Ален
БЕЗАНСОН
ЛИХ®
СТОЛІТТЯ
Про комунізм,
нацизм
та унікальність
голокосту

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ

Alain
BESANCON
de I’lnstitut
LE MALHEUR
DU SIECLE
SUR LE COMMUNISME
LE NAZISME
ET L’UNICITE DE LA SHOAH
FAYARD

Ален
БЕЗАНСОН
лихо
СТОЛІТТЯ
ПРО КОМУНІЗМ,
НАЦИЗМ
ТА УНІКАЛЬНІСТЬ ГОЛОКОСТУ
З французької переклав
Тарас Марусик
КИЇВ
Університетське
видавництво
ПУЛЬСАРИ
2007

ББК 66.0
Б39
Два найжорстокіші тоталітарні режими XX століття — нацистська
Німеччина і комуністичний СРСР — завдали великого лиха мільйонам
людей. Ален Безансон доводить типологічну подібність комунізму і на¬
цизму.
У своїй книжці автор торкається також голоду в Україні. Він вва¬
жає, що мета цієї акції полягала не в бажанні зламати опір селянства,
оскільки колективізація зламала його, а в намаганні покласти край на¬
ціональному існуванню українського народу.
Cet ouvrage a ete publie dans le cadre
du Programme d’Aide &la Publication “SKOVORODA”
de l'Ambassade de France en Ukraine et du Ministćre Franęais
des Affaires Etrangćres.
Це видання здійснене в рамках
Програми сприяння видавничій справі “СКОВОРОДА”
Посольства Франції в Україні
та Міністерства закордонних справ Франції.
Переклад з французької та упорядкування
Тараса МАРУСИКА
Переклад додатків
Тараса МАРУСИКА, Олега ХОМИ та Алли ЛАЗАРЄВОЇ
SUR LE COMMUNISME LE NAZISME
ET L’UNICITE DE LA SHOAH
FAYARD
Книжка виходить за фінансової підтримки
Конгресу національних громад України
та Українського інституту національної пам’яті
Alain Besanęon
LE MALHEUR DU SIECLE
© Безансон A., 1998
© Марусик T. П., переклад,
упорядкування передмова, 2007
ISBN 978-966-8767-87-6 (серія)
ISBN 978-966-8767-88-3
© Хома О., переклад додатка, 2003
© Лазарєва А., переклад додатка,
1993
© Михайличенко Н. В., художнє
оформлення, 2007
© Університетське видавництво
ПУЛЬСАРИ, 2007

Слово
про
Алена Безансона
Довідкові видання подають досить широкий спектр означень
діяльносте Алена Безансона. В одній із французьких енциклопедій
він — “університетський викладач, письменник”. У “Вікіпедії”, Ін-
тернет-енциклопедії, його відносять до категорії істориків і радяно-
логів. Іноді зустрічається й означення “політолог”. А в російському
сегменті Інтернету натрапив на такий курйоз, як “сучасний нена¬
висник Росії Ален Безансон”. Я назвав би його ще й філософом —
і не лише тому, що він густо цитує відомих і не дуже відомих мис¬
лителів від давнього світу до сучасности, а й з огляду на його заглиб¬
лення в останніх книжках у філософсько-богословські проблеми
морального нищення людини.
Ален Безансон належить до тих знавців радянського і пострадян¬
ського простору, які не боялися йти проти загальнофранцузької течії,
вибудовуючи аргументовану критику імперської політики Росії і кому¬
ністичного режиму. Він послідовно підкреслював і підкреслює роль Ук¬
раїни на сході Європи як ключової держави-бар’єру на шляху можли¬
вої російської експансії, в тому числі й на захід. В одній зі своїх статей
він, зокрема, зазначив, що західні кордони Росії не остаточні й декому
важко зрозуміти, чому вони відрізняються від кордонів царської Росії.
Ален Безансон народився в Парижі 25 квітня 1932 року. Ви¬
пускник паризького Інституту політичних студій, по закінченні яко¬
го був викладачем історії в ліцеї південнофранцузького міста Мон-
пельє, в ліцеях ім. Карно в Тунісі та ім. Пастера в Неї-сюр-Сен
(1957-1960). Відтак як співробітник Національного центру наукових
досліджень (CNRS) з 1960-го по 1964-й роки готував свою першу
докторську дисертацію. З 1964 року почалася його університетська
кар’єра в Школі вищих студій соціальних наук (EHESS).
Ален Безансон має два докторські ступені: доктора історичних
наук та доктора філологічних і гуманітарних наук. Він також член

6
Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
філософської секції Академії гуманітарних і політичних наук —
однієї з п’яти академій, що входять до Інституту Франції.
Алена Безансона нерідко запрошували закордонні наукові
установи. В 1961—1962 роках він був гостем AH СРСР. Відтак за¬
ймався дослідницькою діяльністю і викладав як запрошений профе¬
сор і запрошений вчений у низці американських наукових установ: у
Колумбійському й Рочестерському університетах Нью-Йорка, у вашин¬
гтонському Центрі Вільсона Інституту Кеннана, в Інституті Гувера
Стенфордського університету, а також у британському Оксфорді.
Крім того, А. Безансон — член редколегії журналу “Cahiers du
monde russe” (“Зошити російського світу”) з часу його заснування і
член редакційної ради журналу “Commentaire” (“Коментар”). Упро¬
довж п’яти років, з 1983-го по 1988-й, був автором редакційних ста¬
тей тижневика “L’Express” (“Експрес”). Регулярно публікує свої
статті в газеті “Le Figaro”(“Фіґаро”).
1951 року А. Безансон став членом Французької компартії. Од¬
нак вийшов із її рядів у 1956 році, після викриття злочинів Сталіна
в знаменитій доповіді Микити Хрущова. В своїй автобіографії (“Ге¬
нерація”) вчений згадував, як йому було соромно і який гнів викли¬
кало усвідомлення того, що його обдурили: "Тоді як початкуючий
історик я вирішив досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще
зрозуміти, що сталося зі мною А. Безансон неодноразово підкрес¬
лював, що не розуміє тих, хто залишився у Французькій компартії
після 1956 року. Я сподіваюся, — пише він в автобіографії, — що весь
час, який я витратив на дослідження російської історії і радянського ко¬
мунізму, на їх вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття
*	* *
Ален Безансон — автор двох десятків книжок і великої кіль-
кости статей та передмов на теми історії Росії, СРСР та України у
французьких, американських, англійських, італійських, польських,
українських та інших журналах. Наведу тут неповний список його
праць: “Царевич, принесений в жертву” (1967), “Історія і досвід люд¬
ського “я” (1971), “Виховання й суспільство в Росії” (1974), “Психо¬
аналітична історія”, антологія (1974), “Бути росіянином у XIX століт¬
ті” (1974), “Короткий трактат совєтології для цивільної, військової і
релігійної влади”, з передмовою Р. Арона (1976), “Інтелектуальні
джерела ленінізму” (1977), “Змішування мов” (1978), “Теперішнє ра¬
дянське і минуле російське” (1980, пер. 1986), “Анатомія одного при¬
виду: політична економія реального соціалізму” (1981), “Фальсифікація
добра: Соловйов та Орвел” (1985), “Генерація” (1987), “П’ятниці”
(1989), “Заборонений образ, інтелектуальна історія іконоборства”
(1994), “Три спокуси в Церкві” (1996), “До джерел сучасного іконо¬
борства” (1998), “Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність
голокосту” (1998).

Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
7
Ален Безансон аналізував різні аспекти життя СРСР. Йому,
наприклад, належать слова про те, що цифри радянського сталеви-
робництва охоплюють “виробництво сталі, випуск псевдосталі, псев-
довиробництво сталі” — з огляду на те, що від третини до половини
сировини і матеріалів, які проходили через радянське виробництво,
втрачали свою цінність уже впродовж виробничого циклу. І це сто¬
сувалося не лише сталі. У праці “Теперішнє радянське і минуле росій¬
ське” французький учений зазначає: "Радянська економіка є темою
величезної кількости наукових досліджень, якими займаються численні
дослідницькі центри Європи та США, і вони дають матеріял для нео¬
сяжного моря літератури й багатьох наукових журналів. Але ті, хто
народився в Радянському Союзі, а також ті, хто знає радянське су¬
спільство через історію, літературу, мандрівки, через вислуховування
розповідей емігрантів, очам своїм не вірять, коли бачать описи еконо¬
містів. Існує, здається, неподоланна прірва між цією системою, сприй¬
нятою у вимірах і цифрах, та іншою системою, без вимірів-цифр, яку
вони навчилися пізнавати через інтуїцію і власний реальний досвід ”.
Звичайно, своїм пером А. Безансон розтинав, як скальпелем,
комуністичну ідеологію. В книжці “Фальсифікація добра: Соловйов
та Орвел” він, зокрема, зазначив: “Тієї самої миті, коли індивід при¬
ймає мову ідеології, він дозволяє, щоб разом із мовою викрали і його ду¬
ховний світ, і почуття самоповаги. Навіть коли він випадково спіт¬
кнувся і впав у яму офіційної фразеології, віднині він — уже частина
ідеології, він уже вступив, сказати б, у договірні стосунки з дияволом...
Ідеологія зазнає краху, коли крах спіткає комуністичну владу. Або ж,
коли хочете, ідеологія й мова зазнають краху разом із законністю ко¬
муністичного правління. Мова комунізму — це влада комунізму
Почавши порівнювати комунізм і нацизм, А. Безансон все
більше аналізує їх під кутом метафізики й теології, а не політики й
геополітики. Він вважає, що ленінізм, який став джерелом будь-якої
тоталітарної системи, є формою гнозису, релігійно-містичного вчен¬
ня, що ґрунтується на езотеризмі й вищому містичному знанні. Са¬
ме в структурі тоталітарної віри, в її псевдохристиянських джерелах,
переконаний історик, треба шукати ключ від більшовицької і гітле¬
рівської загадки.
В останніх працях до його широких наукових зацікавлень дода¬
лося вивчення історії християнства. А. Безансон досліджує відновлен¬
ня давніх єресей у сучасній Церкві, а також вплив соціалізму та ісла¬
му на католицьку віру. У трактуванні тоталітаризму (“сучасного зла ’)
він поступово вибудовує такий методичний підхід, християнський і
міждисциплінарний, за якого богословська традиція приходить на до¬
помогу історичному пошукові та філософським міркуванням.
Серед матеріялів на тему Росії варто згадати статтю “Східні
кордони Європи та російське питання”, яку А. Безансон написав усе¬
редині 90-х років. “Соціялізм як європейська доктрина, — зазначає

8
Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
він, — потрапив до рук фанатиків, які перекрутили її і довели до ста¬
ну здичавілости. І саме ці фанатики заволоділи Росією. Всі здобутки
трьох століть було миттю знищено. Чи, може, вони були такі крих¬
кі, а європейське коріння так неглибоко закоренилося в російській зем¬
лі?” І далі: “Росія порівняно з Європою і навіть іншими імперіями (От-
томанською, Перською, Монгольською, Китайською, Японською) була
зоною цивілізаційної пустки... Все “європейське” повинна була створи¬
ти держава. Звідси сумніви європейських мислителів: сучасна Росія є
штучним утворенням. Вона імітує результат європейської цивілізації,
відтворює один з етапів цієї цивілізації, але в ній відсутній розвиток.
Без зовнішнього імпульсу, без зовні прикладеної сили все валиться, все
повертається до стану інерції та маразму... З багатьох поглядів ця
держава під петербурзьким лаком почувала себе спадкоємицею Орди
У цій статті автор пише, що російська держава, не маючи бажан¬
ня брати участь у будуванні Європи, хоче втручатися в європейські
справи: ЛРосія завжди вимагатиме місця за європейським столом, щоб
заважати або ускладнювати гру”. Говорячи про кордони, А. Безансон
пише, що Росія народилась і жила як імперія, тому не мала етнічних
меж. "Сьогодні вона наглядає за кордонами колишнього СРСР. За століт¬
ньою рецептурою вона контролює кавказьку територію. Кордон із Кита¬
єм є ілюзорним. Це не є нашою темою тут, але немає причини, чому Ки¬
тай, набагато потужніший тепер від Росії, не міг би одного доброго дня
нагадати, що кордони є результатом “несправедливих договорів ”.
У статті “Майбутнє Росії — доля середньої держави” (2000)
А. Безансон зазначив, що прихід до влади Путіна вписується в
основну логіку подій: “Упродовж десяти років Росія шукала свою
дорогу, і відтепер вона вже визначилася. Це шлях шовінізму, але з пев¬
ними особливостями, які він часто набував у цій країні: суміш брехні,
насильства і пихи. І рух цей мав бути досить сильний, щоб Солжені-
цин ототожнив себе з ним і щоб такий політик, як Гайдар, котрого
оцінюють як *\реформатора прозахідної орієнтації”, вирішив з ним
об'єднатись ”.
Ален Безансон не цурається і такого жанру, як написання пе¬
редмов до важливих праць, наприклад, таких: “Чи переживе Радян¬
ський Союз 1984 рік” А. Амальріка (1970), “Юдаїзм і християнське
питання” В. Соловйова (1992), “Зрозуміти давній російський режим.
Держава і суспільство в імперіялістичній Росії” М. Раефа (1982). В пе¬
редмові до цієї останньої праці історик висловив переконання, що
“процес над російською історією... на трибуналі історії... є найголовні¬
шим з усіх подібних ”.
*	* *
Ален Безансон писав і на українські теми. Передовсім, це стаття
“Війна більшовиків проти селян. 1933 рік” (укр. переклад у журналі
“Всесвіт”, № 9—10, 1993 p.), його промова, виголошена 4 червня

Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
9
1983 року в Парижі на відзначення 50-річчя голоду в Україні (у
книжці “Голод в Україні. 1932—33. Вибрані статті”, 2006), а також
виступ на вечорі пам’яти до 70-річчя Голодомору 22 листопада 2003
року в Парижі (журнал “Критика”, 2003).
У вже згадуваній статті “Східні кордони Європи та російське пи¬
тання” А. Безансон ставить кілька важливих українських акцентів.
Зокрема, він переконаний, що російська держава не має нічого
спільного з Київською Руссю, а проте російська громадська думка
не визнає цього і не може погодитися зі втратою України й Білоруси.
В статті наводяться деякі ключові моменти української історії: "Ук¬
раїна втратила свою еліту, яка асимілювалася з польською шляхтою.
Козацьке повстання середини XVII століття виштовхнуло цю верству,
однак так і не змогло її замінити. Після прийняття російської протек¬
ції козацтво було згодом завбачливо знищене, а козацька старшина
стала російським дворянством. XIX століття — це століття інтен¬
сивної русифікації. Уніатську Церкву силою включено в російську право¬
славну. Українську мову забороняли. Індустріялізація України призвела
до того, що широка смуга території від Харкова до Криму була засе¬
лена переважно росіянами. Сталінське душогубство 30-х років, Голодо¬
мор і повоєнні депортації завдали Україні жорстоких втрат. Над нею,
як над Ірландією, нависла загроза втрати національної ідентичности.
Однак попри це все в 1991 році Україна таки здобула незалежність, яку
їй вдалося зберегти до сьогодні, незважаючи на відчутний тиск Москви.
Сила України зростає з кожним роком незалежности ”.
Великої ваги в цій статті А. Безансон надає питанням Церкви
і конфесійної підпорядкованосте: “Чотири п ’ятих православних віру¬
ючих перебувають під юрисдикцією московського патріярхату. Коли
автокефальний український Патріярх оволодіє Печерською Лаврою та
Софійським Собором, то це буде значним кроком у напрямку справ¬
жньої незалежности. Про те, чи Україна належить до Європи і чи во¬
на зможе це доказати, має вирішити тільки вона сама. Принаймні за
неї цього не може зробити Росія ”.
Цікавими є Безансонові передмови до українських видань
французькою мовою. В передмові до книжки “Етноцид українців в
СРСР” (1978), що має заголовок “Ставка України”, сказано: “Бо¬
ротьба України має стратегічне значення. У разі перемоги радянська
влада може підтримувати своє панування майже безконечно. У разі
поразки, будучи вимушеною надати Україні автономію, СРСР зава¬
литься одразу, а з ним і його домінування над третиною світу. До пев¬
ної міри наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра,
який омиває бані київської Святої Софії і соняшникові поля ”. Як ніхто
з тогочасних французьких дослідників радянської дійсносте, А. Бе¬
зансон дуже точно й детально характеризує національну і мовну си¬
туацію в Україні. Приєднавши Галичину, СРСР став руйнувати най-
свідоміше ядро української нації: "Одночасно радянська влада почала

10
Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
наступ на українську мову. Вона її знищила за межами власне кордонів
України. Ми побачимо тут, як вона ліквідувала українську діяспору,
зокрема на Кубані. Вона її знищила у вразливих місцях самої України,
в містах. їй вдалося зрусифікувати Київ, Харків (свідченням цього є те,
що я подаю російське написання цих власних назв*) та інші великі міс¬
та — як шляхом імміграції росіян в Україну, так і приневоленням ук¬
раїнців уживати лише російську мову в науковій, науково-технічній ді¬
яльності, в різних публічних сферах життя. Вона намагається надати
українській мові, яка до того ж була вельми сильно засмічена русизма¬
ми, статусу “фольклорної”, сільської мови, від якої кожен, хто хоче
зробити кар ’єру, має відмовитися ”.
У передмові до книжки “Збірник матеріялів Установчого з’їзду
Руху” (1990) А. Безансон знову повертається до важливосте україн¬
ського питання та подальшого його розвитку: “Зі суто геополітично-
го погляду вважати, що українське питання є справді наріжним каме¬
нем у становленні нового світу, не є безглуздям ”. Він указує на катас¬
трофічність наслідків для України вибору XVII століття —
приєднання до Москви. На його думку, план Солженіцина про “від¬
новлення єдности” трьох східнослов’янських народів — росіян, ук¬
раїнців, білорусів — знову закріпив би за Росією становище великої
держави, яка переважала б усю Західну Європу. Україна ж, створив¬
ши зі своїми західними сусідами блок, сприяла б рівновазі на євро¬
пейському континенті й цим позбавила б Росію імперіялістичних за¬
зіхань. Він застерігає Україну й інші неросійські республіки від не¬
безпеки створення різних спільних з Росією структур, які важливі
для Росії передусім тим, що сприяли б утриманню імперії.
Для однотомної “Історії України” А. Жуковського (1993) А. Бе¬
зансон написав передмову, в якій, серед іншого, порівнює Україну
з Ірландією. Ці дві країни зазнали найтривалішого і найбезжалісні-
шого гніту, “з-під якого Україна, на відміну від Ірландії, все-таки зі
своєю мовою, населенням, великою територією... ” Незалежність Укра¬
їни, на його думку, — добра річ не лише для неї самої, а й для Ро¬
сії, “яка за умови, що позбудеться імперської мрії, зможе, нарешті,
обернутися до себе і віднайти шляхи процвітання та свободи: це вар¬
тує більшого, ніж бути наддержавою”. А для Європи незалежність
України означає, що створюється захисний геополітичний простір,
брак якого такий небезпечний для континенту.
Цікаво, що в цій передмові А. Безансон вдається до можливої
історичної реконструкції: “Якби, наприклад, всередині XVII століт¬
тя, звільняючись від польського панування, Україна, замість того, щоб
кидатися в московські обійми, змирилася з турецьким протектора¬
том, вона б виринула в XIX столітті на руїнах слабкої Османської
*	В оригіналі написано Kiev, Kharkov (Примітки в тексті, позначені
зірочками, належать перекладачу, цифрами — авторові — Ред.)

Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
11
імперії як друга Румунія, але набагато більша, до того ж цілісніша і
незалежніша ”
Ален Безансон прозірливо пише, що час, відпущений Україні
для швидкого розвитку, порахований, оскільки стан анархії в Росії
не триватиме вічно, і коли в Росії буде знову створено сильний уряд,
над Україною нависнуть нові небезпеки — з огляду на те, що біль¬
шість росіян не сприймають незалежности України і бояться, що
внаслідок цього Росія втратить статус наддержави.
*	* *
З Аленом Безансоном я познайомився під час свого навчання
в Парижі. Це було в 1994 році. Перед від’їздом до Києва ми домо¬
вилися про інтерв’ю, яке я провів восени того самого року в його
просторому паризькому помешканні, переповненому книжками. Далі
подаю уривок цього інтерв’ю, опублікованого в газеті “Рада” 6 квіт¬
ня 1995 року.
Пане Безансон, Ваша позиція щодо України однозначна.
А звідки такі нестандартні оцінки Російської імперії?
—	Як історикові мені відомо, що саме завоювання України висуну¬
ло Москву в ряд великих держав. Саме з українськими кадрами Російська
держава почала набирати сучасних рис у XVII столітті. Україна була
завше резервуаром сили (людської та матеріяльної) російського імперія-
лізму. З іншого боку, необхідність підтримувати насильством панування
над Україною постійно заважала заснуванню правової держави в Росії.
—	Як Вам уявляється Східна Європа в XXI столітті?
—	Якщо Росія відмовиться від свого імперіялізму, якщо прагнення
справедливого, пристойного, демократичного суспільства буде сильні¬
шим за шовіністичну пристрасть, то можна на щось сподіватись.
Інакше імперія зробить спробу відтворитися на ґрунті авторитарної
держави, може стати тоталітарною, матеріяльно злиденною і мо¬
рально нікчемною. В такому разі можна передбачити хаос або війну.
—	В нас уміють цінувати європейців, котрі розуміють хитрість
і підступність Росії. Чому це бачите Ви й так важко розуміє біль¬
шість французів?
—	Росія контролює інформацію про себе чи свою імперію. Вона
завше домагалася від Франції, Німеччини, Сполучених Штатів згоди не
цікавитися Україною й переговори вести тільки з Росією. На Заході не
знають української дійсности.
—	Що б Ви порадили чи побажали Україні на 1995 рік?
—	Україні бажаю такого: заснування автокефального патріярхату,
що символізує її духовну незалежність; сильної національної грошової
системи, на якій ґрунтується її економічна незалежність; приватиза¬
ції в сільському господарстві й промисловості паралельно з виникненням
класу підприємців і дотриманням цивільного права; вступу до НАТО,
що гарантуватиме міжнародний захист українського суверенітету

12
Тарас Марусик. Слово про Алена Безансона
Інше інтерв’ю, яке я взяв у Безансона (див. с. 118), читач знай¬
де в Додатку.
*	* *
У своїй праці “Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікаль¬
ність голокосту” А. Безансон доводить типологічну подібність двох
найжорстокіших тоталітарних режимів XX століття — нацистської
Німеччини і комуністичного СРСР. Він не обмежується констатаці¬
єю фактів, а намагається докопатися до причин того, що сталося в
XX столітті. Обидві ідеології схожі в тому, що проповідували вста¬
новлення “правильного порядку”, досягти якого можна, знищивши
усіх ворогів. Відмінність полягала лише в тому, кого зараховували до
ворогів. Для нацистів це були євреї і всі неарійські раси, а для ко¬
муністів — усі, заражені буржуазною ідеологією. Комуністичний ва¬
ріант тоталітарної ідеології, на думку А. Безансона, такий само не¬
безпечний або навіть небезпечніший, аніж нацистський, бо злочини
нацистів скрупульозно пораховані й засуджені на міжнародному
трибуналі. А з комуністичною ідеологією інакше, оскільки набула
поширення думка, що сам по собі комунізм гуманний, апелює до
ідеалів соціальної справедливости, але є ті, хто спотворює таку спра¬
ведливу ідеологію (наприклад, Сталін чи Пол Пот). От і виходить,
що нацизм проіснував усього 12 років, а комунізм і досі, після май¬
же 100 років з часу заснування, не подоланий і зберігає свій вплив
у низці країн.
Ален Безансон звертає також увагу на нерівноправність у па¬
м’яті про жертви комунізму і нацизму. Жертв першого все більше
забувають, а жертв другого й далі скрупульозно документують, зга¬
дуючи їх при кожній нагоді. Якраз пошук пояснення такого дивного
явища і привів ученого до необхідносте порівняти обидві системи та
виявити те, що є в них зіставне.
Для українського читача особливо важливими є ті місця книж¬
ки, в яких французький дослідник торкається і Голодомору в Укра¬
їні. А. Безансон висловлює переконання, що мета цієї акції поляга¬
ла не в бажанні зламати опір селянства, оскільки колективізація зла¬
мала його, а в намаганні покласти край національному існуванню
українського народу. “Але таємницю про український ґеноцид, — пи¬
ше А. Безансон, — розкрили тільки конфіденційним способом, і ще сьо¬
годні вона далеко повністю не задокументована. Загалом вважають,
що він забрав життя від п’яти до семи мільйонів українців”.
Тарас МАРУСИК

Ален
БЕЗАНСОН
ЛИХО
СТОЛІТТЯ
ПРО КОМУНІЗМ,
НАЦИЗМ
ТА УНІКАЛЬНІСТЬ ГОЛ ОКОСТУ

Пам ’яти
Анні Кріґель*
та Мішеля Геллера**
*	Анні Крігель — французький публіцист, історик і викладач
(1926-1995). У молодості — активістка компартії Франції,
після 1956 року — критик комунізму і сталінізму. Автор п’яти
книжок. Пройшла шлях від войовничого комунізму до ав¬
тора передовиць у правій газеті “Фігаро”. Разом зі Ст. Курт¬
ка заснувала журнал “Комунізм” /Communisme/.
** Мішель Геллер — французький історик, професор Сорбонни
(Universite Paris IV-Sorbonne), народився в білоруському
Могилеві (1922-1997). Шість років провів у радянських та¬
борах. Емігрував з СРСР у 1956 році, спочатку до Польщі,
відтак — до Франції. Автор семи книжок, зокрема й “ Історії
Росії та її імперії” /Histoire de la Russie et de son empire.—
Paris, 1997/.

ВСТУП
У цьому есе порушено два пов’язані між собою питання.
Автор не претендує на те, що дав на них вичерпну відповідь.
Перше питання стосується історичної свідомости, якій, на
мою думку, нині дуже бракує єдности. Незгода торкається най¬
характернішої риси, властивої XX століттю, на відміну від ін¬
ших сторіч: надзвичайного масштабу масових убивств людей
руками інших людей, убивств, які стали можливими внаслідок
загарбання влади комунізмом ленінського типу і нацизмом гіт¬
лерівського типу. Ці, за словами П’єра Шоню*, “гетерозиготні
близнюки”, попри ворожнечу між собою й різне історичне по¬
ходження, мають багато спільного. Вони ставили собі за мету
побудову досконалого суспільства через ліквідацію принципу
зла, що становив перешкоду. Вони претендували на філантро¬
пію, бо комунізм прагнув добра для всього людства, а на¬
цизм — для німецького народу, і цей ідеал породив ентузіазм,
відданість і героїчні вчинки. Але найголовнішою спільною ри¬
сою комунізму й нацизму є те, що вони наділили себе правом,
ба навіть обов’язком, убивати й чинили ті вбивства досить схо¬
жими методами, і то в масштабі, ще не знаному в історії.
Але сьогодні історична пам’ять ставиться до них по-різ-
ному. Нацизм, дарма що зник цілковито понад півстоліття то¬
му, цілком слушно є об’єктом огиди, яку анітрохи не зменшує
час. Більше того, міркування про його страхітливість, здається,
щороку набувають нової глибини й поширюються далі. На¬
томість комунізм, дарма що свіжий у нашій пам’яті й тільки
нещодавно зазнав краху, тішиться привілеєм забуття і всепро¬
щення, які одержують майже одностайне схвалення, і не тіль¬
ки з боку його прихильників — адже вони ще існують, а й най-
рішучіших ворогів, ба навіть його жертв. Ані прихильники, ані
*	П’єр Шоню — французький історик, професор сучасної історії (Universite
Paris IV-Sorbonne), автор кількох десятків праць, один зі співзасновників
радіо “Куртуазі” /Radio Courtoisie/, яке в своїх передачах дотримується
всього спектру правих політичних поглядів — “від Ширака до Ле Пена”.

16
Ален Безансон. Лихо століття
жертви не вважають за пристойке витягати його із забуття. Але
інколи труна Дракули таки відкривається. Скажімо, наприкін¬
ці 1997 року з’явилася праця (“Чорна книга комунізму”), автор
якої наважився підсумувати кількість убитих, які можна при¬
писати комунізмові. “Ножиці”, які він запропонував, станов¬
лять від 85 мільйонів до 100 мільйонів жертв. Бурхлива реакція
громадськосте тривала недовго, й віко труни опустилося зно¬
ву, хоч і не було ніяких поважних спроб заперечити ті цифри.
Нещодавно я мав нагоду висловитись із приводу контрас¬
ту між забуттям комунізму й гіпертрофованою пам’яттю про
нацизм. Я стисло розглянув цей контраст, зосередившись на
вузькому діапазоні історичних та політичних умов, яким мож¬
на було б приписати забуття комунізму1. Ця тема потребувала
докладнішого розгляду і з інших, набагато ширших позицій.
Саме це й становить предмет першої частини даного есе.
Друге питання пов’язане з голокостом. Якою мірою в не¬
змірній бойні XX ст. його треба розглядати окремо? Чи можна
трактувати його як могилу, що стоїть серед інших могил на
спільному цвинтарі? А якщо ні, то з якої причини?
Легше констатувати, ніж пояснити той факт, що питання
про голокост не дає спокою не лише історичній свідомості на¬
шого сторіччя узагалі, а й, особливо, питанню про зв’язок або
порівняння між пам’яттю про комунізм і пам’яттю про нацизм.
Я й сам відчув це дуже гостро, наголосивши у своїй промові, чо¬
му єврейський народ узяв на себе зобов’язання зберігати пам’ять
про голокост: унаслідок морального обов’язку, зумовленого
пам’яттю про тривалі переслідування, і внаслідок релігійного
обов’язку, невіддільного, як у старозаповітного Йова, від услав¬
лення Господа і палких запитів, звернених до Того, Хто обіцяв
захищати свій народ і Хто карає несправедливість та злочин.
Людство має бути вдячним єврейській пам’яті за побожне збере¬
ження архівів голокосту. Дивують якраз ті народи, які забувають.
Труднощі тут породжені тим, що для відповіді на друге пи¬
тання слід змінити площину висвітлення. Комунізм і нацизм і
справді можна порівнювати як два види одного роду — ідеологічно¬
го. їх спокуса, природа й спосіб їх влади, тип їх злочину пов’язані
з формуванням ментальносте, від якої вони залежать цілкови¬
то, — з ідеологією. Під ідеологією я розумію доктрину, яка обі¬
1 У промові, виголошеній у Французькому інституті в жовтні 1997 року
читач знайде її текст у додатку. Промову одночасно опублікували в
журналі “Коментар” /“Commentaire”/ (№ 80, 1997—1998 pp.] і в жур¬
налі “Commentary” (січень 1998 p.), що виходить у Нью-Йорку під
егідою Американського єврейського комітету. Обидва журнали публі¬
кували в наступних випусках відгуки читачів.

Вступ
17
цяє — шляхом навернення — порятунок у певних часових рамках,
що настає відповідно до певного космічного порядку, науково роз¬
шифрованого в його розвитку, і яка накидає практичні політичні
заходи з метою радикальної трансформації суспільства. Можна ду¬
же довго порівнювати комунізм і нацизм, відзначати відмінні
й схожі риси, не виходячи за межі історико-політичного аналізу.
Натомість тоді, коли йдеться про голокост, ми одразу вихо¬
димо за ті межі. Дарма що політика, надто у Франції, намагаєть¬
ся перетворити голокост у політичний аргумент, запровадити йо¬
го в ненастанну боротьбу “правих” і “лівих”, ця катастрофа виріз¬
няється і стоїть одинцем, наче вогнище, по-іншому страшне й
пекуче, що живе власним життям поодаль від суперечок на фору¬
мі. Усвідомлювати голокост важко і незатишно у сфері суто полі¬
тичного аналізу; здійснювати його порівняльне, нейтральне, “на¬
укове” дослідження незручно. Цьому усвідомленню властиве не¬
сказанне відчуття унікальносте голокосту і в нашому сторіччі, і
впродовж усієї історії, й воно потребує не об’єктивного досліджен¬
ня, а особливої поваги, святобливого мовчання. Ми вже не пере¬
буваємо у сфері історії ідеології, а у сфері історії релігії, ба навіть
у самій релігії, передусім в юдаїзмі і рикошетом — у християнстві.
Ці міркування аж ніяк не применшують факту, що оби¬
два питання — історична свідомість, яка порівнює дві вбивчі
ідеології, та усвідомлення голокосту — певною мірою пов’яза¬
ні між собою. Унікальність голокосту поволі постає з туманної
пам’яти про нацизм і пов’язана з іншим ставленням, яке заре¬
зервоване для комунізму.
Небезпечно простежувати дві низки подій, що мали різну
природу, відбувалися в різних просторах і за різних часів і що їх
історія все-таки якось незрозуміло пов’язала між собою. Щоб мі¬
рою своїх сил пояснити цю неясність, я коротко розгляну генеа¬
логію порушеної проблеми. Потім крок за кроком порівняю ко¬
мунізм і нацизм в аспекті руйнувань, до яких вони призвели в ма¬
теріальній, моральній та політичній сферах. Зізнаюся, що, вже
давно розробляючи цю тему, я сподівався, оскільки вона така бо¬
люча, більше не повертатися до неї. Але мене змусили обстави¬
ни. Далі ризикну звернутись до теології, щоб спробувати визна¬
чити, в чому саме полягає унікальність голокосту. Я закінчую
книжку твердженням про унікальність, але сумніваюся, що згода
з приводу значення тієї унікальносте може існувати дуже довго.
*
Питання про унікальність голокосту, яка, на мою думку,
була одразу очевидна жертвам, постало в суспільній свідомості
в усій своїй повноті тільки через багато років після самої події.

18
Ален Безансон. Лихо століття
Свідчення Прімо Леві* (Primo Levi. Se questo e un uomo)**,
що сьогодні має загальне визнання як одне з найразючіших
свідчень, коли-небудь залишених про Аушвіц***, було написа¬
не одразу після повернення автора до Італії. Кілька великих
видавництв відмовилося публікувати його. Воно все-таки ви¬
йшло 1947 року накладом 2500 примірників в одному невелич¬
кому видавництві, яке невдовзі збанкрутувало, а книжка піш¬
ла в забуття. Перевидана 1958 року видавництвом “Einaudi”,
вона миттю здобула таку заслужену славу, що її попередня не¬
відомість видається майже загадкою.
“Тієї суворої повоєнної доби, — пояснює Леві, — люди не
дуже прагнули оживити в пам’яті тяжкі, недавно пережиті роки”.
Пояснення слушне, але туманне й недостатнє. Звісно, правда,
що після війни до всіх концентраційних таборів ставилися з одна¬
ковим жахом і люди не дуже виразно розрізняли трудові табори
(наприклад, Бухенвальд) і табори винищення (скажімо, Треблін-
ку). Всіх жертв було жаль, і ніхто не мав наміру вирізняти окремі
категорії. На Нюрнберзькому процесі згадали лише про “пере¬
слідування” євреїв. Читаючи книжку Прімо Леві, ми бачимо, що
в його таборі й у його групі євреї перебували в найостаннішому
колі пекла, але були й інші кола, і для неєвреїв (адже в Аушвіці
їх було багато), і там заперечували людську сутність будь-якого
в’язня, навіть найзлочиннішого наглядача. Саме це становить
метафізичне тло книжки, про яке повідомляє й назва (“Якщо це
людина”). Як і кожна подія, що виходить за рамки людської уяви,
депортація пройшла крізь стадію забуття або ж стадію поєднан¬
ня втрати пам’яти і мови, яка не оминула ані депортованих, ані
наявних серед них урятованих євреїв. Несказанне висловити не¬
легко. Час дав змогу призвичаїтись до об’єкта, який неможливо
розглядати пильним, застиглим поглядом.
Але для того, щоб тема особливости голокосту, його уні-
кальности, дійшла до історичної свідомосте загалу, мала відбу¬
тись одна велика подія. А потім знадобилася ще одна подія,
щоб і тема порівняння нацизму з комунізмом теж дійшла до неї.
Першою подією було значне збільшення “видимосте” єв¬
рейського народу. Звільнившись протягом XIX ст. від давніх
*	Прімо Леві — італійський хімік і письменник (1919—1987), був в’язнем
концтабору в Аушвіці.
** “Якщо це людина” (1947) — перша книжка Прімо Леві про пережите в
концтаборі.
*** Освенцим, місцевість у Польщі. Від липня 2007 року цей нацистський
концтабір, занесений до Списку пам’яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО,
має офіційну назву “Аушвіц-Біркенау. Німецький концентраційний та-’
бір смерти 1940-1945 років”.

Вступ
19
обмежень, євреї побачили, що визнано їхні релігійні права,
свободу “юдейського культу”, так само як і решти віровизнань,
та аж ніяк не їхні особливі громадянські права. Адже юдаїзм
ще з біблійних часів вважали за нерозривне поєднання релігії
й народу. І ця друга половина єврейської ідентичносте була то
відкинута, ба навіть забута в західних демократіях, то підтри¬
мувана, наче тягар, у країнах, де поняття “етнічного характе¬
ру” ще не було затерте сучасним поняттям громадянства. На¬
цизм концепцію народу замінив концепцією раси, і саме цю
“расу” вилучив із лона всього людства. В повоєнній Європі по¬
няття “єврейський народ” не мало більше жодної основи. На
Заході були тільки англійські, французькі, італійські громадя¬
ни єврейського “походження” або юдейського віровизнання.
В комуністичних країнах юдейськість євреїв належало стерти в
принципі, а тим часом було заборонено згадувати про неї.
Але в єврейській свідомості був ще й третій елемент — зем¬
ля. Адже 1948 року єврейський народ постав перед світом у су¬
часній формі національної держави, переважно світської своїм
характером, що мала цілковиту незалежність, утрачену ще після
ассирійського, а потім вавилонського завоювання, й територі¬
альну присутність, майже знищену після юдейських війн Тита й
Адріяна. На підставі “Закону про повернення” єврейська держа¬
ва утверджувалась юридично як батьківщина всіх євреїв світу.
Країни, де панував комунізм, визнали державу Ізраїль з пев¬
них політичних причин. Демократичні країни визнали її урівнова-
женіше, бо, крім політичних мотивів, утверджувалися мотиви, які
можна назвати релігійними. У християнському світі народжувалося
чутгя провини, і йому судилося міцніти. Релігійне усвідомлення єв¬
рейського факту, що його протягом століть затуманив напрям, яко¬
го дотримувалися отці церкви, повчаючи та інтерпретуючи Святе
Письмо, постало знову й не давало спокою католицькому світові.
То був вихідний пункт великого повороту, одним із етапів якого
став II Ватиканський собор, котрий ще й досі не закінчився.
Отже, західний світ загалом без труднощів визнав новий об¬
раз, якого набули євреї внаслідок заснування Ізраїлю. Зокрема,
він визнав, що євреї, які віддавна живили міцне чутгя патріотиз¬
му до своїх різних діаспорних батьківщин, розвивають таке чут¬
тя й до Ізраїлю, проте ці чуття мали різний характер, різна була
й зумовлена ними лояльність. Постало право на подвійний пат¬
ріотизм, що його громадська думка ще не визнала за жодною ін¬
шою меншиною, і я залюбки порівняю його з привілеєм, не
менш винятковим і непевним, але цього разу суто релігійним,
який отримали євреї за часів Ірода Великого: привілей бути віль¬
ними від імперського культу і панівної в суспільстві релігії.

20
Ален Безансон. Лихо століття
Це нове усвідомлення єврейської ідентичности утверди¬
лося в результаті спонтанного і щораз могутнішого руху.
А втім, слід згадати одну важливу дату — 1960 рік. Доти патрі¬
отичні чуття Ізраїлю живилися спогадами про збройний опір
нацизмові. Про повстання Варшавського гетто згадували з
більшою охотою, ніж про голокост, якого зазнавали пасивно.
А процес Айхмана*, що, на прохання ізраїльської влади, був
публічним і набув гучного розголосу, засвідчив зміну. Голокост
став головною подією і, як вважав дехто, основою, підставою
легітимности. Він став вихідним пунктом для юридичної, мо¬
ральної, філософської й теологічної дискусії, до якої долучи¬
лися в усьому світі найвидатніші мислителі — Ганна Арендт**,
Реймон Арон***, Ґершом Шолем**** — і яка не матиме кінця.
Друга подія — доповідь Хрущова 1956 року — зробила по¬
рівняння неминучим. Знання, що більшовицький комунізм —
злочинна система, існувало від самого 1917 року. Але внаслі¬
док яскравого сяєва комуністичної ідеї, внаслідок здатности
органів комуністичного руху до дезінформації та брехні прав¬
дивість цього знання не була встановлена. А чимало чесних
людей щиро заперечували його.
Нацистська таємниця про ліквідацію євреїв у Європі — це,
так би мовити, “проста” таємниця, і її забезпечили класичними
засобами: ізоляцією осередків знищення, періодичним убив¬
ством виконавців, що й самі ставали жертвами, присягою, яка
пов’язувала катів, відносною обмеженістю їхнього штату. Нато¬
мість більшовицька таємниця мала складніший характер, хоча
містила і простий, класичний компонент — військово-поліцій-
ний устрій. Але це ядро повивав украй густий ідеологічний ту¬
ман, що, навіть якщо покров таємниці, який приховував опера¬
ції знищення, раптом розривали, поширенню таємниці запобіга¬
ло загальне прагнення не вірити, і трохи далі знову поставав
неперехідний кордон. Траплялися періоди, наприклад, між вій¬
ною в Іспанії і перемогою над нацизмом, коли знання про ко¬
мунізм за його кордонами існувало тільки в головах кількох ін¬
дивідів, здебільшого колишніх комуністів, які знали про нього на
основі особистого досвіду, а також колишніх ліваків, розчарова¬
*	Карл Адольф Айхман (1906-1962) — реалізатор “остаточного вирішення
єврейського питання”, єврей за походженням.
** Ганна Арендт — німецький філософ, професор політичної теорії, автор
десятків праць.
*** Реймон Арон — французький філософ, соціолог і журналіст (1905—1983),
автор десятків праць, прихильник лібералізму.
**** Ґершом Шолем — єврейський філософ та історик (1897—1982), фахівець з
кабали.

Вступ
21
них та обурених; більшість цих людей були нездатні передати
своє знання і часто нездатні навіть обміркувати його як слід.
Аж до 1956 року уривчаста низка свідчень, дарма що доку¬
ментально підтверджених і неспростовних, була наче відгородже¬
на від світу й не мала ніякої ваги в очах наукових авторитетів,
цих охоронців критичного розуму, і політичних діячів, навіть
неприхильних і ворожих до комуністичної ідеї. Якби вони пого¬
дилися вірити їм, то були б змушені запровадити масштабну змі¬
ну своїх уявлень про світ, бо ті свідчення (як і у випадку перших
поодиноких свідчень про нацизм) заводили їх у неймовірний
світ, де правила раціональність, яка збивала з пантелику, тож для
орієнтації доводилося докладати тяжких зусиль. Крім того, вони
не відчували загрози. Візьмімо лише один приклад. Питання про
радянські табори, яке Давід Руссе* порушив незадовго до почат¬
ку 1950 року, сприйняли як скандальне. Сартрові було неважко
довести, що, оскільки з погляду філософії концепція табору супе¬
речить концепції соціалізму, табори не могли існувати. 1948 ро¬
ку на процесі Кравченка** мадам Бубер-Нойман*** спричинила
обурену реакцію, коли стверджувала, що в німецькому трудово¬
му таборі існували залишки права, яких не було в радянському
таборі, де її утримували до того, як Сталін передав її Гітлерові.
У доповіді Хрущова не було ані найменшого каяття з при¬
воду некомуністичних жертв комунізму. Єдиним справжнім
злочином сталінської системи, що виповнював Хрущова обу¬
ренням, було заподіяння смерти великій за масштабами кіль¬
*	Давід Руссе — французький письменник і громадсько-політичний діяч
(1912—1997), борець проти французького колоніалізму і колоніальних
війн в Алжирі, Марокко та Індокитаї.
** Кравченко Віктор Андрійович (1905-1966) — уродженець Катеринослава
(Дніпропетровська) — автор книжки “Обираю свободу” (I choose Free¬
dom.— New York, 1946). У 1943 році, будучи капітаном радянської ар¬
мії, був переведений на роботу до Вашингтона, у Торгову палату СРСР.
Невдовзі попросив політичного притулку в США. У своїй книжці опи¬
сав український Голодомор і насильницьку колективізацію, свідком
яких він був, і радянські концентраційні табори. Французький переклад
книжки “J’ai choisi la liberte” спричинився до звинувачень Кравченка з
боку близького до комуністів видання “Les Lettres franęaises” в тому, що
він — агент США і фальсифікатор. В. Кравченко подав у суд на це ви¬
дання і виграв його, а сам суд у Парижі назвали “процесом століття”.
Загинув від кулі. Офіційна версія — самогубство, неофіційна — вбив¬
ство агентами КҐБ.
*** Марґарет Бубер-Нойман — дружина одного з лідерів компартії Німеч¬
чини, була в’язнем Ґулаґу і німецьких концтаборів (1901-1989). Все це
описала у своїх книжках, зокрема й у “Вивезених до Сибіру” (1949). Її
свідчення на процесі В. Кравченка були ключовими. Вперше на неспрос¬
товних доказах було доведено існування таборів для політв’язнів у СРСР
і проведено паралель між радянськими та нацистськими таборами.

22
Ален Безансон. Лихо століття
кості комуністів, відданих справі комунізму. І все-таки те, таке
неповне визнання утворило циндру у твердому металі ідеології
і спричинило тріщину в мурі, який оточував таємницю. Злочи¬
ни проти комуністів, на думку генерального секретаря, гідні
осуду тільки тією мірою, якою перешкоджали комуністичному
проектові й послаблювали комуністичну владу. Але після допо¬
віді постали запитання про злочини, що їх скоїли комуністи.
Система стала об’єктом загальної пильної уваги, розслідувань
та обґрунтованих підозр, яким годі було покласти край. Розслі¬
дування тривало, хоч і слабенько та уривчасто, бо комуністич¬
на влада проіснувала ще з тридцять років — майже такий самий
період часу, який проминув від виникнення режиму. Впродовж
усього цього часу вона цілковито заперечувала геть усе, водно¬
час поволі ліквідовуючи систему таборів. “Архіпелаг Ґулаґ”
(1974) став немов тараном, що розбивав бастіони брехні. Але то
був лише текст, бракувало того, що в англійських поліційних
романах називають “the evidence of the corpse ”, доказу у вигляді
трупа. Адже на всій землі ніхто не бачив комуністичних табо¬
рів, окрім тих нечисленних, яким пощастило врятуватися, ніко¬
го це не торкнулося, окрім них. Виняток становлять тільки
камбоджійські піраміди трупів. Незважаючи на це все, можна
стверджувати, що в мить краху комунізму таємниця була роз¬
крита, дарма що заперечення всього скоєного комунізмом і до¬
сі набагато могутніше від заперечення, яке захищає нацизм.
*
Отже, в середині 1960-х років жахіття XX ст., нацизм і ко¬
мунізм, були звинувачені. Але чи за тими самими пунктами?
Саме це і становить тему мого дальшого обговорення.
Я поділив дане питання на кільканадцять сегментів, і це
призвело до певних незручностей, бо розриви можуть пере¬
шкоджати сприйняттю єдности об’єкта. Я розгляну питання з
позиції заподіяних знищень. Насправді від нацизму й комунізму
лишилося тільки те, що чинило їм опір, отже, “дисидентська”
література. Все інше — суцільні руїни, які треба розчищати і
знезаражувати. Знищення було матеріальним: живих людей пе¬
ретворювали у трупи. І моральним: чесні й розважливі люди
ставали злочинцями, безумцями, йолопами. Ще й політичним:
суспільство було видерте зі своїх форм і наново відлите відпо¬
відно до ідеологічного проекту. Потім, покинувши сферу істо¬
ричного аналізу, слід провести те саме розслідування з погляду
філософії й теології. І, нарешті, я повернуся до теми своєї про¬
мови в Академії та опишу, як діє пам’ять. Наприкінці я гово¬
ритиму про унікальність голокосту.

Розділ перший
ФІЗИЧНЕ ВИНИЩЕННЯ
ШІСТЬ НАЗВ
Перед тим, як зіставити комуністичний і нацистський
експерименти, необхідно вимовити шість слів: Аушвіц, Бель-
зец, Хелмно, Майданек, Собібор, Треблінка. Це шість центрів
промислового винищення євреїв. Типова послідовність: пере¬
везення; відбір при виході з поїзда; татуювання; газова камера
або ж одразу братська могила для жінок і дітей, непридатних
до роботи. Така послідовність, наскільки мені відомо, не зу¬
стрічається в комуністичному світі. Ті шість слів неможливо
вимовити без повернення в пам’ять документів, свідчень, до¬
сліджень, роздумів, віршів, пісень, молитов, які пробували
передати непередаване. Лише відштовхуючись від цього абсо¬
люту — тут я дозволю собі говорити метафорично — від цього
абсолютного нуля, прийнятого за terminus a quo* будь-якого
подальшого кроку, можна спробувати оцінити фізичне вини¬
щення, здійснене комуністичним режимом.
Рауль Гільберґ — автор винятково сумлінного, перевіре¬
ного, документально обґрунтованого дослідження “Винищен¬
ня європейських євреїв”1. Він, як і Прімо Леві, ледве знайшов
видавця і опублікував це дослідження тільки в 1985 році. По¬
дібної праці про комуністичне винищення, незаперечної і ви¬
черпної, не існує і ще довго не буде існувати. Я запозичу в
Гільберґа його план.
Нищення європейських євреїв, за Гільберґом, здійснюва¬
лося в п’ять етапів:
—	експропріяція;
—	концентрація (скупчення людей**);
—	“мобільні операції з масових убивств”;
*	Час, від якого йде відлік (з лат.).
1 Raul Hilberg. The Destruction of the European Jews, Revised and definitive
edition, 1985. Trad. fr. La Destruction des Juifs d’Europe. Paris: Fayard,
1988; reed. Folio histoire, 1995.
** Пояснення пер.

24
Ален Безансон. Лихо століття
—	депортація;
—	центри страти.
Йдучи за тією самою канвою, можна констатувати, що для
комуністичного винищення не чужі перші чотири способи, хоча
з відмінами, які пояснюються його природою і його задумом.
Комуністичне винищення, опустивши п’ятий спосіб, долучило
ще два, в яких нацизм не мав потреби, а саме: виконання су¬
дових вироків і голодомор.
ЕКСПРОПРІЯЦІЯ
Експропріяція — перший крок комуністичної влади. Теза
про те, що соціальне зло гніздиться у приватній власності, на¬
лежить до визначень комунізму. Отож, експропріація “засобів
виробництва” здійснюється негайно. А позаяк треба викоріни-
ти зі свідомости народу ідею власности і повністю підпорядку¬
вати його новій владі, то з цього логічно випливає експропрі¬
ація житла, банківських рахунків, землі, худоби. У людей не за¬
лишилося майже нічого свого — лише одяг і меблі.
У комуністичних країнах завжди були багаті, але сказати,
що вони були власниками, не можна. Вони були або “неле¬
гальними” власниками рідкісних цінностей, або належали до
числа привілейованих, які, у винагороду за політичну вірність
і з огляду на їхнє місце в системі, користувалися пільгами.
Право, пов’язане з приватною власністю, зникає відразу: зали¬
шається тільки “юридичне” оформлення рішень партії. В на¬
цистській Німеччині експропріювали й оголошували поза за¬
коном спочатку лише євреїв. Для “арійців” право і власність
ще існували, проте в урізаному вигляді, за залишковим прин¬
ципом, і, за логікою системи, мали зникнути.
КОНЦЕНТРАЦІЯ (СКУПЧЕННЯ ЛЮДЕЙ)
Перевірки і вистежування за комуністичного режиму
здійснювалися не так, як за нацистського. Нацизм вважав єв¬
реїв, їхнє фізичне існування чимось на зразок індивідуальних
вогнищ інфекції. Значить, треба було шукати їх, як це робить¬
ся під час нищення щурів чи мошкари — аж до закутків, де во¬
ни могли ховатися. І режим виділив на це завдання з прита¬
манною йому педантичністю гроші й штат. А комуністичний
режим узяв на себе значно ширше завдання, бо безпредметні¬
ше і без визначених обрисів. Треба було знищити “ворога со¬
ціалізму”, “ворога народу”. Передусім треба було знешкодити
наперед названого ворога, колективного: багатія, дворянина,

Розділ перший. Фізичне знищення
25
буржуя, капіталіста, заможного селянина тощо. Потім надій¬
шла черга тих, котрі могли приховувати почуття ворожі, “не
такі”, навіть почуття байдужосте. Таких можна було відшука¬
ти серед “пролетаріату”, селянина-“середняка” і селянина-
“незаможника”, “передової” інтелігенції. їх знайшли також у
партії, в армії, в органах правопорядку.
Приховані вороги не мають видимих ознак, не мають та¬
ких фізичних міток, як обрізання, вони не належать до чітко
окресленої общини, племені. Необхідно їх розпізнати, змусити їх
зізнатись у прихованих думках і в саботажних намірах, нареш¬
ті їх “ліквідувати”. Така робота безперервна і набагато більша.
Саме тому за комуністичного режиму правоохоронні та репре¬
сивні органи численніші, ніж органи, на які покладено завдання
просто вистежувати євреїв і привозити їх до місць скупчення
людей. Для Гестапо було достатньо кількох тисяч осіб проти
півмільйона — для КҐБ. Лише в Німецькій демократичній рес¬
публіці Штазі використовувала набагато більше людей, аніж
Гестапо в усій Німеччині.
За даними Рауля Гільберґа, двох років (1941-го і 1942-го)
вистачило для того, щоб “остаточне вирішення” було викона¬
не приблизно на три п’ятих. Для радянських “органів” завдан¬
ня не могло бути завершеним ніколи. З листопада 1917 року до
останнього дня вони були змушені сортувати, інвентаризувати,
зберігати особові справи, “проціджувати” все населення через
численні перевірки.
“МОБІЛЬНІ ОПЕРАЦІЇ З МАСОВИХ УБИВСТВ”
Приблизно чверть, а може, й більше євреїв, за даними Ра¬
уля Гільберґа, було вбито спеціальними підрозділами: Einsatz-
gruppen* і Kommandos**, які просувалися за регулярними вій¬
ськовими частинами і страчували їх на місці, найчастіше з ку¬
леметів. Цим самим іноді займались і підрозділи Вермахту.
Такі “мобільні операції з масових убивств” щедро засто¬
совували комуністичні режими. Масові вбивства просто неба
супроводжували нове загарбання України, Кавказу, Сибіру,
Центральної Азії червоною армією. Масові вбивства були сис¬
тематичними впродовж селянської війни, що розпочалася в
1919 році. Проти селян, яких позбавляли права власносте й
морили голодом, проти козаків (які були майже винищені як
народ) червона армія застосувала вирішальні засоби: танки й
*	Мобільні групи з масових убивств (з нім.).
** Озброєна диверсійна група.

26
Ален Безансон. Лихо століття
отруйні гази. Книжка Володимира Зазубріна, видана 1923 ро¬
ку, описує операції місцевого ЧК1. З книжки дізнаємося, як
вантажні машини доправляли людей до місць масового вбив¬
ства, про серійні безликі страти пострілом у потилицю в прос¬
торих підземеллях, про вивезення трупів і валку вантажних
машин. Розстріли просто неба відновилися під час колективі¬
зації, а впродовж великої чистки було використано газові ван¬
тажівки. В Китаї в перші два роки після захоплення влади
жорстокі страти просто неба відбувалися багато разів: спочат¬
ку в епоху “великого стрибка”, відтак — під час культурної ре¬
волюції. Страти практикувалися в Кореї, В’єтнамі, Ефіопії. А в
Камбоджі вони були наймасовіші. За браком сучасного спо¬
рядження масові вбивства здійснювали за допомогою ножів,
молотів, мачете, ломак. Часто катами, які ставали вельми здіб¬
ними до тортур, були діти. Саме в такий спосіб Анґкор вихо¬
вував їх. Ще й сьогодні там викопують маси трупів.
ДЕПОРТАЦІЯ
Депортацію в трудові табори як один зі способів фізично¬
го винищення винайшов і впорядкував радянський режим. На¬
цизм тільки скопіював його.
Слово “Lager” спільне для російської та німецької мов.
Перші табори були відкриті в Росії у червні 1918 року, при¬
близно через шість місяців після здобуття влади Леніним і його
партією.
Радянські депортації були масштабніші й складніші від
нацистських. У Німеччині були, хоча й точно не визначені,
відмінності між таборами з відносно низькою смертністю (Да-
хау) і таборами з високою смертністю (Дора), що межувало з
винищуванням. У Радянському Союзі діапазон відмінностей
ширший, а категорії чітко відокремлені. Можна розрізнити три
таких категорії.
Перша — це вигнання цілих народів: татар, чеченців,
волзьких німців... Сюди ж можна віднести й цілі “соціальні”
категорії, наприклад, десять мільйонів “куркулів”. Максимум
смертей випадали на транспортування, яке здійснювали в по¬
дібних до нацистських депортаційних поїздів умовах, але на
значно довші відстані, а також на перший рік, коли депорто¬
ваних скидали посеред центральноазійського степу, тайги чи
сибірської тундри — без теплого одягу, рільничого знаряддя,
насіння. Були навіть випадки, коли гинули всі: депортовані,
7 Vladimir Zazoubrine. Le Tchekiste.— Paris: Christian Bourgois, 1990.

Розділ перший. Фізичне знищення
27
охоронці й собаки. Цьому видові депортацій приписують за¬
звичай п’ятдесятивідсотковий показник смертности. Вигнан¬
ня народів — це російський звичай, який не трапляється в ін¬
ших комуністичних зонах — через брак простору або через те,
що етнічна неоднорідність не ускладнювала втілення соціаліс¬
тичного задуму. З ним можна хіба що зв’язати брутальне і
згубне виселення німців із Польщі або Чехословаччини відра¬
зу по війні.
Друга категорія — депортація в трудові табори. Ґулаґ став
величезною адміністративною побудовою, яка віднайшла свою
класичну форму в тридцятих роках. Ця структура була здатна
розпоряджатися значною часткою (йшлося навіть про 11 %)
робочої сили країни. Досить багата на цю тему література дає
опис, який нагадує нацистські трудові табори. Підйом, пере¬
кличка, спецзагін для нагляду за роботою, “норма” і харчовий
раціон, пропорційний до цієї “норми”, голод, побої, тортури,
розправи: день Шаламова на Колимі проходить точно так, як
день Прімо Леві в Аушвіці. Конкретні деталі такі ж: всезагаль-
не злодійство, кожен за себе, фізичне виснаження, повільна чи
швидка моральна деградація, ті самі бараки, ті самі нари, та¬
кий самий сон, такі самі мрії. Для позначення ув’язненого,
який вичерпав свої життєві сили, більше не обороняється і
невдовзі має померти, в нацистському таборі казали: “мусуль¬
манин”, у радянському — “доходяга”.
Деякі відмінності пояснюються рівнем організованости й
кліматом. В Аушвіці будили дзвоном, а на Колимі — ударами
об рейку. Мертвих там не спалювали в крематоріях, а взимку
замерзлі тіла складали стосами, з биркою на великому пальці
ноги — в очікуванні, коли можна буде рити могили-рови. У ве¬
личезному архіпелазі таборів, який займав північно-східну час¬
тину Сибіру, ноту відчаю додавав жах від холоду, понурий пей¬
заж, безконечні відстані, відокремлені від заселеної людьми
ойкумени. В деяких таборах смертність доходила до 30-40 %
на рік, що межувало з тотальним винищенням людей, з огля¬
ду на тривалість термінів та живучість радянського режиму, але
без негайного знищення на зразок Треблінки, яке не залишає
жодного “шансу”.
Третя категорія: довкола власне Ґулаґу простягається зо¬
на підневільної праці й перебування під наглядом. Робочу си¬
лу використовують на великих будовах: греблях, каналах, сек¬
ретних військових арсеналах. Обриси цієї категорії нечіткі:
зрештою, за комуністичного режиму ніхто не користується
свободою. Ось чому на запитання, скільки в СРСР політв’яз¬
нів, Буковський відповів дотепом: “270 мільйонів”.

28
Ален Безансон. Лихо століття
Табори існували майже на всьому просторі, де панував
комунізм. Наприклад, у Румунії на будівництві каналу “Ду-
най-Чорне море” загинуло 200 тисяч осіб, іншими словами,
воно стало могилою для колишньої еліти. Про в’єтнамські й
китайські табори (“Лаоґай”) інформація уривчаста. Колишній
радянський зек мені розповів: коли ув’язненого “Лаоґаю”,
який утік у Сибір, кинули в табір мого свідка, він вважав, що
потрапив до раю. ( справді: Ґулаґ засудив його на визначений
термін, тоді як у Китаї його ув’язнення не мало точного термі¬
ну, а тривалість залежала від “морального прогресу” (табір роз¬
глядався як “школа”). В радянському таборі увечері його від¬
водили в барак, тоді як у Китаї він залишався на своєму робо¬
чому місці, прикутий до ланцюга. Від куцої інформації, яка
стала відомою про табори в Північній Кореї, волосся стає диб¬
ки. Вони досі функціонують на повну силу.
СУДОВІ ВИРОКИ
За комунізму два способи убивання використовують регу¬
лярно, а за нацизму вони є додатковими. Перший спосіб — су¬
дові смертні вироки.
Нацизм не застосовував його до євреїв, тому що вони, з
його погляду, не належали до людського роду і не підлягали
жодному “правосудцю”. Судові вироки застосовували до опо¬
зиціонерів, учасників опору, партизанів — після більш-менш
поверхового, та все ж реалістичного розгляду фактів.
Смертна кара за комунізму (розстріли, куля в потилицю,
повішання) в принципі повинна випливати з судового розслі¬
дування, щоб “народ” або його представник (партійний орган)
міг упізнати і засудити явного чи прихованого ворога. Тому
смертні вироки, поверхові й поквапні на початках, поступово
вкладалися в судову форму, в міру того, як удосконалювався
апарат (прокуратура). В епоху, названу “великим терором”,
яка почалася 1934 року, зізнання добивалися різними метода¬
ми, найпростішим і найпоширенішим із яких були тортури.
Цьому періодові властиве те, що до більшости затриманих —
а їх нерідко арештовували, щоб доповнити наперед визначені
квоти, — звинувачення, висунуті керівниками репресивних ор¬
ганів, не мали жодного відношення: це були або пасивні люди,
не здатні навіть до думки про якусь опозицію, або щирі кому¬
ністи, які обожнювали Сталіна і мали до нього належну пова¬
гу. Цим пояснюється той пекельний страх, який тяжів над усім
населенням. Цим пояснюється й відчуття кошмару та божевіл¬
ля, тому що людям не вдавалося збагнути доцільносте цієї

Розділ перший. Фізичне знищення
29
смертельної дробарки. Люди очікували арештів, тому що бачи¬
ли, як тихо зникають їхні сусіди, і ночами, тримаючи наготові
тюремний клунок, вслухалися в кроки на сходах. Більшість ко¬
муністичних держав, європейських та особливо азіатських кра¬
їн народної демократії, пройшли через подібні періоди. Є під¬
стави думати, що ідею “великого терору” підказав Гітлер. Жер¬
твами “ночі довгих ножів” (1934 рік), цієї блискавичної
операції з чистки нацистської партії, стали, можливо, вісімсот
осіб. Сталін збільшив цю цифру у понад тисячу разів.
ГОЛОД
Голод, на відміну від постійних безгрошів’я і злиднів,
є “привидом-рецидивістом”, який супроводжує історію кому¬
ністичних режимів. Це ми можемо спостерігати на прикладі
СРСР, Китаю, Ефіопії, Кореї.
У переважній більшості голод — це наслідок комуністич¬
ної політики. Квінтесенція цієї політики — поширення свого
контролю на всіх підданих. Зокрема, не можна миритися з
тим, щоб селяни мали можливість організуватися стихійно, без
влади. Експропріюючи селян, заганяючи їх у штучні рамки
колгоспів, народних комун, комуністи неминуче викликають
продовольчу кризу. Одначе не можна казати, що влада прагне
запровадження голоду як такого, але вона згодна платити таку
ціну для досягнення своїх політичних та ідеологічних цілей.
Наприклад, у Казахстані вимерла половина населення.
Тим часом відомі випадки, коли голод задумали та орга¬
нізували з чіткою метою винищення. Так було в Україні у
1932-1933 роках. Метою ставилося покінчити не з будь-яким
опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з на¬
ціональним існуванням українського народу. З цього приводу
писали про геноцид, і це справедливо.
Допущений як засіб або задуманий як мета, голод був
найсмертоноснішим методом комуністичного винищення лю¬
дей. На нього припадає понад половина смертей, інкримінова¬
них радянській системі, і, можливо, три чверті — китайській.
ІМ’Я І ЗНЕОСОБЛЕННЯ
Кількість євреїв, знищених нацизмом, точно відома, і ця
цифра постійно коригується завдяки пошуковим роботам і єв¬
рейській побожності. Є довідники, в яких указано чисельний
склад кожного потяга, дата його відправлення. Імена ретельно
записані й збережені. Число людей, знищених комунізмом,

зо
Ален Безансон. Лихо століття
оцінюється з точністю до десятків мільйонів. “Ножиці”, які
допускає “Чорна книга комунізму”, коливаються від 85 до по¬
над 100 мільйонів.
Ця жахлива різниця означає, що одних, винищених, як
худобу, вшановують, як людей, а інші, яких умертвили, може,
в гуманніший спосіб (хоча б тому, що їх визнали “ворогами”),
забуті, як худоба, — і пояснюється ця різниця не лише побож¬
ністю чи нечестивістю пам’яти. Вона пояснюється і тим, що
майже на всій території, яка перебувала чи перебуває під ко¬
муністичним пануванням, збір інформації неможливий або за¬
боронений; а також бажанням усіх забути геть про комунізм і,
навпаки, бажанням усіх безконечно пам’ятати про нацизм.
Врешті вона пояснюється природою одного й іншого режиму.
Нацизм вдається до визначених, адміністративно розмежова¬
них, послідовних категорій (інваліди напередодні війни, євреї,
цигани...), комунізм — до невизначеного, одночасного і випад¬
кового винищення за принципом страти кожного десятого, яке
може охопити всіх підлеглих людей.
*
Спосіб страти не є критерієм оцінки. Треба опиратися
спокусі розглядати одну смерть як жорстокішу за своєю при¬
родою, ніж іншу; на жодну з них неможливо подивитися
зблизька. Ніхто не знає, що відчувала дитина, вдихаючи газ
“циклон Б” чи вмираючи з голоду в українській хаті. Позаяк
людей убивали поза межами будь-якого правового поля, по¬
трібно казати, що вони всі — й одні, й інші — загинули жах¬
ливо, тому що були невинними. Лише коли існує правосудця,
можна подумати, що деякі страти почесніші — наприклад,
смерть від меча почесніша за смерть через повішання. Але для
винищування люцей у XX столітті ідеї чести чужі, тому класи¬
фікувати муки неможливо і непристойно.

Розділ другий
МОРАЛЬНЕ НИЩЕННЯ
Довкола фізичного нищення (величезного нагромаджен¬
ня трупів, понівеченої землі) — найочевиднішого аспекту ка¬
тастрофи, на якій зосереджено дослідження і порівняння,
простягається невидима сфера, де спустошення, очевидно, бу¬
ло значнішим, де воно торкнулося більшої кількосте людей і
забере більше часу на відновлення. Це — руїна розуму і душі.
БЕЗГЛУЗДЯ
Можна скомпонувати (і це вже робили) інтелектуальний ро¬
довід двох головних ідеологічних побудов, які заволоділи в цьому
столітті частиною людства. Але це загрожує тим, що ми повіри¬
мо, ніби в цих ідеологічних конфігураціях все ще існують ті ве¬
ликі й глибокі ідеї, з яких вони щось видобули в процесі свого
творення. Це означало б визнати й ушляхетнити їх, на що вони
не заслуговують. Це б також означало піддатися їм, з огляду на
те, що вони зараховують себе до такого родоводу. Марксизм-ле-
нінізм видавав себе за спадкоємця традиції, яка бере початок від
Геракліта і Демокріта. Він претендував на походження від Лукре-
ція, епохи Просвітництва, Геґеля, всього розвитку науки. Він по¬
давав їх у спрощеному вигляді й здійснював їхні теорії. Нацизм
покликався на грецьку трагедію, Гердера*, Новаліса**, інакше
тлумачення Геґеля, Нщше і, звичайно, заручався розвитком нау¬
ки з часів Дарвіна. Не треба їм вірити. Це — ілюзія, яка, крім то¬
го, містить небезпеку компрометації згаданих імен та історичних
епох: ми ризикуємо дорікнути Геґелю чи будь-якому іншому ци¬
тованому ними філософові або вченому за таких потомків.
Варто лише добре придивитися до справжнього ходу думки
нацистських і комуністичних вождів, як ця ілюзія розвіюється.
*	Йоганн Ґотфр0 фон Гердер — німецький поет, теолог і філософ (1744-1803).
** Фрідріх Новаліс, барон фон Гарденберґ — німецький поет і романіст
(1772-1801).

32
Ален Безансон. Лихо століття
їхнє мислення повністю залежить від надзвичайно убогої сис¬
теми тлумачення світу — про боротьбу, яка йде між класами чи
між расами. Визначення тих класів і рас має сенс тільки в сис¬
темі й через неї, так що все хоч трохи об’єктивне в понятті
класу чи раси губиться. Ці поняття, що стали божевільними,
пояснюють природу боротьби, виправдовують її і, в голові іде¬
олога, спрямовують діяльність супротивників та союзників.
При цьому підступність і хитрість можуть слугувати одними із
засобів досягнення мети. Фактично, комунізмові, який мав Ле¬
ніна, Сталіна, Мао, Го Ші Міна, поталанило на акторів, обда-
рованіших за Гітлера; але загальна логіка системи залишається
абсурдною, її мета — недосяжною.
Душевний стан активіста вирізняється фанатичною відда¬
ністю системі. Погляд звище перебудовує всю сферу думки і
сприйняття — аж до периферії. В результаті цього змінюється
мова: вона перестає виконувати функцію спілкування або ви¬
словлювання, вона слугує приховуванню порушення зв’язку
між системою і дійсністю. їй відведена магічна роль — підпо¬
рядковувати дійсність світоглядові. Це ритуальна мова, кожне
формулювання якої засвідчує приєднання мовця до системи,
а також зобов’язує співрозмовника приєднатися до неї. Отже,
слова з описаними прикметами — це погроза і символ влади.
Залишатися розумним під тягарем ідеології неможливо.
Нацизм зачарував кількох великих мислителів: Гайдеґґера,
Карла Шмітта*. Але ж річ у тому, що вони проектували на на¬
цизм власні ідеї, які були йому чужі: глибокий антимодернізм,
глибокий антидемократизм і націоналізм, перетворений на ме¬
тафізику. Все це, здавалося б, нацизм прийняв, за винятком
того, що становило цінність ідей філософів у їхньому інтелек¬
туальному житті: за винятком ідеї, глибини, метафізики. А ці
філософи також піддалися генеалогічній ілюзії.
Марксизм-ленінізм завжди вербував лише другорядних
мислителів — таких, наприклад, як Лукач**, та й ті не забари¬
лися втратити свій талант. Комуністичні партії могли пишати¬
ся, зараховуючи до своїх прихильників таких знаменитостей,
як Арагон, Брехт, Пікассо, Ланжевен, Неруда. Але компартії
дбали, щоб тримати їх у запасі, надаючи їм можливість вступати
в партію випадково, під настрій, з вигоди, залежно від обста¬
вин. Одначе, незважаючи на поверховий характер такої партій-
*	Карл Шмітт — німецький юрист і філософ (1888-1985). Був держав¬
ним радником у роки нацизму. Викликаний на Нюрнберзький процес
як “потенційний обвинувачений”, однак був виправданий.
** Дьордь Лукач — філософ-марксист угорського походження (1885-1971).
Писав німецькою мовою.

Розділ другий. Моральне нищення
33
ности, й малярство Пікассо (див. “Різанину в Кореї”), і поезія
Неруди та Араґона від цього постраждали. З погляду мистец¬
тва така творчість може існувати в регістрі провокації. Приєд¬
нання великих мислителів до ідеології стається за випадкового
збігу різних почуттів, природа яких чужа ідеології. Але, набли¬
жаючись до її серцевини, ці почуття чахнуть. Іноді залишається
тільки осад безглуздя.
У комуністичній зоні деякі вожді, скажімо Сталін і Мао,
від свого імени викладали схему основ ідеології. Вона вміщу¬
ється на кількох сторінках і містить усю повноту доктрини.
Трактатів вищого рівня, аніж ці інструкції, немає, хоча їх і на¬
зивають іноді “основами”, щоб у читача виникло враження,
ніби є інші, науковіші, але вони — не що інше, як багатослів¬
ний виклад перших. Незважаючи на це, їх нав’язують як пред¬
мет “вивчення”. Це означає, що піддані зобов’язані проводити
сотні годин за пережовуванням і зубрінням тих “основ”. У на¬
цистській зоні таких коротких курсів не існувало. Загальна
думка мала випливати з думки вождя, яку подавали як проро¬
чу і навіяну. Якщо проаналізувати її зміст, то бачиш жалюгідну
суміш із соціального дарвінізму, євгеніки, з трохи ніцшеан-
ської ненависте до християнства, релігії “злопам’ятносте”, па¬
тологічного антисемітизму.
І нацистський діяч, і комуністичний підставляють себе під
психіатричне обстеження. Він виглядає замкнутим, відрізаним
від дійсносте, здатним безконечно наводити своєму співрозмов¬
никові одні й ті самі аргументи, засліпленим, однак перекона¬
ним у своєму ясному розумі. Ось чому психіатри порівнюють
цей стан з хронічним систематизованим маренням, шизофре¬
нією, параноєю. При глибшому обстеженні виявляється, що
характерні прояви недуги залишаються метафоричними. Най¬
очевиднішою ознакою того, що божевілля штучне, є його обо¬
ротність: коли тиск припиняється й змінюються обставини,
з цього стану виходять моментально, як зі сну. Але це сон на¬
яву, який не гальмує рухових функцій і зберігає деяку зв’яз¬
ність, на вигляд раціональну. Поза ураженою зоною, якою в
здорової людини є вища частина розуму, та, що виробляє ре¬
лігію, філософію, “ідеї, які керують розумом”, як сказав би
Кант, мислительні функції здаються неторкнутими, але скон¬
центровані на одному й поневолені найглибшою стадією ма¬
рення — настільки, що при пробудженні голова порожня,
а вивчення життя і знань треба повністю відновлювати. Німеч¬
чина, яка була Атенами Європи впродовж століття, прокину¬
лася отупілою після дванадцяти років нацизму. А що казати
про Росію, яка впродовж сімдесяти років ще систематичніше

34
Ален Безансон. Лихо століття
піддавалася педагогіці абсурду й інтелектуальний фундамент
якої був менш розроблений і більш крихкий!
Ці штучні ментальні недуги також епідемічні й заразні. їх
порівнювали з раптовим поширенням чуми чи грипу. З погляду
форми, нацифікація Німеччини в 1933 році й культурна рево¬
люція в Китаї розвиваються справді як заразна хвороба. Поки
ми не дізнаємося більше про ці психічні пандемії, збережімо за
такими порівняннями всього лише метафоричну цінність.
Безглуздя є тлом картини морального нищення. Воно є
також і його умовою. Розладнання природної суспільної свідо-
мости може статися тільки в тому випадку, якщо концепція
світу, відношення до дійсности були попередньо порушені.
Я не буду тут сперечатися, чим є це засліплення — пом’якшу¬
вальною обставиною чи невіддільною частиною зла. Та це не
скасовує моральної оцінки.
НАЦИСТСЬКА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ДОБРА
Коли пробуєш уважно придивитися до всього комплек¬
су операцій, які здійснювали над одним народом у шести
перерахованих вище таборах, слів не вистачає, поняття зни¬
кають, уява відмовляється уявляти, а пам’ять — запам’ятову¬
вати. Ми — поза людиною, ніби опинилися перед негативною
трансцендентністю. І невмолимо приходить думка про демо¬
нічні сили.
Демонічність у наших очах означає, що ці дії здійснюва¬
лися в ім’я добра, під прикриттям моралі. Інструментом мо¬
рального нищення слугує така фальсифікація добра, за якої
злочинець — неможливо сказати, якою мірою, — може відсто¬
ронитися від усвідомлення того, що він чинить зло.
Під час війни Гіммлер виголосив багато промов перед ви¬
щими офіцерами і командирами служб СС1. їхній тон — су¬
цільні моральні навчання.
Ось текст, який підноситься над буденними подіями того
часу, навіть над найближчими інтересами Райху, і доходить до
універсальних обширів: “Все, що ми робимо, має бути виправда¬
не стосовно наших предків. Якщо ми не знайдемо цього мораль¬
ного зв’язку, найглибшого і найкращого, бо найприроднішого,
то ми не будемо здатні на цьому рівні подолати християнство і
створити германський Райх, який стане благословенням для всієї
землі. Впродовж тисячоліть завдання білої раси — панувати на
землі й завше нести їй щастя і цивілізацію” (9 червня 1942 року).
1 Heinrich Himmler. Discours secrets.— Paris: Gallimard, 1978.

Розділ другий. Моральне нищення
35
Добро, в розумінні нацизму, полягає у відновленні при¬
родного порядку, зіпсованого історією. Правильне установлен¬
ня ієрархії рас поламали такі згубні події, як християнство (“ця
чума — то найважча хвороба, яка нас уразила за всю історію”),
демократія, панування золота, більшовизм, євреї. Вінець при¬
родного порядку — німецький Райх, але там є місце і для ін¬
ших германських народів — скандинавів, голландців, фламан¬
дців. Можна навіть залишити незайманою Британську імпе¬
рію, яка є “світовою імперією, створеною білою расою”. Під
ними — французи, італійці. Ще нижче — слов’яни, яких обер¬
нуть у рабство і скоротять їхню чисельність. Гіммлер передба¬
чав їхнє “зменшення” на тридцять мільйонів. У середині су¬
спільства буде також відновлено природний порядок, який до¬
пускає панування найкращих, найтвердіших, найчистіших,
найшляхетніших. А живі приклади таких якостей подає еліта
Waffen-SS*. Коли Гіммлер виголошував цю промову, у шпита¬
лях і божевільнях таємно піддавали евтаназії невиліковно хво¬
рих, інвалідів і психічно хворих німецької “раси”.
Всього цього не станеться, продовжував Гіммлер, без над¬
звичайно жорстокої боротьби. У своїх промовах він постійно
закликає до героїзму, до подолання самого себе, до найвищо¬
го почуття обов’язку перед Райхом — особливо тоді, коли
йдеться про виконання важких наказів: “Ми повинні взятися
за ідеологічні завдання і відповідати долі, якою б та не була;
ми завжди повинні бути на ногах, ніколи не падати, ніколи не
охлявати, але бути завше і всюди, аж поки не згасне життя або
не буде виконане завдання кожного”.
“Остаточне розв’язання” в деяких аспектах — це всього
лише технічна проблема, така як вичісування вошей, коли є
загроза тифу: “Нищення вошей не залежить від світогляду. Це
питання чистоти. [...] Невдовзі у нас не буде вошей” (24 квіт¬
ня 1943 року). Метафора комах, які підлягають знищенню, ре¬
гулярно з’являється в полі зору ідеологічного викорінення.
Нею добре покористувався Ленін. Але Гіммлер як гарний на¬
чальник каже це, щоб заспокоїти і підбадьорити свою авдито-
рію. Він знає, що все не так просто, адже можуть виринути
псевдодокори сумління. А щоб виконувати завдання певного
типу, “треба завше усвідомлювати, що ми опинилися в сер¬
цевині расової, основної, природної і первісної боротьби”
(1 грудня 1943 року). Ці чотири прикметники адекватно опи¬
сують характер нацистської етики.
*	Війська СС, частина Вермахту, були збройною організацією нацист¬
ської партії (з нім.).

36
Ален Безансон. Лихо століття
У своєму виступі 6 жовтня 1943 року Гіммлер викладає
власну концепцію остаточного розв’язання: “Речення “Євреї
мають бути остаточно знищені” містить небагато слів. Його
вимовляють швидко, панове. Але те, чого це речення вимагає
від того, хто застосовує його на практиці, найважче і найсклад¬
ніше у світі. Звичайно, йдеться про євреїв, лише про євреїв. Це
очевидно. Але подумайте про ту кількість людей (навіть това¬
ришів по партії), які зверталися до різних служб або ж до ме¬
не з відомим клопотанням — мовляв, мабуть, усі євреї — сви¬
ні, окрім такого-то і такого-то. Вони — порядні євреї, і з ни¬
ми не треба нічого робити. Насмілюся стверджувати, що,
судячи з кількости тих клопотань і таких думок у Німеччині,
порядних євреїв більше, ніж їх узагалі нараховують. [...] Я вас
наполегливо прошу просто вислухати, що я кажу тут у вузько¬
му колі, й ніколи про це не говорити. Перед нами постало на¬
ступне питання: що робити з жінками й дітьми? — Я зважився
і тут також знайшов очевидне розв’язання. Боюся, що я не мав
права нищити чоловіків — можете казати, якщо хочете, вбива¬
ти їх чи наказувати їх убивати — і залишити дітей, щоб вони
виросли і помстилися нашим дітям і нашим нащадкам. Треба
було прийняти важке рішення — ліквідувати цей народ на зем¬
лі. Для організації, яка мала виконати це завдання, воно було
найважчим з усього, відомого дотепер. Думаю, що це було ви¬
конано так, що наші люди, наші офіцери страждали серцем і
душею. Однак така небезпека була реальною. Шлях, який про¬
лягає між двома можливостями: стати надто жорстоким, без¬
сердечним і більше не поважати людське життя або ж стати
надзвичайно м’яким, втратити голову аж до нервових зривів —
шлях між Сциллою і Харибдою безнадійно вузький”.
Цієї золотої середини, якої вимагає Гіммлер, іноді вдава¬
лося досягати: чимало великих катів були справді ніжними
батьками сімейства, сентиментальними чоловіками. Він вима¬
гає, щоб “завдання” виконувалося без втручання “егоїстич¬
них” мотивів, спокійно, без нервової слабкодухости. Заглядати
в чарку, ґвалтувати дівчат, грабувати на свою користь депорто¬
ваних, поринати в непотрібний садизм — все це докази недис¬
циплінованосте, непорядку, забуття нацистського ідеалу, які
підлягають осудові й покаранню.
*
Нацистська мораль велить дотримуватися порядку, визна¬
ченого природою. Але висновок про природний порядок зроб¬
лено на підставі ідеологічного знання, а не шляхом споглядан¬
ня. Полюс добра репрезентований “білявою расою”, полюс

Розділ другий. Моральне нищення
37
зла — “єврейською расою”. Космічне змагання завершиться
перемогою однієї або іншої.
Та все це неправда. Рас, як їх розуміють нацисти, не іс¬
нує. Високого на зріст білявого арійця не існує, навіть якщо
продемонструвати високих білявих німців. І єврея, як вони
його розуміють, не існує, бо расовий образ, створений нацис¬
тами, збігається зі справжньою національною самобутністю
народу біблійного Заповіту лише в окремих випадках. Нацист
вважає, що бачить природу, але природа ховається за тлума¬
ченнями залежно від підходу. Історичні й військові обставини
сприймаються також викривлено: Гітлер розв’язує війну через
свій “нацизм” і через той самий нацизм її програє. Перевага
Сталіна в тому, що він зумів відкласти свою ідеологію на час,
необхідний для підготовки перемоги. Ідеологія ленінізму була
“кращою”, тому що дозволяла такі перерви і санкціонувала по¬
літичне терпіння, на що нацизм, імпульсивний і конвульсив¬
ний, був нездатний.
Нацистська етика проявлялась як заперечення етичної
традиції всього людства. Заледве кілька маргінальних мислите¬
лів наважилися через естетичну провокацію порушити деякі з
цих тем. Насправді той тип відповідносте природі, який про¬
понує нацистська етика — надлюдина (юберменш), недолюди-
на (унтерменш), прагнення до панування, нігілізм, ірраціона¬
лізм, — підштовхує її до сповзання в естетику. Це п’янкий
мистецький Kitsch*: нюрнберзькі спектаклі, архітектура гігант¬
ських форм на взір будівель Шпеера**, похмура пишнота грубої
сили. Як мораль вона не може викликати серйозного відгуку в
історії. Її зіпсованість стає очевидною; вона не має широкого
поширення. Ці дві вади протиставляють нацистську мораль
комуністичній.
Цим пояснюється те, що нацистська мораль була менш за¬
разною, ніж комуністична, і що розповсюдження морального
нищення за нацизму було обмеженішим. “Нижчі” раси і раси
“недолюдей” вбачали в цій доктрині неминучу смертельну за¬
грозу і тому не могли спокуситися нею. Сам німецький народ,
якщо й ішов за Гітлером, то радше з міркувань націоналістичних,
аніж нацистських. Націоналізм, який є природним почуттям і
який особливо підохочували впродовж двох століть, постачав
штучним побудовам нацистського, як і, зрештою, комуністично¬
го режимів свою енергію і своє пальне. Деякі члени німецької
*	Халтура, несмак (з нім.).
** Альберт Шпеер — німецький архітектор, батько архітектурної естетики
Третього Райху (1905-1981).

38
Ален Безансон. Лихо століття
еліти підтримали прихід канцлера до влади, однак хуліганський
аристократизм гітлерівських загонів не мав нічого спільного з
колишньою елітою. Та еліта, яка зараховувала себе до послідов¬
ників Ніцше, опинилася в пастці, як і всі. Що ж до лояльнос-
ти офіцерського корпусу, то це можна пояснити військовою
традицією, принагідно підсиленою дещицею кантіянства або
гегельянства. Солдати корились, як коряться солдати.
Ось чому теоретична вершина нацизму — фізичне нищен¬
ня єврейського народу, а відтак в ієрархічній послідовності ін¬
ших народів — була секретом Райху, причому одним з найпиль-
нованіших. “Кришталева ніч”, яка була тестом, спробою зібрати
і об’єднати німецький народ довкола великого задуму, не стала
політичним успіхом. Тому Гітлер вирішив спорудити за межами
історичних територій Німеччини шість великих центрів страти.
Моральне спустошення нацистів можна змалювати за до¬
помогою концентричних кіл згуртованої групи людей, про що
дають уявлення цитовані тут промови Гіммлера. Воно сформо¬
ване тими, хто повністю прийняв нацизм. їх небагато: ядро
партії, ядро Waffen-SS, ядро Гестапо. Практиків нищення ще
менше. їх і не треба було більше: високий німецький індустрі¬
ально-технологічний розвиток дозволяв економити на робочій
силі. Кілька сотень есесівців, які були на чолі таборів смерти,
доручали “фізичну” роботу самим жертвам. До Einsatzgruppen
набирали без попередньої підготовки. Вже зазначалося, що во¬
ни теоретично могли покинути той корпус убивць. Але тоді на
них очікували величезні неприємності, першою з яких була
участь у боях на радянському фронті. Ці чоловіки були або ста¬
ли виродками. Немає впевнености, що вони були віддані на¬
цистській ідеології. Серед будь-якого народу неважко набрати
стільки катів та убивць, скільки потрібно. Ідеологічний глянц
полегшував їхнє покликання або дозволяв йому розквітати.
Ми вже підкреслювали, що діяльність Einsatzgruppen на¬
вряд чи могла залишатися невідома Вермахтові, в тилу якого
вони діяли; що призначення ешелонів і ліквідація ґетто не да¬
вали підстави для великої кількосте здогадів; що незважаючи
на по man's land*, яка обступала табори смерти, щось зрештою
просочувалося. Гільберґ пише, що то був “усім відомий сек¬
рет”. Це, либонь, правда, але треба взяти до уваги дві речі.
Усім відомий секрет — це не те саме, що проголошена
політика і публічний вчинок. Причин, чому німці йшли у фар¬
ватері такої політики, чимало: військова дисципліна і цивільна
покора, націоналізм, страх, неспроможність задумати або здій¬
*	Нейтральна зона (з англ.).

Розділ другий. Моральне нищення
39
снити акт спротиву. Секрет, навіть розкритий, звільняв їх від
негайної моральної відповідальносте, принаймні дозволяв їм
лукавити, відвертатися, поводити себе так, ніби всього цього
не було. За нацизму суспільство жило на залишках права.
В офіцерському корпусі було чимало осіб, які залишалися вір¬
ні військовому обов’язку і намагалися, з більшим чи меншим
успіхом, зберегти хоч якусь честь.
Оскільки власність ще не була ліквідована, громадянське
суспільство заціліло. Фільм “Список Шиндлера” побудований
на факті, що в Німеччині у власника підприємства була мож¬
ливість набирати і захищати єврейську робочу силу. Годі уяви¬
ти подібне в Росії, починаючи з перших років комунізму.
Для нормально влаштованого розуму зміст секрету був
неправдоподібний. Оскільки значна частина Німеччини жила
ще у звичному суспільстві, за законами звичної моралі й не
могла оцінити, що на неї чекає, важко було повірити в реаль¬
ність, яку від неї приховували, в обґрунтованість підозр, в оче¬
видність доказів. Самі євреї, які пережили експропріацію,
скупчення в таборах, депортацію, опинившись перед газовими
камерами, все ще не вірили в дійсність.
Нацистська педагогіка була у вжитку лише кілька років.
Коли Німеччину окупували, нацизм одразу випарувався, при¬
наймні в західній зоні: на сході його знову частково пустили в
хід. Нацизм випарувався, передовсім, тому, що німецьке і між¬
народне правосуддя винесло вироки і засудило цю ідеологію.
По-друге, тому, що більшість населення не була глибоко про¬
сякнута нацизмом. Нарешті, тому що самі нацисти, прийшов¬
ши до тями, не бачили виразного зв’язку між тим, ким вони
були під магічним впливом ідеології, і тим, ким вони стали те¬
пер, коли цей вплив розвіявся. Айхман повернувся до природ¬
ного для нього єства службовця середньої ланки, ким він був
раніше і ким би він став пізніше, якщо б його не схопили й не
покарали. Покарання він сприйняв пасивно, відповідно до
свого безбарвного характеру. Дії, які ставили йому в провину,
як це справедливо показала Ганна Арендт, були неспівмірні з
обмеженою свідомістю цієї банальної істоти.
КОМУНІСТИЧНА ФАЛЬСИФІКАЦІЯ ДОБРА
Комунізм моральний. Моральний імператив підпирає всю
передісторію більшовизму (французький і німецький соціа¬
лізм, російське народництво), і його перемогу святкують як пе¬
ремогу добра. Естетика не переганяє етику. Нацист вважає
себе митцем, комуніст — доброчесним.

40
Ален Безансон. Лихо століття
Основа цієї моралі лежить у системі інтерпретацій і ви¬
пливає зі знання. Первісна природа, відповідно до комуністич¬
ного вчення, не та ієрархізована, жорстока і невблаганна, якою
захоплюється нацистська надлюдина. Первісна природа схожа
на добру природу Руссо. Вона була втрачена, але соціалізм від¬
творить її на вищому рівні. Тоді людина повністю себе реалізує.
Троцький стверджував, що базовий рівень нового людства —
це Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Комунізм демократизує
надлюдину.
Природний прогрес — це історичний прогрес, бо історич¬
ний і діялектичний матеріалізм підтверджує єдність природи та
історії. Комунізм привласнює велику тему епохи Просвітни¬
цтва, тему прогресу, на відміну від тем занепаду, які невідступ¬
но переслідують нацизм. Але прогрес той драматичний, він
проходить через величезні й неуникні руйнації. Тут ми впізна¬
ємо уривки гегелівського пантрагізму й, особливо, безкомпро¬
місного дарвінізму боротьби за життя, перенесеної на суспіль¬
ство. “Суспільні виробничі відносини” (“рабовласництво”,
“феодалізм” “капіталізм”) змінюються за зразком тваринного
світу, коли на зміну плазунам приходять ссавці. В цьому —
ґрунт для прихованої згоди між нацизмом і комунізмом: “нема
чого плакати за розлитим молоком”, “не розіб’єш яйця — не
зробиш яєчню”, “ліс рубають — тріски летять”. Всі ці вирази
звичні для Сталіна. Як з одного, так і з іншого боку історія —
вчителька. Нацизм відновить світ у його красі, комунізм —
у його доброті.
Відновлення залежить від людської волі, осяяної ідеоло¬
гією. Ленінізм, ще виразніше, ніж нацизм, підкоряється гнос¬
тичній схемі двох антагоністичних принципів і трьох часів. За
прачасу була первісна община, в майбутньому буде комунізм,
а тепер — час боротьби між двома принципами. Сили, які за¬
безпечують рух “уперед”, гарні, а ті, що “гальмують” його, —
погані. Ідеологія (науково забезпечена) вказує на погану осно¬
ву. Це не біологічне буття (нижча раса), а соціяльне, яким, по
правді кажучи, пронизане все суспільство: власність, капіта¬
лізм, сукупність звичаїв, права і культури, надбудована над
цією поганою основою і зводиться до виразу “дух капіталізму”.
Люди, які зрозуміли зміст трьох часів і двох принципів, які
знають суть природного й історичного порядку, які знають
напрямок його еволюції і способи його прискорення, об’єдну¬
ються й утворюють партію.
Отже, добрі всі засоби, які наближають передбачену рево¬
люціонером мету. Оскільки процес такою самою мірою при¬
родний, як і історичний, руйнування старого ладу — само по

Розділ другий. Моральне нищення
41
собі спокута, що наближає нове. Формулювання Бакуніна,
в якому він виклав те, що зрозумів у Геґеля, стає правилом
більшовизму: дух нищення такий самий, як і дух творення.
В передісторії більшовизму герої-народники гостро усвідомлю¬
вали моральну революцію, яку спричинили ці концепції. Чер-
нишевський, Нечаєв, Ткачов розвинули в літературі тему “но¬
вої людини”, а Достоєвський написав на неї сатиру і зрозумів
її метафізичний сенс. Нова людина — це та, котра приймає
нову мораль абсолютної відданости меті, котра пристрасно
вправляється в тому, щоб вичавити з себе залишки старої мо¬
ралі, яку пропонують “класові вороги” для увічнення свого
панування. Ленін канонізував комуністичну етику. Троцький
написав невеликий опус, заголовок якого промовляє сам за
себе: “їхня мораль і наша”.
Дивно, що за межами революційного середовища ніхто не
помітив цього морального поділу. Та й справді, щоб описати
нову мораль, комунізм вживає слова зі старої моралі: справед¬
ливість, рівність, свобода... Те, що світ, який готується зруйну¬
вати комунізм, сповнений несправедливосте і гніту, є фактом.
Чесні люди не можуть не визнати, що комуністи викривають
ці лихоліття на повну потугу. Й одні, і другі констатують, що
принцип розподільної справедливосте не дотримується. Керу¬
ючись ідеєю справедливосте, гарна людина прагне сприяти
кращому розподілові багатств. Для комуніста ця ідея полягає
не в “справедливому” розподілі, а в установленні соціалізму, у
скасуванні приватної власносте, внаслідок чого анулюються
будь-які заходи з розподілу, розподіл сам по собі й, нарешті,
права сторін. Те, до чого прагнуть комуністи — породити усві¬
домлення нерівносте, — має за мету не спричинитися до кон¬
статації недоліків права, а збудити жадання такого суспільства,
в якому регулювання опиниться поза межами права. Так само
і комуністична ідея свободи має за мету викликати усвідомлен¬
ня гніту там, де індивід, жертва комуністичного відчуження,
вважає себе вільним. Врешті-решт, усі слова, які слугують для
вираження властивостей добра (справедливість, свобода, гу¬
манність, доброта, великодушність, справдження), стають зна¬
ряддям для єдиної мети, котра їх усіх містить і реалізує: для ко¬
мунізму. Під оглядом комуністичної ідеї ці слова зберігають з
давніми тільки відносини омонімії.
Проте існували прості критерії, які мали б розсіяти цю
плутанину.
Я називаю природною або суспільною мораллю ту, на яку
покликались як мудреці античносте, так і китайські, індійські
та африканські мудреці. У світі, сформованому Біблією, ця мо¬

42
Ален Безансон. Лихо століття
раль викладена на другій скрижалі Мойсеевих заповідей. Ко¬
муністична етика протистоїть їм безпосередньо й абсолютно
свідомо. Вона передбачає знищення власносте й тісно зв’яза¬
них з нею права та свободи, а також реформування родинного
укладу. Вона дозволяє собі всі способи брехні й насильства
задля подолання старого ладу і приходу нового. Отож у своїй
основі вона прямо порушує п’яту заповідь (“шануй батька сво¬
го і матір свою”), шосту (“не вбий”), сьому (“не чини перелю¬
бу”), восьму (“не вкради”), дев’яту (“не кривосвідч проти
ближнього свого”) і десяту (“не бажай того, що в ближнього
твого”). Немає жодної необхідносте вірити в біблійне одкро¬
вення, щоб прийняти дух цих заповідей, які зустрічаються по
всій землі. Більшість людей вважають, що існують вчинки, які
є істинними і добрими, тому що ті вчинки відповідають їхнім
знанням про побудову Всесвіту. Комунізм задумує інший все¬
світ і з ним співвідносить свою мораль. Ось чому він відкидає
не тільки заповіді, а й їхню основу — природний світ. Ми ка¬
зали, що комуністична мораль ґрунтується на природі й істо¬
рії, та це неправильно: вона ґрунтується на надприроді, якої не
існує, і на історії без правди.
“Радянський режим, — писав Реймон Арон у праці “Де¬
мократія і тоталітаризм”1, — постав з революційної волі, нат¬
хненної гуманним ідеалом. Метою було створення найлюдяні-
шого ладу, який будь-коли знала історія, першого, за якого всі
люди могли б долучитися до гуманносте, за якого класи б
зникли, а однорідність суспільства дозволила б громадянам
взаємно визнати одне одного. Але цей рух, спрямований до аб¬
солютної мети, не зупинявся перед жодними засобами, тому
що, відповідно до доктрини, лише насильство могло створити
те абсолютно добре суспільство і тому що пролетаріат був утяг¬
нутий у безжалісну війну з капіталізмом. З цього поєднання
високої мети і безжалісних методів виникли різні стадії радян¬
ського режиму”.
Ці рядки якнайясніше відображають двозначність та ошу¬
канство комунізму, бо те, що називають людським і людяним,
є насправді надлюдським і надлюдяним, обіцяним ідеологією.
Людське і людяне не мають ні права, ні майбутнього. Класи не
примирені — вони зникають. Суспільство не стає однорід¬
ним — воно зруйноване у своїй самостійності й властивому
йому розвитку. Не пролетаріат воює з капіталізмом, а ідеоло¬
гічна секта, яка говорить і діє від його імени. Зрештою, капі¬
1 Raymond Aron. Democratic et totalitarisme.— Paris: Gallimard, 1965.— P. 302.

Розділ другий. Моральне нищення
43
талізм існує тільки в протиставленні соціалізмові, якого реаль¬
но немає, хіба що в ідеології — виходить, концепція капіталізму
не адекватна для опису тієї дійсности, котра має бути повале¬
на. Мета — не велична, вона лише забарвлюється у величне.
Засіб, яким є вбивство, стає єдино можливою метою.
Відповідно до довгої і чудової паралелі між нацизмом і
комунізмом, Реймон Арон пише: “Я до кінця твердитиму, що
між двома цими явищами різниця суттєва, якою б не була по¬
дібність між ними. Різниця суттєва через ідею, яка приводить
у рух те й те починання. В одному випадку завершення — це
табір праці, в іншому — газова камера. В одному випадку діє
воля до створення нового ладу і, можливо, іншої людини будь-
якими засобами; в іншому — достоту диявольська воля до ви¬
нищення псевдораси”1.
Я також визнаю цю різницю на підставі аргументів, які
викладу далі. Аргументи, наведені тут, мене не переконують.
Нацизм так само задумував новий лад і нову людину будь-яки¬
ми засобами. Неможливо визначити, який з них демонічні-
ший: знищити одну псевдорасу, відтак по черзі інші псевдора¬
си, включно з “вищою”, тому що всі вони заражені; чи зни¬
щити один псевдоклас, згодом послідовно інші, зіпсовані
духом капіталізму.
Реймон Арон робить такий висновок: “Якщо б я мав
стисло передати сенс кожного з цих починань, я запропонував
би сформулювати це таким чином. З приводу радянського по¬
чинання нагадав би банальні слова: “Хто хоче створити анге¬
ла, творить звіра”. З приводу гітлерівського починання сказав
би: “Очевидно, людина помиляється, ставлячи собі за мету бу¬
ти схожою на хижого звіра — вона аж надто успішна в цьому”.
Що краще — бути звіром, який удає ангела, чи людиною,
яка вдає звіра, якщо доведено, що обоє — “хижаки”? Цю
проблему годі вирішити. В першому випадку ступінь брехні
вищий, а спокуса принадніша.
Фальсифікація добра глибша, тому що злочин тут більше
нагадує добро, ніж відвертий нацистський злочин, що дозво¬
ляє комунізмові поширюватися більше і торкатися сердець, які
б	відступили перед есесівським покликанням. Зробити гарних
людей поганими — це, може, більша диявольська дія, ніж уже
поганих людей зробити ще гіршими. Аргументація Реймона
Арона зводиться до різниці намірів. Нацистський задум супе¬
речить загальнолюдській ідеї добра. Комуністичний задум
спотворює і розкладає її, бо виглядає гарно і дозволяє багатьом
1 Ibid.

44
Ален Безансон. Лихо століття
неуважним долучитися до проекту. Проект, будучи недосяж¬
ним, не залишає можливосте дати йому моральну оцінку — хіба
що засобами, не здатними досягнути своєї мети. Відтак вони
самі стають дійсною метою. Долучаючись до злочину, брехня
робить його привабливішим і небезпечнішим.
Привабливішим, тому що ленінський комунізм краде спад¬
щину прадавнього ідеалу. Не всі можуть у момент прилучення
розпізнати здійснене ним спотворення ідеалу. Буває, що людина
довго, навіть усе своє життя, залишається комуністом, не по¬
мічаючи цього. Плутанина між давньою мораллю (загально¬
прийнятою) і новою ніколи повністю не розсіюється — настіль¬
ки, що в комуністичних партіях залишається певна пропорція
“порядних людей”, моральне падіння яких дещо відкладаєть¬
ся. Натомість їхня присутність грає на користь колективної ам¬
ністії. Колишнього комуніста простити легше, ніж колишньо¬
го нациста, на якого лягає підозра, що з моменту свого вступу
в партію він свідомо порвав із загальноприйнятою мораллю.
Небезпечнішим, тому що комуністичне виховання під¬
ступне і поетапне, тому що воно перелицьовує погані справи,
які змушує робити, в добрі. Воно небезпечніше ще й тому, що
непередбачуване для своїх майбутніх жертв. Насправді в пев¬
ний момент кожен може потенційно стати ворогом. Нацизм
указував на своїх ворогів заздалегідь. Він наділяв їх фантастич¬
ною природою, яка не мала нічого спільного зі справжньою,
але за людиною другого сорту вгадувався реальний єврей, за нік¬
чемним слов’янином — поляк або українець власною персоною.
Хто не був ні євреєм, ні слов’янином, мав відстрочку. Універ¬
салізм, який до захоплення влади був величезною перевагою
комунізму над нацистською винятковістю, стає всесвітньою
загрозою, як тільки комунізм приходить до влади. Капіталізм,
як вживають це слово комуністи, існує тільки ідеологічно, і не¬
має такої категорії людства, яка б не підпала під прокляття, що
звалюється на неї: селяни-“середняки” і селяни-“бідняки”, ін¬
телігенція, “пролетаріат”, врешті-решт, і сама партія. Всі мо¬
жуть заразитися духом капіталізму. Ніхто не перебуває поза
підозрою.
*
Нацистські вожді, не позбавлені до певної міри реалістич¬
ного розуміння, обіцяли кров і сльози, передбачали смертель¬
ний бій, щоб відновити правильний расовий порядок людства.
Ленін, навпаки, думав, що час дозрів і що есхатологічне вчен¬
ня збудеться, як тільки буде скинутий “капіталізм”. Революція
мала надихнути весь світ. Після експропріації експропріаторів

Розділ другий. Моральне нищення
45
соціалістичні кадри повинні були спонтанно пересісти на їхні
місця. Одначе нічого такого не відбувається наступного після
7	листопада 1917 року дня, і завіса піднімається над порож¬
ньою сценою. Куди пропали пролетаріат, бідне селянство і се¬
редняки, пролетарський інтернаціоналізм? Ленін сам зі своєю
партією і жменькою червоногвардійців у ворожому або байду¬
жому світі.
Проте марксизм-ленінізм — науковий. А значить, треба,
щоб теорію підтвердив експеримент. Коли капіталізм скинуто,
важливо, щоб наступив соціалізм. Оскільки він явно не насту¬
пає, залишається сконструювати його відповідно до вказаних у
теорії ліній розвитку і перевіряти, щоб результат щомиті відпо¬
відав передбаченню. Отак шар за шаром вибудовується підроб-
ний світ, який мав би замінити справжній. Отак згущується
атмосфера справжньої брехні — настільки, що факти віддаля¬
ються від слів, якими їх описують. Несамовито утверджуючись,
добро заперечує реальність зла.
Саме таким шляхом відбувається, головним чином, мо¬
ральне нищення за комунізму. Як за нацистського режиму,
воно поширюється концентричними колами навкруг початко¬
вого ядра.
У центрі міститься партія, а в ній — її керівне коло.
В перший період перебування при владі керівництво все ще за¬
лишається під тотальним впливом ідеології. Саме в той час во¬
но старанно займається ліквідацією “класового ворога”. Пар¬
тійні вожді, совість і мораль яких повністю отруєні, нищать в
ім’я утопії цілі категорії людей. Погляд у минуле показує, що
в російському, корейському, китайському, румунському, поль¬
ському, камбоджійському випадках перше кровопускання було
одним із найбільших в історії цих режимів — іноді близько
10 % і більше населення.
Коли виявляється, що утопічна мрія й далі не збувається,
а принесення в жертву кожного десятого ні до чого не приве¬
ло, спостерігається сповзання утопії до простого збереження
влади. Оскільки об’єктивний ворог уже винищений, треба
пильнувати, щоб він знову не виник — аж до того, щоб він не
підняв головй в самих рядах партії. Настає час другого терору,
який здається абсурдним, тому що не відповідає суспільно-по¬
літичному спротиву і спрямований на повний контроль усіх
людей і всіх думок. Тоді страх стає поголовним, поширюється
і в самій партії, кожен член якої почуває себе в небезпеці. Всі
доносять на всіх, всі зраджують одне одного.
Відтак настає третя стадія: партія вживає заходів безпеки
проти постійних чисток. Вона задовольняється виконанням

46
Ален Безансон. Лихо століття
рутинних владних повноважень і своєю безпекою. Вона більше
не вірить в ідеологію, але й далі говорить її мовою і пильнує,
щоб ця мова, брехливість якої їй відома, залишалась єдиною,
бо це означає панування партії. Вона нагромаджує привілеї і
пільги. Вона перетворюється на касту. Настає загальна коруп¬
ція. В народі членів партії вже порівнюють не з вовками, а зі
свинями.
Периферію становить решта населення. Все воно без ви¬
нятку негайно скликається і мобілізується на побудову соціа¬
лізму. Все воно гамузом зазнає погроз. Його наражають на
брехню і схиляють до участи в злочині.
По-перше, населення тримають під замком. Будь-який
комуністичний уряд закриває кордони. Це один із його пер¬
ших кроків. Нацисти до 1939 року дозволяли виїзди за викуп.
Від цього “чистота” Німеччини вигравала. Але комуністи —
ніколи. Вони потребують абсолютного закриття кордонів, щоб
уберегти таємниці своїх масових убивств, своїх невдач — але
передусім тому, що вся країна повинна стати величезною
школою, де всі мають одержати освіту, яка викорінювати¬
ме дух капіталізму й на його місце вводитиме по краплі дух
соціалізму.
Другий крок — контроль над інформацією. Населенню не
належить знати, що відбувається за межами соціалістичного
табору. Тим більше не^ належить йому знати, що відбуваєть¬
ся всередині країни. Йому не належить знати своє минуле.
Йому не належить знати своє сьогодення — лише своє світле
майбутнє.
Третій крок — заміна дійсносте псевдодійсністю. Ціла
верства, яка спеціалізується у фальшивому продукуванні фаль¬
шивих журналістів, фальшивих істориків, фальшивої літерату¬
ри, фальшивого мистецтва, прикидається, що фотографічно
відбиває фіктивну дійсність. Псевдоекономіка продукує уявну
статистику. Іноді задля показухи вдаються до заходів у нацист¬
ському стилі. Так, в СРСР інваліди війни і праці, щоб не мо¬
золити людям очей, були вивезені у віддалені притулки, де во¬
ни більше не псували картини. В Кореї, як відомо, карликів,
“раса” яких повинна зникнути, депортують і перешкоджають
їм народжувати дітей. На спорудженні цих величезних деко¬
рацій зайняті мільйони людей. Чому це служить? Тому, щоб
доказати, що соціалізм не тільки можливий, а будується, зміц¬
нюється. Ба більше — він уже втілений у життя: існує нове,
вільне, саморегульоване суспільство, де зростають “нові лю¬
ди”, які думають і діють інстинктивно за канонами дійсносте -
вигадки. Найпотужніший інструмент влади — вироблення

Розділ другий. Моральне нищення
47
нової мови, де слова набувають значень, відмінних від загаль¬
ноприйнятих. Її стиль та особливий словник надають їй зна¬
чення богослужбової мови: вона позначає трансцендентність
соціалізму. Вона подає сигнал про всемогутність партії. Вживан¬
ня цієї мови народом — очевидна ознака його поневолення.
На початку значна частина народу сумлінно вивчає педа¬
гогіку брехні. Люди вростають у нову мораль зі своєю колиш¬
ньою моральною спадщиною. Вони люблять вождів, які обіця¬
ють їм щастя, і вони вірять, що щасливі. Вони сподіваються
жити в справедливому суспільстві. Вони ненавидять ворогів
соціалізму, викривають їх, схвалюють їхній грабунок і вбивства
їх. Вони приєднуються до їхнього винищення, підтримують
його. Вони беруть участь у злочині, не помічаючи цього. В той
же час неуцтво, дезінформація і псевдовисновки роблять їх ту¬
пими. Вони втрачають свої інтелектуальні й моральні точки
опори. Нездатність відрізнити комунізм від уселюдського мо¬
рального ідеалу призводить до того, що коли їхнє почуття
справедливости ображене, вони приписують зловживання зов¬
нішньому ворогові. Аж до падіння комунізму в Росії люди, над
якими знущалися міліціонери і партійні активісти, обзивали їх
нерідко “фашистами”. Вони не додумувалися називати їх
справжнім іменем — комуністи.
Згодом життя в соціалістичних декораціях, замість того
щоб ставати “веселішим, щасливішим”, як казав Сталін у роз¬
пал “великої чистки”, стає похмурішим і сумнішим. Повсюд¬
но страх, і треба виживати. Моральне приниження, до цих пір
несвідоме, проникає у свідомість. Соціалістичний народ, який
чинив зло, думаючи, що творить добро, тепер знає, що чинить
зло. Він доносить, краде, принижується, стає злим і боягузли¬
вим — і соромиться цього. Комуністичний режим не приховує
своїх злочинів, як це робить нацизм, він їх оприлюднює і за¬
кликає населення до співучасте. Кожне засудження супрово¬
джує мітинг схвалення. Звинуваченого публічно проклинають
його товариші, дружина, діти. Цьому обрядові вони підкоря¬
ються через страх чи користь. Стахановець-ентузіаст перших
часів — якщо він будь-коли існував інакше, аніж як елемент
декорації, — виявляється лінивим, улесливим, дурним homo so-
vieticus. Жінки ненавидять чоловіків, діти — батьків, відчуваю¬
чи, що самі стають такими, як вони.
Останню стадію описали письменники кінця періоду ра¬
дянського режиму — Єрофеєв* і Зинов’єв**. Найпоширеніше
*	Венедикт Єрофеєф — російський письменник (1938-1990).
** Олександр Зинов’єв — російський мислитель і письменник (1922—2006).

48
Ален Безансон. Лихо століття
почуття — відчай і відраза до себе. Залишається скористатися
специфічними утіхами, які цей режим надає: безвідповідаль¬
ністю, ледарюванням, рослинною пасивністю. Люди вже не
стараються практикувати дводумність — вони радше пробують
зовсім не думати. Вони замикаються в собі. Сльозлива сенти¬
ментальність, self-pity* — це спосіб узяти інших у свідки своєї
деградації, як це роблять п’яниці. Продовжується боротьба в
зинов’євському “щурятнику” по-гоббсівськи — всіх проти всіх,
але з далеко меншою енергією. Зинов’єв вважав, що homo so-
vieticus був продуктом незворотної видової мутації. Очевидно,
помилився.
Немає місця, куди б можна було сховатися від педагогі¬
ки брехні. Соціальні рамки колишнього суспільства зруйно¬
вано разом із власністю. їх замінили новими рамками — як
різними школами, так і іншими місцями нагляду: для селян
це колгоспи, китайські народні комуни, для робітників —
“профспілки”, для письменників і митців — “спілки”. З од¬
ного боку, можна описувати історію цих режимів як невпин¬
ну гонитву за всезагальним контролем, а з боку підданих —
як відчайдушну гонитву в пошуках сховку чи хоча б закутку.
Завше було де сховатися. Саме так деякі родини старої інте¬
лігенції в Росії зуміли зберегти свої традиції. З однієї такої
сім’ї вийшов Андрій Сахаров. В університетах були більш-
менш спокійні кафедри ассиріології чи класичної філології.
В поневолених церквах — чисте повітря. Наприкінці режиму
в Москві можна було надибати на групи молодих людей, які,
повернувши втрачене моральне й інтелектуальне життя, доб¬
ровільно жили чим трапиться, не ставали до роботи, не праг¬
нули жодної посади, максимально зменшували кількість кон¬
тактів із зовнішнім, радянським світом. Так вони трималися
до кінця.
В радянській імперії комуністичний дух перевиховання
зупинився біля воріт табору. В нацистів навернення не могло
мати місця, але більшовики практично відмовилися навертати
ув’язнених у свою віру, так що це дало можливість, наприклад,
Солженіцину стверджувати, що, незважаючи на всі жахіття, та¬
бір був місцем інтелектуальної свободи і духовного життя. Азі¬
атський комунізм, навпаки, перетворив табір у місце, де педа¬
гогіка здійснювалася найбільш нав’язливо і нестерпно. При
цьому влада відзначає успіхи ув’язненого. Вийти з табору він
може або мертвий, або перевихований.
*	Жалість до самого себе, звичка скаржитися на свою долю (з англ.).

Розділ другий. Моральне нищення
49
ОЦІНКА
У межах, яких потребує історичний погляд, можна спробу¬
вати в порівнянні оцінити моральну шкоду, завдану в XX сто¬
літті нацизмом і комунізмом.
Під моральним нищенням я розумію не розпусту в тому
сенсі, в якому на неї ще споконвіку скаржаться старші люди,
дивлячись на звичаї молоді. Я не хочу також давати оцінку
цьому століттю у порівнянні з іншими. Немає жодної філософ¬
ської підстави думати, що раніше людина була більш або менш
доброчесною. А проте, йдучи проти звичаїв, комунізм і нацизм
таки взялися змінити правила моралі, усвідомлення добра і
зла. Через це були зроблені такі речі, яких людський досвід ні¬
коли не знав.
І хоча нацизм довів інтенсивність злочину до такого рівня,
з яким комунізм, можливо, не зрівнявся, я, одначе, стверджую,
що комунізм призвів до ширшого і глибшого морального ни¬
щення. Є дві причини цього.
По-перше, тому, що обов’язок глибоко засвоїти нові пра¬
вила моралі охоплює все населення, і воно підлягає перевихо¬
ванню. Маємо свідчення, що це примусове глибоке засвоєн¬
ня — найнестерпніша частина комуністичного гніту і що все
інше — відсутність політичних і громадянських свобод, сте¬
ження, фізичні репресії, навіть страх — ніщо поряд з цією по¬
творною педагогікою, від якої можна збожеволіти, тому що во¬
на суперечить очевидним речам, які сприймають почуттями і
розумом. Врешті-решт, арсенал “заходів” та “органів” зале¬
жить від цієї педагогіки. Оскільки комунізм, на відміну від на¬
цизму, мав у своєму розпорядженні час, педагогіка дійшла до
краю. Її крах або її скасування залишили у спадок покалічену
людність, і отруєні душі тут очистити важче, ніж у Німеччині,
яка після тимчасового очманіння пробудилася від кошмару,
готова до праці, до суду совісти, до очисного каяття.
По-друге, тому, що годі викорінити змішування загально¬
визнаної моралі з комуністичною: остання ховається за пер¬
шою, паразитує на ній, розкладає її, робить з неї інструмент
поширення своєї зарази. Ось недавній приклад: у дискусіях,
які виникли після появи “Чорної книги комунізму”, автор ре¬
дакційних статей газети L ’Humanite* заявив у одній із телепе¬
редач, що 85 мільйонів смертей зовсім не затьмарюють кому¬
ністичного ідеалу. Ці жертви становлять лише гідне глибокого
жалю відхилення. Після Аушвіцу, продовжував він, не можна
*	“Юманіте” — орган комуністичної партії Франції.

50
Ален Безансон. Лихо століття
більше бути нацистом, але після радянських таборів можна за¬
лишатися комуністом. Ця людина, яка була при повній свідо¬
мості, абсолютно не усвідомлювала, що сформулювала собі
найфатальніший вирок. Вона не помітила, що комуністична
ідея настільки спотворила основу дійсности і моральні засади,
що справді могла вціліти після 85 мільйонів трупів, тоді як на¬
цистська ідея завалилася під тягарем своїх трупів. Вважаючи,
що говорить як людина великої чесности, як безкомпромісний
ідеаліст, цей автор редакційних статей вимовив страхітливі
слова. Комунізм гріховніший за нацизм, тому що не вимагає
від людини прийняти мораль злочинця свідомо й використо¬
вує дух справедливости та добра, поширений по всій землі, для
того, щоб поширювати зло. Кожен комуністичний експери¬
мент починається щоразу в безгрішності.

Розділ третій
РУЙНУВАННЯ
ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ
Я розглянув нищення людей у їхній тілесній суті й у їхній
моральній суті розумних істот, здатних розрізняти добро і зло.
Треба розглянути ще одну складову нищення людей, яка має
відношення до їхньої політичної природи, тобто до їхньої здат¬
носте формувати між собою родинні й соціальні зв’язки, нала¬
годжені взаємини між правителями і підданими — так, щоб
створити населений пункт, державу.
ПОЛІТИКА РУЙНУВАННЯ
ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ
Перед тим, як захопити владу, і для того, щоб її захопити,
комуністичні й нацистські партії використовують усі політичні
засоби. Вони ведуть політичну гру, але самі залишаються поза
грою, відповідно до власних критеріїв і внутрішньопартійної дис¬
ципліни. Наприклад, коли більшовицька партія вимагає віддати
землю селянам і негайно укласти мир, це не означає, що вона
заспокоїться, коли будуть задоволені обидві ці вимоги. Більшови¬
кам необхідно перетягнути на свій бік селян і солдатів, щоб роз¬
почати революційний процес. Як тільки революція здійснена,
землю в селян відбирають і йде активне лаштування до війни, але
партія не вбачає в цьому ані найменшого протиріччя. Жодна
справа не завершується досягненням мети. Вона втягнута в без¬
конечний рух і існує лише, як жертва, яку приносять заради ін¬
шої справи, що лежить поза межами проголошеного раніше.
Політика партії, що опинилась при владі, як ніколи досі,
тяжіє до руйнування політичної складової. Ліквідовуються орга¬
нічні форми соціального життя: родина (якщо партії вистачає на
це сил, але сім’я повсюдно чинила їй опір, при цьому розмива¬
ючись і деградуючи), класи, групи зі спільними зацікавленнями,
державні й судові органи. Людей, позбавлених відтепер будь-
якого права на створення громадських організацій, добровільних
об’єднань, представництв, зведених до становища атомів, під¬
штовхують до нового середовища. Це середовище моделюється

52
Ален Безансон. Лихо століття
за зразком того, яке мало б існувати, якщо б соціалізм існував
як суспільство. Воно одержує назву рад, союзів, комун. Оскіль¬
ки соціалізм існує тільки віртуально, це середовище діє, як при¬
мус. Від політичної доречносте залежить, чи новий керівний
склад і нові органи повинні відображати своїми назвами вірту¬
альний сюрреалізм, чи, може, варто залишити їм старі назви,
щоб здавалося, що старий світ певною мірою ще актуальний.
Відтак їх назвуть профспілками, академіями, парламентами, ко¬
оперативами. Цю омонімію можна “політично експлуатувати”.
Скільки західних парламентських чи муніципальних делегацій
було таким чином обдурено, бо вони вважали, що їх приймають
парламентарі й члени міської управи, а не партійні чиновники,
які привласнили ці назви!
У загальних рисах нацистська партія наслідувала комуніс¬
тичне руйнування політичної складової. Вона також захопила
владу, приховуючи свої реальні цілі, вводячи в оману тимчасових
союзників (з консервативної правиці), щоб пізніше їх розгроми¬
ти. Вона також створила новий керівний склад і завербувала мо¬
лодь та “маси”. Для її намірів не було потреби негайно знищувати
старе керівництво й старі органи. Нацистська партія задовольни¬
лася тим, що нейтралізувала і підпорядкувала їх. Тому за нациз¬
му й надалі існували підприємці, ринок, судді, чиновники старого
типу, які залишалися на своїх посадах, не були замінені іншими
і керувалися попередніми правилами. Настання війни посилило і
прискорило фактичне панування нацистів. Ми не знаємо, що
сталося б, якби війну виграли вони.
ЗАЛИШКОВІ ЯВИШД
ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ
Fuhrerprinzip* — суттєва деталь задуманого нацистами по¬
вернення до природи. Суспільство мало нагадувати мережу, яка
будується довкола ієрархії, складеної з лояльних, відданих Рай-
ху, зв’язаних присягою начальників — і так донизу від верхов¬
ного вождя, возвеличування якого було міцно зв’язане з духом
системи.
Комуністична партія також мала ієрархічну систему, але в
принципі — на демократичному і виборному ґрунті. Насправді
оригінальність партії Леніна полягала в тому, що з часу її засну¬
вання центр вказував рядовим членам, “низам”, кого вони мали
вибирати, так що демократичні вибори ставали просто нагодою
випробувати всемогутність центру. Річ у тому, що гностична сві¬
домість і наукове знання, на основі яких ґрунтувалася партія, те¬
*	Авторитарний принцип (з нім.).

Розділ третій. Руйнування політичної складової
53
оретично зосередились у керівному організмі, а звідти поширю¬
валися в “низи”, які, передаючи владу до “центру”, показували
таким чином свої успіхи в засвоєнні доктрини і “партійної лі¬
нії”. А в результаті можна було ще з часів Леніна спостерігати
культ вождя, який досяг свого апогею за Сталіна. Культ існував
і далі, але в брежнєвські часи кумир виявився всередині порож¬
ній. Культ вождя суперечить комуністичній доктрині, й троць-
кістські пуристи відкидали її з обуренням. Але в системі, яка
ґрунтується на ірреальній надприроді, доктрина — це поліпшен¬
ня реальної природи. Людині більше відповідає схиляння перед
собі подібними, аніж перед абстрактним змістом доктрини, яка
є, зрозуміло, псевдовченням.
Таким чином, лише наскільки комуністична і нацистська
влада втілювалася в реальних особах, настільки залишки по¬
літичної складової існували всередині партії, єдиної вцілілої
реальної організації. Політика зводилася до того, що уявляв
собі Монтеск’є про османський чи персидський сераль, тобто
до мішанини ненависти й інтриг між окремими людьми і кла¬
нами, ненадійно об’єднаними заради здобуття особистої вла¬
ди. І ця мішанина обґрунтовувалася або не обґрунтовувалася
зміною партійної лінії в рамках тієї самої загальної політики.
Троцький, Бухарін, Зинов’єв, Сталін переслідували одну й ту
саму мету — соціалізм, але треба було конче, щоб головним
був хтось один. І в цій закупореній банці зради і вбивства не
переводились.
УТОПІЯ
Невтомну, підступну, іноді гарячкову діяльність керівного
центру не можна розцінювати як політику, тому що ця діяль¬
ність підпорядковується реалізації утопії.
Обидва режими покликаються на міфічне минуле, на яко¬
му вони моделюють уявне майбутнє. Колись були часи арійців,
найкращих за своєю природою. Завтра германці знову запану¬
ють, а над ними — найчистіші. Комунізм наполягає не стільки
на реставрації минулого — первісної общини — скільки на її від¬
творенні “на вищому рівні”. Отож, значне місце в комуністич¬
ній ідеології займає давнє поняття прогресу, успадковане від
епохи Просвітництва і драматизоване в епоху романтизму. Ідея
Маркса, за висловом Реймона Арона, полягала в тому, щоб ру¬
хатися від Руссо до Руссо через Сен-Сімона, тобто через техніч¬
ний і промисловий прогрес. Гітлеризм волюнтаристський: це де-
міургічне творіння волі, яке тільки й може відновити добрі
джунглі в їхній біологічній рівновазі. Ленінізм розраховує на ав¬
томатичний хід історії, який породить сучасну Аркадію (з елек¬

54
Ален Безансон. Лихо століття
трикою і достатком), на Aufliebung* первісної Аркадії**. Але ав¬
томатичний хід історії творить, звичайно, партія, яка є інстру¬
ментом цих “пологів”. Не уникнути також нав’язування своєї
волі, волюнтаризму, проте його одночасно вихваляють і відкида¬
ють, тому що партія втілює лише усвідомлену необхідність, яку
змішують (а Ленін покликається на Спінозу!) зі свободою.
Між цим казковим минулим та ідеальним майбутнім тепе¬
рішнє не має власної цінности. Мистецтво політики, оскільки во¬
но полягає в тому, щоб давати лад теперішньому, дбайливо роз¬
поряджаючись спадщиною минулого, дорогоцінною та живучою,
керуючись короткотерміновими і, без особливих претензій, довго¬
терміновими прогнозами, — таке мистецтво позбавлене будь-яко¬
го сенсу і для нацистського, і для комуністичного керівництва.
Недавнє минуле вороже, з теперішнім можна не рахуватися: все
підпорядковане есхатологічному майбутньому, кінцевій меті.
НЕОБМЕЖЕНІ ЦІЛІ НАЦИЗМУ
Треба задуматися, чи могло поле експансії і діяльности на¬
цизму дійти до якоїсь межі, чи воно було необмеженим за своєю
природою. Політика утихомирення, якої дотримувався Чембер-
лен, і до певної міри політика поділу, яку провадив Сталін у 1940
році, базувалися на гіпотезі, що Гітлер може задовольнитися тим,
чого вже добився. Чи не перекреслив він Версальський договір,
чи не здобув достатньо “східних земель”, щоб мати чим займати¬
ся впродовж кількох років? Реорганізувавши Німеччину, ліквіду¬
вавши недієздатних, євреїв, недолюдей, йому все-таки треба було
йти далі. Щоб завоювати Польщу, Гітлер пішов на ризик війни на
заході. Потім пішов на ризик світової війни. Ймовірно, він не ба¬
чив, куди заводить його план. Але прийняв його наслідки, ніби
ним рухав вищий фатум, і безустанно відновлював гру. Єдиним
партнером, із яким він міг би досягнути довготермінового поділу
світу, був Сталін, який, приписуючи Гітлерові подібний до свого
раціональний склад розуму й усвідомлюючи природний зв’язок
між обома режимами, мав усі підстави покладатися на союз. Але
Гітлер його зрадив, і Сталін так ніколи й не зрозумів чому. Відтак
з незрозумілою легковажністю Гітлер оголосив війну США. З цьо¬
го моменту він був утягнутий у гру, яка несла йому або перемогу
й світову імперію, або ж поразку і повний крах Німеччини.
У цій війні нацизм проявив для себе своє покликання, яке
полягало в знищенні шар за шаром усього людства. Що більше
*	Знищення (з нім.).
** Аркадія — гірська область на півдні стародавньої Греції. Здавна оспіву¬
валася поетами як щаслива країна з патріархальними звичаями.

Розділ третій. Руйнування політичної складової
55
світ чинив йому опір, тим очевиднішою ставала полярність арій¬
ця та єврея. Єврей здавався показником опору здійсненню вели¬
кого плану. Він змовлявся з більшовизмом, який став юдео-біль-
шовизмом, і з капіталізмом, що став юдео-капіталізмом. Таким
чином єврей підкупив увесь світ, усе осквернив, усе “оєвреїв”.
Усе людство мало бути очищеним, а отже, знищеним. Останні зу¬
силля Гітлера, як це показав Себастьєн Гафнер, були спрямовані
на таке керування процесом неминучої поразки, щоб вона приве¬
ла до зруйнування Німеччини1. Відповідно до цієї інтерпретації,
наступ в Арденнах мав на меті затримати просування американ¬
ців, щоб здати країну Радянському Союзові. “Накази стояти на
смерть, віддані Гітлером 18 і 19 березня 1945 року, не мали за ме¬
ту останню героїчну боротьбу, як це було ще восени 1944 року.
Заради такої боротьби зовсім не було сенсу ні відправляти сотні
тисяч німців дорогою смерти, в глиб країни, ані одночасно нака¬
зувати руйнувати все, що могло слугувати найскромнішому вижи¬
ванню. Цей останній гітлерівський геноцид, спрямований тепер
проти Німеччини, мав єдину мету — покарати німців за їхню від¬
мову добровільно піти на останню героїчну боротьбу, за відмову
фати визначену їм Гітлером роль. В очах Гітлера це було й тоді,
й завжди злочином, за який призначають смертну кару. Народ,
який не приймав визначену йому роль, мав умерти”.
Однак нацистська структура командування, де все тримало¬
ся на рішеннях вождя, надає історії нацизму досить непередба-
чуваної ходи. Теоретично можна припустити, що Гітлер міг до¬
мовитися з Англією в 1939 році чи задовольнитися тим, чим йо¬
му поступився Сталін. Але цього не сталося: він відмовився
будувати “нацизм в окремо взятій країні”. Так само і нацистська
партія та есесівська імперія не мали потреби в тому, щоб підмі¬
няти собою звичні організаційні центри німецької промисловос¬
те, які слухались і корилися. Попри те, вони захопили командні
важелі, що внесло у воєнне зусилля Райху дуже збиткову безгос¬
подарність радянського зразка.
Переоблаштування світу могло здійснюватися послідовни¬
ми етапами, а супровідні руйнування — відбуватися по порядку.
Нацисти справді використовували “тактику салямі” (цей вираз
приписують Ракоші), оскільки кожна “раса”, яку спочатку по¬
щадили, бачила пізніше, що підходить її черга. Та дуже швидко
цей рух обернувся у всезагальну бійню. Нацисти не могли, як би
це зробив Сталін, пообіцяти Україні незалежність, а тоді звести
з нею рахунки — хай навіть після перемоги: їм треба було нищи¬
ти Україну відразу, що налаштувало українців проти них. Ма¬
буть, причиною оцього руйнівного “все зараз” було естетство
1 Sebastien Haffner. Un certain Adolf Hitler.— Paris: Grasset, 1979.— P. 242.

56
Ален Безансон. Лихо століття
доктрини. Гітлер вважав себе митцем, а отже, позначеним ро¬
мантичною естетикою генія. “Геній, — писав Кант, — не може
науково викласти, як він звершує свій твір, але він дає правило,
яким є природа, і тому автор твору, яким він зобов’язаний сво¬
єму генію, сам не знає, як йому прийшли ідеї, і тим більше не в
його владі методично придумувати подібні ідеї коли завгодно і
передавати іншим настанови, які б зробили їх здатними проду¬
кувати подібні твори”1. Ось чому Гітлер не знав до пуття, що він
робить і звідки являються йому натхнення й рішення. Він вва¬
жав себе творцем прометеївського типу, і це захмеління переда¬
лося частково його народові. Гітлер вірив, що він — геніальний
носій Volksgeisfy* і що його накази, спочатку обережні, відтак
божевільні, виходили не від нього самого, а являлися йому з не¬
ба. Звідси — оте нетерпіння і той нацистський поспіх, які Ста¬
лін не міг зрозуміти. Звідти ж — ірраціональність ведення війни.
Кілька рішень, які прагнули втілити його чудові генерали, мог¬
ли б дозволити якщо не виграти війну, то принаймні зупинити
її на нічиїй, за умови, яка знову ж таки була відсутньою, що вій¬
на мала б обмежену мету. Замість цього з вини Гітлера та його
несамовитого ваґнеріанства війну було програно.
НЕОБМЕЖЕНІ ЦІЛІ КОМУНІЗМУ
Комуністичний проект від самого початку всеохопний.
У своєму розвитку він націлюється на світову революцію, а у
своїй суті — на радикальну зміну суспільства, культури і самої
людини. Але для того, щоб досягнути цих чужих для розуму цілей,
він дозволяє використовувати теоретичні можливості. Під час
війни Ленін був химерним фантазером, який накладав на реаль¬
ність абстрактні поняття капіталізму, імперіалізму, опортунізму,
лівизни й багатьох інших “ізмів”, які, на його думку, пояснюва¬
ли все. Він застосовував їх як до Швейцарії, так і до Німеччини
та Росії. Але коли він повернувся до Росії, то це було настільки
строго “політичним”, у макіавеллівському розумінні, наскільки
воно знадобилося йому для завоювання влади.
Взяття влади комуністичною партією готується шляхом су¬
то політичної боротьби всередині нормального з політичного
погляду суспільства. Саме в ньому вона відпрацьовує різні так¬
тики, які запровадить після перемоги партії. Наприклад, так звана
“тактика салямі” полягає у створенні альянсів з некомуністич-
ними політичними силами, яких приневолюють до участи у зни¬
щенні супротивників. Спочатку ліквідовують “крайніх правих”
1 Kant. Critique de la faculte de juger, параграф 46.
*	Народний дух, народна душа (з нім.).

Розділ третій. Руйнування політичної складової
57
за допомогою всієї “лівиці”, відтак — помірковане крило цієї
“лівиці”. І так далі, аж до останньої “порції”, яка повинна під¬
коритися і “злитися” під страхом бути знищеною в свою чергу.
Цей професіоналізм, який складається з підступности, терпля-
чости й раціональносте щодо поставленої мети, становить пере¬
вагу ленінізму. Але йдеться лише про руйнування, тому творення
неможливе, бо поставлена мета позбавлена сенсу.
Ставши чимось на зразок диктатора, але не змігши це усві¬
домити, Ленін і далі накладав на найхисткіші ситуації свої при¬
марні категорії й ухвалював рішення у відповідності до цього.
Комуністична практика не є наслідком естетичного натхнення,
вона щомиті постає з “наукового” обговорення. Лженаука запо¬
зичує у справжньої науки її зримий рух та її логічні методи. Вона
робить цю авантюру божевільнішою, рішення — невблаганні-
шим, а виправлення — складнішим, бо лженаука, не будучи ем¬
піричною, не дозволяє встановлювати результати експерименту.
Потрохи руйнування розширює свій ареал і стає тотальним,
прирівнюючись, якщо використати формулювання Бакуніна, до
творчої волі. В Росії воно пройшло наступні етапи.
Це, передовсім, знищення політичного супротивника —
урядових органів і старої адміністрації, що було зроблено миттєво
відразу після жовтневого путчу.
Відтак, це руйнування справжніх або потенційних осередків
суспільного спротиву: партій, армії, профспілок, кооперативів,
університету, школи, академії, церкви, книговидання, преси.
Одначе партія бачить, що соціалізму як вільного та саморегу¬
льованого суспільства й далі не існує і що для його настання як ні¬
коли потрібен примус. Доктрина ж передбачає лише дві реальнос¬
ті: соціалізм і капіталізм. Це значить, що реальність збігається з ка¬
піталізмом і що на третьому етапі треба знищити всю дійсність:
село, родину, залишки буржуазного виховання, російську мову.
Треба охопити контролем кожного індивіда, що став самотнім і
безпомічним унаслідок руйнування його життєвого середовища,
загнати його в нове середовище, де він буде перевихований і на¬
ново оброблений. І нарешті — ліквідувати прихованих ворогів.
Невдача у побудові соціалізму всередині країни спричинена
ворожим зовнішнім оточенням. Воно є загрозою самим своїм
існуванням, хоч якими були б кольори цього ворожого спектра:
буржуазна демократія, соціал-демократія чи фашизм. Отож на чет¬
вертому етапі треба створити в кожній країні організації більшо¬
вицького типу, комуністичні партії, з центральним органом — для
того, щоб координувати й узгоджувати їхню діяльність за Комін¬
тернівським, центральним зразком. Коли за сприятливого збігу
обставин комунізм зміг поширитися, нові зони, приєднані до “со¬
ціалістичного табору”, зазнали аналогічних етапів руйнування.

58
Ален Безансон. Лихо століття
І все ж на всьому просторі соцтабору партія (голосом Ста¬
ліна) констатує, що “капіталізм сильний як ніколи”. Він прони¬
кає в саму партію, поширюється там, від чого партія втрачає
свою чесноту. Тож тільки вождеві партії і лише йому належить
зруйнувати партію (п’ятий етап), щоб натомість із будь-яких
частин створити заново іншу партію. Ця небезпечна операція
потребує посилення здатности вождя підкорити своєму впливові
всіх, що уподібнює його до нацистського фюрера. Сконцентру¬
вавши одного разу в своїй особі дух історії, так як інший — дух
“раси”, він може собі дозволити, будучи в розкішній ізоляції і в
“зв’язку” з масами, ліквідувати їхнього колективного ката. Один
раз це Сталін зробив, не без наслідування Гітлера і його “ночі
довгих ножів”. Він готувався зробити це вдруге (і депортувати
всіх євреїв), аж тут його спостигла смерть. Мао Цзедун зробив
це двічі: в час “великого стрибка”, а потім ще рішучіше — під
час “культурної революції”.
ЗНОШУВАНІСТЬ І САМОРУЙНУВАННЯ
У доведеній до межі чистій логіці обох систем — винищен¬
ня всього населення Землі. Але ж ця логіка не застосовується і
не може бути застосована до кінця.
Принцип комунізму — все підпорядковувати захопленню і
збереженню влади, тому що саме на владі лежить обов’язок здій¬
снення проекту. Щоб зберегти владу, треба пощадити те, що не¬
обхідне для її виживання.
Трапляється, руйнування завдають такої шкоди, що партій¬
на влада ризикує не тим, що доведеться протистояти всенарод¬
ному повстанню, бо вміє йому запобігти, а тим, що їй доведеть¬
ся спостерігати за зникненням людського матеріалу, на якому
вона вправляється. Саме це настало в кінці “воєнного комуніз¬
му”: Росія танула, знесилювалась, і тоді Ленін проголосив ко¬
роткочасну перерву у формі неп’у.
Доки революція не перемогла у всесвітньому масштабі, зов¬
нішній світ, навіть якщо він зведений до крихітного острівця,
залишається смертельною загрозою. Мильна бульбашка соціа¬
лістичної фікції ризикує луснути лише через його існування, і
немає особливого значення, чи зовнішній світ справді ворожий,
яким він був у підсумку єдиний раз за Гітлера, чи він прагне до
спокою і статус-кво, як прагнув цього Захід після поразки на¬
цизму. Щоб тримати реальний світ на відстані, а в разі необхід-
ности знищити його, в розпорядженні партії має бути реальна
сила, і добути її можна тільки з контрольованої партією дійснос¬
те. Партія потребує мінімуму реальної економіки, щоб прогоду¬
вати населення, і мінімуму технології та промисловосте, щоб

Розділ третій. Руйнування політичної складової
59
спорядити армію. Тож виживають виробники, фахівці-практики,
вчені. Партія не може відправити в задзеркалля все, що існує, бо
сама потрапить у небуття, яке продукує.
Нарешті, останній етап — руйнування самої партії — на¬
штовхується на життєві рефлекси виживання. Після великих
чисток Сталіна і Мао партія виробляє для себе гарантії та охо¬
ронні заходи. Комуністи більше не вбивають один одного, вони
потрапляють у немилість.
Це й започаткувало в Росії занепад системи. Партія старіє,
тому що збереження влади починає ототожнюватися зі збере¬
женням посад і крісел. Тактика, розроблена в драматичні часи,
служить лише цьому. Повільно гниє на найвищій посаді Бреж¬
нєв. Партія розкладається: вона більше не віддана меті комуніз¬
му, але хоче насолоджуватися владою і багатством. Вона вибира¬
ється з нереальности і повертається в реальність, спустошену її
турботами, де можна знайти в достатній кількості лише примі¬
тивні блага, які мистецтво ніколи не облагородить: горілку, дачі
й “круті” машини. Що ж до народу, то він нидіє в тій порції ре¬
ал ьности, яку йому завше виділяли, облаштовує її як може, стає
байдужим до ладу, який більше не пропонує йому навіть утіхи
від падіння сильних світу сього і нагоди зайняти їхні місця. Все-
загальна деградація досягає свого апогею. Коли від якогось ви¬
падкового щигля розсипається картковий дім, який міг би зава¬
литися набагато раніше чи набагато пізніше, перед нами постає
посткомуністичний пейзаж: мафіозі й напівжебраки, в яких не¬
має більше енергії, навіть на спогади.
У Китаї ті, хто вижив у маоїстських чистках, пішли іншим
шляхом. Потреби суто влади змішалися з необхідністю дбати про
розвиток могутности Китаю як такого, і в мертвий комунізм
просочився живий націоналізм. Будучи сучасниками занепаду
радянщини, вони пожалкували, що переймали поганий зразок
розвитку, тоді як інші частини китайського і навколокитайсько-
го світу ефективно наслідували кращу модель. З цього випливає
двоякий характер сучасного Китаю. З одного боку, країна бур¬
хливо розвивається, з іншого — партія не послаблює свого впли¬
ву, але невідомо, чи ця партія залишається комуністичною. Об¬
ставини склалися так, що у світі залишається єдиний суто кому¬
ністичний режим, який до сьогодні надає перевагу логіці
самознищення. Йдеться про Північну Корею.
*
Ми не знаємо, яку еволюцію пройшов би нацизм. Не до¬
сягнувши своєї кульмінації, він був повалений на перших кро¬
ках своєї експансії. Послідовність руйнувань за нацизму не була
такою, як за радянського комунізму. Перед тим як покінчити з

60
Ален Безансон. Лихо століття
німецьким суспільством, нацизм повернувся до зовнішньої ре¬
альносте. Тоді як СРСР надавав перевагу організованій підрив¬
ній діяльності, запланованому занепадові духу “зовнішнього”
ворога, а червона армія з’являлася лише для того, щоб скріпити
політичну перемогу, нацизм негайно вдався до війни. Війна ра¬
зюче прискорила реалізацію нацистської програми, але при цьо¬
му породила опір у світі, який швидко став переможним.
Певною мірою непередбачуваність, характерна для нациз¬
му, дозволяє припустити, що Гітлер міг би піти на компроміс¬
ний мир, зберігши за собою широку і стабільну зону. В такому
разі по смерті Гітлера режим зношувався б аналогічним до ле¬
нінського режиму шляхом. Лешек Колаковський зумів написати
на цю тему притчу. Він спародіював статтю з “Нью-Йорк
Тайме” початку 80-х років XX ст. у стилі, яким ця газета писала
про брежнєвський СРСР. Журналіст вітав послаблення політич¬
них звичаїв і помітний у всьому прогрес нацизму з людським об¬
личчям. Звичайно, звірства минулого гідні жалю, зокрема вель¬
ми жорстока доля євреїв. Але це вже належить далекому мину¬
лому і не повинно завадити пам’яті про блискучі досягнення, які
треба віднести на рахунок ладу, що рухається до нормалізації...
У занепаді й крахові тоталітарних режимів зовнішній чин¬
ник важливий, але по-різному. Він був вирішальний у випадку
нацистської Німеччини, розгромленої численними арміями. На¬
томість “капіталістичний” світ рідко становив небезпеку для ко¬
муністичних режимів. Нацизм збільшив легітимність комунізму
в очах Заходу. В епоху так званої “холодної війни” політика roll
back* була дуже швидко відкинута на користь політики contain¬
ment. Цей вибір не перешкодив величезному поширенню кому¬
нізму в Азії, Африці й навіть в Америці. Зрештою, єдиним міс¬
цем на Землі, де комунізм був повалений так само — масовим
вторгненням відповідно до законодавства, щоправда, супровод¬
жуваним хором протестів кількох некомуністичних держав, —
був крихітний острів Гренада.
*	Повернення до попереднього (з англ.).
** Стримування (з англ.).

Розділ четвертий
БОГОСЛОВ’Я
Настав час у цьому дослідженні полишити історичний ана¬
ліз, якщо ми хочемо віддати належне людському досвідові.
І справді, опинившись віч-на-віч з надмірним беззаконням, лю¬
ди відчули, що їхнє серце приголомшене, що це виходить за ме¬
жі здорового глузду, що історичних прецедентів подібного немає
і що перед ними — новий і незнаний звір. Великі свідки XX ст.
волали здебільшого до Неба. Одні вважали, що воно порожнє, ін¬
ші — що його можна благати, заклинати, надіятися на нього. Прав¬
ду кажучи, коли читаєш Орвела, Платонова, Ахматову, Мандельшта-
ма, Леві, вгадуєш, що обидві відповіді на метафізичний виклик
непомітно співіснують або чергуються в тих самих душах.
ЗЛО
Плотін* визначив зло як “позбавлення блага”. Схоласти
уточнили: позбавлення належного блага. Наприклад, сліпота — це
зло, тому що людині належить володіти зором. Якщо вона не¬
здатна побачити невидиме, хоча й має гострий зір, їй нема чого
жалітися, бо зір не для того, щоб бачити речі поза межами визна¬
ченого поля. Думка, отже, полягає в тому, що зло визначається
через заперечення. Воно — чисте небуття, дірка в бутті. Мені зда¬
ється, що це визначення недостатньо враховує той жах, який охо¬
пив людей від завданого їм комунізмом і нацизмом лиха.
Причиною цього жаху було не стільки зло, скільки воля до
зла, яка передує йому. Людина хоче, природно, бути щасливою.
Зазвичай, її воля звернена на те, що вона вважає для себе бла¬
гом. Оскільки людська уява обмежена, неважко збагнути, і це
пояснили найдавніші філософи, що людина легко помиляється
стосовно свого блага і здійснює погані вчинки, тому що не ро¬
зуміє, чого це буде їй коштувати. Крадіжкою, зрозуміло, добувають
матеріальні цінності, перелюбство веде до насолоди, вбивство
*	Плотін — давньогрецький філософ (205—270), представник неоплато¬
нізму.

62
Ален Безансон. Лихо століття
утихомирює гнів, брехня дозволяє виплутатися зі сутужного
становища. Та за все це треба буде відплатити. Одначе ми сти¬
каємося з іншою категорією вчинків, за якими не йде жодне
уявлюване для звичайної людини задоволення, вчинків, які ви¬
глядають не по-людськи безкорисливими. Таке враження, що
тих, хто їх здійснює, приваблює суто порушення правила. Вони
страшать, тому що їх не зрозуміти, вони ніби вийшли за межі
звичної людської природи. Ми дуже добре розуміємо злодія, пе¬
релюбника, вбивцю, бо ми знаходимо в нашій душі відповідності,
бо нема потреби сильно заглиблюватися в себе, щоб виявити,
що ми до певної міри жадібні, ласолюбні, жорстокі. Нас бенте¬
жить ця категорія вчинків. Подібне сум’яття охопило б нас пе¬
ред чудом, чудом навиворіт — негативним винятком із відомих
законів природи. Людина хоче собі блага, але там жодне благо
немислиме. Ось чому тих, хто переніс комунізм і нацизм, або
тих, хто вивчав їх із деяким старанням, постійно переслідує за¬
питання: чому? Навіщо компрометувати суть війни, витрачати
гроші, перевантажувати транспорт, мобілізувати людей — щоб
виявити єврейську дівчинку, яка ховається на горищі, і її погу¬
бити? Чому, коли не існує жодної організованої опозиції, коли
всі скорені й смиренні, арештовувати мільйони людей, мобілізо-
вувати правоохоронний і суддівський апарат, щоб заставити їх
зізнатися в немислимих і явно абсурдних злочинах, а після того,
як вони зізналися, гуртувати народ, щоб змусити його прики¬
датися обуреним і зробити його співучасником страти? Навіщо
напередодні запрограмованої війни розстрілювати половину ге¬
нералітету?
Але найнезрозумілішим здавалося те, що ці нечувані й
безглузді злочини здійснили посередні люди, навіть особливо
посередні — як розумом, так і мораллю. У величезному натов¬
пі виконавців іноді можна було зустріти збочених індивідів, са¬
дистів, що насолоджувалися стражданнями, яких завдавали. Та
це були винятки. Звичайно, вроджені збоченці процвітали, їх
використовували для певних завдань, але тільки до певної ме¬
жі, за якою в ім’я дисципліни їх усували, а іноді й карали.
У своєму бажанні зрозуміти, що з ними діялося, жертви не мог¬
ли більше чіплятися за пояснення про підступність, на яку
здатна людина і яку часто носить у собі. Треба було брати ви¬
ще, до “системи”. Але раціональність системи, навіть маячна,
була спростована саморуйнівними діями, які йшли проти до¬
цільносте задуму.
Тому кримінальна натура деяких керівників, і в першу чер¬
гу Сталіна, повертаючи їм певну частку людської природи, зара¬
ховувалася на їхню користь і завоювала їм деяку вдячність: ця
натура давала пояснення і відновлювала взаємопов’язаність.

Розділ четвертий. Богослов’я
63
Оскільки історія дає численні приклади злочинних тиранів, зна¬
чить, існували прецеденти та й немає нічого нового під сонцем:
через це страх перед невідомим послаблювався. Проте найпро-
никливіші знали, що так званий тиран не був ним, тому що ді¬
яв не задля власного блага. Він сам був жертвою тиранії, але ти¬
ранії вишнього порядку. Тож належало зробити висновок, що
злочин був зв’язаний з божевіллям. Та це не було звичайне бо¬
жевілля, яке спостерігалося в божевільних тиранів, тому що бо¬
жевілля допускає частку випадковости і щадить зони, де можуть
поселитися відпочинок і гра. Так, румуни іноді відчували полег¬
шення від буфонад подружжя Чаушеску. Але в найгірші момен¬
ти ідеологічне безумство творило єдине компактне ціле, без най¬
меншої щілинки, куди можна було б сховатися, і все там закін¬
чувалося погано.
ДЕМОН І ЛЮДИНА
Річ, отже, в тому, що розумні голови, навіть не дуже релі¬
гійні, мимовільно пробували заглядати за зрозумілий людський
порядок речей і передбачати вище духовне управління іншого
порядку. Не лише тягар несправедливосте і близькість зла, а й
безсилля від неможливости співвіднести їх із будь-чим відомим
підштовхували цих людей шукати відповіді на Небі. Вони при¬
йшли до цього, тому що обидва режими сповідували активну не¬
нависть до всіх релігій, які шанували божественний порядок, що
відрізняється від порядку, встановленого людьми. Нацизм нена¬
видів Бога Авраама, комунізм — будь-яке божество, а особли¬
во — цього Бога. Всюди релігійне влаштування завойованих країн
було негайно зламане. В Албанії, яка проголосила себе першою
атеїстичною країною світу, релігія була знищена, а найчастіше —
підкорена і спотворена. Християн, юдеїв, мусульман, буддистів,
даоїстів, конфуціанців переслідували як таких, і переслідування
були не тимчасовими, а постійними. Вони не мали жодної полі¬
тичної користи, радше — масу небажаних наслідків, проте вони
тривали до останнього дня.
Саме тому численні мученики обох режимів розглядали в
цьому дію надлюдського фактора, іншого світу, здатного влада¬
рювати над людьми безпосередньо. І це владарювання, певне, не
діє через посередництво злої волі людини, а рухає нею без її ві¬
дома, так що вона не знає або ледь здогадується, що чинить.
Певне, це владарювання присипляє здоровий глузд і совість, пе¬
ретворює людину, що перебуває немов у полоні чар, на маріо¬
нетку, яку тримають за ниточки. В цьому інтуїтивному уявленні
найгірший тиран — це ні Гітлер, ні Ленін, ні Мао, а особисто
Князь цього світу.

64
Ален Безансон. Лихо століття
Слово “особисто” — двозначне. Боецій* дав визначення
особи, яке чимало послугувало: “індивідуальна субстанція, яка
має розумну природу”. Дотримуючись цієї богословської лінії,
можна гадати, що, втрачаючи свій духовний зв’язок із Творцем
і власним призначенням, створена субстанція страждає від про¬
тиріч, які її калічать і розкладають. А оскільки ми не знаємо ні¬
чого достовірного про світ духів, можна вдатися до міркувань
про те, що субстанція грішного ангела, через його вище стано¬
вище, пожирається власною злою волею сильніше, ніж субстан¬
ція людини. Відхід у небуття, який вона спричиняє, здійснюється
спочатку на ній самій — таким чином, що її субстанція (яка для
нас, людей, викликає в уяві достовірну, непорушну, пошкодже¬
ну, але не знищену гріхом природу) поступово стає чистою
волею до зла. З огляду на вищу здатність, якою наділена люди¬
на, чинити зло, що в ній збереглося від природного лиховоди, її
особа мала б асимптотично націлюватися на знеособлювання.
Особа грішного ангела мала б витримати максимум можливого
знеособлення.
Це, безумовно, міркування, але вони пояснюють поняття
знеособленого індивідуума, що широко зустрічається в письмових
свідченнях очевидців, вражених підлістю, убозтвом, банальністю
тих, хто завдавав їм страждань, умертвляв, а також вражених зне¬
особленням усієї владної ієрархії включно з її вершиною. їх диву¬
вав контраст між неймовірною руйнівною потужністю ДИВОВкЖНО
винахідливих владних механізмів, здатних дійти до найдрібніших
деталей, і їхньою неймовірною безпорадністю організувати, ство¬
рити чи не перешкоджати існуванню речей, необхідних, за най-
скромнішими потребами, для життя, ба навіть — для їхнього
тривання в часі.
Хто має владу в чистому нацистському чи комуністичному
режимі? Це просте запитання, на яке, здавалося б, відповісти
легше, ніж з приводу будь-якого іншого ладу, оскільки власник
усіх влад усюди видимий, навіть нав’язливо видимий (фюрер, ге¬
неральний секретар, партія), становило глибоку загадку для тих,
хто був здатний на філософські міркування: Юнґера, Платонова,
Орвела, Мілоша, Зинов’єва... Вони натякнули на те, що релігійні
душі — Мандельштам, Ахматова, Булгаков, Раушнінґ**, Герберт***,
Солженіцин — назвали прямо: це диявол! Саме він передавав
*	Боецій — давньоримський філософ, теолог і політик (480-525). Комен¬
тував твори Цицерона, Арістотеля, Порфирія.
** Герман Раушнінґ — німецький політичний діяч (1887-1982). Відійшовши
від нацистської партії, емігрував у 1935 році.
*** Франк Патрик Герберт — американський письменник-фантаст (1920—
1986).

Розділ четвертий. Богослов’я
65
своїм підданим власне нелюдське знеособлення. Достоєвський і
Володимир Соловйов це передбачили інтуїтивно. Не називати
цього персонажа означало б не дослухатися до всіх цих свідчень,
усвідомлюючи при цьому необхідність стриманости супроти то¬
го таємничого центру, який вони таким чином назвали і про
близькість якого вони знали з досвіду й очевидности.
ПОРЯТУНОК
Ніщо інше так не свідчить про біблійний слід у комунізмі
й нацизмі, як їхнє бажання врятувати світ, включно з видален¬
ням будь-якого біблійного сліду засобами цього самого порятун¬
ку. В “язичницьких” релігіях природний порядок містить у собі
божественну ідею і достатній для того, щоб її зачати. Він відпо¬
відає божественному порядку. Достатньо споглядати, визнавати,
наслідувати його. Антична філософія — і, наскільки я знаю, ін¬
дійська та китайська — не обіцяла всезагального порятунку, а
тільки порятунок нечисленній еліті за допомогою довгих і важ¬
ких духовних вправ, у результаті яких вона ставала здатною жи¬
ти щасливо, у згоді з природою, з її вічною будовою. Ідея поря¬
тунку, яка передбачає “кінець” світу чи ідея “перетворення” сві¬
ту в його цілості немислима для цієї філософії.
Марксистсько-ленінський порятунок оптимістичний. Його
мсйКна порівняти зі спасінням, проголошеним у біблійних про¬
повідях. Його мета — подолати природу як таку, людину як та¬
ку, досягнути месіанських часів миру і справедливости, де вовк
пасеться з ягнятком, де скасовано строгі порядки й відчуття не¬
вдоволеносте шлюбом, сім’єю, власністю, правом і безгрошів’ям.
І нарешті навіть смерть подолана: на початках більшовиць¬
кої революції були на цю тему мрії, підтримані таким собі Фе-
доровим, химерним чоловіком, який проповідував наукове вос¬
кресіння тіл і безсмертя. “Нова людина”, продукт соціалізму — це
щось на кшталт сонму блаженних, як це передбачають пророц¬
тва. Цей порятунок вручається людині й досягається політичними
засобами. Non Domino sed nobis*.
Сьогодні лише незначна меншість вірить в існування запо¬
відей Божих. І якщо вона ще в це вірить, як вірили в це багато
євреїв і християн, котрі пізніше стали комуністами, то вона ма¬
ла б з першого погляду помітити протиріччя між прогресом, ке¬
рування яким бере на себе людина, і біблійними настановами.
Концепція прогресу, яку розуміють у сенсі глибокого перетво¬
рення людської істоти під дією історії чи політико-історичної
волі, не може бути прийнята, бо підпорядковує політичній діяль¬
*	Не Богом, а нами {з лат.).

66
Ален Безансон. Лихо століття
ності перетворення, яке, за Біблією, зобов’язане Божій ласці. Ко¬
ли те, що можливе лише завдяки Божій дії, стає метою людської
діяльности, тоді ця діяльність спрямовується на здійснення не¬
можливого. Незмірний вплив на природу зазнає невдачі й нев¬
довзі перетворюється на нищення природи, а з нею і людини.
Пелагій* думав, що певною мірою людина може сама себе вряту¬
вати — за допомогою волі та аскези. Святий Августин** вважав,
що пелагіянець сам себе гнобить, проте не стає-таки кращим. Так
чинив і “позитивний” герой більшовицької легенди. Насправді
він ставав гіршим, бо пелагіянець думав досягти доброчесности у
звичному значенні слова, а доброчесність позитивного героя ви¬
значалась ідеологією, тобто хибно. Більше того, давнє пелагіян-
ство за зразком давньої філософії ставило за мету лише індивіду¬
альний розвиток. Нове — колективізоване. Передача пелагіян-
ської ідеї політичній владі несе більш руйнівний заряд, бо хтось
інший, всі інші будуть виправлені вихованням, а за потреби —
перевихованням на території, обгородженій колючим дротом.
Нацистський порядок песимістичний. Він вимагає подола¬
ти ілюзії, які проникли в людство з біблійною, а особливо з
євангельською отрутою, плодом “озлоблености”. Йдеться про
повернення до природного порядку, задуманого в мороці світла
романтичного трагізму: відновити первісну чистоту ґрунту й
крови, зіпсовану суспільством гендлярів і технарів та змішанням
рас, що приводить до виродження. Заклик нацизму звернений
до героїв, які згодні вмерти, до тих, хто відмовився від ілюзії іс¬
тини та справедливосте і готовий іти до кінця слідом за волею
раси, Volk'у***, втіленої у вожді. Надлюдина — це незворушний,
відданий лицар, переможець або переможений, але завше бла¬
городний і прекрасний. Ми достатньо надивилися на те, як
ідеал закінчувався полком одурених есесівців, ієрархією про¬
йдисвітів на чолі з божевільним, пікрошоліновою**** війною на
знищення.
Дві протилежні доктрини поділяють все-таки ідею колектив¬
ного порятунку, який стається в історії, біблійну ідею, що проти¬
*	Пелагій — засновник єресі в V ст. н. е., яка заперечувала первородний
гріх. Пелагіянство було засуджено на Ефеському соборі 431 р. н. е.
** Святий Августин — один із найвідоміших ідеологів християнської цер¬
кви та західної патристики (354-430). Його політичні та правові погля¬
ди викладено в роботі “Про град божий” (“Про боже місто”) та низці
інших творів.
*** Народу (з нім.).
**** Пікрошоль — персонаж із роману Ф. Рабле “Ґаргантюа і Пантагрюель”,
комічний тип короля, хвалька і завойовника, який тільки й мріє, що
про завоювання світу.

Розділ четвертий. Богослов’я
67
стоїть позаісторичності античної, індійської, китайської філосо¬
фій. За цією схемою обидві доктрини понакидали в купу набір по¬
нять, вирваних з природничих та історичних наук, перетворюючи
величезний масив знань, нагромаджений XIX ст., у розумовий ав¬
томатизм надприродної убогости. Насправді природі людського
інтелекту не відповідає те, що ці дві недоладні системи можуть ви¬
даватись як його продукт. Неможливо пояснити, яким чином
стільки людей, нормально, а іноді чудово освічених — титулова¬
них професорів, учених, мислителів — стали жертвами подібного
паралічу й подібного викривлення здорового глузду. Психіатричні
пояснення такі самі метафоричні, як і вживаний щодо нацизму
образ гамельнівського* флейтиста. Але якщо ми згадали цю леген¬
ду, то ми вельми недалеко від того, хто стоїть за спиною флейтис¬
та — того, хто, за словами Святого Письма, є “батьком олжі”,
“людиновбивцею і брехуном від початку”.
“БІБЛІЙНІСТЬ” НАЦИСТІВ
Стверджують, мовляв, Ґобіно** й Ніцше, що на них інколи
покликалися нацисти, не були антисемітами. І справді, вони вика¬
зували своє захоплення євреями, бо євреї — “вища раса”, “арис¬
тократія” (Ґобіно); не розчиняються в масі “останніх людей”, по¬
роджених демократією; крім того, антисемітизм — це демократич¬
на вульгарність (Ніцше). Не треба зазирати дуже глибоко, щоб під
оболонкою цього захвату побачити заздрощі та ревнощі. В німець¬
кому націоналізмі звеличення нації й народу набирає форми (або
наслідує її) дарованого з небес провидіння обраности єврейського
народу. Але німецька обраність нічим не завдячує провидінню, а є
витвором історії та природи, і дає можливість німецькому народо¬
ві одержати загальнолюдську спадщину, яку передавали народи,
що послідовно змінювали один одного. А російський націоналізм
задовольнився перенесенням на слов’ян і на російський народ то¬
го, що було пообіцяне германцям і німцям.
Оскільки саме природа і земля забезпечують обраність,
звідси випливає, що єврейський народ є живим запереченням і
природи, й землі.
*	Гамельн — місто в Німеччині, знамените легендою про Щуролова-
флейтиста, який у середні віки начебто врятував місто від небаченого
нашестя мишей і щурів. Заворожені його грою на чарівній флейті, гри¬
зуни пішли за ним у воду і втопилися.
** Жозеф Артюр де Ґобіно — французький мислитель, письменник і дипло¬
мат (1816—1882). Був послом Франції в Ірані, Греції, Бразилії, Швеції.
Автор численних літературних творів, праць з історії, літературної кри¬
тики, філософії. Одна з найвідоміших праць — чотиритомний “Есей
про нерівність людських рас”.

68
Ален Безансон. Лихо століття
Саме на цьому й наголосив молодий Геґель: “Першим вчин¬
ком, завдяки якому Авраам став батьком народу, став розкол, що
розірвав зв’язки спільного життя та любови, всі зв’язки відносин,
у яких він жив доти з людьми і природою”. “Авраам був чужин¬
цем на землі [...]. Існування всього світу, його абсолютної проти¬
лежносте, підтримував Бог, що був чужим йому, Бог, жоден еле¬
мент якого в природі не мав відношення до нього [...]. Лише зав¬
дяки Богові він вступив також у відносини зі світом [...]. Для
нього було неможливим нічого не любити”. “Ревнивому Богові
Авраама та його нащадків була притаманна приголомшлива вимо¬
га, щоб він і його народ були єдиним народом, який має Бога”.
Відносини євреїв із Богом відокремлюють їх від решти
людства. Вони не можуть належати до жодної спільноти, бо свя¬
тощі, скажімо, елевсинські*, тієї спільноти споконвіку чужі їм,
“вони не бачать і не відчувають їх”. Не беруть вони участи і в
епічному героїзмі. “В Єгипті задля євреїв було здійснено великі
справи, але самі вони не вчиняють героїчних вчинків; через них
Єгипет зазнає найрізноманітніших напастей і нещасть, і саме се¬
ред загального плачу вони тікають, вигнані нещасними єгиптя¬
нами, але відчувають тільки зловтіху боягуза, чий ворог повале¬
ний без жодного втручання з його боку”. Отже, останній учинок
євреїв у Єгипті — “злодійство”1.
Геґель вважає нестерпними претензію євреїв на обраність
та їхню абсолютну залежність, у якій вони зізнаються, від Бога,
котрий, на думку Геґеля (принаймні замолоду, бо згодом його
погляди зазнали змін), чужий людині, є ворогом її шляхетносте
та свободи. Розум Авраама, бо саме йому було властиве таке уяв¬
лення про Бога, перетворив єврея в “єдиного улюбленця”, і в
цій переконаності закорінена його “зневага до всього світу”. Єв¬
реї, що проголосили себе рабами свого Бога, не можуть підня¬
тися до гідносте вільної людини: “Греки мали бути рівними, бо
всі вільні, а євреї — тому, що всі нездатні бути незалежними”.
Ось чому Геґель, відвертий маркіоніт**, вважає, що Бог християн
радикально відрізняється від Бога євреїв: “Ісус боровся не про¬
ти якоїсь частини єврейської долі, бо не був пов’язаний з жод¬
ною іншою її частиною, а чинив їй опір в усій її сукупності”.
*	Елевсинії — хліборобські свята-містерії на честь давньогрецької богині
землеробства і родючости Деметри, які святкували впродовж 9 днів у
м. Елевсині поблизу Атен (Афін).
1	Hegel G. W. L’Esprit du christianisme et son destin.— Paris: Vrin, 1971.—
P. 6—26, passim.
** Маркіон — християнський “єретик” (кін. I — поч. II ст.). Єдиним дже¬
релом релігійного вчення визнавав Святе письмо, але заперечував увесь
Старий Заповіт, а Новий визнавав лише частково.

Розділ четвертий. Богослов’я
69
Мовою величної філософії Геґель перекладає почуття, усві¬
домлені чи ні, що існують у язичницькій душі, коли вона постає пе¬
ред надприродною таємницею Ізраїлю, яку вона й справді відчуває
як щось чуже, як ворога всієї природи; подібні почуття існують і в
хрещених душах. Ці темні місця були краще концептуально осмис¬
лені німецькою думкою, ніж мислителями інших народів. Гарнак*,
що був великим теологічним авторитетом у Німеччині за доби кай¬
зера Вільгельма, а також у середовищі ліберального європейського
протестантства, прочитав у Берлінському університеті, перед усіма
студентами, курс лекцій, об’єднаних назвою “Сутність християнс¬
тва”. Ця сутність розвивається в чотирьох великих історичних пері¬
одах: єврейському, грецькому, латинському й, нарешті, німецькому
періоді, що є найчистішим здійсненням його1. Гарнак написав
книжку на честь Маркіона, не завагавшись порівняти його з Марті-
ном Лютером, засновником “німецького християнства”. А росіяни
й собі витворили великий масив літератури про російське христи¬
янство, про російського Христа, ба навіть про Росію-Христа. Леон
Блуа** й Пеґі*** стверджували, мовляв, Франція має привілей особ¬
ливої прихильносте з боку Бога. Проте у Франції антиєврейською
тематикою диригували постаті не видатного розуму, а пересічного.
Драма сталася тоді, коли ця тематика увійшла в ниці й бе¬
зумні душі нацистських вождів. Ось слова Гітлера, що карика¬
турно відображав думку Геґеля, розмовляючи з Раушнінґом2:
“Єврей — витвір іншого Бога. Треба, щоб він мав інше похо¬
дження. Я протиставлю арійця і єврея, тож якщо я даю одному
назву людини, другому я зобов’язаний дати якусь іншу назву.
Вони не менш далекі один від одного, ніж види тварин від люд¬
ського роду. Це не означає, що я називаю єврея твариною. Він
набагато віддаленіший від тварини, ніж ми, арійці. Це істота, чу¬
жа природному порядкові, істота поза природою”.
Раушнінґ передає ще й такі слова: “Не може бути двох обра¬
них народів. Ми є Господнім народом”. Це чиста риторика, бо Гіт-
лер був цілковитим атеїстом, не вірячи ані в єврейського, ані в
християнського Бога. Але вона засвідчує, як маячний антисемітизм
Гітлера набуває біблійної форми perversa imitatio**** священної іс¬
*	Адольф фон Гарнак — німецький теолог-протестант, історик Церкви
(1851-1930).
1	Adolphe Hamack. L’Essence du christianisme.— Paris: Librarie Fischbacher,
1907.
** Леон Блуа — французький письменник і публіцист (1846-1917).
*** Шарль Пеґі — французький письменник, поет і публіцист (1873-1914).
2	Hermann Rauschning. Hitler m’a dit.— Paris: Cooperation, 1939.— P. 269.
**** Перекручене наслідування (з лат.)

70
Ален Безансон. Лихо століття
торії євреїв. Обраний арійський народ, обрана германська раса
очищає німецьку землю, так само як Ізраїль очистив Ханаанську
землю. Це перший етап історії спасіння. Другий етап — ліквіда¬
ція оєвреєного християнства, що доводить до вищого ступеня
єврейське боягузтво й демократичне виродження. Третій етап —
тріумф шляхетних душ, що в крайньому випадку зможуть пок¬
ликатися на якесь германізоване християнство або, ще краще, на
давніх богів природного дохристиянського пантеону. Ніцше і
Ватера, вже пропущених крізь центрифугу нацистської ідеоло¬
гії, можна було пропонувати — скалічених, примітивізованих,
отупілих — як патронів нової культури.
“БІБЛІЙНІСТЬ” КОМУНІСТІВ
Якщо нацизм пропонує підробку Старого Заповіту, кому¬
нізм пропонує підробку водночас і Старого, й Нового Заповітів.
Perversa imitatio юдаїзму і християнства, яке складає його “шарм”, —
такий широко визнаний факт, що досить кількох слів для його
характеристики.
Комуністична ідеологія пропонує посередника й спасителя.
“Пролетаріат”, “експлуатований”, той, хто нічого не має, відкриє
світові браму його визволення. Серед інших класів пролетаріат є тим,
чим є Ізраїль серед інших народів, тим, чим “решта Ізраїлю” є для
Ізраїлю. Пролетаріат — стражденний Слуга Божий з книги Ісаї, і він
сам — Христос. Він є плодом історії, яка повертається до природи,
так само як Ізраїль — плід священної історії. Комунізм під різними
назвами — спокуса і для єврея, і для християнина, якому здається,
ніби він чує добру новину, оголошену бідним та упослідженим. Ко¬
мунізм — це універсалізм, бо за комунізму вже немає ні юдея, ні ел¬
ліна, ні раба, ні вільної людини, ні чоловіка, ні жінки, як і обіцяв
святий Павло. Він касує національні бар’єри, що дорівнює спасін¬
ню, пообіцяному “народам”. Він приносить мир і справедливість ме-
сіянського царства. Він ліквідовує лад, заснований на вигоді, осушує
“зимні води егоїстичного обрахунку”. В такій новій атмосфері роз¬
квітнуть Фенелонова* чиста любов і Кантова некорисливість.
Комунізм обіцяв євреям усунути тягар заповідей, ненавис¬
те Тори, відмежування від інших народів. Він знімав із них тя¬
гар бути євреєм. Унаслідок цього усував і постійні причини
гноблення. Комунізм правив за альтернативу єврейському жит¬
тю, що не було переходом до християнства чи до ісламу, одна¬
ково зневажених, які, проте, не захищали євреїв, бо “тавро” єв¬
рея, як свідчить історія, зберігалося й після навернення. Отже,
*	Франсуа де Саліньяк де ля Мот-Фенелон — французький церковний
діяч, теолог і письменник (1651-1715).

Розділ четвертий. Богослов’я
71
комунізм був брамою до нового світу, але за вхід до нього не тре¬
ба було платити ні зрадою, ані формальним відступництвом, бо
ж вважають, що там буде гарантована релігійна мета Тори — мир
і справедливість, а громада зможе й далі ідеально існувати, і то
так, що назву “єврей” можна буде носити без сорому, вона вже
не зумовлюватиме жодної особливої відповідальности та зобо¬
в’язань, а просто буде немов позначка славетного походження,
бо — через гноблення — євреї споріднені з “пролетаріатом”. 1, на¬
решті, перехід до комунізму (виникає спокуса сказати по-біблій-
ному: вихід) міг видаватися реалізацією визволення й секуляри¬
зації, чий порив упродовж століття був нестримний.
Натомість від християн одразу безпосередньо вимагали
зректися віри в Бога. Але ця віра, наче зрілий плід, от-от і сама
мала впасти. Перед хвилями наступу, що бігли одна за одною від
початку епохи Просвітництва, віра дедалі гірше зберігала статус,
який можна було б захистити, спираючись на розум. Уже з часів
Лейбніца жоден видатний мислитель не відчував над собою вла¬
ди догм, не шукав істини в поглибленні їх. Якщо видатні авто¬
ри ще сповідували християнську віру, то вони, як-от Кант і Ге-
ґель, або давали їй раціональну інтерпретацію в рамках своєї
системи, або, як, скажімо, Руссо, К’єркеґор і Достоєвський,
припускали цілковиту ірраціональність віри. Або ж намагалися
виснувати її з моральної необхідносте, з практичних дій, з твор¬
чосте. Але комуністична ідея витиснула віру з цього останнього
притулку, бо мала слушні аргументи, щоб звинуватити христи¬
янство в тому, що воно — опіум для народу, ілюзорна втеча, без¬
сила розрада перед несправедливістю, до якої причетна і хрис¬
тиянська віра внаслідок самого свого існування. Упродовж одно¬
го століття, від Ламенне* до Толстого й далі, значна складова
частина християнського мислення відчувала тим більшу спокусу
злитися з гуманізмом, що більше той подавав себе як справді
християнський та одухотворений ентузіазмом і запалом, які дав¬
но вже покинули традиційну релігію. Перетворення в комуніста
породжувало в людини відчуття того, що вона нарешті реально
здійснює заповіді любови до ближнього, а втім, набував упевне¬
носте й розум, бо спирався тепер на достовірну основу науки.
ЄРЕСІ
Християнська релігія нестабільна від свого народження. їй
притаманні цілий клубок труднощів, маса підстав для сумніву,
вона потребує постійних зусиль, щоб підтримувати свою рівно¬
*	Юґ-Фелісіте Робер де Ламенне — французький письменник і філософ
(1782-1854).

72
Ален Безансон. Лихо століття
вагу. Проте кризи, які з’являються одна за однією з волі історич¬
них обставин, рідко коли підлягають постійним відомим схемам.
У християнському масиві існують “лавинні коридори”, які
з’явилися в перші сторіччя нашої ери й існують досі. Великі по¬
чаткові єресі оживали знову, підхоплені з черговими втратами
течіями, що вважають себе за нові, й людьми, які не усвідомлю¬
ють, що йдуть давніми стежками. Вони не знають, що ступають
у слід єресіархів, імена яких не відомі їм, тим більше не знають
вони і про спорідненість доктрин, які пов’язують їх.
У випадку, що цікавить нас, єретичні шляхи — гностицизм,
маркіонізм і міленаризм — виявилися найдавнішими в хрис¬
тиянстві.
Гностицизм, власне кажучи, не є суто християнським. З не
меншим успіхом він паразитує і на юдаїзмі, й на ісламі. Він зай¬
має таку широку сферу, що я можу згадати тут про нього тільки
натяком. Марксизм-ленінізм, як я вже казав, — це передусім го¬
ловне бачення світу природи та історії як поляризованого між
добром і злом — бачення, яке розпізнають та відокремлюють
втаємничені у справжнє знання. Втаємничені прищеплюють ро¬
зумові людей спасенну свідомість і спонукають світ рухатися в
напрямі остаточного добра. Ця материнська матриця виявляєть¬
ся у більшості різновидів гностицизму, зокрема й тих, що за ча¬
сів Керінфа* навівали страх святому Іоанну або за часів єресіар-
ха-гностика Валентина — святому Іринею. А те, що це гностич¬
не ядро начебто спирається, починаючи з Маркса, на засновану
на фактах і досвіді науку, те, що воно втрачає свою міфологічну
пишноту, поетичні барви і скочується до Ленінового прозаїчно¬
го переливання з пустого в порожнє, аж ніяк не означає, ніби
воно стерлося. Звісно, правда, що багато “прогресивних христи¬
ян” прагнули повернути йому первісний релігійний вигляд і по¬
гано розуміли, чому комунізм утверджує войовничий атеїзм, тоді
як вони схвалювали в ньому практичну діяльність, “аналітичний
метод”, як казали вони, тобто загальну теорію. Інші, внаслідок
своєрідного “стрибка віри” задом наперед, зрештою визнали цей
атеїзм як найвищу жертву, яку вони принесли логіці свого пере¬
конання.
Маркіонізм, що є різновидом гностицизму, належить до
християнського світу. Він є раннім історичним продуктом (поча¬
ток II ст.) суперечливого розмежування Церкви і Синагоги.
Маркіон вважав, що Бог Авраама, Бог творець і суддя — не той
самий, що й Бог спасенної любови, від якого походить Ісус. Тому
Маркіон вилучив із сукупносте біблійних текстів Старий Заповіт
*	Церінт (Керінф, І ст.) — юдейський філософ з Єгипту. Переселившись
у Малу Азію, заснував єретичну секту.

Розділ четвертий. Богослов’я
73
і безпосередньо пов’язану з ним частину Нового Заповіту. Таким
чином християнське одкровення відокремлюється від Мойсеево¬
го одкровення, і Маркіон заперечує, що воно переповідає істо¬
ричні етапи, які привели до пришестя Месії. Маркіонітський ме¬
сія не знаходить своїх доказів, своєї генеалогії в біблійних про¬
роцтвах. Його легітимність залежить від сили переконаности
“послання”, видобутого тільки з Євангелія (а втім, очищеного) і
додатків гностичної міфології, що доповнює його й визначає ін¬
терпретацію. Цей Христос несе антикосмічне й суперечливе по¬
слання: іншу, піднесену, героїчну, парадоксальну мораль. Її по¬
кликання — замінити загальну мораль, утверджену біблійними
заповідями. Отже, в пеклі, на думку Маркіона, перебувають пра¬
ведники Старого Заповіту, служники Бога-творця, тоді як Бог-
спаситель приймає у своєму раю содомітів та єгиптян, які відмо¬
вилися схилитися перед старим законом. У світлі цієї єресі євреї
адекватно репрезентували образ колишнього світу й застарілої
моралі, витвору лихого Бога.
Гностицизм і маркіонізм, завжди пов’язані між собою, ні¬
коли не припиняли впливати на уяву й підточувати християн¬
ське мислення. Дарма що засуджені при своєму народженні як
найтяжчі з єресей вони існували як постійна спокуса, відроджу¬
ючись у кожному сторіччі, та ніколи так, як у нашому. Вони бу¬
ли вразливим місцем доктрини, розколом у сфері віри, які дали
змогу стільком християнам кинутися в політичний гностицизм
комунізму і в скажений маркіонізм нацизму.
Оскільки гностицизм і маркіонізм завжди були тісно пов’я¬
зані, їх поєднання викликало нову точку контакту між нацизмом і
комунізмом.
У комуністичному гностицизмі схема, яка ґрунтується на
історичних фактах, відкрито витискує біблійний сенс історії, зрі-
каючися водночас і Бога-творця, і Бога-спасителя: творця засту¬
пила природнича історія людства, а спасителя — вольова діяль¬
ність партії. Отже, натиск на християнську Церкву був негайний
і за кілька років породив більше мучеників, ніж мала їх вона від
свого народження. Проте всі боги і всі релігії були однаково во¬
рожі, і тому на Синагогу нападали не менше, ніж на саму ідею
єврейської громади. З кінця 1930-х років на зміну початковому
антиюдаїзмові прийшов чистий антисемітизм. Після 1945 року
заборонили вирізняти євреїв серед “жертв фашизму”, згадувати
про голокост, терпіти сіонізм з того моменту, коли він утвер¬
дивсь як незалежний національий рух. Комунізм ревнивий і не
приймає “інших богів перед лицем своїм”.
Нацизм зосередився на маркіонітському варіанті гности¬
цизму. Формально й тимчасово він визнав “німецьке” хрис¬
тиянство, яке покликалося на іншого Бога, ніж Бог Авраама.

74
Ален Безансон. Лихо століття
Нацизм переслідував вірних християн. Він спробував збагатити¬
ся елементами, запозиченими в езотеризму та окультизму кінця
минулого століття. Він прагнув пробудити неопоганство давніх
німецьких богів, завдаючи таким чином ще однією підробкою
шкоди всьому, що німецька міфологія мала гідного, прекрасно¬
го і спільного з міфологією Гомера. В обох системах спасіння —
комуністичній і нацистській — важко розібратись, якщо в нена¬
висті, яка змішує євреїв і християн, перших не терплять за те,
що вони правили другим за основу, а других — за те, що вони є
нащадками перших. Яка б не була черговість і послідовність, пе¬
реслідували і євреїв, і християн.
Третя єресь — міленаризм*. За своїми історичними наслід¬
ками він збігається з месіянізмом. Він є очікуванням радикальної
зміни історичного плину. Біблійний месіянізм чекав пришестя
царської постати, здатної відновити заповіт миру серед Ізраїлю і
серед народів. Згідно з міленаризмом перших християн, Христос
мав повернутися на землю, щоб, воскресивши праведників,
славно правити на ній тисячу років. Ці доктрини отримали у
XX ст. світські відгалуження. Саме отак месіянська ідея зарази¬
ла крайні форми націоналізму: німецький народ і російський на¬
род плекали надії на остаточне спокутування історії людства.
Міленаризм — це нетерпляче прагнення прискорити настання
Царства Божого, бажання взяти те пришестя до своїх рук. Його
можна розуміти як крайнє вираження пелагіянства, колективізо¬
ваного й політизованого. Новітню історію струшують наступні
героїчні кризи: чеські таборити, мюнстерські анабаптисти**, екс¬
тремістське крило Англійської революції, вчення Саббатая
Цеві***. Ці кризи стають кривавіші, коли, позбувшись ідеї Бога,
мають намір утвердити regnum hominis****. Рідко коли під покро¬
вом цих криз поділ на євреїв і християн не отруювали якраз ті,
хто був віровідступником від обох релігій, не лишаючи від них
жодного іншого знаку, крім взаємної ненависти.
*	Міленаризм — віра в тисячолітнє царство Христове.
** Анабаптисти — учасники радикального сектантського руху епохи Ре¬
формації (XVI ст.). Закликали до повторного хрещення у свідомому ві¬
ці, утворили революційну Мюнстерську комуну (1524-1535), пізніше
придушену.
*** Саббатай Цеві — провідник єврейського месіяністичного руху (1626—
1676). Проголосив себе месією, визволителем єврейського народу.
**** Царство людини (з лат.)

Розділ п:ятий
ПАМ’ЯТЬ
А тепер я хотів би спробувати паралельно висвітлити збе¬
реження пам’яти про нацизм і про комунізм, розглядаючи це
головно з погляду релігії. Досі я аналізував це тільки з погляду
політики. Втім, як я вже казав, серйозність вказаних двох явищ
мобілізує релігійну свідомість. Спектр релігійних поглядів не
менш широкий, аніж спектр політичних поглядів, проте відріз¬
няється від нього. Вони не збігаються.
Я розгляну поганство — під ним розумію те, що не
пов’язане або вже не пов’язане з біблійним стрижнем, — юда¬
їзм і християнство. Одразу можна констатувати, що в кожній
із цих категорій є місце для різних, ба навіть протилежних
поглядів.
“ЯЗИЧНИЦЬКЕ” ЗАБУТТЯ
КОМУНІЗМУ
Візьмімо приклад Китаю. Філософські й релігійні традиції
(тісно поєднані між собою) мають за духовний світ знеособле¬
ний космос, яким нормально й ідеально керує гармонія, але він
піддається безладдю, навіть короткочасному поверненню до ха¬
осу. Історія Китаю набагато більшою мірою, аніж історія Євро¬
пи, позначена катаклізмами, супроводжуваними надзвичайною
жорстокістю, здатними наполовину зменшити населення краї¬
ни. Ще в XIX ст. Тайпінське повстання прямо або опосередко¬
вано спричинило смерть сімдесяти мільйонів китайців. Ця ка¬
тастрофа аналогічна тій, що сталася в часи Мао. В обох випад¬
ках харизматичний проводир і партія, доведена до фанатизму
синкретичною* доктриною, до якої увійшли чужі для традиції
елементи — християнські за часів тайпінів, а згодом марксист¬
ські, — призвели до падіння китайського порядку в незглиби¬
мий хаос.
*	Синкретизм — різновидність еклектизму, поєднання суперечливих,
протилежних один одному поглядів.

76
Ален Безансон. Лихо століття
Ці історичні та політичні катастрофи пов’язали з природ¬
ними лихами — повенями, землетрусами, неврожаями, які
норовливо стрясали китайську землю. Створюється враження —
можливо, поверхове, властиве віддаленому спостерігачеві, ніби
досить, щоб ситуація поліпшилася, животи наповнилися, насо¬
лоди повернулись і знову з’явилася змога братись до роботи та
збагачуватись, як соціальна структура зазнає процесу майже біо¬
логічного зарубцювання, а відновлений динамізм життя зробить
зайвим збереження пам’яти. Ба більше, режим, що формально й
далі лишається комуністичним, незмінно контролює інформа¬
цію про минуле. Перебуваючи збоку, можна було б сказати, що
постійність космосу — по цей і по той бік тих пертурбацій —
присипляє історичне чуття й надає хроніці характеру метеороло¬
гічного бюлетеня з його регулярним циклом, який інколи пору¬
шують бурі.
ХРИСТИЯНСЬКЕ ЗАБУТТЯ
КОМУНІЗМУ
У принципі християнський світ мав би відчувати занепо¬
коєність із приводу комуністичної авантюри, ба навіть свою
відповідальність за неї. Саме в християнському світі сформува¬
лась ідея про сенс історії, спрямованої на спасіння всього
людства; загострилося чекання остаточного визволення, за¬
гального очищення, тріумфу добра. Одначе ще ніколи перекру¬
чення цих ідей не призводило до такої страшної несправед¬
ливосте, гріх ще ніколи не виповнював так цілковито землю.
Було над чим замислитись. Що ж, християнський світ не прос¬
то забув, а з припису своїх пастирів вважає забуття за вгодну
Богові справу.
Правду кажучи, християнська маса — а ще більшою мі¬
рою постхристиянська — реагувала як “язичницька” тією мі¬
рою, якою потихеньку відступала від християнства, а її хре¬
щення, як було споконвіку, мало більш-менш поверховий
характер. Комунізм тривав так довго, що уподібнився до льо¬
довикового періоду, до низки украй холодних зим. А коли клі¬
мат потеплішав, про це вже не думають і, радіючи сонцеві,
знову беруться до повсякденних справ. Але слід зважати і на,
власне, християнське забуття. Чи, радше, два протилежні види
забуття.
Перший вид забуття вріс корінням у первинну основу
християнської віри, зокрема у відчуття, що вона містить зло і
гріх. З одного боку, християни навчені, що вони грішники; що
гріх — і первородний, і особистий — присутній у людському

Розділ п ’ятий. Пам’ять
77
житті поряд із добром від самого початку, а нині ще більшою
мірою, ніж будь-коли; що вони ведуть своє походження від
хреста, на якому розіпнули Христа, тобто від події, коли всі
причетні до неї скоїли той максимум зла, який тільки можна
уявити собі, бо ж заподіяли смерть єдиній абсолютно невинній
людині; коли Слово Самого Господа було подолане між п’ятни¬
цею і неділею; що, з іншого боку, завдяки саме цій події вони
прощені й примирені, хоч як схильні грішити знову й завжди.
Такий християнський тип фамільярности зі злом і з добром
призводить до того, що християн менше дивує і одне, й інше;
що вони завжди готуються і до гріха, й до прощення, тож немає
такої тяжкої провини, якої не можна було б простити за до¬
помогою каяття. В цьому випадку за прощенням звичайно йде
забуття.
Поряд із цим чеснотливим забуттям або замість нього мо¬
же існувати інше забуття, якому чеснота не властива. Прощен¬
ня звичайно дається, коли його просять у Бога і в жертви, коли
провину попередньо вйзнають і сформулюють прохання. Якщо
цих умов не виконано, а прощення однаково дається, і то одно¬
бічно, є велика ймовірність, що воно нічого не варте і стане ще
однією провиною. Таке занадто легке прощення може походи¬
ти від якогось піднесеного морального кредо, що дешево цінує
справедливість і дозволяє його носієві хизуватися величчю своєї
душі. Воно може походити й від простих лінощів і небажання
досліджувати факти, або від браку сміливости перед вимогами
справедливости, або від небажання досліджувати свою актив¬
ну чи пасивну співучасть із тими, кому легко прощаєш, бо
водночас відпускаєш і свої гріхи, не зізнаючись у них. Тут не
видно, щоб хтось готувався до публічної церемонії каяття з
цього приводу.
Надзвичайна амністія злочинів комунізму пов’язана, на мій
погляд, із цим другим видом забуття. Дарма що в добу комуніз¬
му було більше мучеників за віру, ніж у будь-який інший період
історії Церкви, ми не бачимо ані поквапносте, ані завзяття
скласти мартиролог.
Комунізм піднявся внаслідок масового відступництва
християн. Аж ніяк не є певним, що це відступництво, а ще
меншою мірою — компроміси і співучасть різного ступеня тяж¬
косте слід вважати за справді злочинні. Загалом їх вважають за
прощенні помилки й досить часто — за похвальні великодушні
наміри. Вкрай проста причина такого ставлення полягає в то¬
му, що християни ще не очистилися цілковито від комуністич¬
них ідей, сплутаних у їхніх головах із гуманістичними ідеями і
прищеплених через ті гуманістичні ідеї і вірним, і духівництву.
У прихованих і неусвідомлених формах комуністичні ідеї, ви¬

78
Ален Безансон. Лихо століття
користовуючи вже названі “єретичні” схильності, й досі актив¬
ні. Скажімо, ще й сьогодні можна чути про якийсь “третій
шлях” між капіталізмом і соціалізмом. Адже ми ще досі не усві¬
домили, що підводити наш світ під концепцію “капіталізму”, —
це вже переймати дихотомічне бачення світу, властиве ідеоло¬
гії, від якої, як вважається, ми вже далеко відійшли. Існування
таких звичок мислення — ще одна причина забуття. Власне, в
одній частині християнського світу до ладу ще й не знають, що
треба пам’ятати.
ЄВРЕЙСЬКЕ ЗАБУТТЯ
КОМУНІЗМУ
Наші твердження про християнське забуття не менш слуш¬
ні й про єврейське забуття, за винятком, звичайно, того, що
стосується ядра віри. Комунізм — не єврейська вигадка. Наба¬
гато легше простежити його джерела в християнстві, ніж в юда¬
їзмі, що в цьому аспекті ступив у слід християнства. Проте ду¬
же багато євреїв згуртувалися навколо комунізму від миті його
появи в середині XIX ст. і згодом обстоювали його з незгасним
завзяттям і несхитною переконаністю, зрікшись унаслідок цьо¬
го своєї громади, своєї історії та віри так само, як зреклися її
християни.
У комуністичній авантюрі ті євреї відіграли важливу роль,
але дуже рідко головну. 1917 року більшість євреїв у Росії не пі¬
шли за партією більшовиків. Вони стали такими самими її жер¬
твами, як і інші. У більшовицькій партії вони довго займали
провідні позиції, проте в міру того, як розвивався антисемітизм,
дедалі більше переходили на другий план. Незважаючи на це,
такі постаті, як Ягода, Каганович і багато інших, у Росії, Цен¬
тральній та Східній Європі конкурували з найстрахітливішими
злочинцями XX ст. Отже, й тут є місце для пам’яти й каяття,
якщо принаймні вважати, що ці євреї-відступники таки євреї.
Дотепер амнезія і забуття в євреїв видаються такими самими
поширеними, а сумління — таким само спокійним, як і в хрис¬
тиянському світі.
ЄВРЕЙСЬКА ПАМ’ЯТЬ
ПРО НАЦИЗМ
Підступаючи до цієї теми, слід, на мою думку, наголоси¬
ти на одному пункті, на який рідко звертають увагу. Відомо,
що з часу, коли єврейський народ наприкінці XVIII ст. уві¬
йшов завдяки звільненню до спільної історії Заходу, він, при¬

Розділ п ’ятий. Пам’ять
79
наймні через окремих своїх представників, став асоціюватися
з усіма добрими й лихими діями народів, із якими змішався.
Євреї присутні в успішній чи невдалій історії філософської
думки, в історії політичного, соціального та економічного жит¬
тя. Але не в нацизмі, за їхнім визначенням. У цьому задумі та
його реалізації, абсолютно спрямованих до зла, які у XX ст. не
мають собі рівні, окрім комунізму, євреї — жертви, а не вину¬
ватці. Біблійні пророки вважали б це за велику ласку, бо їхня
наука полягала в тому, що краще віддати перевагу смерті, ніж
такому гріхові. Отже, євреї були позбавлені спокуси, якій під¬
далася велика кількість людей з-поміж інших “народів”. У цьо¬
му аспекті вони цілком слушно почуваються невинними і окре-
мішними.
Що стосується нацизму, то єврейську пам’ять загострюють
два зовнішні чинники.
Нацизм постав як присяжний ворог демократії, натомість
комунізм видавав себе за її реалізацію. Нацизм — це негатив¬
ний полюс, відносно котрого визначається демократичний
рух, який розвивається прискорено й набуває загального ха¬
рактеру після 1945 року. Крім того, зарахований до крайнього
правого крила, нацизм править переважно за контрастне тло
для лівих сил. У Франції, що була окупована й де існували
компроміси та співучасть, де під час війни існував напівфа-
шистський режим, ліві зацікавлені в претензії на монополію
“антифашизму”, змішаного, відповідно до комуністичної вуль-
ґати*, з антинацизмом. А отже, вони зацікавлені в тому, щоб
привернути на свій бік єврейську громадську думку, набиваю¬
чи ціну єврейській пам’яті, що веде ту громадську думку на
шляхи, які більшою мірою служать лівим, аніж сприяють інте¬
ресам єврейської громади.
Єврейська пам’ять цілком обґрунтовано занепокоєна різ¬
ними вченнями, які безпосередньо ображають її. “Неґаціо-
нізм”** — крайній варіант тих течій. Він такою мірою відступає
від правди й від належного історичного чуття, що його підтри¬
мує лише кілька індивідів, які не мають ані найменшого інтелек¬
туального авторитету. Прикро, що ця доктрина заборонена у
Франції законом, у якому, крім того, проявилося шефство з бо¬
ку комуністичної партії. Закон аж ніяк не повинен утручатись у
звичайну сферу дискусій та усувати з неї питання про правду.
Адже ті, хто заперечує найґрунтовніше доведені факти, можуть
нарікати, що їх позбавили свободи думки, — ба гірше, мають із
*	Vulgate {лат.) — 1) латинський переклад Біблії; 2) спрофанована ідео¬
логія, спотворене вчення, що набули великого поширення.
** Неґаціонізм — доктрина, яка заперечує голокост євреїв.

80
Ален Безансон. Лихо століття
цього користь, — а отже, можуть уникнути таким чином ганьби,
на яку виставляє їх ця свобода.
Баналізація голокосту — ще одна причина болю. В по¬
точному вжитку словом “геноцид” надуживають, надаючи
йому надто широкого значення. Ним характеризують будь-
яку несправедливість, велику й малу, і невдовзі геноцидом
назвуть винищення новонароджених тюленів та полювання
на китів.
Люди знищують одні одних відтоді, як на землі їх стало до¬
сить багато, щоб воювати. Правилами античної війни передба¬
чалися смерть для чоловіків боєздатного віку і рабство для жінок
та дітей. Коли дотримуватися сучасного значення слова “гено¬
цид”, і Троянська війна, й пунічні війни — акти геноциду. Ев-
рипід у п’єсі “Троянки”, Фукідід, розповідаючи про покарання
мелинян*, описали ґеноцид. Німецький Drang nach Osten** за
доби пізнього середньовіччя призвів до зникнення в межиріччі
Ельби та Одеру багатьох слов’янських і балтійських народів.
В африканських племінних війнах сьогодні, коли сучасна зброя
замінила дротики, за кілька місяців гине до мільйона людей. Хто
пам’ятає про скіфів, сарматів, аварів, печенігів, хозарів — наро¬
дів, що мали свою мить слави, а тепер стерті з лиця землі до ос¬
танньої людини?
Але масові вбивства — не ґеноцид. У правовому значенні,
затвердженому міжнародною конвенцією, ґеноцид — “методич¬
не знищення певної етнічної групи”. Таке формулювання не
позбавлене вад: чимало масових убивств, про які я щойно згаду¬
вав, відповідають такому визначенню; з іншого боку, якщо ста¬
вити під сумнів, що євреї — “етнічна група” (що означало б по¬
вернутися до нацистської концепції), тоді голокост не входить до
цієї категорії!
Щоб лишатись у межах історичної позитивности й у рам¬
ках XX ст., я пропоную визнати конвенцією, що ґеноцид у
властивому значенні цього слова, в порівнянні з простою рі¬
заниною, потребує наступного критерію: треба, щоб убивства
були сплановані наперед у рамках ідеології, яка ставить собі
за мету знищити одну частину людства задля утвердження
своєї концепції добра. План знищення має охоплювати всю
запрограмовану групу, навіть якщо не буде доведений до кін¬
ця з причин матеріальної неможливосте або внаслідок зміни
політики. Єдиним відомим прецедентом могла б бути Вандея,
що за наказами Конвенту мала бути “знищена” цілком і пов¬
ністю.
*	Мелиняни — мешканці острова Мелос в Егейському морі.
** Прагнення на Схід, жадання Сходу (з нім.).

Розділ п ’ятий. Пам’ять
81
Карр’є* писав: “Саме з принципу гуманносте я очищаю
землю свободи від тих страховиськ”. Фактично в зоні знищення
вичистили майже чверть населення, і цей результат близький до
здобутків XX ст.
Застосувавши запропонований критерій, ми вирізняємо
передусім нацистський геноцид євреїв і циган, “чистий” гено¬
цид, до якого можна додати ґеноцид інвалідів, яких Гітлер
позбувся напередодні війни. Я додаю сюди й український ґе¬
ноцид 1932-1933 років, що нагадує вандейський тим, що він
здійснювався тоді, коли селяни припинили будь-який опір,
і був призупинений, коли політичну мету вважали досягнутою.
Додаймо сюди ще вірменський ґеноцид 1915 року і камбоджій¬
ський ґеноцид. Усі вони були сплановані наперед і вкриті пе¬
леною таємниць. Ті таємниці не встояли або внаслідок вій¬
ськової поразки, або падіння режимів, які несли за це відпові¬
дальність. Але таємницю про український ґеноцид розкрили
лише конфіденційним способом, і ще сьогодні вона далеко
повністю не задокументована. Загалом вважають, що він за¬
брав життя від п’яти до семи мільйонів українців. З’являються
підстави припускати, що відбувалися й інші ґеноциди, про які
ми ніколи не чули.
Вірменський ґеноцид, хоча його годі заперечити, по¬
части має риси “класичного” масового вбивства. Моло¬
дотурки мали намір перетворити свою країну в націю за
якобінським зразком і для досягнення єдности мобілізували
башибузуків — це був давній імперський рецепт, не раз уже
використаний, надто 1895 року, і то на тих самих вірменах.
Цей рецепт успадкував нещадні правила античної війни.
Японці в Китаї чинили те саме. Український і єврейський
ґеноциди спиралися тільки на ідеологічний проект, і саме
це об’єднує їх. Під час українського ґеноциду необхідно
було зміцнити та удосконалити комуністичний контроль,
знищивши ту силу опору, якою було національне почуття
або просто існування української нації. Тільки-но досягли
цієї мети, для загального проекту вже не було ані необхід¬
ним, ані навіть бажаним “ліквідовувати” решту населення.
Напередодні своєї смерти Сталін думав про повторення тієї
операції. У випадку єврейського ґеноциду проект расової
чистоти припускав заподіяння смерти всім євреям без
винятку. Саме цим він нагадував традиційні масові вбив¬
ства, зокрема вірменську різанину-ґеноцид, коли з жінок і
дітей складали піраміди трупів, або недавню різанину тутсі,
*	Жан Батист Карр’є — французький політик (1756-1794), страчений на
гільйотині.

82
Ален Безансон. Лихо століття
яку здійснило інше плем’я — гуту*. А втім, тут є одна від¬
мінність.
І справді, переважна більшість євреїв — і не тільки єв¬
реїв — усвідомлює неподоланну відмінність між лихом, яке
спіткало їх, і лихом, що спіткало інші народи. Це усвідом¬
лення годі викоренити, хоча природа його незрозуміла, воно
є джерелом постійних запитань, на які немає однозначної
відповіді.
Чимало видатних і далеко не останніх євреїв, починаючи
від Реймона Арона, Бориса Суваріна** і Ганни Арендт, оцінюва¬
ли обидва жахіття сторіччя незворушним поглядом і висловлю¬
вали неупереджені судження. Енн Еплбом*** у своїй недавній
сповненій благородства статті “Брак почуття”1 наперед відкину¬
ла думку тих, які стверджують, мовляв, євреї, егоїстично зосере¬
дившись на своєму болю, нечутливі до страждань інших людей.
В одній зі своїх останніх праць Анні Кріґель нагадала, що, коли
йдеться про сталінізм, деякі євреї аж ніяк не зацікавлені в тому,
щоб надто культивувати легенду про свою “фундаментальну не¬
винність жертв”2.
Проте не вірю, що в авторів, яких я щойно процитував, дух
справедливости загасив відчуття відмінности. Щоб воно оста¬
точно затерлося, треба аж до кінця пройти “асиміляційний”
спуск. Такий погляд нерозривно пов’язаний з утомою від юда¬
їзму і бажанням, звичайно зрозумілим, позбутися почуття ні-
яковости від належносте до юдаїзму. Але в контексті повної се¬
куляризації цю втому насправді дуже важко обґрунтувати. Якщо
анітрохи не почуватися змушеним виконувати численні обов’яз¬
ки, визначені Торою, то чому її “паркан” має назавжди від¬
городити вас? Якщо бути нечутливим до поклику сіонізму, а з
іншого боку, знати про спустошення, заподіяні протягом двох
останніх століть націоналізмсш, навіщо обстоювати своє право
на національну належність? І все-таки, якщо існує урок історії
*	Під час етнічних зіткнень у Руанді в 1994 році від ножів і мачете заги¬
нуло від 800 тис. до 1 млн осіб.
** Борис Суварін — журналіст, історик, публіцист, караїм з України, нар.
у Києві (1895-1984). Автор першої книжки про Сталіна (1935), в якій,
зокрема, звинуватив його в голодоморі й системі концтаборів. Був
співзасновником Французької компартії, одним із провідних діячів
Комінтерну. ФКП оголосила його зрадником і виключила зі своїх
лав.
*** У 2006 році вийшла її книжка в укр. пер. “Історія ГУЛАГу”.
1 Anne Applebaum. A dearth of feeling // New Criterion (New York).—
T. 115.— 1996.— № 2 (жовтень).
2	Annie Kriegel. L’antisemitisme de Staline // Les Nouveaux Cahiers.—
№ 120.- 1995.- C. 55.

Розділ п ’ятий. Пам’ять
83
і якщо розуміти його в найпозитивнішому значенні, то полягає
він у тому, що єврейська ідентичність, навіть якщо ми не бачи¬
мо її легітимности за законом, фактично існує й далі, і то най-
дивнішими способами. Ніщо ніколи не могло стерти цього зна¬
ку, навіть зусилля тих, хто, отримавши, хотів позбутися його.
Хочемо ми цього чи ні, але рід людський і далі поділяється на
євреїв і гоїв.
Інший погляд, принаймні у Франції, на жаль, дуже поши¬
рений. На думку його прихильників, голокост має абсолютну
унікальність, і вони обурено відкидають, немов боячись оск¬
вернення, будь-яку спробу порівняти його з іншими історични¬
ми подіями. Але з цього визначення унікальности вилучені ме¬
тафізичні або, точніше, релігійні мотиви, туди входять тільки
матеріальні обставини: газова камера, індустрія смерти, вини¬
щення дітей, проект ліквідації всього народу. Ці обставини й
справді не порівняти ні з чим, а нацистське винищення тво¬
рить унікальну картину. Проте кожна історична подія, коли її
розглядати саму по собі, унікальна й неповторна. Якщо взяти
інші сучасні приклади винищення, то одним властиві схожі
страхітливі елементи, а іншим — ні, але вони мають елемен¬
ти, відсутні у голокості. Всі вони унікальні, як унікальна для
кожної матері смерть її дитини, і кожна дитина, яка вмирає,
має матір.
Головна вада цього погляду полягає в тому, що він дає
хибне уявлення про юдаїзм, немов усупереч тому, чого навчає і
Біблія, і Талмуд, одне життя не варте іншого життя і немов один
злочин не еквівалентний іншому, аналогічному. Це спонукає до
висновку, ніби євреї формулюють свої судження, спираючись
на два критерії і дві різні мірки, й запроваджують в історичну
свідомість своєрідну “конкуренцію жертв”, за якої, хоч усі ка¬
тегорії жертв рівні, одна все-таки “рівніша” за решту. Річ зро¬
зуміла, такий погляд зумовлює ризик породити роздратування в
народів, які страждали не менше, хоч і по-іншому. Вони відчу¬
ватимуть спокусу повторити, вже зі свого боку, протест Шейло-
ка*: хіба ми, як і ви, не маємо розуму й почуттів, хіба не тече в
нас кров, коли нас ранять, хіба ми не вмираємо, коли нас уби¬
вають, хіба ми не люди? “Fed with the same food, hurt with the sa¬
me weapons [...], warmed and cooled by the same winter and sum¬
mer...
*	Шейлок — персонаж з “Венеціанського купця” В. Шекспіра, багатий
єврей.
** Це місце в перекладі І. Стешенко: “Хіба не живить його та сама їжа,
що й християнина? Хіба не ранить його та сама зброя? [...] Хіба не
відчуває він холоднечі взимку і спеки влітку, як і кожен христия¬
нин?”

84
Ален Безансон. Лихо століття
Так ось куди може привести відкидання релігійного ас¬
пекту: до віри, буцімто матеріальні елементи або моральні
риси становлять суттєву відмінність між євреями та іншими
народами. Це ставить обраність і привілеї там, де їх немає,
там, де вони не можуть мати визнаної легітимности; це озна¬
чає недооцінювати істини обраности та привілеїв там, де
вона існує як дарований і справді унікальний плід Божого
Заповіту, від якого євреї залежать цілковито, як завжди й на¬
вчав юдаїзм.
Ця легітимність загалом визнана й за межами єврейсько¬
го світу, в християнському світі, що попри свої помилки зав¬
жди вважав чинним і нормативним документ, який передував
християнству, — Старий Заповіт. Але якщо один ідейний нап¬
рям прагне сконструювати єврейське буття за межами тих
особливих відносин, що їх підтримує цей народ із Богом Авра¬
ама й Мойсея, якого сенсу неєврейський світ може надати
гол окостові, коли той самий напрям стверджує, ніби голокост
не має жодного сенсу і є суто негативною позицією? В такому
випадку зовні голокост нагадував би якийсь дивний дублікат
християнства, але без того, що смерть Невинного чи невинних,
провина за що падає якоюсь мірою на все людство, є носієм
спасіння і примирення. Ставити в центрі свідомости негатив¬
ний факт, найнегативніший, який тільки можна уявити собі,
абсолютне зло і не постулювати остаточної перемоги добра —
це створювати у свідомості пекучий біль, невтішний і мстивий
щодо всього світу, бо, як і завжди, за аналогією з Христом, ви¬
нен увесь світ.
Не менш небезпечно й відступати від особливого по¬
кликання Ізраїлю — священицького — на службі всього люд¬
ства. В юдаїзмі існує традиція, що присутність євреїв серед
народів є благословенням для них. Але що станеться, коли
ця присутність стане носієм спрямованого проти всіх звину¬
вачення?
Чому у Франції цей напрям, що безперечно не має тієї
репрезентативности, яку він приписує собі, найгаласливіший?
Наполеон дав євреям конфесійний статус загального права й
відмовив їм в особливому цивільному статусі. В тій частині
французького єврейства, яка відірвалася від релігії, але у сво¬
їй квазіасиміляції й безперечному патріотизмі зберегла ін¬
стинкт “відмінносте”, існувала велика спокуса пов’язати цю
відмінність з убивчою несправедливістю, жертвою якої вона
стала від рук нацистів, із порушенням своїх прав і безпоміч¬
ним станом з вини режиму Віші, а потім, рухаючись концен¬
тричними колами, поширити звинувачення в співучасті до без¬
межносте.

Розділ п ’ятий. Пам’ять
85
Цю спокусу зміцнив секулярний дух, властивий французь¬
кому інтелектуальному світові, що, втративши з поля зору тео¬
логію, вважає Біблію і народ, що дотримувався її, за елемент
культури — так само як грецьку філософію й римське право.
“Єврейський народ, — пише Франсуа Фюре* в листі до Ернста
Нольта**, — невіддільний від античної давнини і християнства
[...] Перетворюючи його в мученика, прагнучи знищити його,
нацисти вбивають європейську цивілізацію”1. Це щира прав¬
да, але її не досить навіть із погляду секуляризованої історії.
Зрештою, європейська культура розвинулася сама, спираю¬
чись на зниклу Грецію, на повалений Рим і тримаючи поодаль
єврейський народ, священна книга якого, як стверджували,
стала винятково християнською спадщиною. Та все питання в
тому, який сенс у цьому народі, віддавна відлученому, але
все-таки присутньому, відтак “залученому”, але “не піддат¬
ливому асиміляції”, який сенс у нападі, об’єктом якого він
став. Підхід на основі культури не розв’язує загадки Ізраїлю.
А втім, не розв’язує й загадки християн. Від Сент-Бева і до
Шарля Морра*** — йдучи через Ренана****, що писав і про
юдейство, і про християнство, — ця блискуча історіографія
апологетично інвентаризує цивілізаційний внесок християн¬
ства, вважаючи за доведене, що питання про істинність хрис¬
тиянства вирішене негативно й остаточно. Можна запитати
себе, чи проект Морра — просувати католицизм без христи¬
янської віри — не має своєрідної неусвідомленої паралелі з
тим змертвілим юдаїзмом, але він ще надмірніший, бо втра¬
тив своє живе серце.
Минуле не раз показувало, що християнський антиюдаїзм
був тим різкіший, чим менше те середовище, з якого він похо¬
див, знало про головні постулати своєї релігії. Добряга Санчо
Панса підсумував своє віровизнання двома пунктами: покло¬
ніння Святій Діві й огида до євреїв. Та коли віра зникла, ан¬
тисемітизм розцвів буйним цвітом, бо доти та віра, навіть
*	Франсуа Фюре — французький історик (1927—1997).
** Ернст Нольте — сучасний німецький історик, фахівець з фашизму,
професор Берлінського вільного університету.
1 Commentaire.— № 80.— 1997-1998.— Р. 805.
*** Шарль Морра — французький журналіст, публіцист, поет, політичний
діяч, член Французької академії (1868-1952). Під час окупації підтри¬
мав режим Віші, але колабораціоністом не був. У 1944 році засуджений
на довічне ув’язнення.
**** Жозеф Ернест Ренан — французький письменник, філолог, філософ, іс¬
торик (1823—1892). Автор книжки “Життя Ісуса”. В 1882 році дав своє
визначення нації як бажання людей жити разом, заявивши, що існу¬
вання нації ґрунтується на щоденному плебісциті.

86
Ален Безансон. Лихо століття
надщерблена, все-таки відігравала роль гальма. В довоєнній ан¬
тисемітській літературі не побачити доброго єврея: найсимпа-
тичніший і найчеснотливіший усе-таки мимоволі є носієм де¬
структивного вірусу, ворожим християнському народові. Ба
більше, всю історію Європи побудували навколо всесвітньої єв¬
рейської змови. І ось недавно, в рік, коли відбувався процес
Папона*, ми чули слова, які дозволяли думати, що, наприклад,
навколо де Ґолля антисемітизм був такий само їдкий, як і нав¬
коло Петена, що головний стрижень історії Франції — нена¬
висть до євреїв, від Святого Людовіка до облави на Зимовому
велодромі**. Я недавно прочитав один роман, сенс якого, як
мені здається, полягає в тому, що “добрий гой” може існувати
ще меншою мірою, ніж добрий християнин, бо варто його тро¬
хи пошкребти, як звідти випорсне антисемітська ненависть і
зародок загонича до газової камери. Ці почуття, відлиті у виво¬
рітній формі вчорашнього антисемітизму, походять, на мою
думку, з середовища, аналогічного тому, що породжувало анти¬
семітизм, причому з тим самим незнанням не лише чужої ре¬
лігії, а й своєї, і з тією самою націоналістичною озлобленістю,
що посіла місце релігії. Це таїть ризик, як дотепно писав Ален
Фінкелькро***, поділити громадську думку між “нацькованими
і зацькованими”.
Я не хочу вести цю паралель надто далеко, бо існує ризик,
що вона швидко стане несправедливою. Об’єктивно євреї без¬
межно більше страждали від неєвреїв, ніж останні від перших.
Антихристиянство євреїв більшою мірою сумісне з їхньою ві¬
рою, аніж антиюдаїзм християн, які одразу вступають у супереч¬
ність зі своєю вірою. Крім того, антихристянство певною мірою
можна вважати за перший крок повернення до Сіону після сто¬
річчя секуляризації. Якщо, з одного боку, палкі антихристиян-
ські погляди можна вважати за спосіб утечі від справжнього
юдаїзму, все-таки лишаючись євреєм, то з іншого боку вони міс¬
тяться в одному з найфундаментальніших приписів — не поки¬
дати общину.
Держава Ізраїль була створена як спільна батьківщина для
*	Моріс Папон — французький політичний діяч, депутат, міністр, мер, пре¬
фект поліції Парижа (1910—2007). Нагороджений Орденом Почесного
Легіону, який вручив йому Шарль де Ґолль. У 1998 році був засудже¬
ний до 10 років ув’язнення за “співучасть у злочинах проти людства”
під час окупації.
** Зимовий велодром у Парижі, на який за наказом німецької влади у
липні 1942 року зігнали заарештованих у місті під час облав понад
12 тисяч іноземних євреїв, пізніше депортованих.
*** Ален Фінкелькро — сучасний французький письменник, нащадок єврея-
ремісника з Польщі, депортованого в Аушвіц.

Розділ п ’ятий. Пам’ять
87
євреїв, вірних Законові, й для євреїв, що звільнилися від нього,
але прагнули жити на свободі й у безпеці. Найбільше спільного
в євреїв, які приїхали з Європи, було те, що всі вони стали
об’єктом спроби знищення. Ось чому на голокост покликались
як на принцип легітимности перед усіма народами, що на них
почасти припадала відповідальність за нього, так само як і перед
євреями, які відступили від Тори і для яких біблійна легітимність
стала зовнішнім принципом. Все-таки “релігія голокосту” ніко¬
ли не буде здатна поєднатися з біблійною релігією або замінити
її, хіба що прийде до ідолопоклонства і посилить неприязнь між
євреями і народами, над якими здіймається паркан Тори.
Третій погляд — шукати відповіді про голокост, поглиблю¬
ючи зв’язок, що пов’язує єврейський народ із Богом його бать¬
ків. Не можна знехтувати засновану на вірі переконаність: єв¬
рейський народ постраждав за Бога. Такими з часів Заповіту є
тягар і ціна обраности. Перед лицем нацизму, цього концентра¬
ту ідолопоклонства і^ блюзнірства, єврейський народ боровся і
свідчив задля слави Його Імени. І все-таки неможливо виміряти
глибину гріха, який міститься в цій події, і труднощі її теологіч¬
ного осмислення.
Єврейський народ існує тільки як партнер Заповіту з Бо¬
гом, що зобов’язався дотримуватися його такими обіцянками:
“Бо частка Господня — народ Його, Яків — відміряний уділ
спадщини Його. Знайшов Він його на пустинній землі та в
степу завивання пустельних гієн, та й його оточив, уважав Він
за ним, зберігав Він його, як зіницю оту свого ока. Як гніздо
своє будить орел, як ширяє він понад своїми малятами, кри¬
ла свої простягає, бере їх, та носить їх він на рамені крилатім
своїм” (Повторення Закону, 32, 9—11). У Біблії є двадцять
отаких текстів. Саме на ту частку народу, яка з найбільшим
запалом вірила в ті обіцянки, — побожні общини Централь¬
ної та Східної Європи й припав головний тягар катастрофи.
Найбільше доля пожаліла відносно безвірну частку народу,
яка перед війною, всупереч думці більшости рабинів, наважи¬
лася задумати та реалізовувати сіоністську утопію, а також
найбільш невіруюча частка, яка під час війни в рамках найфа-
натичнішого комунізму ефективно боролася проти нацист¬
ської машини.
Юдаїзм не знає тієї фамільярности зі злом, того визнання
постійности та повторюваности зла, що їх запровадила в хрис¬
тиянський світ догма про первородний гріх. Ізраїльські мудреці
не прийняли цього вчення в тій формі, якої йому надав Павло.
А отже, не прийняли й діалектики гріха і ласки Божої, можли¬
вої перемоги зла і впевненої перемоги — у сподіваннях — доб¬
ра. Автор-єврей сирійського Апокаліпсиса, так званого Апока¬

88
Ален Безансон. Лихо століття
ліпсиса Баруха, вочевидь відкидає цю діалектику: “Адам був
причиною тільки для себе, і кожен із нас став Адамом свого
власного життя”1. Тоді чому праведники, передусім праведники,
загинули?
Під час голокосту кожен помер сам як унікальна особа. Ми
знаємо, що перед “мовчанням Бога” багато з них молилися, ба¬
гато зберегли і навіть знайшли віру. Але багато і втратили її.
Теологічні міркування про голокост інтенсивні й розмаїті. Де¬
які рабини приписують йому суттєву схожість — або запере¬
чують її — з іншими катастрофами, що уражали Ізраїль з дав-
ніх-давен. Інші міркують про загадкові апорії книги Йова. Ще
інші пов’язують таємничим зв’язком голокост із постанням
держави Ізраїль на землі обітованій. Еміль Факенгайм*, здаєть¬
ся, схиляється до теології “смерти Бога”. Ганс Йонас**, вели¬
кий фахівець із гнозису, пропонує, не дуже, на мою думку,
в нього вірячи, гностичний міф про безсилля Бога та Його від¬
хід від справ цього світу. Нехай ці міркування розвиваються й
далі, бо їм ще далеко до якогось краю чи якоїсь згоди. Але, ма¬
буть, саме завдяки цим зусиллям з теологічного опрацювання,
хоч яким буде їх остаточний вигляд, можна буде зняти супе¬
речності й труднощі, породжені першими двома поглядами, і
саме вони можуть задовольнити розум не тільки філософа і те¬
олога, а й історика, що дбає про те, щоб не знехтувати жодно¬
го факту.
ХРИСТИЯНСЬКА ПАМ’ЯТЬ
ПРО НАЦИЗМ
У той час як міркування про комунізм займає вельми дру¬
горядне місце в християнській свідомості, спогад про нацизм не
дає їй спокою, мучить її та породжує важливі наслідки.
Якщо соціалістичний гуманізм привернув ту свідомість
до комунізму, то до фашизму, а в Німеччині — до нацизму, її
підштовхнули сусідньою галузкою того самого романтичного
стовбура: общинним і органічним ідеалом, що непомітно тран¬
сформувався в “етнічний” ідеал. Кардинал Фаульгабер, берлін¬
ський архієпископ, загалом непоступливий противник Гітлера,
в одній проповіді 1933 року нерозважливо зронив, що Церква
1 Цитовано за вид.: Ephraim Urbach. Les Sages d’Israel.— Paris: Cerf-Verdi-
er, 1996.- P. 440.
*	Еміль Людвіґ Факенгайм — німецько-американський філософ, теолог,
рабин (1916—2003). Короткий час провів у німецькому концтаборі,
з	якого йому вдалося втекти.
** Ганс Йонас — німецький історик гностицизму і філософ (1903—1993).

Розділ п ’ятий. Пам’ять
89
“не має жодних заперечень проти намагань зберегти якомога
чистішими національні риси народу і проти заохочень розви¬
вати національний дух, наголошуючи на кровних зв’язках,
що освячують єдність цього народу”. Він не здогадувався про
лиховісне відлуння, яке докотиться до нього невдовзі після
тих слів.
Німецькі християнські церкви чинили опір по-різному.
Менша частина цілковито дотримувалася “німецької христи¬
янської” тенденції, і то радше протестанти, ніж католики. Ін¬
ша частина, найважливіша, намагалася врятувати те, що мож¬
на ще врятувати, пробувала пом’якшити режим, захистити лю¬
дей — зі скромним успіхом. Остання частина, невеличка, як і
слід сподіватися за кожного тоталітарного режиму, протестува¬
ла й чинила опір, ідучи на ризик, а інколи жертвуючи своїм
життям.
Після повалення нацистського режиму амністії не було.
Злочинців судили й оголосили їм вирок. Усю Німеччину спону¬
кали скласти гігантський іспит сумління, зректися того, що в її
історії та мисленні могло підготувати катастрофу. Це сталося
тільки ціною певних мук німецької душі й занепаду її творчих
здібностей. І те, як цей розбитий, напівзнищений, поділений
навпіл і зганьблений народ долав відчай і знову взявся до робо¬
ти, прийнявши покарання, гідне захоплення. Швидке відрод¬
ження Німеччини після 1945 року і тривала стагнація Росії після
1991 року безперечно пов’язані з нарешті віднайденим смиренням
першої і пихою другої.
Нацизм призвів до смерти багатьох християн: у самій ли¬
ше Польщі — трьох мільйонів, стільки, як і євреїв. Нацисти
мали намір знищити Церкву, коли їм заманеться. Проте суть
справи полягає в тому, що християнська пам’ять про нацизм
зосередилася не на загальній бойні й не на переслідуваннях
Церкви, а особливим чином на долі євреїв і на відповідальнос¬
ті Церков за сукупність подій, пов’язаних з остаточним розв’я¬
занням*.
Зазнавши гострих нападів з цього приводу, католицька
церква надала аргументи на свою користь. Отець Бле, історик,
чия компетентність відома й має визнання серед колег, нещо¬
давно зібрав їх у підтвердженій документами праці про вати-
канські архіви1: з усіх адміністративних, судових та інших ор¬
ганів, які опинилися під нацистським пануванням, стверджує
автор, церква врятувала найбільше число євреїв. Отець Бле
*	Єврейського питання.
1 Pierre Blet. Pie XII et la Seconde Guerre mondiale d’aprćs les archives du
Vatican.— Paris: Perrin, 1997.

90
Ален Безансон. Лихо століття
оцінює їхню кількість у 800 000. Папська енцикліка “Mit Вгеп-
nender Sorge”* (березень 1937 року) недвозначно засудила ви¬
яви расизму й розмаїті форми обожнення раси, крови й нації.
Мовчання1, яким дорікали Пію XII, можна пояснити розваж¬
ливістю й турботою про максимальну ефективність; скажімо,
щоб не спровокувати ще смертельніших реакцій нацистів, як
це трапилося в Нідерландах, коли єпископи висловили про¬
тест; урятувати церковну структуру й дипломатичну мережу,
яка давала змогу потихеньку діяти в Німеччині на основі кон¬
кордату і трохи активніше в іще не окупованих країнах-сате-
літах, як-от в Угорщині та Словаччині; не ослаблювати систе¬
матично Німеччину перед радянською загрозою, яку Папа у
далекій перспективі цілком слушно вважав ще небезпечнішою
для всього людства, ніж нацизм. Це мовчання можна пояс¬
нити також трудністю повірити в інформацію, яка просочу¬
валася про велику нацистську таємницю, бо ті повідомлення
видавались (як і західним керівникам Великого Союзу) ней¬
мовірними. Але ця захисна промова отця Бле, яку треба ви¬
слухати з великою увагою, залишає, проте, нерозв’язаними
два питання.
По-перше, за своїм стилем дії Церкви на користь євреїв
показали, що вона вважала їх жертвами, яких Церква має під¬
тримувати з огляду на загальний обов’язок гуманности й ми¬
лосердя. Вона почувалася не менш чужою їм, ніж вони — їй,
і мирилася з тією симетрією. Церква не вважала, що нацизм, на¬
падаючи на єврейський народ, тим самим нападає і на христи¬
янство з його завжди живим корінням, що, нападаючи отак на
Церкву, тут не йдеться про два різні злочини, два блюзнірства,
*	“3 палкою тривогою” (з нім.).
1 Це мовчання не було абсолютне. У своєму радіозверненні на Різдво
1942 року Пій XII заявив: “Цим побажанням [повернути суспільство до
непохитного центру тяжіння Божественного закону на службі людській
особистості та громаді, ошляхетненій Господом] людство завдячує сот¬
ням тисяч людей, які, не скоївши жодної провини, іноді через своє на¬
ціональне й расове походження були приречені на смерть або поступове
знищення”. У промові перед Священною колегією 2 червня 1943 року
він заявляє: “Кожне наше слово, адресоване з цього приводу відповід¬
ним інстанціям, кожен наш публічний натяк ми повинні були серйоз¬
но зважити й виміряти — в інтересах самих стражденних, щоб усупе¬
реч нашій волі не зробити їхнє становище тяжким і нестерпним”. Це
натяк на протест голландського єпископату, який у липні 1942 року ви¬
крив переслідування, після чого відбулися облави на євреїв і репресії
проти хрещених євреїв. Папа додає, що “вікарій Христа, дарма що про¬
сив тільки співчуття і щирого повернення до елементарних законів
права і людяности, часто опинявся перед дверима, яких не міг відчи¬
нити жоден ключ”.

Розділ п ’ятий. Пам’ять
91
а про один злочин, той самий. Відоме мовчання Пія XII, що не
було таке абсолютне, як кажуть, якими б не були його обереж¬
ні, можливо, навіть виправдані мотиви,— хто це може сказати,
коли минуло півсторіччя? — через покладені на нього обов’язки
набуває драматичнішої барви, ніж таке саме мовчання політич¬
них керівників Союзу, які розглядали євреїв, навіть коли праг¬
нули захистити їх, як громадян іноземного походження. Пій XII
не вважав їх, до чого дійде згодом Іван-Павло II, за “старших
братів” у єдиній вірі.
Папа Пій XI енергійно засудив теоретичний маркіонізм
енциклікою 1937 року, але не вважав за доречне покликати¬
ся на ту давню єресь. Проте не згадує він і євреїв, не вимов¬
ляє цієї назви, і це мовчання видається мені ще разючішим
за мовчання Пія XII, бо ж Пій XI був вільним у Римі і пере¬
бував у ще суверенній державі. Теоретичне засудження не пе¬
решкодило на практиці сповзанню наступних років. Точніше,
нацистський злочин раптово розкрив зародок маркіонізму,
прихований і закутаний у звичайну теологію Церкви з погля¬
ду євреїв та християн. Євреї — це збережений релікт, свідок
vetus Israel*, тепер знесиленого і позбавленого своєї спадщи¬
ни, яка цілком потрапляє в руки verus Israel**. Таким чином,
євреї підтримують з християнами лише двоїстий зв’язок пра¬
давнього спогаду: євреї гідні похвали за підготовку пришестя
Христа і винні, що не впізнали Його й розіп’яли. Отже, їм
належало тільки загальне милосердя, але при цьому двознач¬
не, бо всі інші, хто чужий Церкві, не заслуговують ані цієї
похвали, ані такої огуди. Поведінка християн під час війни
узгоджувалася з цією двозначністю, схиляючись то в один
бік, то в інший.
По-друге, внаслідок залежносте від цього теологічного
“відчуження” щодо єврейського народу Церква, або принаймні
її персонал, зазнала ураження ідеологічною брехнею.
Першим хибним кроком було укладання конкордату з
гітлерівським режимом. То був наслідок браку політичного
аналізу. Нацистський режим розуміли як тяжку форму ав¬
торитарних, деспотичних і тиранічних режимів, з багатою
колекцією яких Церква вже стикалася за свою тисячолітню
історію. Церква не помітила вчасно, що нацизм — абсолют¬
но нове явище навіть відносно італійського фашизму, з яким
вона легітимно підписала конкордат, що гарантував їй тим¬
часовий modus vivendi***. Німецький же конкордат зв’язав
*	Давнього Ізраїлю (з лат.).
** Справжнього Ізраїлю (з лат.).
*** Спосіб життя (з лат.).

92
Ален Безансон. Лихо століття
її, не обмеживши свободи дій нацистського режиму. Церква
була змушена дотримуватися надмірної поміркованости, бо¬
ячись утратити останні клаптики договору, який повсякден¬
но гудили.
Другий хибний крок, зумовлений першим, ще тяжчий:
Церква була змушена серйозно сприймати картину світу, на¬
кинуту нацизмом. Під час читання документів нунціатур
складається враження, що реальність “расової проблеми”
та відмінність між арійцями і неарійцями сприймали як
даність.
Тут є одне загальне правило. Коли йде боротьба з ідеоло¬
гічним режимом, перша річ, яку слід зробити, і лінія, якої слід
абсолютно дотримуватися до самого кінця, — беззастережно
відмовитися від опису реальности, який пропонує той режим.
Якщо в механізм вставляють і свій палець і погоджуються, що
в тому описі є “частина правди”, якщо визнають, наприклад,
що існують арійці й неарійці, а отже, що існує “єврейська проб¬
лема”, тоді все пропало і воля кориться вже тільки спотворе¬
ному розумові. Лишається тільки благати “арійців” “гуманно”
вирішити ту “проблему”. В ідеології “частина правди”, що зо¬
середжує владу спокуси, є самим осередком фальсифікації і
найоблуднішою річчю. Це правило слушне щодо всякої ідеоло¬
гії, а надто комуністичної. Як тільки прийняли опис реальности,
поділеної на соціалізм і капіталізм, не залишалося вже нічого
іншого, як симетрично благати обидва “табори” дотримуватися
загальних принципів моралі, ризикуючи при цьому визнати за
соціалізмом принципову перевагу, завдяки якій він поклав край
“експлуатації”.
Відповідь “ні ”, відмова від дискусії має бути протиставлена
з першого кроку. Інакше втрачається уявлення про облудну ло¬
гіку, яку витворюють, ступаючи другий крок, запроваджений
словом “отже ”. Версальський договір принизив Німеччину, от¬
же, треба вжити таких-то заходів, щоб розв’язати єврейську
проблему, отже... аж поки внаслідок невідчутного зміщення
міркувань ми дійдемо до “остаточного вирішення єврейського
питання”. Робітників експлуатують, отже, треба влаштувати ре¬
волюцію, отже... і т. ін. Треба тікати від “частини правди”, бо її
істину — таки безперечного характеру — вже вставили в рамки
системи безумної логіки. Якщо можна, дивлячись назад із до¬
статньої історичної відстані, вимірювати інтелектуальний опір
нацизмові й комунізмові, то схиляєшся до думки, що опір хрис¬
тиян, які лишилися християнами й не піддалися жодним споку¬
сам і компромісам, спирався радше на моральну порядність, ніж
на ясність розуміння. Серед нечисленних аналітиків найгострі-
шого періоду, що тривав, скажімо, від 1935 до 1950 року (Орвел,

Розділ п \ятий. Пам’ять
93
Кестлер, Суварін, Арон), ми бачимо відносно мало християн¬
ських мислителів. Звичайно, Марітен*, Журне**, Ґастон Фесар***
і Карл Варт**** (останній — тільки коли йдеться про нацизм)
знайшли чим освітити їхні здорові судження в безпеці своєї те¬
ології. В інших мислителів, надто численних, правильність мис¬
лення була, навпаки, затуманена релігійним рефлексом. Віра,
милосердя були непорушні, проте ще раніше їх паралізувала
нечистість доктрини, боягузтво й недостатність інтелектуаль¬
ної праці.
А втім, якщо комуністичне залякування впродовж десяти¬
літь гальмувало іспит сумління в осередку того залякування
(насправді він навіть не починався), цілковита поразка нацизму
й оприлюднення масштабу його злочинів спричинилися до того,
що моральне й теологічне усвідомлення тих подій почалося в ло¬
ні Церкви одразу після війни.
Кардинал Рацинґер***** у 1996 році заявив: “Важливо те,
що голокост скоїли не християни в ім’я Христа, а антихристи-
яни, і як етап знищення християнства”. Проте одразу додав:
“Та це нічого не змінює в тому, що відповідальність лягає на
хрещених людей. Навіть якщо СС була організацією злочин-
ців-атеїстів і навіть якщо серед них не було християн, вони
все-таки були хрещені. Християнський антисемітизм певною
мірою підготував ґрунт, і годі це заперечувати [...]. Це і справ¬
ді мотив для постійного іспиту сумління”1. Прикметним пун¬
ктом цієї заяви є серйозність ставлення до таїнства хрещення.
Кардинал не вважає, що відмова від віри і християнської ре¬
лігії звільняє злочинців від їхнього статусу християн. їхнє
відступництво аж ніяк не ліквідовує їхнього хрещення, а отже,
Церква, частиною якої вони об’єктивно є до певної міри зав¬
жди, не відмовляється від своєї відповідальности. Якщо світ
такий чутливий до єврейськости індивіда, який, проте, не ви¬
знає себе євреєм (наприклад, за комунізму), то він має право
бути не менш чутливим і до християнськости хрещеного від¬
ступника.
Цю відповідальність Церква покладає на себе передусім
у своїх віровченнях. В одному римсько-католицькому доку¬
*	Жак Марітен — французький філософ (1882—1973).
**	Шарль Журне — швейцарський теолог (1891—1975), у 1965	році	Папа
Павло VI призначив його кардиналом.
*** Ґастон Фесар — французький філософ і теолог (1897-1978).
**** Карл Барт — швейцарський теолог-протестант (1886-1968).
*****	3 квітня 2005 року — 265-й Папа Римський Бенедикт XVI.
1	Cardinal Ratzinger. Le Sel de la terre.— Paris: Flammarion-Cerf,	1997.—
P. 242.

94
Ален Безансон. Лихо століття
менті 1998 року визнано, що антиюдейський зміст її найдавні¬
шої традиції підготував ґрунт для расистського антисемітизму,
що є чужим для неї1. Як на мене, це правильне формулюван¬
ня проблеми. Церква має менш тяжку відповідальність за грі¬
хи своїх членів, ніж за віровчення, які дала їм і які не досить
застерегли їх від згубних і суб’єктивних інтерпретацій істо¬
ричних обставин. Серед усіх дій Церкви віровчення є тим, що
домінує над усім іншим. Такі люди, як рабин Жакоб Каплан*
або Жуль Ісаак**, зробили Церкві велику послугу, звернув¬
шись до неї з енергійним запитом з цього приводу. Відомо,
що в час після Зеелісберзької конференції*** до II Ватикан-
ського собору і після нього, зі змінним успіхом, але вони
одержали задовільну відповідь. “Віровчення зневаги” вже не
в моді.
Але іспит сумління на цьому не зупинився. Мало-помалу
відносини з євреями, які спершу вважали за відновлення миру
із зовнішнім партнером, поглибилися, охопивши й ставлення
Церкви до себе самої. їй треба було піддати іспитові свою уста¬
лену традицію, власну інтерпретацію Святого Письма. Було
з’ясовано, що в тій невідомості, в якій тримали питання про
статус євреїв та юдаїзму після приходу Месії, розмножились або
облудні, або неповні вчення, нестерпні наслідки яких ми тепер
констатуємо. Розгалуження тих вчень поширилися дуже далеко
в усіх напрямах надбань Церкви і спонукали до відновлення за¬
гальної рівноваги. Це завдання виконано не до кінця. Цілком
може бути, що воно завершиться богословською подією, не
менш важливою, аніж були свого часу Нікейський і Халкідон-
ський собори.
УНІКАЛЬНІСТЬ ГОЛОКОСТУ
Довгий виклад і скрупульозне дослідження, що становить
зміст цього есе, були необхідні, — та аж ніяк не достатні, — щоб
давати відповіді на запитання, яке ми поставили спочатку: як
слід розуміти унікальність голокосту?
1 Документ Комісії з релігійних відносин з юдаїзмом від 16 берез¬
ня 1998 року з підписом кардинала Едварда Ідріса Кессіді, голови
комісії.
*	Жакоб Каплан (1895-1994) — був Головним Рабином Франції.
** Жуль Ісаак — французький історик (1877-1963).
*** Зеелісберґ — місто в Швейцарії, де від ЗО липня до 5 серпня 1947 року
відбувалася Міжнародна конференція, на якій вивчали причини хрис¬
тиянського антиюдаїзму. В її роботі взяли участь 28 євреїв, 23 протес¬
танти, 9 католиків і 2 православних грецького обряду.

Розділ п ’ятий. Пам’ять
95
Оброблення християнської пам’яти про нацизм у своєму
суто теологічному аспекті природно скінчилося визнанням уні-
кальности голокосту.
І під час війни, й навіть після неї лунали голоси, які ін¬
терпретували разючу катастрофу євреїв як підтвердження
прокляття, що тяжіє над народом-“боговбивцею”. Дуже важко
знайти ще огиднішу ницість. Але тільки-но припинили наки¬
дати Ізраїлеві гріх “боговбивства” (абсурдний і вже відкинутий
Тридентським катехізисом), на перший план виходить інша
постать: стражденний Слуга Божий з книги Ісаї, в якому євреї
завжди вбачали постать Ізраїлю, а християни — постать Хрис-
та. Відтепер аналогію цих двох постатей тлумачать в ім’я сла¬
ви обраного народу. Ба більше, доводячи унікальність
голокосту, вона враховує один-єдиний критерій — унікаль¬
ність жертви. Теологічний погляд розвіював будь-яку можли¬
вість змішувати його з простою різаниною, чи, радше, в гігант¬
ській гекатомбі доби голокост відокремили й він набув іншого
значення.
У Римській імперії не було нічого банальнішого за таке по¬
карання, як розп’яття. Після повстання Спартака хрести стояли
вздовж Аппієвого шляху від Рима до Кампаньї. Юдейські війни
імператорів Тита і Адріана скінчилися зведенням тисяч хрестів.
Самі євреї, коли ступінь їхньої суверенности надав їм право, ін¬
коли застосовували цей спосіб страти. Так, за Йосифом Флаві-
єм, юдейський цар Олександр Янай звелів розіпнути вісімсот єв¬
реїв у самому центрі Єрусалима. Месію розіпнули на хресті по¬
між двома чоловіками, про яких Євангеліє уточнює, що
страждали вони набагато довше за нього, тож довелося перела¬
мати їм ноги, щоб вони вмерли до суботи. Все-таки християни
вважають, що не можна порівнювати Муки Христові й ті буден¬
ні страти, бо, хоч яке страхітливе покарання тих людей, воно не
дає змоги уявити, якими могли бути муки Бога, що став люди¬
ною; бо межу тих мук можна вимірювати лише відносно бо¬
жественного задуму сотворіння світу. Цілком аналогічно ця
несумірність вирізняє й народ, якому дісталася обраність, який
залишається інструментом у тому задумі й частину якого стано¬
вить Месія Ізраїлю.
Отже, християни мають послідовну теологічну схему
голокосту, що водночас віддає належне і єврейському чуттю від-
мінности, й народам, християнським чи ні, які пережили зістав-
ні або такі самі випробування. Між одними й іншими не може
існувати “конкуренції жертв”. Не змішуючись і не поділяючись,
вони розподіляються рівними рядами в хорі невинних страдни¬
ків, об’єднаних солідарністю теологічного порядку, яку ще нале¬
жить усебічно визначити.

96
Ален Безансон. Лихо століття
Насправді те, що християнам видається завершальним мо¬
ментом тривалих зусиль покути, євреям вочевидь видається
чистою спокусою. Деякі євреї відкинули слово “голокост”
з огляду на те, що воно, вказуючи на жертву, не підходить для
називання того безумного приступу зла, і тому вони віддали пе¬
ревагу нейтральному слову “Shoah”, що означає “катастрофа”.
Християни могли б погодитися зі словом “голокост”, бо їхній
Месія пережив і резюмував його саме як жертву. Отже, взаєм¬
не нерозуміння з приводу цієї події спирається не на непоро¬
зуміння й не на брак доброї волі, а пояснюється самим корін¬
ням єврейської та християнської віри. Християни вважають,
що в межах пізнаваного вони тримають ключ до віри. Але цей
ключ годиться лише в рамках їхньої віри. Євреї відмовляються
від нього, а християни не розуміють, чому. Таким чином, проб¬
лема унікальности голокосту не може мати повного і загаль-
ноприйнятного розв’язку. Залишається ясно зрозуміти цю не¬
розв’язність і змиритися з нею.

Додатки

Додаток до французького видання
ПАМ’ЯТЬ ПРО БІЛЬШОВИЗМ
І ЙОГО ЗАБУТТЯ
Промова у Французькому інституті, виголо¬
шена під час щорічного публічного засідан¬
ня п’яти академій 21 жовтня 1997року
Сьогодні існує досить загальна згода, принаймні серед членів
Інституту, про ступінь споріднености між комунізмом більшовиць¬
кого типу і націонал-соціалізмом. Як на мене, дуже вдалим є вислів
П’єра Шоню: гетерозиготні близнюки. Ці дві ідеології панували в
XX ст. Вони ставили собі за мету побудувати досконале суспільство,
викорінюючи злу основу, яка становить перешкоду. В одному ви¬
падку тією злою основою є власність, отже, власники. Відтак, ос¬
кільки зло зберігається й після “ліквідації як класу” всіх власників,
носіями зла стають усі люди, зіпсовані духом “капіталізму”, якому
вдалося пролізти навіть у саму комуністичну партію. В іншому ви¬
падку зла основа міститься в так званих “нижчих” расах, передусім
євреях. Відтак, оскільки зло зберігається й після винищення їх, тре¬
ба переслідувати його в інших расах і навіть у самій “арійській ра¬
сі”, “чистота” якої забруднена. Задля своєї легітимности комунізм і
нацизм покликаються на авторитет науки. Вони мають за мету пе¬
ревиховати людство і створити нову людину.
Обидві ідеології претендують на філантропію. Націонал-соціа¬
лізм прагне добра для німецького народу й заявляє, що робить по¬
слугу людству, винищуючи євреїв. Ленінський комунізм прагне доб¬
ра безпосередньо для всього людства. Цей універсалізм комунізму
надає йому величезної переваги над нацизмом, чию програму не¬
можливо експортувати. Обидві доктрини пропонують “високі ідеа¬
ли”, здатні породити відданість, ентузіазм і героїчні вчинки. А про¬
те вони диктують ще й право та обов’язок убивати. Процитуймо сло¬
ва Шатобріяна, які виявилися пророчими: “У глибині цих різних
систем закладений героїчний засіб, явний або той, що мають на ува¬
зі: цей засіб — убивство”. А ось Гюґо: “Ти можеш спокійно вбити
цього чоловіка”. Або цілі категорії людей. Саме це й чинили ті док¬
трини, коли піднеслися до влади, і масштаб убивств був ще не ба¬
ченим в історії. Ось чому в очах тих, хто чужий системі, нацизм і ко¬

Додаток до французького видання
99
мунізм злочинні. А чи однаково злочинні? Вивчивши один та інший
і знаючи межі інтенсивносте злочинів нацизму (газові камери) та
межі екстенсивности злочинів комунізму (понад шістдесят мільйонів
убитих), знаючи про розкладання душ і розумів, здійснене комуніз¬
мом і нацизмом, я вважаю, що не варто братися до цієї небезпечної
дискусії, а слід відповісти просто і твердо: так, однаково злочинні.
Така відповідь ставить перед нами наступне запитання: як ста¬
лося, що сьогодні, тобто 1997 року, історична пам’ять ставиться до
них неоднаково, а іноді, здається, взагалі забуває про комунізм? Про
цю фактичну нерівність немає потреби довго розводитись. Від 1989
року польська опозиція на чолі з примасом церкви рекомендувала
забуття і прощення. У більшості країн, що вийшли з комунізму, не
поставало питання про покарання винних, що вбивали, позбавляли
свободи, нищили, обдурювали своїх підданих, і це протягом двох
або трьох поколінь. Окрім Східної Німеччини і Чеської Республіки,
комуністам дозволили й далі брати участь у політичній грі, що дало
їм змогу то там то сям повернутися до влади. В Росії та в інших ра¬
дянських республіках дипломатичний і поліційний штат зберіг свої
посади. На заході до цієї фактичної амністії поставилися прихильно.
Підтвердження позицій номенклатури порівняли з термідоріян-
ською еволюцією колишніх якобінців. Уже якийсь час наші засоби
масової інформації знову залюбки розводяться про “епопею кому¬
нізму”. Комінтернівське минуле французької компартії, належним
чином висвітлене й документоване, аж ніяк не перешкоджає їй бу¬
ти прийнятою в лоно французької демократії.
Натомість damnatio memoriae* про нацизм, анітрохи не підля¬
гаючи наймінімальнішому строку давности, здається, щодня поси¬
люється. Великий масив літератури збагачується щороку. Музеї та
виставки підтримують, і то слушно, страх перед жахіттям злочину.
Зайдімо на “Minitel”** за довідкою до відділу документації
однієї великої вечірньої газети. Виберімо з допомогою ключових
слів “теми”, висвітлені від 1990 року до 14 червня 1997 року, дня
мого останнього запиту: про “нацизм” згадано 480 разів; про “ста¬
лінізм” — 7; про “Аушвіц” — 105; про “Колиму” — 2; про “Ма¬
гадан” — 1; про Куропати — 0; про “голодомор в Україні” (5—6 млн
жертв 1933 року) — 0. Ця довідка має лише цінність як показник
тенденції.
Альфред Ґроссер***, говорячи про свою книжку “Пам’ять і за¬
буття”, заявив у 1989 році: “Я вимагаю, щоб, зважуючи відповідаль¬
*	Прокляття пам’яти (з лат.).
** Довідкова електронна служба, яку використовували у Франції у 80-х —
90-х роках XX ст.
*** Альфред Ґроссер — французький політолог, соціолог та історик німець¬
кого походження.

100
Ален Безансон. Лихо століття
ність за минулі злочини, до всіх застосовували однакові критерії”.
Безсумнівно, але це дуже важко, і як простий історик, а не суддя,
я хотів би сьогодні, sine іга et studio*, спробувати інтерпретувати ці
факти. Я й думати не можу про вичерпне висвітлення теми. Зате мо¬
жу принаймні назвати деякі чинники з необмеженого переліку їх.
1.	Про нацизм знають краще, ніж про комунізм, бо союзні вій¬
ська широко відчинили скриню з трупами і багато західних європей¬
ських народів пережили його безпосередньо на власному досвіді.
Я часто запитував студентів, чи знають вони про штучний голод, ор¬
ганізований в Україні 1933 року. Вони й не чули про нього. Нацист¬
ський злочин був здебільшого фізичним. Він не заразив морально
своїх жертв і свідків, від яких не вимагали прихильносте до нациз¬
му. Отже, його можна виявити, він впадає у вічі. Газова камера,
створена для промислового винищення обмеженої частини люд¬
ства, — факт унікальний. Натомість Ґулаґ, Лаоґай і досі закутані ту¬
маном, лишаються далеким об’єктом, про який знають опосередко¬
вано. Тут є один виняток: Камбоджа, де сьогодні вже викопують ма¬
си трупів.
2.	Єврейський народ узяв на себе відповідальність за пам’ять
про голокост. Для нього це був моральний обов’язок, зумовлений
пам’яттю про тривалі переслідування; релігійний обов’язок, невід¬
дільний, як у старозаповітного Йова, від уславлення Господа і пал¬
ких запитів, звернених до Того, Хто обіцяв захищати свій народ і
Хто карає несправедливість та злочин. Отже, людство має бути вдяч¬
ним єврейській пам’яті за побожне збереження архівів голокосту.
Дивують якраз ті народи, які забувають, і невдовзі я говоритиму
про них. Додаймо, що християнський світ після голокосту присту¬
пає до іспиту сумління й почувається глибоко ураженим незагой¬
ною раною.
3.	Потрапляння нацизму й комунізму в магнітне поле, поляри¬
зоване поняттями “правиці” й “лівиці”. Це явище складне. З одного
боку, ліва ідея супроводжує послідовне залучення соціяльних класів
до участи в демократичному політичному процесі. Але слід зазначи¬
ти, що підвищення життєвого та культурного рівнів американського
робітничого класу спричинилося до відкидання соціалістичної ідеї,
а англійський, німецький, скандинавський, іспанський робітничий
клас, поступово набуваючи впливу, більшістю відкинув комуністич¬
ну ідею. Тільки у Франції та Чехословаччині безпосередньо перед
війною, а згодом в Італії комунізм зміг претендувати на ототожнен¬
ня з робітничим рухом і таким чином стати одним із законних чле¬
нів “лівиці”. Додаймо, що у Франції такі історики, як Матьє**, пал¬
*	Без гніву та упереджености (з лат.).
** Альбер Матьє — французький історик (1874—1932).

Додаток до французького видання
101
кі прихильники Великої революції, цілком природно прирівняли
жовтень 1917 року до 1792 року, а більшовицький терор — до яко¬
бінського.
З другого боку, багато довоєнних істориків глибоко усвідомлю¬
вали соціалістичне або пролетарське коріння італійського фашизму
й німецького нацизму. Пошлюся на класичну книжку Елі Галеві*
“Історія європейського соціалізму”, написану 1937 року. Розділ III
п’ятої частини присвячений соціалізмові фашистської Італії, а роз¬
діл IV — націонал-соціалізмові. Цей режим, проголосивши себе ан-
тикапіталістичним, позбавивши власности або знищивши давні елі¬
ти, прибравши революційної форми, мав певне право фігурувати в
історії соціалізму, тоді як сьогодні таке неможливо уявити.
4.	Війна, зв’язавши у військовий союз демократичні країни і
Радянський Союз, ослабила захисний імунітет Заходу від комуніс¬
тичної ідеї, що все-таки був дуже сильним у момент укладання пакту
Гітлера—Сталіна і спровокував своєрідний інтелектуальний застій.
Щоб демократичні країни могли воювати старанно, треба, щоб її со¬
юзник мав певний ступінь респектабельности; в разі потреби вони
його надають йому. Радянський військовий героїзм набув — з ініці¬
ативи Сталіна — суто патріотичної форми, а комуністична ідеологія,
відкладена про запас, приховувалася. На відміну від Східної Європи,
Західна Європа не мала безпосереднього досвіду приходу Червоної
армії. Отже, цю армію вважали за визволительку, так само як реш¬
ту союзних армій, але цього не відчули ані прибалтійські народи, ані
поляки. Суддями в Нюрнбергу були радянські представники. Демо¬
кратичні країни пішли на надто тяжкі жертви, щоб подолати на¬
цистський режим, і тому згодом змирилися з набагато меншими
жертвами, щоб стримувати радянський режим, ба навіть щоб, дбаю¬
чи про стабільність, продовжити його існування. Радянський Союз
упав сам собою, у своє власне ніщо, й демократичні країни тут май¬
же не доклали рук. їхнє ставлення не могло бути тим самим, їхнє
судження — однаковим, їхня пам’ять — безсторонньою.
5.	Один із великих успіхів радянського режиму полягав у тому,
що він поширив і мало-помалу накинув власну ідеологічну класифі¬
кацію сучасних політичних режимів. Ленін зводив їх до протистав¬
лення соціалізму і капіталізму. Аж до тридцятих років Сталін збері¬
гав цю дихотомію. Капіталізм, який ще називають імперіалізмом,
охоплював режими ліберальні, соціал-демократичні, фашистські,
а також націонал-соціалістичний режим. Це давало змогу німецьким
комуністам утримувати рівновагу між “соціал-фашистами” і нацис¬
тами. Та коли покінчили з так званими Народними фронтами, кла¬
*	Елі Галеві — французький історик і філософ (1870—1937). Одним із пер¬
ших у своїй праці “Ера тираній” /L’Ere des tyrannies/ провів паралель
між фашизмом і комунізмом.

102
Ален Безансон. Лихо століття
сифікація стала такою: соціалізм (тобто радянський режим), буржу¬
азні демократії (ліберальні й соціал-демократичні) і, нарешті, фа¬
шизм. Під назвою “фашизм” розуміли одночасно нацизм, фашизм
Муссоліні, розмаїті авторитарні режими, що панували в Іспанії,
Португалії, Австрії, Угорщині, Польщі й т. ін. і врешті-решт крайні
праві сили ліберальних режимів. Один ланцюг і далі пов’язує, ска¬
жімо, Жана Шіапа* й Гітлера, проходячи через Франко, Муссоліні
та ін. Специфічність нацизму була стерта. До того ж його пов’язува¬
ли з правими силами, на які він відкидав свою чорну тінь. Він ста¬
вав абсолютно правим, натомість радянський режим ставав абсо¬
лютно лівим.
Дивовижним фактом є те, що в такій країні, як Франція, ця
класифікація вкарбувалася в історичну свідомість. Зазирнімо в на¬
ші підручники з історії для середньої і вищої шкіл. Класифікація
там загалом така: радянський режим; ліберальні демократії лівого і
правого напрямів; фашизми, тобто нацизм, італійський фашизм, іс¬
панський франкізм і т. ін. Це трохи пом’якшений варіант радян¬
ської вульґати. Натомість ми нечасто бачимо в тих підручниках пра¬
вильну класифікацію, з якою погоджуються історики сьогодення і
яку ще 1951 року запропонувала Ганна Арендт, а саме: два суто то¬
талітарні режими, комунізм і нацизм; ліберальні режими; автори¬
тарні режими (Італія, Іспанія, Угорщина, Латинська Америка) —
в цій класифікації відновлюються класичні категорії диктатури й
тиранії, відомі з часів Аристотеля.
6.	Слабкість груп, здатних зберігати пам’ять про комунізм. На¬
цизм тривав дванадцять років, європейський комунізм у різних кра¬
їнах — від п’ятдесяти до сімдесяти років. Тривалість породжує ефект
самоамністії. Адже впродовж величезного часового відрізку грома¬
дянське суспільство розкришилося, еліти одна за одною були зни¬
щені, замінені, перевиховані. Всі або майже всі люди, зверху дони¬
зу, спекулювали, махлювали, зраджували, морально деградували.
Гірше того: більшість тих, хто був здатний думати, були позбавлені
знання про свою історію і втратили здатність аналізувати. При чи¬
танні російської опозиційної літератури — єдиної справжньої літе¬
ратури тієї країни, — чути скаргу, що крає серце, зворушливий ви¬
яв безмежного відчаю, але майже ніколи не зустріти раціонального
аналізу. Усвідомлення комунізму болісне, але й досі лишається плу¬
таним. Нині молоді російські історики не цікавляться тим періодом,
приреченим на забуття та відразу. А держава, до речі, знову закри¬
ває доступ до архівів. Єдине середовище, де могла б зберігатися яс¬
на пам’ять про комунізм, — дисидентство, що зародилося десь
1970 року. Але в 1991 році воно швидко розпалося й було нездатне
*	Жан Шіап — високопоставлений французький чиновник, представник
правих поглядів (1878-1940).

Додаток до французького видання
103
брати участь в організації нової влади. Тому створене ними това¬
риство “Меморіал” не могло пустити коріння й набути розмаху.
І справді необхідно, щоб орган, функція якого полягає у збереженні
пам’яти, досяг певної критичної маси — своєю чисельністю, силою,
впливом. Вірмени не зовсім досягли цієї критичної маси. Ще мен¬
шою мірою — українці, казахи, чеченці, тибетці й багато інших на¬
родів, яких я не згадую.
Після розпаду тоталітарного режиму ніщо не є таким проб¬
лематичним, як відродження в народу нормальної моральної свідо¬
мосте й нормальних інтелектуальних здібностей. У цьому аспекті
постнацистська Німеччина опинилася в кращій ситуації, ніж пост¬
радянська Росія. Адже в Німеччині не вистачило часу, щоб остаточно
зруйнувати громадянське суспільство. Німеччина, яку судили, карали
й денацифікували західні армії, спромоглася супроводити цей очис¬
ний рух, судити себе сама, пам’ятати про себе й покаятись.
Такого не сталося в Східній Європі, й частка відповідальности
лягає тут і на Захід. Коли російські комуністи трансформували своє
володіння багатством усієї країни в законну власність, узаконили
свою фактичну владу всезагальними виборами і замінили ленінізм
найшовіністичнішим націоналізмом, Захід вважав за недоречне ви¬
магати від них звіту. То була найгірша послуга, яку він міг зробити
Росії. Повсюдність статуй Леніна в громадських місцях Росії є тіль¬
ки видимим знаком отруєння душ, на лікування яких підуть довгі
роки. А на Заході й досі аж ніяк не відкинули історичну вульґату,
полишену Комінтерном народних фронтів. Закутування ленінізму в
ліву ідею, яке, до речі, жахало Каутського, Бернштейна, Леона Блю¬
ма, Бертрана Расселла й навіть Розу Люксембург, призвело до того,
що цю ідею інколи уподібнюють до якогось невдалого втілення лі¬
вої ідеї або до її випадкового вияву, мало не зумовленого метеоро¬
логічними примхами, тож тепер, коли ленінізм зник, його й далі
вважають за гідний проект, що став жертвою невдалої реалізації.
7.	Забуття комунізму і пам’ять про нацизм взаємно загострю¬
ються, тоді як простої і справедливої пам’яти вистачило б, щоб за¬
судити їх обох. Однією з рис нечистого західного сумління віддавна
є те, що джерело абсолютного зла має міститися в його лоні. Щодо
його географічної прив’язаности, думки розбігаються. Інколи те зло
гніздилося в Південній Африці за доби апартеїд, в Америці за часів
в’єтнамської війни. Але зло залишалося завжди спрямоване на на¬
цистську Німеччину. Росію, Корею, Китай, Кубу сприймали як
щось зовнішнє або виштовхане назовні тією мірою, якою прагнули
відвертати очі. Непевні докори сумління, які супроводжували цей
процес, компенсували пильністю, несамовитим зосередженням ува¬
ги на всьому, що було пов’язане з нацизмом, передусім на режимі
Віші або сьогодні — на збочених ідеях, які гнояться в деяких осеред¬
ках європейських крайніх правих.

104
Ален Безансон. Лихо століття
*
Однією з рис XX ст. є те, що не тільки історія була страхітли¬
ва, бо ж люди винищували людей, а й історична свідомість (а вона
пояснює історію) виявилась на диво нездатна правильно зорієнту¬
ватися. Орвел зауважив, що багато людей стали нацистами через
мотивований страх перед більшовизмом, а комуністами — через мо¬
тивований страх перед нацизмом. Це попереджує нас про небезпе¬
ку фальсифікацій історії. На наших очах формується одна з таких
фальсифікацій, і було б дуже прикро, якби ми лишили у спадок
наступному сторіччю сфальсифіковану історію.
Наприкінці я висловлю одну надію і одне побоювання. Зна¬
добилися роки, щоб остаточно усвідомити нацизм, бо він перевер¬
шував усе, що вважали за можливе, і людська уява була нездатна
збагнути його. Така сама ситуація може повторитися і з комуніз¬
мом більшовицького типу, злочини якого розкрили не менш гли¬
боку прірву та оберігались — подібно до Аушвіцу до літа 1945 ро¬
ку — завдяки неймовірному, невірогідному, неосяжному думкою.
Час, функція якого — розкривати істину, можливо, й тут виконає
своє завдання.

Додатки до українського видання
РЕТРОСПЕКТИВА
БЕЗПАМ’ЯТСТВА*
Промова, виголошена на вечорі нам’яти в
Парижі 22 листопада 2003 року в рамках
міжнародного колоквіуму “Український го¬
лод: ґеноцид у пошуках визнанняПодано
з незначними скороченнями.
Найзагадковішою обставиною, пов’язаною з українським голо-
домором-геноцидом, є не мотиви і не механізми його здійснення,
а надприродна глухота Заходу, який ніби не хотів і не хоче нічо¬
го знати.
На жаль, однією з причин цієї глухоти є прагнення до амнезії
й амністії комунізму, що як такий ніколи не був засуджений ані в
Україні, ані в будь-якій іншій країні, де він здобував владу. А на За¬
ході? Те саме й на Заході, і то через просту причину. Нацизм прак¬
тикував рабство і масові вбивства. Але він, попри те, що був націо-
нал-соціялізмом, не докладав зусиль, аби його зарахували до лівого
табору, а комуністична пропаганда успішно зарахувала його до табо¬
ру правого. Комунізм теж практикував рабство і масові вбивства.
Але він подбав зарахувати себе до лівиці, тобто — долучитися до
справи прогресу, великодушности, справедливости, а Захід уважав,
що це в цілому гарна справа. [...]
Тривалий час бувши професором російської історії, я цікавив¬
ся історією України. Це майже суперечність. Найперше, що вражає,
коли спеціялізуєшся на історії Росії, — це дивна відсутність Украї¬
ни в бібліотеці. Безліч книжок про Росію, СРСР, і на цьому
тлі — вельми рідкісні книжки про Україну (втім, кілька років тому
вони почали з’являтися). Класики російської історичної науки роз¬
глядають Україну як частину Росії, як землю, чия неминуча до¬
ля — приєднатися до єдиної та неподільної Росії. Про совєтських
істориків я взагалі не згадую, бо, коли йдеться про Україну, це не
історики. Те саме тривалий час можна було сказати і про російську
історіографію, писану іноземними мовами, адже вона перебувала в
полі магнетизму російського державного центру, петербурзького,
а згодом — московського.
*	Переклав із французької Олег Хома.— Критика.— № 12.— Грудень 2003 р.

106
Ален Безансон. Лихо століття
Історією України я зацікавився, міркуючи над очевидним фак¬
том. Україна — ключ і умова існування російського імперіалізму.
Московську імперію започаткувало взяття Казані 1552 року, що від¬
крило шлях до південно-східних степів і Сибіру. Проте заволодіння
цими неозорими територіями не мало далекосяжних наслідків для
російського режиму, адже російський і татарський стилі урядування
не надто різнилися. До того ж ці території були майже не залюдне¬
ні й не вплинули на стихійну еволюцію російської держави. Коли
вона заходилася вестернізуватися за допомогою революційних засо¬
бів, до яких вдався Пьотр Великий, Сибір пішов за нею без жодно¬
го примусу чи заохочення. Сибір був продовженням Росії, простою
сферою розширення її цивілізації, тут не йшлося про імперське па¬
нування. Якщо Росія стала нацією в модерному європейському зна¬
ченні цього слова, Сибір був її частиною.
Натомість завоювання України перетворило Росію на імперію.
Україна XVII ст. вже була частиною імперії, великої польської ім¬
перії, яка простяглася до Чорного моря, відтак — до погано контро¬
льованих кордонів Османської імперії. Саме там спалахнуло козаць¬
ке повстання, що завершилося переходом 1653 року козацької дер¬
жави під протекцію царя Алєксєя Міхайловіча. За Петра Великого й
особливо Єкатєріни II протекція перетворилася на колоніяльний
режим. Жорсткий контроль і фактичний статус колонії для пересе¬
ленців поступово адміністративно прив’язали її до Росії. Але вона не
була Росією. Вона зберегла аристократію, виховану польською куль¬
турою, мову, літературу (великою прикрістю для неї було те, що Го¬
голь, один із її синів, не писав українською), рештки протонаціо-
нальної церкви (уніятство), історичні спогади. Вона достатньою мі¬
рою зберегла свою самобутність при тому, що для її спокійного
існування вимагалось, аби імперія просунулася за її межі, тобто по¬
глинула вже саму Польщу, й у XVIII ст. таке поглинання, шматок за
шматком, відбулося. Російська імперія народилась і розширювалась
надалі у XIX ст. Проте за імперську структуру доводиться платити:
вона надзвичайно ускладнює політичну еволюцію. Ця структура зі
своєї природи авторитарна, бо зорієнтована на панування, на ком¬
плектування і формування органів, призначених володарювати, від¬
повідно, їй немає діла до свободи.
На початку XX ст. Росія дуже змінилася. Кріпацтва вже не бу¬
ло, стрімко пішла вгору модерна економіка, навіть самодержавство
почало відступати перед представницьким устроєм. Однак імперія
залишалась імперією і вся пізніша еволюція прямувала до імперської
мети. Відчувалося, що перехід до модерного режиму, падіння са¬
модержавства — ознаки розпаду імперії, але саме цього не бажав
російський націоналізм. Просвічені класи бажали кінця Старого
Режиму, але аж ніяк не кінця імперії. Цього не хотіли ні ліберали,
ні навіть революціонери.

Додаток до українського видання
107
Режим та імперія розвалилися разом у 1917 році. Лєнін і біль¬
шовики були єдині, хто на словах відмовився від імперії. Втім, най¬
першим клопотом Леніна в 1918 році були переговори про виведен¬
ня німецьких військ з окупованої ними України. З усіх частин ко¬
лишньої імперії це була перша, яку він відвоював. Тож від цієї миті
СРСР знову набув форми імперії. Комуністична ідея, ідея абстрак¬
тна, утопічна, що потребувала підживлення реальнішими й природ-
нішими пристрастями, потроху перестала бути тією силою, що
об’єднувала нову імперію, хоча комунізм і залишився на прапорі.
Такою пристрастю знову став російський націоналізм. Імперія роз¬
ширилась, але 1991 року розвалилася разом із комуністичним режи¬
мом. Вирішальний момент цього розвалу — не відокремлення бал¬
тійських країн, Центральної Азії і Кавказу, а нове відокремлення
України.
Чому? Бо її незалежність свідчить, що Росія може стати нареш¬
ті нацією, що вона може еволюціонувати як нації європейські, що,
поза жахливими дужками комунізму, ця еволюція може нарешті
повернутись у той пункт, де її було перервано, у жовтень 1917 року,
і привести до створення Нового Режиму — представницького й лі¬
берального, з правильною і здоровою ринковою економікою та де¬
мократією. Ось що дало Збігневу Бжезинскі підстави написати, “що
поява незалежної України була однією з трьох найголовніших гео-
політичних подій XX століття, після розпаду в 1918 році Австро-
Угорської імперії та поділу Европи на два блоки у 1945-му”.
Дванадцять років по тому видається, що ці чудові перспективи
жахливо загрожені. Є три підстави так думати.
Перша з них — еволюція Росії не виправдала сподівань. Ко¬
мунізму не засуджено, в Росії не відбулося нічого схожого на суд
совісти, що його пережила після падіння нацизму Західна Німеччи¬
на. Жодного комуністичного керівника не покарали за замахи на
життя і свободу співгромадян чи підкорених народів. Навіть навпа¬
ки, владу захопила найпорочніша, найтренованіша, найзлютовані-
ша корпоративним духом, найпросякнутіша комуністичним вихо¬
ванням частина партії — КҐБ. Захопивши багатства країни, при-
владна команда домоглася визнання своєї власности на них і
легітимації через легко маніпульоване всезагальне волевиявлення.
Вона встановила авторитарну і водночас скорумповану систему вря-
дування, яка майже не залишає шансів на те, що від права й сво¬
боди народиться громадянське суспільство. Знову еволюція, якої
так очікував світ, виявилася надовго заблокована. Комуністичну
ідеологію, мертву ось уже півстоліття, не відкинули з презирством,
як це сталося з ідеологією нацистською. Від неї просто відійшли. Та
цей відхід не стосується комуністичних методів урядування, спокій¬
но вживаних і надалі, бо нові правителі інших не знають. Вони
дбайливо оберігають пам’ять Лєніна, Дзержинського, Сталіна, ша¬

108
Ален Безансон. Лихо століття
нованого за те, що підтримав славу й могуть російської держави.
Моральний ідеал, покликаний зцементувати Росію, запалити во¬
гонь у серці глибоко фаталістичного і здеполітизованого наро¬
ду — не любов до свободи, а любов до могутности, до національної
величі, тобто знову російський націоналізм і його релігійний двій¬
ник, церква Московського патріярхату. Формула маркіза де Кюсті-
на — “раб навколішках мріє про світову імперію” — нарешті знай¬
шла своє застосування, навіть якщо світова імперія стала остаточно
недосяжною. Адже її місце заступив інший проект: відновити росій¬
ське панування на всіх тих землях, що колись належали Совєтсько-
му Союзові. Російський натиск поширюється в усіх напрямках. Він
досягає успіху там, де це легко, наприклад у Білорусі й частково на
Кавказі. У Балтії й у Центральній Азії він виявляє себе обережніше.
Але головною метою, безперечно, є Україна. Все годиться, аби зно¬
ву здобути її: економічний тиск, іредентизм росіян в Україні, по¬
стійна блокада з боку Придністров’я та Молдови (яку Росія посту¬
пово поглинає), саботування реформ, які намагається здійснити
український уряд, маніпулювання релігійним розколом, поліційне
та військове проникнення — задіяно всю гаму можливих засобів
тиску. Російська дипломатія вважає, що час — її союзник. З роз¬
важливістю і проникливістю вирощує вона свої квіти. Громадська
думка — на її боці. Загалом російський народ вважає, що відокрем¬
лення України — тимчасова аберація, і тому відмовляється зважати
на нього як на щось реальне. Загальну думку добре виражає стогін
Солженіцина з цього приводу.
Другою підставою для занепокоєння є нечисленність і хиткість
тих міжнародних опор, на які могла б розраховувати Україна. Єди¬
ний “вільний” кордон — з боку Польщі. На щастя, здається, тягар
суперечностей, що розділяє ці дві країни, “полегшав” і врегулюван¬
ня цілком можливе. В усякому разі, стосунки нині добрі. Але Поль¬
ща має досить власних труднощів, щоб спромогтися взяти на себе
ще й українські. Далі розкинувся Европейський Союз. За винятком
Німеччини, яка пам’ятає про старі зв’язки, він ігнорує Україну.
У питаннях своєї безпеки вона може розраховувати лише на Сполу¬
чені Штати. Однак здається очевидним, що від часу появи тез Бже-
зинскі, які нині вже не назвеш новими, інтерес до України й навіть
просто розуміння її істотної значущости помітно поменшали. На¬
пад 11 вересня 2001 року став для України більшою катастрофою,
ніж для Сполучених Штатів, які надто зблизилися з Росією (котра,
до речі, не змарнувала цієї нагоди) і тепер поглядають на всі “по¬
гані” вчинки Владіміра Путіна із розчуленою поблажливістю. А той
розподіляє ролі в чудово спланованій грі, й завжди метка російська
дипломатія виконує ту, що відведено їй, незворушно і бездоганно.
Я не надто добре обізнаний із тим, чи справді Сполучені Штати по¬
лишили Україну, проте їхні дії справляють таке враження і, що є ще

Додаток до українського видання
109
гіршим, в України це враження вже склалося. Це не те, що може її
підбадьорити.
Третьою, набагато істотнішою підставою є та ситуація неви¬
значеносте щодо самої себе, в якій опинилась Україна.
Поодинокі праці, з яких ми впродовж тривалого часу дізнава¬
лися про цю країну, дотримувалися класичної націоналістичної схеми.
Україна, мовляв, завжди існувала, її ідентичність могла поблякнути
через чужоземні загарбання, що змінювали одне одного, проте піс¬
ля здобуття незалежносте візьме гору її вічна національна форма. Це
схема того самого штабу, що й схема польського чи ірландського
націоналізмів XIX ст. Проте вона хибна.
Ця схема виявилася доречною щодо Польщі, яка була великим
королівством і пам’ятала про це. Чи була вона доречною щодо Ір¬
ландії? Ця країна значною мірою втратила свою мову і цим схожа на
Україну. Натомість її національне почуття спиралося на релігійну
єдність. Ірландія, зазнаючи принаймні не меншого гноблення, ніж
Україна (не такого “дикого”, але, мабуть, невблаганнішого), спромог¬
лась, одначе, зберегти своїх провідників, достатньо освічену еліту.
Ця еліта не могла сподіватися якоїсь кар’єри в Англії, де католикам-
ірландцям відведено було виконувати роль робітників. Не ввійшла
вона й до еліти Сполучених Штатів, де витворилася ще одна Ірлан¬
дія, повноцінна й спроможна допомагати матері-батьківщині. Про¬
те ірландський селянин, коли нарешті він спромігся звільнитись
(а кілька десятиліть потому здобула незалежність й Ірландія), пере¬
творився на свідомого громадянина й ніколи не прагнув повернути¬
ся до Англії. Та й Англія не бажала такого повернення, а в англій¬
ській літературі й політичній думці завжди, принаймні від часів
Свіфта, існувала потужна течія, що прагнула допомогти Ірландії. Ду¬
же хотілося б, аби така течія заіснувала в Росії. Відомо, що від два¬
дцятих років Ірландія — це країна з найдинамічнішою економікою
в Европі й що пересічно колишній злиденний орендар став багат¬
шим за англійця.
Націоналістичні історики сподівалися схожої долі й для Укра¬
їни. Та вони помилялися.
Назагал є дві головні перешкоди формуванню української
нації. Передовсім, вельми задавнений брак еліти. За польських ча¬
сів українські аристократи полонізувалися, тож національне по¬
чуття мало сповіщатися іншим каналом — через отаманів і козаць¬
ке військо. Російська епоха позначилася систематичнішими руй¬
нуваннями. Спочатку — ліквідацією козацтва. Потім — польської
або полонізованої аристократії. Найкращі сили еліти було постав¬
лено на службу російській державі. Україна була для Росії резер¬
вуаром кадрів, бо хоч яким скромним був її інтелектуальний роз¬
виток у затінку Польщі, він усе-таки перевищував інтелектуаль¬
ний розвиток Росії. Російська держава вимагала лише лояльносте,

110
Ален Безансон. Лихо століття
православної віри, російськомовности: ці умови відкривали шлях
до адміністративної кар’єри в імперії. Те ж саме бачимо й за
совєтської епохи, яка поєднувала жорстокі тоталітарні репресії
супроти еліти, підозрюваної у “буржуазному націоналізмі”, з за¬
кликом залучатися до комуністичного апарату. Що ж стосується
“народу”, який мав би висунути цю еліту, то він, зазнавши вели¬
чезних жертв, втратив таку спромогу. Українське селянство вини¬
щувала громадянська війна, колективізація, воно жорстоко по¬
страждало від штучно організованого голодомору, витримало го¬
ловний тягар нацистської окупації, а одразу по війні — ще один
голодомор і нові репресії. Воно було також зрусифіковане, бо той,
хто розмовляв українською, прирікав себе на належність до най¬
нижчих і найзневаженіших категорій населення. Мабуть, жодна
нація (окрім білорусів) не зазнала за комунізму настільки глибо¬
кої руйнації, як українська.
Інша перешкода — реальне і дбайливо культивоване Росією
роз’єднання українського народу. Він розривався між двома полю¬
сами: західним, де панував католицизм, прихисток української мови
та ідеї, і східним, де панувало православ’я, — глибоко зрусифікова¬
ним, якщо не цілковито російським. Між цими двома полюсами
містилося “болото”, яке відчувало себе коли не “українським”, то
принаймні київським, одеським, “місцевим”, у кожному разі — не
російським, хоч і російськомовним, роздертим між обома полюсами
й неспроможним поки що визначитися. Саме в цьому секторі, ма¬
буть, сформувалася більшість населення, з якої комплектувався по¬
літичний клас. Він належить до совєтського, сказати б, постсовєт-
ського типу, він номенклатурний і мафіозний, як і політичний клас
Росії, з яким відчуває спорідненість і швидко знаходить спільну мо¬
ву, коли демократичні протести набувають небезпечної для нього
сили. [...]
Окремо слід сказати про глибокий церковний розкол. Уніят-
ство, що називається ще греко-католицькою церквою, об’єднує при¬
наймні чверть християн України. [...] Близько 70 % українських пра¬
вославних парафій перебувають під юрисдикцією Московського
патріярхату, амбіції якого поширюються на всю територію колиш¬
нього СРСР. Решта парафій розподілено між двома чи трьома інши¬
ми конфесіями, жодна з яких не спромоглася дістати визнання від
Вселенського патріярха Константинопольського, що остерігається
роздратувати Москву. Через це юрисдикція української держави не
збігається з церковною юрисдикцією, що є винятком у православ¬
ному світі (де загальним правилом є взаємовідповідність між наці¬
єю, церквою і державою) і становить корисне для Кремля знаряд¬
дя впливу.
Я знаю, що наше зібрання цього вечора насамперед релігійне
і спонукає до побожного самозаглиблення. Ми молитимемось не

Додаток до українського видання
111
тільки за мертвих, а й за живих, не лише за Україну вбиту, а й за ту,
що намагається повернутися до життя. Нехай же, разом зі своєю
пам’яттю, вона спроможеться знову здобути підставу для того, щоб
жити й сподіватись.

ПАМ’ЯТАТИ
І ДОСЛІДЖУВАТИ!
Текст промови, виголошеної 4 червня 1983
року в Парижі, у сквері ім. Т. Шевченка, на
урочистих зборах, скликаних Центральним
комітетом українських організацій на від¬
значення 50-річчя голоду в Україні. Уперше
надрукований у журналі “Сучасність” (жов¬
тень 1983 року, с. 48—51). З книжки “Голод
в Україні 1932—33. Вибрані статті,—
Луцьк: ВМА “Терен”, 2006.- 164 с.
Протягом 1932 (і навіть уже протягом 1931-го) року загони вій¬
ськових і чекістів обшукували села України, нишпорили по хатах та
обійстях. Вони дошукувалися не зброї й золота, а зерна. Багнетами
пороли землю, перекопували долівки в льохах, зривали підлоги в ха¬
тах, розкопували городи. Знайшовши в горшках, діжках, на горищах
зерно, разом з ним забирали й родину. Зерно, звезене підводами,
зсипали просто на землю при залізничних станціях.
Купи зерна охороняли військові. Не було брезенту, щоб його
накрити, його поливали осінні дощі, й воно починало гнити. Того
року селяни не мали змоги посіяти озимину, бо забрали їм увесь по¬
сівний матеріял.
З початку осени по селах цілковито зник хліб, і люди харчува¬
лися переважно картоплею. Під Різдво почали різати худобу. Але з
неї не було вже нічого, тільки шкура та кості. Курей і гусей давно
вже поїли. Не було краплі молока, ані жодного яйця.
Тієї зими в багатьох родинах почався голод. Захворіли діти, в
них пухнули животи, бо вони змушені були їсти картопляне луш¬
пиння або викопане з-під снігу жолуддя. Близько початку лютого
закрили школи: діти були неспроможні їх відвідувати. Хати напов¬
нювалися їхніми благаннями, розпач охопив матерів, розгубилися
батьки.
У березні вже не було ні котів, ні собак. Усіх їх перебили
й охлялі з голоду тіла їх зварили. Розтанув сніг, і люди почали пух¬
нути й набрякати. Діти мали здуті животи, подібні на кістяки ті¬
ла, пташині шиї й великі очі на старечих обличчях. Вони харчува¬
лися мишами, горобцями, мурашками, викопували з землі хробаків.
А батьки варили підошви, стару кінську збрую. Коли зазеленіла тра¬
ва, почали варити кропиву, молочай, польову рослинність.
Селяни пробували наблизитися до звалищ зерна, що гнило при
залізничних станціях. Діти ухитрялися бодай трохи украсти цієї зі¬

Додаток до українського видання
113
прілої маси, але військові підстрілювали їх, як кроликів. При пере¬
їзді через Україну було наказано в пасажирських потягах завішувати
вікна, бо ж заборонено було споглядати укляклих прохачів, що кри¬
ком благали: “Хліба, хліба!” Мешканці сіл масово почали втікати до
міст, але міста були оточені загороджувальними військовими загона¬
ми. Декому з селян щастило подолати загороди, але вони вмирали
на вулицях, на очах збайдужілих переляканих городян. Натупцював¬
шись якийсь час у полі перед входом до міста під чистим блакитним
небом, знесилені натовпи поверталися до села, падали на землю й
умирали. На просторах у сотні кілометрів можна було бачити села-
привиди, дивовижно мовчазні, без тварин, без птахів, з безлюдними
вулицями, над якими слався жахливий сморід. Озимий хліб дозрівав
на полях, і не було кому його збирати. А восени, коли військові за¬
гони обходили хати, всі мешканці були мертві. Смерть спостигала
людей по черзі, відповідно до фізичної відпорности організму: спо¬
чатку дітей, потім старих, далі чоловіків і жінок середнього віку.
Перших ще ховали, далі вже — ні. Зафіксовано багато випадків лю¬
доїдства. Звідусіль збирали трупи, їх стягували лопатами й кидали в
спільні могили. Потім дезинфікували підлоги, білили стіни. З райо¬
нів Орла і Волги прибували родини переселенців-росіян, яких роз¬
селювали по цих спустошених землях, по хатах, у яких ще довго три¬
мався запах смерти.
Не сьогодні й не перед такою поінформованою громадою, як
ваша, розповідати мені про політичні умови, що призвели до такої
катастрофи. 1929 року партія Сталіна відчула себе достатньо силь¬
ною, щоб упокорити сто тридцять мільйонів селян і покласти край
компромісній політиці неп’у. По всьому СРСР депортовано й зни¬
щено найкращу частину селянства під образливим ярликом курку¬
лів. Інші змушені були піти на невільницькі плантації, якими стали
колгоспи. Сільськогосподарська катастрофа була повна й остаточно
завершена. Опір селян був затятий, але врешті остаточно придуше¬
ний. У цьому перша відміна від доби воєнного комунізму: в 1921 ро¬
ці партія відступила, а цим разом вона вийшла переможцем. Але є
ще й друга відміна: 1921 року сільськогосподарська катастрофа була
визнана публічно. Покликано було місію Гувера, яка не забарилася
прийти на допомогу голодуючим. Врятувавши від смерти від шести
до восьми мільйонів осіб, вона тим самим врятувала й більшови¬
цький режим. Катастрофу ж тридцятих років заперечувано й спрос¬
товувано всіма можливими засобами, її приховувано від чужинців,
про що я скажу далі. Але не говорено про неї й перед самою вла¬
дою, яка, зрештою, й не хотіла про неї чути. І як логічний наслідок
цього було наказано реквізувати зерно, так ніби колективізація була
успішно завершена. Фактично ж кількість зерна конфіскованого в
Україні, підраховано не на підставі реального врожаю, а на основі
офіційних вигаданих, фальшивих даних “соціялістичноі” статисти¬

114
Ален Безансон. Лихо століття
ки. Починаючи від 1932 року, оподаткування натурою спричинило
стан ендемічного голоду і напівгромадянської війни. Закон від 7 сер¬
пня 1932 року уповноважував загони ҐПУ стріляти в кожного, хто
простягає руку до соціялістичної власности. Дітей, які збирали ко¬
лоски, розстрілювали також. Божевільні хлібозаготівлі того року
призвели до голоду, про який я щойно говорив.
Хоча, пояснюючи причину цієї катастрофи, треба віддати
належне знеособлюючій природі соціялізму, засліпленню утопією,
бездушному автоматизмові божевільного планування та бюрокра¬
тичному теророві, у ній знайшло своє втілення свідоме політичне рі¬
шення Сталіна та його посіпак: розгромити політичне селянство,
розгромити Україну як національну єдність. Нищення селянства
супроводжувалося повним оновленням керівного апарату і “деукра-
їнізацією” України. Саме в цьому сенсі є законні підстави говорити
про ґеноцид. Це безперервний ґеноцид, що в 1932-1933 роках досяг
свого апогею, але до нього вважали потрібним повернутися, і він
триває далі ще й сьогодні. Тієї весни померло з голоду, чи, вірніше
кажучи, примушені були померти з голоду, можливо, 10 відсотків
українців. Чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей.
У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки в Україні
становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних
числах — це бойня, яка арифметично дорівнює винищенню євреїв
Гітлером. Але тим часом, як кінцевий наслідок винищення євреїв ві¬
домий усьому світові, як воно стало об’єктом дослідження числен¬
ної літератури на всіх мовах і пам’ять про нього побожно і пильно
зберігається, штучний голод, п’ятдесяті роковини якого ми сьогодні
відзначаємо, лишається майже невідомим.
Та попри всі запобіжні заходи й дезінформацію, поширювану
комуністичним тоталітаризмом, правда все ж таки просочилася.
Брошура, видана в Брюсселі 1933 року під назвою “Голод на Укра¬
їні”, подала приголомшливу, але вірогідну картину тогочасного ста¬
ну. Правдиво освітлювали події також інформаційні статті, друкова¬
ні у великих європейських газетах. Проте в той самий час французь¬
кий прем’єр Ерріо свідчив, що він, подорожуючи Україною, нічого
іншого не бачив, окрім добробуту, заможних колгоспів, добре відго¬
дованих дітей, що пашіли здоров’ям. Мабуть, неможливо навести ін¬
шого подібного прикладу, до такої міри скандального, який я назвав
би буржуазним просовєтизмом. Борис Суварін опублікував 1938 ро¬
ку свою велику, класичну працю, яка лишається й сьогодні фунда¬
ментальною. Але в цій праці під назвою “Сталін” немає навіть згад¬
ки про голод в Україні. Кестлер пише в своїх спогадах, що тим ча¬
сом, як його очі всюди спостерігали жахливу катастрофу, якась
шизофренія не дозволяла розумові усвідомити її. А йдеться ж про дві
наймужніші й найясніші голови довоєнної Европи. Кравченко дав
приголомшливі свідчення, але добропорядна публіка повірила йому

Додаток до українського видання
115
менше, ніж Едуарові Ерріо. Щодо мене, то я докладно знаю ту мить,
коли я усвідомив для себе наявність ґеноциду: читаючи 1970 року
сторінки прегарного роману Василя Ґроссмана “Все минає”, з яким
французькі комуністи перешкодили читачеві ознайомитися, і його
тепер годі знайти. Страшна книжка Василя Барки з’явилася у фран¬
цузькому перекладі лише 1981 року, і мені здається, що вона не
знайшла того поширення, на яке заслуговує.
Двадцяте сторіччя — це сторіччя-вбивця. У незчисленних свід¬
ченнях про жахи тоталітарних режимів я завжди знаходжу одну
спільну рису: ті, що вмирають, попри все сподіваються, що нор¬
мальний світ або принаймні наступні покоління дізнаються про те,
що з ними сталося. У таборах не забувають, там уміють зберігати
пам’ять про те, що сталося. Жертви чекають помсти і справедливо¬
го суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для цих
мучеників, яким немає ліку, — це пам’ятати. Що означає: знати,
досліджувати, зафіксувати й аналізувати події. Мені важко сказати,
чи це завдання — пам’ятати — здійсненне в Україні, окупованій
партією комуністів. Але я знаю, що воно здійснюється у Франції,
Канаді, Сполучених Штатах — усюди, де українська діяспора свідо¬
ма своєї пам’яти. Для народу, який втратив свою пам’ять, відрод¬
ження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб
контролювати минуле та фальсифікувати історію. Але сам той факт,
що ми зібралися тут сьогодні, свідчить, що ми нічого не забули й
український народ пам’ятає про себе. Ось чому я впевнено чекаю
його відродження.

ВІЙНА БІЛЬШОВИКІВ ПРОТИ СЕЛЯН.
1933
Стаття написана спеціально для “Всесвіту99
і	надрукована в журналі № 9—10, 1993 р*
Коли мені запропонували порівняти вандейський період із
тим, що сталося в Росії, мене призупинила різниця в масштабах. Як¬
що суворо дотримуватись пропорцій, Вандею можна порівняти хіба
що з одним сумним епізодом, котрий відбувся впродовж одного ро¬
ку в якійсь одній провінції — і тоді саме порівняння втрачає будь-
який сенс. Коли ж прийняти Вандею за певне історичне явище —
підготовка-конфлікт-перемога, то відповідне явище в Росії слід бу¬
де назвати війною більшовиків проти селян, яка тривала з 1918-го
до 1933 років і театром подій якої був увесь Радянський Союз.
І. СПОЧАТКУ Я ОПИШУ ЦЮ ВІЙНУ,
А ПОТІМ СПРОБУЮ ПОРІВНЮВАТИ
1.	Що являли собою майбутні супротивники до того, як зав’язав¬
ся конфлікт? З лютого до жовтня 1917 року російське селянство, за¬
охочуване більшовицькими гаслами до анархізму й масового дезер¬
тирства, домоглося своїх предковічних цілей. Маєтки, які усталюва¬
лися послідовно впродовж півстоліття (а протягом останнього
десятиріччя старого режиму — в дуже прискореному темпі), було за¬
хоплено й поділено. Те, що лишилося, стало об’єктом дедалі агре¬
сивніших зазіхань. Паралельно існував інший феномен, не лише
економічно, а й соціально регресивний: ідеться про відродження на
селі колективістських структур, швидку реконструкцію сільської об¬
щини та її керівного органу з невизначеними функціями. Якщо 1913
року об’єднувалося не більше 50 % селян, то 1928-го було колекти¬
візовано аж 95 %. Таким чином за кілька місяців було зведено нані¬
вець десятирічні здобутки столипінської реформи. Індивідуальне
господарство — запорука сучасної ринкової економіки — потребувало
*	3 французької переклала Алла Лазарєва.— Париж, 1993.

Додаток до українського видання
117
б на вкорінення, за Столипіним, двох десятиліть. Воно не проіснува¬
ло й десяти років. Сільська комуна утверджувалася тим упевненіше,
що видавалася селянам єдиною структурою, здатною їх захистити.
Ми невдовзі побачимо, що то була ілюзія.
З часу жовтневого путчу більшовицька партія незмінно про¬
тистояла селянству.
Згідно з російською революційною традицією, інтелігенція
дотримувалася щодо селянської маси двох протилежних поглядів.
З одного боку, це був Народ — змучена, терпляча душа країни,
з другого — “чорний” люд, відсталий, тупий, несприйнятливий до
революційної ідеї, перешкода на шляху прогресу.
Маркс казав про “ідіотизм сільського життя”. Плеханов допов¬
нив: “бородаті орачі, жорстокі й невдячні, в’ючаки”, і Ленін: “ди¬
кість сільського життя”. На його думку, селянинові, далекому від
колективістських устремлінь, притаманний інстинкт “хижого й жа¬
люгідного індивідуаліста”. Для Сталіна, за словами Хрущова, “селя¬
ни були лайном”.
Крім цього, слід узяти до уваги принципово помилкову кон¬
цепцію, яку Ленін, а слідом за ним більшовики застосовували щодо
селянства. Російський марксизм виходив із того, що російське соці¬
алістичне сільське господарство має бути засноване на плані та ве¬
ликих механізованих кооперативах. Можливим успіхам столипін-
ської реформи передбачалося протиставити спілку “пролетаріату” й
“бідного селянина”. Оскільки ця спілка не мала в реальному житті
жодного обґрунтування, було вигадано таку собі дияволічну постать,
втілення зла на селі, селянського вампіра, поплічника капіталізму —
КУРКУЛЯ. Коли фальшива концепція дійсности набрала сили, во¬
на почала діяти з енергією розривної кулі, спричиняючи неабияке
кровопролиття. Останньою причиною катастрофи, що її слід озна¬
чити, є, відтак, безглузда ідея, яка оволодіває безтямними головами,
або ж — голови, що стають безтямні через цю ідею. Велика таємни¬
ця! Але вона пояснює, чому 1917 року Дзержинський визнав, що для
побудови соціалізму буде необхідно “винищити кілька класів”, а Зі¬
нов’єв вважає за потрібне “ліквідувати” 10 мільйонів росіян зі 100.
2.	Перша фаза війни розгортається з 1918-го до 1921 року. Оскіль¬
ки до революції лише 494 селянина вступили до більшовицької пар¬
тії, остання вустами Свердлова заявила у травні 1918-го, що ладна
збудити “класовий конфлікт” на селі, бо саме село не спроможне йо¬
го спонтанно генерувати. Методом стала система поборів, реквізиція:
само собою вийшло так, що Державі було надано право брати в се¬
лян усе, що їй необхідно, не дбаючи про компенсацію. Гарантом без¬
застережної реквізиції виступали створені повсюдно “комітети неза¬
можних селян”, які складалися переважно не з місцевої бідноти, а з
прибулих комуністів-активістів: “стодвадцятип’ятитисячників”.

118
Ален Безансон. Лихо століття
Доктрина військового комунізму передбачала як основну озна¬
ку нового суспільного порядку скасування грошей. Реквізиція, або,
за марксистською термінологією, скасування ринкових відносин,
стала самою сутністю соціалізму. З погляду селянина, ця доктрина
означала тільки те, що віднині зерно забиратимуть безкоштовно. То¬
ді селяни вчинили опір.
За своїм розмахом і небезпекою для більшовицької влади селян¬
ська війна була більш масовою і загальнонародною, аніж війна грома¬
дянська. Селяни не могли спиратися на білих генералів, які, крім
Врангеля, не приймали “чорного розподілу” земель 1917 року й також
займалися реквізицією для потреб своїх військ. Вони брали собі за ва¬
тажків тих, хто волів командувати ними, — соціалістів-революціоне-
рів, анархістів, кадетів. Зареєстровано принаймні три сотні повстань
лише на більшовицькій території. Селянські збройні загони спромог¬
лися об’єднати 40 000 — під орудою есера Антонова, ще 40 000 — під
орудою анархіста Махна, 20 000 — під Григор’євим; ці загони мали на
озброєнні гармати і навіть бронепоїзди. Проти них воювали найві-
доміші більшовицькі генерали — Тухачевський, Фрунзе, Якір, у роз¬
порядженні яких були всі можливі технічні засоби: це була страшна,
нелюдська війна, без полонених. Однак червона армія, що складалася
передусім із селян, не була вже такою надійною, як колись. У берез¬
ні 1921 року колапс у країні дійшов межі, ставлячи під загрозу саме
існування радянської влади: тоді Ленін задекретував перемир’я, ві¬
доме під назвою неп. На цей час п’ятнадцята частина населення,
близько 10 000 000, загинула — від заліза й вогню, від холери й тифу,
а надто від голоду. Як у Німеччині періоду Тридцятилітньої війни, со¬
ціальний та економічний порядок було геть зруйновано. 1921 року
стався голод на Волзі, який додав ще 5 000 000 померлих: “лише”
п’ять мільйонів, завдяки місії Гувера, котра змогла врятувати близько
10	000 000 голодних. Ленін не перешкоджав діяльності місії Гувера,
хоча потім і наказав розстріляти більшість радянських громадян, які з
нею співробітничали. З 1914-го до 1917 року, під час Першої світової
війни, приріст населення Російської імперії становив 8 000 000 осіб.
З 1918-го до 1922 року вона втратила 15 000 000.
3.	Друга світова війна визріла 1928 року. Партія більшовиків ні¬
коли не розглядала неп інакше, як перемир’я, “селянський Брест-
Литовськ”, за висловом Розанова, так само необхідний, з погляду
співвідношення сил, як і укладена з Німеччиною Брест-Литовська
угода. Завдання полягало в тому, щоб оцінити еволюцію цього спів¬
відношення сил. Під час перемир’я радянське сільське господарство
видужало напрочуд швидко. Водночас партія збільшилася чисельно,
зміцнила дисципліну у своїх лавах, неподільно контролюючи міста,
заводи, школи, засоби масової інформації, інтелігенцію. Багато го¬
ворилося про внутрішню неодностайність партії: правий ухил пред¬

Додаток до українського видання
119
ставляв Бухарін, лівий — Преображенський або Троцький, а Сталін
знайшов собі місце у центрі. Однак для селянства усе це “різного¬
лосся” не мало суттєвого значення. Усі — праві, ліві, центристи —
прагнули розширити державний сектор, ніхто не змирився з ринко¬
вою економікою. Йшлося, власне, лише про те, коли і як відновити
наступ.
Приймаючи рішення, спиралися знову ж таки на помилкові
засади. Спершу оголосили “кризу ножиць” — як аргумент на ко¬
ристь пришвидшення соціалізму. Однак ця штучна криза не мала ні¬
чого спільного з “проклятим капіталізмом”, лише — з економічним
волюнтаризмом: ціни на сільгосппродукцію були штучно занижені,
а на промислові товари так само штучно завищені. 1928 року настав
час другої, зернової, “кризи”. Це також була не криза, а звичайний
дисбаланс, що його легко вирівняти за допомогою ринкового меха¬
нізму або податкової політики. Досить було б підвищити ціну на
пшеницю до реального рівня. Але ж ця “криза” прислужилася до
запровадження крайніх заходів — повернення до методів реквізиції
з відправкою ЗО 000 активістів на село. Партія (псевдоправі бухарін-
ці капітулювали) розуміла, що вирішальний час наближається. Але
оскільки це була більшовицька партія, то війну проти села належа¬
ло “підготувати політично”, тобто представити її як внутрішню гро¬
мадянську війну на селі. Для цього треба було сфабрикувати схему
протистояння: з одного боку — “незаможний селянин”, який праг¬
не колективізації, з іншого — “куркуль”, а між ними — “середняк”,
що його кожен тягне на свій бік. У грудні 1929 року Сталін прого¬
лосив фатальне гасло: “Ми перейшли від політики обмеження кур¬
кулів до політики ліквідації куркульства як класу”. Але хто такі бу¬
ли куркулі? Треба відрізняти реального куркуля від метафізичного.
Справжній куркуль представляв 3-5 % сільського населення.
Формального визначення не існує, але назагал такий господар мав
дві-три корови, з десяток гектарів ріллі на родину з сімох осіб. На
селі, що на той час дуже “вирівнялося”, його прибуток усього на
50 % був вищий від прибутку бідного селянина. Але ж він продуку¬
вав 20 % врожаю зерна!
Метафізичний куркуль ледве нагадує куркуля реального. Це —
класовий ворог, нелюд. Єврейський письменник Гроссман резонно
зауважив, що для Сталіна куркуль був тим самим, що єврей для Гіт¬
лера. Він належав до проклятої раси. Навіть розорений, він не ста¬
не бідняком, він залишається куркулем. Він не може найнятися на
завод, не може піти до війська. Куркульським дітям, яких не було
депортовано разом з батьками, ніхто не мав права дати прихисток.
Вони помирали тисячами, як зайці у борозні.
Ліквідація куркулів здійснювалася за методом квот; щоб вико¬
нати “план”, відловлювали будь-кого — і “середняків”, і “незамож¬
ників”. Ці операції відбувалися практично безконтрольно, перетво¬

120
Ален Безансон. Лихо століття
рюючись на оргії жорстокості, грабунку, доносів. Історики (серед
них і ті, хто симпатизував радянському ладу, наприклад, Моше Ле-
він) погодилися на цифрі від 10 до 15 мільйонів депортованих. Ве¬
лику частину цих людей було вивезено до Сибіру й покинуто серед
боліт і лісів без знарядь праці, без харчів. Настала зима, і вони по¬
вмирали. Ще один приклад із багатьох: десятки тисяч депортованих
разом із охоронцями й сторожовими собаками “висадилися” у Ма¬
гадані. Три місяці потому всі загинули, разом із собаками та охорон¬
цями. Я не можу розглядати докладно кожен епізод. Дослідники
вважають, що загинула четвертина депортованих, серед них дуже ви¬
сокий процент дитячої смертности.
4.	Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників,
організаторів остаточно перебило хребет одній із найпотужніших у сві¬
ті сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана
й ледаща юрба. Однак шлях до третьої фази війни було відкрито —
шлях до колективізації, тобто поневолення всіх, хто залишився се¬
лянином. Фіктивно середняки й бідняки прагнули колективізації.
А оскільки ця фікція заступила місце реальності, відродилася й ат¬
мосфера жорстокості та істерії, органічно притаманна більшовизму.
1929 року 25 000 активістів роз’їхалися по селах, щоб підготувати ко¬
лективізацію. Наступного року на допомогу їм вирушило ще 75 000.
їх надихала віра в міць трактора (хоча самих тракторів ще не було),
ненависть до куркулів і приватної власности, надія на світову рево¬
люцію. Щоб краще забезпечити те, що селяни називали “другим крі¬
пацтвом”, подбали і про місця ув’язнення: в кожному селі свої. Ра¬
зом із землею було захоплено й майстерні сільських ремісників. Усі¬
ма своїми силами селяни намагалися опиратися: почались убивства,
збройні виступи, бунти і навіть жіночі демонстрації. Однак ніщо не
допомагало, а контроль партії ставав дедалі пильніший. Тоді селяни
заходилися нищити худобу: 1930 року вирізали майже половину по¬
голів’я рогатої худоби, овець. Ось чому, опинившись перед катас¬
трофою, Сталін зважився на тимчасову поступку. В березні 1930 ро¬
ку він опублікував кілька статей, як завжди пройнятих сталінською
поміркованістю, мудрістю, людяністю, в яких затаврував “викрив¬
лення” в трактуванні лінії партії і засудив утиски селянської свобо¬
ди у питанні добровільного вступу до колгоспу. Невдовзі 2/3 колгос¬
пів зникли, ніби за помахом чарівної палички.
Селянам було також надано ділянки землі разом із реманен¬
том, коровою, вівцею, свинею. Йшлося про поступку селянинові як
економічній реальності. Та це була остання перемога селянина. На¬
віть не перемога — успіх, адже порівняно з непом, який тривав роки,
це перемир’я скінчилося через декілька місяців.
Було вжито різних заходів, аби неуможливити вихід із колгос¬
пу. Розпочалася друга хвиля розкуркулення. Нові депортовані не ма¬

Додаток до українського видання
121
ли нічого спільного з куркулями в економічному плані — але вони
опиралися колективізації. Зрештою, процес було майже завершено.
20 мільйонів індивідуальних господарств перетворилися на 240 000
рабських плантацій, прикрашених назвою “колгоспи”.
Рабська плантація: і справді, те становище ближче до рабства,
ніж до колишнього російського кріпацтва, скасованого 1861 року.
Призначене партією керівництво визначає термін оранки і жнив,
пильнує виконання державних поставок, не беручи до уваги потре¬
би самих колгоспників. Останнім платять за “трудодні”, які нарахо¬
вують таким чином, що доводиться працювати у полі багато днів,
перш ніж заробиш один “трудодень”. Так, у якомусь українському
колгоспі селянам платили з розрахунку 150 трудоднів на рік, що доз¬
воляло мати два фунти хліба на день і чоботи наприкінці року.
“Плантації” групувалися довколо МТС — машинно-тракторних
станцій, які часто не мали ані машин, ані тракторів, зате сумлінно
здійснювали політичний контроль. При кожній МТС існував спеці¬
альний “політвідціл”, призначений ОДПУ.
1932 року більшовики нарешті перемогли остаточно. Еконо¬
мічний виграш — нульовий. Сільське господарство зруйноване, та¬
ким воно лишається і до наших днів. 1954 року Хрущов визнав, що
продуктивність радянського, сказати б, механізованого сільського
господарства нижча, ніж сорок років тому, коли основним знаряд¬
дям праці була дерев’яна соха. Зменшилося також поголів’я худоби.
Щодо припущення, ніби руйнування сільського господарства дало
змогу здійснити індустріалізацію, то залишимо його на совісті ста¬
лінських економістів і деяких їхніх західних колег. Багата і непов¬
торна селянська культура була знищена. Залишились пустирища і
байдужі раби. Натомість політичний виграш був надзвичайний, при¬
наймні у хворобливій уяві власть імущих. Тепер контроль над се¬
лянством, над сільгосппродукцією — від сівби до збирання вро¬
жаю — став тотальний, бодай теоретично, оскільки водночас наби¬
рали силу корупція, чорний ринок та загальне розкрадання.
Залишився соціалізм — тріумф соціалістичної ідеї.
5.	Однак і після цього тріумфу була ще четверта фаза війни.
Цього разу йдеться не про подолання селянства як такого, як носія
“капіталістичного” індивідуалізму, а про придушення його як носія
національної ідентичности, особливо — української нації.
Від 1917 року одним із пріорітетних завдань більшовицької
влади було панування в Україні. Більшовики змогли порозумітися з
Німеччиною, аби зберегти Україну, а потім використати імперіалізм
білих генералів, які, зі згоди Франції, відкрито відстоювали ідею
“єдиної неподільної Росії”, — ідею, що її нова влада цілком поділя¬
ла, зрозуміло, не заявляючи про це вголос. Тож навіть після падін¬
ня молодої нетривкої Української держави, розчавивши з нечуваною

122
Ален Безансон. Лихо століття
жорстокістю селянство, ленінський неп мусив піти на поступки
національному духові. Дійсно, аж до 1928—1929 років Україна мала
певну національну і культурну ідентичність, хоч і під батогом кому¬
ністичної партії, тенденція якої до українізації непокоїла Москву.
Можна було періодично чистити цю партію, призначаючи нових лі¬
дерів (як-от Каганович), карати і винищувати еліту, проте націо¬
нальний дух, як це здавна повелось в Україні, знаходив прихисток у
глибині селянських мас. Зі своєю звичною ясністю Сталін зазначив:
“Проблема національносте є за своєю сутністю проблемою селян¬
ства.” Але як її розв’язати?
Сталін, імовірно, знайшов правильне рішення, спостерігаючи
за подіями 1930—1931 років у Центральній Азії, зокрема у Казахста¬
ні. По всьому СРСР результати колективізації були згубними. Але у
Казахстані, з багатьох причин, сталася катастрофа: приблизно тре¬
тина населення вмерла з голоду. Ось вам і рішення: голод!
Колективізація і розкуркулення, які проводилися на Україні з
особливою брутальністю, завершились 1932 року. Відтак сільсько¬
господарське виробництво зменшилося на третину. Незважаючи на
це і виходячи з цифр 1930 року, Сталін дав завдання у липні 1932-
го вивезти з України 7 мільйонів тонн зерна. Це було рівнозначно
смертному вироку.
Саме ретельна організація екзекуції надала українському голод¬
ному терору характер геноциду — другого в нашому столітті після вір¬
менського; третім став геноцид єврейський. Восени 1932 року україн¬
ське село уподібнилося табору смерті. Табірні правила передбачали
смерть або тюрму за крадіжку соціалістичної власносте, тобто кіль¬
кох картоплин. У селі Мала Лепетиха розстріляли цілу групу людей,
котрі відкопали і з’їли мертвого коня. У сільській місцевості з’яви¬
лися сторожові вишки з охоронцями. Майже третину колгоспного
начальства заарештували. їх заступили надіслані з міст бригади ак¬
тивістів — напівбандитів, які збирали зерно, обдираючи селян, як
липку. Довкола міст виставили військові кордони, аби голодні селя¬
ни не могли втекти сюди. їхати залізницею їм не дозволялося.
Наприкінці зими люди почали вмирати масово. Навесні юрби
тих, хто лишився живим, похитуючись, вийшли з сіл і намагалися
потрапити у міста. їх розкидали кулеметним вогнем. Хто й тепер
уцілів, повертався до рідної домівки. їли упряж, взуття, іноді — ді¬
тей, засинали, щоб не прокинутись. Влітку 1933 року на величезних
просторах запанувала дивна тиша. Ні птахів, ні щурів, ні польових
мишей. Хліб зжерли на корені. У хатах лежать мерці, цілі родини.
Поховати небіжчиків нікому. Частина награбованого зерна, що йо¬
го охороняли солдати, погнила. А ці ж солдати стріляли, мов кролів,
дітей, котрі намагалися крадькома пролізти під колючим дротом.
Наприкінці літа приїхали бригади росіян, повигрібали все сміття,
покидь і влаштувалися жити у спорожнілих українських селах. Того

Додаток до українського видання
123
самого 1933 року СРСР експортував 2 мільйони тонн пшениці, якою
можна було б нагодувати всю Україну. Підраховано, що вимерло 5 мі¬
льйонів українців, 20 % сільського населення, до яких ще слід додати
2	мільйони померлих, здебільш українців, на Дону й Кубані.
II.	ТЕПЕР ПОРІВНЯЙМО ЦІ РАДЯНСЬКІ ПОДІЇ
З НАШИМ ВАНДЕЙСЬКИМ ЕПІЗОДОМ
ЧАСІВ ВЕЛИКОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ БУРЖУАЗНОЇ
РЕВОЛЮЦІЇ
Масштаб, як я вже казав, незрівнянний. З одного боку — 18 мі¬
сяців, три департаменти, 200 000 загиблих. З іншого — 15 років, уся
радянська територія і приблизно вдвічі більше мертвих, ніж втрати¬
ла вся Європа під час війни 1914—1918 років. Стисло повторимо:
1918—1922 роки — 15 мільйонів (враховуючи голод 1921—1922 років);
розкуркулення — 6,5 мільйонів; казахська катастрофа — понад міль¬
йон; штучний голод в Україні та на Кубані — 7 мільйонів.
Щоб з’ясувати, як різниться війна проти селянства в СРСР і Ван-
дея, за масштабами і характером, хочу зупинитися на трьох моментах.
Перша — це слабкість соціального руху в СРСР. Слід указати
на велику різницю між французькою та більшовицькою революція¬
ми. Перша — надзвичайно тяжке й дороге народження нового су¬
спільства, нового режиму. Старий режим був життєздатним і реаль¬
ним, новий режим також життєздатний і реальний. Ось чому пере¬
хід від однієї формації до іншої відбувався так непросто. Вандея
уособлювала надзвичайну складність цієї історичної події: станови¬
ще дворянства, церковні справи, міська буржуазія, розшарування в
середовищі самого селянського класу, ідеали вандейських і респуб¬
ліканських ватажків, нюанси стосунків усередині класів, груп, ро¬
дин — усе переплуталося. Війну у Вандеї я вважаю набагато склад¬
нішою, різноманітнішою, багатшою, ніж радянська, звісно, якщо її
масштаб зменшити відповідно. Радянська війна — ненормальна, не¬
людська, однозначна.
Радянська війна — це невблаганний фронтальний наступ сек¬
ти власть імущих проти майже недиференційованої селянської маси,
означеної правлячою ідеологією як ворог, що його належало знищи¬
ти. Селяни лише боронилися. Спочатку вони захищали свою влас¬
ність, потім, втративши її,— свій спосіб життя, а коли й спосіб жит¬
тя було зруйновано,— своє існування, нарешті — своє виживання.
Поряд з усім цим релігійні переслідування блякнуть. Не мож¬
на сказати, що вони не відчувалися. 1922 року, коли лютував голод,
Ленін домігся, щоб церква віддала “задля порятунку голодних” усе
своє коштовне майно. Насправді це була остання стадія першої кам¬
панії з винищення церкви, розпочатої 1918 року. Однак непівське
перемир’я захопило й церкву, яка миттєво відновилася. Друга кам¬

124
Ален Безансон. Лихо століття
панія тривала з 1929-го до 1932 року, і більшість священиків було
депортовано разом із куркулями, часто як куркулів. Колективізація
позачиняла сільські церкви, ікони конфіскували або спалили: 1930 ро¬
ку 80 % храмів припинили свою діяльність. Щодо українських авто-
кефалів, то з ними звичайно поводилися ще жорстокіше. 1 все ж ли¬
шається враження, що, вживаючи марксистську термінологію, дех¬
ристиянізація, пов’язана з руйнуванням “надструктури”, була для
селян менш відчутна, ніж знищення “інфраструктури”, а саме —
землі, хліба, людей.
Наступна заувага стосується байдужості міст. У Вандеї вони бу¬
ли активними центрами республіканців. У СРСР не було жодних ак¬
тивних центрів соціалізму. Міста лишалися пасивно слухняними.
Проте їх підгодовували: влада завбачливо подбала про певні політич¬
ні перестороги. Зокрема, городян постійно лякали можливими злид¬
нями, збурюючи у такий спосіб громадську думку проти куркулів,
відповідальних за приховування зерна. Міська юрба швидко заспо¬
коїлася, почувши, що військові кордони охороняють її від нашестя
голодного люду, і мало співчувала тим нещасним, котрі зважились
подолати загородження, добилися до міста й тепер помирали на ву¬
лицях, як щурі.
Другий момент, який випливає з першого, — це доскона¬
лість, довершеність ленінської ідеології на відміну від ідеології
якобінської.
Якобінці не мали часу, щоб сформувати ідеологію, — йдеться
про “наукову” систему, яка б обґрунтувала лінію історичного роз¬
витку та спадкоємносте, гарантуючи відповідність соціального орга¬
нізму іманентній моделі, що утверджувало б його міць. Формально
якобінці визнали право і власність. Коли їх “знесло течією” до те¬
рору, до вбивчого панування пустопорожнього слова, здавалося, во¬
ни не розуміють, що роблять, вражені власним розмахом. Кажуть,
що французи здійснили революцію, а німці її продумали. Справді,
якобінській утопії бракує цього рефлексивного моменту й система¬
тизації, що їх німецька інтелектуальна розробка надала утопії мар¬
ксистській. Застосовуючи Шіллерову класифікацію поезії, можна
назвати якобінство “наївним”, а марксизм “сентиментальним”. Ро¬
сіяни продумали революцію перш, ніж її здійснити: вони нічого не
робили навмання.
Ленін і його спільники не додали жодної цеглини до теорії
марксизму. Зате вони стали новаторами в царині практики, виявив¬
ши найкращі засоби захоплення і збереження влади. Але оскільки
ми маємо справу з утопією, а дійсність відмовляється коритися
прожектам, згубним для неї, то — потрібно більше влади, щоразу
більше й більше, в міру того, як дійсність вислизає з рук або згасає.
Соціалізм і влада утворили, таким чином, альтернативу, по черзі
виступаючи то метою, то засобом, щоб зрештою остаточно переплу¬

Додаток до українського видання
125
татись у нескінченній гонитві. Наразі ми не маємо нового суспільс¬
тва. Не маємо також соціалізму. Маємо тотальну владу, позбавлену
ґрунту, що панує лише над порожнечею. 1 коли ця влада, в свою
чергу, зникла, як ми зараз бачимо, залишилася порожнеча.
Третій момент — це елемент подібности: легкість, добра згода
на винищення.
І російська, і французька революції з перших кроків позначе¬
ні насильством. Однак насильство безжально, організовано, всюди¬
суще з’явилося після жовтня і після 10 серпня. Зауважимо, що ЧК
було створено Леніним ще до того, як зародився опір його режимо¬
ві. Така більшовицька завбачливість підтверджує, що вони планува¬
ли розвиток подій, свідомо посилаючись для цього на якобінський
прецедент.
Супротивники закидали Леніну, що він поганий марксист, бо в
душі — якобінець. Та Ленін пишався своїм якобінством. Колись, пе¬
ребуваючи на засланні, він, на той час непомітний конспіратор, про¬
голосив необхідність терору. Тепер радянським героєм став Марат,
на честь якого було названо лінкор. У грудні 1917-го Троцький по¬
передив класових ворогів, що їм загрожує не в’язниця, а “гільйотина”...
Вандея — частка канонічної революційної історії, як її викладають у
комуністичній школі по всій землі: урок подолання контрреволюції.
Вандею було систематично винищено після того, як вона припини¬
ла будь-який опір. Україну — також після того, як її розкуркулили й
колективізували. Обидві ці операції тривали менше року.
1	ось вам загадка: що ж то за “наукові” постулати, які дозво¬
ляють пересічним людям спокійно мордувати і вбивати інших пере¬
січних людей, постулати, що звертаються до людини словами Гю-
го: “Ти можеш спокійно убити цього чоловіка?”
Підсумовуючи, треба взяти до уваги мовчання, повне забуття і
прощення, яке мало місце після Вандеї та більшовицької війни про¬
ти селянства. Тюро врятувався і був призначений послом до СІЛА,
а його ім’я за Луї-Філіппа з’явилося на Тріумфальній арці. Наші лі¬
беральні історики Т’єр, Міне, Гізо пишуть про Вандею мимохідь.
Тен, цей Солженіцин якобінства, не виокремлює її надзвичайною
жорстокістю. Ліва історіографія вибачає або й виправдовує цю жор¬
стокість. Хай би там як, а Вандея лишається складовою часткою
процесу, що призвів до нового режиму, нового суспільства. Тому
найкраща позиція щодо цього історичного епізоду — стриманість,
незалежно від того, прагнете ви стабілізації чи збурення цього ново¬
го суспільства.
Мовчання щодо більшовицької війни проти селян також гли¬
боке, але природа його інша. Селянська війна 1918-1921 років слабо
документована: це один із проявів загального феномену громадян¬
ської війни. Розкуркулення й колективізація постають як широкий
політичний і соціальний рух, котрий народився “у глибинах народ¬

126
Ален Безансон. Лихо століття
них” і був очолений партією. Це велика неправда, хоча “народ” і
змушували ходити на демонстрації, аплодувати, схвалювати акції,
здійснювані переважно партією та поліцією. Подію не спростували,
а сфальсифікували: як в очах радянських людей, так і світової гро¬
мадськосте.
Український ґеноцид, навпаки, зберігає характер таємної опе¬
рації, і цим він провіщає геноцид гітлерівський.
Однак факти просочувалися. Провідні газети Європи й Амери¬
ки друкували репортажі. Українці в еміграції робили марні спроби
достукатися до міністерств і парламентів. Радянський метод дезін¬
формації полягав у постачанні яскравих контрсвідчень, які мали
поставити під сумнів свідчення справжні. З цією метою було вико¬
ристано, наприклад, як дезінформатора американського журналіста
Уолтера Дюранті. Або ще організували для Едуарда Ерріо подорож
по Україні, де він не схотів або не зміг побачити нічого, крім “по-
тьомкінських сіл”.
Замовчування триває. Коли 1972 року я забажав перекласти
вражаюче оповідання Гроссмана “Все минає”, то наштовхнувся на
активну протидію — від Загальної конфедерації праці до друкарень:
тільки-но з’явившись, книга зникала. Складаючи бібліографію що¬
до подій, про які йдеться, я знайшов усього десяток серйозних кни¬
жок; найповніша й найглибша з них — праця Роберта Конквеста
“Жнива скорботи” (1986), на жаль, не перекладена французькою
мовою. Те, що велетенська за масштабами і жахлива за “якістю” по¬
дія має лише одне повне історіогафічне відображення, додає їй та¬
ємничосте. Сказати б, ця “таємниця беззаконня” поширюється на
цілий світ: лишаю її на ваш розгляд і осмислення.

МАЙБУТНЄ РОСІЇ -
ДОЛЯ СЕРЕДНЬОЇ ДЕРЖАВИ
Тижневик “Українське слово”,
24.02.2000 р.
Не слід плутати російські вибори з демократичними виборами
на західний манер. Доки закон, право як таке по-справжньому не
існує, доки воно не застосовується однаково до всіх, воно виражає
лише коливання у балансі сил в середовищі олігархії, більшість чле¬
нів котрої обіймали певні посади в радянському уряді і котра моно¬
полізувала владу й ресурси, розподіляючи їх залежно від обставин,
серед яких фігурують і вибори.
Тож не слід сприймати серйозно ці розмежування на “правих”,
“центристів” і “лівих”, бо їхня сутність не має нічого спільного з
тим, що ми вкладаємо в ці поняття. Бо й війна у Чечні, і прихід до
влади Путіна вписуються в основну логіку подій. Упродовж десяти
років Росія шукала свою дорогу, і відтепер вона вже визначилася. Це
шлях шовінізму, але з певними особливостями, які він часто набу¬
вав у цій країні: суміш брехні, насильства й пихи. І рух цей мав бу¬
ти досить сильним, щоб Солженіцин ототожнив себе з ним, і щоб
такий політик, як Гайдар, котрого оцінюють як “реформатора про-
західної орієнтації”, вирішив з ним об’єднатися.
Ставлення Росії до Заходу істотно не зміниться. Шовінізм — то
не програма. Але він увірогіднює певний спосіб дій. Чеченців буде
придушено чи, ліпше мовити, розчавлено. Південний Кавказ, на¬
самперед Грузія, опиниться під загрозою. Вже навіть не йдеться про
порушення державного кордону Грузії, адже сам президент її знахо¬
диться поміж двох вогнів. Посилиться тиск на Україну, а про виве¬
дення військових частин з Придністров’я, протизаконно розташова¬
них там нібито з місією нагляду, слід забути. Нещодавно мені каза¬
ли в Польщі, що атмосфера на кордонах з Білоруссю (котру вже
наполовину проковтнула Росія) кардинально змінилася.
Але немає причин вважати, що ставлення Росії до Заходу буде
іншим. Метод, до якого вона вдається ще з часів Брежнєва, дуже
простий: терпіть нас і допомагайте нам, бо інакше ми перетворимося

128
Ален Безансон. Лихо століття
на ваш головний клопіт. І ця знаменита загроза “яструбів”, завжди го¬
тових заступити “голубів” при владі, зараз успішно втілюється в осо¬
бі “червоних наці”, що дихають в потилицю “реформаторам”.
Не хотілося б про це казати, але Росія бере на себе роль “дер¬
жави-шахрайки”, подібно до Північної Кореї. Остання примушує
Японію і Сполучені Штати підтримувати її з огляду на те, що вона
здатна виробляти і продавати ракети та ядерні матеріали, — тобто те,
чого японці й американці небезпідставно побоюються.
Такий самий шантаж, але з більшою майстерністю і в злочин¬
нішій формі, здійснює Росія. Бо насправді її ракети та бомби, на
відміну від корейських, є не проектом, про який ще можна вести пе¬
реговори, а реальністю, з котрою не можна не рахуватися.
За таких обставин я віддаю перевагу реалістичній позиції, ад¬
же ми не зобов’язані піддаватись ілюзіям радянських керівників і
вдавати, ніби ми їм віримо. Росія — велика ядерна держава з посе¬
реднім військовим потенціалом, здатним винищити беззбройних
людей, а також, можливо, сусідні небоєздатні держави, бо вона має
слабко розвинену економіку, яка структурою та обсягом вироб¬
ництва значно поступається голландській. До цього слід додати де¬
мографічну кризу. Неосяжні простори Сибіру, населення котрого
дедалі зменшується, є радше вразливим місцем, ніж чинником по-
тужности. Все це аж ніяк не працює на образ “великої держави” в
загальноприйнятому сенсі цього слова.
Заохочувати Росію в її ілюзіях — то є найгірша послуга, яку їй
можна зробити. Заклик не принижувати Росію зовсім не означає,
що слід потурати їй у манії власної величі. Як і не означає те, що
слід зберігати за нею членство в установах, де їй немає місця ні з
огляду рівня її розвитку, ні з огляду на її поведінку: згадати тільки
МВФ, який вона просто пограбувала. Це не значить, що слід “дару¬
вати” їй позики, підтримувати поганий уряд, боячись ще гіршого,
що слід зараховувати її до держав з демократичним ладом, попри
всю очевидність протилежного.
Майбутнє Росії, в кращому випадку, буде подібним до того, через
що пройшла Франція після 1815-го та Німеччина після 1945 року—
доля середньої держави. Росія ж навіть ще не стала нею. Але може
стати, якщо ми її будемо відповідно виховувати. Це триватиме довго,
адже колишня велика держава вірить, що можна повернути минуле.
Якщо ж Росія змириться зі своїм справжнім становищем, це зробить
її прийнятною, цивілізованою — одним словом, європейською.
Заохочувати Росію в її ілюзіях — то для неї ведмежа послуга.
Поводитися з нею відповідно до того, що вона насправді собою яв¬
ляє, — ось те, що принесе їй користь.

Інтерв’ю
з Аленом Безансоном
Газета Дзеркало тижня",
20 березня 2004 року.
Франція належить до держав, які традиційно мають симпатії до
Росії. Заслуговує на увагу нещодавній вислів президента Франції Жака
Ширака, який сказав, що Росія перебуває в авангарді демократії. Але
таку думку поділяють не всі представники політичної і наукової еліти,
які намагаються аналізувати процеси, що відбуваються в Росії та Ук¬
раїні. Серед них — відомий французький дослідник Ален Безансон. Те,
що він погодився бути почесним президентом днів пам ’яти жертв го¬
лодомору в Україні, які відбулися в Парижі в кінці листопада 2003 ро¬
ку, і виголосив там блискучу доповідь, надало всім заходам відповідної
ваги. У своєму виступі він, зокрема, сказав: “Існують дві перешкоди
для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти
і старанно культивований Росією розбрат серед українського народу ”,
Ален Безансон погодився відповісти на запитання Тараса Ма-
русика.
—	Пане Безансон! Учасники конференції ухвалили резолюцію, яку
я дозволю собі процитувати: "Голод 1932—1933 років в Україні був ге¬
ноцидом, здійсненим комуністичним режимом Радянського Союзу про¬
ти української нації. Тому ми підтримуємо прохання України, україн¬
ської діаспори і всіх тих, хто вимагає від міжнародної спільноти ви¬
знання цього голоду геноцидом. Ми просимо Національну Асамблею
Французької Республіки, а також Європейський парламент визнати
голод 1932—1933 років геноцидом Чи таке визнання, з Вашого погля¬
ду, реалістичне?
—	Не знаю, чи це завдання реалістичне і здійсниме, але я ду¬
маю, що це — обов’язок. Національна Асамблея і, ширше, держав¬
на влада Франції вже давно визнали єврейський геноцид. Недавно
вони ж визнали вірменський ґеноцид. Між ними двома за часом ле¬
жить український ґеноцид, який спричинив, можливо, найбільше
жертв. Причому спосіб, за допомогою якого людей нищили, був
найжахливіший із досі відомих. Вважаю, що визнання цього геноци¬
ду відповідає повністю духові французьких традицій.

130
Ален Безансон. Лихо століття
—	Віце-прем ’єр-міністр України Дмитро Табачник, відповідаючи
на моє запитання, скільки може тривати процес визнання голодомору
в Україні геноцидом, з огляду на зниження рівня документа, ухвалено¬
го низкою держав-членів ООН, — з резолюції до заяви, сказав, що уряд
Вірменії добивається визнання ґеноциду свого народу вже 90років,
й Україна добиватиметься цього самого стільки, скільки потрібно, щоб
відповідний документ був ухвалений. Коли, з Вашого погляду, можна
все ж розраховувати на визнання українського ґеноциду з боку ООН?
—	На це запитання відповісти мені складно. Що стосується
Франції, то я знаю, що найбільша трудність для керівництва краї¬
ни — дуже давній вектор політики Ке д’Орсе (Міністерство закор¬
донних справ Франції.— Т. М), який відзначається однобокістю від¬
носин на користь Росії. Є й інші фактори: побоювання дратувати
росіян, мрія про привілейованість французько-російських відно¬
син — мрія, до речі, цілком здійснима. Росія, безумовно, докладе
всіх зусиль, щоб Франція не зробила цього кроку.
—	Окрім зниження рівня документа, український уряд погодився
і на вилучення з тексту заяви слова “ґеноцид Чи можна було, на Ва¬
шу думку, діяти інакше?
—	Я розумію, що український уряд робить усе можливе, щоб
добитися визнання, навіть неповного. Але я вважаю, що тут слово
“ґеноцид” цілком на місці. Слово “ґеноцид” одержало своє офіцій¬
не тлумачення 1945 року в документах, з якими всі погодились. І ме¬
ні здається, що український ґеноцид повністю відповідає визначен¬
ню цього слова.
—	Від питань голодомору я хотів би тепер перейти до україн¬
сько-російських відносин. Як Ви оцінюєте їх сьогодні, після понад 12 ро¬
ків з часу розпаду СРСР?
—	Думаю, що слід повернутися трохи назад. Російсько-україн¬
ські відносини після злощасної Переяславської угоди розвивалися
завше в напрямку поетапного нищення України. Тому надзвичайно
важливо, щоб Україна знала свою історію. Я не знаю, як написано
підручники з української історії, але мені здається, що перед тим, як
давати будь-які оцінки українсько-російським відносинам, треба,
щоб українці усвідомили своє минуле, як усвідомили це ірландці,
поляки. Саме тому дні пам’яти жертв голодомору в Україні, які
пройшли в Парижі, були винятково корисні. Я сподіваюсь, що це
стане ніби фотоспалахом, який освітлює пам’ять українців.
Російське гноблення почалося не з учора. Було і винищення
козаків, і придушення українських вольностей, зрештою, порушення
Переяславської угоди. Все це українці мають вивчити ще в школі.
Що стосується останніх 12 років, я маю враження, що Україна
намагається існувати самостійно, але її розвиток стримують фактори,

Додаток до українського видання
131
які Росія старанно підтримує. У вас — велика присутність росіян. Чи¬
мало українців працюють у Росії і трохи ніби зависли між обома дер¬
жавами. Російськомовність не відступила, а, здається, навпаки,
утверджується в Україні. Не врегульована і релігійна проблема. Я не
можу збагнути, чому Українська православна церква досі не має не¬
залежного патріархату. Те, що українці на 70 % залежать від Москов¬
ського патріархату, для мене залишається досить загадковою річчю.
Крім того, я думаю, що російська громадська думка по-справ¬
жньому не усвідомила, що Україна — окремий і незалежний народ.
Вона вважає, що це тимчасове засліплення. Майже всі в Росії пере¬
конані, що одного дня Україна повернеться в лоно матері-Росії, в
лоно єдиної і неподільної Росії. До того ж на зовнішній арені Росія
діє вельми вправно. Її дипломатія набагато потужніша від україн¬
ської. Її відносини з Америкою зміцнилися після 11 вересня. Ста¬
більно гарні відносини в Росії з Францією, ще з часів французько-
російського альянсу. Все це створює зв’язки, якими Україна не мо¬
же скористатися. Навпаки, спостерігаються тенденції, які свідчать,
що Україна починає почувати себе покинутою.
—	Коли Ви згадали 11 вересня, мені на думку прийшов Ваш ви¬
ступ, присвячений ушануванню жертв українського голодомору, в яко¬
му Ви, серед іншого, висловили доволі парадоксальну думку про те, що
11	вересня в Нью-Йорку стало згубним не лише для Америки, а й для
України. Чому?
—	Та тому, що 11 вересня викликало глибокі зміни у Сполуче¬
них Штатах Америки. Деякі гасла, такі як боротьба проти терориз¬
му, зняли бар’єри перед дипломатією пана Путіна. Достатньо було,
щоб він сказав, що ми також проти тероризму (хоча говорив це, зокре¬
ма, з метою придушення Чечні). І, звичайно, та потреба співпраці з
Росією, яка виникла в Америки, призвела до нових зв’язків між Пу-
тіним та Америкою, зрештою між Росією й Америкою, з чого Укра¬
їна не змогла скористатись.
Якось президент Буш сказав, що побачив душу Путіна в гли¬
бині його очей. Я не знаю, що він побачив би на дні очей президен¬
та Кучми, але думаю: те, що він побачив на дні очей Путіна, не має
нічого спільного з дійсністю.
—	А що Ви думаєте з приводу нової військової доктрини Росії?
—	Ця доктрина з усією холоднокровністю передбачає, що Ро¬
сія може застосувати атомну зброю проти своїх найближчих сусідів,
до яких належать члени Союзу незалежних чи псевдонезалежних
держав. Це страшна доктрина.
Російська громадська думка підтримає будь-які маневри Росії
в напрямку України, що не є чимось новим. Візьмімо для прикладу
певну ізоляцію України за допомогою Молдавії, яку Росія може про¬

132
Ален Безансон. Лихо століття
ковтнути в найближчому майбутньому. Я думаю, що ситуація в
Молдавії ще серйозніша, ніж в Україні. Придністров’я — це щось
схоже на темну зону, яка — на службі російської армії та ФСБ. Це
територія, на якій відбуваються жахливі фінансові маніпуляції.
Додаймо до цього масивні інвестиції Росії в Україні, які зво¬
дяться до купівлі цілих сегментів української економіки. Згадайте
спроби Росії побудувати нафто- й газопроводи в обхід України, май¬
же повну енергетичну залежність України, яка купує більшу части¬
ну енергоносіїв у Росії, що є значним засобом тиску.
Не можна оминути й тісної співдружносте спецслужб України
та Росії, яка дісталася ФСБ у спадщину від колишнього КҐБ. Я не
дуже добре знаю, в якому стані українська армія: просякнута вона
духом усе ще колишньої Червоної армії чи вже теперішньої? Але всіх
тих важелів, які я перерахував, достатньо, щоб впливати на Україну.
За допомогою них Росія намагається бути для України “гідом” і так
показувати дорогу, щоб одного дня її “проковтнути”.
—	Як Ви можете пояснити те, що Захід поводить себе апологе¬
тично щодо Росії?
—	Росія має більше способів, щоб переконати його. Згадаймо
заяву Берлусконі, що він буде до кінця з президентом Путіним. Ці
слова викликали скандал в Італії... Росія ще зберігає капітал симпа¬
тії, який вона експлуатує надзвичайно добре. їй вдається доводити,
що без Росії неможлива і торгівля між Заходом і Сходом, і “велика”
міжнародна дипломатія. Все це Росія використовує для того, щоб на
міжнародній арені відсувати Україну вбік.
—	А якої Ви думки про французьке суспільство: залишається во¬
но русофільським чи є якісь зміни в цьому?
—	Якщо читати французьку пресу, то можу сказати, що вона
непогано висвітлює події в Росії. Навіть ті газети, які я не люблю —
“Монд” і “Ліберасьйон”, — подають дуже точну оцінку Росії. Це ви¬
дання лівого політичного спектра, в публікаціях яких проявляється,
до певної міри, лівизна, через що ці газети не люблять режим Путі-
на. Зате в пресі правого спрямування, у “Фігаро”, спостерігаються
тенденції поширення русофілії.
Загалом у Франції ми маємо справу і з “лівою” русофілією, і з
“правою”. Русофілія була також частиною ґолістської традиції. До¬
даймо до цього ту антиамериканську “любов”, яка є одним із лих
Франції і штовхає її до пошуку противаги в Росії.
Недавно Жак Ширак сказав, що Росія перебуває в авангарді
демократії. Це вельми забавне визначення, але воно належить пре¬
зидентові Французької Республіки.

ПРО ПЕРЕКЛАДАЧА
Тарас МАРУСИК — уродженець Івано-Франківщини. Випускник
Яремчанської середньої школи. Освіту здобував на факультеті іноземних
мов у Дрогобицькому педінституті імені І. Франка (фах — французька
мова, кваліфікація — вчитель середньої школи) і на факультеті права у
Бургундському університеті (м. Діжон, Франція) за фахом — культурна
політика і мистецька діяльність. Закінчив аспірантуру Українського нау¬
ково-дослідного інституту педагогіки (фах — викладач французької мови
і методики навчання іноземних мов).
10 років працював учителем французької мови у середніх школах (у
т. ч. і з викладанням низки предметів іноземною мовою) Івано-Франків¬
щини та Закарпаття. Викладав французьку мову в Інституті іноземних мов.
Працював секретарем Республіканської асоціації українознавців,
головним консультантом комісії Верховної Ради України з питань куль¬
тури та духовности, радником міністра культури України, завідувачем
сектору мовної і національної політики Секретаріату Кабінету Міністрів
України.
Майже рік був іноземним стипендіатом Французького уряду.
Паралельно дописував до газет і журналів, працював у Київському
бюро радіо “Свобода”, був головним редактором газети “Le franęais”,
завідувачем відділу газети “Час”. На хвилях радіо “Свобода” вийшло
понад 2000 передач. Автор понад 300 статей та інтерв’ю у різних друко¬
ваних виданнях України. Французькою мовою надруковано 8 статей у
паризькому журналі “L’Est europeen” (1994—1995). Член Національної
спілки журналістів України з 1997 року.
На запрошення Паризького університету Сорбонна мав два висту¬
пи (1998 і 2001).
Співорганізатор перевезення в Україну робочого кабінету україн¬
ського письменника, державного і громадського діяча Володимира Вин-
ниченка з міста Мужена (Франція), де він помер в еміграції, в Кірово¬
градський історико-краєзнавчий музей (1992). Член Спілки франкомов¬
ної преси (Union de la Presse Francophone).
Укладач книжки “Блудні сини України ” Євгена Сверстюка, за яку
останній удостоєний Національної премії ім. Тараса Шевченка в 1995 р.
Переклав українською книжку Франсуази Том "Кінець комунізму ”
і дослідження Володимира Косика “Франція та Україна. Становлення ук¬
раїнської дипломатії (березень 1917 — лютий 1918)”.
З	березня 2007 року — завідувач відділу мовної та етнонаціональ-
ної політики Секретаріату Президента України.

зміст
Слово про Алена Безансона (Тарас Марусик) 	5
ВСТУП	15
Розділ перший. ФІЗИЧНЕ ВИНИЩЕННЯ
Шість назв 	23
Експропріяція		24
Концентрація (Скупчення людей)	24
“Мобільні операції з масових убивств” 	25
Депортація 	26
Судові вироки	28
Голод 	29
Ім’я і знеособлення	29
Розділ другий. МОРАЛЬНЕ НИЩЕННЯ
Безглуздя 	31
Нацистська фальсифікація добра 	34
Комуністична фальсифікація добра	39
Оцінка 	49
Розділ третій. РУЙНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СКЛАДОВОЇ
Політика руйнування політичної складової	51
Залишкові явища політичної складової	52
Утопія	53
Необмежені цілі нацизму	54
Необмежені цілі комунізму	56
Зношуваність і саморуйнування 	58
Розділ четвертий. БОГОСЛОВ’Я
Зло	61
Демон і людина	63
Порятунок 	65
“Біблійність” нацистів	67
“Біблійність” комуністів	70
Єресі 	71

135
Розділ п'ятий. ПАМ’ЯТЬ
“Язичницьке” забуття комунізму 	75
Християнське забуття комунізму	76
Єврейське забуття комунізму 	78
Єврейська пам’ять про нацизм	78
Християнська пам’ять про нацизм 	88
Унікальність голокосту	94
ДОДАТКИ
Додаток до французького видання
Пам’ять про більшовизм і його забуття	98
Додатки до українського видання
Ретроспектива безпам’ятства {пер. Олега Хоми)	105
Пам’ятати і досліджувати!	112
Війна більшовиків проти селян. 1933
{пер. Алли Лазарєвої) 	116
Майбутнє Росії — доля середньої держави	127
Інтерв’ю з Аленом Безансоном	129
Про перекладача 	133

Громадсько-політичне видання
Серія “Історія і сучасність ”
Ален БЕЗАНСОН
лихо
століття
ПРО КОМУНІЗМ,
НАЦИЗМ
ТА УНІКАЛЬНІСТЬ ГОЛОКОСТУ
Переклад з французької і упорядкування
Тараса МАРУСИКА
Редактор С. В. Цушко
Художнє оформлення Н. В. Михайличенко
Технічний редактор Т. М. Мацапура
Комп’ютерна верстка О. Є. Кочубей
Коректори В. П. Зуб, Н. О. Дорожкіна
Підписано до друку 29.ХІ.2007 р. Формат 84 х 108 '/32.
Гарнітура “Тайме”. Друк офсетний. Папір офсетний N° 1. Умовн. друк. арк. 7,14.
Обл.-вид. арк. 7,94. Наклад 2000 пр. Зам. 07-58.
Університетське видавництво ПУЛЬСАРИ.
Адреса видавництва: 04071, Київ-71, вул. Межигірська, 7/16д.
Тел. (044) 425-12-75, 425-04-96. E-mail: mail@pulsary.com.ua http://www.pulsary.com.ua
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи
до Державного реєстру видавців, виготівників
і розповсюджувачів видавничої продукції, серія ДК № 585 від 05.09.2001 р.
Віддруковано у поліграфічній фірмі “Оранта”
03037, Київ, вул. Кривоноса, 2Б. Зам. № 0801/5-01
ISBN 978-966-8767-88-3
ПІ -7 Q О £ £ ft 7678Я'*
Безансон, Ален
Б39 Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікаль¬
ність голокосту / 3 фр. пер. Т. Марусик.— К.: Унів.
вид-во ПУЛЬСАРИ, 2007.— 136 с.— (Історія і су¬
часність).
ISBN 978-966-8767-87-6 (серія)
ISBN 978-966-8767-88-3
Два найжорстокіші тоталітарні режими XX століт¬
тя — нацистська Німеччина і комуністичний СРСР —
завдали великого лиха мільйонам людей. Ален Безансон
доводить типологічну подібність комунізму і нацизму.
У своїй книжці автор торкається також голоду в Украї¬
ні. Він вважає, що мета цієї акції полягала не в бажанні
зламати опір селянства, оскільки колективізація зламала
його, а в намаганні покласти край національному існу¬
ванню українського народу.
ББК66.0

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ