Злочин Москви
У
ВІННИЦІ
ВИДАННЯ ГОЛОВНОЇ УПРАВИ
СПІЛКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ АМЕРИКИ
Злочин Москви
У
Вінниці
Проект зі збереження
видавничої спадщини
української еміграції
Ню- Йор к
1951
РПВЬІСАТІОМ ОГ ТНЕ ПКВАШІАИ
АМЕВІСАК УОІТТН А88ОСІАТПЖ, ШС.
ТИе Сгіте о£ Мозссж
іп Уіппуіга
РКШТЕП Ш ТІ8А
N е V/ ¥ о г к
1951
ПЕРЕДМОВА
Московське народовбивство
“Три частини людства може вмерти,
якщо це було б потрібне, щоб одна че-
тверта стала комуністичною".
Лені н.
Народовбивство в СССР не є винаходом т. зв. со-
ветського режиму, його коріння сягають в глибину іс-
торії московської держави. Російські большевпки ли-
ше удосконалили та застосували ці методи в небаче-
них до цього часу розмірах.
З кінцем другої світової війни, культурний світ
довідався про винищення надволзьких німців, крим-
ських татар, та народів північного Кавказу інгушів,
чеченців і інших. Про це повідомили офіційно мос-
ковські диктатори. Вони виправдували свій злочин
тим, що мовляв ці народи допомагали німцям під час
другої світової війни.
Дивне це ствердження на тлі московської пропа-
ганди про “єдину сім'ю совєтського народу”, та про
‘•національну свободу” не московських народів
в СССР.
Чим же тоді була викликана симпатія цих на-
родів до німців?
На це питання, московський імперіялізм відпо-
віді не дає. Він старано ховай перед світом, свою
багатовікову злочинну політику народовбивства та на-
3
ціонального гноблення поневолених ним народів. Між
ними українці, як жертви цього злочину мають най-
більший і найширший досвід. Тому українці мають
повне право вимагати від культурного світу засуду
московського імперіялізму, як системи народовбив-
ства.
9. 5. 1950 року Підкомісія Закордонних Справ
Американського Сенату, закінчила переслухання по-
неволених російським імперіялізмом народів, у спра-
ві масового народовбивства в СССР з метою визнати
його міжнароднім злочином. Проект цього рішення був
поданий членам ОН для схвалення в Комісії Прав
Людини Об’єднаних Націй. В числі обвинувачів ви-
ступав і представник Українського Конгресового Ко-
мітету Америки. Подаючи вичерпні матеріяли про
російське народовбивство в Україні. Голова УКК проф.
Добрянський між іншим заявив:
“Ми двадцять років чекали на цю нагоду — щоб пред-
ставити справу російського народовбивства в Україні, яке
так тісно пов‘язаие з проблемою національної безпеки
Америки та майбутньої долі всього людства. Ця нагода
скріплює віру, що за нею прийде друга і рішадьна: пока-
рання злочинців..."
Свій виступ проф. Добрянський ілюстрував низ-
кою фактів, подаючи приклади московсько-больше-
вицьких методів нищення народів. Його обвинува-
чення були обгрунтовані цілим рядом докладних ма-
теріалів, а між ними й документами про злочин Мос-
кви у Вінниці.
Документальні матеріяли „Злочин Москви у Він-
ниці” це факти російського народовбивства в Укра-
їні поповнені у XX столітті. Та й не тільки народовбив-
ства. Свідчення родичів замордованих відтворюють
жахливу картину злиднів, у яких перебуває україн-
ський народ ограбований Москвою. Найкращою ілю-
страцією до цього є латки, по яких рідні встановлюють
приналежність одягу закатованих в НКВД.
4
Десять тисяч українців, замордованих у Вінниці
це лиш невеличка частинка жертв з 1937-1938 рр.,
що їх вдалося виявити й оприлюднити під час ні-
мецької окупації України у 1942-1943 роках. По-
дібні злочини, що в той самий час були викриті бі-
ля Києва і які числом жертв набагато перевищува-
ли Вінницькі, як і подібні могили в Житомирі, Ка-
м’янці-Подільському та інших містах України зали-
шилися не оприлюдненими. Німецький окупант був не-
зацікавлений в тому, щоб злочини Москви стали ві-
домі культурному світові бо побіч могил НКВД, яри,
балки і кручі вже заповнювались закатованими ук-
раїнцями в Гестапо.
Після Вінницьких розкопок, німці заборонили
дальші розшуки за жертвами НКВД.
“ЗЛОЧИН МОСКВИ У ВІННИЦІ” це лише од-
не звено у довгому ланцюгу злочинів Росії попов-
нених над українським народом.
Обов’язок кожного українця інформувати про ці
злочини вільне людство та домагатися покарання вин-
них у тому російських імперіялістів. Ця кара тіль-
ки тоді буде справедливою коли на руїнах Червоної
Росії, будуть відновлені самостійні держави народів
поневолених російським імперіялізмом.
В. Коваль

НА ЗВОРОТІ: — Селянин в українській вишиваній сорочці,
Одна з багатьох жертв НКВД у Вінниці 1937-1938 рр. оприлюд-
нених під час німецько-російської війни у 1943 році.
5

Чека, ГПУ та
НКВД у Вінниці

ЧК, ГПУ ТА НКВД У ВІННИЦІ
На зелених схилах річки Бог, розташувалося міс-
то Вінниця. Заснована у ХІТ столітті Вінниця віді-
грала певну ролю в історії України. Під час визволь-
ної війни Богдана Хмельницького проти поляків во-
на була осідком козацького полку, а героїчні подвиги
його полковника Івана Богуна, звеличують історич-
ну минувшину України. В роки Української Націо-
нальної Революції (1917-1921 рр) український Уряд
від‘їжджаючи з Києва на Захід, також короткий час
мав свій осідок у Вінниці.
Окупація України російсько-большевицькими ім-
періалістами у 1921-1922 рр. принесла масові
вбиства українського населення. Не минуло це й Він-
ницю. З міста хоч виїхало кілька тисяч українців на
еміґрацію проте, все таки залишилося чимало пред-
ставників інтелігенції, які повірили закликам мос-
ковських большевиків про будову нової Української
Соціялістичної Держави. Легковіри дали себе одурити.
В скорому часі всі колишні урядовці та священники
міста Вінниці були заарештовані московською ЧЕ-
КА*) та в більшості розстріляні.
Тоді ЧЕКА влаштувала поблизу народнього пар-
ку так зване „інтернаціональне кладовище”, де роз-
стрілювала свої жертви. Розстріляних закопували у
*) ЧЕКА, ГПУ, НКВД, а сьогодні МВД, МГБ — початкові
літери назв російсько - большевицьких установ народовбивства.
Протягом ЗО років Москва кілька разів міняє їхні назви.
9
величезні братські могили. Згодом на цьому місці
улаштовано стадіон.
Чудові міські будинки стали занепадати, скрізь
помічалася відсутність господарського ока. Кількох
літ вистачило, щоб місто являло сумну картину за-
недбання, а громадські будинки, збудовані для по-
треб адміністрації та советських підприємств аж ні-
як не могли прикрасити його. Навпаки, як то було
скрізь по Совєтському Союзу, це лише підкреслювало
величезну різницю між напівзруйнованими будинка-
ми, де тулилися совєтські громадяни, та просторими
палатами урядових будівель.
Нова хвиля терору прокотилася Україною, коли
у 1928 році ГПУ викрило Союз Визволення України.
В’язниці Вінниці знову переповнилися заарештовани-
ми. Сотні українців були схоплені та розстріляні без
усякого суду та слідства.
Наступна хвиля масового терору пройшла
у 1929-1931 роках в часи примусової ко-
лективізації. Цей плян, за яким у селян від-
бирали все — землю й худобу, цілком не відпо-
відав брехливим агітаційним Леніновим гаслам “вся
земля селянам”, і запровадити його в життя можна
було тільки засобами кривавого насильства. У той
час в околицях Вінниці, як і по всій Україні, се-
ляни, забили чимало московських уповноважених, на-
дісланих, щоб впроваджувати колективізацію. Наслід-
ком цього були масові розстріли сотень тисяч селян,
які не хотіли віддати своєї землі й майна. Мільйони се-
лян вивезено на заслання. Там вони гинули повільно,
але так само неминуче, як і ті, що діставали кулю в
потилицю тут “вдома”.
... Це був час, коли крім власної в’язниці, де
містилося до 800-1000 ув’язнених, та міської тюр-
ми, куди втискували щонайменше 18 000 в’язнів, Він-
10
ницьке ГПУ, обернуло в будинок попереднього ув’яз-
нення й місцеву лікарню для божевільних. Умови
життя в тюрмі були жахливі: всі камери були так пе-
реповнені, що в’язні мусіли ввесь час стояти — не
було ніякої МОЖЛИВОСТІ! лягти. Навіть коридори були
набиті в’язнями, як і тюремний двір, де вони міся-
цями валялися просто неба.
Ті з партійців, які вступили до комуністичної
партії з ідейних міркувань і пробували несміливо під-
нести застережливі голоси проти цієї тваринної різа-
нини, — були без жалю зліквідовані ГПУ. Голод на
Україні 1933 року. За один тільки 1933-1934 рік
в Україні, в цій найродючішій країні земної кулі
страшною голодною смертю загинуло не менше як 5
мільйонів українців. Загинули тому, що заздалегідь
продуманим пляном московський уряд відібрав у них
увесь хліб. Так, при допомозі своїх мерзенних заходів,
"большевики спробували зламати останній опір „кур-
кулів” проти колективізації. Жертвами цього, ще не-
бувалого в історії людства, масового вбивства, впа-
ло чимало вінницьких мешканців. В місті щодня вми-
рали сотні людей, часто просто на вулицях, де вони
просили у перехожих крихту хліба.
Проте, цими масовими вбивствами терор НКВД
не вичерпався. За час з осени 1937 і до літа 1938
року знову заарештовано десятки тисяч людей; тюр-
ми НКВД переповнилися, і у вінницькій міській в’яз-
ниці нараховували ЗО 000 ув'язнених. Про долю всіх
цих в’язнів найкращу відповідь дала нам сама укра-
їнська земля.
11
НІМЕЦЬКО-РОСІЙСКА ВІЙНА
22. червня 1941 року впала російсько-больше-
вицька залізна заслона. По втечі московських окупан-
тів з України, українці побачили жахливе спустошен-
ня в своїй національній спільноті. Тоді вперше багато
довідалося про диявольські пляни Москви щодо масо-
вого винищення українського народу. Та це й зрозу-
міло, коли пригадати, як московські окупанти через
НКВД контролювали все українське життя.
Хто ж би насмілився розпитувати про те, кого за-
арештовують комісари НКВД і за що? Хто мав би не-
обережність написати про це в листі до когось із своїх
друзів? Хто насмілився б српобувати встановити чи-
сло переведених арештів?
А проте, не зважаючи на всі намагання прихо-
вати злочини, вони, не могли залишитися невикриті.
Саме у Вінниці й було розкрито злочинну діяльність
НКВД. Звичайно, це тільки крапля в морі, бо для
того, щоб викрити всю криваву діяльність, російсько-
большевицького панування в Україні потрібно багато
літ найд складнішого розслідування.
ЯК БУЛИ ВИКРИТІ ЗЛОЧИНИ У ВІННИЦІ
У травні 1943 року до українського міського са-
моврядування дійшли відомості, що в західній час-
тині міста Вінниці на Латинській вулиці е масові мо-
гили, закатованих в НКВД у 1937-1939 рр. Місь-
ке самоврядування 24. V. 1943 року почало в на-
12
“Овочевий сад“ — місце злодійських похоронів закатованих
в НКВД.
званому місці розкопки. Робітники, що їх провадили
в овочевому саду, в перший же день знайшли на знач-
ній глибині одяг, а під ним людські трупи.
Свідки інформували про братські могили:
Співробітник вінницької гідро-біологічної станції Г.
Гулевич повідомив про свої спостереження: “Навесні
1938 року я виїхав до Києва, й пробув там три мі-
сяці. За цей час у Вінниці арештували мого брата.
Вернувшись літом до Вінниці я побачив проти місця
моєї служби на Літинській вулиці нову огорожу біля
З метри заввишки із дощок, щільно набитих у два
ряди. На мої запити, що це значить і на що тут ця
13
огорожа, я дістав різноманітні відповіді. Найчастіше
казали, що це будова НКВД. Минув якийсь час, і вже
почали говорити, що туту закопують розстріляних у
НКВД. Одного дня я почув сморід мертвеччини, при-
гнаний вітром з-за огорожі. Тоді я уважно оглянув
огорожу і, знайшовши дірочку від вибитого сучка, за-
зирнув у неї. Побачив багато свіжо-насипаної гли-
ни, а під самою огорожею — купу почорнілих тру-
пів, яких, очевидно, не встигли ще закопати. Кож-
ного разу, вгледівши авто, я проводив його очима
аж до воріт, за якими воно зникало. Мені ввижало-
ся, що в такому авті лежить і труп мого брата. Ма-
ло не щоденно, я бачив вантажні авта, що в сутін-
ках проїздили повз нашу станцію в ворота, а дру-
гого дня, навантажені глиною, виїздили в напрямку
Літина.”
Зі слів сторожа ринку Опанаса Скрепка в Він-
ниці запротоколовано таке свідчення: “3 1935 до
1941 року я був сторожем міських овочевих наса-
джень на Літинській вулиці. В березні 1938 року
один з овочевих садів, поруч з плантацією, яку я сто-
рожив, був заворожений високою дерев’яною огоро-
жею. Розпитуючи робітників, які ставили цю огорожу,
я довідався, що тут мають будувати дитячий буди-
нок чи майданчик. Приблизно за місяць після того,
я виліз якось уночі на дерево, що росло біля ого-
рожі. Було місячно. Коло самої огорожі я побачив
шість ям, кожна біля трьох квадратових метрів. В
ямах було по кілька трупів. Очевидно було ще досить
місця, а тому вони й не були засипані. Я вже й ра-
ніше помічав, що сюди почали приїздити наванта-
жені автомашини, з яких за огорожею щось скидали,
— чув глухе гупання об землю. Звичайно, бачити,
що там діялося, я не міг. Кілька разів рано-вранці,
після приїзду вантажних авт, я помічав кривавий
слід, що вів по Літинській вулиці аж до загороже-
14
ної дільниці. Ранком вартовий НКВД, що постійно
жив у сторожці, засипав цей слід піском. Уночі я не
чув ні стрілянини, ні криків, але вдень часом ба-
чив, як приїздили комісари в легкових автах. Тоді лу-
нали й постріли. Іноді з-за огорожі несло й трупним
смородом. До цього місця ніхто не смів наближатися,
бо вздовж огорожі як у середині, так і ззовні, без-
перестанку ходили вартові. В 1938 році службовці
НКВД вимагали від мене кілька молодих дерев з роз-
садника, що його я беріг. Коли я рішуче відмовився
задовольнити цю вимогу, мене повезли до міської
канцелярії НКВД. Там мені заявили, що я немаю
жадного права щось забороняти. Після того службов-
ці НКВД забрали з розсадника коло 200 молодих со-
сен, кленів та акацій і посадили їх на засипаних мо-
гилах за огорожею. Але тільки частина цих дерев
прийнялася.”
Марія Пономарчук (Літинська вулиця №44)
свідчить: „З 1927 року я живу в цьому приміщенні,
й від загороженої дільниці НКВД до мого помешкан-
ня тільки 300 метрів. Я часто спостерігала, що енка-
ведисти в уніформі вдень і вночі стояли на варті. Що,
власне, вони будували за огорожею, про це ніхто не
знав, але вже й тоді гомоніли, що коли НКВД будує,
добра не чекай. Ніхто не вірив навмисно поширюва-
ним чуткам про дитячий спортивний майданчик, який
там ніби будують. У 1938 році я сама не раз бачила,
як на цю дільницю заїздили дві тяжко навантажені
автомашини, накриті брезентом. Уже тоді припускали,
що там ховають розстріляних у НКВД.
Те саме стверджували й інші свідки. Покази бу-
дівельного техніка Федора Старинця, робітників Ва-
силя Козловського, Петра Зіваки, шофера Евгена Бі-
нецького, сторожа Олекси Козловського, доглядача
цегельні Трохима Амосова та його жінки Олени ціл-
ком однозгідні. Всі вони свідчили, що після того, як
15
поставлено огорожу навесні 1938 року, з колишньо-
го овочевого саду часто несло трупним смородом, що
ночами туди під’їздили або в’їздили вантажні авта і
що до приходу німецьких військ у липні 1941 року
вартові НКВД безперестанку ходили здовж огорожі.
Ці зізнання незаперечно свідчать про те, що НКВД
задумало використати цю дільницю землі, як місце
поховання своїх жертв. Для того, щоб забезпечити се-
бе надалі від небезпеки викриття страшного злочину,
місцевість проголосили забороненою зоною, як це вид-
но з протоколу, складеного органами самоврядуван-
ня міста Вінниці.
Виписка з протоколу № 1 президії Вінницької
міської ради з 1. IV. 1939 року.
“Слухали: Повідомлення Народного Комісаріяту
Державної Безпеки про закриття для публіки тери-
торії коло Слав’янської молочарської ферми у Вінниці.
Ухвалили: Закрити для публіки земельну діль-
ницю Слав’янської молочарської ферми, що належить
Вінницькій міській раді, розміром 27 гектарів 9151
кв. метр, і передати до розпорядження Наркомату
Державної Безпеки.
На цій дільниці заборонено всякі будови без
особливого дозволу Наркомату Державної Безпеки...
Межі цієї забороненої зони такі:
а)	з півночі — міський ліс та землі села П’яти-
чани;
б)	зі сходу — вулична будівля № 646;
в)	з півдня — Літинська вулиця.
Вартість житлових будівель сплатить Наркомат.
Голова міської ради Фурса, секретар Слободя-
нюк.”
Таким чином припинено забудування широкого
терену, що на думку НКВД, усувало небезпеку роз-
криття таємниці масових могил. Засадження могил
16
деревами мало усунути надалі можливість будь-якого
сліду.
Проте, для поховання сили-силенної жертв НК-
ВД, розстріляних за роки 1937-1939, цього ґрунту
не вистачало. Для закопування трупів використали й
кладовище також на Літинській вулиці.
Перший свідок, Гулевич, що заявив про масові
могили, викопані НКВД зізнавав: “Я жив у частині
міста, куди найближчий шлях був через кладовище.
Йдучи на працю, я часто бачив, як на кладовищі ко-
пали ями. Але я не уявляв собі, для чого їх готували.
Однак, знайшовши восени 1937 року на головній
алеї калошу та запримітивши слід кровп, я почав
уважно спостерігати. Одного вечора восени того ж
року я йшов головною алеєю кладовища й помітив,
що до воріт під’їздила машина. Я сховався в тіні де-
рева й побачив, що машина, в якій сиділо кілька
осіб, була чимсь навантажена й накрита брезентом.
Машина під’їхала до викопаних ям. Я виразно чув
гупання скпдуваних до ями трупів у супроводі бру-
тальних лайок. Нашвидку закидавши яму землею й
не перестаючи лаятись, люди скочили на вантажне
авто й від’їхали з кладовища.”
Титар Юрій Клименко, що живе у Воблові, 29. VI.
1943 року посвідчив: “3 1941 року я служив сторо-
жем і доглядачем складу при Вінницькій лікарні імени
Піроґова. Ця лікарня збудована коло самого кладо-
вища й відділена від нього тільки парканом. З моєї
сторожки було добре видно все кладовище. Восени
1937 року я побачив, як в’язні копали на кладовищі
квадратові ями в два метри. За. ними під час ро-
боти наглядали вартові. Все це мені здавалося див-
ним, а тому я вночі почав стежити за тим, що роби-
лося на кладовищі. Коло 2. години до кладовища при-
їхало вантажне авто. При світлі рефлекторів я ясно
бачив, як двоє людей скидали щось з машини до ями.
17
Я нікого й ні про що не розпитував, боячись, що
НКВД мене заарештує.”
Бухгальтер Петро Бонхан посвідчив: „У 1937 ро-
ці я часто ходив до жінчиних батьків, що жили коло
кладовища. Здебільша я ходив до них через кладо-
вище й часто бачив, що на окремій дільниці коло Пі-
роговської лікарні копали могили. Вертаючись додому
коло 8. години вечора, я бачив, що ця робота ще три-
вала. Коли ж я переходив кладовище вранці, всі мо-
гили вже були засипані.”
Допитана медсестра Євгенія Пролінська, з Він-
ниці, розповіла: „Восени 1937 року я працювала, як
медсестра в Піроговській лікарні. Часто вночі чергу-
вала. Одного разу я запримітила, що до лікарні при-
йшов лікар в’язниці НКВД, якого я знала тільки з
обличчя. Він звичайно носив уніформу НКВД, а те-
пер був у цивільному. Шукав грабаря, що жив у лі-
карні. Наказавши грабареві взяти 3—4 заступи, лі-
кар пішов з ним на кладовище. Тому, що мій чоловік
був 20. грудня заарештований НКВД, я дуже заціка-
вилася цими нічними відвідинами лікаря. Зняла з се-
бе білий халат, одягла чорне пальто й потайки пішла
до кладовища. Було це коло 2.—3. години ночі. Зу-
пинившись біля огорожі, я почула розмову, в якій
брало участь з десять душ. Правда, з того, що вони
говорили, не можна було нічого зрозуміти. Близько
коло них стояло два вантажних авта, дбайливо при-
критих брезентом. На мою думку, це були трупи вби-
тих у в’язниці НКВД, і їх тут збиралися поховати.
Коли б це були в’язні що померли природньою смер-
тю, то їх би ховали одверто, а не потай, уночі. Поба-
чивши, що до авт наближаються люди, й боячись,
щоб мене не запримітили, поспішила повернутись до
лікарні. Вранці я пройшла через кладовище, на яко-
му в цьому місці вартував міліціонер. Я добре запри-
мітила, що одна дільниця землі, приблизно 3 на З
18
метри була розкопана й зарівняна.. Коли другого дня
я спитала сторожа, що це вночі привезли на кладо-
вище, він відповів: „Це вас не стосується, не ваша
справа”. Такі випадки повторювалися досить часто,
при чому побачення з грабарем вимагали не тільки
лікар, але й комісари НКВД. На дільниці, де я по-
мітила, ці могили, за нормальних умовпн не хова-
ли”.
Кладовище було вибране тому, щоб свіжі моги-
ли не впадали в очі людям.
Верхом московського цинізму, був вибір міс-
цем похоронів найбільшого парку в м. Вінниці. Боль-
шевики звеліли огородити цей старий чудовий парк, а
за вхід кожний громадянин “раю робітників” мусів
платити карбованця. В одному з найбільш віддалених
кутків парку НКВД викопало масові могили, розкидані
серед окремих груп дерев. Про ці могили ніхто й ні-
коли б не довідався, коли б серед мешканців Вінниці
не найшлися люди, що на власні очі бачили, як там
їх копали.
Першим з цих свідків був Гулевич, який оповідає:
“Було це в березні 1938 р. Я вертався додому біля 8.
години вечора. На розі огорожі міського парку,
проти воріт цвинтаря стояв вартовий в уніформі
НКВД. Я зупинився й почав оглядатися навколо се-
бе, але вартовий вигукнув: “Чого стоїш? Іди своєю
дорогою!” Я пішов далі, сховався за дерево й по-
бачив, як на горбочку, недалеко від 2. школи зупи-
нилося авто й подало знак світлом. З’явилися три
вантажні авта й наближалися Літинською вулицею до
входу в народний парк, біля кузні. Вантажники за-
йшли до парку, а машина, що подавала злак, зупи-
нилася перед ворітьми парку. З неї вийшло троє лю-
дей, ввійшли до парку, а потім я почув лайку та ви-
гуки: „ближче, ближче!”, знову лайка, а потім глу-
хий звук падіння чогось важкого. Вантажні авта ще
19
лишилися в парку, а легкова машина, забравши па-
сажирів, поїхала до міста. За якийсь час вантажни-
ки також виїхали в напрямі міста.”
Під час розкопок на місці вбивств № 1, в овочевому
саду, з'явився сторож Йосип Вейс, українець родом, і
посвідчив: “На початку 1929 року бюро праці дало
мені місце сторожа на інтернаціональному кладовищі,
біля стадіону, що розташований на терені народнього
парку. На цій посаді я пробув до 1933 року. Потім
мені, “пришили” справу, заарештували й засудили на
8 років заслання. В 1939 році звільнили з робітничого
табору, й я оселився в Брянську. 13. вересня 1941
року я, як вояк Червоної Армії, потрапив у полон до
німців. 18. вересня 1941 року мене звільнили з по-
лону, і я повернувся до Вінниці, де знову дістав міс-
це сторожа. Тому, що за час мого заслання Совети
знищили інтернаціональне кладовище, включивши йо-
го в терен народнього парку, я зараз числюся па місь-
кій службі сторожем самого парку. Я був дуже здиво-
ваний, побачивши, що в одній частині саду був ула-
штований парк культури та відпочинку з майданчиком
для танців, гойдалки, різні стрільбища, літній театр
тощо. Моя дружина, яка під час мого заслання вико-
нувала обов'язки сторожа, оповідала мені, що в 1937
році вона бачила недалеко від місця розваг, біля гру-
пи дерев яму, яка на другий день була засипана. Вона
запримітила ще кілька таких випадків під різними
групами дерев, але пострілів не чула й не знала про
поховані тут трупи.”
Медсестра Пролінська посвідчила: “Такі самі моги-
ли, як і на кладовищі, я бачила по той бік вулиці, в
народньому парку, коло гойдалок. Оскільки пригадую,
було це навесні 1939 року”.
Свідок Бокхан посвідчив: “Якось у квітні 1939 ро-
ку я йшов Літинською вулицею. Враз побачив, як троє
мужчин у гумових чоботях перелазили через огорожу
20
народнього парку. Це мені здалося підозрілим, і я
став уважно стежити за ними. Я побачив, що вони
розкидали земляні горбки в кількох місцях парку —
це було біля самих гойдалок14.
РОЗКОПКИ БРАТСЬКИХ МОГИЛ
Всі свідки добровільно приходять до установ. Вони
не тільки передають свої спостереження, але й точно
вказують місця могил 1937—1939 рр. Так, свідок
Скрепко вказав усі три ряди могил в овочевому саду,
не зважаючи на те, що це місце вже заросло кущами.
Свідок В е й с так добре запам’ятав розміщення мо-
гил у зарослій частині міського парку, що за його вка-
зівками можна було негайно почати розкопки.
З початком червня 1943 року приступлено до регу-
лярного розкопування могил. Почали з овочевого саду.
За короткий час тут викрили 38 могил. На протязі 75
метрів уздовж західньої стіни колишнього плоту знай-
дено 16 могил, уздовж північної—10 і вздовж східньої
— 7. Ще 4 могили знайшли в парку окремо -- в пів-
нічно-західньому кутку. Всі могили мали розмір при-
близно 2x3 метри, глибиною в 3—4 метри. Вже на
глибині двох метрів заступи всюди натикалися на
грубий шар одежі, білизни, кожухів, торбинок. Під
цим шаром лежали трупи. В одних могилах вони були
складені поряд, в інших — просто накидані один на
один. При цьому в усіх могилах та сама картина :
спершу — шар землі, потім — одежа й нарешті на
споді — трупи. Кількість їх у різних могилах неодна-
кова. Здебільша в одній могилі було коло 100 жертв.
29. червня 1943 року почалися розкопки на кла-
довищі та в міському парку. Тут на кладовищі, — та
сама картина, як і в братських могилах в овочевому
саду. Розмір могил 2x3 метри, глибина, така сама.
Зверху — двометровий шар землі, потім — одежа, на
Спільні могили між деревами овочевого саду.
самому споді — трупи Досі на цьому кладовищі розко-
пали 14 могил. За зізнаннями свідків, їх мусить бути
ще 20. Тут могили розміщені дуже близько від голов-
ної алеї і не в ряд, як в овочевому саду.
Зовсім інакше розміщені могили в міському парку.
З наказу НКВД могили викопані де тільки можна: під
деревами й між ними. Коли б очевидці не повідомили
установи про ці глибокі братські могили, ніхто б про
них і не довідався. Завдяки цьому під однією групою
дерев знайдено 14 могил, під другою -- 10.
СУДОВО-МЕДИЧНА ЕКСПЕРТИЗА
При перших розкопках, наприкінці травня 1943
року на ділянці НКВД, вінніцькі українці-лікарі від-
дали себе до розпорядження судово-медичного слід-
ства. Починаючи з 15. червня 1943 року, керівниц-
тво медичним слідством очолив фахівець судової меди-
цини професор університету міста Галле д-р Шрадер.
Йому безпосередньо допомагав асистент д-р Камерер,
а у вільні від праці години інші вінніцькі лікарі. Про
наслідки спільної праці проф. Шрадер склав такий
протокол:
Судово-медичний протокол про масові вбивства в
м. Вінниці.
1.	Кількість могил, знайдених на дільниці овочево-
го саду, що належав НКВД, — 37. З них досі цілком
розкопано 12. В одній могилі, крім одягу, знайдено
лише 18 трупів, у другій — 74, в інших — від 100 до
130, а в двох було навіть 250 та 280. На кладови-
щі, в невикористаній його частині, біля лікарні Пі-
рогова, досі знайдено 14 могил, але загальне їх чи-
сло, мусить бути щонайменше ЗО. З санітарних мір-
кувань, зважаючи на близькість лікарні, ці могили
не розкопували до кінця, а з кожної видобуто лише
23
по кілька трупів, які й дослідила судово-медична екс-
пертиза. На терені народнього парку, серед групи
дерев, досі знайдено 14 братських могил, а серед
Іноземні лікарі устійнюють спосіб вбивства.
другої групи дерев -- біля 10; з 14 могил для судово-
медичного дослідження взято 40 трупів.
2.	Переведеною досі експертизою над 1670 трупа-
ми з точністю встановлено причину смерти людей.
Всі трупи мали сліди пострілу в тім’я або в задню час-
тину шиї, що паралізувало шийні хребці чи порушу-
вало діяльність мозку. Майже в усіх випадках зано-
24
товано дві, часто три, а іноді й чотири рани. Це
можна пояснити лише тим, що під час розстрілу вжи-
вано дрібнокаліберного пістоля та олив’яних куль.
Ця вогнепальна зброя настільки слаба, що забити
людину можна було лише кількома пострілами.
Дуже характерне явище: у всіх випадках констан-
товано лише вхідні дірки, а в дуже рідких випадках,
куля пробивала наскрізь. Деякі кулі, відскакуючи від
хребця або кістки черепа, виривали шматки м'яса,
але не завдавали смерти. Приблизно в 60 випадках
знайдено, крім рани від кулі в потилицю, ще й роз-
биті черепи. Іншими словами, жертви, недокінчені по-
стрілом, добивали тупим знаряддям. Таке калічення
(часто розбивали все обличчя) виконували, певно, з
розмаху тяжким знаряддям — прикладом рушниці або
залізною штабою.
3.	У всіх забитих — туго зв'язані руки за спиною.
В одному випадку у жертви замість руки був лише
оцупок, але й він був зв'язаний з другою рукою. Тіль-
ки три молодих жінки, віком від ЗО до 40 років, були
незв'язані й мали сліди пострілів у потилицю. До
спільної могили їх кинули цілком голих. Знайдено од-
ну жінку біля ЗО років також голу, але зі зв'язаними
руками. Літні жінки (коло 15) були, як і чоловіки,
цілком одягнені.
4.	Вік убитих хитався між 40 і 60 роками, мо-
лодших було мало.
5.	Братські могили на кладовищі та в народньому
парку, досі частково відкриті й досліджені, дали таку
саму картину, як і в овочевому саду. І тут у всіх тру-
пів руки зв'язані за спиною, такі ж самі два-три пора-
нення в потилицю або в задню частину голови, той
самий постріл з револьвера олив'яною кулею дрібно-
го калібру.
6.	За найскромнішим підрахунком, що відповідає
кількості відкритих могил та пересічному числу тру-
пів в окремих могилах, на терені овочевого саду по-
25
ховано щось біля 4000, на кладовищі коло 3000 та в
народньому парку — коло 4000 душ.
Загальне число жертв розстрілу в цих трьох місцях
Вінниці досягає 11000-12000.
7.	Час убивства: трупи знайдено в різних стадіях
розкладу. Завдяки двометровому шару глини, що не
пропускав води, та одягу поверх трупів, па багатьох
Сюди влучила куля ката.
з них помічено сліди зовнішньої муміфікації, на інших
— шар жировоску. В багатьох досліджених черепах
знайдено завапнування мозку. Цей стан, за спосте-
женням судової медицини, свідчить про те, що смерть
наступила 5-6 років тому, тобто між 1937 та 1939 ро-
ками.
Так само досліджені ще приблизно 40 трупів з брат-
ських могил на кладовищі та 40 інших з могил у на-
родньому парку. Розстріли на цих трьох місцях відбу-
26
валися або в той самий час, або ж чергово — один за
одним у період між 1937 та 1939 рр.
На цьому закінчується судово-медична експертиза.
Протягом двох днів X 13. й 14. липня 1943 року у
Вінниці перебувала міжнародня комісія лікарів судо-
вої медицини, що на пропозицію німецьких окупантів
перевела уважне дослідження великого числа трупів з
братських могил в овочевому саду та народньому пар-
ку. Ця комісія, що сама вибрала з братських могил
трупи й пильно обстежила їх, склала протокол про
свою роботу такого змісту:
Наслідки експертизи судово-медичної комісії
Члени комісії оглянули всі досі знайдені місця
спільних могил у Вінниці. Білььшість могил була од-
накової форми, розмірів та глибини. Десять з них бу-
ли ширші та глибші. У всіх оглянутих ямах, трупи
лежали без порядку і в перемішку.
Члени комісії власноручно перевели 11 розтинів та
24 судово-медичних обстежень трупів. Всі трупи знай-
дені в місцевості 1, були розтяті. Один труп узято з
місцевости 3 (народній парк).
Трупи чоловіків всі, без винятку, були одягнені й
майже всі зі зв’язаними на спині руками. Три жіно-
чих трупи, витягнені в присутності комісії зі спільної
могили, були цілком роздягнені. Руки в них були не-
зв‘язані (яма 24-6).
Всі трупи мали вогнепальні рани, здебільшого в по-
тилицю з револьвера калібру 5,6 м/м. Всі кулі, без
винятку, олив‘яні, без оболонок. В більшості випад-
ків на краях рани можна знайти ознаки пострілу з
близького віддалення. Переважно кулі застрявали в
голові. У багатьох забитих є дві, навіть три окремі
вогнепальні рани.
На рівні з ушкодженнями, спричиненими тупим зна-
ряддям, у багатьох поламані нижні щелепи, у деяких
попровалювані голови, а іноді й цілком розторощені
27
черепи. В одному випадку провалена голова при на-
явності глибоких ран від пострілів у потилиці. В біль-
шості досліджених випадків можна встановити, що
причиною смерти була вогнепальна рана. У випадках
поранення нижньої частини потилиці, що не могло
спричинити моментальну смерть, за безпосередню при-
чину загибелі треба вважати додаткове поранення ту-
пим знаряддям.
У багатьох випадках пострілів у потилицю, коли
куля ввійшла в нижню частину шиї, а дослідів пора-
нення тупим знаряддям не було, треба припускати,
що люди ці померли від нез‘ясованих причин. В одно-
му випадку, коли всередині стравоходу та в кадику
була знайдена глина, можна припустити, що підстре-
лений ще живий ковтав землю.
Оглянувши одежу досліджених трупів, можна зро-
бити висновок, що мало не всі замордовані були про-
сті робітники або селяни, здебільша старшого віку.
Висока, густо поросла бузина на деяких могилах,
плотність землі в ямах, а головним чином, вигляд
трупів та стан їх розкладу, особливо наявність тру-
пного воску, дають підставу зробити висновок, що тру-
пи закопані в могилі п‘ять років тому, що стверджує
й місцеве населення, особливо ж допитані родичі за-
битих та службовці міських установ.
Загальні зауваження
На терені українського міста Вінниці нижче підпи-
сана комісія дослідила 66 могил забитої українсь-
кої людности, що їх досі виявлено. Всі оглянуті
трупи мали вогнепальні рани в задній частині голови
та потилиці за винятком одного, що мав бічне пора-
нення. За винятком жертв, забитих пострілом у поти-
лицю з близького віддалення, безпосередньою причи-
ною смерти решти було ушкодження голови. Зі свід-
чень родичів та очевидців, із знайдених на трупах до-
кументів, з зазначеного у вище наведеному протоко-
28
Трупи з братської могили.

лі стан розкладу трупів та побічних ознак, з'ясо-
вується, що вбивство сталося в 1938 році.
Слідують підписи:
Д-р Зенон, Гент, Бельгія,
*) Д-р Михайлов, Софія, Болгарія,
Д-р Пезонен, Гельсінкі, Фінляндія,
Д-р Дювуар, Париж, Франція,
Д-р Каццаніґа, Маііланд, Італія.
Д-р Юрак, Загреб, Хорватія,
Д-р тер Поортен, Амстердам Голяндія,
Д-р Біркле, Вукарешт, Румунія,
Д-р Хеґквіст, Стокгольм, Швеція,
Д-р Кресек, Пресбурґ, Словаччина,
Д-р Орсоз, Будапешт, Мадярщина.
Висновки експертизи спеціалістів медицини од-
нозгідні. При цьому треба зазначити, що провадили її
видатні спеціалісти Европи відомі цілому світові.
Так само збігаютьса висновки й щодо часу вбивства:
жертви НКВД з 1937-1939 рр.
ПІЗНАВАННЯ ЗАБИТИХ
Настав день, коли напоєна кров'ю українська зем-
ля розступилася. Виявився страхітливий злочин. Про-
тягом одного року по-звірячому забито до 12000 осіб.
Беззахистні жертви, із зв'язаними за спиною руками,
загинули від кривавого катування. Місяцями вони му-
чилися в переповнених в'язницях, потім починалися
допити, тортури й нові знущання. Даремно думали во-
ни, що справа скінчиться засланням на довгі роки в
табори примусової праці, після чого у них все ж мог-
ла залишитись надія побачити своїх близьких. Дарем-
но. На них чекала куля в потилицю.
*) Д-р Михайлов не живе. Після окупації Болгарії Росією він
знищений московським НКВД.
ЗО
Шукають рідних...
Хто ж ці жертви? Може це були звичайні злочинці,
що їх переслідувало й покарало на смерть НКВД? Зов-
сім ні! Правда виявилась незабаром. Який жах охо-
пив багатьох мешканців у Вінниці, коли на старій
дільниці НКВД із братських могил здобуто перші 103
трупи, серед яких вінничани пізнали своїх близьких.
Правда, через довге перебування в землі риси обличчя
дуже змінилися, проте, особи забитих можна було
встановити по одежі, по українських сорочках, що їх
з любов'ю вишивали матері й жінки, нарешті по до-
кументах, знайдених в кишенях одягу.
На місці вбивства відбувалися моторошні сцени.
Вістка про жахливу знахідку, як блискавка, пошири-
лась по місту й околицях. Газета “Вінницькі Вісті”
періодично вміщала списки забитих, яких пощастило
пізнати на основі знайдених документів або по одя-
гу. З усіх усюд, навіть з найглухіших сел Вінниць-
кої области, до цього жахлиовго місця сходилися ро-
дичі заарештованих НКВД в 1937 і 38 роках. Не ми-
нало й дня, щоб не опізнано багатьох трупів. Зага-
лом родичі точно встановили ймення 450 забитих. Бу-
ла створена особлива слідча комісія. Родичі подавали
точні відомості про життя забитих, охоче повідомляючи
все, що їм було відомо. Таким чином на підставі 450
протоколів можна було встановити цілком ясну кар-
тину терору НКВД, що лютував у Вінницькій області
в 1937-38 роках. Просто, без голосних фраз, ці про-
токоли розповідають про надлюдські страждання укра-
їнського народу під крівавим ярмом російсько-боль-
шевицьких окупантів.
Ось протокол свідчень українки Олександри Прусак
із села Верхівці, Барського району: “Мій чоловік
Іван Прусак, народжений 1898 року, до 1937 року
працював у Верхівецькому колгоспі. До 1929 року він
господарював мав близько 6га*) землі та три корови.
*) Га — гектарів.
32
У 1929 році мусів своє майно здати до колгоспу. До
1937 року чоловік ніколи не був заарештований чи
обвинувачений в будь-якому злочині. 6-го квітня 1937
року, під час роботи в полі, його схопили міліціонери й
відвели до Вару в НКВД. Так я й не довідалась про
причини його арешту. Запитувала Київ і Москву й
дістала звідтіль відповідь — звернутися до вінниць-
кого НКВД. На мої запитання у Вінниці 1938 року
дістала довідку, що чоловік засланий на 10 років до
Сибіру без права листуватись. Скільки часу чоловік
перебував у Вінниці, сказати не можу.
Сьогодні на колишній ділянці НКВД (в овочевому
саду) я впізнала чоловіка плащ. Помилки бути не мо-
же — впізнала я його по латках, які сама латала. То-
му гадаю, що тіло його також закопане на цій діль-
ниці. Рівночасно з чоловіком в нашому селі заареш-
товано ще 11 душ, про долю яких і досі також нічого
невідомо”.
Вінниця, 29. червня 1943 року Підпис.
Марія Мадій з села Верхівці, Варського району,
добровільно з’явилася й посвідчила таке: “Мій чоло-
вік Іван Мадій раніше був одноосібняком і мав близь-
ко 2 га землі. Під час розкуркулювання** ми одер-
жали ще трохи землі з маєтку одного багатоземельно-
го селянина. Потім ми мусіли все віддати колгоспові.
У квітні 1937 року чоловіка схопила вночі вдома мі-
ліція й відправила до Вару. Причин арешту мені не
сказали. Коли ми пішли довідатись у Вінницю, мені
й дочці сказали, що він засланий на 10 років.
Сьогодні на колишній дільниці НКВД я точно впі-
знала чоловіка паджак“.
Вінниця, 29. червня 1943 року. Підпис.
Свідчення вдови Агафії Усової з села Тефилівки,
**) Розкуркулювання — матеріальне й фізичне нищення
московськими окупантами українських селян.
33
Чулинського району: "Першого січня 1938 року мій
чоловік Микола Усов повертався ввечері з роботи, ко-
ли його заарештували на вулиці чотири енкаведисти іі
відправили в Чулинку. Рівночасно відвезено ще сі-
мох з нашого села. Після арешту мого чоловіка до
нашого будинку прийшли енкаведисти й перерили все
чисто в хаті. Здається, особливе зацікавлення вони
виявили до чоловікового листування, але шукали та-
кож і зброї. На моє запитання про причину арешту
мені сказали, що чоловіка обвинувачено у шкідництві.
Проте, жадних доказів енкаведисти мені не дали, а
всі мої запитання залишились без уваги. Мені навіть
брутально заявили, що я й сама мушу добре уявляти
собі неможливість звільнення мого чоловіка. За пів-
року до моєї хати знову вдерлися енкаведисти, щоб за-
брати одежу й білизну. А я перед тим чула про таке
відбирання речей в інших і тому поховала що цінні-
ше з білизни й одежі у своїх знайомих. Тим то вони
нічого й не знайшли.
В Чулинці чоловік пробув тільки один день і був
відвезений до Гайсину. Як мені пощастило довідатись,
в лютому 1938 року він був переведений до Врацлава,
а пізніше до Вінниці. В березні 1938 року я їздила
до Вінниці в НКВД. Звідти мене з лайкою вигнали,
заявивши, що про долю мого чоловіка їм нічого не-
відомо. Досі я була певна, що мій чоловік перебуває
на Сибіру. Тепер я найшла на дільниці НКВД кіль-
ка речей з його одежі: плисовий піджак, мішечок для
хліба, 2 спідні сорочки й дві верхні. Тепер я переко-
налась, що мій чоловік також у числі по-звірячому
забитих”.
Вінниця, 1. липня 1943 року. підпис.
Протокол свідчень вдови Марії Антонюк з села По-
лові-Верлинці, Муровано-Кирилівського району: “20.
червня 1938 року НКВД заарештувало мого чоловіка,
колгоспника Степана Антонюка, що мав 46 років. За-
34
брали вночі просто з ліжка й відвезли до Копай-Горо-
да, де він був шість день. Куди його відправили по-
тім, сказати не можу. Одночасно з чоловіком був за-
арештований інший колгоспник Статник. В НКВД нам
сказали, що обидва вони шпигуни. Після того, як
протягом 6 місяців про наших чоловіків нічого не бу-
ло чути, ми, разом з жінкою Статника, написали до
Москви Калініну. Через місяць після цього нас ви-
кликали до Копай-Городського НКВД в справах во-
рогів держави, до числа яких належали й наші чо-
ловіки. їх нібито вислали на 10 років до Сибіру, де
вони мусять працювати на лісозаготівлях. Це було
все, що нам сказано про наших чоловіків. Знаю на-
певно, що ні мій чоловік, ні Статник ні в чому не ви-
нуваті, політикою вони ніколи не займалися.
35
У братських могилах на дільниці вінницького НК-
ВД я сьогодні знайшла сорочку свого чоловіка, яку
точно впізнала, бо сама її шила. Тепер я знаю, що
мій чоловік не висланий до Сибіру, а розстріляний у
Вінниці".
Вінниця, 2. липня 1943 року. Підпис.
Галина Грушнівська, з села Городниці, Немирів-
ського району посвідчила: “У жовтні 1937 року мого
батька, колгоспника Петра Грушківського, 65 років
від народження, заарештували енкаведисти в Брац-
лаві. Моїй матері заявили, що він ворог держави. Я
знаю напевно, що мій батько, який не скінчив ніякої
школи, ніколи не займався політикою. Два тижні бать-
ка тримали у Врацлаві, потім перевели до Вінниці.
Моя мати щодня ходила до брацлавського НКВД до-
відатись про батька, аж поки їй сказали, що його від-
правили до Вінниці. У Вінниці ми не зважувались до-
відатись про нього. Від дня арешту ми більш нічого
про нього не знали. Так само нічого невідомо було і
про інших десятьох чоловіків з нашого села, заареш-
тованих водночас з батьком.
Я прочитала в газетах, що в Вінниці розкриті брат-
ські могили, і від однієї сусідки довідалась, що вона
там знайшла одежу свого чоловіка. Тому я сама при-
їхала сюди й на дільниці НКВД серед речей знайшла
шапку свого батька. Вона була йому велика, і я сама
її переробляла, тому й могла точно впізнати її. Тепер
я знаю, що й мого батька забили енкаведисти”.
Вінниця, 3. липня 1943 року. Підпис.
Вдова Надія Гончар з села Ступіевки, Муровано-
Кирилівського району посвідчила: “У грудні 1937 ро-
ку два енкаведисти зробили трус у мене в хаті, шу-
кали зброї й документів про іпкідніщво. Нічого не
знайшовши, вони заарештували мого чоловіка Пав-
ла Гончара, віком ЗО років, і відправили вантажним
автомобілем до Вару в НКВД. Причини арешту не
36
сказали ні мені, ні чоловікові. В той час я була хво-
ра й не могла особисто довідатись про місце перебу-
вання чоловіка. Через два тижні після арешту я по-
просила батька з'їздити до Бару й у в'язниці довіда-
тись про долю чоловіка. Там батькові дали довідки,
що чоловік уже післаний на Нову Землю. Коли це
сталося, й де та “Нова Земля” батькові не сказали.
Від того часу більше нічого про чоловіка не чула. Ко-
ли через місяць я спробувала особисто довідатись у
вінницькому НКВД, мені повторили сказане перед тим
моєму батькові.
Мушу сказати, досі я думала, що мій чоловік від
1938 року відбува десятилітнє заслання на Сибіру,
аж поки сьогодні на дільниці НКВД не знайшла кіль-
ка речей з чоловікової одежі й між ними його піджак,
який я пізнала по латках, що їх сама пришивала. Те-
пер я певна, що серед забитих є й мій чоловік”.
Вінниця, 5. червня 1943 року. Підпис.
Ганна Годованець з села Михайлівни, Муровано-
Кирилівського району, прийшовши до управи заявила
таке: “3. січня 1938 року мого чоловіка Касяна Го-
дованця, народженого в 1886 році, підчас роботи на
вокзалі в Копай-Городі заарештували член сільради
та міліціонер, що вартував на вокзалі. У чоловіка ві-
дібрали пашпорт і відправили спершу до Михайлівни,
потім до Могилева і, нарешті 3. березня 1938 року
— до Вінниці. Про все це я довідалась від різних
знайомих, що були випадковими свідками його ареш-
ту. Тільки пізніше мій син Василь, розмовляючи з
колгоспником з Михайлівни, довідався від нього, що
його викликали на допит про мого чоловіка в Муро-
вано-Кирилівці до районового представника НКВД.
Колгоспника при цьому розпитували, чи молився мій
чоловік Богу й чому в нашій хаті стільки ікон*). Вия-
*) Ікон — образів.
37
вилося, що це, а також те, що мій чоловік не пі-
шов на роботу в церковне свято, і було причиною
його арешту.
Наприкінці квітня 1938 року я довідалась у він-
ницькому НКВД, що чоловіка заслано до одного з да-
леких таборів без права листуватися з родиною.
Звернувшись пізніше по довідку до обласного про-
курора, я одержала ті самі відомості про мого чоло-
віка. Тоді я звернулась до самого Сталіна з письмо-
вим проханням звільнити чоловіка. 3. травня 1938 ро-
ку я одержала від Верховного Прокурора СССР Ви-
шинського *) повідомлення про звільнення чоловіка.
Але він не повернувся. 21 червня 1943 року серед
викопаної на території НКВД одежі я впізнала сороч-
ку, яку сама шила, пальто з синіми кишенями, що
їх сама пришивала, і чобіт із спеціяльною підковою
на закаблуці, що її на моє замовлення зробив коваль
у Копай-Городі. Ці речі я свого часу надіслала чо-
ловікові у в'язницю. Тепер я гадаю, що чоловіка не
висилали, не звільняли, а розстріляли у Вінниці”.
Вінниця, 8 липня 1943 року. Підпис.
Свідчення вдови Явдохи Явним з села Вознівці,
Станіславчицького району: “6. січня 1937 року, після
безрезультатного обшуку, енкаведист, у присутності
двох понятих, заарештував мого чоловіка, Василя Яв-
нича. Чоловікові було тоді 40 років і він працював у
колгоспі. Тільки пізніше я довідалась у чому його об-
винувачували: в листуванні з родичами, що живуть у
Галичині. Мій чоловік був родом із Західної України,
з села Лисок, Жидачівської округа. В Станіславчику
чоловік просидів лише кілька днів, потім його пере-
вели до Вінниці. Коли через місяць я пішла розпита-
ти до вінницької міської тюрми, мені заявили, що чо-
*) Того самого Випіннського, що сьогодні засідає в Об’-
єднаних Націях від імені большевицької Росії.
38
Пізнають замордованих по одягу і інших речах, які знайдено в могилах,
ловік засуджений на 10 років заслання без права ли-
стування і що його вже відвезли. Писала кілька заяв
до Москви на ім’я Сталіна, Кагановича та інших со-
ветських можновладців і одержала від усіх ту саму
письмову відповідь, що чоловік засуджений на 10 ро-
ків заслання. Сьогодні, 20. липня 1943 року, я впіз-
нала в колишньому садку НКВД пальто свого чоловіка
по особливих ґудзиках. Гадаю, що чоловік не був за-
сланий, а лежить тут серед забитих”.
Вінниця, 20 липня 1943 року. Підпис.
Свідчення Олени Ольхівської з Вінниці: “У листо-
паді 1937 року енкаведисти заарештували в хаті мого
чоловіка Петра Ольхівського. Він був українець і пра-
цював на хлібозаводі. В день арешту у нас дома пе-
ревели трус і забрали при цьому всі його особисті до-
кументи. Пізніше я ходила кілька разів до в‘язниці
НКВД, але туди мене не пускали. Через тиждень я
пішла до міської в'язниці, до якої на той час був
переведений мій чоловік, проте й туди мене не пусти-
ли. Тільки через місяць мені пощастило передати чо-
ловікові пальто та валянки, а побачити його особисто
так і не пощастило. Тоді мені заявили, що його за-
слано на Далеку Північ, на 10 років без права ли-
стуватись. Причиною арешту було обвинувачення в
тому, що він ворог народу. А справді мій чоловік ні-
коли не займався політикою. Мабуть на нього донесла
жидівка, що працювала разом з ним на заводі і од-
ного разу, як казав чоловік, посварилася з ним. Коли
почали розкопувати виявлені могили, я ходила туди
щодня і на одному з трупів пізнала чоловіків чорний
піджак, чоботи, дві пари штанів та одну сорочку. Я
була присутня при тому, як трупи виймали з могили.
Пізніш у цьому самому трупі я впізнала чоловіка по
скривленому мізинцю правої руки. Отже, жадної по-
милки не може бути”.
Вінниця, 1. липня 1943 року. Підпис.
40
Катерина Горлевська із Жмеринки свідчить: "Се-
ред викопаних речей в колишньому садку НКВД я
впізнала речі мого чоловіка: вишиту сорочку й ватя-
ний піджак з хутряним ковніром. Мій чоловік Дмитро
Горлевський, народжений 1888 року українець, був
машиністом на залізниці. Заарештували його 13 тра-
вня 1938 року в Жмеринці. Одержавши повістку з’я-
витися до НКВД, чоловік туди пішов і не повернувся.
На другий день у нашому помешканні енкаведисти
зробили обшук,але нічого не взяли. Причиною арешту
було обвинувачення чоловіка в тому, що він ворог
народу. Справді ж він ніколи політикою не займався.
За три місяці перед арештом навіть одержав премію
за бездоганний стан свого паротягу.
Через два тижні чоловіка перевели з Жмеринки до
Вінниці. Я їздила до Вінниці що два тижні, привозила
щонебудь чоловікові, але ні разу не пощастило мені
з ним поговорити. Одного разу, коли я знову приїхала
до Вінниці, мені сказали, що чоловіка перевели до
Києва. Я поїхала туди. На мої запитання про чоловіка
я одержала відповідь, що він ніколи в Києві не був, а
засланий на Сибір без права листуватися. Тепер я пе-
реконана, що серед убитих на колишній території НК-
ВД є й мій чоловік.
Незадовго перед 1. травня 1937 року в Жмеринці
раптово заарештовано 60 чоловіків, усе робітників-за-
лізничників,віком від 35 до 50 років. Про них більше
ніхто нічого не чув”.
Вінниця, 1. липня 1943 року.	Підпис.
Свідчення Соловйової з Житківців: “Мій чоловік,
українець, мусів через хворість залишити службу вчи-
теля і працював у філії Держбанку в Житківцях. Йому
було 47 років, коли 17 квітня 1938 року на роботі йо-
го заарештували. Це сталося о 12-й годині ЗО хвилин,
а в 14-й годині його вже перевезли залізницею до
Вінниці п посадили до в‘язниці НКВД. Коли третього
41
дня я прибула до Вінниці, там мені сказали, що чоло-
віка перевели до міської в’язниці. Проте, в міській в’я-
зниці я про нього нічого не довідалась. Побачити чо-
ловіка або щонебудь йому передати я більше вже не
могла. Я довідалась, що чоловіка 5. травня 1938 року
заслано до Далекої Півночі на 10 років без права ли-
стуватись. Від того часу я нічого більше не чула про
мого чоловіка. Відразу ж після арешту мого чоловіка
в нашому помешканні переведено трус, під час якого
забрано чоловікову мисливську рушницю, трохи сріб-
ла, яке я берегла для пльомбування зубів, і натільний
хрестик. Через два роки після арешту я одержала від
НКВД наказ здати всю чоловікову одежу через те, що
він — ворог народу.
Мій чоловік ніколи політикою не займався, його
арешт здивував усіх на селі. Я гадаю, що до його
арешту призвів такий випадок: в нашому будинку осе-
лився був прокурор із жидів на прізвище Фельд. Йому
дуже хотілося загарбати ввесь будинок. Приблизно
днів за вісім перед арештом мого чоловіка цей про-
курор хотів одержати в банку позику в 2000 карбо-
ванців для того, щоб мати змогу відправити жінку на
дачу. На підставі відповідних банківських правил,
мій чоловік мусів це прохання відхилити. Гадаю, що
це й призвело до його арешту.
В газеті “Вінницькі Вісті” була згадка про хусточ-
ку до носа з монограмою “А. С.”, Прочитавши про
це, я в цій хусточці впізнала хусточку свого чолові-
ка і вважаю, що він не засланий, а тут — серед за-
битих”.
Вінниця, 1. липня 1948 року.	Підпис.
Свідчення Одарки Бєлецької з села Шировського:
“Мого чоловіка, священика Леоніда Ненецького, віком
35 років, заарештовано 24. вересня 1937 року. Вночі
в будинку зробили трус, під час якого конфісковано
ризи, книжки, купіль і документи.
42
«Обвинувальний матеріал», на підставі якого жертву заарештовано і замордовано.
Чоловік закінчив духовну семінарію на Волині й був
до 1935 року парафіяльним священиком у селі Пеле-
ва. У 1935 "році церкву в Пелеві закрито і чоловік
мусів покинути село. Ми поїхали в мос рідне село
Гребля, де чоловік став працювати дроворубом. Ко-
ли по нього прийшли, про причину арешту не сказали
ні слова тільки один з енкаведистів крикнув чоловіко-
ві: “Ей ти, собако, прожив ти досить довго!”
Спершу мого чоловіка посадили до камери попе-
реднього ув'язнення при міліції села ІИировське, а
потім, через два тижні, його перевезли до Вінниці у
в'язницю НКВД. Коли я хотіла передати йому деякі
речі, від мене прийняли тільки дві хусточки до носа
та один рушник. Ні тоді, коли він був у камері по-
переднього ув'язнення при міліції, ні тоді, коли був
у вінницькій в'язниці, з чоловіком розмовляти я не
могла. Приїхавши приблизно через місяць до Вінни-
ці, я там довідалась, що мого чоловіка заслано. Дати
докладніші відомості відмовились. Я подала заяву до
Москви і приблизно через пів року одержала через
НКВД повідомлення про те, що чоловік засланий на
Далеку Північ на десять років без права листування.
Прочитавши в газеті про братські могили в Він-
ниці, я прийшла сюди, щоб пошукати одежу свого чо-
ловіка. Знайшла брунатне вбрання, в якому я точно
впізнала чоловіків костюм, бо сама його пошила і ще
й досі маю клаптики матерії від нього. Гадаю, що
чоловік не засланий, а забитий".
Вінниця, 1. липня 1943 року.	Підпис.
Свідчення Антонії з Шировської-Греблі: “Мій чоло-
вік, українець з походження, шофер машино-трактор-
ної станції в нашому селі, був заарештований 26.
березня 1938 р. під час роботи на полі й посаджений
до камери попереднього ув'язнення при міліції. Від-
разу ж після арешту у нашій хаті переведено трус,
під час якого забрано тільки особисті чоловікові доку-
44
менти. На моє запитання про причини арешту мені
відповіли, що мої брати Савицькі, які живуть у тому
самому селі, листувалися з закордоном. Справді брати
ніколи з закордоном не листувались. їх заарештовано
ще в листопаді 1937 року і заслано. Ми одержали від
них вістки з Монголії.
Чоловік просидів півтора місяця в камері поперед-
нього ув'язнення при міліції нашого села, а потім був
переведений до міської в'язниці у Вінниці. Коли він
сидів у камері попереднього ув’язнення, я його часто
бачила через огорожу, але не могла з ним ні пого-
ворити, ні щонебудь йому передати. Коли, після пе-
реводу чоловіка до Вінниці, я пішла в міську в'язницю
довідатись про нього, мені сказали, що мого чоловіка
там нема, а його вже заслано. Тоді я подала заяву
й через два роки одержала відповідь, що чоловіка за-
слано па 10 років до Далекої Півночі без права лис-
туватись. Справжня причина арешту чоловіка мені не-
відома, знаю одне, що він ніколи політикою не зай-
мався. З газети я довідалась про розкопування могил
і прийшла сюди. Я знайшла сорочку, яку сама ви-
шивала, а пізніш навіть і латала. В цій сорочці я точ-
но впізнала чоловікову сорочку. Гадаю, що мого чоло-
віка більше нема серед живих і він також забитий”.
Вінниця 1. липня 1943 року.	Підпис.
Якщо порівняти всі факти, що є в цих протоколах
і в тисячах інших свідчень, то виявляється така кар-
тина:
Терор НКВД в межах Вінницької округи почався
ще літом 1937 року і тривав цілий рік. Рівночасно
по всіх районах від міст до найменших сіл прокотила-
ся хвиля численних арештів без судового наказу. При
цьому наводили зовсім незначні підстави, які можна
було охарактеризувати скоріше, як виправдання аген-
тів НКВД перед родичами заарештованих, ніж як при-
чину арештів. Справді ж агенти НКВД в кожному се-
45
лі заздалегідь визначали ряд жертв, при чому обвину-
авчення не спиралися ні на які докази. Часто тут ві-
дігравали ролю й чисто особисті міркування, що спо-
нукували цих аґентів до доносів. Загалом можна ска-
зати, що агенти цілком свідомо обмовляли в НКВД
ні в чому неповинних людей, часто обвинувачуючи їх
у шкідництві тільки для того, щоб показати свою слу-
жбову старанність. Ці аґенти добре знали, що док-
ладного слідства ніхто не провадитиме і що нещасній
жертві вже не вдасться вирватися з поставленої для
неї пастки. Заарештованому чіпляли ярлик “ворога на-
роду” для того, щоб хоч якось формулювати його про-
вину. Справжні причини арешту можна було виявити
дуже рідко.
Які ж були ці фактичні причини? Частенько аґен-
ти писали доноси з метою особистої корнети. Дуже
часто за головний привід правило бажання помсти-
тись. Бувало й так, що якась дівчина не приймала лю-
бовних залицянь міліціонера, і той доносив тоді на ці-
лу родину.
Проте, певні групи населення переслідувано систе-
матично. До них належали всі ті, хто не приховував
своїх релігійних переконань. Самий факт, що людина
релігійна, уже розглядали, як злочин проти держави.
Серед заарештованих було досить багато колишніх
священиків, які все ще були під підозрою за їхню ко-
лишню приналежність до духовного сану, не зважаючи
на те, що вони вже роками мусіли добувати собі хліб
фізичною працею на лісорозробках. Бальшість ареш-
тів не мали, проте, навіть і таких чисто фіктивних
підстав. Пояснити ці арешти можна тільки так: з
кожного села заарештовували певний відсоток мужчин
для того, щоб тероризувати все село. Ось у чому була
головна й єдина причина терористичних заходів, що
їх переводило НКВД.
Здебільшого під час арешту або після нього робили
обшук. При цьому, звичайно, забирали малозначні ре-
46
чі: старі світлини, листи, картини, книжки релігійного
змісту, хрести, медалі й, насамперед, книжки чужими
мовами. Часто-густо забирали й особисті документи
заарештованого. У колишніх священиків обов'язково
забирали ризи, церковні книги, хрести, чотки тощо.
Здебільшого ці речі палили, але частина їх була за-
капана і в масових могилах, через що можна було
встановити, в чому саме московська влада вбачала
загрозу для державної безпеки.
Під час трусів до й після арешту дуже часто за-
бирали одяг. Це наводило родичів на думку, що за-
арештованого заслали до концтабору па примусові ро-
боти. В зв'язку з цим багато родичів приносили за-
арештованим білизну й одяг до в’язниці, бо громадяни
Советського Союзу добре знали жахливі умови життя
по концтаборах чи то на Далекій Півночі, чи на Си-
біру.
Звичайно, заарештованих тримали деякий час у
в'язниці найближчого міста. Тут жінкам іноді щасти-
ло відвідати чоловіків і синів, а іноді навіть і погово-
рити з ними. Минав деякий час і їм заявляли, що
заарештовані відправлені до Вінниці.
Вінниця — місто сліз. Тисячі жінок з навколишніх
сіл постійно збиралися біля воріт міської в'язниці або
відділу НКВД, при якому було й невеличке ареш-
тантське приміщення. Скільки загроз, скільки зну-
щань мусіли витерпіти нещасні жінки, скільки брех-
ливих заяв, скільки лихої радости з їхнього горя до-
велося їм вислухати й пережити. Жінок ганяли з
місця на місце: з міської в'язниці до канцелярії НК-
ВД, звідти до начальника НКВД, потім до прокурора,
але нігде вони не одержали точних вказівок про міс-
це перебування їхніх близьких. Частенько їх посилали
до Києва, звідти їх, змучених довгою дорогою, з глум-
ливим усміхом відсилати назад до Вінниці. Проте,
навіть і в тих випадках, коли щастило точно встано-
вити де сидів розшукуваний в'язень, користь від цьо-
47
го була невелика. Дозволяли передавати білизну й
одежу, навіть гроші або їжу. Дозволу ж на побачення
не давали. Не молена було одержали й відповіді! на
болісне питання про дальшу долю ув‘язненого. Че-
рез деякий час, коли рідні заарештованого побували
у Вінниці вже десятки разів, їм заявляли, що його
заслано на десять років до концтабору на Далекий
Схід або на Далеку Північ. Листування з родиною бу-
ло заборонене. Вислухавши гнітюче повідомлення,
охоплені безмежним горем поверталися ланки додому.
Тепер у їхньому серці жевріла одна надія — поба-
читись з близькою людиною через десять років. Але
це була слаба надія. Кожний з агентів НКВД, пові-
домляючи про заслання, радив жінці не чекати на
повернення чоловіка, а вдруге виходити заміж. Зви-
чайно, мало хто приймав таку пораду. Як той, що по-
топає, хапається за соломинку, так люди чіплялися за
слово “10 років” й жили надією на повернення близь-
кої людини. Скільки мільйонів українців встигло по-
бувати в російському засланні, скільки сотень тисяч
не повернулося додому. Скільки мільйонів і надалі зне-
магають по страшних концтаборах, які, мов гриби піс-
ля дощу, виросли по найхоробливіших місцевостях Со-
вєтської Росії.
Ось надія, за яку чіплялися нещасні жінки.
Багато з них не хотіли помиритися з думкою про
загибіль своїх близьких. Не маючи сумніву, що близь-
ка людина невинна, жінки вважали арешт і заслання
за якесь непорозуміння, помилку, що її допустився
вінницький відділ НКВД. Ці жінки засипали заявами
вінницького прокурора начальника вінницького відділу
НКВД, генерального прокурора в Києві і навіть пи-
сали в Москву до Калініна, Кагановича й, нарешті, до
самого Сталіна.
Тільки в одному випадку з Москви надійшло пові-
домлення, підписане Верховним Прокурором СССР
Вишинським, в якому сказано, що заарештованого за-
48
суджено помилково, що він випущений на волю і “не-
забаром повернеться додому”. Але й це була нахабна
брехня. “Звільнений” ніколи додому не повернувся, а
тепер його жінка знайшла одяг у вінницьких брат-
ських могилах.
Численні родини на Україні довгі роки плекали на-
дію на повернення близьких. Вони думали: можливо
буде скорочений строк заслання, можливо завтра при-
йде лист, можливо хто-небудь із засуджених з того са-
мого табору примусових праць надішле вісточку про
те, що близька людина жива, можливо.. . Даремні
мрії! Слабла надія, і все-таки десь у глибині серця
ще жевріла іскорка сподівання.
Страшно подумати, що мусіли пережити жінки й
матері, коли до них дійшла вістка про жахливу знахід-
ку у Вінниці, коли вони довідались, що жінки з су-
сідних сел серед трупів забитих пізнавали хто чолові-
ка, хто сина. Стурбовані, вони рушають у далеку путь.
З усіх кінців збігаються вони до місця жахливого
вбивства. Останній удар! Загинули всі надії на по-
вернення коханого чоловіка чи сина! Нещасна жінка
знаходить щось з одежі — кожух, який вона сама
латала, рушник із старано вишитою міткою, сорочку,
яку вона сама довгими зимовими вечорами шила і
вишивала. Приголомшений жах охоплює її: ні в чому
неповинний чоловік, за долю якого вона тремтіла дов-
гі роки й на повернення якого покладала такі надії —
став жертвою звірячої розправи. Все, що їй казали й
відписували, все виявилося брехнею! Брехнею було й
те, що його заслано на десять років. Білизни й оде-
жі, переданої для заарештованого, що його відправ-
ляли в далеку дорогу, до табору примусових робіт, він
ніколи не одержав! Все це була брехня!
Тільки той, хто стояв біля цих братських могил, мо-
же собі уявити відчай збожеволілих від горя жінок.
Невинні жертви кровопивців були по-звірячому заму-
чені й забиті. У всіх їх пов'язані за спиною руки, а
49
іноді й ноги, в багатьох заткнені ганчірками роти й
дуже часто на трупах, що 5-6 років пролежали в зем-
лі, можна виявити сліди жорстоких катувань. На-
приклад, іноді на шиї місцями були опіки, як від
притуленої цигарки. Виявлені й трупи з слідами по-
калічень, переважно на статтевих органах. Уже сама
нелюдська жорстокість, з якою виконувано ці масові
вбивства, тяжко вражає до самої глибини душі. За-
бити з револьверу дрібного калібру м‘якою олив‘яною
кулею — це найстрашніший спосіб позбавлення жит-
тя, який тільки можна собі уявити. Понад дві третини
забитих мали по дві, три, а то й чотири рани від куль
у потилиці. Медична експертиза довела, що часто пер-
ша й друга куля попадали в кістку й розплющува-
лись, роблячи тільки велику рвану рану, але ні в яко-
му разі не вбиваючи, можливо, й не позбавляючи сві-
домости нещасну жертву. Якщо така куля попадала
в мозок, то й після цього людина не вмирала відразу,
бо куля спричиняла тільки крововилив, що вів до по-
вільного конання. В деяких випадках навіть трьох-
чотирьох пострілів було не досить, щоб забити не-
щасну жертву. Тоді орудували прикладом Гвинтівки,
розтрощуючи череп і на тому кінчалась кривава роз-
права.
Яких мук мусіли зазнати виявлені в загальних мо-
гилах 24 голі й незв’язані жінки? Тут мова йде про
молодих жінок, що потрапили до рук катів з НКВД.
ХТО ВБИВЦЯ?
В братських могилах у Вінниці поховані ні в чому
неповинні тисячі українців, селян, робітників, інтелі-
гентів. Хто винний у цьому ганебному злочині? Точну
відповідь дав переведене слідство. Це масове вбивство
було викликане жагучою ненавистю Москви до україн-
ського народу. Сталін, цей найлютіший з російських
50
Гаражі НКВД. Ліворуч, на розі будинку, — місце страти ув’язнених.
імперіялістичних катів, удався до терору, як засобу
втримувати своє панування в Україні. НКВД
діставало наказ знищити в тому чи іншому районі
певну кількість так званих ворогів народу. Для слід-
чого вистачало безглуздого доносу одного з числен-
них провокаторів, щоб невинній людині пришити “ді-
ло”. Через те, що кожний енкаведист намагався до-
вести свою пильність, число ворогів зростало з ней-
мовірною швидкістю. Кожний сексот*) хотів виявити
якнайбільше “підозрілих”, кожний слідчий—впіймати
в свої тенета якнайбільше “ворогів народу”, а вся-
кий відділ ГНУ чи НКВД з шкури вилазив, щоб пере-
вершити один одного кількістю зліквідованих “шкід-
ників”.
Нема в Україні хати в якій не оплакували б не-
винну жертву цієї звірячої системи. Ніхто не був пев-
ний завтрішнього дня. У Вінниці, де піднято завісу,
яка закриває криваву большевцьку ситему, встанов-
лені випадки, коли наприклад, машиніст, який щойно
одержав премію за зразкову службу, через два місяці
був розстріляний, як “ворог народу”. Часто заареш-
товували на місці роботи, як це було з хористом, за-
арештованим на радіо-станції підчас пересилання.
Відчай охоплював родичів, коли батько або ще хтось
із родини не повертався з роботи й коли тільки ба-
гагато пізніше виявлялося, що вони потрапили в де-
бети НКВД. Що переживали нещасні жінки й матері,
коли НКВД ганяло їх з місця на місце, а на надси-
лані до Москви запитання вони діставали завжди
ухильну відповідь і, врешті, мали задовольнятися з
того, що самі не стали жертвою енкаведистів. Скільки
нужди, скільки горя спіткало багато родин, скільки
пролито сліз в Україні!.. .
Жахлива була доля людини, що потрапила до рук
цих мерзотників. Вона була заздалегідь засуджена на
*) Сексот — таємний агент.
52
Похорони жертв НКВД у Вінниці,
загибіль, бо слідчий не перебирав ніякими засобами,
щоб вирвати в неї признання. У багатьох випадках
ніякого слідства взагалі не провадилось. Не додержу-
ючи будьяких формальностей і не даючи жертві змо-
ги, боронитися, ухвалювали смертний вирок.
Згідно з установленими фактами, більша частина
заарештованих знемагала у вінницькій в‘язниці, де
містилося пересічно 18,000 в‘язнів. Треба зауважити
при цьому, що все населення Вінниці не перевищу-
вало 100,000 мешканців. Заарештованих було 30,000,
з них 12,000 були розміщені при роботі в камено-
ломнях та інших місцях поза містом. До в‘язниці, при-
значеної тільки на 2,000 ув‘язнених, було напхано
53
18,000. Легко собі уявити, які там були умовини. В
камері, розрахованій на 18 осіб, давилося 370. Там
було так тісно, що люди не могли поворухнутись, спа-
ти доводилось, стоячи. Те саме коїлося й по коридо-
рах в’язниці, навіть подвір’я були набиті в’язнями.
Цілком зрозуміло, що кожного дня багато з цих людей
вмирало й їх закопували біля самої в‘язниці. В жах-
ливі дні осени 1938 року траплялось по кілька разів
на тиждень, що над вечір частину заарештованих ви-
кликали з камер. їм видавали на руки одежу, що її
вони поприносили самі, або одержали пізніше через
родичів.
Одну іноді дві сотні в‘язнів садовили на вантажні
авта, й усі гадали, що їх везуть на заслання.
Проте, машини зупинялися перед в‘язнипею НКВД.
Заарештованих впихали до камер, розміщених у під-
валах. Сидіти їм тут доводилось недовго. Ввечері всіх
викликали на в‘язничний двір. їхню одежу кидали на
вантажні авта, а їм самим наказували вишикуватись
у дворі, міцно скрутивши дротом за спиною руки.
Після цього їх по черзі вели через двір до га-
ражів, розміщених чотирикутником. Майданчик перед
гаражами, призначений для миття машин, був асфаль-
тований. Як тільки підводили поодинці заарештованих
до прикритої сіткою водоспливної ями, відразу ж лу-
нав постріл ката - енкаведиста. Нещасний падав
на сітку водоспливної ями. Часто енкаведисту до-
водилось по два, три, а то й чотири рази стріляти
в жертву, що звивалася в корчах, поки вмирала. Ті-
ла забитих скидали на вантажні автомобілі, що стоя-
ли поруч. Гуркіт навмисно пущених в гаражах моторів
приглушував постріли. Протягом довгих місяців що-
вечора на в‘язничному дворі вінницького НКВД від-
бувалися такі сцени.
Тієї ж ночі автомашини відвозили страшний ван-
таж до братських могил, що їх викопали напередодні
інші в’язні. Трупи скидали в яму, при чому часто ви-
54
являлось, що трьох револьверних пострілів не було
досить і деякі жертви ще ворушились. В таких ви-
падках жертву добивали ударом приклада по голові.
Та багато жертв потрапляли до могили ще живими.
Тільки після того, як услід за тілами скидали наси-
чений кров’ю одяг й земля вкривала могилу, люди за-
дихались.
Ця жахлива картина — не плід багатої фантазії,
її в усіх подробицях ствердили свідки. Тисячі укра-
їнців загинули від рук енкаведистів, що цинічно при
цьому посміхалися. Що може бути жахливіше за ма-
сові вбивства у Вінниці? Чи існує підліша, страхіт-
ливіша жорстокість, за ту, що її тут виявили москов-
ські кати? Де знайти приклад більшої наруги над
людиною, як розташування “парку культури й відпо-
чинку" на братських могилах, влаштування майдан-
чиків для танців, будування тиру й павільйонів для
оркестр, та гойдалок? Ні, вони не тільки намагались
приховати місце масових могил, вони хотіли бачити,
як українські діти граються на кістках своїх
батьків. Не можна знайти слів, щоб заплямувати ці
справді диявольські методи московсько-большевицько-
го садизму.

55
ЗМІСТ
І. Передмова	Стор.
Московське народовбивство ................................. З
II. ЧК, ГПУ та НКВД у Вінниці
ЧК, ГПУ та НКВД у Вінниці.................................. 9
Німецько-російська війна ................................. 12
Як були викриті злочини у Вінниці .........................12
Розкопки братських могил ..................................21
Судово-медична експертиза .................................23
Пізнавання забитих ........................................ЗО
Хто вбивця? ...........................................    50
ЦІНА 25 ЦЕНТІВ
Г'гіпіесі іп ІІ8А
ІІкгаіпіап Атегісап Ргевв, - 133 Е. 4ЙЬ 81., Неху ¥огк З, М.¥.