских пустых мест до того места, и там кончитца граница" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том третий (1704 — 1705). — С. 470).
Треба наголосити, що Мазепа мав за обов’язок організовувати контакти в Константинополі не тільки з турецькими властями, але й з Вселенським Патріархом, а також з усіма господарями, підвладними Високій Порті. Так, 28 листопада 1707 року, коли гетьман прибув до Батурина, він займається відправленням листів до кількох важливих адре¬
74


сатів,* про що писав Головину 10 грудня 1707 року: "Листы от вашой вел- можности, до рук моих присланные, надлежащие святейшему патриарху Ерусалимскому, господареви его милости Мултьянскому и послу его милости у Порты Османской пребывающему, того часу, нимало у себя не удерживая, як скоро от курьера моего восприялем, послали чрез верного человека, жителя нежинского, жену и детей имеючего и часто в Мулть- янской и Волоской землях в посылках от меня бываючего, котрому при- казалем, дабы сам з рук своих отдал писма святейшему патриарху Иерусалимскому..." (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1912. — Том шестой (июль — декабрь 1707). — С. 444).
Але головну завдання гетьмана полягає, поряд з налагоджуванням листування з південними сусідами, в одержанні достовірної інформації про замисли Блискучої Порти, що доручає він випробуваним людям.** З приводу цього Мазепа 7 грудня 1707 року писав Толстому до Туреччини: "Посланец мой, по желанию одного доброхотного человека, в Ясах пребывающего, посланный от меня тайно туда, возвратился ныне оттуду и в донесении своим предложил мне все то, что о чем тот доборохот велел ему донесть, а имянно о том, что Порта Оттоманская конечно и непременно намереваетца зачать войну с его царским величеством или сей прходящей зимы чрез татар, или на весне явственно сами собою, не дожидался совершенства мирними договоры утверженных и определенных лет, для чего под видом амуницыи и гварнизону велено в Бендер двести пушек припровадить, и войска по тысячи и по две тысячи туда ж часто прибывает" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1912. — Том шестой (июль — декабрь 1707). — С. 494).
* 	Водночас гетьман продовжує виконувати роль зв’язуючої ланки між царем і Запорожжям, про що доповідає до Москви: "И недавним временем нарочно посылалем на кош с таковым упоминателным писаним сотника конотопского, где з него явственне насмеялися и кони все у оного покрали, за которые в замену отдали безделные шелюги, и хотя прошлый атаман кошовый Петро Сорочинский всячески старался тех воров скоренити и в общой раде постановил был их ловить и до мене присылати, однак древний собака Костя тот порядок помешал и чернь збунтовал, дабы того атамана переменили, что и довершилося. А имати тех воров мне, сокривающихся по лугах, нелзя, и искати ветра в полю невозможно, и не знаю сам, яким образом от такого самоволя и воровства тот народ уняти..." (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1912. — Том шестой (июль — декабрь 1707). — С. 445,446).
** Пізніше ці дії Мазепи будуть кваліфіковані як ведення непомітної власної дипломатії із сусідніми володарями. Ще до 1708 року, стверджував відомий дипломат Петра І князь Куракин, "много факций от Мазепы было как в Крым и Белогородскую орду, так и в Царьгород, чтобы турки и татары мир разорвали с его величеством царским" (Архив князя Ф. А. Куракина. — СПб, 1890. — Кн. 1. — С. 318).
75


6 грудня 1707 року Петро І писав до Головкина: "От гетмана зело странныя ведомости о турецком начинании слышим; о чем надлежит, не мешкав, через Кантакузиных и господаря мултянского проведать, чтоб сие зло с помощью божиею престеречь" (цит. за: Исторические связи народов СССР и Румынии в XV—начале XVIII в. Документы и материалы в трех томах. — Т. III. — С. 373, прим. 144).
Тож коли Іван Мазепа у жовтні 1798 року перейшов на бік Карла XII, то в Москві зрозуміли, що, маючи відпрацьований механізм безпосередніх контактів з Туреччиною, гетьман зможе це використати на користь України. У відповідь на застереження канцлера Гаврила Головкина від 31 жовтня 1708 року молдавський господар Михайло Раковиця 4 грудня 1708 року запевнив Москву, що "корреспонденции с помянутым предателем ... конечно впредь так будет от нас по праведному... И будя помянутый предатель упредит письмами своими к противным, о том мы, у ведав, и вам дадим знать" (там само. — С. 297).
А щодо Стефана Милескула, який виконував окремі дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи, то Раковиця радив цареві остерігатися його, оскільки, мовляв, може через купців, що бувають у Царго- роді, "сеяти в уши их, и таким способом может прослышатись, а после какой убуток учинитца нам и християнам земли сей, о том разумным не толкуем" (там само. — С. 298).
Про те, що Мазепа мав зносини з багатьма впливовими особами, які постачали йому конфіденційну інформацію, свідчить, скажімо, лист волоського господаря до українського гетьмана: "По дружеской и тайной корреспонденции, которую и сиятелнейшее господство ваше иметь и мы со всяким радением и чистым серцем оную соблюдати обещаем, сие нижеописанноеоб’являю...
Из Царьграда пишет нам наш резидент, что турки некое тайное приготовление делают для начатия войны, но морем; а на Белом или Черном море, куды варварское их стремление склоница, еще не ведомо есть. Того ради вашому превосходителству, яко друг и православной веры почитатель, для донесения августейшему императору пишем" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — СПб., 1912. — Том седьмой. Выпуск второй. — С. 826).
Тому цілком зрозуміло, що Мазепа всі ці канали зв’язку використовував і після переходу на бік Карла XII восени 1708 року. Насамперед він використав їх для налагодження безпосередніх контактів з турецькими властями вже з самостійницькими намірами. З цього приводу інформовані московські чиновники повідомляли 7 грудня 1708 року з Лебе-
76


дина: "Донесено его царскому величеству, что изменник Мазепа посылает прилуцкого полковника и гречанина Згуру к силистрийскому Юсуп-паше. И его величество повелел мне к милости вашей писать, дабы вы оных потрудились каким образом на пути зловить. Писал я к вашей милости о Николае Барке, посланным от нас к Юсуп-паше, с которым послан мех соболей к нему в дарех, хотя ведать, отущен ли он от Мазепы. И ваша милость изволила ответствовать к нам, что вы имеете
о 	нем ведомость, что он задержан был в Белой Церкви. И понеже та Белая Церковь ныне взята, того ради желаем ведать: оный Барка тут ли обрелся, и если тамо, поехал ли он к силистрийскому Юсуп-паше, и мех, посланный с ним, в целости ли обретаетца. А если оный не поехал, то ваша милость изволишь послать кого нарочного, чтоб ево, Николая, от- туду препроводили в тот путь. Буде же он не отправлен, то изволишь ево остановить и велеть быть в Киеве и посланное с ним к Юсуф-паше писмо и прислати сюда" (там само. — СПб., 1912. — Том восьмой (июль — декабрь 1708 г.). — Выпуск первый. — С. 946).
Це дуже занепокоїло московську владу. Відтак 10 січня 1709 року Д. Го- ліцин писав до канцлера Головкина про небезпеку можливого виступу Туреччини: "Уведав турки об измене Мазепиной, зело о том ра- дуютца и призвав к себе оного резидента везирь и спрашивал о измене Мазепиной и казаки все ль пристали к нему или служат государю. И естли нынешнею зимою над шведскими войски никакого урону не учи- нитца, опасен господар, чтоб турки об войне не стали б думать против государя" (там само. — М., 1952. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 689).
Становище московської армії могло б дуже ускладнитися, якби султан дозволив кримському хану йти на допомогу Мазепі. Тоді стратегічна обстановка надзвичайно загострилася б для Петра І. Але його послові в Туреччині Толстому вдалося задобрити великого візира, з яким він мав конференцію.* Послабився також і вплив французького посла.
Такий підхід в розмовах з високими чиновниками султанської адміністрації діяв безвідмовно, про що свідчить лист Толстого до Петра І, який був доставлений 17 лютого 1709 року: "хотя и было не без вели-
* 	Методи, за допомогою яких вдавалося змінити позицію турецьких вельмож, чітко викладені в листі Петра І від 26 січня 1709 року до своєї довіреної особи Сави Влади- славича-Рагузинського: "Получа сие писмо, потрудись, дабы в Царьгород х послу нашому перевести вексель на десять тисяч рублей, или на дватцать тисяч левков, а вместо того, чтоб принять на Москве на столко ценою мяхкой рухляди или денег" (там само. — Том девятый (январь—декабрь 1709 г.). — Выпуск первый. — С. 54).
77


кого опасения (о чем он напред сего писал), однако ж, ныне веема безопасно, с помощию божиею, паки утвердилась и все возмутители отвергнуты, котрому делу, пишет, большую причину к нашей пользе Левенгауптова баталия" (там само. — С. 90).
Звичайно, такі новини з берегів Босфора радували московського царя. 13 березня 1709 року Петро І написав до Меншикова, що "из Царь- града паки конфирмацию получили о постоянном мире, где объявляют уже и о татарех, что отнюдь не будут, ибо под смертью хану заказана" (там само. — С. 124).*
Це впливало і на частину запорожців, яка після одержання інформації про султанську заборону хану допомагати Мазепі почала з недовірою ставитися до кошового Костя Гордієнка, що після оприлюднення універсалів Мазепи про причини переходу на бік шведського короля Карла XII став палким прихильником гетьмана, хоч перед тим був його першим опонентом. У зв’язку з цим 18 березня 1709 року впливовий високопосадо- вець Б. Шереметьев писав до царя: "понеже ^рЛ ууу между ими, запорожцы, являютца большая
часть, которые имеют ропот на кошевого и которые содержатся с не- приятелской стороны, а крымская орда во всем им, запорожцом, отказали. Того ради мы из вышеписанных же третьяго человека еще послали с листом к запорожцом со обнадеживанием вашея царского величества милости, чтоб они к нашим войскам совокуплялись и на Мазепины и кошевого воровские замыслы не смотрели, также и прочие развратные способы им к неприятелской стороне показали" (там само. — С. 764).
Сам цар всіляко підтримував акції щодо відвернення запорожців від Мазепи. Він писав князю Долгорукову 21 березня 1709 року: "Писмо ваше
* Тим паче, що посол П. Толстой регулярно надсилав такі повідомлення. Наприклад, ось що він писав до Головкина з Стамбула 19 березня 1709 року: "О здешнем состоянии доношу вашому сиятелству, что весьма спокойно и смирно и никакая противность ни в какую ни в которую сторону является и везирь ко мне ныне уже показуется ласков" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1952. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 771).
А 3 квітня 1709 року Толстой доповідав тому ж Головкину ще й у такій формі: "А ныне паки доношу: еже уже не буде сего лета ни едина противность к стороне царского величества ни от турок, ниже от татар" (там само. — С. 771).
78


я у господина генерала князя Меншикова видел, в котором вы пишите о запорожцах, а именно о кошевом, что чаете, с помощию божиею, то их воровство опровергнуть, толко 6 татары не помешали. На что я вам объявляю, что о татарах уже другую конфирмацию получили мы из Константинополя, что хану под смертю заказано мир блюсти. И для того в том уже не сумневайтесь, но потешитесь вышереченное зло пресечь, и ежели увидетесь с фельдмаршалом, то, для бога, поткрепляйте ево, чтоб он не слабо в сем деле поступал" (там само. — Выпуск первый. — С. 127).
Однак це не впливало на запорожців, які вирішили захищати права України. 31 березня 1709 року князь Волконський повідомив впливовому при царі Олександру Меншикову про присягу запорожців на вірність Україні: "Которой казак был послано от нас с универсалами х кошевому, а ныне к нам возвратился и сказал, что был в Будищах, и при нем кошевой со семнадцатыми человеками присягал Мазепе изменнику" (там само. — Выпуск второй. — С. 808).
За таких обставин оточення Петра І вирішило скомпрометувати Мазепу перед турками. За порадою посла в Стамбулі П. Толстого, канцлер Г. Головкин написав 13 квітня 1709 року царського листа з печаттю, який мав бути демонстрований оточенню султана, що пограбування греків "не сыскано по злому коварству изменника Мазепы, хотя тем между обоими государствами учинить ссору. И потому знатно ис тех казаков, которые в том воровстве были пойманы, при измене своей увел с собою, понеже ныне их сыскать нигде не мошно. И что в сем деле последовать будет, изволь к нам немедленно писать. В прочем изволте по прежним моим писмам прилежное осмотрение иметь на поступки Порты Оттаманской, дабы оная каким способом чрез факции изменника Мазепы не склонилась к нарушению мирних договоров. И изволите, ваше превосходителство, о всем тамошнем турецком состоянии, как возможно, почасту нас чрез писма свои уведомлять, дабы мы по тому во всем поступать могли. Указал мне его царское величество к вашей милости писать, дабы вы, испрося с крайним везирем конференции, объявили оному, что царское величество принял объявление султанова величества, чрез него, край небо везиря ему, послу, учиненное, о крепком держании мира с его царским величеством зело приязно и повелел за то его салтаново величество имянем своим возблагодарить и с своей стороны ненарушимим содержанием мира обнадежить. И притом об’явить, яко приятелю своему, что хотя король шведцкой в гордом своем намерении вшел в государство его царского величества и по факциям изменника Мазепы введен в Украину с войском, около
79


60 ООО человек состоящим, а ныне так от войск его царского величества разбит и изнурен, что едва 20 ООО человек у него осталось, и так окружен, что не может и бес трудности и назад возвратитца. И то видя, он, король шведцкой, гордость свою оставляет и уже явную склонность к миру являет" (там само. — С. 894).
Один з волохів, який перейшов від Карла XII на бік Москви повідомив гетьмана Скоропадського, що волоський полковник Сандул поїхав до се- раскира-паші з проханням про допомогу шведському королю і Мазепі. В зв’язку з цим московський канцлер Головкін 10 травня 1709 року просив молдавського господаря Раковицю: "по христианской своей любви не допусти онаго полковника до такого дела, а если мочно чрез какой способ отвратить его от такого намерения и службы еретической, ибо оный ваш труд будет у царского величества в немалое благодарение" (Исторические связи народов СССР и Румынии в XV—начале XVIII в. — Т. III. — С. 305).
У Туреччині, як бачимо, не тільки мали б усвідомити в неможливість мати будь-які контакти з українським гетьманом, а й повірити в те, що шведський король Карл XII уже схиляється до миру з Москвою.
Зрештою, необхідно було "всякие способы употреблять, дабы в турках оттого никакого сомнения не произошло" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 895).
Особливу ж увагу при здійсненні дезінформаційних акцій у Туреччині необхідно було звертати на розз’єднання запорожців з татарами. Тим паче, що новий кримський хан, який після свого призначення три дні радився з великим візиром щодо подальших дій у Північному Причорномор’ї, потім консультувався з усіма міністрами і був відправлений із Стамбула з великими почестями, одразу ж, як тільки прибув до Перекопа, сконтактував із запорожцями, яких запевнив, що проти шведів воювати він не збирається, "а на Москву с охотою ради то чинить" (Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — М., 1977. — С. 10).
Тому інструкція Петру Толстому звучала однозначно: "И надлежит вашей милости и при Порте внушить, дабы татар утвержали и к тем непостоянным запорожцам по присылкам их приставать не допускивали, понеже те запорожцы, яко непостоянные, обоим сторонам в мирном состоянии вредительны. На дачи нужнейшие от дел его царского величества к посланным напредь сего к вам из Белагорода з господином Пискорским и отсюду с гречанином Апостолом Кириловым, к пяти тисячам золотих червонных посылаем ныне еще к вашему превосходи¬
80


тельству с куриером Василием Юрьевым две тысячи червонных золотих, которых приняв, изволте нам немедленно дать знать. А за две тысячи червонных же, которые вы на такие ж расходы здержали своих, отданы на Москве в дом ваш и с тем будет вам в посылке девять тисяч червонных золотых да на десять тисяч соболей" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 896).
Тобто, все робилося для того, "дабы Порта не допустила того хана к нарушению мирних договоров", бо це могло б змінити докорінно ситуацію. Австрійський посол у Туреччині Тальман доповідав 7 квітня 1709 року до Відня, що протягом останнього часу до Порти прибули кілька гінців з листами від хана, в яких наголошувалося на необхідності підтримки збройних акцій проти Московської держави, що укріплювала свої рубежі спорудженням міцних фортець на Дніпрі й Азовському морі. З метою реально оцінити обстановку султанський уряд відправив спеціального уповноваженого до Криму, від доповіді якого залежало рішення щодо виступу проти Москви. Очевидно, саме після його повернення з Криму на початку травня 1709 року було відправлено велику кількість боєприпасів у Північне Причорномор’я.
Така активність кримського хана, зокрема, його контакти із запорожцями, дали підставу для хвилювань у Москві, де вирішили за допомогою султана відвернути кримських татар від участі в протимосков- ських акціях шляхом задобрювання оточення падишаха.
Виконуючи царські настанови щодо підкупу турецьких вельмож, Толстой уже 24 квітня 1709 року запевняв Петра І, що Порта не виступить на підтримку Мазепи й Карла XII:".. .всемерно покой утверждается и не едина стень противности к стороне вашей величества от турок является, но и веема и татаром запрещается наносить смущения" (там само. — С. 898).
Акції Толстого увінчалися успіхом: він навіть мав можливість читати листування між ханом і правителями Туреччини.* Так, канцлер Голов- кін 8 травня 1709 року писав до Петра І: "присылали запорожцы к хану
* 	Це визнають і турецькі дослідники. Так, А. Курат пише: "Толстой за гроші дізнавався про зміст листів, що надходили з Криму, України або з іншого місця, що цікавило Росію, та відразу ж реагував на будь-яку небезпеку. Кримський хан Девлет Гірей писав про російську небезпеку й підштовхував Порту до війни проти царя. Певне хвилювання в Стамбулі виникло внаслідок поїздки Петра І до Азова на весні 1709 року. Також у цей час Мазепа звертався до султана від імені всієї України про узяття під протекторат. Наводилися певні звинувачення козаків до царя. Водночас, усе це не створило для Росії небезпеки" (Karat Akdes Nimet Prut Seferi ve Ban§i. Ankara, 1951/1953. — II Cilt. — S. 97).
6-12-514
81


крымскому просить, дабы их принял он под свою протекцию. Но он, хан, не токмо их принять восхотел, но и к Порте писал, советуя, чтоб им, яко своеволным, в том отказать, в чем от Порты також де позволение не дано. И везирь к нему, хану, против того советовал, дабы он тех запорожцов все конечно не принимал" (там само. — С. 893).
Порта, як завжди, наголошує А. Курат, проявила бездіяльність. У най- критичніший період, що передував Полтавській битві, цар Петро І зосередив у Азові додаткові сили та за деякою інформацією привів у повну бойову готовність флот у Таганрозі для того, щоб убезпечити можливість приєднання турків і татар до Карла XII. Та, враховуючи пасивність Османської імперії, можна вважати, що Росія не мала потреби робити такі приготування. При тому, що ця інформація про військові приготування росіян могла бути й хибною.
Проте в Стамбулі активно циркулювали чутки про те, що цар Петро І готується здійснити морську акцію в Босфорі. Деякі сім’ї навіть почали збиратися, щоб переїхати в Анатолію. У цьому зв’язку до Керчі було направлено ескадру галеонів та фрегатів та 3 тисяч яничар для протидії можливій операції росіян. Також було приведено в бойову готовність гарнізон Бендер та околиці (Kurat A. Op. cit. — S. 98).
Проте чисельність направленого війська не перевищувала потрібного для оборони. Це робилося для того, щоб не дати підстав сприйняти такі маневри біля кордону у якості загрози. Справа в тому, продовжує А. Курат, що в цей час на чолі Османської імперії перебували особи, які уникали здійснювати проти Росії будь-яких кроки. Вони вживали заходів для того, щоб не розсердити Росію. Стамбул направив ханові вказівку не допомагати Карлу XII, а звернення Мазепи не було розглянуто. Коменданту Бендер було доручено зберігати мир з Росією (ibid. — S. 99).
Негативне ставлення Туреччини щодо виступу татар на допомогу Мазепі й запорожцям пояснювалося невдачами шведів під Соколкою, Опішнею і взяттям Перволочни. До того ж у Стамбулі поширюються чутки про бажання Карла XII заключити договір з Росією. Це мало справити сильне враження на турків й викликати страх, що Росія, заключивши мир з Карлом XII на українському фронті, зможе виставити великі сили на півдні проти Туреччини. Зіграла роль Толстого — Петро І наказував йому не жаліти коштів для впливу на турецьких міністрів (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — C. 872).
15 травня 1709 року уже згаданий Тальман повідомляв із Стамбула,
82


що "прибули сюди нещодавно різні московити з багатими подарунками з чорних лисиць і соболів, а також із значною сумою грошей, щоб за допомогою цих подарунків відвернути небезпеку, яка загрожувала з боку Туреччини" (Турция накануне и после Полтавской победы. — С. 41).
I треба визнати, що багато в цьому плані московському послові в Туреччині Петру Толстому вдалося зробити. Скажімо, він міг знати зміст листа великого візира Алі-паші, який наприкінці квітня 1709 року писав до хана: "Наипаче же с Мазепою да не сочиняется ни едино сношение, яко суть со изменником. Да не постраждается от стыда, так орда творится непременно, и с московскими соседская дружба да сохраняется и почитается и ни едино творение подозрительное им от станы нашея да не показуется, но веема покой да употребляется" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 897).
Очевидно, це зіграло свою роль, оскільки вже 17 травня 1709 року московський самодержець Петро І написав грамоту до кошового отамана Запорозької Січі Кирика Конеловського, в якій переконував про повну нейтральність Високої Порти й Кримського ханства в російсько- шведсько-українському збройному конфлікті: "...И сверх того изве- стились мы, великий государ, как от салтанова величества турского, так и с Крыму от хана, что посылали вы, войско Запорожское низовое, по- сланцов своих к хану несколко раз, дабы приняли вас в подданство и дали вам орды на помочь против нас, великого государя, желая пролить кровь христианскую и навесть разорение отчизне своей, Малоросий- скому краю. Но в том вашем злом намерении, по указу салтанова величества, отказано, ибо он мир с нами, великим государем, содержать намерен крепко. И от том хану указ от него послан, дабы вас отнюдь не принимать и орды не присылать и никаких ссор с нами не вечинать..." (там само. — Выпуск первый. — С. 183).
Тільки недальновидна політика Порти й розумна поведінка московського посла в Константинополі "щасливо вивели Росію зі складного становища. Подарунками візирам, поверненням полонених, і то в помірних кількостях, невисловлюванням великого страху — цими засобами Толстой добився збереження миру, незважаючи на наполегливість хана, який писав до Порти про свої переговори із запорожцями, які вже просилися під його протекцію. Хан змушений був зберігати нейтралітет, і запорожці піднялися без нього, об’єдналися з Карлом і розділили його долю: 14 травня 1709 р. Січ була взята і розорена російськими вій- и.ками" (Львов Л. Отношения между запорожцами и Крымом. — Одіч-са, 1895. —С. 23).
83


З великою радістю російські власті поспішили повідомити Стамбул про знищення Запорозької Січі. Як тільки це сталося, Гаврило Головкин негайно направив спеціального кур’єра до Стамбула з цією новиною, "дабы он тамо у Порты кому належит объявил, что те злодеи, от которых междо обоими государствами происходили ссоры, погибли и впредь, надеемся, что междо обоими государствами таких ссор не будет, как всегда от них чинились" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 880).
Після поразки під Полтавою, Карл XII наказав Левенгаупту з 14 тисячами вояків направитися до Криму, а сам з Мазепою та залишками свого війська рушив до османських володінь. За п’ять днів і ночей переходу напівголодне військо прибуло до Очакова. На переговори до коменданта Абдуррахмана-паші було послано представника польського короля Станіслава Понятовського, який супроводжував Карла XII. Аб- дуррахман-паша з самого початку створював труднощі і протримав Понятовського цілий день в очікуванні прийому. Польський генерал, коли ж усетаки добився прийому, пояснив всю складність ситуації й звернувся з проханням, аби якомога швидше допомогти втікачам переправитися і дати їм харчі (Karat A. Prut Seferi ve Banęi. — II Cilt. — S. 68).
Однак у відповідь Абдуррахман-паша заявив, що це неможливо. Він, мовляв, поінформує Стамбул і буде діяти відповідно до наказу, що прийде звідти. На це Понятовський, щоб пом’якшити позицію коменданта, запропонував йому 2000 золотих, і Абдуррахман-паша погодився. Шведам було направлено 5 човнів з харчами. Після цього втікачі з-під Полтави почали переправлятися через Південний Буг, але цими човнами перевезти 2—3 тисячне військо зайняло б чимало часу. Між тим постійною була загроза того, що ось-ось утікачів наздожене російська армія.
Загалом же близько 400 шведів і багато козаків не встигли переправитися й потрапили до рук росіян. Причиною такого стала, на думку турецького дослідника, аморальна поведінка Абдуррахмана-паші.
3 18 липня 1709 року Мазепа і Карл XII вже перебували на османських територіях. Але цим труднощі втікачів не закінчилися. Комендант Очакова та його оточення не обмежилися 2 тисячами золотих, а ще й насильно забрали до себе деяких шведських вояків і навіть відібрали в багатьох речі.
Проте ці негаразди швидко скінчилися, оскільки Абдуррахман-паша був лише комендантом фортеці Очаків, тому такі речі на прикордонні мали місце. Головним же у регіоні Дністра був комендант фортеці Бен¬
84


дери черкес Юсуф-паша. Він володів ситуацією у тодішній світовій політиці й уважно відстежував перебіг шведсько-російської війни. Тому що Юсуф-паша симпатизував Карлу XII, то направив до нього свого посланника Мехмеда-агу (ibid. — S. 69).
Він запросив Карла XII до Бендер, і той прийняв запрошення. 25 липня шведський король разом з гетьманом Мазепою вирушили з Очакова і 3 серпня прибули до Бендер, де їх зустріли гарматним залпом і великими почестями (ibid. — S. 70).
Тільки тепер, після перемоги під Полтавою, для оточення султана стало зрозуміло, що росіяни становлять для Туреччини значну небезпеку. У цьому зв’язку від Чорлулу Алі-паші можна було очікувати, що він скористається будь-якою можливістю для того, щоб зберегти мир з Росією, що був укладений у 1700 році. З переходом Карла XII до Бен- дер, у руки садразама великого візира потрапив сильний козир, і Порта мала використати його проти росіян.
А московський цар не обмежився лише дорученням своєму послу в Стамбулі вести переговори з турками щодо видачі Карла XII й Мазепи, він наказав київському губернаторові князю Голіцину увійти в контакт з комендантом Бендер Юсуфом-пашою й направити до турецького кордону делегацію. Київські емісари одразу ж вирушили в дорогу й послали Юсуфу-паші повідомлення про те, що вони хочуть вести з ним переговори.
Відповідно до існуючих на той час правил, спірні питання, що виникали на кордоні, вирішувалися шляхом переговорів між командирами відповідних прикордонних округів. Тобто, присилка даної делегації з Києва виглядала як спроба росіян визначити питання Карла XII та Мазепи як прикордонний інцидент і отримати бажане за домовленістю з Юсуфом Пашою.
У руслі такої тактики російські представники висловили протест Юсуфу-паші за те, що той прийняв у себе Карла XII і Мазепу, вказуючи при цьому: такі дії паші можуть призвести до заворушень і вимагали, щоб той відмовив шведському королеві у захисті та вислав його, а Мазепу негайно видав цареві.
Після переговорів з російськими послами, Юсуф-паша надіслав інформацію про Карла XII та Мазепу до Стамбула та отримав вказівку уряду на предмет своїх подальших дій. Відповідно до відповіді від садразама, певні труднощі представляло питання щодо Мазепи, який був підданним царя. Тому було рекомендовано відіслати Мазепу до хана, оскільки за законами Кримського ханства політичні біженці не підля¬
85


гали видачі. Видача ж Мазепи росіянам негативно відобразиться на іміджеві султана (ibid. — S. 119).
З огляду на таку відповідь, що висловлювалася у формі "поради", Юсуф-паша відхилив усі вимоги росіян. На додачу до цього, він висунув їм зустрічні обвинувачення: ті зі зброєю в руках порушили османський кордон і незаконно переслідували шведського короля на османських землях ще 36 годин, влаштувавши при цьому розправу над шведами знову ж таки на османських землях. І тому у даному випадку винними є саме росіяни.
Що ж стосується питання видачі Мазепи, то Юсуф-паша зазначив, що раніше той дійсно був підданим царя, проте потім він пішов від нього та вступив на службу до Карла XII і прибув на османську територію у якості підданого шведського короля: "Ми його розглядаємо не як вашого гетьмана, а як шведа". Юсуф-паша відправив російських послів ні з чим і поінформував про переговори Стамбул* (ibid. — S. 120). Сподіваючись після перемоги під Полтавою на свій незаперечний вплив на Османську імперію, Петро І написав султану Ахмеду III 10 липня 1709 року вимогу: "короля швецкого яко сущого нам неприятеля, чрез область владения вашого пропускать и принимать не указали, а изменника Мазепу с единомышленники ево яко наших подданых, велели поймать и в сторону нашу выдать" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск первый. — C. 281).
Новий подібний ультиматум до султана від російського царя появляється 14 липня 1709 року: "ево, короля швецкого, в области задержать и далее пропускать никуда не вели... А изменника Мазепу с
* 	Причини, зрозуміло, крилися в іншому. Станом на 1709 рік, коли вже султан Ахмед III був на престолі шість років, зауважує А. Курат, Петро І не надав жодних гарантій, що він буде дотримуватися мирного договору. На цей час навіть не було чітко визначено ту- рецько-російський кордон. Ні для кого в Стамбулі не було таємницею, що росіяни підбурюють проти падишаха християнське населення Османської імперії. Російський посол в Стамбулі Толстой координував цю діяльність. Включаючи Єрусалимського Патріарха Досітеуса, багато греків, сербів, болгар, вірмен, валахів і молдаван, серед яких були попи, торговці, місцеві вожді, ремісники, здійснювали шпигунську та агентурну діяльність на користь Росії. Це жодним чином не кореспондувалося з дружбою. Тому, очевидно, що головними завданнями російського посла в Стамбулі були шпигунство та підбурювання християнського населення проти держави, підданими якої вони були (Kurat A. Op. cit. — S. 122).
Треба взяти до уваги і ще одне слушне зауваження турецького дослідника: "Ще коли Карл перебував у Саксонії та Польщі, Юсуф Паша, без сумніву, за дорученням садра- зама та за погодження султана, направляв до нього послів з метою налагодити з ним дружні відносини та підштовхнути його на війну з Росією. Також відомо, що Османська держава обіцяла надавати йому допомогу. Всі ці дії Порти яскраво свідчать про наявність в Туреччині до росіян ворожого ставлення" (ibid —S. 122).
86


единомышленики ево, яко наших подданых, да благоволите в сторону нашу немедленно выдать, в чем мы на ваше салтаново величество уповаем, и покажете тем ясной довод приязни своей к нам и крепкое содержание мирних договоров" (там само. — С. 290).
27 липня 1709 року російський цар втретє звертається до султана: "...просить ваше салтаново величество дружелюбно, дабы ваше салтаново величество для имеющейся с нами и крепчайшего содержания мирних, ево, короля швецкого, конечно в области своей задержать повел ели... изменника же Мазепу и с его единомышленики, яко подданных наших, отдать немедленно нам указали, из чего мы, великий государ, наше царское величество, познаем совершенное намерение вашея салтанова величества к нам приязни" (там само. — С. 312).
Відповіді на ці грамоти Петро І очікував з нетерпінням, тому російський посол в Стамбулі Петро Толстой намагався вплинути на муфтія і великого візира, аби вони сприяли виконанню доручень з Москви. Скажімо, 16 липня Толстой просив муфтія "потрудиться", аби Карлу XII не дали можливості "убежать от оружия царского величества чрез страну султанова величества", а також не дати "вору Мазепе... спастись бегом чрез Турецкую державу" (там само. — Выпуск второй. — С. 1360).
Крім того, з великим візирем Толстой вів переговори, щоб йому "позволили учинить торжество" в турецькій столиці на честь "никогда неслыханной преславной виктории" під Полтавою. Однак у цьому йому було відмовлено (там само. — Выпуск второй. — С. 1360).
У той же час Мазепа, повідомляв 18 липня 1709 року з Константинополя австрійський посол Тальман, прислав детального листа на восьми сторінках до Юсуфа-паші в Бендери, останній це повідомлення переслав через яничара до столиці Порти. У своєму листі український гетьман детально виклав причини, які змусили його залишити московського царя й укласти союз із шведським королем. Йшлося в ньому, зокрема, про постійні порушення Петром І привілегій і вольностей козаків, що перетворилося на нестерпне ярмо. Гетьман також заявляв, що всі козаки готові перейти на його бік, лише чекають першої можливості, щоб визнати його офіційно. Як інтерпретував цього листа Тальман, всі московські бояри запевняли Мазепу, що для Туреччини "немає нічого кращого, якби вони, козаки, знову були зміцнені в своїх старих правах і тим самим, як вільний народ між Москвою і Туреччиною, представляли б собою міцний бар’єр. Король шведський також має намір повернути козакам їхні старі вольності, і цей намір особливо зримо міг би бути здійснений, якби і Порта доклала до цього свою руку допомоги"
87


(Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — С. 42).
Далі Мазепа писав, що він краще інших знає про честолюбиві плани московського царя, який після придушення козаків нападе на Крим, потім сушею і морем хоче проникнути в Молдавію й Валахію, а також і в Туреччину за допомогою православного населення. Саме тому український гетьман наполегливо просив Юсуф-пашу взяти до уваги його інформацію й проінформувати про це Порту, яку переконати в необхідності надати йому допомогу (там само. — С. 42)/
Одержавши цього листа, Юсуф-паша справді негайно переслав його до столиці Порти, але, будучи підкуплений Москвою, дописав від себе, що не треба втягуватися у війну з нею, оскільки у шведів справи погані. З огляду на це великий візир тричі радився зі своїми наближеними
* 	Очевидно, вже тоді гетьман Іван Мазепа враховував основні геополітичні тенденції України, про що чітко скаже пізніше Юрій Липа: "Бо ж передусім не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку до і до останніх часів був Південь. Звідти прийшло оформлення християнства, тільки туди була єдина спроба перенесення столиці з Києва. Південь, Дунай і Закавказзя — це напрямні головної експансії київських князів, Середземне море — напрямна політичної і торговельної експансії античного Понту.
Визначення напрямної на схід чи на захід — це передусім нищення власного характеру, духовости, що прийшла з півдня. Духовости, що зросла над південними морями й вододілами й розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Богом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. Чи ж не видно цього в егейських і геттитських взорах Старобільщини, чи ж не грає він павинними перами колядок на Полтавщині, чи не зв’язаний звичаями з-над Дінця? Де ж поділася Америка йонійського й малоазійського гелленства, як не в крові українців.
Нарешті, друга напрямна українських земель і раси — це північ. Звідти прийшла династія норманів, звідти, як з півдня, прийшли користі торговельного посередництва, культурної виміни. Звідти прийшов такий важний первень раси, як готи. Бо де ж поділася головна маса остготів і їх велика держава, коли не перейшли в кров українців? Врешті, на північ була військова експансія київських князів, там була найбільша домі- нія Києва — Новгород.
Тільки вісь Південь—Північ є віссю українських земель. Як у добі античній і київській, так і в добі козацькій. Успіх революції Богдана Хмельницького, правдоподібно, був уможливлений підтримкою османів, так як, скажімо, успіх французького короля Франца 1-го на Середземнім морі — опертям на могутність Порти. Для козаків передусім — опертям на південь. Недарма гетьман Самойлович вказував союзникам-москви- нам, що не похід проти османів, але дружба з ними відповідає інтересам України. Самойловича замінили Мазепою, але той у союзі з королем з Півночі опинився вкінці в Бендерах, на землях південної імперії османів" (цит. за: Липа Ю. Призначення України. Друге незмінене видання з 1 мапою і 12 схемами в тексті. — Нью-Йорк: Накладом Української книгарні "Говерля", 1953. — С. 286).
88


чиновниками, після чого доповів султанові. В результаті ухвалено рішення озброїтися на суші й на морі й направити війська до московського кордону. В зв’язку з цим було наказано капудан-паші, котрий у цей час перебував у Середземному морі, направити в Північне Причорномор’я великий загін бойових кораблів. Крім того, було видано наказ, аби в Трапезунді і прилеглих місцях зібрали до чотирьох тисяч яничар, з якими мали відправитися до московського кордону в Румелії паша із Сіваса і паша з Софії (там само. — С. 43).
Коли 26 липня 1709 року в Стамбулі одержали повідомлення про прибуття Карла XII і Мазепи під Бендери, то великий візир уже наступного дня скликав велику конференцію всіх турецьких міністрів і доповів султану про обстановку, яка склалася на кордоні володінь Порти у Північному Причорномор’ї. Було ухвалено послати велику армію до московського кордону.
Посланців московського царя, які прибули до турецької столиці з повідомленнями про перемогу Петра І, пропозицією не тільки відновити дружній договір, але й продовжити його на кілька років у порівнянні з умовами Карловицького договору й вимогою видати втікачів, султан однак не поспішав приймати. За свідченням австрійського посла Тальмана, 6 серпня великий візир зустрівся з московським послом, який передав від імені царя дорогоцінних подарунків на суму 5000 талерів. У той час гостя приймали по-простому, пожалувавши його звичайними кафтанами й почесним убранням для нього й супроводжуючих офіцерів.
Перш, ніж приймати московського посла султаном, великий візир провів кількаденні консультації з міністрами. Зокрема, він зажадав від муфтія спеціального легального рішення, що можна зробити за мусульман- ^У71™ Ахмед III ськими законами, аби не видавати Мазепи, чого наполегливо добивалися московські посли, пропонуючи великі гроші. Зрештою, султан поклявся на корані не видавати людину, яка стільки настраждалася за свій народ.
Також султан відмовився прийняти пропозицію Петра І про обмін українського гетьмана Мазепи на полоненого шведського високопоса- довця Піпера, якого в Москві змусили написати відповідного листа (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 1018).
89


Аудієнція московському послу у султана була надана лише 3 вересня із простими почестями, під час якої посол передав володарю Високої Порти царських подарунків на суму 25 тисяч талерів (при цьому знову була виплачена турецькому війську квартальна плата), а також два представники маленького містечка Рагузи біля Дубровника зі своєю трирічною даниною були допущені до звичайного колінопоклоніння перед султаном.
Спроби московського посла Петра Толстого протестувати щодо такого принизливого ставлення до нього позитивного відгуку не мали, відтак він змушений був змиритися, усвідомлюючи, що не може диктувати своїх умов. На думку вищезгаданого Тальмана, султан мав достатньо підстав для такого ставлення до московського посла. По-перше, цар побудував фортеці на кордоні, порушуючи домовленості. По-друге, султан вважав себе у вищій мірі ображеним тим, що Петро І у тоні наказу повторно письмово вимагав видачі шведського короля і Мазепи. І по-третє, що московські генерали переслідували переможених шведів кілька миль по території Османської Порти, де багатьох знищили й звідки забрали в полон (Турция накануне и после Полтавской победы. — С. 49).
Тож невипадково, що саме в цей же час на вимогу хана і бендерського Юсуф-паші, котрі були в постійному контакті з Карлом XII, Станіславом Лещинським і Мазепою, в середині серпня 1709 року черговий корпус яничар у кількості 1500 осіб відправився до московського кордону.
Молдавський господар Михайло Раковиця у вересні 1709 року повідомляв, що король шведський і Мазепа збираються при невеликому турецькому конвої проїхати до Сучави. З огляду на те, що по дорозі гора Кулумбуцька, "чрез которую пойдут, есть неудобопроходима, где без проводников могут заблудитца", то Раковиця рекомендував: "Того ради радейте и промышляйте о поиманье их, и тот час пошлите довольное войска туда, и надеюсь на бога, что их поймаете и поведете их как гной" (Исторические связи народов СССР и Румынии в XV—начале XVIII в. Документы и материалы в трех томах. — Т. III. — С. 315).
Михайло Раковиця не забув знайти оригінальне виправдання щодо відмови захопити Мазепу і Карла XII: "Я, если б не было много причин, которыя мне мешают, а найпаче безмочье, конечно б привез к вам в дар и короля шведцкого и Мазепу, и сам бы с ними приехал, обманув их, но не можем того учинить для многих причин" (там само. — С. 315).
Тимчасом Туреччина продовжувала готуватися до великого походу на українські землі. Було послано наказ в Азію зібрати кілька тисяч верблюдів і мулів для легкого вантажу; з Румелії затребували велику кількість волів з возами для доставки провіанту і буйволів для переве¬
90


зення артилерії. 21 і 22 серпня в присутності султана і великого візира було випробувано 270 відлитих гармат різного калібру, для них відли- валася велика кількість куль.
Поряд з цим уряд відправив спеціальних кур’єрів до віддалених фортець Азії — Багдада, Дамаска, Алеппо, Сайди, Діозорії та Єрусалима, щоб яничари із вказаних гарнізонів поспішали до центру імперії у визначені місця для готовності виступити в похід у будь-який час (там само. — С. 48).
Незважаючи на таку позицію турків, Петро І продовжував добиватися свого, вимагаючи активності від свого посла Петра Толстого. 15 вересня 1709 року той писав до канцлера Головкина: ще 8 вересня, мовляв, "надеялся иметь конференцию с министры здешними сего ж месяца в 10 день, обаче имел во 12 день, на которой не мог согласитися с министры здешними, неже бы прежде разглаголствовать о выдаче короля швецкого и Мазепы с прочими, понеже они де стоят в том упорно, чтобы прежде подтвердить мир, а потом бы говорить о прочих делех. Но я того бес повеления вашого высокографского превосходительства чинить не могу. И тако, ничего о том не говоря, розъехались" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 1137).
Тож для Туреччини було прикрою несподіванкою повідомлення про смерть Івана Мазепи, адже завдяки йому султанський уряд планував схилити на свій бік більшість українського козацтва, що залишалося під контролем московського царя. А той після смерті Мазепи вимагав видачі "скверного трупа проклятого Мазепы или одной его злокозненной головы" (цит. за: Артамонов В. Россия и Речь Посполитая после Полтавской победы (1709—1714). — М., 1990. — С. 44).
10 грудня 1709 року керівник Посольського приказу Московської держави Гаврило Головкин писав до свого посла в Данії Володимира Долгорукова: "Что же приналежит о ведомостях, которые у вас разносятца о турках, и оные не правдивы, понеже мы частых имеем куриеров ис Константинополя от посла нашего, что турки содержать с его царским величеством мир твердо намерели, а которые войска собирают, и то во свою опасность, опасаясь на себя наступления. И короля еще шведцкого в Бендере держат, однако, чаю, его отпустят. А Мазепа проклятой издох, единомышленников его, чаем, что выдадут" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 1412).
Однак Висока Порта не видала нікого з української козацької старшини цареві. Більше того, турецький султан дозволив перепоховати тлінні останки гетьмана Івана Мазепи в більш пристойному місці й подалі від перебування московських військ — у монастирі Святого Георгія в Галаці.
91


"КОЗАЦЬКА НАЦІЯ ПОВЕРНЕ СВОЇ ПРАВА"
Після смерті Івана Мазепи його наступник Пилип Орлик продовжив справу свого попередника щодо додержання зовнішньополітичних орієнтирів на півдні, які диктувалися ситуацією. А вона однозначно підказувала, що з огляду на програшну війну Карла XII таким союзником для України може бути тільки Туреччина. Тим паче, що запорожців під проводом Костя Гордієнка, які опинилися з Орликом біля Бендер, нараховувалося не так багато, аби з ними можна було визволити Україну. Пилип Орлик
Коли османський уряд давав згоду на перебування на підвладній йому території біженців з-під Полтави, очікувалося, що Карл XII пробуде в Туреччині короткий час, після чого повернеться на батьківщину і знову продовжить боротьбу проти російського царя. У зв’язку з такими прогнозами шведів приймали добре. З метою вирішення деяких питань, зокрема, поновлення миру 1700 року та безпечного повернення шведського короля на батьківщину, Порта доручила одному з авторитетних своїх теологів Хюсеїну Пашазаде Ель-хаджу Мехмеду Ефенді вести з московським послом Толстим відповідні переговори. Обгрунтовуючи Толстому відповідь щодо подальшої долі Карла XII, він зазначив, що "турецькі (шаріатські) закони, велять падишахові брати під свій захист принців, які до нього звертаються за притулком", і додав: якби те ж саме трапилося з царем, до нього було б застосовано той же принцип.
Тому, незважаючи на пропозиції всіляких подарунків, ніхто з оточення султана після його принципової позиції не посмів прийняти їх у цій ситуації, відтак майор Лубенський, котрий возив листи Петра І про видачу Мазепи ще з Полтави, 6 грудня 1709 року повернувся з Царго- рода без втішних новин для московського царя. Однак канцлер Головкин писав тоді Петру І, що необхідно забезпечити посла Толстого хабаря на майбутнє: "на обещанные дачи Муфтию и Шкарлату у посла и есть 5000 червоных, однакож, дабы те золотые были у него в запас на иные нуждные дачи, переговоря я с Саввою Рагузинским и взяв у него вексель, пошлю к нему послу, не умедля. А и сверх того, государь, на¬
92


добно к нему посылку как деньгами, так и мяхкою рухлядью на роз- дачю учинить" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том девятый. — Выпуск второй. — С. 1139).
Проте аналіз документів свідчить, що, незважаючи на постійний тиск з боку Москви, турки продовжували все більше й більше дистанціюва- тися від того рівня відносин з Петром І, який мали до Полтавської катастрофи шведського короля Карла XII й українського гетьмана Івана Мазепи. Скажімо, перед аудієнцією 14 січня 1710 року в султана московський посол зажадав для себе визначеного для всіх дипломатів його рівня церемоніалу, вимагаючи зодягнути його в підбитий соболями кафтан. Незважаючи на те, що великий візир категорично відмовив, посол продовжував наполягати на своєму. Ця суперечка призвела вже до затримки на цілу годину аудієнції в падишаха.
Зрештою, доповіли султану, котрий цілком виразно наказав: або московський посол зодягне простий кафтан, або його негайно виженуть з сераля. Зрозумівши, що його можуть зараз же виставити за двері, Толстой змушений був підкоритися вимогам турецького протоколу, зодягаючи на себе простий кафтан і заходячи звичайним шляхом на зустріч з султаном. Султан так розсердився з приводу подібних претензій, свідчив австрійський дипломат Тальман, що не дав можливості московському послові закінчити свій виступ, наказавши вручити йому своє послання і вивести із церемоніального залу, без удостоєння того поглядом (Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — С. 62).
За таких обставин Пилип Орлик намагався поставити перед турецькими властями питання про підтримку справедливих домагань українського народу у звільненні його території від московського панування. Завдяки тиску на шведського короля Карла XII йому таки вдалося добитися розгортання процесу втягнення у війну проти Росії Туреччини і визнання останньою його влади на Правобережній Україні.
Треба сказати, що з втечею Карла XII в Бендери тут зорганізувався політичний та військовий центр, куди стікалися вороги польського короля Августа II і московського царя Петра І. З Карлом XII прибуло сюди близько 1 тисячі шведів і кілька тисяч козаків Мазепи. Після смерті останнього наплив козаків продовжився. На той час їх уже тут було понад 10 тисяч. Важливим здобутком Карла XII стало прибуття до його табору Йозефа Потоцького з 3 тисячами війська. Були в нього й польські татари — липки. Таким чином, утікши до Туреччини з 2—3-тисяч- ним військом, шведський король уже мав під рукою 15 тисяч вояків, які
93


становили для росіян серйозну загрозу. Саме це стало головною причиною, через яку Петро І хотів випроводити Карла XII з Бендер, постійно апелюючи з цього приводу до султана.
У свою чергу Карл XII сприяв залученню до цього процесу і кримського хана, на глибоке переконання якого, Османська імперія мала вступити у війну проти Росії, ще коли Карл XII перебував в Україні зі своєю боєздатною армією. Коли останній, до речі, дізнався про перемир’я з Москвою в січні 1710 року, то без дозволу султана відправився до Бендер на переговори з королем Швеції.
Тим часом між Карлом XII у Бендерах і кримським ханом, який там перебував протягом шести місяців, було встановлено тісні взаємини. У татар і шведів в однаковій мірі було сильне вороже ставлення до Москви. Це стало вагомим чинником встановлення неофіційного союзу. Ногайські та буджацькі татари, які мешкали поблизу Бендер, були готові діяти спільно (Kurat Akdes Nimet Prut Seferi ve Bari§i. — II Cilt. — S. 195).
З усього видно, що Карл XII вирішив з Бендер ще раз змінити ситуацію в Європі. Щоправда, на цей раз він замислив головний акцент зробити на південному напрямку, змобілізувавши для цього Туреччину. За словами Б. Крупницького, "впертий швед" задумав зимову експедицію з татар, поляків, і українців на Правобережну Україну. В його планах ця операція планувалася як підготовча, що "мала розчистити дорогу для турків, підготувати й утримувати для них стратегічний плацдарм. Услід за тим виступала б сильна турецька армія, причім, правдоподібно, Київ мав стати центром вирішальної боротьби за перевагу на Сході Ев- ропи" (Крупницький Б. Карл XII і східно-европейські коаліції XVIII ст. / Стежі (Іннсбрук—Мюнхен). —■ 1947. — Ч. 7 — 10. — С. 21).
З огляду на це Карл XII вважав, що військові сили Орлика, Потоць- кого і буджацького хана мали оволодіти тереном Правобережної України. А кримський хан і кубанський султан повинні були увійти на територію Московської держави, завдавши удару в напрямку Воронежа, щоб зруйнувати там суднобудівні верфі й наявний царський флот, а кубанська орда мала своїм завданням наступати через Азов. Таким чином, Київ, Вороніж і Азов — головний і два допоміжні напрями — завдяки цій зручній комбінації, мали напружити всі сили Петра І на сході, а особливо біля Києва, де, за задумом Карла XII, і мала відбутися головна битва між москвинами й турками.
За таких обставин цар змушений був би відтягнути свої сили з Польщі й остзейських і балтійських провінціях, або принаймні ослабити їх
94


там, що розв’язало б руки численним його противникам у тому регіоні. Тим часом їм на допомогу вирушила б шведська армія, яка стояла тоді в Померанії. Цей комплексний план давав можливість створити спільний антимосковський фронт від Швеції через балтійські терени аж до України, Криму й Донщини і навіть по Волгу, бо там могли бути розагітовані агентами Орлика місцеві елементи, "з Туреччиною як головним співучасником на рішаючім терені війни" (там само. — С. 22).
Фактично, додає цей автор, "в суті це ті ж самі стратегічні задуми, що й 1707—1708 рр., коли Карл XII, рухаючись на Москву, зорганізував навколо неї свого роду півколо, де й Петербург і Крим з Туреччиною грали ролю крайніх флангів. Те ж саме було й тепер, тільки з виразною перевагою півдня і з пересуненням рішаючих подій замість Москви або Полтави далі на захід, десь біля Києва" (там само. — С. 22).
Справді, логічно сильно задумана комбінація з ідеєю вирішального удару в київському напрямі, з ідеєю координових операцій численної коаліції від Балтики до Чорного й Азовського морів, з наміром подальшої мобілізації звільненого населення України, Дону й інородців Поволжя за умови її втілення в життя віщувала успіх.
9 червня 1710 року австрійський дипломат Тальман повідомляв із Константинополя, що король Швеції все ще перебуває в Бендерах, де між ним, татарським ханом і Юсуф-пашою відбулися переговори. Татарський хан з дозволу Порти заявив на них, що хоче надати королю свого султан-калгу чи візира з кількома тисячами воїнів, з якими той може повертатися до Швеції через Польщу. Однак король домагався ще й турецького корпусу на додачу.
А 24 червня 1710 року новий великий візир Кюпрюлюоглу-паша викликав московського посла й у різкій формі зажадав відведення військ Петра І від кордону. Крім того, Туреччина вимагала, аби Москва дала можливість безперешкодно пройти Карлу XII на батьківщину, якого Порта супроводжуватиме 50-тисячним охоронним корпусом. Відповідь від царя мала надійти протягом 40 днів, після чого турки ухвалювали б остаточне рішення (Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — С. 73).
Однак, якою б не була відповідь царя, писав у своєму донесенні від 14 липня 1710 року Тальман, безумовно, що великий візир за згодою султана вирішив під зручним приводом супроводу короля через Польщу розірвати угоду з Москвою й спільно з Швецією розпочати війну з Петром І і Августом II. Про це, зокрема, свідчив той факт, що тими днями великий візир звелів доставити морем до кордонів з Московською дер¬
95


жавою 160 гармат і значну кількість боєприпасів. Різні збройні формування одержали наказ прямувати в бік Бендер, а всі наявні на Босфорі кораблі спішно приведені в стан бойової готовності (там само. — С. 74).
Французи і шведи, доносив з Константинополя до Відня австрійський посол Тальман, "не перестають з величезним хамством у день і вночі підбурювати Порту і нагадувати їй про обіцянки, дані шведському королеві, які Порта не може анулювати, не завдаючи цим самим великої шкоди високому авторитету султана. Вони також намагаються переконати Порту в тому, що велика Оттоманська держава могла б добитися всього, поки її сусіди зайняті війною, а її війська перебувають під командою шведів" (там само. — С. 76, 77).
Про різку зміну настроїв у Великій Порті до великої північної сусідки свідчили постійно і дипломати останньої. Так, у жовтні 1710 року російські посланники в Царгороді Петро Шафіров і Михайло Шереметев писали до Бориса Шереметева в Полонне: "И хан едет ныне с визирем в Царьград, и знатно вошел паки в кредит, и визирь объявил нам ведати, будто нас с ним приведет в дружбу. Нас держат зело крепко и едем при них в Царьград, куриера не могли добиться отпустить, знатно для того, чтоб не писали о состоянии своем, и переводчика нашого никуды, кроме кегаи, не пускают, и то с полковником принуждены ходить..." (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722. СПб, 1879. — С. 329).
Навіть дипломатичне листування для московських дипломатів уже було ускладнено, про що вони спеціально повідомляють: "Сие, ежели пропустять куриера, пишем секретно. Изволите приказати быть конечно в осторожности от турок и от нас не извольте надеяться на вести, ибо обретаемся в тесноте и способа никакого писати не имеем: ибо ни чрез кого невозможно, и никого к нам не допускают. И мы будем трудиться хана склонить обещанием ему дач, понеже видим в нем силу великую" (там само. — С. 330).
Присутність кримського хана в турецькій столиці в цей час дуже насторожувало московських послаників. Розуміючи те, що по дорозі до Стамбула той міг мати в Бендерах предметні розмови з Пилипом Орликом, обговорюючи спільний виступ проти Петра І, представники останнього в Туреччині запропонували створити труднощі для українського гетьмана: "Из Украйны Заднепрской советую козаков перегнать на ту сторону и оставити оную Полякам, чтоб Орлику в ней пристанища не было: и в том чаем быти великих трудностей и привязок по договору" (там само. — С. 330).
96


Московський цар не усвідомлював, очевидно, того, що не всі в Європі будуть запобігати перед ним після Полтавської битви, тому продовжував здійснювати виразно агресивну політику щодо Туреччини. Однак це створювало зовсім іншу реакцію, на яку він не розраховував. Скажімо, лист Петра від 28 жовтня 1710 року, у якому він зазначав про свій союз із польським королем Августом II й погрожував направити до кордону війська, спричинив до зростання в Стамбулі атмосфери підготовки до війни й необхідності вжиття рішучих заходів проти московського царя. Турецькі шпигуни, які були послані з Бендер і Криму в Україну, зафіксували, що росіяни не виконують мирну угоду. А "запевнення ж Петра у своєму листі, де він клянеться богом у вірності миру, справило на турків, які були доволі набожними, додаткове підтвердження того, що Петро є брехуном" (Kurat Akdes Nimet Prut Seferi ve Bari§i. — II Cilt. — S. 161).
Османська держава, зрозуміло, не хотіла посилення російського впливу в Польщі. Тому окупація свого часу цієї країни Карлом XII і висунення ним на польський престол Станіслава Лещинського, а також успіхи шведського короля проти московського царя, викликали до нього в Туреччині симпатію. Ця симпатія зросла ще більше після того, як він звільнив у Львові 50 турецьких в’язнів та відіслав їх до дому. Тому тепер Висока Порта все більше схилялася до його проекту щодо підтримки українців у їхній боротьбі проти Петра І.
Наприклад, з метою демонстрації своєї позиції у відповідь на московський тиск у жовтні 1710 року в напрямку Бендер вирушило 5 тисяч яничар, що стало, за словами турецького вченого, "демонстрацією недовіри росіянам" (ibid. — S. 162).
Крім того, як уже повідомляли московські дипломати, до Стамбула було викликано кримського хана Давлет Гірея. Після його прибуття З листопада 1710 року до столиці Порти, він кілька разів мав наради в султана. Хан, який свого часу відкрито висловлював невдоволення Кар- ловицьким договором, за що і був зміщений з посади, засланий на Родос, два роки тому погодився відновитися на ханстві за умови, що Порта вживе заходів, аби відсунути московську загрозу від Криму, зруйнувавши побудовані північним сусідом укріплення. 9 листопада хан був з великими почестями прийнятий султаном, урочисто обдарований соболиною шубою і шапкою, після чого був присутній протягом 5—6 годин на таємній нараді в султана за участю великого візира, муфтія і сіляхдара (Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — С. 81).
7-12-514
97


Ця зустріч, вважає турецький історик А. Курат, остаточно переконала султан Ахмеда III у необхідності оголосити Росії війну (Kurat Akdes Nimet Prut Seferi ve Banęi. — S. 164).
З усього видно, що саме на цій зустрічі була вирішена і доля багатьох чиновників з найближчого оточення султана: 24 листопада 1710 року заарештовали візира Хасана, який під тортурами повідомив, що московський посол, аби схилити турецьких сановників до миру, роздав у різних місцях півтора мільйона талерів, левову частку яких мали одержати колишні великий візир Алі-паша, муфтій і дефтердар (міністр фінансів — Б. С.) Алі-ефенді. Наступного дня буз усунутий з своєї посади молдавський господар Ніколако Маврокордато, до цього перекладач при султанському дворі. Його під пильною охороною було наказано доставити до столиці Порти.
Софійському паші Капа Мехмеду наказали без затримки відправитися до Бендер, де прийняти командування замість Юсуфа-паші, котрого на вимогу кримського хана відправили до Кілії. Сам султан з великим візиром і всією Портою у лютому 1711 року мав відправитися до Андріанополя, де на той час уже мало зібратися 60 000 яничар, сіпа- хів, джебеджів і топчів. Він же мав також намір піти з армією до Дунаю, де заохочував би своїх воїнів, котру поведе проти Москви великий візир і шведський король. До речі, великий візир при цьому наголошував, що він не міг знайти кращого командуючого, ніж шведський король, "який достатньо озлоблений проти московітів, знає їх і немало мав з ними справ за останні 10 років" (Турция накануне и после Полтавской победы (глазами австрийского дипломата). — С. 86).
Вступаючи з Росією у війну, Туреччина брала до уваги ситуацію на міжнародній арені. У той час, як французький та шведський посли, усі- ляко підштовхували Порту до війни з Росією, англійський, німецький та нідерландський намагалися відговорити Порту від цієї акції й наголошували на високій вірогідності виникнення негативних для Османської держави наслідків. Проте, з огляду на те, що зазначені держави були активно задіяні у війні за іспанський спадок, можливість їхнього нападу на.Туреччину османськими політиками розглядалася маловірогідною (Kurat Akdes Nimet. Prut Seferi ve Barięi. — II Cilt. — S. 166).
Після того, як було проведено низку засідань у палаці та офісі садра- зама, було ухвалено рішення скликати 20 листопада Великий Диван (розширене засідання Кабінету Міністрів — Б. С.). Падишах особисто взяв участь у засіданні, були присутні також кримський хан, всі міністри, вище духовенство, командувачі головних військових формувань
98


тощо. Особливої уваги привертали порушення росіянами мирних умов: спорудження фортець поблизу Перекопа, Кам’яного Затону, Таганрога, а також будівництво потужного флоту у Воронежі та переправлення звідти кораблів до Азова.
Окремо розглядалося питання окупації росіянами українських земель між Південним Бугом і Дністром, що відійшли до Польщі за умовами Андрусівського договору 1667 року, захоплення польських міст і фортець в Україні, порушення турецького кордону під час війни з Швецією, перебування на османських землях протягом 48 годин і вбивство і взяття в полон на османських землях шведських солдат. (Через три місяці після того, як Карл XII прибув у Бендери, росіяни вчинили напад на казарми шведських військ у Чернівцях та вчинили вбивства і захоплення у полон 700 шведів та козаків).
Після порушення усіх питань, було оголошено Росії війну. Того ж дня видано указ про мобілізацію, відповідно до якого викликалося ЗО тисяч яничар, 10 тисяч джебеджі (латників — Б. C.), 7 тисяч артилеристів. Військо планувалося направити морем на 17 великих бойових кораблях, 27 галеонах, ЗО галітах, 60 фрегатах, 120 абордажних суднах та 101 допоміжному. Викликалося 3 тисячі яничар з Єгипту, 500 солдат з Дамаска, а також було надіслано відповідні доручення до беїв в Анатолії та Румелії. Говорили, що в поході братиме участь і французький посол, а в самому війську мали бути французькі артилеристи та інженери. Очікувалося також, що загальна чисельність військ у поході налічуватиме 300 тисяч осіб (ibid. — S. 174—176).
Відповідно до тогочасних порядків з початком війни проти Росії посол її підлягав ув’язненню у фортеці Єдікуле. 28 листопада 1710 року разом з послом Толстим було ув’язнено близько 30 чоловік з його оточення. Ув’язнення посла мало символічне значення, що означало припинення дипломатичних відносин (ibid. — S. 182).
Водночас османська влада дала роз’яснення з приводу оголошення війни Московській державі. Серед аргументів, які навів великий візир британському послові Р. Саттону щодо оголошення Росії війни, було, зокрема, те, що цар узяв собі титул імператора і може в подальшому претендувати на Стамбул і Собор Святої Софії (ibid. — S. 186).
Петро 117 січня 1711 року знову написав султану листа, у якому намагався переконати у своїх мирних намірах. Та цей лист, як два його попередні, залишився без відповіді. Треба наголосити, що султан Ахмед III і * цей час особисто контролював хід підготовки до походу, зокрема, він побував на випробовуваннях нововідлитих гармат, про що згадувалося.
7*
99


У зв’язку з тим, що султан не відповів і на лист царя від 17 січня 1711 року, росіяни зважились на оголошення війни з свого боку. Ця важлива подія була здійснена з великою помпезністю "в атмосфері боротьби з безбожниками" 22 лютого 1711 року в Москві в Успенському Соборі Кремля (ibid. — S. 236).
Беручи до уваги вороже ставлення Девлет-Гірея до Москви, на кримського хана у цьому поході випадала особлива роль. Повертаючись із Стамбула в Крим, він завітав до табору шведів поблизу Бендер, де мав переговори з Карлом XII і козацьким гетьманом Орликом. На початку 1711 планувався їхній похід на Київ. Очолити цих татар мав син кримського хана Мехмед Гірей.
Пилип Орлик не тільки увійшов у зносини з кримським ханом, а й заключна з ним союз, на підставі якого той зобов’язувався допомогти українцям визволити Україну з-під Московщини і зберігати надалі зв’язок з Військом Запорозьким на умовах колишньої спілки Богдана Хмельницького з Ісламом-Гіреєм — без усяких претензій на панування над козаками й українськими землями. Цим документом передбачалося, що разом з Гетьманщиною буде визволена з-під московської влади і Слобідська Україна і приєднана до України, а коли б цього раптом не вдалось досягнути, то необхідно було допомогти українцям переселитись із Слобожанщини в Гетьманщину, за їхнім бажанням. Аналогічний договір з кримським ханом був укладений також від імені Карла XII.
Забезпечивши ось таким чином договірну базу майбутньої кампанії, Пилип Орлик разом з ханом вирушили звільняти українські землі. За планом Карла XII, хан мав першочергово напасти на Воронеж, завдяки чому можливо було знищити російський флот і перешкодити підвезенню припасів до Азова й Таганрога. Девлет-Гірей погодився з таким планом та у лютому вирушив у похід, прямуючи по річці Самарі в Україну, де населення завдяки відозвам гетьмана Орлика мало у своїй більшості антимосковські настрої (Kurat Akdes Nimet. Prut Seferi ve Barięi. — II Cilt. — S. 193).
Попереду війська справді були вислані до населення агенти «с возмутительными воззваниями, в которых убеждали малороссиян ополчиться против московской власти». Це були універсали Пилипа Орлика до українського народу з приводу свого вступу на територію України. Він також послав листа і до гетьмана Скоропадського, в якому щиро і красномовно переконував його стати заодно з ним проти Московщини для того, щоб визволити Україну з-під московського ярма і утворити вільну і ні від кого незалежну Українську республіку; в противнім разі,
100


мовляв, вітчизна потрапить у таку руїну, що наступні покоління з острахом згадуватимуть про долю своїх предків.
"Коли Вас, — писав Орлик, — зупиняє теперішній мій титул, що я ношу, то будьте певні, що для загального добра я уступлю його Вам, як старішому, сподіваючись, що й Ви не захочете мене губити. Не йміть віри тим, що кажуть, буцім Оттоманська Порта думає панувати над Україною. Ні! Блискуча Порта, Його Величність король шведський і хан кримський уже межи собою таку згоду зробили, щоб Україна не підлягала ні під чию васальну залежність, але була б назавше самостійною державою" (цит. за Різниченко В. Пилип Орлик (гетьман-емігрант) — К. Друкарня Київського союзу кооперативних установ, 1918. — С. 23).
Невідомо, який вплив зробив цей лист на Скоропадського, але з наказу Петра І Скоропадський змушений був із-за Дніпра вислати проти Орлика, який ішов Правобережжям, свої полки на чолі з Генеральним осавулом Бутовичем, щодо лояльності якого Москва вже мала підозри. А проти кримського хана на лівий берег вирушив Бутурлін спільно зі Скоропадським. Йдучи назустріч українсько-татарському війську, московські воєначальники насамперед взялися нищити виявлені універсали, котрі писав Орлик до українського народу. Очевидно, Москва побоювалася, що вони матимуть значний вплив на українське населення й козацьку старшину, тим паче, що Орлик ішов з такими могутніми союзниками.
Боячись, щоб уряд Скоропадського не перейшов на бік Орлика, цар, щоб забезпечити собі вірність українського громадянства, для застави наказав скликати до тодішньої гетьманської резиденції — Глухова, який знаходився за кількадесят верст від українсько-московського кордону, всіх дружин Генеральної старшини. В такий спосіб Петро І гадав, що вона побоїться переходити на бік Орлика. Те ж саме зробив на Правобережній Україні і київський губернатор князь Дмитро Голіцин, скликавши для застави в Київ дружин правобережних полковників під час вступу в цей регіон Орлика.
Перед тим, як зібране з татар, козаків і поляків військо мало перейти Дністер, Мехмед Гірей також поширив від 28 січня 1711 року свій універсал, у якому, зокрема, зазначалося, що похід здійснюється задля захисту прав вільно обраного короля Станіслава та урятування України від Москви... тим же, хто проявить вірність королю Станіславу, Київському палатному Йозефу Потоцькому та козацькому гетьманові Пилипу Орлику, гарантовано недоторканість життя та майна (Kurat Akdes Nimet Prut Seferi ve Bari§i. — II Cilt. — S. 195).
Між кримським ханом та Орликом були узгоджено, що військо Дев- лет Гірея мало вести себе на козацьких землях, як у дружній країні.
101


Коли татари зайняли багато міст та сіл, ніде вони не отримали опору. Комендант Новочеркаська Фляк здав фортецю ханові. Також здалося місто Водолаги. Татари дійшли до фортеці Мерефа. Хан мав намір йти до Воронежа через Харків, але був змушений повернути назад через значні опади снігу, що не давало коням достатньо корму. Проте і цей похід можна вважати успішним з огляду на те, що було встановлено ворожість українського населення до Москви.
Більші, аніж на Лівобережній Україні, мали наслідки і вплив універсали й виступ Орлика на Правобережжі, куди він вступив безпосередньо. Тут симпатії українського народу були цілком на боці Орлика і його замірів. У Черкасах, Каневі, Мошнах, у багатьох місцях Білоцерківського, а також Корсунського й Уманського полків, жителі відверто ставали на бік Орлика. Син Богуславського полковника Самуся тоді прибув до Києва і сповіщав, що жителі прямо "рвуться" до Орлика.
Тимчасом справи Орлика йшли дуже успішно. Генеральний осавул Бу- тович, котрого вислав Скоропадський проти Орлика, був під Лисянкою розбитий і здався в полон. Після цього справа пішла ще краще. Українські фортеці здавались Орлику без бою, одна за одною. Народ, визволяючись з- під московського панування, охочо переходив на бік Орлика, радісно вітаючи свого визволителя. В царських руках на Правобережжі залишалась тільки Біла Церква, де заперлось московське військо, та кілька містечок Білоцерківського полку. Орлик моментально оточив Білу Церкву з усіх боків і приступив до облоги її. З ним, окрім татар і поляків, були ще козаки й запорожці зі своїм кошовим, котрих налічувалось "більш 16000, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Кор- сунськім, Богуславськім, Канівськім і кількох сот в полку Білоцерківськім".
Здавалось, Орликові помагає сам Бог. В той час, як він завойовував одне місто за іншим на Правобережжі, зустрічаючи скрізь співчуття серед українського населення, кримський хан успішно просувався зі своїм військом по Слобожанщині, також маючи співчуття в тамтешнього населення.* В багатьох місцях жителі зустрічали хана з хлібом-сіллю і вітаннями. Так було під час вступу хана в містечко Водолаги Харківського полку і в інші слободи.
* 	Російські автори визнають, що командування Петра І не передбачило такого швидкого вторгнення кримських татар на Лівобережну Україну. І хоч планувалося зосередити до початку 1711 року значні сили в районі прикордонної фортеці Кам’яний Затон, де й затримати противника, кримський хан швидким маневром спрямував своє військо на початку лютого на схід від Дніпра, вийшовши до річки Самари. Захопивши в цьому районі Новосергіївську фортецю, він рушив на Слобідську Україну, яка була зовсім непідготовленою до оборони. Скажімо, Охтирський і Сумський козацькі полки нараховували всього 500 осіб, оскільки значна частина українського слобідського вояцтва була кинена на захист Воронежа, Азова й укріпленої лінії по річці Ворскла. (Письма и бумаги Петра Великого. — Том одиннадцатий. — Ч. 1. — С. 401).
103


У царських руках зоставалась одна Гетьманщина. Але тут трапилось таке, що зовсім зіпсувало всі плани Орлика: кримський хан, дійшовши до Водолаг, далі утримався від походу вглиб Гетьманщини і повернув з ордою назад. Слобожани, що передались татарам, пішли разом з ними до Вольного, певно, з метою заселення порожніх земель, що входили до складу Кримського ханства. Але за ними погналось царське військо, наздогнало українців, що йшли разом з ханом, і завернуло їх назад, вчинивши над ними жорстоку кару/
Друге несподіване нещастя, котре спіткало Орлика, трапилось під Білою Церквою. Після здобуття нижнього городу січовики покопали там шанці й зібралися вже громити верхній замок. Але вночі обложені зробили вилазку, захопили запорозькі шанці, і козаки змушені були відступити.
Таким чином Орлик відступив від Білої Церкви. Польське військо під проводом Галецького, що допомагало Орликові під Білою Церквою, відійшло на Полісся, а татари, не слухаючись гетьмана, розсипались загонами і стали набирати ясир по українських селах.
З листа до шведського короля, якого пізніше український гетьман написав з цього приводу, видно, що причиною свого неуспіху на Правобережній Україні Орлик уважав зрадливість татар, які, в порушення договору з ханом, брали в полон жителів і, як варвари, руйнували все — і це робилось уже тоді, коли цей край добровільно віддавався йому, Орликові. Не зважали татарські мурзи на доводи Орлика і українських старшин, котрі покликались на договір з ханом, і розпустили свої чам- були на всі боки по українській землі. "Яких нечуваних під місяцем звірств, — писав Орлик, — не робили тоді дикі татари! Вони обдирали і спустошали церкви, одні з них обертались в кінські стайні, інші спалювали до попелу, а ще інші навмисне різними способами оскверняли: перекидували престоли церковні, топтали ногами святі дари, глумились над іконами, насилували недорослих дівчат, замордовували
* 	Згідно з указом Петра І, "з тих, хто хану добровільно піддався й билися проти військ великоросійських і малоросійських, скарати на смерть кожного десятого за жеребкуванням, а інших з жінками й дітьми послати до Москви для заслання. Також сергіївсь- ких жителів, які при приходу ханському дане місто віддали і солдат його величності царської видали, і нині свою зрадливість явно засвідчили і билися проти військ його царської величності, наказав його царська величність для постраху іншим, аби таких зрад ніхто чинити надалі не зважувався, проти того ж скарати з них там на Україні десяту людину з жеребу, а інших їх всіх з жінками й дітьми зібравши, прислати за караулом до Москви в Приказ Малої Росії для заслання" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатий. — 4.1. — С. 497).
104


людей обох полів, вже раніш позбавлених мечем, огнем і грабежем всього свого майна. На всьому просторі від Дністра до Росі нахапали вони в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, поспільства, жінок і дітей, і погнали в свої білогородські, буджацькі і ногайські оселі, спустошили вогнем і мечем весь край від Росі до Тетерева і до Дніпра, в полках Білоцерківському і Канівському знищили городи й мі- стечки, а малих дітей, нездатних для того, щоб взяти їх в ясир, кидали в воду або розрублювали пополам. Пером важко описати нелюдські вчинки, котрі робив зі свома свавільним татарами син Дзяун-бея в Гер- манівці, не зважаючи на оборонні універсали, котрі видавав я, київський воєвода і навіть сам султан. Його впустили в город на його прохання під предлогом дружби, а він повергнув весь город з святими церквами розгрому й вогню, більш п’ятьох тисяч корінної людності й жителів сусідніх сел, що шукали в городі захисту, татари погнали в ясир, малолітніх дівчат насилували, а потім кидали в полум’я, що охопило весь город; до пятидесяти немовлят було одірвано під материнських грудей і кинуто в огонь, інших роздирали пополам, або, бравши за ніжки, розбивали головками об стіни. Незважаючи на всі мої заходи проти сього, за сі варварства винуватці не побирали кари; навпаки, коли я вимагав припинення татарського свавільства, султанів візир Муртаза-ага одповів, що татарам дано дозвіл обертати в попіл городи, містечки і села і брати ясир на просторі від Росі до Тетерева і Дніпра, по- заяк сей край межує з Києвом і Білою Церквою і ставиться до нас вороже, разом з сими городами. Се неправда. Всі жителі сього краю показали себе вірними до мене і слухняними і за свою вірність прийняли від татар таке спустошення, що ледве чи одна людина лишилась на місці свого жительства, котра була б ціла і чим-небудь не потерпіла.
Під час своєї втечі назад татари, розсипавшись по трьох полках: Кальницькому. Уманському й Торговицькому, а відчасти по Брац- лавському і Корсунському, вчинили таке ж саме зруйнування невинному народові; все зруйновано, розграбовано, спалено, народ загнано в неволю, тільки город Умань зі свома передмістями один остався оплакувати нещастя, що спіткало Україну. Досить того сказати, що в мене було більш 16000 козаків Війська Запорозького, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім, Богуславськім, Канівськім і кількасот в полку Білоцерківськім, — тепер же ледве 3000 лишилось: не тільки міщани, але й козаки, що мали в своїх полках хати й сім’ї, дізнавшись про ворожі вчинки татар, розбіглись від мене в різні боки спасати своїх жінок і дітей, а ті, що при мені зо¬
105


стаються, оплакують втрату своїх сімейств, братів і друзів!" (Різниченко В. Пилип Орлик. — С. 23—25).
Посилаючи цього листа, Орлик прохав шведського короля взяти до серця ридання нещасної України і клопотатись перед падишахом як про відплату татарам за шкоди, котрі вони поробили краєві, так і про визволення забраного з України ясиру. Карл XII, треба сказати, виконав прохання Орлика, і 31 липня 1711 року падишах видав наказ сераски- рові, паші Бендерському, відшукати, зібрати і передати Орликові бранців, які знайдуться в краї, котрим править сей паша, і яких татари забрали в минулий похід в Україну.
Стало зрозумілим, що загальний, так логічно продуманий Карлом XII план не вдався. Кримський хан замість того, щоб іти на Вороніж- чину, пішов на Слобожанщину, а пограбувавши її, поспішив повернутися з походу. Кубанська орда, як влучно зазначив Б. Крупницький, тільки появилася перед брамою Азова і пішла понад Доном на Ізюм, також зайнявшись грабунками. Не було зробленого наміченого і на півночі: шведська армія по суті взагалі не виступила зі своїх становищ, що вплинуло, зрештою і на турків, які підозріло подивилися на цю комбінацію, що поставило під сумнів "основну ідею Карла XII про можливість співпраці шведів з півночі з турками на півдні, при чім Польща мала відігравати моста між ними"
Цим одразу ж вирішив скористатися Петро І, який кинувся переслідувати відступаючих. У всякому разі росіяни, як свідчив інформований сучасник, з великою радістю йшли в похід, поки були переконані, що турки розпочали війну непідготовленими й з поганим настроєм (Флоровский А. От Полтавы до Прута. Из истории русско-австрийских отношений в 1709—1711 гг. — Прага, 1971. — С. 114).
Але турецька армія виявилася підготовленою до бойових дій. І шведський король хотів за допомогою османських військ не просто перемогти московського царя, а убезпечити від нього усіх сусідів. За спогадами Понятовського, Карл XII спершу висловив намір приїхати до штабу османської армії. Проте його соратники фон Міллерн та Файф настояли на тому, що "королю не личить перебувати в таборі іноземних військ" (Kurat Akdes Nimet. Prut Seferi ve Bari§i. — II Cilt. — S. 290).
Відмова короля від запрошення мала дуже негативний ефект в османській армії. За словами Понятовського, коли надійшла звістка про те, що король не приїде, Балтаджи Мехмед Паша саме розмовляв з татарським ханом і сказав тому таке: "Я припускав, що так трапиться ще раніше. Між тим, можна було очікувати, що цей самовпевнений гяур не ізволить приїхати в табір"
106


Тим, що Карл XII не приїхав до штабу армії, було його великою помилкою. Ця відмова від запрошення охолодила шведсько-турецькі відносини, що переросло у ворожість. Карл був королем, який мав багато славних перемог у минулому. Проте на той час він був біженцем на османських землях і жив за рахунок матеріальної допомоги від Стамбула й перебував під султанським захистом. У такій ситуації запрошення королю від другої особи держави, яким був садразам, не було перешкодою. Ця гординя та непоінформованість зробили Карлу XII погану службу. Бо якби, за словами Понятовського, "Карл XII тоді приїхав до штабу армії, він би міг повернути собі усі втрачені землі"
З цим цілком можна погодитися, вважає і А. Курат, бо цей приїзд ще більше б скріпив турецько-шведську дружбу, оскільки до тієї хвилини всі бажання шведів виконувалися і до них було дуже добре ставлення. Таким чином, Карл XII сам же і погіршив своє становище. Цей інцидент став поворотною точкою. Спершу великий візир відгородився він Карла, а потім став відкрито його ігнорувати (ibid. — S. 292).
Незважаючи на поразку в Україні, важливими були відомості воєнного характеру, що були отримані під час походів Орлика й татар. Командування османської армії, базуючись на цих даних, відповідно коригувало хід підготовки операції. Було, зокрема, остаточно з’ясовано, що росіяни не підуть на Бендери, а будуть просуватися вздовж Прута й Дунаю, щоб захопити Валахію.
Після того, як Понятовський повернувся з Бендер, він увійшов у контакт з кримським ханом і поінформував його про воєнні плани Карла XII, і таким чином через того хотів цей план реалізувати. Також він переговорив з Османом Кахьєю та просив переказати його садразамові. Не дивлячись на те, Великий візир не приймав його/ Всі переговори він вів з Османом Кахьєю. Садразам для розмови з Понятовським не знаходив часу. Таким чином він давав відповідь на відмову Карла XII прийняти запрошення прибути до його штабу. Хан Девлет Гірей обіцяв представити план Карла садразамові, та коли було отримано звістку про прибуття росіян до Сорок, сам Понятовський вже не вірив у реалізацію плану Карла XII.
* 	Коли турецька армія стояла табором у Карталі, до її штабу прибув козацький гетьман Пилип Орлик, який був добре прийнятий садразамом. Він подарував йому одяг оздоблений соболем, що передавався трьом бунчужним пашам. Прибуття Орлика в штаб справило позитивний вплив. Балтаджі Паша запевнив Орлика, що буде опікуватися козаками та відправив його назад у Бендери (Kurat Akdes Nimet Prut Seferi ve Bari§i.— II Cilt. — S. 305).
107


З несподіваним прибуттям росіян в османському таборі активізувалася робота по виробленню плану дій. Садразам не був людиною військовою і не мав якогось плану подальших дій армії, кажуть, що Бал- таджи Мехмет-паша змінював свої думки щоденно. Керівництвом походу займалися Осман Кахья, ага яничарів та ще пару секретарів. Також вплив на прийняття рішень мав і татарський хан. Тактика османської армії мала традиційний характер — знайти ворога та ув’язатися з ним убій.
Відповідно ж до плану Карла XII, що був прямо протилежний цьому, садразам мав вирушити з яничарами та частиною сипахів (кавалерії — Б. С.) у напрямку Дністра. Татари й частина сипахів повинні були переслідувати ворога й відстежувати всі його дії. Росіяни ж, після того, як помітили б просування основних турецьких сил до кордону, мали б залишити Молдавію (ibid. — S. 296).
При відступі росіян, татари та сипахи повинні були оточити російську армію, не допускати підвозу будь-яких припасів й атакувати противника під час здійснення ним переправи. У разі ж, якщо б цього виявилося недостатньо і росіяни зуміли б вирватися, основні турецькі сили мали розвернутися та взяти ворога в оточення.
Як видно, план Карла XII полягав у тому, щоб знищити російську армію або примусити її здатися. Другим етапом цього плану мало стати переведення бойових дій на територію противника. Шведський король розглядав цей похід у якості довготривалого та розраховував, що турецькі війська повністю окупують Україну. Зокрема, Карл XII планував, що одна частина турецької армії оточить Київ, а друга візьме в облогу Азов або Таганрог. Також він припускав можливість у цей час повернути владу в Польщі Лещинському. Та цей план не був прийнятий в османському штабі (ibid. — S. 297).
Залишити ворога в Молдавії та вирушити в Україну вбачалося небезпечним. В штабі турецької армії не вважали, що хан з частиною сипахів зможуть зупинити ворога. Окрім того, була загроза, що останній "місток" між армією та вітчизною може бути зруйновано. Головною метою було якомога швидше провести битву з ворогом та закінчити похід. Навіть якби план Карла XII і розглянули б, його б не підтримали б, оскільки бачення османськими очільниками ситуації були інші.
Ось так, пише Б. Крупницький, "замість рішучої зустрічі між турками
і 	москалями десь біля Києва, при активній співучасті всіх членів коаліції, армії Петра І, який на цей раз рішив взяти на себе незвичну для
108


нього офензиву, й турецького великого візира Мегмета Балтаджи-паші зійшлися над Прутом" (Крупницький Б. Карл XII і східно-европейські коаліції XVIII ст. // Стежі (Іннсбрук — Мюнхен). — 1947. — Ч. 7—10. — С. 23).
Однак московський цар Петро І, самовпевнено зайшов зі своїм військом дуже далеко вглиб турецьких володінь, понадіявшись, очевидно на відомості молдавського господаря, що "турки і татари у великому страсі" перед ним. У той же час турки, які випередили російське військо на кілька днів, оточили російського царя з усіх боків на Пруті, і Петрові
І 	нічого не залишалось, як здатись в полон або підписати ганебний для Московщини мир.*
А згідно власноручної записки Петро І зважився на переговори, аби спробувати врятуватися будь-якою ціною, надаючи своєму посланнику П. Шафірову, який був підвищений до генеральського звання, повноваження йти на всілякі поступки під час переговорів з турками: "1. Туркам усі міста завойовані віддати, а побудовані на їхніх землях розорити, а якщо упреться, дозволити віддати.
2. Якщо стане про шведів казати, щоб віддати все завойоване, і в тому казати про віддання Ліфляндів. А якщо буде на тому не задовольнятися, то й іншим помалу поступатися, крім Інгрії, за яку коли не захоче поступитися, то віддати Псков, а якщо й цього буде мало, то віддати й інші провінції. "А буде можливо, то краще не іменувати, але на волю султанську покластися"
3. Якщо стане про Лещинського казати, дозволити на те.
4. Зрештою, що можливо, султана всіляко задовольнити, щоб за того шведа не дуже старався" (там само. — С. 313).
Одинадцятого липня 1711 року Петро І в листі до П. Шафірова навіть погоджувався, аби той прийняв усі вимоги турків, крім рабства. При цьому цар наголошував, аби туркам усі завойовані міста віддати (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцати^ — Ч. 1. — С. 317).
Зрозуміло, що ситуація для російського самодержця була критичною. А турки передчасно згодились на мир, якого попрохав у них перемо¬
* 	На засіданні військової ради було ухвалено "запропонувати великому візиреві перемир’я, аби домовитися про вічний мир з султаном. Якщо ж султан на це не погодиться, то спалити й знищити обози, спорудити з з небагатьох підвід вагенбург і розмістити в ньому волохів і козаків, посиливши їх кількома тисячами осіб піхоти. З армією ж... атакувати неприятеля" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатий. — Ч. 1. — С. 314).
109


жений московський цар. Все обробили гроші, котрими підкупив Петро І візир я*
Відомий фахівець з турецько-османської історії Йозеф фон Гамер прийшов до думки щодо Прутського миру: росіяни програли битву і
* 	Певною мірою проливає світло на це і замітка польського вельможі Понятовсь- кого, котрий був присутній на переговорах московського посла П. Шафірова з великим візиром: "Об’явили, що прибули повноважні міністри царя. Було домовлено з графом Понятовським, що візир їх не прийме і що їх проведуть у шатро державного секретаря Умера-ефенді. Шатро було поставлено спеціально для цієї мети... Але повноважні міністри замість того, щоб зійти перед ним, зійшли перед шатром великого візира і були введені туди... При їх появі замість суворої зустрічі були зажадані табурети, аби посадити їх... Природно, їм самим належало викласти мету їхньої місії, але великий візир випередив їх своїм дуже люб’язним привітанням і тим, що наказав посадити їх. Потім візир ... велів запитати повноважних міністрів, для чого вони прийшли в державу султана, додавши, що вони розорили Молдову і що він, візир, бажає в якості компенсації повернення Азова, зруйнування Таганрога й Кам’яного Затону і що він вимагає видачі гармат. Повноважні міністри ... відповіли, що вони жили в Молдавії на свої гроші; що вторгнення татар в їхню державу минулої зими спонукало їх до помсти; для того, щоб зберегти дружбу з султаном цар верне Азов і знесе Таганрог, але Кам’яний Затон їм потрібний, аби ховатися від набігів татар. Оскільки вони боялися щось забути з вимог візира, то просили його, щоб усе було викладено письмово. Після цього візир направив їх в шатро секретаря...
Через півгодини після того російські повноважні міністри повернулися до візира і відповіли на його вимоги приблизно так само, як і раніше, додавши, що їм необхідні гармати, аби захищатися від шведів, котрі, без сумніву, будуть на них нападати, якщо побачать їх беззбройними. Тоді великий візир, нібито покинувшись від глибокого сну, сказав повноважним міністрам..., що в турків гостює шведський король і що він просить для нього вільного проїзду. На це повноважні міністри відповіли, що вони не тільки нададуть йому проїзд, але що вони готові нести його на руках. Візир із захопленням похвалив повноважних міністрів за їхнє добре серце, але все ще вимагав гармати і волю козакам з тим, аби їхня країна стала незалежною. Пан Шафіров, один з повноважних міністрів, відповів, аби задовольнити його, він може розпорядитися перерахувати гармати, які вони мали в армії, і що цар віддасть із Азова таку ж кількість такого ж калібру, коли він накаже повернути цю фортецю. Шафіров додав, що великий візир не буде настільки несправедливим, щоб вимагати Азов в іншому стані, ніж у тому, в якому перебувало це місто, коли його взяли росіяни, і він, великий візир, може бути впевнений, що там виявиться така ж кількість гармат, яка була під час здачі міста турками. Візир захоплений цією відповіддю, знову не стримався від радісного вигуку й сказав, що цілком буде справедливо не вимагати більше нічого...’ (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 582, 583).
Тобто, великий візир делікатно вивів за рамки розмови конкретний пункт про незалежність України. Очевидно, з його подачі було підготовлено і грамоту султана Ахмета III, яка, стверджуючи даний договір, зовсім не згадувала про українську проблему, акцентуючи увагу лише на турецьких інтересах (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 584, 585).
110


російська армія не мала шансів врятуватися від голоду та переважаючих турецьких сил; саме в цей момент Катерина, яка була "доброю душею" Петра І та Росії, заспокоїла розхитані нерви чоловіка та зібрала гроші і прикраси, чим збудувала міст до порятунку. Ках’я Осман-ага відіграв значну роль у тому, що Балтаджи Мехмед-паша удруге отримав владу і тому мав на нього значний вплив. Кахя прийняв дарунки, що були вартістю 200 тисяч рублів. Отримані подарунки були розділені поміж великим візирем та Кахьєю (Kurat Akdes NimeŁ Prut Seferi ve Barięi. — II Cilt. — S. 2).
А польський історик Йозеф Фельдман зробив такий висновок: "Для Високої Порти пролунав час на рішучий хід. У той момент для Османської імперії була можливість повернути назад загрозу, що почала насідати з російською експансією, та захистити цілісність Швеції, Польщі та козаків. Петро помишляв врятувати себе шляхом втечі, жертвуючи армією в ім’я інтересів російської держави. У тому ж разі якщо не вдасться вирватися з пастки, він доручив Сенату право визначити спадкоємця. Увійшовши в глибоку депресію, він уявляв себе на місці Карла після Полтави. Але щаслива зірка знову прийшла на допомогу цареві. Російська впертість зламала волю Візира до перемоги. Балтаджи Мехмед-паша продемонстрував себе в ході битви поганим командиром, а під час переговорів — поганим дипломатом. Справу завершили гроші та російські коштовності. Цар Петро чудесним способом врятувався від загибелі" (цит. за: Kurat Akdes Nimet. Prut Seferi ve Bari§i. — II Cilt. — S. 10).
З метою дезінформації Європи російський канцлер Головкин після поразки на Пруті доручив своїм послам у Варшаві та Копенгагені поінформувати чинники країн перебування про те, що поразка Росії є незначною, а також про те, що миру просили не росіяни, а турки (ibid. —
S. 	153).
Незважаючи однак на це, Орликові все ж таки удалось наполягти на тому, щоб у договорі згадувалася й українська справа; користуючись важким стратегічним становищем Петра І, турки примусили підписати його такий договір, на підставі якого Росія зовсім відмовлялась від України і зобов’язувалась надалі не втручатись в українські справи. Цим договором Україна ставала вільною, ні від кого не залежною державою. Однак старанням Шафірова з мовчазної згоди великого візира 12 липня 1711 року в договорі з’явився запис, який не давав остаточної ясності і міг трактуватися по-своєму царськими дипломатами/
* 	"У польські справи його царська величність втручатися, також і їх козаків і запорожців, під їх (поляків. — В. С.) область належачих і у хана кримського сущих, турбувати і в них вступати не велітиме і від їхньої сторони руку віднімає" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатий. — В. 1. — C. 323).
111


Мирний договір, який складався з 7 статей, був підписаний 12 липня 1711 року. В ньому росіян було зобов’язано не тільки "відняти руку від козаків і запорожців", але й не мати свого посольства в Стамбулі, обміняти полонених (Орешкова С. Ф. Русско-турецкие отношения в начале XVIII века / Светлана Филипповна Орешкова. — М.: Наука, 1971.— 206 с. / Академия наук СССР, Институт востоковедения. — С. 130).
Узагалі Баталджи-паша, пише Л. Мельник, прагнув якнайшвидшого виведення російських військ за межі турецької імперії —з Молдавії, а тому багато статей цього договору поспіхом і нечітко сформульовані. Зокрема, не були обумовлені терміни виконання статей угоди та не забезпечено гарантій виконання їх. Усе це давало змогу росіянам трактувати окремі статті по-своєму, фальсифікуючи загальний текст Прутського договору (Мельник Л. Українсько-турецькі взаємовідносини і політичні проекти П. Орлика // Укр. іст. журн. — 1977. — №6. — С. 25).
Скажімо, ст. 2 подана в рос. редакції таким чином: "В польские дела Е. Ц. В. мешатца, також и их казаков и запорожцев под их область принадлежащих и у крымского хана сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отнимет". У той же час турецька редакція трактує домовленості по-іншому: "І поляків, і черкас, і запорожців, котрі є в їхнім підданстві, і козаків, котрих хан кримський має в своєму підданстві, з боку царського, щоб ніяк їх не займати. І як було начало від всіх тих місць хай відніме руку свою" (цит. за: Мельник; С. 25).
Під час цих переговорів українського гетьмана не було, оскільки його не пустив до Стамбула ображений Карл XII. Цим скористалися росіяни, які хоч і втратили Азов, Таганрог і фортеці на Самарі, але добилися неясного тлумачення пункту щодо залишення території України.
Негайно затвердивши цей документ, вранці 12 липня 1711 року Петро І вийшов "з свого табору з усіма знаками пошани, забезпечений своїми новими друзями всім, чого йому не вистачало для прохарчування розладнаної армії" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 583, 584).
Дізнавшись про остаточний текст Прутського договору, до великого візира негайно прискакав з Бендер шведський король. Зайшовши до намету того, "почав йому вичитувати: для чого він без нього з царською величністю мир учинив, адже турецький султан для нього і цю війну розпочав. І візир йому відповідав, що йому про це невідомо, але мав від свого государя указ, аби війну цю вести для інтересу його султанського, який він одержавши й виклопотавши йому від царської величності
112


вільний проїзд в землю його, той мир і заключив. І король говорив, що він би міг усе військо російське в руки одержати; і щоб йому дав і тепер військо, то він їх заатакує і розіб’є. Але візир сказав, що ти їх уже побачив, і ми їх бачили; і захочеш — атакуй своїми людьми, а він з ними миру постановленого не порушить. І так король, розсердившись, пішов від нього, і в той же час з обозу поїхав до кримського хана..." (цит. за: Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 582, 583)/
На думку А. Флоровського, Прутський похід Петра І закінчився невдачею військового характеру, хоч політично договір від 12 липня 1711 року і не був для Росії важким і приголомшливим, яким міг би бути, якби були здійснені вимоги Карла XII та інших союзників Туреччини, які підштовхнули її на цю війну (Флоровский А. От Полтавы до Прута. Из истории русско-австрийских отношений в 1709—1711 гг. — С. 115).
Виконуючи вказівку Петра І від 14 липня 1711 року, П. Шафіров тепер намагався домовитися з турками, аби правобережні й запорозькі козаки "поблизу наших козаків не жили, а саме на Дніпрі й біля нього, аби, приходячи, свою братію не мутили" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 579).
Суперечки, що виникли між Москвою й Високою Портою щодо тлумачення окремих статей договору, перешкодили його ратифікації обома сторонами. Петро І, зокрема, не поспішав руйнувати Таганрозьку фортецю й повертати туркам Азова, вимагаючи, щоб ті спочатку вислали з Бендер шведського короля. Водночас Порта висловлювала невдоволення тим, що московський цар не відмовляється від України. За цих умов Орлик вживав всіх заходів, щоб не допустити до миру царя з Туреччиною на умовах, котрі залишали б змогу Росії коли-небудь пред’являти права на панування над українським народом.
Очевидно, велику роль відігравав у цьому плані і посол Франції в Туреччині маркіз Дезальєр, який, за повідомленням російських джерел, "підштовхує Порту, щоб продовжувати війну з нами, і водночас примирити з шведом, щоб, залишивши у тій війні з турками шведу для своїх користей і для розладу наперед у Німеччині вільні руки подати"
* 	У листі до Лещинського Понятовський уточнював: "Карл XII запропонував візи- реві, щоб останній дав йому "двадцять чи тридцять своїх кращих військ, з якими він був би в силах привести царя назад полоняником, аби заключити з ним більш вигідний договір для Порти і для нас і затримати його аж до виконання умов". Але візир "проти- поставив цій пропозиції такі убогі міркування, що його величність з незадоволенням покинув його, щоб повернутися в Бендери..." (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1962. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 584).
8-12-514 113


(Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 527).
Зрештою, султан зважився на рішучі заходи щодо вияснення ситуації з підписанням Прутського миру. Як розвивалися події в цьому плані, 13 листопада 1711 року в чотирьох милях від Адріанополя написав Шафіров до російського царя: "Како по многим нашим неусыпным трудам визир Мегмет-паша не мог выслати Короля шведскаго из области Турской, о том писали мы прежде сего чрез трех посланных... И хотя уже имели мы некоторую надежду, что ежели б Азов отдан был при визире том, то б мир состоялся, о чем как к Вашему Величеству писал, тако и к адмиралу, совет наш и мнение предлагая, в цыдулках упоминали и публичныя письма, за угрозами разрыву мира писати к адмиралу принуждены были, разсуждая, чтоб как время про- длити и до разрыву не допустить, который под сей час, когда войска Вашего Величества в розни и в отдалении, и зело опасен быти раз- суждали, понеже за грехи явилось, что уже Султан Турский совершенное намерение восприял мир сей разорвати, ибо сего ноября 9-го дня, прислав ближняго от себя человека, помянутого визиря Мегмет- пашу низверг с того чину, и посажен он до указу в тюрму со многими своими конфиденты, и едва ль не будет и живота лишен за постановления миру" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. — С. 342).
Офіційна причина зміни великого візира пояснювалася затримкою того в Адріанополі, а в Константинополь не спішився, очікуючи на ключі від Азова, щоб їх вручити султану, бо без них не смів стати на очі султанові. До того ж шведи на нього донесли, нібито взяв у царя московського багато грошей, обманувши султана, а також не взяв поважних заручників, відпустивши московського царя з-над Пруту. Та ще пособив кримський хан, який мав велику довіру в султана (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1964. — Том двенадцатый. — Выпуск второй. — С. 605, 606).
Великого візира за вчинення Прутського трактату безславно змістили з посади: "Поклавши на шию його ланцюг, пішого й босого, в супроводі кінного турка водили вулицями Стамбула, а потім задушили" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1964. — Том двенадцатый. — Выпуск второй. — С. 616).
Новим великим візиром султан призначив ватажка яничар Юсуфа- пашу, котрий закликав за собою до Стамбула й московських посланників, які повідомляли з цієї подорожі Петра І:"... и едем мы ныне за ним
114


в Царьград, куды из Адрианополя поднялись сего ноября 12 дня,* но сколько можем признать по обстоятелствам прежним и нынешним, и что хотя хан едет в Царьград и имеет оный великий кредит, ибо никто иной, кроме его, визиря и низвергнул, и для того всеконечно войне бытии объявленной, сколь скоро об Азове дождутся какой-нибудь ведомости, ибо внушено Султану о Польше от Хана, и Шведа, и Поляков, что во оной войски наши, також и об Украйне Заднепрской, которую, по договору последнему, Хан претендует себе, а именно по тем словам, что написано: от казаков Запорожцев и от страны их руку отнять; а они то толкуют землею, и еще будто в их Турском трактате приписано, как прежде сего бывало, чего тогда не могли за злым случаем и выразуметь, також и спорить в то время не смели. С Ханом едет Орлик и Гордиенко, також и Шведский посланник, и, чаю, будут и воевода Киевский и Поня- товский" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. — С. 342).
Як пише Б. Крупницький, тільки тепер "турки звернули особливу увагу на українську проблему. П. Орлика запрошено до Царгороду; під його булаву обіцяно було поставити не тільки Правобережну Україну і Запорожжя, але й Лівобережну Україну" (Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742). Його життя і доля. — Дніпрова хвиля: Мюнхен, 1956. — С. 31).
Однак шведський король, зненавидівши великого візиря Баталджи- пашу, який поспішив укласти мир з російським царем, вперто намагався затримати союзників при собі. Відтак українська справа стала тепер об’єктом змагань шведської й турецької дипломатії. Турки поставили вимогу, щоб українське військо йшло до Очакова, проте Орлик відмовився, вимагаючи конкретного виконання Туреччиною обіцянок щодо підтримки козацтва. Він пробував сам виїхати на переговори до Стамбула, але був завернутий з половини шляху шведським королем.
Намагаючись за будь-яких обставин схилити турків до війни з Москвою, Орлик у грудні 1711 року відправив до султана своє посольство, до
* 	Волошанин Влас Перва прибув з листами Шафірова з Царгороду: "И по постановлению того нового визиря, того ж дня к министрам Царского Величества прислали Турки караул и четыре дня к ним, министрам, на двор и от них со двора никого не пропускали, а в пятой день на вечер прислали турки к ним же, министрам, некоторую особу с янычары и всех министров перед Филиповым постом за три дни, взяв, отвели пеших в Эдикуль ис людьми при них будущими, которые из Великороссийского народа, и посадили за караул, а которые при них, министрах, служили из иноземцев, и тех султан велел было казнить, а везир новой казнить их не велел и разосланы на каторги" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — СПб, 1879. — С. 370).
8*
115


складу якого входили прилуцький полковник Дмитро Горленко, Генеральний писар Іван Максимович, Генеральний осавул Григорій Герцик і Кость Гордієнко як представник Запорозької Січі й Низового козацького війська. Вони мали виступати перед турецькою владою від імені українського народу з вимогою підтримати його державотворчі змагання.
Згідно з інструкцію від 3 грудня 1711 року, яка складалась з 10 пунктів, українське посольство мало перш за все від імені Війська Запорозького і всієї України висловити щиру подяку Блискучій Порті за добродійство, яке вона зробила українському народові, визволивши його Прутським договором від московської влади і визнати Україну обох боків Дніпра краєм, назавше вільним і ніколи силою зброї не бувшим приєднаним до Московщини.
Крім того, посольство мало прохати Блискучу Порту вжити всіх заходів до остаточного здійснення цього мирного договору і примусити Москву, відмовившись назавжди від України обох боків Дніпра, передати її новообраному гетьманові і його наступникам, яких Військо Запорозьке після смерті гетьмана обиратиме вільними голосами. Далі посольству покладалось в обов’язок прохати, щоб Блискуча Порта взяла на себе посередництво в тому, щоб Москва надалі ні відверто, ні таємно не насмілювались заявляти свої претензії на панування над Україною після того, як вона визволиться від рабства на віки. "Нехай Московщина, — писав в інструкції Орлик, — примушена відмовитись від України назавше, виведе із нашої землі своє військо і випустить на волю заарештовану під час минулої війни і заслану на Сибір або куди- небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, в тім числі й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорожських товаришів, котрих запрохали на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, — одних в Сівську, інших в Вільні, — а потім заслали на каторжні роботи. Нехай також москаль випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників і інших урядових людей, котрих минулої зими москаль, прочувши про намір Блискучої Порти оповістити війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і сим зміцнити свою владу на Вкраїні.
Виходячи з України, московське військо повинно передати всі кріпо- сті до влади гетьмана, а само, одступаючи, не повинно робити українським жителям нічого злого, ні явно, ні тайно, не брати з собою нікого в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Окрім того, москалі ПОВИННІ
116


повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі і поодвозили в Білу Церкву; коли ж їм се буде дуже важко зробити, вони повинні замінити сі гармати іншими гарматами із інших українських фортець, котрі там повинні зостатись після виходу з них московських залог. Взагалі ж, треба домагатись, щоб були повернуті всі збитки і страти, котрі потерпіли українські жителі від московських військ в минулу війну. Торішньою зимою москаль опублікував в своїх і чужих краях маніфест, в котрому впевняв, буцім шведський король, спонукуючи Блискучу Порту до війни проти Московської держави, пообіщався їй, що Польська Річ Посполита і Україна увійдуть до Туреччини і платитимуть харач.
Щоб утримати український народ під своєю владою, москаль пустив чутку, буцім наша грецька церква буде принижена, церкви наші будуть обернуті в мечеті, а з народу Оттоманська імперія почне брати важкі податки. Для спростування сього наклепу козацьке посольство прохатиме Блискучу Порту затвердити договір, заключений межи гетьманом Війська Запорозького і кримським ханом, і видати від себе посвідчаль- ний документ в такому дусі, в якому нам було дано його від шведського короля. В сьому посвідчальному документі повинно бути зазначено, що Україна обох боків Дніпра, з усім Військом Запорозьким і з усім українським народом визнається на віки вічні незалежною від усякого зовнішнього панування. Хоч козаки бажають бути в братерстві і в дружній спілці з Кримською державою, але ніхто не має права під яким би то не було приводом домагатись васального панування над Україною, а тим менше брати з українського народу данину. Ніхто не має права займати кріпостей, котрі залишатиме московське військо, а також будувати інших твердинь на українській землі. Гетьман Війська Запорозького завше обиратиметься вільними голосами: Блискуча Порта не може його ані позбавити гетьманства, ані признати замість його іншого гетьмана. Гетьман після свого обрання робитиме честь Порті не особистим візитом, а писемним сповіщенням про своє обрання. Козаки, що живуть в низов’ях Дніпра, зберігають право, як і раніш, займатись риб’ячими й звірячими промислами по всіх ріках, річках і урочищах до самісінького Очакова, без усяких перепон з боку Блискучої Порти, а українським купцям повинно бути надано право торгувати по всій Турецькій імперії нарівні з природними турками без плати мита. Військо Запорозьке визнало над собою протекторат шведського короля і не хоче одступати од сього; але се не повинно перешкоджати вічному дружньому зв’язку з Кримським ханством і не спричинить до розриву добрих відносин
117


межи Портою й Україною; навпаки, дружній союз межи Портою й Шведським королівством може через се ще більш зміцнитися для взаємної оборони від москалів — найближчих сусідів Шведського королівства" (Різниченко В. Вказ. праця. — С. 27,28).
Крім того, Орликова інструкція ставила перед послами завдання розвивати перед дипломатами Високої Порти, що Україна не тільки від Московської, а й від будь-якої іншої держави залежною бути не хоче. Також з Кримом і Туреччиною вона хоче жити в добросусідських відносинах, про що наголошувалося в попередніх угодах, а перебувати під протекцією шведського короля.
Треба сказати, що султан Ахмед III схилявся до підтримки козацтва, і в проекті нового турецького мирного договору спеціальною статею зазначалося, що українські й запорозькі козаки "з усіма їхніми землями мають бути в області і під протекцією Блискучої Порти, і щоб з боку його царської величності вони жодним чином не були потурбовані і до них не вступатися". На переговорах турецькі представники взагалі заявляли, що без України "султан однак не мислить і хоче за договором мати її всю під своєю протекцією" (цит. за: Орешкова С. Ф. Русско-ту- рецкие отношения в начале XVIII века. — С. 153).
У грамоті султана Ахмета III гетьману Пилипу Орлику від 28 грудня
1711 	року, зокрема, зазначалося: "Козаки України та Запорожжя підлягають моєму вічному правлінню. Вибори та скинення гетьмана залишаються в їхніх (козаків) руках. Поладнання їхніх (козаків) справ довіряється їм самим. Вони (українці) матимуть статус підданих, їх не обтяжуватимуть ніякими податками, ані не вимагатимуть від них га- раджу. Назване населення повинне чітко дотримуватися своїх договірних зобов’язань. Повсякчас, як довго вони дотримуватимуться свого слова, вони не будуть піддаватися ані втручанням (турецьких властей), ані нападам (турецьких карних військ) щодо їхніх земель та інших прав. Коли (українські) купці прийдуть торгувати до добре захищених (Богом) (османських) країв, від них збиратимуть тільки мито від їхніх товарів та (іншого рухомого) майна, але вони не матимуть ніяких інших оплат.
Крім того, вони (українські посли) просили ласкаво, щоб їм було видано підтвердження (повищих пунктів), їх ексцеленція — справжній провідник, що добуває щастя своїми ділами, Хан Криму Давлет Гірей — хай його панування триває, також вимагав, щоб уважно поставилися до клопотань козаків України та Запорожжя, перерахованих вище. Він (хан) також просив поставити вимогу, щоб син гетьмана, що його на¬
118


званий народ (українці) вибрали з-поміж себе, залишався як заручник у Кримського Хана. Ласка мого цісарського дозволу була дарована їхньому (українців) проханню за умови, що: коли тільки мої непереможні війська (турецькі) будуть воювати в краях, недалеко від них, названий народ повинні послати зі своєї сторони своїх вояків, скільки було б можна; вони (українці і турки) повинні собі допомагати і маневрувати разом.
У результаті я дав та наказав цю щасливу Грамоту. Вищеназвані умови, як з’ясовано, обговорено вище і чітко пояснено стосовно названого народу (українців) — мають залишатися в силі назавжди, так, щоб вони (українці) були непохитні і рішучі (у виконанні) своїх умов. Ніхто з наших славних нащадків, з Великих візирів і зі знаменитих міністрів та з інших (дігнітарів моєї держави) не має права перекручувати (текст договору) або діями порушувати прохання (українське) та заяву (ханську). Вони самі та їхні діти повинні охороняти під тінню правдивої прихильності цієї (османської) родини, відомої своєю великодушністю та добродійством.
Це Ви повинні знати. Ви повинні довіряти шляхетній тугрі" (цит. за: Пріцак Л. Основні міжнародні договори Богдана Хмельницького. — С. 144,145).
Через два дні султан Ахмед III продиктував російським представникам чотири додаткових умови: 1) Передати всю Наддніпрянську Україну з Києвом під протекторат Турецької імперії разом з "українським урядом" згідно з відповідною статею Прутського договору.
2) Остаточно і безповоротно вивести війська з Польщі.
3) Не чинити перешкод переїзду шведського короля, коли він за рішенням султана покине територію Туреччини.
4) Негайно залишити Азов (Мельник Л. Вказ. прац. — С. ЗО).
Московські посланики П. Шафіров і М. Шереметьєв повідомляли із
Константинополя наприкінці 1711 року: "Після усунення колишнього візира Мегмет-паші привезені ми в Царгород і поставлені і по цю дату затримані при дворі дуже міцно, так що ні до нас нікого не пускають, ні наших скупиться з двору не пускають. І були ми закликані чотири рази до крайнього візира Юсуп-паші, де в одній конференції і хан кримський з деякими куб-візирами були. На тих конференціях великі запити від них появилися, яких раніше ми від них не чули, а саме: понад віддачу Азова претендують всю Україну вашої величності під тим приводом, нібито в тім пункті про всіх козаків і запорожців написано, щоб вашій царській величності від них і від їхньої сторони руку відняти, наголо¬
119


шуючи, що Мазепа з кращими людьми від усього народу піддався під їхню протекцію. І хоч ми тому протилежне ясними доказами доводили, що про те ніколи в договорі і в помині не було і згадано тільки про бунтівників, що піддалися ханові, щоб від них і Польщі належних козаків руку відтягнути, але не могли їх схилити ні до чого" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том двенадцатый. — Выпуск второй. — С. 551).
Султан-калга кримський розповідав богодухівцю Федору Павловичу в грудні 1711 року: "Мы знаем, где государ ваш обретается, для чего государ ваш не отдал нам против мирних договоров Азова и упоминается, чтоб Короля Шведскаго ему отдали, и тогда нам хочет Азов отдать, а Король Шведский унас не невольник есть, но добровольный человек; как вам его отдавати? И когда де, ваш Монарх против слова свого не отдает нам Азова, то мы к нему зимою придем со всеми Ордами в гости, заехавши от слободских городов даже до Севска, только б наш Хан с Орликом из Царьграда возвратился вскоре. И когда мы от Слободских городов зайдем, а Король Шведский с Орликом, с кошевым, с Поляками и со всеми Заднепрскими тогобочными людьми просто под самый Глухов пойдут, и так, обще совокупясь, дожидаться будем на весне Турец- каго войска, ибо Турецкое войско, которое прошлаго лета имело с Государем вашим войну, все стоят до весны над морем, и которых не токмо единаго человека по домам отпущено, но и еще со всех стран державы Турецкой военных людей для вышеупомянутого походу выгоняют и непристанно больши приумножают, которые, заставши в совокуплении с нами, имеют по весне на Москву итить, и зашедчи туда не на месяц или два, но на два или на три года, иметь там и оставиться и вымогать, что будет нам потребно, для чего уже у нас велено всей орде коней кормить, которых и кормят уже другой месяц. А когда он, сотник, из Крыма возвратился до Сечи, тога Левка кошевой многократно ему на словах твердил: "Как, де, можеш, так уходи, где знаєш, в крепкие городы, ибо все конечно, все ваши слободские городы нинешней зимы будут пусты и разорены; только б как вскоре возвратился Хан с Орликом из Станбула от Султана, то тотчас и пойдут на Украйну и в слободские городы" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — С. 346).
Проте більшість високих чиновників, зокрема, великий муфтій, а особливо колишній і тодішній великі візири, виступали проти війни з Росією. Останній, одержавши 100.000 червінців від Москви, зумів переконати Диван, що необхідно ухвалювати згоду з Петром І.
120


У листі П. Шафірова з Константинополя від 1 лютого 1712 року вказувалося: "Однак побоюємся ми, оскільки султану від хана і від шведів, і поляків, і козаків переконували, як у попередньому моєму сказано, щоб він схилявся на їхні підмови до війни, і для того необхідно вашій величності до оборони підготувати військ регулярних і нерегулярних в Україні достатню кількість, щоб раптово не зазнати нападу і малоросійські найважливіші міста обсадити своїми людьми, щоб на обіцянки не були хиткими" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том двенадцатый. — Выпуск первый. — С. 294).
З огляду на загрозу війни, Шафіров 9 лютого 1712 року ставив до відома Петра І, що він змушений був тепер підтверджувати "дачею візи- реві, будемо сулити й муфтію, й іншим, кому належить, також і на майбутнє обіцяти дачі" (там само. — Том двенадцатый. — Выпуск первый. — С. 294).
Однак така ситуація змусила російський уряд зосередити свої зусилля для захисту південних рубежів України. Указом від 2 лютого
1712 	року Петро І наказав графу Борису Шереметеву сконцентрувати під його керівництвом усі наявні сили Азовської губернії, за винятком одного гарнізону, на Сіверському Дінці, в Середі й Таврові з польовою артилерією й з провіантом і зо всім, що належить* (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — С. 355).
Напруженість на прикордонні продовжувала зберігатися й надалі. Борис Шереметєв 4 березня 1712 року писав з Прилук, що "с грамотами Царского Величества к Салтану Турецкому прислан был швадронец Чуйков, котрому было велено ехать к послам нашим с Турецким конвоем; и хотя я к паше Бендерскому о том конвое писал, дабы прислал, но он в том учинил отговорку, что ему за дальностию учинить того невозможно, от чего он принужден к нам, не доезжая Бендер, возвратиться назад, понеже некоторый Бендерский Турченин нам до сего
* 	Пункт из Сенату: "Казанскому губернатору для охранения Украйны быть с полками Азовской губернии всеми, оставя только гарнизоны, без чего быть нельзя. А в той Азовской губернии гарнизонных полков солдатских 6 и 2 баталиона, в них урядников и рядових 7.200 человек. Да сверх положенных Воронежский драгунский шквадрон 600 человек, Изюмский драгунский — 400, Московский баталион в Новом траншементе — 500. Да из Азова из Троицкаго на Середе пушкарей — 200. Итого 10.100 человек. Казанским полком с ним губернатором быть драгунам 4-м шквадронам, в них людей в 2 по 500 человек, в 2 по 600 человек в шквадроне, в которых треть немцев. Солдатам 6а- талиону и 2 полкам Яицким казаком — 1500" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — СПб, 1879. — С. 360).
121


время доброжелательность объявил, чтоб никого впредь не посылать, что будут задержаны. Того ради оный Чуйков, отсюда отправлен к вашому сиятелству со всеми имеющимися при нем письмами" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — С. 360).
Тимчасом Пилип Орлик, перебуваючи в Демотиці, поблизу Адріанополя, де знаходилася тоді резиденція султана, 4 квітня 1712 року звернувся зі спеціальним меморандумом до європейських держав, у якому він вирішив, за словами Олександра Оглоблина, заманіфестувати історичні права України на державну незалежність, спираючись також на щойно укладений договір з Туреччиною й виясняючи, що українсько- турецький союз не загрожує інтересам інших, а передусім християнських країн (Вісник Організації оборони чотирьох свобод України (Нью-Йорк). — 1956. — Ч. XII. — С. 10).
На початку цього документа, український гетьман зазначає, що він має за мету поінформувати королів, князів, республіки й інші християнські держави відносно мотивів, які привели його "в Оттоманську державу й примусили нині підняти зброю проти московського царя, не маючи жадного сумніву, що цей демарш не буде зле інтерпретований деякими людьми, навіть тими, хто не знає справедливости нашої справи, або хто попереджений штучними вигадками наших ворогів" (цит. за: там само. — С. 10).
"... Козацька нація стогне під тиранським ярмом Москви, починаючи від сумної баталії під Полтавою, і прагне лише того, щоб добитися своєї волі.
Після смерти гетьмана Мазепи, блаженної пам’яти, в Бендерах, козацька армія з Божою допомогою і протекцією ясновельможного шведського короля вибрала мене новим гетьманом згідно стародавнім законам. Хоча кон’юнктура нині дуже важка, поважна й навіть небезпечна, я згодився прийняти на себе це величезне завдання управляти з допомогою Господа Бога і в громадських інтересах нашої улюбленої батьківщини армією Запорозькою і всією Україною.
Прийняв я також це достоїнство під умовою, що ясновельможний шведський король загарантує козацькій нації, що він буде домагатись її прав перед москалями; і в цій меті сей ясновельможний шведський король оголосив в урочистій грамоті, що він не завісить зброї й не ввійде ні в які перемовини з Москвою, не рахуючись з інтересами козацької нації.
Одначе ні амбітність, ні щирість, яку ми маємо до нашої дорогої бать¬
122


ківщини, не могли нас примусити зробити щось противне християнській нації. Султан запевнив нас урочистим договором союза , який він зробив з нами, договором таким гонорабільним і таким авантажним для християнської нації, що міністри Порти заявили, що вони не знайшли такого прикладу в своїй історії й у своїх регістрах.
Султан запевнив нас, що він не має ніякого наміру ні завойовувати, ні приєднувати до своєї держави Україну, але возстановити в цій державі її стару конституцію з власним урядом, щоб зробити бар’єр між Оттоманською державою і володінням московського царя тому, що їх сусідство було поводом великих і кривавих війн; таким чином, коли ми появляємося спочатку поруч з отоманськими військами, не треба при цьому гадати, що ми приєдналися до турків, щоб їм допомогти в завоюваннях християн, але — лише чекаючи моменту, коли зможемо командувати всією козацькою армією, щоби працювати з Божою допомогою на визволення нашої дорогої батьківщини від ярма, під яким стогнемо вже стільки років.
Ми не можемо дивитись холоднокровно на біду й нещастя, яким по- вержена наша дорога нація, на порушення її прав в таких численних випадках; ми не діємо нічого з почуття помсти, але ми керуємося лише мотивом справедливости й згідно праву, яке дозволяє кожному захищати свою власну мету.
Ми заявляємо тому всім, що ми невинні в людській крові, яка може пролитися, і щоби одначе це показати — що ми не чужі до добрих послуг християнських володарів, в спеціальнім пункті нашого договору з шведським королем сказано, що коли з допомогою Господа Бога козацька нація поверне свої права, не буде відмовлено в посередництві безсторонніх держав для регуляміну кордонів — і для обміркування інших труднощів, які можуть зустрінутись.
В кінці, який би успіх не мала наша акція, який би не був здобуток зброї, яку ми підняли справедливо, ми матимемо утіху, що працювали навіть з небезпекою нашому життю для слави й величности нашої батьківщини; і тому ми повідомляємо всіх справедливих персон про чистоту наших намірів і про справедливість наших мотивів" (цит. за: там само. — С. 11).
Московський цар знову змушений був вдатися до випробуваного методу впливу на османських чиновників. У листі до П. Шафірова від З квітня 1712 року Петро І наказував: "велимо вам всілякими заходами трудитися Порту від початку війни відводити, представляючи їм виконання всього з нашого боку, що в договорі зображено, за що обіцяйте
123


тим особам, про яких ви писали, й іншим, кому потрібно, достатню нагороду й річне жалування, і можете тим дати з тих грошей, що у вас є" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том двенадцатый. — Выпуск первый. — С. 159).
І це, очевидно, дало свої результати: хоч Баталджи-паша, звинувачений у зраді над Прутом, був усунутий з посади, новий візир Юсуф-паша розпочав переговори з посланцями Петра І, що зрештою призвело до знівелювання домагань української сторони й прийшло до порозуміння між Москвою і Високою Портою: підписаний 5 квітня 1712 року турецько-російський договір передбачав володіння за Москвою Лівобережною Україною й Києвом.
Повідомляючи про цей успіх, 8 квітня 1712 року П. Шафіров і М. Шереметев доносили Петру І про допомогу в його досягненні з боку прихильних до Росії британських і голландських дипломатів: "Англійський посол як дуже вмілий і розумний чоловік так у цій справі день і ніч трудився, і листами, й словом до миру схиляв турків, і в конференціях їм про те і з прикрістю їх великою умовляв, що інколи на нього і сердилися і, вважай, сварили, як би і самому вашої царської величності рабу більше неможливо було робити. І бачив освідомлювач цього сам при заключенні цього тактату, як він своєю рукою чорновик трактата італійською мовою писав і вимишляв таким чином, якби той скласти в такій силі, щоб він був не противний вашої царської величності інтересу і від турків міг бути прийнятий. І так він чинив по всякому пункту по нашому бажанню, та й голандський посол, оскільки в нього є розуміння, в тому ж трудився і їздив неодноразово інкогніто до візира, вмовляв його наодинці й схиляв на нашу користь, бо може говорити сам по-турецьки. Також і перекладачі їх і секретарі в розвідуванні всяких відомостей і в постанові того трактату, скільки їм можна було, трудилися" (там само. — С. 495).
І хоч цим послам російські представники вручили грошові нагороди, вони просили Петра І, аби "прислав їм кавалерії з нарочитими алмазами.. . також звольте прислати їм по доброму хутру соболиному" (там само. — С. 496).
Як бачимо, московське посольство в Стамбулі завдяки хабарям зуміло схилити на свою сторону й окремих послів...
Що стосується підкупів султанського оточення, то московські посли писали, що "із соболиних хутр обіцяли ми рейс-ефенді хутро, візиреві дати змушені будем понад обіцяних 3000 рублів червоних хутра три чи чотири, оскільки і йому обіцяли; ще перекладачеві Мав-
124


рокардату обіцяли хутро й іншим, особливо султанському зятеві Алі Селіхтер-паші, як його великому фавориту треба буде дати..." (там само. — С. 501).
Також просили російські посли, аби Петро І виділив знатні подарунки для кримського хана, який має великий вплив на султана. Про це, наголошувалося в листі, радили колишній і нинішній візири, "бо якщо він і надалі буде злий, то і на майбутнє небезпечно, щоб не підбурював султана" (там само. — С. 502).
Зрозуміло, що гетьман зі своєю старшиною не мав таких коштів, зрештою, в практиці української дипломатії не було заведено саме таким чином вирішувати питання.
Французький посол у Константинополі П. Дезальєр писав тоді: "Достеменно є, що Порта обманута", вона, мовляв, пішла на заключення миру з царем московським під такими кондиціями, які невигідні. Оскільки цар володіє Києвом, в якому має свої склади амуніції й провізії, то «ніколи козаки не будуть мати такої волі, яка їм обіцяна. І цар більше клопочеться за Україну, ніж за всю свою державу, яка як пуста, а Україна в такому становищі є, що може на поле виставити 100.000 військ, які по суті кращі й більш військові росіян. І коли вимуштруються й навчаться військовій справі, то будуть непереможні і Волоська земля завжди буде в небезпеці" (там само. — С. 503).
На Орлика і його товариство цей мир зробив дуже прикре враження. Орлик був дуже стурбований розділом України і листом прохав великого візиря поправити помилку, одібрати від москалів і Лівобережну Україну з Києвом на чолі. Він доказував великому візиреві, що Київ не може існувати без України, а Україна без Києва, що Київ для всього українського народу має священне значення як город, в якому вперше була прийнята і затвердилась віра християнська грецького обряду, де оснувався центр просвіти для українського народу, — що Київ необхідно зоставити при гетьмані Війська Запорозького з усією Україною. Орлик доказував, що як оддавати українцям Правобережну Україну, визволяючи її від московського панування, то нема ніякої рації залишати в руках москаля Лівобережну Україну. "Од Правобережної України москаль давно уже одмовився, обрікши її зоставатись пустелею, — писав Орлик в своєму листі, — і якщо нам тепер оддають тільки сю пустелю, а Лівобережну, заселену, зоставляють під московським пануванням, то що ж се тоді за визволення?..
Не тільки всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добува лись визволення від московського ярма Лівобережної України, най¬
125


ближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю військ Його Величності шведського короля і разом з Його Величністю пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну як більш залюднену. Що могло сього гетьмана, уже старого, безпотомного, багатого, любов’ю, милостями й довір’ям царя московського вшанованого, — що могло спонукати його всім сим пожерт- вувати, як не бажання здобути волю отчизні своїй? Він знехтував всім, що було йому найдорожчого на світі, знехтував і самим життям, аби піднести свою вітчизну і визволити її з-під московського ярма".
Орлик умовляв, благав візиря допомогти йому визволити всю Україну з-під московського ярма по обох боках Дніпра і не залишати Лівобережної України в царській неволі. Це подіяло: оскільки Петро І, незважаючи на домовленість, не збирався виводити свої війська з Польщі й Правобережної України, Висока Порта почала хитатися, турки знову заговорили про Україну. Відтак московське посольство 20 жовтня 1712 року було заарештовано і посаджено в Семибаштовий замок, і турки одержали привід у черговий раз оголосити війну Москві. Зрозуміло, що особливо заохочували Порту до цього козаки з Орликом.
Погодився зрештою і султан. 16 вересня 1712 року в розмові зі своєю матір’ю він сказав: "Московський цар не виконує договору і не виводить свого війська: видно, хоче він війни з нами знову. Я сподіваюсь, що тепер цар московський нас не обдурить. Я з ним не замирюсь, доки не одніму у нього всієї України" (Різниченко В. Вказ. праця. — С. 31).
І коли Москва не виконала своїх зобов’язань щодо виведення військ з Правобережжя України, розгніваний султан оголосив їй війну. Дійсно, 29 листопада 1712 року султан видав відповідний указ, відтак в Орлика знову зблиснула надія на швидке здійснення його заповітних мрій. Однак, коли Москві дізналися, що головна причина в погіршенні московсько-турецьких відносин — українські емігранти на чолі з Орликом, що пішли за Мазепою в Туреччину, що саме вони найбільше підбивають Порту до виступу проти Москви, то вирішили вжити відповідних заходів. Аби змусити Орлика і його товариство припинити цю шкідливу діяльність, Петро І розпорядився заарештувати і вивезти з України в Московщину рідню тих "мазепинців", які, мовляв, живучи в Туреччині, нацьковують турецький уряд проти нього. Згідно з цим наказом, 6 вересня 1712 року були заарештовані й доставлені в Москву пані Миро-
126


вичова, син якої, генеральний бунчужний Федір Мирович, перебував при Орликові як генеральний осавул, а дочка була замужем за Семеном Забілою і з чоловіком пробувала при Орликові; разом з паніею Миро- вичевою були вислані в Москву два жонатих сини її з дружинами й дітьми; перший з них, Семен, був жонатий на дочці Ломиковського, другий, Василь, на дочці київського полковника Мокієвського. Обидва свекри Мировичів були при Орликові.
З жонатими братами Мировичами привезені були в Москву також їхні нежонаті брати: Яків, Дмитро і Іван Мировичі. Потім були вислані в Москву: брат Максимовича Степан, у якого ще один брат був з Орликом, дві Герцикові, жінки Григорія і Івана, шуринів Орликових, — Настя, уроджена Громиківна, і Горпина, уроджена Левенцівна.
Окрім сих осіб, ще перед ними були вислані в Москву з України: Андрій Горленко, син Дмитра Горленка, прилуцького полковника, що був з Орликом, Михайло Гамалія, хорунжий, полковник Кандиба, сотник Жданович, настоятель Батуринського монастиря Гедеон Одорський, котрий обвинувачувався і в тому, що приймав на схованку якісь речі від Орлика і склав заповіт, який не подобався московському урядові; Мазепина небога черниця Марта, її служниця келейниця Маґдалена і дівка Катерина, два ченці, Лохвицький протопоп Іван Рогачевський, чернець Іван Вітковський і чимало інших.
Щоб ще більше вплинути на діяльність українських емігрантів в Туреччині, всіх заарештованих примусили написати листи до своїх родичів, які були в Туреччині, з проханням припинити свою шкідливу для Московщини діяльність, бо інакше, якщо вони не перестануть під’юджувати турок проти московського царя, то їх родичів, що сидять під арештом в Москві, буде скарано смертною карою.*
Під час переговорів з московськими дипломатами кримський хан і турецькі представники заявили, що в умовах Прутського договору йшлося про всю Україну, оскільки "Мазепа ж з старшиною під протекцію Порти від усього народу прийшов". У відповідь на це московські посли П. Шафіров і М. Шереметьев пояснювали, що, мовляв, Мазепа — зрадник, народ уже вибрав іншого гетьмана і "якби при договорі всіх його
* 	Однак ці листи не допомогли. Орлик, як і інші українські емігранти, що були з ним в Туреччині, не припинили своєї шкідливої для Московщини діяльності і ще з більшою енергією стали заохочувати султана до війни з Московщиною за визволення України. В кінці листопада 1712 року султан турецький виїхав в Адріанополь для організації наступу на Московщину. Його обнадіювали на швидкий успіх посол французький, поляки і шведи, а також емігранти України, котрі тільки й "жили надіями на визволення з московського ярма" (Різниченко В. Пилип Орлик. — С. 35).
127


царської величності підданих козаків вимагалося землю, то чому про Кам’яний Затон і Самарське місто як прикордонних тієї провінції між запорожцями й Кримом колишніх місцях вимагати" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том одиннадцатый. — Выпуск первый. — С. 579).
Готувалися до виступу не тільки татари й турки. Активну діяльність у цьому плані розвинули запорожці. Тож російський вельможа Борис Шереметев 24 грудня 1712 року повідомляв графа Апраксина, що "господин Киевский губернатор пишет мне, что в Умань Запорожцев из Сечи конницы, а из Бендер пехоты пришло с 1.000 человек, и над ними полковник от кошевого учинен, а другой в Корсуни и особливо в Городищу поставлены и имеют от кошевого письма и набирают до себя гуль- тяев, которых уже с 200 человек собрано; и прислано будто из Бендер от Короля Шведскаго и от Орлика письма до Умани, чтоб помянутые Запорожцы никуда не расходились и были б до указу в том месте" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722 гг. — С. 366, 367).
26 квітня 1713 року Б. Шереметьев писав Петру І, що прилуцький полковник Горленко, піймав двох шпигунів московських, одного з них повісив. Запорожці біля Брацлава, Умані, Корсуня й інших міст укореняються (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том тринадцатый. — Выпуск первый. — С. 344).
3 метою зміцнення своїх південних рубежів у цій ситуації ще 3 січня
1713 	року Петро розпорядився "дабы с одною конницею податца на Украйну для отрезания неприятеля от Турецких границ (когда прорветца в Польшу), чтоб онаго веема к их Королю не пропустить" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704 — 1722 гг. — С. 367).
У непевній ситуації була лівобережна старшина, якій доносили про плани царських сановників відправити її до Сибіру. Скажімо, гетьмана Скоропадського повідомили, що 19 квітня 1713 року царський вельможа Протасьев говорив генеральній старшині за столом: "У меня де вам всем катарга готова, а полковник гадяцкой вор и изменник. И в том многие сего народу зазрили и сумнились. И больше сей истины добавить не могу, только как выше упоминал, прошу о презрении, что дерзнул донесть, понеже ево, гетманские и гетманши видел слезы. И хотели было они о том до царского величества писать, однако ж я едва от того удержал, и о том сведомы зять и дочь ваши" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — М., 1992. — Том тринадцатый. — Выпуск первый. — С. 346).
128


За таких обставин, пише Б. Крупницький, не дрімав і царський уряд, котрому зовсім не хотілось воювати з турками; він знову взявся за свої старі, випробувані вже засоби до припинення війни з Туреччиною і через голландського драгомана Тейльса, що служив в московському посольстві в Константинополі, запропонував близьким до султана людям доброго хабаря, щоб вони вплинули на падишаха, аби султан згодився на відновлення мирних переговорів і припинення війни.
Спроба царського уряду в цьому плані завершилась успіхом: Туреччина згодилась помиритись з царем, але за умовою, що Петро І згодиться на два нові пункти мирного договору. Суть першого полягала в тому, щоб була поновлена щорічна данина кримському ханові, другого — щоб кордон був проведений між річками Самарою й Ореллю і на турецькому боці поселилися запорожці, що не визнавали Москви.
Для усунення з договору першого пункту Шафіров звернувся до хана, обдаровував його, обіцявся дати йому в Константинополі ЗО 000 Левків, обнадіював його, що й цар буде посилати йому подарунки. Але хан був непохитний, прислав подарунки назад з лайкою, погрожував, що коли московські посли не згодяться на сі два пункти, то їх посадять в ями і вони згниють.
Щодо кордону, то московські посли згоджувались на те, щоб кордон був проведений межи Самарою й Ореллю, але ніяк не згоджувались на те, щоб поселити за ним українських козаків, що не признавали влади Москви.
Війна готова була знов розпочатись. Знов у Орлика і його товариства з’явились надії на близьке здійснення їхніх замірів. 4 червня новий великий візир Алі-паша скликав до себе вельмож і офіцерів на нараду і запитав їх — чи починати знов війну з Московщиною із-за двох пунктів, котрих московські посли не хочуть приймати, чи ні. Муфтій, котрому Шафіров пообіцяв 10 000 левків і міх соболів, одповів, що війна буде незаконною через те, що цар виконав умови договору; решта присутніх згодилась з думкою муфтія, і ця постанова була відіслана султанові, який відповів, що й він згоджується на мир.
Після цього між Туреччиною й Московщиною 13 червня 1713 року був підписаний мир, за яким цар зрікався не всієї України, а тільки половини, — Правобережжя. Київ залишався також за ним: "Козаки з їхніми землями й містами, які перебувають на тому боці Дніпра, тобто у володінні царської величності, хай перебувають під його володінням, як і раніше. І фортеця Київ, яка знаходиться по цей бік тієї ріки, разом з містечками й приналежними старими рубежами фортеці Київ, таким
9-12-514
129


чином, як ці вчинені рубежі в час померлого Магмет-султана, мають бути у володінні раніше нареченого його царської величності російського. А від усього іншого по цьому боці Дніпра повинен царська величність відняти руку. Також і від півострова Січі, який є на цьому боці вищеназваної ріки, його царська величність віднімає також.
І козаки, які залишаються у його царської величності, явно й таємно не можуть чинити шкоди жителям кримським, як і жителям провінцій мусульманських, приналежних Блискучій Порті, і проти миру вказаним ніяких шкод і пересуджень не вчинять. А якщо вчинять якийсь проступок проти миру, то його царська величність відмовлятися не може, кажучи, що вони по суті не російські, а козаки, — але їх карати і забороняти їм те хай зволить, щоб не чинили таких непорядків. Також і народ татарський, і козаки, які на боці Блискучої Порти, не могли б ніяких збитків і первосуджень учинити проти миру як російським, так і козакам, які перебувають у підданстві його царської величності. А якщо вчинять якийсь проступок проти миру, то від Блискучої Порти будуть покарані" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том тринадцатый. — Выпуск первый. — С. 183).
У донесенні Петру I про заключения договору від 13 червня 1713 року його посли писали: "Про кордон між Оріллю й Самарою були в нас під час усіх конференцій великі суперечки. Особливо ж домагалися турки, щоб нам іменно дозволити написати, щоб на тих місцях бути з їхнього боку поселеними зрадникам-козакам і запорожцям. І за цей пункт, разом з ханською дачею, погрожував нам сам візир через комісарів багаторазово смертю як закладникам. Але ж ми, всі ті погрози зневаживши, їм у цьому відмовляли" (Письма и бумаги императора Петра Великого. — Том тринадцатый. — Выпуск первый. — С. 444).
Укладення 25-річного миру між Туреччиною й Московщиною відбилось також і на дальшому перебуванні Карла XII в Туреччині, який, перебуваючи весь час у Бендерах, допомагав Туреччині у війні з Московщиною або підбивав до нею. Тепер же йому не було чого залишатись у Туреччині, і він мусів покинути її межі, де свого часу знайшов собі притулок з Мазепою по нещасливій битві під Полтавою, і виїхати в Швецію, аби продовжувати там війну з Москвою.
Для Орлика настали гіркі часи. Надії на Туреччину й кримського хана звели його і одсунули здійснення його замірів на невідомий час. Турецький уряд, що раніше давав українським емігрантам грошову і про- віантну допомогу на життя і утримування війська й уряду, перестав видавати гроші і провізію, і Орлик опинився в дуже скрутному полі¬
130


тичному й економічному становищі. До цього часу Орлик як гетьман заприязненої сусідньої держави, діставав від Туреччини для удержання двору й війська 10 000 цісарських талярів річно і in natura: щоденно 100 хлібів, 60 фунтів баранини, 90 фунтів воловячого мяса, ЗО фунтів рису, 12 фунтів масла, 6 фунтів меду, 6 фунтів свічок, 15 фунтів солі, 15 кварт вина, 20 кварт пива, 3 кварти оцту, 21 фунт пшеничного борошна, 60 корців збіжжя, 3 хури сіна, 3 хури дров і інше.
Зрештою, Туреччина звернула свою увагу на важливіші для неї тоді проблеми, відтак 22 квітня 1714 року вона погодилася віддати Правобережну Україну полякам. А в листопаді того ж року великий візир наказав кримському ханові заборонити козакам під карою смерті сперечатися з поляками за цей український регіон. Українському гетьманові не залишалося нічого іншого, як покинути Туреччину (Круп- ницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — С. 40).
Не було ніякої підтримки і з боку Польщі, яка тільки скористалася з мазепинської поразки для свого утвердження в Україні. На початку
1714 	року кримський хан Каплан-Гірей протестував щодо спроби поляків знову окупувати українські землі: "Сия Украина до сего времяни дедичного государя не имела и состоит она в в средине разных государств, и ежели кто имел ею владети, то никому иному, кроме казаков, в ней войной пребывати. Поляки и Москва в оной Украйне жити не будут, ибо от давних времен не бывал такой обычай, дабы кто из помянутых народов оною землею завладел, а сверх того полномочный посол Короля Полского и всей Речи Посполитой до сего времяни от пресвет- лой Порты никакой не отобрал отповеди, и наш посол , которой недавно возвратился из Польши, еще заподлинно неизвестен, чия быти имеет Украйна, а вы пришли на Украйну с пушками, с пехотою, со многими войски, убогих людей разорили, ежели то пристойно, сами изволите разсудить. Известны мы, что в тех краях такого неприятеля не обретается, против котрого б потребны были пушки и такое великое войсько, разве вы сами намереваетесь из друга учинить недруга. Того ради, как сей наш лист вы получите, то желаем дабы того ж часу все військо совокупили и по Немиров до Украйны не интересовались, ибо в скором времени будет известно за кем Украйна быти имеет" (Переписка и бумаги графа Бориса Петровича Шереметева. 1704—1722. — С. 389).
Більше подібної коаліції Карлу XII не вдалося створити, бо його планів щодо розгрому московського царя турки вже не розуміли, особливо після капітуляції шведської армії Штенбока восени 1713 року у фортеці Тенінген. Ця безславна поразка шведів означала для Карла XII ліквіда¬
9*
131


цію всіх його шансів у Туреччині. Північ і південь, Швеція і Туреччина, резюмує український дослідник, не знайшли спільної мови (Ось так, продовжує цей автор, "замість рішучої зустрічі між турками і москалями десь біля Києва, при активній співучасті всіх членів коаліції, армії Петра І, який на цей раз рішив взяти на себе незвичну для нього офен- зиву, й турецького великого візира Мегмета Балтаджи-паші зійшлися над Прутом" (Крупницький Б. Карл XII і східно-европейські коаліції ХУІІІ ст. / - С. 23).
Разом з Орликом покинули Бендери: А. Войнаровський, небіж Мазепи, брати Григорій, Іван і Панас Герцики, Федір Нахимовський, Федір Мирович, Клим Довгополий, Федір Третяк, священик Парфеній і інші. Всього двір Орлика складався з 24 душ. Окрім жінки Анни, з роду Гер- циків, у Орлика було в сей час три сини і дві дочки — одна вже доросла, років з 20, а друга народилась в Бендерах. Старший син звався Григорій, а самий менший, котрий народився в Бендерах, Яків. Хрещеним батьком Якова був король Карл XII, котрий обіцяв дати Орликові з цього приводу 20 000 талярів.
З 1722 року Орлик був інтернований у Салоніках і до кінця свого життя (1742) мешкав у володіннях Оттоманської імперії, марно сподіваючись допомогти Туреччині своїм політичним планом щодо України. Це відбивалося й на його антитурецькій (властиво антимусульмансь- кій) ідеології, побудованій на старих українських традиціях XVI—XVII ст. і підсиленій власним досвідом. Але це були його останні намагання самостійної української політики щодо Туреччини.
Коли після смерті Карла XII постав так званий Віденський союз, який мав за мету ослабити Росію, то Пилип Орлик намагався створити спеціальну східно-європейську коаліцію з Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, до яких приєдналися б і запорожці та лівобережні і донські козаки, як і підлеглі Петрові І мусульмани — казанські й астраханські татари.
Англія не пішла на розрив з Росією, після чого Австрія й Польща стали шукати замирення з Петром І.
У 1730-х роках Туреччина ніби була готова вести війну з Росією, але чомусь вагалася і вела безконечні консультації з Францією, вимагаючи певніших гарантій, хоч уже й тримала свою армію біля кордонів приготованою до бойових дій. Готовим був до виступу і кримський хан, якого підмовляли до цієї війни французи.
На думку Б. Крупницького, "Туреччина не розуміла своїх власних інтересів так само, як і Швеція. Обидві трималися тактики боротьби в
132


етапах та думали про ослаблення ворога, замість його рішучого побо- рення. Це не було заповітом Карла XII, і тому й Росії все давалася можливість розбивати кожного політичного противника зокрема" (там само. — С. 24).
Зразком цього нерозуміння ситуації Б. Крупницький називає те, що сталося навесні 1734 року, коли тільки тоді Туреччина дозволила гетьману Пилипу Орлику виїхати з довголітнього примусового місця побуту в Салоніках до Каушан, де він міг узяти активну участь в подіях. Але було вже запізно. Довголітня його відсутність, втрата зв’язку з січовиками, що після бендерських часів були під татарською зверхністю, призвело до того, що запорожці саме тоді перейшли на урочище Базав- лук і оголосили про свій перехід під царську руку. Таким чином, Січ була втраченою і для Орика, і для Туреччини. Остання досить швидко відчує це, коли запорожці вже будуть воювати проти неї в складі російської армії.
Коли треба було боронити Польщу проти Росії в 1733—1735 роках, то ні Туреччина, ні Швеція не зворухнулися. Тепер, коли війна йшла між Росією й Туреччиною, сиділи тихо Польща і Швеція (там само. — С. 25).
Саме гетьман Пилип Орлик і його син Григорій виступали з настирливою вимогою створення антиросійської коаліції. Вони радили Туреччині замиритися з Австрією і вдарити всіма силами на Росію, радили Польщі підтримати турків, Швеції використати нагоду й повернути від Росії свої старі провінції й історичні кордони. Це цілком виразна лінія: з’єднати в один блок Швецію, Польщу й Туреччину і направити всі сили проти Росії.
Проте цього їм не вдалося досягнути. Відтак відродження української державності відкладалося на майбутнє.
133


"СЛУЖИТИ ТУРЕЦЬКОМУ ДВОРУ ТАК ВІРНО Й НЕОДМІННО..
Хоч політика Порти щодо запорожців виявилася непостійною, однак саме вона дала можливість їм після російського погрому 1711 року перебратися в пониззя Дніпра, де вони заснували Олешківську Січ. Треба мати на увазі, що Крим також був зацікавлений в існуванні Запорожжя як буферної зони між ханством і Московською державою. З цього приводу житель Гадяча Дорош Гапоненко, який 1724 року повернувся з Бахчисараю, свідчив: "Хан запорожців не віддав під російську державу, запорожці перша країна від росіян і за ними ми безпечні й стада наші ходять аж до самого російського кордону, якщо ж віддати запорожців у російську державу, то не тільки стада й дітей наших потаскають, і весь Крим запорожці взнали.." (ІР НБУВ: Ф X. — Спр. 15323 — 15324. — Арк. 102).
Однак Січ не могла відігравати того значення в українсько -турецьких відносинах, як це було у контактах з Гетьманщиною. Тим паче після того, як російські вельможі після смерті кошового Костя Гордієнка запорожців переманили з Олешків на підконтрольну царському самодержавству територію. До речі, після того, як вони покинули Олешки, в Туреччині були застосовані жорстокі репресії проти українського козацтва. Подібні акції вчинили і на Січі, де винищили турків і татар.
Відтепер в основному йшлося про розвиток ^
взаємовигідної торгівлі. Скажімо, до Нової Січі торговельні кораблі часто приходили під турецьким прапором. Так, 1746 року на річці Підпільній очевидці зафіксували 7 таких суден. А 1760 року французький консул Пейсонел засвічував, що запорожці торгують безпосередньо з Очаковом (Скальковський А. — Т. І. — С. 269).
Щоправда, окремі терени колишнього посідання олешківських козаків залишалися за ними й надалі. Зокрема, коли канцелярія Київського губернатора 1753 року поцікавилася в кошового Павла Івановича, яким чином Прогноївські озера дісталися Війську Запорозькому, той відповів, що ці озера і рибні промисли в лиманах були "словесно" уступ- лені турками під час розмежування 1740 року "за те, щоб Оттоманської
134


Порти людям вільно і безперешкодно було в гирлі річки Громоклеї ліс рубати, бо вона, річка Громоклея, вся має бути в межах російських" там само. — С. 60).
З документів 1762 року видно, що запорозьким купцям дозволявся "безперешкодний вхід і вихід в усіх гаванях Оттоманської імперії, що лежать в Білому і Чоному морях" (Скальковский А. История Новой Сечи. — Одесса, 1841. — С. 396).
З усього видно, що таким чином Порта зрозуміла свою помилку у відході під російський протекторат запорожців у 1734 році, а відтак хотіла мати принаймні сприятливі відносини з ними. Цілком вірогідно, що з її боку виходили пропозиції і про повернення їх під по- кровительство султана. Саме цим можна пояснювати той факт, що в
1767 році кошовий отаман Петро Калнишевський, "вибравши у війську добрих 20 осіб, послав їх до султана з проханням прийняти в підданство" У відповідь з Туреччини прибув посланець від падишаха, якого Калнишевський після переговорів відправив зі своєю відповіддю, не передавши його в руки російських властей, на що останні сподівалися. Документи наголошують: коли Туреччина 25 вересня
1768 року оголосила війну Росії за невиведення військ останньої з Поділля і Польщі, то водночас до Запорожжя прибув султанський посланець з пропозицією перейти на його бік (ІР НБУВ: Ф X. — Спр. 15323 — 15324. — Арк. 53).
Однак досі не виявлені документи щодо конкретних переговорів між запорожцями й турецькими послами і що завадило здійснити прагнення Порти мати під своїм контролем українських козаків, бо турки добре розуміли, що запорожці тримали ключі до Чорного моря та Дунаю. Цю думку зрозуміла вища російська влада після того, коли 1769 року двотисячний загін під проводом Пилипа Стягайла розкидав у гирлі Дніпра турецький флот.
Зрештою, Російська імперія не тільки краще зрозуміла значення українського козацтва і його вплив на розвиток європейських подій, а й використала цю збройну силу у війнах проти Туреччини (1735—1739, 1769—1774, 1787—1791), які спричинилися до її витіснення з півдня України.
І тільки тоді, коли Катерина II розгромила Запорозьку Січ й продовжила свою експансію далі на південь, у Туреччині остаточно переконалися, що Росія неухильно дотримується своєї давньої концепції про створення III Риму, до складу якого мають увійти і землі Османської імперії. Розподіл Туреччини, писав свого часу український дослідник
135


Олександр Рябінін-Скляревський, — це катехізис політики російського самодержавства у XVIII столітті. Саме за цим принципом анексувалися все нові й нові регіони. Так, Прутський договір 1711 року на три десятиріччя затримав російський імперіалістичний наступ на море й Дунай. Але вже Белградським трактатом 1739 року Росія узаконила реванш за Прут, Кючук-Кайнарджійський 1774 — "відчинив двері до анексії Запорожжя, Криму, Очаківського степу". І обидва останні документи скроплювалися кров’ю запорожців, які, таким чином, "наблизили час анексії своїх вольностей" (IP НБУВ: Ф X. — Спр. 15323 — 15324. — Арк. 103).
Вони також усвідомили, що січова старшина на чолі кошовим Мала- шевичем зробила помилку, коли 1734 року покидала Олешки, і почали переходити на підконтрольну Порті територію. Уже 1774 року за Дністром залишилося 227 козаків. Проаналізувавши поіменний склад втікачів, О. Рябінін-Скляревський дійшов висновку, що тоді не повернулися до Січі провідники козацьку бунту 1771 року Василь Товмач, Петро Лисий, Максим Чумак, Максим Кияниця, Семен Горб (там само: Ф. X. — Спр. 15043. — Арк. 47).
Тож не дивно, що після знищення Запорозької Січі (1775) частина запорожців подалася до Туреччини. Негайно після прибуття до Аккермана вони відправили до Константинополя делегацію з 40 осіб — по одному з куреня, аби вона добивалася дозволу султана на переселення на Дунай усього Війська Запорозького в повному складі, тобто майже 40 тисяч козаків. Після переговорів у турецькій столиці, які закінчилися успішно, козацька делегація присягнула від імені всього Війська запорозького на вірність Блискучій Порті й повернулася до своїх товаришів.
Спочатку російське командування прагнуло повернути запорожців добровільно. Коли ж ті відмовилися, вдалося до погроз. Князь О. Прозоровский посилав двох козаків до запорожців, котрі оселилися поблизу Очакова, з вимогою, щоб "вони як вірнопіддані Російської імперії розкаялись у своєму заблудженні й розкаявшись, пошвидше поверталися до вітчизни; в противному разі погрожував їм, що коли і після цього не погодяться, то будуть вони як некорисні вітчизні знищені" (цит. за: Хаджибей — Одеса та українське козацтво (1415—1797). — Одеса, 1999. — С. 70, 71).
Спеціальний представник російських властей восени 1776 року кілька разів звертався до очаківського паші з проханням повернути запорозьких утікачів, однак той відмовляв, посилаючись на те, що ос¬
136


танні, мовляв, перебувають на його території лише для сезонного рибальства, після чого перейдуть на лівий берег Південного Бугу.
Однак коли російські війська увійшли на територію Кримського ханства наприкінці 1776 року для придушення татарського повстання, Порта, звинувативши Росію в порушенні Кючук-Кайнарджійського договору, кардинально змінила своє ставлення до запорожців. Тож запорозькі полковники М. Підручний, Ф. Височин, Г. Чорний і М. Товстий, котрі прибули до Константинополя, мали теплий прийом і багато їхніх прохань було задоволено. Скажімо, запорожцям дозволили тоді розпочати будівництво нової січі в урочищі Караорман на острові Георгіївському.
Улітку 1777 року Туреччина заявила про те, що землі від Південного Бугу до Дністра переходять під її юрисдикцію остаточно. Відтепер турки починають офіційно використовувати запорожців на своїй службі. В січні 1778 року очаківський паша взяв присягу від п’ятьох запорозьких отаманів, після чого один з них — Баклан був іменований старшим над українським козацтвом в Очакові (там само. — С. 55).
Зрозуміло, що російський уряд намагався мати якомога повнішу інформацію про перебування запорожців у так званій Ханській Україні. Скажімо, катеринославський губернатор Іван Синельников навіть доручив двом українцям нелегально пробратися в цей регіон з боку Польщі під виглядом підданих цієї країни. Відтак Денис Тимковський і Кирило Мошенський протягом двох днів розвідували ситуацію, пов’язану із становищем українського козацтва під турецькою владою (Степовий В. До історії Задунайської Січи. — Окр. Відбитка. — С. 18).
У районі Очакова перебувало тоді очолюваних полковником Іваном Горбом 4 тисячі козаків, яким тамтешній паша обіцяв тоді віддати майже всі землі Буго-Дністровського межиріччя. 12 травня 1778 року генерал Суворов повідомляв П. Румянцева, що "всім запорожцям в околицях Очакова обіцяно від паші дати землю для поселення за їхнім вибором в урочищі Кучурганах, на лівому боці Дністра. І про це послано до султана й очікують через вісім днів повеління. А після одержання цього обнадієні, що видасться їм всяка зброя і провіант і потім відправляться на поселення" (цит. за: Хаджибей — Одеса та українське козацтво (1415 — 1797). — С. 73).
Очаківські запорожці очікували також на відповідь і від Константинопольського Патріарха. А якщо до "свята трійці з означених прохань від патріарха і падишаха, — повідомляли розвідники російського командування, — нічого в резолюцію, тим паче, якщо по їх зло шкідливій
137


думці корисного не одержать, відправлять від себе туди з почесних названого Коваля і рядових з ним на вибір осіб до сорока за тим же" (там само. — С. 74).
Давно очікуваний документ зі столиці Високої Порти надійшов аж у вересні. Відтак він був зачитаний в Очакові в дворі паші, після чого сто запорожців у присутності молдавського православного священика присягнули на вірність Туреччині. Документ зазначає, що при цьому українське козацтво зобов'язувалося "служити турецькому двору так вірно й неодмінно, як під час багатьох колишніх воєн служили Росії" (там само. — С. 77).
Через місяць українське козацтво, котре зосереджувалося в околицях Очакова, зібрало свою загальну раду, на якій обрали для "заведення нової Січі" 40 отаманів і сім полковників (там само. — С.56).
У жовтні 1778 року поряд із читанням листа від Константинопольського Патріарха Софронія до українського козацтва, в якому закликалося останніх "покоритися, як і раніше, Оттоманській державі з наказу Христового", очаківський паша оприлюднив ще один фірман султана, в якому йшлося про долю запорожців. На думку І. Сапожникова, очевидно, йшлося про "повеління від турецького султана збиратися в призначене їм місце до Дністра". Цей автор вважає, що до складу земель Бугогардівської частини Запорозької Січі в 1778—1779 роках входили степи між Березанським і Дністровським лиманами з Хаджибеєм і Ад- жидере. До них треба додати запорожців у Очакові, острів Березань і фортецю Паланка на правому березі Дністра (там само. — С. 57).
Готуючи до підписання нову конвенцію з Портою, Росія намагалася обмежити права тих козаків, які пішли в підданство турецького султана. Крім вимоги до турецьких властей не заселяти очаківські землі, російський проект передбачав, аби "запорозькі козаки, які втекли з Росії,... в її сторону були видані" (там само. — С. 78).
У рескрипті Катерини II до російського посланця в Константинополі О. Стахієва наголошувалося, що він мав добиватися, аби запорожці, принаймні, були "видалені з Очакова і ближніх до нього місць, щоб від заведення ними там знову розбійницького свого гнізда не мати обом імперіям даремних клопотів і частих неприємностей" (там само. — С. 78).
Однак, незважаючи на думку Катерини II, що "вимога наша так обґрунтована й справедлива, від чого не доводиться сумніватися у її виконанні Портою", Туреччина не пішла на поводу Росії в цьому питанні. За підтримки французького посла турецька делегація змогла внести до тексту Айналі-Кавакської конвенції досить сприятливий запис про те,
138


що зможе повернути запорожців Росії тільки за умови, коли остання оголосить їм повну амністію, а вони самі забажають здійснити рееміграцію: "Для запобігання всіляких нових сутичок між обома імперіями Блискуча Порта обіцяє в задоволенні другого артикулу мирного трактату видати Російському імператорському двору збіглих в її області запорозьких козаків, якщо вони захотять скористатися амністією, яка надається з єдиного безприкладного великодушшя і людинолюбства її імператорської величності, всепресвітлішої і всемилосерднішої самодержиці всеросійської; в іншому випадку Оттоманський уряд зобов’язується вказаних запорозьких козаків на цю сторону Дунаю перевести й поселити всередині турецьких областей так далеко, наскільки буде можливо від Чорного моря" (там само. — С. 79).
Російський представник О. Стахієв доносив імператриці, що змушений був зробити таку поступку туркам "після сильних суперечок з французьким послом" (там само. — С. 79).
І 	хоч російська імператриця наказувала йому добиватися від турецького уряду заборони на заснування нових поселень між Дністром, Бугом, польським кордоном і Чорним морем, Висока Порта вирішила поселити там частину козаків, які звернулися до неї з проханням про підданство (там само. — С. 81).
16 квітня 1779 року О. Стахієв доносив Катерині II з Константинополя, що отаман запорожців, які попросили підданства в турецького султана, перебував якраз у столиці Османської Порти і "рейс-ефенді йому надав квартиру; той отаман при своєму від’їзді сюди, доручив очаківському Касаб-баші управління свого товариства, а сам часто буває у рейс-ефендія й наодинці з ним розмовляє; а на і відправлених указах Порти, що стосуються його товариства", від себе дописує. Крім того, в цьому документі повідомляється, що для поселення українського козацтва турецька влада виділила "в Бесарабії місця Хаджибей, Ацидере і Яникополонія. З того ж боку Дністра надана їм одна розорена фортеця, яку вони полагодити хочуть для загородження відведених їм місць в очаківській окрузі" (там само. — С. 81).
У поданому 3 червня 1779 року в Константинополі меморіалі О. Стахієв просив уряд Оттоманської Порти до ратифікації російсько-турецької конвенції виконати дві умови: вручити йому достовірний список сіл та інших поселень між Дністром, Південним Бугом, польським кордоном і Чорним морем, де не даватимуть притулку втікачам, а також не тільки оголосити амністію від імені імператриці запорожцям, які пішли на терени Туреччини, а й "не чинити найменших пере¬
139


шкод для їхнього повернення в Росію і, згідно договору, відсилати без затримки на цю сторону Дунаю тих з них, хто не захоче скористатися даною свободою" (там само. — С. 83).
Реакція турецької сторони була доволі цікавою. З Порти на початку травня повідомили очаківського пашу: оскільки "згадані козаки ухиляються переселятися до Російської імперії і просять дозволу на пристанище при моїй Високій Порті і про поселення себе в охоронних володіннях моєї державності", то "моє благовоління є, аби названі козаки, зусиллями твоїми, переведені були на тутешню сторону і яких по
ЗО 	чи по 40 осіб раптово відправити до ісакчинського мутевелея Фей- зулаха", а вже він має за спеціальними списками поселяти їх за Дунаєм, в Румелії, в придатних місцевостях. При цьому необхідно було визначити достатні кошти на прохарчування гетьману й ватажкам козаків, дозволяючи їм проживати в Адріанополі.
Після влаштування запорожців за Дунаєм, наголошувалося далі в султанському указі, з них не повинні були брати податків три роки, поки вони "не візьмуться за ремесло і не облаштуються у власних помешканнях". Крім того, і в подальшому вони повинні були платити найменшу суму, аби могли "насолоджуватися тінню покровительства мого імператорського величності".
Копії даного указу були направлені чиновникам у три різних місцевості румелійські. Місцевим урядовцям також "дано повеління як про забезпечення тих козаків на дорогу необхідним провіантом, про розподіл їх після прибуття у визначені місця на три чи чотири особи, так і про заснування такої установи, щоб названі козаки женитися могли, відвівши їм достатньо землі" (там само. — С. 83).
Коли ж губернатор Очакова Єхен Мехмет-паша запросив ватажків козацтва й оголосив їм про можливий вибір між амністією російської цариці й підданством турецького султана, то "отамани і все товариство" заявили: ".. .милість Його Величності така велика, що без затримки можемо ми відправлятися в Грецію й поселятися там по п’ять—шість осіб у кожному селі і в інші місця по той бік Дунаю, користуючись прихильністю Його Величності, чим ми дуже задоволені.
Усе сказане від імені Високої Порти було повідомлено нам Його сія- тельством, але ми завжди залишимося вірними першій присязі, даній Його Величності, і не змінимо нашого слова. Ми відмовляємося йти в Росію, всупереч нашому бажанню, і згодні прямувати в Грецію і жити там як окремі піддані.
Ми просимо Його Величність султана і його спадкоємця, котрий не¬
140


давно народився, надати нам таку милість і не віддавати в тиранічні руки Росії, але дозволити нам жити в Греції у вказаних місцях і урочищах, прийнявши нас знову під свій покров" (там само. — С. 89).
Стахієв 23 серпня 1779 року повідомляв з Пери (європейський район Стамбула. — В. С.), що Порта, дізнавшись, що "отаман зі старшинами запорозьких козаків, котрі залишилися у турецьких областях, прибувши у Портицю в гирлі Дунаю, намірилися в тутешню столицю звідти водним шляхом прямувати, послала до тамтешніх своїх командирів указ, аби не заводячи їх сюди (до Стамбула. — В. С.), провели прямо до Адріанополя" (цит. за: Хаджибей — Одеса та українське козацтво (1415 — 1797). — С. 90).
23 вересня 1779 року О. Стахієв писав з Пери до графа Паніна: "Отаман запорозьких козаків,* справді приїхавши в Адріанополь з немалою кількістю своїх козаків, влаштований з ними на одному постоялому дворі. А інші селяться в Ромелії, особливо в прибережних місцях Мармурового і Білого морів, з придатності до риболовства... (там само. — С. 90).
Символом гідності кошового Задунайської Січі була червона шуба, підбита чорними ведмедями — нібито та, яку султан Ахмед III дарував колишньому ватажку Запорозької Січі Костю Гордієнку в 1710 році, коли він вивів січовиків з-під Полтави до Бендер (Кондратович О. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам). К., 1883. — 40).
3 початком 80-х років XVIII століття російський уряд перейшов до нового етапу в розв’язанні "східного" питання. Катерина II та її дипломати підготували "грецький проект", який передбачав повний розділ Османської імперії. До цих планів була залучена Австрія, з якою в 1781 році був укладений антитурецький союз. Звичайно, царський уряд бачив у своїх планах і українське козацтво. І він всіляко його використовував.
Але існувало саме в цей час і задунайське козацтво, яке було на службі Османської імперії. Скажімо, в 1817—1818 роках, коли кошовим був Мороз, турецький уряд зажадав від задунайських січовиків виділити спеціальний загін у кількості 600 осіб для праці на "кавузах" у Константинополі. В цій мирній експедиції козаків використували на різних будівельних роботах, де вони підривали скали, готували шлюзи чи за
* 	Першим кошовим на Дунаї згадується Бахмат, очевидно козак Пашківського куреня Грицько Бахмацький, який брав участь у Дунайській експедиції 1771—1774 років (ІР НБУВ: Ф X. — Спр. 15043. - Арк. 46).
141


ставки ("в шести місцях воду закладали") тощо. За свідченням запорожця Ананія Коломійця, турки ставилися до них надзвичайно доброзичливо ("три хліба на день давали"), добре платили за виконану роботу ("паша було приїде, то без бакшиша не виїде: три рази на тиждень їздив і на баркасі везе повні мішки серебра да золота") (цит. за: (Кондратович О. Задунайская Сечь. — С. 43).
1821 року запорожці на 40 турецьких суднах брали участь в придушенні грецького виступу проти османів. Під час повернення з цього походу корабель, на якому перебував отаман Мороз на чолі 600 козаків, підірвався на грецькій міні, і всі загинули.
Ця служба продовжувалася і далі. Скажімо, 1828 року отаман Йосип Гладкий одержав третю вимогу від великого візира вислати під Сілі- стрію 13 тисяч козаків. Привівши частину запорожців до великого візира в перший день Великодня, Гладкий заявив цьому повелителеві, що "я привів дві тисячі козаків, а там ще позбирать треба по плавнях..." (там само. — 54).
Насправді ж, повернувшись до Січі, Гладкий негайно почав вибиратися до російського берега Дунаю. 9 травня 1828 року, залишивши більшу частину своїх пожитків, але взявши клейноди, військовий скарб та похідну церкву, "частина запорожців та запорозької райї на 61 човні" вийшли в море. Наступного дня Гладкий прибув на невеликому човні з
11 	запорожцями "при двох бунчуках і трьох знаменах турецької Запорозької Січі" до прикордонних російських властей, заявляючи, що хоче "із запорозьким військом, що знаходиться під його командою, перейти в підданство Російської імперії" (Йосип Гладкий та окреме Запорозьке (Азовське) козацьке військо в матеріалах і документах. — Запоріжжя, 2010. — С. 36).
Кількість козаків, яка пустилася з ним у цю дорогу, за підрахунками джерел, становила 218 осіб (там само. — С. 37). У травні 1828 року вслід за Гладким до Росії подалися ще близько тисячі осіб.
Коли турки довідалися про цю зраду, то кинулися громити козацькі поселення, під час чого постраждало близько тисячі осіб, включно з жінками й дітьми (там само. — С. 55).
Дві тисячі запорожців, котрі залишилися в Туреччині після втечі Гладкого, потрапили в надзвичайно складну ситуацію: їх негайно роззброїли й відправили спочатку до Адріанополя, де ув’язнили в тамтешню тюрму. Згідно з розповіддю вже названого Коломійця, "держали у острозі, по 15 пар на день давали жалування, по три хліба на день, чечевицю, укус, дерев’яне масло... і щодня по 300 чоловік на роботу
142


йдуть — дерево носили, перетягали колоди, землю копали.. Не дуже заставляли робить: так, аби день до вечора. А упісля уже в Царьград перевезли..." (там само.— С. 61).
Станом на 1830 рік в Стамбулі залишилося тільки 238 ув’язнених козаків з 603. Російський цар Микола І доручив своєму посланнику в турецькій столиці добиватися їхнього звільнення й повернення на батьківщину (Йосип Гладкий та Окреме Запорозьке (Азовське) військо. — С. 38).
Під час перебування в Константинополі козаки також були задіяні до різних кріпосних робіт. А згодом їх звільнили. Постало питання про подальшу долю колишніх запорожців. Турецький уряд з огляду на зраду Гладкого вже не довірив їм охорону кордону на Дунаї, в безпосередній близькості з теренами Російської імперії. Відтак українським козакам було запропоновано поселитися окремо неподалік Салонік. Чотириста козаків, узявши свою похідну церкву й весь нехитрий скарб, подалися на оглядини запропонованого місця.
Виділене турецьким урядом місце справді було дуже вдалим для розвитку господарства. Однак віддаленість від рідної землі зупинила переселення наших козаків до Греції: "Невигодно, далеко, народу немає... а що ж ми без народу?! Усі до одного чоловіка переведемось!" (Кондра- тович О. Задунайская Сечь. — С. 62).
Тобто, козаки мислили своє існування на теренах Османської Порти тільки неподалік України, на Чорному морі. Тому вони, не одержавши дозволу від турецької влади на існування своєї військової організації окремою одиницею чи біля Адріанополя, чи на Анатолійському узбережжі, повернулися стихійно в дельту Дунаю, по якій розбрелися як звичайні рибалки, втрачаючи назавжди Січ...
У 1830-і роки чимало запорожців з числа розселених на Азовському узбережжі задунайців поверталися до Туреччини. На початку травня 1838 року Воронцов посилає навіть Симона Писаренка шукати там втікачів з метою їхнього повернення в Україну з обіцянкою волі та пільг.
12 	лютого 1838 року той повідомляв генерала про невдачу, з огляду на ті перешкоди, які чинив турецький уряд вказаній місії (ІРНБУВ: Ф. X. 18037. — Арк. 61).
Тим часом російсько-турецькі війни тривали далі, в яких українці брали участь на боці Росії, сприяючи визволенню поневолених бал- канських народів. Правда, під впливом польських емігрантів на чолі з князем А. Чарторийським, були спроби організувати за допомогою Туреччини антиросійський рух. У середині XIX ст. туркофільську полі¬
143


тику проводив Михайло Чайковський, учасник польського повстання 1831 року, який з 1848 перебував у Стамбулі, прийнявши турецьке підданство й іслам та змінивши прізвище на Садик-паша. Він переконав турецький уряд у доцільності створення в складі турецької армії козацьких підрозділів ("султанські козаки") з українських поселенців у північній Добруджі, які взяли участь у Кримській війні. Ці полки існували до 1861 року (Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — С. 3282).
Після цього українська складова залишалася лише в економічних відносинах Росії й Туреччини аж до початку Першої світової війни.
144


"ТУРЕЧЧИНА РАДО ПОВИТАЄ УТВОРЕННЯ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НАД ЧОРНИМ МОРЕМ..
Втрата нашим народом з кінця XVIII століття власної державності на своїй споконвічній етнічній території, природно, поступово витісняла
з 	історичної пам’яті сусідів образ українства, тим паче, що аж до початку XX століття воно не спромоглося на створення потужної політичної сили, яка дієвими акціями привернула б увагу тогочасного світу до долі нащадків славної колись козацької нації.
Тому й не дивно, пишуть турецькі історики, що немає жодних свідчень до початку Першої світової війни про контакти Османської імперії з якоюсь українською націоналістичною організацією. Проте турецькі інтелектуальні кола жваво цікавилися проблемами національних меншим в Російській імперії, особливо долею тюркських народів. Крім того, деякі особи тюркського походження, що емігрували з Росії й мешкали н Стамбулі, постійно нагадували Порті про свої проблеми. У Туреччині перебували й російські революціонери, зокрема, такі, як Ізраїль Хелпханд, який був у тісному контакті з турецькими інтелектуалами. Однак українське питання тоді не стояло на порядку денному (Kinmli Н. The Activities of the Union for the Liberation of Ukraine in the Ottoman Empire during the First World War. — S. 181).
Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько-турецькі контакти в цей час пов’язані з діяльністю місії Союзу Визволення України (СВУ) в Стамбулі. Саме він виступить на території Османської імперії в цей час як чинник відновлення українсько-турецьких відносин. Бо хоч визначення стратегічної мети на побудову самостійної України започатковано було ще раніше в працях Юліана Бачинського "Україна irredenTa" та Миколи Міхновського "Самостійна Україна", але перші конкретні кроки в цьому напрямку було зроблено лише після створення наддніпрянськими емігрантами Володимиром Дорошенком, Дмитром Донцовим, Андрієм Жуком і Олександром Назаріївим у Львові 4 серпня 1914 року Союзу Визволення України. Орієнтуючись на Австро-Угорщину, де "український народ знайшов для себе змогу національно-політичного й культурного розвитку" (цит. за: Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914. — 1923. — Л., 1998. — Т. 1. — С. 19), чого не спостерігалося в Російській ім¬
10-12-514
145


перії, ці та інші члени-фундатори СВУ, що перебували в ті дні поза Львовом — Олександр Скоропис-Йолтуховський, Маріян Меленевський (Басок), Микола Залізняк, розпочали свою діяльність, спрямовану насамперед на освідомлення українського вояцтва царської армії, яке потрапило в полон до країн Четвірного союзу.
Базуючись з вересня 1914 року у Відні, СВУ зумів започаткувати контакти з впливовими колами Центральних держав. Останні ж вважали СВУ як корисний чинник і козирну карту у протистоянні з Росією, хоча і Австро-Угорщина, і Німеччина офіційно утримувалися від декларування того, що однією із цілей війни з Росією є створення незалежної української держави. Однак СВУ отримував щедру підтримку у своїй діяльності з їхнього боку. Зокрема, він виконував значний обсяг пропагандистської праці в середовищі російських військовополонених (Kinmli Н. The Activities of the Union for the Liberation of Ukraine in the Ottoman Empire during the First World War. — S. 177,178).
Добившись спочатку дозволу, аби із загальної маси полонених російської армії відділити українців в окремі табори на території Австро- Угорщини й Німеччини, члени СВУ організували в них таку національно-культурну роботу, яка давала можливість поступово повертати історичну пам’ять "сірій етнографічній масі "малоросів", "хахлів", християн, яку російське поневолення позбавило їх національного імени, й вони його забули" (там само. — С. 20).
Зрозуміло, що в цей час для Німеччини й Австро-Угорщини було більш важливо залучити до спільної боротьби проти Росії не такі щойно народжені патріотичні організації, як СВУ, а потужні держави, які остерігалися поширення впливу імперії Романових на їхні території. Однозначно, що загроза чи не найбільш нависала над Османською Портою, на територію якої північна сусідка зазіхала ще з XVIII століття. Відтак плани захоплення територіальної спадщини Візантійської імперії тепер було особливо деталізовані. Скажімо, директива міністра закордонних справ Росії С. Сазонова до своїх послів у Парижі й Лондоні від
4 	березня 1914 року мала чітку вказівку з цього приводу: "Ход последних событий приводит его величество імператора Николая к мысли, что вопрос о Константинополе и проливах должен быть разрешен окончательно и сообразно вековым стремлениям России.
Всякое решение будет недостаточным и непрочным в случае, если город Константинополь, западный берег Босфора, Мраморного моря и Дарданелл, а также южная Фракия до линии Энос-Мидия не будут впредь включены в состав Российской империи.
146


Равным образом и в виду стратегической необходимости, часть азиатского побережья, в пределах между Босфором, рекой Сакарией и подлежащим определению пунктом на берегу Исмидского залива, острова Мраморного моря, острова Имброс и Тенедос должны быть включены в состав империи" (Раздел азиатской Турции по секретным документам б. министерства иностранных дел. — М., 1924. — С. 119).
Через те, уже 28 серпня 1914 року російський посланник у Туреччині О. Гірс, чия увага тоді зосереджувася "переважно на майбутньому перекроюванні мені близько знайомих областей, тобто Австро-Угорщини, Балкан і Туреччини", погрожував тим народам, які не проникнуться свідомістю величі світових подій, які вони переживають, і необхідністю врахування всіх можливих наслідків цього (Гире А. Австро-Венгрия, Балкани и Турция. Задачи войні и мира. — Петроград, 1917. — С. 30).
А з успішним розвитком наступу російських військ у Галичині, коли їм вдалося опанувати Львів, апетити російського імперіалізму розгорілися не жарт. 21 листопада 1914 року Микола II запросив французького посла в Росії Палеолога, якому чітко виклав свою позицію: "Я, імператор Росії, вам тепер категорично заявляю, що Росія в даний час не бажає миру і буде продовжувати війну, поки німецький імперіалізм не буде знищений, і прошу Вас повідомити про це французький уряд" (цит. за: Константинополь и проливы. По секретным документам б. Министерства иностранных дел. — Москва, 1925. — С. 115).
Тоді ж російський імператор назвав умови переможного для нього миру: "приєднання Східної Прусії (до Вісли, але, можливо, і в меншій частині), з’єднання Познані з "автономною Польщею", приєднання Галичини й Північної Буковини (до Карпат) і Вірменії (умовно, "згідно з особливим проханням вірмен") і, нарешті, "вільний вихід через Протоки". Турки мають бути вигнані з Європи,* Константинополь має перетворитися в нейтральне місто під міжнародним управлінням, Лінія Енос — Мідія буде кордоном між Росією й Болгарією" (там само. — С. 110).
* 	Було дано вказівку деталізувати розвиток операцій у південному напрямку, і 14 грудня 1914 року капітан II рангу Немітц у своїй доповідній чітко накреслив план здійснення цієї мети: "Питання про зайняття Росією Проток і Константинополя перебуває зараз на стадії початку свого практичного здійснення. Необхідно розпочинати систематичну підготовку відповідних стратегічних операцій флоту й армії — відповідної військової кампанії... В силу умов характеру економічного, стратегічного, політичного і широких наших національних устремлінь... Росії необхідно зайняти в Протоках таке иійі і.коие становище, за якого морський шлях з Середземного моря в Чорне перебував <>и під належною охороною російського флоту й російської фортеці. Це те, що Росії в протоках необхідно" (Константинополь и проливьі. — С. 190,191).
10*
147


Треба сказати, що плани щодо завоювання Османської імперії Росією продовжували розвиватися й надалі. Так, стаття князя Трубецького "Константинополь і Протоки" від 14 березня 1915 року давала повну уяву про мрії російських великодержавників: мовляв, "є тільки одне- єдине розв’язання, яке відповідає нашим державним інтересам. Константинополь і Протоки повинні бути російськими. Всяке інше вирішення питання для нас неприйнятне, оскільки воно тягне за собою не поліпшення, а погіршення нашого становища в порівнянні з тим, яке існувало до початку війни..." (там само. — С. 283).
Про це не тільки писалося — говорилося з усіх трибун. Зокрема, відомий російський політик Трепов зробив ось таку заяву в Державній думі 2 грудня 1916 року: "Понад тисячу років Росія прагне до півдня і вільного виходу у відкрите море. Ключи від Босфора і Дарданел, Олегів щит на воротах Царгорода — ось ісконно заповітні мрії російського народу в усі часи його буття,* і це устремління вже тепер близьке до здійснення" (там само. — С. 445).
Російські господарники навіть підказували своїм військовим і політикам, які терени Османської імперії цікавлять їх насамперед з точки зору включення їх до імперського народногосподарського комплексу. Скажімо, 28 лютого 1915 року головний керуючий землеустроєм і земле¬
* 	Цю концепцію взялися підтримувати й поширювати зі стану союзників Росії, зокрема, у Франції: "В руках же русских Царьград не станет столицей. Исторический и экономический центр России находится около Москвы или Киева, а ея стремления притягивают ее в Центральную Азию (!). Она не вырвет своих корней; не сделает из Царь- града императорской резиденции. Он будет для нее, без всякой игры слов, только воротами; величественными воротами, достойными ея огромной и славной судьбы, великолепными Пропилеями.
Сюда влекут ее все ея традиции, все права, все интересы. В этом, по недавнему выражению высокой русской особы, ея главная, завещенная предками, задача, истинная награда, которую русские ждут от великой войны. Они получили из Царьграда православие; он — алтарь их веры; и если они чтут воспоминание о браке Софии Палеолог с их царем Иваном III, то потому, что в нем нашла себе выражение одна из старейших русских традиций, один из священных заветов русской души, в нем воплотилось их историческое право. Но к этим традиционным, прославивши смело провозгласившим их Екатерину II, правам, присоединяются еще и жизненные интересы России. Она задыхается в Черном море, за этими проливами, которые сковали ее в 1841 году и держат скованной до сих пор...
Черное море стало русским озером. Оно русское почти на всем протяжении своих берегов; оно служит живым фасадом великой страны. России надо иметь ключ от свого дома.Это чувство ощущается народной душой без различия классов, но в особенности народом. Царьград нужен для полной независимости и для необходимого величия России" (Дрио Э. Что ожидает Турцию. Раздел Турции и отвоевание Царьгра- да. — С. 58, 59).
148


робством В. Кривошеїн писав до міністра закордонних справ С. Сазонова: "Успішні результати наших військових операцій на турецькому фронті дають основу передбачати, що в більш-менш близькому майбутньому виявиться можливість виправлення кавказького кордону і заокруглення наших володінь у Малій Азії й Вірменії. В даний час важко, звичайно, передбачити характер і розмір можливих тут територіальних придбань Росії, оскільки такі залежатимуть не тільки від ходу кампанії на цьому фронті, але і від загальних політичних обставин. Треба вважати, однак, що приєднання до Закавказзя деяких прикордонних частин Туреччини, важливих для нас з тих чи інших причин, не виявить особливих ускладнень" (Раздел Азиатской Турции по секретным документам б. министерства иностранных дел. — С. 360).
Першим регіоном був Трапезундський вілаєт до Самсуна. Другим — басейн верхньої течії Аракса і Єфрата — Ерзерумський і Ванський віла- єти — Вірменія. Третій — Муганський степ — уздовж кордону з Персією. Скрізь придатні області для переселення росіян (там само. — С. 361).
Не викликає сумнівів, що ця загроза змушувала турецькі власті також шукати собі союзників у протистоянні агресивним намірам північного сусіда. Найоптимальнішими були за таких обставин, природно, Німеччина й Австро-Угорщина, а також Болгарія, з території якої росіяни збиралися розпочати сухопутну операцію, бо морський похід з десантними операціями на турецькій території уявлявся їм мало ефективними, як і сухопутний перехід від Кавказу через усю Анатолію. Однак Османська імперія також виглядала добрим спільником у війні проти Росії, враховуючи вищевикладене.
Тож наполегливо втягуючи Туреччину у війну з Росією, Німеччина й Австро-Угорщина, зрозуміло, розраховували, що початок бойових операцій на Кавказі відтягне значну кількість російських військ з європейського театру воєнних дій. Скажімо, австро-угорський посол у Стамбулі вже в середині вересня 1914 року заявив великому візиреві, що Туреччина повинна виступити проти Росії. Той відповів, що Туреччина готова виступити, але "не знає, в якому напрямку їй необхідно діяти" (Вторая оранжевая книга. Дипломатическая переписка России, предшевствовавшая войне с Турцией. — Петроград, б. г. — С. 49).
Як діяти Османській імперії за таких обставин майбутні союзники виявились готовими підказати: 28 вересня 1914 року в німецького посла в Стамбулі відбулася нарада, в якій взяли участь найбільші
149


впливові тогочасні політики цієї країни Енвер-паша і Талаат-бей. На цій зустрічі було вирішено, що Туреччина негайно розпочне бойові акції проти Росії, як тільки їй надійде фінансова допомога (там само. — С. 55).
І бойові дії на Чорному морі, в яких буде задіяний турецький флот, справді розпочнуться невдовзі. Але Австро-Угорщина і Німеччина вирішили задіяти ще один варіант підриву російської військової потуги на чорноморському театрі бойових дій — через створення філії СВУ в столиці Османської імперії, яка організовуватиме різні акції проти царського самодержавства, використовуючи українців російської армії, що опинилися в таборах полонених на турецькій території.
Оскільки головною метою діяльності Союзу, як відомо, було державне відродження України, відтак серед інших ставилося завдання, аби "українці прийняли ворогів Росії як своїх приятелів". І коли з листопада 1914 року Османська імперія оголосила війну Росії, то СВУ побачило в цьому можливість участі українських добровольців у турецькому експедиційному корпусі з метою ініціювати національно-визвольне повстання в Північному Причорномор’ї, включаючи й Кубань. Тож невипадково, що невдовзі в столиці Османської Порти опиняються делегати СВУ, які мають своїм завданням підштовхувати до подібної акції турецьку владу.
Представником СВУ в Туреччині був призначений Мар’ян Меле- невський (Басок). Він був соціал-демократом і лідером Української соціалістичної групи "Спілка", що мала контакти з Російською соціал- демократичною робітничою партією. Прибув із Відня через Бухарест та Софію до Стамбула в жовтні 1914 року, ще до вступу Туреччини у війну. Одразу ж по прибутті розпочав активну діяльність серед османських політичних та військових кіл. Через певний час з’їздив до Відня, щоб згодом знову повернутися до Стамбула, де він мав намір зупинитися надовго (Kinmli Н. The Activities of the Union for the Liberation of Ukraine in the Ottoman Empire during the First World War. — S. 182).
Уже на третій день після прибуття М. Меле- невського до Константинополя його прийняв міністр внутрішніх справ Талаат-бей, котрий заявив, що "Порта, так як і берлінський, і віденський кабінети, усвідомлює необхідність звільнення України від російського панування. Талаат-бей Коли Росія буде переможена, то турецький уряд
150


сприятиме українському народові в справі створення ним незалежної держави"* (Баран С. Наша політична місія в Софії і Царгороді в 1914 р. // Діло (Львів). — 1934. — 7 квітня).
Про це говорив і фактичний диктатор країни Енвер-паша, зять султана: "Туреччина допоможе вам здійснити ваші державницькі змагання, бо самостійна Україна буде нашим найліпшим забезпеченням. Ми маємо спільного історичного ворога — Московщину, і тому ваші стремління є зрозумілі і симпа- Енвер-паша тичні для кожного турка, і ми бажали би,
щоби звернути часи, коли керманичі української козацької держави бачили безпеку України в союзі з Оттоманською державою" (там само).
Після цього українці говорили про січових стрільців, чим дуже цікавився Енвер-паша. Він запитував також про можливості революції в Україні в найближчий час, на що одержав відповідь, що в тодішніх обставинах вона там неможлива.**
Про обидві згадані аудієнції негайно з’явився офіційний комунікат в через турецьке телеграфне агентство "Міллі", відтак повідомлення в турецькій пресі і за кордоном. Це було сприйнято як повна підтримка українського національно-визвольного руху, відтак було подано звіт про цю зустріч під промовистим заголовком: "Турки — визволителі України" (Сергійчук В. Турецький вектор українських самостійників // Історичний журнал. — 2007. — Ч. 1. — С. 98).
Турецька влада, треба наголосити, організувала для представників
* 	Подібну позицію висловив Талаат-паша невдовзі і в розмові з представниками Головної Української Ради Лонгином Цегельським і Степаном Бараном, котрих він прийняв у своєму робочому кабінеті в Стамбулі 9 листопада 1914 року. Один з творців молодотурецького режиму справді зацікавився українською справою і відверто висловлював думку, що "Туреччина радо повитає утворення самостійної української держави над Чорним морем і буде підтримувати наші змагання у цьому напрямі, якщо ця справа знайдеться на порядку денному мирової конференції"
** Очевидно, саме після цієї розмови один з членів СВУ Осип Назарук написав листа з Стокгольма до Симона Петлюри, котрий на той час представляв українство Москви, щодо можливого революційного виступу в Україні. Відповідь Петлюри була також негативною, оскільки останній вважав, що українці тоді були не готові до революційного зриву: "Тяжкий і неповторний час і боліємо ми, як і ви, за долю нашого народу, непід- готовленого до великих подій" (Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — Нью — Йорк, 1956. — Т. І. — С. 189).
151


ГУРу відвідини стамбульських газет. Скажімо, вони побували в часописах "Танан", "Ікдам", "Сабат", "Терджом" та інших, що вміщували великі інтерв’ю або з Лонгином Цегельським, або з Степаном Бараном.
У Німецькому народному домі в Стамбулі було влаштовано навіть великий прийом на честь українських представників, на який запросили чиновників МЗС Туреччини, Генерального штабу, відомих політиків і пресу. У виступах багатьох лунали запевнення взаємної приязні.
Оскільки йшлося про створення Української держави на всіх етнічних землях нашого народу, то СВУ розробляв проект включення до її складу й Кубані, а для визволення цього регіону планувалося десантувати на його терени корпус з українців-військовополонених, що перебували в таборах Туреччини. Це якраз лягало в рамки тих комбінацій, які намічалися в армійських штабах Австро-Угорщини й Німеччини, які ще перед вступом Туреччини на їхньому боці були зайняті справою обезсилення і унешкідливлення російського чорноморського флоту й хапалися за такі нереальні проекти, як викликання бунтів на військових кораблях, що мали би вибухнути в момент, коли Османська імперія перейде до активних бойових дій. І треба визнати, серед українців знаходились такі революційні "чудотворці", для яких і такі проекти не представляли жодних труднощів.
Зі вступом Туреччини до війни (2 листопада 1914 року), коли виникла справа добровільних формацій кавказьких народів на боці турецької армії, то не могло залишатися осторонь і творення української бойової одиниці й десанту її на Кубань. Ця справа на початку воєнних операцій турецької армії на Кавказькому фронті виглядала більш реальною і нею захопився відпоручник СВУ в Царгороді М. Меленевсь- кий, розгортаючи в цьому напрямі енергійну діяльність.
Сьогодні достеменно невідомо, кому належала ініціатива десанту на Кубань, можливо, що й самому Меленевському під час розмови з головним військовим радником турецьких збройних сил від Німеччини Ліман-пашею, про що можна судити зі вступу листа представника СВУ в Стамбулі від 23 листопада 1914 року до президії СВУ у Відні: "Мав довшу аудієнцію у Ліман-паші, і він сказав, що в кожній справі готов вислухати усі наші бажання. Ліман-паша посвятив Енвер-бея в проект експедиції українського корпусу. Проект принятий обома ними" (National archives of Canada — NAC: MG ЗО. — C. 167. — S. V. U. and Balkans. Proekt desantu na Kuban. — P. 2).
З боку німецької військової місії безпосередньо справою українського легіону при турецькій армії займався доктор Ціммер, який, підт-
153


Одна з телеграм Союзу Визволення України зі Стамбула
римуючи в цій справі зв’язок з Меленевським, одночасно вступив в перетрактації з провідниками австрійських українців Миколою Васильком і Володимиром Левицьким, що висували в таких випадках згаданих вище "революційних чудотворців"
Ті вважали, що створення української військової формації в Туреччині може бути здійснене тільки шляхом виділення для цього частини галицьких січових стрільців, що боролися проти Росії за визволення України на боці австро-угорської армії, до яких відтак могли бути долучені полонені українці з російської армії, серед яких уже розпочав національно — освідомчу працю СВУ.
Надійшла така порада від Головної Української Ради і Бойової Управи Українських січових стрільців у Відні, де вони обговорили це питання спільно з представниками СВУ, після чого розпочалися пертрактації в цій справі з австро-угорськими політичними і військовими чинниками. Союз Визволення України виступив тут як та сторона, що мала б політично формувати українську мілітарну акцію з Туреччини, що значило мати політичний провід над нею військовою формацією, коли вона знайдеться на власній етнічній території, для переведення своїх національно-політичних завдань.
Таке постановка питання членами СВУ сприймалася німецькими і турецькими військовими чинниками в Царгороді як самозрозуміла річ, але австрійсько-українські провідні політичні особи, зв’язані з "революційними чудотворцями", не виказували бажання віддати Союзові формування акції, відводячи йому підрядну ролю співучасника в тому
154


органі, який буде ними утворений як репрезентація військової формації, а нею мала бути делегація Бойової управи. В цій справі української військової формації в Туреччині Бойова управа УСС ставила такі домагання засадничого характеру, викладені в окремому листі до урядових чинників держав-союзників:
"І. Німеччина, Австрія і Туреччина мають зложити обовязуючу заяву, що на случай побіди над Росією з українських земель російської держави буде утворена самостійна українська держава. Це становище союзних держав буде публічно оголошене в маніфесті, який видадуть союзні держави при вступі військ на українські території.
II. УСС при союзній армії сповняти будуть виключно слідуючі військово-політичні завдання:
а) Служити інформаторами і переводчиками для порозуміння межи населенням а союзною армією.
б) Адмініструвати заняті місцевости в змислі військової адміністрації.
в) Повнити етапну службу при помочи армії одної з союзних держав
і 	місцевих чинників.
г) Вести агітаційно-освідомлюючу роботу серед українського населення" (ibid. — Р. 2).
Коли ці домагання обговорювалися у Відні, згадував чільний діяч СВУ Андрій Жук, то турецький міністр внутрішніх справ Талаат-бей склав відпоручникові СВУ М. Меленевському освідчення, подане до публікації в пресі 24 листопада 1914 року про підтримку в створенні української незалежної держави, про що вже згадано раніше. Але ця декларація не задовольнила ані СВУ, ані австрійських українців, бо за таких обставин Австрія і Німеччина ховалися за плечі Туреччини, слабшого і менш відповідального партнера, а їм залежало на безпосередній участі в акціях і цих двох держав — саме цим і пояснювалися наведені вище домагання Бойової управи січових стрільців (ibid. — Р. 2).
З перших своїх днів перебування в Стамбулі М. Меленевський, як вже вказувалося, одразу ж умістив у місцевій пресі широкі загальні відомості про українську справу. Він відбув ряд конференцій з членами молодотурецького комітету і представниками уряду, нав’язав тісні зносини з військовими колами. І скрізь зустрічав "повне розуміння і готовність активної підтримки нашої акції на російській Україні, коли б турецька армія туди дісталась" (ЦДАВОВУ: Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 12,13).
Крім того, стамбульська група СВУ, до складу якої, крім М. Меле-
155


невського, входили Петро Бензя, Микола Рижій, Петро Дятлів, Юрій Ковальний, Олександр Початок, Антон Чернецький (з Буковини), Ісаак Юнак і Борис Лісовик* (там само. — Арк. 31 зв.), розвинула видавничу діяльність, випускаючи різну літературу про Україну, прокламації до солдатів російської та турецької армій (там само. — Арк. 14).
Очолюване М. Меленевським представництво СВУ також видавало летючки "Asker" для турецьких воїнів та інформативну публікацію. Ще до вступу Туреччини у Першу світову війну СВУ виступив з відозвою до турецького народу. Це перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Обидві сторони трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.
Звернення СВУ, треба сказати, знайшло відгук в Туреччині. У турецькій пресі тоді вказувалось на утиски, що їх зазнавали українці під гнітом Росії. Часопис "Терджіман-і-Хакікат", скажімо, стверджував, що український народ міг зберегти власну мову і себе як націю лише завдяки правам, якими користувалися українці в Австро-Угорщині (Енциклопедія українознавства. — Т. 9. — С. 3282).
До речі, грузинські представники зазначали, що делегація СВУ "в Константинополі працює дуже корисно, організує працю не лише серед своїх, але й серед турків, вірменів, грузинів, перзів та має в організацій сих народів велику повагу. Народи сі не мають ані стільки досвіду, ані стільки осьвіти, ані детермінації, аби самим сю роботу зробити" (ЦДАВОВУ: Ф. 4405. — On. 1. — Спр. 14. — Арк. 3).
М. Меленевський також мав контакти з Сулейманом Аскер-беєм, керівником "Спеціальної служби" ("Тешкіляти Махсуса" — османська спец- служба). Зокрема, за його участю розглядався план щодо участі СВУ в організації революційної діяльності на Кубані та Кавказі. У цьому зв’язку
2 	жовтня 1914 року представник Туреччини Палавічіні запитав постійного секретаря МЗС Австро-Угорщини Олександра фон Гойоша щодо можливості мати з українцями довірливі відносини. На це Гойош запевнив, що австро-угорська сторона повністю довіряє українським комісарам і рекомендує Сулейману Аскер-бею співпрацювати з ними. В телеграмі від 9 жовтня 1914 року Гойош поінформував Палавічіні, що українські комісари також планували інспірувати повстання на російському чорноморському флоті. Туреччина ж пообіцяла, що надасть притулок у
* 	Останні двоє, як і Олекса Наконечний, були в грудні 1914 року перевезені до столиці Туреччини з табору у Фрайштадті, де вони утримувалися як бранці (там само: Спр. 14. — Арк. 1).
156


власних портах для кораблів, що взяли участь у заколоті, та обіцяє викупити їх (Kinmli Н. The Activities of the Union for the Liberation of Ukraine in the Ottoman Empire during the First World War. — S. 183).
Крім того, німецькі дипломати в Стамбулі були особливо зацікавлені в організації підривної діяльності в тилу російської армії. Зокрема, Макс Ціммер та Генріх Небель, яким було доручено опікуватися організацією революційних рухів у Росії, після знайомства з Меленевським у жовтні 1914 року у Відні, загорілися ідеєю задіяти СВУ та агентів організації в акціях на Кавказі.
Можливість участі у висадці на українському Чорноморському узбережжі разом з османськими експедиційними силами змусила Меленевсь- кого збільшити місію СВУ в Стамбулі. Під власним керівництвом він створив робочу групу з 9 осіб. Він також розглядав можливість набору до цієї групи осіб з числа російських військовополонених, які як пропагандисти СВУ могли направлятися до України з цієї бази в Стамбулі.
Зрештою, до листопада 1914 року, коли Туреччина вступила у війну, план висадки турецьких експедиційних сил, до складу яких входили й підрозділи СВУ, був відомий у відповідних колах Центральних держав як "Константинопольська акція" Остаточні деталі цієї операції були представлені Меленевським МЗС Австро-Угорщини вже у перший тиждень листопада (ibid. — S. 184).
У своєму листі на ім’я полковника Грани ловича від 8 листопада 1914 року князь Гойош пояснив, що емісари СВУ обговорили з представниками Енвер-паші в Стамбулі турецько-українське військове співробітництво. Воно насамперед спрямовувалося на розпалювання революційного руху на Україні шляхом висадки на російському Чорноморському узбережжі невеликого українського підрозділу під захистом турецьких сил. СВУ висловився за необхідність сформувати в його розпорядженні український військовий корпус у складі 500 українців,
з 	яких 400 будуть з Австро-Угорщини і 100 — з числа російських військовополонених. Гойош попросив Граниловича сприяти в отриманні згоди армійського верховного командування в імплементації цього плану. Він також рекомендував створити окремий табір для військовополонених для проведення революційної пропаганди і де можна було б відібрати відповідні кадри для експедиції. Офіцер українських січових стрільців і представник СВУ мали б виїхати до Буковини для надання допомоги у підборі добровольців.
Проблемою у контактах Центральних держав і Османської імперії було те, що між ними не було спільного сухопутного кордону (на той
157


час Болгарія та Румунія мали статус нейтральних держав), що створювало певні проблеми для транспортування добровольців без дипломатичних ускладнень. Гойош запропонував переправляти їх через Румунію у цивільному одязі групами по 25 осіб у кожному потязі. Австро- Угорщина мала покривати всі витрати за одяг та транспортування, поки вони не досягнуть Стамбула, де Османська держава мала забезпечити їх одягом та припасами. Протягом двох—трьох тижнів, поки Туреччина мала встановити свою гегемонію на Чорному морі експедиційний корпус мав прибути до Стамбула залізницею.
Князь Гойош не надто сподівався на значні успіхи цієї операції, проте, він вважав, що така демонстрація спричинить революційні настрої в прикордонних регіонах України, на Кавказі (так у тексті, очевидно мається на увазі Карпати), які прикують до себе військові сили росіян. Він також сподівався, що виникнення революції в Росії вплине на Румунію, яка побоювалася російської міці. Відтак це приверне її до табору Центральних держав. Гойош направив командувачу жандармерії в окрузі Буковина полковнику Фішеру відповідне доручення забезпечити проведення рекрутської діяльності представників СВУ, Української національної ради та українських стрільців по відбору 100 добровольців у таборі для військовополонених у Фрайштадті (Верхня Австрія) (ibid. — S. 185).
Діяльність Константинопольської групи СВУ сприяла поширенню інформації про українське питання і в турецькій провінції. "Інтелігентні турки цілком захопилися українською справою, — повідомляв дописувач "Вістника СВУ" навесні 1915 р. — Всі вони, здибавши кого-небудь з українців, зачинають розмову про Україну, про змагання українців і щиро бажають визволення з-під Москви" (Несук М. Україна в зовнішній політиці Туреччини. — С. 214).
Найбільшим досягненням місії СВУ в Константинополі стала декларація Талаат-бея (міністра внутрішніх справ Туреччини, одного з трьох фактичних керівників країни) з українського питання, опублікована 24 листопада 1914 р. Наприкінці жовтня 1914 р. в статті "Нова держава" газета "Тасфір-і-Ефкіар" стверджувала, що утворення української держави буде значною послугою світові й людськості. Прийнявши представника СВУ М. Меленєвського, Туреччині, міністр Талаат-бей заявив, про що вже здогадувалося: "Порта, так само, як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського пану- вання. Коли Росія буде переможена, то турецький уряд сприятиме українському народові в справі утворення ним незалежної держави" (ЦДАВОВУ: Ф. 4405. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 28).
158


Політичні наслідки декларації Талаат-бея важко переоцінити. Це перший у міжнародних відносинах офіційний документ, в якому за українським народом визнавалося право на створення незалежної держави. Для української історії декларація Талаат-бея має таке саме значення, як відома декларація Бальфура для історії єврейського народу і держави Ізраїль (Несук М. Україна в зовнішній політиці Туреччини. — С. 214,215.).
Газета молодотурків "Жьон Тюрк" (французькомовна) зазначала, що "інтереси українців тісно пов'язані з інтересами Туреччини. Українська держава, якої жадають для себе українці, відділила б Росію від узбережжя Чорного моря. Створення неросійської слов’янської держави увільнило би Туреччину від політики інтриг і забаганок російського царства, яке прагне до того, щоб запанувати над Константинополем і морськими протоками". Успіх визвольних змагань українського народу, відокремлення України від Росії, як вважалося, завдавали б могутнього удару по традиційній політиці Росії та звільнили би Туреччину від небезпеки, яка загрожує їй протягом останніх двох століть.
Однак у листопаді 1914 року Енвер-паша, підтримавши загалом таку операцію, назвав її умовою досягнення цілковитого панування на Чорному морі, що було практично недосяжне. Виходячи з реального співвідношення сил на російсько-турецькому фронті, а також враховуючи настрої більшості населення Кубані та України проти Туреччини, шансів на успішне здійснення операції не було. І на сухопутному, і на морському театрах війни ініціатива поступово переходила до російських військ. Крім того, коли б українські представники прибули на Північний Кавказ в обозі турецького десанту, то їх би вважали за представників ворожої, окупаційної армії.
На ймовірність подібного розвитку подій вказував керівник Союзу визволення України О. Скоропис-Йолтуховський у своєму аналізі ситуації 20 грудня 1914 р. Керівництво СВУ робить висновок, що національна самосвідомість кубанців невисока. Тому їх треба ще переконати, що запланована в Константинополі акція здійснюватиметься не заради турків і турецьких інтересів, а на користь політичних інтересів українського народу.
Народні маси мають усвідомити, що об'єктивні передумови для створення української держави існують, і треба енергійно використати можливість досягнути поставленої мети. Треба переконати українців у тому, що у власних інтересах Австро-Угорщини, Німеччини й Туреччини — прагнути до створення української держави як буфера між ними і Росією. Це, на думку О. Скоропис-Йолтуховського, мало зняти підозру з
159


українців, що їх використовують у війні як гарматне м’ясо, щоб після поразки Росії кинути напризволяще. Усвідомлення життєвих інтересів, які пов'язують Україну та воюючі проти Росії союзні держави, може стати могутнім засобом антимосковської пропаганди в Україні.
Та цьому проекту утворення української військової формації при турецькій армії і десанту на Кубань не судилося бути здійсненим з причини, що воєнна ситуація на турецько-кавказькому фронті не творила сприятливих обставин для цього. А також тому, бо якраз в тому часі була здемаскована "революційна" авантюра, яку патронували провідники австрійських українців М. Василько і К. Левицький та яка підважила проект українців в очах урядових кіл Австро-Угорщини і Німеччини, у зв'язку з цим українська справа, а також і загальний його напрям на будучність перестала бути актуальною в їхній політиці і полишена часові.
8 грудня 1914 року М. Меленевський писав із Константинополя з цього приводу: "що доторкнеться корпусу для Кубані, то цю справу за всяку ціну треба затримати в своїх руках, бо впустивши її з своїх рук, колосально втратимо в очах суспільства свого і в очах правительств" (там само. — С. 100).
Також з боку СВУ було вислано до урядових чинників Австро-Угорщини і Німеччини 20 грудня 1914 року листа за підписом Олександра Скорописа-Йолтуховського, в якому головною вимогою ставилося публічне освідчення урядів обох держав в українській справі. Тобто, СВУ жадав чіткої заяви Австро-Угорщини і Німеччини, що в їхніх військових цілях є одірвання від Росії українських земель і створення самостійної української держави. Бо, мовляв, тільки таке трактування цієї справи могло бути запорукою співробітництва українців з центральними державами в здійсненні таких починів, як проектований десант на Кубань за участю української військової формації.*
* 	У згаданому листі О. Скоропис-Йолтуховський між іншим писав: "Щоб російські українці пляновану з Константинополя акцію признали не національно-турецькою, ворожою для них, українців, а навпаки, політично для них корисною, — це одна з основних умов цілого пляну і рівночасно основа діяльности Союза. Звідси необхідність можливо широкої популяризації об’єктивних умов, яскраве піднесення і популяризація можливости утворення самостійної України. Таке висвітлення всіх факторів, які промовляють за те, що в реальних інтересах Німеччини, Австро-Угорщини і Туреччини лежить утворення українського буферштату розвіє в російській Україні всякі сумніви і підозріння в тім, що їх хотять використати лиш на момент війни як пушечне м’ясо для того, щоб, побивши Росію, нічого для України не зробити" (NAC: S. V. U. and Balkans. Proekt desantu na Kuban. — P. 3).
160


Проектований десант на Кубань був складовою частиною мілітарно- політичної акції на Кавказі, що мала захоплювати Персію і тюрко-та- тарські народи Росії. Представництву СВУ в Царгороді на чолі з М. Меле- невським випала в цих справах роль зв’язкового посередницько-організаційного центру. Один з наших відомих патріотів — доктор Михайло Новаковський в своєму звіті з подорожі до Стамбулу, куди він відвозив у перших числах грудня 1914 року групу визволених з полону в Австрії прихильників СВУ в розпорядження тамтешнього представництва Союзу, писав, що "наша делегація в Царгороді працює дуже корисно, організовує працю не лише серед своїх, але й серед турків, вірмен, грузинів, персів та має у організацій цих народів велику повагу" (ibid. — Р. 4).
Те саме пише він і в своїх подорожніх враженнях у "Вістнику Союза Визволення України" в статті "З Близького Сходу" (з вражінь подорожнього): "Наша delegation a Constantinopole»! Відразу робиться тепло на душі. А при делегації Союза гуртуються всі, що так само, як Україна, ждуть визволення, — і грузини, і перси, і вірмени, всі народи Близького Сходу... По всіх засіданнях всяких комітетів сходиться громада на сво- бідну гутірку, при люльці і чорній каві. Знов усі народи Сходу разом з українськими делегатами. Яка у всіх їх природна річ, що Україна встане, мусить встати, розвернеться по своїй просторій території і розцвіте на славу. Се ж доба творення і воскресення історичних народів, силою або підступом позбавлених своєї незалежности. Се право природного роз- вою, якого не загамувало ніщо в світі. Так говорять в Царгороді... а ми, у нас в краю, такі маловіри" (Вістник СВУ. — 1914. — Ч. 5 — 6).
Головне місце в акції на Кавказі, стверджував уже згадуваний А. Жук, відводилось грузинам, "народові найбільш культурному і найбільш революційному з народів Кавказу. Хоч турки і до грузинів ставились терпимо, а відтак вони мали виявити свою політичну справність, культурним центром грузинського життя в Царгороді був грузинський католицький монастир, що мав з-поміж іншого друкарню, в якій працювало кілька недавніх грузинських емігрантів-робітників, що створили в Царгороді ядро грузинської колонії" (NAC: S. V. U. and Balkans. Proekt desantu na Kuban. — P. 4).
M. Меленевський, нав’язавши знайомство з цим гуртком робітників, одночасно забезпечив можливість використовувати монастирську друкарню для потреб Союзу, спричинившись до матеріальної підтримки її працівників і закупівлі нового устаткування для неї, тим паче, що там друкувалися нові видання СВУ.
Один з відомих грузинських політиків — Тріа прибув з Швейцарії до
11-12-514
161


Відня в двадцятих числах листопада 1914, і перед тим, як їхати до Цар- городу, побував у таборах полонених, де було трохи грузинів. У своєму справозданні з побуту в таборі полонених у Гольдовашоні, в Угорщині, 21 — 23 листопада 1914 року Тріа пише, що він мав вибрати з-поміж полонених кавказців 50 осіб, яких відразу можна було б визволити із-за дротів і перекинути до Туреччини. Але він не зважився цього зробити, бо, розглянувшись в обставинах, визнав таке поступування небезпечним і для розвитку справи некорисним. (Полонені грузини зробили на Тріа також добре вражіння, як і українці). Він певен, що, коли уміючи повести справу, то з 300 полонених в Гольдовашоні можна буде притягнути до чинної участі в кавказькій справі чоловік до 200, але для того треба повести справу так, як її веде Союз, тобто розпочати працю серед них, тим завоювати їхнє довір’я, і тоді можна відібрати найбільш активних. Коли ж з наскоку виділяти 50 осіб, то тим, мовляв, можна було
б, 	зрадивши всіх, що залишаються, забрати не зовсім певні елементи, за яких поручитися годі, які, зрештою, можуть принести справі більше зла, ніж користи.
"Серед полонених грузинів, — говориться далі в цьому документі, — єсть різні течії, ріжне відношення до подій. Туреччина не є якоюсь певного приятелькою Грузії. Це хоч і старий, але такий же жорстокий ворог грузинів, як і сама Росія. Виступати на власну руку по стороні Туреччини, не заручившись від неї жадними гваранціями на те, що Грузія і цілий Кавказ не стане по війні такою ж нікчемною провінцією Туреччини, якою зараз являється Кавказ в Росії, — годі! Треба, щоб Туреччина ясно висловила згоду на творення Кавказької федеративної держави, на взірець Швайцарії, з повною національною самоуправою кожного з населяючи його народів, тоді можна бути певним не лише за усіх вербованих серед полонених, але і за чину підтримку населення на самім Кавказі, в міру успіху турецького оружжя" (ibid. — Р. 6).
Це становище Тріа було закомуніковане Союзом Визволення України урядовим чинникам Австро-Угорщини і Німеччини, в цей спосіб Союз
зі 	свого боку ставав на стороні національно-політичних інтересів кавказьких народів.
Незважаючи на таку позицію грузинських демократів, українці мусили не розходитися з ними, бо інтереси власної справи вимагали консолідації всіх противників Росії в столиці Порти. Це добре розумів і М. Меленевський, Ще до приїзду Тріа до Царгороду писав до Президії Союза у Відні 26 листопада 1914 року: "Тріа і якнайбільше грузинів з ріжн. політичних партій тут конче потрібні, бо люди, які почали діло з
162


турками, не стоять на висоті своїх завдань. Я саме з ними зазнайомився, є поміж ними і гарні люди, але всі вони без ширшого політичного світогляду, тому з ними не настільки тут рахуються, як то потрібно для цілої справи. Справа переходу грузинського народу на бік Туреччини дуже для нас важна, але коли діло вестиметься далі так — не можна чекати великих результатів. Турки потайки раді були б з’їсти цілком Грузію і тому справа ускладнюється. Але в діло увійде Німеччина, як вже й тепер увійшла, і цілу справу можна ще поправить. Грузини покладають теж якнайбільші надії на наш Союз, до якого й звертаються за дипломатичною і технічною допомогою" (ibid. — Р. 7).
Тріа прибув до Царгороду в перших числах грудня, якраз в розпал пертрактацій, які велися там Меленевським з турецькими і німецькими чинниками в справі мілітарно-політичної акції на Кавказі і десанту на Кубань, а також творення української й грузинської військових формацій. Спочатку він захопився цією справою і викликав з Швейцарії для допомоги у відправленні на Кавказ кількох своїх товаришів, які надавалися б до нав’язання зносин в краю з однодумцями і вияснення їхнього ставлення до подій, бо ті працівники, що були в Царгороді і над якими обняв тепер провід Тріа, не були до цього придатні.
Повідомляючи про перші кроки Тріа в Царгороді, М. Меленевський писав до Відня 12 грудня 14 року, що кооперація з грузинами має для нас першорядне значення, бо без них і Союз не може нічого вдіяти на Кавказі. При цьому Меленевський подавав такі інформації: "Крім гуртка Тріа, тут є ще сепаратистичний грузинський комітет, центр якого тепер в Трапезунді. Люди, що склали цей Комітет (і їх нові напрями), не мали ніколи великого впливу в Грузії і не мають широкого політичного досвіду. З їх діяльности і німці, і турки не дуже задоволені. Але що вони зробили — це зорганізувати до 500 добровольців мусульманських (отоманських, що недавно лише емігрували до Туреччини) грузинів, які завдяки значно проводирями місцевих умов вже оказали великі услуги воєнній акції коло Батуму. [Нехай і нам послужить це школою, що діло повстанської акції і формування для неї добровільців за межами Росії треба брати в свої руки людям з Росії, а не тім, хто не знає місцевих умов. Нам конче потрібний власний — Союзу Визволення України — корпус для акції на Кавказі!!!]. Не дивлячись на деякі "старі рахунки” і т. д.; деяке недовір’я через це поміж людьми з комітету і групою Тріа — обидві групи добре розуміють, що взаємні інтереси вимагають порозуміння. За взірець собі вони ставлять "Бунд", як тут нас загалом називають. Моя ролля — допомогти цьому порозумінню, але й одночасно


старають зміцнити становище Тріа. Декого з людей з Комітету я теж ра- нійш особисто знав, що обмежує роботу" (ibid. — Р. 7).
Цей Комітет, очолюваний Сурколадзе, робив й певні послуги СВУ. Між іншим його голова допомагав пересилати з Трапезунду відозви СВУ до вояків російської армії, що мали бути поширені поза фронтами в її тилу. Щоправда,коли пізніше Тріа побачив, що акція Комітету "мусульманських (отоманських) грузинів є забагато отоманською, а замало грузинською", його запал дещо охолов, бо він усвідомив, що без нав’я- зання контакту з краєм годі щось серйозне починати.
Однак підтверджувався новий союзник, і це окрилювало організаційно-політичну ініціативу Меленевського, і він писав, що у зв’язку з революційними симптомами в Росії, акцією турків і приготуваннями в Грузії й Персії, "наш проект десанту на Кубань стає все більш і більш реальним" та закликав Президію СВУ братися з цілою енергією до його підготовки, заповідаючи відправлення кількох людей в Україну, як і на Кубань, для зв’язку і поінформування про підготовку десанту"
А в листі від 20 грудня 1914 року ще один член Союзу — Олександр Скоропис-Йолтуховський наголошує, що надзвичайно важливо підготувати населення Кубані до наміченої експедиції через національне освідомлення, аби "вони пляновану з Константинополя акцію признали не національно-турецькою, ворожою для них як українців, а навпаки, політично для них користною — це одна з основних умов успішности цілого пляну і рівночасно основа цілої діяльности Союзу" * (Сергійчук В. Турецький вектор українських самостійників // Історичний журнал. — 2006. — Ч. 6. — С. 98).
* 	Виявляється з пропонованих документів, що члени СВУ впливали і на вождя російських більшовиків Володимира Ульянова-Леніна, бо той же А. Жук далі продовжує: "Укупі з цим, а також вкупі з воєнною (турків) і нашою акцією на Кавказі необхідно негайно зв’язатись безпосередньо з Леніним та инчим рос. рев. елементом у Швейцарії і в Стокгольмі. При спільности революційних інтересів можна при їх допомозі звербувати цілий ряд осіб з студентської легальної молоді і з рядів емігрантів, які при нашій грошовій допомозі подадуться відразу до Росії, виконавши і наші доручення на Україні. Тепер вже не той настрій і не той час, що був на початку війни, коли ми посилали своїх перших емісарів — тепер ця справа піде багато лехше. Теж треба пам’ятати, що до Швейцарії з’їхалось багато університетської легальної молоді (особливо цінні для нас жінки!), — я сам здибував на Балканах осіб, що їхали до Швейцарії. [Побільшало тепер людей і в Італії, тому дайте негайно відповідну інструкцію Семенову]. А з Швеції могли б поїхати деякі емігранти з шведськими паспортами. Там є чимало цінних людей, які давно там живуть і балакають на шведській мові, як на рідній. Вести переговори з Леніним і загалом рос. с.-д. в справі взаємних зносин треба дуже тонко і обережно" (Сергійчук В. Турецький вектор українських самостійників // Історичний журнал. — 2006. — Ч. 6. — С. 102).
164


Дещо раніше Меленевський писав, що вже вислав 3 людей в Україну, з яких двоє, між іншим, мають побувати на Кубані, і дав їм доручення «припоручити кубанцям негайно зв’язатись з грузинами і татарами та спільно ділати в агітації, приготовляючи грунт для приходу наших (СВУ) відділів". До речі, зв’язковим для СВУ на Кубані мав стати відомий тамтешній український діяч Степан Ерастів.
Коли ж на пропозицію Меленевського з Відня надійшла охолоджуюча відповідь, а його широкі плани названо "воздушними замками", він 24 грудня реагував на це в такий спосіб: "Що робота на Кубані має тісний і необхідний зв’язок з Кавказом і Персією і обставини складаються так, що Константинопольській делегації СВУ доводиться вести перед в цілій акції навкруги Кавказу. Така позиція Союзу в Царгороді — це великий політичний плюс для Союзу, який можна використати відразу задля своїх впливів у Відні і Берліні як для самостійної української політики" (NAC: S. V. U. and Balkans. Proekt desantu na Kuban. — P. 13).
У листі 28 грудня Меленевський повідомляв, що "з персами справа посувається. Вони отримують усяку технічну і грошову допомогу і почнуть організовувати хутко відділи проти Росії. В самому Константинополі є готових 1000 людей, прихильних демокр. партії, які підуть" (ibid. — Р. 13).
До речі, Меленевський розпочав активну діяльність щодо залучення до української справи в Стамбулі тамтешніх персів. В одному з листів він писав: "Я зазнайомився тут випадково (через Тріа) з одним персом. Балакали-балакали і добалакалися до того, що оце вже два дні йдуть у мене засідання представників комітету перської демократичної партії, де ведуться переговори з Д-ром Ціммером про виступ Персії проти Росії і Англії і поміч Персії від Німеччини. Перси вимагають 100.000 рушниць і наразі 180 мілійонів франків — і їм, мабуть, це дадуть! В переговори ці вплелось ймення України, і позаяк перси цілком нам довіряють і вимагають присутности представників нашого Союзу при переговорах — я насів, щоб німці дали врешті і нам гарантії на письмі
і 	загалом якісь більш реальні речі, як їх нам дав Личаківський.
З персами зробимо договор для взаємин підтримування себе перед великою дипльоматією.
У найближчім тижні посилаємо на Україну чотирьох людей, а в найближчім часі поїде ще й п’ята людина (дуже досвічена — на Кубань). Можна сподіватись, що ці поїздки дадуть нам врешті потрібні зв’язки і відомости і що добудемо "живих" людей "відтиля". (Маємо тут коло 50 губернаторських пасів!).
165


У зв’язку з революційним початком в Росії, з акцією турків і приготуваннями в Грузії і в Персії — наш проект десанту на Кубань стає все більш і більш реальним. Отже, беріться з цілою енергією до його підго- товлення і залишіть свій погляд на його як на "авантюру". Військові сфери тут сильно "клюнули" на його і допоможуть нам усім, ми ж виконаємо його тоді, коли буде певність вдачі. Тільки ж треба відразу готовитись, бо підготовка вимагає кольосальної праці" (ibid. — Р. 10).
Необхідно додати, що в середовищі філії СВУ в Стамбулі навіть виникла ідея притягнення до корпусу як "вождя" брата Митрополита Шеп- тицького, полковника австро-угорської армії Станіслава Шептицького. З ним було проведено переговори на цю тему, і він погодився обійняти командування корпусом за умови повної самостійності в його діях.
Турецький уряд, незважаючи на відхід від ідеї десантування на Кубань, усіляко сприяв контактам представників СВУ з полоненими українцями, що опинилися на території Османської імперії, аби полегшити їм становище. Скажімо, в таборі в Ізмірі матросів-чорноморців було близько 300, половину з яких становили українці з Наддніпрянщини та півдня України. Просили вони, аби керівництво табору "дозволило їм вибрати свого кухаря, котрий варив би їм їсти, бо турки не уміють варити борщу" (ЦДАВОВУ: Ф. 4405. — On. 1. — Спр. 14. — Арк. 19).
З огляду на те, що багато моряків були неграмотними, Філія СВУ в Стамбулі ухвалила послати до них "учителя українського письма і давати відчити на національні та соціальні теми, а щоб була можливість займатися науками, було рішено просити турецький уряд, щоби всіх полонених українців відділити від росіян" (там само. — Арк. 19,20).
Стараннями константинопольської філії СВУ в 1915 році вийшов ту- рецькомовний збірник "Україна, Росія й Туреччина", де, зокрема, було вміщено статті Л. Цегельського "Україна й Туреччина", М. Меленевсь- кого "Культурна праця для українців", а також відозва СВУ до турецького народу.
Потрібно зазначити, що під кінець 1915 р. були нав'язані ближчі відносини з представниками Комітету для охорони прав магометанського тюрксько-татарського населення Росії. Про характер цих відносин говорить лист Президії Союзу від 21 грудня 1915 року до представників цього Комітету Юсуфа Оглу-акчури, директора газети "Тюрк Юрду", і професора Алі Гусейн-заде, видавця газети "Фуюзат" в Царгороді: "У зв’язку з нашими переговорами, під час яких ви висловили бажання вступити в ближчі зносини з Союзом Визволення України, і дорученим нам Вами пропам’ятним письмом Комітету для охорони прав магоме¬
166


танського тюрсько-татарського населення Росії, маємо честь запропонувати Вам слідуюче:
I. Союз Визволення України ставиться зі щирою симпатією до визвольних національних змагань тюрсько-татарського населення Росії тому, бо здійснення Ваших змагань потягне за собою ослаблення Росії, а також тому, що ми стоїмо за право кожної нації на самоуправу.
II. Виходячи з того принципу, Союз Визволення України прихильно ставиться до виложених:Вами в пропам’ятному письмі вимог, не вдаючись в їх детальну аналізу. Єдиною точкою, де українські інтереси могли б прийти в колізію з Вашими, є справа Криму, котра одначе задрібна в порівнянні з усім комплексом спільних інтересів, що могла би впливати на взаємні відносини обох національних груп і котру, думаємо, удасться розв’язати згідно з інтересами як України і українського населення Північного Криму, так і змаганнями кримських татар до національної свободи.
III. Союз Визволення України поділяє Ваш погляд про необхідність спільних виступів і взаємної помочі обох національних груп, як під час теперішньої війни, так і по війні, в тім випадку, коли б вона не призвела б до визволення обох національностей.
Ці соціальні виступи низче підписаний Союз представляє в такий спосіб:
A) Союз Визволення України і Ваш Комітет дадуть почин до того, щоб делегати обох сторін в межах Росії могли прийти до порозуміння щодо спільної боротьби проти московського націоналізму за національні права інородців і щоби це порозуміння і спільна акція були постійними і на прийдешні часи.
Б) Обі сторони в межах почвірного союзу і центральних держав повинні підтримувати себе взаємно в пресі, а саме, Союз в своїх органах — українськім, німецькім і французькім, а Ваш комітет в своїх органах і прихильній турецькій пресі.
B) Обидві сторони повинні підтримувати себе взаємно в усіх зносинах з офіціальними, політичними і публіцистичними кругами центральних і нейтральних держав; зосібна Ваш Комітет не повинен забувати, що розв’язання всіх національних питань східної Росії залежить від українського питання.
Г) Централя і експозитури Союза Визволення України у Відні, Берліні, Швайцарії і Ваші експозитури, і Ваші експозитури, що будуть основані, повинні стояти в приятельському контакті.
IV. Обидві сторони повинні уникати всього того, що могло б попсувати взаємні відносини і пошкодити спільній справі...
167


Союз Визволення України має надію, що на виложених вище основах можливою буде согласована праця"( NAC: S. V. U. and Balkans. Proekt desantu na Kubań. — P. 14,15).
Але реальні можливості українсько-турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими. Вже протягом 1915 року великі воєнні невдачі Туреччини перекреслюють будь-які можливості проведення нею ініціативної зовнішньої політики (Несук М. Україна в зовнішній політиці Туреччини. — С. 215, 216).
Ситуацію ускладнювало й те, що Росія розпочала готувати державний переворот в Порті.*
6 серпня 1916 року голова Ради міністрів і міністр закордонних справ Росії Б. Штюрмер сповістив: "Під час переговорів, що відбулися між урядами Великобританії, Франції і Росії з питань Сходу, було встановлено:
§ 1. Франція і Великобританія не виставлять ніяких заперечень проти того, щоб місто Константинополь, західний берег Босфору, Мармурового моря і Дарданелл, південна Фракія до лінії Енос — Мідія, частина азіатського узбережжя, в межах між Босфором, рікою Сакарією і підпадаючим визначенню пунктом на березі Ісмідської затоки, рівно ж як і острови Мармурового моря, острови Імброс і Тенедос, були включені до складу Росії.
* 	Як писав 25 грудня 1915 року міністр закордонних справ Росії С. Сазонов своїм послам у Парижі, Лондоні й Римі, "з вірменських кіл Константинополя повідомляють, нібито є сподівання схилити Джемаля на відкрите повстання проти константинопольського уряду й німців, якщо держави запропонують йому наступні умови:
1) Держави поручаються за незалежність і недоторканність Азіатської Туреччини, яка має складатися з автономних, під верховенством султана, провінцій: Сірії, Палестини, Месопотамії, Аравії, Вірменії з Кілікією і Курдистан;
2) Султаном проголошується Джемаль-паша з династичним наслідуванням від батька до старшого сина;
3) Джемаль зобов’язується оголосити скиненими константинопольський уряд і султана, як перебуваючих у полоні в німців, а також виступити походом проти них;
4) Під час його походу на Константинополь держави будуть його забезпечувати зброєю, припасами й артилерією..." (Раздел Азиатской Турции по секретным документам б. министерства иностранных дел. — М., 1924. — С. 142).
Обіцяючи після закінчення війни надати Джемалю фінансову допомогу, Антанта ставила головною умовою цієї підтримки — "Джемаль змиряється з втратою проток і Константинополя" (там само. — С. 143).
За таких обставин Сазонов вважав за можливе "розпочати через вірних нам вірмен в таємні переговори з Джемалем. Якби останньому і не вдалося вигнати німців і скинути константинопольський уряд, все ж було б корисним викликати смуту в Отаманській імперії" (там само. — С. 143).
Існував ще один план скинення турецького уряду: з числа турецьких емігрантів і військовополонених, що перебували в Англії й Франції, передбачалося спорядити експедиційний корпус, після висадження якого в Туреччині, буде проголошено нову владу (там само. — С. 218,219).
168


§ 2. Франція, Великобританія і Росія готові визнати і взяти під своє покровительство незалежну арабську державу чи федерацію арабських держав під сюзеренітетом арабського вождя. В зоні, розташованій на північ від цієї області, — Франція, і в зоні, розташованій на південь, — Великобританія матимуть право на підприємства і місцеві позики і будуть вправі встановити встановити таке управління, прямо чи опосередковано, чи такий контроль, який вони забажають і які вони вважатимуть прийнятними для країни.
Що стосується Палестини, то тут буде засноване міжнародне управління, форма якого буде вирішена пізніше, за умови, що всім християнським установам, які знаходяться в Святій Землі, буде забезпечено збереження їхніх попередніх прав і привілеїв.
§ 3. Росія анексує область Малої Азії аж до належного визначенню пункту на узбережжі Чорного моря на захід від Трапезунда, рівно ж як
1 область Курдистана, розташовану на південь від Вана і Бітліса, між Мушем, Сертом, течією Тигра, Джезіре-ібн-Омаром, лінією гірських вершин, які панують над Амадією, і областю Мергевера.
Франція анексує території, що знаходяться між Ала-Дагом, Кесарією, Ак-Дагом, Ільдиз-Дагом, Зарой, Егіном і Харпутом, рівно ж як і області Сірії і Кілікії.
Великобританії буде надана південна частина Месопотамії і порти Кайфа і Акра..." (Раздел Азиатской Турции по секретным документам
6. 	министерства иностранных дел. — М., 1924. — С. 225).
Однак навесні 1916 року, коли російське військо, в якому велику частину складали українці, захопило Східну Анатолію з центром у Трапезунді, то там після Лютневої революції 1917 р. було організовано Українську Громаду, яка видавала "Вісті Української Громади у м. Трапезунді" за редакцією Г. Хименка. У вересні 1917 р. Центральна Рада призначила М. Свідерського комісаром Трапезундського району, який готував українізацію військових частин російської армії, а в жовтні 1917 р. навіть організовано військовий з’їзд у Трапезунді (Сергійчук В. Трагедія Українського Чорноморського Флоту // Народна армія. — 1992. —
2 квітня).
На початку 1918 року українські моряки Трапезундської бази виїхали до Криму, де вони заявили телеграмою на адресу Центральної Ради про готовність служити Українській Народній Республіці, проголошеній самостійною 22 січня 1918 р. Значною мірою в цьому також була заслуга СВУ Уже згадуваний X. Киримли віддає належне діяльності Союзу Визволення України, який ще на початковій стадії війни провів відповідну
169


роботу з метою закріплення в стратегічних планах Центральних держав намірів щодо підтримки української незалежності (Kinmli Н. Diplomatic Relations between the Ottoman Empire and the Ukrainian Democratic Republic, 1918—21. S. 201), про що детально описується в його статті "Діяльність "Союзу визволення України" на території Османської Імперії протягом Першої світової війни" (Kinmli Н. The Activities of the Union for the Liberation of Ukraine in the Ottoman Empire during the First World War. The British Academy. Middle Eastern Studies. Volume 34. Number 4. October 1998. Spesial Issue. Turkey before and after Atatiirk. Internal and External Affairs. Edited by Sylvia Kedourie. — S. 177—200).
Можна погодитися з автором, що це — своєрідний пролог до Берестейської угоди від 9 лютого 1918 року, який готувався вже тоді, наприкінці 1914 року, в Стамбулі, де тамтешній німецький амбасадор переконував свого канцлера про необхідність дати гарантії Берліна.
Таким чином, діяльність СВУ в Туреччині з початком Першої світової війни відродила політичні відносини двох народів, підірвані у XVIII столітті, й дала надію на поглиблення стосунків на майбутнє.
170


ПЕРШИЙ КРОК ДО ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ..,
Туреччина була в числі перших держав, які увійшли в дипломатичні відносини з УНР, визнавши її право брати участь у Берестейських переговорах від імені українського народу. Підтримувати Україну на переговорах у Бересті-Литовському Туреччину підштовхувала і політика російських більшовиків на Кавказі. Особливо ж занепокоїв Стамбул декрет радянського уряду "Про Турецьку Вірменію", а також ряд інших рішень, якими місцевим вірменам дозволялося створювати органи влади в особі рад, громадські та військові організації, чим більшовики намагалися утримати в своїх руках окуповані російською армією східні вілаєти Османської Порти, нав’язавши їм проголошення незалежності від неї.
Вихід же України зі складу Росії значно ослаблював останню як у політичному, так і військовому плані. За таких умов вона ставала обмежена в людських і економічних ресурсах, що, природно, позбавляло її гегемонізму і щодо тюрських народів на окраїнах колись могутньої імперії Романових. Якщо ж утвердиться незалежна Україна, вважав глава турецької делегації Талаат-паша, то і в Криму можливо буде створити уряд, а пізніше стане реальним і проголошення ісламської держави на Кавказі (Kurat A. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. 369).
Свою подібну позицію Талаат-паша обґрунтовував численними листами від керівників кримськотатарського руху Челебієва і Сейдамета,* котрі повідомляли до Берестя-Литовського про створення на півострові тюрксько-ісламського уряду (ibid. — S. 369).
Талаат-паша надавав особливого значення укладенню окремого договору з Україною, тим паче, що проти його підписання протестувала більшовицька делегація, заявляючи, що практичного результату від переговорів з Україною не буде (ibid. — S. 376).
У відповідь на таку заяву більшовиків турецька делегація висловилася однозначно: оскільки з самого початку радянська делегація дала згоду на переговори з українцями, то питання щодо України буде обговорюватися на спільному засіданні, бо воно стосується всіх чотирьох союзних держав (ibid. — S. 376).
На той час Україна підтримувала контакти як з державами Антанти,
* 	До речі, турецький дослідник Е Киримал вважає, що саме меморандум кримських мусульман з другої половини грудня 1917 року вплинув на представника Османської імперії в Бересті щодо підтримки України (Дубровський В. Нова книжка про Крим // Українські вісті (Новий Ульм). — 1952. — 14 серпня).
171


так і з державами Центрального союзу. Обмірковуючи рішення України приєднатися до держав Центрального союзу — Німеччини, Австро- Угорщини, Болгарії та Туреччини, вчені схиляються до думки, що головною причиною такого рішення стали як безкомпромісна і агресивна позиція радянської Росії щодо підкорення України незаконній більшовицькій владі, так і проголошені наміри укласти мирний договір з Німеччиною самостійно: "Продовжуючи розпочату ще у декреті про мир практику звернень до народів, до громадської думки всіх країн, Радянський уряд закликав робітників, селян та солдат всіх воюючих країн активно виступити за укладення демократичного загального миру. Наприкінці, радянський уряд попереджав, що у разі, якщо союзні країни будуть продовжувати ігнорувати мирні пропозиції радянського уряду, то "ми будемо вести переговори з німцями одні". (Чубарьян А. Брест- ский мир. — М., 1964. — С. 62, 63).
У свою чергу, німецька сторона одразу ж відгукнулася на пропозицію радянської Росії. 29 листопада 1917 року імперський канцлер, під час свого виступу у Рейхстазі, поінформував, що Німеччина офіційно згодна розпочати переговори з радянською Росією (там само. — С. 63).
Позицію України визначило також і те, що держави Центрального союзу були готові визнати незалежність України і допустити її до переговорів у якості рівноправного учасника. Хоча, як зазначає у свої роботі А. Чубарян, британський міністр закордонних справ Бальфур заявив 12 грудня 1917 року, що його уряд "не збирається визнавати уряд Леніна, але буде підтримувати козаків та українців" (там само. — С. 73).
Зазначений автор також повідомляє, що з метою надання підтримки Центральній Раді і виділення їй великої грошової позики в Україну прибув представник Франції генерал Табуї (там само. — С. 74).
Звичайно, підтримка західних країн виглядала цілком реальною, але в часовому просторі вона не могла надійти настільки швидко, щоб захистити українську державність, щодо якої радянська Росія виявляла відверту ворожість, не дивлячись на проголошений нею самою принцип самовизначення народів.
Водночас, підтримка незалежності України не була проголошена у відомих 14-ти пунктах Вільсона, як це було з Польщею, не дивлячись на те, що серед керівництва СІЛА були спроби спрямувати допомогу цієї країни й уряду Центральної Ради, як це передбачалося в меморандумі Держсекретаря СІЛА Лансінга від 10 грудня 1917 року на адресу Президента В. Вільсона, положення якого щодо України не знайшли підтримку глави американської держави (там само. — С. 109—112).
172


Визначитися з позицією щодо ситуації в Росії, зокрема щодо змін, які відбулися в Польщі, Україні, Румунії, Кавказі та Сибіру закликала 1 січня 1918 року керівництво держав Антанти впливова американська "Westminster Gazette" (там само. — С. 121).
У рамках англо-французької Паризької конференції 22—23 грудня
1917 	року було досягнуто домовленостей про те, що Франція надаватиме підтримку Україні і опікуватиметься антибільшовицькою діяльністю в Бесарабії, Україні та Криму. Про те, що західні країни мали серйозні наміри підтримати Україну свідчить той факт, що французький уряд вирішив надати позику Україні у розмірі 180 млн. франків. У "New York Times" від 4 січня 1918 року, зокрема, зазначалося: "Українці, а не більшовики врятують Росію від бід сепаратного миру з Німеччиною... Втручання українців зупинить безчесні переговори, і наразі з’являється деяка надія на те, що сепаратні мирні переговори не будуть відновлені на попередніх російських засадах" (там само. — С. 117).
У той же час, радянські архівні матеріали підтверджують і наміри радянського уряду визнати незалежність України, свідченням чого стало визнання Росією повноважень української делегації на переговорах в Брест-Литовську, хоча радянський уряд докладав значних зусиль для того, щоб делегація Центральної Ради увійшла до складу радянської делегації (там само. — С. 127,128.).
На початку переговорів голова більшовицької делегації Йоффе висунув умови укладення миру на принципах "без анексій та контрибуцій", а також "права націй на самовизначення". Німеччина відмовилася йти на ці умови. У зв’язку із цим генерал Гофман заявив Йоффе, що Німеччина не збирається звільняти окуповані нею території Польщі, Литви та Курляндії. Таким чином, окуповані Німеччиною території зазначених країн мали самі вирішувати свою долю з Німеччиною. Ці вимоги не варто сприймати надто важкими для Росії, оскільки вона була в стані сторони, що реально зазнала поразки, а території, про які йшлося, не були російськими. Проте ця позиція німецької сторони мала ефект шоку для радянської делегації, оскільки та мала намір повернути кордони 1914 року. У цьому зв’язку Каменев відправився до Петрограду, щоб передати умови Німеччини (Kurat A. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. 344).
6 січня 1918 року Османська делегація в Брест-Литовську поінформувала Стамбул про те, що надійшло звернення від представників України, яка мала наміри проголосити власну незалежність, узяти участь у переговорах у якості окремої делегації. Зазначалося, що Франція вже визнала її та направила до Києва свого представника генерала
173


Табуї. А 12 січня 1918 року Великий Візир Талаат-паша, який прибув до Брест-Литовська, повідомляв до Стамбула: три дні німці та австрійці сперечаються з росіянами, коли мають відбутися референдуми на російських територіях — до звільнення їх німцями чи після (Yusuf Hikmet Bayur: Türk Inkilabi Tarihi. Cilt. III. 1914—1918 Genei sava§i. Kisim 4. Sava§in sonu. — Ankara, 1983. — S. 119).
Між тим відбулося загальне засідання, на якому були ухвалені рішення щодо проведення окремих переговорів з українцями та визнання їхньої незалежності в окремому додатку до угоди. Росіяни висловили заперечення щодо право спроможності теперішнього українського уряду представляти свою націю (ibid. — S. 120).
Новим головою радянської делегації було призначено народного комісара зовнішніх справ Льва Троцького, якого супроводжував керівник зовнішньої пропаганди Карл Радек (повідомляючи про це, А.Курат наводить посилання на віденські архівні матеріали щодо фактів виключення К. Радека з Німецької соціал-демократичної партії та ув’язнення за крадіжку годинника в Дрездені. — Б. C.). Більшовики хотіли, аби перенести переговори до Стокгольма, де хотіли одержати підтримку європейського робітничого руху, однак німецька сторона наполягла на тому, щоб продовжувати переговори в Брест-Литовську, і радянська сторона була вимушена це прийняти.
Після прибуття радянської делегації під головуванням Троцького до Брест-Литовська, Карл Радек з вікна вагона поїзда почав розкидати перед німецькими солдатами більшовицькі пропагандистські брошури. Проте німецька влада не відреагувала на цей інцидент. Троцький розпочав промову з відомих принципів "заключения демократичного та справедливого миру без анексій та контрибуцій". Карл Радек не випускав з рота люльки та демонстративно випускав дим прямо в обличчя генерала Гофмана. Однак погрозливі революційні промови більшовиків та витівки Карла Радека не залишали можливостей для нормального проведення переговорів. При цьому на той час німці та їхні союзники вже розпочали переговори з Українською Центральною Радою та схилялися до підтримки незалежності України. Це мало стати справжнім ударом для Росії. З огляду на несерйозну поведінку росіян Гофман вирішив не затягувати питання й 18 січня 1918 року висунув їм ультиматум, що полягав у необхідності визнання існуючої лінії кордону. Троцький вирушив до Петрограда для обговорення цього питання з більшовицьким урядом Росії.
Водночас, очолювана Талаат-пашою турецька делегація мала свою
174


думку на цей рахунок. Створення незалежної і дружньої України мало на меті зняти з повістки дня національної безпеки турецької держави вікову проблему, що мала назву "московська загроза". 17 січня 1918 року турецька та українська делегації зустрілися у приватному порядку. Головними питаннями, які порушила турецька сторона, було визначення південних кордонів України та питання власності колишнього російського Чорноморського флоту. У свою чергу українська сторона порушила питання щодо надання дозволу на вільне проходження суден через протоки, які Туреччина обіцяла відкрити для торговельних суден у мирний час та, з певними обмеженнями, у військовий час (Kinmli Н. Diplomatic Relations between the Ottoman Empire and the Ukrainian Democratic Republic. 1918—21. — S. 202).
Україна скористалася мирними переговорами для того, щоб убезпечитися від російської агресії та проголосила 22 січня 1918 року незалежність. Таким чином, поява на політичній карті світу незалежної української держави стала визначною історичною подією, що мала суттєвий вплив на подальший розвиток політичних процесів. Дипломатична "боротьба за Україну" великих держав яскраво демонструє її геополітичне, військово-стратегічне та економічне значення, що перекликається і з сьогоденням.
Ситуація ж для більшовиків складалася вкрай невигідно, що потребувало негайного рішення: або негайний мир шляхом прийняття німецьких вимог, або ж продовження війни. Ситуація спричинила конфлікт у радянському керівництві. Одна група на чолі з Леніним (до неї увійшли Зінов’єв та Сталін) виступала за мир, інша ж — група Троцького (Йоффе, Каменєв та Дзержинський) була прибічницею "Світової революції" та висловлювалася за необхідність продовження війни. В кінці кінців, було прийнято рішення "водити німців за носа" скільки буде можливо та докладати в цей час зусиль для виникнення в Німеччині революції. З такими інструкціями Троцький поїхав до Брест-Литовська (Kurat A. Turkiye ve RusyaXVIII. — S. 345).
Третій період переговорів у Брест-Литовську розпочався ЗО січня під головуванням Талаата-паші. Головним питання повістки дня було українське. Троцький заявив, що (Центральна — Б. С.) Рада веде війну з радянськими військами, і він запропонував провести переговори з двома представниками "Радянської України". Міністр закордонних справ Німеччини Кульман заявив, що до прибуття делегації Центральної Ради українська тематика не буде обговорюватися. На думку Талаата-паші, метою Троцького було максимально затягнути переговори і в цей час
175


вплинути на німецьких та австрійських соціалістів. Тому потрібно було якнайшвидше укласти мирну угоду з Україною, а також надати їй військову допомогу. У зв'язку з цим турецький міністр 4 лютого повідомляв до Стамбула: "Намагаємося домовитися з Україною. Австрія пропонує надати рутинам у Галичині автономію, регіон Холма передати Україні та завдяки цьому отримати від цієї країни поставки зернових. Українці зазначають, що дадуть (очевидно, зерна — Б. С.) скільки зможуть" (Yusuf Hikmet Bayur : Türk inkilabi Tarihi. — Cilt. III. — S. 127).
Талаат-паша повідомляв також: "У той час, коли тривають переговори з приводу правового статусу рутенів на Галичині, він уже домовився підписати угоду з українцями 8 лютого" (ibid. — S. 128).
Однією із спроб перешкодити процесу оформлення відносин союзних держав з Україною була заява Троцького від 7 лютого про те, що радянські війська увійшли в Київ, Центральна Рада повалена, а Україна та Росія увійшли у федеративні відносини. Проте, ця акція більшовиків не досягла своїх цілей і 9 лютого було підписано відповідні угоди (Kurat А. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. З77).
Підписання Берестейського договору 9 лютого 1918 року
176


Німеччина та Австро-Угорщина, у виробленні стратегії щодо утворення незалежної України, виходили з тих позицій, що такий розвиток подій не лише покінчить з бойовими діями на Східному фронті, а й забезпечить надійне джерело постачання продовольства. На пізнішому етапі Україна розглядалася цими двома державами як свого роду знаряддя тиску на 'уперту' Росію з тим, щоб змусити її піти на поступки під час укладення мирного договору (Kirimli Н. Diplomatic Relations between the Ottoman Empire and the Ukrainian Democratic Republic. — 1918-21. — S. 202).
Поруч із цим турецька делегація розраховувала заручитися підтримкою України для мусульманських державних утворень на Кавказі та в Криму, де вже на той час кримські татари сформували свій національний парламент — Курултай. Про це Талаат-паша повідомляв телеграмою на ім’я Енвера-паші 1 лютого 1918 року. При цьому турецький представник в Брест-Литовську зазначав про те, що слід очікувати від більшовицької Росії відновлення імперських амбіцій та спроб упередити спроби народів відділитися та проголосити свою незалежність. Вихід з цієї ситуації він вбачав у введенні на територію України німецьких військ, які мали звільнити її землі від більшовиків (ibid. — S. 202).
У результаті цих переговорів 9 лютого 1918 року в УНР та Центральні держави уклали Мирний договір, відповідно до положень якого між сторонами встановлювалися дипломатичні відносини, кожна із сторін відмовлялася від претензій та вимог щодо виплати якихось компенсацій за збитки, передбачалося здійснення обміну військовополоненими та налагодження торговельно-економічних відносин (ibid. — S. 203).
Турецький фахівець з українсько-турецьких відносин історик Хакан Киримли стверджує, що підписання Брест-Литовського мирного договору між Центральними Державами та новоутвореною Українською Народною Республікою 9 лютого 1918 року стало першим кроком до закінчення війни на "Східному фронті". Вказаний історик справедливо відзначає, що цей договір став першим визнанням незалежності України. Ним Україна не лише отримала міжнародне визнання, а й здобула серйозну військову підтримку, головним чином з боку Німеччини та Австро-Угорщини проти більшовицької Росії, яка окупувала майже всю українську територію (ibid. — S. 201).
На переговорах важливим питанням постало підписання окремих угод між Україною та чотирма союзними державами. Троцькой особливо намагався цьому перешкоджати. Проте турецька делегація нагадала проголошені радянською стороною ще на початку переговорного
12-12-514
177


процесу принципи "права націй на самовизначення" і визнала за українською стороною виключне право самій вирішувати свою долю (Kurat А. Turkiye ve RusyaXVIII. — S. 375, 376).
Переговори між українською та турецькою сторонами пройшли в дружній атмосфері та завершилися підписанням угоди про мир та дружбу, щоправда, вже на інших умовах, ніж у 1651—1654 та 1669—1683 роках, коли українська держава знаходилася під протекторатом султана (ibid. — S. 385).
Додаткова угода до мирного договору, укладеного 9 лютого 1918 року, зазначала, що уповноважені Українськоі Народної Республіки й Центральної Ради Олександр Севрюк, Микола Любинський, Микола Ле- витський і уповноважені Туреччини Талаат-паша, Великий Візир і міністр внутрішніх справ, член Оттоманської Палати Ібрагім Хаккі- паша, колишній Великий Візир, сенатор, амбасадор у Берліні Ахмат Не- ссімі Бей, міністр закордонних справ, член отаманської Палати Ахмет Іззет-паша війни згодились урегулювати окремі справи, які не були в докладно установлені в документі за участю чотирьох держав. Відтак появилися ось такі статті нового договору:
Стаття 1.
Сторони, які заключують договір, зобов’язуються, після ратифікації сього договору установлювати генеральних конзулів, конзулів і віце- конзулів в усіх портах, містах і инших місцевостях їх теріторій з винятком тих місць, де вони признають непотрібним назначувати таких агентів, але з тим, щоби сей виняток примінявся і до всіх иньших держав.
Що-же торкається привілеїв і атрибутів згаданих агентів в протязі переходової доби, передбаченої в статті II, то буде до них приміщений на умовах взаємности такий самий режім, який приміняється до подібних агентів найбільш прихильної нації.
Стаття II.
Кожда із сторін, які заключують договір, зобов’язуються дати від- шкодовання за шкоди і втрати, зроблені під час війни на їх теріторіях чи то органам власти чи то населенням конзулярним будинкам, а також і інвентареві, конзулярним агентам і урядникам другої сторони.
Стаття III.
З огляду на брак усіх договорів, конвенцій, актів і таке иньше, які були ще перед мировим договором між Українською Народньою Республікою і Туреччиною, обидві заключуючи договір сторони згідні скласти конзульську конвенцію, а також инші акти, вони признають
178


потрібними для урегулювання своїх юридичних зносин. Сі акти будуть за ключені в той термін, який у мировому договорі призначено для укладання нового торговельного договору.
Переходова доба, яка в згаданому мировому договорі була встановлена для торговельного режіму, буде такою самок) і для тимчасового конзулярного режіму, означеного в 1 статті.
Постанови згаданого мирового договору, які торкаються до упливу сроку, або продовження тимчасового торговельного режіму також прикладається і до тимчасового конзулярного режіму.
Стаття IV.
Що до вступлення України в міжнародні почтові і телеграфічні спілки почтово-телеграфічні зносини між Україною і Туреччиною по- винни бути встановлені по ратіфікаціі мирового договору згідно до постанов почтово-телеграфічних конвенцій, регляментів і договорів міжнародньоі спілки.
Стаття V.
Усі закони, регламенти і накази, які були видані на теріторії каждої із заключуючих договор сторін з огляду на воєнний стан і які мали на меті внести деякі зміни в приватні права горожан противноі сторони (воєнні закони) касуються після ратифікації мирового договору.
Юридичні особи і товариства признані місцевими законами одної сторони і які належать по національности до другої сторони, будуть трактоватись в сім відношенню, як горожани сієї другої сторони.
Стаття VI.
Всі довжні зобов’язання приватних або юридичних осіб і товариств приналежних до одної із заключуючих договір сторін, які знаходяться на теріторії другої сторони, мають бути відновлені в такім вигляді, в якім були до війни.
Сторони, які заключують договір, згоджуються приміняти до дов- жних зобов’язань із взаємних горожан постанови, які містяться в 2 і З Статті VI і ст. X українсько-німецького додаткового договору, підпіса- ного в Берестю Литовському 9 лютого 1918 р. Горожани обох сторін будуть користуватись тими великими полекшостями, які кожда із заключуючих договір сторін найде потрібним дати тим із своїх власних горожан, які з причин умов військового часу не мали можливости у відповідний срок прибути до оборони своїх прав.
Стаття VII.
Особи, покривджені в своїх правах внаслідок воєнних законів, згаданих в ст. V, будуть о скільки можливо привернуті до своїх прав. Після
12*
179


ратифікації сього договору обидві сторони приступають одночасно до звороту майна, відобраного на підставі зазначених законів.
Кожда із заключуючих договір сторін, окрім того, зобов’язується відшкодувати втрати, які понесені горожанами одночасно другої сторони в їх життю і здоровлю через приняті проти них міри, а також в їх майні через ліквидацію, секвестрацію, конфіскату, реквізіцію і насильне позбавлення впадіння рухомих і нерухомих майном.
Для того нерухоме майно, земельні маєтки, право на використовування нутра землі, підприємства і т. д., котрі були відібрані, будуть повернуті тим, хто на них має право, але остільки, оскільки се майно не було удержавлене на підставі законів, обов’язуючих усіх горожан краю.
Спосіб вираховування втрат, які повстали через вищезгадані обста- новини, а також через инші з ними зв’язані і спосіб виконання сього будуть урегульовани між обома сторонами, які заключують договір, через особливу умову, яка буде заключена в той-же час на тих-же підставах, як се згадано в § 13. Українсько-Німецького додаткового договору і § 3. остаточного протоколу доданого до нього от 9 лютого 1918 р.
Стаття VIII.
Воєннополонені, покалічені або нездібні до військової служби будуть негайно повернути до батьківщини. Решта воєннополонених, а також і осіб, які були затримані військовими або цивільними властями, будуть вимінені по можливости скоріше, до сеї виміни буде нриступлено негайно по ратифікації сього договору.
Виміна ся буде переведена під наглядом особливих комісарів, призначених від одної і другої сторони.
Видатки на переправлення сіх воєннополонених до порту, де буде посадка, або до границі, приймається на кошт тої держави, яка їх забрала у полон.
Цивільні полонені будуть негайно звільнені. Та із сторін, яка їх заарештувала або заінтернувала, бере на свій кошт видатки по переправленню їх з місця теперішнього перебування або інтерновання на місце, з якого вони були відіслані.
Стаття IX.
Кожда із заключуючих договір сторін буде приміняти до воєннополонених і цивільних інтернованих, які перебувають на їх теріторіях, а також до горожан другої сторони постанови про амнестію, які містяться в статті XX додаткового українсько-німецького договору підписаного в Берестю-Литовським 9 лютого 1918 року.
Стаття X.
180


Сей додатковий договір набере силу, як що не буде иншоі постанови, в той самий час як і колективний мировий договір, підписаний в Берестю Литовському 9 лютого 1918 року, складаною частиною якого він є.
Він буде ратифікований і ратифікації його будуть обмінені у Відні в той самий час, коли і ратифікації вище згаданого колективного договору, по можливости скоріще (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — On. 1. — Спр. 75. — Арк. 55—58).
Таким чином, додатковою угодою до мирного договору від 12 лютого
1918 	року Туреччина визнавала Україну як повністю незалежну державу, що передбачало встановлення дипломатичних відносин, направлення послів та відкриття консульських установ в обох країнах. Створення на півночі Чорного моря незалежної України мало важливе значення для Туреччини, бо з розвалом Російської імперії усувалася 6а- гатосотлітня загроза над Стамбулом та Босфором. А Україна, що на той час перебувала в стадії державного формування, не представляла жодної небезпеки для Туреччини. Османська імперія була в змозі надавати підтримку створенню в Криму татарсько-тюркської держави та у разі необхідності навіть посилати туди військову допомогу, чим постійно могла упереджувати можливість спроб України встановити гегемонію на Чорному морі. Підписання в Брест-Литовську договору з Україною отримало схвальні відгуки в стамбульській і турецькій пресі (Kurat А. Türkiye ve Rusya XVIII. — S. 389).
Укладення Берестейського договору давало підстави УНР звернутися до своїх союзників з проханням про допомогу. Німецький посол у Стамбулі в своїй ноті турецькій стороні від 19 лютого 1918 року повідомляв, що Україна просить від них військової допомоги, оскільки заява росіян про припинення мобілізації виявилася брехнею, і всі російські сили здійснили агресію проти УНР. А 20 лютого було поінформувано турецьку сторону про текст ультиматуму, який мав бути оголошеним росіянам 22 лютого. Пункт 4-й був чітко категоричний — росіяни мають негайно забезпечити мир з Україною, а також звільнити цю країну та Фінляндію від своїх збройних формувань (Yusuf Hikmet Bayur: Türk Inkilabi Tarihi. — Cilt. III. — S. 131,132).
Після відомої заяви Троцького від 10 лютого 1918 року — "Ви робіть, що робите, для нас війна скінчилася, ми не будемо воювати проти ваших вимог, проте й миру не укладатимемо» — він знову від’їхав до Петрограда. У цьому зв’язку 17 лютого німецьке командування розпочало наступ. Коли його війська просунулися до Пскова та Петрограда, більшовицьке керівництво прийняло вимоги. Проте у відповіді
181


німецької сторони від 23 лютого до попередніх вимог додалися нові — виведення російських військ з Лівонії та Естонії (Kurat A. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. 347, 348).
27 	лютого переговори розпочалися. Цього разу радянська сторона не робила жодних заперечень та революційних промов і прийняла німецькі умови від 23 лютого. Відповідно до них Рига та Вільно опинялися на німецькій стороні, і лінія розмежування простягалася аж до Брест-Литовська. Населення Лівонії та Естонії мало саме визначити власну долю. Туреччина ж повертала собі кордони 1877—1878 років.* З березня 1918 року голова радянської делегації заявив протест проти тиску на неї та підписав угоду, демонстративно не читаючи.
Серед найважчих для радянської сторони умов Брест-Литовського миру було визнання незалежності та цілісності України, виведення звідти червоних частин, заборона здійснювати в Україні пропагандистську діяльність тощо (ibid. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. 349).
Відповідно до Берестейської угоди, Україна мала направити до Стамбула дипломатичного представника. Поряд з представленням там державних інтересів наші дипломати повинні були захищати права місцевих українців. Це було тим паче актуально, що українці Туреччини вже самі змушені були організовуватися. Скажімо, на сторінках стамбульського "Ікдама" 1 березня 1918 року писалося: "Українці, які живуть у Константинополі, утворили Комітет, якого ціль — нести поміч українцям у Туреччині. В першій мірі Комітет сей буде нести поміч там
б. 	російським полоненим, які приймуть українське державне горожан- ство. Комітет утворить також Інформаційне бюро, яке буде заосмот- рювати убогі українські родини живністю з України. Ціль сего бюро також — інформувати турецьке громадянство про політичні, державні і господарські відносини на Україні. Таким чином, Комітет сей заступає провізорочно консулярні інтереси України в Туреччині" (Діло (Львів). — 1918. — 17 березня).
На посаду посла було тимчасово призначено Миколу Левитського. Це рішення українського уряду було направлено Великому Візирові Та- лаату-паші 8 квітня 1918 року. У цьому листі, зокрема, вказувалося, що
* 	Радянська Росія зобов’язувалася тоді "зробити все, що в її силах, щоби перевести якомога скоро очищення східноанатолійських провінцій і правильну передачу їх Туреччині. Навіть Ердеган, Каре і Батум мають бути негайно очищені від російських військ. Росія не буде вмішуватися в нове управильнювання державно-правних і між- народньо-правних відносин тих повітів, тільки залишає населення тих повітів перевести се нове упорядкування в порозумінню з сусідніми державами, а головно — Туреччиною" (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 92. — Арк. 60).
182


в розвиток укладеного миру між Османським урядом і Урядом УНР останній готовий "призначити посла при Цісарсько-Османськім Пра- вительстві". Відтак, "бажаючи доложити всіх старань, щоб створити найкращі і найбільш приязні відносини між обома державами, Прави- тельство Української Народньої Республіки постановило довірити п. Миколі Левитському тимчасове дипломатичне представництво всіх своїх інтересів в Османській державі" (Дипломатія УНР та Української держави в документах і спогадах сучасників. — Т. II. — С. 337).
19 квітня 1918 року Микола Левитський прибув до Стамбула. Уже наступного дня, як повідомляли інформаційні агенції із Константинополя, керівник одного з відділів МЗС Туреччини Мухтар-бей зустрівся з ним. А для преси тоді ж було поширено заяву: "Левитський є назначений прові- зорочним послом і буде вести переговори щодо улаштування дипломатичних відносин з Туреччиною, після чого вирішиться ступінь Українського заступництва" (ЦДАВОВУ: Ф. 1113. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 10).
До речі, в тій заяві тоді чітко було запевнено, що "Українська Республіка безумовно бажає жити в приязних взаєминах з Туреччиною, і що вона не піде за мріями бувшої Росії до Константинополя" (там само. — Арк. — 10).
Микола Левитський прибув до Стамбула 19 квітня 1918 року, де його зустрів керівник одного з відділів міністерства закордонних справ Туреччини й відвіз до спеціально приготовлених апартаментів у "Готель-паласі". Уже 22 квітня представник УНР мав зустріч з міністром закордонних справ Туреччини, якому вручив копії своїх повноважень. А 24 квітня представник УНР мав зустріч з Великим Візиром, котрий досить по-товариськи зустрів українського дипломата. Таким чином, Микола Левитський приступив до виконання своїх обов’язків. Проте він був тимчасовим представником і незабаром передбачалося направити постійного посла.
Туреччина також направила до Києва своє посольство. Попередньо на посаду Посла в Києві планувалася кандидатура Фахреддіна- бея, який на початку війни був тимчасовим повіреним у Санкт-Петербурзі. Проте було прийнято рішення направити до Києва колишнього Посла Туреччини в Афінах кадрового та досвідченого дипломата 48-річного Ахмеда Мухтара Бея (Китаї А. Тигкіуе ує Иивуа - „ т,
XVIII. -5.390). Тітадишшкмгй-І
Ахмед Мухтар-беи
183


Поруч із дипломатичною місією в Києві також було засновано консульські установи у Харкові та Одесі (ibid. — S. 391).
До речі, українська влада звернулася до столичного, харківського губерніального і одеського міського отаманів з проханням всіляко сприяти в роботі призначеним консулам Османської Порти — Ахмеду Ферід-бею, Руї Абдулгаді і Ебурізу Намік-бею (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — On. 1. — Спр. 114. — Арк. 23 — 25).
Однак, не дивлячись на те, що після укладення Берестейського мирного договору тісні взаємини між Україною та Туреччиною тривали короткий час, значення цієї події знаходило відгук ще досить тривалий час в середовищі українських націоналістів. Позиція Туреччини згадувалася з вдячністю. Ця угода дійсно пов’язувала обидві країни щирими узами. Не дивлячись на пізніше "розрекламований" Договір про дружбу та братерство між Анкарським урядом та УСРР, — наголошував турецький дослідник А. Курат, — він ніколи по своєму значенню не дорівнюватиме Брест-литовському договору" (Kurat A. Turkiye ve Rusya XVIII. — S. 395).
Під час ратифікації зазначеної угоди в Меджліс-i Мебусані турецькі депутати зустріли оваціями доповідь міністра закордонних справ Ах- меда Несім-бея, оскільки це був перший (переможний) договір за три з половиною роки виснажливої війни. Аргументуючи позицію турецької делегації та делегацій Центральних Держав на переговорах в Бересті, турецький міністр наголосив на економічній складовій документу, звернувши увагу на те, що Україна зобов’язувалася здійснювати поставки сільськогосподарської та військової продукції в Туреччину, зокрема, зернові, худобу, вугілля та залізо. Це був новий подих для економіки країни, яка перебувала у економічній блокаді з боку країн Антанти (Kinmli Н. Diplomatic Relations between the Ottoman Empire and the Ukrainian Democratic Republic. 1918-21. — S. 203).
До речі, обмін ратифікаційними грамотами відбувся в Посольстві Туреччини у Відні 22 серпня 1918 року (Токаржевський-Карашевич. Цар- городські спомини (1919—1921 pp.) // Визвольний шлях. — 1952. — Ч.
7. 	— С. ЗО).
Таким чином, Стамбульський уряд та його союзники започаткували тісні взаємини з країною, що знаходиться на півночі Чорного моря й протистоїть Росії, яка гостро відреагувала на таку зміну розстановки сил в регіонах Чорноморського басейну й Східної Європи. На противагу цьому, завдяки військовій допомозі Німеччини й Австрії, Україна звільнила важливі території від російських більшовицьких військ, де
184


Звернення Дипломатичної Місії Османської Порти до властей Української Держави щодо влаштування побуту консулів Туреччини в Україні
185


заіснував Уряд Української Народної Республіки. В Києві тоді однозначно усвідомили — розвиток відносин з Туреччиною — це надійний шлях підтримки незалежності України.
Проте невдовзі в Україні стався державний переворот — завдяки військовій підтримці німецьких штиків до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Коли перший посол УНР в Туреччині Микола Ле- витський дізнався про державний переворот, він відмовився служити режиму гетьмана, і уряд Павла Скоропадського відкликав його з Стамбула для праці в Міністерстві закордонних справ Української Держави.
Нового ж посла в Стамбулі тривалий час не було, що гальмувало розвиток відносин двох країн. Саме з огляду на це Уряд Османської Порти змушений був розв’язувати обопільні проблеми через свого посла в Німеччині. Так, за телеграфним розпорядженням Уряду Туреччини її посол у Берліні Хаккі-паша звернувся 25 липня 1918 року до посланника Української держави в Німеччині барона фон Штайнгеля з пропозицією відновити поштово-телеграфний зв’язок між двома країнами. В листі, зокрема, наголошувалося, що зруйнований під час війни кабель між Одесою і Константинополем уже відновлений (ЦДАВОВУ: Ф. З766. — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. 7).
Потерпали від відсутності постійного повпреда Української Держави на Босфорі також і військові. Відсутність тривалий час українського посла в Стамбулі справді давалася взнаки, оскільки Україна зустрілася з новою проблемою — Чорноморського флоту. Після окупації німцями Криму на деякі кораблі з тих, що тут залишилися, претендувала Туреччина як на свої. Зокрема, в Стамбул перейшли "Кронштадт" і "Меджи- діє", туди ж готувалися перейти і два підводні човни — "Гагара" і "Утка".
З приводу цього один з офіцерів військово-морських сил капітан І рангу князь Лівен писав 2 липня 1918 року командиру портів Чорного і Азовського морів, товаришу морського міністра Української Держави Миколі Максимову: "Наші справи в Туреччині страшно затягуються, а все через те, що нема справжнього посла України в Константинополі. Мені німці говорили терміново порушити клопотання, послати туди посла і просити дати йому наші посольства, а то поселять там жида — представника Ради, як це сталося в Берліні. Німці ще говорили, щоб посол був справжній вельможа, що важливо для турків, а не партійний діяч — матрос чи солдат, і головне, щоб йому були відпущені відповідні кредити" (Російський державний архів Військово-Морського Флоту: Ф. Р-72, — Оп. 1. — Спр. 128. — Арк. 116).
Одержавши це звернення, Микола Максимов одразу ж переслав його
186


до міністра закордонних справ Української Держави Дмитра Дорошенка, наголошуючи в своєму супровідному листі, "що якомога швидше призначення посла в такий важливий пункт, як Константино- піль украй необхідно, аби і я міг призначити туди військово-морського агента" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. - On. 1. - Спр. 111. — Арк. 8).
Як свідчать помітки на цьому документі, вже наступного дня, 24 липня 1918 року, з МЗС Української Держави відповіли на дане звернення й зайнялися підготовкою до виправи нового посольства. Були, зокрема, підготовлені вірчі грамоти гетьмана Скоропадського для нового посла Олександра Кистяківського, а також відповідне звернення Уряду Української Держави. Склад посольства проектувався в такому складі: Надзвичайний посланник і Уповноважений міністр — Олександр Кистяківський, Люцій Кобилянський — радник, князь Вячеслав Тенішев — другий секретар, Михайло Любимський — перекладач першого класу, Ян Москаленко — молодший урядовець (там само. — Арк. 12,13).
З свого боку Генеральний Штаб призначив військово-морським агентом при посольстві капітана першого рангу Олександра Зарудного (там само. — Арк. 14).
Однак і через місяць Надзвичайний посланник і Уповноважений міністр Української Держави при Цісарськім Оттоманськім Правитель- стві продовжував залишатися в Києві, займаючись переглядом дипломатичних документів, які йому надсилалися (там само. — Спр. 115. — Арк. 17).
У той же час Туреччина не тільки дуже активно розвивала свої дипломатичні установи в Україні, а й домагалася створення належних умов своїм представникам. Так, Генеральний консул Туреччини в Києві Ахмед Ферід-бей писав 2 вересня 1918 року: "Мої колеги мене повідомили, що Український Уряд приймає на себе постачання Дипльома- тичного і Консульського корпусу так само, як і мій Уряд це робить у Царгороді" (там само. — Спр. 114. — Арк. 11).
28 жовтня 1918 року перший посол Туреччини в Україні Мухтар-бей просив надати в розпорядження Місії десять кімнат другого поверху готелю "Палас", які раніше займала Німецька Місія, що вже мала інше гарне приміщення (там само. — Арк. 29).
9 листопада 1918 року Посольство Туреччини повідомляло, що останнім часом Дипломатична Місія Османської імперії не одержує відповіді на телеграми, які посилаються у Константинополь через Одесу. Відтак було звернення до Міністерства закордонних справ України
187


вжити необхідних заходів, аби "запевнити негайну й потрібну пересилку її телеграм до Константинополя і таким чином припинити перерву в зносинах, наслідок якої може бути шкодливим і для відношень Української Місії з Києвом, тому що, коли зносини з Константинополем через Одесу перервані, то нема ніяких інших засобів переписки" (там само. — Спр. 113. — Арк. 16).
Звичайно, відновлені міждержавні контакти вимагали регулярного зв’язку, оскільки раз-у-раз виникали різні проблеми в політичних і консульських, а особливо ж економічних відносинах. Скажімо, акт від 31 серпня 1918 року свідчив, що турецькі власті 25 серпня вивезли з Одеського порту 1807 пудів цукру до Стамбула без дозволу Міністерства продовольчих справ Української Держави (там само. — Спр. 115. — Арк. 13).
З цих мотивів було утруднено відправлення наступних партій цього продукту, що викликало занепокоєння турецької сторони. Так, 8 листопада 1918 року голова Імператорської Османської місії Мухтар-бей повідомляв, що в Одеському порту українська влада не допускає до за- вантаженя на пароплав "Тигр" 150 вагонів цукру, призначеного для Туреччини (там само. — Арк. 18).
Однак департамент посередніх податків Міністерства фінансів повідомив, що не знайдено за можливе відправити цей продукт за море, оскільки "весь цукор від герм. — австр. — угорськ. господарськ. комісії прийнятий до скарбу і відпуску за кордон не підлягає" (там само. — Арк. 27).
Новий український посол до Туреччини виїхав аж у жовтні 1918 року. Ним був Михайло Суковкин, поміщик з Київської губернії, котрий до 1917 року обіймав посаду голови Київського губернського земства, а з вибухом революційних подій був призначений на посаду Київського губернського комісара. Тільки ЗО жовтня 1918 року Посольство виїхало до Стамбула з Одеси, про що свідчить телеграма Суковкина до міністра закордонних справ Української Держави. Першого листопада воно вже було на місці призначення. Одразу ж після прибуття представників Української Держави зустрічали й виголосили привітання "1) Комендант Царьго- родського порта, 2) Осавул його світлості Великого Візиря, 3) Секретар Міністра Закордонних Справ Туреччини" (там само. — Арк. 24).
У перші ж дні Суковкин наніс візити міністрові закордонних справ Туреччини й послам Німеччини, Австро-Угорщини й Болгарії в Стамбулі. Зустріч з Великим Візирем переносилася через хворобу останнього, а що стосується аудієнції в султана, то вона могла статися після
188


того, як на Босфор прибуде ескадра союзників, прихильниками яких вважався тепер він. Крім того, його ж тоді відвідали кілька журналістів і фотокореспондентів різних часописів (там само. — Арк. 24).
Перше доручення, яке покладалося на Суковкина від гетьманського уряду — це виклопотати в головнокомандуючого збройними силами Антанти наказу, "щоб його морські сили достигли м. Одеси лиш після того, як буде мати місце зустріч Представника Українського Уряду з злученими силами поза межею нейтральної зони" (там само. — Арк. 24 зв.).
Узагалі посол Суковкин вважав головним своїм завданням на перших порах "забезпечити безболізнену зміну на території Української Держави німецьких частин частинами согласія, щоб не було ніякої перерви від большевистського впливу і щоб нейтральна УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА існувала би, як вона існує, безперечно, не дивуючись на зміну усієї Европейської рівноваги та політики" (там само. — Арк. 24 зв.—25).
Мемуари радника Посольства Люція Кобилянського яскраво змальовують церемонію прийняття султаном членів Української Дипломатичної Місії: "На другий день до будинку посольства приїхало кілька султанських "ландо", щось з 15 кінних гайдуків у червоній барві та султанський церемонімейстер в парадному мундирі. Ми рушили — попереду Суковкін з церемонімайстром, а за ними решта персоналу посольства. Перед брамою Ілдиз-Кіоску нас зустріла почесна варта, а друга почесна варта стояла у вестибюлі палацу. Там були також військові й цивільні урядовці. Нас зустріли тут сановиті особи з султанського двору й попросили до невеликого салону, де нам довелось з півгодини зачекати, поки нас було запрошено до султана. Суковкін, я та кн. Тенішов були у фраках; і Суковкін мав до того ще ще й червону стрічку російського царського ордену св. Анни 1-ї класи. Решта ж членів посольства, яко люди військові, мали на собі український військовий однострій, що його встановив гетьман Скоропадський; один лише військовий аташе Васильєв одягся в російський мундир полковника генерального штабу. А коли посол Суковкін звернув увагу Васильєва на таку його велику нетактовність і попросив одягтись в українську військову форму, то полковник Васильєв тільки здвигнув плечима: "Какая там еще украинская форма! Никакой такой украинской формы я не знаю. Я — русский офицер и надеваю присвоенный мне мундир. Вот и все!.."
До речі, було помітно, що цей "присвоенный мундир" зробив в Ілдиз- Кіоскові не таке то вже й гарне вражіння.
Згідно з церемоніалом, султан прийняв спочатку Суковкіна одного.
189


Посол подав султанові до рук свої "lettres de creance", сказавши при цьому коротеньку промову, а далі попросив у падишаха дозволу представити йому членів посольства. Тоді покликано всіх нас до кімнати, де відбулась авдієнція; ми підходили до султана по черзі, як стояли записані в реєстрі, і Магомет VI кожному з нас подавав руку. Безпосереднє до нас султан не промовляв, а говорив пошепки через церемонімай- стера. Султан сказав, що він дуже радий познайомитись з членами посольства, Суковкін за всіх нас відповів на це, що, мовляв, і члени посольства вважають за щастя, яке їм довелось і т. д. Після того нас знов запросили до салону, де нас частували кавою та шербетом". (Коби- лянський Л. Українське посольство в Туреччині // Нова Україна. — 1925. — Ч . 2—3. — С. 85).
Коли Суковкин прибув до Царгороду, в Україні вже, по суті, агонізував гетьманський режим. А тому новому послові вже не залишалося часу на розгортання своєї діяльності. В той короткий час, коли ще був в Україні гетьман, він зумів виконати лише одну важливу справу — визнання Українського Чорноморського флоту. З фактом належності цього флоту Україні рахувалася і окупаційна влада країн-учасниць Антанти після підписання ЗО жовтня 1918 року Мудроського перемир’я. Головний представник військово-морських сил Антанти на Сході віце- адмірал Амет підписав у зв’язку з цим спеціальну угоду з Суковкиним. Цією угодою формально визнавалося право Української Держави на флот, незалежно від кількості одиниць. Ось як звучав сам текст документу: "У випадку, коли французьке військо буде висаджуватись в портах України, як того просить у віце-адмірала Амета п. Суковкін, що прибув у Константинополь як уповноважений міністр України, та щоб забезпечити транспорт і постачання цього війська, як рівно ж іншого війська союзних Франції держав, п.Суковкін зобов’язується, як представник Українського Уряду, на чолі з гетьманом, і від свого імені, передати в розпорядження коменданта французьких морських сил:
1. Усі, що знаходяться в портах України кораблі, які французька морська влада визнає за корисні для транспортних операцій, для висадки та для постачання союзних сил на Україні;
2. Яхту "Александр Михайлович", що в цей час знаходиться в Константинополі;
3. Пароплави "Королева Ольга", "Тигр", "Иерусалим" та всі інші пароплави українських навігаційних спілок, які можна буде звільнити від контрактів, що їх зв’язують з їх власниками" (Лотоцький О. В Царго- роді. — Варшава, 1939. — С. 49,50).
190


Необхідно зазначити, що в умовах окупації Туреччини країнами Антанти дипломати України, в тому числі військовий аташе, опинилися перед проблемою налагодження оперативного зв’язку з Україною та здійснення листування. З метою налагодження поштової справи з Туреччиною Суковкин видав інструкцію: "українському поштовому відомству необхідно встановити паритет франка на українську монету для закордонних відправлень і отримати згоду Рос(ійського) товариства за перевезення рос.- тур. пошти. З вирішенням цих питань, ввірена мені Місія може приступити до укладення спеціальної поштової угоди з Туреччиною, причому було б бажано, щоб з цією метою сюди було тимчасово направлений також відповідний чиновник поштового відомства" (ЦДАВОВУ: Ф. З766 — Оп. 1. — Спр. 112. — Арк. ЗО зв.).
Ще більш серйозніша проблема склалася з налагодженням телеграфного зв’язку між Україною та Туреччиною, оскільки, на той час, най- розповсюдженішим засобом зв’язку, яким користувалися цивільна та військова влади, був телеграф з його можливостями шифрування (Ки- реев Н. История Турции XX век. — М., 2007. — С. 455.).
У цьому зв’язку Посол зазначав: "Що ж стосується телеграфного зв’язку Одеса-Константинополь і зворотно по кабелю... то тепер обидва кабелі знаходяться в руках союзників, при чому приватні телеграми ними не приймаються, а для казенних телеграм необхідна згода англійської влади.
Бажано тому домовитися з англійськими військовими владами, щоб українські казенні телеграми хоча б... і за умови союзної цензури безперешкодно та без спеціальних дозволів приймалися б по кабелю як в Одесі, так і в Константинополі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр.
112. 	—Арк. ЗО зв. —31).
З приходом до влади в Україні Директорія вирішила вислати новий склад посольства до Царгороду. Тодішній голова Ради Міністрів Володимир Чеховський дуже на цьому наполягав, бо надавав велике значення справі визнання Царгородським патріархом автокефалії Української церкви (Директорія проголосила цю автокефалію 1 січня 1919 р.). Оскільки Олександра Лотоцького вважали за фахівця в церковних справах, то, вірогідно, ця обставина спонукала Директорію запропонувати саме йому посаду українського посла в Туреччині.
Водночас, в процесі зміни керівника дипломатичної місії України, Посол Суковкін, який був незгодний з політикої Директорії, займав відверто проросійську позицію, за словами Л. Кобилянського: "Після повалення влади Гетьмана П. Скоропадського одного прегарного дня
191


Суковкін, не порозумівшись з міністерством закордонних справ (УНР. — Б. С.)> з власної ініціятиви, начеб-то через брак коштів, взяв та й припинив раптом діяльність посольства, сповістивши про це Високу Порту. З того часу члени посольства перестали діставати платню" (Кобилянсь- кий Л. Українське посольство в Туреччині // Нова Україна. — 1925. —
Ч. 	2—3. — С. 88).
Оцінюючи результати роботи посла Суковкіна, військовий агент України в Царгороді отаман Остафіїв характеризує її висловом: "СЛОВО "УКРАЇНЕЦЬ" — МАЙЖЕ НЕВІДОМЕ В ЦАРГОРОДІ" і зазначає, що: "назва "українець" в офіційних колах і широких гражданських верствах населення Царгороду зовсім невідома. Всі вважають українців за росіян. Тільки один раз в часописі промайнула (замітка) вістка, що до Царгороду прибуло українське посольство на чолі, за наше посольство надруковано оголошення з адресою його на вулиці Таксім із зазначенням годин, дня прийому. Тепер над нашим посольством вже віється жовто-блакитний флаг. Тому цілком зрозуміло, що вплив і положення взагалі Укр. Нар. Респ. в Царгороді мається в самому початковому стані. Це з’являється в значній мірі тою російською орієнтацією, яка панувала в діяльності попереднього українського посольства , п. Суковкина, який ...питався робити різні перешкоди посольству п. Ло- тоцького" (Сергійчук В. Невідомі документи Військового аташату Посольства України в Туреччині в 1918—1921 роках. — С. 13,14).
Негативне відношення союзної військової влади, підневільне становище турецького уряду під окупацією Антанти, деструктивна чинність колишнього українського посла — утворювало обставини несприятливі для діяльності та існування українського дипломатичного представництва. Заявленою орієнтацією посла України Суковкина на "Единую Россию" було дуже принижено престиж української державності в очах представників Антанти і уряду Туреччини, який до справи української незалежності ставився досить прихильно. Ось як пише про це Олександр Лотоцький: "Я мав безперечні дані, що, незважаючи на напрям антантського уряду, з турецької сторони дотримання з українською державою добросусідських стосунків користується повною прихильністю, але справа мого визнання затяглась різними сторонніми обставинами. Формальні перешкоди старався утворити бувший посол п. Суковкін. Він подав до міністерства закордонних справ заяву, в якій, не визнаючи зміну уряду на Україні, повідомляв, що я не привіз од- кликної грамоти для нього, креденціяльної грамоти для себе, та пропонував реставрувати його на становищі посла української держави, мене
192


ж вважати приватною особою, при тому подаючи відомості, що копію цієї заяви він посилає представникам Антанти...
... Але, незважаючи на це, зносини з Посольством фактично продовжуються. Рівно ж факт призначення Українським правительством п. Лотоцького до Константинополя Послом, з дотриманням всих встановлених правил, позбавляє (Суковкіна) офіційної якості Посла" (ЦДА- ВОВУ: Ф. З766. — On. 1. — Спр. 112. — Арк. — Арк. 38—40).
Унаслідок тривалих суперечок і безвідповідальних вчинків Суковкіна, що у значній мірі негативно впливали на формування позитивного іміджу молодої української держави і відверто сприяли дискредитації діяльності посольства, ним було передано частину майна та документації дипмісії. Так, зазначає у своїх спогадах Л. Кобилянський, "на третій чи на четвертий день після того, як Спафаріс (працівник Посольства — Б. С.) поїхав до Одеси, я дістав від товариша міністра за- корд. справ. С. Бачинського телеграму на французькій мові, де було сказано, що міністерство доручає мені, яко своєму charge d’affaires par interim, орудувати посольством, поки не прибуде до Царгороду ново- призначений український посол О. Лотоцький. Цю телеграму, роспеча- тану, прислав мені Суковкін при своєму листі, в якому висловлював свою згоду віддати мені о кожній порі всі посольські документи і т. п.
Упоравшись з помешканням та все як слід налагодивши, я через Спа- фаріса попросив великого візира дати мені авдієнцію. Авдієнцію було призначено на другий же день, о 5 год. пополуд.; я поїхав в супроводі Любимського та Спафаріса. Великий візир (він ще й був султанів зять) прийняв нас дуже ласкаво й розмовляв з нами трохи не цілу годину. Він дуже цікавився станом речей на Україні і сказав, що турецький уряд та все турецьке суспільство вражені незвичайно тим нечуваним героїзмом, яким українці ведуть боротьбу за свої національні права. На початку авдієнції великий візир прийняв від мене ноту, в якій сказано, що я, з доручення свого уряду, взяв нині на себе керовництво справами українського посольства (до ноти була долучена в оригіналі, телеграма С. Бачинського).
Після авдієнції у великого візира, я поїхав з М. Любимським до міністерства закордонних справ, щоб представитись міністрові. Там нас прийняв товариш міністра Іззет-паша (самого міністра не було під той час в столиці) та при цій нагоді дав нам прочитати ноту Суковкіна. В тій ноті Суковкін скаржився, що "бувший радник українського посольства, самозваний повірений в справах (soi-disant charge d’affaires), дозволяє собі самостійно орудувати посольством. "А коли я вже не посол, —
13-12-514
193


додає Суковкін, — то я бажав би знати, хто саме мене усунув з посади (qui та destitue)" і т. д.
При цьому Іззет-паша пояснив нам, що, на підставі згаданої вже телеграми С.Бачинського, турецький уряд за уповноваженого дипломатичного представника Української Держави вважає одного лише мене, та що міністерство закорд. справ ніяких більше нот від пана Суковкіна приймати не буде, а нам, в разі потреби, завжди буде радо допомагати" (Кобилянський Л. Українське посольство в Туреччині. — С. 89—91).
Після вирішення проблеми представництва Л. Кобилянський був вимушений займатися не своїми прямими обов’язками, а вживати заходів щодо упередити відчудження Суковкиним посольського майна: "Тепер на чергу стала справа з посольським автомобілем... Суковкін, продавши одного, ладився продати й другого автомобіля і знайшов вже й покупця. Я звернувся до начальника столичної поліції та просив вжити заходів, щоб автомобіля не було продано, поки справа ця не вирішиться в суді, куди я одночасно подав відповідну заяву. Начальник поліції вволив моє домагання — і на посольського автомобіля було накладено заборону. На третій день Великодних Свят (стар, стилю) був день народження султана. В супроводі Спафаріса я поїхав до Ілдиз-Кіоску, щоб дати там своє прізвище до книги, як того вимагав звичай. Прізвище Суковкіна в цій книзі я не знайшов" (там само. — С. 91).
За словами О. Лотоцького, справи Українського Посольства в Туреччині перебували в дуже сумному становищі.* "Мій попередник п. Суковкін, з часу оголошення Гетьманом федерації з Росією, провадив лінію
* 	Колишній посол Суковкин залишив українських дипломатів у Стамбулі ще й без грошей. А це змусило нового посла Олександра Лотоцького звернутися до турецької влади за позичкою, про що свідчить лист повноважного посланника України від 12 березня 1919 року до міністра закордонних справ Туреччини: "Великі труднощі щодо яких я побачив, мене змусили зробити цей демарш і заради його успіху я завжди буду зобов’язаний Вашій Високоповажності. Передбачаючи заперечення Вашої Високоповаж- ності, і після тривалих і зрілих роздумів, про які я говорив три тисячі разів. І починаючи з трьох тижнів, які завершилися.
Завтра я сам або доручу своїм співробітникам знову передати Вашій Високоповажності підписану квитанцію і переказати Вам мою вдячність. Будь ласка, прийміть запевнення, Ваша Високоповажносте, у моїй високій і шанобливій повазі" (Iki Ülke ve bir Deniz Türkiye — Ukrayna ve Kara Deniz. Draft Version. Editor Dr. Mehmet Fahri Furat. — Izmir, 2012. — S. 128).
Наступного дня Олександр Лотоцький підписав розписку, що "в імені і на рахунок уряду Української Республіки, отримано документ позики від імперського міністерства закордонних справ, дві тисячі турецьких лір" (ibid. — S. 127).
Тут і далі переклади з французької Андрія Гетьмана.
194


принципіально ворожу українській державній самостійності, — і перед Високою Портою, і перед військовими дипломатичними предстаниками інших Держав в Царгороді" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 119).
Складною була в цей час ситуація і в самій Туреччині: з приходом в Царгород антантських сил, партія уніоністів, що держала в своїх руках владу під час війни, уступила своє місце антантофільській партії. Членів попереднього уряду і, взагалі, видатніших членів партії уніоністів оддано під суд. І цим процесом тодішній турецький уряд маніфестував свій цілковитий розрив з попереднім германофільським напрямком турецької політики. Проте доля Туреччини в союзних сферах малювалася дуже сумно. Її територія зводилася до кількох вілаєтів Малої Азії, без проток і без Царгороду, без Аравії, Сірії та Палестини і, навіть, без найбільш цінних південно-західних берегів Малої Азії, які було окуповано військами грецькими (Смирна), французькими (Адана) та італійськими (Адалія).
Відомий турецький дипломат того часу Есат Джемаль Пакер так змальовував ситуацію в турецькій столиці: "Стамбул стогнав під чоботом окупантів. Люди ховалися у себе в будинках і намагалися не виходити на вулицю. Серед інтелігенції розпочалися арешти, багатьох заслали на острів Мальту. Будинки відомих громадян були конфісковані, їх віддали офіцерам окупаційних сил. Іноземні солдати чіплялися на вулицях до перехожих, особливо до жінок. І я одного разу вечором на вулиці ні за що ні про що одержав ляпаса від солдата. Окупанти творили безобряззя. Під приводом недодержання муніципальних порядків на кожному кроці штрафували громадян. Постоялий двір Акопяна був переповнений затриманими.
Хоч і оголосили перемир’я, в Стамбулі продовжували діяти жорстокі окупаційні порядки. Уряд безпомічно схилив голову. Окупаційні власті були єдиним урядом Стамбула" (Дж. Пакер Е. 40 лет на дипломатической службе. — М., 1971. — С. 78).
До того ж сталася і криза уряду. Кабінет Дамада Феміда-паші демонстративно демісіонував з дуже виразною декларацією, в якій зазначив свою цілковиту незгоду на окупаційні види щодо турецької території. Складання нового кабінету доручено було тому ж таки Да- маду Феміду-паші. В склад кабінету увійшли здебільшого ті ж самі особи, але появляються тут вперше представники, хоча б і дуже невиразні та помірковані, інших течій. Більш виразним, з погляду національної полі- тики, був дальший кабінет Алі-Різа-паші, але чи далі й він вже не задовольняв загального настрою.
13*
195


Тереном, на якому зростала турецька сила, стала Мала Азія. Тут національний турецький рух прийняв головно дві конкретних форми — збройної організації та скликання Парламенту. На чолі усього руху став генерал Мустафа-Кемаль. Під його проводом склалася армія, кількість якої налічували до 100 тисячів. Головний штаб Мустафи Кемаля перебував тепер у Ангорі (Анкарі — Б. С.), але фактична влада досягала вже до Брусси (Бурси — Б. С.) (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 120-121).
Від цих обставин залежали і міжнародні відносини Високої Порти, в тому числі дипломатичні її зносини з Україною. Відтак праця її посольства полягала головним чином в утворенні певного грунту для майбутніх практичних взаємовідносин двох народів. Із справ, які при тому порушувалися на двосторонньому рівні, найбільш серйозне значення мали консульська конвенція та майбутній товарообмін між Туреччиною і Україною.
З огляду на окупаційне становище Туреччини та на фактичне значення Царгорода для військових акцій на території колишньої Росії, великої ваги прибирала справа установлення зносин з тутешнім військовим командуванням Союзних Держав. В цій справі сталися перешкоди, які полягали взагалі в принциповій лінії поводження Антанти щодо України з часу Берестейського миру.
З цього погляду Повноважний міністр України в Туреччині Олександр Лотоцький у листі від 6 січня 1920 року писав до керівництва Османської держави, що "Україна, як і весь схід Європи, проходить найжахливішу частину кризи. Актуальна ситуація мене зобов'язує розповісти урядам націй та держав, які мають порядок і достаток яких найбільш стабільний, за посередництва їх представників у Константинополі, сподіваючись, що вони знайдуть справедливу оцінку від імені правосуддя і негайних інтересів всього цивілізованого людства.
Росіяни розділилися між собою у внутрішній боротьбі, але об'єднуються інстинктивно заради головної мети відновлення цілісності колишньої імперії і подальшого завоювання України. Права цих національних і культурних сподівань не визнаються майже всім світом, піддаються новим насильницьким діям від частин Росії, незважаючи на те, чи є вони більшовицькими чи ні.
Війна, яка несподівано почалася між "Добровільною армією" та Україною ослабляє фронт з більшовиками і дозволить "Червоній армії" висунутись до Києва. Вона відмінила ідеали і принципи права, які мала Добровільна Армія. Вона зруйнувала всі сподівання відновити порядок
196


Одна з вербальних нот Посольства УНР у Туреччині в Україні
197


в Росії, власне кажучи, в Московії. Це те, що в Україні завжди бажали, і страждали від сусідства, повного анархії та відповідно хаотичного.
Передбачаючи ці наслідки, Уряд Української Республіки неодноразово відновлював настійливі вимоги до Урядів Союзників та Нейтральних країн щодо розсудливої інтервенції, пропонуючи здійснити благотворний вплив на генерала Денікіна, щоб він змінив своє непримириме ставлення і йому запропонувати вигідні умови і унікальні можливості. Генерал Денікін не хоче слухати голос розуму. Йому краще намагатися забезпечити володіння багатою Україною як оперативною базою і можливістю мирного перезимування, ніж отримати вигоду від допомоги підтримки Союзників для боротьби з більшовизмом. І ось зараз він змушений повністю відступати перед (більшовиками написано вручну) українськими повстанцями, таким чином, війська були змушені неочікувано ввійти в гру заради гарантії їх батьківщини від загрози російської агресії.
Лише Український Уряд має право висловлювати побажання і устремління населення України, той самий уряд, який бореться два роки з більшовиками, і який сподівається знайти в Добровольчій армії союзників проти комуністичного ворога, передбачає згубний результат політики генерала Денікіна, просякнутий упередженнями давнього режиму і зашкарублістю давнього імперіалізму.
Паралельно з крахом Добровольчої армії, яка замість того, щоб добиватися своєї мети і свого просування до Москви, викинута із завоювань організованих країн й антибільшовицьких. Більшовики висуваються до України, і якщо їх не відбити, йтимуть далі до кордонів. Українська республіка, яка веде з ними бій з великими труднощами, і яка надає їм спротив, служитиме довго ще більш ефективним бастіоном від д московітів, якби мала моральну підтримку визнання її суверенітету і її національної та політичної свободи. Відносини з Румунією та Польщею займають важливе місце у справі кордонів антибільшовицьких держав навколо Росії і у попередженні від втручання російських прогресистів чи реакціоністів до крайнощів у справи Балкан і ймовірних політичних конфігурацій Центральної Європи.
Це визнання не може чекати Росії, бо генерал Денікін через свій імперський патріотизм не міг відмовитися, так само як і більшовики не хочуть, від цілісності територій, які дісталися у спадщину від Царів. Це визнання має бути встановленим принципово і за крайньої необхідності.
Єдиний спосіб стримати натиск більшовиків є визнання неросійських держав, заснованих на кордонах старої імперії, між ними, й укра¬
198


їнську, дати їм можливість організувати коаліцію, яка гарантуватиме Європі повний спокій і мир.
"Добровольча армія" повинна неухильно прийняти територіальні обмеження і після того, як буде проведена реорганізація, вона, ймовірно, може наближатися до Москви наскільки можливо, якщо вона підтримає прикордонні держави.
Найближчі сусіди України почали бачити панросійську більшовицьку імперську небезпеку, тому що вона в рівній мірі й імперіалістична, й небезпечна для Європи, і почали об’єднуватися для боротьби проти неї.
Але щоб ця боротьба стала ефективною, необхідно, щоб держави, які створюють коаліцію були незалежними, сильними і підтримані Союзниками, які досі висловили підтримку лише "Добровольчій армії". Якщо Україна зобов’яжеться внести свою допомогу, буде необхідно офіційно визнати її незалежність, таким чином, їй активно допомогти для відновлення комерційних і фінансових відносин, що є необхідним для нас, і є вигідним для Східної Європи і Америки" (Iki Ulke ve bir Deniz Ttirkiye Ukrayna ve Kara Deniz.. — S. 131 — 134).
Виклавши зовнішньо-політичну позицію УНР перед турецькою владою в тих умовах, українські дипломати 1 лютого 1920 року поставили питання перед МЗС Османської Порти щодо відкриття нових консульств нашої держави на території Малої Азії. Усна нота Посольства УНР, зокрема, зазначала: "Дипломатична місія Республіки Української
идші із дикумситш іциди у&раінілжи-турецькил. відносин
199


має честь просити Імперське Міністерство закордонних справ розглянути нижчезазначені питання:
1. У Малій Азії у провінціях Трабзон, Смирна, Адана, Дамаск, Бейрут та Куд-Шериф знаходиться велика кількість стародавніх російських об’єктів, які там перебувають з часу війни, і серед яких є багато українських,
2. Російська влада і представники урядів та Добровольчої армії Дені- кіна та Колчака у Константинополі заснували у Смирні філіал їхніх інституцій з консулом на чолі, який має займатися репатріацією стародавніх російських об’єктів в Малій Азії,
3. Українці не мали в Азії жодного представника свого уряду і особи, яка може їх захищати і звертатися до представника уряду більш менш умовного і в будь-якому разі іноземця.
Представляючи ці дані, Дипломатична місія Республіки Української просить Імперське Міністерство Закордонних Справ піти назустріч наступним проханням:
1. Заснувати три тимчасові українські консульства у Трабзоні, Смирні і Єрусалимі,
2. Віддати необхідні накази імперській військовій владі та адміністраціям, щоб вони намагалися сприяти вищезгаданим консульствам.
Дипломатична місія Республіки Української сподівається, що дослідження цього питання, незважаючи на те, що жодного остаточного рішення стосовно запровадження постійних консульств не було прийнято, приведе до прихильного рішення з боку Імперського міністерства, більше того, справа стосується захисту громадян держави — друзів Оттоманської імперії і діяльність в місті Емпін "консульства" уряду і держави не визнаватиметься" (ibid. — S. 51, 52).
Оскільки відповідь на цю ноту затримувалася, то дане та інші питання невдовзі обговорював з директором політичного департаменту МЗС Туреччини Ахмет Ресід-беєм радник Посла Ян Токаржевський- Карашевич, що, очевидно, підштовхнуло його розгляд. Так, юридичний радник МЗС Туреччини 11 травня 1920 року повідомляв свою думку з приводу відкриття консульських установ України в Трабзоні, Ізмірі та Єрусалимі: "Посольство України виступило з пропозицією відкрити три тимчасові консульські установи в Трабзоні, Ізмірі та Єрусалимі та звернулося з проханням дати доручення посадовим особам Османської держави доручення щодо надання відповідного сприяння. У зверненні зазначається про те, що у різних османських провінціях знаходиться багато колишнього російського населення, серед яких є українці. Стам-
200


бульські представництва урядів Денікіна та Колчака відкрили у Ізмірі консульську установу. Українці ж змушені через відсутність відповідного представництва звертатися до установ інших держав.
Також зазначається про те, що 9 лютого 1918 року Османський Уряд підписав з Україною Брест-Литовську угоду. 22 серпня 1918 року відбувся обмін ратифікаційними грамотами. Ключовою у цьому плані є четверта стаття Угоди, що гласить: "Після того, як буде ратифіковано мирну угоду між двома сторонами, що уклали цю Угоду, між ними буде встановлено дипломатичні та консульські відносини".
Крім того, перша стаття Угоди гласить: "Обидві сторони, що підписали цю Угоду, після її ратифікації зобов’язуються акредитовувати кадрових генеральних консулів, консулів та віце-консулів у всіх портових містах та інших місцях, за виключенням режимних зон (це правило повинно застосовуватися до всіх держав).
Що стосується повноважень та привілеїв зазначених службовців, то з приводу (імплементації. — Б. С.) угоди, що є в додатку, прийнято два окремих періоди — перехідний та остаточний. У перехідному періоді до службовців будуть застосовуватися рівні права на принципі взаємності, що загалом підпадає під цю ситуацію. В остаточному періоді, вірніше вже після підписання Консульської конвенції, ці повноваження та привілеї будуть визначатися урядами в рамках Конвенції. Стаття З Угоди так визначає ці два періоди:
Перехідний. Принципи щодо режиму торговельної діяльності, що закладені у спільній мирній угоді, будуть застосовуватися і у перехідний період. Це стосується випадків оголошення про скасування або обмеження цих принципів та про застосування консульських положень.
У такому разі, спільна Мирна угода тимчасово застосовує положення про "принцип обміну товарами" до тих пір, поки не буде підписано Торговельну угоду. У разі, якщо така торговельна угода не буде підписана, цей «принцип обміну товарами» буде застосовуватися ще шість місяців після дати підписання Мирної угоди між Османською державою та європейськими державами, з якими вона перебувала у стані бойових дій, а також зі СІЛА та Японією. У разі ж якщо до кінця цього 6-ти місячного періоду, що спливає ЗО червня 1919 року ці перехідні принципи не буде завершено, обидві держави, відповідно до досягнутих в зазначеній Угоді домовленостей оголосять про втрату сили принципу щодо обміну товарами (стаття
7, 	№ 2, параграф 1, №3). У цій ситуації, за умови взаємності, необхідно продовжувати визнавати перехідні принципи про повноваження та привілеї щодо консульських посадових осіб до затвердження нової Угоди.
202


У випадку затримки з умовами Угоди, ці перехідні принципи мають тривати до підписання турецько-української торговельної угоди. Ці перехідні принципи мають діяти протягом шести місяців з дати підписання мирової угоди з державами Антанти, США та Японією — до ЗО червня 1919 року, а після цього терміну режим перехідних принципів буде тривати до того часу, аж поки одна із сторін, які уклали цю Угоду, не оголосить їх недійсними.
Перш за все, перед відкриттям консульських установ України на османських землях, необхідно узяти до уваги чи є в Стамбулі українська місія, що визнана османською державою. З юридичної точки зору, відповідно до положень зазначеної Угоди, Уряд України має право відкрити одну місію, після того, як відбулася взаємна ратифікація Угоди, Посланник України прибув до Стамбула та вручив вірчі грамоти. Також, Османський Уряд відкрив в Україні свою місію, хоча й на рівні консула. Не дивлячись на це, у разі невизнання посланого Україною глави місії, з юридичної точки зору вважатиметься, що місія не відкрита, що унеможливлює відкриття на османських землях українських консульських установ. Це питання потребує прояснення.
У разі прийняття зазначеного глави місії та відкриття представництва України потрібно вивчити питання корисно чи ні для Османського Уряду буде відкриття у трьох містах (Трабзоні, Ізмірі та Єрусалимі) консульських установ України.
Як зазначено вище, українські консульства, на умовах взаємності, користуватимуться режимом нації найбільшого сприяння. У зв’язку з тим, що представники країн Антанти у значній мірі зловживали своїми повноваженнями та ускладнили цю ситуацію, українські консульства обов’язково захочуть застосування такого режиму. Дійсно, Османський Уряд визнав за українськими консульствами режим нації найбільшого сприяння, що застосовувалося до службовців інших країн.
Звичайно, з огляду на те, що наразі на османських землях знаходяться не консули держав Антанти, а надзвичайні комісари, Османський Уряд може відмовитися визнавати за українськими консульствами положення, що були в колишніх угодах. У той же час, ця підстава може бути не прийнята, оскільки вона витягнута з контексту статті, оскільки насправді ці службовці мають статус генеральних консулів та консулів при представниках союзних держав.
З іншого боку, якщо за османськими службовцями в Україні не буде визнаватися принцип взаємності, то це положення (режим нації найбільшого сприяння. — Б. С.) не може застосовуватися. Проте на сьо¬
203


годні в Україні османські службовці відсутні. Тому застосування принципу взаємності не дасть можливості Уряду України застосувати якісь обмеження і у цьому зв’язку він може звернутися про застосування режиму нації найбільшого сприяння.
З метою виходу з цієї ситуації, особливо з огляду на значне перевищення термінів ЗО червня 1919 року, можливо оголосити про завершення перехідного періоду у консульській сфері, що без сумніву стане відомо надзвичайним комісарам.
При підписанні Версальської мирної угоди з Німеччиною було поставлено умовою відмову Німеччини від Брест-Литовської угоди. Така ж сама ситуація постала і з Австрією при підписанні Сен-Жерменської угоди. Невключення цієї умови на переговорах про підписання угоди з Османським Урядом виглядає наче забудькуватість. У такому випадку Брест-Литовська угода між Туреччиною і Україною залишається дійсною.
Між тим, у разі оголошення Посольству України про скасування тимчасового режиму у консульських відносинах з Україною, відповідно до загальноєвропейської юридичної практики, призведе до відповідної реакції щодо українських консулів. Тому необхідно не допустити нав’язуванню Османському Урядові положення про відмову від Брест- Литовської угоди.
Найкращим у цій ситуації буде затвердити положення мирної угоди про необхідність відкриття українських консульств на османських землях.
Якщо ж українське посольство не буде визнане, то за відсутності посольства відкриття консульських установ не вбачається можливим.
Якщо ж українське посольство буде визнане, тоді слід нагадати про необхідність поновити відповідну ноту та у разі її надходження надати відповідь українській стороні про те, що з огляду на складну ситуацію, з якою зіткнулися сьогодні Османський Уряд та Україна, вважається за доцільне відкласти питання про взаємне відкриття консульських установ до підписання миру з союзними країнами.
Питання ж щодо визнання чи не визнання Посольства України та передача питання до відповідного відділу належить компетенції Вашої ви- сокоповажності".*
Як можна переконатися, хоч цей документ стосується звернення Посольства УНР в Стамбулі щодо можливості відкриття українських кон¬
* 	Документ виявив і адаптував на сучасну турецьку мову викладач Стамбульського університету др. Мехмет Фахрі Фурат.
204


сульських установ в Ізмірі, Трабзоні та Єрусалимі, його текст дає нам не лише важливий фактичний матеріал, але й дозволяє подивитися на ситуацію, у якій тоді опинилися на міжнародній арені Україна й Туреччина з точки зору висококваліфікованого правника — міжнародника, яким, без сумніву, був автор пропонованої записки.
Сам факт звернення Української дипломатичної місії в Стамбулі про відкриття консульських установ у зазначених містах Османської імперії досі невідомий українським історикам, які вже тривалий час займаються тематикою українсько-турецьких відносин та історією української дипломатії цього періоду. З службової записки зрозуміло, що обгрунтуванням необхідності відкриття таких установ вказується факт значної кількості українських біженців у цих містах, що дає нам підстави звернути більшу увагу на географію української еміграції того періоду. Адже відтворення шляхів міграції представників нашого народу, пошук їхніх нащадків в інших країнах та вшанування пам’яті померлих і загиблих на чужині співвітчизників є нині важливим напрямом діяльності Української держави.
До речі, цілком можливо, публікація цього документа дасть поштовх не тільки до нових пошуків з історії українсько-турецьких відносин, а й зацікавить нащадків тих українців, котрі після 1920 року залишилися в Туреччині, скажімо, в тому ж Ізмірі. Відтак вони зможуть більше дізнатися про своє походження.
Також важливим для розуміння політики Туреччини щодо України напередодні підписання Севрського мирного договору є рекомендація турецького посадовця не допускати включення в майбутній договір статті про відмову від Брест-Литовського мирного договору. Та й сам зміст документа переконує нас у тому, що Туреччина, яка підписала з нами мирний договір, зробила це не формально, а виходячи зі своїх національних інтересів і відносила Україну до переліку держав, щодо яких застосовувався режим найбільшого сприяння.
Саме розраховуючи на це, наші дипломати зверталися до турецької сторони з проханням підтримати УНР після відомого Варшавського договору з Польщею. Тоді Дипломатична місія Української Народної Республіки в Німеччині мала "честь принести до відома Посольства Оттоманської Туреччини, що на основі договору, укладеного 23 квітня 1920 року у Варшаві між Урядом Республіки Польщі і Урядом Демократичної Республіки Україна, "Республіка Польща, визнала Україну як незалежну державу на територіях, кордони яких на півночі, півдні та сході мають бути визначеними в угодах Демократичної Республіки
205


України з вищезгаданими сусідами, визнала суверенітет уряду Директорії Української Республіки з Верховним Головнокомандуючим, Генеральний Отаманом Симоном Петлюрою на чолі, з верховними урядовими повноваженнями Демократичної Республіки України" (Iki Ulke ve bir Deniz Tiirkiye — Ukrayna ve Kara Deniz. — S. 146).
Навіть така моральна підтримка України мала тоді надзвичайно важливе значення, бо самостійність УНР руйнувала золоті мрії та практичні розрахунки союзників, пов’язані з відбудуванням єдиної Росії, а боротьба України з Добровольчою армією, протегованою і підтриманої Заходом, вже надавала її ставленню до України певний ворожий настрій. Коли в союзних центрах, де працювали наші дипломатичні представництва, це відчувалося і відверто виявлялося більш-менш у формах міжнародної коректності, то тут, на сході, де творилася військова акція, ті форми мали цілком інший характер. Окупаційні умови, фактична військова сила, широкі уповноваження органів окупаційної влади давали їм можливість проводити на царгородському терені політику в значній мірі на власну руку, особливо в справах, що торкалися колишньої Росії. Проводили ту політику не дипломати, а військові люди, що в своїй діяльності мало рахувалися із звичайними нормами міжнародно-дипломатичних відносин. З цього боку Царгород уявляв з себе цілком виключне місце для дипломатичної роботи, якого не було ніде більше в Європі, навіть в інших переможених країнах. До того ж після двох більшовицьких наступів на Одесу в Царгороді скупчилися головні елементи старої Росії, і це місто стало наче якимсь російським осередком дипломатичним (представництво Денікина), політично-громадським (навала російського громадянства, що з Московщини раніше утікало в Київ та Одесу), і навіть військовим (штаби та контррозвідки білих армій, тисячі втікачів добровольців, морська база Добровольчої армії). Всі ті фактори, в тому числі і дуже впливові через своє становище і свої зв’язки ще з часів царської Росії, дуже впливали на союзне командування, яке вже із засади їм співчувало (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 123).
Проте Посольство УНР і в найгірших умовах не поривало своєї праці. Не кажучи вже, що його безпосередє завдання — представляти інтереси України при Оттоманському уряду, — виконувалося в такій мірі нормально, як це дозволялося зовнішніми обставинами обох держав — Туреччини та України. Посольство рівночасно вживало всі заходи для правильного в українських інтересах освідомлення союзників — місцевих безпосередньо, а центральних урядів їх — через наших дипло¬
206


матичних представників в союзних центрах. Немає сумніву, що без українського представництва в Стамбулі ворожа до України акція набрала б безмежно більшу агресивність і значно більшу агресивність і в значно більших розмірах (там само. — Арк. 138).
Надії, здійснення яких покладалося на Посольство УНР в Туреччині, зрозуміло, все більше залежали від політичного становища в Україні. В міру того, як ламалися плани та розвіювалися ці надії, скорочувалася діяльність Посольства і зменшувався його склад, який був розрахований на ширший масштаб роботи. Коли в Києві формувався склад Посольства, то малося на увазі, що воно виконуватиме головним чином консульський обов'язок, бо спеціального українського консула в Туреччині не було. Внаслідок скорочень, у складі посольства залишились: посол, радник, секретар, перекладач.
За браком коштів і цей склад вимагав скорочення. Але посольство необхідно було зберегти, бо це стримувало антиукраїнську діяльність Добрармії. Загалом стосунки з Туреччиною покращилися, а також з державами Антанти, які хоч і не визнали України, але ставились лояльно внаслідок самокомпрометації Добрармії. З обставин, що склалися в Царгороді, український посол не міг дістати необхідних йому рангових справ, так як його визнання було напівофіційне, а це принижувало престиж Української держави. Тому достатньою була посада керуючого справами посольства.
У зв'язку з цим Олександр Лотоцький рекомендував урядові доручити ці обов'язки раднику Яну Токаржевському-Карашевичу з наданням йому титулу повноважного міністра (Лотоцький О. Вказ. праця. — С. 138—140).
Відтак міністр закордонних справ УНР передав своєму колезі в уряді Високої Порти спеціальну ноту, в якій зазначалося, "пан Олександр Лотоцький, наш надзвичайний представник і повноважний посланець, отримав інше призначення, уряд Республіки припинив його перебування у місії, яке він займав у Високій Порті.
Неподолані труднощі, з якими йому довелося займатися, можливо, залишилися в силу обставин, після завершення його місії, тим не менше, ми висловлюємо йому наше повне задоволення за настійливість, з якою він старався встановити відносини доброї дружби між нашими двома націями. Тому мені хотілося б вірити, що пан посланець Лотоцький заслужив схвалення Імперського Уряду, і я, сподіваюся, що Ваша Високоповажність прийме до уваги, що він не матиме можливості особисто представити вам ноту про завершення повноважень.
207


Бажаючи, щоб не виникло жодної перерви в усталених відносинах між Туреччиною та Україною, Уряд республіки дав мені вказівку доручити виконання обов’язків Повноважного Міністра Пану Яну То- каржевському-Карашевичу, доктору філософії, лицарю Мальти, лицарю імперського ордену Святого Станіслава другого ступеня, члену Тевтонського ордену тощо, стати управляючим дипломатичною місією, з високою місією тимчасово представляти Україну при Високій Порті.
Таланти і особисті якості, які він чітко проявив, дають мені підставу гарантувати, що він заслужить прихильність Вашої Високоповажності, і це додасть віри і довіри всьому, що пан посланець Ян де Токарі Токар- жевський-Карашевич Вам повідомлятиме з нашого боку.
Відсутність представника Туреччини в Україні і труднощі комунікацій мене зобов’язують просити Вашу Високоповажність дослухатися до мене, щоби Імперський уряд затвердив це призначення на рівні постійного звання" (Iki Ulke ve bir Deniz Tiirkiye — Ukrayna ve Kara De- niz. — S. 147).
І треба відзначити, що османський уряд намагався всіляко сприяти українським дипломатам у Стамбулі, навіть тоді коли коли вища влада УНР опинилася в екзилі. З огляду на наявні в Туреччині людські ресурси для поповнення української армії 19 квітня 1921 року Військовий міністр УНР подав до Кабінету Міністрів законопроект про встановлення в Царгороді військової агентури в складі військового агента і його помічника. Зокрема, у своїй доповідній керівник військового відомства України таким чином обгрунтовував необхідність відкриття військово-представництва і бажанням кубанських і донських військових частин приєднатися до української армії, що говорить про авторитет, яким користувалася українська держава серед інших народів колишньої Російської Імперії. Далі в цьому документі йдеться: "1) серед евакуйованих вояків армії генерала Врангеля з загальної кількості їх біля 70 000 мається приблизно 25% людей українського походження, котрі одверто висловлюють своє бажання і домагаються продовжувати дальшу боротьбу з большевиками під прапором УНР в шеренгах рідного війська. Крім них також і Кубанці та Донці висловлюються за це.
Військова агентура, встановлена в Царгороді мусить відіграти величезну роль серед зголошуючихся до нашого війська вояків як конт- рольно-регістраційний апарат і інстітуція, котра візьме на себе ініціативу в налагодженні і поширенні культурно-освітньої праці в регіональнім напрямку серед українців і кубанців, прагнучих до з’єднання з нами.
208


2) Царгород в сучасний мент являється осередком активної праці протибільшовицьких чинників і можна з запевненням приректи, що після фіаско російсько-паризького комітету, виродившогося в гово- рильний лише апарат, Царгород перебере до себе не тільки виконавчі, а також і ідейно-керуючі функції в справі боротьби з большевиками.
Тільки маючи в Царь-Городі своє військове око та вухо, ми станемо в курсі справи боротьби з большовиками в європейському, а незабаром можливо і в всесвітньому масштабі.
Отже, виходячи з прицілу необхідності за всяку ціну збільшити наше військо, як в кількости саме і в якости, а також аби запобігти в майбутньому і ізольованости нашої акції від решти противобольшевицьких акцій, рахую за необхідне і негайне встановити в Царь-Городі військову агентуру в складі, згідно прикладених до цього штатів" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 267. — Арк. 39).
У цьому зв’язку доречним буде навести уривок звіту, в якому змальовується побут, який панував у цих таборах: "Серед українців, яких в армії Врангеля налічувалось біля 60%, організація поставлена дуже гарно. В українізованих частинах засновані культурно-освітні гуртки, якими провадиться праця як культурно-освітня, так і політична. Ціми організаціями надсилались листи до Пана Головного Отамана, а також і до Ліги Націй в справі визнання "Незалежної України” і т. и." (там само: Ф. 3866. — Оп. 1. — Спр. 165. — Арк. 2).
Активну і посильну участь у житті та самоорганізації українських громад в цих таборах відігравала українська дипломатична місія в Стамбулі. Так, автор відзначає, що: "Українізація по таборах це праця і заслуга Посольства УНР в Туреччині, а зокрема труди Посла з Токар-То- каржевського-Карашевич (так у тексті — Б. С.). В кожному таборі засновані українські організації, які концентруються біля Посольства", (там само. — Арк. 2).
Зокрема, зазначається, що: "в таборі "Санджак-Тепе" на чолі культурно-освітнього гуртка знаходиться сотник Лебедь, секретарем його військовий урядовець Левченко, скарбник — Гриценко. В склад Президії входить також значковий Булбут (мають свій статут, зразок якого находиться в Посольстві). В таборі Бернадат біля станції Сан-Стефано, в склад культурно-освітньої організації входять: осаул Хворостенко, сотник Масіяк, сотник Андрій Гук, сотник Жуків і осаул Піньчук.
При штабі Донського Корпусу в склад організацій входять слідуючі особи: осаул Копцинський з Черкас, урядовець Удотіїв — секретар 4 Універсалу.
14-12-514
209


При таборі Тузла на чолі організації полковник Добровольський. Також заснована українська організація на пароплаві "Ріон", але склад цієї організації не відомий.
Засновані також українські організації і серед військ Врангеля, ро- сташованих в Галіполі, але офіційно вони існувати не можуть, боячись переслідувань з боку ген. Кутепи (Кутепова. — Б. С.) і його приспішни- ків. Між инш., був там такий характерний випадок: що наколи один із старшин відкрито визнав себе українцем, то по наказу згаданого ген. Кутепи був повішений", (там само. — Арк. 2).
Водночас, у документі зазначається про те, що, "не дивлячись на жорстокі репресії з боку російської таборової влади, українські організації все таки існують, розуміється підпольно. В склад Галіпольської під- польної організації входить священник Лебедь, як голова цієї організації. В таборах відчувається великий недостаток преси і загальної інформації про українські справи в світовій політиці, а також інфор- мацій про діяльність і наміри УНР. Література українська одержується в таборах з Царгородського Посольства, але в дуже обмеженій кількосте Своєчасно одержується віденський тижневик "Воля" та львівська часопис "Український вісник" (там само. — Арк. 2 зв.).
Цей документ спростовує твердження про те, що УНР не сприймалася як держава за кордоном, а її уряд не мав підтримки серед українців. Як видно із попередніх документів, українська держава того часу, не дивлячись на низку несприятливих обставин объективного та суб’єктивного характеру, змушувала рахуватися з собою іноземні держави і мала незаперечний авторитет серед тих українців, які волею долі опинилися на чужині. Зокрема, у звіті зазначається про те, що: "Відношення до українських організацій турецької влади прихильне, а також українців до уряду УНР. На П. Головного Отамана всі дивляться як на особу, яка може хоть що небуть зробити доброго для України і вибороти її незалежність. Національне почуття і свідомість дуже гарне, наприклад: було послано прохання до Ліги Націй під заголовком ТАК КАЖУТЬ ТІ, ЩО БУДУВАЛИ ТРИ РОКИ ЄДІНУ НЕДІЛИМУ, в якій петиції вони просили визнати Україну незалежною самостійною державою" (там само. — Арк. 2 зв.).
На жаль, дипломатична установа України в Стамбулі, не дивлячись на всі свої зусилля, була позбавлена матеріальних можливостей надавати відповідну допомогу українським біженцям, які опинилися в Туреччині, і вимушена була сама шукати можливості для виживання: "Посольство УНР в Царгороді ніякої матеріальної допомоги зукраїні-
210


зованому врангелівському війську дати не може, позаяк само Посольство ніяких матеріальних засобів для поліпшення становища не має, а урядовці цього посольства голодають. Праця Посольства в даний мент виявляється на видачі пашпортів та покладання надій на краще майбутнє, більш реального воно нічого зробити не може, не дивлячись на те, що для праці, якої серед війська багато, є широке поле" (там само. — Арк. 3).
Можна констатувати, що наслідком всіх цих зусиль, а головне безкомпромісної позиції щодо свого національного і державницького вибору та чіткої громадянської: „влада Туреччини і окупаційна жадних перешкод в праці українізації не робить, а навпаки йде на зустріч, чого може бути прикладом згода на відокремлення всіх українців в окремий табір "Сан-Стефано" (там само. — Арк. 3).
За таких обставин українські дипломати намагалися поглиблювати відносини з Туреччиною, зокрема, йшлося про впорядкування консульських відносин. 20 жовтня 1921 року Голова Директорії і Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра дав повноваження припинити існуючу "угоду з урядом імперським Оттоманським про призначену консульську конвенцію, призначену паном Андрієм Ніковським, міністром закордонних справ, представником і за довіреністю Республіки і правами почати переговори з особою чи особами, які мають повноваження від уряду імперського Отаманського на переговори, встановлювати і завершувати після обміну належних повноважень формувати відповідну конвенцію, яка полегшить і укріпить зв’язки між Україною та Туреччиною" (Iki Ulke ve bir Deniz Ttirkiye — Ukrayna ve Kara Deniz.. — S. 101).
Цим документом Петлюра надавав Андрію Ніковському "повні і абсолютні повноваження, вести переговори, припиняти і підписувати всі протоколи, угоди і положення, які витікають з переговорів, в яких будуть братися зобов’язання від імені Демократичної Української Республіки, які будуть зберігатися усталеними і стабільними назавжди, здійснювати і виконувати пунктуально все, що пан Андрій Ніковський, міністр закордонних справ, нашому повноважному представникові обумовлюватиме, буде зобов’язуватися і підписувати на основі нинішніх повноважень, ніколи не порушуючи з будь-якої причини і під будь- якими приводами, які можуть виникнути, як також відправляючи листи ратифікації належної форми і їх буде видано для обміну в термін, який буде погоджено" (ibid. — S. 102).
Мабуть невдовзі і був підготовлений документ під назвою "Протокол
14*
211


консульський", який виявив Фурат Фухрат. Текст його такий: "Імперський Оттоманський Уряд і уряд Республіки Україна хочуть встановити між собою взаємні відносини завдяки створенню консульств в цих поважних країнах, призначивши наступні дії:
Імперський Оттоманський Уряд, Його високість Ахмед Іззет Паша, міністр закордонних справ, І Уряд Республіки Української, Його Висо- коповажність пан Андрій Ніковський, міністр закордонних справ, які відповідним чином уповноважені для здійснення наступного:
Стаття 1.
Імперський Оттоманський Уряд і Уряд Республіки Україна домовляються про взаємне право призначати Генеральних Консулів, Консулів та Віце-Консулів з правом працювати в усіх портах і комерційних місцях обох сторін в їхніх країнах, в яких посадові особи можуть працювати так само, як і в інших країнах.
Стаття 2.
Оттоманські Генеральні Консули, Консули і Віце-Консули на території уряду Республіки України і Генеральні Консули, Консули і Віце-Консули України на території Оттоманської імперії виконують свої обов’язки, починаючи з підписання нинішнього протоколу, їхні функції підтверджені загальним громадським міжнародним правом на базі взаємоповаги.
Стаття 3.
Нинішній протокол, який вступає у силу з часу підписання, буде дійсним до підписання Консульської Конвенції між Високими Сторонами, поки одна зі Сторін не повідомить іншу про денонсацію ще до цього підписання.
Для підтвердження цього, повноважні сторони підписали нинішній протокол і прикріпили їхні печатки.
Підписано у Константинополі, 1921 року" (ibid. — S. 103—105).
Можливо, така прихильність до України пояснювалося насамперед позицією міністра закордонних справ Туреччини Сефа-бея, котрий, як наголошували українські дипломати, "був прихильником нашої незалежності і ідеї союзу Чорноморських держав" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 404. — Арк. 192).
Саме прихильність турків змушувала Уряд УНР в цей час, особливо після невиконання поляками договору Петлюри — Пілсудського, звертати свої погляди до Босфору, де можна було сподіватися на підтримку.
28 	серпня 1922 року з’являється лист Симона Петлюри до військового міністра УНР Миколи Юнаківа щодо можливого розвитку подій на
212


Кавказі й готовності до цього українських політиків — відтепер Голова Директорії більше сподівається на підтримку далекої Туреччини, ніж на свого вчорашнього союзника, якому довірився навесні 1920 року (Надія і розчарування українства. До 90-річчя підписання Варшавського договору між Українською народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. — К., 2010. — С. 15).
Тим паче, що поляки вимагають від екзильного уряду УНР поступитися політичними принципами щодо Галичини й Волині, про що свідчить лист Симона Петлюри до Прем’єр-міністра України Андрія Лівиць- кого від 30 серпня 1922 року: "З ріжних джерел бачу, що цього — "їм" мало і "вони" хотіли б од нас більшого — себто неможливого. Ми не можемо бути циганами і політичними авантюрниками!" (там само. — С. 16).
Проте Симон Петлюра категорично відмовився виконувати нові вимоги поляків, про що він чітко написав у листі до посла Олександра Шульгина 3 вересня 1922 року: "Очевидна річ, що в цих домаганнях ми їм назустріч іти не можемо. Бо в такому разі ми
а) зійшли б на роль об’єкта польської — не тільки міжнародної, а і внутрішньої політики.
б) скомпромітували б нашу державну ідею і гідність нашу і в) свого становища не поправили б, бо знаючи з сумного досвіду поведінку поляків, не можемо сподіватись, щоб вони своїх обіцянок додержали. З окрема, по параграфу а. Ми не маємо ніякого права зіходити з грунту умови 21/IV — 1920 р., тим більше не знаємо, які би зобов’язання взяли на себе поляки. Ніколи не треба забувати в зносинах з Ашкеназі, що головного пакту тої умови, а саме постачання нас зброєю, вони не додержали. Цим пояснюється і одворот поляків од Київа, і успішна офензива большовиків аж до Висли — Варшави. Не можемо ми сьогодні позбавляти Лігу Націй чи Раду Амбасадорів в ініціятиві розв’язання галицької проблеми. Коли б найшлася серед українців якась політична формація, що пішла б на цей крок, вона могла б бути тільки купкою авантюристів" (там само. — С. 16).
Оскільки, як вважав Петлюра, Енвер-паша „опинився в ролі головнокомандуючого протибольшевицькими силами Середньої Азії і на чолі мусульманського руху тамошнього. Згідно з отриманими мною ін- формаціями — неперевіреними — справа дальшого ходу подій має виглядати так. Після опановання Енвер-пашою цілого Туркестану, мало б наступити опановання військами Кемаль-паші Закавказзя і районів з нафтовими джерелами — Баку — Грозне. Щодо останнього, то воно може здійснитись або а) дорогою місцевого повстання, 6) або одвер-
214


Звіт Олександра Лотоцького про діяльність Посольства УНР у Туреччині
215


того зірвання Ангорського уряду з Москвою і утворення фронта на Кавказі. В останньому разі Кемаль-паша сподівається шляхом мобілізації магометан на Кавказі здобути для своєї армії не менше 500.000 людей, придатних для боєвих завдань.
Але треба мати на увазі, що вся ця комбінація буде мати реальні шанси на її здійснення тільки тоді, коли Кемаль-паша буде мати гарантії (од Франції) в постачанню зброї, якої йому бракує. В разі позитивному на Кавказі має бути оголошено "Хазават" — "Свята війна" Так виглядають інформації, отримані мною.
Оскільки вони певні — сьогодні не можу сказати. Деякі — дотичні посередньо цієї можливости — дані находять підтвердження своє в підготовчій праці проти більшовиків в Грузії. Під час моїх і п. прем’єра розмов з грузинським міністром Ромішвілі вияснилось, що проти- большовицьке повстання грузини можуть підняти тільки тоді, коли матимуть належне запевнення од Франції, що кемалісти їм не зашкодять.
В кожному разі справа конфлікту Сов. Росії з Туреччиною на кавказькому грунті розглядається як справа можлива..." (там само. — С. 237, 238).
Ця ж лінія проходить і в листі Симона Петлюри до посла Олександра Шульгина від 3 вересня 1922 року. "Згідно отриманим мною інформа- ціям, — пише Голова Директорії, — турки мають захопити Кавказ з метою опанувати Бакинський район, щоб ущіпнути Англію в найбільш дошкульному місці її інтересів і добитись одміни Севрського трактату. Акція Енвера-паші, опанувавшого вже майже весь Туркестан, стоїть ніби в зв’язку з намічаючимися операціями турків на Кавказі після того, як вони 1) покінчать з греками і 2) добудуть зброю од Франції для мобілізованої армії (з ріжних кавказьких магометан), що матиме своїм завданням опанування Кавказу — Кемаль-паша має в такому разі надію, що він дістане до 500 тисяч людей для своєї армії. Дуже жалко, що ми в тяжкому матеріяльному становищі і не можемо працювати сьогодні там, де треба і де може назрівають певні події. В кожному разі в рамках можливого прошу це виясняти і побувати в представника Ангори в Парижу — це мій знайомий по Київу. Площина Ваших розмов з ним ясна. Коли Вам прийдеться говорити з ним, просіть в нього в ім’я майбутніх наших добрих відносин підтримки наших державних постулятів перед французькими кругами. Зокрема, зверніть увагу його, що в разі утворення ними Кавказького фронту, всі сили совітської армії можуть бути кинені на них. Отже, потрібна організація нашої сили в той чи инший спосіб" (там само. — С. 240).
216


Про надії Петлюри саме на Туреччину в ситуації, що тоді склалася для України, бачимо і в його листі до Прем’єр-Міністра УНР від 23 вересня 1922 року, в якому йдеться щодо налагодження контактів з представниками Ангорського уряду Кемаля-паші: ‘В міжнародних політичних стосунках певну вагу набирає Туреччина, а тому я вважав би за доцільний і своєчасний з нашого боку певний крок для установлення зв’язків з представниками Ангорського уряду.
Зокрема, з огляду на запроектовану конференцію, де буде розглядатись справа Дарданел, я вважав би не зайвим заявити і наші претензії у формі хоча би якоїсь ноти з зазначенням неправности уряду Совітської України брати участь у цій конференції, як того хоче Кемаль-паша.
З 	мого погляду, текст ноти повинен бути зредагований остільки тактовно, щоб не наражати інтересів турецьких чи робити якісь прикрости туркам. Навпаки, повинно ноту так укласти, аби українські моменти виразно заманіфестувати, підчеркнувши неправність уряду Раковсь- кого в цій справі, як уряду окупантському, недовговічному, в цій справі виступати.
В кожному разі в тій чи иншій формі наша акція в зазначеному напрямкові потрібна. Отже, прошу цю справу з Мін. зак. справ обговорити і не відкладати перепровадження її" (там само. — С. 247).
Не все, звичайно, Посольству УНР в Туреччині вдавалося зробити через протидію білогвардійських емігрантів і поспішне визнання султанським урядом більшовицької Росії. Як результат — посольство необхідно було ліквідовувати, що й сталося в травні 1922 року. Зрештою, коли Я. Токаржевський-Карашевич виїздив з Стамбула, то його проводжали на залізничному вокзалі не тільки члени дипломатичного кор-
пусу — італійці, французи, перси, грузини, голандці, шведи й американці, але й численні представники турецьких офіційних інституцій: з міністерства закордонних справ, Великого Візирату, міністерства освіти, наслідник султанського престолу прислав свого ад’ютанта (Токаржевський-Карашевич Я. Цар го- родські спомини. — С. 33).
Однак нове керівництво Туреччини легко пішло на забуття основ двосторонніх зв’язків, закладених у роки Першої світової війни, і
Як Токаржевський- °“,е "™П>»ало відповдшжу „щхо„, біль-
г шовиків щодо Уряду УНР в екзилі.
Карашевич г 1
217


"ЦЕЙ БОЙОВИЙ ЕЛЕМЕНТ ШУКАЄ ВИХОДУ З ТУРЕЧЧИНИ В УКРАЇНУ..
Невипадково Талаат-паша надавав важливого значення підписанню окремої угоди з Україною. Серед причин цього була можливість за короткий час передати їй 40 тисяч українців, що перебували в таборах військовополонених. Крім того, був підготовлений проект договору між двома країнами, яким передбачалися, головним чином, умови повернення військовополонених. З усього видно, що він був підписаний, оскільки серед документів Міністерства закордонних справ УНР зберігається свідчення від 8 березня 1918 року навіть про те, що військовополонені турецької національності могли залишитися в Україні за згодою її Уряду (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 28.).
Відповідно до наявного дипломатичного листування між турецьким посольством і МЗС УНР відомо: "Імперський Оттоманський Уряд вирішив звільнити всіх цивільних воєннополонених, належних до української національности, і повернути їх на батьківщину аж до Одеси спеціальним пароплавом.
Одночасно Уряд Імперський, згідно ст. 8 додаткового договору 9 лютого 1918 р., приймає на себе видатки по подорожі цивільних інтернованих аж до місця їх перебування перед війною" (там само: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 115. — Арк. 8).
Що ж до військовополонених, зазначених в параграфі VIII згаданого додаткового договору, то інваліди, або нездатні до військової служби повинні бути обмінені спеціальними комісарами, призначених з обох боків, на оттоманських полонених, сконцентрованих в Україні. Оттоманська імперська місія просила Міністерство справ закордонних УНР "зволити розпорядитись про зібрання докладних відомостей щодо кількості й місця інтернування і про становище у військовополонених оттоманських і щоб ці відомості були доставлені місії для донесення своєму Урядові, котрий, з свого боку, вживе належних заходів для прискорення обміну, зазначеного в додатковому договорі" (там само. — Арк. 9).
На той час для України, яка перебувала під загрозою більшовицької окупації, було життєво необхідно сформувати нові військові підрозділи для притистояння цій агресії. А на території Туреччини дійсно перебував достатній людський ресурс для вирішення нагальних завдань державної безпеки України. Зокрема, в ході проведення переговорів між українською й турецькою делегаціями з метою укладення вищеза¬
218


значеної двосторонньої угоди, підписанню якої надавала великого значення турецька сторона, Великий Візир Талаат-паша зазначав, що "у разі підписання додаткового українсько-турецького договору протягом 4—5 наступних днів, у якості першого кроку допомоги Уряду України буде передано 40 тис. військовополонених, які перебувають у таборах у Німеччині" (Kurat A. Turkiye ve Rusya... — S. 369).
Однак зміна державної влади в Україні навесні 1918 року відклала вирішення вказаної проблеми відповідно до наміченого плану. Так,.Комісія справ військових полонених Військового міністерства Української Держави 1 червня 1918 року зверталася до МЗС з проханням доручити "всі справи наших полонених в Болгарії і Туреччині українським послам, які, крім загального заопікування мали б подбати про якнайскоріше відставлення українських полонених до вітчизни.
Разом з тим комісія прохала б, аби їй було надіслано відомости про загальний стан полонених в Болгарії й Туреччині, про їх число та вигляди на можливість скорого повороту до дому" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — On. 1. — Спр. 66. — Арк. 21).
Щоправда це вже було зробити нелегко, оскільки українська колонія Туреччини після визнання останньою незалежності УНР навесні 1918 року швидко розпорошилась — багато колишніх вояків поверталися додому через Одесу самостійно, а значна частина емігрувала на Балкани, особливо в Болгарію та Сербію. З огляду на це Українська Дипломатична Місія в Стамбулі направила 27 серпня 1918 року Петра Чикаленка у Софію, де він мав на місці з’ясувати справу з українськими військовополоненими, які ще вчора перебували в таборах Османської імперії (Iki Ulke ve bir Deniz Тіігкіуе — Ukrayna ve Kara Deniz.. — S. 126).
Дещо пізніше, 11 жовтня 1918 року, Міністерство морських справ просило МЗС Української Держави клопотатися перед Послом Туреччини в Києві Ахмет Мухтар-беєм щодо надання старшому адміністратору Тухолці дозволу на в’їзд до Османської Порти для приймання українських військовополонених, які перебували там в таборах (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — On. 1. — Спр. 111. — Арк. 21).
Однак по-справжньому за вирішення цієї взялися лише з приходом до влади Директорії, коли відродженій УНР вкрай були потрібні людські резерви для захисту від зовнішньої агресії. Тож тільки з прибуттям до Стамбула на посаду посла УНР Олександра Лотоцького ця справа зрушила з місця. Зокрема, 27 травня 1919 року він направив на адресу міністра закордонних справ УНР листа, у якому привертав увагу до необхідності вирішення питання репатріації українських громадян
219


Перепустка Петра Чикаленка для поздки із Стамбула до Софії
в Україну — як військових, так і цивільних, і пропонував вжити конкретних заходів: "Через одеську інвазію большовиків скупчилося в Цар- городі і взагалі в Туреччині багато українських горожан, з яких не мала частина потребує допомоги на прожиття і на поворот до дому. Серед тих втікачів є багато таких, що можуть носити зброю (переважно се- ляни-хлібороби Полтавської та Чернігівської губернії, що шукали в
220


Одесі захисту від більшовицької небезпеки), або військових старшин і козаків, що після останнього гетьманського перевороту залишилися в Одесі, сподіваючись повороту гетьманщини, але тепер вже бачать безпідставність своїх сподіванок і ладні йти в лави українського війська, щоб битись за рідний край з большевиками.
Коли б була на те згода Українського Правительства, з тих людей, які виявили б бажання служити в українськім війську, можна б було утворити ешелони під проводом уповноважених старшин і перепровадити ті ешелони через Румунію на Україну. Тим самим шляхом можна було б переправляти валки тих, хто не може носити зброю-жінок та дітей-що разом з чоловіками і батьками опинилися в Одесі, після в Царгороді, а тепер прагнуть додому" (цит. за: Сергійчук В. Невідомі документи Військового аташату Посольства України в Туреччині в 1918—1921 роках // Пам’ять століть. — 2000. — Ч. 6 — С. 14,15.)
Для здійснення цього плану, вважав Лотоцький, потрібні:
"1) Згода Українського Правительства на транспортування на Україну зазначених кадрів українських громадян, асігнування і висилка коштів на се і присипка уповноважених старшин з певними інструкціями.
2) 	Згода Румунського Правительства на перепуск ешелонів через Румунію і на случай згоди зазначення певного маршруту" (там само. — С. 15).
В іншому своєму листі — № 27 від 14 червня 1919 року — на адресу міністра військових справ УНР О. Лотоцький писав:"... в сучасний мент в Царгороді скупчилося багато українських офіцерів всіх родів зброї. Невелика частина їх — це бувші військовополонені, котрі ще не повернулися на вітчизну з полону, завдяки поперерві комунікації з Одесою, друга частина — це офіцери, примушені покинути територію південної України (Одеса, Херсон, Миколаїв), завдяки большовицькому наступу, відрізавшому їх од сполучення з військами центрального фронту, і, нарешті, українські офіцери, котрі прибули з Дальнього Сходу, з Сибіру та з других місцевостей бувшої Російської Імперії.
Ці офіцери, опинившись в Царгороді без жодного зв’язку з Україною, без матеріальної піддержки, зголошуючись до нашої Легації, прохають якої небудь допомоги і висловлюють бажання повернутися на Україну до лав Української армії.
Маючи на увазі, що Українська армія потребує зараз командного состава і що ці офіцери в стані йти зі зброєю в лави нашої армії захищати інтереси Української Республіки, Легація У.Н.Р. у Туреччині має за честь просити Вас, Пане Міністре, аби було асигновано Легації суму в 150.000 карбованців для:
221


1. Одправки ціх офіцерів на територію України через Румунію, і
2. Видачі їм грошової допомоги, позаяк їх становище з матеріального боку надзвичайно зле, рахуючи, що таких офіцерів в Царьгороді може знайтися біля 100 чоловік і що кожному чоловіку для повороту на Україну потрібно в середньому: на переїзд — 1000 карбованців і на харчування та прожиток — 500 карбованців, що дає — 1500 карбованців на одного чоловіка.
Легація дозволяє собі звернути увагу Пана Міністра на те, що ці гроші, видані українським офіцерам, на подорож, можуть бути відраховані у них з їх місячної платні, котру вони одержуватимуть у будуч- чині, служачи в Українській Армії" (там само. — С. 15,16).
Треба наголосити, що жодної міжнародної допомоги українці-вій- ськовики в Туреччині не мали, у той час, як російська Добровольча армія, користувалася всіма наявними її можливостями: "Добровольці згуртували своїх старшин на острові Халкі (один з групи Принцевих островів, що знаходяться у Мармуровому морі поблизу Стамбула. — Б. С.) в великих помешканнях семінарії, назначивши в цих "общежитіях" комендантів з генералів, і направляючи звідти старшин в Новоросійськ, в Марсель тощо. Формировався також там отряд виключно з фаховців — гарматчиків тощо, яким видавали збільшені одноразові допомоги, і цей отряд було призначено до Владівостоку в армію генерала Колчака. Ці останні дні мого пробування в Царгороді там вже був напоготові транспорт на Владівосток. Деякі з українців мусили теж їхати. На цьому транспорті шукався, наприклад, отаман Тисовський, який теж зараз в Царгороді. Він був у мене і шукав поради, як достатися на Україну. А до добровольців він ніяк йти не хоче. А деякі зі старшин поступають на службу в Сербську армію до короля Петра. Одного з них, генерала Ко- рякіна (фаховця залізниць), король Петро закликав депешею з Царго- роду.
Таким чином, російські старшини мали собі гарні помешкання, гроші, харчі (їм відпускались даремно консерви, хліб і деякі інші продукти); українці ж — нічого того не мали і повинні були бути шукати собі захисту серед росіян" (там само. — С. 10).
Незважаючи на це, справжні українські патріоти готові були служити Україні. Задля неї готові були покласти своє життя й давні вихідці з нашої землі, що перебували тоді в столиці Туреччини. Отаман Остафіїв з цього приводу наводить цікавий випадок, який трапився з ним наприкінці його відрядження до Туреччини: "В самий той день, як я вирушав з Царгороду, до мене з’явився представник від "некрасівців",
222


нащадків тих запорожців, що колись опинились в Туреччині. Він мені переказав, що до них дійшла чутка про боротьбу, яку веде народ України, і тому вони пропонують свої послуги бити ворогів України: "Ми можемо поставити 1000 козаків добре озброєних; грошей нам не треба, тільки нам скажіть, чи потрібні ми і яким шляхом йти на Україну?" (там само. — С. 11).
Як наслідок подальшого наступу більшовиків і окупації ними нових територій України, збільшувалося число біженців з України у Стамбулі, серед яких, окрім росіян було багато українців, як військових, так і цивільних осіб. Тікаючи від безжалісного ворога на чужину, наші співвітчизники, як правило, опинялися без засобів до існування. Через відсутність з боку України фінансування їхнього повернення на рідну землю і підримки життєдіяльності, вони змушені були задля власного виживання та виживання своїх сімей погоджуватися на будь-яку службу, у тому числі вступати до Добровольчої армії, командування якої відправляло їх на фронт у російські військові частини.
З цього приводу Остафіїв відзначає: "Поруч з біженцями росіянами, багато скупчилось в Царгороді і українців — теж з Одеси, з Руминії і як військових, так і не військових. Деякі з них випадково узнавали про моє перебування в Царгороді і приходили до мене за порятунком і прохали якнайбільше допомогти виїхати з Царгороду на Україну, просили гроші, просили клопотання в посольстві, щоб скорше видали їм візу на виїзді... А я, не маючи грошей, не знаючи сам як виїхати на Україну, міг тільки розважити їх добрими словами, ніж відношенням до пана посла з проханням видати їм свідоцство на виїзд з Царгороду. Це мало велике значення, особливо для військових: перед зауважити, що добровольці організували поїздку старшин партіями на транспортах Чорноморського флоту в Новоросійськ на поповнення армії генерала Денікіна; українці — старшина іноді як не терпіли від нудьги в Царгороді, але рішучо відмовлялись їхати к добровольцям і через мене прохали посольство вжити заходів для повернення їх на Україну. Тому пан посол Лотоцький і звернувся через мене до Уряду з проханням улаштувати цю справу" (там само. — С. 10.)
Головним промотором захисту українських полонених у Туреччині навесні 1919 року справді став отаман Остафіїв. Не дивлячись на досить скрутне матеріальне становище, яке було "таке, що ледве-ледве стачило б на один місяць мого життя у Царгороді, і то при умові полуголодного істнування (з самого приїзду в Царгород я ні разу не обідав, а живився тільки чорним хлібом та кислим молоком)", протягом свого
223


короткого перебування в Стамбулі з 22 квітня по 31 травня 1919 року, він намагався зробити все залежне від нього.
Ось що він роповідає про розвиток ситуації в ті дні: "Перше, що ми побачили на Царгородському рейді, — це російські транспорти під французськими флагами; наш приїзд до Царгороду якраз сполучився з евакуацією біженців-росіян з Одеси; їх перевозили з Одеси до Царгороду транспортом французи, і як потім сповістили часописи, в Царго- роді скупчилось біженців-росіян до 40000.1 справді, на вулицях Пери потім на кожному кроці можна було зустріти або російського старшину в погонах, чи одесита в цивільному убранні; російська мова лунала усюди. Цей натовп росіян відбився негайно на цінах в місті на все і перш усього на кватири: всі отелі були позайняті. Я ледве знайшов собі можливість квартиру за 45 лір турецьких на місяць, що на українські карбованці дає більш 2000 карб. Одночасно з приходом транспортів з біженцями до Царгороду французька влада брала міри для евакуації їх з Царгороду, одправляючи транспорти з деякими біженцями до Марселю (найбільш), до Трієсту і т. інше" (там само. — С. 6).
Як зазначалося вище, Україна офіційно не визнавалася країнами Антанти і як представництву союзника ворожих країн, умови і можливості нормальної діяльності українській дипмісії вбачалися дуже несприятливі. Діяльність Посольства України перебувала під наглядом як деяких з країн Антанти, так і проросійських організацій. Ось, що з цього приводу свідчить Остафіїв: "Тим часом я старався робити свою справу в Царгороді, наскільки мені дозволяло те скрутне становище, в яке я попав. Не маючи грошей, канцелярії своєї і кур'єра я мати не міг; у мене був тільки писар (він же й драгоман) — пані Рачинська, якій я платив гроші з власних коштів. Засобів для здобуття агентурних відомостей про військовий стан усіх держав, що надіслали свої війська до Царгороду, у мене нітрохи не було, бо це коштує великі гроші. Але всеж- таки мені пощастило узнати на перших кроках в Царгороді з джерел англійської розвідки таку цікаву інформацію справу. Коли ще ми їхали на турецькому транспорті, то у нашого пана посла була думка не їхати прямо до Царгороду, а зупинитися поки що на Принцевих островах (це декілька верст від Царгороду). На самій справі ця думка відпала, все посольство прямо приїхало в Царгород. Але французи в Царгороді були повідомлені про думку пана посла своєчасно, себто узнали про намір того рушити на Принцеві острови раніш, ніж наш транспорт прибув до Царгороду (це з'ясовується тим, що з нашого транспорту хтось по радіо передав депешу в дорозі кому слід). Французи звернулися тоді до анг¬
224


лійського командування з повідомленням, що вони хотять встановити на Принцевих островах над посольством пана Лотоцького саму точну і строгу розвідку (оточити його цілою сіткою шпіонажу). Позаяк Прин- цеві острови були в сфері вліянія англійців, то англійці порахували такий намір французів нечемним і на це згоди не дали, а в Царгороді до шпіонажу французів віднеслися цілком індіферентно — можна було гадати, що в Царгороді кожний крок і слово пана посла стане відомим французам. Своєчасно я попередив про це пана посла Лотоцького...
Також мені стало відомо, що російські кола, що згуртувалися в Царгороді, узнавши, що прибуло якесь українське посольство, встановили над ним свою розвідку, зробили точний список всіх членів посольства і з дуже вірним і точним зазначенням характеристики кожного з нас яко політичного діяча і взагалі вдачи кожного. Хоч я не публікував своєї адреси, вони зразу знайшли моє помешкання і стежили за мною весь час, поки я був в Царгороді" (там само. — С. 8.).
Завдяки доповіді отамана Остафіїва стало відомо і про деякі нелегальні фінансові операції, до яких вдавалося командування російських військ через проблеми української влади. Зокрема, він зазначає: "Мені також стало відомо, що місцеві євреї з деякими росіянами скупили за безцінь в Царгороді українські карбованці (по декілька піастрів) і відправили їх в Новоросійськ, де збували по більшій ціні на Кубанщину. Треба зазначити, що росіяни вивезли з Одеси 2.000.000 українських грошей і, користуючись цією кризою, генерал Шварц робив допомогу ро- сіянам-військовим в Царгороді, роздаючи по 1.000, по 2.000 карбованців. Але ці карбованці котіровалися на біржі дуже низько. Всі ці відомості були доведені до пана посла Лотоцького через полковника Ко- вернинського (бувшого військового агента в Одесі при Головному союзному командуванню), якого я знайшов в Царгороді і увесь час був з ним в контакті" (там само. — С. 8).
Через відсутність належного фінансового забезпечення репатріації українців, а також з огляду на перешкоди міграційно-візового характеру, які створювала окупаційна адміністрація, було втрачено для української держави можливості забезпечити її війська укомплектованими військовими підрозділами, які вже були готові вести бойові дії.
Ситуація, яка склалася на той час в регіоні, не сприяла і налагодженню нормального функціонування українських закордонних установ. Новопризначені працівники мусили добиратися до місць призначення через треті країни. Ось що повідомляв Остафіїв: "Звертався до мене також за порадою отаман Богомолець, якого призначено вій¬
15-12-514
225


ськово-морським агентом до Руминії. Він виїхав з Києва також в кінці січня 1919 р. і поїхав через Одесу; але там його задержали, так що він зміг рушити далі тільки на Царгород одночасно з біженцями-росіянами. Тепер він також поневіряється в Царгороді зовсім без грошей і без можливості виїхати на Україну. Справу його я передав новому послу в Руминії пану Мацієвичу і морському міністру" (там само. — С. 10,11).
Беручи до уваги ситуацію, що склалася в Стамбулі, а також з огляду на неможливість продовжувати роботу в умовах відсутності належного фінансування, Остафіїв був змушений прийняти рішення повернутися в Україну: "В кінці травня, стративши всяку надію на сполучення з Урядом Республіки, бачучи повну неможливість працювати продуктивно яко військовий агент, без інструкцій, без грошей, без належного презента- вительства я рішив їхати на Україну і (19 травня, №12) звернувся з проханням до пана посла дати мені належне посвідчення для подорожі по більш короткому напрямку — через Руминію" (там само. — С. 12).
Водночас, у своєму звіті Остафіїв висловлюється за необхідність ввести до складу Посольства УНР в Стамбулі високваліфікованого та національно-свідомого військового агента на постійній основі з огляду на важливість цього міста в системі міжнародного життя того часу з точки зору геополітичних інтересів України:"... я глибоко на собі переконався, що там, в цьому вузлі, де зав’язано так багато міжнародних відносин, які вирішуються в значній мірі в військових сферах, діяльність військового агента повина бути дуже широка і вона мусить бути корист- ною для нашої Республіки, якщо військовий агент буде не тільки фаховець, але й щирий українець" (там само. — С. 14).
У свою чергу, О. Лотоцький листом № 46 від 21 червня 1919 року на адресу міністра військових справ УНР також наголошує на необхідності відкриття в Стамбулі військового представництва України: "Дозволяю собі при сій нагоді просити Вас, п. Міністре, улаштувати справу з військовим представництвом у Царьгороді, яке набуває великої ваги з огляду на те, що тут тепер міститься головне командування військовими антантськими силами на Сході. Се вимагає від військового агента України, щоб він знав добре принаймні французьку мову і мав юридичну освіту. Матеріально він мусить бути забезпеченим так, щоб не шукати тут стороннього заробітку, і принаймні на півроку наперед" (там само. — С. 16,17).
І в ході свого повернення в Україну через Румунію отаман Остафіїв, намагався привернути увагу французької військової адміністрації до проблеми репатріації українських біженців та військовополонених на
226


Батьківщину. У своєму листі №16 від 25 червня 1919 року на адресу Головного французького командування в Бухаресті він писав:
"П. 1. В Константинополі і взагалі в Туреччині зосередилося, завдяки Захопленню України більшовиками, багато українців, як військових — офіцерів (старшин) і нижчих чинів (козаків), так і простих громадян (селян), які врятувалися в Туреччині та Бесарабії від більшовиків.
Військовий елемент увесь з бойовим минулим представляє собою цінну силу, у якій, на сьогодні, має гостру потребу Українська республіка у її запеклій боротьбі з більшовиками. Цей бойовий елемент шукає виходу з Туреччини в Україну і не знаходить його. Також і невійськовий елемент (цілі сім’ї з жінками і дітьми) сидить без жодних засобів на існування, голодає і просить всіх дати можливість повернутися якимось чином в Україну.
П. 2. Проживши в Тульчі 8 днів, я зустрівся там з українцями, як з військовими (головним чином, офіцери, старшини), так і з цивільними особами. Вони опинилися в Тульчі тому, що весь український елемент в межах Румунії направляється в Галац, а потім в Тульчу, в т.ч. в розподільний пункт, де формуються добровольчі загони, які направляються в Новоросійськ в армію генерала Денікіна.
Цей український елемент, зібраний в Тульчі, примушується всіма засобами з боку добровольців до відправки в Новоросійськ в армію генерала Денікіна. Але ці українці хочуть хочуть їхати на батьківщину в Україну для боротьби з більшовиками і просять звільнити їх від примусової відправки в Новоросійськ.
П. 3. Я хотів би знати для доповіді своєму уряду думку головного французького командування в Бухаресті і думки його щодо таких важливих для України питань:
1. Чи можлива відправка зараз, у найближчому майбутньому, на територію України через Румунію українців з Тульчі та з Туреччини?
2. Якщо вона неможлива зараз, то приблизно коли можна на неї сподіватися?
3. Якщо відправка можлива, то як її здійснити практично?
Чи не знайде можливим головне французьке командування організувати для цієї мети комісію з представників французької, румунської та української армій?
На мій погляд, можливо було б виробити певний маршрут і відправляти українців партіями під військовим наглядом, який завгодно буде призначити головному французькому командуванню" (там само. — С. 17,18).
15*
227


У свою чергу, Посольство УНР у Стамбулі листом № 53 від 3 липня
1919 	року звернулося до Головного французького командування щодо організації українських відділів з військовополонених, у якому зазначалося: "Будучи в стані війни з російською совітською республікою, український уряд, маючи на чолі генерала Петлюру, бажає всіх заходів вжити, аби поповнити частини своєї армії, метою якої перш за все є — прогнати большовиків з території республіки.
Посольство України в Царьгороді, намагаючись на полегшення цього завдання уряду в боротьбі з большовиками, бажає покористуватися для цієї мети кадрами з українців, австрійських військовополонених, уроджених в Галичині.
Таких приблизно 300 душ, бувші військовополонені з Македонського фронту союзників, інтерновані в Царьгороді після заключення перемир’я:
1. Більш 200 душ в концентраційнім лагері в Стамбулі біля двірця.
2. 30 душ у Бебек, головне французське командування.
3. 20 душ на південнім етапі (Стамбул).
4. 13 — в французськім шпиталі.
Крім того, на острові Халки від 5—10 старшин української армії, що були в Одесі і стратили зв’язок зі своїми частинами в мент евакуації міста. Усі як старшини, так і жовніри палко бажають приєднатися до українського прапора на захист своєї батьківщини" (там само. — С. 20) Крім того, Посольство України рахувало необхідним внести Французькому командуванню й такі пропозиції:
"1) Зорганізувати з зазначених елементів український відділ з двох сотень.
2) Постачати для відділу, скільки буде потрібно одіж та військові матеріали.
3) Посадити відділ на один з пароплавів, що в Царьградськім порті, для пересилання на південну Україну.
Посольство Української Республіки має за честь просити ще Головний Штаб Французських військ на сході означити місце призначення відділу, аби він міг увійти в зв’язок з армією генерала Петлюри на боль- шовицькім фронті, або безпосередньо вказати відділові певні завдання.
Коли Високе Командування згодиться з тим, щоби формувати відділ, Посольство має призначити Командуючим Відділом підполковника 3-го Українського Гайдамацького полку Сергія Чернушенка (бувшого старшину Російської армії), з ініціативи якого робиться ця пропозиція. Він знаходиться у Царгороді і Посольство може рекомендувати його як людину варту довіри" (там само. — С. 20,21).
228


Також Посольство УНР в Стамбулі намагалося упередити можливість передачі більшовикам солдат-українців з боку союзних держав, які таким чином обмінювали своїх полонених. Приверталася увага до того, що сол- датів-українців більшовики забирають до армії і використовують у своїй боротьбі проти української держави. Зазначалося, зокрема, про відсутність системи і паритету при таких обмінах. Наводився приклад, коли в результаті такого "обміну", більшовиками було розстріляно 60 українських солдат, які щойно були обміняні у союзників.
У контексті проведення зазначеної роботи в серпні 1919 року Посольство звернулося з відповідною заявою № 69 на адресу союзних держав: "Деякий час тому пароплав "Австрія", на якому був Комісар Союзних Держав, був направлений до Одеси з жовнірами бувшої російської армії, українцями та росіянами по походженню, які до того часу перебували у Франції. Партію російських громадян, приблизно в 100 осіб. Одеса була в той час в руках большовиків.
Частину жовнірів, які не побажали висажуватись в Одесі, було посаджено на пароплав "Імператор Микола", який тільки що прибув на рейд в Одесу, також з тисячою жовнірів бувшої російської армії — росіянами, і, головним чином, українцями, також у супроводі Комісара Союзних Держав. Прийнявши цих пасажирів, пароплав “Імператор Микола” вийшов з Одеського рейду в напрямку на Очаків, де, після переговорів з большевицькою владою, висадили там 1200 жовнірів без усякого обміну, а решту пересадили на якийсь пароплав випадково зустрінутий у морі.
В Царьгородськім порті знаходяться ще пароплави, які мають плисти в тім же напрямкові, як "Австрія" та "Імператор Микола", а ще інші знаходяться ще на дорозі до Константинополя, які також везуть жовнірів бувшої російської армії.
Посольство Української Республіки має честь довести до відома Високої Порти і панів Високих Комісарів Союзних Держав вищезазначені факти і слідуючі міркування: міста Одеса і Очаків зайняті большови- ками, з якими Україн. Уряд офіціяльно й фактично в стані війни. При таких умовах, передача такої кількості жовнірів, большовицькій владі помагає збільшувати персональний склад їхньої армії і, збільшуючи їхні сили, продовжує безладдя та війну на Україні" (там само. — С. 21,22).
Найсумнішим у цій історії було те, що такі перевезення здійснювалися союзною адміністрацією на українських суднах, які їм були передані у кінці 1918 року в оренду за угодою посла Суковкина та віце- адмірала Амета. Як зазначалося у відозві, "ця передача жовнірів боль-
230


шовикам провадиться по части засобами пересування, яких було віддано в розпорядження Високому Союзному Командуванню бувшим Українським Міністром в Царьгороді з метою дати цим Україні сильну й дійову допомогу" (там само. — С. 22).
Треба сказати, що повернення українців на батьківщину гальмувалося свідомо створюваними перешкодами з боку проросійських організацій, що знайшли собі пристанище в Стамбулі. Так, у вересні 1919 року у відповідь на об’яви Посольства УНР про візування паспортів тих громадян, що повертаються в Україну, і необхідність звернення до нього всіх біженців з Одеси, які вирішили також відбути до цього міста, на дверях російської секції Посольства Голландії в Туреччині з’явилося повідомлення такого змісту: "Если кто будет брать удостоверения и пропуска в так называемой Украинской миссии, выезд таких российских граждан в Россию и Малороссию будет воспрещен" (ЦДАВОВУ: Ф. 3575. — Оп. 2. — Спр. 11. — Арк. 13—13 зв.).
Так, у складних умовах доводилося працювати українським дипломатам у ті часи в Стамбулі. Крім ворожих випадів з боку російської еміграції, яка постійно зводила наклепи на діяльність представників української держави перед союзною владою, що призводило до необгрунтованих закидів з боку останньої на адресу Посольства УНР, давалася взнаки постійна нестача грошей. Наші дипломати місяцями не одержували належного забезпечення, однак, обстоюючи принципи самостійності України, шукали всі можливі шляхи для підтримання престижу своєї держави, зокрема, захищаючи права наших військовополонених,
У своїх спогадах Микола Забелло написав про український гурток в таборі "Селім’є", члени якого, почувши про формування українських військових частин на Далекому Сході, готувалися на попутному пароплаві перебратися до Владивостока. Але під впливом вищого білогвардійського керівництва американські окупаційні власті відмовилися перевезти морем українців (Забелло М. Сибірські спогади // Кубанський край(Торонто) — 1959. — Ч. 4. — С. 13,14).
Зовсім іншим було ставлення інтернованих наших вояків до російських організацій, особливо коли в політичних дискусіях з ними йшлося про майбутнє України. Це насамперед пояснювалося ворожим ставленням провідників білогвардійської еміграції до українства взагалі. Так, саме такі верховоди російської еміграції намагалися всіляко утискувати права українців, котрі визнавали свою приналежність до УНР. Такі російські організації, що мали доручення ви-
231


давати матеріальну допомогу біженцям з території колишньої Російської імперії, категорично відмовлялися передавати належні товари першої потреби чи продукти українцям.
Багато замішання в діяльність організованого українства в таборах інтернованих у Туречині вносив моркотунівський Український національний комітет, який здійснював на практиці ідею федерації України з Росією, на чолі якої мав постати призначений Врангелем уряд (ЦДАВОВУ: Ф. 3866. — Оп. 1. — Спр. 165. — Арк. 2 зв.).
Впливовість української ідеї і її перспективність як прапор, під яким могли б бути зорганізовані потужні людські ресурси підтверджують численні спроби проросійських кіл, як і більшовицьких, організації псевдо- українських утворень, засобом яких вдавалося заручитися підтримкою українців у своїй боротьбі, справжні цілі якої суперечили інтересам українців і передбачали створення відомої "єдиної та неділимої" Росії. Подеколи такі утворення переслідували виключно корисний інтерес, що полягав у доступі до розподілення допомоги іноземних держав серед біженців.
Як зазначається у відношенні Посольства УНР в Стамбулі, "у Царго- роді заклалася філія парижського українського Національного Комітету, яка складається з людей так як і їх парижські проводири (Мор- котун, Могилянський, Цитович, Борщак та инші) відомих лише у Московських колах і явно ворожих до національної справи. Головою цього Комітету є петербурський інжінер Адасієвич (кажуть жидівського походження) В. Даньківський, бувший ординарець у гетьмана Скоропадського, — є у них секретарем, а членами Володимир Родзянко, Лупа- ков, бувший секретарь гетьмана Скоропадського та ин. Того самого ха- рактера люде. Діяльність свою сей комітет почав з того, що надрукував свою програму (по-російськи), у якої за головне завдання вважає боротьбу з так називаємими "петлюрівськими делегаціями" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 360. — Арк. 7 зв.).
Цей напрям діяльності не афішується ні в радянській, ні в російській історіографії. Водночас, як видно зі звіту Посольства УНР в Болгарії, "подібний настрій, про тягу до української армії учитують російські політичні кола і через те вони висовують людей й організації, які працюють під маскою українства, маючи надію цим згуртувати біля себе відвернувшихся від них людей. В цьому відношенню проявляє деяку діяльність так званий "Український Національний Комітет" в Царгороді. Він випустив книжку, де надрукована його програма, відозва до селян і повстанців (все на російській мові). Називають вони себе федералістами, а самий комітет бльоком всіх українських партій, крім самостійників, або так званих петлюрівців, як вони пишуть. Програма складена дуже демагогично, так вони, зазначаючи,
233


що стоять за Сойм, пояснюють в скобках: "Рада селянських і козачих депутатів". На чолі комітету стоїть Адасевич, жид по походженню (Про це все Посольство в Софії представило подробний доклад Послу в Румунії п. Мацієвичу). Цей комітет, як передають, має гроші, але поки що безпосередньо не береться за організацію біженців, шукаючи для того відповідного грунту та популярности. Для того Комітет звернув особливу увагу на перебуваючих в Царгороді повстанців, пропонував їм надати заяву до нього, що вони повстванці, прохають комітет прийняти їх під свою опіку і зорганізувати для боротьби з большовиками, — за це їм було обіцяно утримання, платню і т.и. Зі слів представників Комітету, це їм потрібно для французів. Це їм потрібно було для доказу, що вони мають зад себе повстанців, а це разом з так званим "бльоком партій" мало б виявити волю населення" (там само: Ф.1429. —Оп. 2. — Спр. 109. — Арк. 33 зв.).
З тих 25 тисяч українців, котрі потрапили до Туреччини разом з вран- гелівським військом, значна частина вже в 1921 році з огляду на матеріальні труднощі, почала перебиратися до інших країн. Насамперед, заявили про своє бажання вчитися студенти. Тим українським студентам, які мали власні засоби утримання і бажали б перебратися з Царгороду до Чехії, можна було улекшити подорож до Праги добуттям віз, а також пороб- ленням заходів в справі прийому їх до чеських шкіл. Міністерство закордонних справ поставило питання перед своїми представництвами у Румунії та Польщі, аби вони з’ясували чи можливий переїзд до цих країн принаймні 2 тисяч українських утікачів з Туреччини. З огляду на тривожні повідомлення Посольства в Туреччині з цього приводу МЗС УНР просило посла в Чехословаччині Максима Славінського поробити відповідні заходи перед чеською владою "в справі дозволу на переїзд в цю державу 100 студентів для вступу в чешські вищі школи і 100 душ цивільних для тимчасового прожиття" (детальніше про цю акцію див: Роговий В. В ім’я творення національної еліти. Матеріальна підтримка українського студентства на чужині в 1920—1991 роках. — К., 2008. — 448 с.).
Слід віддати належне тим зусиллям, які докладали українські дипломати для вирішення питання щодо відправлення з Туреччини в Україну своїх громадян. Поруч із цим вони адресували командуванню військ Антанти в регіоні відповідні пропозиції, які мали на меті зацікавити окупаційні влади сприяти процесу переправки людських ресурсів для поповнення і формування підрозділів української армії, яка вела бойові дії проти більшовиків. Ними в цьому листуванні постійно наголошувалося на необхідності здійснювати вибірковий підхід окремо щодо українців та росіян. Однак повністю виконати свою місію в цьому плані українським дипломатам не вдалося.
234


СПІЛЬНИЙ ФРОНТ ПРОТИ ВІДРОДЖЕННЯ ІМПЕРСЬКИХ АМБІЦІЙ
У взаємовідносинах України з Туреччиною постійно був присутній фактор кримськотатарського питання. На берегах Босфору дуже уважно стежили за кроками української влади в розв’язанні цієї проблеми. Особливо це питання активізувалося, коли після Лютневої революції в Росії Центральна Рада заявила про національно-культурну автономію для українців, а національно-визвольний рух кримських татар, котрий виходить з підпілля, 7 квітня 1917 року в Сімферополі на Всекримському мусульманському конгресі також проголошує національно-культурну автономію для тюркського населення Криму. І Українська Центральна Рада, і Всекримський Мусульманський Виконавчий Комітет, поставивши це завдання перед своїми народами, з огляду на історичні зв’язки й географічну близькість етнічних територій, змушені були увійти в контакт між собою, оскільки досягнення визначеної мети досить часто вимагало скоординованих дій.
До підписання Берестейського договору представники кримських татар тричі приїжджали до Києва, добиваючись, зокрема, аби Центральна Рада не включала півострів до складу УНР. Міністр військових і закордонних справ Криму Джафер Сейдамет згадував, що в Києві приймали посланців півострова доброзичливо. І коли, скажімо, в III Універсалі Центральної Ради було зазначено, що Крим не входить до складу УНР, то, писав Джафер Сейдамет, "я дуже зрадів. З великою радістю в душі я прочитав ці рядки і в думках подякував проф. Грушевському, який дотримав своє слово" (Kirimer S. Bazi Hatiralar. — Istanbul,
1993. — S. 230).
З свого боку військовий міністр УНР имон етлюРа Симон Петлюра, який "відкрито заявив, що симпатизує кримським татарам", доклав багато зусиль до того, щоб полегшити повернення до Криму двох кавалерійських полків кримських татар, що були в межах України. При цьому два ескадрони цих полків залишалися до початку січня 1918 року для служби охорони в Херсоні й Олександрівську, де було вперше пролито кров кримських вояків в обороні України від біль¬
235


шовиків (Кірімал Е. Національно-визвольний рух тюрків у минулому і в сучасності 11 Українські вісті (Новий Ульм). — 1951. — 10 травня).
У липні 1917 року до Києва прибули чільні діячі кримськотатарського руху Джафер Сейдамет і Озенбашли, які зустрічалися з Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком і Олександром Шульгиним, створюючи спільний фронт проти відродження імперських амбіцій росіян (Дубровський В. Нова книжка про Крим // Українські вісті (Новий Ульм). — 1952. — 17 серпня).
Тоді ж Джафер Сейдамет побачив у приміщенні Центральної Ради виготовлену у Львові карту етнічних земель українства, на якій зображувалася приналежність північно-кримських територій до України. Це викликало його протест, відтак кримські татари стали побоюватися "експансії новопосталої Української держави" (там само. — 14 серпня).
У своїх мемуарах Киример зазначає, що його уряд був задоволений зі здобуття Україною незалежності, що в значній мірі убезпечувало Крим від зазіхань Росії. Україна, на думку автора, мала на той час всі можливості і потенціал, щоб з часом зайняти місце Росії, але, додає він, з боку лідерів Криму були побоювання, що Київ, перехопивши роль у Москви, буде продовжувати проводити імперіалістичну, експансіоністську політику. Тому, першочерговим завданням для Криму, було досягнути визнання суверенітету Криму з боку України, на карті якої знаходилася північна частина півострова, де, як стверджує Д. Киример, українці не
складали більшості. В ході конгресу федералістів, що відбувся 8—9 вересня 1917 року в Києві, під час зустрічі з головою Центральної Ради Михайлом Грушевським, пише він, було досягнуто домовленості, що Україна, яка буде йти до здобуття незалежності, не буде включати Крим у межі своїх кордонів. Після більшовицької революції, розповідає автор, він перебував у Києві, де мав зустрічі з Грушевським і Шульгіним, від яких він ще раз отримав запевнення, що у наступному проголошеному Універсалі буде заявлено про від- Михаило ІЬушевськии ' г ' лг
сутність Криму в кордонах України.
Крім того, зазначає автор, він мав зустріч з Петлюрою, під час якої обговорювалися деякі питання військової взаємодопомоги. Пізніше, контактуючи з лідерами Османської держави Енвером-пашою і Талаа- том-пашою, які надавали великого значення ситуації в Україні — пер¬
236


ший виступив за підтримку майбутньої кримськотатарської держави і, оскільки це було важливо з військової точки зору, пропонував включити в її межі всю територію Таврійської губернії, на що, як повідомляє автор, він заперечив, оскільки, за його словами, у Північному Криму не було й 5 % мусульманського населення (Кшшег S. Bazi Hatiralar. —
S. 	220).
На скликаному 14—15 жовтня 1917 року в Сімферополі Конгресі усіх мусульман Криму було ухвалено зібрати 7 грудня 1917 року національну конституанту — Курултай, на якому планувалося вирішити подальшу долю кримських татар і Криму в цілому. Однак більшовицький переворот у Петрограді 7 листопада і проголошення Української Народної Республіки 20 листопада змінили ситуацію в Криму, в зв’язку з чим у другій половині листопада 1917 року Всекримський Мусульманський Виконавчий Комітет проголошує гасло "Крим — для крим- ців" і розпочинає заходи для втілення в життя ідеї самостійності Криму.
16 листопада муфтій Челебі, виступаючи на відкритті національного музею, педагогічного інституту й національної школи мистецтв у Бахчисараї, заявив: "У Криму ростуть багато квітів різного кольору й запаху. Цими квітами є народи, що проживають у Криму, — мохамме- дани, росіяни, жиди, греки, німці і т. інш. Метою Курултаю є всіх їх охопити, скласти з них чудовий букеті створити культурну Швайцарію. Цей національний Курултай не дбатиме тільки про мохаммеданів, а й про інші народи; він закликає їх до співпраці і йтиме з ними рівним кроком. Наш народ ініціатор цього. Хто нас не знає, тому ми згадуємо нашу історію, яка повна визнання прав кожного народу. Ці права визнаватимуться і тепер, і в майбутньому. Цей Курултай здійснить ідеали всіх народів Криму" (цит. за: Дубровський В. Нова книжка про Крим // Українські вісті (Новий Ульм). — 1952. — 14 серпня).
ЗО листопада відбулися вибори до Курултаю, а 9 грудня він урочисто відкрився в Бахчисараї, що означало відродження незалежності тюрків Криму. Делегація УНР в складі трьох осіб, а також Симон Петлюра персонально привітали відкриття Курултаю (Дубровський В. Нова книжка про Крим // Українські вісті (Новий Ульм). — 1952. — 14 серпня).
Курултай засідав з 9 по 26 грудня 1917 року. За цей час було затверджено Конституцію Кримської Народної Республіки, створено Національний Парламент, який затвердив уряд на чолі з муфтієм Челебі Джиханом, військові справи й міжнародні відносини покладалися на Джафера Сей- дамета (Киримал Е. Національно-визвольний рух тюрків у минулому й сучасності // Українські вісті (Новий Ульм). — 1951. — 10 травня).
237


Востаннє Джафер Сейдамет зустрічався з Михайлом Грушевським 7 лютого 1918 року, коли УНР була в загрозливій ситуації. Відтак ніяких справ реально вони вже не могли вирішити, зрештою, Сейдамет змушений був вибиратися з охопленої вогнем України до Туреччини аж через Баку (Дубровський В. Нова книжка про Крим // Українські ністі (Новий Ульм). — 1952. — 14 серпня).
Напередодні підписання Берестейського договору, коли Джафер С л*й дамет знову був у Києві, він за проханням Грушевського давав телеграму главі делегації Туреччини на переговорах про підтримку української справи, що мало позитивний для УНР вплив на розвиток подій за столом переговорів (Kirimer S. Bazi Hatiralar. — S. 235).
А добираючись до Туреччини через Азербайджан, оскільки Крим уже окупували більшовики, Джафер Сейдамет виступив у Баку перед кавказькими політичними діячами, де протеступав проти російської окупації Криму й України. З Баку Сейдамет поїхав до Стамбула, де також неодноразово виступав на захист прав Криму та дружньої йому України (Кірімал Е. Національно-визвольний рух тюрків у минулому і в сучасності // Українські вісті” (Новий Ульм). — 1951. — 13 травня).
З особливою гостротою постала проблема розвитку українсько-турецьких зв’язків після підписання Берестейської угоди 9 лютого 1918 р., коли УНР заявила про своє право на володіння Кримом. Ця гострота посилювалася і тому, що ходили чутки про якісь агресивні наміри Туреччини щодо Криму (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України. 1917—1923. — Ужгород, 1930. — Т. 2. — С. 142.).
В Україні тоді прекрасно розуміли, що Крим — це не тільки міст на Близький Схід. Усе, що відбувається в Криму, знаходить відгук серед мусульманських народів, особливо Туреччини. І справа полягала не лише в географічній близькості, але й значній кримсько-татарській еміграції за море. У Туреччині вона і на той час не асимілювалася з місцевим населенням. За свідченням С. Халимова, "татарська література, татарські пісні мали велике поширення в Туреччині. Татарські газети як ті, що виходять в Туреччині, так і кримські, мали й мають надзвичайно поширення й авторитет" (Жизнь национальностей. — М., 1923. — Книга 1. — С. 120).
Після того, як кримськотатарська державність зазнала поразки, процес входження Криму в сферу впливу України вже ініціювався Центральною Радою й урядом УНР. Так, 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів УНР було визначено за можливе погодитися про укладання миру з Радянською Росією за умови, що "Крим остається
238


під впливом України" і "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).
А таку позицію Центральна Рада почала виробляти вже з початку 1918 року, коли керівник її морського відомства Дмитро Антонович, повернувшись з Одеси, Херсона та Миколаєва, де зустрівся з моряками- українцями, котрих тоді на Чорноморському флоті було понад сімдесят відсотків, заявив: "Україна... без Криму... не має ні одної бухти, де міг би стояти військовий флот, бо такою бухтою є тільки Севастополь... без Севастополя ні про яку фльоту на Чорному морі говорити не приходиться" (там само: Ф. 3956. — Оп. 2. — Спр. 28. — Арк. 5 зв.).
Саме після цього було ухвалено закон про морський флот УНР, і з того часу, маючи підтримку від самих чорноморців, українська влада вже не відмовлялася від Криму. І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до Української держави. Однак після того, як більшовики показали себе в Криму на початку 1918 року, воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України. В квітні 1918 року, коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили "про готовність прилучитися до української держави, коли запевниться їм національно-культурні права".
Назустріч українському війську до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, "що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія" Делегація Севастополя в складі 64 чоловік підтвердила: "Севастополь здається без бою, коли його братимуть українські війська". А представники Керчі, розповіли, що в них "приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправляють в Україну, якщо українці займуть це місто" (Відродження. — 1918. — 23 квітня).
У ті дні українські політики ось так обґрунтовують необхідність приєднання Кримського півострова до України: "Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримсько-татарська нація не може бути здібною До утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою. Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний як найтісніше територіальне і географічне. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самови¬
239


значення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний організм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію. До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економічні передумови. Україна — країна хлібна із великими промисловими можливостями в муйбутності, — кримський південь — це Рів’єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країн и до вигідного для українців і себе порозуміння" (Відродження. — 1 18. — 23 квітня).
Відтак спільно з німцями до Криму ввійшло й українське військо, що поспішило до Севастополя, де готувалися присягнути Україні. В гой же час кримськотатарські політики, які перебували тоді поза межами півострова, зокрема в Одесі, побачили в цій акції посягання на цілість та суверенітет Кримської Народної республіки і звернулися з протестами, як до Центральної Ради, так і до міністерств закордонних справ І Іімеч- чини, Австро-Угорщини, Туреччини й Болгарії, а також до урядів Та- таро-Башкирської Республіки, Алаш Орди Казахстану, мусульманських республік Північного Кавказу й Закавказзя і автономного Туркестану. Після цього цей протест був підтриманий чисельною кримськотатарською колонією Стамбула, тамтешньою пресою (Кірімал Е. Національно-визвольний рух тюрків у минулому і в сучасності // Українські вісті” (Новий Ульм). — 1951. — 13 травня).
Зокрема, в кримськотатарській газеті "Ікдам" було надруковано велику статтю, яка розпочиналася словами: "Україна не мас ніяких юридичних повноважень на Крим" (Kmmer S. Bazi Hatiralar. - S. 295).
Ця обставина викликала поспішну потребу налагоджува ти контакти на дипломатичному рівні. Відтак Київ відрядив до Стамбула тимчасового посла Миколу Левитського, який мав залагодити можливі непорозуміння, якби вони виникли між Україною і Туреччиною за право володіти Кримом. І це було своєчасним, оскільки в своєму першому звіті до Києва ЗО квітня 1918 року він писав: "В турецькій пресі як до мого приїзду, так і до сього часу, ведеться агітація за утворення окремої незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат Туреччини над незалежним Кримом.
Від початку приїзду у мого секретаря перебували кореспонденти усіх
240


газет і одержували інформації у справі Криму, але ні один не умістив у своїх статтях, що Україна рахує Крим своєю складовою частиною, буцім-то Україна зовсім окремо стоїть від Криму, і ним не цікавиться" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 21).
"24 квітня 1918 р., — продовжує Левитсь- кий, — я мав зустріч з Великим Візиром, котрий досить по-товариськи мене зустрів, і ми почали балачку. З початку я подав коротку інформацію про відношення Укр. Центр. Ради за весь час до мусульманського населення Криму, зауваживши, що ними ні разу не підіймалось питання про повну незалежність і самостійність Криму.
Потім я офіційно заявив, що наш Уряд дивиться на Крим як на частину Укр. Народ.
„ „ Респ., в котрій мусульманському населенню
Микола Левитськии . ^ ^ .
повинні бути забезпечені всі його національні
права. На се В.Візир запитав мене, як уявити се забезпечення, чи то буде повна автономна одиниця у федеративнім зв’язку з Укр. Народ. Респ., чи се окрема провінція з широким місцем самоврядування. Я відповів, що про федерацію немає тут балачки, так як мусульмане не посідають компактною масою і досить переміщені з нашим населенням, в більшості повітів мають значну меншість і тільки в 1-му Ялтинськ. мають більшість (68%), завдяки чому не можуть бути виділені в окрему цілком територіальну одиницю і тому тут лише може йти балачка про гарантії національної свободи, але в яких юридичних формах се виллється, я зараз сказати не можу, се питання в найближнім часі буде вирішено в порозумінню з національним кримським совєтом, який збереться після очищення Криму від більшовиків. Тоді він каже: "Виходить, що Ви свободу мусульманам даєте?" "О, безумовно!" — на се я йому відповів.
Після я його запитав як уряд турец. ставиться до тої агітації, яка зараз ведеться у пресі — а саме про прилучення або про протекторат над Кримом, щоби сю відповідь передати свому урядові. Вел. Візир відповів, "Запевняю Вас, що ми про се все і не думали і не думаєм, до нас звернулись одновірці за військовою допомогою проти большевиків, ми в свій час дали приказ одному нашому полку, який був на румунськім фронті вирушити в купі з австрійськими частинами, і в сій допомозі ми ніяких політичних намірів не мали і просимо Вас не дивитись на сю допомогу як на політичну якусь акцію, нас лише може цікавити питання,
16-12-514
241


чи не будуть з національного боку утиснуті наші одновірці, і коли Ви кажете про забезпечення національної свободи, то на сім справа кінчається" (там само. — Арк. 22).
Ось чому, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР із Стамбулу, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, ставить питання про включення півострова до складу України. Зокрема, на засідання Ради Міністрів 7 травня 1918 року, де розглядалося питання про державний кордон, особливо зверталася увага на необхідність приєднання Криму. Заслухавши при цьому "текст заяви гетьмана Павла Скоропадського про його переговори з німецьким послом і про його намір послати останньому лист від свого імені, в якому підтверджувалась би необхідність приєднання Криму до України, було схвалено таку акцію" (там само: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 6 зв.).
До речі, тоді ж було ухвалено рішення доручити окремим міністрам розробити документи, які могли б послужити підтвердженням економічної необхідності приєднання Криму до України (там само. — Спр. 8. — Арк. 2).
У листі до німецького посла Мумма Уряд Української Держави, зокрема, зазначив: "При зложившихся відносинах, коли види, що були в
1917 	році в місяци падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися, і тепер Правительство Української Держави примушено в найбільш рішучий спосіб обстоювати на захованню в складі Української Держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврійської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна.
Правительство Української держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які-не- будь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумніву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії, в 5-ти повітах Таврийської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556 592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186 081. З сеї цифри належить відрахувати 5609 караїмів і 3312 євреїв. Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної
242


Кримської, а іменно Татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівнож по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33%. Т. ч. решта населення, яке Українська Держава обов’язана по всій справедливости і природним правам переняти після розпаду Росийської Імперії під свою вдасть і охорону, повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинитися цілком явній мен- шости Музулманського світу на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважалося зовсім недопустимим.
На таке невідповідне розв’язання стільки серйозного національного питання Правительство Української Держави уважає за можливе уві- домити Вас о своїм намірі, що воно має відносно другої організації власти на Кримськім півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направленим до отримання політичної автономії, в якій цілком і розробляється потрібний проект" (там само: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 12-15).
З цього приводу в Міністерстві закордонних справ Української Держави було скликано спеціальну нараду, на якій кримську проблему обговорювали відомі професори — Богаєвський, Кістяківський, Ейхель- ман, міністр Василенко, колишній генеральний секретар справ міжнародних Шульгин, отаман Сливінський, а також Галіп, Суровцева, Су- ховерський, Ткаченко та Оренчук.
Обговоривши повідомлення з місць, до речі, тоді було одержано повідомлення від урядовця українського Якима Христича про висловлювання німецького генерала Коша щодо створення для себе "другої Ніцци" (там само. — Арк. 16), нарада висловилася за приєднання Криму до України. Зокрема, професор Богаєвський сказав з цього приводу так: "Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично-економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвали- нах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзарична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй му¬
16*
243


сить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно-економічні одиниці. О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна. Що до націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації не можливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму" (там само. — Арк. 2—6 зв.).
Але в цей час німецьке командування все більше і більше схиляється до варіанту, який не поставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. За повідомленням полковника Химича, в травні 1918 року до Криму приїжджав з Берліна міністр колоній, через якого кримські німці просили імператора Віль- гельма взяти їх під свій захист (ІРНБУ: Ф. XI. — Спр 3318. — Арк. 1).
У зв’язку з цим у Криму циркулювали слухи: "1) Про анексію Криму Німеччиною (німецька колонія), 2) Про анексію тільки прибережної смуги південного берега й повернення іншої частини Україні, 3) Про утворення татарської держави з німецьким управлінням і економічними інтересами" (там само. — Арк. 2).
Крім того, в повідомленні полковника Химича зазначалося, що "міські самоуправи і земства, обрані на широких соціалістичних началах, незадовільно справляються із своїми завданнями. Основою для їхньої діяльності служать більшовицькі розпорядження і накази німців" (там само. — Арк. 2).
У цьому документі також повідомляється, що "німці, очищують Севастополь від присутності українського елементу, потроху виселяють
його, відправляючи на Україну" (там само. — Арк. 3).
А на початку червня 1918 року німецьке командування вирішило передати владу в Криму російському генералові Сулькевичу, котрий видав розпорядження, щоб місцеві власті "ні в які зносини з Урядом України не вступали" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 27 зв.).
Гетьман Скоропадський пробував через
німців вплинути на ситуацію в Криму, тим
_ ^ „ паче, що губернський з’їзд землевласників та
Павло Скоропадський ^ ^
хліборобів Таврії 12 червня 1918 року, ознайо-
244


мившись з позицією Уряду Української Держави, підтримав приєднання Криму до України. Зокрема, голова з’їзду Закеров дав до Києва таку телеграму: "Горячо приветствуем этот шаг правительства" (там само. — Спр. 186. — Арк. 38).
Однак Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, котрий був проросійськи настроєним, за словами Д. Дорошенка, "з свого боку почав боротися з "українською пропагандою", почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціяльні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Досить було проголосити економічну бльокаду півострова. Я настояв в Раді Міністрів на проголошенні "митної війни" з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували ше- льовок на ящики, для овочів, дров для сушки, АМИТР° Дорошенко стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки — і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер уже це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці. Німці звернулися до нас з нотою, прохаючи зняти бльокаду. Ми відповіли, що не можемо цього зробити. Тоді вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людности. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов’язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про
245


форму державного об’єднання з Україною" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле. — С. 301, 302).
До такого кроку уряд Сулькевича примусили не тільки німці, а й з’їзд власників садів Криму, який звернувся до Києва й Сімферополя з проханням знайти порозуміння (Відродження. — 1918. — Ч. 131).
У політичних колах Криму це рішення також уже визрівало. Як згадував один з відомих місцевих діячів — князь В. Оболенський, "за такого стану справ наші думки невільно стали спрямовуватися до України" На початку жовтня 1918 року, продовжує він, "ці думки в колах, близьких до Губернської земської управи, вже остаточно визріли. Нам усе ясніше і ясніше здавалося, що, приєднавшись до великої України, Криму буде легше потім ввійти до складу Росії, а залишаючись маленькою самостійною державою, він ризикує, на випадок перемоги австро-угорців, бути зовсім від неї відторгнутим" (Оболенский В. Крым при немцах // Крымский архив. — 1996. — № 2. — С. 24).
При губернській управі було скликано нараду голів повітових управ і міських голів Криму, на якій розглядалися пропозиції щодо обєднання з Україною, висунуті князем В. Оболенським. Незважаючи на вкрай різ- ношерстний у політичному відношенні склад нашої наради, пише він, "у питанні поставленому Управою на обговорення, розбіжностей не було ніяких" (там само. — С. 24).
Дізнавшись про рішення влади Криму вступити з урядом України в переговори про умови з’єднання, а також враховуючи важке становище тамтешного населення, яке не могло в умовах митної війни реалізувати врожай фруктів і винограду, за дозволом гетьмана Скоропадського Рада Міністрів Української Держави 18 вересня 1918 року постановила: "1) Тимчасово припинити митну війну за умови негайної присилки представниками Криму в Київ уповноважених ними осіб для відкриття вищезгаданих переговорів.
2) Просити Міністра фінансів зняти митний огляд вантажів, що направлялися в Крим з Києва.
3) Переговори з представниками Криму після їх прибуття до Києва про умови злиття Криму з Україною вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи своїх повноважень іншим особам.
4) Про тимчасове припинення митної війни повідомили по телеграфу" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 62).
І коли на засіданні Ради Міністрів Української Держави 23 вересня 1918 року тимчасово виконуючи обов’язки голови М. Василенко повідомив про одержання телеграми від голови Ради Міністрів Криму про
246


виїзд делегації, то було ухвалено рішення: "Послати ген. Сулькевичу телеграму з вказівкою того, що делегація повинна мати повноваження для обговорення не тільки економічних, але й політичних питань" (там само. — Арк. 59 зв.).
У відповідь на це генерал Сулькевич надіслав до гетьмана 26 вересня 1918 року телеграму, в якій повідомляв, що уповноважує свою делегацію "вести з уповноваженими Вашої світлості переговори про врегулювання економічних і фінансових питань, що стосуються Криму й України, про умови політичного з'єднання Криму з Україною та про інші питання, що зачіпаються таким з’єднанням і вказаних в інструкції, якою я забезпечив названу делегацію.
Сенатору Ахматовичу надано право спільно з членами Делегації підписувати від імені Кримського Крайового Уряду всі угоди, договори та інші акти, які будуть вироблені Кримським і Українським Уповноваженим" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 10).
На доповнення до своєї постанови від 18 вересня Рада Міністрів Української Держави уповноважила 8 жовтня 1918 року для переговорів з Кримом щодо з’єднання останнього з Україною Голову Ради Міністрів Федора Лизогуба, міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяківського, міністра фінансів Антона Ржепецького, міністра — генерального бунчужного Олександра Рогозу з "наданням їм права на підписання актів і договорів з усіх питань політичного, фінансового, економічного та адміністративного характеру" (там само. — Арк. 10).
На засіданні делегацій, що відбулося 9 жовтня 1918 року, було зачитано українську Декларацію, в якій викладалися принципи кримської краєвої конституції. Нею передбачалося, що до спільних повноважень повинні належати: глава держави, військо, монетарна система і фінанси, залізничний транспорт, пошта, державний сенат і закордонне представництво (Відродження. — 1918. — 11 жовтня).
На засіданні 10 жовтня Кримська делегація не прийняла вказаних прицципів крайової конституції, при цьому сенатор Ахматович заявив: "Проект з’єднання, представлений вами, є проект поневолення" (там само: Ф. З766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 50 зв.).
У відповідь на це Лизогуб вказав, що "існуючий Уряд Криму не має повноважень укладати договори. Цим підриваються не тільки Ваші повноваження, але й повноваження Вашого Уряду і заявляє, що Український Уряд завжди радий бачити повноважних представників від повноважного Уряду" (там само. — Арк. 50 зв.—51).
247


Зрештою, на засіданні 12 жовтня Кримська делегація погодилася розглядати пропозиції гетьманського уряду, але випросило місяць терміну на розгляд проекту Курултаєм півострова. Ми пішли на це, згадував Д. Дорошенко, "бо були певні в прихильному полагодженні справи (про це нишком заявляли і делегати від національностей, що приїхали до Києва), з часом німці погодилися передати нам Чорноморську фльоту з Севастополем, і на кількох торпедовцях і канонірських суднах уперве замаяв український кармазинський стяг. Тим самим до нас переходила фактична влада над Кримом" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє- минуле. — С. 303).
Треба додати, що жваво обговорював питання про приєднання Криму до України з’їзд борошномелів Таврії, який відкрився 16 жовтня
1918 	року. При цьому гостро висловлювалося незадоволення діями свого уряду на переговорах у Києві. Тоді ж місцеві підприємці почали розробляти проект відкриття в Криму відділення Українського банку (Відродження. — 1918. — Ч. 162).
А 18 жовтня 1918 року робітничий з’їзд у Сімферополі ухвалив постанову про приєднання Криму до України. Через три дні про таке ж рішення заявляє велелюдне зібрання української громади Севастополя (там само. — Чч. 164,165).
Але в той же час, користуючись погіршенням справ у німців і цілком можливим залишенням ними півострова, прихильники "единой и неделимой России", всупереч досягнутим домовленостям у Києві, таємно пішли на інший шлях: голова губернської управи В. Оболенський скликав її членів на засідання, на якому, як він пише, "вона прийняла на себе рішення виняткової відповідальності: звернутися від війського земства до генерала Денікіна з проханням зайняти своїми військами Крим негайно після виходу німців" (Оболенский В. Крым при немцах. — С. 25).
Цим, зрозуміло, всі зусилля гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму до України були зведені нанівець. Зрештою, патологічна ненависть великодержавних шовіністів до українства дорого обійшлася і для російського народу. Вона погубила не тільки українську державу, а й спробу відродити Росію, яка невдовзі опинилась в руках більшовиків. Останні ж, остаточно заволодівши Кримом у 1920 році, оголосили його складовою частиною РСФРР: цілковито знехтувавши тутешнє українство.
Поряд з кримськими проблемами у відносинах України з Туреччи ною були постійно присутніми кавказький і балканський вектори української геополітики. Вирішення у вигідному для українських самостій¬
248


ників світлі кавказького питання через Туреччину, скажімо, розпочали ще члени СВУ, про що писалося вище. Незважаючи на масовий виїзд громадян України із Закавказзя на батьківщину після проголошення незалежності УНР, багато наших співвітчизників продовжували мешкати в цьому регіоні. Зокрема, продовжували голосно заявляти про себе цілі українські колонії в Заалазані, а також духоборські. Всі ці українці заявили про прийняття громадянства Української Держави й вимагали від неї негайного офіційного захисту. Якщо досі, повідомляла Голову Ради Міністрів ЗО серпня 1918 року Українська крайова Рада на Закавказзі, консульські функції виконували Комісаріат Центральної Ради, а після його скасування — Комісаріат Крайової Ради, то з 1 вересня ця робота припинялася через брак людей і коштів.
А необхідно було одержати дозвіл на виїзд з Батумі й Поті громадян України, за якими треба було послати спеціального пароплава. Тож розв'язання цієї проблеми доручалося Посольству Української Держави в Османській імперії. Крім того, посольство мало також за обов’язок вжити "всі можливі заходи про поліпшення становища духоборів в анексованих Турцією Ардаганській окрузі і Ахалкалоцькому повіті в Закавказі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 115. — Арк. 24).
Через Посольство УНР в Туреччині Голова Української Дипломатичної Місії на Кавказі Іван Красковський намагався прискорити передачу інформації до свого уряду про поведінку генерального консула в Тбілісі Лисняка, "який перешкоджує всякій праці Місії, має постійні зносини як з добровольцями, так і з большевиками, в кожному разі головно з росіянами" (там само: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 153).
Повіренний у справах Туреччини в Україні Я. Токаржевський-Кара- шевич повідомляв голову Надзвичайної Дипломатичної Місії в Грузії 20 квітня 1920 року, що Посольство УНР в Туреччині відправило "скілька раз через кур’єрів тутешньої Грузинської Місії пакети з повідомленнями і газетами. Сьогодні передаємо газети за довший час, повідомлення пресового Бюра в Букурушті і деякі печатні звістки наших Представництв за кордоном. Окремо при цім листі цілком довірочно для Вашої Ексце- ленції прикладаємо звіт діяльности Посольства за рік перебування тут Й. Е. Пана Посла Лотоцького, копії листів Й. Е. Пана Голови місії в Бу- курешті до нас і інших послів і т. п." (там само. — Арк. 117).
У той же час даний лист свідчить і про те, що Посольство УНР у Туреччині служить свого роду центром зв’язку між дипломатичними представництвами Україні в Чорноморському регіоні: "Вашого листа до п. Бича переслано до Парижу, а другого передано п. Безкровному. Можливо, що їх
249


присутність у Тифлісі була би для Вашої Ексцеленції допомогою в сучасній праці, але з другої сторони здається все більше і більше на політичному горизонті зарисовується необхідність Кубані увійти з Грузією, Північним Кавказом, Азербайджаном в більш-менш тісний зв’язок, а для нас залишити думку унії з ними. Це доказує і становище і поводження кубанців за кордоном і у себе і це являється цілковито зрозумілим і для нас при непохитній орієнтації нашої політики на Захід" (там само. — Арк. 117—117 зв.).
Також Токаржевський-Карашевич висловлює думку про те, що було б дуже бажаним, якби Уряд Грузії "вирядив офіціальне Посольство до нашого Уряду. Важним воно є для нас, бо доказувало би на ділі, що Грузія визнає нашу самостійність, а також допомогла би координації антибільшовицьких сил і приготовити грунт для постійних торговельних зносин при встановленню нормальних сполучень через Одесу, котру, дуже можливо, наші війська окупують" (там само. — Арк. 117 зв.).
У Стамбулі вирішували і справи матеріальні: український дипломат Кужим, який працював на Кавказі, виїхав з Царгороду 12 квітня. Приїхав він сюди без грошей, просив позики 50 тисяч лір. Дали 25 т. лір, без яких він не міг би їхати далі (там само. — Арк. 117 зв.).
Лист Токаржевського-Карашевича до Красковського від 31 травня
1920 	року також засвідчує зв’язки з Кубанню, "висловлені в моїм листі думки щодо Кубані були оперті на висновках, які можа було зробити зі слів іногородніх офіційних представників Кубані закордонних.
Поводження кубанців було більш-менш таким, як галичан, принаймні в тому, що всюди підкреслювали свою окремішність державно- політичну, навіть і свою національність. Коли одначе це тепер під впливом розвалу Денікіна і наступу большевиків закінчилося, то слава Богу" (там само. — Арк. 142).
Особливим були відносини з грузинами, які зазнавали тиску більшовицької Росії. У Мировому договорі між Грузинською Демократичною Республікою і РСФРР від 25 травня 1920 року зазначалося, що "ніяке політичне представництво, вороже РСФРР в Грузії існувати не може і повинно бути видано большевикам" (там само. — Арк. 205,206).
З огляду на це Голова Української Дипломатичної Місії звернувся до міністра закордонних справ Грузії Гегечкорі з відповідним запитом. Той відповів однозначно: "Поки він, Гегечкорі, керує закордонною політикою Грузії, становище Української Дипльоматичної місії на Кавказі не зміниться" (там само. — Арк. 206).
І справді, кілька місяців, не зважаючи на протести та вимоги представництва більшовицької Росії та на ноти Християна Раковського від імені
250


УСРР, дипломатом УНР "вдалося вести успішну боротьбу проти заключения договору Грузії з Раковською Україною і за істнування українського національного представництва на Кавказі" (там само. — Арк. 206).
Коли ж Уряд Грузії вже був неспроможний протистояти наростаючій потузі більшовиків, голова Української Дипломатичної місії на Кавказі Іван Красковський був прийнятий Президентом цієї країни, який в двогодинній розмові підтвердив не тільки важке становище Грузії, але й "непохитність дружніх взаємовідносин народа грузинського до народа українського, його національного правительства і національного представництва на Кавказі, зазначив, що дальше існування Української Дипльоматичної місії на Кавказі може послужити для большевиків (привовом для початку війни) з Грузією і тому необхідно, щоб Українська Дипльоматична Місія під тим чи иншим приводом виїхала з Кавказу" (там само. — Арк. 207).
Коли ж український дипломат попросив повернути в зв’язку з цим свої вірчі грамоти, керівник ГДР заявив: "Грузія зовсім не бажає розривати з нами і тільки сила політичних обставин ставить Грузію в такі важкі умови" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 207).
Дізнавшись про те, що Уряд Грузії під тиском більшовиків змушений був перервати відносини з Українською Дипломатичною Місією в Тифлісі, Токаржевський-Карашевич одразу ж переслав це повідомлення до Уряду через польських кур’єрів, котрі майже щотижня виїжджали з Стамбула (там само. — Арк. 161).
Стамбул був важливим центром для розвитку східної політики УНР не тільки на Кавказі. На берегах Босфору можна було вловлювати пульс і не тільки всіх близькосхідних проблем, зокрема, в Палестині, Сирії, Персії... Як писав Іван Красковський у січні 1919 року, що "майбутнє розкріплення Чорного моря відкриває і для України можливість широкого розвитку торговельних зносин з Японією і Далеким Сходом" (там само. — Арк. 64).
А оскільки на Далекому Сході багато українців, які володіють великими масивами землі, то виникав новий проект: необхідно "негайно надіслати на Далекий Схід і в Японію Особливу Місію з метою зближення України з цими країнами для належних їм інформацій, а також для ви- користування усіх політичних, фінансових засобів в інтересах зміцнення нашої державности і економічного розцвіту" (там само. — Арк. 66).
Цей напрямок залишався важливим і тоді, коли Уряд УНР опинився в екзилі. Промовистим у цьому плані є лист Симона Петлюри до військового міністра УНР Миколи Юнаківа 28 серпня 1922 року щодо можливого розвитку подій на Кавказі й готовності до цього українсь¬
251


ких політиків. Зокрема, в умовах, коли в Європі з напруженням стежили за вислідом політичної боротьби між Англією і Францією, результати якої могли змінити ситуацію. Оскільки Англія, разом з Італією, старались порозумітися з радянською владою, а Франція й Бельгія саботували цей процес, бо кісткою незгоди була суперечка про бакинську й закавказьку нафту й туркестанську бавовну. Англія готова була взяти на себе відбудову залізниць Петроград—Москва—Пет- ровськ—Баку, щоби, таким чином мати в своїх руках дорогу для вивезення нафти і підсунутись ближче до дороги Красноводськ—Ташкент з метою оволодіння тамтешньою бавовною.
Ці плани завдяки таємній допомозі США для Франції й Бельгії не здійснились. Петлюра допускав, що актуальним чинником цієї акції є Туреччина, зокрема уряд Кемаля-паші. Бажаючи за будь-яку ціну добитись відміни Севрського трактату, Ангорський уряд боровся з греками і вступив в дружні договори з радянськими урядами Росії та України, підписавши навіть військові конвенції з ними. Впливовий Енвер-паша маніфестував цю дружбу персональним перебуванням в Москві.
Храм святої Софії в Стамбулі
Будучи остаточно непевним щодо цієї можливості, в кожному разі, вважав Петлюра, "справа конфлікту Сов. Росії з Туреччиною на кавказькому грунті розглядається як справа можлива. Для мене ясно, що утворення Кавказького фронту не може дати гарантій за перемогу турків над Совітською Росією без одночасного утворення иньших фронтів в цілях одтягнення большевицьких сил, які тоді будуть кинені
252


виключно проти турків — будуть приняті засоби для перевірки отриманих інформацій" (там само. — С. 238).
І коли Головний Отаман дізнається, що 26 липня 1922 року відбулося підписання союзної умови між кавказькими республіками, переговори між якими проводились за активною участю міністра закордонних справ УНР Я. Токаржевського-Карашевича, то Петлюра в своєму спеціальному листі подякував йому, одному "з тих наших державних діячів, що давно вже змагались надати зносинам нашої держави з державами Кавказу сталий і дружний контакт. Ще на посаді посла в Царго- роді Ви започаткували переговори з представниками Кавказьких республік. В міру сил своїх, уже на посаді керуючого Міністерством Закордонних справ, Ви підтримували доцільність союзу з цими республіками. Опинившись в Парижі, Ви з доручення мого та Уряду знову взяли активну участь в підготовчій праці, що закінчилась, нарешті, формальним підписанням умови з нашими спільниками" (Петлюра С. Статті. Листи. Документи. — К., 2006. — Т. 4. — С. 643).
Складовою кавказького питання для Уряду УНР завжди була проблема відносин з Кубанню, тим паче, що з вини оточення гетьмана Скоропадського в 1918 році не відбулося планованого об’єднання. Проте представники України не втрачали надії на зближення у майбутньому, хоч і на Кубані з’явилися настрої самостійного розвитку. Що стосується входження Кубані до складу України, то всі українські політичні сили виступали за добровільне волевиявлення. Скажімо, члени Головної Ради Української партії соціалістів-федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28—31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" (Воля. — 1920. — 12 червня — С. 313).
У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав" Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 112—114зв.).
Очевидно, тут і далі відігравала особливу роль тенденція серед деяких старшинських чинів Кубані, так званої окремішності тамтешнього населення: "Ми не українці і не росіяни, ми — кубанці".
253


Однак, як зазначав Голова Української Дипломатичної місії на Кавказі Іван Красковський, "тенденції до відокремлення Кубані від України живуть тільки серед козакомансько-русофільських елементів Кубані, народ же Кубані — українці і горці воліють до повного з’єднання з Україною". Так, заступник голови Кубанської Крайової Ради, представник кубанських горців Султан Шахін-Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема" (там само).
Налагодження українсько-болгарських відносин у роки Першої світової війни безпосередньо пов’язується з діяльністю представництва СВУ в Константинополі, оскільки прямуючи туди через Софію, делегати українських організацій мали можливість входити в контакти з урядовими інституціями цієї країни. Скажімо, вже 2 листопада 1914 року делегати Головної Української Ради Лонгин Цегельський і Степан Баран були прийняті головою Уряду Болгарії Василем Радославовим. Українська справа його цікавила, наші змагання визнавав він слушними, а українців природними союзниками болгар. Прощаючись запевнив, що в разі виникнення української проблеми на міжнародній мирній конференції, Болгарія прихильно поставиться до наших визвольних змагань. Одразу ж офіційна інформація про цю зустріч була передана до газет, а Болгарська телеграфне агентство поширило її в усьому світі (Баран С. Наша політична місія в Софії і в Царгороді // Діло. — 1934. — 7 квітня).
Протягом тижневого перебування в Софії українські делегати зустрілися з керівниками болгарського парламенту Вачевим і Мончіло- вим, провідниками окремих політичних партій, релігійних організацій, науковцями і журналістами, завдяки чому давали вичерпні роз’яснення щодо напрямків українського національно-визвольного руху, розвитку перспектив українсько-болгарського співробітництва.
Тому невипадково, що вже в ході визвольних змагань із Стамбула визначився ще один вектор зовнішньої політики України — балканський. Особливо з врахуванням того, що великі маси українців у масі біженців опинилися в Болгарії та Сербії. Скажімо, Керуючий посольством УНР у Болгарії Ф. Шульга був у відрядженні в Стамбулі з 14 липня по 29 серпня 1919 року, "щоб установити зв’язок з урядом і вмісті з Послом в Туреччині вирішити деякі справи" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 10).
254


Слід відзначити, що болгари, які зіткнулися з валом емігрантів з теренів колишньої Російської імперії, не дивлячись на власну політичну орієнтацію проводили все ж таки якісний розподіл між емігрантами росіянами та емігрантами українцями на користь останніх:"... в той же час мало розуміючи російський большовизм і ідеалізуючи його, навіть ці комуністи, які завжди бойкотують біженців росіян (навіть коли ці фізичним трудом заробляють кусок хліба), не виявляють ворожість до українців, рахуючи їх хоч і противниками большовиків, але демократами" (там само: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 109. — Арк. 31).
Пильну увагу балканській проблемі приділяв Голова Директорії і Головний Отаман Симон Петлюра. В листі до Керуючого Міністерством закордонних справ УНР 19 вересня 1922 року він писав, що "в разі участи румунської армії в мілітарних подіях на Балканах, цілком природним буде ускладнення стосунків між совітами і Румунією в районі р. Дністра, що в) може потягти за собою допомогу з боку Польщі союзниці її — Румунії.
При таких обставинах будемо мати комплікацію ширших розмірів, хиба що Франція за ціну німецьких репарацій локалізує пожежу і примусить Туреччину обмежитись більш скромними домаганнями".
Через діяльність Посольства УНР у Туреччині також розглядалися питання можливої співпраці з Білою Росією. Оскільки на відміну від Денікіна Врангель шукав об’єднання зі всіма антибільшовицькими урядами й організаціями, то він ішов на всіляки поступки і був готовий визнати всякий антибольшовицький уряд, аби він був складений з людей ділових і політично чистих. "Уряд Врангеля — переповідає зміст бесіди з чільним російським політиком Маклаковим полковник Колосовсь- кий, — бажає заключити військову угоду з українською армією. Можливо було би провести демаркаційну лінію між обома арміями хоча би по р. Дніпру. Армія Врангеля могла би з допомою фльоту взяти для українців Одесу, але під тією умовою, щоб українська армія зараз же заступила там врангелівську, бо тримати там гарнізона вона не може" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 379. — Арк. 111).
У свою чергу, український уряд опрацьовував питання налагодження співпраці з генералом Врангелем та намагався врахувати можливі ризики, які могли виникнути при такому співробітництві. У цьому зв’язку доречно навести текст листа міністра закордонних справ УНР Послу України в Туреччині №512/47 від 3 вересня 1920 року, який було направлено під грифом "таємно": "Представниками Військового Командування УНР ведуться зараз переговори з Командуванням генерала
255


Врангеля чисто військового характеру, а саме відносно розмежування сфер військових ділань та нав’язання військового контакту у спільній боротьбі з большовиками. Після закінчення зазначених переговорів, дальші переговори мали б бути справою Уряду УНР" (там само. — Спр. 340. — Арк. 5).
На той час, з точки зору геополітичних інтересів України, Стамбул займав одне з ключових напрямів зовнішньополітичній діяльності УНР. Так, у доповіді керівника Головного управління Генерального штабу на ім’я начальника Генштабу Збройних Сил УНР від ЗО вересня 1920 року зазначалося про необхідність негайного встановлення військової агентури поруч із Швейцарією і в Туреччині, оскільки "Константинополь так саме, як Париж, весь час з’являвся базою антибольшевицьких акцій, як для Денікіна і Врангеля, так і для Антанти, інспірувавшої вищезазначені чинники. Звідти йдуть всі пресові повідомлення. Там досвідна військова людина могла би стати в курс всіх справ Врангеля і противо- большовицького блоку" (ЦАВ у Варшаві: Ф. 380. — Оп. 3. — Спр. 130. — Арк. 28, 29).
Варто також навести й інші аргументи, наведені у доповіді від 2 грудня 1920 року українського військового представника у Франції полковника Колосовського, які пояснюють чому Франція певний період часу так підтримувала саме генерала Врангеля в своїй антибільшовицькій діяльності і які наслідки принесла їй така недалекоглядна політика.
За словами українського військового дипломата: "визнання Францією уряда Врангеля було викликано головним чином бажанням Франції в такий спосіб боротися з перевагою англійського впливу в Росії через торговельні зносини англійців з большовиками" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 407. — Арк. 124).
Водночас поразка військ Врангеля в Криму призвела до провалу французької політики в Росії, охолодженню стосунків з союзною Англією, а також прискорила політичну кризу в самій країні внаслідок посилення критики опозиційних партій, до чого тодішній уряд Франції був повністю не готовий: "Катастрофа Врангеля була великим ударом для Франції, тим більше, що ця катастрофа була зовсім несподіваною. Ще за два дні дні до прорива большовиками фронта Врангеля, представник Франції в Криму п. де Мартель повідомляв свій уряд, що становище є певне і позіції на Перекопі неприступні. Через таку несподіваність упадку Врангеля Франція не тільки лишилася перед всім світом у великому конфузі, але вона оказалася зовсім непідготовленою для
256


якоїсь зміни своєї політики що до Росії" (там само. — Арк. 124).
Все це дуже негативно відбивалося на сподіваннях Української держави відстояти свою незалежність, у тому числі і завдяки підтримці Франції, на яку вона розраховувала: "Щодо українського питання, то при нових умовах, а головне через відход нашої Армії за Збруч, зараз не можно чекати, щоби Франція пішла на визнання України, або хоча б на підтримання нас. Це було можливо, — навіть ми були дуже близькі до цього — місяць назад, коли ще існував Врангель і коли наша Армія билася на Поділлю. Завданням Франції тоді було добитись нашого військового об’єднання з Врангелем. Тепер французи, обпекшися на Врангелю, не мають наміру більше підтримувати нікого з антибольшовиків. Вони всього бояться. Вони вижидають" (там само. — Арк. 124 зв.).
Наслідки трагічної для України помилки західних держав у "сліпій орієнтації" на врангелівські сили у протидії більшовизму, нехтування сподіваннями 35-ти мільйонного народу України, а також свавільне "кроїння" нових кордонів за Версальсько-Вашингтонською системою, одним з найбільш брутальніших елементів ігнорування національними інтересами переможених якої був т. зв. Севрський мирний договір (стосувався розподілу Османської Імперії — Б. С.), призвели до ще більшого загострення питання мирного врегулювання не лише на Європейському театрі бойових дій, а й на Балканах, в Малій Азії, Кавказі, Центральній Азії та на Далекому Сході, та дали більшовицькій владі можливість перегрупуватися, задіяти нові резерви і перейти до планового загарбання і окупації низки незалежних вже на той час держав.
Таким чином підсумовує полковник Колосовський: "Помилки Великих Держав в їх відношенню до російського питання, яскраві несправедливості мирних трактатів зараз тяжко відбиваються на ході подій. По відомостям англійської військової розвідки, большовики, після ліквідації Врангеля, збільшують свої сили не тільки на польському фронті, але головне на Кавказі. Англійці рахують там: 13, 9, 10 і 11 червоні армії, — всього 17 дивізій піхоти і 6 дивізій кінноти — до 120 тис. вояків. Намічається активна кооперація большовиків з кемалістами. Намічається згода кемалістів з новим грецьким урядом.
Як це здійсниться, то Європа буде охоплена півкругом червоного пожару — від Росії через Туреччину аж до Балкан. Це не відкриває добрих перспектів. Можливо, що полимя перекинеться до старих держав Європи, де скрізь — в Італії, Франції, Німеччині — повітря повне горючого матерьялу" (там само. — Арк. 125).
17-12-514
257


Поразка врангелівських військ додала Проблем українським грома- дянам і суттєво загострила їхнє становище. Українці, які знаходилися у війську Врангеля, були вивезені в Туреччину і таким чином знову опинилися відрізаними від батьківщини. Як зазначається у звіті Посольства УНР в Болгарії під назвою "Російська та Українська еміграція в Болгарії" від 19 січня 1921 року: "По розгромі армії Врангеля евакуація Криму провадилась головно на Царгород, звідтіля на острови в Єгипет та через Грецію в Сербію. Військові ешелони майже виключно вивезені в Туреччину і розміщені біля Чоталджі (населений пункт, що знаходиться поблизу Стамбула в його європейській частині — Б. С.) і на Га- ліполі (вихід з Протоки Дарданелли — £. с.) та острові Лемносі (в Егейському морі — Б. C.). Всі частини обеззброєні, находяться в лагерях під охороною французів, які їх й утримують. Сам Врангель і його штаб весь час був на пароплаві. Всіх евакуйовано з Криму до 1 ЗО тис. чоловік, з них Болгарію було привезено тисяч 4—5 головно цівільних, і тепер разом з старими біженцями з Одеси в Болгарії находиться до 10 тисяч, в Югославії до 50 тисяч, а тисяч 80-.Ю0 в Туреччині та островах в Егіпті (офіціяльних чисел кількости біженців немає і тут приведені приблизні цифри згідно місцевим часописам і оповіданням біженців). Військові части є тільки в Югославії, в Котаро (8 тисяч) та Туреччині. Болгарія ж військових частин не приймала. Приїздили навіть делегати від донських та кубанських козаків, які осталися вірними Врангелю, і прохали дозволу оселитися в Болгарії всім евакуйованим козакам на довший час..." (там само: Ф.1429. — Оп. 2. — Спр. 109. Арк. 30).
Бачучи весь цинізм російських організацій до українців, які опинилися без засобів на існування на чужині у значній мірі через ігнорування цими організаціями права і бажання українців будувати свою державу, слід зазначити, що військова сида денікінських і врангелівських військ базувалася у значній мірі на українському національному ресурсі. Таким чином, українці використовувалися у якості "гарматного м’яса" в цих арміях, а через недалекоглядність керівництва цих армій були кинуті фактично на голодну смерть, що дуже негативно характеризує представників російської еміграції і знімає з них той романтичний ореол, який було створено в Російській історіографії.
Таким чином, зазначає український дипломат, "та армія, яка по розгромі Денікіна, залишилася в Криму і на чолі якої став Врангель, склада- лася, за винятком козачих частин, переважно з українців. Частина їх попала в армію Денікіна проти своєї волі tjo розгромі української армії, це ті, що були взяті в полон, або залишилися хворими в ріжних місцевостях, якими опанував Денікін, і були мобілізовані ним, дюди менш або 258


більш свідомі національно і перебуваючи проти своєї волі в армії Врангеля, весь час мріяли повернутися в свою рідну армію. Більша ж частина 1 українців в армії Врангеля, це студенти, учителі та взагалі представники дрібної інтелігенції, які під час європейської війни служили офіцерами, під час горожанської та національної війни жодної участі в ній не брали, сиділи в себе дома, вичікуючи більш нормального часу для продовження своїх занятій мирного часу. Всі вони були примусово мобілізовані Денікі- ним, але й не противилися цій мобілізації, рахуючи як елемент національно мало свідомий, що по знищенню більшовизму почнеться для них нормальне життя при і що це можливе при владі Денікіна. Це був переважний елемент в армії Врангеля" (там само. — Арк. 32).
У той же час, на початку своєї діяльності щодо організації війська Врангель, який не мав під своїм началом достатньої кількості проро- сійських військових підрозділів, на відміну від Денікіна, намагався загравати на національних почуттях представників неросійських народів, надавав їм відповідні запевнення щодо своєї прихильності до них, як до окремих народів та запевнював у своїх прихильності їхнім національним прагненням: "Переорганізовуючи свою армію, Врангель зразу ж став на почву визнання ріжних національностей, але з великими резервами щодо українців. В травні і червні місяцях ним були відпущені латиші, литовці, поляки, цілі ешалони яких виїхали з Криму і повернулися на батьківщину. Це зворушило й українців. Почали і вони добиватися права виїзду з Криму для повернення в свою національну армію. Декілька десятків чоловік (переважно з попавших в полон до Денікіна) були відпущені з Криму. Всій же масі українців обіцяли організацію української армії, але з Криму і з цими проектами, а також оголошенням приязної співпраці з українською армією заспокоїли їх тимчасово. А з початком наступу Врангеля ці національно малосвідомі українці, в кожному разі більшість з них, захопилась можливістю знов повернути в рідні місця хоч і під владою Врангеля, вірячи, що близиться кінець їх боротьбі. Але це захоплення продовжувалося недовго" (там само. — Арк. 32—32 зв.).
Водночас, як показав час, врангелівська адміністрація не збиралася виконувати своїх обіцянок в українському питанні. Такий відвертий обман з боку Врангеля підривав моральних дух української частини армії, що стало причиною їхнього розчарування у цій військово-політичній силі, і, за свідченнями самих російських емігрантів, призвело до поразки Врангеля у простоянні з більшовиками: "Скоро всі вони побачили, що не дивлячись на ріжні нові лозунги, армія Врангеля не має
17*
259


жадних зв’язків з населенням, а його ідеї зовсім чужі і навіть ворожі цьому населенню. І це українці в армії Врангеля побачили власними очима спіткнувшись ближче з населенням. Це мало не мале значення в дезорганізації армії Врангеля, і ці хоч мало свідомі українці, але яким все ж були чужими лозунги Врангеля боротьби за єдину велику Росію, спричинилися, по признанню учасників, до поразки армії Врангеля. Ще до військового розгрому армія Врангеля потерпіла моральну поразку, і російські емігранти в Болгарії признавали це, з великою озлобленістю нарікаючи, що українці роспропагандірували населення, і воно поставилося ворожо до Врангеля. Такий настрій був переважно з евакуйованих з Криму. Крім того, по евакуації їх залишили без жадної підтримки хоча б моральної, предоставивши їх французам, які утримували їх, але держали під охороною" (там само. — Арк. 32 зв.).
Пройшовши через такі випробовування, пересвідчившись в обмані врангелівської пропаганди, тисячі військових біженців, не лише українців, докладали зусиль для того, щоб дістатися до української армії, але через брак коштів і відсутність відповідної організаційної інфраструктури їхні зусилля, здебільшого, витрачалися марно. Можна з впевненістю стверджувати, що, у разі наявності відповідної підтримки союзних держав, а вірніше відсутності з їхнього боку перешкод, антибільшовицький рух міг би об’єднатися під дахом української національної ідеї: „... всі військові, які служили в армії Врангеля, евакуйовані на Балкани не мають жадних надій на власну організацію та, шукаючи зв’язків з своєю батьківщиною, поневолі звертають свої очі до українців. Не буде помилкою сказати, що тепер майже всі військові (крім начальствующих і бувших поводирів добровольців, поробилися українофілами, або філь- ствующими, хоч багато з них і не щиро). І, не дивлячись на відворот української армії за Збруч, всі вірять, що незадовго вона знов зорганізується, знов буде на своїй землі, бо вони вірять в її життєвість і знають про її зв’язки з населенням. Через те багато військових вже зараз бажають дістатися до української армії хоча б і в лагері інтернованих. Більш свідомі українці тікають з лагерів в Туреччині, дістають українські паспорти в Царгороді і навіть без документів пішки пробіраються в Болгарію, де вони можуть почувати себе вільними як українці. Не тільки українці, але й інші так чи інакше зв’язані з Україною сподіваються дістатися на батьківщину тільки під прапором українським, тільки з українською армією.
Болгарія є центр, через котрий проізводять всі українці, які вирвавшись з лагерів їдуть через Сербію в Австрію та Чехію осередки укра¬
260


їнської еміграції, а в більшости залишаються в Болгарії за неможливістю проїзду через Сербію (в останній місяць Серби не давали віз не тільки українцям, але й росіянам). В Болгарії всі вони залишаються на власну судьбу, не маючи зовсім грошей, не дістаючи жодної допомоги вони розходяться по всій Болгарії, шукають заробітків, щоб якось пережити. Немає осередків, де б вони жили разом, і всіх їх тільки об’єднує Українське Посольство, від якого вони чекають тільки знову їхати в армію. Посольством оказується їм тільки моральна допомога, як ріж- ного роду документи, рекомендації на роботу, а також безплатні білети на виїзд з Болгарії та деякі помешкання в військових казармах. Жодної української організації, яка б гуртувала біля себе українців, немає, бо серед тих українських емігрантів до останнього часу не було більш відомих українців, які б взяли на себе ініціативу. Посольство ж через своє офіціяльне становище не може цього зробити, а, крім того, було поставлене в такі матеріальні обставини, що не можна було б провести в життя жодних проектів. Таких українців військових у Болгарії зараз понад тисячу але кожного дня приїздять групи й окремо з Царгорода все нові й нові. Всі вони чекають тільки людей, які їх зорганізують, та часу, коли це буде можливо. Бажання багатьох є дістатися в Польщу, щоб попасти в лагері інтернованих, а тим самим бути вже у власній українській організації. По розказам цих біженців елементу більш свідомого можна зібрати тисяч 10" (там само. — Арк. 32 зв.—33).
Отже, через своє посольство в Стамбулі українська влада могла впливати на розв’язання багатьох проблем в Чорноморському басейні, зокрема, на Північному Кавказі, в Закавказзі й на Балканах. Це стало зрозумілим ще з початком Першої світової війни і підтвердилося вже у діяльності Посольства УНР у Туреччині.
261


"НЕОБХІДНО МАТИ "СВОЮ РУКУ ТА "СВОЄ ОКО" ПРИ ДВОРІ ПАТРІЯРІПОМУ..
Після того, як Директорія У HP 1 січня 1919 року ухвалила Закон про Автокефалію Української православної церкви, постало питання її канонічного визнання. В умовах рішучого спротиву московського духовенства, головна роль у справі визнання УПЦ мала належати Вселенському Патріархату в Стамбулі.
У цьому зв’язку головна місія щодо здобуття підтримки Патріархату у справі визнання УПЦ покладалася саме на Посольство УНР в Стамбулі. З огляду на це Директорія УНР вирішила призначити своїм послом у Туреччині людину, яка була б добре обізнана з історією та проблемами української православної церкви. Вибір впав на видатного українського громадського та державного діяча, міністра ісповідань Уряду УНР Олександра Лотоцького.
Як вже зазначалося вище, посол гетьманського уряду в Стамбулі Су- ковкин: "прибув у Царьгород з певними російсько-об’єдинительними тенденціями і в розмовах з співробітниками отверто висловився, що про державну самостійність України не може бути й мови, бо Україна не має оружної сили, щоб захистити свою незалежність. Одвідуючи Патріарха Царьгородського, п. Суковкин багато говорив йому про єдність Росії і руського народу, а приймаючи Патріарха у себе, прилюдно висловлював йому свою радість з приводу того, що українська церква перебуває в єднанні з церквою всеросійською, не вважаючи на те, що Україна політично відділена від Росії.* Діставши грамоту гетьмана про федерацію України з Росією, п. Суковкин зараз про се Високу Порту, розіслав грамоту при своїх листах усім іноземним послам у Туреччині і для ширших інформа- цій посилав до них секретаря Посольства кн. Тенішева, який був правою його рукою, почасти й інспіратором щодо протиукраїнської політики" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2 — Спр. 285. — Арк. 1).
* 	Коли співробітники Посольства запитали М. Суковкина, на якій підставі він повідомив "про начебто злуку української церкви з московською, адже пан посол повинен знати, що справа стоїть зовсім не так, що ми домагаємось автокефалії української української церкви, та й що сам гетьман, — на всеукраїнському церковному соборі, який відбувся оце недавно в Київі, висловив своє бажання, щоб українська церква в своїй діяльності не залежала від Москви...
— То ви так думаєте? — рвучко перепинив мене Суковкин. — А я думаю інакше. А взагалі я мушу вам сказати, що за свої слова та за вчинки я сам відповідаю" (Коби- лянський Л. Українське посольство в Туреччині. — С. 83).
262


За словами О. Лотоцького, "грунт для позитивної роботи в Царгороді значно попсований саме тепер напливом сюди з Одеси усяких російських та гетьманських елементів... Єсть тут представники... і духовних кол — митрополит Платон з сонмом єпископом иншого духовенства, між иншим єсть київський протоієрей Титов" (там само. — Арк. 3).
Як свідчить у своїх спогадах, О. Лотоцький, йому доводилося докладати багато зусиль до того, аби змінити ставлення до України, яке формували
антиукраїнські сили, в тому числі й з лав московського духовенства. За словами нашого дипломата, "вся діяльність Посольства, виразно підкреслюючи права України, радикально йшла наперекір намірам і тих і других (представників Антанти і росіян — Б. С.). Обидві сі чинники перейняті були бажанням вижити українське представництво з Царгороду — чи безпосередньо, коли б справдилися наклепи росіян на його, чи посередньо — через фактичне унеможлив- лення його праці в Царгородських обставинах.
Олександр Лотоцький Відповідальні союзницькі представники од зно- син з ним ухилялися. Відвідини урядовцями Посольства союзницьких амбасад в різних ділових справах мали звичайно наслідком лише обіцянки, які здебільшого не виконувалися. На листування Високі Комісари союзницькі рідко відповідали. Сей свідомий бойкот мав фактично анулювати українське представництво, унеможлививши його роботу" (Лотоцький О. В Царгороді. — С. 65).
Однак і в таких складних умовах українські дипломати не складали рук. їм вдалося навіть випустити грецькою мовою брошуру про Автокефалію Української Православної Церкви (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп.
3. 	— Спр. 49. — Арк. 136.).
Щодо результатів у справі визнання Вселенським патріархатом Автокефалії Української Церкви, то, як засвідчує звіт О. Лотоцького, вони були на весну 1920 року "цілком задовольняючими: "Ся справа, — уточнював він, — задержується головно тим, що з приходом у Царгород союзників увільнилася і досі не обсажена патріарша кафедра, а тимчасовий її "локум-тененс" не уповноважений, після церковних канонів, на такі відповідальні вчинки, як визнання нової Автокефальної Церкви. В усякому разі грунт для фактичного переведення справи Української Церковної Автокефалії — підготовлено" (там само. — Арк. 139).
263


Заходи О. Лотоцького у справі визнання Вселенським Патріархом УАПЦ продовжив новий посол УНР Ян Токаржевський-Карашевич. Зокрема, він 6 листопада 1920 року надіслав спеціальне звернення з цього приводу до Місцеблюстителя Патріаршого престолу Доротея. У відповідь було одержано від нього "Благословення Вселенського Патріярха Українському народу і його уряду", у якому зазначається: "Листа Вашої Ексцеленції з 6-го листопаду 6. р., який торкається справ, порушених Вами з наказу Вашого Уряду, щоб Ви повідомляли нас про релігійні потреби українського православного народу, одержано і прочитано на зібранні Св. Синоду. У відповідь на нього, згідно з постановою синода, маєм честь повідомити Вашу Ексцеленцію, що Мати Велика Церква Христова поперед всього з великим задоволенням рада бачити сталість українського православного народу у вірі батьків своїх, не звертаючи уваги на всі пригноблюючі обставини, великі біди і тимчасові політичні аномілії і перевороти. З симпатією дивиться Велика Церква на ті всі бажання Народа, про які ваша Ексцеленція пише, які укріплюють нарід у тяжкій релігійній боротьбі і завжди прихилиться до всіх тих бажань, розуміється згідно з Св. Канонами, позаяк гармонія вчинків з правилами є обов'язком всіх православних народів.
З любов'ю відповідаємо Вам і ще раз повторюємо запевнення готовності нашої і Великої Церкви Христової пізнати і вирішити ці і інші питання, що відносяться до справ церковних і бажаємо, щоб всі ці наміри і скликання собору з Божою допомогою здійснилось, як тільки закінчаться сучасні аномілії, і просимо Всемогучого Бога послати своє благословення на весь Український Нарід, його уряд і Вашу Ексцеленцію, за яких будем молитися і перебуваєм Вашої Ексцеленції горячий перед Богом молитвеник і цілком прихильний Місцеблюститель Патріаршого Вселенського Престолу, Доброзичливий Доротей" (там само: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 39. — Арк. 170).
Фактично це було відмовою у визнанні УАПЦ. Але уряд УНР, як засвідчують архівні документи, не змирився з цим і продовжував наполегливо шукати шляхів для здійснення наміченого. У зв'язку з цим міністр ісповідань І. Огієнко 5 лютого 1921 року пише спеціального листа до Посла в Туреччині, в якому дає докладні роз'яснення справи і просить дати відповіді на конкретні запитання.
"1) Хто зараз Царгородським Патріярхом.
2) Коли і як відбувалися вибори Царгородського Патріярха.
3) Як Патріярх відноситься до Української Церкви.
4) На який прийом може рахувати наша делегація.
264


5) Яке політичне становище самого Царгородського Патріярхату.
6) Стан церковної справи серед москалів-біженців в Туреччині та Греції.
7) Які єпископи перебувають в Царгороді, на Атоні та Атенах і що вони там роблять.
8) Де б. Митрополит Київський Антоній.
9) Де архиепископ Володимирський Олексій (Дородницин), українець? Чи правда, ніби він помер на Катеринославщині?
Всі ці відомості в негайному часі дуже потрібні Міністерству Іспові- дань. Взагалі було б дуже бажаним, коли б Ви увійшли в постійний зв’язок з Міністерством Ісповідань і інформували його про церковні справи" (там само. — Арк. 36 зв. — 37).
У свою чергу, Посол Я. Токаржевський-Карашевич намагався якомога ретельніше виконувати подібні звернення. Так, в ході зустрічі з Секретарем Св. Синоду Митрополитом Галіполійським і Дарданельським інформував співрозмовника про перебіг церковних справ в Україні. За результатами подібних зустрічей Посольство направило до МЗС УНР рекомендації, що у разі прибуття до Стамбула повноважної української делегації, позитивне значення матиме, якщо б: "прислана депутація мала на руках постанову зібрання Духовенства чи прохання і. Коли б можливо, за підписом хоч би одного Єпископа" (там само. — Арк. 196 зв.).
Коли на місце померлого Доротея місцеблюстителем Патріаршого престолу було призначено Митрополита Кесарійського Миколу, то Я. Токаржевський-Карашевич наніс йому візит. До слова, він приїздив до Посольства УНР дякувати Я. Токаржевському-Карашевичу за участь у похоронах свого попередника (там само. — Спр. 54. — Арк. 178.).
Але оскільки справа з визнанням Автокефалії УПЦ з боку Вселенського Патріархату посувалася повільно (з цілком об’єктивних причин — Б. С.), то міністр ісповідань І. Огієнко вирішив чомусь, що затримка цього процесу пояснюється тим, що Я. Токаржевський-Карашевич — католик.
У цьому зв’язку він направив на адресу міністра закордонних справ УНР відповідного листа №191 від 23 лютого 1921 року, у якому виклав свої погляди на завдання Посольства УНР в Стамбулі: "Вселенський Царгородський Патріарх на всьому Православному світі користується великим впливом і великою повагою. Для української церкви ця повага до Царгородського Патріярха тим більша, що в свій час Церква Українська дуже довго була під владою цих патріярхів, звідки силоміць її відірвано до Москви.
Міністерство ісповідань ставить своїм черговим завданням нав’язати
265


з Царгородським Патріярхом якнайтісніші зв’язки, передбачаючи з цього користь як для Церкви Української, так і для Нашої Держави.
В цих зносинах з Царгородським Патріярхатом наш Посол в Туреччині має відогравати велику ролю. Відносячись з повною повагою до п. Токар- жевського, теперішнього посла в Туреччині, я все-таки такої думки, що віра його — п. Токаржевський єсть католик, буде перешкодою необхідних Міністерству Ісповідань зносин з Патріярхатом. Взагалі в Царгороді, де завше провадилась і провадиться церковна політика на цілий Схід, Українська Народна Республіка повинна мати своїм представником православного" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 419. — Арк. 41).
Однак у відповідь на це МЗС УНР відповіло 21 березня 1921 року, що "питання його віри, релігії і не можуть братись на увагу. Рівночасно Міністерство зазначує, що воно керується при призначеннях своїх співробітників тільки їх фаховим знанням та національно-державними якостями" (там само: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 39. — Арк. 128).
Що торкається особи керуючого Посольством УНР п. Токаржевсь- кого, то в Царгороді, на думку МЗС, "він живе в дуже приязних відносинах з Вселенським Патріархом" (там само. — Арк. 128).
Справді, Посол УНР в Туреччині дуже багато уваги приділяв проблемі підтримання зв’язків з Вселенським Патріархатом. Саме через Посольство передавалися до тоді до Вселенського Патріархату спеціальні звернення української громадськості про визнання УАПЦ. Щонайменше їх було триста, зокрема, від українських вояків, навчальних закладів, у тому числі від Кам’янець-Подільського університету. У Посольстві вони перекладалися на французську мову, яка тоді була робочою серед дипломатів. Також через Посольство передавалися книги, видані українською церквою (там само. — Спр. 54. — Арк. 179).
Українські дипломати намагалися використати будь-які можливості для визнання автокефалії УПЦ. Скажімо, коли 1 квітня 1921 року посол УНР в Царгороді Я. Токаржевський-Карашевич повідомив про смерть "у Лондоні тимчасового Місцеблюстителя Патріаршого Престолу Митрополита Бруського Дорофея і що на його місце Св. Синод обрав Митрополита Кесарійського Миколу", то Керуючий посольством "склав йому негайно візит, щоб виразити своє співчуття і запевнив його про бажання українського православного народу і держави заховати з Вселенським Патріяршим Престолом найтісніші зв’язки.
На це Високопресвященний Микола відповів найліпшими запевненнями і обіцянкою у всьому задовольнити бажання Української церкви.
На слідуючий день Великий Протосінкл (заступник патріарха. — Б. С.) Преосвященний Антінагорас віддав Керуючому Посольством візит" (там само: Ф. 1072. — Оп. 2. — Спр. 111. — Арк. 5—5 зв.).
266


Стосовно своєї діяльності в справах автокефалії, то керуючий справами Посольства Л. Лісняк повідомляв: "Був у Патріарха, він прислав свого драгомана прохати мене "возвисити своєю присутністю першу його урочисту службу Божу з приводу його вступу на Патріарший Престол.
Потім їздив генерал Радевич-Плотницький з проханням швидче дати одповідь. Обіцяли, а нічого не роблять. Як бачите, все, що я казав, те й случилося, і я знаю, якщо наш стан буде другий, то зараз все буде зроблено, а тепер їм вигідніше поки ще мовчати" (там само. — Арк. 44),
Так, Вселенський Патріархат тоді не пішов на офіційне визнання УАПЦ. Віруючі України створили свою церкву самі, проголосивши її на Всеукраїнському Соборі в жовтні 1921 року. Але Посольство УНР з свого боку робило все, що могло в цьому плані.
І коли через фінансову скруту на початку 1922 року постало питання про скорочення українських дипломатичних представництв, то Міністерство ісповідань наполягало на збереженні Посольства УНР в Туреччині.
Зокрема, в листі міністра І. Огієнка від 11 лютого 1922 року на адресу Міністра закордонних справ УНР зазначалося: "Відсутність нашого представництва в Царгороді може загрожувати прикрими несподіванками для нашої справи.
Царгород має для нас не тільки значіння старшої столиці одної з світових держав, але й відіграє ролю віковічного релігійно-каноничного православного центру, на який в силу церковно-історичних традицій орієнтується православна більшість населення Великої України в своїх релігійних переконаннях.
Там — в Царгороді — твориться православна церковна політика; звідти відчувається сильний вплив на наше церковно-адміністративне життя; там при уряді Патріярха Православного можливе утворення для нас сильної морально-релігійної бази в запеклій боротьбі проти московсько-реакційного напрямку української церковної реформи.
Необхідно мати "свою руку" та "своє око" при Дворі Патріяршому, щоб по можливості впливати на той чи інший напрямок православної політики під час її зародження й формування.
З огляду на вищеписане ласкаво прошу Вас, Високоповажний Пане міністре, ужити всіх можливих заходів на те, аби наше представництво в Царгороді було відновлено в такій формі, яка б давала змогу Міністерству Ісповідань перебувати в найблизшому контакті з урядом Вселенського Патріярха" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 171. — Арк. 63—63 зв.).
Цим також було оцінено державницьку діяльність Посольства УНР в Туреччині в період національно-визвольних змагань.
267


"ЯКЩО УКРАЇНА КОЛИ-НЕБУДЬ ЗМОЖЕ ДОСЯГНУТИ ТАКОЇ Ж АВТОНОМІЇ, ЯК У 1918 РОЩ..
Більшовицька дипломатія намагалася використати невизначене міжнародне становище, в якому перебували кемалісти, зокрема, через підтримку Туреччини на світовому рівні, відтак впливати на вироблення її перших кроків як самостійного партнера. Так, навіть нарада щодо участі кемалістської делегації на мирних переговорах у Парижі, на якій був присутній і сам Кемаль, відбувалася не в урядовому приміщенні нової Туреччини в Ангорі, а в Постійному представництві Азербайджанської СРР, де був також і посол російських більшовиків Сергій Аралов. Тому й не дивно, пише азербайджанський історик Ю. Багіров, що "спільно з повпредом РФСРР Араловим Абилов доклав усіх зусиль до того, аби визначити позицію Туреччини на конференції в _ п .„о Л* . Кемаль Ататюрк
Парижі. Зокрема, Аоилов вказав на недоціль- г
ність спільного виступу і запропонував ігнорувати представників султанського уряду як зрадників національних інтересів Туреччини, тим паче, що імперіалісти дуже сподівалися на допомогу константинопольського уряду" (Багиров Ю. Из истории советско-турецких отношений (1920—1922 г.г.). — Баку, 1965. — С. 102,103).
Оскільки новий турецький уряд запевняв більшовиків, що жоден договір з будь-якою країною ніколи не буде протирічити політиці дружби з російським народом, то в Кремлі, пише Ю. Багіров, вважали за необхідне "переконатися в щирості цього запевнення й по-справжньому зміцнити дружбу радянського* й турецького народів, що народилася в спільних боях проти світового імперіалізму. Ця місія і була покладена керівником російських більшовиків Леніним на Михайла
* 	То тільки турецькі комуністи, як і українські, які пройшли відповідний ідеологічний вишкіл у Москві, могли йти завжди у фарватері Москви. Це вони визнавали устами свого лідера Мустафи Субха: "Коли турецькі генерали послали турецьку армію зайняти береги Каспійського моря, Персію, Туркестан, у Москві, в цьому центрі пролетарської революції, який забезпечує щастя всьому світові, турецькі революціонери сміливо підняли червоний прапор і пішли проти авантюристичних устремлінь турецьких генералів" (цит. за: Шамсудинов А. Султанская Турция и интервенция против России в 1918 г. // Ученые записки Института востоковедения. — М., 1956. — Т. XIV. — С. 195).
268


Фрунзе, поряд з тим, що він мав укласти договір між Україною й Туреччиною" (там само. — С. 91).
Виконуючи директиви Кремля, Фрунзе і Абилов радили Кемалю створити в країні потужну демократичну партію з визначеною програмою й статутом, аби допомогти "в справі боротьби з різними контрреволюційними угрупованнями, що існували в турецькому Меджлісі, і для мобілізації народних мас проти сил імперіалізму". Однак він, відтягуючи втілення в життя більшовицькі поради, рішуче борючись з імперіалістами й енергійно захищаючи національні інтереси рідного народу, повів безпощадну війну з комуністами.*
Кемаль був іншим. Зрештою, цього від нього й слід було очікувати, що й передбачав Ленін. За свідченнями посла РСФРР в Туреччині С. Аралова, Ленін ще 1921 року казав, що з розвитком подій новий турецький лідер може змінити свої погляди: "Мустафа Кемаль не соціаліст, а буржуазний націоналіст. Необхідність боротьби з імперіалістами й султаном сприяла демократизації його поглядів.. Очевидно, зараз уже сміливо можна сказати, що він хороший організатор, талановитий полководець і дуже майстерний політик. Мабуть, це видатний державний діяч, який уміло спрямовує розвиток подій. Безумовно, на його користь говорить і те, що він одразу ж оцінив значення нашої соціалістичної еволюції і позитивно поставився до Радянської Росії. Я переконаний, що йому вдасться відрубати руки, які намагаються задушити національну революцію... Правда, коли він зіб'є пиху з імперіалістів і розгромить султана з його шайкою, то він може змінити свої погляди, але це вже інша розмова" (цит. за: Баги- ров Ю. Из истории советско-турецких отношений (1920 — 1922 г.г.). — С. 95).
"З політичних мотивів, — заявляв Кемаль, — я поки що не виступаю різко й відкрито проти султана і домовленостей із Заходом, бо не хочу давати приводу цим двом крупним ворогам об'єднатися в активній роботі проти насв цей відповідальний момент. І в цьому напрямку я веду свою послідовну методичну політику" (цит. за: Багиров Ю. Из истории советско-турецких отношений (1920 — 1922 г.г.). — Баку, 1965. — С. 93,94).
* 	Треба зазначити, що Ленін не помилився, коли давав таку характеристику провіднику турецької національної революції. Мустафа Кемаль у розмові з Фрунзе нібито розділяв існуючі на той час у Меджлісі течії на три групи. До першої групи він відніс осіб, які прагнули зберегти владу Султанату і Халіфату, і вона складалася, головним чином, з вищого духовенства, великих поміщиків, чиновників. До другої групи відносилися люди, які притримувалися європейської орієнтації, а до третьої, яка протистояла цим двом і орієнтувалася на Схід, насамперед на радянську Росію.
269


З точки зору інтересів республіканської Туреччини Ататюрку було вигідно, аби мати підтримку всіх сусідів, у тому числі такої великої радянської республіки, як Україна. Саме тому повпред Туреччини у Москві Алі Фуад невдовзі після підписання там 16 березня 1921 року російсько- турецького договору звернувся до Уряду УСРР з пропозицією підписати подібний документ. 10 травня 1921 року Наркомат закордонних справ УСРР відповів згодою, після чого турецького посла поінформував про це рішення аж 28 травня 1921 року заступник наркома закордонних справ РСФРР: "З телеграми Заступника Народного Комісара Закордонних Справ Української Республіки Ковальова мені стало відомо, що його Уряд готовий вступити в переговори з представниками Уряду Великих Національних Зборів Туреччини. Він пропонує провести ці переговори у Харкові і одночасно хотів би знати, в який день він може чекати прибуття турецької делегації в це місто і який буде її склад" (Українська РСР на міжнародній арені. 1917—1923. — К., 1966. — С. 319).
Хоч спочатку ця умова була прийнята, 22 липня 1921 року Алі Фуад попросив перенести переговори до Анкари з огляду на зайнятість свого вищого керівництва. 13 серпня 1921 року він одержав таку відповідь від повноважного представника УСРР у Росії: "Бажаючи прискорити укладення мирного договору з Туреччиною і подати свідчення свого гарячого почуття дружби до турецького народу, Уряд Української Радянської Республіки приймає пропозицію Турецького Уряду про те, щоб Ангора була місцем зустрічі Української і Турецької делегацій. З цією метою Український Уряд призначає своїм першим делегатом українського* товариша Фрунзе Михайла Васильовича, кавалера ордена Червоного Прапора, командуючого всіма сухопутними і морськими збройними силами України, члена Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад, члена Ради Народних Комісарів. Громадянин Фрунзе передбачає виїхати до Ангори наприкінці серпня ц. р." (там само. — С. 349).
* 	Як можна судити з документів, сам Фрунзе спочатку перед турками не ідентифікував себе з Україною, про що він признається в своїх споминах: «Коли ми виїхали з села Кавак, я запитую в провожатих... чому ви і взагалі народ так добре ставитеся до нас, росіян і іноземців? Мені відповів один з них: "А як же інакше? Адже тепер росіяни наші друзі. Без вас ми 6 уже давно пропали" (Фрунзе М. Сочинения. — М., 1929. — Т. 1. — С 299).
І тільки під час його зустрічі на вокзалі в Анкарі Фрунзе у виступі перед солдатами згадав про Україну ось у такому контексі: "Щирі відносини між Росією й Туреччиною розіб’ють усіх наших ворогів. Я вітаю вас з тим, що турецький штик розірвав ті ланцюги, які вороги накинули на шию турків. Я приніс вам привіт від моєї нації і російського народу. Брудна мета, яку переслідував старий російський імперіалізм, в результаті революції, що відбулася в нашій країні, нині похоронена. Україна і російська нація стосовно турецької нації не мають ніякої цілі, крім дружби. їхні серця б’ються 270


Повідомивши комісара закордонних справ Уряду Великих Національних Зборів Туреччини Юсуфа Кемаля про це 20 серпня 1921 року, російський посол в Ангорі повідомив: "Не маючи свого Представника в Ангорі, Уряд України доручає мені зробити Вам це повідомлення і передати йому Вашу відповідь" (там само. — С. 350).
Однак Фрунзе у вказаний термін до Туреччини не поїхав. Тим часом у Москві повпреди УСРР Юрій Коцюбинський і Туреччини Алі Фуад 17 вересня 1921 року підписали договір про репатріацію військовополонених і цивільних осіб, "спонукані прагненням покласти якомога швидше край бідуванням, які є наслідком світової війни" (там само. — С. 352).
Цим документом, який, зрештою, розвивав угоду, підписану ще султанським урядом і УНР в 1918 році, у 13 статтях було розписано детально щодо умов повернення як людей, так і їхнього майна. Зокрема, передбачалося репатріювати «по можливості в тримісячний строк... всіх військовополонених і цивільних інтернованих осіб другої сторони, які перебувають на їх територіях" (там само. — С. 353).
Делегація на чолі з Фрунзе виїхала до Туреччини тільки на початку листопада 1921 року, одержавши детальні вказівки від Леніна у Москві, які стосувалися не тільки підписання українсько-турецького договору про
Михайло Ф зе ДРУЖ6У 1 співробітництво, а й розв’язання
^ інших питань, у чому були зацікавлені в
Кремлі. Крім того, вже в дорозі, 19 листопада, Фрунзе наздогнав лист наркома закордоних справ РФСРР Георгія Чичеріна, в якому давалася інструкція відмовляти турецьке керівництво від підписання договорів
тільки бажанням взаємного об’єднання. Таким чином: хай живе турецька нація, хай живе російсько-українсько-турецька дружба’ (цит. за: Моисеев П., Розалиев Ю. К истории советско-турецких отношений. — М., 1958. — С. 25).
Саме росіянина вбачали у Фрунзе і турки, з якими він зустрічався по дорозі до Анкари. Повноважний представник РСФРР в Анкарі С. Аралов згадував, що хлопчик, в будинку якого ночував кілька разів М. Фрунзе, розповідав "як добрий росіянин пригостив його і як говорив його батькові про російську землю, про селян і про те, що російські солдати носять на шапці червону зірочку, що солдати з червоною зірочкою прогнали 14 держав..." (Аралов С. Воспоминания советского дипломата (1922 — 1923). — М., 1960. — С. 52,53).
"Із захопленням говорив каймакам про М. В. Фрунзе, як про прекрасну, чуйну людину, надзвичайно приємного і правдивого співбесідника. І це російський генерал! — вигукнув він. — такий же простий, задушевний, як і наш Кемаль-паша" (там само. — С. 55).
271


з Францією: "Турецькі національні вожді, можливо, не досить ясно уявляють собі всі наслідки економічних поступок та економічного вкорінення французького капіталу, але ми в даному випадку можемо тільки платонічно проявляти свою тривогу, не приховуючи того, що ми не тільки побоювалися би за інтереси турецького народу, але могли також боятися, що економічне вкорінення Франції в малій Азії може в майбутньому привести до створення там несприятливої для нас обстановки" (там само. — С. 400).
Приймаючи урядову делегацію УСРР, засновник Турецької Республіки Ататюрк заявив: "Можна сказати, що Україна та Туреччина — дві сусідні країни. Подивіться на північ. Там море. Але якщо Ви уявите на мить, що моря не існує, Ви побачите, що Туреччина та Україна є найближчими країнами одна до одної. Ми дуже зворушені тим фактом, що рішення про Ваше прибуття до нашого урядового центру було передано нам у той момент, коли вороги вже вважали нас повністю переможеними та хотіли переконати в цьому весь світ. Це є ще одним доказом дружніх почуттів, які Україна демонструє по відношенню до нас".
У такій обстановці від місії, очолюваній Фрунзе, турки чекали дуже багато. Насамперед він передав устаткування для будівництва військового заводу й значні кошти для забезпечення бойових операцій турецької армії, «подав ряд цінних порад щодо організації революційної армії та розробки важливих військових операцій" (Україна і зарубіжний світ. — K., 1970. — С. 155).
Треба відзначити, що турки надали М. Фрунзе повну військову інформацію, він ознайомився з бойовим розташуванням турецької і грецької армій, їх чисельністю й озброєнням. Проаналізувавши ситуацію, Фрунзе заявив, що здійснювати зимову воєнну кампанію неможливо. З огляду на це український дослідник О. Купчик цілком резонно відзначає: "Оперативність переговорів та інформація, що радянські дипломати значну роботу виконали ще до конференції, підводять до думки, що місія М. Фрунзе виходила за рамки її офіційного призначення. Перебування української делегації в Анкарі протягом трьох тижнів, коли дипломатичні переговори з турками проводив радник НКЗС
А. 	Ждан-Пушкін, дають можливість вважати, що М. Фрунзе виконував інше, неофіційне завдання. Про його характер говорить склад делегації УСРР: М. Фрунзе — Командувач ЗС України і Криму, А. Кідеро — помічник начальника генштабу ЗС України і Криму, П. Соколов, П. Коро- тигін, Кріпкогорський, П. Кавтарадзе — офіцери з особливих доручень, О. Сиротинський — старший ад’ютант, М. Назаренко — колишній на¬
272


чальник управління матеріально-технічного і тилового забезпечення РСЧА та інші радянські військові чини" (Купчик О. "Використовуючи один одного": Взаємовідносини між УСРР і Турецькою Республікою на початку 1920-х років // Україна — Туреччина: історія культурних зв’язків та співробітництва на сучасному етапі. — K., 2011. — С. 122).
Під час зустрічі з начальником генштабу збройних сил республіканської Туреччини той "наголосив, що потрібно терміново пожвавити радянсько-турецьку військову співпрацю. Він прохав надати туркам 100 тис. гвинтівок з тисячею набоїв до кожної, 600 кулеметів, 3500 автоматів, 400 тис. гранат, 84 важких гармат, 120 дрібнокаліберних гармат, 600 тис. снарядів, 100—150 тис. комплектів обмундирування (загальна вартість усього 40 — 50 млн турецьких лір)" (там само. — С. 122).
Тобто турки дали чітко зрозуміти, що "Анкара буде настільки співпрацювати з радянськими республіками, наскільки вагомою буде їх фінансова і військова підтримка". Після цього Фрунзе послав телеграму наркому закордонних справ РСФРР Чичеріну і голові Раднаркому й наркому закордонних справ УСРР Раковському, в якій повідомив, що настав момент, щоб "прив’язати" Туреччину до себе. Для цього їй необхідно виплатити 13,
5 	мільйона золотих карбованців. На думку Фрунзе, цю пропозицію необхідно приймати, оскільки, йому натякнули, що "турецький уряд розпочне переговори з Великою Британією" (там само. — С. 123).
Тобто Михайло Фрунзе спочатку вирішував проблеми не безпосередніх зв’язків України з Туреччиною, а відносин радянської Росії, яка мала план посилити свій вплив на республіканську Туреччину.
А вже потім він виступив на засіданні Великих Національних Зборів Туреччини. Його промову сам Ататюрк оцінив так: "Промова Фрунзе не була схожою на на штучні, повні брехні і лицемірства, промови представників імперіалістичного ладу. Ця подія дала нам можливість констатувати глибоку взаємну симпатію, якою зв’язані обидва народи, і являла собою видовище, яке справило на всіх членів Національних Зборів найглибше враження" (там само. С. 155).
І лише після того відбулося офіційне відкриття українсько-турецької конференції для підготовки договору, в основу якого було покладено Московський договір від 16 березня 1921 року. Підписання цього документу відбулося 2 січня 1922 року. В основному в ньому повторювалися підходи, що стверджені були вже згаданим Московським договором.
Аналізуючи результати візиту М. Фрунзе до Туреччини, Ю Багіров зробив такий висновок: "Приїзд до Туреччини такого видатного державного і військового діяча Радянської Росії, як М. В. Фрунзе, а також праця в Ту¬
18-12-514
273


реччині російського й азербайджанського повпредств сприяли розрядці напруження між Туреччиною і радянськими республіками, створили сприятливі умови для дальшого розвитку дружніх зв’язків між ними й остаточної перемоги турецької армії над противником" (Багиров Ю. Из истории советско-турецких отношений (1920—1922 г.г.). — С. 97).
Так, Анкарський договір про дружбу та братерство передбачав установлення дипломатичних і консульських відносин, заклав правові підвалини їх політичного союзу, започаткував активне співробітництво в торговельно-економічній та культурній сферах. Разом із Московським і Карським договорами, він мав велике значення для подальшого розвитку незалежної турецької держави, засвідчив прорив дипломатичної та економічної блокади з боку держав Антанти. Крім того, ці угоди значною мірою сприяли і військовим перемогам турецьких патріотичних сил. Але надалі договору не судилося відіграти великої ролі в українсько-турецьких стосунках: вони фактично втрачають повноцінний міждержавний характер (НесукМ. Вказ. Праця. — С. 218, 219).
Але й були інші, принципові статті, чого добивалася Москва. Зокрема, Стаття III передбачала, що "обидві договірні сторони визнають, що всі договори, які відбулися між Туреччиною і колишньою Російською імперією до 16 березня 1921 року або між Туреччиною й Україною, не відповідають справжнім і обопільним інтересам. Вони погоджуються тому вважати ці договори скасованими і такими, що не мають сили" (Українська РСР на міжнародній арені. — С. 440).
Крім того, у VI Статті наголошувалося: "Обидві Договірні сторони зобов’язуються не допускати утворення або перебування на своїй території організацій чи груп, що претендують на роль уряду другої країни або частини її території, так само як і перебування груп, що мають на меті боротьбу проти другої країни, а також офіціальних осіб чи представників зазначених груп і організацій.
Туреччина і Україна беруть на себе таке ж зобов’язання по відношенню до Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки і радянських Республік Кавказу, при умові взаємності. Вважається встановленим, що під турецькою територією, згадуваною в цій статті, розуміється територія, яка перебуває під безпосереднім цивільним і військовим управлінням Уряду Великих Національних Зборів Туреччини" (там само. — С. 441).
Таким чином, більшовицька Москва руками республіканської Туреччини позбавляла представників національно-визвольних рухів, що боролися за утвердження власних національних держав на терені ко¬
274


лишньої Російської імперії, можливості перебувати в цій країні. Беручи московську допомогу для розвитку своєї революції, Ататюрк водночас не підтримав права багатьох народів, у тому числі й мусульманських, на самостійне державне життя на своїх рідних землях — цього домагалася комуністична Москва.
Ті гучні заяви про успішний для УСРР візит Михайла Фрунзе до Анкари, як і підписання ним там договору, досить швидко стихли, оскільки позицію радянської України щодо її впливу на розвиток міжнародних відносин перестали враховувати в Москві. Вже навесні 1923 року, ще коли навіть не було ухвалено остаточної редакції Декларації про створення СРСР (це станеться аж у січні 1924 року з грубим порушенням процедури прийняття), більшовицький уряд УСРР змушений був апелювати до політбюро РКП щодо ігнорування його економічних інтересів, у тому числі в сфері зовнішніх зносин.
Відтепер УСРР лише принагідно брала участь в тих радянсько-турецьких контактах, які відбувалися на її території. Так, коли в липні 1926 року в Одесі зустрічалися нарком закордонних справ СРСР Георгій Чичерін і міністр закордонних справ Туреччини Тевфік Рюштю-бей, то на розмовах був присутній Уповноважений Наркомату закордонних справ СРСР в УСРР Олександр Шліхтер (Черніков І. Радянсько-турецькі відносини в 1923—1935 роках. — К., 1962. — С. 35.) — свого зовнішньополітичного відомства УСРР вже не мала.
Починаючи з цього періоду, Україна лише виконувала відведену їй Москвою роль щодо постачання Туреччини різними товарами, зокрема продуктами сільського господарства. В 1926—27 роках частка УСРР в торгівлі з Туреччиною становила 45 відсотків усього обсягу зовнішньоторговельних операцій, що сягало 35 відсотків радянського експорту в цю країну (Східний світ. — 1929. — Число 1-2. — С. 8,9.). Тільки в 1928 році з одного одеського порту в Туреччину відправлено понад 1800 тонн цукру (Черніков І. Вказ. праця. — С.68.).
Україна стає по суті транзитною територією, через яку турецькі державні діячі добираються до Москви на переговори. Підчас цих переїздів через Україну їм влаштовують теплі прийоми, як це було у вересні 1930 року, коли Тевфіка Рюштю-бея сердечно вітали в Одесі і Києві (там само. — С. 45.). Але справді власної зовнішньої політики УСРР не мала, хоч після Другої світової війни і була членом ООН.
До речі, це відзначається і сучасною турецькою історіографією. Так, один з дослідників даної проблеми Ісмаіл Сойсал пише, що українсько- турецькі стосунки вже з самого початку "постійно скеровувалися з
18*
275


Москви". Ще коли Україна перебувала в складі Радянського Союзу, цей автор бачив перспективу для Анкарської угоди 1922 року як основи для розвитку дружби і співробітництва між українським і турецьким народами за умови, "якщо Україна коли-небудь зможе досягнути такої ж автономії, як у 1918 році" (Soysal 1. Тьгкіуе’піп siyasal anla§malari. — Ankara. 1989. — I Cilt. — S. 698).
Щоправда, траплялися випадки, коли і військові представники Туреччини могли перебувати на теренах УСРР. Скажімо, представницькою була турецька делегація на навчаннях Київського військового округу в серпні — вересні 1934 року: генерали Фахредін-паша і Муза- фер-паша, 4 полковники і 4 підполковники — начальники офіцерських шкіл, представники Військової академії й Генерального штабу. Усіх їх запросили на урочистий пленум Київради, в якому також брали участь Климент Ворошилов, Семен Будьонний, Сергій Каменев, керівники КП (б) України й Уряду УСРР (Черников И. Советско-турецкие отношения в 1934 — 1972 годах. Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора исторических наук. — К., 1983. — С. 27).
Але все це вже не мало відношення до реальних українсько-турецьких відносин.
276


"ЯК ДОРОГОЦІННЕ РЯСНЕ ДЖЕРЕЛО ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ВЗАЄМИН УКРАЇНИ Й ТУРЕЧЧИНИ..
Очевидно, з огляду на такий розвиток подій українським ученим залишалося тоді тільки аналізувати ті господарські процеси, складовою яких були промислові підприємства республіки, і відповідно давати свого роду віртуальні поради керівництву УСРР стосовно можливостей розвитку українсько-турецьких економічних відносин. Так, на першому з’їзді Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, що відкрився 22 травня 1927 року в Харкові, професор А. Синявський у своїй доповіді "Близький світ у світлі геополітики» обґрунтував особливу роль України як країни експорту на узбережжя Чорного й Середземного морів. І хоч з 1453 року турками-сельджуками були перетяті для України шляхи до Індії і навіть до східного узбережжя Середземного моря, наголошував він, наші купці змінили вектор торгівлі на Балтику, втягнувши економіку в сферу впливу європейського капіталу. Але згодом наше козацтво знайшло порозуміння з Туреччиною, з якою Богдан Хмельницький навіть підписав договір про вільне мореплавання на Чорному морі.
Проаналізувавши період козаччини в історії України й ті контакти, котрі тоді були нав’язані між двома народами, проф. А. Синявський звернув увагу на розвиток відносин між ними в першій половині XX століття. Зокрема, він відзначив, що залишаючись мостом між Близьким Сходом і Західною Європою, УСРР як складова СРСР може відіграти велику роль у пожвавленні міжнародної торгівлі. При цьому наголошувалося на тому, що вона "може скласти певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці й обміну продукцією" (Східний світ. — 1928. — Ч. 2. — С. 65).
Надзвичайно важливим було для України поглиблювати економічні зв’язки з Туреччиною. Саме через цю країну, вважав професор Синявський, буде прокладатися найближчий шлях і до Греції, і до Сирії, Єгипту, як і до Індії та Далекого Сходу.
Професор Й. Вайсман у своїй доповіді "Зовнішня торгівля Туреччини у зв’язку з розвитком її господарства та перспективи торговельного обороту з СРСР" ретельно проаналізував експорт цієї країни в контексті її товарообміну саме з Україною. Так, за його підрахунками імпорт з Туреччини до УСРР в 1925 — 1926 господарському році становив приблизно суму 2,5 — 2,7 мільйона карбованців, а експорт за море — 2,7 мільйона. Щодо перспективи товарообігу між УСРР і Туреччиною,
277


автор вважав, що навіть незалежно від умов радянсько-турецької торговельної угоди торговельний баланс між ними ледве чи набуде для України активного характеру. Він визнавав, що цьому процесові буде властива тенденція до пасивності з огляду на зменшення вивезення зерна й борошна в порівнянні до Першої світової війни. Це пояснювалося тим, що зернове господарство Туреччини відновило свої довоєнні можливості й тими заходами, які тамтешній уряд здійснив щодо підвищення ввізного мита на окремий перелік товарів.
У той же час залишалися як основні продукти експорту з України до Туреччини цукор і спирт. Щоправда, ледве чи можна було сподіватися на те, що вивезення цукру розвиватиметься швидкими темпами й досягне значних розмірів, аби експорт з України міг перевищити дове- зення товарів з Туреччини в Україну. Тим паче, що воно збільшувалося з огляду на потребу промисловості в кунжутовому насінні, валонеї тощо.
Важливу тему порушив тоді і професор Л. Величко — "Рухові сили турецької економіки", в якій було висунуто концепцію економічного розвитку Туреччини на перспективу, прогнозуючи саме аграрний характер цього процесу.
Доповідь професора М. Загоровського "Риболовство біля турецьких берегів у загальній системі рибного господарства Чорного моря" за- торкнула проблему використання морських багатств Туреччини. Водночас автор наголошував, що в цій галузі народного господарства необхідно об’єднати зусилля наукових і промислових досліджень, як в українських, так і турецьких водах Чорного моря. Крім того, тісний зв’язок у багатьох промислових проблемах спонукує до створення спільної рибальської конвенції, в якій "поруч з цілою низкою першорядних науково-промислових питань треба взяти до уваги й заходи суто практичного характеру — перспективи консервної промисловосте, що розвивається на північно-чорноморських берегах" (Східний світ. — 1928. — Ч. 2. — С. 103).
Але якщо спочатку в публікаціях українських економістів головна увага присвячувалася складовій УСРР в загальносоюзному балансі зовнішньої торгівлі, то з початком 1930-х років цей вектор змінюється, і ми спостерігаємо, як аналіз експорту й імпорту зі східними країнами акцентується на проблемах в масштабах Радянського Союзу. Скажімо, в статті А. Ходорова про економічні відносини СРСР зі Сходом зовсім не згадується участь УСРР в зовнішньо-торговельних відносинах Радянського Союзу, у тому числі й з Туреччиною (Ходоров А. Економічні
278


Книга Володимира Мурського про Україну та її героїв, що вийшла в Стамбулі в 1930 році турецькою мовою
279


взаємини СРСР із Сходом 11 Східний світ. — 1930. — Ч. 3. — С. 68 — 84).
Подібне можна спостерігати і в статті С. Цейтліна "Цукрова промисловість і цукровий ринок Туреччини", підготовленої до публікації в журналі "Україна і Схід", у ній зовсім не згадується про те, що даний продукт постачається за море саме з УСРР — акцентується увага на тому, що він вивозиться з СРСР (ІРНБУВ: Ф. X. Спр. — 14636. — Арк. 90).
Розглядаючи можливості Туреччини в контексті торгівлі СРСР з нею в першій радянській п’ятирічці, Я. Шамраєвський згадує, щоправда, що спорудження на півдні України металургійних гігантів дасть можливість вивозити до цієї заморської країни значно більше металу, ніж у попередні роки. Крім того, висловлюється припущення, що найбільші перспективи для експорту до Туреччини мають українські трактори, які придатні як для обробітку полів, так і для роботи в лісах. Поширення цих машин, як і плугів, віялок, можливе за умови збільшення залізничної мережі країни, особливо в східних регіонах, де ще не знайомі з продукцією української машинобудівної галузі. Тим паче, що українська промисловість працювала над пристосуванням своїх сільськогосподарських машин до вимог турецького ринку, зокрема, було вдосконалено конструкцію плугів, борін, спеціального сільськогосподарського інвентаря для цукрової промисловості (там само. — С. 134).
Щодо експорту продовольчих товарів до Туреччини на наступну п’ятирічку, то радянські плани передбачали головною позицією в цьому аспекті цукор, УСРР у його відвантаженні займала друге місце. Треба сказати, що УСРР у 1928—1929 господарському році збільшила свій імпорт цього товару до Туреччини в п’ять разів у порівнянні до попереднього року. Значною мірою тому, що зручність і близькість доставки випереджала просування європейського цукру втричі. Враховуючи те, що потужність двох турецьких цукрових заводів забезпечувала потреби своєї країни лише на одну шосту частки від необхідного, УСРР могла розраховувати на подальше збільшення експорту цукру до Анатолії, хоч серйозними конкурентами ставали в цьому питанні Болгарія й Румунія.
Другий український товар, який заслуговував на особливу увагу — вугілля, зокрема, антрацит, який Туреччина використовувала і для домішування до свого й чужоземного менш калорійного і для бункування пароплавів у Стамбулі й Смирні. Розвиток турецької промисловості, особливо металургії, розширення портового будівництва, природно, рік у рік збільшувало потребу в імпортованому вугіллі, що можна було задовольняти за рахунок донецьких копалень.
280


З інших товарів промислової групи, що експортувалися до Туреччини з УСРР, вагому питому частку становили вироби фарфоро-фа- янсової, скляної, силікатної промисловості. Також передбачалася можливість довозити до Туреччини українські льоно-конопляно-джутові вироби, зокрема, мішки, а також шпагат, на який був значний попит з боку тамтешньої тютюнової промисловості, тощо (Шамраєвський Я. Основи п’ятирічного пляну зовнішньої торгівлі СРСР з східними країнами // Східний світ. — 1930. — Ч. 4. — С. 131 — 137).
Водночас з проаналізованих розвідок стає зрозумілим, що УСРР фактично залишається стороннім спостерігачем тих подій, які відбуваються за участю СРСР і Туреччиною, бо українські вчені — ще раз наголошуємо — лише уважно аналізують у цей час економічний розвиток республіканської Туреччини. Зокрема, про це йдеться в спеціальній статті В. Стамбулова "Економічні перешкоди Туреччини та чужоземний капітал" (там само. — Ч. 5. — С. 3—15).
Поряд з аналізом економічних зв’язків українські сходознавці зазначали, що проблеми, які безпосередньо торкаються історії України за давніх часів, ще далеко не розв’язані. Ті пам’ятники, які відкриваються тепер, "розгортають перед нашими очима цілі епохи в усіх їхніх подробицях і висвітлюють нам зв’язки межи народами, що залюднювали тепер сучасну Україну, зв’язок їхній з народами Сходу, як вони переходили степові простори нашого Півдня або заселяли узбережжя Чорного моря та його річок" (Східний Світ. — 1928. — Ч. 2. — С. 28, 29, 36).
Таким чином, саме розвиток історичної тюркології в УСРР ставав дієвою формою продовження реальних українсько-турецьких контактів, що відновилися з початком Першої світової війни. У цьому плані на
Першому з’їзді Асоціації українських сходознавців підтримано, зокрема, було доповідь Василя Дубровського, який наголошував, що канонічна система превалюючих історичних зв’язків України (Візантія, Литва — Польща, Москва) потребує ґрунтовного доповнення систематичним студіюванням контактів України з Близьким Сходом (Мала Азія, Кавказ, Іран, Туркестан), і цього доповнення можна сподіватися саме від вивчення матеріальної культури пам’яток, що розкидані по всій те- , „ „ риторії України.
Василь Дубровськии ^ . , . т « .
Доповіді професорів І. Бороздіна Проблеми
281


вивчення матеріальної культури в тюркських народів СРСР", С. Дло- жевського "Південна Україна та Мало-Азійський культурний комплекс: Ольвія та Мілет" якраз засвідчили, що українське сходознавство вже готове до розв’язання подібної наукової тематики (там само. — С. 29).
А позачерговий виступ Османа Акчокраклі "Перший проект проко- пання Волго-Донського каналу в XVI віці" ствердив, що таку ж системність українські сходознавці планують запровадити і щодо наступного етапу досліджень, коли йдеться про впливи османів на терени тодішнього запорозького розселення, що вже за часів князя Дмитра Виш- невецького простягалися на схід від Сіверського Дінця й Дону.
До речі, коли професор Л. Величко повідомив учасникам з’їзду про ратифікацію Меджлісом турецько-радянської угоди, то вони послали до посольства СРСР в Туреччині телеграму такого змісту: "Перший Український з’їзд сходознавців гаряче вітає вас з приводу ратифікації Меджлісом торговельної угоди, просить передати турецькому урядові та суспільності щирі побажання розвитку дружби, що об’єднує обидві країни" (там само. — С. 37, 38).
У розвиток майбутньої дослідницької праці, накресленої Першим з’їздом Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, на сторінках її офіційного органу "Східний світ" стали регулярно з’являтися ґрунтовні розвідки про минуле українсько-турецьких відносин. Однією з перших таких фундаментальних праць була стаття Василя Дубровського "Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст.", в якій подано глибокий аналіз стосунків Гетьманщини з могутнім південним сусідом на основі доступних джерел. Такими для наших науковців, як правило, були документи московські й польські з огляду на знищені козацькі архіви, а це спричинилося до того, що не «повстало перед нашими очима як дорогоцінне рясне джерело для вивчення взаємин України й Туреччини в цей час" (Дубровський В. Про вивчення взаємин України та Туреччини у другій половині XVII ст. // Східний світ. — 1928. — Ч. 5. — С. 176).
Однак дипломатичні відносини між Україною й Туреччиною не могли бути висвітлені комплексно й всебічно лише на основі архівів двох наших сусідніх держав. Відтак В. Дубровський, ретельно проаналізувавши публікації Миколи Костомарова, скажімо, зробив висновок, що цей автор "дуже важливий бік справи — політичні й військові взаємини України з Туреччиною за часів Б. Хмельницького...викладав виключно за польськими письменниками та документами, які щодо цього, звичайно, легендарні й у всякому разі непевні" (там само. — С. 177).
282


Очевидно, відчуваючи велику прогалину, яка міститься в його праці про Богдана Хмельницького з огляду на однобоке використання польських джерел, зазначив В. Дубровський, Костомаров розпочав пошуки документів у московських архівах. І як тільки він розшукав там кілька винятково важливих документів, зокрема грамоти султана від 1650 і 1652 років й листи українського гетьмана до повелителя Блискучої Порти, одразу ж їх надрукував, а в подальших публікаціях використовував турецькі джерела, що збереглися в московських архівах.
У цьому контексті такий же уважний аналіз В. Дубровський зробив щодо публікацій Сергія Соловйова й Михайла Грушевського, що дало йому підставу, зважаючи на неповність використаних у них джерел, поставити питання про залучення до наукового обігу саме матеріали турецьких архівів: "Через непевність польських та неповноту московських джерел єдиним шляхом для з’ясування цієї проблеми в історії України другої половини XVII ст. залишається розробіток державних архівів Туреччини, власне Стамбулу (а потім Угорщини та Румунії). Можна з певністю твердити, що час для цього вже прийшов (достатній попередній розробіток історії України, широкий рух сходознавства в УСРР, культурний зв’язок з державами Близького Сходу)" (там само. — С. 181,182).
"Справа використання архівного фонду Туреччини дуже важлива як для нас, так і для турків, — наголошував у цій статті В. Дубровський. — І ми, й вони зацікавлені в науковому вивченні спільного минулого двох народів на підставі автентичного матеріялу. Це завдання можна провести плановим порядком. З боку радянсько-українського його могла б бути виконана довгоречінцева археографічна експедиція до Стамбулу. Без сумніву, спільними силами Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства та Археографічної комісії УАН можна було б реалізувати це завдання, звичайно, за згодою відповідних органів як з нашого боку, так і з турецького. Чим скоріше буде виконано цю роботу, тим скоріше буде висвітлено одну з найцікавіших епох минулого співжиття народів на південному сході Европи" (там само. — С. 181,182).
Велику увагу українські науковці в цей період присвячують питанню існування незалежної Туреччини. У спеціальній статті Л. Величка "Ту- рецько-персько-афганська троїста угода" наголошувалося, що "для нас існування національної Туреччини, суверенної та незалежної Турецької держави, є гарантія, що імперіалісти (тобто, англо-американський капітал. — В. С) на нашому закавказькому кордоні (радянському. — В. С.) не з’являться. Ця взаємна зацікавленість разом з нашою принциповою солідарністю із східними народами, що борються за свою незалежність
283


проти імперіалізму, робить радянсько-турецькі політичні взаємини виключно сталими" (там само. — Ч. 3—4. — С. 19).
З свого боку турецький журнал "Хейят" в десятому числі за 1927 рік вмістив статтю Резван Нафез-бея "Україна", в якій, крім опису географічних особливостей нашої країни, подається обширний матеріал про її письменників, особливо ж про Тараса Шевченка. Змальовуючи українську природу, автор цитує Тургенєва, Гоголя, Кольцова, інших літераторів, які звернули увагу на красу "та щирість та на дико-вільне життя козацтва". Але, зазначає він, серед усіх цих поетів і письменників більш за всіх любив та поважав свою рідну Україну, разом з нею стогнав у неволі, однією нею й тільки жив і писав для неї — Тарас Шевченко.
А в наступному числі згаданого журналу той же автор вміщує своє нове дослідження — "Українці", в якому подає характерні риси нашого народу через етнографічні та антропологічні дослідження.
У грудневому випуску журналу "Хейят" Резван Нефез-бей друкує нарис про життя Тараса Шевченка та його заповіт, який автор дістав перебуваючи в Києві. Оцінюючи цей твір, він пише: "Це є великий стогін любови до своєї загубленої неньки-України, який тільки могла дати велика душа поета перед смертю" (там само. — 1929. — Ч. 1—2. — С. 371,372).
Згідно з планом роботи Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства на 1929—1930 операційний рік було організовано наукову подорож до Туреччини. 26 жовтня делегація з України виїхала в складі професорів А. Гладстерна, В. Зуммера, А. Сухова, а також письменників Павла Тичини й Леоніда Первомайського. Завданням цієї групи було ознайомитися з роботою турецьких наукових, літературних і культурних організацій, зокрема, поставити питання про співробітництво істориків України й Туреччини з метою вивчення взаємин між нашими народами в XVII — XVIII століттях (там само. — 1928. — Ч. 5. — С. 257).
Крім того, народний комісаріат освіти УСРР, який відрядив делегацію, вважав, що вона має взяти на себе місію встановити наукові й культурні зв’язки між радянською Україною й Туреччиною в цілому, бо в її складі знаходилися вчені-фахівці з різних галузей науки й мистецтва, що давало можливість охопити всі напрямки розвитку турецької духовності.
Поряд з цими громадськими завданнями члени делегації повинні були зібрати матеріали й дослідити окремі наукові проблеми на місці. Так, професор Гладстерн, відомий правознавець та історик, мав з’ясувати деякі моменти, що пов’язувалися з історією боротьби турецького народу за свою незалежність, зокрема, проти реалізації Севрської угоди
284


і чужоземної окупації. Водночас цей науковець ставив своїм завданням вивчити правові ефекти Лозанської угоди в Туреччині, в тому числі з правовим становищем іноземців у цій країні. У коло його наукових інтересів також входило законодавство республіканської Туреччини, шляхи його розвитку, його теорія й практика.
Інший член делегації — професор А. Сухов шукав за морем матеріали й факти для висвітлення низки економічних проблем нової Туреччини. Проблеми розвитку сільського господарства, індустріалізація, будівництво залізниць — проблеми, що його постійно цікавили, він вирішив краще їх пізнати через поширення анкет і відповіді від безпосередніх респондентів.
Широке поле для порівняльних спостережень у центрах отаманського мистецтва відкривалося для знавця духовності тюркських народів професора В. Зуммера. Він, зокрема, міг дослідити вплив турецького мистецтва на українське.
Оскільки ВУНАС запланувала підготовку антології нової турецької поезії, то відомий поет Павло Тичина вирішив ознайомитися з течіями сучасного віршованого слова, зустрітися з кращими їхніми представниками, від яких він сподівався одержати кваліфіковані поради і дружні вказівки (там само. — 1929. — Ч. 1—2. — С. 375, 376).
Прибувши до Стамбула, українська делегація насамперед мала зустріч з виконуючим обов’язки голови міста Мухедін-беєм, котрий 1927 року побував у Харкові. Потім відбулися візити до найвизначніших учених і письменників Туреччини, котрі мешкали в цьому місті. Двадцять днів перебування на Босфорі дали можливість представникам України ознайомитися з найкращими пам’ятками культури, відвідати основні музеї й театри.
Якнайкраще приймали їх і в новій столиці — Ангорі (Анкара). Насамперед відбулася зустріч членів делегації з міністром закордонних справ Тавфіком Рушді-беєм за участю посла СРСР Я. Суриця. І якщо ця розмова мала зрештою протокольний характер, то у міністерстві освіти вже йшлося про реалізацію конкретних програм гуманітарного співробітництва двох народів. Зокрема, українська делегація поставила питання про встановлення постійних зв’язків між науковими установами, обмін їхніми фаховими виданнями, публікація в них статей учених обох країн, їхня участь у спільних конференціях.
Що стосується вивчення минулого, то з боку УСРР ставилося питання про започаткування широкого співробітництва турецьких і українських істориків у дослідженні контактів наших народів, починаючи з козацької доби. Запорукою неупередженого висвітлення непростих реа¬
285


лій вважалося при цьому детальне вивчення джерельної спадщини, чому мав сприяти дозвіл українським ученим працювати в турецьких державних архівах (там само. — 1929. — Ч. 1—2. — С. З77).
Поряд з цим у "Східному світі" з’являється інформація про культурні* життя Туреччини. Зокрема, рецензується книга Костя Котка "Сонце поза мінаретами", в якій уміщено 15 оповідань з життя тогочас ної Ту реччини. Ці картини з натури автор зміг відтворити завдяки п’яти- тижневій поїздці до даної заморської країни в 1927 році (там само. — 1928. — Ч. 5. — С. 284).
Початок 1930-х років, коли в СРСР ще закривали очі на бурхливий розвиток українізації, наші сходознавці продовжували активні наукові пошуки в царині дослідів з минулого відносин між обома народами. Скажімо, на засіданні кафедри історії Українського науково-дослідного інституту сходознавства затверджено доповіді М. Горбаня "Збірка копій матеріялів, переданих з Ленінграду до Центрального історичного архіву, що стосуються взаємин України з Туреччиною у p.p. 1789—1700",
В. 	Дубровського "Посольство Мазепи до Туреччини 1699 року" (з демонстрацією фотознімку листа турецького візира до Мазепи), його ж "Турецький мармуровий напис у Одеському музею" (з демонстрацією фотознімків і знімків напису на папері).
За ухвалою кафедри було відряджено до Ленінграда академіка Павла Тичину й наукового співробітника Василя Дубровського для занять у тюркологічному семінарі.
Комісія для вивчення українсько-турецьких взаємин, яку створено під час II Українського сходознавчого з’їзду, працювала в постійному зв’язку з кафедрою історії. На 5 засіданнях, які вона відбула в 1930 році, розглядалися різні поточні організаційні справи, зокрема й придбання фотознімків архівних матеріалів з даного питання як зі стамбульських архівів, так і з державних архівів Москви.
Ця ж кафедра заслухала доповіді М. Горбаня "З історії взаємин України з Кримом (гетьман Суховій)" і доповідь О. Федоровського "Пам’ятки золотоординської культури на Україні". А кафедра мовознавства та літературознавства — Джевдет-заде "Турецька мова та її реформа" і "З історії турецької літератури"
Головною темою на наступні 5 років політико-економічної кафедри УНДІСу було вивчення аграрного питання в Туреччині. У цьому плані промовистою була публікація професора О. Сухова "Аграрно-кліматична проблема внутрішнього плято Туреччини", в якій ретельно проаналізовано можливості сільськогосподарського виробництва цієї країни з детальним екскурсом в його минуле з доісторичних часів, починаючи із записок славетного мандрівника й географа Страбона. Автор названої 286


статті вважав, що вказаний регіон має великі перспективи для господарського розвитку, наголошуючи: "Турецький нарід не помилиться, вкладаючи капітал і працю у сільськогосподарське відродження Внутрішньої Анатолії" (там само. — 1929. — Ч. 3. — С. 46).
Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства в своїй резолюції від
6 	березня 1930 року особливу увагу звернула на роботу українсько-турецької комісії (там само. — 1930. — Ч. З (12). — С. 251—257).
У цей час особливо пожвавилася праця харківської філії Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. Вона, зокрема, обговорила доповіді професора Л. Величка "Економічна політика кемалізму" і "Національне питання в Туреччині за даними загального перепису 1927 р.", професора В. Зуммера про книгу Джелал Ессада "Турецьке мистецтво".
Київська філія асоціації також значну увагу приділила вивченню господарських відносин між нашими народами. Так, вона заслухала й обговорила доповіді професора Д. Янковича "Сучасний економічний стан Туреччини" й Хвещенка "Фінансовий стан сучасної Туреччини" і А. Си- нявського "Торгівля Запоріжжя з Кримом і Туреччиною".
До певної міри підбивала підсумки досліджень економічних відносин між нашими народами доповіді, які виголошувалися Ф. Петрунею в одеській філії: "Качебієвська сіль" і "Гаджибей та його околиці другої половини XVIII ст.) (там само. — 1930. — Ч. З (12). — С. 258,259).
Про досягнення позитивних результатів у наукових дослідженнях наших учених можна було судити і за тим, що було створено спеціальну українсько-турецьку комісію для вивчення історії взаємин між Україною і Туреччиною, що відзначалося на II Українському з’їзді сходознавців.
Як серйозне досягнення подавалось відкриття Українського науково- дослідного інституту сходознавства, який мав взяти на себе основний тягар пошуків, зокрема, щодо українсько-турецьких взаємин. Скажімо, кафедра історії цього наукового закладу за чотири місяці з дня заснування інституту мала 6 засідань, на яких обговорено й затверджено конкретні плани з вказаної проблематики. Насамперед йшлося про аналіз копій матеріалів, переданих з Ленінграда до Центрального історичного архіву УСРР, що стосувалися взаємин України й Туреччини, участь співробітників і дійсних членів у наукових семінарах з тюркології (там само. — 1930. — Ч. З (12). — С. 253).
У додаткових таблицях до статті проф. Л. Величка "Національний склад сучасної Туреччини", щоправда, окремо не виділялися українці (таблиця І), а серед турецької людності також не вказувалися вихідці з України (таблиця II).
Але з 1933 року не було вже й таких публікацій — "Розстріляне від- родження'поширилося і на українське сходознавство.
287


ЄДИНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ФОРПОСТ НА БОСФОРІ
Після того, як радянська Росія добилася від турецьких властей закриття дипломатичного представництва УНР в Стамбулі, життя українців, що залишалися на берегах Босфору, ускладнилося. Однак найбільш свідомі українці продовжували гуртуватися навколо національної ідеї, хоч кожному з них кожен день ставив найголовніше завдання: де знайти роботу, аби прогодувати свою родину.
При цьому треба наголосити, що всіх українців, які опинилися на чужині й не хотіли повертатися на батьківщину з політичних мотивів, більшовицька влада переслідувала, використовуючи при цьому свої дипломатичні представництва. Скажімо, офіційний представник Азербайджанської СРР Ібрагім Абилов вимагав від властей Анкари "негайної ліквідації контрреволюційних організацій. При цьому ним був пред’явлений список активних антирадянських елементів, на висилці яких він наполягав" (Багиров Ю. Из истории советско-турецких отно- шений (1920 — 1922 г.г.). — С. 87).
Однак українці продовжували залишатися самими собою. В 1927 році ініціативний гурток для об’єднання українців під проводом сотника Миколи Забіли (Забелло) й Царгородська українська рада створили одну організацію — "Українська громада в Туреччині" Її метою стала допомога членам організації й різноманітні акції на користь самостійної України під гаслом "За рідний край!". З огляду на радянсько- турецькі домовленості українська громада змушена була діяти нелегально, хоч і заявляла про свою аполітичність.
Громада складалася винятково з українців православної віри, які, як вони в цьому самі були переконані, тільки тимчасово перебувають у Туреччині. Президія організації обиралася раз на рік з представ!іикін від Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Чорно- морщини, Таврії з Кримом, Херсонщини, Київщини, Волині й Поділля. А щомісяця відбувалися чергові збори громади, на яких обговорювалися поточні справи — або за ініціативою президії, або за заявами окремих членів громади.
Діяльність громади проявлялася насамперед у відзначенні національних свят-річниць, урочистих академій, панахид тощо. На таких зустрічах могли бачитися з представниками різних українських еміграційних політичних угруповань, що добиралися до Босфора, читали українські газети, що надходили з усього світу, в тому числі й за океану
288


й Далекого Сходу. Скажімо, регулярно відправляли панахиду пам’яті Голови Директорії й Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. Особливо тісні зв’язки налагодилися з гетьманським рухом, з представниками новозаснованої ОУН і Уряду УНР в екзилі постійного дієвого контакту встановити не вдалося.
Важливою проблемою для українців Туреччини стало прийняття цією країною закону про заборону праці чужинцям, що поставило наших земляків у скрутне становище, оскільки необхідно було приймати громадянство. Далеко не всім це вдалося зробити одразу, багато протягом року залишалися без роботи. В зв’язку з цим американська газети "Свобода" закликала Головну еміграційну раду світового українства звернути увагу на цю проблему.
Незважаючи на всілякі злигодні, українці Туреччини знаходили в собі сили вести широку роз’яснювальну роботу про рідну землю, її видатних героїв. Так, 1930 року побачила світ турецькою мовою книга Василя Мурського "икгаупа ує ізіїкіаі шіхса Ііесіеіег" (Україна і борці за незалежність)*
Такі факти, звичайно, не минали пильного ока більшовицьких спец- служб, які підказували турецьким комуністам, щоб ті вимагали припинення діяльності всіх антирадянських організацій. Так, турецька газета "Вакит" ("Час") в серпні 1932 року писала: "Невже ми й досі не можемо звільнити нашу країну від ботфортів царських офіцерів? Ми не дозволимо існування в країні чужоземних організацій... Ми не допустимо.. . порушення договору і щирої дружби Туреччини з Радянською Росією" (цит. за: Черніков І. Радянсько-турецькі відносини у 1923— 1935 роках. — К., 1962. — С. 72).
Щоправда, так було до 1936 року, потім ситуація змінилася в зв’язку із зближенням Туреччини з Англією, що не сподобалося Москві. Відтепер українська громада, хоч і малочислена, могла спокійніше працювати, що видно з листів незмінного її голови Миколи Забіли до різних українських інституцій у вільному світі. У них знаходимо чимало проектів розвитку української справи на Босфорі, принаймні ще 1961 року невтомний емігрант повідомляв, що продовжує стояти на стійці над Босфором.
Саме з неї у тих роках Голова Антибільшовицького блоку народів Ярослав Стецько міг підпливати у нейтральних водах до рідних берегів...
* 	Василь Мурський з 1918 року працював радником Посольства Української Народної Республіки в Стамбулі. З 1921 по 1935 рік був представником екзильного уряду УНР у Туреччині. У 1956 році помер у Стамбулі.
290


"ЕКОНОМІЧНИЙ КОМПЛЕКС З КРАЇНАМИ БЛИЗЬКОГО СХОДУ НА ЗАСАДАХ НАЙБІЛЬШ ЕКОНОМІЧНО ДОЦІЛЬНОГО РОЗПОДІЛУ ПРАЦІ Й ОБМІНУ ПРОДУКЦІЄЮ”
Припинення існування української громади в Туреччині в 1960-х роках фактично перервало власне українсько-турецькі контакти. Хоча відносини між Україною і Туреччиною, особливо в торговельно-економічній галузі, повністю не припинилися. Однак вони продовжувалися у "рамках зовнішньоекономічної діяльності Радянського Союзу". І так тривало аж до його розпаду в 1991 році. Не вплинуло на їхнє реальне відновлення рішення сталінського режиму розширити права союзних республік, зокрема, участі в міжнародних зносинах. Зроблено це було насправді для зміцнення політичної ваги СРСР у післявоєнний період, зокрема, шляхом вступу їх до створюваної Організації Об’єднаних Націй. Тому відновлене з 1944 року Міністерство закордонних справ УРСР діяло чітко в рамках, які визначалися в московському Кремлі. Тому будь-які кроки України на міжнародній арені, цілком справедливо визнає відомий український дипломат ще з радянських часів Ігор Турянський, потребували не лише свого погодження в столиці союзної держави, а й її дозволу (Туринський І. Україна й Туреччина: погляд із минулого в майбутнє // Діалог Євразія — Україна. — 2011. — Ч. 2. — С. 31).
І всі візити зарубіжних офіційних осіб до УРСР визначалися й затверджувалися тільки в Москві. Приміром, під час перебування в СРСР з візитом у 1965 році прем’єр-міністр Туреччини Суат Хайрі Ургюплю відвідав також Київ і Сімферополь, зустрівся з керівниками УРСР (Чер- ніков І. Турецька республіка в 50 — 60-х рр. XX ст. — К., 1967. — С. 96,97).
Але це були чисто ознайомчі розмови, на яких не вирішувалися питання про розвиток власне самостійних українсько-турецьких відносин. І значна частка продукції українських підприємств, яка надходила до Туреччини з Донбасу, Дніпропетровщини, Полтавщини, Сумщини, Харківщини, Запоріжжя, Чернігівщини, ще не означало про власне українську торгівлю.
Реальні двосторонні стосунки починають відтворюватися вже в умовах глибокої кризи СРСР і виникнення передумов для незалежності України. Першим документальним свідченням цього став протокол між Турецькою Республікою та Українською РСР про розвиток торговельно-економічних відносин від 1989 року.
Навесні 1991 року офіційний візит до України здійснив тодішній Пре-
19*
291


зидент Турецької Республіки Тургут Озал. Разом з ним прибули міністр закордонних справ А. Альптемочін, міністр культури Н. Зейбек, начальник Секретаріату Президента К. Ямак, посол Турецької Республіки в СРСР В. Вурал, інші офіційні особи.
13 березня 1991 року відбулася зустріч голови українського парламенту Леоніда Кравчука з турецьким президентом. Керівники двох країн прийняли Спільну заяву та підписали Декларацію про принципи та цілі відносин між обома державами. У Декларації, зок- тт™™ Озал рема, відзначалось: "Виходячи з обопільних
намірів продовжувати добрі традиції, закладені Договором про дружбу і братерство від 2 січня 1922 р., Україна і Туреччина заявляють про прагнення розвивати взаємовигідне співробітництво у політичній, економічній, екологічній, науково-технічній, інформаційній, культурній, гуманітарній та інших сферах".
Міністр культури УРСР Ю. Олененко і міністр культури Турецької Республіки Н. Зейбек тоді ж підписали угоду між двома республіками про культурне співробітництво (Відомості Верховної Ради УРСР. —
1991. 	—№ 13).
Після проголошення Акта про незалежність України 24 серпня 1991 року Туреччина, як і всі інші країни світу, не поспішала визнавати самостійну Україну, очікуючи результатів Всеукраїнського референдуму. Однак 20 листопада 1991 року між Україною та Туреччиною були встановлені консульські відносини. Визнання України незалежної Туреччина проголосила 16 грудня 1991 року.
З лютого 1992 року був підписаний Протокол про встановлення дипломатичних відносин між двома країнами. А 5—6 березня 1992 року відбувся офіційний візит до Києва міністра закордонних справ Туреччини Хікмета Четіна, під час якого було підписано Протокол про консультації з питань зовнішньополітичної діяльності. За підсумками візиту було підписано спільне комюніке, в якому повідомля- Леонід Кравчук ється ПР° ^ Двосторонніх переговорів, що від¬
булися в Києві.
292


Делегацію прийняв Президент Леонід Кравчук, який поінформував турецьку сторону про політичні, економічні та соціальні процеси в Україні. X. Четін передав Л. Кравчуку дружні послання Президента Туреччини Т. Озала та Прем’єр-міністра С. Деміреля і висловив задоволення тим, що погляди Президента України на турецько-українські відносини збігаються з поглядами турецької сторони.
Відбулася також зустріч міністрів закордонних справ Туреччини й України, під час якої X. Четін і А. Зленко висловили наміри розвивати взаємовигідні зв’язки між двома державами в усіх галузях, грунтуючись на
принципах, проголошених у Статуті О ОН та ^ .
_ А1КМЄТ ЧЄТ1Н
документах НБСЄ.
Міністри наголосили на важливості майбутнього підписання Декларації про чорноморське економічне співробітництво. Вони також обговорили ситуацію в Нагірному Карабасі і заявили про підтримку всіх конструктивних кроків, спрямованих на мирне вирішення конфлікту в рамках СНД і НБСЄ. X. Четін і А. Зленко ще раз підкреслили історичне значення майбутнього візиту Президента України до Туреччини, який збігається з 70-ю річницею підписання Договору про дружбу і братерство між двома країнами (Голос України. — 1992. — 14 березня).
У ході переговорів між делегаціями обох
Анатолій Зленко країн, було вирішено питання про призна¬
чення першим Послом Турецької Республіки в Україні відомого дипломата Аджара Гермена, який розпочав свою дипломатичну місію в Києві вже в квітні. Згодом він став дуайєном іноземного дипломатичного корпусу (тобто, старшим за часом акредитації в столиці України).
Відповідальний працівник МЗС України Ігор Турянський, якому довелося брати участь у цих перших переговорах з турецькою делегацією, невдовзі буде призначений першим Послом України в Турецькій Республіці.
З квітня 1992 року в Києві відкрито Посольство Туреччини, а вже в
293


травні відбувся перший в історії наших двосторонніх відносин офіційний візит до Туреччини Президента України Л. Кравчука та був підписаний Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою. Сторони тоді підтвердили свої зобов’язання в рамках усіх підписаних між ними раніше та нині діючих актів, особливо Договору про дружбу і братерство між Україною і Туреччиною від 2 січня 1922 року.
А вже 21 квітня парламентська делегація України на чолі з Головою Верховної Ради Іваном Плющем прибула до Анкари для участі в урочистих заходах, присвячених 72-й річниці Великих Національних Зборів Туреччини, зустрілася з керівництвом турецького парламенту. Гості знайомилися з практикою діяльності ВНЗТ та їх історією. Того ж дня відбулася зустріч Голови Верховної Ради України І.Плюща
з 	головою Великих Національних Зборів Туреччини X. Джіндоруком. Обговорювались питання подальшого розвитку відносин між Іван Плющ двома сусідніми країнами, деякі міжнародні
проблеми та можливості співробітництва між парламентами України і Туреччини (Голос України. — 1992. — № 76. —
24 квітня).
Важливий імпульс для розвитку українсько-турецьких зв’язків мав офіційний візит до Турецької Республіки Президента України Леоніда Кравчука, який прибув до Анкари З травня 1992 року. Президент України висловив упевненість, що нинішній візит стане важливою віхою в установленні на якісно новому рівні дружніх українсько-турецьких відносин. Україна стала тепер на шлях будівництва правової демократичної держави, переходу до ринкової економіки. Л. Кравчук від- Хюсаметгін Джіндорук значив, що Українська держава прагне внести свій вклад у зміцнення миру і міжнародної безпеки, зокрема, на європейському континенті.
Цього ж дня відбулася зустріч Президента України Л. Кравчука з головою турецького парламенту X. Джіндоруком. Після її завершення X. Джіндорук відзначив, що Україна і Туреччина — це дві держави, які
294


об’єднані одним морем і в історії їх відносин ніколи не було ніяких серйозних проблем. Я вважаю, що запорукою миру і стабільності на Чорному морі є Україна, сказав він.
4 	травня Л. Кравчук зустрівся з Прем’єр-міністром Турецької Республіки С. Демірелем. Вони висловили тверду відданість курсові миру та стабільності, незалежного розвитку суверенних держав, всебічному розширенню і зміцненню дружніх відносин між українським і турецьким народами.
У ході візиту відбулися також офіційні переговори між делегацією України і керівництвом Туреччини. Підписано договір про дружбу і добросусідство між Україною і Туреччиною, протокол про торговельно- економічне співробітництво, угоду про встановлення повітряного сполучення між двома країнами, про рибальство, співробітництво в галузі сільського господарства і тваринництва (Голос України. — 1992. — 6 травня).
Договір від 4 травня 1992 року заклав основу для всебічного двостороннього співробітництва в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Він передбачає розвиток прямих зв’язків між підприємствами, а також тісне співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, науки і техніки, зв’язку, інформатики, туризму та спорту. В цьому документі зафіксовано також, що "сторони погоджуються проводити консультації з метою упорядкованого розвитку їхніх відносин та обміну думками з міжнародних і регіональних питань".
Українська сторона підкреслила свою зацікавленість у підтримці ініціативи турецького президента щодо створення зони Чорноморського економічного співробітництва як одного з шляхів розвиту інтеграційних процесів в Європі. У зв’язку з цим Декларація виявила згоду двох країн спільно працювати у справі охорони навколишнього середовища, передусім Чорного моря, а також вироблення відповідної екологічної конвенції. Під час цього візиту було підписано документи про співробітництво у сфері телекомунікацій, в галузі культури, досягнуто домовленості про утворення українсько-турецької Асоціації зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічих зв’язків (Несук М. Вказ. праця. — С. 220,221).
Особлива увага надавалася взаємодії в Чорноморському регіоні на основі "Декларації про Чорноморське економічне співробітництво", яка була підписана в Стамбулі 25 червня 1992 року одинадцятьма країнами причорноморського регіону і включає взаємні зобов’язання країн-учас- ниць щодо поступового зняття обмежень на пересування капіталів, то-
295


МІНІСТРИ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ (1994—2012)
Геннадій Удовенко Борис Тарасюк
Арсеній Яценюк
296
Володимир Огризко Петро Порошенко


НАДЗВИЧАЙНІ ТА ПОВНОВАЖНІ ПОСЛИ УКРАЇНИ
В ТУРЕЧЧИНІ (1992—2012)
Ігор Туринський Олександр Моцик
Ігор Долгов Олександр Міщенко
Сергій Корсунський
297


варів, послуг і людей. Угода передбачала розвиток інфраструктури, а також максимальне заохочення ділового партнерства (там само. — С. 221,222).
Україна й Туреччина, виходячи з прийнятих на себе міжнародних зобов’язань, домовились також про тісне співробітництво в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі, а також в органах ООН.
Усі питання українсько-турецького співробітництва стали вирішуватися оперативніше після відкриття Посольства Туреччини в Україні. Скажімо, 18 червня 1992 року Голова Верховної Ради України І. Плющ прийняв Надзвичайного і Повноважного Посла Турецької Республіки в Україні Аджара Гермена. У дружній бесіді між ними висловлювалося задоволення тим, що між нашими країнами міцніють добросусідські зв’язки, налагоджуються взаємовигідні відносини. І. Плющ розповів про свої враження від недавнього перебування в Турецькій Республіці, де за десять років внаслідок радикальних реформ досягнуто високих результатів у розвитку економіки і піднесенні рівня життя людей. Цей досвід є повчальним для України у переході до ринкових відносин. З високою віддачею використовують у Туреччині землі, яких в обробітку близько 16 мільйонів гектарів, значно менше, ніж у нас, але в країні забезпечуються власними продуктами харчування 58 мільйонів населення. Це також свідчить, що в Україні є великі перспективи, треба тільки привести в дію наявний потенціал. Вже покладено добрий початок діловим, міжпарламентським зв’язкам і є конкретні домовленості щодо їх розвитку.
З свого боку Посол відзначив, що Туреччина, розвиваючи двосторонні зв’язки з Україною, сприятиме входженню її у структури Європейського співтовариства, зокрема, — Ради Європи. (Голос України. —
1992. 	— 19 червня).
Важливі питання двостороннього співробітництва розглянуто також на зустрічі 20 жовтня Голова Верховної Ради України І. Плюща з главою делегації Великих Національних Зборів Туреччини X. Джіндоруком. Під час розмови обговорювалося широке коло питань, зокрема пов'язаних з організацією виборчого процесу на багатопартійній основі в Туреччині та Україні, перспективи заснування парламентської асамблеї країн Чорноморського регіону (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №44).
Посольство України в Туреччині розпочне працювати з січня 1993 року. До речі, Ігор Турянський відзначає, що з самого початку його роботи в Анкарі з боку турецьких властей він відчував відкритість, при¬
298


хильність і бажання працювати. Згодом в Стамбулі відкрилося Генеральне консульство України, в Ізмірі та Анталії — почесні консульства.
Проголошення незалежності України зумовило бурхливу активізацію зовнішньополітичної діяльності нашої держави, у тому числі й на турецькому напрямі. Цьому сприяли візити президентів, керівників урядів, голів парламентів, міністрів закордонних справ. Важливими подіями в житті не лише України й Туреччини, але й інших держав Чорноморського регіону стало створення за ініціативою турецької сторони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), яке згодом перетворилося на регіональну організацію — ОЧЕС — і Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС).
Це були часи, коли створювалась Парламентська Асамблея Чорноморського економічного співробітництва, створювалось саме Чорноморське економічне співробітництво, і ми починали наші відносини практично з нуля. Завдання полягало в тому, щоб створити договірно- правову базу і започаткувати торговельно-економічні відносини. На сьогодні між двома державами укладено вже 73 двосторонні угоди.
Завдяки активним зусиллям Торгово-промислової палати України, і зокрема, особисто її довголітнього віце-голови Віктора Яновського, була створена Ділова рада підприємців двох країн, стрімко почав зростати товарообіг між Україною і Туреччиною. Відкрилося регулярне авіаційне сполучення між Києвом і Стамбулом. А сьогодні авіаційний і морський транспорт пов’язують другу столицю Туреччини з багатьма регіонами України.
Турецька Республіка підтримала бажання нашої держави стати членом Ради Європи, сприяла зміцненню співробітництва з НАТО в рамках програми "Партнерство заради миру", участі у об’єднаних збройних силах Чорноморського регіону ВЬАСКБЕАРСЖ.
Концептуальний підхід турецького уряду до вибудови стратегій у регіоні полягає в тому, що політика балансування між Росією та Україною може бути відхилена в український бік, якщо і українська сторона буде докладати зусиль у цьому напрямку. Росія — країна, політику якої важко прогнозувати внаслідок цілої низки геополітичних, національних і соціальних причин. Україна продемонструвала своє прагнення підтримувати мир та безпеку не тільки в країні, а й у всьому регіоні, її політика більш прогнозована і може в цілому відповідати національним інтересам Туреччини.
У ті роки керівництво України докладає максимум зусиль, аби виробити свою лінію поведінки в Чорноморському регіоні. Так, Президент
299


МІНІСТРИ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ ТУРЕЧЧИНИ (1994—2012)
300


НАДЗВИЧАЙНІ ТА ПОВНОВАЖНІ ПОСЛИ ТУРЕЧЧИНИ
В УКРАЇНІ (1992—2012)
Аджар Гермен Альп Караосманоглу
Алі Вільге Джанкорель
Ахмет Бюлент Меріч Мехмет Самсар
301


України Л. Кравчук зустрівся ЗО листопада 1993 року з головою Великих Народних Зборів Туреччини X. Джіндоруком, який брав участь у роботі Чорноморської Парламентської асамблеї, а Туреччина, як відомо, зіграла важливу роль в оформленні її політичної ініціативи. Під час зустрічі підкреслювалось, що дві великі сусідні держави, об’єднані простором Чорного моря, Україна і Туреччина, зроблять усе можливе, аби регіон і надалі залишався зоною миру і спокою. Для цього є всі підстави. Йшлося також про поглиблення двостороннього економічного співробітництва.
На сесії виступив Голова Верховної Ради України І. Плющ, якийла- голосив на необхідності встановлення нових відносин миру і стабільності між народами Причорноморського регіону, Сходу і Заходу. Ініціатива президентів Туреччини й України щодо багатостороннього співробітництва в галузі економіки, торгівлі, екології знаходить свій вияв у роботі Парламентської асамблеї. Зокрема, експерти країн регіону опрацьовують проекти утворення зон прибережної торгівлі, де діятимуть спрощені митні правила, а також заснування Чорноморського банку розвитку і торгівлі. Україна виступає за проведення міжнародної зустрічі з проблем Європи, на якій були б зафіксовані принципи добросусідства і непорушності кордонів. І. Плющ висловив сподівання, що діяльність ПАЧЕС сприятиме здійсненню економічних реформ в Україні, і зокрема прискоренню ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи (Урядовий кур’єр. — 1993. — 2 грудня).
Одне з головних завдань, яке поставила перед собою тоді Туреччина, — допомагати новим незалежним державам у перехідний період до ринку. Однією з причин цього було те, що всі ці держави — її сусіди. "Перша причина — це наші власні інтереси, ми хочемо сусідів без проблем, ми хочемо, щоб вони стояли на власних ногах і робили цей перехід. Ми хочемо допомогти цьому процесові". Серед своїх перших сусідів турецький президент назвав Україну — "одного з могутніх сусідів Туреччини" (НесукМ. Вказ. праця. — С. 222.)
Виступаючи з промовою в українському парламенті 31 травня 1994 року, президент Туреччини, зокрема, сказав: "Туреччина надає значення тому, щоб бути для України надійним другом, корисним сусідом та серйозним економічним і торговельним партнером, і докладає зусиль у цьому напрямі. Ми з задоволенням бачимо, що й Україна з подібними почуттями та підходами простягає нам руку дружби й співробітництва".
Перебуваючи в Україні з дводенним офіційним візитом, Президент Турецької Республіки С. Демірель мав зустрічі з Президентом України
302


Л. Кравчуком, Головок) Верховної Ради України О. Морозом, виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра України Ю. Зв’ягільським, міністром закордонних справ України А. Зленком, головою Меджлісу кримськотатарського народу М. Джемільовим.
Україна і Туреччина — дві великі країни у регіоні, і вони відчувають відповідальність за мир і стабільність, тому їхнє співробітництво — на користь ситуації в регіоні і народам, сказав Президент Турецької Республіки С. Демірель після церемонії підписання українсько-турецьких документів. Він наголосив, що між Україною і Туреччиною немає жодних політичних проблем. Туреччина виступає проти захоплення чужих територій і проти втручання у внутрішні справи будь-якої держави. Як і інші країни, ми підтримуємо Україну в її позиції щодо захисту своєї територіальної цілісності, підкреслив пан Демірель.
Президент України Л. Кравчук сказав, що цей візит, безперечно, стане ще одним кроком, що сприятиме поглибленню взаєморозуміння і співробітництва між двома державами. У ході переговорів було підписано ряд важливих документів, які стосуються подальшого розвитку українсько- турецького співробітництва. Президент Турецької Республіки С. Демірель та Президент України Л. Кравчук підписали спільну заяву, міністр закордонних справ А. Зленко та його турецький колега — протокол про обмін грамотами, що ратифікують Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Турецькою Республікою, та міжурядову угоду про співробітництво у галузі туризму. Було також підписано угоду про співробітництво у галузі автомобільного транспорту (Урядовий кур’єр. — 1994. — № 84— 85. — 2 червня).
Іншою причиною особливої зацікавленості Туреччини у своїх північних сусідах є тюркський, а щодо України конкретно — кримськотатарський чинник. У Криму проживають, як відзначив турецький президент, "наші брати". Туреччина вважає не тільки своїм обов’язком, але й обов’язком інших держав надати їм допомогу. І якщо зараз сотні тисяч кримських татар повернулися до Криму, то сьогодні — це проблема не тільки України, яка не в змозі розв’язати її самостійно, а й усіх цивілізованих країн.
У зв’язку з 50-річчям депортації татарського населення з Криму, тодішній Президент Туреччини підкреслив у своєму виступі: "Наші брати татари... — є велика гілка турецької нації, вони зайняли своє місце серед тих, хто писав історію України, є найміцнішим мостом дружби між Туреччиною та Україною". Турецька сторона з вдячністю відзначила зусилля уряду України щодо повернення кримських татар на їхню
303


історичну батьківщину і висловила готовність сприяти вирішенню їхніх житлових проблем. Помітна тенденція активізації економічної та гуманітарної діяльності турецьких організацій і фірм на півострові. Взагалі кримське питання займає серйозне місце у турецькій зовнішній політиці щодо України (НесукМ. Вказ. праця. — С. 223).
Зусилля багатьох політиків, дипломатів, господарників обох країн, що закладалися в ті роки у фундамент відродження давніх традицій добросусідства між двома народами, не пропали. За двадцять років наші відносини настільки поглибилися, що ми набагато краще пізнали одне одного, наші звичаї, внесок у розвиток світової цивілізації.
Загалом, сучасний стан українсько-турецьких відносин характеризується активним розвитком двосторонніх відносин і поглибленням співробітництва у багатьох важливих для обох країн напрямах. Україна і Туреччина неодноразово доводили свою відданість ідеалам утвердження миру й стабільності як на Європейському континенті в цілому, так і особливо в Чорноморському регіоні. Інтенсивний двосторонній діалог на всіх рівнях сприяє подальшому розвитку і поглибленню співробітництва, особливо в торговельно-економічній галузі.
Аналіз показників двосторонньої торгівлі говорить про необхідність її удосконалення й суттєвої диверсифікації, оскільки в українському експорті в Туреччину все ще переважають товари з невеликою часткою додаткової вартості, а простіше — сировинні, тобто метал, вугілля, мінеральні добрива, продукція хімічної промисловості. Водночас частка продукції машино- і приладобудування є незначною. Тому головні зусилля української сторони мають бути спрямовані на активізацію співробітництва з Туреччиною в галузі високих технологій, науки і техніки, інвестиційній, що дасть можливість, перш за все, якісно змінити структуру торгівлі.
Успішно розвивається двостороннє культурне співробітництво між нашими країнами, хоча воно відзначається більшою активністю з боку турецької сторони. Це особливо проявляється під час Всеукраїнських фіналів Міжнародної олімпіади з турецької мови. Приємно бачити і чути, як діти й підлітки з багатьох регіонів України демонструють прекрасні знання турецької мови, читаючи вірші, співаючі пісні. Скажімо, вражає виконання всесвітньовідомої "Червоної рути" двома мовами — українською і турецькою. І виконують її разом українські й турецькі співаки.
Які зміни відбулися в цьому плані, коли згадати, що у 1992 році, вже будучи призначеним Послом України в Туреччині, Ігор Турянський півроку шукав і ледве знайшов фахівця зі знанням турецької мови, який одержав
304


відповідну освіту в Москві. А тут — Херсон, Донецьк, Харків, Одеса!!!
Традиційні відносини дружби і партнерства, які існували, існують і, впевнений, існуватимуть між нашими країнами й народами, є багато- обіцяючою основою для оптимістичного прогнозу щодо майбутніх українсько-турецьких взаємин. Вони переконливо свідчать, що в наших держав немає таких проблем — геополітичних, соціально-економічних, торговельних, культурних, чи будь яких інших, які не можна було б вирішити в дусі поваги одна до одної, в дусі взаємної довіри.
У цьому плані обидві сторони покладають особливі сподівання на створену за пропозицією Туреччини Стратегічної ради високого рівня між нашими країнами. Президент України Віктор Янукович і Прем'єр- міністр Туреччини Реджеп Таіп Ердоган є співголовами зазначеної Стратегічної Ради, до складу якої також входять міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, віце-прем’єр-міністр України і голова українсько-турецької міжурядової комісії з питань торговельно- економічного співробітництва Сергій Тігіпко, ряд інших українських міністрів та їх турецькі колеги. Головне завдання даної Ради полягає в координації співпраці між Україною та Туреччиною і підвищенні рівня двосторонніх взаємин. І одна з них — добитися збільшення товарообігу між нашими країнами до 20 мільярдів доларів на рік.
Це абсолютно реальна мета, переконаний нинішній Надзвичайний та Повноважний Посол України в Турецькій Республіці Сергій Корсунсь- кий. Відповідно до наших даних, каже він, щорічно обсяги двосторонньої торгівлі зростають на 40 відсотків у порівнянні з показниками минулих років. Таким чином, сьогодні, коли світ поступово стає все більш глобальним, ця тенденція буде продовжуватися. У мене немає жодних сумнівів, що мета стосовно підвищення обсягів двосторонньої зовнішньої торгівлі до рівня 20 млрд. дол. США буде досягнута.
В його інтерв'ю журналу "Перспектіф" у зв’язку з відзначенням 20- ї річниці встановлення українсько-турецьких відносин, зокрема, також стверджувалося: "Візит Президента України В. Ф. Януковича до Туреччини (в грудні 2011 року. — В. С.) виправдав очікування. У ході цього візиту було підписано 9 двосторонніх документів. Ця кількість насправді є досить великою. Нами також підписано міжурядову Угоду про умови взаємних поїздок громадян. Також, цей візит має особливе значення з точки зору проведення першого засідання Стратегічної ради високого рівня між Україною та Туреччиною. Можемо сказати, що відкрито нову сторінку у взаєминах між двома країнами".
Посол України також відзначає, що нині в Туреччині офіційно заре¬
20-12-514
305


єстровано 327 компаній з українським капіталом. А лише інвестиції турецької компанії "Turkcell" в українську економіку перевищили 1 млрд. дол. СІЛА. З іншого боку, привертають до себе увагу обсяги інвестицій в Україну таких турецьких компаній, як "Dogu§", "Onur", "ENKA", "Erbek" та "Gulsan".
У цьому контексті треба звернути особливу увагу на такий факт. Відповідно до офіційних даних, рівень турецьких інвестицій в Україні (прямі інвестиції з Туреччини) наразі складає 140 млн. дол. СІЛА. Турецькі компанії, як правило, здійснюють інвестиції до України через треті країни. Під час проведення установчого засідання Стратегічної ради високо рівня в Анкарі Прем’єр-міністр TP P. Т. Ердоган говорив про інвестиції в розмірі 2 млрд. дол. СІЛА. І це є реальним показником. Нині в Україні на який би будівельний проект ви не подивилися, там обов’язково десь буде фігурувати турецька компанія: або в якості інвестора проекту, або ж головного підрядника чи субпідрядника.
Визнання двома країнами одна одну стратегічними партнерами в міжнародній літературі означає один із найвищих рівнів, якого можуть досягти двосторонні взаємини. Таке визначення включає в себе поняття, що сторони у відкритій формі, не соромлячись, обговорюють всі існуючі проблемні питання. Це так само, як два брати чи двоє дуже хороших друзів або ж члени однієї сім’ї обговорюють наявні проблеми, відкрито висловлюють свої думки з того чи іншого приводу. Як Ви знаєте, у даний час Україна займається пошуками альтернативних шляхів у питаннях енергетики. І в цьому контексті протоки Туреччини відіграють надзвичайно важливе значення.
Коли йдеться про досягнення в міжнародних відносинах, то першими, звичайно, згадують дипломатів. За останніх двадцять років наших контактів чимало зусиль докладали саме ті, кому обидві держави доручали цю відповідальну ділянку роботи. З українського боку — це міністри закордонних справ Анатолій Зленко (1990—1994 і в 2000— 2003), Геннадій Удовенко (1994—1998), Борис Тарасюк (1998—2000 і 2005—2006), Костянтин Грищенко (2000—2005 і з 2010), Арсеній Яце- нюк (2007—2008), Володимир Огризко (2007—2009) і Петро Порошенко (2009—2010), Надзвичайні та Повноважні Посли — Ігор Турянський (1992—1997), Олександр Моцик (1997—2001), Ігор Долгов (2002—2004), Олександр Міщенко (2005—2008) і Сергій Корсунський (з 2008).
Звичайно, велику працю вклали і дипломати нижчого рівня, зокрема, Генеральні Консули України в Стамбулі Ігор Лукшин, Олександр Міщенко, Руслан Демченко, Микола Кириченко, Володимир Пузирко, Богдан Яременко.
306


Що стосується дипломатів Туреччини, то за вказаний період належить висловити подяку міністрам закордонних справ Месуту Йилмазу (1987—1990, в майбутньому тричі Прем’єр-міністр цієї країни), Алі Бо- зеру (1990), Ахмету Куртчебе Альтемочіну (1990—1991), Ісмаїлу Сафа Гіраю (1991), Хікмету Четіну (1991—1994), Мюмтазу Сойсалу (1994), Мурату Караялчину (1994—1995), Ердалу Іньоню (1995), Джошкуну Кирджу (1995), Денізу Байкалу (1995—1996), Емре Гьоненсаю (1996), Тансу Чіллер (1996—1997, перед цим Прем’єр-міністр країни), Ісмаїлу Джему (1997—2002), Шюкру Сіна Гюрелю (2002), Яшару Якишу (2002 — 2003), Абдуллаху Гюлю (2003—2007, перед тим Прем’єр-міністр, а нині Президент Туреччини), Алі Бабаджану (2007—2009) і Ахмету Давутоглу (з 2009), Надзвичайним та Повноважним Послам Аджару Гермену (1992 — 1997), Альпу Караосманоглу (1997—2002), Алі Більге Джанкорелю (2002—2006), Ішджану Ердогану (2006—2009), Ахмету Бюленту Мерічу (2009—2011) і Мехмету Самсару (з 2011).
Як визнання особливих заслуг в справі розвитку українсько-турецького співробітництва Прем’єр-міністру Турецької Республіки Реджепу Таіпу Ердогану присвоєно звання Почесного доктора Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Оцінюючи підсумки зовнішньополітичних відносин незалежної України протягом останніх двадцяти років, можемо також стверджу-
Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід іуберський вручає відзнаку Почесного доктора Реджепу Таіпу Ердогану


вати, що південний і південно-східний напрямок залишається й донині досить перспективним для нашої держави. І йдеться не тільки про перспективу розвитку міждержавних зв’язків з Туреччиною чи країнами близького і далекого Сходу. Йдеться і про поглиблення культурних взаємин. Тож коли у Стамбулі в 1998 році за ініціативою видатного письменника і громадського діяча Чингіза Айтматова створено Міжнародну громадську організацію Платформа "Діалог Євразії", українці з перших кроків її існування долучилися до активної праці.
Можна з певністю стверджувати, що протягом останніх років саме наші дві країни доклали чи не найбільше зусиль для того, аби діалог інтелектуалів Євразії набув динамічного розвитку, надавав йому нових напрямків, залучав до своїх лав нових членів. Наприклад, коли за підтримки голови Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України Бориса Тарасюка було організовано спільний українсько-турецький круглий стіл в українському парламенті, присвячений проблемам сім’ї,то він мав продовження у міжнародній конференції з цієї проблеми в Анталії, на яку приїхало понад 600 учасників з 53 країн світу. А вже в розвиток цього форуму відбувалися науково-практичні конференції в країнах, які входять до Платформи.
Ці міжнародні форуми, на яких розглядаються актуальні проблеми відносин у сучасному світі, суттєво сприяють поглибленню діалогу між народами і культурами. Є сподівання, що з часом вони переростуть у своєрідний гуманітарний Давос, який приверне увагу не лише євразійських інтелектуалів, а й представників національних еліт з усіх континентів. Зокрема, про це засвідчує зустріч інтелектуалів України й Туреччини про авторитет еліти в складних умовах сьогодення, що відбулася в стінах Київського національного університету імені Тараса Шевченка. До речі, у цьому вищому навчальному закладі України за підтримки і участі його ректора Леоніда Губерського Платформа "Діалог Євразії" провела кілька представницьких міжнародних форумів. Зокрема,на окремих науково- практичних конференціях розглядалися питання українсько-турецьких відносин у минулому і на сучасному етапі.
Перспективним, між іншим, було б заснувати в Україні своєрідний гуманітарний Давос, який привернув би увагу не лише євразійських інтелектуалів, а й представників національних еліт з усіх континентів. І якщо наша влада так і не зрозуміє важливості подібної акції і не підтримає її з свого боку, представники нашої інтелектуальної й бізнесової еліти зможуть, глибоко переконаний, скористатися можливістю в черговий раз засвідчити перед усім світом, що ми — спроможні бути по-
308


Ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід Губерський відкриває міжнародну зустріч інтелектуалів України й Туреччини
середником у діалозі між цивілізаціями, що нині надзвичайно важливо.
Бо коли на нашій землі знаходять порозуміння між собою представники більше сотні різних етносів і народностей, вирішуючи всі суперечки мирним шляхом, то вони зможуть довірити нам розв’язання своїх проблем і за межами України. Тим паче, що перші звернення такого плану до керівництва Платформи вже є: представники вірменської діаспори в Україні пропонують, аби саме ця міжнародна громадська організація виступила ініціатором діалогу інтелектуалів Вірменії й Туреччини щодо з’ясування спільних трагічних сторінок минулого й такого бажаного порозуміння, хай навіть і через сто років.
З іншого боку, представники молодіжного крила Платформи від України готові запропонувати діалог порозуміння між Вірменією і Азербайджаном в справі Нагірного Карабаху.
Саме в такому взаємозбагаченні й мирному діалозі про насущні проблеми сучасності, коли беруться до уваги мудрі настанови таджика Мевлямі, українця Сковороди і турка Гюлена, можна сподіватися на успіх діалогу. І тоді вірменин зрозуміє азербайджанця, грек — турка, росіянин — грузина...
Принаймні, діючи об’єднуючим чинником у міжцивілізаційному контакті через Платформу "Діалог Євразії", і Україна, і Туреччина виступають як промотори прогресивних підходів у розв’язанні багатьох насущних проблем сучасності.
309


ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
Абилов Ібрагім 268,269, 288
Абдулгаді Руї 184
Абдуррахман 84
Август II 93. 95,97
Ага Мехмед 85
Адасієвич 233
Адашев 27, 32, 33
Адашев Данило 26, 29, ЗО
Адольф Густаф 49
Айтматов Чингіз 308
Акопян 195
Акчокраклі Осман 282
Акшін Сін 19
Алі-ефенді 98
Алі-паша 83,129
Алі-селіхтер-паша 125
Альтемочін Ахмет Куртчебе 292, 307
Амет 190, 230
Антінагорас 267
Антонович Дмитро 239
Апраксин 128
Аралов Сергій 268,269,271
Артамонов В. 72, 91
Асан 51
Аскер Бей Сулейман 156 Астаматій Остап 49 Ататюрк Кемаль 3, 268—272, 273, 275 Ахматович 247
Ахмед III86, 98,99,110,118,141 Ахмед Паша Гедік 5,6 Ашкеназі 214
БабаджанАлі 307
Багіров Ю. 268,269,272,274,288
Бадовський 18
Баєзид 25, 27
Байкал Деніз 307
Баклан 137
Бальфур 159,172
Баран Степан 151,153,254
Барвінський Є. 17
Барка Микола 77
Баталджи-паша 124
Батирша 52
Баторій Христофор 35
Бахмат 140
310
Бахмацький Грицько 140 Бачинський С. 193,194 Бачинський Юліан 145 Безкровний 249 Белевич Іван 58 Бензя Петро 156 Бенковський Іван 52 Бернашевський 18 Беязит II8
Бєльський Мартин 7,16, 34 Бич 249 Білашов 253 Богаєвський 243 Богомолець 225 Бозер Алі 307 Бороздін І. 281 Борщак 233
Брюховецький Іван 55, 56 Будьонний Семен 276 Буткевич Лукаш 53 Бутович Григорій 55,101,103 Бутурлін 101
Вайсман Й. 277 Василенко М. 243, 246 Васильєв 189
Василько Микола 154,160 Вахромєєв 55 Вачев 254
Велецький Василь 65,67 Величко Л. 278, 282, 283, 287 Величко С. 62 Верига В. 145 Вернадський 49 Виговський Іван 49—52,54 Винниченко Володимир 236 Височин Ф. 137 Вишневецька 22,23 Вишневецький Дмитро 4,13—15,17- 39,282
Вишневецький Михайло 13 Вишневецький Федір 19,22 Вільгельм 244 Вільсон 172 Віміна Альберто 15 Вітковський Іван 127


Владиславич-Рагузинський Сава 77 Возницький Прокіп 62 Возніцин 63 Войнаровський, А. 132 Волконський 79 ВолодиславIV 39 Волошанин Влас 115 Воронцов 143 Ворошилов Климент 276 Врангель 208, 210, 211, 255—260 Вселенський Патріарх 74 Вурал В. 292
Галецький 104 Галіп 243
Гамалія Михайло 127 Гамалія Григорій 55 Гамер Йозеф 52, 110 Гапоненко Дорош 134 Гапоненко Роман 47 Гапонович Герман 49 Гегечкорі 250 Герман 49
Гермен Аджар 293, 298, 307 Герцик 127 Герцик Анна 132 Герцик Григорій 116,132 Герцик Іван 132 Герцик Панас 132 Гетьман Андрій 194 Гірай Ісмаїл Сафа 307 Гірей І Мехмед 7 Гірей 11143,44
Гірей Девлет (Давлет) 21,22,25, ЗО, 66,
81,97,100,102,107,118
Гірей Іслам 39,48,100
Гірей Каплан 131
Гірей Махмет 47
Гірей Менглі 6—8
Гірей Мехмед 100,102
Гірей Сагіб 7
Гірей Селім 59
Гірей Шахін 254
Гірс О. 147
Гладкий Йосип 142,143 Гоголь 11,284 Гойош Олександр 156—158 Голіцин Д. 77,85,101,102
Голобуцький В. 23 Головин Федір 68, 70—76 Головкин Гаврило 76—79,81, 84,91,92, 111
Головченко В. 45
Горб Іван 137
Горб Семен 134
Горбань М. 286
Гординський Святослав З
Гордієнко Кость 73,78,92,115,116,140
Горленко Андрій 127,128
Горленко Дмитро 116,127
Гославський 18
Гофман 173,174
Грабянка Григорій 12, 56
Гранилович 157
Гриценко 209
Грищенко Олекса З
Грищенко Костянтин 305, 306
Грозний Іван 21—23, 28, ЗО, 32
Громиківна Настя 127
Грушевський Михайло 14,16, 24, 37,
236,238,283
Губерський Леонід 307, 308 Гук Андрій 209 Гусейн-заде Алі 166 Гюлен 309 Поль Абдуллах 307 Гюрель Шюкр Сіна 307 Гьоненсай Емре 307
Давутоглу Ахмет 307 Даньківський В. 233 Дауров Василь 53 Дашкович Остафій 14,24 Демірел С. 293, 295, 302, 303 Демченко Руслан 306 Де Рубрук Гійом 5 Дезальєр П. 125 Денікін 198,200,202,206, 223,
227,250,255,256,258,259 Держко Іван 16 Джевдет-заде 286 Джеджалій Філон 40 Джанкорель Алі Вільге 307 Джем Ісмаїл 307 Джемаль 168 Джемаль Пакер Есат 195
311


Джемільов М. 303 Джіндорук X. 294,298, 302 Джіяфако Іскоер 6 Дзержинський 175 Дзяун-бей 105 Дложевський С. 282 Добровольський 210, 231 Довгополий Клим 132 Догру 57 Долгов Ігор 306 Долгоруков Володимир 78, 91 Донцов Дмитро 145 Дородницин Олексій 265 Доротей 264
Дорошенко Володимир 145 Дорошенко Дмитро 56,187,238, 245— 248
Дорошенко Петро 53, 55—61 Досітеус 86 Дріо Е. 148 Лубенський 92
Дубровський Василь 45, 57,60,62,64, 65, 67, 171, 236—238, 281—283,286 Дука Георгій 58, 61 Дятлів Петро 156
Ейхельман 243 Емінек Бей 6
Енвер-паша (Енвер-бей) 150,151,153, 157,159,177,214,216, 236, 252 Ерастів Степан 165 Ердоган Ішджан 307 Ердоган Реджеп Таіп 307—305 Ессад Джелал 287 Ефенді Ібрагім 11 Ефенді Мехмед 92
Жданович 127 Ждан-Пушкін А. 272 Жигмунт III37 Жук Андрій 145,155,161,164 Жуків 209
Забіла (Забелло) Микола 232, 288 Забіла Семен 127 Загоровський М. 278 Залізняк Микола 146 Зарудний Григорій 65—67
312
Зарудний Олександр 187 Зв’ягільський Ю. 303 Згуру 77 Зейбек Н. 292 Зеленський Михайло 53 Зимін А. 32 Зінов’єв 175
Зленко Анатолій 293, 303, 306 Зуммер В. 284,285, 287
Ібрагім-Паша 59 Іван III8,148 Іван IV 22
Іваненко-Петрик Петро 62
Іванов 53
Іванов Павло 72
Іванов Фома 54
Іванович Павло 134
Іззет-паша Ахмет 178,193,212
Ізіходжа 16,18
Іналджик Г. 34
Іньоню Ердал 307
Ісачок 16
Йилмаз Месут 307 Йоффе 173,175
Кабела 33
Кавтарадзе П. 272
Казимир IV 7
Калнишевський Петро 135
Каменев Сергій 173,175,276
Кандиба 127
Капуста Лаврін 46,48
Караосманоглу Альп 307
Караялчин Мурат 307
Карл XII 77,78, 80—87, 89,90, 92—95,
100,106,107,108,111—113,130—133
Касаб-баша 139
Катерина II 135,138—140,148
Ках’я Осман 107, 108,111
Кемаль-паша 216, 217,252
Кемаль Юсуф 271
Кеприлю М. 50
Кизикермен 62
Кирджа Джошкун 307
Киреєв М. 191
Кирилов Апостол 80


Киример 236 Киримли Хакан 169, 177 Кириченко Микола 306 Кисель Адам 39,45 Кистяківський Олександр 187 Кияниця Максим 134 Кідеро А 272 Кікін Василь 47
Кірімал Е. 171,236,237, 238, 240 Кістяківський Ігор 243. 247 Кмитич Криштоф 14 Кобилянський Люцій 187,189—194, 262
Коваль 138 Ковальний Юрій 156 Ковальов 270 Ковернинський 225 Коломієць 142 Колосовський 255—257 Колчак 200,202,222 Кольцов 284
Кондратович 0.140,142,143 Конеловський Кирик 83 Копцинський 209 Корбя Давид 69 Корецький Богуш 17 Коржавін 52 Коротигін П. 272 Корсунський Сергій 305, 306 Корякін 222
Косинський Криштоф 36
Косів Сильвестр 45
Костомаров Микола 45,46,282
Котко Кость 286
Коцюбинський Юрій 271
Кравчук Леонід 292—295, 302, 303
Красковський Іван 249—251,254
Кривошеїн В. 149
Крип’якевич 1.43,44
Криса Григорій 68
Кріпкогорський 272
Крупницький Б. 94,106,108,109,115,
129,131—133
Кужим 250
Куракин 75
Купчик О. 272,273
Курат А. 81, 82, 86, 98,107,174,184
Кутепов (Кутепа) 210
Кучу к 18 Кушева Н. 33 Кюпрюлюогли-паша 95
Ладстерн А. 284
Лансінг 172
Лебедь 209,210
Левенгаупт 84
Левенцівна Горпина 127
Левитський Микола 178,183,186, 240,
241
Левицький Володимир 154 Левицький K. 160 Левченко 209
Лемерсье-Келькеже ПІ. 26, 31 Ленін 172,175,268,269,271 Лесницький Данилко 53 Лещинський Станіслав 90,97,108,109, 113
Лизогуб Федір 247 Липа Юрій 88 Лисий Петро 134 Литвин Михалон 10 Лівен 186
Лівицький Андрій 214
Ліман-паша 153
ЛіснякЛ. 249,267
Лісовик Борис 156
ЛозовикГ. 51
Ломиковський 127
Лотоцький Олександр 190—194,196,
207,219,223,225,226,249, 262—264
Лукшин Ігор 306
Лупаков 233
Любимський Михайло 187,193 Любинський Микола 178 Лянцкоронський Предслав 14 Лясота Еріх 39
Маврокордато Ніколако 98,124 Магмет-паша Азем 52 Магмет-султан 130 Магомет VI190
Мазепа Іван 62,64—68,70—79, 81—93, 120,122,126,127, 130,132,286 Мазепа Марта 127 Маклаков 255 Максимов Микола 186
313


Максимович Степан 127
Максимович Іван 116
Малашевич 136
Маметша 52
Маратча 52
Маркевич Микола 46
Маркс 52
Мартель 256
Масіяк 209
Масло Карпо 16
Матвієнко М. 45
Мацієвич 226
Мевлямі 309
Мегмет-паша 119
Меленевський (Басок) Маріян 146,
153—158, 160—166
Мельник Леонід 112,119
Меріч Ахмет Бюлент 307
Мехмед 6
Мехмед Капа 98
Мехмед Паша Балтаджи 106—109,
112,114,115
Мехмет IV 43,44, 56, 57, 59 Мехмет-бей 16 Мехмет-паша Єхен 140 Микола 1143,146 Микола II147 Миколай 33 Милескул Стефан 76 Мирович Іван 127 Мирович Яків 127 Мирович Василь 127 Мирович Дмитро 127 Мирович Семен 127 Мирович Федір 127, 132 Мировичева 127 Міллерн 106 Мілюков 52
Міхновський Микола 145 Міщенко Олександр 306 Моісеєв П. 271 Мойсей 48 Могилянський 233 Мокієвський 127 Мончілов 254 Моркотун 233 Мороз 140,142 Мороз О. 303
Москаленко Ян 187 Мошенський Кирило 137 Моцик Олександр 306 Музафер-паша 276 Мултьянський 72 Мумм 242 МурадІІІ 35
Мурський Василь 289, 290 Муртаза-ага 105 Мустафа 65
Мустафа-паша Кара 59,60 Мухедін-бей 285 Мухтар Бей Ахмед 183 Мухтар-бей Ахмет 187,188,219
Назаренко М. 272 Назаріїв Олександр 145 НазарукОсип 151 Наконечний Олекса 156 Наливайко Северин 36 Намік-бей Ебуріз 184 Нафез-бей Резван 284 Нахимовський Федір 132 Небель Генріх 157 Немітц 147 Несім-бей Ахмед 184 Нессімі Бей Ахмат 178 Нестеров 52, 55
Несук М. 158,159,168,274,295,302,304 Нечай Мормор 18 Нечайка 53
Ніковський Андрій 211, 212
Новаковський Михайло 160
Нурдевлет 6
Оболенський В. 246, 248
Огієнко І. 264, 265, 267
Оглоблин Олександр 52,122
Огризко Володимир 306
Одорський Гедеон 127
Озал Тургут 292,293
Озенбашли 236
Озтюрк Юджель 12,27,28, 34
Олексій Михайлович 50, 52, 57, 60
Олененко Ю, 292
Ольбрехт Ян 12
Оренчук 243
Орешкова С. 112,118
Орлик Пилип 92—96,101,103,104,106,
107, 113, 115,116,118, 120, 122,125—
314


133
Орлик Григорій 132,133 Осман II 37 Осман-чауш 44 Остафіїв 222—226 Очеський Ян 16
Павлович Федір 120
Палавіччіні 156
Палеолог Софія 8
Палеолог Томас 8,147
Палітач 18
Панін 140
Папроцький 19
Парфеній 132
Пейсонел 134
Первозванний Андрій 70
Первомайський Леонід 284
Перетяткович Криштоф 49
Петлюра Симон 151,206,212, 214,216,
217,228,235,237,251—253,255,289,290
Петрановський Ярема 49—51
Петро 34, 222
Петро І (Великий) 63—68, 70—83,87,
89— 95,97,101—104,106,108—114,120,
121, 123—126, 128—130, 132
Петровський Микола 49, 51, 52
Петруня Ф. 287
Писаренко Симон 143
Пискорський 80
Підкова Іван 35
Підручний М. 137
Пілсудський 212
Пінчук 209
Платон 263
Плещеев Михайло 8
Плющ Іван 294, 298, 302
Понятовський Станіслав 84,106, 107,
110,113,115
Порошенко Петро 306
Поросуков 60
Потоцький Йозеф 93,101
Початок Олександр 156
Претвич Бернард 13—19
Пріцак Лариса 45,119
Пріцак О. 39,40,43—45,119
Прозоровський 0.134
Пронський Андрій 16
Протасьєв 128 Пузирко Володимир 306 П’ясецький 34
Рагузинський Сава 92
Радевич-Плотницький 267
Радек Карл 174
Радославов Василь 254
Раковиця Михайло 69, 76, 80. 90
Раковський Християн 217, 250,273
Рареш Петро 7
Рачинська 224
Реджеп Паша Дамад 37
Реїс Алі 26,29
Ресід-бей 200
Ржевський 32
Ржепецький Антон 247
Рижій Микола 156
Різниченко Василь 101,106,118
Рогачевський Іван 127
Роговий Владислав 234
Рогоза Олександр 247
Родзянко Володимир 233
Розалієв Ю. 271
Роксолана 23, 33
Ромішвілі 216
Ромодановский Михайло 71 Ромодановський Григорій 58 Рудольф II 39 Румянцев П. 137 Рюриковичі 23 Рюштю-бей Тевфік 275, 285 Рябінін-Скляревський Олександр 136
Сагайдачний Петро 37—39 Садик-паша 144 Сазонов С. 146,149,168 Самойлович Іван 58, 88 Самсар Мехмет 307 Самусь 103 Сангушко Федір 16 Сандул 80 Сапожников 1.138 Сарай М. 11,35, 37,56—58, 60 Саттон Р. 99 Свідерський М. 169 Севрюк Олександр 178
315


Сейдамет Джафер 171,235—238 Семен 18
Сенявський Микола (син) 17 Сенявський Микола 15,17,24 Сенявський Ярослав 17 Сергійчук Б. 4,11
Сергійчук В. 36,46,48,151,164,169, 192, 221 Сефа-бей 212 Сигизмунд III 35
Сигизмунд-Август 18,19,21,22,24,25
Синельников Іван 137
Синявський А. 277, 287
Сиротинський О. 272
Сікст VI 8
Сінан 26, 29, ЗО
Сінопод 18
Сірко 50
Скальковський А.134,135 Сковорода 309
Скоропадський 80,100,103,128,186,
187, 189, 233, 242, 244, 246, 248, 253
Скоропис-Йолтуховський Олександр
146,159,160,164
Скринников Р. 31
Славінський Максим 234
Сливінський 243
Сліпецький Гаврило ЗО
Собеський Ян 53, 56
Сойсал Ісмаіл 275, 307
Соколов П. 272
Соловйов Сергій 32, 50, 283
Сорочинський Петро 68, 75
Софроній 138
Спафаріс 193,194
Сталін 51,175
Стамбулов В. 281
Станіслав 101
Стахієв 0.138,139,141
Степанович (Степанов) Михайло 65,67
Степовий В. 137
Стецько Ярослав 290
Стилевич Згур 72
Стоматенко 49
Страбон 286
Стрельчевский С. 49
Стягайло Пилип 135
Субх Мустафа 268
316
Суворов 137
Суковкин Михайло 188—194,230, 262
Сулейман 116, 23, 34
Султан Турхан 57
Сулькевич Сулейман 244—247
Суриць Я. 285
Сурколадзе 164
Суровцева 243
Сухов О. 284—286
Суховерський 243
Суховій 286
Табуї172,174
Талаат-паша (Талаат-бей) 150,151,155, 158,159,171,174—178,182,218,219,236 Тальман 81, 82, 87, 89, 90, 93, 95, 96 Тарасюк Борис 306, 308 Тверитинова А. 65 Тейльс 129
Тенішев Вячеслав 187,189, 262 Тетеря Павло 54 Тимковський Денис 137 Тисовський 222 Титов 263
Тичина Павло 284—286 Тігіпко Сергій 305 Ткаченко 243 Товмач Василь 134
Товстий М. 137,200, 208,209, 217,231, 249—251, 253, 264—266 Токаржевський-Карашевич Ян 184, 200, 208, 209, 217, 249—251, 253, 264— 266
Толстой Петро 68—72,75,77,78,80,81, 83, 86,87,90—92 Томша Стефан 33 Трепов 148 Третяк Федір 132 Тріа 161—165 Троцький Лев 174—177 Трубецький 148 Тугор 11 Туранли Ф. 59 Туранський Олексій 71 Турянський Ігор 291,293,298, 304, 306 Тургенев 284 Тухолка 219


Удовенко Геннадій 306 Удотіїв 209
Українцев Омелян 63,66,68, 72—74 Ульянов-Ленін Володимир 164 Умер-ефенді 110 Ургюплю Суат Хайрі 291 Устрялов Н. 68,69, 73, 74
Файф 106 Фахреддін-бей 183 Фахредін-паша 276 Фахрі Фурат Мехмет 204 Федоровський О. 286 Федорук Я. 40 Фельдман Йозеф 111 Фемід-паша Дамад 195 Фердинанд 13,27 Ферід-бей Ахмед 184,187 Флоровський А. 106. 113 Флоря Борис 20 Фляк 103 Франц І 88
Фрунзе 269—272, 273, 275 Фуад Алі 270, 271
Хакани 43
Хаккі-паша Ібрагім 178,186 Халимов С. 238 Хасан 98 Хвещенко 287 Хворостенко 209,231 Хелпханд Ізраїль 145 Хименко Г. 169 Химич 244
Хмельницький Богдан 4, 39—41,43— 49, 51, 54, 56, 88, 100, 119, 277, 282, 283 Хмельницький Юрій 50, 51, 55, 59,61 Ходоров А. 278 Хорошкевич Л. 32 Христич Яким 243
Цегельський Лонгин 151,153,166,254
Цейтлін С. 280
Цитович 233
Ціммер Макс 153,157,165
Чайковський Михайло 144 Чарторийський А. 143
Челебі Джихан 237 Челебієв 171 Чель Маре Стефан 7 Чернецький Антон 156 Черніков I. 275,276,289,290,291 Чернушенко Сергій 228 Черодєєв 63
Четін Хікмет 292, 293,307 Чеховський Володимир 191 Чингиз-хан 5
Чичерін Георгій 271,273, 275
Чіллер Тансу 307
Чорлул Алі 85
Чорний Г. 137
Чубарян А. 172
Чуйков 122
Чумак Максим 134
Шагин-ага 48
Шамраєвський Я. 280,281
Шамсудинов А. 268
Шафіров Петро 96,109—111,113—115,
119,121, 123, 124, 127,129
Шевченко 231
Шевченко Тарас 45,284, 307,308 Шептицький Андрей 166 Шептицький Станіслав 166 Шереметев Борис 55,78,96,114,115, 120—122,128,131
Шереметев Михайло 96,119,124,127
Шільтбергер 5
Шліхтер Олександр 275
Штайнгель 186
Штенбок 131
Штепа К. 52
Штюрмер Б. 168
Шульга Ф. 254
Шульгин Олександр 214, 216,236,243
Юнакісаак 156 Юнаків Микола 212,251 Юр’єв Василь 81 Юсуф Огли-акчури 166 Юсуф-паша 69,72,73,77,119,124 Юсуф 85-88, 90,95,98
Яворницький Дмитро 21 Явуз Селім 8
317


Ягеллони 7 Якиш Яшар 307 Ямак К. 292 Ян Альберт 7
Atatürk 5 Dogru H. 57
Fahri Furat Mehmet 199,206,208,211, 219
Hakkiismail 5,7
Hikmet Bayur Yusuf 174,176,181
Kirimer S. 235,237,238, 240 Kirimli H. 145, 146, 150, 157,170, 175, 177,184
Янкович Д. 287 Яновський Віктор 299, 305 Яременко Богдан 306 Яценюк Арсеній 306
Kurat Akdes 81,84,94, 97, 98, 100, 102, 106, 111, 171,173,175, 176, 178, 181 — 184,219
Öztürk Yücel 11,12,27—29, 35
Pretwicz Bernard 13,15,18 Podhorodiecki Z. 14
Saray M. 11, 35, 38, 56, 57, 59, 60 Soysal І. 276
318


ЗМІСТ
Вступне слово З
Зустріч на межі двох світів 5
За вільне плавання на Чорному морі 39
"За мусульманськими законами Мазепи не видавати" 62
"Козацька нація поверне свої права" 92
"Служити турецькому двору так вірно й неодмінно.. 134
"Туреччина радо повитає утворення самостійної
Української держави над Чорним морем..." 145
Перший крок до закінчення війни 171
"Цей бойовий елемент шукає виходу з Туреччини в Україну... .218
Спільний фронт проти відродження імперських амбіцій 235
"Необхідно мати "свою руку" та "своє око" при дворі
Патріяршому.. 262
"Якщо Україна коли-небудь зможе досягнути такої ж автономії,
яку 1918 році..." 268
"Як дорогоцінне рясне джерело для вивчення взаємин України
й Туреччини..." 277
Єдиний український форпост на Босфорі 288
"Економічний комплекс з країнами Близького Сходу на засадах найбільш економічно доцільного розподілу праці й обміну
продукцією" 291
Іменний покажчик 310
319


Наукове видання
Художнє оформлення Михайла Черненка
Комп’ютерна верстка Миколи Сергійчука
Підписано до друку 20.06.2012. Формат 84x108/32. Гарнітура Міньйон. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 84,84. Обл. вид. арк. 42,42. Наклад 2000.
Зам. 12-514.
Оригінал-макет виготовлено в ПП Сергійчук М. І., 07300, м. Вишгород Київської області, вул. Грушевського, 1, пом. 31.
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК №2448 від 24.03.2006 р.
Віддруковано в ЗАТ "Віпол", 03151, м. Київ, вул. Волинська, 60. Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції — серія ДК № 752 від 27.12.2001 р.