Тернистий шлях Українського Уряду (1918-1921). Проект зі збереження видавничої спадщини української еміграції - Брик А.

Автор: Брик А.
Теги: публіцистика
Год: 1969
Похожие
Тернистий шлях другої дивізії УНА. Проект зі збереження спадщини української еміграції
Історія української еміграції. Проект зі збереження спадщини української еміграції
Дружини українських націоналістів. Проект зі збереження видавничої спадщини української еміграції
Злочин Москви У Вінниці. Проект зі збереження видавничої спадщини української еміграції
Текст
                    ОЛЕКСАНДЕР БРИК
Тернистий шлях
Українського Уряду
Вінгііпег — 1969 — Канада
Проект зі збереження
видавничої спадщиним
української еміграції
ОЛЕКСАНДЕР БРИК
Тернистий шлях
Українського Уряду
(1918-1921)
У 50-ліття відновлення Української Держави
Всім, що боролись за Український Народ і його
Церкву й загинули або були замучені вдавнину, а
тепер замучені кровожадною Чека, присвячую цю
книжку
Вінніпег 1969 Канада
А1ЕХАН0ЕК ВК¥К
А ТЬогпу КоасІ о/ /Не
ІІкгаїпіап Соуегптепї
(1918-1921)
50їИ Аппіуегзагу ої Кезїогаііоп ої їИе ІЛ<гаіпіап Зїаїе
УУіппіред — 1969 — Сапасіа
Ргіпіед Ьу ІЬе Рориіаг Ргіпіегз, 787 Тогопїо 81.,
\Уіппіре£ 3, Мап., Сапасіа
ВСТУПНЕ СЛОВО
Цього року сповняється 50-ліття відновлення Ук-
раїнської Держави 1918 р. Сам акт цього історично-
го акту став у нас уже предметом національного
культу; однак його 50-ті роковини не були в нас від-
значенні жодним особливим чином, що б був гідною
пам’яткою цього великого ювілею. Наприклад, з ці-
єї нагоди можна було б видати якусь велику науко-
ву працю на тему відновлення Української Держави.
На протязі того часу, відколи Українську Народ-
ню Республіку розбили большевики, на тему віднов-
лення Української Держави і її збройної боротьби
та дипломатичних змагань за існування в нас напи-
сано досить багато книжок і статтей. Серед них чи-
мало уваги присвячено обвнуваченню уряду Укра-
їнської Народньої Республіки за те, що ця держа-
ва не втрималася. Ці обвинувачення походять не ли-
ше з націоналістичних і монархістичних середовищ, але
навіть з боку деяких діячів, що були в уряді Ук-
раїнської Народньої Республіки, чи принаймні стоя-
ли близько сфери цього уряду.
Узагалі в поглядах на уряд Української Народ-
ньої Республіки в нас проявляється крайність: його
прихильники схильні безкритично обожати його, а
противники мають нахил так само безкритично осуд-
жувати його. Може це тому, що факти 1918-1920 ро-
ків ще надто свіжі; ще є багато живих діячів і свід-
ків з тих років; ще не охололи пристрасті й тодішні
групово-політичні порахунки; ще не висохла “фар-
ба” схвильованих почувань; ще не дозрів такий час,
щоб можна було безсторонньо, без пристрастей,
спокійно розглядати ці події недавнього минулого.
Я не науковець, отже ця моя книжечка не пре-
тендує на наукову працю. Я її писав на основі того
факту, що я був свідком 1918-1920 років — хоч свід-
ком ще надто молодим; крім того, я вже пару десят-
ків років є постійним читачем значного числа книжок
і статтей, що написані на тему відновлення Україн-
— З —
ської Держави 50 років тому. У мене було досить
багато часу для того, щоб обдумувати цю справу зо
всіх боків крізь “окуляри” здорового розсудку, що
по-англійському називається “коммон сенс”. Власне,
в дзеркалі здорового розсудку ця справа представ-
ляється так, що в обставинах того часу української
державности не зумів би втримати жоден уряд без
зовнішньої мілітарної й дипломатичної допомоги,
яку, наприклад, мала Польща з боку Антанти, а го-
ловно Франції й Америки. Але якщо б Польща була
в тодішньому положенні України, то її дипломати
також не зуміли б домогтися від держав Антанти
жодно мілітарної й дипломатичної допомоги.
Історія свідчить, що коли дана людина є пере-
можцем, то її проголошують “героєм”; але якщо б
та сама людина була переможена своїм ворогом, то
її назвали б “бандитом”. Якщо б царсько-російська
імперія була втрималася, то революціонер Сталін
був би владою цієї держави знищений і проголоше-
ний бандитом, президенти Америки і прем’єри Бри-
танії були б у приязних відносинах з російським ца-
рем. Але тому що Сталін став переможцем, то пре-
зидент Америки, Рузвельт, і прем’єр Британії, Він-
стон Черчил, дружньо потискали руку Сталінові як
“героєві”.
Якщо б Польща в 1918-20 роках була не втрима-
ла своєї державности, то велика частина поляків бу-
ла б обвинувачувала уряд під проводом маршала Йо-
сипа Пілсудського. Але тому що Польща, завдяки
пригожим для неї обставинам, втрималася як дер-
жава, то, Пілсудський і пілсудчики прославилися се-
ред поляків як герої. Така вже людська вдача, що
має нахил оцінювати людей на підставі вислідів їх-
ньої діяльносте, а не на підставі їхніх добрих замірів
і самого факту їхніх зусиль ті заміри здійснити.
Коли дана особа виграла, то її прославляють; коли
ж вона програла, то її осуджують.
Моя книжечка “Тернистий шлях українського
уряду” написана з нагоди 50-ліття відновлення Укра-
їнської Держави 1918 р. Метою мого написання її
не є намагання вложити свій вклад у культ уряду Ук-
раїнської Народньої Республіки, як цілости, чи в
культ самого лише Симона Петлюри, як голови
— 4 —
цього уряду. Я був і є проти культу людей, проти
обожання смертних істот, бо так чинять лише примі-
тивні народи, душі яких відчувають потребу почита-
ти визначних одиниць майже на поземі релігійного
вірування. Однак я був і є за тим, щоб кожній люди-
ні без упереджень, а також без зайвих захоплень,
признати те, що їй належиться.. Іншими словами, тут
ідеться про те, щоб кожен намагався безсторонньо і
справедливо оцінювати інших людей. Стара латин-
ська мудрість каже, що “помилитися — це річ люд-
ська”. Це значить, що немає таких людей, що б не
допустилися більших чи менших помилок. Адже в
церквах співається — що “немає такої людини, яка
б жила, і не згрішила”. Це значить, що немає без-
грішних людей. І тому саме не можна обожати лю-
дини. Кожну людину можна і треба розглядати в
дзеркалі критики; підходити ж до людини критично
— це значить дивитися, які додатні і від’ємні сто-
рони має людина, ким би вона не була. Якщо в да-
ної людини додатні сторони переважають собою від-
ємні сторони, — це вже дуже добре. Отож, є повні
підстави твердити, що ті особи, з яких складався
уряд Української Народньої Республіки, мали
більше додатніх сторін, ніж від’ємних. А цього фак-
ту вистачає, щоб тих людей вважати за позитивних,
чи конструктивних. І тому вони заслуговують на при-
знання, тобто на моральну вдячність з нашого боку.
Але це не значить, що ми повинні приховувати їхні
від’ємні сторони, і що нам не вільно про ті від’ємні
сторони говорити, щоб не образити тих, хто плекає
майже релігійний культ тих наших державних му-
жів. Визначною, чи навіть великою, людиною є та
особа, що відзначається природньою надзвичайною
здібністю, яку вона використовує для конструктив-
ного добра свого народу, чи людства, а від’ємних
сторін у неї є менше, ніж у багатьох інших людей.
З такої точки погляду треба підходити до про-
відних членів уряду Української Народньої Респуб-
ліки, а головно — до провідника цього уряду —
Симона Васильовича Петлюри.
Генерального Штабу генерал-хорунжий М. Ка-
пустянський був не політиком, а фаховим військови-
ком, людиною безпартійною. Натомість Симон Пет-
— 5 —
люра — голова Директорії і Головний Отаман військ
Української Народньої Республіки — військовиком
не був. Крім того, він не мав університетської освіти.
Кожному відомо, як фахові військовики дивляться
на тих “цивіілів”, що беруться очолювати армію. У
світлі такої дійсносте стає ясно, як чесно, як твере-
зо, як реалістично й об’єктивно оцінював був С.
Петлюру ген. Капустянський (.який не був “петлю-
рівцем”), коли охарактеризував його так:
“Мушу сказати, в цілях історичної правди, що
Урядові У. Н. Р. і надто Голові Директорії — С. В.
Петлюрі, приходилося працювати в надзвичайно важ-
ких, несприятливих умовах, не подібних на галицькі.
З одного боку безупину напирав червоний максима-
лізм — угнатися за його гаслами жаден з найсоція
лістичніших і демократичніших урядів не мав змоги,
з другого — приходилося боротися з реакційною те-
чією... Також стояла на перешкоді невиразна націо-
нальна позиція з боку деяких верств українського
суспільства. Взяти тверду центральну національну те-
чію було важко. Агітують з правого й лівого боку.
До того ж населення ще було отруєне демагогічни-
ми, революційними лозунгами”. “С. В. Петлюра -—
людина нестримної енергії, ентузіаст, вірить, хоч
деколи тільки інтуїтивно, й вливає свою віру в ин-
ших. Це головна його позитивна риса, яко вождя.
Повести ж всіх твердо до наміченої мети, рішучо
примусити всіх виконувати свою волю, стримати зло-
чинне й спекуляцію національним прапором, осягну-
ти сього С. В. (Петлюрі, — О. Б.) не все надається”.
(Ген. М. Капустянський: “Похід українських армій
на Київ-Одесу”, Львів, 1921. Стор. 21, 22, 20).
Так свідчить про С. Петлюру український гене-
рал-фронтовик армії Української Народньої Респуб-
ліки, який добре знав обставини, серед яких судило-
ся С. Петлюрі очолювати армію й уряд Української
Народньої Республіки.
Після того, як Українська Народня Республіка
була розбита, в деяких українських середовищах по-
явилися критики С. Петлюри. Звичайно, критикува-
ти в затишку кімнати не трудно. Як відповідь тим
критикам, можна поставити таке питання: Чому ж
вони самі, бачивши трагічне положення Української
— 6 —
Держави, не взяли керму в свої руки і не повели
наш народ до перемоги ? Адже ж С. Петлюра не був
диктатором і не захватав сам владу в Україні у свої
руки! Представники народу вибрали С. Петлюру на
це становище. Якщо хто вважає, що в нас тоді були
якісь особи, що мали вождівські здібності, то чому
ж вони не повели наш народ за собою?
Ген. Капустянський у своїй вищезгаданій книж-
ці (стор. 20) дає таку відповідь на це питання:
“Факти говорять самі за себе. Національна ре-
волюція висунула С. В. (Петлюру, — О. Б.) яко го-
ловного національного керовника й на цротязі 3-4
років він стояв на чолі й при всяких умовах прова-
див активну боротьбу за змагання Української На-
ції. Нікого за цей час могутнішого не виявилося
йому на зміну, бо такого й не було”.
Певна річ, що якби тоді був у нас якийсь інший
муж — “вождь з Божої ласки”, то він (не С. Петлю-
ра) був би очолив нашу націю в її змаганні за дер-
жавницьку незалежність. Коли ж ніхто інший нашу
націю тоді не очолив, то це значить, що нікого від-
повіднішого, крім С. Петлюри, що б повів наш народ
до перемоги, не було. А коли нікого іншого на
цей найвищий пост тоді не знайшлося, то це не зна-
чить, що й сам С. Петлюра мав зректися того свого
найвищого становища, щоб взагалі ніхто не очолю-
вав нашого народу в його змаганні за незалежність.
й. Пілсудський належав до Польської Соціялііс-
тичної Партії, коли він очолював польський народ в
його боротьбі за самовизволення, й. Пілсудський не
мав закінченої університетської освіти. І не мав він
військового вишколу. А проте він започаткував
збройні визвольні змагання. Польщі і був творцем
польської армії, якої був начальним вождем в ранзі
маршала. Одночасно він керував польською політи-
кою. Бо в нього була природня здібність вождя. І він
відбудував польську державність, а поляки вважа-
ють його за свого героя. І ніхто не докоряє йому за
брак університетської освіти та за брак військового
вишколу. Однак без допомоги держав Антанти й.
Пілсудський не був би переможцем. Якщо б Поль-
ща була в такому положенні, як Україна, то Пілсуд-
ський був би в такому самому положенні, як був С.
-7-
Петлюра — і він також зазнав би був поразки.
Большевики хоч і розбили Українську Наїродню
Республіку, але С. Петлюру вони оцінили краще
(хоч зробили це лиш мимоволі), ніж дехто з наших
політиків. Бо як царсько-російська влада називала
була українських патріотів “мазепинцями” (від імені
гетьмана Івана Мазепи), так большевицька влада на-
звала українських патріотів-самостійників “петлюрів-
цями”. Це значить, що в очах большевицької влади
С. Петлюра був найвищим символом ідеї відновлення
української державности. І цей найвищий символ, як
видно, був загрозливим для влади СССР, коли вона
вважала за конечне для себе вбити його руками сво-
го агента Шльоми Шварцбарта. Треба підкреслити,
що большевицька влада, називаючи українця-само-
стійника “петлюрівцем”, має на увазі не членів яко-
їсь української партії, а кожного українського пат-
ріота-державника, незважаючи на його приналеж-
ність до такої чи іншої партії.
Коли проти новоствореної Української Народньої
Республіки були дипломати державі Антанти, у прово-
ді якої були Франція, Британія й Америка; коли
близько 100-мільйонна Росія, разом зо своїми білою
й червоною арміями, стала проти молодої Україн-
ської Держави; коли на Україну збройно й диплома-
тично наступали поляки; коли проти творення укра-
їнської державности став світовий капітал у державах
Антанти; коли серед величезної більшости населення
України не було української національної та держав-
ницької свідомости; коли через брак національної
свідомости український народ дав урядові своєї дер-
жави сто з чимсь тисяч війська — замість дати при-
наймні два мільйони; коли майже всі міста й містеч-
ка України були заселені переважно не-українцями;
коли різних причин, незалежних від уряду Україн-
ської Держави, було дуже багато, — то тут можна
ставити питання, чи в таких обставинах навіть гені-
альний уряд був би оборонив українську державність.
Кожен народ має такий уряд, на який він заслу-
говує. Отже й наш народ мав такий уряд, на який
він собі заслужив. Якщо за того часу в нас не було
кращих державних провідників за тих, що були чле-
нами уряду, то тут виринає питання; Як представля-
— 8 —
лася б справа України тоді, якщо б навіть і ці дер-
жавні мужі були відмовилися очолити боротьбу не-
великого числа свідомих українців-державників за
визволення України? Тоді в нас не було б того най-
новішого розділу в історії України — розділу про
найновіше відновлення державности України. Хоч Ук-
раїнська Держава була розбита, але зате ж і наш на-
род і всі інші народи знають, що 1918 р. була віднов-
лена Українська Держава — те найновіше звено в
ланцузі постійного історичного змагання українсько-
го народу за державницьке буття. Це була не пар-
тійна організація, — це була держава в повному ро-
зумінні цього слова. Це не була ні революція, ні пар-
тизанка, — це була регулярна війна Української Дер-
жави з велетенськими силами ворогів. Це була дер-
жава — з коаліційним урядом, що складався з пред-
ставників різних політичних напрямків; з регулярною
армією; зо своєю валютою; зо своїми консулятами
за кордоном і т. д. І це було так недавно — лише
50 років тому... Коли взяти до уваги ті обставини,
серед яких довелося очолювати українському урядо-
ві Українську Державу, то дивним стає не той факт,
що ця держава була розбита, а дивним стає той
факт, що цей уряд зумів відновити українську дер-
жавність і на деякий час втримати її. Отже на уряд
Української Народньої Республіки треба дивитися
ані з точки зору ненависти, чи насміху, чи обожання
й культу, а лише з точки зору вивчання тієї дійсносте,
в якій цьому урядові довелося було діяти.
У цій книжці будуть подані головніші причини,
які не дозволили урядові Української Народньої Рес-
публіки оборонити українську державність.
**
*
З ЛИСТУВАННЯ С. ПЕТЛЮРИ
Цей лист писаний С. Петлюрою два тижні перед
його смертю (.10 травня 1926 року), а одержаний Ю.
Гуменюком у Вінніпезі 23 травня 1926 р., цебто два
дні перед смертю Покійного Отамана:
“Тепер коротко відповім на запитання, поставлені
Вами у Вашому першому листі.
При тому стані національної свідомости нашого
— 9 —
народу, його організованосте і дисциплінованосте, на
якому застав його 1917 і 1918 роки, лише скоордино-
ваною акцією обох його частин — “наддніпрянців” і
“галичан” — можна було досягнути ідеалу державної
самостійности. Цієї скоординованости не було в само-
му початку боротьби. Обидві частини не доросли до
визнання єдиної керуючої волі, що до того плану і
програму, за яким ця боротьба мусіла провадитися.
Фактично ідея Соборної України була фразою, якою
користувались для святочних промов, деклярацій і з
якої не вміли і не хотіли витягти обов’язуючих логіч-
них наслідків. Стратегія національної боротьби, як і
боротьби військової, вимагає: бити в першу чергу
по головному ворогові, з другорядним потім можна
раду дати! В своїй діяльносте я керувався тою дум-
кою, що таким ворогом була, є і буде Московщина.
Це ясно кожному, не засліпленому місцевим патріо-
тизмом. Я знаю історію нашу, знаю сили нашого на-
роду, — розпорошені, не споєні, не підперті працею
поколінь і віків і не роблю собі ілюзій щодо такої
легкосте, з якою ідеал Соборної України може бути
здійсненим, особливо коли взяти на увагу анальфабе-
тизм наших політиків і провідників в справах міжна-
родніх. Досвід показав, що українські політики не
могли дати ради з ужиткуванням для добра України
міжнародні* чинників. Майже всі наші проводарі по-
ставили карту на Центральні Европейські Держави, —
ця карта була побита. “Перестраховки” політичної
не було зроблено: і тут ні канадська, ні американська
наша еміграція “не дописала”, бо не змогли і не зу-
міли, як це зробили поляки та чехи, використати впли-
ву Англії та Америки. Я прийшов до керуючої ролі в
проводі української політики пізно, тоді коли не мож-
на було направити пороблених іншими блудів і недо-
глядів, — коли не згадувати взагалі тяжкої історичної
спадщини минулих віків, яка виявилась в загальній не-
підготовленосте народу до самостійного життя і умін-
ню його поставити над класовими інтересами інтереси
цілого — нації. Міжнародні обставини для нас всіх
українців склались тяжко — не сприяюче. Наші сусіди
перехопили більше зручно вигоди нового порядку
відносин, установленого перемогою Антанти над Ні-
меччиною і Австрією, — бо ці сусіди — поляки, руму-
ни, чехи, показали себе більш організованими і підго-
-10 —
товленими не тільки до того, щоб створити свої дер-
жави на суто етнографічних своїх землях, а і захопи-
ти собі те, що лежало у сусіда без належного догля-
ду і оборони.-Для мене, як для реального політика,
який базує свою діяльність на підрахункові дійсних
сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці
1918 року, що ми свою справу на деякий час програ-
ли. Я гадав і сподівавсь, що спільна акція “галицької”
і “наддніпрянської” армії допоможе її направити: уда-
ром по головному ворогові, з тим, щоб потім, зміц-
нившись, організувавшись, набувши зброї — вдарити
по інших. Зрада галицької армії, чи вірніше її коман-
дування, ці надії розвіяла і поставила як мене так і
уряд УНР перед непереможною ситуацією існування
більш зміцнених ворожих сил, які не мали ні своїх
“галичан” ні своїх “наддніпрянців”, — а замість цього
мали єдність і координацію національних зусиль. Щоб
спасти ситуацію — і мені і моїм політичним однодум-
цям нічого не залишалось, як забезпечити себе від
Польщі, спробувати боротись проти Москви. Настрій
на Україні цьому сприяв; на жаль і тут міжнародні об-
ставини були проти нас: поляки зрадили, зброї ми
не могли в Европі дістати. Решта — зрозуміла. Тільки
нечесний демагог може дозволити собі говорити про
те, що “Петлюра продав” Галичину, Волинь тощо.
Петлюра, коли вже говорити правду, несе на собі
відповідальність за історичні “гріхи” і хиби українсь-
кої неорганізованости, малої культурносте і несприя-
ючих обставин в життю української нації. Я, зауважив,
що знаю свій народ і не роблю собі ілюзій щодо йо-
го сил і підготовленосте для самостійного життя.
Може Ви пригадуєте, як в 1918 р. наші селяни роз-
зброювали наші ж військові трени — обози? Я знаю
більше таких фактів. На декого вони справляють та-
ке вражіння, що взагалі ”з нас людей не буде” і що
взагалі справа з українською державністю — безна-
дійна.
Я так не думаю. Я вірю і певний, що Україна,- як
держава буде. Може не відразу такою великою, як
нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для
Української Державности стелиться через Київ, а не
через Львів. Тільки тоді, коли Українська Держав-
ність закрепиться на горах Дніпра і біля Чорного мо-
ря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про
— 11 •
збирання українських земель, захоплених сусідами.
Інша політика — це мірії, нереальні комбінації, що
приведуть до того, що ніякої України не буде. Вся ці-
локупність обставин, як внутрішніх, так і завнішніх
(міжнародніх) мені доводить, що іншого шляху для
здійснення наших ідеалів немає: в першу чергу Чор-
не море — Дніпро, як дорога і зв’язок з Заходом і з
Кавказом (нашим союзником), а потім уже, після то-
го, як збудуємо собі заводи зброї і організуємось, —
ширший програм національного будівництва і заок-
руглення кордонів. В цьому напрямку я працюю, не
зважаючи ні на що. Мене мало обходять сплітки, брех-
ні, помиї, інсінуації, бо це та “легуміна”, яку мусить
споживати кожний одповідальний діяч від “друзів” і
недругів. Я певний, що правильність обраної мною лі-
нії виправдає історія, як виправдала вона Хмельниць-
кого за трактат під Зборовом, хоч народня поезія і
посилала на адресу великого гетьмана побажання,
щоб “перша куля його не минула”. У мене немає роз-
чаровання ні в нашому народі, бо він є такий, яким
його зробили обставини, часом сильніші від нього, ні
в його здатности до самостійного життя, бо ця здат-
ність буде розвиватись і зміцняти його. Ситуація, в
якій він опинився сьогодні, не є ні вічною ні безна-
дійною. Змінити її — до певної міри залежить і від
напруження його власних сил. Треба працювати над
цим всім і кожному — в міру його сил і можливостей.
Та праця, про яку я згадував на початку свого
листа, — є теж потрібна, а на даній стадії нашої
історії — історично неуникнена і тому обов’язкова.
Може вона не ефективна, занадто “чорна” і непо-
мітна, але великі ефекти досягаються мозольною
працею, — а так з нічого, не виникають!
Тимчасом кінчаю. Коли почули б потребу та
бажання ще писати мені, радий буду і з великою
приємністю одповім на Ваші запитання, сумніви чи
вагання. На при кінці прошу зробити мені маленьку
персональну послугу: зайдіть до п. Генерала Сікеви-
ча і перекажіть йому та його родині мій привіт. Я
незабаром писатиму йому.
Стискаю Вашу руку. Дай Бог всього кращого.
Петлюра.”
(Передрук з журн. “Українське Православне
Слово” за травень 1968 р. в США).
— 12 —
І
НАЦІЯ ЧИ НАРОД?
Визначний український соціолог О. І. Бочковсь-
кий у своїй праці “Наука про націю та її життя”
(.Нью-Йорк, 1958) у розділі під заголовком “Нарід
та нація” так пише про значення слів “народ” і
“нація”:
“Ці окремі назви не є випадковою річчю. Вони
мають своє соціальне виправдання. Словами сіетоз,
Уоїк, реоріе, Іисі і т. д. (,ці слова означають н а-
р о д, — О. Б.) звичайно називається суспільство й
політично підрядний елемент населення. Натомість,
назви: ЕгНпоз, паїю, паїіоп, N31100 вживалося для
означення культурно вищих і політично пануючих
груп людности. До французької революції з ними
утотожнювалася нація. Міізега рІеЬа, тобто широкі
маси (.народ, — О.Б.), були ще виключені за дужки
нації”.
У світлі саме такої різниці між словами “нація”
й “народ”, яке існувало до часу французької револю-
ції 1789 р., української “нації”, тобто українських
культурно вищих і політично пануючих сфер майже
не було, а була тільки одна суспільна кляса — селян-
ство, тобто народ (“демос”), або, як кажуть, “ет-
нічна маса”, чи “народня маса”.
Пізніше — принаймні від половини 19-го століт-
тя — вже перестали вважати за націю лише культур-
но вищу й політично панівну клясу, тобто аристо-
кратію, а нацією натомість почали називати все
населення даної країни. Однак і в цьому випадку на-
селення не кожної країни становить собою націю.
Той факт, що на даній території з давніх-давен живе
населення, об’єднане спільним походженням, спіль-
ною історією і спільною мовою ще не означає, що та-
ка етнічна спільнота автоматично становить собою
націю; якщо таке населення не має тих прикмет,
що необхідні для створення нації, то він є наро-
— 13 —
д о м (етнічною спільнотою), але нацією він не є.
Що ж це таке нація? Хоч у соціології загаль-
но погоджуються з тим, що нація й етнічна спіль-
нота (“народ”) — це не одне й те саме, то однак
учені ще й досі не погодилися щодо того, на якій
підставі треба окреслювати поняття про націю.
Бочковський у своїй праці, що згадана вище, пише
про це так:
“З числених визначень (поняття про націю, —
О. Б.) найбільшою та популярною все ще лишається
знамените означення Е. Ренана з пеіред півстоліт-
тя. Ось найважніший уступ про це:
“Мати спільну славну минувшину, спільну волю
в сучасності, мати за собою спільні великі діла й ма-
ти на думці виконати нові дальші (.великі діла, — О.
Б.), це є головні передумови існування народу... В
минулому спадщина великої слави й волі, та сама
програма для здійснення на будуче... Існування
нації це щоденний п л є б і с ц и т...”
“Як бачимо, — пише Бочковський, — у цім ок-
ресленні нації Ренана особливо підкреслені націо-
нальна свідомість та воля” (.вольовість,
— О. Б.).
Окреслення наці ї французьким мислителем
Ренаном, про яке згадує Бочковський, знаходиться
в тексті тієї доповіді на тему “Що таке нація?”, яку
Ренан виголосив у Парижі, в університеті Сорбоні,
1882 р.
Далі, Бочковський пише таке:
“Варто навести ще одне означення нації з часів
світової війни. Автором її був французький соціолог
Е. Дюркгейм. “Нація — писав він в 1915 році —
це людське скупчення, члени якого з етнічних, або й
тільки історичних причин, хочуть жити під спіль-
ними законами та творити одну державу... Для куль-
турних народів можна вважати засадою, що ця
спільна воля (.хотіння мати рідну державу, — О.Б.),
якою вона виявиться з притиском, мусить бути виз-
нана й навіть, що вона є єдиною певною підвали-
ною держави”.
Хоч окреслень поняття про націю є кілька, як-
що не кільканадцять, то все ж таки тут треба з при-
тиском підкреслити той факт, що кожне з них (,ок-
— 14 —
реслень поняття про н а'ц і ю) основане на такому
переконанні, іцо сам факт існування етнічної спіль-
ноти на даній території ще не означає, що та спіль-
нота є нацією. Якщо та етнічна спільнота не свідома
своєї національної окремішности, якщо вона не має
спільних прагнень творити якісь замітні діла в ук-
ладі людства, якщо вона не прагне бути духово й
політично незалежною від інших етнічних спільнот, і
якщо вона не бажає мати свою власну державу, то
така спільнота є лише матеріялом-сирівцем, з якої
евентуально може витворитися нація, але покищо во-
на нацією не є.
Хто студіює націологію, або хоч трохи очитаний
в ділянці націології, той не може не поставти питан-
ня, чи в 1917-1920 роках український народ (.етнічна
спільнота) в Україні вже цілком був оформився в
українську націю.
В українській газеті “Українська Думка”, що ви-
ходить в Лондоні, Англія, ч. 19 з 1968 р., опублі-
кована стаття Ф. Коваля п.з.: “Почуття меншевартос-
ти”. Автор цієї статті пише, що причиною понево-
лення українського народу є не лише його багата
земля й погані сусіди-загарбники, але й також не-
повна національна свідомість українського народу як
цілости і його почуття меншевартости: навіть його
інтелігенція більшістю не вірить, що вона здібна
створити свою державу й керувати нею.
Якщо Ф. Коваль не помиляється (,а з його погля-
дом, здається, ніхто не сперечається), то можна б
ставити питання, чи українці навіть тепер, 1968 року,
вже повністю розвинулися з наїроду (.етнічної групи)
в націю. Бо хіба ж може нація там, де в етнічної
спільноти національна свідомість є неповною, а по-
чуття меншевартости в її провідної верстви (,чи ско-
ріш більшосте її провідної верстви) не ДОЗВОЛЯЄ
їй розвинути в собі вольовість творити рідну
державу? Коли такий стан є тепер, 1968 року, то це
питання (.чи українська етнічна спільнота в Україні
була вже нацією в повному розумінні того слова) в
1917-21 роках стає перед нами ще гостріше.
Бо якщо українська етнічна спільнота в 1917-21
роках ще не цілком була розвинена в націю в модер-
ному розумінні цього слова, то тоді виринає таке
— 15 —
питання: Чи в умовинах війни й революції, та ще в
таких обставинах, як була Україна, міг уряд одно-
часно за пару років перетворити етнічну спільноту в
націю, а разом з тим створити Українську Державу й
оборонити її? Таж навііть геніяльний уряд не міг по-
вести до державницької незалежности таку етнічну
масу, що ще не зовсім розвинулася в націю, якою,
наприклад, були поляки, чехи і т.д. Такого чуда мож-
на б було домогтися лише тоді, якщо б на Україну
були не нападали жодні вороги, як це є, наприклад,
у випадку тих африканських народів, що їх Британія
мирно відпускає зо стану колоніяльної залежности на
власне державне життя, та ще й допомагає їм фахів-
цями створити свої держави. Але Україна в 1917-21
роках в цьому відношенні не була в такому щасли-
вому політичному положенні, як ті африканські на-
роди.
II
СЕЛЯНСЬКА КЛЯСА
У своїй книжці, (що цитована в попередньому
розділі) Бочковський правильно підкреслює той оче-
видний факт, що “новочасний урбанізм (розбу-
дова міст) та індустріалізація — діти капіта-
лізму — прискорювали національне самоозначення
народів”. Але до цих слів Бочковського, звичайно,
ще треба додати ось що: розбудова міст та індустрії
прискорювали самоозначення народів, а також його
державницьке самовизволення, лише там, де міста й
індустрія були в руках автохтонів (корінного насе-
лення) даної поневоленої країни, як це, наприклад,
було в поляків перед 1918 р. Міста є не лише цен-
трами моди жіночої та мужеської одежі, — міста є
центрами економіки, цивілізації й політики кожної
країни. Вольове, піідприємчиве, активне (динамічне)
місто нав’язує пасивному селянству свою волю в
кожному відношенні.
І тут треба ще раз підкреслити той очевидний
факт, що в 1917-21 роках міста й містечка в Укра-
їні властиво не були в українських руках, — там пе-
— 16 —
реважали й правили не-українці. Отже тоді було
так, що в чиїх руках були міста, в руках того була
й країна. Що українські вояки, рекрутовані з селян,
почували себе в великих містах непевно' — про це
свідчить М. Голубець у своїх споминах про бої Ук-
раїнських Січових Стрільців за Львів у листопаді
1918 р. Ті діти села і відкритих польових просторів
почували себе подекуди загубленими серед мурів ве-
ликих міст з їхніми завулками. Правда, це справа
психології міста й села. Але куди важливішою є тут
справа культури, економіки, політики й мілітарного
чинника.
Українська родова аристократія, яка в давнішому
розумінні цього слова (нація) становила собою ук-
раїнську націю, перейшла на католицизм і таким чи-
ном ополячилася. Давнє українське міщанство, що
було православне, під натиском поляків також пере-
важно покатоличилося, а тим самим і ополячилося.
І так українська етнічна спільнота майже цілком бу-
ла зредукована до одної суспільно-економічної верст-
ви, іцо нею було селянство. Але й те селянство було
поневолене польською шляхтою, — воно становило
собою кріпаків (“панщизняків”), тобто рабів. Це
був той “мізера плебс” (нужденна темна маса), якщо
тут повторити за Бочковським це латинське окрес-
лення. У такому світлі сусіди українського народу та
його завойовники бачили ввесь український народ,
зведений до ступеня лише селянської кляси кріпаків
(“панщизняків”) так, як це описує Ф. Коваль у своїй
статті, що згадана в попередньому розділі цієї
книжки:
“Уже щонайменше півтисячоріччя вмовляють в
нас наші сусіди, що ми нижчий ґатунок людини: у
поляків це було на тлі католицизму і шляхетства —
вони наше простолюддя вважали бидлом (християн-
ське розуміння любови ближнього!), подібно тракту-
вали нас мадяра, румуни, а також москалі”.
Коли український народ був майже зовсім зре-
дукований до самої лише селянської верстви, що бу-
ла в рабстві в польських панів — то чи можна було
від цієї селянської верстви, як цілости, сподіватися
національної й державницької свідомости? Якщо
хто з цієї верстви міг піднестися так високо, що смів
— 17 —
мріяти про свободу, то він мав на увазі своє соціаль-
не визволення — щоб звільнитися від рабства у па-
нів. А коли те рабство (.кріпаччина) нарешті (в 19-му
століття) було скасоване, але селянство було понево-
лене економічно (йому не дали достатньої кількости
землі), то наше селянство у своїй масі було зосеред-
жене не на національній свідомості і не на ідеї дер-
жавницького визволення, а на бажанні пімсти на па-
нах (.без огляду на їхню національність) та на ба-
жанні відібрати землю від панів. У такому стані за-
стала нашу селянську масу большевицька революція
1917 ір. і відновлення Української Держави 1918 р.
Невеличке число української інтелігенції голосило
українським селянським масам ідеали українського
національного й державницького самоозначення й за-
кликали до збройної боротьби за ці ідеали, а боль-
шевицькі масові агітатори кидали такі кличі: “Дери-
бери, бо це твоє! Грабуй награбоване! Земля без ви-
купу селянам, а фабрики робітникам!” І хіба ж наше
селянство масово не пішло на ці большевицькі рево-
люційні гасла? Якщо б не пішло, то уряд Української
Держави мав би пару мільйонів армії, а не лише
щось небагато понад сто тисяч!
Визначний жидівський діяч і науковець з Украї-
ни, Соломон Ґольдельман, у своїй книжці “Листи
жидівського соціял-демокірата про Україну” (.Відень,
1921) пише про настрій українського селянства 1918-
1920 років як про настрій “темних мас”. І він оправ-
дує їх так:
“Це селянин, що лише кілька десятків років тому
визволився з під кріпацтва, де віками набіралась в
ньому, його батьків і дідів енергія вибуху проти па-
нів і всіх тих, хто коло пана стоїть і пана підтримує”
(стор. 32-33).
Ось на такий ґрунт серед селянства прийшли ко-
муністичні агітатори.
Ген. М. Капустянський у своїй книжці п.н. “По-
хід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році (.Ко-
роткий Воєнно-історичний огляд)” (Львів, 1921) пи-
ше просто зо щирістю вояка:
“Селянство, отже, піднялося з великим захоп-
ленням і стало в ряди Директорії (уряду Українсь-
кої Народньої Республіки, — О. Б.) проти гетьмана,
— 18 —
німців та дідичів. Скинувши ненависних німців і геть-
мана (Павла Скоропадського, — О. Б.), що їм допо-
магав, отримати землю — ось девіз селянства. Взага-
лі у своїй більшості селянство піднялося головним
чином з причин соціяльних і лише частина його ке-
рувалася сильним національним почуттям. Далі, чи
бажає селянство та робітнича маса самостійности
(.української державности, — О. Б.) у чистому вигля-
ді? На це питання, на жаль, можна відповісти нега-
тивно. Лише найбільше свідома меншість захоплена
національною ідеєю. Решта ж хоче співпраці з Вели-
коросією. Звичайно, не підлеглости їй, а федерації з
нею на умовах рівний з рівним. От головніша дум-
ка селянства та робітництва. З цим треба рахувати-
ся, хоч як би це було боляче для ідейних керовників
національного відродження. В цю точку й направля-
ють свої зусилля як большевики, так і реакційний
елемент (,симпатини бєлоґвардєйців). Окрім то-
го, часть селянства, а особливо робітники, не зазнав-
ши большевизму на власній шкурі, почувають велику
симпатію до большевиків”.
Отже генерал М. Капустянський (один з сеньйорів
Організації Українських Націоналістів) — штабовий
високий старшина української армії 1918-20 р.р. по-
чувається до морального обов’язку відкрито писати,
що величезна більшість українського селянства і ро-
бітники не хотіли Української Держави.
Висновок з цього такий: треба подивляти провід-
ників уряду Української Народньої Республіки, а го-
ловно С. Петлюру, що вони рішилися відновити ук-
раїнську державність, незважаючи на те, що вели-
чезна більшість українців, через свою несвідомість,
не бажали української державности; але не можна
обвинувачувати уряд за це, що він не оборонив Ук-
раїнської Держави. Бо як же він міг цю державу
оборонити, коли величезна більшість українського
народу не хотіла її? А до того ж, на Україну напали
велетенські сили зовнішніх воргів (.большевики і
білі російські гвардії), що знайшли підтримку, чи
принаймні пасивне відношення, з боку більшости ук-
раїнського народу.
Але хоч уряд Української Народньої Республіки
за таких умов не міг втримати української держав-
— 19 —
ности, то зате ж своїм відновленням її (української
державности) і боротьбою за неї в основному при-
чинився до розбудження української національної і
державницької свідомости серед українських мас,
хоч це сталося вже під кінець трагічної боротьби Ук-
раїнської Народньої Республіки.
Р. Літописець у своїй брошурі “Українці та жи-
ди” (Львів, 1937) інформує, що напередодні 1914 ро-
ку на українських землях у Російській та Австро-
Угорській імперіях 92% хліборобів становили укра-
їнці. І. Житецький у журналі “Кіевская Старина”
(Київ, 1901, стор. 10) інформував, що серед усіх про-
мисловців в Україні українці становили лише 39%, а
в ділянці торгівлі українців було тільки 0.9%.
Царсько-російська влада зладила була статисти-
ку, з якої довідуємося, що 91.2% українського наро-
ду — це були селяни. Це значить, що на кожних 100
українців лише 8.8% не належали до селян; але й з
8.2% частину становили сільські вчителі, сільські
урядовці, священики, поміщики (дідичі), яких серед
українців було дуже мало. Отже, на кожних 100
тільки не більше 3-4 осіб жили в містах. Щождо
жидівського населення, то його 66.2% належали до
міського населення. Крім того, 54.2% тих росіян, що
жили в Україні, також належали до міського насе-
лення. Ці статистичні дані свідчать, що міста в Ук-
раїні під царсько-російською займанщиною були за-
селені майже виключно жидами, росіянами й інши-
ми національностями, а українців там була “капля в
чужому морі”.
Міста — це центри економіки, політики, науки,
мистецтва, пропаганди й міського пролетаріату — го-
ловно фабричних робітників. Хто володіє містами,
той володіє всією країною. А ось міста в Україні не
були в українських руках. А вже сам цей факт нале-
жав до тих причин, які чинили ґрунт під урядом Ук-
раїнської Держави дуже хитким. Замість воювати
на фронтах — на кордонах України, як це було в по-
ляків та інших народів, уряд України мусів свої го-
ловні сили зосередити на те, щоб здобувати міста на
своїй власній території, бо ці міста були збройними,
політичними й економічними твердинями тих чужих
— 20 —
сил, що всіма засобами поборювали українську дер-
жавність.
Крім України, історія народів не знає такого
випадку, щоб міста на території даного народу були
в руках чужинців, особливих чужинців, вороже на-
строєних до відновлення державности автохтонів.
Розвиток культури, поступ, національно-дер-
жавницька свідомість звичайно йдуть з міста на село,
а не навпаки. Але в Україні з міст на село йшла чужа
культура (не українська); і з цих міст йшла крайня
ворожість до українства взагалі, а до його національ-
ного державництва зокрема. В цьому відношенні
уряд жодної держави не був у такому ненормально-
критичному становищі, як був уряд Української На-
родньої Республіки.
ПІ
ЧОМУ АРМІЯ УНР БУЛА ТАКА МАЛЕНЬКА
Основою відновлення й утримання кожної дер-
жавности, якщо вона здобувається зброєю, є армія.
Але армія Української Народньої Республіки не була
більшою від такого числа поліції, яка була б по-
трібна для втримання внутрішнього порядку внутрі
країни — 'особливо під час війни.
Політично-групові противники уряду Української
Народньої Республіки з-поміж українців після 2-ї сві-
тової війни в пресі в Галичині під Польщею обвину-
вачували уряд УНР в його “соціалістичному паци-
фізмі”: мовляв, члени цього уряду були соціяліста-
ми, отже вони не хотіли творити збройної сили для
оборони Української Держави, бо ж соціалісти — це
“пацифісти”, що виступали проти всякого міліта-
ризму; вони вірили в мирне полагодження всіх непо-
порозумінь між націями, і прагнули створити одну
світову державу.
Такий погляд на уряд УНР (Української Народ-
ньої Республіки) як цілість є вигадкою. Звичайно,
такий соціаліст, як В. Винниченко, що спочатку де-
який час займав одне з чільних становищ в уряді
УНР, міг собі мріяти про світову державу і мирне
полагодження міжнародніх конфліктів - без армій.
— 21 —
Але Винниченко та його однодумці не становили біль-
шості! в уряді УНР. Більшість членів уряду, включно
з Головним Отаманом Армії УНР С. Петлюрою, з
самого початку й постійно були за створенням армії,
і це своє переконання вони намагалися здійснити.
Дехто з політично-партійних противників уряду
УНР каже, що цей уряд, мовляв, був аж надто “нері-
шучий”, “м’ягенький”, і що він “просив” українців
вступати в українське війська добровольцями, замість
примусово змобілізувати їх.
Ті критики, що розпускають такі легенди про
уряд УНР, сполягають лише на тих слухачів і чита-
чів, які не знають положення Української Народньої
Республіки. По-перше, число свідомих українців, які
бажали відновлення Української Держави, і. хотіли
боронити її, було надзвичайно маленьке. Величезна
більшість українського народу (,а ним було національ-
но несвідоме селянство) була піроти відновлення ук-
раїнської державности. Те невеличке число свідомих
українців-державників не могло кулеметами гнати на
фронт силою змобілізованої більшосте, яка не бажа-
ла української державности, бо та більшість, по-пер-
ше, збройно спротивилася б цьому; по-друге, вона
майже на кожному кроці могла без труду перейти на
сторону большевиків, чи до “бєлоґвардєйців”, що
масово заливали територію України.
Гетьман Павло Скоропадський, що на короткий
час силою (,за допомогою німців і “бєлоґвардєйців”)
повалив уряд УНР, пробував якнайсуворішою дис-
ципліною підкорити своїй владі український народ
(тобто селянські маси), і це йому не вдалося; навпа-
ки, це прискорило його упадок, дарма що за собою
він мав значну німецьку мілітарну силу. Добре зорга-
нізована й озброєна меншість може стероризувати
більшість свого власного народу, і підкорити його
собі, але це може статися лише тоді, коли на терито-
рії цього- народу немає жодної чужої збройної сили,
в якої той народ міг би знайти собі охорону. Чому,
наприклад, УПА (.Українська Повстанська Армія) під
проводом ОУН (.Організація Українських Націоналіс-
тів), очоленої С. Бандерою, під час 2-ї світової вій-
ни не могла опанувати центрально-охідніх областей
України? А це тому, що українське населення цих об-
— 22 —
ластей не хотіло підтримати ідеології цієї націоналіс-
тичної організації з центром у Галичині. Провідники
ж УПА, не зважаючи на сувору дисципліну і кари, не
могли присилувати населення згаданих областей до
послуху, бо там були збройні німецькі сили, які не
дозволяли проводові УПА володіти населенням цих
територій.
Однак найкраще в цьому випадку послухати го-
лосу одного із штабових високих старшин Армії
УНР. генерала М. Капустянського, що всім відомий
як один з сеньйорів-націоналістів, а не соціялістів, от-
же він не має потреби оправдувати соціялістів.
У своїх спогадах “Похід українських армій на
Київ-Одесу в 1919 році” ген. М. Капустянський пише
ось що:
“Загальне число козаків, головним чином селян,
що стали на заклик Директорії (,в грудні 1918 р., —
О. Б.) в ряди на той час не перевисшало 300 тисяч
душ. З огляду на неналагоджений апарат постачання і
недостачу старшинського складу така кількість вій-
ська була далеко більшою ніж яку Директорія могла
при даних умовинах хутко зорганізувати і засосмот-
рити у все необхідне. Більшість військових зєднань
виникла революційним шляхом і уявляла мало орга-
нізовані дрібні тактичні одиниці зі своїми отаманами
на чолі, що часто-густо мало тямили у військовій
справі. Багато кадрових старшин було зметено рево-
люційною бурею, розігнано' і зникло з України. На
поверхню виплило чимало авантурників, отаманчиків,
часом навіть і нестаршин. їх винесло на своїх пле-
чах повстання (.проти гетьмана Павла Скоропадсь-
кого й його союзників-німців, — О. Б.). Лише часть
старшинства була справжніми лицарями, що стали
на захист своєї батьківщини. На них і впав увесь
тягар дальнішої боротьби”.
Отже, хоч у грудні 1918 р. Українська Народня
Республіка мала тільки коло 300 тисяч вояків, але
уряд не мав належної кількосте зброї, щоб озброї-
ти їх.
Величезну більшість тих 300 вояків становили
рекрути — примусово змобілізовані селяни. Ген. М.
Капустянський характеризує їх так:
“Нарешті покликані через мобілізацію. Це най-
— 23 —
більш численний елемент, але малонадійний в бороть-
бі з большевиками... Селянство, отже, піднялося з
великим захопленням і стало в ряди війська Директо-
рії проти гетьмана, німців та дідичів. Скинувши нена-
висних німців і гетьмана, що їм допомагав, отримати
землю — ось девіз селянства. Взагалі у своїй біль-
шости селянство піднялося головним чином з причин
соціяльних і лише частина його керувалася сильним
національним почуттям. Далі, чи бажає селянство та
робітнича маса самостійности у чистому вигляді? На
це питання, на жаль, можемо відповісти негативно.
Лише найбільше свідома меншість захоплена націо-
нальною ідеєю. Решта ж хоче співпраці з Великоросі-
єю...”
З цієї інформації ген. Капустянського стає ясно,
що ті насильно змобілізовані рекрути в числі 300 Ар-
мії УНР, що більшістю походили з селян, не були
надійними в боротьбі з большевиками, бо вони були
схильні переходити на сторону большевиків, а це
тому, що той змобілізований елемент просто не ба-
жав собі Української Держави. Велика більшість се-
лян готова була воювати лише за землю, щоб побіль-
шити свої господарства, а поза тим вона не хотіла
відділятися від Росії: одні з них були за “білою” Ро-
сією, а другі за червоною.
Визначний український діяч старшої дати д-р
Матвій Стахів у своїй праці п.з.: “Україна в добі Ди-
ректорії” (.том 2, США, 1963) не погоджується з
поглядом ген. Олександра Удовиченка з Армії УНР,
який твердить, що в листопаді 1918 р. Армія УНР ста-
новила 150.000 вояків. Д-р Стахів пише, що тоді бу-
ло 150.000 вояків включно з рекрутами, що прибули
внаслідок загальної мобілізації, але вони скоро назад
розійшлися по домах, бо не було належної кількосте
старшин. А в тім, багато з них просто попали в анар-
хію. Хоч ген. Удовиченко регулярну Армію УНР оці-
нює на 50 тисяч, але д-р Стахів каже, що це обчис-
лення також помилкове. Д-р Стахів інформує, що
Антонов — командир тієї большевицької армії, що
тоді наступала на Україну — облислює армію УНР в
1918 р. на 40 тисяч вояків, що мали лише від 60 до
70 гармат.
Далі інформує д-р Стахів, що на основі даних
— 24 —
генерала Гірекова, що деякий час був міністром вій-
ськових справ УНР, в січні 1919 р. на фронтах Лі-
вобережної України і в обороні Києва було тільки
20 тисяч вояків регулярної армії УНР разом з резер-
вами. Крім того, ще було 20 тисяч “нерегулярних
дивізій”, але це були лише повстанські загони ота-
манів Козир-Зірки, М. Григорієва, Д. Зеленого, Во-
лоха й інших, які були не поміччю, а клопотом для
регулярної армії.
Отже, міністр- військових справ (.ген. Греків)
свідчить, що в січні 1918 р. Армія УНР складалася
лише з ЗО тисяч регулярного війська разом з резерва-
ми, і це на близько 40 мільйонів українців!
А в той час, як пише ген. Капустянський у своїх
споминах, що цитовані вище, положення України бу-
ло таке:
“В грудні 1918 року з переходом влади до Ди-
ректорії виявилось, що Україну оточено зі всіх сто-
рін ворогами. Так: 1. На південному сході провади-
лось переслідування (українцями, — О. Б.) відступаю-
чих невеликих загонів добровольців (російських “бе-
лоґвардєйців”, — О. Б.). 2. На північі та сході вже
починають, не виголошуючи віійни, натискати на Ук-
раїну московські большевики. 3. На заході: а) воро-
же невтральні румуни, б) поляки на той час, виста-
вивши проти нас фронт, вели жорстокі бої з галича-
нами за володіння Львовом. 4. На півдні — в районі
Одеси й Миколаєва — військо Антанти та добро-
вольці” (російські “белоґвардейці”, яким помагали
війська держав Антанти, — О. Б.).
Ген. М. Капустянський ЗО грудня 1918 р. подав
доклад Головному Отаманові С. Петлюрі, і в цьому
докладі він представив тодішнє положення Україн-
ської Народньої Республіки. Він підкреслив той факт,
що УНР мала дуже мало війська, яке мусіло битися
аж на 4-х фронтах; він також вказав на внутрішніх
ворогів Української Держави (різні банди, анархічна
“отаманія”, збольшевичення і т. д.); і звернув увагу
на те, що проти Української Держави стали не лише
червоні й білі росіяни та поляки, але й також дер-
жави Антанти: Франція, Британія, Америка і т. ін. У
світлі такого положення ген. Капустянський у згада-
— 25 —
йому тут докладі до С. Петлюри зробив такий вис-
новок:
“Отже, битися власними силами одночасно зі
всіма цими супротивниками Україна безумовно не
здолає. Думать инакше — це жити мріями, а не дій-
сністю”.
(Текст докладу ген. Капустянського С. Петлюрі
опублікований у вищезгаданих спогадах цього гене-
рала).
Ген. Капустянський у цьому ж таки докладі С.
Петлюрі радить С. Петлюрі замиритися з державами
Антанти, а воювати лише з большевиками, бо інак-
ше Українська Народня Республіка не втримається.
(.Безперечно, ця порада ген. Капустянського була
добра, але нещастя в тому, що, як незабаром вияви-
лося, могутня Антанта була готова замиритися з Ук-
раїнською Народньою Республікою проти большеви-
ків лише під такою умовою, що1 УНР розв’яжеться, і
українці відмовляться будувати свою державність, —
О.’Б. ).
А тим часом на самому лише протибольшевиць-
кому фронті Армія УНР мала проти себе в чотири
рази більшу большевицьку силу. (.Про це пише д-р
М. Стахів на стор. 106 у своїй праці “Україна в добі
Директорії”, том 2). А ще ж, крім большевиків, на
фронті проти УНР були значні збройні сили росій-
ських “добровольців” (.“бєлоґвардєйців”), польська
армія і збройні сили держав Антанти.
Отже, загальна картина така: з одного боку, Ук-
раїнська Держава не могла оборонитися перед насту-
пом на неї кількох держав; з другого ж боку, жодна
з тих держав не хотіла замиритися з Українською
Державою інакше, як тільки під умовою, що українці
відмовляться творити свою державність. Скапітулю-
вати “мирним шляхом”, тобто добровільно відмови-
тися від творення своєї державности, — уряд УНР на
такий шлях піти не міг, бо це ж було б добровіль-
не самогубство української державности, а з боку
уряду УНР це була б зрада. А знову ж битися на
всіх фронтах — це означало битися дозагину, без
виглядів на перемогу. А хто б думав інакше, той
“жив мрією, а не дійсністю”, сказати б словами ген.
Капустянського. Звичайно, уряд УНР вибрав цей дру-
— 26 —
гий шлях, бо цього вимагав історичний обов’язок і
національна честь.
Але коли проти творення Української Держави
були не лише білі й червоні росіяни, але й усі пере-
можні держави світу, то доля молоденької відновле-
ної української державности була б незавидною на-
віть тоді, якщо б уряд УНР був якнайкращим, а та-
кож і тоді, коли б увесь український народ був би
на вершку своєї національної й державницької сві-
домосте.
Цей трагічний досвід минулого свідчить, що ук-
раїнцям треба на майбутнє шукати союзників, між
могутніми державами світу. Але теперішні українські
політичні провідники повинні усвідомити й з’ясувати
собі, що перед ними стоїть проблема способу шу-
кання союзників України.
Щождо уряду УНР то на фронтах збройної бо-
ротьби в нього не було можливосте за такий корот-
кий час бистрих подій усвідомити держави світу про
окремішність українського народу та про його право
на своє власне державницьке життя.
IV
ВНУТРІШНІ ВОРОГИ
Внутрішній ворог держави під час війни є не
менше загрозливим для неї за зовнішнього ворога.
Жодна інша держава, крім Української Держави, за
того часу не мала внутрішнього ворога в тому зна-
ченні, що його мала Україна.
Ген. Капустянський у своїх спогадах (.“Похід ук-
раїнських армій на Київ-Одесу в 1919 році”) описує
той факт, що Українська Народня Республіка мала
проти себе не лише багато зовнішніх ворогів, з яки-
ми муаіїла маленькими силами боротися на 4-х фрон-
тах, але й мала також свого політичного і збройно-
го внутрішнього ворога. “До того ж ще був внут-
рішній фронт, проти поодиноких вогнищ місцевого
большевизму, з якими боролися імпровізовані заго-
ни (українські, — О. Б.) з ріжними самозванними
отаманами на чолі”.
В якій мірі цей внутрішній ворог паралізував бо-
ротьбу Української Народньої Республіки за її існу-
— 27 —
вання --це видно з того докладу, що його подав
ген. Капустянський С. Петлюрі. (Цей доклад опублі-
кований у спогадах ген. Капустянського). У згадано-
му докладі цей генерал пише таке:
“Головніший і найнебезпечніший ворог — боль-
шевики. З ними військо (українське, — О. Б.) неохо-
че б’ється, опріч того в середині країни (України, —
О. Б.) большевики мають багато прихильників, особ-
ливо серед робітників і селянської бідноти. Необхід-
но також взяти під увагу вмілу агітацію большеви-
ків і малу свідомість та темноту нашого війська і на-
родніх мас”.
Отож, головним і смертельно загрозливим внут-
рішнім ворогом Української Народньої Республіки
були большевики. Підставою сили цього внутрішньо-
го ворога була мала, або й жодна, національна сві-
домість і темнота більшої частини невеличкої Армії
УНР та більшосте народніх мас. Як довго та націо-
нальна несвідомість і темнота існувала, так довго бу-
ло неможливо покопати цього внутрішнього ворога
— тоді, коли Армія УНР була на фронтах боротьби
із зовнішніми ворогами. А чи ж за такий коротень-
кий час, і то ще серед розгару війни, уряд УНР міг
національно усвідомити й просвітити українські на-
родні маси? Для цього потрібно було довгого часу
муравлинної праці серед народу від самих основ, і
то праці за мирного часу: почерез школу, курси, пре-
су, книжку і т. д.
Коли большевики, як це стверджує ген. Капустян-
ський, і як це відомо з власного досвіду кожному
очевидцеві цих подій (,а до тих очевидців належав і
автор цієї книжки), українське робітництво і великі
маси української селянської бідноти симпатизували з
большевиками і словом та ділом підтримували їх
внутрі України, то уряд УНР не міг тут нічого вдіяти,
бо не мав потрібних для цього запобіжних сил. Ад-
же ж тих сил далеко не вистачало для оборони пе-
ред зовнішніми ворогами на фронтах.
Таким чином большевики наступали в чотири
рази більшими силами за сили УНР на Україну з-зов-
ні, а також мали в самій Україні свій великий внут-
рішній фронт серед великої маси українців та серед
іншонаціонального населення міст України.
— 28 —
Крім большевиків, до внутрішніх ворогів УНР
належала також так звана “отаманія”. Сюди належа-
ли збройні банди анархістів “батька” Махна. Анар-
хізм, оснований на філософії так званої “абсолютної
свободи” людини, яка не признає жодної влади вза-
галі. (Між іншим, Олесь Гончар добре окреслив філо-
софію анархізму в своєму романі “Собор”, і там та-
ки він вілучно схарактеризував постать Махна). Зви-
чайно, Махно не признавав ні української влади, ні
большевицької. Але тому, іцо його загони, що скла-
далися -з одчайдушних авантюристів, зручно манев-
рували на території України, то фактично він завда-
вав ударів Українській Народній Республіці значно
більше, ніж большевикам. Таким чином Махно хоч-
не-хоч на практиці допомагав большевикам у пова-
ленні Української Держави. На своїх кулеметних та-
чанках позаді він дав напис “Не доженеш”, а напе-
реді — напис “Не втечеш”, і такою тактикою він
жорстоко розправлявся з меншими частинами Ар-
мії УНР.
Крім анархістів Махна, ще була низка інших са-
мозванних “отаманів”: Козир-Зірка, М. Григоріїв, Д.
Зелений, Волох і іін. Великі землевласники з допомо-
гою німців, що тоді були на території України, при
підтримці заможнішої частини селянства ЗО квітня
1918 р. повалили в Києві Українську Центральну Раду,
в якій переважали соціял-революціонери, і встанови-
ли гетьманат, очолений гетьманом Павлом Скоро-
падським. Але ще таки 1918 р. проти гетьманату та
його союзників-німців вибухло масове повстання —
головно тому, що гетьман ставав в обороні великих
землевласників, які жорстоко розправлялися з тим
селянством, що 1917 р. (під час большевицької рево-
люції в царсько-російській імперії розграбило філь-
варки і ділило між себе поміщицькі землі). Не зва-
жаючи на зусилля гетьмана Павла Скоропадського
особисто стримати ті масові знущання “гетьманців”
над українським селянством (над винними й невинни-
ми разом), той несамовитий терор — катування, роз-
стріли й вішання — шалів непогамовано, і він голов-
ним чином спровокував майже всенародне повстання
проти гетьмана. Після повалення гетьманату було
встановлено Директорію — уряд Української Народ-
— 29 —
ньої Республіки під проводом С. Петлюри. Українські
народні маси повстали проти гетьманату, по-перше,
у своїй самообороні перед терором гетьманців, над
якими сам гетьман не мав належної контролі, а по-
друге це повстання, в основному, вибухло на соці-
яльному ґрунті, бо незаможні й убогі селянські маси
хотіли здобути для себе поміщицької землі. Після
утворення Директорії велика частина повстанців не
хотіла підтримати Директорію УНР, бо Директорія
не поділила поміщицьких земель між селянством; з
другого боку, ці повстанці складалися з різних еле-
ментів: одні були симпатинами большевиків; інші ж
— проти большевиків; ще інші були нездецидовані;
але більшість з них були проти української держав-
ности, і в такій чи іншій формі воліли не поривати
державного єднання з Великоросією, — як це під-
креслив ген. Капустянський у своєму докладі С.
Петлюрі, текст якого опублікований у вищезгаданих
спогадах цього генерала. Крім того, серед тих пов-
станських загонів було чимало й авантюристського
елементу, подібного до махнівського: вони не бажа-
ли жодної влади, а воліли своєвілля — розбої, грабун-
ки і т. д. їхні ж “отамани” знали, що жодна влада не
надала б їм таких високих військових “ранг”, як во-
ни самі собі понадавали. Ті самозванчі “отамани”
керувалися особистими амбіціями, хворобливим сла-
волюбством і жадобою влади, а загалом — це були
люди темні.
Коли більшовики підробили такий договір, що
Директорія УНР, очолена С. Петлюрою, нібито підда-
лася Антанті і погодилася включити Україну в “єді-
ную нєділімую” Росію з “білим” урядом, то ті само-
званчі “отамани” повірили в цю большевицьку фаль-
шивку, і тому збройно виступили проти Директорії.
Той большевицький фальшивий “документ” збала-
мутив, як каже д-р Стахів, “під політичним оглядом
темних отаманів (Григоріїв, Зелений і інші)”. Д-р
Стахів так характеризує їх у своїй праці (том 2), що
була тут згадана вище.
Про ролю тих “отаманів” і Махна ген. Капустян-
ський у своїх спогадах, що тут були цитовані, пише
так:
“Після запеклих боїв (Армії УНР 1918 р. — О. Б.)
— ЗО —
в районі Харкова, Полтави, Катеринослава, Ворож-
би, Чернігова, большевики захопили мало не всю
Лівобережну Україну. Величезний підтрим їм (боль-
шевикам, — О.Б.) подали: анархіст Махно, що захо-
пив своїми бандами в тилу нашого війська мало не
всю Катеринославщину; отаман Зелений, що на само-
му роспалі сильних боїв за Київ врізався клином в
нашу армію між Києвом і Кременчуком і тим при-
скорив залишення нами Лівобережжя і Києва; та ще
до того, часть збольшевичених селян теж активно
виступили проти нашого війська. В цей період до
большевиків перейшло чимало отаманчиків з їх за-
гонами. Вони разураз відкривали наш фронт (улег-
шували большевикам, — О.Б.) то на тому то на ин-
шому відтинкові. Доводилося прикладати багато пра-
ці, щоби своєчасно затикати ці місцеві прориви.
Такі епізоди розбивали всякі пляни Штабу (Армії
УНР, — О.Б.) і надзвичайно ускладняли керування
військом. В наслідок цих подій 5 лютого 1918 р. нас
було змушено залишити столицю України — Київ”.
Звичайно, багато тих “отаманчиків” появилося
було не лише внаслідок повстання проти гетьманату,
але й також ще перед тим — за часів Української
Центральної Ради, що була урядом України перед
Директорією.
Як міг уряд Української Народньої Республіки
зліквідувати ту “отаманію” тоді, коли при кожному
на них натискові з боку військ УНР отаманчики мали
вихід: вони негайно переходили на сторону больше-
виків, шо були всюди — і назовні, і внутрі України!
Укладає Штаб Армії УНР плян боротьби з боль-
шевиками, визначає деяким військовим частинам під
проводом “отаманчиків” місце на фронті, а вони не-
сподівано переходять на сторону большевків, і таким
чином творять в українському фронті “вхід”, яким
большевики масово вриваються в Україну.
До внутрішніх ворогів уряд УНР належали не
тільки анархісти, “українські” большевики, чимало
національних меншостей, самозванчі отамани й геть-
манці, але й також такі високі старшини, що, здава-
лося, були вірні ідеї УНР, — як ось отаман Оскілко.
Почавши з грудня 1918 року, Армія УНР мусіла
боротися аж на 4-х фронтах. Армією УНР на одному
— 31 —
з цих 4-х велетенських фронтів, а саме — Правобе-
режним фронтом, командував отаман Оскілко. Отже,
цей старшина такої високої ранги був довіреною осо-
бою уряду УНР; на нього покладали великі надії. І
ось тоді, коли невеличка Армія УНР була на фрон-
тах боротьби з велетенськими силами кількох зовніш-
ніх ворогів, і коли внутрі України політично і зброй-
но діяв внутрішній ворог (головно большевики), то
отаман Оскілко кинув ті збройні сили, якими коман-
дував, проти уряду УНР.
Коли Антанта, яка опікувалася й Польщею, була
проти творення Української Держави, то уряд УНР
не мав іншого виходу, як тільки боротися не лише
проти большевиків, але й також проти сил Антанти,
головно проти Польщі й російських “белоґвардєй-
ців”. Отаман Оскілко був полонофілом, отже змагав
до того, щоб усякою ціною замиритися з Польщею,
яка кинула свої великі збройні сили для окупації Га-
личини. Більше того, як підкреслює д-р М. Стахів
(у згадуваній тут книжці), полонофіл Оскілко вига-
дав собі таку легенду, що уряд УНР покищо хоче
замиритися з большевиками, щоб розбити Польщу
а вже лиш потім всі свої сили кинути проти больше-
виків. Але тоді, казав він, уже буде запізно воювати
з большевиками, бо вони окріпнуть, і без труду ро-
зіб’ють Україну. Таку легенду Оскілко згодом поши-
рив був і в своїй брошурі. Ось на цій підставі Оскіл-
ко вжив довірені йому урядом УНР відносно значні
частини армії для того, щоб повалити цей уряд шля-
хом державного перевороту 1919 р. Ген. Капустянсь-
кий у своїх споминах подає кілька причин, через які
Армії УНР 1919 р. не вдалося усунути большевиків з
Києва, а між ними також згадує “Авантюру коман-
дуючого Північною групою отамана Оскілька, що
пробував доконати військового перевороту і захопи-
ти всю владу в свої руки, здеморалізувала частини
його групи і зірвала нашу операцію” (.проти больше-
виків, — О. Б.).
У “Малій українській енциклопедії” проф. Є.
Онацького про Оскілка є така інформація:
“Оскілко Володимир (1892-1926) — перше на-
родний учитель, потім отаман, в рр. 1918-19 коман-
дуючий північно-західнім фронтом армії УНР, 29.IV.
— 32 —
1919 року зробив невдалу спробу державного пере-
вороту, але мусів тікати до Польщі, де знаходить
притулок, захист і опіку та розпочинає стислу спів-
працю з поляками на користь останніх. В 1921 р. ви-
давав у Рівному (.на Волині під Польщею, — О.Б.)
“Дзвін”. За таку співпрацю з поляками УВО (підпіль-
на Українська Військова Організація, — О.Б.) видала
на нього вирок смерти, який і був виконаний”.
Отаман Григоріїв також користувався довір’ям
в уряді УНР. Йому було доручено командувати від-
ділом Армії УНР Південного фронту, яку очолював
ген. Греков. Але він зрадив уряд УНР. Ген. Капустин-
ський пише про це так:
“Значно погіршив наше становище отаман Гри-
горіїв, спричинившись до того своєю зрадою. Він у
тяжкий момент відходу нашого війська за Дніпро
наносить удар по нашому лівому крилі і тилу в. на-
прямку Знаменка-Єлисавет. Більша частина Катерино-
славіцини і вся Херсонщина переходить до його рук...”
От. Григоріїв таким чином зробив значну прис-
лугу большевикам, що наступали на Армію УНР.
V
ВІДНОШЕННЯ ЖИДІВ ДО ВІДНОВЛЕННЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ
В українців загалом легковажиться ролю жидів у
державному житті народів і їхнє значення в площині
міжнародньої політики. Тому що понад 90% україн-
ського народу напередодні 1-ї світової війни — це бу-
ли селяни, то селянська психологія відбила свою пе-
чать на погляді українців на жидів. Селянин був при-
звичаєний бачити лише тих жидів, що були в безпо-
середньому контакті з селом. Це був такий образ
жида: обдертий, з палкою в руці, якою він обганя-
ється від собак, з мішечком на плечах, купує в селян
клоччя, вовну, щітину і т. п.; подібний до нього й
образ того жида, що торгував у бідненькій крамничці
в селі і в містечку. Нашим селянам і в голові не міс-
тилася думка про те, щоб десь там, поза їхніми се-
лами й містечками, були могутні світові жидівські
міжнародні організації, багатомільярдові капітали,
світового значення політики, філософи, учені, мистці,
— 33 —
банкирі і. т. д., роля яких в такій чи іншій мірі має
вплив на долю (,а часом і на “бути чи не бути”) дер-
жав. У нас і тепер думають, що жиди — це такі “при-
стосованці” до обставин, що вони не мають свого
національного “я”, і за гріш та кар’єру продають
своє жидівство, і тому в нас звичайно говориться
про “обмосковлених жидів”, “спольщених жидів”,
“американізованих жидів” і т. д.
Коли даний жид займе високе становище в Аме-
риці, то його вже вважають за пропащого для жи-
дівства. Коли жид займе високе становище в Моск-
ві, то його вже вважають за “обмосковленого жида”.
Такий погляд на жидів — наївний; він походить
з селянського способу думання про жидів. Це лише
селяни в нас думали, що жид за гроші готовий про-
дати все — навіть своє національне “я”. 1 тому то й
наші провідники похопили від наших селян такий
погляд, що коли жиди зайняли були в СССР високі
становища, то це лиш тому, що вони “обмосковщи-
лися”. Якщо б жиди мали час і потребу прислухати-
ся до голосу наших політиків і числитися з їхньою
опінією про жидів, то вони (жиди) ображалися б.
Бо на якій підставі наші провідники посуджують їх
у бракові здібности зберігати свою жидівську націо-
нальність тоді, коли жиди почали займати високі
становища в СССР? На якій підставі їх уважають
зрадниками жидівства і слугами росіян? Коли Шмуль
Шварцбарт убив С. Петлюру, то політичні провідни-
ки українців одноголосно заявили, що Шварцбарт
був обмосковленим жидом, і вчинив це як москов-
ський агент, що діяв на користь москалів. Може
жиди були б і не протестували проти такого погля-
ду: (.нехай, мовляв, українці думають собі, що Швар-
барт був “московський патріот”, якщо б вони не по-
требували “доказів”, що Петлюра, мовляв, був відпо-
відальний за ці погроми, і що Шварцбарт хотів* помсти-
тися за тих жидів, що впали жертвами погромів. З цієї
причини жидівські провідники вважали за потрібне
ствердити, той факт, що Шварцбарт діяв як жид і
жидівський патріот, а не як “московський агент”,
як слуга російського народу.
Певна річ, що Шмуль Шварцбарт убив Петлюру
не як “агент росіян”, але як свідомий жид, жидів-
— 84 —
ський патріот. Але це ще не є доказом, що С. Петлю-
ра нібито був відповідальним за протижидівські по-
громи.
“Енциклопедія українознавства” (Словникова час-
тина 2. Видання НТШ) інформує:
“Майже 60% жидів України жили під кінець 19
віку в містах і становили в них % населення. У зв’яз-
ку з обмеженням населення на Лівобережжі межею
сильнішого поширення євреїв був Дніпро. На Захід-
ній Україні і Правобережжі жиди становили пере-
важно- 10-15% всього населення, на Лівобережжі ли-
ше 4-5%. В містах Західньої України і Правобереж-
жя (з Києвом включно, — О.Б.) жиди мали перева-
гу (пересічно 40%), в деяких навіть абсолютну (на-
приклад, в Бердичеві — 78%, в Умані — 58%, в
Білій Церкві — 53% і т. д.”
ТТТе перед 1-ю світовою війною жиди мали великі
політичні впливи в таких державах, як Франція, Ав-
стро-Угорщина, Британія, Америка і т.д. Але все ж
таки і в цих ліберальних для жидів країнах жиди
лише тоді могли офіційно займати високі становища,
коли вони записувалися формально і формально прий-
мали місцеву національність, а трималися лише сво-
єї юдаїстичної релігії. Напір., жиди в Австрії могли
робити кар’єру лише тоді, коли записувалися “авст-
рійцями Мойсеевого Закону”, і формально приймали
німецьку мову й австрійську культуру. Ортодоксаль-
ні ж жиди підзорливо дивилися на тих “асимільова-
них” жидів, і з презирством називали їх “кайзерю-
ден” (“цісарські жиди”). Ті прості правовірні жиди
не розуміли, що “цісарські жиди” лише вдавали заси-
мільованих, а в дійсності вони були такими ж жидів-
ськими патріотами, як і всі жиди. Вдаючи “австрійців
Мойсеевої віри”, вони займали в Австро-Угорщині
високі становища, а тим самим допомагали в цій дер-
жаві жидівству як цілості. Отже, прості жиди-орто-
доксалісти несправедливо називали тих “цісарських
жидів” зрадниками жидівської національности. Тепе-
рішній жидівський історик Натан Аусубель правильно
каже, що ті привілеї, які отримали від Йосифа II ті
жиди, що поставали “австрійцями Мойсеевої віри”,
були на користь усього жидівства. Н. Аусубель пи-
ше про це так:
— 35 —
“Прості жиди, що не були спроможні бачити
дальшого значення цих привілеїв, з насміхом нази-
вали тих жидів “цісарськими жидами” ^аіНап Аи-
зиЬеІ, РісіогїаІ Нізїогу ої ^еV/ізН Реоріе, N67/ ^огк, 1957,
р. 235).
Певна річ, Аусубель розуміє, що “цісарські жи-
ди” в дійсності не були асимільовані в австрійстві,
як це назверх показувалося, а були вони в душі жи-
дівськими патріотами, що шукали відповідної такти-
ки, за допомогою якої вони могли здобути впливи
в державі.
Мало того, щоб займати особливо високі пости
в державах, і то в ліберальних державах, жиди іноді
вважали за конечне приймати християнство.
Годі дивуватися, що такий стан справи жиди
вважали за принизливий для себе. Чому б їм не зай-
мати високих становищ у державах без потреби
“зрікатися” жидівської національности? Таке питання
ставили жиди. І тут вони мали рацію. Як громадянам
країни, їм належиться право займати всяке станови-
ще, на яке кожен з них надається, і тут вони не по-
винні маскуватися під місцеву національність. У цар-
сько-російській імперії громадянські права жидів бу-
ли обмежені. Отже жиди надіялися, що лише пере-
мога большевиків дасть їм національні права на те-
риторії бувшої царсько-російської імперії. Правда,
уряд Української Народньої Республіки надав був
жидам такі права, яких вони ще досі ніде, поза Па-
лестиною в давніх часах, не мали, а саме — національ-
ну автономію на території України. Але жиди своєю
масою, за винятком нечисленних провідних одиниць,
не підтримали Української Народньої Республіки.
Навпаки, вони виступили проти неї, і стали по сторо-
ні большевиків. Вони поступили так не тому, що бу-
ли “обмосковлені”, як це майже одноголосно твер-
дять наші політики та історики. Ні, жиди підтрима-
ли большевиків тому, бо бажали створення великої
большевицької імперії, яка б мала силу евентуально
підтримати такі самі революції, яка вибухла в Росії.
Адже ж большевицькі провідники готовилися були
до наступу на Варшаву, Берлін і Париж, щоб викли-
кати “світову революцію пролетаріату”. А після та-
кої революції жиди надіялися в різних державах от-
-36 —
римати повні людські й громадянські права. Якщо б
бувша царсько-російська імперія була поділена че-
рез створення низки національних держав (українсь-
кої, білоруської, грузинської І Т.Д.), то тоді не було б
такої держави, яка б могла допомогти світовій ре-
волюції пролетаріату.
Коротко кажучи, у зв’язку з большевицькою ре-
волюцією у жидівства були плани світових масшта-
бів, і цих планів вони не хотіли проміняти на жидів-
ську “національну автономію” в межах Української
Народньої Республіки, яка перешкоджала утворенню
великої большевицької імперії на територіях бувшої
царсько-російської держави. Отже, величезна біль-
шість жидівських політиків уважала, що на цій точ-
ці інтереси українців-самостійників розходяться з ін-
тересами жидів. І саме тому жиди масово очолили
були високі пости в большевицькому уряді, а не то-
му, що їх запросив на ці посади большевицький уряд,
бо жиди були “здібні”, як це каже Аусубель у сво-
їй англомовній “Ілюстрованій історії жидівського на-
роду”, що була згадана тут вище. Бо який же інший
совєтський уряд мав запросити жидів на високі ста-
новища в большевицькій імперії, коли самі жиди
становили масову більшість у цьому уряді? Адже ж
большевицька преса в печатках подавала була пріз-
вища тих жидів, що були в большевицькому уряді,
а з цієї преси імена жидів з большевицького уряду
були списані й подані в брошурі п. з.: “У/Но Киїез
Киззіа, ТНе РепзоппеІ оі їНе Зоуієі Вигеаисгасу. Мех*
¥огк, 1920. На основі тих інформацій, що подані в
цій брошурі, жиди займали ось такі становища в
першому большевицькому уряді:
1, Рада Народніх Комісарів (початкова больше-
вицька назва Ради Міністрів). Росіяни: Ленін (дійсне
прізвище Ульянов) — голова Ради; Чічерін — комі-
сар закордонних справ; Луначарський (записаний як
“росіянин”; його дійсне прізвище Мондельштам).
Грузини: Сталін (дійсне прізвище — Джугашвілі) —
комісар національностей. Вірмени: Протіан — комі-
сар хліборобства. Жиди: Ларін (дійсне прізвище Лю-
рі) — голова Найвищої Економічної Ради; Шліхтер
— комісар відбудови; Троцький (дійсне прізвище
Бронштейн) — комісар воєнних справ; Ляндер — ко-
— 37 —
місар державної контролі; Кауфман — комісар дер-
жавних земель; В. Шмідт — комісар праці; Е. Ліліна
(дійсне прізвище Кніґґісен) — комісар соціяльноі
допомоги; Шпіцберґ — комісар справ релігії; Зінов-
єв (дійсне прізвище Апфельбавм) — комісар домаш-
ніх справ; Анвельт — комісар народньої гігієни; Осо-
дор Ґуковський — комісар фінансів; Володарський —
ком. преси; Уріцький — ком. виборів (елекції); І.
Штейнберґ — ком. судівництва; Феніґштейн — ком.
евакуації й біженців; його заступники: Равич і За-
славський. Разом 22 члени, а в цьому росіян — З,
грузинів — 1, вірмен — 1, жидів — 17.
2.	Воєнний Комісаріят (Міністерство воєн, справ).
Німець: Думіс — воєнний комісар управління м. Мос-
кви. Латиші (цебто ті особи, що самі записалися
“латишами”): Кальманович — комісар воєнних рек-
візицій м. Слуцька; Пече — член Центральної Воєн-
ної Ради м. Москви; Штайнґардт — воєнний комі-
сар м. Москви; Ґлєзер — комісар вишколу прикор-
донних гвардій; Полянський — політичний комісар
совєтів 15-ої дивізії; Ванзетіс — командир східнього
фронту проти Чехословаччини; Буцус — командир
воєнної округи м. Москви; Шдеур — член-кандидат
для переговорів з німецькою армією. Жиди: Троць-
кий (Вронштейн) — комісар воєнних справ і флоту;
А. Фрішман — заступник шефа революційного шта-
бу Північної армії; Ромм — комісар воєнного суду
12-ої армії; Мєйчік — політичний комісар 12-ої армії;
Лівенсон — політичний комісар 4-ї армії; Позерн —
голова совєтів армій Західнього фронту; Ґубельман
—• політичний комісар воєнної округи м. Москви;
Дайбе — політичний комісар воєнної округи м. Ві-
тебська; Бекман — політичний комісар Самарської
дивізії, Зусманович, реквізицій округи Москви;
Ґлюзман — воєнний комісар Самарської дивізії;
Троцький (Бронштенйн) — голова центральної воєн-
ної ради м. Москви; Гіршфсльд — помічник Троць-
кого в воєнній Раді м. Москви; Гіршфельд і Склянсь-
кий — члени воєнної ради м. Москви; Шородах Дзен-
ніс — політичний комісар совєтів 15-ї дивізії; Лєхті-
нер — комісар1 воєнних рад армій Кавказу; Шульман
і Бруно — надзвичайні комісари Східнього фронту.
Розенгольц, Майґар і Назенгольц — члени воєнної
— 38— ।
ради м. Казані; Ґуіптіс — воєнний комісар воєнної
округи м. Петрограду (тепер Ленінград); Цайґер —
начальник воєнного комісаріату м. Петрограду; Ґю-
кер — командир комуністичних загонів під час пов-
стання в м. Ярославлі; П. П. Ляцімер — член ради во-
єнного комісаріату; Е. С. Кальман (.бувший австрійсь-
кий офіцер) — начальник воєнного революційного
комісаріату; Медказе — воєнний командир воєнної
округи м. Москви; А. Заке — командир оборони
Криму; Слусіс — командир Курського фронту; 3-іль-
берман — помічник Слусіса; Спіро — політичний ко-
місар Румунського фронту; Давидович (.воєнний лі-
кар) і вояк Смідович — висланці на переговори з ні-
мецькою армією. Разом: 43 члени, а в цьому росіян
— 0, німців — 1, латишів — 8, жидів 34.
3.	Комісаріат внутрішніх справ. — Поляк: Фелікс
Дзєржинський — шеф ЧеКа (Чрезвичайная Комісія
— большевицькі органи безпеки) м. Москви. Росія-
ни: Антонов і Александрович — члени ЧеКа м. Моск-
ви; Анвельт (,?) член ЧеКа Петрограду; Фотель (?)
— член ЧеКа м. Москви. Вірмени (між ними й ті, що
подали свою національність “вірменською”): Діспе-
ров і Бухан — члени ЧеКа м. Петрограду; Сайсон —
член ЧеКа м. Москви. Латиші (між ними і ті, що
подали себе за “латишів”): Мербіс і Пайкес — чле-
ни ЧеКа Петрограду; Радомисльський в совєті ко-
муни м. Петрограду; Петерс — заступник шефа Че-
Ка м. Москви; Карльсон, Шауман, Ляціс, Дайболь,
Дейпкін, Цакіс і Янсон — члени ЧеКа м. Москви.
Жиди: Зінов’єв (дійсне прізвище Альфебавм) —
народній комісар (міністр) внутрішніх справ; Уріць-
кий — асистент Зінов’єва і головний шеф ЧеКа; Ґоль-
денрудіп — головний шеф пропаганди; В. Ендер —
голова господарського комісаріяту м. Петрограду;
А. Руднік — заступник голови комісаріяту гігієни;
й. Феніґштейн — комісар евакуяції біженців; Абра-
гам Крохмаль — асистент Феніґштейна; Володарсь-
кий — комісар пресової служби м. Петрограду; Ґ.
Шнайдер — голова управи (посадник) м. Петрогра-
ду; Мінор — голова управи м. Москви; Красіков —
комісар преси м. Москви; Фаєрман — комісар полі-
ції м. Петрограду; Мартісон — головний шеф пресо-
вого бюро; К. Розенталь — комісар публічної безпе-
— 39 —
ки м. Москви; Мейкман, Ґіллер, Козловський, Модель,
І. Росмірович, Іссілеевич, Крассіков і Зоїрке — чле-
ни совєту (ради) комуни м. Петрограду; ІЇІкловський,
Кнейфіс (пізніший шеф ЧеКа в Києві), Цейстін, Рас-
мірович, Кронберґ (.пізніший шеф ЧеКа м. Смолен-
ська), Хайкіна, Леонтович, Рівкін, Деляфабр, Цицкін,
Росмірович, Свердлов, Бєсєнській, Блюмкін, (убивник
графа Мірбаха), Модель (.шеф Трубецького бастіону
Петропавловської кріпості, що була дуже великою
в’язницею), Ройтенберґ, Фінес, Закс, Яків Ґольдін,
Гальперштейн, Кніііґґіссен, Ліберт (начальник Таґан-
ської в’язниці м. Москви) і Шіллєнкус. — Разом: 64
члени а в цьому поляків — 1, росіян — 2, німців 2,
вірмен — 3, латишів — 11, жидів — 45.
4.	Комісаріят закордонних справ. — Росіянин:
Чічерін — народній комісар (.міністр) закордонних
справ. Латиш: Фріче — асистент Чічеріна. Німець
Людвїґ А. С. Мартене, представник в США. Вірмени:
Карахан — асистент Чічеріна. Жиди: Марґолін — ди-
ректор відділу паспортів; йоффе — амбасадор у
Берліні; Лєвін — аташе при большевицькій амбасаді
в Берліні; Т. Аскельрод — шеф преси та інформацій
при амбасаді в Берліні; Камєнєв (Розенфельд) —•
амбасадор для Відня й Лондону (не прийнятий у цих
містах); Бек — надзвичайний делегат до Лондону й
Парижу (не прийнятий там); Бойтлєр — амбасадор
у м. Христіянії; Малкін — амбасадор у м. Ґлесґовї;
Каїн Раковський — мирова делегація при “Київсько-
му голові” (большевицький “уряд” в Україні); Ма-
нуїльський —• асистент Раковського; Кєвінський (дій-
сне прізвище Ґрюнбавм) — консули у Києві; А. Бек
— генеральний консули в Одесі. — Разом 17 членів, а
цьому: росіян — 1, латиш — 1, вірменин — 1, німець
— 1, жидів — 13.
5.	Комісаріят Фінансів. — Латиш: А. Пляте —
член технічної комісії ліквідації приватних банків.
Поляк: Мерівінський — народній комісар (міністр)
фінансів (незабаром звільнений). Росіяни: Боґолєпов
— урядник канцелярії позик і довгів; Садніков —
член адміністрації держ. банку. Жиди: Дон Соловей —
асистент-хімік народнього комісара фінансів; Ісидор
Ґуковський (.пізніший комісар фінансів) — другий
асистент Нобелівського відділу в Петрограді; І. Ас-
— 40 —
кельрод — асистент Ґуковського; С. Ґладнєв (дійсне
прізвище Закс) — директор канцелярії позик і боргів;
Хаскін — генеральний секретар комісаріату фінансів;
Берта Хіневич — асистентка Ґладнєва (Закса); М.
Ляціс — голова фінансового конгресу рад (совєтів);
Вайцман — асистент М. Ляціса; Ґанєцький (дійсне
прізвище Фюрстенбурґ) — комісар для російсько-
німецьких фінансових розрахунків; Коґан — голов-
ний урядник Ґанєцького (Фюрстенбурґа); Міхель-
ман — шеф адміністрації центрального Народнього
Банку- (головний Державний Банк). Закс, Абелін,
Аксельїрод і Садйіков — члени адміністрації цент-
рального Народнього Банку. Фінансові агенти: Лян-
дау — в Берліні, Воровський — в Копенгазі, Авраам
Шенкман — у Штокгольмі. Кан — генеральний ре-
візор центрального Народнього Банку; Ґоренштейн
— асистент Шенкмана; Мойсей Ковч — радник Комі-
саріяту фінансів; Анрік — головний комісар ліквіда-
ції приватних банків. Члени технічного комісаріату
ліквідації приватних банків: Еліяшевич, І. Ґіфетліч,
А. Роґов, І. Лємеріч, А. Розенштейн. — Разом ЗО чле-
нів, а в цьому латиш — 1, поляк — 1, росіян — 2,
жидів — 26.
6.	Комісаріят юстиції (Міністерство судівництва):
Жиди: І. Штейнберг — народній комісар (міністр)
судівництва; А. Шрейдер — комісар апеляційного
суду в Москві; І. Берман — голова революційного
трибуналу в Москві; Бір — комісар сенату в Петро-
граді; Троцький (дійсне прізвище Бронштейн) — го-
лова Верховного Судового Комісаріату Республіки
(теперішнього СССР); Ґлюзман — голова Слідчо-
го Суду Революційного Трибуналу; Слуцький (його
прізвище Лєґєндоірф) — слідчий Революційного Три-
буналу; Фрідкін — генеральний прокурор; Ґойнбарк
— головний урядник Комісаріату Кодифікації Зако-
нів; Чірвін — генеральний секретар Народнього Ко-
місаріату Судівництва; Луцький — асистент народ-
нього комісара (міністра) судівництва. Публічні обо-
ронці: Г. Антокольський, В. Аронович, І. Беер, Р.
Біск, А. Ґундар і Ґ. Давідов. Вірменин: Р. Кастар’ан.
Разом 19 членів, а в цьому: жидів 18, вірменин —1,
росіян — 0.
7.	Комісаріят гігієни (замість міністерства на-
— 41 —
роднього здоров’я). — Німці — П. І. Дауґе — комі-
сар (.міністр). Жиди: Раппапорт — головний началь-
ник аптекартства; Фукс — асистент Раппапоірта; П.
С. Вербер — директор комісії боротьби з венерич-
ними недугами; Вольфсон — директор комісії бо-
ротьби з пошестними недугами. — Разом 5 членів, а
в цьому: німців — 1, жидів — 4, росіян — 0.
8.	Комісаріят народньої освіти — Луначарський
(дійсне прізвище Мондельштам — подав себе за
^росіянина”) — народній комісар (міністр) освіти;
Ґойхборк (подав себе за “росіянина”) — член Соці-
алістичної Академії Наук від Комісаріяту Народньої
Освіти. Мадяри: Кельтульян (дійсне прізвище не відо-
ме; подався за мадяра). Жиди: 3. І. Ґрінберґ —
комісар північних областей; Т. Золотніцький — го-
лова Комісаріяту Виховних Інститутів; А. Люрі —
голова секцій районів; Штерберґ — голова Відділу
Пластичного Мистецтва; М. Айхенґольц — генераль-
ний секретар Комісаріяту Освіти; О. 3. Розенфельд
(дружина Розенфельда, що відомий під псевдонімом
Камєнєв) — голова Театральної Секції; Кац — асис-
тентка О. 3. Розенфельд; Ґройнім — директор Дру-
гого Департаменту. Члени Соціялістичної Академії
Наук: Вельтман, М. Покровський, Радек (дійсне пріз-
вище Собельсон), Крупська (нешлюбна дружина Ле-
ніна — жидівка), Стєклов (дійсне прізвище Нахам-
кес), П. Нєміровський, Стуцькіна, Раковський, Лєвін,
М. С. Ольшанський, 3. Р. Тетенберґ, Ґурович, Люд-
беїрґ, Ерберґ, Росчін (дійсне прізвище Ґросман),
Крачковський, Розін, Данчевський, Ґлейзер, Ґольден-
рудін, Будін, Ротштейн, Рарл Раппапорт і Люрі. По-
чесні Члени Соціалістичної Академії Наук: Роза Люк-
сембург, Гаазе, Клара Цеткін. Пролетарське Літера-
турне Бюро в Москві: Ейхенгольц, Лєбєдєв (дійсне
прізвище Полянський), Херсонська, Б. Зайцев, Брен-
дер, Ходасевич, Шварц, Познер (директор Першого
Департаменту Народнього Комісаріяту Освіти), Аль-
тер (директор Справ Комісаріяту Освіти при Соці-
алістичній Академії Наук). Німці: Реіснер і Мерінґ —
члени Соціялістичної Академій Наук. Фінляндці: Ур-
оіннер, Куссінен, Тоно Спролля. Латиш: Фрічке. Ра-
зом 53 члени, а в цьому: мадяр — 1, латиш — 1, нім-
ців — 2, росіян — 2, фінляндців — 3, жидів — 44.
— 42 —
9.	Комісаріят Суспільної Опіки. — Жиди: Е. Лі-
ліна (дійсне прізвище Кніїґіссен) — народній комісар
(міністр) суспільної опіки; Паульнер — директор;
Е. Фельдман — генеральний секретар; Роза Ґауф-
ман — асистентка Е. Фельдмана; Лєвін — директор
пенсій; К. Ф. Розенталь — директор канцелярії. Ра-
зом: 6 членів, а в цьому росіян — 0, інших — 0, жи-
дів — 6.
10.	Комісаріят Праці. — Жиди: В. Шмідт — на-
родній комісар (міністр) праці; Зенькович (дійсне
прізвище Радус) — асистент В. Шмідта; Ґольдбар
— начальник Комісаріяту Публічного Будівництва;
М. Вельтман — комісар Публічного Будівництва;
Раскін — генеральний секретар Комісаріяту Праці;
Кучнер — член Комісаріяту Праці; Царх — директор
зривання (експлозій) конструкцій. Німець: Кауфман
— асистент комісара народнього будівництва (Ґольд-
бара). Разом: 8 членів, а в цьому німців — 1, жидів
— 7, росіян — 0, інших — 0.
11.	Делегати до Міжнароднього Червоного Хрес-
та. — Жиди: Радек (Собельсон) — у Берліні, й.
Бірман — у Відні, А. Кльоцман, Алтер і Веселовсь-
кий — у Варшаві, А. Баум — у Копенгазі; Венямин
Мойсеєвич Свердлов — голова центрального совєт-
ського Червоного Хреста в Москві. — Разом 8 чле-
нів, а в цьому жидів — 8, інших — 0, росіян — 0.
12.	Провінційні комісари. — Жиди: Хайтіс —
— комісар Сибіру; І. Берлінський —- голова Сиран-
ської Ради (Совету) Робітників; Шенкман — голо-
ва Казанської Ради Робітників; Лєвенсон — голова
Ради Донецького Басейну; Закгем — голова Робіт-
ничої Ради Ярославля; Ерман — голова Робітничої
Ради Цариціна; Віллінг — голова Робітничої Ради
Оренбурга; Ліберсон — голова Робітничої Ради в
Пензі; Слуцький — голова Робітничої Ради в Таврії;
Самовер — комісар фінансів західніх областей; Іса-
ак Ляук — головний комісар Донеччини; Дреллінґ
— голова Київської Ради; Наумов (дійсне прізвище
Ґінцберґ) — асистент Дреллінґа; Ратгавзен — голо-
ва Думи в Білій Церкві. Комісаріят совєтської “До-
нецької Республіки”: Шмуклєр і Райхенштей. Бюро
професійних союзів: Рафес, Давідсон, Брілліянт, Ґін-
цберґ. Росіянин: Смірнов. Латиш (чи лиш подався
— 43 —
за “латиша”): Дауман — голова Робітничої Ради
області Нарви.
Отож, з початків захвачення большевиками вла-
ди й з початків збройної боротьби за неї з советсь-
кої преси можна було довідатися лише про цих виз-
начних большевицьких провінційних комісарів, що
подані вище: Разом 23, а в цьому жидів — 21, ла-
тишів — 1, росіян — 1, інших — 0.
13.	Головні журналісти. — Головні журналісти,
що пов’язані з газетами “Известия”, “Правда” і “Фи-
нансьі и народное хозяйство”, жиди: Дін, Берґман,
Кун, Діамант, А. Брамсон, А. Тоберт, І. Б. Ґолін,
Бітнер, Е. Альперович, Клойснер, Нахамкес (псевдо-
нім Стєклов), Цінґер (псевдонім Ільїн), Ґросман
(псевдонім Розін), Люрі (псевдонім Румянцев). Ро-
сіянин: Максим Ґоркій (дійсне прізвище Пєшков).
Газету “Воля труда” очолювали жиди: Закс, Полян-
ський і Кац. Всю Індустріальну й комерційну пресу
очолювали жиди: Берштейн, Коган, Ґольдберґ,
Ґольдман, В. Розенберґ, Капланович, Ґроман, Кулі-
шер, Славенсон, Ґюллер, Ґаухман, Шухман, П. Бас-
тель, А. Прес, А. Моч, Л. С. Еліасон. Разом: 42 особи
в проводі преси, а в цьому: росіянин — 1, жидів — 41,
інших — 0.
14.	Комісія для справ розслідження справи вбив-
ства царя й його сім’ї. (Большевики самі вбили ца-
ря Миколая II з сім’єю, а потім вдавали, що роз-
сліджують цю справу). — Росіяни: Максімов і Мотро-
фанов, а більшість жиди: Свердлов, Сосновсь-
кий, Теодорович, Смідович, Розенгольц, Розін, Вла-
дімірський (дійсне прізвище Гіршфельд). Вірменин:
Аванесов. — Разом: 10 членів, а в цьому росіян —2,
вірменин — 1, жидів — 7.
15.	Головна Рада Народнього Господарства. —
Росіяни (і ті, що лише подалися за “росіян”): Ри-
ков — голова Господарської Ради в Москві; Ломов
і Красін — члени Бюро Вищої Ради Економічної
Секції; Четков — член Секції Шахт. Вірмени :(і ті,
що лиш подали свою національність як “вірменсь-
ку”): Хірсан — голова Секції Транспорту; А. Альпе-
рович — голова Металургійної Секції. Латиші (і ті,
що лиш подалися за “латишів”): Біск і Классен —
Президія Донецького Басейну. Німці (і ті, що лиш
— 44 —
подалися за “німців”): Кірш і Крузе — члени Пре-
зидії Донецького Басейну. Жиди: — Ейсмонт — го-
лова Господарської Ради в Петрограді; Ляндеман —
заступник Ейсмонта; Крейніс — директор господар-
ства в Петрограді; Красіков — заступник голови
Господарської Ради в Москві; А. Шотман — дирек-
тор і генеральний секретар господарства в Москві;
Хайкіна — асистентка Шотмана; Кічвальтер — го-
лова секції в Департаменті Відбудови; Н. А. Розен-
берґ — заступник Кільчвальтера; Сандіч — асистент
Н. А. Розенберґа; Таврід — голова Нафтового Ко-
мітету; Клямер — голова Комісії Риболовства; Ро-
тенберг — голова Вугільної Секції; Шльомов —
асистент Ротенберґа. Бюро Вищої Ради Господар-
ської Секції: Крейтман, Вейнберґ, Лаірін (Люїрі),
Ґольдблят, Рабінович, Альперович. Президія Коміте-
ту Донецького Басейну: Коган, А. І. Очкіс, Полонсь-
кий, Лівшиц, Віхтер, Розенталь, Сіманович. Коопера-
тивна Секція: Седельгайм, Хінчук, Любомірський, Та-
ґер, Ґойкін, Криєвський. Секція Шахт: поляк Кооіор;
жиди: Ґольдман, Лєнґнікс, Гольцман, Смітфалькнер,
Рудсідак, Сортель, Рейнсвіт, Блюм, Кацель, Суль. —
Разом: 55 членів, а в цьому росіян — 4, поляк — 1,
німців — 3, латишів — 2, вірмен — 2, жидів — 44.
16.	Комісія розслідування діяльности старого ре-
жиму. Росіяни: Муравйов і Соколов. Жиди: Ідельсон,
Ґрузенберґ, Соломон, Ґуревич, Таґер, Ґольдштейн.
Разом: 7, росіян: 2, жидів: 5.
17.	Бюро Першої Ради Робітничих і Солдатсь-
ких Депутатів у Москві. — Жиди: Лейба Хінчук —
голова Ради Солдатів; Смідович — голова Ради Ро-
бітників і Червоної Армії; Модер, голова І. Ради
Солдатів і Робітників. Члени: Саірх, Кляммер, Ґрон-
берґ, Шейнкман, Ротштайн, Лєвінсон, Краснопольсь-
кий, Цедербавм (псевдонім Маїртов), Рівкін, Сімсон,
Тапкін, Шік, Фальк, Міхеїльсон. Секретар Бюро —
Кляуснер; директор Бюро — Розенгольц. Латиші:
Сольо; Вімба й Андерсон — члени Бюро. Вірменин:
Тер-Мічан (член Бюро). — Разом: 23 члени, а в цьо-
му вірменин — 1, латиші — 2, жидів — 19, росіян — 0,
інших — 0.
18.	Центральний Викопний Комітет 4-го Всеро-
сійського Конгресу Робітничих і Селянських Депута-
— 45 —
тів. — Жиди: Й. М. Свердлов — голова. Члени:
Абельман, Вельтман (псевдонім Павлович), Аскель-
род, Цедербавм (псевдонім Мартов), Краоіков, Люн-
денберґ, Володарський, Цедербавм (псевдонім Ле-
вицький), Уріцький, Апфельбавм (псевдонім Зіно-
вєв), Бронштейн (псевдонім Троцький), Сірота, Ґім-
мер (псевдонім Суханов), Рівкін, Цейбут, Ратнер,
Блейхман (псевдонім Солнцев), А. Ґольденрудін, Хас-
кін, Ландер, Аронович, Кац (псевдонім Камков), Фіш-
ман, Абрамович, Фріче, Ліхач, Хінчук, Берлінраут,
Дістлєр, Чернявський, Бен-Смідович. — Разом: 34
члени в проводі — лише жиди.
19.	Центральний Виконний Комітет 5-го Всеро-
сійського Конгресу Робітничих і Селянських Депута-
зацьких Рад. — Росіяни (чи й ті, що лиш подали се-
бе за “росіян”): Ленін (дійсне прізвище Ульянов),
Бухарін, Луначарський (дійсне прізвище Мондельш-
там), Криленко, Сурупа, Теґєлєчкін. Латиші (чи ті
лиш, що подали себе за “латишів”): Бруно, Брес-
ляу, Петерсон, Петерс, Рудзутас, Кауль. Вірмени: Те-
ріян і Аванесов. Німець (чи лиш подав себе за “нім-
ця”): Данічевський. Чех (чи подав себе за чеха): Во-
лах. Караїм: Карахан. Імеретіянин: Ачкіназі. Грузин:
Цівцівадзе. Жиди: Вейнберґ, Ґайліс, Бабчінський,
Ґайнцберг, Старк, Закс, Шайнман, Ердлінґ, Лянґевр,
Лінґер, Лєвіін, Діманштейн, Ерман, Йоффе, Харклін,
Кніґґіссен, Розенфельд (псевдонім Камєнєв), Апфель-
бавм (псевдонім Зіновев), Краоіков, Капнік, Лаксіс,
Ландер, Розін, Смідович, Стучка, Свердлов, І. П.
Смілґча, Нахамкес (псевдонім Стєклов), Сосновсь-
кий, Бронштейн (Троцький), Теодорович, Уріцький,
Фельдмін, Фрумкін, Шейкман, Розенталь, Розе, Радек
(Собельсон), Шліхтер, Чіайнський. Українці: М.
Скрипник. Разом: 62 члени, і в цьому латишів — 6,
вірмен — 2, українців — 1, німців — 1, імеретіян — 1,
чехів — 1, грузинів — 1, караїмів — 1, жидів — 42.
20.	Центральний Комітет Большевицької Партії.
— Росіяни: Ленін (Ульянов), Луначарський (Мондель-
штам), Криленко. Жиди: Бронштейн (Троцький), Ап-
фельбавм (Зіновев), Люри (Ларин), Уріцький, Воло-
дарський, Розенфельд (Камєнєв), Смідович, Сверд-
лов, Нахамкес (Стєклов). — Разом 12 членів, а в цьо-
— 46 —
му росіян (і тих, що лиш подали себе за “росіян”)
— З, жидів — 9.
З тих найвищих становищ, що були відомі з
преси (цих становищ було подано 544) жиди зай-
мали 445, росіяни (і ті, що лиш подалися за “росі-
ян”) — ЗО, всі ті, що були інших національностей
(включно з тими, що лиш подалися за інші націо-
нальності) — 89. Такий стан був у початках, коли
большевики захватили владу на руїнах бувшої цар-
сько-російської імперії.
Звичайно, у проводі було більше жидів, ніж 445
осіб, бо деякі з них записалися “росіянами”, “лати-
шами”, “фінляндцями” і т. д.
“Известия”, “Голос труда”, “Красная газета” й
ін. — це ті большевицькі газети, з яких узято ці
факти, що подані вище. Жидівський історик Натан
Аусубель у своєму підручнику історії жидівського
народу (що був названий тут вище) пише на сто-
рінці 253, що “в Совєтському Союзі багато грома-
дян жидівського роду не подають свого жидівсько-
го походження”. Звичайно, Аусубель стверджує тут
факт, що в початковій большевицькій верхівці дея-
ке число жидів подалися за людей інших національ-
ностей; наприклад, Мондельштам подався за “росія-
нина” Луначарського, і таких осіб тут формально
зараховано до “росіян”, латишів (напр., Ляціс, Фрі-
че і ін.) і т. д.
Ленін (Ульянов) — людина мішаного слов’яно-
монгольського походження — був кабінетним теоре-
тиком, а практично найвищий провід большевиків у
масовій більшості був обсаджений жидами. Це той
факт, якого заперечити не можна, бо ж ці особи
жидівської національносте відомі кожному, хто знає
історію большевицької революції; та й сама боль-
шевицька преса записала їхні імена.
Політика є політикою, і до неї годі підходити з
мірилом моралі. Більшість жидів під час больше-
вицької революції та боротьби за закріплення її здо-
бутків уважали, що це було в інтересі жидів твори-
ти велику большевицьку імперію, а не розкладати
її на національні держави, тобто держави в значенні
політичної суверенносте народу на його власній те-
риторії. Лякаючись активного зриву серед чорносо-
— 47 —
тенних кругів, жиди цілком правильно намагалися по-
слабити великодержавну силу росіян, і тому були за
тим, щоб большевицька влада поділила бувшу цар-
сько-російську імперію на “совєтські республіки”; з
другого ж боку, вони хотіли, щоб ці “республіки”
становили єдність великої большевицької імперії.
Але свідомі українці намагалися відновити суве-
ренну Українську Державу, і це рішення українців
суперечило плянам більшосте жидів на територіях
бувшої царсько-російської імперії. Ця суперечність
між українськими патріотами і більшістю місцевих
жидів проявила себе в різних формах українсько-
жидівських взаємовідносин за того часу. Дехто з жи-
дівських істориків і діячів намагається твердити, що
більшість жидів пішла за большевиками, а не хотіла
Української Держави, бо, мовляв, українці “переслі-
дували” жидів. Знову ж українці твердять, що се-
ред частини українського вояцтва проявилося обу-
рення проти жидів тому, що жиди масово підтриму-
вали большевиків, бо, мовляв вони (жиди) були
“зрусифіковані”. Таким чином з боку українських і
жидівських провідників, коли йдеться про аргумен-
ти, наявна “гра в хованки”. Чи ж українські провід-
ники справді вірять, що большевицька революція і
творення большевицької імперії — це був традицій-
ний російський шовінізм та імперіялізм у новій фор-
мі? Чи ж вони справді вірять, що місцеві жиди ма-
сово підтримували большевизм тому, що вони (жи-
ди) були “зрусифіковані”, отже керувалися тут “ро-
сійським патріотизмом”? Або чи ж жидівські про-
відники справді вірять в те, що жиди масово підтри-
мували большевизм, і стали проти Української Дер-
жави, що та держава нібито “підтримувала” проти-
жидівські погроми в Україні? Звичайно, що на тери-
торії були протижидівські погроми, але вони не бу-
ли підтримувані урядом Української Держави. Але
якщо б тих погромів не було, то жиди тоді масово
не підтримували б большевиків? Безумовно, що
підтримували б. Бо ж коли ще не було большевиць-
кої революції, отже не було жодних революційно-
воєнних погромів жидів, то в підготові до больше-
вицької революції за царського режиму жиди взяли
масову участь, бо вони мали свої ширші пляни в
цій справі, пляни світового масштабу.
— 48 —
Українська Народня Республіка дала жидам на-
ціональну амтономію й одного міністра при україн-
ському уряді. Натомість за большевицької системи
більшість народніх комісарів (міністрів) становили
жиди, що обсадили також і більшість інших важли-
вих постів. Отож більшість місцевих жидів була та-
кої думки, що коли большевизм їм дав більше, ніж
Українська Держава, то їм корисніше було підтрима-
ти большевизм, а не Українську Державу, а це тим
більше, що в 1917-18 роках у большевиків була на-
дія на світову революцію, а це могло жидам дати і
в цих завойованих комунізмом державах такі самі
високі становища, які вони отримали в керівництві
большевицькою державою.
З цих саме причин більшість місцевих жидів ма-
сово виступила проти Української Держави, бо ві-
дірвання України від опанованої большевиками Ро-
сії сильно послабило б большевицьку імперію, під-
тримувані силами Комуністичного Інтернаціоналізму.
З другого ж боку, український народ, як і ко-
жен народ, і як жиди в Палестині, має право на сво-
їй території творити свою державність, не зважаю-
чи на такі чи інші пляни тих національних меншин,
що живуть в Україні.
Так ось настало зударення національно-політич-
них інтересів українського народу з планами значної
частини жидів. А результати були такі, як їх описує
жидівський учений і визначний діяч Соломок Ґоль-
дельман у своїй книжці п. з.: “Листи жидівського
соціал-демократа про Україну” (Відень, 1921). Ґоль-
дельман стверджує факт, що не лише жидівське ро-
бітництво масово підтримувало большевиків, але й
зробили те саме й жидівські освічені сфери соціяліс-
тів та інтелігенти. І так Ґольдельман пише:
“А жидівське робітництво готове стихійно кину-
тися в обійми большевизму, шукаючи в ньому той
шлях до радикальної зміни його соціального і еко-
номічного рабства...” (Сторінка 16).
“Але я певен, іцо жидівські соціалісти зараз же
без жадного удержу кинуться в обійми большеви-
ків...” (Стор. 23).
“А жидівські безробітні інтелігенти, що зголода-
лись за “владою”, бо завше були віддалені від дер-
— 49 —
жавного механізму, а влада Керенського чи україн-
ська теж не дуже їх баловала, почнуть хапати комі-
сарські (большевицькі — О. Б.) посади, не зуміють
затримати необхідний такт в міжнаціональних відно-
синах, моментально викличуть антисемітизм...” (Сто-
рінка 24).
До цього свідчення Ґольдельмана треба додати,
іцо жидівські інтелігенти масово хапали большевиць-
кі комісарські посади від найнижчих до найвищих,
тобто аж до посад народніх комісарів (міністрів),
а також масові посади в Чека.
Ґольдельман, крім цього, пише ще й таке:
“А як має вплинути на українських селян поява
в їх селах большевицьких реквізиційних загонів на
чолі з комісарчиками з місцевої жидівської молоді,
чи “комісародержавіє” знову з великою участю жи-
дівських півінтеліґентів...” “А ще поводження тих на-
ших (жидівських — О. Б.) інтелігентів, що раптом
запанували, теж напевно досить нахабне. Цього вже
не уникнеш, коли “з Івана...” (зробиш пана, — О. Б.).
У зв’язку з цим свідченням Ґольдельмана треба
ствердити факт, що уряд Української Держави ніко-
му не дозволяв на таке нахабне “комісародержавіє”
знущання над українським народом, яке завели боль-
шевики. Коли ж жидівські інтелігенти, стужені за
владою, хотіли такого комісародержавія, то тут ясно,
що вони вважали за вигідніше для себе підтримува-
ти большевиків і поборювати Українську Державу.
Дана жидам воля Українською Народньою Республі-
кою не означала права жидам на комісародержавіє
в Україні. Коли ж жидівська інтелігенція воліла не
національно-персональну автономію, яку надав жидам
уряд У.Н.Р., а бажала для себе комісародержавія, то
уряд Української Держави тут уже не винен за мож-
ливість наладнати українсько-жидівські взаємовідно-
сини.
Жидівський діяч І. Черіковер у своїй книжці (по-
російському) п. з.: “Антисемитизм и погромьі на
Украине 1917-1918 г.”, виданій 1923 р., на стор. 114-
116 твердить, що лише жидівські робітники дали
большевицькій армії своїх добровольців.
“Давши певну кількість добровольців Червоній
— 50 —
Гвардії, єврейські робітники не дали ні одного доб-
ровольця українцям”, пише Чеіріковер.
Звичайно, тут можна дискутувати над питанням,
з якого елементу — чи більшістю з робітників, чи
також і з інтелігентів — складалися жидівські доб-
ровольці в большевицькій армії, але одне тут є пев-
не, а саме — що там були не самі тільки робітники.
Бо ж Ґольдельман ствердив той факт, що коли на
Україну насували совєтські війська, то “жидівські со-
ціяльности зараз вже без жадного удержу кинулися в
обійми большевиків”. А між соціалістами були не
тільки робітники, — там була також жидівська інте-
лігенція, півінтелігенція й інші. А втім, всю- больше-
вицьку армію організував та очолив жидівський інте-
лігент Бронштейн (Троцький).
Комуністичний Інтернаціонал устами Леніна ви-
дав був червоній армії наказа наступати не лише на
Київ, але й на Варшаву, Вільно, Берлін і Париж. Про
це пише польський діяч і письменник (очевидець
1917-18 років) Оссендовський у своїй книжці “Ле-
нін”. І тоді большевицька армія, здобувши Київ, ру-
шила на Варшаву, але недалеко Варшави вона була
розбита польською армією, якій допомогла -Франція.
Якщо б Варшава була здобута, то Червона Армія
була б пішла на Берлін і Париж, щоб на своїх баг-
нетах нести комуністичну світову революцію, вож-
дем якої вже заздалегідь проголосили були Леніна.
Опір, який червоній армії, очоленій Бронштейном
(Троцьким) молода Українська Народня Республіка
поставила, затримав був той большевицький похід
на Варшаву в такій мірі, що Польща мала час під-
готовитися до оборони, а Франція ще в-спіла присла-
ти Польщі велику мілітарну допомогу. Крім того-, й
українські дивізії брали участь по стороні польської
армії. Коли ж багато жидівських діячів сподівалися
світової революції Інтернаціоналу, то вони, звичай-
но, вважали, іцо Українська Держава заваджала на
шляху походу червоної армії на країни західньої Ев-
ропи.
Вищезгаданий жидівський діяч Чер-іко-вер- у сво-
їй книжці, що тут була цитована, стверджує ось та-
кий факт:
“Міста й містечка України, де євреї становили
— 51 —
значну частину, часом переважну більшість, ставали
головною підпорою большевиків. Більше всього
відзначалися видатні большевики-євреї в столиці Ук-
раїни — в Києві (Чудновський — комісар міста,
Крейсбер — комісар фінансів, Райхштейн — комісар
преси, Шапіро — комісар армії, І. Кулик), і в таких
містах як Одеса чи Катеринослав”.
Це значить, що коли большевики здобули Київ,
то в цьому місті у проводі бо'льшевицького віійська,
фінансів, пресової пропаганди й адміністрації стали
жиди. І так воно було також і в інших містах Ук-
раїни.
Дехто з жидівських учених і політиків у країнах
заїхідньої Европи й Америки твердить, що окремі
жидівські військові відділи по стороні большевиків
— це була в Україні жидівська “самооборона” перед
погромами. Так, напр., пише жидівський історик Ау-
субель в США, книжка якого була тут уже згадува-
на вище. Але якщо б тут ішлося лише про самообо-
рону, то й уряд Української Народньої Республіки
запропонував жидам, щоб вони створили свої ок-
ремі відділи з самооборони, але жиди відмовилися
від цього, бо воліли творити свої збройні відділи
при большевицькій армії, що була армією комуніс-
тичного світового “уряду”.
Провідник жидівської партії “Об’єднаних” М.
Шац-Анін заявив, що існування жидівських військо-
вих частин при армії Української Держави було б
“проти волі й інтересів народу” (жидівського). В
такому ж дусі висловилися “Жидівська Народня Пар-
тія”, а також жидівська робітнича партія “Бунд”.
Про це пише Черіковер у своїй книжці, яка згадана
вище.
З такого становища жидівських партій стає яс-
но, що, на думку великої більшосте жидів, інтереси
жидівства вимагали, щоб жиди творили свої війська
по стороні большевиків, які йшли походом на Київ,
Варшаву, Берлін і Париж, а не по стороні Україн-
ської Держави (С. Петлюра, що з своєю армією заго-
родив цей шлях большевикам на країни центральної
й західньої Европи, потім за це наложив головою
від кулі Шмуля Шварцбарта).
Ґольдельман, між іншим, про “національні” жи-
— 52 —
дівські відділи при большевицькій армії пише таке
(в тій книжці, що цитована вище):
“Большевики при цьому, за методою, що на вій-
ні всі засоби добрі, пішли на страшну провокацію:
вони погодилися на окремі жидівські загони (зброй-
ні відділи при большевицькій армії, — О.Б.), щоб
цим підкреслити характер самооборони цих частин і
тим заохочували жидів до вступу в червону армію”.
Отже Ґольдельман стверджує той факт, що боль-
шевики заохочували жидів до вступу в большевиць-
ку армію тим, що вони погодилися творити окремі
жидівські війська, чого жиди бажали собі. Але пог-
ляд Ґольдмана (що це, мовляв, була большевицька
провокаційна тактика) не витримує критики, бо ж
мілітарний і політичний провід всієї большевицької
армії був у руках жидівських провідників, які влас-
не й творили жидівські відділи при большевицькій
армії.
Жиди не тільки створили при большевицькій
армії свої регулярні збройні загони (відділи), що би-
лися проти армії Української Народньої Республіки
на зовнішньому фронті; вони також створили проти
Української Держави внутрішній фронт: жидівське
цивільне населення в містах з вікон, горищ і з-поза
рогів вулиць та завулків стріляло до українських
вояків.
Черіковер у своїй вищеназваній книжці стверд-
жує факт, що українська газета, яка осуджувала
протижидівські погроми, в ході розвитку українсько-
большевицької війни почала публікувати на своїх
сторінках ось такі обвинувачення українських вояків
по адресі жидівського цивільного населення в містах
України:
“Нам стріляли в спину. Євреї носили харчі боль-
шевикам, інформували їх про наші патрулі, з черво-
ними перев’язками на руках пролазили, щоб їм по-
могти. А коли большевики перемогли, то вся єврей-
ська молодь перейшла в шереги червоноармійців.
Єврейське населення нас не любить, не співчуває
нам... Ми, салдати, на стрілянину будемо відповідати
стріляниною, на удар — ударом... Євреї повинні вжи-
ти заходів, щоб здавити ненависть проти них. Вони
повинні відмовитись від Чудновських, Райхштейнів і
— 53 —
Шапіро (большевицькі провідники-жиди в Києві,. —
О.Б.). Вони повинні ділом довести свою відданість
українській справі, а не тримати курс по політичній
годині”.
У загальному й основному положення було таке:
цивільні жиди в, містах України збройно з-поза углів
домів і вулиць атакували українських вояків, стріля-
ли їм у плечі, а регулярні жидівські відділи пома-
гали большевикам на фронті проти армії Української
Народньої Республіки. А коли українські вояки обо-
ронялися перед тими жидівськими збройними атака-
ми, то большевицька пропаганда внутрі, а також і
жиди в Европі та в Америці голосили, що уряд Ук-
раїнської Держави, мовляв, є “антисемітсько-погром-
ницький”. А міжнародні дипломати вірили цій боль-
шевицькій та жидівській пропаганді (чи лише вдава-
ли, що вірили) і1 на цій підставі відмовляли україн-
ському народові права на його національну дер-
жавність.
Наслідки цієї пропаганди проти Української На-
родньої Республіки видно з листа голови Місії УНР
в Лондоні, А. Д. Марголіна (жида) до С. Петлюри з
12 лютого 1920 р. У цьому листі МарґОлін, між ін-
іншим, писав таке:
“Коли поставити питання, чому від самого по-
чатку Антанта, а особливо Англія й Америка, краще
поставилися до держав Балтику і Кавказу, ніж до
українського народу, то слід при розв’язанні цього
питання відвести дуже багато на рахунок двох при-
чин: 1. Утопійність і занадто лівий напрямок Дирек-
торії під час її перебування в Києві, 2. погроми. На-
віть у Польщі не було подібного в порівнянні з жор-
стокістю жертв погромів на Україні. А що відношен-
ня до єврейського питання є тепер ніби лякмусова
бібула для найбільше культурних народів Европи й
Америки, то про це свідчать дуже багато фактів, у
тому й остання стаття Черчила, яку до цього долу-
чаю. Щоправда, погроми Денікінської армії були ще
значно гірші, ніж погроми весни 1919 р.... Найшкідли-
вііше відбилися на відносинах до нашого руху, оче-
видно, погроми” (Текст цього листа А. Д. Марґоліі-
на до С. Петлюри опублікований у книжці А. Д. Мар-
— 54 —
голіна п. з. “Украйна и политика Антантьі”, Берлін,
1922 року).
З цього листа стає ясно ось що: уряди Америки
й Англії підтримували змагання до своєї державнос-
ти лише тих народів, які добре відносилися до жи-
дів, і в цьому дусі написав був 1920 р. свою статтю
Винстон Черчил — тодішній британський міністр
воєнних справ, а пізніше — прем’єр Британії. Коли
ж уряд Української Народньої Республіки звернувся
був у вересні 1919 р. до міжнародніх жидівських дія-
чів (Усишкіна, Ґольдштейна, Моцкіна, Ахада-Гаамаі
йохельмана), щоб вони створили міжнародню слідчу
комісію, яка могла б переконатися, що уряд Україш
ської Народньої Республіки не був антисемітським,
то ці жиди відмовилися таку комісію створити. От-
же виходить, що тим жидівським міжнароднім дія-
чам вигідніше було без доказів проголошувати Ук-
раїнську Народню Республіку “антисемітською”, щоб
таким чином вороже настроїти проти неї держави
Антанти, а в першу чергу — Британію й Америку. А
що провід большевицького руху в більшості скла-
дався з жидів, то уряди Британії й Америки та ін-
ших держав Антанти не звертали на це уваги.
Міжнародна змова проти української державнос-
ти тут була цілком ясного. Звичайно, як кажуть,
“один у полі не воїн”. Отже в такому положенні, як
був уряд УНР, жоден уряд не зміг би оборонити
свою державу.
Тепер не трудно критикувати уряд Української
Народньої Республіки тим, хто вживає безпідстав-
них, чи несуттєвих аргументів. Але чи теперішні кри-
тики уряду УНР можуть добитися того, щоб, напр.,
Організація Об’єднаних Націй визнала Україну
як окуповану країну? Або чи можуть вони присилу-
вати Америку, щоб вона включила український на-
род в число поневолених народів, що фігурують на
листі американського Комітету Поневолених Націй?
Отже, тим більше уряд УНР не міг присилувати уряд
Америки, Британії і ін., щоб ті визнали були україн-
ську державність і не підтримували ворогів України.
Іван Франко у своїй повісті “Основи суспільнос-
ти” пише таке: “...В Азії, де спека велика, а джерел
мало, де погожа води інколи має ціну золота, є та-
— 55 —
кий звичай, що вандрівець, натрафивши серед пусти-
ні на джерело і угасивши в ньому свою спрагу,
вмивши в його хвилях руки і лице, на відході кидає
в нього малу золоту монету. Се немов його відплата
за добродійства джерела”.
У Середньовіччі жидів вигонили були з країн
західньої Европи (особливо з Іспанії й Німеччини).
Вони втікали з цих країн, і поселювалися в Україні.
Тут вони знаходили собі джерело життя, і тут, в
Україні, жидів пропорційно було значно більше, ніж
в будь-якій іншій країні світу. Якщо б українці бу-
ли антисемітами, то жиди напевно так масово не
прибували б в Україну і не жили б там. Але отої
“золотої монети” вдячности жиди ніколи не вкинули
в джерело-Україну. Чому ж це воно так? А роки
1918-1920 були для жидів особливо доброю наго-
дою “золоту монету” вдячности вкинути в українське
джерело.
Щодо взаємовідносин між українцями й жидами,
то тут усякі “дискусії” й “діялоги” є лиш порожніми
звуками й балачкою для балачки у світлі того без-
перечного й очевидного факту, що жиди завжди
ставилися й ставляться з ненавистю й презирством
до ідеї української нації й української державности.
Якщо жиди вважають, що ствердження цього факту
є “неправдивим”, то нехай вони словом і ділом дока-
жуть свою приязнь до українського народу.
VI
КОМІНТЕРН І АНТАНТА ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ
Комуністична сила — це не дух, який невидимо
висить у повітрі, а є це люди, які належать до якоїсь
національности і мусять мати свої центри на якійсь
території. І саме на цій точці почалися злуди в про-
відників українського народу. Тому що видимим
(підкреслюю: видимим) центром стала Москва, то
українські провідники твердять, що комуністична
сила фактично не існує, бо комунізм у Москві — це
лише вдавання, це лише така обманна маска, яку
— 56 —
придумали собі москалі, щоб прикрити собі нею свій
націоналізм та імперіалізм.
“...В большевизмі можна доглянути риси росій-
ського фашизму”, писав філософ українського наці-
оналізму д-р Дмитро Донцов. — “Казьонне думання”
комунізму приймає російська вдача... В большевиць-
кім племені воскресла стара Москва”, пише він, бо,
на його думку, Совєгський Союз є “третьою наці-
оналістичною Росією” (Донцов писав це в стат-
тях “Совітська молодь і ми”. Журн. “Вісник”, січень
1933 р., Львів, і “Партія чи орден”, в цьому ж жур-
налі за лютий 1933 р.).
Подібно думають тепер всі провідники українсь-
кого народу. Отже й проф. Є. Онацький у своїй “Ук-
раїнській Енциклопедії” пише в цьому самому дусі:
“Комінтерн — комуністичний Інтернаціонал створе-
ний в Ленінграді, як знаряддя московського черво-
ного імперіялізму”.
Один з відомих українських публіцистів, д-р
Андрій Білинський, належить до незвичайних винят-
ків серед українців, коли він у своїй статті п.з. “За
свободу індивіда”, поміщеній в журналі “Листи до
Приятелів” за травень 1960 (Нью-Йорк) писав таке:
“...Який глузд з того, що ми утверджуємо, що
комунізм — це маска, а дійсний зміст — російський
імперіалізм? Чи положення нашого народу там від
того зміниться?... Перед війною твердили, що СССР
— це жидо-комуна, а сьогодні — російський 'імперіа-
лізм. Перед війною' ми виголошували під тим аспек-
том протижидівські доповіді, а сьогодні ведемо про-
тиросійські акції... Тоді, коли вільний світ веде бо-
ротьбу проти системи (комуністичної в СССР, —•
О.Б.), ми ведемо кампанію проти Росії... Адже ро-
сійський селянин чи робітник живе під дослівно та-
ким самим тиском большевицької дійсности, як ро-
сійський. Російський письменник мусить триматися
методи (комуністичної) соцреалізму в такій самій
мірі, як український, себто мусить писати під вка-
зівки згори”.
Якщо б політики світу цікавилися поглядами
українських провідників, то вони сміялися б “у кулак”
з такого думання наших провідників. Але для україн-
ської політичної думки наших часів — це велетенсь-
— 57 —
ка, епохальна, невимовна трагедія: жити в 20-му сто-
літті перед лицем світового натиску комунізму, і не
бачити того комунізму, а вважати його лише за
“маску” московського націоналізму — це вже не сміх,
а велике нещастя... І що скажуть про нас наші на-
щадки, а зокрема наші майбутні дослідники-істо-
рики? Не бачити факту існування комунізму!!! Це
епохальна помилка наших національних провідників.
Росія — це одна справа, а комунізм — це друга
справа. Коли Росія, що є ворогом української дер-
жавности, є, так би мовити, “купіллю”, а комунізм є
“дитиною”, то тут не слід виливати купіль іразом з
дитиною, не бачучи її. Коли ми боремося з росіяна-
ми, то це ще не значить, що ми повинні заперечу-
вати факт існування комуністичної сили й загрози
для світу. Не російський націоналізм та імперіалізм
узяв на себе маску вдаваного “комунізму”, а навпаки
— це міжнародній комунізм у потребі бере на себе
маску російського патріотизму, як це було під час
2-ї світової війни. Коли влада СССР під ударами ні-
мецької армії опинилася перед загрозою розвалу Со-
вєтського Союзу, то провідники большевизму відра-
зу заграли на національних почуваннях росіян, і
створили ордени Кутузова та Суворова і т. ін. Але й
так само створили вони й орден Б. Хмельниницького
та співали “Любіть Україну!”
Певна річ, що російські несвідомі маси можуть
думати, що Совєтський Союз — це “російська дер-
жава”: і дехто з російської інтелігенції може думати,
що влада СССР тримається старої ідеї про “єдіную,
нєділімую Россію”. Однак провідники комуністично-
го Інтернаціоналу створили Совєтський Союз не для
того, щоб догодити російському націоналізмові та
імперіялізмові, а для того, щоб ця велетенська дер-
жава була явним центром політичної й мілітарної
сили комунізму для викликання комуністичних рево-
люцій в інших країнах.
Перший Комінтерн (Комуністичний Інтернаціо-
нал) був створений Марксом 1864 р. з центром в
Англії. Року 1889-го він був (після свого розпаду
1876 р.) переорганізований у Другий Комуністичний
Інтернаціонал з центром в Парижі. Року 1919-го він
— 58 —
був переорганізований у Третій Комуністичний Ін-
тернаціонал з центром у Москві.
Першим головою Третього Комуністичного Ін-
тернаціоналу був жид Апфельбаум, що виступав під
російським псевдонімом Г. Зінов’єв, а головним йо-
го помічником був жид Собельсон, що більш відо-
мий під псевдонімом Радек.
Апфельбаум 1919 р. заявив: “Великий Комуні-
стичний Інтернаціонал постав 1919 року, — велика ж
інтернаціональна совєтська республіка постане 1920-
го року”. До Третього Комуністичного Інтернаціона-
лу, крім комуністичної партії Росії, вступили кому-
ністичні партії вісьмох інших країн. Тоді ж таки
(1919 ір.) Третій Комуністичний Інтернаціонал за-
кликав комуністів всіх інших країн “спрямувати кон-
флікти з буржуазною меншістю в відкриту боротьбу”,
щоб таким чином “'революційно використати буржу-
азну парляментарну систему” (Цитати про III Кому-
ністичний Інтернаціонал тут подані за “Українською
Малою Енциклопедією” піроф. Є. Онацького).
Третій Комуністичний Інтернаціонал пробував
викликати революції в Угорщині та в Німеччині, але
ці революції не вдалися. Большевицька армія, роз-
бивши Українську Народню Республіку, масово ру-
шила на захід на допомогу тамтешнім комуністам,
але польські війська з великою допомогою могутньої
тоді Франції над рікою Вислою розгромили молоду
большевицьку армію, очолену Бронштейном (псев-
донім: Троцький).
Отже, проти Української Народньої Республіки
та її уряду політично і збройно боровся Комуніс-
тичний Інтернаціонал з центром у Москві, очолений
Апфельбаумом.
Лише Петлюра був настільки чесний, свідомий і
відкритий, що не вагався явно заявити, що больше-
визм — це була міжнародня сила, тобто Інтернаціо-
нал. Наприклад, з нагоди одного відступу больше-
вицької армії на північ С. Петлюра у своїй заяві до
українського народу й армії 26 серпня 1919 р. писав:
“А бандити всього світу, спіймані на гарячому
вчинку, — большевики, наче ті полохливі злодії, не-
стримно втікають на північ” (Цитовано за працею
— 59 —
проф. В. Іваниса “Симои Петлюра — президент Ук-
раїни”, Торонто 1952).
Щождо українських марксистів, то вони вважа-
ли за потрібне голосити, що большевики — це не
комуністи, а російські патріоти-“великороси”. І так,
марксист В. Винниченко, прем’єр Української Народ-
ньої Республіки за часів Центральної Ради, заявив
був на Всеукраїнському З’їзді Рад:
“Боротьба, яку ведуть з нами большевики, є
боротьба національна. Большевики боряться з нами
як великороси” (Черіковер, ц. п., стор. 75).
Так українські марксисти перші почали перед
українським народом закривати той факт, що про-
ти української державности виступив Комуністичний
Інтернаціонал. Безперечно, провідникам Інтернаціо-
налу було потрібно, щоб український народ та його
національні провідники поза своєю самообороною
перед російством не бачили загрози з боку Комінтер-
ну (Комуністичного Інтернаціоналу).
Вище було сказано, що Комінтерн 1919 р. заявив
був 1920 р., що він створить “велику інтернаціональ-
ну совєтську республіку”, тобто велику міжнародник
комуністичну імперію” — звичайно, з допомогою
большевицької армії. Але коли большевицька армія
була на шляху на Київ, Варшаву, Берлін і Париж, то
шлях їй перегородила армія Української Народньої
Республіки під проводом С. Петлюри, який був сві-
домий того, що він воював з Комуністичним Інтерна-
ціоналом. Провідники Ком. Інтернаціоналу опісля
помстилися за це на Петлюрі, вбивши його руками
Шмуля Шварцбарта. Бо ж армія УНР під проводом
С. Петлюри вспіла настільки стримати похід больше-
виків на країни центральної й західньої Европи, що
Польща з Францією вспіли приготовитися до обо-
рони й розбили большевиків у центрі Польщі, над
рікою Вислою, вживши при цьому слізних газів, чим
викликали паніку серед мас велетенської больше-
вицької армії, що не мала протигазових масок.
Комуністичний Інтернаціонал допоміг больше-
вицькій армії своїми інтернаціональними військами.
Хоч росіяни (як білі, так і червоні) вороже відноси-
лися до української державности, і заводили терор
серед свідомих українців, то все ж таки провідники
— 60 —
Комуністичного Інтернаціоналу не довіряли навіть
червоним росіянам там, де треба було жорстоко роз-
правлятися з мирним українським населенням, отже
він волів це завдання доручити большевицьким ін-
тернаціональним відділам. Ген. М. Капустянський,
достовірний очевидець і авторитетний знавець цих
подій, у своїх спогадах, що згадані вище, пише про
це так:
“Для боротьби з місцевою людністю большеви-
ки широко користувалися інтернаціональними заго-
нами з мадяр, китайців, німців та инших. Всі боль-
шевицькі черезвичайки охоронялися також інтерна-
ціональними загонами або жидівськими комуністич-
ними відділами”.
Це значить, що провідники Комуністичного Ін-
тернаціоналу воліли навіть черезвичайки не довіря-
ти росіянам (бо ж вона винищувала й російських
патріотів), а доручили це завдання інтернаціональ-
ним силам. Черезвичайка (Чека) — це большевицькі
органи безпеки, що садистично тортурували людей і
масово розстрілювали їх.
М. Стахів у своїй книжці “Україна в добі Дирек-
торії” (Том VII. Видання Наукового Товариства їм.
Шевченка) пише:
“З Московії Всеросійська Чека ангажувала до
своїх органів в Україні тільки москвинів, лотишів,
поляків, або змосковщені елементи з-поміж інших”.
Стахів тримається теперішнього загального в
нас політичного курсу в погляді на большевизм, от-
же він представляє Чека лише як москалів та “змос-
ковщених” людей інших національностей. У дійснос-
ті ж справа представляється так: першим головним
шефом усієї Чека був Уріцький (жид з України), що
безпосередньо підлягав Апфельбаумові (Зінов’єву) —
комісарові (міністрові) внутрішніх справ. А що Чека
було масово обсаджене жидами, то цей факт відо-
мий кожному очевидцеві цих подій в 1917-20 роках,
а до очевидців належить і автор цієї книжки. Ген.
М. Капустянський — це ж високий старшина гене-
рального штабу армії Української Народньої Респуб-
ліки, отже він добре ці справи знає, коли пише, що
всі черезвичайки охоронялися або “інтернаціональ-
-61-
ними загонами або жидівськими комуністичними від-
ділами”.
Чека була на послугах Комуністичного Інтернаці-
оналу, і вона масово тоїртурувала й мордувала лю-
дей в ім’я майбутньої “великої інтернаціональної со-
вєтської республіки”, яку мав очолювати провід Ко-
муністичного Інтернаціоналу.
Українська Народня Республіка опинилася між
двома вогнями: большевиками (.Комуністичним Ін-
тернаціоналом) і державами Антанти (Франції, Бри-
танії, Румунії, Польщі і їхніх союзників російських
“бєлоґвардєйців”).
Ген. М. Капустянський у своєму докладі С. Пет-
люрі ЗО грудня 1918 ір., що опублікований у спога-
дах цього генерала, між іншим, підкреслив ось що:
“Отже битися власними силами одночасно зі
всіма цими супротивниками Україна безумовно не
здолає. Думати инакше — це жити мріями, а не
дійсністю... Тому: або з большевиками проти Антан-
ти, або з Антантою проти большевиків. Иншого ви-
ходу немає... Спілка з большевиками є загибіль для
України... Лишається завязати згоду з Антантою. З
нею при певних обставинах можна досягти гарних
наслідків”.
Певна річ, 1918 р. це були добрі політичні ба-
жання ген. Капустянського. Але згодом факти вия-
вили, що не лише Комуністичний Інтернаціонал
(большевики), але й Антанта, держави якої були
очолені такими політиками, які становили собою,
так би мовити, “капіталістичний Інтернаціонал”, та-
кож була проти української державности. Уряд Укра-
їнської Народньої Республіки хотів вступити в союз
з державами Антанти, але Антанта не захотіла цього;
навпаки, політики Антанти поставили вимогу, щоб
Українська Народня Республіка припинила своє іс-
нування. Отже, обидві ці інтернаціональні сили були
проти української державности.
Політики держав Антанти грали дволичну ролю
по відношенні до Української Народньої Республіки
і до російських “єдінонєділімців-бєлоґвардєйців”, а
повели політику такими крутими ходами, що кінець-
кінцем вийшло на користь большевикам, бо ж усе
воно й було так заплановано. Тепер, після прочи-
— 62 —
тання маси історичних документів про заплутані хо-
ди політики урядів держав Антанти в людини зату-
манюєтся голова, а ця купа документів прислонює
собою сонце здорового розсудку, який вимагає, щоб
поставити звичайне питання: невже держави Антанти
(Америка, Британія, Франція, Італія, Греція, Польща
і т.д.) не мали стільки сили, щоб розбити больше-
вицьку армію (.нехай .і велику, але молоду, та й не
надто добре озброєну) ? Звичайно, що держави Ан-
танти мали досить сили, щоб розбити большеви-
ків, і то тоді, коли проти большевиків були і япон-
ці, і бєлоґвардєйці, і частина українців. Питання: чо-
му ж держави Антанти большевиків не розбили? Ін-
шої відповіді на це питання не може бути крім та-
кої: політики держав Антанти не хотіли розбити
большевиків. А це значить, що за кулісами провід-
ників держав Антанти діяли якісь сили, які вели по-
літику так, щоб большевицької імперії не розбити,
а пощадити її. Ця справа така ясна, як ясною було
дитині з казки, що король був голий, тоді як шар-
латани вмовили в короля та в усіх людей, що на
королеві є чудові шати. Звичайно, що як ту дити-
ну, яка твердила, що король був голий, всі вважали
за “наївну”, так тепер історики й політики можуть
уважати за “наївного” того, хто твердив би, що по-
літики держав Антанти лише вдавали ворожість до
большевицької держави, а в дійсності вони бажали
(чи мусіли бажати), щоб комуністична держава не
була розбита. Бо на якій же підставі можна повіри-
ти, щоб велетенські мілітарні сили таких імперій, як
Америка, Британія й Франція з рештою союзників
не могли справитися з большевиками? Політичні про-
відники держав Антанти (франції й Британії) легко
справилися з українською державністю: по-перше,
назвали уряд Української Народньої Республіки,
включно з Петлюрою, “большевиками” й “бандита-
ми”; по-друге, вони українців зачислили до “росіян”;
по-третє, зобов’язалися допомогти російським “бє-
лоґвардєйцям” побити большевиків і возстановити
“єдіную нєділімую Россію”, до якої зарахували й
Україну. Але на ділі вони лише вдавали, що допома-
гали “бєлоґвадцєйцам”, бо фактично уряди держав
Антанти прислали їм таку малу допомогу, що боль-
— 63 —
шевики без більшого труду змели ці аліянтські вій-
ська в море, і вони повтікали додому. Усе стало-
ся точно так, як воно було десь за кулісами міжна-
родньої політики запляновано.
Та ж не комуністи, а політики-капіталісти в Ні-
меччині посадили Леніна в запльомбований вагон і
потаємно перевезли в • царську Росію, щоб він там
фігурував як “вождь” большевицької революції. Зро-
били це ті політики, що діяли за кулісами німецької
монархістичної влади. Що це за політики були, і
нащо вони зробили це? Що за люди діяли за куліса-
ми політики урядів держав Антанти, які не хотіли
розбити большевиків, а лише вдавали, що нібито на-
магалися їх розбити? І нащо тим силам за кулісами
політиків держав Антанти була потрібна больше-
вицька імперія?
Ця політика була так штудерно замаскована, як
той оселедець у жидівській загадці: зелене, висить на
стіні й пищить, — що ж це таке? Оселедець! Чому
ж він висить на стіні? Бо його повісили! Чому ж
він зелений? Бо його помалювали! Чому ж він ли-
шить? Щоб трудно було вгадати!
Однак закулісові сили політики Америки, Бри-
танії й Франції необережно не замалювали на зеле-
но того “оселедця”, коли в одному місці він просві-
чує, а саме: з одного боку вони, як капіталісти, об-
винуватили уряд УНР, з Петлюрою включно, що він
“занадто лівий”, просто “большевицький”; з друго-
го ж боку, вони цей уряд натаврували як нібито
“антисемітський”. Ось тут і є з їхнього боку явна
самосуперечність, чи просто — крутня; бо ж у дій-
сності всі ліві не були антисемітами, а навпаки —
— вони йшли з жидами й за жидами, бо ж жиди
очолювали ввесь лівий рух. Отже, якщо б уряд УНР
включно з Петлюрою був крайньо лівим, то він не
був би антисемітським. А якщо б він був антисеміт-
ським, то не був би крайньо лівим, а був би він на-
ціоналістично-расистським.
У цьому листі, що його з Лондону написав був
Марґолін до С. Петлюри (частина його тут була
цитована) сказано, що таке чи інше відношення до
жидів даного народу було для провідних головних
держав Антанти (Британії й Франції, за якими стоя-
— 64 —
ла Америка) “лакмусовою бібулою”, тобто показни-
ком, як Антанта має до даного народу відноситися.
В такому дусі написав був статтю Винстон Чеірчил.
Мовляв, коли даний народ є антисемітським, то уря-
ди держав Антанти не дозволяють йому створити
свою державу. Тут справа ясна: міжнародна пропа-
ганда (ліва і капіталістична однаково) проголосила
була український народ “антисемітським”, щоб під
цим видуманим претекстом не дозволити йому ство-
рити свою державу. Чому? Бо тоді була б меншою і
слабшою большевицька держава.
Що держави Антанти не бажали собі замирен-
ня з Українською Народньою Республікою, бо вони
не хотіли визнати української державности, про це
свідчить ось такий факт:
Французький генерал Бартельо, командуючий
військами Антанти на Сході, в Ясах в листопаді 1918
року підписав з російською протибольшевицькою
делегацією умову, а в її 8-му пункті обидві сторони
(Антанта і росіяни) зобов’язалися відбудувати дер-
жавність Росії, до якої також включили Україну. Чле-
нами російської делегації, що підписали цей договір,
були: В. Гурко, В. Рябушевський, Н. Шебеко, фон
Дітмар, В. Крівошєін, В. Демченко і П. Мілюков. (Про
цей договір пише ген. А. Дєнікін у 4-му томі публі-
кації п.з.: “История русской смутьі”.
Президент США, Вілсон, 1918 р. заявив був:
“Уряд Сполучених Штатів Америки бажає заяви-
ти народові Росії найбільш прилюдним й урочистим
способом, що в нього немає заміру порушувати су-
веренносте Росії, ні вмішуватися у внутрішні справи,
і то навіть у місцеві справи обмежених областей, які
його військовими силами могли б бути окуповані, а
також нічим не порушувати її територіальної цілосте
ні тепер, ні опісля; єдиною й виключною метою то-
го, що ми маємо тепер зробити є те, щоб подати ро-
сійському народові таку допомогу, що є їм самим
сприємливою в їхньому змаганні до того, щоб зно-
ву відзискати контролю над своїми власними спра-
вами” (Ця заява президента Вілсона опублікована в
збірці документів п.з.: ТИе Іпіїтаїе Рарегз ої Сої.
Моизе. АггапдесІ из а паггаїіуе Ьу СНагІез Зеутоиг, УоІ.
І-ІУ, Возїоп, 1926.
— 65 —
Коли вже сам президент США, Вільсон, що
принципово був за державницьким самоозначенням
народів, заявився за державницькою неподільністю
територій бувшої царсько-російської імперії, а тим
самим він автоматично був і проти незалежности
України, то тут уже стає ясно, що в провідників
міжнародньої дипломатії західньої Европи й Амери-
ки були свої причини для того, щоб не допустити
до поділу згаданих територій, і щоб таким чином
там утворити одну велику імперію. Але яку?
Що президент Вілсон відкрито вагався, як йо-
му трактувати творення большевиками комуністич-
ної імперії — про це свідчать документи (ТКе Іпїіта-
їе Рарегз ої Сої. Ноизе, 1917-1918). “Мене вкривав
піт над цим питанням: що робити в відношенні до
Росії, щоб воно було правильним і відповідним”, пи-
сав він в одному із своїх листів.
Антантська (.аліянтська) Рада Десятьох відбу-
лася 16 січня 1919 р.; в ній взяли участь голови уря-
дів й міністри закордонних справ з дорадниками
держав Антанти. На цих нарадах през. Вілсон заявив:
“За большевизмом є затаєні сили, що користу-
ються симпатіями в такій мірі, в якій і викликають
загальний несмак з уваги на його брутальні методи.
У всьому світі існує почуття бунту проти великого
капіталу, який впливає на світ економічно і в ділян-
ці політики. Над способом вилікування цієї домі-
нації ведеться постійна дискусія і повільний процес
реформи. Але світ, здається, став нетерплячим щодо
проволікання справи. В США є люди найкращих
настроїв, хоч і не найкращого знання, що симпати-
зують большевизмові, бо він дає нагоду для влади
таким особам, яких вони бажають. В Америці зроб-
лено значний прогрес для обмеження влади капіта-
лу над життям людей і над урядом. Однак і тут пра-
ця та капітал не є в дружбі. Велика маса трудящих,
що продукують, переконана, що упривілейована мен-
шість не піде на уступки в правах. Якщо не буде
осягнено якогось роду партнерства між ними (.капіта-
лом і трудящими), то суспільство розлетиться на
дрібні шматки. Через це лихо большевизм є живу-
чим. Насіння большевизму не могло б прорости, як-
щоб не було ґрунту, що готовий сприйняти його”
—66—
(Дойд Джордж, “Спогади про Мирову Конферен-
цію”, том И).
През. Вілсон мав рацію, коли звертав увагу на
факт, що за большевизмом стояли світові сили. Зви-
чайно, це була сила Комуністичного Інтернаціоналу.
През. Вілсон лише загально висловився, що в США
“симпатинами большевизму” були “люди найкра-
щих бажань”, але він не сказав, що яких суспільних
сфер ці люди були. Між іншим, один з протиболь-
шевицьких часописів в Америці, “Соттоп, Зепзе” за
1 вересня 1959 р. інформував, що дехто з великих
жидівських капіталістів-мільйонерів в. Америці фі-
нансово підтримував большевицьку революцію. “Ре-
волюція в Росії була фінансована жидами: Джейко-
бом Шифом і спілками “Отто Кан і Пол Варбурґ та
Кун і Леб” — банкирами з Нью-Йорку”, інформує
ця газета. Певна річ, що ці жидівські банкири, які
підтримували боротьбу за утворення великої боль-
шевицької імперії, самі не були комуністами, а були
вони капіталістами та жидівськими патріотами.
За нашого часу большевицька влада цю справу
вияснює так, що в 1917-20 роках були жиди-кому-
ністи, які щиро бажали причинитися до створення
світової комуністичної держави; і були жиди-сіоніс-
ти, які тоді намагалися перевести жидів-комуністів
на свою сторону. Наприклад, совєтська газета “За
повернення на Батьківщину” (,ч. 37, травень, 1959 р.)
так атакує жидів-сіоністів:
“В перші роки встановлення Радянської (.совєтсь-
кої, — О.Б.) влади особливо виявилась реакційна на-
ціоналістична ідеологія єврейської буржуазії — сіо-
нізм...” Сіоністські автори, — каже ця газета, —
“твердять, що купка єврейських сіоністів в Ізраїлі
здатна взяти на себе місію створення єдиного фрон-
ту світового єврейства від Ізраїлю до Москви, Вар-
шави і Нью-Йорку”.
У чому ж “в перші роки встановлення Радянсь-
кої влади особливо виявилась реакційна націоналіс-
тична ідеологія єврейської буржуазії-сіонізму” —
цього згадана совєтська газета не вияснює. Однак з
цілости тексту цієї статті можна догадатися, що во-
на представляє справу так: коли творилася і створи-
лася большевицька імперія, то жиди-сіоністи нама-
— 67 —
галися перетягнути на свою сторону тих жидів-кому-
ністів, що були в проводі цієї держави, щоб таким
чином жидівські націоналісти були в проводі боль-
шевицької сили; однак жиди-комуністи відмовилися
від цього, бо вони воліли бути комуністами, не жи-
дівськими націналістами.
До цього слід додати той факт, що комуністи-
нежиди часом не знають, хто з жидів є сіоністом, а
хто — комуністом.
Повертаючи до нарад антантської Ради Десятьох
16 січня 1919 р., треба підкреслити, що през. Вілсон
не був вороже настроєним до факту творення боль-
шевицької імперії: він оправдував її як явище, так
би мовити, природне, тобто, як ту міжнародню си-
лу, що мала побороти капіталізм, який знущався над
пролетаріятом.
На цій же Раді Десятьох прем’єр Британії, Лойд
Джордж, також радив примирливо переговорювати
з большевиками. Він мотивував це так:
“Друга політика проти большевизму — це відо-
кремлення, ізоляція. Ця політика означає облогу
большевицької Росії, цієї Росії, в якої нема зерна,
але є велика голодна людність. Ці люди вмирають з
голоду тисячами, ба — сотнями тисяч. Наша бльо-
када Росії вела б до вбивання не китайських гульті-
пак, що їх нібито рекрутують большевики, але зви-
чайну людність, з якою ми хочемо жити в дружбі”.
Сказавши, що большевизм “тепер має велику й
страшну армію”, Лойд Джордж поставив питання:
“Хто ж на Заході серед альянтів є такий, щоб міг
вислати в Росію мільйон вояків?” Лойд Джордж при
тому сказав, що Британія не мала сили воювати з
большевиками, і що, на його думку, жодна інша дер-
жава Антанти не мала потрібної для цього сили.
(Лойд Джордж, “Спомини про Мирову Конферен-
цію”, т. II).
Коротко кажучи, Лойд Джордж підтримав през.
Вілсона, який не бажав воювати з большевиками.
Лише прем’єр Франції, католик Клєменсо, рішу-
че виступив проти большевизму:
“В принципі я не прихильний розмовам з боль-
шевиками не тому, що вони злочинці, а тому, що та-
ким чином ми підняли б їх до нашого позему, ка-
— 68 —
жучи, що вони гідні вступити в переговори з нами.
Большевицька загроза тепер дуже велика. Больше-
визм поширюється. Він зробив інвазію на балтійсь-
кі країни й на Польщу, і якраз сьогодні вранці я
отримав дуже погану віістку про поширення боль-
шевизму в Будапешті й Відні. Італія також загроже-
на. Можливо, що загроза більша, ніж у Франції. Як-
що б большевизм побідив у Німеччині і перекинувся
на Австрію й Італію, то вся Европа була б загроже-
на дуже великою небезпекою. Ось і тому треба 'якось
діяти проти большевизму”. (,Р. В., Виззіа, II, 1926).
Католик Клємансо спромігся на те, щоб спонукати
уряд Франції допомогти католицькій Польщі оборо-
нитися перед большевицькою інвазією. Він же під-
тримував польську окупацію Західньої України. Що-
ж до сходу Европи, то він підтримував “бєлоґвар-
дєйців” з їхньою ідеєю “єдіной, нєділімой Рассії”, а
української державности не визнавав. Колж ж йому
не вдалося здійснити свого бажання допомогти
“бєлоґвардєйцям”, то це тому, що, за кулісами уря-
дів Америки й Британії потаємно перемогли ті полі-
тичні впливи, що лише вдавали ворожість до боль-
шевизму, а на ділі бажали, щоб большевицька ім-
перія втрималася та ще й поширилася на всі інші
європейські країни. Без сумніву, ці самі сили діяли
й за лаштунками уряду Франції, і сам Клєменсо за-
побігти цьому, як видно, не міг.
Уповноваженим Антанти у військовій і політич-
ній ділянках від 14 січня 1919 р. був командуючий
антантським десантом в Одесі, французький генерал
д’Анзельм. Цей генерал у присутності членів свого
штабу 14 січня 1919 р. прийняв генерала Трекова —
делегата Директорії, яка намагалася порозумітися з
Антантою. Генерал д’Анзельм прибув в Одесу на до-
помогу російським “бєлоґвардєйцям”, щоб допомог-
ти їм розбити большевиків і відбудувати російську
державу, до якої, звичайно, планували й українські
землі, бо такі були інструкції урядів держав Антанти.
М. Стахів у своїй праці “Україна в добі Директорії”
(том 5-й) пише, що сам генерал д’Анзельм — це бу-
ла нездужалива і втомлена людина, отже йому було
не під силу практично займатися своїми мілітарними
й політичними справами. “Все це полагоджував за
— 69 —
нього його шеф булави (штабу, — О.Б.) Фрайден-
берґ”, стверджує М. Стахів цей факт, що був відо-
мий кожному, хто тоді цими справами цікавився.
(Про особу полковника Франденберґа пише генерал
Олександеір Греків у статті “Переговори з представ-
никами Антанти в Одесі в 1918-1919 роках”, що
опублікована в журналі “Шлях Перемоги” в Лондоні
за 6 жовтня 1957 р. і в чергових числах, а також
Осип Назарук у своїй публікації п.з. “Рік на Великій
Україні”, що вийшла у Відні 1920 р.).
З тих українських джерел, що згадані вище,
знаємо, що полковник Фрайденберґ так інформував
генерала д’Анзельма про Україну:
йому (Франденберґові) відомо, що назвою “Ук-
раїна” означує себе південна територія російської
імперії, але він ніде не знаходив таких інформацій,
щоб ця частина території російської імперії колине-
будь становила собою державу. Населення цієї кра-
їни сформувалося як народ тільки після повалення
царату в російській імперії. Теперішній уряд України
(Директорія) до Росії відноситься неприязно, але
уряд сам подібний до большевицької влади. Коротко
кажучи, уряд України є вороже настроєний до спра-
ви відновлення російської імперії і до намагань оз-
доровити її стан.
Д’Анзельм, якого про Україну інформував Фрай-
денберґ, відмовився трактувати ген. Трекова як де-
легата уряду Української Народньої Республіки, от-
же він заявив, що розмовляв з ген. Трековим як з
приватною особою. Це значить, що цей уповноваже-
ний Антанти (д’Анзельм) не хотів переговорювати з
Директорією, бо він не визнавав ані української на-
ції, ані Української Держави. Ген. Греків вірив, що
уряд держав Антанти і д’Анзельм та Фрайденберґ
просто не знали історії України та прагнень її про-
воду, отже він (Греків) почав освідомлювати їх. Зви-
чайно, це освідомлювання не вплинуло ні на д’Анзель-
ма, ні на Фрайденберґа.
(До речі, всі ті українські діячі, зо Стаховим
включно, що пишуть про цю подію, переконані в
тому, що д’Анзельм і Фрайденберґ справді були не
освідомлені в українських справах. Однак, ці наші
діячі не дають переконливих аргументів для цих
— 70 —
своїх тверджень. На якій підставі вони вірять, що
уряди держав Антанти вислали д’Анзельма і Фрай-
денберґа на найвищі альянтські становища на сло-
в’янському Сході, не освідомивши їх у справах вза-
ємовідносин між Росією й Україною? Що д’Анзель-
ман, а фактично шеф його штабу Фрайденберґ, во-
роже поставився до державництва українського на-
роду то це ще не значить, що він не знав справ Схо-
ду Европи).
Фактичним речником і виконавцем політики Ан-
танти супроти України був полковник Фрайденберґ.
Він був жид, отже його напевно боліло вороже від-
ношення російських “бєлоґвардєйців” до жидів, яких
вони (“бєлоґвардейці”) обвинувачували в підтриму-
ванні большевизму. А однак полк. Фрайденберґ по-
годився взяти на себе місію Антанти “допомагати”
російським “белоґвардєйцям” проти большевиків, а
при тому він вороже поставився до української дер-
жавности.
Чи Фрайденберґ не знав, що його місія проти
большевиків не загрозить творенню большевицької
держави, бо політики Антанти не мали заміру висла-
ти проти большевиків належної мілітарної сили? Ко-
ли Фрайденберґ знав цю політику урядів держав
Антанти, то він напевно знав і те, що його оборона
імперії кінець-кінцем вийде на користь не “бело-
ґвардєйцям”, а большевикам.
Своїм шовінізмом та імперіалізмом, а також ре-
акціонерством в економічно-соціальній площині, за-
сліплені “бєлоґвардейці” мимоволі давали больше-
викам аргументи для пропаганди серед робітничих і
селянських мас в Україні і в Росії. Але наш жаль до
“бєлоґвардєйців” та наші самооборонні змагання з
росіянами не повинні засліпити нас аж до тієї міри,
щоб ми не бачили ось того факту: уряди держав Ан-
танти лише перед світом вдавали, що в них був ні-
бито замір розбити большевиків і відновити “білу”
російську імперію. Під час 1-ї світової війни мілітар-
на машина Німеччини з її мільйоновими арміями і
наймодернішим озброєнням була такою великою, та-
кою могутньою, якої в історії людства до того часу
ще не бувало. А однак держави Антанти розбили Ні-
меччину. То як же ж після того можна вірити, що
— 71 —
держави могутньої Антанти (Британія, Америка,
Франція, Італія, Греція, Бельгія, Голляндія і т. д.)
не могли розбити молодої і відносно слабо озброє-
ної большевицької армії? Чому уряди держав Антан-
ти вислали проти большевиків такі мізерні військові
частини, що вони мусіли втікати перед большевиць-
кими загонами?
(Щодо Німеччини, то жид Ісаак Блюхманн у сво-
їй книжці п. з.: ‘"Право вищої раси”, що була ви-
дана у Франції 1921 р., твердить, що розбиття Ан-
тантою Німеччини в 2-й світовій війні — це заслуга
жидів, як “вищої раси”. Ця книжка в оригіналі ви-
йшла по-французькому: І. ВІисНтапп: "І_е сігоіг сіє
Іа Пасе Зирєгіеиг".
Отже, жид Блюхманн заговорив про жидів як
про “вищу расу” 1921 року, а Гітлер1 вперше висту-
пив проти жидів на німецькому расовому ґрунті у
своїй прилюдній промові в квітні 1923 року. Поми-
наючи безумну забаву у “вищі раси” з боку Блюх-
манна й Гітлера, тут варто додати таку заввагу: як-
що б жиди були причинилися до розбиття не лише
Німеччини, але й большевиків, то поневолені боль-
шевиками в Совєтському Союзі народи були б їм
щиро вдячні).
Вкінці треба повернутися до точки виходу цьо-
го розділу: Українська Народня Республіка була між
“молотом і ковадлом”, бо проти неї були і больше-
вики, і Антанта. Уряд Української Народньої Рес-
публіки не міг замиритися з большевиками, бо це
означало б загибіль для української державности.
Отже, уряд УНР хотів замиритися з державами Ан-
танти, але держави Антанти не хотіли визнати ні
української нації, ні української державности. Не-
примиренно ворожа політика держав Антанти супро-
ти українського народу силою реакції доводила ук-
раїнців до розпуки; большевики використовували це
як аргумент у своїй пропаганді в Україні: мовляв,
ставайте по нашій стороні, бо Антанта є проти вас!
Коротко кажучи, політика Антанти фактично пош-
товхувала українців в обійми большевизму. З одно-
го боку, проголошували уряд УНР “большевицьким”,
з другого боку і “антисемітським” —• з третього, —
— 72 —
залежно від того, як і де треба було цей уряд очор-
нити.
Говорити тепер про такі чи інші хиби уряду
УНР можна лише хіба задля самої цікавосте. Але
твердити, що Українська Держава не втрималася че-
рез такі чи інші помилки членів цього уряду — це
нереальний підхід до справи.
Сам президент Америки, Вілсон, ствердив був
факт, що за большевиками були світові “затаєні си-
ли”, і тому большевики користувалися “симпатіями”
у значної частини провідників світової політики.
Твердити, що уряд УНР, якщо б не робив був жод-
них помилок, міг би був оборонити Українську Дер-
жаву перед наступом тієї могутньої світової “затає-
ної сили” — це значить говорити політичні казки.
Хто думає інакше, то нехай він попробує переконати
Америку та її союзників, щоб вони проголосили вій-
ну Совєтському Союзові і визнали право народам у
межах СССР на національно-державницьке само-
визначення. Якщо б йому це вдалося, то тільки то-
ді він міг би ставити питання: чому уряд УНР не
переконав Антанти, щоб вона визнала Українську
Державу.
Коли почалася большевицька революція, то ні-
хто не міг передбачити, чи вона закінчиться успіхом
для большевиків. Не могли цього передбачити ані
ті жиди в Україні, що відразу стали на сторону боль-
шевиків, ані ті жидівські партії, що спочатку були
заявили про свою лояльність до Української Держа-
ви. Жидівська партія “Поалей-Ціон” уважалася була
за лояльнішу до Української Народньої Республіки,
ніж інші жидівські партії, а проте вкінці і її провід-
ники почали дораджувати урядові УНР, щоб він за-
мирився з большевиками, — тоді, коли вже біль-
шість жидівських партій відкрито стали на сторону
большевиків.
Соломон Ґольдельман у своїх “Листах про Ук-
раїну” пише про це так:
“Жидівські партії улаштували окремий мітінґ,
на котрий запросили українських с.-д. і с.-р., також
“незалежника” Ткаченка... Я виступив по дорученню
місцевого “Поалєй-Ціоп” і зустрів велике співчуття
— 73 —
в авдиторії лозунгом нашої .(“Поалєй-Ціону”, — О.
Б.), ще з Вінниці, про мир з большевиками”.
Отже, всі жидівські партії в Україні були за тим,
щоб уряд УНР замирився з большевиками, хоч це
“замирення” мало означати самогубство для Україн-
ської Держави.
В урядових сферах на Заході (в Европі й Аме-
риці) тоді було модно відкрито говорити про зами-
рення з большевиками. Однак політики Заходу фак-
тично повели так акцію проти України, щоб силою
обставин змусити якнайбільше українців шукати
“рятунку” в большевиків. А одночасно ці політики
голосили серед ворогів большевизму, що уряд Ук-
раїни — це, мовляв, “збольшевичений” уряд, отже
всі протибольшевицькі сили повинні поборювати
його.
У подібному положенні тепер опинилися араб-
ські країни. , Коли жиди 1948 р. проголосили в Па-
лестині відновлення своєї державности, то уряд Со-
вєтського Союзу перший визнав цю державу, а за
ним зробив це уряд Америки. Влада СССР допома-
гала жидам зброєю боротися з арабами за жидівську
державність. Жиди, проголосивши свою державу
(Ізраїль), отримали лише половину Єрусалиму (Но-
вий Єрусалим), а Старий Єрусалим (де колись була
Святиня Соломона) і приналежна до нього частина
Палестини був в руках арабської держави Йордан.
Частина Палестини також належала до Єгипту. Чи ж
можна думати, що жиди не мали в пляніі відібрати
від арабів решту Палестини? Жиди готовилися до
цього мілітарно й політично. І найсильніші держа-
ви світу поділилися тут ролями: уряд Америки взяв
у свою опіку Ізраїля, і зброїв його наймодернішою
зброєю. Таким чином уряд Америки силою факту
став проти арабів. За Америкою стали й інші краї-
ни Заходу. Араби ж не мали звідки дістати зброю,
отже мусіли купувати у влади Совєтського Союзу,
який продавав арабам не модерну зброю, а “брухт”,
з яким большевики не мали що робити. Отже, полі-
тики Заходу свідомо попхнули арабів під “опіку”
большевиків. Влада СССР намовила арабів “зачіпа-
тися” з Ізраїлем, а большевики, мовляв, поможуть
арабам. Араби з Ізраїлем “зачіпалися”. Америка,
— 74 —
Британія й Франція (а також Західня Німеччина) по-
могли Ізраїлеві масовою наймодернішою зброєю й
й політично, а влада СССР не помогла арабам. Як-
що б Совєтський Союз справді поміг був арабам, то
Ізраїль не мав би був сили розбити три арабські
держави, і то за несповна тиждень. Попхнувши ара-
бів в обійми большевицької “опіки”, політики Захо-
ду тепер проголошують арабів “совєтофілами”, щоб
таким чином викликати до них ненависть серед тих
людей, які є проти большевиків. А та совєтська
“опіка” над арабами прямує до того, щоб в араб-
ських країнах викликати большевицькі революції. І
якщо б в арабських країнах захопили владу комуніс-
ти, то тоді вже арабсько-жидівський конфлікт в араб-
ських країнах був би в основному розв’язаний, бо
комуністична влада не дозволила б арабам виступати
проти жидів, отже жиди мали б можливість в араб-
ських країнах під комуністичною владою займати ви-
сокі становища нарівні з арабами.
Звичайно, арабські провідники вірять, що вони
з одного боку, зможуть користуватися так званою
“опікою” влади СССР, а з другого боку не допус-
тять до комуністичних революцій у своїх країнах.
Чи їм це вдасться — покаже майбутність.
Міжнародні “затаєні сили”, які стояли за боль-
шевизмом, намагалися в подібне положення поста-
вити Українську Народню Республіку, але її уряд,
Директорія, мавши проти себе держави Антанти,
все ж таки не пішла під “опіку” большевиків, бо це
було б самогубством для української державности.
Українська Держава була переможена, але вона не
скапітулювала.
VII
ДУХОВИЙ ЗБРУЧ
Перша світова війна застала Україну поділеною
між двома імперіями: Галичина була окупована Ав-
стро-Угорщиною, а решта земель України, які на-
зивалися Наддніпрянською Україною, чи Великою Ук-
раїною, з Києвом були підросійською займанщиною.
Ці дві частини України ділив австрійсько-російський
— 75 —
кордон, частиною якого була ріка Збруч. Отже, наз-
ва “Збруч” стала символом духового роз’єднання між
галичанами й наддніпрянцями. Австрія забрала Га-
личину від Польщі 1772 року. Що ж до Наддніпрян-
ської України, то її землі по лівому березі Дніпра бу-
ли Росією забрані віід Польщі 1667 року, а землі по
правому березі Дніпра Польща мусіла уступити
Росії 1793 року.
Австрійсько-російський кордон між Галичиною
зо Львовом і центрально-східноми землями України
з Києвом з політичного кордону між займанцями
(Австрією й Росією) поділив український народ не
тільки фізично, але й духово. На протязі довгого
часу життя галицьких українців під Австрією, а
центрально-східніх українців під Росією в інтеліген-
ції обох цих частин українського народу настав ду-
ховий поділ, тобто ПОДІЛ ПСИХОЛОГІЧНИЙ, ЩО його
символічно називають духовим Збручем. Справа в
тому, що українська інтелігенція в Галичині вихову-
валася в дусі австрійської культури, а українська ін-
телігенція під російською займанщиною була під
впливом російської культури. Оце й була основна
причина духового Збруча.
В ім’я правди треба сказати, що духовий Збруч
по стороні галицького берега був глибший, ніж по
стороні свого центрально-східнього (“наддніпрянсько-
го”) берега. Причиною цього, що духовий Збруч в
української інтелігенції у Львові був глибшим за ду-
ховий Збруч в української інтелігенції в Києві був
релігійний поділ: українці в Галичині були католика-
ми, а українці на центрально-східніх землях України
традиційно зберегли в себе православіє. В якій мірі
релігія й Церква мають вплив на душу людини й
народу, в такій мірі релігійний поділ між українця-
ми мав вплив на поглиблення духового Збруча між
інтелігенцією галицьких українців, що була като-
лицькою, та інтелігенцією центрально-східніх україн-
ців, що була православною.
Тут треба ще раз підкреслити, що основною
причиною духового Збруча була різниця між авст-
рійською і російською культурами, а релігійний по-
діл лише поглиблював собою дно того духового
Збруча, якого вирила різниця культурного характеру.
— 76 —
Російська Православна Цеірква була місцевою
(локальною) Церквою, отже вона не мала такої по-
літичної сили, як Католицька Церква, що є Церквою
інтернаціональною. Не маючи такої сили, як Като-
лицька Церква, Російська Православна Церква не
могла політично опанувати своїх членів в такій мірі,
в якій своїх членів опанувала була Католицька Цер-
ква. Крім того, в Росії самі царі чинили все для то-
го, щоб якнайбільше ослабити провід Російської
Православної Церкви. Цариця Катерина II походила з
німецької протестантської родини, отже, ставши ца-
рицею Росії, вона лиш формально й поверхово прий-
няла православіє, а в душі вона була протестанткою.
Цар Петро І взагалі легковажив релігію. Щождо
своїх особистих переконань у цій справі, то він був
більш схильний до протестантизму, ніж до правосла-
вія. Щоб ослабити повагу й силу Російської Право-
славної Церкви, цар Петро І від 1700 року заборонив
був обсаджувати патріярший престіл цієї Церкви, і
цей престіл був спорожнений аж до часу революції
в царсько-російській імперії, коли Собор (він відбув-
ся 1917-1918 роках) обсадив патріярший престіл
особою Тихона.
У протилежність до католицизму, провід якого
більше дбав про практичні земно-життєві справи,
ніж про Царство Небесне, провідники православія
були традиційно зосереджені на справі спасіння ду-
ші, на Царстві Небесному, а не на сфері земного
життя. Отже й провід Російської Православної Цер-
кви обмежився своєю діяльністю лише до Богослу-
жень і звершування требів та до виключно богослов-
ської доктрини, а проблемами життя з його нау-
кою, мистецтвом, філософією, політикою і т.д. не
цікавився. Не мавши церковних відповідей на різні
філософські питання, Інтелігенція шукала тих відпо-
відей поза Церквою. І так спосіб думання інтеліген-
ції в межах царсько-російської імперії пішов понад
голову авторитету Церкви. Таким чином серед ро-
сійської інтелігенції почалося відоме у світі “вільно-
думство”. Письменник-мислитель Лев Толстой був
найбільшим серед російських “вільнодумців”. В та-
кій атмосфері “вільнодумства” формувалася й укра-
їнська інтелігенція під російською займанщиною.
— П —
Поминаючи проблему “вільнодумства” як пред-
мет дискусії над його від’ємними сторонами з цер-
ковно-релігійної точки погляду, тут треба підкрес-
лити, що одною з його додатніх сторін є його толе-
рантність: “вільнодумці” не були й не є фанатиками
своєї релігії й Церкви; вони толерують всі іінші ре-
лігії й Церкви; вони також не вмішують політики
Церкви в інші ділянки думки, життя й діяльности,
як: у науку, економічні й соціяльні справи і т. д.
Католицька Церква самим таки Римом, означена
як “воююча Церква” (по-латинському: “екклезія
мілітанс”). Ця Церква завжди намагалася й намага-
ється опанувати світську владу та опанувати думан-
ня й почування кожної людини зокрема, а також
опанувати науку, філософію й мистецтво. Для того
провід цієї Церкви, як “воююча Церква”, була і є
агресивною (імперїялістичною): вона є в постійному
наступі на самих таки своїх членів і на інші релігії
та Церкви. Католицизм понад усе — такий головний
наказ цієї Церкви.
Лібералізм з його толерантністю у сфері релігії
й Церкви серед української інтелігенції з-під росій-
ської займанщини з одного боку і повне підпоряд-
кування своєї духовости авторитетові Католицької
Церкви по стороні української інтелігенції в Галичині
з другого боку — це та церковно-релігійна різниця
між духовістю українських провідників у Галичині
та українських провідників на “Наддніпрянщині”. Ду-
ховий Збруч по стороні його “наддніпрянського”
берега був мілкіший через те, що там інтелігенція
була ліберальна в релігійно-церковних справах, а
тому вона була й толерантною по відношенні до ін-
ших релігій взагалі, а до католицизму зокрема. На-
томість біля галицького берега духовий Збруч був
значно глибший завдяки католицизмові, який пов-
ністю формував духа кожного католика.
Певна річ, що різниця між психологією право-
славія і психологією католицизму — це тільки один
з дуже важливих чинників, які поглиблювали того
духового Збруча, що був виритий різницями куль-
турного австрійського впливу з одного боку і росій-
ського культурного впливу з другого боку. Про цей
чинник (релігійно-церковний) треба говорити окре-
— 78 —
мо, коли йдеться про його наслідки в ході віднов-
лювання української державности 1918 року.
Однак первопричиною духового Збруча є той
факт, що процес історичний перетворювання україн-
ського народу в націю обхопив собою не всі україн-
ські землі.
Перед своєю появою на арені 'історії перед гля-
дачами світу український народ становив собою ок-
ремі племена; кожне з них жило своїм замкненим
життям; ці племена воювали між собою, і одні од-
них уважали за “чужинців”. У такому стані наш на-
род не становив нації. Кожне плем’я на своїй те-
риторії мало своїх незалежних князів і свій неза-
лежний релігійний (нехристиянський) провід. Отже,
це була рухлива мозаїка етнічної маси, не пов’язана
жодним центром, жодною спільною владою, жодним
спільним ідеалом. Якщо ті історики, які твердять,
що князь Володимир Великий охрестив усю Україну
з політичних мотивів — щоб за допомогою одної
Церкви пов’язати ці племена в одну цілість, то тут
треба ствердити той факт, що Володимир Великий
зробив це механічно, бо він завів цю єдність рево-
люційним шляхом, і шляхом своєї сили. Натомість
внутрішньої, духової єдности він не міг завести, бо
для цього був потрібний довгий час. Отже україн-
ську “націю” тоді становив сам князь Володимир
та його помічники, а загал українців далі становив
собою етнічну масу, що не була духово пов’язана
відчуттям одного центру і спільного ідеалу. Отже,
та етнічна маса не становила собою нації, а доказом
цього були відомі княжі усобиці (чвари, боротьба
між “братами”), які так трагічно описує невідомий
автор “Слова о полку Ігореві” з 12-го століття.
Крім побічних причин (бажання влади, багатства й
слави в кожного князя), була основна причина тих
чварів між удільними (провінційними) князями, а са-
ме: локальні (місцеві) патріотизми. Факт місцевих
патріотизмів треба особливо підкреслити, бо цей
чинник — це головна перешкода для перетворення
народу в націю. Роздори між удільними князями, що
в основному були спричинені місцевими (“загумін-
ковими”) патріотизмами, довели до того, що наша
давня імперія (Русь, тобто теперішня Україна) не
— 79 —
могла витримати наступу татар у першій половині
13-го століття. Татари покорили майже всі україн-
ські землі. Литовський володар Ольгерд (княжив
1315-1337) почав наступ на татар і опанував Волинь
та Київщину, а Галичину 1340 р. окупувала Польща,
і формально правила нею аж до 1772 р., коли Га-
личину окупувала Австрія. Однак і після 1772 р. в
Галичині панували поляки, що продовжували своє
намагання нав’язати українцям Галичини свою поль-
ську культуру, в чому поляки мали підтримку Авст-
рії. А це тому, що поляки мали свою аристократію
— тоді як українська аристократія, прийнявши ка-
толицизм, спольїцилася. Отже, українці в Галичині
були під натиском польської культури майже 600
років. Звичайно, цей натиск на протязі 6-х століть
в деякій мірі відбив свою печатку на духовості ук-
раїнської інтелігенції в Галичині — печать не націо-
нально-політичну, а психологічну, коли йдеться про
її “вдачу”.
Персонально (в особі спільного володаря) з’єд-
нання Литви з Польщею сталося 1385 р., коли вели-
кий князь литовський Ягайло (“Ягєлло”) став поль-
ським королем, а одночасно він і далі володів Лит-
вою. Отже, ті українські землі (поза Галичиною),
що були разом з Києвом під Литвою, також опини-
лися під владою польського короля, тобто фактично
під владою Польщі.
Отже, напад татар, а потім напад Литви й Поль-
щі заскочили український народ в такому стані, коли
він ще не переформувався був у націю. Він був лише
природнім сировим етнічним матеріялом, який мож-
на й треба було оформити в націю, тобто в таку ет-
нічну спільноту, що була б свідомою своєї духової й
політичної єдности і змагала б до своєї спільної су-
верености {державности).
До часів Великої Французької Революції за на-
цію вважалася провідна кляса даного народу. В Ук-
раїні ж провідна кляса була спольщена, отже зали-
шилася лише селянська кляса — етнічний сирівець-
матеріял для створення нації.
(Про значення слова “нація” автор цієї книжки
черпає з тих інформацій, що подані у книжці виз-
— 80 —
начного українського вченого О. І. Бочковського п.з.
“Наука про націю та її життя’’. (Нью-Йорк, 1958).
Модерний ідеолог українського монархізму В’я-
чеслав Липинський у своїй книжці п. з. “Україна на
переломі” пише, що український народ {(тобто ет-
нічну масу) почала перетворювати в націю в, модер-
ному розумінні цього слова козаччина. В. Липинсь-
кий пише про це ось так:
“Подібно як польська шляхта створила поняття
державности польської і нації польської, козаччина
українська створила поняття державности й нації ук-
раїнської”.
Це значить, що, як твердить В. Липинський, ко-
заччина була чинником в історії українського на-
роду, що почав ширити ідею духової єдности між
різними племенами етнічної спільноти українського
народу, і що надав цій етнічній масі спільні ідеали:
змагати до своєї державности іі захищати віру пра-
вославну, що в Україні була органічно пов’язана з
українською культурою й національним світоглядом
та “душею” народу.
Коли поняття про українську націю й українську
державність утотожнювалося (ідентифікувалося) з
козаччиною, то тут треба підкреслити ось таку дій-
сність: Галичина довгий час була в значній мірі ізо-
льована від впливів козаччини. Богдан Хмельниць-
кий, спершись на ідеології й силі козаччини, ство-
рив був українську державу, тобто виборов україн-
ську національно-політичну суверенність: держава,
очолена Б. Хмельницьким, не підлягала жодній ін-
шій державі, бож з цією державою воювала Польща
під проводом свого короля Івана Казимире, а Моск-
ва тоді ще не вмішувалася у справи України. Однак
українська козацька держава, очолена Хмельницьким,
не охопила була собою Галичини: Хмельницький зо
своєю армією раз підступив був під Львів, але не
ризикував здобути цього сильно укріпленого міста,
отже взяв від поляків окуп, і відступив. Козаччина
витворилася на “Наддніпрянській” Україні, а на Га-
личину козацька верства не поширилася, отже в Га-
личині не було кому репрезентувати ідеології укра-
їнської нації й української державности, яку репре-
зентувала козаччина на “Наддніпрянській” Україні з
— 81 —
центром-Києвом. До того часу, поки (1772 р.) Гали-
чину окупувала Австрія, Галичина контактувалася з
козаччиною. Навіть один з великих провідників ко-
заччини, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний по-
ходив з Галичини. Але з 1772 роком той контакт пе-
рервався. У Галичині згодом почала творитися своя
провідна верства, яка мала заступити українську
аристократію, що спольщилася. Але галицька нова
провідна верства (інтелігенція) переважно походила
з духовних католицьких родин, якій козаччина, ос-
нова модерної української нації, була чужою, бо во-
на була православна. Почавши перетворювати україн-
ську етнічну масу в Галичині на націю, та українська
інтелігенція в Галичині творила її на католицьких
основах, в дусі католицької частини Заходу. Таким
чином у Галичині, непомітно для глядачів, почала
була творитися “окрема нація”.
Як би там хто не намагався виправдувати “різ-
ними обставинами” той факт, що коли 1918 р. в Ки-
єві була проголошена Українська Народня Республі-
ка під проводом свого уряду — Центральна Рада, то
Галичина пізніше проголосила себе окремою держа-
вою, Західньо-Українською Народнього Республікою,
під проводом свого уряду у Львові, то все ж таки
не можна затаїти того факту, що проголошення двох
українських держав 1918 року в основному сталося
через те, що духовий Збруч поділив український на-
род на “дві нації”, носіями яких були провідні вер-
стви по обох сторонах Збруча. Провідники українці
Галичини аж тоді подумали про справу соборносте
українських земель і українського народу в одній
державі, коли поляки окупували Галичину, і її дер-
жава (“Західньо-Українська Народня Республіка”)
фактично перестала існувати, отже її уряд з армією
силою факту мусів відступити за ріку Збруч — на
“Наддніпрянську” Україну, і там. щойно в 1919 році
спільно проголосили державницьку Соборність Ук-
раїни.
Не під двома займаннями, як це була Україна, а
під трьома окупаціями і(Рооія, Німеччина й Австрія)
була Польща від кінця 18-го століття аж до 1-ї сві-
тової війни, а поляки під кінець 2-ї світової війни
проголосили тільки державу, незважаючи на ті склад-
— 82 —
ні проблеми, що виринали з факту бувшого поділу
Польщі між цими трьома державами. Бо поляки
були вже століттями перед тим уформованіі в націю,
і зберегли себе нацією навіть тоді, коли були поділе-
ні кордонами трьох держав-окупантів. Жиди на про-
тязі близько двох тисяч років були розсіяні по всіх
країнах світу, і жили під культурним тиском різних
народів, а проте Сіонізм зумів втримати їх як одну
націю, і вони, прибувши з різних континентів у Па-
лестину, створили там лише одну державу, а не кіль-
ка,— створили державу Ізраїль, проголошену 1948 р.
СИМОН ПЕТЛЮРА (1879-1926)
В 1917 р. голова Генерального Військового Комітету Цен-
тральної Рада і Генеральний Секретар Військових Справ за
Гетьмана Павла Скоропадського. Голова Київської Губ. Земсь-
кої Управи і Голова Всеукраїнського Союзу Земств. 1918 р.
член Директорії з функціями Головного Отамана Українських
Військ. Від 3-ІІ-1919 р. Голова Директорії У.Н.Р. Петлюра — це
символ України, гуманности з ідеєю. 25-У-1926 р. у Франції в
Парижу на вулиці загинув з рук советського чекіста, жида
Щварцбарта.
— 83 —
Чи ж уряд Української Народньої Республіки міг
вдіяти таке чудо: на протязі кількох місяців пере-
творити “дві нації” в одну? Адже ж на це треба дов-
шого часу. Духова розколина в душі одного народу,
що творилася століттями, не могла бути зцілена на
протязі місяців. А знову ж при наявності “двох на-
цій” серед одного й того самого народу годі було
урядові Української Народньої Республіки належно
справитися з очолюванням держави та з її обороною
перед численними ворогами.
Українська Народня Республіка була Централь-
ною Радою (урядом) проголошена 22 січня 1918 ро-
ку державним актом, що називається “Четвертий
Універсал”. І хоч Українська Держава (з центром у
Києві) вже існувала від 22 січня 1918 р., то у Львові
провідники через приблизно десять місяців пізніше
— 1 листопада 1918 р., проголосили на території Га-
личини, Буковини й Закарпаття окрему державу —
Західньо-Українську Народню Республіку. Але перед
сильним наступом польських військ, збройні сили
(Українська Галицька Армія) цієї держави не могли
оборонитися, і тому були змушені відступити на ріку
Збруч — на територію другої держави — Української
Народньої Республіки.
Той відступ за Збруч почався 16 липня 1918 ро-
ку. Уряд Західньо-Української Народньої Республіки
очолював диктатор Петрушевич.
Від липня 1918 р. аж по 22 січня 1919 р. на те-
риторії Української Народньої Республіки було два
уряди: уряд Української Народньої Республіки з цен-
тром у Києві і прибувший зо Львова уряд Західньо-
Української Народньої Республіки, територію якого
окупували поляки. Той “галицький уряд” вів свою
власну політику, незалежну від політики уряду в
Києві, навіть тоді, коли він опинився на території
Української Народньої Республіки, і в дусі цієї по-
літики він видавав відповідні накази Українській
Галицькій Армії.
Коли вже Польща змусила уряд 3. У. Н. Р. (За-
хідньо-Українська Народня Республіка) втікати з Га-
личини за Збруч — на територію сусідньої держави,
якою була У. Н. Р. (Українська Народня Республіка),
то тут уже урядові 3. У. Н. Р. хоч-не-хоч треба бу-
— 84 —
до погодитися на державницьку соборність україн-
ських земель. Акт Соборности був проголошений в
Києві 22 січня 1919 року. Поляки своєю окупацією
Галичини поставили уряд 3. У. Н. Р. в таке критичне
положення, що він мусів погодитися на Соборність.
Нехай і так — та воно й правда й те, що “ліпше
пізно, як ніколи” — але все ж таки акт Соборности
нарешті проголошено, як велетенське досягнення ук-
раїнського народу, день проголошення якого в нас
дуже врочисто святкується. Соборність, що в інших
народів є “азбукою” в площині нації, і одною з ко-
нечних передумов оформлення народу в націю, в нас
проявилася щойно 1919 року, і ми це нечуване се-
ред інших народів спізнення голосно маніфестуємо
перед цілим світом!
На урочистості проголошення акту Соборности,
що був проголошений на Софійській площі в Києві
22 січня 1919 р., делегат уряду Західньо-Української
Народньої Республіки, д-р Лев Бачинський заявив
урядові (Директорії) Української Народньої Рес-
публіки і масам народу:
“На цій історичній площі столичного города
Києва стаємо оце ми, законними і вільними голоса-
ми обрані представники Західньої України, а саме
Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, то доно-
симо Вам, і запевняємо прилюдно перед усім наро-
дом України, перед усім свіітом і перед лицем істо-
рії, що ми, український нарід західно-українських зе-
мель, будучи одною кров’ю, одним серцем і одною
душею з усім народом Української Народньої Рес-
публіки, власного нашою волею хочемо й бажаємо
обновити національну державну єдність нашого на-
роду, що існувала за Володимира Великого і Ярос-
лава Мудрого, а до якої стреміли наші великі геть-
мани — Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та
Іван Мазепа.
“Від сьогодні Західня Україна лучиться в одне
нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну Державу. У
виконанню того я прошу пана Д-ра Льонґина Цегель-
ського, Державного Секретаря Закордонних Справ
Західно-Української Народньої Республіки відчитати
грамоту від Західно-Української Народної Республі-
ки”.
— 85 —
М. Стахів, подавши текст цієї промови д-ра Л.
Бачинського, у своїй праці “Україна в добі Директо-
рії” (т. 2-й) стверджує той факт, що вона зробила
на присутніх “потрясаюче враження” — так усі раді-
ли. Нарешті один і той самий народ, що ще рік то-
му мав на своїй території дві держави, опам’ятався
в початках 1919 р. іі злучив ці двіі держави в одну.
Це в 20-му столітті! Та і як тут не злучитися, коли
Польща не дозволила на існування Західньо-Україн-
ської Народньої Республіки!
Хоч Універсал Соборности було проголошено
22 січня 1919 ір., то бувший уряд з Західньо-Україн-
ської Народньої Республіки з диктатором Петрушеви-
чем в практиці існував далі, і час до часу вели по
відношенні до “бєлоґвардєйців” і большевиків іншу
політику, ніж уряд Української Народньої Республіки.
В той час, коли армія Української Народньої Рес-
публіки обороняла Україну перед наступом “бєло-
ґвардєйців” під комануванням генерала Дєнікіна, то
командування Української Галицької Армії видало
своїм воякам наказ (звичайно, з доручення нерозв’я-
заного “галицького уряду”), щоб вони вважали “бє-
лоґвардєйців” за своїх союзників. Начальне Коман-
дування У. Г. А. в цьому “Інформативному наказі”
своїм галицьким корпусам повідомляло: “Відомості
про ґен.-лейт. Дєнікіна.. генерал Дєнікін не є нашим
ворогом, а приятелем. В складі своєї армії він має
75% таких же українців як і ви, які йдуть до одної
ціли — визволення свого народу від большевиків.
Не маєте виступати проти армії ґен. Дєнікіна”. (Текст
цього наказу опублікований у праці полковника О.
Доценка п. з. “Літопис Української Революції”, т. II).
. Отже, союз Української Галицької Армії з “бє-
лоґвардєйцями”, що поборювали українську дер-
жавність і не визнавали самого існування українсько-
го народу як нації. Можливо, що “бєлоґвардєйці”
обіцяли “галицькому урядові”, що вони не мають
заміру включати Галичину до “єдіной, нєділімой Рос-
сії”, і цього “галицькому урядові” вистачало, а що
“бєлоґвардєйці” воювали за включення “Наддніпрян-
ської” України до російської імперії — це “галиць-
кого уряду” нічого не обходило.
З наказу Начального Командування Української
— 86 —
Галицької Армії про угоду з “бєлоґвардєйцями”, між
іншим, довідуємося, що в армії генерала Дєнікіна
три четвертини вояків та офіцерів становили... укра-
їнці, фахово вишколений боєвий елемент! (До цьо-
го треба додати, що друга маса українців пішла до
большевиків, і з неї складалися окремі большевиць-
кі частини — Таращанська дивізія й ін.).
Про долю УГА після її переходу на сторону боль-
шевиків пише у своїх спогадах С. Шухевич, стар-
шина Української Галицької Армії, які були друко-
вані в календарі “Український Інвалід” за 1931 рік,
ст. 19, так:
“В червні 1919-го року організовано ІУ-ий, а час-
тинно і У-ий корпус, але після переходу за Збруч
через недостачу доповнення їх розвязали.
Після злуки з большевиками корпуси перефор-
мовано на бригади, у кожній 3 полки піхоти по З
курені, полк артилерії, тяжкий гарматній дивізіон і
полк кінноти. Тоді перезвали другий корпус на 1.
бригаду червоних УСС, перший корпус на 2. брига-
ду а третій корпус на 3. бриГаду. З кінцем березня
1920-го року бригади розділено між XII. і ХІУ. боль-
шевицькі армії: 1. бригаду УСС прилучили до 44-ої,
2-гу до 45-ої, 3-тю до 48-ої большевицької дивізії —
і з цим Українська Галицька Армія, як самостійне
військо, перестала існувати. Велика кількість галиць-
ких частин дісталася в польський полон, дехто за-
лишився дальше в большевицькій армії, трохи стріль-
ців і старшин перейшло до армії УНР”.
Числовий стан УГА
Архіви УГА затратилися, тому числовий стан
УГА можна подать тільки приблизно. З кінцем 1918-
го року УГА мала не більше 15.000 боєвиків. В ча-
сі червневої офензиви вона нараховувала 70-75.000,
за Збруч перейшло 60-65.000 осіб. У березні 1920-
го р. у всіх трьох бригадах було 18.000 людей. (За
Укр. Загальною Енциклопедією).
У зв’язку з інформаціями про “Зимовий похід”
частин армії У. Н. Р. під командуванням ген. Омеля-
новича-Павленка в запілля большевиків, що почався
6 грудня 1919 р., Роман Млиновецький у своїй “Істо-
— 87 —
рії українського народу” ось так пише про тодішнє
становище Української Галицької Армії в Україні:
“Відділи У.Г.А,, що лишилися без проводу, як
частина білої московської армії, мусіли разом з нею
почати рух в бік Одеси, щоб потому, лишившися на
ласку долі, перейти цим разом на бік червоних мос-
винів”.
Ніхто з істориків не осуджує загалу вояцтва і
нижчого старшинства Української Галицької Армії,
що були прекрасно вишколені, свідомі, патріоти і
здисципліновані. Критики [(а серед них і Роман Мли-
новецький) обвинувачують лише вище командуван-
ня У.Г.А. за те, що воно вважало, що завданням
У.Г.А. було битися лише проти поляків за Галичи-
ну, а не за всю Україну; отже, це командування на
“Наддніпрянській” Україні поводилося так, аби УГА
не наражувалася на “зайву” небезпеку, ї тому воно
забезпечувалося угодами з ворогами Української
Держави — раз з “бєлоґвардєйцями”, то знову з
большевиками.
Ген. Капустянський у своїй книжці “Похід укра-
їнських армій на Київ-Одесу опублікував свій доклад
С. Петлюрі (з ЗО грудня 1918 р.) про положення на
фронтах України і про стан армії У.Н.Р. У цьому
докладі він підкреслює: “Велику енергію і стійкість
виявляють Галичани в боротьбі з поляками”, — про
їхню боротьбу з росіянами він у Докладі не згадує.
А вже далі він пише таке:
“Галицька армія номінально підлягала Головно-
му й Наказному Отаманаві ((тобто С. Петлюрі й ген.
Олександрові Осецькому, — О.Б.), а виконувала зав-
дання Галицького Уряду”. При цьому він підкрес-
лює ще й такий факт:
“Відсутність повної анальоґії між стремліннями
наддніпрянців і наддністрянців. Галичани мають по-
ляків за своїх найнебезпечніших національних і со-
ціяльних ворогів, а наддністрянці — московських
большевиків”.
Цією інформацією генерала Капустянського тре-
ба пояснити той факт, що Українська Галицька Ар-
мія просто з легендарним героїзмом билася проти
поляків у себе вдома — в Галичині, а коли перей-
шла ріку Збруч, на “Наддніпрянську” Україну, то
— 88 —
тут у неї почалися такі випадки, що вона, так би
мовити, “розгублювалася” перед широкими гори-
зонтами соборної України, до яких її політичні й
військові провідники не призвичаювали. Подивугід-
иа здисциплінованість вояків Української Галицької
Армії — це одна з їхніх славних чеснот, якою захоп-
лювалися всі ті, хто зустрічався з цим вояцтвом.
Але Начальне Командування У.Г.А., “галицький уряд”
зловживали цією здисциплінованністю для своїх по-
літичних махінацій, подиктованих вузькою галиць-
кою політикою. За згодою диктатора Петрушевича
Начальне Командування У.Г.А. 6 листопада 1919 ір.
підписало з “бєлоґвардейцями” угоду, під якою в
імені У.Г.А. свої підписи поклали Альфонс Ерлє, Ом.
Лисняк і Ос. Левицький. Головні пункти цієї угоди
такі:
1.	“Галицька Армія (вже не Українська Галицька
Армія, а лиш “Галицька Армія”, — О. Б.) переходить
у повному складі... з усім майном на сторону росій-
ської Добровольчої Армії і віддає себе в повне роз-
порядження Головного Командування збройних сил
Півдня Росіі”.
2.	“Галицька Армія... не буде вжита для бороть-
би... проти армій Петлюри”.
3.	“Галицький Уряд... тимчасово припиняє свою
діяльність і переходить під опіку Добровольчого Ко-
мандування з тимчасовим місцем осідку в Одесі”.
Розглядаючи ці три точки угоди, Р. Млиновець-
кий в своїй “Історії українського народу”, дає таку
інформацію:
“Звістка про зраду, доконану проводом У.Г.А.,
облетіла блискавкою війська, викликаючи здивовон-
ня і невдоволення у свідоміших наддністрянців та
пригноблення у наддніпрянців”.
Уряд Української Держави вислав був до Пари-
жу Українську Місію, очолену Сидоренком; вона там
мала нав’язати контакт з Антантою. Але в цій Місії
представники з Галичини вели свою окрему галиць-
ку політику, окрему від політики української. Фран-
цузький дипломат Шарль Дюбрей (симпатик україн-
ців) у цій справі так писав про це:
“Панує повна незгода поміж членами Місії '(є
три табори: сторонники цілковитої незалежносте,
— 89 —
федералісти і галичани). Боротьба всіх проти всіх...
Своїми інтригами перед представниками держав Ан-
танти, аби принизити один одного, своїми проти-
лежними заявами перед французами, американцями
та англійцями вони викликали проти себе обвинува-
чення в нещирости і анархічности... інтриґи і без-
глуздя членів Української Місії надокучили політич-
ним діячам Антанти, які передусім бажають встано-
вити лад в Східній Евіропі” ((Цитовано з “Історії ук-
раїнського народу” Р. Млиновецького).
Усі ці завваги історичного характеру, що пода-
ні вище, не відносяться до широкого загалу україн-
ців Галичини, бо цей загал не е гіршим від народ-
нього загалу багатьох державних народів; ці завваги
відносяться лише до тих провідників, які свідомо
чи не свідомо творили з українського народу в Га-
личині окрему націю, — окрему від нації на “Над-
дніпрянській” Україні, і це виявилося було створен-
ням провідниками українців у Галичині держави, що
була окремою від Української Народньої Республіки.
Духовий Збруч належав до тих важливих чин-
ників, які поставили уряд Української Народньої
Республіки в крайньо критичне положення. Однак
Універсал Соборности, проголошений 22 січня 1919
року і спільна боротьба вояцтва з Галичини й цен-
трально-східніх земель України в 1918-20 роках якщо
не засипали того духового Збруча, то принаймні за-
свідчили, що його треба засипати. Духовий Збруч
— це явище, що протягом довгого часу просякнув у
сферу позасвідомости наших людей. Він проявився й
під час 2-ї світової війни при зустрічі “східняків” з
“західниками”; проявився він, і то дуже гостро, в
таборах скитальщини (в Німеччині й Австрії); і про-
являється він на Американському континенті. Нехай
ті, що на різних “академіях” ентузіястично гово-
рять промови на тему “Соборности”, заглянуть у
свою підсвідомість (не у свідомість, а таки в підсві-
домість), чи у них десь там глибоко не таїться ду-
ховий Збруч?
Духовий Збруч не є незнищимий. його можна
й треба знищити, але сама національна свідомість
для нього не вистачить: тут ще потрібно вищої куль-
тури чисто людського характеру.
— 90 —
VIII
НАЦІОНАЛІЗМ
Слово “націоналізм” походить від слова “нація”.
На перший погляд в ідеї, яку це слово означає, не-
має нічого злого. У пресі досить часто вживають
слово “націоналізм” у значенні підходу до різних
справ національної точки погляду. Таке явище є
нормальне, і в ньому немає нічого злого. Спочатку
словом “націоналізм” називали ту філософську ідею
німецького мислителя Гердера (з 19-го століття), що
означала собою виявлення кожною нацією ЇЇ пози-
тивних вартостей, щоб вона була вкладом у скарб-
ницю людства. Щоб нація могла створити свої пози-
тивні вартості, корисні для неї самої і для всього
людства, для того нація мусить бути вільною, —
вільною не лише в тому сенсі, щоб вона була дер-
жавницькою, але й також — щоб кожен член нації
був вільною людиною: щоб мав свободу висловити
свою особисту думку.
Як бачимо, ідея націоналізму в Гердера не є ні-
чим іншим, як тільки нормальним патріотизмом де-
мократичного й гуманного (людяного) характеру,
бо цей патріотизм полягає на природній любові то-
го всього рідного, що є добрим, а при тому він є
демократичним (свобода людини) і не суперечить
нашій потребі шанувати й чуже, якщо воно є добре,
і не перешкоджає любити людину як таку, незалеж-
но від її расового й етнічного походження.
Але за наших часів почали слово “націоналізм”
уживати в значенні крайнього шовінізму, основаного
на ксенофобії (ненависті до чужинців) та обмеження
всієї істоти кожного члена нації виключно до наці-
ональних справ згідно з такими вказівками, які дає
націоналістична влада. Така влада, виступаючи під
кличем, що добро нації — це найвищий закон — мо-
нополізує собі право вирішувати питання про “доб-
ро нації”, і кожний змушений говорити лише
те, що є згідне з програмою влади. Отже, націона-
лізм у теперішньому розумінні цього слова є тоталі-
таристичним; націоналістичний провід (будь він
— 91 —
проводом державної чи й недержавної нації) вима-
гає, щоб кожен член нації завжди і всюди посту-
пав згідно з вимогами цього проводу, який твердить,
що він керується лише добром нації. А в чому має
полягати ‘'добро нації” — про це вирішує лише сам
провід. А хто б поважився висловити свою власну
думку, іншу ніж думка проводу, такого проголошу-
ють “ворогом народу” чи “зрадником”.
Отже, сучасний націоналізм поневолює членів
свого власного народу, бо не дозволяє їм висловлю-
вати своїх власних думок. По-друге, націоналізм є
проти поступу культури народу; бо коли творча
одиниця не має права висловити своїх оригінальних
ідей у філософії, літературі, мистецтві і т. д., бо во-
ни суперечать програмі проводу, то тим самим ду-
хова творчість народу падає, і народ починає де-
далі більше відставати позаді розвитку культури.
Сучасний націоналістичний світогляд побудова-
ний на шовіністичних почуваннях, які автоматично
означають і ксенофобію (ненависть до чужинців).
Що більше шовіністичні почування зростають, то
більше відсувається на сторону патріотизм (любов
до свого народу), а залишається чиста ксенофобія;
тобто, ненависть до чужинців є, а любови до свого
народу нема. Якщо б у націоналістичної влади була
любов до свого народу, то вона не переслідувала б
і не мордувала б членів свого народу лише за те,
що ті члени, хоч і є патріотами, мають свої власні
погляди на добро народу, а не такі, які їм силою на-
в’язує влада. Скільки німецьких патріотів, а при то-
му й визначних у науці й культурі людей, виморду-
вала гітлерівська націоналістична влада! А в Італії
це саме робила націоналістична влада диктатора
Беніто Миссоліні.
Коли хто каже, що він любить свою батьківщи-
ну, а земляка свого ненавидить, той говорить не-
правду.
Сучасний націоналізм, з його шовінізмом і ра-
сизмом І. О. Бочковський у своїй книжці “Наука про
націю та її життя” зачисляє до патологічних ((духо-
во-хворобливих) явищ.
Націоналізм у теперішньому значенні цього сло-
ва зроджується там, де патріотизм збочує на ненор-
— 92 —
мальні шляхи; частіше спричиняє це якась катастро-
фа народу, через яку частина патріотів падає в од-
чай, який часто виливається в націоналізм модерно-
го типу. Гітлерівський націоналізм в Німеччині зро-
дився як наслідок повної господарської й політичної
катастрофи через 1-шу світову війну; чужий капітал,
що оволодів був економіку Німеччини, довів був
Німеччину до масового безробіття, до нечуваної ін-
фляції валюти, до голоду, до продажної розпусти
нелітніх дівчат, до комунізму, до одчаю. А світ ди-
вився на це спокійно; великі ж держави раділи, що
Німеччину розбили на фронтах, а тепер б’ють її ще
й у мирний час. Той одчай привів до появи німець-
кого гітлерівського націоналізму; з того зла, яке пе-
реживала німецька нація, зробилося друге зло —
гітлерізм (нацизм).
Серед кожного народу є якесь число націоналіс-
тів — серед німців, англійців, французів, жидів, росі-
ян, поляків і т.д.; є вони й серед українців. Націона-
лізм серед частинки українського народу зродився
також з одчаю: по-перше, сильніші сусіди України
впродовж століть нападають на Україну, розшмато-
вують її між собою, а світ дивиться на це спокійно;
по-друге, навіть ті не-українці, що живуть в Укра-
їні, не тільки що ніколи не помагали українцям виз-
волитися з-під окупацій, а ще й завжди активно ста-
вали по стороні окупантів, і творили внутрі України
внутрішній фронт проти визвольних змагань україн-
ського народу. Бачучи саме таке постійне відношен-
ня не-українців в Україні до українців, частина ук-
раїнських патріотів попала в безнадійність успіху
переконувати тих не-українців, щоб вони не поборю-
вали визвольних змагань українського народу, і в
одчаї тієї безнадійности вони почали схилятися до
клича: Україна для українців — геть з чужинцями!
Тут йдеться про тих чужинців, що внутрі України ді-
ють проти інтересів українського народу.
Основний матеріал до історії українського наці-
оналізму скорочено поданий в “Історії українського
народу” Р. Млиновецького, витяги з якої тут сліду-
ють нижче:
“Аж в 1891 р. ґрупа молодих патріотів (В. Боро-
вик, 1. Липа, М. Костенко, В. Степаненко, М. Базько,
— 93 —
В. Самійленко, Байдзренко, Є. Тимченко, М. Міхнов-
ський, М. Коцюбинський та інші) творять “Брацтво
Тарасівців”. Вони свідомо обирають своїм патро-
ном Шевченка і вже розуміють протилежність укра-
їнських та московських інтересів...”
“Року 1893 — після арештів, викликаних полі-
тичною діяльністю цієї організації — вона припиняє
своє істнування”.
“Сім років пізнійше, з ініціятиви членів “Брацт-
ва Тарасівців”, а головно Міхновського, який був її
духовим батьком, повстає нова орґанізація “Рево-
люційна Українська Партія” (Скорочено — “Р.У.П.”
Формально основоположниками її були: М. Русов,
Ю. Коллаїрд, І. Липа, Б. Камінський та інші”).
“Ця орґанізація ясно твердила, що вона репре-
зентує не автономічно-культурницьку течію, тільки
самостійницьку, такими словами з програмової бро-
шурки пера Міхновського (п.з. “Самостійна Україна”,
— О. Б.): члени Р.У.П. “вважають себе безпосередні-
ми спадкоємцями Шевченка, а їх традиції йдуть до
Мазепи, Хмельницького і короля Данила, минаючи
українофілів”. “Вони висунули не тільки гасло “від-
новлення Самостійної Української Держави”, але й
цілком націоналістичне гасло “Україна для україн-
ців!” “Наші “автономісти”, звичайно, промовчують
те, що РУП був закладений українськими націона-
лістами, мав націоналістичний програм і що то інші
люди — “автономісти” — діставшись до РУП-у, до-
вели його до самоліквідації!” (Це сталося 1904 ро-
ку, — О. Б.).
“Але група націоналістів — дійсно “рупівців” —
не кидає праці по розпаді РУП-у, закладає нову на-
ціоналістичну партію — “Українську Народню Пар-
тію”, яка в 1905 році видає часописи “Самостійна
Україна”. Партія ця не лише поборює “автонімізм”,
але й у пункті “4” своїх постанов заповідає, що на-
магатуметься забезпечити Україну від “напливу
зайд, головним чином росіян”, які випихають наше
робітництво і відбирають у нього варстат праці”.
“Але активність цієї партії в період реакції, що
наступила після московської революції 1905 року,
цілковито підупала”.
“У 1906 році була також заснована таємна орга-
— 94 —
нізація, відома під назвою “Українська Народня
Оборона’’ або “У.Н.О.”, яка мала боротися за само-
стійність України, підготовляючи маси українські до
збройного повстання проти Московщини. Року 1909
її зліквідувала московська поліція”.
“Ідея засновання “Брацтва Самостійників” виник-
ла ще в кінці 1913 року. У 1915 році це вже була міц-
но зорганізована і добре законспірована орґанізація,
відмінного від інших типу. Враховуючи досвід РУП-у,
вона не гналася за кількістю членів, навпаки, вона
законспірувалася і була замкнута для українських
москвофілів...”
“Метою “Брацтва” було здобуття державної са-
мостійносте за допомогою всіх можливих засобів...”
“Брацтво Самостійників” визнавало за свій по-
гляд РУП-у, висловлений в брошурі (М. Махновсько-
го, — О.Б.) “Самостійна Україна” так: “Уряд чужин-
ців розпоряджається на території колишньої україн-
ської республіки... Чуж щі-урядовці обсіли Україну...
українська нація платить данину не тільки матері-
яльними добрами, але навіть психіку та інтелект екс-
пльоатується на користь чужинців... Інтерес наших
господарів — цілком протилежний нашим інтересам.
Ми не хочемо більше зносити пановання чужинців.
Україна для українців...”
“В переддень революції (1917 р. —О.Б.) “Брацт-
во Самостійників” мало дуже мало членів (Київська
організація — 27, Чернигівська— 11, Полтавська — 5
і т. д.); цей факт, поруч з рішенням збільшувати їх
число хіба людьми “200%” певними — визначив так-
тику цієї організації. “Брацтво” лишилося і під час
революції законспірованим і або творило '(лишаю-
чись за лаштунками) контрольовані ним організації
(перед революцією нелегальні юнацькі спілки, а піс-
ля революції — легальні організації такі, як “Війсь-
кове Т-во ім. гетьмана Полуботка”, “Союз українсь-
кої державности”, “Партія Українських Соціялістів-
Самостійників”, “Військове Т-во Батьківщина і т.д.),
або наказувало поодиноким “братчикам” входити в
склад іншої партії, та, діставшися на впливові стано-
вища, штовхати ті партії на шлях за самостійність
і націоналізм. Підчас революції такі члени “Брацт-
ва” діяли майже в усіх партіях українських, а пізніше
— 95 —
— і в КП(б)У” (Комуністична партія більшовиків
України, — О. Б.).
“Створені “Брацтвом Самостійників” і контро-
льовані ним партії, звичайно, не знали про існован-
ня “Брацтва”.
“Ще перед революцією заснувало “Брацтво Са-
мостійників” своє легальне видавництво “Вернигору”
і нелегальний часопис “Вільна Думка”. Підчас рево-
люції видавництво “Вернигоіра” відіграло велику ро-
лю, засипаючи Україну та армію націоналістичними
виданнями”.
Далі, пише Р. Млиновецький про ті погляди, що
їх “під час революції ширили члени “Брацтва Само-
стійників” через своє видавництво “Вернигору”.
“Українські націоналісти (самостійники) від пер-
ших днів революції були свідомі неухильносте війни
з Московщиною і тому ширили український націона-
лізм, підтримували “шовіністичні” настрої”.
“Окремо слід згадати виданий в кількості пари
сотень тисяч примірників “Катехизм українця”. Ось
тут подаємо для орієнтації тих десять “заповідей”,
які були вміщені на самому початку в тому “Кате-
хизмі українця” і які викликали страшне обурення
та напади не лише московської, але й української
преси, яко “реакційні”, а самостійників порівнювали
“представники українського народу” з... “царськими
охранниками” і жандармами. Ось ці “заповіді”:
“1. Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до
Кавказу самостійна, вільна Україна — оце національ-
ний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська
дитина тямить, що вона народилася на світ на те,
щоб здійснити цей ідеал.
2.	Усі люди твої брати, але москалі, ляхи та жи-
ди — це вороги нашого народу, поки вони пану-
ють над нами і визискують нас.
3.	Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль
з України чужинців-гнобителів!
4.	Шануй діячів рідного краю, ненавидь його
ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре
буде усьому твоєму народові.
5.	Не вбивай Україну байдужістю до всенародніх
інтересів.
6.	Не робись ренегатом-відступником.
— 96 —
7.	Не окрадай власного народу, працюючи на во-
рогів України.
8.	Допомагай свойому землякові поперед усіх.
Держусь купи.
9.	Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти
будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами на-
роду нашого, бо ти додаєш їм сили і відваги; не на-
кладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником
будеш”.
Коли націоналісти (“Братство Самостійників”,
яке тільки своїх членів називало “самостійниками”)
масово розкидало літературу з такими “заповідями”,
то тим вони робили (хоч і мали добре бажання)
ведмежу прислугу Українській Народній Республіці
не тільки в очах світу і національних меншин в Укра-
їні, але й в очах українського народу. Забороняти
українцям навіть мати особистого приятеля серед
чужинців — це вже тоталітарне поневолення свобо-
ди одиниці в чисто приватній сфері життя. Навіть
поляки, які на ділі переслідували українців на оку-
пованих ними західніх землях України, і ті, коли
змагалися за відбудову своєї державности, перед
усім світом формально зобов’язувалися респектувати
права національних меншин у своїй державі, а не
проголошували Польщу лише для поляків, і не пог-
рожували тавром “зради” тим полякам, дружини
яких не були польками. Це вже була інтимно-внут-
рішня справа поляків, щоб кожну дружину, яка не
була полькою, спольщити шляхом духового тиску
свого середовища.
Не може бути сумніву, що коли даний народ
має свою державу, то національні меншини, як гро-
мадяни тієї держави, мусять підлягати законам дер-
жави нарівні з автохтонним (корінним) населенням
країни, отже тих меншин нема потреби проганяти з
держави чи винищувати. Коли ж хто з них ломить
державні закони, то на це є державне судівництво,
щоб це полагоджувати.
Націоналісти (“самостійники”) голосили: “Усі
люди твої брати, але москалі, ляхи та жиди — це
твої вороги, поки вони панують над нами та визис-
кують нас”. Не кожен росіянин, не кожен поляк !І не
кожен жид в Україні панував. Але таке узагальнення
— 97 —
ненависти до всіх росіян, поляків і жидів, тобто й
до їхніх дітей, — це явище з етичного боку непо-
хвальне. А коли вже хто легковажить етику, то ще
залишається справа політичної мудрости. Але голо-
шення перед світом таких гасел проти чужинців,
коли український народ потребує приятелів, до полі-
тичної мудрости не належить; навпаки, вони мають
провокативний характер. Ворог українського народу
не придумав би кращих гасел у пропаганді перед
світом проти українського народу.
Соломон Ґольдельман у своїх “Листах жидівсь-
кого соціял-демократа про Україну” стверджує ось
такий факт:
“Жидівська молодь з кол ворожих цілком боль-
шевикам, як сіоністи, охоче наповняла собою боль-
шевицькі частини. Большевики згодилися на окремі
жидівські загони... Ці окремі жидівські загони, які,
між іншим, бються на фронті найбільш уперто... ви-
кликають страшне обурення в українських козаків
проти жидів взагалі...”
Що ж, це понуре явище, коли навіть жиди-'сіо-
ністи, тобто жидівські патріоти, що самі близькі до
націоналізму, підтримували большевицьку силу, хоч
самі вони не вірили в комунізм, який у них був ли-
ше на експорт для інших, тактично підтримували
комунізм тільки тому, щоб на багнетах і на на-
ганах кривавих чекістів завести своє комісародержа-
віє, то це явище є дуже понуре. Але й у цьому ви-
падкові уряд Української Народньої Республіки по-
ступав так, як треба було поступати: проти жидів-
ського війська про большевицькій стороні, так само
як і проти большевицького війська зложеного з ук-
раїнців, чи китайців, чи росіян, чи большевицьких
інтернаціональних бригад, він вислав українське вій-
сько; але він не голосив, що жиди як такі, тобто всі
жиди, є ворогами українського народу, отже всіх їх
треба поборювати. Бо якщо б допустити, що всі без
винятку дорослі жиди є ворогами українського на-
роду, то напевно їхні діти-немовлята не є ворогами
українців. А старенькі жиди, немічні й хворі хоч би
й були ворогами українців, то все ж таки вони не
були шкідливі, бо ж не могли збройно воювати про-
ти українців.
— 98 —
У зв’язку з такими гасломи націоналістів проти
всіх росіян, поляків і жидів в Україні, жиди мали
підстави голосити перед світом, що- українці-націо-
налісти, які лише себе називали “самостійниками”
— це антисеміти. А тому, що на відповідальних ста-
новищах в Українській Народній Республіці були
й націоналісти, то дипломати великодержав атакува-
ли за це уряд Української Народньої Республіки, а
тому й Петлюру, і то перш за воі:х. Р. Млиновецький
пише, що націоналісти ((“самостійники”) потаємно
проникали на відповідальні становища, і там маску-
валися. Те “маскування” — це дитяча гра в хованку.
Знав про це й уряд У.Н.Р. на чолі з Петлюрою, зна-
ли про це жиди і знали про це дипломати інших
держав.
Вище вже був згадуваний лист визначного жи-
дівського діяча А. Марґоліна, голови Української
Місії в Лондоні, до С. Петлюри з 12 лютого 1919 р.,
опублікований в його ((Марґоліна) книжці “Украйна
и политика Антантьі”. У цьому листі Марґолін стверд-
жує факт, що уряд У.Н.Р. і сам Петлюра щиро до-
тримуються демократизму, і що вони не є антисемі-
тами. Але він пише, що на відповідальних станови-
щах в У.Н.Р. є особи настроєні по-антисемітському.
“Між іншим, Ви самі, Симоне Васильовичу, це дуже
добре знаєте”, пригадував він Симонові Петлюрі.
Там таки, Марґолін радив Петлюрі усунути затаєних
антисемітів з урядових становищ в У.Н.Р., і негайно
повідомити про це демократичні держави світу, бо
цього вимагає добро української державности на
міжнародній арені.
З цього листа видно, що провідники демократич-
них держав знали, що на відповідальні пости в У.Н.Р.
(але не в сам уряд) проникли націоналісти з такими
гаслами, про які було згадано вище.
Так “прислужилися” справі української держав-
ности тодішні політики-націоналісти, які, безпереч-
но, вірили, що добро1 чинили українському народові.
Коли ж ідеться про наслідки діяльности націона-
лістів у внутрішній сфері Української Народньої
Ресйубліки, то тут досить згадати про намагання
отамана Оскілка повалити уряд У.Н.Р. ..(Директорію)
під проводом С. Петлюри. У своїй “Історії україн-
— 99 —
ського народу” Р. Млиновецький стверджує факт,
що от. Оскілко і старшини тих військових частин,
якими він командував, були “самостійниками” (на-
ціоналістами), тобто були під впливом “Братства
Самостійників”.
От. Оскілко, командував Північною групою ар-
мії У.Н.Р. Під впливом націоналістичної ідеології й
програми отаман Оскілко 1919 р. хотів зробити вій-
ськовий переворот проти уряду У.Н.Р. Перебувавши
зо своїм штабом у м. Рівному на Волині (це був тре-
тій період оборонної війни У.Н.Р. на багатьох фрон-
тах), от. Оскілко звелів розвісити на мурах міста
ось таку відозву (витяги з її тексту тут цитовані за
“Історією українського народу” Р. Млиновецького):
“Від самого початку боротьби з московськими
большевиками до штабу армії вступили зрадники...
Головний Отаман Петлюра покликав нове правитель-
ство з людей, які вкупі з членами Директорії, Петлю-
рою й Макаренком, проти протестів членів Дирек-
ввійтив згоду з большевиками й зрад-
никами проти власного народ — ліви-
ми есерами і “незалежними” есдеками.
Сліпі люди хотіли завести у нас на Україні совєти
Тому я усунув головне командування всіма озброєни-
ми силами... також усунув кабінет міністрів... Повідо-
мивши про це все Директорію, я прохав її далі про-
вадити державну працю й обрати негайно голову
Директорії... З свого боку я порадив вибрати на го-
лову члена Директорії Петрушевича”.
Отже, от. Оскілко повідомляв, що він “усунув
С. Петлюру із становища Головного Отамана Армії
У.Н.Р. і з посту голови Директорії (президента
У.Н.Р.), якого він (от. Оскілко) оскаржив під замі-
том рішення “ввійти в згоду з большевиками”, тоб-
то посудив його у “зраді”.
Коли націоналісти навіть в особі самого С. Пет-
люри вбачали “зрадника”, що нібито намагався від-
дати Україну большевикам, то тут уже навіть самим
багатьом націоналістам повинно бути ясно, чим є на-
ціоналізм, і як він міг “прислужитися” при відбудові
української державности. Кінець-кінцем треба під-
креслити, що С. Петлюру вбив большевицький агент,
щоб помститися за його боротьбу зо збройними си-
— 100 —
ПРОФЕСОР МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ
— голова Української Центральної Ради.
Найбільший український історик
— 101 —
лами Комуністичного Інтернаціоналу і знищити його
як символа найновішої боротьби українського наро-
ду за свою незалежність; Оскілка ж убила націона-
лістично настроєна Українська Військова Організа-
ція (УВО) за його співпрацю з поляками на шкоду
українського народу.
Ген. Капустянський у своїй книжці, що тут була
цитована, вичислює причини мілітарного неуспіху
У.Н.Р. у третьому періоді війни, а між цими причи-
нами подає й таку: “Авантюра командуючого Північ-
ною групою отамана Оскілка, що пробував докона-
ти військового перевороту і захопити владу в свої
руки, здеморалізувала частини його групи і зірвала
нашу операцію”.
Якщо б от. Оскілко був не націоналістом, а пат-
ріотом, яким був С. Петлюра, то він не затіяв би був
перевороту тоді, як Армія Української Держави му-
сіла боротися на багатьох фронтах, і коли С. Пет-
люра заслужено здобув собі велику популярність
серед усіх свідомих українців-патріотів та виробив
собі високий престиж на міжнародній політичній
арені.
Націоналісти тепер твердять, що за розвалення
Української Держави є відповідальний провід; народ
і вояцтво, мовляв, тут не винні, а винен виключно
провід. Якщо б провід був націоналістичним, кажуть
вони, то новоповстала червона імперія з владою в
Москві була б не опанувала України. Чи справді ві-
рять вони, що Україна була б без допомоги інших
держав оборонилася перед тією червоною імперією,
що мала в три рази більше населення, ніж Україна?
По-друге, якщо це правда, що, на думку націоналіс-
тів, український народ був готовий воювати за неза-
лежність України, а уряд У.Н.Р. “стримував народ від
цього, то чому ж націоналісти не повели народу до
перемоги? Як же то воно так скоїлося, що уряд У.Н.Р.
мав більше сили за націоналістів? Та ж модерний
теоретик українського націоналізму д-р Дмитро
Донцов твердить, що добрий провід сам собі здо-
буває владу, а не чекає, щоб його вибрали; він та-
кож твердить, що українська маса не є гіршою за
маси, інших народів, а гіршим є лише український
провід. Д-р Донцов постійно твердив це (у своїй
— 102 —
книжці “Націоналізм”, брошурі “Маса і провід” та
в численних статтях, опублікованих у редагованому
ним львівському журналі “Вістник”). Д-р Донцов
при тому завжди твердив, що одною з прикмет доб-
рого проводу є його не кількість, а якість. Сила в
його якості. Чому ж націоналісти, не зважаючи на
свою малу кількість, не повалили уряду Петлюри -з
його соціялістами, і не очолили народу, щоб повес-
ти його до перемоги? Чи не пробували вони уряд
У.Н.Р. повалити? Пробували. От. Оскілко пробував.
Чому ж народ і вояцтво не підтримали Оскілка з
його націоналістами? З цього виходить, що якщо
б С. Петлюра був націоналістом, то вояцтво і народ
його також були б не підтримали, як не підтримали
вони Оскілка. А в такому випадку Українська Дер-
жава не тільки була б не втрималася, — вона лед-
ве чи була б відродилася взагалі. У 1918-20 роках
навіть у Польщі з її шляхетськими й клерикальними
традиціями і то провід боротьби за відновлення поль-
ської державности був очолений членом ППС (Поль-
ська Партія Соціялістична) й. Пілсудським, а не кле-
рикалами й націоналістами. Автор цієї книжки не
був і не є соціалістом, але в ім’я історичної прав-
ди треба ствердити ті факти, що тоді були; а були
тоді такі обставини, що лише під демократично-
соціялістичними гаслами можна було зрушити народ-
ні маси до боротьби за їхню державність. Звичайно,
демократично-соціалістичний рух був урядом У.Н.Р.
оснований на національно-державницькому ґрунті —
так, як це було тоді в Польщі. Але положення в Ук-
раїні було гірше в цьому відношенні, що в Україні
було тоді абсолютно замало української національно-
свідомої інтелігенції, а ще менше було таких, що
бажали української державности. Уряд Росії скасу-
вав панщину (кріпацтво) в Росії й на Україні під ро-
сійською займанщиною 1861 р., тобто лише за 56
років до вибуху революції 1917 р. Та маса, яка ще
недавно — лише 56 років тому — становила собою
рабів (невільників) — не могла бути підготованою
до свого національного будівництва; а це тим біль-
ше, що вона не була національно свідомою. Року
1861-го скасували панщину, а 20 липня 1863 року
царський міністр П. Валуєв розіслав до всіх росій-
— 103 —
ських властей в Україні, щоб вони заборонили ви-
давати українською мовою наукові праці та всяку
літературу для народу. Таким чином було заборо-
нено освідомлювати українські народні маси в ук-
раїнстві. Полегшення тут настало від 1905 року —
за 12 літ до вибуху революції, але це був закорот-
кий час, щоб народню масу, яка 56 років тому ста-
новила собою кріпаків (панських невільників), пе-
ревиховати на національно-свідому спільноту. Ця ма-
са керувалася головно економічно-ооціяльними ідея-
ми, а не ідеями національно-державницькими. Як-
що б цю масу очолили були націоналісти тоді, коли
на Україну наступали большевики, керовані Комуніс-
тичним Інтернаціоналом, зо своїми економічно-соці-
альними гаслами, то націоналісти не то що не втри-
мали б української державности навіть пару років,
але й навіть були б не відновили її взагалі.
Не вмівши й не мавши сили очолити народу за
відновлення Української Держави, націоналісти лише
спромоглися на те, щоб за української законної вла-
ди сховатися в підпіллі і вести підривну акцію про-
ти цієї влади, щоб нишком в укритті підточува-
ти організм молоденької держави.
IX
ПОЛІТИКА ВАТИКАНУ
Говорячи про відношення політики Ватикану до
справи відновлення Української Держави, я маю на
увазі не сам факт католицької релігії, а лише полі-
тику проводу Католицької Церкви. Я підтримував і
підтримую всіх тих, хто є за свободою вірувати
так, як хто собі сам бажає. Я також був і є за тим,
щоб Церква була відділена від держави так, як це є
в демократичних державах. Що громадянин держа-
ви може собі вірувати, чи не вірувати — це його чис-
то приватна справа, але він він має бути лояльним
до законного, демократичного уряду держави, і не
змішувати свого вірування, чи невірування, зо спра-
вами держави. Тут повинно бути так, як навчав
Христос: “кесареве — кесареві, а Боже —.Богові”.
Церква повинна навчати й заохочувати молитися і
— 104 —
чесно жити, а не повинна вирішувати про питання,
чи та або інша нація повинна чи не повинна мати
свою державу, і чи держава нації має мати якраз
такий, а не інший устрій.
Отже, темою цього розділу є не католицька ре-
лігія сама собою, а тільки політика проводу Като-
лицької Церкви.
Існує Ватиканська держава, головою якої є папа.
Ватиканська держава має свою валюту, свою пош-
ту, свою дипломатію, своє судівництво, свою в’язни-
цю і свою “гвардію”. При урядах держав вона має
своїх дипломатичних представників — так званих
нунціїв і делегатів, а при уряді Ватикану існують
дипломатичні представництва різних держав — і
християнських, і нехристиянських, напр. японське,
турецьке і т. д.
Але папа є не лише головою-монархом Ватикан-
ської держави, — він є також головою Католицької
Церкви. В державний апарат Ватиканської держави
одночасно становить собою найвищий правлячий
апарат Католицької Церкви. Отже, тут практично
ледве чи можливо провести лінію розмежування між
Ватиканською Державою і проводом Католицької
Церкви, а Католицька Церква діє на користь Вати-
канської держави. Хто є лояльним до проводу Като-
лицької Церкви, той автоматично є лояльним і до
Ватиканської держави. Коли дипломатія Ватикансь-
кої держави є ворожою до даної держави, то і всі
католики мусять бути ворожими до тієї держави, бо
інакше Ватикан посудив би в нелояльності до Като-
лицької Церкви.
В якій мірі католики є лояльні до папи як голо-
ви Католицької Церкви, в такій мірі є вони лояльни-
ми й до папи, як до голови Ватиканської держави.
Коли провід Ватиканської держави вороже настроє-
ний супроти даної держави, то й католики мусять
бути до тієї держави настроєними вороже, якщо не
хочуть, щоб Ватикан посудив їх у ворожості до Ка-
толицької Церкви.
Ватиканська держава завжди була і досі є воро-
же настроєною до української нації і до її змагання
за відновлення своєї держави. Чому? А саме тому,
— 105 —
що Ватиканська держава і провід Католицької Цер-
кви — це практично е одне й те саме. Ватикан завж-
ди намагався навернути на католицтво народи сло-
в’янського сходу: українців, білорусів і росіян. Ці йо-
го зусилля відомі ще з часів княгині Ольги та Воло-
димира Великого. Року 1596-го Ватикан нарешті на-
вернув на католицизм частину українців і білорусів
— шляхом польської державної сили. Це була так
звана Берестейська унія. З тих уніятів Ватикан зро-
бив собі “мостовий причілок” для плянованої місії
на Схід: на Київ, Москву й Білорусь. Отже ще папа
Урбан VIII (1618-1648) заявив був уніятам-русинам
(українцям і білорусам): “О, мої русини, почерез
вас надіюся навернути Схід (Київ і Москву).
Сталося так, що уніятами залишилися тільки ру-
сини в Галичині і частинка на Білорусі. І на їхніх
провідниках тяжів обов’язок здійснювати наказ папи
Урбана VIII з першої половини 17-го століття. Тому
що політичне значення поневоленого чужинцями
Києва почало було падати, а Москва зростала в ве-
лику силу, то ватиканські пляни навертати Схід фак-
тично зосереджувалися на Москві.
Уніатські провідники завжди чинили більші чи
менші спроби навертати на католицизм Росію, і вжи-
вали для цього різних способів. Наприклад, митро-
полит Рутський добився того, що деякі з могутніх
російських вельмож, і політиків були затаєними
симпатинами католицизму.
Але між уніатськими провідниками не знайшло-
ся такого, щоб успішно очолив католицьку “місію”
на Сході і щоб на всі території слов’янського сходу
поширив католицьку церкву. А про таку “місію”
мріяли й польські політики, бо вони вірили, що з
католицизмом разом на Київ і Москву була б роз-
тягнена й польська культура й політика, отже Поль-
ща опанувала б усе східне слов’янство — так як во-
на опанувала була українську й білоруську та ли-
товську родову аристократію, яку вона спольщила
шляхом навернення їх на католицизм.
Митр. Андрей Шептицький був першим като-
лицьким діячем, що взявся на широку скалю зорга-
нізувати систематичну католицьку “місію” на Схід.
Хто піддав митр. Шептицькому таку думку — це по-
— 106 —
кищо не досліджено. Можливо, що зробив це ПОЛЬ-
СЬКИЙ єзуїт Генірик Яцковський, що був духовним
виховником ще з дитячих років Романа (пізніше —
Андрея) Шептицького. Про цього його польського
духовного виховника згадує мати митр. А. Шептиць-
кого у своїй книжці “Письма Софії з Фредрів Шеп-
тицької” (Ця книжка вийшла по-польському в Кра-
кові 1906 року).
Митір. А. Шептицький — син польського графа
(що походив з давнього українського роду) Шеп-
тицького і польської графині з роду Фредро був
польським єзуїтом і батьками вихований в дусі поль-
ського патріотизму і римо-католицизму (“латинст-
ва”). Як же це так сталося, щоб польський патріот
і римо-католик перейшов на преко-католицький об-
ряд і записався “русином”?
Католицька Церква вимагає, щоб кожен като-
лик духово повністю належав до неї, і щоб добро
Католицької Церкви (отже й політику її проводу)
ставив вище понад усе інше — понад свій народ, по-
над свою батьківщину й державу. Католицька Цер-
ква вимагає того, про що один з католицьких ду-
ховних, о. А. Трух у своїй статті п.з. “Християнська
правда”, поміщеній у католицькому журналі “Світ-
ло” ч.ч. 7-8, 1958 р. ((Торонто) писав так:
“Нація понад усе” — це не є правда. Рідна на-
ція не є нашим найвищим добром, бо не дає нам
спасіння душі...” Отже, пише о. Трух, що кожен ук-
раїнець греко-католик повинен “ще більше ніж свій
український нарід любити Католицьку Церкву й
Бога, що готують нашому українському народові й
іншим народам вічне щастя”.
Отже, кожен католик повинен уважати свою
країну лише за свою фізичну батьківщину, яку він
повинен уживати лише для добра Католицької Церк-
ви. Духова ж батьківщина для католика — це Рим.
(“Апостольська Столиця”). І цю вимогу Католиць-
кої Церкви один з католицьких діячів М. Брадович
ось так викладає українцям-католикам:
“Тут, в Апостольській Столиці є релігійно-мо-
ральна Батьківщина українців католиків11 (М. Брадо-
вич написав це у своїй статті, що була поміщена в
— 107 —
католицькому часописі “Український Голос” (у
Мюнхені) за 2 лютого 1958 р.).
Це значить, що Католицька Церква вимагає,
щоб Рим був для католиків батьківщиною не лише
в релігійному, але у моральному значенні цього
слова.
Зокрема щодо місіонерства, Католицька Церква
вимагає, щоб місіонер фактично вирікся своєї націо-
нальности в сенсі патріотичних почувань, а щоб, в
потребі, лише механічно, зовнішньо, записувався
людиною такої чи іншої народносте, яку він, коли
вимагають обставини, може так само механічно
зміняти. Католицький місіонер мусить тактично при-
норовлюватися до свого середовища так, щоб це
принесло якнайбільшу користь Католицькій Церкві;
Апостол Павло каже про себе, що він є “всім для
всіх, щоб усіх позискати”, але позискати для Хрис-
та. А католицький місіонер1 мусить бути “всім для
всіх”, щоб такою тактикою позискати їх для Като-
лицької Церкви”.
Звичайно, коли митр. А. Шептицький від поля-
ків римо-католиків “перейшов” до русинів греко-
католиків, то серед польського загалу, який не був
втаємничений у способи католицької місії, ця подія
була дивною, незрозумілою. Отже, митр. Шептиць-
кий у своєму “Пастирському листі до поляків греко-
католицького обряду” (по-польському), що був
опублікований окремою брошурою в 1904 році, оп-
равдався перед поляками таким чином, що він му-
сів бути “всім для всіх, щоб усіх позискати” (для
католицизму).
Митр. Шептицький перейшов з латинського на
“східній обряд (греко-католицизм), щоб таким чи-
ном бути ближче до православного обряду, бо це
йому було потрібне для очолення римської місії на
слов’янський схід — на Київ, Москву й Булорусь.
Року 1907-го папа Пій X надав митр. А. Шеп-
тицькому повновласті очолити католицьку місію на
Схід. Отже, тут плян, задля якого митр. Шептиць-
кий перейшов на греко-католицизм була частково
осягнена: Рим назначив його провідником “місії” на
Схід — між слов’янськими народами православного
віроісповідання. Але тут була політична перешкода:
— 108 —
ці народи були в межах царсько-російської імперії,
а митр. Шептицький був у Львові в державних ме-
жах Австрії. Царсько-російський уряд не хотів впус-
тити його на католицьку “місію” у межі своєї імпе-
рії. Тому митр. Шептицький 1912 р. нелегально пе-
реїздив на “місію” на територію російської держави
— з фальшивою візою, виставленою на інше прізви-
ще. Він записався “купцем”. Тоді він побував в Ук-
раїні, Росії й на Білорусі. Зокрема на Білорусі він
хотів купити убогим білоруським селянам землі,
щоб таким чином заохотити їх до переходу з право-
славія на католицизм. і(Про всю цю справу говорив
відомий католицький історик д-р М. Чубатий у сво-
їй доповіді в Науковому Товаристві їм. Шевченка в
Торонті 5 грудня 1954 р. Пресові відзиви про цю до-
повідь цитовані в Календарі “Рідна Нива” (Вінніпег)
за 1962 рік).
Але справа з нелегальним переходом австрійсько-
російської границі викрилася, і митр. Шептицький
мусів утікати до Львова.
Коротко кажучи, державна границя між Галичи-
ною під Австрією, де проживав митр. Шептицький, і
російською імперією була митр. Шептицькому пе-
решкодою для його плянів “місії” на Схід. Якщо б
цієї границі не було, то лише тоді можна було б
пробувати цю “місію” здійснювати. Цим треба пояс-
нити той факт, що коли під час 1-ї світової війни
царсько-російські війська окупували Галичину, то
митр. Шептицький вислав російському цареві Мико-
лаєві II привітання (ґратуляції). Це привітання вик-
ликало собою загальне здивування. Але цар не зрозу-
мів суті цілої тієї справи, коли у відповідь на це
привітання назвав митр. Шептицького “хамелеоном”.
У світлі плянів історичної “місії” митр. Шептицько-
го на Схід це була лише тактика — “всі засоби є
добрі, коли ними осягається мета”. Що царсько-ро-
сійська влада вивезла митр. Шептицького на свою
державну територію і там віддала його під нагляд
поліції — це не знеохотило митр. Шептицького. На-
впаки, це лиш допомогло йому поробити деякі “мі-
сійні” зв’язки на території царсько-російської дер-
жави. А треба підкреслити, що митр. Шептицький
був щиро й глибоко відданий справі плянованої іс-
— 109 —
торичної “місії” на Схід. Він навіть мріяв, щоб знай-
ти нагоду вмерти за це мученицькою смертю. (Зви-
чайно, тоді він був би Римом канонізований на свя-
того). Католицький часопис в Америці “Шлях” (ч.
2, 1958 р.) інформував про це так (на основі даних
з Ватикану):
“Є докази, що він принаймні два рази просив
Святішого Отця, щоб той йому дозволив віддатися
на смерть. Але Господь йому цього привілею не дав.
Мусів вдоволитися природною смертю... Помер 1944
р., проживши 80 років”.
Отже, папа не дозволив митр. Шептицькому
шукати собі нагоди для мученицької смерти, бо це
був би для нього завеликий привілей.
Щоб урухомити місію на Схід, де володіла Мос-
ква, треба було буту “всім для всіх”, отже митр.
Шептицькому треба було мати симпатії серед ро-
сійського народу. І дійсно, як пише греко-католик
д-р С. Баран у книжці п. з.: “Митрополит Шептиць-
кий” (Мюнхен, 1947 р.) москвофільський дух був у
св. Юрі (катедра митр. Шептицького) аж до 1-ї сві-
тової війни. Митр. Шептицький, однак, не був “моск-
вофілом”, — він узагалі не був жодним “філом”;
він був католицький діяч, а його така чи інша наці-
ональна політика буїла подиктована лише як техніч-
ний спосіб ширення католицької місії на Схід. Ко-
ли він був готов полертвувати своє життя за спра-
ву цієї католицької місії, то тим більше він жертву-
вав для неї всіма іншими справами, з національними
включно.
Такий був стан справ у митр. Шептицького, ко-
ли на “Наддніпрянській” Україні була 22 січня 1918
року проголошена Українська Народня Республіка,
а трохи пізніше в Галичині — Західньо-Українська
Народня Республіка.
Митр. Шептицький бачив, що тим разом Укра-
їнська Держава встановила б кордон, який відмежо-
вував би його від Москви, і став би перешкодою для
його місії на Схід, що мало б охопити собою й
Москву. Стати по стороні українців — це означало
наразити проти себе росіян: стати по стороні росі-
ян — це означало наразити проти себе українців.
— ПО —
Митр. Шептицький опинився тоді в скрутному поло-
женні, коли йшлося про його тактику, якої вимага-
ла “місія” на Схід. У дійсності йому не йшлося ні
про національні й державницькі справи росіян та
українців, — йому йшлося виключно про знайдення
успішних політичних способів ширення католицької
“місії” на всьому слов’янському сході. З цієї і тільки
цієї точки зору, тобто з точки зору плянів митр. А.
Шептицького католицької “місії” на Схід треба роз-
глядати його відношення ДО ТОДІШНИХ ПОЛІТИЧНИХ
обставин на сході Евіропи. йому на руку був там
лише такий політичний уклад, що відкрив би йому
кордони одночасно і на Київ, і на Москву.
Митр. Шептицький не був ясновидцем, отже
він не міг передбачувати, чи Схід буде опанований
“білою1’ Росією, чи червоною владою в Москві. Чи
вірив він, що на “Наддніпрянській” Україні втрима-
ється Українська Народня Республіка? На це питан-
ня годі відповісти. Але сама політика митр. Шеп-
тицького свідчить, що для нього було тут певним
одне, а саме: він уважав за конечне не допустити до
того, щоб Галичина була включена в Українську На-
родню Республіку. Отже, росіяни бачили, що греко-
католицький провід у Львові не помагав відривати
від Москви українських земель з Києвом. Це мало б
було викликати до нього симпатії з боку росіян і
допомогти йому в “місії” на Москву.
Збіжність двох чинників — духового Збруча і
політики католицьких діячів, подиктованої плянами
“місії” на Схід — в основному причинилися до того,
що українські провідники проголосили державу ок-
рему від Української Народньої Республіки. В ім’я
цієї “місії” на Схід католицькі провідники у Фран-
ції воліли включити “Наддніпрянську” Україну в
“білу” Російську імперію. Це католицька політика
збігалася з позацерковними аргументами французь-
ких політиків: мовляв, сильна “біла” Росія потрібна
Франції для рівноваження сили Німеччини. Польські
католицькі діячі (і разом націоналісти типу Р.
Дмовського, ген. Галлєра і ін.) також були за тим,
щоб “Наддніпрянська” Україна була включена в
“білу” Російську імперію.
Тоді як 22 січня 1919 р. був проголошений Уні-
— 111 —
версал Соборности, і таким чином Західньо-Україн-
ська Народня Республіка зо столицею — Львовом
формально перестала існувати, бо стала частиною
Української Народньої Республіки з столицею Киє-
вом, католицькі діячі виїхали до Риму, щоб там
створити при Ватикані дипломатични Місію нібито
від “української держави”, але в дійсності для них
та “українська держава” означала лише Галичину,
як це вияснила ця католицька Місія у своєму меморі-
алі до папи. Інакше кажучи, та Місія “від української
держави” запевнювала папу, що українці католики не
будуть помагати відривати “Наддніпрянську” Укра-
їну від Російської держави, отже росіяни не скажуть,
що католицькі діячі в Галичині є ворогами росіян.
А це допоможе Ватиканові здобути собі прихильність
росіян для католицької “місії” на Сході.
Уряд Української Народньої Республіки, звичай-
но, знав безцільність переконувати Ватикан у справі
Української Держави, отже й не висилав дипломатич-
ної Місії до Ватикану. Він знав, кому ця Місія була
потрібна. А втім, вислання урядом У.Н.Р. Місії до
Ватикану безперечно було б “белоґвардєйцями” та
большевиками використане в їхній пропаганді серед
мас православних українців проти Української Дер-
жави. Саме тому міністр У.Н.Р. Темницький зволікав
з виданням документів членам планованої Місії, а
радник міністерства А. Жук зволікав з виданням їм
потрібних фондів.
Як католицькі діячі в Галичині зареагували на це
відношення уряду У.Н.Р. до їхніх плинів щодо Місії
у Ватикані, про це свідчить брошура, яку член цієї
самозванчої Місії, а потім секретар її, П. Карман-
ський видав був у вересні 1927 року в Порто Уніон
в Бразилії. Керманич цієї “Місії”, бельгієць о. Бонн,
заявив йому (Карманському), що “Місія” виїде до
Ватикану без дозволу уряду Української Народньої
Республіки. П. Карманський свідчить:
“О. .(отець, — О. Б.) Бонн заявив, що він на
ніякі зарядження Темницького і Жука не звертає
уваги і на основі своєї влади казав мені збиратися
в дорогу до Риму, куди і сам збирався їхати”.
О. Бонн, католицький “місіонер” у Галичині,
один з групи “місійного” Інтернаціоналу в Украї-
— 112 —
ні, був певний, що на території Української Дер-
жави він мав “свою владу” в політичних справах
України — владу, що була незалежною від уряду
Української Держави, і що вона (влада о. Бонна)
була настільки сильна, що він міг діяти всупереч
розпоряджень уряду цієї держави. Хто йому таку
владу дав? Звичайно, її дав йому Ватикан, але в
порозумінні з митр. Шептицьким.
Ось так католицький Інтернаціонал розпоряд-
жався собі справами Української Держави, якої він
не визнавав, і легковажив собі уряд цієї держави.
Згадану дипломатичну “Місію” до* Ватикану,
нібито від “української держави”, монтували такі
чужинецькі католицькі діячі в Галичині: бельгієць о.
Бонн, француз з Канади о. Жан, бельгієць о. Пері-
дон, іспанець о. Сантіяґо Мурілльо, італієць о. Дже-
нокі (папський візитатор для українців у Галичині,
а фактично ватиканський “надзиратель” над україн-
цями-католиками) іі інші. Для цієї “Місії” у Ватикані
ґрунт підготовили римо-католики граф Мих. Тише-
вич і князь Карашевич-Токаржевський.
Року 1920-го П. Карманський зладив (з доручен-
ня тих чужинецьких католицьких діячів-“місіонерів”
меморіал до папи, — меморіял нібито від “українсь-
кої держави”. А яка була іроля цієї “Місії”, і що в
цьому меморіялі до папи було сказано, про це свід-
чить П. Карманський:
“...Ми з о. Бонном у Ватикані виступали як за-
щитники виключно галицьких інтересів, вели полі-
тичну ексклюзивно галицьку, і в такому тоні я зла-
див меморіял до папи” (1920 р.).
До цього треба додати, що саме такий ґрунт
для “Місії”, для її виключно галицької політики у
Ватикані, підготовили там римо-католик граф Тиш-
кевич і римо-католик князь Карашевич-Токаржевсь-
кий. Певна річ, що та ексклюзивна галицька політи-
ка не дразнила росіян, :і саме на те вона була й зд-
плянована. А щодо “галицької держави”, то ця спра-
ва не журила Ватикану: там уже наперед знали, що
Галичина призначена ВатиканоМ; і католицькою
Францією для Польщі. Адже ж папський нунцій при
уряді Польщі, від 1918 р., ватиканський політик
єпископ Ахілл Ратті (пізніший папа Пій XI), був у
— 113 —
Ватикані головним дорадником у справі політики
Ватикану, що підтримувала Польщу в її зазіханнях
на Галичину й інші західні українські землі.
Щоб здобути собі симпатію серед росіян для
своєї “місії” на Схід, Ватикан і його міжнародня ка-
толицька дипломатія підтримували “білих” росіян в
їхньому намаганні включити Україну в російську ім-
перію. Ця політика Ватикану належала до дуже важ-
ливих чинників, які на міжнародній арені сильно
шкодили урядові Української Народньої Республіки
в його зусиллях оборонити державність України. На-
приклад, католицька Франція допомогла Польщі
оборонитися перед інвазією большевицької армії,
але Україні вона не дала допомоги проти червоної
Москви. Большевицька влада заповідала знищення
Церкви на бувших територіях царсько-російської ім-
перії. Тому що там майже всі християни були право-
славні, то Ватиканові було на руку, щоб православіє
було зліквідоване. Ватикан надіявся, що на руїнах
православія він згодом прищепить католицизм шля-
хом своєї “місії” на Схід. Що у Ватикані такі споді-
вання були — про це свідчить церковна преса митр..
А. Шептицького. Наприклад, католицький церковний
орган (контрольований митр. Шептицьким), у Гали-
чині, часопис “Нова Зоря” (ч. 34, 1928 р.), опубліку-
вав був статтю, в якій греко-католикам у Галичині
було вияснено, яку користь Католицька Церква буде
мати з Совєтського Союзу, влада якого винищувала
православіє:
“Бог лячно упокорив Росію... 1 коли вона має
навернутися, то навернеться ,(на католизм, — О.Б.)
хіба що перша з того дикого покоління, яке вирос-
те з-під большевицького режиму і яке визбудеться
всякої релігії, а в кожному разі візантійського ду-
ха, бо сказано — легше єсть навернення з атеїзму,
ніж з православія”.
Оце такий голос церковної преси митр. Шеп-
тицького. Коли провід Католицької Церкви радів,
що1 комуністична влада винищувала православіє в
упокореній Росії, то, звичайно, до Росії він зарахову-
вав і окуповану Україну в державних межах СССР.
Наказував був папа Урбан VIII (1618-1648) поль-
— 114 —
ському королеві, щоб той знищив правословниїх ук-
раїнців:
“Покори схизматиків. Нашим завданням є вир-
вати це трійливе гілля, шкідливе віття висікти! Ус-
тань же, царю! Візьми щит, і коли того вимагає
загальне добро, то гадюку заразливу цієї чуми ти
залізом і вогнем придуши!” (Цитовано за журналом
“Віра й Культура”, ч. 11(25), 1958 р., за редакцією
митр. Іларіона. Вінніпег).
Такий наказ видав польському королеві той па-
па (Урбан VIII), який сказав русинам-унііятам: “О,
мої русини, почерез вас надіюся навернути (на като-
лицизм) Схід”.
А коли постала совєтська держава, то вже не
польський король, а большевицька влада винищува-
ла зненавиджене Римом православіє, і провід Като-
лицької Церкви радів цим. Коли пройшло кілька ро-
ків, і большевицька влада вже сильно переслідува-
ла православіє, тоді в Римі почали були обміркову-
вати справу “місії” на Схід, як про це свідчать два
листи митр. Шептицького з 1924 р., опубліковані в
греко-католицькому журналі в Канаді “Логос” за
січень-березень 1961 р.
Якщо б Українська Держава була втрималася, то
кордон між Україною й Росією перешкоджав би був
митрополитові Шептицькому, як громадянинові Ук-
раїнської Держави, очолити католицьку “місію” на
Схід — аж на Москву. Таким чином Українська Дер-
жава стала б на перешкоді наказові папи УрбанаУІІІ,
щоб русини-уніяти “навернули” ввесь слов’янський
схід. Однак сталося так, що “Наддніпрянську” Украї-
ну окупувала червона Москва, а Галичину зайняла
Польща, і митр. Шептицький в Галичині знову був
відділений кордоном від Сходу. Звичайно, той поль-
сько-совєтський кордон був не на руку митр. Шеп-
тицькому, який волів бути в межах Совєтського Со-
юзу, щоб там створити “місію” на Схід. І коли вій-
ська Совєтського Союзу восени 1939 р. окупували
Галичину, то митр. Шептицький так зрадів приходом
большевиків, що називав це “знаком Провидіння” Бо-
жого, — бо ж большевицька окупація західньо-укра-
їнських земель усунула кордон між Галичиною і
— 115 —
Сходом, отже вже настала була нагода почати “мі-
сію” на Схід.
Професор папських академічних шкіл у Римі, ка-
толицький теолог о. Вільгельм Де Вріс на основі
ватиканських документів поінформував був, що ко-
ли большевики восени 1939 р. окупували Галичину,
то “Митрополит Шептицький бачив у тому знак
Провидіння, щоб пробувати впровадити католицьку
віру також в недоступному дотепер Совєтському
Союзі”, (о. проф. В. Де Вріс сказав це в своїй до-
повіді п.з. “Кардинал і Верховний Архиєпископ йо-
сиф Сліпий, Ісповідник Віри”, виголошений у като-
лицькій програмі Баварського Радіо в Мюнхені, Зах.
Німеччина, 27 жовтня 1965 р. Також його доповідь
була передрукована в греко-католицькому часописі
в Мюнхені “Християнський Голос” в числі за 20 бе-
резня 1966 р.).
Хоч большевики принесли в Галичину масові
катування українців, то однак митр. Шептицький ува-
жав, що для Католицької Церкви буде користь з цьо-
го, бо совєтська окупація скасувала бувшу польсько-
совєтську границю і відкрила митр. Шептицькому
шлях для “місії” на Схід, і він (митр. Шептицький)
негайно почав цю “місію” організувати, як свідчать
документи, опубліковані Ватиканом 31 травня 1967 р.
в 3-му томі “Актів”, заголовлених “Церква в Поль-
щі і в Балтійських країнах”. У згаданій книзі опублі-
кована частина листів митр. Шептицького до Витика-
ну, писані ним у початках совєтської окупації Гали-
чини. У цих листах митр. Шептицький пригадує Вати-
канові, що пап Пій X надав був йому (митр. Шеп-
тицькому) повновласті очолити “місію” на слов’ян-
ський схід. З 3-го тому згаданих ватиканських “Ак-
тів” також довідуємося, що вже в перших місяцях
.(ще перед травнем) 1940 року митр. Шептицький на
всій території Совєтського Союзу почав католицьку
“місію”. Він установив чотири уніятські екзархати
на землях, де було населення православного віро-
ісповідання. Екзархом Волині, Полісся й Підляшшя
він назначив єпископа Миколу Чарнецького; екзар-
хом етнографічних земель Росії й Сибіру — студит-
ського ігумена Климента Шептицького (свого бра-
та); екзархом центрально-східніх земель України з
- 116 —
Києвом — єпископа йосифа Сліпого; екзархом засе-
лених православними білорусами західньо-б-ілорусь-
ких земель — білоруського священика Антонія Ні-
манцевича.
Як бачимо, окупація червоною Москвою україн-
ських територій уможливила митр. Шептицькому
створити католицькі екзархати на всьому слов’янсь-
кому сході, — екзархати, які він сам очолив, бо та-
кий був наказ папи Пія X ще 1907 року. Якщо б
існувала Українська Держава, то митр. Шептицький
мабуть створив би уніятські екзархати лише на за-
селених православними українцями землях. “Над-
дніпрянської” України, але росіяни не дозволили б
йому, як горожанинові Української Держави, очоли-
ти унійну акцію на російських землях.
Що митр. Шептицький большевицьку окупацію
Галичини і решти західньо-українських земель ува-
жав “знаком Провидіння” Божого, яким він радів,
— це згадується тому, щоб цим підкреслити той
факт, що Ватиканові і в 1918-20 роках було не на
руку відновлення Української Держави. А що це йо-
му було не на руку, то він )(Ватикан), звичайно, по-
через свою дипломатію на міжнародній політичній
арені шкодив урядові Української Народньої Респуб-
ліки до тієї міри, що навіть договор між урядом
(Директорією) У.Н.Р. та урядом соціяліста Й. Піл-
судського був дуже непопулярний серед польських
католицько-клерикальних і націоналістичних сфер.
Можна розуміти митр. Шептицького, який слу-
жив виключно католицизмові, без уваги на національ-
ні й державницькі інтереси українського народу. З
точки зору його характеру як такого, можна навіть
подивляти абсолютну стійкість його служення като-
лицизмові взагалі, а справі “місії” на Схід зокрема.
Але з точки зору інтересів української нації на таку
католицьку політику митр. Шептицького не можна
погодитися, бо вона шкодила українським національ-
но-державницьким інтересам. У деяких націй, як,
наприклад, Польща, обставини склалися були так,
що міжнародня католицька політика випадково в той
час, як і перед тим на протязі століть, збігалася бу-
ла з національно-державницькою політикою Польщі
завдяки її сусідству з українцями, величезна біль-
— 117 —
шість яких були православними, отже Ватикан під-
тримував Польщу проти українців; поляки ж мали з
цього користь, бо разом з католицизмом вона нама-
галася ширити між українцями польську культуру,
та ополячувати їх. Але українська національно-дер-
жавницька справа ніяк не покривається з інтересами
Ватикану, який намагається навернути росіян '(якщо
не цілість, то хоч частину) на католицизм. Бо щоб
позискати собі симпатії росіян, Ватикан не визнає
української нації і стає проти її державницьких зма-
гань. Ватикан не змінив би цієї своєї неприхильної
політики супроти українців навіть тоді, якщо б усіі
вони були католиками. Адже ж папа Пій XII в своєї-
му посланні “До народів Росії” 1952 року всі нації,
включно з українцями, в державних межах СССР за-
рахував до “народів Росії”, а в тому “до народів
Росії” він зачислив і українців-католиків у Галичині;
отже їхній католицизм не врятував їх перед папсь-
ким зарахуванням їх до “народів Росії”, бо цього в
Ватикані вимагає політика “місії” на Схід — на Мос-
кву. Отже, в папських плянаїх та “місія” на Схід ви-
магає від українців, щоб вони платили за це ціною
включення їх в російський народ. А теперішня полі-
тика Ватикану супроти українців точно відзеркалює
в собі таку саму його політику і в 1918-20 роках.
Православні вже силою свого виховання не приз-
вичаєні до того, щоб підозрівати будьяку Церкву в
політиці, бо православіє ніколи не мало своєї міжна-
родньої політики; сама думка про це була і є чу-
жою православію. Міряючи такою самою міркою й
католицизм, українські діячі православного віроіспо-
відання не підозрівають Католицької Церкви в веден-
ні нею політики на базі інтернаціоналізму. І якраз
через те українці православного віроісповідання, пи-
шучи про українські державницько-визвольні змаган-
ня в 1917-21 роках, не згадують про той інтернаціо-
нальний дипломатичний фронт католицтва, перед
яким опинився був уряд Української Народньої Рес-
публіки. Звичайно, не згадують про це і ті українці-
католики, що описують відновлення Української Дер-
жави. Вислідом загальної мовчанки в цій справі є
непоінформованість молодшого покоління про ролю
Ватикану в боротьбі українського народу за його на-
— 118 —
ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ (1873-1945)
Багатий землевласник на Полтавщині. Генерал царської
армії Російської Імперії. В Києві на з’їзді землевласників
29-ГУ-1918 р. проголошений Гетьманом всієї України. Перево-
рот був такий несподіваний, що майже не було нагоди для
кривавих зударів з військами Центральної Ради. Директорія
У.Н.Р. стварила уряд 26 XI 1918 р., поваливши уряд Гетьмана
Павла Скоропадського, що зрікся свого становища і виїхав
до Німеччини.
— 119 —
ціонально-державницьке самовизволення. На ґрунті
тієї непоінформаваности нашого загалу деякі автори
споминів про цей період в історії українського наро-
ду ширять баламуцтво. Наприклад, француз Канади,
о. Жан опублікував 1953 року свої спомини п.з. “Моє
служіння Україні”; у цій книжці він представив релі-
гійну толеранцію уряду У.Н.Р. під проводом С. Пет-
люри в такому світлі1, що нібито і цей уряд, і ввесь
український народ був прихильний... унії з Римом!
Отже, на думку о. Жана, кожен, хто неприхильний
унії з Римом, обов’язково мусить переслідувати ка-
толицьких місіонерів; коли ж даний народ їх не пе-
реслідує, то це значить, що він бажає піддатися пап-
ській власті. Йому, о. Жанові, як католикові, просто
не зрозумілий факт релігійної толеранції.
Отець Жан належав в Україні до тих діячів ка-
толицької інтернаціональної акції, які “ловили мо-
мент”, і намагалися ширити унію поза плечима уря-
ду Української Держави. Як відомо, католицький
французький уряд з одного боку допомагав Польщі
окупувати Галичину, а “білим” росіянам допомагав
окупувати “Наддніпрянську” Україну з Києвом. А
якій політиці служив французько-католицький місіо-
нер о. Жан, прикриваючись своєю нібито “службою
Україні”? Яким чином він служив їй? Унійна акція
— це не служба Україні. Представлення уряду Укра-
їнської Держави нібито симпатинами унії (як це зро-
бив о. Жан у своїх спогадах) — це також не служ-
ба Україні, бо ж ці твердження о. Жана не згідні з
правдою. Українська Галицька Армія, перейшовши
ріку Збруч на “Наддніпрянську” Україну, мала з со-
бою 200 греко-католицьких військових капелянів,
але ніхто з них, крім О. Жана, не поважився пока-
зувати уряд Української Держави у світлі нібито
“симпатинів” унії.
З боку митр; А. Шептицького в 1917-21 роках не
було жодного доказу на користь справи соборної
України.
— 120 —
X
ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ
Згадуючи про гетьманський переворот, як один
з внутрішніх фронтів /(юрім большевицького і націо-
налістичного), що був проти уряду Української На-
родньої Республіки, я маю на увазі лише факт само-
го перевороту як бунту групи людей проти за-
конної влади, а не монаркістичиі (тут “гетьманські”)
переконання якогось числа українців. На такі чи інші
політичні переконання щодо устрою держави має
право кожна людина, і за ці переконання карати не
можна; натомість можна вільно дискутувати над ти-
ми переконаннями. Але інша справа, коли дана група
людей, маючи свої власні погляди на устрій держави,
поважується робити бунт проти уряду держави, про-
ти волі величезної більшости народу.
Коли треба було творити Українську Державу і
тим самим починати боротьбу за те, щоб оборонити
її перед зовнішніми ворогами, тоді “гетьманці” не
взялися за це завдання, бо воно було трудне, ризи-
ковне, небезпечне, і для великої частини нашої інте-
лігенції — “безнадійне”. Коли ж учений Михайло
Грушевський, діяч Симон Петлюра й інші таки взяли
на себе обов’язок відновити Українську Державу, і
це завдання вони виконали, та очолили український
народ у боротьбі за оборону Української Держави,
тоді вже знайшлися “гетьманці”, що прийшли на все
готове .(готова держава з армією і зо всім іншим
державним апаратом), щоб шляхом свого бунту про-
ти законного уряду Української Народньої Республі-
ки готову державу перебрати у свої руки, а фактич-
но — щоб розвалити її, бо ж вони не мали за собою
підтримки величезної більшости українського народу.
Державні перевороти бували й бувають, і в цьо-
му випадку Україна не була б вийнятком. Але пере-
ворот у мирний час, а переворот у воєнний час, ко-
ли держава обороняється на всіх фронтах проти зов-
нішніх ворогів, — це дві різні справи. Гетьманський
переворот у цьому випадку був “ножем у плечі” Ук-
раїнської Держави; він заподіяв просто необчислиму
шкоду справі відновлення української державности,
— 121 —
а при тому сама ідея створити “гетьманську державу”
за того часу була засуджена на невдачу ще раніш,
ніж “гетьманський” переворот відбувся. Це були ча-
си, коли валилися монарші престоли навіть у таких
державах, як Австрія й Німеччина. Навіть у Польщі,
яка була монархією аж до часу її розподілу між трьох
окупантів під кінець 18-го століття, відновлення дер-
жави під час 2-ої світової війни відбувалося без від-
новлення монархії в ній, а в авангарді боротьби за
відновлення польської державности стали польські
соціалісти. У той час, коли соціалізм став був у сві-
ті великою силою (що ствердив був і президент
Америки Вілсон), ідея створення монархістичної Ук-
раїнської Держави — це був ще один аргумент в
руки большевицьких агітаторів серед українських
мас проти відновлення української державности.
Року 1918-го минало лише 57 років з того часу,
коли українське селянство було законом царсько-
російської держави звільнене з кріпаччини (панщи-
ни), тобто з рабства у панів (.поміщиків, дідичів). І
коли “гетьманці” вірили, що українська селянська
маса на 57-му році свого звільнення з рабства в па-
нів була б погодилася на гетьманську Українську
Державу, яку очолювали б ті пани, то це значить,
що гетьманські провідники дивилися на тодішню
дійсність крізь окуляри фантазії, яка в практиці за-
подіяла величезну шкоду Українській Державі в 1918
році.
Монархістична ідеологія В’ячеслава Липинського
з його найкращими бажаннями евентуально може
показуватися дуже гарною в кабінетах теоретиків,
але не в зустрічі з інвазією на Україну комуністич-
ного Інтернаціоналу, і то тоді, коли великі землевлас-
ники (пани) були абсолютно скомпрометовані ще
“вчорашньою” панщиною, яка була 57 років тому.
Ген. Капустянський у своїх воєнних спогадах (що
тут були не раз цитовані) пише правду про “Симпа-
тії части селянства та робітників до большевиків
(“вони нам рідні брати і бються за землю і волю”).
Там таки ген. Капустянський опублікував текст свого
Докладу С. Петлюрі з ЗО грудня 1918 р., в якому,
між іншим, він поставив Петлюрі таке питання; “Да-
лі, чи бажає наше селянство та робоча маса само-
— 122 —
стійности у чистому вигляді? На це питання, на жаль,
можна відповісти негативно. Лише найбільш свідома
меншість захоплена національною ідеєю. Решта ж
хоче співпраці з Великоіросією”.
Така була тоді дійсність в Україні, і її заховати
не можна і немає потреби. Далі, пише ген. Капустян-
ський, “Большевики — величезний соціяльний чинник
світового значіння, базувались на велику територію
— з безмірним запасом людського матеріялу”.
Отже, урядові Української Народньої Республіки
треба було дивитися дійсності в очі, і бачити, що
большевики були величезним соціальним чинником
світового значення. (Гетьманці ж не рахувалися з
цим, і вірили, що гетьманські “каратєльниє отряди”
(карні загони), що масово катували й мордували ук-
раїнське безборонне селянство, покопають той вели-
чезний соціяльний чинник світового значення, яким
був большевизм за того часу.
Уряд Української Народньої Республіки мусів
виконати подвійне завдання: з одного боку, він пі-
шов на зустріч соціяльним вимогам більшосте мас
робітництва і великої більшосте селянства, щоб та-
ким чином не дати большевицькій агітації соціяльно-
економічних аргументів проти уряду Української На-
родньої Республіки; з другого боку, цей уряд одно-
часно освідомлював українські маси та інтелігенцію
в українському державницькому дусі. Коротко кажу-
чи, уряд У.Н.Р. намагався переконати народ, що тіль-
ки у своїй національній державі можуть бути спра-
ведливо розв’язані соціяльно-економічні питання се-
лянства й робітництва. Натомість гетьманські карні
загони несли на наконечниках своїх нагаїв і в своїх
кулях та шибеницях ідею “поміщицької держави”. А
большевицьким агітаторам проти української дер-
жавности якраз і треба було такої гетьманської полі-
тики, щоб вона компромітувала ідею української
державности в очах несвідомих мас і поступової ін-
телігенції.
У 1918 році було два роди “гетьманців”. 1. Ор-
ганізований (,ще перед 1917 роком) монархістичний
“Союз Земельних Собствєнніков”, яким правили ро-
сійські монархісти в Україні, і 2. Союз Українських
Хліборобів-Демокіратів, що постав на з’їзді україн-
— 123 —
ських поміщиків у Лубнях 29 червня 1917 р., а прог-
раму для цієї партії написав В’ячеслав Липинський
(у жовтні 1917 р.).
Коли почалася революція (.1917 р.), а з нею й
рух в Україні за українську державність, то створена
й опанована російськими монархістами поміщицька
партія (.“Союз Земельних Собственников”) часом
почав був виступати й під українською назвою: Со-
юз Хліборобів-Власників”.
Отже, і той російсько-монархістичний твір .(“Со-
юз Хліборобів-Власників”), і український поміщиць-
кий твір і(“Союз Українських Хліборобів-Демокра-
тів”, ідеологом якого був В. Липинський) окремо
одне від одного проголосили себе “гетьманцями”, і
одночасно (29 червня 1918 р.) відбули в Києві свої
окремі з’їзди.
Створений і очолений російськими монархістами
“Союз Хліборобів-Власників” (“Союз Земельних
Собственников”) на своєму з’їзді (29 червня 1918 р.)
вибрав гетьманом України генерала царсько-росій-
ської армії Павла Скоропадського. Предсідником
цього з’їзду, що “обрав” ген. Скоропадського геть-
маном, був М. Воронович (.бувший російський губер-
натор Бесарабії і ворог українства), а в президії
цього з’їзду визначними особами були слідуючі: ро-
сійський князь і великий магнат ;(ворог українства)
Ґоліцин, росіянин Алєксандров, польський магнат
Сас-Тисовскї, жид-капіталіст Бродскій, німець-бага-
тій Людвік Людвіковіч Люц та інші.
Німецькі війська були тоді в Україні як союзни-
ки Української Народньої Республіки проти больше-
виків. Командуючий цими німецькими військами
фельдмарщал Айхгорн став на сторону того “Союза
Земельних Собственников”, що “обрав” ген. Скоро-
падського, і наказав своїм німецьким військам пова-
лити Центральну Раду (уряд Української Народньої
Республіки), а “Українську Державу” очолив геть-
ман Скоропадський. Німці для особистої охорони
гетьмана прислали 500 російських офіцеріві-“бєЛо-
ґвардєйців’.’ Гетьман Павло Скоропадський 29 черв-
ня 1918 р. видав свою “Грамоту”, в якій, між іншим,
сказано таке: “Я... постановив взяти на себе тимча-
сово всю повноту влади. Отсею грамотою я прого-
— 124 —
лошую себе гетьманом усієї України”. Навіть та фе-
дерація гетьманської “Української Держави” з Росі-
єю, проголошена окремою Грамотою П. Скоропадсь-
кого 15 листопада 1918 р., мала тривати лише до ча-
су плянованого обсадження царського престола Ро-
сії особою великого князя Миколая Миколаєвича,
якому П. Скоропадський мав передати владу над
Україною, що мала бути включена в царсько-російсь-
ку імперію.
Російський генерал Дєнікін у своїх спогадах
(“Очерки русской смутьі”) свідчить: “У грамоті
(.про федерацію України з Росією, — О. Б.), сказав
гетьман Маркову: “я ясно сказав те, що хотів, але
не міг (сказати) раніше. Я писав до Миколая Мико-
лаєвича... Коли він стане... правителем (Росії, — О.
Б.), я радо й без вагання передам йому всю свою
владу”.
Гетьманський “уряд” негайно вислав на села
України карні загони, які масово катували, вішали й
розстрілювали українських селян за те, що ті під час
большевицької революції грабували поміщицькі філь-
варки. Безперечно, при цьому масово падали жерт-
вами й ці селяни, які нічого спільного з цими гра|-
бунками не мали. Большевицькі ж агітатори бачили
це все і голосили селянству: Оце маєте Українську
Державу!
До того ж ще гетьман 15 листопада 1918 р. сво-
єю Грамотою відкрито проголосив, що гетьманська
“Українська Держава” є на статусі федерації з Ро-
сією, коли він писав, що Україні “серед решти час-
тин многострадальної Росії” судилася краща доля,
бо ж Україні “належиться першій виступити в спра-
ві утворення всеросійської федерації, якої конечною
метою буде відновлення Великої Росії”.
Гетьманська влада тривала сім з половиною мі-
сяців, і скапітулювала перед новопосталим урядом
(Директорією) Української Народньої Республіки.
Поки Директорія, як законний уряд Української
Держави, повалила владу Скоропадського, це кошту-
вало українському народові великих жертв. А геть-
манська влада залишила по собі серед мас україн-
ського народу ще більш пригожий ґрунт під боль-
шевицьку пропаганду, ніж він був під час больше-
— 125 —
вицької революції 1917 р., і цей факт дуже утрудню-
вав положення Директорії У.Н.Р.
Український історик-націоналіст Р. Млиновець-
кий у своїй “Історії українського народу” пише таке:
“Є підстави думати, що “Брацтво Самостійників”
(.націоналісти, — О. Б.) також плянувало переворот
і встановлення гетьманської форми влади, лише,
звичайно, мало цілком іншого кандидата, а не Ско-
ропадського, 1 на інші сили хотіло спиратися”.
А далі цей же історик пише, що гетьманці-націо-
налісти (тобто “самостійники”, члени “Братства Са-
мостійників”, — О. Б.) планували обрати гетьманом
полковника Болбочана, що ідеологічно був “душею”
Запорізької Дивізії, якою командував ген. Натіїв.
Р. Млиновецький пише про це так:
“Запоріжська дивізія була під впливом само-
стійників (націоналістичного Братства Самостійників,
— О. Б.), Болбочана уважали втаємничені за канди-
дата в гетьмани. Року 1919 з наказу самостійників
він мав за допомогою війська змінити напрямок по-
літики і його розстріляла уенерівська влада, яка
складалася переважно з соціялістів...”
Отже, не багато часу минуло з того часу, як ке-
ровоний російськими “бєлоґвардєйцями” гетьманат
Скоропадського з допомогою німців з нутра заатаку-
вав уряд Української Народньої Республіки, як уже
українські націоналісти з своїм плямованим гетьмана-
том готовилися з-поза плечей напасти на уряд У.Н.Р.
— Директорію, очолену С. Петлюрою. І в цю затію
вони вмішали такого знаменитого фахового військо-
вика-старшину високої ранги, яким був Болбочан
(що не був політиком), і перемовили його у змову
проти свого законного уряду.
Після гетьманату Скоропадського, що його прок-
ляли українські народні маси, намагання ввести дру-
гий гетьманат — хоч тим разом уже й націоналістич-
ний — в тодішніх обставинах не належало до полі-
тичної мудрости. Крім того, молоденька Українська
Народня Республіка, що існувала, так би мовити, на
фронтах, не могла собі позволити на один переворот
за другим: П. Скоропадський та Оскілко, а також
плянований переворот націоналістів-гетьманців, що
кандидатом на гетьмана намітили Болбочана. Кожен
— 126 —
деіржавник розуміє те, що один устійнений уряд (на-
віть якщо він не дуже добрий) у воєнний час є кра-
щим, ніж державні перевороти, що намагаються
встановити інший уряд, щоб він був “кращий”. Та
тут ще виринає питання, чи він справді був би кра-
щий.
Якщо б націоналісти були мали за собою народ,
то вони були б створили свою велику партію, і ле-
гально, своєю більшістю, опанували б уряд Україн-
ської Народньої Республіки. А коли за собою наро-
ду не мали, то переворот групи націоналістів був би
закінчився так, як і гетьманат Скоропадського, що
викликав проти себе всенародне повстання, яке в
кращому випадку очолили б українські державники-
демократи, а в гіршому — з цього повстання скорис-
тали б большевики.
Невелика, але добре здисциплінована група наці-
оналістів часом може зробити переворот і захватати
владу в державі лише в мирний час .(як це робили
нацисти в Німеччині і фашисти в Італії), а не в таких
обставинах, в яких була Україна, на території якої
була велетенська большевицька сила, яка тільки че-
кала на всяку нагоду, щоб брати під свою збройну
й політичну опіку ті елементи населення України,
що не були вдоволені владою Української Держави
існуючої на фронтах, і то на фронтах на своїй тери-
торії. У такій ситуації невеличка група націоналістів
не могла б опанувати населення терором, як це собі
тепер націоналісти уявляють, і як це вони пробува-
ли робити на західніх землях України під час 2-ої
світової війни, бо безборонне населення там не мало
де знайти собі оборони. Але на центрально-східніх
землях України під час 2-ої світової війни терор їм
не вдався, і УПА (Українська Повстанська Армія),
очолена Організацією Українських Націоналістів
(бандерівців), не мала туди доступу, бо майже все
населення цих земель не підтримало націоналістів.
(А провід націоналістів був виключно галицький).
Знову ж націоналістів було замало, щоб опанувати
населення всієї України; отже, вони густо згромади-
лися лише на західньо-українських землях, і там во-
ювали, — але воювали лише з українським населен-
ням, проголосивши тих українських патріотів, що
— 127 —
були проти диктатури націоналізму, “ворогами ук-
раїнського народу”.
Націоналісти в 1917-20 роках не лише не мали
сили творити Українську Державу, але й навіть не
мали відваги показатися з укриття на поверхню
життя в формі якоїсь легальної організації. Але
все ж таки в них було досить сили для того, щоб
підпільно підточувати ґрунт під урядом Української
Народньої Республіки. Ну, а вже критикувати цей
уряд в теперішнух націоналістичних публікаціях —
це цілком легка справа.
XI
і
ДУХ АНАРХІЇ
Багато з тих, що бунтувалися проти уряду Ук-
раїнської Народньої Республіки лише для своєї влас-
ної свідомости й совісти, намагалися знайти якісь
“оправдані причини” для тих бунтів і переворотів, а
в дійсності тут діяв потай від них самих, діяв у гли-
бині підсвідомості, традиційний дух анархії.
Щоденник “Америка” (Філадельфія) у числі 188,
1968 р. переповідає зміст частини промови Івана
Кедрина:
“Найгіршою недугою українського суспільства,
зокрема українського політичного життя, вважає до-
повідач партикуляризм та психологічне сектанство,
яке каже діяти тільки під власною фірмою. Шукаючи
відповіді на можливості санації українського політич-
ного життя, доповідач бачить кризу не так в органі-
заційній, як у психологічній дійсності. Він сумніва-
ється в тому, чи дозріли наші люди до думання ка-
тегоріями доцільности, з відкиненням особистих і
групових, часто хворобливих амбіцій”.
І. Кедрин — це старий український діяч з Гали-
чини між двома світовими війнами.
Звичайно, І. Кедрин тут має рацію.
Коли оглянемося в минуле, то хворобливі осо-
бистості і групові амбіції, подиктовані темним ду-
хом анархії, а формально оправдувані нібито “до-
цільними причинами”, тягнуться чорною ниткою по-
через історію українського народу.
— 128 —
Автор “Слова о полку Ігореві” з 12-го століття
свідчить, що давню Русь і(Україну) удільні (.провін-
ційні) князі самі нищили своїми “крамолами” (во-
рожнечею між собою). “Бо ви своїми крамолами по-
чали наводити поган на Землю Руську, на достаток
Всеслава, і через незгоду сталося насильство (Укра-
їні) від Землі Половецької”, пише цей автор з-перед
сімох століть.
Як збройна боротьба між кандидатами на геть-
манів і їхні “чорні ради” глибоко ранили український
народ і притуплювали в ньому змисл власної дер-
жавности — цей анархізм описує П. Куліш у повісті
“Чорна Рада”.
Лише в українському народі, а не деінде, вперше
в історії людства створилася збройна сила анархіс-
тів (під проводом Махна).
Відома анархічна “отаманія” (.Григоріїв, Зеле-
ний і т. п.) лише в Україні постала на таку велику
скалю. Коли такі самозванчі “отамани”, які спочат-
ку нібито підлягали урядові У.Н.Р., згодом перехо-
дили до большевиків (як ось Григоріїв та інші), то
вони чинили це не з ідеологічних комуністичних пе-
реконань, яких у них не було, а чинили це лише за
підшептом темного демона анархізму: у них просто
була потреба бунтуватися проти власної влади. А
щоб та влада не покарала їх, то вони силою факту
шукали опіки в большевиків, і по їхній стороні во-
ювали проти Української Держави.
Коли йдеться про українську державність на
протязі історії, то тут пригадуються слова гетьмана
Івана Мазепи, що українці своєю внутрішньою нез-
годою “самі себе звоювали” (Це слова з вірша Ма-
зепи: “Всі спокою щиро прагнуть, та не в один гуж
всі тягнуть”).
Перший раз в історії українського народу ста-
лося “чудо”: з одного боку, не було диктатури, бо
існували різні політичні національно-демократичні
партії; з другого ж боку ці партії спромоглися спіль-
но створити уряд, що відновив Українську Державу,
яку українські патріоти політично й збройно захи-
щали під проводом цього уряду.
Так, у світлі історичної долі українського наро-
ду, - це було “чудо”.
— 129 —
Але шлях цього уряду був тернистий, дуже тер-
нистий.
Першим президентом Української Народньої
Республіки був професор Михайло Грушевський -—
учений історик такого масштабу, що не часто появ-
ляється навіть серед великих державних народів на
дуже високому рівні культури. Такий президент був
би гордістю кожної великої державної нації.
Ким був перший міністр військових справ, а по-
тім голова уряду і Головний Отаман Армії У.Н.Р. —
про це свідчить той факт, що в історії України є
лише два символи української державности й бо-
ротьби за неї: “мазепинщина” і “петлюрівщина”. Ку-
ля агента комуністичного Інтернаціоналу, що вбила
С. Петлюру, потвердила велич цієї постаті в історії
змагань українського народу за державність.
“Взагалі Отаман Петлюра був центральною фі-
фурою українського національного руху”, — пише
ген. М. Капустянський. — “Большевики дуже рахува-
лися з Отаманом Петлюрою і не жалували коштів
для агітації проти нього” (.“Похід українських армій
на Київ-Одесу в 1919 році”).
Що він не був військовим фахівцем — цей “ар-
гумент” з боку наших критиків Петлюри є неречевим.
Згідно з конституцією, кожен президент США є го-
ловним шефом всіх збройних сил цієї держави, але
за нього командують високі військові фахівці. По-
дібно було і в випадку уряду У.Н. Р.: Головним Ота-
маном був С. Петлюра, але в практиці Армією У.Н.Р.
командував військовий фахівець генерал Олексан-
дер Осецький, що був Наказним Отаманом, що пе-
ред тим був генерал-майором царсько-російської ар-
мії. Він був свідомий українець, український патріот
і державник.
Ні Лейба Троцький (Бронштейн) — творець боль-
шевицьких збройних сил і їхній найвищий началь-
ник, ні головний командир тодішніх польських зброй-
них сил маршал Й. Пілсудський не були військовими
фахівцями; практично за них командували високі
військові фахівці.
Якщо б зовнішнє і внутрішнє положення укра-
їнського народу тоді було, наприклад, подібне до
польського народу, то такий уряд, як був тоді в
— 130 —
Україні, напевно був би оборонив Українську На-
родню Республіку, а тоді вже й багато тих, що цей
уряд тепер критикують, бачили б великі чесноти в
особах його членів. Людина, як уже було сказано,
така: коли навіть святий програє змагання, то люди
мають нахил судити його як “бандита”; коли ж
бандит виграє змагання, то його мають нахил про-
голосити “святим”, чи “героєм”. Сталін по трупах
своїх противників з большевицької партії став дик-
татором Совєтського Союзу, отже такі визначні дер-
жавні мужі як президент США Рузвельт і прем’єр
Британії В. Черчил потискали йому руку як “героєві”.
Але якщо б Сталін був ще царською владою засуд-
жений на каторгу і там загинув, то ці самі державні
мужі вважали б були його за “бандита”. Безпереч-
но, Сталін був легальним “бандитом” велетенського
масштабу.
Уряд Української Народньої Республіки не виг-
рав змагання, бо Українська Держава в таких обста-
винах не могла втриматися. Якщо б її уряд був знач-
но кращим, ніж він був, — якщо б він навіть був
ідеальним, — тоді Українська Держава евентуально
могла проіснувати трохи довше, але втриматися не-
постійне вона не мала ні зовнішніх, ні внутрішніх да-
них. В таких умовинах провід жодного народу не
оборонив би своєї новоствореної держави.
Визначний пастор і діяч українців-протестантів
В. Кузів 1927 р. був в Україні і там відвідав проф.
Михайла Грушевського. В розмові з ним пастор В.
Кузів поцікавився думкою М. Грушевського про при-
чини розвалу Української Народньої Республіки.
Проф. Лев Биковський у своїй статті п.з.: “В. Кузів
і М. Грушевський” (Журн. “Євангельський ранок”,
липень-жовтень 1968. Вінніпег) пише про це так:
“...На питання: Чому не вдержалася Українська
Держава на наших очах, М. Грушевський відповів
спокійно: “Бо не було з ким!” Спокійно відповідає
той, хто дивиться на справи розумно, реально, з по-
чуттям великої відповідальности”, — так цитує проф.
Биковський слова пастора В. Кузіва.
І дійсно: Українська Держава не втрималася, бо
не було з ким втримати її. Українські націоналісти
в основному керувалися почуваннями. Теоретик ук-
— 131 -
раїнського націоналізму д-р Дмитро Донцов пропо-
відував “волюнтаризм” (.тобто зосередження люди-
ни на сильному хотінні), як духову основу націо-
нальних почувань. Аби було сильне хотіння, то реш-
та, мовляв, уже якось сама собою “приложиться” до
нього: приложиться і велика політична мудрість у про-
воді; пробудиться в народі національна свідомість,
патріотизм і державницький змисл; увесь світ раптом
набере симпатії до цієї держави, і буде допомагати
їм без добре вишколених і здібних дипломатів: якось
раптом появляться фабрики зброї, одежі і т.д. У
дійсності ж це лиш мрії “хлопців”.
Насправді дійсність є така: між народом треба
довго вести муравлинну працю від самих основ,
щоб народ освідомити національно; при цьому тре-
ба розбудити в ньому бажання своєї власної держа-
вности і сильне хотіння мати свою рідну державу;
і також треба високо піднести не лише національну,
а й взагалі людську культуру народу, що є необ-
хідною для організованої єдности народу; далі, тре-
ба заздалегідь мати достатню скількість своїх фахів-
ців у різних ділянках життя й державного будівницт-
ва. На міжнародній арені треба утвердити ім’я наро-
ду до тієї міри, щоб кожен приймав цей факт за та-
ку очевидну річ, як сонце, повітря, воду і т.д. Треба
світові дати докази, що той народ світові необхід-
ний, бо він дає людству свій великий вклад у скарб-
ницю' духової й матеріяльної культури, — культури
вселюдського характеру. Треба доказати якійсь мо-
гутній державі, чи державам, яку конкретну користь
вони мали б як союзники тієї нової держави, щоб
вони могли допомогти їй. Треба щоб той народ мав
світової слави людей (великих учених, філософів,
мистців, духовних, мільйонерів і т.д.), щоб мали осо-
бисті зв’язки (.і навіть особисту приязнь) з велики-
ми державними мужами різних великодержав, як це,
наприклад, було в випадку особистого приятелюван-
ня визначного польського піяніста Падеревського з
президентом США Вілсоном під час першої світової
війни.
Але мати лише саме оте священне “хотіння”, ма-
ти невеличку підпільну організацію і виконати низку
атентантів, або несподівано зробити державний пе-
— 132 —
реворот у власній державі проти власного уряду, і
вірити, що цього вже досить для втримання держави
в такому положенні, як була Україна в 1917-21 роках
— так можуть думати лише хлопці.
Коли взяти до уваги внутрішнє й зовнішнє поло-
ження українського народу в 1917-21 роках, то тре-
ба з подивом дивитися на те, як провідні діячі ук-
раїнського народу все таки зуміли знайти порозу-
міння між партіями, і як вони змогли таки віднови-
ти Українську Державу з її внутрішнім та зовнішнім
(міжнародньо-дипломатичним) великим апаратом. У
нас був законний уряд, була регулярна армія зо сво-
їм штабом, була своя пошта й валюта; була Академія
Наук, університети, середнє народне шкільництво;
були закордонні дипломатичні представництва; були
політичні й економічні договори з іншими держава-
ми; а в той час на фронтах велася постійна оборон-
на війна. І коли на все це дивитися в минуле (.50 ро-
ків), то за все це огортає почуття гордости, подиву
і вдячности для уряду Української Держави.
Ми тоді державу втратили, бо зовнішні і внут-
рішні вороги розбили її, але ми при тому зискали ось
що: Українська Держава на протязі короткого часу
записала новий розділ в історії українського наро-
ду, — вона втримала тяглість (історичну безперебій-
ність) змагання українського народу за його дер-
жавність. Більше того, Українська Держава пере-
творила етнічну масу українського народу в укра-
їнську н ац і ю, і в цьому є вічна невмируща за-
слуга уряду Української Народньої Республіки.
А тому, що українська етнічна спільнота вже пе-
ретворена в українську націю, то тепер1 уже
лише справа часу, коли Українська Держава знову
буде відновлена, і тим разом уже закріплена й обо-
ронена.
КІНЦЕВЕ СЛОВО
Доки Українська Держава не відновлена, доти ко-
нечною частиною особовости кожного українця, жи-
вою частиною його “я”, і частиною його думок, по-
чувань та діяльности завжди і всюди повинен бути
його обов’язок працювати для відновлення Україн-
—133 —
ської Держави. Як в особистому житті кожна людина
є “ковалем свого щастя”, так народ є архітектом сво-
єї національно-політичної долі. Нас усіх на світі є по-
над 50 мільйонів. Якщо б у нас було 50 мільйонів бор-
ців за відновлення Української Держави, — борців на
ниві праці в Україні за збереження українства, борців
на міжнародньому форумі, борців-жертводавців на
цілі відновлення Української Держави, борців за збе-
реження українства поза межами України, борців на
ниві української науки й культури, спрямованої на
відновлення Української Держави, борців на кожному
кроці й у кожну мить, де є потреба цього і нагода
для цього, — то безперечно, що відновлення Україн-
ської Держави настало б значно скоріше, ніж дехто
з нас думає.
Не кожному вдається займати високе становище,
не кожному судилося бути багатим, не кожному суди-
лося бути щасливим, не кожен спроможний дивитися
на життя оптимістично. Але кожен має можливість
постійно вкладати свою “пайку” у справу відновлення
Української Держави.
Активне хотіння відновити Українську Дер-
жаву, — ба, так би мовити, хотіння хотіти від-
новлення Української Держави є головною передумо-
вою здійснення цієї нашої священної мети.
Наш народ многостраждальний, збілований, зне-
можений, збитий чужими силами. Не спричиняймо ж
страждань самі один одному! Не поступаймо так, як
докоряв нашій провідній верстві гетьман Іван Мазепа:
“Самі себе звоювали!” Наш народ, як цілість, добрий,
чесний, працьовитий. Він ніколи не був схильний до
внутрішньої, міжбратньої боротьби. Наш народ заслу-
говує на такий же добрий, чесний, мудрий, жертвен-
ний і працьовитий провід. Коли є спільна мета —
справа відновлення Української Деджави, а є різні
підрядні філософії соціяльного, економічного чи іншо-
го характеру, які справі відновлення Української Дер-
жави не шкодять, то це лише збагачує скарбницю ідей
нашої спільноти. Ми можемо не погоджуватися один
з одним у справі тих підрядних ідеологій (навіть і
партійних ідеологій), але це не значить, що провідни-
ки партій повинні ненавидіти один одного, чи й навіть
(,як це вже бувало) і переслідувати та вбивати.
— 134 —
Братовбивча боротьба між провідниками партій,
яка з особливою силою проявила себе під час Другої
світової війни, має свій корінь у світогляді провідни-
ків деяких партій. Пишуть же в нас “Історію Украї-
ни”, говорять про “любов до України”, про “змагання
за визволення України”, але про українську націю го-
вориться мало. Перша книжка п.з.: “Історія українсь-
кого народу” (не “Історія України”) — це праця Р.
Млиновецького, який правдиво підкреслює, що “істо-
рія України” — це історія Української Землі, бож
“Україна” — це назва території, а не народу. Ця зав-
вага — не “гра слів”, — тут є глибокий сенс. У нас
були і є такі люди, що щиро воюють і жертвують
собою за визволення України, яку вони люблять,
як рідний і чудовий край (.землю, територію),
але при тому вони вбивають своїх братів-патріотів ли-
ше за те, що в них є свої ідеї підрядного характеру,
які не перешкоджуть їм працювати для справи віднов-
лення Української Держави. А коли вони вбивають
своїх братів-українців, які є активними патріотами,
то це значить, що ті братовбивці люблять лише Ук-
раїну (рідну територію) і люблять свою партію задля
своєї влади в Україні, але вони не люблять Україн-
ського Народу; бо якщо б вони любили його, то не
вбивали б своїх братів-патріотів. Для кого не є свя-
щенною кожна краплина української крови, якої не
вільно проливати під загрозою всенароднього прок-
ляття (.якщо тут не йдеться про зрадників і криміна-
лістів-душогубів), той не любить свого народу, — і
це треба собі запам’ятати, немов догмат! Усяких “при-
чин” для вбивання братів-патріотів можна знайти ба-
гато, але всі вони перестануть бути “причинами”, ко-
ли в нас буде національний догмат: Не проливати ні
краплини священної крови своїх братів-патріотів!
Якщо може хто думає, що не всі ми доросли до та-
кого високого рівня, щоб хоч частину себе присвяти-
ти для постійного змагання за визволення Української
Держави, то тут у крайньому разі можна сказати ось
що: Якщо хто справді не має в душі цього священ-
ного ідеалу, то нехай він принаймні не перешкоджає
справі відновлення Української Держави. А брато-
вбивча боротьба між проводами партій (,як це вбива-
ли бандерівські провідники “мельниківців”, “петлю-
— 135 —
рівців” і “гетьманців” (монархістів) — це є найбіль-
ше шкодження справі відновлення Української Дер-
жави.
У своєму посланні “До мертвих, живих і ненарод-
жених” Т. Шевченко взяв собі за мотто слова Єванге-
лії: “Хто каже “люблю Бога, а брата свого ненави-
дить, той брехун”. А “свій брат” у Шевченка означає:
“українець”. Іншими словами кажучи, Шевченко за-
являє: Хто з українців каже: “Люблю Бога”, а україн-
ця ненавидить, той брехун!” Звичайно, що для Шев-
ченка це була самозрозуміла річ, що коли хто з укра-
їнців каже: “Люблю Україну”, а українця він нена-
видить, той брехун!
Заголовок пророчої поеми Тараса Шевченка та-
кий: “До мертвих, живих і ненароджених, в Україні й
не в Україні сущих моє дружнє послання”. Отож, Т.
Шевченко звернувся своїм пророчим словом до духів
наших предків, до нас (живих) і до наших нащадків
— до тих, що в Україні, і до тих, що живуть не в Ук-
раїні, а поза її межами. Так може звертатися до на-
роду тільки великий пророк, отже “хто має вуха, не-
хай слухає!”
Нас, що перебуваємо поза межами України, про-
рочий заповіт Шевченка зобов’язує так само, як і
тих українців, що є в Україні. А в деякому відношен-
ні, з уваги на нашу тут національну свободу, цей за-
повіт зобов’язує ще більше, як тих наших братів і
сестер, що проживають на рідній землі. Хто цієї тут
свободи у вільних країнах не використає для своєї по-
стійної праці й жертвенности для справи відновлення
Української Держави, той не зможе виправдати свого
тут перебування інакше, як тільки тією свідомістю,
що він утік з Батьківщини тільки тому, щоб рятувати
себе особисто, і щоб улаштувати собі краще особисте
життя. Назва “українець” — це не порожній звук і це
не декорація, чи лише звичай, — ні, це ім’я священне;
це ім’я за збереження якого без вагання пішли на му-
ки мільйони наших братів і сестер; це ім’я, під яким
славні воїни Українського Народу йшли в нерівний
бій “За честь і славу, за народ”. І це священне ім’я
кожного зобов’язує під присягою його власної душі,
щоб він завжди і всюди — де лиш є нагода, і де тіль-
ки нагоду можна створити, діяв для справи віднов-
— 136 —
лення Української Держави: щоб він змагав до цього
“словом, ділом і думкою”.
Життя не стоїть на місці. Хто не йде вперед, той
релятивно “йде назад”. Буває поступ, буває застій,
буває назадництво.
Французький письменник Шатобріян сказав: “Най-
більше зло є там, коли людина призвичається до зла”.
Достоєвський сказав: “Кожна людина має свого чор-
та в душі, і не може з ним розлучитися”. Буває й та-
ке зло, що людина призвичаїться до нього, а згодом
ще й починає до того свого рідного зла ставитися з
сентиментом, а часом підносить його до рівня культу.
Так, наприклад, у деяких народів у минулому проказу
вважали за свою: “священну недугу”. А коли вона бу-
ла для них "священною”, то, мабуть, була вона й рід-
ною, “національною. Тож і не диво, що їм годі було
з нею розлучитися. Якщо б хто лікував таку людину,
то вона, мабуть, протестувала б, що “безбожно” по-
рушують її “священні” принципи, вражають її “свя-
щенні” почування.
Я хочу при цій нагоді пригадати, що чимало бу-
ло, і тепер є, таких народів, територію яких (разом з
населенням, звичайно) пошматували сусіди займанці,
розділили її між себе. За прикладами не треба шука-
ти десь далеко: Польщу до І світової війни розділили
були між себе три окупанти: Росія, Австрія й Прусія.
Акт відновлення Польської держави 1918 року авто-
матично означав воз’єднання цих трьох частин поль-
ської території, що були під трьома окупаціями. І
чим поляки не патріоти, або чи в її провідників не бу-
ло національної чести й політичної мудрости, коли
вони врочисто проголосили акт відновлення Польсь-
кої держави,, а акту “соборности” чомусь не прого-
лосили, бо не вважали за потрібне чинити це? А ось
чому: Коли польський уряд проголосив відновлення
Польської держави, то це конечно само собою
розуміється, що поняття про свою державу обов’язко-
во включає всю польську етнографічну територію, як-
що в проголошенні не було зроблено замітки, що, мо-
же, польський народ зрікається частини своїх земель
на користь сусідніх держав. Коли дана велика спільно-
та є не “етнічною масою”, а нацією, то вона ніде й
ніколи, ні за яких умовин не вважає себе за поділену,
бо єдність є в душі кожного її члена. Коли сусіди
— 137 —
розшматують територію нації, то в душі також нації
немає жодних окупантських кордонів. Коли дана
спільнота є нацією, то вона навіть у розсіянні по
світі є нацією (.напір., жиди). Те, що для сусідів-оку-
пантів є поділом території даної нації, то цей факт
для самої тієї нації не є жодним поділом, а це зай-
манщина ворогів, — нелегальний (незаконний) вчи-
нок. Для самої тієї фізично окупованої нації в душі
немає окупантських кордонів, — це не кордони, це
лише окупантсько-поліційні сторожі; нація не визнає
кордонів на своїй землі. Отже й тому польська нація
проголосила тільки акт відновлення Польської держа-
ви, і щороку дуже врочисто відзначала цей акт. Але
“соборности” вони не проголосили, бо для себе самих
вони завжди вважали себе за собор них.
У нас сталося інакше.
Коли Уряд України 1918 р. проголосив відновлен-
ня національно-політичної суверенности, тобто, дер-
жавности Українського Народу, то це само собою оз-
начало, що це був акт відновлення Української Дер-
жави на всій українській території. Акт відновлення
Української Держави (.який сам собою означає с о -
борність) уряд Української Народньої Республіки
в Києві проголосив 22 січня 1918 року. Галичина тоді
була ще під австрійською окупацією, але для уряду
української нації ця окупація була нелегальною, отже
акт відновлення Української Держави 22 січня 1918 р.
теоретично-правно включав також і Галичину, Буко-
вину й українські землі під угорською окупацією.
Коли Австрія “здала” без бою свої позиції в Га-
личині, і січові стрільці опанували Львів, то Галичина,
правно охоплена Українською Державою силою акту
22 січня 1918 р., тепер уже й фізично мала опинитися
в кордонах вільної Української Народньої Республіки
з урядом в Києві. У поляків у такому випадку був би
утворився у Львові якийсь “тимчасовий національний
комітет”, який негайно повідомив би уряд в Варшаві,
що ця територія вже вільна, і щоб уряд з Варшави
прислав свої директиви.
У нас сталося інакше. Коли Українська Народня
Республіка — Держава, що сама собою означала с о-
борність, була в Києві проголошена 22 січня 1918
року, то через приблизно 11 місяців, коли австрійська
— 138 —
влада опустила Галичину, і в листопаді 1918 р. у Льво-
ві створився уряд, що проголосив “державу”’ — За-
хідньо-Українську Народню Республіку, — звичайно
“незалежну” від відновленої Української Держави з
урядом в Києві. Правда, на території Української Дер-
жави, очоленої урядом у Києві, тоді творилося чимале
число “держав” і “державок”: “Пашківська респуб-
ліка”, “Дерманська республіка”, большевицька “рес-
публіка” з т.зв. “урядом” у Києві. Була й “Кременець-
ка держава” — навіть свої власні гроші друкувала.
З Росії насувалася на Українську Державу велика во-
рожа червона сила; насували й російські “бєлоґвар-
дєйці”, отже уряд Української Держави не мав настіль-
ки сили, щоб усі ці “держави” і “державки” на тери-
торії Української Держави зліквідувати, а її т.зв. “ря-
ди” притягнути до судової відповідальности за про-
тидержавні акти.
Але “Західньо-Українська Народня Республіка”,
яка відмовилася (чи пак провідники її) не визнавати
за свою Українську Державу з урядом у Києві, неза-
баром упала під натиском польських окупаційних
збройних сил. І той “уряд” зо Львова, і його збройні
сили (Українська Галицька Армія) не мали куди по-
дітися, щоб не попастися полякам у руки. Отже,
тоді вони почали відступати за ріку Збруч на тери-
торію центральних українських земель під опіку Ук-
раїнської Народньої Республіки з урядом у Києві, і
казали (,та співали в пісні), що вони йдуть “визволяти
Україну з московських кайдан”. Прийшли вони туди, і
голова “уряду” Західньо-Української Народньої Рес-
публіки (.тобто, кажучи популярною мовою: “уряду”
Галицької держави), диктатор Петрушевич поводився
на території Української Республіки немов би в “екзи-
лі” (,на еміграції) на чужій території. Харчувався і
взагалі утримувався за гроші уряду в Києві, якого
він не визнавав. Українська Галицька Армія (немов би
лише чужа союзна армія) підлягала там виключно йо-
му (Петрушевичеві), а не урядові в Києві. Той “га-
лицький уряд” старався на власну руку вести перего-
вори в імені Галичини з чужими державами; він же
давав накази “своїй армії” (УГА) раз ставати по сто-
роні російських “бєлоґвардєйців”, а раз по стороні
большевиків, — отеж проти Української Держави з
урядом у Києві.
— 139 —
Коли вже стало ясно, що переможці Німеччини й
Австрії, тобто Аліянти (Америка, Франція, Британія
й т.д.), “віддали” Галичину Польщі, то “галицький
уряд” зо своєю армією (,УГА) втратив надію на повер-
нення до своєї “галицької держави”. І тоді той “га-
лицький уряд”, не бачивши для себе іншого виходу,
аж 22 січня 1919 р. рішився “з’єднатися” з урядом у
Києві, а Галичини не “з’єднав” з рештою України, бо
її окупували поляки. Якщо б поляки не окупували
Галичини, то не було б “з’єднання”, чи “соборности”
бездомного “галицького уряду” з осідком у Києві.
Ці завваги не відносяться до вояків і старшин
нижчої ранги, а також до деяких старшин вищої ран-
ги Української Галицької Армії, бо вони загалом бу-
ли зразком українських, людських і вояцьких чеснот.
Ці завваги не відносяться також і до загалу україн-
ського народу в Галичині, бо народ був чесний і пат-
ріотичний. Тут мається на увазі виключно верхівку
політичного проводу (“уряду”) Західньо-Української
Народньої Республіки. Коли наші нащадки спитають,
ким і нащо вона була проголошена так звана
“Соборність 22 січня 1919 року”, то яку відповідь
на це питання вони будуть мати? А проголошення
“Соборности” — це ніщо інше, як наслідок поперед-
нього відірвання Галичини, Буковини й Закарпаття від
Української Держави зо столицею в Києві, — відір-
вання шляхом створення “Західньо-Української Народ-
ньої Республіки”.
Оце все те, що є за плечима акту проголошення
Соборности, який ми святкуємо, замість святкувати
лише акт відновлення Української Держави (,в фор-
мі Української Народньої Республіки), який автома-
тично означає собою й проголошення соборности.
Крім “актів проголошення Соборности”, у наших
провідників є ще багато дечого іншого, що створене
в дусі подібної “логіки”. Наприклад, з уст провідників
чуємо “квіточки”, як “самостійна держава”, чим вони
автоматично хочуть сказати, що є також “несамостій-
ні держави”, тобто колонії, — “держави”, які не є дер-
жавами. Можна почути про “поділ Церкви Христо-
вої”, тоді як у догматі кажуть: “Вірую в єдину, святу,
соборну й апостольську Церкву”, а не “Вірую в поді-
лену Церкву”. Пишуть підручники про “Християнську
— 140 —
Церкву”, але не пояснюють, хто є первієрархом тієї
одної, світової “Християнської Церкви”, і не інформу-
ють про її арміністративний світовий ценетр. Пишуть
про “Шевченкову мову”, так наче б у нас було дві мо-
ві: одна українська, а друга “Шевченкова”. У наших
богословських школах викладають “канонічне право”,
хоч грецьке слово “канон” сам означає “право”, отже
викладають “правне право”. Це не є “ловлення за сло-
ва”, — це лише приклади того, що за тими словами є
в думках. І коли таке думання є в політиці, з “актом
соборности” включно, то звичайно, що провідникам
тяжко зрозуміти, що проголошення державности
автоматично означає собою також і проголошення
соборности. І поки провідники внутрі нашої спіль-
ноти так думають, говорять і діють по лінії такої “ло-
гіки”, то це лиш півбіди. Але коли б вони, не доведи
Господи, показалися з цим десь на міжнародньому фо-
румі, то це була б прикра справа.
Вищевисловлені завваги є частинкою прикладів
того, що державницьке думання мусить бути
не лише патріотичне, але й разом з цим строго л о -
г і ч н е.
Далі, справа тієї старої мудрости, яка вчить нас,
що “історія — це вчителька життя”.
Це природній факт, що людина схильна забувати
немилі факти так, як і її тіло намагається позбутися
загнаної оскалки. Але тут є непорозуміння, коли уто-
тожнюють пам’ять про немилі факти з забуванням са-
мих тих фактів. Коли, наприклад, бандит Дебанчук з
села Гайщина на Вінничині в перших роках совєтської
влади пограбував, як кажуть, “до ниточки” і “зрізав”
мені шкіру нагаями (дав 25 нагаїв, а від решти я ви-
просився), то це не значить, що мене постійно затро-
ює ненависть до нього, бож тут піддатися почуванню
постійної ненависти було б нездоровим явищем. Однак
це ще не значить, що я забув цей факт. Я пам’ятаю
його, і не відчуваю потреби забувати. Він мені шля-
хом особистого досвіду дав науку про те, як почуває
себе жертва. А це треба знати і пам’ятати. Але мій
особистий дрібний досвід — це тільки приклад. Фак-
тично я маю на увазі всенародні досвіди історичного
характеру. Роки 1917-18, 1921-22, 1932-33 — це час,
коли комуністична влада винищила багато мільйонів
— 141 —
українців. Це має нам пригадувати, що поки є кому-
ністична влада з її марксизмом і всією системою, що
побудована на марксизмі, то жодна зміна осіб у про-
воді СССР, жодні “відлиги”, жодні “культобміни” не
повинні приспати нашої уваги, бож те червоне пекло
на землі не змінилося, і в кожну мить може знову по-
чатися одноразове велике людовбивство, яке тепер
(.за “відлиги”) відбувається більш замасковано й ра-
тами.
* *
Книжка “Тернистий шлях Українського Уряду”
написана не на те, щоб збільшити число історично-
го матеріалу, бож вона сама написана на основі іс-
нуючих матеріялів. Мета задля якої написана ця
книжка — це спроба в скороченій формі й нагляд-
но показати тернистий шлях Українського Уряду.
Це не є намагання увести цей уряд у сферу культу
— “ідолопоклонства”, до чого в нас і без того вже
є аж надто великий нахил в різних ділянках націо-
нального життя. Це не є також спроба замикати
шлях до наукового підходу до нашої історії, бож на-
ука по суті має критичний характер, отже культи
сильно шкодять українству як науці. Головна ціль
моєї книжки така: Кожен з нас повинен поставити
собі таке питання: “Що я зробив би, якщо б був на
місці Українського Уряду, а головно — на місці Си-
мона Петлюри, якщо б в його тодішніх умовинах
очолював змагання й боротьбу за відновлення Укра-
їнської Держави?” Кожен з нас повинен порівняти
свою теперішню діяльність для справи віднов-
лення Української Держави з діяльністю Українсько-
го Уряду в 1917-21 рр. Як би там хто не критикував
Український Уряд, то все ж таки він не зможе запе-
речити, що цей уряд таки відновив Українську Дер-
жаву, очолив її і змагався за вдержання її. А що
чинить кожен з нас —хто б він не був і де б він не
був — для справи відновлення Української Держави?
Порівнюючи до того, скільки енергії, труду, часу й
самопосвяти Український Уряд пожертвував для спра-
ви відновлення Української Держави, — скільки у
— 142 —
пропорції своїх можливостей кожен з нас жертвує
для цієї самої священної мети? Нехай на це питан-
ня кожному відповість його свідомість, логіка, по-
чування й совість, а також... квитанції грошових по-
жертв на цю справу. Симон Петлюра віддав для
справи івдновлення Української Держави все, що він
мав — включно з життям своїм. Як же живі можуть
дорікати мертвому, що його вбито за його епохаль-
не служіння справі відновлення Української Держа-
ви? його вбито не як члена партії чи організації
(,бож він партійцем не був), його вбито за те, що
він мав мужність перегородити шлях велетенським
збройним полчищам Світового Інтернаціоналу із
Сходу Европи на завоювання світу. Петлюра воював
не тільки з росіянами, як росіянами (,це були біло-
гвардійці), але й також з велетенською силою Світо-
вого Інтернаціоналу, удержуваного велетенськими
світовими капіталами і світовою сіткою закулісної
дипломатії. С. Петлюра перший і одинокий з провід-
них постатей України збагнув, чи принаймні мав від-
вагу заявити, що крім партикулярних ворогів (росі-
яни-білогвардійці), на Україну напали велетенські
орди Світового Інтернаціоналу, якому шлях на всю
Европу й ще далі, стелився через Україну, і невелич-
ка Українська Армія під проводом С. Петлюри, сві-
дома того, з ким вона воює, мала відвагу поставити
спротив, — перший збройний спротив в історії Сві-
тового Інтернаціоналу. І цього йому не простили.
Не простили й того, що він прилюдно, у відозві до
Української Армії й Народу назвав їх їхнім іменем:
“бандити з усьоого світу”, — отже не лише
з Московщини.. За це його вбили. Він перший очо-
лив боротьбу в обороні не лише Української Держа-
ви, але також в обороні Християнського Світу перед
наступом Світового Інтернаціоналу. І за це його вби-
то. Не вбито нікого іншого з тодішніх провідних
діячів українського народу, а вбито якраз його —
Епохальну Постать не лише українського народу,
але й усього людства. Наша трагедія, між іншим і
іншим і в тім, що ми досі не зрозуміли, що ми мали
між собою Епохальну Постать не лише українського
масштабу, але й масштабу загальнолюдського. Звер-
нення уваги на цей проочений у нас факт і підкрес-
— 143 —
лення його — це одне з головних завдань цієї книж-
ки.
Отже, справа тут не в культі — “ідолопоклон-
ництві”, до якого мають нахил лише духово-примі-
тивні люди, що їхня душа прагне “ідолів”; справа
тут у потребі розумної, логічної, чесної, справедливої
оцінки осіб на основі їхніх бажань і тієї роботи, яку
вони виконували для здійснення цих бажань. Така
оцінка є духовою потребою і прикметою культурних
людей. С. Петлюра був людиною скромною, як скром-
ною є кожна духово-велика людина. Тому він був
би проти “ідолопоклонства”, коли йдеться про поша-
нування його особи. Отже, не йому в могилі, а нам
самим для себе конечно потрібно справедливо оці-
нити все те, що він зробив для справи українського
народу і для справи людства. Один-одинокий спосіб
пошани імені заслужених людей — це не є “нарко-
тизація” культом його імені (бо “наркотизація” ба-
гатьом потрібна для особистої приємности, для
емоції, які бувають у нас на годину-дві на різних
урочистостях. У дійсності, одним-одиноким спосо-
бом культурної, розумної і щирої пошани імені
заслужених осіб є потреба практично вико-
нувати їхні заповіти і наслідувати їхню діяль-
ність, жертвенність і саможертвенність. Саме так нам
треба відноситися до пам’яті про Симона Петлюру.
Наша трагедія, між іншим, і в тому, що ми “для чис-
тої совісти” забронзовуємо в пам’ятники наших ве-
ликих постатей (.якщо нікому не вдасться “помен-
шити” їх), аби лише не виконувати їхніх заповітів.
А однак я є за конструктивним культом,
коли йдеться про відновлення Української Держави.
Цей культ не є ідолопоклонством перед людиною,
якою б вона заслуженою не була; цей культ — це
культ високого земного Ідеалу; культ необхідносте
відновити Українську Державу; а це є культ необхід-
носте визволити з неволі понад 50 мільйонів наших
братів і сестер, невимовні терпіння яких не є ані те-
орією, ані поезією, а є вони живим повсякденним
стражданням і муками; це є культ великої Справед-
ливосте; це є культ нашої національної й людської
Чести; це й культ нашої національної й людської Со-
вісти; це й культ нашого національного Обов’язку;
— 144 —
це є культ потреби такої свідомости й почуття, що
ніхто з нас не повинен зазнати повного спокою і
спочинку, поки не буде відновлена Українська Дер-
жава, що її метою є не лише право на існування й
посідання своєї споконвічної території, але й також
справа необхідности дати національну й людську
свободу багатостраждальному народові, що у сво-
їй основі належить до найкращих народів світу; бо
він чесний, скромний і трудящий. Може Бог згля-
неться над нами, і пошле нам потрібну скількість
провідників, що були б гідні очолювати наш вели-
кий і славний народ.
Завжди, всюди і всякими доступними нам чесни-
ми способами нам треба порушувати справу необ-
хідности відновити Українську Державу. Нам треба
кожну нашу особисту і спільнотну діяльність спряму-
вати на таке питання: Чи я причинюся цим до віднов-
лення Української Держави? Нам треба створити
спеціальний світовий апарат невсипущої праці для
відновлення Української Держави, і треба всім опо-
даткуватися на цю справу так, щоб у бюджеті кож-
ного з нас, мірою наших сил, нехай лиш і якась
лепта, була призначена на відновлення: Української
Держави. Нам треба завести у звичай хоч коротень-
ку формулу щоденної молитви до Бога, щоб допо-
міг нам відновити Українську Державу. Нам треба
закликати наших дітей, щоб вони — де б вони не
були і яке б вони становище не займали, щоб вони
знайшли нагоду для просування вперед справу від-
новлення Української Держави. Нам треба, щоб на
саму думку про Українську Державу, на сам звук її
назви, замовкали в нас партійні та всякі інші групо-
ві спори. Нам треба думку і назву Української Дер-
жави ввести мііж великі священні думки, почування
й назви. Ми не повинні визнавати слова “МИР” ніде
й ніколи, поки не буде відновлена Українська Держа-
ва. Ми повинні бути наполегливими в тій справі, щоб
мати постійні звіти з того, де хто й коли з наших
провідних людей, або й навіть з визначних осіб
“українського походження” (.коли вже такі є) на
своєму пості і в своєму часі порушив справу від-
новлення Української Держави. Нам треба одночасно
стукати до брами нашого розуму, серця й душі, щоб
— 145 —
вони відчинилися і впустили до себе священну іскру
непохитної волі відновити Українську Державу й
іскру невтомної й непохитної праці та жертвенности
її. Нам також треба стукати до брам сумління, свідо-
мосте й волі кожного впливового народу і його про-
відників, а також до брам совісти й розсудку людст-
ва взагалі. Нам треба розвивати науку й мистецтво
на арені світу, щоб промощувати там шлях ідеї від-
новлення Української Держави.
Оце і є моє поняття про культ відновлення Ук-
раїнської Держави.
Але найпершою передумовою відновлення Укра-
їнської Держави є діяльна любов до українського на-
роду; любов не до самої назви “український народ”,
любов не до самої назви “Україна”, любов не до
самої назви “Українська Держава”, а реальна любов
думкою, словом і ділом — любов до кожного укра-
їнця (якщо він є чесним сином, чи вона — чесною
донькою свого народу), не зважаючи на те, якого б
політичного напрямку вони не були; незалежно від
того, якого віроісповідання вони не були, — якщо
вони також завжди і всюди прагнуть відновлення Ук-
раїнської Держави. Відновлення Української Держа-
ви не є самим для себе, — ні воно є конечне для збе-
реження українського народу на землі його прапред-
ків і в усьому світі. Коли хто винищує (задля партій-
них цілей) наших братів і сестер під кличем “бороть-
би за відновлення Української Держави”, він воює
лише за свою партійну владу, щоб він міг панувати
над своїм власним народом і поневолювати його так,
як поневолює чужинець. Відновлення Української
Держави нашому народові необхідне для цього, щоб
припинилося винищування його і щоб наш народ мав
свободу проявити себе творчо на арені світу і щоб
він міг зберегти не лише свою національну честь, але
л людську гідність, якої його хотять позбавити та-
кож і деякі “наші рідні партійні вождики”. їм Укра-
їнська Держава потрібна не для народу, а для себе
самих, щоб панувати над своїм власним народом
шляхом тоталітаризму, як це ми самі і ввесь світ
бачив був під час Другої світової війни, коли такі
“вожденята”, профануючи священне ім’я Української
Держави, масово катували й мордували наших бра-
— 146 —
тів і сестер та дітей їхніх, і таким чином вони змен-
шували число наших людей, позбавляли його цін-
них одиниць — сатані на славу, а ворогам українсь-
кого народу на користь. Коли людину вкусить чужий
пес, то її болить лише тіло; коли її вкусить свій пес,
то її болить не лише тіло, але й душа: пес, якого
господар кормить і вірить йому, кусає його! Отаким
псом, що гриз за горло свого господаря-народ, були
наші партійці-тоталітаристи під час Другої світової
війни! Нехай Господь простить їм, бо не знали вони,
що чинили... Це був несамовитий наслідок того, що
в нас виховували в любові лише дорідної землі і
до рідної держави, а не виховували в любові до кож-
ного чесного українця й українки.
У нас колись проголошували всенародне прок-
ляття на тих, хто вбивав братів і сестер своїх, — ці
вбивники були проголошені окаяними. Кожна
краплина крові братів і сестер наших повинна бути
священною для нас, і її не вільно проливати так, як
у Християнстві не вільно розливати Священних Да-
рів. Кожен віддих життя братів і сестер наших пови-
нен бути священним для нас, і його не вільно спиня-
ти, бо це була б робота Сатани.
Ми повинні завжди і всюди поцікавитися долею
українця й українки; і перше наше питання має бу-
ти: чи вони бува не потребують нашої помочі, а не
питання, до якої партії чи віроісповідання вони на-
лежать. Це неймовірне, це пекельне явище, це жах—
ненавидіти брата й сестру свою по кровіі, ненавидіти
українця й українку, бо так їм наказує партія чи
чужі політичні і церковні пани-начальники.
Нехай кожен і кожна з нас постановлять собі: що
від нині ніколи не залишать нікого з чесних україн-
ців у смутку після своєї зустрічі і розмови з ним. Не-
хай вони почнуть ширити велику священну місію:
завжди і всюди при зустрічі з чесним українцем і
українкою подадуть йому допомогу, пораду, або
хоч розважать, потішать, скажуть добре слово. І то-
ді кожен буде тужити за нагодою зустрітися з укра-
їнцем і українкою. Нехай наші збори будуть зустріч-
чю родин в теплі, пошані й любові один до одного.
Це ж так не трудно сказати хоч добре слово... І то-
ді в нас настане велике, небувале досі чудо: в нас
— 147 —
буде туга одного за одним, і ми будемо становити
одну велику родину, і “брами пекла не переможуть
її”!
Проти нас є великі інтернаціональні сили світу
під різними фірмами. Нам треба жити як одна ве-
лика родина і тоді побачить світ і самі ми побачи-
мо, якою силою ми стали.
Ця любов повинна бути не “платна” — мовляв
я буду любити тебе, коли ти будеш членом моєї пар-
тії, чи мого віроісповідання, чи будеш походити з
тієї частини України, що я походжу, — ні, вона по-
винна бути любов’ю задля самої любови до синів і
дочок нашого народу. А тоді в нас у душі не буде
ні понурих “збручів”, ні “сокальських кордонів”. То-
ді для нас не буде в душі тих границь, що їх на на-
шій землі творили і творять окупанти. Тоді нам не
треба буде згадувати слово “соборність”, бож вона,
соборність, буде в душах наших, і стане вона в нас
такою ж самозрозумілою справою, як повітря і сон-
це. І тоді нам буде незрозуміло, як можна бути в
такому стані, що ще є навіть місце й потреба про-
повідувати “соборність”, так немов би проповідува-
ти про потребу дихати повітрям.
Ми є сини й дочки народу, що колись мав не
звичайну державу, а імперію, і щоб ніхто з нас
не був “тяглом у чужому возі”, — над чим душею
болів Іван Франко; щоб ніхто з нас не був “дядьком
отечества чужого”, — над чим душею болів Тарас
Шевченко; щоб ніхто не був сином “духової батьків-
щини” по чужих столицях — чи то світських, чи цер-
ковних. Доложім усіх зусиль, постановімо собі від
сьогодні, щоб ім’я “українець” в очах чужинців бу-
ло ім’ям гідносте, достойности, духової самостій-
носте, а не низької покори, не шукання чужого пана.
Нехай дві заповіді національні у нас будуть най-
більші: 1. Люби українця й українку всією думкою
і почуванням своїм, словом і ділом. 2. Будь самостій-
ний у своїх думках, почуваннях і ділах. Бо без духо-
вої самостійности кожного й кожної з нас не може
бути самостійности нашого народу, як цілости; бож
нація — це спільнота, яку разом становлять кожен
і кожна з нас. А та спільнота — це не державний
закон, це не поліція, це не громадянство (горожан-
—148 —
ство), — ні, ми всі належимо до неї д о б р о в і л ь н о,
отже лише взаємна любов і пошана одного до од-
ного може єднати нас у спільноту.
На нас з могил дивляться духи сотень мільйонів
наших предків з усіх століть; на нас дивляться сот-
ні мільйонів наших прийдешніх поколінь. На нас див-
ляться інші люди. У дійсному значенні цього слова
будьмо українцями, і так нам, Боже, допоможи!
* ❖
я*
На закінчення “Післяслова” сама собою напро-
шується згадка про нарис “Батьківщина” італійсько-
го письменника Едмондо де Амічіс (1846-1908).
БАТЬКІВЩИНА
В дні національних свят такими словами вітав
батьківщину: Рідний краю мій, благородна і дорога
мені земле, де батьки мої народилися і де будуть
поховані, де й я сподіваюся жити і вмерти, де й діти
мої ростимуть і вмиратимуть; чудова Батьківщино,
велика й вславлена з давніх давен! Великим ясним
ясним світлом дивного розуму сяяла ти світові, і
багато благородних синів твоїх полягли за тебе на
бойовищі, багатьох героїв Твоїх збавили життя кати.
Ти велична мати — і я юнак — ще не зовсім ро-
зумію і знаю Тебе, але шаную Тебе, і люблю всією
душею моєю і пишаюся тим, що народився в Тобі і
звуся сином Твоїм.
Люблю Твої поля прекрасні і Твої гори високі;
люблю Твої величні пам’ятники минулого і Твої
згадки невмирущі; люблю Твою славу і Твою кра-
су; люблю й шаную Тебе всюди так, як цю частину
Тебе, де вперше побачив сонце і почув Твоє ім’я.
Люблю Тебе, країно моя свята! І присягаю То-
бі любити всіх синів Твоїх, як братів; шанувати ве-
ликою пошаною і Твоїх величніх діячів живих, і Тво-
їх великих мерців.
Присягаюся, що завжди буду працьовитим і чес-
ним громадянином і завжди дбатиму про те, щоб
ставати кращим достойним Тебе; всю свою силу
віддам на досягнення того, щоб колись у тобі зникло
убожество, темнота, неправда і злочиннство; щоб то-
бі жилося щасливо, щоб Ти була дужа і щоб правда
пишно просвітила в Тобі.
— 149 —
Присягаюся, що служитиму Тобі, як зможу, і
розумом, і руками і серцем, служитиму вірно й щи-
ро. І як прийде той день, що мені доведеться проли-
ти за Тебе свою кров, умерти за Тебе, то вмру з
Твоїм святим ім’ям на вустах і останній міій погляд
спиниться на Твоєму святому мені прапорі...
* я<
я*
В Післямові написані згадки й зауваги включно
зо словами італійського письменника “Молитва за
свою рідну Батьківщину”. Чогось подібного треба і
нам. У відповідь на таку молитву Всевишній, спра-
ведливвий подасть нам сили, снаги, взаємної любови
і справжнього патріотизму. Будьмо лише вірними, а
не будьмо невірними тумами. Тоді Господь допомо-
же нам завершити нашу працю нарівні з народами
вільними, — відновлення Української Держави., чого
дай нам, Боже!
“Залишімо вже роздори,
І зневагу, і вражду,
Засадім у серця наші
Згоду і любов нову”
(їсидор Воробкевич)
— 150 —
ЧИТАЙТЕ КНИЖКИ ТОГО САМОГО АВТОРА
“Мої життєві студії”, 528 сторінок, ціна в твер-
дій оправі — $7.00, без окладинок — $4.00.
“Мої життєві студії” Олександра Брика — це
книга споминів автора. Дитяче й юначе життя, Авст-
ро-Угорська Держава, польське насильство в Гали-
чині, Перша Світова Війна, наїзд московської армії
на західні українські землі, тяжкі переживання під
фронтом. В обіймах смерти на східньо-українсь-
ких землях. Большевицьке народовбивство, голод,
нужда, жах, терор Чека. Білогвардійщина в Криму
(ген. Врангель) та її знущання.
З Божою поміччю авторові вдалося виїхати в
Канаду. Піонерські часи, фізична праця, торгівля, ро-
динне життя, громадсько-церковна праця, успіх в
торгівлі.
На канві особистих переживань автор порушує
низку ширших питань. Рідкісні документи про Бере-
стейську унію, що її підступом накинула Польща
Україні через кількох єпископів-холуїв, нечестивих
запроданців. Ляхи й татари та жидівське питання в
Україні. Польське людовбивство в Галичині і багато
іншого.
♦ ♦
*
“Велике людовбивство” — вичерпане.
$ $
*
“Українсько-єврейські взаємовідносини”, 384 сто-
рінки, ціна — $4.00. Це правдиві українсько-жидів-
ські стосунки на підставі джерел історії, за кілька ос-
танніх століть. Жиди жили, виростали, багатіли пло-
дами української землі. А як вони нам за наш хліб
і сало віддячилися в 1917-20 роках у Відродженній
Українській Державі, — про це говорить книжка “Ук-
раїнсько-єврейські взаємовідносини”.
“Пом’яник”, про якого “Український Голос” пи-
сав 12-ИІ-1969 р.: “За благословенням Митрополита
Іларіона дбайливо видана книжка “Пом’яник помер-
лих і живих”. Зладив у видав своїм коштом Олексан-
дер Брик. Об’єм книжки 24 сторінки” (Ціна $1.00).
У 3-сторінковому вступі пояснення для громад
і для поодиноких вірних підчеркнуто вагу такої книж-
ки, на дальших 7 сторінках подано 17 гарних поми-
нальних молитов, а на дальших сторінках є місце
для вписування імен дорогих для нас покійників.
Це поминальні молитви за українців, що загину-
ли в тюрмах, були замучені й розстріляні руками
Чека, загинули на засланні в сибірських тундрах (де-
сять мільйонів). За тих, що в роках 1921-22 загинули
з голоду (три мільйони), а також за тих, що були
виморені штучним голодом в роках 1932-33 |(сім мі-
льонів і сто сімдесят тисяч). Також молитви за укра-
їнців, що відійшли у вічність по всьому світі. Жиди
щороку моляться за своїх поляглих, то чому ми, ук-
раїнці, не можемо так чинити?
Замовлення на ці книжки посилати на адресу:
Мг. АІехапсіег Вгук,
420 Заііег 51., \Уіппіред 4, Мап., Сапасіа
ЗМІСТ
Стор.
Вступне	слово .................................. З
І.	Нація чи	народ ................................. 13
II.	Селянська	кляса ................................. 16
III.	Чому армія УНР була така маленька? .............. 21
IV.	Внутрішні вороги ................................ 27
V.	Відношення жидів до відновлення укр. державности 33
VI.	Комінтерн і Антанта проти української державности 56
VII.	Духовий Збруч ................................... 75
VIII.	Націоналізм .................................... 91
ЇХ. Політика Ватикану ............................. 104
X. Гетьманський переворот ......................... 121
XI. Дух анархії .................................... 128
Кінцеве слово .................................. 133