С.В.Мочерний
ПОЛІТЕКОНОМІЯ
Підручник
Допущено
Міністерством освіти і науки України
Київ
---------------------"виса/г"
УДК 330.1(075.8)
ББК 65.01я73
М74
Допущено Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-956 від 26 червня 2001 року)
Рецензенти:
В.О. Рибалкін, доктор економічних наук, професор;
А.П. Румянцев, доктор економічних наук, професор
Мочерний С.В.
М74 Політекономія: Підручник. — К.: Вікар, 2003. — 386 с. — (Вища освіта XXI століття).
І8ВМ 966-7131-55-6
Цей підручник з політичної економії написано на новій концептуальній основі із урахуванням позитивних надбань світової економічної думки та сучасної соціальної практики. У підручнику розкриваються закони, принципи та суперечності розвитку різних економічних систем на макро-, мікро- і світовому рівнях, з’ясовується вплив на цей процес держави, соціальних відносин, права, культури, моралі. За змістом підручник відповідає програмі навчальної дисципліни “Політична економія” для студентів вищих навчальних закладів.
Підручник розрахований на студентів економічних спеціальностей, аспірантів, викладачів, усіх, кого цікавить політична економія.
УДК 330.1(075.8)
ББК 65.01я73
І8ВМ 966-7131-55-6
© С.В. Мочерний, 2003
© ТОВ “Вікар”, 2003
ЗМІСТ
Тема 1. Предмет і метод політичної економії............11
§ 1.	Становлення і розвиток політичної економії....11
§ 2.	Предмет політичної економії...................22
§ 3.	Закони і категорії політичної економії .......26
§ 4.	Метод політичної економії.....................ЗО
§ 5.	Функції політичної економії та її місце в системі економічних наук...................................32
Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ........36
Тема 2. Виробництво. Економічні потреби та інтереси....36
§ 1.	Безпосереднє виробництво та його основні фактори 36
§ 2.	Виробничі можливості і потреби суспільства.....40
§ 3.	Економічні потреби та закони їхнього розвитку..42
§ 4.	Економічні інтереси, їхня структура та суперечності 44
Тема 3. Економічна система суспільства..................48
§ 1.	Сутність економічної системи та її матеріальна основа..............................................48
§ 2.	Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва.......................................54
§ 3.	Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи....................................58
§ 4.	Суспільний спосіб виробництва ...............60
§ 5.	Типи та моделі економічних систем............65
Тема 4.	Відносини власності..........................69
§ 1.	Власність як економічна категорія............69
§ 2.	Структура економічної власності .............72
§ 3.	Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності..............................79
Тема 5. Форми організації суспільного виробництва.....82
§ 1.	Натуральна форма організації виробництва.....82
§ 2.	Товарна форма організації суспільного виробництва 84
§ 3.	Товар та його властивості....................86
§ 4.	Розвиток товару і товарного виробництва за сучасних умов .........................................91
§ 5.	Закони розвитку товарного виробництва........94
Тема 6. Гроші.........................................98
§ 1.	Виникнення та сутність грошей і грошових відносин 98
§ 2.	Еволюція грошей у XIX — початку XXI ст. та їхня сталість.................................107
§ 3.	Еволюція грошових систем та види грошей......110
§ 4.	Закони грошового обігу та інфляція......... 112
Розділ II. ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ РИНКУ.....................119
Тема 7. Ринок: сутність, умови формування та закони розвитку ........................................... 119
§ 1.	Ринок як економічна категорія ..............119
§ 2.	Функції ринку та умови його функціонування і розвитку.......................................121
§ 3.	Попит, пропозиція та закони, що їх регулюють.123
Тема 8. Конкуренція і монополія......................127
§ 1.	Конкуренція та її закони....................127
§ 2.	Монополії та конкуренції на вищій стадії капіталізму........................................... 131
§ 3.	Закон конкуренції та антитрестівське законодавство .........................................138
Тема 9. Структура та інфраструктура ринку........... 143
§ 1.	Критерії класифікації ринків та їхня структура 143
§ 2.	Соціально-економічна характеристика елементів ринку та умови їх формування в Україні.......... 145
§ 3.	Сутність та основні елементи інфраструктури ринку 152
Розділ III. СУБ’ЄКТИ РЕГУЛЬОВАНОЇ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ............................................158
Тема 10. Домогосподарства ...........................158
§ 1.	Домогосподарства як суб’єкт регульованих ринкових відносин............................... 158
§ 2.	Доходи та витрати домогосподарств...........160
Тема 11. Підприємство та підприємництво............. 164
§ 1.	Підприємство як суб’єкт економічної системи. 164
§ 2.	Капітал як політекономічна категорія........170
§ 3.	Капітал підприємства та його кругообіг......172
§ 4.	Оборот капіталу підприємства............... 177
§ 5.	Сутність підприємництва та умови його існування 181
Тема 12. Витрати виробництва, ціни і прибуток........185
§ 1.	Витрати виробництва ....................... 185
§ 2.	Сутність ціни та механізм ціноутворення ... 187
§ 3.	Прибуток та теорії прибутку.................192
Тема 13. Капітал сфери обігу ........................197
§ 1.	Торговельний капітал та його еволюція за сучасних умов.........................................197
§ 2.	Позичковий капітал і позичковий процент.....201
§ 3.	Кредитно-банківська система капіталізму та її еволюція...................................204
Тема 14.	Капітал і наймана праця.....................211
§ 1.	Трудові відносини при капіталізмі...........211
§ 2.	Заробітна плата, її форми і системи.............216
§ 3.	Номінальна та реальна заробітна плата...........220
Тема 15. Підприємництво в аграрній сфері.................225
§ 1.	Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності............225
§ 2.	Форми господарювання у сільському господарстві та їхні особливості в різних країнах ...........227
§ 3.	Сутність земельної ренти та її відображення у різноманітних теоріях.........................234
Тема 16. Держава та її економічні функції................239
§ 1.	Держава як суб’єкт економічних відносин....239
§ 2.	Економічні функції держави......................245
Розділ IV. ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОГРЕС.................................249
Тема 17. Форми суспільного продукту в процесі відтворення 249
§ 1.	Суспільний продукт і його форми.................249
§ 2.	Валовий внутрішній продукт та його відтворю-вальна структура................................251
§ 3.	Сутність і види економічного відтворення .......256
§ 4.	Особливості відтворення в аграрному секторі економіки ......................................262
Тема 18. Розподіл національного доходу. Споживання і заощадження........................................265
§ 1.	Розподільчі відносини та їхнє місце у відтво-рювальному процесі..............................265
§ 2.	Диференціація доходів населення.................268
§ 3.	Сутність та механізм перерозподілу національного доходу і доходів населення.................271
§ 4.	Сутність державного регулювання розподілу доходів та його форми...........................277
Тема 19. Економічне зростання і його чинники. Економічні цикли.....................................281
§ 1.	Економічне зростання та економічний розвиток...	281
§ 2.	Роль НТР в економічному зростанні та моделі економічного зростання .........................285
§ 3.	Економічне зростання та економічні цикли....289
Тема 20. Зайнятість, відтворення робочої сили та державне регулювання..............................298
§ 1.	Сутність і форми зайнятості......................................298
§ 2.	Сутність безробіття та державне регулювання зайнятості за умов змішаної економіки...........ЗОЇ
§ 3.	Розширене відтворення’ робочої сили та вплив на нього держави................................305
Тема 21. Господарський механізм у системі регулювання суспільного виробництва ....................308
§ 1.	Сутність і структура господарського механізму.... 308
§ 2.	Основні форми і методи державного регулювання та їхній механізм................................311
Розділ V. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ................319
Тема 22. Закономірності та етапи розвитку капіталістичної економічної системи ..........................319
§ 1.	Економічна система капіталізму вільної конкуренції .........................................319
§ 2.	Економічна система капіталізму на вищій стадії його еволюції....................................323
Тема 23. Закономірності та особливості перехідних економік ......................................336
§ 1.	Теорія та практика економічної системи соціалізму 336
§ 2.	Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки .........................339
Розділ VI. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО І МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ................................347
Тема 24.	Світове господарство.............................................347
§	1.	Світове господарство і його	структура.347
§ 2.	Міжнародний поділ праці та процес інтернаціоналізації суспільного способу виробництва.........350
§ 3.	Міжнародна економічна інтеграція............355
Тема 25. Форми міжнародних економічних відносин ....359
§ 1.	Світогосподарські зв’язки та їхні форми....359
§ 2.	Міжнародний рух капіталів та його закономірності .......................................362
§ 3.	Міжнародні валютно-фінансові відносини.....365
§ 4.	Міжнародна міграція робочої сили...........371
Тема 26.	Економічні аспекти глобальних проблем .....375
§ 1.	Причини виникнення і сутність глобальних
проблем ....................................375
§ 2.	Роззброєння — ключ до розв’язання глобальних проблем ........................................380
§ 3.	Основні шляхи розв’язання інших глобальних проблем.........................................382
Тема 1
ПРЕДМЕТ І МЕТОД ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ
§ 1. Становлення і розвиток політичної економії
Зародження економічної думки. Зародження політичної економії. Класична політична економія. Марксистська політична економія. Історична школа та маржиналізм. Основні напрями сучасної економічної теорії. Неолібералізм. Інституціоналізм. Кейнсі-анство та його еволюція. Марксизм і сучасність. Розвиток економічної думки в Україні.
Зародження економічної думки. Найдавніші відомості про формування майбутньої науки, що збереглися до наших днів, містяться в пам’ятці часів Вавилону (VIII ст. до н. е.) — “Кодексі царя Хаммурапі”; у ній фіксується відсоток на лихварський капітал у розмірі 20 %, передбачається можливість відстрочки виплати боргу на випадок неврожаю без виплати додаткових відсотків та певні положення існування боргового рабства.
В індійському трактаті “Архашастра” (тобто вчення про доходи) IV ст. до н. е. державне багатство розглядається як результат праці населення. Як зародковий елемент трудової теорії вартості у ньому також стверджується залежність “дійсної” вартості будь-якої речі від кількості днів роботи на її виготовлення (витрат виробника).
Давньогрецький філософ Ксенофонт спробував показати вплив корисності на вартість товарів, вважав річ корисною, якщо нею можна користуватись як погрібною, а некорисну можна поміняти на корисну, а отже — висунув ідею про двоїстість вживання речей.
Арістотель розрізняв речі для безпосереднього задоволення потреб і для обміну, зазначав про прирівнювання речей у процесі обміну, але не з’ясував основи такого прирівнювання, вважаючи, що гроші роблять товари порівнянними.
Важливу роль в історії економічної думки відіграло християнське вчення. Основними принципами християнської економіки є: 1) участь усіх працездатних членів сім’ї у трудовій діяльності, в т. ч. власника господарства, що в масштабі суспільства означало участь у трудовому процесі всіх членів суспільства; 2) принцип “хто не працює, той не їсть” (вперше зафіксований у Новому Заповіті); 3) теза про те, що господарська політика держави, будь-якого політичного діяча має бути спрямованою на задоволення насущних потреб населення, в т. ч. забезпечення роботою; 4) твердження, що аморальним є розкішне життя одних за умов тяжкого становища інших; 5) рівноправність усіх форм власності; 6) необхідність впровадження прогресивних ставок оподаткування; 7) визнання потреби еквівалентності у процесі обміну; 8) справедлива винагорода за працю та ін.
Зародження політичної економії. Політична економія як наука бере свій початок із першої в світі школи політичної економії — меркантилізму (від італ. тегсапіііізт — торговець, купець) і епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.). Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.
Виступали за досягнення активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Його представники вперше з’ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва. Проте, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.
Тому уже наприкінці XVI — на початку XVII ст. ідеї цієї школи почали суперечити інтересам промислової буржуазії.
Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — У. Петті (Англія), П. Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Найвище її досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723—1790) та Д. Рікардо (1772—1823). Класична політична економія зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, капіталу та процесу відтворення. Вона досліджувала доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу, вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їхній
об’єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці та політиці, джерело вартості класики вбачали у різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний дохід, основний і оборотний капітал.
Він звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з’ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференційної ренти.
Представники післякласичної політичної економії Дж. Мілль, Дж. Мак-Кулох та інші відійшли від наукових елементів вчення А. Сміта та Д. Рікардо, зосередили основну увагу на аналізі сфери обігу, а отже — зовнішніх, поверхневих зв’язках, що відповідало вимогам вульгарної політичної економії (від лат. уиІ§аг — поверхневий), почали відкрито захищати панівний клас в умовах загострення суперечностей капіталізму.
Основні недоліки класичної школи політичної економії: 1) з аналізу відтворення суспільного капіталу А. Сміта “випав” постійний капітал, тому вартість сукупного суспільного продукту він звів лише до величини заробітної плати і прибутку; 2) Д. Рікардо визначав вартість товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці; 3) хоча обидва вони близько підійшли до розуміння вартості товару робоча сила, але не змогли науково обґрунтувати цю категорію; 4) внаслідок цього і поняття “капітал” А. Сміт та Д. Рікардо звели лише до речового змісту, засобів виробництва, ототожнили його з останнім; 5) капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; 6) представники цієї школи ігнорували або недооцінювали роль держави в господарському житті.
У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (гр. рігузіз — природа і кгаіоз — влада). Ф. Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прообразом методів аналізу “витрати-випуск”, що використовуються у XX — на початку XXI ст. і в яких розкриваються міжгалузеві зв’язки.
Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.
Марксистська політична економія. К. Маркс, по-перше, довів до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці. По-друге, він виділив поняття середньої вартості товару, що визначається суспільно необхідним робочим часом, навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, риражає коливання попиту і пропозиції. По-третє, він обґрунтував антагонізм капіталістичного виробництва між суспільним характером виробництва та приватнокапіталістичною формою привласнення. По-четверте, він по-новому розкрив предмет політичної економії. По-п’яте, обґрунтував прогресивну роль акціонерної власності як за умов еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу. По-шосте, економічно довів об’єктивну неминучість соціалізму, що зумовлене, насамперед, прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці. По-сьоме, обґрунтував неминуче зростання ролі крупних підприємств і процес виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму. По-восьме, разом із Ф. Енгельсом розкрив діалектику форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому і широкому його значенні. По-дев’яте, К. Маркс обґрунтував теорію економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьєв зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після Маркса дуже незначний. По-десяте, створив вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об’єктивні економічні закони. По-одинадцяте, розкрив сутність абсолютної ренти, сформулював теорію ціни виробництва та ін.
Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене недоліків. Маркс і Енгельс недооцінювали роль приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові комунізму. Марксистська теорія гіпертрофовано розглядає роль державної власності в побудові нового ладу. Найповніше це виявилось в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику. Маркс помилково вважав, що соціалізм несумісний із товарно-грошовими відносинами. Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя. Маркс і Енгельс недостатньо уваги приділяли зако
ну попиту і пропозиції, впливу суб’єктивних оцінок споживачів на процес ціноутворення, поведінки споживачів тощо. Маркс необ-ґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.
Історична школа та маржиналізм. Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Тому саму назву “політична економія” представники цієї школи, передусім Ф. Ліст, ототожнювали з поняттям “національна економіка”.
Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні чинники не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного та соціального життя.
Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.
Переоцінювали національні особливості розвитку економіки, капіталістичний спосіб виробництва вважали вічним ладом тощо.
У середині XIX ст. виникає і в 70-ті роки набуває поширення маржиналізм (від фр. тагдіпаї — граничний). Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Мен-гер, англійський економіст У. Джевонс, швейцарський науковець Л. Вальрас. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції. Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів.
Позитивні сторони маржиналізму — докладний аналіз функціонування ринку, з’ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб’єктивної мотивації, суб’єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто відносин власності, виробки -
чих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми у різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту та пропозиції без участі держави.
Основні напрями сучасної економічної теорії. Усю сукупність течій, шкіл сучасної західної економічної думки можна умовно згрупувати у такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2) інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3) кейнсіанство; 4) марксистська політична економія.
Об’єкт дослідження неокласичної економічної теорії — поведінка Ношо есопошісиз — “людини економічної”, котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається мак-симізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля).
Основною категорією аналізу прихильники неокласичної економічної теорії вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.
Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед, ринкового ціноутворення) забезпечує “справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів”. Це теорія А. Маршалла і А. Пігу.
Неокласичний напрям представлений трьома основними течіями, це монетаризм, неолібералізм і неоконсерватизм.
Монетаризм (англ. топеу — гроші) стверджує, що грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту, а також у розвитку виробництва. Виникла в середині 50-х років XX ст. у США. Її засновник — глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен — виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло “назад до Сміта”. Позитивна сторона монетаризму — всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.
Водночас монетаризм намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені у програмах Міжнародного валютного фонду.
Неолібералізм. Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. ІіЬегаІіз — вільний). Лібералізм, — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму самоорганізованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції. Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929—1933 рр.
Сучасні послідовники економічного лібералізму — неолібе-рали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям.
Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак і Л. Ерхард.
Інституціоналізм. Назва походить від латинського слова іпзіііиіит — установа. Інституціоналізм, — це один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості й ефективності.
До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних та неекономічних чинників (серед останніх важлива роль відводиться, насамперед, техніці).
Засновники інституціоналізму — американські науковці Т. Веб-лен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гоб-сон та ін.
Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Я. Тінберген та інші основою економічного розвитку називають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого — Т. Веблен основою розвитку вва-
2- 3-1620
17
жає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).
Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності, а ринок перетворився лише на один із економічних інститутів. Іншими елементами інститутів стали корпорація, держава. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.
В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.
Кейнсіанство та його еволюція. Кейнсіанство — один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе “уникнути повного руйнування існуючих економічних форм”. Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний дохід, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їхній взаємодії та функціональних зв’язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, опираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса. Щоб наблизитися до рівноваги за Кейнсом, необхідно, насамперед, регулювати попит через
підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі — ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава має регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежить обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.
Найважливішим засобом регулювання сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.
Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою пост-кейнсіанці розробили теорію акселератора (від лат. ассеїегаге — прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу.
Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіан-ства. Його представники (Дж. Робінсон, П. Сраффа, Л. Пазінетті та ін.) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і, відповідно, розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорона здоров’я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризо-ву та антициклічну політику держави тощо. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціну, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.
Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу.
Неокласичний синтез — узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу іїроголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.
Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж. Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуельсона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.
Марксизм і сучасність. Як четвертий основний напрям сучасної економічної теорії слід розглядати ті положення К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна, які витримали перевірку часом і постійно розвиваються прибічниками марксистської теорії. Про основні переваги економічного вчення К. Маркса в контексті сучасності йшлося вище.
До сказаного можна додати таке. Неперехідною цінністю марксистської політичної економії є трудова теорія вартості. Важливо у зв’язку із цим відзначити, що усі три найвидатніші представники світової економічної думки, названі П. Самуельсоном (А. Сміт, К. Маркс і Дж. Кейнс), дотримувались цієї теорії. Враховуючи, що погляди перших двох мислителів розглядалися вище, процитуємо вислів Дж. Кейнса із цієї проблеми: “мені ... близька ... доктрина, згідно з якою все виробляється працею”. Крім того, двома основними одиницями виміру, придатними для пізнання економічної системи в цілому, він називав “одиницю праці” та “одиницю заробітної плати”.
Другою такою неперехідною цінністю є діалектичний метод дослідження, втілений у “Капіталі”. Заслугою К. Маркса у цьому випадку є не обґрунтування самого методу (перш за все, основних законів і категорій діалектики), оскільки він був розроблений найвидатнішим філософом світу Гегелем, а його прикладення і творче використання у економічній системі капіталізму, органічне вплетіння основних елементів цього методу в тканину економічного дослідження. Результатом такого використання стало як зба
гачення категоріального апарату діалектики, так і Глибоке обґрунтування цілого ряду нових економічних законів і категорій.
У колишньому СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об’єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).
Загалом багато ідей, положень теорії і методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн світу. Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним із важливих напрямів економічної теорії.
Розвиток економічної думки в Україні. Найславетнішими постатями економічної думки в Україні у XIX — на початку XX ст. були В. Вернадський, С. Подолинський, І. Франко, М. Ту-ган-Барановський та ін.
С. Подолинський (1850—1891) виступав проти приватної власності, за побудову соціалізму, неминучість якого вбачав у несправедливості капіталізму — привласненні капіталістами продукту неоплаченої праці, розтрачанні ним природних ресурсів, а також у його природничо-наукових основах. Такими, на його думку, була енергія всесвіту, яка нерівномірно розподіляється по різних його частинах і під впливом людської праці зазнає позитивних змін щодо її найефективнішого використання для задоволення людських потреб, але найкраще може бути застосована при соціалізмі. Ф. Енгельс називав відкриттям ідею Подолинського про те, що людська праця може довше утримуватись на поверхні землі і довше змушувати діяти енергію сонця (ніж без праці). Ця ідея наприкінці XX ст. була названа західними ученими видатним науковим відкриттям людства.
І. Франко (1856—1916) найважливішою умовою знищення експлуатації і подолання соціальної нерівності називав приватну власність і відстоював ідею встановлення суспільної власності на засоби виробництва не революційним шляхом. Предмет політичної економії спочатку визначає як “суспільні зв’язки між людьми”, а відтак як науку про економічні закони розвитку суспільства, відстоював теорію трудової вартості, ідею про неминучість руху суспільства від капіталізму до соціалізму.
М. Туган-Барановський (1865—1919) уперше у світовій літературі обґрунтував положення, згідно з яким фази промислового циклу визначаються законами інвестування, зробив спробу синтезу тео
рії трудової вартості (цінності) та граничної корисності (як це на Заході, але з урахуванням витрат виробництва, здійснював А. Мар-шалл), запровадив у науковий обіг поняття “вартість” (як витрати живої та уречевленої праці) та “трудова вартість” (як витрати живої праці), поглибив теорію кооперації та соціалізму.
Є. Слуцький (1880—1948) розкрив зв’язок між функцією корисності та рухом цін і грошових доходів населення, внаслідок чого розвинув неокласичну теорію.
Найбільшу цінність в теорії В. Вернадського має його концепція ноосфери.
§ 2. Предмет політичної економії
Історія та зміст поняття “політична економія”. Економічна теорія та політична економія: проблеми взаємозв’язку.
Історія та зміст поняття “політична економія”. Сама назва “політична економія” вказує на те, що вона є результатом поєднання понять “політична” й “економія”, причому перше з них було визначене приблизно на дві тисячі років раніше за спільну назву науки Ксенофонтом.
Поступово поняття “економіка” поповнюється новим змістом. Так, уже найвидатніший давньогрецький філософ Арістотель (364—322 до н. е.) розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей і яку вважав природною нормою господарського життя) і хре-мастику (“хрема” — майно, володіння: мистецтво наживати статок або діяльність, спрямована на накопичення багатства, вважав її протиприродною, оскільки в мистецтві нагромадження немає меж).
Таке розуміння економіки лише частково відображало реалії тих часів, оскільки воно не враховувало економічну діяльність держави. Таке тлумачення терміна “економіка” утримувалося до 1615 року — часу запровадження в науковий обіг поняття “політична економія” французьким економістом А. Монкретьєном.
З урахуванням цього найлогічнішим варіантом перекладу терміну “політична економія” є мистецтво державного управління економікою. Проте таке втручання держави в економіку (зокрема, регулювання тривалості робочого дня, наявність державних підприємств тощо) стає на заваді, передусім, монополістичному капіталу на шляху до максимального збагачення. Виражаючи такі інтереси панівного класу, було запроваджено у науковий обіг поняття “економікс”, тобто відкинуто категорію “політична”.
А. Сміт визначав предмет політичної економії як науку про багатство.
Швейцарський економіст С. Сісмонді (1773—1842) під політичною економією розумів науку про управління народним багатством, що є значним наближенням до визначення А. Мон-кретьєна. Д. Рікардо стверджував, що політична економія має вивчати закони, що керують розподілом суспільного продукту, оскільки у формах цього розподілу.
К. Маркс у своєму головному творі “Капітал” (1867) предметом дослідження назвав капіталістичний спосіб виробництва та відповідні йому відносини виробництва й обміну (ці відносини він називав виробничими або економічними), а кінцевою метою дослідження — відкриття економічного закону руху капіталістичного суспільства. Аналогічним є визначення політичної економії у вузькому значенні Ф. Енгельсом. У широкому значенні він називав предметом цієї науки закони, що керують виробництвом та обміном матеріальних життєвих благ у людському суспільстві.
У. Джевонс (1835—1882) стверджував, що сферою вивчення економіки є чиста теорія, метою якої має стати обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття “політична економія”, замінивши його більш нейтральним “економікс” (економічна теорія).
Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у визначенні предмета політичної економії. Т. Веб-лен предметом цієї науки називав поведінку людини у її відношенні до матеріальних засобів існування, водночас вивчення економіки для нього означало дослідження розвитку інститутів. Дж. Гелбрейт стверджував, що в економічній науці вирішальна роль належить проблемі влади.
Водночас окремі представники історичної школи, маржина-лізму та інституціоналізму вважали політекономію наукою про природу людського духу, енергійність нації, проблеми мотивації та економічної поведінки людей.
Предметом вивчення політичної економії український економіст М. Туган-Барановський вважав науку про суспільні відносини людей у межах їхньої господарської діяльності, а також сучасний господарський лад у його історичному розвиткові.
Якщо синтезувати позитивні аспекти наведених визначень, то найкоротшим визначенням предмета політичної економи без урахування суб’єктно-об’єктних відносин є таке: вивчення законів, що регулюють виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних життєвих благ у людському суспільстві. Проте
з погляду сьогодення (історичний підхід) недостатньо досліджувати закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням лише матеріальних життєвих благ. Адже у розвинених країнах світу до 75 % працівників зайняті виробництвом послуг (так звана олюднююча діяльність). Тому доцільно говорити про закони, що керують виробництвом, обміном, розподілом і споживанням матеріальних та нематеріальних благ (послуг).
З урахуванням суб’єктно-об’єктних відносин найкоротше визначення політичної економії таке: це наука, що вивчає закони виробничих відносин між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних та нематеріальних благ та у взаємодії з розвитком продуктивних сил.
Найдоцільніше замість категорії “виробничі відносини” вживати “відносини економічної власності” або “економічна власність”. Категорія “економічна власність” розкриває системну сутність виробничих відносин і дозволяє уникнути певних вад, притаманних категорії “виробничі відносини”, про що буде сказано далі.
Із урахуванням сказаного, можна дати таке розгорнуте визначення предмета політичної економії: це наука, що вивчає закони еволюції відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил і, насамперед, людини (її потреб, інтересів, цілей) в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні).
Повне визначення поряд із політико-економічними аспектами включає окремі сторони суспільних відносин, що опосередковано впливають на економічну власність, та її взаємодії з розвитком продуктивних сил. У цьому випадку політична економія вивчає відносини економічної власності та влади у взаємодії з розвитком продуктивних сил, притаманні їм закони і суперечності, а також соціальні закономірності, економічну політику держави, природу людського духу, енергійність нації, розвиток основих інститутів суспільства, які впливають на розвиток економічної теорії.
Економічна теорія та політична економія: проблеми взаємозв’язку. Серед багатьох визначень економічної теорії західними вченими, найпопулярнішим є дане П. Самуельсоном у підручнику “Економікс”: “Це наука, що вивчає, як люди і суспільство здійснюють кінцевий вибір рідкісних ресурсів, щоб виробляти різні товари і розподіляти їх для споживання”.
Але, акцентуючи увагу на вивченні рідкісних ресурсів, П. Са-муельсон та інші автори допускають при цьому серйозний алогізм.
Так, рідкісним ресурсом за капіталістичного способу виробництва не є робоча сила, трудові ресурси. Адже на планеті майже 1 млрд безробітних і чисельність їх щорічно зростає на 50 млн осіб. Щодо них можна говорити лише про відносну рідкісність певних видів професій. Такий же алогізм має місце щодо виробничих потужностей (одним із видів капітальних благ, як його називають західні економісти), оскільки вони у розвинених країнах завантажені приблизно на 75 %. Загалом за оцінками спеціалістів, за сучасних умов виготовляється така кількість продовольства, яка майже в чотири рази перевищує нормальні потреби людей, хоча у світі помирає від голоду близько 100 млн осіб.
Ще більшою мірою недосконалість такого визначення виявляється у випадку з інформацією, яка по суті є необмеженим ресурсом.
Якщо брати до уваги справжню економічну науку, то її розмежування з політичною економією залежить, передусім, від спільних рис та відмінностей між економічними та виробничими відносинами. Перші є об’ємнішими, оскільки крім виробничих відносин (як ядра економічних відносин, їх комплексної сутності, представленої у законах, що управляють виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ та послуг у людському суспільстві), містять техніко-економічні (відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо) та організаційно-економічні відносини (останні вивчаються такими окремими економічними дисциплінами, як менеджмент, маркетинг).
Сучасна західна економічна наука, зазвичай ігнорує категорію “економічні відносини” а відносини економічної власності зводить до майнових прав (так стверджує, зокрема, лауреат Нобелівської премії американський економіст Р. Коуз), або розглядає як вольове відношення людини до речі, що є хибним. Такий підхід допомагає завуалювати гігантську концентрацію власності, в т. ч. доходів від неї, в руках правлячої еліти, зарахувати до власників засобів виробництва дрібних акціонерів, абстрагуватися від процесу посилення нерівномірності у розподілі багатства в СІЛА та деяких інших країнах Заходу, а також у багатьох постсоціаліс-тичних країнах, у т. ч. в Україні. У цьому полягає друга істотна відмінність між політичною економією й економікс.
Третьою важливою відмінністю між двома науками є те, що політична економія досліджує причинно-наслідкові зв’язки в економічних явищах і процесах, а економікс лише фіксує певні висновки й узагальнення без з’ясування їх причин. При такому
підході, на думку багатьох західних економістів, зайвими стають такі фундаментальні категорії, як економічна ефективність, соціальна й економічна політика та ін., оскільки не можна вказати, яким має бути раціональне розміщення ресурсів, що потрібно зробити для подолання економічної кризи.
Іншою відмінністю між політичною економією та економікс є те, що перша досліджує, передусім, сутнісні зв’язки економічних явищ і процесів, а друга — насамперед, поверхневі, зовнішні. Такої ж позиції дотримувався А. Маршалл. Це означає, що “економікс” дотримується мінової концепції (про переважаючу роль сфери обміну), внаслідок чого ключовим питанням для неї є організація і функціонування різних ринків.
Шостою істотною відмінністю між двома науками є те, що економікс проповідує індивідуалізм, принципи атомізації суспільства, вільної ринкової економіки тощо. Ідеолог неолібералізму Ф. Хаєк з цього приводу заявляв, що “існування ринкової економіки потрібне, щоб люди звільнились від інстинктів солідарності і співчуття”. Проте, як зазначав В. Парето, “суспільство, з якого виганяють справедливість і мораль, не спроможне вижити”.
Зрештою, економікс П. Самуельсона приблизно на 90 % насичена американською дійсністю. Тому студенти тих вузів, у яких за основу викладання економічної теорії взято економікс, вивчають відірвану на декілька десятиліть від реалій України американську дійсність.
Крім того, економічна теорія у формі “економікс” абстрагується від глибоких соціально-економічних суперечностей і вад капіталістичного суспільства. Зіставляючи маржиналістську концепцію, яку сповідує “економікс” із реаліями дійсності, відомий американський економіст Р. Хейлброннер запитував: “Що може зробити гранична корисність із гігантськими корпораціями, військово-промисловим комплексом, імперіалізмом, життям у гетто? Чи не є час, витрачений на її вивчення, простим відволіканням від таких пекучих проблем економічного життя?”
§ 3. Закони і категорії політичної економії
Економічні закони, їхній об’єктивний характер. Класифікація економічних законів. Економічні категорії. Позитивна і нормативна економічна теорія.
Економічні закони, їхній об’єктивний характер. У загальному вигляді відносини власності в економічному значенні, як уже зазначалося, виражають сутність виробничих відносин. Вод
ночас сутність відносин економічної власності найглибше розкривається в системі економічних законів. Це сутність глибшого порядку.
Закон — внутрішньо необхідні, сталі й істотні зв’язки між протилежними сторонами, властивостями явищ, процесів, елементів економічної системи.
Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Проте вони істотно різняться від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише у процесі економічної діяльності людей — виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість із них тимчасові, минущі.
На початкових етапах розвитку капіталістичного суспільства економічні закони реалізуються через стихійну діяльність людей, через конкурентну боротьбу подібно до непізнаних сил природи. На сучасному етапі розвитку капіталізму, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (акціонерна, кооперативна, державна та ін.), стихійна дія економічних законів доповнюється елементами їх свідомого використання через механізм державного та наднаціонального регулювання економіки, розширення масштабів планомірності в межах гігантських монополістичних об’єднань тощо.
Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, але може створювати передумови для розвитку цих законів, змінюючи умови. Це досягається, по-перше, вдосконаленням права власності, господарського механізму, по-друге, за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать від волі та свідомості людей, але залежать від їхньої свідомої діяльності.
Класифікація економічних законів. Залежно від терміну дії економічних законів до першої групи слід віднести закони, що діють упродовж різних історичних періодів. Серед них розрізняють закони чотирьох типів. До першого типу належать всеза-гальні економічні закони, тобто закони, притаманні всім суспільно-економічним формаціям. До них належать закон економії часу, закон зростання продуктивності праці, закон адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил та ін.
До другого типу економічних законів належать загальні економічні закони, тобто закони, що діють у декількох формаціях: це закон вартості, закон грошового обігу, закон попиту і пропозиції та ін.
До третього типу належать закони, що діють у межах лише однієї суспільно-економічної формації, тобто специфічні економічні закони. До них належать, передусім, основний економічний закон, закон концентрації окремих форм власності та капіталу (наприклад, за умов капіталізму — закони концентрації промислового, торговельного, індивідуального, позичкового капіталу та ін.).
До четвертого типу належать економічні закони, що діють на одній гіз вищих стадій або ступеней розвинутої суспільно-економічної формації, тобто стадійні та ступеневі закони. Так, на вищій стадії капіталізму діє закон монополізації капіталістичного виробництва, закон зрощування промислового капіталу з банківським та ін.; на вищому ступені цієї стадії діє закон одержавлення капіталістичної економіки, закон планомірності тощо.
До другої групи економічних законів доцільно віднести закони розвитку та функціонування окремих економічних підсистем. Визначальними з-поміж них є закони розвитку продуктивних сил. До них за сучасних умов належать закон поступового переходу функцій працівника до засобів праці, закон зростання екологічних витрат та ін.
Найтісніше пов’язані з продуктивними силами техніко-еко-номічні відносини. До законів розвитку цієї підсистеми належить закон усуспільнення виробництва і праці, закон суспільного поділу праці, закон концентрації виробництва тощо. Законами розвитку та функціонування відносин економічної власності керують основний економічний закон, а також закон концентрації власності, закони розвитку окремих форм капіталу тощо. До законів, які відображають розвиток господарського механізму, належать закони конкуренції, закон пропорційного розвитку, закон посилення державного регулювання та ін.
Системний характер економічних законів полягає:
— у підпорядкованості всіх типів таких законів основному економічному закону, а за умов капіталістичного способу виробництва — виробництву додаткової вартості, що виступає у формі привласнення максимального прибутку. І справді, дія законів зростання продуктивності праці, концентрації виробництва тощо здійснюється заради основної мети, виступає засобами реалізації останньої. Якщо окремі явища і процеси у нині розвинених країнах світу не підтверджують такої підпорядкованості, то це свідчить про поступову зміну типу самої системи, наприклад її зростаючу соціалізацію;
—	у тому, що кожний економічний закон пронизаний суперечностями, які в сукупності є рушійною силою розвитку економічної системи;
—	у взаємодоповнюваності, взаємопереплетінні, взаємопроникненні багатьох економічних законів та ін.
Економічні категорії. Якщо економічні закони, передусім специфічні, розкривають найглибшу (або внутрішню) сутність певної економічної системи, то менш глибока її сутність виражається у певних економічних категоріях.
Економічні категорії — теоретичне вираження, мислені форми економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил, економічних явищ і процесів, які реально існують.
Вони теоретично відображають не лише окрему сторону системи економічних відносин, а її зв’язок із відповідною стороною системи продуктивних сил. Змістом продуктивних сил є ставлення людини до природи, їх взаємодія. Речовим змістом економічної категорії є окрема сторона такого ставлення до природи. У кожній економічній категорії відображається діалектична взаємодія соціально-економічних зв’язків і відносин між людьми (відносин економічної власності, суспільної форми праці) із техніко-економічними зв’язками і відносинами, з речовою формою процесу праці, з відносинами людини і природи. Ігнорування продуктивних сил, процесу праці означало б, що поза колом питань економічної теорії лишився розгляд категорій “зміст праці”, “робоча сила”, “споживча вартість”, “процес праці” тощо.
Відповідно до різних типів економічних категорій розрізняють різні види економічних категорій.
Економічні категорії рухливіші, мінливіші, ніж економічні закони. Для економічних законів характерний вищий ступінь пізнання людиною єдності та зв’язку явищ і процесів, вони відображають глибокі, приховані зв’язки та відносини, охоплюють явища і процеси, що виражаються у низці категорій. Кожний закон наче групує навколо себе певну кількість (залежно від його складності) економічних категорій.
Позитивна і нормативна економічна теорія. Позитивна економічна теорія — доктрина позитивізму в економічній теорії, згідно з якою аналіз окремих економічних явищ або процесів та національної економічної системи загалом не має набувати характеру оціночних суджень, отже, дається без оцінок ученого з погляду справедливості або несправедливості (тобто з погляду різних типів інтересів), без рекомендацій, як здійснювати еко-
помічну політику тощо. При цьому констатуються загальновідомі факти у такій, наприклад, формі: збільшення витрат виробництва зумовлює зростання цін на товари і послуги.
Оціночні судження, на думку представників позитивізму, може давати лише нормативна економічна теорія.
Позитивізм як філософія економічної науки значною мірою притаманний сучасній “економікс”. Це виявляється, по-перше, у переважанні функціонального підходу замість причинно-наслід-ковога, по-друге, у домінуванні кількісних характеристик економічних явищ і процесів замість якісних (свідченням цього є надмірна перевантаженість графіками, елементарними формулами, математичними моделями тощо), по-третє, у гіперболізації концепції граничної корисності. Крім того, позитивна економічна теорія служить інтересам пануючого класу.
§ 4. Метод політичної економії
Сутність методу та його структурні елементи. Політико-еко-номічні методи пізнання.
Сутність методу та його структурні елементи. У найзагаль-нішому філософському значенні метод означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій для мислен-ного відтворення предмета, що вивчається. Така сукупність об’єднується загальним поняттям “діалектичний метод”.
Метод економічної теорії, як і предмет цієї науки, складається з елементів, головними з яких є:
1)	філософські і загальнонаукові принципи;
2)	закони діалектики;
3)	категорії філософії;
4)	закони і категорії економічної теорії.
До філософських належать принципи матеріалізму, розвитку, суперечності, детермінізму, взаємодії, об’єктивності тощо. До за-гальнонаукових принципів і методів — принцип системності, структурно-функціональний підхід, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції тощо. Основні закони діалектики — закон єдності та боротьби протилежностей, закон кількісно-якісних змін і закон заперечення заперечення.
Інструментом економічного дослідження є такі категорії філософії, як кількість і якість, сутність і явище, зміст і форма тощо.
Три перших групи структурних елементів діалектичного методу не механічно накладаються на економічні явища і процеси,
що вивчаються, а відображаються через метод економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження.
Політико-економічні методи пізнання. Найбільш елементарною, найпростішою клітиною у системі теоретичного пізнання, а разом із тим — вихідним елементом у системі діалектики є метод абстракції.
Метод абстракції означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв’язків, дійсної тенденції руху. Наслідком абстракції (поряд із використанням інших елементів діалектики) є обґрунтування економічних категорій. Абстракція лише відображає у формі думки зміст, закладений у речах.
Оскільки в кожній економічній категорії є різні сторони, ланки тощо, необхідно за допомогою методу аналізу розчленувати її на складові частини, окремі сторони.
Синтез — поєднання розрізнених раніше частин і сторін у цілісність із урахуванням взаємозв’язків між ними.
Абстракція є однією із граней конкретного, а також способом переходу процесу пізнання від простого до складного і тому становить його протилежність. Конкретним є цілісний об’єкт у єдності його властивостей, рис. Наприклад, у грошах окремими сторонами є їхні функції, а гроші в цілому є складнішою категорією, ніж товар, єдністю всіх функцій. Стосовно пізнання суспільного способу виробництва принцип матеріалізму передбачає необхідність визначення причин виникнення і розвитку виробничих відносин, виділення у способі виробництва його первісних рушійних сил — продуктивних сил.
Подальша конкретизація цього принципу здійснюється окремо стосовно виробничих відносин і продуктивних сил. Щодо суспільної форми, тобто виробничих відносин, це передбачає виділення як основоположних відносин безпосередньо виробництва, що знаходить вираження у формулюванні принципу примату виробництва. Виробничі відносини між людьми у процесі безпосереднього виробництва детермінують економічні зв’язки і відносини в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).
Основним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії, його ядром є закон єдності і боротьби протилежностей у його гносеологічній функції, або принцип суперечності. Найважливіша специфічна форма його конкретиза
ції — боротьба між речовим змістом і суспільною формою. Речовий зміст способу виробництва — це процес розвитку продуктивних сил, що виражають процес праці, ставлення людини до природи, техніко-економічні зв’язки та відносини між людьми.
Суспільна форма — це виробничі відносини або відносини економічної власності, соціально-економічні зв’язки і відносини між людьми з приводу привласнення робочої сили, засобів виробництва, предметів споживання, об’єктів інтелектуальної власності» інформації та послуг. Тому кожна окрема категорія або закон відображає лише одну зі сторін цього зв’язку, є діалектичною єдністю суспільної форми та речового змісту.
Історичне — спосіб пізнання конкретних умов розвитку економічних явищ і процесів, самої економічної системи в їхній історичній послідовності від простих і абстрактних категорій до складніших і конкретних. Логічне — це спосіб пізнання економічної системи, окремих її елементів у період досягнення повної зрілості найбільш розвинених форм. Взаємозв’язок історичного та логічного полягає в тому, що логічне — це разом із тим й історичне, але очищене (звільнене) від випадковостей, що заважають, стримують безперервний розвиток по висхідній. Основою логічного завжди є історичне, надаючи першому (логічному) визначеність абстрактної категорії.
Систему економічних відносин у взаємодії з розвитком продуктивних сил можна вивчити лише за допомогою всієї сукупності елементів діалектичного дослідження.
Завершальним елементом діалектичного методу дослідження в економічній теорії є єдність наукової теорії та суспільної практики. Остання є основою та критерієм правильності економічної теорії. Важливою ланкою суспільної практики є економічний експеримент, перевірка ефективності запровадження нових форм управління спочатку на окремих підприємствах, у групі підприємств, або у декількох галузях.
§ 5. Функції політичної економії та її місце в системі економічних наук
Основні функції політичної економії. Політична економія та обґрунтування економічної політики.
Основні функції політичної економії. Такими функціями є теоретико-пізнавальна, практична, світоглядна (ідеологічна) та методологічна.
Теоретико-пізнавальна функція полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів та категорій, а отже — сутнісні, при-чинно-наслідкові зв’язки економічних явищ і процесів, форм їх вияву, притаманні їм внутрішні суперечності, розвиток яких забезпечує поступальний економічний прогрес суспільства, а також механізм дії законів. Теоретико-пізнавальна функція політичної економії є методологічною основою, передусім, для економічної теорії та інших майже 50 економічних дисциплін.
Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб комплексно обґрунтувати конкретні шляхи використання економічних законів та подолання тих форм суперечностей (конфліктних, антагоністичних), які гальмують розвиток народного господарства, а отже — сформувати наукову основу економічної політики держави. Конкретніше ця функція полягає у всебічному обґрунтуванні необхідності та шляхів удосконалення прогресивних типів і форм власності, що найбільше відповідають узгодженим інтересам людини, трудового колективу і суспільства.
Світоглядна функція покликана формувати новий тип політ-економічного мислення, насамперед, у керівників різних ланок уряду. Щодо реалій України на початку XXI ст., такий тип мислення передбачає глибоке усвідомлення і вміння втілити на практиці ідеї доцільності раціонального поєднання державних важелів регулювання економіки (в оптимальному співвідношенні економічних, правових та адміністративних) з ринковими важелями саморегулювання, різних типів (приватної, колективної та державної) і форм власності тощо.
Методологічна функція політичної економії полягає, по-перше, в тому, що вона служить основою використання загальнонауко-вих та філософських принципів, законів і категорій діалектики для більшості конкретних економічних дисциплін, а також для економічної теорії. По-друге, вона обґрунтовує базові економічні категорії для цих дисциплін із урахуванням вимог принципу історизму. По-третє, політична економія озброює знанням найважливіших шляхів засобів розвитку та вдосконалення економічної системи і внаслідок цього опосередковано впливає на пізнання напрямів та засобів розвитку окремих сфер і галузей економіки, а отже, на вдосконалення конкретних економічних дисциплін.
Політична економія та обґрунтування економічної політики. Сама назва “політична економія”, як уже зазначалось, означає мистецтво державного управління народним господарством. Оскільки сучасне господарство у розвинених країнах світу є надзвичайно складною системою (наприклад, у США воно
складається із понад 23 млн підприємств, а лише у промисловості налічується майже 700 галузей), то й управління нею має бути системним, а для цього потрібно створити відповідну систему управління.
Остання означає свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб’єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих ланок та елементів.
Ядро системи управління в економіці — цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, колективів людей, верств і прошарків населення для досягнення поставленої мети.
Мета, напрями і методи такого управління на рівні народного господарства визначаються економічною політикою держави. Адже саме слово “політика” означає, передусім, діяльність органів державної влади і державного управління залежно від суспільного устрою та структури економічної системи країни, а також спосіб дій, спрямованих на досягнення певної мети.
Виходячи з цього, економічну політику можна визначити як цілісну систему науково обґрунтованих ідей, положень і основну лінію цілеспрямованих дій та відповідний комплекс заходів держави на коротко-, середньо- і довготерміновий періоди, спрямованих на стабільний розвиток економічної системи у всіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні) для досягнення стратегічної мети. Така мета визначається соціально-економічною структурою суспільства і, насамперед, типом існуючих відносин власності на засоби виробництва.
Обґрунтована економічна політика включає, з одного боку, чітке формулювання основної мети та похідних від неї завдань, а з другого — комплекс засобів, важелів, необхідних для досягнення такої мети.
Найважливішими елементами економічної політики держави є фінансова, податкова, грошова, цінова, кредитна, структурна, промислова, наукова, інвестиційна, інноваційна, амортизаційна, екологічна, аграрна, зовнішньоекономічна політика. Наукове обґрунтування такого спектра основних елементів економічної політики є завданням економічної науки в цілому.
Якщо виходити з того, що політична економія є ядром економічної науки, то її (політекономії) завданням, що випливає з практичної функції, є, передусім, обґрунтування наукової основи економічної політики.
Економічна політика за умов інтенсивної інтернаціоналізації соціально-економічних систем реалізується і на наднаціональному рівні, наприклад, у межах Європейського Союзу.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Коли і як виникла політична економія як наука?
2.	Назвіть основні принципи християнської економіки.
3.	Які основні ідеї сповідував меркантилізм?
4.	Охарактеризуйте позитивні та негативні сторони класичної політичної економії.
5.	Проаналізуйте, що є найціннішим у марксистській політичній економії і які ідеї Маркса виявилися помилковими.
6.	Розкрийте найважливіші особливості маржиналізму.
7.	У чому полягає сутність неокласичної економічної теорії (у тому числі монетаризму й лібералізму)?
8.	Який основний внесок в економічну теорію зробили Кейнс та його послідовники?
9.	Інституціоналізм: які найпрогресивніші ідеї він проголошує і в чому їхня схожість із ідеями марксистської теорії?
10.	Назвіть основних представників економічної теорії в Україні.
11.	Проаналізуйте основні відмінності економічної теорії від політичної економії.
12.	Які основні відмінності між коротким, розгорнутим і повним визначенням політичної економії?
13.	Дайте визначення економічного закону, назвіть основні типи цих законів.
14.	Чим різняться економічна категорія й економічний закон?
15.	Які існують найважливіші елементи діалектичного методу пізнання?
16.	Чому принцип суперечності є основним засобом пізнання сутності економічних явищ і процесів?
17.	Назвіть основні функції політичної економії.
18.	Яку роль відіграє політекономія у формуванні економічної політики?
РОЗДІЛ І
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Тема 2
ВИРОБНИЦТВО.
ЕКОНОМІЧНІ ПОТРЕБИ ТА ІНТЕРЕСИ
§ 1.	Безпосереднє виробництво та його основні фактори
Матеріальне виробництво — основа життя людського суспільства. Суспільне виробництво. Продукт виробництва та його форми.
Матеріальне виробництво — основа життя людського суспільства. Для життя людей необхідно мати такі найважливіші блага, як їжу, одяг, взуття, житло. Все необхідне для їхнього виробництва вони беруть у природі. Щоб пристосувати багатство природи для задоволення своїх потреб, люди повинні працювати. Тому основою життя, розвитку людського суспільства є виробництво.
Процес пристосування багатств природи до потреб людей означає взаємодію людини з природою і навколишнім середовищем. Так, людина обробляє землю, вирощує різноманітні сільськогосподарські культури, видобуває корисні копалини.
Природа — це активно діюча система, представлена силами природи (енергія морів, річок, сонця, вітру тощо). Цей аспект слід враховувати при визначенні сутності виробництва.
Виробництво — це процес дії людини на предмети (речовину) із використанням сил природи та пристосування їх для задоволення певних потреб. Здійснення постійного обміну речовин між людиною і природою К. Маркс називав законом, що регулює суспільне виробництво.
Взаємодія людини з природою означає процес праці, що складається із трьох основних моментів: 1) праці людини; 2) предметів праці; 3) засобів праці.
Праця — свідома, доцільна діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин і, водночас, змінюють власну природу.
При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, що визначає спосіб і характер її дій і якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.
Предмети праці — речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці.
Предмети Праці бувають двох видів: 1) дані самою природою (наприклад, риба, яку ловлять; дерево, яке рубають); 2) ті, що підлягають попередній обробці (наприклад, видобута руда обробляється на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.
Засоби праці — річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці.
Вирішальна роль з-поміж них належить механічним засобам праці (машини, устаткування), що є кістковою та м’язовою системою виробництва. З моменту виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці: робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім м’язової системи виробництва, слід виділяти й судинну систему — труби, діжки, посудини тощо. Залежно від функцій, які виконуються у процесі праці, певна річ може бути і предметом, і засобом праці. Так, функціонуючий товарний верстат належить до засобів праці, а той, що перебуває в ремонті, — до предметів праці.
Засоби праці в єдності з предметами праці утворюють засоби виробництва.
Така характеристика виробництва та процесу праці дана лише з боку речового змісту, а, отже, без урахування суспільної форми, тобто відносин економічної власності.
Якщо врахувати таку форму за умов капіталізму, то процес праці стає процесом капіталістичного виробництва, засоби виробництва перетворюються на постійний капітал, засоби праці — на основний капітал, предмети праці — на оборотний капітал (одну зі складових). Працівник із урахуванням капіталістичної суспільної форми (тобто відносин капіталістичної власності) перетворюється на найманого працівника, або робочу силу, позбавлену засобів виробництва.
Власник засобів виробництва за умов капіталізму стає капіталістом. Якщо він керує підприємством (фірмою), то стає функціо
нуючим капіталістом, або капіталістом-підприємцем. Якщо він не виконує таку функцію, то стає капіталістом-рантьє — отримує доходи, створені найманими працівниками і менеджерами, і, здебільшого, паразитично споживає їх.
Позитивна економічна теорія ігнорує суспільну форму капіталістичного виробництва, тому замість понять “капіталіст” вона вживає “роботодавець”, замість “найманий працівник” — “працівник”, “робітник”, “службовець”; замість поняття “постійний капітал” — “капітальні блага”, що відображають лише матеріально-речові елементи продуктивного капіталу тощо.
Засоби виробництва і працівники в їх єдності і взаємодії утворюють продуктивні сили, що за умов капіталістичного способу виробництва набувають форми продуктивних сил капіталу, тобто використовуються як засіб для досягнення основної мети капіталістів.
Продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівника є найпростішими за своєю структурою (будовою) і виникли ще за умов первіснообщинного ладу. У процесі розвитку суспільства вони збагачувалися новими елементами, про що буде сказано у наступній темі.
Суспільне виробництво. В межах матеріального виробництва відбуваються постійні зміни. Так, у XVIII ст. у сфері матеріального виробництва (промисловості і сільському господарстві) у нині розвинених країнах світу було зайнято понад 95 % працездатного населення. На початку 2000 р. в СІЛА та деяких інших найрозвиненіших країнах у сфері матеріального виробництва було зайнято лише близько 25 % працівників, тоді як в Україні — приблизно 72 %, що свідчить про низький рівень розвитку матеріального виробництва у нашій країні, зокрема про низьку продуктивність праці.
Процес виробництва, що здійснюється за межами матеріального виробництва, отримав назву нематеріального виробництва, або сфери послуг. Єдність і взаємодія матеріального і нематеріального виробництва формує суспільне виробництво.
Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв’язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров’я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистец
тва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв’язки, репутація тощо).
Продукт виробництва та його форми. Результатом виробництва у сфері матеріального виробництва є сукупний суспільний продукт, про сутність якого йтиме мова в одній із наступних тем. За допомогою цього узагальнюючого показника вимірюються результати суспільного виробництва у сферах матеріального і нематеріального виробництва. Його основними формами є ВВП та ВНП.
Необхідний продукт — це частина суспільного продукту, необхідна для відтворення робочої сили нормальної якості, тобто для підтримки її працездатності (на задоволення потреб в їжі, одязі, житлі, послугах, освіті та охороні здоров’я, культурних потреб тощо), включаючи підготовку нового покоління працівників, які прийдуть на зміну тим, що пішли на пенсію (а, отже, майбутніх працездатних членів сім’ї). Мінімальна величина необхідного продукту визначається мінімумом життєвих засобів, необхідних працівникові для відтворення його робочої сили. У багатьох країнах світу встановлюється державою у формі мінімального прожиткового мінімуму на одну особу.
Досягнений рівень розвитку продуктивних сил у більшості країн світу за умов справедливих відносин економічної власності та влади дозволяє забезпечити не лише мінімальну величину. Але внаслідок існуючих відносин економічної власності та влади в Україні, наприклад, середня номінальна заробітна плата у 2001 р. становила близько 311 грн, що нижче від прожиткового мінімуму.
Необхідний продукт є категорією безпосереднього виробництва, яка в інших сферах суспільного відтворення втілюється в інших формах. Так, за умов капіталістичного способу виробництва у сфері обміну він набуває форми вартості товару робочої сили, у сфері розподілу — заробітної плати, у сфері споживання — споживання працівником та членами його сім’ї певної сукупності матеріальних благ і послуг.
На макроекономічному рівні величина необхідного продукту з боку речового змісту залежить від обсягів національного доходу, до якого, крім необхідного, входить іще додатковий продукт. Останній є частиною суспільного продукту, створеного працівниками різних сфер суспільного виробництва понад необхідний продукт.
Додатковий продукт виникає в період розпаду первіснообщинного ладу на основі нових знарядь праці, першого суспільного її
поділу. Поява додаткового продукту звільнила частину людей від створення засобів фізичного існування і дала їм змогу займатися мистецтвом, наукою, державними справами, сформувала необхідні умови для розвитку людської цивілізації. Водночас вона створила умови для виникнення і посилення майнової нерівності та приватної власності, що базується на чужій праці, тобто поділу суспільства на класи, експлуатації людини людиною.
Так, у феодальному суспільстві додатковий продукт набуває форми феодальної ренти (відробіткової, продуктивної та грошової).
За умов капіталізму додатковий продукт як категорія безпосереднього виробництва у сфері обміну набуває форми додаткової вартості, у сфері розподілу — прибутку (в таких різновидах, як середній прибуток, підприємницький дохід, торговий прибуток, відсоток та ін.). У сфері споживання — капіталістичних інвестицій (якщо йдеться, насамперед, про виробниче споживання), паразитичного споживання капіталістів-рантьє та ін.
§ 2.	Виробничі можливості і потреби суспільства
Ресурси та їхні особливості. Обмеженість ресурсів.
Ресурси та їхні особливості. Для того, щоб створити необхідну для життя суспільства кількість матеріальних і нематеріальних благ, потрібно затратити величезну кількість різних ресурсів (природних, трудових, фінансових таін.), які називають економічними ресурсами (від фр. гезоигсе — цінність, запас, джерело засобів).
Економічні ресурси — сукупність речових та особистих факторів виробництва, що використовують для виробництва товарів і послуг. Для вивчення економічних ресурсів вживають різні критерії кваліфікації. Крім особистого і речового чинників, можна вирізняти також відтворювані та невідтворювані чинники. До відтворюваних належать ті, що створюються і відтворюються природою (ґрунт, водні басейни тощо) та суспільством (засоби виробництва, наука, інформація), до невідтворюваних — корисні копалини, що використовуються як сировина. Водночас існують чинники, які спільно відновлюються у процесі взаємодії людини з природою (наприклад, трудові ресурси).
Ще одним варіантом класифікації ресурсів є їх поділ на природні, трудові, інвестиційні (грошові ресурси), наукові та інформаційні.
Суспільною формою різних видів ресурсів є певний тип власності на них.
У процесі матеріального виробництва надзвичайно важливу роль відіграють природні ресурси. Так, на виготовлення продукції вартістю 1 дол. США людство витрачає в середньому до 1 т природних ресурсів, а з надр планети щорічно видобувають майже 25 т рудних корисних копалин і будівельних матеріалів на кожного жителя земної кулі.
Обмеженість ресурсів. У певній країні або у масштабі планети обсяги окремих економічних ресурсів природно обмежені. Так, із загальної площі земної кулі майже 510 млн м2 (понад 75 %) припадає на моря; неоднаковими є природні умови господарювання, обсяги природних копалин тощо.
Проте, за підрахунками учених, наявні сільськогосподарські угіддя за умови їх ефективного використання можуть забезпечити необхідними життєвими благами близько 12 млрд осіб, тобто вдвоє більше, ніж існує на планеті. Наприклад, українські чорноземи спроможні прогодувати не менше 1 млрд осіб. Це означає, що обмеженість цього виду ресурсів має відносний характер.
Водночас є немало країн, у яких відсутня значна частина одних ресурсів, але вони мають у наявності інші, обмін якими може задовольнити потреби більшості країн світу. Проте цьому перешкоджає дискримінаційний характер міжнародного поділу праці і світової торгівлі.
Тому межа виробничих можливостей залежить не стільки від обмеженості ресурсів, скільки від наявного соціально-економічного устрою у більшості країн світу, зокрема від розподілу багатства і власності, величезних витрат на гонку озброєнь, величини платоспроможного попиту населення.
Водночас справді обмеженими є лише окремі види природних ресурсів (нафта, газ та ін.). Така обмеженість є абсолютною, про що йтиметься в останній темі. Крім того, про абсолютну та відносну обмеженість ресурсів можна говорити і з погляду на постійно зростаючі потреби людей, зростання яких випереджає виробничі можливості суспільства.
Враховуючи відносну рідкісність переважної кількості ресурсів, можна стверджувати про дію відповідного закону. Закон відносної рідкісності ресурсів виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між зростаючими й випереджаючими потребами людини та відносною обмеженістю ресурсів і їх нерівномірним і несправедливим розподілом.
§ 3.	Економічні потреби та закони їхнього розвитку
Сутність економічних потреб. Класифікація потреб. Закон зростання потреб. Шляхи подолання суперечності між безмежними потребами й обмеженістю ресурсів.
Сутність економічних потреб. Найпростішим визначенням економічних потреб є необхідність людей у життєвих благах. Повніше економічні потреби можна визначити як ідеальний внутрішній мотив людини, що спонукає її до економічної діяльності для забезпечення власного добробуту та добробуту членів родини.
Економічні потреби тісно пов’язані з виробництвом, розподілом, обміном, споживанням. Необхідність задоволення цих потреб спонукає до виробництва необхідних життєвих благ. У свою чергу, виробництво, створюючи нові товари та послуги, стимулює розвиток потреб людини. Задоволення економічних потреб здійснюється у процесі споживання. Спожитий продукт або послуга народжує нові потреби. Таким чином відбувається відтворення економічних потреб.
Завдяки економічним потребам здійснюється взаємозв’язок інтересів, цілей людей, з одного боку, та засобів і умов життя людей — з другого. Потребами і прагненнями для їх задоволення зумовлені економічні відносини між людьми, країнами.
Класифікація потреб. За ступенем задоволення розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні (фактичні) потреби. Абсолютні економічні потреби визначаються максимально можливим обсягом виробництва матеріальних благ і послуг за найсприятливіших умов, які могли б бути спожиті суспільством. Так, у розвинених країнах світу незавантажені майже 25 % виробничих потужностей, є мільйони безробітних та десятки мільйонів тих, що живуть у бідності й злиденності. Тому там існує можливість значно збільшити виробництво матеріальних благ і послуг та обсяги їх споживання. Дійсні економічні потреби — це потреби, що задовольняються за оптимальних розмірів виробництва, у даному випадку — за значного недовантаження виробничих потужностей та армії безробітних. Фактичні економічні потреби виявляються у формі задоволення платоспроможного попиту. Вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення.
Розрізняють також економічні потреби суспільства, класів, соціальних верств, прошарків і груп, економічні потреби окремих людей. З-поміж останніх виокремлюють фізіологічні, соціальні та
духовні потреби. До фізіологічних потреб належать основні потреби в товарах і послугах, без яких неможливе існування людини. Це певний набір продовольчих товарів (споживання яких забезпечує певну калорійність для працюючих та непрацюючих осіб) і товарів широкого вжитку. До соціальних належать потреби в освіті, медичних послугах, соціальному страхуванні, вихованні дітей тощо. До духовних відносять потреби людини у відвідуванні кіно, театру, картинних галерей, читанні художньої літератури, розвитку особистості.
До середини 50-х років, тобто до початку формування технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці, у розвинених країнах світу переважали потреби в товарах повсякденного побуту та товарах тривалого користування. Тому на їх задоволення витрачалася більша частина сімейного бюджету. З кінця 50-х років починають переважати потреби в послугах (у побутовому обслуговуванні, спорті, відпочинку, освіті, медицині тощо).
З середини 70-х років, тобто від початку інформаційної революції, все помітнішу роль для сучасного працівника починають відігравати духовні потреби — потреби в розвитку творчих здібностей та обдарувань людини тощо.
Закон зростання потреб. Логічним завершенням залежності потреб від рівня розвитку продуктивних сил, відносин економічної власності, здібностей, споживання та інших чинників є всеза-гальний закон зростання потреб, що діє в усіх суспільно-економічних формаціях.
Закон зростання потреб — закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил, відносин економічної власності, з одного боку, і досягнутим рівнем задоволення потреб (або особистим споживанням), а також зростанням потреб суспільства, їх кількісно-якісним зростанням і вдосконаленням — з другого.
Підтвердженням цього є подвоєння за сучасних умов у розвинених країнах світу кількості різних видів споживчих товарів і послуг за кожних десять років. Дія цього закону зумовлена прогресом продуктивних сил, і, насамперед, основної продуктивної сили — всього технологічного способу виробництва.
Дія закону зростання потреб із боку соціально-економічної форми зумовлена еволюцією відносин економічної власності, появою нових типів і форм власності, конкуренцією, зростанням згуртованості робітників, а відтак — й інших загонів найманих працівників, розвитком почуття людської гідності та іншими чинниками.
У багатьох країнах світу розробляються раціональні норми споживання матеріальних благ, насамперед продуктів харчування, які задовольняють фізіологічні потреби. Порівняння фактичного споживання з раціональними нормами споживання дозволяє визначити ступінь задоволення потреб, виявити структуру незадоволеного попиту і скоригувати на цій основі економічну політику у цій сфері.
Шляхи подолання суперечності між безмежними потребами й обмеженістю ресурсів. Такі шляхи слід розрізняти стосовно матеріально-речового змісту і соціально-економічної форми, стосовно потреб і ресурсів.
Щодо матеріально-речового змісту (технологічного способу виробництва) та ресурсів, то до них належать розвиток продуктивних сил (в т, ч. засобів і предметів праці, науки та ін.), техніко-економічних відносин (спеціалізації, кооперування на національному та інтернаціональному рівнях), планомірне і стабільно високе зростання виробництва, обмін ресурсами між країнами шляхом купівлі-продажу, економія ресурсів, створення замінників ресурсів, альтернативних джерел ресурсів тощо.
Щодо соціально-економічної форми (відносин економічної власності, економічної та політичної влади), до таких шляхів належать справедливий (але не зрівняльний) розподіл багатства (у світі на 3 мільярдери припадає 25 % багатства планети; в Україні 5 кланово-олігархічних груп зосередили у своїх руках понад ЗО % багатства), припинення гонки озброєнь (щорічно на ці цілі у світі витрачається майже 800 млрд дол. США), формування раціональних потреб у людей (які б не спонукали їх до безмежної гонитви за величезним багатством, значне зниження витрат на гіпертрофовану рекламу та ін.
§ 4.	Економічні інтереси, їхня структура та суперечності
Сутність економічних інтересів. Структура економічних інтересів та їх взаємодія.
Сутність економічних інтересів. При з’ясуванні економічних потреб йшлося про їх нерозривний зв’язок з економічними інтересами. Тому Гегель справедливо стверджував, що дії людей випливають із їхніх потреб та інтересів.
З урахуванням сказаного економічні інтереси — це усвідомлені економічні потреби окремих людей, соціальних верств, груп та класів, що є формою відносин економічної власності, і, у
свою чергу, знаходять свій вияв у поставлених цілях, конкретних завданнях та діях щодо їх досягнення.
Рівень розвитку економічних інтересів, які органічно взаємопов’язані з економічними законами, зумовлений тим, що для якнайповнішого задоволення своїх економічних потреб люди повинні у своїй господарській діяльності керуватися вимогами об’єктивних економічних законів. Крім того, економічні інтереси зумовлені, насамперед, розвитком їхніх матеріальних потреб. Як форма вияву економічних відносин економічні інтереси є водночас формою вияву та реалізації економічних законів.
З усієї сукупності економічних відносин економічні інтереси взаємопов’язані, передусім, із такими підсистемами, як продуктивні сили і відносини економічної власності, притаманними їм економічними законами. Зв’язок економічних інтересів із розвитком продуктивних сил виявляється у тому, що основною продуктивною силою є сама людина зі своїми потребами, інтересами, цілями та волею. Це означає, що прогрес продуктивних сил найшвидше відбувається за умови, що їх розвиток здійснюється відповідно до потреб та інтересів людей, насамперед людей праці. Зв’язок економічних інтересів із відносинами економічної власності виражається в тому, що економічна власність є відносинами між людьми з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні). Тому прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли типи власності (а отже, й форми привласнення) найповніше забезпечують задоволення потреб та інтересів людей.
Структура економічних інтересів та їх взаємодія. Оскільки економічні інтереси — найконкретніша форма вияву відносин економічної власності, то відповідно до існування у сучасній структурі таких відносин трьох основних типів власності (приватної, колективної, суспільної, — у випадку розвитку державної власності в інтересах всіх членів суспільства) виділяють індивідуальні (особисті), колективні та суспільні економічні інтереси. Водночас економічні інтереси є формою вияву відповідних видів економічних потреб, їх усвідомлення окремими індивідами, трудовим колективом та суспільством. Тому разом з економічними потребами економічні інтереси — це рушійна сила розвитку суспільного способу виробництва.
У західній економічній літературі, а останніми роками й у вітчизняній, визначається поділ економічних інтересів лише на су
спільні та приватні, а колективні інтереси нерідко ігнорують або розглядають як форму вияву приватних економічних інтересів.
Невизнання колективних економічних інтересів означає, по-перше, полярне (в чорно-білих тонах) бачення проблеми, всього спектра відносин економічної власності, зокрема, заперечення плюралізму, форм власності, оскільки фіксуються лише форми власності, які були притаманні суспільству вже кілька століть тому. Це не тільки суперечить реаліям дійсності, а й не відповідає вимогам діалектики, однією з яких є визначення проміжних ланок між двома протилежними сторонами. Колективний тип власності є проміжною між приватною (що належить окремій особі, або, як максимум, сім’ї) та державною власністю.
По-друге, ігнорується окремий, відносно самостійний тип економічних інтересів у сучасному суспільстві, до того ж домінуючий, оскільки серед типів власності переважаючим є колективний.
По-третє, в такому випадку ні в теорії, ні на практиці не стимулюється пошук мотивів і механізмів посилення ролі колективних інтересів у підвищенні ефективності виробництва, продуктивності праці тощо, тобто як вагомої рушійної сили соціально-економічних перетворень.
Особисті інтереси виражають необхідність задоволення різноманітних потреб окремої людини; колективні потреби (передусім, матеріальні) — трудових колективів, а суспільні — сукупних потреб суспільства. Інтенсивний розвиток інтегрованої капіталістичної власності протягом останніх десятиліть у країнах Західної Європи формує новий тип економічних інтересів — інтеграційних, в яких усвідомлюються спільні потреби країн ЄС.
Колективні інтереси також існують у двох основних формах: 1) трудові колективні інтереси, тобто інтереси працівників, які викупили підприємство. Таких підприємств у США налічується майже 11 тис. Значна їх кількість формально існує і в Україні після переходу частини державної власності до рук трудових колективів через створення закритих акціонерних підприємств або викуп за приватизаційні сертифікати; 2) колективні капіталістичні інтереси.
Економічні інтереси стають могутньою рушійною силою соціально-економічного прогресу, коли оптимально поєднуються особисті (у тому числі приватні), колективні та суспільні інтереси. Таке поєднання необхідне на рівні окремого підприємства, галузі та держави.
З-поміж різних типів економічних інтересів нині домінують колективні інтереси, насамперед трудові колективні інтереси. Це
зумовлене тим, що на підприємствах, де переважає колективна праця, створюються матеріальні і нематеріальні блага. При цьому мають оптимально поєднуватися особисті та колективні інтереси, кожен член трудового колективу має бути впевнений, що створений спільними зусиллями дохід підприємства, в тому числі частина прибутку, буде раціонально розподілений відповідно до кількості та якості праці.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які елементи є складовими процесу праці і у чому полягає їхня сутність?
2.	У яких соціальних формах за умов капіталізму розвиваються різні елементи процесу праці?
3.	Чому позитивна економічна теорія ігнорує соціальну форму речових та особистих факторів виробництва?
4.	Які існують форми суспільного виробництва і які зміни відбуваються з ними?
5.	Назвіть основні форми продукту виробництва.
6.	Що таке необхідний продукт і яка його мінімальна межа?
7.	У яких суспільних формах втілено необхідний продукт у різних сферах суспільного відтворення?
8.	Що таке додатковий продукт і які його суспільні форми?
9.	Які основні види обмеженості ресурсів і в чому їх сутність?
10.	Від яких основних чинників залежить межа виробничих можливостей суспільства?
11.	У чому полягає сутність економічних потреб?
12.	Яка існує залежність економічних потреб від продуктивних сил і відносин економічної власності?
13.	Які закони управляють розвитком потреб і в чому їхня сутність?
14.	У чому полягає сутність економічних інтересів?
15.	Яка структура економічних інтересів?
16.	Чому не можна ігнорувати колективні економічні інтереси?
17.	Які відмінності між економічними потребами та інтересами найманих працівників і капіталістів?
Тема З
ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА
§ 1.	Сутність економічної системи та її матеріальна основа
Зміст та структура економічної системи. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи. Головна продуктивна та соціальна сила.
Зміст та структура економічної системи. Економічна система в цілому, тобто як взємодія між основними підсистемами (продуктивними силами, техніко-економічними, організаційно-економічними відносинами, відносинами економічної власності та господарським механізмом) є предметом вивчення передусім економічної теорії, а не політичної економії. Остання, як зазначалося, вивчає, передусім, відносини економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил. Отже, в політекономічному аспекті економічна система представляє взаємодію відносин економічної власності і продуктивних сил та елементів цих підсистем (законів розвитку останніх) у процесі виробництва та привласнення матеріальних і нематеріальних благ у всіх сферах суспільного відтворення, внаслідок чого виникають закони суспільного способу виробництва, передусім, основний економічний закон (що втілює в собі основну мету суспільства).
З урахуванням повного визначення політичної економії формується соціально-економічна система.
Така система — це комплекс взаємодіючих суспільних підсистем, базисних і надбудовних відносин та їхніх елементів і зв’язків між ними, внаслідок взаємодії яких виникають закони суспільного розвитку, які безпосередньо або опосередковано регулюють
4Я
виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних і нематеріальних благ у певній країні, надають цілісності та організованості такій системі, підпорядковують її розвиток спільній меті.
Структура економічної системи — це сукупність стійких зв’язків і відносин (а, отже, і взаємодія), інтегруючу роль серед яких відіграють відносини економічної власності та господарський механізм, серед яких вирішальне значення, в т. ч. у визначенні сутності господарського механізму, належить відносинам власності на засоби виробництва.
У структурі соціально-економічної системи інтегруюча роль закріплюється за власністю на засоби виробництва і владою (економічною та політичною), оскільки між власністю і владою існує органічний взаємозв’язок, що передбачає перехід власності у владу і навпаки.
Внаслідок закономірних зв’язків (а отже, взаємодії) між окремими економічними підсистемами виникають складніші метасис-теми. Так, внаслідок взаємодії між продуктивними силами і техні-ко-економічними відносинами формується технологічний спосіб виробництва; внаслідок взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності утворюється суспільний спосіб виробництва; внаслідок взаємодії техніко-економічних, організаційно-економічних відносин та відносин економічної власності утворюються економічні відносини; взаємодія останніх із продуктивними силами приводить до виникнення економічного способу ви робництва.
На основі закономірних зв’язків і відносин між різними структурними ланками економічної системи (метасистемами, підсистемами, елементами в їх різній комбінації) виникають економічні закони. Так, взаємодія продуктивних сил і відносин економічної власності регулюється законом відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил.
Якщо йдеться про соціально-економічну систему, то для неї характерний закон адекватності надбудовних відносин (культури, моралі, етики тощо) і, передусім, права і політичної влади, — базисним відносинам, серед яких найважливішу роль відіграють відносини економічної власності.
Якщо дотримуються ці закони, то розвиток суспільства відбувається найшвидшими темпами, а, отже, найшвидше і найповніше здійснюється соціально-економічний прогрес. Водночас це означає посилення процесів її самоорганізації, цілісності. Поняття “цілісність” є вужчим, ніж поняття “система”, оскільки враховує лише єдність у межах системи.
4 - 3-1620
49
Цілісність, а отже й висока організованість і ефективність сучасних розвинених економічних систем, залежить від того, наскільки сильна її гуманістична, демократична та екологічна спрямованість. Гуманістична спрямованість означає підпорядкованість розвитку економічних систем найвищим моральним, культурним, гуманістичнім цінностям людей праці (зокрема, цінностям християнської економіки), розвитку їхніх творчих, організаційних, розумових і фізичних здібностей, тобто всіх сутніс-них сил людини.
Демократична спрямованість найбільше залежить від двох основних чинників: від ступеня демократизації економічних відносин і, насамперед — відносин економічної власності; від ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і власністю, їхнього впливу на господарський механізм. Командно-адміністративна система характеризувалася тотальним відчуженням трудящих від результатів виробництва, від економічної та політичної влади тощо. Ці негативні процеси ще більше посилилися в Україні внаслідок відчуження переважної більшості населення від власності і влади, від управління власністю і зосередження цих інститутів у руках кланово-номенклатурної еліти, а також внаслідок тотального зубожіння населення.
Цілісність та організованість економічної системи залежать від наявності у неї спільної мети. Ця мета має бути не просто проголошена. Вона має стати внутрішнім імпульсом діяльності переважної більшості населення, невід’ємним елементом її економічного мислення.
Для України такою метою є, з одного боку, досягнення економічної та певною мірою політичної незалежності, а з другого — переорієнтація стратегічної мети, яка нині полягає у підпорядкованості соціально-економічної системи вузькоегоїстичним інтересам нової української фінансової олігархії.
Екологічна спрямованість економічної системи передбачає формування такої еколого-економічної системи, яка б зберігала природу, сприяла задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства (у чистому повітрі, екологічно чистих продуктах тощо), сприяла впровадженню у виробництво техніки і технології, яка б оберігала навколишнє середовище та ін.
Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи. Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до них належать засоби праці і предмети праці (в єдності утворюють засоби виробництва), люди, які мають виробничий досвід і приводять у
рух засоби виробництва, а також сили природи, що використовуються людьми (вітер, сонце, енергія річок тощо).
Наприкінці XIX — на початку XX ст. до загальної структури продуктивних сил включається ще один елемент — форми і методи організації виробництва. Цей елемент продуктивних сил використовувався і раніше, але це здійснювалось емпіричним шляхом, що приносило незначне зростання продуктивності праці і не давало підстав включати його до системи продуктивних сил. Таку підставу дає використання першої у світі наукової організації праці — системи Тейлора. Цей фактор реалізувався через працю людини, втілився в синергічному ефекті.
У середині 50-х років виникає п’ятий якісно новий елемент продуктивних сил — наука. Оскільки його виникнення збіглося з процесом розгортання НТР (останній процес водночас і прискорив це виділення і був його причиною), то відбуваються докорінні перетворення кожного із попередніх елементів і цілісної системи продуктивних сил. Внаслідок цього посилюється ефективність дії кожного окремого чинника, їх синергічний ефект.
Виникнення інформаційної революції у середині 70-х років призвело до появи ще одного найновішого елемента системи продуктивних сил — інформації. Його поява і наступний розвиток сприяли якісному вдосконаленню кожного елемента продуктивних сил та їх системи в цілому. Зокрема, з’являються інформаційні технології, відбувається інформатизація процесу праці, інформація стає одним із засобів вдосконалення форм і методів організації виробництва. Країни, що не стали на цей шлях або значно відстали від побудови такої економіки, можуть перетворитись на інформаційну колонію передових країн світу. Така загроза є цілком реальною для економіки України.
У процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і. окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. На ранніх стадіях розвитку капіталізму потреби виробництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і кваліфікації. Нині робітники мають, переважно, високий рівень освіти (середню загальну або середню спеціальну), кваліфікації, а в Японії уже постала проблема переходу до загальної вищої освіти.
Внаслідок постійно поновлюваного процесу взаємодії всіх елементів продуктивних сил виникають такі суспільні продуктивні сили, як кооперація, поділ праці тощо.
Продуктивні сили — чинники, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють
матеріальні та духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.
Головна продуктивна та соціальна сила. Такою силою, як уже зазначалось, є людина. Це зумовлене тим, що, по-перше, людина — творець усіх інших елементів продуктивних сил, по-друге, без праці людини вони не перетворюються на фактори виробництва (наприклад, найновіша техніка без дії людини стає купою металу); по-третє, потреби та інтереси людини — основна рушійна сила соціально-економічного прогресу суспільства.
Якщо дотримуватись вимог принципів історизму та суперечності і враховувати політекономічний аспект людини, то слід виділити в ній дві сторони, що відображають, відповідно її приналежність до продуктивних сил і відносин економічної власності. Такими сторонами є людина-працівник і людина-власник, про що вже йшлося раніше при аналізі потреб.
Щоб оцінити основні риси кожної з цих сторін, слід усвідомити, що за останні два століття (з часів обґрунтування А. Смітом “людини економічної”) відбулись істотні зрушення в ціннісних орієнтирах суспільства від приватнопідприємницької до колективної ідеології. Відомий український економіст Б. Гаврилишин, аналізуючи процес еволюції в СІЛА (де приватнопідприємницька ідеологія серед розвинених країн світу є найсильнішою), зазначає, що основним напрямом таких змін має бути перехід індивідуалістично-егоїстичних конкуренційних цінностей, за яких спостерігалося верховенство особи (цей період розвитку СІЛА він називає “ковбойською економікою”) до громадсько усвідомлених кооперативних цінностей, за яких особа є частиною громади. На його думку, в Японії вже давно панують групово-кооперативні цінності.
Основними рисами людини-власника у більшості розвинених країн світу є: 1) всебічно розвинена власність на свою робочу силу та можливість її реалізації у привласненні такої величини заробітної плати, яка відповідає вартості робочої сили і враховує значною мірою результати праці; 2) часткова власність більшості найманих працівників на засоби виробництва у формі акцій, що дає можливість привласнювати частину прибутку у формі дивідендів, про що буде сказано в наступних темах; 3) зростаюча участь в управлінні власністю на підприємстві, що в окремих країнах навіть закріплене в конституції; 4) власність на все більшу частину домашнього майна, яка є частиною національного багатства; 5) власність частини висококваліфікованих працівників на інформацію, про що буде сказано далі.
Найглибиннішою економічною сутністю людини з боку суспільної форми (відносин економічної власності) є діалектично суперечливе поєднання колективної та індивідуальної власності, в якому (поєднанні) приватна форма трудової власності відповідає ГЇ природним властивостям, відображає людську природу взагалі, розкриває належність людини до продуктивних сил і є основою економічної незалежності, свободи індивіда. Колективна власність у такій суперечності відображає соціальну якість економічної сутності людини, розкриває її належність до відносин економічної власності, її особистість, що розглядається з погляду базисних відносин суспільства. Із розвитком продуктивних сил (насамперед, сутнісних сил людини), прогресу економічної системи соціальна сторона сутності людини все більше заперечує (діалектично) біологічну, а колективна і суспільна форми власності в економічній сутності людини — приватну форму власності. Водночас із послабленням соціальної сторони людини посилюється її біологічна сторона.
Така характеристика в сучасних умовах доповнюється низкою рис людини соціальної. Остання є сукупністю суспільних відносин, тобто діалектичною єдністю базисних економічних (в органічній єдності техніко-економічних, організаційно-економічних та відносин економічної власності) та надбудовних суспільних відносин (соціальних, політичних, правових, національних, культурних, духовних).
Тому для здійснення докорінних перетворень в Україні, внаслідок яких вона могла б увійти до числа цивілізованих країн світу, необхідно подолати глибоке відчуження найманих працівників від власності (в т. ч. інтелектуальної), самого процесу праці (тобто подолати безробіття, а серед зайнятих — нетворчий монотонний, значною мірою ручний характер праці), від управління виробництвом і власністю, техніко-економічне відчуження (шляхом впровадження гуманізованої та екологічної техніки і технології), організаційно-економічне відчуження (шляхом розвитку організаторських здібностей людини, обміну досвідом у цій сфері), що у сукупності означатиме подолання економічного відчуження. У процесі такого подолання посилюватиметься синергічний економічний ефект, тобто виникатиме нова могутня продуктивна сила.
У інших сферах суспільних відносин потрібно подолати відчуження від соціальних відносин (для цього слід згуртуватись у потужний і організований клас для відстоювання своїх інтересів), від політичної, юридичної влади, від культури (передусім мови)),
духовних благ, від користування багатогранною системою інформаційного забезпечення. Слід також подолати відчуження людини від історії (своєї країни, народу). Тільки за таких умов відбуватимуться розширення можливостей самореалізації людини, повний і вільний розвиток її фізичних та духовних здібностей, відродиться дух українського народу, його енергійність і патріотизм. Внаслідок такого подолання з’явилася б нова соціальна енергія, яку можна спрямувати на розбудову суверенної країни.
За роки незалежності в Україні частково подолано лише відчуження від історії, підприємництва, але відбулось поглиблення всіх інших форм економічного і суспільного (у сфері надбудови) відчужень.
§ 2.	Суспільний поділ праці й технологічний спосіб виробництва
Сутність та форми суспільного поділу праці. Суб’єкти економічних відносин.
Сутність та форми суспільного поділу праці. Впродовж майже З млн років існування первіснообщинного ладу був відсутній суспільний поділ праці.
Лише у III—II тис. до н. е. відбувається відокремлення пастуших племен від землеробських, що поклало початок першому великому суспільному поділу праці та зробило можливим регулярний обмін між общинами. У цьому ж суспільстві пізніше відбувся другий великий поділ праці — ремесло відокремилося від землеробства, що означало виникнення товарного виробництва, спеціально розрахованого на обмін. Розвиток обміну зумовив виникнення металевих грошей, виділення класу купців, появу торгового капіталу. Це був третій великий поділ праці, що відбувся у рабовласницькому суспільстві і визначив надалі розвиток товарного виробництва.
Отже, суспільний поділ праці — це спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продуктів або на певній виробничій діяльності.
Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах. “Коли мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його великі роди, як-от землеробство, промисловість та ін., можна, — писав К. Маркс, — назвати загальним поділом праці, розпад цих видів виробництва на види і підвиди — частковим поділом праці, а поділ праці всередині майстерні — одиничним
поділом праці”. Аналогічні три основні форми суспільного поділу праці існують у межах світового господарства за функціонування міжнародного поділу праці.
Після третього поділу праці, тобто приблизно через 65 століть, у XX ст. у розвинених країнах світу відбувся четвертий великий поділ праці — відокремлення нематеріального виробництва (науки, освіти, охорони здоров’я тощо) від матеріального, внаслідок чого посилилась тенденція до розширення товарного виробництва. Таке відокремлення відбувається нині у тих країнах, у яких частка зайнятих у сфері нематеріального виробництва перевищує ЗО %. У 2001 р. Україна цієї межі ще не досягла. Від середини 70-х років, тобто з початком інформаційної революції, почався п’ятий великий поділ праці — відокремлення інформаційної діяльності та інформаційної сфери від інших сфер.
Значно швидше відбувається суспільний поділ праці у частковій формі. Темпи його розвитку залежить від ступеня розвитку продуктивних сил, економічної могутності країни. Так, у СИТА лише у сфері промисловості існує майже 700 галузей (у колишньому СРСР існувало майже 400 галузей).
Найшвидше і з наростаючим прискоренням розвивається одиничний поділ праці. Так, у Парижі у XIII ст. налічувалося лише 300 ремісничих і торговельних спеціальностей, у СІП А наприкінці XIX ст. існувало близько 12 тис. спеціальностей, наприкінці 30-х років XX ст. — понад ЗО тис. видів спеціальностей, а на початку 2000 р. — понад 8 млн спеціальностей, робіт, професій.
Розвиток основних форм суспільного поділу праці, особливо у частковій та одиничній формах, свідчить про дію закону суспільного поділу праці. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між рівнем розвитку продуктивних сил, економічною могутністю країни, з одного боку, та об’єктивно неминучим процесом поглиблення поділу праці у межах окремих країн та в інтернаціональному масштабі з другого, та зростанням на цій основі продуктивності праці.
Одним із різновидів поділу праці є обмін діяльністю, що означає взаємообмін результатами виробничої діяльності у формі продуктів праці (товарів або послуг) однієї або декількох галузей народного господарства. Так, для підприємств машинобудівних галузей промисловості використовують метал підприємств металургійної промисловості та водночас виготовляють устаткування для металургійних заводів.
Процесу суспільного поділу праці протистоїть кооперація праці, комбінування виробництва. Так, кооперація праці озна
чає таку форму організації праці, виконання робіт, при якій значна кількість людей планомірно та спільно бере участь в одному трудовому процесі, або в різних пов’язаних між собою трудових процесах.
Комбінування виробництва — форма організації виробництва, за якої на одному підприємстві поєднуються і функціонують різні виробництва, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами для інших виробництв. Одним із різновидів такої кооперації є поєднання послідовних стадій обробки продукції. Так, у чорній металургії із руди виплавляють чавун, відтак переплавляють його на сталь, зі сталі роблять різні види прокату.
Кожна з форм суспільного поділу праці, у свою чергу, розвивається у певних видах. Так, розрізняють подетальну, попредметну, технологічну та інші види спеціалізації.
Техніко-економічні відносини в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб виробництва. Ця категорія також відображає тех-ніко-економічний характер поєднання речових і особистісних факторів виробництва.
Розрізняють технологічний спосіб виробництва, що ґрунтується на ручній праці (існував від моменту виготовлення людиною найпростіших засобів праці (отже, від кам’яного віку) до кінця XVIII — початку XIX ст.); технологічний спосіб виробництва на машинній праці (закономірністю є детермінація рухів людини у процесі руху машин, перетворення частково робітника на додаток машини, а, отже, технологічне підкорення праці капіталу).
Третім технологічним способом виробництва є автоматизоване виробництво, розвиток якого інтенсивно відбувається з часу розгортання НТР (з середини 50-х років). При цьому ліквідується технологічне підкорення праці капіталу. Робітник перестає бути додатком машин, виконувати функції машини. Центральною ланкою революційного перетворення у цей період є істотна зміна робочих машин і поява четвертого покоління машин — автоматично керуючого пристрою, який долає обмеженість психофізичних можливостей людини як суб’єкта, що управляє, і суттєво змінює роль людини у процесі виробництва. Людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту.
Технологічний спосіб виробництва в Україні ґрунтується, переважно, на машинній і ручній праці, що за умов інтенсивного
розвитку в розвинених країнах світу автоматизованого виробництва загрожує економічному суверенітету нашої держави.
Суб’єкти економічних відносин. Загальноприйнятою класифікацією суб’єктів економічних відносин (які водночас є суб’єктами економічної системи) є виділення домогосподарств, підприємств і держави. Проте така характеристика не враховує процес переростання продуктивними силами рамок національних країн. Тому її слід доповнити іще одним суб’єктом, який виникає у процесі інтернаціоналізації економічної системи, передусім відносин економічної власності й господарського механізму — це наднаціональний уряд, що діє в межах Європейського Союзу.
Найчисленнішим суб’єктом відносин економічної власності є домашні господарства; до них належать господарства, що складаються з однієї або кількох осіб, які мають спільне житло з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання продуктів сфери матеріального та нематеріального виробництва.
Другим за чисельністю суб’єктом усіх форм економічних відносин є підприємства. Відповідно до типів власності розрізняють приватні (індивідуальні), колективні, державні та наддержавні типи підприємств, а також спільні, які утворюються внаслідок злиття окремих типів підприємств. Серед названих підприємств розрізняють окремі форми. Так, серед приватних виділяють приватні трудові (які не наймають робочої сили) та приватні (належать окремій особі або сім’ї) капіталістичні, що наймають робочу силу. Підприємства є також суб’єктами власності у всіх сферах суспільного відтворення, причому найважливішу роль вони відіграють у сфері безпосереднього виробництва. Про сутність підприємств та особливості їхнього розвитку за сучасних умов йтиметься в темі “Підприємство і підприємництво”.
Третім важливим суб’єктом економічних відносин у межах окремих національних країн є держава. Сучасна держава виступає в ролі підприємця (на підприємствах державного сектору), фінансиста (перерозподіляє до 55 % національного доходу через державний бюджет), кредитора (надає кредити підприємствам, іншим державам), інвестора (здійснює значні капіталовкладення у розвиток народного господарства), споживача (закуповує значну частину товарів і послуг) тощо, про що буде сказано в темі “Держава та її економічні функції”.
§ 3.	Економічні відносини як форма та спосіб економічної системи
Зміст і форма економічної системи. Взаємодія економічної форми зі змістом.
Зміст і форма економічної системи. Змістом економічної системи є, по-перше, комплекс усіх її метасистем, підсистем та елементів; по-друге, сукупність процесів, а отже, відносин і зв’язків між ними (тобто всі види внутрішніх взаємодій); по-третє, сталі зв’язки, з яких виникають закономірності, закони і тенденції розвитку системи. У такому узагальненому розумінні зміст економічної системи включає в себе форму, співвідноситься з нею. Форма економічної системи є також багатоаспектною категорією. Вона є, по-перше, внутрішньою організацією економічної системи, тобто трактується як її внутрішня упорядкованість (порядок), узгодженість взаємодії між підсистемами, насамперед, між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до структури всієї системи (передусім її законами), а також діяльність щодо налагодження таких зв’язків, їх координації з боку відповідних органів, інститутів (корпорацій, держави та ін.); по-друге, це структура економічної системи, яка в даному випадку виступає як її (форми) конкретизація.
Найпростішими формами організації підсистеми та елементів економічної системи є підприємства. Адже в межах окремих сучасних підприємств функціонує більшість елементів продуктивних сил, встановлюються певні організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, а також одиничний поділ праці, відносини спеціалізації, кооперації з іншими підприємствами — техніко-економічні відносини.
Економічні відносини і, передусім відносини економічної власності в їхній взаємодії з соціальними, політичними (владою) формують соціально-економічну форму розвитку продуктивних сил.
Взаємодія економічної форми зі змістом. Зміст і форма економічної системи перебувають між собою в органічному зв’язку і взаємозалежності. Це означає змістовність форми та оформленість змісту, неможливість існування однієї сторони без іншої.
Проте у цій взаємозалежності та співвідношенні визначальним є зміст. Це передбачає, що форма виникає під впливом змісту, що останній розвивається більш динамічно й активно, а, отже, в ньому переважає тенденція до змін. На противагу змісту, у формі (внутрішній структурі системи) домінуючою є тенденція до стійкості. Так, майже впродовж трьох століть (з початку XVI до
останньої третини XIX ст.) суспільною формою розвитку продуктивних сил була індивідуальна (приватна) капіталістична власність, попри те, що за цей період продуктивні сили зазнали значних змін.
Проте суспільна форма (в даному випадку — приватна капіталістична власність) не була пасивною, а здійснювала певний вплив на розвиток продуктивних сил. Водночас, форма і зміст, незважаючи на їхню суперечливість, здебільшого, відповідали одне одному, переважаючою у їхній взаємодії була єдність, а тому вони сприяли взаємному зміцненню, зокрема індивідуальна капіталістична власність стимулювала розвиток продуктивних сил. Суб’єктом цієї форми власності були власники здебільшого малих капіталістичних підприємств.
Проте, після промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. на підприємствах запроваджується система машин, а отже, посилюється концентрація виробництва (одна із форм техніко-економічних відносин), що вимагає значно більших обсягів капіталу (капіталістичної власності). За цих умов індивідуальна капіталістична власність починає гальмувати розвиток продуктивних сил.
Тому виникає невідповідність між змістом і формою, яка переростає в конфлікт. Виявом останнього була перша криза надвиробництва в межах капіталістичного способу виробництва у 1825 році. Ця криза була водночас одним із засобів подолання такого конфлікту і внаслідок цього зумовила появу перших акціонерних компаній у промисловості. Суспільною формою розвитку останніх стає колективна капіталістична власність, тобто акціонерна власність, в якій об’єднуються капітали багатьох окремих капіталістів. Саме такі об’єднання створили значно ширші можливості для розвитку продуктивних сил, зокрема для побудови крупних підприємств.
Внаслідок цих процесів відбувається злам попередньої відносно стійкої структури, її підпорядкування досконалішій системі зв’язків. На практиці це означає, передусім, підпорядкування малих капіталістичних підприємств крупним акціонерним компаніям, витіснення дрібних підприємств у ті сфери і галузі, у розвитку яких не зацікавлений акціонерний капітал, а також об’єднання капіталів малих і середніх підприємств у акціонерні товариства (найвиразніша форма зламу попередньої структури власності) та ін.
Супроводжуються якісними і навіть революційними змінами продуктивні сили. Так, у межах крупних акціонерних ком
паній з’являються наукові лабораторії (що свідчить про появу в системі продуктивних сил нового елементу), впроваджуються нові форми організації виробництва (а, отже, ще одного елементу продуктивних сил), підвищується загальноосвітній і кваліфікаційний рівень найманих працівників, їхня заробітна плата та ін. Такі зміни супроводжуються модифікацією структури продуктивних сил, техніко-економічних відносин, а, отже, й технологічного способу виробництва. Крім того, виникають профспілки (один із нових інститутів), зростає організованість робітників (тому дещо послаблюється виробництво додаткової вартості шляхом скорочення тривалості робочого дня) та інші якісні зміни, які видозмінюють відносини між працею і капіталом.
§ 4.	Суспільний спосіб виробництва
Сутність суспільного способу виробництва. Типи суспільних способів виробництва.
Сутність суспільного способу виробництва. Суспільний спосіб, як уже зазначалось — єдність продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Якщо розглядати його з боку змісту, то він складається, по-перше, з двох підсистем (продуктивних сил і відносин економічної власності), кожна з яких формується з певної кількості елементів; по-друге, із відносин і зв’язків між ними (а отже, усіх видів внутрішніх взаємодій), серед яких виділяють сталі і суттєві зв’язки, що є законами його розвитку).
Форма суспільного способу виробництва, будучи складовою змісту, реалізується, по-перше, як його внутрішня організація, тобто узгоджує взаємодію між продуктивними силами і відносинами економічної власності відповідно до вимог законів кожної із підсистем та спільних для них законів, а також забезпечує їх координацію з боку певних інститутів; по-друге, як структура суспільного способу виробництва.
Якщо йдеться про сутність суспільного способу виробництва, то слід розкривати закони її розвитку, оскільки сутність є комплексом необхідних, постійних та глибоких зв’язків і відносин, що визначають основні риси, особливості та тенденції розвитку даної системи. Таким законом є передусім закон відповідності виробничих відносин (відносин економічної власності) рівню, характеру та структурі розвитку продуктивних сил, закон єдності праці і власності та ін.
Узагальненою характеристикою структури продуктивних сил є взаємодія між людиною і природою у процесі праці. Водночас з
боку суспільної форми визначальна роль у структурі суспільного способу виробництва належить соціально-економічному способу поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва, про що буде сказано у наступній темі.
З урахуванням сказаного суспільний спосіб виробництва можна визначити як суперечливу єдність відносин економічної власності і продуктивних сил та соціально-економічну форму поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва. Таке розуміння суспільного способу виробництва є, в основному, синонімічним із категорією “економічний устрій держави”.
Типи суспільних способів виробництва. У процесі еволюції людського суспільства існували первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний спосіб виробництва, а нині у розвинених країнах світу інтенсивно формується соціалістичний спосіб виробництва.
За умов первіснообщинного ладу окрема особа не могла вижити у боротьбі з природою. Тому об’єднання людей у первісну общину було спрямоване на спільне збирання дарів природи, полювання, рибальство, а праця була обов’язковою. Тому людина не вступала в активну взаємодію з природою, а такий тип ведення господарства називався привласнюючим. Він існував майже упродовж 3 млн років до 40—35 тис. років тому. Йому була властива суспільна (общинна) власність на засоби виробництва і виготовлений продукт. Община регулювала споживання кожного її члена на основі рівності, отже, була наявною єдність колективної праці і відповідного типу власності.
Наприкінці цього періоду виснажуються мисливські природні ресурси, що змушує родову общину поступово переходити від привласнюючого до відтворюючого господарства — землеробства і скотарства. Внаслідок цього людина починає активно взаємодіяти з природою. Крім того, виникають прядіння, ткацтво, починає розвиватися система обміну між общинами і племенами. Продуктивні сили загалом були недосконалими.
З появою землеробської общини з’являється приватна «трудова власність, яка поєднується з суспільною, а парцелярне (індивідуальне) виробництво — з колективним. Це означає, що суспільна общинна власність почала гальмувати розвиток продуктивних сил. З часом, коли зростає частка індивідуальної приватної праці, збільшується і частка рухомого майна окремих членів общини, посилюється майнова нерівність, поступово виникають великі соціальні групи (класи), а відтак держава.
Окремі елементи первіснообщинного ладу існують у багатьох слаборозвинених країнах.
Рабовласницький спосіб виробництва виник наприкінці IV — на початку III тис. до н. е. й існував до І ст. н. е. Основними галузями господарства буди землеробство і тваринництво. Домінувала ручна праця. Засоби праці виготовляли з міді, бронзи, заліза. Виникають ремісничі міста. Відбувається третій великий суспільний поділ праці, вперше з’являються гроші, лихварський капітал.
У Давній Греції селянська община була зруйнована, основними виробниками стали раби. Більшість із них працювали в копальнях, каменоломнях за мізерні харчі. Вони перетворилися на головний об’єкт привласнення, значного поширення набуло боргове рабство. Земельна аристократія поступово перетворювала селян-общинників на рабів, вела паразитичний спосіб життя. Основною формою рабовласницького господарства були вілли (маєток площею 25—100 га з кількома десятками рабів), а згодом і латифундії, де використовувалася праця великої кількості рабів. Це призвело до значного збільшення обсягів додаткового продукту.
Вперше за умов рабовласницького ладу виникає державна власність, розвивається банківська справа, при здійсненні банківських операцій використовуються чеки, переказні векселі.
Експлуатувалися не лише раби, а й вільні землероби. Основною формою їх експлуатації був високий лихварський відсоток за позичені у землевласників зерно, худобу. Дрібні власники — селяни, не витримуючи конкуренції дешевої рабської праці, залишали землю, йшли в міста, поповнювали почет багатих людей, перетворювалися на пауперів (жебраків, позбавлених засобів до існування).
Брак стимулів до праці у рабів, зневага громадськості до фізичної праці (для спартанців вона вважалася принизливим заняттям), зростання цін на рабів тощо спричинили нерентабельність латифундій. їх власники звільняли рабів, наділяючи їх невеликим майном, за що отримували від них своєрідний оброк. Латифундії подрібнювали на невеликі ділянки — парцели, що здавали в оренду землеробам (колонам). Колони сплачували натуральний податок і відробляли землевласникам певну кількість днів на рік. У IV—V ст. колони стали особисто й економічно залежними від землевласників, а колонат поступово перетворився на феодальне землеволодіння.
Залишки рабовласницького ладу існують у багатьох слаборозвинених країнах світу і навіть у деяких розвинених країнах. До
форм сучасного рабства в останніх належить виснажлива праця частини дітей, торгівля живим товаром. У колишньому СРСР рабською працею були зайняті мільйони репресованих. В Україні у 90-х роках формами рабства була тривала (інколи до 1— 2 років) невиплата заробітної плати працюючим, економічно примусове перетворення частини жінок-емігрантів на повій.
Феодальний спосіб виробництва виник у V ст. й існував до кінця XV — початку XVI ст., головною його галуззю було сільське господарство. Рівень землеробської техніки був низьким, переважала ручна праця. Відносини власності характеризувалися наділенням селян землею та іншими засобами виробництва, їхньою особистою залежністю від поміщика (юридичний аспект власності), привласненням додаткового і частини необхідного продукту методами позаекономічного примусу. Це знаходило вияв у панщині (відробній ренті), тобто примусовій праці селянина (до трьох днів на тиждень у XVI ст. і до 4—5 днів — наприкінці XVII ст. в Україні та Росії) на полі феодала зі своїми знаряддями і тягловою силою.
Крім відробної ренти селяни відбували чимало інших по-винностей: будували палаци й дороги, утримували військові загони та ін.
В Україні за часів Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння (у 30-х роках XVIII ст. 35 % оброблюваних земель належало старшині), власниками великих латифундій були гетьмани. Монастирям належало понад 20 % загальної кількості дворів. Козаки були вільними, мали право на спадкове володіння землею, майном, заняття промислами.
Проте після визвольної війни 1648—1654 рр. почався процес поступового обмеження прав козаків на землю та їх обезземелення. Ще швидше відбувалось обезземелення селян. Наприкінці XVIII ст. налічувалося майже 100 тис. українських дворян, 130 поміщиків мали понад 250 тис. кріпаків.
Феодальна земельна власність поширювалася й на міста. Феодали жили у містах, воїнам і слугам роздавали частину землі. Обов’язком феодала був захист міста від зовнішніх цррогів, сусідніх феодалів. У містах розвиваються ремесла й торгівля, утворюються ремісничі об’єднання — цехи, у кожному з яких регламентуються усі сфери життя колективу.
Із заміною відробної ренти грошовою розширюється сфера товарно-грошових відносин, а, отже, послаблюється натуральне господарство. Пожвавлюється обмін між окремими містами, зароджується банківська система, з’являється кредит. Це свідчить
про формування єдиного внутрішнього ринку. Водночас посилюється майнове і соціальне розшарування товаровиробників, що стало основою виникнення нового типу економічної системи — капіталістичного способу виробництва.
У більшості слаборозвинених країн (зі 150 країн світу) переважає феодальний суспільний спосіб виробництва (економічний уклад). За умов колишнього СРСР (період культу Сталіна) у феодальній залежності перебували майже 85 млн селян, які були позбавлені паспортів і не мали права залишати село, працюючи в колгоспах за мізерні заробітки. В Україні в 90-х роках XX — на початку XXI ст. новими формами феодалізму була виснажлива ручна праця більшості працездатного населення на присадибних ділянках (значною мірою — на дачних ділянках) з метою виживання, оскільки заробітків (до того ж, невчасно виплачуваних) з основної роботи не вистачало для забезпечення прожиткового мінімуму.
Капіталістичний спосіб виробництва виник на початку XVI ст. в окремих розвинених на той час країнах світу і є домінуючим у приблизно 80 передових країнах світу. Водночас, у його межах від середини 60-х років почав поступово формуватися соціалістичний спосіб виробництва. У 90-х роках на рейки капіталістичного способу виробництва стала й Україна.
Кожний наступний суспільний спосіб виробництва був складнішим за попередній. Виявом цього в межах капіталізму є те, що суспільний спосіб виробництва проходить у своєму розвитку дві стадії, а в межах вищої стадії виділяються певні ступені, функціонують різні моделі. Оскільки основна частина курсу політичної економії присвячена вивченню капіталістичного способу виробництва на вищій стадії, що розпочалася на рубежі XIX— XX ст., з’ясуємо коротко основні риси нижчої стадії капіталізму, про яку певною мірою уже йшлося у цій та попередній темах. До таких найважливіших рис належать:
1)	монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знаряддя експлуатації, привласнення результатів праці більшості населення, тобто існування приватнокапіталістичної власності;
2)	юридична свобода працівників, які позбавлені засобів виробництва, засобів існування і для того, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї, змушені продавати робочу силу. Внаслідок цього товарне виробництво досягає найвищого розвитку;
3)	праця робітника під контролем капіталіста, який є власником виготовленого продукту, відчуженість найманих робітників від управління виробництвом і власністю;
4)	привласнення капіталістами більшої частини створеного найманими працівниками продукту, зокрема всього додаткового та частини необхідного;
5)	виробництво і привласнення додаткової вартості на основі економічного примусу до праці юридично вільних найманих працівників та її використання для розширення виробництва і паразитичного споживання капіталістами — основна сутність даної економічної системи;
6)	масове безробіття, значне майнове розшарування громадян, економічні кризи та ін.
Ці та деякі інші риси зазнали якісних та істотних змін у XX — на початку XXI ст., про що йтиметься в наступних темах.
§	5. Типи та моделі економічних систем
Критерії класифікації економічних систем. Цивілізаційний та формаційний підходи в економічному дослідженні.
Критерії класифікації економічних систем. Визначальною характеристикою основних типів суспільства, в тому числі й економіки, які пройшло у своєму розвитку людство, є характеристика з погляду власності — насамперед, власності на засоби виробництва. Внаслідок поєднання окремих типів сучасної економіки може розвиватись змішана економіка.
Пріоритет критерію власності визначений, по-перше, тим, що власність — це багатопланова соціологічна категорія, у якій виділяють низку аспектів, а отже, у власності відображається майже увесь спектр відносин, у які вступають між собою індивіди, колективи, класи, держави та інші суб’єкти. По-друге, від типу економічної власності (на засоби виробництва, результати праці, управління власністю тощо) залежить соціально-економічний прогрес у суспільстві, формування найпотужніших стимулів до праці. По-третє, всебічний розвиток людини передбачає не лише прогрес людини-працівника, а й прогрес людини-власника.
Конкретизацією критерію власності є наявність і ступінь розвитку товарно-грошових відносин. У цьому зв’язку розрізняють натуральне виробництво, товарне виробництво, ринкову економіку, вільну ринкову економіку, соціально-орієнтовану ринкову економіку, регульовану ринкову економіку.
Якщо регулювання економіки здійснюється здебільшого за допомогою адміністративних методів, таку економіку називають адміністративно-командною, про яку буде сказано в одній із наступних тем.
Щодо кваліфікації економічних систем, типу суспільства загалом, то в сучасній світовій науковій літературі (економічній, філософській, соціологічній та ін.) розрізняють, з одного боку, цивілізаційний підхід, а з другого — формаційний.
Цивілізаційний та формаційний підходи в економічному дослідженні. Поняття “цивілізація” початково використовувалось для позитивної оцінки певних суспільних явищ. Нині цивілізаційний підхід розглядається як концепція періодизації історії суспільства, що передбачає історичний кругообіг різних типів суспільства та історичних епох через декілька стадій від зародження до смерті.
У свою чергу, в такому кругообігу окремі дослідники виділяють значну кількість таких стадій, інші — три. Так, всесвітньо відомий історик А. Тойнбі виділяє в минулому існування десятків цивілізацій. Цей підхід є значно вужчим за формаційний. У методологічному аспекті він вимагає одночасного пояснення всіх існуючих укладів, стадій, яким притаманні формаційні ступені еволюції суспільства. Його основними вадами є заперечення процесу еволюції людського розвитку, зокрема закономірного переходу від одних, менш розвинених економічних систем, до більш розвинених. За іншою класифікацією, у розвитку суспільства від найдавніших часів до наших днів виділяють лише три цивілізації: аграрну, індустріальну і постіндустріальну (причому остання розпочалася лише нещодавно і триватиме ще значний період). У цьому випадку цивілізаційний підхід є ширшим за формаційний.
В основі поділу людської цивілізації лише на три епохи лежить передусім критерій розвитку окремих елементів продуктивних сил, насамперед техніки. Так, аграрна цивілізація існувала до кінця XVIII — початку XIX ст., тобто до періоду розгортання промислової революції, що посилила активну взаємодію людини з природою. Її наслідком стала поява індустріального суспільства, матеріальною основою якого є система машин, механізація виробничих процесів.
Наступним етапом розвитку економічної системи щодо критерію засобів праці є постіндустріальне суспільство. Початок цьому суспільству поклала науково-технічна революція, яка розгорнулася з середини 50-х років XX ст.
Для нього характерні також радикальне зменшення кількості працездатного населення у промисловості та аграрній сфері (до 25 %), всебічний розвиток науки, сфери послуг, заперечення суперечності між працею і капіталом.
Проте використання критерію рівня розвитку техніки, а відтак і науки для класифікації типів цивілізації, по-перше, ігнорує вимоги системно-структурного аналізу, оскільки із п’яти підсистем економічної системи називає окремі елементи лише однієї. По-друге, з погляду таких категорій діалектики, як “сутність” і “явище” абстрагується від законів розвитку цілісної економічної системи у процесі її еволюції, і передусім від законів відносин економічної власності, а тому зосереджує свою увагу на зовнішніх, поверхневих формах зв’язків на рівні явища, а отже, вияву сутності.
По-третє, така концепція базується значною мірою на теорії позитивізму, а тому не пояснює (або пояснює однобічно, поверхово) наявність багатства і бідності за умов аграрної, індустріальної та постіндустріальної цивілізації, економічних криз, масового безробіття у двох останніх цивілізаціях та інших корінних вад. Тому за своєю соціальною спрямованістю вона служить інтересам пануючого класу.
Формаційний підхід пояснює перехід від менш розвиненої суспільно-економічної формації (в якій з боку суспільних відносин поєднуються базисні економічні та надбудовні відносини), насамперед, економічними чинниками, зокрема розвитком системи продуктивних сил у їх взаємодії з виробничими відносинами.
Противники формаційного підходу стверджують, що цей підхід передбачає домінування принципу економічного детермінізму, тобто визначальної ролі базису та розвитку суспільства. До того ж, ізольованого від інших чинників — політичних, юридичних, соціальних, культурних тощо. Насправді формаційний підхід не виключає багатофакторного підходу, але не у вигляді еклектичної суміші, що проповідує суб’єктивістський цивілізаційний підхід, а з урахуванням принципу субординації, який є вимогою сучасного системного аналізу.
Прихильники цивілізаційного підходу дотримуються технологічного детермінізму (адже техніка лише один із елементів продуктивних сил). Різновидами технологічного детермінізму є теорія “технологічного суспільства” 3. Бзежинського, “надіндус-тріального суспільства” А. Тофлера, “кібернетичного”, “інформаційного” суспільств інших західних вчених.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність економічної системи?
2.	Які основні елементи економічної системи?
3.	Що таке структура економічної системи?
5
67
4.	Які основні ознаки демократичності економічної системи?
5.	У чому полягає сутність продуктивних сил?
6.	Які основні елементи продуктивних сил і в який період розвитку вони виокремлювались?
7.	Чому людина є основною продуктивною силою?
8.	Які основні сторони людини економічної та людини соціальної?
9.	У чому полягає сутність закону переміни праці?
10.	Що таке суспільний поділ праці і які його основні форми?
11.	Що таке обмін діяльністю, кооперація праці та комбінування виробництва?
12.	У чому сутність технологічного способу виробництва та які основні етапи розвитку він пройшов?
13.	Дайте стислу характеристику суб’єктів економічних відносин.
14.	У чому полягає сутність суспільного способу виробництва?
15.	Дайте стислу характеристику первіснообщинного ладу.
16.	Які основні ознаки рабовласницького способу виробництва?
17.	Які основні ознаки феодального способу виробництва?
18.	Які найважливіші риси капіталізму на нижчій стадії його розвитку?
19.	Назвіть найважливіші критерії класифікації економічних систем.
20.	У чому відмінність між цивілізаційним і формаційним підходами?
Тема 4
ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ
§ 1.	Власність як економічна категорія
Сутність економічної власності. Власність як категорія надбудовних відносин.
Сутність економічної власності. Власність у цілому є складною і багатоплановою соціологічною категорією, в якій виділяють економічний, соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки: політична економія, економічна теорія, юриспруденція, філософські науки, соціологія та ін.
Двома найважливішими аспектами категорії “власність” є економічний і юридичний.
Як економічна категорія, власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного.
Кількісний аспект власності — різноманітні об’єкти: заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії та ін. Найважливішим об’єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, у чиїх руках вони зосереджені (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва.
Якісний аспект власності — відносини між людьми, підприємствами, державою, між державою та іншими суб’єктами з приводу привласнення засобів виробництва, створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним вираженням відносин економічної власності є сукупність таких
економічних категорій, як “вартість”, “ціна”, “гроші”, “капітал”, “заробітна плата”, “прибуток”, “податок” та ін.
Відносини між людьми з приводу привласнення засобів виробництва або відносини власності на засоби виробництва становлять основу виробничих відносин, формують їхній тип, а з погляду системного підходу — це важлива підсистема виробничих відносин, що розкривається та функціонує у всіх сферах суспільного відтворення.
Економічна власність розкриває сутність виробничих відносин, надає останнім цілісність, є їх системною, комплексною характеристикою. Якщо у відносинах економічної власності подані лише внутрішні, необхідні, сталі, визначальні, сутнісні зв’язки і відносини, то у виробничих відносинах, крім таких форм зв’язку, містяться відповідно не тільки внутрішні, але й зовнішні, не тільки необхідні, але й випадкові, не тільки сутнісні, але й такі, що утримуються на рівні зовнішніх форм, поверхневих зв’язків та відносин і т. д.
Важливість визначення власності як системної сутності виробничих відносин для практика полягає насамперед у тому, що для здійснення докорінного трансформування власності в Україні недостатньо лише провести роздержавлення економіки, істотно знизити питому вагу державної власності (з 92 % до, приблизно, 35%), і на цій основі забезпечити формування інших типів і форм власності (приватної, акціонерної, муніципальної, кооперативної тощо) та їх плюралізм — треба також радикально реформувати кожний елемент цієї системи виробничих відносин, тобто привласнення кожного об’єкта власності. Інакше кажучи, йдеться про радикальну зміну цін, заробітної плати, розподілу прибутку та інших конкретних економічних форм (виражених у тих чи інших категоріях), за допомогою яких привласнюються засоби виробництва, робоча сила, предмети споживання тощо в кожній зі сфер суспільного відтворення. Такі самі радикальні перетворення необхідні і в межах кожного з типів і форм власності.
Власність як категорія надбудовних відносин. Найтісніше пов’язана з економічною власністю юридична сторона соціологічного поняття власність.
Юридична власність — загальна умова виробництва, вияв волі певного класу і правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Оскільки юридична власність є вираженням вольових відносин між людьми, пов’язаних із певним видом матеріальних або нематеріальних благ, або з речами, то вона, як і економічна власність, має також дві сторони: 1) во
льове ставлення людини до іншої людини, або групи людей до іншої групи; 2) ставлення людини до речі. В останньому випадку речі (засоби праці, предмети споживання та ін.) належать певним особам, перетворюючись при цьому на сферу вияву людської волі і становлять об’єкт їхнього володіння, їхнє майно, а люди — це власники цього майна.
Коли людина вкладає свою волю у певну річ, юридична власність означає ставлення індивіда до речей як до своїх, тобто як до самого себе, або поширення самого себе на зовнішні предмети, їх втягування у свою орбіту, владу над речами, коли власник може розпоряджатися ними на свій розсуд. Вільний доступ до таких речей інших членів суспільства не допускається. Певні речі як об’єкти володіння становлять майно конкретної особи, стають монопольною сферою вияву виключно волі їхнього власника. Найважливіші категорії юридичної власності — володіння, розпорядження, користування.
Крім економічного та юридичного аспектів, у власності слід виділяти й інші аспекти.
Так, соціальний аспект власності розкриває процес формування і розвитку класів, соціальних верств і груп та взаємодію між ними залежно від ставлення до засобів виробництва, способів отримання певної частки національного багатства. Так, в Україні у 90-х роках активно формується клас буржуазії, так званих “нових українців”, які збагатилися переважно за рахунок державної власності, ухиляючись від сплати податків та іншими незаконними методами.
Політичний аспект власності характеризує вплив на політику держави залежно від наявності певної частки власності, привласнення різних форм національного багатства. Скажімо, клас “нових українців” формується і внаслідок “надмірного роздування” державного апарату, розкрадання державної власності, отримання чиновниками хабарів, фешенебельних квартир за заниженими цінами тощо.
Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у людини-працівника або його відсутність, ставлення до власності як до своєї, нічийної або чужої. Внаслідок тотального одержавлення власності в колишньому СРСР переважна більшість працівників ставилася до неї як до чужої, що виявлялося у масовому розкраданні цієї власності. У процесі роздержавлення і приватизації в Україні масштаби розкрадання значно зросли.
§ 2.	Структура економічної власності
Основні критерії класифікації економічної власності. Основні типи та форми власності. Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання. Форми власності та форми господарювання.
Основні критерії класифікації економічної власності. Такими критеріями класифікації системи економічної власності є її розмежування за такими ознаками: по-перше, з боку суб’єктів власності; по-друге, з боку об’єктів власності; по-третє, за сферами суспільного відтворення; по-четверте, за інтегральним критерієм, який враховує перші три критерії у цілому або поєднує суб’єктно-об’єктний підхід та розвиток економічної власності за сферами відтворення.
Якщо розглядати відносини економічної власності за умов сучасного капіталізму, то основними підсистемами є приватна, колективна і державна. Ці підсистеми в політико-економічному аспекті найлогічніше назвати типами власності, а в межах кожної з них виділяти форми. Ще один тип власності може виникнути внаслідок поєднання окремих із трьох названих типів — це змішаний тип.
З боку об’єктів власності розрізняють власність на засоби праці, предмети праці (а в сукупності — на засоби виробництва), робочу силу, використовувані сили природи, науку (засоби наукових досліджень та їх результати), інформацію. Якщо об’єднати ці об’єкти в одне ціле, то отримаємо власність на продуктивні сили або на умови виробництва.
Але в такій класифікації не врахована власність на результати виробництва, зокрема на створений національний дохід, формами якого є власність на необхідний і додатковий продукт. Якщо йдеться про макроекономічний рівень, то розвиток сучасної економічної системи неможливий без одержавлення значної частки (в середньому до 55 %) національного доходу, в процесі якого формується державна власність на національний дохід, з одержавленого національного доходу направляються кошти на розвиток освіти, охорони здоров’я, науки, управління народним господарством тощо. Власність на окремі об’єкти власності є видами власності.
Основними суб’єктами власності, в руках яких зосереджується більшість названих об’єктів власності та виникають різні форми підприємств, є дрібний товаровиробник, що не наймає робочої сили, індивідуальний капіталіст, колективний капіталіст, трудовий колектив та держава. На інтернаціональному рівні
можна виділити міжнародні монополії та транснаціональні корпорації. Якщо об’єктом власності є здебільшого національний дохід, то ще одним суб’єктом власності є наднаціональні органи, зокрема у рамках ЄС.
За сферами суспільного відтворення виділяють відносини економічної власності у безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. Визначальними з-поміж них є економічна власність у сфері безпосереднього виробництва. По відношенню до такого привласнення — привласнення у сфері обміну, розподілу і споживання — це вторинне привласнення. Крім того, у сфері безпосереднього виробництва відбувається соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва, що визначає тип суспільного способу виробництва і відповідне поєднання осо-бистісних і речових факторів виробництва в інших сферах.
Основні типи та форми власності. Історично першим типом власності була колективна (або общинна), яка існувала за умов первіснообщинного ладу.
Наступним в історичному аспекті був приватний тип власності. Приватна власність — це процес привласнення різних об’єктів власності окремою особою (максимум сім’єю) у різних сферах суспільного відтворення. Розрізняють приватну власність, засновану на власній та на чужій праці.
До першої належить власність дрібних виробників (ремісників, селян тощо), які не наймають робочої сили, а отже, не експлуатують найманої праці. Ця форма власності існує в усіх суспільно-економічних формаціях (крім первіснообщинного ладу), що вже зазначалось.
За капіталізму приватна трудова власність була представлена фермерськими господарствами, що не наймали робочої сили, дрібними ремісниками, торгівцями.
Із проголошенням державної незалежності України почалося відродження приватної трудової власності у формі фермерських господарств (що не використовують найманої робочої сили), дрібних підприємств у сфері торгівлі, послуг.
Проте ця форма власності має незначну роль в економіці. Так, у США налічується понад 19 млн дрібних підприємств приватної власності (з 23,3 млн усіх підприємств), проте вони виготовляють лише до 10 % валового внутрішнього продукту.
Приватна власність, що базується на чужій праці, за своїм економічним потенціалом значно переважала приватну трудову власність в усіх формаціях, де вони існували. В останній третині XIX ст. її замінила колективна капіталістична власність — акціо
нерна форма капіталістичної власності, що є найадекватнішою формою існування монополій (у т. ч. колективних монополій — олігополій).
Оскільки колективна капіталістична власність заперечує індивідуальну капіталістичну власність не цілком, а діалектично, тобто з урахуванням позитивних сторін розвитку, то малі і середні капіталістичні підприємства, що перебувають у приватній власності, не зникають, а доповнюють розвиток гігантських монополістичних об’єднань, інших форм власності, підпорядковуючись їм. Обмеженість приватної власності за сучасних умов була визнана на міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації у червні 1992 р. на рівні глав держав та урядів.
Колективна власність — це процес привласнення різних об’єктів власності колективом фізичних або юридичних осіб у всіх сферах суспільного відтворення. Колективну власність поділяють на дві основні форми — трудову і нетрудову. Трудова колективна власність базується на праці (фізичній або розумовій) усіх членів трудового колективу, нетрудова колективна власність — на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема їхній праці з управління та контролю за виробничим процесом.
Формами колективного типу економічної власності у СІЛА є також кооперативна власність, власність громадських організацій, власність релігійних і культурних організацій.
Найефективнішою формою колективного типу власності є трудова колективна власність. Так у СІЛА перехід до цієї форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15 %, прибутку — на 50 % порівняно з середніми показниками у відповідних галузях. В Італії в кооперативних підприємствах (порівняно з приватними фірмами) продуктивність праці на третину вища, плинність кадрів — у 2,5 раза нижча, прогулів удвічі менше, страйків практично не буває, невеликий управлінський персонал. Це свідчить про те, що на себе людина працює краще, ніж на державу чи підприємця.
Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об’єктів національної економіки: побудову залізниць, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін. Це означає процес переростання продуктивними силами меж колективної власності, що зумовлює одержавлення продуктивних сил, інтенсивний розвиток державної власності.
Державна власність — привласнення державою (як суб’єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об’єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави, про що вже йшлося раніше.
За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.
Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об’єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що мають загальнонаціональне значення.
На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Про сутність цієї форми йтиметься в одній із наступних тем.
Формами державної власності є загальнодержавна, муніципальна (комунальна).
Серед видів економічної власності найважливішими є власність на засоби виробництва та робочу силу, а, отже, власність на найважливіші фактори виробництва.
Власність на фактори виробництва та способи їх поєднання. Оскільки основним елементом продуктивних сил є людина, то серед об’єктів, а отже, видів власності, найважливішу роль відіграє власність на робочу силу.
Власність на робочу силу — це певна сукупність відносин економічної власності між найманими працівниками, підприємцем і державою з приводу привласнення робочої сили в усіх сферах суспільного відтворення. Оскільки робоча сила — це сукупність фізичних і духовних властивостей людини, які вона застосовує у процесі виробництва, то власність на робочу силу конкретизується у певній сукупності відносин економічної власності з приводу привласнення фізичних, з одного боку, духовних (до складу яких входять розумові, організаційні, творчі якості та здібності) властивостей людини — з другого.
Економічний аспект власності на робочу силу розкривається у процесі привласнення цього специфічного товару в безпосеред
ньому виробництві, розподілі, обміні та споживанні. Привласнення робочої сили капіталістом у процесі безпосереднього виробництва виражається у тривалості робочого дня, тижня, місяця, в інтенсивності праці тощо. Найтриваліший робочий час — в японського найманого працівника: він у середньому працює приблизно на 250 годин на рік більше, ніж його американський чи західноєвропейський колега. Вищою є і його інтенсивність праці. Це означає, що у сфері безпосереднього виробництва в Японії здійснюється найбільше привласнення робочої сили, фізичних і духовних здібностей найманого працівника. Крім того, у цій країні найповніше привласнюються інтелектуальні здібності робітників і службовців, зокрема в гуртках якості.
Крім найманої робочої сили об’єктом привласнення є робоча сила підприємця, вищого менеджера. На відміну від робочої сили найманого працівника, їхня робоча сила не відчужується, і результати їхньої праці привласнюють вони самі та частково держава.
Держава бере участь у привласненні частини необхідного й додаткового продукту у формі механізму оподаткування. Відносини власності на робочу силу у цій сфері можуть послаблювати або посилювати процес привласнення робочої сили у сфері безпосереднього виробництва. Це залежить, насамперед, від величини особистого подохідного податку (який фактично перетворився на податок на заробітну плату). Так, незважаючи на тривалий робочий день і тиждень японського робітника, його місячний бюджет (разом із дружиною і двома дітьми) приблизно на 50 % перевищує аналогічний американський. Це зумовлено тим, що американець сплачує зі своєї заробітної плати майже удвічі вищі податки.
Власність на засоби виробництва — це привласнення різними економічними суб’єктами (індивідом, групою капіталістів, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення. У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється у процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін.
Залежно від форми власності на засоби виробництва та робочу силу відбувається певний тип їх з’єднання. Відповідно до вимог принципу суперечності, слід розрізняти техніко-економічне (відображає речовий зміст суспільного способу виробництва) та соціально-економічне поєднання (відображає суспільну форму дано
го способу виробництва) особистісних і речових факторів виробництва.
За умов рабовласницького способу виробництва раб не мав власності на свою робочу силу, тому його поєднання з засобами виробництва мало характер позаекономічного примусу.
За умов феодалізму позаекономічний примус до праці мав місце на полі феодала (де треба було працювати до 4 днів на тиждень), що поєднувався з економічним примусом на власному полі.
Найповніше економічний примус до праці розвинений за умов капіталізму. Найманого працівника ніхто не змушує трудитися примусово. Але він змушений продавати свою робочу силу, щоб прогодувати себе і членів своєї сім’ї.
У процесі техніко-економічного поєднання, за умов домінування технологічного способу виробництва, що базувався на машинній праці, робітник мав, здебільшого, одну вузьку професію, ритм його праці визначався рухом машин і тому мало місце технологічне підкорення праці капіталом, яке значно послаблюється за умов автоматизованого виробництва. Загалом тех-ніко-економічне поєднання означає безпосереднє використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником.
Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. У цьому випадку робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.
Але все докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і на виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці, а їхня робоча сила перетворюється на товар. Соціально-економічне поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку праці та їх використання під контролем капіталіста.
Сучасна система продуктивних сил, як зазначалось, формується у процесі взаємодії різних елементів: різних засобів праці, науки, інформації та ін. Для їхнього прогресу необхідний розвиток різних типів власності (приватної, колективної, державної, інтер
національної) та різних форм їх поєднання. Тому пріоритетною формою власності для розвитку певного елементу системи на різних етапах еволюції може бути як одна із названих форм, так і їх комбінація. Зміст продуктивних сил — активне ставлення людини до природи та відносини між людьми у процесі праці, тому для гармонійного їх співвідношення необхідні типи і форми власності, які б забезпечували нормальне відтворення індивіда як біологічного виду, задовольняли його екологічні потреби, були спроможні подолати екологічну кризу.
Розвиток людини як головної продуктивної сили (високого рівня освіти, кваліфікації, культури і насамперед техніко-техно-логічної культури, здорового фізичного стану тощо) забезпечує раціональне поєднання суспільної, колективної та приватної власності. Для розвитку освіти у загальнонаціональному масштабі, тобто для отримання належного рівня освіти сукупним працівником, найбільш придатна суспільна власність; розвиток фундаментальних наукових досліджень — державна власність, а взірцево-конструкторські розробки найефективніше здійснюють дрібні та середні фірми, особливо ризикові (венчурні) компанії в межах, передусім, індивідуальної капіталістичної власності.
Загальна закономірність еволюції власності — зростаюче ускладнення кожного наступного типу і форми власності, а на сучасному етапі — формування і розвиток у межах акціонерної, державної, інтегрованої форм власності рис, особливостей, якостйй, що суперечить соціально-економічній природі кожної з них. Так, у межах акціонерної власності (за своєю природою колективної капіталістичної власності) відбувається часткове перетворення певної кількості дрібних акціонерів на співвласників акціонерних компаній; у межах державної — з’являються риси загальнонаціональної власності, певною мірою вона перебирає на себе функції соціальної справедливості в окремих країнах (при перерозподілі національного доходу через державний бюджет та ін.). Це розширює здатність акціонерної, державної власності бути суспільною формою розвитку продуктивних сил, сприяти їхньому прогресу.
Водночас дія закону адекватності на певному етапі еволюції суспільного способу виробництва зумовлює появу суттєвої (кардинальної) нової форми власності, що поступово заперечує всю систему попередніх форм власності. За капіталістичного способу виробництва нею є трудова колективна власність, яка означає процес соціалізації власності.
Форми власності та форми господарювання. Поняття “форма власності” є більш ємною економічною категорією, ніж “фор
ма господарювання”. Це виявляється в тому, що одна форма власності може мати декілька форм господарювання. Тому останню можна розглядати як один із методів реалізації форми власності, що втілюється на практиці окремим суб’єктом за певну винагороду. Так, приватна форма власності може бути реалізована через такі форми господарювання, як оренда, сімейний підряд, венчурний бізнес та ін., отже, форма господарювання у сфері матеріального виробництва — це комплекс конкретних способів, які використовує господарський суб’єкт для привласнення предметів природи у процесі праці з метою створення певного блага або його доведення до конкретного споживача і отримання за це частини доходу.
Водночас одна і та ж форма господарювання може використовуватися для реалізації двох і більше форм власності. Це стосується, передусім, оренди.
§ 3.	Особливості розвитку відносин власності в Україні за роки незалежності
З погляду власності в юридичному аспекті у процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35—40 % стратегічних об’єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв’язок, космос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й реформуватися щодо нових умов насамперед у бік подолання відчуження найманих працівників від засобів виробництва.
Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол. СІЛА, у Росії близько 250 тис. руб. в цінах 1990 р. Згідно із законом України, майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.
Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із
законом України “Про приватизаційні папери” майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а отже, на акцію роздержавленого підприємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився, а соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього значного антинародного характеру.
Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х років, штучного зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до катастрофічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х років приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні “рівні стартові умови” для входження в ринок — їх перетворення на безправних найманих працівників, продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого масового безробіття.
З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбувалось активне формування так званого “ефективного власника”. Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву “народної”, то в Росії та Україні — “чорної приватизації”.
За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу “чорної приватизації” здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.
За 1992—2001 рр. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об’єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %, налічується 17,5 млн акціонерів.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які основні трактування власності давали вчені в різні історичні епохи?
2.	У чому полягає сутність економічної власності і які дві її найважливіші сторони?
3.	Які переваги дає визначення економічної власності як системної сутності виробничих відносин?
4.	Які найважливіші риси власності як категорії надбудови й у чому їх сутність?
5.	Що означає юридична власність?
6.	Назвіть найважливіші критерії класифікації економічної власності.
7.	Які відмінності між типами, формами та видами економічної власності?
8.	Дайте характеристику приватного типу економічної власності.
9.	Які основні суб’єкти економічної власності при капіталізмі?
10.	Чому відносини економічної власності у сфері безпосереднього виробництва є визначальними?
11.	Охарактеризуйте колективний тип економічної власності.
12.	У чому полягає сутність державної власності?
13.	Дайте стислий аналіз власності на засоби виробництва.
14.	Що таке власність на робочу силу?
15.	У чому сутність двох способів поєднання робочої сили із засобами виробництва?
16.	Що таке форма господарювання?
17.	Які основні особливості розвитку відносин власності в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст.?
Тема 5
ФОРМИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
§ 1.	Натуральна форма організації виробництва
Поняття “організація суспільного виробництва" та його форми. Натуральне виробництво.
Поняття “організація суспільного виробництва” та його форми.
Щоб відповісти на це запитання, слід попередньо знати, що таке організація, і назвати форми організації кожної зі сторін суспільного виробництва, тобто продуктивних сил і відносин економічної власності. Поняття “організація”, з одного боку, означає основу чого-небудь, а з другого — планомірно продуманий і створений пристрій. Об’єктивними формами організації продуктивних сил є кооперація праці, поділ праці та обмін діяльністю (про які вже йшлося у попередніх темах). Кожна із цих форм передбачає певну продуману координацію, узгодження дій між учасниками виробничого процесу, а отже, включає суб’єктивну сторону.
Виходячи з цього організацію продуктивних сил на національному рівні можна визначити як процес координації дій усіх елементів цієї сторони суспільного виробництва шляхом кооперації, поділу праці та обміну діяльністю, з одного боку, та його регулювання з другого. Об’єктивна сторона координації означає дію законів технологічного способу виробництва (суспільного поділу праці, усуспільнення виробництва та праці та ін.), що управляють цими процесами. У свою чергу, таке регулювання здійснюється стихійно через механізм ринкового саморегулювання, цілеспря
мовано з боку держави або шляхом поєднання ринкових важелів із державними.
На мікрорівні організація продуктивних сил здійснюється у процесі одиничного поділу праці, кооперації праці, запровадження певних форм і методів організації виробництва і праці підприємницької діяльності, дії законів концентрації виробництва та ін.
Організація відносин економічної власності на мікрорівні здійснюється через механізм управління власністю, дії законів концентрації власності, централізації власності тощо. На макро-рівні така організація відбувається через механізм конкуренції, переливу капіталу, розвитку акціонерної власності (коли головне підприємство продає частину акцій підприємствам-постачаль-никам), державне регулювання відносин власності, дії специфічних, стадійних економічних законів.
Якщо врахувати лише об’єктивну сторону поняття “організація виробництва”, то слід виділити натуральну, товарну та безпосередньо суспільну форми виробництва.
Натуральне виробництво. Історично першим виникло натуральне виробництво. Натуральне виробництво — виробництво, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для споживання всередині господарства, що їх виробило.
У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою суспільного виробництва було натуральне виробництво. У процесі розпаду цього ладу виникає товарне виробництво, але натуральна форма залишається панівною ще впродовж майже шести тисячоліть, поєднуючись із товарною формою. Загалом в усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічні феодальні маєтки). Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і у споживанні. Рівень споживання господарюючих суб’єктів (власників) залежав тільки від рівня власного виробництва.
Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був розвинений ще слабо.
Натуральне виробництво було малоефективним, консервативним, а пануючі в ньому відносини економічної власності забезпечували дуже повільний розвиток продуктивних сил.
Експлуатація в антагоністичних формаціях, де панувало натуральне виробництво, відбувалася у наочних найбільш грубих і брутальних формах. Вона базувалася на позаекономічному при
мусі, на відносинах особистої залежності; залежність мала персональний характер.
Наростання суперечностей натурального виробництва та його суспільної форми призвело до виникнення товарного виробництва.
§ 2.	Товарна форма організації суспільного виробництва
Причини виникнення та сутність товарного виробництва. Проста і розвинена форми товарного виробництва.
Причини виникнення та сутність товарного виробництва. Матеріальною основою виникнення товарних відносин, їх речовим вмістом є суспільний поділ праці, що відбувається під дією закону економії часу і зумовлює підвищення продуктивності праці, збільшення виробництва продуктів. Суспільний поділ праці й обмін продуктами — два взаємозумовлених процеси. Але сам суспільний поділ праці не породжує товарних відносин.
З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників, яка від часу розпаду первісного ладу є формою приватної власності на засоби виробництва. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний обмін. Економічна відокремленість виявляється передусім у тому, що працівники самі привласнюють результати своєї праці. Характер відокремленості (повна або часткова) залежить від панівного типу власності. Постає питання: чому відбувається відокремленість виробників?
З погляду речового змісту така відокремленість спричинена, насамперед, неоднорідністю праці. Види праці різняться своєю складністю, неоднаковим функціональним змістом праці — співвідношенням творчого та шаблонного компонентів, розумової та фізичної праці тощо. Не однакові фізичні й духовні здібності людей до праці, не однакові їхні навички до щоденної наполегливої праці. Тому результативність, ефективність праці різних людей різна.
З погляду суспільної форми відокремленість виробників зумовлена їхнім прагненням привласнити результати своєї праці (за умов простого товарного виробництва) і чужої праці (в експлуататорських формаціях, насамперед за капіталізму).
У сучасних умовах формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є: 1) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо; 2) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції; 3) са
мостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів; 4) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо.
Товарне виробництво — така організація суспільного господарства, коли окремі продукти виготовляють відокремлені виробники, і для задоволення суспільних потреб необхідні купівля-продаж цих продуктів, що стають товарами на ринку.
Проста і розвинена форми товарного виробництва. Проста форма товарного виробництва існує за умов рабовласницького і феодального способів виробництва, розвинена — при капіталізмі. Остання отримала назву капіталістичного товарного виробництва.
Просте товарне виробництво характеризується поєднанням безпосередніх виробників із засобами виробництва, капіталістичне — їх антагонізмом. Просте товарне виробництво базується на власній праці, капіталістичне — на експлуатації чужої праці. Продукт праці в простому товарному виробництві належить товаровиробникові, у капіталістичному — власникові засобів виробництва, тобто капіталістові. Просте товарне виробництво є дрібним, розпорошеним, у ньому не існує одиничного поділу праці, а кінцева мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинений одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутку капіталістом.
Зі сказаного випливає висновок про те, що просте товарне виробництво — це, здебільшого, процес виробництва продукції для обміну відокремленими дрібними товаровиробниками (селянами і ремісниками), які не використовують найманої праці.
Капіталістичне товарне виробництво означає процес виробництва продукції на малих, середніх та крупних капіталістичних підприємствах для обміну з метою отримання прибутку та його використання для розширення виробництва і для споживання. Основною відмінністю простого і капіталістичного виробництва є те, що останнє з погляду відносин обміну означає перетворення на товар робочої сили. Отже, не лише продукти праці та засоби виробництва набувають товарної форми, але й робоча сила. Найелементарнішою клітинкою товарного виробництва є окремий товар.
§ 3.	Товар та його властивості
Споживча вартість і корисність товару. Вартість і мінова вартість. Конкретна й абстрактна праця. Суперечності товару і товарного виробництва. Вартість і ціна: альтернативні теорії.
Споживча вартість і корисність товару. З погляду споживчої вартості товар є насамперед предметом, річчю, що завдяки своїм властивостям задовольняє певні людські потреби. Споживча вартість прямо залежить від природних властивостей речей (наприклад, м’ясо містить білки та інші корисні речовини), які люди виявляють у ході історичного розвитку.
Споживча вартість може бути не тільки певним предметом (одягом, їжею тощо), а й послугою (наприклад, послуги лікаря, педагога та ін.). Проте споживча вартість послуги не має речової форми свого вираження, а є корисним ефектом живої праці, використання якої водночас задовольняє певні потреби інших людей. Тому споживчу вартість можна визначити як певну річ або послугу, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє різноманітні людські потреби.
У зв’язку з цим постає питання про співвідношення споживчої вартості і корисності, яке по-різному тлумачиться в сучасній літературі.
Загалом в економічній теорії прихильники концепції граничної корисності досліджували лише корисність товарів, прихильники теорії трудової вартості — здебільшого вартість. Відтак окремі автори (А. Маршалл, М. Туган-Барановський та ін.) робили спроби об’єднати ці погляди.
Корисність речі або послуги, зумовлена їх властивостями, створює їхню споживчу вартість і виражає відношення таких властивостей до потреб людей. При купівлі товару або послуги індивід “оцінює” споживчі вартості, “досліджує” їхню якість, зіставляє споживчу вартість різних товарів і послуг. У корисності відображається зіставлення об’єктивної і суб’єктивної сторін. Отже, споживча вартість більш містка категорія, ніж корисність.
Роль споживчої вартості за умов товарного виробництва полягає в тому, що вона, по-перше, є речовою основою, матеріальним носієм суспільних відносин і мети виробництва; по-друге, її слід вивчати як споживчу вартість для інших, як суспільну споживчу вартість (за умов суспільного поділу праці продукт виробляється не для споживання самим виробником, а для інших осіб). По-третє, споживча вартість як суспільна є проміжною ланкою між виробництвом і споживанням, тому характер споживчої
вартості має важливе значення для процесу реалізації продуктів у масштабі всього суспільства, що, у свою чергу, свідчить про її органічний зв’язок із якістю продукції, а отже, і з ефективністю виробництва.
Загалом історичний характер споживчої вартості полягає в значному розширенні кількості споживчих вартостей; в ускладненні процесу їхнього створення (внаслідок спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин продукту); у зростанні корисних властивостей багатьох традиційних товарів (наприклад, значно розширився спектр використання сталі, алюмінію в минулому столітті й нині); у підвищенні якості та довговічності товарів; у створенні зростаючої кількості споживчих вартостей у формі послуг тощо.
Спроби деяких економістів (У. Джевонса, А. Маршалла та ін.) знайти кількісний показник корисності всіх товарів виявилися марними. Тому італійський економіст А. Парето запропонував відносний показник, згідно з яким один набір товарів є кращим для споживача, ніж інший.
Цінність блага є єдністю споживчої вартості і витрат на її виробництво, а тому існує за умов будь-якого суспільного способу виробництва. І лише за умов товарного виробництва цінність продукти набуває форми вартості.
Вартість і мінова вартість. У процесі обміну товарів має місце елемент випадковості, зумовлений, передусім, співвідношенням попиту та пропозиції на певний товар у даний момент. Але загалом у процесі обміну встановлюється певна закономірність, що полягає в тому, що саме прирівнювання одного товару до іншого, їх кількісне порівняння означає, що у них є дещо спільне. Мінова вартість — властивість товару обмінюватися, пропорція, в якій один товар обмінюється на інший.
В усіх товарах, що обмінюються на інші, спільним є те, що вони — втілення суспільної праці, витраченої на їх виробництво, що робить їх кількісно зіставлюваними, отже, формує їхню вартість. Крім того, вони мають суспільну споживчу вартість, що виражає суспільні виробничі відносини між людьми, але пов’язані із процесом праці, виробничою діяльністю людини. Тому у вартості виражається не просто кількість суспільно необхідної праці, а і якість продукції, її корисний ефект.
Вартість має якісну та кількісну сторони. У першому випадку вартість виражає відносини економічної власності між товаровиробниками, у другому — величину втіленої в товарі суспільно необхідної праці товаровиробника та суспільну корисність товару.
Діалектична єдність споживчої вартості і вартості формує товар. Товар — суспільна форма продукту праці, що завдяки своїм корисним властивостям задовольняє потреби людей, вироблений для обміну на основі суспільно необхідних витрат.
Купуючи товар, споживачі платять за нього певну суму грошей, яка є його ціною. Найпростішим визначенням ціни є те, що вона є грошовим вираженням вартості. Про розвиток ціни буде сказано в наступних темах.
Водночас глибинною внутрішньою сутністю товару або сутністю другого порядку є єдність і взаємодія конкретної й абстрактної праці, що лежать в основі відповідно споживчої вартості і вартості.
Конкретна й абстрактна праця. Конкретна праця має певну мету, характер операцій, предмет, засоби і результати. Конкретна праця — суспільна праця, що витрачається в особливо доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці, характеризується метою і створює специфічну споживчу вартість.
Абстрактна праця є суспільною формою витрат фізичних та розумових сил людини, загальною економічною категорією товарного виробництва. При визначенні цієї праці слід абстрагуватися від якісних відмінностей багатьох конкретних видів праці, від (її корисних форм. Тоді можна сказати, що абстрактна праця являє собою працю взагалі, тобто містить у собі загальне, притаманне багатьом (десяткам тисяч) видам конкретної праці. В абстрактній праці мають значення витрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, витрати людської енергії (м’язів, мозку, нервів).
Тому в політекономічному аспекті абстрактна праця — специфічна економічна категорія товарного виробництва, що відображає відносини економічної власності між товаровиробниками у процесі порівнювання (через обмін) різних видів праці безвідносно до їхньої конкретної форми.
Історичний характер цієї категорії полягає у зростанні питомої ваги розумової праці й відповідному зниженні частки фізичної праці, посиленні нервового, психологічного напруження тощо. Водночас при характеристиці корисної праці слід враховувати не лише якість, а й кількість праці за переважання якості праці; при характеристиці абстрактної праці — не тільки кількість, а й якість (проста або складна праця тощо) за домінування кількості праці.
Наявність у конкретній та абстрактній праці й кількісної, і якісної сторін зумовлена їх органічною єдністю в товарі, взаємопроникненням протилежностей. Тому конкретна праця не лише
переносить вартість засобів виробництва на новостворений продукт, а й формує певну частину вартості. Внаслідок того, що конкретною працею на новостворений товар переноситься вартість використаних засобів виробництва, у вартості (суспільно необхідних витратах) товару враховують не тільки витрати живої, а й уречевленої праці.
Суперечності товару і товарного виробництва. Двоїста природа вартості розкривається в суперечливій єдності (що передбачає боротьбу її сторін) індивідуальної та суспільної вартостей (внаслідок різниці індивідуальних і суспільно необхідних витрат). Робочий час, який окремий товаровиробник витрачає на виробництво товару, є індивідуальним робочим часом. Час, потрібний для виготовлення певної споживчої вартості для задоволення потреб суспільства за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і за середнього в даному суспільстві рівня вмілості та інтенсивності праці — це суспільно необхідний робочий час. Він тяжіє до індивідуального робочого часу на тих підприємствах, що виробляють основну масу продукції.
Співвідношення суспільно необхідного та індивідуального робочого часу залежить від суспільних потреб, сукупного платоспроможного попиту на певні види продукції; якщо товарів виробляється більше чи менше, рівень регулюючих витрат змінюється. Важливо й те, що вартість товарів визначається умовами їх відтворення. Це означає, що з появою товарів такої ж якості, але таких, що виробляються через певний період часу з меншими витратами суспільно необхідного робочого часу, вартість попередніх товарів знижується і зменшується до вартості останньої партії товарів.
Формування суспільно необхідних витрат відбувається у процесі конкуренції товаровиробників. Витрати, більші за суспільно необхідний робочий час за умов конкуренції не створюють вартості, не визнаються суспільством. На ринку, коли попит відповідає пропозиції, покупець не платитиме більше грошей за однаковий за якістю товар, на виготовлення якого витрачено більше індивідуального, ніж суспільно необхідного робочого часу,
Водночас у деяких галузях народного господарства (наприклад, у сільському господарстві) формування суспільно необхідних витрат відбувається відповідно не до середніх, а до граничних витрат, що здійснюються на гірших за якістю ділянках землі. Інакше на цих ділянках товаровиробник був би не зацікавлений у виробництві продукції, а тому не задовольнялися б потреби у продуктах сільського господарства.
Такі особливості взаємодії суспільного та індивідуального робочого часу для відтворюваних товарів (що постійно виготовляються). Для невідтворюваних товарів (шедеврів мистецтва таін.), на думку Д. Рікардо, додатковою субстанцією вартості є їхня рідкісність.
Конкретна праця є безпосередньо приватною працею, тобто працею, витраченою приватним власником на приватному підприємстві, особистою справою товаровиробника. У випадку невдачі при реалізації виробленого продукту товаровиробник не може закупити інші товари й задовольнити свої потреби у споживанні та виробництві. Він розорюється, поповнює армію тих, хто змушений продавати свою робочу силу. Інший товаровиробник, навпаки, реалізувавши вдало свої товари, поступово збагачується, стає капітал істом-підприємцем.
Вартість і ціна: альтернативні теорії. Щодо сутності вартості та ціни у світовій економічній літературі сформувались такі основні теорії: 1) трудова теорія вартості; 2) концепція граничної корисності; 3) теорія витрат виробництва; 4) концепція попиту і пропозиції; 5) змішані теорії, в яких робляться спроби поєднати окремі названі концепції.
Найближчою до теорії трудової вартості й практики ціноутворення є концепція витрат виробництва. Згідно з нею вартість товару створюється за допомогою передусім таких трьох чинників як праця, земля, капітал (засоби виробництва, за термінологією західних учених). У ній трьом факторам виробництва відводиться однакова роль у процесі виробництва, створенні вартості товару. Насправді активну роль відіграє лише праця (особистий фактор), а вартість засобів виробництва лише переноситься конкретною працею на новостворений продукт. Водночас у сільському господарстві земля є джерелом більшого синергічного ефекту.
Згідно з концепцією попиту і пропозиції, вартість товару визначається не витратами суспільно необхідної праці, а співвідношенням попиту і пропозиції. Проте ця концепція, по-перше, неспроможна пояснити, як визначається величина вартості товару за умови збігання попиту і пропозиції, по-друге, передбачає, що вартість формується лише у сфері обміну (насправді основною сферою утворення вартості є безпосереднє виробництво). Більш обґрунтованою є точка зору, що співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Такий концептуальний підхід втілено в економічній теорії К. Маркса.
Дехто з вітчизняних економістів, некритично копіюючи думки окремих західних ідеологів, обмежує значення марксистської
теорії вартості лише періодом переважання фізичної праці і декларує тезу про зростання маржиналізму, “символічної вартості” в так званому постіндустріальному суспільстві на етапі посилення ролі та значущості розумової праці. Такий підхід свідчить про нерозуміння марксистської теорії вартості. Адже в теорії К. Маркса є поняття простої і складної праці, у його визначенні вартості робочої сили йдеться про сукупність фізичних та розумових здібностей тощо. Отже, переважання фізичної праці протягом того періоду не слід плутати з концептуальним підходом до проблеми вартості.
Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільно необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Він також розглядав вартість і ціну за умов відтворення.
Ці положення не набули вигляду цілісної та завершеної теорії.
Прихильники концепції “символічної вартості”, які стверджують про зникнення вартості, ігнорують передусім той факт, що вартість має не лише кількісну, а і якісну сторону. В останньому випадку вона виражає виробничі відносини між товаровиробниками; виробниками і споживачами товарів і послуг (або відносини економічної власності). Це означає, що навіть у процесі розвитку особистості (її творчих здібностей) людина вступає у виробничі відносини з іншими людьми, які надають відповідні послуги для розвитку особистості. Тому вартість не зникає, а набуває якісно та принципово (істотно) нових форм свого руху.
§ 4.	Розвиток товару і товарного виробництва за сучасних умов
Еволюція товару у розвинутих країнах світу у XX ст. Основні тенденції розвитку капіталістичного товарного господарства. Безпосередньо суспільне виробництво.
Еволюція товару у розвинутих країнах світу у XX ст. Впродовж XX століття відбувалася еволюція товару, в діалектиці відносин конкретної та абстрактної, приватної і суспільної праці з’явилися якісно нові аспекти.	,
Уявлення про ці процеси може дати виробництво сучасного автомобіля, який нині став звичайним товаром. СІЛА, наприклад, щороку виробляють до 17 млн автомобілів, Японія — до 15 млн. Сучасний автомобіль складається у середньому з 15 тис. деталей (у тому числі майже 1500 основних), виробництвом яких зайняті як гігантські компанії, так і величезна кількість дрібних підприємств-постачальників.
У створенні споживчої вартості автомобіля беруть участь декілька тисяч видів конкретної праці. У цьому разі конкретна праця все менше виявляється як приватна праця незалежного, економічно відокремленого товаровиробника. У наймогутнішої американської монополії, що виробляє автомобілі “Дженерал моторз”, на початку 90-х років налічувалося майже 40 тис. постачальників, а частка закупівель у сумі обігу становила приблизно 48 %. За цих умов зведення конкретних видів праці до абстрактної праці, а споживчої вартості до вартості, визначення конкретної праці як суспільної відбувається через систему замовлень, контрактів, субпідрядів. “Дженерал моторз” встановлює з постачальниками тривалі виробничі зв’язки і перетворення окремої деталі, вузла автомобіля на товар відбувається не звичайним шляхом повної та вільної конкуренції на ринку, а планується заздалегідь, набуває форми договору. Це означає підрив товарного виробництва за сучасних умов.
Один із важливих принципів організації ринку в розвинутих країнах полягає в тому, що потенційний виробник, перш ніж почати виробляти товар, знаходить покупця, попередньо укладає з ним письмову або усну угоду чи контракт. У них обумовлюються якість товарів, ціни, термін поставок, платежі тощо. Завдяки цьому сфера ринкових відносин, по суті, перетворюється на сферу прямих зв’язків між виробниками і споживачами.
Ще сильніше підривається товарне виробництво (а водночас усе менше конкретна праця виявляється у вигляді приватної) з посиленням втручання держави в економіку. Це втручання відбувається через укладання державних контрактів, закупівлю державою більшої частини виготовленої продукції, що означає гарантований державний попит на неї.
У процесі поглиблення міжнародного поділу праці конкретна праця є формою рівних видів міжнародної праці, а її (конкретної праці) зведення до абстрактної відбувається у процесі формування інтернаціональної вартості.
Ці процеси на мікрорівні формують основу безпосередньо суспільного виробництва.
Водночас встановлення контрактних, субпідрядних відносин великої компанії з малими та середніми підприємствами супроводжується привласненням створеного на них найманими працівниками частини необхідного і додаткового продукту, певним управлінням власністю цих підприємств із боку великих компаній тощо.
Основні тенденції розвитку капіталістичного товарного господарства. У межах сучасного товарного виробництва діють дві
протилежні тенденції: до його розширення та до його підриву. Тенденція до розширення зумовлена поглибленням суспільного поділу праці (кількість машинобудівних галузей і виробництв у розвинених країнах світу становить понад 200, тоді як у слабо-розвинених — лише 15), спеціалізації суспільної праці (відгалуження окремих виробничих функцій у самостійні виробництва), збільшенням кількості економічно відокремлених виробників (у СІЛА у 1947—1995 рр. кількість підприємств зросла майже на 15 млн, що з погляду відносин власності означає відокремлення товаровиробників, які, виготовляючи товари чи надаючи послуги, вступають у відносини з іншими товаровиробниками і споживачами) та ін.
Дія тенденції до підриву товарного виробництва, а також ринкових відносин зумовлена, передусім, розвитком масштабів одиничного поділу праці, в основі якого лежить подетальна та поопераційна спеціалізація всередині окремих виробничих одиниць. Тенденція до підриву товарного виробництва зумовлена й розширенням масштабів організованості та планомірності в межах окремих компаній, дія цієї тенденції спричинена також розвитком контрактних відносин між монополіями, з одного боку, дрібними й середніми капіталістичними підприємствами — з другого.
Певний підрив товарного виробництва має місце й тоді, коли створюються міжнародні та транснаціональні корпорації, спільні підприємства, коли держава укладає контракти на національному та міжнародному рівнях, централізовано регулює економіку. Таку ж роль значною мірою виконують наднаціональне регулювання економіки, гігантські банки, що створюють апарат для суспільного регулювання процесу виробництва й розподілу продуктів, перехід від індивідуальної до колективної форми власності та ін.
Залежно від ступеня підриву товарного виробництва та соціалізації економічної системи послаблюється роль вартості та відповідно зростає роль споживної вартості, а отже корисності товару.
Це означає посилення процесу планомірного формування вартості і ціни товарів, привласнення прибутків, встановлення заробітної плати, зростання рівня організації у взаємодії людини з природою тощо, про що йтиметься у всіх наступних темах. Дія тенденції до підриву товарного виробництва зумовлює виникнення та поступовий розвиток третьої основної форми організації суспільного виробництва — безпосередньо суспільної.
Безпосередньо суспільне виробництво. Незважаючи на те, що товарна форма організації виробництва ще не вичерпала здат
ності стимулювати розвиток продуктивних сил, в її межах все більше наростають деструктивні властивості. Найважливішими з них є посилення нерівності між багатими і бідними в межах окремих країн та багатими і бідними країнами в межах світового господарства, поглиблення екологічної кризи, масові фінансові спекуляції цінними паперами та ін. Тому на зміну товарній має прийти досконаліша форма суспільної організації виробництва, якою є безпосередньо суспільна форма.
Прообразом “безгрошового суспільства” є проведення великомасштабного експерименту в населеному пункті Свіндон (неподалік Лондона), у процесі якого вирішено більшість технічних проблем щодо створення такого суспільства. Основою його є потужні комп’ютери, які ведуть точний, своєчасний і миттєвий облік усіх актів купівлі-продажу товарів і послуг. Водночас для остаточного вирішення цієї проблеми не має існувати тіньової економіки, а кожна найменша торгова точка мусить бути підключена до такого комп’ютера.
Матеріальною основою безпосередньо суспільного виробництва є високий рівень розвитку продуктивних сил, поглиблення суспільного поділу праці, технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованому виробництві, процес прогнозування і складання на цій основі довготермінових, середньотермінових та короткотермінових демократичних (тобто планів, що складаються за участю громадськості, трудових колективів) планів розвитку народного господарства, також на мікрорівні, що ретельно узгоджуються. За цих умов зникає потреба підтверджувати через ринок вартість суспільно необхідних продуктів, що виробляються.
Заперечення зародкових форм існування безпосередньо суспільного виробництва за сучасних умов та панування у майбутньому — позаісторичний підхід до розвитку внутрішніх суперечностей, який неминуче зумовлює появу більш розвиненої форми, що діалектично, тобто з утриманням сильних прогресивних сторін, заперечить товарну форму.
§ 5.	Закони розвитку товарного виробництва
Економічний зміст закону вартості. Основні функції закону вартості.
Економічний зміст закону вартості. Закон вартості — особливий економічний закон (діє у деяких суспільних способах виробництва), що виражає внутрішньо необхідні, суттєві й сталі зв’яз-
ки між суспільно необхідною працею (витраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту та пропозиції.
Закон вартості виражає, по-перше, внутрішньо необхідні суттєві й сталі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом. У такому аспекті він набуває вигляду закону сфери безпосереднього виробництва. Змушуючи товаровиробників знижувати індивідуальну вартість їхніх товарів (через поліпшення організації виробництва, впровадження нової техніки, зростання обсягів виробництва тощо), зменшуючи при цьому вартість корисних благ, цей закон є рушійною силою розвитку продуктивних сил.
Друга риса закону вартості — наявність сталих зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої здійснюється взаємний тиск одного підприємця на іншого. Роль рушійної сили розвитку виробництва закон вартості у цьому випадку виконує в нерозривній єдності сфер безпосереднього виробництва й обміну.
Третьою важливою рисою цього закону є наявність сталого зв’язку між попитом і пропозицією. Якщо їх відносна рівність порушується, то обмін товарів здійснюється не відповідно до кількості витраченого на них суспільного робочого часу. Так, за недостатньої кількості товарів ринкову вартість завжди регулюють товари, вироблені за гірших умов, а за надлишкової їх кількості — виготовлені за найкращих умов. Якщо кількість праці відповідає розмірам суспільної потреби, товар продається за його вартістю. Таким чином, закон вартості стихійно регулює пропорції розподілу суспільної праці між галузями.
Цей закон, по-четверте, виражає внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів у минулому (суспільно необхідним робочим часом у момент їх безпосереднього виробництва) і теперішніми умовами виробництва. Тому вартість товарів зумовлюється не тим робочим часом, який витрачено на їх виробництво, а тим, який витрачено на їх відтворення.
По-п’яте, закон вартості виражає внутрішньо необхідні й сталі зв’язки між вартістю й цінами товарів. Тому він керує рухом цін так, що зменшення або збільшення необхідного робочого часу зумовлює зниження або підвищення цін виробництва.
У класичному вигляді (коли ціни товарів коливаються навколо вартості) закон вартості діяв лише за простого товарного виробництва. В епоху домонополістичного капіталізму з перетворенням вартості товарів на ціни виробництва закон вартості
діяв у формі коливання цін навколо цін виробництва, на вищій стадії капіталізму — у формі коливання цін навколо монопольних цін виробництва, про що детальніше йтиметься у наступних темах.
Основні функції закону вартості. Закон вартості є: 1) стихійним регулятором товарного виробництва (простого, капіталістичного), але не відокремлено, а в поєднанні з іншими економічними законами (законами відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, зростанню продуктивності праці тощо — у період існування товарного виробництва; законами додаткової вартості, середньої норми прибутку тощо — у період розвитку капіталістичного товарного виробництва); 2) рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил; 3) основою диференціації товаровиробників.
За товарної форми виробництва товаровиробники постійно змушені вдосконалювати нову техніку, технологію, поліпшувати якість продукції, підвищувати продуктивність праці, знижувати індивідуальні витрати виробництва. Хто цього не робить, може швидко збанкрутувати; тому за цієї форми організації суспільного виробництва значно прискорюється прогрес у розвитку продуктивних сил. Водночас постійне коливання цін, зміни в ринковій кон’юнктурі призводять до розорення й витіснення з ринку маси дрібних виробників.
За сучасних умов цей процес торкається дрібних, середніх і навіть великих фірм. Поступово посилюється їхня майнова диференціація.
З боку відносин економічної власності дія закону вартості виявляється у зростанні інтенсивності та продуктивності праці окремого найманого працівника, трудового колективу (тобто в посиленні активної взаємодії між людиною і природою у процесі праці та привласнення природних речовин), у зростанні вартості робочої сили, величини необхідного продукту і насамперед додаткової вартості (розходження у темпах зростання цих величин є основою посилення класової нерівності), посиленні ступеня експлуатації, концентрації та централізації власності, її монополізації, одержавлення тощо.
Законами товарного виробництва є також закон попиту і пропозиції, закони грошового обігу, закони конкуренції та інші, про що йтиметься у наступних темах.
Розвиненішою формою товарно-грошових відносин порівняно з товаром є гроші.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність категорії “форма організації суспільного виробництва”?
2.	Які основні властивості натурального виробництва загалом?
3.	Назвіть основні відмінності між капіталістичним товарним виробництвом і простим товарним виробництвом.
4.	Що таке споживча вартість товару?
5.	Які спільні риси та відмінності між споживчою вартістю і корисністю?
6.	Дайте узагальнюючу характеристику сутності товару з урахуванням знань про споживчу вартість і вартість.
7.	Як співвідносяться між собою вартість товару та його мінова вартість?
8.	Які відмінності між конкретною та абстрактною працею?
9.	Які основні теорії вартості та ціни?
10.	Які зміни відбулися зі споживчою вартістю і вартістю у процесі еволюції товару?
11.	Які найважливіші зміни відбулись із конкретною й абстрактною працею у XX ст.?
12.	Які чинники зумовлюють дію тенденції до розширення товарного виробництва?
13.	Які чинники зумовлюють дію тенденції до підриву товарного виробництва?
14.	У чому сутність безпосередньо суспільного виробництва?
15.	Назвіть зародки безгрошового суспільства за сучасних умов.
16.	У чому полягає економічний зміст закону вартості?
17.	Які основні функції виконує закон вартості?
Тема 6
ГРОШІ
§ 1. Виникнення та сутність грошей і грошових відносин
Форми вартості. Сутність грошей. Основні функції грошей. Альтернативні теорії грошей.
Форми вартості. У процесі виникнення і розвитку товарного виробництва водночас відбувається становлення і розвиток грошових відносин і грошей як специфічного товару. Закономірністю цього історичного процесу є те, що продукт праці (цінність) спочатку набуває форми товару, а особливий товар на певному етапі еволюції простого товарного виробництва стає грошима. Внаслідок цього гроші можна розглядати як перетворену і найрозвиненішу форму товару.
З погляду сучасності найпростішою формою обміну був бартер — безпосередній обмін одного товару на інший. З погляду виникнення грошей (грошової форми вартості) це була проста форма вартості.
Обмін продуктами, як уже зазначалося, виник уже в первісному суспільстві. Він мав епізодичний характер. Наприклад, одна община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в іншої общини. Такий обмін можна виразити формулою: 1 туша тварини — 200 одиниць риби. Ця форма вартості була не лише найпростішою, що виражала відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки такий обмін не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в якій пропорції обмінювалися.
У цій формі кожний із товарів одночасно знаходиться у відносній та еквівалентній формі, тобто вимірював вартість іншого товару, а останній — вартість першого. Це означає, що грошові відносини знаходились у зародковій формі (не було товару, який би виконував роль грошей). Ця форма вартості була поширеною в Україні у 90-х роках XX ст.
Розгорнена форма вартості. З розвитком виробництва відбувалося поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалося зростанням її продуктивності та появою додаткового продукту. Внаслідок першого великого суспільного поділу праці надлишки тварин і продукти тваринництва (м’ясо, вовна тощо) вже не випадково, а регулярно починають обмінюватися на надлишки продукції землеробства. За цих умов тварини, яких систематично обмінювали на інші товари, набувають переважно відносної форми вартості (тобто виражають свою вартість у споживчій вартості іншого товару), а інші товари (хліб, овочі тощо) стають еквівалентами.
Внаслідок регулярного обміну мінові пропорції набували стабільного характеру, наближалися до витрат праці. Водночас процес обміну наштовхнувся на певні обмеження, обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливим якщо не було товару, який би мав споживчу вартість для усіх членів суспільства.
За розгорненої форми обміну відбувається відокремлення функцій відносної й еквівалентної форми вартості, тобто всі товари залишаються у відносній формі (не можуть вимірювати вартість інших товарів), а окремий особливий товар у межах певного регіону (території) виконує роль еквівалента — вимірює вартість певної групи товарів.
Розгорнена форма товару має такий вигляд:
2 мішкам зерна
1 туша тварини = 1 сокирі
5 м полотна та ін.
За розгорненої форми вартості більш розвиненими стають і відносини економічної власності у сфері обміну, оскількил'оваро-виробниками є окремі індивіди, приватні власники.
Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів привели до стихійного виділення товару, на який обмінювалися всі інші товари. Цей обмін здійснювався не лише для того, щоб придбати даний товар для власного споживання, а й для того, щоб обмінювати його на всі інші товари. Зі зміцненням
такого становища всі товари, які виробляються, починають виражати свою вартість у єдиному товарі, який внаслідок цього перетворюється на загальний еквівалент, тобто має властивість загальної обмінюваності. Розгорнена форма вартості перетворюється на загальну
2 мішкам зерна
1 сокира = 1 туші тварини
5 м полотна та ін.
Тут багатьом товарам у відносній формі вартості протистоїть один загальний еквівалент, у споживчій вартості якого виражена вартість усіх інших товарів.
Поява товару-еквівалента поділяє процес обміну товарів на два відносно відокремлені акти (купівлі та продажу), тобто процес продажу одних товарів окремими товаровиробниками не обов’язково супроводжує купівлю інших товарів і навпаки.
За загальної форми вартості, яка в тих чи інших країнах панувала протягом різного історичного періоду (так, у Київській Русі тривалий час загальним еквівалентом були хутра родини куниць, у стародавніх греків — худоба, у Вавилоні — залізо), ще більшого розвитку набувають відносини економічної власності у сфері обміну.
Кожна наступна (після простої) форма вартості формувала все складнішу систему відносин економічної власності як щодо кількості об’єктів цих відносин, так і суб’єктів. Розвиненіший вид еквівалента мав більшу цінність, а отже, і вартість. Внаслідок цього він ставав усе важливішим об’єктом власності, з приводу привласнення якого розвивалась дедалі складніша сукупність відносин економічної власності, які через сферу торгівлі частково поширювалися за межі інших країн.
У процесі історичного розвитку товарно-грошових відносин один загальний еквівалент поступово витіснявся досконалішим (наприклад, худобу витіснили сіль, хутра), завдяки чому вдосконалювався їхній речовий зміст: він ставав одноріднішим, схорон-нішим, компактнішим, мав більшу цінність (вартість) в одиниці ваги, порівняно стабільну вартість. Це створювало матеріальну основу для розширення ролі загального еквівалента як суспільної форми (відносин економічної власності) — бути не лише найціннішим об’єктом власності, але й сприяти формуванню складнішої сукупності відносин привласнення між усе ширшим колом суб’єктів господарської діяльності.
Це означає перетворення загальної форми вартості у грошову; їх відмінність полягає насамперед у тому, що у першому ви
падку роль загального еквівалента виконує поперемінно то один, то інший товар (то сіль, то шкіри), у другому — лише один товар. Такий товар стає грошима.
Сутність грошей. ЗIV до III ст. до н. е. роль загального еквівалента закріплюється за сріблом і золотом. Спочатку на злитках золота ставили клеймо. Так, в Єгипті наприкінці IV тисячоліття клейма з написом фараона ставили на злитках золота вагою 14 кг. Карбувати монети почали в Лідії (Малій Азії) у XII ст. до н. е.
І лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольно закріпилася за золотом, що означало встановлення золотого стандарту.
Це відбулося завдяки таким властивостям золота, як однорідність, ковкість, м’якість, подільність, неокислюваність, висока вартість у малій вазі, естетичність та ін. Це були повноцінні гроші, оскільки їхня номінальна вартість в основному відповідала вартості металу, що у них містився, і золото виконувало всі функції грошей (роль загального еквівалента).
Отже, гроші — це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента (всезагальної всеобмінюваності) при обміні товарів, завдяки чому у ньому виражається вартість усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини (передусім відносини економічної власності) між суб’єктами господарської діяльності.
Грошова форма вартості виражається формулою
1 мішок зерна
15 м полотна =	2 г золота
10 сокир та ін.
Із появою грошової форми вартості товарний світ розпадається на товар і гроші — зовнішню протилежність товару між споживчою вартістю і вартістю.
Завдяки своїм природним властивостям золото також служить матеріалом для виготовлення ювелірних виробів, протезування зубів та інших функцій споживчої вартості. Кожна з них, у свою чергу, розширює коло товарів, товарно-грошових відносин. Як гроші золото набуває загальної споживчої вартості — здатності обмінюватися на всі інші товари і тим задовольняти будь-які потреби його власника, забезпечує стабільність цін тощо, про що буде сказано далі.
Гроші — також найрухоміший елемент власності, оскільки за них власник може придбати будь-яке інше багатство (заводи, фабрики, землю, цінні папери, золото тощо). Крім того, у західному суспільстві, а значною мірою і в Україні та в інших державах
СНД великі власники за допомогою грошей домагаються політичної влади, впливають на державний апарат.
Більш повно суть грошей розкривається у функціях, які вони виконують.
Основні функції грошей. У функціях також розкривається роль грошей в економічній системі, їхня здатність встановлювати економічні зв’язки, передусім відносини економічної власності між людьми, сприяти диференціації товаровиробників тощо.
Перша з них — міра вартості (цінності). Ця функція полягає у тому, що гроші служать матеріалом для співвимірювання (вираження) вартості усіх інших товарів.
Функцію міри вартості (цінності) гроші виконують як уявні або ідеальні гроші. Вагова кількість металу, прийнятого у певній країні за грошову одиницю, становить масштаб цін. За допомогою цієї чисто технічної функції грошей надають шкалу для вираження вагових кількостей металу. Так, 1,505 г чистого золота до 1933 р. називався доларом. У Росії до 1897 р. масштабом цін був рубль, який містив 0,774234 г чистого золота.
Спершу грошові одиниці та їхні назви переважно були пов’язані з певною вагою благородних металів. Наприклад, фунт стерлінгів означав фунт срібла. З часом золото витіснило срібло, але стара назва лишилася, хоч вона вже означала значно меншу кількість золота, яка за вартістю дорівнювала фунту срібла.
Практика ціноутворення багатьох країн світу свідчить про те, що у період виконання золотом функцій грошей (панування золотого стандарту) ціни товарів протягом тривалого часу залишаються стабільними, що є однією з властивостей суспільної споживчої вартості цих грошей.
Внаслідок демонетаризації (втрати золотом функції грошового товару) встановлюється банкнотний масштаб цін, матеріальною основою якого є вартість товарної маси та втілена в ній суспільно необхідна праця. При цьому вартість одного товару за допомогою кредитно-паперових грошей (які є сучасним еквівалентом) виступає мірою вартості інших товарів.
Виконання грошима функції міри вартості не залежить від держави (тобто це об’єктивна функція), а масштаб цін — технічна функція, що залежить від волі держави, встановлюється законодавчим шляхом.
Як посередник у процесі обігу товарів гроші виконують функцію засобу обігу, служать інструментом їх реалізації. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто наявні золоті монети, злитки та ін. або їхні паперові та кредитні замінники.
Спочатку функцію засобу обігу золото виконувало у злитках. Згодом невеликим злиткам надають певної форми, на них ставлять відповідний штамп, і вони набувають форми монети. Отже, з цією функцією пов’язані форми грошей (крім монети це паперові, кредитні гроші).
Практика карбування державою замінників повноцінної золотої монети та роль благородних металів як миттєвих посередників у сфері обміну зробили можливою заміну грошового товару знаками (символами) вартості — металевими й паперовими.
Вперше паперові гроші з’явилися в Китаї у XII ст., у Росії — 1769 р. Починаючи з кризи 1929—1933 рр. у більшості країн, а з 1936 р. — в усіх капіталістичних країнах функцію засобу обігу виконували тільки паперові грошові знаки. Паперові гроші — це грошові знаки або символи повноцінних грошей, наділені примусовим курсом, які випускаються для витрат держави.
Функції грошей як міри вартості та засобу обігу — дві найважливіші функції, що формують найглибшу сутність грошей. Зокрема, як найдосконаліший і абсолютний вид багатства, вони є найліквіднішими (найшвидше можуть бути реалізованими). Тому їх ще називають абсолютно ліквідним засобом обігу.
У процесі еволюції товарно-грошових відносин поступово створюються передумови для звуження функції грошей як засобу обігу. Так, при наявності сталих відносин між товаровиробниками між ними зростає довіра, що створює передумови продажу товару в кредит (у перекладі з латинської це слово означає довіра). Водночас це зумовлює появу іншої функції грошей — засобу платежу — і виникнення кредитних грошей.
Один товаровиробник у цій операції стає кредитором, другий — боржником. Отримуючи товар, боржник дає кредитору письмове боргове зобов’язання (вексель), в якому підтверджує своє зобов’язання в певний строк сплатити грошову суму. Коли боржник сплатив за векселем, кредитор повертає видане зобов’язання, гроші у цьому випадку виконують функцію засобу платежу. У цій функції гроші використовуються також при виплаті заробітної плати, позик, податків, орендної плати та ін. Банки, що вперше виникають у середньовіччі, скуповують звичайні векселі та розраховуються банківськими банкнотами, які і є кредитними грошима. Розвиток кредитних відносин (разом з іншими причинами) веде також до появи кредитних грошей (векселів, чеків та ін.), які разом із паперовими грошима обслуговують процес обігу товарів і послуг.
Оскільки благородні метали в епоху золотого стандарту перетворилися на основну форму багатства, то товар нерідко прода
вався з метою заволодіти цим багатством. Так гроші випадали із сфери обігу і перетворювалися на скарб, внаслідок чого виконували функцію утворення скарбів. Таке накопичення грошей здійснювалося і для того, щоб застрахувати себе від випадковостей ринку, а з появою лихварського капіталу воно стає самоціллю.
Спочатку ця функція здійснювалось у формі дорогоцінних металів, потім виникла естетична форма скарбів (предмети розкоші, твори мистецтва та ін.), а згодом вони нагромаджувались у вигляді резерву платіжних засобів для здійснення розширеного відтворення й отримання прибутків (за умов капіталістичного способу виробництва). Відтоді функція грошей як засобу утворення скарбів набуває якісно нової форми — функції нагромадження.
Накопичення грошей як скарбу за умов капіталізму здійснюється з метою придбання засобів виробництва (амортизаційні відрахування), предметів тривалого користування, предметів розкоші та ін. Внаслідок цього гроші у цій функції є засобом розширеного відтворення економічної системи, передусім відносин капіталістичної власності.
Після припинення в 30-х роках розміну банкнот на золото у багатьох країнах до другої половини 70-х років було заборонене приватне володіння золотом, що прискорило його приватну тезаврацію, тобто нагромадження приватними особами золота у формі скарбів або страхових фондів.
За умов остаточного краху золотого стандарту тезаврація золота зумовлена, насамперед, прагненням застрахувати капітали і заощадження від знецінення внаслідок інфляції, а також від можливих втрат внаслідок соціальних потрясінь, глибоких економічних криз, війн та ін. Тому у розвинених країнах світу спостерігається постійне збільшення кількості приватних тезавра-торів, а також страхових фондів.
Тезаврація золота використовується з метою ухилення від сплати податків, а також тіньовими структурами, що перетворюють доходи від торгівлі наркотиками тощо на золото.
Із розвитком міжнародного поділу праці та міжнародного ринку гроші починають обслуговувати і міжнародну торгівлю як світові гроші. Внаслідок цього вони є всезагальною (інтернаціональною) мірою вартості, всезагальним платіжним засобом, а також інтернаціональною формою суспільного (національного) багатства. Цю функцію найкраще виконувало золото. У функції світових грошей вони виконують названі вище функції (міри вартості, засобу обігу та ін.).
Від середини 70-х років у зв’язку з припиненням розміну доларів на золото центральні банки використовують золото як світові гроші шляхом продажу його за іноземну валюту на приватних ринках золота. Нині як міжнародний платіжний і купівельний засіб використовуються резервні національні валюти — американський долар, англійський фунт стерлінгів та інші.
Якщо враховувати вищесказане і політико-економічний аспект грошей, то це відносини економічної власності між різними суб’єктами господарювання з приводу привласнення цього абсолютного виду багатства і виконуваних ним функцій у різних сферах суспільного відтворення і передусім у сфері обміну.
Привласнення частини чужої праці відбувається уже у процесі виконання першої функції внаслідок неточного вимірювання вартості інших товарів, відхилень у процесі такого вимірювання, внаслідок зростання або зниження продуктивності праці при видобуванні золота за умов дії золотого стандарту, а отже, стихійних коливань, розходження у часі, а також при встановленні державою примусового курсу.
Процес привласнення чужої праці має місце під час реалізації товару в кредит, оскільки на цей час може змінитись вартість грошей, позичковий відсоток, а також під час кризи неплатежів.
Найбільшою мірою привласнення праці товаровиробників з іншої країни відбувається при виконанні світових функцій грошей.
Альтернативні теорії грошей. Серед різних теорій та концепцій грошей найдавнішою є кількісна теорія, оскільки її коріння знаходиться в окремих ідеях Арістотеля. Ця теорія найповніше вперше обґрунтована англійським філософом Д. Юмом (1711—1776). Оскільки на той період загальним еквівалентом було золото і срібло, то представники цієї теорії стверджували, що вартість грошей формується не у процесі виробництва благородних металів, а у процесі обміну, під час виконання грошима функції засобу обігу. Відповідно до цієї теорії’не сума цін товарів (товарної маси) визначає кількість грошей в обігу, а будь-яка зміна кількості грошей зумовлює відповідні зміни абсолютного рівня цін товарів.
Двома основними течіями цієї теорії є механістична і психологічна. Згідно з першою (представником якої був американський економіст І. Фішер (1867—1947), ціни товарів знаходяться У прямо пропорційній залежності від кількості грошей та швидкості їх обігу і обернено пропорційній від кількості товарів, що знаходяться в обігу.
Інша течія представлена, передусім, теоретиками кембриджської школи А. Маршаллом та А. Пігу і маржиналізму й отримала назву суб’єктивно-психологічної, тому гроші представники неокласичної теорії називають декретивними (декретуються урядом, центральним банком).
Зокрема, паперові гроші мають вартість тому, що люди їх цінують, а тому погоджуються вважати грошима. Цінність грошей також визначається довірою людей до уряду, що контролює грошову масу в країні. Тому сучасну кредитно-паперову грошову систему ще називають “фідуціарною”, тобто такою, що основана на довірі (лат. слово /ісіисіа означає довіра).
Цю течію представляють такі відомі американські економісти, як П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт та інші. Так, П. Самуельсон називає гроші штучною соціальною умовністю, а Дж. Гелбрейт — “продуктом угоди між людьми”.
Недоліками кількісної теорії грошей є передусім те, що вона позбавляє гроші вартості, а товари — ціни до процесу обміну. Насправді товари вимірюють свою вартість у грошах як мірі вартості ще до того, як вони потрапляють на ринок. У процесі обігу відбувається певне коригування таких цін, залежно від-співвідношення попиту і пропозиції.
Крім того, гроші виникають стихійно внаслідок розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва, поступового виділення із товарного світу товару-еквівалента. Товари вимірюють свою вартість у грошах при виконанні останніми функції міри вартості, а не засобу обігу. Водночас остання функція також пев-ною мірою впливає на ціни товарів, що знаходить свій вияв у інфляції внаслідок надмірної кількості грошей в обігу.
Водночас позитивною стороною концепції Фішера є те, що вона дає можливість попередньо з’ясувати такий аспект інфляції, як знецінення грошей, що супроводжується підвищенням цін на товари; водночас динаміка цін на товари і послуги та грошової маси під час інфляції показує невідповідність цих показників, що свідчить про недосконалість кількісної теорії грошей.
Із метою вдосконалення кількісної теорії грошей Дж. Кейнс стверджував, що зростання кількості грошей в обігу не впливає на ціни лише за умов безробіття, а за повної зайнятості ціни змінюються пропорційно кількості грошей. Вдосконалений Дж. Кейнсом варіант кількісної теорії грошей знайшов своє втілення в теорії регульованої валюти, взірцем такої валюти в умовах відсутності золотого стандарту він і його послідовники вважали систему паперово-кредитного грошового обігу. Крім того,
Дж. Кейнс розділив грошову і товарну масу на складові елементи і зіставляв їх відповідно з концепцією кількісної теорії грошей.
Жодна із названих теорій не розкриває комплексно, чим визначається вартість сучасних грошей. Це стосується і марксистської теорії грошей, що адекватно відображала сутність грошей за умов панування золотого стандарту. За сучасних умов наближеною до реальності є думка англійського економіста Дж. Хікса, який виводить сутність грошей із виконуваних ними функцій. Проте саме визначення ним грошей як того, що використовується як гроші, є науково некоректним.
Щоб комплексно розкрити сутність сучасних грошей, необхідно попередньо з’ясувати процес їхньої еволюції.
§ 2. Еволюція грошей у XIX — початку XXI ст. та їхня сталість
Поняття “еволюція грошей” та її основні етапи. Вартість сучасних грошей та їхня сталість.
Поняття “еволюція грошей” та її основні етапи. Процес еволюції грошей слід розглядати з боку речового змісту та суспільної форми. У першому випадку він означає зміну сутності грошей з їхнім золотим (металічним) змістом, у другому — розвиток конкретних форм грошей від менш досконалих до більш досконалих, зміни у співвідношенні між виконуваними грошима функціями на різних етапах товарно-грошових відносин.
Як уже зазначалось, роль грошей монопольно закріпилася за золотом лише у другій половині XIX ст. Тому основними етапами еволюції грошей є їхній розвиток на кожній зі стадій капіталізму. У другій половині XX ст. як міжнародний платіжний і купівельний засіб використовували переважно національні гроші або валюти окремих країн, що пов’язано з еволюцією самих грошей і грошових систем.
Еволюція грошей у XX ст. Система золотого стандарту функціонувала до 30-х років XX ст. Її найважливішими рисами були: 1) функція золотого вмісту національних валют і їхня безпосередня конвертованість у золото; 2) функціонування золота як світових грошей; 3) наявність фіксованих валютних курсів.
Після Першої світової війни починається криза золотого стандарту. Зі значним розширенням обсягів внутрішнього ринку, зростанням масштабів товарного виробництва золота було вже недостатньо для виконання ним функції засобу обігу. Водночас у передкризові 20-ті роки XX ст. до золотих резервів капіталіс
тичних країн надходило в середньому на 25 % золота менше, ніж до війни. Тому зростаючу потребу в золоті для обслуговування внутрішнього ринку та міжнародного обігу не могли задовольнити наявні золоті запаси та ін. На початку Другої світової війни майже всі країни припинили розмін паперових грошей на золото. За цих умов поступово посилювався штучний характер масштабу цін. Так, державна скарбниця США у 1934 р. встановила ціну золота за одну трійську унцію (31,1 г чистого золота) у сумі 35 дол. Така ціна зберігалася до 1973 р., у той час як ринкова ціна золота досягла майже 200 дол. США за унцію у 1974 р. Тому з 1975 р. штучний масштаб цін на золото припинив існувати.
Коли функціонував золотий стандарт, товари реалізовувалися за цінами, що у середньому відповідали їхній вартості, а золото, маючи власну вартість, було чинником капіталістичного ціноутворення. Тому в цей період розвитку капіталістичного способу виробництва не було інфляції. Вона мала місце під час воєн (коли держава вдавалася до надмірної емісії паперових грошей і припиняла їхній обмін на золото), але після їх закінчення рівень цін знижувався.
Еволюція грошових систем розвинених країн Заходу і валютно-грошової політики окремих держав зумовлені розвитком усієї економічної системи, і передусім змінами у кредитній системі відповідного їм господарського механізму.
У країнах Заходу з розвитком кредитних відносин купівля обладнання, сировини одним капіталістом в іншого здійснюється переважно за допомогою кредиту. Навіть реалізація значної частини товарів для споживання відбувається через споживчий кредит. Отже, кредитні гроші (вексель як знаряддя комерційного кредиту і чек як знаряддя банківського кредиту) все більше виконують функцію обігу завдяки своїй функції засобу платежу і роблять обіг значною мірою незалежним від золота. Роль загального еквівалента дедалі більше закріплюється за кредитними грошима, що перебирають на себе більшість функцій товарних грошей. Тому кредитні гроші — найрозвиненіша форма грошей, яка є знаком (символом) вартості, виконує роль загального еквівалента, забезпечує рух позичкового капіталу та еволюцію кредитних відносин. Щоб виконувати роль загального еквівалента, кредитні гроші набувають об’єктивної сучасної значимості за допомогою примусового курсу держави, забезпечуються державним кредитом. Кредитний характер грошей також упирається на довір’я до органу, що випускає гроші.
Вартість сучасних грошей та їхня сталість. Хоча класичні паперові гроші переважно зникли з обігу в розвинених країнах
Заходу, але потреба в них відчувається, оскільки державний бюджет, як і в минулому, має дефіцит, нерідко величезний. Через це кредитні гроші крім власних функцій виконують іще й функції паперових. Тому сучасні гроші мають кредитно-паперову основу. Така їхня двоїста природа породжує їхню внутрішню суперечність. Зокрема, кредитний компонент визначає якісний бік грошей і забезпечує виконання ними грошових функцій (внаслідок чого він є провідним), а паперовий — спричиняє нестабільність грошового обігу, знецінення грошей. Сучасна банкнота — це своєрідний “гібрид” кредитно-паперових грошей.
Звідси випливає, що при перетворенні кредитно-паперових грошей на загальний еквівалент їхня вартість визначається, по-перше, тим, що кредитні гроші є формою кредитних відносин та економічною формою руху позичкового капіталу. По-друге, їхня вартість і стійкість визначається якістю ВВП, насамперед товарної маси, та іншими чинниками. Тому ціна товару залежить, передусім, від величини вартості товару, витрат на його виробництво і співвідношення між попитом і пропозицією на цей товар.
Із такого комплексного розуміння вартості сучасних грошей значною мірою випливає зміст поняття “сталість грошей”.
Сталість грошей — це постійність купівельної спроможності (сили) грошей, тобто здатність за грошову одиницю купити певну однакову кількість товарів і послуг впродовж тривалого періоду. Зміна купівельної спроможності грошей знаходить свій вияв у зміні рівня цін (індексу цін). Сталість грошей супроводжується ефективним виконанням їхніх основних функцій і насамперед міри вартості.
Сталість грошей залежить від певної сукупності умов, чинників, що діють з боку виробництва (включно з розподілом) і з боку грошей. Основними чинниками з боку виробництва є: 1) стабільний характер виробництва товарів і послуг; 2) якість товарів і послуг; 3) сталість затрат виробництва; 4) структурна збалансованість народного господарства, насамперед, між І і II підрозділами за умов переважного виробництва предметів споживання; 5) підвищення ефективності суспільного виробництва, у т. ч. капітальних вкладень; 6) оптимальний розподіл національного доходу на фонд споживання і фонд нагромадження (в т. ч. останнього на фонд виробничого нагромадження); 7) ефективна зовнішньоекономічна діяльність держави, зокрема збалансованість платіжного балансу та ін.
До основних чинників і умов сталості грошей з боку грошей належить: 1) маса грошей в обігу та швидкість їх обігу.
Чим менша маса грошей обслуговує у наявному обігу більшу масу товарів і послуг, тим більша швидкість обігу грошової одиниці, тим стабільніша її купівельна спроможність; 2) наявність у країні резервного валютного і золотого фонду; 3) наявність ефективної банківської та фінансової системи; 4) проведення обґрунтованої кредитної політики; 5) перетворення національної валюти на єдиний легальний платіжний засіб, жорсткий валютний контроль та раціональне регулювання валютного курсу; 6) забезпечення збалансованості грошових надходжень і витрат усіх суб’єктів товарно-грошових відносин і насамперед держави та ін.
Крім того, існує певна низка умов раціональної взаємодії й оптимального поєднання названих двох груп чинників, що забезпечують сталість грошей. До них належать: а) збалансованість темпів підвищення середньої грошової оплати робочої сили; б) державне регулювання сукупного платоспроможного попиту і пропозиції.
§ 3. Еволюція грошових систем та види грошей
Сутність грошової системи. Основні види грошей та їхня еволюція.
Сутність грошової системи. Гроші виникли у IV—III тисячоліттях до н. е., а грошові системи — лише із зародженням капіталістичного способу виробництва.
Грошова система — це форма організації грошового обігу, що історично склалася у країні та закріплена в національному законодавстві.
Сформувалася грошова система у XVI—XVII ст., хоч окремі її елементи (наприклад, види державних грошових знаків) існували й раніше.
До грошової системи належать:
1)	грошова одиниця країни, яких нині у світі налічується понад 300 найменувань;
2)	масштаб цін;
3)	види державних грошових знаків (металевих або паперових), що мають законну силу, порядок їх випуску й обігу (випуск, вилучення та ін.);
4)	регламентація безготівкового обігу;
5)	порядок обміну національної валюти на іноземну (валютний паритет і регульований державою валютний курс);
6)	державне регулювання грошового обігу.
Існують грошові системи двох типів: 1) металевого грошового обігу, за якого такий грошовий товар виконує всі функції гро
шей; 2) паперово-кредитного грошового обігу, в основі якого лежать кредитні гроші.
У свою чергу, металеві системи поділяються на біметалеві й монометалеві. Відповідно у розвитку грошової системи виділяють два етапи.
Біметалева грошова система — це система, за якої за золотом і сріблом законодавчо закріплена роль загального еквівалента. Виділяють чотири різновиди золотого монометалізму:
1)	золотомонетний стандарт, якому були притаманні: обіг золотих монет, виконання золотом усіх функцій грошей, вільне карбування золотих монет із фіксованим вмістом, вільний обмін паперових грошей на золоті монети та ін.;
2)	золотозлитковий стандарт, за якого банкноти розмінювалися на золото лише при поданні суми, встановленої законом (в Англії — 1700 фунтів стерлінгів за злиток золота вагою 12 кг).
3)	золотодевізний стандарт — банкноти обмінювалися на іноземну валюту (девізи), що у свою чергу обмінювалися на золото. Ця форма була запроваджена у ЗО країнах світу.
4)	золотодоларовий стандарт, за якого розмін банкнот на золото був скасований у всіх країнах, а обмін доларів на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн — членів МВФ. У 1971 р. було припинено обмін доларів на золото.
Основні види грошей та їхня еволюція. Існують такі основні види грошей: повноцінні (золоті або срібні монети); неповноцінні монети, паперові гроші (білети державної скарбниці); кредитні гроші (вексель, чек, банкнота).
У повноцінних грошей номінальна вартість, в основному, відповідає вартості металу, що в них міститься, а самі вони виконують усі функції грошей (роль загального еквівалента). Щоб надати цим монетам міцності, їх карбували з домішками інших металів. Попри це вони стиралися і поступово перетворювалися на неповноцінні. Щоб запобігти значному відхиленню фактичної ваги золотої монети від законодавчо встановленої, держава визначала межу такого відхилення (вона зазвичай не перевищувала 1 % ваги монети).
Для обслуговування роздрібного товарообороту в багатьох країнах практикувалося й практикується нині чеканення неповноцінних (білонних) монет із міді, алюмінію, нікелю, цинку та різних сплавів, що належать державі.
Наявні гроші — це банкнота, білети державної скарбниці й монети. Безготівкові гроші — це засоби на рахунках у банках; різноманітні вклади (депозити) у банках; депозитні сертифіка-
ти; державні цінні папери, а також грошові кошти, вкладені в акції інвестиційних фондів.
Широкого розповсюдження у розвинених країнах світу (пев-ною мірою і в Україні) набули кредитні картки — платіжнороз-рахункові документи, що видає банк своїм вкладникам для оплати необхідних для них товарів і послуг, придбаних у кредит. Банки у цьому випадку беруть на себе ризик термінової оплати, а вкладник зазвичай повертає позику впродовж місяця. За недотримання цієї угоди нараховуються відсотки з обігу.
Найдосконалішим видом таких грошей є електронні гроші у формі кредитних карток із мікропроцесором, із власною пам’яттю, які є своєрідною електронною чековою книжкою або банківською карткою. Завдяки їй клієнт через персональний комп’ютер здійснює розрахунки за картками будь-якого банку, а всі банки пов’язуються у цілісну систему.
Еволюція грошових систем і форм грошей з боку суспільної форми свідчить про тісний зв’язок індивідуальної капіталістичної власності з біметалевою грошовою системою; монополістичної власності — з золотомонетним, золотозлитковим та золото-девізним стандартом системи золотого монометалізму; державної капіталістичної та державно-монополістичної власності — з золотодоларовим стандартом; інтегрованої капіталістичної власності (її зародкових форм) — із періодом післязолотодоларового стандарту, початок якому поклала Ямайська валютна система 1976 р., про що буде детально сказано в останньому розділі.
Особливістю електронних грошей з боку суспільної форми є те, що вони характеризують відносини економічної власності між людьми опосередковано через автоматизовану рахункову палату, систему автоматизованого касира та систему терміналів.
§ 4. Закони грошового обігу та інфляція
Закони грошового обігу. Грошова маса. Причини виникнення та сутність інфляції.
Закони грошового обігу. Закони грошового обігу — це загальні та специфічні закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях і, передусім за умов капіталістичного способу виробництва, та виражають внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між кількістю необхідних для обігу грошей, цінами товарів, що підлягають реалізації та вартістю грошей.
Оскільки існують різні форми грошей та їхніх функцій, то відповідно розрізняють і певні типи законів грошового обігу. З ураху-112
ванням перших двох функцій грошей такий закон виражається формулою, в якій кількість грошей залежить від суми цін товарів (що у свою чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний із них) і швидкості обігу однойменної грошової одиниці
де К — кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц — сума цін товарів, що реалізуються у певному році; О — середнє число оборотів грошової одиниці за рік. Це загальний закон кількості грошей в обігу.
Із розвитком функцій грошей як засобу платежу ця формула набуває складнішого вигляду
„ СЦ-К + П-ВП Лп —	*
Шо
де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів, проданих у кредит; П — сума платежів за борговими зобов’язаннями; ВП — сума взаємопогашуваних безготівкових платежів, Шо — середня кількість оборотів грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).
Частину товарів продають у кредит і оплачують за межами певного періоду. Тому на відповідну величину зменшується потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значну частину боргових зобов’язань погашують не сплатою готівки, а їх взаємним зарахуванням. Слід також урахувати в певному періоді суму платежів за товари, продані в кредит раніше.
Основними елементами закону грошового обігу є товарна маса, що перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей, які перебувають в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість обігу грошей залежить від їхньої кількості, а кількість грошей залежить від швидкості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне зменшенню грошової маси.
Однак в обігу, крім повноцінних грошей, із XVII ст. перебувають паперово-кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Сутність цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу має дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального функціонування товарообігу. Кожен паперовий долар прирівнювався до золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу папе
рових грошей діяв за умов, коли в основі грошової вартості лежало золото.
Грошова маса. У підтримці рівноваги в економіці, збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона є сумою купівельних та платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, що використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні гроші (заощадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах. Переважна частина грошової маси — різні види банківських депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, що мають таку саму купівельну спроможність, як і банківські рахунки. У наш час грошова маса формується на основі кредитів. Це означає, що банківська система, надаючи кредити підприємствам, організаціям, окремим особам, збільшує грошову масу, оскільки в обіг при цьому надходить додаткова кількість загальної купівельної спроможності, що спричиняє зростання цін.
У структурі грошової маси в Україні у 2000 р. грошовий агрегат Мо (кошти поза банками) становив 12,8 млрд, М1 (кошти на розрахункових і поточних рахунках) — 20,7 млрд грн, М2 (термінові депозити та інші кошти) — 31,4 млрд грн, М3 — 32,1 млрд грн.
Зростання швидкості обігу грошей зумовлене також активним втручанням держави у процес відтворення капіталу, посиленням одержавлення кредитно-фінансової сфери та розвитком кредитної системи, вдосконаленням безготівкових платежів. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широкому впровадженню чеків. Так, депозитно-чекові операції обслуговують нині майже 90 % усіх грошових платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить із рук в руки. Чинниками прискорення обігу грошей є розвиток функцій комерційного з банківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту, впровадження комп’ютерних систем та ін.
Причини виникнення та сутність інфляції. Явище інфляції відоме з IV—III ст. до н. е., або від часу, коли грошовим товаром у світі стає срібло. У найзагальнішому визначенні інфляція — це знецінення грошей внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, що перебувають в обігу, суми товарних цін. Але не всяке підвищення цін є інфляційним. Якщо підвищення цін відбулося через подорожчання сировини, електроенергії, покращання якості продукції, що призведе до збільшення витрат виробництва, то знецінення грошей є наслідком зростання цін.
Інфляція — знецінення грошей (найліквіднішої власності), зниження їхньої купівельної спроможності, що виявляється у зростанні цін.
У докапіталістичну епоху інфляція мала обмежений характер.
На нижчій стадії розвитку капіталізму інфляція виникала лише під час воєн та воєнної розрухи.
На вищій стадії розвитку капіталізму, що починається на рубежі XIX—XX ст., інфляція набула постійного та загального характеру, охопивши майже всі розвинені країни. Її темпи були високими, а в деяких країнах навіть стрімкими.
У розвинених країнах Заходу головними причинами інфляції є, по-перше, монополістичні тенденції в економіці та панування монополій (сутність цих процесів буде розкрито у наступній темі); по-друге, крах золотого стандарту; по-третє, надмірне зростання державного дефіциту і державного боргу, спричиненого значним розширенням непродуктивного державного споживання, насамперед, військовими витратами (у США, наприклад, за період 1938— 1990 рр. вони зросли з 1 млрд до 300 млрд дол., або майже до 40 тис. дол. на кожного працівника). Причинами інфляційних процесів у цих країнах є також диспропорції в народному господарстві, кризові явища у валютно-фінансовій системі та ін.
Деякі з цих причин пояснюють інфляцію у країнах колишнього СРСР, у тому числі і в Україні. На відміну від відкритої інфляції у розвинених країнах Заходу, вона мала тут до кінця 80-х років прихований характер. Так, внаслідок прихованого зростання цін в СРСР один карбованець 1960 р. знецінився у 1988 р. до 42 копійок.
Серед найважливіших, конкретніших причин інфляції у країнах СНД, у тому числі в Україні, слід назвати, по-перше, глибоку деформацію основних пропорцій народного господарства, насамперед, співвідношення між групою “А” і групою “Б”, а також галузеву незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною. Так, якщо у СРСР у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, то в 1985 р. — лише 30 %. Водночас зайняті тут працівники отримують заробітну плату. Це підвищує платоспроможний попит населення, який не задовольняється, збільшує грошову масу в обігу.
По-друге, мала місце надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, у СРСР на військові цілі витрачалося наприкінці 90-х років не 70 млрд крб, як зазначалося в офіційних джерелах, а майже 300 млрд крб.
Після розпаду СРСР і утворення суверенної України на її
території залишилося майже ЗО % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, до 60 % промисловості України було зорієнтовано на потреби ВПК, а загальна кількість зайнятої у ньому робочої сили перевищувала 40 % працездатного населення.
По-третє, давалася взнаки значна монополізація економіки. Так, в Україні у 1994 р. понад 900 промислових підприємств були монополістами у виробництві понад 2365 найважливіших видів промислової продукції (більш як 35 % її загального обсягу), водночас 185 підприємств були єдиними виробниками 840 видів продукції. За цих умов необдумана політика лібералізації цін у першій половині 90-х років значною мірою зумовила інфляційне підвищення цін, грошова емісія стала наслідком такої політики.
Інфляційне зростання цін зумовлене також руйнуванням старої грошово-кредитної та фінансової системи й запізнілим формуванням нової, до того ж малоефективної, розладом системи безготівкових розрахунків, надмірним податковим пресом, політикою дешевих грошей НБУ в 1992 році тощо.
Ще однією причиною швидкого зростання цін у країнах СНД є велика кількість посередників між виробниками й споживачами. Посилення інфляції спричиняють також значні зростаючі витрати уряду на управління та інші чинники.
Узагальнюючи розвиток інфляції, слід виділити три її види:
1)	“повзуча” — ціни зростають у незначному обсязі (до 5 % за рік);
2)	“галопуюча” — ціни зростають за рік на 10 % і трохи більше;
3)	“гіперінфляція” — ціни зростають на 1—2 % щодня. В Україні ціни у 1992 р. зростали щомісяця в середньому на 170 %, що свідчило про супергіперінфляцію.
В історії окремих країн мали місце ще стрімкіші темпи інфляції. Так, у Німеччині після Першої світової війни вона досягла сотень тисяч відсотків, а зарплату видавали двічі на день. У Росії з 1918 по 1921 рік грошова емісія спричинила зниження купівельної спроможності рубля майже в 10 млн разів.
Крім внутрішніх причин інфляції, про які мовилося вище, існують і зовнішні. Це, по-перше, зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, упродовж 1992 р. ціни на нафтопродукти, які закуповувала Україна, зросли у 300 разів. По-друге, “долариза-ція” економіки. За цих умов, втративши довіру до купона і прагнучи зберегти свої гроші від знецінювання, частина населення навіть за спекулятивними цінами купувала долари, іншу іноземну
валюту. По-третє, вплинули структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо). Внаслідок кумулятивної дії цих чинників темпи інфляції в 1992 р. становили майже 3000 %, у 1993 р. — понад 10 000 %, у 1994 р. — 860 %, у 1995 р. — 280 % . Протягом наступних років темпи інфляції значно знизились.
Крім структурної форми інфляції, виділяють інфляцію попиту та інфляцію витрат. Загалом західні вчені виділяють близько 60 видів інфляції.
Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, призводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та “тіньову” економіку, корупцію, посилює злочинність. Одним із негативних наслідків інфляції є й зниження життєвого рівня населення, знецінення трудових заощаджень. В Україні лише за 1992—1995 рр. споживчі ціни зросли у 80 тис. разів. У 130 тис. разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.
Грошові реформи. Одним із засобів боротьби з інфляцією є проведення грошових реформ. Такі реформи означають якісні або сутнісні (радикальні) зміни у грошовій системі з метою її впорядкування і зміцнення. Грошові реформи можуть мати суттєвий (докорінний) та якісний характер. У першому випадку — це утворення нової грошової системи.
Відповідно до цього розрізняють декілька видів грошової реформи: 1) перехід від однієї грошової системи до іншої; 2) зміна знеціненої та неповноцінної монети на повноцінну або нерозмінних грошових знаків — на розмінні; 3) зміни порядку емісії та забезпечення банкнот; 4) стабілізація валюти або окремі заходи щодо впровадження грошового обігу.
Основними методами стабілізації валют є нуліфікація, девальвація і ревальвація. Нуліфікація — рішення держави про недійсність обезцінених грошей і заміна їх новими. Про сутність девальвації та ревальвації йшлося вище.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які основні форми обміну передували появі грошей і б чому їхня сутність?
2.	Що означає поняття “загальний еквівалент"?
3.	Який зв’язок процесу еволюції форм вартості з розвитком відносин економічної власності?
4.	Чому роль загального еквівалента закріпилася за золотом?
5.	У чому полягає сутність функції грошей як міри вартості?
6.	У чому полягає сутність функції грошей як засобу обігу?
7.	У чому сутність функції грошей як накопичення скарбів і нагромадження?
8.	У чому полягає сутність функції грошей як засобу платежу?
9.	Яка різниця між банкнотами і паперовими грошима?
10.	Які функції виконують світові гроші?
11.	У чому полягає сутність грошей у політекономічному аспекті?
12.	Дайте характеристику альтернативних теорій грошей.
13.	Що означає поняття “еволюція грошей”?
14.	Що таке кредитні гроші та чому вони переважають у розвинених країнах світу?
15.	Чим визначається вартість сучасних грошей?
16.	Які основні чинники впливають на сталість сучасних грошей?
17.	Що таке грошова система і які її основні структурні елементи?
18.	Назвіть основні види золотого монометалізму.
19.	Яка відмінність між повноцінними та неповноцінними грошима?
20.	Охарактеризуйте зв’язок еволюції грошових систем із типами та формами власності.
21.	Які закони регулюють грошовий обіг у період золотого стандарту та демонетизації?
22.	Назвіть основні елементи грошової маси.
23.	Що таке грошова реформа і які види цих реформ ви знаєте?
РОЗДІЛ II
ЗАГАЛЬНІ ОСНОВИ РИНКУ
Тема 7
РИНОК: СУТНІСТЬ, УМОВИ ФОРМУВАННЯ ТА ЗАКОНИ РОЗВИТКУ
§ 1. Ринок як економічна категорія
Еволюція поглядів щодо поняття “ринок" та його сутність. Полі-тико-економічна природа ринку.
Еволюція поглядів щодо поняття “ринок” та його сутність. Незважаючи на те, що ринок як один із інститутів товарного виробництва існує уже близько 7 тис. років, перші спроби дати його наукове визначення були зроблені менше двох століть тому.
А. Курно визначав ринок як “всякий район, на якому відносини покупців і продавців один з одним настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватись”.
А. Маршалл розглядав ринок як будь-яку групу людей, які вступають у тісні ділові відносини й укладають крупні угоди щодо будь-якого товару. Проте у цьому визначенні, яків дефініції А. Курно, нема чіткої класифікації самих відносин: Курно називає їх просто відносинами, Маршалл — діловими. До них належать і юридичні особи. Водночас визначення А. Курно є досконалішим, оскільки у ньому акцент початково робиться на відносини, а в А. Маршалла — на групу людей. Такий же недолік властивий характеристиці ринку як сукупності покупців.
У підручнику “Економіко”, підготовленому К.Р. Макконнел-лом і С.Л. Брю, ринок розглядається як “інститут або механізм, який зводить разом покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг”. Американський еко
номіст П. Хейне стверджує, що ринок — “це просто набір взаємозв’язків або конкурентних торгів”. Названі визначення об’єднує те, що всі вони зумовлені тлумаченням західними науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відносин.
Проте навіть ті визначення українських та російських економістів, в яких ринок розглядається як сукупність економічних відзнак, не дотримуються суб’єктно-об’єктного підходу та принципу історизму.
Ринок — це певна сукупність економічних відносин між фізичними та юридичними особами з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів сучасного товарного виробництва.
Політико-економічна природа ринку. Якщо дане визначення може бути конструктивним із погляду економічної теорії, то воно є недостатнім для характеристики політико-економічного аспекту ринку, тобто з боку відносин економічної власності, особливо при капіталізмі, де в процесі купівлі-продажу товарів має місце нееквівалентний обмін.
Нееквівалентність у сфері обміну щодо товару “робоча сила” полягає у тому, що капіталіст частину створених найманим працівником товарів (або уречевленої праці), привласненої без еквівалента, знову обмінює на більшу кількість його (робітника) живої праці у формі заробітної плати. Такий процес обміну відбувається періодично, а тому нееквівалентність поступово наростає.
Щодо інших товарів нееквівалентність у процесі їх купівлі-продажу найбільшою мірою втілюється у ціні загалом, окремих видах цін, зокрема монопольно високих і монопольно низьких, про які йтиметься в одній із наступних тем. Значний вплив на ці процеси здійснює сучасна держава.
Органічний зв’язок ринку з відносинами економічної власності, а отже, й привласнення, виявляється і в тому, що процес купівлі-продажу товарів і послуг означає водночас наявність відносин відчуження і привласнення (відчуження товару виробником і привласнення споживачем; відчуження грошей споживачем і привласнення виробником).
З урахуванням сказаного ринок у політекономічному аспекті можна визначити як певну сукупність відносин економічної власності з приводу вторинного привласнення через механізм різноманітних, в тому числі нееквівалентних цін на товари і послуги (передусім на ціну робочої сили), механізм інфляції, а також державного регулювання цін, попиту і пропозиції.
§ 2. Функції ринку та умови його функціонування і розвитку
Основні функції ринку. Умови формування і розвитку ринку. Особливості ринку в Україні.
Основні функції ринку. До таких функцій, передусім позитивних, тобто впливу ринку, змін, які відбуваються з ним, на зміни інших явищ і процесів, а отже, взаємозалежностей між ними, належать:
1.	Ціноутворююча функція. Ця функція може бути названа ціноутворюючою. У політико-економічному аспекті ця функція означає встановлення вартісної оцінки власності на продукт товаровиробника, відчуження такої власності у процесі продажу товару та можливої втрати або приросту через механізм цін (внаслідок коливання попиту і пропозиції та інших причин) і привласнення певної суми грошей, відчуження останніх покупцем і привласнення ним товару або послуги.
2.	Регулююча функція. У політекономічному аспекті ця функція означає узгодженість між економічною власністю в її кількісному аспекті у сферах безпосереднього виробництва і споживання. Таку ж роль виконує ринок в узгодженні пропорцій між нагромадженням і споживанням та ін.
3.	Спонукальна функція. У політекономічному аспекті ця функція при капіталізмі означає зниження індивідуальних витрат капіталу, покращення споживчих властивостей різних об’єктів власності, зростання ефективності капіталістичного виробництва, що виражається у збільшенні маси прибутків.
4.	Інтегруюча функція ринку сприяє цілісності системи відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення, реалізації процесів привласнення різними суб’єктами власності в межах національних країн та на наднаціональному рівні, досягненню основної мети господарської діяльності.
5.	Контролююча функція ринку, яка у політекономічному аспекті означає частковий і опосередкований контроль споживачів над процесом привласнення, що розглядається з боку речового змісту, певного скорочення витрат покупців на придбання необхідний товарів і послуг.
6.	Функція розвитку. У політекономічному аспекті ця функція означає посилення конкуренції між різними типами і формами власності, рушійних сил розвитку економічної власності.
З погляду наслідків частина функцій ринку здійснює негативний вплив на зміну окремих сторін економічної системи, тобто є дисфункціональними. До негативних функцій ринку нале
жать, по-перше, посилення диференціації товаровиробників, неминучість банкрутства частини із них. Це функція провокування та здійснення банкрутства.
По-друге, посилення процесу концентрації виробництва і власності, а також централізації власності, що на певному етапі призводить до виникнення монополій, передусім у сфері обміну.
По-третє, ринок посилює нерівномірність розвитку окремих галузей, регіонів, у т. ч. у межах світового господарства, а отже, виконує функцію диспропорціональності.
По-четверте, ринок стимулює нерівномірний розподіл власності в суспільстві, соціальну незахищеність окремих соціальних верств і груп населення. Це антисоціальна функція ринку.
По-п’яте, ринок посилює наростання інфляційних процесів в економіці, поглиблює економічні кризи, сприяє зростанню армії безробітних. Ця функція ринку може бути названа антиекономічною.
По-шосте, ринок позбавлений внутрішніх чинників, які б стимулювали капіталістів оберігати природу. Це антиекологічна функція ринку, яка в політекономічному аспекті призводить до зростання витрат на відтворення робочої сили (зокрема, посилює захворюваність передусім найманих працівників), а отже, знижує їхній життєвий рівень.
Виходячи з функцій ринку, держава має проводити таку економічну політику, щоб посилити позитивні функції ринку і послабити або нейтралізувати частину негативних функцій.
Умови формування і розвитку ринку. Для ефективного функціонування цивілізованого ринку потрібні відповідні умови:
По-перше, реальний плюралізм типів і форм власності та форм господарювання, про що вже йшлося раніше.
По-друге, розвинене антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації певного мірою послаблюють монополістичні тенденції в економіці та сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку.
По-третє, добре розвинена система економічного та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів) створює передумови для існування регульованого ринку.
По-четверте, надійність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинена маркетингова діяльність.
По-п’яте, конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької діяльності, кількість яких у виробництві однотипної продукції має становити більш як 7—8, оскільки 1 — 2 суб’єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.
По-шосте, розвинений і розгалужений комплекс об’єктів власності, що можуть стати об’єктом купівлі-продажу.
По-сьоме, наявність ринкової інфраструктури, тобто комплексу інститутів, підприємств, служб та установ, що забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об’єктів власності та ін.
Особливості ринку в Україні. До таких особливостей належать:
а)	частка бартерних операцій, внаслідок яких звужується сфера ринкових відносин;
б)	засилля імпортних дешевих товарів (нерідко сумнівної якості), надмірна питома вага яких не дозволяє вітчизняному ринку виконувати стимулюючу, регулюючу, інтегруючу роль, низку конструктивних функцій;
в)	наявність низки монополістичних підприємств і компаній, що деформують ринок, відсутність дієвого державного регулювання цін на товари цих структур, внаслідок чого звужується платоспроможний попит населення, місткість внутрішнього ринку.
г)	мізерна частка заощаджень населення (частина з яких знаходиться, до того ж, на руках), що звужує джерела кредитних ресурсів, сприяє існуванню високих відсоткових ставок на кредити;
д)	доступ до інформації мають представники кланово-номенклатурної еліти, наближені до влади;
е)	наявність незначної кількості малих підприємств, а отже, відсутність вільної конкуренції ринкового середовища та існування немонополістичного сектора економіки;
є) надмірний податковий прес, який значною мірою унеможливлює господарювання на основі принципів самоокупності, самофінансування, рентабельності, а тому формує потужну тіньову економіку, в межах якої цивілізований ринок неможливий;
ж)	брак сучасної інфраструктури ринку, зокрема ефективно діючих бірж, комерційних банків тощо;
з)	наявність неефективної системи економічного, правового та адміністративного регулювання, що робить ринок стихійним, руйнівним щодо народного господарства та ін.
§	3. Попит, пропозиція та закони, що їх регулюють
Поліпгекономічний зміст попиту та пропозиції. Закони попиту і пропозиції.
Політекономічний зміст попиту та пропозиції. Попит — це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари і послуги за певного ціною.
Пропозиція — сукупність на ринку товарів і послуг з певними цінами, які готові продати виробники.
Водночас ці визначення слід удосконалити з урахуванням специфіки предмета політичної економії, передусім діалектичної єдності продуктивних сил (матеріально-речового змісту) і суспільної форми (відносин економічної власності). Матеріально-речовим змістом попиту є платоспроможна потреба або певна сума грошей як об’єкт найліквіднішої власності.
Якщо врахувати політекономічний аспект попиту, то слід дати таке визначення цієї категорії: це певна сума грошей (платоспроможна потреба), з приводу нагромадження і функціонування якої виникає сукупність відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами і яку (суму грошей) вони го’тові відчужувати від себе з метою привласнення необхідної кількості товарів і послуг за певними цінами.
У політекономічному контексті пропозицію можна визначити як сукупність наявних товарів і послуг, з приводу створення яких та їх наявності на ринку формується певна сукупність відносин економічної власності між різними суб’єктами господарювання і яку (кількість товарів) виробники хочуть відчужити з метою привласнення відповідного загального еквівалента.
Попит на товар (його обсяги), а отже, місткіша або вужча сукупність відносин економічної власності між різними суб’єктами, залежить від багатьох чинників, передусім від виду товару, його споживчої вартості, співвідношення між попитом і пропозицією на нього, що фіксується в ціні.
Пропозиція також зумовлена дією низки чинників, основними з яких є: 1) витрати виробництва; 2) наявність або відсутність конкурентів на ринку, зростання кількості яких зумовлює збільшення пропозиції незалежно від цін товарів, політики та ін.; 3) рівень технології (досконаліша технологія здешевлює виробництво); 4) рівень податків (їх підвищення зменшує можливість підприємств збільшувати виробництво); 5) ціни на інші товари (при зниженні цін, наприклад, на свинину, можливе збільшення виробництва яловичини).
Зміна витрат виробництва або співвідношення попиту і пропозиції на даний товар зумовлює певні зміни в цінах інших товарів. Надлишок пропозиції при встановленні ціни рівноваги призводить до зниження ціни, а її дефіцит — до підвищення ціни. За умов дефіциту виникає “чорний ринок”. За рівноваги попиту і пропозиції виникає ціна рівноваги на певний товар.
Основними причинами зниження попиту є економічні кризи, галопуючий рівень зростання цін, за яким не встигає зростання заробітної плати, надмірне насичення товарами і послугами, практика встановлення монопольно високих цін, неефективна економічна політика уряду тощо. В Україні до цих причин у 90-х роках XX ст., на початку XXI ст. додались хронічні невиплати заробітної плати, пенсій, стипендій, субсидій на комунальні послуги, брак індексації заробітної плати, засилля імпортних товарів на внутрішньому ринку.
Закони попиту і пропозиції. До таких законів відносять закон попиту і пропозиції, закон попиту і закон пропозиції. Закон попиту і пропозиції виражає взаємозалежність між кількістю товарів, які хоче купити або отримати споживач, і обсягом товарів і послуг, які пропонує виробник. Особливості дії закону попиту і пропозиції залежать, передусім, від рівня цін: чим вищі ціни, тим менше буде реалізовано товарів та послуг і навпаки.
Взаємодія попиту і пропозиції відбувається у конкурентній боротьбі. Таким чином, діалектична залежність попиту і пропозиції полягає, насамперед, у тому, що пропозиція формує попит через асортимент вироблених товарів і запропонованих послуг і їхні ціни, а попит визначає обсяг і структуру пропозиції, впливаючи при цьому на виробництво.
Співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ринкових цін від вартості товарів та послуг (при перевищенні попитом пропозиції ціни відхиляються вгору від вартості, а за перевищення пропозицією попиту — донизу). У разі їх збігу вартість товару збігається з ринковою ціною.
Структуру платоспроможного попиту розглядають як платоспроможну потребу суб’єктів ринку: окремих індивідів, підприємств, організацій, держави та ін.
Сукупний попит поділяють на: попит всіх членів суспільства на товари широкого вжитку (м’ясо, хліб та ін.) або на окремі блага (автомобілі, відеотехніка тощо); попит на всі блага, що задовольняється на окремих видах ринку (місцевому, регіональному, внутрішньому, міжнародному); попит більшості населення на окремих типах ринку (товарному, грошовому, ринку цінних паперів та ін.).
На нижчій стадії розвитку капіталізму в механізмі дії закону попиту і пропозиції домінували елементи стихійності. На сучасному етапі в механізмі дії закону попиту і пропозиції переважають елементи свідомого регулювання, організованості та планомірності, властиві кожному суб’єктові підприємницької
діяльності, будь-якій формі власності. Найважливіші суб’єкти підприємницької діяльності — великі компанії, транснаціональні корпорації, держава.
Між виробниками і споживачами встановлюються довготермінові коопераційні зв’язки, формуються торговельно-промислові комплекси. Контрактна форма використовується при виконанні компаніями державних замовлень.
Про те, як впливає на рівновагу між сукупним попитом і сукупною пропозицією держава, буде сказано далі.
Еластичність попиту залежно від рівня цін відображається законом попиту або законом знижувального попиту. Цей закон означає, що за незмінюваності всіх інших параметрів зниження ціни зумовлює відповідне зростання величини попиту і навпаки.
У політекономічному аспекті цей закон виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між обсягом відчужуваної платоспроможної потреби і привласнюваної за відповідними цінами певної кількості товарів і послуг, за яких (зв’язків) зі зменшенням ціни товарів і послуг величина привласнюваних благ зростає. Про дію цього закону свідчить те, що низькі ціни спонукають споживачів купувати товари, практика розпродажу за зниженими цінами та ін.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Охарактеризуйте поступову зміну поглядів економістів на сутність ринку.
2.	У чому полягає економічна сутність ринку?
3.	Що виражає поняття ринок в політекономічному аспекті?
4.	Які основні конструктивні функції виконує сучасний ринок?
5.	Які найважливіші деструктивні функції виконує ринок?
6.	Яким критеріям має відповідати сучасний ринок?
7.	Які основні умови формування і розвитку ринку?
8.	Назвіть основні особливості ринку в Україні.
9.	У чому полягає сутність попиту та пропозиції в економічному та політекономічному аспектах?
10.	Що виражає закон попиту?
11.	Що означають ринкова вартість і ціна?
12.	Розкрийте економічний зміст закону попиту і пропозиції.
13.	За яких умов встановлюється ціна рівноваги і що вона означає?
Тема 8
КОНКУРЕНЦІЯ І МОНОПОЛІЯ
§ 1. Конкуренція та її закони
Ринок і конкуренція. Конкуренція, її форми та методи. Форми та методи конкурентної боротьби на нижчій стадії капіталізму.
Ринок і конкуренція. У попередній темі йшлося про відносини з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва. До таких законів належать і закони конкуренції. У цьому, по-перше, полягає тісний взаємозв’язок між ринком і конкуренцією.
Органічний зв’язок ринку і конкуренції виявляється, по-друге, у тому, що умовою функціонування і розвитку сучасного цивілізованого ринку є конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької діяльності; по-третє, у тому, що ефективність функціонування ринку залежить від здатності суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін.
Залежність між ефективністю ринку і здатністю підприємств впливати на рівень цін має обернено-пропорційний характер: чим менше окреме підприємство здатне впливати на ринок (зокрема, на рівень цін), тим більш конкурентним є ринок, і тим вища його ефективність. Найвища конкурентоспроможність та ефективність ринку досягається за умови відсутності будь-якого впливу підприємства на рівень цін. Якщо такий вплив наявний, то починається процес монополізації ринку.
Важливою умовою конкуренції є можливість вибору споживачами неоднакових видів одного товару і різних товарів і послуг з
одного боку, та можливостей нарощування їх обсягів і способів реалізації (зокрема за різними цінами) підприємствами з другого, що породжує конкуренцію між виробниками і споживачами.
Конкуренція, її форми та методи. Як економічна категорія означає суперництво і боротьбу між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найбільших прибутків.
Сутність конкуренції повніше розкривається у притаманних їй позитивних та негативних рисах, виділення яких відповідає вимогам принципу суперечності.
Позитивними сторонами конкуренції, що значною мірою відтворюють позитивні сторони ринку, є такі:
а)	внаслідок боротьби, суперництва і змагальності (така змагальність має місце передусім між найманими працівниками) конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи; а отже, сприяє науково-технічному прогресу суспільства;
б)	конкуренція змушує знижувати витрати виробництва шляхом економії ресурсів, зростання продуктивності праці, покращення трудової дисципліни та ін.;
в)	конкуренція змушує покращувати якість продукції, її асортимент, обслуговування споживачів тощо;
г)	конкуренція змушує знижувати та вирівнювати ціни, підвищувати прибутковість підприємницької діяльності;
д)	конкуренція стимулює перелив капіталів між галузями внаслідок гонитви за максимальними прибутками і таким шляхом активізує проведення структурних реформ в економіці та ін.;
До негативних рис конкуренції належать такі:
1)	конкуренція посилює процес концентрації виробництва, який, у свою чергу, призводить на певному етапі до виникнення монополій;
2)	внаслідок боротьби за ринки збуту товаровиробники розширюють масштаби виробництва, випускають надмірну кількість товарів, що призводить до криз перевиробництва;
3)	конкуренція посилює боротьбу між капіталістами за скорочення витрат виробництва шляхом зниження заробітної плати, що знижує платоспроможний попит населення;
4)	внаслідок конкуренції та змагальності між найманими працівниками зростає інтенсивність їхньої праці, що сприяє зростанню армії безробітних, масштаби якої негативно впливають на становище зайнятих працівників;
5)	використання нечесних методів конкуренції великими компаніями призводить до придушення малих та середніх підприємств, їх масового банкрутства;
6)	міжнародна конкуренція, що з боку транснаціональних корпорацій ведеться нецивілізованими методами (шляхом підкупу тощо) придушує національних товаровиробників у інших країнах;
7)	використання гіпертрофованої реклами та деяких інших видів маркетингової діяльності підприємств у їхній боротьбі за споживачів призводить до зростання вартості товарів і послуг.
Співвідношення між позитивними та негативними сторонами конкуренції залежить від форм і методів конкурентної боротьби, про які буде сказано нижче.
З точки зору суб’єктно-об’єктних відносин конкуренція як політико-економічна категорія відображає сукупність прямих і зворотних зв’язків і відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу привласнення, передусім, додаткової маси прибутків, отриманих внаслідок наявних позитивних та окремих негативних сторін конкурентної боротьби між товаровиробниками.
Форми та методи конкурентної боротьби на нижчій стадії капіталізму. Форма, як категорія діалектики, означає внутрішню організацію, упорядкованість, структуру певної матеріальної системи. Оскільки конкуренція є сукупністю, а отже, системою зворотних і прямих зв’язків та відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами, то її організація та структура (форма) є більш місткою категорією порівняно з численними методами і способами конкурентної боротьби, що відбуваються в межах її окремих форм. У свою чергу, способи конкурентної боротьби є конкретизацією методів такої боротьби.
Форми конкурентної боротьби слід розрізняти у генетичному (з погляду еволюції економічної системи капіталізму) та структурному (з погляду галузевої та міжгалузевої структури народного господарства) аспектах. У першому випадку виділяють вільну конкуренцію, що панувала на нижчій стадії розвитку капіталізму, монополістичну та олігополістичну конкуренцію, що домінують на вищій стадії розвитку капіталізму. У другому випадку розрізняють галузеву та міжгалузеву конкуренцію.
Вільна конкуренція — конкуренція, для якої характерні, велика кількість конкурентів-виробників і конкурентів-покупців, вільний доступ товаровиробників до будь-якого виду діяльності.
За цих умов процес ціноутворення здійснюється внаслідок вільної (без будь-яких обмежень) і стихійної взаємодії попиту, пропозиції та ціни, що означає саморегулювання економічної системи.
За вільної конкуренції жодна з фірм не може впливати на ринкову ціну. Певною мірою таким вимогам за сучасних умов
відповідають ринки сільськогосподарської продукції та деяких послуг. На тривалому проміжку часу ціни тяжіють до суспільно необхідних витрат виробництва.
За капіталізму вільна конкуренція виявляється у конкурентній боротьбі як між різними формами приватного капіталу (промислового, торговельного, банківського та ін.), так і в середині кожного з них. Така конкуренція набуває форми внутрішньогалузевої та міжгалузевої.
Внутрішньогалузева конкуренція — боротьба між товаровиробниками, які діють в одній галузі народного господарства.
Через різний рівень техніки, організації виробництва, продуктивності та інтенсивності праці тощо на кожному з них встановлюється індивідуальний робочий час на виробництво певного виду товару, а отже, й індивідуальна вартість виробництва.
Але оскільки ціни на ринку тяжіють до витрат, що встановлюються на підприємствах, які виробляють переважну масу продукції, то результатом внутрішньогалузевої конкуренції є перетворення окремих індивідуальних витрат виробництва, індивідуальних вартостей на єдину ринкову або суспільну вартість. Її формування означає, що попит і пропозиція урівноважені, про що зазначалося раніше.
За сучасних умов ця конкуренція стала, переважно, конкуренцією на окремих вузькоспеціалізованих ринках конкретних видів товарів (наприклад, на ринку мінікомп’ютерів, телевізорів, легкових автомобілів тощо).
Міжгалузева конкуренція — конкуренція між товаровиробниками, які діють у різних галузях народного господарства. Через різні умови виробництва у цих галузях підприємці за однакових витрат капіталу отримують різний обсяг прибутку. Тому в епоху вільної конкуренції ті товаровиробники, які отримували меншу кількість прибутку, намагалися вкладати свої капітали в галузі, в яких був вищий прибуток. Якщо це відбувалося, то пропозиція товарів у перших галузях (де низькі прибутки) зменшувалася (що згодом спричиняло зростання попиту на них), а в других — збільшувалася пропозиція і зменшувався попит. Внаслідок цього ринкові ціни на товари, вироблені в галузях, в які переливаються нові капітали, знижуються, а в інших (звідки відбувається відплив капіталів) — зростають і стають вищими від ринкової вартості. Коли кількість прибутків у різних галузях вирівнюється, переливання капіталів припиняється, утворюється єдина загальна норма прибутку і в кожній галузі на однаковий капітал буде отримано однаковий середній прибуток. Цей прибуток є елемен-
том середніх ринкових цін або цін виробництва. Таким чином, внаслідок міжгалузевої конкуренції єдина ринкова або суспільна вартість перетворюється на ціну виробництва, навколо якої коливаються ринкові ціни.
Методи, конкурентної боротьби — це передусім поліпшення якості товарів та послуг, швидке оновлення асортименту продукції, дизайн, надання гарантій і післяпродажних послуг, тимчасове зниження цін, умов оплати тощо.
Як складова господарського механізму конкуренція діє через попит, пропозицію та ціни. У цьому випадку вона відбувається між самими виробниками, споживачами (покупцями). Так, із посиленням конкуренції між виробниками зростають пропозиція товарів і послуг, їхня якість тощо, внаслідок чого знижуються ціни. Зворотний механізм існує за конкуренції покупців. Внаслідок конкуренції між виробниками і споживачами формується ринкова ціна товарів і послуг, що впливає на механізм стихійного регулювання пропорцій народного господарства.
Із виникненням монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну або недосконалу. Щоб з’ясувати її сутність, слід попередньо розглянути економічний зміст монополій.
§ 2. Монополії та конкуренції на вищій стадії капіталізму
Причини виникнення та сутність монополій. Основні форми монополій у промисловості. Форми та методи конкурентної боротьби на вищій стадії капіталізму.
Причини виникнення та сутність монополій. Хоча ринок і окремі монополістичні ознаки в деяких країнах існували впродовж кількох тисячоліть (з IV тис. до н. е. до XIX ст.), монополістичні тенденції в економіці стають панівними лише наприкінці XIX ст.
Це зумовлено, передусім, змінами в технологічному способі виробництва. Передумовою таких змін була промислова революція кінця XVIII — початку XIX ст., низка винаходів, виникнення нових галузей промисловості та швидкий розвиток Йироб-ництва в багатьох із них.
Узагальнене вираження ці зміни знаходили в концентрації виробництва. Концентрація виробництва — зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на великих підприємствах. Цю категорію також можна розглядати як процес зосередження різних об’єктів власності в руках капіталістів.
Паралельно з цим відбувається процес концентрації капіталу. Концентрація капіталу — зростання масштабів відокремлено функціонуючих форм капіталу (капіталістичної власності).
Якщо процес концентрації виробництва відбувається впродовж тривалого часу, є сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, він набуває рис закону концентрації виробництва. Закон концентрації виробництва виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між розвитком продуктивних сил і процесом конкуренції (дії відповідних законів), під дією яких відбувається зосередження факторів виробництва (речових і осо-бистісних) на великих підприємствах. Його рушійною силою є конкурентна боротьба. Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більше прибутків, підприємці змушені впроваджувати нову техніку, розширювати виробництво. При цьому з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюється кілька найбільших.
Перед ними постає альтернатива: або продовжувати між собою виснажливу боротьбу, або дійти згоди щодо масштабів виробництва, цін, ринків збуту тощо. Переважно вони обирають другий шлях, який приводить до укладення між ними угод (таємних і відкритих), що є однією з найхарактерніших рис монополізації економіки.
Монополії виникають не лише внаслідок концентрації виробництва й капіталу, а й на основі їх централізації. Централізація виробництва — збільшення масштабів виробництва капіталістичної власності внаслідок об’єднання декількох окремих підприємств у одне із загальним управлінням. Централізація капіталу — збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів.
Крім того, в останній третині XIX ст. починається широке будівництво залізниць, інших великих об’єктів. Щоб накопичити необхідні кошти, окремому капіталісту знадобилося б кілька десятків років. Отже, потрібна була нова форма власності, яка могла б швидко розв’язати ці проблеми. Нею й стала акціонерна капіталістична власність, що виникла внаслідок злиття, об’єднання декількох капіталістів. Тому не дивно, що масово акціонерні товариства утворюються в останній третині XIX ст.
Але великі підприємства не слід ототожнювати з монополіями, оскільки не кожне велике підприємство: а) диктує свої ціни на ринку; б) вступає у змову з іншими великими підприємствами, привласнює монопольно високі прибутки тощо.
Матеріально-речовим змістом монополій є найбільші підприємства, на яких зосереджуються такі елементи технологіч
ного способу виробництва, як високий рівень розвитку техніки і технології, наукові лабораторії, найбільша кількість інтелектуальної власності (патенти, ноу-хау тощо), передові форми та методи організації виробництва, найкваліфікованіші кадри, джерела сировини, інформаційні ресурси тощо. Відповідно до цих ознак можна виділити техніко-технологічний монополізм, науковий монополізм, кадровий монополізм, сировинну монополію, інформаційну монополію та ін. Так, виявом наукового монополізму є, зокрема, те, що протягом терміну дії патенту (наприклад у США — 17 років) компанія захищена від внутрішньої конкуренції.
Суспільною формою монополій є, по-перше, відносини економічної власності між власниками монополістичних підприємств, представлених монополістичною буржуазією (в т. ч. вищими менеджерами) та найманими працівниками щодо привласнення створеного останніми необхідного та додаткового продукту; по-друге, відносини власності з приводу привласнення монополістичною буржуазією частини створеної на малих та середніх підприємствах додаткової вартості через механізм монопольно високих та монопольно низьких цін; по-третє, відносини економічної власності між монополіями і державою щодо вилучення частини прибутків через механізм оподаткування, з одного боку, отримання різноманітних пільг і субсидій з державного бюджету, з другого боку, та інші. Крім того, окремі елементи суспільної форми виникають і розвиваються на основі техніко-технологічного, наукового, кадрового, організаційного, збутового монополізму тощо.
Якщо синтезувати матеріально-речовий зміст і суспільну форму, то найпростішим політекономічним визначенням сутності монополій є антагоністична єдність відносин монополістичної власності та підпорядкованих монополістичній буржуазії продуктивних сил.
Основні форми монополій у промисловості. Першою зі сфер суспільного відтворення монополізується сфера обміну. На цій основі виникають найпростіші форми монополістичних об’єднань — картелі та синдикати. Картель — об’єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, а домовляються про частку кожного в загальному обсязі виробництва, ціну, ринки збуту.
На сучасному етапі картелі існують у формі патентних пулів, ліцензійних договорів, консорціумів із проведення науково-дослідних розробок тощо.
Синдикат — об’єднання низки підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на вироблений продукт, а отже, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатах збут товарів здійснює загальна збутова контора. Нині синдикати існують переважно у сфері торгівлі, деякі — у сфері виробництва. Так, алмазний синдикат контролює світовий ринок необроблених алмазів.
Складніпті форми монополістичних об’єднань з’являються тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. Тоді виникає необхідність об’єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов’язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальної інтеграції або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об’єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі тощо. На цій основі з’являється така форма монополістичних об’єднань, як трест. Трест — об’єднання низки підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, виробничу та комерційну самостійність, тобто об’єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, що дають їм право брати участь в управлінні та привласнювати відповідну частку прибутку.
За допомогою механізму міжгалузевої конкуренції та переливання капіталів вертикальна інтеграція переростає в диверсифікацію — процес проникнення капіталу монополії в галузі, безпосередньо не пов’язані з основною сферою її діяльності.
На основі диверсифікації виникає сучасна основна форма монополістичних об’єднань — багатогалузевий концерн. Багатогалузевий концерн — об’єднання десятків і сотень підприємств різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва і вироблений продукт, а головна фірма здійснює фінансовий контроль за іншими учасниками об’єднання.
Серед 500 наймогутніших монополій СІЛА понад 90 % існують у формі багатогалузевих концернів. Лише 5 % цих гігантських корпорацій випускають однопрофільну продукцію.
У 60-ті роки в СТПА та деяких інших розвинених країнах з’явилися і почали зростати конгломерати. Конгломерат — монополістичне об’єднання, утворене внаслідок поглинання при
буткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої й технічної спільності. Так, найбільша американська телефонна монополія “АТТ” почала скуповувати готелі, автопрокатні станції тощо. Крім бажання привласнити прибутки рентабельних компаній, конгломеративні поглинання прагнули також уникнути різких коливань кон’юнктури ринку під час криз.
Різниця між багатогалузевим концерном і конгломератом з погляду самостійного ухвалення важливих управлінських рішень полягає в тому, що у першому лише найсильніші підприємці мають право на участь у спільному фінансовому контролі, що здійснюють головна фірма або банк, а у конгломераті право на участь у спільному управлінні має обмежене коло учасників (порівняно з концерном).
Водночас при характеристиці монополій не слід виходити лише з семантичного значення слова. Така характеристика, по-перше, не відповідає практиці, оскільки у цьому випадку ігнорується досвід монополістичних угод (таємних і явних) між кількома компаніями; по-друге, до складу монополій не потрапляють групові монополії (олігополії).
Більш поширена змова чи угода (таємна або відкрита) декількох великих фірм, що дає їм змогу швидше здобути панівне становище на ринку і отримувати високі прибутки. Таку ситуацію у виробництві та на ринку називають олігополією (від гр. олігос — мало, небагато).
Якщо монополія здійснюється лише з боку продавця (а не виробника товарів), то таку ситуацію характеризують як моно-псонію (моно — один, псонія — закупівля продовольства). Найпоширенішою у цій сфері діяльності є олігопсонія — наявність невеликої групи покупців певного товару чи послуги.
Процес монополізації (насамперед, у формі групових монополій) набув у розвинених країнах світу значних масштабів. Так, на початку XX ст. у СТІТА майже половина всього виробництва усіх підприємств країни була зосереджена в руках 0,01 загальної кількості підприємств. У 1995 р. на 0,003 кількості підприємств припадало більше половини всього виробництва СІЛА. До гігантів у той період належали підприємства з виробництвом в 1 млн дол. і більше. Нині такі підприємства відносять переважно до категорії дрібних.
Важливою рисою процесу монополізації капіталістичної економіки є створення великих промислових груп на основі майнових і контрактних відносин із дрібними та середніми підприємствами, хоча вони потрапляють при цьому у сферу залежності та контролю з боку великих корпорацій.
Іншими особливостями монополізації економіки на сучасному етапі є її міжнародний характер, зокрема, посилення ролі ТНК, залучення до сфери залежності від великих монополій значної кількості дрібних і середніх підприємств (через контрактну систему тощо), посилення монополізації у формі зростаючої централізації капіталу та ін.
Виділяють також природну монополію, яка є економічно доцільною. Вона утворюється у сфері енергозабезпечення, зв’язку, трубопровідного транспорту тощо. Ці галузі переважно зосереджує у своїх руках держава.
Наслідки монополізації економіки. Такі наслідки є позитивними і негативними. Позитивним є те, що у гігантських підприємств та їхніх об’єднань більше можливостей розвивати сучасне виробництво, фінансувати великі науково-дослідні лабораторії, отримувати нові наукові результати, впроваджувати новітню техніку і технологію, а отже, пристосовуватися до рівня розвитку продуктивних сил, до структурних зрушень в економіці.
Негативною рисою монополізації економіки є, передусім, практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки великі компанії виробляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щороку переплачує майже 70 млрд дол. через завищені груповими монополіями ціни.
Монополія гальмує науково-технічний прогрес. Це відбувається тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу великим компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нові досягнення науки і техніки у виробничий процес.
Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2 % (кілька десятків млрд дол.) зменшують валовий національний продукт США.
Монополії та олігополії витрачають значні ресурси для збереження монополістичних позицій, влади (підкуп державних чиновників для створення вигідної для монополій та олігополій законодавчої бази, перешкоди для отримання від них малими і середніми фірмами дозволу на певний вид діяльності, різні бар’єри — ліцензійні, патентні тощо).
Монополії придушують конкуренцію — важливу рушійну силу економічного прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним лихом.
Форми та методи конкурентної боротьби на вищій стадії капіталізму. З виникненням і розвитком монополій вільна конкуренція перетворюється на монополістичну або недосконалу.
На сучасному етапі конкуренція ведеться, насамперед, між гігантськими об’єднаннями всередині них, а також між підприємствами немонополізованого сектору економіки та різних форм власності.
Недосконала конкуренція — конкуренція між великими компаніями (всередині монополізованого сектору, між членами групових монополій) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю (патентами, ліцензіями тощо), її найважливіші риси — встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків.
Розрізняють ціновий та неціновий види конкуренції.
Цінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через зниження цін на товари і послуги без істотної зміни їхньої якості й асортименту. Підприємці при цьому нерідко маніпулюють цінами (встановлюють занижені, поки товар завоює ринок збуту, а після того значно їх підвищують), вдаються до цінових поступок, сезонного розпродажу тощо. Важливою рисою цінової монополістичної конкуренції є цінова дискримінація (наприклад, диктат транспортних компаній при перевезенні сільськогосподарської продукції, яка швидко псується), за якої один і той же товар або послугу продають різним групам покупців за неоднаковими цінами.
Нецінова конкуренція — боротьба між товаровиробниками за споживача через впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, що зумовлює поліпшення якості продукції, її асортименту.
Ціни на ринку за умов монополістичної (в т. ч. олігополістич-ної) конкуренції коливаються, передусім, навколо монопольно високих цін виробництва, в які трансформується ціна виробництва.
Для завоювання більших ринків збуту компанії також подовжують термін гарантійного обслуговування, надають кредити покупцям та ін.
Неціновій конкуренції властива певна стабільність цін (оскільки відбувається їх узгодження між кількома могутніми компаніями, так зване “лідерство в цінах”).
Різновид недосконалої конкуренції — нечесна конкуренція, що ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладання таємних угод про
єдину політику і навіть диверсії проти конкурента). До методів нечесної конкуренції також відносять дезінформацію споживачів про якість товарів і послуг, поширення спотвореної інформації про тоддри конкурентів, використання торгової марки провідних фірм, і компаній та ін.
.Отже, методи конкурентної боротьби в політекономічному аспекті на вищій стадії капіталізму — це комплекс способів розширення масштабів монополістичної власності шляхом обмеження форм власності немонополізованого сектору економіки, впливу на діяльність держави, на ціни.
Залежно від форм і видів конкуренції формуються відповідні види цін. За умов панування монополій встановлюються, насамперед, монопольно високі та монопольно низькі ціни. Монопольно високу ціну встановлює товаровиробник, який є монополістом у виробництві та на ринку, обмежує конкуренцію, порушує права споживачів і отримує внаслідок цього високі прибутки.
Монопольно низьку ціну встановлює товаровиробник під тиском монополістів. Такого тиску зазнають дрібні та середні фірми при укладанні контрактів з монополіями, дрібні фермери — від транспортних і промислових компаній при доставці сільськогосподарської продукції на ринок та під час її переробки.
Коли на ринку панують декілька олігополій (групова монополія), переважно застосовується практика “лідерства в цінах”: щоб уникнути виснажливої конкурентної боротьби, наймогутніша компанія встановлює ціни на свої товари або послуги, а решта олігополістів за спільної мовчазної згоди встановлюють таку саму або дещо нижчу ціну (залежно від якості товару, термінів гарантійного обслуговування тощо).
Ціни на товари, які виробляють державні підприємства, регулює держава. Такими типовими товарами і послугами є електроенергія, послуги зв’язку й пошти тощо.
§ 3. Закон конкуренції та антитрестівське законодавство
Сутність закону конкуренції та специфіка його дії в різних економічних системах. Антимонопольна діяльність держави.
Сутність закону конкуренції та специфіка його дії в різних економічних системах. Щоб комплексно з’ясувати сутність одного закону, слід розширити сферу його дії на всі сфери суспільного відтворення. Так, у сфері безпосереднього виробництва боротьба між ними ведеться за швидке впровадження нової техні
ки (підтвердженням цього є широко розповсюджений промисловий шпіонаж тощо), за зниження витрат виробництва, покращення якості товарів і послуг та ін. У сфері розподілу суперництво між товаровиробниками відбувається за зниження заробітної плати, а отже, за розподіл новоствореної вартості на зарплату і прибуток, за перерозподіл додаткової вартості між монополіями (в т. ч. олігополіями), підприємствами монополістичного і немоно-полістичного секторів економіки та ін.
Щодо суб’єктів конкурентної боротьби, то до них належать не лише товаровиробники, але й наймані працівники, споживачі, держави (якщо йдеться про інтернаціональний аспект конкуренції), різноманітні фінансово-кредитні інститути та ін. Лише з урахуванням різноманітних об’єктів і суб’єктів конкурентної боротьби закон конкуренції може виконати роль важливої рушійної сили розвитку економічної системи. З урахуванням сказаного сутність закону конкуренції полягає у наявності внутрішньо необхідних, сталих і суттєвих, прямих і зворотних зв’язків та відносин (а отже, й суперечностей) між різними економічними суб’єктами і передусім товаровиробниками, які (зв’язки) є примусовою силою у боротьбі за найвигідніші умови виробництва, збуту, привласнення максимальних доходів і, насамперед, прибутку. Кожний економічний суб’єкт такої боротьби має свої специфічні потреби, інтереси, іманентні цілі, використовує неоднакові форми та методи конкурентної боротьби.
Роль рушійної сили закон конкуренції виконує і тому, що пронизує низку інших економічних законів, у яких є суперечливі сторони, представлені різними суб’єктами з протилежними потребами та інтересами. Зокрема, цей закон пронизує закон вартості (через механізм суперечливої взаємодії індивідуального і суспільно необхідного часу; цінами і вартістю тощо), закон попиту і пропозиції, та ін.
Оскільки закон конкуренції діє від часу виникнення товарного виробництва і йому притаманні спільні риси та властивості у декількох суспільно-економічних формаціях, то його можна віднести до типу загальних економічних законів.
Загальний закон конкуренції конкретизується у специфічних законах конкурентної боротьби в кожній формації. Щодо капіталістичного способу виробництва на нижчій стадії його розвитку, то специфічний закон конкуренції має якісні форми свого вияву у сфері розвитку та функціонування промислового, торговельного й інших видів капіталу, що передбачає свої нетрадиційні методи та об’єкти конкурентної боротьби, її наслідки тощо.
Загалом на нижчій стадії капіталізму закон конкуренції капіталістичного способу виробництва в межах національних країн діє у формі вільної конкуренції, на вищій стадії капіталізму — в формах монополістичної (в т. ч. олігополістичної) конкуренції, змішаних форм конкуренції, а також конкуренції “природних монополій” зі змішаними. На інтернаціональній основі закон конкуренції діє у формі транснаціональної конкуренції, що передбачає боротьбу, передусім, між транснаціональними корпораціями та відносини субординації між транснаціональною конкуренцією і формами конкуренції на національній основі.
Антимонопольна діяльність держави. Щоб послабити негативні наслідки монополізації економіки, зокрема практики монополістичного ціноутворення, у розвинених країнах світу ухвалюють антимонопольні закони, здійснюють контроль за угодами між великими компаніями тощо.
Антимонопольна діяльність — комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства. Уперше такі закони були ухвалені наприкінці XIX — на початку XX ст. у СІЛА, Канаді, Австралії, оскільки монополізація у цих країнах відбувалася найінтенсивніше.
Існують американська та європейська системи антимонополь-ного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 років є єдиним антитрестів-ським законом Америки. Цей закон забороняє не лише різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але верховний суд СІЛА виробив доктрину, згідно з якою панівне становище корпорації у виробництві та її великий розмір не можуть самі по собі розглядатись як монополізація.
Тим самим законом заборонялися трести і картелі (пули). Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідувалися виробнича і правова самостійність компаній, що поглиналися, а картельні угоди замінювалися таємними джентльменськими угодами або так званим лідерством у цінах. Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно істотно послаблювало конкуренцію або призводило до утворення монополій.
Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злиття, тобто об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і послуги, що призводить до монополізації галузі. Методами втілення антимонопольних законів є ліквідація фірми (у СІЛА це трапляється, коли монополізовано понад 60 % будь-яко
го товару чи послуги), високе оподаткування монопольних прибутків, контроль за цінами монополістів, розукрупнення монополій та ін.
Європейська та японська системи антимонопольного права забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою. Так, картелі вважаються корисними для розвитку економіки, тому основною формою державного контролю є система реєстрації картельних угод у спеціальних органах (у Німеччині — Федеральне управління картелів, у Японії — Комісія зі справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів у європейських країнах забороняють такі види монопольних угод, як угоди про поділ ринків, фіксовані ціни тощо. Крім того, законодавство багатьох розвинених країн світу передбачає реєстрацію товарних знаків і товарних марок з метою посилення конкуренції за вдосконалення якості продукції; регулюються загальні умови укладання угод з метою недопущення прямого диктату над споживачем тощо.
На початку 1998 р. в Україні ухвалено Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35 %. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимоно-польний комітет України та його територіальні управління мають право ухвалювати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових великих економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Проте реалізація цього закону здійснена лише частково.
Запитання та завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає тісний взаємозв’язок між ринком і конкуренцією?
2.	У чому полягає сутність конкуренції як економічної категорії?
3.	Які найважливіші позитивні сторони конкуренції?
4.	Які найважливіші негативні риси конкуренції?
5.	У чому полягає сутність конкуренції як політекономічної категорії?
6.	Яка взаємозалежність між формами та методами конкурентної боротьби?
7.	Назвіть основні форми конкурентної боротьби.
8.	Охарактеризуйте сутність вільної конкуренції.
9.	Який взаємозв’язок між ринковою вартістю і ціною рівноваги?
10.	Які методи конкурентної боротьби застосовуються за умов вільної конкуренції?
11.	Які зміни відбуваються з ринковою ціною у процесі міжгалузевої конкуренції?
12.	Які основні причини виникнення монополій?
13.	Що таке монополія в економічному і політекономічному аспектах?
14.	Виділіть матеріально-речовий зміст монополій та їхню суспільну форму.
15.	Які основні форми монополій у промисловості у сфері обміну?
16.	Які основні форми монополій у сфері безпосереднього виробництва?
17.	Охарактеризуєте основні наслідки монополізації економіки.
18.	Які методи конкурентної боротьби застосовують монополії?
19.	Охарактеризуйте сутність закону конкуренції.
20.	Які основні заходи антимонопольної діяльності здійснює держава?
Тема 9
СТРУКТУРА ТА ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ
§ 1.	Критерії класифікації ринків та їхня структура
Критерії класифікації ринків. Структура ринку.
Критерії класифікації ринків. Термін “критерій” означає певну ознаку, на основі якої здійснюється оцінка та кваліфікація різних економічних явищ і процесів.
Найважливішим об’єктом ринку в політекономічному аспекті за умов капіталізму є робоча сила. Це зумовлене, по-перше, тим, що даний товар, його споживча вартість є єдиним джерелом вартості, а отже, додаткової вартості. По-друге, залежно від цього формується величина ринку на товари і послуги, на засоби виробництва.
Наступним за значенням в економічній системі капіталізму з погляду відносин безпосереднього виробництва (принцип примату виробництва) є ринок засобів виробництва або ринок капіталу — за класифікацією західних економістів. Це зумовлене тим, що для виробництва товарів і послуг необхідне поєднання (техніко-рконо-мічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва, від якого залежить тип суспільного способу виробництва, зміст соціально-економічної формації. Відносини економічної власності щодо вторинного привласнення (у сфері обміну) засобів виробництва виникають і розвиваються між різними групами класу капіталістів, капіталістами і державою. Опосередковано у них беруть участь і наймані працівники через купівлю цінних паперів.
Водночас, з погляду ємнбсті ринку важливу роль щодо ринку засобів виробництва відіграє ринок товарів і послуг (без урахування ринку робочої сили, яка теж є специфічним товаром).
Для обслуговування названих вище ринків необхідний ринок грошей і валюти, або фінансовий (у вузькому значенні грошовий ринок, ринок позичкових капіталів, передусім короткотермінових позичкових капіталів). Суб’єктами відносин економічної власності на цьому ринку є різні групи капіталістів і, насамперед, банкіри, а також держава і широкі верстви населення.
Наступним за значенням є ринок цінних паперів. Об’єктами цього ринку є акції, облігації, купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варанти (складські свідоцтва) та ін. Відносини вторинного привласнення на цьому ринку виникають між різними групами капіталістів, ними і державою (з приводу купівлі-продажу державних облігацій), частиною найманих працівників і власниками акціонерних компаній (щодо купівлі-продажу акцій та облігацій) та ін.
Важливу роль у розвинених країнах світу відіграє ринок нерухомості — житла, дач, землі (хоча земля належить водночас і до ринку засобів виробництва) та ін. Суб’єктами цього ринку є різні верстви населення (якщо йдеться про житло), фермери і капіталісти-землевласники, держава.
Серед найновіших об’єктів ринку важливу роль відіграють винаходи, патенти, ліцензії, раціоналізаторські пропозиції, “ноу-хау” тощо, які у своїй сукупності формують об’єкти інтелектуальної власності. Суб’єктами цих відносин є різні групи капіталістів, дрібні винахідники, наймані працівники найвищої кваліфікації, венчурні компанії, держава. Цей ринок в економічній літературі називають ринком інновацій.
Від часу розгортання інформаційної революції найновішим об’єктом власності стала інформація. Суб’єктами цього ринку залежно від виду інформації є великі теле- і радіокомпанії, держава, суб’єкти підприємницької діяльності, різні види бірж та ін.
Певну роль серед об’єктів власності у розвинених країнах світу відіграє і ринок золота.
Сукупність усіх суб’єктів ринку можна об’єднати у такі основні групи: продавці, покупці, посередники (поміж покупців), державні установи (різні гілки державної влади) та організації.
За географічними ознаками виділяють місцевий, регіональний, національний, міжнародний регіональний (наприклад в ЄС) та світовий ринки.
Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).
Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур зі збуту товарів; прямі зв’язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін.
Структура ринку. Структура ринку як економічна категорія виражає комплекс внутрішніх стійких економічних зв’язків та відносин між основними видами ринків та елементами і компонентами у межах кожного з них, які як закони визначають їхній розвиток у сфері обміну.
Поняття структури ринку в політекономічному аспекті означає комплекс відносин економічної власності між суб’єктами, що уособлюють основні види ринків, а також між суб’єктами в межах окремих ринків.
Загалом між різними типами та видами ринків, їхніми суб’єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв’язки, на основі яких формуються закони розвитку і функціонування сучасного регульованого ринку.
§ 2.	Соціально-економічна характеристика елементів ринку та умови їх формування в Україні
Ринок робочої сили. Ринок засобів виробництва. Ринок предметів споживання. Фінансовий (грошовий) ринок. Ринок цінних паперів. Ринок інтелектуальної власності. Валютний ринок. Ринок інформації. Ринок нерухомості. Проблеми формування ринків в Україні.
Ринок робочої сили. У політекономічному аспекті ринок робочої сили виражає сукупність відносин економічної власності між власниками даного товару (найманими працівниками), власниками капіталістичних підприємств усіх типів та форм власності з приводу умов купівлі-продажу робочої сили, економічною формою реалізації яких є ціна на цей товар, її співвідношення з вартістю робочої сили.
Крім ринку робочої сили виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб’єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.
Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний або надлишковий ринки робочої сили. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару “робоча сила” і навпаки.
У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці таін.
Існування ринку робочої сили визнається, здебільшого, у марксистській політичній економії. Серед економічних теорій заходу визнається наявність ринку праці, хоча категорія “робоча сила” також вживається.
Поняття “ринок праці” відображає, передусім, відносини між найманими працівниками і капіталістами (або їх представниками — менеджерами різних ланок) з приводу використання робочої сили, контролю над процесом праці. Ця категорія внаслідок цього є вужчою, оскільки вона не включає армію безробітних та деякі інші категорії працездатного населення. Крім того, це поняття відображає лише окремі сторони вартості робочої сили, тобто різні види прямої заробітної плати, але не включає оплату не-відпрацьованого часу (відпусток тощо) таін.
Ринок засобів виробництва. У політекономічному аспекті ринок засобів виробництва виражає сукупність відносин економічної власності у сфері обміну між різними групами капіталістів (промислових, торговельних, банківських), суб’єктами державних підприємств, дрібними товаровиробниками (наприклад фермерами, які не наймають робочої сили) з приводу купівлі-продажу цих товарів, формою реалізації яких є, передусім, привласнення прибутку через механізм цін.
Обсяг попиту на засоби виробництва та його динаміка залежать, передусім, від попиту на споживчі товари, виготовлені за допомогою цих знарядь праці тощо.
Водночас слід зазначити, що попит на засоби виробництва залежить також від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Зі зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується і навпаки.
Попит на засоби виробництва певною мірою залежить від можливості взаємозаміни окремих факторів виробництва, їх взаємо-доповнюваності. Наприклад, висока заробітна плата стимулює
капіталістів до впровадження нової техніки і навпаки. Еластичні-шим є попит на засоби виробництва з відносно низькими цінами.
Для ринку засобів виробництва у розвинених країнах світу характерний високий попит на інтернет-технології у сфері науки, освіти, фінансової сфери, торгівлі, телекомунікацій та ін. Динамічними темпами розвивається лазерна техніка, роботи, гнучкі виробничі системи, системи автоматизованого проектування, генна інженерія та біотехнологія.
Ринок предметів споживання. В політико-економічному аспекті ринок предметів споживання означає відносини економічної власності між продавцями і покупцями з приводу відчуження продавцями товарів та привласнення грошей, з одного боку, відчуження готівки і привласнення товарів, з другого боку, через механізм цін з метою отримання прибутків продавцями та задоволення власних потреб у товарах покупцями тощо.
В останні десятиріччя у повсякденне життя більшості населення розвинених країн світу увійшли телефон, телевізор, магнітофон, холодильник, автомобіль, комп’ютер, копіювальна техніка, факс, десятки інших предметів побутового призначення, які помітно змінили структуру потреб, звичок і настроїв.
Найдинамічнішим сегментом ринку предметів споживання є ринок послуг.
Послуга — особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливість послуг як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуг збігається з процесом їх створення, з діяльністю, їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.
У розвинених країнах світу у сфері послуг зайнято понад 50 % працездатного населення, у США — до 75 %. Це свідчить про існування розвиненого ринку послуг.
У США наприкінці 90-х років у структурі сфери послуг понад 25 % займали фінансові послуги, страхування, операції з нерухомістю; майже 22 % послуг надавались у сфері торгівлі, понад 26 % складали ділові, юридичні, соціальні, особисті, органівація відпочинку і розваг; на послуги державного управління — понад 18 %.
Важливою особливістю ринку послуг є й те, що у цій сфері у багатьох розвинених країнах світу зайнято майже 80 % працівників розумової праці і понад 85 % кадрів вищої кваліфікації. Найбільшою мірою до сфер інтелектуального обслуговування належать надання управлінських, фінансових і технологічних
консультацій, маркетингова діяльність, дизайн, проектування, гарантійний ремонт та ін.
Фінансовий (грошовий) ринок. У політекономічному аспекті грошовий ринок — це певна сукупність відносин економічної власності між багатьма економічними суб’єктами (домо-господарствами і, передусім, найманими працівниками, різними групами класу капіталістів, державою в особі центрального банку тощо) з приводу випуску, а відтак — продажу вільних грошових коштів за нижчою ціною та їх перепродажу за вищою, що дозволяє певним комерційним структурам, насамперед банкам, отримувати прибутки, а іншим суб’єктам — певні доходи.
Основними продавцями капіталів є страхові компанії (зі страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їхні депозити формуються з ліквідних засобів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті ж суб’єкти. Основні важелі цього ринку — попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.
Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансовий ринок. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об’єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність), міжбан-ківський (на якому тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ банки розміщують у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позики й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.
На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників.
Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися закладеним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).
Вагомий внесок у розвиток і функціонування фінансового ринку здійснює держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування та розвитку даного ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.
Ринок цінних паперів. Це система відносин економічної власності між різними суб’єктами з приводу купівлі-продажу різноманітних цінних паперів на первинному та вторинному ринках. Розрізняють такі види цінних паперів: а) акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; б) купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варанти (складські свідоцтва) та ін. Суб’єктами цих відносин є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін.
Ринок цінних паперів загалом складається з первинного (на якому відбувається емісія акцій, облігацій та похідних від них цінних паперів) та вторинного (де відбувається їх перепродаж на фондовій біржі). Курс акцій на вторинному ринку (або їхня ціна) є своєрідним барометром економіки, а завдяки функціонуванню та розвитку фондового ринку встановлюються тісні зв’язки між процесом відтворення реального капіталу (передусім, у формі капітальних благ основних виробничих фондів) та фіктивного капіталу у формі цінних паперів.
У розвинених країнах світу протягом останніх півтора-двох десятиріч посилюється роль цінних паперів акціонерних компаній у мобілізації джерел фінансування. Це виявляється у тому, що, по-перше, операції на фондовому ринку стали важливим каталізатором впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництво, зокрема інформаційних технологій. Так, ринкова капіталізація компаній із високими технологіями у СІЛА становила понад 2,7 трлн дол., а їхня частка на фондовому ринку країни збільшилася за період 90-х років з 10 до 33 %. По-друге, у вкладенні все більшою частиною населення розвинених країн світу, в т. ч. немалою часткою найманих працівників, своїх заощаджень в операції на фондовому ринку, чому значною мірою сприяє система державного регулювання операцій на цьому ринку та певне їх страхування.
Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії “економічна власність”, в інтелектуальній власності також необхідно виділяти кількісну та якісну сторони. Кількісна сторона — це різні об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, “ноу-хау”, програми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). Якісна сторона — відносини, що виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об’єктів власності.
У політекономічному аспекті ринок інтелектуальної власності відображає лише відносини економічної власності між різними
суб’єктами, передусім власниками таких об’єктів (наймогутнішими компаніями, державними науково-дослідними інститутами та лабораторіями, малими венчурними підприємствами, окремими винахідниками) з приводу купівлі-продажу цих об’єктів через механізм цін і привласнення на цій основі прибутків.
Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинених країнах світу відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, створені на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні (“ноу-хау”).
У широкому розумінні “ноу-хау” — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного та іншого досвіду, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо.
Валютний ринок. На цьому ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму.
У політекономічному аспекті валютний ринок виражає певну сукупність відносин економічної власності між суб’єктами цього ринку у процесі купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів шляхом здійснення основних видів валютних операцій (складання відповідних угод, визначення ринкового курсу та ін.) та привласнення доходів великими банками і компаніями, валютними біржами і спеціалізованими брокерськими фірмами. Повніше про механізм дії цього ринку буде сказано в останньому роздіді.
Ринок інформації. У політекономічному аспекті ринок інформації означає певну сукупність відносин економічної власності між виробниками, посередниками та споживачами інформації у процесі купівлі-продажу різних видів інформаційних послуг та привласнення прибутків через механізм цін.
Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передавання її у деяких країнах Заходу називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності.
Ринок нерухомості. Цей ринок, як уже зазначалося, включає ринок землі та побудованих на ній житла, дачних будинків тощо.
Найважливішим елементом такого ринку є ринок землі або земельних ресурсів. Земля, як один із факторів виробництва, у більшості країн світу є товаром, а отже, об’єктом купівлі-продажу.
Щодо товару ринок нерухомості є сферою довготермінових капіталовкладень, може передаватись у спадщину, займає певний простір, на його ціну значною мірою впливає місце розташування.
Відносини економічної власності з приводу використання землі, її купівлі-продажу фіксуються у різних формах земельної ренти, ціні землі, про що йтиметься в окремій темі.
Проблеми формування ринків в Україні. Внаслідок капіталізації економічної системи в Україні відбувається процес активного формування основних видів ринків, а отже, структури ринку.
Так, характерними особливостями процесу формування ринку робочої сили є, по-перше, значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту (наприкінці 2002 р. питома вага офіційно зареєстрованих безробітних становила понад 10 %, а за даними незалежних експертних організацій із урахуванням прихованого безробіття — понад 25 %); по-друге, значні масштаби міграції робочої сили (у пошуках роботи до країн близького і далекого зарубіжжя щорічно виїжджає до 7 млн найбільш мобільної робочої сили, а сума валютних надходжень досягає 500 млн дол. СІНА); по-третє, існує значна невідповідність між якістю робочої сили, тобто рівнем її освіти і кваліфікації, та рівнем заробітної плати (середня заробітна плата, в Україні у 2002 р. близько 311 грн, на 70 грн відставала від прожиткового рівня) та інше, що негативно впливає на ринок предметів споживання, послуг, засобів виробництва та інші види ринків.
Особливостями ринку засобів виробництва в Україні є функціонування здебільшого уживаних засобів праці, високий рівень цін на сільськогосподарську техніку (що унеможливлює її придбання більшістю товаровиробників, передусім, фермерськими господарствами), затоварювання продукцією машинобудування внаслідок її високої енергомісткості та матеріаломісткості. Негативно впливають на цей ринок засобів виробництва надмірно високі ставки банківського кредиту, низька частка капіталовкладень та інші чинники.
Внаслідок надмірно заниженої ціни на робочу силу, високих цін на товари і послуги, особливо комунальні послуги, в Україні формується звужений споживчий ринок передусім на товари тривалого користування.
Негативно впливає на споживчий ринок висока плата за навчання у ВНЗ та постійне розширення платних навчальних закладів.
Низька платоспроможність переважної більшості населення України, низький рівень заощаджень звужує і фінансовий ринок, “обто грошовий ринок. Першочерговими кроками на шляху розширення цього ринку мають стати повернення громадянам вилучених трудових заощаджень, індексація заробітної плати, пенсій, стипендій, підвищення мінімальної заробітної плати та допомоги з безробіття. Деструктивну роль у розвитку фінансового ринку відіграє тіньовий ринок, на якому обертається близько 50 % грошової маси.
Останніми роками поступово звужується і ринок інтелектуальної власності в Україні. Так, якщо за 1991—1999 рр. у нашій державі було видано 27 тис. патентів, у тому числі у 1997 р. — 9 тис., то у 1999 р. — лише 1 тис. патентів. Крім того, значна частина “ноу-хау” вивозиться за кордон у процесі міграції висококваліфікованих спеціалістів.
Для зміцнення валютного ринку в Україні слід істотно послабити процес доларизації української економіки, зміцнити національну валюту, ефективно здійснювати валютне регулювання тощо.
На ринку цінних паперів в Україні наприкінці 2001 р. перебувало акцій на суму приблизно 42 млрд грн. Проте, якщо у СІЛА у середині 90-х років дохідність акцій становила у середньому 24 % річних, то в Україні у 2001 р. вона була меншою 1 %. Причиною цього є не лише незначна кількість акцій у 17,5 млн акціонерів, але й брак розвиненого фондового ринку, високий податковий прес на доходи підприємств (близько 80 %), що майже унеможливлює виплату частини прибутку на дивіденди, оподаткування самих дивідендів.
Ринку нерухомості в Україні властиві такі негативні тенденції, як скуповування за безцінь новою українською буржуазією землі у зубожілого населення, створення умов для продажу кращого житла найбіднішими жителями міст внаслідок непомірної квартплати та їх переселення у квартири гіршої якості. Обсяг цього ринку у 2001 р. в Україні становив близько 3 млрд грн.
§ 3.	Сутність та основні елементи інфраструктури ринку
Інфраструктура як економічна категорія. Основні підсистеми та елементи інфраструктури сучасного ринку. Фондова біржа. Товарна біржа. Біржа робочої сили. Валютна біржа.
Інфраструктура як економічна категорія. До складу інфраструктури входять галузі, які забезпечують розвиток матеріального виробництва (дороги, мости, порти, аеродроми, лінії електропередач тощо).
Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах. Якщо йдеться про інфраструктуру за умов капіталістичного способу виробництва, то суспільною формою діяльності людей у базових галузях, що формують економічну інфраструктуру, є передусім відносини економічної власності між власниками об’єктів інфраструктури і найманими працівниками з приводу привласнення результатів цієї діяльності. З урахуванням цього капіталістичну інфраструктуру можна визначити як сукупність базових галузей (або матеріальну основу економічної системи) та сукупність економічних відносин (передусім, відносин економічної власності), що виникають і розвиваються у процесі діяльності людей щодо використання об’єктів інфраструктури та привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей.
Сутність інфраструктури повніше розкривається у виконуваних нею функціях. Такими функціями є: 1) постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами; 2) купівля-продаж різноманітних товарів; 3) забезпечення інформацією учасників ринку; 4) підвищення ефективності роботи суб’єктів ринкових відносин внаслідок їх спеціалізації та ін.
Основні підсистеми та елементи інфраструктури сучасного ринку. Основними елементами інфраструктури є різні види бірж, аукціони, ярмарки, банки, страхові компанії, інформаційні центри, рекламні агентства, торгові палати, консалтингові та аудиторські компанії та ін. Найважливішими серед них є біржі.
Фондова біржа. У політекономічному аспекті фондову біржу можна визначити як базову установу сучасної інфраструктури, в межах якої функціонують і розвиваються відносини економічної власності у процесі купівлі-продажу цінних паперів акціонерних компаній, облігацій державних позик, біржових місць, діяльності посередників, а також мобілізації коштів для довготермінових інвестицій.
Членами біржі є, переважно, її засновники — окремі індивіди та кредитно-фінансові інститути. Члени біржі або державні органи, що контролюють її діяльність, визначають умови, за яких компанія може бути допущена до біржової торгівлі.
Купівля-продаж акцій на фондовій біржі здійснюється за допомогою посередників. Якщо посередник купує цінні папери за власні кошти або за рахунок отриманих кредитів, а відтак продає
їх за вищу ціну, то на американському позабіржовому ринку його називають дилером, головного посередника на центральній фондовій біржі Нью-Йорка — спеціалістом, а інших посередників, які пов’язують спеціаліста з покупцями або продавцями, — брокерами. Отже, у процесі діяльності посередників виникають відносини економічної власності, формою економічної реалізації яких є привласнення ними винагороди.
Сучасний ринок цінних паперів характеризується значним обсягом позабіржового обороту, що здійснюється за допомогою телефону і телефаксу. На позабіржовому ринку цінні папери продають із надбавкою до ціни (або купують зі знижкою), що є прибутком посередницької фірми. Об’єкт продажу на позабіржовому ринку — цінні папери середніх і частини дрібних корпорацій, не внесені до біржових списків, а також державні облігації.
Виконання фондовою біржею своїх функцій не можливе без регулюючої ролі держави. Вона регулює процес утворення акціонерних товариств, організацію випуску цінних паперів, реєструє їх перед входженням на ринок та здійснює контроль за цим процесом, а також за фінансовим станом інвестиційних інститутів; встановлює ставки податку на прибуток від операцій з цінними паперами; впливає на функціонування ринку цінних паперів через грошово-кредитну політику центрального банку та ін. У процесі регулюючої діяльності держави також розвиваються відносини економічної власності.
Товарна біржа. У політекономічному аспекті товарна біржа означає високоорганізовану економічну форму оптової торгівлі, в межах якої (форми) виникають і розвиваються відносини привласнення між учасниками (передусім компаніями) торгівлі у процесі купівлі-продажу товарів за умов реального і ф’ючерсного товарообороту через механізм різних цін (купівельних і продажу), спекулятивних операцій, операцій страхування тощо.
Товарні біржі поділяють на міжнародні та національні, універсальні та спеціалізовані. На універсальних біржах продають промислові та сільськогосподарські товари. На спеціалізованих товарних біржах продають окремі товари або споріднені групи товарів.
На біржі здійснюються два види товарообороту: реальний і ф’ючерсний. Перший передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10 % світової торгівлі відповідними товарами. При ф’ючерсних видах товарообороту
продаються право на товар (наприклад, на майбутній врожай), ф’ючерсні контракти, тому рух товару тут не обов’язковий.
Із двох видів товарообороту найдинамічніше розвивається ф’ю-черсна біржова торгівля. Обсяг щорічного обороту на 150 ф’ючерс-них біржах світу перевищив наприкінці 90-х років 3 трлн дол. США (із загального обсягу обороту на товарних біржах понад 12 трлн дол.) у торгівлі понад 50 видами товарів.
Основна сфера діяльності товарних бірж — операції з хеджу-вання (страхування ф’ючерсних контрактів).
Біржа робочої сили. Як політекономічна категорія біржа робочої сили виражає відносини економічної власності у процесі збору та надання інформації про наявність вакансій, надання допомоги безробітним, фінансування додаткових робочих місць та надання інших послуг, сприяння підготовці та перепідготовці кадрів, регулювання зайнятості, продаж робочої сили тощо.
Посередницькі функції між працівниками і підприємцями виконують державні біржі. У деяких країнах (Великобританія, Франція та ін.) біржі не лише ведуть облік безробітних, а й виплачують їм допомогу. Якщо безробітні відмовляються від роботи, запропонованої біржею, їх позбавляють виплат з фондів безробіття. Крім державних бірж праці, у країнах Заходу існують приватні агенції з трудового посередництва та посередницькі бюро.
Виразніше відносини економічної власності у діяльності бірж робочої сили, а отже, купівлі-продажу цього товару, виявляються на прикладі діяльності Державної служби зайнятості в Україні. Так, ця служба укладає договори з громадянами при їхньому працевлаштуванні (з оплатою вартості проїзду, добових), оплачує вартість професійної підготовки і перепідготовки, встановлює на час навчання стипендії та ін. Для фінансування цих витрат створено Державний фонд сприяння зайнятості. З його коштів можна надавати безвідсоткову позику для підприємницької діяльності.
Валютна біржа. Як політекономічна категорія валютна біржа — це установа, в якій у процесі торгівлі іноземними валютами, підтримки центральним банком ринкового курсу національної валюти між учасниками виникають відносини економічної власності з приводу привласнення доходів, що виникають внаслідок коливання валютних курсів, курсової різниці, спекулятивних операцій на цьому ринку тощо. Як самостійний елемент інфраструктури цей вид біржі зберігся лише в деяких країнах (наприклад, ФРН, франції), а в інших країнах таку роль ви
конують найбільші банки; в Україні статус валютної біржі представлений Українською фондовою біржею в м. Києві.
Основними видами операцій, які проводяться на валютній біржі, є, по-перше, укладання угод із членами біржі на купівлю або продаж іноземної валюти відповідно до ринкового курсу (котрий встановлюється на основі купівельної сили валют і коливань попиту та пропозиції); по-друге, визначення ринкового курсу іноземних валют; по-третє, відповідно до укладених на біржі угод здійснення розрахунків як у національній, так і в іноземній валюті; по-четверте, проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, у т. ч. шляхом валютної інтервенції (значного цілеспрямованого разового впливу центрального банку на валютний ринок і валютний курс).
Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени біржі за власний рахунок або за рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважених банків — не членів біржі), після чого така валюта зараховується на спеціальний рахунок і може бути використана на певні цілі.
В Україні за 90-ті роки створено 365 бірж, у тому числі універсальних — 88, товарних і товарно-сировинних — 146, агропромислових — 28, фондових та їхніх філій — 26, інших — 77.
Проте, обсяг укладених угод на всіх біржах у 2001 р. був незначний, що свідчить про нерозвинутість цих видів ринків.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	За якими основними критеріями слід здійснювати класифікацію ринків?
2.	Чому серед різних видів ринків найважливішим є ринок робочої сили?
3.	У чому полягає економічна сутність структури ринків?
4.	Розкрийте соціально-економічний зміст ринку робочої сили.
5.	У чому полягає соціально-економічний зміст ринку засобів виробництва?
6.	Охарактеризуйте соціально-економічний зміст ринку предметів споживання.
7.	Які особливості ринку послуг у розвинених країнах світу?
8.	У чому полягає соціально-економічний зміст фінансового ринку?
9.	Дайте політекономічний аналіз ринку інтелектуальної власності.
10.	Які відносини економічної власності характеризують валютний ринок?
11.	Назвіть найважливіші особливості ринку цінних паперів.
12.	Що представляє собою ринок нерухомості?
13.	Як розвиваються різні види ринків в Україні?
14.	Чим відрізняється інфраструктура ринку як економічної категорії від політекономічного трактування даної категорії?
15.	Які відносини економічної власності формуються у процесі розвитку фондової біржі?
16.	Які відносини економічної власності формуються у процесі розвитку товарної біржі?
17.	Які відносини економічної власності формуються у процесі розвитку біржі робочої сили?
18.	Які відносини економічної власності формуються у процесі розвитку валютної біржі?
19.	Які особливості розвитку інфраструктури в Україні?
РОЗДІЛ III
СУБ’ЄКТИ РЕГУЛЬОВАНОЇ
РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
Тема 10
ДОМОГОСПОДАРСТВА
§ 1. Домогосподарства як суб’єкт регульованих ринкових відносин
Домогосподарства як економічна категорія.
Домогосподарства як економічна категорія. Домогосподар-ство як економічна категорія близьке за змістом до поняття “сім’я”. Різниця між ними полягає у тому, що домогосподарство є більш місткою категорією, оскільки ведеться не лише у межах сім’ї, але й одинокими чоловіками і жінками. Проте найповніше функції домогосподарств можуть бути реалізовані у сім’ї.
Інститут сім’ї пройшов тривалий шлях історичного розвитку у межах суспільно-економічних формацій. Проте, незважаючи на панування сучасних розвинених форм економічної системи капіталізму і навіть дії закону соціалізації цієї системи, вони поєднуються з окремими елементами рабовласницького та феодального устрою, властивостями нижчої стадії капіталізму щодо функціонування домашніх господарств у цілому та сімейних зокрема. Так, у багатьох розвинених країнах світу поширена проституція, має місце дискримінація в оплаті праці жінок, розповсюджена дитяча праця тощо. Наприклад, у Європі, згідно з оцінками Міжнародного бюро праці, загальна чисельність працюючих дітей віком від 5 до 14 років становить 1,5 млн (за наявності кількох десятків мільйонів безробітних найманих працівників дорослого віку).
Найбільш поширеною є дитяча праця у країнах, що розвиваються, до яких належить і Україна: кількість дітей, що працю
ють, досягає 250 млн, з них 120 млн працюють в умовах повного робочого дня. В Україні загальна кількість дітей, що працюють, становила наприкінці 2001 р. понад 500 тис. осіб, причому така праця є виснажливою, у багатьох випадках примусовою. Ці явища слід враховувати при визначенні економічної сутності домо-господарств, у т. ч. сім’ї.
На протилежному полюсі у багатьох розвинених країнах світу знаходяться сім’ї фінансових олігархів. Так, за даними відомого американського економіста й історика Ф. Ландберга, лише 57 окремих найбагатших сімей та сімейних груп Америки здійснювали у 60-х роках контроль над найбільшими корпораціями завдяки наявному у них контрольному пакету акцій. Точніше, такий контроль зосереджувався у руках цілих сімейств, сімейних холдингових компаній (до яких входять діти, підлітки, літні люди та інші спадкоємці), які управлялись однією особою або сімейним комітетом. Якщо брати до уваги процес посилення майнової диференціації у США протягом наступних десятиліть, то полярність у соціально-економічній оцінці багатих і бідних сімей ще більше посилилась.
Водночас, певні зрушення в останні три-чотири десятиліття у багатьох розвинених країнах світу відбуваються у сім’ях висо-кооплачуваних найманих працівників. Вони пов’язані зі зростанням вартості та ціни робочої сили, поширенням акцій за програмою ЄСОП (якщо йдеться про США), впровадженням новітніх форм заробітної плати (зокрема участі у прибутках) тощо. Так, вартість акцій у населення США наприкінці 90-х років перевищила 13 трлн дол., що становило майже 32 % майна американських сімей. Зрозуміло, що за цією середньостатистичною цифрою приховується значна диференціація акцій між найба-гатшими і найбіднішими сім’ями.
Різнополюсний тип сім’ї формується у 90-х роках XX — на початку XXI ст. і в Україні. Кланово-номенклатурна еліта готує своїх дітей у дорогих та престижних дитячих садках і школах, елітарних вузах, здебільшого за кордоном, має відданий і дорогий обслуговуючий персонал, за зростаючого унеможливленая отримати вищу освіту дітям зубожілих найманих працівників.
Якщо врахувати вищесказане, то можна дати таке визначення сутності сім’ї: це первинна економічна ланка суспільства, що базується на приватній власності (у трудовій та нетрудовій формах) і веде спільне домашнє господарство на принципах взаємодопомоги, забезпечує різною мірою відтворення основної продуктивної сили, а побічно — виробництво й інших окремих факто
рів виробництва, реалізовуючи при цьому різною мірою власні, колективні та суспільні економічні потреби та інтереси.
Щоб комплексно розкрити економічну сутність сім’ї, слід з’ясувати її основні економічні функції.
Оскільки сім’ї найманих працівників кількісно переважають, то їх економічні функції слід розглядати згідно з критеріями розмежування сфер відтворення в органічному поєднанні з рухом приватної трудової власності, з урахуванням її підпорядкованості законам розвитку та функціонуванню різних форм сукупного капіталу, з одного боку, певного поєднання при цьому інтересів та потреб найманого працівника, колективу та суспільства з другого.
Виходячи з цього основними економічними функціями найманої сім’ї є:
—	по-перше, створення певних умов для відтворення сукупного капіталу, а водночас особистісного чинника розвитку сімейної трудової власності, що відбувається у процесі споживання;
—	по-друге, функція постачання особистісного фактора виробництва, що реалізується у процесі купівлі-продажу робочої сили, а водночас створення умов для реалізації власності найманого працівника на свою робочу силу;
—	по-третє, поєднання процесу споживання частини сімейного бюджету з його частковим заощадженням, внаслідок чого, з одного боку, формуються сприятливіші умови для розширеного відтворення сукупного капіталу, а з другого — розширюються межі для накопичення приватної трудової власності сім’ї.
У межах першої із названих економічних функцій сім’ї можна виокремити такі підфункції: а) ведення домашнього господарства (приготування їжі, прання білизни тощо); б) соціалізація підростаючого покоління, тобто його включення до системи суспільних відносин шляхом виховання дітей, їхньої освіти, піклування про здоров’я тощо.
§ 2. Доходи та витрати домогосподарств
Доходи домогосподарств та їхня структура. Витрати домогосподарств та їхня структура.
Доходи домогосподарств та їхня структура. Доходи домогосподарств як політико-економічна категорія представляють собою певну суму грошових коштів та матеріальних благ і послуг, отриманих у процесі виконання економічних функцій
домогосподарствами і, передусім, сім’ями, з приводу отримання яких виникають відносини приватної власності у всіх сферах суспільного відтворення.
Суб’єктами цих відносин є члени сімей, а опосередковано вони виникають і розвиваються між найманими працівниками і капіталістами при виконанні окремих функцій домогосподарствами (постачанні особистісного фактора виробництва, нагромадженні капіталу, заощадженні), між домогосподарствами і державою при отриманні окремих видів доходів (трансфертних платежів).
Основними видами доходів домогосподарств є: 1) заробітна плата; 2) доходи від власності (відсоток, дивіденд, орендні платежі, рента); 3) державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомога безробітним, допомога багатодітним сім’ям, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, витрати держави на збереження довкілля, покращення екологічного середовища); 4) підприємницький дохід, який, здебільшого, отримують сім’ї капіталістів; 5) доходи з інших джерел, передусім, доходи від індивідуальної трудової діяльності.
Найбільшу частку серед доходів домогосподарств, що базуються на приватній трудовій власності, становить заробітна плата.
На другому місці у структурі доходів більшості домогосподарств у окремих розвинутих країнах знаходяться доходи від власності (від цінних паперів, вкладів трудових заощаджень в ощадні банки, накопичення у пенсійних фондах та ін.).
У Франції на початку 90-х років на душу населення (а отже, на кожного члена сім’ї) у середньому припадало близько 300 тис. фр. майна, а загальний обсяг власності всіх французьких сімей становив майже 16 трлн фр. В Україні обсяг особистого майна на сім’ю становив у цей період 2,8 тис. крб у цінах того часу.
В Україні доходи домогосподарств слід поділяти на грошові та натуральні (отримані внаслідок праці на присадибних та дачних ділянках). До грошових доходів також зараховують оплату робочої сили у сільськогосподарських підприємствах, кооперативах, доходи від продажу сільськогосподарської продукції на ринку, надання послуг тощо. У 1999 р. індекс реальних грошових доходів населення щодо 1991 р. становив 28 %, у 2002 р. середня зарплата в Україні становила близько 60 дол., в Росії — понад 110 дол. СІЛА.
Витрати домогосподарств та їхня структура. Витрати домогосподарств як політекономічна категорія — це сукупність грошових коштів та матеріальних благ, які витрачаються у про
цесі виконання ними (передусім, сім’ями) економічних функцій, з приводу витрачання яких між членами сім’ї, сім’єю у цілому, з одного боку, різними гілками державної влади, фінансово-кредитними інститутами та іншими суб’єктами з другого боку, формуються відносини приватної та неприватних типів власності в окремих сферах суспільного відтворення.
Основними статтями витрат домогосподарств є: 1) податки; 2) витрати на харчування; 3) витрати на одяг і взуття; 4) витрати на оплату квартири; 5) транспортні витрати; 6) витрати на оплату комунальних послуг (електроенергії, води, газу, телефону); 7) витрати на отримання освіти; 8) витрати на відпочинок, подорожі та розваги; 9) внески у фонди соціального страхування; 10) нагромадження; 11) добровільні пожертвування та внески на громадські організації; 12) придбання цінних паперів; 13) сплата заборгованості за кредит; 14) інші витрати.
Частка окремих витрат домогосподарств залежить від рівня розвитку країни. Так, у більшості розвинених держав світу витрати на харчування становлять менше 25 % доходів сім’ї, тоді як в Україні у різних категоріях сімей найманих працівників, але у переважній їх більшості — до 80 % сукупних доходів. У 1985—1990 рр. на продукти харчування сім’ї робітників і службовців в Україні витрачали 30,2—30,5 % бюджету. У країнах ЄС ще у 1987 р. витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування.
У моделі кругообігу ресурсів, продуктів і доходу, з одного боку домогосподарства формують значною мірою потік сучасних трудових ресурсів (освіченої та кваліфікованої робочої сили; частково їх підготовка здійснюється самими компаніями та державою), які надходять на ринок робочої сили. Відтак робоча сила потрапляє на підприємства, де виготовляються товари і послуги, які, у свою чергу, спочатку надходять на споживчий ринок, на якому домогосподарства купують необхідні товари і послуги.
З другого боку, споживчі витрати домогосподарств спрямовуються на ринок споживчих товарів і послуг, які виготовлені підприємствами. Отримана від їх реалізації виручка надходить на підприємства, де створюються нові партії товарів і надаються нові послуги. При цьому формуються витрати виробництва, але ціни за використання землі, робочої сили, засобів виробництва та підприємницькі здібності встановлюються на ринку ресурсів. Ціни на товари і послуги встановлюються на споживчому ринку, причому домогосподарства є суб’єктами попиту, а підприємства — суб’єктами пропозиції (зворотна ситуація складається у першому випадку).
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність домогосподарств (сім’ї) як категорії політичної економії?
2.	Які основні функції виконує сучасна сім’я?
3.	Які основні підфункцїі сім’ї?
4.	Що таке доходи сім’ї в політекономічному аспекті?
5.	Дайте стислу характеристику основних видів доходів домогосподарств у розвинених країнах світу.
6.	Які основні види доходів домогосподарств в Україні?
7.	Що таке витрати домогосподарств у політекономічному аспекті?
8.	Яка динаміка основних видів витрат сімей в Україні впродовж 90-х років XX ст.?
9.	Якою мірою середня заробітна плата покриває мінімальний прожитковий рівень в Україні на початку XXI ст.?
10.	Які основні напрями руху домогосподарств у кругообо-роті ресурсів і доходу?
Тема 11
ПІДПРИЄМСТВО ТА ПІДПРИЄМНИЦТВО
§ 1. Підприємство як суб’єкт економічної системи
Підприємство як політекономічна категорія. Типи і види підприємств.
Підприємство як політекономічна категорія. Якщо розглядати капіталістичне підприємство з погляду вимог принципу суперечності, передусім, у специфічній формі боротьби між речовим змістом і суспільною формою (як найважливіші сторони суспільного способу виробництва), то на ньому зосереджена, з одного боку, певна сукупність продуктивних сил (засоби праці, певна кількість працівників, сировина і матеріали тощо), а з другого — з приводу привласнення цих об’єктів, створених працівниками результатів праці, а також у самому процесі праці між капіталістами і найманими працівниками виникають відносини економічної власності (привласнення) у всіх сферах суспільного відтворення.
На сучасних великих монополістичних, у т. ч. олігополістич-них, підприємствах працює значна частина науковців, винахідників, конструкторів, інженерів, дизайнерів, лаборантів, а отже, здійснюється науково-дослідницька та конструкторська діяльність. Така діяльність також підпорядковується інтересам капіталу, тому суспільною формою цього процесу є, передусім, безоплатне привласнення частини інтелектуальної творчої праці, що виражається у сфері безпосереднього виробництва у тривалості робочого дня, інтенсивності розумової праці та інших категоріях.
В межах окремого підприємства і у процесі його взаємодії з іншими суб’єктами господарювання (у т. ч. кредитно-фінансовими підприємствами) формується складна підсистема відносин економічної власності, що доповнюється під час взаєморозрахунків із державою (з виплати різних видів податків, отримання субсидій, пільг тощо), керівними органами (міністерством, об’єднанням). З урахуванням цього капіталістичне підприємство як політекономічна категорія — це складна підсистема відносин економічної власності, що формується і розвивається між найманими працівниками і капіталістами (або представниками капіталу) всередині підприємства, між власниками даного підприємства та суб’єктами інших підприємств і державою з приводу привласнення продуктивних сил (умов праці), їх використання як засобу привласнення результатів неоплаченої праці у різних сферах суспільного відтворення.
Підприємства слід відрізняти від фірм, компаній. Фірма переважно складається з декількох підприємств (кожне з яких виготовляє один вид продукції виробництва), тобто є багатопро-фільною, вкладає інвестиції в різні галузі, більша за розмірами. Це забезпечує їй більшу стійкість у період несприятливої економічної кон’юнктури. Коли фірма складається з одного підприємства, ці поняття тотожні. У західній економічній літературі підприємство називають фірмою.
Типи і види підприємств. Залежно від характеру соціально-економічного поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва, в Україні та багатьох інших країнах функціонують такі основні види підприємств:
1.	Державні — засновані на державній формі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну та комунальну, відповідно, розрізняють загальнодержавні та комунальні підприємства.
2.	Колективні трудові — засновані на власності трудового колективу. їх поділяють на колективні трудові підприємства (народні підприємства), кооперативні, підприємства громадських організацій тощо.
3.	Приватнокапіталістичні — засновані на власності окремої особи (капіталіста), яка наймає робочу силу.
4.	Колективні (або акціонерні) капіталістичні підприємства — засновані на власності декількох власників капіталу, які наймають робочу силу.
5.	Індивідуальні (приватні) — засновані на приватній трудовій власності фізичної особи та її особистій праці.
6.	Сімейні — засновані на праці однієї сім’ї.
7.	Спільні (або змішані) — засновані на поєднанні різних форм власності, в тому числі із залученням іноземного капіталу, майже 90 % таких підприємств у розвинених країнах світу — підприємства з обмеженою відповідальністю.
Особливою формою підприємства є кооперативи, які в більшості країн створюються не для отримання прибутків, а для надання допомоги членам кооперативу.
У політекономічному аспекті приватне підприємство є таким типом підприємства, на якому процес управління власністю зосереджено у руках окремої особи, яка привласнює результат або власної, або чужої та власної праці.
Приватні трудові підприємства — це вид підприємства, в якому одна фізична особа є водночас і власником, і працівником (до процесу праці можуть долучатися члени її сім’ї), без залучення найманої робочої сили. Приватні капіталістичні підприємства базуються на праці найманих працівників, а контроль над процесом праці й управління власністю здійснюється функціонуючим капіталістом. Формою економічної реалізації приватнокапіталістичної власності на такому підприємстві є привласнення додаткової вартості у вигляді підприємницького доходу. Інша частина додаткової вартості сплачується підприємцем за кредити у формі відсотка, вилучається державою у формі податків тощо.
Загалом приватні підприємства мобільніші в управлінні, у переорієнтації на випуск тих товарів і послуг, на створення нових зразків продукції, на які є попит динамічної ринкової кон’юнктури, завдяки їм з’явилося близько 24 % нових винаходів у післявоєнний період, у повнішому використанні різноманітних ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових та ін.), в оперативному їх створенні, чому сприяє необхідність значно менших сум початкового капіталу тощо.
Водночас на приватних підприємствах капіталістичного типу існує вищий ступінь експлуатації найманої праці або самоексп-луатації на приватних трудових підприємствах (щоб вижити, вони мають подовжувати тривалість робочого дня, підвищувати інтенсивність праці, зменшувати заробітну плату, скорочувати тривалість оплачуваних відпусток), економити на техніці безпеки, умовах праці. Доходи переважної більшості власників приватних трудових підприємств у розвинутих країнах світу були у 90-х роках XX ст. нижчими від заробітної плати кваліфікованих найманих прцівників.
В Україні до таких труднощів додалися запровадження наприкінці 90-х років складної і заплутаної системи обліку та опо
даткування, брак обігових коштів, посилення адміністративного тиску, власників таких підприємств переслідував рекет, постійно розширювались види діяльності, які вимагали ліцензування, що змушувало приватні підприємства вдосконалювати систему підкупу державних чиновників.
Приватні підприємства кількісно переважають у більшості розвинених країн та державах постсоціалістичного типу, але їхня частка у валовій виручці поступово знижується: у 1947 р. питома вага приватних підприємств у її привласненні у США становила 20 %, партнерств — 11 %, корпорацій — 69 %; у 1996 р. — відповідно 5,0 %, 6,2 % і 86,7 %. Це значною мірою зумовлене тим, що частина створеної на приватних трудових підприємствах вартості, а на приватних капіталістичних підприємствах — додаткової вартості через механізм цін, контрактно-субпідрядну систему привласнюється великими корпораціями.
Колективні підприємства — підприємства, що створюються і розвиваються у різних сферах та галузях економіки, на яких переважно колективному характеру праці відповідає менш розвинутий колективний тип привласнення засобів виробництва та результатів праці.
Розрізняють трудові колективні підприємства і групові (асоційовані) капіталістичні колективні підприємства. На трудових колективних підприємствах нема соціально-економічної відособленості безпосередніх працівників від засобів виробництва, долається антагонізм між працею і власністю, між працею та управлінням власністю, а колективному характеру виробництва відповідає колективний тип формування та розвитку власності на засоби виробництва та його результати.
Водночас привласнення необхідного продукту на таких підприємствах має індивідуально-колективний характер: індивідуальний, оскільки величина заробітної плати залежить від рівня кваліфікації працівника, його трудового стажу, результативності його праці тощо; колективний, оскільки загальний обсяг необхідного продукту значною мірою залежить від результатів колективної праці, колективного характеру власності, від колективного за змістом розподілу заробітної плати (як це має місце в автономних бригадах, наприклад, на заводах шведської автомобільної компанії “Вольво”) та інших чинників.
Тому, основною метою стає виробництво максимального доходу і привласнення якнайбільшої частки такого доходу на кожного працівника.
На колективних капіталістичних підприємствах поєднання безпосередніх працівників із засобами виробництва відбуваєть
ся на антагоністичній основі, оскільки, будучи позбавленими власності на матеріально-речові фактори виробництва і права на працю, вони змушені продавати свою робочу силу, внаслідок чого перетворюються на найманих працівників, а засоби виробництва набувають форми капіталу. На таких підприємствах формуються протилежні за своїм соціально-економічним змістом інтереси.
Основною метою діяльності власників капіталу є виробництво додаткової вартості та її привласнення у формі максимальних прибутків.
Водночас внаслідок певного посилення часткової демократизації акціонерної капіталістичної власності протягом останніх десятиріч в окремих розвинених країнах світу відбувається деяке поєднання та узгодження протилежних економічних інтересів у межах колективного капіталістичного підприємства. Так, у Швеції відносини між найманими працівниками і підприємцями отримали назву кооперативних, що передбачає взаємні поступки один одному: робочий рух не претендує на широкомасштабну націоналізацію (у недержавному секторі зайнято 35 % працівників), а клас підприємців зорієнтований на широкий розвиток суспільних фондів споживання (звідки отримує доходи 65 % економічно активного населення) та інші процеси соціалізації.
Основними формами трудових колективних підприємств є народні підприємства, народні банки, кооперативні підприємства; формами колективних капіталістичних підприємств — акціонерні компанії капіталістичного типу (закриті та відкриті), а також державні підприємства та змішані — з участю держави та акціонерних капіталістичних компаній.
Найрозвиненішою формою колективних трудових підприємств є народні підприємства, про що йшлося в темі 4.
Свідченням цього є добровільна згода працівників на таких підприємствах при потребі подовжувати тривалість робочого дня, скорочувати величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток, розміри дивідендів, підвищувати кваліфікаційний та загальноосвітній рівні, активна участь у раціоналізаторській діяльності, прагнення реінвестувати отримані доходи з метою модернізації виробництва тощо.
Серед кооперативних підприємств найвищий ступінь демократизації та соціалізації власності досягнутий у Мандрагонській групі кооперативів у Країні Басків в Іспанії. На відміну від кооперативів акціонерного типу, у Мандрагонських кооперативах для кожного члена кооперативу відкривається індивідуальний рахунок, на якому фіксується його частка в колективній влас
ності, на цьому рахунку від кооперативу окремий працівник отримує 6 % річних. Крім того, зростання індивідуального рахунку відбувається внаслідок внеску в чистий дохід кооперативу залежно від рівня кваліфікації та посадового окладу, який, у свою чергу, визначається відповідними нормами оплати праці залежно від видів робіт і встановлення демократичним шляхом (за принципом один працівник — один голос). Диференціація у розмірі окладів встановлюється в межах 1:6, залежно від цього розподіляються всі надходження на індивідуальні рахунки.
Після проголошення незалежності Законом України “Про власність” було закріплено пріоритетність трудової колективної власності.
Насправді, вилучаючи з таких підприємств до 80 % отриманих доходів через механізм оподаткування, проводячи невиваже-ну економічну політику, спрямовану на тотальну капіталізацію економічної системи взірця кінця XIX — початку XX ст., не реалі -зуючи конституційне право на працю тощо, держава унеможливлює навіть просте відтворення колективної трудової власності.
Водночас відбувається процес капіталізації елементів трудової колективної власності, що виражається у зосередженні контрольних пакетів акцій у руках директорського корпусу, встановленні авторитарного характеру управління виробництвом і власністю, несвоєчасній виплаті заниженої заробітної плати, масовому 'розкраданні власності з боку дирекції та вищих менеджерів, проведенні політики прискореного банкрутства тощо.
Водночас колективні капіталістичні підприємства є загалом прогресивнішими від приватних капіталістичних підприємств завдяки наявності таких якісно нових рис та особливостей як:
1)	вища конкурентоспроможність і стабільність зумовлена, передусім, процесом централізації багатьох індивідуальних капіталів та частини трудових заощаджень населення;
2)	вищий рівень концентрації виробництва, а отже, зосередження на таких підприємствах досконалішої за якістю робочої сили, техніки, наукових лабораторій, що дає можливість впроваджувати передові досягнення НТР у виробництво;
3)	значне розширення джерел нагромадження капіталу внаслідок випуску цінних паперів, об’єднання самостійних капіталів;
4)	істотне розширення меж планомірності й організованості виробництва як у межах самих підприємств, так і в економічних відносинах з іншими промисловими, торговельними, фінансовими підприємствами та ін.
§ 2.	Капітал як політекономічна категорія
Причини виникнення та сутність капіталу. Альтернативні теорії капіталу.
Причини виникнення та сутність капіталу. Поява капіталу зумовлена, по-перше, перетворенням феодальної власності на гальмо розвитку продуктивних сил, переростанням суперечності між цими двома сторонами суспільного способу виробництва у конфлікт. По-друге, дією законів концентрації та централізації власності та ін.
Першу спробу з’ясувати сутність капіталу зробив Арістотель, про що уже зазначалося.
Класики політичної економії зробили крок назад порівняно з Арістотелем у визначенні сутності капіталу, оскільки ототожнювала його із нагромадженою працею, запасом (машин, інструментів, сировини, одягу, їжі, грошей та ін.), виокремили в капіталі лише речовий зміст (певну суму матеріальних благ) без соціальної форми.
Цей недолік був усунений К. Марксом. Він, по-перше, обґрунтував положення, що за обсягом відображуваних процесів капітал охоплює домінуючу підсистему виробничих відносин капіталістичного способу виробництва, до якої не входить лише дрібнотоварний сектор економіки. По-друге, глибинна внутрішня сутність капіталу з урахуванням об’єктно-суб’єктних відносин полягає в антагоністичній суперечності між монополізованими незначною частиною суспільства засобами виробництва тощо і безпосередніми працівниками, які продають свою робочу силу. Капітал взагалі є антагонічною суспільною формою продуктивних сил, оскільки йому на зміну приходить досконаліша (гуманістична).
Конкретні види і форми, по-третє, мають свої специфічні якості, властивості, завдяки яким вони уособлюються, розвиваються лише за власними законами, вступають у гостру конкурентну боротьбу.
У процесі еволюції капіталістичного виробництва здійснюється перехід від менш до більш розвинених форм капіталу (наприклад, від індивідуального до акціонерного), що зумовлює розвиток глибинної внутрішньої сутності капіталу та діалектичне заперечення більш розвиненою формою попередньої, менш розвиненої.
Капітал, як і будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. В їхній діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії. Тому капітал — не
просто засоби виробництва, блага, гроші тощо, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості є знаряддям привласнення частини чужої неоплаченої праці. У єдності двох сторін капіталу — його речового змісту та суспільної форми — визначальна роль пізнання сутності цієї категорії належить характеристиці суспільної форми, відносинам економічної власності. Саме тому капітал — це, за словами К. Маркса, не річ, а суспільне, належне певній суспільно-історичній формації виробниче відношення, яке втілене в речі й надає їй специфічного суспільного характеру.
Залежно від рівня розвитку продуктивних сил, ступеня усуспільнення виробництва і праці, організованості найманої праці, соціально-економічної політики держави, соціальної спрямованості дій капіталу антагоністична суперечність може послаблюватися, еволюціонувати шляхом послаблення антагоністичності, конфліктності. Крім того, ця суперечність частково долається через залучення найманих працівників до управління капіталістичною власністю (а отже, й капіталом), впровадження такої форми заробітної плати, як “участь у прибутках” та ін. Особливу роль у цьому процесі відіграє розвиток державного капіталу (власності), в якому поєднуються загальнонаціональні, колективні капіталістичні та олігополістичні інтереси.
Альтернативні теорії капіталу. Переважна більшість сучасних західних економістів при визначенні сутності капіталу дотримується поглядів А. Сміта і Д. Рікардо на цю категорію. Відмінність між класиками політекономії та сучасними західними економістами полягає, по-перше, в тому, що західні економісти значно розширили діапазон запасів, видів нагромадженої праці, певних благ (у з’ясуванні сутності капіталу). До них відносять дороги, мости, комп’ютери, споруди тощо.
По-друге, отримання доходу пов’язується не лише із зазначеними факторами виробництва, а й із особистим, людським фактором. Якщо перші отримали назву “фізичний капітал”, то другі — “людський капітал”, до якого належать знання, навички, енергія людей, а інвестиціями у “людський капітал” є витрати на здобуття освіти, інформації, кваліфікації, на підтримку здоров’я, на виховання дітей тощо.
По-третє, деякі західні науковці ототожнюють капітал, насамперед, із грошима, з фінансовими ресурсами. По-четверте, вони ототожнюють капітал із часом, який розглядають як окремий фактор виробництва, що створює дохід. Таким чином, сучасні західні науковці навіть повніше, ніж К. Маркс і Ф. Енгельс, роз
крили матеріально-речову структуру капіталу, пов’язали його з благами, з часом.
Водночас західні науковці не доповнюють матеріально-речовий аспект категорії “капітал” характеристикою його суспільно-економічної форми, дію певного фактора не розглядають в органічному взаємозв’язку з відносинами між людьми, що означає метафізичний, а не діалектичний підхід до аналізу сутності цієї категорії. Певною мірою це й позаісторичний підхід, який полягає в тому, що існування капіталу приписується всім суспільно-економічним формаціям. Зокрема, вони стверджують, що лук і стріла в руках мисливця за первісного ладу були капіталом.
§ 3.	Капітал підприємства та його кругообіг
Поняття “капітал підприємства” та його структура. Кругообіг капіталу та його функціональні форми.
Поняття “капітал підприємства” та його структура. Оскільки згідно з вимогами принципу суперечності поняття “капітал” включає речовий зміст і суспільну форму, ці сторони мають бути виділені і в категорії “капітал підприємства”.
Виходячи з цього, капітал підприємства можна визначити як відособлений елемент, первинну ланку системи відносин капіталістичної власності, в межах якої певні об’єкти (засоби праці тощо) є знаряддям привласнення частини неоплаченої праці певної кількості найманих робітників і службовців.
Загальне визначення “капітал підприємства” конкретизується у поняттях “капітал індивідуального підприємства”, “капітал монополістичного підприємства”, “капітал акціонерного підприємства” тощо.
Капітал акціонерного товариства існує у формі реального та фіктивного. Реальний капітал — капітал, що використовується у процесі обороту промислового (який зрісся з продуктивним капіталом), торговельного і грошового й обслуговує, насамперед, рух промислового капіталу. Його речовим змістом є засоби виробництва, готова продукція, незавершене будівництво та ін. Реальний капітал акціонерного товариства представлений номінальною вартістю акцій, які випускають на величину статутного фонду акціонерного товариства.
Фіктивний капітал акціонерного товариства — це частка реального капіталу у формі акцій, облігацій, паперових представників дійсного капіталу, вартість яких зростає у процесі не без
посереднього виробництва, а особливого обігу. Фіктивний капітал зазвичай більший за реальний. Так, у 30-ті роки XX ст. фіктивний капітал становив 50 % фондового ринку розвинених країн світу, а наприкінці 90-х — понад 90 %. Це пояснюється тим, що за сприятливої економічної кон’юнктури курс акцій значно вищий від їх номінальної вартості; коли цінні папери акціонерного товариства стають об’єктом торгівлі, їхні ціни визначаються не лише доходом, який вони приносять, а й позичковим відсотком. Дохід починає капіталізуватися, виходячи з наявного рівня позичкового відсотка.
Фіктивний капітал акціонерного товариства може бути і меншим за реальний під час економічних криз, різкого зниження курсу акцій, біржових спекуляцій тощо.
Найглибше структура капіталу підприємства може бути пізнана у випадку виділення в його межах змінного та постійного капіталу. Цей поділ всебічно обґрунтував К. Маркс з метою розкриття їхньої неоднакової ролі у створенні вартості та додаткової вартості. Витрати капіталіста на придбання засобів виробництва, які є незмінними і переносяться конкретною працею на новостворений продукт, К. Маркс назвав постійним капіталом і позначив літерою “с” (від початкової букви латинського слова сопзіапі — постійний). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, є фактором виробництва, створення споживчих вартостей, але не бере участі в процесі збільшення вартостей, а отже, не створює додаткової вартості.
Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва — це змінний капітал, “о” (уагіоиз — змінний). Він збільшує початкову вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, який отримує працівник у формі заробітної плати, а й створює надлишок вартості — додаткову вартість. Таку ж роль виконує і праця функціонуючого підприємця. Якщо він є водночас і власником, то отримує за свою працю підприємницький дохід. Коли ж підприємець не є власником, він отримує зарплатню. Робоча сила не лише створює працею споживчі вартості, корисність товарів і послуг, а й зберігає вартість спожитих засобів виробництва, переносить її на продукт як складову його вартості. Внаслідок цього робоча сила є фактоутворюючим елементом вартості. Абстрактною працею до вартості спожитих засобів виробництва додатково приєднується нова вартість.
Засоби праці у процесі еволюції капіталістичного способу виробництва загалом розвиваються спочатку у формі індивідуаль
ного постійного капіталу (на нижчій стадії капіталізму), відтак акціонерного постійного капіталу (на етапі переходу нижчої стадії у вищу, що відбувався у нині розвинених країнах світу у 60— 90-х роках XIX ст.), який у межах акціонерної власності слугував організаційно-технічною та суспільною формами засобів праці на середніх немонополізованих та великих монополістичних підприємствах.
На вищій стадії еволюції капіталізму постійний капітал функціонує, передусім, у формі монополістичного (у т. ч. олігопо-лістичного), відтак державно-монополістичного (на вищому ступені даної стадії) та інтернаціонального державно-монополістичного постійного капіталу (останній набув найповнішого розвитку в межах Європейського Союзу).
Особистісний чинник еволюціонує спочатку, відповідно, у формі індивідуального змінного, відтак акціонерного змінного, пізніше монополістичного (в т. ч. олігополістичного) та державно-монополістичного і, нарешті, — інтернаціонального змінного капіталу. Виявом останнього є процес формування інтернаціональної вартості робочої сили у формі гармонізації умов продажу цього специфічного товару в межах ЄС, вирівнювання заробітної плати, соціальних витрат держави на відтворення найманих працівників та ін.
Кругообіг капіталу та його функціональні форми. Загальноприйнятим визначенням кругообігу капіталу є таке: це рух капіталу у сфері виробництва й обігу, у процесі якого він послідовно набуває грошової, продуктивної і товарної форм і повертається до свого вихідного пункту. У даному випадку капітал є рухом.
У політекономічному аспекті кругообіг капіталу означає зростання обсягів капіталу (капіталістичної власності у сфері виробництва й обігу) та його перехід з однієї форми в іншу внаслідок експлуатації найманої праці та синергічного ефекту від взаємодії змінного з постійним капіталом, передусім, засобами праці.
Водночас кожний вид капіталу (індивідуальний, акціонерний, монополістичний, державний, інтернаціональний та ін.) починає свій рух у сфері обігу в формі певної суми грошей або грошового капіталу й авансується, насамперед, на купівлю засобів виробництва (Зв) робочої сили (Рс). Внаслідок цього перша стадія кругообігу капіталу виражається формулою
Г — Т
Рс
Внаслідок цієї операції грошовий капітал перетворюється на елемент продуктивного капіталу, на речові й особисті фактори виробництва, на постійний і змінний капітал.
На другій стадії кругообігу капіталу відбувається поєднання (техніко-економічне та соціально-економічне) робочої сили із засобами виробництва. Крім того, при цьому виникає синергічний ефект (нова продуктивна сила, втілена у більшій масі додаткової вартості). Тому друга стадія є найважливішою. Капітал на цій стадії набуває форми продуктивного капіталу, при цьому припиняється сфера обігу та починається виробниче споживання. Друга стадія кругообігу капіталу виражається формулою
Т -< рв “с
де П означає процес виробництва; Т1 — новостворений товар, в якому втілена додаткова вартість, а крапки — процес переривання сфери обігу та сфери виробництва. Т1 відрізняється від Т (товарів, куплених капіталістом на першій стадії) як за своїм речовим змістом, так і за суспільною формою. У першому випадку — це нові товари з іншими властивостями, споживчими вартостями; в другому — це економічна форма реалізації відносин економічної власності між капіталістами та найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва. Ця форма втілена у додатковій вартості, яка міститься у новостворених товарах або товарному капіталі. Водночас на цій стадії відбувається продовження процесу безпосереднього виробництва (розфасовка, упаковка, транспортування товарів тощо), а сам процес реалізації товарів і послуг не є простою зміною форм вартості, про що буде сказано в наступних темах.
На третій стадії рух капіталу знову здійснюється у сфері обігу при реалізації виготовлених товарів. У процесі реалізації, втіленої у товарах додаткової вартості, товарна форма капіталу перетворюється на грошову (тобто початкову форму). Третя стадія кругообігу капіталу виражається формулою
Т1 - Д1,
де Д1 — початкова авансована сума капіталу і додаткова вартість, виражена у формі прибутку.
Отже, капітал здійснює круговий рух, поступово набуваючи форм грошового, продуктивного і товарного капіталу. Загальна формула кругообігу капіталу внаслідок цього має такий вигляд:
Д — Т	-д\
Безперервність процесу кругообігу капіталу забезпечується як послідовною зміною однієї форми капіталу іншою, так і одночасним перебуванням промислового капіталу в усіх трьох формах. Одна частина промислового капіталу знаходиться у вигляді грошового (для купівлі верстатів, машин, устаткування, сировини, виплати заробітної плати та ін.), друга — продуктивного (функціонуючі засоби виробництва та робоча сила), третя — товарного (готових до реалізації товарів і товарів, що реалізуються). Між ними існують певні пропорції. Внаслідок цього здійснюється відносно відокремлений кругообіг кожної із цих форм капіталу, тобто кругообіг грошового, продуктивного і товарного капіталу, які є функціональними формами капіталу, тобто формами, в яких капітал функціонує та розвивається.
До відмінних рис кожної зі стадій, а отже, кожної функціональної форми капіталу, належать неоднаковий матеріально-речовий зміст цих форм (на першій стадії — гроші; на другій — основні та оборотні фонди; на третій — створені товари і послуги та отримані за них у процесі реалізації більші фінансові ресурси), різна кількість найманих працівників, неоднакові форми формального та реального підкорення праці капіталом та ін.
Наявність цих відмінностей та суспільного поділу праці зумовлює зростаючу відокремленість окремих функціональних форм капіталу в межах промислового капіталу, що, зрештою, призводить до появи грошового, позичкового (банківського), торговельного капіталу та злиття (зведення) промислового капіталу до продуктивної форми капіталу.
Із переходом до монополістичного капіталізму у вищу стадію відбувається зворотний, але на якісно новій основі, процес — зрощування банківського монополістичного, промислового монополістичного, торгового монополістичного та інших видів в єдину систему фінансового капіталу.
Оскільки основними видами капіталу є індивідуальний, акціонерний, монополістичний, державний, інтернаціональний та ін., то кожен із них здійснює свій кругообіг у трьох функціональних формах. Монополістичний капітал, крім того, здійснює свій кругообіг формі руху транснаціонального капіталу. У процесі зрощування окремих видів капіталу їхній кругообіг здійснюється у нерозривній єдності.
Особливістю кругообігу капіталу за сучасних умов є, в основному, його планомірний характер. Ступінь планомірності значно
зменшується у процесі кругообігу індивідуального капіталу, представленого мільйонами дрібних і середніх капіталістичних підприємств.
§ 4.	Оборот капіталу підприємства
Основний та оборотний капітал. Зношування основних фондів. Особливості обороту різних елементів основного капіталу.
Основний та оборотний капітал. Як політекономічна категорія оборот капіталу означає процес постійного відновлення на розширеній основі (розширеного відтворення) капіталістичної власності внаслідок постійних кругообігів капіталу, що базується на експлуатації зростаючої кількості та якості найманих працівників і наростаючого синергічного ефекту від взаємодії досконаліших засобів виробництва.
На викуплених трудовими колективами підприємствах здійснюється оборот не капіталу, а народних фондів.
Оскільки час обороту капіталу визначається як сума часу, протягом якого весь авансований капітал повертається до капіталіста у грошовій формі, то оборот капіталу не збігається з кругообігом. Після одного кругообігу до капіталіста повертається лише частка авансового капіталу.
Внаслідок цього виникає потреба в додатковому розмежуванні капіталу за іншими критеріями (порівняно з поділом капіталу на постійний і змінний).
Таким критерієм є спосіб перенесення різними складовими постійного та змінного капіталу на новостворений продукт. За цим критерієм до постійного капіталу належать будівлі та споруди, верстати, машини, устаткування, транспортні засоби, передавальні пристрої, багаторічні садові насадження, продуктивна худоба. Крім того, до основного капіталу належать предмети та інструменти, вартість яких у кожній країні визначається по-різному.
Отже, основний капітал — це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а отже, служить знаряддям привласнення чужої праці, але переносить свою вартість на новостворений товар частинами, в міру їх зношування.
До оборотного капіталу належать такі предмети праці, як сировина, пальне, енергія, куповані напівфабрикати, тара, запасні частини для поточного ремонту основних фондів, затрати на освоєння нової продукції, напівфабрикати власного виробництва тощо, які повністю споживаються в одному виробничому циклі,
втрачають або змінюють при цьому свою натурально-речову форму і повністю переносять свою вартість на новостворений продукт.
До оборотного капіталу належить також вартість робочої сили, яка набуває форми змінного капіталу, а відтак, і заробітної плати. Отже, оборотний капітал — це частина продуктивного капіталу, що повністю бере участь у процесі виробництва, а частина його (робоча сила) у створенні вартості та додаткової вартості, витрачається за один виробничий цикл і вартість якої при цьому повністю переноситься на новостворений товар і після його реалізації повертається до капіталіста у грошовій формі.
Та частина капіталу підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є капіталом обігу. Оборотний капітал та капітал обігу — це оборотні засоби капіталу.
Зношування основних фондів. Розрізняють фізичне та моральне зношування основного капіталу.
Фізичне (або матеріальне) зношування — це поступова втрата основним капіталом своєї споживчої вартості, а водночас і вартості, яка переноситься на вартість створюваного товару. Головним чинником фізичного зношування капіталу є тривалість та інтенсивність його використання, якість, вплив атмосферних умов та ін. Основний капітал в Україні зношений приблизно на 70 %.
Моральне зношування основного капіталу — це втрата основним капіталом частини своєї вартості незалежно від ступеня втрати ним своєї споживчої вартості, що не переноситься на вартість створеного товару або переноситься частково внаслідок політики прискореної амортизації.
Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів праці. Розрізняють моральне зношування першого виду, зумовлене появою досконалішого та дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці. Моральне зношування другого виду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП досконаліших основних фондів (за своїми техніко-економічними характеристиками) від раніше використовуваних фондів.
У розвинених країнах світу принципово нова техніка й технологія впроваджується в галузях промисловості через кожні З—5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95 %, тому лише незначна частина її продукції конкурентоспроможна на світових ринках (ринках далекого зарубіжжя).
Із вищесказаного витікає, що амортизація у політекономічному аспекті — це процес перенесення основного капіталу на готовий товар у міру фізичного та морального зношування.
Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд, до якого перераховують відповідні кошти. Частка річних амортизаційних відрахувань підприємства щодо величини початкової вартості об’єкта є нормою амортизації.
Щоб зменшити втрати від морального зношування, підприємці вводять багатозмінну роботу машин і устаткування, подовжують тривалість робочого дня, встановлюють високі норми амортизаційних відрахувань.
Під впливом внутрішньої та, особливо, міжнародної конкурентної боротьби підприємці, держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у СІП А ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транспортних засобів — З роки, устаткування — 5 років, виробничих будівель і споруд — 15 років.
У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, середні терміни амортизації у 80-х роках становили 12—14 років. В Україні від початку 90-х років оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою), внаслідок цього призупинився або надмірно затягується їхній оборот.
З 1 січня 1997 р. в Україні введено нові річні норми амортизаційних відрахувань на відновлення основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв — 5 %; для транспортних засобів, інформаційних систем — 25 % , для інших основних фондів — 15 %. Проте ці норми, переважно через економічну кризу, не виконувались.
Внаслідок прискорення амортизації основного капіталу в перші роки штучно завищується собівартість продукції, знижається прибуток, а значить, і податки на них). Крім того, суми амортизаційних відрахувань не оподатковуються, водночас збільшуються темпи та масштаби нагромадження капіталу, зокрема зростає частка амортизації у внутрішніх джерелах нагромадження.
Особливості обороту різних елементів основного капіталу. Оскільки вартість основного капіталу переноситься на новостворе-ні товари частинами, тому вона повертається до капіталістів тільки після ряду кругообігів, у той час як вартість оборотного капіталу (зокрема, предмети праці) — після кожного кругообігу. Тому час обігу оборотного капіталу дорівнює періоду одного кру-12 *
гообігу капіталу, а час обігу основного капіталу охоплює ряд кругообігу. Кількість обігів капіталу визначається формулою
О п = —, о
цеп — кількість обігів, О — одиниця виміру обігу капіталу, о — час обігу даного капіталу. Збільшення кількості обігу капіталу підвищує ефективність роботи підприємства. На швидкість обігу капіталу впливає час обігу капіталу (час транспортування товарів від підприємств до споживача, збереження товарних запасів на складах та ін.).
Ефективність обігу капіталу вимірюється такими показниками, як час виробництва і час обігу.
Час виробництва — це тривалість перебування капіталу у сфері виробництва, а отже, створення вартості та, передусім, додаткової вартості. Час виробництва охоплює період від моменту надходження на підприємство засобів виробництва до створення певного виробу та його транспортування на склад.
Час виробництва складається із таких періодів: 1) робочого періоду — часу, коли відбувається процес праці та процес зростання вартості (цей період є найважливішим); 2) часу перерв у праці — обідньої перерви, простоїв та ін.; 3) часу, протягом якого в окремих галузях предмети праці зазнають впливу природних (бродіння вина, визрівання врожаю та ін.) і штучних процесів (штучне сушіння лісоматеріалів); 4) часу перебування засобів виробництва в якості запасів (наприклад, на складі підприємства).
Час обігу капіталу — тривалість перебування капіталу у сфері обігу, тобто час перетворення грошової форми капіталу на складові продуктивного капіталу (передусім, основний та змінний капітал), а із товарної — в грошову. Час обігу капіталу складається з: 1) часу надходження на склад готової продукції до її реалізації; 2) часу закупівлі на отримані кошти нових засобів виробництва та робочої сили. Після виготовлення виробів вони надходять в оптову або роздрібну торгівлю (час транспортування) і після цього підлягають реалізації.
§ 5.	Сутність підприємництва та умови його існування
Еволюція поняття “підприємництво” та його сутність. Умови існування підприємництва та його становлення в Україні.
Еволюція поняття “підприємництво” та його сутність. Поняття “підприємництво” уперше ввів у науковий обіг англійський вчений Р. Кантільон. Він розглядав його як особливу економічну функцію, важливою рисою якої є ризик. Підприємець, на його думку, вміє передбачати, прагне отримати дохід, але водночас готовий до втрат.
Класики політичної економії Ф. Кене, Ж. Тюрго і, передусім, А. Сміт розглядали підприємця як власника, пов’язували підприємницьку діяльність насамперед із власним інтересом підприємця (особистим збагаченням), у процесі реалізації якого підприємці сприяють найефективнішому задоволенню потреб суспільства. З цією метою підприємець сам планує та організовує виробництво, розподіляє отримані доходи тощо.
Інший англійській економіст Д. Рікардо розглядав підприємця як звичайного капіталіста. Аналогічно оцінював роль підприємця К. Маркс. Водночас він виділяв відмінності між власником і підприємцем.
Якісно нову оцінку підприємництва дав наприкінці XIX ст. англійський економіст А. Маршалл. Це виявляється у тому, що він виділив організацію виробництва, а згодом підприємницьку діяльність до такої організації, як четвертий окремий фактор виробництва (поряд із працею, землею і капіталом). Водночас він, а також представники маржиналізму (Л. Вальрас, К. Менгер, Ф. Візер) характеризували підприємця як менеджера.
Повніша характеристика підприємництва дається у працях американського економіста Й. Шумпетера. На його думку, зміст підприємництва розкривається у його функціях, таких як:
1)	реформування та докорінна перебудова виробництва внаслідок здійснення нових комбінацій щодо техніки і технології, створення нових товарів, освоєння нових ринків, джерел сировини;
2)	підприємництво є функцією будь-якої економічної системи, виконання якої слід поєднувати з науковими розробками, маркетингом та іншими видами;
3)	підприємець не обов’язково має бути капіталістом, власником; ним може бути і управляючий.
Основними мотивами підприємницької діяльності американський вчений П. Дракер називає привласнення грошей (підприєм
ницького доходу), набуття влади, визнання, допитливість, створення нових цінностей і т. д.
На основі вищенаведених позитивних рис підприємця можна дати таке політекономічне визначення сутності підприємництва: це організаційно-господарське новаторство, спрямоване на максимальне зростання ефективності праці (передусім, праці найманого персоналу та власної праці підприємця) і виробництво додаткової вартості та її привласнення у формі прибутку.
Цій стратегічній меті підпорядковані такі функції підприємництва, як новаторська (продукування нових ідей, створення нових товарів тощо); організаційна (впровадження нових форм і методів організації виробництва та ін.); упровадження нових форм управління; господарська (найефективніше використання різноманітних ресурсів); соціальна (виготовлення необхідних суспільству товарів і послуг) й особистісна (самореалізація власної мети підприємця).
Основні форми підприємництва здебільшого збігаються з формами підприємств. Крім них слід виділити інноваційну — створення та використання інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, “ноу-хау”) тощо; спільну, або змішану — заснована на поєднанні різних форм капіталу, в тому числі із залученням іноземного капіталу; державну — базується на державній власності. Твердження деяких економістів про те, що держава не має бути підприємцем, не узгоджується з практикою функціонування державних підприємств майже впродовж семи тисячоліть, а за капіталізму відображає, певною мірою, реалії минулих століть (час А. Сміта).
Умови існування підприємництва та його становлення в Україні. Розвиток підприємництва в Україні гальмують надмірно високий податковий тягар, корумпованість державних чиновників, рекет, недосконале і нестабільне законодавство, високі відсоткові ставки за кредит, захоплення значної частини ринку іноземними фірмами, низька платоспроможність населення та інші чинники.
Крім того, розвиток підприємництва в Україні гальмують недостатня сформованість таких умов:
1)	реального плюралізму форм власності;
2)	розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (консультаційних центрів з питань управління підприємствами, курсів і шкіл підготовки підприємців, інноваційних центрів тощо);
3)	стабільної, науково обґрунтованої економічної політики держави, в тому числі політики підтримки підприємництва;
4)	раціональної економічної, зовнішньоекономічної політики, зокрема продуманої політики протекціонізму, захисту вітчизняного товаровиробника. Необхідність такого захисту в Україні, здебільшого, проголошується;
5)	ефективна та стабільна законодавча база щодо підприємництва та ін.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає політекономічна сутність підприємств?
2.	Які основні типи підприємств існують при капіталізмі?
3.	Які основні форми приватних підприємств?
4.	Які основні форми колективних підприємств?
5.	Назвіть спільні риси і відмінності між приватними трудовими і приватними капіталістичними підприємствами.
6.	Які основні переваги та недоліки приватних підприємств?
7.	Які спільні риси і відмінності між трудовими колективами і капіталістичними колективними підприємствами?
8.	Чому найрозвиненішою формою трудових колективних підприємств є народні?
9.	Які найважливіші особистості групи кооперативів в Іспанії?
10.	Які недоліки колективних капіталістичних підприємств в Україні?
11.	Які основні причини виникнення капіталу з боку суспільної форми?
12.	Як визначали сутність капіталу попередники К. Маркса?
13.	У чому полягає сутність капіталу з урахуванням вимог принципу суперечності?
14.	Які основні альтернативні теорії капіталу західних учених і у чому їх недоліки?
15.	У чому полягає сутність капіталу підприємства?
16.	За якою ознакою здійснюється поділ капіталу підприємства на постійний і змінний?
17.	У чому полягає сутність кругообігу капіталу?
18.	Яка особливість кругообігу промислового капіталу?
19.	Яка залежність між стадіями кругообігу капіталу і його формами?
20.	Що означає обіг капіталу і яка його структура?
21.	Який критерій лежить в основі поділу капіталу на основний і оборотний?
22.	Яка структура капіталу підприємства?
23.	Що означає моральне і фізичне зношення основного капіталу?
24.	Як здійснюється обіг різних елементів основного капіталу?
25.	У чому полягає сутність підприємницької діяльності?
26.	Які основні умови розвитку підприємництва, у т. ч. в Україні?
27.	Що стримує розвиток підприємництва в Україні?
Тема 12
ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА, ЦІНИ І ПРИБУТОК
§ 1.	Витрати виробництва
Витрати виробництва як політекономічна категорія. Еволюція витрат виробництва у процесі розвитку економічних систем.
Витрати виробництва як політекономічна категорія. Категорія “витрати виробництва” належить до загальноекономічних (тих, що відображають реалії у декількох суспільно-економічних формаціях). За умов капіталізму вона набуває специфічної суспільної форми — капіталістичних витрат виробництва.
В політекономічному аспекті капіталістичні витрати виробництва представляють собою, передусім, відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу формування та розвитку витрат постійного та змінного капіталу та привласнення при цьому додаткової вартості у товарній формі (втіленої у товарі). У кількісному аспекті — це витрати капіталу (капіталістичної власності).
З боку вартісних відносин вони складаються з витрат на предмети праці, певної частки зношених засобів праці і на оплату робочої сили й виражаються формулою
Вв = с + V,
де с — вартість спожитих засобів виробництва, V — вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника).
Якщо капіталісту для виробництва товарів необхідно затратити лише с + V (витрати капіталу), то витрати суспільства — це те, у що обходиться створення товару всьому суспільству і виражаються формулою
Ж = с + V + пг.
Водночас складовим елементом витрат виробництва суспільства є витрати окремого підприємства. Стосовно додаткового продукту, то він створюється як на підприємстві живою працею безпосереднього виробника, менеджера і підприємця, так і поза його межами внаслідок синергічного ефекту, що виникає у процесі суспільного поділу праці в загальній та частковій формах.
Еволюція витрат виробництва у процесі розвитку економічних систем. Витрати виробництва, як і всі інші економічні категорії, на різних етапах розвитку товарного виробництва наповнюються елементами якісно нового або істотно нового змісту.
В цілому витрати виробництва суспільства (у т. ч. витрати виробництва на підприємстві) на нижчій стадії розвитку капіталізму набувають форми витрат капіталу (постійного і змінного) у складі авансованого капіталу. Авансований капітал внаслідок часткового зношування основних фондів та їхнього переносу на новостворений товар більший за капіталістичні витрати виробництва.
На вищій стадії на монополістичних (у т. ч. олігополістич-них) підприємствах формуються монопольні витрати виробництва, які внаслідок виготовлення на цих підприємствах основної маси продукції, зосередження найпередовішої техніки і технології, впровадження найдосконаліших форм і методів організації виробництва, закупівлі сировини, матеріалів і комплектуючих виробів за заниженими цінами тощо є нижчими, ніж на індивідуальних (середніх і малих) капіталістичних підприємствах. Монопольні витрати виробництва відображають, передусім, відносини монополістичної власності щодо формування та розвитку витрат монополістичного постійного та змінного капіталу й привласнення при цьому додаткової вартості у формі монополістичного товару.
Крім того, на вищій стадії капіталізму монопольні витрати виробництва наповнюються державно-монополістичним змістом. Про це свідчить процес передачі нових технологій, інших об’єктів державної інтелектуальної власності підприємствам різних типів капіталістичної власності, використання такої власності внаслідок здійснення спільних науково-дослідних робіт промислових
компаній із державними лабораторіями та використання отриманих результатів.
Капіталістичні витрати виробництва мають бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовлених на підприємстві товарів. Тому витрати на виготовлення і реалізацію товару називають собівартістю продукції. У політекономічному аспекті вона відрізняється від капіталістичних витрат виробництва тим, що виражає не лише відносини економічної власності між найманими працівниками і капіталістами щодо формування витрат постійного та змінного капіталу й привласнення додаткової вартості у процесі створення товарів, але й щодо їх реалізації.
Для розвитку народного господарства України за сучасних умов надзвичайно гострою є проблема оптимального співвідношення у затратах підприємства і суспільства заробітної плати. Так, на початку 2000 р. частка заробітної плати у валовому внутрішньому продукті становила близько 34 %, тоді як у США — майже 70 %, у Греції — понад 70 %.
Представники уряду нерідко стверджують, що зростання заробітної плати на певну величину автоматично зумовлює таке ж збільшення інфляції. Проте ця думка є хибною, оскільки частка заробітної плати у затратах суспільства є занадто малою. Так, згідно з оцінкою Інституту економіки НАН, вплив заробітної плати на зростання цін у 1993 р. становив не більше 20 %, а за даними профспілок — не більше 6 %. Частка заробітної плати у собівартості продукції в окремих галузях промисловості є навіть нижчою. Внаслідок цього штучно звужується платоспроможний попит населення, а також ринок збуту для товарів та послуг вітчизняного виробництва, що породжує низку інших негативних явищ в економіці.
В умовах соціалізації економічної системи, зокрема в народній економіці, витрати виробництва виступають у формі витрат народних підприємств.
§ 2.	Сутність ціни та механізм ціноутворення
Політекономічна сутність цін у процесі їх еволюції. Теорії ціни. Функції ціни та методи ціноутворення.
Політекономічна сутність цін у процесі їх еволюції. За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією
цв = С + V + Р,
де Цв — ціна виробництва, с — постійний капітал; V — змінний капітал,/? — прибуток.
Загалом у процесі міжгалузевого переливу капіталу різниця у галузевих нормах прибутку, що виникають внаслідок відмінностей в органічній будові капіталу, значно згладжується шляхом відхилень цін від вартості. Середня норма прибутку, що утворюється при цьому, додається до витрат виробництва у різних галузях і точніше визначається за формулою
Цв = с + V + р',
де р' — середня норма прибутку, с + V — авансований капітал.
Якщо за простого товарного виробництва ціни визначались лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією законів додаткової вартості, попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна — це грошове вираження ціни виробництва, взаємодії законів вартості, додаткової вартості та закону попиту і пропозиції.
У політекономічному аспекті на нижчій стадїі капіталізму ціна є грошовим вираженням частки індивідуальної капіталістичної власності, з приводу постійного відчуження якої від одного капіталіста — товаровиробника за певну суму грошей і привласнення іншим капіталістом за одночасного відчуження ним грошового еквівалента цього товару виникають і розвиваються відносини приватнокапіталістичної власності.
Привласнення додаткового продукту дрібним товаровиробником базується на витратах здебільшого живої праці (частка уречевленої праці як чинник формування вартості, але не її джерела, є незначною), а привласнення додаткової вартості індивідуальним капіталістом — на витратах авансованого капіталу, в якому джерелом ціни виробництва як модифікованої вартості залишається жива праця (але найманого працівника і функціонуючого капіталіста), проте значно посилюється роль уречевленої праці у формуванні ціни виробництва.
Тому, якісно нова форма ціни виробництва у цьому контексті полягає, по-перше, у тому, що зростає частка уречевленої праці (с) як чинника формування ціни виробництва; по-друге, посилюється синергічний ефект від взаємодії найманих працівників із досконалішими засобами праці; по-третє, ціна виробництва втілює у собі модифіковану мету капіталістичного способу виробництва (його основний закон) — привласнення додаткової вартості та середнього прибутку. З урахуванням сказаного закон вартості модифікується у закон середньої ціни виробництва.
З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою
Мцв = с + V + Р + Рг, де Мцв — монопольна ціна виробництва; с — постійний капітал; V — змінний капітал; р — середній прибуток; рг — монопольно високий прибуток.
Останній привласнюють наймогутніпіі компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього формулюється таке сучасне визначення ціни. Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).
Монопольна ціна — це, насамперед, монопольна ціна виробництва. Зосереджуючи у себе найсучаснішу техніку, найквалі-фікованішу робочу силу тощо, підприємства та філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати — витрати виробництва (а отже, й собівартість), які є основним чинником привласнення монопольно високих прибутків. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими; такими їх робить диктат монополій ринку. Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.
Повніше уявлення про економічну сутність цін дають різні теорії ціни.
Теорії ціни. Вагомий внесок у теорію ціноутворення внесли Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський, А. Марщдлл та деякі інші вчені.
Д. Рікардо уперше у світовій літературі відокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність.
Заслугою К. Маркса у розвитку теорії ціни є чітке розмежування вартості та ціни. Вартість, на його думку, визначається суспільно необхідними витратами. Така вартість лежить в ос
нові ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Він вважав, що визначення вартості товарів суспільно необхідним робочим часом є лише їхньою середньою вартістю за певний період часу. Це виключно теоретичне розуміння вартості К. Маркс пов’язував з її безпосереднім функціонуванням в економіці — як центра, довкола якого коливаються товарні ціни, з реальною вартістю. Він також виділяв номінальну вартість або ціну, в якій, крім витрат суспільно необхідної праці, відображається коливання попиту і пропозиції. Вартість товарів визначається тим робочим часом, якого варте їхнє відтворення. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не тільки від суспільно необхідної праці, але й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості.
Ці положення, однак, не оформилися у цілісну логічну теорію. Тому у працях К. Маркса недостатньо враховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів. Про це вперше у світовій економічній літературі сказав Ф. Енгельс.
Про внесок М.І. Туган-Барановського в теорію ціни частково йшлося раніше. Крім того, він розмежовує категорії “вартість” і “цінність”. Цінність має суб’єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об’єктивну (оцінку такої корисності з боку суспільства). В останньому випадку вона є ціною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності, вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.
Найбільш вдало з цього приводу (поєднання теорії витрати виробництва та теорії граничної корисності) висловився англійський економіст А. Маршалл: “Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з’ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижнє лезо ножиць”.
Саме А. Маршалл у західній економічній науці зробив першу спробу синтезувати дві теорії. Такий підхід втілений у підручнику “Економікс” П. Самуельсона. Його істотним недоліком є твердження, що джерелом вартості, а отже, й основою цін є такі фактори виробництва, як земля, капітал (основні фонди). Насправді останні лише переносять свою вартість на новостворений товар.
У сучасній західній літературі широкого розповсюдження набула багатофакторна теорія ціни. Зокрема, такими факторами називають витрати виробництва, продуктивність праці, наявність циклів у економіці, стан грошового обігу, співвідношення попиту
і пропозиції, характер державного регулювання та ін. Проте в цій теорії необґрунтовано відкидається вартість (цінність) як вирішальний фактор ціноутворення, що акумулює в собі низку інших більш конкретних факторів.
Економічна, в т. ч. політекономічна сутність ціни повніше розкривається в її функціях.
Функції ціни та методи ціноутворення. Основними функціями цін є облікова (або обліково-інформативна), розподільча та стимулююча.
Облікова функція ціни полягає в тому, що вона є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, й корисної праці. В цьому випадку її використовують для порівняння різних статей витрат. На макрорівні ціна використовується з метою визначення платоспроможного попиту населення, складання державного бюджету, регулювання кількості грошей в обігу та інших показників.
Сутність розподільчої функції в політекономічному аспекті полягає у перерозподілі частини об’єктів менш розвинених форм капіталістичної та дрібнотоварної власності на користь домінуючої форми (зокрема, монополістичної власності), а отже, панівного класу, верстви чи прошарку населення.
Розподільча функція ціни використовувалася в Україні у 90-х роках XX ст. і на початку XXI ст. для штучного заниження цін на об’єкти державної власності та їх розпродаж в інтересах кланово-номенклатурної еліти; для руйнування більшості рентабельних колгоспів (про що буде сказано в одній із наступних тем), для здійснення антинародної політики лібералізації цін (яка слугувала одним із чинників тотального зубожіння населення) тощо.
Водночас загальна розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрішньогалузевої та міжгалузевої конкуренції.
У соціальній ринковій або змішаній економіці виконання розподільчої функції не може відбуватися лише за допомогою механізму ринкових цін. Завдяки такому механізму була досягнута значна розбалансованість народного господарства, посилилась циклічність економіки, поглибились кризи надвиробництва тощо. Тому в реалізації розподільчої функції ціни зростаючу роль мають відігравати держава та наднаціональні органи, що передбачає державне регулювання цін.
Стимулююча функція ціни полягає у тискові ринкових цін (а за сучасних умов і регульованих цін) на підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва, підвищувати кваліфікацію працівників тощо.
§ 3.	Прибуток та теорії прибутку
Економічний зміст прибутку. Валовий прибуток і його структура. Проблеми ціноутворення в Україні.
Економічний зміст прибутку. Найпростіше визначення прибутку — перетворена форма додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма додаткової вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Проте, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв’язок цієї категорії з додатковою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо.
Насправді прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального виробництва. До працівників також належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.
Хоча засоби виробництва, відокремлені від пряпі, прибутку не створюють, в процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.
Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні.
Привласнення прибутку при капіталізмі є головною метою і вирішальним мотивом виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.
На основі вищесказаного доцільно дати таке коротке політ-економічне визначення сутності прибутку: це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці.
Основними формами існування прибутку є середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприєм
ства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.
Валовий прибуток і його структура. Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.
Після їх сплати на підприємстві залишається чистий прибуток, частка якого капіталізується (спрямовується на розширене відтворення), йде на поповнення резервного фонду, акціонерні компанії виплачують дивіденди, створюють преміальні фонди тощо.
У західній економічній літературі також розрізняють бухгалтерський прибуток, який визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (або явними витратами, що йдуть на оплату робочої сили, придбання основного та оборотного капіталу, оренду землі, транспортних і комунальних послуг, відсотків за кредит та ін.) й економічний прибуток — різницю між зовнішніми і внутрішніми (наявне обладнання, грошовий капітал, інші активи, у т. ч. підпри-ємницькі здібності) витратами. Економічний прибуток також визначають як різницю між сукупними доходами і сукупними витратами (з урахування альтернативних витрат).
Частиною валового прибутку підприємства є підприємницький дохід.
Найлогічніше підприємницький дохід розглядати як плату за підприємницьку діяльність, за виконання основних функцій підприємця. Кількісно він у функціонуючого капіталіста вимірюється як різниця між валовим прибутком підприємства і виплатою податків та інших платежів у бюджет, дивідендів акціонерам акціонерної компанії, відсотків за кредити та ін. Проте підприємницький дохід не може розглядатися як плата за ризик,
за очікування, оскільки вони є витратами психічної, нервової енергії та входять складовими до управлінської праці.
Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: по-перше, як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + о); по-друге, як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку до собівартості певної вартості товарів.
Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношенням річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою
100 %, С + V
де р' — норма прибутку; р — маса прибутку; с + V — авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.
У розвинених країнах світу норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку у великих компаніях становить до 12 %.
Внаслідок міжгалузевого переливання капіталу формується середня для країни норма прибутку (привласнення якої приблизно відображає вкладення рівновеликих капіталів). В обробній промисловості США норма прибутку після сплати податків становила в 1950 р. 15,4 %, у 1970 р. — 9 %, у 1990 р. — 11,2 %, у 1992 р. — 10,3 %. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання суспільної продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту, швидкості обороту капіталу та інших чинників.
Проблеми ціноутворення в Україні. В Україні на зміну адміністративним цінам за часів існування СРСР прийшла система вільних ринкових (лібералізованих) цін. Так, у 2000 р. у нашій країні регулювалося лише 8 % цін, тоді як у США 20 %, в Японії — до 40 %. Необґрунтованість майже тотальної лібералізації цін є ще більш вражаючою, якщо взяти до уваги такий факт, що в окремих країнах (наприклад, Швейцарії) під час кризи здійснюється регулювання усіх цін, тоді як в Україні у 1998 р. регулювалось лише 11 % цін. Крім того, ступінь державного регулювання цін має коригуватися з питомою вагою державного сектору економіки.
Загалом в Україні впродовж 90-х років XX ст. і на початку XXI ст. була відсутня науково обґрунтована політика цін. Свідченням цього є такі цінові диспропорції, як наближення цін на товари і послуги до рівня світових за одночасного штучного зниження ціни на робочу силу до рівня найменш розвинутих країн Африки; значний диспаритет цін на промислові товари і сільськогосподарську продукцію; невиконання цінами своєї функції та ін.
Стосовно прибутку, то внаслідок наявної системи цін в Україні спостерігається перекачування додаткової вартості і навіть частини необхідного продукту із сільського господарства в руки посередницьких структур, у т. ч. банків, прибутків з державних підприємств до приватних фірм; вилучення до 80 % доходів підприємств у державний бюджет через механізм оподаткування, масове вивезення прибутків компрадорською буржуазією за кордон, привласнення значної частки прибутків іноземними фірмами і компаніями зі спільних підприємств тощо. Так, іноземці вклали в такі підприємства у 1999 р. лише 0,1 % активів, а привласнили 24 % прибутків. Це вимагає ефективного державного регулювання цих процесів.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність витрат виробництва як політекономічної категорії?
2.	Чим відрізняються капіталістичні витрати виробництва від витрат суспільства?
3.	Охарактеризуйте політекономічну сутність монопольних витрат виробництва.
4.	Що означає собівартість у політекономічному аспекті?
5.	У чому полягає політекономічна сутність ціни?
6.	У якій трансформованій формі розвивається ціна на нижчій стадії капіталізму?
7.	Яка основна форма ціни існує за умов вищої стадії капіталізму?
8.	Дайте стислу характеристику поглядів видатних економістів у розвитку теорії цін.
9.	У чому полягає політекономічна сутність розподільчої функції ціни?
10.	Розкрийте зміст облікової та стимулюючої функції ціни.
11.	У чому полягає сутність прибутку як політекономічної категорії?
12.	Яка різниця між валовим і чистим прибутком підприємства?
' 13. Які основні проблеми існують в Україні щодо механізму ціноутворення та розподілу прибутків?
Тема 13
КАПІТАЛ СФЕРИ ОБІГУ
§ 1.	Торговельний капітал та його еволюція за сучасних умов
Сутність торговельного капіталу і торговельного прибутку. Еволюція торговельного капіталу (власності).
Сутність торговельного капіталу і торговельного прибутку.
Попередником торговельного капіталу був купецький капітал, який сприяв первісному нагромадженню капіталу і становленню капіталістичного способу виробництва.
У період формування капіталізму і на ранніх стадіях його розвитку промислові капіталісти самі займалися реалізацією виготовленої на їхніх підприємствах товарної продукції. Проте з поглибленням суспільного поділу праці, розширенням масштабів капіталістичного виробництва і ринків збуту виникає економічна необхідність відокремлення торговельного капіталу від промислового, а отже, і торговельної капіталістичної власності від промислової.
Щоб розмежувати торговельний капітал як складову частину промислового капіталу від відокремленої форми торговельного капіталу, в економічній літературі перший із них ще називають товарним капіталом, речовим змістом якого є певна сума товарів і втіленої в них вартості, у т. ч. додаткової вартості.
З урахуванням політекономічного аспекту торговельний капітал — це відносини економічної власності між торговельними капіталістами і найманими працівниками у сфері обігу, що виникають і розвиваються у процесі ведення торгових опе
рацій і базуються, передусім, на привласненні створеного найманими працівниками додаткового, а за певних умов і частини необхідного продукту.
Повніше сутність торговельного капіталу розкривається у його функціях. Основними функціями торговельного капіталу є здійснення торговельних операцій, забезпечення руху сукупного суспільного капіталу та його прискорення, реалізація втіленої в товарі вартості (у т. ч. додаткової вартості), а також створення частини додаткової вартості у формі торговельного прибутку.
Двома формами торговельного капіталу є грошово-торговельний (речовим змістом якого є обіг грошей при здійсненні торговельних операцій) і товарно-торговельний (речовим змістом якого є оборот товарів у процесі реалізації товарного капіталу, тобто перетворення товарного капіталу на грошовий капітал). Спільним для них є авансування на витрати обігу і привласнення прибутків на основі експлуатації найманої праці. Водночас частину додаткової вартості створює функціонуючий торговельний капіталіст та менеджери, які представляють його інтереси.
Формою обороту грошово-торговельного капіталу є
Г — Т — Г1,
де Г1 = Г + Ь. (торговельний прибуток); формою кругообігу товарно-торговельного капіталу є
Зв
Т1 — Г1 - Т
“с
Це означає, що рух грошово-торговельного капіталу поділяється у просторі і часі на дві відокремлених операції: 1) Г — Т, що означає перехід товарного капіталу від промислового капіталіста до торговельного і реалізацію товарів для першого; 2) Т — Г1, що означає реальне перетворення товарного капіталу на грошовий, або перехід товару від торговельного капіталіста до споживача, а отже, зі сфери обігу у сферу споживання.
Завдяки виконанню основних функцій торговельного капіталу, зайняті у сфері торгівлі наймані працівники, а також торговельні капіталісти своєю працею створюють додаткову вартість, яка набуває форми торговельного прибутку.
Торговельний прибуток частково є результатом перерозподілу частини доходів різних секторів економіки і різних верств населення і привласнюється після реалізації товарів і послуг. Тому в політекономічному контексті торговельний прибуток можна визначити як одну із перетворених форм додаткової вар
тості, що виражає відносини економічної власності між торговельними капіталістами і найманими працівниками з приводу остаточного завершення виробництв товарів і послуг, їх реалізації і привласнення першими частини сукупного прибутку.
Працею зайнятих у сфері торгівлі створюється вартість і додаткова вартість. Наймані працівники створюють основну частку додаткової вартості, але не привласнюють її.
Так, у сфері торгівлі у розвинутих країнах світу близько 80 % зайнятих виконують функції, не пов’язані зі зміною форм вартості. Близько 20 % зайняті у цій сфері працею, пов’язаною зі зміною форм вартості, також забезпечують рух колективного капіталу, що органічно вплітається у відтворювальний процес. Так, у сфері торгівлі у США наприкінці 90-х років XX ст. було зайнято майже 23 млн осіб. Зайняті при цьому наймані працівники створюють специфічну споживчу вартість і вартість у формі послуг, що надається кінцевим споживачам. У такій послузі втілений додатковий продукт, що є результатом як живої праці, так і синергічного ефекту від взаємодії останньої з сучасними засобами праці у сфері торгівлі.
Водночас праця найманих робітників і службовців у сфері торгівлі є продуктивною тільки тоді, коли немає гіпертрофованої реклами, наявні оптимальна кількість зайнятих у цій сфері працівників, раціональні витрати на обіг, упаковку тощо.
Основними формами торговельного підприємництва є оптова і роздрібна торгівля. Оптова торгівля означає процес збуту великих партій товару одних підприємців іншим, внаслідок чого вони не виходять зі сфери обігу. Роздрібна торгівля означає процес збуту товарів підприємцями або посередниками кінцевим споживачам, внаслідок чого вони виходять зі сфери обігу і потрапляють до сфери споживання. За критерієм власності у роздрібній торгівлі розмежовують приватні та колективні капіталістичні торговельні підприємства, кооперативні, державні, колективні трудові, приватні (індивідуальні) трудові, спільні підприємства.
Загальною закономірністю формування торговельного прибутку за умов капіталістичного способу виробництва є його відповідність середньому (рівновеликому) авансованому промисловому або торговельному капіталу, що досягається через механізм міжгалузевої конкуренції та процесу переливу капіталу між сферами матеріального і нематеріального виробництва та у межах останнього.
В Україні частка торговельного прибутку привласнюється торговельними посередниками внаслідок ввезення дешевих товарів
із розвинених країн світу, які нерідко не знаходять там ринку збуту. Такою діяльністю зайняті майже 3 млн осіб переважно з вищою освітою. Особливістю формування торговельного прибутку в Україні є й те, що торговельні організації привласнюють його внаслідок непродуманої політики лібералізації цін та ін. Надмірна кількість посередників, зайнятих у сфері торгівлі лише зміною форм вартості, робить їхню працю значною мірою непродуктивною.
Це означає, що продуктивність праці у сфері торгівлі, відповідно, залежить від вимог дії закону пропорційного розвитку, який має свою специфіку стосовно окремих країн та етапів історичного розвитку.
Еволюція торговельного капіталу (власності). У сфері торгівлі відбувається механізація та автоматизація багатьох виробничих процесів, зокрема у цій сфері широко впроваджується комп’ютерна техніка, створюються гігантські супермаркети, оснащені автоматизованою технікою для виконання торговельних операцій.
Все це вимагає значних витрат, які можуть здійснювати, передусім, могутні компанії і зумовлює зростаючу диференціацію серед торгових підприємств (у Англії кількість торговельних фірм за 1994—1996 рр. скоротилась на 91 тис.), посилює ступінь концентрації торговельного капіталу, призводить до виникнення і розвитку акціонерних компаній у цій сфері. Так, якщо у 1948 р. на долю акціонерних компаній припадало 57 % загального торгового обороту США, то в середині 90-х років — понад 90 %, в т. ч. у роздрібній торгівлі, відповідно, 47 % і більше 85 %.
Немонополістичні фірми у цій сфері складають переважну більшість (у США, наприклад, близько трьох мільйонів), проте на частку 50 найбільших торговельних компаній припадає понад 40 % обороту роздрібної торгівлі і понад 60 % оптової торгівлі. В цілому сумарний оборот 50 наймогутніших роздрібних торговельних монополій зріс у СТПА з 13,9 % у 1955 р. до більше 40 % у 1994 р., а їхній чистий прибуток у 1995 р. становив понад 12 млрд дол.
Наявність власних підприємств торговельних монополій (у т. ч. олігополій або колективних монополій) свідчить про зрощування торговельного і промислового капіталу й утворення торговельно-промислових комплексів. Посилюється інтеграція торгівлі і громадського харчування, торгівлі і відпочинку. Формою зрощування двох форм капіталу є контрактні угоди. Про їх поширення свідчить той факт, що за контрактною системою у розвинених країнах світу реалізується понад 80 % загального випус
ку товарів. До цієї системи на ролі економічно підпорядкованих членів залучаються дрібні та середні капіталістичні торговельні фірми і навіть некапіталістичні торговельні підприємства.
Формою підприємницької діяльності, а водночас інтеграції великого та дрібного бізнесу й підпорядкування останнього першому в даному випадку є франчайзинг (від фр. /гапскізе — привілей), за якої велика компанія надає невеликим орендованим або самостійним приватним підприємствам (як юридичним особам) виключне право реалізації своїх товарів або послуг під власного торговою маркою упродовж певного часу і в обумовленому місці. Так, у США через форму франчайзингу реалізується майже 35 % роздрібного товарообороту.
У процесі зрощування промислового і торговельного капіталу в одних випадках торговельні фірми підпадають під контроль промислових, в інших відбувається зворотний процес.
Ще однією особливістю розвитку торговельного капіталу є його інтернаціоналізація, на основі якої виникають гігантські торговельні транснаціональні корпорації. Так, у США на частку 250 великих експортних компаній (менше 0,5 % усіх корпорацій-екс-портерів) припадає близько 80 % усього експорту країни, а 50 най-могутніших із них контролюють близько третини всього торгового експорту країни.
Важливою особливістю еволюції відносин власності у торговельній системі України у 90-х роках XX ст. було значне зниження частки державної власності.
Водночас у сфері торгівлі, як і в інших сферах та галузях народного господарства, існує високий ступінь експлуатації найманої праці. Так, якщо середня погодинна зарплата у Німеччині наприкінці 90-х років XX ст. становила близько 25 дол. США, у Франції — понад 15 дол., у Болгарії — 0,8 дол., у Росії — 0,7 дол., то в Україні у сфері торгівлі — лише 0,25 дол. США. Крім того, на початок 2000 р. існувала загальна заборгованість із заробітної плати у сумі майже 85 млн дол. США.
§ 2.	Позичковий капітал і позичковий процент
Причини виникнення та сутність позичкового капіталу. Процент та його соціально-економічна природа.
Причини виникнення та сутність позичкового капіталу. У процесі перетворення грошової суми на позичковий капітал гроші набувають форми специфічного капіталістичного товару. Ця специфіка стосується двох сторін товару. Так, у формі по
зичкового капіталу гроші отримують, передусім, особливу споживну вартість (або додаткову споживну вартість), оскільки за їхньою допомогою можна отримати прибуток. Внаслідок цього суспільною формою таких грошей є те, що вони набувають особливої вартості, а отже, й стають товаром, який може бути проданий однією особою (юридичною або фізичною) іншій. Гроші у цьому випадку продаються як потенційний капітал, причому за умов капіталізму вони стають капіталом і для кредитора, і для позичальника. Оскільки це товар особливого роду, то специфіка його продажу полягає у передачі однією особою іншій на певний строк за умови повернення повної суми з прибутком, що дає змогу не тільки зберегти цю вартість, а й збільшити її.
Отже, позичковий капітал — це відокремлена форма промислового капіталу, грошовий капітал, власник якого (кредитор) надає його іншим особам на певний термін користування за заздалегідь обумовлену плату у вигляді процента.
Позичковий капітал формується з тимчасово вільних коштів, які утворюються у процесі обороту продуктивного та торгового капіталу, із заощаджень населення та інших джерел. Коли функціонуючий капіталіст віддає тимчасово вивільнені кошти позичковому капіталісту, відбувається відокремлення капіталу-функції від капіталу-власності. Посередниками між ними стають банки, які накопичують значні грошові капітали і надають їх у кредит підприємцям, державі, фермерам тощо.
Основою збільшення вартості грошей є, насамперед, використання грошей функціонуючим капіталістом у процесі створення додаткової вартості. Проте власник грошей не може отримати всю додаткову вартість, створенню якої сприяє позичковий капітал. Більше того, величина процента не має бути більшою за норми підприємницького прибутку. Інакше втрачається інтерес підприємця. Отже, функціонуючий і позичковий капіталіст мають поділити створену додаткову вартість у певній пропорції.
Другою основою збільшення вартості грошей (або джерелом процента) є управлінська та інші види праці позичкових капіталістів і банківських працівників. Забезпечуючи рух нових масивів капіталу, банківські працівники тим самим сприяють розширеному відтворенню сукупного капіталу, завдяки чому формується нове джерело додаткової вартості. Наявність цього джерела стає особливо помітною за сучасних умов, коли великі універсальні банки надають до 300 видів послуг населенню, підприємствам, а до складу банківських працівників входять інженери, техніки, архітектори.
Якщо дотримуватися цих вимог, то можна дати таке визначення позичкового капіталу: це відносини економічної власності між власниками банків та інших фінансово-кредитних підприємств (загалом банкірами) і найманими працівниками цих установ з одного боку, банкірами та іншими групами капіталістів, частиною населення з другого боку, що виникають у процесі ведення банківських операцій і базуються на привласненні додаткової вартості, створеної найманими працівниками банківських установ.
Загальна сума позичкового капіталу на кредитних ринках світу у 1975 р. становила близько 214 млрд дол., наприкінці 90-х років — майже 3 трлн дол. США.
Політекономічна сутність позичкового капіталу органічно пов’язана з соціально-економічною природою позичкового процента.
Процент та його соціально-економічна природа. У традиційному для економічної літератури визначенні процент характеризується як плата за користування різноманітними формами кредиту (банківського, комерційного, споживчого та ін.).
Тому за умов капіталістичного способу виробництва позичковий процент можна визначити як частку капіталістичної власності (або некапіталістичної, якщо кредит видається на потреби дрібних товаровиробників, найманих працівників) та відносини привласнення, що виникають з приводу повернення цієї частки позичальником кредитору за користування грошовим капіталом та плати за нього.
Розмір позичкового процента визначається нормою процента, яка характеризується відношенням суми грошей, що виплачується у формі процента, до суми грошей, які віддаються в позику; або відношенням суми річного доходу, одержуваного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позику і помноженого на 100. Так, якщо за користування позичкою в сумі 1000 дол. протягом року виплачується 50 дол., то норма позичкового процента становить 5 % річних.
Оскільки найважливішим джерелом позичкового процента є частина створеного у безпосередньому виробництві прибутку, то норма процента тісно пов’язана з нормою прибутку. Поділ прибутку між функціонуючими і грошовими капіталістами залежить у даному випадку від конкуренції на ринку позичкових капіталів, від обсягів грошового капіталу, від економічної кон’юнктури (зокрема, фази промислового циклу), від співвідношення попиту і пропозиції на грошовий капітал та ін.
Розрізняють ринкову та середню норму позичкового процента. Ринкова норма позичкового процента встановлюється у певний період промислового циклу (кризи, депресії, пожвавлення і піднесення) залежно від попиту та пропозиції на позичковий капітал та інші чинники. Середня норма позичкового процента встановлюється на весь період промислового циклу і відображає довгострокову динаміку процента.
Згідно з прогнозами К. Маркса, норма позичкового процента має тенденцію до зниження, що зумовлено дією закону тенденції норми прибутку до зниження, зростанням обсягів грошового капіталу, розвитком кредитної системи та іншими чинниками. Проте якщо норма позичкового процента у США за повоєнний період зростала (виняток становить період 1986—1990 рр.), то норма прибутку за цей час зменшувалась. Це зумовлено тим, що за умов державно-корпоративного капіталізму на рівень позичкового процента впливає дефіцитне фінансування державного бюджету (значною мірою зумовленого величезними витратами на гонку озброєнь), монополізація кредитної системи, зростання внутрішнього боргу країни та іншими чинниками.
В Україні під час глибокої економічної кризи 1991—1999 рр. позичковий процент становив від 60 до понад 400 %, у 2001 — 29,6 %.
Банки, банківські об’єднання та інші фінансово-кредитні підприємства у взаємозв’язку і взаємодії утворюють банківську систему капіталізму.
§ 3.	Кредитно-банківська система капіталізму та її еволюція
Банківська система за умов сучасного капіталізму. Кредит та кредитні відносини.
Банківська система за умов сучасного капіталізму. Центральною ланкою банківської системи є банк, конкретними формами існування якого є центральний банк, комерційні банки, кооперативні, ощадні банки тощо. Це передбачає доцільність з’ясування сутності банку в політекономічному аспекті.
Для такої характеристики найлогічніше називати банк особливим кредитно-фінансовим підприємством, оскільки воно займається і кредитною, і фінансовою діяльністю.
Спільними для капіталістичного банку з типовим капіталістичним підприємством ознаками є, по-перше, використання найманої праці (у даному випадку банківських працівників), по-
друге, процес праці під контролем власника банку (банкіра) або його представника, по-третє, зосередження у руках банкіра певних засобів праці та предметів праці, по-четверте, безоплатне привласнення банкіром додаткової вартості, а нерідко — і частини необхідного продукту, по-п’яте, акціонерна форма існування великих банків та великих підприємств; по-шосте, основною продуктивною силою є людина (її досвід, кваліфікація тощо).
На основі вищесказаного банк за умов капіталізму у політекономічному контексті комплексно можна визначити як певну сукупність відносин економічної власності між найманими банківськими працівниками і банкірами з приводу привласнення результатів найманої праці у процесі перетворення вільних грошових коштів на грошовий капітал та забезпечення нею руху позичкового капіталу у формі кредиту під час проведення банківських операцій.
Функції та операції банків за умов капіталізму залежать від типу (приватних, колективних, державних, транснаціональних) та видів (комерційних, ощадних, кооперативних тощо) банків, рівня розвитку кредитної, у т. ч. банківської, системи, а в широкому контексті — від етапів еволюції економічної системи.
У XVII—XIX ст. найважливішою функцією банків було посередництво у кредитних виплатах. З їх зростанням позичковий капітал стає однією з відокремлених форм промислового капіталу з притаманними йому законами розвитку. Шляхом акумулювання грошових коштів промислових підприємств, землевласників, торговельних установ та заощаджень різних верств населення банки значно розширюють базу нагромадження грошового капіталу.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. на основі зростаючої концентрації та централізації банківського капіталу виникають банківські монополії. Основою цих процесів є концентрація і централізація промислового капіталу. Це зумовлено тим, що, по-перше, зі зростанням масштабів промислових монополій і привласнюваної ними маси додаткової вартості у них вивільняється все більше грошових капіталів, які зосереджуються у великих банках. По-друге, зростає потреба великих підприємств у більших масштабах банківських операцій щодо надання позик, які можуть задовольнити великі банки та ін. Тому рівень монополізації банківського капіталу перевищує рівень монополізації у промисловості.
З урахуванням сказаного, банківська монополія у політекономічному аспекті означає зосередження значної частини
активів у окремих наймогутніших банківських підприємствах або в об’єднаннях кількох великих банків та відносини економічної власності між власниками цих підприємств та найманими працівниками, а також іншими учасниками кредитних відносин з приводу привласнення таких активів, акумулювання депозитів та їх надання у кредит за позичковий відсоток.
Банківські монополії розвиваються у таких формах: 1) банківські картелі — угоди між великими банками з метою проведення єдиної дивідендної політики, встановлення однакових відсоткових ставок тощо; 2) банківські синдикати, або консорціуми — угоди між кількома великими банками для спільного здійснення крупних прибуткових фінансових операцій, передусім, для випуску цінних паперів; 3) банківські трести — угоди між декількома банками з метою об’єднання їх капіталів і спільного управління ними; 4) банківські концерни — угоди між формально незалежними банками під фінансовим контролем най-могутнішого з них, що встановлюється за допомогою скуповування контрольного пакета акцій. їхнім різновидом є банківські групи, тобто сукупність банків, яку контролює одне акціонерне товариство, спеціально створене для скуповування контрольних пакетів банківських акцій. Вони отримали назву банківських холдингів.
Однією з особливостей монополізації банківського капіталу є тісне переплетіння банківських монополій з іншими фінансовими інститутами — пенсійними фондами, страховими компаніями тощо. При цьому посилюється універсалізація виконуваних банками функцій.
Так, кількість комерційних банків у США з 1921 по 1999 рр. скоротилася майже на 20 тис., активи 22 наймогутніших банків у сукупних активах з 1940 р. до кінця століття збільшилися з 15 до понад 40 %.
Три найбільші банки Німеччини контролюють 80 % акціонерного капіталу країни, а кожен із них має від 200 до 300 тис. акціонерів. Характерно те, що більшість найманих працівників є акціонерами, що, з одного боку, певного мірою послаблює їхнє відчуження від банківської монополістичної власності, а з другого боку, дозволяє банківським монополіям розпоряджатись їхніми трудовими заощадженнями (часткою приватної трудової власності). Загалом три наймогутніших комерційних банки країни надають послуги близько 20 млн осіб, а отже вступають із ними у кредитні відносини, тобто відносини економічної власності.
Внаслідок цього від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств, передусім, на довгострокові інвестиції в основний капітал. Завдяки цьому вони отримують контроль над окремими підприємствами, певного мірою і деякими галузями, прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою часткою власності промислових, торговельних, транспортних та інших компаній. Цьому значною мірою сприяють емісійно-установчі операції банків — тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на валютних ринках.
В Україні банківські монополії перебувають лише на етапі формування. Так, сім найбільших банків країни контролювали у 2001 р. 75 % ринку депозитів фізичних осіб, майже 65 % кредитів юридичних осіб, на них припадає 50 % сукупного капіталу банківської системи (активи усіх банків у 2000 р. становили 26 млрд грн). Серед 200 комерційних банків України близько 30 функціонує з участю іноземного капіталу (у т. ч. 9 зі 100 % іноземним капіталом).
Загалом розрізняють депозитні та недепозитні кредитно-фінансові підприємства. Перші з них у розвинених країнах світу отримали назву інституціональних інвесторів. Обсяг їхніх активів у 1999 р. становив 36 трлн дол. (майже 85 % вартості світового продукту), а в окремих країнах (Великобританії, США) досягає, відповідно, майже 200 і 230 % ВВП цих країн.
Закономірностями розвитку кредитної системи за сучасних умов є зростання ролі небанківських фінансово-кредитних інститутів, їх зрощення з промисловими, торговельними, транспортними компаніями, процес транснаціоналізації їхньої діяльності, посилення конкурентної боротьби між її основними суб’єктами тощо.
Кредит та кредитні відносини. У політекономічному аспекті кредит, що надається капіталістичними банками, можна визначити як форму руху позичкового капіталу, що виражає відносини економічної власності між кредиторами і позичальниками з приводу надання певної частки власності у позику, контролю за її використанням і привласненням позичкового відсотка, внаслідок чого грошовий капітал перетворюється на позичковий.
Сутність капіталістичного кредиту повніше виявляється у виконуваних ним функціях: по-перше, акумулювання тимчасово вільного грошового капіталу; по-друге, розподільча функція, завдяки якій акумульовані кошти перерозподіляють між окремими сферами, галузями народного господарства; по-третє, прискорення процесу концентрації та централізації виробництва і капі
талу (зокрема, використовується з метою поглинання та злиття компаній, фірм тощо); по-четверте, кредит є важливим засобом регулювання економіки та ін.
Кредитні відносини за умов капіталістичного способу виробництва розгортаються у цілісну систему в процесі розвитку різноманітних форм кредиту.
Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже, і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.
На основі загального визначення сутності кредиту слід дати таку політекономічну характеристику комерційного кредиту: це форма руху позичкового капіталу, що виражає відносини економічної власності між підприємствами нефінансового сектору з приводу надання певної частки товарного капіталу у позику з відстрочкою платежу і привласнення позичкового відсотка, що зростає внаслідок збільшення ціни товарів на суму відсотка. Надається з метою прискорення реалізації товарів. Ця форма є недосконалою, оскільки його величина обмежена обсягами резервного капіталу підприємств-кредиторів, використання його також обмежене (наприклад, цей кредит не можна використати для виплати заробітної плати), він переважно короткотерміновий та ін.
Банківський кредит — форма позичкового капіталу, що виражає відносини економічної власності між фінансово-кредитними установами (насамперед, могутніми комерційними банками) та суб’єктами господарювання (підприємствами, державою та ін.) з приводу надання частки банківського капіталу (власності) у позику, здійснення контролю за його використанням і привласнення прибутку у вигляді позичкового відсотка.
Цей кредит може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може бути наданий за нижчу ціну (відсоток).
Відповідно до строків погашення банківські кредити поділяють на короткотермінові, середньотермінові, довготермінові.
Суспільною формою діяльності банку як акціонерної компанії є відносини економічної власності між її власниками та дрібними акціонерами у процесі купівлі-продажу акцій та привласнення на них частини доходів у формі дивіденду.
Певні відносини економічної власності виникають також у процесі надання одними комерційними банками кредитів іншим банкам та плати за них, вкладення коштів у статутні фонди інших
юридичних осіб, надання центральним банком кредитів кредитним банкам через кредитні аукціони, переоблік векселів на умовах двосторонніх договорів, ломбардних операцій; придбання комерційними банками державних цінних паперів та привласнення різних форм доходів та ін.
Кожна з них, у свою чергу, має свій матеріально-речовий зміст і соціально-економічну або суспільну форму. Так, матеріально-речовим змістом споживчого кредиту є позики на придбання товарів в особисту власність довго- середньо- та короткотермінового використання. Суспільною формою споживчого кредиту є відносини економічної власності між кредиторами (банками, не-банківськими кредитними установами, торговельними організаціями і товаровиробниками) та споживачами (фізичними особами) з приводу надання останнім позик та плати за них.
Якщо відсотки надмірно високі, кредитні відносини, що розвиваються при цьому, набувають експлуататорського характеру. Наслідком таких кредитів є подвійна або потрійна, а загалом — багатократна оплата (залежно від терміну надання кредиту) товарів, що звужує платоспроможний попит населення.
Функціонування та розвиток основних форм і видів кредиту формує цілісну систему кредитних відносин, що розвиваються відповідно до вимог, спільних для всієї економічної системи законів і притаманних лише цій сфері законів та відповідних суперечностей.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає політекономічна сутність торговельного капіталу?
2.	У чому сутність торговельного прибутку і які його основні джерела?
3.	Чому праця найманих працівників у сфері торгівлі є продуктивною?
4.	Які основні зміни відбулися з торговельним капіталом на вищій стадії капіталізму?
5.	У чому сутність позичкового капіталу?
6.	Яких властивостей набувають гроші у формі позичкового капіталу?
7.	Що є основою збільшення вартості грошей при їх використанні позичковим капіталом?
8.	Назвіть основні особливості позичкового капіталу.
9.	Яка сутність позичкового процента за умов капіталізму?
10.	Від яких основних чинників залежать розміри позичкового процента?
11.	Які елементи входять у банківську систему?
12.	Які елементи входять у кредитну систему?
13.	Що означає банк як політекономічна категорія?
14.	Які спільні та відмінні особливості банку як підприємства і промислового підприємства?
15.	Які функції та операції виконували банки на нижчій стадії капіталізму?
16.	Які функції та операції виконують банки на вищій стадії капіталізму?
17.	Яким чином здійснюється контроль банківських монополій за економікою країни?
18.	Які інші важливі фінансово-кредитні підприємства, крім банків, існують у розвинених країнах світу?
19.	Які особливості розвитку банківського капіталу в Україні?
20.	У чому полягає політекономічна сутність кредиту?
21.	Яка сутність комерційного та банківського кредиту?
22.	Що таке кредитні відносини?
Тема 14
КАПІТАЛ І НАЙМАНА ПРАЦЯ
§ 1. Трудові відносини при капіталізмі
Сутність і структура трудових відносин. Наймана праця. Власність на робочу силу та її вартість.
Сутність і структура трудових відносин. Трудові відносини є певним синонімом тих відносин (зв’язків), в які вступають наймані працівники і власники капіталістичних підприємств або їх представники (передусім менеджери нижньої ланки управлінського апарату, майстри, бригадири) у самому процесі праці, а отже, техніко-економічного та соціально-економічного поєднання найманих робітників і службовців із засобами виробництва.
Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. До трудового колективу згідно із Законом України “Про підприємство” належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівників і підприємства. „
Трудовий колектив (у політико-економічному значенні) — суб’єкт економічних відносин власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів для створення і привласнення доходу та ін.
Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн Заходу організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст.
в Англії, Франції, США. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно боролися підприємці. Нині продаж товару “робоча сила” відбувається переважно колективно, а суб’єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфери народного господарства і навіть країни). За їхньою участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового законодавства, розробляються умови укладання колективних договорів, в яких обумовлюються питання охорони праці, соціального розвитку, умови праці тощо.
Умови праці — це комплекс чинників трудового процесу, що оточують виробниче середовище, стан місця роботи і ставлення працівника до виконуваної роботи, що здійснюють вплив на здоров’я і тривалість життя, працездатність і ступінь задоволення працею, на процес відтворення сукупної робочої сили й ефективність праці.
У політекономічному аспекті трудові відносини виражають відносини між власниками засобів виробництва і робочої сили з приводу формування умов праці, здійснення самого процесу праці та привласнення його результатів у формі поділу новоствореного продукту на необхідний і додатковий.
Основними структурними елементами капіталістичних трудових відносин є, по-перше, відносини між капіталістами і найманими працівниками щодо створення умов праці.
По-друге, найважливішим елементом трудових відносин є ступінь експлуатації робочої сили, що вимірюється у сфері безпосереднього виробництва відношенням додаткового продукту до необхідного. З погляду товарно-грошових відносин це відношення виражається формулою
т = — • 100 % ,
V
де т' — норма додаткової вартості, т — додаткова вартість, и — вартість робочої сили.
По-третє, важливим елементом трудових відносин є контроль капіталістом процесу праці, що стосується проблеми менеджменту.
По-четверте, одним із елементів таких відносин є праця найманих працівників у позаробочий час, умови такої праці та її оплати, а також аналогічні проблеми, пов’язані з подвійною зайнятістю.
Наймана праця. Наймана праця певною мірою використовувалась за умов рабовласницького та феодального способів виробництва, проте всезагального характеру набула при капіталізмі, що зазначалось раніше.
Важливою ознакою найманої праці є її підкорення капіталу, тобто наявність економічного примусу до додаткової праці. Такий примус набуває форми формального або реального підкорення праці капіталом.
Формальне підкорення переважає на початкових етапах розвитку капіталізму — етапах простої кооперації та мануфактури і здійснюється, здебільшого, шляхом подовження робочого дня, який тривав у XVI—XVIII ст. до 14—16 годин. Таку назву воно отримало і тому, що техніко-економічна залежність найманих робітників від капіталістів або технологічне підкорення праці капіталу було неповним. Так, за умов простої капіталістичної кооперації працювали, здебільшого, колишні ремісники (нерідко зі своїми знаряддями праці), які володіли кількома професіями.
За умов капіталістичної мануфактури відбувається поступовий процес перетворення майстра-ремісника на часткового працівника (який займається виконанням, здебільшого, однієї професії) і повністю завершується за умов машинної індустрії — на початку XIX ст. найманий працівник перетворюється на додаток машини, що означає не лише соціально-економічне, але й технологічне підкорення праці капіталом. Все це означає реальне підкорення праці капіталом, економічною формою реалізації якого є виробництво відносної додаткової вартості, тобто такої, що створюється, здебільшого, шляхом скорочення необхідного робочого дня (а отже, відносного скорочення необхідного продукту) внаслідок зростання продуктивності праці та відповідного збільшення додаткового робочого дня, а значить, додаткового продукту у формі додаткової вартості.
Ще одним важливим елементом найманої праці є її відтво-рювальний аспект, тобто постійне відтворення найманих працівників як об’єкта капіталістичної експлуатації з одного боку, і наростаючих масштабів засобів виробництва, що слугують у руках капіталістів знаряддям безоплатного привласнення більшої частки додаткової вартості, з другого.
Водночас наймані працівники при цьому абсолютно нарощують потенціал своєї власності на робочу силу, що виражаються у зростанні їхньої особистої власності, внаслідок чого вони поступово втрачають риси пролетарів.
Виходячи із вищесказаного, можна дати таке політеконо-мічне визначення сутності найманої праці: це процес праці під контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, привласненням власниками засобів виробництва зростаючих обсягів результатів такої праці та відтворенням відно
син капіталістичної власності й одночасним збільшенням частки особистої власності.
Виробництво абсолютної додаткової вартості у формі зростання інтенсивності праці, подовження тривалості робочого дня, подвійної зайнятості має місце навіть у розвинених країнах світу.
Певні особливості найманої праці існують у межах окремих типів і форм капіталістичної власності — приватної, колективної і, значною мірою, державної.
Участь держави здійснюється у формі привласнення частини необхідного і додаткового продукту через механізм оподаткування, про що буде сказано далі.
Ще більш опосередковані відносини з приводу привласнення робочої сили виникають у сфері обміну і споживання. Вони встановлюються через ціновий механізм на товари і послуги широкого вжитку.
Власність на робочу силу та її вартість. Власність на робочу силу — це власність найманого працівника на свою здатність до праці (сукупність фізичних та розумових здібностей), яку він змушений продавати капіталісту і у процесі використання якої виникають відносини з приводу привласнення необхідного продукту власником робочої сили та додаткового і частки необхідного продукту капіталістом і державою у всіх сферах суспільного відтворення.
Власність найманого працівника на свою робочу силу є визначальним чинником у формуванні вартості та ціни робочої сили.
Робоча сила, здатність людини до праці — це сукупність її потреб, фізичних, інтелектуальних і організаторських здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у процесі виробництва матеріальних благ і надання послуг. Робоча сила є складовою людської особистості з притаманними їй свідомістю, метою, волею, культурними навичками, національною самосвідомістю, духовними цінностями тощо.
Як загальноекономічна категорія робоча сила набуває певних специфічних рис у межах тієї чи іншої суспільно-економічної формації залежно від її соціально-економічного і техніко-еконо-мічного поєднання із засобами виробництва, від соціального статусу особистості в суспільстві.
Як і кожний товар, робоча сила має споживчу вартість і вартість. Водночас робоча сила є специфічним товаром (відмінним від більшості інших товарів).
З погляду споживчої вартості специфіка даного товару полягає у тому, що у процесі її споживання вона не зникає, а створює
нову вартість, більшу від вартості самого товару “робоча сила”. Саме споживча вартість цього специфічного товару є джерелом так званого синергічного ефекту, нової продуктивної сили, що виникає у процесі її взаємодії з засобами виробництва.
Специфіка вартості товару “робоча сила” полягає в тому, що її величина визначається не лише суспільно необхідними затратами на її відтворення (це спільна риса товару “робоча сила” з іншими товарами), але й, по-перше, необхідністю відтворення сім’ї робітника. По-друге, тим, що до вартості робочої сили входять моральний, історичний і соціальний елементи.
Моральний елемент визначається гідністю, самоповагою людини, впливом морально-етичних чинників, посиленням їх ролі у процесі еволюції капіталістичного способу виробництва.
Історичний елемент вартості товару “робоча сила” полягає у зростанні фізичних, духовних та інших потреб людини, її здібностей, для відтворення яких необхідно витрачати все більшу сукупність матеріальних і нематеріальних благ і послуг.
Соціальний елемент вартості даної категорії визначається впливом таких соціальних факторів на вартість робочої сили, як класова боротьба людей найманої праці, діяльності профспілок, громадських і політичних рухів тощо.
У бік зниження вартості товару “робоча сила” діє зростання суспільної продуктивності праці (насамперед, у галузях, де виробляються предмети особистого споживання, оскільки при цьому знижується вартість життєвих засобів, необхідних для відтворення робочої сили найманого працівника та членів його сім’ї), зниження якості праці (що показує зв’язок мінової вартості робочої сили з її споживчою вартістю), широке використання жіночої і дитячої праці, праці мігрантів.
У бік зростання вартості робочої сили діють такі основні чинники. По-перше, зростання інтенсивності праці (фізичної і розумової). По-друге, зростання матеріальних, духовних і соціальних потреб, що зумовлене, насамперед, дією об’єктивного економічного закону зростання потреб. По-третє, зростання складності робочої сили, тобто її загальноосвітнього і кваліфікаційного рівнів, потреб у здобутті двох і більше спеціальностей, що значною мірою зумовлено дією закону переміни праці. По-четверте, погіршення навколишнього середовища, особливо забрудненість у великих містах, що вимагає додаткових витрат на відтворення робочої сили нормальної якості, а отже, дія закону зростання екологічних витрат. По-п’яте, поступове подорожчання послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, комунальних послуг та ін. По-шосте, покращення якості праці. У цьому ж напрямі
діють моральний, історичний і соціальний елементи вартості робочої сили.
Як показує практика, сила дії чинників у бік підвищення вартості робочої сили є потужнішою. Виявом цього є зростання реальної заробітної плати, яка є грошовим вираженням вартості і ціни робочої сили та результативності праці.
Після проголошення державної незалежності за умов глибокої економічної кризи значної деградації зазнає споживча вартість робочої сили частини працездатного населення України. Це зумовлено значними масштабами явного і прихованого безробіття на тривалому проміжку часу, скороченням чисельності професійно-технічних училищ та іншими чинниками. Водночас, під впливом всебічного зростання цін до рівня світових, поширення системи платності при отриманні освіти і т. п. явищами зростала вартість робочої сили. Проте внаслідок некомпетентної дії декількох урядів об’єктивний процес зростання вартості цього специфічного товару блокувався штучним заморожуванням рівня реальної заробітної плати на значно нижчому рівні (від вартості робочої сили).
Це значно погіршило умови відтворення робочої сили порівняно з періодом існування СРСР, ще далі відкинуло Україну до розряду найбідніших країн серед слаборозвинутих держав світу. Це змушує значну частку працездатного населення емігрувати в країни ближнього і далекого зарубіжжя.
Найдорожчою у розвинутих країнах є науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона удвічі дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Така увага до розвитку робочої сили у країнах Заходу свідчить про те, що людина, безпосередній виробник, перестала бути лише засобом для виробництва додаткової вартості. Поряд із цим вона певного мірою й опосередковано стає і метою даної соціально-економічної системи.
§ 2. Заробітна плата, її форми і системи
Сутність заробітної плати. Форми і системи заробітної плати.
Сутність заробітної плати. Згідно з поглядами західних науковців, величина заробітної плати визначається не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримки його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підхо
ді є спроба оцінити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисного ефекту.
Вони, здебільшого, розв’язують проблему з погляду капіталіста, ігноруючи при цьому інтереси найманого робітника, якому потрібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім’ї.
Купівля-продаж робочої сили об’єктивно постає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а також і ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. З урахуванням цього заробітну плату у загальноекономічному контексті можна визначити як грошове вираження вартості та ціни товару “робоча сила” та частково результативності функціонування робочої сили.
В політекономічному контексті заробітну плату можна визначити як грошове вираження тимчасового відчуження власності на робочу силу, а також вартості та ціни робочої сили та відносини між капіталістами і найманими працівниками з приводу формування умов праці, ефективності її функціонування та привласнення необхідного продукту.
Сутність заробітної плати повніше (системно) розкривається у таких виконуваних нею основних функціях. По-перше, відтво-рювальна функція, що означає забезпечення розширеного відтворення власності на робочу силу, її вартості, а отже, й величини привласнюваного необхідного продукту на основі якісного та сутнісного збагачення рис людини-працівника.
По-друге, стимулююча функція, яка передбачає, що заробітна плата, її форма та системи стимулюватимуть високоефективну працю.
По-третє, розподільча функція, що передбачає стимулювання припливу робочої сили в одні сфери і галузі та її відпливу з інших.
По-четверте, соціальна функція, яка повинна сприяти досягненню певної соціальної справедливості в суспільстві.
Форми і системи заробітної плати. Заробітна плата існує у двох основних формах: почасовій і відрядній.
З урахуванням політекономічного аспекту проблеми почасова заробітна плата означає оплату тимчасово відчуженої власності на робочу силу, а також оплату вартості й ціни робочої сили та відносини між найманою працею і капіталом з приводу їхньої власності, вартості і ціни, оплати з одного боку, та частково результативності праці з другого, впродовж певного періоду.
Погодинна оплата праці як різновид почасової використовується для подовження тривалості робочого дня.
У політекономічному контексті відрядна, або поштучна, заробітна плата: це оплата тимчасово відчуженої власності та ціни робочої сили й відносини між найманою працею і капіталістами щодо такої оплати, з одного боку, розмірів виробітку за одиницю часу, з другого боку.
Вона є перетвореною формою погодинної заробітної плати. Відрядна заробітна плата використовується для підвищення інтенсивності праці, скорочення витрат на нагляд за робітниками, посилення конкуренції серед робітників.
Почасова заробітна плата переважала на перших етапах розвитку капіталізму. Відтак її змінила відрядна. Нині панівною формою знову стала почасова заробітна плата (у США до 80 % робітників одержують заробітну плату залежно від кількості відпрацьованного часу).
Почасова і погодинна форми заробітної плати в їхній єдності конкретизуються в окремих системах заробітної плати. Якщо “форма заробітної плати” як економічна категорія означає внутрішню організацію процесу руху змінного капіталу, спосіб зв’язку між власністю робочої сили (а значить, її вартості і ціни) та результативністю її функціонування, то “система заробітної плати” відображає певний комплекс чинників, що визначають величину заробітної плати різних категорій найманих працівників у їхній (чинників) взаємодії та підпорядкованості (субординації).
У сучасній економічній системі капіталізму використовують такі системи заробітної плати: тарифна, преміальна та колективна. їх вибір залежить від трьох основних чинників: а) ступеня контролю робітником кількості та якості виробленої продукції; б) ретельності, з якою продукція може бути врахована; в) рівня витрат, пов’язаних із впровадженням певної системи оплати.
Так, тарифна система заробітної плати — це система, що залежить від складності та ефективності праці, вираженої відповідним тарифним розрядом і ставкою, спрямованими на одночасне стимулювання найманих працівників, на збагачення рис людини-працівника, підвищення якості товарів і послуг.
Тарифні системи оплати і посадові оклади службовців та інженерно-технічних працівників розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик. Найширше при цьому використовують систему аналітичної оцінки, за якої тарифні ставки встановлюються залежно від відносної складності виконуваних робіт
за такими групами чинників: кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка), розумові та фізичні зусилля, відповідальність за матеріали, устаткування тощо, інші умови праці (тяжкі, непривабливі тощо).
Тарифні ставки, у свою чергу, розміщені у тарифній сітці, яка має 6 і більше розрядів, що відрізняються між собою у бік зростання на 10—15 %.
Преміальні системи заробітної плати — системи, що пов’язують тарифні ставки з нормами витрат праці певною функціональною залежністю, передбачають застосування різних премій і стимулів у їх взаємодоповнюваності.
Поточний контроль за робітником зведено до мінімуму. Застосування преміальних форм оплати праці базується на прийомах відрядної та погодинної заробітної плати.
Серед преміальної системи розрізняють відрядно-преміальну і відрядно-прогресивну. Перша передбачає сплату найманому працівникові певної суми за виконання норм виробітку і відповідної надбавки за їх перевиконання, але без прогресивного зростання розцінок. Друга — виплату вищої прогресивної розцінки за виготовлений понад норму виріб (операцію) з метою стимулювання вищої інтенсивності праці порівняно з середнім її рівнем в межах окремого підприємства або галузі.
Колективні системи заробітної плати означають застосування таких систем оплати вартості робочої сили та ціни, а також ефективності праці найманих працівників, які передбачають виплату частини заробітків із преміального фонду, створюваного, в основному, із необхідного, а частково — із додаткового продукту, виготовленого при їх використанні. При цьому частка необхідного продукту знижується, а додаткового — зростає.
Найпоширенішою формою колективної оплати праці є система “участі у прибутках”, згідно з якою за рахунок заздалегідь встановленої частки створеного найманими працівниками прибутку внаслідок застосування цієї системи формується преміальний фонд, з якого вони отримують частку зарплати.
Її особливістю є й те, що виплата премій, бонусів тощо пов’язується не так із виробничими результатами, як із фінансовими, тобто із зростанням прибутків.
Система “участі у прибутках” передбачає також виплату премії або її частини у формі цінних паперів (акцій). Натомість від робітників вимагають відмовитися від страйків. Робітники не можуть вільно розпоряджатися акціями підприємства, на якому
вони працюють. При переході на інше підприємство або з виходом на пенсію їм сплачують ринкову вартість акцій.
Впровадження передових форм і систем заробітної плати, насамперед, колективної системи, зумовлює дію тенденції до зростання частки додаткових елементів заробітної плати — премій, бонусів тощо.
§ 3. Номінальна та реальна заробітна плата
Відмінність між номінальною та реальною заробітною платою. Динаміка реальної заробітної плати та чинники, що на неї впливають. Мінімальна заробітна плата.
Відмінність між номінальною та реальною заробітною платою. Розрізняють номінальну та реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата — це номінальна грошова сума, яку отримує найманий працівник за відчуження власності на свою робочу силу на певний період.
Її розміри не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, його споживання. Водночас без показника номінальної заробітної плати неможливо обчислити реальну заробітну плату.
Реальна заробітна плата — кількість товарів і послуг, які робітник може придбати за отриману ним номінальну заробітну плату за певного рівня цін після сплати податків.
Отже, рівень реальної заробітної плати залежить від: 1) номінальної заробітної плати; 2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя); 3) податків, які сплачують робітники до бюджету держави і фондів соціального страхування.
Динаміка реальної заробітної плати та чинники, що на неї впливають. Зміну реальної заробітної плати визначають за допомогою індексу вартості життя, який обчислюють зіставленням суми товарних цін, які в різні періоди сплачують робітники за придбання необхідних засобів до існування.
Із визначення сутності заробітної плати випливає висновок, що її динаміка залежить передусім від дії тенденції до зростання вартості робочої сили. Ця тенденція в окремих розвинених країнах світу спостерігається з 1910 р., а у більшості з них — від часу розгортання НТР. Так, у 1970 р. порівняно з 1910 р. реальна заробітна плата зросла у США і ФРН більш, ніж у 8 разів, в Англії і Франції — у 3—4 рази. Від 1965 р. до 1994 р. реальна заробітна плата у розвинених країнах світу збільшилась в 1,6 раза.
В умовах НТР розвинені країни світу надають перевагу стимулюванню представників тих професій, які безпосередньо по-220
в’язані з передовими галузями науково-технічного прогресу. Так, у США заробітна плата інженера на початку 90-х років була приблизно у 2 рази вища від заробітної плати висококваліфікованого робітника, а останні отримують в 1,5 раза більшу за заробітну плату робітників середньої кваліфікації; а робітники, які обслуговують сучасне устаткування (механіки-ремонтники електроустаткування, наладники, слюсарі-механіки), отримують платню на 200—300 % вищу, ніж робітники на конвеєрі. За умов НТР все більшого поширення набуває така форма організації заробітної плати, як плата за знання, тобто за оволодіння робітником суміжними професіями.
У США середня заробітна плата найманих робітників і службовців становила у 2001 р. близько 17 дол. за годину. В Німеччині — 25 дол., Франції — 15,5, в Україні — 0,43 дол. США.
Україна за рівнем продуктивності праці відставала від США у 2000 р. максимум у 20 разів, а за рівнем реальної заробітної плати приблизно у 70 разів. За рівнем соціальних виплат на душу населення (які є загальнонаціональною формою заробітної плати, без якої не можливе відтворення робочої сили нормальної якості, а отже виконання заробітною платою своєї відтворю-вальної функції) — у 240 разів.
В основі вартісного компонента робочої сили лежить закон вартості, в основі цінового компонента — закон попиту і пропозиції. Внаслідок несприятливої кон’юнктури на ринку робочої сили її ціна (заробітна плата) відхиляється нижче від вартості.
Водночас зростання реальної заробітної плати у розвинутих країнах світу відставало від зростання вартості робочої сили. Це унеможливлювало відтворення за рахунок реальної заробітної плати робочої сили, сукупного працівника на належному рівні, що призвело до поглиблення суперечності між потребами у відтворенні складної робочої сили і вузькими межами корпоративної власності.
Розвиток цієї суперечності зумовлює посилення процесу одер-жавлення робочої сили, зростання соціальних витрат держави, які є важливим елементом реальних доходів населення. Держава, здійснюючи відтворення робочої сили, надає цьому процесові здебільшого характеру колективного капіталістичного відтворення складної робочої сили.
Динаміка соціальних витрат у країнах Заходу тісно пов’язана з динамікою заробітної плати. Так, на початку та у середині 70-х років, коли темпи зростання реальної заробітної плати уповільнилися, а відтак, відбулося її зниження, спостерігалося
значне зростання соціальних витрат держави. З 1970 до 1979 року вони збільшилися у США приблизно на 160 млрд дол., а в 1979— 1995 рр. за рахунок федерального бюджету зросли з 298 до майже 850 млрд дол., а в наступні 4 роки ще зросли на 308 млрд дол. Крім того, значно зросли витрати корпорацій і фірм на соціальні цілі.
В Україні у 1990 р. середньорічна заробітна плата становила 247 крб, річна 2964, а у доларовому еквіваленті за офіційним курсом близько 1927 дол., у 2000 р. — 445 дол. США. Водночас заробітна плата у тіньовому секторі була майже утричі вищою, ніж у народному господарстві.
Заробітна плата в Україні в 90-х роках не виконувала ні відтво-рювальної, ні стимулюючої функції (або виконувала її незадовільно), ні соціальної функції. Частково реалізовувалася лише її розподільча функція. Це виявлялося у відпливі частини робочої сили з найменш оплачуваних посад, у переході з вищої школи, науково-дослідних інститутів, у відпливі значної частини робочої сили за кордон.
Загалом середньомісячна заробітна плата в Україні в 2001 р. становила менше 60 дол. США, а за стандартами ООН межа бідності в країнах Центральної та Східної Європи становила 4 дол. на день.
Мінімальна заробітна плата. Мінімальна заробітна плата у розвинутих країнах світу виконує багатофакторну роль: по-перше, економічного регулятора в руках держави, по-друге, економічного стимулу, по-третє, соціального захисту при проведенні соціальної політики, по-четверте, є вихідним критерієм при встановленні середньої зарплати.
У політекономічному контексті мінімальна заробітна плата — це грошове вираження вартості, ціни та частково результативності праці найманого некваліфікованого працівника, який виконує просту роботу (наприклад, землекопа). Вона встановлюється законодавчо державою як норматив мінімально допустимого рівня оплати робочої сили та результатів праці (частково — в межах необхідного продукту) у формі місячного заробітку або погодинних тарифних ставок.
При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОП рекомендують враховувати потреби працівників та їхніх сімей, вартість житла, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.).
За базу мінімального рівня заробітної плати беруть набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні та соці
альні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома дітьми та ін.). Цей набір у різних країнах неоднаковий. У США, наприклад, до нього входять оплата за наймання житла, майже 20 видів м’ясопродуктів, купівля кожні п’ять років одного автомобіля, що був у використанні, та ін.
Розмір мінімальної заробітної плати у розвинених країнах Заходу сягає від ЗО до 50 % розміру середньої заробітної плати. У США він становить 5,15 дол. за годину. Окремий мінімум встановлюється для молоді.
В Україні існує мізерний розмір мінімальної заробітної плати: 15 грн до 1998 р., 45 грн — зі липня 1998 р., 74 грн — з 1 січня 1999 р. і з 118 грн у 2000 р., 149 грн у 2001 р., 165 — з липня 2002. Про невідповідність мінімальної заробітної плати і споживчого кошика 2002 р. свідчить те, що у 2001 р. прожитковий мінімум було встановлено на рівні 311,3 грн, у ньому передбачалося лише одне відвідування будь-якого культурного закладу на рік.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність трудових відносин у політекономічному аспекті?
2.	Дайте характеристику найманої праці.
3.	Що означає формальне та реальне підкорення праці капіталу?
4.	Які сторони власності на робочу силу слід виділяти?
5.	Що означає “робоча сила”?
6.	Які відмінності товару “робоча сила” від традиційних товарів з боку споживчої вартості і вартості?
7.	Які основні чинники зумовлюють дію тенденцій до зростання вартості робочої сили і до її зниження?
8.	Як змінюється вартість робочої сили у розвинених країнах світу у повоєнний період?
9.	Що означає заробітна плата як політекономічна категорія?
10.	Які основні функції виконує заробітна плата?
11.	Як співвідносяться між собою форми і системи заробітної плати?
12.	Які основні форми заробітної плати і як вони змінюються у процесі еволюції капіталізму?
13.	Дайте політекономічне визначення форм заробітної плати.
14.	Що означає тарифна форма заробітної плати?
15.	Що означає колективна система заробітної плати?
16.	Яка відмінність між номінальною і реальною заробітною платою?
17.	Як змінювалась реальна заробітна плата у розвинутих країнах світу у XX ст.?
18.	Як змінювалась реальна заробітна плата в Україні впродовж 90-х років XX ст. — на початку XXI ст.?
19.	Що означає мінімальна заробітна плата і які функції вона виконує?
Тема 15
ПІДПРИЄМНИЦТВО В АГРАРНІЙ СФЕРІ
§ 1. Аграрне виробництво як єдність продуктивних сил і відносин економічної власності
Продуктивні сили сільського господарства та особливості їхнього розвитку. Відносини власності в аграрній сфері.
Продуктивні сили сільського господарства та особливості їхнього розвитку. Про продуктивні сили сільського господарства, де вирішальну роль відіграє земля, частково йшлося у попередніх темах. їх специфіка зумовлена передусім особливостями землі.
Специфіка землі з боку речового змісту полягає, по-перше, у тому, що вона є основним засобом виробництва, до того ж, значною мірою невідтворюваного. Водночас за раціонального використання вона не втрачає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність зростати. Отже, продуктивність праці у сільському господарстві залежить значною мірою від продуктивності природних чинників і, передусім, землі.
По-друге, на землі без участі людини відбувається природне відтворення багатьох корисних для життєдіяльності людини благ: повітря, частини лісів, трав (особливо лікарських), ягід тощо.
По-третє, процес вирощування багатьох видів сільськогосподарської продукції впродовж тривалого періоду відбувається без участі людини, що зумовлює меншу інтенсивність дії економічних законів у цій сфері. Так, час виробництва озимої пшениці триває майже 10 місяців, тоді як робочий період (коди людина безпосередньо впливає на вирощування цієї культури) — лише близько місяця.
По-четверте, у процесі впливу людини на землю під час оранки, посіву, підживлення, збору врожаю тощо виникає найбільший синергічний ефект, нова продуктивна сила.
По-п’яте, землі сільськогосподарського призначення обмежені в просторі, що істотно впливає на процес ціноутворення в аграрному секторі та інші реалії.
По-шосте, в межах окремих країн існує значна відмінність в якості ґрунтів. Так, в Україні налічується 630 різновидів ґрунтів, що відрізняються природною родючістю.
По-сьоме, земля є джерелом корисних копалин, тепла (геотермальні води та ін.) тощо.
Внаслідок цього земля є основним об’єктом власності у сільському господарстві, а отже відносин економічного привласнення з боку різних суб’єктів; основою формування класів і прошарків, ареною боротьби за економічний поділ та переділ світу тощо.
На основі вищесказаного можна дати таке визначення продуктивних сил аграрного сектору: це речові чинники і, передусім, земля, яка як продуктивний природний чинник і в єдності та взаємодії з людською працею забезпечує вилучення (привласнення) корисних властивостей природи, виробництво необхідних для потреб людини благ, найвищий синергічний ефект, що виявляється у зростанні продуктивності праці.
Специфіка продуктивних сил в аграрному секторі зумовлює такі основні особливості сільськогосподарського виробництва:
1)	тісне переплетіння і взаємодія економічних і природних та біологічних законів;
2)	менш інтенсивний характер дії економічних законів у цій сфері, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;
3)	наявність, крім суспільних чинників підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;
4)	значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;
5)	сезонний характер виробництва;
6)	синергічний ефект у сільському господарстві досягається не лише шляхом взаємодії особистісного чинника і техніки та інших чинників (внесення добрив, захисту рослин, передової агрокультури виробництва та ін.), але й природної продуктивності землі.
Другою найважливішою стороною аграрного виробництва є відносини економічної власності з приводу привласнення про-
дуктивних сил сільського господарства і, передусім, землі, результатів виробництва і робочої сили (якщо йдеться про капіталістичні типи підприємств у цій сфері).
Відносини власності в аграрній сфері. Відносини економічної власності в аграрному секторі виникають і розвиваються між різними суб’єктами. На підприємствах капіталістичного типу привласнення робочої сили виражається у поділі робочого дня на необхідний і додатковий, особливо виразний у надмірній тривалості робочого дня під час сезонних робіт, у процесі найму низько-оплачуваної робочої сили емігрантів.
У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються з приводу купівлі-продажу робочої сили, плати за оренду землі, реалізації виготовленої сільськогосподарської продукції, купівлі техніки, добрив, отрутохімікатів тощо.
У сфері розподілу (у т. ч. перерозподілу) відносини економічної власності розвиваються з приводу виплати сільськогосподарськими підприємствами відсотків за кредит, сплати різноманітних податків, отримання субсидій із бюджету тощо.
Значну частину доходів фермерів (які не наймають робочу силу), індивідуальних капіталістичних підприємств привласнюють промислові, транспортні та торговельні монополії.
Тому не дивно, що доходи більшості фермерів, сільськогосподарських найманих працівників у багатьох розвинених країнах світу приблизно на 25 % нижчі, ніж доходи найманих працівників у промисловості.
Найважливішою особливістю взаємодії продуктивних сил і відносин економічної власності є значно повільніше (порівняно з промисловістю) відмирання приватного типу власності в обох формах, консервативність окремих форм власності в різних країнах залежно від національних традицій, менталітету народу та інших чинників.
§ 2. Форми господарювання у сільському господарстві та їхні особливості в різних країнах
Фермерські господарства. Аграрно-промисловий комплекс. Колективні і державні підприємства. Аграрні відносини в СРСР та Україні.
Фермерські господарства. Аграрні відносини в багатьох країнах Європи у XIX — на початку XX ст. характеризувалися пануванням великого землеволодіння. Так, у Франції в 1918 р. у 16 % землевласників було 71,2 % землі. Значного поширення в
цей період набуло фермерське господарство. Наприклад, в Англії напередодні Першої світової війни тут налічувалося понад 500 тис. ферм, причому найбільшим із них належала третина всіх оброблюваних земель.
В Україні у першій половині XIX ст. у сільському господарстві панувала панщинна система. Більшість селян України на своїх ділянках не могли забезпечити свій прожитковий мінімум і змушені були шукати додаткових заробітків.
За рахунок купівлі й оренди землі приватне сільське землеволодіння у 1861—1902 рр. збільшилося в 6,6 раза. Земля перетворилася на товар, ціна якого постійно зростала. Так, у Східній Україні у 60-ті роки XIX ст. десятина землі коштувала приблизно 20 крб, а на початку XX ст. — 190 крб.
Розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у XX ст. відбувався за рахунок створення великих капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення кількості фермерських господарств, розширення орендних відносин.
Найчіткіше еволюцію фермерських господарств у XX ст. можна простежити на прикладі США. Так, кількість фермерських господарств у цій країні з початку до кінця століття скоротилася з 5,8 млн до 1,9 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га землі. До 60 % господарств обходяться без найманої робочої сили. Загалом поряд із 1,9 млн фермерів і членів їхніх сімей працювало 900 тис. найманих працівників. Використовуючи сучасну техніку, один фермер може обробити 100—150 га орної землі, відгодувати до 5 тис. свиней.
Водночас 1,5 млн сімейних ферм (82 % від загальної кількості) реалізували лише 12 % сільськогосподарської продукції, а майже 900 тис. із них були збитковими. Крім того, ще 570 тис. таких ферм мали щомісячний дохід у сумі 6 тис. дол., але без урахування отриманих державних дотацій вони також були б збитковими.
У політекономічному аспекті слід чітко розрізняти ферми, які не наймають робочої сили, а використовують лише працю фермера та членів сім’ї (такі ферми надлежать до дрібнотоварної некапіталістичної власності) і ферми, що використовують найману працю. Проте, якщо кількість найманих працівників незначна і не дозволяє звільнити власника ферми від фізичної праці, їх не слід відносити до чисто капіталістичних ферм. Найдоцільніше такі ферми вважати перехідною формою власності між дрібнотоварними і капіталістичними.
Власники суто капіталістичних ферм привласнюють частину додаткової вартості у формі прибутку внаслідок експлуатації
найманої праці, а також частину доходу як результату здебільшого управлінської праці самого фермера.
У країнах Західної Європи фермерські господарства значно менші за розмірами. Крім того, існування більшості таких ферм можливе тільки тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередній фермер, становить у країнах ЄС 50 % на сільськогосподарську продукцію, у США — 35 %, у Японії — 75 %. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити.
Аналіз досвіду розвитку фермерських господарств у розвинених країнах світу, передусім у США, показує, що приватна власність вже не відповідає вимогам закону адекватності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил у сільському господарстві. Це виявляється, по-перше, у неможливості їх існування без державних дотацій. Так, у 1999 р. прямі дотації фермерам США становили 23 млрд дол., а в країнах ЄС — 130 млрд дол.; крім того, обсяг опосередкованої державної підтримки фермерів щонайменше у 2 рази перевищує прямі дотації. По-друге, незначна частка реалізованої ними продукції за наявності у їхньому розпорядженні близько 80 % сільськогосподарських угідь. По-третє, нижчий рівень життя дрібних селян-фермерів за ненормованого робочого дня порівняно з найманими працівниками у промисловості.
Специфіка дії цих законів показує хибність аграрної політики в Україні, спрямованої на формування приватної власності.
Аграрно-промисловий комплекс. За умов поглиблення суспільного поділу праці в межах національної економіки та у сільському господарстві на основі технологічного способу виробництва, що базується на машинній і частково автоматизованій праці, посилились техніко-економічні зв’язки між промисловістю і сільським господарством, найраціональнішою формою яких є аграрно-промисловий комплекс.
Першим кроком до наукового осмислення процесу взаємопроникнення промисловості та сільського господарства є агропромислова інтеграція, що розвивається у формі вертикальної та горизонтальної інтеграції.
Вертикальна інтеграція означає процес кооперування між підприємствами різних галузей народного господарства, які технологічно й організаційно пов’язані між собою.
Організаційно-господарськими формами таких підприємств є агропромислові об’єднання, комбінати, агропромислові фірми та ін.
До складу АПК входять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його вироб
ничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Найбільшими галузями, що входять до АПК, є сільське господарство, сільськогосподарське машинобудування і тракторобудування, хімічна промисловість (зокрема, випуск мінеральних добрив, отрутохімікатів, гербіцидів та ін.), сільське будівництво, паливно-енергетична промисловість (тією мірою, якою вона обслуговує сільське господарство), харчова та легка галузі промисловості (остання тією мірою, якою працює на сільськогосподарській сировині), економічна та соціальна інфраструктура (що обслуговує сільське господарство), матеріально-технічне постачання, торгівля і збут продукції аграрного виробництва, сільськогосподарська наука, підготовка кадрів та ін.
Суспільною формою АПК є відносини економічної власності між суб’єктами цього об’єднання з приводу привласнення, передусім, результатів найманої праці в інтегрованих галузях у всіх сферах суспільного відтворення. Крім того, внаслідок налагодження раціональних техніко-економічних зв’язків між підприємствами різних галузей виникає синергічний ефект; відбувається оптимізація управлінської діяльності підприємців і менеджерів, що зумовлює появу ще одного джерела новоствореної в межах АПК вартості, у т. ч. додаткової вартості.
В АПК розвинених країн Заходу залучено від 20 до ЗО % всього працездатного населення. Кінцева продукція АПК — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. В АПК США у 1999 р. було зайнято 23 млн чоловік (18 % від загальної кількості зайнятих), у ньому створюється близько 14 % ВВП (понад 1 трлн дол.), у т. ч. у сфері переробки, зберігання, транспортування та реалізації сільськогосподарської продукції — майже 650 млрд дол. (понад 60 % валового продукту АПК).
Колективні і державні підприємства. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об’єднань та агро-корпорацій, набуває також поширення кооперація фермерських господарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання і ремонту техніки та ін.
Значно поширені сільськогосподарські кооперативи передусім у ЄС, які побудовані тут на засадах вертикальної інтеграції. Зокрема, в Англії найбільше поширені кооперативи у сфері матеріаль
но-технічного постачання, в Німеччині — інтеграція сільськогосподарської кооперації з кредитною, за якої кооперативні банки зосереджують основну увагу на вдосконаленні матеріально-технічного постачання. Значну питому вагу сільськогосподарські кооперативи мають у Данії, Ірландії та Швеції. Загалом у країнах ЄС частка кооперативів у переробці і збуті сільськогосподарської продукції коливається від ЗО до 80 %.
У США кожні 5 із 6 фермерів є членами кооперативів, 50 % загальної кількості членів кооперативів припадає на постачальницькі, 45 % — на збутові. Загалом понад ЗО % сільськогосподарської продукції реалізується через кооперативи.
Значна частка державної власності існує у багатьох розвинених країнах світу і використовується як об’єкт товарних відносин та реалізації важливих державних програм. У СІТІ А державі належить близько 40 % землі, переважна частина земель перебуває в руках держав у Нідерландах та інших країнах.
Зокрема, держава бере на себе створення елітно-насінницьких і насінницьких господарств, вирощування лікарських рослин, формування сортовипробувальних станцій, сортодільниць, а також племінних заводів, племінних господарств і конезаводів, господарств із вирощення хмелю, ефіроолійних, окремих видів фруктів і винограду та ін.
Аграрне виробництво не може нормально розвиватися без дотримання паритету цін, оскільки у випадку його відсутності втрачає значну частину своїх доходів. Обсяг державних дотацій у сільське господарство залежить нині передусім від ступеня порушення паритету цін.
Держава також стимулює виробництво найважливіших видів сільськогосподарської продукції, зокрема здійснює попередню оплату виробництва зерна в засушливих районах, надає дотації для забезпечення нормального рівня дохідності, покриває витрати на перепрофілювання виробництва, надає гарантії для отримання кредитів фермерами та кооперативами, компенсує страхові внески, проводить природоохоронні заходи тощо. В окремі роки для зменшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції держава надає компенсаційні виплати за скорочення посівних площ.
Аграрні відносини в СРСР та Україні. Після Жовтневої революції в Росії почався процес колективізації, перерваний політикою НЕПу. Так, селянам в Україні було передано 92 % її земельного фонду. У 1928 р. політика НЕПу була скасована Сталіним, після чого почалася насильницька колективізація, на
слідком якої стало масове створення колгоспів і радгоспів. Селянські господарства були ліквідовані, а найпрацездатніїпа і найздібніша (а тому і найзаможніша) частина селян потрапила до розряду куркулів (тобто експлуататорів) і була репресована.
У наступні десятиліття більшість колгоспів і радгоспів була збитковою. У них впроваджувався позаекономічний примус до праці, відновлювалися деякі феодальні методи експлуатації (за сталінського режиму), відбувалося волюнтаристське витіснення різних форм власності, насамперед, приватної, штучно фабрикувалися дві форми власності — колективна і державна.
Тому колективна форма власності в сільському господарстві була квазіколективною, одержавленою, управління нею здійснювалося командно-адміністративними методами, впродовж кількох десятиліть через механізм “ножиць цін” (завищених на продукцію промисловості і занижених на сільськогосподарську) весь додатковий і значна частина необхідного продукту у села вилучалися. Внаслідок такого пограбування зросло відчуження сільськогосподарських працівників від землі та інших засобів виробництва, втрачалися стимули до праці тощо.
Лише у 80-х роках XX ст. внаслідок певного дотримання паритету цін на сільськогосподарську продукцію зменшується кількість збиткових колгоспів та радгоспів, зростає їх рентабельність. Так, рівень рентабельності за ці 1980—1990 роки зріс від мінус 0,4 до 19 і 36 %. Виробничі основні фонди в колгоспах за 10 років збільшились із 94 до 165 млрд крб.
Сільське господарство України у 80-ті роки приблизно віддзеркалює стан розвитку даної сфери в СРСР у той період, проте якісні ґрунти та інші природні чинники у поєднанні з відносно нормальною матеріально-технічною базою спряли тому, що працівники села виростили у 1990 р. близько 50 млн т зерна (у СРСР — 197 млн т). Водночас Україна експортувала щороку сільськогосподарської продукції приблизно на 30 млрд крб. Якби уряд країни міг самостійно розпоряджатись продукцією аграрного сектору, рівень споживання населення республіки був би значно вищий.
Проте порівняно з досягненнями сільського господарства у багатьох розвинених країнах світу аграрний сектор України значно відставав за рівнем продуктивності праці. Узагальнюючим показником нижчої продуктивності праці у сільському господарстві України був такий: якщо один зайнятий у США у цій сфері міг своєю працею забезпечити продуктами харчування близько 130 жителів, то в Україні — лише 12—13 чоловік. Це, а також розпад СРСР, вимагало радикальної перебудови аграрних відносин.
На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них зосереджено 95 % ріллі, вони виробляли 75 % валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь. Протягом наступних 10 років сільське господарство країни було відкинуто до рівня 40—50-х рр.
Це сталося тому, що капітальні вкладення за цей період скоротились у 20 разів (у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь вони становили у 1999 р. 15 грн, яких було недостатньо, щоб придбати ручний інвентар), внесення мінеральних добрив скоротилось майже у 7 разів, витрати на охорону земельних угідь — у 25 разів, що призвело до значного погіршення якості земель, надмірно дискримінаційного диспаритету цін (внаслідок чого з сільського господарства за 1991—1998 рр. було вилучено понад 95 млрд грн), тотального зубожіння населення (що катастрофічно знизило попит на сільськогосподарську продукцію), втрати основної частини внутрішнього ринку (через необдуману лібералізацію торгівлі і засилля імпортних товарів нерідко сумнівної якості), диктату МВФ щодо напрямів аграрної політики (зокрема, цілеспрямованого руйнування колективних господарств і насадження фермерських, хибного курсу на пріоритетність приватної власності).
У країнах Центральної та Східної Європи у процесі аграрних реформ засновуються акціонерні товариства, ваучерні акціонерні товариства, державні акціонерні товариства, створюються індивідуальні фермерські господарства (засновані на праці господаря і членів його сім’ї, а також на найманій праці), кооперативи тощо.
Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності.
Внаслідок “колективізації навпаки” в Україні були ліквідовані майже всі колгоспи, у власність нових формувань передано 29,5 млн га землі. Хоча у 2001 р. внаслідок сприятливих погод-них умов урожайність зросла на 40 %, доходи селян через дискримінаційну політику цін збільшились лише на 2 %.	»
Щодо АПК, то в Україні в 90-х роках наростала його дезінтеграція (яка виявилася у створенні багатьма господарстьами своїх переробних господарств, посиленні технологічної деградації аграрного сектору та інших негативних явищ).
Зі сказаного та досвіду більшості розвинених країн світу, а також аграрних перетворень у країнах Центральної та Східної Європи (але негативного досвіду Польщі, який запозичили наші
“реформатори”) випливає висновок про пріоритетність колективного типу власності в сільському господарстві, який водночас має оптимально поєднуватись із приватним.
§ 3. Сутність земельної ренти та її відображення у різноманітних теоріях
Земельна рента та її форми за сучасних умов.
Земельна рента та її форми за сучасних умов. Рента як економічна категорія означає форму економічної реалізації (а отже, привласнення) власності на природні ресурси. Земельна рента є при цьому формою економічної реалізації власності на землю. У політекономічному аспекті ця категорія за умов капіталістичного аграрного виробництва означає відносини економічної власності між власниками землі, суб’єктами господарювання та найманими працівниками з приводу самого процесу праці та привласнення його результатів у різних сферах суспільного відтворення.
Розрізняють три основні форми земельної ренти: диференціальну, абсолютну та монопольну. У свою чергу диференціальна рента поділяється на диференціальну ренту І і диференціальну ренту II.
Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якості, що змушує залучати до сільськогосподарського обороту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складається ситуація з ділянками, розташованими на різних відстанях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ціна рівноваги), а отже, й ціни на сільськогосподарську продукцію встановлюються, виходячи з умов виробництва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — середніми умовами) . За цих умов на середніх і кращих землях утворюється додатковий чистий дохід, який набув форми диференціальної ренти І. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогосподарських найманих працівників або фермерів.
Тому диференціальну ренту І за умов суспільної власності на землю має вилучати держава. За капіталізму її привласнює власник у формі орендної плати.
Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліпшення культури землеробства і тваринництва, за рахунок додаткових капіталовкладень,
що супроводжується використанням складнішої праці. Це дає змогу підвищувати продуктивність праці й отримувати більше продукції з кожного гектара землі, а отже, отримання надлишкового доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впродовж дії орендного договору. Тому орендар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладався на тривалий термін, а землевласник — навпаки.
У колишньому СРСР диференціальна рента II переважно залишалася в господарствах і використовувалася для розвитку виробництва й, частково, для додаткового стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.
На сучасному етапі диференціальна рента в Україні має вилучатися через механізм рентних платежів, плати за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом а також розташування ділянок, їх конфігурація тощо) міститься у державному земельному кадастрі.
На основі вищесказаного можна дати таке політекономічне визначення диференціальної ренти: це відносини економічної власності між землевласниками, капіталістами-орендарями і найманими працівниками з приводу плати за тимчасове використання землі, привласнення новоствореної вартості, передусім, чистого доходу (прибутку), створеного найманою працею і орендарями та додаткової продуктивності, що виникає внаслідок природної та економічної родючості землі.
Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Розміщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або монопольні ціни. Таким чином утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привласнює землевласник. Джерелом її існування є частка доходів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках мають бути вищими.
Це дає підставу визначати абсолютну ренту як форму земельної ренти, яку оплачують власникові за будь-яку ділянку землі незалежно від її родючості й розташування (звідси й назва “абсолютна”). Отже, абсолютна рента є економічною формою реалізації монополії приватної власності на землю. Її джерело — надлишок додаткової вартості порівняно з середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції
та суспільною ціною виробництва), а умова виникнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер сам є власником землі, зникає причина існування абсолютної ренти.
Оскільки органічна будова капіталу в сільському господарстві розвинених країн піднялася до рівня промисловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому підтверджували зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільськогосподарським товаровиробникам та істотну модифікацію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий підхід до проблеми існування абсолютної земельної ренти однобічний, некомплексний, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова.
Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати на землю. Так, у США вона становить до 10 % її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за 1 га; у Канаді на оплату оренди витрачається 40—45 % вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 врожаю.
Приватизація землі, перетворення її на товар істотно впливає на процес ціноутворення внаслідок збільшення орендної плати, а отже, на зростання цін, що довела практика тотальної приватизації в Україні.
Загалом процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому випадку фермер не боятиметься споруджувати сільськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати якість землі, не маючи спадкоємців, зможе продати її, вийшовши на пенсію, та забезпечити собі належний рівень життя), створення стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці позитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.
Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (реальна середня ціна 1 га землі в Україні — майже 15 тис. дол. США, а за оцінками західних експертів — 20—25 тис. дол.). Проте в Україні майже за безцінь вже скуплено 10 тис. земельних паїв. По-друге, такий шлях сприятиме капіталізації аграрних відносин, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подо
ланню відчуження працівників від власності (на землю, інші засоби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні фермерські ділянки заважають використовувати переваги сівозміни, меліорації та деяких інших чинників зростання сільськогосподарського виробництва та ін.
Земля — особливий товар. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк. Ціна землі є капіталізованою земельною рентою і визначається за формулою
тт-	Рента
Ціна землі =------------------• 100 % .
Банківський відсоток
Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно, значну) кількість років.
Водночас на ціну землі впливають такі чинники, як зростання темпів інфляції, зниження доходів фермерських господарств та ін.
Надзвичайно висока ціна землі у великих містах світу. Так, у Токіо ціна невеликої ділянки під будинок сягає 37 середньорічних доходів громадян, у Києві одна сотка землі коштує 5 тис. дол.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які основні особливості землі, що впливають на властивості аграрного виробництва?
2.	У чому полягає сутність продуктивних сил у сільському господарстві?
3.	Назвіть основні особливості сільськогосподарського виробництва.
4.	Охарактеризуйте розвиток фермерських господарств упродовж останніх двох століть.
5.	Які основні причини зумовлюють виживання фермерських господарств у розвинених країнах світу?
6.	Які критерії розмежування приватної трудової та приватної нетрудової власності в сільському господарстві?
7.	Які ознаки перетворення приватної власності на гальмо розвитку аграрного виробництва?
8.	Що означає агропромислова інтеграція?
9.	Яка структура АПК?
10.	У чому полягає політекономічна сутність АПК?
11.	Які функції покладаються на державну земельну власність?
12.	Як розвивалося сільське господарство в СРСР?
13.	Назвіть основні причини аграрної кризи в Україні.
14.	Які ознаки нераціональної аграрної політики в Україні за роки незалежності?
15.	У чому полягає сутність земельної ренти?
16.	Чим диференціальна рента І відрізняється від диференціальної ренти II?
17.	Що означає “монопольна рента”?
18.	Що таке абсолютна рента?
19.	Як визначається ціна землі?
20.	Назвіть позитивні та негативні сторони перетворення землі на товар.
Тема 16
ДЕРЖАВА ТА її ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ
§ 1. Держава як суб’єкт економічних відносин
Сутність держави та її еволюція. Одержавлення продуктивних сил. Державна власність. Підприємництво в державному секторі.
Сутність держави та її еволюція. Держава виникла у процесі розпаду первіснообщинного ладу та появи рабовласницького устрою.
Вона була необхідною, насамперед, для того, щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, захищати приватну нетрудову власність. Для цього потрібен був спеціальний орган насильства, уособленням якого стала армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у стародавній Греції і Стародавньому Римі.
Сутність держави, її роль у житті суспільства повніше розкривається у її функціях. Зокрема, у країнах Стародавнього Сходу держава виконувала такі загальні для всього суспільства економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу.
За часів становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва роль держави, у т. ч. економічна, значно розширюється. Насамперед, вона сприяє первісному нагромадженню капіталу. Важливими економічними завданнями держави у цей період стають збереження конкуренції, обмеження іноземного впливу на місцеву промисловість, утримання пошти, портів, транспорт -
них засобів, організація географічних досліджень. Держава регулює також тривалість робочого дня, частково розмір заробітної плати за допомогою відповідного законодавства.
Від часу переростання продуктивними силами вузьких меж монополістичної власності починається процес одержавлення капіталістичної економіки або процес все більшого одержавлення системи продуктивних сил і відносин економічної власності, господарського механізму. Тому держава перестає бути лише елементом надбудови і стає невід’ємним елементом базису. Так, якісно новою економічною функцією держави стає функція відтворення сукупного капіталу, тобто розвиток усієї економічної системи. Іншими словами, без широкомасштабного втручання держави в економіку у всіх сферах суспільного відтворення економічна система капіталізму не могла б існувати.
Діяльність держави спрямована, насамперед, на задоволення інтересів класу капіталістів з використанням для цієї мети зростаючих обсягів державної власності. Тому державу при капіталізмі Ф. Енгельс справедливо називав колективним капіталістом, який залежно від зростаючої частки привласнюваної нею власності піддає експлуатації все більшу кількість осіб найманої праці. Така експлуатація здійснюється у всіх сферах суспільного відтворення передусім через механізм оподаткування та підприємницької діяльності.
З урахуванням сказаного можна дати таке політико-еконо-мічне визначення держави за умов капіталізму: це загальнонаціональний економічний суб’єкт, що зосереджує у своїх руках економічну владу і значну частку власності на продуктивні сили з приводу привласнення яких (влади і власності) виникає певна система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного відтворення в інтересах економічно пануючого класу.
Персоніфікатором інтересів пануючого класу на всіх стадіях розвитку капіталізму є клас капіталістів. Водночас, залежно від якісних змін у межах економічної системи, зокрема від еволюції основного виробничого відношення, форм капіталу, на перший план можуть висуватись інтереси окремих груп капіталістів. Так, якщо на нижчій стадії розвитку капіталізму економічна влада держави та державна власність підпорядковувались інтересам промислового капіталу (відокремленого від торговельного та грошового), то на вищій стадії вони (державна власність і влада) розвиваються в інтересах монополістичного (передусім банківського монополістичного) капіталу, фінансової олігархії; на ви
щому ступені вищої стадії — в інтересах державно-монополістичної олігархії.
Одержавлення продуктивних сил. Одержавлення продуктивних сил передбачає одержавлення процесу відтворення кожного елементу цієї системи: робочої сили, засобів праці, предметів праці, науки, сил природи що використовуються людьми, форм і методів організації праці, а на сучасному етапі — й інформації.
Так, одержавлення процесу відтворення робочої сили відбувається у таких формах: зростання кількості робітників у державному секторі, організація громадських робіт і створення відповідних державних установ (у США в 1933 р. створено адміністрацію громадських робіт); розвиток державної освіти, охорони здоров’я, кваліфікації та перекваліфікації робітників; заходи щодо охорони навколишнього середовища тощо. Отже, держава створює якісно нові форми розвитку основної продуктивної сили, забезпечуючи еволюцію економічної системи.
Одержавлення процесу відтворення науки відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідницьких центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патентів, ліцензій тощо). Специфічні форми притаманні одержав-ленню процесів відтворення інших елементів системи продуктивних сил та відносин економічної власності.
їхнім узагальнюючим результатом є формування та розвиток державної власності на значну частку продуктивних сил, а отже, і на значну частку національного доходу, розвиток нової, прогресивнішої (порівняно з монополістичною власністю) суспільної форми розвитку продуктивних сил. Вона створює широкий простір для їхнього розвитку, а держава при цьому перетворюється на могутню економічну силу. Так, за оцінкою Дж. Гелбрейта, частка держави в економіці США на початку XX ст. становила 8 %, а в 60-х роках — до ЗО %. Щоб економічна система капіталізму була стабільною, частка держави у ВВН наприкінці XX ст. має становити, на його думку, від ЗО до 50 %. Це свідчить цро дію закону одержавлення капіталістичної економіки, який виражає внутрішньо необхідні, сталі та суттєві зв’язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил та об’єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростання державної власності.
Високий динамізм розвитку державної власності з часу завершального переростання продуктивними силами меж монополістичної власності зумовлений, передусім, розгортанням науково-
технічної революції. Так, щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума витрат була досягнута у 1951 р.), щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд дол. — менше 10 років, сума у 300 млрд дол. була досягнута за 4 роки, у 400 — менш ніж за 3 роки, 500 — приблизно за 2 роки. Такими швидкими темпами не розвивалася жодна форма власності за капіталізму.
Державна власність. Оскільки власність як економічна категорія є діалектичною єдністю матеріально-речового змісту (кількісний аспект даної категорії) і суспільної форми (якісний аспект), то відповідні сторони слід виділяти і у категорії “державна власність”.
Державну власність слід відрізняти від державного майна, наприклад, необроблених державних земель, із яких не вилучаються корисні властивості у процесі праці і не виникають відносини привласнення між різними суб’єктами.
Коли об’єктом державної власності при капіталізмі є засоби виробництва, то її розвиток здійснюється, передусім, у сфері безпосереднього виробництва у процесі поєднання з найманими працівниками державних засобів виробництва, а отже, у функціонуванні і розвитку державних підприємств. Відтак цей розвиток доповнюється сферою обміну — під час купівлі робочої сили (яка функціонує на державних підприємствах), засобів праці, предметів праці, послуг, інших об’єктів власності та реалізації виготовлених товарів і послуг; сферою розподілу — під час виплати заробітної плати найманим працівникам, податків до державного бюджету тощо; сферою споживання — насамперед, у процесі державного споживання — витрачання частини національного доходу на утримання державного апарату (армії, поліції тощо), органів державного управління та ін.
Якщо йдеться про власність держави на частку національного доходу (одержавлення національного доходу), то цей процес обмежується сферою розподілу (у т. ч. перерозподілу). Свої відмінності має розвиток державної власності на фінансово-кредитні підприємства, державні науково-дослідні інститути та лабораторії, об’єкти державної інфраструктури тощо.
Із урахуванням сказаного можна дати таке політекономінне визначення державної капіталістичної власності: це система заснованих на експлуатації відносин економічної власності між вищими чиновниками державного апарату та менеджерами вищої і середньої ланок державних підприємств і установ з одного боку, і найманими працівниками цих підприємств та уста
нов з другого боку, з приводу привласнення певної сукупності одержавлених продуктивних сил та результатів праці у різних сферах суспільного відтворення.
Проте активну участь у привласненні результатів праці даного сектору беруть представники монополістичного, фінансового капіталу тощо з одного боку, а з другого — держава у процесі одержавлення національного доходу вступає у відносини економічного привласнення з дрібними товаровиробниками, власниками малих капіталістичних підприємств, значною частиною економічно активного населення при вилученні податків, із переважною більшістю населення у процесі здійснення витрат на соціальні цілі тощо.
Підприємництво в державному секторі. Вперше такі підприємства виникли за умов рабовласницького ладу, певного розвитку вони набули за феодального способу виробництва, про що йшлося раніше.
На нижчій стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) держава створювала різноманітні мануфактури, майстерні, монетні двори, соляні, горілчані, тютюнові, селітрові та інші монополії. Держава також володіла найважливішими промислами з використанням найманої і кріпосної праці. У Росії, Німеччині держава здійснювала будівництво залізниць. На цій стадії виникають державні центральні банки, державна пошта, телеграф, об’єкти економічної і, частково, соціальної інфраструктури.
Поряд із безплатною передачею державних підприємств у приватну або колективну капіталістичну власність (перехід до останньої здійснювався в останній третині XIX ст.) держава в окремих країнах, наприклад у Японії, продавала свої заводи, залізниці за цінами в 2—3 рази нижчими від їхньої вартості. Водночас у Росії у 80-х роках XVIII ст. держава почала інтенсивно викуповувати залізниці, внаслідок чого на початку XIX ст. вона стала власником майже 70 % залізниць.
Широкою хвилею націоналізація на вищій стадії капіталізму зумовлена, передусім, переходом до рук держави підприємств колабораціоністів, посиленням демократичного руху, необхідністю відбудови народного господарства.
Загалом у країнах Західної Європи у 70-х роках XX ст. (напередодні політики роздержавлення і приватизації) державні підприємства виробляли від 20 до ЗО % промислової продукції. На державні фірми Австрії припадало 66,6 % акціонерного капіталу найбільших промислових компаній, 82 % акціонерного капіталу в кредитно-фінансовій сфері.
Державні підприємства, як один із основних елементів державної власності, у своєму розвитку проходять ряд етапів. На першому етапі вони використовувались як засіб оздоровлення збиткових капіталоємних галузей промисловості.
На другому етапі головне призначення державних підприємств полягало в тому, щоб сприяти розвитку приватного сектору за допомогою надання йому товарів та послуг за заниженими цінами.
За умов загострення валютної кризи нижчі ціни на продукцію державних підприємств слугували, певного мірою, стримуючим фактором зростання інфляції, змушували монополії орієнтуватися на рівень цін у виробництві конкуруючих товарів. Всі ці галузі могли бути рентабельними як у випадку відсутності обмежень на зростання цін продукції цих галузей, так і після того, як таке обмеження буде скасоване.
Крім того, державні підприємства виконують такі функції, як індустріалізація відсталих регіонів, а отже, вирівнювання рівнів розвитку різних регіонів; впроваджують економічно чисті технології, а отже, активніше здійснюють охорону довкілля; служать засобом послаблення гостроти економічних криз, зростання зайнятості, важливим важелем антициклічного регулювання, структурної перебудови економіки, підвищення конкурентоспроможності промисловості таін.
Функціонування та розвиток державних підприємств з боку суспільної форми означає процес наповнення елементами якісно нового змісту низки економічних законів і категорій, які відображали еволюцію капіталістичного способу виробництва загалом. Так, категорія “капітал” набуває форми державного капіталу, а у його межах постійний капітал трансформується у державний постійний капітал; змінний капітал — у державний змінний і т. д.; категорія “наймані працівники” розвивається у формі “найманих працівників державних підприємств” тощо.
Якісно новими елементами поповнюються загальні та специфічні економічні закони капіталізму.
Водночас виникають нові економічні закони та категорії: закон одержавлення економіки (з розмежуванням у його межах закону одержавлення господарського механізму, закону одержавлення продуктивних сил), закон зрощування державної та монополістичної власності та ін.; державне регулювання економіки, державне програмування економіки, одержавлення робочої сили, одержавлення науки, державні транснаціональні корпорації тощо.
§ 2. Економічні функції держави
Сутність та структура економічних функцій держави.
Сутність та структура економічних функцій держави. В економічних функціях знаходить своє комплексне вираження сутність держави як політекономічної категорії. З урахуванням сказаного економічні функції держави — це втілення її економічної ролі у процесі реалізації наявної у неї економічної влади і власності, внаслідок чого виникає цілісна система відносин економічної власності та управління нею у всіх сферах суспільного відтворення.
Оскільки держава за умов капіталізму діє, передусім, в інтересах економічно (а отже, і політично) пануючого класу, то її основною функцією є забезпечення умов розвитку для недержавних форм капіталістичної власності (приватної та колективної), передусім, монополістичної власності шляхом вирішення або послаблення тих суперечностей, поглиблення і загострення яких відбулись у межах ринкової системи та відповідних форм власності, що лежать в основі цієї системи.
Першочерговим кроком для вирішення таких суперечностей є обґрунтування відповідних форм економічної політики, а на їх основі — певних програм і планів, забезпечення їх необхідними ресурсами (матеріальними, фінансовими тощо).
Наступною важливою функцією держави є створення умов для розширеного відтворення державної власності. У межах цієї функції також доцільно виділити три підфункції: а) розвиток продуктивних сил державного сектору, який є матеріально-речовим змістом державної власності; б) розширене відтворення на цій основі відносин державної економічної власності; в) постійне удосконалення державного регулювання економіки в межах державного сектору. Кількісним вираженням перших двох під-функцій є такі дані: так, частка державного сектору (а отже, державних підприємств) у ВВП Італії та Франції наприкінці 90-х років становила близько 20 %, Португалії — 21 %, Іспанії — 14 %, Великобританії — 12 %.
Третя основна економічна функція держави випливає з двох попередніх і полягає у розширеному відтворенні цілісної економічної системи шляхом раціонального поєднання недержавних і державного типів власності, узгодження відповідних ланок господарського механізму (ринкового саморегулювання та монополістичної планомірності з одного боку, і державного регулювання з другого боку) та стабільного розвитку продуктивних сил
суспільства шляхом стимулювання економічного зростання, рівномірного розвитку регіонів та ін.
Четвертою економічною функцією держави є забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, у глобальний економічний простір, що, у свою чергу, вимагає від держави: а) забезпечення оптимального входження національної системи продуктивних сил у світовий процес їх інтернаціоналізації; б) забезпечення нею (державою) поступового процесу поєднання відносин економічної власності країни з інтегрованою капіталістичною власністю, яка також набула певного розвитку, передусім, у межах регіональних економічних об’єднань типу ЄС; в) узгодження національного господарського механізму з наднаціональним. Про ці проблеми буде сказано в одній із наступних тем.
Названі вище основні економічні функції держави (у т. ч. підфункції) можна представити як зростаючу роль держави як власника, кредитора, банкіра, продавця, покупця, виробника, споживача, боржника (пов’язану з існуванням державного боргу), організатора, центрального регулюючого органу та ін., які у взаємодії формують найпотужнішу економічну силу.
П’ятою економічною функцією держави є створення суспільних благ і послуг. До суспільних благ і послуг у західній економічній літературі відносять охорону громадського порядку, законодавство, утримання громадських садів і парків, розвиток освіти, забезпечення національної безпеки, міжнародні відносини та ін. До суспільних благ вони також відносять діяльність поліції, пожежну охорону, бібліотеки, музеї, профілактичне медичне обслуговування тощо, які також називають квазісуспільними (квазідержавними) товарами.
Особливістю суспільних благ, на думку західних авторів, є те, що “вони мають колективний характер і не можуть бути привласненими для індивідуального споживання, а використання однією особою приносить вигоду іншій (так званий зовнішній ефект)”.
Щоб уникнути цих істотних вад, слід з’ясувати джерело надання таких благ. Оскільки основним джерелом їх надання є, передусім, податки з найманих працівників, то віднесення їх до суспільних можна вважати лише за зовнішньою формою вияву. Доцільніше у такому разі називати їх квазі- (нібито, уявно) суспільними або державними послугами. Такий характер вони мають і з огляду на нерівномірний і несправедливий характер розподілу багатьох із цих благ. Наприклад, витрати держави на освіту в США у багатих кварталах чи приміських зонах у 2—3 рази
вищі, ніж у населених бідняками кварталах (так звані гетто). Це стосується і чистоти вулиць, якості комунальних послуг, профілактики захворювань та ін.
Суспільний зміст такі блага можуть набути у випадку служіння держави інтересам тих, хто створює матеріальні і духовні блага в суспільстві.
У політекономічному аспекті основною причиною наростаючих обсягів надання державою економічних і соціальних послуг є, по-перше, неспроможність приватної та колективної капіталістичної власності забезпечити розвиток сучасних продуктивних сил, а отже, процес переростання останніми меж названих типів власності; по-друге, неспроможність ринкової системи вирішувати низку загальнонаціональних проблем (посилення диспропорційності розвитку економіки, монополістичних тенденцій, соціальної диференціації у суспільстві та ін., про що йшлося у сьомій темі), загострення відповідних суперечностей.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які причини зумовили виникнення держави?
2.	Як змінюється роль держави на різних етапах розвитку суспільства?
3.	Що свідчить про перетворення держави на елемент базису?
4.	У чому полягає економічна сутність держави у капіталістичному суспільстві?
5.	Що представляє собою держава в політекономічному аспекті?
б.	Що означає процес одержавлення продуктивних сил?
7.	Охарактеризуйте одержавлення робочої сили і науки.
8.	Що означає закон одержавлення капіталістичної економіки і що свідчить про його дію?
9.	Обґрунтуйте політекономічне визначення державної власності.
10.	Які види державних підприємств існували на нижчій стадії капіталізму?
11.	Які масштаби розвитку державних підприємств на вищій стадії капіталізму?
12.	Які основні етапи пройшли державні підприємства у своєму розвитку?
13.	Що виражає категорія “економічні функції держави"?
14.	Назвіть основні економічні функції сучасної держави та відповідні підфункції.
15.	Як характеризують суспільні блага західні економії <сі недоліки такого тлумачення?
16.	Дайте політико-економічну оцінку квазісуспільних б
17.	Які справжні причини зростання державних послуг
РОЗДІЛ IV
ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ
І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОГРЕС
Тема 17
ФОРМИ СУСПІЛЬНОГО ПРОДУКТУ
В ПРОЦЕСІ ВІДТВОРЕННЯ
§ 1. Суспільний продукт і його форми
Сутність суспільного продукту та методи його обчислення. Методологічні аспекти системи національних рахунків.
Сутність суспільного продукту та методи його обчислення. Процес суспільного виробництва, як зазначалося, відбувається у сфері матеріального і нематеріального виробництва, а його результатом є суспільний, або національний, продукт. Поняття “національний продукт” логічніше вживати, коли йдеться про результативність національного господарства або національної економічної системи; “суспільний продукт” — при оцінюванні результатів і суспільного виробництва.
З урахуванням політекономічного аспекту суспільний продукт (або національний продукт) — це сукупність матеріальних і нематеріальних благ, створених у межах національної економіки, з приводу створення якого між різними категоріями сукупного працівника і власниками умов виробництва виникає сукупність економічних відносин і, передусім, відносин економічної власності.
З приводу створення суспільного продукту в межах відносин економічної власності виникають відносини двоякого виду: з одного боку, відбувається процес вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці, а отже, відносини сукупного працівника до природи, а з другого — при цьому формуються і розвиваються відносини між людьми у сфері безпосереднього виробництва.
Методологічні аспекти системи національних рахунків. Система національних рахунків означає комплекс балансових таблиць у формі бухгалтерських рахунків (принцип подвійного запису), а значить, взаємопов’язаних розрахунків, які характеризують кругообіг товарів і доходів між суб’єктами економічної діяльності у процесі безпосереднього виробництва, обміну, розподілу і кінцевого використання в межах національної економіки. Такі таблиці створюються для обґрунтування економічної політики держави, планування та економічного прогнозування народного господарства, зв’язку теорії з практикою та ін.
Серед національних систем національного рахівництва найбільш досконалою була англійська, розроблена лауреатом Нобелівської премії Р. Стоуном. Модифікованим і спрощеним варіантом цієї системи стала система національного рахівництва СОН, яка застосовувалася у більше 100 країнах світу. Країни ЄС розробили на її основі Європейську систему інтегрованих економічних рахунків (ЄСІЕР).
У 1993 р. ООН на основі удосконалення методів національного рахівництва та з урахуванням позитивних сторін ЄСІЕР прийняла сучасну систему національних рахунків. Відповідно до цієї системи Міністерство статистики України у 1995 році завершило розробку національних рахунків. В основі системи національного рахівництва лежать рахунки благ, послуг і виробництва, доходів і споживання, нагромадження та ін.
За сферами господарської діяльності в системі національного рахівництва розрізняють рахунки внутрішньої економіки (товарів і послуг, доходів, виробництва, розподілу доходів, інвестицій і, насамперед, капітальних витрат, фінансовий рахунок) та рахунки зовнішні (інших країн) — зовнішніх боргів і кредитів, поточних операцій з іншими країнами та ін.
Рахунки внутрішньої економіки включають рахунки інсти-туціональних секторів резидентів, тобто економічних одиниць, що функціонують на певній території протягом не менш одного року (нефінансові підприємства, домашні господарства, державні установи та фінансові установи). Рахунки зовнішнього сектору включають інституціональні економічні одиниці — резиденти, що працюють за межами країни.
До категорії нефінансових підприємств належать суб’єкти господарювання, які випускають матеріальні блага і надають послуги нефінансового характеру, а також підприємства, які виконують відповідні функції, але не мають юридичної самостійності (так звані квазіпідлриємства).
Сектор державних установ надає безплатні послуги (нетоварні послуги), а також здійснює перерозподіл частини національного багатства в цілому та національного доходу зокрема.
Побудова системи національного рахівництва у формі бухгалтерських рахунків означає, що національні рахунки кожного сектору поділяються на активні та пасивні. Так, в активних рахунках майна (крім них виділяють рахунки потоків, у яких реєструються результати договорів економічних агентів), відображається сукупність матеріальних благ, які перебувають у власності окремої господарської одиниці, а також надані нею кредити, а у пасиві — її борги. У національних рахунках зроблена спроба узагальнити інформацію про перебіг здійснення економічних операцій. З цією метою всі види операцій поділяють на операції з товарами і послугами (їх виробництво всередині країни або одержання шляхом імпорту; використання на кінцеве споживання або на виготовлення інших благ, експорт частини продукції; інвестування частини ресурсів); операції розподілу (розподіл доходів і капіталу, тобто передача прав володіння акціями, облігаціями, переказ валюти та інших цінностей з інших країн тощо); фінансові операції (характеризують динаміку зміни активів і пасивів, різних видів заборгованості у зв’язку з рухом готівки, надання кредитів та ін.). Між основними показниками системи національних рахунків має існувати рівність.
Стадії виробництва в системі національних рахунків характеризують такі макроекономічні показники, як валовий випуск товарів і послуг, проміжне споживання і валовий внутрішній продукт.
Проміжне споживання — це вартість товарів і наданих послуг, які витрачалися (використовувалися) при виготовленні кінцевої продукції. Якщо із суми валового випуску товарів і послуг вирахувати проміжне споживання, то отримаємо ВВП.
§ 2. Валовий внутрішній продукт та його відтворювальна структура	,
Сутність ВВП та способи його обчислення. Інші макроекономічні показники. Продуктивна і непродуктивна праця.
Сутність ВВП та способи його обчислення. ВВП характеризує кінцевий результат функціонування і розвитку національної економіки або виробничої діяльності суб’єктів — резидентів господарювання у сфері матеріального і нематеріального вироб
ництва і вимірюється вартістю товарів і послуг, виготовлених цими суб’єктами для кінцевого споживання.
Якщо врахувати способи обчислення цього показника, то ВВП можна визначити як готову продукцію або сукупність вартостей усіх товарів і послуг (або доданих вартостей), створених всіма виробниками — резидентами. Комплектуючі вироби, пальне, сировина, електроенергія включаються до складу ВВП лише тоді, коли їх експортують, а отже, повністю завершено цикл їхньої обробки у даній країні.
У політекономічному аспекті ВВП виражає відносини економічної власності між різними категоріями сукупного працівника з приводу вилучення корисних властивостей із речовини природи у процесі праці при створенні товарів у сфері матеріального виробництва, з одного боку, та їх привласнення з другого боку, а також відносин у процесі створення послуг у сфері нематеріального виробництва. При цьому основними способами обчислення ВВП є: 1) за витратами; 2) за доходами; 3) через виробництво.
При підрахунку за витратами до ВВП входять товари і послуги, придбані такими суб’єктами, як окремі індивіди (а в сукупності населення), підприємства і держава (закупівля товарів і послуг). З боку об’єктів ВВП у даному разі складається з: а) витрат на споживання — товари (короткотермінового і довготермінового споживання) і послуги, за винятком витрат населення на придбання житла, які включаються в інвестиції; б) витрат на валові інвестиції, тобто витрат на відновлення й збільшення основних фондів, на придбання предметів праці та їх запасів, а також на житлове будівництво; в) державних закупівель товарів і послуг центральними та місцевими органами влади, проте сюди не включаються виплати відсотків з державного боргу і трансфертні платежі; г) чистого експорту.
При підрахунку за доходами до ВВП входять: 1) заробітна плата та премії найманих працівників, а також внески підприємців на соціальне страхування, до пенсійних фондів та інших виплат; 2) амортизаційні відрахування від зношування основного капіталу; 3) доходи від власності, у тому числі від капіталу (прибуток, відсоток, рента, в т. ч. податки від прибутків, дивіденди і нерозподілений прибуток); 4) непрямі податки на підприємців (акцизи, податки на майно, митні збори тощо).
Підрахунок обсягів ВВП через виробництво здійснюється шляхом підсумовування доданих вартостей, вкладу кожного підприємця у створення ВВП. Додана вартість означає ново-
створену вартість, до якої додається амортизація і визначається як різниця між виручкою від реалізації товарів і витратами на засоби виробництва (речові фактори виробництва).
До ВВП не зараховують частину продукції, яку виробляють і споживають домашні господарства.
Важливими недоліками обчислення ВВП є те, що у ньому не враховується тіньова економіка, вплив результатів економічного відтворення на стан довкілля.
Якщо ВВП оцінюється за діючими (поточними) цінами, він називається номінальним ВВП; якщо за базовими (незмінними) цінами — це реальний ВВП. Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один статистичний показник — дефлятор ВВП:
Дефлятор ВВП -
Номінальний. ВВП
Реальний ВВП
Якщо порівняти ВНП, розрахований методом потоку товарів і послуг з одного боку, з потоком доходів — з другого, то їх величини мають збігатися.
Інші макроекономічні показники. Найбільш наближеним до ВВП є показник ВНП (валового національного продукту). Це виявляється, зокрема, у тому, що у разі існування повністю закритої економіки окремої країни (яка не експортує та не імпортує товари і послуги) ці показники збігаються. Крім того, підрахунок ВНП здійснюється за допомогою тих же методів.
Різниця між ними полягає у тому, що при обчисленні ВВП враховують лише продукт, виготовлений всередині країни, і не враховують продукт, створений закордонними філіалами та від діленнями національних фірм у зіставленні з аналогічними показниками діяльності іноземних підприємств на території даної країни.
У такому контексті можна стверджувати, що ВНП відрізняється від ВВП на сальдо платіжного балансу. ВНП може бути більшим, якщо сальдо позитивне, і меншим, якщо сальдо платіжного балансу негативне. Різниця між ВНП і ВВП незначна (не більше ±1 %) і зумовлена розходженнями між величиною факторних доходів, що надійшли від закордонного виробництва країни, з одного боку, і факторними доходами, отриманими зарубіжними інвесторами у цій країні (тобто за допомогою іноземного капіталу) — з другого.
Якщо ВВП зменшити на суму амортизаційних відрахувань (амортизацію в системі національних рахунків називають спо
живанням основного капіталу), то отримаємо показник чистого національного продукту (ЧНП).
Якщо від ЧНП відрахувати непрямі податки, які виплачують підприємці (ПДВ або податок з обороту, митні збори та ін.), то отримаємо показник національного доходу (НД). Таким чином, ВНП - амортизація = ЧНП; ЧНП - непрямі додатки на підприємців = НД.
Розрізняють вироблений НД, який збігається з новостворе-ною вартістю, і використаний НД, менший за попередній показник на величину втрат (від стихійного лиха, при зберіганні та ін.) і негативного зовнішньоторговельного сальдо. Крім того, НД поділяють на фонд споживання (використовується для задоволення матеріальних і духовних потреб та нагромадження) і фонд заміщення (спрямовується на відновлення зношених засобів виробництва).
Якщо від НД відрахувати податки з прибутків підприємств, зроблені ними внески на соціальне страхування, нерозподілений прибуток і додати дивіденди, особисті доходи у формі відсотків і трансфертні платежі населення, то отримаємо особистий дохід. Коли з останнього вирахувати індивідуальні податки і неоподатковані платежі, то отримаємо використовуваний особистий дохід, що перебуває в особистому розпорядженні.
Якщо врахувати працю багатьох поколінь, а також залучені у виробництво природні ресурси, рівень освіти і обдарованість населення та деякі інші елементи, то найбільш узагальнюючим показником є національне багатство.
Найважливішими складовими національного багатства в усій сукупності матеріальних благ, споживних вартостей є:
1)	створені й накопичені у країні виробничі фонди, які, у свою чергу, поділяються на основні й оборотні, про структуру яких уже йшлося раніше;
2)	основні невиробничі фонди, тобто фонди, які функціонують у соціальній сфері — школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні та спортивні заклади тощо;
3)	домашнє майно населення: житлові будинки, товари тривалого користування, одяг тощо;
4)	товарні запаси народного господарства (запаси готової продукції на складах, резервні страхові запаси).
Надзвичайно важливим компонентом національного багатства є залучені у процес виробництва природні ресурси, земля, ліси, води, розвідані корисні копалини, повітря.
До нематеріальної форми національного багатства, як уже зазначалося, належать накопичений виробничий досвід людей, їхні
здібності, потреби, творчі обдарування, культурні цінності. Роль цього компонента за умов НТР надзвичайно зростає.
Розподіл національного багатства в суспільстві залежить від форми власності на засоби виробництва, усієї системи економічних відносин, рівня розвитку продуктивних сил, соціальної структури, політичної, юридичної влади та інших чинників. Загалом у капіталістичному світі приблизно 5 % населення контролює 90 % власності в державі. Наприкінці 90-х років XX ст. загальне багатство 225 найбагатших людей світу становило понад 1 трлн дол., або річний дохід 2,8 млрд осіб.
Наприкінці 90-х років в Україні нерівномірність розподілу національного багатства значно зросла. Так, наприкінці 1998 р. 0,003 % населення України мало щомісячний дохід у сумі понад 20 тис. дол. США, а понад 80 % населення проживало за межею бідності.
Обсяг національного багатства, національного доходу, інших мак-роекономічних показників у натурально-речовій та вартісній формі, що створюється у країні, залежить від продуктивності праці.
Продуктивна і непродуктивна праця. Найповніше в домарк-сівський період визначення продуктивної праці дав А. Сміт. Він вважав продуктивною працю тих робітників капіталістичного суспільства, які створюють додаткову вартість, але обмежував їхнє коло лише тими категоріями працівників, котрі виготовляють видимі матеріальні блага, що можуть бути продані на ринку або обмінені на інші товари. Внаслідок цього до непродуктивної праці потрапляла категорія осіб, що створювала послуги.
К. Маркс розширив межі підходу А. Сміта до непродуктивної праці та включив до неї осіб, зайнятих виробництвом послуг. Водночас до непродуктивної праці Маркс відносив тих працівників, які не збільшували капіталу, не створювали додаткові вартості. У даному разі праця однієї особи може бути і продуктивною, і непродуктивною. Так, кравець, працюючи в майстерні капіталіста, створює додаткову вартість, збільшує капітал, зайнятий продуктивною працею. Якщо ж цей самий робітник не працює в майстерні капіталіста, а шиє для нього костюм за його (капіталіста) гроші, то праця стає непродуктивною. Аналогічна ситуація складається й у сфері послуг.
На думку сучасних західних вчених, будь-яка праця є продуктивною. Тому виробниками ВВП, національного доходу вони вважали усіх зайнятих у сфері матеріального і нематеріального виробництва, в т. ч. військовослужбовців, поліцейських, чиновників державного апарату, служителів культу, діячів сфери розваг. Критерієм продуктивності праці є отримання доходів різни
ми категоріями працівників. Але такий критерій є формальним і не відповідає вимогам об’єктивності.
У радянській економічній літературі панувала концепція, згідно з якою продуктивною працею вважалася лише праця зайнятих у сфері матеріального виробництва.
Критерій розмежування продуктивної і непродуктивної праці у сфері послуг значною мірою залежить від типу власності, що панує в даному суспільстві. За капіталістичного способу виробництва панівним типом власності є капіталістична, яка нині існує в індивідуальній (приватній), колективній, державній та інтегрованій формах. Тому та праця, що сприяє розвиткові й розширеному відтворенню цих форм власності, є продуктивною.
У широкому розумінні (з боку загальноцивілізаційного підходу) до продуктивної праці належить праця всіх тих категорій зайнятого працездатного населення країни, які збільшують або сприяють зростанню названих елементів національного багатства і, насамперед — його економічного потенціалу. До непродуктивної праці належить праця тих категорій працездатного населення, які не беруть участі у створенні національного багатства і не сприяють його зростанню.
§ 3. Сутність і види економічного відтворення
Сутність економічного відтворення. Просте і розширене відтворення. Умови розширеного відтворення. Особливості відтворення основних елементів економічної системи за сучасних умов. Тіньовий сектор в економічному відтворенні.
Сутність економічного відтворення. Для існування і розвитку людського суспільства процес виробництва матеріальних і нематеріальних благ має постійно відновлюватись. Тому найпростішим визначенням відтворення є постійно відтворювальний процес виробництва.
Процес суспільного виробництва, як зазначалося, складається з двох сторін — продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Тому його (суспільного виробництва) відтворення означає і відтворення цих двох сторін.
Продуктивні сили і відносини економічної власності складаються із багатьох підсистем та елементів. Тому слід розглядати як цілісний процес їхнє відтворення, так і відтворення в межах продуктивних сил людини (а отже, людини-працівника і людини-власника), засобів праці, предметів праці, науки, інформації та ін. Відповідно, в межах відносин економічної власності йдеться про
відтворення відносин між людьми з приводу привласнення різних об’єктів власності у всіх сферах суспільного відтворення — безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні. З боку об’єктів власності необхідними є, передусім, відтворення, а отже, виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг.
Оскільки економічна є складнішою за суспільний спосіб виробництва, то процес економічного відтворення виражає постійно повторюваний процес відтворення всіх елементів економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, виробничих і економічних відносин, а також господарського механізму) в їхній взаємодії, тобто взаємообумовленості та взаємозапереченні.
Водночас у політекономічному аспекті вирішальну роль відіграє процес відтворення відносин економічної власності в їхній взаємодії з розвитком продуктивних сил і, насамперед, основною продуктивною силою — людиною.
Просте і розширене відтворення. Просте відтворення означає процес функціонування даних відносин (тобто відсутність у їхніх межах якісних зрушень), а з кількісного боку — відтворення економічної власності (засобів виробництва, предметів споживання тощо) у попередніх розмірах.
Допоміжним критерієм розмежування простого і розширеного виробництва є використання додаткового продукту. За умов простого відтворення весь обсяг цього продукту йде на споживання.
Просте відтворення було типовим для докапіталістичних економічних систем. За сучасних умов воно поширене серед най-бідніших країн.
На противагу простому розширене відтворення означає:
1) виробництво зростаючих обсягів товарів і послуг кращої якості; 2) процес розвитку капіталістичної власності, тобто розширення меж наявних типів і форм такої власності та появу нових (якісний аспект); 3) відтворення капіталістичної власності (засобів виробництва, грошового капіталу тощо) в розширених масштабах (кількісний аспект); 4) збільшення кількості найманих працівників, кожному з яких протистоїть більша маса засобів виробництва в якості капіталу, посилення соціально-економічного відчуження робочої сили від засобів виробництва; 5) використання частини додаткового продукту у формі додаткової вартості на розширене відтворення.
Умови розширеного відтворення. Найзмістовнішою, як зазначалося, була модель (схема) розширеного відтворення К. Маркса, в якій у межах суспільного виробництва виділялись два підроз
діли (виробництво засобів виробництва і виробництво предметів споживання), всебічно обґрунтовувались основні методологічні принципи теорії реалізації, з’ясовувались тенденції руху вартісних і натуральних потоків між ними, умови реалізації, а отже, досягнення економічної рівноваги.
Одночасно К. Маркс виділив у II підрозділі дві підгрупи: виробництво предметів споживання і предметів розкоші.
Якщо позначити фонд заміщення (частка національного доходу, що спрямовується на відновлення зношених засобів виробництва) буквою “с”, необхідний продукт — “р”, а додатковий — “т”, то при розширеному відтворенні його основними умовами є такі основні співвідношення:
1)	І(о + т) > Не. Національний (чистий) дохід, створений у першому підрозділі, має бути більшим від фонду заміщення другого підрозділу на величину додаткових засобів виробництва, необхідних для нагромадження в обох підрозділах;
2)	І(с + V + т) > Іс + Пс. Продукція першого підрозділу має бути більшою від суми фондів заміщення в обох підрозділах на величину нагромаджуваних у них засобів виробництва;
3)	ІІ(с + V + т) < І(о + т) + ІІ(р + т). Продукція другого підрозділу має бути меншою від національного (чистого) доходу в обох підрозділах на величину нагромаджуваних засобів виробництва.
Основними умовами реалізації при розширеному відтворенні є такі:
1)	І (V +	+ т2) = П(с + тп^с). Це означає, що сума початко-
вого і додаткового змінного капіталу і додаткової вартості, яка йде на особисте споживання капіталістів першого підрозділу, повинна дорівнювати сумі початкового і додаткового постійного капіталу у II підрозділі;
2)	І (с + V + т) = І(с + т^с) + II (с + тхс) — сума річного продукту, що створюється у II підрозділі, за своєю вартістю має дорівнювати сумі постійного капіталу та його приросту в обох підрозділах;
3)	II (с + V + т) = І(п +	+ т2) + II(п +	+ т2). Вартість
річного продукту, що створюється у II підрозділі, має дорівнювати сумі початкового та додаткового змінного капіталу, а також додаткової вартості в обох підрозділах, яка спрямовується на особисте споживання.
Значно практичнішою моделлю була модель “витрати — випуск” В. Леонтьєва, складена у формі шахової таблиці, що відтворювала основні вартісні та матеріальні потоки національної економіки. Поділивши американську економіку на численні секто-
ри (сільське господарство, хлібопекарську промисловість тощо), В. Леонтьєв досліджував рух потоків матеріалів (що відображало таку сторону моделі, як витрати) і продуктів (відображало іншу сторону моделі — випуск) між різними галузями з урахуванням збалансованості між випуском продукції і витратами на виробництво у кожному секторі.
Водночас модель “витрати — випуск” ґрунтується, значною мірою, на схемах відтворення К. Маркса.
Схеми відтворення Кене, Маркса і Леонтьєва значною мірою допомагають з’ясувати механізм кругообігу товарів, послуг, ресурсів і доходів у сучасній економічній системі, однак така модель є об’єктом вивчення, передусім в економічній теорії, оскільки лише частково відповідає вимогам політекономічного аналізу. Політекономічний аспект проблеми відтворення розкривається під час з’ясування процесу відтворення основних елементів економічної системи, передусім відносин економічної власності.
Особливості відтворення основних елементів економічної системи за сучасних умов. Найважливішою підсистемою, як зазначалось, є продуктивні сили, а в їхніх межах людина (основна продуктивна сила), відтворення якої за умов капіталістичного способу виробництва здійснюється, передусім, як відтворення робочої сили. Загалом відтворення основної продуктивної сили означає процес відтворення фізичних і духовних здібностей людини, основних рис людини економічної (людини-працівника і людини-власника), її біологічної та соціальної сторін.
На нижчій стадії розвитку капіталізму робоча сила була переважно низької якості (низький рівень освіти, кваліфікації, потреб тощо). Тому для її відтворення найважливішим було задоволення фізіологічних потреб (у т. ч. членів сім’ї), що здійснювалося за рахунок заробітної плати. На вищій стадії найважливішою умовою відтворення робочої сили є задоволення соціальних потреб. Так, на харчування у США нині витрачається лише до 17 % сімейного бюджету.
Активну участь у відтворенні соціальних потреб людини беруть корпорації, держава і навіть наднаціональні органи. Це означає, що процес відтворення робочої сили набуває все більш колективного характеру. Зростає роль держави у цьому процесі. Так, на розвиток освіти з федерального бюджету США щорічно витрачається понад 450 млрд дол. Значні кошти виділяються на розвиток охорони здоров’я, захист навколишнього середовища тощо. Загалом на соціальні витрати у США у 1999 р. з федерального бюджету витрачалось майже 1,1 трлн дол. Це свідчить
про усуспільнення процесу відтворення робочої сили у межах окремих національних країн.
За останні десятиліття держава також починає брати активну участь у формуванні людини-власника та її відтворення. Так, у ФРН з 1984 р. набрав чинності 4-й закон про стимулювання утворення власності. Згідно з ним розміри щорічного формування власності (участь у продуктивному капіталі або позиках) кожним працівником збільшилися з 624 до 936 марок. Держава гарантує при цьому надання “надбавок за заощадження” в сумі, що становить 23 %, а для трудових сімей (які мають двох і більше дітей) — 33 % від величини щорічного формування власності.
Формування людини-власника частково здійснюється і через механізм володіння акціями. Відтворення робочої сили частково набуває інтернаціонального характеру, що найповніше виявляється у здійсненні спільної соціальної політики в межах ЄС.
В Україні у 90-х роках посилилася деградація процесу відтворення робочої сили, що виявилося, по-перше, у зниженні народжуваності та зростанні смертності населення; по-друге, в зниженні калорійності харчування; по-третє, у зростанні середніх витрат сім’ї на харчування з приблизно ЗО % у 1989 р. до понад 80 % у 2000 р.; по-четверте, у зростаючому відчуженні найманих працівників від власності в процесі номенклатурно-тіньової приватизації і роздержавлення; по-п’яте, у значному ослабленні здоров’я нації (майже 70 % працівників народного господарства мають різні хронічні захворювання та функціональні порушення нервової системи і внутрішніх органів).
Для розширеного відтворення науки за сучасних умов необхідно здійснювати витрати на науку в обсязі приблизно 2,5— З % від величини ВНП. Тільки за цих умов держава спроможна розвивати науково-дослідні й дослідно-конструкторські розробки, впроваджувати досягнення НТР у виробництво, утримувати свої позиції на світовому ринку товарів і послуг тощо.
Якщо у розвинених країнах такі витрати здійснюються, то в Україні їх обсяг скоротився з 2,5 у 1990 р. до 0,4 % у 2002 р. ВВП. Це стосується й інших елементів продуктивних сил.
За сучасних умов розширене відтворення економічної власності у розвинених країнах світу може, по-перше, здійснюватися лише тоді, коли збагачена новітніми рисами людина-праців-ник стає водночас усе більш збагаченою людиною-власником, коли вона набуває якісно нових рис. Ці риси та якості формуються за умови поширення власності людини-працівника не лише на такі об’єкти, як товари тривалого користування, а й на частину додат-
нового продукту, засоби виробництва, інтелектуальну власність. Тому розширене відтворення економічної власності передбачає розширене відтворення власності людини-працівника на ці об’єкти, а отже, поступове подолання процесу відчуження власності від праці.
По-друге, розширене відтворення відносин економічної власності виявляється в посиленні плюралізму типів і форм власності, тобто їх різноманітності, конкуренції та змагальності.
Якщо виходити з потреб та інтересів людини-працівника, інших елементів продуктивних сил (науки, інформації тощо) і враховувати відтворювальний аспект відносин власності, то домінуючою формою в розвинених країнах світу стає трудова колективна власність у поєднанні з соціалізованими елементами інших форм власності (акціонерної, державної, кооперативної тощо). З огляду на це, зокрема на досвід розвинених країн світу, економічним анахронізмом є намагання багатьох економістів, політиків проголосити в Україні пріоритет приватної власності.
Вагомий вплив на розширене відтворення за сучасних умов, особливо в Україні, здійснює тіньовий сектор або тіньова економіка.
Тіньовий сектор в економічному відтворенні. До тіньової економіки входить, по-перше, кримінальна економіка, нерозривно пов’язана з неконтрольованим грошовим обігом (чорний грошовий ринок), основою якого є незаконні валютні операції, нар-кобізнес, розкрадання, шахрайство, рекет (особливо діяльність злочинних груп), проституція та ін. По-друге, ухилення від сплати податків, по-третє, “паралельна економіка”, тобто сектор домашніх господарств, неформальний сектор (індивідуальна трудова діяльність дрібних товаровиробників, малих і середніх капіталістичних підприємств — послуги щодо ремонту і будівництва житла, ремонт та обслуговування автомобілів, побутової техніки, надання медичних, юридичних та інших послуг, здавання в найми житла та ін.) і прихований сектор — діяльність великих і частини середніх капіталістичних підприємств, у т. ч. банків у офшорних зонах, проведення ними незаконних бартерних операцій, випуск неякісної продукції, приписки, нееквівалентний обіг та ін. і, по-четверте, зловживання службовим становищем посадових осіб, хабарництво, вимагання, корумпованість тощо.
Обсяг тіньової економіки у США наприкінці 90-х років XX ст. становив майже 1 трлн дол. (за найвищими оцінками). За такими ж оцінками масштаби тіньового капіталу у світі у 2002 р. становили майже 2 трлн дол.
Загалом частка тіньового сектору в економіці України наприкінці 90-х років становила майже 50 % ВВП (у 1990 — 14 %), що є критичною межею і загрожує національній безпеці. На сучасному етапі до таких незаконних видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, надання кредитів комерційними банками за солідну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон (за межі України вивезено до 60 млрд дол., товарів на суму майже 5 млрд дол. США), а також незаконні валютні операції всередині країни, масове розкрадання державного майна у процесі роздержавлення і приватизації, шахрайська діяльність багатьох трастових та інвестиційних компаній, випуск та реалізація неврахованої продукції, наркобізнес тощо. Певною мірою цьому сприяло недосконале законодавство.
На основі вищесказаного можна дати таке політекономічне визначення тіньової економіки: неконтрольована державою діяльність різних суб’єктів господарської діяльності у всіх сферах суспільного відтворення та незаконне привласнення частини національного доходу в особистих та групових егоїстичних інтересах на основі тіньових особистісних економічних зв’язків (відносин) цих суб’єктів. Це визначення, однак, лише частково стосується діяльності сектору домашніх господарств.
§ 4. Особливості відтворення в аграрному секторі економіки
Процес відтворення у даному секторі здійснюється в межах різних типів і форм власності, серед яких існують приватний тип власності (у формі трудової та нетрудової), колективний (у формі трудової та нетрудової) та державний. Два перші типи та форми власності з боку кількісних критеріїв можна умовно об’єднати в малі (здебільшого, фермерські господарства) та великі сільськогосподарські підприємства.
Про їхню роль у розширеному відтворенні сільськогосподарської продукції у США свідчать такі дані: наприкінці 90-х років XX ст. із 1,9 млн господарств лише близько 70 тис. (3,6 % загальної кількості) входили до розряду великих сільськогосподарських підприємств із середньорічним обсягом продажу понад 500 тис. дол. Вони реалізовували 67 % товарної продукції проте використовували лише 20 % сільськогосподарських угідь. На цих підприємствах використовувалось понад 75 % найманої робочої сили, вони привласнили понад 60 % чистого прибутку.
Розширене відтворення в аграрному секторі не можливе без значних дотацій держави. Так, в 29 країнах ОЕСР такі субвенції коливаються від 240 до 290 млрд дол. на рік.
Негативна роль приватних підприємств у відтворенні виявляється і в тому, що вони перешкоджають інтенсивному веденню сільськогосподарського виробництва, а отже, забезпеченню продовольчої безпеки країни.
В Україні на початку 90-х років, незважаючи на відсутність справжньої колективної форми господарювання (внаслідок одержавлення цих господарств, волюнтаристських експериментів на селі, браку дієвих стимулів до праці у колгоспників та інших причин), вони виробляли таку ж кількість продукції в розрахунку на 1 людину, як в окремих країнах Західної Європи (зокрема, близько 1 т зерна на одного жителя), забезпечували необхідну кількість ккал на кожну людину.
На початку 2001 р. на базі 10,9 тис. недержавних сільськогосподарських підприємств було створено 6,7 тис. господарських (закритих акціонерних) товариств, 3,4 тис. сільськогосподарських кооперативів, 2,9 тис. приватних підприємств із орендними відносинами, 1,2 тис. селянських (фермерських) господарств. При цьому вдалося зберегти майже 57 % земельних площ єдиним масивом, що залишає надію на недопущення тотальної приватизації.
Загалом замість колективної праці та її раціонального об’єднання з колективно-індивідуальним привласненням, переважна більшість сільського населення була зайнята на початку XXI ст. виснажливою ручною працею з метою виживання. Крім того, значна його частина отримувала мізерні доходи за віддані у користування земельні паї, на селі панувало масове безробіття (понад 3 млн осіб), немала частка найбільш працездатного населення змушена була шукати роботу за кордоном.
Загалом за даними ФАО ООН Україна може прогодувати своїми чорноземами близько 1 млрд населення планети. Замість цього найвищий врожай зернових за роки незалежності України становив у 2001 р. лише 39,7 млн т, а отже, менше 1 т на дущу населення. Незважаючи на зростання збору зернових у цьому році майже на 15 млн т порівняно з 2000 р., доходи селян зросли лише на 2 %, частина з них не змогла розрахуватсь за кредити, потрапила у боргову залежність тощо.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Що означає національний, продукт у політекономічному аспекті?
2.	Яка методологія обчислення суспільного продукту?
3.	Охарактеризуйте економічний зміст національних рахунків.
4.	Які три основні стадії виробництва в системі національних рахунків?
5.	Які основні способи обчислення ВВП?
6.	Назвіть основні недоліки показника ВВП.
7.	Що означає дефлятор ВВП?
8.	Які спільні ознаки та відмінності між ВВП і ВНП?
9.	Як отримати показники ЧНП, НД?
10.	Які основні структурні елементи національного доходу?
11.	Чому потрібно у національному багатстві враховувати рівень освіти працівників, їхньої майстерності тощо?
12.	Дайте характеристику основних поглядів щодо продуктивної і непродуктивної праці.
13.	Чим відрізняється просте відтворення від розширеного?
14.	Які основні ознаки капіталістичного розширеного відтворення?
15.	Назвіть основні умови розширеного капіталістичного відтворення.
16.	Які особливості відтворення економічної власності?
17.	Як впливає на процес розширеного відтворення тіньовий капітал?
18.	Які обсяги тіньової економіки в Україні та її складові?
19.	Чи сприяли процесу розширеного відтворення в Україні аграрні реформи за роки незалежності?
Тема 18
РОЗПОДІЛ НАЦІОНАЛЬНОГО ДОХОДУ. СПОЖИВАННЯ І ЗАОЩАДЖЕННЯ
§ 1.	Розподільчі відносини та їхнє місце у відтворювальному процесі
Розподіл як економічна категорія. Сутність розподілу національного доходу. Об’єктивні основи формування доходів населення.
Розподіл як економічна категорія. Серед об’єктів розподілу, а водночас і об’єктів привласнення, з приводу яких між певними суб’єктами встановлюються відносини економічної власності, виділяють передусім речові та особистісні фактори виробництва, залежно від яких розподіляються похідні об’єкти — результати виробництва.
Серед речових факторів виробництва вирішальну роль за сучасних умов відіграє розподіл засобів виробництва, насамперед, інформаційних технологій та інформаційно насиченої техніки. Формою вияву такого розподілу в капіталістичному суспільстві є розподіл цінних паперів, про несправедливий характер якого вже зазначалось раніше.
Одним із критеріїв підходу до з’ясування об’єктів розподілу є виділення основних об’єктів економічної власності. Суб’єктами даного процесу на рівні первинного розподілу на макрорівні є окремі класи, соціальні верстви і прошарки, а на рівні вторинного — держава, наднаціональні органи. На мікрорівні такими суб’єктами є окремі індивідууми, трудові колективи, підприємства.
Оскільки економічна власність за своїм змістом охоплює сукупність виробничих відносин, а без урахування форм вияву
останніх є їх системною сутністю, то відносини розподілу належать до сукупності відносин економічної власності.
Хоча розподіл визначається безпосереднім виробництвом, але до початку процесу такого виробництва вирішальну роль відіграє сфера розподілу, оскільки перед тим, як почнеться процес безпосереднього виробництва, необхідно відповідним чином розподілити основні фактори виробництва між суб’єктами цього процесу і такий розподіл детермінує роль даних суб’єктів у виробництві. Так, соціально-економічне відокремлення найманих працівників від засобів виробництва, яке має місце до початку виробництва, визначає підпорядковану роль цих працівників у сфері безпосереднього виробництва, контроль за ними у процесі праці з боку власників або менеджерів різних ланок.
Сфері розподілу та відповідним відносинам властиві іманентні закони розвитку та функціонування. До законів розподільчих відносин в контексті економічної власності відносять, зокрема, закон обернено-пропорційної залежності між величиною прибутку і розміром заробітної плати, закон привласнення рівновеликого прибутку на рівновеликий капітал та ін.
Усе вищесказане дає підставу обґрунтувати політекономіч-ну сутність розподілу: це стадія суспільного відтворення, в якій на основі виконання нею функції сполучної ланки між безпосереднім виробництвом і споживанням виникає підсистема відносин економічної власності між різними економічними суб’єктами з приводу привласнення умов та результатів виробництва, що управляються відповідними законами. Характер останніх визначається у кінцевому підсумку сферою безпосереднього виробництва і власністю на засоби виробництва.
Сутність розподілу національного доходу. Як економічна категорія в якісному аспекті і з урахуванням відтворювального аспекту національний дохід є регулятором суспільного відтворення, а тому виражає економічні відносини між різними суб’єктами господарювання з приводу створення, обміну, розподілу та споживання новоствореної вартості.
У політекономічному аспекті сутність національного доходу при капіталізмі відображає відносини економічної власності між найманими працівниками і капіталістами у сфері безпосереднього виробництва щодо створення національного доходу та його поділу на необхідний продукт (або необхідну для відтворення вартість найманої робочої сили та робочої сили функціонуючих капіталістів) і додаткову вартість.
У сфері розподілу національний дохід як політекономічна категорія виражає відносини економічної власності між трьома основними економічними суб’єктами — найманими працівниками, капіталістами і державою, конкретизацією яких є такі категорії, як первинні і вторинні доходи,трудові та нетрудові доходи, заробітна плата, прибуток, рента, податки та ін.
Необхідність розподілу національного доходу зумовлена, насамперед, потребами розширеного відтворення, а отже, спрямування його частини у фонд нагромадження. Пропорція, в якій національний дохід розподіляється на споживання і нагромадження, залежить від типу суспільно-економічної формації, економічної системи і, передусім — суспільного способу виробництва, стадії та етапу його розвитку, рівня організованості найманих працівників, характеру державної влади та інших чинників. У свою чергу, від розподілу національного доходу залежать темпи економічного розвитку, гострота соціально-економічних суперечностей, прогрес продуктивних сил тощо.
Як політекономічна категорія розподіл національного доходу означає відносини економічної власності між найманими працівниками, капіталістами і землевласниками з приводу привласнення новоствореної вартості. Формами економічної реалізації цих відносин є привласнення заробітної плати найманими працівниками, прибутку — промисловими і торговельними капіталістами, дивідендів — різними верствами населення і, насамперед, власниками засобів виробництва.
Розподіл національного доходу, окремих його складових та елементів здійснюється як відповідно до загальних для економічної системи законів, так і за специфічними лише для даної сфери законами. Так, розподіл на заробітну плату відбувається згідно із законами формування та динаміки вартості робочої сили й частково — згідно з вимогами закону розподілу за працею (значною мірою, оскільки залежить від ступеня соціалізації економічної системи капіталізму); розподіл на прибуток та його різновиди — згідно з законом середньої норми прибутку (привласнення на рівновеликий капітал рівновеликого прибутку) за умов нижчої стадії капіталізму та неоднакових за величиною норм прибутку монополізованого та немонополізованого секторів на вищій стадії капіталізму, що пояснюється владою монополістичного капіталу та впливом держави.
Об’єктивні основи формування доходів населення. Якщо виходити з положення про те, що розподіл, у тому числі розподіл та перерозподіл національного доходу, визначається, зрештою,
безпосереднім виробництвом та його законами і при цьому формуються кінцеві доходи населення, то доходимо висновку, що вирішальною об’єктивною основою формування таких доходів є технологічний спосіб виробництва і, насамперед, рівень розвитку продуктивних сил.
Ця залежність від рівня розвитку продуктивних сил виявляється, по-перше, у тому, що такий рівень, передусім рівень розвитку робочої сили, визначає величину вартості даного специфічного товару, а отже, заробітної плати, яка становить основну частку національного доходу (близько 70 % у розвинутих країнах світу).
По-друге, залежність доходів населення від рівня розвитку продуктивних сил виявляється в тому, що на певному етапі їхньої еволюції, отже, розвитку внутрішніх суперечностей даної системи, починається активне втручання держави в економіку, процес одержавлення продуктивних сил, перетворення держави на могутню силу (економічну, політичну, правову та ін.), яка, у свою чергу, активно впливає на формування доходів населення.
Наступною об’єктивною основою формування доходів населення є тип суспільного способу виробництва і, насамперед, відносин економічної власності, а серед них — власності на засоби виробництва. Так, у процесі розвитку акціонерної власності, зокрема широкого розповсюдження акцій серед значної частини найманих працівників, кількості привласнюваних ними акцій збільшується частка дивідендів у кінцевих доходах населення, про що йшлося раніше.
Найвагоміший вплив на формування доходів населення в межах державної економічної власності має одержавлення значної частки національного доходу (її власність на цю частку).
Значний вплив типу суспільного способу виробництва на формування доходів населення виявляється у наявності за умов капіталізму великої армії безробітних, величезній диференціації доходів між багатими і бідними верствами населення, в існуванні понад 100 млн бідних лише у розвинених країнах світу, у наявності періодичних криз надвиробництва тощо.
§ 2.	Диференціація доходів населення
Сутність та причини диференціації доходів населення.
Сутність та причини диференціації доходів населення. Окремі західні автори намагаються довести, що нерівність у розподілі багатства і доходів на певних етапах розвитку притаманна будь-якій економічній системі. Такий підхід є однобічним,
оскільки не враховує суспільну форму і, передусім, відносини власності на засоби виробництва.
Диференціація доходів населення — це різниця в доступі до власності і влади різних класів, соціальних верств і прошарків у межах певної економічної системи, що виявляється у рівні їхніх доходів, передусім, грошових.
Найзагальнішою причиною диференціації в доходах населення за сучасних умов є економічна система капіталізму, побудована на відчужені переважної більшості населення від власності на засоби виробництва і влади, що визнає немало західних вчених.
Якщо конкретизувати найзагальнішу причину, то похідними від неї причинами диференціації в доходах населення є відчуженість від управління власністю, від самого процесу праці (а отже, наявність масового безробіття), наявність дискримінації (в оплаті робочої сили, отриманні освіти, расова дискримінація тощо), антидемократичний характер діяльності держави, відсутність справедливої соціальної політики, раціональної регіональної економічної політики, могутніх профспілок та ін.
Якщо виходити з біосоціальної сутності людини, то деякі причини диференціації в доходах населення зумовлені такими біологічними чинниками, як відмінності у здібностях і творчих обдаруваннях населення, чисельність сім’ї, частково вік та ін.
Визначальними серед них є соціально-економічні причини. Про це свідчить досвід окремих розвинених країн світу, в яких інтенсивніше відбувається процес соціалізації капіталістичної економічної системи (наприклад, Швеція), а тому менша диференціація у доходах.
Ступінь нерівності в доходах населення вимірюється в західній економічній літературі шляхом виділення 10 % найбагатших і найбідніших верств населення (децільний коефіцієнт), 20 % відповідних груп населення (так званий квинтіль), ЗО % і т. д. Відтак на основі цих інтервальних рядів вираховують показники диференціації у грошових доходах.
Крім того, використовують показник концентрації (індекс Джині), який розкриває ступінь відхилення фактичного розподілу доходів від рівномірного та ін. Наприклад, у США у 1994 р. на 5 % найбагатших сімей припадало 20,1 % сукупних доходів, що перевищувало сукупний дохід 40 % найбіднішого населення. Нижчий рівень диференціації в доходах був на початку 90-х років XX ст. в Японії, вищий — у Великобританії, Мексиці і Бразилії та деяких інших країнах.
Проте наведений спосіб вимірювання нерівності в доходах приховує величезну концентрацію багатства в руках фінансової
олігархії. Щоб її виявити, слід визначити частку 1 % найбагат-ших сімей не лише в сукупних грошових доходах і у національному багатстві певної країни.
Водночас надмірна поляризація доходів поглиблює соціально-економічні суперечності, призводить до передчасних руйнівних соціальних революцій, а повна рівність підриває стимули до праці, її ефективність. Тому необхідно домагатись раціонального співвідношення між рівністю доходів і ефективністю праці.
Бідність як економічна категорія — це зумовлена рівнем розвитку продуктивних сил і характером економічної системи крайня недостатність наявних у людини, сім’ї, частини населення засобів для задоволення мінімальних матеріальних, соціальних і духовних потреб, а отже, для нормального життя і життєдіяльності.
Зумовленість бідності рівнем розвитку продуктивних сил полягає у тому, що низький рівень розвитку останніх призводить, по-перше, до загального поширення бідності в країні, окремому регіоні, по-друге, до підвищення порогу бідності. Загальне поширення бідності внаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил наявне в слаборозвинених країнах. По-третє, низький рівень розвитку продуктивних сил означає відповідний рівень розвитку основної продуктивної сили — людини (у т. ч. людини-працівника), її потреб, інтересів і цілей, а отже, екстенсивний характер закону зростання потреб.
Зумовленість бідності характером економічної системи полягає, передусім, у її залежності від типу власності (на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути, частку національного доходу, об’єкти інтелектуальної власності тощо). Найбільшою мірою сприяє збереженню бідності панування однотипної власності (наприклад, приватної або державної), а її зменшенню — реальний плюралізм типів та форм власності за умов домінування колективної трудової власності.
Крім того, на рівень бідності істотно впливає такий елемент економічної системи, як господарський механізм. За умов переважання ринкових важелів саморегулювання економіки бідність зростає, при оптимальному поєднанні цих важелів із державним та наддержавним регулюванням — зменшується.
Кількісним показником рівня бідності є лінія бідності, що означає виражену у відсотках частку населення, сімейний бюджет якої знаходиться нижче певного абсолютного рівня. У США цей показник встановлюється централізовано федеральним урядом на рівні потрійної вартості продовольчого кошика і змінюєть
ся залежно від динаміки цін та складу сім’ї. Так, у 1994 р. типова американська сім’я отримувала щорічний дохід в розмірі 39 тис. дол., а межа бідності для сім’ї з чотирьох осіб становила 15 141 дол. За межею бідності у США знаходилось 14,5 % населення країни (у 1959 р. ця частка становила 22,4 %, у 1999 р. — 13 %). Найбільшу кількість бідних становили національні меншини, а також сім’ї, які утримуються жінками.
З погляду структури витрат сім’ї бідними у США вважаються ті домогосподарства, які витрачають на харчування понад 1/3 доходів.
У СРСР на харчування у 1990 р. витрачалось, у середньому, 32 % доходів сім’ї. Тому високий рівень бідності був зумовлений іншими критеріями підрахунку. Так, мінімальна заробітна плата в 70 крб еквівалентна в 2000 р. в Україні (з урахуванням рівня цін на споживчі товари, комунальні послуги тощо) сумі приблизно в 400 грн. Це означає, що величина (глибина) бідності за 90-ті роки зросла майже у 7 разів. Специфічною ознакою бідності в Україні є те, що навіть згідно з офіційними даними, близько 78 % всіх бідних становили сім’ї, де хтось із дорослих мав роботу.
Межею бідності є законодавчо встановлений рівень грошових доходів окремої людини, сім’ї, частини населення за певний проміжок часу, який дозволяє задовольнити лише мінімальні фізичні потреби. За такою межею внаслідок необґрунтованої економічної політики в Україні опинилося понад 80 % населення.
§ 3.	Сутність та механізм перерозподілу національного доходу і доходів населення
Необхідність та сутність перерозподілу національного доходу і доходів населення. Роль державного бюджету в перерозподілі національного доходу. Податки і соціальні виплати. Споживання і заощадження.
Необхідність та сутність перерозподілу національного доходу і доходів населення. Перерозподіл національного доходу через державний бюджет є наступною (після розподілу) стадією його руху.
Необхідність перерозподілу національного доходу зумовлюється, по-перше, значною диференціацією доходів.
По-друге, такий перерозподіл викликаний потребами у виконанні сучасною державою широкомасштабних соціально-економічних функцій, без яких економічна система не може існувати.
По-третє, перерозподіл національного доходу зумовлений необхідністю підтримки малого підприємництва передусім у сільському господарстві (через систему державних субсидій) та ін.
Перерозподіл національного доходу здійснюється через державний бюджет (механізм прямого оподаткування, державного боргу), механізм непрямих податків, пов’язаних із ціноутворенням, “ножиці цін” (через контрактну систему, монопольні ціни), систему грошово-кредитних (насамперед, кредитних) відносин, оплату послуг частини працездатного населення, зайнятого непродуктивними видами діяльності, ухилення від сплати податків (сфера тіньової економіки) та ін. Внаслідок цього формуються вторинні або похідні доходи, а загалом, кінцеві доходи. Такі доходи також формуються через виплати із фондів соціального страхування, суспільних фондів споживання та ін.
Суб’єктами перерозподілу національного доходу є всі види підприємців, переважна більшість населення, яка сплачує податки й отримує соціальні виплати з бюджету, ті, хто оплачує послуги і отримує їх від працездатної частини населення, зайнятої непродуктивною працею тощо. Тому перерозподіл національного доходу, як політекономічна категорія, виражає відносини власності між різними економічними суб’єктами у сфері розподілу та обміну з приводу привласнення державою значної частки необхідного і додаткового продукту та наступного його спрямування на виконання функцій держави. Найбільша частка національного доходу перерозподіляється через державний бюджет.
Роль державного бюджету в перерозподілі національного доходу. Державний бюджет є складовою державних фінансів, менш місткою категорією порівняно з перерозподілом національного доходу. Тому державний бюджет як політекономічна категорія виражає відносини економічної власності між державою (в т. ч. центральними та місцевими органами влади), з одного боку, фізичними та юридичними особами — з другого у сфері розподілу з приводу привласнення останніми частини заробітної плати та прибутків та їх розподілу відповідно до функцій держави, передусім соціально-економічних.
На цій основі виникає бюджетна система, яка виражає відносини економічної власності між різними ланками державної влади з приводу привласнення ними частини заробітної плати та прибутків фізичних та юридичних осіб, перерозподілу цих коштів між різними органами влади та їх витрачання на виконання державою функцій.
Державний бюджет складається із центрального бюджету та бюджету інших рівнів державної влади.
На державний бюджет (бюджет центрального уряду) покладаються функції оборони, управління народним господарством, зовнішні зв’язки держави, охорона кордонів, пошта, зв’язок, залізниці, грошовий обіг та ін. Зростає роль центрального бюджету в розвитку освіти, охороні навколишнього середовища, соціальному забезпеченні, у перерозподілі національного доходу тощо.
На місцеві бюджети покладаються функції розвитку комунального господарства, будівництва певних об’єктів економічної та соціальної інфраструктури, розвитку охорони здоров’я, освіти (частково), утримання поліції та ін.
Протягом останніх десятиріч частка місцевих бюджетів у 9 розвинених країнах Заходу і Японії зростає, а центральних дещо зменшується.
В Україні частка державного бюджету у зведеному бюджеті (з урахуванням місцевих) становила у 1992 р. понад 58 %, у 1996 — майже 64 %, у 2000 р. — 60 %, що свідчить про брак раціональної регіональної політики.
Двома основними підсистемами державного бюджету є доходи і видатки. Державні доходи поділяються на внутрішні (отримують лише всередині країни) та зовнішні (отримують за її межами, зокрема, кредити, допомога з інших країн). Якщо йдеться про внутрішні державні доходи, то вони представляють у грошовій формі відносини економічної власності між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами з другого, з приводу вилучення (привласнення) державою частини прибутків та заробітної плати.
Понад 90 % доходів державного бюджету на початку XXI ст. формується у розвинених країнах світу за допомогою податків, тоді як на початку XX ст. — лише 10 %.
Податки і соціальні виплати. На нижчій стадії розвитку капіталізму основним видом податків був майновий; його сплачували фермери, ремісники, міщани, дрібна й середня буржуазія. Об’єктами оподаткування були земля, будинки, промислові й торговельні споруди та інше майно. Податок на заробітну плату в США почали сплачувати в 1919 р. з окремих категорій службовців.
Основними принципами оподаткування за сучасних умов є пропорційний характер податків (величина податкових ставок має відповідати рівню доходів, обов’язковість їх сплати з боку платоспроможних фізичних і юридичних осіб, зниження кількості по
датків і доцільність одноразового вилучення деяких із них (наприклад, ПДВ замість податку з обороту), зручність, економність, гнучкість (передбачає необхідність пристосування податкової системи до умов розвитку економічного способу виробництва, передусім, економічної політики та системи надбудовних відносин), забезпечення процесу перерозподілу національного доходу в інтересах найбідніших верств населення, стабільність, передбачуваність.
З урахуванням сказаного, в політекономічному аспекті податки — це відносини економічної власності між державою і платниками податків з приводу примусового привласнення центральними та місцевими органами влади частини необхідного і додаткового продукту з використанням певних принципів оподаткування.
Сутність податків повніше розкривається у їхніх функціях. Основними функціями податків є фіскальна (фіск — “державна скарбниця”), регулююча і стимулююча. Фіскальна функція означає збір грошових коштів із населення, підприємств і організацій (фізичних і юридичних осіб); регулююча — регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частки національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, усього процесу суспільного відтворення.
Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (у випадках зниження ставок оподаткування, проведення політики прискореної амортизації та ін.), проведення НДДКР, у прискоренні темпів економічного зростання, збільшенні платоспроможного попиту тощо.
Із заробітної плати звичайного працівника у передових країнах світу вилучається близько 33 % подохідного податку і податку на соціальне страхування. Водночас у цих країнах спостерігається зниження максимальної ставки особистого подохідного податку, що приносить найбільшу вигоду великим капіталістам.
Податок на додану вартість (як універсальний акциз) у розвинених країнах світу коливається від 14 до 25 % в загальній сумі податкових надходжень державного бюджету. Його зростання за останні десятиріччя супроводжується зменшенням у більшості країн частки податку з прибутку компаній. Водночас ПДВ використовують диференційовано, знижуючи на товари широкого вжитку. В Україні така диференціація відсутня.
На третьому місці у структурі податків у розвинених країнах світу знаходиться податок на соціальне страхування. Його питома вага у середині 90-х років становила близько 24 %.
Акумульовані в державному бюджеті податки спрямовуються, здебільшого, на соціальні цілі, які є складовою державних витрат. Якщо в середині XIX століття державні витрати спрямовувалися на утримання державного апарату та військові цілі, а соціальних витрат не існувало, то в середині 90-х років XX ст. на перше місце вийшли витрати на соціальні цілі (розвиток освіти, охорону здоров’я, виплати безробітним, пенсіонерам тощо). Це зумовлене якісно новою роллю особистого чинника в сучасному виробництві (значення освіти, кваліфікації, розвитку творчих здібностей працівників), неспроможністю ринкових важелів забезпечити загальнонаціональний розвиток освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, соціальний захист населення, зростанням безробіття тощо. Тому на соціальні цілі у розвинених країнах Заходу спрямовується до 35 % державних витрат. Так, якщо у США у післявоєнний період на ці заходи витрачалося 20 % федерального бюджету, то у 1999 р. — майже 47 %, що становило 1058 млрд дол. В Україні на соціальні видатки у 2001 р. зі зведеного бюджету спрямовувалась така ж частка витрат, проте у розрахунку на одну людину вони були приблизно у 240 разів меншими. Крім того, частка одержавленого національного доходу у ВВП за роки незалежності поступово зменшувалась, що призвело до звуження бази соціальних витрат.
Незважаючи на значні витрати на соціальні цілі, наприклад, у США, в цій країні майже 20 % працездатного населення було функціонально неграмотним, майже 45 % населення країни позбавлене медичного страхування.
Загалом в окремих розвинених країнах світу, передусім із високим ступенем соціалізації економічної системи, обсяг вилучених із найманих працівників податків, в основному, збігається з обсягом отримуваних соціальних виплат.
Споживання і заощадження. Заключною сферою (фазою) суспільного відтворення, як зазначалось, є споживання.
Специфічність даної сфери полягає в тому, що, на відміну від інших сфер суспільного відтворення, в ній немає чітко визначених меж: адже воно здійснюється у сфері безпосереднього виробництва (виробниче споживання) і власне сфері споживання. Значні особливості притаманні процесу споживання послуг. Особливості сфери споживання певною мірою зумовлені процесом відтворення особистісного чинника, індивідуумів загалом, яке відбувається у процесі споживання матеріальних і духовних благ, а отже, задоволення їх потреб.
Розрізняють виробниче і невиробниче споживання. Перший вид споживання здійснюється у безпосередньому процесі виробництва і означає використання засобів виробництва і робочої сили, внаслідок чого відбувається задоволення виробничих потреб і створюються, передусім, матеріальні блага. Невиробниче споживання відбувається за межами виробництва і служить для задоволення невиробничих потреб, при цьому відбувається кінцеве (остаточне) споживання предметів споживання. Різновидами невиробничого споживання є процес задоволення потреб населення, споживання будівель, споруд, канцелярських товарів та ін.
З боку суб’єктів споживання виділяють особисте споживання (задоволення потреб в їжі, одязі, житлі тощо) і суспільне (здійснюється із суспільних фондів споживання).
До законів розвитку сфери споживання належать закон зростання споживання послуг, закон підвищення якості споживання, закон граничної схильності до споживання та ін.
На основі вищесказаного можна дати таке визначення споживання у політекономічному аспекті', споживання означає певну підсистему відносин економічної власності між людьми з приводу використання виготовлених товарів та послуг, що надаються, які (відносини) управляються специфічними для сфери споживання законами. У концентрованому вираженні споживання втілюється у платоспроможному попиті населення.
Споживання населення є одним із найважливіших чинників розвитку економіки. У кількісному вимірі це виражається у тому, що на споживання витрачається до 75 % ВВП. Такі витрати, їх динаміка формують поведінку споживачів, передусім, домогосподарств.
У свою чергу, двома основними чинниками, які впливають на споживання, є об’єктивні (розмір доходів та їх розподіл, рівень цін, норма відсотка, наявні запаси в сім’ї, рівень соціальних витрат та ін.) і суб’єктивні (схильність певною мірою відкладати споживання на майбутнє у розрахунку на його більшу корисність у перспективі).
Та частина отриманого індивідуумом, сім’єю, населенням грошового доходу, яка не йде на споживання, є заощадженнями. Це означає, що заощадження скорочують обсяг споживання товарів і послуг. У кількісному вимірі заощадження визначають обсягом грошових доходів за винятком сплачуваних податків.
З погляду процесу відтворення заощадження забезпечують безперервність споживання та його поступове зростання. Крім того, заощадження тісно пов’язані з виконуваною грішми функцією нагромадження та з потенціальним попитом споживачів.
Розрізняють також надлишкові (або вимушені) заощадження за умов незбалансованого співвідношення між попитом і пропозицією, зокрема коли платоспроможний попит не задовольняється і виникає надлишкова грошова маса в обігу та ірраціональний попит, коли грошові доходи населення випереджають його платоспроможний попит.
Деякі заощадження в капіталістичному суспільстві здійснюються з метою уникнення фінансових проблем, впливу на владу та її досягнення, у випадку несвоєчасної виплати дивідендів тощо. Заощадження в різних розмірах здійснюють власники робочої сили (наймані працівники) і власники капіталу (клас капіталістів), різні верстви і прошарки цих класів.
У політекономічному аспекті заощадження для більшості населення є, передусім, засобом нагромадження приватної трудової власності; для капіталістів — засобом нагромадження капіталу. В якісному аспекті заощадження виражають відносини економічної власності між суб’єктами заощаджень (домогосподарствами, фірмами тощо) і власниками фінансово-кредитних інститутів з приводу використання цих заощаджень та виплати відсотків за їх використання.
Негативно вплинули на процес заощаджена в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. втрата трудових заощаджень в розмірі 132 млрд крб, тотальне зубожіння населення, високі темпи інфляції, обкрадання заощаджень фінансовими пірамідами, значні заборгованості з виплат заробітної плати та інші чинники.
§ 4.	Сутність державного регулювання розподілу доходів та його форми
Необхідність та сутність державного регулювання розподілу доходів. Основні форми державного регулювання розподілу доходів.
Необхідність та сутність державного регулювання розподілу доходів. Державне втручання у процес розподілу доходів зумовлене низкою причин, до яких у контексті політекономічного аналізу належать:
1)	промонополістичний характер розвитку державної власності на засоби виробництва, який призводить до перекачування частини додаткової вартості із державного сектору у недержавний;
2)	брак високопрогресивної шкали оподаткування доходів;
3)	значний розвиток тіньової економіки;
4)	інфляційні процеси в економіці, які найвідчутніше справляють негативний вплив на доходи бідних верств населення;
5)	наявність економічних криз в економіці, масового безробіття та ін.
Державне регулювання розподілу доходів можна визначати як сукупність форм та методів впливу органів державної влади на рух ВВП (у т. ч. НД), на рівень трудових доходів, передусім заробітної плати, з одного боку, та нетрудових доходів, насамперед прибутку, ренти і відсотка, з другого боку. До найважливіших методів державного регулювання доходів належать важелі бюджетного (у т. ч. податкового) регулювання, кредитного, цінового, регіонального, інвестиційного тощо.
Основні форми державного регулювання розподілу доходів. Такими напрямами, як зазначалось, є політика доходів та соціальний захист населення. У свою чергу, політика доходів здійснюється у таких формах:
1) рекомендаційне обмеженя темпів зростання номінальної заробітної плати; 2) заморожування зарплати. Ця форма використовується за умов галопуючої інфляції; 3) встановлення державою лімітів на збільшення номінальної заробітної плати; 4) індексація, тобто підвищення номінальної заробітної плати відповідно до зростання цін; 5) встановлення лімітів приросту заробітної плати, за перевищення яких компанія сплачує більші податки, і навпаки; 6) стимулювання темпів зростання заробітної плати у поєднанні зі встановленням обмежень на зростання цін, прибутків компанії. Основними суб’єктами політики доходів є держава, підприємці та профспілки.
Соціальний захист населення є складовою соціальної політики. Проведення такої політики передбачає захист рівня життя шляхом компенсації підвищення цін, надання допомоги най-біднішим сім’ям, надання допомоги на випадок безробіття, здійснення політики соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих, розвиток освіти, охорони здоров’я, навколишнього середовища, переважно, за рахунок держави, проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.
Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) та самі наймані працівники — їхні профспілкові організації.
Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави, про які вже йшлося в попередніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і становить 4:1.
У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинених країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечується відрахуваннями із заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад, на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5 %; у Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави; в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7 % середньої зарплати робітника, в Україні — 4 %. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники працівників і підприємців.
Страхові виплати при безробітті проводяться зі спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов країни. У першому випадку найбільші суми (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачують у перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються.
У другому випадку до уваги беруть період зайнятості, трудовий стаж, фізичну здатність до праці, термін надання допомоги та ін.
Одним із елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладання колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки тощо.
Кінцевим джерелом виплат на соціальне страхування є праця найманих робітників і службовців.
Ще однією ланкою системи соціального захисту населення є індексація грошових доходів відповідно до рівня цін.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які існують критерії класифікації об’єктів розподілу і які з них є визначальними?
2.	Що означає національний дохід з якісного боку і у чому сутність його розподілу?
3.	Якими економічними законами управляється процес розподілу доходів та національного доходу?
4.	Які об’єктивні основи формування доходів населення?
5.	Що означає процес диференціації доходів населення та які його причини?
6.	Як вимірюється ступінь нерівності у розподілі доходів?
7.	Що означає бідність в політекономічному аспекті?
8.	Зробіть порівняльний аналіз бідності у розвинених країнах світу, з одного боку, України на початку XXI ст. та в період існування СРСР, з другого боку.
9.	Які причини зумовлюють необхідність перерозподілу національного доходу?
10.	Який механізм перерозподілу національного доходу і в чому полягає його сутність?
11.	Що означає державний бюджет та бюджетна система як політекономічна категорія?
12.	Які сучасні принципи оподаткування втілюються у розвинених країнах світу?
13.	У чому полягає сутність податків як політекономічної категорії?
14.	Які основні функції виконують податки?
15.	Охарактеризуйте основні види податків.
16.	Які проблеми при здійсненні соціальних виплат існують у розвинених країнах світу і в Україні?
17.	Які існують види споживання?
18.	Що означає споживання як політекономічна категорія?
19.	У чому полягає сутність заощаджень, та які існують види заощаджень?
20.	Чим викликана необхідність державного регулювання доходів населення і в чому його сутність?
21.	Охарактеризуйте політику доходів та її елементи.
22.	Що означає соціальний захист населення і як він здійснюється?
Тема 19
ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ І ЙОГО ЧИННИКИ.
ЕКОНОМІЧНІ ЦИКЛИ
§ 1.	Економічне зростання та економічний розвиток
Сутність і типи економічного зростання. Нагромадження капіталу і форми нагромадження. Заощадження та інвестиції.
Сутність і типи економічного зростання. Економічне зростання означає процес кількісно-якісних зрушень у межах технологічного способу виробництва, зумовлених відповідними суперечностями та чинниками і виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва. Оскільки економічне зростання належить до техніко-економічних категорій, а тому безпосередньо не заторкує змін в інших елементах економічної системи, передусім у суспільній формі — відносинах економічної власності, то в політекономічному аспекті воно означає техніко-економічні відносини між людьми з приводу привласнення предметів природи у процесі праці та надання послуг.
Відмінності між економічним зростанням і економічним розвитком полягають у тому, що остання категорія відображає не-зворотні, направлені та закономірні зміни технологічного способу виробництва, а економічне зростання позбавлене таких ознак, оскільки може перериватись економічним спадом.
Розрізняють два основних типи економічного зростання — екстенсивний та інтенсивний.
За екстенсивного типу економічне зростання досягається внаслідок кількісного приросту всіх елементів продуктивних сил, насамперед, факторів виробництва, за незмінного рівня тех-
нічної основи виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) збільшення обсягу інвестицій за збереження існуючого рівня технології; 2) збільшення кількості працівників; 3) зростання обсягів оборотних фондів (сировини, матеріалів тощо).
За інтенсивного типу економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається внаслідок якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед, речових і особистих факторів виробництва. Основними факторами цього типу економічного зростання є: 1) впровадження нової техніки і технології на основі передових досягнень науково-технічного прогресу, основою яких є процес інвестування виробництва; 2) підвищення загальноосвітнього і професійного рівня працівників; 3) розвиток підприємницьких здібностей; 4) випереджаючий розвиток інформаційної сфери, інформатизація господарської діяльності.
У процесі розширеного відтворення відбувається поєднання інтенсивних і екстенсивних чинників економічного зростання. Тому розрізняють переважно інтенсивний або переважно екстенсивний тип такого зростання.
Основними показниками динаміки економічного зростання на макроекономічному рівні є зростання обсягів валового внутрішнього продукту або національного доходу, темпи зростання цих показників у розрахунку на душу населення та ін.
Важливе значення для характеристики економічного зростання має ефективність та якість такого зростання. Таке зростання в концентрованому вигляді виражається у зростанні ефективності сукупної праці, передусім, у зростанні продуктивності живої праці. Конкретнішими показниками економічного зростання є покращення якості наявних товарів і послуг, підвищення конкурентоспроможності останніх на світових ринках, освоєння нової техніки і технології, та ін.
Якість економічного зростання виражається у покращенні життєвого рівня більшості населення, умов праці, зростанні загальноосвітнього, професійного та культурного рівнів зайнятого населення, збільшенні вільного часу тощо.
Ця мета в кожному суспільстві конкретизується відповідно до вимог основного економічного закону, етапів розвитку. Тому соціальною формою економічного зростання при капіталізмі є відносини економічної власності між класом найманих працівників і класом капіталістів з приводу використання робочої сили та привласнення результатів суспільного виробництва у всіх сфе
рах соціального відтворення. Цей процес супроводжується розвитком різних типів і форм економічної власності, ускладненням господарського механізму.
Процес економічного розвитку і зростання не можливий без постійного нагромадження. Цей процес за умов капіталізму набув форми нагромадження капіталу.
Нагромадження капіталу і форми нагромадження. Найпростішим визначенням сутності нагромадження капіталу за умов капіталізму є процес перетворення додаткової вартості на капітал, у т. ч. — на різні типи та форми капіталу (капіталістичної власності). Цей процес іще називають капіталізацією.
Нагромадження капіталу має свої особливості в межах кожного із типів і форм економічної власності. Так, у межах акціонерної форми власності нагромадження капіталу здійснюється значною мірою шляхом випуску акцій і облігацій та їх розміщення на ринку капіталу. Такої можливості у підприємств не-акціонерного типу нема.
Процес нагромадження капіталу відбувається у двох основних формах: 1) концентрації капіталу і 2) його централізації. При певному рівні концентрації виробництва обидва ці процеси ведуть до появи монополій (у т. ч. олігополій), що мають можливість систематично збільшувати нагромадження капіталу за рахунок привласнення монопольного прибутку.
Масштаби нагромадження капіталу залежать, насамперед, від абсолютної величини додаткової вартості, яка, у свою чергу, визначається динамікою продуктивності праці, швидкістю оновлення основного капіталу, впровадженням досягнень НТР у виробництво та іншими чинниками.
Важливу роль у процесі нагромадження капіталу відіграє сучасна держава, яка здійснює вплив на розвиток якості трудових ресурсів, НТП та інші чинники. Цей вплив здійснюється шляхом виділення значних коштів на розвиток освіти, охорони здоров’я, НДДКР, фінансування наукомістких і високотехнологіч-них галузей, проведення активної податкової, амортизаційної, фінансово-кредитної, структурної, інноваційної політики..
Нагромадження капіталу розпадається на нагромадження продуктивного капіталу і грошового капіталу. У свою чергу, в процесі нагромадження продуктивного капіталу слід виділити валові та реальні інвестиції. Валові інвестиції включають всю суму витрат, що йдуть на заміщення зношених виробничих фондів і приріст капіталовкладень у поточному році (в т. ч. товарно-матеріальні запаси, житлове будівництво). Реальні інвестиції —
це вкладення в засоби виробництва, розвиток науки, інформації та інших елементів продуктивних сил. Якщо від валових інвестицій відрахувати суму амортизації основного капіталу, то отримаємо чисті інвестиції, які йдуть лише на розширення основного капіталу.
Рівень та інтенсивність нагромадження капіталу показує норма нагромадження, яка визначається відношенням фонду нагромадження до національного доходу або валового національного продукту (ВНП). Вартість зношених фондів фіксується в амортизаційному фонді.
Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і нагромадженням у пропорції 75 : 25. У різних країнах світу залежно від соціально-економічної програми розвитку воно відхилялось як в один, так і у другий бік. В Україні за період 1961—1989 рр. норма нагромадження скоротилася з 29,3 % до 17,9 %.
За час економічної кризи норма нагромадження у нашій державі скоротилася до 9 % національного доходу. Враховуючи досвід цієї країни та інших держав світу, цю норму за нинішніх умов треба підняти до 25—26 %.
У процесі нагромадження капіталу діє закон нагромадження капіталу. Він виражає внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між збільшенням та якісним вдосконаленням структури нагромадженого капіталу, зростанням на цій основі суспільної продуктивної праці з одного боку, і зростанням національного багатства, привласненням все більшої його частини класом капіталістів і певним підвищенням життєвого рівня інших верств населення, з другого боку.
Заощадження та інвестиції. Інвестиції не слід ототожнювати із капіталовкладеннями, тобто вкладеннями в основний капітал або у виробничі фонди. Це означає ототожнення цілого з окремим елементом. Тому логічніше розглядати інвестиції як вкладення у розвиток продуктивних сил підприємства, а на макро-рівні — у розвиток продуктивних сил суспільства.
На мікрорівні інвестиції у розвиток економічної власності — це витрати на управління власністю, на випуск акцій, виплати дивідендів, на перехід від однієї форми власності (наприклад, приватної) до іншої (скажімо, створення закритого акціонерного товариства) та ін.
На підставі сказаного можна дати таке комплексне визначення інвестицій: інвестиції на мікрорівні — вкладення у розвиток продуктивних сил і відносин економічної власності; інвес
тиції на макрорівні — вкладення у розвиток економічної системи. За наукового тлумачення категорії “капітал”, про що вже зазначалось, отримуємо близький за змістом висновок про те, що інвестиції при капіталізмі — це вкладення у розвиток капіталістичних виробничих відносин на основі постійного вдосконалення системи продуктивних сил.
Такі інвестиції на рівні підприємств здійснюються у вигляді грошових коштів, цінних паперів (і передусім, акцій), банківських вкладів, вкладів в інтелектуальну власність, в основні та оборотні фонди, майнові права та інші активи (цінності).
§ 2.	Роль НТР в економічному зростанні та моделі економічного зростання
Сутність НТР та її вплив на економічне зростання. Моделі економічного зростання.
Сутність НТР та її вплив на економічне зростання. Науково-технічний прогрес має еволюційну та революційну форми розвитку. Революційна форма НТП означає появу принципово нових видів техніки, предметів праці, фундаментальних наукових відкриттів, їх практичного застосування та ін., тобто докорінну революційну зміну технологічного способу виробництва — НТР.
З урахуванням структури технологічного способу виробництва глибинну сутність НТР можна визначити як революційні зміни у взаємодії людини та природи, а також у системі продуктивних сил і техніко-економічних відносин. З цього випливає, що НТР є техніко-економічною категорією, яка водночас впливає на інші елементи економічної та соціальної системи.
Глибинна сутність НТР виявляється в їі основних рисах, розгортаючись у цілісну систему, охоплюючи основні структурні елементи технологічного способу виробництва.
Першою такою рисою є перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу. Найважливішими особливостями перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу є: 1) наука в більшості галузей поступово перетворюється на початкову стадію безпосереднього матеріального виробництва; 2) “онаучуван-ня” виробництва, тобто посилення наукового характеру виробничих процесів; 3) перетворення праці вченого на продуктивну працю сукупного працівника; 4) у системі “наука — техніка — виробництво” та у наукомістких галузях переважає розвиток науки; 5) результати наукових досліджень стають товаром (патенти, ліцензії, “ноу-хау”) та ін.
Другою важливою рисою НТР є кардинальні зміни у техніці — штучно створених засобах праці, які посідають проміжне місце у взаємодії людини і природи.
Праця людини все більше замінюється працею машин. Людина звільняється не лише від ручної праці, а й від виконавчих функцій, частково від функцій розумової праці нетворчого змісту. У результаті функціонування автоматизованої системи людина виходить із безпосереднього процесу виробництва і стає поряд з ним, а автомати, крім винятково виконавчих функцій, усе більше виконують функції контролю й управління.
Третьою характерною рисою НТР є докорінні перетворення головної продуктивної сили — людини-працівника. Такі перетворення людини-працівника передбачають перевагу розумових зусиль, духовних здібностей людини до організації й управління виробництвом, високий рівень освіти і кваліфікації. Це водночас означає, що серед потреб людини вирішальну роль відіграватимуть потреби у вільній і творчій праці, універсальному характері ГЇ дій, власному вдосконаленні, виявлені талантів.
Четвертою характерною рисою НТР є докорінне перетворення предметів праці, поява принципово нових видів матеріалів із попередньо заданими властивостями. Вони створюються на основі синтезу використовуваних раніше матеріалів і речей, що мають необхідні фізико-хімічні властивості. Так були створені композитні матеріали (поєднання матеріалів та кераміки і т. ін.), сплави різних металів, полімери, надчисті матеріали, хімічне волокно тощо. Внаслідок цього знижується матеріаломісткість виробництва, а отже, зменшуються потреби у капіталовкладеннях.
П’ятою важливою рисою НТР, що виникає на основі попередніх, є впровадження принципово нових технологій, що з’явилися на базі фундаментальних відкриттів. До них належать лазерні, плазмові, мембранні, електронно-променеві та інші технології. Цим технологіям властиві маловідходність, зростання продуктивності у десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота та ін.
Шостою характерною рисою НТР є революція у силах природи, що використовуються людьми. За цих умов важливу роль відіграють ядерна та термоядерна енергії. Зокрема, розробляються методи використання енергії термоядерного синтезу, енергії сонця та ін.
Сьома риса НТР — революція у формах і методах організації виробництва. Це виявляється в тому, що на зміну системі
Тейлора прийшли найдосконаліші — система аналітичної оцінки робіт, збагачення змісту праці, людських стосунків та ін.
Восьмою рисою НТР є також інформаційна революція (космічні, волоконно-оптичні засоби зв’язку) тощо.
У середині 70-х років НТР почалася з винайдення і швидкого розвитку мікропроцесорів на великих інтегральних схемах та була названа мікропроцесорною революцією, розширила простір для створення досконаліших комп’ютерів, електронних блоків керування у побутовій техніці та ін. Так, комп’ютери здатні “розуміти” мову людини, знімки, графіку та інші символи, тобто це інтелектуальні ЕОМ, до них належать могутні суперкомп’ютери та найновіші персональні комп’ютери.
Мікропроцесорна революція, у свою чергу, служила матеріальною основою для створення промислових роботів третього покоління або “інтелектуальних роботів”. Це створює реальну передумову для комплексної автоматизації виробництва, формування “безлюдних виробництв” або “заводів-автоматів”.
Новий етап НТР, що розгорнувся, характеризується також інтенсивним розвитком біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії. Розвиток біотехнології створює умови для розгортання “біологічної”, “біотехнологічної” революції.
Важливим каталізатором науково-технічного й економічного прогресу, нових винаходів і технологій в усіх галузях економіки є космонавтика, освоєння космічного простору. Уже нині без них неможливі супутникові зв’язки, точна метеорологія, навігація, картографія. Там виготовлятиметься все більше чистих і специфічних продуктів, здійснюватиметься контроль за енергопостачанням (за рахунок збирання сонячної енергії у космосі та передачі на Землю), дистанційне зондування Землі, а у далекій перспективі — створення великого промислового потенціалу в космосі.
Новітнім напрямом сучасного етапу НТР є мультимедіа, тобто комплексне використання різних засобів інформації (у т. ч. супутників зв’язку) з іншими засобами зв’язку. Виникають віртуальні університети, запроваджується доступ до Інтернету переважної більшості шкіл.	”
Кумулятивна дія цих напрямів НТР, що базуються на праці людини, створює нову могутню продуктивну силу, прискорює економічне зростання, яке здійснюється у певних моделях.
Моделі економічного зростання. Це макроекономічні, еконо-міко-математичні моделі (аналоги), в яких зроблена спроба описати найзагальніші закономірності функціонування та розвитку
окремих елементів технологічного способу виробництва, а також зміни в часі комплексу економічних показників, що характеризують процес розвитку народного господарства з боку матеріально-речового змісту та у вартісній формі.
Початковим варіантом створення таких моделей, як зазначалося, була економічна таблиця Ф. Кене, розвинена в теорії К. Маркса, В. Леонтьєва. Ці моделі певною мірою вдосконалені у працях неокейнсіанців. Так, лівокейнсіанський теоретик англійська економістка Дж. Робінсон також (як і К. Маркс) виділила два підрозділи (сектори) суспільного виробництва — засоби виробництва і предмети споживання. Вихідними передумовами аналізу бралися: а) наявна техніка виробництва з урахуванням фіксованих технологічних коефіцієнтів; б) норма інвестицій в якості зовнішньої змінної («7/¥)', в) вартість кінцевої продукції кожного підрозділу, що складається із заробітної плати (IV) та квазіренти, що формується зі збуту та амортизації, тобто и; + ^ = у15 ту2 + <?2 = у2.
На думку Дж. Робінсон, норма прибутку визначається темпами нагромадження капіталу і схильністю до заощадження. Оптимальний рівень темпів нагромадження забезпечує такий розподіл національного доходу, коли збільшення ефективного попиту супроводжується зростанням виробництва; завищений — надмірно високу норму прибутку в національному доході, а тому зменшує частку робітничого класу і посилює інфляційні процеси в економіці; занижений зменшує норму і частку прибутку в національному доході, а отже, гальмує стимули економічного зростання, призводить до її стагнації. Водночас стагнація, як вважає Дж. Робінсон, може виникнути і тоді, коли висока норма прибутку є результатом монополізації. Контртенденцією до такої стагнації є боротьба робітничого класу за підвищення заробітної плати відповідно до зростання продуктивності праці.
У багатофакторій моделі економічного зростання аналізується взаємодія найбільшої кількості факторів на динаміку економічного зростання, зокрема науково-технічного прогресу, витрат капіталу, рівня освіти і кваліфікації працівників та ін. Так, згідно з підрахунками відомого американського економіста Е. Денісона, упродовж 1929—1982 рр. приріст ВНП у США на 68 % здійснювався за рахунок зростання продуктивності праці, на 32 % — завдяки приросту витрат праці, на 28 % — внаслідок використання досягнень НТП, на 19 % — залежно від витрат капіталу, на 14 % — за рівнем освіти і професійної підготовки, на 9 % — внаслідок економії на масштабах виробництва, на 8 % — шляхом покращення розподілу ресурсів.
Водночас представники лівокейнсіанської течії англійські економісти Дж. Робінсон, Н. Калдор стверджують, що величина капіталу залежить від розподілу доходів між прибутком і заробітною платою (такий розподіл, у свою чергу, залежить від багатьох чинників).
§ 3.	Економічне зростання та економічні цикли
Економічні цикли, кризи та їх причини. Теорії циклів і закон циклічного розвитку економіки. Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку її економіки.
Економічні цикли, кризи та їх причини. Циклічні коливання в економіці відомі давно, але до початку XIX ст. вони мали, здебільшого, сезонний характер. З 1825 р. капіталістична система господарства з певною періодичністю переживає кризи, які виявляються у надвиробництві товарів і неможливості їх реалізації, що спричиняє спад виробництва, зростання армії безробітних, погіршення життєвого рівня населення тощо.
Науковий підхід до з’ясування причин циклічності та криз застосували представники класичної школи політичної економії. Д. Рікардо такою причиною вважав несправедливість у розподілі багатства.
Вперше системний науковий аналіз економічного циклу і, насамперед, кризи (як основного його елемента) зробив К. Маркс, піддавши конструктивній критиці погляди своїх попередників на цю проблему. На його думку, економічний цикл — це рух виробництва від початку попередньої до початку наступної кризи. З погляду суспільної форми економічний цикл в умовах капіталізму означає період від часу припинення збільшення обсягів капіталістичної власності і навіть часткового її руйнування, наступного зростання цієї власності і до періоду нового припинення такого зростання, з одного боку, та відносин між різними групами капіталістів та найманими працівниками, що виникають при цьому, з другого боку.
Від часу першої економічної кризи 1825 р. минуло 22 цикли. Кожний цикл складається з чотирьох основних фаз: криза, депресія, пожвавлення і піднесення. Головною з них є криза, тому з’ясування причин її виникнення розкриває найважливішу причину циклічності економіки. Найглибиннішим із них є економічна суперечність між суспільним характером виробництва і приватною капіталістичною формою привласнення його результатів.
Криза — головна фаза економічного циклу, що супроводжується різким скороченням обсягів виробництва, зростанням безробіття, накопиченням товарів у сфері торгівлі та ін.
Від часу виникнення капіталістичного способу виробництва приватне виробництво перетворилося на суспільне. Матеріальною основою цього процесу був розвиток великої машинної індустрії. Посилення суспільного характеру виробництва виявилося у розвитку і поглибленні суспільного поділу праці всередині галузей народного господарства (особлива форма поділу праці), посилення зв’язків між підприємствами і галузями промисловості, у зростанні розмірів підприємств, кількості зайнятих на них тощо.
Але впродовж цього періоду від процесу постійно зростаючого суспільного виробництва все більше відставала форма привласнення, залишаючись, здебільшого, приватною, тобто більшу кількість створених благ привласнювали окремі капіталісти. Це зумовило переростання суперечності між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення у конфлікт, який вимагав розв’язання. Частково цей конфлікт був розв’язаний під час першої економічної кризи. їх відсутність до цього пояснюється нерозвиненістю основної суперечності.
Конкретною формою вияву останньої було протиріччя між зростаючими масштабами виробництва й відносним звуженням платоспроможного попиту населення. Оскільки у той період не було встановлено мінімальний рівень заробітної плати, кожен капіталіст намагався знизити її до мінімуму, а тому зменшувався платоспроможний попит населення за умов неконтрольовано-го масового виробництва товарів на невідомий ринок. Так виникла криза надвиробництва, її посилила диспропорційність розвитку економіки. Криза виникала кожних 10—11 років, матеріальною основою такої періодичності було масове оновлення основного капіталу.
Перша економічна криза підштовхнула процес еволюції власності. Тому в 30-ті роки XX ст. починають виникати акціонерні компанії — колективна форма капіталістичної власності. Але процес еволюції власності відставав від темпів та масштабів усуспільнення виробництва і праці, що призводило, врешті-решт, до виникнення нової кризи. Так коротко характеризував причину циклів і криз К. Маркс.
М. Туган-Барановський виникнення криз у промисловості пояснював непропорційним нагромадженням та розвитком галузей і окремих підприємств. Головною причиною ЦИКЛІЧНИХ ко-
ливань він називав диспропорції між рухом заощаджень та інвестицій у галузях, що виробляють засоби виробництва та недосконалість регулюючої ролі ринкового механізму у сфері нагромадження й використання суспільного капіталу. Щоб забезпечити постійне зростання виробництва, необхідно, на думку вченого, здійснювати раціональне регулювання інвестицій.
Водночас сумнівним є твердження вченого про незалежність зростання виробництва від розмірів особистого споживання, про автоматичну залежність попиту від виробництва. Надто аморфним є й пояснення промислових криз нерівномірним розподілом національного виробництва. Викликає подив і те, що причини цього глибинного явища він не пов’язує з відносинами власності та ін.
Сучасні західні економісти А. Парето та А. Пігу пояснювали цикл співвідношенням оптимізму й песимізму в господарській діяльності; І. Фішер та Р. Хоутрі — незбалансованістю попиту і пропозиції грошей тощо; Н. Калдор — розривом у динаміці інвестицій та заощаджень.
Виходячи зі сказаного, найлогічнішою видається наведена вище думка К. Маркса щодо основної причини економічних криз за умов капіталізму. Форми вияву цієї суперечності — диспропорція між рухом заощаджень та інвестицій, непропорційність між нагромадженням і розвитком окремих галузей і підприємств, суперечності між виробництвом і споживанням, виробництвом і розподілом та ін.
Як відомо, найглибшою за всю історію капіталізму була криза 1929—1933 рр; Відтоді починається широкомасштабне втручання держави в економіку, антициклічне регулювання та комплексне монополістичне планування. Гігантські монополії вивчають ринок, платоспроможний попит населення, прогнозують його і під час кризи свідомо скорочують масштаби виробництва. За наступні десятиріччя почалося масове виробництво товарів тривалого користування (автомобілів, холодильників, телевізорів), які через певний час населення намагалося замінити кращими моделями та ін. Так виникає нова матеріальна основа економічного циклу — масове оновлення товарів широкого вжитку. Цикли, які тривають 3—4 роки, отримали назву “циклів Кітчіна”.
З виникненням і широким розвитком акціонерної власності поряд із приватнокапіталістичним привласненням формується колективне капіталістичне привласнення, частково трудове колективне привласнення, кооперативне та інші форми привласнення створеного національного доходу. Крім того, держава по
чала широко впроваджувати громадські роботи (будівництво доріг, комунікацій та ін.), встановила мінімальний рівень заробітної плати, вжила інших заходів, що збільшило платоспроможний попит населення. Цьому спряли і виступи трудящих за підвищення заробітної плати. Завдяки цим заходам була послаблена суперечність між платоспроможним попитом населення та пропозицією товарів і послуг, між виробництвом і розподілом. Внаслідок цього модифікується сам зміст основної суперечності, одна з її сторін перестає бути лише приватнокапіталістичним привласненням.
Значних змін зазнають похідні форми основної суперечності. Так, планомірність, яка була обмежена масштабами окремих підприємств, розвивається згодом у межах монополістичних об’єднань, державного сектору економіки і навіть міжнародних економічних об’єднань на зразок ЄС.
Скорочення виробництва під час кризи триває доти, доки встановиться ринкова рівновага, тобто відповідність попиту і пропозиції, а отже, послабиться гострота основної суперечності. Після цього кризовий спад припиняється й економіка входить у фазу депресії. Депресія — застій у розвитку народного господарства.
Зв’язок депресії з кризою полягає, передусім, у відновленні основного капіталу, але вже на новому, вищому технічному рівні. Тому в наступному циклі економіка досягає більшого піднесення.
Пожвавлення — зростання виробництва в обсягах, які були досягнені перед кризою. Вперше після початку кризового спаду зростає попит на засоби виробництва, на робочу силу, відновлюється економічне зростання, збільшуються прибуток і заробітна плата. Під час пожвавлення відновлюється докризовий рівень економічного розвитку й готується майбутнє піднесення.
Піднесення — швидке зростання виробництва, яке супроводжується скороченням безробіття, розширенням обсягів кредиту та ін. Воно характеризується тим, що економіка виходить на рівень, який перевищує попередні рівні. Але саме в цей найсприятливіший для економіки період в її надрах зріють передумови майбутнього спаду.
Економічні кризи 90-х років відрізняються від криз попередніх десятиліть передусім своєю асинхронністю. Так, у Німеччині, Франції та деяких інших країнах у 1993 р. була криза, а в 1995— 1996 рр. — депресія, тоді як у Японії глибша криза відбулася у 1997—1999 рр., у США вже майже 10 років не було, що значною мірою пояснюється великим потоком іноземних інвестицій в економіку (наприкінці 90-х вони щорічно становили понад
500 млрд дол.), масовим освоєнням інформаційних технологій, значними соціальними витратами, антициклічною (передусім, антикризовою) політикою уряду та іншими чинниками.
Антициклічне регулювання економіки — свідомі й цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів, спрямовані на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон’юнктури і темпів економічного зростання.
Після Другої світової війни у більшості розвинених країн були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними заходами щодо пом’якшення циклічних коливань.
Щоб розширити сукупний попит, держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умови прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державний сектор, насамперед, у галузі економічної та соціальної інфраструктури (сферу транспорту, електро-, газо- і водопостачання, та ін.)
У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного “перегріву” економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.
Внаслідок цього, а також послаблення глибини основної суперечності, між сучасними економічними кризами (у повоєнний період і кризами XIX ст.) існують такі відмінності: 1) сучасні кризи менш глибокі, але відбуваються частіше; 2) замість надвиробництва товарів під час криз у минулому столітті має місце надвиробництво основного капіталу (у формі простою значної частини виробничих потужностей); 3) під час кризи у минулому відбувалося різке зниження цін, а за сучасних умов його, здебільшого, немає; 4) сучасні кризи характеризуються менш тривалим періодом протікання фаз власне кризи і депресії та відповідним збільшенням фаз пожвавлення і піднесення; 5) на відміну від стихійного характеру криз у минулому, сучасні економічні кризи, механізм їх розгортання все більше піддаються регулюванню; 6) синхронізація економічного циклу, насамперед, фінансових криз, яка частково порушилася кризами 90-х років.
Теорії циклів і закон циклічного розвитку економіки. В економічній літературі за критерієм тривалості розрізняють три типи циклічних коливань: 1) довгі економічні цикли, які тривають 48—55 років; 2) середні економічні цикли тривалістю 7— 11 років; 3) короткі економічні цикли, що протікають упродовж З—4 років. Американський економіст С. Кузнєц обґрунтував наявність циклів тривалістю 18—25 років, основою яких є періодичне оновлення житла та деяких виробничих споруд.
Крім цього, існують такі теорії циклічного розвитку: а) грошова теорія, яка пояснює цикл експансією (стисканням) банківського кредиту (Хоутрі та ін.); б) теорія нововведень, яка пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень (Шум-петер, Хансен); в) психологічна теорія, яка трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного та оптимістичного настрою, котрі охоплюють населення (Пігу, Беджгот та ін.); г) теорія недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, який іде багатим і заощадливим людям, порівняно з тим, що може бути інвестовано (Гобсон, Фостер, Катчингс та ін.); д) теорія надмірного інвестування, прибічники якої вважають, що причиною спаду є швидше надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Ф. Хайєк, Л. Мізес та ін.).
Науково обґрунтовану теорію тривалих циклічних коливань (довгих хвиль) створив російський учений М. Кондратьєв. В основі тривалих циклічних коливань лежить процес якісних змін базисних поколінь машин і технологій, транспортних засобів, великих споруд тощо у провідних галузях економіки.
Невідворотність настання економічних циклів, починаючи з 1825 р., дає підстави стверджувати про наявність основних форм економічного закону у цій сфері. Отже, закон циклічного розвитку капіталістичної економіки — закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між періодичним оновленням елементів технологічного способу виробництва в межах різних типів циклічних коливань та відповідними структурними змінами інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, господарського механізму) і відновленням через певний час на цій основі макроекономічної рівноваги.
Основні причини економічної кризи в Україні та особливості розвитку її економіки. За період існування СРСР криз в Україні не було. На початку 90-х років Україна, згідно з оцінками західних експертів, була найбільш підготовленою до реформи серед країн СНД. У генетичному аспекті комплекс причин цієї кризи можна поділити на три групи: опосередковано успадко
вані від колишнього СРСР; спричинені недостатньою продуманістю та непослідовністю економічних реформ; причини, зумовлені необхідністю трансформації існуючої в Україні економічної системи в іншу.
Перша група причин:
1.	Майже повне або тотальне одержавлення економіки, власності, за якого 92 % всіх засобів виробництва перебували у руках держави. Внаслідок цього в економіці був майже цілком відсутній плюралізм форм власності і відповідних форм господарювання.
2.	Наявність глибоких диспропорцій в економіці, зокрема між групами “А” і “Б”, про яку йшлося вище.
3.	Зосередження більшості власності, розміщеної в Україні, в руках загальносоюзних міністерств і відомств. Тому на її території створювалися “гнилі” моря, зосереджувалася надмірна кількість шкідливих виробництв тощо.
4.	Відчуження трудящих від засобів виробництва і результатів праці, від самого процесу праці (тобто відсутність дієвих стимулів до праці, панування зрівнялівки), від управління власністю та ін.
5.	Значна мілітаризація економіки, коли на військові цілі витрачалося до 35 % ВНП, про що зазначалося раніше.
6.	Політика пограбування села, сутність якої розглядалась у темі “Підприємництво в аграрній сфері” та ін.
Проте в наступний період деякі з цих причин не тільки не були усунені, а ще більше поглибилися, про це вже зазначалося.
Головні причини другої групи:
1.	Розрив господарських зв’язків, в тому числі раціональних, із країнами колишнього СРСР, насамперед із Росією, що призвело до втрати Україною значної кількості традиційних ринків збуту тощо.
2.	Відсутність науково обґрунтованої стратегії трансформації командно-адміністративної системи в більш розвинену і досконалу економічну систему, невизначеність моделі такої трансформації (ставилася мета одночасного переходу до ринкової, соціально орієнтованої ринкової і змішаної економіки). т
3.	Різкий злам державного управління економікою і запровадження ринкових важелів, які використовувались у розвинених країнах світу майже століття тому.
4.	Шокова лібералізація цін і ліквідація трудових заощаджень, що звела до мінімуму норму заощаджень, підірвала купівельну спроможність більшості населення та відкинула його за межі бідності.
5.	Придушення національного виробництва, майже повна втрата внутрішнього ринку, свідченням чого є засилля імпортних товарів (значною мірою сумнівної якості), частка яких досягла у 1997 р. 90 %.
6.	Тіньовий характер роздержавлення й приватизації (масове оволодіння державною власністю клановими угрупованнями, частиною директорського корпусу та ін.), відчуження від цього процесу переважної більшості населення.
7.	Масовий відплив капіталу за кордон (щорічно становить до 5 млрд дол. і в сукупності досягає 60 млрд дол. СИТА).
8.	Брак належного інвестиційного клімату в Україні (за цим показником вона наприкінці 90-х років посідала 135 місце у світі).
9.	Значне зростання управлінського апарату.
10.	Значні витрати на відшкодування збитків від Чорнобильської катастрофи, які з 1991 по 1999 рік оцінюються у 5 млрд дол. та ін.
Внаслідок названих чинників тіньова економіка досягла майже 60 % сукупної народногосподарської діяльності.
Третя група причин глибокої та затяжної економічної кризи зумовлена самим процесом трансформації адміністративно-командної економіки у ще більш недосконалу соціально-економічну систему — капіталізм взірця XIX ст., але з мінімальним соціальним захистом населення.
У 2000—2002 рр. в Україні почалось економічне піднесення, були погашені заборгованості з виплати пенсій, регулярно почала виплачуватися заробітна плата, дещо зросли реальні доходи населення. Водночас за цей період зросли рівень злиденності та рівень бідності.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Що означає економічне зростання в економічному і політекономічному аспектах?
2.	Які існують типи економічного зростання і у чому полягає відмінність між ними?
3.	Що означає ефективність і якість економічного зростання?
4.	У чому полягає сутність нагромадження капіталу?
5.	Які чинники впливають на економічне зростання?
6.	Яка різниця між валовими і реальними інвестиціями?
7.	Що означає норма нагромадження і як вона вимірюється?
8.	У чому полягає сутність закону нагромадження капіталу?
9.	Охарактеризуйте політекономічну сутність інвестицій та їх відмінність від капіталовкладень.
10.	Які основні риси НТР і в чому полягає її сутність?
11.	Які особливості сучасного стану НТР?
12.	Охарактеризуйте вплив НТР на економічне зростання.
13.	Які найважливіші моделі економічного зростання?
14.	Назвіть основні причини економічних циклів і криз.
15.	Дайте аналіз основних поглядів вчених щодо причин економічних криз.
16.	Які фази економічного циклу і у чому їхня сутність?
17.	Які засоби використовує держава для антициклічного регулювання?
18.	Які чинники економічної кризи в Україні успадковані від СРСР?
19.	Які дії “реформаторів” спричинили поглиблення кризи в Україні?
20.	Які особливості кризи 90-х років у розвинених країнах світу?
21.	Які основні цикли існують, і як вони відображені в теорії циклів?
22.	У чому полягає сутність закону циклічного розвитку економіки?
Тема 20
ЗАЙНЯТІСТЬ, ВІДТВОРЕННЯ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
§ 1.	Сутність і форми зайнятості
Зайнятість як економічна категорія. Основні форми зайнятості. Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили.
Зайнятість як економічна категорія. Незважаючи на велику пізнавальну роль категорії “зайнятість”, вона не отримала чіткого обґрунтування, особливо коли йдеться про її зв’язок з відносинами власності.
їхня приналежність до проблеми зайнятості зумовлена, по-перше, тим, що залежно від типу власності формуються різні види зайнятості; по-друге, така зайнятість здійснюється з неоднаковою інтенсивністю праці, а отже, по-різному використовується робоча сила, привласнюється створений нею необхідний і додатковий продукт; по-третє, зайнятість у масштабі країни передбачає розподіл робочої сили між регіонами в тісному взаємозв’язку з переливанням капіталу (капіталістичної власності) на галузевому і міжгалузевому рівнях та ін.
Виробничі відносини з приводу зайнятості при капіталізмі формуються за сучасних умов з активною участю трьох суб’єктів: класу капіталістів (різних прошарків і верств), класу найманих працівників (різноманітних груп і прошарків) і держави, яка виступає і як підприємець, і як орган, що активно впливає на зайнятість у недержавному секторі, регулює відносини економічної власності у цій сфері.
Якщо узагальнити сказане, то можна дати таке визначення зайнятості за умов капіталізму: це сукупність виробничих 298
відносин між різними економічними суб’єктами (найманими працівниками, капіталістами і державою), що виникають у процесі забезпечення працездатного населення робочими місцями та усвідомленої діяльності людей, спрямованої на виробництво товарів і послуг з метою створення прибутків для власників капіталу, отримання доходу на відтворення робочої сили і задоволення індивідуальних, колективних і суспільних потреб.
Виробничі відносини з приводу зайнятості розвиваються у певну сукупність таких відносин у різних формах зайнятості.
Основні форми зайнятості. З погляду найповнішого використання працездатного населення, інтересів суспільства, а отже, використання найдосконалішої форми національного багатства слід виділяти повну зайнятість. Остання означає надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім’ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всіх потреб.
Ця форма зайнятості є ознакою справедливого демократичного суспільства, оскільки дозволяє кожному бажаючому реалізувати свої сутнісні сили у процесі праці у разі її змістовності, а також є надійним чинником соціального захисту.
Наступною за значимістю формою зайнятості з погляду тих же критеріїв є раціональна зайнятість. Така зайнятість наявна в суспільстві при оптимальній (раціональній) структурі народного господарства з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів відповідно до потреб технологічного способу виробництва, адекватності структури робочих місць і трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньо-кваліфікаційної структури.
Капіталістичному типу суспільства найбільшою мірою відповідає ефективна зайнятість, тобто зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог основного економічного закону, інтенсивного типу відтворення, а отже, критеріїв економічної доцільності найефективнішого використання основних типів капіталістичної власності і капіталу. Вона передбачає наявність циклічного характеру капіталістичного виробництва, а отже, резервної армії праці, значне недовикористання виробничих потужностей тощо.
Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних, колективних та приватних підприємствах. Переважна частина працездатного населення у розвинених країнах світу
зайнята у недержавному секторі. З погляду структури народного господарства більша частина працездатного населення працює у сфері нематеріального виробництва (майже 2/3 від загальної кількості, а в США — понад 75 %).
У країнах СНД, у тому числі в Україні, переважає зайнятість, що відповідає технологічному способу виробництва, який базується на ручній та механізованій праці. Розвинені країни світу пройшли цей етап у 40—50-х роках XX ст. Нині там активно формується інформаційний тип зайнятості, тобто переважання у складі працівників, осіб, пов’язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням інформації у сфері виробництва й обігу та ін.
Відповідно до Закону України “Про зайнятість”, прийнятого Верховною Радою України у 1991 р., до зайнятих належать особи, що працюють за наймом, працюють самостійно (ІТИ, підприємці, творчі працівники, члени кооперативів, фермери); обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, громадських об’єднаннях; які проходять дійсну службу у збройних силах; які одержують професійну підготовку або перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт, ті, що виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку та ін.
Зайнятість та відтворення сукупної робочої сили. Аналогічно тому, як робоча сила є однією зі сторін людини-працівника, на макрорівні сукупна робоча сила є складовою сукупного працівника. Сукупний працівник — це взаємопов’язаний технологічним способом виробництва, передусім суспільним поділом праці, комбінований персонал працівників, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у створенні суспільних споживчих вартостей (у т. ч. втілених у послугах), що формують чистий національний продукт.
Формування сукупного працівника на мікрорівні поступово поширюється на макрорівень, тобто пов’язує робітників в окремих сферах і галузях народного господарства у комбінований персонал працівників, окремі ланки якого (персоналу) хоча й безпосередньо не впливають на предмети праці (наприклад, менеджери різних ланок та ін.), але без їхньої праці створення чистого національного продукту не можливе.
Значний вплив на формування сукупного працівника здійснює НТР, яка поглиблює суспільний поділ праці, сприяє утворенню нових загонів сукупного працівника.
Процес формування сукупного працівника поступово переростає межі окремих національних країн і набуває інтернаціонального характеру, в основі якого лежить поглиблення міжнародного поділу праці. Він посилюється утворенням інтеграційних регіональних об’єднань.
Відтворення сукупної робочої сили знаходиться у прямій та опосередкованій залежності від зайнятості. Пряма залежність між ними виявляється в тому, що, по-перше, зі зростанням чисельності зайнятих збільшується обсяг чистого національного продукту (у т. ч. національного доходу), який іде на споживання, по-друге, поступово зростає величина реальної заробітної плати, по-третє, вдосконалюється якість сукупної робочої сили (її загальноосвітній, кваліфікаційний рівні), а отже, її здатність створювати більші обсяги національного доходу тощо.
Опосередкований взаємозв’язок між цими величинами (зайнятістю і відтворенням сукупної робочої сили) виявляється, по-перше, у тому, що зі зростанням кількості і реальної заробітної плати зайнятого населення збільшується сума податків до державного бюджету, значна частка яких спрямовується на соціальні витрати. По-друге, чим більша частка національного доходу одер-жавлюється, тим могутнішою стає гігантська сила держави, а отже, її здатність розширювати свої економічні функції, у т. ч. збільшувати інвестиції в економіку, сприяти створенню нових робочих місць, здійснювати захист довкілля, що теж впливає на якість робочої сили. Значну роль держава відіграє, зокрема, у послабленні глибини економічних криз, а отже, частково перешкоджає вивільненню зайнятої робочої сили.
§ 2.	Сутність безробіття та державне регулювання зайнятості за умов змішаної економіки
Сутність і причини безробіття. Державне регулювання зайнятості.
Сутність і причини безробіття. За визначенням міящарод-ної організації праці, безробітною є особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця. Така характеристика безробіття зовсім не заторкує її політекономічний аспект.
В політекономічному аспекті безробіття означає неспроможність капіталістичної системи забезпечити частину працездатного населення роботою та можливістю реалізувати власність на свою робочу силу відповідно до вимог законів даного ладу. Це
означає, що капіталізм не лише не спроможний, але й не зацікавлений у ліквідації безробіття.
Якщо розглядати безробіття в контексті об’єктно-суб’єктних відносин, то воно означає виробничі відносини між протилежними класами і державою з приводу економічного відчуження частини працездатного населення від власності робочої сили та її відтворення на звуженій основі.
Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. Проте до кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період економічних криз.
Першу спробу з’ясувати сутність і причини безробіття зробив англійський економіст Т. Мальтус. Він пояснював його надто швидким зростанням населення, яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Проте висновки Т. Мальтуса не підтвердила практика.
У середині 50-х років виникла технологічна теорія безробіття, згідно з якою його причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, можна лише через обмеження технологічного прогресу, його сповільненням.
Представники неокласичного напряму розглядають безробіття як добровільне і тимчасове явище, викликане нібито надто високими вимогами до оплати праці. Ці твердження були піддані обґрунтованій критиці Дж. Кейнсом.
Найпоширеніша в наш час кейнсіанська теорія безробіття, згідно з якою його причиною є недостатній попит на товари, зумовлений схильністю людей до заощадження та недостатніми стимулами до інвестицій. Кейнсіанці переконані, що ліквідувати безробіття можна, коли держава стимулюватиме попит та інвестиції.
Ще одна концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної плати: щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату.
Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного способу виробництва, насамперед, законами конкурентної боротьби, які змушують капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє відносне збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу, що й зумовлює зростання органічної будови капіталу та збільшення безробіття. Останнє також пов’язане з циклічними процесами нагромадження капіталу й особливостями відтворення. У марксистській теорії це отримало назву всезагального закону капіталістичного нагромадження.
Його сутність полягає в зростаючій поляризації капіталістичного суспільства, наявності внутрішньо необхідних, сталих і суттєвих зв’язків між збільшенням обсягів функціонуючого капіталу, суспільного багатства, продуктивної сили, праці пролетаріату з одного боку, і зростанням промислової резервної армії — з другого. Складовим елементом цього закону є капіталістичний закон народонаселення.
Всезагальний закон капіталістичного нагромадження органічно поєднує пояснення причин як з боку технологічного способу, так і суспільної форми (відносин економічної власності). У першому випадку це, по суті, прогрес техніки, який зумовлює швидке зростання попиту на засоби виробництва порівняно з попитом на робочу силу. Таким поясненням обмежується технологічна теорія безробіття. Але його не достатньо, бо за умов гуманістичного суспільства звільненим працівникам надавалася б можливість працевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих — скорочувався б робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох і більше роботах), наднормових робіт та ін. Тому таке пояснення доповнюється характеристикою з боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями капіталістичного нагромадження, за якого безробіття необхідне, оскільки, наприклад, у період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, а резервом для задоволення такого попиту стає масове безробіття. Воно є також важливим чинником тиску на зниження заробітної плати працівників.
Основними формами безробіття при капіталізмі є: 1) поточне, 2) аграрне і 3) застійне перенаселення. Найчастіше поточне перенаселення — це коротко- і середньотермінове безробіття внаслідок нерівномірного і диспропорційного розвитку продуктивних сил у різних сферах, галузях і районах народного господарства. Аграрне перенаселення зумовлене відсутністю достатньої кількості робочих місць у містах, що змушує сільських працівників залишатися в селі та підробляти у містах, оскільки доходів від праці на селі недостатньо для нормального існування. Застійне перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окремих категорій населення (сезонні роботи, надомна праця)^Нижчим прошарком цієї категорії безробітних є паупери (непрацездатні й ті, хто тривалий час не може знайти роботу).
Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділяють безробіття: технологічне (витіснення працівників внаслідок впровадження нової, переважно автоматизованої, техніки); фрикційне (пов’язане з плинністю робочої сили, зумовленої її професійними, віковими та регіональними переміщеннями); струк
турне (зумовлене структурними змінами, що спричиняють невідповідність структури робочих місць і професійну невідповідність); циклічне (зумовлене економічними циклами і насамперед кризами); конверсійне (зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продукції); регіональне. Залежно від віку розрізняють: молодіжне безробіття, безробіття серед людей старшого віку та ін.
Безробіття завдає значних економічних збитків державі. Згідно із законом Оукена, збільшення безробіття на 1 % призводить до втрати річної продукції більш як на 2 %. Для безробітних це збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних випадків. Втрата робочого місця у розвинених країнах світу рівнозначна за своїм психологічним впливом смерті близького родича.
Кількість офіційно зареєстрованих безробітних у розвинених країнах світу зросла з 11,7 млн осіб у 1965 р. до понад 50 млн у 2001 р. Лише у країнах ЄС від безробіття втрати щорічно становлять понад 200 млрд дол. В Україні, за офіційними даними, наприкінці 90-х налічувалося близько 12 % безробітних, а за даними Всесвітнього банку — понад 25 %.
Державне регулювання зайнятості. За сучасних умов використовуються два основні методи державного регулювання зайнятості: 1) за характером впливу на ринок робочої сили (у т. ч. ринок праці); 2) за ступенем такого впливу. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на певні різновиди.
Так, за характером впливу на ринок робочої сили, у т. ч. на зайнятість, виділяють активні та пасивні важелі. До активних належать підготовка та перепідготовка кадрів належної кваліфікації, організація громадських робіт, створення нових робочих місць та стимулювання їх утворення, вплив на процес купівлі-продажу робочої сили та її використання, достроковий вихід на пенсію та ін. До пасивних важелів належить виплата допомоги безробітним, надання їм матеріальної підтримки (у формі талонів на споживання тощо).
За ступенем впливу на ринок робочої сили (у т. ч. зайнятості) розрізняють заходи прямої дії та опосередкованої. До заходів прямої дії належать ті, що використовуються на мікрорівні (окремі підприємства, галузі та регіони країни) і на макрорівні.
Крім того, на макрорівні розмежовують адміністративні та правові важелі регулювання зайнятості, з одного боку, й економічні — з другого.
До економічних важелів належать розвиток державного підприємства, державні закупівлі товарів і послуг, надання податкових пільг і субсидій недержавним підприємствам за створення додаткових робочих місць, кредитна, міграційна політика тощо.
§ 3.	Розширене відтворення робочої сили та вплив на нього держави
Сутність та чинники розширеного відтворення робочої сили. Роль держави у відтворенні робочої сили. Особливості відтворення робочої сили в Україні.
Сутність та чинники розширеного відтворення робочої сили. З урахуванням сутності людини розширене відтворення робочої сили як політекономічна категорія означає процес відтворення на ширшій основі основних рис та властивостей людини економічної (людини-працівника і людини-власника), біологічної та соціальної сторін сутності людини, а отже, не лише фізичних, але й розумових, творчих, організаторських, духовних здібностей людини, розширене відтворення сукупного працівника.
Розширене відтворення людини-власника означає постійне збільшення реальної заробітної плати залежно від зростання вартості робочої сили, отримання все більшої частки дивідендів або відсотків на заощадження, розширення участі найманих працівників в управлінні власністю на підприємстві, збільшення сімейної власності, поступове подолання соціально-економічного відчуження від засобів виробництва.
З урахуванням вартості робочої сили ї"ї розширене відтворення передбачає покращення фізичних, розумових і організаторських здібностей у взаємозв’язку з моральним, історичним і соціальним елементами.
Основними чинниками розширеного відтворення робочої сили у розвинених країнах світу є: 1) посилення ролі особистого чинника за умов НТР; 2) зростання вартості робочої сили, а отже, низки чинників, які детермінують таке зростання; 3) наростання та поглиблення процесів соціалізації економічної системи капіталізму; 4) посилення ролі особистого чинника у конкурентоспроможності національної економіки та ін.
Роль держави у відтворенні робочої сили. Роль держави у розширеному відтворенні людини-працівника виявляється у сприянні розвитку системи професійної підготовки і професійної орієнтації, організації навчання та перенавчання безробітних, розвитку освіти, передусім, вищої (у США та Японії ставиться завдання запровадження обов’язкової вищої освіти). Про вирішальну роль держави в цій сфері свідчить, зокрема, той факт, що у США понад 80 % всіх витрат на розвиток освіти у 1998 р. здійснювала держава, а її витрати на вищу освіту становили майже 150 млрд дол.
Оскільки важливою складовою людини-працівника є його здо
ров’я, то держава бере вагому участь у фінансуванні охорони здоров’я. Такі витрати США в цей період становили понад 1 трлн дол. (понад 46 % всіх витрат).
Для розширеного відтворення людини-власника держава в деяких країнах бере активну участь у формуванні власності найманих працівників, про що йшлося раніше. Зокрема, шляхом поступового зниження податкових ставок для основної маси платників податків (а отже, податків на заробітну плату), хоча основний виграш від таких знижок отримує клас капіталістів; законодавчого забезпечення прав інвесторів у різних видах фондів та вкладів в ощадні банки. Так, у США держава гарантує на випадок банкрутства банків вклади в сумі 100 тис. дол.
Особливості відтворення робочої снли в Україні. У протилежному напрямі розвивались процеси, пов’язані з відтворенням робочої сили в Україні у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст.: якщо у розвинених країнах світу відбувалось розширене відтворення людини-працівника і людини-власника, то в Україні — звужене. Це виявляється, по-перше, у погіршенні системи професійної освіти, по-друге, у декваліфікації значної частини населення внаслідок масового безробіття; наша країна посідає перше місце за рівнем смертності в Європі; смертність удвічі перевищує народжуваність, внаслідок чого за 1991—2001 рр. чисельність населення скоротилась більше, ніж на 3 млн осіб; середня тривалість життя скоротилась на 6—7 років і становить у чоловіків 61 рік; істотно зменшилася середня калорійність харчування тощо. З 1990 р. обсяг витрат на розвиток професійної освіти скоротився у 12 разів. Значна частина випускників не може працевлаштуватись, займається перепродажем товарів (так звані “човники”), емігрує за кордон та ін.
Звуження відтворення людини-власника знаходить своє вираження у втраті трудових заощаджень у сумі понад 130 млрд крб під час розпаду СРСР та при проведенні грошової реформи, у пограбуванні різними трестами частини заощаджень (держава після цього гарантувала вклади в сумі лише 100 грн, відтак 500 грн), у значному скороченні реальної заробітної плати, яка не дозволяє робити заощадження переважній більшості працездатного населення, у подальшому поглибленні соціально-економічного відчуження найманих працівників від засобів виробництва та управління власністю. Водночас певною протидією цій тенденції стало отримання земельних ділянок у власність, зростання чисельності фермерів, підприємців. Проте домінуючою була тенденція до деградації людини-власника, основою якої є, передусім, звужене відтворення людини-працівника.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Що означає зайнятість як політекономічна категорія за умов капіталізму?
2.	Які форми зайнятості виділяються в сучасній економічній літературі?
3.	Які форми зайнятості виокремлюються з погляду різного за ступенем використання працездатного населення?
4.	Яка форма зайнятості є найбільш адекватною для капіталізму?
5.	Хто належить до зайнятих згідно з Законом України “Про зайнятість”?
6.	Дайте узагальнюючу характеристику основних теорій зайнятості.
7.	У чому полягає сутність сукупного працівника?
8.	Які взаємозв’язки існують між зайнятістю і відтворенням сукупної робочої сили?
9.	Охарактеризуйте сутність безробіття у політекономічному аспекті.
10.	Критично проаналізуйте основні теорії безробіття.
11.	Які існують основні форми безробіття?
12.	Які основні методи державного регулювання зайнятості у розвинених країнах світу?
13.	Що означає розширене відтворення робочої сили, і які чинники на нього впливають?
14.	Як впливає сучасна держава на розширене відтворення робочої сили?
15.	Які особливості процесу відтворення робочої сили у розвинутих країнах світу і в Україні?
Тема 21
ГОСПОДАРСЬКИЙ МЕХАНІЗМ У СИСТЕМІ РЕГУЛЮВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
§ 1. Сутність і структура господарського механізму
Господарський, механізм як економічна категорія. Основні елементи господарського механізму.
Господарський механізм як економічна категорія. У найза-гальнішому значенні господарський механізм можна визначити як сукупність основних форм, методів і важелів управління народним господарством, а отже, використання економічних законів, розв’язання суперечностей економічної системи, реалізації відносин власності, а також розвитку людини та узгодження найважливіших типів інтересів.
При цьому формується система управління, яка означає свідомо організований, цілеспрямований і активний вплив різних суб’єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу виробництва, економічної системи, їх окремих ланок та елементів.
Ядро системи управління в економіці — цілеспрямований вплив на потреби, інтереси та цілі окремих індивідів, колективів людей, верств та прошарків для досягнення поставленої мети.
З урахуванням сказаного господарський механізм у політекономічному контексті виражає сукупність виробничих відносин між державою з одного боку, та суб’єктами господарювання з другого, а також між суб’єктами ринкової економіки з приводу використання різних форм і методів управління народним господарством та саморегулювання, насамперед економічної власності.
В останній категорії, як зазначалося, виділяються кількісний і якісний аспекти, тому господарський механізм включає процес управління як різними об’єктами власності (засобами виробництва, цінними паперами, грошовою масою та ін.), так і відносинами між людьми (класами, соціальними верствами тощо) з приводу привласнення цих об’єктів.
Сутність господарського механізму повніше розкривається в його функціях.
Такими функціями є, по-перше, використання економічних законів. Перша умова такого використання — пізнання економічних законів, умов, за яких діє певний закон.
Оскільки існують закони розвитку продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних і виробничих відносин (або економічних відносин власності), то господарський механізм може бути локальнішим — як механізм використання законів кожної з цих підсистем.
Друга за значенням його функція, якщо виділяти її з погляду всього суспільного способу виробництва, — розв’язання соціально-економічних суперечностей. Вона випливає з попередньої, бо кожний економічний закон містить у собі суперечність. Найважливіше значення для реалізації цієї функції має використання суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, а також основної суперечності суспільного способу виробництва.
Третя функція господарського механізму — реалізація відносин економічної власності. У її межах вирішальна роль належить господарському механізму в економічній реалізації власності на засоби виробництва. Виконання цієї функції має спрямовуватися на те, щоб відносини власності сприяли розвитку всієї системи продуктивних сил, насамперед основної продуктивної сили — людини, безпосереднього працівника.
Четверта важлива функція господарського механізму — всебічний розвиток людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів. У даному випадку завдання господарського механізму полягає в тому, щоб людина стала активним суб’єктом відносин економічної власності, а також соціальних, політичних, правових, культурних відносин, щоб у кожній із цих сфер могла реалізуватися її соціальна природа. В останньому випадку господарський механізм набуває ознак соціального. Оскільки людина вступає у відносини з іншими людьми, завдання господарського механізму полягає у тому, щоб узгоджувати, насамперед, економічні інтереси людей.
Якщо узагальнити основні функції господарського механізму, то він має забезпечити активну взаємодію всіх елементів економічної системи (продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних і виробничих відносин) в усіх сферах суспільного відтворення, а також усіх компонентів кожного з названих елементів.
Основні елементи господарського механізму. Такими елементами, як уже зазначалось, є ринкове саморегулювання, державне регулювання та наднаціональне регулювання.
Ринкове саморегулювання або механізм ринкової економіки здійснюється через механізм вільної конкуренції, вільного ціноутворення (ціни встановлюються лише на ринку під впливом стихійного переливу капіталу на галузевому і міжгалузевому рівнях), та ін.
Вперше в західній економічній літературі XX ст. його неспроможність визнав Дж. Кейнс, обґрунтувавши при цьому необхідність широкомасштабного регулювання економіки та його методи, про що зазначалось раніше. Близький за змістом висновок було зроблено на Міжнародній конференції ООН з проблем навколишнього середовища і майбутнього розвитку цивілізації, яка проводилась у червні 1992 р. на рівні голів та урядів держав; найважливішими висновками якої були:
1) врятувати людство у межах ринкової системи, рушійною силою якої є приватна власність, неможливо, позаяк вона ґрунтується на прагненні до нестримного зростання споживання і призводить до різкої поляризації рівня життя, а отже, породжує нові та вкрай загострює наявні соціальні конфлікти;
2) людству потрібна нова модель соціально-економічного розвитку, яка має виходити з важелів централізованого регулювання на рівні окремої держави та світової співдружності загалом. Нова модель повинна базуватися на інтегрованих інтересах суспільства і лише потім — на інтересах приватного підприємця.
З урахуванням політекономічного аспекту господарського механізму сутність державного регулювання економіки полягає у функціонуванні та розвитку домінуючої підсистеми виробничих відносин між державою та суб’єктами господарювання з приводу виконання державою своїх економічних функцій, використання різних форм і методів впливу на процес розширеного відтворення економіки.
Державне регулювання економіки та ринкове саморегулювання є двома найважливішими ланками (підсистемами) господарського механізму. Як справедливо зазначає П. Самуельсон,
управляти економікою за відсутності того або іншого — все одно, що аплодувати однією рукою.
Поряд із цими двома елементами господарського механізму важливу роль у регулюванні національної економіки відіграє корпоративна (а у її межах монополістична, у т. ч. олігополіс-тична) планомірність, про що вже зазначалося.
Крім них, зростаючу роль у відтворенні сучасної економічної системи відіграє національне регулювання, що найповніше втілюється в межах ЄС, про що буде сказано в останньому розділі.
§ 2. Основні форми і методи державного регулювання та їхній механізм
Форми державного регулювання: планування і програмування економіки. Основні методи державного регулювання економіки (фінансова, фіскальна, грошово-кредитна, науково-технічна політика). Становлення механізму господарювання в Україні та шляхи його удосконалення.
Форми державного регулювання: планування і програмування економіки. Серед форм державного регулювання слід виділяти планування (довготермінове, середньотермінове і короткотермінове), програмування і прогнозування, а до методів (тобто способів або засобів впливу держави на суб’єкти господарювання) — економічне регулювання, правове регулювання й адміністративне регулювання. Найважливішими з-поміж них є економічне регулювання, яке, у свою чергу, поділяють на пряме (за допомогою державних закупівель товарів і послуг, державного цільового фінансування тощо) і непряме (за допомогою антициклічної, інвестиційної та інших форм політики). Правове регулювання здійснюють внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази (відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них тощо). Адміністративне регулювання передбачає використання заходів заборони (наприклад, заборона будівництва підприємств на певних територіях), дозволу (наприклад, дозволу державним підприємствам базових галузей промисловості займатися туристичним бізнесом) і примусу (примусове закриття четвертого блоку Чорнобильської АЕС). За допомогою адміністративних заходів проводяться грошові реформи та інші дії.
Планування на макрорівні (макроекономінне планування) є формою управління народним господарством (а отже, формою державного регулювання економіки), що передбачає визначення
цілей, розробку (складання) планів та їх реалізацію (з урахуванням шляхів досягнення) на основі наукового передбачення, що, у свою чергу, базується на пізнанні економічних законів. На мікрорівні планування передбачає складання бізнес-планів, короткотермінових оперативних програм та завдань.
Матеріальною основою планомірності є спочатку розвиток технологічного способу виробництва на машинній праці, поглиблення суспільного поділу праці, а також еволюція економічної власності.
Ці процеси значно посилили дію тенденції до планомірності розвитку, позаринкові форми зв’язку (тобто безпосередньо суспільні форми), масштаби свідомого регулювання економіки. Від цього часу планомірна форма зв’язку значно поглибилася і здійснюється у межах різних форм власності в усіх сферах суспільного відтворення.
Тому важливою функцією держави стає розробка довготермінових (на 5 і більше років) програм економічного та соціального розвитку, які насичують економічну систему всебічною інформацією і таким чином посилюють зворотні зв’язки та сприяють стабільності всієї системи. Держава створює також центр, який управляє економікою, орган управління. Центр формує (з різним ступенем адекватності) об’єктивну мету системи, висуває загальні завдання, планує виділення ресурсів, встановлює нормативи, терміни, виділяє ресурси тощо.
Таким чином, планомірність із тенденції, що розвивається, і обмежена за капіталістичного способу виробництва спершу окремим індивідуальним підприємством (дрібним і середнім за розміром), відтак гігантськими монополістичними об’єднаннями, у тому числі транснаціональними корпораціями, яка пізніше поширилася на рівень національної економіки та наднаціональних економічних організацій (на розвиток Європейського Союзу), нині перетворилася на закон економічного розвитку.
Відомий американський економіст Б. Селігмен обґрунтовано стверджував: “Головна проблема не в тому, чи потрібні планування і контроль, а передусім у тому, хто буде затверджувати плани — панівна еліта, зокрема вузьке коло приватних осіб, чи суспільство загалом”.
Оскільки за умов капіталізму плани розробляються і контролюються панівною елітою, це означає розвиток державної капіталістичної планомірності, основним змістом якої є планомірне вилучення прибутків.
Трьома головними формами планування є директивне, індикативне і стратегічне. Директивне (або імперативне) плану
вання здійснювалось у СРСР і означало централізоване доведення обов’язкових завдань до підприємств (що і скільки виробляти, за якою ціною продавати, а також централізоване забезпечення ресурсами), що сковувало їх ініціативу, призводило до зростання товарно-матеріальних запасів, посилення затратного характеру економіки, зниження ефективності виробництва тощо.
Індикативне (тобто рекомендаційне) планування передбачає встановлення державою основних макроекономічних показників, системи економічних стимулів та прямих і опосередкованих важелів, які орієнтують суб’єктів господарювання на виконання планів, а також забезпечення їх необхідною інформацією. На відміну від директивного, індикативне планування значною мірою зводиться до орієнтації економічної діяльності товаровиробників.
Таке планування, започатковане у Франції і Нідерландах, у 60-ті роки набуло поширення в інших розвинених країнах.
Найбільш поширеними є середньотермінові індикативні плани. У Франції, наприклад, реалізується 12-й п’ятирічний план.
Стратегічне планування стосується, передусім, стратегії поведінки на ринку і спрямоване на виживання національної економіки за будь-яких умов шляхом управління змінами, проведення найбільш важливих заходів.
Програмування національної економіки означає комплексний аналіз її стану, виявлення найважливіших проблем, які не можуть бути вирішені за допомогою ринкових важелів, а відтак, розробку та реалізацію окремих стратегічних програм.
Основою програмування є структурне регулювання економіки (або структурне програмування), яке є вищою формою економічного регулювання на національному рівні, має системний (у т. ч. комплексний) характер і базується на виконанні довго- (10— 20 років), середньо- (4—5 років) і короткотермінових програм. За рівнем охоплення виділяють комплексно-цільові народногосподарські програми, програми соціально-економічного розвитку, науково-технічні та ін.
Планування та програмування економіки тісно пов’язані з її прогнозуванням, тобто науковим передбаченням тенденцій розвитку економіки на перспективу передусім таких макроекономічних показників, як темпи економічного зростання, кон’юнктура ринку, тенденції розвитку науки і техніки, структурні зміни в межах технологічного способу виробництва й економічної власності тощо.
Основні методи державного регулювання економіки (фінансова, фіскальна, грошово-кредитна, науково-технічна політи
ка). Методом прямого регулювання економіки є, передусім, фінансова політика, яка є складовою фінансової системи.
Поняття “фінанси” походить від лат. /іпапсіа, що означає дохід, платіж. За сучасних умов у найбільш узагальненій формі фінанси в політекономічному аспекті виражають відносини економічної власності, які складаються між різними суб’єктами щодо формування і привласнення грошових доходів у процесі капіталістичного відтворення.
Сутність фінансів повніше виявляється в їхніх функціях. Основними функціями фінансів є, по-перше, накопичення необхідної кількості грошових фондів (у тому числі капіталу) для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і, насамперед, основної продуктивної сили. По-друге, регулювання державою за допомогою фінансів розвитку економічної системи, зокрема технологічного способу виробництва та відносин власності. У межах цієї функції виділяють контрольну функцію фінансів, яка передбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу грошових коштів підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями. По-третє, розподільча функція, яка полягає у розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту, в тому числі національного доходу, між окремими сферами, галузями, соціальними верствами та групами.
На основі вищесказаного можна дати таке визначення фінансової системи: це сукупність фінансових відносин між економічними суб’єктами з приводу привласнення різних видів фінансових ресурсів та взаємодії між ними у сферах суспільного відтворення. Такі відносини є важливою підсистемою відносин економічної власності. Відносини економічної власності в межах фінансової системи втілюються на практиці завдяки таким організаційним заходам, як складання та використання бюджету, різних платежів до бюджету та ін. Основними ланками фінансової системи є державні (центральні) фінанси, фінанси місцевих органів влади, державних підприємств і спеціальних фондів.
Найважливішою ланкою фінансів за сучасних умов є державні фінанси. Якщо на нижчій стадії капіталізму вони виконували, здебільшого, фіскальну функцію, то за сучасних умов — важливу відтворювальну функцію щодо розширеного відтворення економічної системи капіталізму. Це виявляється у значному впливові державних фінансів на підтримання темпів економічного зростання, проведення структурної політики (передусім, щодо розвитку наукомістких і капіталомістких галузей промисловості),
у розвитку основної продуктивної сили тощо. Найповніше така функція державних фінансів втілюється у витратах сучасної держави на економічні та соціальні цілі, про що вже йшлося при розгляді державного бюджету. Таку фінансову політику можна визначити як форму економічної політики, що передбачає сукупність важелів держави щодо мобілізації фінансових ресурсів для виконання покладених на неї функцій.
Загалом формування державних бюджетів через механізм податків і здійснення на цій основі державних витрат є найважливішим інструментом фіскальної політики (або податково-бюджетної).
Найважливішими цілями фіскальної політики є стабілізація темпів економічного зростання, зменшення амплітуди коливань економічного циклу, недопущення високих темпів інфляції.
Серед цих важелів велику роль відіграє проведення реформ в оподаткуванні підприємств різних секторів економіки. Використання податків як засобу регулювання економіки здійснюється через зниження податкових ставок або їх тимчасового скасування на частину прибутків, що спрямовуються на інвестиції, на проведення НДДКР, створення робочих місць, прискорений розвиток окремих галузей, регіонів, видів корисних копалин тощо, на охорону навколишнього середовища та ін.
Поряд із цим активна фіскальна політика передбачає зміну структури трансфертних витрат (наприклад, між витратами на допомогу безробітним і виплатою пенсій різним категоріям працівників), різке збільшення або зменшення витрат на проведення громадських робіт.
Грошово-кредитне регулювання — це сукупність форм, методів і важелів державного впливу на грошово-кредитну сферу. Основними напрямами такого регулювання є: 1) управління державним боргом; 2) регулювання банківської ліквідності; 3) регулювання обсягу кредитних операцій, грошової емісії, ризику і ліквідності.
У свою чергу регулювання банківської ліквідності здійснюється такими методами: центральні банки розвинених країн світу, по-перше, регламентують співвідношення між резервними активами і депозитами, між позиками і депозитами та ін. По-друге, крім того, банки Англії, наприклад, зобов’язані вносити частину акумульованих засобів на спеціальний рахунок у центральний банк. За цим рахунком вони отримують відсоток, який дорівнює середній ставці за казначейські векселі на останніх торгах. Банки також зобов’язані вносити на спеціальний рахунок центрально
го банку додаткові спеціальні депозити у випадку, коли приріст відсотків на вклади перевищує встановлену центральним банком норму. За цих умов розширення кредиту комерційних банків залежить від нарощування банківських пасивів, але має перевищувати суму такого приросту більш як у 5 разів. Із підвищенням резервної норми центральним банком банківські обороти зменшуються, а з її зменшенням — зростають. По-третє, через продаж або купівлю цінних паперів чи надання банкам кредитів.
Другий напрям грошово-кредитного регулювання — управління державним боргом — здійснюється через купівлю або продаж державних зобов’язань з метою стабілізації їх цін, зміни ціни облігацій та умов їх продажу тощо. Державний борг погашається за рахунок викупу державних цінних паперів коштами бюджету.
Третій напрям грошово-кредитного регулювання — регулювання обсягу кредитних операцій і грошової емісії. За сприятливої економічної кон’юнктури здійснюється політика обмеження обсягу кредитів і скорочення грошової емісії (так звана політика рестрикції). За умов погіршення економічної кон’юнктури центральний банк здійснює політику на збільшення банківських позик і грошової емісії (так звана політика кредитної експансії).
Становлення механізму господарювання в Україні та шляхи його удосконалення. Після розпаду СРСР в Україні було, як уже зазначалось, зруйноване державне управління і запроваджувались ринкові важелі взірця XIX ст. Неконструктивність такого підходу полягала в тому, що злам державного управління відбувався за умов абсолютного переважання державної власності на засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути та інші об’єкти. Незважаючи на наявність істотних вад у адміністративно-командній системі управління, окремі елементи цієї системи (складання п’ятирічних планів розвитку економіки, значна забезпеченість ресурсами, передусім фінансовими, таких планів та деякі інші) були раціональними. Замість нього в Україні у 1993 р. було запроваджене індикативне планування.
Водночас важливою складовою індикативного планування є бюджетне планування, в якому визначаються ресурси (витрати з бюджету) на вирішення певних соціальних, науково-технічних та деяких інших програм. З 1995 р. індикативне планування в Україні спрямовується на вирішення програм економічного та соціального розвитку і такі програми розробляються щорічно. Крім того, був прийнятий державний план науково-технічного розвитку країни на 1999—2005 рр.
Значно гальмує процес формування ефективного господарського механізму в Україні її фіскальна політика, основним елементом якої є податки. За допомогою податків у підприємств вилучається до 80 % отриманих підприємствами доходів, хоча податок на прибутки становить лише ЗО % (у багатьох розвинених країнах він вищий). Водночас загальна сума пільг з оподаткування становила у 1999 р. 39,7 млрд грн (що в 1,2 раза більше доходів зведеного бюджету країни), а прямі втрати бюджету від використання права на пільгове оподаткування становили майже 20 млрд грн.
Для грошово-кредитної політики з часу впровадження гривні був властивий низький рівень монетизації економіки (так званий “грошовий голод”), недосконала структура грошової маси, високий ступінь доларизації економіки (у 1999 р. у готівковому обігу перебувало 12 млрд дол. США, понад 5 млрд німецьких марок), що деструктивно впливало на грошову систему країни. До того ж, майже половина грошової маси знаходилась у тіньовому обігу. Загалом грошово-кредитна політика в країні була до кінця 90-х років XX ст. — початку XXI ст. значною мірою відірвана від реальних потреб економіки, комерційні банки займались спекулятивними операціями тощо.
Ознакою нераціональної грошово-кредитної політики є зростання дебіторської заборгованості підприємств з 995 млн грн у 1993 р. до понад 220 млрд у 2001 р., а кредиторської заборгованості — відповідно з 1,3 до 282 млрд грн, у незначних обсягах кредитування провідних галузей економіки, зокрема мізерній частці довготермінових кредитів.
Першочерговими кроками щодо реформування грошово-кредитної політики в Україні є необхідність її тісного взаємозв’язку зі структурною політикою та реформуванням власності, значне зниження облікової ставки НБУ з метою здешевлення кредитів, створення нових державних банків або часткова націоналізація існуючих для посилення ролі держави у фінансово-кредитній сфері, послаблення процесу доларизації економіки, істотне зменшення грошової маси у тіньовій економіці, залучення у кредитно-грошову сферу заощаджень населення та ін. -
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність категорії “господарський механізм” в економічному та політекономічному аспектах?
2.	Які основні елементи господарського механізму, і як вони співвідносяться між собою?
3.	Які основні функції виконує господарський механізм?
4.	Обґрунтуйте комплексне економічне визначення сутності державного регулювання.
5.	Яка відмінність між економічним і політекономічним визначенням сутності державного регулювання?
6.	Як співвідносяться між собою основні ланки господарського механізму на різних етапах еволюції капіталізму?
7.	Що передбачає планування і програмування економіки на макро- і мікрорівнях?
8.	Що означає “державна капіталістична планомірність”?
9.	Які відмінності між директивним та індикативним плануванням?
10.	У чому полягає сутність програмування економіки?
11.	Розкрийте стисло досвід планування у розвинених країнах світу.
12.	Які основні методи державного регулювання економіки?
13.	Що передбачає проведення фінансової політики і фінансового регулювання?
14.	Що означає фіскальна політика?
15.	У чому сутність грошово-кредитної політики і який механізм її проведення?
16.	Які методи регулювання банківської ліквідності?
17.	Як відбувалось становлення механізму господарювання в Україні?
РОЗДІЛ V
ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК СУЧАСНИХ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ
Тема 22
ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ЕТАПИ РОЗВИТКУ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ
§ 1. Економічна система капіталізму вільної конкуренції
Об’єктивні основи виникнення та розвитку капіталістичної системи. Роль ринкового механізму в регулюванні капіталізму. Економічні відносини та відносини власності за умов капіталізму вільної конкуренції.
Об’єктивні основи виникнення та розвитку капіталістичної системи. Об’єктивними основами виникнення і розвитку капіталізму є, по-перше, процес відчуження безпосередніх працівників від засобів виробництва і формування приватної капіталістичної власності; по-друге, наявність юридично вільних найманих працівників, які позбавлені власності на засоби виробництва, але є власниками своєї робочої сили (такої власності були позбавлені раби та кріпосні селяни); по-третє, розвинене товарне виробництво, яке набуває всезагального характеру, коли робоча сила перетворюється на товар; по-четверте, ринковий механізм регулювання економіки, який базується на приватній капіталістичній власності і передбачає наявність вільної конкуренції, стихійного ціноутворення, стихійного переливу капіталу всередині галузей і між галузями; по-п’яте, підпорядкування економічної системи закону виробництва додаткової вартості, що виявляється на практиці у формі прибутку.
ЦІ об’єктивні передумови формуються поступово в межах феодалізму в процесі первісного нагромадження капіталу, про сутність якого йшлося в темі “Капітал і наймана праця”.
Еволюційно первісне нагромадження капіталу здійснювалося під час переходу від відробіткової форми феодальної земельної
ренти до продуктової, а від неї — до грошової і супроводжувалося впровадженням капіталістичної оренди, об’єктом купівлі-про-дажу дедалі частіше ставала феодальна земельна власність.
Революційне первісне нагромадження капіталу здійснювалося насильницькими методами. Зокрема в Англії у XVI—XVII ст. лендлорди експропріювали громадські землі та приватні землі селян, які на той час звільнялися від кріпосної залежності. Цьому сприяла держава, яка ухвалювала відповідні закони. Поштовхом до експропріації стало різке зростання цін на вовну, зумовлене швидким розвитком вовняних мануфактур. Відчужені землі віддавалися в оренду підприємцям. Паралельно відбувався процес утворення капіталістичного фермерства. Землю втратили майже 1,5 млн селян.
Методами первісного нагромадження капіталу були також система протекціонізму, колоніальна торгівля, піратство, державні позики й податки та ін. В Україні процес первісного нагромадження капіталу швидкими темпами здійснювався після скасування кріпосного права.
Процес первісного нагромадження капіталу в Україні у 90-х роках XX ст. — наслідок кланово-номенклатурної приватизації, масового безробіття, знецінення трудових заощаджень населення, масового розкрадання державної власності, тотальної корумпованості чиновників, гіперінфляції та інших чинників. Значно посилилося соціально-економічне відчуження найманих працівників від засобів виробництва. У такому напрямі розвиватимуться процеси на селі, оскільки для виживання, здобуття освіти значна частина власників землі змушена буде продавати її за заниженими цінами.
Роль ринкового механізму в регулюванні капіталізму. Ринковий механізм саморегулювання економіки реалізується, передусім, через внутрішньогалузевий і міжгалузевий види конкуренції, про що частково йшла мова в темі № 8.
Боротьба між капіталістами однієї галузі ведеться за най-вигідніші умови виробництва і реалізації товарів, передусім, за привласнення надприбутку. Останній виникає на тих капіталістичних підприємствах, власники яких першими запровадили нову техніку, за допомогою якої наймані працівники створюють більшу масу додаткової вартості (з урахуванням синергічного ефекту в процесі взаємодії особистісних і речових факторів виробництва). Як тільки така техніка пошириться і на інші підприємства, надприбуток зникне доти, доки якесь інше підприємство не запровадить нову техніку і т. д.
Суперечності, що виникають між капіталістами з приводу неоднакових умов виробництва (а отже, різних витрат виробництва) і привласнення прибутку, передусім надприбутку, вирішуються внаслідок виконання внутрішньогалузевою конкуренцією своїх функцій. Такими функціями є, по-перше, перетворення багатьох індивідуальних вартостей товарів на єдину суспільну або ринкову вартість, яка лежить в основі ринкової ціни. По-друге, стимулювання процесу впровадження капіталістами нової техніки у виробництво, а отже, стимулювання науково-технічного прогресу. По-третє, перерозподіл додаткової вартості у формі прибутку між капіталістами однієї галузі. По-четверте, на цій основі відбувається розшарування та диференціація між капіталістичними підприємствами, діє закон нерівномірності економічного розвитку на мікрорівні (нерівномірність розвитку окремих підприємств).
Така конкуренція доповнюється міжгалузевою, зумовленою тим, що капіталісти за умов однакової норми додаткової вартості в різних галузях на рівновеликий капітал (однакові обсяги вкладеного капіталу) отримують неоднаковий прибуток. Суперечність вирішується шляхом переливу капіталу із галузей з низькою нормою прибутку у галузі з вищою нормою прибутку, про що йшлося в темі “Монополії і конкуренція”. Межею переливу капіталів є формування середньої норми прибутку (відношення сукупної додаткової вартості до обсягів сукупного капіталу всіх галузей), а отриманий за цих умов прибуток є середнім. Саме він є рівновеликим прибутком на рівновеликий капітал, а механізмом його формування є ціна виробництва, про яку йшлося раніше.
Внаслідок цих видів конкуренції, стихійного переливу капіталу між галузями (оскільки він не здійснюється централізовано з боку держави) досягається певна пропорційність розвитку економіки, а отже, регулювання попиту і пропозиції, виробництва і споживання, розподіл ресурсів і формування доходів тощо.
Проте навіть на нижчій стадії капіталізму ринковий механізм саморегулювання економіки частково поєднувався з державним регулюванням (зокрема проведенням протекціоністської* політики, встановленням державою на певних етапах його розвитку тривалості робочого дня та ін., про що йшлося у попередній темі), а тому повністю вільної ринкової економіки (вільної від державного втручання) не існувало ніколи. З огляду на це тим більш неправомірно стверджувати про існування ринкової економіки (основними атрибутами якої є приватна власність і ринковий механізм саморегулювання економіки) за сучасних умов.
Економічні відносини та відносини власності за умов капіталізму вільної конкуренції. За наявності, здебільшого, невеликих і середніх за розміром капіталістичних підприємств (так, в Англії у середині XIX ст. на середніх за обсягом підприємствах працювало до 50 робітників) капіталіст сам здійснював процес управління всіма ланками виробничого процесу, не залучаючи до управлінської праці менеджерів. Останні стали невід’ємною складовою відносин менеджменту на незначній кількості великих підприємств, а також за умов масового виникнення акціонерних компаній. Управління найманими працівниками з боку капіталістів здійснювалося авторитарними методами. Нерозвинени-ми були на той час маркетингові дослідження (адже широкого практичного значення вони набули вперше у США лише в 30-ті роки XX ст.).
Інтенсивний розвиток техніко-економічних відносин розпочинається лише з часу розгортання промислової революції кінця XVIII — початку XIX ст. Незначним був на той час і рівень концентрації виробництва, що було матеріальною основою панування індивідуальної (приватної) капіталістичної власності або капіталу.
Індивідуальна капіталістична власність — власність, що належала окремій особі, максимум — сім’ї і базувалась на експлуатації найманої праці. За своїм економічним змістом індивідуальна капіталістична власність охоплювала майже всю сукупність виробничих відносин на нижчій стадії капіталізму (оскільки крім неї існувала ще приватна некапіталістична (трудова) власність та державна власність, які, однак, були другорядними) і розвивалась у всіх сферах суспільного відтворення. Її теоретичним вираженням була система економічних категорій, що групувались навколо специфічних економічних законів даного способу виробництва та всезагальних і загальних економічних законів, які також діяли у специфічних формах. Найповніше у світовій економічній літературі розвиток індивідуальної капіталістичної власності був відображений у “Капіталі” К. Маркса.
Водночас при з’ясуванні економічного змісту індивідуальної капіталістичної власності загалом та окремих категорій, що її виражають, К. Марксом була розкрита їхня глибинна сутність (передусім, за допомогою принципу суперечності), яка залишається притаманною для більш розвинених типів і форм капіталістичної власності (капіталу) — акціонерної, монополістичної, державної та ін. Тому справедливою є така оцінка теоретичної спадщини К. Маркса лауреатом Нобелівської премії, американським
економістом В. Леонтьєвим: “... у трьох томах “Капіталу” можна отримати більш реалістичну та якісну інформацію із першоджерела, ніж та, яка міститься в дюжині підручників сучасної економіки...”. Важливо при цьому дотримуватись принципу історизму, інакше вони перетворюються на закостенілі утворення, на догми.
Індивідуальна капіталістична власність наприкінці XIX ст. переростає в акціонерну капіталістичну власність. Таке переростання відбувається впродовж чотирьох десятиліть і завершується на рубежі двох століть переходом нижчої стадії капіталізму у вищу.
§ 2. Економічна система капіталізму на вищій стадії його еволюції
Акціонерна капіталістична власність. Монополістичний капіталізм. Фінансово-монополістичний капітал та фінансова олігархія. Сутність та ознаки змішаної економічної системи. Державне регулювання економіки та його межі. Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму.
Акціонерна капіталістична власність. Організаційною формою розвитку акціонерної капіталістичної власності є акціонерні компанії. Про їх домінуючу роль в економіці сучасного капіталізму свідчить те, що у США, наприклад, близько 90 % ВВП на початку XXI ст. створюється у межах акціонерних компаній.
В акціонерних компаніях, яків акціонерній капіталістичній власності, виділяють матеріально-речовий зміст (приналежність до продуктивних сил та кількісної сторони власності) і суспільну форму (приналежність до економічної власності в якісному аспекті). У першому випадку акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах, ліцензіях та інших об’єктах. У другому — як відносини між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою з приводу привласнення цих об’єктів та створеного у процесі праці необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної плати найманим працівникам, підприємницького доходу — керівництву компаній, дивідендів — власникам акцій, фіксованих доходів — власникам облігацій, податків — державі тощо. Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний та позичений. Власний капітал формується з
отриманих від випуску та реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво.
Акціонерні компанії належать до колективної форми власності. Це, зокрема, зумовлене тим, що власники акцій не можуть претендувати на частку майна компанії, і у випадку продажу акцій вони отримують лише їх вартісний еквівалент, а сам власник й капітал дрібнитися не може.
Позичений капітал утворюється з банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. Наприкінці XX ст. основна частка такого капіталу формується на фондоюму ринку (на банківські кредити у 1999 р. припадало лише 25 % коштів, залучених промисловими компаніями та урядами у всьому світі). Свідченням цього є те, що щоденний обсяг операцій на світовому ринку облігацій за період 1990—2000 рр. збільшився з 880 млрд до 1,9 трлн дол. США, акцій — з 40 до 800 млрд дол., а капіталізація світового фондового ринку — з 9 до 25 трлн дол.
Середня кількість акціонерів у акціонерних компаніях США — до 60 тис., а в наймогутніших публічних акціонерних компаніях — понад 4 млн осіб. У закритих акціонерних компаніях — до 300 осіб. Кількість акціонерів у розвинутих країнах Заходу постійно зростає (крім періодів економічних криз). Так, у США їхня кількість у 1929 р. становила 1 млн, а наприкінці 90-х років прямо або опосередковано — понад 50 % населення країни (близько 140 млн).
В Україні у 2001 р. функціонувало понад 36 тис. акціонерних товариств, у т. ч. 12,5 тис. відкритих, кількість акціонерів — 17,5 млн. Проте якщо обсяг торгів на фондовому ринку країни становив 39 млрд грн (близько 20 % ВВП), то у США 230 % ВВП (понад 20 трлн дол.), в Німеччині — майже 35 % ВВП, у Франції — 415 %, в Японії — 90 %.
Економічним стимулом для придбання акцій акціонерами є вищий рівень дивідендів порівняно з вкладенням певної суми в ощадний банк. Так, у США у 1995 р. він становив 24 %.
Акція — це вид цінного папера без встановлення терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді (вартості основного й оборотного капіталу) акціонерного товариства та виражає відносини економічної власності з приводу купівлі-прода-жу такого цінного папера, привласнення на нього дивіденду тощо.
Формально кожний власник акцій є співвласником акціо-нерцого товариства і має право на ухвалення рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їхнього власника співвласником акціонерної компанії.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. для того, щоб контролювати акціонерне товариство, треба було зосередити в одних руках 51 % загальної кількості акцій. Нині у розвинених країнах світу для цього достатньо зосередити в одних руках до 5 % загальної кількості акцій. Контрольним пакетом акцій володіє переважно вузьке коло найбагатших осіб або фінансових інститутів — комерційних банків, страхових компаній тощо. За його допомогою встановлюється багаторівнева система залежності та контролю однією могутньою компанією інших менших компаній або “система участі”.
Комплексно сутність акціонерної капіталістичної власності розкривається у поєднанні позитивних та негативних рис, властивостей. До позитивних належать:
1)	можливість значно розширювати джерело нагромадження;
2)	поліпшення якості функціонування та розвитку техніко-економічних відносин (спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва та ін.) шляхом продажу акцій підприємствам-су-місникам та посилення контролю робітників за якістю комплектуючих виробів;
3)	прискорення міжгалузевого переливання капіталу, що сприяє широкому впровадженню досягнень НТР у цих галузях;
4)	регулювання кількості грошей (шляхом продажу акцій держава зменшує їх кількість, а скуповуючи — збільшує) та ін.
Негативні риси акціонерних компаній:
1)	посилення контролю гігантських акціонерних компаній і великих акціонерів (через механізм купівлі контрольного пакета акцій) за іншими великими і середніми компаніями;
2)	збільшення маси фіктивного капіталу, махінації на фондових біржах внаслідок значного поширення акціонерних компаній. Так, у США у 2002 р. шахрайство найбільшої у світі медіаком-панії оцінювалось у сумі понад 60 млрд дол.;
3)	встановлення контролю за дрібним капіталом мільйонів акціонерів, внаслідок чого ще більше зростає могутність великих компаній в економіці та політиці;
4)	використання акціонерної форми підприємництва як засобу економічного примусу для викупу нерентабельних філій, заводів, цехів (разом із їхніми боргами) трудовими колективами.
Кожна монополія, як зазначалось, існує у формі акціонерних компаній.
Монополістичний капіталізм. Основними економічними ознаками монополістичного капіталізму є процес утворення та панування монополій, злиття банківського монополістичного капі
талу з промисловим і утворення фінансового монополістичного капіталу, економічний поділ світу міжнародними монополіями й територіальний поділ світу між великими державами і боротьба за його переділ.
Монополістичний капіталізм виникає у процесі діалектичного заперечення нижчої стадії, внаслідок чого формується складніша економічна система, в якій поєднуються різні типи і форми власності (у т. ч. капіталу), відповідні форми і методи конкурентної боротьби, неоднакові механізми регулювання економіки, різні за обсягами ланки організованості і планомірності та ін., тому не може існувати повної монополізації економіки. Водночас домінуючими є форми і методи, що виникають на вищій стадії, а тому з’являються нові економічні закони та суперечності. Такими законами є, передусім, породження високим рівнем конкуренції виробництва монополій у різних сферах економіки (або процес монополізації економіки), зрощування банківського та промислового монополістичного капіталу й утворення фінансового монополістичного капіталу.
Монополістичний капітал у політекономічному аспекті — це сукупність відносин економічної власності між монополістичною буржуазією та найманими працівниками з одного боку, та власниками монополістичних та немонополістичних підприємств (які прямо або опосередковано підпорядковані монополіям), з другого боку, у всіх сферах суспільного відтворення, спрямованих на привласнення монопольно високих прибутків. Найважливішою підсистемою відносин монополістичного капіталу є відносини економічної власності між монополістичною буржуазією та найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва.
Монополістичний капітал є суспільною формою розвитку монополій (у т. ч. олігополій). Найважливішими його елементами за сучасних умов є цінні папери, а формою економічної реалізації — привласнення монопольно високих прибутків. Монополізація найдосконаліших продуктивних сил та ін., про що йшлося раніше.
Теоретичним вираженням монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва є певне коло економічних категорій, до якого, з одного боку, входять традиційні поняття та категорії, що розкривають сутність менш розвинених форм капіталу, але наповнених якісно новим монополістичним змістом, а з другого боку — принципово нові категорії, які характеризують появу сутнісно нових сторін, рис та властивостей монополістичного капіталу. До принципово нових понять та категорій належать
монополізація виробництва, монополізація науки та ін., а загалом — монополізація продуктивних сил, монопольна додаткова вартість, фінансовий капітал та ін.
У сфері обігу опосередкованими чинниками зростання монополістичного капіталу, а отже, привласнення монопольно високих прибутків, є встановлення монопольно високих та монопольно низьких цін, застосування механізму “ножиць цін”, фінансові спекуляції з цінними паперами і т. ін. Крім того, посиленню могутності монополістичного капіталу сприяє такий елемент економічної системи, як господарський механізм, зокрема державне регулювання економіки, передусім, податкова, наукова, інвестиційна, амортизаційна та інші форми політики.
Традиційними категоріями, які відображають відносини економічної власності і монополістичного капіталу у цій сфері, але наповнюються якісно новим змістом, є заробітна плата, прибуток, форми заробітної плати, розподіл, податки, соціальне страхування та ін. Принципово новими економічними категоріями, що характеризують відносини економічної власності на вищій стадії капіталізму у сфері розподілу, є система участі, контрольний пакет акцій, монопольні надприбутки та ін.
Процес формування монополістичного капіталу розпочався у 90-х роках в Україні.
Наступною якісно новою суспільною формою розвитку монополістичного капіталу є фінансово-монополістичний капітал.
Фінансово-монополістичний капітал та фінансова олігархія. Фінансово-монополістичний капітал означає процес зрощування банківських монополій та інших крупних фінансово-кредитних інститутів із нефінансовими монополіями (промисловими, торговельними, транспортними та ін.), у процесі якого посилюється контроль наймогутніших банків над промисловістю, торгівлею, сільським господарством та іншими сферами економіки.
Зрощування банківського монополістичного та промислового монополістичного капіталу з одного боку здійснюється у процесі виконання гігантськими банками своїх функцій (в яких реалізується їхня нова роль): придбання акцій промислових монополій, спільного будівництва нових виробничих об’єктів. З другого боку, цей процес відбувається шляхом придбання промисловими монополіями акцій банківських монополій, створення власних банків, придбання місць в управлінні і директоратах банківських монополій, вироблення спільної політики тощо.
Посилення ролі банківських монополій виявляється, насамперед, у тому, що у США, наприклад, частка фінансових установ у
загальній вартості розміщених акцій корпорацій зросла з 6,7 % у 1900 р. до приблизно 40 % на початку 90-х років. Крім того, зростає сума активів (більшість з яких складається з пакетів промислових корпорацій), що передається банкам в управління за дорученням. Це свідчить про посилення зрощування банківського монополістичного капіталу з одного боку, та зростаючу роль банків у цьому процесі з другого.
Дія тенденції до посилення ролі гігантських банків, інших фінансових інститутів у сучасній структурі фінансового капіталу наштовхується на ряд факторів протидії. До них належить конкурентна боротьба між різними фінансовими інститутами (комерційними банками, страховими компаніями, пенсійними фондами і т. д.), кризові потрясіння у фінансово-кредитній сфері, посилення ролі фондового ринку у перерозподілі фінансових ресурсів та ін.
Персоніфікатором процесу формування та розвитку фінансового капіталу є фінансова олігархія. Остання є верхівкою економічно панівного класу, яка зосередила у своїх руках більшу частину національного багатства, контроль за власністю, а отже, законодавчу, політичну та ідеологічну владу. У СИТА, зокрема, майже 1,5 млн мільйонерів, однак до фінансової олігархії наприкінці 80-х років належало приблизно 400 осіб, а капітал кожного з них становив понад 160 млн доларів. У Великобританії до них належать приблизно 300 супербагатіїв. Організаційно-економічна форма існування фінансової олігархії — гігантські фінансові групи, в яких відбувається зрощування крупного банківського, промислового капіталів, торговельних монополій та інших видів монополій без їхнього організаційного об’єднання в одну монополію на основі посилення фінансових зв’язків, особистої угоди керівництва, спільності інтересів крупних акціонерів та ін. Так, завдяки особистій угоді гігантська промислова монополія “Дженерал моторз” була пов’язана з 29 іншими великими корпораціями.
Фінансово-монополістичні групи були відносно адекватною формою розвитку з початку XX ст. до 60-х років. На зміну їм поступово приходить поєднання кількох фінансових груп, які ділять між собою сфери впливу, здійснюють спільний контроль за галузями і сферами господарства. Якщо раніше фінансово-монополістичною групою були, переважно, окремі гігантські комерційні банки, то на сучасному етапі відбувається зрощення таких банків. У США, зокрема, шість найбільших банків Нью-Йорка, навколо яких формувалися чотири групи, є головними
акціонерами один одного, завдяки чому значно розширюється сфера їхнього впливу, створюються своєрідні надгрупи, наймо-гутніша з яких — фінансовий комплекс Уолл-стріту, що призводить до модифікації поняття “фінансового капіталу”.
Основні методи економічного панування фінансової олігархії — “система участі”, особиста угода, підкуп вищих чиновників державного апарату, політичних діячів через фінансування виборчих компаній, надання у майбутньому високооплачува-них посад, корупція та ін. Фінансова олігархія привласнює основну частину монопольного прибутку.
З утворенням у США фінансових надгруп модифікуються форми й методи економічного панування. Крім традиційних, вони використовують нові методи, в яких поєднується контроль за власністю у національних масштабах. Фінансова олігархія або олігархічні клани за допомогою системи фінансових інститутів зосереджують у своїх руках великі (зазвичай не контрольні) пакети акцій десятків компаній різних галузей і сфер економіки. Так, династія Морганів і Рокфеллерів та інших могутніх власників у нью-йоркській надгрупі об’єднує власність багатьох промислових і фінансових корпорацій, здійснює диверсифікацію акціонерних володінь через фінансові інститути. Застосовуються і прямі форми контролю через придбання контрольного пакета акцій.
Поява нової форми організації фінансового капіталу збільшує концентрацію багатства у руках купки монополістичної буржуазії. У США, наприклад, лише 1 % найзаможніших сімей володіє майже 65 % загальної кількості акцій усіх корпорацій, їхнє багатство в 1,5 раза перевищує сукупне багатство 80 % сімей, що перебувають у нижчій частині майнової піраміди. У Німеччині 0,8 % сімей належать 90 % всіх акцій.
Для нових фінансових груп характерний тісніший зв’язок із державою, зокрема з державною формою власності, державною олігархією (вищими чиновниками державного апарату й вищими менеджерами державних підприємств), змінами вищих державних посад.	„
Наступною формою еволюції капіталу на вищій стадії капіталізму є державно-монополістичний капіталізм. Останній притаманний вищому і останньому ступеню вищої стадії капіталізму — державно-монополістичному ступеню в межах національних економічних систем. Суспільною формою цього ступеня є державно-монополістичний капітал. Останній означає процес поєднання і зрощування державного капіталу з монопо
лістичним, у процесі якого відбувається їх діалектична взаємодія (взаємообумовленість, взаємопроникнення, взаємозаперечен-ня) і формується та розвивається якісно нова форма капіталу, насамперед, в інтересах державно-фінансової олігархії. Становлення державно-монополістичного капіталу розпочалось у розвинених країнах світу ще до Першої світової війни, а завершилося на початку 50-х років. Персоніфікаторами цієї форми капіталу є, насамперед, вищі чиновники державного апарату та вищі менеджери державних підприємств, установ та організацій з одного боку, представники фінансової олігархії з другого боку.
Розвиток та функціонування державно-монополістичного капіталу здійснюється в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні та споживанні), внаслідок чого він перетворюється на домінуючу підсистему виробничих відносин капіталізму на вищій стадії його еволюції. Оскільки державно-монополістичний капіталізм розвивається, насамперед, в інтересах державно-фінансової олігархії, то він сприяє повнішому задоволенню потреб основної продуктивної сили (людини, а за умов капіталізму — найманих працівників) лише опосередковано, тобто тією мірою, якою це потрібно для реалізації основної мети панівного класу.
Із кількісного боку процес поєднання і зрощування державного та монополістичного капіталу у розвитку науки виявляється в тому, що із понад 170 млрд дол., витрачених у США на розвиток науки в 1999 р., понад 35 % профінансувала безпосередньо держава, корпорації — майже 60 %, а навчальні установи біля 5 %. Крім того, отримувані в державних центрах патенти і ліцензії безкоштовно передаються передусім великим компаніям.
Теоретичним вираженням цих процесів є, передусім, процес наповнення економічних понять і категорій, які виражали розвиток продуктивних сил, індивідуального та монополістичного капіталу державно-монополістичним змістом. З урахуванням цього доцільно вживати такі категорії, як державно-монополістичний постійний капітал, державно-монополістичний змінний капітал, державно-монополістичний товар тощо. Водночас для адекватного теоретичного вираження державно-монополістичного капіталу у сфері безпосереднього виробництва слід вводити в науковий обіг принципово нові категорії: державно-монополістичне регулювання економіки, державно-монополістична планомірність, державно-монополістична олігархія та ін. Новими економічними законами, що виражають найглибшу сутність цих процесів, є закон зрощування монополістичного і державного капі
талу, закон заперечення державним капіталом монополістичного капіталу.
Таке заперечення виявляється у тому, що державний капітал, з одного боку, успадковує позитивні риси монополій загалом та монополістичного капіталу зокрема. До таких рис належать здатність повніше (порівняно з монополістичним капіталом) розвивати систему продуктивних сил (у тому числі основну продуктивну силу — людину-працівника і частково людину-власника; науку, зокрема дослідно-конструкторські розробки; використовувати досягнення науково-технічної та інформаційної революції, впроваджувати новітні технології тощо); значно розширювати масштаби організованості та планомірності, а отже послаблювати вади механізму вільної ринкової економіки тощо. Найповніше процес успадкування державою окремих рис та якостей монополій виявляється в існуванні державних монополій (так званих “природних монополій”).
Процес заперечення державним капіталом монополістичного наявний у поступовому зростанні частки одержавленого національного доходу, у переважаючому впливові держави на розвиток основної продуктивної сили, фундаментальних наукових досліджень, у перетворенні державного регулювання на домінуючий елемент господарського механізму та ін.
Сутність та ознаки змішаної економічної системи. Якщо врахувати основні типи та форми власності за умов капіталізму і складові господарського механізму, що на них базуються, то змішана економіка передбачає оптимальне поєднання приватної, колективної та державної власності з одного боку, механізму ринкового саморегулювання, монополістичної планомірності і державного регулювання з другого боку, з метою узгодження приватних, колективних і загальнонаціональних інтересів.
Водночас поняттям “змішана економіка” можна характеризувати певне поєднання різних за своєю сутністю економічних процесів, що відбуваються у розвинених країнах світу внаслідок соціалізації економічної системи, дії відповідного економічного закону.	*
З приводу цього в західній науковій літературі сформувались дві основні моделі змішаної економіки — ліберальний і соціал-реформістський варіанти.
Згідно з ліберальним варіантом змішаної економіки необхідне проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональна взаємодія недержавного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування
приватного сектору інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидат-нііпими представниками цієї варіантної моделі є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р. Хейлброннер та ін.
Соціал-реформістський варіант змішаної економіки передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Його представники — теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.
Найважливішими формами соціалізації власності соціал-реформістські теоретики називають пряме одержавлення окремих галузей або великих компаній через націоналізацію, будівництво державних підприємств і розвиток на цій основі державного підприємництва, створення спільних державно-приватних компаній. Важливо при цьому забезпечити умови та механізм розвитку державної власності в суспільних інтересах.
Значного поширення в деяких країнах Заходу набули реформістські ідеї соціалізації капіталістичної економіки через здійснення спільного (змішаного) державно-приватного підприємництва, зокрема впливу держави на інвестиційну, цінову, промислову політику великих приватних підприємств тощо, завдяки чому відбувається розширення частки державного капіталу. Доцільно також, на думку реформістських теоретиків, створювати спеціальні державні фінансові інститути, які б скуповували контрольні пакети акцій окремих великих компаній у ключових галузях народного господарства і спрямовували їх на розвиток у загальнонаціональних інтересах.
Ліві соціал-демократи пропонують широко практикувати розвиток децентралізованих форм суспільної власності — регіональної, муніципальної, комунальної та ін. Крім цих методів соціалізації капіталістичної економіки, вони вважають за необхідне розвивати профспілкову, кооперативну та інші форми колективної власності, асоціації дрібних підприємств тощо. Такі форми, на їхню думку, сприяють розвитку самоуправління, залученню трудящих до процесу управління власністю.
Державне регулювання економіки та його межі. Такі межі слід розглядати у нерозривному зв’язку з межами розвитку основи такого регулювання (передусім, економічними методами) — допустимими межами одержавлення економіки.
Оптимально допустимими межами державної власності на засоби виробництва за умов капіталізму є частка, приблизно 35 %.
Такої частки немає у жодній розвиненій капіталістичній країні світу, тому ця складова державного регулювання може ще посилюватись. Водночас науково необґрунтованими є прогнози окремих західних економістів про абсолютне переважання державної форми власності. Так, американський економіст Б. Беквіт стверджує, що у 2200 р. у США держава володітиме 90 % всієї реальної власності.
Такі прогнози безпідставні, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності за окремі проміжки часу й екстраполюють цю тенденцію на майбутнє. Крім того, вони не враховують дії закону заперечення заперечення, про що вже зазначалось. Прогнози названих авторів ґрунтуються на майже повному запереченні корпоративної (у тому числі монополістичної) власності.
Щодо одержавлення національного доходу, то оптимально допустимою є верхня межа до 60—65 %. Ця межа майже досягнена лише в Швеції, що є певною мірою кількісним виміром процесу соціалізації її економічної системи. Оскільки таке одержавлення приблизно на 90 % здійснюється через механізм оподаткування, то межі державного регулювання залежать від соціально-економічних меж вилучення податків у осіб найманої праці, прибутків підприємств, капіталістів.
Загалом, межі державного регулювання економіки залежать від моделі економічної системи.
При оподаткуванні йдеться не лише про економічні межі, а й про соціальні, тобто встановлення таких максимальних ставок податків, які б не призводили до соціальної нестабільності у суспільстві, втрати стимулів до праці.
Соціально-економічний прогрес та історичні перспективи економічної системи змішаного капіталізму. Соціально-економічний прогрес означає поступальний розвиток соціально-економічної системи, в якій органічно поєднані найважливіші стикові підсистеми як економічної, так і соціальної систем. Такими підсистемами в межах економічної системи є відносини економічної власності і господарський механізм, а в межах соціальної системи — відносини між класами, соціальними верствами і групами, а отже, між працею і капіталом.
З погляду характеру відносин економічної власності у майбутньому найінтенсивніше розвиватимуться асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме частка профспілкової, кооперативної власності. У структурі сучасної корпоративної власності
збільшуватиметься частка акцій трудящих. Оскільки однією з основ економічної свободи людини й надалі буде приватна трудова власність, то її значення зростатиме. Водночас поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи майбутнього прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Різні комбінації таких форм привласнення стануть іще однією тенденцією еволюції відносин власності.
У цілому розвитком цих процесів управлятиме закон соціалізації, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між досягненим рівнем розвитку технологічного способу виробництва, передусім, продуктивних сил, зростаючим усуспільненням виробництва й праці, з одного боку, та наростаючим підривом товарного виробництва, поступовим подоланням відчуженості найманих працівників від процесу праці, власності та економічної влади на мікрорівні в розвинених країнах світу — з другого, внаслідок чого відбувається еволюційне самозаперечення економічної системи капіталізму, що базується на експлуатації найманої праці.
У цілому процес соціалізації економіки охоплюватиме соціалізацію умов виробництва, передусім, на засоби виробництва, соціалізацію праці, управління власністю і результатами виробництва.
Сам процес формування та розвитку інтегрованої економічної власності також буде здійснюватись під впливом закону соціалізації, який діятиме у модифікованих формах на інтернаціональному рівні.
Внаслідок цього еволюція соціальних відносин характеризуватиметься поступовим посиленням праці та відповідним послабленням капіталу як на національному, так і на інтернаціональному рівнях.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які об’єктивні основи виникнення капіталістичної системи?
2.	Що означає процес первісного нагромадження капіталу?
3.	Який механізм утворення надприбутку, і що він означає?
4.	Охарактеризуйте роль ринкового механізму у регулюванні капіталізму.
5.	Яку роль у регулюванні капіталізму відіграє внутрішньогалузева та міжгалузева конкуренція?
6.	У чому полягає економічний зміст і сутність індивідуальної капіталістичної власності?
7.	Що означають акціонерні компанії?
8.	Назвіть основні позитивні та негативні сторони акціонерної власності.
9.	Розкрийте економічний зміст монополістичного капіталу.
10.	Які нові економічні закони і категорії розкривають зміст монополістичного капіталу?
11.	Що означає фінансово-монополістичний капітал?
12.	Чому банківський капітал є домінуючим елементом у системі фінансового капіталу?
13.	Що означає фінансова олігархія і які методи її панування?
14.	Які основні елементи державно-монополістичного капіталізму?
15.	У чому сутність державно-монополістичного капіталізму?
16.	Які нові економічні категорії розкривають зміст монополістичного капіталу?
17.	Як відбувається процес зрощування державного і монополістичного капіталу в окремих сферах суспільного відтворення?
18.	Як відбувається процес діалектичного заперечення державним капіталом монополістичного?
19.	Що означає “змішана економіка”?
20.	Які основні моделі змішаної економіки?
21.	Обґрунтуйте об’єктивні межі державного регулювання економіки.
22.	Які основні тенденції розвитку економічної системи змішаного капіталізму?
Тема 23
ЗАКОНОМІРНОСТІ ТА ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХІДНИХ ЕКОНОМІК
§ 1. Теорія та практика економічної системи соціалізму
Власність та господарський механізм соціалістичної економіки. Доходи населення, їхня структура та принципи формування. Наростання суперечностей одержавленоі економічної системи.
Власність та господарський механізм соціалістичної економіки.
Соціалізм розглядався класиками марксизму-ленінізму як нижча фаза комуністичного способу виробництва, спільною рисою яких є, передусім, наявність суспільної власності на засоби виробництва.
Соціалістична власність виникає внаслідок націоналізації засобів виробництва капіталістичних підприємств, а також кооперування дрібних самостійних виробників (соціалістична кооперативна власність). Всі трудящі на стадії соціалізму, згідно з теорією, стають власниками засобів виробництва, внаслідок чого встановлюється єдність праці та власності, а робоча сила перестає бути товаром, зникає експлуатація, а отже, привласнення результатів додаткової праці окремими соціальними групами (ці результати йдуть на вдосконалення соціалістичного виробництва, а також на задоволення колективних і особистих потреб).
Основною формою соціалістичної власності вважалась державна власність, на яку припадало близько 90 % основних фондів. Внаслідок цього створювалася можливість регулювати суспільне виробництво на основі єдиного народногосподарського плану.
З погляду практики основними ознаками соціалістичної власності було, по-перше, право на працю та його реалізація. Кожна
працездатна людина могла отримати роботу, яка забезпечувала їй гарантоване існування. Мінімальна заробітна плата в 70 грн еквівалентна у 2001 р. приблизно 400 грн. По-друге, такою ознакою була безплатна освіта, у т. ч. вища, а також охорона здоров’я, широко розвинена мережа закладів культури та її послуг. По-третє, відсутність значної диференціації в доходах, яка складала в середньому 1:4—5. По-четверте, безплатний розподіл житла та надзвичайно низька плата за комунальні послуги (до 3 % середньої заробітної плати). По-п’яте, відсутність економічних криз. По-шосте, значно кращий рівень забезпечення життя дітей і молоді. Так, в період існування СРСР в Україні щорічно влітку оздоровлювались 3,5 млн дітей, у 2001 р. лише 1 млн 55,3 тис.
Якщо розглядати практику будівництва соціалізму на всіх етапах існування СРСР, то в ньому поєднувались елементи рабства (у часи сталінського режиму близько 12 млн осіб були політв’язнями і в різних типах таборів займалися, здебільшого, рабською працею), феодалізму (приблизно 35 млн селян були примусово прикріплені до праці в колгоспах і радгоспах). Крім того, мали місце штучні голодомори, насильницька колективізація значної частини селян, масова депортація окремих народів, брак політичної свободи тощо.
Якщо брати лише післясталінський період, то антисоціалістич-ний характер державної власності виражався, по-перше, майже у повній відсутності у трудових колективів (а отже, його учасників) права брати участь в управлінні власністю на підприємствах, тобто впливати на формування виробничих програм, обсяги інвестицій, ціноутворення, встановлення фонду заробітної плати тощо; по-друге, у неможливості істотно впливати на вибір керівників підприємств; по-третє, у відсутності дієвих стимулів до праці більшості працівників, відношенні до державної власності як нічиєї, що в сукупності означало їх відчуження від власності і влади та ін.
Такому типу економічної власності відповідав адміністративно-командний характер управління народним господарством. Це означало, що кожному регіону, республіці, галузі, підприємству директивно надсилались із центру показники господарської діяльності, виділялися обсяги ресурсів і фонду заробітної -плати, визначалась номенклатура продукції, споживачам внаслідок цього нав’язувались значною мірою неякісні товарні послуги. Все це формувало витратний характер економіки, низьку ефективність виробництва. Господарський розрахунок був формальним, виробництво здійснювалося заради виробництва, існував товарний дефіцит. Водночас практика складання п’ятирічних планів була прогресивною і запозичувалась у країнах Заходу.
Доходи населення, їхня структура та принципи формування. Основним видом доходів населення була заробітна плата, яка розглядалася як конкретна форма дії закону розподілу за працею та закону вартості. Разом із суспільними фондами споживання зарплата мала забезпечити розширене відтворення робочої сили. Матеріальною основою заробітної плати вважався необхідний продукт.
Про невиконання зарплатою своїх функцій, зокрема стимулюючої, свідчить те, що у 1970 р. середня заробітна плата у народному господарстві становила 122 крб, а найвищою вона була у працівників, зайнятих на будівельно-монтажних роботах (153 крб), найнижчою у сфері житлово-комунального та побутового обслуговування (94,5 крб). Водночас за період 1940—1970 рр. середня зарплата зросла в 4 рази, а продуктивність праці — у 5 разів.
У сукупному доході виплати із суспільних фондів споживання у розрахунку на душу населення становили у 1970 р. 263 крб, тоді як у 1940 р. — 24 крб (а у 1927—1928 рр. — лише 1,3 крб), а в сукупних доходах робітників промисловості — відповідно 20 % і 14,5 %. Такі розміри виплат формувались як шляхом надання грошових компенсацій, так і безоплатних (або частково безоплатних) матеріальних благ і послуг (останні складали близько 50 %).
У 1990 р. середньомісячна грошова заробітна плата робітників і службовців по господарству становила 247 крб, причому найвищою вона була у сфері науки і наукового обслуговування (285 крб), найнижчою у сфері культури (123 крб). У сільському господарстві тривалий час для обліку і оплати праці використовувались трудодні (що замінили оплату “за душами і за їдоками” у перші роки формування колгоспів), але оплата на них була настільки мізерною, що не забезпечувала фізичного виживання. У середині 60-х років середньомісячна оплата праці колгоспника була вдвічі меншою, ніж у робітників і виплачувалась лише двічі на рік (аванс і остаточний розрахунок). У 1966 р. колгоспи перейшли на гарантовану грошову щомісячну оплату праці (не нижчу, ніж середня у радгоспах) з використанням додаткової оплати. У 1990 р. середньомісячна оплата праці колгоспника становила вже 242 крб, а отже, була майже у 6 разів вищою, ніж наприкінці 90-х років.
Виплати і пільги із суспільних фондів споживання становили у 1990 р. 620 крб на одну особу. Істотним недоліком розвитку останніх був слабкий зв’язок із трудовою участю працівників. Водночас правляча еліта отримувала, крім основних доходів, різні доплати, жила у набагато престижніших будинках і квартирах, відпочивала у закритих фешенебельних зонах відпочинку, що
значною мірою відповідало їхньому статусу реальних власників засобів виробництва. Проте рівень їхнього життя не йде у жодне порівняння із сучасною кланово-номенклатурною елітою.
Наростання суперечностей одержавленої економічної системи. Потреби у реформуванні існуючої в СРСР економічної системи, крім вищеназваних, зумовили такі основні причини: 1) поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинене зростанням масштабів народногосподарського комплексу, однак здебільшого — зниженням ефективності економіки; 2) істотним зниженням темпів зростання продуктивності праці (за період 1960—1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1 % приросту продуктивності праці витрачалося понад 2 % приросту оновлення виробничих фондів; 3) значним відставанням, порівняно з розвиненими країнами світу, у впровадженні досягнень НТР у виробництво (рівень комп’ютеризації СРСР наприкінці 80-х років XX ст. складав лише близько 0,01 % від рівня комп’ютеризації США); 4) поглибленням диспропорцій в економіці; 5) низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту; 6) значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966—70 рр. вони становили 5,9 %, а в 1981—85 рр. — 1,8 %, у 1985—88 рр. — 1,4 %; 7) швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд дол., а в 1986 — 15,1 млрд дол. США за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20 % і 14 %. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77-ме місце у світі.
§ 2. Моделі перехідної економіки та економічний устрій країн за умов формування соціально орієнтованої економіки
Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. Економічний устрій у країнах перехідної економіки. Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах. *
Основні моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах. У другій половині 80-х і на початку 90-х років формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн. По-перше, неокласична модель, яка розроблялась М. Фрідменом, Дж. Стінглером та ін., передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механіз
му вільного ринкового саморегулювання економіки, опору на іноземні інвестиції, здійснення швидкої лібералізації цін та лібералізації зовнішньої торгівлі, скорочення соціальних витрат держави, значну соціальну диференціацію суспільства та ін.
При цьому стверджується, що невиконання будь-якої з названих умов деформує процес трансформації, а з метою зменшення ризиків від поступових реформ необхідна “шокова терапія”.
На відміну від неокласиків, автори другої, так званої градуа-лістської (від англ. дгасіиаі — поступовий) концепції трансформації провідну роль відводять стабілізації виробництва. При цьому усвідомлюються тривалість даного процесу та можливість забезпечення необхідного обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення лише за умови стабільного випуску економічних благ. Низький рівень рентабельності вважається переважним порівняно з падінням обсягів виробництва. Дана концепція не передбачає тотальної приватизації і необачної лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, скорочення соціальних витрат, надає перевагу колективним цінностям. Найбільш послідовно ця концепція реформ реалізується в Китаї.
Представники інституціоналізму (третя модель) акцентують увагу на необхідності інституціональних змін у суспільстві, які передбачають еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких вони відносять зміни прав власності), але й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо.
Четвертим напрямом у теоретичному розумінні моделей перехідної економіки є структурний підхід. Представники цієї концепції вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, є невід’ємною частиною технологічної структури народного господарства, тому антитрестівська політика вважається недоцільною. Водночас першочерговим завданням ними проголошений тривалий підготовчий період створення ринкових інститутів, а макроекономічна стабілізація має передувати структурним реформам. До числа структурних реформ вони відносять реформи у сфері прав власності, мотивації праці управлінського персоналу та ін.
Найбільш антигуманною серед названих моделей є перша. Її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, різкої поляризації
суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності. Яскравим прикладом запровадження цієї моделі є Росія, Україна.
Економічний устрій у країнах перехідної економіки. Економічний устрій, як зазначалося, визначається типом виробничих відносин і, насамперед, характером власності на засоби виробництва. Оскільки у всіх постсоціалістичних країнах переважала державна власність, то новий устрій може формуватися лише шляхом роздержавлення економічної власності, внаслідок чого утворюються різні економічні устрої. Такі устрої — це особливі типи відносин економічної власності і форм господарювання, матеріальною основою (речовим змістом) яких є певний рівень розвитку продуктивних сил, що разом із суспільною формою підпорядковуються відповідним типам економічних законів.
Основними устроями у постсоціалістичних країнах є: 1) державний; 2) капіталістичний; 3) колективний трудовий; 4) дрібнотоварний.
Дрібнотоварний устрій представлений індивідуальними (сімейними) господарствами, що базуються на особистій праці господаря і членів його сім’ї. Водночас, внаслідок його залежності від домінуючого укладу, яким є капіталістичний, розвиток дрібнотоварного устрою підпорядковується законам капіталістичного способу виробництва.
Його розширення, як це має місце в Україні, Польщі, деяких інших країнах, насамперед у сільському господарстві, не відповідає вимогам законів розвитку продуктивних сил, насамперед, основної продуктивної сили.
Капіталістичний уклад представлений у більшості постсоціалістичних країн приватнокапіталістичними та колективними капіталістичними підприємствами у формі акціонерних компаній. Водночас внаслідок узурпації акціонерної власності вузьким колом нової української великої буржуазії колективні капіталістичні підприємства зазнають все більшої приватнокапіталістичної спрямованості, що означає рух даного укладу у бік капіталізму взірця кінця XIX — початку XX ст.
Колективний трудовий устрій представлений в деяких інших країнах викупленими трудовими колективами підприємствами, кооперативами, в яких нема найманої праці або вона займає незначну частку. Цей устрій є найпрогресивнішим, бо в ньому досягається єдність колективної праці та колективної власності на основі технологічного способу виробництва, що базується, переважно, на машинній праці. Хоча в Україні він також є над
мірно фізично та морально зношеним, але завдяки прогресивній суспільній формі це відставання можна буде швидко подолати.
Державний устрій у постсоціалістичних країнах вже не є домінуючим. Його розвиток може набувати різного спрямування — здебільшого соціалістичного, в основному — капіталістичного, відповідати загальнонаціональним інтересам, поєднувати у різній комбінації ці три напрями, що безпосередньо залежить від типу політичної влади, особливостей господарського механізму. Його розвиток в Україні має, здебільшого, прокапіталістичний характер.
У Китаї процес реформування почався з сільського господарства, легкої та харчової промисловості, а також передових науко-містких галузей. При цьому середньорічні темпи приросту ВВП за період 1979—1999 рр. становили майже 10 %. Водночас було створено близько 400 тис. спільних підприємств, у яких державі спочатку належав лише контрольний пакет акцій, а через 10 років вона (держава) ставала їх повним власником.
Градуалістська та інституціональна концепції реформ реалізувались також в Угорщині, Чехії та деяких інших країнах. Позитивною стороною реформ у цих країнах є, по-перше, те, що частка бюджетних асигнувань у ВВП не тільки не зменшилась, а навіть зростала в окремі періоди. Уряд України впроваджував у практику гірший варіант, що значною мірою пояснюється диктатом МВФ.
По-друге, в цих країнах збереглася на старому рівні частка витрат на освіту у ВВП. У інших країнах, у т. ч. в Україні, вона суттєво скоротилася.
По-третє, лише незначною мірою посилилась диференціація в доходах 10 % найбідніших і найбагатших верств населення. Так, якщо на початку реформ цей розрив становив 2,5—3 рази, то далі — 4,5—5 разів. Водночас у Румунії і Болгарії цей розрив збільшився у 10 разів, у Росії — у 15 разів, в Україні — майже у ЗО разів.
По-четверте, уряди Угорщини, Словенії, а також у дещо меншій мірі Чехії намагалися не допустити суттєвого зниження життєвого рівня населення. В Україні життєвий рівень більшості населення порівняно з 1990 р. знизився приблизно в 5—6 разів, внаслідок чого значно знизилась ємкість внутрішнього ринку, посилилось відставання від країн ЄС (за розрахунками вчених лише у 2015 р. буде досягнуто рівень 1990 р.).
Роздержавлення і приватизація у постсоціалістичних країнах. У західній економічній літературі процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризуєть
ся як приватизація. Таке чорно-біле бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки.
Якщо давати наукове трактування цих проблем, то роздержавлення означає процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або членів її сім’ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).
Процес роздержавлення і приватизації у 80—90-х роках XX ст. відбувався як у розвинених країнах світу, так і у так званих постсоціалістичних країнах. У кожній із цих груп країн існували як загальні, так і особливі причини роздержавлення і приватизації.
Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є: 1) модель масового роздержавлення і приватизації; 2) модель колективного роздержавлення і приватизації; 3) модель зовнішнього власника; 4) змішана модель роздержавлення і приватизації; 5) модель соціально орієнтованої власності.
Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково у Польщі. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж (частка якого становила 44,8 %), ваучерний метод — 23 %, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4 %, відкритий аукціон — 10,5 %, безкоштовна передача майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1 %, відкритий конкурс — 8 %; приватизація існуючих державних акціонерних товариств — 4 %. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (так звана реституція), передача частини власності державним кооперативам. Загалом дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності.
Внаслідок цілої низки причин, про які йшлося раніше, приватизаційні сертифікати в Україні та Росії знецінились і замість подолання соціально-економічного відчуження воно ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб). Приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн, в Росії — нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні
приватизація була названа “чорною”, а в Чехії — “народною”. Тому для переважної більшості населення були створені “рівні стартові умови” для входження в ринок — їх перетворили на позбавлений роботи і власності люмпенізований пролетаріат.
Модель колективного роздержавлення і приватизації передбачає придбання переважної частини акцій трудовим колективом (у т. ч. менеджерами) або, передусім, менеджерами з наступним виділенням частки кожного працівника та правом купівлі-продажу ними акцій інших працівників. Значного поширення ця модель спочатку набула в Росії, Україні, Румунії, Угорщині, Словенії, колишній НДР та деяких інших країнах. Водночас трудовому колективу надавались певні пільги для придбання акцій. Проте в Україні, як зазначалось, а значною мірою і в Росії, трудова колективна власність була, здебільшого, узурпована кланово-номенклатурною елітою.
У Словенії працівники роздержавлених підприємств мали право на безплатне отримання 20 % акцій, а додаткових 40 % — за половину вартості за закритою підпискою. У колишній НДР 20 % із загальної кількості роздержавлених підприємств (майже 12 тис.) були викуплені менеджерами і лише незначна частка — трудовими колективами. У Болгарії працівники підприємств мали право на придбання близько 20 % акцій роздержавлених підприємств, до того ж за пільговими умовами для тих робітників і службовців, які відпрацювали на підприємстві не менше двох років до початку процесу роздержавлення і приватизації.
Модель зовнішнього власника передбачає надання контрольного пакета акцій (понад 50 % голосуючих акцій) в руки іноземного інвестора. Ця модель отримала найбільше поширення в Чилі, частково — в Угорщині, НДР та Естонії. Так, у Естонії поширеним методом роздержавлення і приватизації стали міжнародні тендери. З боку інвесторів, передусім іноземних, брались зобов’язання про створення понад 56 тис. робочих місць. Проте ці зобов’язання дотримувались ними впродовж не більше 2 років, а після цього підприємства навіть закривались. Іноземний капітал допускається урядом Естонії і до приватизації об’єктів виробничої інфраструктури — енергетики, залізниць, портів, зв’язку. Певною мірою ці процеси відбуваються і в Україні.
Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної і приватної власності у різних пропорціях за умов переважання державної власності і державного контролю в стратегічних для народного господарства галузях. Зокрема це стосується так званих природних моно
полій. Найближче до цієї моделі — досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, внаслідок чого виникли, передусім, акціонерні підприємства, про що вже зазначалось.
Модель соціально-орієнтованої власності у процесі роздержавлення і приватизації передбачала право робочих рад на підприємстві та менеджерів ухвалювати рішення щодо роздержавлення і приватизації, а також використання інших моделей. Внаслідок цього в Словенії, наприклад, у середині 90-х років працівникам та менеджерам належало понад 40 % роздержавле-них акціонерних компаній, інвестиційним фондам, що контролюються передусім банками — 20 %, державним фондам — близько 20 %.
Якщо оцінювати ефективність названих п’яти моделей за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, то найшвидше вони зростали в Китаї, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно зріс життєвий рівень населення, тривалість його життя тощо.
Згідно з вимогами закону єдності праці та власності з урахуванням домінуючої ролі колективного характеру праці, найдосконалішою моделлю є надання переважної власності в руки трудових колективів залежно від їхнього внеску в економічний потенціал галузі, регіону країни, а також відповідно до критеріїв ваучерної приватизації.
Загалом проведення роздержавлення і приватизації не має супроводжуватися надмірною приватизацією власності, оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, невирішення проблем її динамічного розвитку, а створення нових, не менш глибоких суперечностей, які негативно впливають на розвиток суспільства.
В Україні відбуваються, здебільшого, нераціональні та руйнівні з погляду трансформації економічної системи процеси роздержавлення і приватизації. Вони полягають у надмірному зниженні частки державної власності, в інтенсивному первісному нагромадженні капіталу шляхом масового розкрадання державної власності та формування кримінальної тіньової економіки, в узурпації праці багатьох поколінь жменькою нуворишів, кланово-мафіозних структур, у посиленні процесу відчуження праці від власності, а отже, тотальному зубожінні найманих працівників тощо.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Якою за характером (сутністю) та формою була економічна власність при соціалізмі?
2.	Які ознаки соціалізму були притаманні державній власності колишнього СРСР?
3.	Які ознаки відчуження трудящих від державної власності?
4.	Яким був господарський механізм у СРСР?
5.	Які принципи формування доходів у СРСР?
6.	Охарактеризуйте динаміку доходів робітників і колгоспників у СРСР на різних етапах його існування.
7.	Як співвідносяться доходи в колишньому СРСР з доходами в Україні на початку XXI ст.?
8.	Які основні моделі перехідної економіки?
9.	Яка з цих моделей є найбільш антигуманною і чому?
10.	Які основні економічні устрої існують у перехідній економіці?
11.	Які особливості роздержавлення і приватизації у пост-соціалістичних країнах?
12.	Які основні моделі роздержавлення практикувались у постсоціалістичних країнах?
13.	В яких країнах внаслідок роздержавлення і приватизації були досягнені вагомі позитивні результати?
14.	Які наслідки роздержавлення і приватизації в Україні?
15.	Які основні реформи слід здійснити у цих країнах, щоб подолати їхню відсталість?
РОЗДІЛ VI
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО І МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ
Тема 24
СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО
§ 1.	Світове господарство і його структура
Світове господарство як економічна категорія. Основні групи країн у світовому господарстві.
Світове господарство як економічна категорія. Наприкінці 2001 р. на нашій планеті з чисельністю населення понад 6 млрд осіб існувало близько 230 країн, населення яких, за даними американських учених, розмовляло майже 7 тис. мов.
Більшість країн функціонує в докапіталістичних формаціях, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького, феодального способів виробництва. Капіталістичний спосіб виробництва також поширюється у цих країнах, але він ще не став визначальним. За загальноприйнятою класифікацією більшість людства проживає у слаборозвинених країнах.
На частку 25 розвинених країн припадало 55 % ВНП і 70 % світового експорту, причому на 7 наймогутніших — 86 % ВНП (у світовому ВНП — 47 %), 73 % — в експорті (понад 50 % у світовому експорті).	«
До складу міжнародних економічних відносин входять світова торгівля, міжнародний рух капіталу, міжнародні валютні відносини, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція. У межах кожної з цих форм найважливішою підсистемою економічних відносин є відносини економічної власності, які насамперед складають об’єкт політекономічного дослідження. Іншим важливим об’єктом такого аналізу є господарський
механізм. Тому в політекономічному аспекті світове господарство є системою національних господарств та відносин економічної власності, що формуються в єдину цілісність завдяки наднаціональному господарському механізму на основі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва.
Глибинну сутність світового господарства розкриває система економічних законів, що управляють його розвитком. Ця система складається, з одного боку, з законів, які діють у межах національних господарств, насамперед, найрозвиненіших країн світу, але мають інтернаціональні форми свого вияву, а з другого — з нових економічних законів, які виникають у процесі інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та відносин економічної власності й господарського механізму.
До законів національних господарств, які у модифікованих формах діють у межах світового господарства, належать закон вартості, закон попиту і пропозиції, закон грошового обігу, закон концентрації капіталу та ін. До нових законів цієї сфери належать закон інтернаціоналізації виробництва, закон інтернаціоналізації обігу, закон інтернаціоналізації продуктивних сил, закон транснаціоналізації (посилення ролі ТНК у сфері міжнародних економічних відносин), закон інтернаціоналізації технологічного способу виробництва та ін., більшість із яких необхідно обґрунтувати економічній науці.
Основні групи країн у світовому господарстві. Такими трьома групами країн, як зазначалось, є розвинені держави світу, країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою. Розвиненим країнам світу властиві високий рівень розвитку технологічного способу виробництва (значною мірою базується на автоматизованій праці) у промисловості, поступове наближення до цього рівня сфери будівництва (здебільшого, базується на машинній праці), сільського господарства, високий рівень розвитку та значна частка сфери послуг (від 2/3 до 3/4 працездатного населення). До цих країн до середини 90-х років належали США, Канада, 15 країн ЄС, Швейцарія, Норвегія, Ісландія, а також Ізраїль і Південна Африка. Серед них, як зазначалося, виділяються сім наймогутніших країн, а трьома основними центрами вважаються США, країни ЄС і Японія.
Якщо після Другої світової війни США випереджали країни ЄС за рівнем продуктивності праці у 2—3 рази, то наприкінці 90-х років найрозвиненіші держави Союзу догнали СИТА за цим показником і впритул наблизились за рівнем ВВП на душу населення. Таке відставання за коротший термін подолала і Япо
нія. Водночас найбільш конкурентоспроможною залишається економіка США. Значною мірою це зумовлене тим, що вони витрачали на розвиток НДДКР у 1999 р. 46 % світових витрат у цій сфері.
Другу найважливішу групу країн світового господарства складають країни, що розвиваються. Незважаючи на те, що з 60-х років багато з них значно підвищили свій економічний потенціал, на сферу промисловості в середині 90-х років у них припадало близько 25 %, на сільське господарство — 34 %, а на сферу послуг лише 41 %. Якщо частка ВВП, створеного у сільському господарстві, становила у розвинених країнах світу лише близько 2 %, то у країнах, що розвиваються — приблизно у 17 разів більше.
Серед країн, що розвиваються, виділяють декілька груп. Першу з них складають країни ОПЕК, експортерів нафти, які отримують значні доходи — нафтодолари і за відносно незначної чисельності населення забезпечили його високий життєвий рівень із наявною істотною диференціацією. До групи “нових індустріальних держав”, згідно з класифікацією ООН, належать країни, які за багатьма економічними показниками переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими з них навіть конкурують з розвинутими країнами світу. До першої групи цих країн належать Аргентина, Бразилія, Мексика, Малайзія, Сінгапур, Сянган, Тайвань, Південна Корея. В цілому до двох цих груп країн входило у 1995 р. 18 країн з доходами на душу населення понад 9400 дол. Проте за цими узагальнюючими показниками прихована значна диференціація доходів. Так, у Мексиці майже 54 % населення бідні, а понад 24 % з них проживають у злиднях.
Решта країн, що розвиваються, не пройшли стадії індустріалізації, їхнє населення, в основному, зайняте у сільському господарстві. У цих країнах низький рівень писемності, велике безробіття, високі темпи зростання населення, експорт представлений переважно сільськогосподарською продукцією, продуктивність праці досить низька.
Ці країни, у свою чергу, можна поділити на дві групи. До першої входили 73 країни із середнім рівнем доходу цд одну людину понад 760 дол. на рік в середині 90-х років. Характерною рисою їхньої економіки є спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської чи мінеральної сировини. Зниження матеріале- та енергомісткості економіки в промислово розвиненій частині світу зумовило падіння ролі природної сировини у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, а також внаслідок політики “ножиць цін”, викликало зниження цін на більшість
сировинних товарів у реальному обчисленні. Все це загрожує переходом до групи найменш розвинутих.
Другу групу слаборозвинутих країн утворюють близько 54 країн із низьким рівнем доходу (менше 765 дол. на рік). Це найбільші сільськогосподарські країни, позбавлені будь-яких більш-менш значних джерел мінеральної сировини. їхня економіка перебуває у стані стагнації і навіть деградації, а сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують. Головне місце у цій групі країн посідають держави Центральної та Південної Африки.
Згідно з міжнародними стандартами бідності щорічний дохід в сумі до 375 дол. на людину є ознакою абсолютної злиденності, від 376 до 750 дол. на рік — безумовної бідності. За цим критерієм до слаборозвинутих країн належать ряд держав СНД, у т. ч. і Україна. До цієї групи у другій половині 90-х років належали 54 країни, в яких ВНП на душу населення становив 765 дол. США і менше; 47 країн, у яких цей показник становив від 766 до 3035 дол.; 26 країн, у яких ВНП на душу населення складав від 3065 до 9385 дол. на рік і 18 наймогутніших країн, в яких ВНП на душу населення становив понад 9386 дол. США.
Третю групу країн складають колишні країни РЕВ і країни СРСР, які найбільшою мірою підходять до держав з перехідною економікою. Внаслідок глибокої кризи у більшості з цих країн через хибну економічну політику та розрив традиційних зв’язків обсяг ВВП знизився більше, ніж удвічі, і вони були відкинуті до групи країн, що розвиваються, із середнім рівнем розвитку. Щоб певною мірою зберегти і навіть відновити традиційні раціональні економічні зв’язки, більшість країн колишнього СРСР створили СНД (співдружність національних держав), але ця структура діє неефективно.
§ 2.	Міжнародний поділ праці та процес інтернаціоналізації суспільного способу виробництва
Міжнародний поділ праці і спеціалізація. Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва. Транснаціональні корпорації та їхня роль у процесі інтернаціоналізації капіталу.
Міжнародний поділ праці і спеціалізація. Міжнародний поділ праці — це інтернаціональна форма суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.
У період розвитку колоніальної системи більшість слабо-розвинених країн поставляла на світовий ринок одну або дві переважно сировинні культури, що означало монокультурну спеціалізацію.
Після промислової революції міжнародний поділ праці став залежати від рівня розвитку продуктивних сил, особливостей економічного розвитку країни: чим він вищий, тим різноманітніші й глибші форми її зовнішньоекономічних зв’язків.
Нерідко в літературі міжнародний поділ праці повністю зводиться до міжнародної спеціалізації. Насправді міжнародний поділ праці є складнішою (більш ємною) категорією й охоплює міжнародну спеціалізацію як одну з найважливіших складових частин. Іншою складовою є міжнародна кооперація.
Існують три основні форми міжнародного поділу праці, що збігаються з формами суспільного поділу праці: 1) загальна, 2) особлива і 3) одинична. Відповідно до загальної форми праці в міжнародному поділі праці країни-експортери поділяються на індустріальні, сировинні та аграрні. Згідно із особливою формою у міжнародній торгівлі розвивається міжгалузевий обмін готовими виробами. Одинична форма міжнародного поділу праці означає спеціалізацію країни на виготовленні окремих деталей та вузлів певного складного товару. В її межах виділяють подетальну, покооперацій-ну (або технологічну), типорозмірну форми спеціалізації. Так, типо-розмірна спеціалізація передбачає спеціалізацію деяких країн на виробництві певних готових товарів окремого типу. Наприклад, США спеціалізується на випуску потужних гусеничних тракторів, а Німеччина — колісних тракторів малої потужності.
На відміну від міжнародної спеціалізації, міжнародна кооперація виробництва і праці своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, що здійснюється, зазвичай, на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Так, міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільне вирішення науково-технічних проблем, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, “ноу-хау”, обмін ученими тощо.
Завдяки участі у міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, зумовлені вибором країнами форм спеціалізації та кооперування виробництва, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил (передусім, особистісного фактора і техніки) і 3) національним затратам праці.
ЦІ затрати визначаються з урахуванням витрат на виробництво, з одного боку, товарів, які країна виробляє й які обходять
ся їй відносно дешевше, а з другого — товарів, які за відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва.
Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва. Інтернаціоналізація суспільного способу виробництва включає процес інтернаціоналізації продуктивних сил і економічної власності.
Інтернаціоналізація продуктивних сил може розглядатись у контексті продуктивного формування однакових елементів, сторін у взаємодії людини з природою, з одного боку, і як процес інтернаціоналізації кожного елемента системи продуктивних сил — людини (у даному разі — людини-працівника, її робочої сили), науки та ін., з другого боку.
Інтернаціоналізація процесу взаємодії людини з природою відбувається тією мірою, якою поширюється один із технологічних способів виробництва, що базується на машинній або автоматизованій праці. Водночас у більшості країн світу переважає технологічний спосіб виробництва, що базується на ручній праці, але процес інтернаціоналізації з його урахуванням може означати поступове подолання ручної праці.
Процес інтернаціоналізації людини (як основної продуктивної сили) виявляється, по-перше, у поступовому поширенні загальноосвітнього рівня робочої сили та підвищення її кваліфікації, по-друге, у посиленні міграційних процесів, здебільшого, до розвинених країн світу, де робоча сила пристосовується до нових умов виробництва, по-третє, під час вивезення капіталу транснаціональними корпораціями у підприємницькій формі, шляхом поступового впровадження єдиних умов продажу робочої сили та її використання, що регулюється з боку Міжнародної організації праці та ін.
Іншою стороною інтернаціоналізації суспільного способу виробництва є процес інтернаціоналізації відносин економічної власності або капіталу, якщо йдеться про капіталістичний спосіб виробництва. Інтернаціоналізація капіталу — це процес взаємо-переплетіння і об’єднання різних форм національного та інтернаціонального капіталу. Основними формами сучасного капіталу є приватний, колективний, державний та наддержавний (або наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді: промислового, банківського, позичкового, торговельного тощо. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об’єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях.
Процес інтернаціоналізації капіталу розпочинається на нижчій стадії розвитку капіталізму у зв’язку з вивезенням ка
піталу у підприємницькій формі. Але зрілих форм він набуває на вищій стадії капіталізму, коли вивезення капіталу переважає порівняно з вивезенням товарів, а міжнародний поділ праці розвивається від часткового до одиничного типу (до інтернаціоналізації одиничного поділу праці).
Важливу роль в інтенсифікації процесу інтернаціоналізації капіталу відіграє виникнення і розвиток міжнародних монополій. Створення останніми численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з національних на транснаціональні монополії і транснаціональні корпорації (ТНК), сутність яких буде розкрита нижче.
Взаємопереплетіння і об’єднання капіталів (приватних, колективних) двох і більше країн веде до виникнення і розвитку якісно нової форми власності — міжнародної колективної капіталістичної власності, яка є складовою інтегрованої капіталістичної власності. Остання означає процес переплетіння, взаємопроникнення і зрощування власності міжнародних монополій інтегрованих країн, національних державно-корпоративних капіталів і власності наднаціональних органів у один механізм. Інтегрована капіталістична власність є суспільною формою розвитку процесу інтернаціоналізації продуктивних сил і техніко-економічних відносин (а в їх сукупності — технологічного способу виробництва) у межах регіональних економічних об’єднань. Найрозвиненішою формою таких об’єднань є Європейський Союз.
Його речовим змістом є: 1) активи транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків; 2) активи акціонерних підприємств змішаного типу, в яких держава і монополії (у т. ч. олігополії) окремих країн мають певну частку; 3) акумульовані наднаціональними органами кошти, що згодом спрямовуються на здійснення спільної аграрної, регіональної, соціальної, структурної політики та ін.
Теоретичним вираженням інтегрованої капіталістичної власності є інтернаціональний аспект кожної з відомих науці економічних категорій, якими є інтернаціональні вартість, ціна, витрати виробництва, робоча сила, інтернаціоналізація виробництва тощо. Теоретичним вираженням інтегрованої капіталістичної власності є інтернаціональний аспект дії відомих економічній науці та політичній економії економічних законів. Таким є закон інтернаціоналізації виробництва, інтернаціональні форми закону вартості або закон інтернаціональної вартості, інтернаціональні форми закону нерівномірності економічного розвитку, закон інтернаціоналізації обігу та ін., кожен із яких об’єднує навколо себе певну групу економічних категорій.
Транснаціональні корпорації та їхня роль у процесі інтернаціоналізації капіталу. Транснаціональні корпорації (ТНК) — це корпорації, які є міжнародними за характером своєї діяльності, але національними щодо контролю над ними і утворюються на основі транснаціоналізації (просування за кордон) своєї підприємницької діяльності. Серед них виділяються наймо-гутніші монополії, які діють у міжнародному масштабі і на основі монополізації (а отже, контролю) значної частки промислового світового виробництва, інтелектуальної власності, торгівлі привласнюють найвищі (транснаціональні) прибутки. Свідченням цього є те, що від 1/3 до 1/2 активів ТНК вони розміщують за кордоном. Ще більшу частку привласнюваних прибутків вони отримують від зарубіжної діяльності.
Наприкінці 90-х років під контролем ТНК було майже 40 % промислового виробництва, більше половини світової торгівлі, майже 80 % патентів на нову техніку і технологію, понад 40 % світового продукту (із майже 33 трлн дол.), понад 80 % торгівлі найновішими технологіями, вони експлуатували понад 20 % світової робочої сили. Загалом у цей час налічувалося приблизно 55 тис. ТНК (у 1980 р. їх було 15 тис.) та понад 450 тис. зарубіжних філіалів.
Водночас ці дані великою мірою приховують могутність справжніх близько 700 ТНК з обсягом продажу та сумою активів близько 4 млрд дол. США кожна.
Основою експансії ТНК є вивезення капіталу. Додатковими джерелами транснаціоналізації їхньої діяльності є запозичення на міжнародних і місцевих ринках капіталів.
На основі діяльності транснаціонального монополістичного капіталу виникає і розвивається транснаціональний фінансовий капітал. Останній означає процес зрощування транснаціональних фінансово-кредитних монополій із транснаціональними монополіями інших сфер і галузей (промисловими, транспортними та ін.), організаційною формою якого є виникнення транснаціональних фінансових груп, очолюваних транснаціональною фінансовою олігархією. До транснаціональних фінансово-кредитних монополій відносять транснаціональні банки, страхові компанії, інвестиційні компанії, різноманітні фонди та ін.
Серед транснаціональних фінансово-кредитних монополій вирішальну роль відіграють транснаціональні банки — тобто най-могутніші універсальні банківські інститути розвинених капіталістичних країн, які мають значні зарубіжні активи, велику мережу закордонних філіалів і за підтримки держав та міжнародних
фінансово-кредитних інститутів здійснюють контроль над валютно-кредитними операціями у світовому господарстві. Наслідком цього є інтернаціоналізація фінансово-кредитної сфери.
Внаслідок зрощування цих форм капіталу транснаціональна фінансова олігархія отримала можливість значно більшого впливу на економіку і політику окремих країн, привласнення високих транснаціональних прибутків.
§ 3.	Міжнародна економічна інтеграція
Сутність міжнародної економічної інтеграції та головні інтеграційні угруповання світу. Європейський Союз та його місце у світовій економіці.
Сутність міжнародної економічної інтеграції та головні інтеграційні угруповання світу. Міжнародна економічна інтеграція відбувається у межах як кожної із основних груп країн, так і між окремими країнами з різних груп. Загалом міжнародна економічна інтеграція означає процес поступового зближення і взаємодії (взаємопроникнення, взаємопереплетіння тощо) національних господарств двох і більше країн, спрямованих на створення єдиної наднаціональної економічної системи, у т. ч. єдиного господарського механізму.
У кінцевому підсумку міжнародна економічна інтеграція поступово поширюється на всі надбудовні підсистеми суспільних відносин — соціальні, правові, політичні, культурні, ідеологічні, національні тощо, що призводить до утворення цілісних наднаціональних держав конфедеративного і навіть федеративного типу.
Міжнародна економічна інтеграція спочатку розвивалася, здебільшого, на галузевому рівні, що у межах Західної Європи знайшло своє втілення у розвитку Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом), відтак охоплювала сферу торгівлі (прикладом якої є утворення Європейської асоціації вільної торгівлі — ЕАСТ, “Спільного ринку”) і, зрештою, поширювалась на інші елементи економічної системи.
Нині у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних угруповань. Найрозвиненіший із них — Європейський Союз.
Європейський Союз та його місце у світовій економіці. Спершу це було об’єднання шести країн (ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів та Люксембургу), які підписали “Римський дого-23 *
вір” 1957 р., що набув чинності з 1 січня 1958 р. У 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Португалія та Іспанія. У 1991 р. на сесії ЄЕС було підписано угоду між ЄЕС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) про створення Європейського економічного простору (ЄЕП). До ЄАВТ, яка була створена в 1960 р., увійшли Великобританія, Норвегія, Данія, Швеція, Австрія, Швейцарія, Португалія. Отже, в ЄЕП входять нині 17 європейських країн, у ЄЄ — 15.
Згідно з Єдиним Європейським актом 1987 р. і Маастрихтським договором 1991 р. було утворено Європейський Союз із загальною кількістю населення понад 370 млн осіб. Подали заяви про входження до ЄЄ Австрія, Туреччина, Польща, Угорщина та інші країни. Мають намір вступити до цієї організації деякі країни колишнього СРСР. У недалекому майбутньому ЄЄ може налічувати майже 25 держав Європи.
Головними органами ЄЄ є Рада Міністрів (до якої входять представники країн-членів на рівні міністрів і яка наділена законодавчою владою, а її рішення обов’язкові і входять до національного законодавства); Європейська комісія (у складі 20 осіб, яких призначають уряди національних країн на 5 років), що виступає із законодавчими ініціативами та сприяє їх втіленню в життя та ін.; Європейський Парламент (до нього прямим голосуванням обирають 626 депутатів, які здійснюють законодавчу діяльність і контролюють діяльність ЄЄ), Європейського Суду та ін.
За час існування ЄЄ були створені спільні ринки товарів і послуг, робочої сили, капіталів, знижені, а відтак скасовані митні збори при перевезенні товарів з країни у країну, встановлені єдині тарифи в торгівлі з іншими державами; жителі країн-учасниць мають змогу пересуватися всередині співтовариства без паспортів і віз (лише з національним посвідченням особи), почалося взаємне визнання свідоцтв та дипломів про освіту, громадяни інтегрованих країн мають право на постійне проживання в іншій країні за наявності роботи. Надалі планується узгоджувати єдину податкову, цінову політику тощо, тобто домогтися економічної інтеграції. У 1999 р. створено Центральний Європейський банк, який разом із центральними банками інших країн ЄЄ сформує Єдину Європейську систему центральних банків, а у безготівковий обіг введено єдину валюту євро, у готівковий обіг вона запроваджена в 2002 р. Для досягнення цього уже нині формується єдиний наднаціональний бюджет у сумі понад 100 млрд євро.
Крім економічної, ЄС проводить єдину сільськогосподарську, соціальну політику, спрямовану (згідно з офіційними документами) на забезпечення вищого рівня соціальної єдності тощо.
Але економічна інтеграція супроводжується й значними втратами. У країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції до 2000 р. було вилучено майже 15 млн га землі, знищувалося чимало готової сільськогосподарської продукції, в той час як у країнах ЄС налічувалося майже ЗО млн бідних. Але загалом життєвий рівень більшості населення підвищився. У 1987 р. витрати на відпочинок та розваги перевищували витрати на харчування.
Сьогодні ЄС — це переважно конфедеративний устрій зі значними елементами федерації. Такі органи цієї організації, як Рада та Комісія, наділені правом ухвалення юридично обов’язкових для держав — членів цього товариства рішень з багатьох питань. Крім проблем вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів, керівні органи товариства мають право вирішального голосу (наднаціональне право) у сфері сільськогосподарської, антитрестівської, транспортної політики та у сфері зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Згодом органи ЄС матимуть право регулювати валютні відносини та ін.
З прийняттям у 1986 році Єдиного Європейського акта у випадку конфлікту національного права і права Співтовариства пріоритет надається праву Співтовариства.
Більшість країн ЄС дійшла висновку про необхідність поглиблення інтеграції у сфері зовнішньої політики та безпеки. Планується створення Кабінету Міністрів ЄС. До 2010 р., коли кількість держав співтовариства зросте майже вдвічі, постане питання обрання президента, головною функцією якого буде координація діяльності держав співтовариства у політичній, військовій, соціальній, економічній та інших сферах.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Дайте стислу узагальнюючу характеристику країн, що входять до світового господарства.
2.	Що означає світове господарство в економічному і політекономічному аспектах?
3.	Що є матеріальною основою становлення і розвитку світового господарства?
4.	Які основні ознаки розвинених країн світу?
5.	Які найважливіші ознаки країн, що розвиваються?
6.	Яка диференціація існує між країнами, що розвиваються?
7.	Що характеризує країни з перехідною економікою?
8.	Що означає міжнародний поділ праці та спеціалізація, і в яких основних формах вони здійснюються?
9.	Що означає міжнародна кооперація?
10.	Охарактеризуйте процес інтернаціоналізації продуктивних сил.
11.	Що означає процес інтернаціоналізації основної продуктивної сили?
12.	У чому полягає сутність інтернаціоналізації капіталу?
13.	Що означає інтегрована капіталістична власність?
14.	У чому сутність ТНК?
15.	За якими критеріями національні компанії відносять до ТНК і які з них є справжніми?
16.	Що означає “транснаціональний фінансовий капітал”?
17.	У чому сутність міжнародної економічної інтеграції?
18.	Які основні етапи становлення і розвитку ЄС?
19.	Як співвідносяться право національних країн і наднаціональне право в межах ЄС?
20.	Які суперечності існують в ЄС?
Тема 25
ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
§ 1. Світогосподарські зв’язки та їхні форми
Сутність світогосподарських зв’язків та їхні форми. Міжнародна торгівля та закономірності її розвитку. Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі.
Сутність світогосподарських зв’язків та їхні форми. На основі різних форм міжнародних економічних відносин, а також у процесі національного та наднаціонального регулювання таких форм виникають світогосподарські зв’язки. Останні являють собою систему економічних відносин між економічними суб’єктами різних країн, що формується у процесі міжнародного руху факторів виробництва, інтернаціоналізації продуктивних сил та національного і наднаціонального регулювання таких зв’язків. Ще одним типом таких зв’язків є становлення і розвиток інтегрованої капіталістичної власності.
За сучасних умов вирішальна роль належить такій формі світогосподарських зв’язків, як міжнародна торгівля.
Міжнародна торгівля та закономірності її розвитку. Міжнародна торгівля — це торгівля між країнами, яка складається із ввезення (імпорту) та вивезення (експорту) товарів і послуг, з одного боку, та міжнародних економічних відносин, які при цьому розвиваються відповідно до певних законів та закономірностей, з другого боку. Такими законами є закон вартості в інтернаціональній формі, закон міжнародного попиту і пропозиції, закон випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва та ін.
У межах останнього закону діють такі закономірності.
По-перше, випереджаюче зростання торгівлі послугами порівняно з темпами міжнародної торгівлі.
По-друге, випереджаюче зростання торгівлі готовими виробами порівняно з товарами паливно-сировинної групи, а в межах перших — машинами й устаткуванням.
По-третє, поступове зростання торгівлі напівфабрикатами, окремими деталями, виробами для складання кінцевого продукту. Це зумовлено переважанням одиничної форми міжнародного поділу праці (тобто процесом інтернаціоналізації одиничного поділу праці, про що вже йшлося).
По-четверте, випереджаючі темпи зростання міжнародної торгівлі між розвиненими країнами світу. У загальному обсязі світової торгівлі частка взаємної торгівлі розвинених країн сягає 70 %. Причина цього — вищий ступінь міжнародного поділу праці між цими країнами, розвиток інтеграційних процесів між ними. Частка слаборозвинених країн світу у світовій торгівлі становить 22—24 %, а колишніх соціалістичних країн — 6—8 %.
По-п’яте, поступовою лібералізацією міжнародної торгівлі і в середині 50-х років середня величина митних тарифів становила у розвинених країнах світу до 33 %, в середині 90-х років — менше 5 %.
Під дією вищеназваних законів і закономірностей поступово зростає роль торгівлі у національному відтворенні.
Основними видами послуг у світовій торгівлі є: 1) послуги, пов’язані із зовнішньою торгівлею, тобто з транспортуванням, страхуванням тощо; 2) послуги, пов’язані з обміном технологією (торгівлею ліцензіями, “ноу-хау”, інжиніринговими, управлінськими послугами та ін.); 3) обмін соціальними і культурними послугами, зокрема надання туристичних послуг; 4) надання банківських послуг, зокрема здійснення міжнародних розрахунків, лізингових операцій та ін.;
При обміні досвідом аспірантами і студентами розвинені країни світу проводять політику “втечі мізків”, запрошуючи най-обдарованіших випускників на роботу за значно вищу заробітну плату, залучають висококваліфікованих спеціалістів на роботу до ТНК. Таким чином зі слаборозвинених країн виїхало на роботу до розвинених понад 500 тис. осіб. Це призводить до втрати значної частки національного багатства слаборозвинених країн, виснаження їхніх інтелектуальних ресурсів та ін.
Державне та наддержавне регулювання міжнародної торгівлі. Найзагальнішою метою державного регулювання зовнішньо
економічної діяльності є створення сприятливих умов для розширеного відтворення всередині країни, зокрема для привласнення національними та транснаціональними компаніями максимальних прибутків. У процесі реалізації цієї мети спостерігається суперечливе поєднання протекціонізму й лібералізму. Протекціонізм — державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції та сприяння національним компаніям у проникненні на зовнішні ринки. Лібералізм — державна політика, спрямована на зниження митних тарифів та інших обмежень у зовнішній торгівлі.
Протекціонізм здійснюється через встановлення високих митних тарифів на товари, що ввозяться з-за кордону; нетарифні обмеження, до яких належать кількісні (встановлення квот, добровільне обмеження експорту, ліцензування), валютні (регламентація операцій резидентів і нерезидентів з валютою та іншими валютними цінностями, проведення митної процедури) обмеження, а також через встановлення підвищених вимог до технічних, санітарних стандартів, оподаткування товарів на внутрішньому ринку, антидемпінгових мит колективного та селективного протекціонізму тощо. Розвинені країни світу використовують майже 800 видів нетарифних бар’єрів, за допомогою яких держава стримує імпорт понад 50 % усіх товарів.
До нетарифних обмежень відносять заходи, спрямовані на безпосереднє обмеження імпорту (його ліцензування і квотування, запровадження антидемпінгових і компенсаційних мит тощо); по-друге, заходи, безпосередньо не спрямовані на обмеження зовнішньої торгівлі (митні формальності, екологічні стандарти та норми, тощо) та ін.
Активно використовують розвинені країни світу і такий важіль нетарифного регулювання імпорту, як антидемпінгові мита.
Такі заходи доповнюються зміною програм державного стимулювання експорту. Найважливішими його засобами є державне кредитування, змішане кредитування (поєднання державного і недержавного), рефінансування частини експортних кредитів, які надають комерційні банки тощо, державне страхування експортних кредитів, безпосереднє субсидіювання експорту та ін.
Водночас розвинені країни світу активно використовують пряме субсидіювання експорту здебільшого на сільськогосподарську продукцію, поступово розширюють страхування кредитів (насамперед, від політичних, військових ризиків), подовжують терміни такого страхування, покращують умови виплати страхових сум.
Державне регулювання міжнародної торгівлі доповнюється наддержавним — з боку міжнародних організацій і, насамперед, з боку ГАТТ (Генеральна угода про тарифи і торгівлю), створеної в 1947 р. у Женеві (нині — СОТ).
Нині членами цієї організації є 129 країн, на яких припадає понад 90 % світового товарообороту. Майже 25 країн ведуть переговори про вступ до цієї організації, зокрема й Україна.
Основним видом діяльності СОТ є проведення країнами-учас-ницями багатосторонніх торговельних переговорів. Оскільки вони можуть тривати не один рік, то отримали назву “раунди”. За час існування цієї організації було проведено вісім раундів.
Результатом роботи семи раундів стало те, що середня величина митного оподаткування знизилася до 4,7 % для розвинених країн світу і 7,1 % для слаборозвинених країн. Було дано також нове визначення сутності демпінгу (таким вважався продаж товару за ціною, нижчою за внутрішню), були заборонені всі субсидії, крім торгівлі продукцією сільського господарства, лісового господарства й рибальства.
На восьмому Уругвайському раунді дійшли згоди про зниження приблизно на 40 % митних тарифів на деякі товари, що зумовило зниження митного оподаткування на 3 %; зниження на 20—ЗО % митних тарифів у слаборозвинених країнах; скасування мита на окремі товари, визнання “законних” субсидій, пов’язаних із охороною навколишнього середовища; введення мінімальних кількісних параметрів (1 % від загальної вартості товару), нижче яких субсидіювання визнається законним; розгляд торгових аспектів права на інтелектуальну власність та регулювання торгівлі послугами.
До СОТ увійшли ГАТТ, ГАТС (Генеральна угода про торгівлю послугами), угода з торговельних проблем права на інтелектуальну власність. СОТ, водночас, стала незалежною організацією (виведена зі сфери діяльності ООН), подібною до МВФ та деяких інших організацій, а отже, є юридичною особою. СОТ контролює політику її країн-учасниць щодо виконання ними взятих на себе зобов’язань.
§ 2. Міжнародний рух капіталів та його закономірності
Сутність міжнародного руху капіталу. Форми вивезення капіталу. Закономірності міжнародного руху капіталу.
Сутність міжнародного руху капіталу. Оскільки міжнародний рух капіталів здійснюється, насамперед, шляхом його вивезення, то такий процес, якщо виходити із сутності капіталу, означає формування у докапіталістичній країні відносин економіч
ної власності, заснованих на експлуатації найманої праці та притаманної їм глибинної суперечності. У такому випадку вивезення капіталу є прогресивним (бо прогресивнішим є капіталізм порівняно з попередніми формаціями), особливо якщо капітал вивозиться у цивілізованих формах (позбавлених жорстокості і варварства XVI—XIX ст.). Якщо капітал вивозиться із більш розвиненої країни у менш розвинену, відбувається формування більш досконалих виробничих відносин. Водночас вивезення капіталу може здійснюватись з метою отримання вищих відсотків та інших причин, не пов’язаних із формуванням і розвитком таких базових виробничих відносин, але загалом при цьому посилюється процес інтернаціоналізації капіталу.
Головними суб’єктами вивезення капіталу на сучасному етапі є ТНК, держави та наддержавні органи. Найважливіша кінцева мета цього процесу — привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу — процес вивезення за кордон транснаціональними корпораціями, державами та міжнародними фінансово-кредитними організаціями вартості у грошовій або товарній формах з метою виробництва і привласнення монопольно високих прибутків, а також отримання інших вигод. Так, у середині 90-х років норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, була приблизно вдвічі вищою, ніж всередині країни. Причина цього — дешева робоча сила, сировина тощо.
Форми вивезення капіталу. Вивезення капіталу здійснюється у двох основних формах — підприємницькій і позичковій. Вивезення підприємницького капіталу означає інвестиції у промисловість, транспорт, сільськогосподарські, банківські підприємства тощо через будівництво або купівлю вже існуючих підприємств, через механізм придбання їх акцій. Це призводить до утворення власності за кордоном.
Позичковий капітал вивозять у формі короткотермінових або довготермінових позик та кредитів. Це дає можливість отримувати фіксований дохід у вигляді відсотка, але не призводить до утворення за кордоном власності. Загальна сума капіталу, що функціонує за кордоном, — це іноземні інвестиції. Згодом їх джерело розширюється за рахунок капіталізації додаткової вартості, випуску акцій та ін.
При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають можливість здійснювати контроль за підприємством — для цього достатньо придбати до 10 % акцій)
та на портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).
Крім того, за джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний капітал. У межах державного капіталу існують такі його форми: позики, дари (ґранти), допомога. Недержавний капітал можуть вивозити за кордон юридичні та фізичні особи, приватні (окремий індивід або сім’я) чи групові інвестори у формі капіталовкладень, міжбан-ківського кредитування та ін.
Закономірності міжнародного руху капіталу. До таких закономірностей належать, по-перше, постійне і прискорене наростання обсягів закордонних інвестицій, а в межах останніх — частки ТНК. Загалом після Другої світової війни іноземні інвестиції спершу подвоювалися кожних 10 років, а відтак кожних 6—7 років. Наприкінці 90-х років щорічно вивозили приблизно 300 млрд дол. США капіталовкладень.
По-друге, постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо у період між двома війнами вони становили 25 %, то в 90-х роках — майже 80 %.
По-третє, посилення монополізації в експорті капіталу. Так, за останні 30 років XX ст. частка 100 наймогутніших ТНК в експорті капіталу збільшилася з 55 % до 65 %.
По-четверте, зростає взаємопроникнення капіталів між розвиненими країнами світу, а отже, інтернаціоналізація капіталістичної власності. Так, переважання частки американських ТНК у вивезенні капіталу серед розвинених країн світу супроводжується одночасним збільшенням обсягів іноземного капіталу у США, що призводить до утворення так званої другої економіки. Обсяг іноземного капіталу у США наприкінці 90-х років становив близько 2 трлн дол.
По-п’яте, зростаюче поєднання експорту недержавних (передусім, капіталу ТНК) із державними та наддержавними (представленим міжнародними фінансово-кредитними організаціями) формами капіталу, внаслідок чого процес вивезення капіталу має, здебільшого, державно-монополістичний та державно- і наддержавно-транснаціональний характер. При цьому метою вивезення державного капіталу є, передусім, створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу.
Після розпаду СРСР внаслідок капіталізації економіки країн колишньої соціалістичної співдружності вони стають об’єктами ввезення капіталу з одного боку, і суб’єктами вивезення капіта
лу його тіньовими структурами з другого боку. Таким чином, із Росії щорічно вивозиться понад 20 млрд дол., з України — понад 5 млрд дол. США.
Для країн, які вивозять капітал, позитивним є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевих ринків робочої сили та ін. Негативні наслідки цього процесу — погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці та ін.
Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країн-імпортерів є впровадження досконалішої техніки і технології, передових форм організації виробництва, зменшення безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток наявної економічної системи або її вдосконалення. Негативні наслідки цих процесів — поступова втрата контролю за частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів.
§ 3. Міжнародні валютно-фінансові відносини
Міжнародна валютна система. Валютний ринок і валютний курс. Валютна політика і валютне регулювання. Конвертованість валюти та умови її забезпечення.
Міжнародна валютна система. Така система є важливою складовою міжнародних економічних відносин, а тому являє собою сукупність валютно-грошових та кредитних відносин між суб’єктами різних країн, що діють на міжнародних золотовалютних ринках з приводу обміну валют, купівлі-продажу золота, проведення міжнародних розрахунків і кредитних операцій.
Основними елементами цієї системи є комплекс міжнародних платіжних засобів у поєднанні національних, іноземних та міжнародних валют, порядок обміну валют, у т. ч. валютні курси, валютні паритети та умови конвертованості валют; регламентація та уніфікація форм міжнародних розрахунків: сукупність принципів, правил і норм, що діють на міжнародних ринках валюти і золота; мережа міжнародних і національних банківських установ, що здійснюють міжнародні розрахунки і кредитні операції, а також механізм забезпечення валютно-платіжними засобами міжнародного обороту.
Складовою міжнародної валютної системи є міжнародні валютні відносини, що існують між суб’єктами різних країн і міжнародними фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.
Основними етапами розвитку міжнародної валютної системи були система золотого стандарту, що сформувалася на початку XIX ст., система золотодоларового стандарту, юридично закріплена на Бреттон-Вудській конференції у 1944 р. (у 1969 р. країни — учасниці Міжнародного валютного фонду домовились про створення міжнародної грошової одиниці СДР — спеціальні права запозичення) та Ямайська валютна система, головні принципи якої були розроблені у 1976 р. До таких принципів належать:
1.	Перехід до “плаваючих” курсів та перетворення СДР на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. При визначенні величини СДР за допомогою “кошика” з п’яти валют переважає американський долар — 40 %. Валюти інших країн відповідно до їх частки в міжнародній торгівлі розподілилися так: німецька марка — 21 %, японська єна — 17 %, французький франк та англійський фунт стерлінгів — по 11 %. Водночас Ямайська угода дає змогу встановлювати інші (крім СРД) паритети щодо будь-якої валюти, а це означає багатовалютний стандарт.
2.	Юридичне закріплення процесу демонетизації золота, скасування офіційної ціни на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), зняття будь-яких обмежень для його приватного використання.
3.	Посилення міжнародного валютного регулювання, зокрема через МВФ, вплив на механізм “плаваючих” курсів. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинених країн світу.
У межах світової валютної системи найповнішого розвитку набула регіональна валютна система країн ЄС, зокрема Європейська валютна система (ЄВС).
Валютний ринок і валютний курс. Валютний ринок — це система міжнародних валютних відносин щодо організації та купівлі-продажу національних, іноземних і колективних міжнародних валют з метою забезпечення міжнародних платежів.
Серед суб’єктів валютного ринку домінуюча роль належить транснаціональним банкам, які здійснюють готівкові й безготівкові міжбанківські операції. Внаслідок цього такі банки мають вирішальний вплив на валютні курси, масштаби валютного обігу.
Об’єктами валютного ринку є не лише національні грошові одиниці, а й цінні папери, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви та ін.) в іноземній валюті.
До наймогутніших валютних ринків світу належать валютні центри Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Мілана, Сінгапура, Гонконга та ін. Валютний оборот у цих центрах перевищує 90 трлн дол. на рік.
На початку 1999 р. із загального обсягу щорічних операцій на світовому ринку, який становив приблизно 2 трлн дол., на американський долар припадало 1,7 трлн.
Операції на валютному ринку. Основні види валютних операцій: 1) на умовах СПОТ, 2) форвадного типу. Операція СПОТ (англ. зрої — наявний, оплачуваний) — валютна угода, за якою постачання валюти здійснюється, зазвичай, протягом 24 годин.
Відповідно до цього встановлюється і валютний курс СПОТ, який є базовим курсом на момент укладання угоди. Різниця в часі між постачанням і оплатою валюти зумовлена необхідністю проведення банківських розрахунків. Форвардна операція (англ. /огишгсі — вперед) — позабіржова термінова угода, за якою розрахунок здійснюється через певний час на заздалегідь узгоджену дату.
Форвардні валютні курси відрізняються від попередніх курсів на величину “знижки”, пов’язану з відстрочкою платежів.
Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн.
На валютний курс впливає чимало чинників: стан платіжного балансу; рівень інфляції; співвідношення між попитом і пропозицією кожної валюти; міграція капіталів між країнами; політична стабільність; економічна кон’юнктура; стійкість валюти і довір’я до неї та інші, в т. ч. психологічні чинники.
Занижені та завищені валютні курси мають певні наслідки.
Занижений валютний курс порівняно з його купівельною спроможністю зумовлює зниження внутрішніх цін країни нижче від світових. Це підвищує конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, дає змогу експортерам продукції продавати їх за цінами, нижчими від світових, розширювати експорт товарів і послуг і за тих самих світових цін отримувати при обміні іноземної валюти більше національної валюти, а отже, розширювати обсяги виробництва. Протилежні наслідки має завищений валютний курс.
Валютна політика і валютне регулювання. Валютна політика — це сукупність заходів (економічних, політичних, правових, організаційних), які здійснюють державні органи, центральні
банки та міжнародні валютно-фінансові організації у сфері валютних відносин і втілюють у валютному регулюванні.
Розрізняють поточну та довготермінову валютну політику. Поточна валютна політика — це повсякденне оперативне регулювання діяльності валютного ринку, її мета — забезпечення нормального функціонування валютної системи (національної та міжнародної), підтримка рівноваги платіжних балансів. Так, при зниженні курсу національної валюти центральний банк країни продає на грошовому ринку значні суми іноземної валюти, що зумовлює підвищення курсу національної валюти щодо іноземної.
Довготермінова валютна політика передбачає довготермінові структурні заходи у поступовій зміні валютного механізму. Її найважливішими методами є міждержавні переговори й угоди у межах МВФ, на регіональному рівні (наприклад у межах ЄС) та проведення валютних реформ. Зміни у валютному механізмі — це зміни у порядку проведення міжнародних розрахунків, у використанні золота, резервних валют і міжнародних платіжних засобів.
Важливу роль у зовнішньоекономічній діяльності країни відіграє валютне регулювання. Валютне регулювання — діяльність державних органів щодо регулювання міжнародних розрахунків, управління обігом валюти, впливу на валютний курс національної валюти, а також контролю за валютними операціями, в тому числі за використанням іноземної валюти.
При регулюванні валютних курсів широко використовують методи девальвації та ревальвації національної валюти, про що вже йшлося раніше.
Регулювання валютних курсів здійснюють за допомогою таких методів, як валютна інтервенція, валютні обмеження, нормування вивезення валюти для туристів, які виїжджають за кордон, введення обмежень на відплив капіталу і навіть регламентування імпорту капіталу та іншими заходами.
Валютна інтервенція — значний цілеспрямований вплив центрального банку на операції на валютному ринку, передусім на валютний курс через купівлю продаж великих партій власної або іноземної валюти.
Валютна інтервенція здійснюється як за рахунок використання власних резервів валют інших країн, так і отримання короткотермінового кредиту від міжнародних організацій або окремих країн. В останньому випадку використовується угода “СВОП”.
Завдяки підвищенню відсоткових ставок центральним банком зростає попит на національну грошову одиницю, а отже, її
валютний курс. Зворотний процес відбувається при зниженні центральним банком відсоткових ставок.
Валютні обмеження — система нормативних правил, встановлених у законодавчому або адміністративному порядку і спрямованих на обмеження операцій, з іноземною валютою, золотом та деякими іншими валютними цінностями.
Основними видами валютних обмежень є: 1) заборона вільного продажу й купівлі іноземної валюти; 2) обов’язковий продаж (або здача) іноземної валюти державі за офіційним курсом; 3) регулювання процесу вивезення капіталу, грошових переказів (впровадження особливого порядку на цю операцію) та ін.; 4) ліцензування для комерційних банків права здійснювати валютні операції.
Важлива роль у валютному регулюванні належить валютному законодавству. Таке законодавство означає сукупність правових норм, які встановлюють порядок здійснення угод з валютними цінностями.
Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов’язані з рухом капіталів, операції зовнішньої торгівлі, кредитування, міжнародний туризм, виплату репарацій та ін.
Одним із методів активного впливу на валютні курси є регулювання платіжного балансу. Цей баланс характеризує співвідношення сум фактичних платежів, які здійснює країна за певний період (переважно за рік), і суми платежів, отриманих країною з-за кордону. Дохідна частина цього балансу містить валютні надходження від зовнішньої торгівлі, фрахтування суден, капіталовкладень за кордоном, доходів від іноземного туризму, валютно-кредитних операцій тощо. За активного платіжного балансу до країни надходить з-за кордону більша сума платежів, ніж вона виплачує сама.
Важливою складовою платіжного балансу є торговельний баланс, який, у свою чергу, складається з чистого експорту товарів і послуг, доходів від інвестицій, переказів, а також балансу міграції капіталів (їх припливу і відпливу).
Однією з цілей міжнародного валютного регулювання» є досягнення міжнародної валютної ліквідності (платоспроможності) — здатності окремої країни, низки країн або всіх країн безперебійно оплачувати свої зовнішні зобов’язання відповідними платіжними засобами.
Для окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу. Він визначається співвідношенням суми платежів, які країна зобов’язана виплатити інозем
ним кредиторам за певний період, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг. Вважається, що країна є неплатоспроможною, якщо цей показник перевищує 20 %.
Конвертованість валюти та умови її забезпечення. Нині у світі налічується понад 310 найменувань національних грошей, проте лише приблизно 20 держав мають повністю конвертовану валюту. Крім того, майже 50 країн мають різні форми частково конвертованих валют. Конвертована валюта — національна грошова одиниця, яка вільно (через купівлю-продаж) обмінюється на іноземні валюти, виконує функції світових грошей, тобто вільно використовується у міжнародному платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.
Розрізняють дві основні форми конвертованості валюти: 1) вільна або повністю конвертована; 2) частково конвертована.
Повністю конвертована валюта означає, що кожна особа (іноземна і вітчизняна, фізична і юридична) має право обмінювати будь-яку кількість своєї національної валюти на іноземну вільно конвертовану валюту, розрахуватися нею за експортно-імпортні операції, депонувати її в національних банках, використовувати для створення різних фінансових активів (цінні папери тощо) та купувати державні та приватні цінні папери.
Частково конвертована валюта (обмежена конвертованість) означає допущення лише зовнішньої конвертованості, тобто вільного використання валюти іноземними особами (юридичними і фізичними) лише в поточних, а інколи лише у зовнішньоторговельних розрахунках. До них належать розрахунки, пов’язані з експортом та імпортом товарів і послуг, із доходами іноземних та вітчизняних осіб від інвестицій (відсотки, дивіденди), від обслуговування іноземців всередині країни, з витратами на послуги своїм громадянам за межами країни, авіаційний та морський фрахт, страхування вантажів тощо.
Крім того, існують неконвертовані валюти, яких з-поміж 310 валют світу переважна більшість. Неконвертованість валют означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну своєї національної валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених валютних органів.
§ 4. Міжнародна міграція робочої сили
Сутність і причини міграції робочої сили. Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили.
Сутність і причини міграції робочої сили. Міжнародна міграція робочої сили органічно пов’язана з міграцією капіталу і міжнародною торгівлею. Водночас вона зумовлена, по-перше, дією законів нерівномірності економічного розвитку (у т. ч. нерівномірністю розгортання НТР), народонаселення та ін., які викликають відносне перенаселення в одних країнах та брак робочої сили в інших; по-друге, істотною різницею в умовах праці, рівні заробітної плати, рівні життя, умовах підприємницької діяльності тощо; по-третє, циклічним характером економічного розвитку, зокрема асинхронністю економічного циклу в різних країнах; по-четверте, демографічними чинниками, різницею у природному прирості населення.
Міжнародна міграція робочої сили — форма міграції населення, яка полягає в переміщенні працездатного населення у межах світового господарства в пошуках роботи, кращих умов життя відповідно до економічних законів. В політекономічному аспекті міжнародна міграція робочої сили означає процес формування її інтернаціональної вартості, а також певну сукупність відносин економічної власності між різними суб’єктами з приводу привласнення створеного нею необхідного та додаткового продукту.
У процесі міжнародної міграції робочої сили поступово формується інтернаціональна вартість даного товару. Найбільшою мірою це відбувається в межах ЄС, свідченням чого є певне вирівнювання заробітної плати (здебільшого, на середньому рівні), проведення єдиної соціальної політики, визнання дипломів про освіту тощо. Водночас, інтернаціональна вартість щодо частини мігрантів у інших країнах і регіонах може відбуватися і на нижчому рівні внаслідок дискримінації в оплаті.
Щорічно в пошуках роботи, кращих умов життя наприкінці 90-х років емігрувало до 25 млн осіб (на початку 80-х років — приблизно 20 млн осіб), а з урахуванням членів їх сім’ї — близько 120 млн осіб. Кількість іноземних працівників у США в середині 90-х років становила 7—8 млн осіб, у країнах Західної Європи — понад 14 млн осіб, у нафтодобувних країнах Близького Сходу — до 4 млн осіб.
Найважливішими особливостями у міжнародній міграції робочої сили у 90-х роках XX ст. — на початку XXI ст. є, по-перше,
масова міграція із країн СНД (з України у пошуках роботи виїжджають близько 7 млн осіб), в тому числі в країнах Західної Європи незаконна міграція з нашої країни становить майже 2 млн осіб; по-друге, масове переміщення науково-технічних кадрів з окремих країн Європи у США та ін.
Позитивними для країн-експортерів робочої сили є зменшення безробіття їх (та членів їхніх сімей), умов життя, отримання країною-експортером додаткового джерела валютних доходів у формі грошових переказів від емігрантів, передусім цінностей.
До негативних наслідків країни-експортери відносять, насамперед, відплив високоосвічених та висококваліфікованих кадрів (так звана “втеча мізків”). Так, у разі виїзду за кордон кандидата або доктора наук, підготовка яких обходиться від 1 до 2 млн дол., держава зазнає збитків.
Державне та наддержавне регулювання міжнародної міграції робочої сили. Описані вище міграційні процеси вимагають державного та наддержавного регулювання.
Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і, насамперед, до потреб розширеного відтворення крупного капіталу. Ця сукупність форм і методів залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон’юнктури, умов відтворення.
З-поміж методів державного регулювання міграції робочої сили важлива роль належить регулюванню кількісного та якісного складу мігрантів. Для регулювання кількості іммігрантів використовують показник імміграційної квоти, який розраховують і затверджують щороку. При цьому враховуються статево-вікова структура, рівень освіти, безробіття, стан ринку житла та інші параметри.
Якісний склад працівників-мігрантів регулюється процедурою визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботу за спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в’їзд мають молоді працівники), врахування національності (для забезпечення національної рівноваги), стану здоров’я, додаткові вимоги до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст має володіти вжитими у країні програмними методами та ін.) тощо.
Країни — експортери робочої сили регулюють обсяги еміграції та якісний склад емігрантів, намагаються захистити права емігрантів за кордоном, укладаючи двосторонні угоди з країною-
імпортером, використовуючи контрактну форму найму робочої сили для роботи за кордоном (яка має гарантувати певну заробітну плату, оплату проїзду, житла, медичного обслуговування тощо) та ін.
Процес регулювання міжнародної міграції робочої сили окремими країнами за сучасних умов відбувається на підставі правових норм і правил, зафіксованих у документах міжнародних організацій, насамперед, МОП. При цьому держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним.
Країни, які ратифікували цю угоду, зобов’язалися надавати мігрантам за місцем їх проживання соціальну допомогу (оплату медичного обслуговування, допомогу на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, професійного захворювання тощо). У загальнішому плані визначається рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо.
Захист прав мігрантів забезпечується через організацію безкоштовних служб для допомоги мігрантам. Ці служби надають їм необхідну інформацію, вживають заходів, які допомагають виїзду мігрантів та їх переміщенню, забезпечують переведення заробітної плати й заощаджень на батьківщину, дбають про дотримання прав мігрантів на їх отримання (ці контракти передбачають термін найму, умови та зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати), про рівність в отриманні мінімальної заробітної плати, забезпечення права на освіту і здобуття кваліфікації (а також її підвищення), участі в профспілках, працевлаштування й соціальне забезпечення.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	У чому полягає сутність світогосподарських зв’язків?
2.	Які основні форми міжнародних економічних відносин?
3.	Що означає міжнародна торгівля?
4.	Які основні закономірності діють у сфері міжнародної торгівлі?
5.	Які основні види послуг у міжнародній торгівлі?
6.	Як здійснюється державне регулювання міжнародної торгівлі?
7.	Охарактеризуйте вплив наддержавного регулювання на розвиток міжнародної торгівлі.
8.	Що означає міжнародний рух капіталів і які його причини?
9.	Які основні форми вивезення капіталу?
10.	Назвіть основні закономірності вивезення капіталу.
11.	Які основні суб’єкти вивезення капіталу?
12.	Які наслідки міжнародного руху капіталу?
13.	У чому сутність міжнародної валютної системи?
14.	Які основні принципи розвитку світової валютної системи було закріплено на Ямайці у 1976 р.?
15.	Що означає валютний ринок?
16.	Які основні операції здійснюються на валютному ринку?
17.	Які наслідки завищеного та заниженого валютних курсів для економіки країни?
18.	У чому сутність валютної політики?
19.	Що означає валютне регулювання і як воно здійснюється?
20.	Які основні причини міграції робочої сили і в чому її сутність?
21.	Назвіть основні особливості міграції робочої сили за сучасних умов.
22.	Як здійснюється державне регулювання міжнародної міграції робочої сили?
23.	Який механізм наддержавного регулювання міжнародної міграції робочої сили?
Тема 26
ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ
ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ
§ 1. Причини виникнення і сутність глобальних проблем
Головні причини виникнення глобальних проблем. Соціально-економічна сутність глобальних проблем.
Головні причини виникнення глобальних проблем. Поняття “глобальні проблеми” походить від французького слова §ІоЬаІ, що означає “всезагальний”, “той, що охоплює всю земну кулю”. До таких проблем належать відвернення світової ядерної війни та забезпечення стабільного миру, необхідність ефективної та комплексної охорони навколишнього середовища, ліквідація відсталості країн, що розвиваються, продовольча, сировинна, енергетична та демографічна проблеми, ліквідація хвороб, раціональне використання глибин Світового океану та мирне освоєння космічного простору, проблема розвитку самої людини, перспективи забезпечення її гідного майбутнього.
Найзагальнішою причиною загострення глобальних проблем, що характеризує технологічний спосіб виробництва, є швидке зростання народонаселення в останні десятиріччя XX ст,, або демографічний вибух, який, до того ж, супроводжується нерівномірністю зростання населення в різних країнах та регіонах.
Щоб прогодувати, одягнути, забезпечити житлом зростаючу кількість населення, необхідно постійно нарощувати виробництво промислової та сільськогосподарської продукції, збільшувати обсяг видобування корисних копалин тощо. Внаслідок цього поступово вичерпуються природні ресурси, забруднюється
навколишнє середовище, підвищується середня температура Землі тощо.
Оскільки демографічний вибух супроводжується нерівномірністю зростання населення у різних країнах та регіонах, то у країнах із найвищим приростом населення продуктивні сили розвинуті недостатньо, панують масовий голод, злидні. Так, якщо темпи приросту населення в країнах, що розвиваються, у XX ст. становили в середньому 2,5 % за рік, то у розвинутих країнах вони не перевищували 1 %. Це призвело до того, що в Азії, Африці та Латинській Америці майже 1 млрд осіб живе за умов абсолютної злиденності, приблизно 250 млн дітей хронічно недоїдають, від голоду і постійного недоїдання щорічно вмирає понад 40 млн осіб.
Демографічний вибух спричиняє загострення таких глобальних проблем, як продовольча, екологічна, сировинна, енергетична. Важливими причинами загострення глобальних проблем, що розглядаються з погляду речового змісту, є такі.
1.	Низький рівень впровадження ресурсе- та енергозаоща-джуючих, екологічно чистих технологій. Внаслідок цього із загального обсягу природної речовини, що залучається у процес виробництва, форми кінцевого продукту набуває лише 1,5 %, а решта йде у відходи.
Всього на території України наприкінці 90-х років XX ст. накопичено понад 25 млрд т різноманітних відходів, які зробили непридатними для користування майже 160 тис. га зелених угідь. Якщо у 1980 р. на одного жителя припадало 240 т накопичених відходів, то у 1997 р. — 400 т.
Застосування недосконалих технологій, зокрема спалювання нафти, вугілля і природного газу призвело до того, що вміст вуглекислого газу в повітрі щорічно зростає на 0,5 %, а за останні 150 років зріс на 25 %, причому на 12 % — за останні ЗО років. У пилогазових викидах міститься понад 1400 шкідливих для людини речовин. Вміст двоокису вуглецю в атмосфері зростає, тому температура земної поверхні за останні 100 років підвищилася на 0,6 %.
2.	Швидка урбанізація населення, зростання гігантських мега-полісів. Це супроводжується скороченням сільськогосподарських угідь, бурхливою автомобілізацією. Загалом на 0,3 % території планети сконцентровано 40 % всього населення. Міста запруджені легковими автомобілями. Нині у світі їх налічується понад 700 млн. У країнах колишнього СРСР у великих промислових центрах 60 % викидів припадає на автомобільний транспорт.
Через нижчу якість автомобілів у країнах СНД кожний із них викидає в повітря у 6 разів більше забруднюючих речовин, ніж у країнах Європи.
Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Майже 10 % її території охоплено глибокою екологічною кризою, близькою до катастрофи, і майже 70 % загальної земельної площі наближається до такого стану. Лише 1 % території України — екологічно чисті ареали. Такий стан довкілля спричинений надмірною концентрацією екологічно небезпечних виробництв. Так, загальна площа України становила лише 2 % території колишнього СРСР, а на ній було зосереджено 25 % всього промислового потенціалу, на частку України припадало 25 % забруднення природного середовища колишнього Радянського Союзу.
У середині 90-х років промислові підприємства України і транспорт щороку викидали у повітря майже 6 млн т шкідливих речовин, що в розрахунку на кожного жителя становило до 150 кг. Внаслідок цього (минулого і сьогодення) з 68 великих міст СНД з найвищим рівнем забруднення повітря кожне п’яте було українським.
3.	Варварське ставлення людини до природи. Це найбільше виявляється в хижацькому вирубуванні лісів, знищенні природних річок, створенні штучних водойм, забрудненні шкідливими речовинами питної води. Щороку у світі знищують 15 млн га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних, щосекунди вирубують ліси площею футбольного поля. В Україні за 1955— 1998 рр. понад обґрунтовану норму вирубано понад 20 млн кубометрів лісу, здебільшого, з метою експорту комерційними структурами за кордон.
Від початку XX ст. споживання питної води зросло більше ніж у 7 разів. Протягом найближчих десятиліть споживання води зростатиме. Водночас, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, майже 80 % всіх випадків захворювань пов’язані зі споживанням неякісної води. До водного басейну України щорічно скидають понад 14 млрд кубометрів стічних вод (майже 300 тис. літрів на одного жителя). Хоча споживання прісної води з 1990 по 1998 р. скоротилося в Україні внаслідок кризи на 24 %, викиди забруднених стічних вод у поверхневі води зросли в 1,25 рази. Забруднення Дніпра в 4—5 разів перевищує гранично допустимі норми. Але його воду змушені пити 35 млн жителів України.
Нераціональне ставлення до природи виявляється також у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство
втратило 200 млн км2 землі. За 90-ті роки втрати світовим сільським господарством верхнього шару ґрунту дорівнювали майже 240 млрд т, що становить, приблизно, половину орних земель США. В Україні за останні 20 років кількість еродованих земель збільшилася з 13 млн до 18 млн га, а 2 млн га так захімізо-вані, що їх рекультивація економічно нерентабельна. Загалом техногенний тиск на території України у 6—7 разів вищий, ніж у розвинутих країнах Європи
З погляду суспільної форми загальними причинами загострення більшості глобальних проблем є:
1) відносини капіталістичної власності, насамперед, хижацьке ставлення монополій до природних ресурсів, Світового океану тощо;
2) деформація соціально-економічної системи в колишньому СРСР та деяких інших країнах Східної Європи, монопольна політика міністерств і відомств, панування тоталітарної системи.
Ці дві соціально-економічні причини призвели до того, що на частку СПТА, за даними американського журналу “Саєнс”, щорічно припадало приблизно чверть світового обсягу двоокису вуглецю, на колишній СРСР і Китай — приблизно 33 %, а на частку Західної Європи і Японії — 23 %. Загалом СПТ А — країна, в якій проживає 5 % населення світу — дає 40 % світового забруднення. З огляду на це надмірно егоїстичною є відмова СТТТ А дотримуватися вимог Кіотського протоколу про зниження до 2008— 2012 рр. викидів парникових газів на 5 % порівняно з 1990 р.
Відносини капіталістичної власності, реакційна політика окремих держав були головними причинами зростання не лише мілітаризації економіки, а й міжнародної напруженості, політики “холодної війни”, війн у різних регіонах планети. Так, після Другої світової війни, зокрема, у 130 конфліктах загинуло майже 20 млн осіб.
Значною мірою розгортанню гонки озброєнь сприяли мілітаристські акції сталінського керівництва, встановлення тоталітарної системи у країнах колишнього СРСР, його зовнішня політика, зокрема непродумане втягнення у війну в Афганістані. Нині на військові цілі щорічно витрачають у світі майже 800 млрд дол. Водночас на ліквідацію неписьменності дорослих у світі потрібно лише 1,2 млрд дол. США, тобто менше, ніж на військові витрати на один день.
Соціальними причинами загострення глобальних проблем є непродумана регіональна політика держав, відсутність економічного суверенітету республік у колишньому СРСР, національної власності на свої природні ресурси, засоби виробництва тощо.
Соціально-економічна сутність глобальних проблем. Сутність проблеми — це комплекс зв’язків і відносин між державами та соціальними системами, суспільством і природою у за-гальнопланетарному масштабі, які зачіпають життєві інтереси народів усіх країн і можуть бути розв’язані їхніми спільними зусиллями.
З’ясовуючи сутність глобальних проблем, по-різному трактують причини їх загострення і природу цих явищ.
Так, американські науковці (В. Войскопер, Д. Блейні та ін.) головними причинами зростання мілітаризації капіталістичної економіки вважають природно-історичні умови розвитку людини, її психологію, прагнення до насильства. Причину кризи довкілля американський учений Ф. Слейтер, швейцарський учений Ж. Дерст та інші вбачають у притаманному людині інстинкті до руйнування.
Такі тлумачення, по-перше, ігнорують соціальну сутність людини, є ознакою однобічного підходу до неї лише як до біологічної істоти. По-друге, пояснювати загострення екологічних проблем лише розгортанням НТР, зростанням промислового виробництва, означає перебувати на позиціях технологічного детермінізму. Суто біологізаторське пояснення таких причин характерне для тих науковців, які вбачають загострення глобальних проблем тільки у зростанні народонаселення.
Ці автори ігнорують вирішальну роль у виникненні глобальних проблем людства відносин власності, системи виробничих відносин. Так, внаслідок глобалізації економіки, зокрема посилення ролі ТНК та нееквівалентного обліку, розрив між багатими і бідними країнами за показниками виробництва ВВП на душу населення з 1960 по 1999 р. збільшився у 3 рази. Мета таких концепцій — вину, передусім, капіталістичної системи за загострення глобальних проблем перекласти на все населення планети, його зростання.
Такий аналіз причин загострення глобальних проблем з точки зору речового змісту необхідно доповнити характеристикою відносин власності у різних соціальних системах, аналізам соціальної, політичної, юридичної та інших сторін надбудовних відносин.
§ 2. Роззброєння — ключ до розв’язання глобальних проблем
Відвернення термоядерної війни — першочергова проблема людства. Основні шляхи демілітаризації економіки.
Відвернення термоядерної війни — першочергова проблема людства. У світі накопичено стільки різних ядерних боєза-рядів, що у мільйон разів перевищує силу атомного вибуху в Хіросімі у 1945 р. Цього запасу достатньо, щоб багаторазові гонки озброєнь знищили людство. Вибух лише однієї мегатонної ядерної бомби за своєю силою перевищує сумарну силу всіх вибухів під час Другої світової війни.
Гонка озброєнь — величезна загроза людству не лише як небезпека виникнення термоядерної війни. На неї, як зазначалося вище, щорічно витрачають нині майже 800 млрд дол. США, що дорівнює витратам праці у сумі приблизно 100 млн людино-років. Під військові бази відведено значну частину території, у регулярних військах зайнято мільйони осіб. Виготовлення та нарощування величезних арсеналів зброї завдає непоправних збитків навколишньому середовищу.
Крім загрози термоядерної зброї, реальною стає загроза екологічної зброї (провокування землетрусів, цунамі, порушення озонового шару над територією противника тощо), мілітаризація космосу.
Тому першочерговим завданням є припинення гонки озброєнь. Його розв’язання вимагає демілітаризації економіки. Тому постає питання про шляхи розв’язання суперечності між інтересами людства щодо виживання і гонки термоядерних озброєнь.
Основні шляхи демілітаризації економіки. Пошуки шляхів демілітаризації економіки залежать, насамперед, від позиції США та Росії, на яких припадає левова частка ядерного потенціалу, або майже 90 % ядерних боєголовок світу.
Демілітаризація економіки передбачає, що в Росії та США залишиться лише оптимальна кількість боєголовок (по 1—2 тис. одиниць), достатня для знищення ядерним ударом ключових цілей противника.
Важливою проміжною ланкою у відверненні загрози термоядерної війни є конверсія. Конверсія — перехід від процесу мілітаризації економіки до економіки роззброєння, переведення військового виробництва на випуск мирної продукції.
Попередня умова конверсії військового виробництва — істотна зміна пропорцій розподілу фінансування, матеріальних і людських ресурсів між військовою та цивільною сферами. Лише
щорічні прямі військові витрати у США на 2003 р. сягнули 380 млрд дол. Тому перерозподіл цих ресурсів на користь цивільних галузей — важлива попередня умова конверсії військового виробництва.
В економічному плані конверсія на перших етапах вимагає певних витрат на переоснащення специфічної військової техніки на виробництво товарів та послуг цивільного призначення. У соціальному аспекті конверсія стосується осіб, зайнятих військовим виробництвом, та членів їхніх сімей. Оскільки заробітна плата працівників військових галузей у США в середньому на 40 % вища, ніж у цивільній сфері, крім побоювання втратити роботу внаслідок конверсії (що є переважно психологічним моментом проблеми), вони побоюються також значного зниження свого життєвого рівня. Соціальний аспект конверсії пов’язаний також із можливістю опору з боку ВПК.
Проте навіть у країнах Заходу не існує нездоланних соціально-економічних причин для проведення конверсії. З економічного погляду це зумовлене тим, що в кінцевому підсумку припинення гонки озброєнь сприятиме розширенню зайнятості, подоланню гострих диспропорцій у господарстві, послабить дефіцити державного бюджету, інфляційні тенденції, стимулюватиме використання науки у виробництві тощо.
Конверсія військового виробництва надає послабленню гонки озброєнь незворотного характеру, зміцнює міжнародне співробітництво, сприяє розв’язанню інших глобальних проблем.
Надзвичайно складно вирішуються проблеми конверсії військового виробництва в Україні, яка успадкувала понад ЗО % виробничих потужностей ВПК колишнього СРСР.
Іншою важливою причиною цієї проблеми є брак науково обґрунтованої військово-технічної політики держави, узгодженої зі стратегією економічних перетворень. Свідчення цього — об-вальний, руйнівний і недостатньо керований конверсійний процес. Наприклад, у деяких розвинених країнах світу (США, Німеччина) щорічні темпи конверсії становлять 3—5 %, а в Україні — понад 50 %. Це спричиняє відплив кваліфікованих кадрів у комерційні структури, за кордон, простоювання і поступове руйнування (фізичне й моральне) передової техніки і технології, призупинення НДДКР.
§ 3. Основні шляхи розв’язання інших глобальних проблем
Головні риси екологічної кризи. Паливно-енергетична та сировинна проблеми. Шляхи розв’язання інших глобальних проблем.
Головні риси екологічної кризи. У середині 70-х років почалася екологічна криза. Така криза означає різке загострення суперечностей між людиною і природою, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин внаслідок панування капіталістичної власності, істотного деформування соціально-економічної системи в країнах колишнього СРСР та Східної Європи, а також господарської діяльності людей, ірраціональних процесів народонаселення тощо.
Найважливішими ознаками цієї кризи є, передусім, глобальні зміни клімату та виникнення парникового ефекту. Внаслідок безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище (потужність світової індустрії нині подвоюється кожних п’ять років), виходу людської діяльності за межі планети, в космічний простір, використання у процесі виробництва всіх елементів біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озонний шар планети знищується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодів Арктики, затоплення значної частини заселених районів Землі, зростання руйнівної сили ураганів, тропічних циклонів, штормів. Щороку на планеті відбуваються майже 10 тис. повеней, зсувів, ураганів, тисячі землетрусів, сотні вивержень вулканів, тропічних циклонів. За останні 20 років від цих природних катаклізмів загинуло майже 3 млн осіб. У 2000 р. уперше почалося танення льодів Антарктиди, у 2002 р. — руйнівні повені у ряді країн Європи.
Наслідком неоколоніальної політики в країнах, що розвиваються, зокрема політики “ножиць цін” на сировинні ресурси, є масове знищення лісів, передусім, тропічних, що робить неможливим їх відтворення і призводить до розширення пустель. За даними Інституту світових ресурсів, життя понад 1 млрд людей періодично руйнується через повені, нестачу деревного палива, виснаження ґрунтів та водних джерел, зниження сільськогосподарського виробництва, спричинених прямо або опосередковано втратою тропічних лісів.
Проблема викидів особливо гостра за умов панування приватномонополістичної власності, а також деформації соціально-економічної системи у країнах колишнього СРСР. Закони про стандарти екологічно чистої атмосфери ще досить недосконалі, деякі шкідливі хімічні речовини не віднесені до небезпечних.
Експорт отруйного сміття з промислово розвинутих країн у слабо-розвинені щорічно перевищує 2 млн т.
Паливно-енергетична та сировинна проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на планеті зростає значними темпами. Через це, а також через зростання населення планети, нераціональне використання енергії, сировини, нерівномірний розподіл паливно-енергетичних та сировинних ресурсів серед різних регіонів країн світу та інші чинники їх виробництво та споживання і в майбутньому зростатимуть.
Нераціональне використання енергоресурсів значною мірою спричинене неоколоніальною політикою імперіалістичних держав, зокрема “політикою дешевої сировини”, яка знекровлює економіку країн, що розвиваються. З 200 млрд дол., які споживачі розвинених капіталістичних країн сплачують за сировинні товари, імпортовані з країн, що розвиваються, останні отримують лише приблизно ЗО млрд дол.
У країнах СНД на виробництво одиниці національного доходу витрачається в середньому вдвічі більше сировини, ніж у розвинутих країнах Заходу.
Шляхи розв’язання інших глобальних проблем. Основними шляхами розв’язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва є:
1)	швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок;
2)	структурні зміни у використанні наявних невідновлюваних видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їхня цінність для хімічної промисловості набагато більша;
3)	створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це вимагає більших видатків держав на природоохоронні цілі;
4)	розробка усіма країнами конкретних заходів дотримання екологічних стандартів, тобто стандартів чистоти повітря, водних басейнів, раціонального споживання енергії, підвищення ефективності своїх енергетичних систем;
5)	вивчення запасів усіх ресурсів з використанням найновіших досягнень НТР. Нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори — до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а також на дні Світового океану;
6)	інтенсивний розвиток власних сировинних господарств, зокрема переробних галузей сировини у країнах, що розвиваються. Для розв’язання проблеми голоду в цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродуктивне тваринництво, високоврожайні культури, використовувати ефективні добрива та засоби захисту рослин тощо;
7)	пошук ефективних важелів управління процесом зростання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд осіб;
8)	припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищувала б кількість вирубаних;
9)	формування у людей екологічного світогляду;
10)	комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми про відходи.
З цією метою держава використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо.
11)	збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, наприклад, такі інвестиції становлять понад 15 % усіх капіталовкладень. В Україні на охорону довкілля в 1999 р. було виділено вдвічі менше капіталовкладень, ніж у 1990 р.
Основні шляхи розв’язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) передбачають, по-перше, встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це певного мірою послабить процес пограбування розвиненими державами, насамперед ТНК, паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються.
По-друге, істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у слаборозвинених країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, що зосередили в своїх руках контроль над природними багатствами.
По-третє, протиставлення об’єднаній силі розвинених країн стратегії об’єднання дій країн — експортерів паливно-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стратегія має стосуватися як обсягу видобування всіх видів ресурсів, так і квот на їх продаж на зовнішніх ринках.
По-четверте, списання боргів слаборозвинених країн, сума яких перевищила 2,5 трлн дол. Для сплати лише відсотків за ними не вистачає коштів, отриманих за експорт сировинних ресурсів.
По-п’яте, радикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особливо це стосується умов надання “допомоги” цим країнам, що здійснюється за умов виконання ними практичних рекомендацій
при проведенні внутрішньої соціально-економічної політики. До таких рекомендацій належить програма жорсткої економії, яка значно скорочує внутрішнє споживання найбідніших верств населення, підриває державний сектор економіки, але не зачіпає інтересів еліти цих країн, призводить до нерівномірного розподілу багатств.
По-шосте, ліквідація тягаря гонки озброєнь, який лягає на ці країни.
По-сьоме, розвинені капіталістичні країни, які десятиліттями грабували природні ресурси слаборозвинених країн, внаслідок чого загострилися проблеми голоду, енергетичної, сировинної криз, мають виділити значні фінансові, людські та технічні ресурси для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справедливими (трансформованими) цінами з метою значного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами.
По-восьме, здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних аграрних відносин (розвиток експортних галузей сировини за рахунок штучного обмеження сільськогосподарського виробництва; монополізація поставок сільськогосподарської техніки та реалізації продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного і політичного тиску тощо).
По-дев’яте, активізація діяльності різних громадських організацій, політичних партій, спрямованої на розв’язання глобальних проблем, створення нових організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адекватних із погляду людини умов існування на планеті.
По-десяте, використання комплексу економічних важелів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій і дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, на виконання державних екологічних проектів; екологічних платежів за всі види забруднення навколишнього середовища; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгового дискримінуючого кредитування, оподаткування й ціноутворення; екологічного страхування та ін. У країнах ОЕСР використовують, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому числі більш як 80 видів штрафів, понад 40 видів різних субсидій.
Запитання і завдання для самоконтролю
1.	Які проблеми називають глобальними і в чому полягає їхня сутність?
2.	Проаналізуйте головні причини загострення глобальних проблем.
3.	Охарактеризуйте основні погляди західних учених на загострення глобальних проблем.
4.	Які головні шляхи роззброєння і демілітаризації економіки?
5.	З’ясуйте найважливіші шляхи подолання екологічної кризи.
6.	Які основні шляхи подолання відсталості країн, що розвиваються?
7.	Які основні шляхи подолання паливно-енергетичної кризи?
8.	Які найважливіші шляхи розв’язання сировинної проблеми?
Навчальне видання
Серія “Вища освіта XXI століття”
МОЧЕРНИЙ Степан Васильович
ПОЛІТЕКОНОМІЯ
Підручник
Керівник видавничих проектів В.І. Ка
Головний редактор В.П. Розумний
Коректор ОМ. Кобець
Комп’ютерна верстка С.В. Гусєва
Обкладинка Л.І. Жиборовськбі
Підп. до друку 20.05.2003. Формат 60х90’/16. Папір офс. № 1. Друк офс. Гарнітура шкільні Ум. друк. арк. 24,5. Обл.-вид. арк. 25.
Видавництво “Вікар”
01103, Київ-103, вул. Кіквідзе, 18а
Свідоцтво ДК № 90 від 16.06.2000 тел. (044) 234-80-43, 234-23-36 Е-таі1: ва1е8@8осіе1у.кіеу.иа к11р://\у\у\у.уікаг.сот.иа
ЗАТ “ВІПОЛ" ДК№15.
03151, м. Київ, вул. Волинська, 60. Зам. № 3-1620